Книга: Тореадори з Васюківки



Тореадори з Васюківки

ЧАСТИНА ПЕРША

яку розсказує Павлуша Завгороднiй

Надзвичайнi пригоди Робiнзона Кукурузо та його вiрного друга i однокласника Павлушi Завгороднього в школi, дома та на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки

Тореадори з Васюківки

Всеволод Зіновійович Нестайко

30 січня 1930, Бердичів

Роздiл I

Метро пiд свинарником. Тореадори з Васюкiвки. Собакевич

Тореадори з Васюківки

— От знайдибiда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!

Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.

— Вилазь, убоїще, бо гiрше буде! Ти ж мене знаєш!

— Знаю, знаю, — ледь чутно зiтхає, мiй друг i нарештi наважується подати голос.

— Дiду! — жалiбно озивається вiн.

— Давай-давай!

— Дiду, — ще жалiбнiше повторює мiй друг, — ви одiйдiть за хату, ми вилiземо. Бо ж ви битиметесь.

— Вони ще менi умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!

— Та ми ж не хотiли. Ми ж хотiли метро. Таке, як у Києвi.

— Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що…

— Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо — нiчого й видно не буде. Одiйдiть, дiду.

Довго ще тривають переговори. Нарештi дiд востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув i почовгав за хату.

Ми вилазимо з бур'янiв.

Бiля свинарника нас зустрiчає гундосим рохканням п'ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географiчна карта.

У-у, скотиняка! Щоб ти…

Це через неї ми вскочили в халепу.

У нас була прекрасна, благородна iдея — провести пiд свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лiнiя метро у — Васюкiвцi! Станцiя «Клуня» — станцiя «Крива груша». Три копiйки в один кiнець. Родичi — безплатно. З учительки арифметики — п'ять копiйок.

Ми вже пiдкопалися майже до половини свинарника, i раптом — непередбачена катастрофа! — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зумiла, а от вилiзти-дзуськи! I зняла такий вереск, що причовгав дiд. Ну i…

Гiрко зiтхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодiйкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дiд, щоб нам'яти вуха. Хоч i обiцяв вiн, що не чiпатиме, поки не кiнчимо, але хто його зна… Ви б почули, як вiн лаявся, коли витягав льоху! Ох i лаявся! I де вiн отих слiв набрався?

Проте дiда не видно. I поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острiв — Ява. В Iндiйському океанi. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, — Великi Зондськi.

Ну, так Ява — це не острiв.

Ява — це мiй найкращий друзяка i напарник. Ява Рень.

Мабуть, вам дивно, що то за iм'я таке — Ява? То вiн сам себе так назвав, коли йому лише рокiв пiвтора було. Чи то воно, пискля мале, хотiло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Iван» у нього так прозвучало (бо насправдi його Iваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навiть мiлiцiонер товариш Валiгура, що живе у нашому селi, так його зве.

У них взагалi вся сiм'я iнтересна.

Батько на скрипцi грає. Корова — Контрибуцiя називається. А дiд (ви уже з ним знайомi) — мисливець завзятий, на полюваннi, коли стрiляє, лiве око онучею зав'язує. Бо в нього лiве око без правого не примружується. Як лiве примружить — праве саме заплющується. Але ж i б'є дiд Варава з тою онучею, ох же ж i б'є!

Городськi мисливцi, що «Волгами» з Києва приїжджають, тiльки ахають.

«Ви, дедушка, абсолютний чемпiон», — кажуть.

На честь старого Реня навiть польове озеро, що бiля нашого села, люди Реневим назвали.

Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводiв.

Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився i при всiх плескачiв їй надавав. Так вона, замiсть того щоб заплакати, раптом як закричить:

— Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очi подiти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тодi як дав дриза — тiльки п'ятами залопотiв.

Та то лише раз таке було. А взагалi характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мiльйон лише один буває.

Ява сам говорив:

— Ми, — говорив, — з тобою, Павлушо, хлопцi будь здоров. Точно-точно, без брехнi, ми таки хлопцi з фантазiєю. Скажи?

— З фантазiєю, — пiдтакував я.

— Ти чув, як дiд Салимон учора бiля сiльмагу казав: «Ондо, каже, Ява i Павлуша пiшли. От хлопцi! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi! Нема на них буцегарнi».

— Чув. Точно.

— Треба, щоб усi про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гримiла на всю Васюкiвку, як радiо на Перше травня.

— Треба, — погоджувавсь я.

I Ява весь час вигадував рiзнi штуки-викаблуки заради нашої слави.

Отож ми з ним пiймали в лiсi пугутькало i випустили в клубi пiд час лекцiї на тему «Виховання дiтей у сiм'ї». Лектор упав з трибуни i вилив собi на голову графин з водою.

А старi дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену над клубом, думаєте, хто повiсив? Ми, звичайно.

А то якось влiтку Ява сказав:

— Давай влаштуємо бiй бикiв.

— Га? — не вiдразу второпав я.

— Ти пам'ятаєш, ми в клубi закордонне кiно дивилися «Тореадор»?

— Ага… То й що?

— Пам'ятаєш, на аренi розлючений бик, а тут дядько у капелюсi, з гинджалом, перед ним танцює.

— Так-так-так…

— А потiм — рраз! Бик — беркиць! I оплески.

— Ага. Здорово… Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголiв'я?

— Тю, дурний! Убивати! Що це тобi — м'ясозаготiвля, чи що. Це ж видовище. На стадiонi. Вродi футбола. Головне тут — красиво вимахувати червоною плахтою i ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це найсмiливiшi герої i ловкачi. Головне тут — тренування i спритнiсть. Розумiєш? Уперше в iсторiї Васюкiвки — бiй бикiв. Тореадор Iван Рень i тореадор Павло Завгороднiй! Гостi з'їжджаються з усiєї України. Трансляцiя по радiо i по телевiзору. Навiть у Жмеринцi видно буде.

Я посмiхнувся. Це було здорово. По радiо, по телевiзору i взагалi…

Ми повмощувались зручнiше i почали обговорювати подробицi. Насамперед — бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була вiдхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навiть сам зоотехнiк Iван Свиридович боїться. Очi — наче тракторнi фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.

Цього лiта один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигонi голий-голiсiнький — загоряв. Голова пiд парасолькою, все iнше на сонцi. I раптом — Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить — не втече. А тут телеграфний стовп на дорозi. Як той дачник на стовп видряпався — досi невiдомо. Але факт — пiвдня загоряв на iзоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не пiд'їхав комбайнер Микола на комбайнi i не зняв його. Дачник штани надiв i одразу на станцiю: додому їхать.

Нi, хай з бугаєм Петькою вороги нашi б'ються.

Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже менi противний був цап Жора, бо з'їв мою сорочку, колися у калабанi купався.

Але Ява мене не пiдтримав.

— Нi, — сказав вiн, — Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплескiв не почуємо. I йдеться про бiй бикiв, а не цапiв. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось — велике i крутороге.

— Коров'яче? — кажу. — Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крiм Петьки, справжнiх бикiв у нас чортма, а корiв скiльки хочеш. I взагалi нiде не сказано, що обов'язково має бути бик.

Ява задумався:

— Хтозна, може й так.

— Тодi, — кажу, — кращої кандидатури, нiж ваша Контрибуцiя, i не придумаєш.

— А чому Контрибуцiя? Чому не ваша Манька?

— Бо в нашої Маньки теля i один рiг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас смiялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще нiколи в свiтi не було.

— Можна, звичайно, i Контрибуцiю. Але вона трохи психiчна.

— Що значить «психiчна»! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.

— Я — боюсь? От я зараз дам тобi у вухо, i ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!

— Я забираю, але ти все одно боїшся.

— Боюсь?

— Боїшся…

— Боюсь?

— Боїшся…

Я схопивс.я рукою за вухо i в свою чергу затопив Явi кулаком у живiт. Ми покотилися по травi й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозi поганого, ми, качаючись, пiдiбрали на свої штани i сорочки. Перший отямивсь я.

— Стривай, — кажу, — годi. А то замiсть бою бикiв у нас вийшов бiй дуракiв.

— Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцiю. Завтра поженемо пасти i спробуємо. А то твоя Манька i справдi для телевiзора не пiдходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.

Менi вже остогидло битися, i я удав, нiби не зрозумiв, як тяжко вiн образив нашу Маньку.

Наступного ранку ми зустрiлися на шляху, що вiв до вигону. Я гнав Маньку, Ява — Контрибуцiю. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, i не пiдозрювали, який це iсторичний день.

У Яви на головi був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину вiд однiєї дачницi, що вiдпочивала в нас позаторiк. Капелюшок був на Яву завеликий i насувався на очi. Щоб хоч що-небудь бачити i не впасти, Ява мусив весь час сiпати головою, поправляючи його. Здавалося, нiби вiн комусь кланяється.

У мене пiд пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стiльки, скiльки взагалi щось пам'ятаю. Вiн висiв над моїм лiжком. Килимок був червоний, i на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сидiли вкупочцi, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава i Рева, про яких менi мати колись розповiдала рiзнi «баналюки», аж поки я не засинав. Останнi два роки, позаяк я вже вирiс, килимок лежав у скринi, i тепер вiд Цюцi, Гави i Реви дуже тхнуло нафталiном.

Килимок i капелюшок — то був наш тореадорський реманент. По дорозi ми ще вирiзали з лiщини двi прекраснi шпаги. Ми були в повнiй бойовiй готовностi.

Ми йшли i спiвали арiю Хозе з опери Бiзе «Кармен», яку багато разiв чули по радiо.

Торе-гадор, сыеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор…

Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.

Ми спiвали i не знали, що нас жде.

Небо було синє-синє — справжнє iспанське небо.

Погода — саме пiдходяща для бою бикiв.

Ми погнали корiв аж на край вигону, туди, де ставок, — далi вiд людських очей.

— Оджени свою Маньку вбiк, щоб не заважала, — скадав Ява, — i давай починати.

Я не став сперечатись. Тим бiльше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою бикiв.

Ява поправив на головi капелюшка, пiдтягнув штани, взяв мого килимка i, витанцьовуючи, навшпиньках став пiд ходити до Контрибуцiї. Пiдiйшов до самiсiнької морди i почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться…

Ява замахав килимком ще дужче.

Контрибуцiя — анiчичирк!

Спокiйнiсiнько щипає собi траву.

Ява мазнув її килимком по нiздрях. Контрибуцiя тiльки одвернула морду.

Ява роздратовано верескнув i щосили хльоснув її килимком. Контрибуцiя, лiниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.

Ява знову забiг наперед i почав витанцьовувати…

Через пiвгодини вiн сказав:

— Вона до мене просто звикла, вона мене любить i тому не хоче… Ану давай ти!

Через годину, захекавшись, я сказав:

— Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тодi показав, що таке справжня тореадорська корова.

Ява знову змiнив мене. Вiн раз у раз мiняв тактику: то пiдходив до корови потихеньку i несподiвано бив килимком, то пiдскакував з розгону, то набiгав збоку. Контрибуцiя не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сiпався в руках — здавалось, що Цюця, Гава i Рева от-от загавкають. А Контрибуцiя — хоч би що, не звертала на нас анiякiсiнької уваги.

Один раз, коли Ява схопив Контрибуцiю за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима i сказала:

— Му-у!

У перекладi з коров'ячої це, мабуть, означало: «Iдiть, хлопцi, отсюдова. Не займайте мене».

Але ми вчасно не зрозумiли попередження.

Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобiй. Явi було соромно передi мною за свою Контрибуцiю — це я бачив.

Нарештi розлючений Ява крикнув:

— Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що — боїшся?.. Ну, то я сам!

Вiн розмахнувся i дзибнув Контрибуцiю ногою по губi. I раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небi.

I звiдтам, з неба, почув його вiдчайдушне верескливе:

— Вва-вай!

Вiн почав бiгти, по-моєму, ще в небi. Бо коли ноги його торкнулися землi, вiн уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетiли в ставок, здiймаючи цiлi гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на серединi. Те, куди ми влетiли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дiйсно тут був величенький ставок-копанка. Але вiн давно пересох, замулився i перетворився на звичайнiсiньку калабаню. У найглибшому мiсцi нам було по шию. Саме у цьому мiсцi ми зараз i стояли, вiдсапуючись.

Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь свої коров'ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.

Ми стояли i мовчали.

Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа до шиї була вода — брудна, каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi помиї. Довго ми тодi стояли з Явою в отих помиях. Пiвгодини, не менше. Аж поки Контрибуцiя не заспокоїлась i не вiдiйшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуцiя. Бо вона пiдкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. I коли ми нарештi вилiзли з калабанi, нещаснi й бруднi, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява пiсля того не тiльки нiколи її бiльше не вдарив, а завжди частував цукерками, якi давала йому мати.

I тепер, коли ми, скрушно зiтхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуцiя виглядав з корiвника i спiвчутливо дивиться на нас. I нам навiть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуцiє! Яке в тебе велике i нiжне сер. це! Ти єдина розумiєш i жалiєш нао. Спасибi тобi, корово!

— Ще не скiнчили, анциболотники? — так несподiвано гримнув ззаду дiд Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.

Спереду стiна свинарника, з бокiв густi бур'яни, ззаду дiд Варава. Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, — мов курчата перед шулiкою.

— Не бойсь, не трону!

Цi слова виструнчили нас, розiгнули нам ноги. I нiби велосипедним насосом хтось качнув — то ми зiтхнули. I тремтячi вуста нашi самi собою розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку. Але дiд на усмiшку нашу не вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава.

Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшнє листя. Губи тонкi i так стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi й нерухомi, як у пiвня. Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та це тiльки здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б здивувати дiда Вараву. Вiсiмдесят третiй йому пiшов.

— Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi.

Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: «Наплювать!», але кожному з нас при згадцi про екзамени тенькає в животi. Краще двадцять «метро» засипать, нiж один екзамен.

— Все, дiду, здається. Так, як i було. Правда ж? — несмiливо питає Ява, притоптуючи ногами свiжу землю.

Дiд криво дивиться на нашу роботу — видно, що вiн не дуже задоволений. Але каже:

— Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке — вуха пообриваю i свиням викину.

Тулячись спинами до самих бур'янiв, ми боком проходимо повз дiда i, як тiльки минаємо його, щодуху бiжимо.

I якраз вчасно: ще мить — i шкарубка дiдова рука з розмаху прилiпилася б до наших штанiв…

Я живу по сусiдству з Явою. I за якусь хвилину ми вже вiдсапуємось у нашому садку.

Ми сидимо у картоплi пiд вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спiткала нас з отим «метром». Але довго журитися ми не вмiємо.

— Слухай, — раптом каже Ява, — а давай зробимо… пiдводного човна.

— Давай, — не задумуючись, кажу я. I тiльки тодi питаю: — Аз чого?

— Iз старої плоскодонки. Отої, що бiля верби… напiвзатоплена.

— А як?

— Воду вичерпати, дiрки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.

— А двигун?

— На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохiдний. Аби пiдводний.

— А дихать?

— Через перископ.

— А на поверхню як випливати?

— Баласт викинем i випливемо.

— А як водою заллє i затопить?

— Ти що — плавати не вмiєш? От iще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!

— Сам ти дуля з маком! Який розумний!

— Та ну тебе, — сказав Ява уже примирливо. А я й зовсiм не вiдповiв нiчого — сьогоднi сваритися не хотiлось.

Ми проходили повз старий набокуватий колодязь iз журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати у колодязь: таке «го» виходить — аж у вухах лящить. Такого «го» нiде не почуєш, як у колодязi. Красота, а не «го».

От — i зараз…

— Го!…

— Го!

— Го!

Тiльки виляски пiшли — наче аж до центру землi.

I раптом у цi виляски вплелося жалiбне тонке скiмлiння. Я нашорошив вуха.

— Яво! — кажу. — Там хтось є.

— Бреши!

— Ану гокни й послухай.



Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули з глибини плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися.

— Якась свиня вкинула туди цуцика, — сказав Ява.

— Точно, — сказав я.

— Так що? — сказав Ява.

— Треба витягти, — сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь.

— Значить, так, — сказав Ява. — Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.

— За що! Хiба я тебе так вдержу?

— Ти й справдi слабак. Не вдержиш.

— То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.

— Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I … i в тебе була ангiна тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка… Ми, знаєш що, вiрьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. I ти тягтимеш. Дуже зручно.

— А де взять вiрьовку?

— А ондо припиначка.

— Так на нiй же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?

— Коза так погуляє, нiде не дiнеться.

— Ну що ж — давай!

— Мме-е-е! — радiсно проспiвала одв'язана коза i негайно побiгла в шкоду. Та нам нiколи було її виховувати.

Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечi журавля.

— Попускай! Попускай потроху! — скомандував Ява.

Операцiя почалася.

Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку, i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: «Стоп! Харош!»

Я кинувся до зрубу:

— Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?

— Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпiлого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!

Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками i почав тягти.

Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присiдаю. Всiма силами своїми, всiєю вагою тiла свого тягну за припиначку вниз. I раптом вiдчуваю, що ноги мої одриваються од землi. Ой лишенько! Це ж я зараз пiднiмуся i висiтиму над землею, як жаба на гачку, тiльки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!

— Яво! — кричу у вiдчаї. — Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злiтаю!

Зрозумiв, видно, Ява ситуацiю, послухав мене, бо п'яти мої знову торкнулися землi. А тут я ще й ногою загачився за корiнь, що якраз бiля мене з землi випружинився. Закректав я з усiх сил, — от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, — i з колодязя, мов бульба з носа, повiльно з'явилася Явина голова.

Перший на землю ступив «товариш Собакевич» — кудлате, капловухе руде цуценя, а тодi вже Ява.

Я одразу побачив, що цуценя — не з нашого кутка. У себе ми всiх собак до одного знали — вiд здоровеннецького дiда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, слiпих iще цуценят баби Меланчиної Жучки.

— От хотiв би я знати, хто його туди вкинув, — сердито проскрипiв Ява. — Ноги б повисмикував!

— Якийсь фашист хотiв позбутися, — сказав я. Цуценя, схиливши набiк голову, глянуло спершу на Яву, потiм, перехиливши на другий бiк, глянуло на мене i заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство вiдбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.

— Гайда на рiчку! — сказав Ява. — Треба помити Собакевича — бач який!

Те, що вiн Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, — не викликало вже нiякого сумнiву. Iм'я, жартома дане йому Явою у смердючiй темрявi колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.

Ми побiгли до рiчки.

Пiдводний човен з плоскодонки навiчно потонув у забуттi…

Роздiл II

«Вермахт!.. Двадцять залiзних!..»

— Рень i Завгороднiй! Вийдiть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисциплiни! Порушуєте менi навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! — Галина Сидорiвна вся аж кипiла (здавалося, що в неї навiть пара йде з рота).

Ми покiрно потелiжилися за дверi.

У коридорi Ява розстебнув сорочку, нахилився, i Собакевич вискочив з його пазухи на пiдлогу й заметляв хвостом, нiби нiчого не сталося.

— Теж iще! —докiрливо сказав йому Ява. — Не мiг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, Чого вискочив, як Пилип з конопель?

Собакевич винувато схилив голову набiк. Мабуть, вiн зрозумiв, що пiдвiв нас.

Галина Сидорiвна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. I за звичкою штовхнув Яву — пiдказуй, мовляв. I тут Собакевич, що сидiв у Яви за пазухою, вистромив через ростебнений комiр голову i на весь клас: «Гав!» У класi — регiт. I Галина Сидорiвна, звичайно, образилась — кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорiвна, i дуже любить нас виховувати.

— Нiчого, переживем, — сказав Ява. — Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.

Вже виходячи надвiр, я побачив на табуретцi бiля дверей шкiльний дзвоник. Баби Марусi, що керувала дзвоником, калатаючи ним з урокiв i на уроки, не було видно. Рiшення прийшло блискавично. Я злодiйкувато озирнувся — цуп! — i дзвоник уже в мене пiд сорочкою.

— Хай учаться, як такi розумнiї — пiдморгнув Явi. — Не треба їм перерви. Обiйдуться.

— Молодчинка! — похвалив мене Ява. I наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху — то радiсть теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.

Ми — хамiль-хамiль — i в кущi бузковi за школою. У самiсiньку гущину забрались, аж пiд стiну сарая. Темно тут, ватишно — надiйне мiсце.

— Хай тепер найдуть! Ото панiка буде! Не кiнчаться сьогоднi уроки. Аж до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесi дзвоник — основна пiч, — сказав я, виймаючи з-пiд сорочки шкiльне калатало.

— Це ти красиво придумав! Молодчинка! — мовив Ява i взяв у мене з рук дзвоника (я вiдчував, що йому було трохи прикро, що то не вiн придумав, — вiн звик усе сам придумувати).

— О! Знаєш що! — стрепенувся вiн раптом. — Ми його Собакевичу на шию привiсимо. Га?

— Здорово! — сказав я. Хоч i не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (вiн же мене хвалив!).

— У тебе нема якоїсь шворки абощо? — спитав Ява.

Кинувсь я по кишенях:

— Нема.

— От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок.

— Отаке… А штани?

— Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейцi, я б хiба…

Позаяк я був сьогоднi «молодчннка», вiдмовлятись просто не мав права. Зiтхнувши, я зняв паска, i Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.

— Здорово! От здорово ми придумали! — повторював вiн.

I раптом… Раптом за стiною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на свiтi. Сарай то був уже не шкiльний. Просто вiн задньою своєю стiною виходив у шкiльний сад, у тi заростi бузку. Сарай належав дядьковi Бурмилу, завзятому рибалцi, що жив одинаком i майже весь час пропадав у плавнях на риболовлi.

Ми аж влипли в стiну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило i Книш, колгоспний шофер, що жив по сусiдству з Явою.

Ось що ми почули (до нас долинали Тiльки уривки розмови):

БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так… Але…

КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде…

БУРМИЛО: Ги-ги!

КНИШ: …Вермахт щедрий…

БУРМИЛО: А що ж, конешно…

КНИШ: Має бути двадцять залiзних… Точно… А якiсть… Бронебiйна… Р-раз — i нету! Будьмо!

Чути дзенькiт склянок, — мабуть, Книш i Бурмило випивають.

КНИШ: Купимо в Києвi, що треба, i за дiло!

БУРМИЛО: Сам не можеш?

КНИШ: Якби я мав час,i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся.

Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова.

КНИШ (роздратовано): А… хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цiєю екскурсiєю шкiльною…

БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.

КНИШ: Тiльки ж — нiкому-нiкому! Жоднiй живiй душi. Бо — як довiдаються…

БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я — маленький! Це ж таке дiло…

КНИШ: Ну, до завтра!

I все. Запанувала тиша. Певно, Книш i Бурмило вийшли з сарая.

Ми перезирнулися.

Не знаю, якi були очi в мене. Але Явинi очi горiли i свiтилися, як у хорта. А що! Хотiв би я глянути на вашi очi, якби ви почули таку розмову.

— Га?! — роззявив рота я.

— Га?! — роззявив рота Ява.

Але нiчого бiльше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкiльного дзвоника. Ми так i застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємнично. розмовою, ми зовсiм не помiтили, що Собакевич кудись зник. I от… Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крiзь гущину i вистромили з кущiв голови.

Попiд вiкнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвiр'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класiв учнi. З вiкон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителi. На ганку з'явилася Галина Сидорiвна.

— Хулiганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! — загукала вона.

З-за рогу вибiгла баба Маруся. Вгледiвши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним — одбирати дзвоник. Собакевич — навтiки. I куди ж ви думаєте — до нас, у кущi.

Ми з Явою вмить розвернулись i так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я — на трьох, як собача з перебитою лапою, — менi ж доводилось однiєю рукою пiддержувати штани.

Ми притиснулися до стiни сарая — далi тiкати було нiкуди. Дзвоник все ближче, i от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Явi в щоку. Що ж, вiн був не винен — в кого ж йому шукати захисту, як не в нас — своїх друзiв i рятiвникiв.

За якусь мить кущi над нами розчахнулися, i ми побачили розчервонiлу бабу Марусю.

— Ага! — переможно вигукнула вона. — От хто це все влаштував!

З-за баби Марусиної голови з'явилась голова Галини Сидорiвни.

Крижаним металевим голосом Галина Сидорiвна говорить, мов сiкачем рубає:

— Так!.. Ясно!.. На екскурсiю до Києва завтра вони не їдуть!

Роздiл III

Пригоди в Києвi. Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина Паляничко

Бiля школи галас i метушня. У дворi стоїть вантажна автомашина, прикрашена квiтами та сосновими гiлками, наче весiльний поїзд. На машинi попiд кабiною вже сидять купкою найнетерплячiшi учнi. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останнi стiльцi. Школярi вистроїлися ланцюжком вiд ганку школи до машини i передають один одному стiльцi, якi виносить на ганок Галина Сидорiвна. Всi збудженi i веселi. Ще б пак — цiєї екскурсiї до Києва так довго чекали. Всi весь час смiються, навiть коли для цього нема причини. Всi, крiм нас: мене i Яви.

Ми стоїмо бiля ганку похнюпленi, набурмосенi. I як тiльки з дверей з'являється з новим стiльцем Галина Сидорiвна, ми вмить розтуляємо роти i починаємо:

— Ми ж не хотiли… Ми ненавмисне, — гундосить Ява.

— Ми бiльше не будемо… Чесне слово, — гундошу я.

Галина Сидорiвна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потiм нарештi каже:

— Було б навiть непедагогiчно, якби я вас узяла.

I ми вiдчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тiльки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.

— Педагогiчно! — вигукнув я. — Ми ж сказали, що бiльше не будемо.

— Ну да, педагогiчно! — пiдхоплює Ява, — Навiть Дуже педагогiчно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно!

Галина Сидорiвна враз насуплює брови i холодно говорить:

— Нi.

I ми розумiємо: тепер уже все. Передали кутi меду. Вчителi не люблять, щоб їх учили.

Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає бiля машини, час вiд часу луплячи чоботом по колесу (перевiряє шини). «Невже ми залишимось i так i не взнаємо, що робитимуть вони у Києвi?» — думаю я.

I в головi моїй знову лунають загадковi таємничi слова:

«Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв… Вермахт щедрий… Двадцять залiзних… Якiсть бронебiйна… Раз — i нету!.. Тiльки ж нiкому-нiкому».

Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» — i кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися пiд стiльцi, поки Галина Сидорiвна у примiщеннi.

Звичайно, всi бачать це i можуть виказати, але то вже на їхнiй совiстi.

Шургиць! Мов ящiрки, шмигонули ми пiд стiльцi аж до самiсiнької кабiни i причаїлися.

Через деякий час почули голос Галини Сидорiвни:

— Що, пiшли? Ну й добре, що самi нарештi зрозумiли. Це буде наука всiм, хто любить зривати уроки i порушувати дисциплiну. Ну, поїхали.

Учнi, що були ще не на машинi, з галасом почали всаджуватися. I незабаром мотор загурчав, машина рушила. Нiхто нас не виказав. Є все-таки у людей совiсть.

Якщо ви хочете вiдчути одразу все своє тiло, з нiг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстiй дорозi на вантажнiй машинi, лежачи у кузовi пiд стiльцями. Зрiвняти це не можна нi з чим. Таке вiдчуває хiба що отой «язичок» у шкiльному дзвониковi, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.

«Раз — i нєту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!» — билося в моїй головi в такт ударам.

Потилицею об стiлець — лобом об дно кузова…

Потилицею об стiлець — лобом об дно кузова…

«Раз — i нєту!..

Якiсть бронебiйна!..

Вермахт щедрий!..»

I все-таки чим бiльше нас молотило, чим бiльше швирголяло вгору-вниз та з боку в бiк, тим легше ставало у нас на душi — бо ж тим далi вiд'їздили ми вiд села. А значить, тим менше шансiв, що нас виявлять i зсадять з машини. Ми тiльки зцiплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, i весело загурчав мотор, набираючи швидкiсть, — ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кiлометри вiд села), I одразу, наче завелась од стартера, задзвенiла пiсня:

Знов зозулi чути голос в лiсi,

Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi,

А вiвчар жене отару плаєм,

Тьохнув пiсню соловей за гаєм.

Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанiєю на машинi i не спiвали? Так не буває. Коли вiд швидкостi вiтер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса i зустрiчнi машини мимо тiльки — гух! гух! гух! — пiсня сама виривається з грудей.

В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми уявляли собi, як вона стоїть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i диригує. I вiтер куйовдить її чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона бiлозубо смiється, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, «ну прямо красуня»…

Всюди буйно квiтне черемшина,

Мов до шлюбу вбралася калина…

Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорi!») затягли на все горло:

Вiвчаря в садочку,

В тихому куточку

Жде дiвчина, жде.

Ех, хороше! Як спiваєш у хорi, то здається, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить.

I раптом… Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина проїздила пiд вербою, що звiсила над шосе свої вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього… I ми продовжували тягнути, як два баранцi:

Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е…

I сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» — було для нас, як грiм з ясного неба.

Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.

— Ех ви! — презирливо сказала Галина Сидорiвна. — Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви «зайцями», обдуривши мене… Як… як шпигуни якiсь, фу!

Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi… Ех!

— Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, — сказав Бурмило.

«Подаруночок вiд нiмцiв… Якiсть бронебiйна!..» Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!

— Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi, — сказала Галина Сидорiвна. — Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд'їхали вже тридцять кiлометрiв i не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає i засуджує вас за негiдну поведiнку.

Ми звели очi — колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй.

Колектив хотiв спiвати.

Ми опустили голови i сказали:

— Ми бiльше не будемо…

Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову злетiла пiсня:

Йшла вона в садок повз осокори-и,

Задивилась на високi гори-и…

Ми з Явою намагалися перекричати всiх — так старалися.

Довго ми їхали — геть усi пiснi, якi знали, проспiвали по кiлька разiв. Тричi зупинялися їсти.

Аж от нарештi довжелезний мiст через широченний Днiпро. А по той бiк — високий берег, i дзвiниця виблискує золотою банею на горi, а поряд ще золотi банi купчаться — лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевiзiйна вишка, i громадяться, налiзаючи один на одного, будинки — великi, багатоповерховi… Київ! Приїхали.

Гарне мiсто Київ! Гарнiше вiд Пирятина, вiд Крижополя, вiд Жмеринки — вiд усiх мiст, якi я бачив.

Столиця!

— Значить, так, — говорить Галина Сидорiвна. — Машину ми залишаємо бiля Палацу пiонерiв i одразу на метро. •Згода?

— Гурря-а-а! — закричали всi. Цiлу останню чверть у нашому п'ятому «Б» тiльки й балачок було що про метро. Чомусь з усiх київських див нас найбiльше цiкавило метро.

А тепер усi враз збуджено загомонiли: «метро», «метра», «метром», «на метрi»…

Усi, крiм мене i Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києвi Книш i Бурмило. Заради цього ми ладнi були на будьякi жертви. Але… — невже ми не побачимо метро через них?



Та коли ми пiд'їхали до Палацу пiонерiв i злiзли з машини i Галина Сидорiвна засокорiла, гуртуючи нас навколо себе: «Дивiться, щоб нiхто не залишився, щоб нiхто не загубився!» — Книш, пiдiйшовши до неї, сказав:

— Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого…

Я пхнув Яву лiктем пiд бiк — порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. I от — метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!

Голубi поїзди мчать у тунелi швидше за вiтер. У пiдземних залах свiтлiше, нiж удень на вигонi. Кожна станцiя мов театр.

Та найголовнiше — ескалатори, отi чудеснi сходи. А втiм, хiба можна сказати — сходи? Звичайнi сходи стоять, i ти по них сунешся. А тут навпаки — ти стоїш, а сходи сунуться.

Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсiдали вiд захоплення. Оце да! Пiднiмаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз i жодною ногою навiть не дригнеш. Навiть можеш одну ногу догори задерти або сiсти можеш навiть — i все одно сунешся.

Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!

От якби завжди можна було стежити за рiзними пiдозрiлими шпигунами у метро на ескалаторi! Дуж-же зручно i приємно! Стоїш собi i тiльки — зирк! — нищечком скоса. I нiкуди вiн, голубчичок, не дiнеться вiд тебе, нiкуди вбiк не шугоне, бо внизу сидить така собi тьотя i дивиться i весь час говорить у радiо: «Граждане пасажири! Бiгти по ескалатору не дозволяється! Сiдати не дозволяється! Ставити речi не дозволяється!..»

Доїхали ми гарненько донизу, сiли у голубий поїзд. «Наступна станцiя — Хрещатик!» — буркотнув хтось по радiо. Дверi — клац.

Гур-гур — поїхали. Бачимо, Книш i Бурмило бiля дверей туляться. Ми й собi — до дверей, тiльки до iнших (для конспiрацiї). Не встигли опам'ятатися — стоп! Дверi розчинилися — станцiя «Хрещатик». Ми у дверi — шмиг) Дверi за нами — клац! I нашi всi тiльки мелькнули у вiкнi. Нiхто й помiтити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично — не то що в поїздi або на пароплавi.

I от ми уже назирцi, ховаючись мiж людей, за Книшем i Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бiк, пiрнули у пiдземний перехiд, вийшли з переходу i прямо у магазин «Динамо». Ми — за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелi, снiп iз бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.

Пiдiйшли Кпиш iз Бурмилом до прилавка. Тупцяються не рiшуче. Бурмило схилив голову i одним оком, як ворона в кiстку, зазирає на полицю.

— Давай, — пiдштовхує Книш лiктем Бурмила.

— Ти давай, — смикнув плечем Бурмило.

— Нi — ти! На тебе ж купляти, — наполягає Книш.

— От, їй-богу! Яка разниця i — знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тодi до продавщицi, тицьнувши пальцем на якусь полицю: — Дайте менi, пожалуста, оте-го.

— Що? — не зрозумiла продавщиця. Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки.

— Та оте-го… ну… з жаб'ячими ногами.

— А-а! Для пiдводного плавання, — усмiхнулася продавщиця.

Бурмило мотнув головою i скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).

Продавщиця взяла з полицi ласти i маску з трубкою, подала Бурмиловi.

У нас з Явою очi зробилися, як колеса. Ти диви!

Поки Бурмило примiряв маску, мацав ласти. Книш уже вибив у касi чек.

— Загорнiть!

I знов-таки, злодiйкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для пiдводного плавання, Книш i Бурмило вийшли з магазину.

Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу пiти за ними, а вирiшили трошки пересидiти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на снiп, тонка шпагатина, якою вiн був зв'язаний, враз лопнула i… Наче бомба розiрвалася в магазинi. Вудлища з трiском розлетiлися на всi боки. Крики, зойки, панiка. Ми кинулися геть.

— Держiть! Ловiть! Хулiгани! — залунало нам услiд. Добре, що на Хрещатику людей, як на стадiонi пiд час футболу. Ми — раз-раз! — мiж ними. Потiм мене Ява за рукав — сiп!

— Чш! Не бiжи! Вродi ми — це не ми!

Правильно. Коли за тобою женуться, бiгти — останнє дiло. Завжди треба спокiйно йти. Тодi тебе ще й питатимуть:

«Не бачив, тут такий не пробiгав»? I ти спокiйно можеш сказати: «Бачив. Отуди побiг».

Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро.

Ми чомусь були певнi, що Книш i Бурмило обов'язково пiшли на метро.

По ескалатору ми вже бiгли, незважаючи на заклики радiо-тьотi. Вискочили на станцiю: зирк-зирк!

— Оно! — вигукнув Ява. I справдi — у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилiв «спiнджак». Ми ледве встигли вскочити у сусiднi дверi того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вiльне мiсце i лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили її, розiрвали надвоє, сiли i, кожен прикриваючись газетою (нiби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але бiля дверей, де вiн стояв, людей було багато, i ми бачили тiльки його вельветове плече. «А де ж це Книш, що його не видно? — подумав я. — Невже роздiлилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фiльмах завжди так роблять».

Враз у вагонi стало бiло — поїзд вирвався з-пiд землi на поверхню. Станцiя «Днiпро».

Вискочили ми, прикриваючись газетами, слiдом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий «спiнджак» обернувся — нiякий то був не Бурмило, а якийсь.незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!

— Прогавили! — розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту бiля перил, не знаємо, що робити. Стрiлою шугонуло метро через рiчку ген аж до самiсiнького обрiю, де тоненькою смужкою лiс чорнiє. Мчать по красеню-мосту голубi експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси… А пiд мостом по Днiпру «Метеори», «Ракети» на пiдводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабiч мосту стоять здоровеннецькi фiгури — дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє, i тiтка — голубiв пiдкида. Пейзаж — прямо тобi з науково-фантастичного фiльму. Красота!

— Може, вони цей мiст хочуть у повiтря висадить, а ми… — сказав Ява.

— Ну да?! — недовiрливо вигукнув я.

— А що ж! Кiно «Акваланги на днi» пам'ятаєш?

Ще б пак! Кiлька днiв тому бачили. Отаке-о шпигунське кiно! Пiсля того менi всю нiч шпигуни в аквалангах пiд водою снилися. Мама казала, що я навiть булькав увi снi. I все-таки…

— Та нi, — сказав я, — навряд.

— А чого б вони акваланг купляли? Теж iще спортсмени найшлися!

Тут я нiчого не мiг сказати. Дiйсно, з тим аквалангом було пов'язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажiть, будь ласка, здався акваланг немолодим сiльським дядькам, якi навiть зарядки зроду не робили?

Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.

— I що ж ото воно за двадцять залiзних… про якi вони говорили? «Якiсть бронебiйна…» — задумливо мовив Ява. Я знизав плечима.

— Зброя?.. Вибухiвка?.. — примружився на мене Ява. — який же тут зв'язок — акваланг… двадцять залiзних?.. I раптом — наче блискавка спалахнула в головi:

— Стривай! — кажу, а в самого аж мороз поза шкiрою. — Тато колись читав у журналi. Розказував… Десь у Чехословаччинi в якомусь озерi, Чорному, чи що, шпигуни. пiрнали в аквалангах. Намагалися пiдняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залiзних ящикiв. То був архiв гестапо, який фашисти затопили, вiдступаючи. Дуже важливi документи…списки воєнних злочинцiв. I в Австрiї така ж сама петрушка була, теж в озерi, i теж шпигуни з аквалангами.

— Точно! Це воно! Ух ти-и! — загорiвся Ява. — Ну да ж, «двадцять залiзних», i «вермахт», i акваланг, i…

Вiн не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцiю, залунало:

— Учнi з села Васюкiвки, що приїхали на екскурсiю до Києва, Рень i Завгороднiй, вас чекають на виходi з станцiї «Днiпро»!

Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги пiдкосилися. Так це було несподiвано. Нам здалося, нiби всi отi сотнi людей, що на станцiї i внизу на набережнiй юрмляться, всi одразу на нас подивилися.

I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi нашi прiзвища назвали по радiо.

— Не бiйсь, — отямився нарештi Ява. — То, напевно, Галина Сидорiвна. Розшукує нас. Гайда!

Ми подрiботiли до виходу.

Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi наших — i духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу:

— Стоп! — руку пiдняв. — З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй? Вас менi й треба. Пiшли.

От тобi й «не бiйсь!» Попалися! За хулiганську нашу поведiнку у «Динамо», за отi вудлища проклятущi!

Прикипiли мої ноги до землi i якiсь ватянi зробилися — от-от на пiдлогу сяду.

— Ну пiшли, чого ж ви, — обернувся мiлiцiонер. — На руках менi вас нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив.

Вийшли ми з метро, дивимось — стоїть синя машина з червоною смугою на боцi, i на тiй смузi написано: «Мiлiцiя». I веде нас мiлiцiонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сiдайте», а сам — бiля шофера. Зняв трубку (радiотелефону) i говорить:

— Товаришу лейтенант! Доповiдає страшина Паляничко. Хлопцiв знайшов. Везу на оперативнiй машинi куди треба.

Ми так i обiмлiли. Ну все! «Куди треба». У тюрму, значить, везе. Пропали ми.

Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми бiльше не будемо, одпустiть», а ми — анi слова. Гордi ми!

Один до одного попритулялись, їдемо i крiзь загратоване вiконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами i святковими транспарантами. Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми… у тюрму їдемо. А справжнi шпигуни на свободi ходять. I так нам прикро стало — хоч плач.

— Ех ви! — не витримав Ява. — Не тих ви взяли, кого треба!

— Тобто? — обернувся старшина.

— От вам i «тобто»! — закопилив губу Ява. — Може, ми за справжнiми шпигунами стежили…

— Ну?! — лiва брова старшини вигнулася у знак запитання.

— От вам i «ну». Може, вони тiльки що акваланг купили… для пiдводного плавання…

— Ого!

— От вам i «ого»! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть.

— Ясно! «Акваланги на днi»? Бачив. А хто вони, шпигуни вашi? Звiдкiля взялися? З-за океану?

— З нашого села.

— Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища?

Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав цю розмову. Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову.

— Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га? — усмiхаючись, повторив старшина. — Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?

Раптом машина зупинилася.

— Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, — сказав старшина Паляничко.

Вилiзли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо — великий сiрий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києвi така тюрма?

Тiльки встигли ми про це подумати, як мiлiцiонер, i каже:

— Оце, хлопцi, Iсторичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходiмо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсiм загубилися.

«Так он воно що! — радiсно попiдстрибували нашi душi. — Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорiвни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловiк!»

— I не переживайте, хлопцi, — заспокоїв нас хороший чоловiк. — Я вашiй учительцi скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж дiло серйозне! Державне!

— Не тре…

— Не ка… — одночасно вигукнули ми. А що як… На все село засмiють. I нащо Ява сказав!

— Вiн… по… пожартував, — зиркнувши на Яву, поспiшно сказав я.

— Умгу! — похнюпившись, пiдтвердив Ява.

— Ми просто хотiли… хотiли… — я нiяк не мiг придумати, що ж ми хотiли.

— У Днiпрi скупатися, — пiдхопив Ява. — Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорiвна не дозволяє. А у нас же Днiпра нема. А Днiпро ж, знаєте…

— Знаю, — усмiхнувся старшина. — Ну, гаразд. Бачу, хлопцi ви ловкi, вигадливi… Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли.

Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що перед музеєм.На землi щось камiнням викладено — наче велетенськi «класи».

— Оце, — каже старшина, — найдревнiше в Києвi мiсце. Тут понад тисячу рокiв тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.

Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рiвненько обсаджена, i посерединi галявини — ми навiть очам не повiрили — здоровеннецька копиця сiна. У центрi Києва на найдревнiшому мiсцi — копиця сiна, як у лузi. От здорово! I така нам та копиця мила, наче привiт з рiдної Васюкiвки.

Дивимось, а за копицею, бiля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат.

— Що то? — осмiлiвши, спитав я.

— Це, брат, артилерiя, що була в нас на озброєннi у сорок третьому, коли ми Київ од фашистiв визволяли, — пояснив мiлiцiонер.

— А ви той… ви теж визволяли? — спитав i знiтився Ява, що так нескромно спитав.

— Визволяв, хлопцi. Що було, те було, — просто вiдповiв старшина. — Навiть поранило мене тут, у Києвi. В госпiталi тут лежав. Київ для мене кревне, рiдне мiсто.

Ми якось зовсiм по-новому глянули на нього. Он вiн, значить, який — старшина Паляничко. Хотiлося ще щось спитати, та старшина вiв уже нас у музей.

Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скiльки там кiмнат!

Перший поверх (стародавнi часи) нам не дуже сподобався. Там не було нiчого цiлого — все куски якiсь, уламки, череп'я бите. I найпочеснiше мiсце займає зотлiлий почорнiлий шмат довбанки. Теж iще цiннiсть! Я вам такого у нас на рiчцi скiльки хочете знайду.

Але другий поверх… Оце да! У нас аж очi розбiглися. Он вiз чумацький справжнiй. На таких возах нашi предки колись у Крим по сiль їздили. А он карета золота, у якiй митрополитiв київських возили. Нiчого собi карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнiсiнька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшинi Паляничку, вiн тiльки — рраз!.. Ми уявляємо собi нашого мiлiцiонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руцi. Нiчого. Пiдходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж i довга! А пiстоль який!

Третiй поверх. Велика Вiтчизняна вiйна. Визволення України вiд фашистських загарбникiв. Тут вiд кожного стенда вiє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї — повна скриня гiтлерiвських орденiв, хоч лопатою греби А он особистi речi славного розвiдника Кузнецова, що дiяв у тилу ворога i викрав нiмецького генерала. Ой, не поспiшайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрiбне таке потрiбне. Ми ж зараз так усе це розумiємо, як нiхто… Ми ж може, зараз найсправжнiсiнькi розвiдники (хоч би як ви товаришу Паляничко, смiялися!). I все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же рiзнi секретнi документи. Он… назустрiч нам поспiшає Галина Сидорiвна, а за нею всi нашi. Обличчя в Галини Сидорiвни аж пашить.

— Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де?

— Загубилися, — кається Ява.

— Заблудилися… — каюсь я.

— Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнiв на екскурсiї. I нiхто, крiм вас, не загубився, не заблудився… Мучителi! Мене паралiч розiб'є через вас!

Ми зiтхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорiвну розбивав через нас паралiч. Хай буде здорова.

— Не лайте їх, дуже прошу. Вони бiльше не будуть, — говорить старшина Паляничко, пiдкручує вус, i очi в нього затуманюються.

— Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi! Спасибi! — враз почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в неї теж затуманюються.

— Нема за що. Це наш обов'язок.

— Ну все-таки, все-таки… турбувалися, привозили… Спасибi велике! Не знаю, що б я робила.

Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усмiхнених очей з Галини Сидорiвни.

А Галина Сидорiвна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очi, то зиркне, то опустить очi. I говорить вона з мiлiцiонером якимсь надзвичайно мелодiйним м'яким голосом — зовсiм не таким, як з нами.

— Ви даремно так переживаєте, нерви собi псуєте. Хлопцi вони меткi, нiкуди не дiнуться, — говорить старшина i дивиться на Галину Сидорiвну по-орлиному.

— Ах, знаєте! З ними так важко, так важко… Я їх люблю, але… — наче горлиця, туркоче Галина Сидорiвна i гладить по головi спершу мене, тодi Яву.

Ява пiдморгує менi. Я тихенько хмикаю у вiдповiдь (я пiдморгувати не вмiю, в мене обидва ока клiпають, як у дiда Варави).

Молодець старшина! Спасибi! Геройська мiлiцiя в Києвi.

Потiм ми всi виходимо з музею i йдемо на Володимирську гiрку. I старшина Паляничко разом з нами.

Потiм ми йдемо у Палац пiонерiв. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) I старшина Паляничко разом з нами.

Потiм ми сiдаємо на машину (Книш i Бурмило вже давно тут i поводяться дуже спокiйно — мов звичайнiсiнькi собi люди) i рушаємо в путь.

А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка i стоїть так, оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорiвна довго махає йому хусточкою, навiть тодi, коли його вже не видно.

I знову сама собою завелася пiсня:

Ось i вечiр, вiвцi бiля броду

З Черемошу п'ють холодну воду.

У садочку вiвчаря стрiчає

Дiвчинонька, що ного кохає.

Ми з Явою лукаво перезираємось i тягнемо на все горло:

У садочку старшину стрiчав

Дiвчинонька, що його кохає.

I так нам весело, що ми аж лягаємо.

Але Галина Сидорiвна нiчого не чує i не бачить — спiває, заливається…

Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!

РОЗДIЛ IV

Тренування на плесi. А чи не шукають вони Папушину рушницю?

…Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах у нього ласти. У ротi трубка акваланга, до лиця вiн припасовує маску. Пирхає, як кiт, — носяра заважає. Крiзь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках, — звiряється з iнструкцiєю. Поруч — одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води, чiпляючись за землю ластами i спотикаючись. Геп! — упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається.

Зайшов у воду. Пiрнає. Над водою якусь мить дригаються худорлявi волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема Бурмила, тiльки жмурки по водi пiшли.

Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три… Аж ось з'явилися на водi бульбашки, бульбашки, бульбашки… Рраз! — i вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зриває Бурмило маску, трубку. Одпирхується, одпльовується. Важко дихаючи, вилазить з води.

— Ху… Ху… Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна менi ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде.

— Авжеж, авжеж… Потренуйся. Аякже! — заспокоює його Книш. — Але ти здорово. Дiло пiде! Якби я так мiг…

— Да, нелегка, виявляється, це штука. Воляче здоров'я треба, — набиває собi цiну Бурмило.

— Зате потiм… Потiм ти менi чоботи цiлуватимеш. Життя як у раю буде, — Книш клацає пальцем по шиї i гигикає. Бурмило теж гигикає у вiдповiдь.

I не знають нi Книш, нi Бурмило, що ми в Явою всевсе це бачимо й чуємо. Ми причаїлися в очеретi по той бiк плеса i спостерiгаємо. По черзi ми передаємо один одному старий польовий бiнокль мого тата. Хоч бiнокль i слiпий на одне око, а у другому скельця подряпанi й бiльмуватi вiд часу (татовi iще у вiйну, як вiн був пацаном, подарував його офiцер-фронтовик), але все-таки це бiнокль, шестикратний, i у шiсть разiв наближає об'єкт спостереження.

Нам пощастило: на другий же день пiсля приїзду з Києва ми «взяли слiд» — вистежили, як Бурмило i Книш подалися у плавнi, i собi нищечком за ними на плоскодонцi.

I от спостерiгаємо.

— Слухай, — шепоче Ява. — А може, вони по оту рушницю стендову пiрнають, що тодi Папуша втопив?

Я непевно здвигую плечима, не вiдриваючи бiнокля вiд очей (зараз моя черга). I згадую про ту стендову мисливську рушницю.

Правду кажуть — мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавнi у нас знаменитi. Починаючи вiд нашого села, на багато-багато кiлометрiв тягнуться вони на пiвдень. Як заїдеш, куди оком не кинь — всюди плавнi вiд обрiю до обрiю. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острiвцями, що поросли осокором i вербами. Але в основному плавнi — це очерети, очерети височеннi, триметровi, непролазнi очерети. В тих очеретах люди прорiзали так званi «стружки» — вузькi звивистi коридори чистоводу, по яких можна проїхати човном. Заблудитися в тих стружках — раз плюнути.

Недарма пiд час вiйни плавнi нашi були партизанським краєм. Сотнi партизанiв переховувалися тут, i нiмцi нiчого не могли з ними зробити.

А дичини в плавнях — як комашнi, аж темно. I крижнi, i чирята, i лиски, i бекаси, i дикi гуси… Чого тiльки нема.

Уявляю, скiльки мисливцiв понаїде цього лiта у серпнi на вiдкриття полювання «по перу». I тi, звичайно, приїдуть, київськi, що завжди приїздять.

Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну «Волгу» має. I лисичкуватий, як зве його дiд Варава, Гонобобель — гостроносенький, дрiбнозубий, з великими вухами, в окулярах — справдi схожий, чомусь на лисичку. I опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. I огрядний лисий Бубченко.

Всi вони кандидати у якiсь науки. Що таке «кандидат», ми добре знаємо. Явина мати була кандидатом у депутати районної Ради. Її бiографiя з фотографiєю висiла на стiнi нашої школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, i Явина мати стала депутатом. А цi третiй рiк приїздять, i все iще кандидати.

— Щось довго їх не вибирають, — казав Ява. — Мабуть, не дуже вдатнi до наук. Як ми з тобою.

— Мабуть, — погоджувавсь я. От i на цей раз, певне, приїдуть київськi кандидати. I, звичайно, знову зупиняться вони у дiда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. I звечора за давньою мисливською традицiєю питимуть горiлку, i розповiдатимуть рiзнi мисливськi iсторiї, i спiватимуть пiсень, i кепкуватимуть один з одного. А вдосвiта дiд розбудить їх, i вони посхоплюються — заспанi й наче хворi. Поквапом збираючи свiй мисливський реманент, будуть кривитися вiд головного болю, труситися вiд ранкової прохолоди i стогнати. А Бубченко взагалi не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, вiн хрипло буркотiтиме з-пiд нього сонним голосом:

— Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли повкладатися — й уже… Адiоти… Хр-р-у, — i одразу перейде на хропака.

Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, говоритиме: «Iдiть, я вас дожену», — нарештi лайнеться негарним словом i встане. I вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки й робить, що стоїть i жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по водi: з лiвого борту гребонуть — човен праворуч пливе, з правого гребонуть — лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка — як по струнцi йде. Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'їна, летить по водi, як птиця, як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда, мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по дротинi йдеш, — весь час балансу' вати треба.

Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас понаїхало безлiч. Човни одразу всi порозбирали. А київськi запiзнилися — аж уночi приїхали. Не дiсталося їм човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить?

— Удвох на цiй довбанцi їхать годi й думати — потоне, — сказав дiд. — А то можна було б порозвозить на мiсця.

— Так по одному можна переїхать, — каже Гонобобель.

— Абсолютно правильно, — спокiйно зауважив дiд. — А звiдти хто човна буде переганяти?

— М-да, — глибокодумно промимрив Гонобобель.

— А якщо пацанiв використати? — сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).

— Ще потопите менi пацанiв, — буркнув дiд.

— Та нi! Чого там! — вихопилося в мене. — Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!

— Ну що ж, спробуйте, — погодився дiд. — Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.

Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од'їхати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.

— Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бiсi — лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака.

Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):

— От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке…

I полiз у довбанку.

— Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, — радив дiд.

Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.

— Це ще сiдало так застудиш, — сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.

«Добре сидить, доїдемо», — подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, — ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк.

— Дядьку! — кричу. — Пильнуйте, перекидаємось!

Вiн тiльки рукою по водi — плюсь, плюсь, плюсь…

Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, — це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова — обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.

— Ружйо! — булькнув вiн i знову зник пiд водою — як поплавець, коли клюне риба.

Тодi знову вигулькнув, знову:

— Ружйо!

I знову пiд воду.

— Що там у вас? — весело загукали з берега.

— Дядько рушницю, кажеться, втопили! — загукав я у вiдповiдь.

Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:

— Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!

Ледве ми з ним до берега добрались — я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн… Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне'

— О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!

На березi дiд почав заспокоювати:

— Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.

Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали — нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?

Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього — наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив:

— А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не — крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi.

Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником — «головним лоцманом», як його тодi називали I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш.

Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою «дорогу утопленицю» (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли «мазав» — кидав на землю свою теперiшню «тулку» i трохи не топтав її ногами, вигукуючи:

— Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня!

Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по неї варто було.

— Ну, а що ж тодi значить отой «вермахт», «подаруночок вiд нiмцiв»? — сказав я. — I отi «двадцять залiзних» i все iнше?

До звичайної, хай навiть стендової рушницi всi отi таємничi шпигунськi слова нiяк не тулилися.

— Нi, вони не по рушницю, — впевнено сказав Ява. — Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться…

Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто «пуделяв» вiн з своєї нової «тулки»).

Варiант з рушницею одпадав.

Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши над водою ногами в ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав у ротi, мов з фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка:

— А хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба!

— Ну, ша ша-ша! Як мальчик! — скривився Книш.

— Це маска чортова мене пiдводить, — Бурмило рвонув з лиця маску — Я думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а воно — вода одразу захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема.

— Значить, треба пiдстрахувать. Пiдстрахувать треба. Прив'яжемо до твоєї ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму — для страховки. В случаї чого, я раз — i витягну. Але то вже iншим разом. На сьогоднi досить, — Книш глянув на годинник. — А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав — спецзавдання.

Ми перезирнулися.

«Аеродром», «спецзавдання»… Це щось таке… Одним словом, кров з носа — ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi.

— Гайда! — шепоче Ява i хапається за весло. Я теж.

Нiколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було ранiше за Книша дiстатися берега

РОЗДIЛ V

Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович

I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiгаємо на колгоспне подвiр'я, де стоїть грузовик Книша, i одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бiгти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомiтно, нищечком забратися в кузов грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвiр'ям. Назустрiч нам бiлозубе усмiхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко.

— Здоров, пацани! Що — гайку якусь вкрасти треба?

— Та нi, просто так… гуляємо… — байдужiсiнько чвиркнув крiзь зуби Ява.

— Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, — смiється Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi.

Ми озираємося. Здається, нiхто не дивиться.

— На абордаж! — командує Ява.

Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я.

Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..

А хай ти сказишся! Зачепився. I — як штани на парканi, на два боки звiсився. Нi туди нi сюди.

Ява хапає мене за комiр — сiп! Др-р-р-ррррр… Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип — отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився, тiло моє грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од матерi! Що ж, доведеться терпiть: за шпигунами ганяти — не в карти грати.

Тiльки б Книш у кузов не зазирнув… Бо повикидає за шкiрки, як цуценят, то такийi Скiльки не проси: «Дядьку, покатайте», — нiколи не вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим — порожнiй-порожнiсiнький кузов.

Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор — здригнулася й рушила машина.

Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкидає нас на вибоях — добре, що хоч стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо — до аеродрому кiлометрiв з десять, не бiльше.

Ми лише по кiлька синцiв та по двi-три гулi понабивали, як уже й приїхали.

Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько i повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацiї. З грузовика стрiчковим транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива.

Книш пiдiйшов до льотчикiв, що курять бiля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, — в небо. I, наче тiльки й чекав нашого приїзду, з'являється в небi лiтак. Уже чути гуркiт мотора.

— Заходить на посадку, — авторитетно шепоче Ява.

I ось уже, пiдстрибуючи, iде лiтак, що сiв на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.

Книш одразу побiг до лiтака.

Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В руках у нього — довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в нiй вибухiвка.

— Що це? Що вiн передав? — стурбовано питаю я.

— Щось пiдозрiле, — каже Ява, — Може… Може, атомна бомба… з Америки…

— Замале для бомби, — намагаюся заспокоїти себе я.

— Дуже ти тямиш, — хмикає Ява. — А якщо на транзисторах… спецiально для шпигунiв.

Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми їдемо Нi мабуть, «їдемо» не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так їхав. Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла… труна. Це — як усiм селом ховали героя громадянської вiйни дiда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi вибухне? I поховать нiчого буде — бо вiд нас навiть попелу не зостанеться. Атомна бомба — це ж…

— Яво, — шепочу я, — а давай з-злiземо…

— Чого? — питає вiн, але по очах бачу, що вiн не проти того, щоб злiзти.

— Як так їхать, то лучче йти! На такiй швидкостi вiн од нас все одно не втече. Та й ноги розiм'яти хочеться.

Ми перелазимо через заднiй борт i стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на землю.

Ява враз присiдає i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу i кривиться:

— Ч-чорт… пiдвернув…

Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже вiд'їхала метрiв на сто. Тепер можна за нею. В разi чого, хоч у рiвчак попадаємо — все-таки захист…

— Iти можеш? — для годиться питаю я.

— Спробую, — ховає очi Ява.

Якийсь час вiн кульгає, та потiм забуває i перестає кульгати.

Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати — так повiльно вона сунеться.

Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиняється бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею.

Ми схвильовано перезираємося.

О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.

Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?!

О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на мiльйон трапляється один, та й то не на кожний мiльйон.

Вiн — наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно — винахiдник. I не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, «унiверсальний винахiдник-iзобретатель». Я не знаю, чого вiн не вмiє або не може. Вiн i механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах, напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв тощо), i по гiдросистемах — просто не злiчити…

Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старої виварки); i пневматичну садову драбину (натиснув кнопку — пуфф! — i лiзь собi на найвищу грушу); i гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрiв…

Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу «дать рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну станцiю»…

Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього!

Одчиняєш хвiртку — i одразу з-за куща вискакує на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiмає, а в другiй тримає дощечку з написом: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!»

Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч — дивiгься! — кущ якоїсь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то — огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однiєю морквиною бегемота вбить можна!

Лiворуч — колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете?

Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристроїв не злiчити.

Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого.

Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться — волосся свiтле, брови свiтлi, вiї свiтлi, — не зрозумiєш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi.

Вiн не з наших країв, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. «Руський человек», як каже дiд Салимон. Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя.

Був вiн добряга, якого свiт не бачив.

Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось «юним читачем» бiблiотечну книгу.

— Ех — казав вiн, — i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю'

Але нiхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по «западному полушарiю».

Дiтей вiн любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали — нi дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, — просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович через день їздив туди. I сьогоднi якраз поїхав — ми точно знали.

А в цей час Книш…

Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, — обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув її ногою. Рраз! — фанерний чоловiчок з-за кущiв: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!» Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав своєї хати), i Книш зник усерединi.

— Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, — метнув на мене Ява гострий погляд.

— Нащо?!

— Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, — Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк — за океан.

I враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiстає з шухляди пачки грошей i кидає на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказує i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей.

…Вибухає, летить у повiтря хатинка Фарадейовича… I тут — шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах — ми з Явою. Раз у раз Книш обертається i стрiляє в нас з пiстолета. Свистять кулi, шалено ревуть мотори… Мужнi нашi обличчя сповненi героїзму i вiдваги.

Потiм — хоп! — моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i зникають… I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей, трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi «За отвагу». Внизу — море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з написами: «Слава героям!», «Хай живуть Ява i Павлуша!», «Назвемо Київське метро iменами героїв!», «Перейменуємо Поштову площу на площу iменi Яви i Павлушi!» Оркестр грає туш… I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че — щип! «Ти що?..» Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать на губах туш: «Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!» — i не помiтив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.

I наскiльки повiльно пiд'їхав грузовик, настiльки швидко вiн вiд'їздить.

Ми перезираємося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хукає i каже.

— Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу:

— Риск! Може й зiрватися.

— Може, — говорить Ява i знову хукає.

Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках — i менi щипле в носi, як вiд цибулi.

— Але не можемо ж ми допустить… — каже Ява — Iсторiя нам не пробачить.

Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.

— Ну, тодi на всяк випадок — прощай! — зiтхаю я.

— Прощай! — зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi щипле в носi дедалi бiльше.

Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi!

Таємнича довгаста коробка стоїть на столi.

Ява бере її.

Одкриває…

В коробцi… синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.

Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще…

— Обережно … Обережно … Обере… — завмираю я, вiдступаючи.

Ба-ббах-х!

Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало.

Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?

Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?

Я розплющую одне око, потiм друге.

Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.

Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється…

Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою.

От тобi й «ба-бах!» — Яво! — гукаю я. — Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється.

— Пильнуй термоса!

Але вже пiзно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм…

Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю?

Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.

Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла… За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.

Роздiл VI

Виявляється, то глобулус! Космiчнi мрiї Фарадейовича. «Життя — заплутана i складна штука!»

— «Атомна бомба»! «На транзисторах»! Барахольщик! — пхикаю я.

— Мовчи! «Давай злiземо!» «Ноги розiм'яти!» Герой! — пхикає Ява.

Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з тiєю «бомбою»! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.

Фарадейович приїхав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за «велику послугу». Виявляється, «спецзавдання» давав вiн, i Книш на його прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос.

Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу.

Ми прибiгли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм термосом у руках. Його одразу оточили юннати.

— Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! — заканючили нетерплячi дiвчата.

— Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзнаєтесь, на Високому островi.

I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.

Ми, звичайно, и собi пристроїлись до гурту.

Але тут двометровий здоровило — дев'ятикласник Гришка Бардадим — спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки:

— Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш!

I мазнув своїми граблями мене й Яву по потилицi.

У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобi дамо!

I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подумаєш, мудрецi! Теж двiйки одержують.

А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо.

Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед очеретiв, якi рiдко хто в селi знав.

Високий острiв — один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому, що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова є навiть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях.

Ми сховали свого човна в очеретi, а самi причаїлися в кущах неподалiк вiд озерця — не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.

По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила — то була його мисливська база, або, як вiн казав, «президенцiя». Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або… Та ми про це вже майже не думаємо (пiсля «атомної бомби на транзисторах» якось не думається).

З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього галушка в ротi) Бардадимiв басок.

Троє човнiв причалює до острова.

Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом оточують його.

Фарадейович урочисто пiдносить термос i починає (голос його тремтить i уривається вiд хвилювання — вiн завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє вiдкриття):

— Так-от… дорогi товаришi-громадяни, оце-о… тут… усерединi… прилетiло до нас… знаєте звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да… сотнi й сотнi, як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди мiлiардiв кiлометрiв… Знаєте, що тут? Тут… тут… товаришi-громадяни… майбутня їжа астронавтiв… зоряних небожителiв майбутнiх… От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть — хлорелу… Га? Так-от… у цьому термосi — новий вид такої водоростi. Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела… Мiй сахалiнський друг вивiв у лабораторiї… I прислав, щоб ми… це саме… продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости. Розумiєте, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших гаврикiв.

Ми з Явою слухали не дихаючи.

— Чуєш, їжа астрономiв, а ми… — шепочу я пересохлими губами.

— Астронавтiв, дурило! Астрономи — це тi, що у трубу дивляться. Тi сало їдять i вареники, як ми з тобою.

— Сам дурило! Знаю! То я так… Який розумний! — шепочу я. I уявляється менi:

…Велетенська ракета на стартi… астронавти, що заходять у ракету, люди бiля пiднiжжя ракети. Враз вони розступаються, пропускаючи автовiзок, на якому штабелi картонних коробок. На коробках великими лiтерами написано: «Глобулус „Привiт з Васюкiвки“. „Глобулус «Особо-Васюкiвський…“»

…А тодi — Марс… У прозорому шоломi, в скафандрi стоїть астронавт на тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi на здоровеннецьких пуголовкiв, i пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсiяни пробують, цмокають вiд задоволення i показують великий палець — во!

Тiльки… чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бiднi астронавти, як ми з Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не долетять до Марса…

— Глобулус — одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, — захоплено говорить Фарадейович, — i неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите.

«Ой здається, i озброєним теж…» — тремтить моє серце.

— Сьогоднi ми його, так би мовити, посiємо, потiм почнемо пiдгодовувати… вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите…

«Побачите-побачите… якщо буде, що сiяти… О лишенько, нащо ми полiзли, нащо ми чiпали той термос?»

Зараз Фарадейович одкрутить кришку i… I буде страшний «пшик», як каже дiд Салимон. Бардадим перший захихикає — я його знаю.

I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми («гангстери'») нiмiємо вiд захоплення i стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати «Кого ти найдужче любиш?» — стоїть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато «Ану скидай штани, лобуряко!», а мама: «От пожди-пожди, я тобi вуха пообриваю!»). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими бардадимськими старшокласниками, якi нас («А киш, малявки!») на гарматний пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше…

Фарадейович одгвинчує кришку i урочисто говорить:

— Увага, товаришi-громадяни, ви-ли…

Ми з Явою блискавично перезирнулися.

— Гой!

— Вой!

Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.

— Стiйте! Не лийте!

Ви пам'ятаєте, у спектаклi «Ревiзор» Гоголя є наприкiнцi нiма сцена, коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.

— Що? — здивовано запитав вiн.

— Ми… — сказав Ява i глянув на мене.

— Ми… — сказав я i глянув на Бардадима.

— Ми… — повторив Ява i теж глянув на Бардадима. — Ми… тiльки вам можемо… по секрету…

Фарадейович усмiхнувся.

— По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.

Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо.

I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Пiд кiнець Ява сказав:

— А тепер скажiть усiм… Хай нам надають… по западному полушарiю… Ми згоднi.

Фарадейович якось дивно скривився i протягнув:

— Он воно що… Гаразд…

Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.

— Так-от, товаришi-громадяни, — сказав Фарадейович. — Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi…

Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув:

— Гадаю, того, що лишилось, вистачить.

Потiм випростався i вголос промовив:

— Думаю, вiрно пропонують вони, га?

— Вiрно! Правильно!

— Очистить! Звичайно! — почулися голоси.

— Секрет! — через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi своїми граблями спершу мене, потiм Яву.

Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i засмiялися.

А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас.

Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: «Пийте, хлопцi, озеро!» — Їй-право, вихлебтали б до дна!


Незабаром озеро уже чисте — анi рясочки. Всi вилазять на берег.

Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було «поживним середовищем», в якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт здається нам чарiвною музикою.

— Скажiть, будь ласка, — несмiливо питає Ява, — а який вiн буде? Коли прийметься?

— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як… як шовк. Уявляєте?

Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.

— А який же хоч вiн на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з «президентi», але нам було не до нього).

— Як вам сказати, — обернувся до Бурмила Фарадейович. — Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.

— На салат? Скажiть! Виходить, пiд «столичну» саме враз. Люблю салатики… Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'

I вiн хрипло зареготав.

— А чому ж, будь ласка, — так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився:

— Та нi, я жартую. То я так, посмiяться… для смiху.

Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: «Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй.»

Але Явi я нiчого не сказавше наважився.

Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.

Куди не поткнешся.

— Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь.

— Кажуть, корисна — страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.

— А що ти думаєш — космонавтiв тобi макухою годуватимуть.

— Авжеж, для них що е найкращенького придумають.

— Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.

— А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв — у горiлцi.

— Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус».

— …а як на нiч обличчя ним намастити — на двадцять рокiв помолодшаєш.

— Усмiхатися частiше треба — тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до зорi.

— I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.

Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато — страшенний «любитель преси», як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть — читає, iде кудись — читає, телевiзор дивиться — теж читає. З газетою в руках так i засинає.

I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю — розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.

— Та хлорела ж, понiмаєте, чудо природи! Це ж, понiмаете, унiкальна штука! Така, понiмаєте, манюпусiнька, i не побачиш, а великi дiла робить Це ж не тiльки їжа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiмаєте, i повiтря, i вода… От у минулому роцi «Известия» писали про унiкальний експеримент радянських учених у Сибiру, коли цiлий, понiмаєте, мiсяць лаборантка Галя М. провела у гермокабiнi, повiтря в якiй постiйно оновлювала «оранжерея» хлорели — вбирала, понiмаєте, вуглекислий газ i в процесi фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понiмаєте, кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою, робила й вода.

Тут я татову розповiдь мушу перервати, бо далi, незважаючи на його «понiмаєте», нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала.

Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела — це рiч! I що без неї до iнших планет нiчого й рипаться.

А раз хлорела — рiч, то глобулус i поготiв, бо вiн — «вид хлорели, може, ще й кращий»

Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, — всесвiтнього значення.

I ще я зрозумiв, що нiчого в усьому цьому не петраю. Нiчогiсiнько. Як корова. Зрозумiв, що на одному завзяттi на отому: «Ми все-таки хлопцi будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi!» — далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися i вчитися. I тут я згадав, що через кiлька днiв — екзамен Перший у моєму життi екзамен, про який я через усi отi шпигунськi справи зовсiм забув.

Ех, учителi-вчителi, завпеди i директори! Хiба вони розумiють що-небудь у шпигунах, у героях! Хiба вони розумiють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна i стати героєм? Щоб про тебе писали в газетi передавали по радiо, а то й по телевiзору. Хiба вони розумiють!

I не вiдмiнять вони заради шпигуна екзамен, нi, не вiдмiнять! Хоч давай їм сто шпигунiв — не вiдмiнять нiзащо! Ех, учителi-вчителi!

I так менi стало тоскно, що якби я був вовк я сiв би посеред хати i завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна «Непедагогiчно» як каже Галина Сидорiвна.

I я тiльки тяжко-тяжко зiтхаю…

Роздiл VII

Екзамен. Де Ява? Що з иим?.. Переекзаменовка…

Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене пiд серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється то завмирає, неживе, а в цей час вiд потилицi через спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, — наче хто обливає мене холодною газованою водою, — i по всьому тiлу гусяча шкiра.

О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було завтра! Але нi. Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима зубного лiкаря i слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.

Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому.

— Яво! — сказав я. — Яво, голубе, треба щось робити — повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi. А екзаменiв усi бояться. Навiть герої. Онде-о й тато мiй казав, що боявся. А тато мiй — ти ж знаєш!

Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято.

— Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якiсь там двiєчники-поганщики. Ми здiбнi хлопцi. Сама Галина Сидорiвна казала. I четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки — то бiльше ж за гульню та вибрики всякi. Не дрейф!

— Ага, не дрейф! — казав я. — Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. I все!

Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши рота долонею, казав:

— Не забувай, що моя мама — депутат! Це теж дещо значить!

I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав:

— I, думаєш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У них же свiй план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, знаєш, як вимагають оцi самi… як його… iнстанцiї. Я чув, Галина Сидорiвна моїй мамi скаржилась. Так що…

«Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, — думав я. — Авжеж, його мама — депутат. Авжеж. Та й батько передовик, рацiоналiзатор, якусь штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки — звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори, на скрипцi не грають, по закордонах не їздять…»

I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох… А тепер…

Явi — «Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!»

А менi…

Одна лишалася надiя — на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок.

Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав.

Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли — так буває, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу — все в горлi застряє) i неквапом — ще є час — iду до Яви.

— Яво! — гукаю через тин.

Вiн не озивається.

«Невже це в мене сили нема крикнути?»

— Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну катушку.

Не озивається.

Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути!

— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..

Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я побiг до школи.

«Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку — ще ж рано».

Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви.

Я мотонув назад.

Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.

— Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — безнадiйно питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто.

Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, i менi здавалося, що вона стала довга, як у гусака.

Я пiдбiг до школи тодi, коли баба Маруся вже ходила по подвiр'ю, калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала:

— Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!

Я кинувся до неї:

— Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тiльки!

Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала.

— Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку. Де ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш.

Довелося йти.

В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i агiтпункт, i виборча дiльниця завжди в школi). У коридорах простеленi дорiжки, на вiкнах квiти, стiл у класi покритий червоною китайкою. Навiть плакат висить у вестибюлi: «Ласкаво просимо!» Тiльки не грає гармошка i не працює буфет з пивом, як пiд час виборiв.

Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi.

Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi — не вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географiї. Вiн у нас на екзаменi асистент.

Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й питає:

— А де Рень?

Я пiдхоплююся з мiсця:

— Нема десь… Не знаю… все село оббiгав… Може, почекаємо трiшки?

Галина Сидорiвна ще дужче супить брови:

— Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить.

Вона стає бiля дошки, стискає руки — наче зараз буде спiвати (видно, теж хвилюється) — i каже:

— На першiй сторiнцi кожен напишiть: «Екзаменацiйний диктант з української мови учня (або ученицi) п'ятого класу…» — i своє прiзвище.

Ми схиляємо голови — пишемо.

Екзамен почався.

Учнi сопуть. Пера скриплять.

Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно, я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де вiн? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не вкладається в головi! Навiть якщо твоя мама депутат… Це безумство. Вiн не мiг цього зробити просто так. Щось сталося… Може, щось непоправне?.. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися пiзно ввечерi, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. «Може, вiн уже й неживий?» — холону я. Диктант закiнчено.

— Тепер уважненько перевiрте i здавайте, — нiжно-нiжно, як нiколи, каже Галина Сидорiвна i усмiхається до нас пiдбадьорливо — пiдтримує.

Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, — перевiряють Аж пiт на лобах виступив вiд напруги.

А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки — не вчитаю. Не можу.

От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка!

Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз.

I раптом — дверi розчахнулися i в клас влетiв Ява. Я аж пiдскочив: живий!

Живий-то живий, але — матiнко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови.

Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.

Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала.

— Що це означає?'

Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву.

— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?

Ява мовчав.

— Де ти був?

Ява нарештi розтулив губи:

— У плавнях.

— Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?

Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав:

— Рибалив.

Менi здалося, що всерединi у Галини Сидорiвни стався вибух. I по всьому класу полетiли осколки.

— Що?!. Що?!. Замiсть екзамену ти пiшов рибалити?! Ну… ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто… просто обурливо! Так-от — складатимеш екзамен восени! Як двiєчник. Вважай, що ти одержав двiйку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер цiле лiто готуватися. Це тобi наука за всi твої художества. Iди! До побачення!

Ще якусь мить Ява стояв, не вiрячи, що це сталося Вiн був такий маленький-маленький i жалюгiдний.

Ех ти «мама — депутат»! Ех ви, «iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок»!..

Я бачив: ще мить — i Ява заплаче… У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який вiн гордий! Хiба вiн допустить, щоб хтось бачив, як вiн плаче. Ява крутнувся на мiсцi i прожогом вибiг з класу. Вiрний Собакевич — за ним.

— Хто здав роботу, можете йти, — замерзлим голосом сказала Галина Сидорiвна. Але навiть якби вона й не сказала цього — я не лишився б у класi, клянусь! Побiг би за Явою.

Не думаючи навiть дочитувати диктант, я кинув його на стiл i вискочив за дверi.

Проте Яви я вже не побачив. Я сiртонувся в один бiк, в другий — Ява зник, як булька на водi.

I знову я бiгав по селу, витягнувши шию, i зазирав по всiх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, вiн забився, мабуть, десь у кущi i там на самотi кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна… А в такi хвилини не хочеться бачити нiкого, нiкого в свiтi.

I ви не думайте — я шукав його не для того, щоб розрадити, поспiвчувати (хiба розрадиш людину в таку мить!). Я тiльки хотiв, щоб вiн бачив, щоб вiн знав, що я подiляю його горе i готовий зробити для нього все. Я б нi слова не сказав йому, тiльки подивився б в очi, i вiн би все зрозумiв.

Ще зовсiм недавно я з прикрiстю думав про своїх батькiв, що вони не депутати i це може дорого коштувати менi. I раптом — о зрадлива доле людська! — не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливiсть? Нiчого не розбереш у цьому свiтi.

I ще — я ламав собi голову: що ж сталося? Чого вiн опинився у плавнях? То дурниця, що вiн рибалив, — нiколи в життi! Вiн нiзащо б не пiшов на риболовлю без мене. Не повiрю, хоч рiжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли вiн устиг? Пiшов звечора? Без мене? Нiчого не розумiю!

Довго я блукав по селу. I до рiчки ходив, i на вигiн, i на кладовище навiть зазирнув (ми там колись чижiв ловили).

Потiм подумав: «Може, вiн уже дома — обiд скоро». Пiдiйшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дiдовi на очi попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.

По сусiдству, за високим дощаним парканом — садиба Книша. Та он i сам вiн — сидить на даху нової, недобудованої ще хати, кладе черепицю.

Вийшов надвiр дiд Варава — з вiдром, до криницi. Побачив дiда Вараву Книш, голосно привiтався згори:

— Здрастуйте, дедушка!

— Здоров! — буркотнув невесело дiд.

Тодi Книш несподiвано, з робленим спiвчуттям:

— Я чув, у вас прикрiсть больша. Хлопчик вашенький екзамена в школi завалив. Один на все село… От же, їй-богу!

Похмуро мовчить дiд Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криницi вiдро.

— Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, — веде далi Книш — I це, ма'ть, спецiально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничнiй командировцi, — так щоб насолить… От же, їй-богу! Ой!

Книш якось незручно повернувся, на черепицi сидячи, i мало не поїхав униз по даху.

Я з ненавистю дивлюсь на нього i, зцiпивши зуби, шепочу «Упади! Упади! Упади!»

Дiд Варава мовчки вислухав Книша, витяг вiдро i, не кажучи нi слова, почовгав у хату.

Книш почав умощуватись зручнiше на даху i раптом таки посковзнувся, зiрвався, прогуркотiв по даху i — геп! — на землю. Наче враз подiяло моє заклинання.

Я радiсно захихикав.

Книш, крекчучи, пiдвiвся.

В цей час iз хати (iз старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.

— О, ти уже злiз? — спокiйно здивувалася

— Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! — сердито прохрипiв Книш, потираючи забите сiдало.

Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати.

Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив.

Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи.

Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив — хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше — сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.

Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув — не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною «товариською» зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я.

Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.

А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави — все це свiдчить про те, що «товариська» зустрiч почалася одразу з рахунку один — нуль не на Явину користь.

I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить «матч» дiд Варада.

Роздiл VIII

Що трапилось з Явою. «Не поїду я…» «Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти…»

Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.

Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.

Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.

Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього — як же ж вiн там, як?

Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.

Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.

Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви.

Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка.

За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж учнi дочекалися б? У пiвкласу iнфаркт був би. I коли Галина Сидорiвна замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i не розходились. Двiчi виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав «Чого ви? Йдiть додому. Все одно сьогоднi не скажемо. Взавтра на батькiвських зборах». Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк — хтось лишився. «Еге, — думає кожен, — вiн останеться i узнає, а я, як дурний, дома сидiтиму. Нi!» I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка «класи» на землi понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина Сидорiвна — як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: «Галино Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино Сидорiвно, дорогенька'» Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся…

Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I про четвiрку сказала. I нащо вона мою оцiнку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить. За одну нiч змарнiв як.

Я пiдiйшов до нього.

— Здоров, Яво! — тихо привiтався.

— Здоров, — так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови.

I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло.

— Яво! Ну чого ти, Яво?

— А що? Нiчого, — ще тихiше сказав вiн.

— Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобi кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мiльйонiв людей були переекзаменовки. I нiчого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинствi переекзаменовка. З iсторiї… А який йому пам'ятник на Володимирськiй гiрцi у Києвi одгрохали.

— Не бреши! У Володимира не було.

— Було, було, — жваво заговорив я, радий, що Ява хоч вiдгукнувся на мiй жарт. — А як i не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкiна точно було. Вiн же таке вiдчубучував…

Я говорив i пильно стежив, чи усмiхнеться Ява, чи нi. В таких справах дуже легко передати кутi меду. Ява не усмiхався. Я замовк. Помовчав трохи, тодi тихо спитав:

— Так як же воно все-таки вийшло?

Вiн тiльки рукою махнув:

— Не питай!

— А що ж?

Вiн зiтхнув:

— Ще трохи — i вiд мене лиш бульки на водi лишилися б…

— Та ну! Розкажи ж!

Вiн знову зiтхнув.

— Так ото ж вискочив я до схiд сонця з хати — на хвилиночку… в бур'яни… Ще тiльки сiрiти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентiв на дев'яносто ще спав. Тiльки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур'янах i те одне око заплющив — сплю… I враз чую голоси — за парканом у Книшiв. Приглушенi, змовницькi. Сон зразу — як рукою… «Ти ж тiльки гляди менi, щоб нiхто не бачив…» Це вона, Книшиха. А вiн: «Не вчи вченого…» А вона: «Вчений! А потiм передачi носи, еге?» А вiн «Ну не баба, а казна-що! Тюрма народiв!» А вона. «Мовчи, нiкчемо! Якби не я». А вiн: «Нiчого нiчого Я свого дiждуся! Побачиш, який я нiкчема!» А вона «Йди вже! Розбалакався! Сусiдiв побудиш'» I — ррип! Це вiн з хвiртки вийшов. Бачу — iде вулицею. Озирається злодiйкувато. На плечi весло, мiшок з чимось, у руцi серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це вiн? Ну ясно — в якiйсь своїй шпигунськiй справi! За тобою бiгти — не встигну. От вiн уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тiльки годин чотири — встигну. Не простить же ж менi Вiтчизна, як я таке дiло прогавлю. Може ж, вiн якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Нi, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспiрацiї) i за ним. А тут з-пiд ганку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотiв, а потiм думаю — хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березi перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тодi й собi. Отут менi й не пощастило Як назло, всi добрячi човни нашi дiд на берег повитягав — смолив учора. На водi була тiльки ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми пiдводного човна зробити хотiли. Нiколи менi було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною i — гайда. Пливу тихо, обережно i весь час пильную: i щоб Книша з очей не згубить, i щоб вiн мене не помiтив (за очеретами скрадаюся). Помiчаю — пливемо ми в бiк Високого острова. Далеченько вже у плавнi забралися. Аж гульк раптом — лишенько! В човнi води повно, бiльш як пiвчовна Придивився — у днищi, якраз посерединi, — дiрка (долоню просунути можна), i вода звiдти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам'ятаєш, — «з одної труби вливається, з другої виливається». Та лише рiзниця, що в мене тiльки вливається… Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен i… Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водоростi, ти ж знаєш, — ниттю руки й ноги обплутає, i йди годувати ракiв. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача — та й нема. Сидить вiн на носi мокрий, труситься всiм тiлом i дозирає на мене жалiбно. Це ж вiн винен. Була дiрка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину i висмикнув — догрався. Я бачив, як вiн її шарпав, та не подумав… Що й казати, пiзно я схаменувся. Налiг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самi очерети, землi не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки менi лоскоче. Я головою на всi боки шалено верчу — сушi землi шукаю. Нарештi помiтив острiвець якийсь i чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Вiд човна мого лишалося вже сантиметрiв два над водою: отака собi «рямочка» з бортiв пливла — усерединi вода i зовнi вода, i рiвень тої води однаковий. I я у тiй «рямочцi» як портрет Ще трохи — i був би цей портрет у траурнiй «рямочцi»… Пiдхопив я Собакевича на руки — i на берег.

Власне, берега й не було 3 першим же кроком я по пуп занурився. I одразу калабаня менi згадалася, куди ми з тобою вiд Контрибуцiї вскочили. Така ж сама багнюка. Не острiв, а кiзяк якийсь. Нi деревця, нi кущика Навiть сушi справжньої нема. Сама грязь. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибi й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Менi лише човен витягти й дiрку заткнути Може, ще, думаю, i за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухiше мiсце i — за роботу. Схопив за нiс човна, почав тягти. Ого-го! Очi рогом лiзуть. Жили от-от полопаються. А човен — нiби цвяхами до дна прибитий — нi з мiсця.

Зайшов я з корми — почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь — та й тiльки.

Бився я, бився, занурювався занурювався, води вже пiввiдра наковтався, а толку нiякого. I така мене злiсть узяла — сiв я просто у воду й трохи не заплакав. Ти ж мене знаєш, я нiколи не плачу, а тут ну прямо сльози самi ллються.

От же ж у халепу вскочив. Ну!

Тодi плюнув, пiдхопився й знову — пхати й тягти.

Сонце вже давно зiйшло, свiтить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюцi порпаюсь. З сил вибився зовсiм.

Знову я сiв просто у воду й знову трохи не плачу. I вiд слiз моїх води, здається, ще бiльше кругом стає.

Це ж уже хто його зна скiльки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що менi екзамен! Головне — державна справа ота… Я тут у багнi, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже хто його зна… I я ж мiг його вислiдити. Мiг же! Не простить менi держава. I, зцiпивши зуби, я знову берусь за дiло Я й вихлюпувати пробував воду з човна, думаєш, нi! Та де ж її вихлюпаєш, як вона знову тут же набирається. Це все одно, що рiчку вихлюпувати.

А сонце вже ген-ген вгору пiдбилося.

Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надiв, галстука пов'язав.

Банькате жабисько поблизу на лататтi сiло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає — наче смiється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тiльки — шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально пiдтримував — гавкав, хвостом махав. Мабть, вiдчував, що через нього я страждаю.

I раптом менi iдея в голову стрельнула. I чого тiльки, скажи, тi iдеї стрiляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська iдея — заткнути дiрку, а тодi вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур!

Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на островi й росла, намацав дiрку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пiшло дiло! Хоч поволеньки, а пiшло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-пiд води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Єсть! Тепер треба човна нахилити — воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох i важко було! Нарештi воду вилив, дiрку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло i ходу. Ох же ж грiб — бризки аж до неба летiли! Тiльки весь час на дiрку позирав — чи не тече.

Сонце вже високо, а все-таки надiя: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу бiг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце… Ява зiтхнув i замовк.

Я дивився на нього з усiм спiвчуттям, на яке тiльки був здатний.

Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! I не розкажеш же нiкому, не поясниш! Бо тi нашi «шпигунськi» справи вимагають абсолютної таємностi, конспiрацiї. Коли мiлiцiонер товариш Паляничко не повiрив нам, то хто ж повiрить! У нас був один вихiд — мати незаперечнi докази, факти, пiймати на гарячому. I Ява, бiдолаха, мусив усiм, i в школi i дома, казати одне — що пiшов на риболовлю замiсть екзамену. I нести за це кару.

— Ну, а в тебе як? — спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б вiн не питав! Вiдчуваючи себе злодiєм, наче я щось украв у нього, i, позичивши в Сiрка очей, я признався йому про ту нещасну четвiрку.

— Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! — сказав вiн. — Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрiй у таборi. Коли iдеш?

Ну нащо, нащо вiн крае мое серце! Це ж ми разом мрiяли поїхали у пiонертабiр до моря. У «Молоду гвардiю» в Одесу. З такими труднощами батьки дiставали нам путiвки. Нiколи ми з Явою не були на морi. Тiльки у кiно та по телевiзору бачили. А як нам хотiлося до моря! Синi далi, бiлi кораблi, чайки, альбатроси лiтають. «Курс норд-ост!» — кричить капiтан. Торiк ми навiть двiчi намагалися втекти до моря. I двiчi нас ловили на станцiї.

I от, коли мрiя вже була абсолютно в нашiй кишенi, таке з Явою трапилось. Дiд Варава ще вчора однiс у школу i здав Явину путiвку. Доведеться менi самому їхати. Але хiба це те! Хiба я сам вiдчую так усi радостi моря, як ми вдвох би вiдчули! То нащо ж вiн говорить! Радiсть, не подiлена з другом, — це не радiсть, навiть не пiврадостi, а якась поганська четвертушка, мiзерiя якась.

Тiльки я хотiв йому це сказати, як з городу почався сердитий голос дiда Варави:

— Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двоєшник!

Ява здригнувся, зiщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника.

А я поплентався додому.

Батько сидiв за столом, снiдав i, як завжди, читав газету. Мати на машинцi строчила матроску, давно менi обiцяну, спецiально для пiонертабору. Пiдвела голову, лагiдно усмiхнулася (дуже її потiшила моя четвiрка, вона й не чекала) Постояв я трохи на порозi, тодi пiдiйшов до неї i, вiдчуваючи холод у грудях (як тодi, коли я вперше стрибонув з верби у рiчку), сказав:

— Не шийте, мамо… не поїду я в табiр.

Мати мовчки здивовано звела брови.

— Що? — одклав газету батько.

— Не поїду в табiр, — вже тихiше, але твердо повторив я.

— Як це ти не поїдеш? Чого? — спитала мати.

— Розхотiлося.

— То вiн, понiмаєте, жартує, розiгрує, — пiдморгнув менi батько.

— Нiчого я не жартую. Не поїду. Точно.

— Мо' ти захворiв? — примружився батько. — Цiлий рiк, понiмаєте, голову менi морочив iз тим табором, а тепер, понiмаєте, як путiвка єсть, — коники викидаєш. Це ж такий, понiмаєте, табiр… Як Артек. Дiти, понiмаєте, рiзних народiв I ти з ними… дурень! Нiколи ж, понiмаєте, в життi ж не бачив.

— Не видумуй, синку, — пiдхопила мати. — Ще i лiкарка сказала, що тобi до моря нужно. Гланди в тебе i носоглотка.

— Нема в мене нiякої носоглотки. Не поїду я.

— Поїдеш, поїдеш, — в голосi батька вже дзвенiла криця.

— Не поїду.

— Ти як, понiмаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, вiзьму ременяку!

— Ну й берiть. Тiльки в нас у країнi не б'ють дiтей. Це в усiх газетах написано. Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти, палiї вiйни.

— Ти… ти… ти… — скипiв батько i вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками i, пiдштовхуючи, почала одтiсняти в другу кiмнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за маминої спини i кричав:

— Ну, тепер, понiмаєте, ти таки не поїдеш! От! — вiн вихопив з кишенi путiвку i почав рвати. — От! От! Замiсть того щоб, понiмаєте, у морi хлюпатися, будеш… будеш… Гульнi тобi тут, понiмаєте, не буде! Не буде! Я тобi покажу, понiмаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понiмаєте, єсть характер. От! От!

Не путiвку — серце моє рвав вiн на шматки. Бiленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на пiдлогу синє море, бiлi кораблi, чайки i альбатроси…

Сльози закипiли в мене на очах.

— I хай! I хай! — скрикнув я i прожогом вискочив з хати.

…Я сидiв у густих непролазних бур'янах за клунею i шморгав носом. У носi свербiло й щипало, як пiсля газованої води. А в серцi була та порожня холодна прiрва, коли вiдчуваєш, що нема вороття. Ну i хай! Не треба менi вашого моря, ваших кораблiв i альбатросiв…

«Але ж ти сам захотiв цього?»

Так, сам. Звичайно, сам. Але…

«Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колiнах проситимуть, потiм побiжать до дiда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табiр, i ви з Явою спокiйнiсiнько собi поїдете? Так ти думав?»

Нi. Але…

Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.

I заради Яви — я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець — Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу…

Роздiл IХ

в якому Павлуша розказує, як вiн подружив з Явою

До четвертого класу я з ним не дружив.

Вiн був уредний.

Так я вважав.

Бо вiн мене при всiх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новiсiньких шевйотових штанях. Менi мама тiльки вранцi у раймазi купила. I тими новiсiнькими штаньми я у самiсiньке рiдке багно сiв. I Ганька Гребенючка так смiялася, так смiялася, що в неї аж булька з носа вискочила.

Я дружив з Антончиком Мацiєвським. Вiн мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навiть бiльше, нiж вареники з вишнями, люблю.

Я гадав, що дружитиму з Антончиком i їстиму малину аж до старостi Але…

Був сонячний теплий вересневий день Ми сидiли на баштанi i з присьорбом хрумкали кавуни.

Ви не були на нашому баштанi? О-о! Тодi ви нiчого не знаєте Такого баштана нема нiде. Точно! Кiнця-краю не видно. Од обрiю до обрiю. I кавунiв — тисячi, мiльйони… I всi смугастi. Як тигри. Тисячi, мiльйони тигрiв. Я живих бачив у цирку. В Києвi. Але то хiба тигри? От дiд Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю кiстлявою рукою по штанях — два днi чухаєшся. Вiн чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Вiн любив, щоб ми просили. А ми не любили просити… Воно не так смачно.

Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор «Атмосфера», що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин.

Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав — той мiг день i нiч їсти. А ми всi сидiли й хукали.

От понаїдались кавунiв! Що називається, од пуза. Далi їсти вже нема змоги — нiкуди.

Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв — це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини.

I їсти несила, i несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра.

Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.

Пробували у «вiйни». Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'єкт — ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi — це бомби, — пiдняли над головою i — ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають — рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель — чорнi слизькi «сємочки», ллється червона кавунова кров…

Побомбили кiлька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi.

— Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять!

— I правда! Давайте не будемо!

Знову посiдали, сопемо.

Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже:

— Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда єгипетська.

I раптом пiдхопився:

— Пацани! А давайте заграєм у фараона i єгипетську пiрамiду.

— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.

Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що називається зразковий учень: учився на самi п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi «жабку» з кiнострiчки… I цим дуже всiх нас пiдводив.

Бо завжди:

— А от Стьопа, бачиш…

— А чому Стьопа…

— А подивись на Стьопу…

I — лясь! лясь! лясь!

«А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi!» — завжди думалося в такi хвилини.

Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником.

От i зараз.

— А що воно за таке — єгипетськi пiрамiди? — жуючи, спитав Гришка Сало.

— Не знаєш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В Єгиптi. В них єгипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту приїздять на них дивитися.

— Ага, про це у п'ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив, — пiдтвердив Антончик.

— А я по телевiзору в кiножурналi, — сказав Вася Деркач.

— Ну й що? — спитав я — А як же грати?

— Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа. — Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його поховаємо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв.

— А що — це вещ! — У Яви загорiлися очi. — Iнтересно!

— Хлопцi! Да ви що? Тю! — сказав я — На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело — у похорон грати! Ха-ха!… Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном!

— Старик! Домовилися — все! — рiшуче сказав Ява. — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.

Я! Так i знав. Чуло моє серце.

— Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливцiв навчилися говорити один на одного «старик».

Я зiтхнув.

Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодiєм, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом.

— Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопцi — Он-до Гребенючка на тебе задивляється.

— Подавiться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати свої ворожi позицiї.

I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту єгипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я. I не помилився…

— Ну, то що робить? — сумно спитав я.

— Значить, так, — швидко заговорив Стьопа. — Ти — славний, знаменитий, могутнiй єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…

— Гаменхотеп, — байдуже сказав я.

— Прекрасно. О великий i мудрий фараоне Гаменхотеп! — звiв руки до сонця Стьопа. — Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав своє iм'я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!

Хлопцi завили, як шакали.

— Ну, давай-давай — лягай i умирай, — пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.

Я лiг.

— Прощайся i… — махнув рукою Стьопа.

— Прощайте, — похмуро проказав я. — Не поминайте лихом. Пробачте, мо' що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим.

— Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа.

Я заплющиь очi i голосно зiтхнув — випустив дух.

— О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе горе! — так одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе.

— Але iм'я його буде славне у вiках! I пiрамiда великого Гаменхотепа збереже для поколiнь пам'ять про нього. За роботу, жалюгiднi раби! За роботу!

I хлопцi заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кiлька хвилин я вiдчув, що на груди менi навалюється важенний тягар i менi нема вже чим дихати.

— Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я й справдi помру. Гей!

— Цить! — гаркнув Стьопа. — Не розмовлять. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвякiв!

I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув.

— Е нє, хлопцi, так вiн i справдi гигне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна.

I кавун з моєї пики вiдкотився.

— А що ж? Як же ж тодi? Не вийде ж пiрамiда, — почулися голоси.

— Як не вийде! Вийде! — закричав Стьопа. — Я ж забув зовсiм. Фараонiв ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тiльки мовчи — ти мертвий!

Я встав, i робота знову закипiла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихать можна. Я стояв iз заплющеними очима, а хлопцi обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнiсiнька пiрамiда, з якої стирчала тiльки моя голова, що, як казав потiм Ява, теж була схожа на кавун.

Стьопа був дуже задоволений i весело наспiвував похоронний марш:

— Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!

I раптом пролунав пронизливий крик Антончика:

— Хлопцi! Тiкай! Дiд!

I всi кинулися врозтiч Це було так несподiвано, що я навiть не одразу злякався. I тiльки коли вiд хлопцiв лишилася сама курява,я похолов.

Я стояв, обкладений кавунами, не в змозi ворухнути нi ногою, нi рукою i дивився, як до мене, розмахуючи кийком, бiг дiд Салимон.

— Хлопцi! — безнадiйно вереснув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!

Але вони вже й почути не могли.

Ну все! Гибель! Зараз дiд пiдбiжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунiв, розмахнеться i — кийком менi по кумполу. I буде на одного розбитого кавуна бiльше. Буде менi гробниця… Пiрамiда…

Я вже бачив розлючене обличчя дiда i чув, як вiн сопе. Ближче, ближче, ближче…

I тут, як з-пiд землi, з'явився Ява. Дiд уже був зовсiм близько уже змахнув кийком. Ява пiдскочив до мене, схопив кавуна, що лежав бiля самої моєї щоки, i пожбурив у дiда. Дiд випустив з рук кийка i ледь устиг пiймати кавуна. Вiн же був баштанник, той Салимон, i вiн не мiг допустити, щоб кавун упав на землю i розбився. А Ява вже схопив другого кавуна i знову кинув. I знову дiд пiймав. Це було прямо як у цирку, як у кiно. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю.

Я потроху звiльнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дiд Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:

— Ах, шелегейдики!

— Ах, шмарогузи!

— Ах, катовi гаспиди!

Через кiлька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотiли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, дiду! Шукай вiтра в полi.

Я бiг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механiзм. I менi здавалося, що серця нашi теж б'ються, наче одне серце.

Менi було дуже хороше!

Мабуть, таке вiдчувають справжнi друзi-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.

Отак бiг би й бiг на край свiту. Нема нiчого кращого в життi за дружбу!

…На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш скрiплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився своїми враженнями про фараонську пiрамiду з нашими батьками. I батьки нашi зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому мiсцю, про яке при дiвчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:

— А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?

Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!

То хiба мiг я, скажiть, поїхати сам у табiр до моря пiсля цього?! Нiзащо. Нiколи в свiтi!

Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських.

Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають…

Роздiл Х

Ми — крiпаки. Приїзд Явиних батькiв. Пiстолети

Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вiв у нас таки упертий, або, як вiн сам про себе говорить, «абсолютно принципiальний» чоловiк. Раз сказав, то хай тут камiння з неба падає, а буде так. Сказав — як зав'язав.

I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь — нiколи було й угору глянути.

Щоранку вiн задавав менi таку «нагрузочку» на день, що добрий наймит би не впорався. I я трудився, аж дим iшов.

Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не було, завжди поспiшала сказати: «Вiдпочинь, синку, погуляй!» Але гордiсть моя не дозволяла менi слухатись її. Я знав, що якби тато довiдався, вiн би тiльки скривився презирливо i сказав: «Мамiй нещасний!» А це було гiрше, нiж сто потиличникiв.

I я трудився.

Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду i на городi.

Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не потрiбну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та смiття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур'яни за клуню — i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася.

Або — паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у шкоду не лазили. Смiх! Лазили й будуть лазити — на те вони й кури. I нiякi їм штахети не завадять.

Я знаю, просто це називається — трудове виховання.

I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слiд! Прекрасно розумно.

От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати умовляла, щоб вiн дав уже менi спокiй: «Ти хочеш, щоб вiн уже зовсiм… Бач, на що схожий!» Але батько був непохитний: «Нiчого-нiчого, це йому тiльки на користь. А ти що хочеш, щоб вiн гультяєм вирiс, босяком, понiмаєш, п'яницею якимсь алкогольським!»

П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синiм полум'ям, та горiлка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир i то смачнiший.

Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто тi дорослi — такi самi, як дiти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослi, ну i…

З Явою ми бачились мало: не було часу.

Ото тiльки пiдiйдемо до тину, що роздiляє нашi подвiр'я, — вiн з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.

— Справжнiсiньким наймитом став, — скаже Ява. — Крiпаком. Як Тарас Шевченко. Тiльки вiршi писати — «Менi тринадцятий минало…»

— А я! Гiрше раба єгипетського, — скажу я. — Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.

Позiтхаємо ми та й розiйдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача i говорити годi. Забули, як це робиться.

Вiд усього свiту бiлого iзольованi ми були. У тому свiтi десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космiчний глобулус. Уже скоро мали бути результати.

Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш i Бурмило.

А ми нiчого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А як ти ловитимеш шпигунiв, сидячи вдома? Нiяк.

Один тiльки раз Ява прибiг до мене захеканий, схвильований, червоний.

— Гайда! Швидше!

— Що таке?

— Тiльки що — сам бачив i чув — Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: «Ану пiди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, i хвiртку защiпни. А то ще побачать отi злиднi, буде тодi». I Книш пiшов i визирнув, i защепнув. I вони пiшли в хату, i замкнулися…

— Ну й що?

— От тобi й «що»! Голова! Може, вони шпигунськi грошi у попiл ховатимуть або по радiо передаватимуть щось… шпигунське.

— Ну-у?!

— От тобi й «ну»! Гайда, перелiземо через Велику китайську, а тодi на горiх, що пiд хатою, з нього у вiкно все буде видно.

— Гайда!

За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що вiддiляв Явине подвiр'я вiд Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стiною. I знаєте через що звели Книшi оту стiну? Через грушу гниличку. Якраз на межi росла у Книшiв дика груша i простягала одну гiлку на Реневу територiю. I з тої гiлки iрушки, ясна рiч, падали до Ренiв. Їх, звичаино, вiддавали, але часом льоха якусь падалицю i схрумає — хiба встежиш. Так через тi гнилички, слова доброго не вартi. Книшi и збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла.

Не любили ми Книшiв Незалежно навiть вiд їхньої шпигунської дiяльностi. Просто так не любили. Несимпатичнi вони якiсь були.

Книшиха — широкоплеча, кощава i, хоч не товста, але якась квадратна Очi маленькi, як дiрочки в гудзиках, а нiс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, «румпель», прямо величезний i схожий на сокиру. Якби то не насправдi, я навiть не повiрив би, що в жiнки може бути така здоровеннецька носяра.

У Книша, навпаки, нiс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечi, груди, спина — все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дрiт. Навiть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччi). I з носа стирчало теж, i на перенiссi росло, i навiть на кiнчику носа.

Крiм того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий — як ота сира стiна в погребi. Руки завжди мокрi, шия мокра, чоло мокре. Якось вiн мене взяв за плече своєю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р!

I ще — коли Книш смiявся, нiс у нього сiпався й шкiра на лобi сiпалась (не морщилась, а саме сiпалась). I це було дуже неприємно. Хотiлося одвернутись i не дивитися. Жили Книшi вдвох, дiтей у них не було. I родичiв, по-моєму, теж.

У колгоспi працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна i дуже таємнича. Вона пошепки розповiдала про неї бабам, закочуючи пiд лоба очi i приговорюючи: «Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!»

Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важеннi кошики, а на свята випивати пляшку «денатурчику». «Денатурчик» — так пестливо називали Книшi страшний синiй спирт-денатурат, на пляшцi якого намальовано череп з кiстками i написано: «Пити не можна. Отрута». Книшi не зважали на той напис. Книшi щось там таке робили з «денатурчиком» i пили. Книш був у цьому дiлi тонким спецiалiстом.

Вiн казав:

— Житомирський денатурчик — це, дiйсно, гадость, отрута, а от чернiгiвський — це, я вам скажу, — здоровля! Український женьшень! Пий — i до ста рокiв проживеш.

I Книшиха, i особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рiк, на рiздво, на Перше травня, на Великдень, на день фiзкультурника, на храм, на водохреще i т. д. (Книшi не пропускали жодного нi церковного, нi нашого, радянського, свята) вони випивали сiмейно, удвох.

У такий день зранку Книшиха виходила за ворота i хрестилася на телевiзiйну антену, що стовбичила на даху сiльського клубу (оскiльки церкви в нашому селi не було, всi богомiльнi баби хрестилися у нас на телевiзiйну антену, яка була схожа на хрест).

Потiм Книшиха поверталася у двiр, де стояв пiд вишнею вже накритий стiл, i починалося святкове снiдання. Через якусь годину з-за Великої китайської стiни вже чулося:

Ой служив я в па ана

Та й на перше лi-iто,

Заслужив я в па-ана

Курочку за лi-iто.

А та кура щебетура

По садочку хо-одить

Та й ходить,

Куряточок во-одить

Та й во-одить…

То спiвали гугнявими голосами пiдпилi Книшi. Пiсля чарки їх завжди тягло на пiсню.

Спiвали вони довго, години зо двi або й зо три. Спiвали i українських народних, i росiйських, i пiснi радянських композиторiв, i пiснi з кiнофiльмiв, i навiть танго…

А потiм аж до самiсiнького вечора Книшi у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, i завдяки «денатурчику» вiд них тхнуло таким бензиновим перегаром, нiби то спали не люди, а два трактори.

Святкували Книшi завжди тiльки вдвох. Нiкого до себе не запрошували нiколи. До них нiхто не ходив, i вони нi до кого. Дуже були скупi й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома є. На людях весь час прибiднялися.

— Та я ж такий голий! — казав Книш. — 3 хлiба на воду перебиваємося. Навiть на зиму нiчого не призапасив.

А мiж тим Книшиха щоранку, iдучи на базар, аж згиналася пiд корзинами. I сулii з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селi.

Я якось чув, як баби говорили про ту корову:

— Ох же ж i молоко в тої корови! Ну як смалець! Хоч ножем рiж.

— Еге. Так що ж ти хочеш, як вона її хлiбом годує. Щодня тягне з города лантух. А в тому лантусi, думаєш, що? Самi булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобi сметаною доїтиметься.

— Ну да! А на базарi, я бачила, продає рiденьке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.

— I куди та мiлiцiя дивиться!

А колись увечерi, як уже стемнiло, приїздили до них якихось двоє вергепiв на мотоциклi з коляскою, навантажили щось у коляску i одразу ж поїхали. I потiм ще двiчi приїздили i знову-таки поночi.

А якось бiля чайної Книш, що намонявся як чiп — хоч викручуй, просторiкував у гуртi п'яничок…

— Не боюсь я вашого Шапки… Який вiн Шапка! Штани вiн, а не Шапка. I не голова, а оте саме Вiн у мене отут-о. — Книш показав стиснутий кулак. — Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапцi дадуть по ш-шапцi. Ги-ги ик!

Iван Iванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазяїн, i всi його в нас любили. Всi, крiм нероб, ледарiв та п'яниць, бо спуску вiн їм не давав. I Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в рiзнi усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвiр стола, сiдав i, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на паперi.

— О, знову пише якусь собаку, — насмiшкувато казав дiд Варава.

Книшевi скарги, звичайно, головi шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навiть побоювання — раз чоловiк пише, значить силу має. Колись, кажуть Книша через тi листи навiть розумнi люди боялися. Це ще бiльше робило його в наших очах таємничим i загадковим.

Повiрити в те, що вiн шпигун, було не дуже важко. Ми перелiзли через паркан, обережненько, пригинцем до горiха, видряпалися — i от уже пильно вдивляємося крiзь вiкно у Книшеву хату. В хатi темнувато, i ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарештi побачили, що Книш i Книшиха сидять бiля столу з ложками в руках i, злодiйкувато позираючи на вiкно, щось їдять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книшi їли… торт. Бiсквiтний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами, їли торт ложками, наче борщ або кашу їли потайки, сховавшися вiд людей, як злодiї. їли похапцем, жадiбно, мабуть, голосно чавкаючи (вiкно було зачинене, i ми не чули), а може, навiть шдрохкуючи. Ротяки в обох були замурзанi кремом, а в Книшихи крем був i на «румпелi».

От Книш пiдчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посерединi торта, i потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою — i шургиць! — до себе в рот.

Ми знову перезирнулися Кiно!

— Ну все! Ясно! — сказав Ява. — Шпигуни! Нашi радянськi люди торти ложками не їдять.

Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської дiяльностi Книшiв здався менi не досить переконливим.

Оскiльки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горiха i полiзли додому.

I знову потяглися «трудовi буднi».

Бiльше контактiв з Книшами, а тим бiльше з Бурмилом не було.

Лiто минало. Нам навiть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було нi тої таємничої розмови («Подаруночок вiд нiмцiв…» «Двадцять залiзних…» «Вермахт щедрий…»), нi акваланга, нi пiдозрiлої поведiнки, нiчого…

— Нi, нiякi вони не шпигуни, — казав я. — Пам'ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене пiдiбрав i виходив, випустив потiм. Шпигун би тобi так зробив? Нiколи!

Ява спершу намагався заперечувати, а потiм просто переводив розмову на iнше.

Одного разу Ява зустрiв мене бiля тину особливо сумний i невеселий.

— Завтра приїздять батьки, — зiтхнув вiн. — Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дiзнається… Правда, дiд пообiцяв у перший день не говорити. «I не через тебе, каже, двоєшник, а через твою матiр. Не хочеться перший день їй псувати. Стiльки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Вiзьму, каже, грiх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трiйку. Хай уже на другий день…» Отже, у мене тiльки один день i лишився мирного життя. А потiм буде такий «вермахт», що… Ти ж мою матiр знаєш.

Явина мати була-таки рiшуча жiнка. На вiдмiну вiд моїх батькiв, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, нiколи голосу не пiдвищував, тiльки на скрипцi грав), а мати — грiм i блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. I Явину тривогу я розумiв.

— Нiчого, — заспокоював я свого друга, — як-небудь обiйдеться. Не вб'є ж вона тебе.

— До смертi, може, й не вб'є. А iнвалiдом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!

— А ти потренуйся падать. Як тiльки що — зразу падай. Нiби тобi погано.

— Менi й так буде погано. Без «нiби». Не хвилюйся.

Що й казати, спiвчував я друговi всiм серцем, всiєю душею, але допомогти не мiг нiчим. Лишалося тiльки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде…

I от Явинi батьки приїхали. Радiсного галасу й метушнi — повен двiр. Хвiртка тiльки — рип-рип! Дверi не зачиняються Родичi, сусiди, знайомi… Ще б пак! Iз заграницi приїхали! Цiкаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почiм?..

У садку цiлий день стiл стояв з наїдками та напитками. однi вставали, другi сiдали.

I подарункiв Явинi батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебiльшого дрiбненькi, на манiр гудзика — сувенiри називаються. Але що ви хочете: якби стiльки великих подарункiв — у двi гарби не вбереш.

I менi подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пiстолету. Але по якому пiстолету! По чеському заграничному пiстолету, який стрiляє водою. I як стрiляє! Натискаєш на гачок, i тоненька-тоненька цiвочка чвиркаа метрiв на десять. Здорово! Оце пiстолет так пiстолет! Красота! Сила!

Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пiстолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.

Ну, ви ж розумiєте, було б смiшно, якби ми одразу не почали стрiляти. Хто б це таке мiг? Нащо тодi тi пiстолети? Нашо їх взагалi дарувати?

Отже ми одразу…

Бровка на мушку — чвирк!

Гав гав-гав! — Бровко хвосiа пiджав i в будку.

Кицька руда сидить на сопцi, умивається.

Чвирк!

Няввв! — I кицька вже на грушi.

Курка гребеться.

Чвирк!

Ко-ко-ко-ко-ко! — I нема курки — десь аж на городi.

А туг iде дiд Салимон.

Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.

Чвирк! — дiдовi Салимону прямо по лисинi.

— А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!..

За кiлька хвилин ми терли свої червонi вуха уже на левадi.

Пiсюлсги нам були залишенi при однiй умовi — стрiляти тильки по неживих цiлях.

Але ж i настрiлялися ми на левадi, що називається донесхочу.

А що вже попозаздрили нам хлопцi — i не говорiть!

Тiльки й чулося:

— Дай подивиться!

— Дай хоч глянути!

— Дай подержати!

— Можна, я стрельну?

— Можна, я попробую?

— А я? А я?

— Оце так це!

— Ох ти!

— Ох же ж б'є!

— Сила!

— Краса!

— Вещ!

Скажемо одверто, ми неохоче давали не тiльки стрельнучи, а й подержати.

Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пiстолет у перший день — не пiд силу. Як же його даси, коли сам ще не настрiлявся!

Але попорозстрiлювали ми хлопцiв — так попорозстрiлювали! Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi свої страждання, якi менi довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбiйником», «бiляком» i взагалi «ворогом».

Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти «тiльки по неживих цiлях». Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацiєвський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами своїми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику «неживi цiлi».

Через якусь годину всi були мокрi як хлющi.

Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували:

— Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану!

А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати:

— Та ну, перестаньте!

— Та годi вже.

— Досить! Ну!

А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав:

— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу твоїй матерi!

Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок!

Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i пiшов за ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.

Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки поїхали на кiлька днiв до Києва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку.

Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений.

— Гад я, барахольщик, — картав вiн себе. — Мати мене цiлує: «Синочку, синочку!» — подарунки менi, а я… Знала б вона, який я. Краще б одразу… Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi… От, якби вислiдити…

Я невиразно мнякав.

— Мда… звичайно… але…

Я не вiрив у реальнiсть цього дiла.

Але на другий день пiсля вiд'їзду Явиних батькiв до Києва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи.

— Швидше… швидше… швидше…

Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг.

— Тю! Що таке?

— Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило. «Да-да, пора кiнчать, поїдемо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв…» А Книш: «Так я до тебе зайду через пiвгодини й поїдемо…» Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну!

Вiн говорив так гаряче й переконливо, що моє вiдро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.

Роздiл XI

Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?..

Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилової хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима.

Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.

Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чуємо, каже:

— Слухай, здається, за нами якiсь пацани ув'язалися.

— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.

— Та отам у кукурудзi.

— Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.

Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.

Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.

Вiдчуваючи в животi противне «ой-йой-ой», я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. «Бiльше не можу! Хай наступають!»

Але нiхто на мене не наступав.

Я полежав трохи, прислухаючись.

Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу…

Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.

I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.

А щоб побачити — й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу — суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi.

Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.

— Яво! — кричу я, нарештi, пошепки.

Анi шеберхне.

— Яво! — кричу я трохи голоснiше.

Нiякої вiдповiдi.

Кинувся я в один бiк, в другий.

— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.

— Яво! — кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти?

— Цить! — чую нарештi десь далеченько сповнений таємничостi Явин голос. — Тихше!

— Та що «тихше»! — кричу я — їх уже давно нема! А я нiчого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бiк iти.

— Повзи сюди!

Ява трохи помовчав, тодi гукає.

— Повзи ти сюди!

Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував — нема Яви.

— Яво! — гукаю нарештi.

— Агов! — чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).

— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!

— Це ти, — кричить вiн, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.

— Та ну тебе' Повзи сюди!

— Це ти сюди повзи!

Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.

— Тьху'

Ще трохи — i ми б розминулися.

Сiли одсапуємось.

— Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! — сичить крiзь зуби Ява — 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!

— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць.

Ява враз пiдхопився.

— Пiшли! Пiшли швидше на дорогу. Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.

I Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.

Йти ставало дедалi важче.

— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, —де шлях?

Ява мовчав.

— Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.

Ява зупинився.

— Давай вiдпочинемо.

Ми посiдали на землю.

— Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, — сказав Ява. — Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.

— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. — Кукурудза — не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли.

Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.

Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.

I раптом у мене виникла iдея.

— Яво, — кажу, — а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.

— Вилiзти? Що це тобi — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

— Ну то що, — кажу я. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.

— Ну, то лiзь.

— Нi, ти лiзь. Ти легший — у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу.

Ява махнув рукою:

— Ну, давай спробуємо.

Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав:

— Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись.

— Добре, добре, — сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! — черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, пiдбором ключицю менi проламує. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються…

— Яво! — кричу. — Швидше дивись, я падаю.

I… щось затрiщало, зашумiло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.

Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi — пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi.

Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю:

— Яво, де ти? Ти живий?

— Жи… — апчхи! — вий. — I з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.

— Ну, що, — питаю, — бачив?

— Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом.

Ява зiтхнув.

Я подивився в небо.

«Чудасiя, — подумав я — Космонавти лiтають у безмежному небi, серед зiрок, за сотнi кiлометрiв вiд землi — й нiчого А ми в кукурудзi заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!»

— Яво! — пiдхопивсь я. — Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не в той бiк. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходiмо назад.

Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся.

— Хтозна, може й правда. Ходiмо.

I ми поплентались назад.

Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли їх, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах?

А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло.

Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.

— Що? Що? — схилився надi мною Ява.

— Кинь мене! Iди, пробивайся сам, — сказав я хрипло i безнадiйно.

— Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечi. — Зараз мине.

Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.

Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.

Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:

— Яво, — кажу, — я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.

Ми лягли на землю.

Довго лежали.

Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.

— А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? — тихо сказав я. — I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.

— Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, — сказав Ява.

На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.

— У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.

— А в нас суп з галушками i смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.

— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.

Але Ява був стiйкiший за мене.

— Ти що, — каже, — щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi «рятуйте» кричать.

— Нехай, — кажу, — аби було кому смiятися.

— Нi, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще спiвати.

— Нехай, — кажу, — хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:

В траве.сидел кузнечик, —

жалiбно жалiбно виводив Ява.

В траве сидел кузнечик, —

ще жалiбнiше пiдтягував я.

Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з «ой». «Ой у полi могила», «Ой я нещасний», «Ой не свiти, мiсяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полi жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.

Добре пiшла у нас також пiсня «Раскинулось море широко» Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой» Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.

Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.

— Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! — зiтхнув Ява.

Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.

— Яво, — хриплю, — дивись!

Ява глянув i зiтхнув:

— Одна?

— Одна.

Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!

Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла бiльша, друга — менша. А ще кусати — тiльки покришиш.

Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.

— Чого це? Давай менi ту.

— Нi, — кажу, — бери. Ти дужче їсти хочеш.

— Чому?

— Бо я, — кажу, — добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.

— А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.

— Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.

— А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i…

— А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i…

Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином «порцiї» зрiвнялися.

Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.

I раптом ми почули… пiсню.

Три дiди, три дiди полюбили бабу,

А четвертий манюсiнький причеиився ззачу. —

виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.

Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!

— Гей! Гей! — скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.

Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.

Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,

Четвертого, маленького, за чуприну смиче…

I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:

— Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..

— I здається, я навiть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» — я точно не пригадую. Пiсня припинилася.

— Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! — проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.

I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:

— Гу-ук-ає хтось…

— А, пiшли!

— Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив!

Ми так i присiли.

Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.

— Та пiшли! — каже Книш. — То хтось балується.

— Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.

Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: «Цс!» Та було вже пiзно.

— Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.

Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.

— Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. — Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!

Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:

— Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..

— Ех, ви… ш-шмаркачi! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.

Роздiл XII

«Не зви мене бiльше — Ява, зви мене — Кукурузо!»

Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.

У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей — сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу — тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.

Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.

А дiд Салимон каже:

— А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?

— Та його ж не було в селi, — пiдкидає Гриць Чучеренко.

— А де ж? — «дивується» дiд Салимон.

— Таж у кукурудзi блукав… тиждень чи два.

— Гга-га-га! — реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:

— Ми недавно компаси одержали… Не треба?

— Га-га-га!

— Го-го-го!

— Ги-ги-ги!

— От хлопцi!

— От артисти!

— I кiна не треба!

— Ге-ге-ге!

— Гу-гу-гу!

Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:

— Привiт кукурузнику!

— Здоров, козаче!

— Наше вам вiд королеви полiв!

Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.

Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму «Тарас Шевченко» (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.

I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах — уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках… Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй — вулицею…

Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!

Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку — вiн до мене якраз намiрявся.

— Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав вiн. — Я до тебе.

— Здоров, а я до тебе!

— Попрощатися йшов, — одвiв убiк очi Ява.

— Що, посилають кудись? — здивувавсь я.

— Та-а! — махнув рукою Ява — Зовсiм з дому тiкаю.

— Куди?!

— На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.

— Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.

— Буває. То ти не знаєш.

— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.

— А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?

— А що?

— У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих…

— Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?

Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: «Ги-ги… ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться — два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають — плавнi горять. Приходить: «Ху, — каже, — натопив. Тепер у селi тепло буде». Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села — так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.

— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.

— Не припаду, — впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. — От жив же чоловiк на безлюдному островi — i нiчого Не пропав.

— Що за книжка? — питаю.

— «Пригоди Робiнзона Крузо». Читав?

— Не пам'ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо?

— Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.

— Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.

— Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.

Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її — свинство.

— I надовго ти збираєшся на той острiв?

— Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, — зiтхнувши, сказав Ява.

— Ого-го! — аж рота роззявив я. — Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнчаємо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти…

— Що ж поробиш, — знову зiтхнув Ява.

— Слухай, а хто ж буде за Книшем i Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни й злочинцi? Га? Ти що — забув оту таємничу розмову? I акваланг? I торт, i все iнше? Забув?

Ява враз почервонiв, наче я його спiймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що вiн зараз вiдмовиться од своєї затiї. Але вiн сказав:

— Нi, нiчого я не забув. Та доведеться тобi самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець смiливий, сам впораєшся. I станеш знаменитим. I про тебе в газетах напишуть, i по радiо, i по телевiзору… А я не можу тут бiльше жити. Не можу. Переекзаменовка… та ще й ця кукурудза. Через кiлька днiв приїде мати i… хоч на край свiту.

Я зiтхнув.

— А може, все-таки не тiкатимеш? Якось перебiдуєш.

— Нi, раз я вирiшив — усе!

— А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острiв тiкати. Так це ми в дитинствi бiльше й не побачимось? — з вiдчаєм сказав я. — З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибi вам!

Ява, зморщивши лоба, дивився на мене — щось мiркував. I, помовчавши трохи,сказав:

— Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острiв. I приїжджатимеш iнколи… Робiнзон теж не зовсiм один був. Потiм вiн урятував дикуна П'ятницю i удвох з ним жив. Так що…

— Виходить, я буду в тебе дикуном, — уже веселiше сказав я — Вiн, значить, герой… А я, значиться, дикун. От Кукурузо!

— Та Крузо, а не Кукурузо! Робiнзон Крузо.

— То вiн був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз пiдходяще для тебе iм'я. Пiсля вчорашнього…

— А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене бiльше Ява, зви мене Робiнзон Кукурузо. Хай так i буде. Домовились?

Так Ява перестав бути Явою, а став Робiнзоном Кукурузо Видно, на роду вже йому було написано носити вигаданi iмена.

Так що запам'ятайте добренько, далi я зватиму його Кукурузо.

Роздiл XIII

Шукаємо острiв

— Так ти що — сьогоднi хочеш уже й утекти на острiв? — спитав я.

— Ех, який ти бистрий! «Сьогоднi!» — розсердився Кукурузо. — Треба ж спершу вибрати пiдходящий безлюдний острiв, а тодi вже тiкати.

— А що там вибирати? Висадився на будь-який i живи.

— Тобi — звичайно. А менi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв жити. Думаєш — легко?

— Та я хiба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо?

— Трохи згодом. Через годину. Як дiд у сiльмаг пiде.

— А що ти взагалi дома скажеш, як тiкатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги пiднiмуть. Шукатимуть Я собi уявляю!

— Звичайно ж, я не скажу: «Дорогi родичi, я тiкаю вiд вас на безлюдний острiв. Бувайте здоровi. Пишiть». Це ж комедiя. Нiхто ж так на безлюдний острiв не тiкає. Матерi й тату взагалi нiчого не доведеться говорити. Вони в Києвi. А дiдовi я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тiтки Ганни у Пiски пiду. Там же i Яришка зараз гостює. Щось вигадаю… Щоб панiку не пiднiмав.

— А потiм що? Як мати приїде i як довiдаються, що ти зник?

— А менi що — хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам'ятаєш, три днi шукали, а потiм кинули. I нiчого. Тепер рiдко хто й згадує. Так i мене… — тут голос у Кукурузо затремтiв. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гiрка йому. I вiн поспiшив перевести розмову на iнше: — Головне; острiв треба хороший надибати. Щоб i мiсце рибне було, i дичина щоб…

— А ти й рушницю братимеш?

— Аякже. У Робiнзона було навiть кiлька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б'є, як скажена. Навiть краще дiдового «Зауера».

Це вже Кукурузо перебiльшував. Та я не став сперечатися — хлопець на двадцять вiсiм рокiв на острiв тiкає, хай потiшиться. Торiк дiд подарував йому на день народження берданку i почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався i своєю одностволкою, i тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому i теж мрiяв про рушницю, але в мене її не було.

В сiнях почувся кашель, рипнули дверi, i у двiр вийшов дiд Варава. Глянув сердитим оком на нас i сказав:

— Я у сiльмаг на хвилинку. Глядiть менi тут!

— Та ми нiчого. От тiльки на рiчку, може, скупатися. Бачте, спека яка, — прохальним тоном сказав Кукурузо.

— Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! — буркнув дiд i, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнiвом глянув на Кукурузо.

— Нiчого, пiдем, — тихо сказав вiн. — Я знаю ту «хвилиночку». Зустрiнуться бiля сiльмагу з дiдом Салимоном i години зо три пропатякають, не менш.

Хоча нiчого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човнi в плавнi (скiльки разiв їздили i рибу ловить, i просто кататися), нi в кого нiякої пiдозри не могло виникнути, але ми пробиралися до рiчки крадькома, весь час озираючись. I жодним путящим човном не скористалися. Хоча всi вони були припнутi бiля берега, i нам не заборонялося брати їх — тут i мого батька човен був, i дiдових Варавиних аж троє (довбанка i двi плоскодонки). Ми розляглися i перепливли на той бiк на пiщаний острiвець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нiчия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так i не зробили пiдводного човна i на якiй тонув Ява. Ми її пiсля того зашпаклювали, просмолили, i вона хоч i пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же пiд човном лежало довге потрiскане весло, яке ми позичили в дiда Варави. Вiн i не помiтив — у нього в сараї щось з десяток весел валяється: i короткi — для довбанки, i довгi — для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормi (або й на носi) i то з одного боку, то з другого пiдгрiбаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вмiти треба. Як не вмiєш, можеш тiльки — беркиць! — i годуй ракiв. Ну, ми з Кукурузо змалку вмiли — нам не страшно.

— Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, — сказав Кукурузо.

Одiпхнулися ми й поїхали.

Обiгнули острiвець — i вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо — хоч i я добре вмiю, але вiн бiльший мастак. Гребе тихо, обережно — пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, нiж треба, — разi — i човен уже носом в очерети залiз. Од-пахайся потiм назад, виймай носа — морока! Добре гребе Кукурузо — нi разу в очерети не вгнався.

Тореадори з Васюківки

Я лежу на носi, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора — геть до самого дна видно: водоростi, латаття, корчi. I навiть видно, як риби шмигляють. Iнтересно!

Все далi й далi заглиблюємося ми у плавнi. Несподiвано за поворотом вiдкрилося широке плесо. Гладiнь — анi зморшки. Бiлi й жовтi лiлiї розкиданi — як на картинi. Посеред плеса двi пiрникози плавають. Вгледiли нас — i нема. Так швидко пiрнули, нiби й не було. Тiльки рiвне плесо. Аж гульк — метрiв за двадцять — наче й не вони, а iншi…

Знову ми в стружку заїхали.

Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-ш!

Качки пролетiли.

Мисливський сезон не почався, i ще не ляканi качки хмарами лiтають над нами.

— От би рушницю! — каже Кукурузо.

— Ага, — кажу я.

Пливемо.

— Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, — гiрко мовив Кукурузо.

— Тьху! — плюнув я в той бiк.

Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навiть гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) — як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: «Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острiв. Те, що треба». Але в Кукурузо була своя думка, i всi острови вiн позабраковував. З рiзних причин. Той був занадто маленький — нiде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли — до води важко добиратись. На тому дерев нема-де ж дрова брати для вогнища? — I так далi.

I от перед нами новий острiв. Нiби суцiльна зелена купа: кущi верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цiлком — є виходи до води. Чисте плесо з трьох бокiв омиває острiв.

— Здається, воно, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо.

— Давай, — з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати.

Ми пристали.

Острiв був чудовий. Нiби спецiально створений для такого дiла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля — на двадцять рокiв топити. В очеретах, навiть зараз чути, — качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводдi попiд берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, — у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вiтами землю пiдмiтає I без куреня вiд дощу сховаєшся. Але курiнь, звичайно, потрiбен.

— Курiнь я тобi поможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я куренi роблю.

По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував.

На обличчi в Кукурузо було вагання:

— Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв.

— Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж точно копiювати.

Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось своїм ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.

Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса.

Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.

— Всi двадцять рокiв простоїть — гарантiя! — впевнено сказав я.

Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова «хвилиночка» вмiла розтягуватись до кiлькох годин.

— Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, — сказав Кукурузо — Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра…

— Значигь, вирiшив уже завтра? — спитав я.

— Аякже… Ти що! Через кiлька днiв мати приїде…

Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.

— Перш за все ложку, — вiн витяг з буфета щербату дерев'яну ложку i застромив її за пояс. — Солi обов'язково, без солi пропаду. — Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi — Хлiба! — з сумом глянув на зачерствiлий окраєць, що лежав на-столi. — Мало…

Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.

— Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є, — заспокоїв я його.

— Чаю? — вiн покрутив у руках цибик з чаєм. — Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один…

— Лiхтарика не забудь. Згодиться, — нагадав я.

— Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.

Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:

— Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.

— Що вiн — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я. — Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.

— Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо. — Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив — не переч!

В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках.

— Ов-ва! — спокiйно вимовив дiд. — Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на мiсце! Двоєшник!

— Та я нiчого, — замимрив Кукурузо. — Я… я… хотiв показати йому, яка в нас сокира добра… замашна… вiн каже, що в них краща… Еге ж, у нас краща, дiду?

Дiд нiчого не вiдповiв, i ми вишмигнули з хати.

— Ху! Мало не засипались! — уже за клунею видихнув Кукурузо. — I як ми не почули його крокiв!

Це справдi будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дiдовi кроки чути здаля. Дiд ходить, як на лижах, не вiдриваючи нiг вiд землi: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде.

Та побачили б ви його на полюваннi. На зайця по чорнотропу дiд може прочовгати отак кiлометрiв п'ятдесят —i хоч би що.

Сидимо ми з Кукурузом за клунею i обговорюємо, як краще перетягти все необхiдне у човен. Нарештi домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати i ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемнiє, вже я (щоб Кукурузо був у дiда на очах i не викликав пiдозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра…

Роздiл XIV

Робiнзон Кукурузо висаджується на безлюдний острiв

Ранок наступного дня. Сонячний, дзвiнкий, голосистий: пiвнi спiвають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився бiля тину i пiдглядаю у шпарку, що робиться на подвiр'ї в мого друга.

Пiдготовчi роботи успiшно закiнчено. Все майно Робiнзона Кукурузо уже в човнi: i берданка, i удочка, i лiхтарик, i ложка, i ковзани (на зиму), i сокира (на жаль, одна i то стара, трiснута i без топорища — ну, то нiчого, на островi можна буде витесать), i багато чого iншого. Черв'якiв накопано повну жерстяну банку з-пiд бичкiв у томатi (я слово «бички» закреслив i написав олiвцем «черв'яки», вийшло «черв'яки в томатi»). I харчiв цiла торба. I навiть двi таблетки пiрамiдону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.

Тепер лишилося одне — вiдпроситися в дiда.

Дiд сидить на колодi i теше держака до вил. Кукурузо ходить бiля нього й канючить.

— Дiду!

— Га?

— Так я до тiтки Ганни пiду у Пiски.

— Одчепись.

— Дiду!

— Га?

— Так я пiду.

— Одчепись, тобi кажуть. Iди вроки вчи. Двоєшiшк!

Помовчали трохи. Потiм знов.

— Дiду!

— Га?

— Менi з вами скучно.

— Так що менi, на голову стать, щоб тебе розважчти?

— Я до тiтки Ганни пiду. Там же Яришка. Я її скiльки не бачив.

— Як вона дома, то тiльки чубишся з нею, а тут, бач, скучив…

— Я вам i самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тiтки Ганни самосад.

— У мене свiй є не гiрший. Одчепись. Знову помовчали.

— Дiду!

— Га?

— То я пiду. Да?

— От пристав, як сльота до плота! А вроки?

— Так я ж книжку вiзьму i там вчитиму. От поспитаєте в тiтки Ганни тодi.

Я причаївся й думаю: «Ох, i важко у наш час тiкати на безлюдний острiв!»

— Дiду!

— Га?

— Я тiльки на пару днiв. З мене ж усе село смiється пiсля вчорашнього… От якi ви, їй-богу!

— Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав?

Знову помовчали.

— Дiду?

— Га?

Довго канючить Кукурузо. Нарештi дiдовi уривається терпець i вiн каже:

— От бiсова дитина! Зовсiм замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тiльки на днiв два, не бiльше. Та якщо тiтка Ганна скаже, що вроки не вчив, — цього держака скуштуєш. Двоєшник!

Кукурузо не став баритися, бiгцем побiг у хату (а то ще передумає дiд!), схопив «Граматику» i — до ворiт. Тодi раптом спинився, обернувся, потупцяв на мiсцi, зiтхнув:

— Бувайте здоровi, дiду! Хороший ви… Я завжди знав, що ви хороший…

— Iди-йди! — буркнув дiд, Хiба вiн знав, що то прощається з ним Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв…

На вулицi я приєднався до Кукурузо.

Мовчки дiйшли ми до рiчки, мовчки сiли в човна i мовчки попливли у плавнi.

Тiльки Собакевич, бiжучи за нами, весело гавкав i намагався вхопити за литку то мене, то мого друга. Не розумiло урочистостi моменту дурне собача!

Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.

У мовчаннi перенесли всi речi на галявину до куреня.

I от востаннє стоїмо на березi коло човна. Похнюпившiйсь довбаємо носками черевикiв землю. Стоїмо i зiтхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на мiсяць, не на рiк навiть, а на цiлих двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв. Ще нiхто в свiтi не прощався на так довго.

Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:

— Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде… Не бiйсь… Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо…

— Аякже!.. — не дав я йому договорити.

I змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокiйливе на прощання.

— А тi двоє таки не шпигуни, — сказав я. — Справжнi шпигуни нас придушили б отам у кукурудзi. I нiхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай — нiхто про нас все одно б нi в газетi не написав, нi по радiо, нi тим паче по телевiзору…

Але Кукурузо на це нiчого не вiдповiв.

I знову ми стоїмо й мовчимо.

— Ну так що? Давай їдь уже! — не витримує нарештi Кукурузо.

— А ти що, поспiшаєш? — кажу я.

— Та нє, я нiчого, але взагалi… Тобi ж додому треба. Хлопцi, мабуть, у футбола зараз на вигонi гуляють.

— Та! — махаю рукою. Мовляв, не потрiбнi менi нi футбол, нi хлопцi. А сам думаю: «Невже оце Кукурузо нiколи в футбола бiльше не гулятиме? От бiдний хлопець!» I так менi його жаль стало! Такий же вiн воротар добрий був! Справжнiй Лев Яшин мiг з нього вирости.

Зiтхнув я, полiз у кишеню i витяг свого складаного ножика.

— На, — кажу, — тобi пригодиться Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого нi в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.

Кукурузо аж почервонiв iз задоволення. Вiн завжди заздрив менi через оцей ножик i мiнятися не раз пропонував, та я не хотiв Але тепер хай йому буде, раз вiн у футбола не гулятиме i в самотностi житиме.

Я ще раз лiхнув, полiз у другу кишеню i дiстав коробочку з-пiд сiрникiв. Там лежали гачки для удочок, якi подарував менi батько. Прекраснi гачки! Цiле багатство длл рибалки. I маленькi — на верховодок, плiток та карасiв, i бiльшенькi — на йоршiв, окунiв та лящiв; i великi — на щупакiв, линiв, коропiв. I зовсiм великi — трiйчастi — на сомiв та iншого риб'ячого звiра.

— Лови, — кажу, — на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тiльки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й менi даси половити. Дуже я звик до цих гачкiв.

Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода менi було тих гачкiв. Навiть бiльше, нiж ножика. Кукурузо вiдчув це:

— Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.

Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лишається на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi є адреси, а в нього немає. Ця несподiвана думка схвилювала мене.

— Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.

— Ну то що?

— Як — «ну то що»? Адреси немає, розумiєш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi.

— А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо.

— Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.

— Давай. Я хiба що — проти? А як?

— Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, здається, пiвострiв. Ну, як-небудь так.

— Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подобається.

— Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.

Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав:

— А знаєш що — хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема — ручаюсь.

Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва — острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. «Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо». I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього.

— Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, — бадьоро сказав я. — На такому островi не те що двадцять вiсiм — сто рокiв прожити можна Аби риба клювала.

— Я теж так думаю.

— Ну, прощай!

— Прощай.

Я кинув у човен Собакевича,сiв сам.

Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:

— Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач.

Я теж зiтхнув i сказав:

— I ти пробач, що я тодi, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так.

— Прощай! — сказав Кукурузо.

— Прощай! — сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.

Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi.

Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо — потонеш, як слiпе кошеня.

Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого «пiдводного» (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився.

— Це несерйозно, — сказав вiн. — Це було б нiби якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт — чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по-справжньому. Нiяких човнiв, нiякої можливостi повернутися.

Героїчна був людина Робiнзон Кукурузо.

Роздiл XV

Перший день на островi iменi Переекзаменовки. Роздiл, розказаний Робiнзоном Кукурузо своєму другу i однокласнику Павлушi

Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i поїхав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися то така тиша раптом настала — нiколи я такої тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша… I тiльки небо, здається, дзвенить, — нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тiєю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди.

Стою я i, що робити, не знаю. I поспiшати менi не треба, i робити нiчого. Хоч стiй, хоч через голову перекидайся — все одно. Нiхто не бачить, нiкому до цього нема дiла.

Погано менi було. I головне, ота клята думка, що сам я звiдси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево — нiчого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не вiдчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався i поспiшав, що дома добре й не поснiдав. Це одразу мене до тями привело. Харчiв я вирiшив поки що не чiпати — хто там зна, що воно далi буде. Вирiшив наловити риби. Вибрав мiсцину пiдходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавцi дивлюсь i жду. Жду, жду, жду… Поплавцi — анi шелесь. Не ворухнуться навiть. Не клює. Я вже й плював на черв'якiв, i мiняв їх, i з мiсця на мiсце переходив — нема кльову й квит. А голод мене дедалi дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю i шепочу: «Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу». А поплавцi, мов цвяхи з дошки, — стирчать собi просто з води i все. Нема риби. Плаває мiй снiданок пiд водою i нiяк його не дiстанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тiльки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв якiв їж. Тьху!

Сам розумiю, що час непiдходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клює або рано-вранцi, або надвечiр, та не легше менi вiд цього. Не чекати ж до вечора — живiт же пiдтягне, зовсiм охляну. Кiнчилося тим, що зачепив я гачком за корч i льоску обiрвав. Пропав гачок — один з кращих, що ти менi подарував. Розсердивсь я, плюнув i пiшов до торби з харчами — не мiг бiльше терпiти. Як допався — пiвторби вмолов. Наiвся, як дурень мила. Лiг голiчерева на галявинi, дрiмати почав i заснув непомiтно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо вiдчув, що пече. Сонце палить — шкварчить на небi, мов яєчня на сковородi. Мацнув себе — щоки вогнем горять. Обпiкся я на сонцi. Пiшов умився — пече. Мокрої землi приклав — пече. Згадав — сметаною або кисляком треба. Та де ж її взяти — сметану! Отодi я вперше вiдчув, що безлюдний острiв — це безлюдний острiв, а не наш колгосп «Свiтла зоря», де сметани цiлi ставки. А менi б зараз хоч ложку, хоч пiвложки. Ох же ж пече! Залiз я в курiнь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, та хоч пече, але жити ж треба Не можна ж двадцять вiсiм рокiв у куренi пролежати. Вилiз я, взяв сокиру, ножа твого i пiшов вирiзати топорище.

Знайшов добру суху гiлляку, вирiзав топорище, почав обстругувати ножем i раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу — пiд самий нiготь. Зразу пальця в рот. Смокчу — не висмоктується, зубами давлю — не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася… «А дульки! Дульки не хочеш? — сам собi iз злiстю. — У село за голкою треба бити. Бiжи, чого ж ти не бiжиш?» Трохи не заплакав я вiд безсилої лютi — таку потрiбну рiч, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кiнцi гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що iз скабкою, ще й з гачком у пальцi ходитимеш. Ох i попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв — маленький кiнчик лишився. I потiм довго болiло. Добре, що хоч не нарвало.

Сонце почало сiдати, i я знову вiдчув апетит. На торбу навiть дивитися боявся, бо знав, що як пiдiйду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тiльки риба могла врятувати мене вiд голоду. Я знову закинув удочку. I на цей раз менi пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадiв, коли витяг нарештi першого пiчкура! Вiн був маленький, як палець, але вiн був дорожчий менi за отого пiвметрового щупака, що ми з тобою впiймали минулого лiта. Вiн трiпотiв на гачку, а моє серце трiпотiло у грудях. Я навiть поцiлував його, отого пiчкурика. Потiм пiшли окунцi, краснопiри, карасики… Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв'яками. А коли помiтив-вони розповзлися по всьому берегу. Я аж пiдскочив. Йой! Це без черв'якiв i риби не буде Куди ж ви тiкаєте, черв'яки?! На кого мене покидаєте, дорогенькi?! Кинувся я перед ними навколiшки, почав повзати по берегу i ловити. Та бiльшiсть уже в землю поховалися. До того ж темнiти почало. Ледве я чверть банки вiднайшов… Рибу бiльше не ловив, вирiшив черв'якiв економити.

Розклав я багаття, почистив оту дрiбноту, що впiймав, заходився юшку у старiй каструльцi варити. Варю я i бачу, що дуже щось швидко вода википає — весь час доливати доводиться. I пiд дном щось шипить i шкварчить. Придивився — аж то моя каструля тече-протiкає. I як же я ранiше не помiтив, що там дiрки! Мало не заплакав з горя Що ж я тепер робитиму? У такiй же каструлi тiльки глину мiсити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А iншої в мене нема i взяти нiде. На безлюдному островi я.

Добре було Робiнзону Крузо. Все потрiбне викидало йому на берег море пiсля кораблекрушенiй. Геть усе чисто, навiть грошi. Захотiв дванадцять сокир — на тобi дванадцять сокир. Захотiв сорочки шовковi — на тобi сорочки шовковi… А менi хоча б одну каструлечку, що не тече. Хоча б одненьку! Та де там. Хiба дочекаєшся тут, у плавнях, кораблекрушенiя! Хоч сто рокiв жди! Ото потерпiв кораблекрушенiє київський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка менi з цього користь. У мене своя берданка є. А то ще колись дiд Салимон у райцентр на базар картоплю вiз i перекинувся. Та хiба вiн дасть добру пропасти — до пiвночi бороду у водi мочив, по картоплинi з дна визбирував. Потiм тиждень черепашок i водоростi вичiсував з бороди. Нi, на кораблекрушенiє менi годi й надiяться'

Посьорбав я з огидою недовареної юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напiвсирої риби i сиджу.

Вже зовсiм стемнiло, i нiч кашкета свого чорного менi на очi насунула. Навiть зорi на небi не видать — хмарно. Тiльки вуглинки в догорiлому вогнищi жеврiють. Ти ж знаєш, я не боягуз, але… У животi холоне й звiдти в серце страх прокрадається — слизький i противний. Треба щось робити, бо зараз вiн усе серце огорне и нiкуди не дiнешся. Полiз у курiнь, намацав лiхглрика, засвiтив. Знаишов зошита свого з української мови (ти ж знаєш, я i зошити, i «Граматику» про дiдове око взяв — буцiмто у тiтки вчитиму). Олiвець вiдшукав у торбi.

Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зiбрався? Нi! Щоб ти знав — Робiнзон Крузо на островi щоденника писав, записував усi подiї, якi з ним траплялись. Що ж, я гiрший за нього? Я теж, як i вiн, на островi. А на островi без щоденника не можна.

Ну, пiдряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобi не письменник. Навiть бiльше — я по письму переекзаменовщик. Вирiшив я коротенько записувати тiльки факти — поганi й хорошi. Провiв у зошитi посерединi лiнiю, роздiлив таким чином аркуш на двi половини — лiву й праву. У лiвiй зверху написав «Пригоди» (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалi у життi головне, заради цього я й на острiв висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на островi). У правiй половинi написав зверху «Неприємностi» (що ж поробиш, як трапляються).

Довго я думав, довго гриз олiвця i нарештi, написав. От що в мене вийшло.

Пригоди.

1. Наловив риби i з'їв.

Неприємностi

1 Обпiкся на сонцi

2. Загнав пiд нiготь скабку.

З Загубив гачка (одного з кращих).

4. З'їв пiвторби харчiв.

5 Втекли майже всi черв'яки

6. Протiкає каструля, i я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жменi вари).

Як бачиш, пригод одна i та манюня, як той пiчкурик. А неприємностей аж шiсть, i всi здоровеннi, як акули.

Все оце я писав, лiктем притискаючи зошит до колiна i чвиркаючи собi над вухом лiхтариком, бо вогнище вже догорiло, а розпалювати знов менi не хотiлося (тiльки не думай, нiби через те, що по хмиз треба було йти у темнющi непривiтнi заростi!).

Лiхтарик у мене, ти ж знаєш, «динамiчеський», вiчний, нiяких батарейок не треба. Але оте чвиркання… Чвиркаєш — є свiтло. Не чвиркаєш — нема свiтла. Або чвиркай i пиши. Або не чвиркай i не пиши. Я чвиркав. Пiвгодини пiсля того менi у вусi гуло. I рука задерев'янiла, наче я лiктем об край столу стукнувся.

Написав я i думав, що все — день скiнчився i бiльше нiчого не буде.

Спати менi не хочеться — вдень виспався. Вийшов я, сiв на березi, охопивши руками колiна, i думки рiзнi в головi снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, — спиш уже, мабуть)…

Рiжок мiсяця з-за хмари виткнувся, — мов шабля козацька, — висвiтлив плесо срiбним присмерком.

Невидимi качки просвистiли-прошумiли крильми над головою, i тихо. Вiтру нема, i навiть завжди шурхотливi очерети мовчать, не шепочуться мiж собою. Я дивлюсь собi на воду i думаю.

Аж раптом тiнь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти мiсяця. З-за очеретiв виплив човен — без згуку, без жодного плеску, як мара. I це було найстрашнiше (мов увi снi!). У човнi на повний зрiст стояв хтось високий i довгим веслом нечутно правив. Я заклiпав очима — чи не привидiлось. Нi! Човен линув прямо до острова. Збiльшувався, збiльшувався, як на екранi кiно; попiд самим берегом звернув i зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночi у плавнях? Водяник? Вiдьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тiльки старi баби неосвiченi в них вiрять. А я ж пiонер! Барабанщик у загонi! Я вiрю в радiо, в телевiзор, у космiчнi ракети! Нi, дурницi, не треба боятися I враз я згадав Гуньку… Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях… Гунь-ка! А що, як це Гунька? Що, як вiн теж, як i я, живе у плавнях на якомусь безлюдному островi? Гунька! Вiн же несповна розуму, вiн же нiчого не тямить. Вiн може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночi в плавнях!), i задушить. Задушить — i нiчого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай… Наче слимаки поповзли в мене по спинi — холоднi, слизькi i мокрi. I немов хто зашморг затягнув на шиi — здушило горло, дихнути важко.

Я завмер, прислухаючись. Навiть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущiв долинув плюскiт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привiз когось i втопив? Тепер моя черга. Я не мiг бiльше сидпи на мiсцi. Я схопився, ступив задерев'янiлими ногами кiлька крокiв у темряву до куреня. I раптом — на когось наштовхнувся… Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечi. Крик жаху застряв у мене в горлi — не вирвався. Я сiпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю i…

Тут розповiдь Робiнзола Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому мiсцi ойкнув i почалася розмова, якої читач не зрозумiь, доки не почує про те, що сталося того дня i тої ночi з Павлушею Завгороднiм.

Роздiл XVI

Павлуша Завгороднiй знову розказує про те, що вiн робив у той день i в ту нiч

Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишигi свого друга Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв.

Витяг човна на берег. I одразу заходився лагодити його. До обiду провозився, але всi дiрки заново зашпаклював i просмолив добряче. Працював iз завзяттям — це ж наш, спiльний з Кукурузой човен, з якого ми ще пiдводного зробити хотiли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свiй обов'язок перед Кукурузом…

Поки зайнятий був роботою, то ще нiчого, а от як скiнчив, як пiшов по обiдi на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворiтьми, бiля якої щодня зустрiчалися ми з Кукурузом рано-вранцi, щоб не розлучатися до пiзнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася менi вулиця, все село, весь свiт — наче острiв безлюдний. Є люди — i нема їх, бо нема мiж ними друга мого найкращого.

I собаки нiби не гавкають. I пiвнi не спiвають. I корови не мукають. Нiби пропав звук у свiтi — як ото у кiно буває…

Гиняюся по селу, мiсця не знаходжу. I кожен куточок, кожен кущик i деревце кожне про нього менi нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликiв ловили. На цьому деревi змагання верхолазiв влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тодi гiлка пiдi мною вломилася i я догори ногами на сучку повис, а потiм упав просто па голову i думав, що голова моя у плечi зовсiм вгрузла — дихнути не мiг. Ги-ги! А втiм, ти не смiявся, ти менi штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!

А он старий колодязь, з якого ми, нi, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тiльки що отакенний шмат м'яса йому дав. За обiдом не з'їв, для нього приберiг. Так що не хвилюйся.

А он будиночок Фарадейовича, де ми… З хвiртки виходить гурт юннатiв на чолi з Бардадимом. Про щось збуджено балакають.

— Глобулус… наш глобулус… київськi юннати… професор… блискучi результати… тiльки б не осоромитись… — долiтають до мене уривки фраз.

А, нащо менi ваш глобулус, вашi результати, як нема зi мною мого друга єдиного! Як вiн на необiтаємому островi…

Байдужечки менi, байдужiсiнько.

Гурр… — грузовик проїхав. Книшiв. I в кабiнi поряд з Книшем — Бурмило. Куди це вони?..

А, хай їдуть куди хочуть!

Був би ти, ми б обов'язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому… Нецiкаво менi самому. Не ловляться шпигуни наодинцi. Колективна це справа. Як толока.

До пiзнього вечора блукав я в самотинi по пам'ятних для мене мiсцях.

Нарештi лiг спати.

Я лежу i менi не спиться. Я думаю. За вiкном темно — хоч в око стрель. На небi нi зiрочки — хмарно.

Що робить там, на безлюдному островi, мiй друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нiкого. Догорiло вогнище, i з усiх бокiв насуваються чорнi химернi тiнi. А вiн один, нi з ким слова сказать, тiльки слухає, як стукає його серце.

А що, як уже трапилося з ним щось, якась бiда, i кричить, гукає вiн на допомогу, i нiхто-нiхто не чує, тiльки банькатi жаби байдуже кумкають у вiдповiдь, i качури в очеретi крячуть, i луна стоголоса котиться-котиться плавнями i не докочується до людей, губиться, застряє в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто порятує?!

Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. I раптом вчулося менi, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: «А-а-а-а-а!» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справдi голос — хiба розбереш. Але серце вже шалено б'ється в грудях, i вже чомусь впевнений я, що друг у бiдi. А нiхто ж, нiхто не знає, де вiн. Крiм мене. I нiхто туди дороги не знайде. Крiм мене. I нiхто не допоможе йому. Крiм мене.

Нi, не можу я спокiйно спати, коли друг у бiдi. Не можу.

— Мамо, — кажу, — я пiду надвiр спати. У сiно. Парко дуже.

Я беру ковдру i виходжу з хати. I одразу занурююсь у густу й навiть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як слiпий. Щоб ненароком не рипнути хвiрткою, прокрадаюся в сад i вже там перелажу через паркан. Иду селом, наче лiсом, — темiнь i тиша. Лише в одному мiсцi блимає вогник. То на стовпi бiля сiльради горить лiхтар. Вiтер хитає його, i кругла свiтла пляма взад-вперед ковзає по землi, мов гойдалка. А далi знов темрява. Я двiчi вже спiткнувся i мало не впав. Аж ось i рiчка. Тут трохи свiтлiше. Тьмяно виблискує вода. Я сiдаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на нiс ковдру (чого я її взяв — сам не знаю) i вирушаю. Руки мої — нiби не мої. Гребуть механiчно — я їх наче не вiдчуваю. I все тiло не моє: якесь дерев'яне. I голова дерев'яна. Мов не в дiйсностi все вiдбувається, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкiрi моїй шелестять.

Тiльки б не збитися з дороги, тiльки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он той гнилий острiвець, бiля якого затонув Кукурузо. Вiрно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув мiсяць, i не тiльки в плавнях, а i в душi моїй одразу стало свiтлiше й веселiше. Ще трохи, ще… Вже близько. Оце ще ця стружка. Потiм поворот i — наче з вузесенької вулички виїхав я на величезну площу. Широке рiвне плесо вiддзеркалювало рогатий мiсяць i срiбнi кучерi залитих сяєвом хмар, i здалася раптом зелена купа острова гiгантською казковою горою серед безкрайнього моря, i до гори тiєї далеко-далеко, аж на виднокраї вона, а сам я малесенький-малесенький, як коадашка. Здавалося менi, що я навiть бачу чарiвно-гарнi мiста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплiтались вербовi гiлки) i вершникiв навiть бачу що мчать по звивистих гiрських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущинi), i навiть чую цокiт копит (то дзвенiло у вусi вiд тишi). Отак-то змiнює iнодi масштаби i задурює-замакiтрює голову чарiвник-мiсяць.

I тим неймовiрнiшим i фантастичним здалося менi те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сiру постать на човнi попiд самим берегом — наче казковий велетень Гулiвер вдерся в країну лiлiпутiв. Я здригнувся вiд несподiванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки нiколи так далеко не запливають у плавнi та ще вночi. Риба i бiля самого села прекрасно ловиться…

Книш? Бурмило? Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз… Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Менi так хотiлося повернутися i чим швидше гайнути назад Але я стримався. Адже там на островi Кукурузо, мiй друг, зовсiм один. Я пливу до нього на допомогу. I, може, саме в цю мить моя допомога найпотрiбнiша. Адже в мене човен. I якщо незнайомець, якого я тiльки що бачив, дiйсно Книш чи Бурмило i хоче заподiяти лихо моєму друговi, я врятую його — ми втечемо на човнi. Швидше, швидше! Я налiг на весло й спрямував човна до берега — звичайно, з iншого боку, нiж незнайомець. Пристав, вилiз i обережно почав прокрадатися в глиб острова. Кукурузо, певно, в куренi — може й спить, бо не чути нi звуку. Кликати його небезпечно — одразу привернеш увагу того типа.

Ох як темно, якi хащi! Нiчого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це… вiн уже втопив мого друга! Холодний пiт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цiлковитiй темрявi, витягши вперед руки (так як iшов) i не мiг ворухнутися. I раптом раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмiдь Руки мої самi собою мимоволi конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я вiдчув страшний удар по ногах i полетiв на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, вiн пiдбив мене i кинув на себе. Я зойкнув i шалено замолотив руками й ногами вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому, здається по'обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащi, ламаючи гiлки, спотикаючись i наштовхуючись на дерева. Але я не вiдчував болю нi вiд подряпин, нi вiд ударiв. З розгону вскочив у човен i, схопивши весло, щодуху почав одгрiбати вiд берега. Я нiколи не грiб так шалено — човен летiв, як ракета. Весь час я панiчно оглядався — чи не женеться за мною вiн. Нi! Погонi не було. Опам'ятавсь я лише тодi, коли пристав до берега бiля села. Я весь час тремтiв вiд напруження, вiд утоми, вiд переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час бiг — у цiлковитiй безпецi я мiг вiдчути себе тiльки у своєму дворi. Мокрий кiнець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спинi, нiби пiдганяв. Як дровиняка, впав я у сiно бiля повiтки й довго лежав зовсiм нерухомо, — вiддихувався. У головi, наче в зiпсованому телевiзорi, миготiли уривчастi кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зiбрати людей i — туди… А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тодi його таємниця розкриється i вийде, що я зрадник. О нi! Зраджувати друга — це жахливо Я нiколи не пiду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нiчого й не мiг придумати. Нарештi втома i сон знемогли мене, i я заснув.

Нiчна пригода була настiльки неймовiрна, що коли я вранцi прокинувся, то навiть подумав спершу, чи не приснилося то менi.

Та от до мене пiдiйшла мати, схилилася:

— Ну, як спалося надворi, синку? О, чого це ковдра мокра? Хiба вночi був дощ? Чи, може… — мати всмiхнулася.

Я густо почервонiв:

— Та що ви… то… то… я… води захотiлося, кружку сюди взяв i розлив ненароком.

Добре, що мати поспiшала доi'ти корову i не стала допитуватися.

Нiчна пригода знову згадалася менi з усiма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася менi такою жахливою, як уночi. Може, тому що ранок був сонячний i веселий, а, як ви знаєте, всi нiчнi страхи минають уранцi. Уночi все здається страшнiшим вiд того, що темно й тихо i люди сплять. А вранцi свiтить сонце, гомонить птаство, брязкають вiдрами баби бiля криницi, i навколо люди. Я був бадьорий i сповнений енергiї. На острiв! Негайно треба на острiв! Довiдатися, як же там — чи живий…

Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще доїла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; «Лишки! Лишки!»

— Мамо! — гукнув я — Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу.

— Куди це ти? Зараз снiдати будем.

— Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку.

— Та хоч хлiба врiж.

Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба — за пазуху — i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив — не вгледiв. Аж хитнувся вiн.

— Тю на тебе! — буркнув сердито. — Iч, розiгнавсяi.

— Вибачте! Драстуйте, дiду!

— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збиваєш.

— Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився.

— Проспав, ледащо? — уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка — розумiє.

— Еге! То я побiжу! Вибачайте! — А сам думаю:

«Ех, не знаєте ви, нiчого не знаєте, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали…»

Роздiл XVII

«Сьогоднi вночi…» Таємниця от-от розплутається

З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…

I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:

— Ого-го-го-го-го!

Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!

Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:

— Ну як? Як ти тут?

— Нiчого — ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: — Тут таке було о-о…

— Що? — спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав.

— Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.

— Ну?

— Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, — вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах.

— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?

— Пожди. Я все по порядку — I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже знаєте.

Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем — як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися, — у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком.

Кукурузо ображено хмикнув:

— Ти що — дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти.

— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бiйка, — по просив я.

Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав:

— То був я.

Кукурузо вирячився на мене.

— Це точно був я… Дивись. — Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець. — Твоя робота.

I я розказав усе, що трапилося зi мною цiєї ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима:

— То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…

— А менi, думаєш, нi? Просто велетень.

Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо!

— Оце здорово!

— Оце-то так!

— I як я мiг не впiзнати тебе?

— А я?

— Хоч би слово сказав.

— А ти ж чого — як води в рот набрав?

— З переляку.

— З переляку!

— А незнайомець, значить, i не вилазив з човна?

— Не вилазив.

— А де ж вiн потiм дiвся?

— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи.

— А чого вiн приїжджав, як ти думаєш?

— А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi.

— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?

— Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло.

— Може, то когось утопили? Га?

— Хто його зна.

— Так, може…

— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись.

Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.

— Диви! — прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами.

Ми кинулися в траву i поповзом — туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо.

— У човен!

Ми сiртонулися до плоскодонки.

Кукурузо враз спинився:

— Взять рушницю?

— Не треба! — прохопивсь я, потiм додав — Нiколи.

Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе…

За кущами починалася вузенька стружка А навкруги — щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала.

Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь — «президенцiя» — якраз край берега. Я й не знав, що цiєю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом.

Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни.

З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища — курився синiй димок.

— Нехорошо це… — докiрливо говорив Бурмило — Нехорошо…

— Цить уже — «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить?

— Та що ти! Двiєчко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!

— Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить.

— Але ж… Так то ж зовсiм iнше…

— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю — й квит! I дивись менi!

— Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо понаїдуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!..

Я схопився за весло.

— Гребiмо звiдси — вiн зараз пливтиме.

Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова — одхекались i прийшли до тями.

Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного.

Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на Високому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!

— А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.

— А вiн хiба секретний?

— А що ж ти думав, може, й секретний. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же.

Невже глобулус?..

I раптом я згадав…

Це було мiсяцiв пiвтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти пiдвезти їй кошики.

Базар у нас у райцентрi, дванадцять кiлометрiв вiд села. Ранiше туди човнами по рiчцi їздили. А тепер бiльше на велосипедах. Швидше.

Поїхали ми. Мама на «Українi», я на своєму «Орльонку». Не люблю я базарiв, та що поробиш.

Одвiз я кошики, збираюся назад їхати. I тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насiння, сушенi трави та рiзнi «спецiї». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.

Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:

— А кому льобулi. кому льобулi? Двадцять копiйок пучечок! Кому льобулi? Чиста льобуля! Сто процентiв вiтамiнiв! Усi вiтамiни! А! Б! В! Г! Д! Бiльш не купите нiде! Навались, у кою грошi завелись.

Її оточують покупцi. Торгiвля йде повним ходом.

— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якiйсь молодицi. — Од бешихи крепко домагає… Од перестрiту… Од… — шепче щось молодицi на вухо.

— Ну?! — здивовано-радiсно каже молодиця, — Дайте три пучечки.

— Уступили б трохи, тьотю… Дорого, — торгується iнша молодиця.

— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше… — i вже Книшиха замакiтрює голову якiйсь лiтнiй дачницi. — Можна й у борщ… Смакота! Берiть, дама, не пошкодуєте. Чоловiк вам ноги цiлуватиме!

I знову завелася дзвiнкоголосо:

— Ану — водорiсть! Цiлюща водорiсть для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горiлку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їжа космонавтiв! — тицьнула вiдстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича. — Тридцять копiйок пучок! Український женьшень!

Покупцi посмiхалися, але брали.

Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справдi водоростi. Але те, що це не глобулус, i сумнiву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мiкроскопiчна одноклiтинна водорiсть, i мати такий вигляд не мiг аж нiяк.

Розказав я тодi про це Явi, подивувалися ми заповзятливостi й базарному талантовi Книшихи («От людей обдурює змiюка!»), а потiм i забули. Чим тiльки не торгують на тих базарах! Це ж тобi не в магазинi.

А тепер я згадав. Може, й справдi Книш на глобулус зазiхає.

— В усякому разi, — рiшуче сказав Кукурузо, — ти собi як хочеш, а я сьогоднi вночi…

Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвiнка пiсня:

Пусть всегда будет солнце,

Пусть всегда будет небо,

Пусть всегда будет мама,

Пусть всегда буду я!

Роздiл XVIII

Несподiванi Iгор, Валька та iншi

Голоси були хлоп'ячi й дiвчачi — бадьорi пiонерськi голоси. Здавалося, що плавнями просто по водi й болоту крокує через очерети веселий пiонерський загiн. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потiм рвонулися й побiгли на берег — туди, звiдки видно було плесо. Але нiчого не побачили — заважав очерет.

Ми швидко видряпалися на стару вербу, пiд якою стояв курiнь. Це було найвище дерево на островi. I тодi побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебiдi, бiлi човни. У човнах сидiли пiонери — в бiлих майках, у бiлих панамках, з червоними галстуками. В першому човнi стояв на весь зрiст стрункий високий юнак у бiлих штанях, без майки, але теж з червоним пiонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Пiд бронзовою шкiрою його випиналися могутнi мускули. Здавалося, цей юнак зiйшов просто з фiзкультурного плаката «Готуйся на значок ГПО!»

Та от пiсня скiнчилася, i вожатий вигукнув:

— Друзi, пропоную на цьому островi зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився вiн до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидiв на кормi.

— Тiльки так! — дуже серйозно вiдповiв хлопець. Всi чомусь засмiялися.

— Тодi держiть курс на острiв, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.

— Тiльки так! — повторив хлопець, i знову всi засмiялися.

Але на хлопця це не справило нiякого враження. Вiн i бровою не повiв.

Один за одним човни пристали до берега. I враз острiв нiби перетворився на пiонерський табiр: смiх, крики, бiганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у водi, хтось ловив сачком метеликiв. Серед пiонерiв ми побачили й кiлькох васюкiвських юннатiв, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сидiли на деревi, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи нi. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дiвчинка натрапила на курiнь i вигукнула:

— О! Дивiться! Тут хтось живе!

Всi збiглися до неї. Пiдiйшов i вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курiнь i одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний лiхтарик.

— Лiхтарик! — пояснив вiн. — Механiчний. З динамкою. Дає струм лише тодi, коли натискати на цю ручку.

I почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокiйно засовався на гiлцi.

Цибата дiвчинка теж шмигнула в курiнь i потягла звiдти рушницю.

— Погляньте, справжня, мисливська…

— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась iз дiвчат.

Тут Кукурузо вже не витримав:

— Ану не займай!

Всi враз пiдняли голови. Ховатися бiльше було нiчого.

Ми злiзли з дерева. I одразу нас оточили пiонери.

— Хто ви?

— Що ви тут робите?

— Це ваш курiнь?

— I рушниця ваша?

— Ви мисливцi?

— Ви тут живете?

Я розгублено подивився на Кукурузо. Вiн похнюпився i мовчав.

— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це нашi, з Васюкiвки, — сказала васюкiвська юннатка, здається, з восьмого класу.

— Або з дому втекли, — пiдкинула друга (ми про неї тiльки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).

— Або в iндiйцiв грають. Як «Маленькi дикуни» Сетона-Томпсона. Пам'ятаєте? — втрутилася цибата.

— Або у Робiнзонiв… Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав:

— Нi в що ми не граємо… У нас тут дiло одне… А ви хто такi?

— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах.

— Приїхали сьогоднi, — перебила її цибата.

— От Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла. — Сьогоднi приїхали. Приїхали сьогоднi. Да… Почули, що у вас глобулус виводять i от приїхали. Наш керiвник професор Дудка говорить що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус, — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — i професор, i кореспондент газети «Зiрка». А ми сьогоднi приїхали. Професор i кореспондент теж сьогоднi приїхали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академiї. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розумiємо — люди стiльки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розумiємо… А у вас яке дiло? Яке? Га?

Кукурузо набурмосився:

— Дiло… та й усе…

— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.

— От iще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Раз не говорять, значить, секрет.

— Ну, гаразд, не кажiть, не кажiть, хан буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.

— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.

— Нi, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.

— Та нi, ми на якусь годинку. Просто хотiлося скупатися й поснiдати на свiжому повпрi, бiля вогнища. Дiвчатка з самого Києва про це мрiють. Он Оксана нiколи в життi не снiдала бiля вогнища, — усмiхнувся вожатий.

— Вона й живої корови нiколи не бачила. Тiльки на картинцi, — пiдморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.

— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.

— Брек! Бiй закiнчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за дiло! Виймайте харчi! Розкладаймо вогнище!

— Тiльки так, — авторитетно пiдтвердив маленький «штурман».

Пiонери одразу загаласували й побiгли до човнiв.

— Ти, Iгоре, займись вогнищем, — сказав вожатий хлопчинi з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.

— Ходiмо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. I ми втрьох пiшли в глиб острова. Йшли i, як це завжди буває на початку знайомства, нiяково мовчали — не знали, про що говорити. I раптом Iгор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. I враз десь всерединi в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га…!» I потiм щось заспiвало жiночим голосом по ненашому… Ми стали i вирячились на Iгоря, мов барани. Що за таке?

Вiн засмiявся i пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:

— Приймач! На транзисторах, напiвпровiдниках. Це я тiльки у футлярi вiд фотоапарата його змонтував. Бо iншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.

Он воно що! Так це транзисторний радiоприймач, такий, як у дiда Салимона! Як ми зразу не догадались?

— Гарна штука, — опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скiльки дав?

— Що — дав?

— Заплатив скiльки?

— Нiскiльки. Сам зробив.

— Що-що? — Кукурузо скривився i приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.

— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Iгор.

— Ага, — криво посмiхнувся Кукурузо — Ну да. Я ж i питаю: скiльки дав? У нас у сiльмазi «Турист» продається. Тридцять п'ять карбованцiв. Красивий, пiд перламутр. Ну, а цей, звичайно, гiршенький.

— От, дивак, не вiрить. Ну, як хочеш.

З кущiв вийшов вожатий.

— Про що це ви, хлопцi, сперечаєтесь?

— Та нiчого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, але потiм, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:

— Дядю, а у вас всi пiонери отакi-го… чи тiльки цей?

— А що таке?

— Та нiчого… Просто вiн каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобiль справжнiй сама зробила, а отой «штурман» — «тiлькитак» — у космос лiтав?

— Щодо космосу та автомобiля не скажу, а от приймач вiн дiйсно сам зробив. Це точно. Вiн у нас молодець. У радiогуртку вже третiй рiк. Академiком буде.

Вожатий говорив серйозно, без всяких жартiв. Не вiрити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмiшкуватi вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.

Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов'язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах. I обов'язково дивакуватi. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фiзкультурник. Якось бiльше уявлявся вiн на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопцiв, нiж заглиблений у переплутанi тельбухи якогось чудернацького радiоприймача.

Ми мовчали, розгубленi й спантеличенi.

Вожатий пильно подивився на нас i удавано сердито сказав:

— Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голоднi. Ану, давайте швидше!

Це зразу вивело нас iз зацiпенiння Ми кинулися поспiхом (навiть надто вже поспiхом) збирати хмиз. I через хвилину вже тягли на галявину величезнi оберемки. Особливо старався Кукурузо. Вiн тяг такий оберемнще, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв'язався.

Цибата дiвчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:

— Ого-го!

I я не знаю, вiд чого бiльше був такий червоний Кукурузо, чи вiд напруження, чи вiд того «ого го». Вiн взагалi чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрiшкувате! Тю! Гiрша за Гребенючку у сто разiв'

Всi стояли на галявинi кружка i дивилися, як ловко розпалював Iгор вогнище. Диви, мiський, а вмiє…

Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.

— Ну, а чия черга сьогоднi куховарити? — спитав вожатий.

— Сашкова! — радiсно вигукнула цибата Валька.

— Сашкова! Сашкова! Правильно! — загукали звiдусiль, i всi подивилися на «штурмана».

— Твоя? — спитав вожатий.

— Тiльки так, — сказав той.

— Значить, нам сьогоднi везе, — усмiхнувся вожатий.

— Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов'язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигукiв.

— Тiльки так, — уперше за весь час усмiхнувшись, закивав головою Сашко.

Тепер, коли всi стояли разом навколо вогнища, було особливо помiтно, що Сашко дуже маленький на зрiст, менший за всiх Може, тому вiн i тримався так серйозно й насуплено, щоб здаратися солiднiшим. Але ще було помiтно, що його всi люблять i якщо и смiються з отого ного «тiльки так», то зовсiм не глузливо, а скорiше лагiдно.

Сашко заходився готувати їжу. Дiвчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дiстали з сiтки, що була прив'язана до корми одного з човнiв i занурена у воду. Iншi пiонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Iгорем. Iгор сидiв на пеньку i стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сидiли бiля пенька навпочiпки, уткнувшися пiдборiддям в колiна, i задумливо колупалися в землi. Потiм Кукурузо кахикнув i, насупившись (щоб приховати нiяковiсть), сказав хрипло:

— Дай подивитися… приймач… Можна?

Iгор зразу одклав ножик i паличку.

— А чого ж… Звичайно. Будь ласка.

Вiн одкрив футляр.

— Оце настройка, це дiапазони, це звук, — показав, де що крутити.

Кукурузо схилився над приймачем. Засопiв. Я й собi носа сунув Кукурузо одпiхнув мене лiктем.

— Не хукай туди прямо Запотiє i зiпсується.

Iгор усмiхнувся.

— Та нiчого. Вiд цього не зiпсується.

Довго Кукурузо крутив ручки-колiщата, i ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.

— Да а… Цiнна штука, — сказав нарештi Кукурузо i додав: — Ну, з фiзики, в тебе, звичайно, п'ятiрка.

— П'ятiрка, — просто i без хвастощiв вiдповiв Iгор.

— А двiйки ти хапав коли-небудь? — з надiєю спитав Кукурузо — Хоч з поведiнки, хоч зi спiвiв абощо? Чи круглий вiдмiнник?

— Вiдмiнник, — нiби вибачаючись, сказав Iгор. — Всi нашi юннати вiдмiнники. Така умова.

Кукурузо тихо зiтхнув.

У цей час з кущiв визирнула Валька. Видно, дiвчата вже закiнчили чистити рибу. Я бачив її, а Iгор, що сидiв до псi спиною, нi. Валька тихенько пiдкралася до нього, i я не встиг навiть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Iгор нiчого не пiдозрiвав i, звичайно, перекидьки полетiв у траву.

— Дамi завжди треба звiльняти мiсце, — сказала Валька, сiдаючи на пень.

Iгор, встаючи i обтрушуючись, тiльки усмiхнувся у вiдповiдь.

Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.

Добре дiло! Толковою хлопця-фiзкультурника, що змайстрував отакенюнiй приймач, цибате страшило пхає собi так, нiби то не хлопець, а якась мебля.

I вiн тiльки посмiхається…

Якби, наприклад, менi зробила таке, скажiмо, Гребенючка, я б їй так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом?

— Ану дай менi! — нахабно говорить Валька i простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. I Кукурузо, теля, спокiйнiсiнько оддає приймач. Тю, дурний! Що то — її приймач, чи що?! Чого вона розпоряджається! Iч, яка розумна!

Проте всi цi вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в менi самому. Я мовчу. То ж не-мiй приймач, i не в мене його одбирають.

Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набiк i дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодiю i раптом радiсно скрикнула:

— О! О!

Ми спантеличено глянули на неї — що таке? Мрiйно дивлячись на плесо i уважно слухаючи музику, вона тихо сказала:

— «Лебедине озеро»… Адажiо…

Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!

А Кукурузо напустив на себе серйознiсть i, насупивши брови, каже:

— Нi, — каже, — це озеро скорiше не Лебедине, а Качине, бо лебедi в нас не водяться. Зате качви — як тої ряски.

Валька раптом як зарегоче:

— Ой, держiть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. «Лебедине озеро». Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.

Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тiльки була в його органiзмi, кинулася в обличчя.

— Можна подумать, що я не знаю, — сердито буркнув вiн. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для iнтересу… Для смiху.

Я одвернувся. Не можу я дивитися в очi людинi, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовiсно. Нiчого вiн не знав, нiякого «Лебединого озера». Бо слух у нього препоганий Спiвати вiн мiг тiльки зi мною. Пiдтягувати. Менi було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. I, взагалi, чого вона припхалася до нас?

I раптом, нiби пiдслухавши мої думки, Валька рiзким рухом вимкнула приймач i сказала:

— Ви на мене сердитесь, хлопцi, так? Що я влiзла до вас i пристаю, так?.. То я зараз пiду. Ви не сердьтеся. Просто менi хотiлося познайомитися з вами.

I так вона це якось просто сказала, що менi аж стало нiяково. I нi я, нi Кукурузо не знайшли, що вiдповiсти.

Валька пiдвелася, сунула Кукурузовi в руки приймач i побiгла до вогнища.

— Дивачка якась… правда? — знизавши плечима, знiяковiло мовив Кукурузо.

— Вона хороший хлопець, — несподiвано почервонiвши, сказав Iгор. — У нас з нею всi дружать. А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно помiняв батарейку.

Я пильно глянув на нього i зрозумiв, що вiн навмисне мiняє тему розмови, що бiльше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумiв. Менi теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.

Я не знаю, скiльки ми ще просидiли на березi бiля пенька але незабаром вiд вогнища почувся голос вожатого:

— Iгорю, хлопцi, iдiть швидше! Юшка готова!

— Пiшли! — сказав Iгор.

Я як ото випив вранцi склянку молока, то бiльше й рiски в ротi не мав — був тепер голодний, як арештант, i ця пропозицiя менi, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо їсти хотiв не менше, бо через усi нiчнi переживання, мабуть, зовсiм не снiдав.

Але несподiвано вiн сказав Iгорю:

— Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснiдали.

Я заклiпав на нього очима i роззявив рота, але промовчав.

— Та не видумуйте, хлопцi, ходiмте! Такої юшки ви зроду не їли, — умовляв Iгор. Кукурузо вперто вiдмовлявся. Я, ковтаючи вiд голоду слину, змушений був його пiдтримувати. Нарештi Iгор махнув рукою:

— Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! — i побiг до вогнища. Але через хвилину замiсть вожатого прибiгла цибата Валька. I одразу накинулась на нас:

— Це що таке? Ану марш їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хiба вiдмовилася б? Я б вiдмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше!

I, на мою радiсть, Кукурузо, який так уперто вiдмовлявся перед Iгорем, тут раптом вмить знiтився i покiрливо поплентався за дiвчиною. I знову менi згадалася чомусь Гребенючка…

Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справдi юшка була смачна, але менi здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумiвся на юшцi. В нас у селi вмiли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всi прицмокували й хвалили Сашка-»штурмана». А вiн сидiв бiля казана з ополоником у руках i, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачi.

Тепер менi було зрозумiло, чому всi так зрадiли, що сьогоднi Сашкова черга готувати снiданок. Вiн у них був визнаний куховар.

Незабаром усi понаїдались i порозлягалися на травi навколо вогнища — вiдпочити. Хтось перший замугикав пiсню, хтось пiдтягнув, i пiсня виросла, змiцнiла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети…

Реве-е та сто-огне Днi-iпр широкий,

Сердитий вi-iтер за-авива а…

Як було приємно отак лежати на травi горiлиць, дивитися в блакитну безодню неба i спiвати хором пiсню! Здавалося, вся земля, весь свiт чує її.

Вожатий тихенько встав, пiшов до човнiв i повернувся з акордеоном. Пiсня зазвучала ще дужче, ще злагодшше.

Коли кiнчили «Реве та стогне», вожачий сказав:

— А тепер нашу, пiонерську, — «Злиньте вогнями…» Ану, заводь, Сашко.

— Тiльки так, — одгукнувся Сашко, прокашлявся i, почекавши, поки акордеон програє вступ, заспiвав. Я нiколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвiнкий i високий голос. От тобi й дивакуватий «штурман» Сашко. «Тiльки-так!» Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий спiвець!

Злиньте вогнями

Синiї ночi.

Ми пiонери —

Дiти робочих…

Свiтлої ери

Час надiйшов.

Клич пiонерiв:

«Завжди будь готов!» —

рвалася в небо пiсня.

Навiть коли пiдхопили пiсню всi разом, i то було чути дзвiнкий голос Сашка, що чайкою злiтав над хвилею iнших голосiв хору.

Спiвали ми години пiвтори, а то й бiльше. Яких тiльки пiсень ми не спiвали! I українських народних, i революцiйних, i старих комсомольських, i сучасних, i пiснi з кiнофiльмiв…

Потiм Iгор сказав:

— А тепер, може, хай Валька станцює…

«Зараз буде пиндючитися, а її умовлятимуть», — подумав я.

Але вона сказала без всякого:

— Будь ласка. Можу станцювати.

Тут я помiтив, що Кукурузо чомусь почервонiв i неспокiйно васовався на мiсцi. До речi, я ще й ранiше, коли спiвали, помiтив, що мiй друзяка Кукурузяка весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очi i їхнi погляди зустрiчалися, вiн одразу втуплювався в землю.

— Український танець козачок! — оголосив вожатий i заграв на акордеонi.

Валька почала танцювати. I сталася дивна змiна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрiмку летючу пташину, кожен рух якої зливався з музикою. I циби її, отi самi тонкi циби, на яких, здавалося, не можна навiть встояти (от-от упадеш), отi циби, ледь торкаючись землi, наче весь час були у повiтрi, у польотi — стрункi, мiцнi й пружинистi.

Бiля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це вiн сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скiнчила танець i всi зааплодували, вiн не став аплодувати, а, зустрiвшися зi мною поглядом, чомусь нахмуривсь i одвернувся…

Потiм Оксана читала вiршi Маяковського. Добре читала, тiльки дуже кричала — мабуть, аж у селi чути було.

Загалом вийшов такий собi несподiваний концерт самодiяльностi.

А потiм почали купатися. Iгор плавав кролем, Сашко-«штурман» брасом, та й Валька нiчого плавала (правда, по-дiвчачому, задерши голову i одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби нiхто не вмiв I отут мiй друг Кукурузо показав, що таке васюкiвськi хлопцi. Видерся на самiсiньку верхiвку, розгойдався, як мавпа, на гiлцi i я ак стрибоне — майже хвилину летiв i майже на середину плеса залетiв. Всi тiльки ахнули. А вожатий сказав:

— Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобi треба в секцiю по стрибках з трамплiна. Молодець!

Кукурузо аж зашарiвся вiд задоволення. Мене розiбрало, i я схотiв довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собi подряпався на вербу. Але мене спiткала невдача. Прикра жахлива невдача Я зачепився за сучка i розпанахав труси з низу аж до пупа, навiть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозi. Придержуючи своє нещастя однiєю рукою i мало не плачучи вiд сорому, я безславно спустився вниз. Але нiхто не став кепкувати з мене: «Нiчого, буває. З кожним може таке трапитися», — заспокоювали мене всi. Я тiльки екав i досадливо махав вiльною рукою. Дiвчатка запропонували менi, що зашиють труси. Я категорично вiдмовився. Сидiти без трусiв, поки дiвчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й полiз у курiнь — зашивати свою ганьбу. Там, у напiвтемрявi, довго й невмiло штрикав голкою, наколюючи собi пальцi i ковтаючи сльози сорому. Несподiвано погляд мiй упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацiкавився, потяг її. То була «Граматика». Я спершу здивувався, але потiм згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дiдовi очi.

«Граматику» був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мiй друзяка мою цiкавiсть!). На першiй сторiнцi починався «Щоденник Робiнзона Кукурузо». Що там таке — ви вже анаєте; «пригоди» i «неприємностi» першого дня. «А що далi?» — зацiкавивсь я. Перегорнув сторiнку i… витрiщив очi. Далi йшли вправи. Майже пiв-зошита було списано вправами з граматики — i на дiєслово, i на iменники,i на прикметники.

Вправи були написанi олiвцем — так само як i щоденник. Сумнiву не було — все це писалося вже тут, на островi.

Так он воно що!

Робiнзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, готувався до осiнньої переекзаменовки.

Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордiсть, твоя шалена гордiсть заводiяки й отамана не дозволила тобi признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, i ти втiк од людських очей на острiв i там зубрячиш граматику. Тепер зрозумiло, чому ти саме так назвав свiй острiв… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобi…

А втiм, що «стривай», що «пожди»? Хiба я скажу йому що-небудь? Хiба я хочу, щоб вiн провалився, щоб вiн залишився на другий рiк?

Та нi! Звичайно ж, нi! I я нiчого йому не скажу, нi слова, нi пiвслова. Хай думає, що я нi про що не догадуюсь. Хай думає!

Я швиденько поклав зошит i «Граматику» на мiсце й притрусив листям, нiби й не чiпав.

Вiд цього вiдкриття менi одразу стало легко й весело — немов пiсля дощу сонце засвiтило. Про сором свiй я й думати забув.

Бадьоро зашив я труси й зовсiм iншою людиною вискочив з куреня. Всi помiтили змiну в моєму настрої i тепер смiливо почали посмiхатися.

А Кукурузо сказав:

— Велике дiло труси. Без трусiв — нема людини, а в трусах — е людина, ще й посмiхається, — i хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотiлося бути дотепним сьогоднi. I хоч дурний був його дотеп, я не образився.

Несподiвано з плеса залунало:

— Го-го! Он ви де!

До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв.

— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати.

— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.

Всi засмiялись.

— Нiчого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзi, збираймося!

Зчинилася метушня.

— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помiтивши нас.

— У них дiло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.

— Що-о?! — скривився Бардадимю — Дiло? Яке дiло? У цих-о? У цих-о жевжикiв? Брешуть вони! Це ж вiдомi на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крiм капостей, нiяких у них дiлов не буває…

Нiхто навiть не засмiявся. Мабуть, усi вiдчували незручнiсть i мовчали.

Ми стояли червонi, мов два помiдори.

Ми ладнi були крiзь землю провалитися.

Ех! Якби ми були такi здоровi, як ти! Ми б тобi показали! «Дiлов! Дiлов!» — говорити спершу навчися!

— I нiчого вони не босяки, а хорошi хлопцi! — вигукнула раптом Валька.

— Правильно! — пiдхопив Iгор.

— Хорошi, хорошi, хорошi! — заверещала Оксана.

— Тiльки так! — вигукнув Сашко-«штурман».

— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — нашi гостi, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.

Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-«штурман» та iншi пiонери. Залунали вигуки:

— Прощавайте!

— До побачення!

— Бувайте здоровi!

Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала:

— Шкода, що ми не дiзнаємось, як, закiнчилося ваше секретне дiло…

Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:

— А знаєте що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре?

— Напишiть!

— Звичайно!

— Хай напишуть обов'язково.

— Напишiть! Напишiть' — залунало звiдусiль.

— Тiльки так! — вiдрубав Сашко-«штурман».

А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу.

— На, — сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi — Тiльки гляди, не загуби!

Кукурузо нiчого не сказав — мовчки сунув папiрець за пазуху.

Вони сiли в човни.

— Заспiваймо їм на прощання пiсню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!

I вони заспiвали.

Ми довго стояли на березi, їх давно вже не було видно, а пiсня ще лунала з-за очеретiв i розлягалася на всi плавнi.

Дружба! Дружба!

Молоде i вiчне слово!

Дружба! Дружба!

Ти єднаєш нас чудово!

I щоб весело жить,

Пам'яiай кожну мить:

Треба друзiв любить,

Ними слiд дорожить!

Назавжди умiй дружить!

А потiм Кукурузо лежав у травi на галявинi i мовчки дивився в небо. Я теж лежав i дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсiм не здивувався, коли вiн раптом зiтхнув i сказав:

— Да зараз технiка, воно не те що… а взагалi… звичайно… Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарi — телевiзор. А фотоапарат — так той взагалi пiд нiготь сховати можна.

— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напiвпровiдниках — сказав я i почервонiв. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напiвпровiдники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нiчого ми не знали. Нiчогiсiнько… А Iгор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачi на отих транзисторах.

Кукурузо зiтхнув i раптом мрiйно промовив:

— А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Iнтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на вiдстанi по радiо. Мiж рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).

Пасти таку радiо корову — одна насолода.

Сидиш собi десь за три кiлометри на баштанi в дiда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавуновi люблю А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потiм глянув у кишеньковий телевiзор, бачиш — твоя Манька у шкодi, в колгоспному просi. Натискаєш кнопку i: «Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» I Манька — як нiби її хто пужалном уперiщив — назад. А ти знову сидиш i наминаєш кавуна. Красота! Скажи!

— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалi… — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмiв вiн довго сумувати й роздумувати. Вiн був людиною дiї.

— Ну, гаразд, про це потiм. А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночi затримувати.

— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Вiн же нас потопить, як кошенят.

— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого дiла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — i будь здоров!

— Ти що, думаєш у нього стрiляти? — зi страхом спитав я.

— От тобi зразу стрпяти! Не стрiляти, але… якщо… Взаiалi, рушницi будь-хто злякається.

— Авжеж, — погодивсь я. — Тiльки як же ж… я… вночi… а дома? Тобi добре, ти на безлюдному островi, тобi питаться нi в кого А я…

— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.

— Що?

— Ну, що на рибалку iдеш абощо.

— Я й так на рибалцi зараз.

— Га що ти — маленький! Тут таке дiло, можна сказати, державне, а вiн…

— Ну добре, щось придумаю. Тiльки тодi менi треба зараз додому їхать.

— Їдь, а я що…

Я сiв у човен.

Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотiлось залишатися самому на островi. Вiн ходив по колiна в водi навколо човна i обмацував борти, бурмочучи «Отут треба було б зашпаклювати, а тут пiдсмолити, а цю дошку взагалi замiнити».

Йому хотiлося ще щось сказати, вiн почухав за вухом, шморгнув носом i нарештi сказав:

— Ти знаєш… Ти б привiз менi скиглика хоч одного. Захотiлося, як перед смертю. А то все риба та риба.

Скигликами називали у нас отi полив'янi пряники, що продавалися у сiльмазi. Всохлi й твердi, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цiлий день, Може, за це ми й любили їх.

— Добре, привезу, аякже, — сказав я i вiдштовхнувся од берега.

Роздiл XIX

У снi i наяву

— Де ти цiлий день бiгаєш, не ївши? Диви, аж очi позападали, — докiрливими словами зустрiла мене мати.

— Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох i смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара, — так несподiвано прохопивсь я, що ледве встиг собi рота затулити, щоб зовсiм не проговоритися. Мати помiтила мiй жест i, пiдозрiло глянувши на мене, спитала:

— Про якого це ти Сашка?

— Га про… про… Юрчишина, — почав виплутуватись я, як в'юн iз сiтки. — Отой, знаете, що бiля млина живе, дядька Михаила син.

А сам аж млiю всерединi. А що, як мати його сьогоднi у селi бачила? Пропав тодi. Нi, пронесло! Мати нiчого не сказала Значить, не бачила.

— Так що — добре клювало? — лагiдно усмiхнувшись, спитала мати.

— Поганюче! Ледве на юшку наловили, — не червонiючи, брехав я — Ми сьогоднi на нiч збираємось. На плеса. Пустите?

— Подивимось, подивимось. Iди-но дров урубай, а то в мене вже всi вийшли.

I я, радий, що все так добре обiйшлося, побiг рубати дрова.

До обiду я все кубцем-кубцем коло матерi — то води принесу, по помиї виллю, то в хатi пiдмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на нiч пустили. Кукурузо ж чекатиме.

Пiсля обiду чогось менi очi злипатися почали — далися взнаки нiчнi пригоди. Прилiг я пiд грушею в холодочку i одразу ж упав в сон, як сокира в воду.

I наснилося менi щось чудернацьке. Не сон, а просто кiно.

Стою я значить, на березi острова Переекзаменовки.

Стою i бачу; випливає на плесо корабель, величезний бiлий океанський корабель (я такi тiльки в кiно бачив), трипалубний, а труба завбiльшки, як вся наша хата. Я стою i дивуюсь: як це вiн через вузенькi стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап i по трапу йде на берег… Гребенючка. Пiдходить до мене й каже:

— Здрастуйте вам. До вас на острiв приїхала нiмецька делегацiя пiонерiв. Ви будете за перекладача.

Я здивовано дивлюсь на неї, i менi хочеться сказати: «Чого це ти, дурепо, мене на „ви“ звеш?» — але я чомусь чемно вiдповiдаю:

— З великою радiстю. Але хочу нагадати вам, що в школi я вивчаю, як вам вiдомо, англiйську i по-нiмецькому говорю не дуже вiльно. По нiмецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль i дер Бляйiшiфт.

— Нiчого, — каже Гребенючка, — цiлком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.

Я дивлюсь i бачу, що по трапу спускаються Iгор, Сашко-«штурман» i Валька.

«Он воно що! Так вони, виходить, нiмецькi пiонери, а не нашi».

Ми йдемо по острову i пiдходимо до куреня. Бiля куреня стоїть Кукурузо i колупає в носi.

— Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робiнзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як менi здається, по-нiмецькому, а сам думаю: «Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що вiн, капiталiст, чи що? Вiн же наш радянський Робiнзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сiльради. Але яка ж тут сiльрада, коли вiн на островi один!»

Мiж тим Кукурузо каже:

— Будь ласка!

I ми входимо в курiнь. Входимо в курiнь i опиняємось у великiй свiтлiй кiмнатi, де все бiле, як у лiкарнi. Посерединi на бiлому столi стоїть блискуча нiкельована каструля.

— Каструля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогню.

«Ти диви. От чортiв Кукурузо! Таки понавидумував оте… на транзисторах».

— Дер Штуль? — питає раптом Валька.

— Дер Бляйштiфт, — вiдповiдаю я i сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: «Слухайте, а як з вашим секретним дiлом?» — а я вiдповiв: «Все в порядку. Не хвилюйтесь».

Яка гарна нiмецька мова! Одне слово скажеш, i все зрозумiло. Треба буде на той рiк попроситися у школi в нiмецьку групу. Обов'язково. Вiдмiнником у нiй стати — раз плюнути Тепер я розумiю, чому всi вони: i Валька, i Iгор, i Сашко — вiдмiнники.

I тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капiтанськiй формi… Книш. А бiля нього-голий, у масцi i в ластах, Бурмило.

«Вермахт… Подарунок вiд нiмцiв… Двадцять залiзних… Сьогоднi вночi…» — згадую я, i все в менi враз шшло-поїхало вниз.

А Книш пiдходить до мене й грiзно каже:

— Дамi завжди треба звiльняти мiсце! — i щосили штовхає мене в груди.

— Тiльки так! — чується голос Бурмила.

I я лету, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — i просипаюсь.

Отаке чортi-що наснилося менi.

I вмить я згадав, що менi треба їхати на нiч у плавнi. Що «сьогоднi вночi» — таки сьогоднi вночi. I так менi зробилося маркотно, що й передати не можу.

Матерi не було — пiшла в поле. Батько зранку на роботi Нiде нiкого А тут ще цей сон… Не мiг я сидiти на самотинi. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки що є на свiтi люди! Ондо голопуза дiтлашня сусiдська у колiї заболоченiй корабликiв пускає, а все одно: гпянеш на них —i легше.

Заїирнув я у двiр до Ренiв. Дiд Варава сидiв на призьбi i мантачив косу.

«Ех, нiчого ви, дiду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, — подумалося менi. — Якби ви знали, не сидiли б так спокiйно. А вночi сьогоднi хтозна-що його чекає! Справжня вiйськова операцiя. Може, й стрiляти доведеться. Ех!»

Проскочив я повз вiдчинену хвiртку, щоб не помiтив мене дiд (а то ще, чого доброго, питати почне!).

«А може, не приїде Книш? Захворiє абощо. Всяке ж буває. Але — нi, навряд. Такi не хворiють».

Назустрiч Галина Сидорiвна.

— Здрастуйте! — привiтавсь я до неї чемненько, а в душi: «Прощайте, Галино Сидорiвно! Може, й не побачимось бiльше…»

Iду далi.

I раптом…

— Чого ти носа повiсив? Знову щось накоїв i мати ременя дала? — почув я несподiвано. Звiв голову. Бiля колодязя, з вiдрами й коромислом, стояла Гребенючка i дивилася на мене усмiхнено. — I чого це ти сам? А де ж твiй переекзаменовщик? Посварилися, може?

Мабуть, треба було їй сказати щось рiзке або уїдливе: «Не твоє свиняче дiло», але менi не схотiлося такого говорити, i я просто сказав:

— Вiн у Пiсках, у тiтки.

— А ти, бiдненький, ходиш i плачеш.

I знову я втримався вiд обов'язкового в таких випадках: «Сама ти плачеш. Оно витри пiд носом», — а чесно признався:

— Не плачу, але скучаю.

Мої незвично смиреннi вiдповiдi, мабуть, здивували i розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим спiвчуттям i сказала:

— Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо i в iнше.

— Та-а… — невиразно протяг я. I менi раптом дуже захотiлося розказати їй i про острiв, i про Книша з Бурмилом, i навiть про сон, що наснився менi сьогоднi. Я ледве втримався. Якби це була тiльки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Вiн би нiколи не простив менi цього. Як важко iнодi бути вiрним другом!

I ще я несподiвано подумав: «А чи вмiє Гребенючка танцювати козачок?» I хоч я не знав, але чогось вирiшив, що, мабуть, умiє.

Поки ми говорили, вона опустила вiдро в колодязь i тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потiм у душi махнув рукою: «А! Кукурузо ж все одно не бачить!» — i сказав:

— Давай поможу.

Вона нiчого не вiдповiла, я взявся й собi за ручку, i ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що вiдро гойдалося там, у глибинi, стукалося об цямрини, i чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього пiввiдра. Ми глянули одне на одного i засмiялися.

— Давай ще.

Менi було дуже весело отак удвох крутити корбу. Нашi руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навiть стукнулися лобами. I весь час смiялися. I стало шкода, коли вiдра були вже повнi.

Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечi i пiшла похитуючись. Десь вглибинi ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, пiднести хоч до ворiт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. I я тiльки мовчки дивився їй услiд. I думав, що на безлюдному островi я б не жив нiзащо в свiтi. Навiть за мотоцикл з коляскою.

«Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось бiльше… I ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустрiч бiля криницi… Ой! — згадав я раптом. — Кукурузо ж скигликiв просив привезти. А скоро ж продмаг закриється».

I тут, наче кийком по головi, стукнула мене думка: «Леле! У мене ж грошей нi копiйки. А скиглики дев'ять копiйок сто грамiв! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий».

Гребенючка вже входила у свою хвiртку.

— Гр… Гр… Ганю! — гукнув я, чи не вперше в життi називаючи її на iм'я.

Вона хитнулася i аж вихлюпнула воду вiд несподiванки.

— Ганю, — пiдбiг я до неї, — стривай! Знаєш що, позич менi дев'ять копiйок. Мати з роботи прийде, я одразу вiддам.

— Нащо? — лукаво глянула вона на мене. — На цигарки? Да? На цигарки?

— Та якi там цигарки! Дуже треба… Я на рибалку на нiч їду. Гачкiв купити, а то сiльмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.

— Тiльки в мене дев'яти нема, у мене п'ятдесят цiлих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..

— То я здачi принесу. Я швидко.

— Пожди, я винесу.

Коротше кажучи, скигликiв я купив, Гребенючцi здачу вiднiс, а коли мати прийшла, i борг оддав. Усе вийшло добре. Навiть не довелося довго просити у матерi дев'ять копiйок. Одразу дала. I на нiч вiдпустила.

От що значить бути хорошим i виконувати все, що тобi наказує мати!

Ще й харчiв напакувала повнiсiньку торбу — наче я на мiсяць мандрувати їду.

I коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозi у сiнях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якiй мати колись припинала бичка. «Хтозна, може, доведеться зв'язувати, так щоб було чим», — подумав я, вiдчуваючи при цьому холодок у животi.

Роздiл XX

«Руки вгору!»

Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинiв, як бузина, i цокотiв зубами.

— Нiчого сказать, поспiшав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсiм не приїдеш, — сердито пробурмотiв вiн, але я бачив, що вiн ховає радiсну усмiшку. Вiн —таки боявся, що я не приїду, i зрадiв, коли побачив мене.

Кукурузо вийшов з води i почав вимахувати руками та присiдати, зiгрiваючись. Потiм спитав:

— Ну як там? Що нового? Як дiд мiй? Ще в мiлiцiю не заявив?

— Та що ти! Сидить собi спокiйнiсiнько i косу клепле. Про тебе й не думає.

Кукурузо нахмурився. I я зрозумiв, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що вiн уже так давно-давно на цьому островi, а виявляється, нiхто навiть не помiтив його вiдсутностi.

— Ну й правильно. I добре. Скоро взагалi всi забудуть, що був такий… I все буде в порядку, — бадьоро говорив вiн, але в голосi чувся сум i туга. Кому ж хочеться, щоб його всi забули!

Я витяг кульок iз скигликами i простяг йому.

— О! Таки привiз! Спасибi! От скучив, — i вiн одразу вп'явся зубами в скиглик.

— Ну, а що ж ти робив? — спитав я.

— Та що, рибу ловив i просто так…

— Ну, а щоденник свiй ти хоч пишеш?

— Нi, не пишу, — легковажно промовив вiн, жуючи скиглик. — Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острiв запхався!

Я нiчого не вiдповiв: я ж знав, що там — у щоденнику.

— Слухай, давай у цурки-палки зiграємо. Я так давно не грав! — запропонував несподiвано Кукурузо.

— А що, можна, — погодивсь я.

I старi стрiлянi качури, банькатi жаби, полохливi очеретянки та iншi жителi плавнiв уперше, мабуть, в своєму життi почули одчайдушне й протяжне:

— Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю…

Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тiльки тодi, коли вже нi цурки, нi навiть палки не було видно.

Ще вiд час гри, чим бiльше темнiло, тим бiльший неспокiй огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказуванi його Кукурузовi, але з кожною хвилиною щось дедалi дужче муляло менi всерединi. А коли зовсiм стемнiло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотiчи зубами.

— Ну, поїхали на Високий, — сказав Кукурузо. Вiн витяг з куреня рушницю, зарядив.

Ми сiли в човен. Кукурузо на носi з рушницею, я грiб. Нiч, як па зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.

— Значить, план такий, — шепотiв Кукурузо. — Я з рушницею, ти — з лiхтариком. Я кажу: «Руки вгору!», ти в цей час свiтиш лiхтариком i гукаєш: «Товаришу Валiгура, заходьте справа! Миколо Iвановичу, заходьте злiва!» Щоб вiн думав, нiби нас багато. Так навiть справжнi прикордонники роблять, коли затримують шпигуна.

— А… а що ми потiм робитимем? Коли затримаємо його? — поцiкавивсь я.

— Як-що? Передамо в мiлiцiю. Товаришу Валiгурi передамо.

— То, значить, ти свiй острiв покинеш i не будеш бiльше Робiнзоном? Розсекретиться ж усе.

Ох, i нащо я це сказав!

— Нi, нi в якому разi! — категорично прошепотiв Кукурузо. — Я залишусь на островi. А ти повезеш його в мiлiцiю.

Менi стало зовсiм погано. Я мало не випустив весло з рук.

— Та що… та як… та ну… — забелькотiв я.

— Подумаєш! Одведеш до мiлiцiонера, товариша Валiгури,i все.

— Та Валiгура ж ще спатиме, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим злодюгою робитиму вночi сам? Вiн же мене придушить.

— Не бiйся! Я тобi дам рушницю. Потiм привезеш.

— Н-не-треба. Н-не давай! — тепер уже категорично прошепотiв я. — Я б-боюсь. Я рушницi боюсь ще бiльше, нiж Книша. Ненароком стрельну, вб'ю його, i мене тодi розстрiляють.

Я вже остаточно зрозумiв, що у Кукурузо нiякого плану не було. Вiн усе продумав тiльки до того моменту, коли скаже: «Руки вгору!» — i Книш стане, хитаючись, з пiднятими руками. А далi, виходить, усе повинен робити я. Дзуськи!

— Нi! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як собi хочеш.

— Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тодi я вернусь. От нюнi розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз!

Менi стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробрiший за мене. Iч, як тримається впевнено!

Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо днi сидiли в човнi нишком, загамувавши подих, — прислухалися. Нiде нiщо анiчичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати…

Загнали ми свiй човен в очерет, замаскували. Самi залiзли на березi в кущi — я по один бiк стежки, що до озерця веде, Кукурузо — по другий. Тепер нам лишилося одне — ждать, довго ждать, може, навiть усю нiч, аж до свiтання, поки не приїде Книш.

— Спати не можна. Нi хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить, — будем, як мокрi курки, i нiчого не вийде, — тихо сказав Кукурузо.

— Твоя правда, — зiтхнув я. Менi вже зараз хотiлося спати.

Я широко розплющував очi, вдивляючись у темряву, в якiй ледь-ледь можна було розрiзнити на тлi неба обриси очеретiв, але очi самi собою стулялися, i доводилося раз у раз протирати їх.

Мабуть, немає нiчого важчого, як не спати, коли хочеться спати. I, мабуть, немає довших хвилин, нiж отi хвилини напiвсонного чекання в темрявi.

— Не спи, бо прогавимо, — шипить з кущiв невидимий Кукурузо.

Якби вiн знав, як менi хочеться саме прогавити! Та хiба з ним прогавиш, з таким завзятим? Невже вiн справдi не боiться?

Уява малює менi страшнi картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б'є мене веслом по головi, потiм кидає в рiчку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водоростi обплутують мене i… Менi навiть справдi стало важко дихати. I нащо ми вталапалися в цю справу? Дiйсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тiльки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть нашi тiла. Тодi будуть гучнi похорони, з музикою, з промовами. Ховатиме вся школа, все село. Всi плакатимуть. I Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередоднi. Вiн був такий хороший, такий чемний — допомагав менi витягати воду з криницi. I Ганею назвав. Я ще йому дев'ять копiйок пезичила. Знала — я б йому п'ятдесят оддала назовсiм. Який буз хлопець!»

Менi стає так шкода себе, i я здаюся собi таким нещасним, що починає щемiти в горлi.

Але Кукурузо нiчого цього не розумiє. Вiн знову шипить з кущiв:

— Не спи!

I я трагiчно шепчу у вiдповiдь:

— Та не сплю я, не сплю, чого ти!

Час iде. Чи то очi звикли до темряви, чи стає свiтлiше, але вже краще видно очерети, i вода виблискує, i клубочаться в небi хмари. А може, то вже свiтає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цiлу вiчнiсть.

I враз — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Вiн плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човнi грiзна постать гребе веслом.

Серце повисло в мене на тоненькiй ниточцi — от-от обiрветься. i тут у кущах клацнув курком Кукурузо i зривисто-басовито крикнув:

— Р-руки вгор-ру!

Я забув про лiхтарик, забув, що менi треба кричати, i панiчно вереснув:

— Дядя мiлiцiонер, сюди! Дядя мiлiцiонер, туди!

I завмер, злякавшись власного голосу. «Ой що ж це ми робимо! Що ми робимо! Вiн же ще нiчого шпигунського не робив, а ми вже: „Руки вгору!“ Ой, що ж це буде!»

— Руки вгору! Руки вгору! — знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо i теж розгублено замовк.

Якусь мить було тихо, потiм…

— Га? — наче не дочувши, спитала «грiзна постать».

I щось глухо вдарилось об землю — то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив вiд несподiванки рота. I, тiльки зараз згадавши про лiхтарик, стиснув його рукою.

Перед нами був… дiд Варава.

— Дiду це ви? — плаксивим, розгубленим голосом спитав нарешi Кукурузо.

— Та я ж, я, — сказав дiд, вилазячи на берег. — Не впiзнали, жовгодзьоби?..

Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав i боявся дiдових розпитувань — чому збрехав, що йде до тiтки в Пiски, де був, що робив чому оце — «руки вгору…» Але дiд мовчки замасковував свiй човен в очеретi i нiчого не питав, наче вiн усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати.

I Кукурузо, нарецпi, несмiливо спитав:

— Дiду, а як ви тут опинилися?

— Топитися їхав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний.

— Та не жартуйте, дiду.

— От, iнтересно менi жартувать з тобою!

— Ну, скажiть, дiду, — канючив Кукурузо.

— Ти ж менi збрехав, чого ж я маю правду тобi казати.

— Та я… — затнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш?

— Ехе-хе, — сумно зiтхнув дiд. — Куди ж я мiг їхати! Тебе, дурника, шукав… Отож узявся я сьогоднi рушницю свою чистить. У недiлю ж вiдкриття полювання. Вирiшив i твою почистити. Думаю, хоч i двоєшник ти, а жалко — все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Кинувся — нема твоєї рушницi. Туди, сюди — нема. Невже, думаю, хтось украв? Потiм глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, пiдрахованi). Почав догадуватися. Тим бiльше, бачу, й ватянки нема, в якiй ти зi мною на полювання ходив. Але все-таки вирiшив перевiрити. I пiшов аж у Пiски до тiтки Ганни… Отак ти мої ноги старi жалiєш! Туди сiм кiлометрiв, назад сiм. Там тебе, звiсно, не найшов. Ганнi нi став нiчого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не iнакше, як у плавнi чкурнув хлопець, бiсова душа. Я й сам же туди ще пацаном колись тiкав пiсля того, як батько духу дав за розбиту макiтру. Знаю… Прийшов я з Пiсок — уже вечорiло. Було б на ранок пошуки вiдкласти, та на душi неспокiйно: «Уже два днi отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, i вухом не веду. Може, вiн голодний, може, хто ного зна, що з ним. Усе-таки плавнi — це не жарт. Не один фашист могилу собi тут знайшов… Як дома сидiти, дай, думаю, поїду пошукаю». I поїхав. Якби не оте «Руки вгору», мабуть би, старий до ранку по плавнях мотався, як водяник. Отак-то…

Кукурузо всього мiг чекати: що дiд лаятиметься, що навiть намне вуха, як бувало. Але що дiд говоритиме так просто й щиро, вiн, мабуть, не думав. Вiн принишк i мовчав.

— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи нi? — з болем сказав дiд.

— Не кажiть так, дiду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.

— А ти що думав — дiд вiчний? На дев'яносто вже завернуло. От-от — i в яму сторчака. Вже недовго…

— Я, може, ще навiть ранiше за вас помру. Оно, пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозi був i температура сорок… Так що не кажiть.

— Е, синку, молодi можуть вмерти, а старi мусять вмерти… Так уже заведено. I не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь iншому…

Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили i схвилювали дiдовi слова. Та й мене теж. Нiколи я не бачив дiда таким. Завжди вiн бурчав, лаявся, навiть потиличниками частував, а тут… Ех, краще б вiн нам вуха нам'яв!..

— Дiду, — жалiбно мовив Кукурузо, — ви не кажiть матерi. Я вас прошу. Га, дiду?

— Та що ж казати. Нема чим радувать.

— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. I переекзаменовку здам.

— Побачимо…

— Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут… ми тут…

— Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?

— Книша.

— Овва! Чого раптом?

Кукурузо хотiв був почати пояснювати, аж тут дiд враз приставив долоню до вуха i тихо сказав:

— Цить!.. Потiм… Пливе… Ховайтесь, хлопцi, побачимо, в чiм тут справа.

Ми принишкли. А дiд ступив тiльки один крок до куща i — нiби розтанув у темрявi. Минула хвилина, двi, а може, й бiльше. I тiльки тодi ми побачили — iз стружки виплив човен. Як дiд Варава мiг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!

Човен пристав до берега.

З човна вилiз Книш.

Щось дзвякнуло, впавши на землю.

Книш лайнувся пiвголосом, пiдняв, пiшов стежкою.

Вiн так близько пройшов повз мене, що менi здалося, вiн зараз перечепиться через мою ногу, i я швиденько пiдiбгав її пiд себе.

В однiй руцi Книш тримав великий залiзний лом, а в другiй — вiдро й друшляк, оте металеве з дiрочками, на якому галушки й вареники зцiджують.

Бiля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрiв по колiна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхнi озерця i струшувати у вiдро.

— Гайда, хлопцi, — шепнув дiд i, вийшовши з кущiв, голосно кахикнув:

— Кахи-кахи!

Вiд несподiванки Книш сiпнувся, послизнувся — шубовсть! — i сiв у воду. Лише голова з води стирчить, на всi боки розгублено крутячись.

— Помагай бi, чоловiче добрий, — спокiйно мовив дiд. — Що це ви тут робите?

— Ку-купаюсь! — дурнувато вищирився Книш i почав незграбно пiдводитися.

— З друшляком? Ясно!.. А берiть-но, хлопцi, його чоботи, ломика — заарештований вiн. Повезем у село — там розберемось…

— Та що ви, дедушка!.. Та що ви, iй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води i брикаючись на всi боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!

— Давай-давай! — пiдвищив голос дiд.

— Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!

— Лiзь, кажу, в човен сам! Бо зв'яжу!

— Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як е i Не винен я… Iй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народiв! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! Їй-богу! Отож як почула про той льобулус, ну в одну душу: «Дiстань та дiстань, воно пiде на базарi». Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дiстану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге, — мiкроскопiчне Як ти ним, мiкроскопiчним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби… Вирiшив я їй якоїсь iншої гадостi з води натягати, щоб тiльки не гавкала (хiба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотiв же чiпать — раз ученики таке дiло роблять. Думав, усе! Обiйшлося! I торгiвля йде, i я спокiйний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дiзналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тiкай. «Ти, кричить, злочинець, ти, кричить, уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої менi не принесеш — з свiту зживу!» Ну що було робити? Ну, поймiть, дедушка, хiба я хотiв? їй же богу! Одпустiть, пожалуста.

Книш замовк, схлипуючи.

Видно, дiд завагався — сопiв i кахикав.

— Ой, дiду, викручується вiн! Як ужака! — скрикнув Кукурузо. — Вони тут з Бурмилом… у акваланзi для пiдводного плавання… цiле лiто пiрнають.

— Спецiально у Києвi купили. Ми самi бачили, — пiдхопив я. — Завдання у них якесь… вiд вермахту… Мабуть, фашистський архiв з дна дiстають. Як у Чехословаччинi.

Книш аж зiщулився весь.

— Та що ви, хлопцi! Що виi Та боронь боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, їй-богу!

— А що ж? — спитав дiд.

Книш якийсь час мовчав, потiм враз гаряче заговорив:

— Та знаєте, та ми ж якраз, дедушка, i про вас думали. Хотiли подаруночок вам iзробить. Хоч ви й непитущий, але ж па свята чарочку можете… Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у вiйну нiмцi тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, канiстр лежить. Герметичнi, що їм зробиться. Так ото думаємо пiднять. Тiльки ж ви, дедушка, пожалуста, нiкому-нiкому! Ми вам по дружбi дамо. Навiть i не думайте вiдмовлятися. Це ж таке дiло! Згодиться! Хi-хi!..

Книш засмiявся дрiбненьким пiдлим смiхом. Та смiх одразу й увiрвався По дiдовому настрою зрозумiв Книш, що смiятися не до шмиги.

— Ясно, — суворо сказав дiд — А ломика оце нащо брав?

— Та просто так… просто… — зам'явся Книш.

— Хотiв греблю зруйнувати? Щоб слiди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихiйне лихо? Так? — у голосi дiда дзвенiла лють.

— Таж клята баба, — почав Книш, але дiд перебий його:

— Годi вже! Сiдай! Поїхали!

— Та, дедушка! — плаксиво запросився Книш — Та ми ж з вами'сусiди! Що вам — бiльше всiх треба? Я ж нiчого не зробив, не встиг же! Одпустiть!

— Якi ми сусiди! — одрубав дiд. — Ти зовсiм на iншiй планетi живеш! I не смiй сусiдиться до людей. Поїхали!

Тореадори з Васюківки

I Книш згорбився i, як побитий собака, слухняно пiшов до човна. А коли вже ми одпливали, дiд Варава, нi до кого не звертаючись, тихо сказав:

— А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпiталю. Було б старожилiв спитать, перед тим як у воду лiзти.

Роздiл Останнiй

Отак закiнчилися пригоди Робiнзона Кукурузо на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки.

Наступний пiсля тої ночi день був ущерть насичений знаменними подiями.

Зранку приїхав професор Дудка, керiвник київських юннатiв, а разом з професором кореспондент пiонерської газети.

Професор Дудка виявився молодою вродливою жiнкою у модному платтi з короткими рукавами i в туфлях на тонюсiньких каблучках-шпильках.

Професор Дудка подивилася на глобулус i сказала, що це «прекрасний штамб хлорели» (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповiсть про це в iнститутi, що це великий успiх, i гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потiм усiм юннатам.

Фарадейович аж сяяв вiд щастя (до речi, в цей день виписали з лiкарнi його жiнку).

Юннати теж сяяли (кореспондент обiцяв написати про них у газетi). Потiм Фарадейович при всiх обняв нас з Явою, поцiлував i сказав:

— Коли б не ви — все б погибло! Спасибi, друзi мої, спасибi!

* * *

А незабаром у клубi був товариський суд. На сценi стояв накритий червоною китайкою стiл, за яким сидiли голова колгоспу Iван Iванович Шапка, члени правлiння, Явина мама-депутат, дiд Варана, дiд Салимон i Галина Сидорiвна.

А збоку на лавi пiдсудних вкупочцi сидiли набурмосенi Книш з Книшихою i трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми висiупали як головнi свiдки обвинувачення. I весь зал дуже смiявся, коли Ява розповiдав, як вiн затонув…

Пiвсела виступило на цьому судi. I всi говорили, що той, хто дбає тiльки про власну шкуру i свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорiвна).

…Що вiн «унутрiшнiй диверсант» (це сказав дiд Салимон).

…I якщо вiн може продати за копiйки свою совiсть, торгуючи нею на базарi, то за хорошу цiну вiн i Батькiвщини не пожалiє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко).

…I жаль, понiмаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понiмаєте, добренько за такi дiла, як говорить один хороший чоловiк, по западному полушарiю! (Це сказав мiй тато.)

…Але нiчого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Iван Iванович Шапка). Бучний був суд.

А пiсля суду до нас пiдiйшов Гришка Бардадим i сказав:

— Молодцi, босяки!

I ляснув своїми граблями по потилицi спершу мене, потiм Яву.

Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспiшно мрiяли.

…Але ми чомусь не вiдчували тої шаленої радостi, про яку мрiялося. Чогось нам не того хотiлося. …Щось їло нашi душi, як iржа залiзо. …Якась думка. I коли ми йшли з суду, Ява висловив її.

— Мда, — мовив вiн задумливо. — Все це добре, але… однi глобулус виводять… космiчний. Iншi майструюiь щось на транзисторах, напiвпровiдниках. А ми… — вiн зiтхнув, — тiльки пiдштаники на телевiзiйну антену вивiшувать умiємо. Це й дурень може. Та й не тiльки дурень. Навiть мавпа.

— Людиноподiбна, — додав я.

* * *

…I от-уже позаду лiто, безтурботне дозвiлля. Знову парта, знову кожнi сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не виконав домашнього завдання, пiднесiть руку!», «Iди до дошки!», «Вийди з класу!..» Буденне життя колишнього п'ятого, нинi шостого «Б».

Я сиджу на своєму звичному мiсцi бiля вiкна, дивлюсь, як ганяє на подвiр'ї наш Собакевич, i думаю…

Я думаю про Книшiв — кажуть, вони продають свою нову хату i їдуть кудись на Харкiвщину. Певно-таки заговорила в них совiсть пiсля суду. Соромно односельцям в очi дивитися. Може, там, на Харкiвщинi, й людьми стануть.

Он Бурмило ж i пити кинув, i браконьєрський реманент свiй поламав i повикидав.

I ще я думаю (не вперше уже): «Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острiв, що поряд з Високим? Випадково? Збiг обставин? Чи, може, спецiально?»

Я вже питав його.

Мовчить.

Тiльки усмiхається…

Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорiвни:

— Рень, до дошки!

I я вiдчуваю, як мiй правий лiкоть пiдскакує вгору — це пiдводиться, пiднiмаючи кришку парти, мiй сусiда. Мiй сусiда i друг Ява (колишнiй Кукурузо). Аякже, вiн таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) i теж перейшов до шостого класу.

О, то були дуже напруженi днi — пiсля суду.

Спершу я тiльки ходив попiд вiкнами у Ренiв i на всiх цикав. На Собакевича: «Цить!» — не гавкай.

На корову Контрибуцiю: «Цить!» — не мукай.

На зозулястого пiвня: «Цить!» — не кукурiкай.

Пильнував, щоб нiхто не перешкодив готуватися моєму друговi.

А потiм я переконав його, що краще готуватися вдвох, що менi теж це необхiдно, бо я нiчого не знаю.

Спочатку вiн огинався:

— Не треба менi твоїх жертв!

Але я сказав:

— Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!

I вiн змушений був погодитись.

Цiлий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цiкаво, цiкавiше, наприклад, нiж грати у футбола, у цурки-палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для друга треба робити тiльки те, що цiкаво?

На переекзаменовку я пiшов теж разом з Явою. I диктант ми писали удвох.

Галина Сидорiвна одразу зрозумiла, чого я прийшов, I сказала:

— Сiдай теж пиши, тобi це корисно.

I ви знаєте, я написав гiрше, нiж Ява. Вiн зробив тiльки двi помилки, а я три. Недарма вiн, чортяка, брав з собою «Граматику» на безлюдний острiв.

I от тепер вiн стоїть бiля дошки i впевнено пише вправи, I нi разу не помилився.

До речi, я знаю, що в книзi «Робiнзон Крузо» лежить у нього папiрець з однiєю адресою.

Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собi так, не думаючи з неї скористатися.

Отже, граматика моєму друговi ще й, так би мовити, особисто потрiбна. Вiдмiнницi безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.

— Молодець, Рень, сiдай! — каже Галина Сидорiвна. I мiй друзяка, розiмлiлий вiд гордостi, повiльно йде на мiсце.

Сiвши за парту, Ява кiлька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликанi похвалою вчительки. Потiм нахиляється до мене i шепоче:

— Так що — випробуємо?

— Давай, — кажу я.

Ми схиляємося i засовуємо голови пiд парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-пiд цукерок, з якої стирчать рiзнi гвинтики, шпунгики i дротинки. Це винайдений нами механiчний пристрiй для розстiбування гудзикiв, Офiцiйної назви вiн ща не має i зветься поки що умовно «штукакенцiя» (не «штука» i не «штукенцiя», а саме «штукакенцiя», бо кожний винахiд обов'язково повинен мати свою назву). Дiє «штукакенцiя» дуже просто прикладаєш до гудзика, натискаєш на кнопку — i готово. Тiльки спершу треба, звичайно, завести пружину. I от Ява бере i починає заводити.

Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напiвпровiдниках, але…

Кррекк! — раптом дзвiнко на весь клас клацає пружина i, вискочивши з коробочки, б'є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами.

Карафолька скрикує.

— У, розтелепа! — шиплю я на Яву. Але пiзно! Наче грiм з неба, лупає над нами гнiвний голос Галини Сидорiвни:

— Завгороднiй i Рень, вийдiть з класу!

Червонi як маки, вилазимо ми з-пiд парти i один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рiк почався…

Тореадори з Васюківки

ЧАСТИНА ДРУГА

розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм

Незнайомець з тринадцятої квартири,

або

Злодiї шукають потерпiлого

пригодницька повiсть

Роздiл I

«Е», — сказали ми з Явою

Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки i дивлюсь у дiрку в завiсi. I серце моє млiє i зупиняється…

Не я перший дивлюсь у дiрку. До мене у таку саму дiрку зазирали, мабуть, i Щепкiн, i Станiславський, i Тарапунька, i Штепсель… Тисячi артистiв усiх часiв i народiв дивились у дiрку в завiсi. I так само спокiйно й весело вмощувалися глядачi по той бiк завiси — у залi. I так само скакали дрижаки у душах по цей бiк завiси — на сценi. Надто — коли прем'єра.

А у нас сьогоднi прем'єра.

— Посунься! Дай я!

Чиясь спiтнiла гаряча щока рiшуче одпихає мою голову вiд дiрки. Це — Стьопа Карафолька. Iншим разом я, може, й не подарував би йому такого нахабства, може, навiть i по шиї дав би, але зараз у мене нема для цього енергiї. Вся енергiя моя iде на хвилювання.

У звичайному станi, дихаючи, людина спершу вдихає, потiм видихає А коли людина хвилюється, вона, по-моєму, тiльки видихає. Весь час тiльки видихає — не вдихаючи. I де береться для цього повiтря в грудях — я не знаю.

Я ходжу по сценi i видихаю. Може ви думаєте, що я один ходжу i видихаю? Авжеж…

Ондо — х-хе… х-хо… х-ху… х-хи… Всi артисти ходять i видихають i здається, що саме од цього вiтер гуляє по сценi, хитає декорацiї, полоще завiсу, куряву здiймає з пiдлоги. Якби наш сiльський клуб був не цегляний, а гумовий, вiн би роздувся як ота первомайська кулька, i давно лопнув би, i всi ми полетiли б у космос — разом з декорацiями, з баянiстом Мироном Штепою, що дограє зараз останню перед початком польку-кокетку, з морозивницею Дорою Семенiвною, з усiма глядачами.

Глядачi!.. Ох, глядачi!.. Грiм на вашу голову! Ще зовсiм недавно це були такi милi, такi близькi хорошi люди, якi завжди могли допомогти, поспiвчувати, пiдтримати. Микола Iванович, дiд Варава, дiд Салимон, завклубом Андрiй Кекало тiтка Ганна, баба Маруся, Грицько Чучеренко, тато, мама. Вони за тебе в огонь, у воду — куди хочеш!

А тепер… Навiть рiдна мама тепер не мама, а глядач.

Не було жодної живої душi по цей бiк завiси, яка б не хвилювалася. Вiд учительки лiтератури Галини Сидорiвни, художнього нашого керiвника, до гундосого третьокласника Бетi Башка (за метрикою Петi Пашка), який одкривав i закривав завiсу. Всi хвилювалися. Але найдужче хвилювалися ми — я i Ява Нам було чого хвилюватися. Бо то ми заварили усю цю кашу, ми придумали той театр.

Ми з Явою — Станiславський i Немирович-Данченко оцього нашого сiльського МХАТу (чи пак, ВХАТу).

— А що?! А що?! — вимахуючи перед моїм носом руками гарячкував восени Ява. — Хiба ж такий театр можна вшкварити! На весь район!.. Справжнiй МХАТ! Тiльки то Московський, а наш буде — Васюкiвський художнiй академiчний театр… ВХАТ… А що?! На гастролi їздитимемо… Ондо МХАТ недавно повернувся з Се-Ше-А. Хiба погано?

Та мене не треба було вмовляти. Я був Немирович-Данченко Вмовляти треба було Галину Сидорiвну та iнше шкiльне начальство. Проте й Галину Сидорiвну не довелося вмовляти. Вона одразу пiдтримала нас:

— Молодцi, хлопчики! Правильно! Я давно хотiла органiзувати драмгурток, та все якось не зберуся. Ну, раз ви iнiцiатори, то складiть список усiх бажаючих. Хлопцi ви енергiйнi — будете старостами гуртка.

Ми дуже поважали себе того дня Ми навiть нi разу не гигикнули i не копнули нiкого ногою. Серйознi й солiднi, ми ходили по класах i складали список — довжелезний, на два з половиною метри список. Спершу записалася майже вся школа. Добре, що потiм, як це завжди буває, дев'яносто процентiв вiдсiялося. Ми так захопилися, що навiть не всiх хотiли записувати. Колi Кагарлицькому Ява сказав:

— Дуже ти якийсь… тихий!.. Не видно тебе й не чуть нiколи. Тебе й на сценi не почують.

I тiльки побачивши, як побуряковiв вiд образи Кагарлицький, Ява змилостивився:

— Хiба що статистом будеш, юрбу гратимеш… — i записав.

На першому засiданнi гуртка вибирали п'єсу. Вибирали довго. Десятки п'єс перебрали. Вiд трагедiї Шекспiра «Отелло» (яку вiдхилили через її непедагогiчнiсть — занадто вже про любов) до драми Корнiйчука «Платон Кречет» (теж про любов, хай йому грець!). Нас навiть почав брати вiдчай, ми вже подумали, що геть усi п'єси про любов. А навiть коли б про любов було й педагогiчне, ми i самi не хотiли про любов. Щоб я вам ото при всьому селi цiлувався на сценi з якоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцiлуюсь!..

Нарештi Галина Сидорiвна сказала:

— Поставимо «Ревiзор» Гоголя. По-перше, це не про любов. По-друге, за програмою, отже, це нам навiть дуже корисно. По-третє, це просто надзвичайно весела i хороша рiч. I ролей багато, якраз усiм вистачить.

Ми тут же прочиталч «Ревiзора», i вiн нам дуже сподобався. Комедiя — отака!

Як добре поставити — пупа порвеш.

Почали розподiляти ролi. I отут вийшла раптом заковика. Я i Ява, як Станiславський i Немирович-Данченко, як iнiцiатори цiєї справи, звичайно, цiлком законно хотiли грати найголовнiшi ролi. Причому однаковi. Але найголовнiша роль була одна — Хлестаков. Я вважав, що ця роль якраз для мене. Сам Гоголь пише, що Хлестаков — «тоненький, худенький… без царя в головi… неспроможний зупинити постiйної уваги на якiй-небудь думцi…» Ну, коротше кажучи, що там казати…

Але Ява сказав:

— Пхе!.. Гарненько придивись на себе в дзеркало, i ти сам зрозумiєш, що ти схожий на Хлестакова, як свиня на коня. Тiльки й того, що двi руки, двi ноги й голова. Хлестаков — це ж в-вогонь! Це ж, знаєш… Це — о!

I вiн став у позу, — задер носа i вiдкопилив губу.

— Ха! — сказав я. — Дивiться на нього! Ой, не можу! Хлестаков! Якесь опудало, а не Хлестаков! Крокодил якийсь!.. Ану пусти! Пусти, кажу, сорочку! Бо як дам!

Роль Хлестакова Галина Сидорiвна вiддала Колi Кагарлицькому.

Скрутно було i з iншими головними ролями. I городничиий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський був однн… I суддя Амос Федорович Ляпкiн-Тяпкiн — один. I попечитель Артемiй Пилипович Землянiка — один. I… I все-таки «Ревiзор» — генiальна п'єса. А Гоголь — генiальний письменник. Вiн знав, що ми з Явою гратимем у «Ревiзорi», i написав двi ролi — Добчинського i Бобчинського. Геть однаковiсiнькi. Спецiально для нас. Щоб ми недоварились. Ролi, звичайно, не зовсiм головнi. Але ви не думайте — без Бобчинського i Добчинського нiчого не було б. Все у п'єсi без них пiшло б шкереберть. Не було б п'єси. I не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський i Добчинський вигадали, що Хлестаков — ревiзор. Отож-бо…

Коли ми з Явою це зрозумiли, ми одразу помирилися.

Почались репетицiї…

Ох!..

Чомусь у нас з Явою нiколи не було сумнiву, що ми дуже талановитi. Як артисти. Вже що-що, а рiзнi вибрики, рiзнi штуки-викаблуки робити ми вмiли. Пх!.. На все село були знаменитi.

— От артисти! — так прямо и казав про.нас дiд Салимон А вiн на цьому дiлi розумiвся. Вiн колись, як служив у армiї, грав у духовому оркестрi. На найбiльшiй трубi, що зветься бас-гелiкон. Вона й зараз лежить у нього на горищi, схожа на великанського равлика. На свята, коли дiд Салимон хильне «по третiй», вiн iнодi дає концерт — бубукає у свою трубу. Старi баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, i хрестяться. Найбiльший успiх дiдова гра має у наших сiльських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночi. Нi, раз дiд Салимон сказав, що ми артисти, — нiяких сумнiвiв не було.

Але на репетицiях з нами сталося щось неймовiрне. Ми самi себе не впiзнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, двi мокрицi, два мiшки з половою. Ми раптом зрозумiли, що одне — говорити слова, якi ти сам придумав, жартувати i «ламать дурочку» (як каже мiй батько), i зовсiм iнше — говорити слова не свої, а якi треба по п'єсi, тобто грати роль.

Ми не говорили. Ми жували гумовi мертвi слова. I нам було гидко Було кисло в ротi i холодно в животi.

— Нiчого, — пiдбадьорював себе й мене Ява. — На прем'єрi ми себе покажемо. Ми як дамо, як дамо!

— Еге, дамо… дулю з маком, — безнадiйно бубонiв я.

— Панiкер нещасний! На репетицiях у великих артистiв не виходило. Ти ж знаєш… Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказував Держись!

Я держався з останнiх сил. Ще спасибi Гоголю, що вiн пожалiв нас i не дав Бобчинському i Добчинському бiльше слiв. Бо ми б зовсiм загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.

Це було гiрше за будь-якi уроки. Для нас вивчити вiрша з лiтератури — завжди мука була. Так у вiршах хоч рима за риму чiпляється, допомагає запам'ятати. А тут — проза. Нема за що зачепитися. Поки у папiрець, де роль переписана, дивишся — слова ще якось держаться купи А тiльки папiрець сховав — враз слова розбiгаються, як таргани по припiчку, i у головi порожньо, аж гуде… Але з папiрцем грати на сценi не можна. Якщо артисти ходитимуть по сценi з папiрцями, як промовцi на трибунi, буде не спектакль, а конференцiя А ми не конференцiю збиралися показувати, а «Ревiзора» Гоголя.

— Яво, — зiтхав я, — давай усе-таки вчити ролi. Диви ондо, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. I Кагарлицький уже мiсяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навiть кiно двiчi пропустила.

— Що-о? Щоб я зубрячив?! Нi-каг-да!.. Зубрьожьа — то для дурнiв, для неспособних. А ми з тобою хлопцi способнi. Обiйдемось без зубрьожки. Даваи-но краще над емблемою подумаєм. У МХАТi чайка на завiсi, i нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи пiвня зозулястого… Га? Як ти думаєш?

— А я знаю?

— Ну, ми про це ще подумаємо, час є… А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту.

Я зiтхав i тягся за Явою.

Минали днi..

— Яво, — казав я через тиждень. — Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нiчогiсiнько з своєї ролi не знаю.

— Та! — махав рукою Ява. — В крайньому разi будемо з тобою грати пiд суфлера. Качалов завжди грав пiд суфлера. А суфлер у нас — будь здоров!

Це був єдиний вихiд. Суфлер у нас справдi знаменитий! Кузьма Барило. Чемпiон школи по пiдказках. З останньої парти пiдказує — нiби у самiсiньке вухо шепоче.

Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, нiби виступу найкращого столичного театру. Особливо пiсля того, як на репетицiї побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чуємо, стукання припинилось — прислухається дiд. Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), дає вказiвки полiцейському (Васi Деркачу).

Городничий Карафолька стояв на сценi, випнувши зроблене з подушок пузо, i хрипким басом (де тiльки вiн у нього брався!) говорив:

— Квартальний Пуговiцин… вiн високий на зрiст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що бiля шевця, i поставити солом яну вiху щоб було схоже на планування. Воно чим бiльше ламання тим бiльш означає дiяльностi градоправителя. Ох, боже мiй! Я й забув що пiд тим парканом навалено на сорок возiв усякого смiття. Що це за поганий народ! Тiльки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан — чорт їх знає, звiдки й нанесуть усякого смiття!

Тут у п'єсi написано «зiтхає». Карафолька за всiма правилами зiтхнув, зробивши при цьому паузу. З тiєї паузи негайно скористався дiд Салимон, якому, видно, давно вже кортiло висловитися.

— От щучий син! — на весь зал гаркнув дiд — От же ж спецiалiст! (То чомусь було у дiда найлайливiше слово!) Окозамилювач чортiв! Ну точнiсiнько наш колишнiй голова Припихатий! Той теж такi штуки одмочував, як начальство з областi приїхати мало… Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь…

Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.

«Бу-бу-бу… Ревiзор!.. Гу-гу-гу… Хлестаков!.. Ру-ру-ру… П'єса!» — тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi — «Ревiзор»' «Ревiзор», — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси «Ревiзор» нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не своїм iменем, а псевдонiмом — Гоголь…

Теперiшнiй голова колгоспу Iван Iванович Шапка дуже з цiєї чутки смiявся й одвалив нам чималенькi грошi на декорацiї i костюми. Це була справжня удача. Робити декорацiї допомагав нам учитель креслення i малювання Анатолiй Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мiшковини i марлi цiла бригада дiвчат. З осенi до самiсiнької весни готували ми п'єсу. I от…

Якби цього вечора якийсь злодiй забрiв у наше село, вiн мiг би спокiйнiсiнько, не криючись, пiдряд виносити все з хат i, не кваплячись, вантажити на вiз чи що у нього там було б… Дома, в хатах, не тiльки не лишилося живої душi — навiть собаки збiглися з усього села до клубу i влаштували тут свої собачi вечорницi.

Та що там казать, коли навiть стосемилiтня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехнiка Iвана Свиридовича, про яку дiд Салимон казав, що вона «вже почала другий вiраж», що в неї скоро знову рiзатимуться зуби й що вона нiколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дiзнатися, чого це вона так довго живе[1] баба Триндичка, яка вже тридцять рокiв не виходила з двору, нiколи не була в кiно i не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка i то причалапала на нашу виставу.

— О! Я ж вам казав! — на весь зал радiсно вигукнув дiд Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки пiде…

За це баба Триндичка пiд загальний регiт мовчки вперiщила дiда Салимона костуром по спинi.

Але стривайте, стривайте…

Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! — По серцю рiзонув третiй дзвiнок.

В залi гасне свiтло.

— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сценi у першiй явi) Галина Сидорiвна.

Завiса iз скреготом розсувається (вона у нас, як той цепний собака, — на залiзних кiльцях по iржавiй дротинi бiга).

Все!

Почалося.

Тепер подiтися нiкуди.

— Я запросив вас, панове, щоб… — чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки.

Я стою за лаштунками, заплющивши очi i притискаючи до грудей кулаки, i шепочу: «Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!» Як заклинання.

Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчили! Як би зараз згодилося! Хоч я й пiонер i не вiрю, звичайно, але… Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути в вершечка верби у рiчку! Я стояв на суковi i дивився вниз, а серце моє вже давно одiрвалося i, вискочивши з грудей, летiло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гiлляку, i не мiг одiрватися, а памороки менi забивало, i в животi тенькало, i… Але нi! То були iграшки, а не переживання. Я з радiстю стрибнув би зараз не те що з верби, а телевiзiйної київської вежi, аби тiльки…

— Гга-га-га! — гримонув реготом зал. От бiсiв Карафолька! У нього вже й на репетицiях смiшно виходило…

«Ну нiчого, спокiйно, спокiйно! Все буде гаразд! Все буде гаразд!.. От як зараз зарегочуть — все буде гаразд!..»

— Гга-га-га!

«Ну, от! А я, дурний, боюся!..»

Все ближче, ближче, ближче…

От уже зараз, зараз…

Як тiльки Карафолька скаже… О!.. О!.. О!..

«Так i ждеш, що зараз розчиняться дверi i — шасть…»

У мене всерединi щось клацнуло, я сiпнувся всiм тiлом i разом з Явою вискочив на сцену.

— Надзвичайна подiя! — одчайдушне гаркнув Ява.

— Несподiвана новина! — одчайдушне гаркнув я.

— Що? Що таке? — сполошилися всi, хто був на сценi. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.

— Непередбачена справа, — гаркнув я. — Приходимо в готель…

— Приходимо з Петром Iвановичем у готель, — перебиваючи мене, гаркнув Ява.

В залi мертва тиша.

«От ми молодцi! Ну ж ми молодцi! Все гаразд!» — промайнуло у мене в головi. Я переможно дивлюсь у залу, бачу десятки очей, спрямованих на мене… I…

— Е! — гекаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати «Е». Але далi… Нiби враз хтось у вухо менi — ххху! — i все з голови моєї через друге вухо — фiть! — i голова моя стала порожня-порожнiсiнька, як дiрка. I жодного в нiй словечка. Не те що там з ролi Добчинського, а взагалi жодного — наче я теля i не знаю людської мови. Тiльки оте «е» в головi и зосталося i лунко перекочується там, об череп стукаючись.

— Е! — гекаю я ще раз. I дивлюсь на Яву. А вiн дивиться на мене. I я раптом розумiю, що вiн теж… Що й у нього все з голови — фiть! — i нема…

— Е! — гекаю я втретє. I дивимось.

— Е! — гекаю я.

— Е! — гекає Ява.

I знову дивимось… У залi вибухає регiт. Всi думають, що так i треба.

Ондо й баба Триндичка розтягла у посмiшцi свого беззубого рота, i нiс у неї торкається пiдборiддя, i обличчя стає сплюснутим i вдвiчi меншим, нiж звичайно (скiльки-то рокiв вона не смiялася!)

— Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!.. — реве зал.

Кузьма вистромив голову iз суфлерської будки i, широко роззявляючи рота, по складах пiдказує, що менi говорити. Здавалося, глухий зрозумiв би його. Вже й городничий Карафолька пiдказує, i поштмейстер Сашко Гузь. У першик рядах уже теж зрозумiли, i навiть хтось iз публiки, почувши Кузьму, й собi почав пiдказувати.

Я чую окремi слова, але вони розбiгаються, як неслухнянi вiвцi, i я, мов отой невдаха-пастух, не можу зiбрати їх докупи. Якби в мене зараз спитали навiть: «Як твоє прiзвище?» — я, мабуть, не змiг би сказати.

А в заднiх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба по п'єсi. I крiзь регiт чути чийсь вигук: «От молодцi! Ну й молодцi!»

Це вже занадто!

Бiльше витримати я не можу.

Я рвонувся з мiсця i, збивши по дорозi якусь декорацiю, кинувся iеть зi сцени…

Я бiг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, i вiтер свистiв у моїх бакенбардах.

I тiльки коли я опинився за селом, у верболозi, Над рiчкою, я впав на траву i качався, i стогнав, i землю гриз вiд ганьби, вiд сорому, вiд горя. А коли через кiлька хвилин перший приступ вiдчаю минув, я побачив, що поряд зi мною качається, стогне i землю гризе мiй друг Ява — Бобчинський.

Ми не сказали один одному нi словами глянули одич одному в вiчi i тiльки тепер зрозумiли, що ми наробили. Ми не тiльки провалилися самi, знеславили себе на все сели. Ми провалили весь «Ревiзор» Гоголя. Таку п'єсу провалили! Бо як ви вже знаєте, хоч якi неголовнi герої Бобчинський i Добчинський, а так побудована ця генiальна п'єса, що без них нi тпру нi ну — нема ходу п'єсi нiякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навiть уявити важко, що там дiється… Скандал… Панiка… Бо ж не можуть дiзнатися городничий Карафолька та всi iншi чиновники, що в готелi живе Хлестаков — Кагарлицький, якого треба прийняти за ревiзора. Сказати це повиннi були ми, Бобчинськии i Добчинський Крiм нас, нiхто цього зробити не може. Нiхто. I вмерла п'єса. Нема п'єси. Розгублено стоїть на мiсцi талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. I всi iншi персонажi стоять, як у тiм'я вдаренi. А за сценою, так i носа ни показавши, страждає ще талановитiший Коля Кагарлицький. Ах який же вiн був Хлестаков на репетицiях! I де ж у нього те бралося… А ранiше таке ж тихе i непомiтне було! Ми його й за хлопця не мали. Нi тобi з верби у воду стриб; нути нi тобi з рогатки вiкно вибити. Носа у книгу впхне а сидить пiд грушею нищечком. А на сценi таке виробляв, що аж-аж… I тепер нiхто цього не побачить.

I зоотехнiкова прапращурка баба Триндичка, яка раз на сто рокiв вирiшила культурно розважитись, подивитися спектакль — попленталась додому на пiч цвiркунiв слухати. Невдоволена i похмура розходиться публiка по хатах, лаючи на всi заставки примхливе i непевне театральне мистецтво яке так залежить вiд навiть найпоганючих акторiв.

А цi актори лежать зараз голiчерева на травi, дивляться у небо де глузливо пiдморгують їм зiрки, i страждають. На весь космос, на весь Всесвiт страждають.

Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися їм в очi? Як взагалi жити на свiтi пiсля цього?! Ой, що ж ми наробили!..

Лишенько!

I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!

Жили ж собi спокiйно й весело.

Чого нам треба було?

У Се-Ше-А захотiлося на гастролi? Вiнкiв лаврових? Аплодисментiв? Шминдрики нещаснi! Маєте тепер аплодисменти по пицi!

А все почалося з Києва. Це Київ винен. Столиця України. I київська мiлiцiя винна. I новi цинковi ночовки. I Валька. I Максим Валер'янович. I годинник «Салют». I… утопленик Утопленик винен насамперед. Але пождiть, давайте все до ладу.

Це було минулого лiта.

Було так.

Роздiл II

Випадок у метро. «Космонавт». Конфлiкт з київською мiлiцiєю

Ми приїхали до Києва. На цiлий мiсяць. У гостi до мого рiдного дядька i моєї рiдної тiтки.

Це було прекрасно. Ми цiлий рiк мрiяли про цей день. Не те, що ми нiколи не бували в Києвi. Бували. Ява один раз, а я аж двiчi. Але тодi, вперше, ми були усiм класом на екскурсiї, всього лише два днi. А вдруге я був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсiм не те. Ви ж самi знаєте, що радiсть, якої не можна роздiлити з найлiпшим другом, — це не повна радiсть I навiть не пiврадостi. А якась четвертинка… Отож не дивуйтеся, що в нас був такий пiднесений настрiй.

Коли люди приїздять до Києва, з чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено… Ви злазите з поїзда, заносите свої «чамайдани» в хату, i ноги механiчно самi несуть вас на Хрещатик, навiть не питаючи вашого дозволу i бажання. Тiтка ледве встигає гукнути вам навздогiн «Глядiть же не загубiться!.. I на обiд не…» — далi ви вже не чуєте…

Через двадцять хвилин пiсля того, як ми приїхали, ми вже iшли по Хрещатику…

Що я сказав? Iшли? Нi, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й урочисто, як на парадi. По Хрещатику не можна просто собi йти, коли щойно приїхав у Київ. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на Хрещатик, стає нiби iншою людиною. Всi на Хрещатику здаються якимись радiсними i святковими. I напрочуд чемними, ввiчливими. I всi усмiхаються. Хоч iдуть люди по Хрещатику щiльно, як у черзi, майже при гудившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив лiктем або навiть просто вилаяв. Штовхне ненароком — «Вибачте!» — усмiхнеться i йде собi далi. Хорошi люди на Хрещатику! Треба, щоб на всiх вулицях такi були. Пливемо, ми, линемо, викроковуємо… Широкий, як Днiпро, Хрещатик (по радiо на свята завжди так кажуть). Попiд берегом на тротуарах — люди, посерединi, на брукiвцi, — машини. I так, як на тротуарi не побачиш жодної машини, так на брукiвцi не побачиш жодної людини. Кожному своє. I щоб одне одному не заважать, навiть переходи пiд землю поховали. Такий же па Хрещатику лад — любо глянути. «Легше у нас пiд воза вгнатися, нiж тут пiд машину», — подумав я. Та тiльки встиг я це подумаги, аж раптом з тротуару, як Пилип з конопель, вирвався на середину вулицi просто пiд машини огрядний i лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече i наче без штанiв, у самих трусах. Тiльки по гудзиках ми здогадалися, що то були такi штани, але коротенькi, як труси. З-пiд тих штанiв некрасиво стирчали голi, вкритi густим чорним волоссям товстi ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловiк, а якийсь iнтурист.

Ми з Явою завмерли — невже перебiжить?!

Та враз — цюррр! — наче з-пiд землi виринув молоденький стрункий мiлiцiонер з хвацько пiдкрученими вусиками. I голоногий iнтурист, не добiгши навiть до середини брукiвки, так i присiв, смiшно розчепiривши руки. Потiм крутонувся i пiдтюпцем побiг назад. Мiлiцiонер йому навiть слова не сказав, тiльки усмiхнувсь i посварився пальцем, наче вчитель на недисциплiнованого учня (хоча iнтурист був удвiчi старший за мiлiцiонера).

— О! Бачив? — гордо сказав Ява. — Думає, мабуть, раз приїхав з якогось там Лондона чи Рiо-де-Женейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лiзь, голубе, пiд землю, як усi люди. Невелике цабе!

Потiм Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного мiлiцiонера i сказав:

— Ти знаєш, Павлушо, все-таки нема в свiтi лучче, як бути мiлiцiонером. По-перше, благородно! Борешся з усякими злодiями, бандитами та хулiганами. По-друге, усi тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цiкаво. Не життя, а суцiльне тобi кiно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану мiлiцiонером. А ти?

— А я льотчиком, — вперто сказав я. — Ти ж знаєш!..

— Як хочеш, — сказав Ява i зiтхнув.

Ява мiняв професiї, як циган конi. Сьогоднi вiн моряк, капiтан далекого плавання. Завтра вiн геолог. Пiслязавтра директор кондфабрики («по три кiлограми „Тузика“ на день можна їсти»). Тодi футболiст київського «Динамо». Тодi художник. Тодi звiролов, що ловить для дресирувальникiв хижих тигрiв, барсiв та ягуарiв. А сьогоднi, бачте, мiлiцiонер.

Я ж — нi. Я як ото вирiшив ще у першому класi, що буду льотчиком, так досi держусь, не схибив.

Навiть дiд Салимон сказав недавно: «Ти диви, яке вперте!.. Ма'ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муча вбрикнула!»

Хiба що iнодi я не витримую. I ненадовго пристаю до Яви — за компанiю. Та й то тiльки на таку комбiнацiю, щоб лишатися льотчиком. Я вже був i морський льотчик, i льотчик-футболiст, i льотчик-художник, i льотчик-звiролов, i льотчик-геолог, i навiть льотчик на кондфабрицi, що возить лiтаком цукерки «Тузик».

Але цього разу я вiд комбiнацiї вдержався, бо не уявляв собi льотчика-мiлiцiонера — кого ж ти у повiтрi затримуватимеш i штрафуватимеш! Чорногузiв хiба!

Нi, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком.

Пливемо ми, линемо, викроковуємо по Хрещатику…

Праворуч багатоповерховi будинки, схожi на величезнi, кахлями обкладенi груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лiзучи.

Лiворуч унiвермаг склом на сонцi виблискує. Далi здоровеннецька десятиповерхова мiськрада (скiльки ж то у нiй людей радиться — така велика!).

Десь за мiськрадою вежа телевiзiйна небо аж у космос проїшрикує.

Оце висота! Нiчого вищого в свiтi не бачив! От де вiд матерi пiсля двiйки ховатися! Не те, що на нашiй грушi! Не чiльки б не стягли, не догукалися б нiколи!

Далi на тлi неба круглi без хрестiв банi вимальовуються — колишнiй костьол, теперiшнiй антирелiгiйний планетарiй.

Пiсля мiськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик завертає праворуч i, порозсувавши на площi Калiнiна будинки далi од себе (наче збирається крикнути: «Пустiть мене, я хочу пiрнути в Днiпро!»), утикається на площi Ленiнського Комсомолу у фiлармонiю. I через ту фiлармонiю у Днiпро не пiрнає…

Та пiсля вулицi Свердлова ми по Хрещатику далi не пiшли. Бо праворуч була станцiя метро А метро, як ви самi знаєте, — це метро! I я хотiв би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюкiвки, байдуже пройшов би повз метро!

Не змовляючись, ми, як по командi, одночасно повернули до входу в метро.

На нас одразу вiйнуло свiжiстю i якимсь особливим, тiльки одному метро притаманним запахом.

Хоч контролера десь не було i проходи мiж спецiальними тумбочками, де горiли привiтнi слова «Киньте п'ять копiйок», були гостинно вiдкритi, проходити «зайцями» ми навiть i не подумали. Хай хтось дурнiший це робить, ми вже один раз пробували… Хоч би як швидко ти бiг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спецiальнi держаки, i ти гепаєшся на них пузом. Отож…

Ми iнтелiгентно намiняли у касi п'ятакiв, кинули i пройшли…

«Якi ми все-таки культурнi й благороднi», — з гордiстю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться!..

— Диви! Диви! Старшина Паляничко! — зненацька вигукнув Ява. — Давай доженем!

I тiльки я встиг роззявити рота: «Га? Де?» — як вiн уже дрiботiв по ескалатору.

Поперед нас стояв на ескалаторi здоровенний опасистий дядько, з кошиками, з клумаками, ще й з новiсiнькими ночовками в руках (видно, попродав на базарi крашанки абощо, накупив краму i їхав на станцiю).

За кiлька метрiв нижче дядька стояла струнка мальована дiвчина з височенною, схожою на копицю сiна зачiскою, — справжнiсiнька тобi кiнозiрка.

А ще нижче «кiнозiрки» їхав мiлiцiонер, — справдi, дуже з спини схожий на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цiкавих обставин познайомилися торiк, коли приїздили усiм класом до Києва на екскурсiю Звичайно, добре було б з ним знову зустрiтися й побалакати. Особливо Явi, який вiдсьогоднi готує себе в мiлiцiонери.

Я, не роздумуючи, задрiботiв слiдом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохiд. Явi вдалося прослизнути повз нього А я хотiв проскочити, та ненароком зачепив цинковi ночовки, що стояли бiля дядька i якi дядько придержував тiльки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор i ковзнули вниз.

Гур-гур-гур! Мить — i ночви вдарили ззаду по ногах «кiнозiрку», «Зiрка» не встояла i гепнулась у ночовки. I ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотiли по ескалатору.

Ми отетерiли.

Слiпучо красива, як цяця мальована, «кiнозiрка», сидячи в ночвах i держачись за них обома руками, мчала вниз по ескалатору. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, онiмiла з переляку i несподiванки — важко та й нiколи було зрозумiти.

Ще мить — i мiлiцiонер, що не встиг обернутися й помiтити небезпеку, збитий з нiг, присiв на ескалатор. А «зiрка», не мiняючи пози, гайнула далi.

Опасистий дядько, не глянувши навiть на нас з Явою, одразу сiртонувся за своїми ночвами. Вiн важко бiг з клумаками по ескалатору i раз у раз дiловито скрикував: «Побережись! По-бережись!» — наче хурман, що їде через базар своєю колимагою, — тiльки що батогом не цвьохкав.

«Зiрка», збивши з нiг ще кiлькох пасажирiв, вилетiла з ескалатора, проїхала через увесь зал i спинилась.

Якийсь iнтелiгентний дiдусь, прямо пiд ноги якому вона пiдкотилася, здивовано глянув на неї i суворо сказав:

— Що це ви, мадам?! Поводитесь, як дитина!

Дядько все ще важко гупав по ескалатору, хрипло i якось не дуже стурбовано, навiть спокiйно вигукуючи:

— Мої ночви!.. Мої ночви!..

Збитий мiлiцiонер (тепер ми бачили, що то був нiякий не Паляничко) поспiшав за дядьком, на ходу обтрушуючи кiтель i, невiдомо до кого звертаючись, гукав:

— Сгривайте! Стривайте! Одну хвилинку!

Ми пiдтюпцем бiгли за мiлiцiонером. Iншого виходу а нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивiсть, що на них можна їхати лише в один бiк, — це тобi не звичайнi сходи, по яких можна iти i туди i сюди!

На наше щастя, мiлiцiонер ще не уявляв собi, хто справжнiй винуватець цiєї скандальної пригоди, переслiдував дядька i на нас не звертав жодної уваги. Але скоро вiн довiдається Ще кiлька секунд, вiн наздожене дядька, i дядько… У мене холонуть ноги. От уже ескалатор довiз нас униз.

«Кiнозiрка», що тiльки тепер, мабуть, оговталась, раптом усмiхається i, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить:

— Полiт пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомiсть i перевантаження перенесла задовiльно.

Навколо смiються.

Як вiтали «зiрку»-«космонавта» мiлiцiонер, опасистий дядько та iншi люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили i не чули. Бо ми притьмом вскочили у поїзд. Дверi за нами клацнули, поїзд рушив.

На наступнiй «Арсенальнiй» станцiї ми так бiгли по ескалатору вгору, що аж серця нашi з грудей вискакували. А там же два ескалатори, та такi довжелезнi…

Коли ми вибiгли з метро, завернули у двiр величезного сiрого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, — ми вже були майже мертвi вiд знесилення. Життя в наших тiлах лишалося процентiв п'ять, не бiльше. Та й цi п'ять процентiв — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, нi рукою, нi ногою не ворухнеш Не те що говорить, — ми дихати неспроможнi були. Ротами тiльки плямкали, повiтря хапаючи, як риба без води. Трирiчне дiвча могло зараз наз брать за п'яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по двi копiйки за пучок. Така була нам зараз цiна. Лише через хвилин десять…

— Ну? — ледве сказав Ява.

— Ага, — ледве сказав я.

— Тю, — ледве сказав Ява.

— Тьху, — ледве сказав я.

Це вся розмова, на яку ми спромоглися через десять хвилин.

I тiльки через хвилин двадцять ми нарештi очутилися i змогли обмiнятись думками з приводу того, що сталося.

— Да… — зiтхнув Ява. — Можна сказать, зiпсував ти менi кар'єру. А що?! Хто ж мене тепер у мiлiцiю вiзьме…

— Та йди ти! При чому тут це! — пробував виправдатися я — Нiхто ж нас не бачив. I взагалi — все ж минулося. Чого ги!

— Ага! Не бачив! I дядько бачив, i мiлiцiонер, як ми за ним бiгли, скоса зиркнув, я помiтив… А в них зорова пам'ять — будь-будь! Професiйна.

— Та! — махнув я рукою.

— От тобi й «та»! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають Словесний портрет — це, брат, така штука… — Ява пiдняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три мiсяцi тому готував себе у прикордонники.

— А що ж ми такого зробили?! Нiчого ж страшного! — не стiльки Яву, скiльки сам себе заспокоював я. — Ненароком зачепили ночви i… Хiба ж це навмисне?

— Iди доведи, що не навмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне Щоб себе виправдати. I взагалi такого, мабуть, за всю iсторiю метро не було Отож…

— Не щастить нам у метро, — зiтхнув я. — I минулого разу, пам'ятаєш, скандал був, i тепера…

— Закон парностi, — зiтхнув Ява.

Атож, мабуть, вiн таки справдi iснував, той «закон парностi», про який чи то всерйоз, чи то жартома говорив мiй батько i який нiбито полягав у тому, що рiзнi неприємностi завжди ходять у парi — як одна станеться, чекай другої. Недарма ж i в народi кажуть: «I так горе, i так двоє».

— Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогоднi ще якоїсь капостi не сталося, — сказав Ява i раптом усмiхнувся. — А здорово все-таки зафурготiла вона у ночвах…

— А що ж! Як на ракетi — фiть! — I будь здоровi Я б i сам не вiдмовився, га? — заторохтiв я, радий, що Ява вже не залякує мене мiлiцiєю.

Ява пiдвiвся з землi:

— Ну, то куди тепер пiдемо?

Я здвигнув плечима:

— Та куди хочеш! Або в мiстечко розваг, або в стерео, або в зоо…

— Це правильно, але… — i Ява замовк.

— Що?

— Та якби… — i знову замовк.

— Що?

— Та самим воно якось… От щоб розшукать отих… київських… Iгоря, Сашка-«штурмана»… Такi ж хлопцi класнi… — i в небо дивиться, щоб очi вiд мене сховать…

Я дивлюся на нього i хитро усмiхаюсь. Ну ж Ява! От же ж Лис Микита! Хлопцi тобi потрiбнi! Еге ж! Та я ж тебе наскрiзь бачу. Ти ж для мене як iз скла зроблений! Я тобi не київський мисливець, якого можна за носа водить. На це Ява мастак! Київськi мисливцi, що приїздили в нашу Васюкiвку на полювання та риболовлю, часто наймали нас, хлопцiв, щоб ми їм коникiв для наживки ловили. Сiрникова коробка коникiв — п'ять копiйок. Я собi ото ловлю та й ловлю у потi чола: найнявся — як продався. А Ява сiна у сiрникову коробку натовче, зверху кiлька коникiв покладе i — вже бiжить мiняти на п'ятака. А як пiймають його на цьому, вiн тiльки очима невинно клiп-клiп: «А треба ж було їм їсти вкинуть!..»

Але стривай, я тобi не київський мисливець!

— Воно дуже добре б, — кажу, — тiльки де ж їх шукать? Адреси ж нема… Правда, давала тобi Валька свою адресу тодi. Але ж ти її не зберiг, мабуть. Та воно, звичайно, й смiшно було б — берегти адресу якоїсь там Вальки.

У Яви тiльки — раз! — щоки червоно спалахнули, як од ляпасiв…

I що воно ото буває за таке iнодi з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка… I через що? Через якусь чаплю у спiдницi… Тьху!

Минулого разу, коли була у нас пригодницька iсторiя з Книшем i Бурмилом i коли Ява був Робiнзоном Кукурузо i тiкав у плавнi на безлюдний острiв iменi Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з київськими пiонерами-юннатами. I була серед тих пiонерiв одна Валька, худа, цибата i, на мiй погляд, зовсiм неiнтересна. (Ганя Гребенючка з нашого класу в тисячу разiв краща). Але то я вважав, що Валька неiнтересна. А Ява… Ява через двi хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли київськi юннати поверталися додому, Валька залишила Явi свою адресу, щоб ми написали, чим закiнчиться наша iсторiя з Книшем i Бурмилом, — її дуже, бачте, це цiкавило. Минув час, iсторiя з Книшем i Бурмилом закiнчилася для нас щасливо, ми були героями, i Ява пiсля цього кiлька разiв напiвжартома, напiвсерйозно закидав гачка — написати Вальцi листа. Я робив — тьху! —i казав: «Ти що, вчадiв! Я, коли в таборi, мамi нiяк не можу написать, а ти хочеш…» Сам Ява писати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменовка у нього була якраз з мови. Так з листом нiчого не вийшло. Але адресу Ява зберiг. Це я знаю. Вiн її ховав на горищi, я бачив, як вiн там перечитував її, наче листа якогось.

Тiльки я йому нiчого не сказав…

А коли ми їхали в Київ, я знав, що рано чи пiзно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. Я планував собi Вальку десь на третiй-четвертий день, не ранiше. I якби не моя провина у тiй пригодi з ночвами, я б, певне, так просто не здався. Та тепер я був радий, що Ява забув про словесний портрет i про мiлiцiю, i вирiшив поступитися.

— Чого скис! — весело сказав я. — Ну да, воно цiкаво було б зустрiтися i з Iгорем, i з Сашком-«штурманом», i з Валькою. Вони нам Київ хiба ж так показали б! Яка там Вальчина адреса? Я колись пам'ятав… Якась Сiчнева… так?

— Вулиця Сiчневого повстання, — буркнув Ява.

— Тю! Та це ж вона i е… Тут бiля метро починається i проз новий Палац пiонерiв тягнеться туди, де лавра. Гайда!

Ява криво усмiхнувся.

Роздiл III

Ява поспiшає на побачення. Вухо

Через кiлька хвилин ми вже знайшли потрiбний будинок, почали шукати квартиру. Обiйшли весь будинок — нема. На найвищому шостому поверсi остання квартира вiсiмнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насмiялася, вигадану адресу дала… На Яву менi було боляче дивитись — такий у нього був вигляд. Нарештi я наважився спитати в якоїсь бабусi. I виявилося, що є двадцять п'ята, тiльки у дворi, у так званому флiгелi. Пiшли ми шукати той флiгель.

— Казна-що, повигадували якiсь флiгелi-мiгелi. Тiльки з пантелику збивають, — удавано сердито бурмотiв повеселiлий Ява.

Справдi, у дворi стояв такий самий, як i з вулицi, здоровеннецький шестиповерховий будинок. I на третьому поверсi ми легко вiдшукали двадцять п'яту квартиру.

Коли ми заходили в парадне, я помiтив, що, минаючи старорежимськi вiзерунчастi заскленi дверi, Ява на якусь мить затримався i, глянувши на своє вiдображення у склi, пригладив рукою чуба. Я удав, що нiчого не бачу.

I от ми стоїмо перед дверима. На дверях кiлька кнопок вiд електричних дзвоникiв — мабуть, у квартирi багато сусiдiв. На сходах напiвтемне, i ми спинаємось навшпиньки, щоб прочитати написи пiд кнопками. О, «Малиновським дзвонити один раз!» Це воно. Вальчине прiзвище. Малиновська. Точно.

— Дзвони, — шепоче Ява.

— Ти дзвони, — шепочу я, невiдомо чого вiдчуваючи холодок у животi.

— Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобi зручнiше, — хитрує Ява.

— Нi, вона тобi адресу залишала, ти й дзвони, — не здаюся я.

— Ану тебе, — iз злiстю шепоче Ява i, рiшуче зiтхнувши, натискаь на кнопку. За дверима голосно деренчить дзвоник.

Ява вiдскакує вiд дверей i ховається за мою спину. Дуже менi треба! Я вiдскакую вбiк i хочу випхнути наперед Яву.

I тут сталося щось неймовiрне. З-за виступу стiни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать i здоровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримiв, аж луна пiдстрибом покотилася вниз по сходах:

— Пiймалися! Пiймалися нарештi!

Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж сiд несподiванки прикипiв до мiсця i не мiг ворухнутися. А дядько гримiв на весь пiд'їзд:

— Так от хто тут хулiганиiь! От хто це дзвонить i тiкає!.. А бiдна бабуся повинна бить свої старi ноги, даремно ходячи вiдчиняти! От ми зараз з вами поговоримо!

I в цю мить з-за дверей почувся дзвiнкий Вальчин голос:

— Хто там?

Ой-ой-йой! Я панiчпо глянув на Яву. Вiн зiбрав всi спої сили, одчайдушне рвонувся i… Навiть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковiй руцi, вiн все одно б вирвався. Та що вухо! Цiєї митi Ява ладен був оддати пiвголови, навiть пiвтiла, аби тiльки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалi вiд Вальчиних очей.

Ви ж самi подумайте: пiсля довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о свiте ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. I ви, схиливши голову, жалюгiдно висите на своєму вусi, майже не торкаючись землi. Ви, який мрiяли про урочисту й хвилюючу мить, коли вiдчиняться дверi, i вона стане на порозi, i здригнуться вiд радiсного подиву волохатi вiї, i засяють очi, i запашать рум'янцем щоки. I вона скаже: «Ой'» — а потiм: «Ах!» — а потiм: «Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!» I все буде так прекрасно…

Аж замiсть цього…

О люди добрi!

Наче висiреленi з гармати, ми прогуркотiли сходами вниз, вискочили у двiр, потiм на вулицю i цiлий квартал бiгли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами нiхто не женеться, одсапуючись, пiшли.

Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли i мовчали.

З очей Явиних бiгли сльози. Вiн кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумiв. Ява нiколи не плакав! То просто механiчно. Просто вухо якимось чином зв'язане з тим органом, що виробляє сльози. I якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самi собою. I це зовсiм не значить, що людина плаче.

Вухо Явине напухло, збiльшилося вдвоє i горiло маково.

З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годi було й думати.

Ми добре розумiли, що сталося. Сталося жахливе непорозумiння. В тому домi якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тiкав. А дядько випадково нагодився i, побачивши нашу метушню бiля дверей пiсля того, як ми подзвонили, вирiшив, що то ми хулiганимо. Все це ми розумiли. Та нам не було легше вiд цього. Особливо Явi. I не так вухо, як те, що Вальки не побачив i тепер хтозна, чи взагалi побачить.

Я боявся, що вiн почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвоннв, як вiн просив, i якби не став потiм випихати його наперед, — може, нiчого й не було б. Проте Ява повiвся благородно, вiн лише мовчав, раз у раз струшуючи з вiн сльози.

Я хотiв його розрадити, але довго не мiг придумати, що сказати. Нарештi я сказав:

— Пiдловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, i задзвонити б йому у вухо так, щоб вiн три днi не чув, щоб йому три днi в головi дзвенiло. Щоб знав, як хулiганити! Я б йому як дав!

Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зiтхнув.

Ми пройшли парками над кручею, перейшли через мiсток i вийшли до кiнотеатру «Днiпро».

— О! — радiсно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. — Давай же в кiно пiдем! Тiтка ж нам спецiально грошi на це дала! Гайда!

Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув:

— Не хочу!

Тодi я сказав:

— Даремно. Анiж висвiчувати отаким вухом на людях, краще посидiти пiвтори години у темрявi в кiно. А за цен час воно стухне.

Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:

— Ходiм!

I я швиденько побiг у касу брати квитки.

Дивилися ми «Семеро смiливих», героїчний фiльм про полярникiв. У фiльмi весь час шаленiв буран, мела хурделиця, i герої, обвiшанi з носа до черевикiв льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижанi гори, провалювалися i тягли один одного на пледах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кiно, в очах у Яви вже не було тої безнадiйної туги i вiдчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).

Я вiдчув у животi неприємну смоктущу порожнечу — хотiлося вже їсти — i сподiвався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично вiдмовився, боявся, щоб тiтка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати — наприклад, упав i вдарився чи їхав у переповненому автобусi i дверима защемило абощо. Хiба мало нещасних випадкiв може статися з людиною у такому неспокiйному мiстi, як Київ. Але переконати Яву я не мiг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Бiля Володимирської гiрки, там, де павiльйон «Морозиво», Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо i, страдницьки подивившись на мене, сказав:

— Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б… Га? Як ти думаєш?

Я помацав себе за груди i здвигнув плечима. Я знав, на що вiн натякає. Тiтчинi грошi ми вже протринькали на кiно. Це ясно. Але в нас ще були грошi. На грудях у мене в потаємнiй кишенi зiсподу лежала троячка, пiвроку збирана мною i Явою троячка, на яку ми покладали великi надiї. Ми домовилися витратити її тiльки на дуже iнтереснi або ж забороненi нам втiхи, на якi не дасть грошей тiтка. Чи то на полiт над Києвом на вертольотi, чи то на фiльм, на який «до 16 рокiв не дозволяється…» — ми ще самi точно не знали. Оскiльки характер у Яви був легковажнiший, нiж у мене, i вiн мiг гухнути троячку за пiвгодини, вирiшили, що збсрiгатимегься вона в мене i витрачати її будемо тiльки за обопiльною згодою.

I от Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива i менi хочеться, але ж то легковажнiсть. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогоднi постраждав, ич, тримається за вухо, i очi в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зiтхаю i рiшуче йду до павiльйону. Ява за мною. Сiдаємо за столик i замовляємо по сто грамiв найдешевшого, «Вершкового». Подумаєш, тринадцять копiйок порцiя! Не збiднiємо…

Ми iмо з апетитом, прицмокуючи i облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамiв! Через три хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалi, вiдбиваються нашi похнюпленi носи. Ява скорботно мацай себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вуховi треба ще морозива. Я облизую солодкi губи i — наче з моста у воду — замовляю двi порцiї пломбiру.

I смачне ж морозиво роблять у Києвi, ох i смачне!

Ви думаєте, на пломбiрi Явине вухо заспокоїлось? Нiчого подiбного. Пiсля пломбiру було шоколадне, погiм фруктово-ягiдне, потiм горiхове… I до кожної порцiї додайте ще по склянцi газводи з сиропом. Дорого обiйшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павiльйонi. Лишилися копiйки. Я мало не плакав, коли розплачувався.

Ми вийшли з павiльйону похитуючись.

Пiвгодини сидiли ми на лавочцi бiля павiльйону мовчки. Раювали. От якби щодня обiдати морозивом! I снiдати морозивом, i вечеряти!

Потiм Ява глянув лiворуч i сказав:

— Ти думаєш, що ото таке?

Я глянув i сказав:

— Чортове колесо.

— Так чого ж ми сидимо?

— Ходiмо.

— А грошi у нас є?

— На чортове ще буде.

Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалiю. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що…

Ми якраз добре встигли. Остання кабiна вiльна була. Тiльки ми сiли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух i здорово! Пiднiмаємось-пiднiмаємось-пiднiмаємось… Все у тебе в серединi вниз iде. А тодi опускаємось-опускаємось-опускаємось. I все у тебе всерединi вгору iде. Ну точнiсiнько як на лiтаку! Вгору — це як висоту набирає. Вниз — як на посадку йде. (Я ж таки лiтав, а що ж ви думали — на «кукурудз-нику» сiльгоспавiацiї, що нашi поля обприскував.)

I головне, стоїть те чортове колесо на високiй кручi над Днiпром. I таке враження, що ти в справжнiсiнькому лiтаку летиш. Далеко внизу Подiл, i Днiпро, i низьке лiвобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглеся. А онде Труханiв острiв. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашнi. Пiску через людей не видно. Нiкуди, мабуть, i ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить… Лишенько! Та то ж… парашутна вишка! Точно! Вона!

Менi ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Менi просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати — перше дiло. Все одно, як морякам плавать.

— Яво! — кажу. — Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз пiдем стрибонемо з неї.

— Стрибонем. Авжеж, стрибонем, — одразу погодився Ява. — Вiн хоч i не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути вiн завжди — за!

Роздiл IV

Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири

Ми бiжимо сходами, що ведуть з «мiстечка розваг» униз до набережної. Хорошi сходи. Але довгi. Хоч i вниз бiгти, а все одно захекались.

— Чого бiгти! Не встигнем, чи що! — кажу я, а сам думаю: «Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!»

Збавили ми хуткiсть. Пiшли.

Внизу чи то ворота, чи то альтанка — щось iаке, i на ньому здоровеннецький кам'яний стовп з якоюсь балабухою на кiнцi.

— Зажди, — каже Ява. — Тут щось написано.

Ява любив читати рiзнi iсторичнi i меморiальнi дошки. Пiдiйшли ми. До стiни пригвинчена мармурова дощечка:

«Пам'ятник на вiдзнаку

Повернення Києву Магдебурзького права

Споруджено в 1802 р.

Архiтектор А. I. Меленський».

Нiколи б не подумав, що то пам'ятник. Я звик, що пам'ятник — це або на конi, або пiшака, але обов'язково якийсь герой-полководець чи генiй. А тут якесь Магдебурзьке право! Чудасiя!

Напис на меморiальнiй дошцi був не одинокий. Крiм нього, було ще багато написiв. Але вже од руки i значно пiзнiшого походження. Геть усе Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманiтними формулами:

«Коля + Ляля = любов», «Вася + Оля = любов», «Петя + Нюра = любов», «Толя + Галя = любов» i т. д.

А якийсь один нагармузляв отакенними лiтерами свою формулу аж метрiв за три над землею: «Жека + Льоха = любов». Мабуть, йому довелося для цього принести з дому драбину. Бо аж нiяк не вiрилось, щоб у нього було таке довге тiло. По-людському звали його, видно, Альоша, а її — Женя, писав вiн росiйською мовою i не знав, що по-українському льоха — це свиня. I вийшло, що вiн сам себе назвав свинею.

Те, що нiхто з них нiколи не мав п'ятiрки з калiграфiї, видно з першого погляду — такi кривулi вони понавиводили. I ще було ясно, що одне одного, може, вони й любили, але бiльше не любили нiкого, бо так запаскудили пам'ятник, аж гидко було дивитись.

— I нащо їх тiльки iрамоги вчили! — з почуттям сказав Ява.

«Диви, який ти хороший! А чи не ти, дорогий Яво, писав крейдою на сараї поза школою рiзнi революцiйнi слова проти завпеда Сави Кононовича», — подумав я. Але не сказав нiчого. Бо й сам я був грiшний: писав на парканi колись нелiтературнi дурницi. Бач, як недобре. Бiльше не буду!

Сповненi благородних почуттiв, ми подалися до пiшохiдного моста, що вiв на Труханiв острiв. По мосту безперервним потоком iшли люди. Куди ж це вони?! Там же i так сiсти нiде… Ой, не iнакше, як задавлять когось там сьогоднi. Не iнакше, як будуть жертви!

Жертви… Що ближче ми пiдходимо до парашутної вишки, то дужче ворушиться у моїх грудях щось паршиве-паршиве — слизьке i холодне. Висока все-таки, зараза! Це тобi не верба, з якої ми в рiчку стрибаємо. Як не розкриється парашут, то тiльки — ляп! — i кавкнеш…

Цiкаво, чи буває так, що не розкривається парашут на парашутнiй вишцi… Чи бувають тут нещаснi випадки… I жертви…

Перейшли ми мiст, звернули лiворуч, до вишки. Iнтересно, про що зараз думає Ява? Щось дуже вiн бадьоро йде, аж надто бадьоро. Так серйознi люди не йдуть стрибати вперше з парашутом.

Придивляюсь я до парашутної вишки — не видно, щоб хтось стрибав. Може, уже сьогоднi була якась жертва… А ми, два дурнi, йдемо…

Розумнi люди ондо у пiнг-понг грають, у настiльний тенiс — зовсiм безпечна гра, цiлком гарантує життя. Стопь двадцять столiв, i бiлi пластмасовi м'ячики стрибають над ними, як бульки пiд час дощу…

Аж от i парашутна вишка.

Ти диви — нема нiкого. I парашута не видно. I шворку, на якiй вiн має висiти, закинуто кудись нагору.

Неподалiк од вишки сидiв пiд деревом якийсь напiвголий лiтнiй дядечко в парусинових штанях. Саме те, що вiн був не в трусах, а в штанях, змусило мене подумати, що це хтось iз адмiнiстрацiї.

Я пiдiйшов i спитав:

— Скажiть, будь ласка, а вишка що — не працює?

Дядечко глянув на мене, хмикнув:

— Чого не працює? Працює. Тiльки бачиш — нема парашута. Хтось украв, кажуть. А без парашута з неї стрибать опасно. А втiм, спробуйте, хлопцi. Я бачу, ви такi герої, що вам парашут зовсiм не потрiбен.

Ми зрозумiли, що дядечко жартує. Ну звичайно ж, не працює вишка, не працює… Ур-р…

— От шкода, — сказав я.

Поряд з вишкою була каруселя. Я спершу подумав — звичайна собi каруселя А тодi придивився — е нi, зовсiм не звичайна. На високому залiзному стовпi величезне коло, а до того кола на довгих ланцюгах крiсельця причепленi. Крутиться коло, i крутяться крiсельця на ланцюгах, убiк одлiтаючи, — як ото, коли консервну бляшанку на дротинi над головою розкручувати.

Глянув на Яву:

— Давай?

— Давай.

Вишкребли ми останнi копiйки. Заплатили. Сiли Поїхали! Спершу поволеньки-поволеньки. Тодi все дужче, дужче…

— Ого-го-го-го-го-о… — радiсть iз грудей вигогокується. Ну й ловка ж каруселя! Зовсiм тобi як птиця летиш у повiтрi — нiби й не держить тебе нiщо… — Гух-гух-гух!..

— Др-р-р-р… — це я ротом. Гуркiт мотора собi роблю. Нiби лечу я на лiтаку-винищувачi надзвуковому…

— Та-та-та-та-та-та… — з кулемета стрiляю по Явi. Ява обертається i теж:

— Та-та-та-та-та-та…

— Iду на таранi — гукаю я, пiдлiтаю до Яви — штурх його ззаду, i вiн одлiтає од мене. А потiм пiдлiтає i — штурх! — мене, i я одлiтаю… I-i-ех!.. От каруселя! Ну й каруселя! I нiяких тобi нещасних випадкiв! Нiяких жертв! Ланцюг такий, що вола вдержить.

Отак би лiтав, лiтав, лiтав… цiлий день би лiтав…

Аж тут повiльнiше, повiльнiше…

Стоп! Приїхали! Злазьте!

Тю! Отак мало? Як хочете ще, — будь ласка, платiть грошi i карусельтесь собi скiльки влiзе.

Гро-о-ошi! Де ж узять тi грошi, як вони отуто, у животi! I нащо ми стiльки морозива вмаламурили! Не могли менше на двi-три порцiї! Якраз було б на каруселю! А так через те поганське морозиво доводиться вiдмовлятись от такої для мене потрiбної, такої льотчицької розваги.

Дурний я, дурний! Ну, у Яви вухо, йому треба було! А я чого? Чого я! Було б на собi економити. Хай би Ява сам їв. Морозива я й у Васюкiвцi можу скiльки хочеш умелигати. А таку каруселю у Васюкiвцi хтозна-коли ще побудують!

Я вже й виросту…

Ява бачить мiй настрiй. Зiтхає спiвчутливо. Каже:

— Ходiм хоч скупаємося.

— Та! — змахую я рукою — Що я, купатися у Київ приїхав? Я вдома отак-о накупатися можу… Та й де тут купатися? Серед людей, як у лiсi, заблудишся. I до води не втрапиш Та й води бiля берега уже нема — самi люди…

Але то я так казав, щоб досаду свою на чомусь зiгнати. Бути на київському пляжi i не викупатись мiг тiльки якийсь хворий, ненормальний. Тим паче в таку спекоту. Ми почали пробиватися до води.

Я не можу собi точно уявити, що таке мiльйон людей. Але якщо вже уявляти, то уявляти, мабуть, треба київський пляж. По-моєму, там було не менше мiльйона. Хто не вiрить, хай пiде й порахує.

То було схоже на якийсь велетенський базар. Тiльки що всi голi i не торгують. Нiколи я не бачив стiльки голих людей одразу. Ну, доводилось менi бачити одного, двох, трьох голих, ну, два-три десятки — у лазнi. А тут — мiльйон голих. Аж не вiриться, що таке буває на свiтi.

Древнi люди, що ото пекло видумали, якiсь були наївнi, без усякої фантазiї. Хiба то пекло? От київський пляж у жаркий вихiдний день — оце пекло! Люди тут справдi пеклися, смажилися, шкварилися на сонцi. Половина з них лежала голiчерева мовчки, без руху, заплющивши очi, мов мертвi. Лише по тому, як колихалися їхнi животи, можна було зрозумiти, що вони ще живi, ще дихають. Друга половина безперервно щось iла — жувала, ковтала, плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетiв, пила пиво i лимонад iз пляшок. Здавалося, ця половина прийшла на пляж спецiально, щоб попоїсти. I лише незначна частина хлюпалася, купалась у водi. Але цiєї незначної частини було досить, щоб витiснити своїми тiлами пiв-Днiпра води. Ще одна незначна частина весь час кудись iшла. Iшла, переступаючи через тiла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови i таке iнше. Але й цiєї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку i метушню. А он — гуп! гуп! гуп! — попiд кущами волейбол, стоять кружка i м'яча гупають. I нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по головi вцiлити. Рiзнокольоровi м'ячi не стiльки у повiтрi лiтають, скiльки по пiску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол.

А он «геркулеси» ходять, повагом, весь час м'язи напружуючи i груди вперед випинаючи. I в кожного на руцi номерок на резинцi — вiд гардероба, — нiби всi «геркулеси» кимось пронумерованi.

— Здоров, Гарик!

— Привiт, Шурик!

— Чао, Марик!

Це «геркулеси» мiж собою вiтаються, не зупиняючись i голови не повертаючи, щоб не втратити статечнiсть фiгури. I всi оцi нумерованi iндикуватi Марики, Гарики i Шурики вiдрiзнялись од решти людей тим, що були розмальованi татуїровками. Татуїровки були у них де тiльки хочеш — на руках, на грудях, на ногах i навiть на спинi. I чого тiльки не було «виколото»: i кораблi, i орли, i звiрi, i жiнки, i кинджали, i рiзнi мудрi тексти, наприклад: «Смерть за измену» абощо Це по-перше. А по-друге, у всiх у них щось висiло на шиї. Такий собi лаяцюжок, а на ланцюжку або пiдкiвка, або бляха, або якась жiноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нiчого, або навiть… хрестик. I дивно було бачити хресiнк на грудях, де був виколотий пiратський корабель, кинджал та ще й оте «Смерть за измену». Ясно, що той хрестик нiчого спiльного з богом не мав, що то було просто модно.

«Чого доброго, у них ще попiвська ряса в моду може увiйти, — подумав я — I ходитимуть тодi київськi Гарики у попiвських рясах по Хрещатику…»

А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на головi, наприклад), — у нього — лисина, а там, дев людей голо (на спинi, наприклад), — у нього густа руда шерсть —як у ведмедя. А вiн лежить, загоряє. От дивак! Хiба шерсть може загорiти? До тiла ж сонцю крiзь ту вовну не пробитися.

А он дiд який! Iз води тiльки-но вискочив i ну гiмнастику робити — присiдає, на руках од землi оджимається, пiдстрибує — як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках i ззаду голови довге волосся аж до плечей. I усмiхається на весь рот, пiдморгує комусь. Оце дiд! Тю! Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у тенiс чи, як його, у бадмiнтон ракеткою вимахує Так вимахує, що аж в очах мигтить. Ого-го! Цiкаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою. Все село б збiглося А тут нiхто й уваги не звертає.

Iнтереснi дiди й баби в Києвi. Якiсь хлоп'якуватi. Наче старi дiти. А молодi паруб'ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, рокiв по двадцять, не бiльше. I обидва бородатi. Дива!

А он якась тьотя спить пiд деревом Загорнулася з головою у ковдру i хропе. Чого вона на пляж прийшла — незрозумiле Дома ж пiд ковдрою краще виспатись можна.

А скiльки дiтей! Дiтей скiльки на пляжi! Тiльки й чути:

— Сьомо,вийди з води! Сьомо,вийди з води!

— Галочко, не запливай! Пливи назад!

— Сашо, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?

— Алику,знiми мокрi труси.

— Толю, оддай йому м'яч, Толю! Це ж не твiй м'яч, це його м'яч.

— Яшо, за вреднiсть ти сьогоднi купатись бiльше не будеш. Не будеш… За вреднiсть…

— Фаню, ти знов насипала пiску в мої черевики! Ану висип зараз же!

— Мамочко, ну з'їж яєчкої — Це говорить товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руцi облуплене яйце. А «мамочка» — товстий мордатенький здоровань рокiв дванадцяти — одвертає кирпу i кривиться — не хоче.

— Мамочко, ну з'їж, я тебе прошу! — благає тьотя. А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкiльник рокiв шести:

— Мамо, вода! Мамо, Днiпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! — наче нiколи в життi води не бачив i не купався нiколи.

Ми пiдiйшли до самої води i почали роздивлятися, де б його покласти речi, коли роздягнемось. Мiж iншим, дивлячись на Днiпро, що кишiв людьми, я подумав. «От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло — легше рятувати…»

То була наша постiйна, поки що нездiйсненна мрiя — когось врятувати i взагалi стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усi бачили… Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад… Ми б його вмить —раз! — i будь здоров. I у «Вечiрньому Києвi» на другий день заголовок: «Юнi герої з Васюкiвки».

— З «Вечiрнього Києва» якраз цiкавилися вчора, — почув я раптом веселий голос. I здригнувся — нiби хтось пiдслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечкiв. Один, невисокий, кругловидий, стояв по колiна у водi. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на пiску бiля самiсiнької води. Вiн був уже одягнений (мабуть, iшов додому), тiльки босий, черевики тримав у руцi.

— Все розпитували про роль царя, — вiв далi кругловидий — Нi, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тодi й приходьте.

— Правильно, — пiдтримав «гачкуватий». — Нiколи не можна розказувати заранi. Я терпiти не можу, коли ото дiляться творчими планами, обiцяють, беруть зобов'язання, а потiм… пшик! — i нiчого нема. Отож нi пуху нi пера! Я побiжу, бо вже й так запiзнююсь на радiо!.. Бувай! Привiт Галинцi. Я заскочу днями… Будинок я пам'ятаю… А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?

— Так так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! — весело усмiхаючись, гукнув кругловидий, а коли «гачкуватий» одбiг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:

— К чорту!

Ми з Явою перезирнулись i усмiхнулися. Ми знали, що коли кажуть «нi пуху нi пера», треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий — уперше чули.

Кругловидий артист рвучко ступив кiлька крокiв, збираючись пiрнути, i раптом спинився, звiвши руки догори:

— Ух ти! Годинника забув зняти!

Обернувся, побачив нас:

— Хлопчики, будьте друзями, покладiть отам на сiрi штани, щоб менi не вертатися. — I простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу — шубовсть у воду i поплив кролем, спiнюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кiлька секунд ми дивилися, як вiн пливе. I раптом десь лiворуч почувся зойк.

— Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!

— Де?

— Де? — аж пiдскочили ми. I кинулися туди, куди вже бiгли люди.

А що? Коли б при вас кричали «утонув! утонув!», ви б хiба стояли на мiсцi? Ви б, забувши все на свiтi, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тiльки-но думали про те, щоб кого пебуть урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь… Та й до того якщо врахувати, що ви ще нiколи в життi не бачили справжнього живого утопленика… Тобто не живого, звичайно… а взагалi… ну, одним словом, утопленика.

— Де? Де? Де? Де? — шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тiсно, i нiякого утопленика не було видно.

Тодi ми кинулись навкарачки i — мiж ногами, мiж ногами — як собачата… Нарештi побачили. На пiску голiчерева лежав хтось великий i довгий, а верхи на ньому сидiв худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловiк з кущиком сивуватого волосся на грудях i робив йому штучне дихання. Раз! Два! Разi Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.

— Давайте тепер я, — змiнив гостроносого кремезний аж начорно засмалений рятувальник, який щойно пiдплив на своєму човнi. Видно, вiн вiдчував себе дуже нiяково, що не вiн врятував утопленика, а звичайний собi чоловiк, та ще й такий непоказний…

Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гарикiв-марикiв, бо на шиї в нього висiла на ланцюжку пiдкова, а на руцi було «виколото» серце, пробите стрiлою, i пiд ним текст: «С юных лет счастья нет»…

Двiчi мiнялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпi гомонiли:

— Такий молодий'

— От горе!

— А як же це сталося?

— Кажуть, заплив за буйок i там його чи то корчi схопили, чи що!

— Ох, оцей Днiпро, скiльки вiн життiв забирає!

I раптом утопленик розплющив очi… У натовпi збуджено загули.

Утопленик пiдвiв голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лiктi. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання i сидiв на ньому, втягнув носом повiтря, поморщився i вигукнув:

— Та вiн же випивший!

Рятувальник теж нахилився до утопленика:

— Авжеж! Тхне, як з бочки!

— Ах ти ж чорт!

— Ну й сучий син!

— I полiзло, п'яне, у воду, щоб йому!..

— В таку спеку пити — то смерть!

— Ото тобi й корчi.

— Такий молодий! — чулося звiдусiль.

Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному «утоплениковi», дивився-дивився на нього, а тодi звiв руку та — ляп, ляп! — його по лицi долонею, аж задзвенiло.

— Правильно!

— Так його!

— Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!

— Думали, що вiн нещасна жертва, а вiн!..

— Ще йому, ще!

— I ми можем додати!

Натовп настроєний був уже весело, напруження спало. Гостроносий бiльше ляпасiв не давав, рвучко пiдвiвся, переступив через «утопленика» i пiшов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.

— Нiчого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, — бадьоро казав кремезний рятувальник, беручiї «утопленика» пiд пахви i ведучи до човна.

— Ти хоч би спасибi сказав людинi, що врятувала тебе!

— Хоч би прiзвище дiзнався.

— Думаєш, легко було йому такого бугая з води тяг ти! — гукали люди вслiд «утопленику». Але той тiльки дур нувато витрiщався — видно, ще не прийшов до тями.

Човен одплий. Люди почали розходитися.

— Ой! Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тiльки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руцi. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сiрi штани? Нема сiрих штанiв. Може, не тут, може, лiвiше… I там нема… Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотнi облич i всi незнайомi. Здаеться не тут… Далi… Ой, нi! По-моєму, назад!.. Нi-нi, вперед!.. Нi, я тобi кажу, назад… А може, справдi вперед? Бiгаємо ми взад-вперед, не можемо знайти нi мiсця того, нi дядька-артиста, нi сiрих його штанiв. Та й як же його знайдеш, коли всюди i пiсок однаковий, i люди однаково голi, нiяких тобi особливих прикмет!

Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!

— Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побiгаю.

Роздягнувся Ява, шубовсть у рiчку.

А я берегом бiгаю. Далеко одбiгагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бiгаю весь час. I людям в обличчя заглядаю…

Через пiвгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:

— Нема…

— Може, вiн… втопився? — розгублено кажу я.

— А штани? Штанiв же нема… А поплив вiн без штанiв, — переконує мене Ява. — Та й плаває вiн так, що море тобi перепливе i не втопиться.

— Що ж робить?

— А хiба я знаю?

Такий розпач мене охопив — хоч плач. Хороший симпатичний чоловiк дав менi годинника. «Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб менi не вилазити «

А я… друг називається! Забрав годинника i — фьюiть! — шукай вiтра в полi…

— Яво, виходить же, що я вкрав годинника, — сказав я, скривившися.

Чесний Ява знизав плечима.

Нiколи в життi я не був собi такий противний, як зараз. Звичайно, нi я, нi Ява — не були ми безгрiшнi. Трусили ми iнколи грушу-гниличку у сусiдки баби Настi, у Книшихи. Так там же тих груш стiльки, що вони все одно гнили у травi невизбиранi. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що вiд неї вся вулиця наша стогнала. I трусили ми грушу не стiльки заради отих паршивеньких гниличок, скiльки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.

А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тiтки пирiжок з маком. Каюся. Так то ж у рiдної тiтки i то ж пирiжок! А це в чужої людини i не пирiжок, а годинник — дорогу рiч.

А ми ж збиралися затримувати злодiїв! Як же затримувати, коли я сам злодiй!

Менi хотiлося стати i, ридаючи, гукнути на весь пляж:

»Товаришi мiлiцiонери! Берiть мене за «шкiрки» i ведiть мене у район. Я злодiй! Я вкрав годинника у хорошої людини, яка повiрила в мою чеснiсть. Берiть мене, товаришi мiлiцiонери!»

Але я не став i не сказав. Бо не було, на моє щастя, поблизу жодного мiлiцiонера. А може, й був — тiльки голий. А хiба пiзнаєш мiлiцiонера, коли вiн голий. Та й взагалi голий мiлiцiонер — це не мiлiцiонер. Нiякого трепету перед голим мiлiцiонером нема. От, скажiмо, товариша Валiгуру, мiлiцiонера, що в нашому селi живе, наш сiльський п'яниця Бурмило визнає тiльки тодi, коли той при всiй формi. А коли, бува, порається мiлiцiонер у себе на городi без кашкета i без кiтеля, а в самих лише галiфе, i в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, i вiн прийде, в чiм був, — то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тiльки тьхукає:

— Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхадi атсюдова! Пшов! Тьху!

А варт лише товаришевi Валiгурi пiти й надягти мiлiцейського кiтеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз стає смирним, як вiвця, каже: «Звиняйте, гражданiн начальник», — i йде додому спати.

Нi, голий мiлiцiонер — це не мiлiцiонер…

— Знаєш що, —сказав Ява. —Так ми артиста не знайдем.

— То що — в мiлiцiю? — перебив я його, вiдчуваючи холодок пiд серцем.

— Ага! — пхикнув Ява. — Нас там якраз чекають. Iди! Будь ласка! I передавай привiт пiдбитому мiлiцiонеру.

— А що ж? — спитав я, мало не плачучи.

— Ми як сюди прийшли? Через мiст. А назад люди як iдуть? Теж через мiст. Iншої дороги нема. Так-от, сядем бiля мосту i ждатимемо. Або ми його побачимо, або вiн нас. А з пляжу вiн ще не пiшов. Точно! Куди вiн без годинника пiде?

Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцiльнiше, мабуть, бiля мосту сидiти, нiж, висолопивши язика, бiгати по пляжу. Пiшли ми на мiст. Посiдали бiля поруччя: Ява з правого боку, я — з лiвого. Сидимо. Вже сонце на вечiрнiй пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щiльною стiною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть… Аж очi болять дивитися. I голова наморочиться. Хiба помiтиш когось у такiй юрбi. Єдина надiя, що нас помiтять.

I такий у мене був нещасний вигляд, що якась жiнка раптом схилилася до мене, проказала: «Бiдна дитина», — i несподiвано ткнула менi у руку три копiйки. Мене всього аж пересмикнуло — вона вирiшила, що я старцюю. Отямився я — жiнки вже й слiд прохолов. Так i лишився я з трьома копiйками… До чого я дiйшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, — через людей нам одне одного не видно. Пiдвiвся я негайно i, стоячи вже, дивився, а руки за спиною ховав, щоб, не дай боже, знову не пожертвували.

Темнiти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема.

Кавчить у мене в животi вiд голоду. Ми ж, крiм морозива, не їли нiчого. Пiдiйшов до мене Ява:

— Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Вiн артист? То пiдем завтра по театрах i знайдемо його. Тим паче, ми знаємо, що вiн царя грає.

Тю! I як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душi зiйшло! От Ява! От же молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж пiдемо завтра по театрах (в Києвi якихось п'ять-шiсть театрiв) i знайдемо нашого артиста, i вiддамо йому годинник, i розкажемо все, як було (про утопленика i про все iнше).

Як добре живеться на свiтi, коли знайдено вихiд iз безвихiдного становища!

— А давай-но хоч роздивимось гарненько, що за годинник, — сказав Ява.

Стали ми пiд лiхтарем (уже й лiхтарi засвiтили), давай роздивлятись.

Ловкенькии годинничок! Сам круглий, плаский, мов п'ятак, а циферблат чорний, i на ньому замiсть цифр — рисочки золотi. I стрiлки теж золотi. I тих стрiлок не двi, а цiлих три. Третя довга i тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бiгає — секунди одмiряє. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили.

— Ану, — каже Ява, — намiряй.

— Не хочу.

— Чого там. Раз ти все одно вродi вкрав, то хоч намiряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.

— Не хочу я чужий годинник носити.

— Iч, який гордий — без хлiба над водою… Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.

I вiн узяв у мене годинник, i начепив на руку, й одразу став нiби на п'ять рокiв старший. Навiть обличчя в нього посолiднiшало — строге й серйозне стало. Вiн iшов i гордо нiс руку з годинником, вiдставивши її вбiк, пряму й нерухому, як палка, i скоса поглядав на неї. Iнколи вiн згинав її в лiктi i пiдносив до очей — дивився, котра година. А мене не помiчав i не говорив нi слова, наче мене й на свiтi не було.

I стало менi прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, «мiй», я всi муки душевнi за ньою прийняв… А носить його Ява i ще й хизується, сатана…

Коли ми пройшли всю набережну i пiдiйшли до моста iменi Патона, я нарештi не втерпiв i сказав:

— Досить! Давай сюди! Знiмай! А то ще… зiпсуєш. А менi вiдповiдать.

Зiтхнувши, Ява неохоче зняв годинника i знову став на п'ять рокiв молодший i несолiдний, такий, як i був.

Я сховав годинника в кишеню i тiльки тодi заспокоївся. Потiм згадав:

— Я ж забув тобi сказати, на мосту менi якась тiтка три копiйки дала.

— О! — стрепенувся Ява — То чого ж ми пiшки йдемо! Було б трамваєм їхать. А то я вже ледве ноги тягну.

— Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тiтка менi милостиню дала, розумiєш, — думала, що я старча!

— Гага! Iнтересно! — второпав нарештi Ява. — I що ж ти з ними робитимеш?

— От я ж i не знаю…

Справдi, становище було дурне. Взять собi! Нiзащо!.. Викинуть? Грошi тiльки пани, капiталiсти викидають. Думали ми з Явою, думали i нарештi вирiшили — вiддать справжньому старцевi, як тiльки стрiнемо…[2]

— Аз годинником це навiть цiкаво вийшло! — з запалом сказав Ява, i в очах його з'явився хортячий блиск. — Просто здорово! Це ж все одно, як злодiя ловити! Мiж iншим дуже важливо те, що ми знаємо, де вiн живе. У тринадцятiй квартирi…

— Надзвичайно важливо! — пхекнув я. — Ти знаєш, скiльки у Києвi тринадцятих квартир? Щоб обiйти їх усi — нам життя буде мало…

— I все одно — це дуже цiкаво… — не здавався Ява — I схоже — як ловити злодiя… Тiльки тут навпаки… Навпаки, розумiєш… Злодiї ловлять потерпiлого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кiно! Скажи!

— Буде зараз нам кiно, побачиш, що нам зараз тiтка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволiла вiд хвилювання.

Тiтка нам нiчого не сказала. Вона мовчки лежала на канапi з компресом на головi. Нам сказав дядько… Вiн сказав:

— Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепi надавав, що ви б у штани завтра не влiзли. А оскiльки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу — ще хоч раз щось таке — i я негайно купую вам квитки i того ж дня одправляю назад у Васюкiвку. Я через вас вдiвцем залишаться не хочу. Тiтка трохи не вмерла вiд хвилювання. Бачите, лежить ондо з мiгренєм.

Ми стояли, похнюпивши голови, i щось белькотали про те, як ми були в кiно, а потiм каталися на чортовому колесi, а потiм… були в гостях у однiєї знайомої дiвчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от i адреса точна… можете перевiрити) i як нас там добре приймали i частували, i показували телевiзор, i не хотiли вiдпускать, i… ми бiльше не будемо!

Потiм ми випили чаю («ми ж у гостях отак-о наїлись») i голоднi лягли спать.

…Ми лежимо i не можемо поснути.

На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево.

— От як паршиво виходить! — з гiркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо… Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть… милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить? Якщо так, тодi весь той наш героїзм — нiчого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжнi герої передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн… Нiколи вони не брехали. А ми — брехуни й жулiки…

Ява зiтхає i погоджується зi мною:

— Авжеж. Щось ми розбрехалися i… взагалi… Давай бiльше не будем.

— Давай, звичайно, давай, — кажу я, — але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду — мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи i все.

— Гаразд, — пiдхоплює Ява. — Тiльки кров'ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi… тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.

Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як — щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.

На цьому ми й домовились.

I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули.

Роздiл V

Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня

Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу — вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.

Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:

— Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? — i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:

— У якiй контррозвiдцi?

— У тiй, — каже, — що шпигунiв ловлять.

— Тю! — кажу. — Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.

— Нiчого не звихнувся, — каже вiн. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник — значiть, вiн контррозвiдник.

— Яку зброю? — нiчого не розумiв я.

— Пi-ста-лєт! — вiдрубав Ява.

— Де ти його бачив?

— У шухлядi письмового стола — вона висунута трохи.

— Да? Ану ходiм! — i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую — гляди ж, як збрехав!

Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь!

Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями — зарядку робив. А тодi…

— О! Дядю Гришо, а що це у вас? — здивовано i невинно-невинно спитав я.

— Де? — дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене.

— Та оце, — киваю, — в шухлядi.

— А-а… Пiстолет.

— Та бачу, що не лопата… А нащо?

— Як нащо? Стартовий пiстолет. Спортивний. Не бачив хiба нiколи?

Тюгу! От тобi й контррозвiдка! Дядько ж мiй, крiм того, що майстер на заводi «Бiльшовик», ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республiканської категорiї). I як я одразу не здогадався, що то за пiстолет! А втiм, я таки, чесно кажучи, стартових пiстолетiв нiколи близько не бачив i в руках не тримав. I Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонiв Ява: соромно йому, що вiн так сплохував. I, щоб приховати своє збентеження, пита:

— А як же вiн стрiляє?

— Дуже просто, — дядько вийняв пiстолет з шухляди. — Дається команда… «На старт!» — потiм: «Увага!» — а тодi, — дядько пiдняв пiстолет над головою…

Б-бах!..

Ого! Аж у вухах задзвенiло! I в ту ж мить:

— Ой!.. Трах-тарарах!.. — Щось гепнулось i заторохтiло в кухнi. Ми кинулися туди. Посеред кухнi сидiла на пiдлозi тiтка, а бiля неї лежала розбита макiтра, в якiй вона терла мак на пирiг. Не сподiваючись пострiлу, тiтка з переляку гепнулась на пiдлогу.

Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засмiялися.

— Гри-ишо! — докiрливо схиливши голову набiк, жалiбно сказала тiтка. — Ну як дитина! Хiба так можна? Я трохи не вмерла.

— Хто ж тобi винен, що ти полохлива, як той заєць пiд голим кущем, — смiючись сказав дядько.

— А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, — сказав я (жалко менi стало тiтку).

— З ним i шпигунiв ловить можна, — сказав Ява. — Б'є, як бойовий!..

— Дядю Гришо, а можна стрельнути? — насмiлився я.

— А чого… тiльки… — Дядько показав очима на тiтку, яка вже пiднялася й збирала черепки.

— А ми у спальнi, — вихопився Ява.

— Ну давайте…

Але навiть у спальнi, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:

— Тьотю, на старт! Увага!

I лише тодi натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однiєю годi й думати!). Ох же ж i стрельнуло! По-моєму, ще дужче, нiж у дядька.

По два рази стрельнули ми з Явою — бiльше дядько не дозволив («Ще сусiди позбiгаються!»).

Вся ця iсторiя з пiстолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защемiло i заскиглило, як цуценя у темнiй коморi. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як вiн зустрiне нас?

За завтраком я сидел молчаливый и хмурый. Ява поглядывал на меня и всё подмаргивал — пытался поддержать.

Вяло пережёвывая яичницу с салом, я думал. Думал о том, что нужно как-то, никого не обманывая (ни в коем случае!), выскользнуть из дому, чтобы идти искать артиста.

А зачем врать? Поход в Театр юного зрителя у нас и так намечен. Только мы пойдём не через несколько дней, как собирались, а сегодня. И по дороге к Юному зрителю в другие театры заглянем и поищем нашего артиста. Спектакль начнётся в двенадцать, а сейчас ещё десяти нет, мы успеем.

Дядя не стал возражать, когда я сказал про театр, только о чём-то подумал и сказал:

— А может, и мне с вами? Как вы думаете? Мы думали, что это совсем не нужно, что это испортит нам всё дело. И я поспешил сказать:

— Да разве вам интересно? Там же всё детское! Если бы я был взрослым…

Угадал дядя мои мысли или нет, я не знаю, но он почему-то улыбнулся:

— И то правда. Ступайте одни. Я пошутил. Но если снова где-нибудь потеряетесь, завтра же домой!

Дядя дал нам денег, мы надели новенькие, хрустящие рубашки, отглаженные штаны, блестящие, ещё ни разу не надёванные ботинки и пошли.

Не знаю, как вы, но я, когда на мне всё новое, чувствую себя, будто голый. Кажется, что все на тебя смотрят, и стыдно как-то, неловко, и хочется спрятаться от глаз людских. Кончается всегда тем, что я или потрусь рукавом о стенку, чтоб он не был таким новым, или пятно на штаны посажу, или ботинок носком в землю ткну, чтоб не так блестел. Тогда мне легче. Вот и сейчас, выйдя на лестницу, я сразу проехался локтем по перилам и сделал на рубашке грязную полосу. И только после этого мы вышли на улицу. Да всё равно в новом было неудобно и неловко: ноги в ботинках, как в колодках, воротничок шею трёт, что твой хомут, — чтобы повернуть голову, нужно всем телом поворачиваться. И почему это в театр нельзя ходить в обычной одежде?

Туда ведь идут пьесы смотреть, а не для того, чтоб на тебя смотрели! Если б я стал большим начальником, то издал бы даже постановление, чтобы в новом в театр не пускали. Но не волнуйтесь, я начальником никогда не буду. Я буду лётчиком…

Мы сели в троллейбус и поехали в Театр музкомедии на Красноармейскую улицу. Начали мы с него, так как мне почему-то казалось, що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрi (а то де ж iще можна грати царя!).

Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нiкого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стiну величезнi дверi. Пiднялися ми схiдцями до тих дверей. Торкнулися —вiдчини ються. Зазирнули — i там нiкого.

— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.

— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як i всi люди, повиннi зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.

— То чого ж нема нiкого?

— А ти що, хочеш, щоб вони тобi тут бiля дверей товклися? Вони на сценi, мабуть. Репетирують. Пiшли!

Та тiльки ми посунули вiд дверей, аж тут нам назустрiч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на мiлiцейський, кителi.

— Вам що, хлопчики?

Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:

— Що таке, хлопчики?

I тодi Ява взяв та й ляпнув:

— Нам царя треба.

— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.

— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засмiялася:

— Трохи ви, хлопчики, запiзнилися. Царiв п'ятдесят лiт, як нема. Було б ранiше.

Ява похоробрiшав:

— От якi ви, тьотю! Хiба нам справжнього! Нам справжнi царi нi до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хiба не зрозумiло?

— Вiн у тринадцятiй квартирi живе, — ляпнув я.

— Тепер зрозумiло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарi про царiв зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Вiн сказав вам, що в нашому театрi працює? Як його прiзвище?

Ми з Явою перезирнулися.

— Прiзвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що вiн грає царя.

— А де ж вiн того царя грає? В якому театрi?

— Не знаємо ми.

— От тобi раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звiдки ж ви дiзналися, що вiн грає царя?

— Вiн сам сказав.

— То ви з ним знайомi?

— Та трохи… — непевно сказав я i поглянув на Яву: чого це вiн мовчить. То в усiх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.

— То як же це ви знайомi, що й прiзвища не знаєте i в якому театрi працює не знаєте? — допитувалася молодиця.

— Та отак… не встигли розпитать.

— А нащо ви його зараз шукаєте?

— Та треба… В однiй справi… поговорити…

— У творчiй? — усмiхнулася молодиця.

— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися iскри. Бац! Бац!.. Аж у потилицi защемiло. I нiби не по головi, а по кавуну щиглi — такий звук дзвiнкий.

Молодиця з несподiванки аж руками сплеснула:

— Отакої! Ти чого його б'єш? Це що за хулiганство?! Нi з того нi з сього…

Що там далi скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулицi.

Голова в мене гула, на очах закипали сльози.

Так от чого Ява мовчав — боявся збрехати сам i ждав, поки я збрешу. Але хiба я всерйоз брехав? Я ж тiльки сказав «еге» на її жартiвливе запитання. Це можна було зрозумiти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоi глибокої старостi, до самої смертi гулi на лобi носитимеш.

— Ти що, ображаєшся? — iдучи за мною, безвинним голосом питав Ява. — Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав.

— Ти не маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тодi було домовлятися.

Вiн ще менi вичитував! Звичайно, ображатися смiшно, раз домовились, але коли вас привселюдно б'ють по лобi i ви не маєте права дати здачi, то навряд чи ви будете реготати пiсля цього. Навряд чи спiватимете вiд задоволення.

— Ну чого ти, — не вгавав Ява. — А коли я збрешу, ти менi давай шалабани — i я оком не змигну, от побачиш.

Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пiшки) я мовчав. Поки не заспокоївся. I лише на майданi бiля театру сказав, потираючи лоба:

— Треба якось iнакше дiзнаватися. Хитрiше. Треба спершу той… як його… репертуар, чи є у них взагалi про царiв. А то зразу — ляп — дайте нам царя. А люди нiчиго такого не ставлять.

— Авжеж, авжеж, — дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарештi заговорив. Домовились казати правду, що нам треба повернути артистовi одну рiч, яку вiн випадково, коли купався на Днiпрi, залишив нам (а яку, можна не говорити, мовляв, секрет, бо про годинник говорити страшно).

В оперi з царями було набагато краще, нiж у музкомедiї. Там тих царiв було аж кiлька. У кiлькох виставах. I в «Борисi Годуновi» — цар. I в «Казцi про царя Салтана» — самi розумiєте. I в «Декабристах» — цар. I в «Снiгуроньцi» — цар. Я аж зрадiв, коли дiзнався, i вже був певен, що серед тих царiв ми обов'язково вiдшукаємо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до дiла, то всi царi виявилися негодящi, не те що треба. Жодного з лисиною. Всi чупринистi, навiть кучерявi. I високi, здоровi дядьки. Це нам бiлетерша сказала. I навiть показала їх усiх. Там у фойє висять портрети всiх артистiв театру. «Нашого» серед них не було. Невеселi вийшли ми з оперного.

— Нiчого, — удавано бадьоро сказав Ява. — Я був певен, що в оперi нема. Опернi артисти голос бережуть, бояться застудити — жоден спiвак не стане тобi купатися на пляжi. Купаються тiльки драматичнi артисти.

Ми спустилися по вулицi Ленiна до Театру росiйської драми iменi Лесi Українки. Але й там (а пiсля того в театрi iменi Франка) — нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, i серед портретiв, що висiли в фойє, я не знайшов того, кого шукав. Лишався останнiй Київський театр юного глядача. Ми пiднiмалися вiд театру iменi Франка по сходах повз незвичайний дiм на вулицi Орджонiкiдзе, що був геть-чисто весь облiплений чудернацькими фiгурами: тут були i слони, i змiї, i дивовижнi птахи, i зовсiм якiсь незрозумiлi потвори i чудовиська… Iншим разом я б, роззявивши рота, витрiщився на цей дiм, бо такого дому нiде в свiтi нема, тiльки в Києвi. Але тепер я байдуже проходив повз нього i навiть не дивився!

В душi моїй було так темно i погано, що всi цi страховиська, якби ожили i заглянули, — перелякалися б.

— Не журися, — втiшав мене Ява. — Ну, звичайно ж, вiн з юного глядача. Точно. От побачиш. I грає царя в якiйсь казцi для малят. I напевне, комiк. По-моєму, ми його навiть бачили колись по телевiзору. Отой, пам'ятаєш, що перечепився через порiг i впав. Ги ги…

Ява намагайся розвеселити мене. Але я не пiддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача вiн марно пробував заспокоїти мене.

Ми зайшли в театр i наче у школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, бiганина. I все чогось малеча — навiть без пiонерських галстукiв ще. Пiдiйшли до каси, аж виявляється — зараз вистава для молодших школярiв, учнiв першнх-четвертих класiв. П'єса-казка.

— Про царя? — жваво спитав я.

— Нi, про Червону Шапочку, — вiдповiла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим бiльше, що треба у фойє артистiв побачити.

— Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, — сказав Ява.

Взяли ми квитки. Пiшли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети. I до кожного я пiдходжу з тремтiнням, з острахом. Останнiй же театр, останнi надiї.

Переглянули ми всi портрети, i впало, покотилося моє серце… Нема нашого артиста, нема та й годi. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Значить, не артист вiн. Але ж вiн точно сказав, що артист. I про царя ж говорив… Як же це так!

— Стривай, не журися, — пiдбадьорює мене Ява. — Може, просто його портрета не помiстили. Пам'ятаєш, як Стьопа Карафолька на шкiльну Дошку пошани не попав, бо, коли фотографували, його саме бджола вкусила, i мордяка була, як гарбуз. Може, i в цього щось таке…

— Та! — махаю я рукою, а самому так хочеться, щоб це було правда, так хочеться.

— Хлопцi! Здоровте, хлопцi! — чуємо раптом Обертаємось на голос i бачимо — Вальку. В бiлому платтячку, з великим бантом-метеликом на головi, вона стоїть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синiй шкiльнiй формi.

— Я вас зразу впiзнала, — радiсно скрекекече Валька. — Ви давно в Києвi? Ви з екскурсiєю приїхали, чи як? Ви самi чи з усiм класом?

Я мовчу… Це його знайома, хай вiн i говорить Але Ява теж мовчить. Ви б подивилися на Яву. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, потiм знову зблiд, потiм почав братися якимись плямами. Такого вигляду вiн не мав навiть тодi, коли торiк провалився у старий колодязь.

А Валька не вгаває:

— А ви на скiльки приїхали? А лиходiїв своїх ви впiймали тодi чи нi? Обiцяли ж написати. Мабуть, адресу загубили. Еге ж? Та чого ви мовчите? Не хочете зi мною говорити?

Нарештi Ява опанував себе i розтулив рота. I з того рота вилетiли слова:

— То чого… ми нiчого ми навпаки…

Не можна сказати, щоб то було дуже красномовно, але я не став втручатися у їхню розмову. Хай балакають'

Та й пiзно було втручатися, бо якраз продзвенiв третiй дзвiнок, i всi заспiшили в зал. Вистава почалася.

Ми сидiли у сьомому ряду. Валька у дев'ятому. I Ява замiсть того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стiлець полiрує i голову назад повертає — на Вальку зиркає.

— Голову скрутиш, доведеться задом ходити, — в'їдливо кажу я. Та вiн навiть i не глянув на мене.

А на сценi вiдбувалися рiзнi казково-дитячi пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже пiдтоптана товстенька артистка з пискливим голосом.

Пiдступний сухоребрий i довгоносий Вовк саме пробивався у двiр до Бабусi, щоб з'їсти її. Моторна Бабуся рятувалася, як могла, — зводила барикади з меблiв, бiгала по всiй сценi, жбурляла у Вовка глечики i каструлi.

А попiд тином бiля якоїсь буди була прив'язана справжня жива курка — єдина Бабусина худоба. I от пiд час дiї курка заплуталась у шворцi, якою була прив'язана, i почала битися. Захопленi боротьбою Вовк i Бабуся нiчого не помiчали. Всi з хвилюванням дивилися на бiдну курку, яка, знесилена, вже ледве дихала, але що поробиш — не гукати ж, не зривати ж виставу.

Бачу — Ява крутиться, крутиться на стiльцi, наче йому жару в штани насипали, потiм враз пiдвiвся i пiшов. Прямо по проходу до сцени. Я принишк. I зал принишк; i всi голови до Яви повертають, як на парадi до генерала, що обходить вiйська А Ява йде, iде, iде, пiднiмається на сцену, пiдходить до курки i починає її розплутувати. А артисти собi грають, нiби не помiчають Яву, нiби його й нема на сценi. Ява розплутав курку i спокiйнiсiнько пiшов назад на своє мiсце. Тiльки коли вiн сiв, я почув, як важко вiн диха, i як бухкає в його грудях серце. А через кiлька хвилин Вовк з'iв-таки Бабусю, i перша дiя закiнчилась Завiса опустилася, в залi спалахнуло свiтло. Всi заплескали в долонi, причому бiльшiсть глядачiв повернули голови i дивилися на Яву. I було незрозумiле, кому вони аплодують — артистам чи Явi. До нас вiдразу пiдбiгла Валька.

— Ой здорово! Ой молодець! I як ти наважився! Я б нiколи не змогла. Ой молодець! — вона говорила голосно, навiть, по-моєму, надто голосно. Видно було, їй приємно, щоб усi бачили, що вона знайома з Явою. Вона пишалася цим. Звiдусiль на Яву були спрямованi захопленi погляди. I коли ми вийшли в фойє, то весь час то тут, то там чули прнглушенi голоси: «Оцей! Оцей! Он вiн пiшов! У бiлiй сорочцi!» По-моєму, це було саме те, про що мiг тiльки мрiяти Ява. Вiн був щасливий. Сказати, що вiн сяяв, це, мабуть, нiчого не сказати. Вiн ходив по фойє, як на ходулях, нiби вiн вищий всiх на свiтi. Очi його випромiнювали щось таке, чого не здатнi випромiнювати очi звичайних людей. I такий вiн був далекий-далекий вiд мене, як нiколи в життi. Я i мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не iснували Звичайно, вiн був герой, це ясно, але менi було неприємно дивитися на нього.

— А це мiй братик Микола, — сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синiй шкiльнiй формi, що весь час крутився бiля нас. I братик Микола почервонiв, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем, кiноартистом Рибниковим абощо.

— Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, — нiби вибачаючись, пояснила Валька. Пiсля чого Ява змiряв братика Миколу одверто зневажливим поглядом. Той ще бiльше почервонiв.

— То ви їх упiймали-таки чи нi? — спитала Валька.

— Авжеж, — недбало кинув Ява.

— I не написали. Теж iще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?

— Нi, не заiубили. Але… — Ява здвигнув плечима, i цей жест можна було зрозумiти: мовляв, чого б це я став писати дуже потрiбно… Валька зашарiлася. Переборюючи нiяковiсть, сказала:

— Ну ви, звичайно, не самi їх ловили, вам дорослi допомагали. Чи, навпаки,ви дорослим…

— До чого тут дорослi, — пхикнув Ява. — Ми самi…

Вiн блискавично зиркнув на мене i… прикусив губу. Та було вже пiзно.

Я зiтхнув, пiдняв руку i влiпив ному в лоба три дзвiнких добрячих шалабани — аж луна пiшла. Валька зоикнула. Братик Микола захихотiв. Хтось iще поблизу засмiявся. Ходулi зламалися, i Ява опинився на землi — отетерiлий червонии, як помiдор, з виряченими очима. Менi аж шкода його стало. Та хiба я винен? Вiн же сам домовлявся. Було б не стави ги таких умов…

Бачачи, що Ява не збирається давати менi здачi, Валька (добра душа!) накинулась на мене:

— Ти чого? Здурiв? Що це за жарти?

Круг нас почали збиратися дiти Ява забiгав очима, як загнане звiря, i видушив iз себе усмiшку, — жалюгiдну роблену усмiшку (так усмiхаються, сидячи на чужiй грушi, коли заскочить хазяїн). I сказав:

— Нiчого… Все гаразд… Тепер ми квити… — обернувся до гурту. — Ну, чого дивитесь? Кiна не буде.

Дiти, посмiюючись, почали розходитися — тим бiльше, продзвенiв дзвiнок, антракт закiнчувався.

— А що все таки сталося? Чого це ви? Ви що — посварились? — не могла заспокоїтися Валька.

— Зовсiм ми не посварились. Просто у нас угода е одна, — Явi не хотiлось пояснювати Ми вже зайшли в зал i пробиралися до своїх мiсць.

— А яка, яка угода? — не вгавала Валька (от уже ж та дiвчача цiкавiсть!)

— Та потiм, пiсля вистави.

— Ну, добре, то ви ж не тiкайте.

— Гаразд.

Роздiл VI

Будка. Вухо за вухо!

Вистава закiнчилася, i ми вийшли з театру. Ява зовсiм заспокоївся вiд шалабанiв i тенер, по-пiвнячому витягнувши шию (от-от кукурiкне!), зазирав через голови. То вiн виглядав Вальку з братиком Миколою.

— Може, пiдем? Нащо вона нам потрiбна? Тiльки стрекотатиме, як сорока, — сказав я похмуро. Настрiй у мене був паршивий — годинник муляв менi серце. I, здавалось, не було вже нiякої надiї на те, що вiн потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю i гукай. Та хiба догукаєшся! Хiба знайдеш людину (не знаючи нi прiзвища її, нi адреси) у мiстi, де пiвтора мiльйона жителiв, ще и пiвмiльйона приїжджих! Безвихiдь! Хоч криком кричи, хоч плач!

Але Ява зовсiм на iншiй хвилi, зовсiм не про те думає.

— Як це ми можемо пiти! Ти що! — говорить вiн — Ми ж обiцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Дивiї, так i шалабанiв назаробляти можна.

«Ми обiцяли!» Як це в нього здорово виходить! Сам обiцяв, а каже «ми». Який колективiст! Нащо менi така радiсть! Я й рота не розтуляв…

Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою i пiдбiгла до нас.

— А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходiмо!

Ми йшли вулицею в парк до пам'ятника Ватутiну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Менi було нецiкаво. Аж раптом я почув своє iм'я.

— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Вiн не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?

«Сама ти хвора», — роздратовано подумав я. Що їй вiд мене треба? I не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..

Ява пронизливо подивився на мене, i в очах його було:

«Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай».

— Так, сталося, — зiтхнув вiн. — Неприємнiсть сталася…

I Ява раптом почав розповiдати все, як було: i про весь учорашнiй день, i про годинник, i про те, як ми сьогоднi ходили по театрах.

Спершу я хотiв перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потiм менi враз стало байдуже — хай розказує, що це вже може змiнити.

Слухаючи Явину розповiдь, Валька весь час ойкала i сплескувала руками:

— Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!

А коли Ява скiнчив, схвильовано сказала:

— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста… — i раптом очi в неї заблищали — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер'янович. Вiн уже на пенсiї, не виступає, але вiн знає всiх-всiх артистiв. Вiн ще до революцiї грав на сценi. Ви йому опишете вашого «царя», i вiн напевне впiзнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?

Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче вiн знав, що iснує на свiтi такий Максим Валер'янович. Та ще ж невiдомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб вiдмовлятися.

— А вiн дома зараз? — спитав я, даючи цим зрозумiти, що я згоден.

— Та мабуть Вiн часто хворiє i взагалi здебiльшого дома сидить. Ходiм.

Знайомий нам двiр на вулицi Сiчневого повстання зустрiв нас веселою гучною музикою — якiсь молодята, що товклися на балконi другого поверху, крутили магнiтофон. Я подумав, що це добра прикмета — у кiно, наприклад, коли щасливо вирiшується якесь дiло, завжди грає весела музика.

Ми з Явою бадьоро закрокували пiд музику до флiгеля, певнi, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: «Нi, не сюди», — i звернула в темне пiдворiття. Ми з Явою почервонiли — це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в пiдворiттi було темно i вона нiчого не помiтила.

З пiдворiття ми вийшли на заднiй двiр, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, однi двоповерховi, з дерев'яними сходами i вузьким мiстком уздовж другого поверху — як на пароплавi, iншi — низькi, приземкуватi. Мiж сараями, у темних щiлинах, зелено свiтилися котячi очi.

Ми проминули сараї i почали спускатися стежкою, що гадючилася мiж кущiв дерези.

Лiворуч починалася лавра — тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зеленi дерев, кущiв та бур'янiв рiзних, кам'яний фортечний мур з бiйницями. Пiд муром у гущинi таємнича темiнь, звiдти тхнуло вiльгiстю, холодом, прiллю…

— От де у сищикiв-розбiиникiв грати! — заздро шепнув менi Ява. Я кивнув. Да-а, у сищикiв-розбiйникiв тут… точно!

Попереду слiпучо засяяла на сонцi золота баня якоїсь дзвiницi. А праворуч од банi… Знайоме дiло! Щогли високовольтної лiнiї. Повз наше село оцi велетенськi залiзнi лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.

Ми спустилися до дзвiницi. Товста залiзна брама була вiдчинена, i склеписте пiдворiття вело у внутрiшнiй двiр лаври.

Валька хотiла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:

— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?

— Ет! — досадливо поморщився я. Менi не терпiлося якнайшвидше вирiшувати вже щось iз годинником. Але я глянув на Яву — очi його горiли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котiв, що ховалися мiж сараями. I я зрозумiв… Оцей фортечний мур, бiйницi, оцi старовиннi каменi, що ними вимощено двiр… — все це, мабуть, уже населялося в його уявi таємничими незнайомцями, злодiями, шпигунами. I вже лунають у Явинiм серцi пострiли, i «Руки вгору!», i звуки погонi, i… все, що потрiбно в пригодницьких фiльмах.

Сперечатися з ним зараз — це тiльки час гаяти.

— Ми лише подивимось i все, — благально-нiжно глянув вiн на мене.

— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, нiколи не були. Ходiмте, — заторохтiла Валька.

Довелося зайти.

— Тут лавра кiнчається… — пояснювала Валька. — Це дзвiниця над дальнiми печерами. А це храм Рiздва Богородицi.

Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спецiальних дошках. Що Ява i зробив за своєю улюбленою звичкою.

— Храм Рiздва Богородицi, збудовано у 1696 роцi у стилi барокко… — вголос прочитав вiн.

— Аварiйне барокко, — сказав я. — Капремонту потребує…

Справдi, поруч з пофарбованою золотавою дзвiницею церква Рiздва Богородицi мала жалюгiдний затрушений вигляд: банi облупленi, чорнї, стiни потрiсканi, скло у вiкнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавiле скособочене риштування з водопровiдних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як i сам храм. Вхiд у церкву замуровано цеглою.

Невеличкий дворик бiля церкви був оточений фортечним муром з кiлькома квадратними загратованими вiконечками та вузькими бiйницями. Тут, у зеленому затишку мiж дерев, були старi могили — виднiлися хрести, залiзнi огорожi, мармуровi пам'ятники…

Ми обiйшли церкву i, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам'ятникiв:

«Герою Отечественной войны 1812 г. адъютанту Кутузова генералу от инфантерии П. С. Кайсарову

от благодарного потомства 1951 г.»

I на другому:

«Герою Отечественной войны 1812 г. сподвижнику М. И. Кутузова генералу от инфантерии А. И. Красовскому

от благодарного потомства 1951 г.»

— От бачиш, — сказав Ява. — Такi iсторичнi генерали похованi, а ти не хотiв iти.

— У нас тут багато iсторичних поховано, — сказала Валька. — В лаврi — Кочубей, Iскра, у Видубецькому монастирi — Ушинський, а у церквi Спаса на Берестовi — Юрiй Долгорукий, що Москву заснував.

Ява знову гордо глянув на мене, нiби все те не Валька казала, а вiн казав.

— Треба буде подивитися, — зiтхнувши, сказав я. — Але зараз ходiмте до того Валер'яновича.

— Ходiмте, ходiмте, — пiдхопила Валька.

Ми вийшли з брами i попiд фортечним муром спустилися ще нижче.

Ну i в гарному ж мiсцi збудували колись монахи лавру! Стоїть вона серед буйної зеленi на стрiмкiй кручi над Днiпром, i важко звiдси навiть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину.

В'юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову дорiжку, i та дорiжка вивела нас на вузеньку i кривеньку вуличку, де у зеленi садкiв стояло кiлька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. I тiльки по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевiзiйна антена, можна було визначити, що це житла сучаснi, а не з часiв Шевченка.

Бiля однiєї з таких халуп, чи не найветхiшої, Валька спинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному подвiр'ячку греблися, нервово сiпаючи головами, бiлi бруднi кури i поважно, по-директорському походжав зозулястий iз хвацько збитим набакир гребiнцем пiвень. Нi грядок з городиною, нi смородинових чи малинових кущiв, як у iнших хазяїв на цiй вулицi, тут не було. Тiльки квiти: троянди, пiвонiї, пiвники, рожi, флокси, — що тiльки хочете.

I маленька хатинка, як iграшкова, стояла в цьому квiтнику. Стiни хатинки були по сiльському чистенько вибiленi, а призьба пофарбована синькою, i по-сiльському висiли на стiнi пiд дахом пучечки якихось сушених трав.

Ми зайшли слiдом за Валькою у двiр i ступили на рипучий дощаний ганочок, що був майже врiвень з землею — без схiдцiв. Валька постукала Нiхто не вiдповiв Валька знизала плечима, потiм пiдiйшла до вiкна i, приклавшiї долоню козирком над очима, притулилася до шибки.

— Нема, ви знаєте, — нiяково сказала Валька — Мабуть, поїхав на Куренiвку до племiнника Вiн, як добре себе почуває, iнодi в недiлю їздить туди. Але вiн скоро буде, не хвилюйтесь. Вiн завжди iде зранку, а по обiдi повертається.

Мабуть, треба було засмутитися, що ми не застали, але все навколо було таке звичне, близьке, що я якось одразу довiрив — чоловiк, який живе тут, повинен обов'язково допомогти нам. I я ладен був чекати до вечора. Валька сказала:

— Ходiмо до нас. Я вам свої книжки покажу. I фотографiї. У мене аж два альбоми фотографiй Вiн скоро прийде, не хвилюйтесь.

Вона говорила таким голосом, наче була винна, що Максим Валер'янович добре себе почував i подався до племiнника на Куренiвку.

Ми йшли назад.

Дивне було враження вiд усього, що ми бачили.

Тiльки-но була гомiнка мiська вулиця з тролейбусами, потiм враз — церкви, затишок, хрести, старi могили, «генерал од iнфантерiї Красовський», потемнiлий фортечний мур, потiм — гоп! — виткнулися в небо щогли високовольтної лiнiї, потiм несподiвано — кривенька, сiльська вулиця, халупка Максима Валер'яновича, кури киркають, рожа край вiкна, соняшник А внизу — набережна, по якiй трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Праворуч — велетенський мiст iменi Патона. Лiворуч — метро просто з пiд землi через Днiпро по красеню-мосту рiвною стрiлою аж до обрiю шугонуло.

I як воно все це, старе й нове, перемiшалося — просто дивно!

Ми дiйшли до сараїв. На одному з отих двоповерхових «кораблiв», на поруччi мiстка, що тягся вздовж другого поверху, сидiв головатий широколиций хлопець у картатiй сорочцi i синiх брезентових штанях, якi одразу привернули мою увагу.

Я таких штанiв ще не бачив. На них було безлiч блискучих металевих заклепок, наче не з матерiї тi штани були, а з залiза, i не шитi, а клепанi.

Побачивши того хлопця у «залiзних» штанях, Валька закричала:

— Гей, Будко, ти знов учора дзвонив до нас! Слухай, якщо ти не перестанеш — побачиш, що то буде!

— Отвалi! — сказав Будка i чвиркнув слиною крiзь зуби.

— От побачиш тодi, побачиш! — не вгавала Валька.

— Закрий свiй гроб i не грими кiстками! — презирливо скривився Будка.

— А що таке? — крижаним голосом спитав Ява Я побачив, як вiн побурячiв. Нам все було зрозумiло без Вальчиних пояснень, але ми все-таки почекали, поки вона сказала:

— Та от взяв собi моду — дзвонить. I тiкає. Розважається!

Ява кинув на мене погляд-блискавку, вiд якого в мене запекло всерединi:

— Павлушо, ходiм!

Ми кинулися до дерев'яних схiдцiв, що вели на другий поверх сарая.

— Та, хлопцi, куди ви! Не треба! Нащо вiн вам здався! Будете ще зв'язуватися з хулiганом! — загукала Валька (вона думала, що нас поривають лише лицарськi благороднi почуття). Але ми, не слухаючи її, швидко дрiботiли схiдцями нагору, як моряки пiд час авралу. Тiкати Будцi було нiкуди, та вiн i не збирався тiкати. Вiн тiльки злiз з поруччя i стояв, обтершись на нього спиною i склавши на грудях руки. Вiн був одного вiку з нами, може, трошечки старший, але кремезнiший i ширший у плечах за кожного з нас. Та ми з Явою у себе на вигонi звикли i не до таких супротивникiв.

— Дзвониш, значить! Тiкаєш, значить! — шипiв Ява, пiдступаючи до Будки.

Будка навiть пози не змiнив, так i стояв iз схрещеними на грудях руками.

Тiльки процiдив крiзь зуби:

— Не тягни щупальцi, бо копита простягнеш! Я займаюся самбо i знаю такi прийомчики, що ви в мене зараз позлiтаєте вниз, як грушi.

— П-побачимо! — прошипiв Ява i несподiвано вхопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всiєю жменею. Будка сiпнувся i хотiв ударити Яву в живiт, але тут Ява однiєю вiльною рукою, а я обома схопили його за руки. I водночас я наступив йому на одну ногу, а Ява на другу — щоб вiн не мiг одбиватися ногами. Ми таке «самбо» змалечку знали. Будка викручувався, намагався вирватися, але ми держали його, як у лещатах. Ява м'яв йому вухо i примовляв:

— Скажи спасибi, що ми тебе по писку не б'ємо. Ми чобi просто… просто передаєм те, що тобi належить. Нас один чоловiк просив передати.

Спершу Будка тiльки процiдив:

— Кiнч-чай!

Потiм вiн виривався мовчки, лише сопiв. Потiм на очах у нього з'явилися сльози, i вiн запросився:

— Пустiть! Ну! Пустiть! Ну!

— А будеш iще дзвонити? Будеш?

— Н-не буду… — ковтаючи сльози, промекав Будка.

Ми пiдвели його до схiдцiв i пустили. Я не стримався i пiддав йому колiном.

I вiн загримiв своi'ми клепаними «залiзними» штаньми вж донизу.

Пiдхопився, одбiг, обернувся i, розмазуючи по своїй широкiй мордяцi сльози, крикнув:

— Ну, пождiть, пождiть, я ще вас пiдловлю!

Посварився кулаком i зник.

Валька i братик Микола зустрiчали нас внизу як героїв-космонавтiв. Наче ми не з сарая сходили, а з лiтака Ту-104 на Внуковському аеродромi. Не було тiльки квiтiв i духового оркестру.

Братик Микола аж стрибав од захвату:

— От здорово! От здорово! У нас Будку всi хлопцi бояться, а ви… от здорово! Всiм розкажу…

Ми удавали, нiби це для нас дрiбниця i нiчого особливого.

— А чого вiн Будка? Таке якесь iм'я… — поцiкавився я.

— То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толиком звать… Противний вiн… Нехороший… — Братик Микола сказав це з явною вiдразою. мабуть, йому частенько перепадало вiд Будки.

Раптом Валька скрикнула:

— О, Максим Валер'янович iде!

З пiдворiття, спираючись на товсту палицю, повiльно йшов високий чоловiк.

Роздiл VII

Максим Валер'янович

Якби не ота важка хода, навiть трудно було б сказати, старий вiн чи молодий — такi молодi веселi бiсики стрибали в його iскристих, кольору чистої блакитi очах. На лисину й натяку не було — попелясте пiвсиве волосся рiвненькою хлоп'ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лиснiло на вилицях.

Все це надавало йому якогось «недiдiвського» вигляду.

I знову, як на пляжi, я подумав — скiльки у Києвi ота ких хлоп'якуватих дiдiв.

— Здрастуйте, Максиме Валер'яновичу, а ми якраз до вас ходили! — кинулася йому назустрiч Валька.

— Привiт, привiт! Що сталося? — бiлозубо, на повнiсiнькi вставнi щелепи, усмiхнувся нам Максим Валер'янович.

— Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна, — заторохкотiла Валька. — Ви нам мусите допомогти.

— Навiть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любi друзi! Все, що зможуть зробити для вас мої сiмдесят шiстцi рокiв, вони зроблять, будьте певнi, — сказав старий артист. Валька вже роззявила рота, щоб розповiдати, але, зупиняючи її, Максим Валер'янович раптом пiдняв руку:

— О нi, дочко моя! Благаю! Стули уста свої! Нi слова! Раз справа серйозна, її не можна вирiшувати отак, на ходу… Ходiмте в мiй чертог! I там у щирiй бесiдi ми знайдем насолоду.

Цей жартiвливо-пiднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста. Губи нашi самi собою розтулялись у веселих усмiшках. I так стало легко i хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомi.

— Либонь, дивуєтеся, що живу у такiй халупi? — усмiхнувся вiн, коли ми пiдiйшли до його хатини. — Мене вже кiлька разiв пробували переселяти, та я все одбрикуюся. Не можу я без цих квiтiв, без всього цього. Прошу!

У хатинi було двi маленьких кiмнатки i така ж маленька кухня. Стелi дуже низькi — хазяїн мiг легко дiстати їх рукою. Через це, а також через те, що вiкна закривали знадвору кущi й дерева, у хатi, незважаючи на сонячний день, були зеленi сутiнки. Та якось i не уявлялись цi маленькi кiмнатки свiтлими й сонячними, їм, здавалося, личать Саме сутiнки.

I обидвi кiмнати, i кухня були заставленi вазонами i вазончиками. Вазони стояли на пiдвiконнях, i на табуретах, i на спецiальних полицях, i просто на пiдлозi. У вазонах були рiзноманiтнi кiмнатнi квiти: лiлеї, фiкуси, примули. Але найбiльше було кактусiв. Я нiколи не думав, що буває стiльки рiзних кактусiв: i маленькi, i круглi — нiби зеленi їжаки, i великi, стовбуристi, схожi на якихось доiсторичних ящерiв. I вкритi густими колючками, i майже зовсiм без колючок, i рiзної рiзної форми, i кольорiв рiзних. Були тут дорослi солiднi кактуси i зовсiм маленькi пухнастi кактусята. Просто якесь казкове царство кактусiв.

Крiм кактусiв, у хатi панували ще фотографiї. Стiнки кiмнат геть усi завiшенi фотографiями у рамочках. I на бiльшостi фотографiй був сам Максим Валер'яновичю. Безлiч Максимiв Валер'яновичiв дивилося на нас звiдусiль. I всi рiзнi.

Максим Валер'янович у цилiндрi. Максим Валер'янович у смушевiй шапцi. Максим Валер'янович у тюбетейцi.

Максим Валер'янович моряк. Максим Валер'янович козак Максим Валер'янович босяк (у лахмiттi).

Максим Валер'янович у шубi. Максим Валер'янович у халатi Максим Валер'янович… голий Ну, правда, не зовсiм голий, а у набедренiй пов'язцi. Мабуть, у ролi якогось дикуна, бо ще й кiльце в носi.

Аж голова гiде обертом дивитися на всiх цих Максимiв Валер'яновичiв.

А в кутку, де в богомiльних людей iкони, — висить щось. Я спершу подумав, що таки iкона, бо й рушники вишиванi по боках, i рама золотом виблискує. Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усмiхнений в окулярах-пенсне i з цигаркою. Не iкона. Бо господь, як бабусi кажуть, не курив i окулярiв не носив. Та й не усмiхався нiколи. В усякому разi, не бачив я жодної iкони, де був би намальований бог з цигаркою, в окулярах або навiть просто з усмiшкою Завжди серйозний i нахмурений. Не бачив я нiколи усмiхненого бога. I як в нього тiльки вiрять, в такого невеселого!

Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потiм сказала, був портрет знаменитого артиста Станiславського, який органiзував у Москвi театр, всесвiтньовiдомий МХАТ. I для акторiв вiн був таки справжнiм богом, добрим, усмiхненим i радiсним, бо створив дуже хорошу систему Станiславського. Що то за система. Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досi користуються в усьому свiтi.

Але то було потiм, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково i жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розказувала про нашi пригоди i про iсторiю з годинником. Оскiльки Максим Валер'янович був її знайомий i вона почувала себе з ним вiльно, ми цiлком передовiрили розповiдать їй i тiльки iнодi всiавляли окремi слова. Максим Валер'янович слухав дуже уважно i серйозно.

Нарештi Валька скiнчила.

I тiльки тодi Максим Валер'янович усмiхнувся.

— Так-с, панове громадо, — весело сказав вiн. — Сюжет ясний… Без вини виннi… Злодiї мимоволi… Буває, буває… Але впадати у розпач не треба. Якщо вiн справдi артист i якщо вiн у Києвi — ми його з-пiд землi викопаєм, а знайдем. Те, що ви його по фотографiях у фойє не вiдшукали — ще нiчого не значить. Вiн може бути й приїжджий. У нас же зараз на гастролях i Московський драматичний iменi Пушкiна, i Львiвський iменi Заньковецької, i Запорiзький iменi Щорса. Шукати є де. Але, друзi мої дорогi, доведеться вiдкласти це на завтра… Оцi двi панi, — вiн показав на свої ноги, — дуже в мене примхливi. Вiдмовляються багато ходити, хоч ти їх рiж! Особливо оця — Лiва Максимiвна. Ще з Правою Максимiвною можна якось домовитися. А ця як упреться — з мiсця її не зсунеш. Я їм у пiдмогу й третю даю, — вiн кивнув на товсту сукувату палицю з вирiзьбленою собачою головою на держаку, — все одно комизяться. Ранiше як завтра зранку я їх нiяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогоднi вже пiзно, скоро початок вечiрнiх спектаклiв, а пiд час спектаклю для актора, крiм сцени, не iснує нiчого. Турбувати його не можна… Значить, план такий: завтра вранцi ми з вами iдемо на… кiностудiю. Авжеж на кiностудiю… У мене там невеличка зйомка. Я тiльки й можу зараз грати в нерухомих епiзодах у кiно. Так-от, на кiностудiї ми влаштуємо штаб оперативної групи по розшуку нашого царя. I з одного боку, використовуючи молодi творчi сили (тобто прудконогих молодих акторiв), а з другого боку — диво двадцятого сторiччя — телефон, ми розгортаємо бойовi дiї… I годинник знаходить свого господаря.

Вiн це так впевнено сказав, що у мене в цю мить не було вже жодних сумнiвiв — все буде гаразд. Я мимохiть усмiхнувся. I Ява всмiхнувся, I Валька всмiхнулася. I братик Миколка всмiхнувся теж.

I менi захотiлося сказати Максимовi Валер'яновичу щось приємне, щось хороше. Я провiв поглядом по фотографiях i сказав:

— Це ви стiльки ролей зiграли! От здорово!

Максим Валер'янович якось лукаво усмiхнувся, нiби зрозумiв моє бажання.

— Та трошки зiграв, панове, зiграв… Що зiграв, те зiграв… — вiн окинув оком стiни, завiшанi фотографiями, потiм зупинив погляд на великiй фотографiї Київського оперного театру. — А оце, друзi, найсвятiше для мене мiсце. Тут я вперше в життi був у театрi, вперше побачив сцену, акторiв. Тут вперше розсунулася перед моїми очима театральна завiса.

Максим Валер'янович задумався на хвилинку:

— Давно це було, да-авненько! Як це не дивно, але можете менi повiрити: я був тодi зовсiм маленький хлопчик, набагато менший, нiж ви. Ми тiльки приїхали тодi в Київ з Харкiвщини, i мати моя поступила прибиральницею у цей театр. I от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам'ятаю, давали тодi «Травiату». Опера Вердi. Знаєте? Сидiв я в прожектерськiй ложi бiля самої сцени (мати попросила освiтлювача, щоб вiн мене пустив туди). Видно було все i чути чудово. Я сидiв i не вiрив, що це не сон, не казка, що я бачу на власнi очi. У останнiй, четвертiй дiї, коли Вiолетта помирає, я настiльки захопився, так повiрив, що вона справдi i страждає i вмирає, що раптом обурився негiдною, як менi здалося, поведiнкою партнерiв Вiолетти, Альфреда та його батька старого Жермона. Жiнка, можна сказати, конає, а вони, мерзотники, спiвають на повний голос. Неспроможний стриматися, я закричав: «Цитьте! Не спiвайте! Вона ж умирає. Хiба можна». Освiтлювач, що сидiв бiля мене, аж iз стiльця з'їхав з несподiванки. Добре, що оркестр в цей час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арiї i нiхто не почув мого щенячого виску. Обiйшлося тiльки тим, що освiтлювач вкатав менi доброго потиличника i викинув у коридор. Так я остаточної смертi Вiолетти тодi й не побачив. Але захворiв театром на все життя. I як не билася потiм мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за її'розумiнням, це значить чиновник), нiчого з того не вийшло. Не прослуживши й двох рокiв, полишив я таки «присутственнi мiсця», закинув на найвищу тополю Бiбiковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом i найнявся в трупу Кручинiна статистом, тобто артистом, що грає без слiв, у юрбi, в масовках, i навiть iменi його у афiшах нема… Було це в театрi Бергоньє на Фундуклеївськiй вулицi. Тепер це вулиця Ленiна, а театр iменi Лесi Українки.

Максим Валер'янович розпалився, очi в нього вже блищали, щоки горiли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. I чим це пояснити, що розповiдi навiть про незначнi подiї виходять у них цiкаво?.. Якби це вiдбувалося зараз, — мабуть, було б зовсiм не цiкаво. А коли слухаєш, як про це розкачує хтось спогади, — цiкаво.

— Ех, публiко моя дорога, то було, як перше кохання, отi першi мої роки служби в театрi. Мабуть, нiхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Нiхто так ретельно i стiльки часу не гримувався, як я. Нiхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: «Графиня захворiла i прийняти вас не може». Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п'єси. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що моїми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi…

Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя…

Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомi iз справжнiм артистом. З артистом, який грав на сценi i знiмався в кiно.

Роздiл VIII

«Товаришу цар, ви заарештованi!» «У-у, понесу!..»

Вечiр.

Ми лежимо на тахтi коло вiдчиненого балкона. Цей день принiс нам стiльки вражень, що треба бути дубовою полiнякою, щоб одразу заснути.

Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає, його думка якась кусає, не дає спокою.

— Ну, що таке? — питаю я. Ява зiтхає, але мовчить.

— Ну кажи вже, що там таке? — повторюю я.

Ява ще раз зiтхає i каже:

— Ти знаєш, Павлушо, я вирiшив: я, мабуть, коли виросту, в артисти пiду.

— А хто ж шпигунiв ловитиме? — посмiхнувся я. — Хто ж тодi мiлiцiонером буде? Як усi мiлiцiонери в артисти пiдуть? I Тарапунька, i ти… Розведеться тих злодiїв i шпигунiв, як комашнi, — проходу вiд них не буде. Що ти собi думаєш!

— Нiчого, —серйозного каже Ява, — i без мене знайдеться кому ловити.

— Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навiть не два днi тому, а вчора!

— Так то ж було вчора, а це сьогоднi. Життя мiняється…

— Мiж iншим, — кажу, — щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант… О!

— Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всi б аж плакали!

— Плакали б, точно, — гигикнув я. — Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки…

— Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селi «артистами» називають? Дiд Салимон весь же час повторює: «От артисти! Ну й артисти!»

Коли вам в очi кажуть, що ви талант, i переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотiв щось невиразне i замовк.

Ява тепер говорив без перешкод:

— Артистом таки найлучче буть. Найвеселiше життя в артистiв. Музика, пiснi, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! I — слава! Яка в артистiв слава! Найрозумнiших академiкiв так не знають, як артистiв. От скажи, ти якогось академiка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Фiлiппова знаєш… Та що казать! Кiноартиста, що на екранi навiть раз тiльки мелькнув, — усi знають. Вiн iде по вулицi, i всi пальцями на нього — тиць! тиць! А ти кажеш…

Я змушений був погодитися.

Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, i поснули. I наснився менi сон…

Мiж iншим, сни менi чомусь часто сняться якiсь плутанi, фантастично-пригодницькi. I я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: «А розкажи-но, що тобi снилось». I я охоче розказую… Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нiсенiтниця) i каже, що я у снах бiльший генiй, нiж у життi, I було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав i не просинався…

Так-от наснилось менi… Буцiмто сиджу я посеред сцени на царському тронi у якiйсь велетенськiй i смердючiй, мов кобеняк дiда Салимона, царськiй шубi. На головi в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кiнцi — «скiпетр» зветься.

I з темного залу звiдусюди (з партеру i з ярусiв) лупають i на мене коров'ячi й баранячi морди. Так, так, на мiсцях глядачiв усюди сидять корови, вiвцi, барани та iнша рогата худоба. I мене це анiскiлечки не дивує. Наче так i треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуцiя, цап Жора i колгоспний бугай Петька. I я раз у раз злегка (щоб не помiтили iншi глядачi) пiдморгую їм оком, як пiдморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.

Але в основному я сиджу i виголошую якийсь довгий монолог — без слiв, але дуже розумний i красивий… Нарештi скiнчив i схилив голову, чекаючи оплескiв. Та в залi гнiтюча тиша. I раптом ярозумiю: якi тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачiв, не руки, а ратищ! А де вичули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачi просто не можуть аплодувати. Вони можуть тiльки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосiб захоплення моєю грою. Манька i Контрибуцiя розчулено зiтхають. Цап Жора витирає кiнчиком бороди очi. А колгоспний бугай Петька, вiдомий хам i грубiян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замiсть того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скiпетр, а батiг!). I глядачi мої з гвалтом зриваються з мiсць. Мить — i в залi вже порожньо. Нiкогiсiнько. Самi стiльцi.

Аж тут з-за кулiс на сцену виходить Ява… У формi мiлiцiонера.

Грюкаючи чобiтьми, крокує до мене i каже:

— Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.

Я гнiвно дивлюсь на нього:

— Хто дав тобi право так зi мною розмовляти? Я — цар!

— Який же ти в бiса цар. Ти — злодiй! Ти вкрав годинник у справжнього царя, i от у мене ордер на твiй арешт. Товаришу цар, ви заарештованi! — I Ява показує менi якогось папiрця.

Мене охоплює страх.

— Яво, — кажу я, — нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.

А вiн сердито:

— Хто дав тобi, злодiю, право, називати мене, представника влади, на «ти»? Оп'ять нарушаєш!

— Вибачте, — кажу я, зовсiм спантеличений, — але я думав, що ми з вами друзi.

— Iндик думав, — суворо каже Ява i раптом накидає менi на голову якусь ряднину. I я вже зв'язаний, нiчого не бачу, не можу ворухнути нi рукою, нi ногою. Якась ниточка вiд ряднини лоскоче менi обличчя, а я не можу її вiдкинути. I це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлi i… я прокидаюсь.

Виявляється, по менi повзала муха. Коли я розплющив очi, вона сидiла на кiнчику мого носа i потирала вiд задоволення переднi лапки. Я зробив губами — пфуй! — муха злетiла, продзижчала десь пiд стелею i сiла менi на лоб… Про сон тодi було й думати.

Я сiв на тахтi i глянув на «мiлiцiонера» Яву. Вiн мирно спав, пiдклавши пiд щоку долоню i прицмокуючи губами, мов немовля.

— «Не нарушай!» У-у! Зрадник! — пробурмотiв я i шпигонув його пальцем у бiк. Вiн одразу прокинувся, схопився i сiв, клiпаючи заспаними очима:

— Га? Що?!

— Вставай, бо я вже прокинувся i менi нудно, — спокiйно сказав я.

— Тюгу!.. ДурнийI — i вiн гепнувся на подушку i заплющив очi.

— Не нарушай! — «мiлiцiонерським» тоном сказав я.

— Одчепись, я спати хочу.

— Ану тебе, соня, — сказав я, скочив з тахти i вийшов на балкон подихати свiжим ранковим повiтрям.

А ранок же який! Яскравий, дзвiнкий, блискучий, як нова копiєчка! I веселий, i га-ла-ла-гомiнкий, i спiвучий… Ох, який же спiвучий.

— Аве-е Марi-iя, а-аве Ма-арiя-я… — печально виспiвував з розчиненого вiкна високий i чистий хлоп'ячий голос.

I цiєї самої митi:

— Джама-а-айка! Джама-айка!.. — бадьоро i весело вигукував на весь район той самий голос iз другого вiкна.

— Са-анта Лю-учi-iя! Санта Лючiя!.. — наче на хвилях, виливався вiн же з третього. I водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе i зовсiм уже дитяче:

— Мамма, мамма…

Аж мороз по шкiрi драв.

Того лiта шiсiдесят п'ятого року кияни захоплювались пiснями iталiйського хлопчика Робертiно Лореттi i майже р кожнiй квартирi були його пластинки. Зрання линув над мiстом спiв голосистого Робертiно.

«От би нам з Явою такi золотi солов'їнi горлянки», — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собi на сценi бiля рояля, випнувши груди, i тiльки роти роззявляли… Але… дзуськи! Нашими голосами лише «Пожар!» i «Рятуйте!» кричати добре. А якщо вже в артисти, то тiльки в драматичнi. Або в кiно! Оце — да! Оце ми можемо! Кiно! Радiсть лоскоче менi живiт. Ми ж сьогоднi будемо на кiностудiї! На справжнiй кiностудiї, де знiмають фiльми… I побачимо вiдомих кiноакторiв. I як фiльми знiмають, побачимо… I все-все таке цiкаве побачимо!.. Ех! Аж не вiриться!

Ява уже встав. Ми хутенько снiдаємо i… Якi хорошi люди вранцi! Наче росою вмитi! Бадьорi, гарнi, i якiсь нiби навiть хрумкi, мов молодi огiрочки! А очi в них якi! Чистi i свiжi-свiжi, немов квiти, що тiльки-но розцвiли.

Ми їдемо в автобусi, я роздивляюся навкруги. I такий у мене настрiй гарний. I так я всiх люблю! I так менi добре!..

Бадьорим кроком ми заходимо у двiр, де живе у флiгелi Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тодi вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопцiв (чоловiк двадцять, не менше) i серед них Будку. Всi вони тупцюють якраз бiля Вальчиного пiд'їзду, в щось грають — не проминеш нiяк. Ми нерiшуче спинились. I тут Будка помiтив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очi. Вiн щось сказав хлопцям, i вони кинулись до нас. Мить — i ми вже оточенi з усiх бокiв.

«Ну, пропали! Нi за цапову душу!» — майнуло в головi.

— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить пiдскакую до нього i притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши «кругову оборону», ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, i вже вимахує Будка руками перед Явиним носом i вигукує: «Понесу! У-у, понесу зараз!» I вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. I вже хтось боляче копнув мене по нозi. Ще мить — i почнеться бiйка. Та нi, яка там бiйка! — побиття, погибель наша… Я уже навiть шкiрою вiдчуваю, як мене зараз битимуть.

I тут раптом Ява говорить дзвiнким глузливим голосом:

— Ого, як вас багато! I всi на нас, на двох! От здорово! «Що вiн говорить? Приб'ють же зараз!» — з жахом думаю я I Будка вже люто сичить крiзь зуби: «Ти, гад, поговори! Щас я ак врiжу!» — i вже замахується, аж тут:

— Законно вiн говорить. Всiм кодлом — це не дiло. Ти, Будко, з кимсь з одним iз них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. I благородно, i поквитаєшся… А ми посудимо. Щоб усе за правилами.

То каже високий, чупринистий хлопець рокiв чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами переднiх. I Будка опускає руку. Видно, таке рiшення йому не подобається, але вiн не може вiдмовитися. Вiн мiряє поглядом Яву, потiм мене, незадоволено бурчить:

— Гаразд. Тодi я з оцим стукнусь, — i тицяє мене пальцем у плече. — По-моєму, цей дужчий.

Вiн бреше, бо Ява на вигляд кремезнiший за мене, але нiхто не заперечує.

— Ходiмо в яр, — каже чупринистий. I всi щiльним гуртом, пiдштовхуючи нас, iдуть до яру. Я йду, i з кожним кроком щось у мене боляче сiпається всерединi, опускаючись все нижче й нижче.

«Я! Чому це я?!» — пищить у моїй душi тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я — хлопець.

Ява теж мовчить Я знаю, що вiн зараз вiдчуває. Вiн вiдчуває себе винним передi мною (адже ж саме вiн нам'яв Будцi вухо, я тiльки держав). I Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не вiн. Та хiба вiн може зараз що-небудь вдiяти? Хiба вiн може просити, щоб стукався вiн, а не я? Це ж значить перед усiма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути менi в душу. Нi, вiн не може цього зробити. Я розумiю. I я умру, але не дам себе зганьбити.

Ми спускаємось у яр, продираючись крiзь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.

— Отут, — каже чупринистий, i ми спиняємось.

Невелика галява. З трьох бокiв дереза, з одного — крутий схил. Хлопцi розходяться, стають пiвколом попiд дерезою. I от я вiч-на-вiч iз своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови i похитуючись, — примiряємось.

Будка вищий за мене, ширший i, звичайно, важчий. Та хiба я мiг вибирати? У всякому разi, краще битися з одним, хай i важчим, Будкою, нiж з десятьма.

Ви, мабуть, самi знаєте, що найдужче боїшся лише доти, поки не починається бiйка. А тодi вже страх минає. Замiсть нього — лють, бiль i бойовий азарт.

Будка розмахнувся, i хоч я й присiв, але вiн все-таки черкнув мене за вухом. I тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ах ти ж гемонський Будка! Ах ти ж Будка дерев'яна! Зiбрав цiле кодло i такий хоробрий?! А як був один, соплi по щоках розмазував?! Ах ти ж блощиця погана! I я з усiєю силою своєї лютi кинувся в бiй. Я дзигою крутився навколо нього, тицяючи кулаками i вiдскакуючи. Вiн тiльки безладно махав своїми «граблями», тупцюючи на мiсцi. Хлопцi загаласували:

— Та що ти, Будко!

— Та бий же його!

— Пiд дихало! Пiд дихало!

— По сопатцi!

Проте Будка лише сопiв i вимахував руками, як вiтряк. Нарештi вiн пiймав мене за сорочку, обхопив, i ми покотилися по землi.

— Навалюйся на нього! Дави! На лопатки! На лопатки! — пiддрочували хлопцi Будку. Але Будка був уже готовий. I не вiн, а я поклав його на лопатки i придавив до землi, мiцно тримаючи. Нашi обличчя майже торкалися, ми хекали один на одного, i переможений Будка уже навiть i не пручався. Все! Моя взяла!

— Е нi! Це нечесно! Не за правилами! Недозволений прийом! — чую я раптом i вiдчуваю, як мене тягнуть за штани, стягаючи з Будки. Пiдводжу голову i бачу — тягне довговидий, якого я тодi штовхав у груди. Я добре знаю, що я дiяв чесно, що нiякого недозволеного прийому не було, але я захеканий, i менi бракує повiтря що-небудь сказати. Я тiльки з надiєю дивлюсь на чупринистого. Але вiн мовчить, не втручається. I я раптом розумiю: становище моє безвихiдне. Вони — Будчинi друзi, i вони хочуть, щоб перемiг Будка. Авжеж. Iнакше не варто було б влаштовувати цей поєдинок. Iнакше вони могли просто вiдлупцювати нас. Моя перемога — це ганьба для них усiх. I вони цього не допустять. Безвихiдь одразу знесилює мене. Добре битися можна лише тодi, коли є надiя на перемогу, а коли цiєї надiї нема… Мене вже стягнучо, i воскреслий Будка вже навалився на мене i з усiєю люттю за свою поразку товче мене головою об землю. Щось кричить, протестуючи, Ява, та що вiн може!..

Бум, бум, бум! — як дзвiн гуде моя голова. I в очах темнiє, i думки плутаються…

Аж раптом:

— Ах ви безсовiснi! Ах ви безсовiснi! Пустiть негайно жi Пустiть! Пусти! Ну! Пусти! — пронизливий Вальчин голос. I дзвiн у головi моїй враз припиняється. I Будка злiтає з мене на землю. I я бачу над собою чисту блакить неба, в якому лiтають бiлi голуби. I розумiю, що звiдкись тут взялася Валька, що вона зштовхнула з мене Будку i стоїть надi мною, войовниче розмахуючи руками i кричучи:

— Безсовiснi! Безсовiснi! Пiонери, називається! Школярi, називається! Бандити! От я все розкажу! Все розкажу в школi! От побачите! I батькам вашим розкажу. I твоєму, Алику, i твоєму, Вовко, i твоєму, Едику. А на тебе, Будко, взагалi в мiлiцiю заявлю. I тебе в колонiю заберуть. От побачиш! Хлопцi приїхали з села в гостi до нашого мiста, а ви їх бити! Та ще й гуртом! Нiчого сказати — гостиннi хазяї! Безсовiснi!

Отак кричучи, вона допомогла менi пiдвестися i, взявши за руку, повела. А по дорозi i Яву прихопила. I хлопцi розступилися i пропустили нас. Нiхто навiть не намагався затримати. I всi мовчали. Тiльки коли ми вiдiйшли, хтось пронизливо свиснув, i вся ватага, як горох з мiшка, сипонула вниз, у яр. Може, вони б i по-iншому поставились, але, мабуть, вони вважали, що Будка достатньо розквитався зi мною.

Я йшов похитуючись i руками витираючи пiд носом.

— Молодець, Павлушо! Ух, ти йому дав! Ну ж i дав! Вiн тiльки сiпався! — пiднесено говорив Ява, обнiмаючи мене за плечi. — Ти iм усiм показав, що таке васюкiвцi. Молодець!

Менi було приємно це чути, але було прикро, що Валька цього не бачила, що вона бачила мене битого i що вона врятувала мене. Я їй, звичайно, був вдячний за це (хтозна, скiльки б ще той Будка товк мою бiдну голову!), але вiдчував якусь нiяковiсть i сором, що мене врятувала дiвчинка.

I все-таки я був задоволений. По-чесному я таки перемiг Будку, здорового Будку, який був старший i дужчий за мене. I який вибрав мене, вважаючи, що я слабак.

На стежцi нас чекав братик Микола. Виявилося, що це вiн покликав Вальку. Вiн бачив, як нас повели в яр, одразу збагнув, що нашi справи кепськi, i побiг по Вальку. I Валька прилетiла, розштовхала хлопцiв i кинулася нас визволяти.

— Ти теж молодчина, Валько! — сказав Ява. — Одна — i не побоялась! Вони ж могли i тебе вiдлупцювати за компанiю.

— Хай би тiльки спробували? Я б їм такого галасу наробила — з усього мiста люди позбiгалися б! I думаєш, я дряпатися не вмiю? Хай би тiльки хто зачепив, його б мама рiдна потiм не впiзнала.

Ява поглядав на неї з захопленням i штовхав мене лiктем у бiк: дивись, мовляв, яка дiвчина, оце дiвчина! Я киваю головою: згоден, мовляв, молодець дiвчина… чорт з нею!

Обтрусили мене Ява з Валькою, почистили сяк-так, але все одно вигляд я мав, як у собаки з горла. Та що вдiєш, Максим Валер'янович давно вже чекає, треба йти, Пiшли ми.

Максим Валер'янович весело привiтався з нами («Здоровенькi були, панове добродiї»), потiм пильно глянув на мене i несподiвано зробив застережливий рух рукою, хоч я й не збирався нiчого говорити:

— Ша! Нi слова! Я все розумiю! Була збройна сутичка з ворогом! Прикордонний iнцидент! Причин не питаю, але думаю, щось поважне — справа честi, доблестi i геройства… Вимога сатисфакцiї. Дуель. Незважаючи на труднощi, ваша величнiсть виходить переможцем. Так?

Я всмiхнувся i кивнув. Який вiн все-таки! 3 ним якось одразу стає легко.

Бiльше Максим Валер'янович нi про що не став розпитувати. Вiн тiльки сказав:

— Через десять хвилин має бути машина. I ми поїдемо на студiю. Ви якраз добре прийшли.

Але нам навiть десять хвилин не довелось чекати. Через якихось двi-три хвилини ми почули, як бiля хатинки Максима Валер'яновича спинилася машина, клацнули дверцята, i за мить чийсь молодий голос загукав у дворi:

— Максиме Валер'яновичу, я вже тут! Я по вас…

Роздiл IX

На студiї. Несподiванка перша. Несподiванка друга

I от — брама. Брама, що вiдокремлює звичайний буденний свiт вiд казкового чарiвного фантастичного свiту кiно. I якось прикро, що вона на вигляд така простенька i непоказна. I така низенька — не те, що перелiзти, перескочити можна. Я хiба таку зробив би для кiностудiї! Хоча б як ото, пам'ятаєте, у Зимовому палацi, через яку у фiльмi «Ленiн у Жовтнi» матроси перелазили. Або й ще бiльшу. Кiностудiя ж, а не що-небудь!

Ну, а поки що одчиняється ота низенька брамочка, i ми в'їжджаємо на територiю студiї.

Дивлюся лiворуч (о!..) — фруктовий сад, i не який-небудь маленький, а здоровеннецький — не видно, де й кiнчається. Наче ми не на студiю потрапили, а в радгосп…

— Мабуть, це для артистiв… полiтехнiзацiя… Пiсля зйомок працюють… — шепоче Ява.

— Мабуть, — погоджуюсь я.

Глянули праворуч — стоять пiдряд кольоровi щити (як ото гасла на шосе), i на тих щитах написанi рiзнi хорошi слова про те, що мистецтво належить народовi, що з усiх мистецтв найважливiшим є кiно, що працiвники мистецтва передусiм мають бути чесними та багато iншого…

I мiж тим iншим були такi слова:

«В людинi має бути все прекрасне: i обличчя, i одяг, i душа, i думки».

А. Чехов.

Я зiтхнув. З усього в мене тiльки, може, думки й лишилися (та й то хтознаi). Обличчя наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душi — чужий годинник… Лише в думках своїх я був дуже хороший i прагнув до вчинкiв прекрасних i благородних. Та людству про це було невiдомо.

Ми вилiзли з машини i слiдом за Максимом Валер'яновичем пiшли до дверей кiностудiї. Ого! Якi iнтереснi дверi! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплавi (тiльки «на попа» поставлене!). Штовхнеш однi дверi, а другi вже тебе доганяють i по спинi луплять. Хорошi дверi!

Проштовхнули нас дверi всередину. Ява одразу у себе носом потяг i скривився. Я теж. Лiкарнею пахло. Бiля самiсiньких дверей кiностудiї пахло лiкарнею. «Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров'я дiло — кiно робити», — подумав я. А може, просто тому, що одразу лiворуч була студiйна амбулаторiя.

Ми пiднялися по схiдцях трохи вгору i пiшли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кiностудiю у книжках (i в Кассiля, i в iнших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорi: Петро I ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-небудь римський гладiатор прикурює у Героя Радянського Союзу, яка-небудь морська цариця розказує простiй колгоспницi про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в унiвермазi.

I нам кортiло побачити все це… Ми озиралися на всi боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнiсiнькi дядьки й тiтки у звичайнiсiньких костюмах (iнодi у спецiвках, як на фабрицi) — i нiяких гладiаторiв i царiв не було й близько.

Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цiкавих зйомок на студiї не було! Не пощастило нам!

Аж раптом…

— О! О! — штурхонув мене в бiк Ява. По коридору назустрiч нам iшов дядько в зеленому вiйськовому кашкетi, у гiмнастерцi, з портупеєю… Високий, ставний, iз суворим обличчям…

— По-моєму, Кадочников… У ролi партизана… — шепнув Ява.

Побачивши Максима Валер'яновича, вiйськовий привiтно всмiхнувся i козирнув. Максим Валер'яиович теж усмiхнувся, вiтаючись. Коли ми розминулись, я одважився i спитав Максима Валер'яновича:

— А… хто то? Як його прiзвище?

— Петренко, — трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович. — Хороший чоловiк… Пожежник… Вiдповiдав на студiї за пожежну охорону…

Тю!..

— Якiсь пожежники пiшли… неiнтереснi… Навiть касок не носять… — ховаючи очi, буркнув Ява.

Довго ми крокували вузьким, напiвтемним коридором. I майже всi, хто нам зустрiчався (а людей у коридорi товкучилося, мов на Хрещатику), вiталися з Максимом Валер'яновичем, — ну прямо, як у селi, «драстуйте» на кожному кроцi.

Нарештi Максим Валер'янович зупинився бiля дверей, на яких висiла табличка: «Зйомочна група „Поцiлуйте мене, друзi!“». За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кiмната людей, якi кричать i сваряться мiж собою. Але коли Максим Валер'янович розчинив дверi i ми зайшли, виявилося, що в кiмнатi всього лише один чоловiк. Рокiв за п'ятдесят, але кремезний, мiцний, з величезною копицею чорного волосся на головi, вiн сидiв на столi i, не змовкаючи нi на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:

— Ви менi, понiмаєте, зйомку зриваєте, понiмаєте… Що ви менi вчора обiцяли? Ви менi, понiмаєте, обiцяли сонячну малохмарну погоду без опадiв! А дали що? Що ви менi дали, понiмаєте? Погляньте у вiкно! — вiн тицьнув рукою у вiкно. — У вас є вiкно? Подивiться, понiмаєте! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадiв! Опади i нiякого, понiмаєте, сонця.

Справдi, небо затягло хмарами i накрапав дощ. Я усмiхнувся. Мовою вiн дуже нагадував мого батька. Мiй батько теж без отого «понiмаєте» двох слiв сказати не мiг. Iнтересно — живуть же цей у мiстi, той у селi, один одного зроду не бачили, а балакають, як рiднi брати.

— Безобразiє, понiмаєте… — востаннє лайнувся вiн, скочив зi столу, рвучко обняв i поцiлував Максима Валер'яновича: — Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими… як їх… з… вiщунами погоди…

— Синоптиками? — усмiхнувся Максим Валер'янович.

— Да-да… Синоптиками… Оракули чортовi, понiмаєте… — вiн посварився пальцем на телефон. — Не вмiєте, так хоч голову не дурiть! У мене, понiмаєте, Юлю пiслязавтра «Ленфiльм» забирає. Уже квиток на лiтак є, а я ще натуру не зняв через них… через оцi, понiмаєте, опади. Доведеться сьогоднi знову знiмати павiльйон… Всi уже там… Побiгли… швиденько…

— Та ось тут у хлопцiв одна справа — почав було Максим Валер'янович, але «Поцiлуйте мене, друзi'» дуже чемно перебив його:

— Вибачте, дорогий… потiм потiм, — вiн благальне притиснув руки до грудей i схилив голову. — Пiсля зйомки… Всi справи пiсля зйомки… Найневiдкладнiша справа зараз — зйомка… Швиденько на майданчик… На майданчик! I ви теж… Я вас запрошую, дорогi мої, — звернувся вiн до нас. — Тiльки, звичайно, щоб тихо, понiмаєте, щоб не той, понiмаєте…

Максим Валер'янович весело глянув на нас:

— А що? Ходiмте… Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували? То вам буде цiкаво… Хочете?

Авжеж, ми одразу погодились… А Валька не стрималась i аж пiдскочила, плеснувши в долонi: «Ой, як здорово!» Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кiностудiю, та ще й на зйомки: а то хоч i живе вона в Києвi, а кiнозйомок зроду не бачила.

I знову пiшли ми довжелезними коридорами.

Я йшов i думав: «I що ото за синоптики, що не вмiють звичаишсiнького дощу вгадати! В нас у селi кожна баба вам за три днi наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скiльки хочеш. I по тому, як вiтер вихриться — чи на порiг, чи з порога. I як кури поводяться. I як сонце сiдає… I коли дерева балакають…

Завели б собi на метеостанцiї курей — i клопоту б не мали! Не зривали б тодi кiнозйомок!»

Спустилися ми кудись униз i опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Стелi угорi майже не видно… Ми всi одразу якiсь маленькi-маленькi стали… Iдем, iдем, iдем — кiнця нема.

Назустрiч нам дрiботiв, цокаючи по цементнiй пiдлозi каблуками, якийсь маленький худенький лисий чоловiчок. Ще здалеку вiн замахав руками i загукав:

— Драстуй, Вiтю!

Наш «Поцiлуйте мене, друзi!» теж замахав руками i теж загукав:

— Привiт, Женю!

А коли той наблизився, пiдстаркуватий Вiтя обняв лисого пiдстаркуватого Женю i вони розцiлувалися. Потiм лисий Женя поцiлував Максима Валер'яновича. Я вже боявся, що вiн i нас почне цiлувати, але нi, вiн тiльки помахав нам рукою i сказав:

— Привiт, старики!

Ми всмiхнулися мимохiть — лiтнiй дядечко, який уже, певно, мав онукiв, був у нього Вiтя, а ми — старики… Ха!

Хоч оте звертання «старик» було нам добре знайоме. Так навiть ми iнодi називали один одного, навчившись од київських мисливцiв.

Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вiтю. I не тiльки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Вiтi — жодної сивої волосини!). Все обличчя у Женi було у великих зморшках — як печене яблуко. Але то були якiсь дуже iнтереснi зморшки. Вони всi нiби променилися вiд очей. I тому обличчя його весь час сяяло i смiялося. А чорнi яскравi очi бiгали, як мишенята.

Коротше кажучи, вiн був дуже приємний.

Я помiтив, що коли вiн ще бiг нам назустрiч, то поглядом нацiлився чомусь саме на нас з Явою. I коли вiн цiлувався з Вiтею i Максимом Валер'яновичем, вiн теж не зводив погляду з нас. I тiльки-но привiтався, одразу накинувся на Вiтю, киваючи на нас:

— Хто це? Чиї це?

Вiтя знизав плечима i показав поглядом на Максима Валер'яновича.

— Мої, — усмiхнувся Максим Валер'янович.

— Вони в тебе знiмаються? — знову накинувся Женя на Вiтю. Той заперечно похитав головою.

— То чого ж ти мовчиш! — вибухнув Женя. — Вони ж менi отак-о, — вiн черкнув себе долонею по шиї, — потрiбнi! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мрiяв про таких хлопцiв! Старики, я вас дуже прошу! — вiн притис руки до грудей. — Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра… о дванадцятiй годинi на зйомку… сюди в студiю… Я домовлюся з вашими батьками… Всього на один день… Яка ваша адреса? — вiн уже витяг з кишенi блокнота.

Все це було так раптово i так швидко сказано — як з кулемета, — що ми тiльки розгублено клiпали очима. I адресу я сказав машинально, ще не розумiючи, що воно й до чого.

— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопцiв… — говорив вiн, записуючи адресу. — О пiв на дванадцяту по вас приїде мiй асистент… Домовилися… Прекрасно, прекрасно… Привiт! До завтра…

I тiльки коли вiн одбiг, я нарештi второпав, що нас — мене i Яву — запрошено знiматися в фiльмi, що завтра, буквально завтра, ми станемо кiноартистами i нашi мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навiть i весь свiт, що, коротше кажучи, як у казцi, здiйснюється те, про що ми могли тiльки мрiяти… Ой! Бугульбульбуль! Щось радiсно забулькотiло, загуло й засвистiло у мене всерединi — так гуде й свистить, закипаючи, самовар… Ще трохи — i в мене з носа пiде пара вiд бурхливої радостi… Я глянув на Яву — такого радiсно-дурного обличчя я ще не бачив нiколи.

— Ну от! Я вас вiтаю! — весело сказав Максим Валер'янович — Бачите, що таке кiно! Виявляється, режисеровi евгену Михайловичу ви були отак о потрiбнi. I завтра вже будете знiматися… Кiно — це, братця, велика штука…

— Найважливiше з мистецтв! — сказав Ява.

— …Що належить народовi! — сказав я. О господи, i чого це щастя робить людей такими дурними!

— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Нiколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душi сльозами, що вона дiвчина, а не хлопець. Горе тим дiвчатам!..

— Нiчого, а iншим разом будуть потрiбнi дiвчата… От побачиш! — сказав я тоном, яким говорять з маленькими дiтьми або з хворими. Я був великодушний…

У душi моїй пурхали метелики…

Ми звернули лiворуч у маленькi дверцята й опинились у величезному гiгантському темному залi. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок i риштувань, перечiплюючись об товстi гумовi кабелi Нарештi вийшли на яскраво освiтлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв лiтак!.. Тобто не весь лiтак, а шмат лiтака. Переднiй салон розрiзаного уздовж Ту-104… Але все справжнiсiньке, i крiсла, й iлюмiнатори, i все-все (я ж лiтав, я знаю!). Оскiльки зйомка ще не почалася, i пасажири, i стюардеса, i пiлоти спокiйно походжали собi по майданчику. Бiля великих прожекторiв на пiдставках метушилися робiтники у спецiвках. А по рейках, що тяглись уздовж лiтака, парубок у картатiй сорочцi повiльно пхав вiзок, на якому стояв кiноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халатi.

— Вимкнiть четвертий дiг! — гукнув вiн якраз, коли ми пiдходили. Щось клацнуло, i один з прожекторiв, що стояв нагорi на якомусь мiстку, погас…

Ох, цiкаво ж тут!.. Та ще й лiтак! I тому, що це був саме лiтак (наче на студiї було вiдомо, що я — майбутнiй льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радостi… Все тут було таке надзвичайне i святкове. Так вiдчуваєш себе тiльки на власних iменинах, коли гостi вже зiбрались i сiдають до столу.

Я не мiг устояти на мiсцi. Я весь час крутився. I солодке передчуття, що зараз почнеiься найцiкавiше — кiнозйомка, — не давало спокою…

— Де Вася? — зцiпивши зуби, проказав «Поцiлуйте мене, друзi!». — Знову запiзнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, — вiн рвучко сiв на стiлець, вперся руками в колiна i закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибiг iз темряви захеканий юнак у формi льотчика:

— Вiкторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник… зупинився… Я не винен… Забув завести…

«А я! — раптом подумав я. — Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити… Тато он теж щодня заводить… А то ще зiпсується… Треба завести…»

Я сунув руку в кишеню…

Менi здалося, що величезний прожектор-дiг падає на мене… Я похитнувся… Годинника в кишенi не було!

Роздiл Х

Де годинник? Ми йдемо у вороже лiгво

— Зараз почнеться! Зараз почнеться! — збуджено говорить Ява. — А той довгий у хуражцi — викапаний Фiлiппов… Скажи!

— Яво… — кажу я мертвим i далеким-далеким, наче з iншої планети, голосом.

— А може, то справжнiй Фiлiппов… От було б здорово познайомитись… А чому ж нi — пiдiйти й сказати: «Здрастуйте, ми завтра теж знiмаємось… хочемо порадитися».

— Яво!

— Хлопцi вiд заздрощiв аж луснуть! — захлинається Ява. — От же пощастило? От пощастило…

— Яво…

— Я ж тобi казав, що ми будемо артистами… А ти — «льотчиком, льотчиком»… Як той папуга…

Я хапаю його за руку i силомiць тягну у темряву за перегородку.

— Що таке? — намагається вирватись вiн.

— Годинник…

— Га?

— Нема…

— Що?

— Годинника нема…

— А де?

— От був у… кишенi. I… i… нема, — я вивернув кишеню, хоч у темрявi вiн все одно б нiчого не побачив. Ява мовчить, приголомшений.

— А зараз пiсля зйомок знайдуть хазяїна i… — з вiдчаєм кажу я.

— Це пiд час бiйки! Точно! Коли ви по землi качалися, вiн i випав!.. Ходiмо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть… Я тiльки гукну Вальку!

Вiн мiж людей прослизнув до Вальки, зашепотiв їй на вухо Вона рота бубликом: «Ох!» — i за мить вони удвох були вжебiгiя мене Ми почали обережно, щоб не привертати уваги пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тiльки якась огрядна жiнка у бiлому халатi помiтила нашi маневри. Але вона зрозумiла їх по-своєму. Нахилившись, вона тихо сказала:

— Другi дверi лiворуч — жiноча… третi — чоловiча…

Ми знiяковiли, проте пояснювати їй нiчого не стали…

Нiколи в життi я так не спiшив. Здавалося, з мене зро. билось двоє: один Я рвався вперед, а другий Я не мiг його нiяк наздогнать.

У метро на ескалаторi ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радiотьотi: «Бiгти по ескалатору заборонено, не бiжiть…» I потiм на «Арсенальнiй» — вгору, аж серця з грудей вискакували.

I на двадцятому тролейбусi — хотiлося вистрибнути i випередити його: так вiн, здавалося, повiльно їде…

I по горi повз церкву Рiздва Богородицi бiгли так, що можна було п'ятами дiстати потилицi.

Нарештi… От… От воно… Те прокляте мiсце… Всi троє ми кинулися навколiшки i почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лiзла в очi, заплутувалась у волоссi Годинника не було… Ви можете смiятися, але я навiть водив низько над землею вухом, сподiваючись почути цокання (так сапери водять мiношукачем). Цокання я не чув. Менi тiльки здалося, що я чую, як важко б'ється пiдi мною величезне серце землi. То гупало у грудях моє власне серце.

— Отут ти йому дав пiднiжку… — бурмотiв, рачкуючи, Ява — Отут ви котилися… Отут ти сидiв на ньому… Отут тебе з нього стягли…

Я раптом сiв на землю, вiдчувши, як все тiло моє стало безсилим i млявим.

— Яво, — тихо сказав я. — Вони витягли його з кишенi. Коли стягали мене за штани… точно… Я навiть вiдчув тодi чиюсь руку в кишенi. Але я нi про що тодi не думав.

Ява i Валька теж сiли на землю. Ми сидiли на землi i мовчки перезирались. З кожною секундою менi ставало все гiрше й гiрше. Якщо до сьогоднi я, так би мовити, був умовним злодiєм (бо годинника ж таки не крав, прагнув ного повернути i, головне, м i г повернути), — то тепер усе було незрiвнянно складнiше — я не мiг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, i за всiма законами я за нього вiдповiдаю! За всiма законами я — злодiй!).

— Ходiмо до Будки! — пiдхопилася з землi Валька.

Я безнадiйно зiтхнув i з гiрким спiвчуттям подивився на неї що вона каже, наївне дiвча! Ну, ми пiдемо, ну, ми скажемо. «Оддай!» — а вiн тiльки пхикне глузливо: «Нiчого знать не знаю!» Iди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мiй заклятий ворог, з яким я сьогоднi так бився i якого я, по совiстi, перемiг, був до мене добрим i чуйним! Наївнячка!

— Ходiм до Будки! — впевнено повторила Валька. — Якщо не хочете, я сама пiду!

— Чого ж сама… — буркнув Ява, пiдводячись, i блимнув на мене — Ходiм… чого там…

— А-а… — безнадiйно махнув я рукою, але теж пiдвiвся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).

Ми йшли по стежцi одне за одним: спереду Валька (вона найбiльше вiрила в успiх справи), потiм Ява (вiн старався вiрити — заради Вальки), а тодi вже я (що не вiрив зовсiм).

Ми йшли у вороже лiгво… Я вiдчував себе розвiдником, якого закинули у нiмецько-фашистський тил. Я не боявся, нi! Просто я не любив, щоб мене били по пицi…

— А де вiн зараз? Ти знаєш? — спитав Ява у Вальки.

— Або за сараями — там їхнiй штаб… Або на майданчику — у футбол грають… Або дома — я знаю, де вiн живе… — впевнено сказала Валька.

У штабi за сараями жодного «воїна» не було. На майданчику теж нiкого…

— Ходiмо до нього додому! Скажемо матерi, що ми в мiлiцiю заявимо i взагалi… За це i в колонiю одправити можна… — з запалом сказала Валька.

— Он вiн! — вигукнув раптом Ява.

З парадного флiгеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Вiн i не думав тiкати. Менi навiть здалося, що, коли вiн побачив нас, у нього радiсно спалахнули очi.

— Де годинник? — пiдскочивши до нього, вигукнула Валька.

— По-перше, де ваше «здрастуйте»? — з уїдливою посмiшечкою сказав Будка. — Якi ви нечемнi, невихованi. Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?

— Ти нам баки не забивай! Де годинник? — виставивши вперед нижню щелепу, грiзно сказав Ява.

— Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка.

— Де годинник?! — люто повторив Ява.

— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно заклiпав очима Будка.

— Про той, що ви витягли в нього з кишенi! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.

— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки «Салют»?

— Так! Так! Так! — вигукнув я радiсно.

— Не бачив, — зiтхнувши, скрушно похитав головою Будка.

— Ах ти ж гад! — крикнула Валька.

— Не кричiть на мене На мене навiть мама в дитинствi не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик…

«Так я i знав! Ну що ти йому зробиш!»

— Оддай годинник, бо — я загнувся, бо сам не знав, що робити.

— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де грошi лежать…

Вiн, мабуть, прочитав недавно «Золоте теля» Iльфа i Петрова i удавав з себе Остапа Бендера.

— Ну нiчого! — просичала Валька — Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до твоєї матерi… в мiлiцiю пiдемо… Всюди… Раз ти злодiй… крадеш… хай тебе в колонiю посадять… Ходiмо! — кивнула вона нам.

— Ах, яка ти бистра! Злодiй… мiлiцiя… колонiя… Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!

— Доведу!

— Нiчого ти не доведеш… А якби ви не були такi «ушлi», я, може, вам i допомiг би… Бо я, здається, щось знаю…

— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.

— По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки… хе-хе! — були зайнятi… Скажеш, нi? — посмiхнувся вiн до мене.

— Ну? — сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайнятi!).

— Але я знаю, хт взяв… Один хлопець… Вiн не з наших… Випадково тодi був… Це, знаєте, чувак правильний… строк уже мав… у тюрязi сидiв… Так що…

— Ну? — нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке «чувак» i що таке «строк», але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя).

— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс… Сявок-щипачiв… ми самi не уважаєм… I оскiльки це сталося на нашiй територiї, ми вирiшили втрутитися… Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоiсь)… I треба серйозно поговорить… Коротше, я вас навiть шукав… i оце тiльки-по був у неї, — вiн кивнув на Вальку.

— Ну? (Що ж я ще мiг сказати!).

— Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з «Торпедо»… Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйської — бiля музкомедiї… Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспiшаю… Чао! — i вiн побiг у пiдворiття.

Ми перезирнулися. Все це було несподiвано i дивно. Ми чекали всього, але не цього… Будка i його кодло раптом виступають у ролi благородних лицарiв — поборникiв справедливостi! Все це нагадує брехню. Але яка мета цiєї брехнi? Адже справдi довести, що вони взяли годинник, ми не могли нiяк. I вони мали цiлковиту змогу вiдмовитися вiд усього, забрати годинник собi. Тепер же ми можемо звернутися у мiлiцiю… Отже, певне, Будка не бреше…

На термiновiй нарадi, яку ми провели тут же у дворi, було вирiшено, що я i Ява iдемо на побачення з ворогами до музкомедiї обов'язково, а Валька iде на студiю i пояснює все Максиму Валер'яновичу, — адже вiн навiть не знає, куди ми подiлися…

Пiсля наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообiдати…

Дядько зустрiв нас веселим вигуком:

— Хлопцi, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну рiч!

Вiн сяяв:

— Як ви думаєте, куди ми сьогоднi йдемо? Не знаєте? То я вам скажу — на футбол! «Динамо» (Київ) — «Торпедо» (Москва)! Я бачу, ви розгубилися… Чи, може, ви не хочете йти на стадiон? Га?

— Це для тебе, болiльника, подiя! А вони — нормальнi хлопцi, — озвалася з кухнi тiтка. — Правда ж, хлопчики?

— Нормальнi хлопцi не можуть не любити футболу!

— Авжеж. Ми з радiстю! Футбол! Ну да! Аякже! — нарештi вимовив я, отямившись.

— Сектор «А»! Найкращi мiсця! — сказав з гордiстю дядько, виймаючи з кишенi квитки.

— Ого! — радiсно сказав я.

…I до обiду, i пiд час обiду, i пiсля обiду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскiльки квитки нам були потрiбнi (щоб не залежати вiд ворога), настiльки дядько був нам не потрiбен — вiн мiг все тiльки зiпсувати.

Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарештi наважився:

— Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед пiдем…

— А чого не разом? — здивувався дядько.

— Та… нас чекають… — i зашарiвся я, у пiдлогу втупившись.

Дядько пильно глянув на нас, усмiхнувся i пiдморгнув!

— Та-ак… Ясно… А чи не рано ви, хлопцi, почали… Га? Ми дипломатично промовчали.

— Що ж… гаразд… Нате квитки… Тiльки ж пильнуйте…

Роздiл XI

«Динамо» (Київ) — «Торпедо» (Москва)

Тролейбус уже рушав. Тiльки-но ми вскочили, як дверi за нами клацнули i тролейбус поїхав. У тролейбусi було повно-повнiсiнько людей. Ми стояли на нижнiй приступцi, уткнувшись носами у чиїсь брезентовi штани. Щоб звiльнити свої носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, i десь вгорi з гучномовця почулося: «Вулиця Iвана Кудрi». Дверi розсунулися, i ми вже думали, що зараз випадемо. Але нi, знадвору одразу натиснули, i нас було пiднято i впхнуто в глиб тролейбуса, Затиснутi мiж людей, ми висiли, не торкаючись ногами пiдлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пiшки ходити, нiж отак їздити'

Весела кондукторка, скоцюрбившись десь пiд стелею тролейбуса, весь час вигукувала:

— Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, звернiть на мене увагу. Юначе у беретi, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчино, звiльнили б мiсце для бабусi… Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогоднi квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копiйки. Будь ласка!

Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були грошi, i ми зовсiм не хотiли їхати без квиткiв. Але для цього нам треба було взяти грошi в зуби ще надворi, бо годi було й думати залiзти зараз у кишеню. Куди там! I рукою ворухнути не можна. Вперше в життi ми їхали «зайцями» мимоволi.

Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрiй i вони весь час весело перегукувались i з кондукторкою, i мiж собою. З окремих вигукiв, таких як «Накладемо ми сьогоднi торпедiвцям», «Глядiть, щоб нам не наклали», «А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить», — ми зрозумiли, що бiльшiсть пасажирiв їхала на футбол. I справдi, на передостаннiй зупинцi бiля Жовтневої лiкарнi нас винесли з тролейбуса, i ми опинились у бурхливому потоцi людей, який, вируючи, тiк до Центрального стадiону.

Несподiвано чоловiк, що йшов перед нами, метнувся вбiк до пiдворiття, де товкучився тiсний гурт людей. Штовхаючись, вони схилились над кимось. Нам спершу здалося, що когось б'ють. Але коли ми й собi пробилися туди, то побачили, що в центрi гурту стоїть баба i торгує насiнням. Вона дуже поспiшала, сипала неповнi склянки i весь час злодiйкувато оглядалась. Потiм раптом схопила свого кошика i подрiботiла вулицею. I весь гурт як бджолиний рiй, не розпадаючись, клубком перекотився слiдом за нею з пiдворiття з пiдворiття. Ми перезирнулися: що це за дивина! Тiльки потiм уже дядько нам сказав, у чому рiч. Виявилося, що без насiння кияни футболу собi не уявляють, хоч у звичайнi днi насiння вони майже не лускають зовсiм. У день футбольного матчу за двi години болiльники вилускують цiлi вагони соняхiв. I, звичайно, дуже засмiчують стадiон. Тому мiлiцiя не дозволяє продавати насiння бiля стадiону. Але все одно перекупки з усiх київських базарiв збираються до стадiону i нелегально у пiд'їздах i пiдворiттях торгують своїм забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад iгор i не пропускають жодної, А деякi баби навiть стали болiльницями. Попродавши насiнчя, вони йдуть з порожнiми кошиками на стадiон i там хрипкими базарними голосами галалакають на футболiстiв.

Ми пробиралися до музкомедiї, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано — ще аж сорок хвилин до початку, А штовхаються так, нiби вже почалося.

Ми думали, що нам доведеться чекати Будку i його братiю (ми трохи перестаралися i прийшли на десять хвилин ранiше). Але раптом я почув над самiсiньким вухом пронизливий свiст i голос Будки:

— Вони вже тут!

Тiєї ж митi нас оточив знайомий гурт хлопцiв. Але тепер на обличчях у них не було нiякої загрози, а тiльки цiкавiсть.

— Так, — заклопотано промовив Будка, риючись у кишенi. — Ось вам квитки… Нi, нi, грошей не треба — ми вгощаєм, — i вiн застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсiм i не збиралися давати йому грошi… Очевидно, цi слова були заранi продуманi i розрахованi, як жест благородства…

— Спасибi, — з пiдкресленою чемнiстю сказав я, — але квитки у нас є! — i витяг з кишенi квитки. У гуртi хтось захихотiв Будка знiтився. Але вирiшив не здаватись.

— Ану покажи! Мабуть, якiсь вхiднi… Гм… Сектор «А»! Ну тодi, звичайно… Нам ще краще, ми цi зараз заб'єм у секунду… — i несподiвано голосно вiн вигукнув: — Кому квитки?

Мить — i Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були тi нещаснi, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадiону, зустрiчали на кожному кроцi i якi весь час жадiбно питали, наче старцi:

— Зайвого квиточка немає?

— Немає зайвого?

— У кого зайвий квиток?

Тi, хто мав квитки, гордо i незалежно проходили повз них, штовхаючи i наступаючи їм на ноги.

Через пiвхвилини ми, нарештi, знову побачили Будку — вiн був такий скуйовджений, наче його побили.

— Продавати квитки на футбол небезпечнiше, нiж кидатися пiд трамвай, — криво усмiхаючись, сказав вiн i махнув рукою. — Ходiм на стадiон! А то ще й на свої мiсця не втрапимо!

— А коли ж… балакать? — спитав я.

— Потiм, потiм! Пiсля матчу. Зустрiнемось на цьому мiсцi.

Сперечатися було безглуздо.

Мабуть, легше перейти державний кордон якої-небудь маленької країни, нiж без квитка пройти у Києвi на стадiон. Разiв п'ять перевiряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора «А»…

Коли ми сiли, на полi футболiсти вже бухкали м'ячi. Але ми знали, що то ще не гра, а тiльки розминка. М'ячiв було багато, на кожного футболiста не менше як по одному, i бiднi воротарi метушились в воротах, мов мишенята в кутку, раз у раз пропускаючи «штуки».

Прийшов дядько (одразу стало тiсно!), хитро глянув на нас i мовчки пiдморгнув. Ми для годиться опустили очi — хай що хоче думає.

Розминка кiнчилась, поле спорожнiло. Минуло ще кiлька хвилин, i на поле вийшли троє: один посерединi, з м'ячем, двоє по боках, з прапорцями, — суддi.

Поставив головний суддя м'яч посерединi поля, засюрчав. З-пiд центральної трибуни вибiгли команди. Стали, привiталися. Потiм раптом на поле з публiки побiгли якiсь люди з букетами — вручили футболiстам. Потiм футболiсти покидали цi букети фотокореспондентам, що сидiли на лавцi (нащо тодi було вручать!). Суддя ще раз засюрчав — гра почалася.

— У-у-у-у-у-у! А-а-а-а-а-а!

— Канєва, давай Ка-нє-ва!.. А-а-а-а!

— Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о…

— Базiлю передай! Передай Базiлю-у-у! У-у-у-у-у-у!

— Дай Бiбi! Дай Бiбi! I-i-i-i-i-i!

Величезне корито стадiону кипить, аж булькає. Пара йде вгору i збирається там у хмарки.

Бiля нас сидiв якийсь чи то професор унiверситету, чи то артист цирку. З одного боку, вiн був дуже схожий на професора — iнтелiгентне обличчя, окуляри, борiдка, портфель пiд пахвою. З другого боку, вiн був абсолютно циркач — весь час пiдскакував, мекекекав, свистiв, iгогокав, як жеребець. А коли кияни забили гол, вiн пiдкинув свого портфеля мало не до хмар i потiм ловко пiймав однiєю рукою — так не кожний циркач зможе! I не змовкав професор-циркач нi на мить. Коли якийсь футболiст з м'ячем проривався вперед, вiн пiдганяв його пронизливим:

— Пашов-пашов-пашов-пашов!!!

Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навiть «рятуйте» кричати соромно. I верещав доти, аж поки в того футболiста не одбирали м'яча. Тодi досадливо махав рукою:

— Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати!

I тої ж митi переносив увагу на iншого футболiста:

— Ну ти диви! Iде, як пасеться… Чого ти йдеш?! Бiгати треба, бiгати. Ти ж футболiст, а не корова!

Нiби тому бiдному захеканому, засапаному, засмиканому фугболiстовi й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болiльник!

Поряд з ним сидiла, мабуть, його дружина — гладка, у великому саморобному капелюсi з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала i сопiла, що свiжого повiтря над стадiоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:

— Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Нашi виграють.

Ява пiдморгнув менi i стиха сказав:

— Якби ту «рибоньку» у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло!

Але i професор-артист, i «рибонька» недовго привертали нашу увагу. На полi дiялося таке цiкаве, так блискавично змiнювалися подiї, що врештi ми забули про все на свiтi. Ми вже не були Явою i Павлушею, хлопцями iз своїми характерами, смаками й уподобаннями… Ми були якоюсь мiзерною часткою величезного органiзму, який звався «стадiон» i який тiпало, як у лихоманцi.

I коли суддя несправедливо, як вважав стадiон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедiвцiв (а «рука» була точно), ми разом з усiма завили, загорлали, надриваючи пупа:

— Суддю на мило! Суддю на ми-ло!

Як отi кровожернi гицелi… I не iснувало в цю мить на свiтi нiчого, крiм одипадцятимсiрового удару.

Велика штука — футбол. По-моєму, футбол мiг би навiть бути лiкувальним заходом. Наприклад, для лiкування нервовохворих. Та й вiд усiляких неприємностей i вiд поганого настрою футбол дуже помагає. В усякому разi, я на час матчу всi свої неприємностi забув. I згадав тiльки тодi, коли матч закiнчився. Треба було знову спекатися дядька.

— Ну, дядю, ви йдiть додому, а у нас ще тут справи… — сказав я, наче ми були дорослi, а вiн хлопчик.

— Он, глядiть менi з цими справами! — сказав дядьiю — Рано ви почали женихатися. Глядiть, щоб батьки ваших Дульцiней вуха вам не нам'яли.

Але оскiльки кияни виграли у торпедiвцiв 3:2, дядько був у чудовому настрої й вiдпустив нас.

Цього разу нам довелося чекати. Хвилин десять, а то й бiльше. Причому це було зовсiм не так легко, як ви гадаєте. Бо ми не просто собi чекали, а боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що намагався нас змити i вихлюпнути кудись на Бессарабку або нашь на площу Калiнiна. Це вимагало страшних зусиль. Нарештi показалися хлопцi.

— Ходiмо! — скомандував Будка. I ми, полегшено зiтхнувши, попливли за течiєю.

— Ну? — нетерпляче спитав я, пiдрулюючи до Будки.

— Потiм! Тут не мiсце.

От же тягне жили!

Ми випливли на Бессарабку i пiрнули в якийсь прохiдний двiр, що вiв на Печерськ. I тут, у темному пiдворiттi, Будка спинився.

— Значить, так, — сказав вiн тихим конспiративним голосом, озираючись на всi боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажiть, хлопцi!

— Гур-гур-гур… — безладно, але ствердно прогули хлопцi.

— Вiн погодився оддать годинник, — вiв далi Будка. — Але… тiльки вночi. Причому сьогоднi. Завтра буде пiзно. Бо вранцi вiн чухне з Києва — його шукає мiлiцiя.

— Ну? — у мене стислося серце.

— Желєзно! Годинник у нього в схованцi… у печерi… бiля лаври. Вдень туди не можна — ганяють… Отже, домовилися зустрiтись опiвночi бiля церкви Рiздва Богородицi або, точнiше, бiля могили Кайсарова. Знаєте?

Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи нi? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так… То що ж робити? А що ж ти зробиш?

— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш… Самi ми, звичайно, не пiдемо, нащо нам треба…

— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.

Якби це був справдi мiй годинник, я б ще подумав, iти чи нi. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!

— До зустрiчi, — весело сказав Будка. — Глядiть не проспiть?

Роздiл XII

Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожцiв. Нiч на кладовищi (спогад)

Вечiр Одинадцята година Ми лежимо на широченнiй, як Хрещатик, тахтi бiля вiдчинених дверей балкона.

Лежимо тихо, не ворушачись, — удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь дядько з тiткою, щоб можна було нишком вийти.

Немає, мабуть, нестерпнiшого чекання, нiж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо i ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобi треба опiвночi йти кудись у страшну безвiсть до могил…

У голову насчирливо лiзуть рiзнi темнi думки i спогади.

Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессiнг, я не вмiю читати чужих думок на вiдстанi, але навiть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зi мною, я ладен заприсягтися, що вiн згадує зараз те саме, що й я… Певен на всi сто процентiв! Вiн просто не може зараз згадувати щось iнше. То було теж уночi, i теж могили. I так само шерхло у горлi, i стискалося серце, i терпли ноги.

…Це було торiк, восени, у вереснi, якраз пiсля «робiнзонської» iсторiї. Несподiвано до нас у село приїхали археологи. Цiла експедицiя, кiлька чоловiк. Тобто, може, й не зовсiм несподiвано, бо двох з цiєї експедицiї ми добре знали. То були київськi мисливцi, якi щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю i яким ми з Явою ото ловили коникiв. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмiшкувато, як майже до всiх городян, що такими непристосованими вiдчувають себе в селi. Ми посмiювались, коли вони над силу пiдводилися вдосвiта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невмiло. кривавлячи руки, чистили рибу. I ми не могли собi уявити, що вони такi розумнi дядьки i так багато i такого цiкавого знають.

I от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання i не думали нi про якi розкопки, нi про яку свою археологiю, просто собi вiдпочивали, а тодi якось пiсля вечiрнього перельоту, сидячи при вогнищi за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дiдом Варавою та дiдом Салимонiом — про наше село Васюкiвку, про його iсторiю. I вмить забули i про кулешу, i про полювання, i про все па свiтi…

Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у вiдпустцi i збиралися полювати цiлий мiсяць). А невдовзi приїхала археологiчна експедицiя.

Виявилося, що край наш дуже iсторичний i село наше теж страшенно iсторичне i дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що iсторичне, якось навiть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюкiвка наша лежала просто тобi на знаменитому «путi з варяг у греки», за який ми одержували у школi двiйки, то вона ще була й на самiсiнькому перехрестi походiв славних запорожцiв.

I пiд старезним дубом, що ото на околицi Васюкiвки, зупинялися перепочити в холодочку хто тiльки хочеш: i Володимир Мономах, i цариця Ольга, i Богдан Хмельницький.

Роззявивши рота, слухали ми розповiдi археологiв про Запорiзьку Сiч, — про легендарного ватажка козацького Iвана Сiрка, якого п'ятнадцять разiв обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в iсторiї Запорiжжя, i якого «вороги боялися бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтової»; про останнього кошового Запорiзької Сiчi Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де вiн просидiв у сирiй темнiй холоднiй ямi аж двадцять п'ять рокiв, але не скорився, не зрiкся козаччини i, незважаючи на нелюдськi муки, прожив на свiтi сто дванадцять рокiв — такий був богатир.

Ми ловили кожне слово…

Оце да! От якi були нашi пращури!

Того ж дня експедицiя почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кiлометри вiд села. I, звичайно ж, ми, хлопцi, до смерку пропадали там, на розкопках. I коли археологи вiдкопали козацьку зброю (шаблi, пiстолi), та ще й гранчасту пляшку з-пiд оковитої (хоч i порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якiй перлами було викладено слова: «Козацька люлька — добра думка.» — ми трохи не попадали в яму. То було незабуiнє видовище! Археологи спершу обережно копали, потiм розгрiбали землю руками, а тодi, намацавши щось, зовсiм уже тендiтно розчищали спецiальними щiточками… Ми дивилися мов зачарованi. З землi з'являлися рiзнi речi, що пролежали в нiй понад триста рокiв.

Археологи сказали, що в могилi поховано якогось славного запорожця з вiйська Iвана Сiрка. Бо саме туг отаборювагся Сiрко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана бiля Сиваша. I, видно, помер туї од ран отой запорожець i тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козаковi клали зброю його, речi, люльку i обов'язково пляшку горiлки — щоб i на тому свiтi, мовляв, було йому весело.

Ми довго роздивлялися цi речi, а надто пiстолi та шаблю, пiхви якої були оздобленi срiблом, а рукiв'я — з слонової кiстки.

Ява зiтхнув i прошепотiв менi на вухо:

— От якби знаття! Ми ж самi могли одкопати!

Крiм могили, експедицiя вела розкопки бiля дуба. Правда, викопали один тiльки iржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Iвана Сiрка.

Потiм археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарiшими нашими дiдами та бабами, — цiкавились легендами, переказами, а також нащадками козакiв-запорожцiв. Особливо довга була розмова з сголiтньою бабою Триндичкою.

— Скажiть, будь ласка, бабусю, ким були вашi батько й дiд? — нiжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).

— Ага… були, синку, були… — радiсно кивала Триндичка.

— Ким же вони, бабусю, були?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Козаками були, запорожцями?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Чи, може, просто мужиками, гречкосiями?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Гречкосiями? — розчаровано перепитував Папуша.

— Сiяли гречку, сiяли… — радiсно кивала Триндичка. — I просо, i овес… А попiд хатою мак…

Так нiчого вiд баби й не добилися.

Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами — тими, що пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули. I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: «Цю хату збудував 1748 року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька».

— Дивiться, дивiться, — захоплено кричав Папуша. — Це ж iсторiя! Це ж архiтектурна пам'ятка… Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату… Вiдсьогоднi ми берем її на облiк… Це ж така рiдкiсть…

Вся сiм'я Карафольчина була приємно здивована — вони самi не знали, в якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон — праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка — нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду.

У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти — згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь… I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав…). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi — мужицького. I тут нiчого не вдiєш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач —козацького, Гребенючка — козацького. А ми… Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, — був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця. А ми… у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнiї якийсь козак-заброда, а в Яви — анiчогiсiнько, самi за себе гречкосiї.

— Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? — з надiєю питав Ява свого дiда Вараву.

— Не… щось не пригадую.

— От iще! — сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).

— Дурень ти, — спокiйно казав дiд. — Та що там тi козаки без гречкосiїв вартi були… Хто б їх годував? З голоду повмирали б… А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.

Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: «Та-а… Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися…» — похмурий Ява iшов геть.

— I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, — крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. — Може, i в нас на сволоку було щось написано… Дiд же старий: багато знає, а ще бiльше забув…

Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).

Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.

Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi «Запорiзьку Сiч»… Вiйсько було набране лише з «нащадкiв». I кошовим одноголосно обрали Карафольку.

У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.

Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:

«Ой чи пан, чи пропав — двiчi не вмирати,

Ген, нумо, хлопцi, до зброї! На герць поiуляти, слави здобувати'»

Ми скреготали зубами.

Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами…

Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..

I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд… той, пiдкандичити!.

— Слухай, Яво, — стрельнуло менi раптом. — Ти пам'ятаєш «Лист запорожцiв турецькому султановi»?

— Га? Ну й що?

— Напишiмо їм такого листа.

— Як? Вони ж самi запорожцi.

— Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що. Текст листа запорожцiв у мене дома є — у книжцi «Україна смiється». Перелицюєм i буде — во!

— Ходiм!

Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна «Запорожцi». Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.

То була каторжна робота.

I от нарештi пiсля довгих мук народився «Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi»:

«Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!»

Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.

Виспiвуючи губами: «Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!» — ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi «пергамен».

Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.

Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.

«Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями — хоч у вас i двiйки з мови.

Мiж iншим, «недогризений» пишеться з одним «н», а «вiдмiнник», навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23).

З привiтом.

За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька».

Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.

Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови.

— От якби нам справжню козацьку шаблюку… — зiтхнув я. — Або пiстоль… як ото археологи викопали… Полетiв би Карафолька з кошового в один мент!

— Га? — стрепенувся Ява. — Ага… Шаблюка… або пiстоль — це було б справдi… Це — сила! Iз справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть…

— Де ж її взяти? — безнадiйно спитав я.

— Викопати! — примружився раптом Ява.

— Де? Так вона тобi и лежить пiд земле… Єдина козацька могила бiля села була, та й то уже — фiть!

— А на кладовищi?

— Ти що??! Бр…

— Мудрагель! Хiба я кажу — свiжi могили копати? Теж iще! Знаєш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти знаєш, скiльки їм рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований… А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз зброєю. От i кумекай.

— Так-то воно так… Але все-таки кладовище… Мрець…

— Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав… Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв…

— Все-таки… навiть череп… Якось воно…

— Та ми того черепа й не чiпатимемо, — роздратовано сказав Ява. — Шаблю й пiстоль обережненько викопаєм i знову зариємо. Нiхто й не помiтигь.

— То, може, хоч дiда Салимона спитать?

— Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати… Та и як ти спитаєш: «Дозвольте вашого прадiда викопати.» Еге? Дурний!

— А коли ж копати? Вдень?

— Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають…

— А коли ж?

— Вночi…

— Га?

— Ти що — боїшся?

— Та нi, але…

— От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий!

— Ну гаразд, — зiтхнув я. — Спробуєм…

Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були — то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.

Це я зараз кажу, а тодi… Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю.

— То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, — весело казав вiн — А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I — нiчого.

— Авжеж… Нiчого — криво усмiхнувся я — Тiльки в них на очах iндiєць Джо вбив лiкаря.

— Ну й що… подумаєш… Але не їх же… — Ява таки забув про iндiйця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.

— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiальної археологiчної — де ж бо нам її взяти!), а в Яви — лiхтарик, отой «динамiчеський», що я йому колись подарував.

Тихо балакало од вiтру вгорi на деревах листя. Десь порипувала суха гiллячка, наче хтось ходив у темрявi мiж могил i скрипiв дерев'яною ногою.

Згадав я раптом, як ховали недавно, влiгку, стареньку прабабусю Петi Пашка. У нас у селi вмирали нечасто, i, звичайно, всi ми були на похоронi. Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате i нiби всмiхнене.

I уявилося менi, як лежить вога зараз отут, зовсiм поруч, пiд землею, в домовинi. Розплющує очi, ворушиться, хоче пiдвестися. Я десь читав, що iнодi помилково ховають у летаргiчному снi, а в могилi «мерцi» просинаються i… Волосся заворушилося у мене на головi, взялося дротом, я не можу дихнути…

I враз — жжик, жжик! — наче заскрипiли костi.

Це Ява лiхтариком.

— Отут! — шепоче, присвiчує ледь помiтний у високiй травi горбок могили.

— Н-не… н-не ж жикай. К краще вже в темрявi копати…

Ява й сам зрозумiв, що той лiхтарик не для кладовища, — бiльше не жикав. Кiлька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потiм взялися за заступи. Одночасно увiткнули їх у землю, натисли ногою.

I раптом… Ми так i заклякли… З-за могили з темряви на нас дивилися великi зеленi очi. Над очима стирчали рiжки… I потiм (навiть тепер я не можу спокiйно це згадувати) звiдти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик… Такого крику я не чув нiколи в життi.

Наступної митi…

— А а а! — Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, — це точно.

Ми не бiгли, ми летiли, майже не торкаючись ногами землi… Такої швидкостi, мабуть, не знала наша Васюкiвка за всю свою багатовiкову iсторiю.

Ми влетiли у двiр до Яви (вiн був ближче) i, зачинивши хвiртку, пiдперли її дровинякою.

Можете смiятися, але тої ночi ми спали у собачiй будцi. Спали, притиснувшись з обох бокiв до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що мiг i самого чорта загризти. I як не переконували ми один одного вранцi, що ми два йолопи, що то був звичайнiсiнький кiт, що саме коти iнколи так несамовито кричать, — про повторний нiчний похiд на кладовище годi було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи i нiкому слова не сказали про нашу пригоду.

Незабаром почалися дощi, потiм зима, i «Запорiзька Сiч» на вигонi розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас.

Але пiсля тої ночi я сказав собi: «Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба, щоб ти почав тiпатися i заїкатися вiд страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тiпаються i заїкаються».

Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище.

I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi «Треба йти, Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти б нiзащо не пiшов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку цiну».

Я чую, як поряд зi мною зiтхає Ява, i знаю, що вiн думає про те ж саме.

Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в їхню кiмнату зачиненi, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече — вмерти можна! Але що поробиш, коли вони…

Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!

— Хррр-у-у-у… аур-ур-урррр… хрррррау-ав-ав-аввв… сь-сь-сью-у-у… хрррря-а-а… хр-хр-хр-хр-пфу у-у…

Поснули!

Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту!

Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують…

Роздiл XIII

Нiчнi пригоди. Пострiл у печерi

Ми виходимо на балкон. Дiстаємо з-пiд ящика ще вдень заховану вiрьовку, прив'язуємо до поруччя. Тiльки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушенi спуститися з балкона по вiрьовцi. Бо через дверi вийти неможливо — нема кому за нами замкнути.

Та й тiтка на нiч ключ до себе в кiмнату забирає.

Другий поверх — зовсiм невисоко.

А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлiв на вiрьовцi понакручували, щоб легше.

Всi вiкна темнi, лише на п'ятому поверсi свiтяться два, мов очi будинку. Там мелькають постатi i чується музика — мабуть, справляють новосiлля (дядько з тiткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок бiля Печорського мосту). I вiд того, що зовсiм поряд люди не сплять, а веселяться, нiчна наша мандрiвка здається менi вже не такою страшною i надзвичайною.

Додає менi духу що й те, що у кишенi я мiцно стискаю пїстолет — стартовий пiстолет дядька. Пiсля довгих роздумiв i вагань ми вирiшили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскiльки ми твердо вирiшили бути дуже чесними, ми написали дядьковi листа i поклали замiсть пiстолета. Ось цей лист:

«Дорогий дядю Гришо'!

Вибачте i не ссрдьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Вiн нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцiю. Може, й не вернемось. Тодi шукайте нашi тiла у пiдземеллях лаври. Iнакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов'язково повиннi повернути одному чоловiковi його рiч. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодiїв.

Про всяк випадок прощавайте.

Павлуша. Ява.

А костюм мiй новий перешлiть тодi мамi.

Ява.

А мого велосипеда хай оддадуть двоюрiдному брату Володi.

Павлуша».

Що не кажiть, а уночi в лавру, до тих могил, до мерцiв усяких лячно йти. I так не хочеться вiддалятися од тих двох вiкон освiтлених, вiд музики тiєї веселої. Але треба поспiшати!

Ми сiли па порожнiй i якийсь самотнiй трамвай, що одразу швидко (вдвiчi швидше, по-моєму, нiж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилiзли на площi Слави — там, де вiчний вогонь i могила Невiдомого солдата. I пiшки пiшли до лаври.

Ми зайшли у знайомий Вальчин двiр (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собi — десятий сон бачить!).

Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви — кожен кущик вона населяє жахними химерними створiннями, що ворушаться там, ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви, пiдземелля — куди й удень не дуже весело заходить.

Раптом, наче сповiщаючи комусь про паш прихiд, бемкнув з неба дзвiн. Раз… Другий… Третiй… Ми спинилися, оглядаючись у страшну темiнь. Дзвiн глухо забивав у серце крижанi цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!..

— Го… годинник на лаврi… дванадцяту б'є! — пошепки догадався Ява.

Ми пiшли далi. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихiше, майже безгучно — наче хотiли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спинi i потилицi було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви i торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зеленi очi.

Коли ми вже були майже бiля брами, у кущах щось враз зашурхотiло, метнулось, зойкнуло. Ми присiли, зiщулилися, втягнули голови в плечi. I я так сiиснув пiстолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механiзм у тому стартовому розрахований на спортсменiв i такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишенi. Пропали б тодi мої хорошi шевйотовi штани.

Минула хвилина. Нiхто не нападав. «Це, певно, хтось iз Будчиних друзiв», — вирiшили ми, повитягали голови з плечей i розправили плечi.

«Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, — подумав я, — треба йти, карбуючи крок, i смiятися…» Але ноги не послухали мене i по пласких каменях склепистого пiдворiття «Дзвiницi на Дальнiх печерах» пiшли знов-таки по-котячому тихо i безгучно. А смiх так глибоко застряв у мене всерединi, що я сам навiть його не почув. Зате я почув iнше. З-за надгробка на могилi генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:

— Та перестань… Раз уже так — заведем i все… Нiхто вже не прийде… Не змогли просто вийти з дому i все. Точно…

Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.

— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподiвано голосно i рiзко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.

— Га?! — нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.

— А… це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як менi здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче вiн чекав когось iншого.

Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помiтили ще у кодлi (вiн був найменший), i високий худорлявий хлопчина… у чорнiй масцi — мабуть, «чувак». Я мимохiть здригнувся — що не кажiть, а чорна маска уночi, та ще й у такому мiсцi, справляє нехороше враження. Як бачите, менi доводилось здригатися майже щохвилини. «Якщо далi так пiде, то я скоро буду безперестанку тiпатися, як у лихоманцi. Треба взяти себе в руки», — подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собi в руки.

— Лiхтарики у вас є? — спитав Будка.

— Нема, — озвався я.

— Це погано, — сказав Будка.

Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було лiхтарикiв. Як на зло той «динамiчеський», що я колись подарував Явi, зiпсувався, а «батареєчного» ми якось по дуростi не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвняєш сiрники з лiхтариком!

— Ну, гаразд, у нас є, якось обiйдемося, — менi здалося, що Будка був навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв.

— Ходiмо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спускаємось у самiсiньке пекло.

Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я… Але як це сказати, я не знав.

Будка i «чувак» освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-моєму, ще страшнiше. Зiйшовши вниз, ми знову почали чогось пiднiматися вгору (i знов-таки вздовж лаврського муру). Пiднявшись трохи, звернули праворуч i пiшли По асфальтовiй дорiжцi, що в'юнилася мiж густих дерев. Iшли мовчки. Нарештi я наважився i пошепки спитав у Будки, який iшов поряд зi мною:

— А чого цей… у масцi?

— Для конспiрацiї, — таємниче прошепотiв Будка — Я ж вам казав — його мiлiцiя шукає…

«Тю, — подумав я, — по-моєму, у нашi днi чорна маска не тiльки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе, нiтрохи не вагаючись, одразу — цоп! — i в район».

I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати.

— Нiчого, — кажу, — мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо є! От присвiти.

Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув з кишенi стартовий.

— Що?!

— Та, — спокiйно кажу я, — мiй же дядько… — я вже мало не прохопився: «в мiлiцiї робить…», але вчасно змикитив, що тiльки що ж було «мiлiцiя до лампи», — мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова… Якраз на случай мiлiцiї…

— А… а це… це добре… це харашо… — пропапляв Будка (вiн цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — вiн стояв зовсiм близько, i при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд означав: «А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?» Я заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: «Не бiйся, все гаразд; якщо вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика…»

«Чувак» i той малий iшли попереду, нашої розмови не чули i нiчого не зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i наблизився до «чувака».

— Що там таке? — тихо спитав «чувак».

— У них «пушка», — зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такi вуха…

— Справжня? — стурбовано прошепотiв «чувак».

— Макарова…

— Та… Вона, мабуть, без патронiв.

Далi перешiптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали, нiби нiчого не чули. Те, що вони збентежились, — точно! I це добре. Хай знають, що жартувать з нами годi. Якщо вони здумають що-небудь, ми…

Ми звернули з асфальтованої дорiжки i пiшли по схилу вниз, продираючись через шалину. Аж от спинились. При тьмяному свiтлi кишенькових лiхтарикiв ми побачили обмурований старою замшiлою цеглою вхiд у якийсь пiдземний коридор. Вибiгаючи звiдти, дзюркотiв у нас пiд ногами струмок.

— От вона… печера Лiхтвейтеса, — урочисто сказав Будка.

— Лейхтвейса, — не без уїдливостi поправив Ява (пригодницьку лiтературу ми знали не гiрше вiд них!).

З «печери Лiхтвейтеса» тхнуло вiльгiстю i холодом. I менi здалося, що звiдти тхне могилою… Бр-р-р-р!..

— То, може, ми туг почекаємо, а вiн винесе, — кивнувши на «чувака», сказав я.

— Якщо ви боїтесь… будь ласка… — глузливо сказав Будка.

От гад! Ну гаразд!

— Ходiмо! — скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дiстати годинника!..

— Ходiмо! — сказав Будка.

Перший у печеру, пригнувшись, зайшов «чувак», другий Будка, тодi я, за мною Ява, останнiм мусив iти малий… (як потiм з'ясувалося, вiн у печеру навiть не заходив, а одразу чкурнув додому). Пiдземний коридор був невисокий i вузький, iти можна було тiльки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у моквi, ноги судомило вiд холоду. Я раптом гостро вiдчув, що я пiд землею, — круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як у могилi.

«Чувак» i Будка, що йшли один за одним поперед мене, свiтили собi дорогу лiхтариками i зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий i чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, — праворуч, лiворуч… Менi вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освiтлену високу печеру, де у великiй скринi з награбованими коштовностями лежить «наш» годинник. I раптом…

Раптом менi наче накинули на голову ковдру. Подвiйний силует «чувака» та Будки зник. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохiть спинився. Й одразу вiдчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.

— Що? — приглушено спитав Ява.

— Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша. Тiльки десь у глибинi цiєї тишi чувся шум води — наче з ринви…

— У-у, гади! — у вiдчаї скрикнув я. — Стiп! Стрiлятиму! — i я вихопив з кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск.

Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл.

— Атас! — перелякано верескнув хтось зовсiм близько.

I щось зашльопало-зашльопало по моквi, наче десятки жаб сiртонулись врiзнобiч. Потiм десь вiддалiк гепнулося, зойкнуло — i все. Потонуло у бездоннiй тишi.

Ява заторохкотiв коробкою сiрникiв, виймаючи її з кишенi. I раптом — «ой!» — легенько ляпнулось унизу.

— Упустив, — розпачливо прошепотiв Ява. Я чув, як вiн ляпав рукою по моквi, шукаючи. Але то було дурне — сiрники нашi уже нiкуди не годилися. I тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихiдь нашого становища.

Ми були без вогню, самi у заплутаному пiдземному лабiринтi, у цiлковитiй темрявi. Вибратися звiдси ми могли тiльки навпомацки. Але з таким же успiхом ми могли павпомацки залiзти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйнi змiї, кажани, величезнi щури та iнша погань, то…

— Ану бахни ще раз, я знайду… — жалiбно сказав знизу Ява.

Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалаховi я побачив винуватi похиленi плечi мого друга Яви. «Як вiн зараз переживає, мабуть, що впустив сiрники», — подумав я i хотiв ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг…

Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:

— Х-хлопчики, не стрiляйте! Що ви робите?!

Валька! Тю! Звiдки вона тут?!

— Агов! Де ти? — радiсно гукнув я.

— Т-тут… — i за кiлька крокiв вiд нас, за Явиною спиною, несподiвано спалахнув лiхтарик.

— О, та ти з лiхтариком! От здорово! А то ми сiрники згубили, — бадьоро заговорив Ява, пiдводячись. I вiн — в котрий раз уже — гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригодi. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кiно…

— А ти ж як тут опинилася? — спитав я.

— Та потiм… Ходiмо звiдси… Тут так страшно… Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. I ми всi втрьох квапливо зашльопали до виходу.

Ху-у!.. Як хороше з пiдземного мокрослизького холоду попасти в теплi обiйми зоряного лiтнього неба! Якими симпатичними здаються цi похмурi темнi дерева! Наскiльки краще все-таки на землi, нiж пiд землею!..

— А що це взагалi за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку пiдземелля.

— Та це дренажна система. Для пiдземних вод, — сказала Валька.

I вiд цих буденних слiв «дренажна система» пiдземелля одразу втратило свою страшну таємничiсть i стало зрозумiлим, чимось на зразок каналiзацiї (хоча я й у каналiзацiю вночi б не полiз!).

— То що, вони вас завели i кинули? Еге? — спитала Валька.

— Та хто його зна, — знизав я плечима. — Вони поховалися i мовчать. А коли я стрельнув, вони «атас!» — i побiгли. Хтось iз них навiть гепнувся по дорозi! Аж загуло!. Якби у нас був лiхтарик…

— Ой хлопчики, — схопилася Валька руками за щоки (навiть лiхтариком собi по скронi стукнула). — Там же колодязi! Може ж, вiн там убився!..

— Що? Якi колодязi?

— Та дренажнi ж! Ви чули — вода шумить! То ж iде коридор, а тодi — раз! — колодязь, а тодi знову коридор. Там, де ви були, один хiд на схили виводить, а другий — до колодязя. I колодязь глибокий, метрiв два, а то й бiльше. Ой хлопчики!

Ми з Явою перезирнулись.

— Ходiмо? — сказав Ява.

— Ага, — сказав я.

Це було все одно що утопленику, якого тiльки-но витягли, зiюву лiзти у воду.

— Дай лiхтарик, — сказав я Вальцi.

Триваючи в однiй руцi лiхтарик, у другiй пiстолет, я хукнув (як на стартi) i перший пiрнув у пiдземелля. Якось уже так склалося, що в усiй цiй iсторiї менi доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, менi її першому й розхльобувати!

Я йшов i вiдчував себе розвiдником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Менi не було страшно ашкрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька… I взагалi… ми ж iдемо звичайнiсiнькою дренажною системою… Подумаєш! Тiльки чого це так тенькає «пiд ложечкою»? От iще «пiдложечка»!.. Тенькає, коли її не просять… Нiчого ж страшного… Ми ж iдемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобi… Це просто з-пiд нiг у мене скочило вбiк здоровеннецьке жабище. Тьху!

Аж от те мiсце, до якого ми були дiйшли. Авжеж! Оно ще и сiрники нашi розмоклi лежать. О, тут коридор завертає i розгалужується. Тепер ясно — вони погасили лiхтарики i скочили за рiг. А потiм, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побiг цим коридором. А може, вони удвох побiгли сюди? Тодi нiхто у нiякий колодязь не падав i не вбивався, i ми даремно йдемо. Ну i прекрасно! Що, хiба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба пiти туди, до колодязя. А що, як… Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнiсiнький водоспад! Промiнь лiхтарика впирається у цегляну стiнку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору i вниз. Я обережно пiдходжу. I чомусь спершу дивлюсь угору. Метрiв за три надi мною свiтлiє круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами.

Я спрямовую лiхтарик униз. Спершу я бачу метрiв за два внизу свiтле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя — там нiкого. I я вже вирiшую, що все гаразд. Аж раптом — я трохи сам не впав у колодязь з несподiваного переляку. Просто пiд ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепiреними пальцями у шпарки мiж цеглинами, вiн ледве тримається на прямовиснiй стiнi колодязя сантиметрiв за двадцять вiд краю, де я стою. Вiн мокрий як хлющ — водоспад черкає його по лiвому плечу. Я ще не розумiю, що вiн робить, але я ясно розумiю одне: ще мить — i вiн зiрветься вниз. I я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати нi слова, тiльки тицьнувши назад Явi лiхтарик i пiстолет. I обома руками хапаю Будку за плечi. I лише тодi хрипло:

— Яво, передай лiхтаря Вальцi i поможи!

Ще мить, i Ява ляпаєчься на пузо поряд зi мною. I вже вдвох ми держимо Будку за плечi. Тепер вiн не впаде, не зiрветься… Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо вiн занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо i держимо. Вода заливається нам у холошi штанiв, ллється по всьому тiлу i через комiри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозумiє лише той, хто спробує… Додам тiльки, що вода крижана…

— Хлопчики! Ой' Що там? Ой! Ну скажiть! — ойкала Валька, пiдстрибуючи позад нас. Нашi тiла заважали їй пiдiйти i самiй зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась i пiшла по наших тiлах (ви ж знаєте дiвчачу цiкавiсть!), якби не примудрилась якось всунути мiж нами свої ноги: спершу одну, погiм другу, потiм знову — уже просто бiля мого носа… I нарештi-таки зазирнула.

— Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лiзь же, лiзь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, — зарепетувала вона. Я вже хотiв крикнути їй, щоб вона «закрилася» (киркає, як та квочка, — теж iще допомога!), i рапюм вiдчув, що Будка лiзе…

Вальчинi зойки вилинули на нього бiльше, нiж нашi зусилля. А зусилля нашi були iшанiчнi. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тiльки зараз зрозумiв, якi ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим i Жаботинським серед своїх хлопцiв. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспi на обiд калатають, — Ява дев'ять, а я сiм разiв… А «запорожець» Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький так i зовсiм вижать не мiг. I коли ми випинали свої бiцепси, вони ж здавалися нам твердiшими за оту рейку. А зараз… У головi у мене весь час чогось крутяться слова: «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это рабо…» Ну геть тобi як зiпсована пластинка… От же буває: причепиться якась пiсня або слова — i крутяться, крутяться, крутяться а головi…

Будка вже вчепився руками за верхнiй край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колiнах i тягнемо, тягнемо, тягнемо з останнiх сил. Валька теж вчепилася однiєю рукою у Будчин комiр i теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колiнами став па край… Ху-у… у мене тремтiли i пiдгиналися ноги, коли я пiдвiвся.

— Ходiмо, ходiмо швидше, хлопчики, на повiтря… — зацокотiла Валька. — Ви всi такi мокрi! Ви ж застудитесь…

— Стривай! Ану посвiти… посвiти… — схилився Ява. — Пiстолет… Я його десь тут кинув… Десь тут… О!

Вiн пiдняв мокрий, у багнюцi пiстолет. Будка глянув:

— Стартовий? Я… з-зразу здогадався, — сказав вiн, цокаючи зубами, i шморгнув носом.

«Чого ж ти тодi так дременув, що аж у колодязь угнався?..» — подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б…

— Ходiмо, ходiмо… Ви ж захворiєте… Там поговоримо, — тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися — мокра одежа холодно липне до тiла, зуб на зуб не попадає.

I ось знову тепле i, здається, таке густе-густе повiтря огортає мене з усiх бокiв.

— Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись… Ви що — психiчнi? Негайно викручуйтесь! Я уже одiйшла i одвернулась… Ну!

Ну й уперта вона!

I от ми стоїмо i викручуємось. Всi рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанiв i сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо i сопимо. А Валька стоїть вiддалiк спиною до нас i, не обертаючись, командує:

— Добряче, добряче викручуйте — не лiнуйтесь…

— «Добряче»… Яка розумна! — скриплю я.

— Сама б спробувала. Як воно не викручується, — буркоче Ява.

— Говорити легко. — подає голос Будка.

I те, що ми всi троє однаково голi, i те, що всi цокочемо зубами i що разом бурчимо на Вальку, — все це об'єднує нас з Будкою. I я не вiдчуваю чомусь тiєї злостi i ненавистi до нього, що ранiше. Хоча це ж вiн примусив нас пережити цю страшну пiдземну пригоду. I з годинником ще ж невiдомо що…

Ото дивно: якщо ти зробиш людинi добро, вона тобi стає приємною. I навпаки, той, кому ти заподiяв щось зле, неприємний тобi.

— Де годинннник? — не стiльки спитав, скiльки процокотiв я зубами, викручуючи штани.

— Єсть, не хвилюйся… 3-зараз получиш… — зацокотiв у вiдповiдь Будка, викручуючи сорочку.

— А «ччувак»? Де «чувак»?

— А-а, то такий «чувак»! Б-барахло, а не «чувак»! Втiк… I взагалi я про «чувака»… все видумав… То Вовка Iванов… Вона його знає…

— Як?! А годинник?

— Та єсть… У нього. Вiн тодi у тебе з кишенi випав, коли Вовка стягав тебе з мене… Спершу ми хотiли зразу оддать, а тодi я… придумав оце — з «чуваком»… щоб було цiкаво… I щоб вас налякати…

— Ге! — сказав я (мовляв, кого ви хотiли налякати?! Нас?!).

— Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати — вивести. Але ми домовлялися усiм кодлом, тодi б усе було правильно. А прийшов тiльки я i Вовка з молодшим братом. Ну i…

— Ти думаєш, так легко вiючi вийти з дому! — обiзвалася Валька. — Я цiлу годину в туалетi просидiла… поки всi про мене забулiи i поснули. А тодi — через чорнiш хiд. Тобi добре, у тебе дома нiкого, мати на нiчнiй змiнi… I Вовка з братом на верандi сплять, я знаю… Думаєш, так просто…

— А ти ти як тут опинилась? — спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява i Будка були вже в штанях ). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз обернеться, — де ви бачили, щоб дiвчина довго говорила, стоячи до вас спиною.

— А менi Юрко Скрипниченко ска… Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав… Я тiльки iз студiї вiд Максима Валер'яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)… Iду… Юрко Скриппиченко. Каже: «А ми сьогоднi вночi твоїх дружкiв у печерi давити будем О!» — «Як?» — кажу. «А так», — каже… I розказав… Ух, я розiзлилася! «Ви всi бандити! А ти, — кажу, — ти ще й зрадник, своїх виказуєш…» Вiн мене — за косу… А я його — трах! — по спинi…

— Нiчого… Ми з ним ще поговоримо… А зараз ходiмо Вовку шукати, — сказав Будка. — Вiн зовсiм втекти не мiг… Вiн десь тут…

I Будка повiв нас крiзь кущi, крiзь дряпучi будяки i жалючу кропиву у яр.

То ось воно як! Настрахати нас хотiли… Видумали все — i про «чувака», i про мiлiцiю, i про схованку у печерi. А ми повiрили! Як дурники! Як маленькi! Таж i слiпому було видно, що те все брехня. Пiдземелля… Дванадцята година ночi… чорна маска… Навiть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж… Хай тiльки оддасть годинника. Це все тiльки через годинник. Якби не годинник або якби то був мiй годинник, я б взагалi… Хай тiльки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою… Не той якось настрiй…

— А ви молодцi! — раптом сказав Будка. — Не побоялись. I годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути i все. З вами у розвiдку можна йти.

Ну от, бачиш! Як же ти його налупцюєш пiсля цих слiв! Медом розлилися у наших серцях цi слова. Похвала, почута вiд ворога, — найвища похвала. Стривай, а звiдки вiн знає, що то не наш годинник? Та тiльки я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущiв, зовсiм близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у вiдповiдь. Зашарудiли гiлки, i з кущiв вийшов «чувак» Вовка. Вiн був все ще у масцi.

— Давай сюди годинника! Барахольщик! — наказав Будка.

— А ти? Теж iще! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене колись по нозi.

— Ти давай-давай, не балакай! — роздратоване повторив Будка.

— На! Дуже вiн менi треба… — Вовка витяг iз кишенi годинника…

Менi радiсно забилося серце. Нарештi! До останньої митi я боявся, що станеться щось i годинника я не побачу.

Будка взяв у Вовки годинника i простягнув менi (видно, вiн сам власноручно хотiв його вiддати):

— Бери!

— Спасибi! — якось саме собою вихопилось у мене.

— Будь ласка, — нiяково буркнув Будка.

Я не поклав годинника в кишеню. Я не довiряв бiльше кишеням. Я затиснув його в руцi. Я вирiшив не випускати його з руки, поки не прийду додому i не покладу пiд подушку. Нiяка сила не змогла б одiбрати у мене зараз годинника.

Ми пiшли назад тiєю ж дорогою. Знову попiд муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цiлковитiй темрявi, ледь розбавленiй двома жовтими плямками лiхтарикiв (тiльки тепер один з них був Вальчин, — Будка свого розбив у колодязi).

— Звiдки ти знаєш, що годинник не наш? — нарештi спитав я.

— Ми все знаємо… — таємничо сказав Будка.

— Та нi,серйозно.

— Та це її брат, — вiн кивнув на Вальку, — сказав його братовi, — вiн кивнув на Вовку, — от i все. Вони дружать…

— А-а…

— Слухай, Будко, — сказала раптом Валька, — а чого ти подерся в колодязi нагору? Ти ж мiг через нижнiй тунель вийти на схили.

— Та! — махнув рукою Будка.

— Що «та»! Серйозно.

— А що, як вони пiшли б не в той бiк? I заблудили б? Вiдповiдай, еге ж? У них же нi лiхтарика, нiчого.

— I пiстолета не побоявся?

— А я б кричав…

Ти диви! То цей Будка майже герой — лiз нас рятуватиi Отут i розберись у людях.

Нiби негативний тип i раптом… Нi, не так воно просто сказати, що людина — негативний тип.

— Слухайте, — сказала Валька, — а як же ви доберетесь додому? Зараз уже ж трамваї не ходять.

— А що там добиратися! — сказав Будка. — Спустяться до бульвару Дружби, а там по автострадi — i до Печорського мосту. Я їх проведу. До клумби… Чао!

— Чао! — сказав Вовка.

— Пока! —сказала Валька.

— Бувайте! — сказав Ява.

— На добранiч! — сказав я.

Ми розiйшлися. Валька пiшла у свiй флiгель (через чорний хiд). Вовка пiшов у лавру (вiн жив на територiї лаври). А ми пiшли з Будкою. Ми пройшли проз одну велику цегляну арку — тунель, проз другу, потiм спустилися вузькою вибрукованою нерiвними кругляками вуличкою. I все це мовчки, без жодного слова. При Вовцi й Вальцi Будка був досить говiркий, а як лишився сам — замовк. Все-таки вiн вiдчував себе дуже незручно перед нами. Та й нам хотiлося мерщiй попрощатися з ним. Коли ми дiйшли, нарештi, до автостради. Будка сказав:

— Iдiть отак прямо — вийдете якраз до Печерського моста!.. Чао! — змахнув вiн рукою.

Страх не люблю я, коли хтось говорить, а я нiчого не розумiю. Що б йому таке вiдповiсти? Та думати було нiколи.

— Цоб! — сказав я.

— Цабе! — пiдхопив Ява.

Це прозвучало, по-моєму, досить переконливо. Я певен, що городянин Будка сприйняв наше «цоб-цабе» як якесь жаргонне вiтання. Бо всерйоз помахав нам рукою i пiшов назад. А ми потелiжилися по автострадi.

— Та якщо ви думаєте, що на цьому нашi нiчнi пригоди закiнчилися, то ви погано думаєте, не те думаєте.

Ми пiдiйшли до тiтчиного балкона Вiрьовка наша була на мiсцi. Будинок давно спав, навiть тi вiкна, де гуляли новосiлля, вже не свiтилися.

Ява за своєю звичкою хотiв був лiзти першим. Але я рiшуче вiдштовхнув його — забув, чи що? — я ж сьогоднi перед веду, от iще? Дурень я, дурень! Якби я знав! Але я нiчого не знав.

Я полiз угору. Далися-таки взнаки силовi вправи по витяганню Будки. Важко було лiзти, дуже важко, я й не думав, що так важко буде. Всi м'язи мої тремтiли и болiли. Руки терпли; плечi наче хто ножем рiзав; ноги весь час губили вiрьовку, i я безладно меiляв ними, як розповите немовля. Якихось три метри — i ганi тортури (спасибi хоч, що будинок малогабаритний: висота стелiт два сiмдесят п'ять!). Долазячи до балкона, я вже хукав i хекав, мов насос. Ще трохи, ще трохи, i я схоплюся за залiзне перехрестя балконних поручнiв. I раптом надi мною пролунав зойк. «Злодiї!» — i я побачив бiлу пляму у чорному проваллi вiдчиненого поруч з балконом вiкна (то було вiкно кiмнати, де спали дядько з тiткою). Бiла пляма враз зникла. А далi все сталося так блискавично, що я не встиг отямитись. На балконi з'явилася, наче привид, бiла тiтчина постать у нiчнiй сорочцi В руках у неї було щось чорне. Тiтка перехилилася через поруччя i з вигуком: «А на ж тобi!» — вихилила те чорне просто на мене Щось гегепнулось менi на голову i полилося на очi, за вуха, за комiр, у штани i аж до п'ят. Я вiдчув на губах знайомий солодкий смак i зрозумiв — тiтка вихлюпнула на мене з каструлi свiй улюблений вишневий компот, що стояв на балконi. Ошелешений, ледве тримаючись за вiрьовку, я одфоркувався й одпльовувався, струшуючи з голови вишнi.

Але тiтка вважала, що це ще не все Я вчасно помiтив, як блиснув у неї в руцi нiж. I зрозумiв — зараз вона чикрижне по вiрьовцi, i я, як грязь, ляпнусь на землю.

— Тьотю, не рiжте, це я! — не своїм голосом скрикнув я.

Нiж випав з тiтчиної руки i боляче вдарив колодкою мене по макiвцi. Я не вдержався i з'їхав по вiрьовцi вниз. Торкнувся землi, але не встояв на ногах i сiв просто в компот, що калюжею розлився якраз пiдi мною.

Тiльки тодi тiтка нарештi розпачливо загукала згори:

— Ой лишенько! Павлушо, це ти?

— Нi, не я! — проказав я, сидячи в компотi Ява не стримався i коротко реготнув, наче його хтось несподiвано залоскотав пальцем пiд ребрами.

Тiтка зовсiм отямилася i зарепетувала:

— О господи, як же ти тут опинився? Чого це тебе серед ночi на вiрьовцi пiд балкон потягло! I Ваня тут? Ви що, почадiли? Що ви тут робите?

— Та не кричiть, тьотю, людей побудите! — крiзь мiцно зцiпленi зуби проказав я, пiдводячись i з огидою оббираючи з штанiв розчавленi вишнi.

Тiтка нарештi збагнула, що вона не в бальному платтi, а в нiчнiй сорочцi, i не варто в такому виглядi знайомитися з новими сусiдами. Сказавши нам: «Iдiть, я зараз одчиню», — вона зникла.

Пiднiмаючись по сходах, ми дуже добре розумiли, що ото вiдчувають воїни, здаючись у полон Найбiльше бентежило те, що ми зараз говоритимемо тiтцi, як пояснювагиме-мо свою дивну поведiнку. Говорити правду пiсля всього пережиюго не було нi сил, нi енергiї — дуже багато довелося б говорити. Але тiтка ж не вiдчепиться, сказати щось треба.

— Яво, одмiнiмо до ранку шалабани, я тебе прошу, — безсило сказав я. — Вранцi я на все готовий.

— Гаразд, — сказав Ява.

Часу було обмаль. Видуманi щось треба було негайно. Голови нашi працювали, мов кiбернетичнi машини, — мiльйон операцiй за секунду. Але придумали ми лиш примiтивну брехню — буцiмто засперечалися, хто з нас швидше видряпається по вiрьовцi на балкон. А чому вночi? Бо вдень нiхто б не дозволив.

I коли тiтка (уже в халатi) вiдчинила нам дверi, ми ду. же щиро виклали їй цю брехню. Тiтка була мужня, рiшуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жiнка i любила мене дуже (може, тому, що своїх дiтей у неї не було). I вона повiрила нам. Компот нам у цьому навiть допомiг. Тiтка не помiтила, який мокрий i жалюгiдний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Явi поляпати компотом свої штани i сорочку, нiби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобi зачепило! Вся порцiя менi дiсталася.

Тiтка почувала себе страшенно винною перед нами i дуже вибачалася. А наприкiнцi сказала:

— Такий компот був! На три днi варила. Я ж думала, що злодiї. От жалко…

I незрозумiле було, чого їй жалко — нас чи компоту.

— Тьотю, ви дядьковi поки що… не кажiть, — попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мi-фа-солiв i боячись, щоб вiн не прокинувся. Дядько був запальний i пiд гарячу руку мiг посадити нас на поїзд i вiдправити «к чортовiй матерi додому».

— Гаразд уже, не скажу… А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночi свiжим повiтрям дихати виходила на балкон. Тiльки щоб ви менi бiльше коникiв не викидали! Ну, роздягайтесь i — у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися новiшу. Гайда!

Ми швиденько розляглися. Причому я дуже ловко (щоб тiтка не побачила) зняв з руки годинника (я його надiвав перед тим, як лiзти) i поклав пiд подушку.

Ви коли-небудь мили посуд? Пригадаєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залiзли у ванну. Наче то не хлопцi милися, а двi каструлi з-пiд компоту.

I от ми вже у постелi. I вже провалюємося-провалюємося у сон.

Ху-у… Нарештi закiнчилися нашi нiчнi пригоди. Нарештi закiнчилися… Наре… Хр… Хр… Хр-у-у-у…

Роздiл XIV

«Увага!.. Почали!.. Мотор!..» Годинник знаходить свого хазяїна. Народження Яви Станiславського i Павлушi Немировича-Данченка

Снилася менi якась страшна химерiя. Оте мокре могильне пiдземелля… Я повзу по ньому. Сам один. Без лiхтарика. Але все бачу. I склепiння, на якому висять кажани. I мокрi стiни, по яких збiгає вода. I низ, де течуть якiсь бруднi помиї. А попiд стiнами сидять огиднi банькатi жаби, i в головi у мене думка: «Та я ж, виявляється, умiю бачити о темрявi. От не знав! Виявляється, менi нiякого лiхтарика не треба… Бачити у темрявi — це менi, як дурному з гори бiгти!..» I я повзу, i менi не страшно, i все тому, що я умiю бачити в темрявi…

Раптом я бачу — нiша в стiнi… I в тiй нiшi сидить на здоровеннецькому крiслi-тронi (на яких ото царi колись сидiли) наша столiтня баба Триндичка. I говорить менi баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорiвни:

— А чого це ти годинника нашого царського досi не вiддаєш, поганцю?

Я здивовано дивлюсь на неї i кажу:

— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самi у школi завжди виговорюєте за лайку i самi лаєтесь. Негарно.

— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комiр i кидає в колодязь. I я лечу. Уже давно менi треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу… I раптом вiдчуваю, як хтось менетрима за плечi. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя i держу себе за плечi, себе, який висить у колодязi… I то я… I це я… I менi не дивно, що нас — двоє. «Закон парностi!» — думаю я спокiйно.

Аж тут я чую голос свого дядька:

— А що це за тiла лежать? Чиї тiла?

Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває. Бiля тахти стоїть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй… нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!).

— Досить спати, трупи! Вже одинадцята година… То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь, — суворо говорить дядько i читає: «Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври…» Приємну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi, — вiн кивнув на тiтку, — не вiрю!

Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. «Я не винна, голуб'ята! — говорив її погляд. — I невже ж ви мене, стару, обдурили?»

Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба:

— Бий! Не менше шести!

Ява теж сiв на лiжку i сказав:

— I ти менi… Обидва заробили… Порiвну…

I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав:

— Я не знаю, що це означає. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу!

I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi — я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри.

Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька.

— А тепер розказуйте, — наказав дядько.

— Та пождiть… Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, — простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається — синхронно.

— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тiтка. — Так же ж дiтей i повбивати можна!

— Нiчого, нiчого, — спокiйно сказав дядько. — Вони хлопцi крiпкi — витримають.

— Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося? — трагiчним голосом сказав я.

— Що? Яке кiно? Ану розказуйте!

— Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тiтка.

Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: «Ох, господи!», «Ну ти диви!», «Ай яй-яй!»).

Розказали ми найголовнiше — про годинник i показали його («О господи!»). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди («Ай-яй-яй!»). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю («Ну ти диви!»).

Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?

— Ну, хлопцi, я ж не знав… — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти… Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають… Негаразд вийшло… Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз… Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися… Що ж ми тепер асистентовi скажемо?

I туг, буквально як у п'єсi, — тiльки дядько сказав цю реплiку — у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).

— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, — весело сказав асистент — Хлопцi вам, певно, вже говорили.

— Авжеж, — якось винувато сказав дядько — Тiльки вони сьогоднi, трошки так би мовити… не фотогенiчнi.

Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.

— Гм, — сказав вiн. — Привiт, хлопцi… Що ж це ви. А втiм… — Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. — По-моєму, нiчого… Може, навiть ще краще буде… для типажу… для образу… Їдьмо!

— Та хай хоч поснiдають, — заметушилася тiтка i побiгла на кухню.

— А ви ще не снiдали? — здивувався асистент — Уже ж обiд скоро.

— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..

— Ой тьотю, не треба нiчого! — кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: — Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок…

— Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тiтка.

— Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, — прошипiв я.

Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два «бутербродики», що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.

— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича i — на студiю, — сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.

…Коли ми пiд'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студiю… Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там iззаду. Раз є у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина… Тим бiльше — така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв… Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не боїться…

— Слухайте, — сказав я асистентовi. — А можна, щоб з нами одна тут дiвчина поїхала?

— Дiвчина? — усмiхнувся асистент. — А хороша?

— Отака! — пiдняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дiвчина… Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студiї.

— Правда, наказано хлопцiв, але…

— А її можна загримувати пiд хлопця. Нiхто не помiтить, чесне слово… — з жаром сказав Ява.

— Ну що ж… Катайте по свою дiвчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича… Чекайте мене отут бiля таксопарку.

Ми вилiзли з газика, i асистент поїхав.

Бiля Вальчиного пiд'їзду Ява спинився, затупцяв на мiсцi, помацав гулю i сказав:

— Може, ти сам її гукнеш… Чого обом ноги бити?

От крокодил! Вiн соромиться своєї гулi! Все одно ж вона побачить — рано чи пiзно! Я йому так i сказав. Ще й додав:

— Як хочеш, можеш пiти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя бiльше подруга, нiж моя.

— Подумаєш… Ну, ходiмо вдвох… Просто я думав…

Що вiн там думав, а пiшли ми таки удвох. Пiшли, прикриваючи долонями свої гулi Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустрiли Вальку. Просто бiля пiд'їзду.

— О, драстуйте! — радiсно вигукнула вона. — Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?

— Здоров! Здоров! — ухилилися ми од вiдповiдi. — Ми по тебе… їдьмо на студiю… Асистент сказав…

— Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулi на лобах!

Таки побачила! Далi ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.

— А я знаю, а я знаю, вiд чого це! — простодушно сказала Валька. — Це ви, мабуть, знову щиглi один одному били… Еге ж?

Ми мовчки кивнули. I тут побачили Будку. Вiн iшов по подвiр'ю, сумний i набурмосении, i не бачив нас…

— Ой, а ви знаєте, — зашепотiла Валька, — Будцi так перепало, так перепало… Мати повернулася з роботи ранiше, нiж звичайно. Вiн прийшов, а вона дома. I ви ж бачили, який у нього був костюм… Таке було-о… Менi його шкода… I взагалi вiн не такий уже й поганий… У всякому разi, не мертвяк, як деякi… Хоча б той самий Юрко Скрипниченко…

Ми з Явою перезирнулися. I, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кiностудiю!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопцiв. I ми вiзьмемо Будку. А що! Хай зiграє в кiно. Хай прославиться наш учорашнiй ворог, який завiв нас у пiдземелля i думав настрахати до смертi… Хай! Нам хотiлося бути сьогоднi благородними, добросердими i великодушними.

Будка не одразу зрозумiв, чого ми вiд нього хочемо.

— Га? Що? — повторював вiн, лупаючи очима.

— Та на кiностудiю ж… У кiно знiматися… Не хочеш? — тлумачили ми. — Ти що, сказився, вiд такого вiдмовлятися…

Словом, коли асистент, як домовились, пiд'їхав до таксопарку, нас було четверо.

Асистент був розумна людина. Побачивши, крiм Вальки, ще й Будку, вiн тiльки сказав:

— Ясно… Отже, в перепустцi треба поставити цифру 4? Я не помилився?

— Ага, — всмiхнувся Ява.

Максим Валер'янович, що сидiв у машинi, зустрiв нас весело:

— Привiт, панове! Нiчого не питаю, бачу: все гаразд… Були серйознi бої, але перемога на вашому боцi… Так?

Я мовчки кивнув i одтягнув рукав на лiвiй руцi, де був надiтий годинник.

— От i добре… От i добре, — Максим Валер'янович якось загадково усмiхнувся.

— А що, не знайшли ще того… царя? — спитав я.

— Побачимо, побачимо… — i вiн знов усмiхнувся. Менi здалося, що вiн щось знає, але чомусь не хоче сказати. I водночас я вiдчував: те, що вiн знає, хороше, приємне для нас.

— Ну скажiть, ну, будь ласка, — нетерпляче попросив я.

— Терпець, панове, терпець! Все з'ясується на студiї… Кiно, дорогi панове, найчудеснiше диво двадцятого сторiччя…

Всi цi загадковi слова ще бiльше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не мiг усидiти на мiсцi: весь час крутився i поглядав у вiкно — коли вже та студiя…

I от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: «У людини все має бути прекрасне; i обличчя, i одяг, i душа, i думки…»

«От ти ж iще, їй-богу! Нiколи, мабуть, не бути менi людиною…» — подумав я, мацаючи свою гулю.

Ми пiд'їхали до отих дверей, що крутяться, i вилiзли з машини.

— Доведеться нам зараз розлучитися, панове, — сказав Максим Валер'янович. — Менi в павiльйон, а вам — на озеро… Ми у рiзних картинах… Запам'ятайте цей день, горобцi. Може, для когось iз вас вiн буде iсторичним i знаменним на все життя. Хтозна, може, хтось iз вас стане в майбутньому справжнiм артистом. I згадуватиме цей день, як перше хрещення. Ну, нi пуху нi пера. У мене епiзод маленький, як звiльнюсь, прийду на вас подивитися.

I Максим Валер'янович пiшов у дверi, а ми попрямували по асфальтовiй дорозi. Ми вiдчували себе урочисто, наче вiн щойно посвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили лiворуч бiле погруддя лобатого мужнього чоловiка. Нам здалося, що той чоловiк з крилами i схожий на якогось гордого бiлого птаха. То був Олександр Довженко, письменник i режисер, iм'я якого носила Київська кiностудiя. Ми бачили його фiльми «Земля», «Сумка дипкур'єра», «Щорс» (їх показували позаторiк у нашому клубi). Отакi-о фiльми! Особливо «Щорс». От люблю такi фiльми — про героїв!.. I «Поему про море» ми бачили, i «Повiсть полум'яних лiт», а «Зачаровану Десну» — i книжку читали, i кiно бачили. Дуже iнтересна там прабаба, яка лається. Так навiть наш Бурмило не вмiє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.

I те, що одразу пiсля «благословення» Максима Валер'яновича ми пройшли повз Довженка, надало словам старого арi иста якоїсь особливої ваги i значущостi i настроїло нас ще бiльш урочисто.

Асфальтова дорога звертала лiворуч до великого сiрого будинку, а ми пiшли прямо по стежцi, повз якiсь довгi сараї. Бiля них у безладдi стояли вози, натачанки, сани, як у колгоспному дворi. Причому деякi старезнi — наче з музею взятi, деякi новенькi — мов щойно зробленi. I зовсiм цiлi були, i поламанi. Стали попадатися рештки якихось декорацiй: там шмат стiни з двома колонами i вiкном (певно, вiд помiщицького будинку); там поламанi сходи i поруччя — все, що лишилося вiд колишнього капiтанського мiстка; а онде гармата стоїть, низенька, на колесах, як у возi (iз спицями) — прапрабаба сучасної артилерiї. А в одному мiсцi — так просто купою навалено якихось уламкiв розмальованої фанери, картону, ганчiр'я.

Несподiвано з-за кущiв попереду блиснула вода. Озеро. Ми пiдiйшли до нього. Справжнє i звичайне собi невелике озеро. Справжня мокра вода, справжнє живе латаття, справжня осока, справжнi верби схилилися над водою, справжнiй хисткий мiсток-кладка перекинувся з берега на берег. I все-таки нi, не звичайне озеро! Кiнематографiчне. Посерединi на плаву невеличкий дощаний плiт на залiзних бочках — понтонах, i на тому плотi розкарячилася тринога кiнозйомочна камера, бiля якої пораються двое у спецiвках. Тут же поруч з кiнокамерою стирчить на залiзнiй тичцi головатий прожектор. А на березi, на тому боцi, стоять люди у спецiвках i держать великi дерев'янi щити, обклеєнi срiбним папером, у який ото хорошi цукерки загортають. I тими щитами пускають здоровеннецьких зайцiв на мiсток, де с гоїть дореволюцiйний вусатий царський жандарм у мундирi, з шаблюкою. Поряд з ним — дядько у косоворотцi Жандарм i дядько курять i про щось мирно розмовляють.

На цьому березi — грузовик-фургон, схожий на тi, у яких хлiб розвозять, стиха гарчить, як собака, що збирається гавкнути. I не в моторi гарчить, а всерединi, у фургонi. Як ми потiм дiзналися, то був так званий «тонваген», що записує звук. На землi у травi гадючаться, переплiтаючись мiж собою, товстi чернi гумовi кабелi. I кабелiв тих казна-скiльки. Однi до тонвагена тягнуться, iншi до озера, просто пiд воду, i аж бiля плоту виринають, щоб у кiнокамеру i у прожектор вштрикнутися… I ще по землi розкиданi оббитi залiзом ящики, лавки стоять, стiл якийсь. I серед усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помiтив я жiнку у бiлому лiкарському халатi. «Еге-е… Мабуть, небезпечне все-таки це дiло — кiнозйомка. Недарма в них у вестибюлi аптекою пахне… i тут лiкар…» — десь далеко-далеко, в глибинi душi, дригнулась у мене думка. Дригнулась i завмерла. Не було коли їй розвиватися. Бо знайомий уже нам лисий режисер Женя (Євген Михайлович), який у високих, аж по саме нiкуди, гумових мисливських чоботях човгав у водi бiля кладки, раптом, побачивши нас, загукав:

— Що ж ви запiзнюєтеся? Зриваєте менi зйомку?

I, каламутячи воду, заспiшив на берег.

— Привiт, старики!

Чвиркаючи чоботями, вiн пiдiйшов до нас. Пiдiйшов, схилився, пильно вдивляючись у нашi з Явою обличчя, потiм випростався i суворо глянув на асистента:

— Що це за iнвалiди? Я їх не знаю…

У мене зупинилося серце.

— Що це таке, я питаю? — вже на нас суворо дивився вiн. — Що ви всi — збожеволiли! Як зговорилися! Той захворiв, а цi… Що це за гулi? Хiба я просив приготувати менi на сьогоднi гулi? Я гулi не замовляв! Такий був типаж! Я так радiв! Зiпсували менi типаж!

I раптом — наче то не вiн кричав, а хтось iнший, — тихо й лагiдно промовив, пiдморгнувши нам:

— Ша, хлопцi, все гаразд… Гулi, звичайно, не потрiбнi, але у нас є для цього Людмила Василiвна… Людмило Василiвно! — гукнув вiн до жiнки у бiлiм халатi. Та врез пiдбiгла.

— Людмило Василiвно, зашпаклюйте їм, будь ласка, цi штуки… I взагалi, зробiть їм обличчя.

Людмила Василiвна розчинила свiй чемоданчик — у ньому були якiсь щiточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилiн. Словом, рiзне причандалля для гримування.

«Тю, — майнуло у мене в головi, — а я думав, дурний, що то лiкар — про всякий нещасний випадок… А воно — гример, на зразок перукаря…»

Людмила Василiвна спершу взялася за Яву, вiн був ближче до неї. Раз, раз, раз — чимось пiдмазала, пiдфарбувала припудрила — i гулю як корова язиком злизала. Нема. Потiм Людмила Василiвна взялася за мене. Було якось чудно i лоскотне вiдчувати нiжнi дотики гримера, який щось тобi на лицi мазав, розтирав, ще й пудрив (а я ж думав, що тiльки жiнки пудряться!). Нiколи ж у свiтi нас не гримували. Оце вперше!.. А коли Людмила Василiвна почала потiм нам брови й очi пiдводити, а тодi ще й губи посадою губною мазнула, — я не стримався i загиготiв. От якби ми так по селу пройшли. Затюкали б, а може, й щось нехороше почали кидати!

Будка з Валькою стояли осторонь сумнi, як собаки пiд дощем. Вони вже були певнi, що їх не беруть, що про них забуто, що вони тут нiкому не потрiбнi… Кепське вiдчуття!

Режисер, примружившись, наглядав за роботою Людмили Василiвни, заходив то з одного, то з другого боку, роздивляючись нас, як циган коней на ярмарку.

Нарештi сказав:

— О, гаразд! А тепер оцим… — i повернувся до Вальки та Будки. Тi одразу засяяли… Якби у них були хвости, вони б заметляли хвостами… Будка стояв пiд час гримування пiдкреслено серйозно, бурмосив брови i закопилював губи… Валька кокетувала, зиркаючи нищечком у дзеркало, вмонтоване у кришку чемоданчика. Але красуню кiнозiрку з Вальки не зробили. Навпаки, на вимогу режисера Вальчину сучасну зачiску «конячий хвiст» було злiквiдовано, а волосся неохайно скуйовджено, i Валька одразу стала схожа на безпритульну. Потiм всiх нас позамурзувалп сажею…

«Мабуть, босякiв якихось гратимем», — подумав я.

— Де Клава? Де костюми для дiтей? Що таке? — закричав раптом режисер.

— У костюмерну побiгла… По плаття для дiвчинки, — гукнув хтось.

— Не могла ранiше?

— Так не знала ж, що дiвчинка буде…

— Треба було знати… Як так — дiти, i щоб не було дiвчинки… Все вам треба пояснювати!

Валька аж зашарiлася — стiльки галасу через неї.

— Я тут! Я тут! — бiжучи, закричала струнка, гарна, пiдфарбована дiвчина (оце справжня кiнозiрка!). В руках вона тримала якусь шматину.

— Ходiмо, реб'ята! — весело покликала вона нас. За тонвагеном на лавцi висiв наш кiноодяг. Не одяг, а якесь гноття — пiд руками розлазилося, латка на латцi. Я б таке зроду не надiв. Але для мистецтва… Валька з Клавою одiйшли за рiг тонвагена, i ми почали перетои… перевтiлюватись… А тодi, одягнувшись, вже не втрималися i, присiдаючи й тицяючи один на одного пальцями, почали реготатися:

— Ти диви, ти диви на нього — от опудало!

— А ти! Обернись на заднi колеса! На себе глянь! Наче з тюрми втiк!

— Он, не можу! Ой, не можуї В такому дрантi i губи намащенi…

З-за рогу тонвагена вийшла Валька. Вона була у брудному розпанаханому платтi, що ледь держалося у неї на плечах. Ми враз виструнчились i схилилися в поклонi:

— Здрастє, ваше благородiє…

Валька, взявшись пальчиками за край своєї шматини, присiла, як ото балерини в оперi присiдають. Ми зареготали всi четверо.

— Досить, досить там! До роботи! — почувся крик режисера.

Коли ми вийшли з-за тонвагена, вiн повiв нас до дерев'яного столу з двома лавками, що по-селянському був укопаний у землю пiд розлогим деревом на березi озера. Посадовив на лавки, сiв сам i почав:

— Значить, так, старики! Картина, яку ми знiмаємо, розповiдає про революцiйнi подiї 1905 року на Українi… Вас запрошено взяти участь в одному з епiзодiв… Змiст епiзоду такий: на кладцi над рiчкою робiтника-революцiонера Артема наздоганяє жандарм, щоб затримати. Артем б'є жандарма, жандарм летить у воду… Артем тiкає… Ви — у човнi неподалiк вiд кладки. Рибалите… Ви бачите цю сцену, страшенно радiєте, аж пiдстрибуєте. I все… Тiльки радiсть повинна бути на повну котушку. Для цього ви собi уявiть, наприклад, що ви не тiльки взагалi не любите жандармiв (бо ви ж дiти робiтникiв), а що цей конкретний жандарм — ваш особистий ворог, що вiн вас завжди ганяє i таке iнше. Ану прорепетируємо. Значить, я жандарм. Бiжу за Артемом, хапаю його за руки. Артем виривається, б'є мене в груди. Я падаю — плюх! Ну!..

— Га-аа! Га-ля-ля! I-i-i! Го-о-о! — пiдскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи i ревучи на все горло.

— Стоп! — пiднiмає руки режисер. — Не те! Це вже занадто! Базар. Так нiхто з нормальних людей не радiє. Це з репертуару божевiльних. Так ви тiльки самi попадаєте у воду та й годi. Треба, щоб було життєво, переконливо.

От тобi маєш. Сам же наказав «на повну котушку»… Занадто… Хе! Побачив би вiн, що коїться у нас в класi, коли вбiгає староста Стьопа Карафолька з криком, що математична захворiла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радiсть!.. А це…

— Ану, ще раз спробуймо. Тiльки серйозно, по справжньому. Жандарм падає… Плюхi Ну!

— А… О… I… — мляво вигукуємо ми, ледь усмiхаючись…

— Стоп! — знов пiднiмає руки режисер. — Ви мене, старики, не так зрозумiли. Це вже крайнiсть. Так радiють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радiти? Це ж ваш ворог! Найзапеклiший ворог! I його кидають у воду! Радiсно ж бачити таке. Вiн же так знущався з вас! Стривайте! Це ж вiн вам учора гулi понабивав! Ну да — вiн. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацiю, наклеєну на парканi, вiн почав розганяти вас, пiхвами тiльки — раз-раз! — от вам i гулi… Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! — режисер говорив так переконливо, наче це було насправдi (слухаючи його, я на якусь мить навiть раптом повiрив, що це не дядько, а справдi жандарм набив менi гулю).

— I от цей катюга бiжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший — Артем!), — збуджено вiв далi режисер. — Схопив Артема за руки… Артем розвертається. Тиць жандарма! Той — плюх у воду! Ну!

— Го!.. Ха! Ха!.. Iгi… Ой!.. — пiдхопилися ми всi разом у щирому запалi.

— О! Годиться! Молодцi! Спасибi! Щоб так було пiд час зйомки. Домовились? Людмило Василiвно! Людмило Василiвно! (I знову пiдбiгла жiнка у халатi з чемоданчиком). — Вiдновiть їм, будь ласка, їхнi гулi. Та пiдмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епiзодi на явочнiй квартирi дати реплiку про цi гулi…

Поки Людмила Василiвна поралася бiля нас, Валька шепнула менi на вухо:

— Пишайтеся! Вашi гулi увiйдуть в iсторiю мистецтва. Вони допомагають створити художнiй образ.

— Кiнчай! — сказав я незалежно, але тiльки для годиться, щоб приховати горду радiсть: а що ж! Через нас навiгь реплiку якусь нову у фiльмi дають!

— Ходiмо, ходiмо! Починатимемо зйомку! — сказав режисер.

Вiн пiдвiв нас до човна.

— Веслувати вмiєте?

— Го-го! — вигукнув Ява — Ми ж у плавнях виросли!

— Прекрасно! Значить, так: дiвчина сяде на носi. Ти, — показав вiн на Будку, — отут… ти, — взяв мене за плече, —з веслом отут. А ти, — сказав вiн Явi, — з правилом на кормi… На кормi й на носi, як бачите, вiрьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. I слiдкуйте, щоб човен не знесло. I ще одне — нi в якому разi не дивитися в апарат! Тiльки на жандарма. Бо зiпсуєте менi кадр.

Ми сiли в човен, Ява вiдштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивiше i хвацькiше — хай бачать, як я вмiю!.. Але вже втрете гребонути не встиг.

— Стоп! — заволав оператор, що по той бiк кладки нацiлявся на нас з плоту кiнокамерою. Вiд несподiванки я тiпнувся, черкнув веслом по водi, затримуючи його, i оббризкав Будку i Яву. От тобi й показав, як я вмiю!

— Назад! — закричав —оператор. — I трошки лiворуч… А тепер праворуч… Вперед трошки… Нi-нi, це багато. Назад. Лiворуч тепер… Ще трохи… Досить, досить. Трошки праворуч…

Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували пiд командою причiпливого оператора, аж поки вiн крикнув:

— Сто-оп! Кидайте якоря! I сидiть тихо, щоб не збити човен.

Ява на кормi, а Валька на носi скинули у воду каменюки, i човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки…

— Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо… — почувся несподiвано гучний голос режисера. Вiн уже, виявляється, стояв бiля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як вiн опинився на плоту, ми так i не помiтили — наче пройшов просто по водi, мов Христос.

Жандарм i дядько покидали цигарки. З берега по кладцi пiдбiг до них юнак у беретi. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче iграшкова класна дошка, i на нiй крейдою написано:

«артем»

297 1

— Увага!. Почали!.. Мотор!.. — крикнув режисер. Юнак у беретi розчепiрив отой «шлагбаум» на дощечцi, пiднiс до самiсiнького носа жандармового — клац!

— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль перший… — крикнув юнак, дощечку пiд пахву i пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладцi. Тодi Артем враз вирвав руки, розмахнувся… бемц! — жандарма в груди. Жандарм — беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здiйнялися аж до неба — не те, що вiд мого весла! Мить — i вже з води стирчать тiльки жандармовi чоботи. А Артема й слiду не стало. Закипiла вода — тиць? — вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очi залiпило, з носа тече, звiдусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на пiвтора метра. Ух ти! Здорово грає.

— Та радiйте ж, радiйте! — почулося враз з плоту одчайдушне режисерове.

Ми здригнулися, перезирнулися розгублено, пiдхопилися… у мене не було дзеркала, i я не бачив свого обличчя, але у Вальки, у Яви i в Будки обличчя були, одверто скажемо, дурнуватi. Очi витрiщенi, роти роззявленi, перекривленi. То була, звичайно, не радiсть. То було казна-що.

— Стоп! — закричав режисер. Десь щось клацнуло. Гарчання тонвагена вщухло.

— Ви що, поснули? Хто за вас гратиме — я? Ви ж в одному кадрi з жандармом. Жандарм падає… Наїзд трансфокатора — ви радiєте… Я ж попереджав. Зiпсували менi перший дубль. I жандармовi треба перевдягатися. Бачите, що накоїли.

Ми сидiли, як побитi. Ми так захопилися грою жандарма, що прогаяли мить, коли нам треба було зрадiти. Ну що ви хочете! Це ж все-таки наша перша в життi зйомка! А ви хочете, щоб ми вам одразу стали, як Аркадiй Райкiн!

Жандарм вилiз iз води, посварився на нас кулаком, але без злостi, усмiхаючись. Ще й пiдморгнув. I пiшов за тонваген перевдягатися.

— Нехорошо вийшло! Пiдвели ми їх! Давайте хоч зараз добре зрадiємо! — зашипiв з корми Ява.

— Ага, — сказав Будка.

— Нуда, — сказала Валька.

— Авжеж, — сказав я.

Поки жандарм перевдягався, я накопичував у собi радiсть, — сидiв i згадував все найкраще, найрадiснiше, що було в моєму життi: i як менi новi футбольнi бутси купили, i як я найбiльшого на баштанi кавуна вкрав, i як мiй ворог вiдмiнник Карафолька двiйку з фiзкультури схопив… Я спiймав на собi Явин погляд. Вiн дивився на мене з уїдливою посмiшкою. Я знаю, що вiн згадує! Вiн згадує, як я, стрибаючи при всiх з верби у воду, зачепився трусами за гiлку, розпанахав труси i летiв у воду голий… Ну добре, хай згадує, менi для мистецтва не жаль! Аби тiльки зйомку не зривав!

— У, гад, жандарм Європи, так тобi й треба!.. Хi-хi-хi-! — це шепоче про себе поряд зi мною Будка — настроює себе, готується. Менi не видно i не чути, як готується Валька, але я певен, що вона теж готується. Ух, ми зараз дамо! Ух, ми зараз зрадiємо!

З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухiсiнькому мундирi — наче й не падав у воду.

I от знову вони стоять з Артемом на кладцi.

— Увага… Починаємо… Мотор! — кричить режисер. I знову пiдбiгає юнак у беретi, клацає своїм «шлагбаумом» i вигукує:

— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль другий…

Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у водi… Ми пiдхоплюємося…

— Стоп! — кричить режисер.

— Тю-у-у…

Пропав такий заряд…

Виявляється, тiкаючи, Артем послизнувся i впав. Вiн був ще в кадрi. А Артем — герой i не повинен падати. Герої не падають. В кiно падають тiльки негативнi персонажi.

Винуватий Артем бубонiв:

— Звичайно… Накидали тут лушпиння якогось… I канатоходець послизнеться…

Режисер хмуриться i мовчить. Головних героїв фiльму режисери не лають. Режисери лають лише статистiв.

Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усмiхається i не пiдморгує. Iде за тонваген перевдягатися.

I от знову…

— Увага… Починаємо… Мотор!

Клац! — «шлагбаум».

— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль третiй…

Бемц! Беркиць! Шубовсть!

— Ура! Га-га-га! Го-го-го! — мов скаженi, по-справжньому радiємо ми, радiємо не стiльки «по ролi», скiльки тому, що нарештi нас знiмають. Бачимо, режисер усмiхається, киває нам, задоволений. Ну все!

— Стоп! — гукає раптом оператор. — Не годиться! Гiлляка перекриває дiвчину.

От iще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, нiби вона винна, що iї перекриває якась гiлляка…

— Зрубати гiлляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть пiдготувати зйомку! Зриваєте менi роботу! Чортi-що робиться на цiй студiї! — кричить режисер невiдомо на кого.

Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не виннi. Ми добре зiграли. Режисер нам кивав i усмiхався. I це справдi свинство, що цей дубль зiпсовано. Виходить, даремно ми радiли.

Жандарм вилазить з води, нi на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче, — видно, лається… Що ж, ми його розумiємо. Падати у воду не легше, нiж радiти.

— Увага… Почали… Мотор!

«Шлагбаум».

Клац!

— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль четвертий…

Бемцi Беркиць! Шубовсть!

— Га-га-га!.. Урра!.. Го-го-го!.. I-i-i!..

— Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.

Будеш тут виразним — четвертий раз у воду гепатися!..

— Увага… Почали… Мотор!..

«Шлагбаум».

Клац!

— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль п'ятий.

Бемц! Беркиць! Шубовсть!

— Стоп!

У жандарма одклеївся один вус… А що ж ви хочете! Таких тортур живi вуса не витримують, не те що приклеєнi.

Iде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.

— Увага!.. Почали… Мотор!..

«Шлагбаум».

Клац!

— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль шостий…

Бемц! Беркиць! Шубовсть!

— Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хi-хi!. — стараємся ми.

— Стоп! Молодцi! Нарештi! Здається, тепер все! Гаразд! — задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радiснiй усмiшцi. I раптом вiн застигає, вирячивши очi.

— Що це?! На руцi!

Я не розумiю, що це до мене, i якийсь час iще радiсно посмiхаюся Будка штовхає мене в бiк. Я дивлюсь на свою руку i все розумiю…

— Го-годинник… — мимрю я.

— Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб дiти бiднякiв до революцiї носили годинники! Ну! Зарубав менi всi дублi. Ну! — якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потiм пiднiс до губ рупор i вже звичайним своїм голосом закричав.

— Всi лишаються на мiсцях! Перезйомка! Перезйомка! — а тодi знову плаксиво до мене: — Знiмай негайно ж годинник i оддай на берег! Негайно!

У мене враз задерев'янiло всерединi, я опустив голову i сказав:

— Не оддам!

— Га?! Що?! — не повiрив своїм вухам режисер.

— Не оддам… Це не мiй годинник… Вiн уже раз пропадав А я ного сьогоднi хазяїновi оддати мушу.

— То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?!

— Якщо так — я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав.

— Ну, давай уже менi той нещасний годинник.

— Еге… Якi бистрi! — кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти.

— Не довiряєш? — усмiхається жандарм.

Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже:

— А я тобi на пляжi довiрив… Не побоявся…

Наче мене батогом по спинi вперiщили — тiпнувся я i рота роззявив. Що-о?

— Не впiзнаєш? — усмiхається жандарм.

Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь… Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви — вiн тiльки плечима знизує: теж не впiзнає.

Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) i крикнув:

— У-у… Розмалювала мене так, що хлопцi власного годинника повернути не хочуть.

— Бачу — всi кругом смiються; i Людмила Василiвна, i режисер, i оператор, i всi-всi, хто бiля озера. I Валька, бачу, вже смiється, i Будка, i Ява рота розтягує. Значить, це вiн-таки, вiн — наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собi почав усмiхатися, а тодi й кажу:

— А чого ж ви такий… Казали: «Цар, цар», а насправдi — жандарм звичайнiсiнький. А ми, дурнi, по всьому Києву царя шукали.

Ще дужче засмiялися всi.

— Все правильно, — сказав жандарм-незнайомець. — Щодо царя — нiякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фiльмi. I царя, i жандарма — двi ролi. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалi вибачте, дорогi, що я стiльки клопоту вам завдав своїм годинником. Повiрте, зовсiм не хотiв… Дуже я тодi поспiшав… На репетицiю… Менi Максим Валер'янович розказав про вашi переживання… Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну мiлiцiю?.. Я ж туди спецiально забiг — попередив i адресу свою залишив…

— Ну досить, досить… — усмiхаючись, перебив його режисер. — Потiм побалакаєте. У вас-то добре закiнчилось, а от у мене! Бiжiть переодягайтесь. Перезйомка! I все через вашого ж годинника!

— Боюсь, що нiчого з переодяганням не вийде, — зiтхнувши, сказав цар-жандарм. — Це був останнiй сухий мундир, — i вiн двома пальцями взяв себе за край галiфе, з якого струменiла вода…

— Як?!. Клаво! Клаво! Де сухi мундири для жандарма? Щоб зараз же менi були сухi мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте менi зйомку!

— Євгене Михайловичу! У костюмернiй було шiсть мундирiв. Всi шiсть… пiдмоченi… Клава захихотiла. — Бiльше взяти нiде. Треба ждати, поки висохнуть.

— Що — ждати? Що — ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сiдає, — кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сiдати.

— Євгене Михайловичу, — спокiйно сказав оператор. — Я думаю, перезнiмати не треба… Я певен, що годинника в кадрi не було… Я б його помiтив… От проявимо плiвку, i ви переконаєтесь…

— А якщо був?

— Тодi перезнiмемо.

Операторовi таки пощастило вмовити режисера…

Режисер оголосив перерву на обiд.

— Пiсля перерви знiмаємо епiзод «Зустрiч Артема э Марiєю»…

— Ви, друзi, не тiкайте, — сказав нам цар-жандарм. — Я зараз перевдягнуся i вийду. Я сьогоднi бiльше не знiмаюсь. Марiю граю не я… Тож не тiкайте. Сьогоднiшнiй день нам треба вiдзначити. Максиме Валер'яновнчу, ви почекайте мене бiля прохiдної. Добре?

Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидiв на стiльцi бiля тонвагена, закивав, усмiхаючись.

Ми пiшли переодягатися. А потiм пiдiйшов асистент, той, що приїздив до нас, i вручив нам усiм по три карбованцi. Виявляєгься, всiм статистам, хто бере участь у зйомцi, платять за день по троячцi. Оце здорово! Мало того, що ти в кiно знiмаєшся, славу здобуваєш, так тобi ще й платять за це.

Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:

— Спасибi вам, дорогi друзi, за допомогу. Молодцi! Створили дуже переконливi образи революцiйне настроєних дiтей бiднякiв перiоду 1905 року. Якщо доведеться перезнiмати, ми вас запросимо. До побачення!

I вiн кожному з нас потис руку. Цi режисеровi потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрiй у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.

Бiля пам'ятника Пушкiну Олег Iванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксi, i ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тiльки «до шiстнадцяти не…», а мабуть, i «до вiсiмнадцяти не…» — ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горi над Хрещатиком, на найвищiй, як кажуть, точцi Киева, — в ресторан «Москва». I через усi шiстнадцять поверхiв пiднялися швидкiсним лiфтом на самiсiнький дах.

Весь Київ лежав пiд нашими ногами, iграшковi машини i тролейбуси сновнiалн по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. I видно було так далеко, що, здається, ще трохи — i побачиш рiдну Васюкiвку…

Ми сiли за столик, i до нас одразу пiдбiгла молоденька офiцiантка, ще здалеку всмiхаючись i вiтаючись з нами, а певнiше — з Олегом Iвановичем i з Максимом Валер'яновичем. Так вiтаються тiльки з тими, кого добре знають, поважають i люблять.

Олег Iванович почав замовляти всiлякi страви. Довгб замовляв — офiцiантка двi сторiнки у блокнотi списала.

Повз нас пробiг якийсь дядечко-офiцiант i теж дуже лагiдно привiтався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Iвановичу. Офiцiант держав на руцi велику тацю з тарiлками, iдо парували i дуже смачно пахли.

— Що це так пахне? — тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нiчого не їли — навiть про бутерброди свої забули).

Офiцiантка почула i повернула до Яви свою усмiшку:

— Це шнiцель. Хочете?

Ява почервонiв як мак. Вийшло, що вiн напросився на той шнiцель.

— Аякже, аякже… Всiм шнiцелi неодмiнно. Ми ж голоднi, як вовки! Цiлий день знiмалися… — голосно на весь ресторан сказав Олег Iванович.

Тут уже ми всi четверо почервонiли — вiд задоволення i гордощiв.

Офiцiантка кудись побiгла i почала носити на наш стiл рiзнi пляшки й тарiлки.

Ми бенкетували в ресторанi, як справжнi дорослi артисти. Ми їли численнi закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, iкру, краби… їли шнiцель… їли тiстечка, цукерки й морозиво…

Максим Валер'янович i Олег Iванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, вiд якого на нас тiльки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Iванович:

— Дозвольте випити за вашi успiхи, юнi друзi! За вашi першi кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають i великi муки, великi страждання… i велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!

Ми дозволили.

Ми сидiли i нищечком озиралися навсiбiч. Якiсь вусатенькi молодики i фарбованi дiвчата, що сидiли за сусiднiми столами, перешiптувалися, позираючи на нас…

Це була слава.

Та слава, про яку ми так давно мрiяли.

Так от вона яка — слава! Ресторан, столики з паперовими салфетками у вазочцi, весь Київ пiд ногами, галан-тиц, шнiцель, шампанське i гикавка… Хорошо!

Випивши за нашi успiхи й за наше щастя, Олег Iванович iа Максим Валер'янович дали нам спокiй i завелися за якогось Степана Степановича, який «нi бiса не тямить, вибачте, в мистецтвi i тiльки заважає створювати справжнi художнi фiльми».

Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловiком, але ми вiдчували до нього вдячнiсть, бо через ньою ми могли нарештi вiдпочити вiд свого щастя i придiлити належну увагу тiстечкам, цукеркам i всiм тим ласощам, що стояли на столi. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три днi потiм болiли животи…

* * *

…А через три днi, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої першi в життi заробленi на мистецтвi троячки. Ми протринькували їх i колективно (разом з Будкою i Валькою), i iндивiдуально (удвох з Явою).

Ми з Явою немов переродилися пiсля того «зйомочного дня». Ми ходили замрiянi, меланхолiйнi, задуманi, наче соннi.

Нас не тiшили нi захопливi iгри у густих чагарниках попiд лаврою (Будка ввiв нас у свою компанiю, яка виявилася зовсiм не злочинною i щодня грала у щось цiкаве). Нас не манили тихi прогулянки з Валькою i її подругами.

Нас не тiшили всi численнi радощi «мiстечка розваг», куди широку дорогу одкривали нам нашi троячки. Iншого, зовсiм iншого ждали серця нашi. Лаштунки, декорацiї, грими, приклеєнi вуса й брови, вогнi рампи, прожектори, кiнозйомочнi апарати i… аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кiнозйомках не аплодують), — от чого хотiлося нам нестримно, шалено, до болю…

Ми ходили на дорогу i дивилися, чи не їде по нас асистент з кiностудiї. Але асистент не їхав. На студiю нас бiльше не запрошували. Нi зйомки, нi перезйомки для нас не було.

Тодi ми йшли i довго ходили по мiсту, зупиняючись бiля театрiв, дивлячись на яскравi афiшi i зiтхаючи.

А потiм iшли i з горя пропивали свої троячки на газованiй водi з сиропом.

I от одного разу, сидячи у павiльйонi «Соки-води» на бульварi Дружби народiв за склянкою доброго лимонаду, ми… Ну, звичайно, це була Явина iдея. Як все генiальне, вона була дуже проста, i дивне, що вона не народилась у нас ранiше. Створити театрi… Свiй власний театр у Васюкiвцi! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потiм розпадається. Нi? Театрi Справжнiй постiйний театр з багатим репертуаром… З емблемою (у МХАТI чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробi (дiд Салимон отака кандидатура для цього?), з бiлетами вiд карбованця — перший ряд, до двадцяти копiйок — гальорка (обов'язково! Безплатно тiльки паршивi драмгуртки виступають)… Словом, справжнiй художнiй театр. А що? Сiльська «Третьяковка» може бути, а сiльський МХАТ — нi?

Бiльше в Києвi робити нам не було чого. I хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домiвкою, вмовили тiтку взяти квитки i почали збиратися.

Великi дiла чекали на нас у рiднiй Васюкiвцi.

Роздiл XV

Загибель Яви Станiславського i Павлушi Немяровича-Данченка. I все-таки ми живемо! Держись, людство!

I от ми лежимо горiлиць на травi, дивимося у небо, де глузливо пiдморгують нам зiрки, i страждаємо. На весь космос, на весь Всесвiт страждаємо. I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!

Ну як тепер показатися людям пiсля такої ганьби! Як подивитися їм у вiчi…

I це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля пiдкрадалася до нас заздалегiдь.

Вперше вiдчули ми це тодi, коли в клубi показували новий, щойно вилущений на екрани фiльм Київської кiностудiї iменi Довженка «Артем».

Про те, що в цьому фiльмi головнi ролi революцiйне настроєних дiтей грають артисти Рень i Завгороднiй, давно знало не тiльки наше село, а й три сусiднiх: Пiски, Яблунiвка i Дiдiвщина… I оскiльки фiльм показували спершу у нас — нетерплячi нашi родичi з Дiдiвщини, Яблунiвки й Пiсок притарабанили того вечора на возах, мотоциклах i велосипедах у Васюкiвку.

В клубi нiчим було дихати вiд родичiв.

Ми з Явою сидiли у першому ряду в бiлих сорочках i новеньких рипучих черевиках поруч iз головою колгоспу Iваном Iвановичем Шапкою i завклубом Андрiєм Кекалом. На афiшi, яка вже три днi висiла на дверях клубу, величезними лiтерами було написано, що пiсля перегляду буде «зустрiч з учасниками картини…» Андрiй Кекало вважав це за «пункт номер один» у планi культроботи на травень мiсяць. Ми три днi не грали у футбола, — писали конспект зустрiчi i хвилювалися.

I от почало крутитися кiно. Ми витягли вперед шиї i завмерли.

Кiно крутилося.

Уже прокрутилося пiвкартини.

Нас не було…

I раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Iвановича, «нашого жандарма», на смерть убили революцiйнi маси. Ми похололи… Як же це так? Як же вiн, мертвий, буде затримувати Артема на кладцi? I як же тепер буде з нами?

Судомливо вчепившись руками в стiльцi, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво — що жандарм оживе (чого тiльки не буває в кiно!) Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фiльмi нi рiчки, нi кладки, нi — бемц! беркиць! шубовсть! — нi революцiйне настроєних дiтей бiднякiв… Не було того епiзода, в якому ми знiмалися… Не було зовсiм…

I коли в залi нарештi спалахнуло свiтло, ми сидiли у своїх бiлих сорочках i в нових рипучих черевиках жалюгiднi й нещаснi. Але нашi родичi були хорошi родичi, благороднi i лагiднi. Замiсть того, щоб смiятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас.

— Нiчого, нiчого… Мать, щось у них сталося такеє, що… — казав двоюрiдний дядько з Дiдiвщини.

— А скорiше всього з технiчних причин… Через який-небудь брак… Самi ж розказували, як воно марудно знiмалося, — казав троюрiдний брат з Яблунiвки.

— Ага, ага… Плiвка засвiтилася абощо… Всяке буває, — пiдгалдикувала п'ятиюрiдна тiтка з Пiсок.

Один тiльки завклуб Андрiй Кекало позирав на нас косо — ми йому зiрвали «пункт номер один» у планi культроботи на травень мiсяць.

Родичi як у воду дивилися. Через кiлька днiв прийшов iз Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вiтання i дуже вибачається, але епiзод на кладцi довелося, на жаль, вирiзати, бо вiн «не монтувався» (а взагалi вийшло дуже добре, вiн нам щиро вдячний за допомогу i аж плакав, коли вирiзав, — це його слова).

Отакий пшик вийшов у нас з кiнематографом… Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долi мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажнi шминдрики, гiршi за Хлестакова, i не звернули на це уваги. I от тобi маєш. Лежи тепер i плач, i гризи землю, i вовком вий на рогатий мiсяць.

I не так нам боляче й гiрко через свiй особистий провал, через свою особисту ганьбу i сором! Що там нашi особистi болi й страждання! Скiльки разiв переживали, переживемо й тепер!

Головне, що завдає нам найбiльших, найболючiших, найнестерпнiших страждань, — це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданцi, як жалюгiднi пiдлi штрейкбрехери… Ми ж зiрвали весь спектакль, пiдвели всiх. Багато-мiсячна робота усього ВХАТу через нас пiшла у помийницю…

Багато рiзних грiхiв було у нас на совiстi. Але нiколи ми не були зрадниками. З найбiльшим презирством i огидою ми завжди ставились саме до зрадникiв. I от…

— У-у, задрипанцi нещаснi, шмарогузи поганi! — крiзь зуби лає нас Ява.

— Зазнайки поганi, барахольщики нещаснi! — крiзь зуби лаю нас я.

— Чемайдани безголовi, а не артисти…

— Гнидики обскубанi…

— Авжеж було соромно стояти i екати по-баранячому, слiв не знаючи. Але ми мусили залишатися на сценi — i якось виплутуватися.

— Ну да, ми повиннi були врештi набратися мужностi i спитати суфлера, що там говорити далi. Ну посмiялися б люди трохи, i спектакль би поїхав далi. А так…

Нам навiть страшно уявити собi, що зараз вiдбувається в клубi… Оце, мабуть, вийшла на сцену Галина Сидорiвна i сумним голосом сказала, що спектакль одмiняється, бо, як всi бачили, Бобчинський i Добчинський втекли, зрадники, з бонового поста. Зал загув обурено. Яких тiльки слiв не посипалося на нашi голови! Рiднi матерi i то вiдмовилися вiд нас у цю хвилину. Що ж робить тепер? Чим зарадити бiдi? Який вихiд знайти з нашого безвихiдного становища?

Нема виходу…

Кинутися з моста у воду, втопитися?

Нiхто ж не пожалiє навiть… Скажуть — так їм i треба, штрейкбрехерам шмаркатим. Нема виходу. Нема…

* * *

…Прийде завтрашнiй день, i ми дiзнаємося, що трохи забагато на себе взяли, трохи переоцiнили свою роль у життi суспiльства. Ми дiзнаємося, що спектакль зовсiм не зiрвався, що Городничий пiсля нашої втечi не розгубився i сказав:

«Так я й знав, що цi нiкчемнi боягузи Бобчинський i Добчинський перелякаються i втечуть. Добре, що я перед цим зустрiв їх на вулицi i зони менi все розказали…» I ловкач Карафолька жваво переказав усе те, що мали говорити ми з Явою. I спектакль пiшов-поїхав як по маслу. Актори блискавично перебудовувалися на ходу, всюди потiм те, що мали говорити ми, говорив хтось iз персонажiв. Глядачi нiчого навiть не помiтили. Наче Гоголь написав «Ревiзора» без Бобчинського i Добчинського. Спектакль пройшов з шаленим успiхом. Аплодували так, як нiколи не аплодували нiяким справжнiм приїжджим артистам… I виконавець ролi Хлестакова Коля Кагарлицький, тихий, затрушений Коля Кагарлицький, якого навiть не всi сусiди на кутку знали, — в один цей вечiр прославився на все село. Прославився так, що ще трохи, i його iм'ям назвали б одну з сiльських вулиць. I тодi раптом ми зрозумiли, що для того, щоб домогтися успiху, треба передусiм довго-довго i наполегливо трудитись (як трудився Коля Кагарлицький). Ця стара i така вiдома iстина, яку повторювали, вбивали, втокмачували протягом усього нашого життя нам у голови i батьки, i вчителi, i дитячi письменники i про яку завжди так легковажно думалося: «А, то для дурнiв, для неспособнихi» — ця стара iстина раптом дiйшла до нас. Дiйшла до самого дна душi. Дiйшла так, як доходили правила з арифметики: раз — i все ясно. Довго з сумом будемо думати ми про жорстоку невблаганнiсть цiєї iстини.

* * *

Але все це — завтра. Завтра!..

А сьогоднi ми ще нiчого не знаємо… Ми лежимо голiчерева у травi i тихо стогнемо…

Покотилася в небi зiрка.

Затьохкав у кущах безжурний закоханий соловейко. Неподалiк у свинарнику щасливо рохкає спросоння чиясь вразлива свиня, згадуючи щось своє приємно-свиняче.

Десь далеко-далеко, аж у Дiдiвщинi, валують собаки.

Пахне молодою свiжою зеленню, медвяним цвiтом i коровами.

Прекрасне i неповторне земне життя буяє, несучись у зоряному просторi безмежжя…

Раптом Ява пiдхоплюється, сiдає, обхоплює зiгнутi ноiи руками i тикається пiдборiддям у колiна. В очах його стрибають бiсики.

— Артистiв з нас не вийшло — це точно! — рiшуче говорить Ява. — Я тепер сам нiзащо не хочу бути артистом. Хай менi платять у день сто карбованцiв — не хочу. Менi така нервова робота не пiдходить… Провалюватись… переживати… Це менi дуже вредно для здоров'я. Знаєш, у мене iдея, Павло…

«Павло?»

Я вирячився на нього.

Нiколи вiн не називає мене Павлом. Щось у лiсi здохло, — дуже вже, мабуть, серйозна iдея, раз вiн так офiцiйно мене називає.

— Денисович… якщо вже так, — пiдказую я.

— Можна й Денисович… — сказав вiн, навiть не усмiхнувшись. — Так-от, Павло Денисович, минулого лiта у нас з вами, по-моєму, було чимало пригод. Так? Так… Якби цi пригоди були не з вами, а з кимось iншим i цей хтось iнший розказав би i'х вам — було б цiкаво? Так? Так от у мене iдея: ми сiдаємо i пишемо книгу про нашi пригоди… Напишемо книгу, заробимо торбу грошей i поїдемо у кругосвiтню подорож. На матерiалi тої подорожi знову напишемо книгу, знову долучимо торбу грошей i знову гайнемо у якiсь мандри. I закрутиться машинка… I ми станемо письменниками… А що — погано? Письменники… Ми з тобою… Стоїмо i пишемо автографи… Карафольцi, Колi Кагарлицькому, Гребенючцi… Га? Здорово! Як ми ранiше не додумались? Письменники… Це, брат, не те, що артисти… Артистiв тисячi, а письменникiв — одиницi. От скiльки ти письменникiв знаєш? Ну, Пушкiн… Ну, Шевченко… Ну, Глiбов, Квiтка-Основ'яненко, Котляревський… Ну, Толстой… Ну, Чехов… Це — класики… А з сучасних? Ну, Гайдар… Ну, Чуковський… Михалков… Ну, Забiла, Бичко, Кава… Ну, Комар… I — все! Письменники — це брат, такi люди, що… А у дитинствi, мiж iншим, були звичайнiсiнькi собi пацани, вродi нас…

Я слухаю i дивлюсь на Яву з захопленням. Ну що це за хлопець! Який вiн умниця! Як добре мати такого розумного Друга!

— I, головне, риску нiякого, — веде далi розумний Ява. — У крайньому разi пришлють на доробку… Як Андрiю Кекалу.

Наш сiльський поет завклуб Андрiй Кекало уже кiлька рокiв надсилає свої вiршi в усi республiканськi, обласнi та районнi газети України. Стiльки листiв, як вiн, нiхто в селi не одержує.

Коли його питають:

«Ну як поетичнi справи?»

Вiн гордо вiдповiдає:

«Прислали на доробку…»

Доробляє вiн, доробляє, а там, диви, у якiйсь районнiй газетi — тиць! — i надрукували.

— Ага, канєшно, канєшно, — кажу я з жаром. — Доробка так доробка! Подумаєш… Всi доробляють. Нiчого страшного.

I ми тут же починаємо обговорювати Явину iдею. Як будемо писати?

Дуже просто — од руки. Як Пушкiн i Шевченко. Деякi письменники пишуть тепер на машинцi. Ми не будемо. По-перше, з нашим умiнням одну сторiнку три днi треба мучити. По-друге, хто нам дозволить цокати у сiльрадi на машинцi. Правда, є ще в Кекала, але вiн своєї машинки конкурентам не дасть. Вiн сам щодня цокає.

В якiй формi будемо писати?

Прозою… Тiльки прозою. Нiяких вiршiв. I все — як було. Нiчого не брешучи i не додаючи (хiба що, як воно у письменникiв називається, — «художнi деталi»). I писати будемо вiд першої особи (так завжди щирiше виходить). Та й смiшно називати себе самих «вони».

Ми — це ми, звичайно.

Але весь час писати «ми» теж якось воно не той… Кожен окремо нiчого зробити не може. Нi чхнути, нi почухатись, нi в носi поколупати. Треба писати «ми чхнули», «ми почухалися», «ми поколупали в носi»… Дурниця якась! Чого це я мушу чхати або чухатись, коли не хочеться! Тiльки «за компанiю»?! Та й зовсiм воно не художньо виходить.

Думали ми думали i надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати вродi як один — «я». А другий — уже по iменi. Першу книжку один буде «я», другу — другий.

Кому першим бути «я» — жеребкували тут же одразу. Випало менi.

Ява спохмурнiв, йому дуже хотiлося першим бути «я»: i iдея ж його, i взагалi вiн звик завжди перед вести. Вiн, мабуть, розраховував на моє благородство, — що я запропоную: «Будь ти, Яво, першим…» Але я не запропонував. Менi не хотiлося на цей раз бути благородним, менi хотiлося бути «я»… тим бiльше, раз чесно випало. Я ж не махлював. Ява, звичайно, не став сперечатися.

— А назва, знаєш, буде яка? — сказав вiн. — «Незнайомець з тринадцятої квартири» або «Злодiї шукають потерпiлого». Здорово? I пiдзаголовок «Пригодницька повiсть…» Читачi у черзi стоятимуть… Га?

— Здорово, — сказав я.

Хоча назва менi не зовсiм подобалась. Дуже вже детективна, несерйозна. Менi б хотiлося, щоб була якась романтична, пiднесена…

Але вiдмiняти Явину назву пiсля того, як вiн не став «я», — було б свинство.

Так i лишилося: «Незнайомець з тринадцятої квартири. або Злодiї шукають потерпiлого». Пригодницька повiсть.

Ми почали обговорювати план книжки. Значить, так: починаємо з того, як ми приїхали в Київ, i про пригоду з ночвами у метро, i про Явине вухо, i про Будку… Потiм — про пляж, про незнайомця з тринадцятої квартири, про годинник… Словом, про все-все, що з нами трапилося. I кiнчаємо тим, як ми провалилися на «Ревiзорi». Чесно! Письменники передусiм повиннi бути чесними.

Ми пiдводимося з землi i розправляємо плечi. I нам здається, що головами ми упираємося в самiсiнькi небеса. Ява одним вухом навiть якусь зiрку збив — ондо покотилася…

Ну — все!

Завтра ми купуємо у сiльмазi великого загального зошита в лiнiйку, три авторучки (одна про запас!), сiдаємо й пишемо.

Пишемо, пишемо, пишемо…

Тодi надсилаємо…

Тодi доробляємо, доробляємо, доробляємо…

Тодi знову надсилаємо…

I — все!

Ну, глядiть же!

Ми ше покажемо людству, на що ми здатнi!

Начувайтесь!

Вi ще побачите, хто такi Ява i Павлуша!

Держись, людство!


А потiм все-таки я буду льотчиком…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

яку розсказав уже Ява Рень

Таємниця трьох невiдомих,

або

Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло

Роздiл I

Як це все почалось…

Чи знаете ви Павла Денисовича? О, ви не знаете Павла Денисовича! Чудова, надзвичайна людина Павло Денисович. Добрий, вихований, розумний. А який кмiтливий! Це ж вiн вигадав штукакенцiю для розстiбування гудзикiв. Пiсля випробування її Степан Iванович Карафолька три днi не мiг сiсти.

Прекрасна людина Павло Денисович! Коли вiн iде по селу, всi собаки гавкають вiд захоплення, а кури, гуси та iнше птаство запобiгливо розлiтається врiзнобiч, даючи йому дорогу.

Чудова людина Павло Денисович! Його знають не тiльки в навколишнiх селах i в районному центрi, а навiть у Жмеринцi, де вiн iнодi буває у родичiв. А яка рогатка в Павла Денисовича! Боже мiй, яка рогатка! Миколай-чудотворець, святi угодники! Надзвичайна! Незрiвнянна! Неповторна! Побий мене вража сила, коли ще в когось у свiтi є така рогатка! Шкiрочка з материного шльопанця. Рогачик з премiцноi горiшини, а резинка з футбольної камери. Катапульта, а не рогатка. Павло Денисович влучає з неї горобчика за тридцять метрiв. Ах ти, городи, чому в мене нема такої рогатки!

Гарна людина i Iван Васильович, — той самий, що заблудив у кукурудзi i вивiсив дiдовi пiдiштаники на телевiзiйнiй антенi.

Собаки також гавкають, а кури и гуси розлiтаються врiзнобiч, коли Iван Васильович iде по селу.

Гарна людина Iван Васильович, нiчого не скажеш.

Павло Денисович дуже любить вареники з вишнями i моi же з'їсти їх цiлу миску.

Iван же Васильович любить морзиво i якось вмаламурив за один раз вiсiм порцiй.

У Павла Денисовича великi вiдстовбурченi вуха.

У Iвана Васильовича зовсiм навпаки, весь нiс i щоки у рдому ластовиннi.

Павло Денисович говорить повагом, розтягуючи слова.

Iван Васильович стрекоче, як з кулемета, — думки ледве встигають за його словами, а iнколи якась думка й не дожене, i летить слово з уст Iвана Васильовича таким собi легким метеликом без жодного змiсту.

Але обидва, i Павло Денисович, i Iван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, як у нас кажуть, теревенять усякi баналюки i подеколи, бува, на плетуть такого, що самi здивуються, замовкнуть i якусь мить дивляться один на одного, клiпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились i не знайшли, як викрутитися.

Вчителька Галина Сидорiвна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Iваном Васильовичем. «Прекраснi люди, — каже вона, — незрiвняннi, неповторнi! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тiльки завдяки їм. Так вони менi життя вкорочують своєю поведiнкою».

А як дружили Павло Денисович з Iваном Васильовичем! Боже мiй, господи, як дружили! Так можуть дружити тiльки великi люди, класики. Один без одного — нi кроку. Один без одного — нi за холодну воду.

I от цi прекраснi люди посварися. Мало сказати посварилися — побили горшки. Та як! На дрiбнюсiнькi черепочки, що й не збереш, i не склеїш.

Це було настiльки неймовiрно, що, якби менi мiсяць перед тим сказали, що так буде: Павло Денисович i Iван Васильович проходитимуть вулицею, не помiчаючи один одного, мов незнайомi, я просто розсмiявся б. Бо це аж нiяк не вкладалося в моїй головi Але цде так. Повiрте менi на слово.

Тим бiльше, що Iван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович — це мiй друг, мiй вiрний i незмiнний друзяка Павлуша, з яким — гай-гай! — скiльки рiзного всякого пережив я за своїх тринадцять рокiв.[3]

Як же це сталося… Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великiй перервi Павлуша менi раптом каже:

— А давай запишемося в гурток малювання.

— Нащо? — питаю я здивовано.

— Як — «нащо»? Малювати будемо. Цiкаво ж.

— Може, — кажу, — й цiкаво. Хто вмiє. А нам чого?

— Ти ж збирався колись стати художником.

— Ну й що!

Дiйсно, був момент, коли менi на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класi. Коли на уроцi малювання вчитель Анатолiй Дмитрович похвалив мене при всiх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим i останнiм моїм шедевром у мистецтвi пензля. Бiльше вчитель малювання мене нiколи не хвалив, i через кiлька днiв ч вже мрiяв бути директором кондитерської фабрики. До речi, саме тодi з'ясувалося, що я дальтонiк, тобто не розрiзняю зеленого i червоного кольорiв, плутаю їх. Вiдтодi всi дуже люблять дивуватися з цього. Навiть моя мати. Покажуть щось i питають: «Скажи, якого це кольору?» I коли я невiрно кажу, сплескують у долонi: «Ти диви!.. Ти справдi не бачиш чи придурюєшся?»

Спершу це мене дратувало, та потiм звик. Але яким же художником я мiг бути, не розрiзняючи кольорiв! Це однаково, що нiмий спiвак. I Павлуша, наче нiчого не знає, таке менi каже. От же ж, чесне слово!.. Я змiряв його поглядом i спитав глузливо:

— А ти що — вiдчув у собi талант?

— При чому тут талант?.. Але чого не спробувати… — Павлуша одвернувся й почервонiв. — Кажуть, що в мене щось…виходить…

— Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж це вона.

Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що вiн у нiй знайшов — нiяк не збагну. Як її нема — хлопець як хлопець. А варто їй з'явитися — враз мiняється просто на очах. Починає крутитися, на мiсцi не всидить. Смiється неприродним дурникуватим смiхом, кричить, усiх перебиває, нiкому слова не дає сказати. I говорити починає так, нiби в нього вареник у ротi — здушеним горловим басом. Мабуть, йому вдається, що вiн дуже дорослий, мужнiй i принадний… Гидко дивитися! I через те, що з ним таке робиться, я її ще бiльше не терплю.

I, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художнiй гурток. Навiть староста гуртка. I вважає себе великим скульптором. Вилiпила з пластилiну двi якихось фiгурки i думає, нiби вже бога за бороду вхопила. А коли була виставка робiт гурткiвцiв, глядачi просто смiялися i, дивлячись на Гребенюччиного козака на конi, глузливо питали: «А хто то на собацi їде? Га?» (Це, до речi, я питав, але так воно й було — викапаний собака, а не кiнь).

Павлуша на уроцi писав їй записочку i, мабуть, щось там таке пiдмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: «А ти знаєш, у тебе виходить. Ти вiдчуваєш форму i добре передаєш рух». Ич, розумниця яка! Нахапалася вiд Анатолiя Дмитровича слiв i хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвiшав i вiрить. А вона бачить, що вiн лопух i грається ним, як кицька мишею. I тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб вiн її портрети малював, як Анатолiй Дмитрович.

Учитель малювання Анатолiй Дмитрович був без пам'ятi закоханий у нашу Галину Сидорiвну. I весь час малював її портрети. Всi стiни у нього в хатi були завiшанi портретами Галини Сидорiвни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолiя Дмитровича. От i Гребенючка хоче, щоб Павлуша…

Я збирався йому все це розтлумачити i вже почав: «Ти гадаєш, що в тебе є талант…» — як тут, мов з-пiд землi, вигулькнула раптом Гребенючка.

— Не слухай його, Павлушо! — закричала вона. — Вiн просто заздрить тобi. От у нього дiйсно нiяких здiбностей нема. Йому тiльки рiзнi фулiганськi вибрики в головi. Вiн тiльки й знає… А в тебе здiбностi… А вiн фулiган i на тебе погано впливає…

Тут я їi перебив i сказав:

— От я тобi зараз дам по портрету, як будеш!..

А вона:

— Вiд тебе тiльки цього й можна чекати. Фулiган!

— Мовчи! — сказав я, замахнувшись, щоб дати їй ляща, I тут Павлуша схопив мене за руку:

— Не чiпай!

— Що значить — не чiпай? Вона буде менi таке говорити, а я…

— Говори й ти їй. Вона ж тебе не б'є.

— Спробувала б вона мене вдарити, я б її… я б з неї шашлик iзробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе!

— Вона не мавпа, а людина! — басом сказав Павлуша.

— Ах, так! — скипiв я. — То цiлуйся з нею. Тьху! — Я вирвав свою руку, повернувся i пiшов геть. I ще чув, як вона сказала:

— От i добре! Досить тобi пiд його дудку танцювати!

Що вiн на це вiдповiв, я вже не чув.

Роздiл II

Шукаю напарника. Генiальна теорiя Антончика Мацiсвського. У мене виникає iдея

Спершу я навiть не дуже переживав. «А, нiчого, — думалося менi, — завтра помиримось».

Ми не раз, бувало, сварилися з Павлушею, але через день, найбiльше два хтось iз нас перший заговорював, i сварка вмить забувалася. Як правило, заговорював той, хто був бiльше винен у сварцi. Я вважав, що на цей раз бiльше винен вiн. А що! По-перше, знає ж, що я дальтонiк, i лiзе з своїм малюванням. По-друге, пiдняв на товариша руку. Ще трохи i вдарив би. За що, питається? «Нас на бабу променял», як ото спiвається у популярнiй пiснi про Стеньку Разiна. Та то ж хоч княжна була персидська, а це казна-що.

I я сподiвався, що назавтра Павлуша отямиться i все буде знову ж таки, як у тiй пiснi, — «и за борт её бросает в набежавшую волну». Ну, я не вимагав, щоб вiн обов'язково топив Гребенючку (хай живе!), але щоб викинув її хоча б iз свого серця.

Та минув день, два, три… А вiн усе не заговорював. Вiн одвертався так само, як i я, i не дивився в мiй-бiк. А на четвертий день дiзнаюся, що цей довбеха записався-таки у художнiй гурток.

Це вже була зрада. I я не мiг йому пробачити її. У мене всерединi все клекотiло, як борщ у горщику. Ах ти ж перевертню, зраднику нещасний! Кинув мене, дальтонiка, а сам подався в художники, у живописцi. Знаючи, що я не можу туди, фiзично не можу. Це все одно, що кинути друга на полi бою. Ах ти ж Iуда! Iуда Завгороднiй! Тiльки так я зватиму тебе вiдтепер.

Ти думаєш, я плакатиму? Так? Нi! Не побачиш ти моїх слiз! Не побачиш нiколи. Думаєш, я без тебе не проживу? Зiв'яну, як тая квiточка? Ось-ось-о! Перше ти зiв'янеш, ти плакатимеш, ти приповзеш до мене на пузi i благатимеш, щоб я тебе простив! Я ж тебе знаю — ти занудьгуєш, занудишся через кiлька днiв серед отих олiвцiв i пензликiв. Без наших пригод i мужчинських розваг.

I я вiдчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке… Таке, щоб свiт похитнувся. Щоб у того Iуди вiд заздрощiв у носi засвербiло.

Неодмiнно треба устругнути. I причому негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було.

Запускали уже з тим Iудою на паперовому змiї глечик iз сметаною.

Впiймати щось i… Теж було.

Пiймали колись iз Павлушею, тобто з Iудою, в лiсi пугутькало i випустили пiд час лекцiї… От же ж! Як не треба, то тих iдей рiзних завжди повнiсiнька торба, а як треба, то хоч лобом у стiну гати…

Крiм того — потрiбен напарник. Без напарника, самому щось устругнути, по-перше, дуже важко, а по-друге, просто нецiкаво. I я пiшов на вигiн до хлопцiв.

Вони сидiли кружка, курили й балакали про страшне.

Я мовчки пiдсiв до них.

— Треба взять неторгований казан, — зловiсним голосом казав Вася Деркач. — Тiльки обов'язково неторгований: скiльки за нього запросили на базарi — зразу куплять. Так-от, узять неторгований казан. Iзробити у днi маленьку дiрочку. Пiймати кажана. Пiти до лiсу вночi о дванадцятiй годинi. Знайти мурашник. Покласти кажана. Накрити казаном. I одразу швидко пiти, не оглядаючись. Бо кажан кричатиме дико… На другий день, теж опiвночi, пiти на те мiсце. Пiднять казан. Там будуть лише кiсточки кажановi. Розгребти їх паличкою. Знайти одну таку кiсточку, як виделка. А другу — як гачок… I от, якщо ти хочеш, щоб хтось вiд тебе одчепився, треба його легенько вiдштовхнуть тою виделкою. А як хочеш, навпаки, привернути когось, то треба зачепити гачком…

«Не iнакше як Гребенючка, бiсова душа, зачепила Павлушу отим гачком, а вiд мене одiпхнула виделкою», — подумав я.

— Брехня! — зневажливо пхикнув Стьопа Карафолька. — Чого ж ти не одштовхнеш математичку, щоб вона до тебе не чiплялась i двiйок не ставила?

Хлопцi засмiялися.

— Легше всього сказати — «брехня», — надувся Вася Деркач. — А ти ж не перевiряв?

— А що там перевiрять! Ти б ще нас агiтував чортiв ловить або привидiв. Пережиток! Неандерталець! — сказав Коля Кагарлицький.

Вася Деркач був-таки темний, як гудрон, i перебував пiд впливом своєї двоюрiдної бабусi. Та бабуся, баба Мокрина, була дуже релiгiйна i забобонна. Вона уособлювала в нашому селi темнi реакцiйнi сили. Лектори завжди наводили її в кожнiй антирелiгiйнiй лекцiї як приклад пережиткiв минулого.

— А все-таки тi привиди якось, знаєте… — мовив Антончик.

Учора в клубi показували чеський фiльм «Привиди замку Морресвiлл». Фiльм комедiйний, але привидiв i рiзної страшнючої чортiвнi там стiльки, що в залi весь час охали й ахали. Пiсля таких фiльмiв завжди хочеться побалакати про страшне. I хочеться довести, що тобi воно, те страшне, просто — тю!

— Взагалi в наш космiчний, атомний вiк усi цi привиди в замках — чистiсiнька нiсенiтниця, — знов озвався Коля Кагарлицький. — Усе це спростовується елементарною наукою…

«З цим, звичайно, нiчого не встругнеш, — подумав я. — Дуже розумний».

— 3 одного боку, звичайно… Квантова механiка… Лазери… — брякнув Вася Деркач i, опустивши очi, почервонiв. Балда! Ручаюсь, що вiн поняття не має, що таке квантова механiка, що таке отi лазери. I зараз боїться, щоб хтось його не спитав.

З таким теж не встругнеш.

— А головне — кiбернетика, — авторитетно сказав Стьопа Карафолька. — Наука зараз на гранi створення електронного мозку — машини, яка повнiстю замiнить людський розум.

«Тебе першого треба було б замiнити к бiсовому батьку машиною, щоб не задавався! — подумав я. — Якби менi навiть сто мiльйонiв давали, я б його у напарники не взяв».

— А все-таки… — несмiливо промовив Антончик Мацiєвський. — Кiбернетика… Лазери-шмазери… Я розумiю… Але… От ви менi скажiть, що з людиною робиться пiсля смертi? От жив-жив чоловiк, все вiдчував, думав, мрiяв… I от раптом умер i — нема… Нема нiчого! От як це може бути, щоб не було нiчого? Повинно ж щось бути. От навiть за законами фiзики. Нiщо з нiчого не з'являється. Нiщо без слiду iiе 'щезає, а просто переходить в iншу форму… Закон Ломоносова. Залiзно! От кожен з вас вiрить, що от вiн умре i нiчого вiд нього не буде? Нiчого вiн не буде вiдчувати, думати нiколи. От скажiть менi! Тiльки чесно!

— Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати — про смерть! Тьху! Замовкни! — обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвiченiшим i найрозумнiшим, бо був перший вiдмiнник у класi, не терпiв, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати i махати руками. Вiн дуже любив своє життя i здоров'я. Навiть коли вiн чхав, то завжди сам собi казав тихенько: «Будь здоров, Степане!» I розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе — наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцiнному життю i майбутньому довголiттю.

Проте Антончик на Карафольчинi прокльони особливої уваги не звернув.

— Нi, от серйозно, — сказав вiн. — От коли за законами фiзики нiщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття… ну, оте, що називають душею… чому не може вого перейти у форму привида? Пiсля смертi тiла. Га? Хiба це не науково? Хiба це суперечить науцi? Га?

Всi пороззявляли роти i перезирнулися.

— Я читав, що у Англiї є офiцiйно зареєстрованi привиди, — вiв далi Антончик. — Точно. Сам у журналi читав. «За рубежом». У самiсiнькому Лондонi. I в iнших мiстах. Живуть у старовинних замках i регулярно з'являються. От як це пояснить? Га?

— Так то ж… то ж при капiталiзмi, — заперечив Коля Кагарлицький. — У них i бог єсть. Теж офiцiйно. Так що з того!

— А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в нас у народi. Скiльки вже рокiв… Рокiв триста, не менше. I кажуть же, що бачили люди, i не раз…

I тут менi стрельнуло!

О!

— Хлопцi! Iдея! — сказав я. — Чим отак язиками ляпати, пропоную перевiрити легенду про Горбушипу могилу. На власнi очi пересвiдчитися, правду чи неправду балакають. Пiти вночi в п'ятницю й перевiрити.

Хлопцi знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.

Роздiл III

Легенда про Горбушину могилу

То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись iз турецького походу, стояли бiля нашого села у долинi кошем запорожцi. Сотня сотника Горбушi. I сталася тодi дивна рiч. Несподiвано щез уночi мiшок золотих дукатiв, уся казна козача, всi скарби, всi трофеї, з важкого походу везенi. Скарбником у запорожцiв був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадiжцi. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всiм святим на свiтi, що не винен, але довести нiчого не змiг. I наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зiтнули старому скарбниковi сиву козацьку голову. I тут-таки й поховали. Рушила сотня далi на Запорожжя.

Минув час, сотник Горбуша повернувся у цi мiсця i купив цю землю, заклав маєток, збудував палац i став жити на всю губу. I грошей у нього було — як гною. Вiн пускав їх на вiтер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з мiсцевим панством. Бо то ж вiн сам викрав тодi той скарб запорозький i закопав серед темної ночi у долинi пiд вербою…

Та не принесли щастя сотнику Горбушi краденi козацькi дукати Не минулося йому злодiяння. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгiй бiлiй сорочинi, без голови, пiдходив вiн до Горбушиного лiжка i схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. I такий сiрашний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з лiжка i бiг свiт за очi, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.

I наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попiл вистрiлити з гармати, щоб розвiявся по вiтру. Сподiвався, що те врятує його вiд жахливих нiчних видiнь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.

Розкопали — голова Захаркова є, а тiла нема. Пополотнiв сотник Горбуша, аж сiпатися почав. «Копайте! — кричить — Копайте, поки не знайдете!»

Сiм днiв i сiм ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрiв стр завширшки, метрiв двiстi завдовжки Але тiла старого скарбника так i не знайшли. А на сьому нiч на днi ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водоiо i утворилось озеро, яке так i зветься — Захаркове.

Ще дужче спохмурнiв, здичавiв пiсля того согник Горбуша, ще бiльше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму сердi. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника i простягав руки. I Горбуша зривався й бiг свiт за очi. I от одного разу пiсля такої ночi джури знайшли його на березi Захаркового озера пiд вербою, де колись закопав вiн крадений скарб, мертвого i… без голови. Пiзнали його тiльки по сорочцi та по шраму на плечi вiд турецької шаблi. А голову, як не шукали, нiде знайти не могли. Так його без голови й поховали. I збудували над його могилою каплицю. А невдовзi сам собою спалахнув маєток сотника Горбушi i згорiв дотла. I оскiльки був Горбуша нежонатий i нiяких родичiв не мав, земля його одiйшла в казну. I лишилася вiд Горбушi тiльки ота каплиця на сiльжькому цвинтарi. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил — старезна, замшiла цегляна каплиця з повибиданими ще рокiв, мабуть, двiстi тому вузесенькими вiкнами, з напiвпрочиненими iржаво-залiзними дверима, яких уже нi зачинити, нi розчинити, бо на пiвметра вросли в землю… I як тiльки починає сутенiти, бiля каплицi вже не побачиш живої душi. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те мiсце нечисте. Начебто щоп'ятницi (бо саме у п'ятницю був страчений Захарко) рiвно опiвночi з'являвся бiля каплицi бiлий привид без голови. То приходив до Горбушi старий скарбник нагадати про себе. I з-пiд землi чувся стогiн i приглушений крик жаху. Горбуша i в могилi не знав спокою, мучився, спокутував свiй грiх.

Проте побачити привид мiг не кожен. Тiльки, якщо ти щось украв i прийдеш пiсля цього в п'ятницю опiвночi до каплицi, тодi тобi явиться привид, — казали люди.

А оскiльки таких дурнiв небагато, щоб пiсля крадiжки бiгти вночi до цвинтаря на побачення з привидом, то живих, очевидцiв ми не знали. Тiльки чули розповiдi, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадiдiв кум.

Роздiл IV

Я беру в напарники Антончика Мацiєвського. Крадiжка апарата. Ми йдемо в розвiдку на кладовище

— То що — боїтесь? Г-герої! — презирливо глянув я на хлопцiв.

— Та йди ти!

— Та ну тебе!

— Теж менi! — загомонiли хлопцi.

— Це ж iще i вкрасти щось треба, бо iнакше… — мовив Антончик.

— А що — i вкрасти! — не вагаючись сказав я. — Як для науки треба — можна i вкрасти. А що! Ви розумiєте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду i що душа цiлком науково, за законами фiзики перетворюється на привид — що це буде… Переворот у науцi.

— Та що ти мелеш, — озвався Карафолька. — Який переворот? У якiй науцi? Навiть якщо тобi з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?

— Як?! А сфотографую!

Ця думка майнула в мене так несподiвано, що я сам не чекав.

— А що? А що? — загорiвся я. — Коли привид справдi є, то вiн мусить вийти на фото. Обов'язково.

— А що?.. От, мабуть, таки так. Га? — невпевнено сказав Антончик.

— Дурницi! Мова твоя — як з гнилого клоччя батiг! — впевнено заперечив Карафолька. — Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.

— Ти думаєш? — уїдливо сказав я. — Так щоб ти знав, що усi великi вiдкриття завжди робилися несподiвано для сучасникiв. I дурнi сучасники спершу завжди смiялися з генiальних Ньютонiв i Едiсонiв. А вже потiм дивувались, як то все просто i як це вони самi ранiше не додумалися.

— Ой, держiть мене, бо я впаду! — не своїм голосом закричав Карафолька. — Едiсон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скiльки буде двiчi по два.

Хлопцi засмiялися.

— Смiйтесь, смiйтесь! Смiх — це здоров'я! — спокiйно сказав я. — Слухай, Антончику… раз вони такi… давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвiдку! А вони…

Я махнув рукою.

Антончик зашарiвся вiд задоволення. Кiлька днiв тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, вiн був «глистюк паралiзований», бо не пройшов по бильцю мiстка, як це робили ми з Павлушею.

— Ходiмо! — кивнув я Антончику. — Вони ще в нас посмiються на кутнi.

Карафолька глузливо закричав нам услiд:

— Тiльки хай вам привид автографа на портретi поставить! Бо наука не повiрить! Ха-ха!

I хлопцi знову засмiялись.

Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорiлося серце, i я вже палко вiрив в успiх нашої справи.

I коли, одiйшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: «Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?» — яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не вiн, а я сам придумав оту теорiю про перетворення за законами фiзики людського розуму i душi в привиди.

Антончик слухав-слухав, кивав головою, пiдтакував, а потiм скривився i сказав:

— Нiчого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого… якогось спецiального. Щоб уночi знiмав. Моя «Смена» не вiзьме.

Я скипiв.

— Ах ти ж, г-г… — хотiв я сказати на нього за звичкою «глистюк паралiзований», але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, i сказав: — Г-герой! Теж iще! Якого там спецiального. Просто хорошого апарата треба. «Київ», чи що.

— А де взять? — спитав Антончик.

— Як — де? Вкрасти, звичайно!

Антончик аж спiткнувся:

— Ти що?!

— Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.

— Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разi по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.

— Та ми ж потiм повернемо, чого ти!

— Еге! А як злапають! Доказуй тодi, що ти повернеш.

— Та я сам крастиму. Ти тiльки на шухерi ст