на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

Loading...


РОЗДІЛ 5

«АНТИПОЛЬСЬКА АКЦІЯ» ОУН-СД І УПА НА ВОЛИНІ. ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛЬСЬКИХ БАЗ САМООБОРОНИ, ПОЛЬСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ПАРТИЗАНСЬКИХ ЗАГОНІВ, 27-ї ВОЛИНСЬКОЇ ПІХОТНОЇ ДИВІЗІЇ АК.


Трагічні події на Волині 1943–1944 рр. були складовою загального міжнаціонального українсько-польського конфлікту, що стався за часів Другої світової війни на території спільного проживання українців і поляків (Волинь, Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина). Тому їх бажано розглядати в комплексі з подібними за багатьма показниками подіями у вище зазначених регіонах, а також в контексті усієї попередньої історії українсько-польських взаємин. Саме такого підходу ми дотримувалися в попередніх своїх публікаціях з цієї теми.

Разом з тим, волинські події мали свою особливість, яка полягала, насамперед, в характері збройних акцій, об’єктом яких стала головним чином польська цивільна сільська людність, а також в разючій невідповідності в кількості українських і польських жертв. Ще раз нагадаємо, що за польськими підрахунками внаслідок українсько-польської ворожнечі з польського боку на Волині тільки впродовж 1943 р. загинуло щонайменше 35 тис. осіб, з яких близько 18 тис. із встановленими прізвищами (на думку польської сторони, це виключно жертви ОУН і УПА), а з українського — до 1–2-х тисяч [122, s. 1045]. Щодо українських підрахунків, то таких в Україні ніхто централізовано не провадив.

З огляду на цю особливість є всі підстави для того, щоб, як вже і зазначалося вище, із загальної картини міжнаціонального конфлікту, а також війни між двома збройними силами — Українською повстанською армією і Армією Крайовою, під час якої обидві сторони чинили військові злочини, все-таки виокремити волинську трагедію. Спробуємо в цьому розділі зробити це і ми, однак, на жодну мить, не забуваючи про тягар попереднього історичного періоду українсько-польських взаємин, що, безперечно, сприяв генезі волинських подій, а також про те, що робилося в сусідніх з Волинню регіонах.

З метою розширити авторський підхід до розглядуваної проблеми, сприяючи її більш повному висвітленню, і перш ніж робити спроби подивитися на так звану «волинську різанину» очима її жертв і учасників, звернемось до вже згадуваної нами в попередніх працях доповідної записки на ім’я начальника Українського штабу партизанського руху (УШПР) Т. Строкача, датованої 5 липня 1943 р., за підписом наркома державної безпеки УРСР С. Савченко [319, арк. 56–74].

Вважаємо, що в ній достатньо об’єктивно висвітлюються історія і причини українсько-польської ворожнечі. Доповідна записка має назву: «Про стосунки між українськими націоналістами та поляками на окупованих противником територіях Західної України і Генерал-губернаторства».

На початку документа викладається довоєнна історія взаємин між двома сусідніми слов’янськими народами. Автор записки зазначає, що протягом усієї історії існування Польщі територія України завжди була об’єктом її політичних та економічних зазіхань, а українці — народом, котрий мусив виконувати роль хлопів у польських панів і магнатів. Подібне ставлення Польщі до України породжувало глибоку національну ненависть українців до поляків, на якій виховувалися цілі покоління і котра була головною рушійною силою у визвольній боротьбі українського народу проти Польщі.

Українські націоналістичні елементи, що об’єднувалися в різні політичні партії, організації та групи і, насамперед, Українська військова організація (УВО) — ОУН упродовж усього періоду свого існування намагалися виховувати українські маси в націоналістичному дусі, використовуючи національну ненависть до поляків, яка формувалася століттями. ОУН, котра знаходилася у підпіллі, жорстоко переслідувалася поляками за активну терористичну діяльність, що була спрямована проти них.

На підтвердження своєї думки про те, що колоніальна політика польського уряду щодо українців західних областей загострювала національну ворожнечу між українцями і поляками, нарком згадував про події 1930–1931 рр. Він стверджував, що відвертий терор польського уряду проти українців в ці роки, який увійшов в історію під назвою «пацифікація», мав наслідком низку «відплатних» акцій, а саме вбивств українським населенням представників польської громадськості і влади, а також змусив ОУН організувати низку терористичних актів (вбивство директора департаменту Міністерства закордонних справ Голувко Т., міністра внутрішніх справ Пєрацького Б.).

Далі в доповідній записці йшлося про воєнний час. У 1939 р., після розгрому Польщі нацистською Німеччиною, гітлерівці, як зазначав С. Савченко, прибрали до рук українських націоналістів, котрі втекли з території Західної України, надали їм усіляких привілеїв і широко використали у боротьбі з поляками в ГГ. Поряд з цим, готуючись до війни проти СРСР, німці почали активно використовувати їх як шпигунів, диверсантів і терористів. В якості нагороди за цю діяльність вони обіцяли «самостійну» Українську державу. Як показав хід подальших політичних подій, від часу вибуху радянсько-німецької війни, гітлерівці не лише не виконали своїх обіцянок перед українськими націоналістами, а навпаки систематично і планомірно розпочали фізично знищувати тих з них, котрі активно домагалися від німців виконання ними даних обіцянок, як, наприклад, група ОУН-Бандери.

У своїй боротьбі проти українських націоналістів, продовжував автор доповідної записки, німці почали цього разу використовувати ті польські елементи, котрі охоче йшли на співпрацю з ними проти українців, надаючи їм у нагороду за це усілякі привілеї у вигляді посад в адміністративному і господарському апараті, безперешкодній торгівельній діяльності тощо. Подібна політика німців значно загострила стосунки між українцями і поляками, котрі наприкінці 1942 — початку 1943 рр. у ряді місць почали фізично знищувати один одного.

Використовуючи ненависть українського народу до поляків за поневолення у минулому, угодовство і зраду в теперішній час, ОУН і особливо бандерівці намагалися повсюдно очолити боротьбу українців проти поляків. У свою чергу поляки мстилися українським націоналістам за активну участь у розгромі німцями Польщі і терор проти польського населення. Нарком доповідав, що органи радянської держбезпеки мають у своєму розпорядженні документ, який був складений бандерівським керівництвом ОУН під назвою: «Огляд політичного, суспільного, культурного та економічного становища на західноукраїнських землях за 1942 р.»

В цьому огляді, підкреслював Савченко, польське питання розцінювалося українськими націоналістами як найбільш важливе і принципове. Він цитував окремі положення документа, які, на його думку, давали можливість зрозуміти позицію ОУН щодо поляків. Так, для української сторони були дуже показовими і важливими слова генерал-губернатора Г. Франка про те, що він задоволений з лояльного ставлення поляків до німецької влади, а також з того, що вони допомагають німцям якщо не цілком, то хоча б частково, дезорганізовуючи спроби українців вести боротьбу проти їхньої колоніальної політики.

Далі автор записки зазначав, що українські націоналісти подають масам боротьбу польських елементів проти них як «співдружність» поляків з «більшовицькими бандами», які нібито діють спільно з ними. При цьому нарком підкреслював, що це не дивує, оскільки багаточисельні факти, які останнім часом були отримані з різних джерел, дійсно свідчили про існування тісної співпраці значної частини польського населення на території колишньої Польщі з радянськими громадянами.

Савченко вказував також на те, що подібне ставлення спостерігалося з їхнього боку до радянських партизанських загонів. Пояснював він цс тим, що слабо розраховуючи на захист з боку німців, поляки Західної України надсилали делегації від місцевого населення до червоних партизанів і прохали про допомогу в захисті їх від нападів українських націоналістів. Неодноразово радянські партизанські загони розташовувалися в польських селах.

Наприкінці доповідної записки робився висновок, що основні плани польських елементів в Західній Україні українські націоналісти оцінювали правильно. Поляки всілякими шляхами проникали в державний, адміністративний і торгівельний апарат німецької влади, намагаючись вже тоді створити для себе плацдарм, за наявності якого вони змогли б зберегти свої впливи в Західній України після розгрому гітлерівської Німеччини.

Керівник радянських спецслужб вказував на різницю, яка, на його думку, існувала в становищі поляків та українців в Західній Україні і Генерал-губернаторстві. Німецькі окупанти використовуючи поляків в Західній Україні проти українських націоналістів, у той же час нещадно розправлялися з ними в ГГ, для чого частково використовували проти поляків тих самих українських націоналістів.

Від себе додамо, що цю різницю визнавали і діячі ОУН, вказуючи на Холмщину і Люблін як на місця, де особливо постраждали поляки від терору німців [320, арк. 74]. А, наприклад, заступник В. Кубійовича по УЦК К. Паньківський у своїх спогадах про статус українців і поляків у ГГ і Рейхскомісаріаті написав таке: «При всьому лихові жахливих часів війни й окупації наше положення було таки привілейоване, зокрема, в порівненні з Східною Україною або польським населенням Галичини» [249, с. 12]. Про особливе становище українців порівняно з поляками в ГГ писав у своїх спогадах також І. Кедрин [388, с. 359].

Отже, зміст доповідної записки С. Савченко вкотре переконує в тому, що, по-перше, є помилкою будь-які спроби відшукати причини українсько-польського конфлікту, обмежуючись при цьому лише аналізом взаємин між обома народами у роки війни. А, по-друге, що через довготривале напруження в стосунках упродовж усієї багатовікової історії співжиття українців та поляків, звинувачення якоїсь однієї із сторін у тому, що це тільки вона була винна у конфлікті, як це часто робиться, є далеким від істини.

Звернемо увагу й на те, що важко переоцінити роль гітлерівців, яку відіграли останні в роки війни у розпалюванні та використанні українсько-польських суперечностей на всіх територіях спільного проживання двох слов’янських народів. До кожного з них німці застосовували різну тактику. Чим більшу загрозу вони відчували в проведенні своєї колоніальної політики з боку автохтонного населення того чи іншого регіону, тим суворіше до нього ставилися і менше йому дозволяли.

Як було вище показано, в ГГ німці дозволили українцям нібито набагато більше ніж полякам, принаймні у початковий період війни. Нагадаємо, що лише протягом 1939–1940 рр. тут постало майже тисячу українських шкіл і така ж кількість українських кооперативів [146, s. 141]. Але і вимагали вони від них більшої покори, слухняності та лояльності.

Так, навесні 1943 р. у зв’язку зі створенням на території Замойського повіту зразкової німецької колонії (так званого «Гіммлерштадту») місцеві діячі Українського допомогового комітету та українська допоміжна поліція були залучені до активної участі у виселенні звідти змішаних українсько-польських громад на Грубешівщину. Причому якщо поляки масово тікали до лісу, українців німці свідомо поселяли в польських господарствах Грубешівського повіту. Проти такої практики переселень запротестував В. Кубійович, побоюючись, і не безпідставно, що вона наразить українське населення на помсту з боку польських підпільних організацій.

У звіті працівників департаменту інформації і преси Делегатури польського уряду за період від 15 березня до 15 липня 1943 р. з цього приводу зазначалося таке: «Переселення українців із Замойщини на місце поляків у Грубешівський повіт, що проводилося за участю місцевого УДК, мало наслідком вбивство польськими боївками голови комітету адвоката Струтинського, його співробітника полковника Войнаровського, у Підляшші — колишнього сенатора Пастернака, а також багатьох українських війтів, солтисів, поліцаїв; вбивства не припиняються, а тим часом спостерігається значне загострення польсько-українських взаємин...» [324, k. 6].

Про ті самі події політична референтура Крайового проводу ОУН в «Огляді суспільно-політичного, господарського та культурного життя на західних українських землях» за весну 1943 р. повідомляла: «Українське населення Холмщини і Підляшшя переживає від ряду місяців, а навіть років, страшний терор, як з німецького, так і з польського боків. На терені Замойщини гестапо творить зразкову німецьку колонію і в зв’язку з цим виселило 11 збірних громад повіту. Виселяють і українців і поляків, причому українців з розмислом поселяють у польських господарствах у Грубешівщині. Поляки майже поголівно пішли в ліси і, створивши партизанські банди, почали нищівну акцію, яка спрямована, передусім, проти українського населення. Крім проведення саботажної акції як зривання мостів і телефонічних сполучень, висаджування у повітря поїздів і т. п. польська партизанка грабує всяке майно населення, особливо харчі і одяг.

Дійшло до низки сутичок з жандармерією, поліцією і військом. Вбивство польськими партизанами кількох німців спричинило репресії гітлерівців проти невинного мирного населення. В декількох селах розстріляно десятки родин. Сотні селян, жінок та дітей загинуло і продовжують гинути від німецьких куль через звинувачення у підтримці партизанів. Села, що підозрюють у співпраці з партизанами, німці палять. При цьому гітлерівці грабують українців так само беззастережно як і польсько-більшовицькі банди...» [321, арк. 20–21].

Викликаний діями німців антиукраїнський терор з боку польських партизанських угруповань, з одного боку, змусив ОУН до творення власних загонів самооборони, але, з іншого боку, існування подібних загонів спричинило, певною мірою, і недовіру до українців місцевої німецької адміністрації. Тому, як зазначалося у тільки що цитованому документі: «...поведінка німців у цій українсько-польській боротьбі була доволі підозрілою. Раз вони йшли на руку полякам, то знову ставали ніби по стороні українців» [321, арк. 20].

Діячі ОУН дійсно добре розуміли різницю, яка існувала в становищі українців і поляків у Генеральній губернії і в Рейхскомісаріаті Україна. І напевно вони були згодні з думкою радянського наркома С. Савченка про те, що на Волині і Поліссі німці використовували поляків проти них, у той час як у ГГ нещадно розправлялися з першими, для чого частково використовували проти поляків тих самих українських націоналістів.

Втім, всім було добре відомо, що хоча на Люблінщині поляки і жорстоко постраждали від терору німців, у ГГ існувала низка польських адміністративних, господарських, судових інституцій та установ, які своїми діями дошкуляли місцевому українському населенню, функціонувала розгалужена мережа польської поліції.

До речі, відповідальність за злочинні дії окремого поліцая чи групи поліцаїв пересічний українець і поляк здебільшого покладали не на німецьких окупантів, а на українську чи польську громаду, представником якої і був цей або ці конкретні прислужники гітлерівського режиму. Тому й виходило так, як, наприклад, повідомлялося у друкованому органі «Східні землі Речіпосполитої» польської підпільної організації «Польща бореться».

Газета писала, що: «...Пересічний поляк у Львові спостерігав за тим, як «працює» українська поліція, виконуючи німецькі розпорядження, і в ньому зростала ненависть до українців. Той самий поляк, коли б мешкав у Варшаві і бачив, що виробляє польська поліція, котру вже ніхто не називав польською, а лише «гранатовою», то навряд чи б в нього з’явилася та сама ненависть до своїх співвітчизників, хоча ті останні на неї цілком і заслуговували» [322, s. 12].

В зв’язку з вищесказаним вкотре постає питання про те, якою мірою антиукраїнські дії польських партизанських угруповань на території південної Люблінщини в ГГ під час здійснюваного гітлерівцями в листопаді 1942 р. — березні 1943 р. першого етапу переселенської акції спричинили масовий антипольський терор загонів УПА на Волині. Адже на існування такого взаємозв’язку вказувалося, наприклад, у комунікаті від жовтня 1943 р. Проводу ОУН-Б з приводу українсько-польських взаємин [62, с. 276], про це писав у добре знаній дослідникам цієї проблематики статті під назвою «Куди прямують поляки», опублікованій на початку 1944 р. у часописі ОУН «Ідея і чин», його редактор О. С. Садовий (Мирослав Прокоп) [323, с. 47–57] і т. д. В цих матеріалах офіційно стверджувалося, що «волинська різанина» значною мірою була спричинена масовими вбивствами провідних українців польськими боївками на Холмщині ще в квітні 1942 р.

Вже в повоєнні часи в українській мемуарній літературі згадувати про події на Волині як про наслідок подібних за характером подій, що передували їм на Холмщині, стало майже нормою. Втім, всі без винятку польські науковці надалі продовжують стверджувати, що вбивства польськими партизанськими загонами українських війтів, солтисів, поліцаїв, а подекуди і простих селян на Холмщині впродовж 1942–1943 рр. жодним чином не могло спровокувати ОУН-СД на організацію «червоних ночей» на Волині [118, s. 147].

Одні з них вважають, що згадувані події по той та інший боки річки Буг співпали в часі, інші доводять, що «вістки з Генерал-губернаторства до Рейхскомісаріату і навпаки не продіставалися так швидко по обидві сторони кордону», треті впевнені в тому, що ОУН-Б незалежно від того, що відбувалося навколо, так чи інакше була схильна до антипольського терору і для останньої йшлося лише про те, коли його розпочати. Натомість всі вони впевнені, що «волинська різанина» сприяла напливу поляків-втікачів з Волині до ГГ і ще більшої ескалації в зв’язку з цим ненависті місцевих поляків до українців [118, s. 178–179].

Згадаємо про цитовані вище огляди суспільно-політичного, господарського і культурного життя на ЗУЗ Крайового проводу ОУН, що датуються весною 1943 р., зміст яких однозначно свідчить про поінформованість оунівців щодо терору польських боївок проти українців, залучених гітлерівцями до участі в переселенській акції в ГГ.

Отже, цей факт суперечить твердженням про те, що хтось нібито міг і не знати що робилося в тому самому часі або навіть ще раніше на протилежному боці кордону. Напевно все-таки керівники обох підпільних армій впродовж 1943–1944 рр. уважно стежили за подіями в суміжних регіонах. Саме необхідністю зміцнити місцеві українські сили і посилити опір польським партизанам за Бугом і Сяном буде викликаний перехід у березні 1944 р. кількох куренів УПА з Волині і Східної Галичини на «Закерзоння» [52].

Втім, відповідаючи на питання, чи був антипольський терор УПА в Рейхскомісаріаті Україна спровокований попередніми вбивствами поляками українців в ГГ, ми схильні вважати (і в цьому переконують документи українського підпілля), що ОУН-СД підштовхнула до прийняття рішення про проведення такого терору на території Волині саме діяльність місцевих поляків.

Однак, повернемося до аналізу безпосередньо «волинських подій» і звернемося цього разу до звіту про ситуацію на Волині, датованого 7 жовтня 1943 р., місцевого окружного представника польського емігрантського уряду К. Банаха («Ліновський»).

У звіті йшлося про те, що мордування поодиноких осіб і родин польського походження відбувалося вже протягом 1942 р., але від початку 1943 р. набуло масового характеру. Почалося воно наприкінці лютого у повітах Сарни, Костопіль, Рівне і Здолбунів. В червні мордування поляків поширилося на повіти Дубно, Кременець і Луцьк, в липні — на новіти Горохів, Володимир і Ковель, а наприкінці серпня — на останній волинський повіт Любомль. Кількість польських жертв з вини українських боївок на жовтень 1943 р., за підрахунками членів волинської Делегатури польського уряду, складала понад 15 тис. осіб.

Далі К. Банах зазначав, що тривалий час українці на Волині не мали якогось однозначного ставлення до Польщі і поляків. Натомість вороже ставилася до поляків та частина української громадськості, котра перебувала на боці німців і у співпраці з ними створювала органи місцевого самоврядування та поліції. Ці українці понаїхали на Волинь з Галичини. Поряд із створенням місцевої адміністрації та поліції вони розпочали діяльність в складі напівзаконспірованих організацій. З’явилися три українські організації: ОУН-бандерівці, ОУН-мельниківці і петлюрівці. Наприкінці 1942 р. ці організації утворили Узгоджувальний комітет. Українці будували свою організаційну мережу за посередництвом органів самоврядування, але головне опертя знайшли в поліційних постах, яких нараховувалося близько двох сот. Свої осередки в поліції мали також комуністи. Автор звіту вказував на те, що моральний та ідейний стан цієї поліції дуже низький. Уславилася вона тим, що кожен з поліцаїв замордував щонайменше з десяток євреїв.

Коли німці виявили, що в деяких місцевостях на органи поліції мають вплив комуністи, а також законспіровані бандерівські осередки, вони почали її роззброювати. Відповіддю українців на це стала втеча зі зброєю до лісу. Таким чином в лісах опинилося близько 5 тис. озброєних поліцаїв. До них приєдналася також молодь, якій загрожували арешт та вивезення на примусову працю до Рейху. Втеча поліції сталася наприкінці березня, а вже в травні, як стверджував представник польського уряду, «українські банди» нараховували щонайменше 40 тис. осіб. Саме вони, на його думку, стали головним знаряддям в злочинних нападах на поляків, що були інспіровані обома окупантами.

К. Банах доповідав про те, що згідно із зібраними членами волинської Делегатури польського уряду свідченнями, ці «банди» під час нападів користувалися міцною підтримкою переважної більшості місцевої української людності. Але важко було визначити те, в чиїх руках вони знаходилися на час подання звіту. Волинський делегат польського уряду не мав сумніву стосовно того, що початок існуванню «банд» поклав наказ бандерівців, хоча незабаром в їхніх діях вже спостерігалась відсутність будь-якого керівництва. Незважаючи на зусилля, ані українці, ні більшовики були не в змозі їх опанувати. Здавалося, що в українському суспільстві не існувало жодного авторитету, який би був здатний зупинити мордування поляків. На думку автора звіту, єдиним дієвим чинником в цій ситуації могла бути тільки сила.

Проте, він підкреслював, що в українському середовищі був значний відсоток інтелігенції і освічених селян, які намагалися протидіяти нападам на поляків і виступали за співпрацю з ними. Ці елементи зосереджувалися навколо створеного нещодавно Українського волинського комітету (УВК). Однак, через свою організаційну слабкість і відсутність авторитету вони не становили тієї сили, котра була б в змозі відіграти якусь поважну роль у волинських подіях [325, k. 23–25].

Аналізуючи цей звіт, не можна не зробити наступних висновків. По-перше, згідно документу, антипольські виступи набули масового характеру у лютому-березні 1943 р., тоді як насправді це радше трапилося у квітні.

По-друге, почалися вони на території Сарненського, Костопільського та інших районів східної Волині, де вже з кінця 1942 р. достатньо розбудованою і активно діючою була УПА («Поліська Січ») на чолі з Т. Боровцем-Бульбою.

По-третє, як з’ясували для себе місцеві польські підпільні керівники, а це, між іншим, відповідало дійсному стану речей, українська поліція на Волині була однією із форм конспіративної мережі ОУН (додамо, що не ОУН загалом, а саме бандерівців). Коли про це також дізналися німці, вони почали її роззброювати.

По-четверте, колишні українські поліцаї-втікачі з німецької служби, а також українська молодь, котра приєдналася до них через те, що їй загрожувало вивезення на примусові роботи до Рейху, склали основний контингент тих боївок чи загонів, які з кінця березня-початку квітня розпочали у східних районах Волині масові антипольські виступи.

По-п’яте, керівництво польського підпілля визнавало, що українські збройні загони користувалися міцною підтримкою переважної більшості місцевої української людності. Причину цього, за повідомленням, наприклад, періодичного друкованого органу політичного представництва польського емігрантського уряду на окупованих територіях «Наші землі східні», поляки вбачали в прагненні місцевих українських селян скористатися ситуацією і відібрати у своїх польських сусідів разом з їх життям майно та землю [326, s. 6–7]. Слід гадати, що саме підтримка збройних загонів УПА цивільним українським населенням, озброєним косами, вилами, сокирами та ножами, і надала волинським подіям особливо кривавого характеру.

По-шосте, спочатку українські збройні загони знаходилися під командуванням бандерівців і за їхнім наказом розпочали антипольські напади. Надалі ці загони діяли за власним сценарієм. Останнє твердження можна розуміти таким чином, що антипольські виступи українських селян на Волині треба було лише зініціювати, а у подальшому українська цивільна людність, можливо тільки за підтримки кількох озброєних представників УПА, проводила їх самостійно. До речі, в матеріалах ОУН-СД і УПА міститься чимало звітів командирів різного рівня, в яких йдеться про нібито цілком самостійні напади українського населення, озброєного лише косами та вилами, на польські колонії та спалення польських забудов.

Представник польського уряду зазначав також, що до нападів на поляків українців підштовхнули обидва окупанти. Хоча в інших документах діячі Делегатури стверджували, що ворожнеча між поляками і українцями є настільки великою, що її не треба було зайвий раз розпалювати [327, k. 16].

Зрештою, К. Банах підкреслював, що ані бандерівці, ні більшовики і, додамо, ні німці, незважаючи на зусилля, були не в змозі зупинити антипольську акцію, до якої самі підштовхнули українські маси. Ті українські політичні діячі, що намагалися протидіяти цій акції, не були впливовими в українському середовищі Волині. Щодо зусиль в цьому напрямку командування УПА, радянських партизанів і місцевих німецьких гебітскомісарів, то навряд чи вони були достатніми.

У звітах працівників із так званого Східного бюро департаменту внутрішніх справ центральної (варшавської) Делегатури польського уряду про ситуацію на Волині, що датуються 1944 р., знову підкреслювалася думка про те, що відповідальність за організацію антипольських акцій несуть, в першу чергу, «Ради». Мордування поляків у найжахливіший спосіб відбувалося саме на територіях, де напередодні війни значний вплив мали комуністи. «Упродовж 22-х місячного періоду окупації радянські органи свідомо намагалися представити в очах місцевої людності Польщу і поляків у негативному світлі», завдяки чому створили атмосферу, коли стали можливі всілякі антипольські ексцеси. Саме «Ради виховали українську молодь у потрібному їм дусі, сформували з неї міліцію, яка під час гітлерівської окупації майже у повному складі вступила до лав німецької поліції і незабаром стала головним знаряддям в організації антипольських виступів».

Анархії на Волині сприяла також діяльність більшовицьких диверсійних груп. На думку польських діячів, значний відсоток «банд» знаходився під їх впливом, а можливо і під їх безпосереднім командуванням. «Утримування стану анархії в тилу німецьких військ відповідало виключно інтересам Москви». Другим елементом, який спричинився до «волинських злочинів», працівники Делегатури польського уряду називали українських націоналістів, третім — німців.

Слід також відзначити, що дуже часто в документах польського підпілля можна відшукати твердження про те, що «волинські події» відбувалися в умовах цілковитого безладдя, яке сприяло виявленню найгірших людських інстинктів і дало змогу добре себе почувати різного роду покидькам. Тому неодноразово мордування людей відбувалося у найжахливіший спосіб з використанням сокир, кіс і тому подібного, а серед загиблих поряд з чоловіками були жінки і діти [328, k. 375].

Тепер розглянемо, як це ми робили і в попередніх наших працях, ставлення до волинських подій українських політиків. Підкреслимо, що воно було далеко неоднозначним. З документів польського і українського підпілля відомо, що УПА («Поліська січ») на чолі з Т. Боровцем-Бульбою не мала на меті вести боротьбу проти поляків.

Самі поляки пояснювали це тим, що у війську Боровця був значний відсоток радянських українців, які до справ Західної України мали власне ставлення. Проте ймовірно, що вже тоді від Боровця відокремилися якісь групи (у звітах місцевих керівників АК згадується, зокрема, «банда» Крука (можливо І. Климишина), які потрапили під вплив ОУН і започаткували антипольські виступи [262, k. 82(а)].

Сам Т. Боровець-Бульба в звітах воєнного періоду згадував про власні наміри, спрямовані навіть на полагодження взаємин з поляками та об’єднання зусиль проти спільних ворогів, які, втім, на його думку, були зведені на ніщо антипольською акцією бандерівців, що розпочалася навесні 1943 р. [44, 231–232].

22 лютого і 9 квітня 1943 р. між Головною командою УПА («Поліська січ») і військовими представниками ОУН-Бандери відбулися ділові переговори з приводу створення єдиної української збройної сили. В польських документах лише згадується про факт таких переговорів [330, k. 120]. Натомість в добре знаній дослідникам цієї проблематики праці «Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р.» її автор, колишній діяч ОУН-М П. Балєй, стверджує, що під час квітневих розмов представник «урядуючого» провідника ОУН-СД М. Лебедя поручник «Сонар» (В. Івахів) зробив Боровцю пропозицію щодо очищення всієї повстанської території від польського населення, яке всюди шкодило українській справі через провокаційну роботу польських урядовців у німецьких установах та масову підтримку польськими селянами більшовицької партизанки [331, с. 196–197].

Відомо, що Т. Боровець-Бульба з цим не погодився, оскільки вважав, що за ворожі польські акти слід карати тільки винних, а не все населення. Він звернувся з відкритим листом до членів Проводу ОУН-Б, в якому зазначав: «Вже в часи переговорів замість провадити акцію по спільно наміченій лінії військові відділи ОУН під маркою УПА та ще й нібито з наказу Бульби заходилися винищувати ганебним способом цивільне польське населення та інші національні меншини... Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їх осель? Україна має грізніших ворогів, ніж поляки. Кожна дитина знає, що винищенням кількасот поляків в деяких областях не зліквідується польської небезпеки для України. Польський народ все одно існує, і як довго він буде в тій же неволі, що ми, так довго силою обставин він буде не ворогом нашим, а союзником. Які заміри можуть мати поляки супроти нас в майбутньому і як уложаться наші взаємовідносини — це інша річ. Сьогодні замість різатися взаємно, ми мусимо монтувати один революційний фронт всіх поневолених народів проти окупантів, а не відкривати собі зайвих фронтів» [371, арк. 5–7].

Один з дослідників діяльності УПА («Поліська січ») А. Жуківський навіть вважає, що саме винищення польського населення бандерівськими формуваннями, що перебрали назву УПА, змусило отамана відмовитися від цієї назви, щоб таким чином відмежуватися від подібних дій [332, с. 61]. У червні 1943 р. Боровець публічно засудив мордування поляків і звернувся до представників волинської Делегатури польського емігрантського уряду з пропозицією про співпрацю [327, k. 6]. Текст однієї з червневих листівок отамана, адресованої до поляків, із закликом до поєднання, частково цитує в своїй праці ще один дослідник діяльності Т. Боровця-Бульби В. Дзьобак [44, с. 133–134].

З публічним осудом антипольських акцій виступив наприкінці квітня 1943 р. Український волинський комітет, до складу якого входили прихильники колишньої ундовсько-петлюрівської спілки. У часописі «Шлях» вони опублікували заяву, в якій стверджували, що організація антипольських виступів є справою рук виключно більшовиків. Мордування поляків неофіційно засудили львівські бандерівці [327, k. 6].

На Волині, а незабаром і в Галичині впродовж 1943 р. з’явиться чимало звернень до місцевого населення за підписом різних українських організацій і політичних діячів із закликом не піддаватися на антипольську агітацію. З огляду на те, що ці звернення, з одного боку, значно доповнюють наші уявлення про українсько-польський міжнаціональний конфлікт, а з іншого, демонструють наскільки різноплановим був підхід українських політичних сил до проблеми протиріч між обома народами, а водночас і до національно-визвольної боротьби українського народу загалом, вважаємо за потрібне деякі з них частково запитувати.

У зверненні до українців Крайового комітету співпраці з «альянтами» зазначалося: «...ОУН підмовляє Вас, щоб Ви, не очікуючи нізвідки допомоги, самі виступили б до боротьби за Українську Державу. А чи Ви знаєте з ким то буде боротьба? Не тільки з більшовиками, але і з мадярами, румунами, поляками, а може бути теж і з відступаючими німцями.

Чи можемо пірватися на таку боротьбу... Провідники ОУН між собою і до довірених людей говорять відкрито, що боротьба буде програна, але треба її підняти, щоб наступним українським поколінням дати нові зразки героїв, що загинули за Україну. Отже наші молоді люди масами загинуть. Україна з того не вийде, а тільки по літах будемо святити нові річниці програних боїв, як сьогодні святимо Крути і Базар.

...Україну можемо осягнути тільки в оперті на сильних союзників. Такими союзниками можуть сьогодні для нас бути тільки Англія і Америка.

...Отже, треба всіма силами старатися про осяг помочі альянтів. Поки що, на жаль, не зроблено в тому напрямку майже нічого. Що ж з того, що в Канаді наші посли почали переговори з шефом уряду, коли тим часом до Англії і Америки дійшли вістки про творення дивізії СС і про мордування поляків на Волині. Як же можемо осягнути поміч альянтів, підтримуючи їх ворогів — німців, і мордуючи їх приятелів — поляків!» [333, k. 13].

Подібні до цього звернення, думки містилися і у відозві до українців Комітету польсько-українського порозуміння: «...Маємо тепер місяць листопад, місяць, в якому розпочалися у 1918 р. українсько-польські бої і різні наші провідники намовляють нас з приводу річниці цих боїв, щоб ми були готові до їх повторення. Кажуть нам, що відберемо зброю у німців, а потім тією зброєю переможемо поляків і так збудуємо Вільну Україну... В роковини листопадових боїв закликаємо вас: не давайте послуху людям справді відважним, але нерозумним. Коли програємо, вони втечуть за кордон, але що тоді буде з селянином? Думайте про долю вашу і ваших дітей, думайте про долю цілого краю» [334, k. 12–13].

А от уривок із звернення Комітету українських селян: «...Скільки поляків вимордували українські поліцаї. Поляки напевно захочуть помститися своїм вбивцям і грабіжникам. Але вони в пору вдеруть на еміграцію й звідти писатимуть патріотичні статті до газет, а ти український селянине залишишся на місці й будеш пити пиво, що його наварили українські політики» [335, k. 37].

Втім, у розповсюдженій 18 травня 1943 р. відозві Крайового проводу ОУН на Північних західних українських землях (ПЗУЗ), очолюваного на той час Д. Клячківським («Клим Савур»), вся відповідальність за загострення міжнаціональних взаємин на Волині покладалася на поляків. У відозві містився наступний заклик до польського населення: «...У теперішній час наша адміністрація полишила свої пости, щоб німці не мали доступу до наших сіл і не могли б нас нищити, як це було досі. Ви першими добровільно зголосилися зайняти її місце і допомагаєте німцям проводити їхню бандитську роботу. Зараз ви є сліпим знаряддям в німецьких руках, яке спрямоване проти нас. Але пам’ятайте, якщо польська громадськість не вплине на тих, котрі пішли в адміністрацію, поліцію та інші установи з тим, щоб вони їх полишили, то гнів українського народу виллється на тих поляків, які мешкають на українських землях. Кожне наше спалене село, кожна наша жертва, що будуть з вашої вини, відіб’ються на вас... Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся додому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися, але завтра буде пізно. Хто буде і надалі служити та допомагати гестапо, того не мине заслужена кара» [336, k. 6].

На наш погляд, ця відозва із закликом до поляків Волині полишити службу в місцевих німецьких адміністративних та поліційних органах влади вже після того, як з неї втекла переважна більшість українських поліцаїв, є одним з найбільш показових документів, що характеризує мотивацію подальших дій українських повстанців щодо місцевої польської людності.

Зрозуміло, що поляки з різних об’єктивних і суб’єктивних причин не пішли з німецької служби, а навпаки намагалися всілякими шляхами закріпитися на ній. Як вже вище зазначалося, основна мета цього полягала у створенні для себе вже тоді плацдарму, за наявності якого поляки змогли б зберегти свій вплив у Західній Україні після розгрому гітлерівської Німеччини.

Тому, переклавши відповідальність за службу частини поляків в німецькій адміністрації та каральних органах на всю польську громадськість Волині, загони УПА незабаром здійснять те, що пророкувалося у вищезгаданій відозві. Конфлікт загостриться ще більше, коли волинські поляки почнуть активно співпрацювати (дехто вимушено, а хто і з власної ініціативи) з радянськими партизанами, в яких українські повстанці вбачали свого основного ворога і готувалися до запеклої боротьби з тою силою, яка за ними стояла.

В цьому місці варто також торкнутися питання про те, ким саме і коли приймалося рішення щодо проведення масштабної акції з «очищення» Волині від польського елементу, адже однозначної відповіді на нього, прийнято вважати, досі немає. На думку польських науковців, таке рішення скоріш за все могло бути схвалене на лютневій 1943 р. III-й конференції ОУН-Б [337].

Втім, згадуючи про наведені у попередньому розділі фрагменти зі свідчень учасника цієї конференції М. Степаняка з приводу того, що навесні 1943 р. ОУН в своїй діяльності під впливом Р. Шухевича відійшла від рішень конференції і пішла в іншому напрямку, що практично здійснювався на Волині командиром УПА «Климом Савуром», тобто боротьби, передусім, проти поляків і червоних партизанів, то можна констатувати що відповідні накази ГК УПА могли даватися підлеглим і в усній формі.

З огляду на масштабність антипольських акцій, скоординованість в їх проведенні як в часі, так і на місцевості, сумнівно, щоб рішення про їх початок не було прийнято на рівні Крайового проводу ОУН-Б на ПЗУЗ та ГК УПА.

Не знімаючи провини з польських політичних чинників за нехтування національно-визвольними прагненнями західних українців, німецької і радянської сторін у роздмухуванні або використанні в своїх цілях українсько-польської ворожнечі, чимало дослідників ставлять сьогодні питання про історичну відповідальність за так звану «волинську різанину» саме керівників ОУН-Б і командування УПА-Північ.

Останніми роками в Україні і Польщі з’явилося кілька публікацій, в яких, з посиланнями на архів Служби безпеки України по Волинській області, цитуються свідчення відомих командирів УПА та керівників Служби безпеки ОУН-Б, що нібито були дані ними на допитах в НКВС упродовж 1945 р., зокрема, Юрія Стельмащука («Рудий»), Степана Коваля («Рубашенко»), Миколи Гаврилюка («Аркадій»), Арсенія Божевського та інших [338–339].

В цих свідченнях йдеться про отримання свого часу згаданими діячами від Крайового проводу ОУН-Б на ПЗУЗ таємних інструкцій та розпоряджень щодо «очищення терену Західної України від поляків та витіснення їх за Буг і Сян». Так, із слів Ю. Стельмащука («Рудий») випливає, що у виданій в червні 1943 р. таємній директиві командира УПА «Клима Савура» наказувалося: «...провести широкомасштабну акцію з ліквідації польського елементу...». І далі в ній же зазначалося: «...Тієї боротьби не можемо програти, і будь-якою ціною слід послабити польські сили. Села, розташовані у лісах, а також біля лісних масивів повинні зникнути з поверхні землі» [130, s. 38].

Далі в протоколі допиту Ю. Стельмащука повідомлялося, що він, як командир військової округи УПА «Турів», у зверненні до представника Центрального проводу ОУН М. Лебедя від 24 червня 1943 р. просив затвердити відповідальних за здійснення антипольської акції: в районах надбужанських — курінного «Лисого» (Іван Климчак), в районах Турійськ, Озютичі, Овадне і деяких інших — «Сосенка» (Порфирій Антонюк), в Ковельській окрузі — «Голобенка» (Олексій Громадюк) [339, с. 5–6].

В цьому ж протоколі допиту Ю. Стельмащука йдеться про звіт йому курінного «Лисого» від 29 серпня 1943 р. з виконання акції в польських селах Воля Островецька і Островки Головнянського району. Польські дослідники із середовища АК вказують на те, що проведена в серпні 1992 р. ексгумація останків жертв в цих місцевостях засвідчила масовий характер вбивств [130, s. 39].

А от яка, наприклад, містилася інформація в свідченнях командира загону «Котловина», що входив до складу військової округи групи «Турів», Степана Коваля («Рубашенко»), опублікованих польським істориком В. Філяром.

Процитуємо за останнім: «...Влітку 1943 р. згідно з наказом командуючого УПА «Клима Савура» провів операцію по знищенню польської людності на території Рівненщини. Загін УПА під моїм керівництвом ліквідував села Рафалівка і Гута Степанська, в котрих проживали поляки. Згідно з наказом «Олега» (Микола Ковтонюк-Якимчук) командири моїх сотень «Мороз» (Григорій Кузьма), «Богдан» (Павло Койлик) і «Рибак» (командир сотні «Очайдух») влітку 1943 р. отримали наказ ліквідації польських колоній і населення, що в них проживало, а саме: сотник «Мороз» зі своєю сотнею УПА мав знищити поляків в колонії Мар’янівка, сотня «Богдана» — в колонії Вулка Котовська, сотня «Рибака» — в колонії Софіївка... На проведення цих акцій було дано два дні. По їх закінченню сотні мали прибути до села Пшебраже для участі в ліквідації польської людності в цьому поселенні» [130, s. 40].

Зміст цитованих вище свідчень підтверджується звітом про військову акцію 1-ї групи УПА від 27 липня 1943 р. за підписом командира групи «Дубового» (Іван Литвинчук), що міститься в колекції матеріалів ОУН і УПА і зберігається в державному архіві Рівненської області.

Наведемо заключний фрагмент цього звіту: «...1) Внаслідок проведених дій першою групою дня 17, 18, 19 липня зліквідовано села і колонії: Гута-Степань, Борок, Омеляну, Ляди і хутори Кам’янок, Ромашково, Подселече, Поляни, Голинь, Темне. 2) Другою групою зліквідовано села і колонії Вирку, Селисько, Сошники, Острівки, Переспа, Виробки, Гали, Шимонісько, Ужане, Зівка, Березина, Тур, Осовичи, Іваньче, Длуге, Поле, Березувка. 3) Ворожі втрати понад 500 вбитих та не окреслена кількість ранених. 4) Видібрано грабоване українському населенню домашнє майно, худобу, коні та вози. 5) Розбито німців Рафалівської станиці. 6) Розбито групу німців з Костополя... 8) Власні втрати 18 вбитих і 17 ранених. Завдання виконано цілковито. Розбивши польські озброєні банди, усунено загрозу, яка тяжіла місцевому населенню. Одночасно звільнено терен від окупаційної влади» [23, с. 175–176].

З цього звіту кидається в очі разюча невідповідність у кількості жертв серед поляків і українських повстанців, що може свідчити, з одного боку, лише про непідготовленість і слабкість першої сторони, навіть за підтримки її німцями або радянськими партизанами, а з іншого боку — про навпаки ретельно продумані і попередньо узгоджені «на горі» дії другої сторони.

Чимало інформації про результати проведених загонами УПА антипольських акцій дають звіти виконавчих референтів Служби безпеки ОУН-Б. В одному з них, наприклад, з району Млинів за час від 1.09.43 р. до 10.09.43 р. повідомлялося: «Протягом звітного часу зліквідовано 17 польських родин (58 осіб)... Терен в загальному очищений. Ляхів чистокровних немає. Справа мішаних подружжів розглядається» [372, арк. 259].

В іншому документі — суспільно-політичному огляді за вересень 1943 р. — йшлося про наступне: «В зв’язку з нашою протипольською акцією, поляки старалися свої перші жертви використати для протиукраїнської демонстрації, влаштовували великі похорони і намагалися звернути увагу публічної опінії на т. зв. «садизм українців». Коли наша акція прибрала загальну форму, поляки ще більше занепокоїлися. Зараз поляків в терені вже немає; всі переселилися в міста, де перебувають нелегально. Частину з них вже вивезли до Німеччини, а решта ще тримається. Німці пішли полякам на зустріч і обсадили ними уряди. Прихильність німців поляки планово стараються використати проти українського населення» [373, арк. 5].

Документація українських повстанців найкращим чином передає не лише результати, але і характер антипольських акцій. Зацитуємо уривок одного зі звітів про проведення такої в селах Гірка Полонка і Городище Луцького району в червні 1943 р. Його автор, що не подав ані свого прізвища, ні псевдо, розповідає: «Одержав я наказ знищити два фільварки Гірку Полонку й Городище... Без жодного стрілу всуваємося в середину фільварку. З під конюшні пада стріл вартового. У відповідь відгукнулися наші стріли. Почався короткий, але завзятий бій. Поляки відстрілювалися з мурів. Щоб краще зорієнтуватися, звідкіль б’є ворог, запалили ми солому. Ляхи почали тікати з фільварку. Повстанці здобували будинок за будинком. З під будинків витягали ляхів і різали кажучи: «Це вам за наші села і родини, які ви попалили». Поляки викруючись на довгих совітських штиках благали: «На мілосьць Бога, даруйте нам жицє, я ніц не вінен і не війна.» А ззаду чотовий О., з розбитою головою, відзивається: «Наші діти, наші старці, чи були винні, що ви їх кидали живцем в огонь?» І робота йде далі... По короткому бою ми підпалили будинки з ляхами, де вони погоріли» [368, арк. 4].

Досить неприваблива картина «волинської різанини» змальована в звітах командирів радянських партизанських загонів, що діяли в той час на означеному терені. Так, у донесенні В. Бегми до УШПР від 11.IV.1943 р. зазначалося: «Націоналісти проводять масовий терор проти польського населення. В селах райцентрів Степань, Деражно, Рафалівка, Клевань бульбівці не вбивають, а вирізають поголовно старих і малих та цілком спалюють польські поселення» [374, арк. 50].

В щоденнику іншого радянського партизанського ватажка М. Наумова під датою 9.12.1943 р. зберігся такий запис: «Минули колишній польсько-радянський кордон. По той бік — польські села, зайняті шитовцями, андріївцями (полковник Андреєв — командир Другого Молдавського з’єднання), карасівцями... Поляки зустріли нас, «вельку партизанку», з радістю. З’єднання розташувалося в Броніславці, Підралівці, Старій Гуті і навколишніх хуторах. Від р. Случ нас відділяють великі ліси, що тягнуться кілометрів на двадцять... За Броніславкою і Старою Гутою вже багато «чистих» від поляків сіл. Броніславка чекала своєї черги. На вулицях висять дзвони і рейки для сигналізації на випадок появи більбівців. Довкола села чергують «секрети». У декого є навіть зброя: використовуються мисливські рушниці, викувані місцевими ковалями піки й шаблі. Словом, село перетворилося на фортецю, яка переживає облогу і повсякчас чекає своєї Варфоломіївської ночі».

І далі під датою 13.12.1943 р.: «Та сама картина в Хотині і Моквині, які розкинулися по обох берегах Случу. В них поголовно вирізано все польське населення. Гітлерівці не тільки не забороняють цю різанину, а навпаки — заохочують її. Їм байдуже, хто винищує слов’ян. А націоналісти раді старатися. І гірко й образливо за цих фанатиків» [244, с. 105–106].

Кількість цитованих тут документів видається достатньою, щоб уявити собі в цілому характер, масштаб і результати антипольських акцій ОУН-УПА на Волині. Отже, скільки б сьогодні окремі дослідники не говорили про втручання німців чи «радянського чинника» в польсько-українську ворожнечу, намагаючись інколи навіть на них цілковито перекласти відповідальність за міжнаціональний конфлікт в роки війни, слід однозначно ствердити, що не вони все-таки відіграли в ньому ключову роль. Криваве протистояння було детермініроване польським і українським націоналізмом, тим обопільним екстремізмом, що знецінював людське життя, виправдовуючи все патріотичними гаслами. І тут не може бути виправдання жодній стороні.

Звернемо увагу на ще одну обставину. Дуже часто в радянських документах ініціаторами антипольських акцій виступають «бульбівці», а в спогадах політичних опонентів бандерівців — «рубанівці», тобто прихильники М. Лебедя, який, як прийнято вважати, будучи на той час «урядуючим» провідником, ніс найбільшу відповідальність за розв’язаний на Волині антипольський терор. В зв’язку з цим вкотре постає питання про те, хто все-таки був його справжнім організатором.

Цікаво, що в матеріалах Делегатури польського уряду за 1943 р., коли йдеться про антипольські акції на Волині, то в якості їх виконавця називається, як правило, не ОУН-Бандери і навіть не УПА, а «волинська ОУН» або «ОУН-Державників» [327, k. 17]. Більше того, на думку польських діячів, саме через різне ставлення до поляків і Польщі в ОУН у першому кварталі 1943 р. відбувся розкол.

У звіті працівників Делегатури польського уряду від 15.IX.1943 р. за період 15.VII — 15.IX.1943 р. зазначається, наприклад, таке: «Нова ОУН-Державників приступила до виразно антипольської акції, беручи цілковиту відповідальність за різанину поляків на Волині, тероризуючи їх наразі поодинокими вбивствами і одночасно сповіщаючи у прокламаціях-наказах про необхідність вибиратися поза українські землі». І далі: «Той факт, що антипольський рух у Східній Малопольщі (Східній Галичині — пояснення моє — І. І.) обминає території, охоплені найбільшим впливом бандерівців, може свідчити лише про те, що останні, як організація, не схвалюють методів ОУН-Д» [327, k. 17].

На перший погляд може здатися дивним протиставлення польськими діячами ОУН-Бандери і ОУН-Самостійників Державників, адже добре відомо, що це була одна й та сама організація. Однак, це лише на перший погляд. Фактично в одній і тій самій організації знаходилися на той час діячі, які мали неоднакові погляди щодо того, хто є головним ворогом ідеї побудови Самостійної України та з ким у першу чергу, а також якими методами і засобами має вестися боротьба.

ОУН-Бандери для рядових українських повстанців, як напевно і для поляків, асоціювалася, насамперед, з особою «урядуючого» провідника ОУН-Б Максимом Рубаном-Лебедем, а також його людьми. На Волині він був недовго, але поки був — його псевдом підписувалися відозви та накази політичного характеру (тут підкреслимо, що під згадуваною відозвою до поляків Волині від 18 травня 1943 р. стояв лише підпис «Крайовий провід ОУН»).

Хоча саме він наполягав на новій назві ОУН, тобто на ОУН-СД, а його колеги з цим не погоджувалися, втім у період весни-літа 1943 р., після усунення Лебедя 13 квітня 1943 р. на засіданні Центрального проводу з посади голови бюро проводу, останню представляли інші люди, зокрема, провідник ОУН-Б на Волині і Головнокомандуючий УПА Савур-Клячківський, начальник штабу УПА, а невдовзі керівник Центрального проводу ОУН Р. Шухевич, командуючий 1-ї групи УПА І. Литвинчук («Дубовий»), який здійснив чи не перше масове вбивство поляків у с. Янова Долина (Іванова Долина) на Костопільщині, про що йтиметься нижче, внаслідок якого загинуло щонайменше 300 осіб, та інші. Між М. Лебедем, з одного боку, та останніми керівниками ОУН і УПА, з іншого, виник конфлікт, який і став причиною скликання у серпні 1943 р. Третього надзвичайного великого збору ОУН.

Про позицію Лебедя стосовно антипольських акцій на цьому зборі вище йшлося. Отже, на нашу думку, слід вважати, що ініціаторами проведення широкої «деполонізаційної» акції на Волині в 1943 р. виступила ОУН-Б, яка у той період мала назву ОУН-СД і очолювалася не М. Лебедем, а Р. Шухевичем, та командування УПА на чолі з Д. Клячківським. Причому, радше за все, рішення про проведення подібної акції не ухвалювалося ні на лютневій 1943 р. III-й конференції ОУН, ні пізніше.

Тепер перейдемо до висвітлення тієї ролі, яку відіграла в міжнаціональному конфлікті на Волині польська допоміжна поліція на службі у німців. Документи польського і особливо українського підпілля подають чимало прикладів участі поляків у німецьких каральних акціях проти українських сіл. Незважаючи на сувору заборону волинського керівництва АК вступати до польських загонів допоміжної поліції, які мали заступити українські, частина місцевих поляків аби отримати зброю і помститися українцям ставали шуцманами.

У зверненні до населення Волині окружного делегата польського емігрантського уряду (окремо до українців і окремо до поляків) з цього приводу зазначалося: «1. Всі поляки, жінки як і чоловіки, повинні знаходитися в лавах самостійної польської самооборони... Слід зробити все, щоб німці якомога менше людей забрали на роботу. Адже доля вивезеного на роботу населення жахлива, а сама ця робота збільшує силу нашого найлютішого ворога... 3. В жодному випадку не можна сприяти німцям. Вступ до німецької міліції і жандармерії є тяжким злочином по відношенню до польського народу. Міліціонери-поляки, котрі беруть участь в руйнуванні домів, а також у вбивстві українських жінок та дітей будуть виключені зі складу польського народу і жорстоко покарані. 4. Співробітництво з більшовиками є таким самим злочином, що і співпраця з німцями. Вступ до радянських партизанських загонів є злочином. Жоден поляк не повинен там знаходитися» [340, арк. 111].

Втім, далеко не всі поляки прислухалися до порад зверхників з АК або діячів місцевої Делегатури польського уряду. Ситуація на Волині витворилася такою, що вирішальним чинником у виборі свого місця для них служили частіше не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження.

Через темно-синій колір форми польську допоміжну поліцію часто називали «гранатовою», хоча її одяг у Рейхскомісаріаті Україна був відмінним від того, що носила польська поліція в Генерал-губернаторстві. Ця військова формація діяла під контролем органів німецької поліції і використовувалася в якості допоміжної поліційної частини для охорони суспільного порядку.

Польські поліційні частини розташовувалися в багатьох районах, повітових містах, держмаєтках (лігеншафтах) Волині. Так, наприклад, на території Луччини в квітні 1943 р. на місце української поліції у Сенкивичівському, Колківському і Цуманському районах місцеві поляки «зголосилися масово» [321, арк. 53]. Проте вже незабаром у них було відібрано зброю і видано картки на роботу до Німеччини. Багато поляків подали заяви про службу в поліції в Рожищах. Цікавою є та обставина, що німці брали не всіх. Так, із 60 осіб, що зголосилися в Рожищах, було відібрано тільки 8. По документах як українського, так і польського походження особливо яскраво прослідковується прагнення поляків із вступом на німецьку службу відразу придбати зброю. На адміністративні посади, що їх полишили українці, прийшло багато поляків на Горохівщині. Поляк очолив місцеву кримінальну поліцію. Жінка — полька очолила кріпо у Володимир-Волинському.

Особливо велику увагу, і зрозуміло чому, німці приділяли забезпеченню охороною фільварків. Деякі фільварки, поряд з німцями, охороняли французи, чехи і, звичайно, поляки (наприклад, Ківерцівський район). Останні також брали участь в німецьких каральних експедиціях. У документах українського підпілля підкреслюється, що особливо планомірно нищать українців поляки саме з кріпо і лігеншафтів, до того ж «фільварки є майже виключно доменою поляків і тут вони мають осередки своєї підпільної організації» [321, арк. 52, 54].

В деяких місцевостях після втечі українців в поліції залишилися одиниці. Під німецьким наглядом фактично перебували тільки залізнична колія й адміністративні будівлі. Німці розкидали листівки із закликом до тих, хто втік, аби вони до 25 квітня повернулися на свої місця. Деякі повернулися. Було й таке, що німці робили «наскоки» на українські села, ловили молодих хлопців, і з них знову створювали поліційні батальйони. Так, наприклад, сталося в Торчинському районі. Було тут також сформовано батальйон і з поляків. У випадку, шли втікачі не повергалися, їхнє господарство знищувалося, а родина розстрілювалася. Якщо колишні шуцмани тікали до лісу з худобою, німці палили їхні села.

У квітні 1943 р. тільки під час однієї акції на території Луцького району німці спалили 5 сіл: Костюхнівку, Вовчицьк, Яблоньку, Довжицю і Загорівку. Поряд з німцями в ній брали участь також поляки. У квітні німці разом з польською шуцполіцією двічі нападали на колонію Красний Сад у Горохівському районі. Було спалено 22 господарства і розстріляно близько 100 осіб. З метою ще більше спровокувати німців на українські виступи польські поліцаї підкидали в кожну хату «компромат» — підсовували в піч, солому або якесь інше місце зброю та гранати. Так, на території Горохівського району злочинний погром німцями кількох українських сіл був наслідком, як казали, саме «польської провокації». Особливо постраждали 10 квітня жителі с. Княже. Там було спалено 40 господарств і вбито 172 особи. Німці мордували цілі родини, грабували і палили, використовуючи попередньо складені поляками списки. Під час перебування в Горохові рейхскомісар Г. Кох відповідальність за німецьку акцію в с. Княже цілком поклав на поляків. Підкреслимо, що на рахунку польської допоміжної поліції чимало знищених (цілком або частково) українських сіл, про що свідчать не лише оунівські документи, але й матеріали польського підпілля, а також Українського штабу партизанського руху [328, k. 130–131, 374; 321, арк. 52, 55, 63–64; 341, арк. 84; 342, арк. 36].

В радянській документації можна знайти, наприклад, таке зауваження з приводу дій польської поліції. В доповідній записці до секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова один з керівників польських прорадянських партизанських загонів, створених на Волині, Р. Сатановський повідомляв: «Польській поліції дана німцями цілковита свобода в діях щодо українського населення. На грунті ненависті до націоналістів за скоєні ними злочини, польська поліція, за сприяння німців, мстить українській людності загалом...» [343, арк. 3–5]. Чимало подібних за змістом документів можна відшукати в опублікованому нещодавно 4-му томі «Літопису УПА» нової серії, цілком побудованому на радянських матеріалах [20].

Документи Крайового проводу ОУН на західноукраїнських землях містять згадки про те, що іноді німецька жандармерія відмовлялася від зіткнень з українськими партизанами і від участі в акціях проти українських сіл. Але під тиском з боку поляків «упивалася і все-таки виїздила на пацифікації». Під час акцій поляки заподіювали найбільше лиха українцям. Вони переконували німців, що своїми діями зупинять рух українців в цілому. Процитуємо уривок з документа, який демонструє те, як оцінювали стосунки між німцями і польським населенням Волині місцеві оунівці: «В ставленні до німців поляки застосовували свою улюблену історичну тактику, підлизувалися до них, запрошували на всілякі родинні свята, опоювали і омотували своїми впливами, підсовували своїх красунь і так брали їх в руки. У той спосіб вони розігнали не одну бурю, що збиралася над їх головами. Особливо ж з’єднували собі німців відданою співпрацею у поборюванні українців» [321, арк. 51].

А от витяг із звіту представника польського емігрантського уряду, в якому йдеться про поширені уявлення про поляків серед німців із служби безпеки і гестапо: «Знайти донощиків і бажаючих співпрацювати з поліцією серед поляків набагато простіше, ніж серед українців. Українці намагаються триматися разом і у незначному відсотку стають донощиками, тоді як серед поляків, котрі є народом з великим гонором, знаходиться багато жінок, які за гроші, хутра і коштовності доносять на співвітчизників і діють проти них» [344, k. 82].

Переважна більшість місцевої людності однаково погано ставилася до польських поліцаїв і українських шуцманів. Керівники ОУН і УПА у відозвах неодноразово зверталися до українських шуцманів із закликом не брати участь у німецьких облавах на співвітчизників, котрих вивозили на чужину, і пропонували їм піти шляхом волинської і поліської поліції, яка влилася до лав УПА для боротьби за волю українського народу [360, арк. 23–24].

В документах українського підпілля зазначалося також, що: «...шуцмани у моральному плані стоять дуже низько і не мають почуття національного обов’язку. Але безумовно за теперішньої ситуації кращим є, коли вони несуть службу, ніж поляки. Тим більше, коли вони налаштовані вороже проти останніх» [321, арк. 61].

Вже зверталася увага на ті мотиви, з яких українці і поляки йшли на службу до німців. В різні часи впродовж війни ці мотиви могли бути й були різними та часто протилежними. З приводу «колаборації» українців на початковому її етапі добре висловився І. Лисяк-Рудницький. Він зауважував: «Згідне з правдою, що за міжвоєнної доби багато українців симпатизувало Німеччині. Але це було природне. Українські патріоти поборювали «статус кво», що означав знищення для їхньої нації, і тому оглядалися на єдину державу, яка могла, здавалося, довести до ревізії Версальської системи. Ця настанова існувала вже до 1933 року, і вона тривала після 1933 — не тому, що Німеччина стала нацистською, а тому що вона далі перебувала в опозиції до «статус кво». Якщо українці в цьому відношенні помилялися, вони заслуговують на таку саму поблажливість, як ті з-поміж західних лібералів, що замикали очі на реалітети російського комунізму» [66, с. 258–259].

Проте, після створення на Волині УПА не можна не вважати, на наш погляд, зрадниками свого народу тих місцевих українців, які залишилися в складі німецьких військових допоміжних формувань і окупаційних адміністративних органах, якщо тільки вони не перебували там за наказом командування УПА.

Щодо тих поляків, котрі від самого початку війни вступали до лав німецької допоміжної поліції або посідали різноманітні адміністративні посади в окупаційному апараті, то їх польські науковці класифікують як таких, що становили найгірший суспільний елемент і були відвертими зрадниками Польської держави [109, s. 180]. Ці поляки в жодному випадку не повинні були сумніватися в тому, що йдуть на співпрацю з головним ворогом свого народу. Виняток може бути зроблений лише для тих осіб, яких скерувало на роботу до німців керівництво підпілля в якості агентів.

Зовсім — по іншому, на нашу думку, слід трактувати і «співробітництво» з німцями багатьох з тих поляків Волині, що змушені були після масових антипольських виступів загонів УПА шукати захисту у тодішнього «господаря» на тих теренах. Для багатьох з них йшлося, передусім, про прагнення зберегти своє життя і в якійсь мірі помститися українцям. Адже не випадково у вже згадуваній статті «Куди прямують поляки», опублікованій в часописі ОУН-Б «Ідея і чин», її автор стверджував: «...те, що на польських землях окреслюється як національна зрада, на українських землях поляки прикривають ореолом геройства» [323, с. 55].

Звичайно, ніякого геройства у «співпраці» з німцями поляки не вбачали, проте ставлення до них на Волині було іншим, ніж в Генерал-губернаторстві. Тут вони були змушені розраховувати на єдину силу, як їм здавалося, здатну надати їм дієву допомогу. Звернемо також увагу на те, що цитована стаття була написана на початку 1944 р., а не в 1943 р., тобто вже після масових антипольських виступів українських повстанських формувань.

Крім польської поліції, до участі в антиукраїнських «пацифікаційних» акціях німці залучали також польську жандармерію з ГГ, що складалася з вихідців із Сілезії, Познаньщини та Помор’я. На відміну від «гранатової» поліції вояків цих формувань називали «зеленими» через те, що рядові носили радянську форму кольору «хакі». У травні 1943 р. близько тисячі польських жандармів прибуло до Луцька. До того часу вони несли поліційну службу поблизу фронту в Східній Україні. Місцеве польське населення, сподіваючись на те, що ці формування остаточно розправляться з українцями, «сприймало їх з оплесками радості» [321, арк. 61]. Ставлення поляків-жандармів до українців було особливо ворожим. Жорстокістю і нещадністю під час нападів на українські села «уславилися», зокрема, загони так званої «жандармері мотоцук» [328, k. 374; 321, арк. 61].

Дуже часто польська поліція і жандармерія підгримували бази самооборони поляків на Волині, взаємодіяли з проаківськими партизанськими загонами під час нападів на українські села. Пізніше чимало польських шуцманів і навіть окремі польські поліційні формації увіллються до АК. Так, наприклад, у січні 1944 р. складовою 27-ї піхотної партизанської дивізії АК, яка буде сформована на Волині, стане шуцмансшафт — батальйон № 107 з м. Матїїва. У зв’язку з цим, іноді важко покласти відповідальність за той чи інший, скоєний стосовно мирної української людності, злочин на якесь конкретне військове формування, що складалося з поляків.

Однак, підкреслимо, що хоча частина волинських поляків і покладала, наприклад, на «шльонзаків» (тобто виходців з Сілезії) великі надії, в тому сенсі, що «це вже їхня влада», не завжди польські поліцаї і жандарми приходили на допомогу своїм співвітчизникам, навіть якщо мали для цього нагоду. Тому серед збережених архівних документів і спогадів з тих часів можна віднайти чимало негативних висловлювань щодо їх діяльності, поширених серед місцевих поляків, як, наприклад: «Ця польська поліція така сама польська, як шуцмани — українські» [321, арк. 61].

Не позбавленою інтересу є оцінка дій польської поліції, а також характера українсько-польського конфлікту загалом, яку дають матеріали прокомуністичних підпільних організацій західних областей України. У зверненні організації «Визволення вітчизни» зазначається таке: «...з нечуваною жорстокістю винищували оунівці польське населення, від малого до великого, спалювали оселі, руйнували сади та поля... Акти насильства супроти мирної польської людності дали німцям нагоду створити з кримінальних елементів польську жандармерію та дали їй вільну руку у винищуванні населення. Але дарма шукав би мирний польський громадянин в цієї жандармерії захисту перед українськими бандами. Вона була створена німцями для винищування української мирної людності і цю брудну роботу намагається виконувати не гірше від УПА...» [345, арк. 59].

У центральному органі організації «Гвардія Людова» («Народна гвардія») «Боротьба» в № 10–11 від 1–15 серпня 1943 р. повідомлялося: «...З відразою та ненавистю дивляться український та польський народи на дурних Грицьків з української поліції, які накривають головою для Гітлера, мордують польське населення та на катів з польської жандармерії, яка проводить масові екзекуції над українською людністю Волині. З погордою та гнівом придивляються український та польський народи до націоналістичних бандитських ватажків, які проголошують гасла польсько-української бійні, та до політичних ватажків з Українського центрального комітету і Польського опікунського комітету, котрі від лютого ворога приймають гроші на допомогу жертвам цієї безглуздої бійні, спровокованої цим же підлим ворогом» [346, арк. 32].

У серпневому за 1943 р. суспільно-політичному огляді Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ повідомлялося про те, що від початку цього місяця німці змінили свою тактику в ставленні до поляків і польської поліції на Волині. На початку серпня вони провели масові арешти польської інтелігенції у Луцьку і в районі. У багатьох поляків німці відібрали зброю. Арешти проводилися співробітниками служби безпеки, які спеціально для цієї мети приїхали з Рівного. Заарештованих поляків німці передавали на допити українській поліції. У тих випадках, коли польські поліцаї стягали «контингент» з українського населення на власну користь, німці також їх «гостро карали». Поряд з тим, як свідчать документи українського підпілля, у деяких місцевостях, що знаходилися поза межами безпосереднього і постійного впливу німців, «воєнне право», носієм якого був кожний озброєний німець чи поляк, продовжувало панувати і надалі, а місце «контингенту» фактично займав грабунок [321, арк. 68].

Як бачимо, служба частини поляків в німецькій поліції і жандармерії та їхня участь в антиукраїнських каральних акціях, безперечно, сприяли ескалації напруження в українсько-польських відносинах на Волині. Якщо погодитися з найбільш об’єктивною, на наш погляд, інформацією, що міститься в німецьких документах, про те, що антипольські виступи українських збройних формувань набули масовості саме у квітні 1943 р., коли першими своїми антиукраїнськими діями відзначилася і польська допоміжна поліція, то стає зрозуміло, яку роль відіграла остання в планах керівників ОУН-СД і УПА з «деполонізації» західноукраїнських земель [192, с. 85].

Разом з тим ще раз наголосимо, що ані керівництво польського антигітлерівського руху Опору, ні польське суспільство загалом не несуть відповідальності за дії окремих представників своєї нації, які перейшли на службу німецького нацистського режиму. Слід вважати, що це злочини цього режиму. На жаль, в роки війни як польська, так і українська громадськість здебільшого не робила різниці між тими, хто перебував на службі у німців і тими, хто знаходився в лавах патріотичних військових формацій. Визначальним чинником у відносинах між українцями і поляками була національна приналежність.

Від травня 1943 року центральне керівництво польського підпілля у Варшаві вже було докладно поінформовано про ситуацію на Волині. Про це свідчать рапорти генерала С. Ровецького до Лондона.[7] В одному з них від 4 травня підтверджувався факт втечі до лісу між 19 і 25 березня 6 тисяч осіб зі зброєю, котрі до того часу знаходилися на службі в українській шуцполіції і веркшутцах. Останніми, хто втік до лісу, а сталося це 14 квітня, Ровецький називав людей з української поліційної школи в м. Матіїв.

Напади на поляків, на думку генерала, розпочалися відразу ж після «дезертирства української поліції». В першу чергу, вони були спрямовані проти польських працівників німецької адміністрації, що відала службами охорони лісів і держмаєтків, а потім вже поширилися на сільську людність, як колоністів, так і автохтонів, зокрема, у Костопільському повіті. У звіті подавалася кількість загиблих поляків, яка на початок травня складала понад тисячу осіб. Як зазначав Ровецький, незважаючи на це, керівництву волинським підпіллям достатньо швидко вдалося «загасити» паніку, що охопила польське цивільне населення. Люди, здатні до праці, розпочали польові роботи. Комендант округу у відозві до української громади наголосив на прагненні поляків до мирного співіснування з українцями, однак попередив, що у випадку повторення антипольських виступів уживатиме проти них репресивних заходів.

Місцева українська інтелігенція відмежувалася від цих виступів, сприйнявши їх як «витівки молоді». Причини нападів українців на поляків генерал не знав, але повідомляв, що вивчає. Щодо причини втечі української поліції до лісу, то він називав ту, яку подавали німці, а саме із роззброєнням останніми українських шуцманів під загрозу ставилася подальша дієспроможність організаційної мережі бандерівців. Водночас генерал вказував на існування значного впливу на місцеву людність радянської пропаганди, яка підштовхувала українців і поляків до, на його думку, передчасного антинімецького повстання [147, s. 4–5].

У депеші до Лондона від 22 червня 1943 р. керівника одного з департаментів Делегатури польського уряду — Керівництва цивільної боротьби — С. Корбонського кількість загиблих поляків на Волині з вини українських збройних формувань оцінювалася вже у 2 тис. осіб [147, s. 34], а у звіті від 19 серпня нового командуючого АК генерала Т. Коморовського — у 3 тис. осіб. Близько 5 тис. осіб, що залишилися без даху над головою, німці вивезли до Рейху [147, s. 58–59].

«Одним із найбільших погромів польськості був напад банди поліцаїв на Янову Долину (с. Іванова Долина Костопільського району Рівненської області — пояснення моє — І. І.) у Великдень 23 квітня, під час якого загинуло близько 300 осіб». Така інформація була вміщена у травневому за 1943 р. випуску «Інформаційного бюлетеня» АК [347, s. 5].

Насправді цей напад здійснили бандерівські відділи 1-ї групи УПА на чолі з «Дубовим» (Литвинчук І.), про що довідуємося з українських матеріалів [53, с. 39; 191, с. 20]. В історію УПА ця подія увійшла під назвою «кровавої Великої п’ятниці для ляхів». Біля села знаходилася одна із найбільших у Європі у міжвоєнний період каменярня базальту. Тому тут було розташовано німецький гарнізон. Залогу гарнізону становила рота литовської поліції під німецьким командуванням. Слід гадати, що співпраця місцевих поляків з представниками німецького гарнізону і дала підстави українським повстанцям напасти на село.

Напад відбувся вночі (за українськими матеріалами в ніч з 21 на 22 квітня) близько першої години. Відразу спалахнули дерев’яні будівлі. Одні люди гинули в полум’ї вогню, а інші, що намагалися дістатися з будівель назовні, розстрілювалися. Власної збройної самооборони в селі поляки на той час ще не створили, оскільки побоювалися присутності німців, котрі у будь-який час могли віднайти у них зброю і суворо за це покарати. Щодо самих німецьких поліцаїв, то вони під час нападу «банди» вирішили для себе за краще не залишати своїх кошар. Тільки, коли упівці наблизилися до їхніх власних оборонних позицій, німці відкрили вогонь.

Внаслідок нічного «бою» за підрахунками української сторони з боку поляків були сотні постріляних і попалених, власні втрати повстанців становили 4 вбитих і 3 поранених. За польськими підрахунками у цю ніч в селі загинуло від 500 до 800 осіб. У спецповідомленні УШПР секретарю ЦК КП(б)У Н. Хрущову подавалася цифра в 600 загиблих поляків [20, с. 82]. Вона видається цілком можливою, якщо врахувати, що на той час у селі вже знаходилися втікачі з сусідніх польських поселень. Ті, хто залишився серед живих, наступними днями розпорошилися по інших місцевостях Волині, частину врятованих німці вивезли до Рейху. Зараз поблизу того місця, де колись знаходилося польське поселення, існує українське село Базальтово [124, s. 132–139; 348, s. 100–101].

Документи польського підпілля свідчать про те, що у нападах на польські села на Волині поряд з бандерівськими брали також участь мельниківські і бульбівські загони. Так, 13 травня 1943 р. останні за підтримки української людності із сіл Вілія, Бистриці, Хотин, Холопи напали на польське населення с. Немілія, що на Костопільщині. Одних поляків вбивали сокирами, ножами та вилами, інших — вогнепальною зброєю. Загалом під час нападу загинуло від 150 до 200 осіб. Наступного дня німці, що прибули до села, фотографували тіла помордованих. Усіх їх поховали у колективній могилі [328, k. 130; 348, s. 104].

Пізніше, на початку вересня, поляки під командуванням поручника Л. Отецького і за підтримки радянських партизанів із з’єднань І. Шитова та Д. Медведєва помстяться жителям с. Вілія і штабній групі бульбівців, яка буде розквартирована на той час у селі. Внаслідок чотирьох-годинного бою загине велика кількість українських селян і близько 40 українських повстанців. Поляки втратять 16 бійців [125, s. 39–41]. Тарас Боровець-Бульба у своїх спогадах подає дещо інші цифри [227, с. 218].

Згідно із твердженнями багатьох польських дослідників українські повстанці дуже часто пов’язували початок своїх акцій з якимись знаменними датами. Так, наприклад, масовий напад на польські колонії відбувся в другу річницю прийняття Акту відновлення Української держави, тобто в ніч з 29 на 30 червня 1943 р. Генеральний наступ проти поляків на Волині співпав з православним святом апостолів Петра і Павла (12 липня), коли майже одночасно було заатаковано 167 польських поселень [118, s. 112; 130, s. 37–38; 131, s. 268;].

Найдокладніша інформація, що міститься в документах цивільного представництва польського емігрантського уряду на окупованих землях, висвітлює обставини нападу в цей день на містечко Порицьк (Павлівка) Володимирського повіту та його околиці. Інформацію подано таким чином: «Протягом 11–13 липня банди майже одночасно напали на кільканадцять сіл, розташованих неподалік м. Порицьк. В складі банд поряд з іншими знаходилися українські селяни із сіл Самоволя, Грушів, Печихвости, Стрільці. Окрім чоловіків в тих бандах можна було побачити жінок і підлітків. Українці мали різноманітну зброю, починаючи від кулеметів та гранат і закінчуючи лопатами та вилами. Зброя була як радянського, так і німецького походження... Внаслідок нападу українців, наприклад, в колонії Ожешин із 350 її мешканців живими залишилися тільки близько 60. Урятувалися, головним чином, ті, хто на момент нападу не був вдома. Напад стався о 9-й годині ранку. Його здійснила банда на чолі з Григорієм Возняком, який був одягнений у радянську військову форму. Банда мала на озброєнні важкі кулемети і 6 автоматів. Українці повитягали польську людність з хат і вбили поблизу розташованого неподалік лісу.

У самому містечку Порицьк банда з’явилася 11-го липня об 11-й годині. Бандити були вдягнені у німецькі мундири. Польська людність знаходилася на той час в костьолі, де проходило недільне богослужіння. Бандити встановили перед костьолом кулемет і, дочекавшись, коли люди почали після служби виходити з нього, відкрили вогонь. Від кулеметного вогню і кинутих у натовп кількох гранат загинуло близько 100 осіб. Після цього бандити підклали під вівтар артилерійський снаряд, обгорнули соломою і підпалили. Стався вибух, від якого було зруйновано половину вівтаря. Банда пограбувала містечко і близько 17-ї години відійшла у ліс» [328, k. 371]. На думку сучасного польського дослідника, а в минулому солдата АК В. Філяра, напад на костьол у Порицьку здійснив загін УПА на чолі з Миколаєм Квітковським (Огороднічуком) [130, s. 40].

Про ті самі липневі події на Володимирщині повідомлялося також у звітах командування АК Львівського регіону: «...О пів на третю вночі 11 липня 1943 р. розпочалася різанина. Кожен польський дім оточили не менш ніж 30–50 селян, озброєні тупими різальними знаряддями, і кілька чоловіків, які мали вогнепальну зброю. Отримавши від господарів відмову добровільно відкрити двері, вони трощили двері самі, кидали в середину домів гранати, рубали людей сокирами, кололи вилами, а тих, хто намагався втекти, розстрілювали з кулеметів. Деякі поранені чоловіки померли вже після 2–3 днів страждань. Багато поранених і скалічених дісталися кордону Сокальського повіту. До 11-ї години було цілком знищено населення польських колоній: Новини, Турів Дужий, Турів Малий, Вигнанка, Зигмунтівка і Вітольдівка. Там зазнало жахливої смерті понад тисячу осіб...» [265, k. 9–12].

Якщо у Варшаві, як вже згадувалося вище, докладно стало відомо про антипольські виступи у травні, то здавалося б, що місцеве командування АК мало відреагувати на них відразу ж. Проте для польського підпілля на Волині акції УПА стали певною мірою несподіванкою, особливо вразила поляків їх кількість і спосіб, у який вони проводилися. Це свідчило, по-перше, про швидкість, з якою ОУН-СД прийняла рішення щодо «деполонізації» західноукраїнських земель і з якою вона почала втілювати ці наміри в життя, а, по-друге, про поганий стан обізнаності місцевих органів розвідки АК з українськими планами.

Останнє наше твердження, до речі, суперечить поглядам деяких українських зарубіжних дослідників, наприклад, Т. Гунчака, який вважає, що: «поляки, маючи практику ще недавнього правління своєю державою, зуміли створити компетентну розвідку, яка всебічно інформувала про життя українського населення, зокрема, про діяльність національного підпілля» [62, с. 232].

Насправді аківське підпілля на Волині на початку 1943 р. було ще дуже слабким. Нагадаємо, що це було спричинено масовими арештами влітку 1942 р., які фактично знищили місцеву організаційну мережу АК. Головне командування у Варшаві заборонило від середини 1942 р. будь-яку підпільну діяльність на Волині. До січня 1943 р. збережені тут конспіративні осередки лише допомагали діючій на Сході в напрямку Києва польській саботажно-диверсійній організації «Вахляж» («Віяло»).

Врахуємо і вже згадувану суперечку між місцевими діячами Делегатури польського уряду і командуванням АК, яка затяглася надовго і, слід гадати, також в значній мірі завадила волинським полякам вчасно підготуватися до опору загонам УПА. Зазначимо також й те, що втеча з німецької служби в березні 1943 р. українських шуцманів і їх перехід в УПА покращили умови польської конспірації у великих містах і містечках, але значно погіршили їх в сільській місцевості.

В організаційному звіті за період від 1 березня до 31 серпня 1943 р. Головний комендант АК генерал Ровецький таким чином оцінював ситуацію на Волині: «...Доведена до нестерпного стану польська людність ховається від переслідувань у великих містах, в лісі, або самостійно вступає у боротьбу з ворожим елементом заради збереження свого життя і майна. Ці обставини змушують територіальні комендатури до організації ефективного опору ворожим виступам представників інших національностей. Самооборона на східних землях стає завданням, яке за своєю важливістю не має поступатися підготовці до повстання» [147, s. 92–93].

Отже, стоячи перед загрозою фізичного знищення польської людності, командування АК на Волині було змушено, водночас з продовженням підготовки до повстання, спрямувати зусилля, наявних на той час в окрузі сил, на створення «волинської самооборони».

Про це, зокрема, йшлося у наказі коменданта округу полковника К. Бомбінського від 22 квітня 1943 р.: «...Упродовж вже двох тижнів польське населення на Волині зазнає варварського мордування, яке коять стосовно цілих родин українські різуни. Мені відома рука, котра пхає українську людність до самовбивчої боротьби проти своїх співвітчизників польської національності на спільній батьківській волинській землі. Цілком зрозуміло, хто може отримати користь від цього внутрішнього безладдя. Це німецькі окупанти, яким простіше поневолити край, коли окремі групи населення проводять між собою боротьбу. Це також радянські партизани, котрі, діючи на землях Речіпосполитої, намагаються зосередити керівництво усім тут в своїх руках. Втрат зазнають тільки господарі цієї землі поляки і українці (чи відчували себе українські селяни справжніми господарями на цій землі? — зауваження моє — І. І.). Зрозуміло й те, що я не міг залишитися байдужим в умовах, коли кояться злочини проти співвітчизників і при цьому виняток не робиться навіть для жінок та дітей.

Ми вдалися до відплати тим українським провідникам, які всією своєю політичною діяльністю сприяли підбуренню української громадськості до виступу проти співвітчизників поляків на Волині. Однак цей різновид відплати не гарантує польській людності цілковитої безпеки. У зв’язку з цим наказую:

а) Унеможливити, або принаймні ускладнити подальші напади різунів може тільки власна самооборона. На командуючих усіх рівнів покладаю обов’язок зініціювати цю справу. При цьому слід зробити все, аби наша організаційна мережа залишалася законспірованою... б) Забороняю застосовувати у боротьбі методи, якими користуються українські різуни. Не будемо у відповідь палити українські поселення або вбивати українських жінок та дітей. Самооборона повинна мати на меті захист населення або покарання нападників при збереженні людського життя та майна; с) Забороняю будь-яку співпрацю з німецькою владою під час здійснення самооборонних акцій. Ні в якому разі не можна за миску сочевичної юшки у вигляді зброї вступати до поліції, вартівних відділів або інших загонів під німецьким командуванням. Дозволяю і навіть наказую здобувати у німців зброю, але в інший спосіб, в залежності від умов; д) Забороняю нав’язувати співпрацю з радянськими партизанськими загонами. Не відбираю у них права перебувати на нашій землі, оскільки йде війна. Командуючі усіх рівнів повинні зробити все можливе, аби поляки, які знаходяться у радянських партизанів, опинилися в польських загонах. При цьому хочу застерегти від можливого проникнення в польські лави провокаторів і комуністів. З наказом ознайомити усіх командуючих до командира відділення включно. Після ознайомлення усі примірники наказу знищити...» [349, k. 7–9].

У розпорядженні полковника Бомбінського від 17 травня 1943 р. вже чітко вказувалися ті місця, де мала постати самооборона. По-перше, вона утворювалася в тих сільських місцевостях, де переважало польське населення.[8] По-друге, в тих районах, де відсоток поляків був меншим ніж українців, самооборону слід було організовувати у містах та невеличких містечках. По-третє, на допомогу самообороні в кожному населеному пункті поставали збройні відділи і утворювалася система сповіщання [350, k. 69].

На момент видання цього наказу в багатьох польських колоніях і селах самооборонні осередки (пляцувки, пункти, бази) вже існували. Вони були створені місцевими жителями і, як правило, без будь-якої допомоги з боку військового підпілля. Початковим етапом в їх організації було запровадження нічного патрулювання. Багато що в налагодженні системи спостереження і оповіщення залежало від людини, яка за це відповідала. Дуже часто ця людина ставала на чолі всієї самооборони в тому чи іншому населеному пункті.

Наступним етапом була підготовка і організація самої оборони на випадок нападу. Поляки намагалися будувати її таким чином, щоб використати, насамперед, географічні умови, тобто вже існуючі вали, рови, горожі, а потім вже зводили власні фортечні будівлі. Велика проблема полягала в озброєнні пунктів опору. Певну кількість зброї вдалося придбати під час німецько-польської та на початку німецько-радянської воєн. Іноді поляки демонтували зброю із вже знищених танків і літаків, ремонтували та доукомплектовували її. Час від часу у великій таємниці від німців зброю та набої базам самооборони постачала польська поліція. Деяким польським селам на Волині давали зброю самі німці, щоб ті могли боронитися самостійно. Як правило, це робилося в тих місцевостях (найчастіше Луцького, Горохівського і Кременецького районів), звідки окупанти вивозили збіжжя. Завдяки отриманій від німців зброї поляки, наприклад, поселення Гута Степанська Костопільського повіту змогли утримувати оборону від нападів боївок УПА упродовж трьох днів від 16 по 18 липня 1943 р.[23, с. 173–176; 328, k. 131; 351, с. 81–83].

Польську самооборону окупанти намагалися використати також для боротьби з усе більш міцніючою УПА і радянськими партизанами. Але траплялося, що німці й відбирали зброю, а керівників самооборони заарештовували. Ставлення окупантів до українсько-польського конфлікту добре відбиває відповідь на скарги поляків сарненського гебітскомісара: «Ви бажаєте Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому не допомагатимуть» [352, арк. 7].

Упродовж 1943 р. на території Волині постало понад 100 польських осередків самооборони. Перші з них були утворені вже в квітні. До найпотужніших самооборонних баз слід віднести ті, які виникли в поселеннях Пшебраже (до 1921 р. — Пшебродзь) Луцького повіту, Гута Степанська і Стара Гута Костопільського повіту, Панська Долина Дубненського повіту, Засмики Ковельського повіту, Білин Володимирського повіту та деякі інші. Переважна більшість пунктів опору, а серед них, наприклад і той, що був у Гуті Степанській, не витримали натиску загонів УПА і були знищені. Тільки із небагатьох населених пунктів місцевій польській людності вдалося евакуюватися до міст під охорону німецької адміністрації, або дістатися інших великих осередків самооборони. Люди тікали через кордон до ГГ, або погоджувалися на добровільний виїзд на роботу до Німеччини. Вже наприкінці квітня 1943 р. німці відправили із Сарн цілий ешелон, завантажений поляками [353, арк. 43]. Місцеве командування АК намагалося стримати цей потік польських біженців, але це йому не вдавалося.

Вистояти у боях проти українських збройних формувань вдалося тільки тим польським базам самооборони, які, по-перше були багаточисельними і в них зосереджувалося інколи навіть по декілька тисяч осіб, по-друге, які отримали солідну матеріальну підтримку з боку командування АК у вигляді зброї, амуніції, а також добре вишколених військових, по-третє, які користувалися допомогою радянських партизанів (переважно у лісистих східних та північних районах Волині).

Варто наголосити на тому, що крім головного свого призначення — захисту власної людності — члени польських баз самооборони і, насамперед, найміцніших з них, вдавалися до акцій іншого характеру. Вони координували оборону іноді кількох населених пунктів, надавали допомогу сусіднім поселенням і в разі потреби евакуювали тамтешнє населення, розшукували і рятували біженців, охороняли людей, що працювали в полі, розташованому далеко від поселення, організовували «превентивні» напади на упівські осередки і боївки, або напади «з метою помсти у відповідь на дії загонів УПА», зрештою, атакували сусідні українські села, вирішуючи таким чином проблему власного продовольчого забезпечення. За польськими і радянськими матеріалами, до останніх акцій слід віднести наступні:

• 7 квітня — напад членів самооборони с. Гута Степанська разом з групою радянських партизанів із загону «Макса» (Ю. Собесяк) на с. Бутейки (50 км південно-західніше Сарн). Загинуло кілька десятків українців, а серед них і бійці УПА;

• 26 травня — спалення українського села Бутейки;

• 25 червня — напад польського партизанського загону на чолі з Т. Короною («Галич») на штаб УПА в с. Літань Ковельського повіту. Загинуло близько 100 українських повстанців;

• 27 червня — напад членів самооборони м. Рожище на с. Своз та інші Луцького повіту у відповідь за напад загонів УПА на с. Василівка того ж повіту. Загинуло 9 упівців;

• кінець червня — часткове спалення «зеленими» за сприяння членів самооборони с. Гута Степанська українських сіл Іваничі і Веретеничі на Костопільщині;

• червень-грудень — члени самооборони в с. Панська Долина Дубненського повіту за підтримки проаківського партизанського загону під командуванням З. Кульчицького («Ольгерд») відбили 7 нападів загонів УПА і здійснили 6 відплатних «пацифікаційних» акцій проти українських сіл (Сади, Острів та ін);

• початок липня — напад членів самооборони с. Гута Степанська за підтримки радянських партизанів із загону «Макса» (Ю. Собесяк) на с. Мельниця Ковельського повіту;

• липень — напад членів самооборони м. Рожище на базу УПА в с. Суськ Луцького повіту;

• липень — напад членів самооборони с. Скурч на українські села Тулічів, Ватин, Жуковець Горохівського повіту;

• 11 липня — напад членів самооборони с. Пшебраже на с. Тростенець Луцького повіту, де знаходилася підофіцерська школа УПА;

• 1–2 серпня — бої із загонами УПА на території Сарненського повіту польсько-радянського партизанського загону під командуванням Ст. Богульського за підтримки членів самооборони сіл Видимир, Пересня, Прірва, Порода, Хоромці, Суня, Антонівка. Загинуло близько 150 українських повстанців. Захоплено близько 70 коней, 35 возів, 25 корів, 32 гвинтівки, ручний кулемет;

• серпень — «пацифікаційні» рейди членів самооборони поселення Ружин проти українських сіл Клечковичі, Туровичі, Клевецьк та інших Ковельського повіту;

• серпень — спільні антиукраїнські акції членів самооборони с. Пшебраже і радянських партизанів під командуванням М. Прокоп’юка. Тільки в наслідок однієї з них 30 серпня загинуло понад 200 бійців УПА;

• 30 серпня — напад проаківського партизанського загону під командуванням В. Черминського («Яструб») на с. Грушівка Ковельського повіту і розбиття сотні УПА;

• 2 вересня — напад проаківського партизанського загону під командуванням К. Філіповича («Корд») на упівські загони в селах Красноволя і Лисняки Любомльського повіту;

• 6–8 вересня — спалення загоном «Корда» (К. Філіпович) с. Висоцьк і напад на села Бовтуни, Замлиння, Вишнів та ін. на території Любомльського повіту;

• 2 жовтня — напад членів самооборони с. Пшебраже і радянського партизанського загону під командуванням капітана Коваленко на військову школу УПА в с. Омельне Луцького повіту;

• 5 жовтня — напад загонів «Яструба» (В. Черминський) і «Корда» (К. Філіпович) на села Полапи і Сокіл Любомльського повіту;

• друга половина жовтня — напад загону «Яструба» (В. Черминський) на села Озеряни, Каролінка, Дажва Ковельського повіту;

• 27 жовтня — напад членів самооборони с. Пшебраже за підтримки радянських партизанів на с. Славатичі;

• 12 листопада — напад членів самооборони с. Засмики і загонів «Яструба» (В. Черминський) та «Сокола» (М. Фіялка) на м. Купічов Ковельського повіту;

• 16 листопада — бої проаківського партизанського загону під командуванням В. Коханського («Вуєк», «Бомба») за підтримки членів самооборони с. Стара Гута і радянських партизанів на чолі з капітаном Котляревим в районі с. Мочулянка Костопільського повіту;

• 25 листопада — напад членів самооборони с. Пшебраже на с. Журавичі Луцького повіту з метою здобуття збіжжя і худоби [123, s. 44, 94, 122–126, 178; 131, s. 105–106, 169, 230, 255, 258, 305–306, 308; 235, s. 112–113, 188, 270, 289, 297–303; 348, s. 94, 109; 354, s. 66–82; 248, с. 155–174; 362, арк. 82–89].[9]

Зазначимо, що кількість польських акцій з метою реквізиції збіжжя у українського населення була набагато більшою. В підпільному друкованому органі АК Львівського округу «Інформаційному бюлетені Червенської землі» наголошувалося на катастрофічній ситуації із збором врожаю і голодуванням міського населення [355, s. 8].

Поданий вище перелік «превентивних» і «відплатних» акцій польських баз самооборони є далеко не повним. Його значно доповнюють матеріали українських повстанців, що знаходяться, наприклад, в колекції документів ОУН і УПА, що діяли на території Рівненської області [358, арк. 173–178].

Так, зокрема, в звіті командира району «Скеля» (Людвіпольський район) «друга Чорноти» (прізвище нами не індетифіковано) за час від 1.XI по 1.XII 1943 р. повідомлялося наступне: «Район числить 43 села. Організаційною сіткою охоплено цілість району. В деяких селах оргроботу унеможливлюють поляки та більшовики, що в районі мають досить поважну силу. Всі головні польсько-більшовицькі сили знаходяться переважно в селах за рікою Случ і повністю ними опановані. Більшовики з панками часто нападають на села Хотинь, Холопи, Бистричі, Великі Селища, Маренін, Більчаки, Уст’є, Поташня, Антолін... Сталий осідок більшовицько-польські банди мають в селах Стара Гута, Новини, Мочулянка, Глушків, Нова Гута...» [359, арк. 104].

А в фонді документів з’єднання УПА-Північ, що зберігаються в ЦДАВО України, в звітах українських повстанців з перебігу військових операцій містяться навіть згадки про те, що польським базам самооборони в деяких випадках надавала допомогу українська поліція. Так, в повідомленні командира куріня «Вітра» з перебігу бою з поляками 16.10.1943 р. в с. Рудя, адресованого до командуючого загоном ім. Богуна «Ліваря», зазначалося наступне: «О 5-й годині під’їхали з Білина поляки (35 шт.), зробили наскок на нашу заставу. Опісля їм прибуло до помочі 65 осіб української поліції і 1 танкетка. Наші були змушені відступити. Оставили вбитого сотенного др. Грізного. Крім того, є втрати в зброї» [318, арк. 8].

Використані і цитовані вище документи багато про що свідчать. По-перше, з червня-липня 1943 р. на антиукраїнські «відплатні акції» виявилися здатними і польські бази самооборони. До того часу їм доводилося в основному лише оборонятися. Листи з Волині до Варшави тих осіб, які були свідками антипольських нападів, доводять, що декілька десятків тисяч польських селян, далеких від політики, погодилися бути втягнутими в самооборону тільки тому, що хотіли фізично вижити, і діяли вони в ній не стільки з патріотичних міркувань, скільки з метою самозбереження. У такій ситуації люди були згодні шукати підтримки і захисту не лише у німецької окупаційної влади або радянських партизанських загонів, але, як кажуть, й «у самого чорта».

По-друге, після масових антипольських виступів, які з липня 1943 р. охопили майже всю територію Волині, командування АК нарешті зважилося на часткову деконспірацію своїх сил і застосування радикальних заходів у протидії загонам УПА та місцевій українській людності, що брала участь в нападах. Наказом командуючого округом від 19 липня відділи Державного корпусу безпеки, які до того часу належали окружній Делегатурі польського уряду, підпорядковувалися АК.

Ще раніше значний відсоток офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК у містах і сільській місцевості було скеровано в осередки самооборони, насамперед, у найнебезпечніші, на польський погляд, північно-східні райони Волині. У підпіллі залишилася тільки частина сил округу. 20 липня було прийнято рішення про створення міцних рухливих (летючих) партизанських загонів, які ззовні мали співпрацювати із захисниками баз. Згідно цього рішення у найближчий час постало 9 партизанських загонів. Три з них очолювалися офіцерами, які були перекинуті на Волинь з Великобританії по завершенню навчання в спеціальній диверсійній школі. Загалом в складі 9 партизанських загонів знаходилося близько 1200 бійців. Ще близько 3600 осіб, які мали зброю, діяли в групах самооборони в базах [126, s. 49–50].

Ця кількість озброєних поляків на Волині не була великою, якщо згадати, що загони УПА в 1944 р. нараховували щонайменше 25–30 тисяч бійців [356, с. 48; 357, с. 52]. Слід вважати, що на Волині в другій половині 1943 р. в УПА було принаймні понад 10 тис. осіб.

Незважаючи на значне запізнення, з погляду польських керівників, з прийняттям перерахованих вище заходів, вони дали змогу місцевому командуванню АК зупинити наприкінці 1943 р. натиск загонів УПА і врятувати частину польського населення від смерті.

По-третє, внаслідок дій проаківських партизанських загонів вже влітку і восени 1943 р. постраждала значна кількість цивільного українського населення, яке не було причетне до антипольських виступів. Про це свідчить, наприклад, лист волинського делегата польського уряду К. Банаха, адресований 26 вересня 1943 р. коменданту округу полковникові К. Бомбінському.

В листі критикувалася «неналежна позиція окремих партизанських загонів і баз самооборони, яскравим прикладом якої могло бути те, що відбувалося в околицях поселення Ружин... Місцевий загін палить сусідні українські села... Мордує усіх українців, на яких випадково натрапляє на своєму шляху. Грабує майно української людності» [116, s. 193–194].

Про характер дій стосовно українського населення польських баз самооборони, проаківських і прорадянських польських партизанських загонів чимало інформації міститься також в матеріалах УШПР, зокрема, в звітах багатьох командирів партизанських загонів, спецгруп НКДБ СРСР.

Перші значні радянські партизанські формування з’явилися на території Волині в 1942 році. Це були загони «Баті» (Г. Лінькова), «Дяді Петі» (А. Бринського), «Чорного» (I. Банова), Д. Медведєва, О. Сабурова, С. Каплуна. Незабаром північніше залізниці Сарни-Ковель було створено чи не суцільний партизанський край. В другій половині 1943 р. там, а також загалом на Волині, вже діяли з’єднання О. Федоріва «Чернігівського», І. Федоріва «Рівненського», В. Бегми, М. Наумова, І. Шитова, М. Прокоп’юка, В. Карасьова та інші [361, арк. 2].

Цікаві свідчення про власні контакти з польськими партизанами надав командуючий загону «Мисливці» полковник М. Прокоп’юк, що діяв у районі Цуманських лісів у трикутнику Сарни-Рівне-Ковель. Він писав: «З приходом в Цуманські ліси ми вперше в своїй практиці зустрілися з існуванням суто польських військових формувань. В травні 1943 р. їх нараховувалося 4 угруповання, що базувалися на Гуту Степанську і колонію Гали (біля Сарн), в селі Пшебродзь (Пшебраже) і м. Рожище (біля Луцька). Всі вони виникли стихійно, в порядку самооборони від націоналістичних банд ОУН. Польський гарнізон в с. Гута Степанська якоюсь мірою був пов’язаний з радянським партизанським з’єднанням «Баті» — Григорія Лінькова, що дислокувався північніше залізниці Сарни-Ковель. Друге польське угруповання на півночі — в колонії Гали — орієнтувалося на підтримку з боку німців і останніми було частково озброєне. З приходом туди радянських партизанських загонів і в тому числі радянсько-польських загонів (Собесяка, Сатановського, Куницького) в гарнізонах Гути Степанської і колонії Гали відбувся поділ, внаслідок якого багато поляків пішло в активно діючі проти гітлерівців загони і з’єднання. Ті, що залишилися, викристалізувалися у формування проаківського типу, з притаманною їм практикою лавірування, вичікування і збереження сил. В цьому відношенні типовим був гарнізон в с. Пшебродзь. В ньому нараховувалося до 2 тисяч жителів, з котрих не менше тисячі були озброєні. Пізніше, десь в березні-квітні 1944 р. гарнізон с. Пшебродзь послужив ядром для створення 27-ї Волинської дивізії АК. Сталося це вже після того, як наш загін залишив Цуманські ліси. Впродовж травня-листопада 1943 р. ми підтримували з гарнізоном в с. Пшебродзь (і через нього з гарнізоном в м. Рожище) доволі тісний зв’язок» [362, арк. 8].

Взагалі, варто зазначити, що радянські документи чітко фіксують той момент, коли в свідомості польського населення Волині стався злам і воно масово пішло у партизани і, насамперед, у радянські партизанські загони. Остаточно залякані липневими нападами загонів УПА і втративши надію на захист з боку німців, а також власного підпілля, про існування якого багато хто з місцевих жителів навіть не здогадувався, поляки почали шукати порятунок у радянських партизанів. Згідно численних донесень до УШПР польська людність у значній кількості вступала до радянсько-польських партизанських загонів не стільки з метою воювати проти німців, скільки тому, що її змушували це робити дії українських націоналістів, в котрих поляки вбачали свого головного ворога.

Польські дослідники подають інформацію, що на Волині у складі радянських партизанських загонів воювало кілька тисяч поляків [363, s. 9–20]. Згідно радянських документів, зокрема, довідці про виділення в оперативне підпорядкування Польському партизанському штабу в квітні 1944 р. раніш сформованих польських партизанських відділів, в складі переданих останньому трьох польських партизанських бригад і одного загону (1-ша партизанська бригада ім. Костюшко під командуванням Р. Сатановського, 2-га партизанська бригада «Грюнвальд» під командуванням Ю. Собесяка, бригада ім. Ванди Василевської під командуванням Ст. Шелеста, партизанський загін під командуванням Луцевича) нараховувалося 1800 бійців [364, арк. 1].

Не викликає сумніву той факт, що саме масовий вступ поляків у радянські партизанські загони підштовхнув командування АК Волинського округу до створення власних відділів. Однак, нерідкими були випадки, коли аківські загони переходили під командування радянських офіцерів, або навпаки бійці радянсько-польських формувань тікали до АК. В будь-якому випадку, в яких би загонах не знаходились поляки, їх ставлення до українців було однаково ворожим.

Згадуваний вже Ю. Собесяк, зокрема, приділив чимало уваги в своїх спогадах висвітленню тої ролі, яку відігравали, наприклад, поляки с. Пшебража, допомагаючи радянським і польсько-радянським партизанським загонам в проведенні ними розвідницької антинімецької і антиупівської діяльності [248, с. 228–229].

Хоча він же написав про те, що зі створенням 27-ї Волинської піхотної дивізії, аківці, погрожуючи окремим польським командирам прорадянських формувань смертною карою, і в тому числі йому, наполягали на припиненні ними співпраці з більшовиками і на прибутті разом зі своїми формуваннями в район дислокації дивізії [248, с. 177].

Взагалі варто підкреслити, що навіть маючи спільного ворога, поляки Волині і радянські партизани не завжди ставилися однаково лояльно один до одного, особливо випадки непорозумінь почастішали між ними після того, коли перші дізналися про масовий розстріл польських офіцерів під Катанню [365, арк. 33].

В одній місцевості стосунки між ними складалися добре: поляки постачали більшовикам продовольство, надавали потрібну інформацію і т. ін. В іншому місці між ними відбувалися збройні сутички. Наприклад, на території Сарненського повіту такі сутички відбулися 27 квітня 1943 р. в с. Замрочене, 3 травня 1943 р. в с. Чайків, 16 травня 1943 р. в с. Стахівка [321, арк. 62].

А от що, наприклад, повідомлялося у звіті до УШПР командуючого партизанським з’єднанням у Рівненській області В. Бегми: «У с. Пшебраже знаходиться до 2 тис. поляків, з яких близько тисячі озброєні гвинтівками і мають кілька кулеметів. Це формування налаштовано відверто вороже щодо партизанів і підтримує тісний зв’язок з німцями. Вбили 6 автоматників партизанського загону під командуванням «Олексія». У середині травня 1943 р. 50 автоматників партизанського загону Медведєва намагалися пройти до залізниці в районі м. Ківерці, але поляки їх не пропустили. Після трьохгодинного бою автоматники були змушені відступити» [366, арк. 35].

Останній документ свідчить про те, що поляки навіть з одних і тих самих поселень у різні часи по різному ставилися до радянських партизанів.

Особливо складними були стосунки у поляків з радянськими спеціальними оперативно-чекістськими групами, які з метою проведення розвідницької і диверсійної роботи у 1942–1943 рр. органами НКВС УРСР були десантовані на бази партизанських загонів УШПР. Одним із таких загонів якраз і був вже згадуваний загін на чолі з М. Прокоп’юком. Як зазначалося вище, 30 серпня 1943 р. спільними зусиллями поляків з Пшебраже і партизанів відділу Прокоп’юка було розбите одне з міцних угруповань УПА.

Ставлення радянських партизанів до поляків і українсько-польського конфлікту в цілому висвітлює, зокрема, наступний фрагмент зі звіту радянського командира. У звіті зазначалося: «...В питанні міжусобиці, спровокованої гітлерівцями між українськими і польськими націоналістами, керівники села Пшебраже[10], на жаль, відігравали дурну роль. Будучи осадниками і членами спілки осадників, вони ототожнювали націоналістичні банди ОУН-УПА з усім українським народом, на який дивилися не інакше, як очима свого колишнього воєводи Юзефського. Одна із заслуг радянських партизанських загонів полягала у тому, що вони клали край будь-яким підступам націоналістів з одного і іншого боків надати подіям «всенародного» характеру, рівно як спробам помститися на ні в чому невинній місцевій польській і українській людності. Від часу нашого прибуття в район Пшебража вилазки польського гарнізону проти українських сіл припинилися» [362, арк. 84].

Цитований звіт зайвий раз свідчить про те, що внаслідок дій польських баз самооборони, викликаних українсько-польським протистоянням, нерідко потерпало українське цивільне населення. Методи боротьби на Волині полякам нав’язували загони УПА, як, безперечно, сильніша сторона, тому польське підпілля також не переобтяжувало себе вибором засобів у веденні цієї війни.

Як вже згадувалося, накази командуючого Волинським округом АК забороняли діяти на засадах колективної відповідальності за здійснені українськими боївками напади і брати участь у «пацифікаційних» акціях проти українських сіл спільно з німцями, радянськими партизанами або окремо. Проте ці накази не забороняли акцій у відповідь на напади загонів УПА, або навіть превентивних дій проти сіл, де могли концентруватися українські збройні формування. Відомі випадки, коли окремі місцеві керівники АК не дотримувалися цих наказів і вдавалися до так званих «сліпих» відплатних акцій. Зрозуміло, що їх наслідком були численні жертви серед цивільного українського населення.

Про одну з таких акцій йдеться, зокрема, у розвіддонесенні УШПР для секретаря ЦК КП(б) У Д. Коротченка. В ньому повідомлялося, що після того, як українці розбили польську базу самооборони в с. Гута Степанська один із її керівників В. Коханський із залишками своєї групи відійшов у ліси в районі Сарни-Моквин. Там було сформовано міцний партизанський загін, який нараховував близько 800 бійців. Польські партизани були озброєні станковими і ручними кулеметами, автоматичною зброєю. Загін здійснив рейд у напрямку Цуманських лісів, знищуючи на своєму шляху всі українські села і загони бандерівців [367, арк. 11–13]. Виконання наказів командуючих АК, так само як і УПА, не завжди можна було проконтролювати, а тому характер боротьби між українцями і поляками у багатьох випадках був дуже складним.

Сучасні польські історики наполягають на тому, що більшість випадків масових вбивств українців пов’язана з діяльністю шуцмансшафтів, у яких служили поляки. Але, погоджуючись з цим, слід сказати і про акції польських баз самооборони, польських партизанських загонів, що нерідко здійснювалися під командуванням офіцерів АК. Вони також інколи носили щодо мирного українського населення відверто «пацифікаційний» характер. До того ж, слід ще раз нагадати про те, що з наближенням фронту чимало колишніх польських поліцаїв прийняли присягу і стали бійцями місцевих аківських формувань. Усі вони воюватимуть в складі 27-ї Волинської піхотної партизанської дивізії АК, яка буде сформована протягом січня-березня 1944 р.

Створення цієї дивізії було викликане прагненням аківців постати в ході здійснення ними плану «Бужа» перед радянським командуванням «у всеозброєнні». Тим самим вони намагалися продемонструвати, що заради звільнення від німецьких окупантів польської довоєнної державної території, в тому числі Волині, здатні на будь-які жертви.

Перший етап бойової діяльності польської партизанської дивізії пов’язаний із створенням оперативної бази, з території якої її окремі підрозділи і вона цілком могли діяти в усіх напрямках. Район оперативної бази охоплював західну частину Волині. Головним противником польських загонів під час боротьби за оперативну базу знову стали підрозділи УПА, що в умовах швидкого наступу радянських військ також були змушені відійти у західні райони Волині. На відміну від боїв 1943 р. цього разу загони АК здійснювали, як правило, наступальні акції, метою яких стало знищення, по можливості, всіх опорних пунктів УПА, що оточували район формування польської дивізії.

У наказі від 16 січня 1944 р. полковник К. Бомбінський звернувся до командуючих партизанських загонів округу з такими словами: «Наказую проводити боротьбу з українськими групами з усією нещадністю і суворістю, особливо акції у відповідь за вбивства цілих польських родин. Для вбивць жінок і дітей немає милосердя та поблажливості. Цієї боротьби ми не хотіли, прагнули жити в сусідській згоді з українським населенням Волині. Трапилося по-іншому, не ми відповідальні за цю кров. Використання раптовості і неочікуваний напад, швидкий та чіткий відступ після бою — запорука нашого успіху» [126, s. 150].

Виконуючи цей наказ, аківські загони розпочали наступальні дії проти підрозділів УПА, основні бази яких були розташовані на схід від Володимира-Волинського у селах Могильно, Гнойно, на території комплексу Свинарських лісів і на південь від Любомля в селах Ставки, Овлочим, а також на території Мосурських лісів.

Подамо календар боїв між партизанськими загонами АК і підрозділами УПА під час боротьби перших за розширення своєї оперативної бази у західній частині Волині за період січень-березень 1944 р., складений на підставі польських матеріалів:

• 10 січня — бій загонів під командуванням З. Кульчицького і В. Цеслінського («Пьотрусь») в с. Крач Володимирського повіту з підрозділами УПА. Атакуючою стороною були українські загони. З польського боку загинуло 6 осіб. На думку польської сторони, цей бій перекреслив можливість створення в цьому районі опорного пункту, який аківські загони могли б використовувати для прийняття військових вантажів, що надходили їм в якості союзницької допомоги повітряним шляхом;

• 19 січня — невдалий напад партизанів загонів «Пьотруся» (В. Цеслінський), «Ярослава» (Л. Домка-Дембіцький) і «Леха» (Є. Красовський) на чолі з командуючим угруповання «Основа» поручником «Богорією» (С. Броковський) на с. Гнійне Володимирського повіту з метою знищення місцевої бази УПА;

• 29 січня — наступальні бої загонів «Сокола» (М. Фіялка) і «Яструба» (В. Черминський), а також окремих партизанських груп загонів «Тшаски» (З. Твардий), «Сивого» (В. Крокай) та «Луна» (назва загону під командуванням З. Кульчицького) з формуваннями УПА в с. Бабе і с. Шурин Луцького повіту. Село Бабе було спалено;

• Протягом січня — перехід загону «Бомби» (В. Коханський) на чолі з підпоручником «Слуцьким» (Ф. Щепаняк) із Заслуча в район концентрації дивізії. Сутички з підрозділами УПА біля с. Яромля та інших Луцького повіту. Перехід загону «Гзимса» (Ф. Пукацький) з району Острога до місця концентрації дивізії. Наступальні бої із загонами УПА в районі с. Панська Долина Дубненського повіту;

• Початок лютого — захоплення спільними зусиллями польських і радянських партизанських загонів Свинарських лісів і ліквідація місцевої бази УПА, зокрема:

• 1 лютого — зайняття загоном «Тшаски» (З. Твардий) с. Будище Ковельського повіту, а також:

• 2 лютого — зайняття загоном «Яструба» (В. Черминський) с. Вербично і с. Осси Ковельського повіту, загоном «Луна» — с. Ревушки, с. Волчак і с. Домінополь Володимирського повіту, загонами «Сокола» (М. Фіялка) та «Сивого» (В. Крокай) — с. Чернеїв, с. Свинарин, с. Осетрів та деяких інших Ковельського повіту;

• 5 лютого — бої партизанів загону «Тшаски» (З. Твардий) з підрозділом УПА біля с. Новий Двір Ковельського повіту;

• 8 лютого — група партизанів загону «Пьотруся» (В. Цеслінський) допомогла базі самооборони в с. Едвардполе відбити напад підрозділу УПА, а також ліквідувала угруповання УПА в с. Верів, с. Ворчин і с. Пузів Володимирського повіту;

• 10–11 лютого і 20 лютого — напади загонів «Леха» (Є. Красовський) і «Богорії» (С. Броковський) на базу УПА в с. Стенжарічі Володимирського повіту. З українського боку загинуло 23 особи;

• 20 лютого — засідка партизанів УПА на загін «Гзимса» (Ф. Пукацький) біля с. Твердинь Володимирського повіту. З польського боку загинуло 15 осіб;

• 29 лютого — невдалий напад загонів «Гзимса» (Ф. Пукацький), «Луна», «Тшаски» (З. Твардий) на базу УПА в с. Озютичі Горохівського повіту. З польського боку загинуло 20 бійців і приблизно стільки ж було поранено. 23 березня внаслідок 10-ти годинного бою місцевий підрозділ УПА був розбитий радянськими партизанами під командуванням Г. Ковальова. До рук останніх потраплять штабні документи підрозділу [20, с. 237];

• 29 лютого — напад загону «Корда» (К. Філіпович) на базу УПА в с. Пшекурка Любомльського повіту та її знищення. З польського боку загинула 1 особа і 2 було поранено. З українського — 5 осіб загинуло і 1 був поранений;

• 5 березня — бій партизанів загону «Лєха» (Є. Красовський) з підрозділом УПА біля с. Гайки Володимирського повіту. З польського боку загинуло 2 бійця і 3 було поранено;

• 12 березня — напад партизанів загонів «Сокола» (М. Фіялка) і «Малого» (С. Вітамборський), а також варшавської роти саперів «Петра» (З. Золочинський) на базу УПА в с. Коритниця Володимирського повіту;

• 19 березня — напад партизанів загонів «Корда» (К. Філіпович) і «Сокола» (М. Фіялка) на підрозділ УПА в с. Запілля Любомльського повіту [126, s. 152–213; 370, s. 77–79, 94–95, 108–109, 130–135, 150–155].

Деяку інформацію про бої між польськими збройними формуваннями АК і загонами УПА в цей час містять матеріали радянських партизанів, частина з яких увійшла до нещодавно опублікованого 4-го тому «Літопису УПА» нової серії [20].

Загалом за період січень-березень 1944 р. польські партизанські загони провели близько 17 боїв і збройних сутичок з підрозділами УПА. Частина з них була невдалою для польської сторони (як, наприклад, біля с. Гнійне і с. Озютичі), але внаслідок більшості переможних боїв були знищені бази УПА в селах Щурин, Бабе, Свинарин, Верів, Ворчин, Пузів, Стенжарічі, Пшекурка, Коритниця та деяких інших. Під контролем дивізії опинився район, який охоплював 4 повіти у західній частині Волині (за винятком міст): від р. Стохід, а частково і р. Стир на сході до р. Буг на заході, від шосе Луцьк-Володимир-Волинський на півдні до залізничної лінії Ковель-Дорохуськ на півночі. Проживало на цій території понад 15 тисяч поляків, котрим загони дивізії деякий час забезпечували охорону.

Під час січнево-березневих боїв 1944 р. між АК і УПА не обійшлося без жертв серед цивільного населення, головним чином, з українського боку. Певне уявлення про характер тих боїв можна скласти на підставі свідчень їх очевидців та учасників.

Наведемо уривок із рапорту від 31 січня 1944 р. діяча волинської Делегатури польського уряду, котрий сховав своє прізвище під псевдонімом «Новий», на ім’я К. Банаха про власні спостереження за тим, що відбувалося в той період у західній частині Волині: «З власних спостережень, а також від звільнених у відпустку солдатів партизанських загонів і родин, які свого часу ховалися на базах, а зараз повертаються до міст, можна дізнатися про речі, які повинні у кожного поляка викликати обурення. Те, що зараз діється у сільській місцевості нічим не відрізняється від тої звірячості (od bestialstwa), яку виявляли українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують «наскоки» на українські села, виганяють з них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок і дітей. Доводиться чути, що партизанські загони проводять реквізиції навіть у поляків. Через це поширюються нарікання. Поляки говорять, що «грабували німці, українці, а зараз грабує наше військо». Зрозуміло, що в деяких випадках подібні реквізиції є необхідними, однак вони повинні проводитися у такій формі, щоб не викликати ненависть до партизанських загонів» [369, k. 19].

Особливу активність у розширенні бази формування польської 27-ї Дивізії виявив загін поручника «Корда» (К. Філіпович). В районі діяльності цього загону на території Любомльського повіту для населення українських сіл був встановлений термін добровільної евакуації. Після цього було застосовано силу. Щоб захистити жінок, дітей і старих від можливої помсти з боку польських партизанів командування АК в деяких випадках забезпечувало перших особистою охороною. Але траплялося і таке, що за відсутності місцевих командувачів АК групи озброєних членів загонів самооборони при підтримці шуцмансшафтів проводили «пацифікаційні» акції, які носили відверто злочинний характер.

Однією з таких акцій була помста загону польської допоміжної поліції з м. Рожище і членів самооборони с. Копачівка населенню сусіднього українського села Тростянка за жертви, які зазнали мешканці Копачівки під час нападу підрозділу УПА 27 січня 1944 р. Командуючий дільницею АК у м. Рожище і комендант Здолбунівського району В. Романовський з цього приводу зазначав: «...поляки в своїх діях застосовували принцип колективної відповідальності і на напади, розбій і грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням. Вбивства вважалися справою честі. Молоді хлопці, які втратили родини, на прикладах гвинтівок робили помітки, рахуючи таким чином кількість своїх жертв. Людське правосудця перетворювалося на звірячу помсту» [131, s. 181–182].

За підрахунками деяких польських дослідників упродовж 1943–1944 рр. на Волині між загонами АК і польськими базами самооборони з одного боку та УПА з іншого відбулося близько 150 збройних боїв та сутичок, під час яких з обох сторін загинуло щонайменше по кілька сот бійців. За цими ж підрахунками внаслідок безпосередніх дій польських військових формувань, що підпорядковувалися АК, загинуло також щонайменше 2000 цивільних українців [126, s. 512–513]. Про втрати серед польського цивільного населення вже повідомлялося вище.

Проте, дії УПА, спрямовані проти поляків, які часто блокувалися то з радянськими партизанами, то з німцями, викликали безліч зворотних антиукраїнських репресивних заходів з боку вже тих двох останніх головних противників українських повстанців. Більшовицькі партизанські загони вели безкомпромісну боротьбу проти УПА по знищенню її кадрових та продовольчих баз. Завдавали жорстоких репресій УПА і німці: українців, незалежно від їхньої політичної орієнтації кидали за грати, де нищили нарівні з поляками; над захопленими у полон упівцями проводилися публічні екзекуції; за підтримки війська і поліції «пацифікувалися» українські села, що чинили опір окупаційній політиці. І тому кількість жертв, які понесли українські повстанці і цивільна українська людність внаслідок тих дій, слід гадати, значно вища за ту, що мала УПА в безпосередньому зіткненні з поляками. Такими були наслідки українсько-польської «різанини» на Волині.

Не можна не звернути уваги на ту обставину, що «волинські події» були впродовж 1943–1944 рр. постійним предметом публічних дебатів і переговорів між представниками української та польської громадськості, а також обох підпільних рухів у Західній Україні. Під тиском з боку німців, а також частини української громади, яка засуджувала вбивства поляків, українські публічні діячі неодноразово виступали із заявами про необхідність збереження спокою в суспільстві.

Так, 7 серпня, представники УЦК видали відозву «До українських громадян» за підписом В. Кубійовича та його заступника К. Паньківського із закликом не піддаватися на провокації, незважаючи «на шалену ворожу пропаганду і напади партизанських банд, жертвами яких стала велика кількість українців, насамперед, на Люблінщині». Ця відозва, в якій засуджувалися «безвідповідальні руки», що перебрали на себе право суду і смертної кари, поза сумнівом, була спрямована проти ОУН-Б [328, k. 169].

10 серпня з пастирським листом до населення звернувся митрополит Андрій Шептицький. У листі підкреслювалося: «...Я вже кілька разів перестерігав усіх вірних перед страшними наслідками незаховування п’ятої заповіді Божої, що забороняє передовсім чоловіковбивство. Я вже не раз перестерігав перед всіма тими пристрастями, які промощують людині дорогу до того страшного злочину, що стягає на душу прокляття небес, а на тілі лишає п’ятно невинно проллятої крові, не затерте навіть покаянням. Я перестерігав перед злобою, національною ненавистю, партійними роздорами, бажаннями пімсти на ворогах. Сьогодні мушу ще раз повернутися до цього застереження». А. Шептицький звертався до «всіх старших за віком та шанованих людей у кожній гміні» і не приховував того, що злочини скоює українська молодь. «...Ви, є їхніми батьками, — закликав митрополит, — а тому в цю важливу мить нашої історії доглядайте за своїми синами і намагайтеся їх уберегти від злочину, який би міг накликати на все суспільство велике нещастя» [376, с. 1].

Подібні до цього звернення листи із засудженням «гайдамацьких традицій», котрі, як підкреслювалося в пастирських посланнях, завжди спрямовувалися проти поляків, але погано відображалися на українцях, оголосили два інших представники греко-католицької церкви — єпископи Г. Хомишин і Й. Коциловський [327, k. 18]. Після протестів В. Кубійовича і А. Шептицького редакція українського часопису в ГГ «Краківські вісті» також відмежувалася від мордувань поляків, виступивши «проти юнацтва і правління сліпих сил» [377, с. 1].

Тим часом, у жовтні 1943 р., ОУН-СД видала комунікат, в якому виразила жаль з приводу взаємних вбивств, в черговий раз вказуючи на те, що напруженість в українсько-польських відносинах спричинена попереднім правлінням польських урядів, невмирущим прагненням поляків до захоплення українських земель, мордуваннями польськими боївками українського населення на Холмщині і Грубешівщині під час проведення німцями виселення місцевої людності, співпрацею поляків на Волині з німцями в складі допоміжної поліції та більшовицькими агентурними групами в нищенні українців. Українсько-польська ворожнеча, па думку керівників ОУН-СД, була також наслідком провокацій з боку Москви і Берліна.

У комунікаті підкреслювалося, що: «ні український нарід, ні Організація нічого спільного з тими масовими убивствами не мають», ОУН-СД засуджує їх і закликає все українське громадянство «бути чутким на ворожу інспірацію та дотриматись постави, яку диктує інтерес національно-визвольних змагань українського народу». Насамкінець у комунікаті зазначалося, що всі самочинні акти терору, звідки вони не походили б, Провід ОУН-СД уважатиме чужою агентурною роботою і рішуче їх поборюватиме [62, с. 275–277; 378, k. 410]. Наголосимо на тому, що заперечення ОУН-СД своєї причетності до вбивств польського населення не відповідало реальному стану речей і свідчило про нещирість авторів цитованого документа.

Представники української інтелігенції в розмовах з поляками, а також під час своїх публічних виступів, чим далі, тим частіше засуджували злочинні акції співвітчизників, розуміючи їх шкідливі наслідки для самих українців, а водночас їхню безцільність з точки зору реалізації українських державницьких прагнень. Як тут було не згадати про міркування багатьох з тих українських діячів, які ще задовго до цих подій закликали шукати мирні шляхи для втілення в життя цих прагнень.

Нагадаємо про висловлені з цього приводу думки в збірнику статей та документів під загальним заголовком «Державність чи гайдамаччина» Олександра Шульгіна, останнього довоєнного міністра закордонних справ УНР, заарештованого німцями в 1940 р. в Парижі.

Звертаючись ще в 30-ті роки до «панів націоналістів», він писав: «Нехай скажуть, де найти ту силу, що може і від Москви відірвати Україну, і у західних сусідів усі землі, населені українцями, відібрати... Ми такої сили поки що не бачимо навіть на обрію... Сила нашого народу велика, ми гаряче віримо у неї, але ж не треба і переоцінювати її». В іншому місці він наголошував на такому: «Ясно одне: маги проти себе в ту рішучу хвилю, що вже наближається, і Схід і Захід, і Москву і Польщу — це значить опинитися в тій ситуації, в якій вже ми були в 1919 р., це значить бути знову переможеними».

О. Шульгін приходив до висновку: «Отже, багато питань треба буде налагодити в майбутньому Україні зі своїми західними сусідами. Яким чином шлях збройний, як ми сказали, з огляду вже на одну тільки постійну небезпеку з боку Москви, є неможливим. Але мирним шляхом, шляхом дипломатичним, сусідським чимало справ можна буде залагодити, бо коли Українська держава буде зацікавлена в мирних відносинах з Польщею та Румунією, то й вони дещо зацікавлені будуть в Україні» [277; 379, s. 315–316;]. Напевно ці слова залишалися актуальними впродовж усієї війни.

Втім, на жаль, люди з подібними поглядами не могли тоді вплинути на ситуацію, що склалася на Волині. Не почутими залишалися голоси офіційної української преси про «лісову бестію, яка виходила вночі за здобиччю і мордувала безборонну людність». Так само не мали відповіді чергові пастирські листи представників греко-католицької церкви, нові звернення пропагандистів з УЦК, що були зроблені під час березневих 1944 р. нарад у Львові, на яких головною темою обговорення була справа організації протидії «акції ОУН-Б». Двічі і дуже гостро засудив у своїх публічних виступах «гайдамацькі ексцеси» губернатор дистрикту Галичина О. Вехтер [380, k. 12].

Не призвели також до послаблення взаємної ворожої налаштованості переговори між представниками АК і Делегатури польського уряду з одного боку та діячами обох фракцій ОУН з іншого. Офіційні розмови щодо досягнення порозуміння і припинення непотрібного для обох сторін кровопролиття, а також навіть заради укладення угоди про можливу подальшу співпрацю проти спільних ворогів проводилися, як правило, у Варшаві та Львові, хоча відомі випадки українсько-польських контактів у Кракові, а також на Волині.

Про конкретний зміст цих зустрічей, а також їх наслідки в українській і польській науковій літературі написано чимало. Присвячували цій проблемі увагу і ми в попередніх наших працях. Загалом переговори між представниками двох воюючих армій зводилися до того, що польська сторона, не вірячи у непричетність Проводу ОУН-Б до масових вбивств поляків, вимагала від останньої публічного їх засудження, тоді як українська сторона продовжувала наполягати на тому, що ОУН-СД не несе відповідальності за антипольський терор, що він виник довільно і з вини самих поляків. Крім того, польські учасники зустрічей, дотримуючись вказівок свого уряду щодо необхідності взаємодії з наступаючою Червоною армією, відкидали пропозицію українських повстанців про проведення спільної боротьби проти останньої [328, k. 7; 381, k. 152–154; 382, k. 25–27].

Безперечно, під час всіх українсько-польських переговорів над обома сторонами тяжіло сакраментальне питання про повоєнний статус західноукраїнських земель, підхід до вирішення якого в представників ОУН-Б і АК завжди був цілком протилежним. Зацитуємо лише один з найбільш характерних з цього приводу документів як свідчення того, що це питання залишалося для них принциповим навіть після закінчення війни. На той час учорашні супротивники, маючи тепер єдиного спільного ворога, були змушені прагнути до того, аби стати на якийсь час партнерами.

Втім, після чергових невдалих переговорів між бандерівцями і аківцями перші підсумували їх таким чином: «...Поляки, добре знаючи, що з українцями братній союз ніколи не буде побудований на платформі рівний з рівним, намагаються трактувати теперішні наші добрі відносини як хвилю часу. Незважаючи на те, що політики з «ВіН» (організація «Вольношч і Незавіслошч» — правонаступниця АК — пояснення моє — І. І.) назовні намагаються бути добрими приятелями, виказувати нам співчуття, але в дійсності зовсім нічого не роблять для того, щоб приготувати свій народ до твердого союзу з нами. На кожному кроці, чи в підпільних летючках, чи в піснях, чи в приватній розмові, вони все ще мають великі претензії до західних земель України і вірять у те, що ці землі будуть їхніми» [383, арк. 26]. Отже, за таких умов годі було й думати про можливість якогось компромісу, а тим більше тривалої співпраці.



РОЗДІЛ 4 ПОЛЬСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ І УКРАЇНСЬКИЙ ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ В УМОВАХ НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ | Волинська трагедія 1943–1944 рр. | * * *







Loading...