home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



4

Наближаючись, вони бачили, що автострада 70 веде в зелені глибини палацу з опуклою зовнішньою стіною. Скидалося на те, що зелена споруда, як оптична ілюзія, повисла в повітрі над дорогою. Ще ближче — і до вух мандрівників долинуло тріпотіння прапорів на вітрі, а невдовзі вони побачили власні відображення, що вібрували у склі, як потопельники, які ходять на дні своїх водяних могил, спричиняючи брижі на поверхні.

Всередині був редут із темно-синього скла (цей колір уява Джейка асоціювала зі слоїками чорнила для чорнильних ручок). Редут і зовнішню стіну єднала доріжка кольору іржі, що нагадав Сюзанні колір пляшок шипучки «Хайерс», яку випускали в її дитинстві.

Прохід перекривала ґратчаста брама, що здавалася водночас масивною і невагомою: неначе коване залізо перетворили на скло. Кожен хитромудрий прут різнився кольором від попереднього, проте складалося враження, що кольори випромінювалися зсередини, неначе штаби ґрат було наповнено якимось яскравим газом чи рідиною.

Мандрівники зупинилися перед брамою. Поза нею вже не було жодних слідів автостради, замість асфальту подвір’я вкривало суцільне посріблене скло — велетенське дзеркало. У його надрах спокійно й урочисто пливли хмари, час від часу пролітало відображення якоїсь пташки. Зеленими стінами палацу стрибали сонячні зайчики. На віддаленому боці мерехтливим зеленим бескидом здіймалася стіна внутрішнього дворика палацу, чию рівномірність подекуди порушували вузькі вікна-бійниці з шибками чорного, як ніч, скла. У цій стіні також був арковий прохід, що нагадав Джейкові кафедральний собор святого Патрика.

Ліворуч від парадного входу була будка вартового — з суцільного скла, кремового кольору з тьмяними помаранчевими прожилками. Двері, пофарбовані в червоні смуги, були прочинені. Приміщення завбільшки з телефонну будку було порожнє, проте на підлозі лежала якась річ, яку здаля Джейк прийняв за газету.

Над входом, обрамляючи темряву, скоцюрбилося дві злобні горгулії з темно-фіолетового скла. Гострі кінчики їхніх язиків випиналися вперед, неначе ґулі на лобі.

Стяги над вежками майоріли, як прапори на шкільному подвір’ї.

Над порожніми кукурудзяними полями каркали ворони. Минав третій тиждень після Жнив.

Віддалік скавулів і дзижчав тонкохід.

— Погляньте на ґрати цієї брами, — благоговійно сказала Сюзанна. — Придивіться уважно.

Джейк нахилився до жовтого прута, майже притулившись до нього носом, і світла жовта смуга лягла йому на обличчя. Спершу він не побачив нічого, а потім аж зойкнув від подиву. Те, що на перший погляд здалося якимись комахами, насправді було істотами — живими ув’язненими в ґратах істотами, що плавали крихітними косячками. Вони скидалися на акваріумних рибок, проте вигляд у них був навдивовижу людиноподібний («Це через їхні голови, — сказав собі Джейк. — Думаю, це тому, що в них людські голови»). Джейк неначе зазирав у вертикальне золотисте море, цілий океан у скляному пруті, й дивився, як у ньому плавають живі міфічні створіння, не більші за піщинки. Ось до скла підпливла крихітна жінка з риб’ячим хвостом і довгим білявим волоссям, що струмилося за нею в потоці води. Вона зиркнула на хлопчика-велетня круглими, переляканими й прекрасними очима та хутенько попливла геть.

Зненацька Джейк відчув запаморочення й слабкість. Він заплющив очі й зачекав, поки млість минеться, потім знову подивився на своїх супутників.

— Вони що, всі однакові?

— Мені здається, різні, — відповів Едді, котрий вже встиг зазирнути в два чи три прути брами. Він нахилився впритул до пурпурового, і його щоки освітило сяйво, наче від старомодного флюороскопа. — Ці чувачки схожі на пташок… крихітних таких пташок.

Джейк придивився і побачив, що Едді каже правду: всередині пурпурового прута плавали зграйки пташок. У своїх вічних сутінках вони запаморочливо пікірували вниз і мигтіли одна над одною, залишаючи манісінькі срібні стрічки бульбашок — сліди від крил.

— А вони справді там, усередині? — затамувавши подих, спитав Джейк. — Роланде, вони там чи ми їх лише уявляємо собі?

— Не знаю. Але здогадуюсь, на що схожі ці ґрати за задумом їхнього творця.

— І я здогадуюся, — сказав Едді, роздивляючись блискучі стрижні, наповнені ув’язненим світлом і життям. Кожна стулка воріт складалася з шести кольорових кілків. Центральний — тринадцятий — був широкий і плаский, а не круглий, і, коли браму відчиняли, розтулявся навпіл. Він був всуціль чорний, і всередині нічого не рухалося.

«Може, їх просто не видно, але там рухаються якісь істоти, — подумав Джейк. — Там є життя, жахливе життя. А може, і троянди. Троянди-потопельниці».

— Це Брама Чарівника, — мовив Едді. — Стрижні виготовлено таким чином, щоб вони нагадували кулі в Мерліновій веселці. А ось і рожевий.

Джейк нахилився вперед, спираючись руками на коліна. Він знав, що побачить, і не помилився: звичайно, коней. Крихітні табуни галопували крізь ту незрозумілу рожеву субстанцію — ні рідину, ні світло. Коні скакали в пошуках Крутояру, який їм, напевно, ніколи не знайти.

Едді потягнувся руками до центрального стрижня — чорного.

— Не треба! — застережно скрикнула Сюзанна.

Едді не послухався її, але коли торкався руками прута, Джейк помітив, що його груди на мить перестали здійматися, а губи стислися. Він зімкнув пальці й чогось чекав, можливо, що якась сила надішле йому сигнал прямісінько з самої Темної Вежі, змінить його чи навіть уб’є на місці. Коли нічого не сталося, Едді знову глибоко вдихнув і знічено всміхнувся.

— Електричного струму немає, проте…. — Він потягнув браму на себе, та вона не піддалася. — Зачинено. Я бачу те місце, де вона мала б розтулятися, але нічого не виходить. Роланде, хочеш спробувати?

Роланд потягнувся до брами, але Джейк ухопив його за руку нижче ліктя й зупинив, поки стрілець ще не встиг як слід струсонути грати.

— Навіть не намагайся. Так нічого не вийде.

— А як вийде?

Замість відповісти Джейк сів перед брамою, біля того місця, де закінчувався дивний різновид траси 70, і заходився взувати черевики, що йому дісталися. Якусь мить поспостерігавши за ним, Едді сів поруч.

— Мабуть, варто спробувати, — сказав він Джейкові, — хоч, напевно, це виявиться черговим хамлярем.

Джейк розсміявся, похитав головою і зав’язав шнурки на криваво-червоних «оксфордах». Вони з Едді добре знали, що це не хамляр. Цього разу ні.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава