З восьмого до чотирнадцятого квітня Пол насолоджувався незмінно ясною погодою. Сонце посилало свої промені з безхмарного неба, а температура інколи сягала за шістдесят градусів. На полі за чепурним сараєм Енні стали проглядатися коричневі клаптики землі. Пол із головою поринув у роботу і намагався не думати про свою машину, яку вже давно мав хтось знайти. Ці думки не впливали на творчий процес, страждав лише його настрій. Із кожним днем Пола дедалі більше огортало відчуття, що він живе в атмосферній бульбашці та дихає густим туманом, у якому шугають електричні розряди. Кожного разу, як у його думки закрадався «камаро», Пол викликав наряд Мозкової поліції, порушника сковували по руках і ногах і вели геть. Проблема полягала в тому, що негіднику завжди вдавалося втекти, тож ця думка раз у раз навідувалася до Пола під тим чи іншим приводом.

Однієї ночі йому наснилося, що містер Велике Ранчо повернувся до будинку Енні. Він вийшов зі свого доглянутого «бель ера», тримаючи в одній руці бампер «камаро», а в другій — кермо. «Це ваше?» — спитав він Енні уві сні.

Тоді Пол прокинувся в зовсім не веселому настрої.

Енні ж, навпаки, протягом цих сонячних тижнів ранньої весни була радісна як ніколи. Вона прибирала, готувала складні страви (хоча вся її їжа мала якийсь фабричний присмак, наче роки харчування в лікарняних їдальнях спаплюжили в ній будь-який кулінарний талант). Кожного вечора вона загортала Пола у велику синю ковдру, вдягала йому на голову зелену мисливську шапочку та викочувала візок на ґанок із чорного ходу.

Зазвичай на ці прогулянки Пол брав із собою Моема, проте рідко читав його, оскільки перебування на свіжому повітрі було такою чудовою, рідкісною нагодою, що він не міг думати ні про що інше. У більшості випадків він просто сидів у кріслі, вдихав солодке прохолодне повітря замість затхлих запахів власної спальні, що радше нагадувала лікарняну палату. Він прислухався до крапання талої води, що невпинно стікала з бурульок, і спостерігав за тінями від хмар, що повільно ковзали по полю. Від цього він отримував куди більше задоволення, ніж від читання.

Енні наспівувала своїм дивним, безбарвним голосом, хоча й попадала в ноти. Вона, наче маленька дівчинка, гиготіла над витівками персонажів із «Польового шпиталю» та «Дабл’ю-кей-ар-пі», особливо над пласкими жартами, яких у другому серіалі було вдосталь. Вона невтомно вписувала «енки» в дев’ятому і десятому розділах «Повернення Мізері».

На ранок п’ятнадцятого квітня небо затягнули хмари, здійнявся вітер, і настрій Енні змінився. Пол вирішив, що в усьому винне падіння атмосферного тиску. Проте причин могло бути безліч.

Вона принесла йому ліки аж о дев’ятій, і до того часу Пол уже почав знемагати. Власне, йому стало настільки зле, що він збирався зазирнути до свого запасу під матрацом. Сніданок не прибув, самі лише пігулки. Енні й досі була у своєму рожевому стьобаному халаті. Червоні рубці на її щоках та зап’ястках викликали в Пола погані передчуття. Він побачив у неї на халаті засохлі плями від їжі, помітив, що вона вдягнула лише одну пантофлю. Човг-шльоп! Енні наближалася до ліжка Пола. Човг-шльоп, човг-шльоп, човг-шльоп . Неприбране волосся затуляло її обличчя. Жодного блиску в тьмяних очах.

— Ось, — вимовила Енні та кинула Полу пігулки. Її руки були також укриті різнобарвними патьоками. Червоні, коричневі, білі липкі плями. Пол гадки не мав, що воно таке, і не бажав з’ясовувати. Пігулки впали йому на груди та покотилися на коліна. Енні повернулася до нього спиною, збираючись іти геть. Човг-шльоп, човг-шльоп, човг-шльоп .

— Енні?