home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



9

Джонасів загін доволі швидко просувався Крутояром униз і заглибився в Погану Траву. Провідні зорі чітко вирізнялися в осінньому небі. Ренфру знав їх усі. Щодвадцять хвилин він зупиняв загін, щоб перевірити відстань між тими двома, які він називав Близнюками. Джонас ані на мить не сумнівався, що старий ковбой виведе їх з високої трави прямісінько на Скелю Вішальників.

Але потім, приблизно за годину після того, як вони за'іхали в Погану Траву, з ним порівнявся Квінт.

— З вами хоче поговорити стара, сей. Каже, що це важливо.

— Що, зараз? — насупився Джонас.

— Еге ж, — Квінт стишив голос. — Куля в неї на руках уся світиться.

— Та невже? Слухай сюди, Квінте. Я подивлюся, що до чого, а ти поки що склади компанію моїм старим фронтовим друзям. — Він осадив коня і чекав, поки чорний візок під’їде ближче. Рея підвела від кулі обличчя, яке омивало рожеве сяйво, й глянула на нього, і на якусь мить Джонасові здалося, що це молоденька дівчина.

— Так, — сказала відьма, — ось і ти, хлопче. Я так і знала, що ти не дурний. — Вона захихотіла, і її обличчя вкрилося зморшками сміху. Джонас знову побачив її справжню — висхлу і виснажену річчю, що лежала в неї на колінах. А потім сам глянув на цю річ… і пропав. Він відчув, що рожеве світіння проникає в усі найтемніші улоговини й закапелки його розуму, осяваючи їх неймовірним світлом, якого він не відчував ще ніколи в житті. Навіть Корал у найбрутальніші моменти злягання не давала йому змоги відчути таке блаженство.

— Подобається, ге? — майже прокаркала відьма. — Еге ж, кому таке не сподобається. Така цяцька! Але що ти бачиш, сей Джонас?

Тримаючись однією рукою за луку сідла, Джонас, звісивши довге волосся донизу, нахилився і зазирнув у кристал. Попервах він бачив лише те неймовірно приємне рожеве сяйво. Але потім воно помалу розсіялося. Тепер його очам відкрилася хатина, яку звідусіль оточувала висока трава. Таке лігво могло бути до вподоби хіба що відлюдникові. Двері, пофарбовані яскраво-червоною, хоч і подекуди облізлою фарбою, були відчинені. А на ганку, склавши руки на колінах і підмостивши під ноги ковдру, з розпущеним волоссям сиділа…

— Побий мене грім! — прошепотів Джонас. Він нахилився в сідлі так низько, що тепер скидався на циркового еквілібриста. Здавалося, його очі зникли — на їхньому місці тепер були дві западини, сповнені рожевого світла.

Рея вдоволено закректала.

— Еге ж, це Торінова дівка, яка так і не стала наложницею! Коханка Деаборна! — її сміх раптово обірвався. — Коханка виродка, який убив мого Ермота. І він за це заплатить, еге ж. Придивися до неї, сей Джонас! Придивися!

Він вдивлявся в кулю. Зараз усе було зрозуміло. Він мав би зрозуміти це раніше. Все, чого боялася тітка цієї дівчини, виявилося правдою. Рея про це знала, хоча Джонас не міг зрозуміти, чому вона тримала в таємниці те, що ця дівчина злягається з одним із хлопців. Але Сюзен не просто спала з Деаборном. Вона допомогла йому втекти з в’язниці, йому і його товаришам, і цілком імовірно, що це вона вбила двох служителів закону.

Фігура в кулі підпливла трохи ближче. Від цього в Джонаса трохи замакітрилося в голові, проте запаморочення було приємним. За спиною в дівчини виднів каганець полум’я, що освітлювало хатину зсередини. Спершу Джонасові здалося, що в кутку хтось спить, але, придивившись ближче, він збагнув, що то просто купа шкур, яка за обрисами нагадувала людську фігуру.

— Бачиш хлопців? — Реїн голос долинав наче здаля. — Бачиш їх, сей?

— Ні, — відказав він. Власний голос теж здавався йому чужим. Погляд прикипів до кулі. Її світло все глибше проникало в його мозок. Відчуття було чудесне — наче від гарячого багаття в холодну ніч. — Вона там сама. Здається, чекає.

— Еге. — Рея провела рукою над кулею, наче стираючи порох, і рожеве світло зникло. Джонас тихо запротестував, але марно. Кристал знову згас. Йому хотілося простягнути до відьми руки і благати, якщо це буде необхідно, щоб повернула світло. Проте силою волі він стримався від цього. Винагородою було повільне повернення здорового глузду. Саме він допоміг Джонасові нагадати собі, що Реїни жести були так само безглузді, як і ляльки у виставі про Пінча і Джиллі. Куля чинила так, як хотілося їй самій, і не зважала на те, що там хочеться відьмі.

Тим часом стара потвора дивилася на нього навдивовижу проникливим і ясним поглядом.

— Як ти гадаєш, чого вона чекає? — спитала Рея.

Чекати дівчина могла лише одного. Чи то пак трьох, стривожено подумав Джонас. Хлопців. Трьох безбородих сучих синів із Внутрішнього Світу. А якщо вони не з нею, значить, десь попереду, на шляху Джонасового загону, причаїлися в очікуванні.

І очікують вони на нього. А можливо, навіть на…

— Слухай мене, — наказав він Реї. — Вдруге я не повторюватиму, і ти ліпше відповідай чесно. Їм відомо про цю річ? Ці троє шмаркачів знають про веселку?

Вона відвела погляд. З одного боку, це вже була відповідь, але з іншого — ні. У себе вдома, на схилі, вона могла порядкувати скільки завгодно, проте тут, унизу, знала, хто господар становища. Він знову перехилився через сідло і вхопив її за плече. На дотик воно було огидним — наче кістка скелета, невідомо з якої причини ще живого, — але Джонас змусив себе не відпускати. І стиснути. Вона застогнала і спробувала звільнитися, проте він стис ще сильніше.

— Кажи, стара суко! Розтуляй дзьоба!

— Може, й знають, — прошамкала стара. — Дівчина могла щось побачити тієї ночі, коли приходила до мене… ууу, відпусти, ти мене вб’єш!

— Якби я хотів тебе вбити, ти була б уже мертва. — Він знову кинув пожадливий погляд на кулю, а потім випростався в сідлі, склав руки рупором коло рота і закричав: — Клаю! Зупиняємося! — Коли Рейнолдз і Ренфру натягнули поводи, Джонас підняв руку, щоб ковбої, які їхали слідом, теж стали на місці.

Вітер шурхотів у траві, коливав її, гнув додолу і здіймав у вихорі догори солодкі пахощі. Джонас вдивлявся поперед себе в темряву, хоч і знав, що це марно. Вони могли причаїтися будь-де. І шанси загону Джонаса на перемогу, якщо хлопці вискочать із засідки, здавалися не надто великими. Навіть мізерними, якщо вже на те.

Він під’їхав до того місця, де чекали Клай і Ренфру. Вираз обличчя у цього останнього був роздратований і нетерплячий.

— Що таке? Скоро світанок. Треба поспішати.

— Ти в курсі, де в Поганій Траві є хатини?

— Еге ж, у курсі, здебільшого. А що…

— А та, в якої червоні двері?

Ренфру кивнув і показав кудись на північ.

— Хата старого Суні. У нього було якесь видіння чи щось таке, і він навернувся до релігії. Тоді й пофарбував ті двері в червоний. П’ять років тому він подався до манні. — Принаймні тепер Ренфру не ставив запитань. Щось у виразі обличчя Джонаса підказало йому, що питання зараз дуже недоречні.

Джонас підніс руку догори, якусь секунду роздивлявся синє татуювання у вигляді труни, а потім повернувся і гукнув Квінта.

— Лишаєшся за головного.

Кошлаті брови Квінта поповзли вгору.

— Я?

— Так. Але вперед ви не підете. Плани змінилися.

— Що…

— Слухай і розтуляй пельку тільки тоді, коли чогось не розумієш. Розвертайте цей клятий віз. Оточи його людьми, і хутко їдьте в зворотний бік. З’єднайтеся з Ленґілом і його людьми. Скажи їм, що вам наказано чекати там, де ви будете, поки не приїдуть Джонас, Рейнолдз і Ренфру. Ясно?

Квінт кивнув. Вигляд у нього був спантеличений, проте він промовчав.

— Добре. До справи. І скажи відьмі, хай сховає свою іграшку назад у мішок. — Джонас провів рукою по лобі. Пальці, що завжди були такими впевненими, трохи тремтіли. — Вона мене відвертає.

Квінт рушив виконувати накази, а потім озирнувся — Джонас знову його покликав.

— Квінте, я думаю, що хлопці з Внутрішнього світу десь там. Можливо, попереду. Проте якщо вони там, куди ви зараз поїдете, то можуть на вас напасти.

Квінт нервово озирнувся на траву, що здіймалася вище людського зросту. Потім рішуче стис губи і перевів погляд на Джонаса.

— Якщо вони нападуть, то спробують відібрати кулю, — вів далі Джонас. — А тепер слухай уважно, сей, і запам’ятовуй. Той, хто не помре, захищаючи кулю, а залишиться живий, позаздрить мертвим. — Підборіддям він показав на ковбоїв, що вишикувалися у ряд на конях біля чорного візка. — Перекажи це їм.

— Гаразд, начальнику, — сказав Квінт.

— Коли об’єднаєтесь із загоном Ленґіла, ви будете в безпеці.

— Чи довго нам чекати, якщо ви не з’являтиметесь?

— Поки рак на горі не свисне. Вперед. — Коли Квінт від’їхав, Джонас повернувся обличчям до Рейнолдза і Ренфру. — А ми з вами, хлопці, трохи відхилимося від курсу.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава