home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1

Над шпичастим пагорбом за п’ять миль на схід від Гембрі й на десять миль південніше від Каньйону Петлі висів досконалий срібний диск — Місяць-Цілунок, як називали його під час Повної Землі. Біля підніжжя пагорба досі стояла літня спека, задушлива навіть через дві години після заходу сонця, проте на верхівці Коос гуляли вітри й повітря було крижаним, наче вже прийшли Жнива. Ніч для жінки, що мешкала тут на самоті (не рахуючи змію й старого кота-мутанта), обіцяла бути довжелезною.

Та нічого, нічого, мій любий. Робочим рукам сумувати ніколи. Ніколи і все тут.

Тихо сидячи біля вікна у великій кімнаті своєї хижі (усього кімнат було дві, друга — спальня завбільшки з комірчину), вона чекала, поки стихне стукіт кінських копит за її відвідувачами. На плечі в неї сидів шестиногий кіт Чахлик.

Троє коней везли на собі трьох чоловіків. Великі мисливці за трунами — так ті троє себе величали.

Жінка пирхнула. Які ж смішні ці чоловіки, їй-богу, а найсмішніше те, що вони навіть не здогадуються, які вони кумедні. Самовдоволені бундючні індики. Такі горді за свої м’язи, свої безрозмірні черева, куди влазить повно їдла і питва, такі безмежно горді за свої шпичачки. Так, навіть нині, коли вони в більшості своїй спроможні лише вилити сім’я, з якого виходять діти, що їх краще зразу топити в найближчій криниці. Але ж це не їхня провина, правда ж, любий? Ні. Винна жінка:

її черево — вона й винна. Чоловіки такі боягузи. Такі самовдоволені боягузи з посмішками до вух. Ці троє нічим не вирізнялися з-поміж інших. Старий, що кульгав, був уважний, о так, його погляд був такий ясний і надміру цікавий. Але нічого такого, з чим вона б не змогла впоратися.

Чоловіки! Вона ніяк не могла зрозуміти, чого деякі жінки так їх бояться. Хіба боги не зробили так, щоб найвразливіша частка їхнього нутра звисала назовні, наче кишка, що вилізла з тіла? Тільки заціди їм туди, й вони скрутяться, мов ті змії. А трохи попести там — і їхні мізки потануть. Хто сумнівається у цій мудрості, нехай лишень подивиться на друге діло, яке чекало на неї сьогодні ввечері. Торін! Мер Гембрі! Верховний Захисник баронії! Нема дурня гіршого за старого!

Втім, ці думки поки що не мали над нею особливої влади, та й їм шкоди ніякої не завдавали. Троє чоловіків, що називали себе Великими мисливцями за трунами, привезли їй диво, і вона на нього подивиться. О так, вона очима вбере в себе його сяйво.

Кульгавий, Джонас, наполіг, щоб вона сховала його, — йому сказали, що в неї є місце для таких речей. Дивитися на нього він не хотів, щоб він дивився на якісь її потаємні місця (зачувши цей дотеп, Діпейп і Рейнолдз заіржали, як ті тролі). І вона сховала. Стукіт копит уже поглинув вітер, її руки були розв’язані. Дівчина, чиї цицьки позбавили Гарта Торіна навіть тих жалюгідних решток, що ще лишалися від його мізків, прийде щонайменше через годину (стара вимагала, щоб дівчина йшла від міста пішки, мовляв, прогулянка під місяцем очистить її, а насправді це було потрібно, щоб мати запас часу). І впродовж цієї години можна робити все, що заманеться.

— О, він прекрасний, я впевнена, — прошепотіла вона. І чи то їй здалося, чи то справді в тому місці, де з’єднувалися її старезні криві ноги, зажевріло якесь тепло? Волога проступила у висхлому струмку? О боги!

— О так, я відчувала його розкіш навіть крізь скриню, в яку вони його сховали. Він такий гарний, Чахлику, такий, як ти, — вона зняла кота з плеча і піднесла його до очей. Старий облізлий котище захурчав і потягнувся писком до хазяйки, а та поцілувала його в ніс. Від щастя кіт аж заплющив каламутні сіро-зелені очі. — Такий прекрасний, як ти, так!

Вона опустила кота на підлогу, і він побрів до вогнища, де ліниво лизав колоду вогонь. У тьмяному помаранчевому світлі, яке осявало кімнату, хвіст Чахлика, роздвоєний на кінчику, наче вила в чорта на старій гравюрі, погойдувався вперед-назад. Сонно посмикувалися зайві ноги, що бовталися по боках. Страшна тінь, що тяглася по підлозі й росла на стіні, нагадувала покруч кота з павуком.

Стара підвелася й почвалала до своєї спальної комірчини, де була схована та річ, яку дав їй Джонас.

— Якщо загубиш, накладеш головою, — попередив він.

— Не бійся, мій добрий друже, — з послужливою кривою посмішкою відповіла вона, озираючись через плече, а сама подумки пирхнула: «Чоловіки! Тупі пихаті індики!»

Тепер вона підійшла до ліжка, стала навколішки й провела долонею по земляній підлозі. В землі проступили лінії у формі квадрата. Вона тицьнула пальцями в одну з ліній, і та розкрилася. Стара підняла потаємну кришку, настільки добре замасковану, що ніхто чужий в житті б її не знайшов, і під нею виявилося невелике квадратне заглиблення в землі. Всередині стояла скринька з залізного дерева. На її кришці, скрутившись, лежала тоненька зелена змійка. Коли стара торкнулася її спини, змія підвела голову й нечутно засичала, показуючи дві пари ікол — два вгорі і два внизу.

Вона підняла змію, ніжно щось до неї белькочучи. Коли пласка пащека опинилася впритул до очей старої, зміїний рот розтулився ширше й сичання стало чутним. Стара й собі розкрила рота і з-під зморшкуватих сірих губ висолопила жовтого смердючого язика. На нього впали дві краплі отрути (домішаної в пунш, цієї кількості цілком вистачило б, щоб отруїти цілу учту). Стара проковтнула й одразу ж відчула, як, наче від міцної наливки, запекло в роті, горлі й грудях. На якусь мить кімната попливла перед очима, й жінка почула голоси, що бурмотіли в смердючому повітрі, хижі голоси тих, кого вона називала «друзями-невидимками». У борозни, які час проорав на її щоках, ринула липка вода. Потім стара видихнула, і світ навколо зупинив свій рух. Голоси замовкли.

Вона поцілувала Ермота межи очі без повік ( час Місяця-Цілунку, подумала вона) і поклала на підлогу. Змія поповзла під ліжко, скрутилася там у клубок і споглядала, як хазяйка водить руками по кришці скрині. Руки вище ліктів у жінки тремтіли, і жар у лоні відчувався тепер сильніше. Вже багато років вона не відчувала поклику природи, але тепер він прокинувся, і не Місяць-Цілунок до того спричинився. Чи то пак був не єдиною причиною.

Скринька була замкнена, ключа Джонас не залишив. Але то не перешкода для неї, адже вона прожила довге життя, багато бачила і була посередником між людьми й такими істотами, від яких більшість чоловіків, пихатих і самовдоволених, дали б драла відразу, щойно їх забачили. Вона простягнула було руку до замка, інкрустованого оком і девізом Високою Мовою (Я БАЧУ ТОГО, ХТО МЕНЕ ВІДМИКАЄ), але одразу ж її забрала. Вмить її нюх вловив ті запахи кімнати, яких вона зазвичай не відчувала: плісняви, пилу, брудного матраца і крихт їжі, яку вона споживала у ліжку, сморід попелу і давнього ладану, запах жінки з мокрими очима і сухою (принаймні, зазвичай) поцькою. Вона не відчинятиме скриньку і не дивитиметься на сховане в ній диво тут, у цій кімнаті. Вона вийде надвір, на свіже чисте повітря, а якщо воно чимось і пахне, то лише шавлією та мескітом.

Вона роздивлятиметься диво у світлі Місяця-Цілунку.

Крекчучи, Рея з пагорба Коос витягла скриньку з ями в землі, підвелася на ноги, не перестаючи кректати (цього разу звук уже йшов з отвору в нижній частині тіла), запхала скриньку під пахву і вийшла з кімнати.


Частина друга СЮЗЕН | Чаклун та сфера | cледующая глава