2

Генрі з моторошного, плутаного сну — кров, бите скло, ядучі запахи бензину та паленої гуми — вирвав грюкання дверима і порив крижаного вітру. Він підхоплюється і бачить поруч Піта. Той сидить, його безволосі груди вкриті гусячою шкірою. Генрі й Піт сплять на підлозі в спальних мішках, тому що програли жереб, коли всі четверо кидали монетку. Боброві та Джонсі дісталося ліжко (пізніше в «Дірі в стіні» з’явиться третя спальня, але поки що їх тільки дві, і одну з них, користуючись божественним правом дорослого, забрав собі Ламар), тільки зараз на ліжку сам Джонсі, теж сидить зі здивованим і переляканим виглядом.

«Скубі-Дубі-Ду, де подівся ти? — це спадає Генрі на думку без якоїсь причини, коли він намацує окуляри на підвіконні. У носі досі стоїть запах бензину і палаючих покришок. — Є в нас справ багато…»

— Розбився, — хрипким голосом каже Джонсі й відкидає ковдру. Торс у нього голий, але, як Генрі й Піт, спати він лягав у шкарпетках і кальсонах.

— Ага, пішов під воду, — киває Піт, але обличчя його говорить про те, що він не уявляє, про що йдеться. — Генрі, у тебе його черевик…

— Туфля… — виправляє Генрі, але теж не розуміє, про що говорить. І не хоче розуміти.

— Бобер, — каже Джонсі і незграбно вистрибує з ліжка. Одна ступня у шкарпетці наступає на руку Піта.

— Ай! — скрикує Піт. — Ти наступив на мене, пентюх довбаний. Дивись, куди ноги…

— Та замовкни ти, — перериває Генрі, до того ще й хапає за плече і струшує. — Містера Кларендона розбудиш!

Що дуже навіть легко зробити, тому що двері до дитячої спальні відчинені. Як відчинені двері в протилежному кінці великої центральної кімнати, які ведуть у двір. Не дивно, що їм холодно, — тут добрячий протяг. Тепер, коли очі Генрі знову запрацювали (так він про це думає), він бачить, як холодний листопадовий вітер, що дме крізь відчинені двері, розгойдує ловця снів.

— Де Даддітс? — питає Джонсі хрипкуватим спросоння голосом. — Він що, з Бобром вийшов?

— Він у Деррі повернувся, дурню, — відповідає Генрі, встаючи й натягуючи термомайку. Але насправді він не відчуває, що Джонсі дурень, бо йому самому здається, ніби Даддітс тільки-но був з ними.

«Це був сон, — думає він. — Даддітс був уві сні. Він сидів на березі. Він плакав. Він був засмучений. Він не хотів. Якщо хтось і хотів, то це ми».

І плач усе ще триває. Він чує, як вітер несе його в дім крізь відчинені двері. Але плаче не Даддітс. То Бобер.

Вони один за одним виходять із кімнати, дорогою натягуючи одяг, ідуть босоніж — взуватися занадто довго.

Одне добре: судячи з невеликого містечка пивних банок на кухонному столі (плюс передмістя на кавовому столику), дитячий шепіт не розбудить Бобрового батька.

Крізь шкарпетку на нозі Генрі відчуває холод великих гранітних сходів. Такий глибинний і безтямний холод, напевне, йде від самої смерті, але він його майже не помічає.

Бобра Генрі бачить одразу. Той стоїть на колінах під кленом з помостом у гілках, ніби молиться. Біліють голі ноги. На ньому косуха, на рукавах, як у пірата, майорять кінці прив’язаних помаранчевих хусток — це його батько наполіг, щоб син носив ці дурнуваті хустки, за які будь-який мисливець взяв би його на сміх. Одяг його і справді кумедний, але не сповнене болю обличчя, звернене до майже голих кленових гілок. По Бобрових щоках струмують сльози.

Генрі зривається на біг. Піт і Джонсі не відстають, у прохолодному ранковому повітрі їхнє дихання перетворюється на білі клуби пари. Засипана глицею земля під ногами Генрі майже така ж тверда й холодна, як гранітний поріг.

Він падає на коліна біля Бобра. Сльози водночас лякають його і вселяють якесь благоговіння, тому що Бобер не просто ронить скупі чоловічі сльози, як герой фільму, котрому це дозволено, коли помирає його собака або дівчина; тут цілий Ніагарський водоспад. Під носом у нього висять дві прозорі блискучі нитки. Такого в кіно не побачиш.

— Фу, — кривиться Піт.

Генрі кидає на нього роздратований погляд, але бачить, що Піт дивиться не на Бобра, а далі, на калюжу блювотиння, над якою здіймається пара. У калюжі можна розрізнити зернятка з’їденої вчора ввечері кукурудзи (Ламар Кларендон стає пристрасним шанувальником консервованої їжі, коли доходить до куховарства в похідних умовах) і ниточки м’яса вчорашньої курки. Шлунок Генрі неприємно стискається. І щойно він починає заспокоюватися, Джонсі починає блювати. Звук схожий на гучну вологу відрижку. Його блювотні маси коричневого кольору.

— Фу! — майже кричить Піт.

А Бобер, схоже, цього не помічає.

— Генрі! — промовляє він. Очі під двома лінзами сліз здаються величезними і страшними. Вони ніби дивляться не на обличчя Генрі, а крізь нього, у потайні шпаринки за стінкою його чола.

— Бобре, все гаразд. Тобі наснився поганий сон.

— Так, поганий сон, — белькоче Джонсі, його горло все ще забите блювотинням. Він намагається прочистити його гучним риканням , яке звучить іще огидніше, ніж звуки, які він тільки-но видавав, потім низько нахиляється й харкає. Руки його впираються в штанини кальсонів, гола спина вкрита гусячою шкірою.

Бобер не звертає уваги на Джонсі й на Піта, коли той присідає поруч із ним з іншого боку і невпевнено обіймає однією рукою за плечі. Бобер дивиться тільки на Генрі.

— У нього голова відірвалася, — шепоче Бобер.

Джонсі теж стає на коліна, і тепер вони втрьох стоять навколо Бобра: Генрі та Піт із боків, Джонсі попереду. На підборідді Джонсі блищить блювота, він хоче її витерти, але Бобер бере його за руку. Хлопці сидять під кленом, і раптом вони стають єдиним цілим. Відчуття єдності швидкоплинне, але таке ж яскраве, як їхній сон. Це і є сон, але зараз ніхто з них не спить, відчуття раціональне, і вони не можуть у нього не повірити.

Тепер Бобер дивиться своїми моторошними вологими очима на Джонсі, руку якого стискає.

— Вона валялась у канаві, а очі заліплені брудом.

— Так, — враженим, тремтливим голосом тихо каже Джонсі. — О Господи, так і було.

— Пам’ятаєш, він говорив, що ще зустрінеться з нами, пам’ятаєш? — питає Піт. — З кожним окремо або з усіма відразу. Це він так сказав.

Генрі чує ці слова з великої відстані, тому що він повернувся в сон. Повернувся до місця події. На дні заваленого сміттям насипу, коло болота, яке утворилося через забиту водопропускну трубу. Йому знайоме це місце, воно на шосе 7, старій дорозі з Деррі до Ньюпорта. Прямо в болоті, обліплена темним брудом, горить перекинута машина. У повітрі стоїть запах бензину і палаючих покришок. Даддітс плаче. Даддітс сидить на середині засміченого спуску, притискаючи до грудей жовту валізку Скубі-Ду, і гірко ридає на все горло.

З вікна перевернутої машини стирчить рука. Тонка, нігті пофарбовані в цукерковий червоний колір. Ще двох викинуло назовні, одного майже на тридцять футів^[131]. Цей лежить долілиць, але Генрі впізнає його за копицею масного світлого волосся. Це Данкен, той, який говорив: «Ви нікому нічого не розповісте, якщо жити хочете». Тільки розпрощатися з життям мусив сам Данкен.

Щось підпливає до гомілки Генрі.

— Не піднімай! — випалює Піт, але Генрі розуміє. Це коричневий замшевий черевик. Він ледве встигає це відзначити, як Бобер і Джонсі починають волати страшними злагодженими голосами. Вони стоять поруч, по кісточки в болотній твані, обидва в мисливському одязі: Джонсі в новенькій помаранчевій куртці, купленій у «Сірс»^[132] спеціально для цієї поїздки (і місіс Джонсі, напевне, досі обливається сльозами, впевнена, що її син у розквіті літ загине в лісі від випадкової мисливської кулі), Бобер у потертій косусі («Це ж треба, скільки блискавок у тебе на куртці», — із захватом сказала мати Даддітса й цим завоювала вічні любов і захват Бобра) з помаранчевими хустками на рукавах. Вони не дивляться на третє тіло, яке лежить біля водійських дверей, але Генрі кидає один коротенький погляд, тому що з цим тілом щось не так, настільки моторошно й фундаментально не так, що він навіть не відразу збагнув, у чому річ. Потім зрозумів, що вище від коміра форменої шкільної куртки нічого немає. Бобер і Джонсі репетують, бо побачили те, що мало бути на цьому місці. Вони побачили голову Річі Ґренадо, яка лежить горілиць і дивиться в небо з заляпаних кров’ю заростей очерету. Генрі відразу зрозумів, що це Річі; хоч на носі в нього вже немає пластиру, це, без сумніву, той самий хлопець, який одного дня намагався нагодувати Даддітса лайном за складом братів Трекерів.

Даддс сидить на схилі і плаче, плаче, плаче, ці жалісні звуки наповнюють мозок, як гострий головний біль, і якщо вони будуть продовжуватися, то заберуть у Генрі весь глузд. Він кидає черевик і плентається навколо задньої частини палаючої автівки до Бобра і Джонсі, які стоять обійнявшись.

— Бобре! Бобре! — кричить Генрі, але поки він не підходить і не трусить гарненько друга за плече, Бобер, як загіпнотизований, дивиться на відірвану голову.

Нарешті Бобер переводить погляд на нього.

— У нього голова відірвалася, — говорить він, ніби це не очевидно. — Генрі, у нього голова …

— Забудь ти про голову, подумай про Даддітса! Чорт забирай, нехай він перестане скиглити!

— Так, — каже Піт. Він дивиться на голову Річі, бачить його останній мертвий погляд, потім відводить очі, губи його смикаються. — Від цього ж здуріти можна.

— Як крейда по дошці скрипить, — бурмоче Джонсі. Його шкіра, не прикрита новою помаранчевою курткою, зробилася жовто-сірою, як протухлий сир. — Змусь його замовкнути, Бобре.

— Е-е-е…

— Та що ти марудишся, заспівай ти йому цю довбану пісню! — кричить Генрі. Він відчуває, як між пальцями ніг сочиться гнила вода. — Колискову, кляту колискову!

Секунду Бобер ніби не розуміє, чого від нього хочуть, потім погляд його трохи прояснюється, він каже: «А!» — і йде до схилу, на якому Даддітс сидить, стискаючи свою валізку й завиваючи так само, як у день їхньої першої зустрічі. Генрі помічає те, що спочатку не привернуло його уваги: навколо ніздрів Даддітса запеклася кров, його ліве передпліччя перев’язане. З нього стирчить щось, схоже на білий пластик.

— Даддітсе, — каже Бобер, піднімаючись схилом. — Дадді, милий, не треба. Не плач, не дивись більше туди, це видовище не для тебе. Така хрінь…

Спочатку Даддітс не звертає на нього уваги і продовжує вити. Генрі думає: «Він доревівся до того, що в нього кров із носа пішла. Але що за біла штука стирчить у нього з плеча?»

Джонсі навіть затулив руками вуха, щоб не чути цих криків. Піт же поклав одну руку собі на маківку, немов для того, щоб не знесло дах. Потім Бобер обіймає Даддітса, як зробив кількома тижнями раніше, і співає чистим дзвінким голосом, який так дивно чути від такого малого грубіяна:

— Кораблик дитинки, немов срібна мрія…

І, о диво з благословенних див, Даддітс починає заспокоюватися.

Не повертаючи голови, Піт вимовляє куточком губ:

— Де ми, Генрі? Де ми, блін?

— Уві сні, — відповідає Генрі, і тієї ж миті вони всі вчотирьох знов опиняються під кленом біля «Діри в стіні», стоять на колінах у самій білизні і тремтять від холоду.

— Що? — говорить Джонсі. Він висмикує руку, щоб витерти рот, і, коли зв’язок між ними розривається, дійсність знову повертається до своїх прав. — Що ти сказав, Генрі?

Генрі відчуває, як розходяться в різні боки їхні думки, майже бачить це, і думає: «Ми не повинні були такими стати. Ніхто з нас. Іноді краще бути самому».

Так, самому. Наодинці зі своїми думками.

— Мені наснився поганий сон, — промовляє Бобер так, ніби пояснює самому собі, а не іншим. Повільно, немов продовжуючи спати, він розстібає змійку на одній із кишень куртки, запускає в неї руку і дістає льодяник на паличці. Замість того щоб його розгорнути, він розвертає його, засовує в рот паличку і починає гризти, ганяючи з боку в бік. — Мені наснилося, що…

— Можеш не розповідати, — каже Генрі й поправляє окуляри. — Ми всі знаємо, що тобі наснилося. — «Як же нам не знати, якщо ми були там», — майже зривається з його губ, але він стримується. Йому лише чотирнадцять, але він доволі розумний, щоб розуміти: сказаного не повернеш. «Карті місце», — кажуть вони, коли грають у рамі^[133] чи божевільні вісімки^[134] і хтось кладе дурну карту. Якщо він це скаже, їм доведеться розбиратись, а так, може… може, минеться.

— Чомусь мені здається, що це був не твій сон, — із сумнівом у голосі каже Піт. — По-моєму, це був сон Даддітса, і всі ми…

— Мені насрати, що ти думаєш, — випалює Джонсі голосом таким грубим, що всі здригаються. — Це був сон , і я його просто візьму й забуду. Ми всі його забудемо, так, Генрі?

Генрі швидко киває.

— Ходімо в хату, — із виглядом полегшення каже Піт. — У мене ноги вже зме…

- І ось іще що, — говорить Генрі, і всі нервово повертаються до нього, тому що коли їм потрібен лідер, ним стає Генрі. «І якщо вам не подобається, як я це роблю, — ображено думає він, — нехай хтось інший цим займається. Бо це вам не цицьки мацати, будьте певні».

— Що? — питає Бобер з інтонацією «Що знову?».

— Коли ми пізніше поїдемо до Ґосселіна, хтось повинен буде зателефонувати Даддсу. Раптом йому сумно.

На це ніхто не відповідає. Усі приголомшені думкою про телефонний дзвінок їхньому новому розумово відсталому другу. Генрі спадає на думку, що Даддітс, мабуть, узагалі жодного разу в житті не розмовляв по телефону.

— А знаєте, напевне, це правильно, — погоджується Піт… і раптом затискає рот, як людина, котра виказала якусь страшну таємницю.

Бобер, у самих дурнуватих трусах-боксерах і ще більш дурнуватій куртці, труситься, як у лихоманці. Льодяник на погризеній паличці, що стирчить із рота, смикається.

— Ти коли-небудь вдавишся такою штукою, — каже йому Генрі.

— Ага, так моя мама завжди каже. Ми можемо зайти в дім? Я змерз.

Вони прямують назад, у «Діру в стіні», де рівно двадцять три роки по тому обірветься їхня дружба.

— Як гадаєте, Річі Ґренадо дійсно помер? — питає Бобер.

— Не знаю і знати не хочу, — відповідає Джонсі й дивиться на Генрі. — Ми зателефонуємо Даддітсу… У мене є свій телефон, так що можна за мій рахунок.

— Власний телефон, — говорить Піт. — Щасливчик. Предки тебе розбалують на хрін, Ґері.

Джонсі зазвичай дратує, коли його називають Ґері, але не цього ранку, цього ранку його думки зайняті іншим.

— Мені його на день народження подарували, а міжміські дзвінки я оплачую зі своїх кишенькових грошей, так що досить уже про це. Та й потім, нічого цього не було насправді, нічого не було , врубаєтесь?

І всі кивнули. Нічого цього не було. Нічого, бля, не…