home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



23

Джонас достоту не розумів, що відбувається, аж поки не почув крик Вілла Деаборна

(Хайл! До мене! Полонених не брати!)

прадавній військовий поклик. Усе стало на свої місця: він збагнув, звідки ця тріскотнява пострілів. Розвернув коня, напівсвідомо відчуваючи, що Рой вчинив так само… але найбільше переймаючись через кристал, потужний і такий крихкий, що гойдався на луці його сідла.

— Це ті малі! — вигукнув Рой. Від безмежного подиву вираз його обличчя став ще тупішим, ніж зазвичай.

—  Деаборне, паскуднику!— виплюнув Геш Ренфру. І в його руці прогримів револьвер.

Джонас побачив, як здіймається над головою Деаборна його сомбреро. Куля зачепила його криси. Підліток вистрелив у відповідь. І виявився таким вправним стрільцем, якого Джонас зустрів уперше вжитті. Влучивши в груди, куля відкинула Ренфру назад, і він, не випускаючи з пальців свій страхітливий револьвер, під час падіння двічі вистрелив у сталево-сіре небо, а потім вдарився спиною об землю і, вже мертвий, перекотився на бік.

Ленґіл більше не вовтузився з неслухняним прикладом свого скоростріла. Він лише дивився, не ймучи віри очам, на прояву, яка мчала на коні просто на нього.

— Назад! — закричав він. — Від імені Асоціації конярів наказую тобі… — Договорити він не встиг, бо на його переніссі, якраз там, де сходилися брови, з’явилася велика чорна діра. Його руки здійнялися догори, наче він хотів сказати «здаюся». Такою була смерть Френа Ленґіла.

— Сучий потрох, виродок, недоносок! — прогарчав Діпейп, силкуючись витягти револьвер, що застряг у накидці. Але не встиг, бо Роландова куля втрапила йому в рот і розітнула його кривавим криком аж до самого адамового яблука.

«Цього не може бути, — очамріло подумав Джонас. — Не може бути, адже нас так багато».

Але неможливе розгорталося перед його очима. Хлопці з Внутрішнього світу прорвали оборону, діючи точнісінько так, як було описано в підручниках для стрільців на випадок, якщо шанси перемогти були невеликі. І Джонасове військо — землевласники, ковбої й круті міські парубки — було розбито на голову. Ті, що вціліли, розбіглися хто куди, пришпорюючи коней, наче за ними гналася сотня чортів із пекла. Авжеж, демонів було менше, проте билися вони незгірш, ніж сотня. Усюди, куди сягало око, на піску лежали трупи. Джонас побачив, як Стокворт, котрий прикривав двох інших із тилу, наздогнав ще одного вершника, вибив його з сідла і на льоту всадив тому в голову кулю. «Боги всемогутні, — подумав Джонас, — то був Кройдон, господар ранчо „Піаніно“!»

От тільки дні його господарювання скінчилися.

А тим часом Деаборн з револьвером у руці наступав на Джонаса.

Джонас підхопив мішок на шворці і розв’язав його двома вправними й рвучкими рухами зап’ястка. Вищиривши зуби, підняв мішок угору. Довге біле волосся майоріло на вітрі.

—  Тільки підійди, і я розтрощу його на друзки! Я серйозно, триклятий шмаркачу! Не наближайся!

Але Роланд ні на мить не стишив галопу, ні на мить не зупинився, щоб подумати. Замість голови тепер думали його руки. Пізніше, коли він намагався подумки відтворити той бій, пам’ять давала йому якесь дивне, беззвучне і викривлене зображення, неначе він дивився у тьмяне дзеркало… чи у магічний кристал.

«О боги, це він! — подумав Джонас. — Це Артур Ельд прийшов по мою душу!»

Щойно побачивши цівку Роландового револьвера, безмежну, як вхід до тунелю чи шахти, Джонас згадав слова хлопця, які той кинув йому на подвір’ї згорілого ранчо: «Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід».

«Я знав, — подумав Джонас. — Вже тоді я знав, що моє ка добігає кінця. Але ж він не може ризикувати втратити кристал… він не ризикуватиме, він дін цього ка-тету, і він не ризикуватиме…»

—  До мене!— пронизливо закричав Джонас. — До мене, хлопці! На бога, їх тут лише троє! До мене, боягузи!

Але він був сам-один. Ленґіл лежав мертвий поряд зі своїм ідіотським автоматом, Рой втупився в безжальне небо мертвим оком, Квінт дав драла, Гукі мертвий, землевласники, що їх супроводжували, зникли. Лише Клай лишився в живих, але Клай був за багато миль звідси.

—  Я розіб’ю його!— прокричав він до хлопця з холодним поглядом, що мчав на нього, як невблаганна машина смерті. — Клянуся всіма богами, я…

Звівши великим пальцем курок, Роланд вистрелив. Куля втрапила в руку з татуюванням, що тримала мішок за шворку, і рознесла долоню, залишивши тільки пальці, що посмикувалися в губчатому червоному місиві. Якусь мить Роланд ще бачив витатуйовану синю домовину, а потім вона запливла кров’ю.

Мішок упав. І коли Вітер налетів на Джонасового коня та відштовхнув його вбік, Роланд підхопив його зігнутою рукою. Заволавши від розпачу через утрату трофея, Джонас ухопив Роланда за плече і майже спромігся вибити стрільця з сідла. Джонасова кров гарячими краплинами забризкала Роландові лице.

—  Віддай, шмаркачу! —Джонас сягнув неушкодженою рукою під накидку і видобув другого револьвера. — Віддай, це моє!

— Вже ні, — відказав Роланд. Вітер під ним балансував навдивовижу граційно як для такого великого коня, і Роланд двічі вистрелив у обличчя супротивника. Від жаху Джонасів кінь скинув із себе вершника, і чоловік із білим волоссям, розкинувши руки, впав на спину. Його руки й ноги смикнулися, затремтіли і застигли.

Закинувши шворку мішка на плече, Роланд поскакав до Алана й Катберта, готовий прийти на допомогу… проте в цьому не було потреби. Пліч-о-пліч на вітрі, що обдував їх піском, вони широко розплющеними від подиву очима споглядали широкий шлейф трупів, що тягнувся пустелею. Вони наче вперше пройшли крізь горнило вогню і все ще не йняли віри, що лишилися живі й неушкоджені. Лише Алана було поранено: кулею зачепило ліву щоку. Невдовзі рана загоїлася, проте лишився помітний шрам, який Алан носитиме до кінця життя. Пізніше він скаже, що не пам’ятає, хто в нього стріляв і коли це сталося. У стрілянині він сам себе не тямив і лише тьмяно пригадував, що сталося по тому, як вони напали на загін. У Катберта були ті самі враження.

— Роланде, — сказав Катберт, проводячи тремтячою рукою по обличчю. — Хайл, стрільцю.

— Хайл.

Запорошені піском, Катбертові очі були червоні, неначе він плакав. Роланд передав йому решту сталевих кульок, і він за інерцією прийняв їх, достоту не розуміючи, що то таке.

— Роланде, ми живі.

— Так.

Алан очманіло роззирався навкруги.

— Куди поділася решта людей?

— Щонайменше двадцять п’ятеро лишилися тут, — Роланд зробив жест рукою, показуючи на дорогу, встелену трупами. — Решта… — рукою, у якій досі тримав револьвер, описав широке півколо. — Зникли. Я б сказав, вони своє відвоювали.

Роланд зняв мішок з плеча, трохи потримав на луці сідла, а потім розкрив. Якусь мить у мішку було чорно, та невдовзі всередині запульсувало нерівномірне, але приємне рожеве світло.

Неначе пальці чиїхось рук, воно поповзло стрільцевими щоками вгору і затопило йому очі.

— Роланде, — раптом занервувався Катберт. — Не треба тобі з цим гратися. Особливо зараз. Стрілянина, напевно, вже долинула до Скелі Вішальників. Якщо ми хочемо завершити почате, в нас нема часу, щоб…

Але Роланд його не слухав. Він запустив обидві руки в мішок і видобув звідти магічний кристал. Підніс його до очей, не звертаючи уваги на те, що розмазує по склі краплини Джонасової крові. Кристал не заперечував. Зрештою, його не вперше торкалися обагреними кров’ю руками. Ще трохи — і безформний туман розійшовся, як завіси. Побачивши те, що відкрилося його поглядові, Роланд безоглядно пірнув у глибини скляної кулі.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава