home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



23

Сюзен нічого не розуміла, аж поки не побачила чоловіка з довгим рудим волоссям, у солом’яному капелюсі, що не приховував його очей різника ягнят. Чоловіка з кукурудзяним лушпинням у руках. Він був перший. Просто собі фермер (вона наче бачила його на Нижньому ринку, навіть віталася з ним кивком, як це робив увесь люд у сільській місцевості, і він відповідав їй так само), що стояв сам-один неподалік від перехрестя Сілк-Ранч-роуд і Великого Шляху, стояв у світлі місяця, який сходив. Поки вони з ним не порівнялися, нічого не було ясно. А вже після того, як він пожбурив у неї жменю кукурудзяних обгорток, коли вона зі зв’язаними попереду руками, похиленою головою і мотузкою на шиї проїжджала, стоячи у візку, що повільно котив дорогою, вона все збагнула.

—  Чар’ю трі,— мало не з насолодою викрикнув він слова Древнього народу, слова, яких вона не чула з раннього дитинства. Вони означали «Слава Жнивам»… а також щось інше. Щось приховане, таємне, щось спільне з тим коренем слова «чар», що мало лише одне значення — смерть. Та щойно сухі обгортки прошурхотіли довкола її черевиків, Сюзен збагнула суть таємниці. Не буде ні дитини, ні весілля в далекому казковому королівстві Ґілеад, ні зали, де їх з Роландом одружать і вітатимуть під яскравим світлом електричних ламп, ні чоловіка, ні ночей кохання. Кінець усьому. Світ зрушив з місця, і все скінчилося, скінчилося, ще навіть до ладу не почавшись.

Вона знала, що стоїть біля заднього борту візка і що єдиний мисливець за трунами, що вижив, накинув їй на шию петлю з мотузки.

— Навіть не намагайся сісти, — попередив він, мало не вибачаючись. — Я не маю жодного бажання душити тебе, дівчино. Якщо візок підстрибне й ти впадеш, я спробую ослабити вузол. Але якщо спробуєш сісти, мені доведеться затягнути петлю. Це її наказ. — Він кивнув на Рею, що, випроставши спину, сиділа на місці візника, тримаючи у скоцюрблених руках віжки. — Тепер вона в нас за головну.

І схоже, це була правда. Хай якої шкоди володіння кристалом завдало її тілу, хай як непоправно затьмарило розум, її сила нікуди не зникла і навіть подужчала, неначе Рея знайшла якесь джерело для її живлення (бодай на короткий час). Чоловіки, що раніше могли легко переломити її навпіл, як хворостину, тепер покірно, як діти, слухалися її наказів.

Поки день Жнив разом з візком помалу котився до вечора, чоловіків усе прибувало: вже шестеро супроводжувало візок спереду, разом з Раймером і напівсліпим чоловіком, а ззаду їхала ціла дюжина, очолювана Рейнолдзом, котрий намотав мотузку, що закінчувалася на шиї в Сюзен, на руку з татуюванням. Сюзен не знала, ні хто ці люди, ні як їх зібрали.

Цей загін, що стрімко збільшувався, Рея повела на північ, потім старою Сілк-Ранч-роуд, що завертала назад до міста, повернула на південний захід. На південному краю Гембрі ця дорога знову вливалася до Великого Шляху. Навіть у своєму заціпенінні Сюзен зрозуміла, що стара карга їхала повільно, дорогою поглядаючи на захід сонця, не вйокаючи на поні, щоб поквапився, а навіть стримуючи його за допомогою віжок, принаймні, поки золотисте світло дня не поступилося сутінкам. Коли вони проминали фермера, самотнього, з виснаженим обличчям, поза сумнівом, доброго чоловіка, власника фригольдерської ферми, де він гарував з ранку до ночі, хорошого сім’янина, що обожнював своїх рідних (але з-під пошарпаного капелюха зиркали очі різника ягнят), Сюзен отримала ще одне підтвердження того, що вже й так зрозуміла. Рея вичікувала сходу місяця.

Не вірячи в богів, яким могла би помолитися, Сюзен молилася до свого батька.

Тату? Якщо ти мене чуєш, допоможи мені бути сильною, допоможи думати про нього, триматися за спогад про нього. Допоможи не втратити обличчя. Не задля порятунку, не для спасіння, а просто щоб не дати їм утіхи бачити мій біль і страх. І йому, йому теж допоможи…

— Захисти його, — прошепотіла вона. — Захисти мого коханого, нехай там, куди поїде, він буде в безпеці, нехай знайде розраду в тих, кого зустріне, і нехай він стане розрадою тим, хто зустріне його.

— Молишся, ясочко? — спитала стара, сидячи до неї спиною й не повертаючись. У голосі старої ворони бриніло удаване співчуття. — Еге ж, ліпше залагодь усі справи з вищими силами, поки ще є час. Поки вогонь не випалив слину в твоєму роті! — Закинувши голову, вона огидно зареготала, й у помаранчевому світлі набряклого місяця рідкі скуйовджені пасма старечого волосся розлетілися в різні боки.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава