home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ IV

КУЛЯ

Джейк з Нью-Йорка стоїть у горішній галереї Великої Зали Ґілеаду — не просто резиденції мера, а цілого замку посеред зеленого краю. Він роззирається навколо і бачить Сюзанну та Едді, що стоять біля гобелена. Їхні очі широко розплющені, руки тісно переплетені. Сюзанна теж стоїть — у неї знову є ноги, принаймні, зараз. Замість взуття, яке вона називає «чохлами», на ній рубінові черевички, такі самі, які були у Дороті, коли вона ступила на поріг свого роду Великої Зали, щоб знайти Чарівника Оза, того хамляра.

«У неї є ноги, бо це сон», — думає Джейк, але знає, що це не сон. Він опускає погляд і бачить Юка, який дивиться на нього занепокоєним розумним поглядом своїх очей із золотистою облямівкою. На ньому досі червоні пантофельки. Джейк нахиляється і гладить Юка по голові. Відчуття шкурки шалапута цілком реальне. Ні, це не сон.

Втім, Роланда з ними немає. Їх четверо, а не п'ятеро. Джейк починає усвідомлювати ще одне: повітря в коридорі рожевувате, а довкола смішних старомодних електричних лампочок, що освітлюють коридор, обертаються маленькі рожеві ореоли. Щось має статися, якась сцена зараз розіграється перед їхніми очима. Й одразу ж, наче за покликом його думки, хлопчик чує клацання підборів. Хтось наближається.

«Я знаю цю історію, — думає Джейк. — Мені її розповідали».

Побачивши, як з-за рогу виходить Роланд, хлопчик розуміє, що це за історія: в ній Мартен Бродклоук зупинить Роланда, коли той проминатиме покої матері, йдучи на дах у пошуках прохолоди. «Агов, хлопче! — покличе Мартен. — Заходь. Не стовбич у коридорі! Твоя мати хоче тебе бачити». Та, звісно, то неправда, і скільки б часу не спливло, правдою це не стане. Насправді Мартен хоче, щоб хлопчик побачив свою матір і збагнув, що Ґабріела Дескейн стала коханкою придворного чаклуна його батька. Мартен хоче підштовхнути хлопця до того, щоб він завчасу пройшов випробування на дорослість, поки його батька немає вдома, тож нікому буде його спинити. Він хоче прибрати цуценя з дороги, поки в цуцика не виросли зуби, достатньо великі, щоб кусатися.

Зараз вони це все побачать, сумна комедія розгорнеться перед їхніми очима за визначеним наперед сценарієм. «Я ще занадто маленький для цього», — думає Джейк. Проте це не так. Роланд буде лише на три роки старший за нього, коли приїде до Меджису й на Великому Шляху зустріне Сюзен. Лише на три роки буде старший, коли покохає її, лише на три роки старший, коли її втратить.

«Все одно я не хочу цього бачити…»

І не побачить. Роланд наближається, і Джейк розуміє, що все вже сталося. Бо зараз не серпень, час Повної Землі, а пізня осінь чи рання зима. Роланд одягнений у накидку-пончо, нагадування про поїздку до Зовнішньої Дуги. Щоразу, коли він робить видих, з рота й носа у нього вириваються струмочки пари: у Ґілеаді нема центрального опалення, тут, угорі, зимно.

Сталися й інші зміни: Роланд тепер носить на стегнах револьвери, що належать йому за правом народження, великі, з сандаловими руків'ями. «Батько віддав йому їх на бенкеті», — здогадується Джейк, достоту не розуміючи, звідкіля він це знає. А Роландове обличчя, хоч і досі юне, вже не таке відкрите й недосвідчене, як у хлопчика, що п'ять місяців тому тинявся цим коридором. Відтоді хлопчик, якого Мартен планував заманити в пастку, багато пережив, і битва з Кортом була найлегшим випробуванням з усіх витриманих.

Іще дещо помічає Джейк: на ногах у хлопчика-стрільця червоні ковбойські чоботи. Втім, сам стрілець навіть не підозрює про це. Бо відбувається це все не наяву.

Але щось реальне у цьому все-таки є. Вони всередині магічної кулі, їх підхопив рожевий смерч (рожеві ореоли довкола лампочок нагадують Джейкові Водоспад Гончих Псів і місячні веселки, що обертаються в тумані), і все це відбувається повторно.

— Роланде! — кличе Едді з того місця коло гобелена, де стоять вони з Сюзанною. Жінка зойкає і хапає його за плече, щоб він замовк, проте Едді не звертає на неї уваги. — Роланде, не треба! Не варто!

— Ні! Олан! — дзявкає Юк.

Роланд не звертає на них обох ані найменшої уваги й проходить повз Джейка, мало не зачепивши його, проте не помітивши. Для Роланда їх не існує. Хоч він і в червоних чоботях, та цей ка-тет у далекому майбутньому.

Він зупиняється біля дверей у віддаленому кінці коридору, якусь мить вагається, потім стукає кулаком. Едді кидається до нього, не випускаючи Сюзанниної руки. Скидається на те, що він просто тягне жінку за собою.

— Ходімо, Джейку, — гукає до хлопчика Едді.

— Ні, я не хочу.

— Тут штука не в тому, що ти хочеш чи не хочеш. Ми повинні це побачити. Якщо ми не можемо його зупинити, то принаймні маємо зробити те, для чого нас сюди покликано. Ходімо!

З важким від страху серцем, з напруженим вузлом у животі Джейк плентається за Едді. Коли вони підходять до Роланда — револьвери на його худих стегнах здаються величезними, а його гладеньке, проте вже змучене обличчя викликає у Джейка бажання розплакатися, — стрілець знову стукає в двері.

— Її там нема, сонце! — кричить йому Сюзанна. — Її нема чи вона не хоче відчиняти, але це не має значення! Облиш її! Не ходи до неї! Вона того не варта! Той факт, що вона твоя мати, не зробить її вартою! Йди собі!

Але він її не чує. І стоїть на місці. Невидимі, Джейк, Едді, Сюзанна і Юк скупчуються за його спиною, і Роланд натискає на ручку дверей, що ведуть до покоїв його матері. Двері не замкнено. Він прочиняє їх, і їхнім поглядам відкривається напівтемна кімната, з шовковими драпіровками на стінах. На підлозі — килим, схожий на ті перські килими, що їх обожнює Джейкова мама… тільки Джейк знає, що цей виткано в провінції Кашамін.

У віддаленому кінці вітальні, біля вікна, затуленого віконницями від зимових вітрів, Джейк бачить крісло з низькою спинкою і розуміє, що саме в ньому вона сиділа у день Роландового випробування мужності. Саме там вона сиділа, коли син помітив на її шиї засос.

Зараз крісло порожнє, проте стрілець робить ще один крок у глиб кімнати й озирається на двері, що ведуть до опочивальні Ґабріели. Аж раптом Джейк помічає під драпіровкою біля наглухо зачиненого вікна пару черевиків — чорних, а не червоних.

— Роланде! — у відчаї гукає він. — Роланде, за драпіровкою! Там хтось є! Стережися!

Але Роланд не чує.

— Мамо? — кличе він. Голос у нього такий самий, Джейк упізнав би його за будь-яких обставин… проте він юний і дзвінкий, геть не надтріснутий, ще не охриплий від куряви, вітрів і цигаркового диму. — Мамо, це Роланд! Я хочу з тобою поговорити!

Досі ніякої відповіді. Він заходить у невеличкий коридор, що веде до опочивальні. Джейкові хочеться залишитися тут, у вітальні, підійти до драпіровки й відсмикнути її, але водночас він знає, що не повинен цього робити. Навіть якби спробував, то навряд чи щось би з цього вийшло — імовірніше за все, його рука, як рука привида, просто пройшла б крізь тканину.

— Ходімо, — каже Едді. — Ми маємо йти за ним.

Вони пересуваються групою, що за інших обставин могла би здатися кумедною. Але зараз усе інакше, тут троє людей, що відчайдушно жадають допомогти другові.

Роланд зупиняється і дивиться на ліжко, що стоїть ліворуч біля стіни. Дивиться, мов зачарований. Можливо, намагається уявити в ньому свою матір з Мартеном, можливо, згадує Сюзен, з якою жодного разу не спав у нормальному ліжку, не кажучи вже про таке розкішне ложе під балдахіном. Джейк бачить невиразний профіль стрільця у трельяжі на протилежному боці кімнати, в ніші. Цей трельяж стоїть перед маленьким столиком, він нагадує Джейкові про ту половину батьківської спальні, що належала його матері. Марнославство.

Стрілець струшує з себе заціпеніння і думки, в які поринув. На його ногах страхітливі червоні чоботи. В тьмяному світлі спальні вони скидаються на чоботи людини, яка щойно перейшла вбрід струмок крові.

— Мамо!

Він робить крок у бік ліжка і нахиляється, неначе хоче під нього зазирнути, щоб пересвідчитися, чи не там вона, бува, ховається. Та навіть якщо вона ховається, то не під ліжком. Черевики, що їх Джейк бачив під драпіровкою, були жіночі, й фігура, що стоїть на іншому боці короткого коридору, який веде до опочивальні, вбрана у жіночу сукню. Джейк бачить її поділ.

Але це не єдине, що він помічає. Джейк розуміє всю глибину непростих взаємин Роланда з матір’ю і батьком краще, ніж Едді чи Сюзанна, бо Джейкові батьки дуже нагадують Роландових: Елмер Чемберз — стрілець у Мережі, а Меґан Чемберз уже давно спить зі своїми друзями-збоченцями. Цього Джейкові не розповідав ніхто, проте йому це відомо. У нього спільний з батьками кхеф, тож він знає те, що знає.

Про Роланда він теж дещо знає. Стрілець бачив свою матір у магічній кулі. То була Ґабріела Дескейн, вона щойно повернулася зі свого усамітнення в Дебарії, Ґабріела, що збиралася в усьому зізнатися своєму чоловікові, покаятися в своїх гріхах після бенкету, збиралася благати в нього пробачення і благати, щоб він знову взяв її до свого ліжка… а коли Стівен засне після любощів, вона мала всадити йому в груди ніж. Або просто зробити легенький надріз на руці, навіть не розбудивши його. З таким ножем у обох випадках кінець був би однаковим.

Усе це Роланд побачив у кулі перед тим, як передав злощасну річ своєму батькові, і Роланд надумав покласти цьому край. Врятувати життя Стівену Дескейну, сказали б Едді й Сюзанна. Проте Джейк, навчений досвідом нещасної дитини, розуміє більше. Роланд хоче врятувати життя й своїй матері. Дати їй останній шанс отямитися, останній шанс стати на бік чоловіка. Один останній шанс розкаятися в своєму зв'язку з Мартеном Бродклоуком.

Авжеж, вона розкається, авжеж, відречеться од Мартена! Інакше й бути не може! Роланд бачив її обличчя того дня — вона була глибоко нещасна, тож немає сумнівів, що вона отямиться! Вона не обере чаклуна! Якщо він, Роланд, лишень зуміє її переконати…

Тож, не усвідомлюючи, що він знову піддається оманливій юнацькій самовпевненості — Роланд не може збагнути, що нещастя й сором у жодне порівняння не йдуть з плотським бажанням, — він прийшов поговорити з матір'ю, благати її, покище не пізно, повернутися до чоловіка. Одного разу він уже врятував її від неї самої, скаже він їй, проте вдруге він цього не зможе зробити.

«А якщо вона не погодиться, — думає Джейк, — чи спробує прикинутися, буцімто не розуміє, про що він торочить, він поставить її перед вибором: зараз же, негайно, з його допомогою покинути Ґілеад або завтра її закують у кайдани й проголосять зрадницею, а її злочин буде визнано настільки тяжким, що її повісять, як повісили кухаря Гекса».

— Мамо? — кличе він, досі не помічаючи фігури, що стоїть у темряві за його спиною. Він робить ще один крок у глиб кімнати, й фігура теж зрушує з місця. Піднімає руки. В руках у неї щось є. Не зброя, Джейк уже бачить, але виглядає ця річ смертельно небезпечною, підступною, змієподібною…

— Роланде, стережися! — кричить Сюзанна, і її голос діє, як магічний перемикач. На туалетному столику щось спалахує — авжеж, це куля, яку вкрала Ґабріела. Її вона принесе коханцеві, щоб втішити, коли син стане на заваді вбивству — і тепер, неначе у відповідь на Сюзаннин крик, куля загорається. Бризки світла заливають трельяж і тьмяно віддзеркалюються в кімнату. У цьому світлі, в свічаді, Роланд нарешті помічає фігуру в себе за спиною.

— Господи! — скрикує Едді. — О Боже, Роланде, це не твоя мати! Це…

Це навіть не жінка, вже не жінка, це більше схоже на живого мерця в бруднющій сукні. На голові в неї стирчать кілька волосин, на місці носа темне провалля, але її очі досі горять вогнем, і змія, яку вона тримає в руках, напрочуд жива. Попри всю глибину свого жаху, Джейк встигає подумати, чи не знайшла вона цю змію під тим самим каменем, де була змія, яку вбив Роланд.

В апартаментах матері на стрільця чатує Рея, відьма з Коосу, вона прийшла не лише забрати свою цяцьку, але й поквитатися з хлопцем, який завдав їй стількох неприємностей.

— Попався, лярвине поріддя! — тріумфально верещить вона й хихоче. — Зараз ти мені за все заплатиш!

Але Роланд помітив її, побачив відображення у кристалі. Рею зрадила та сама куля, по яку вона сюди прийшла. Він рвучко обертається, його руки страхітливо швидко опускаються до револьверів. Йому чотирнадцять років, час найблискавичнішої реакції, найшвидших рефлексів, і він реагує, як підпалений порох.

— Ні, Роланде, не треба! — кричить Сюзанна. — Це обман, це все куля!

Джейк встигає перевести погляд з дзеркала на жінку, що стоїть у дверному проході, встигає збагнути, що куля ввела в оману і його.

Либонь, в останню мить Роланд теж розуміє правду: жінка у дверях насправді його мати, а в руках у неї не змія, а пояс, який вона виткала для нього власноруч, мабуть, щоб помиритися з ним, розуміє, що кристал обдурив його в єдиний доступний для нього спосіб — дзеркальне відображення.

Хай там як, але вже пізно. Гримлять постріли з револьверів, яскраве жовте світло розганяє темряву в кімнаті. Він не може зупинитися одразу, натискає на гачок кожного револьвера двічі, й чотири кулі відкидають Ґабріелу Дескейн назад у коридор. На її вустах досі грає сповнена надії усмішка: давай помиримося.

Вона так і помирає — з усмішкою.

Роланд стоїть на місці, з цівок його револьверів куриться димок, на обличчі застигла гримаса подиву й жаху. Він лише починає усвідомлювати правду, з якою відтепер житиме все життя: він убив свою матір з батькових револьверів.

Огидний сміх виповнює кімнату. Роланд не озирається. Видиво скривавленої жінки в синій сукні й чорних черевиках, що лежить у коридорі своїх покоїв, приковує його до місця. Він прийшов урятувати цю жінку, а натомість убив. Вона лежить із поясом, який сама плела, на животі, що стікає кров'ю.

Джейк повертається до Роланда і не надто дивується, коли бачить, що в кулі ширяє зелене обличчя жінки в гостроверхому чорному капелюсі. Він знає, що то Лиха Відьма Сходу, Рея з Коосу. Вона вирячається на хлопця з револьверами в руках і шкіриться до нього в найстрахітливішій посмішці, яку Джейк бачив у своєму житті.

— Я спалила дівку, яку ти любив, — еге, живцем спалила, — а тепер тебе ще й матеревбивцею зробила. Ти розкаюєшся в тому, що вбив мою змію, стрільцю? Мого бідного любого Ермота? Шкодуєш, що перейшов дорогу підступнішій за тебе?

Він не подає жодних ознак того, що чує, лише дивиться на свою мертву матір. Скоро він підійде до неї, стане коло неї навколішки, але не зараз, не зараз.

Обличчя в кулі тепер повертається до трьох подорожніх і змінюється, стає старим, виснаженим, у виразках — перетворюється на лице, яке Роланд бачив у брехливому дзеркалі. Стрілець неспроможний побачити своїх майбутніх друзів, але Рея їх бачить. Еге ж, добре їх бачить.

— Відступіться! — каркає вона, як ворона, що сидить на голій гілці на тлі холодного зимового неба. — Відступіться! Не шукайте Вежі!

— Ніколи, суко, — відрубує Едді.

— Ви ж бачите, який він! Це чудовисько! І це лише початок! Поцікавтесь в нього, що сталося з Катбертом. І Аланом. Весь той хист не допоміг Алану, о ні! Спитайте, що було з Джеймі Декуррі. В нього ще не було жодного друга, якого б він не вбив, і жодної коханки, яку б не розвіяв вітер!

— Іди своїм шляхом, — каже Сюзанна, — і залиш нам наш шлях.

Зелені потріскані губи Реї страхітливо скривилися.

— Він убив свою матір! Як гадаєш, що він зробить з тобою, тупе коричневе стерво?

— Це не він її вбив, — каже Джейк. — Її вбила ти. Забирайся геть!

Джейк робить крок до кулі, збираючись розтрощити її на друзки… він розуміє, що йому це вдасться, бо куля реальна. Це єдина реальна річ у полі їхнього зору. Та перш ніж він встигає взяти її до рук, куля беззвучно вибухає рожевим світлом. Джейк затуляє обличчя руками, щоб не осліпнути, а потім

(тану я тану що за світ ох що за світ)

падає, кружляє вниз у рожевому смерчі, летить геть із Країни Оз, назад до Канзасу, геть із Країни Оз і назад до Канзасу…


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава