home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1

Щойно вони зайшли до стайні, тьмяно освітленої газовим ліхтарем, зі стійла висунулася тінь. І Роланд блискавично витяг револьвери, які вже встиг сховати. Але то був Шимі. Він дивився на нього з непевною усмішкою, піднявши руку, в якій тримав стремено. Але, впізнавши, хто зайшов, аж засяяв від щастя і кинувся до них.

Роланд сховав револьвери у кобуру і приготувався обійняти хлопця, та Шимі пролетів повз нього і кинувся обіймати Катберта.

— Гей, гей, — Катберт кумедно заточився, а тоді підняв Шимі над землею. — Любиш ти мене з ніг збивати, хлопче!

— Вона вас витягла! — крикнув Шимі. — Я знав, що вона звільнить вас, знав! Сюзен молодець! — Шимі пошукав поглядом Сюзен і знайшов її біля Роланда. Вона була досі бліда, проте вже нібито прийшла до тями. Шимі знову повернувся до Катберта і поцілував його просто в лоба.

— Ого! — сказав Катберт. — А це за що?

— Бо я люблю тебе, Артуре Гіте! Ти врятував мені життя!

— Ну, може, і врятував, — Катберт спантеличено всміхнувся (чуже сомбреро, і так занадто велике, смішно перехнябилося в нього на голові), — але якщо ми не поквапимося, не гарантую, що врятував його надовго.

— Коні осідлані, — сказав Шимі. — Сюзен звеліла мені їх осідлати. Я все правильно зробив. Тільки треба причепити це стремено до коня пана Стокворта, бо те, що на ньому, протерлося.

— Це пізніше, — сказав Алан, забираючи в нього стремено. Відклав його вбік і подивився на Роланда. — Куди поїдемо?

Перше, що спало Роландові на думку, — повернутися на цвинтар до мавзолея Торіна.

Від цих слів Шимі похолов від жаху.

— На кладовище? Коли Демон у повні? — він так рішуче захитав головою, що сомбреро злетіло і замигтіло волосся. — Там лежать мертві, сей Деаборн, але якщо їх дражнити, коли на небі Демон, то вони повстають з могил!

— Все одно нам туди не можна, — підтримала його Сюзен. — Містянки викладатимуть дорогу від Будинку-на-набережній квітами і мавзолей заквітчуватимуть теж. Якщо Олів буде спроможна щось робити, то керуватиме цим вона. Але з нею будуть моя тітка й Корал. А з ними нам краще не перетинатися.

— Гаразд, — сказав Роланд. — На коней і рушаймо. Сюзен, подумай. І ти, Шимі, теж. Нам потрібне місце, де ми зможемо перебути до світанку. Подалі від Великого Шляху, в будь-який бік від Гембрі, крім північного заходу.

— А чим поганий північний захід? — поцікавився Алан.

— Бо саме туди ми зараз і поїдемо. У нас є робота… і ми дамо їм знати, що ми нею займаємось. Найперше Елдредові Джонасу. — На його вустах промайнула лиховісна посмішка. — Я дам йому зрозуміти, що гру скінчено. Замків більше не буде. З’явилися справжні стрільці. Побачимо, як він з ними впорається.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава