home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Легковажність

— Отже, ти гадаєш, що це пастка? — спитав граф.

— Для мене все — пастка, поки я не знайду доказів протилежного, — відповів принц. — Тим-то я поки що й живий.

Вільям Ґолдман. Принцеса-наречена

Спека не спала навіть після того, як зайшло сонце. У темряві не відчувалося жодного повіву вітру, і коли Вогнерукий знову пробирався до Каприкорнового села, над пожухлою травою витанцьовували лише світлячки.


Цієї ночі на автостоянці тинялося двоє вартових, і навушників не було в жодного. Отож Вогнерукий вирішив прокрастися до Каприкорнового будинку іншим шляхом. На другому боці села були вулички, понад сто років тому вщент зруйновані землетрусом; усі до одного мешканці звідти вже давно вибралися, і відновлювати там будинки Каприкорн навіть не намагався. Ті вулички були завалені уламками стін, і хоч минуло вже стільки років, тут і досі час від час щось падало, і Каприкорнові люди уникали цієї частини села, де за поіржавілими дверима на столах деінде ще стояв брудний посуд давно зниклих господарів. Прожекторів тут не було, і навіть вартові зазирали сюди не часто.

На вуличці, якою пробирався Вогнерукий, горами лежали уламки обпалої покрівельної дранки й каміння. Воно раз у раз вислизало в нього з-під ніг, і тоді він напружено вслухався в темряву, потерпаючи, що цей шум приверне чиюсь увагу. І коли це вже вкотре сталося знов, серед руїн раптом вигулькнула постать вартового. Вогнерукий сховався за сусідньою стіною, від страху в роті у нього пересохло. На стіні одне побіля одного тулилися ластів’ячі гнізда. Вартовий наближався, щось мугикаючи собі під ніс. Вогнерукий його впізнав, той чоловік служив у Каприкорна вже чотири роки. Баста завербував його в якомусь селі, десь далеко звідси. Каприкорн жив не завжди тут, серед пагорбів. Були й інші місця: самотні села, як оце, покинуті будинки, занедбані садиби, навіть замок. Але щоразу наставав день, коли тенета страху, що їх так уміло плів Каприкорн, рвались, і ним зацікавлювалася поліція. Коли-небудь таке станеться й тут.

Вартовий став і прикурив сигарету. В ніс Вогнерукому потягло димом. Він відвернувся й побачив кішку, білу й худу-худющу. Вона заклякло сиділа серед каміння й витріщалася на нього зеленими очима. «Цсс! — хотів був цикнути він. — Невже ти мене злякалась? Боятися треба отого, що з рушницею. Спершу він застрелить тебе, а потім настане й моя черга!» Зелені очі невідривно стежили за ним. Білий хвіст почав помахувати туди-сюди. Вогнерукий дивився на свої вкриті пилюгою черевики, на якусь погнуту залізяку серед каміння — тільки не на кішку. Тварини не люблять, коли дивишся їм просто в очі. Ґвін у таких випадках щоразу ошкірював свої гострі, як голки, зуби.

Чоловік, не випускаючи з рота сигарету, знов замугикав. Нарешті, коли Вогнерукому вже почало здаватися, що він просидить за цією розваленою стіною все своє життя, вартовий відвернувся й почвалав своєю дорогою. Вогнерукий не зважувався поворухнутись, поки не стихли кроки. Коли він підвівся й випростав ноги, кішка, зашипівши, кинулася геть, а він ще довго стояв серед мертвих будинків, чекаючи, поки перестане калатати серце.

Не натрапивши більше на жодного вартового, Вогнерукий переліз через Каприкорнів мур. В обличчя йому війнуло таким пряним запахом чебрецю, який звичайно буває лише вдень. Цієї паркої ночі все тут, здавалося, розливало духмянощі, навіть помідори й салат. На грядці перед самим будинком росли якісь отруйні кущі. Їх доглядала сама Сорока. Не одна смерть у селі пахла олеандром чи блекотою.

Вікно кімнати, де спала Реза, було, як завжди, відчинене. Коли Вогнерукий цявкнув, як розлючений Ґвін, у вікні майнула рука й відразу зникла. Чекаючи на Резу, Вогнерукий прихилився до заґратованих дверей. Небо над головою було рясно всіяне зорями, і для темряви місця, здавалося, просто не лишалось. «Вона запевне вже що-небудь довідалася, — міркував він. — Але що, коли Каприкорн сховав книжку в одному зі своїх сейфів на гроші?»

Двері за ґратами прочинилися. Вони щоразу рипіла так, немовби скаржилися, що їх потурбували серед ночі. Вогнерукий обернувся й побачив незнайоме обличчя. Це була молода дівчина, років п’ятнадцятьох-шістнадцятьох, з іще пухкенькими, мов у дитини, щоками.

— А де Реза? — Вогнерукий учепився руками в ґрати. — Що з нею?

Від переляку дівчина остовпіла. Вона дивилася на його рубці так, наче зроду не бачила порізаного обличчя.

— Це вона тебе послала? — Вогнерукому так і хотілося стромити руку крізь ґрати й струсонути цю маленьку дурепу. — Чого ти мовчиш?! Не чекатиму ж я тут цілу ніч! — Ні, не треба було просити в Рези допомоги. Книжку він мав шукати сам. Як він міг наражати Резу на небезпеку? — Вони її замкнули? Та скажи ж хоч слово!

Дівчина некліпно дивилася кудись поверх його плеча й ступила крок назад. Вогнерукий обернувся поглянути, що вона там побачила, — і вперся поглядом у Бастине обличчя.

Як він міг не почути?! Щоправда, Баста славився тим, що вмів ступати нечутно, але ж із ним був і Пласконіс, якого майстром підкрадатися тихенько аж ніяк не назвеш! Та був ще й хтось третій… Мортола! Отже, минулої ночі вона не просто дихала свіжим повітрям, коли вистромлювала голову з вікна. А може, Реза його виказала? Від цієї думки серце в нього защеміло.

— Я й не подумав би, що ти ризикнеш іще раз поткнутися сюди! — пробурмотів Баста, притискаючи його рукою до ґрат.

Вогнерукий відчув, як у спину йому впинаються залізні прути. Пласконосий усміхався, як мала дитина в Різдвяну ніч, — він робив так щоразу, коли щастило кого-небудь налякати.

— То що це в тебе за шури-мури з нашою красунею Резою? — Баста клацнув ножем, випустивши лезо.

Пласконіс ошкірив зуби ще ширше, бачачи, як на чолі у Вогнерукого від страху виступають краплини поту.

— Ну, хіба я не казав?! — мовив Баста, повільно проводячи вістрям ножа від грудей до горла нічного гостя. — Вогнерукий закохався у Резу! Він, якби міг, проковтнув би її очима. Але ж ніхто не хотів мені вірити! І все ж таки… щоб отак ризикнути прийти сюди… з такою заячою душею, як у тебе…

— Закоханому море по коліна! — всміхнувся Пласконосий.

Але Баста лише похитав головою.

— Ні, через кохання цей бруднорукий сюди не прийшов би, для цього в нього надто холодна голова. Він прийшов сюди по книжку, еге ж? Ти ж бо й досі не можеш забути отих своїх фей з крильцями й смердючих кобольдів. — Баста майже ніжно провів ножем по горлу Вогнерукого.

У того раптом перехопило подих. Він просто забув, на якому він світі.

— Марш у свою кімнату! — гримнула Сорока на дівчину по другий бік ґрат. — Чого стовбичиш?!

Вогнерукий почув, як за спиною в нього зашурхотіла сукня, потому клацнули, причинившись, двері.

Баста все ще не відводив ножа від горла Вогнерукого, та коли він надумав повести вістрям вище, до підборіддя, Сорока схопила його за лікоть.

— Годі! — різко кинула вона. — Облиш свої жарти, Басто!

— Та вже ж, бос звелів привести його живим-здоровим! — 3 голосу Пласконоса можна було здогадатися, що цей наказ він не схвалює.

Баста востаннє провів ножем згори донизу по горлу Вогнерукого, й лезо блискавично сховалося в колодочці.

— А шкода! — зітхнув він.

Вогнерукий відчув на собі його подих. Він свіжо й різко пахнув м’ятою. Ходили чутки, нібито одного разу дівчина, яку Баста хотів поцілувати, сказала, що в нього з рота смердить. Дівчині це добром не минуло, але Баста відтоді зрання до смеркання жував листя м’яти.

— З тобою, Вогнерукий, завжди приємно було пожартувати, — сказав він, відходячи.

— Відведи його до церкви! — наказала Мортола. — Я доповім Каприкорнові.

— А чи ти знаєш, що бос на твою німу подругу важким духом дихає? — прошепотів Пласконіс до Вогнерукого, йдучи по другий бік від нього. — А завше ходила ж у його улюбленицях…

На мить Вогнерукий відчув майже полегкість. Отже, Реза його не зрадила.

І все ж таки не треба було просити в неї допомоги. Ні, не треба було.


У Каприкорновому будинку | Чорнильне серце | Тихі слова