home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



2

Годинник на вежі міської зали зібрань пробив дванадцяту. Незвична тиша, що повисла над Гембрі у ранок Жнив, який непомітно перейшов у день, видавалася дивною, проте стократ моторошнішою була мовчанка у «Раю для подорожніх». Під поглядом скляних очей Зірвиголови зібралося понад дві сотні душ, які склянка за склянкою мовчки цмулили віскі. Єдиними звуками, що долинали з-поміж гурту відвідувачів, були човгання ніг і нетерпляче гахкання склянкою об шинквас, що означало наступну порцію.

Шеб нерішуче взяв на піаніно кілька нот улюбленої всіма мелодії — «Бугі великої пляшки», але ковбой із тавром мутанта на щоці приставив йому до вуха кінчик ножа і попередив, щоб не бренькав, якщо не хоче позбутися довбаних решток своїх мізків і барабанної перетинки заодно. Шеб волів би зберегти собі життя ще на тисячу років, якби на те була воля богів, тож миттю здимів з-за піаніно й побіг до шинкваса допомагати розливати спиртне Стенлі й Петті Гулящій.

Усі відвідувачі бару перебували в недоброму гуморі. Їх позбавили Ярмарку Жнив, та що з цим удіяти, ніхто не знав. Увечері буде багаття, на якому спалять безліч опудал, але ніхто не бажав цілуватися, та й танці скасували. Ні тобі загадок, ні перегонів, ні поросячих боїв, ні анекдотів… жодних розваг, хай йому грець! Жодного душевного прощання з роком! Замість радості було вбивство у пітьмі, і втеча винних, і лише сподівання на відплату замість упевненості в ній. П’яний люд, небезпечний, як штормові хмари, сповнені грозових розрядів, прагнув отримати провідника, когось, хто вказав би їм, що робити далі.

А ще, ясна річ, жертву для спалення на вогнищі. Як у часи Артура Ельда.

Саме о цій порі, невдовзі по тому, як у холодному повітрі пролунав останній удар годинника, що сповіщав про початок полудня, стулкові двері розчинилися і до шинку увійшли дві жінки. Багато хто знав стару каргу, що йшла попереду, кілька чоловіків навіть зробили великим пальцем знак від лихого ока. Залою пронісся гомін. То була Рея, стара відьма з Коосу. І хоч її обличчя було вкрите чиряками, а очі так глибоко запали в очницях, що їх було ледь видно, вона вся аж променіла життям. Губи були в чомусь червоному, наче вона їла ягоди падуба.

Жінка за її спиною крокувала повільно і штивно, притискаючи руку до живота. Її обличчя здавалося настільки ж знекровленим, наскільки рот відьми був червоним.

Рея почовгала до середини зали, навіть не удостоївши поглядом спантеличених пастухів за картярськими столами. Опинившись просто посеред бару, під поглядом Зірвиголови, вона повернулася і огледіла мовчазний натовп скотарів і городян.

— Майже всі ви мене знаєте! — гучно проскреготала вона. — А для тих, хто ніколи не потребував приворотного зілля чи настоянки для чоловічої сили та не втомлювався від діставучої тещі, відрекомендуюся: я Рея, мудра жінка з Коосу. А ця дамочка біля мене — тітка дівулі, яка минулої ночі випустила на волю трьох убивць… тієї самої дівулі, яка вбила вашого шерифа і його помічника, хорошого парубка, залишивши сиротами його дружину і дитину. Він стояв перед нею беззахисний, піднявши руки, благаючи не вбивати його, бо в нього жінка й ненароджене немовля. А вона все одно його застрелила! Вона лиха! Лиха і безсердечна!

Натовп захвилювався. Але Рея піднесла свої скоцюрблені руки догори, і бурмотіння враз стихло. Вона повільно, не опускаючи рук, обвела поглядом усіх присутніх. Своїм виглядом відьма скидалася на найстарішого і найбридкішого у світі боксера.

— Ви радо вітали чужинців на своїй землі! — хрипко прокаркала вона. — Вітали, розділили з ними хліб, і от чим вони віддячили вам за вашу гостинність! Вбили тих, кого ви любили і від кого залежали, зіпсували вам свято врожаю і накликали ще хтозна які прокляття, що впадуть на ваші голови після fin de а о!

Юрба захвилювалася гучніше. Рея зачепила їхні найпотаємніші страхи: що цьогоріч їх і надалі спіткають різні лиха, що може навіть передохнути нормальна худоба, яка повільно, проте впевнено відроджувалася до життя по всій Зовнішній Дузі.

— Але вони зникли і, швидше за все, ніколи не повернуться! — вела далі Рея. — Можливо, це й на краще. Нащо бруднити нашу землю їхньою чужинською кров’ю? Але є ще вона… та, що зростала поміж нас… молодиця, що зрадила своє місто і свій народ.

Вимовляючи останні слова, вона стишила голос до хрипкого шепоту, і її слухачам довелося витягнути шиї, щоби бодай щось розчути. Їхні обличчя були похмурі, очі широко розплющені. Рея витягла вперед бліду кістляву жінку у линялій чорній сукні. Поставила Корделію перед собою, наче ляльку чи опудало черевомовця, і щось прошепотіла їй на вухо… але шепіт чомусь розлігся залою, і її слова почули всі.

— Давай, люба. Перекажи їм те, що розповіла мені.

Позбавленим життя, проте гучним голосом Корделія мовила:

— Вона заявила, що не буде наложницею мера. Сказала: такому старому пеньку, як він, я не до пари. Потім спокусила Вілла Деаборна. За своє тіло вимагала плату: зробити її дружиною і забрати до Ґілеаду… та прикінчити Гарта Торіна. І Деаборн із нею розплатився. Розплатився, бо палав від пристрасті. Його друзі допомогли. Можливо, вони теж із нею бавилися. А канцлер Раймер просто міг бути їм на заваді. Або вони його здибали і просто захотіли вбити, задля розваги.

— Виродки! — заверещала Петті. — Падлюки!

— А тепер скажи їм, що треба зробити, щоб очистити нову пору року від скверни, люба, — прошамкотіла до неї Рея.

Корделія Дельґадо підвела голову і обвела поглядом натовп чоловіків. Глибоко втягнула повітря, насичене кислими випарами ґрафу, пива, диму і віскі, в свої легені старої діви.

— Упіймайте її. Ви повинні її впіймати. Звертаюся до вас з усією пошаною і відчаєм зневаженої тітки.

Мовчанка. Погляди.

— Пофарбуйте їй руки.

Скляний погляд істоти на стіні, осудливий і неживий.

—  Чар’ю трі, — прошепотіла Корделія.

Юрба не закричала на знак схвалення, але видихнула в унісон, наче у голому вітті дерев прошепотів осінній вітер.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава