home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



8

— Гадаю, ти й сам добре розумієш, що зброя тобі не допоможе, — зауважив чоловік на троні. — Вона безсила проти мене. Револьвер не вистрелить, друже Роланде. До речі, як там твої родичі? Я вже багато років з ними не спілкувався. Ніколи не любив писати листи. Хтось би мав відшмагати мене за це, еге ж!

Закинувши голову, він розреготався. Роланд натиснув на спуск, проте револьвер дав осічку: пролунало лише сухе клацання.

— Я ж тобі казав. Мабуть, у барабан випадково втрапив один із намоклих набоїв, ти так не думаєш? Такими добре затуляти вуха від тонкоходу, але старим чаклунам вони шкоди не заподіють, га? Погано. Ой, твоя рука, Роланде, що з твоєю рукою? Бачу, на ній поменшало пальців. Добряче ж тебе життя побило, ге? Але ти можеш його собі полегшити. Ви з друзями можете прожити чудове життя — ось у чому правда, як сказав би Джейк. Життя без жодних омаромонстрів, без скажених потягів, без сумнівних (щоб не сказати — небезпечних) мандрівок іншими світами. Все, що для цього треба, — припинити свої ідіотські й марні пошуки Вежі.

— Ні, — відповів Едді.

— Ні, — сказала Сюзанна.

— Ні, — мовив Джейк.

— Ні! — сказав Юк і для переконливості гавкнув.

Чоловік на зеленому троні, не перестаючи посміхатися, залишався незворушним.

— А ти, Роланде? — звертаючись до стрільця, спитав він. — Що скажеш ти? — Він повільно підніс догори мішок на шворці, запилюжений і древній на вигляд. Він звисав у чаклуновій руці, нагадуючи сльозу. Помалу та річ, що лежала всередині, запульсувала рожевим світлом. — Відступися, і їм не доведеться побачити те, що тут, усередині. Не доведеться побачити останню сцену цієї сумної довгої п’єси. Відступися. Одвернися від Вежі та йди собі з миром.

— Ні, — усміхнувся Роланд. Його усмішка все ширшала, а вишкір чаклуна все в’янув. — Можеш скільки завгодно зачакловувати мої револьвери. Ті, що походять з цього світу.

— Роланде, не знаю, що ти собі думаєш, хлопче, але попереджаю тебе…

— Про що? Не ставати на шляху Великого Оза? Грізного Оза? Але я все-таки не послухаюся тебе, Мартене… чи Мерліне… чи як тебе там зараз…

— Флеґґ, — відрекомендувався чоловік на троні. — Ми зустрічалися раніше. — Він знову посміхнувся, проте замість розплистися, риси його обличчя зіщулилися у злобну гримасу. — На руїнах Ґілеаду. З тобою і твоїми друзяками. З тим хихотливим віслюком Катбертом Олґудом і Декуррі, хлопцем із родимою плямою. Ви рушали на захід, шукати Вежу. Чи, як кажуть у світі Джейка, пішли шукати Чарівника. Я знаю, що ти бачив мене, хоча сумніваюся, чи тобі було відомо, що я теж вас спостеріг.

— І спостережеш ще не раз, — сказав Роланд. — Звісно, якщо я тебе зараз не вколошкаю і не покладу край твоїм нахабним втручанням.

Досі тримаючи револьвер у лівій, він сягнув правою до пояса джинсів, за який було запхнуто Джейків «рюгер», зброю з іншого світу, що, можливо, була непідвладна чарам мага. Його рухи були, як завжди, блискавичними, швидкість засліплювала.

Чоловік на троні скрикнув і відсахнувся. Мішок упав з колін, і з нього вислизнула куля, що колись побувала в руках Реї, Джонаса, потім самого Роланда. З отворів у бильцях трону знову повалив дим, але цього разу зелений, а не червоний. Дим потроху оповивав трон, роблячи його невидимим. І все ж Роланд міг застрелити чоловіка, що зник у диму, якби витяг пістолет без затримки. Проте «рюгер» вислизнув з його скаліченої руки, приціл застряг у застібці ременя. Щоб витягти цівку, йому знадобилася лише чверть секунди, але саме її й забракло. Роланд тричі вистрелив у пелену диму, а потім, не зважаючи на застережні крики своїх друзів, побіг уперед.

Він розвіяв дим руками і побачив, що кулі розтрощили спинку велетенського трону і вона розпалася на зелені брили скла, проте істота в людській подобі, що називала себе Флеґґом, зникла. І Роланд засумнівався, що він (чи воно) взагалі був на троні.

Проте кристал залишився. Цілий і неушкоджений, він світився тим принадним світлом, яке стрілець пам’ятав з давніх давен — з Меджису, коли він був такий молодий і закоханий. Вцілілий кристал із Мерлінової веселки опинився майже на краю сидіння трону. Якби він прокотився ще два дюйми, то впав би на долівку й розлетівся на друзки. Втім, цього не сталося. Чаклунське знаряддя, яке Сюзен Дельґадо помітила крізь вікно в хатині Реї у світлі Місяця-Цілунку, не розбилося.

Роланд підняв кулю (вона лягла на долоню, мов рідна, мов усі ці роки там і лежала) і зазирнув у її серпанкові тривожні глибини.

— Ти справді прожила зачакловане життя, — прошепотів до кулі Роланд. Згадалася Рея — така, якою він бачив її в цій кулі, з насмішкуватим поглядом старечих очей. Згадались язики великого жнив’яного багаття, що здіймалися довкола Сюзен, а в мареві спеки мерехтіла її краса. Мерехтіла, як міраж у пустелі.

«Клята цяцька! — подумав він. — Якби я жбурнув тебе на підлогу, то ми всі втопилися б у морі сліз, яке б ринуло з твого розколотого черева… морі сліз тих людей, яким ти провістила лиху долю».

А чому б не зробити це? Якщо кляту штуковину не розбивати, вона могла би придатися їм у пошуках Шляху Променя, проте Роланд сумнівався в тому, що їм потрібна ця допомога. Цок-Цок та істота, що називала себе Флеґґом, виявилися в цьому сенсі їхніми останніми перешкодами. Зелений Палац був їхніми дверима назад до Серединного світу, віднині підвладними їм. Стрілець і його друзі завоювали їх силою.

Але ти ще не можеш піти, стрільцю. Ти ще не розповів свою історію до кінця, не описав останню подію.

Кому належав той голос? Ваннаєві? Ні. Корту? Ще раз ні. То не був і голос його батька, який одного разу витяг його з ліжка повії. То був найсуворіший голос, голос, який він часто чув у своїх тривожних снах, такий жаданий і такий рідкісний гість. Ні, не той голос, цього разу не він.

Цього разу він чув голос ка — того ка, що мов вихор. Роланд багато розповів про той жахливий чотирнадцятий рік свого життя… але не все, не до кінця. Як і в історії Детти Волкер та Синьої Тітки, де фігурувала особлива тарілка, було ще щось. Дещо приховане. Він розумів, що питання не в тому, чи зможуть вони вчотирьох вибратися з Зеленого Палацу й віднайти Шлях Променя. Під загрозою опинилося саме існування їхнього ка-тету. Якщо вони залишаться разом, то він більше не зможе нічого від них приховувати: доведеться розповісти про те, що він бачив, коли востаннє зазирав у магічну кулю того року, давно похованого в товщі часу. Через три ночі після бенкету. Доведеться їм розповісти…

«Ні, Роланде, — прошепотів голос. — Не просто розповісти. Цього разу ні. Ти й сам це розумієш».

Так. Він розумів.

— Підійдіть, — сказав стрілець, звертаючись до своїх супутників.

Вони повільно скупчилися довкола нього. Їхні широко розплющені очі поволі затопило світло кулі. Всі, навіть Юк, уже майже поринули в гіпнотичний стан.

— Ми ка-тет, — промовив Роланд, простягаючи кулю до них. — Одне ціле й один з багатьох. На початку свого пошуку Темної Вежі я втратив кохання свого життя. А тепер погляньте в цю кляту річ, і побачите, кого я втратив невдовзі. Подивіться раз і назавжди. Дивіться дуже уважно.

Вони дивилися. Куля в піднятих руках Роланда запульсувала швидше, а потім затягла їх у свої глибини й помчала у вихорі. В коловороті рожевого смерчу вони полетіли над чародійською веселкою до Ґілеаду, яким він був колись.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | Розділ IV КУЛЯ