4

Майк розказав їм історію про птаха на старій ливарні, а також про те, як він заліз у трубу, аби від нього сховатися. Пізніше того ж дня троє Невдах (Бен, Річі та Білл) вирушили в напрямку Деррійської бібліотеки. Бен і Річі все виглядали Баверза та його команду, а Білл лише дивився собі під ноги та замислено супив брови. Майк закінчив свою оповідку та за годину пішов, пояснивши, що тато попросив його бути вдома о четвертій, щоб допомогти збирати горошок. Беверлі треба було йти по магазинах і готувати обід для батька. У Стена та Едді теж знайшлися свої справи. Але перш ніж розійтися, вони почали копати яму там, де, якщо вірити Бенові, невдовзі мала з’явитися їхня підземна хатка-клуб. Для Білла (як і для всіх інших) ця справа мала символічне значення. Вони розпочали. Тепер Невдахи діяли разом, як одна команда, і в чому б не полягало їхнє завдання, вони розпочали.

Бен запитав у Білла, чи він повірив історії Хенлона. Вони саме проходили повз Громадський осередок, і бібліотека стояла прямо перед ними — кам’яна продовгувата будівля, що ховалася в затишку столітніх в’язів, яких іще не дісталася голландська грибкова хвороба, але коли-небудь дерева від неї висохнуть і змарніють.

— Ага, — відповів Білл, — г-гадаю, що в-він сказав п-правду. Н-неймовірну, але правду. А ти як г-гадаєш, Р-Річі?

Річі кивнув.

— Ага. Не хочу в це вірити, але все одно вірю, сам розумієш. Пам’ятаєте, що він сказав про язик птаха?

Білл і Бен кивнули. На язику були оранжеві помпони.

— Ось у чому прикол, — сказав Річі. — Воно наче якийсь злодій з коміксів. Лекс Лютор, Джокер, чи хто там іще. Вони завжди мають якісь фірмові прикмети.

Білл задумливо мугикнув. Воно й справді було схоже на злодія з коміксів. Бо вони його таким побачили? Чи уявили? Так, можливо. Дитячі фантазії, не більше, проте саме цим воно й харчувалося — дитячими фантазіями.

Вони перейшли дорогу до бібліотеки.

— Я п-п-питав у С-с-стена, ч-чи він щ-щось чув про т-такого п-птаха, — сказав Білл. — Н-н-не о-обов’язково т-т-такого в-в-великого, п-просто…

— Справжнього? — здогадався Річі.

— Т-так. В-він с-сказав, що т-такий п-птах може ж-жити в П-південній Америці чи А-а-африці, але н-н-не т-тут.

— То він не повірив Майкові? — спитав Бен.

— П-п-повірив, — відповів Білл.

Він переповів їм те, що розказав йому Стен, коли Білл проводжав його до того місця, де Юріс полишив велосипед. Стенлі вважав, що ніхто не міг побачити цього птаха до того, як Майк поділився з ними своїм досвідом. Може, щось інше, але не такого птаха, бо він був особистим чудовиськом Майка Хенлона. Але тепер… ну, тепер цей птах належав усьому Клубу Невдах, чи не так? Тепер вони всі могли з ним зустрітися. Вірогідно, що образ все одно мав відрізнятися: Білл натрапить на ворону, Річі — на яструба, Беверлі — на беркута, але Стен гадав, що тепер Воно може бути птахом для них усіх. Білл відповів Стенові, що тоді вони всі могли побачити прокаженого, мумію та навіть мертвих хлопчиків.

— А це означає, що треба діяти чимшвидше, якщо ми взагалі збираємося якось діяти, — сказав Стен. — Воно знає…

— Щ-що? — різко перепитав Білл. — Усе, щ-що з-знаємо ми?

— Чуваче, якщо Воно знає все, то ми пропали, — відповів Стен. — Але можу закластися, Воно знає, що ми підозрюємо про його існування, і тепер Воно полюватиме на нас. Ти все ще розмірковуєш над тим, що ми обговорювали вчора?

— Так.

— Хотів би я піти з вами.

— Я п-піду з Б-беном та Р-р-річі. Бен дуже р-р-розумний, і Р-р-річі також, коли не в-вийобується.

Трійця зупинилася перед бібліотекою, і Річі поцікавився, що ж задумав Білл. Денбро розповів їм, повільно вимовляючи слова, щоби не сильно затинатися. Пару тижнів тому до нього прийшла одна неясна думка, і тільки після Майкової історії про птаха він зміг її сформулювати.

Що ви робите, коли хочете позбутися птаха?

Ну, стрельніть у нього з рушниці, і як не промажете, то напевне вб’єте.

Що ви робите, коли хочете позбутися чудовиська? Ну, у фільмах пропонується стріляти в нього срібними кулями, тож як не промажете, то напевне вб’єте.

Бен і Річі достатньо уважно вислухали його думку, а потім Річі запитав:

— А де ти дістанеш срібну кулю, Великий Білле? Замовиш по пошті?

— Дуже с-с-смішно. Самі з-з-зробимо.

— Як?

— Гадаю, для цього ми й прийшли до бібліотеки, — відповів Бен. Річі кивнув і поправив окуляри. Очі за скельцями уважно, замислено дивилися на друзів..-, але Білл був упевнений, що побачив у них недовіру. Він і сам мав сумніви. Принаймні, він не прочитав у погляді Річі насмішки, а це вже було добре.

— Ти думаєш узяти батьківський «вальтер»? — спитав Річі. — Того пістолета, що ми брали з собою на Нейболт-стрит?

— Так, — відповів Білл.

— Навіть якщо ми навчимося відливати кулі, де ми візьмемо срібло? — не вгавав Річі.

— Я про це подбаю, — тихо відповів Бен.

— Ну… тоді гаразд, — погодився Річі. — Нехай Скирт про це подбає. А потім що? Знову на Нейболт-стрит?

Білл кивнув:

— 3-з-знову на Н-н-нейболт-стрит. З-знесемо його й-йобану б-башку.

Трійко друзів ще трохи постояли, потім похмуро перезирнулися та зайшли в бібліотеку.