home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Післямова

Сцену, в якій Роланд перемагає у бою свого вчителя Корта й вирушає на гульки до менш вишуканої частини Ґілеаду, було написано навесні 1970 року. А ту, де наступного ранку в борделі з’являється Роландів батько, — влітку 1996-го. І хоча між двома подіями в романному світі минає лише шість годин, у житті автора спливло двадцять шість років. І все ж момент настав, і я опинився у ситуації, коли довелося конфронтувати з самим собою. З одного боку хвойдиного ліжка стояв бородатий безробітний школяр з довгим чорним волоссям, а з другого — автор популярних романів («Найвідоміший у Америці майстер писати різний непотріб», як мене любовно охрестили легіони захоплених критиків).

Про це протистояння я згадую лише тому, що воно підсумовує, наскільки важлива для мене Темна Вежа. Я написав достатньо романів та оповідань, щоб заповнити цілу сонячну систему уяви, проте історія Роланда — це мій Юпітер, порівняно з яким усі інші планети блякнуть (принаймні на мій погляд). Це місце, де панує дивна атмосфера, царство викривленого ландшафту й ошалілої гравітації. Я сказав, порівняно з Вежею все інше блякне? Ні, це ще м’яко сказано. Я потроху починаю розуміти, що світ (чи світи) Роланда насправді містить у собі всі витвори моєї уяви. У Серединному світі є місце для Рендала Флеґґа, Ральфа Робертса, мандрівників з «Очей дракона», навіть для отця Калагена, священика з «Жереба Салема», що виїхав з Нової Англії автобусом компанії «Ґрейхаунд», а в результаті оселився на межі страхітливої частини Серединного світу, яка називалася Край ґрому. Скидається на те, що всі вони зрештою оселяються в світі Вежі. А чом би й ні? Серединний світ було створено першим: решти світів не існувало ще навіть у проекті, а цей уже слався перед Роландовими блакитними очима снайпера.

З цією книгою я надто забарився — і багато читачів, хто знаходить утіху в пригодах Роланда, потерпали від нетерплячки. Хочу вибачитися за це. Причину затримки найліпше висловила Сюзанна, коли готувалася загадати Блейнові першу в їхньому змаганні загадку: «Починати завжди важко». Ця думка у повній злагоді з моєю власною.

Я знав, що «Чаклун та сфера» має висвітлювати дні юності Роланда, його перше кохання, і саме цього я до смерті боявся. Саспенс — це доволі просто (принаймні, для мене), а кохання — складно. Я зволікав як міг, бив байдики, відкладав, і книга не писалася.

Нарешті я почав: працював у номерах мотелів на своєму Macintosh PowerBook, поки перетинав усю країну, їдучи із Колорадо до Мейна по закінченні роботи над міні-серіалом за мотивами «Сяйва». Коли я вів машину на північ, долаючи пустельні милі західної Небраски (за іронією долі, саме там, коли я повертався з Колорадо, народився задум оповідання «Діти кукурудзи»), мені спало на думку, що як не почну зараз, то взагалі ніколи не напишу цю книгу.

«Але я вже підзабув, що таке романтичне кохання, — сказав я собі. — Я знаю, що таке шлюб, кохання зрілої людини, проте в сорок вісім не дивно, що ти забув, яка вона — палка пристрасть сімнадцятирічного».

«Я тобі допоможу», — прозвучала в моїй голові відповідь. Я не знав, чий то був голос, що промовив до мене того дня неподалік від Тетфорда, штат Небраска, проте зараз я вже в курсі, бо зазирнув у вічі тій людині — стоячи перед нею по інший бік ліжка в країні, яка в усіх деталях існує в моїй уяві. Кохання Роланда до Сюзен Дельґадо (і її любов до нього) — це історія, яку розповів мені хлопчисько, що почав писати «Темну Вежу». І якщо вона правдива, то лише завдяки йому. А якщо брехлива, списуйте все на труднощі перекладу.

Також я дуже вдячний своєму другові Чаку Верілу, котрий редагував цю книгу і в усьому мене підтримував, поки вона писалася. Його заохочення й допомога були просто безцінними, так само, як і підтримка Елейн Костер, яка випустила всі ці ковбойські романи в м’якій обкладинці.

Але найбільше я маю подякувати своїй дружині, яка всіма силами підтримувала мене в цьому шаленстві й допомогла в роботі, сама про це не здогадуючись. Якось, у важкі часи, вона подарувала мені кумедну гумову фігурку, яка мене розсмішила. Це Рокет Дж. Білка, у синьому шоломі пілота, з широко розставленими лапами. Я поставив цю фігурку на рукопис, коли той усе більшав (і більшав… і більшав), сподіваючись, що любов, якою вона променилася, якимось чином підживить працю. Напевно, це спрацювало, принаймні, частково — адже книгу написано. Я не знаю, добра вона чи погана — приблизно на чотирьохсотій сторінці я втратив відчуття перспективи, — але вона є, і це саме по собі диво. Я вже починаю потроху вірити в те, що доживу, щоб довести весь цикл до завершення. (Постукаймо по дереву.)

Гадаю, своєї черги бути написаними чекають ще три романи. У двох з них місцем дії буде Серединний світ, а один буде цілковито зав’язаним на нашому — в ньому я розповім про пустир на розі Другої й Сорок шостої і троянду, що на ньому росте. А троянда, скажу я вам, під великою загрозою.

Наприкінці Роландів ка-тет потрапить до сутінкового краю, що зветься Краєм Грому… і до того, що знаходиться за ним. Можливо, до Вежі дійдуть не всі, але я вірю, що ті, хто врешті-решт її побачать, триматимуться і будуть непохитними.

Стівен Кінг

Ловел, штат Мен, 27 жовтня 1996 р.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | Примітки