home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




3

До світанку лишалася якась година, і зала відвідувачів у «Раю для подорожніх» стояла тиха й порожня. Газові лампи, що зазвичай яскраво палахкотіли до другої години ночі, перетворюючи люстру на сліпучий діамант, зараз були прикручені до слабкого синього жевріння. У довгій залі з високими стінами громадилися примарні тіні.

В одному кутку лежали покидані уламки дерева — рештки стільця, розтрощеного в бійці картярів (її учасники відправилися спочивати у шерифову камеру для п’яниць). В іншому кутку стояла величенька калюжа блювотиння, вже загуслого. На подіумі в східному кінці зали знаходилося пошарпане піаніно, до якого була притулена палиця з залізного дерева, що належала Гавкучому, салунному вишибайлі й любителю вирішувати суперечки за допомогою кулаків. Сам Гавкучий хропів під лавкою, виставивши на всезагальний огляд голе пузо, вкрите шрамами, що виступало над поясом його вельветових штанів, наче шмат тіста. В руці він тримав гральну карту: двійку бубен.

На західному боці зали стояло два картярські столи. Поклавши на них голову й пускаючи на сукно слину, там спали двоє п’яничок, дотикаючись витягнутими руками. Над їхніми головами на стіні висів портрет Артура, короля Ельда, на білому жеребці та ще табличка з написом на суміші Високої й Низької мов: ГРАЮЧИ В КАРТИ ЗА СТОЛОМ І В ЖИТТІ, НЕ НАРІКАЙ НА ТЕ, ЩО ВИПАЛО.

Уздовж усієї зали тягнувся шинквас, а за ним на стіні висів трофей велетенського розміру: двоголовий лось з розкішними гіллястими рогами і чотирма блискучими очима. Завсідники «Раю для подорожніх» називали його Зірвиголовою. Ніхто не міг сказати чому. Якийсь дотепник начепив на відростки його рогів пару презервативів. Просто на шинквасі, під осудливим поглядом Зірвиголови, лежала Петті Гуляща, одна з танцівниць і продажних дівчат «Раю», хоча дівочі роки Петті вже давно були позаду і не за горами вже був той час, коли їй доведеться заробляти на життя, стоячи навколішках перед дверима «Раю», а не лежачи на одній з крихітних койок у «номерах». Пухкі ноги повія розкинула, і тепер одна нога звисала з внутрішнього боку шинкваса, друга — з зовнішнього. Між ними збилася докупи брудна спідниця. Хвойда похропувала, час від часу в неї смикалися ступні й товсті пальці. Хропіння лунало в повній тиші, лише гарячий літній вітер гуляв надворі і з тихим звуком перегорталися по одній карти.

Біля салунних дверей, що виходили на Головну вулицю Гембрі, стояв маленький столик, за яким зазвичай сиділа Корал Торін, хазяйка «Раю для подорожніх» (і мерова сестра), коли спускалася зі свого кабінету «приєднатися до компанії». Якщо вона спускалася, то рано, коли на старий подряпаний шинквас подавали більше біфштексів, ніж віскі, а йшла, коли піаніст Шеб сідав за свій роздовбаний інструмент. Сам мер ніколи не показувався в шинку, хоча всім було добре відомо, що йому належить щонайменше половина закладу. Клан Торінів любив користатися грошенятами, які приносив «Рай», але бачити цей свинюшник після опівночі, коли розсипана на підлозі тирса була просякнута розлитим пивом і кров’ю, вони не любили. Втім, у Корал ще залишалася та крутизна вдачі, за яку її колись прозвали «несамовитою». Молодша за свого брата-політика, вона була не такою худою і доволі привабливою — з великими очима і видовженою пичкою ласки. Поки працював шинок, ніхто не насмілювався сісти за її столик — Гавкучий миттю поклав би край будь-чиїм спробам всістися — але заклад уже давно було зачинено. П’яниці здебільшого розповзлися по своїх норах чи залягли нагорі, Шеб скрутився в клубок і заснув у кутку біля піаніно. Придуркуватий хлопець-прибиральник пішов близько другої години ночі, супроводжуваний, як завжди, п’яними насмішками, уникаючи кількох пивних кухлів, пожбурених у нього (особливо його незлюбив Рой Діпейп). Хлопець повертався десь о дев’ятій ранку, щоб знову підготувати дім розваг до чергової розвеселої ночі. А до тієї пори заклад був у повному розпорядженні чоловіка, що сидів за столиком Хазяйки Торін.

Він розкладав пасьянс: чорні на червоні, червоні на чорні, прагнучи, як будь-який чоловік у житті, отримати «Придворний квадрат», вже частково створений. У руці він тримав решту колоди. Він перегортав карти по одній, і на правій руці в нього рухалося татуювання. Видовище було не для слабких, адже домовина ніби дихала. Картяр був підстаркуватим парубком, не таким худим, як мер чи його сестра, але тонкої статури. Довге сиве волосся сплуталося на плечах. Шкіру рівномірно вкривала засмага, майже всюди, крім обгорілої шиї, де теліпалися клапті. Його вуса були такі довгі, що посічені сиві кінці звисали аж до нижньої щелепи. Багато хто міг би подумати, що він вдає з себе стрільця, але ніхто не насмілився б сказати про це Елдредові Джонасу у вічі. На ньому була біла шовкова сорочка, а низько на поясі висів револьвер із чорним руків’ям. Великі червоні очі спершу здавалися сумними, і тільки зблизька, з другого погляду можна було роздивитися, що вони лише сльозяться. Життя й емоцій у них було ще менше, ніж в очах Зірвиголови.

Він відкрив туз жезлів. Місця для нього не було.

— Пхе, сто чортів тобі в печінку, — в нього був дуже дивний голос: тонкий і тремкий, наче він от-от заплаче. Досконало доповнювали картину очі, що сльозилися, з червоними повіками. Він перемішав карти.

Проте перетасувати не встиг: нагорі тихо відчинилися й зачинилися двері. Джонас відклав карти й опустив руку на руків’я свого револьвера.

Потім у коридорі почувся знайомий тупіт чобіт, і Джонас облишив револьвер, а натомість витяг з-за поясу кисет із тютюном. Спершу в полі зору з’явився край Рейнолдзового незмінного плаща, а потім уже й сам Рейнолдз, умитий, розчесаний, рудий і кучерявий, спустився сходами. Пан Рейнолдз дуже дбав про свою зовнішність. Та й чому б ні? Його член побував у більшій кількості теплих вологих щілин, ніж Джонас бачив за все своє життя, а Джонас же був удвічі старший.

Спустившись, Рейнолдз пройшовся уздовж шинкваса, зупинився вщипнути Петті за товсте стегно і пішов до столика, де з куревом і картами сидів Джонас.

— Доброго вечора, Елдреде.

— Ранку, Клаю, — Джонас відкрив кисет, витяг папірець і насипав на нього трохи тютюну. Його голос тремтів, але рука була тверда. — Курнути хочеш?

— Не відмовлюся.

Рейнолдз витяг стільця, розвернув його і сів, схрестивши руки на спинці. Коли Джонас передав йому цигарку, він прокрутив її в пальцях, як це віддавна робили стрільці. Великі мисливці за трунами тільки те й робили, що вдавалися до стрілецьких фокусів.

— Де Рой? З Її Милістю? — В Гембрі вони вже перебували трохи більше місяця, і за цей час Діпейп встиг спізнати пристрасть до п’ятнадцятирічної повії на ймення Дебора. Дивлячись на її криві ноги, важку ходу і звичку примружуватися, вдивляючись у далечінь, Джонас підозрював, що та була просто черговою ковбойською дівахою, яких у Діпейпа було хоч греблю гати, але трималася вона досить пихато. Саме Клай почав називати дівку Її Милістю, або Її Величністю, або часом (коли напивався в дим) «Роєвою королівською щілиною».

Рейнолдз кивнув.

— Здається, він п’яніє від неї.

— Та нічого йому не буде. Він не кине нас через якусь сучку з прищавими цицьками. Вона така дурна, що не може назвати по буквах слово «кіт». Навіть таке просте не назве, я питався.

Джонас скрутив другу цигарку, дістав з кисета сірника і запалив його об ніготь великого пальця. Дав підкурити Рейнолдзові, потім розкурив сам.

Попід дверима шинка проліз маленький і рудий бездомний пес. Чоловіки мовчки курили і стежили за ним поглядами. Собака пройшов через усю кімнату, понюхав загусле блювотиння в кутку і заходився його їсти. Обрубок хвоста в нього під час трапези мотилявся туди-сюди.

Рейнолдз кивнув на пораду не нарікати на карту, яка випала.

— Та шавка тямить.

— Не сказав би, не сказав би, — заперечив Джонас. — Це просто собака, собака, який жере блювоту. Двадцять хвилин тому я чув, як хтось прискакав на коні, а потім поїхав геть. Це що, був один із наших вартових?

— Повз тебе й муха не пролетить, га?

— Це окупає себе, так, окупає. Вартовий?

— Угу. Цей хлопець служить у одного малого землевласника на східному краї Крутояру. Він бачив, як вони приїхали. Троє. Шмаркачі. — Останнє слово Рейнолдз вимовив так, як його вимовляли в Північних бароніях: шшмаркаччі. — Жодних проблем.

— Ну, ну, ми цього поки що не знаємо, — тремтячий голос Джонаса звучав так, наче належав нерішучому стариганеві. — Кажуть, молоді очі далеко бачать.

— Молоді очі бачать те, що їм показують, — відказав Рейнолдз. Повз нього, облизуючись, саме трюхикав пес, і Рейнолдз копнув його чоботом, а тварина виявилася недостатньо спритною, аби ухилитися від удару. Зі скавучанням собака пролетів під створками дверей, і Гавкучий голосно хропнув з-під лавки перед піаніно. Його рука розтулилася, з неї випали гральні карти.

— Може, так, а може, й ні. Хай там як, але вони діти Альянсу, сини великих маєтків у далекому Зеленому Невідомоде. Звісно, якщо Раймер і той кретин, на якого він працює, правильно все зрозуміли. Тобто ми маємо діяти обережно, дуже обачливо. Ходити уважно, наче по яєчній шкаралущі. Ми тут пробудемо щонайменше три місяці! А ці юнаки можуть весь час плутатися в нас попід ногами, рахуючи щось там і записуючи собі на папірці. Зараз нам рахівники не потрібні. Тим, хто займається постачанням, вони ні до чого.

— Та годі тобі! Це все лише видимість. Їм дали по руках за непослух. Татусі…

— Їхні татусі чудово знають, що Фарсон зараз у силі й керує всім Північно-Західним Краєм. Мабуть, шмаркачам теж відомо, що Альянсу і його козлячим монархам невдовзі гаплик. Вони не можуть цього не знати, Клаю. З такими людьми ніколи не знаєш, звідки вітер віє. Щонайменше вони спробують хоч наполовину пристойно виконати свою роботу, щоб знову повернути собі ласку батьків. Побачимо їх — зрозуміємо, що до чого. А поки що скажу тобі одне: ми не зможемо пристрелити їх і скинути у яму, якщо вони щось не те видивляться. Може, їхні татусі й сердяться на них живих, але за мертвих вони нам голови відірвуть. Усі татусі такі. Нам треба бути дуже обережними, Клаю, якомога обережнішими.

— Тоді краще нічого не казати Діпейпу.

— Рой упорається, — сказав Джонас своїм тремтячим голосом. Він кинув недопалок цигарки на підлогу і розтоптав підбором. Потім подивився в скляні очі Зірвиголові та примружився, наче щось підраховуючи в голові. — Твій приятель сказав, що вони прибули сьогодні ввечері?

— Угу.

— Слід думати, що завтра вони навідають Ейвері. — Товстун Герк Ейвері, пухкий, як гора невипраної білизни, був Верховним Шерифом Меджису і Головним Констеблем Гембрі.

— От і я так вважаю, — сказав Клай Рейнолдз. — Папірці показати і все таке.

— Так, сер, так. Всі ці здрастуйте-здрастуйте-здрастуйте.

Рейнолдз промовчав. Він часто не розумів Джонаса, але їздив з ним верхи з п’ятнадцяти років, тож знав, що краще не просити розтлумачити, бо в такому разі доведеться вислухати сектантську лекцію манні про те, до яких світів потрапляв старий шкарбан через проходи, які він називав «особливими дверима». Що ж до Рейнолдза, то і в цьому світі було вдосталь дверей, завдяки яким він не нудьгував.

— Я поговорю з Раймером, а Раймер поговорить з Шерифом про те, де їм зупинитися, — сказав Джонас. — Гадаю, в бараці для робітників на старому ранчо в Смузі К. Ти знаєш, де це?

Рейнолдз знав. У такій баронії, як Меджис, кілька особливих місць можна було на пальцях перелічити. Смуга К являла собою пустир на північному заході від міста, неподалік того моторошного верескучого каньйону. Щоосені біля входу до каньйону запалювали багаття, й одного разу, років зо сім чи вісім тому, вітер повіяв у інший бік і полум’я перекинулося на Смугу К. Тоді згоріло все — комори, стайні, садиба. Втім, бараки для робітників вогонь не зачепив. На думку Рейнолдза, то було ідеальне місце, щоб поселити там трьох молодиків із Внутрішніх бароній. Подалі від Крутояру, подалі від нафтового поля.

— Тебе це тішить, ге? — спитав Джонас із сильним гембрійським акцентом. — Еге ж, тебе це дуже тішить, я це бачу, хлопчику мій. Як-то кажуть у Кресії, коли хочеш вкрасти срібло зі столової, спершу зажени сторожового пса до комори.

Рейнолдз кивнув. Порада була добра.

— А ті фургони? Ті танкери чи як їх там?

— Нехай залишаються на місці, — відповів Джонас. — Ми ж не зможемо перевезти їх так, щоб не привернути чиєїсь зайвої уваги, ге? Ви з Роєм підете і накриєте їх гілляччям. Гарненько так накриєте. Післязавтра.

— А де будеш ти, поки ми гнутимемо спини на Ситго?

— На світанку? Готуватимуся до прийому в домі мера, учти, яку він влаштує на честь своїх гостей із Великого Світу, аби представити їх шолудивому місцевому товариству. — Джонас зробив ще одну самокрутку. При цьому він більше дивився на Зірвиголову, ніж на свої руки, але все одно не зронив майже ні крихти тютюну на підлогу. — Прийму ванну, поголюся, підстрижу ці старечі пейси… може, навіть вуса воском намащу, Клаю. Що ти на це скажеш?

— Та не метушися ти так, Елдреде.

Джонас розреготався, та так гучно, що Гавкучий щось забурмотів уві сні, а Петті неспокійно заворушилася на своєму спальному місці — шинквасі.

— Нас із Роєм не кликали.

— Вас запросять, вас неодмінно запросять, — Джонас простягнув Рейнолдзові нову самокрутку і заходився скручувати наступну — для себе. — Я вибачуся за вас. Можете на мене розраховувати, хлопці, я відмажу вас по-королівському. Сильні чоловіки можуть дозволити собі поплакати.

— Еге ж, і ми зможемо провести цілий день там, у пилюці й смердюці, накриваючи ті одоробала. Ти такий добрий, Джонасе.

— Я там порозпитую людей, — замріяно сказав Джонас. — Походжатиму… весь такий елеганцький, напахчений… і питатиму свої питаннячка. Колись я знав хлопців нашого фаху, які навідувалися до якого-небудь гладкого веселуна послухати останні плітки — до шинкаря або до якогось господаря платної стайні, або одного з тих круглопиких хлопів, які завжди ошиваються поблизу в’язниці чи суду, заклавши великі пальці в кишені жилета. Що ж до мене, Клаю, я вважаю, що в такій справі найкраще — це жінка, і що обмеженіша, то краще. Така, в якої ніс стирчить, а не цицьки. Я шукаю такої, яка не мастить губи і прилизує волосся назад.

— У тебе є така на прикметі?

— Атож. Її звуть Корделія Дельґадо.

— Дельґадо?

— Та ти знаєш це прізвище. Його зараз усе місто обсмоктує. Сюзен Дельґадо, мабуть, невдовзі стане наложницею нашого любого мера. Так от, Корделія її тітонька. Я відкрив для себе одну цікаву особливість людської природи: з такою, як вона, люди балакатимуть охочіше, ніж із підозрілим типом, який купує їм випивку. Бо вона вдає з себе свою. А вона вдає з себе свою. На учті я збираюся підсісти до неї, похвалити її парфуми, хоч я більш ніж впевнений, що вона ними не користується, і весь час підливатиму їй винця. Ну як, схоже на план?

— План чого? От що мені цікаво.

— План гри в Замки, в яку нам, швидше за все, доведеться зіграти, — відповів Джонас, і від грайливих ноток у його голосі не лишилося й сліду. — Нас хочуть переконати, що цих хлопців відправили сюди для покарання, а не для якоїсь роботи. Звучить правдоподібно. Я вірю в це щодня до третьої години ранку, а потім у душу закрадається маленький сумнів. І знаєш що, Клаю?

Рейнолдз похитав головою.

— Я сумніваюся не дарма. Так само я був правий, коли пішов з Раймером до старого йолопа Торіна і переконав його, що краще відвезти Фарсонів кристал до відьми. Там він поки що в безпеці. Вона покладе цю штуку в таке місце, де її не знайде навіть стрілець, не кажучи вже про допитливого парубка, якому ще ніхто не надавав як слід під зад. Дивні часи настали. Наближається буря. А коли знаєш, що буде ураган, то краще надійно прив’язати свої лахи.

Джонас глянув на готову цигарку, яку щойно так само крутив у пальцях, як це робив Рейнолдз. І, відгорнувши волосся, запхав її собі за вухо.

— Не хочу курити, — оголосив він, підводячись і потягуючись. У спині тихо захрускотіли хребці. — Я забагато курю вранці. Таким старим, як я, краще цього не робити. Безсоння замучить.

Він пішов у бік сходів, дорогою, так само, як Рейнолдз, не забувши вщипнути Петті за ногу. Біля підніжжя сходів озирнувся.

— Я не хочу їх вбивати. І без того проблем не бракує. Якщо я побачу, що з ними щось не те, то навіть пальцем не поворухну, жодним пальцем. Але… мені б хотілося, щоб на великому плані вони посіли призначені для них місця.

— Дай їм прочухана.

Джонас просяяв.

— Так, напарнику! Дати прочухана — це те, що треба. Щоб потім, коли наспіє час, вони добре подумали, перш ніж плутатися під ногами Великих мисливців за трунами. Щоб, здибавши нас на дорозі, тікали світ за очі. Так, про це варто подумати. Варто.

Хихочучи, він рушив угору сходами. Пізно вночі його кульгання давалося взнаки сильніше. Це кульгання Роландів учитель Корт впізнав би одразу, бо спостерігав удар палиці з залізного дерева, яким його батько перебив Елдредові Джонасу ногу. Це сталося на задньому подвір’ї Великої Зали Ґілеаду. По тому в хлопця відібрали зброю і відправили на захід, у вигнання.

Звісно, з часом чоловік, на якого перетворився той хлопець, знайшов собі зброю. Вигнанці завжди її собі знаходили, якщо в них був достатньо крутий вигляд. Можливо, все життя потім їх гризла думка, що їхні револьвери й близько не лежали коло тих, великих, із сандаловими руків’ями, але всі, кому була потрібна зброя, роздобували її, попри те, що світ зрушив з місця.

Рейнолдз провів його поглядом, а потім сів за столик Корал Торін, перетасував карти і продовжив гру, яку Джонас облишив на половині.

За вікном сходило сонце.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | Розділ V ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО НАШОГО МІСТА