home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



2

Через годину, коли місяць уже піднявся над деревами, Роландів ка-тет прибув на нафтове поле Ситго. Заради безпеки вони їхали паралельно до Великого Шляху, але пересторога виявилася марною: на дорозі вони не зустріли жодного вершника, що їхав би в той чи інший бік. «Таке враження, що Жнива цього року скасовано, — подумала Сюзен… а тоді згадала про червоноруких опудал і здригнулася. Завтра вночі Роланду мали пофарбувати руки червоним. І пофарбують, якщо впіймають. — І не лише йому. Всім нам. Шимі також».

Вони прив’язали коней (і Капризного, котрий невдоволено, проте жваво трюхикав за ними на налигачі) до якогось давно поламаного пристрою в північно-східному кутку поля і повільно пішли до робочих вишок, що були скупчені в одній місцині. Розмовляли мало, та й то пошепки. На думку Роланда, на Ситґо було моторошніше, ніж на цвинтарі. Він сумнівався, що Місяць-Демон може підняти мертвих з могил. А от мерці на СИТҐО були дуже неспокійні: верескливі зомбі, що іржаво бовваніли в примарному світлі місяця, здіймаючи й опускаючи поршні, наче марширували ногами.

Втім, Роланд повів їх саме до діючої ділянки нафтової свердловини, повз таблички з написами «Ви наділи шолом?» і «Виробляємо нафту, переробляємо безпеку». Зупинилися біля підніжжя вишки, яка скреготала так гучно, що Роландові довелося кричати, аби його почули.

—  Шимі! Дай мені кілька великих феєрверків!

Ще раніше Шимі вигріб жменю феєрверків із сідельної сумки Сюзен і тепер два простягнув Роланду. Взявши Берта попід руку, Роланд витяг його вперед. Вишку по периметру оточувала іржава огорожа. Коли хлопці спробували перелізти через неї, горизонтальні перекриття луснули від напруження, як старечі кістки. Вони нервово перезирнулися. На обличчя кожного набігали тіні від руху машинерії проти місяця.

Сюзен смикнула Роланда за рукав.

—  Обережніше! — прокричала вона, змагаючись із ритмічним стукотом машинерії. Роланд побачив, що вона не боїться, лише збуджена і стривожена.

Всміхнувшись, він підтягнув її до себе і поцілував у мочку вуха.

— Будь готова тікати, — прошепотів він. — Якщо ми все зробимо правильно, то на Ситго з’явиться нова свічка. Пекельно потужна.

Вони з Катбертом пірнули під найнижчу перетинку опори вишки і стали біля машини, кривлячись від какофонії звуків. Роланда здивувало те, що за всі ці роки вишка взагалі не розвалилася. Внутрішні частини вишки було переважно впосаджено в іржаві металеві блоки, але він бачив і велетенський поворотний вал, поверхня якого блищала від нафти, що її, напевно, переганяли автоматичні насоси. Тут, у безпосередній близькості, відчувався запах газу, що нагадав йому про пальник, який ритмічно спалахував на іншому боці нафтового поля.

—  Велетень напукав! —прокричав Катберт.

— Що?

— Я кажу, смердить, як… та, не зважай! Зробімо це, якщо зможемо… ми ж зможемо?

Роланд не знав. Він повільно підійшов до машинерії, що скреготала під металевими накривками, пофарбованими зеленою фарбою, на якій давно проступила іржа. Берт ішов слідом, хоч і не надто охоче. Вдвох вони ступили у короткий прохід, де смерділо і було нестерпно жарко, і він привів їх у самісіньке серце свердловини. Перед їхніми очима повертався вал на кінці поршня, розподіляючи краплини нафти по гладеньких боках. Поряд була вигнута труба — мабуть, переливна, подумав Роланд. З її кінця час від часу скрапувала нафта, і на підлозі утворилася чорна калюжа. Роланд показав на неї, і Катберт кивнув.

Кричати тут було б безглуздо. У центрі свердловини стояв неймовірний гуркіт. Однією рукою Роланд обійняв Катберта за шию і наблизив його вухо до своїх губів; другою рукою тримав перед очима Катберта феєрверк.

— Запали й тікай, — сказав він. — Я триматиму, скільки зможу, і чекатиму, поки ти відійдеш на достатню відстань. Я роблю це не лише заради тебе, але й для себе. Щоб вибігти звідси, мені потрібен безперешкодний шлях для відступу, розумієш?

Катберт кивнув і повернув стрільцеву голову так, щоб і самому можна було говорити йому на вухо.

— А якщо тут стільки газу, що все вибухне, коли я викрешу іскру?

Роланд відступив на крок назад. Зробив жест руками: мовляв, звідки мені знати? Розсміявшись, Катберт витяг з кишені коробку сірників, які перед виходом прихопив зі столу Ейвері. Питально звів брови: чи Роланд готовий? Той кивнув у відповідь.

Надворі віяв сильний вітер, проте під свердловину він проникнути не міг, тож вогник сірника палав рівно. Роланд простягнув феєрверк, і миттю болючий спогад пронизав його голову: мати ненавиділа ці штуки, завжди була переконана, що через них він може або втратити око, або йому відірве палець.

Катберт постукав себе по грудях і поцілував долоню на щастя. Підніс полум’я до запальника. Той одразу засичав. Берт розвернувся і повів рукою, вдаючи, що цілиться у накритий блок машинерії. «У цьому весь Берт, — подумав Роланд. — Жартуватиме і на шибениці». А тоді коротким коридором, яким вони прийшли, кинувся назад.

Роланд тримав круглий феєрверк так довго, як тільки наважився, а тоді закинув його у переливну руру. Повертаючись, щоб тікати, поморщився, бо очікував того, чого побоювався Катберт: що повітря вибухне. Та цього не сталося. Він побіг проходом, вибрався назовні й побачив, що Катберт стоїть коло зруйнованої ділянки огорожі. Замахав на нього руками: тікай, бовдуре! А тоді світ за його спиною злетів у повітря.

Вибух був такий потужний, що від його звуку, здавалося, втягнулися всередину барабанні перетинки, а в легенях забракло повітря. Земля викотилася йому з-під ніг, як хвиля під човном, і неначе велика тепла рука штовхнула його в спину. Йому здалося, що крок уперед (можливо, навіть два чи три) він пробіг від поштовху, але потім його підняло над землею і вихором понесло вперед, на огорожу, біля якої Катберт вже не стояв. Катберта пожбурило на землю, і тепер він лежав, розкривши рота, й круглими очима дивився на щось за Роландовою спиною. Роланд дуже добре роздивився всі деталі, бо на Ситго тепер було світло, як вдень. Вони запалили своє власне святкове багаття на ніч раніше, ніж настали Жнива. Величезне багаття, у містечку про таке навіть мріяти не могли.

Роланда відкинуло туди, де лежав Катберт, і він вхопив друга під руку. Позаду них пролунав страшний гуркіт вибуху, і на них посипалися шматки металу. Вони зіп’ялися на ноги й побігли туди, де Алан прикривав собою Шимі й Сюзен.

Роланд озирнувся через плече і побачив, що рештки вишки (половина її вціліла), як розпечена підкова, палали червоним полум’ям з домішками чорного, довкола жовтого смолоскипа, височенного язика полум’я, що лизав небо. То був лише початок. Він не знав, скільки ще вишок їм вдасться запалити, поки не набіжить люду з містечка, проте, попри весь ризик, був рішуче налаштований знищити якомога більше. Підірвати цистерни біля Скелі Вішальників було лише половиною всієї справи. Треба було знищити саме джерело Фарсона.

Втім, виявилося, що вкидати феєрверки у переливні труби не потрібно. Під нафтовим полем була система поєднаних між собою труб, переважно з природним газом, що просочувався крізь древню напівзотлілу ізоляцію. Роланд і Катберт встигли лише наблизитися до іншої вишки, як пролунав черговий вибух, і з вишки праворуч від тієї, яку вони підпалили, вирвався стовп вогню. А за мить і третя вишка, цього разу віддалік, за шістдесят ярдів, дихнула в повітря полум’ям. Залізний каркас зірвало з бетонних опор, як зуб із гнилих ясен. На подушці синьо-жовтого полум’я здійнявшись у повітря на сімдесят футів, каркас перевернувся і з гуркотом упав на землю, вусібіч порснувши іскрами.

Ще одна. Ще. І ще.

Ошелешені, п’ятеро молодих людей стояли в кутку поля, затуляючи очі руками від сліпучого сяйва. Нафтове поле палахкотіло, як іменинний торт, і на них накочували хвилі пекельної спеки.

— Боги милосердні, — прошепотів Алан.

Роланд зрозумів, що треба тікати. Ще трохи — і вони підсмажаться, як кукурудза. Та й про коней слід подбати. Їх прив’язали далеко від епіцентру вибухів, але Роланд не міг ручатися, що центр ще довго лишатиметься на місці. Адже вибухати почали й неробочі вишки. Коні могли схарапудитися.

Чорт, та йому й самому було страшно.

— Тікаймо! — закричав він.

Вони побігли до коней, і шлях їм осявало сліпуче жовтогаряче світло.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава