home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1

Уперше за

(багато годин? днів?)

стрілець замовк. Він сидів, втупившись поглядом у будівлю на сході (тепер, коли сонце опинилося позаду скляного палацу, він здавався чорною брилою, оточеною золотистим німбом), спираючись ліктями на коліна. Потім узяв бурдюк, що лежав біля нього на хіднику, підняв над головою, підвів обличчя вгору і розтулив рота. А тоді відкрутив кришечку.

Те, що потрапляло йому до рота, він пив — інші бачили, як ходить вгору-вниз його кадик, коли він лягав, поливаючись, спиною на аварійну смугу, але воду на себе лив вочевидь не для того, щоб напитися. Вона струменіла по його глибоко поораному зморшками чолі, стікала по стулених повіках. Вода збиралася в трикутній впадині там, де починалося горло, і цівкою збігала по його скронях, де змокріле волосся потемнішало.

Нарешті він відклав бурдюк убік і, не розплющуючи очей, просто лежав, тримаючи руки високо над головою, наче людина, що уві сні здається невідомому ворогові. Його мокре обличчя ледь помітно парувало.

— Ахххх, — видихнув він.

— Тобі ліпше? — співчутливо запитав Едді.

Стрільцеві повіки піднялися, відкриваючи світлі очі, що вселяли якусь тривогу.

— Так. Ліпше. Хоча я не розумію, як таке може бути. Я так боявся про це розповідати.

— Якби з нами був той, кого ти називаєш ологом-психо, він би тобі пояснив, — сказала Сюзанна, — але сумніваюся, що ти б його слухав. — Вона поклала руки на поперек, потягнулася і поморщилася… але радше за звичкою, ніж від болю. Її тіло не заклякло, як вона боялася. І хоча у попереку справді щось тихо хруснуло, очікуваного хрусту суглобів не було.

— Скажу тобі так, — мовив Едді, — вираз «полегшити душу» набув для мене нових вимірів. Як довго ми тебе слухали, Роланде?

— Лише одну ніч.

— «Духи зробили все це за одну ніч», — сонним голосом процитував Джейк. Він сидів, схрестивши ноги біля кісточок, а в утвореному зігнутими коліньми хлопчика ромбі зручно вмостився Юк, зорячи на нього своїми блискучими золотисто-чорними очима.

Роланд рвучко сів, витираючи щоки нашийною хусткою, і уважно зиркнув на Джейка.

— Що ти сказав?

— Це не я. Це написав один чоловік, якого звали Чарльз Дікенс. Це з повісті «Різдвяна пісня». Все за одну ніч, га?

— А хіба твоє тіло стверджує, що все тривало довше?

Джейк заперечно похитав головою. Ні, він почувався приблизно так само, як і будь-якого іншого ранку, і навіть краще, ніж іноді. Йому треба було помочитися, але в цілому дискомфорту не було.

— Едді? Сюзанно?

— Мені добре, — відповіла Сюзанна. — Я зовсім не відчуваю, що не спала ніч, не кажучи вже про багато ночей.

— Взагалі-то, це нагадує мені про часи моєї наркоманії, — сказав Едді.

— А хіба в світі є щось таке, що тобі про них не нагадує? — сухо спитав Роланд.

— Ой, як смішно, — скривився Едді. — Обреготатися можна. Наступного разу, коли на нас наїде якийсь скажений поїзд, твоя черга ставити ідіотські питання. Я просто мав на увазі, що коли людина проводить багато ночей під кайфом, то звикає почуватися вранці як десять фунтів лайна в кульку, розрахованому лише на дев’ять фунтів: голова розколюється, ніс закладений, серце гупає, в хребті скло. Послухай друзяку Едді: те, як ти почуваєшся вранці, — якраз ознака фіговості наркоти. Хай там як, до цього звикають… принаймні, я звик… звикають настільки, що коли ніч була без кайфу, то вранці ти прокидаєшся, сідаєш у ліжку і думаєш: «Бляха-муха, що зі мною таке? Я що, хворий? Мені так паскудно. У мене що, інфаркт був уночі?»

Джейк розреготався й одразу ж затулив рота долонею, наче хотів не просто стримати сміх, а повернути його назад у легені.

— Вибач, — мовив він. — Я згадав свого батька.

— Що, він теж один із наших, га? — поцікавився Едді. — Я очікував, що мені буде тупо паскудно, я буду весь змучений, усі кістки хрускотітимуть, коли зрушу з місця… та насправді все, що мені зараз треба, аби почуватися нормально, — це відлити в кущі.

— І перекусити? — спитав Роланд.

Ледь помітна усмішка, що блукала на обличчі Едді, зникла.

— Ні, — відказав він. — Після всього, що ми тут почули, мені вже не так хочеться їсти. Чесно кажучи, взагалі не хочеться.


Частина четверта УСІ ДІТИ БОЖІ МАЮТЬ ЧЕРЕВИКИ | Чаклун та сфера | cледующая глава