5

Не знаю, скільки я там простояв, дивлячись на неї, але недовго, — вона ніколи не виходила з ними довше, ніж на п’ять хвилин. Трохи згодом рідота, що сочилася з очей Віллі, почала бліднішати, і її стало виходити менше. Я бачив, що той… ну, та її штука…

— Хоботок, — тихо підказала Наомі. — Гадаю, то був хоботок.

— Хіба? Ну, гаразд. Я бачив, як та хобоштука витягується дедалі сильніше, щоб не втратити ані краплини, і зрозумів, що вона от-от відірветься від малого. А тоді Арделія прокинеться й побачить мене. А по тому вже точно вб’є.

Я почав відходити назад, крок за кроком. Я не думав, що зможу, але нарешті вдарився спиною об двері вбиральні. Коли це сталося, то ледь не закричав, бо подумав, що це вона якось обійшла мене ззаду. Я був певен, що так, хоч і бачив, що вона стоїть на колінах прямо переді мною.

Я затулив рота долонею, щоб стримати крик, і штовхнув двері. А тоді стояв біля них, коли вони зачинялися на пневматичних завісах. Здавалося, що двері зачинялися цілу вічність. Після того я пішов до виходу з бібліотеки. Я напівзбожеволів; я хотів одного — втекти й повік не повертатися. Мені хотілося бігти й ніколи не зупинятись.

Я дістався передпокою, де Арделія поставила того знака, що ти його бачив, Семе — на якому написано «ТИХО!», — а тоді опанував себе. Якби вона привела Віллі назад до дитячої зали й побачила, що я зник, то зрозуміла б, що я бачив їх. Вона кинулася б за мною і схопила. Навряд чи їй довелося б докладати для цього багато зусиль. Я пам’ятав про той день у кукурудзі, як вона кружляла навколо мене і навіть не спітніла.

Тож натомість я розвернувся й пішов до свого стільця в дитячій залі. То було найважче, що я робив у житті, але якимсь чином я таки переміг себе. Не минуло й двох секунд, як я вмостив дупу на стілець, коли почув, що вони повертаються. І Віллі, звісно, став радісний і усміхнений, і вона теж. Арделія наче була готова вийти на ринг до Кармена Базиліо^[245] і за три раунди заганяти його до смерті.

«Підніміть голівоньки, Слухнятка мої! — гукнула вона і плеснула в долоні. Вони всі підняли голови й подивилися на неї. — Віллі почувається набагато краще і хоче дослухати казочку. Чи не так, Віллі?»

«Так, мем», — сказав Віллі.

Арделія поцілувала його, і він побіг на своє місце. Вона продовжила розповідати. Я сидів і слухав. А коли та Казкова година закінчилася, я почав пити. З того часу й до самого кінця я вже не зупинявся.