home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



24

На крик Роланда прискакали під проводом Вітра їхні коні. Вони стояли неподалік, гриви їм тріпав вітер. Коні трясли головами й невдоволено іржали щоразу, коли вітер доносив до їхніх ніздрів сморід густого диму, що піднімався з каньйону.

Але Роланду було байдуже і до коней, і до диму. Він не зводив очей з мішка на шворці, що висів на плечі в Алана. Куля всередині знову ожила. В темряві, що згущувалася навколо, мішок, здавалося, пульсував, наче якийсь моторошний рожевий світляк. Роланд простягнув руки.

— Дай його мені!

— Роланде, не знаю, чи…

—  Давай його сюди, побий тебе грім!

Алан глянув на Катберта, і той кивнув… а тоді втомлено здійняв руки до неба.

Алан ще тільки потягнувся до мішка, щоб зняти його, а Роланд уже рвонув його до себе, запустив руки всередину і витяг кристал, що горів несамовитим вогнем, рожевий Місяць-Демон замість помаранчевого.

Стогін тонкоходу за їхніми спинами внизу то дужчав, то слабшав.

— Не зазирай у ту штуку, — пробурмотів Катберт до Алана. — Не роби цього, заради твого батька.

Роланд схилився над пульсуючою кулею, і її світло, як рідина, затопивши очі, омило йому щоки й чоло.

У веселці Мерліна він побачив її, Сюзен, доньку конюха, вродливу дівчину біля вікна. Він побачив, що вона стоїть біля заднього борту чорного воза, прикрашеного золотистими символами, воза старої відьми. Поряд їхав Рейнолдз, тримаючи в руках мотузку, що закінчувалася петлею на шиї Сюзен. Візок повільно, неначе на процесії, котив до «Зеленого серця». Обабіч Гіл-стрит зібрався натовп людей. Фермер з очима різника був лише першим глядачем — усі мешканці Гембрі й Меджису, позбавлені святкування, отримали натомість моторошну розвагу із сивої давнини: чар’ю трі,слава Жнивам, помри і дай нам урожай.

Натовпом хвилею прокотився беззвучний шепіт, а тоді люди заходилися жбурляти в неї дарами природи: спершу кукурудзяними обгортками, потім гнилими томатами, потім картоплею і яблуками. Одне яблуко влучило їй у щоку. Вона заточилася, мало не впала, але спромоглася відновити рівновагу. Підвела розбите, набрякле, проте досі вродливе обличчя, і його освітив місяць. Дивилася просто поперед себе.

—  Чар’ю трі,— шепотіли люди. Роланд їх не чув, але читав ці слова по губах. Там був Стенлі Руїс, і Петті, і Ґерт Моґґінз, і Френк Клайпол, помічник шерифа з поламаною ногою, Джеймі Маккан, що мав цьогоріч стати Парубком Жнив. Роланд бачив сотню людей, з якими познайомився (і яким здебільшого симпатизував) за час свого перебування у Меджисі. А тепер ці люди закидали його кохану в Реїному візку кукурудзяним лушпинням і овочами, безпорадну, зі зв’язаними руками.

Візок повільно підкотив до «Зеленого серця» з його кольоровими ліхтариками і нерухомою каруселлю, де цьогоріч не каталися, сміючись, діти. Юрба, досі повторюючи два слова — співаючи їх, мов заклинання, розділилася. Роланд побачив велику піраміду дров — нерозпалене святкове багаття. Довкола неї, спираючись спинами на центральний стовп й простягаючи горбкуваті ноги, сиділи опудала з червоними руками. У кільці опудал було одне вільне місце.

Від натовпу відділилася якась жінка. Вбрана у вилиняле чорне плаття, з цебром у руці. На її щоці, наче тавро, чітко виднів слід від попелу. Вона…

Роланд пронизливо заволав. Одне-єдине слово він повторював знову і знову: Ні, ні, ні, ні, ні, ні!І з кожним разом рожеве світло кулі спалахувало яскравіше, немовби його страх додавав їй сили й снаги. І в кожному спаласі Катберт і Алан бачили обриси стрільцевого черепа під його шкірою.

— Ми маємо забрати в нього кулю, — стривожено сказав Алан. — Ми мусимо, бо вона висотує з нього сили. Вона його вбиває!

Кивнувши, Катберт зробив крок уперед. Ухопив кулю, проте забрати її з Роландових рук не зміг: стрільцеві пальці неначе прикипіли до неї.

— Вдар його! — крикнув він Аланові. — Вдар його, це єдиний вихід!

Але з таким самим успіхом Алан міг би вдарити кам’яний стовп. Роланд навіть не похитнувся. Лише продовжував викрикувати єдине заперечення — «Ні! Ні! Ні! Ні»— і куля палахкотіла все швидше і швидше, всмоктуючись у нього крізь відкриту роз’ятрену рану і, як кров, цмулячи його горе.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава