Перемир’я в Селиськах та околицях Руди Ружанецької
Українське підпілля було, щоправда, надто слабке, щоб зупинити хвилю нападів, але достатньо сильне, щоб влаштувати криваву контратаку. В межах цієї операції підрозділи української самооборони під командуванням Степана Стебельського «Хріна» знищили на Перемиському передгір’ї Борівницю (загинули шістдесят шість поляків), натомість дві сотні УПА «Залізняка» — розташовану неподалік Ярослава В’язівницю (близько сотні жертв).
Курінь «Залізняка» був у той час найпотужнішим підрозділом УПА в Польщі. В ніч із 27 на 28 березня він вчинив концентрований удар у міліцейські відділення, ліквідувавши 18 із них. Тоді ж були спалені польські села Гребля, Молодич, Воля Молодицька, Старе Село, в останньому загинули 17 поляків. Цілком можливо, що ліквідація постів міліції була зумовлена прагненням «очистити» терен від польської адміністрації в очікуванні мирної конференції або початку Третьої світової війни. З тієї ж причини діючий на Люблінщині підрозділ «Вовки» 11 березня 1945 року, як зазначено в звіті УПА, «розгромив в с. Махнівок вол. Белз, станицю «істребків», яку насадили там большевицькі пограничники з ціллю переслідування українського населення. Згадана операція відбулася з великою майстерністю — протягом кількох годин знищено 74-х большевиків. Власних жертв не було»[319]. Цей короткий звіт не згадує, що в Махнівку полягли українці, які були прихильниками комуністичного руху. Ми маємо тут справу з каральною операцією проти села, мешканці якого насмілилися по-іншому дивитися на світ, ніж ОУН-Б. Через кілька днів упівці підступом роззброїли кількадесят міліціонерів у Крилові (в тому числі легендарного командира БХ Станіслава Басая «Рися»). Всіх полонених убили. Ще у травні 1945 року сотня «Вовки» вчинила акції ліквідації поляків у Радкові, Лахівцях, Ріплині та Посадові, убивши шістдесят осіб.
Поразка III Райху та радянські репресії проти усіх рухів за незалежність зумовили, що в обох сторін конфлікту почала врешті визрівати думка про його тамування. Однаково і для поляків, і для українців головним ворогом була радянська влада, тому припинення боротьби на два фронти здавалося вигідним для обох сторін. На межі квітня й травня 1945 року польське та українське підпілля уклало кілька локальних угод про припинення вогню. На Ряшівщині, безумовно, найбільше значення мало перемир’я між постаківським підпіллям і ОУН-Б та УПА, укладене 29 квітня в Сілиськах. Польську сторону представляв офіцер АК капітан Драґан Сотірович «Дража» (серб за походженням), пов’язаний із угрупованням «Варта», українську — Іван Кривуцький. На зустрічі було вирішено припинити всі наступальні дії проти іншої сторони та почати обмін розвідувальною інформацією про комуністів. Та найголовніше, було гарантовано безпеку цивільного населення й узгоджено принципи майбутніх контактів. «Від того дня, — пише І. Кривуцький, — на кілька місяців на південь від Перемишля [...] запанував спокій»[320]. Перемир’я в цьому регіоні — як можна зауважити — проіснувало кілька місяців, однак виконало основне завдання: зупинило хвилю злочинів. Після Потсдамської конференції існування угруповання «Варта» втратило сенс (стало зрозуміло, що Львів Польщі не повернуть), тому його розпустили. Проте, початок примусового виселення українців та пов’язані з ним нові напади УПА на поляків спонукали польське підпілля на Ряшівщині розірвати угоду.
Значно тривалішим виявиться перемир’я, укладене в околицях Руди Ружанецької на Люблінщині. Палким прихильником переговорів із українцями був у тому регіоні керівник замостянського інспекторату АК капітан Мар’ян Ґолемб’євський «Ірка», член спеціального десантно-диверсійного підрозділу, знаний завдяки видатним заслугам у справі захисту польського населення від німців і УПА в 1943–1944 роках. Згодом він згадував:
У вересні 1944 року я скликав на нараду двадцять трьох командирів АК з Холмщини, Замостянщини та Грубешівщини. Я окреслив історичне тло та поточну політичну ситуацію й зажадав, щоб замість боротьби з українцями, шукати можливості порозуміння та співпраці з ними. Серед присутніх виникло замішання, бо було там прецінь чимало тих, хто в війні з українцями втратили усю свою сім’ю. [...] Ніхто не заперечив [...] я далебі переконав їх. Вони заходилися втілювати той мій задум із розумінням, я б навіть сказав: із ентузіазмом[321].
На початку 1945 року з інструкціями, які наказували досягти порозуміння з поляками, прибули на Люблінщину Євген Штендера «Прірва» і Юрій Лопатинський «Шейх». Перший мав незабаром очолити ОУН на Люблінщині, другий був емісаром Центрального Проводу ОУН. То саме він представляв українське підпілля 21 травня 1945 року під час переговорів у присілку між Рудою Ружанецькою та Новим Люблинцем. Польську делегацію очолював Мар’ян Ґолемб’євський і його заступник Станіслав Ксьонжек «Вирва». Під час переговорів обидві сторони зобов’язалися припинити вогонь, уникати марного кровопролиття та співпрацювати в боротьбі з НКВС і УБ. Було визначено регіони взаємодії. Щоб уникнути підозр у вбивстві невинних людей, присуд у випадку поляків у районах, контрольованих УПА, потребував згоди польського підпілля. Винесення смертних вироків українцям на «постаківському» терені, натомість, мало набути чинності тільки після консультацій із УПА. Українці запевняли, що віддали накази про припинення антипольських чисток у Східній Галичині й пропонували укласти загальнонаціональну угоду про ненапад, або навіть антирадянський альянс. Проте подібних домовленостей польські емісари не могли досягти без повноважень верховного командування, отож, це питання залишилося відкритим для подальших переговорів. Член української делегації Сергій Мартинюк «Граб» пізніше згадував:
[...] після укладення угоди пішла вістка поміж люди, що поляки та українці помирилися і разом будуть бити убеків. [...] Населення сприйняло наше рішення з полегкістю, але без ентузіазму. Відтоді, коли ми входили до польського села, то там принаймні не боялися, що ми їх перестріляємо[322].