home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



3

Коли всі знову зібралися разом, то вирішили, що все-таки було б непогано чогось попоїсти перед тим, як рушати далі. Роланд роздав їм решту буритосів («Можливо, вдень ми зазирнемо до яких-небудь „Боїнг-боїнг бургерів“ і побачимо, чим там у них можна розжитися», — подумав Едді), і всі жадібно накинулися на їжу. Всі, крім Роланда. Він підняв свій бурито, оглянув його з усіх боків і відвів погляд. Смуток, що оселився на його обличчі, робив його старим і розгубленим. У Едді серце розривалося від того, що він бачив стрільця у такому стані, але що з цим вдіяти, він придумати не міг.

А от Джейк, молодший за нього на десять років, придумав. Він підвівся, підійшов до Роланда, став біля нього навколішки й обійняв стрільця за шию.

— Мені так шкода, що ти втратив свою подругу.

Роландове обличчя ожило, й Едді був певен, що він розплачеться. Давно вже його, мабуть, ніхто не обіймав. Дуже-дуже давно. Едді вирішив відвести погляд убік. «Ранковий Канзас, — подумав він. — Ти ж і гадки не мав, що колись таке побачиш. Тож пороздивляйся його, нехай людина поплаче».

Коли він знову подивився на Роланда, той уже опанував себе. Джейк сидів коло нього, а Юк поклав свою довгу мордочку на стрільцеві чоботи. Роланд відкусив від свого бурито. Повільно й неохоче… але він їв.

Руки Едді торкнулися холодні пальці. Сюзанна. Він стис її руку в своїх долонях.

— Одна ніч, — зачудовано протягнула вона.

— За годинником наших організмів, — уточнив Едді. — Але в свідомості…

— Хтозна, — погодився Роланд. — Коли розповідаєш історію, час змінюється. Принаймні в моєму світі. — Він всміхнувся, як завжди, несподівано, і як завжди, від усмішки його обличчя стало майже вродливим. У такі хвилини, міркував Едді, перестаєш дивуватися, що у сиву давнину в Роланда могла закохатися дівчина. Ще в ті часи, коли він, може, й тягнувся у висоту, стаючи довготелесим, але був ще не таким бридким. У ті часи, коли Вежа ще не мала над ним такої влади.

— Гадаю, це в усіх світах так, сонце, — сказала Сюзанна. — Можна в тебе дещо спитати, поки ми не вирушили?

— Питай.

— Що з тобою тоді трапилося? Чи довго тебе… не було в тілі?

— Твоя правда, мене не було. Я мандрував. Тинявся світами. Але не у Мерліновій веселці… навряд чи я повернувся б звідти, якби пішов у неї, поки був… хворий… проте у кожної людини є своя магічна куля. Ось тут. — Він серйозно постукав себе по лобі, в перенісся. — Туди я й пішов. Там і мандрував, поки мої друзі везли мене на схід. Мало-помалу там мені ставало ліпше. Я тримався за кулю і мандрував у своїй голові, і вичунював. Але куля не хотіла оживати в моїх руках, і так тривало аж до самого кінця подорожі… аж поки попереду не замаячіли зубчасті стіни замку й вежі міста. Якби вона загорілася раніше…

Роланд знизав плечима.

— Якби це сталося ще до того, як до мене почала повертатися сила розуму, то навряд чи я був би тут зараз з вами. Бо будь-який світ, хай навіть рожевий, зі скляним небом, здавався мені кращим за світ без Сюзен. Гадаю, сила, що підтримує життя в кристалі, знала про це… і тому вичікувала.

— Але ж коли вона знову зажевріла в твоїх руках, то розповіла тобі всю історію до кінця, — здогадався Джейк. — Інакше звідки б ти знав про те, чого не бачив на власні очі?

— Так. Мені відомо так багато, бо я бачив усе в кулі.

— Якось ти сказав, що Джон Фарсон волів би бачити твою голову настромленою на палю, — мовив Едді. — Бо ти щось у нього вкрав. Якусь дорогу для нього річ. Отже, то була скляна куля, так?

— Так. Коли він про це почув, то не просто розлютився. Від гніву він втратив розум. Кажучи твоєю мовою, Едді, йому «знесло дах».

— Скільки разів куля загорялася перед тобою? — спитала Сюзанна.

— І що потім сталося з самою кулею? — поцікавився Джейк.

— Після того, як ми залишили баронію Меджис, я зазирав до неї тричі, — вів далі Роланд. — Уперше тієї ночі, коли ми повернулися додому, в Ґілеад. Ця мандрівка всередину кулі була найдовшою. Вона показала мені все, що я розповів вам. Дещо довелося додумати самому, але переважну частину історії мені було показано. Куля показувала мені всі ті події не для того, щоб дати урок чи просвітити. Вона хотіла завдати болю й роз’ятрити рани. Решта кристалів Мерлінової веселки — уособлення зла. Їх підживлюють страждання. Куля чекала миті, коли моя свідомість зміцніє настільки, щоб збагнути і витримати… а дочекавшись, показала все, що я проґавив через свою дурну юнацьку самовпевненість. Своє засліплення закоханого. Свою гординю і вбивче марнославство.

— Роланде, не картай себе, — попросила Сюзанна. — Не дозволяй їй завдати тобі ще більшого болю.

— Але мені боляче. І завжди буде боляче. Та нічого. Тепер це не має значення. Я все розповів.

Отже, удруге я зазирнув до кулі — занурився в неї — через три дні по тому, як повернувся додому. Матері вдома не було, хоча ввечері вона мала повернутися з Дебарії (це щось на кшталт притулку для жінок), куди їздила чекати й молитися за моє повернення. Мартена також не було. Він був із Фарсоном у Кресії.

— А куля? — спитав Едді. — На той час вона вже була в твого батька?

— Ні-і, — протягнув Роланд, опустив погляд на руки, й Едді помітив, що він трохи зашарівся. — Я не одразу віддав її йому. Мені було… важко з нею розстатися.

— Ще б пак, — сказала Сюзанна. — Не лише тобі, а будь-кому, хто зазирав у ту кляту штукенцію.

— На третій день, перед тим, як мав відбутися банкет на честь нашого повернення…

— Мабуть, настрій у тебе був саме для банкетів, — зауважив Едді.

Не перестаючи уважно вивчати свої руки, Роланд безрадісно посміхнувся.

— Приблизно о четвертій годині дня Катберт і Алан зайшли до моїх покоїв. З нас можна було писати картину: обвітрені, із запалими очима, руки в порізах і подряпинах від гострого каміння після того, як ми видряпувалися нагору стіною каньйону, худющі, як опудала на жердині. Навіть Алан, котрий мав схильність до повноти, і той аж світився. Вдвох вони, як сказали б ви, напосілися на мене. Доти про те, що в мене є куля, вони тримали язик на припоні — з поваги до мене і до моєї тяжкої втрати, так вони пояснили, і я їм повірив. Але їм увірвався терпець, тож надалі зберігати таємницю вони збиралися лише до вечері. Якби я не віддав кристал добровільно, то вони б усе розповіли нашим батькам. Видно було, що вони дуже збентежені, а надто Катберт, проте налаштовані рішуче.

Я запевнив їх, що перед бенкетом сам передам кулю своєму батькові — ще навіть до того, як мати екіпажем повернеться з Дебарії. Запропонував їм прийти до замку трохи раніше й простежити за дотриманням обіцянки. Катберт почав затинатися: мовляв, у цьому нема потреби й таке інше. Але, звісно, потреба була…

— Угу, — підтвердив Едді з виглядом експерта, що чудово розумів подібний хід подій, бо пережив таке на власному досвіді. — Ти й сам можеш позбутися цього лайна у вбиральні, але краще, аби з тобою хтось був поряд. Коли є підтримка, спустити наркоту в унітаз легше.

— Проте Алан розумів, що для мене буде краще… легше… якщо я віддаватиму кристал разом з ними, а не сам. Він цитьнув на Катберта і сказав, що вони прийдуть. Вони прийшли. І я неохоче, проте віддав кулю. Побачивши те, що було в мішку, мій батько зблід, як смерть, потім вибачився і кудись вийшов. А повернувшись, підняв свій келих вина і продовжив розпитувати нас про пригоди в Меджисі так, ніби нічого не сталося.

— Проте за період, що минув між розмовою з друзями й передаванням кулі, ти в неї зазирав, — сказав Джейк. — Занурювався в неї. Мандрував. І що ж вона тобі показала?

— Спершу знову Вежу. І початок шляху до неї. Я побачив падіння Ґілеаду і тріумф Доброго Чоловіка. Знищивши цистерни з нафтою й нафтове поле, ми відстрочили його перемогу лише на якихось два роки, не більше. З цим я нічого не міг вдіяти. Зате куля показала те, що було мені до снаги виправити. Був один ніж. Із лезом, обробленим страшною отрутою, що походила з далекого королівства Серединного світу, яке називалося Ґарлен. Та отрута була настільки сильною, що найменший поріз ножем міг спричинити миттєву смерть. До нашого двору цей ніж привіз мандрівний співець, який насправді доводився небожем Джонові Фарсону. І віддав він його нашому мажордомові. А той, у свою чергу, мусив передати ножа вбивці. Мій батько не повинен був дожити до ранку. — Він похмуро посміхнувся. — Завдяки тому, що я побачив у магічному кристалі, ніж не потрапив до рук, що використали б його за призначенням. А до кінця тижня у нашому замку вже був новий мажордом. Гарні казочки я вам розповідаю, чи не так? Еге ж, дуже гарні.

— І ти побачив у кулі ту людину, якій мали передати ніж? — спитала Сюзанна. — Вбивцю?

— Так.

— А ще? Ще щось бачив? — докинув Джейк. Скидалося на те, що злочинна змова щодо вбивства Роландового батька не надто його цікавила.

— Так, — здивовано згадав Роланд. — Черевики. Вони з’явилися лише на якусь хвилину. Черевики, що пливли в повітрі. Спершу я подумав, що то осіннє листя. А коли роздивився, що то таке, то вже лежав у своєму ліжку, стискаючи в обіймах кулю… так само, як віз її з Меджису. Мій батько… як я вже казав, його подиву, коли він зазирнув у мішок, не було меж.

«Ти повідомив його, в кого отруєний ніж, — подумала Сюзанна. — У дворецького Дживса чи як його там. Але того, хто мав його використати, не виказав, правда, сонце? А чому? Бо хотів розібратися з цією маленькою справою самотужки?» — Але спитати не встигла, бо Едді випередив її зі своїм власним питанням.

— Черевики? Летіли в повітрі? Тобі це про щось говорить?

Роланд похитав головою.

— Розкажи нам, що ти ще бачив у кулі, — попросила Сюзанна.

У погляді, яким він на неї подивився, було стільки невимовного болю, що Сюзаннині підозри одразу ж, як незаперечний факт, утвердилися в її свідомості. Вона відвела погляд і стиснула руку Едді.

— Даруй, Сюзанно, але я не можу. Не зараз. Я розповів усе, що міг.

— Гаразд, — заспокоїв його Едді. — Роланде, все круто.

— Уто, — погодився Юк.

— А відьму ти там бачив? — спитав Джейк.

Дуже довго Роланд мовчав і, здавалося, не збирався відповідати. Але зрештою відповів.

— Так. Тоді я ще не здихався її остаточно. Вона переслідувала мене, як і сни про Сюзен. Переслідувала мене всю дорогу з Меджису.

— Що ти маєш на увазі? — тихо, з благоговійним трепетом у голосі спитав Джейк. — Роланде, ти про що?

— Не зараз. — Він підвівся. — Нам час іти. — Він кивнув на віддалену споруду, що наче пливла у повітрі. Сонце щойно позолотило її зубчасті стіни. — До того блискучого палацу неблизька дорога, але гадаю, якщо йтимемо швидкою ходою, то дістанемося до нього вже опівдні. Так буде найліпше. Небажано опинитися там після опівночі, краще цього уникнути.

— Ти вже зрозумів, що то таке? — спитала Сюзанна.

— Халепа, — повторив стрілець. — До того ж на нашому шляху.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава