home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



17

— Вони знову наближаються, — сказав Алан за мить до того, як Роланд відчув це сам — короткий спалах у голові, схожий на рожеву блискавку. — Вся ватага.

Роланд присів навпочіпки перед Катбертом. Той подивився на нього, і в погляді не було ні сліду його улюблених жартів.

— Від тебе залежить дуже багато, — сказав Роланд, а потім постукав по рогатці. — І від цієї штукенції також.

— Я знаю.

— Скільки набоїв у твоєму арсеналі?

— Майже чотири сотні сталевих кульок. — Берт підніс догори полотняну торбинку, яка у мирний час правила його батькові за кисет для тютюну. — А в сідельній сумці купа феєрверків.

— Скільки там великих?

— Достатньо, Роланде, — відповів без тіні усмішки. Тепер, коли його очі не всміхалися, в них зяяла порожнеча душі ще одного вбивці. — Достатньо.

Роланд провів рукою по своїй накидці спереду, призвичаюючись до грубої фактури ниток. Подивився спершу на Катберта, потім на Алана, знову переконуючи себе в тому, що в них усе вийде, за умови, якщо вони зберігатимуть спокій і не думатимуть про те, що їх троє проти сорока чи п’ятдесяти.

— Адже ті, що біля Скелі Вішальників, почують стрілянину, коли вона почнеться? — спитав Алан.

Роланд кивнув.

— Вітер віє в їхній бік, тож вони обов’язково почують постріли.

— Тоді нам доведеться рухатися швидко.

— Поїдемо так швидко, як тільки зможемо. — Роланд згадав, як стояв між двома зеленими живоплотами поза Великою Залою, тримаючи на руці сокола Давида, і по спині йому стікав піт страху. «Напевно, ти сьогодні помреш», — сказав він тоді соколові. І не помилився. Втім, сам він вижив і пройшов випробування, і вийшов з нього коридором, що вів на схід, а не на захід. А сьогодні настала черга Катберта й Алана пройти випробування. Не в Ґілеаді, в традиційній місцині позаду Великої Зали, а тут, у Меджисі, на краю Поганої Трави, в пустелі й у каньйоні. Каньйоні Петлі.

— Переможи або помри, — сказав Алан, наче прочитавши стрільцеві думки. — До цього все зводиться.

— Так. Зрештою, у цьому суть життя. Як гадаєш, скільки їм потрібно часу, щоб дістатися сюди?

— Щонайменше година. Може, дві.

— Вони пильнуватимуть.

Алан кивнув.

— Думаю, так.

— Погано, — мовив Катберт.

— Джонас боїться засідки в траві, — сказав Роланд. — Може, вважає, що ми підпалимо її. Коли вони виберуться на відкриту місцевість, то вже не так стерегтимуться.

— Це ти так сподіваєшся, — прокоментував Катберт.

Роланд серйозно кивнув.

— Так. Я сподіваюся.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава