home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



2

У переддень Верховний Шериф вітав їх не менш радісно, ніж нині груми.

Поки що всі без винятку зустрічали їх доброзичливо, навіть візники, повз яких вони проїжджали дорогою до міста. Саме це й насторожувало Роланда. Він намагався переконати себе, що, напевне, просто дурний і занадто підозріливий. Авжеж, місцеві мешканці дружньо налаштовані й раді допомогти, власне, тому їх сюди і відправили, адже Меджис далеко від епіцентру подій і відданий Альянсові. Але, хоч це й безглуздо, він вважав за краще не розслаблятися. Бути напоготові. Зрештою, вони втрьох ще недавно під стіл пішки ходили. І якщо тут вони вскочать у халепу, то лише тому, що сприймали все за чисту монету.

Офіс шерифа (а заразом і в’язниця баронії) розташовувався на Гіл-стрит, звідки відкривався вид на затоку. Роланд підозрював, що навряд чи десь у Серединному світі є ще одна така місцина, де очам похмільних п’яниць й чоловіків, що лупцювали жінок, вранці відкривається настільки казковий краєвид: низка різнобарвних елінгів для човнів на півдні, просто під ними — доки, де чоловіки й старі ловили рибу, а жінки лагодили неводи та вітрила. А на іскристій водній гладі затоки сновигала туди-сюди маленька флотилія Гембрі, закидаючи неводи вранці й витягаючи їх увечері.

Здебільшого будинки на Хай-стрит зводили з глини, але тут, у діловому районі Гембрі, вони були такі самі невисокі й цегляні, як і в будь-якому вузькому завулку Старого Кварталу в Ґілеаді. Будинки виглядали охайними й доглянутими, мало не перед кожним була кована залізна хвіртка і тіниста стежка під деревами. Дахи вкривала жовтогаряча черепиця, вікна були затулені фіранками, щоб не допустити всередину палюче літнє сонце. Ідучи цією вулицею і слухаючи, як цокотять кінські копита по м’якій бруківці, Роланд не міг собі уявити, що десь там, на північному заході від Альянсу, палають стародавні землі Ельда, королівства Артура, і щохвилини фортеці загрожує падіння.

В’язниця була просто збільшеною версією пошти і земельної управи, але меншою за міську залу зібрань. Звісно, якщо не брати до уваги ґрати на вікнах із видом на маленьку затоку.

Шериф Герк Ейвері виявився чолов’ягою з великим черевом, вдягненим у штани й сорочку кольору хакі, що їх зазвичай носили правоохоронці. Напевно, він помітив, як вони під’їхали, крізь вічко у оббитих залізом дверях в’язниці, бо не встиг Роланд простягнути руку до дзвінка посеред дверей, як вони широко розчахнулися й на ґанку виник шериф Ейвері. Точніше, спочатку (достоту так само, як судовий пристав входить до зали суду перед суддею) з’явилося його черево, а потім вже й сам його власник. Широко розставлені руки красномовно свідчили про те, що він страшенно радий дорогим гостям.

Він низенько їм вклонився (пізніше Катберт зізнався, що йому стало лячно: а раптом черево потягне товстуна додолу, він втратить рівновагу та покотиться вниз сходами й далі аж до самої затоки), кілька разів побажав доброго ранку, не перестаючи при цьому шалено стукати себе по горлу. Його посмішка була такою широкою, що здавалося, ще трохи — і голова розпадеться на дві нерівні частини. У дверях за спиною Ейвері, наче роззяви, скупчилися троє помічників шерифа, на вигляд — селюки селюками, одягнені в захисне, як і сам шериф. Вони витріщалися відверто і геть бездумно, тож на думку спадало лише слово «роззяви».

Ейвері потиснув руку кожному хлопцеві, не перестаючи вклонятися. І попри всі Роландові протести, він усе одно не припинив свій обряд, поки не завершив його. А коли це нарешті сталося, шериф провів їх усередину. Хоча надворі шварчала спека, в конторі було на диво прохолодно. Авжеж, завдяки тому, що будинок був цегляний. Розміри приміщення і чистота в ньому вражали. Роланд ще ніколи не бачив, щоб офіс шерифа був таким прибраним, хоча за останні три роки побував щонайменше в шести таких офісах — супроводжував батька в його коротких поїздках і одній тривалій патрульній вилазці.

Посеред кімнати стояв стіл-бюро, праворуч від дверей висіла дошка оголошень (на одних і тих самих папірцях писали багато разів — папір у Серединному світі був на вагу золота), а в дальньому кутку в шафі, замкненій на підвісний замок, стояло дві рушниці, такі старі мушкетони, що Роланд дуже сумнівався, що до них досі можна було знайти набої. Якщо вже на те, він навіть сумнівався, що вони вистрелять. Двері ліворуч від шафи зі зброєю вели до в’язниці — три камери обабіч короткого коридору і сильний запах лужного мила.

«До нашого візиту все прибрали, — подумки здивувався Роланд. Цей факт зворушив його, але водночас вселив тривогу. — Прибрали так, наче ми не троє хлопців, які відбувають тут своє покарання, а загін солдатів із Внутрішніх бароній, присланий провести строгу інспекцію».

Та чи варто було перейматися запопадливою турботою, яку виявили до них господарі й мешканці містечка? Врешті-решт, вони ж прибули з Нового Ханаану, а в такому віддаленому куточку світу, як цей, на них могли дивитися не інакше, як на гостей королівської крові.

Шериф Ейвері представив своїх помічників. Роланд кожному потис руку, навіть не намагаючись запам’ятовувати імена. (Імена були парафією Катберта, він майже ніколи їх не забував.) Третій, лисий чолов’яга з моноклем, що висів у нього на шиї на стрічці, опустився перед ними на коліно.

— Не треба цього робити, бовдуре! — крикнув на нього Ейвері, відтягуючи за комір. — Наші гості подумають, що ти сільський кретин. Крім того, ти їх збентежив!

— Та нічого, — сказав Роланд, справді ніяковіючи, хоча він і намагався цього не показати. — Ми не надто важливі персони…

— Не надто важливі персони, кажете? — розсміявся Ейвері. Роланд відзначив про себе, що від сміху його черево не заходило ходором, як драглі. Напевно, м’язи в ньому були тугіші, ніж це здавалося на перший погляд. Так само і його власник міг виявитися не вайлом, а міцним горішком. — Не надто важливі! Вони проїхали п’ять сотень миль від Внутрішнього Світу, наші перші гості з Альянсу відтоді, як чотири роки тому Великим Шляхом востаннє проїхав стрілець, а він каже: не надто важливі персони! Прошу, сідайте, любі хлопчики! У мене є ґраф, але зараз іще надто рано, щоб його пити, а може, ви взагалі його не вживаєте, адже ви ще такі юні, даруйте, що я так нахабно вас називаю юними, проте це ж очевидно, і до того ж юність — це не те, чого варто соромитися, авжеж, колись ми всі були молоді… а ще в мене є білий чай із льодом, дуже раджу скуштувати саме його, бо його заварює Дейвова жінка, а напої Дейвової жінки просто божественні.

Роланд перезирнувся з Катбертом і Аланом, і ті кивнули, всміхаючись, у відповідь (видно було, що вони роблять все можливе, щоб не дивитися на море), потім знову глянув на шерифа Ейвері.

— Білий чай найкраще втамує нашу спрагу і змочить запорошене горло.

Один з помічників притьмом рушив по чай, біля шерифового столу розставили в ряд стільці, і почалася розмова дня.

— Ви знаєте, хто ви є і звідкіля приїхали, і мені це також відомо, — сказав шериф Ейвері, опускаючись у своє крісло (воно застогнало під його вагою, але витримало). — У ваших голосах мені вчувається відлуння Внутрішнього світу. Але найважливіше те, що я бачу його на ваших обличчях.

Втім, тут, у Гембрі, ми ще дотримуємося старих звичаїв. Ми, так би мовити, сонні селяни. Але ми пильнуємо, щоб не збитися з власного життєвого шляху, і пам’ятаємо обличчя наших батьків, наскільки це нам до снаги. Отож, хоч як мені не хочеться вас затримувати, адже вас кличе обов’язок, даруйте моє зухвальство, я хотів би глянути на ваші перепускні документи, які ви могли випадково прихопити з собою, їдучи до нашого міста.

Роланд був певен, що шерифові Ейвері добре відомо: вони «випадково прихопили з собою» всі свої документи. Як на людину, що обіцяла не затримувати їх, він роздивлявся папери надто неспішно. Водячи коротеньким пухким пальцем по акуратно складених аркушах (у них було так багато льону, що документи нагадували радше тканину), ворушив губами. Час від часу палець повертався до якогось із рядків, і шериф його перечитував. Двоє помічників стояли в нього за спиною, глибокодумно втупившись поглядами в документи понад його широкими плечима. В тому, що вони вміють читати, Роланд чомусь сумнівався.

Вільям Деаборн. Син загонича худоби.

Річард Стокворт. Син фермера-скотаря.

Артур Гіт. Син коняра.

Кожне посвідчення підписав свідок: особу Деаборна засвідчив Джеймс Рід з Гемфіла, Стокворта — Пайет Рейвенгед з Пенілтона, Гіта — Лукас Ріверс з Ґілеаду. Все було гаразд, описи повністю відповідали дійсності. Ці документи шериф повернув, не перестаючи дякувати. Далі Роланд простягнув Ейвері листа, що його вкрай поштиво дістав з гаманця. Ейвері прийняв його до рук так само обережно. Потім побачив печатку внизу, і його очі округлилися.

— Хай мене грім поб’є, хлопці! Та це ж стрілець писав!

— Еге ж, так воно і є, — побожним голосом підтвердив Катберт, і Роланд, не зводячи сповненого пошани погляду, боляче копнув його в кісточку.

Листа написав такий собі Стівен Дескейн з Ґілеаду, стрілець (тобто лицар, сквайр, миротворець і барон, хоча останній титул у сучасному світі не мав жодної ваги, попри всі просторікування Фарсона), нащадок Артура, короля Ельда, у двадцять дев’ятому коліні за бічною лінією, інакше кажучи, спадкоємець однієї з сонму Артурових наложниць. Автор листа слав привітання мерові Гартвелу Торіну, канцлерові Кімбі Раймеру і Верховному Шерифові Геркімеру Ейвері та рекомендував до їхньої уваги трьох юнаків, що привезуть цього листа, — Деаборна, Стокворта і Гіта. Альянс відправив їх із особливою місією: провести облік усіх засобів, що можуть статися в нагоді Альянсу (слово «війна» в листі не згадувалося, але визирало з кожного міжряддя). Від імені Альянсу бароній Стівен Дескейн просив панів Торіна, Раймера і Ейвері надати рахівникам Альянсу усю можливу допомогу, а надто в обліку всієї худоби, запасів провіанту і видів транспорту. Деаборн, Стокворт і Гіт пробудуть у Меджисі щонайменше три місяці, писав Дескейн, можливо, цілий рік. Послання закінчувалося проханням до будь-кого із зазначених офіційних осіб чи до них усіх «відписати кілька слів про цих юнаків і їхню поведінку, надавши будь-які деталі, які ви вважатимете за потрібне нам повідомити». Автор просив «не відмовляти в допомозі, якщо ви віддані Альянсові».

Інакше кажучи, напишіть, чи вони пристойно поводяться. Напишіть, чи вони засвоїли отриманий урок.

Поки шериф ретельно вивчав документ, повернувся його помічник із моноклем. Він ніс тацю з чотирма склянками білого чаю. Помічник нахилився з тацею, достоту як лакей, Роланд пробурмотів слова подяки і роздав питво. Останню взяв собі, підніс до губ і побачив, що Алан дивиться на нього і його очі на незворушному обличчі сяють.

Алан легенько струсонув склянку, щоб лід теленькнув об стінки, і Роланд відповів йому ледь помітним кивком голови. Він очікував, що це буде охолоджений чай із глечика, який тримали над криницею, але в склянках був справжній колотий лід. Лід у розпалі літа. Це було цікаво.

Як обіцяв шериф, чай був смачнющий.

Дочитавши листа, Ейвері віддав його Роландові з побожністю, яка більше пасувала б до священної реліквії.

— Тримайте це при собі, Вілле Деаборн, як зіницю ока бережіть!

— Так, сер, — Роланд поклав листа і свою посвідку назад до кошеля. Його друзі «Річард» і «Артур» вчинили так само.

— Білий чай просто чудовий, сер, — сказав Алан. — У житті такого не куштував.

— Еге ж, — відповів Ейвері, відсьорбуючи зі своєї склянки. — Це мед робить його таким. Ге, Дейве?

Заступник з моноклем всміхнувся зі свого місця біля дошки оголошень.

— Мабуть, так. Але Джуді не любить розказувати про свій рецепт. Він їй від матері дістався.

— Ми мусимо пам’ятати й обличчя своїх матерів, — на мить шериф Ейвері сентиментально замислився, але Роланд підозрював, що лице його матері — остання річ на землі, про яку він думав. Він повернувся до Алана, і сентиментальний вираз на диво швидко змінився проникливим.

— Вас здивував лід, пане Стокворт.

Від несподіванки Алан аж підскочив.

— Ну, я…

— Голову даю на відсіч, ви навіть не уявляли, що в такій дірі, як Гембрі, може бути подібна розкіш, — правив далі Ейвері, і хоча в його голосі позірно звучали добродушно-жартівливі нотки, Роланд подумав, що під цією маскою ховається щось інше.

Він нас зневажає. Йому не подобаються наші «міські забаганки». Він знає нас недовго, тож йому невідомо, до яких міських витребеньок ми звикли, але йому вони заздалегідь не подобаються. Він вважає нас трійцею шмаркачів і думає, що ми ставимося до нього й усіх тутешніх людей як до тупих селюків.

— І не лише в Гембрі, — тихо сказав Алан. — У Внутрішній Дузі, шерифе Ейвері, лід тепер так само рідкісний, як і деінде. Коли я був малий, лід подавали на днях народження та інших вечірках як ласощі.

— На День сяйва завжди був лід, — вставив Катберт якось не по-катбертському тихо. — Після феєрверків це була наша улюблена розвага.

— Та що ви кажете, не може бути, — сказав шериф Ейвері здивовано-недовірливим тоном. Мовляв, чудасія, та й годі. Мабуть, Ейвері не подобалося, що вони в’їхали в місто, не подобалося, що вони забрали в нього те, що він назвав би «половиною довбаного ранку», не подобався їхній одяг, посвідки, акцент, їхня молодість. Насамперед молодість. Усе це Роланд міг зрозуміти, але чи був цей перелік причин вичерпним, він не знав. Якщо тут коїлося щось дивне, то що саме?

— У міській залі зібрань є газові холодильник і плита, — сказав Ейвері. — Досі працюють. У нас є природний газ. На Ситго. Це нафтове поле на схід від міста, ви, мабуть, його проминали, коли їхали сюди.

Вони закивали.

— Плита нині вже стала просто раритетом, предметом старовини для школярів, які вчать історію. Але холодильник — дуже зручна штукенція. — Ейвері підняв склянку і подивився крізь неї на гостей. — Особливо влітку.

Він сьорбнув чаю, облизав губи і всміхнувся до Алана.

— Бачите? Ніяких загадок.

— Дивно, що ви досі не знайшли застосування для нафти, — сказав Роланд. — У місті немає генераторів, шерифе?

— Є, чотири чи п’ять. Найбільший на ранчо Френсіса Ленґіла, і я ще пам’ятаю ті часи, коли він був у робочому стані. Він називається ХОНДА. Знаєте таку назву, хлопці? ХОНДА?

— Бачив її двічі чи тричі, — відповів Роланд, — на старих мотоциклах із моторами.

— Невже? Але генератори все одно не хочуть працювати на нафті з Ситго. Вона надто густа. І смоляниста. У нас тут нема як її очищувати.

— Розумію, — сказав Алан. — Але лід улітку — це круто. Хай там як він потрапив до склянки. — Один з кавалків льоду прослизнув зі склянки йому до рота, і Алан із хрускотом його розжував.

Ейвері на мить затримав на ньому погляд, наче воліючи переконатися, чи справді тему закрито, а потім знову подивився на Роланда. На його товстій пиці знову засяяла широка і геть облудна посмішка.

— Мер Торін переказував через мене найщиріші вітання і вибачався, що не може бути присутній… Наш мер дуже зайнята людина, надзвичайно зайнята. Але завтра ввечері в його домі відбудеться учта — для більшості запрошених о сьомій, для вас, юні друзі, о восьмій — тож ви зможете, так би мовити, з’явитися з тріумфом, додати, еммм, краплину драматизму!

І я не розказуватиму таким людям, як ви, адже ви вже, певно, бачили більше таких учт, ніж я — гарячих обідів, так от, я не розказуватиму вам, що краще не запізнюватися.

— У костюмах? — занепокоєно спитав Катберт. — Бо ви ж розумієте, ми довго їхали сюди, майже чотириста коліс подолали, і не брали з собою вечірні костюми й кушаки.

Ейвері захихотів, і цього разу його сміх був трохи щирішим, подумав Роланд, бо він відчув, що так званий Артур виказав свою недосвідченість і невпевненість.

— Ні, юний пане. Торін розуміє, що ви прибули сюди робити свою роботу. Майже як ковбої, хе-хе! Глядіть, щоб вам не загадали витягувати неводи з затоки!

Раптом у кутку вибухнув сміхом Дейв, помічник з моноклем. Мабуть, подумав Роланд, щоб зрозуміти цей жарт, треба бути місцевим.

— Надягніть якусь свою найкращу одежину, та й по всьому. Кушаки у нас ніхто не носить, у Гембрі так не вдягаються. — І знову Роланда вразила насмішкувата зневага до його рідного міста і баронії та неприязнь до чужинців, яка за нею ховалася.

— Все одно завтра ввечері вам доведеться більше працювати, ніж розважатися. Гарт запросив заможних фермерів, конярів і власників худоби з цієї частини баронії. Не те щоб їх було багато, бо з західного боку Крутояру Меджис межує з пустелею. Проте на завтрашній учті будуть усі, чиє добро ви приїхали обраховувати. Гадаю, ви переконаєтесь, що всі вони віддані Альянсові й готові допомогти. Там буде Френсіс Ленґіл із «Рокінг Б»… Джон Кройдон з ранчо «Піаніно»… Генрі Вертнер, який по праву носить титул головного скотаря і коняра баронії… Геш Ренфрю, якому належить «Ледача Сюзен», найбільша конеферма в Меджисі (хоча ви, хлопці, мабуть, звикли геть до інших масштабів)… будуть також інші. Раймер вам усіх відрекомендує і введе в курс справи.

Роланд кивнув і повернувся до Катберта.

— Завтра ввечері твій зоряний час.

Кивком голови Катберт підтвердив, що розуміє.

— За мене не хвилюйся, Вілле, я їх усіх запам’ятаю.

Дивлячись на них поверх склянки, Ейвері відсьорбнув ще чаю. Його обличчя мало при цьому настільки лукавий й фальшивий вираз, що Роланд мимохіть здригнувся.

— У більшості є доньки шлюбного віку, яких вони привезуть із собою. Ви, хлопці, роздивіться там як слід.

Роланд вирішив, що для одного ранку з нього годі й чаю, і лицемірства. Він кивнув, випив склянку до дна, всміхнувся, сподіваючись, що його усміх щиріший, ніж у Ейвері, та звівся на ноги. Наслідуючи його приклад, Катберт і Алан вчинили так само.

— Дякуємо за чай і гостинність, — сказав Роланд. — Будь ласка, перекажіть мерові Торіну подяку за запрошення. Ми неодмінно прибудемо завтра, рівно о восьмій.

— Еге ж. Я так само.

Роланд повернувся до Дейва. Цей достойний чоловік так здивувався, що його знову помітили, що, сахнувшись, мало не вдарився головою об Дошку оголошень.

— І, прошу, подякуйте дружині за чай. Він був неперевершений.

— Подякую. Дякую-сей.

Вони пішли надвір у супроводі Верховного Шерифа Ейвері, схожого на доброзичливу гладку вівчарку.

— Що ж до того, де вам оселитися… — почав він, коли вони спускалися сходами ґанку і йшли доріжкою до коней. Щойно їхня компанія потрапила під промені сонця, з шерифа градом полився піт.

— Ох, геть із голови вилетіло, — сказав Роланд, ляснувши себе долонею по лобі. — Ми стали табором на тому довгому схилі, де пасеться багато коней. Я впевнений, ви знаєте, де це…

— Крутояр, еге.

— …але без дозволу, бо тоді ми ще не знали, в кого можна спитати.

— То земля Джона Кройдона. Не думаю, що він вам заборонить там жити, але ми маємо для вас дещо ліпше. На північний захід звідси є Смуга К. Колись вона належала родині Гарберів, та після пожежі вони покинули її й переїхали. Тепер нею володіє Асоціація конярів, це така місцева групка фермерів. Я говорив про вас, хлопці, з Френсісом Ленґілом, він зараз президент асоціації, і він сказав: «Оселимо їх у Ґарберів, чом би й ні?»

— Чому й ні? — погодився Катберт лагідним, задумливим голосом. Роланд зиркнув на нього, але Катберт цього не помітив: він дивився на затоку, де сновигали маленькі рибальські човники, схожі на водяних жучків.

— Еге ж, і я так сказав: «А й правда, чом би й ні?» Садиба згоріла, але ж бараки досі стоять. І стайня, і літня кухня біля неї. За наказом мера я взяв на себе сміливість заповнити комору харчами і розпорядився там трохи все поприбирати та причепурити. Там можуть траплятися жучки, але вони не кусаються. І змії там теж не водяться, хіба кілька під підлогою, але якщо вони там, то нехай там і будуть. Чуєте, хлопці? Хай собі там і лишаються!

— Нехай лишаються, під підлогою, де їм так добре, — погодився Катберт, схрестивши руки на грудях і все ще не відриваючи погляду від затоки.

Ейвері скинув на нього недовірливим поглядом, і його усмішка в кутиках рота затремтіла від непевності. А потім він повернувся до Роланда і знову вишкірився на всі кутні.

— Дах не дірявий, не протікає. Якщо піде дощ, ви не змокнете. Що скажете? Як вам пропозиція?

— Це більше, ніж ми заслуговуємо. Гадаю, ви дуже добре виконуєте свою роботу, а мер Торін аж надто люб’язний. — І він справді так вважав. Питання тільки: чому така люб’язність? — Але ми цінуємо, що він усе продумав. Правда, друзі?

Катберт і Алан енергійно закивали.

— І вдячно приймаємо його допомогу.

Ейвері кивнув.

— Я йому перекажу. Ідіть з миром, хлопці.

Біля перекладини, до якої прив’язували коней, Ейвері ще раз потиснув усім руки, і цього разу його найприскіпливіший погляд дістався їхнім коням.

— Тоді до завтрашнього вечора, юні джентльмени?

— До вечора, — запевнив Роланд.

— Як гадаєте, знайдете Смугу К самотужки?

І знову Роланда неприємно вразило приховане презирство і підсвідома зневага у шерифовому голосі. А втім, воно й на краще. Якщо Верховний Шериф вважав їх тупоголовими, то хтозна, чи не можна буде надалі цим скористатися?

— Знайдемо, — запевнив Катберт, вибираючись на коня. Ейвері підозріливо роздивлявся грачиний череп на луці Катбертового сідла. Помітивши це, Катберт, проте, змовчав, здивувавши і водночас потішивши Роланда своєю несподіваною стриманістю. — Бувайте здорові, шерифе.

— І вам зичу того самого, хлопче.

Він залишився стояти біля стовпа, гладкий чоловік у сорочці кольору хакі, під пахвами якої розпливалися великі плями поту, і в чорних чоботях, надто блискучих для невтомного захисника-шерифа. «А де ж той кінь, на якому він цілісінький день об’їжджає територію? — подумав Роланд. — Хотів би я хоч одним оком глянути на цю ломову коняку».

Ейвері помахав їм на прощання. Помічники на чолі з Дейвом підійшли до дороги і теж помахали.


предыдущая глава | Чаклун та сфера | cледующая глава