home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Моделі й міфи

У руках раціоналістичного Декарта емпіричні сприйняття (які в часи пізньої середньовічної схоластичної традиції вважалися синонімічними з поняттям розум) зазнали поразки, у боротьбі «за реальність» переміг розум. Декарт нібито розвиває притчу Платона про печеру, коли пише: «Усе, що бачимо, ми сприймаємо за підробку; ми не будемо вірити, що хоча б щось із цих предметів, які репрезентує наша зіпсута пам’ять, взагалі колись існувало. Адже я переконаний, що все, що бачу, — неправдиве; вірю, що ніколи не існувало нічого з того, що репрезентує зіпсута пам’ять; у мене взагалі немає ніяких відчуттів; тіло, форма, розпростертість, рух і місце — це химери. Що ж тоді буде правдивим? Очевидно, тільки те, що нічого не буває напевно»[651]. Трохи згодом битва раціоналістів з емпіриками відбулася ще раз і результати боїв були різними, історично останній нищівний удар в суперечці про недосконалість наших органів чуття наніс саме Декарт.

Джордж Берклі відгукується про це так: «Наш погляд зусебіч фіксує упередження та обман від наших органів чуття: а коли ми намагаємося виправити наше сприйняття розумом, то непомітно заходимо все далі в царину грубих парадоксів, незбігів і непослідовностей, яких стає чимраз більше й вони збільшуються, що далі ми заходимо в своїх роздумах. Аж доки нарешті, після довгих і марних блукань по колу, побачимо, що ми там, де й були, чи ще гірше, просто стаємо безнадійними скептиками»[652]. Галілей говорить ще прямолінійніше: «Наша [картезіанська] наука зґвалтувала наше сприйняття»[653].

На філософію Рене Декарта ми можемо дивитися як на найкращий приклад парадоксу несумісностей. Усупереч усім помилкам у своїй основі картезіанський науковий метод став основним modem operandi сучасної антропології. Схожих моментів ми дочекалися і в економіці. Системи, які містять внутрішні несумісності, частково розходяться з реальністю і часто відштовхуються від завідомо нереалістичних передумов, які в екстремальних формах призводять до абсурдних висновків, але все одно успішно застосовуються на практиці. Мабуть, системі вдається утримувати свою живучість аж ніяк не завдяки безпомилковості чи логічній сумісності, але завдяки тому, що не існує конкурентної системи (це питання детальніше розглядають Т.С. Кун, І. Лакатош, П. Фейєрабенд та, зрештою, К. Поппер)[654]. Тобто економічні моделі приймаються не відповідно до їхньої більшої чи меншої ймовірності бути коректними (хоча кореспондування з реальністю у кожному разі робить їх привабливішими), але радше відповідно до більшої чи меншої правдоподібності чи доцільності, переконливості чи відповідності нашій інтерналізованій вірі в упорядкування світу (тобто запозиченим парадигмам, упередженням). Тобто наукові й економічні моделі відіграють тут схожу роль, що й міфи, коли одна система замінює чи ламає іншу. Так сталося, що клин теологічного міфу вибили клином міфу наукового. Тож, читаючи Декарта, простежмо, як непомітно й обережно він замінює теологічний міф міфом науковим і як саме він це робить[655].


Людина як машина | Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи | Сумніви в сумніваннях