home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



8

— Роланде! — хтось тицьнув його ліктем під ребра, досить сильно, щоб чари спогадів, хай які яскраві, розвіялися і він повернувся в теперішнє. То був Катберт. — Роби щось, якщо вже збирався! Ми вже хочемо тікати з цього притулку мертвих, поки моя шкіра від дрижаків не злізла з кісток!

— Будь готовий мені допомогти, — прошепотів Роланд на вухо Аланові.

Алан кивнув.

Роланд повернувся до Сюзен.

— Після того, як ми вперше були ан-тет, [25]ти пішла до струмка в гаю.

— Еге.

— Ти відрізала собі пасмо волосся.

— Еге, — той самий голос людини, що спить. — Відрізала.

— Ти збиралася обрізати його повністю?

— Так, до самих коренів.

— Ти знаєш, хто наказав тобі це зробити?

Довга пауза. Коли Роланд вже збирався звернутися по допомогу до Алана, Сюзен сказала:

— Рея. — Знову пауза. — Вона мацала мене.

— Так, але що сталося пізніше? Коли ти стояла на ґанку?

— А щось було й раніше.

— Що?

— Я принесла їй дров, — сказала вона і замовкла.

Роланд глянув на Катберта, і той лише знизав плечима. Алан розвів руками. Роланд хотів було попросити його вийти вперед, але вирішив, що для цього зарано.

— Поки що забудьмо про дрова і про все, що трапилося раніше, — сказав він. — Поговоримо про це потім. Що трапилося, коли ти збиралася йти? Що вона сказала тобі про твоє волосся?

— Прошепотіла на вухо. І в неї був Ісус-людина.

— Що прошепотіла?

— Не знаю. Далі все рожеве.

Він кивнув Аланові. Той закусив губу і виступив уперед. Вигляд у нього був переляканий. Та коли він узяв руку Сюзен у свої долоні й заговорив до неї, його голос був рівний і звучав заспокійливо.

— Сюзен? Це Алан Джонс. Пам’ятаєш мене?

— Еге — той, що був Річардом Стоквортом.

— Що Рея прошепотіла тобі на вухо?

її чоло перерізала зморшка, наче тінь набігла на сонце.

— Я не бачу. Все рожеве.

— Тобі не треба бачити, — сказав Алан. — Якраз бачити зараз і не потрібно. Заплющ очі, щоб ти взагалі не могла бачити.

— Вони вже заплющені, — трохи роздратовано сказала вона. «Їй страшно», — подумав Роланд. Йому раптом захотілося зупинити Алана, розбудити її, проте він стримався.

— Внутрішнє око, — уточнив Алан. — Око пам’яті. Заплющ його, Сюзен. Заплющ заради свого батька і скажи мені, що ти чуєш, а не бачиш. Що вона сказала.

Зненацька її очі розплющилися — вона вже не дивилася внутрішнім зором. Це було приголомшливо. Вона дивилася на Роланда, не бачачи його, дивилася крізь нього, очима стародавньої статуї. Роланд ледь втримався, щоб не скрикнути.

— Ти стояла на порозі, Сюзен? — спитав Алан.

— Еге ж. Разом з нею.

— Повернися туди.

— Еге, — голос людини, що спить. Кволий, проте виразний. — Навіть із заплющеними очима я бачу світло місяця. Він великий, як грейпфрут.

«Це грейпфрут, — подумав Роланд. — Тобто він рожевий».

— І що ти чуєш? Що вона говорить?

— Ні, спочатку я кажу, — примхливим голосом маленької дівчинки. — Спершу я кажу, Алане. Я кажу: «Нашу справу закінчено?», а вона відповідає: «Ну, є ще одна дрібничка», а потім… потім…

Алан делікатно стис її руки, передаючи їй імпульс свого дару. Вона слабко пручалася, але він не дозволив їй забрати руки.

— А що далі?

— У неї срібний медальйончик.

— Так?

— Вона нахиляється ближче і питає, чи я її чую. Я відчуваю її дихання. Смердить часником і чимось набагато гіршим, — Сюзен скривилася від огиди. — Я кажу, що чую її. А тепер я бачу. Бачу медальйон у її руці.

— Дуже добре, Сюзен, — мовив Алан. — Що ще ти бачиш?

— Рею. В світлі місяця вона схожа на череп. На череп з волоссям.

— О боги, — пробурмотів Катберт і схрестив руки на грудях.

— Вона наказує мені слухати. Я кажу, що слухатиму. Вона наказує, я маю послухатися. Я обіцяю. Вона каже: ти хороше дівча. І гладить моє волосся. Весь час. Мою косу, — Сюзен спроквола підняла руку, бліду в примарному світлі склепу, до свого білявого волосся. — А тоді вона шепоче, що я маю дещо зробити, коли втрачу цноту. «Дочекайся, — каже, — коли він засне, а тоді відріж собі коси. Всі до останньої волосини. Біля самого черепа».

Хлопці з жахом слухали, як її власний голос перетворюється на голос Реї, гарчить і стогне, як стара карга з Коосу. Навіть обличчя, все, крім порожніх сонних очей, набуло рис відьми.

— «Відчикриж усе, дівчино, до останньої волосини, і повертайся до нього лиса, ніби щойно з лона матері! Побачимо, як йому це сподобається!»

Вона замовкла. Алан повернув бліде обличчя до Роланда. Його губи тремтіли, але її рук він не випускав.

— Чому місяць рожевий? — спитав Роланд. — Чому, коли ти намагаєшся все згадати, місяць стає рожевий?

— Він світиться таким кольором, — голос Сюзен звучав на межі між здивуванням й радістю. Наче вона виповідала таємницю. — Вона тримає його під ліжком. Не знає, що я бачила.

— Ти впевнена?

— Еге ж, — сказала Сюзен і додала таким тоном, ніби це була звичайна річ: — Якби вона дізналася, то вбила б мене. — Вона захихотіла і сказала те, що вразило їх усіх: — У Реї місяць під ліжком у скрині, — проспівала голосом малої дитини.

— Рожевий місяць, — констатував Роланд.

— Еге.

— Під ліжком.

— Еге, — Сюзен таки вдалося витягти руки з долонь Алана. Вона накреслила ними в повітрі коло. Подивилася вгору, і на її обличчі промайнула страшна жадоба. — Я б хотіла його мати собі, Роланде. Так, хотіла б. Такий гарний місяць! Я бачила його, коли вона послала мене по дрова. Крізь вікно. Вона виглядала… молодою, — а тоді повторила: — Я б хотіла мати таку річ.

— Ні, тобі не можна її мати. Вона точно в Реї під ліжком?

— Еге ж, у магічному місці, яке вона створює пасами.

— У неї кристал з Мерлінової веселки, — зачудовано мовив Катберт. — У старої падлюки те, про що розповідав твій тато. Тепер я розумію, звідки вона так багато знає!

— Нам ще щось треба дізнатися? — спитав Алан. — Руки в неї стали такі холодні. Вона дуже заглибилася, і мені це не подобається. Поки нічого страшного, але…

— Гадаю, ми вже все почули.

— Наказати їй все забути?

На це Роланд одразу відповів, хитаючи головою. Вони були ка-тетом, на краще це чи на гірше. Він узяв її за руку. Пальці були крижані.

— Сюзен?

— Так, любий.

— Зараз я прочитаю віршика. Коли я закінчу, ти прокинешся і пам’ятатимеш усе, як і раніше. Гаразд?

Вона всміхнулася і знову заплющила очі.

— Ведмедики і пташки, рибки й зайченятка…

— Здійснять коханої мрію спочатку, — всміхаючись, закінчив Роланд.

Вона розплющила очі. Сяйнула усмішкою.

— Моя мрія — це ти, — як і першого разу, сказала вона і поцілувала його. — Ти, Роланде. Ти, коханий мій.

Неспроможний стримуватися, Роланд пригорнув її до себе.

Катберт відвів погляд. Алан подивився на свої чоботи і прокашлявся.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава