home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



4

Того ранку Роланд, Катберт і Алан вийшли з барака о чверть на шосту і стали поряд на ґанку. Алан допивав каву, Катберт позіхав і потягувався, Роланд застібав сорочку, дивлячись на південний схід, у бік Поганої Трави. Але думав він не про засідки, а про Сюзен. Про її сльози. «Скупе старе ка, як я його ненавиджу», — сказала вона.

Його інстинкт мовчав. Аланів хист, завдяки якому він відчув Джонаса того дня, коли той убив голубів, теж ні пари з вуст. Що ж до Катберта…

— Ще один день тиші! — вигукнув цей достойний молодий чоловік у світанкове небо. — Ще один день краси! День мовчанки, порушуваної хіба що зітханням закоханого і цокотом кінських копит!

— Ще один день твою маячню слухати, — сказав Алан. — Ходімо.

Вони пішли через подвір’я, не відчуваючи, що за ними стежать вісім пар очей. Зайшли до стайні повз двох чоловіків, що причаїлися там — один за старезним плугом, другий за недолугою копицею сіна. Обидва тримали напоготові зброю.

Лише Вітер відчув щось недобре. Вдарив копитом, закотив очі, і коли Роланд виводив його зі стійла, спробував опиратися.

— Що таке, хлопчику? — він роззирнувся. — Мабуть, павуки. Він їх ненавидить.

Надворі Ленґіл підвівся і махнув обома руками вперед. Чоловіки нечутно підійшли до входу в стайню. Дейв Голліс на даху стояв зі зброєю в руці. Монокль він сховав до нагрудної кишені, щоб він не видав господаря небажаним блиском скла.

Катберт вивів свого коня зі стайні. За ним рушив Алан. Останнім був Роланд — він змагався зі своїм норовистим жеребцем, що ніяк не хотів виходити і ставав на диби.

— Дивіться, — весело сказав Катберт, досі не усвідомлюючи, що за спинами в нього та його друзів стоять озброєні чоловіки. Він показував на північ. — Хмара, схожа на ведмедя! Це добра прикмета…

— Ані руш, шмаркачі, — сказав Френ Ленґіл. — Навіть ногою не ворушіть.

Проте Алан таки почав розвертатися — радше від збентеження, ніж умисне, — і одразу ж пролунало багатоголосе клацання, неначе безліч сухих галузок тріснуло в одну мить. Звук зведених курків пістолів і мушкетів.

— Ні, Алане! — сказав Роланд. — Не ворушися! Ні! — Відчай підступав до горла, мов отрута, сльози люті щипали очі… але він стояв нерухомо. Катберт і Алан теж мали так стояти. Інакше їх уб’ють. — Не ворушіться! — гукнув він знову. — Стійте на місцях!

— Мудрий хлопець, — голос Ленґіла тепер лунав ближче і супроводжувався звуком кроків. — Руки за спину.

Роланда обступили дві тіні, видовжені першим світлом світанку. Судячи з того, що тінь ліворуч мала суттєве заокруглення, що виступало вперед, він здогадався, що вона належить шерифові Ейвері. І навряд чи шериф хотів запропонувати їм білого чаю. Друга тінь, швидше за все, була Ленґілова.

— Швидше, Деаборне, чи як тебе там. Руки за спину. Твої друзі під прицілом, і якщо ми візьмемо живими не трьох, а лише двох, то життя все одно триватиме.

«Не хочуть ризикувати», — подумав Роланд і одразу ж відчув приплив не зрозумілої за тих обставин гордості. Проте разом з нею прийшла якась ненормальна цікавість. Хоч і гірка, дуже гірка.

— Роланде! — в голосі Катберта звучала невимовна мука. — Роланде, не треба!

Але вибору не було. Роланд заклав руки за спину. Вітер з докором заіржав, наче повідомляючи, що не чекав від господаря такого непристойного вчинку, і відійшов убік, до ганку.

— Зараз ти відчуєш прохолоду металу, — сказав Ленґіл. — Esposas. [31]

Два холодні круги оповили Роландові зап’ястки. Клацнувши, наручники міцно зімкнулися.

— Гаразд, — сказав інший голос. — Тепер ти, синку.

— Не дочекаєтеся! — голос Катберта тремтів на межі істерики.

Пролунав звук удару і притлумлений крик болю. Озирнувшись, Роланд побачив, що Алан опустився на одне коліно, притискаючи долоню до чола. З рани на голові цебеніла кров.

— Хочеш, щоб я йому ще раз врізав? — спитав Джейк Байт. Він тримав у руці старий пістоль руків’ям уперед. — Я можу. О такій ранній порі моя рука ще дуже слухняна.

— Ні! — смикнувся Катберт. За його спиною вишикувалися троє чоловіків, нетерпляче й жадібно чекаючи продовження.

— Тоді будь хорошим хлопчиком і заведи руки за спину.

Ледве стримуючи сльози, Катберт підкорився. Помічник Бріджер надів на нього esposas. Двоє інших рвучко поставили Алана на ноги. Він похитнувся, а тоді, коли на нього надягали наручники, випростався. Зустрівшись із Роландом поглядом, Алан навіть спробував усміхнутися. В певному сенсі то була найгірша мить того жахливого ранку засідки. Роланд кивнув у відповідь, а подумки заприсягнувся: більше ніколи в житті він не дозволить заскочити себе зненацька.

Замість краватки на шиї в Ленґіла того ранку була хустка, проте Роланд здогадувався, що на ньому досі той самий піджак, що й був на учті в мера багато тижнів тому. Поряд із Ленґілом сопів від збудження, тривоги і пихи шериф Ейвері.

— Хлопці, — сказав шериф. — Вас заарештовано за порушення законів баронії, зраду і вбивство.

— А кого ми вбили? — спокійно поцікавився Алан, і хтось із загону озброєних чоловіків реготнув: шоковано чи цинічно, Роланд не зміг розібрати.

— Мера та його канцлера, і вам це добре відомо, — відповів Ейвері. — А тепер…

— Як ви можете? — спитав Роланд, звертаючись до Ленґіла. — Меджис — ваша батьківщина. Я бачив могили ваших предків на міському цвинтарі. Як ви можете так чинити з батьківщиною, сей Ленґіл?

— Не маю жодного наміру правити тут з тобою теревені, — відрубав Ленґіл і кинув погляд через Роландове плече. — Альварезе! Приведи його коня! Такі треновані хлопці не випадуть із сідел навіть у наручниках…

— Ні, скажіть мені, — втрутився Роланд. — Не крийтеся, сей Ленґіл, люди, з якими ви приїхали, — ваші друзі, тут нема жодного чужака. Як ви мажете так чинити? Ви б і матір свою згвалтували, якби побачили, що вона спить, задерши спідницю догори?

У Ленґіла засмикався рот — не від сорому чи збентеження, а від святенницької огиди. Старий господар ранчо зиркнув на Ейвері.

— То он як їх учать балакати в Ґілеаді, га?

Тримаючи в руках рушницю прикладом догори, Ейвері виступив уперед, до закутого в наручники стрільця. — Я навчу його, як треба розмовляти з паном! Всі зуби повибиваю, якщо накажеш, Френе!

Ленґіл роздратовано його стримав.

— Не клей дурня. Я хочу везти його перекинутим через сідло лише в тому разі, якщо він буде мертвий, і ніяк інакше.

Ейвері опустив зброю. Ленґіл повернувся до Роланда.

— Звісно, житимеш ти недовго, тож користі від поради тобі не буде ніякої, Деаборне. Але я все одно її тобі дам. У цьому світі треба завжди бути на боці переможця. І знати, куди віє вітер і коли він змінює напрям.

— Ти забув лице свого батька, жалюгідний хробаче, — чітко вимовив Катберт.

Ці слова вразили Ленґіла так само, як і Роландова шпилька щодо його матері. На його обвітрених щоках зненацька з’явився рум’янець гніву.

— На коней їх! — наказав він. — Щоб за годину вже сиділи в камері!


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава