Розділ З

Ізабелла, нянька Лілі, приїхала наступного ранку о сьомій.

На похороні родина Ізабелли була серед найактивніших жалобників. Її мати, Роза, яка доглядала Джо в дитинстві, особливо сильно побивалася, стискала в руці носовичок і падала на руки дітям — Ізабеллі та Гектору.

Навіть зараз Майя бачила, що очі Ізабелли червонуваті від учорашніх сліз.

— Мені так прикро, місіс Буркетт.

Майя кілька разів просила її звертатись до неї на ім’я, однак Ізабелла тільки кивала й продовжувала кликати її місіс Буркетт, тож Майя просто полишила спроби. Якщо Ізабеллі зручніше в більш формальному робочому середовищі, хто така Майя, щоби щось їй нав’язувати?

— Дякую, Ізабелло.

Лілі, з повним ротом пластівців, зістрибнула зі свого стільчика й підбігла до них.

— Ізабелло!

Обличчя няньки засвітилося, коли вона підхопила дівчинку на руки й міцно обійняла. Майя відчула різкий укол болю зайнятої матері: радість, бо дочці так подобається її нянька, і лють, бо дочці так подобається її нянька.

Чи довіряла вона Ізабеллі?

Відповідь, як вона й сказала вчора, була «так» — наскільки Майя взагалі могла довіряти «чужій людині» в цій ситуації. Звісно, Ізабеллу взяв на роботу Джо. Майя не була впевнена щодо такої потреби. На Портер-стрит був новий дитсадок, під назвою «Зростання». Майя сприймала назву як данину шані старій пісні Брюса Спрінгстіна. Симпатична, усміхнена юнка, на ім’я Кітті Шам («Називайте мене міс Кітті!»), провела для Майї екскурсію охайними, глянсовими, яскравими кімнатами, повними всього цікавого, з різноманітними камерами та засобами безпеки, з іншими всміхненими юнками та, звісно, дітьми, з якими Лілі могла б гратися. Однак Джо наполягав на няньці. Він нагадав дружині, що мати Ізабелли «практично виховала мене», а Майя жартома заперечила: «Ти впевнений, що це покращить її резюме?». Утім, тоді вона мусила вирушати за кордон на шестимісячну операцію, тож, насправді, мало чого могла сказати проти такого вибору, та й не мала причин не приймати його.

Майя поцілувала Лілі в маківку й пішла на роботу. Вона могла б узяти ще кілька днів відпустки й побути вдома з дочкою. Жінка не потребувала грошей, навіть зі шлюбним договором вона залишалася досить заможною вдовою, однак класичне материнство було не для неї. Майя вже намагалася поринути у весь цей «світ материнства»: ходила на зустрічі з такими ж матерями, де обговорювалися привчання до горщика, кращі дитсадки, рейтинг найбезпечніших ходунків і з непідробним захопленням потроху вихвалялися загальним розвитком їхніх дітей. Майя сиділа й посміхалася, проте у неї перед очима стояли криваві спогади про Ірак. Зазвичай вона згадувала Джейка Еванса, дев’ятнадцятирічного хлопця з Феєтвілля, штат Арканзас, якому відірвало всю нижню частину тіла, але він вижив якимось чином. І вона все намагалася прийняти той неосяжний факт, що ці мамські плітки за кавою існують на тій самій планеті, що й просякнуте кров’ю поле бою.

Іноді, коли вона спілкувалася з матерями, до неї поверталися не страшні картинки, а звук гелікоптерних моторів. Їй здавалось украй іронічним, що невідступний стиль батьківства, від якого неможливо було сховатися, жартома називають гелікоптерством.

Вони всі ні чорта не розуміють.

Прямуючи до машини власною під’їзною доріжкою, Майя оглянула територію, вишукуючи місця, де ворог міг сховатися чи засісти перед атакою. Причина цьому проста: від старих звичок відмовитися важко. Одного разу солдат — завжди солдат.

Жодних ознак ворога, уявного чи ні.

Майя знала, що від перебування там у неї, мов за підручником, розвинувся психічний розлад, але правда ще й утім, що звідти ніхто не повертався непошрамованим. Для неї цей розлад скидався більше на просвітлення. Тепер вона розуміла цей світ. А от інші — ні.

В армії Майя літала на бойових гелікоптерах, часто забезпечуючи наземним військам прикриття та евакуацію. Вона почала з гелікоптерів «UH-60 Black Hawk» у форті Кемпбелл, поки не налітала достатньо миль для вступу до престижного 160-го авіаційного полку сил спеціального призначення на Близькому Сході. Солдати зазвичай називали гелікоптери «пташками», і це було нормально, але мало що дратувало більше, ніж цивільні, які робили те ж саме. Вона планувала залишитися на службі, можливо, на все життя, а проте, коли на сайті «Дзвін Корі» з’явилося те відео, цей план підірвався, наче теж наступив на саморобний вибуховий пристрій, як і Джейк Еванс.

Сьогодні навчальні польоти мали проходити на «Cessna 172», чотиримісному літаку з одним двигуном, який випадково став найуспішнішим літальним апаратом в історії. Навчання тут полягало в тому, щоб учень налітав певну кількість годин. Тож робота Майї часто зводиться до наглядання за ним, а не до активного інструктажу.

Літати чи хоча б перебувати в кабіні, коли літак знаходиться в повітрі, — для Майї це було своєрідною медитацією. Вона відчувала, як розслабляються напружені м’язи її плечей. Ні, «Cessna 172» не давав обертів, чи, відверто кажучи, гострих відчуттів, як від польоту на «чорному яструбі» над Багдадом, чи захвату від того, що ти є однією з перших жінок за штурвалом озброєного вертольота «Boeing МН-6 Little Bird». Ніхто не хотів визнавати жахливе збудження, викликане боєм, той викид адреналіну, такий потужний, що можна порівняти з наркотиком. Недоречно було «насолоджуватися» боєм, відчувати це тремтіння, усвідомлювати, що ніщо інше в твоєму житті не дасть навіть приблизних відчуттів. Це жаска таємниця, яку не можна розкривати. Так, війна — це жахливо, і жодній людині не годиться в неї потрапляти, і Майя власне життя віддала б, аби бути впевненою, що бойовище ніколи близько не підступить до Лілі. Однак потаємна правда в тім, що частина тебе прагне небезпеки. Ти не хочеш цього. Тобі не подобається те, що це свідчить про тебе. Схвалення цього означає вроджену жорстокість, чи брак емпатії, чи подібний абсурд. Але страх викликає залежність. Удома ти живеш спокійним, мирним, повсякденним життям. Тоді їдеш туди — і животієш у смертельному страху, а потім повертаєшся і знову мусиш бути спокійним, мирним і повсякденним. З людьми це не працює.

Коли Майя була в повітрі з учнями, телефон залишала в шафці, бо не хотіла зайве відволікатися. У разі чогось невідкладного їй усе передавали по радіо. Але коли за обідом вона перевіряла повідомлення, то побачила дивний текст від племінника Деніела.

Майя набрала його номер. Деніел одразу ж відповів.

— Алло? — промовив.

— Що сталося?

Коли Майя поплескала тренера Алекси по плечу, здоровань розвернувся так швидко, що свисток, який висів у нього на шиї, мало не ляснув її по обличчю.

— Що? — закричав він.

Тренер (його звали Філ, а його дочка була неприємною хуліганкою на ім’я Патті) горлав, ходив туди-сюди й улаштовував істерики практично впродовж усієї гри. Майя знала інструкторів зі стройової підготовки, які вважали, що це занадто навіть для вже зміцнілих новобранців, не кажучи про дванадцятирічних дівчат.

— Я — Майя Стерн.

— О, я знаю, хто ви, але… — тренер Філ театрально махнув у напрямку поля. — Зараз я в розпалі гри. Це слід поважати, солдате.

Солдате?

— У мене маленьке питання.

— У мене зараз нема на це часу. Побачимося після гри. Глядачі мають бути з іншого боку поля.

— Правила ліги?

— Саме так.

Тренер Філ закінчив розмову, повернувшись до неї широкою спиною. Майя не зрушила з місця.

— Зараз другий тайм, — сказала Майя.

— Що?

— Правила ліги стверджують, що кожна дівчинка має провести на полі половину матчу, — сказала Майя. — Зараз другий тайм. Три дівчинки ще не виходили на поле. Навіть якщо ви випустите їх зараз і до кінця гри, половини матчу вже не вийде.

Шорти тренера Філа пасували йому двадцять-тридцять фунтів^[8] тому. Червона сорочка поло зі словом «Тренер», вишитим на грудях ліворуч, була достатньо вузькою — вона стиснула його тіло, наче плівка ковбасу. Чоловік скидався на одутлого колишнього спортсмена. Майя підозрювала, що саме так воно й було. Він був великим і виглядав загрозливо, його розміри, мабуть, лякали людей.

Стоячи до неї спиною, тренер Філ краєм рота промовив:

— Доводжу до вашого відома, що це півфінал чемпіонату ліги.

— Я знаю.

— Ми лише на один м’яч попереду.

— Я прочитала правила ліги, — сказала Майя. — Винятків з правила про половину гри я не бачила. У чвертьфіналі ви теж випускали не всіх гравців.

Він розвернувся до неї всім тілом. Поправив козирок бейсболки й утиснувся в особистий простір Майї. Вона не відступила. Сидячи з батьками впродовж першого тайму, вона спостерігала за постійними тирадами в бік і дівчат і рефері, двічі бачила, як він жбурляв свою дурну бейсболку на землю. Це виглядало як істерика дворічного малюка.

— Ми б не втрапили до півфіналу, — промовив тренер Філ так, наче плювався склом, — якби я в останній грі задіяв тих дівчат.

— Тобто ви програли б, якби грали за правилами?

Патті, дочка тренера, пирхнула.

— Тобто вони — відстій.

— Так, Патті, годі вже. Виходь замість Аманди.

Дівчина побігла підтюпцем до столу секретаря змагань.

— Ваша дочка, — сказала Майя.

— До чого тут вона?

— Вона чіпляється до інших дівчат.

Тренер гидливо скривився.

— Це ваша Еліс вам сказала?

— Алекса, — виправила Майя. — Не вона.

Їй сказав Деніел.

Філ схилився так близько, що на неї війнуло запахом салату з тунця.

— Слухайте, солдате…

— Солдате?

— Ви ж солдат, так? Чи колишній солдат? — він вишкірився. — Ходять чутки, що ви сама не проти порушити правила, хіба ж ні?

Її пальці напружувалися й розслаблялися, напружувалися й розслаблялися.

— Як колишній солдат, — вів він далі, — ви маєте це зрозуміти, бо все дуже просто.

— І як?

Тренер Філ підтягнув свої шорти.

— Це, — махнув він на футбольне поле, — моє поле бою. Я генерал, вони — мої солдати. Ви ж не посадите тупого піхотинця за штурвал F-16 чи якоїсь іншої машини, так?

Майя справді відчувала, як поволі закипає кров у венах.

— Давайте прояснимо, — сказала вона, примудряючись все-таки зберігати рівний тон. — Ви прирівнюєте футбольний матч до війн в Афганістані та Іраку?

— А ви не бачите нічого спільного?

Напруження, розслаблення, напруження, розслаблення, напруження, розслаблення. Дихай рівно.

— Це спорт, — мовив тренер Філ, знову вказавши на поле, — серйозний спорт, конкуренція, і — так, це дещо схоже на війну. Я не даю цим дівчаткам розніжуватися. Це вже не п’ятий клас із цукерками та веселками. Це вже шостий. Реальний світ. Ви мене розумієте?

— Правила ліги викладені на сайті…

Він схилився ще ближче, так, що козирок бейсболки торкнувся її голови.

— Мені начхати на те, що там у них на сайті. Маєте претензії — подайте офіційну скаргу футбольній раді.

— Де ви — президент.

Тренер Філ широко посміхнувся.

— Маю тренувати своїх дівчаток. Па-па.

Він тріпонув пальцями на прощання й повільно розвернувся назад до поля.

— Краще вам не повертатися до мене спиною, — сказала Майя.

— І що ви зробите?

Не варто було. Вона це знала. Треба було просто залишити все, як є. Не потрібно було ускладнювати ситуацію для Алекси.

Напружити, відпустити, напружити…

Проте, поки ці піднесені думки вирували в голові Майї, її руки думали інакше. Вона блискавично зігнулася, ухопила його за шорти і, відчайдушно сподіваючись, що він не з голозадих командос, стягнула їх аж до щиколоток.

За короткий відтинок часу сталося таке.

Натовп голосно задихнувся. Тренер, убраний у тісні білі плавки, так само блискавично нагнувся, щоб повернути шорти на місце, однак заточився й гепнувся на землю.

Натовп зареготав.

Майя чекала.

Тренер Філ швидко відновив рівновагу. Він вистрибом підхопився, натягнув шорти й посунув на неї. Його обличчя червоніло від люті та сорому, наче ліхтар у кварталі розпусти.

— Ти, стерво…

Майя внутрішньо зібралась, однак не поворухнулася.

Тренер Філ здійняв кулак.

— Давай, — сказала Майя, — дай мені привід вирубити тебе.

Тренер зупинився, подивився Майї у вічі, щось там побачив і опустив руку.

— Ти того не варта.

«Годі», — майнуло в голові Майї.

Вона вже майже шкодувала про свій вчинок, про те, що показала племінниці поганий приклад, відповіла насильством на насильство. З-поміж усіх людей саме їй не варто було цього робити. Проте, коли Майя глянула на Алексу, очікуючи побачити її наляканою чи приниженою, натомість вона помітила на обличчі дівчинки слабку посмішку. Це не був усміх розплати чи задоволення від приниження тренера. Це говорило про дещо інше.

«Тепер вона знає», — подумала жінка.

Сама Майя про це дізналась у війську, але, звісно ж, до реального життя воно також стосується. Брати по зброї мають знати, що ти їх прикриваєш. Це перше правило, перший урок, це стоїть найвище. Якщо ворог іде за тобою, то він іде і за мною теж.

Можливо, Майя надто гостро відреагувала, а може, й ні, але, в будь-якому разі, тепер Алекса знала: що б не сталось, її тітка буде поруч, буде її захищати.

Деніел підійшов до неї, коли почався безлад, дивлячись, чим може допомогти. Він теж кивнув Майї. Він теж усе зрозумів.

Їхня мати померла. Їхній батько — п’яниця.

Але їх прикривала Майя.

Майя помітила хвіст.

Вона везла Деніела з Алексою додому, попередньо оглянувши територію, звичний, природний жест — продивитись усе довкола, вишукуючи, що не на своєму місці. І тоді вона побачила в дзеркалі заднього огляду червоний «Buick Verano».

Поки що машина не видавалася підозрілою. Вона проїхала лише милю, проте бачила це авто, коли виїжджала з місця паркування біля футбольного поля. Може, це нічого не означає. Шейн говорив про шосте відчуття в солдатів, це коли ти якимось чином просто знаєш. Маячня. Майя купилася на забобон, аж поки вони не отримали жахливе підтвердження його неправдивості.

— Тітко Майє?

Це була Алекса.

— Що таке, люба?

— Дякую тобі, що прийшла на гру.

— Було цікаво. Ти чудово грала.

— Ні, Патті має рацію. Я — відстій.

Деніел засміявся. Алекса теж.

— Припини це. Ти ж любиш футбол, так?

— Так, але це мій останній рік.

— Чому?

— Я надто погано граю, щоби потрапити до команди наступного року.

Майя похитала головою.

— Справа не в цьому.

— А?

— У спорті головне — веселощі й фізичне навантаження.

— Ти в це віриш? — спитала Алекса.

— Вірю.

— Тітко Майє?

— Так, Деніел?

— У великоднього кролика ти теж віриш?

Деніел та Алекса знову засміялися. Майя похитала головою й усміхнулася. Подивилася в дзеркало заднього огляду.

Червоний «Buick Verano» досі їхав за ними.

Вона припустила, чи це часом не тренер Філ зі спробою другого раунду. Колір машини збігався, але ж ні, цей здоровань радше керував би розкішним спортивним авто в стилі «заздрощі до пеніса», або ж «Hummer», або щось подобне.

Коли вона під’їхала до будинку Клер (навіть після того, як минуло стільки часу від її вбивства, Майя сприймала його як дім своєї сестри), червоний «Buick» без жодної затримки проїхав повз них. То, може, це й не хвіст. Мабуть, просто ще одна родина з футбольного матчу живе неподалік. У цьому є певний сенс.

Майя пригадала, як Клер уперше показувала їм з Ейлін цей будинок. Зараз він мав схожий вигляд — трав’яні зарості, потріскана фарба, потріскані доріжки, зів’ялі квіти.

— То що скажеш про нього? — запитала її Клер тоді.

— Це смітник.

Сестра всміхнулася.

— Саме так, дякую. Ти ще побачиш.

Майя не мала креативності для таких речей. Не бачила потенціалу. А от Клер — навпаки. Вона це відчувала. Невдовзі під час наближення до цього будинку на думку спадали два слова — «радість» і «затишок». Зрештою місце прибрало рис дитячого малюнка олівцями, де завжди сяє сонце, а квіти вищі за двері.

Тепер усе це пішло в небуття.

Едді зустрів їх біля входу. Він теж став схожим на будинок: до смерті Клер — один, після неї — інший, сірий якийсь та вицвілий.

— Як матч? — спитав він дочку.

— Ми програли, — сказала Алекса.

— Мені дуже прикро.

Дівчинка поцілувала батька в щоку, і вони з Деніелом квапливо зайшли всередину. Едді виглядав насторожено, однак відступив убік і пропустив своячку. Він був у червоній фланелевій сорочці та джинсах, і на Майю знову пахнув різкий запах ополіскувача.

— Я міг би їх забрати, — проговорив він, наче захищаючись.

— Ні, — відповіла Майя. — Не міг би.

— Я не про це… Я випив уже після того, як дізнався, що ти заїдеш за ними.

Вона промовчала. Коробки і досі поскладані в кутку. Речі Клер. Едді дотепер не переніс їх у підвал чи гараж. Вони просто стояли у вітальні, наче скарб божевільного.

— Я серйозно, — сказав Едді. — Я не п’ю за кермом.

— Ти просто принц, Едді.

— Яка зверхність.

— Та не дуже.

— Майє?

— Що?

Його підборіддя та праву щоку й надалі вкривали пучки щетини, пропущені під час гоління. Клер помітила б їх, сказала б йому й переконалася б, що він не вийде з дому таким неохайним.

Голос прозвучав м’яко:

— Я не пив, коли вона була жива.

Майя не знала, що відповісти, тому промовчала.

— Тобто іноді міг трохи випити, але…

— Я знаю, що ти мав на увазі, — перебила його Майя. — Мені все одно краще вже піти. Подбай про них.

— Мені телефонували з міської футбольної асоціації.

— Зрозуміло.

— Схоже, ти сьогодні влаштувала їм сцену.

Майя знизала плечима.

— Я просто обговорила з тренером правила гри.

— Яке ти мала право?

— Твій син, Едді. Він подзвонив і попросив допомогти твоїй дочці.

— То ти думаєш, що допомогла їй?

Майя не відповіла.

— Думаєш, таке мудило, як Філ, про це забуде? Думаєш, не знайде способу помститись Алексі?

— Краще б йому цього не робити.

— А то що? — гаркнув Едді. — Ти знову з’ясуєш із ним стосунки?

— Так, Едді. Якщо виникне потреба. Я заступатимусь за неї доти, доки вона не зможе захиститися самостійно.

— Стягуючи з тренера штани?

— Роблячи все необхідне.

— Ти себе чуєш?

— Чітко та ясно. Я сказала, що заступатимусь за неї. Знаєш чому? Бо більше нема кому.

Едді відсахнувся, наче вона його вдарила.

— Забирайся з мого дому.

— Добре, — Майя попрямувала до дверей, зупинилася, розвернулася до нього. — Твій дім, до речі, схожий на вбиральню. Виправ це якось.

— Я сказав — забирайся. І, можливо, тобі не варто певний час сюди приходити.

Вона зупинилась.

— Перепрошую?

— Я не хочу, щоб ти вешталася біля моїх дітей.

— Твоїх?.. — Майя підійшла ближче до нього. — Не хочеш пояснити?

Лють, яка шаленіла в його очах, схоже, розвіялась. Едді ковтнув слину, відвів очі й проказав:

— Ти не розумієш.

— Чого не розумію?

— Саме ти воювала за нас, аби інших не спіткала така участь. Завдяки тобі ми почувались у безпеці, колись.

— Колись?

— Так.

— Я не розумію, — сказала вона.

Він нарешті зустрівся з нею поглядом.

— За тобою йде смерть, Майє.

Вона просто стояла там. Десь увімкнули телевізор. До них долинули приглушені оплески.

Едді роздивлявся свої пальці.

— Війна. Клер. Тепер Джо.

— Ти мене звинувачуєш?

Він відкрив рота, закрив його, спробував знову.

— Мабуть, не знаю, мабуть, смерть знайшла тебе в якійсь дірі в пустелі. А можливо, вона завжди була в тобі і ти якимось чином випустила її чи вона супроводжувала тебе додому.

— Це якась маячня, Едді.

— Може, і ні. Чорт, мені подобався Джо. Він був хорошою людиною. А тепер і його не стало, — Едді підвів до неї очі. — Я не хочу, щоб хтось із тих, кого я люблю, був наступним.

— Ти ж знаєш, я б нікому не дозволила нашкодити Деніелу чи Алексі.

— Гадаєш, ти настільки могутня, Майє?

Вона не відповіла.

— Ти б нікому не дозволила зашкодити Клер чи Джо. Що про це скажеш?

Напруження, розслаблення.

— Ти верзеш казна-що, Едді.

— Забирайся з мого дому. Забирайся й більше не приходь.