home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



5

Близько другої години місто в Меджисі облетіла новина, що Френ Ленґіл виступить із заявою в міській залі зібрань. Назвати новину чуткою ніхто не міг — надто вже впевнено її поширювали. Невідомо звідки росли ноги, та людям було байдуже. Вони просто передавали її далі.

До третьої години залу зібрань вже було заповнено вщерть. Ще дві сотні люду зібралося надворі, слухаючи коротку промову Ленґіла, яку їм переказували пошепки. Корал Торін (в «Раю для подорожніх» саме вона почала ширити звістку про майбутній виступ Ленґіла) серед них не було. Вона й так добре знала, що скаже Ленґіл, адже вона сама підтримала Джонаса в тому, що промова має бути якомога стислішою і зрозумілішою. Потреби збурювати народ не було. Ще до заходу сонця в день Жнив вони матимуть розлючений натовп, який завжди обирає собі здібних ватажків.

Ленґіл говорив, тримаючи в одній руці капелюха. На грудях у нього висів срібний амулет із закляттями на добрий врожай. Він говорив стисло, грубо і переконливо. Більшість люду в залі знали його все життя, тож ніхто не ставив під сумнів жодне його слово.

Гарта Торіна і Кімбу Раймера вбили Деаборн, Гіт і Стокворт, повідомив Ленґіл натовпу чоловіків у джинсах і жінок у линялих картатих сукнях. Злочинців виказав грачиний череп, який вони впустили на коліна мерові Торіну.

Ці слова зустріли невдоволеним гомоном. Багато хто з тих, хто слухав Ленґіла, бачили цей череп: і на луці Катбертового сідла, і на мотузку в нього на шиї. Тоді вони сміялися з його дивацтва. А тепер згадали, що він теж сміявся, і збагнули, що це їх він вважав смішними. Їхні обличчя потемніли.

Ніж, яким перерізали горло канцлерові, належав Деаборнові, вів далі Ленґіл. Трьох молодиків схопили на світанку, коли вони збиралися накивати п’ятами з Меджису. Мотиви злочину були ще не до кінця зрозумілі, але вочевидь пов’язані з кіньми. Якщо так, тоді коні потрібні були Джонові Фарсону, який, подейкували, щедро розплачувався за хороших коників дзвінкою монетою. Інакше кажучи, хлопці були зрадниками власної батьківщини й Альянсу.

У третьому ряду сидів син Брайана Гукі — Руфус. Ленґіл всадовив його туди заздалегідь. Тепер (у потрібний момент) Руфус вигукнув:

— Вони зізналися?

— Еге ж, — сказав Ленґіл. — Зізналися в скоєнні обох злочинів і похвалялися ними.

Натовп погрозливо загомонів. Гомін прокотився залою і хвилею вихлюпнувся назовні. Слово переходило з уст в уста: похвалялися, похвалялися, скоїли вбивство під покровом ночі й похвалялися цим.

Роти міцно стулялися. Стискалися кулаки.

— Деаборн сказав, що Джонас і його друзі дізналися про те, що вони замислили, і повідомили про це Раймера. Канцлера Раймера вони вбили, щоб змусити його мовчати про їхню брудну оборудку, а Торіна — за компанію, бо канцлер міг йому розповісти.

Латіґо вважав, що ця вигадка безглузда. Джонас усміхнувся і кивнув. «Так, — сказав він, — безглузда. Але це вже не має значення».

Ленґіл приготувався відповідати на питання, але їх не було. Люд у залі лише гомонів, похмуро дивився з-під лоба, жнив’яні амулети стиха цокотіли на шиях, коли люди переминалися з ноги на ногу.

Хлопці сиділи за ґратами. Ленґіл не сказав, що на них чекає, та ніхто й не поцікавився. Він повідомив, що деякі розваги наступного дня, як-от: ігри, скачки, індичі перегони, змагання з різьблення по гарбузах, свинячі бої, загадування загадок й танці, з огляду на трагедію, скасовуються. Звісно, справді важливі заходи відбудуться, як завжди: оцінка великої рогатої й іншої свійської худоби, кінні заїзди, збори скотарів і аукціони — продаж коней, свиней, корів і овець. А на сході місяця — багаття. Багаття і спалення опудал. Цей ритуал із незапам’ятних часів символізував завершення Ярмарку Жнив, і ніщо в світі, крім його кінця, не могло його скасувати.

— Святкове багаття буде, і на ньому буде спалено опудала, — сказав Елдред Джонас Ленґілу. — Це все, що ти маєш повідомити. Решту вони додумають самі.

І Джонас не помилявся. Ленґіл побачив, що це написано в усіх на обличчях. Не просто рішучість довести справу до кінця, а нездоровий ентузіазм. Існували стародавні звичаї, стародавні ритуали, складовою яких були опудала з червоними руками. Los ceremoniosos: чар’ю. Гори. Відтоді, як їх виконували, минуло багато століть (звісно, крім випадків, коли ці ритуали здійснювали в потаємних гірських місцинах), та коли світ зрушив з місця, люди повернулися до них.

«Багато не розпатякуй», — порадив Джонас. І порада справді виявилася цінною. У мирний час Ленґіл не хотів би мати справу з таким, як він. Проте зараз він виявився незамінним.

— Нехай боги подарують вам мир, — сказав Ленґіл, відступаючи на крок назад і перехрещуючи руки на грудях, аби показати, що він закінчив. — Нехай усім нам боги подарують мир.

— Довгих днів і мирних ночей, — тихим механічним хором пробурмотіли люди. А тоді просто розвернулися й вийшли, пішли у своїх справах, що чекали на них перед святом Жнив. Ленґіл знав, що більшість із них вирушать у «Рай для подорожніх» чи готель «Бейв’ю». Він витер рукою піт з чола. Терпіти не міг виступати перед збіговиськом людей, а надто таким великим, як сьогодні, проте, здається, він непогано впорався. Насправді навіть чудово.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава