home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



17

Озирнувшись, Роланд не повірив очам: стовп чорного диму, що здіймався в небо, був просто колосальним. Попереду він бачив купу гілля, що затуляла вхід до каньйону. І хоча вітер віяв у інший бік, стрілець усе ж чув пронизливе скавуління тонкоходу, що позбавляло розуму.

Він простягнув руки, сигналізуючи Катбертові й Алану про зупинку. На їхніх очах зняв нашийну хустку, скрутив її, як мотузку, і обв’язав нею собі голову в такий спосіб, щоб вона прикривала вуха. Друзі наслідували його. Як-то кажуть, нема чобіт — взувай постоли.

І стрільці рушили далі на захід. Тепер їхні видовжені, як скелети, тіні тягнулися пустелею за ними. Озираючись, Роланд бачив, що їм навздогін мчать два загони вершників. Роланд подумав, що перший очолює Латіґо, який навмисне трохи притримує своїх вояків, щоб два загони могли об’єднатися й напасти разом.

«І це добре», — подумав він.

Вони втрьох, не відстаючи один від одного, їхали до Каньйону Петлі, і собі притримуючи коней, щоб дати своїм переслідувачам змогу скоротити відстань. Раз у раз земля здригалася від чергового вибуху: то вибухали позосталі цистерни. Роланд не переставав дивуватися, як легко їм вдалося перехитрити ворога, — а надто після битви з Джонасом і Ленґілом, яка мала б мобілізувати підозріливість. Згадалося одне свято Жнив сивої давнини (їм із Катбертом тоді було щонайбільше по сім років).

Тоді вони бігли вздовж ряду настромлених на жердини опудал і збивали їх по одному палицями: бах, бах, бабабах.

Незважаючи на хустку, дзижчання тонкоходу проникало йому в мозок і змушувало сльозитися очі. Позаду він чув вигуки й крики переслідувачів. І насолоджувався. Люди Латіґо зважили свої шанси — дві дюжини проти трьох, до того ж їм на допомогу поспішало ще більше військо, — і знову піднеслися духом.

Роланд спрямував Вітра у вузьку прогалину в звалищі гілля, що позначало собою вхід до Каньйону Петлі.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава