36

Отямившись, Морт перекотився на спину, непевно, мов п’яний, сів і повернув зап’ястя, щоб глянути на годинник. Той показував чверть по другій, але, напевно, він просто зупинився о цій порі минулої ночі; Морт знайшов Томів «скаут» рано-вранці, і зараз не могло вже перевалити за обід. Він знепритомнів, але, зважаючи на обставини, це було не дивно. Та ніхто не лежить у відключці три з половиною години.

Утім, попри це, секундна стрілка годинника невпинно рухалася по колу.

Я їх трусонув, коли падав, от і все.

Однак то ще було не все. Сонце перемістилося й мало невдовзі заховатися за хмарами, які повільно наповзали на небо. Колір озера потьмянішав до неживого хрому.

Тож спочатку Морт знепритомнів, зомлів, а далі що? Ну, хоч як це неймовірно, але він, здається, заснув. Останні три дні видалися суцільною шарпаниною для нервів, і вчора вночі він мучився безсонням до третьої. Тож можна вважати, що розумова втома поєдналася з фізичною. І щойно його мозок вирішив вимкнутись. І…

Шутер! Господи. Шутер сказав, що телефонуватиме!

Морт спробував зіп’ятися на ноги, але не вдалося: упав, тихо скрикнувши (ух!) від болю й несподіванки, бо ліва нога під ним підігнулася. У ній було повно шпильок і голок, і всі вони скажено танцювали. Мабуть, він її, трикляту, відлежав. Чому, Бога ради, він не приїхав на «б’юїку»? Якщо Шутер дзвонив, а Морта не було вдома й він не відповів на дзвінок, той псих міг зробити що завгодно.

Морт знову скочив на ноги й цього разу вже зміг стати рівно. Та коли спробував зробити крок лівою ногою, вона відмовилася тримати його вагу, і він знову полетів — обличчям уперед. Ледве не вдарився головою об борт пікапа, і раптом виявилося, що він дивиться на себе в один із колісних дисків «скаута». Опукла поверхня робила його обличчя гротескною маскою з кімнати страху. Принаймні клятий капелюх він залишив у будинку; Морт подумав, що закричав би, якби побачив його в себе на голові. Нічого не зміг би із собою вдіяти.

Враз він згадав, що в «скауті» двоє мертвих чоловіків. Вони сиділи над ним, потроху дерев’яніли, і з голів у них стирчали інструменти.

Морт виповз із тіні «скаута», підняв руками ліву ногу, поклав її хрест-навхрест на праву і став місити її ударами кулаків, наче людина, що хоче розм’якшити дешевий шмат м’яса.

«Годі тобі! — заскімлив кволий голос — останнє зерно раціональності, що лишалося в його розпорядженні, крихітний вогник психічного здоров’я у велетенській чорній грозовій хмарі, що клубочилася в нього між вухами. — Годі тобі! Він сказав, що подзвонить ближче до вечора, а зараз лише чверть по другій! Ще повно часу! Повно часу!»

Але що, як він дзвонив раніше? Або якщо «ближче до вечора» на радикальному наївному Півдні починалося після другої?

Гупатимеш так по нозі — почнуться корчі. Побачимо тоді, як тобі сподобається поповзом повертатися назад у часі, щоб відповісти на його дзвінок.

Це подіяло. Морт зміг примусити себе зупинитися. Цього разу підвівся вже обережніше й хвилину просто постояв (старанно пильнуючи, щоб не розвернутися лицем до Томового «скаута» — всередину він заглядати не хотів), перш ніж спробувати піти. Морт відчув, що шпильки й голки потроху зникають. Спочатку він ішов, помітно накульгуючи, та після першої дюжини великих кроків хода почала вирівнюватися.

Коли кущі, які Шутер пошарпав і прим’яв Томовим «скаутом», уже майже лишилися позаду, Морт почув, що наближається автомобіль. Недовго думаючи, він упав на коліна й дивився, як по дорозі мчить іржавий кадилак. Він належав Донові Бессінджеру, власникові будинку на протилежному боці озера. Бессінджер, алкоголік зі стажем, який майже весь свій час проводив, пропиваючи те, що лишилося від його колись чималого спадку, часто користувався Лейк-драйв, щоб зрізати кут до Бессінджер-роуд, як її називали тутешні. Дон — єдиний, хто тут живе цілий рік, подумав Морт.

Після того як кадилак зник із поля зору, Морт підвівся на ноги й решту шляху по дорозі йшов дуже швидким кроком. Тепер його навіть тішило те, що він не приїхав на «б’юїку». Морт знав кадилак Дона Бессінджера, а Бессінджер знав Мортів «б’юїк». Ще було занадто рано, щоб Дон перебував у відключці, тож він міг би потім згадати, що бачив Мортову машину, якби вона стояла тут, недалеко від місця, на якому вже зовсім скоро хтось зробить екстремально страшне відкриття.

А він дуже старається прив’язати тебе до цієї справи, подумав Морт, шкутильгаючи по Лейк-драйв до свого будинку. Він над цим увесь час трудився. Якщо хтось учора ввечері бачив машину біля дому Тома Ґрінліфа, то майже напевно нею виявиться твій «б’юїк». Він убив їх твоїми інструментами.

Інструментів можна позбутися, зненацька спало йому на думку. Можна викинути їх в озеро. Ну подумаєш, виблюю раз чи два, поки витягатиму, але мені здається, я зможу з цим упоратися.

Зможеш? Я не знаю. Та навіть якщо зможеш… що ж, Шутер майже напевно передбачив таку можливість. У нього все продумано. І він знає: якщо ти спробуєш спекатися тесака й викрутки, а поліція прочеше дно, щоб їх знайти, і таки знайде, тобі ж гірше потім буде. Ти розумієш, що він зробив? Розумієш?

Так. Він розумів. Джон Шутер дещо йому подарував. Смоляне опудалко. Велике блискуче смоляне опудалко. Морт зацідив опудалкові в голову лівою рукою, і вона зразу ж прилипла. Тоді він ударив стареньке смоляне опудалко в живіт правою, щоб воно його відпустило, але ж і права пристала теж. Цей Шутер… яке ж то слово він найчастіше вживав, щоб описати таку самовдоволеність? «Виверткий», так? Так, це воно. І весь цей час Морт усе більше прилипав до смоляного опудалка Джона Шутера. А що тепер? Ну, він брехав різним людям, і якщо це з’ясується, то буде погано, а за чверть милі позаду нього в одного чоловіка на голові був тесак замість капелюха, й на ручці тесака було написано Мортове прізвище, і це, якщо випливе, буде ще гірше.

Морт уявив, як у порожньому будинку розривається телефон, і змусив себе побігти підтюпцем.