Книга: Анатомія неоголошеної війни



Від автора

Автор дякує за допомогу в підготовці та виданні книжки фондові “Українська перспектива”, а також Лідії Мадоян, Олександрові Савицькому.

Кажуть, що поезія, справжня, яка зворушує душі інших, яка сприймається серцем і розумом, твориться лише тоді, коли зранена душа поета вже не може мовчати. Тоді кожний написаний рядок стає криком і болем, що вириваються назовні. Події, про які піде мова, — це крик і біль, інколи перемішані з миттєвою радістю і захопленням.

Час, коли молода держава Україна, одягнена в будівельне риштування, відбудовує себе заново, — це найважчий перiод відродження самосвідомості людей, розуміння того, що таке незалежність, свобода. Можна назвати сотні причин, які не давали Україні змоги здобути незалежність, про яку століттями мріяли наші пращури, боролися за неї і вмирали з надією і яка, врешті-решт, утоптувалася в землю. Але найбільша трагедія — це нерозбуджене в народі усвідомлення необхідності для нації незалежності та свободи. Ідея, яку роками втовкмачували в свідомість українців, що начебто української нації взагалі немає, а якщо і є, то вона ніщо без старших братів — росiян, лишила свій слід. Ідея єдиної спільності людей — радянського народу — входила в свідомість і в кров українців з дитячих років з материнським молоком.

Не ганьблю, не картаю тих, хто так і не зміг позбутися почуття, що він — молодший брат, не зміг убити в собі раба. Це трагедiя, в якій довелося бути мені не просто споглядачем. Погрішу проти істини, якщо напишу, що власне прозріння, звільнення від стереотипів свідомості, розуміння, хто ти, проходило для мене просто. Мені як людині військовій, та й тисячам таких, як я, вихованих на комуністичній ідеї (такою була вся система освіти), найскладніше було зрозуміти процеси, що відбуваються в Україні, прийти до того, щоб будівництво незалежної держави стало спочатку частиною мого життя, а потім і самим життям.

Проблеми Чорноморського флоту і будівництва Військово-Морських Сил України стали тою своєрідною краплиною, в якій віддзеркалилися всі трагічні моменти здобування Україною незалежності, помилки й серйозні промахи керівництва молодої української держави, тих, хто прагнув будувати свій український флот. Але ця книжка — не тільки розповідь про невдачі та прорахунки. Це насамперед оповідь про тих, хто повірив у майбутнє України і, незважаючи на репресивні заходи з боку проросійського командування Чорноморського флоту, не сподіваючись одержати житло, а згодом поступаючись чорноморцям у зарплаті в кілька разів, будував свої Військово-Морські Сили з нуля. У книжці немає ідеальних героїв, є звичайні люди — з усіма їхніми добрими рисами і зі всіма вадами.

Політичні процеси в Криму, сепаратизм тих, хто хотів відокремити півострів від України й зробити його російським, наклали серйозний відбиток на процес творення незалежної української держави і її Військово-Морських Сил. Дійсність була така, що українські військові моряки були вигнанцями на власній землі, в своїй державі, не мали необхідної підтримки. Їх водночас начебто повели в атаку, а потім покинули на виживання без патронів.

Багато тих, що йшли в перших шерегах, остаточно разчарувалися в iдеалах, у які вірили, втомилися битись об стіну, звільнилися в запас. Це був наш спільний біль.

Немає, певно, більшої трагедії для людини, аніж втратити надію. Однак ніхто не переконає мене в тому, що боротьба була марною, як і все зроблене.

Я не вважав себе патрiотом України. Але коли день у день бачив, у яких муках народжувалася її незалежність, як били її в одну щоку, а вона підставляла другу, але йшла вперед, — її горе і радість, її майбутнє стали моїми.

Є це майбутнє і в житті двох народів — українського та російського. Впевнений, що між ними завжди будуть гарні стосунки, але ця книжка нехай буде нагадуванням тим, хто ще не позбувся психології “старшого брата”, не зрозумів тої простої істини, що співіснування двох незалежних держав, взаємовигідне співробітництво можливі лише за рівноправного, шанобливого ставлення однієї до другої.

Якщо цього не буде усвідомлено, коли-небудь знову знайдеться “чорноморський флот”, за допомогою якого можна буде посіяти ворожнечу між нашими народами.

Цю книжку я написав як громадянин України. Викладене в ній не є офіційною позицією прес-центру ВМС України і командування українського флоту.

Про автора

Савченко Микола Олексійович, 1953 року народження, українець. Двадцять чотири роки служить на флоті. Закінчив факультет військової журналістики Львівського військового училища та редакторське відділення Гуманітарної академії. Десять років працював у редакції газети Чорноморського флоту кореспондентом, а згодом редактором відділу. Проголошення незалежності України зустрів на посаді старшого офіцера прес-центру Чорноморського флоту. Після Указу Президента України про створення Військово-Морських Сил склав присягу на вірність народові України. За це командування Чорноморського флоту, яке не стало українським, незаконно звільнило його в запас. Поновлений у правах Міністерством оборони України. Останні чотири роки — начальник прес-центру Військово-Морських Сил України. Капітан 2-го рангу.

Час Вибору. Час сподівань.

3 січня — початок творення українських Збройних Сил • Адмірал Касатонов: кому служити? • Весна 1918 — січень 1992: історія повторюється • Борис Єльцин: Чорноморський флот був, є і буде російським! • Взвод Клюєва — перший • Бригада ОВРу робить свій вибір • Початок репресій Касатонова • ВПК “Сметливый”: служу Україні! • Батальйон Рожманова пішов в атаку

У житті кожної людини буває період, коли вона мусить зробити дуже важливий і тяжкий вибір, від якого залежить її майбутнє, а може, й саме життя. Так само і для цілого народу. Такий вибір випадає, може, один раз за кілька століть. Проте мало, виявляється, зробити крок уперед, назустріч своїй долі, а потім вистояти, треба ще й зуміти рушити далі. Досить спасувати лише раз, зробити хоча б півкроку назад, як заповітна мрія починає швидко віддалятися.

Сьогодні навряд чи викликає сумнів те, що нестійкість і непослідовність окремих представників українського керівництва у вирішенні долі Чорноморського флоту створили низку значних проблем, які суттєво позначилися на становленні державності України.

Як же все починалося?

24 серпня 1991 року Україна, виконуючи волю свого народу, зробила той iсторичний доленосний вибір і, згідно з Актом проголошення незалежності та всеукраїнським референдумом, почала будувати суверенну демократичну правову державу. Гарантом незалежності, безпеки й територіальної цілісності і повинні стати створювані власні збройні сили.

Згідно з постановою Верховної Ради України “Про військові формування в Україні”, ухваленою 24 серпня 1991 року, всі військові формування, дислоковані на її території, було підпорядковано Верховній Раді України і створено Міністерство оборони.

Верховна Рада України, виходячи з реалій суспільно-політичної та соціально-економічної обстановки і суто військових процесів, розробила правові основи творення збройних сил та інших військових структур України, ухвалила пакет першочергових законодавчих актів з військових питань. Зокрема, було ухвалено постанови Верховної Ради “Про концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України”, “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей” та інші.

Здавалося б, ніяких перешкод на шляху творення власних збройних сил у України не було. 30 грудня 1991 року в Мінську держави-учасниці Співдружності, утвореної внаслідок розпаду колишнього СРСР, підтвердили своє законне право на створення власних збройних сил, згідно з національним законодавством. Внаслідок цього об’єкти союзного підпорядкування, розташовані на території України (Чорноморський флот, дислокований переважно в Україні), ставали її державною власністю.

Всі без винятку учасники Співдружності юридично визнали, що Україна реалізує це право без будь-яких умов з 3 січня 1992 року. Все це було закріплено в статті 2 Угоди Ради голів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав про збройні сили та прикордонні війська.

Щодо стратегічних сил, то учасники Співдружності домовились у Мінську про те, що під спільне командування такими силами увійдуть лише ті військові формування, які виділить кожна держава за особливим переліком, визначеним в окремому протоколі.

Виконуючи ці домовленості, Україна запропонувала під час переговорів 2—3 січня 1992 року в Києві обґрунтований перелік з’єднань, частин та закладів для включення до стратегічних сил на період, доки з України не буде вивезено ядерну зброю, тобто до кінця 1994 року.

Однак представники військового відомства колишнього СРСР поставили вимогу, щоб під їхнє командування було передано й ті, розташовані в Україні, частини і заклади, які зовсім не належали до стратегічних ядерних сил, зокрема, повітрянодесантні й сухопутні з’єднання. Такі дії щодо відбудови імперських військових структур припали до душі деяким російським керівникам. У тісному контакті з військовим відомством Росії вони почали робити все, щоб позбавити Україну права на Чорноморський флот, заявляючи, що він є складовою частиною стратегічних сил і повинен залишатися неподільним.

Що ж являв собою на той час Чорноморський флот? Газета “Крымская правда” (№5 від 9 січня 1992 р.) опублікувала дані Міжнародного інституту стратегічних досліджень. Згідно з цими даними, флот мав 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, більше як 300 малих та середніх суден, 151 літак та 85 вертольотів палубної авіації. Вартість флоту, за оцінками експертів, становила близько 80 млрд. доларів США.

До складу флоту входила і Середземноморська ескадра, боєготовність якої в разі бойових дій залежала тільки від підтримки інших флотів колишнього Радянського Союзу. Стратегічне значення і Чорного моря, і дислокованого на ньому флоту знизилось одразу після того, як Туреччина, яка контролює протоки Босфор і Дарданели, увійшла до НАТО.

Чорноморський флот на початку 1992 року становив близько 10 відсотків від усього ВМФ колишнього СРСР, а потім Російської Федерації. Оскільки українська частина в зовнішньому борзі колишнього СРСР становила 16,34 відсотка, то Україна могла претендувати ще на 6 відсотків. Тим більше, що внесок України у формування союзного бюджету протягом багатьох років складав майже 25 відсотків. Проте українська сторона не поставила цього питання в порядок денний засідань голів держав СНД.

Російська Федерація передбачала можливість перепідпорядкувати частини Чорноморського флоту, розташовані на території України. Напередодні референдуму про незалежність України 29 листопада 1991 року російська команда, прислана з Північного флоту, похапцем вивела через Босфор авіаційний крейсер “Адмирал флота Советского Союза Кузнецов”, який ще не закінчив був ходові випробування в Миколаєві.

Надалі головним аргументом Росії, який не дав змоги Україні взяти флот під свою юрисдикцію, стало твердження, що ЧФ є стратегічним об’єднанням, а отже — флотом СНД. Але за цим приховувалося інше. Нерозв’язність проблеми ЧФ пояснювалася не стільки його військово-стратегічним значенням, скільки протилежністю політичних курсів двох держав, одна з яких хотіла затвердити свій суверенітет і недоторканність кордонів, а друга — відродити iмперiю хоч би в складі колишніх 12 республік, які б могли утворити СНД.

Млявість керівництва України в розв’язуванні питання ЧФ, проросійська позиція його командування, провали України в економіці — все це призвело до різкої зміни настроїв жителів півострова на користь сусідньої держави. Ці обставини стали головною причиною успіху проросійських рухів шовiнiстичного, сепаратистського штибу. По суті, проблема ЧФ спричинила проблеми Криму і Севастополя, а потім і російсько-українських відносин. Але це ми зрозуміли не одразу.

Спершу все нагадувало абхазьку притчу про те, як старий пастух мав гнати своїх кіз пастися. Вже березень закінчився, вже квітень надворі, а дощі, дощі... Кози непокоїлися... Тоді він посадив у свою торбу кота і підвісив її... Кіт, звичайно, несамовито нявчав, а кози слухали, мов зачаровані, забувши, що треба пастися...

Саме так багатьма в колишньому Союзі сприймалися події на початку січня 1992 року на Чорноморському флоті. Проблеми, пов’язані з ЧФ, потіснили з перших сторінок газет нищівні цифри зростання вартості життя. Газета “Известия” 11 січня 1992 року в своїй передовиці зазначала: “Нашу увагу спрямовують від порожніх полиць — на колір прапора”. Однак усе виявилося куди складнішим і серйознішим.

З 3 січня 1992 року Україна почала формувати власні Збройні Сили. Військовослужбовці, серед них і Чорноморського флоту, до 20 січня мусили скласти присягу на вірність народові України. Ці дні були нервовими на флоті. Керівники мовчали, офіцери та мічмани навперебій обговорювали у каютах та кабінетах зміни, що мали відбутися.

Тими днями, як старший офіцер прес-центру Чорноморського флоту, я не раз ставив собі запитання: невже Україна дійсно стала незалежною державою і матиме свій флот? Такі запитання хвилювали тоді багатьох. Управління виховної роботи з особовим складом навіть розповсюдило анкету серед офіцерів штабу ЧФ, в якій пропонувалося відповісти на запитання про готовність скласти присягу на вірність народові України. Тоді за це висловилися близько вісімдесяти відсотків. Ці результати не були несподіваними. Багато хто з офіцерів та мічманів і в штабах, і на кораблях з розумінням ставилися до того, що Україні потрібен флот, і готові були продовжувати службу в українському флоті, бо тут їхні домівка і сім’я, а український уряд ухвалив нові закони про соціальний захист військовослужбовців і пообіцяв поліпшити їхній побут. Крім того, 1 грудня 1991 року 72% особового складу проголосували за незалежність України, 48 відсотків віддали голоси за Леонiда Кравчука на виборах Президента України. Усі також добре знали, що Президент України підписав Указ ще 18 грудня 1991 року про підвищення в 1,9 раза грошового забезпечення військовослужбовців.

Проте були й такі, хто рішуче відмовлявся складати українську присягу і збирався перевестися на російський флот.

Погляди були різними, але як люди військові, усі чекали, що скаже керівництво ЧФ і яка команда надійде. Кожному з нас уся військова система роками втовкмачувала в свідомість необхідність суворої підпорядкованості командуванню, що стоїть вище, єдиноначальності, та й сам уклад життя не дозволяв приймати будь-яке самостійне рішення, не діставши згоди старшого начальника. Твоє волевиявлення було ніщо, існували статут, положення, інструкції, і треба було беззаперечно їх виконувати.

Усі чекали, а командувач Чорноморського флоту адмірал Касатонов мовчав. Лише пізніше стало відомо, що в ті дні Касатонов одержав шифровку з Києва про те, щоб привести флот до присяги. Адмірал вагався. Три дні знизував плечима і при нагоді казав, що кожен офіцер сам вирішить, під яким прапором йому служити. В ті дні командувач не підписав жодної шифротелеграми. За нього це робив віце-адмірал Георгій Гуринов, начальник штабу ЧФ. З Головного штабу ВМФ поповзли чутки, що Касатонова знову переводять на Північний флот і що вже готовий наказ про призначення на його посаду вiце-адмірала Валентина Селiванова, командувача Ленiнградської військово-морської бази. Говорили, що Касатонов постраждав саме за те, що знизував плечима. А Касатонов усе одно зволікав. Іноді здавалося, що він чекав вищого призначення в українських Збройних Силах, бо на той час мав найвище військове звання в Україні. Трьох командувачів округів було звільнено з посад, уцілів лише він.

Нам, співробітникам прес-центру, доводилося досить часто, а іноді й по кілька разів на день зустрічатися з адміралом Касатоновим. Не погоджуючись з його суворістю, командирською чванливістю, що в’їлася до кісток з роками служби на флоті, гонором та пихою, а найчастіше з неповагою до нижчих чинів, що підтверджувалося сотнями прикладів, усе ж треба сказати, журналістів він любив і ставився до них з повагою. Пізніше ця його якість стала однією з вирішальних рис у створенні його iмiджу.

Кожного разу в ті дні, коли начальник прес-центру капітан 1-го рангу Андрій Лазебников, колишній полiтпрацівник, якого Касатонов перевів з Півночі, приходив після ранкової доповіді, ми зазвичай цікавилися: як комфлоту? У відповідь чули:

— Ще рішення не прийняв, але, гадаю, буде все гаразд. Не для того ж він на південь переводився, щоб поїхати звідси. Та й дружина в нього з Києва...

Багато чого тоді було неясно, але в душі Iгор Володимирович, мабуть, усе ж був згоден служити Україні. Хоча сумніви, безперечно, були. Але був, звичайно, й суто життєвий інтерес. Після довгих років служби на задвірках колишнього Союзу, а останні роки він служив першим заступником командувача Північного флоту, Севастополь здавався столицею, теплою, сонячною. Чого ще треба для нормальної служби, життя сім’ї? Та й офіцери були загалом не проти того, щоб служити Україні. Тоді ще панувала iлюзiя, що хоч Союзу й немає, але практично нічого ж не змінилося.



Проте час збігав, а Київ не діяв. Одна з причин полягала в тому, що в Міністерстві оборони панувало безладдя і було вочевидь не до флоту, а отже, і не до Касатонова. Очевидці перших днів становлення наших Збройних Сил розповідали, що в коридорах Міністерства оборони чотири дні підряд ходив командувач Чорноморського флоту адмірал Iгор Касатонов. Поза всяким сумнiвом, він готовий був передати Україні все своє господарство, але його ніхто не захотів навіть прийняти. Так нещодавно відроджена держава дістала “головний біль” на десятиріччя (“Українська газета”, 23 травня 1996 р.). Важко сказати, на що розраховувало керівництво. Заспокоювало, напевно, те, що Касатонов, відрекомендовуючись Леонiдові Кравчуку — Президентові України, не заявив про своє небажання служити українському народові. З Києва він повернувся, як і раніше, командувачем Чорноморського флоту. А не враховано було, мабуть, головного — військовим не можна надавати можливість самим вирішувати такі важливі політичні проблеми, як приймання присяги. До присяги повинен хтось приводити. Але цього “когось” в Україні не виявилося. І тоді сказала своє слово Москва.

4 січня 1992 року о десятій годині ранку мені довелося бути в кабінеті адмірала Касатонова. Тоді командувач частенько збирав нас, співробітників прес-центру, в себе. Розмову перервав настирний телефонний дзвінок. Дзвонили по ЗАЗу. Комфлоту підняв трубку, ми зрозуміли, що дзвінок був з приймальні Головкому ВМФ адмірала флоту Володимира Чернавiна. Iгор Касатонов одразу ж, якось трохи розгублено, ніби давно чекав цього дзвінка, перейшов до своєї кімнати по сусідству з кабінетом і там узяв трубку. Ми не чули розмови, проте через стіну перiодично долунав трохи підвищеного тону голос Касатонова. Він неначе намагався щось пояснити. Але відразу ж його мова уривалася і надовго замовкала. Так тривало хвилин десять. Адмірал вийшов трохи почервонілий. Він не міг стримати хвилювання, заговорив уривчасто:

— Ну, зі мною ще отак... Як із хлопчиськом...

Ми, розуміючи ситуацію, в якій опинилися, попросили дозволу вийти. Через кілька годин стало відомо, що відбулося засідання Військової Ради, на якому вирішено не приймати присяги на вірність народові України, доки керівники України і Росії не домовляться остаточно, кому ж має належати Чорноморський флот.

На жаль, історія знову повторилася.

Весною 1918 року розвалилася Російська iмперiя. Чорноморський флот мав близько 400 бойових кораблів усіх класів та допоміжних суден. Проте основні події розгорталися навколо найсучасніших на той час 35 кораблів. У квітні 1918 року, побоюючись, що уряд української Центральної Ради, який був союзником кайзерівської Німеччини, візьме під свою юрисдикцію кораблі, російська Рада Народних Комiсарів наказала флотові 23 квітня залишити Головну базу в Севастополі й перебазуватися до Новоросійська.

Сім днів на флоті в усіх частинах і на кораблях точилися дебати: залишитись у Севастополі і стати на бік Центральної Ради, піднявши жовто-голубі прапори, чи йти до Новоросійська. 29 квітня 1918 року в Севастополі на нараді представників Чорноморського флоту було ухвалено рішення: розпорядження російського уряду не виконувати, флот передати українській Центральній Раді. Тоді командувач Чорноморського флоту віце-адмірал М. Саблiн, на відміну від адмірала І. Касатонова, віддав наказ підняти на кораблях прапори Центральної Ради. В радіограмі, надісланій до Києва, він повідомив, що флот і Севастопольська фортеця підняли українські прапори.

Але того ж дня ввечері представники російських полiтичних партій, насамперед більшовики, вирішили розколоти Чорноморський флот. Керуючись амбіціями та ворожим ставленням до Центральної Ради, вони повідомили морякам кораблів, де більшовицька пропаганда найпомітніше позначилася на настроях матросів, що Центральної Ради, якій передали флот, не існує. Дійсно, 29 квітня в Києві відбувся не без допомоги німецьких окупаційних військ державний переворот, внаслідок якого було скасовано владу Центральної Ради. До влади прийшов гетьман України генерал-лейтенант російської армії Павло Скоропадський — нащадок гетьмана Iвана Скоропадського.

Новий правитель України був популярним, адже він обирався з’їздом хліборобів і робив усе, щоб зібрати сили, спроможні захистити від ворожих посягань на Українську державу.

29 квітня, ввечері, в Севастополі знову провели збори, де було ухвалено нове рішення — Українському урядові не підпорядковуватися.

Але вернімося знову до січня 1992 року. Після рішення Військової ради про те, що українська присяга не буде прийматися, адмiрала Iгоря Касатонова викликали до Москви, де його остаточно “просвітили” і “скерували на шлях iстинний”, розвіяли його сумніви щодо того, кому служити. Тоді ми ще не знали, ким виявиться Касатонов для України, яким ненависником усього українського стане, яким лютим душителем усіляких спроб будь-кого з офіцерів чи мічманів присягнути Україні. А з тими, хто все-таки складе присягу на вірність народові України, розправиться всіма можливими і неможливими способами. А головне, обстоюючи єдність флоту, заб’є зухвало та брутально клин між тими, хто склав присягу, й тими, хто ще не зробив свого вибору і чекав політичних рішень.

У ті дні багато писали про командувача ЧФ, писали по-різному, але вже тоді було зрозуміло — це розумний, хитрий, що мужніє на очах, полiтик. Безперечний талант організатора, сильна воля дали йому змогу розгорнути в ті дні таку антиукраїнську кампанію, що її наслідки вражали навіть його самого. Недооцінювати таку людину не можна було, однак у Мiнiстерстві оборони, а потім і в керівництві України це зрозуміли з великим запізненням. Вочевидь, лише після того, як про нього сказала своє слово преса.

Те, що зробила преса, сам адмірал Касатонов зрозумів не відразу. Мало кому до того часу відомий командувач Чорноморського флоту за рейтингом популярностi в ті дні потрапив до першої десятки. Адмірал спочатку обстоював флот, який мав би служити Співдружності. А московська преса остаточно розставила акценти. Коли над її матеріалами з’явився заголовок “З нами Бог і Андріївський прапор”, вона зробила його російським адміралом.

Інший заголовок навряд чи міг тоді й з’явитися, адже 5 січня 1992 року, незважаючи на Різдво, що наближалося, адмірал Касатонов направив літак за журналістами не до Києва, а до Москви. Коли ж із одного з військових аеродромів під Москвою вилетів літак з журналістами, зокрема й іноземними, командування ВМФ повернуло його назад і, укомплектувавши групу з військових кореспондентів різних газет, відправило до Севастополя. За кілька днів, коли вийшли газети з публікаціями, Касатонов прокинувся російським адміралом.

У ті січневі дні, думаю, кожен з нас, хто служив на флоті, чекав офіційних заяв із Києва і Москви. Президент України Леонiд Кравчук, як і раніше, мовчав. Чому? Чому? Це запитання я все частіше й частіше ставив собі тоді, спостерігаючи, як Україна втрачає флот. Голова Верховної Ради Росії Руслан Хасбулатов у ті дні заявив: “Усі флоти... , звичайно, повністю належать Росії” (“Известия”, 11 січня 1992 р.). Після таких заяв знову виникало запитання: чому “звичайно”? Хіба Росія — єдина спадкоємиця всього того, що в СРСР було спільним?

Борис Єльцин, відверто підіграючи певним настроям, у свою чергу також заявив досить конкретно: “Чорноморський флот був, є і буде російським” (“Известия”, 11 січня 1992 р.), закликавши тим самим не присягати Україні.

Мер Петербурга Анатолій Собчак пішов ще далі. Він пригрозив: щоб покарати Україну за “загарбання” флоту, Крим треба повернути Росії. Це було вже серйозно. Такі заяви не минули безслідно. Вищі чини у ВМФ Росії хутко підхопили цю думку, і Головком ВМФ колишнього СРСР адмірал флоту Володимир Чернавiн уже відверто заявив, що Чорноморський флот “завжди був російським” (“Советская Россия”, 9 січня 1992 р.).

Перший заступник Головнокомандувача ВМФ адмірал флоту І. Капiтанець, який ішов у ногу зі своїм начальником, пояснив, що “Чорноморський флот — спадкоємець Російського Чорноморського флоту, створеного 1783 року, він ніколи Україні не належав” (“Советская Россия”, 11 січня 1992 р.). Ось так, ні менше, ні більше.

До їхніх слів ми ще повернемося, але виникає закономірне запитання: чому вищі чини в Міністерстві оборони так ухопилися за флот? І друге: чи потрібен взагалі такий Чорноморський флот Україні та Росії?

Якщо глянути на карту Чорного моря, то навіть непрофесiоналові буде цілком зрозуміло, що в замкнутому просторі тримати таку армаду, яка ніколи в разі необхідності не прорветься через Босфор і Дарданелли, немає ніякого сенсу. Але країна, де 20 відсотків пологових будинків зовсім не мали водопостачання, а 40 відсотків — гарячого водопостачання, охоче дозволяла собі і не такі витрати заради бойового престижу.

Дивним є й інше. Через російсько-український конфлікт з приводу Чорноморського флоту залишалися поза увагою реальні iнтереси того єдиного відомства, якому цей флот був потрібен, — Міністерства оборони СРСР. Так, саме СРСР. Це Мiнiстерство оборони пережило, по суті, сам СРСР. Загадкова нескорочуваність Радянської Армії — одна з головних загадок тих років. Країна дійшла до межі зубожіння, але продовжувала виготовляти ракети.

Це не єдиний парадокс того часу. Радянський Союз розпався, утворилися незалежні держави, а армія лишилася єдиною і нею керувала Москва. Саме в такому стані все хотіли і залишити. Під маркою єдиної армії СНД діяли приховані механізми iмперської політики Росії. Під цю базу підводили буквально все. В Україні роздували мiф про українiзацiю ЧФ. Нав’язані стереотипи сприймалися легко й швидко входили в свідомість людини. Всі попередні роки ідеологічна машина добре втовкмачувала їх нам у голову. Було легко не думати, сприймаючи те, що давалося, в готовому вигляді і виконувати так, як вказували зверху. Цей механізм спрацював і тоді на Чорноморському флоті.

За рекомендацією, а точніше за наказом Касатонова на флоті в частинах і з’єднаннях пройшли офіцерські збори, метою яких було підтримати рішення Військової ради. На основних із них був присутній командувач і, звичайно, задавав тон. Тільки 8 січня було проведено делегатські офіцерські збори ЧФ, збори представників офіцерських зборів з’єднань, частин та управлінь ЧФ. 10 січня Касатонов особисто зібрав командирів кораблів і частин ЧФ.

Тоді на флоті добре розуміли, що стоїть за цими зборами делегатів від частин: офіцерів втягували в політику. Ніхто нікого не делегував. Посилали тих, кого треба було послати, щоб вони просто вчасно підняли руку під час голосування на підтримку рішення Касатонова. Всі все розуміли, проте далі обурення справа не рухалась.

А в зверненнях представників офіцерських зборів до голів Співдружності Незалежних Держав і в інших постановах нібито рукою Касатонова було вписано, що “ВМФ неподільний, а Чорноморський флот — його невід’ємна частина і є стратегічним, а отже, має залишатися в СНД...”

Можливо, СНД найбільше потрібна була колишньому Міністерству оборони СРСР. Це ще раз підтвердила Всеармійська нарада представників офіцерських зборів, що відбулася 17 січня 1992 року. Головком Збройних Сил СНД маршал авіації Євген Шапошников на нараді заявив, що мета керівництва армії та флоту, як і всіх офіцерів, присутніх у залі, — зберегти Збройні Сили, не дати розчленити армію і флот на окремі частини. Тобто передбачалося, по суті, зробити армію наддержавною структурою. Держави незалежні, а армія єдина. Вона в будь-яку мить, скерована із Москви, може бути задіяна, якщо якась із держав схоче насправді стати самостійною. Маючи потужний важіль, можна було керувати й іншими процесами. Такий статус армії не міг не влаштовувати націонал-патрiотів, полiтиків лівої орієнтації, професіональних комунiстів Росії, яким почав підігравати і сам Президент Борис Єльцин. Ця ідея єдиної армії активно тиражувалася і набрала сили на Чорноморському флоті, хоча багато хто добре розумів, якою примарою є СНД.

Тим, хто це зрозумів, було удвоє складніше. Україна заявила про будівництво незалежної держави і національних збройних сил, поставила завдання до 20 січня у військах прийняти присягу, а механізму виконання цього указу, по суті, не було. Як зробити свій вибір — присягнути народові України, коли адмірал Касатонов суворо заборонив складати українську присягу, а Київ не вживав для цього ніяких рішучих дій? Терпець людей урвався, бажаючі служити народові України самі стали складати присягу. Тоді й запрацював касатонівський репресивний апарат. І першим випробував його на собі капітан 3-го рангу Олександр Клюєв. Згодом у розмові зі мною він розкрив механізм цькування тих, хто зробив свій вибір:

“Почалося все з того, що 20 січня 1992 року учбова рота, командиром якої я був, присягнула народові України. Церемонiя пройшла чітко, організовано. Коли про це стало відомо на флоті, мене викликали до помічника командувача Чорноморського флоту капітана 1-го рангу В. Долгова, де довелося пояснювати, що ми вважаємо себе громадянами України і тому присягнули на вірність її народові. Зранку наступного дня мене викликав до себе начальник школи водолазів капітан 2-го рангу В. Вишневський. І посипалися запитання: чому, мовляв, я, росіянин, присягнув, а він, що народився в Україні, не присягає; якими будуть мої дії, якщо надійде наказ міністра оборони України — узяти зброю і захопити штаб ЧФ? Довелося відповісти фразою: “Кому здати посаду?“

Того ж дня о сьомiй годині вечора посильний передав мені наказ прибути в штаб до адмірала Касатонова. В суботу я був у командувача. Він поставив вимогу відмовитися від присяги. Я сказав, що цього не буде. Тоді наступного ж дня мені було вручено обхідний лист про складання обов’язків. Коли я зажадав номер наказу про звільнення з посади, командир частини послався на усний наказ командувача Чорноморського флоту. Увечері того ж дня, хоч я і не здав справи, мені запропонували покинути частину.”

Так розправилися з тим, хто перший склав присягу. Потім Олександру Клюєву довелося пройти через усі приниження на засіданні атестаційної комісії, де з нього зробили “професiйно непридатного” офіцера, хоча рота, якою він командував, тривалий час була найкращою.

Серед тих, хто склав присягу в школі водолазів, були капітан 2-го рангу Микола Тихонов, капітан 3-го рангу Петро Піддубний, капiтан-лейтенант Яків Древаль, 21 мічман, серед них Микола Хомич, та інші. Командування частини на чолі з капітаном 1-го рангу Олександром Крамаренком організувало справжнє цькування офіцерів та мічманів, які склали присягу на вірність народові України. Згодом було усунено від виконання обов’язків, а потім просто виведено за територію частини капітана 3-го рангу Олександра Клюєва, капiтан-лейтенантів Юрія Шарлая і Валерія Кравченка.

Це був лише початок репресій Касатонова, що проводилися щодо тих, хто присягнув народові України. Справжньою трагедією в долях багатьох моряків стали події, що відбулися в Донузлавському гарнізоні. Але це був зліт самосвідомості людей, що вирішили служити Україні.

26 січня 1992 року, в неділю, бригада охорони водного району (ОВР) під командуванням Юрiя Шалита склала присягу на вірність народові України. Це було перше велике з’єднання, особовий склад якого зробив свій вибір.

Загалом у той недільний день склали присягу 42 офіцери, 57 мічманів і більше як 160 матросів і старшин. Усього майже 260 осіб. Капітана 2-го рангу Юрія Шалита одразу ж усунули від виконання службових обов’язків.

Пам’ятаю, як у штабі ЧФ командування довго сушило голову над формулюваннями, за що усунути. Нарешті вирішили, що за порушення наказу вищого командування, порядку військової субординації, за спробу розколу зсередини з’єднання та на кораблях і т. д. Всі ці примарні, незграбні формулювання мали смішний і наївний вигляд. Менше, як за місяць присягу на вірність народові України в цій бригаді склало понад сімдесят відсотків особового складу.

На одних офіцерських зборах бригади на знак протесту проти усунення з посади Юрiя Шалита офіцери вирішили надіслати телеграми на адреси Президента України, міністра оборони України, головнокомандуючого ОЗС СНД, у яких висловили незгоду з прийнятим рішенням щодо їхнього командира. Потім стало відомо, що про телеграму доповіли Президентові. І хоч офіційно командиром бригади було призначено капітана 2-го рангу П. Калашникова, накази по з’єднанню підписував аж до двадцятих чисел березня капітан 2-го рангу Юрiй Шалит. Більшість офіцерів штабу з’єднання продовжували підтримувати Юрiя Шалита.

Процеси, що відбувалися в ті дні на флоті, особливо складання присяги особовим складом, уважно відслідковувалися з Москви, де добре розуміли, що від результатів присяги значною мірою залежатиме позиція України на переговорах, що проводитимуться керівниками колишніх союзних республік, а отже, і існування самої Співдружності Незалежних Держав. У Росії Чорноморський флот усіляко прагнули зробити одним з важелів тиску на Україну. Тому щойно 16 січня 1992 року держави-учасниці Співдружності Незалежних Держав підписали угоду про військову присягу в стратегічних силах, де стояв підпис і Леонiда Кравчука, Головком Збройних Сил СНД маршал авіації Євген Шапошников терміново надіслав телеграму про прийом саме цієї присяги на Чорноморському флоті, добре знаючи, що Україна не вважає флот стратегічним об’єднанням.



26 січня до Севастополя прилетів Головком ВМФ адмірал флоту Володимир Чернавiн. Того ж дня в море вийшов загін кораблів флоту у складі протичовнового крейсера “Москва”, великого протичовнового корабля “Керчь” і сторожового корабля “Безукоризненный”. Цей загадковий поквапливий вихід не планувався заздалегідь і був вкрай несподіваним для екіпажів. Курс було взято на Новоросійськ. Подібне в історії флоту вже траплялося.

1918 року частина кораблів Чорноморського флоту на чолі з командувачем адміралом М. Саблiним взяла курс на Новоросійськ. Тоді в травні 1918 року з’явилося розпорядження Ленiна, в якому говорилося, що через безвихідь флот треба знищити негайно. Після цієї телеграми до Новоросійська, де перебували кораблі флоту, надійшли категоричніші накази: флот затопити. Все робилося, щоб не допустити утворення Військово-Морських Сил Української держави.

У Новоросійську ж червневі дні були гарячі: знову на зборах та мітингах точилася боротьба за Чорноморський флот. Коли всі аргументи було вичерпано, супротивники вирішили провести загальнофлотський референдум: лише 450 моряків висловилися за затоплення флоту згідно з указом Ленiна, 500 — були рішуче проти. Вони проголосували за повернення кораблів до Севастополя. Понад 1000 моряків утрималися.

Після референдуму тимчасово виконуючий обов’язки командувача флоту капітан 1-го рангу О. Тихменьов, усвідомлюючи, що більшовики зазнали поразки, вирішив служити Україні. 17 червня він наказав кораблям вернутися до Севастополя. В ніч на 18 червня частина кораблів залишила рейд Новоросійська. За день вони вже прибули до Севастополя, примноживши тим самим Військово-Морські Сили України. Десять кораблів, що залишилися, 18—19 червня стали учасниками запланованої акції. Моряки плакали, коли їхні кораблі поглинала хвиля. В складі ВМС української держави, визнаної тоді урядом Ленiна, опинилося майже 70% флоту.

Багато хто з тих, хто в січні 1992 року йшов у Новоросійськ, далеко не одразу зрозуміли мету свого прибуття в цей район. Тільки біля Новоросійська особовий склад узнав, що Президент Російської Федерації вирішив “глибше пізнати проблеми флоту”.

На підході до Новоросійська адмірал Касатонов наказав командирам ВПК “Керчь” і СКР “Безукоризненный”:

— Підготувати андріївські й російські прапори, а із заходом у територіальні води Росії — підняти їх.

Узнавши про це, матроси-українці заявили, що, коли це станеться, вони вночі позривають ці прапори і повикидають їх за борт, а потім зберуть свої речі і підуть з кораблів.

Через офіцера Служби безпеки про це доповіли Касатонову. Той розлютився, але прапори піднімати не ризикнув.

28 січня Борис Єльцин прибув на ПКР “Москва”. В своєму виступі він заявив: “Ми проти поділу Чорноморського флоту” (“Флаг Родины”, 30 січня 1992 р.). Про те, яку позицію повинен зайняти флот, стало відомо із запису, зробленого Єльциним у книзі почесних відвідувачів корабля: “Молодці, чорноморці! Так тримати, не похитнутися в цей складний період для країн СНД. Дякую за зустріч! Підтримаю!”

Це було своєрідне зелене світло, коли можна посуватися далі, тобто розправлятися з тими, хто присягне Україні, приводити всіх новобранців до присяги СНД, хоч була присяга на вірність народові України і більшість матросів була тоді саме з України.

Одного недільного дня я навмисно пішов до одинадцятого навчального загону підводного плавання і на власні очі побачив, як силоміць змушували молодих українських хлопців присягати СНД. На плацу до кожного підрозділу було приставлено по кілька офiцерів управління частини, які слушної миті мали підштовхнути “бунтаря” або умовити присутніх батьків, щоб їхній син склав потрібну присягу. В кожному взводі було по кілька осіб, які бажали скласти присягу на вірність народові України. Але нікому з них такої можливості так і не дали, змусивши скласти присягу СНД.

Разом з форсуванням присяги СНД командування ЧФ розгорнуло масове цькування та всіляке гоніння тих, хто вже присягнув Україні. Робилося все, щоб дискредитувати цих офiцерів та мічманів. Учорашні передовики, часто найкращі, ставали професійно “непридатними”, “бандерівцями” та”фашистами”.

Адмірал Касатонов запускав свій репресивний апарат на повну потужність. Засідання Військової ради проводилися одне за одним. На одному з них, яке відбулося 29 січня, випало бути присутньому і мені. Перше, що вразило — це агресивність командувача, він був просто скажений. Формально розглядали питання дисципліни, але під її порушниками розуміли тих, хто присягнув Україні чи збирався це зробити. Найбільше дісталося командирові Кримської військово-морської бази віце-адміралові Олександру Фролову, адже в його з’єднанні була бригада капітана 2-го рангу Юрiя Шалита, яка склала присягу народові України. За словами Касатонова, “Фролов був на грані втрати всієї бази”. Присутні добре розуміли, що командира бази буде звільнено з посади.

Про дії Юрiя Шалита, зі слів Касатонова, він доповів Головкому ВМФ, упевнений, що “клятвовідступника” буде звільнено з займаної посади. З цього офіційного виступу Касатонов уперше почав творити образ тих, хто зрадив уже одного разу даній присязі, українських націоналiстів, які хочуть “прихватизувати” флот.

Чому командувач був розлючений і вимагав припиняти будь-які спроби присягнути тих, хто вирішив служити Україні? Пояснень було багато, проте в його діях уже тоді було помітно стратегічну лінію. З одного боку, він мусив реабілітувати себе в очах свого керівництва та спокутувати провину за повільність і вагання при вирішенні питання, кому служити. З другого — Касатонов робив усе, щоб командири основних з’єднань і частин стали частиною репресивного апарату, щоб розправлялися з небажаними в своїх колективах, а потім назавжди розпрощалися з думкою служити Україні. Хто ж таких, мовляв, опісля візьме до українського флоту? І цю систему “приймання гріха на душу” командирами Касатонову створити вдалося. Дисциплiна на флоті, що б там не казали тоді, була на висоті. Командири ретельно виконували накази під пильним оком комфлота. А згодом, коли відступати вже неможливо, зі всією люттю нападали на невгодних, які склали українську присягу. Тим, хто склав тоді присягу, було особливо важко. Як потребували вони тоді підтримки керівництва України! Стало легше тільки після звернення міністра оборони України до моряків-чорноморців, де говорилося, що “офіцерів та мічманів флоту, усунених з посад через їхні патрiотичнi вболівання або ж звільнених через цю причину в запас, буде зараховано на службу до Збройних Сил України, поновлено на посадах зі збереженням усіх громадянських прав та пільг” (“Слава Севастополя”, 4 лютого 1992 р.).

Цю обіцянку, дійсно, було пізніше виконано. В цьому мені випало переконатися на собі. Я, як і багато хто з моїх товаришів, присягнув Україні і був звільнений у запас з ЧФ, а згодом був повністю поновлений міністром оборони України в усіх правах.

Однак про те, які випробування довелося витримати тим, хто на ЧФ зробив свій вибір на користь України, які образи та приниження пережити, напевно, слід було б написати окрему книжку. Військовослужбовцям у ті дні було особливо важко. Радянський Союз перестав існувати, утворилися самостійні держави, а проблему армії остаточно не було вирішено. Поставало законне запитання: як військовослужбовцеві, який хоче служити народові України, не порушуючи закони, а головне, коли його старший начальник — проти його бажання, здійснити на практиці свою мрію? В цьому вся трагедія. Але, незважаючи ні на що, люди продовжували робити свій вибір на користь Україні.

На жаль, не завжди щастило складати присягу в параднім строю під звуки оркестру, тобто в ідеальних умовах. Однак, якби моряки чекали кращих часів, то українського флоту, напевно, ніколи б не було або був би, але не скоро. Тому люди робили свій вибір.

9 лютого 1992 року присягу на вірність народові України склали моряки великого протичовнового корабля “Сметливый”, яким командував капітан 3-го рангу Валерій Зубков. З-поміж них командир бойової частини 1 капітан-лейтенант Ю. Лужецький, командир бойової частини 3 Г. Кузнецов та інші. Усього присягнули 6 офіцерів, 8 мічманів та 84 військовослужбовці строкової служби, що становило майже 40 відсотків особового складу.

Того ж дня, 9 лютого присягнули Україні і частина офіцерів великого протичовнового корабля “Николаев”. Цей корабель Тихоокеанського флоту перебував на модернізації в Миколаєві. Очолив прийом присяги капітан 3-го рангу Олексій Юзюк. Серед присягнувших народові України були капітан-лейтенанти Анатолій Бойко, Олексій Сирченко, Володимир Марков, старші лейтенанти Дмитро Шинкаренко, Сергій Федотов та інші.

Не всі, на жаль, хто вирішив служити в українському флоті, були передовими людьми. Були поміж них і звільнені раніше з посад чи просто не відзначені успіхами по службі. Це, звичайно, дуже дискредитувало всіх, хто щиро і чесно хотів служити народові України. Добре пам’ятаю, з яким болем узнавав про такі негативні факти, але все-таки вірилось у краще. І ці кращі дні поступово наближалися.

22 лютого 1992 року склав присягу народові України батальйон морської піхоти, яким командував Вiталій Рожманов. Це був усвідомлений вибір. Люди багато що зрозуміли в житті. Прозріння почалося під час азербайджанських подій, коли морських піхотинців Рожманова терміново перекинули до Баку. Руками чорноморців московські опричники хотіли вирішити свої великодержавні завдання. Коли надійшов наказ атакувати Шиховську заставу, морські піхотинці добре зрозуміли, що без крові не обійдеться. Раніше там уже побували десантники з Каспiю. Ті не щадили ні жінок, ні старих, які були неозброєні. Чорноморцям пропонували зробити те саме і при цьому без жодного письмового наказу, який би мав юридичну силу.

Треба віддати належне батальйонові, де начальником штабу тоді був майор Вiталій Рожманов, — трагедії не сталося.

— Ми зрозуміли, — сказав під час зустрічі зі мною Вiталій, — що нас кинули воювати з народом Азербайджану, виконувати полiцейські функції, зробити все, аби залякати людей, убити в них національний дух, усяку віру і прагнення до волі.

Тримали батальйон з 24 січня 1991 року до перших чисел квітня. Керівництво боялося бунту і народної помсти. Цього часу вистачило майорові Рожманову і його підлеглим, щоб зрозуміти, що події в Баку спровокувала Москва.

Ще одним кроком на шляху до прозріння стали серпневі події 1991 року. Тоді морським піхотинцям було поставлено завдання блокувати аеродром у Бельбеку. Пізніше до мене потрапив документ, де похвилинно було розписано дії “чорних беретів”. Чекали Єльцина. Він мав прилетіти для визволення Президента Горбачова, блокованого у Форосі. Тоді командирові бригади було віддано наказ знищити цей літак. А в останню мить дали “відбій”, бо в літаку летів не Єльцин, а Руцькой.

Тому, коли прийшов січень 1992 року, люди не схотіли знову стати знаряддям у руках тієї ж Москви. Це стало очевидно, коли група народних депутатів та членів Президії Верховної Ради України побувала в бригаді морської піхоти. Та сама група, котра майже три години простояла на холоді біля воріт штабу ЧФ, щоб зустрітися з адміралом Касатоновим, а він не побажав прийняти представників парламенту, нахабно заявляючи, що він зайнятий.

У бригаді морської піхоти депутатів зустріли з неприхованою радістю, бо матроси і офіцери уже втомилися слухати начальника берегових військ генерал-майора Володимира Романенка і його помічника полковника Сергія Авдонкiна, які розповідали про тяжкі наслідки складання української присяги. Морські піхотинці після повернення голови офіцерських зборів бригади майора Рожманова з Києва та роз’яснення перспектив служби присягу СНД у бригаді вирішили не складати.

Зустріч з депутатами внесла додаткову ясність, після чого майже вісімдесят відсотків офіцерів та прапорщиків були готові стати під Державний прапор України.

Про це, зрозуміло, інформували командувача флоту, і він стрімголов, як на пожежу, приїхав у Козачу бухту, де стояло з’єднання. Набір словосполучень у його виступі на зразок “прояви націоналізму”, “зрадивши раніше складеній присязі”, “єдині збройні сили”, “не продатися за сало” були вже відомі багатьом і успіху не мали. Тоді виступив майор Вiталій Рожманов і заявив Касатонову:

— Морська піхота вже зробила свій вибір. Нас багато чому навчили Баку, Карабах, Тбiлiсi... Ми вже не ті...

Такого командувач не чекав. Тому, оцінивши, мабуть, гостроту ситуації, вирішив піти ва-банк:

— Так ви вірите мені?..

Зал мовчав. Минуло ще кілька секунд, адмірал усвідомив, що зазнав фiаско і квапливо вийшов із залу.

Проте задуманому не судилося здійснитися. Бригада морської піхоти так і не присягнула народові України. Це зробив тільки батальйон, яким командував майор Вiталій Рожманов. Серед тих, хто склав присягу, були помічник командира батальйону по роботі з особовим складом старший лейтенант Михайло Рудь, начальник штабу батальйону старший лейтенант В’ячеслав Щегольков, а також старші лейтенанти Андрій Iльєнко і Володимир Онопрієнко, лейтенанти Iгор Калина та інші. Усього 22 офіцера, 8 прапорщиків, 78 сержантів та матросів, що становило майже 44 відсотки особового складу всього батальйону. Крім того, понад 90 військовиків підписали зобов’язання продовжити службу в цьому колективі.

Інколи невисокий процент тих, які присягають народові України, може створити враження, що моряки не хотіли служити в Збройних Силах України. Насправді ж це було не так. У багатьох частинах і з’єднаннях продовжували служити матроси, призвані не з України, тому вони і не повинні були присягати Україні.

Долю підрозділу вирішили досить швидко — батальйон було розформовано. Про роззброювання його Касатонов наказав доповідати йому особисто щогодини. Офіційна версія — скорочення. Тільки цьому в батальйоні майже ніхто не вірив. Таємне опитування, яке було проведено, виявило, що майже 95 відсотків морських піхотинців батальйону вважали основною причиною розформування — прийняття української присяги.

Розправи над невгодними тривали. Майора Вiталія Рожманова і старшого лейтенанта Михайла Рудя одразу ж було усунено від командування, їм заборонили навіть з’являтися на території частини. Комбата вивели під руки за ворота частини, навіть не дозволивши забрати особисті речі з кабінету. Іншим офіцерам видали розпорядження вибути до інших військових частин, рядовий склад також розкидали по інших підрозділах.

Серед морських піхотинців, які втратили місця служби, була і прапорщик Валентина Коваленко — перша жінка-військовик Чорноморського флоту, яка склала присягу на вірність народові України.

Для тих, хто вирішив надалі продовжити службу в Збройних Силах України, це був час очікувань. Ждали рішень на вищому рівні. Тому кожен уважно слідкував за подіями, що розвивалися. Ті, хто справді хотів, щоб в України був свій флот, чекали рішучих дій керівництва України і Президента особисто. Однак їх не було. Політика України на переговорах з Російською Федерацією все більше нагадувала тупцювання на місці, а потім і рух у зворотному напрямі. Важко сказати, хто зробив цей півкроку назад, але саме він став початком повільного відходу, який призвів надалі до поступок та “здавання бастіонів” одного за одним.

Звичайно, керівництво України тими січневими днями зазнавало чимало труднощів. Усі сили було спрямовано до центру, Чорноморський флот і Крим залишилися поза увагою. Надалі це виявилось однією з головних причин, які не дали змоги завершити державні процеси тоді. А нерозв’язана проблема флоту спричинила цілу низку проблем, пов’язаних з Кримом і Севастополем. По суті, Україні не вдалося на той час завершити створення своїх Збройних Сил, бо не було такого важливого виду їх, як флот. Внаслідок цього південні кордони з моря були залишені без прикриття, бо Чорноморський флот уже підлягав не українському військовому відомству, а російському, і виконував тільки його накази, що не гарантувало безпеки нашої держави з півдня.

Коли саме Україна зробила першу поступку Росії, яка поставила під сумнів попереднє рішення, що все, що розташоване на території незалежної держави, належить її народові і є його власністю? Може тоді, коли Володимир Гриньов, на той час заступник Голови Верховної Ради України, заявив (“Независимая газета”, 16 січня 1992 р.), що він би “взагалі відмовився від Чорноморського флоту на користь Росії”? Подібні заяви, зрозуміло, не додавали оптимiзму на флоті. Передбачалося, по суті, віддати те, в що вкладалися гроші народу України, щоб опісля знову з того ж народу зідрати останню сорочку для побудови флоту: адже охороняти державу з моря все одно треба, від цього державі нікуди не дітися.

Не висловив чітко свою позицію щодо флоту і сам Президент, а головне, незрозуміло було, що робити на ЧФ тим, хто хотів служити Україні.

Крок уперед, два кроки назад

Початок неоголошеної війни • ЧФ та РРК в одній запряжці • “Михайло Кутузов” присягає Україні • Підводники Євгена Лупакова • Руцькой у Севастополі • Наказ: створити ВМС!

Нетвердою позицією українського керівництва щодо Чорноморського флоту негайно скористалися в Росії, де розробляли важелі впливу на Україну. В стінах російського парламенту одразу почалося опрацьовування плану можливого повернення Кримського півострова до складу Росії. Крим мусив стати головним козирем у боротьбі за Чорноморський флот. При цьому розрахунок полягав у тому, що, як тільки Верховна Рада Російської Федерації почне обговорювати в комітетах і комісіях правову обґрунтованість Указу Президії Верховної Ради СРСР 1954 року про передачу Криму до складу України, одразу ж активізується сепаратистський рух Криму навіть без безпосереднього впливу.

Таким чином, Україну хотіли якнайшвидше поставити перед дилемою: або вона погодиться з передачею флоту і баз Росії, або ставиться під сумнів належність Криму Україні. Питання про Крим було не тільки політичним. На території Криму, на узбережжі, збудовано загалом близько 12 тисяч різних дач. Здебільшого ці дачі належали колишньому партійному й радянському керівництву, близько 4 тисяч — Генералітетові Міністерства оборони, керівникам ЦК, Ради Мiністрів, міністерств та відомств колишнього СРСР.

Тому в Росії не сиділи, склавши руки. Саме з того часу почалася неоголошена війна проти України. Голова парламентського комітету з міжнародних справ та зовнішньоекономічних зв’язків В. Лукiн після переговорів делегацій України та Росії 11 січня, що провалилися, надіслав листа Голові Верховної Ради РФ Руслану Хасбулатову. Лукiн пропонував проаналiзувати ефективність таких заходів:

а) видання Указу (проект у Президента був) про передачу під юрисдикцію Росії всіх збройних сил колишнього Радянського Союзу;

б) видання Указу про передачу під юрисдикцію Росії Чорноморського флоту, включаючи його бази дислокації та ремонту (в першу чергу Севастополь, Балаклава, Миколаїв), з наступними переговорами з українською стороною про статус цих баз та можливу передачу сил флоту Україні згідно зі статтею 1 Мінської Угоди (“Комсомольская правда”, 22 січня 1992 р.).

Другий варіант, на думку Лукiна, був кращий через меншу конфронтаційність. Передбачалися і заходи в разі “недружньої реакції України”. Щоб її нейтралiзувати, В. Лукiн пропонував зробити два запобіжні кроки. По-перше, сповістити українське керівництво про можливість негайного переміщення військових замовлень з підприємств України на аналогічні підприємства Росії або інших держав СНД. Це спричинило б зупинку величезної кількості оборонних заводів на території України, відчутно позначилося б на бюджеті республіки, а отже, неминуче спровокувало б соціальний вибух. По-друге, пропонувалося передислокувати з території України найцінніші авіаційні з’єднання.

Згодом першу пропозицію Росія частково реалізувала, багато заводів в Україні втратили військові замовлення.

Здійснилися і прогнози Лукiна. Як тільки в комітетах і комісіях російського парламенту почали обговорювати питання Криму, на півострові активізувалися громадські організації, мета яких — домогтися самостійності Криму і його приєднання до Росії. Тільки в Севастополі в середині січня відбулося декілька мітингів, проведених координаційною радою громадських організацій спільно з Республіканським рухом Криму, під гаслами: “Кримові — повну незалежність”, “Чорноморський флот — міць і слава Росії”, “Чорноморський флот — це флот Співдружності Незалежних Держав”. Промовці закликали моряків-чорноморців не складати українську присягу до проведення загальнокримського референдуму з питання державно-правового статусу Криму, домагатися повної незалежності півострова.

З метою активізації початого руху в Севастополь з Росії прибули депутати парламенту (С. Бабурiн, М. Павлов, північноморець контр-адмірал Р. Чеботарьовський та інші). Ця група, прибувши до Криму, тим самим дозволила собі фактично втрутитися в справи незалежної держави. 19 січня група, по суті, стала ведучою мітингу, на якому мені випало бути присутнім. С. Бабурiн заявив, що “якщо політики примусять нас розійтися по національних квартирах, Росія своїх громадян напризволяще не покине”. І далі: “Якщо ми збережемо віру в країну і вистоїмо, держава відродиться”. Один з лідерів Республіканського руху Криму (РРК) навіть висловив готовність “захищати Севастополь і оголосити призов до складу самооборони”.

Відтоді почалася тісна взаємодія командування Чорноморського флоту з РРК та іншими громадськими організаціями сепаратистського спрямування. Працював я тоді в прес-центрі ЧФ, і мені не раз доводилося бути свідком того, як координували свої дії лідери РРК Олександр Спахов і Олександр Круглов через начальника прес-центру флоту капітана 1-го рангу Андрія Лазебникова з командувачем ЧФ адміралом Iгорем Касатоновим. Так, 19 січня, в день мітингу, комфлота наказав організувати начебто стройову прогулянку містом, яка за часом, знову ж таки “випадково”, збіглася з закінченням мітингу, учасники якого пройшли містом, замикаючи стрій моряків.

Надалі прес-центр Чорноморського флоту перетворився в своєрідний штаб з координації дій місцевих націонал-патрiотів. За командою з прес-центру група галасливих жінок пенсiйного віку могла в будь-який момент організувати в певному місці пікет, привітати політичних гастролерів з Москви, дати інтерв’ю російським журналістам. Тоді ж почалися тісні зв’язки адмірала Iгоря Касатонова і депутата Сергія Бабурiна, який жив на дачі Касатонова під час свого приїзду. З москвичами-журналістами, що приїжджали, комфлоту не раз передавав листи для депутата Бабурiна. Все це потім сприяло зміцненню позиції Касатонова в парламенті Росії. До того ж група Сергія Бабурiна з фракції “Росія” і стала iніціатором перегляду документів 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.

Під враженням постанови Верховної Ради Російської Федерації, в якій було доручено комітетам Верховної Ради РФ разом з Міністерством закордонних справ Росії розглянути питання про конституційнiсть рішень 1954 року щодо передачі Кримської області зі складу Російської Федерації до складу УРСР, а також під посиленим тиском місцевих націонал-патрiотів Верховна Рада Криму взяла курс на відокремлення від України. Президія Верховної Ради в своїй заяві, що з’явилася в ті ж дні, підкреслювала, що парламент керується виключно волевиявленням кримчан, які можуть вирішувати свою долю, зокрема й “... на загальнокримському референдумі” (“Крымская правда”, 31 січня 1992 р.).

Ця заява ще більше активізувала сепаратистів, зусилля яких негайно віддзеркалилися на всьому житті Криму. Цьому значною мірою сприяли подвійна позиція спікера кримського парламенту Миколи Багрова, а також усе чіткіше окреслювана проросійська позиція командування Чорноморського флоту, яку маскували під гаслами СНД.

Досить витриманими були в ті дні севастопольські народні депутати. В своєму зверненні до президентів України та Росiї вони висловили прохання “швидше на політичному рівні вирішити проблему флоту”. Проте ставлення голови Севастопольської міськради Iвана Єрмакова до подій, пов’язаних з флотом, було вкрай суперечливим. А 17 січня на прес-конференції, де були присутні близько тридцяти іноземних кореспондентів, він заявив, що передачу Севастополя разом з Кримом Україні проведено незаконно.

Не можна сказати, що керівництво України в ті дні не діяло, проте воно відверто недооцінювало ситуацію та можливі наслідки. До Севастополя приїжджали групи депутатів Верховної Ради, представники Міністерства оборони України, МЗСу... Однак жодних рішучих дій з боку керівництва України не було.

З посмішкою зустрів тоді багато хто на флоті звернення Леонiда Кравчука до Бориса Єльцина з вимогою усунути з посади командувача ЧФ адмірала Касатонова через те, що той не прийняв українських парламентарів. Президент Росії скромно промовчав. У відповідь на звернення українського лідера свою позицію висловив Головний штаб ВМФ СНД, який повністю схвалив дії адмiрала.

Касатонов також поквапився відгукнутися, заявляючи на прес-конференції: “Я дію цивілізованими методами... “ Що саме мав на увазі під “цивілізованими методами” командувач флоту, можна було побачити, спостерігаючи його дії та покалічені долі моряків, які вирішили служити Україні.

Позиції Касатонова міцніли з кожним днем. Адмірал швидко зростав як полiтик і набував усіх, притаманних йому, далеко не кращих якостей. Чого тільки варті були його брехливі заяви про готовність допомагати Україні в будівництві своїх ВМС! Навіть шуба з панських плечей передбачалась: хотіли віддати Україні бригаду річкових катерів на Дунаї, дивізіон старих тральщиків, з яких лише один міг вийти в море, і вертолітний полк під Очаковом. І це для захисту морського кордону на півтори тисячі кілометрів!

“Допомога” Касатонова була відчутною. Репресивні заходи було застосовано до офіцерів, мічманів та прапорщиків бригади ОВРу в Кримській військово-морськiй базі та в окремому батальйоні морської піхоти. За розпорядженням командувача ЧФ, усіх моряків крейсера “Михаил Кутузов”, які присягнули Україні 8 березня, було одразу ж направлено до будівельних частин для “підвищення бойової майстерності”. Бетонозмішувач і лопата, вважав адмiрал, — найкращі засоби для підвищення морально-бойових якостей майбутніх моряків України.

З моряками крейсера “Михаил Кутузов” Касатонов розправився особливо жорстоко. Мені добре відомо, як розлютився адмірал, коли йому докладно доповіли, як чітко організував приймання присяги за всіма чинними правилами старший помічник командира крейсера капітан 2-го рангу Володимир Шишов — активний член Спілки офіцерів України. Володимира Германовича шанували в екiпажі. Моряки, хоч і знали його сувору вдачу, але цінували за справедливість, бачили в ньому взірець флотського офіцера, який любить службу і знає діло. Тому, коли 8 березня капітан 2-го рангу Володимир Шишов виступив на шикуванні — пояснив ситуацію, що склалася на флоті, і запропонував особовому складові самому зробити вибір, більшість присягнула Україні. Це командир БЧ-7 капітан 2-го рангу Валерій Білий, командир БЧ-2 Віктор Борисов, капітан 3-го рангу Лев Широков. Присягу склали і 10 мічманів, 13 старшин, 31 матрос, що складало понад 35 відсотків екіпажу.

За наказом Касатонова вже 9 березня о 9 годині ранку Володимира Шишова було звільнено з посади.

“Цивілізовано” вчинив Касатонов і з офіцерами військової кафедри Кримського медiнституту. Тільки-но вони склали присягу народові України, їх наступного ж дня зняли з усіх видів постачання в дивізії берегової оборони ЧФ. А матросів сторожового корабля “Безукоризненный”, які наполягали на складанні української присяги, одразу ж розкидали по інших кораблях.

Касатонов усе далі й далі затягував командирів частин і з’єднань у свій репресивний апарат. Змушував їх застосовувати найжорсткіші заходи, щоб ті своїми діями назавжди відрізали собі шлях до Збройних Сил України. Такий репресивний апарат було створено і одразу перевірено в дії.

13 березня військову присягу на вірність народові України склали моряки одного з підводних човнів. Очолив приймання присяги заступник командира дивізії підводних човнів капітан 1-го рангу Євген Лупаков. Люди не ставили ні перед ким ніяких умов, не відмовлялися виконувати свої службові обов’язки. Проте капітан-лейтенанта О. Клiгмана, старших лейтенантів О. Рясика і І. Баранова одразу ж звинуватили в усіх смертних гріхах. Адмірал Касатонов наказав командирові бригади самому “вжити заходів”. От як про них пізніше розповів колишній помічник командира цього підводного човна з роботи з особовим складом капітан 3-го рангу Валерій Петренко:

“Саме найлітературніше слово, яке я почув від командира бригади капітана 1-го рангу Олександра Косткiна на свою адресу — це “фашист”. Про усунення мене з посади я узнав від командира з’єднання вже через десять хвилин після складення присяги. Ще через годину черговий по бригаді повідомив мені наказ комбрига, щоб я залишив територію бригади і більше там не з’являвся. Подібних заходів було вжито й до інших офіцерів, які присягнули Україні.”

Це, певна річ, зупиняло багатьох із тих, хто хотів би служити в українських Збройних Силах. А таких серед підводників було багато. Коли б не було перешкод, то 90 відсотків особового складу в з’єднанні склали б присягу на вірність народові України. Ці дані базуються на результатах досліджень, що проводилися.

Так само командири частин і з’єднань за наказом комфлоту розправлялися і з іншими невгодними. Тільки через роз’яснення політики України та заклик скласти присягу українському народові вигнали з території частини капітана 2-го рангу Геннадія Ситникова. 27 осіб з нового набору школи водолазів ЧФ, які, незважаючи на примус, відмовилися скласти присягу СНД, було випроваджено з частини. Неоголошена війна тривала.

Така “допомога” Україні вже надавалася в історії. 1920 року Л. Троцький, направляючи як “допомогу” загін агітаторів в Україну, повчав: “Комуну, надзвичайку... зненавидів український селянин до глибини душі. В ньому прокинувся вільний дух, що спав сотні років... Нам необхідно повернути Україну Росії. Без України нема Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може. Знайте, що для досягнення наміченої мети всі засоби згодяться... Україна мусить бути нашою...“ (“Щит народа”, 17 червня 1992 р.).

У напружені дні 1992 року віце-президент Російської Федерації Олександр Руцькой надсилає телеграму адміралові Ігореві Касатонову: “Ваша твердість у відстоюванні інтересів Росії, вірність обов’язку перед народом та Батьківщиною високо цінуються”. Руцькой не помилявся, мова йшла саме про “відстоювання інтересів Росії” на Чорному морі та в Криму. Співдружність Незалежних Держав була добрим прикриттям у досяганні великодержавних цілей Росії. Тому не випадково російський парламент 6 лютого ухвалює постанову, де підкреслюється, що “Чорноморський флот захищає інтереси всіх держав — членів СНД”. І одразу ж доручається російському урядові “вжити всіх необхідних заходів для збереження ЧФ” (“Флаг Родины”, 8 лютого 1992 р.).

Політичне життя в Криму та особливо в Севастополі все більше набирало сили. Численні засоби масової інформації роздзвонювали про націоналізм, що наближається, про його наслідки. Це також було не випадково: на півострові тоді почалося збирання підписів за проведення референдуму щодо незалежності Криму. Севастопольці були неактивні. Проте після однієї події їхня активність різко зросла.

1 березня поблизу станції Верхньосадове на шляху до Севастополя було зупинено пасажирський потяг з делегацією української автокефальної православної церкви із Львівської області, бо у них, і це був привід, не було перепусток у закрите місто. Лише після того, як делегати перекрили рух на залізниці, потягові дозволили рушити далі. Майже триста з дев’ятисот учасників акції строєм пройшли містом, потім відслужили молебінь по загиблих за Україну. Я був присутній на мітингу, де депутат Верховної Ради Степан Хмара заявив, що “скоро настане той день, коли весь Чорноморський флот, усі до єдиного кораблі, що приписані до портів України, будуть належати українському народові”, а “Крим буде в складі української держави”.

Чимало севастопольців по-справжньому налякалися, коли побачили чіткі ряди на вулицях міста, хоча делегати приїхали, як сказав голова Української національної самооборони Дмитро Корчинський, з метою “розвіяти мiф про ворожість кримського населення до української держави...“.

Проте ця місія на севастопольців та кримчан справила враження бомби, що розірвалася. Засоби масової інформації підігріли пристрасті. Севастопольське телебачення кілька разів показало зі своїми коментарями візит делегатів. Опісля цю плівку прес-центр ЧФ відправив до Москви, де її потім показали депутатам парламенту. Так і надалі робили кожного разу, коли на порядку денному стояли питання Криму і Севастополя.

У місті після приїзду Степана Хмари витягнулися довжелезні черги бажаючих поставити свій підпис за проведення референдуму в Криму. Якщо до цього лише три тисячі севастопольців поставили свої підписи, то за кілька днів ця цифра збільшилася до шістдесяти тисяч.

Політична обстановка в Криму і особливо у Севастополі загострювалася все сильніше. В Росії добре розуміли, що Україна має намір найближчим часом оголосити про створення своїх Військово-Морських Сил. Не виключали там і варіанту переведення флоту під юрисдикцію України.

У зв’язку з цим, командуванням ВМФ Росії та Чорноморського флоту було вжито низку контрзаходів. Так, Військова рада ЧФ звернулася з відкритим листом до особового складу бригади ОВРу, яка присягнула Україні. Лист був своєрідним повчанням для інших, щоб не йшли таким шляхом, бо це вже “спричиняє зовсім непередбачувані наслідки”, позначається на долях офіцерів та їхніх сімей.

1 квітня до Севастополя прибув Головком ВМФ адмірал Володимир Чернавiн і одразу ж поїхав у Донузлав у 17-у бригаду ОВРу, особовий склад якої присягнув на вірність народові України.

Людям непрямим натяком запропонували відмовитися від української присяги. Після цього адмірал Чернавiн 2 квітня виступив перед офiцерами Севастопольського гарнізону. Я сидів тоді в залі і подумки запитував себе: чому він може так, без будь-якої обережності, зневажливо говорити про Україну, про тих, хто присягнув її народові, перекручувати її історію, заявляти, що “Україна ніколи не мала свого флоту, а спроби українiзації ЧФ, коли на кораблях піднімалися жовто-голубі прапори, кінчалися невдало”. На підтвердження своїх слів він і хотів, мабуть, навести приклад з бригадою в Донузлаві.

Незнання історії України ще раз підтверджувало ставлення адмiрала до незалежної держави, яку він не хотів визнавати. Адже 1918 року були такі самі драматичні перипетії, пов’язані з конфліктом між Україною та Росією навколо Чорноморського флоту, який точнісінько, як і 1992 року, треба було тоді поділити після розпаду Російської iмперії.

Адмірал, мабуть, не знав або не хотів знати, що Чорноморський флот ще 1918 року прагнув з власної доброї волі стати українським військово-морським флотом, що багато кораблів ще тоді підняли синьо-жовті прапори і присягнули на вірність народові України.

Та й завдання адмірала, що приїхав до України, полягало зовсім не в тому, щоб глибше пізнати її історію. Головне — не віддати Україні жодного корабля, хоч утримувати свій Військово-Морський флот Росії вже було не по силі. На той час споруджувалися понад 130 кораблів та суден. Але закінчення будівництва було під сумнівом. На 11 з 39 підводних човнів, що будувалися, роботи було вже припинено. Швидко зменшувалася кількість кораблів через старіння та списання. Цифри були вражаючі. Чернавiн ще не знав, що в Росiї в найближчі два роки буде споруджено лише одиниці кораблів і жодного не буде закладено.

Тоді до України, як оце Чернавiн, так і інші “агітатори з Москви”, приїздили, ні в кого не питаючи дозволу. Вершиною неповаги до всіх існуючих норм був приїзд 3 квітня 1992 року вiце-президента Росії Олександра Руцького, фахівців уряду та депутатів Верховної Ради Російської Федерації. Тоді Руцькой чітко визначив свою позицію щодо Чорноморського флоту: “Флот був російським, він і залишиться російським”. Коли Руцькой промовляв ці слова в Будинку офіцерів, я сидів поруч з журналістами за два метри від промовця і вдивлявся в його обличчя, намагався зрозуміти, що спонукає цю людину. Прослужив я майже двадцять років на флоті і трохи знав психологію командирів, адміралів, старших офіцерів, подібних Руцькому. Людині дали величезну владу, а раніше він довгими роками йшов по сходинках нагору, зазнаючи від старших за званням хамського ставлення до себе та всіляких образ. Тепер настав час панувати йому, і він повірив у свою непогрішимість і в те, що всіх можна вишикувати, як солдатів. А головне, немає тих, хто міг би заперечити, притягнути до відповідальності. Отож, можна говорити й чинити все, що заманеться.

Тоді з трибуни Руцькой пообіцяв усім, хто зібрався, поставити перед Президентом Борисом Єльциним питання про те, щоб над Чорноморським флотом майорів Андріївський прапор.

Розпорядився він і долею Криму, коли заявив, що “Акт передачі в 1954 році Криму Україні — це не документ. Кримчани вірно зробили, що зібрали підписи для проведення референдуму” (“Слава Севастополя”, 7 квітня 1992 р.). Дальшу долю півострова він уявляв тільки в складі Російської Федерації.

Руцькой не випадково сказав, що шлях до скасування Акту 1954 року — проведення референдуму. Він, звичайно, знав, що саме перед його приїздом закінчилося збирання підписів за проведення кримського референдуму. 247000 кримчан були “за”. Це навіть перевищило встановлену норму 180000. Проте остаточну крапку в питанні проводити чи не проводити референдум повинна була поставити Верховна Рада Криму. І віце-президент Руцькой, зрозуміло ж, вирішив “додавити” Голову Верховної Ради Криму Миколу Багрова, який тоді помітно вагався і також приїхав до Севастополя зустріти високого гостя.

Олександр Руцькой спочатку провів недовгу зустріч з адмiралом Iгорем Касатоновим у його кабінеті, де віце-президентові доповіли про ситуацію на флоті. Після цього до Руцького зайшов Багров. Розмова між ними точилася близько двох годин. Коли Микола Багров вийшов від Руцького, я був у приймальні командувача. Мені не раз доводилося бачити спікера парламенту Криму, але таким я його ще не бачив. Він був украй пригнічений, з якоюсь хворобливою застиглою маскою на обличчі. Шарахнувся від журналістів, якось одразу розчинився серед московських гостей. Опісля з його заяв неважко було зрозуміти — розмова з Руцьким не минула безслідно. Через три дні Микола Багров заявив у газеті, що “Крим, Севастополь і флот неподільні” (“Слава Севастополя”, 11 квітня 1992 р.). А рішення про створення Військово-Морських Сил України — це “якраз той приклад, коли поквапність полiтиків майстерно нагнітає обстановку”.

Сказав своє слово і Президент РФ Борис Єльцин. Зокрема, виступаючи на телебаченні 3 квітня, він заявив, що, коли Україна спробує змінити статус-кво Чорноморського флоту, то Росія візьме його під свою юрисдикцію.

Обстановка в Севастополі загострювалась, українське керівництво також помітно активізувалося у вирішуванні проблеми Чорноморського флоту. Зроблений невеликий крок уперед був майже непомітним порівняно з тими кроками назад, які було зроблено тоді.

3 квітня до Севастополя прибув, за дорученням Леонiда Кравчука, помічник Президента України Б. Шариков з групою народних депутатів, щоб довести до відома севастопольців заяву Президента, підписану 31 березня. Ця заява була викликана тим, що після 20 березня, коли радилися голови СНД у Києві й ні до якого рішення щодо Чорноморського флоту не дійшли, численні засоби масової інформації, військові структури колишнього центру почали у викривленому, а інколи і в образливому тоні подавати матеріали про Україну та про хід будівництва її Збройних Сил, розпалювати недружні настрої. У заяві підкреслювалося, що “використовується дезінформація та пряме залякування тих військовослужбовців, хто склав присягу на вірність Україні, розпалюється шовiнiстичний психоз під прапором боротьби з націоналізмом” (“Слава Севастополя”, 7 квітня 1992 р.). Леонiд Кравчук також заявив, що “Україна матиме флот у складі своїх Збройних Сил. І матиме не стільки, скільки нам дозволять виділити адмірали, а стільки, скільки необхiдно для достатнього й надійного захисту морських рубежів суверенної держави” (“Слава Севастополя”, 7 квітня 1992 р.).

З одного боку, ця заява радувала, а з другого, — було прикро, що вона запізнилася щонайменше на три місяці. Перебіг подій свідчив, що час згаяно і перевага була не на користь України, а головне — не було реального механізму, за винятком оперативного силового втручання, щоб усунути від керівництва адмірала Касатонова й почати керувати флотом. Проте до силових дій не дійшло. Хоч у штабі флоту були серед офіцерів навіть такі, які пропонували забезпечити виконання завдання захвату штабу. І цей план був реальний. Однак було прийнято інше рішення.

5 квітня 1992 року Указом Президента Леонiда Кравчука “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України” передбачалося сформувати Військово-Морські Сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України. Мiнiстерство оборони мало почати формування органів управління Військово-Морських Сил України, узгодити з головнокомандувачем Сил СНД перелік кораблів та частин Чорноморського флоту, що тимчасово передаються в оперативне підпорядкування командуванню стратегічних сил держав Співдружності.

До підписання такого Указу Президента Леонiда Кравчука, мабуть, підштовхнули останній приїзд віце-президента Росії Олександра Руцького до Севастополя та його заява про те, що Чорноморський флот є російським, а також зроблена напередодні заява самого Президента Російської Федерації Бориса Єльцина про готовність підпорядкувати флот.

Через два дні після підписання Указу Президента України в штабі ЧФ відбулося засідання Військової ради флоту, після чого з’явилася заява. У ній, зокрема, говорилося, що “рішення про створення паралельних структур може підірвати управління ним (флотом, прим. автора) і спричинити дії, що дестабiлiзують обстановку в регіоні” (“Флаг Родины”, 9 квітня 1992 р.).

Командування ЧФ тоді не виключало силових дій України при підпорядкуванні флоту. Крім того, потрібен був “галас” про “протиправні дії української сторони”, що начебто готуються. Привід також було знайдено — 7 квітня до міста приїхав перший заступник Голови Верховної Ради України Василь Дурдинець, начальник Служби безпеки генерал-полковник Є. Марчук, радник Президента України з питань оборони генерал-лейтенант В. Хрустницький та інші.

Командування ЧФ тоді вже мало через начальника прес-центру капітана 1-го рангу А. Лазебникова налагоджені досить міцні контакти з лідерами Севастопольського відділення Республіканського руху Криму, що в будь-який час могли організувати мітинг, пікетування тощо на підтримку флоту. Тому, як тільки приїхав Василь Дурдинець, ці сили було кинуто в “бій”...

Чорноморський Флот і Республіканський Рух Криму — брати-близнюки.

ЧФ вибирає собі короля • Юрій Мєшков виходить на старт • Крим — комуністичне ханство?

Про зв’язки флоту з РРК розмова окрема. Цими зв’язками з Республіканським рухом Криму, штаб якого розміщувався в Сімферопольському Палаці культури профспілок, займався прес-центр ЧФ і, зокрема, старший офіцер Андрій Грачов. У прес-центр він прийшов з відділу спецпропаганди колишнього полiтуправління Чорноморського флоту. Набуті там знання вперше Грачов і застосував в Україні, в Севастополі.

Начальник прес-центру Андрій Лазебников був енергійною діловою людиною, хорошим організатором, але за час свого перебування на цій посаді він не написав навіть замітки. Отже, Андрій Грачов уперше працював за фахом. Прес-центр дезінформував севастопольців та кримчан.

Надалі це зрозуміли й самі журналісти, які в погоні за сенсацією ставали мимовільними розповсюджувачами брехливої інформації, що збуджувала громадську думку і працювала на користь політики, яку проводила Росія в Криму. У Грачова це були зоряні часи. Він надзвичайно високо оцінював багатозначність власної персони. Займана посада та можливості давали вихід гіпертрофованому самолюбству, гонорові та чванству й ненавистi до процесів, що відбуваються в Україні. Хоч, по суті, він був пішаком у великій грі полiтиків.

Тоді до Севастополя мало не щодня приїздили журналісти. Вони під керівництвом Грачова спочатку зустрічалися з лідерами РРК у Сiмферополі, а потім з проросійськими громадськими організаціями в Севастополі. Мені не раз доводилося бути свідком такого “ідеологічного обробляння” журналістів.

Саме тоді мені й випало ближче познайомитися з лідером Республіканського руху Криму Юрiєм Мєшковим. Зустріч з ним і його прес-конференція якось заспокоїли мене. В таких недалеких полiтиків, як він та його оточення, навряд чи може щось вийти, думалося мені тоді. Хіба люди не бачать, хто намагається їх вести і чим усе може закінчитися, якщо їхні ідеї буде підхоплено. Це була не тільки моя думка, подібне враження справляв Мєшков і на інших журналістів, з якими пізніше мені доводилося зустрічатися. Але щоб усе ж таки зрозуміти всі дальші полiтичні процеси, що відбувалися в Криму і тісно перепліталися з проблемою ЧФ, треба знати, хто “замовляв музику” такій організації, як РРК, що має розгалужену мережу. Тоді в Криму було 14 первинних організацій РРК, якими керували 35 оплачуваних функціонерів.

В одному із своїх виступів у газеті (“Крымские известия”, 21 травня 1992 р.) заступник голови виконкому РРК В. Заскока повідомив, що частину грошей давала асоціація “Iмпекс-55-Крим”, іншу частину пожертвували приватні особи.

Багато що стало зрозумілим з виступу в пресі відомого підприємця Ю. Колесникова. Він звинуватив підпільний реском КПРС у тому, що той брав участь у підготовці Акта про державну самостійність Криму, в перекачуванні компартійних грошей у фірму колишнього секретаря рескому Форманчука, активного прихильника РРК (“Южный курьер”, 22 травня 1992 р.). З ним була солiдарна й газета “Южная столица”, яка пояснила раптове банкрутство могутнього спонсора РРК “Iмпекс-55” тим, що після утворення Спілки комуністів Криму більшовикам немає потреби використовувати таку організацію, щоб прикрити фінансування своїх політичних акцій. Це зовсім не абсурд. Газета РРК “Республика Крым” вустами одного з лідерів серйозно запитувала читачів: чому сили, що виступають за незалежність Криму, не можуть піти на компроміс із колишніми комунiстами?

І вони змогли. Тільки, на відміну від московських путчистів серпня 1991 року, кримські вирішили спочатку сформувати громадську думку.

Підготовлений сценарій дуже схожий на карабахський і придністровський: розпалити вогнище міжнаціональних конфліктів у Криму, щоб Україна стала поступливішою у вирішуванні iмперських задумів Москви. Це було вигідно не тільки російським націонал-шовiнiстам, а й невгамовним старим більшовицьким структурам, влада яких вислизнула з їхніх рук. До того ж, і мафiозні клани могли “робити гроші” на зубожінні трудової людини. Тому інтерес до створення відокремленого “комуністичного ханства”, що розігрує карту загострення українсько-російських відносин, під гаслами про волю, незалежність та інтернаціоналізм, був вигідний як одним, так і другим.

Для реалізації цих ідей потрібна сила — нею мусила стати національна гвардія. Передбачалося, що проблеми з кадрами не буде. Їх було б звідкіля черпати — із Чорноморського флоту. Це одне із стратегічних завдань і спричинило міцний контакт РРК з командуванням ЧФ. І він відбувся.

У ті квітневі дні 1992 року після похапцем проведеного несанкціонованого мітингу РРК його учасники рушили до штабу флоту, щоб захистити його. Пристрасті підігрів поголос про те, що відомий своїм приїздом до Севастополя С. Хмара та його “стрілки” мають от-от нагрянути до міста, хоча ще раніше дізналися, що членам української делегації поталанило переконати свого колегу депутата не здійснювати чергового вояжу.

Однак члени РРК, напнувши намети на газонах біля штабу, органiзували цілодобове пікетування, щоб чинити опір українським спецназівцям або національним гвардійцям у разі штурму. Інформація із Севастополя в ті дні схожа була на фронтові зведення. “Сьогодні в Севастополі через питання Чорноморського флоту вирішується доля України”, — так визначив ситуацію кореспондент радіостанції “Свобода” в інформації, переданій з міста. Події розгорталися бурхливо. Головком ВМФ СНД адмірал флоту Володимир Чернавiн пізніше в своїх мемуарах напише: “Єдиною противагою Указові Президента України міг та мусив стати терміново виданий Указ Президента Росії про взяття Чорноморського флоту під юрисдикцію Росії... Зустріч для переговорів призначили на ранок. За години, що залишилися, разів з п’ять, і навіть вночі, виходив на Шапошникова:

— Ну як?

— Проект Указу складено. Лежить у канцелярії Президента.

Дзвоню вранці, за годину до початку переговорів, вести які від імені Росії доручено мені.

— Підписано?

— Щойно.

— Без корективів?

— Без корективів.

Я полегшено зітхнув. Тепер можна боротися” (“Флаг Родины”, 10 липня 1993 р.).

Севастополь у квітні 1992 року

Бригада Гагіна піднімає Андріївські стяги • Війна двох президентів • Хто наказав МПК-116 протестувати? • “Командую флотом” — Борис Кожин • Державний прапор України над Історичним бульваром!

У міськраді тими днями група, яку очолював заступник Голови Верховної Ради України В. Дурдинець, зустрілася з В. Чернавiним та командуванням Чорноморського флоту. Перша група зачитала заяву Президії Верховної Ради України із закликом до населення Криму та військовослужбовців Чорноморського флоту зберігати спокій, не піддаватися впливові протизаконних заяв з боку командування Військово-Морського Флоту СНД та окремих керівників Російської Федерації. Потім було зачитано указ Президента України “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України”, де йшлося про формування Військово-Морських Сил України на базі Чорноморського флоту, дислокованого в Україні. Друга сторона відповіла заявою Військової ради ЧФ. На цьому й розійшлися. Вийшло так, що одні попросили віддати флот, а другі не погодилися.

Потім члени української делегації відправилися в трудові колективи міста з роз’ясненнями документів та завдань, які ставить Україна в будівництві Збройних Сил.

Того ж дня командувач Чорноморського флоту віддав наказ підняти Андріївські прапори на кораблях. Моряки бригади капітана 1-го рангу Д. Гагiна всю ніч шили Андріївські прапори. Вранці 8 квітня о 8 годині 30 білих полотнищ із синіми смугами було піднято в цьому з’єднанні. На інших кораблях підняли, як завжди, прапори колишнього ВМФ СРСР.

Спроба підняти Андріївські прапори в дивізії надводних кораблів могла мати незворотні наслідки. Так, група військовослужбовців гвардійського великого протичовнового корабля “Красный Крым”, а також група моряків сторожового корабля “Безукоризненный” відверто заявили, що після підняття Андріївського прапора вони залишать кораблі й підуть служити у ВМС України. Черговий сторожового корабля “Ладный” капітан 3-го рангу Колесниченко також заявив, що піднімати Андріївський прапор не буде. Тоді команду піднімати Андріївські прапори відмінили, але в бригаді аварійно-рятувальних суден так і залишились піднятими Андріївські.

Я непогано знав багатьох командирів та помічників командирів з роботи з особовим складом цього з’єднання. Більшість із них — за національністю українці. Прикро було за таких українців. Значно пізніше я помітив таку парадоксальну тенденцію: командири-українці на Чорноморському флоті часто були найзавзятішими душителями всього українського, безжалісно розправлялися зі своїми земляками, які склали присягу. Але про це пізніше.

Адмірал Касатонов, звичайно ж, не приймав рішення про підняття Андріївських прапорів самостійно. 7 квітня 1992 року вийшов Указ Президента Російської Федерації “Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту”. Указ вимагав від Мiнiстерства закордонних справ РФ спільно з Мiнiстерством оборони “негайно почати переговори з Україною з метою визначити умови базування кораблів та суден ЧФ в портах України та передання частини їх до складу Збройних Сил України” (“Флаг Родины”, 10 квітня 1992 р.). Указ зобов’язував підняти на кораблях і суднах ЧФ російські Андріївський прапор і вимпел.

У ті дні сталася ще одна подія, що не залишилася непоміченою на флоті, але небагато хто тоді знав справжні причини та обставини того, що сталося.

5 квітня о 3 годині 30 хвилин оперативний черговий Чорноморського флоту одержав незвичайну телеграму. Її надіслав помічник командира малого протичовнового корабля (МПК) старший лейтенант О. Комiсаров. Мені пощастило тоді записати її дослівно. В ній говорилося: “Ми вимагаємо від голів держав СНД якнайшвидшого вирішення питання про долю Чорноморського флоту і на знак протесту проти початого поділу флоту до вирішення питання політичними засобами, МПК-116 переходить на рейд міста Севастополя. Екіпаж МПК-116 виступає за єдність Чорноморського флоту в складі СНД. Прошу мій вихід до рейду головної бази Чорноморського флоту вважати протестом проти невизначеного статусу Чорноморського флоту...“

Цей корабель був представлений як незборима цитадель третьої оборони Севастополя, а сам Комiсаров — чорноморським Саблiним. Але ж цей вчинок міг стати трагедією для всього екіпажу. Старший лейтенант, що не мав допуску до управління кораблем, без жодного корабельного офіцера та мічмана вночі самовільно зняв корабель з якоря і вивів з Донузлава (поблизу Євпаторії) на Севастопольський рейд.

МПК був у складі 17-ї бригади ОВРу, в якій майже сімдесят відсотків особового складу присягнуло народові України. Комiсарова не було серед них. Тому всі законні вимоги до нього командування бригади щодо організації служби на кораблі сприймав як пригноблення і тиск на себе.

Героїв не судять. Тому Комiсаров прийшов до Севастополя героєм. Адмірал Касатонов лише по-батьківському покартав офіцера. Того ж дня мені, разом з моїми знайомими журналістами з “Комсомолки”, довелося зустрітися з Комiсаровим. Хотілося з перших вуст узнати всі обставини того, що сталося, зрозуміти справжні мотиви.

Спочатку Комiсаров говорив штампованими фразами типу: “переслідували за непокірність”, “чинили тиск”, “прийняв рішення самостійно за власним переконанням” тощо. Після невеликого застілля, під час якого він помітно підпив, кинув випадкову фразу: “Та хіба такі рішення самостійно приймають... За це тюрма...“ Після цих слів він нібито на мить протверезився, широко розплющив очі, намагався побачити мою реакцію. А ще через мить узяв пляшку, налив вина і за одним духом випив. Що мучило його тоді, я так і не дізнався. Розмовляти того вечора з Комiсаровим було марно, і я швидко залишив компанію, а наступного дня взнав, що цей старший лейтенант ніч провів у комендатурі. Вранці за наказом адмірала Касатонова “героя” випустили й відправили для остаточного протверезіння на корабель.

Конфліктна ситуація 9 квітня досягла свого апогею. Того дня Борис Єльцин і Леонiд Кравчук зв’язувалися по телефону двічі. Було досягнуто домовленості про припинення дій їхніх указів щодо Чорноморського флоту. Згідно з цією домовленістю, мала утворитися депутатська комісія двох держав для врегулювання спірних питань з належності флоту. Тимчасово було припинено формування управлінських структур майбутніх ВМС. Однак раніше в ВМС України вже відбулося перше призначення на посаду. 6 квітня Указом Президента України командувачем Військово-Морських Сил України призначено контр-адмірала Бориса Кожина, якого адмірал Касатонов одразу ж усунув з посади командира Кримської військово-морської бази “за внесення розколу та національної ворожнечі у військові колективи, спробу захвату бази і приведення офіцерів до присяги на вірність Україні”.

До цього на флоті вже протягом двох останніх місяців ходили чутки про пошук нового командувача ЧФ, якого мало призначити керівництво України. Називалися різні адмірали, і з різних флотів. Серед кандидатур були й ті, кого добре знали на флоті, хто користувався повагою та авторитетом. Відомо, що міністр оборони України та його найближчі помічники розмовляли на цю тему з віце-адміралом Олійником та контр-адмiралом Риженком з Тихоокеанського флоту, з контр-адміралом Кравченком з Балтійського, контр-адміралами Манченком і Чернишковим з ЧФ.

У цьому переліку, на жаль, на той час не було ще одного адмірала. Значно пізніше, коли постало питання про формування єдиного командування, його запросили, і українська сторона запропонувала кандидатуру адмірала на посаду першого заступника командуючого ЧФ на перехідний період. Але об’єднаного командування так і не було. Тому відкликаного з запасу адмірала довелося, на жаль, звільнити знову в запас. Це дуже прикро, бо цим віце-адміралом був Микола Гаврилович Клiтний. На Чорноморському флоті його добре знали як досвідченого моряка, високого рівня фахівця, умілого керівника. Мені були відомі переконання багатьох штабних офіцерів ЧФ, які в розмовах зі мною запитували: чому не запросили Миколу Гавриловича командувати українським флотом, адже за ним пішли б офіцери?

Військова кар’єра Миколи Клiтного складалася успішно. В 21 рік він — лейтенант, випускник ВВМУ ім. Фрунзе. Уся дальша служба Клiтного була пов’язана з підводним флотом на Балтиці та на Тихому океані. 1972 року він закінчив академію Генерального штабу. Перед ним відкривався шлях на вершину службових сходів — командування флотом. Це особлива, золота стрічка в біографії військового моряка. Спершу він став начальником штабу ЧФ, потім першим заступником командувача... Але тоталiтарна система мала свої критерії відбору: військовий відділ ЦК вирішував, чого ти вартий. І межа Клiтного визначилась. Партія рекомендувала на посаду командувача ЧФ іншого адмірала. В запас Микола Гаврилович пішов з посади військового радника в Болгарії.

Коли знадобилися його талант і знання, він знову опинився на службі в молодої української держави. При вирішенні багатьох питань, пов’язаних з організацією будівництва ВМС України, його знання і досвід відіграли значну роль.

Призначення ж Бориса Кожина було несподіваним. Багато офіцерів на флоті добре знали адмірала і поставилися до такого призначення з iронією. Мені, як журналістові газети Чорноморського флоту “Флаг Родины” не раз доводилося зустрічатися з Борисом Борисовичем. Зовні він був досить приємний, підтягнутий, високий зростом, з правильними рисами обличчя. Витонченість і особливу франтуватість йому додавала тонка лінія коротко підстрижених вусиків. Він був уважним і старався бути педантичним. Такі, як він, гадалося тоді, мабуть, подобаються жінкам. Мені багато розповідали про службу Кожина, але ось як контр-адмірал розповів про себе сам на першій прес-конференції:

“Народився 1944 року. Я — громадянин України. На Чорноморський флот прибув після закінчення училища імені Фрунзе. Починав помічником командира на малому протичовновому кораблі. Через півроку здав залік на допуск до самостійного управління кораблем. Потім був призначений помічником командира на сторожовий корабель. У 1970—71 роках — вищі офіцерські класи в Ленiнграді, після яких я став командиром сторожового корабля. П’ять років — дальні походи, бойова служба в Середземному морі, в Атлантиці. В неповні тридцять років став начальником штабу з’єднання кораблів. Навчання у Військово-Морськiй академії. Потім був командиром бригади ОВРу, далі служба в штабі військово-морської бази, начальник штабу, командир Кримської військово-морської бази”.

Тоді, на першій прес-конференції, так хотілося вірити Кожину, адже відчувалося, що він, мабуть, як ніколи, говорив у ті хвилини щиро: “Служба у Військово-Морських Силах України буде радісною... Хочу, щоб знав кожний матрос, мічман, офіцер, що моє завдання — створити умови для виняткової служби, щоб ми не знеславлювали себе лайкою, незрозумілими погрозами, а щоб наша служба була цивілізованою, красивою і приємною”.

Ці слова, незважаючи на його невдало кинуту фразу, що він “кулак Президента на морі”, викликали зліт емоцій. Вірилося скоріше не йому, а в ту нову Україну, в якій буде дійсно так. Тоді я жалкував, що сидів не поряд з Кожиним, хоча не було ще ні ВМС, ні місця, куди можна було б прийти і за всіма правилами в урочистій обстановці скласти присягу народові України. 10 квітня 1992 року Борис Кожин відіслав міністрові оборони України першу телеграму про вступ на посаду. Були там і такі рядки: “Затверджено тимчасову структуру організаційної групи чисельністю 60 осіб. Зараз працює 16”.

Серед тих, хто входив в орггрупу, були контр-адмірал Борис Кожин, капітани 1-го рангу Євген Лупаков, Анатолій Данилов і Василь Бойко, капітани 2-го рангу Юрій Шалит, Володимир Шишов, Костянтин Iванко, Леонiд Третяк, Iгор Мироненко, Микола Годлівський, Владас Трумпікас, Валентин Сутула, Сергій Шатний, Євген Корнилов і Анатолій Прилищ, полковник Володимир Iндило й підполковник Iван Шульга, капітани 3-го рангу Олександр Пляшечников, Мирослав Мамчак, Олег Ніколаєв, Михайло Кот, Володимир Ященко, Сергій Просяник, Віктор Палій і Геннадій Ситников, майори Вiталій Рожманов, Олександр Дерновий і В’ячеслав Устименко, старші лейтенанти Андрій Iльєнко, В’ячеслав Щегольков, Михайло Рудь і Володимир Онопрієнко та лейтенант Андрій Науменко.

Тими квітневими днями багато хто задавався запитанням: як нормальним шляхом, без взаємних докорів з командуванням ЧФ, цивiлiзовано перейти в створювані ВМС України? Але механізму так і не було ще вироблено. Лише через звільнення в запас, переслідування з боку адмірала Касатонова тощо. Це зупиняло людей, більшість чекала політичного рішення і сподівалася, що два президенти днями домовляться з усіх питань. Але дедалі ставало зрозуміліше, що цей процес може затягнутися на невизначений строк. І люди, знаючи, що можуть стати черговими жертвами репресивних заходів Касатонова, все одно робили свій вибір на користь Україні.

7 квітня 37 військових штабу Кримської військово-морської бази склали присягу на вірність народові України. До присяги можна було привести всю базу, і більшість, майже 80 відсотків, людей були готові до цього. Треба було тільки очолити цей процес. Збори, що планувалися на 7 квітня, мали стати початком загального складання присяги базою. Але контр-адмірал Борис Кожин цього дня поїхав до Севастополя. Люди дзвонили з Чорноморського, інших місць, намагаючись скоординувати свої дії зі штабом, але ясностi так і не було. Деякі офіцери штабу, бачачи неорганiзованість, махнули на все рукою й розійшлися. Тільки завдяки iніціативній групі, до якої увійшли капітан 2-го рангу Євген Корнилов та капітани 3-го рангу Мирослав Мамчак і Михайло Кот, 37 офіцерів усе ж присягнули. 8, 9 та 10 квітня тривало складання присяги в приміщеннi селищної Ради офіцерами та мічманами дивізії морських десантних сил, 3-ї бригади пошуково-рятувальних суден, а також військовослужбовцями Кримської ВМБ.

Сприятливий момент для приведення до присяги особового складу всієї бази було проґавлено. Не вистачало тільки команди Кожина про приведення до присяги людей. Потім звалилися всі біди на тих, хто був готовий тоді служити Україні.

Звістка про цю подію швидко облетіла флот. Адмірал Касатонов добре розумів, що Москва таке може не пробачити, адже по суті командування ЧФ втрачало управління і контроль. І тоді Касатонов, звичайно, не без узгодження зі своїм московським керівництвом, пішов ва-банк.

Наступного дня жителі селища Донузлав, де розміщувався штаб, рано-вранці побачили у вікно бронетранспортери й танки, дула яких було спрямовано в вікна будівель. Штаб захопили військовослужбовці Євпаторійського полку берегової оборони ЧФ та висадженого десанту з дивізіону ракетних катерів Чорноморського флоту. Жодного з тих, хто склав присягу, на територію штабу не було допущено.

Проте, пам’ятаю, мене вразило не це. В голові постійно крутилося одне й те саме запитання: чому керівництво штабу на чолі з контр-адміралом Борисом Кожиним не вжило рішучих дій по охороні території, не вжило низки заходів на самий крайній випадок, знаючи, що Касатонов це так не залишить? Хотілося тоді знайти хоча б які-небудь виправдання їхньої бездіяльності, але не виходило.

Це був серйозний прорахунок, який зламав долі десяткам офіцерів та мічманів. Тому що всі вони вимушені були, розлучаючись з родинами й залишаючи їх здебільшого без житла, перебиратися в заново організований штаб у Севастополі. Інші, хто склали присягу й залишилися, з часом через обставини не витримували тиску з боку нового командування і змушені були звільнитися в запас, а дехто й відмовився від присяги, щоб залишитися в черзі на квартиру, не бути позбавленими можливості водити дитину в дитячий садок тощо. Не всі витримали випробування.

З одного боку, хотілося звинуватити їх у слабкості, навіть у зраді, а з другого — виникали запитання: чому держава, а в даному разі Міністерство оборони України, не змогла практично захистити цих людей, чому кинула на “виживання” тих, хто повірив у нову, незалежну Україну? І інше: хіба не зрозуміло було тим людям, що за все треба боротися, якщо хочеш досягнути бажаної мрії?

Не можна було виправдати дії і контр-адмірала Бориса Кожина, на якого сподівалися, вважаючи, що доброю основою для ВМС може стати Кримська військово-морська база. Це був серйозний прорахунок тих, хто робив ставку на Кожина й запропонував йому таку посаду.

Подібні помилки, а іноді й просто бездіяльність, дорого коштували: люди на флоті добре бачили, хто приходить до керівництва українського флоту, який тільки зароджувався. Багато хто на ЧФ, бажаючи служити Україні, не прийшли тільки тому, що не бачили особистостей, за якими можна було піти і яким вірити. Виявилося, що навіть найкраща ідея може не захопити людей, якщо її не очолять справжні лідери. Не досить бути самому патрiотом, а при всіх своїх помилках Борис Кожин був патрiотом України, треба уміти повести за собою людей, навернути їх у свою віру. А йому, на жаль, повірили небагато хто. Та й не тільки йому.

З перших днів створення орггрупи виконуючим обов’язки помічника командувача ВМС України по роботі з особовим складом став капітан 1-го рангу Анатолій Данилов, який був довіреною особою Леонiда Кравчука на Чорноморському флоті під час кампанії по виборах Президента України.

Анатолiя Данилова добре знали на флоті. Думки про нього були найрізноманітніші. Одні говорили про його невтомну “комсомольську” енергію та душевні якості, інші відзивалися досить несхвально, відзначаючи в його роботі показуху, ненатуральність, за якими не стояли конкретні справи. Останніх, мабуть, було більше, бо під знамена Анатолiя Петровича колишні полiтпрацівники ЧФ не пішли, відверто заявляючи, що з Даниловим служити не бажають. І все ж цей офіцер був перший, хто очолив, хоч і неофіційно, бо не був призначений на посаду, загін вихователів ВМС. Йому не можна було дорікати в небажанні працювати, створювати український флот. Він, як і Кожин, перший прийняв на себе всю силу психологічного удару, який був направлений проти всіх тих, хто починав будівництво ВМС. Зроблене ним гідне поваги за всіх помилок, а іноді і просто невміння органiзувати діло.

Проте Борис Кожин і Анатолій Данилов — це були ще не всі Військово-Морські Сили, і люди поповнювали ВМС з вірою в Україну, в її майбутнє.

9 квітня понад дві третини офіцерського складу і сто відсотків решти військовослужбовців загону розвідуправлiння ЧФ, розміщених на острові Майському в Миколаївськiй області, де командиром був капітан 1-го рангу А. Карпенко, склали присягу на вірність народові України. Це були професіональні диверсанти. Вели розмiнування в Анголі, Ємені, Ефiопiї... Брали участь у пошуково-підйомних роботах на теплоході “Адмирал Нахимов”, що затонув поблизу Новоросійська.

7 квітня над будинком на Історичному бульварі в Севастополі замайорів Державний прапор України. Цього дня командувач Чорноморського флоту адмірал Iгор Касатонов надіслав телеграму (№46/103/2230) Головкому ВМФ СНД адміралові Володимирові Чернавiну, в якій просив дозволу на застосування зброї. Наступного дня Чернавiн телеграфував (№423/50): “Дозволяю за потребою”. Пізніше українська сторона призначила розслідування за даним фактом, але довести справу до кінця через низку політичних обставин не вдалося.

Встановив Державний прапор України над будинком тимчасового штабу майор Геннадій Варицький. Група офіцерів, які прибули з ІІІ з’їзду Спілки офіцерів України, що відбувався в Києві 4—5 квітня, розгорнула штаб ВМС. За день до підняття прапора вже було органiзовано чергування. Капітан 1-го рангу Євген Лупаков мав мандат про те, що він є представником Міністерства оборони України на ЧФ. В розпорядження групи офіцерів було виділено засоби зв’язку, зокрема і космічного. Серед тих, хто першими забезпечував зв’язок у ВМС України, були капітан 1-го рангу Василь Бойко, капітани 2-го рангу Леонiд Третяк і Сергій Бонь та мічмани Михайло Мік і Валентин Олійник.

8 квітня вийшла Директива міністра оборони України №8 “Про формування Військово-Морських Сил України”. В ній генерал-полковник Костянтин Морозов вимагав з 8 квітня 1992 року на базі частин і з’єднань Чорноморського флоту, що базуються на території України, почати формування Військово-Морських Сил України зі штабом у Севастополі.

Головному штабові Збройних Сил України наказувалося з 8 квітня 1992 року забезпечити управління силами Чорноморського флоту, які базуються на території України. Ставилося також завдання створити оперативну групу на базі штабу Чорноморського флоту, при цьому не допускати виконання сигналів і команд, що надходять із Головного штабу ВМФ та від командування ОЗС СНД.

Заступникам міністра оборони по озброєнню і тилу та начальникові Фінансового управління МО України необхідно було вжити заходів щодо всебічного забезпечення матеріально-технічними та грошовими коштами сил флоту. Начальникові Управління кадрів Мiнiстерства оборони України потрібно було підібрати адміралів і офiцерів, здатних очолити роботу по створюванню Військово-Морських Сил України.

Незабаром група офіцерів, що створила основу майбутніх ВМС, перебралася в колишню школу прапорщиків, де також було органiзовано чергування. Першим черговим тоді заступив капітан 2-го рангу Володимир Шишов.

Ці квітневі й травневі дні були особливо важкі. Можна б назвати чимало помилок, які було допущено вже на початку формування ВМС, але було і залишиться головне — ці люди на чолі з Кожиним були першими, і тільки завдяки їм було закладено основну цеглину у фундамент майбутньої будови — ВМС України. Ці люди завжди будуть викликати в мене повагу, і вони цього заслуговують. Хоча, якщо не сказати гірку правду про ті найскладніші місяці становлення, про нерозумність окремих офіцерів та помилки самого адмірала Кожина, це означатиме прикрасити те, що відбувалося, не зрозуміти, чому в таких муках народжувались ВМС, приректи тих, хто прийшов і прийде, на повторення подібних помилок.

Перша шеренга, з якої утворилася орггрупа на чолі з Кожиним, прийняла на себе всі удари. Багато кого з офіцерів Касатонов звільнив за, як написали в моїй особистій справі, “дискредитацію військового звання”. Це було, звичайно, правове порушення. Вже з 2 квітня 1992 року набрав чинності протокол, де було визначено порядок переведення (відрядження) з Об’єднаних Збройних Сил СНД в Україну і назад. Там у статті 7 чітко сказано: “Сторони, що домовляються, не допустять ніякого тиску на військовослужбовців, які заявили про бажання перевестися з Об’єднаних Збройних Сил Співдружності у Збройні Сили України і навпаки, а також обмеження в правах і свободах зазначених військовослужбовців”.

Ким нас, тих, хто склав присягу Україні, тоді тільки не називали: і “бандерівцями”, і “клятвовідступниками”, і “присягонасильниками”, “що продалися за сало”... Всі ці характеристики методично втовкмачувалися, і досить вдало, у свідомість севастопольців і всіх кримчан.

Після того, як вийшов указ про будівництво ВМС України, мені одного дня довелося зустрітися з капітан-лейтенантом Миколою Гуком, який тоді служив у Міністерстві оборони України. В січні 1992 року за те, що присягнув на вірність народові України та за пропагандистську діяльність його було звільнено з посади командуванням ЧФ. Тоді, в квітні, я й вручив йому вже підготовлене Положення про прес-центр Військово-Морських Сил України. 15 травня 1992 року було підписано наказ міністра оборони України про заснування у Військово-Морських Силах України прес-центру. Цим же наказом було створено редакцію газети та філіал друкарні Міністерства оборони. Микола Гук був одним із перших офіцерів, хто відстоював державні позиції України в Севастополі. Як відповідальний секретар газети “Вымпел” ЧФ, він видав два номери газети українською мовою. Втретє йому цього зробити не дали.

Я часто замислювався тоді: чому нас не сприйняли в Севастополі? Вимальовувалися десятки причин, але одна з головних — суто життєва. Був Чорноморський флот, йому 210 років, і майже кожен другий севастополець з ним пов’язаний. Це було звично, і люди просто не знали, що буде з ними та їхніми сім’ями, якщо ЧФ стане українським, до того ж Україна сама заявила, що такий великий флот їй не потрібен.

Крім того, багато російських, та й кримські засоби масової інформації залякували кримчан та севастопольців українiзацією. А якщо врахувати, що понад 60 відсотків на півострові — це росіяни, то це, зрозуміло, не могло не викликати протесту.

Але найголовніша причина того, чому ми не були їм до вподоби, полягала в різкому погіршенні життєвого рівня в Україні. Люди, природно, почали тягнутися туди, де, на їхню думку, краще, тобто в Росiю, хоча там ішли майже такі самі процеси, але зовні виглядало все значно краще... Звідси брали початок усі біди та невирішеність проблеми ЧФ і вагання навіть українців у момент вибору: йти до ВМС чи не йти. Не все, звичайно, тоді визначали гроші (на ЧФ грошове забезпечення було в 2,5 рази вище, ніж у ВМС), але недооцінювати цю проблему було неможливо, і вона часто була вирішальною під час вибору офіцерами та мічманами подальшого місця служби.

Тому на флоті дуже уважно слідкували за переговорними процесами України та Росії стосовно проблеми ЧФ, яку тоді вже важко було розглядати без врахування тих процесів, що йшли на півострові. Обидві сторони готувалися до переговорів в Одесі.

Нуль-нуль на користь Росії

Переговори державних делегацій в Одесі • Референдум у Криму — шлях до громадянської війни • Командування ЧФ іде... в політику • Касатонов: призовників з України на ЧФ не приймати! • Переговори в Дагомисі — холостий постріл

Головні документи, на які збиралася спиратися українська делегація, — це правові акти та угоди, чинні в межах СНД. Згідно з цими документами, Україна готувалася відстоювати ту частину Чорноморського флоту, що дислокувалася в її портах, і відмовитися від кораблів, які перебували в Грузiї та Росії.

Своє слово щодо ЧФ готувався сказати і український парламент. Депутатам роздали проект заяви Верховної Ради України “Про створення зони, вільної від ядерної зброї, в районі Чорного моря і проголошення Чорноморського басейну зоною миру”. В цьому документі містився заклик до Генеральної Асамблеї та Генерального секретаря ООН підтримати ідею створення без’ядерної зони. Цим українські парламентарi хотіли вибити з рук російської сторони її головний козир, а саме: твердження про те, що на озброєнні ЧФ є ядерна зброя, а тому він стратегічний.

Позицію російської сторони висловив маршал Євген Шапошников, який заявив, що Україна може розраховувати, за його даними, відсотків на двадцять, а все інше треба віддати до Об’єднаних Збройних Сил СНД. На це одразу надійшла заява міністра оборони України Костянтина Морозова: “Які ВМС необхiдні нашій державі для надійного захисту морських рубежів, вирішувати Україні” (“Народна Армія”, 12 квітня 1992 р.).

Проте підготовка до переговорів ішла в усіх напрямах. Щоб перешкодити масовому складанню присяги на вірність народові України моряками і не допустити створення ВМС, адмірал Касатонов сам вирішив побувати в основних з’єднаннях. Про те, як це відбувалося, доповів у своїй телеграмі начальникові штабу Збройних Сил України тодішній виконуючий обов’язки начальника штабу ВМС капітан 2-го рангу Ю. Шалит: “Починаючи з 13 квітня, командувач ЧФ запровадив нову форму обробляння офіцерського складу. Він почав брати участь у командирських обідах на кораблях і в частинах. 13 квітня обідав з офіцерами ПКР “Москва”, 14 квітня — з офіцерами 41-ї бригади ракетних катерів, де закликав офіцерів не присягати народові України”.

Одночасно з підготовкою до переговорів загострювалась і обстановка в Криму. На 5 травня було намічено проведення сесії Верховної Ради Республіки Крим, де планувалося розглянути питання про референдум. Це могло в зародку змінити підхід до розв’язання проблеми флоту. Тому неважко було припустити, що намічувані переговори нічого не дадуть, російська сторона зробить усе, щоб спершу дочекатися референдуму в Криму, а після цього проблема ЧФ може відпасти сама собою, бо три чверті флоту розташовувались на території півострова.

29—30 квітня в Одесі на переговорах державних делегацій України та Російської Федерації, очолюваних відповідно першим заступником голови Верховної Ради Василем Дурдинцем та заступником голови Верховної Ради Російської Федерації Юрiєм Яровим, було підписано Спільне комюніке. Сторони доручили робочій групі розробити принципи підготовки угоди між двома державами про Чорноморський флот і закликали дотримуватися мораторiю на будь-які односторонні дії, що ускладнять обстановку. Делегації Російської Федерації було передано проект заяви Верховної Ради України про створення зони, вільної від ядерної зброї, в районі Чорного моря та оголошення Чорноморського басейну зоною миру. Було досягнуто і попередньої домовленості про проведення наступної зустрічі в Дагомисі.

Такий рахунок — 0 : 0 на переговорах був на користь ЧФ, тобто Росії, що не поспішала з рішеннями, бо сподівалася на зміну політичної ситуації в Криму після референдуму.

Ці припущення справдилися 5 травня. На сесії Верховної Ради Криму було ухвалено Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим — незалежної суверенної держави, на території якої чинні тільки її закони. Цей акт набув би чинності, якби його схвалили на референдумі, який намітили провести 2 серпня 1992 року. В бюлетень для таємного голосування включалися такі запитання: “Ви за незалежну Республіку Крим в союзі з іншими державами?“, “Ви затверджуєте Акт про проголошення державної самостійності Республiки Крим?“

Такі рішення були першим кроком до громадянської війни. Депутати Євпаторійської та Феодосійської міськрад і Красноперекопської, Джанкойської та Чорноморської райрад вирішили в разі перемоги прихильників незалежного Криму створити Таврійську область у складі України.

З огляду на таку ситуацію, Верховна Рада України 13 травня своїм рішенням зобов’язала парламентарів Криму до 20 травня відмінити Акт про державну самостійність Криму та референдум про його незалежність. У результаті незаконний акт Верховна Рада Криму 21 травня скасувала, а питання про проведення референдуму відклала до закінчення переговорів про розмежування повноважень між Україною та Кримом.

У ці напружені дні роботи парламентів України та Криму активізувалася й робота двох комісій з питань ЧФ. 12 травня в Севастополь на чергові переговори прибули голови делегацій України та Росії В. Дурдинець та Ю. Яров. Позицію Росії неважко було зрозуміти за висловлюваннями Ю. Ярова, який відзначив, що РФ буде захищати російськомовне населення будь-де на терені Співдружності.

Отож, можна буде виправдати усяке порушення кордонів та втручання у внутрішні справи іншої держави. Щодо інтересів Росії в Криму, то голова російської делегації сказав цілком однозначно, що Росія сюди прийшла і звідси не піде. Тому логічним був висновок Ярова: флот неподільний.

Україна наполягала на тому, щоб у неї був свій флот, а не стратегічний СНД на Чорному морі. Цьому сприяли самі події. На 6 травня з території України вже виведено всю тактичну ядерну зброю, а це був перший крок до того, щоб регіон Причорномор’я став без’ядерним. З Чорноморського флоту також було вивезено ядерну зброю, і це остаточно вибило ґрунт з-під ніг у адмiралів, які доводили стратегічне значення флоту.

Проте серйознішим документом, який мав значний вплив як на хід підготовки до чергових переговорів у Дагомисі, так і на підсумки їх, стала ухвалена 21 травня 1992 року Постанова Верховної Ради Російської Федерації “Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР про зміну статусу Криму, прийнятих 1954 року”. В ній було відзначено, що Постанова Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954 року “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР” визнана такою, що “була не чинна з моменту ухвалення”.

22 травня російський парламент зробив заяву українському парламентові, в якій зазначалося: “Ми ні в якому разі не маємо на меті висувати будь-які територіальні претензії до України”. Уточнення істотне, проте документ щодо Криму, звичайно, не міг не вплинути на настрої чорноморців. Він вніс ще більшу плутанину в голови тих, хто робив свій вибір: залишитись на ЧФ чи перейти до ВМС.

Командування Чорноморського флоту цими днями повністю пішло у велику політику і сказало своє слово щодо проблеми Криму. Військова рада флоту виступила з заявою, де висловлювала підтримку референдумові та процесам, спрямованим на здобуття Кримом державної самостійності” (“Флаг Родины”, 19 травня 1992 р.).

До розв’язання політичних питань усе більше і більше втягувався офіцерський склад. 29 квітня загальнофлотські збори офіцерського складу ЧФ обрали координаційну раду. 5 травня відбулося перше засідання координаційної ради офіцерських зборів Чорноморського флоту. Початкові спроби її голови капiтана 1-го рангу Валерiя Володiна бути незалежним у своїй роботі й займатися переважно соціальними питаннями були нетривалі. Незабаром координаційна рада стала політичним важелем у руках командувача флоту.

Через нерозв’язану проблему флоту створювалася парадоксальна ситуація. Україна з 1992 року повністю фінансувала Чорноморський флот. 250 мільйонів карбованців, направлених Росією на початку року на утримання флоту, було “заморожено” в українському банку, а потім вони пішли на соціальні потреби чорноморців. Командування ЧФ підкорялося тільки наказам російського військового відомства. А матроси, які йшли на флот за призовом, були переважно з України. Так, за час весняного призову 1992 року на флот прийшло 1768 юнаків з Росії та 6382 — з України.

Така різниця не випадкова. Україна хотіла призвати на ЧФ тільки своїх громадян, але командування ВМФ Росії та Чорноморського флоту здійснило акцію доставки новобранців з Новоросійська морем і подбало про те, щоб укомплектувати ними основні бойові з’єднання. Начальник управління мобілізації та комплектування Головного штабу Збройних Сил України генерал-майор А. Паламарчук 22 травня доповів із Севастополя в Київ: “За вказівкою командування ЧФ ведеться робота з відбору призовників російської національності для укомплектування бригади морської піхоти”.

Про те, як здійснювалася доставка новобранців на ЧФ з Росiї, свідчить безліч телеграм, які надіслав також генерал-майор Паламарчук міністрові оборони та начальникові Головного штабу Збройних Сил України. Ось лише деякі з них:

“... Повністю виключити спробу часткового комплектування сил ЧФ, що базуються на території України, громадянами Росії вважаємо неможливим. У Новоросійську залишається готовий до роботи пункт прийому молодого поповнення на ПРТБ-13... з пропускною спроможністю до 600 осіб на добу.”

“8 червня міністр оборони Росії Грачов поставив завдання Касатонову почати реалізацію плану “Мала Земля” — перекидання молодого поповнення на Чорноморський флот з Росії через Новоросійськ.“

Але після цієї команди, як сказано в наступній телеграмі, “Касатонов віддав розпорядження закрити ворота 15-го флотського екіпажу і припинити прийом молодого поповнення з України”.

11 червня о 18.30 до Севастополя прибула команда призовників з Росії — 103 юнака на дослідницькому судні “Фаддей Беллинсгаузен”. Прохід судна українські морські прикордонники не виявили. У порту Новоросійська, як повідомлялося в телеграмі, під завантаженням стояли плавбаза 874, гідрографічне судно “Память Меркурия”, великий десантний корабель-151 та інші.

Щоб зупинити незаконну акцію, міністр оборони України генерал-полковник К. Морозов надіслав адміралу І. Касатонову телеграму, в якій повідомляв, що “згідно з законодавством України та домовленістю між країнами СНД у Мінську, всі військові формування на території України комплектуються молодим поповненням — громадянами України”. Оскільки Збройні Сили України не входять до складу Об’єднаних Збройних Сил, говорилося в телеграмі, то на них “не можуть поширюватися встановлені квоти для комплектування флоту призовниками інших держав”.

Ця телеграма залишилася без відповіді. Касатонов продовжував перевозити новобранців з Новоросійська. Тоді генерал-полковник К. Морозов та голова Держкомкордону — командувач прикордонвійськ України генерал-полковник В. Губенко надіслали спільну телеграму командувачу ЧФ: “...По факту неправомірного переміщення через державний кордон України із Росії військового контингенту поінформовано Генерального прокурора України з клопотанням про проведення розслідування та порушення кримінальної справи”.

Кримінальну справу на Касатонова так і не було заведено.

А на флоті в ті дні офіцери та мічмани з надією на вирішення проблем, що виникли, чекали зустрічі двох сторін у Дагомисі. Вона, зрозуміло, не була безрезультатною. 23 червня 1992 року було підписано Угоду між Україною та Російською Федерацією про дальший розвиток міждержавних відносин. Проте більше ясності щодо долі Чорноморського флоту не стало. Сторони в зв’язку з формуванням своїх збройних сил тільки підтвердили важливість продовження переговорів щодо створення на Чорному морі ВМФ Росії та ВМС України на базі Чорноморського флоту. Вони погодилися “на договірній основі використати існуючу систему базування та матеріально-технічного забезпечення”.

Потім, на своїй прес-конференції, міністр оборони України Костянтин Морозов докладніше пояснив нашу позицію: в Дагомисі йшлося лише про тимчасову передачу частини бойових кораблів, щоб створити ВМФ Росії. Їхнє перебування має бути тимчасовим, відповідно до спеціальної угоди, в якій буде передбачено і розрахунки, і час перебування, і порядок вирішування всіх питань після закінчення строку дії.

Цим планам не судилося збутися. Обставини змінилися.

Репресії по-Касатоновському

“Сигнальщик” піднімає Прапор України • Комендант Звєрєв та його команда • Касатонов штурмує комендатуру • Тральщик БТ-126 під дамокловим мечем • СКР-112: служу народові України! • Погоня на межі війни • “Славутич” — первісток ВМ

Попри те, що до завершення переговорів Сторони погодились утримуватися від односторонніх дій, командування ЧФ і далі переслідувало тих, хто присягнув Україні. Люди стали соціально не захищеними.

Рішенням командувача всіх, хто склав присягу, замість того, щоб природно перевести до орггрупи ВМС України, яка тоді формувалася, звільняли в запас за “дискредитацію військового звання”, “за скороченням” тощо. Звичайно, їх водночас знімали з черги на одержання житла. Тих, хто присягнув Україні, по-під руки виводили з частини, навіть не даючи змоги забрати особисті речі. Перепустки вилучали, а на контрольно-перепускних пунктах частини вивішували списки офіцерів та мічманів, яких заборонено було впускати на територію.

Один із таких списків я сам бачив. Серед невгодних значилися контр-адмірал Борис Кожин, капітани 2-го рангу Iгор Мироненко, Валентин Сутула, Олег Ніколаєв, Анатолій Прилищ і Владас Трумпікас, капітани 3-го рангу Віктор Палій і Мирослав Мамчак, майор Олександр Дерновий та інші.

Інколи люди втрачали терпець і кидалися до різних iнстанцій керівництва України, до командування ВМС з проханням захистити їхні соціальні права. Так, військовослужбовці 17-ї бригади ОВРу, які склали присягу на вірність народові України ще в січні, звернулися з листом до Верховної Ради України та до парламенту Росії, до голів делегацій на переговорах з приводу Чорноморського флоту. 23 офіцери, 12 мічманів і 20 матросів повідомляли, що до них “застосовують репресивні заходи у вигляді залякування, шантажу, звільнення з посади... “ Вони вимагали поновити всіх на попередніх посадах, а також поставили ультиматум: у разі знехтування їхніх вимог та провадження неправомірних дій стосовно військовослужбовців їхнього з’єднання вони змушені будуть “вдатися до надзвичайних заходів та з 20 травня 1992 року оголосити голодування”.

Репресії, що їх запровадило командування ЧФ, спричиняли обурення офіцерів, зокрема й на Чорноморському флоті. У тих, хто хотів і далі служити в Збройних Силах України, це бажання зникало. Люди побоювалися, що їх викинуть з частини, звільнять у запас, що вони пройдуть усі терни Касатонова. Втім, незважаючи на гоніння, офіцери та мічмани ЧФ робили свій вибір.

Особовий склад розворушився, адже сподівання, що тема флоту залагодиться в Дагомисі, були марні, люди втомилися від невизначеностi. До того ж Україна в Дагомисі свідомо поступилася в питаннях поділу флоту.

28 червня 1992 року особовий склад морського тральщика “Сигнальщик” 68-ї бригади охорони водного району Кримської військово-морської бази урочисто склав військову присягу на вірність народові України. На кораблі підняли Державний прапор України. Екіпаж у своїй заяві висловився “проти дій командирів окремих частин Чорноморського флоту, якими вони порушували права та свободи громадян України, примушували людей присягати на вірність СНД”. Військовослужбовці оголосили, що їхні вчинки не підриватимуть бойової готовності корабля. Екіпаж, “що став під прапор України, докладе усіх зусиль, щоб боронити водні кордони”. Але прапор під потужним тиском командування бригади довелося спустити.

Наступного дня командира “Сигнальщика” капітана 3-го рангу Теймура Сулейманова командування бригади на корабель не пустило.

О 10 годині ранку Т. Сулейманова та його заступника з роботи з особовим складом капітан-лейтенанта В. Лещенка на екстрене засідання Військової ради супроводив комбриг капітан 2-го рангу В. Цаплiн. Там і було учинено розправу. Їх усунули з посад із дальшим звільненням у запас. Екіпаж тральщика зразу ж розформували. Склали списки тих, кого необхідно звільнити в запас. Серед них виявилися й Леонiд Рябовий та Олексій Наколюжний, які вартували прапор на кораблі. Багато хто з офіцерів та мічманів “Сигнальщика” згодом проходили службу вже в складі ВМС України.

Прибулих представників Міністерства оборони та ВМС на територію частини не пустили. Запізно, 1 липня, вийшов наказ міністра оборони України №112 про занесення морського тральщика до складу ВМС України. З екіпажем натоді розквиталися. Тому пункт у наказі про визнання недійсними наказів та розпоряджень Касатонова щодо звільнень посадових осіб від службових обов’язків та вказівка командувачеві ВМС стосовно організації бойового управління корабля були вже даремні.

Та не біда, люди все одно присягали Україні.

2 липня 1992 року особовий склад артилерійського полку та протитанкового батальйону дивізії берегової оборони ЧФ приніс присягу на вірність народові України. В своєму зверненні до військовослужбовців Чорноморського флоту вони назвали “профанацією, що флот належить стратегічним військам та відстоює інтереси Співдружності”. В частинах, ішлося в документі, “ведеться інтенсивна ідеологічна обробка військовослужбовців в антиукраїнському дусі, чиниться моральний та психологічний тиск, а офіційні посадові особи відкрито підтримують РРК і формують думку, що ЧФ був і повинен залишитися російським, а Крим — відірваним від України”.

Будучи неспроможним стримати масовий перехід військовослужбовців ЧФ до складу ВМС України, Касатонов вдався до тиранії. Пішла в хід сила, надто щодо тих, хто ставав під присягу. Тільки дивом не пролилася кров і не почалися бойові дії.

9 липня особовий склад військової комендатури Севастопольського гарнізону (95%) склав присягу на вірність народові України.

Разом із комендантом підполковником Володимиром Звєрєвим присягу принесли майор Сергій Паников, капітан Сергій Булуктаєв, старші лейтенанти Василь Тихий, Iван Добротiн і Роман Черемисінов, лейтенант Олександр Куршинський, старші мічмани Микола Рудь і Олексій Малишев.

Законність присягання засвідчив військовий прокурор гарнізону. Військовий комендант підполковник Володимир Звєрєв доповів про цей факт, а також про готовність керувати гарнізонною службою з урахуванням вказівок першого заступника командувача ЧФ віце-адмірала Віталія Ларiонова як начальника гарнізону. Але Ларiонов відповів на це погрозами, що на таких знайдеться сила, а офіцерів позвільняють з посад.

Враховуючи прохання особового складу комендатури й те, що присяжним військовослужбовцям загрожує розправа, — це вже було в інших частинах — Міністерство оборони України 9 липня своїм наказом №120 занесло його до складу українських Збройних Сил.

Сам підполковник Володимир Звєрєв та його підлеглі й далі виконували свої обов’язки. Підпорядкування командувачу ВМС України як начальникові гарнізону не спричинило змін і порушень у виконанні патрульної та караульної служб у гарнiзоні.

Щоб запобігти ймовірним інцидентам та провокаціям стосовно військовослужбовців комендатури, командувач ВМС України віддав розпорядження про надання їм додаткової охорони. Щоправда, її одразу ж зняли після красномовних запевнень командувача ЧФ, що людей з комендатури не чіпатимуть. Проте Касатонов не дотримав своєї обіцянки. 10 липня о 23 годині військовослужбовці десантно-штурмового батальйону бригади морської піхоти дали волю рукам і викинули службовців комендатури з їхньої території. При цьому захопили штатну зброю комендатури й навіть особистими речами матросів та офіцерів не погребували. В приміщенні військової комендатури від ВМС України залишилися тільки комендант підполковник Володимир Звєрєв та полковник Володимир Iндило, які на знак протесту оголосили голодування.

Невдовзі полковника Iндила, заламавши руки, вивели з приміщення. Після того Звєрєв, усвідомлюючи безглуздість свого перебування, сам залишив комендатуру.

Вже пізніше виявилося, як готували захоплення комендатури і що чинив Касатонов.

На момент захоплення всі частини бригади морської піхоти було приведено до повної бойової готовності. Особовому складові роздали панцерники та боєприпаси до штатної зброї. Головком ВМФ адмiрал Володимир Чернавiн того ж дня надіслав Касатонову шифротелеграму: “Дії схвалюються — порушників мораторiю з комендатури забрати. Наказ міністра оборони України не виконувати... Попередьте Кожина, щоб не бавився з озброєними людьми, тому що в разі нападу буде застосовано зброю на знищення бандитів”.

Командувач флоту адмірал І. Касатонов увечері о 22 годині зібрав по тривозі командирів з’єднань і частин на iнструктаж. Розказав, як треба “працювати” з проукраїнськи налаштованими офіцерами, щоб не допустити всіляких там присяг. Давав накази, що робити з тими, хто вже склав присягу. Неоголошена війна тривала.

Репресивну машину відтак було запущено. Взяти хоч би Кримську військово-морську базу. Під орудою начальника штабу цієї бази капітана 1-го рангу Євгена Орлова тут заходилися доводити, що кораблі 17-ї бригади небоєздатні. І все тому, що особовий склад її ще в січні став під присягу Україні. Злісно звинуватили й зняли з посади командира БТ-126 (базового тральщика) капітан-лейтенанта О. Гребенюка, буцімто він допустив спад бойової готовності екіпажу. Втім, корабель за підсумками зимового періоду навчання зайняв перше місце в з’єднанні й був нагороджений перехідним кубком.

Звинувачення доходили до абсурду. Помічникові командира корабля старшому лейтенантові Теймуразу Лордкiпанiдзе приписали український націоналізм(!) і звільнили за “невідповідність займаній посаді”.

Командування бази створило на БТ-126 нестерпні для служби умови. Отож 15 членів екіпажу базового тральщика полишили корабель і прибули в розташування організаційної групи Військово-Морських Сил України. Серед них: старший лейтенант Теймураз Лордкiпанiдзе, мічман Роман Твердовський, старші матроси Сергій Єсин, Леонiд Кашиця і Юрій Тартаковський, матроси Андрій Чорний і Вiталій Мороз.

Таким способом командуванню ЧФ вдавалося викурювати з флоту небажаних військових. На їхні посади призначали проросійськи налаштованих офіцерів, які надалі ставали ланками єдиного ланцюга репресивного апарату Касатонова.

В ті важкі дні перших кроків ВМС України я часто міркував: чому все ж більшість офіцерів не стали на бік України, не принесли присяги, не перейшли до ВМС? Причин було чимало, про них я вже згадував. Але щораз, коли зустрічався зі своїми колишніми товаришами по службі на ЧФ (за десять років, перебуваючи на кораблях та в частинах, плаваючи в Середземному морі, познайомився з багатьма), то все більше переконувався, що тоді на заваді стояла ота, як не дивно, обов’язковість складання присяги. Тобто, деякі офіцери хотіли б і далі служити у ВМС за контрактом, а пізніше може й принесли б присягу. Який був вихід?

Один, що мимоволі напрошувався тоді, полягав у самому порядку приймання на службу в українські Збройні Сили. Те, що присяга має бути, не викликало сумніву. І ті, хто свідомо вирішив присягнути Україні, зрозуміло, повинні були те робити. Іншим же, хто ще не визрів, проте зобов’язувався на професійному рівні виконувати свої функціональні обов’язки, також слід було дати змогу служити у ВМС України — лише за контрактом.

Чи треба було ставити людину отак відверто перед вибором, коли вона ще не втямила його суті. Склавши примусово присягу, вона не служитиме краще й не любитиме України більше. Безглуздість такого підходу, коли призначення на посаду військовослужбовця залежало від його членства в КПРС, ми вже спізнали. Що сталося з такою партією, відомо. Помилки минулого, на жаль, не далися взнаки.

Тим, хто поки що не був готовий принести присягу, треба було дати можливість служити у ВМС, адже серед них було чимало блискучих фахівців, досвідчених організаторів, шанованих у колективах командирів. Багатьох із них я знав.

Схожа ситуація в історії вже була під час формування Червоної Армії, коли до неї приймали військових фахівців з колишньої царської армії. Вони служили не гірше, а часто й краще за тих, хто присягав. Такий підхід, як показала історія, за тих обставин був слушним. Влітку 1992 року, з огляду на те, як складалися обставини на Чорноморському флоті, в Криму, цілком можна було б увести для офіцерів контрактну службу. Такий компроміс міг би діяти 2-3 роки чи на час формування ВМС України. При цьому той, хто підписав контракт, мав би користуватися всіма пільгами, що існували в Збройних Силах України.

І все ж чому деякі офіцери не хотіли скласти присяги? Це питання мене тоді особливо цікавило. І ось що з’ясувалося. Багато хто все ж чекав політичного рішення і сподівався, що стануться зміни і флот залишиться єдиним. Дехто в Збройних Силах не мав поняття про ухвалені закони. Чимало було й тих, чиї родичі жили в Росії. А коли ситуація між двома державами напружена, присягання загострило б стосунки з родичами — міркували вони. Заляканих так званою українiзацією також вистачало. Вони побоювалися, що перевагу під час призначення на посаду віддаватимуть українцям і тим, хто знає українську мову. Цей острах тоді не був безпідставний. Хоча той факт, що в апараті Міністерства оборони України 75 відсотків, а в офіцерському корпусі Збройних Сил — 57 відсотків — були росіяни, мав би погасити їхні тремтіння. В орггрупі ВМС керівні посади тоді займали здебільшого також росіяни.

На одній з нарад, де були присутні представники Управління соціально-психологічної служби Міністерства оборони України, яку тоді очолював генерал-майор Володимир Мулява, я висловив свої пропозиції, щоб ввести контрактну систему для чорноморців. Одначе це сприйняли вкрай негативно, представники з Мiноборони звинуватили мене тоді в хибному розумінні чіткої державної політики. А контр-адмірал Кожин після цього випадку відверто запитав мене:

— Ти кому служиш? На кого працюєш?..

Це страшенно образило мене, бо працював я тоді з ранку до пізнього вечора, майже без вихідних.

І попри все, я написав матеріал, де виклав пропозиції стосовно введення контрактної системи на перехідний період. Коли до штабу приїхав генерал-лейтенант Анатолій Лопата, тодішній заступник міністра оборони України, я показав йому свої начерки. Він уважно прочитав, після чого пожвавішав:

— Пропозиції добрі, над ними варто подумати. Зі схожою проблемою ми зіткнулися і в Болградськiй десантній дивізії. Там чимало офіцерів хотіли б і далі служити за контрактом...

Те, що ця проблема була на часі, підтверджував ще один факт. Через старих чорноморських друзів до мене потрапила постанова делегатських офіцерських зборів флоту. В одному з пунктів було записано: “У зв’язку з тим, що складання присяги, як показали останні події на флоті, не сприяє стабiлiзацiї обстановки, підриває довіру серед офіцерів, мічманів і прапорщиків, звернутися до Верховної Ради України з проханням внести доповнення до статті 20 Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, аби офіцери, мічмани та прапорщики проходили службу в Збройних Силах України за контрактом”.

Я не знаю, на якому рівні пізніше порушували тему контрактної служби офіцерів ЧФ, але систему цю так і не запровадили. Добрий шанс принадити досвідчених офіцерів флоту на службу в ВМС, а, може, і розв’язати вузол чорноморських проблем, як на мене, було втрачено. Ці фахівці так і залишилися на Чорноморському флоті в очікуванні сприятливіших часів. Попри всі негаразди кількість тих, хто робив свій вибір на користь України, росла. До особового складу військової комендатури Севастопольського гарнізону, що приніс присягу, приєдналися військовослужбовці військової комендатури Качинського гарнізону, яку очолював комендант підполковник Микола Рожок. Відпрацьована вже тоді система “виламування рук” діяла швидко: за наказом командувача Військово-Повітряних Сил Чорноморського флоту генерал-лейтенанта М. Фадєєва тих, хто став під присягу, усунули з посад і силоміць викинули з приміщення. Такі невдачі повторювались, а переговорний процес ані з місця.

16 липня в Севастополі завершився перший етап переговорів експертних груп України і Російської Федерації, де йшлося про втілення домовленостей, досягнутих у Дагомисі. Російська сторона запропонувала тоді поділити флот у такому відсотковому відношенні: 60 — Росiї, 40 — Україні. Українська сторона, розглядаючи ЧФ як частку колишнього флоту СРСР, заявила про своє право володіти з’єднаннями, дислокованими в портах України. Вона претендувала на дуже малу частину флоту колишнього Союзу порівняно з тим внеском, який зробила в його будівництво. Різні були думки і на предмет того, як ділити флот. Україна пропонувала ділити тільки кораблі й не чіпати інфраструктури, тому що вона є територіальною приналежністю держави. Російська сторона наполягала на поділі флоту з урахуванням інфраструктури. В результаті — роз’їхалися ні з чим.

Розуміючи, що найближчим часом ніяких рішень про флот не буде, попри всілякі утиски з боку командування ЧФ, все нові й нові підрозділи складали присягу на вірність народові України. Це, зрозуміло, не давало спати московському керівництву. На флот летіли нові вказівки про стримування “українiзації” в з’єднаннях та частинах. Адмірал І. Касатонов надто дбав про те, щоб на флоті присягали тільки СНД. Це суперечило ухваленому в Дагомисі рішенню, що військовослужбовці “приносять присягу державі, громадянами якої вони є”. (Угода між Україною та Російською Федерацією про дальший розвиток міждержавних відносин. Стаття 15, 23 червня 1992 р.) За вказівкою командувача заходилися діяти його споборники, вдаючись до фальсифікації, погроз та обдурювання.

Командири школи водолазів приховали від новобранців, що взагалі існує на світі присяга Україні, й усіх їх змусили складати присягу СНД. Таким облудним способом змушували присягати СНД молоде поповнення на великому протичовновому кораблі “Керчь”, протичовновому крейсері “Москва”, на сторожових кораблях “Пылкий” і “Разительный”.

Не пустили до бригади морської піхоти і тих матросів, які присягнули Україні по закінченні учбового загону.

Касатонов, як розповідали офіцери штабу, скаженів. Він шукав яких завгодно шляхів, аби лиш зупинити процес присягання Україні.

Чимдалі адмірал усе більше спирався на координаційну раду офіцерських зборів флоту, яка спочатку була незалежна, займалася лише соціальними питаннями, а потім узялася й за політику. Так народилося її звернення до президентів Росії та України. В ньому була пропозиція якнайшвидше визначити статус флоту. Постав свого роду й ультиматум, у якому Рада залишала за собою право “запропонувати командувачеві ЧФ привести флот у повну бойову готовність, нейтралiзувати військовослужбовців..., що сприяють розколові військових колективів за національною ознакою, підняти на кораблях Андріївський прапор, заглибитися в політичну боротьбу за проведення загальнокримського референдуму” (“Крымская правда”, 9 липня 1992 р.).

Водночас із цією заявою в частинах посилився тиск на тих, хто склав присягу Україні.

21 липня о 8 годині 56 хвилин сторожовий корабель, яким командував капітан-лейтенант Сергій Настенко, вийшов із бухти Донузлава (Євпаторія) Кримської військово-морської бази, підняв Державний прапор України і взяв курс на Одесу. На кораблі перебував і колишній начальник штабу бригади капітан 2-го рангу М. Жибарєв, який приніс присягу Україні раніше й був знятий з посади. Свої дії колектив аргументував просто: далі проходити службу за постійного приниження з боку командування бригади та флоту — неможливо.

Таке рішення екіпажу було несподіваним для керівництва. 21 липня о 9 годині під час ранкової доповіді командувачеві ВМС я був свідком, як старший помічник оперативного після короткої телефонної розмови відрапортував командувачеві:

— СКР-112 підняв Державний прапор України, взяв курс на Одесу.

Звістка застала Кожина також зненацька. Нараду перервали. Із штабу ЧФ запрошували на переговори. Поїхали капітан 1-го рангу Євген Лупаков і я.

На командному пункті нас зустріли як ворогів. Кожен із штабістів намагався вставити гаряче словечко в iстеричну промову свого начальника капітана 1-го рангу Ю. Нічика. “Зрадники”, “розкольники”, “перевертні” — чого тільки не говорили. Хтось навіть зажадав заарештувати нас на місці.

Капітанові 1-го рангу Євгену Лупакову наказали передати на СКР-112 вимогу, щоб корабель вертав назад. Лупаков диктував своє: “Прямувати наміченим курсом в Одесу”. Телеграфістка настукувала щось зовсім інше. Обман було розкрито. Євген Олександрович, людина зовні спокійна, тоді дуже обурився, гримнув дверима. За ним почули команду: “Затримати”. Щоправда, тоді нам пощастило вибратися із штабу цілими-здоровими.

Вже згодом я побував на сторожовому кораблі у Настенка й узнав про всі подробиці тієї справи.

Тож перед тим, як корабель вирушив до Одеси, з займаних посад, як полiтично неблагонадійних, було знято начальника штабу бригади капітана 2-го рангу Миколу Жибарєва, заступника командира бригади капітана 2-го рангу Юрія Тарабукiна і помічника командира дивізіону капітан-лейтенанта Василя Горобця. Від командира СКР-112 капітан-лейтенанта Сергія Настенка зажадали рапорту про звільнення в запас. Офіцерам, які присягнули народові Україні, вже не надавали чергових звань. “Ненадійних” викреслювали із списків на отримання житла. Чаша терпіння переповнилась. Коли виходили з затоки в море, команду підняти Державний прапор України виконав командир відділення сигнальщиків старшина 2-ї статті Анатолій Палашов, який був призваний з Ялти.

З командного пункту Кримської військово-морської бази вже летіли накази. Корабель на повітряній подушці МДК-184 мав перекрити бонові ворота. Та дарма. Сторожовик вийшов у море. Тоді за ним організували погоню. Групі переслідування, до складу якої увійшли малий протичовновий корабель (МПК-93), малий десантний корабель (МДК-184) та ракетний катер (РК-260), наказали затримати і не пустити сторожовика до Одеси.

МДК-184 чотири рази відкривав вогонь по курсу СКР-112, з ракетного катера також по курсу скидалися швартови, щоб вивести з ладу рульовий пристрій сторожовика.

В повітря було піднято два літаки ЧФ Б-12. З флотського командного пункту їм надійшла команда почати iмiтацію торпедної атаки СКР-112. Розуміючи, що це провокація, командир ланки літаків попросив повторити команду і ввімкнув магнітофон. Повтору не надійшло.

Найнебезпечніша ситуація під час переслідування утворилася, коли СКР “Разительный” з приспущеним правим якорем подав назад, щоб вивести з ладу гвинти та рульовий пристрій СКР-112. Група захвату стояла в нього на баці й чекала команди.

Збагнувши критичність ситуації, в Одеському військовому окрузі заворушилися. В повітря підняли винищувач СУ-27. Встигли й українські прикордонники. Сторожовик пришвартувався в Одесі й невдовзі наказом міністра оборони України його було включено до складу ВМС.

Адмірал І. Касатонов назвав цей перехід злочинним. Тоді як старшого лейтенанта Комiсарова, що викрав корабель з того ж Донузлава, зробили чи не національним героєм Росії, коли він прибув до Севастополя. Льотчиків, що викрали шість винищувачів з України і перегнали їх до Росії, там зустріли з почестями. А екіпаж, що вийшов із свого українського порту й прослідував у свій же український порт, оголосили злодіями.

Через два дні відбулася прес-конференція. Я попросив Касатонова прокоментувати свої звинувачення. Адмірал роздратувався, але нічого, ясна річ, не сказав.

Командувач флоту вибухнув цілою низкою протестів та заяв, у яких звинуватив у тому, що сталося, Мiнiстерство оборони України та командування ВМС України. Якраз саме цю причетність не було доведено. Та за тієї ситуації, коли керівництво обох держав не могло розв’язати проблеми флоту і люди опинялися поза законом, Міністерство оборони все ж надавало допомогу. Злочинно було б не втручатися. Шкода лишень, що така допомога надходила дуже рідко і невпевнено.

Ще одна помилка полягала в нехтуванні наказу Президента України про нагальність сформувати ВМС України. Цей процес було заморожено. В Києві ще сподівалися, що Чорноморський флот стане весь українським, і з ВМС не треба поспішати. А люди й далі складали присягу й поповнювали орггрупу. По кілька місяців вони перебували в невіданні, не мали конкретних посад, тому що не було затверджено штати. Це істотно гальмувало процес формування ВМС. Офіцери та мічмани з ЧФ не хотіли переходити до орггрупи, бо не знали, які посади їх ждуть.

Хто і чому створив таку ситуацію, ми не знали. Підозри та здогади були найрізноманітніші. Подейкували навіть, що це шкідництво проросійськи настроєних генералів.

Першою, хто пробував зрушити питання про створення Військово-Морских Сил, була Спілка офіцерів України (СОУ). Вона пройшла найскладніший шлях становлення. Зареєстровану в жовтні 1991 року Міністерством юстицiї, СОУ було дозволено на всій територiї України. Проте севастопольська організація в повний голос заявити про себе не могла. Командування флоту під орудою адмірала Касатонова заявило, що СОУ — націоналістична організація, яка за основну мету вважає створити Збройні Сили на національному ґрунті, що Спілка офіцерів — прототип УПА та бандерівщини. На другий з’їзд СОУ “підпільники” знову ж таки від’їжджали нелегально.

Спілка офіцерів України намагалася потрапити на офіцерські збори гарнізону, які збирав адмірал Касатонов. Але перед членами СОУ зачинили двері, хоч делегатів на збори було виділено.

З утворенням ВМС постали організації в частинах, на кораблях, виконавчі комітети — на базах. Такі зміни були потрібнi, позаяк до СОУ зверталося все більше і більше людей. Офіцери розуміли, що треба визначатися. Багато людей приходило з різними скаргами та проханнями надати допомогу в соціальних і правових питаннях.

Довгий час організацію не хотіли реєструвати. Голова СОУ капітан 3-го рангу Олександр Пляшечников спробував зареєструвати Спілку офіцерів у місцевому УВС, але йому відмовили, посилаючись на закон про громадські організації, підписаний ще в колишньому СРСР. Однак цій організації судилося жити.

Серцевину Спілки офіцерів ВМС України утворили капітани 1-го рангу Євген Лупаков і Володимир Шишов, полковник Григорій Гордієвський, підполковник Валерій Костюк, майори Вiталій Рожманов, Анатолій Капинос, Володимир Холодюк, Василь Касюк, Зіновій Пахольчук, Геннадій Варицький, капітани 3-го рангу Геннадій Ситников, Володимир Ященко, Анатолій Кукленко, Вадим Махно, капітан-лейтенант Ігор Тенюх та інші. Вони і стали активними творцями свого українського флоту. Працювали насправді в підпіллі. У вересні 1991 року в Севастополі сфондували філіал СОУ. Основу групи склали Ігор Тенюх, майор Володимир Холодюк, капітан-лейтенант Микола Гук. Члени цієї організації таємно приїздили до Києва на з’їзд Спілки офiцерів.

Подорож на ІІІ З’їзд, що відбувся на початку квітня 1992 року, стала вирішальною у створенні національних Військово-Морських Сил. Капітанові 1-го рангу Є. Лупакову, капітанам 2-го рангу В. Шишову, М. Тихонову і Ю. Шалиту, полковникові В. Iндило, капiтанові 3-го рангу О. Клюєву, майору В. Рожманову, старшому лейтенанту М. Рудю та іншим офіцерам пощастило за підтримки народного депутата С. Хмари зустрітися з заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем.

Заслухавши розповідь офіцерів про ситуацію в Севастополі та на ЧФ, Василь Дурдинець, до речі, згодом його назвали хрещеним батьком ВМС України, запросив міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова. Йшлося про конкретні етапи формування ВМС України. Погляди на те, звідкіля починати, розійшлися. Одні пропонували — з Донузлава. О. Пляшечников, В. Iндило, Є. Лупаков і В. Рожманов наполягали на тому, щоб штаб майбутнього флоту містився у Севастополі. Час підтвердив правильність цієї позиції.

Народний депутат Степан Хмара разом з двома депутатами підготував проект документа про передавання флоту адміралом Касатоновим контр-адміралові Кожину. Проте підписати одразу ж у Президента не вдалося. Леонід Кравчук був у від’їзді. Тоді С. Хмара, влаштувавшись у приймальні Президента, прочекав на нього до ранку і не пішов, доки не підписав документ. Але здійснити таку передачу так і не вдалося.

Вартий уваги і такий факт. На III з’їзд СОУ приїхала група офіцерів Каспійської флотилії та Каспійського Вищого військово-морського училища ім. С. М. Кірова, які створили свою СОУ діаспори ще восени 1991 року в Баку. Ці офіцери бажали служити народові України.

3 квітня вони разом з іншими українцями, які прибули з Закавказького військового округу, на майдані Незалежності склали присягу. Групу очолював капітан 2-го рангу Сергій Близнюков. Серед присягнувших в той день були капітани 2-го Юрій Поліщук і Михайло Граник, капітани 3-го рангу Іван Шаблинський, Володимир Ульянов, Олександр Шликов, Ігор Векшин, Михайло Марченко, Олександр Звєрєв, Віктор Хижняк, Олександр Мисак та інші.

Місце для штабу українського флоту також визначилося. У заяві від 14 липня 1992 року Спілка офіцерів запропонувала створити штаб Військово-Морських Сил України в Севастополі з усіма відповідними структурами управління та забезпечення. У разі позитивного рішення щодо поділу Чорноморського флоту це дало б змогу оперативно управляти частинами та кораблями. Ухвалили також не чекати поділу ЧФ, а створювати ВМС України на базі щойно збудованих кораблів та суден. А кораблі тим часом будувалися.

28 липня в Миколаєві на кораблі управління “Славутич”, спорудженому об’єднанням “Чорноморський суднобудівний завод”, підняли Державний прапор України. Це був перший корабель, збудований для Військово-Морських Сил України. За давньою морською традицією, на жаль, знехтуваною в радянські часи, відправили молебінь-обряд освячення прапора та корабля. Першим командиром цього корабля став капітан 3-го рангу Валерій Мандич, начальником соціально-психологічної служби — заступник командира корабля капітан 3-го рангу Юрій Гаврилов. Після випробувань “Славутич” причалив до постійного місця приписки — Севастополя.

Таке поступове розміщування ВМС України в Севастополі, звичайно ж, не влаштовувало деяких керівників у Росії. Після невдалого iніцiювання кримського референдуму російські полiтики перекинули свої зусилля на Севастополь. До міста приїздить група так званих спостерігачів, очолювана депутатом Верховної Ради РФ Є. Пудовкiним, і від імені російського парламенту оголошує про наміри змінити статус Севастополя. Пудовкiн запевнив, що “повзучу українiзацію провести в Севастополі... не вдасться”, “це славнозвісне місто було, є і буде базою російського флоту... Тому Україні слід подумати про нове місце дислокації для своїх кораблів” (“Флаг Родины”, 23 липня 1992 р.).

Ця заява була ні чим іншим як закликом переглянути кордони. Далі в Севастополі, не без підтримки Москви, зокрема лідерів деяких фракцій у парламенті Росії, розгорнули кампанію за надання Севастополю російського статусу. Найбільше сподівань у цій політиці покладали на флот, якому належало стати основним важелем тиску на Україну. Це ще більше загострило українсько-російські відносини. А події, пов’язані з СКР-112, прискорили зустріч між двома президентами.

Ялтинська Угода — шлях до конфронтації та втрати флоту Україною

Адмірал Громов: училища не здавати! • Бойовий заступник Микола Костров • НДЦ ”Океанаріум”, 1-й Центральний НДІ ВМФ • Житло російському ЧФ — за гроші України

Леонiд Кравчук і Борис Єльцин зустрілися 3 серпня 1992 року в Ялті. Результатом цієї зустрічі стала підписана Угода між Україною та Російською Федерацією “Про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР”.

Головне для української сторони в цьому документі, що на перехідний період Чорноморський флот було виведено із СНД. Він ставав флотом України й Росії з об’єднаним командуванням, що його призначали президенти обох країн. Комплектування флоту радили здійснювати призовниками України та Росії порівну (50 на 50%). Протягом перехідного періоду, тобто до кінця 1995 року, сторони, що домовляються, можуть спільно користуватися наявною системою базування й матеріально-технічним забезпеченням. Майже з кожної статті планували укласти додаткові угоди, навіть строки призначили. Те, що такі документи буде ухвалено нескоро, а Ялтинська угода стане ще одним кроком до дальшої конфронтації, можна було угледіти вже на першому етапі переговорів експертних груп України та Росії в Севастополі. Російська сторона бачила ЧФ одірваним від складу ВМФ колишнього СРСР і пропонувала 60% його залишити собі, а 40 — віддати Україні. Українська сторона заявила про своє право одержати у власність з’єднання ЧФ, дислоковані в портах України. Зокрема вона запропонувала ділити тільки кораблі та судна і не чіпати інфраструктури. Російська делегація зазіхала, ясна річ, на інфраструктуру. Врешті роз’їхалися — ні вашим, ні нашим.

Угодою, ухваленою в Ялті, не були задоволені ані на ЧФ, ані у ВМС. Перші — тому що флот виведено із СНД і він мав бути поділений. Другі — тим, що створення ВМС відкладалося майже на два з половиною роки. Українські моряки вважали це за серйозну поступку України на переговорах.

Я добре пам’ятаю, яка апатiя охопила офіцерів орггрупи. Таке рішення приголомшило всіх. Цю Угоду багато хто з офіцерів розцінив як антиукраїнську, таку, що суперечить державним інтересам. Адже хибно створювати об’єднане командування Чорноморського флоту, коли ще нема чого об’єднувати, немає ані українського, ані російського флотів. А як проводити виховну роботу, навчати рідної мови, вивчати історію тощо? Запитань поставало безліч.

Флот, як і раніше, фінансувала Україна, хоч він виконував накази російського військового відомства й ніхто його ділити та передавати Україні не збирався. Крім того, подвійне підпорядкування флоту було суто формальним. А двозначне тлумачення окремих статей та положень Угоди призводило тільки до хаосу в правових відносинах між Чорноморським флотом та Військово-Морськими Силами. Ніхто також не міг уявити, як ця Угода втілюватиметься, коли між двома командуваннями склалася ворожнеча. А що так станеться, можна було передбачити. В Угоді закладався воєнний союз двох держав на морі. Проте враховуючи, що Україна вирішила не входити ні в які воєнні союзи, конфлікт був неминучий.

Одразу після переговорів Борис Кожин телеграфував Мiнiстрові оборони: “Офіцери орггрупи в більшості своїй негативно ставляться до підсумків переговорів. Багато хто не уявляє, що таке об’єднаний флот, а тим більше — командування, і яка роль у всьому цьому відводиться орггрупі та чи є в неї майбутнє”.

Російське військове відомство також було незадоволене: флот тепер підлягав президентам і мав бути поділений, що ніяк не входило в його плани. Найкращий спосіб не виконати Угоди, себто примусити керівників переглянути свою ухвалу, — це створити конфлікт, звинуватити інших, щоб здійснити свій задум. Потрібен був привід. І він у російського військового відомства та в адмірала Касатонова знайшовся.

Постанова Верховної Ради України “Про військові формування на Україні” від 24 серпня 1991 року затверджувала, що всі військові навчальні заклади, дислоковані в Україні, серед них і військово-морські, підлягатимуть Управлінню військової освіти Міністерства оборони України. А тому згідно з Постановою Кабінету Міністрів України №490 від 19 серпня 1992 року “Про реформування системи військової освіти” та за наказом міністра оборони №148 у Севастопольське вище військово-морське інженерне училище та Чорноморське вище військово-морське училище ім. П. С. Нахiмова було направлено комісію Міністерства оборони України з тим, щоб провести атестацію та перевірити готовність до нового навчального року.

Комісія справно діяла в межах своїх повноважень. А що начальник ЧВВМУ контр-адмірал В. Денисенков став перешкоджати роботі, то Мінiстр оборони України звільнив його з посади. Втім Денисенков здобув підтримку в І. Касатонова. Адмірал настрахав комісію, що надійде розправа. Це, власне, не була тільки погроза.

Вранці 31 серпня в училищі ім. П. С. Нахiмова по тривозі зібралися командири основних з’єднань та частин флоту. Це був наказ Касатонова. Перед їхнім прибуттям на територію училища в’їхали автомашини з п’ятдесятьма морськими піхотинцями, очолюваними начальником військ берегової оборони Чорноморського флоту генерал-майором В. Романенком. Приїхав і депутат Верховної Ради Російської Федерації Сергій Шахрай, який тоді відпочивав у Криму. Після двох годин переговорів з представниками Міністерства оборони України він заявив, що севастопольськi військові училища не входять до складу Чорноморського флоту. Незважаючи на це, координаційна рада офіцерських зборів ЧФ зорганізувала мітинг проти так званого перепідпорядкування училищ і системи, за якою офіцери складали другу присягу.

Насправді ж, з українська сторона надавала і офіцерам, і курсантам безліч варіантів у виборі місця служби. Військовослужбовці могли приносити присягу чи то Україні, чи то Росії. Ті, хто не бажав складати жодної з присяг, мали змогу підписати угоду про проходження служби чи навчання у вузі, а офіцери — укласти контракт на проходження військової служби в Збройних Силах України аж до пенсійного віку. Хто не хотів служити в Україні, міг перевестися у ВМФ Росії.

Адмірал Касатонов добре розумів, що перепідпорядкування училищ посилить вплив України в Севастополі. Треба було й далі роздмухувати кампанію за надання Севастополю російського статусу. Адже він залишав би за Росією оті навчальні заклади, що готують ракетників, фахівців з атомних енергетичних установок для кораблів. Ці унікальні училища не мали аналогів не тільки в СНД, а й за його межами. Втратити їх — означало залишитися без фахівців, а врешті — без боєздатного флоту.

Касатонов, свідомий цього, ще 28 серпня надсилає на адресу командувача ВМФ Росії телеграму (№46): “Готовий до будь-яких рішучих дій за вашою командою”.

Звідти телефонограмою (№237 від 30 серпня 1992 р.) іде резолюція міністра оборони Росії генерала армії П. Грачова: “Не допустити українських емiсарів у ЧВВМУ”.

Морські вищі навчальні заклади потрібні були й Україні. Вона ж заявила про будівництво своїх Військово-Морських Сил. Підпорядкувати вищі школи слід було за будь-яку ціну. Бо це передовсім — кадри. Такий перебіг подій не задовольняв деяких офіцерів-викладачів, які готували підводників-атомників. Вони розуміли, що Україні атомний флот не потрібен у Чорному морі. Побоювалися, що після наміченої реорганiзації училищ декого звільнять у запас за скороченням штатів. Адже стільки, скільки колишній Союз готував кадрів, Україні не потрібно. Офіцерські збори Севастопольського ВВМІУ висловили свій протест Міністерству оборони України в зв’язку з перепідпорядкуванням навчального закладу. А офіцерські збори ЧВВМУ ім. П. С. Нахiмова ухвалили резолюцію, в якій погодилися тимчасово утриматися складати присягу.

Підтримка знизу додала наснаги командуванню ВМФ Росії та Чорноморського флоту. Головком ВМФ адмірал Ф. Громов надіслав телеграму адміралові І. Касатонову, начальникам обох училищ та копію першому заступникові міністра оборони України генерал-полковникові І. Бiжану. В ній містився наказ командувачу ЧФ “ужити необхідних заходів, щоб полегшити роботу і зберегти сучасний статус училищ”. Касатонов одразу ж надіслав телеграму до Міністерства оборони України: “Мені наказано здійснювати контроль за припиненням роботи ваших комісій, задля чого сплановано заходи”.

Заступник міністра оборони України генерал-полковник Iван Бiжан шле телеграму адміралові Феліксу Громову, де сказано, що “ці училища України до складу ОЗС СНД ніколи не належали”. Iван Бiжан попередив командувача Чорноморського флоту й про наслідки протиправних дій. Телеграма наголошувала: “Якщо Військово-Морському Флотові Росії необхідно готувати фахівців не лише в семи військово-морських училищах РФ, а й у двох українських, то це треба вирішити цивілізовано шляхом, у межах наявних угод СНД, а не шляхом протиправних дій.“

Чимдалі пристрасті все розпалювалися. З Києва до Севастополя негайно вилетіли заступник міністра оборони України генерал-лейтенант А. Лопата і начальник Управління військової освіти МО України генерал-майор Ю. Прокоф’єв. Вони проводили глобальну роз’яснювальну роботу в обох училищах. Завдяки дипломатичному талантові Анатолiя Лопати обстановку трохи нормалiзували. Кожному курсантові надали право присягати тій державі, в якій він служитиме по закінченні училища. Діяла домовленість, за якою курсанти і слухачі мали право довчитися і закінчити військово-навчальний заклад безплатно. І все ж Головком ВМФ Російської Федерації шле на ЧФ телеграму: “В зв’язку з тим, що умови щодо оплати навчання неприйнятні, прошу відрядити курсантів 1-го курсу, які склали присягу Росії, на дальше навчання у військово-морських училищах РФ”.

Ба навіть таке перепідпорядкування училищ не задовольняло командування Чорноморського флоту. Воно вирішило ввести свої додаткові резерви — добре сконтактовані проросійськi громадські організації, які одразу ж зібралися на міський мітинг “жителів міста” і проголосували за “поновлення російського статусу Севастополя і виведення з міста орггрупи ВМС України“.

Командування ЧФ мало ще одне знаряддя — Спілку офіцерів Криму, куди ввійшли військовослужбовці флоту. Ця організація закликала чорноморців “стати під Андріївський прапор”. Щоб надати Севастополю російського статусу, затято ратоборствував у ті дні й Фронт національного порятунку, очолюваний депутатом міськради О. Кругловим. Цей “фронт” мав найтісніші зв’язки з командуванням флоту через прес-центр ЧФ. Лідер цієї організації запевняв, що вони добре порозумілися з донськими і кубанськими казаками, які нібито за першим покликом готові приїхати до Севастополя. Після того, як він авторитетно виступив перед офіцерами штабу флоту, учасники зборів прийняли резолюцію зі зверненням до Верховної Ради Росії, в якій просили негайно розглянути документи про російський статус Севастополя.

... В орггрупі ВМС тим часом розв’язували органiзаційні питання, складали плани. Відбулося перше засідання Військової ради ВМС, де обговорили, як далі дбати про духовне відродження особистості, як налагодити нові щирі взаємини між військовослужбовцями.

Орггрупа розробляла пропозиції, як запроваджувати Ялтинську угоду. Активну участь у цій роботі взяв капітан 1-го рангу Микола Костров, якого 20 липня було призначено на посаду заступника командувача Військово-Морських Сил України. Він прибув до Севастополя по закінченні Військової академії Генерального штабу. Хоч і молодий (він народився 1950 року), офіцер мав багатий досвід і одразу показав себе умілим організатором та рішучим командиром. Микола Костров, пройшовши вишкіл у Вищому військово-морському училищі імені Ленінського комсомолу, служив на Тихоокеанському флоті. Командував атомним ракетоносцем, був начальником штабу дивізії атомних підводних човнів.

Поява Миколи Кострова справила на севастопольців, та й на чорноморців, гарне враження. Перші зустрічі з журналістами показали, що прийшла людина ділова, яка не вдається до крайнощів, а прагне діалогу двох командувань. Авторитет його зростав.

Важко було втаємничитися в процеси формування командної ланки ВМС, але прихід Кострова і його заплановане призначення на посаду заступника командувача чомусь суперечило планам Бориса Кожина. Він запропонував йому посаду начальника командного пункту. Кострову довелося тоді з’їздити до Києва, щоб достеменно з’ясувати, яку йому вготовано посаду насправді. І все ж наказом міністра оборони капітана 1-го рангу Миколу Кострова було призначено заступником командувача ВМС.

Микола Костров виклав тоді свій план реалізації Ялтинської угоди. Зокрема, час до кінця 1995 року, себто коли мало завершитися формування ВМС України та Чорноморського флоту Російської Федерації, вирішили розбити на три етапи. На першому (з 1 жовтня 1992 року до 1 липня 1993 року) намітили визначити обсяг сил, що відходять до ВМС та ЧФ Росії, створити об’єднане командування, передати військові сили одній і другій сторонам, владнати кадрові переміщення.

На другому етапі (до 1 липня 1994 року) — відпрацювати дії командування, штабів і командних пунктів управління та сил за повсякденних умов і в процесі бойової підготовки.

На третьому, останньому етапі — силами та органами управління відпрацювати притаманні ВМС завдання. З кожного пункту Ялтинської угоди накреслили і практичні дії. Проте жоден із пунктів не було реалiзовано. Двозначне трактування майже всіх статей Угоди зіграло на руку командуванню ЧФ. Воно переконало бійців особового складу, що поділ флоту почнеться не раніше 1996 року — після перехідного періоду, а до цього він залишиться неподільним.

До поділу флоту не бралися. Але ВМС України формувалися.

19 листопада до Севастополя прибув щойно збудований і випробуваний перший бойовий корабель ВМС України “Славутич”. Перед тим як увійти до бухти та пришвартуватися, він протягом восьми діб чекав від командування Чорноморського флоту дозволу. Корабель стояв на рейді, а командування мудрувало, як би не пустити його в бухту. Врешті “Славутич” зміг пришвартуватися тільки біля Морського вокзалу міста. До цього відповідні служби зв’язку та спостереження ЧФ на виклик не виходили і у зв’язок не вступали. Ігноруючи обов’язкові норми радіозабезпечення, вони створювали небезпеку для життя українських моряків. Така поведінка командування ЧФ стала грубим порушенням Ялтинської угоди (статті 8), в якій зазначалося, що “протягом перехідного періоду договірні сторони спільно використовують наявну систему базування та матеріально-технічного забезпечення”.

А втім, усі ці негаразди не змогли затьмарити свята. Настоятель Севастопольського Свято-Миколаївського храму отець Георгій освятив корабель, стяг та бійців особового складу, а також благословив на славні діла і на захист Батьківщини, передав екіпажеві ікону Миколи Чудотворця. Представник Президента України в Севастополі І. Єрмаков вручив екіпажеві “Славутича” гільзу з посвяченою севастопольською землею.

Це був початок. А згідно з концепцією будівництва ВМС України, до їхнього складу мали ввійти надводні та підводні сили, морська авіація, берегові війська, а також частини спецвійськ. Головною базою повинен стати Севастополь, пункти базування — в тих портах, де вже склалася відповідна структура: від Iзмаїла до Марiуполя.

У проекті державна кораблебудівна програма передбачала, що до складу ВМС входитиме сотня кораблів різного класу. Чисельний склад — близько 40 тисяч військовослужбовців. Передбачалося спорудити сучасні надводні кораблі, такі як ракетні крейсери, багатоцільові сторожові кораблі, кораблі охорони водного району, ракетні катери, морські та рейдові тральщики. Опрацьовувалися й програми поновлювання складу дизель-електричних підводних човнів, допоміжного флоту, вдосконалювання парку авіаційної техніки.

Пізніше концепцію будівництва ВМС України переглянули. Але в ті дні на заводі “Затока” в Керчi вже монтували сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний”. У Феодосії закінчили будівництво десантного корабля на повітряній подушці типу “Зубр”, екіпаж його було сформовано. Будували ракетний крейсер у Миколаєві та малий протичовновий корабель у Києві на заводі “Ленiнська кузня”.

17 грудня до одного з севастопольських причалів пришвартувався СКР-112, що прибув з Одеси.

Зміцнювалася й наукова база ВМС. Військовослужбовці науково-дослідного центру (НДЦ) “Океанарiум” склали присягу на вірність народові України. Севастопольський океанарiум був єдиним відомством, що працювало на Військово-Морський флот колишнього СРСР. Це унікальний колектив учених — квалiфікованих фахівців, що працювали з морськими тваринами. Протягом двадцяти п’яти років про океанарiум навіть у Севастополі мало хто чув. Це природно. Вихованців — дельфінів афалiн, білух, сивучів — використовували у військовій справі: під час оборони військово-морської бази, пошуку затонулих мiн та торпед тощо. Тільки за останні п’ять років морські тварини, вишколені в океанарiумі, знайшли на дні Чорного моря понад п’ятдесят одиниць затонулої зброї та техніки. Скажімо, підводні археологічні дослідження в районі острова Зміїний було заплановано аж на п’ять років. А дельфіни за два дні виконали цю програму й знайшли різноманітних предметів загальною вартістю в кілька десятків тисяч доларів. Натреновані тварини добре розрізняли кілька видів металів. Крім цього, дельфіни працювали і в народному господарстві. Наприклад, з нафтовиками. Тварини досить скоро відшукували витікання нафтопродуктів із підводного трубопроводу.

В медично-біологічній лабораторії досягли унікальних результатів, які рекомендують контактування людини з дельфіном. Од цих взаємин у людини відновлюється бiоенергетичне поле, йде підзаряджання енергії, якої бракує.

29 жовтня 1992 року на вірність народові України приніс присягу особовий склад Науково-дослідної бази 1-го Центрального НДІ ВМФ, якою командував капiтан 1-го рангу Олег Продан. З 29 офіцерів присягнуло 26.

Лави ВМС України дедалі зростали. Але це не був переможний похід. Нові частини не можна було забезпечити всім необхідним. Перебої у виділенні грошей, відсутність потрібних фахівців, невідпрацьована остаточно штатна структура штабу, — все це не могло не позначитися на темпах будівництва українського флоту. Спроби налагодити справи, щоб послуговуватися набутками Чорноморського флоту, були марними. Ялтинська угода, як і раніше, не діяла, мало того, надавала чорноморцям різноманітних благ за рахунок України.

Болючою у ВМС була житлова тема. За 1992 рік безквартирні офіцери та мічмани, а їх у Севастополі — півтори тисячі, не одержали жодної квартири. Це геть спростувало твердження Касатонова, що у ВМС України йдуть тільки заради того, щоб одержати житло. Проте від цього легше не було. Чому ж усе-таки нам не надавали квартир?

При Чорноморському флоті існувало будівельне управління, що не належало до його штату. За Союзу воно підлягало Мiністерству оборони. В січні 1992 року весь військовобудівельний комплекс став українським, але це управління в силу військово-територіальної належності опинилося в підпорядкуванні Касатонова. Будівельне управління для флоту виконувало понад п’ятдесят відсотків замовлень, решту — для інших видів Збройних Сил колишнього Союзу.

Вийшло так, що замовлення на будівництво житла робив адмірал Касатонов, а гроші платила Україна. Розподіляли житло лише для чорноморців, які підпорядковувались командуванню російського військового відомства. Абсурд? Цей факт у ВМС розцінювали як зрадництво тих, хто в Києві займався питаннями будівництва та фінансування ЧФ. Iгнорували нас і саботували досить продумано, щоб перешкодити створюванню ВМС. Саме так ми тлумачили дії керівництва капітального будівництва та розквартирування військ Міністерства оборони України. Вкладалися мільйони, перевиконувалися плани заради зміцнення позицій Чорноморського флоту. Всі заслуги в будівництві житла сипалися на Касатонова, всі огріхи адресували Україні. Це тоді, коли майже вісімдесят відсотків офiцерів та мічманів ВМС, які жили в Севастополі, не мали житла і платили половину своєї зарплати, щоб найняти квартиру. Сім’ї багатьох із них залишилися в Донузлаві. Військовикам доводилося жити далеко від сімей і бозна в яких умовах. Сам командувач ВМС контр-адмірал Борис Кожин жив в одній з кімнат санчастини, розташованої на території містечка, де розміщувався штаб.

Чорноморському ж флотові тоді передали понад 1400 квартир. Якщо врахувати, що за півроку (1992) для всіх Збройних Сил України збудували близько 5400, а для ЧФ — 1200, то не важко підрахувати: кожну п’яту квартиру було віддано флотові, але не українському. Як це назвати? Україна переживала тяжкі часи, люди затягували паски, тоді як величезні кошти вкладалися в те, що Україні не належало.

Обуренню нашому не було меж. Однак у відповідь — обіцянки-цяцянки.

Це була політика. Хто її робив у Києві, в Міністерстві оборони, ми не знали. Знали й бачили одне: квартирами завойовується флот. І завойовує його не Кожин, а Касатонов. Тому що тих, хто складав присягу Україні, вижбурювали з частини й викреслювали, звичайно, із списків на житло. Відданим Касатонову квартири давали без розмов.

У листопаді того ж року командування ВМС в одній з телеграм міністрові оборони України стосовно житла писало, що “генерал-лейтенант Д. Рудковський, використовуючи базу будівельного управління ЧФ та підставних осіб (вигаданого полковника Кокоєва), споруджує дачі в районі селища Любимівка в Криму”. Проте жодної реакції на телеграми не надійшло. Рудковський і далі собі служив, а житло для військовослужбовців ВМС так і не зводилося.

Я замислювався тоді: чому ж так виходить, хто ж ми? Коли ж ми скажемо своє слово, чи довго триватиме беззаконня, чому воно не карається, коли життя нас навчить?

Народ України, зрозуміло, знав про наші труднощі. Від середини грудня 1992 року бере початок корiння шефства над ВМС. Боляче і гірко було узнавати, як люди із сіл та міст України збирали гуманітарний вантаж, ділилися своїми жалюгідними статками, іноді карбованцями, щоб хоч якось підтримати нас. Прості люди добре розуміли, що тільки свій національний флот може захистити морські кордони України.

Перший договір про співробітництво та шефську взаємодопомогу з ВМС підписали трудові та творчі колективи Запорізької області. Свої підписи поставили заступник голови державної адмiнiстрацiї Запорізької області М. Горошко, кошовий отаман Запорізького коша генерал-майор Г. Кропивка. Пізніше до запорожців приєдналися тернопільці та інші жителі України.

Отак господарювали: люди віддавали останнє на створення свого флоту, а держава і далі утримувала непідпорядкований їй ЧФ, забезпечувала фінансами та житлом бійців чужої країни. І винних не було.

Статус Севастополя: анатомія політичної провокації

Ідеї севастопольців народжуються в Москві • Сфабриковані документи для російських депутатів • Указ щодо Севастополя 1948 року втратив чинність • Морпіхи ЧФ у “боях” за 110-у поліклініку • Штаб ЧФ — ініціатор антиукраїнських мітингів

Організаційні, фінансові та суто побутові труднощі були не єдиними чинниками, що впливали на настрій військовослужбовців ВМС. Багато значила психологічна атмосфера. Мусування теми будівництва українського флоту і питання про російський статус Севастополя, ставило під сумнів потребу присутності штабу ВМС у місті.

Проблеми Чорноморського флоту і статусу Севастополя були взаємопов’язані й мали політичний характер. Лідери найрадикальніших політичних організацій та об’єднань у Севастополі, які усвідомили, що проблему півострова не розв’язати, бо Крим залишатиметься в складі України, взяли за ідею розвести Севастополь і Крим як дві окремі адмiнiстративно-територіальні одиниці з різними статусами. Зробивши це, залишалося б лише надати Севастополю російського статусу. На це й було спрямовано всі зусилля команди Касатонова і тих громадських організацій, які його підтримували і працювали як єдине ціле. Вдавалися до ошукування, підтасовування фактів, фальсифікації та провокування — нічим не гребували. Цю кухню в одній із своїх публікацій добре розкрив народний депутат України Богдан Горинь.

В основу боротьби за Севастополь було взято Указ Президії Верховної Ради РРФСР від 29 жовтня 1948 року “Про відокремлення міста Севастополя в самостійний адміністративно-господарчий центр”. У ній, зокрема, записано: “Відокремити місто Севастополь у самостійний адміністративно-господарчий центр зі своїм особливим бюджетом і віднести його до категорії міст республіканського підпорядкування”. Цей пункт і став свого роду заіржавілою зброєю, яка мусила вистрілити за нових умов.

Спершу націонал-патрiоти надіслали до Москви запит, щоб узнати, чи скасовано даний указ. 25 вересня 1992 року до Севастополя надійшла відповідь завідувача юридичного відділу Верховної Ради Російської Федерації Р. М. Цивелєва, що “даний указ під час передачі 1954 року Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР не було визнано таким, що втратив силу, і до цього часу його не скасовано” (Журнал “Розбудова держави”, 1993 р., №5, с. 28).

На підставі цього документа один із лідерів РРК у Севастополі О. Круглов не без консультацій із Москви заходився створювати міський комітет Фронту національного порятунку, який став по суті філіалом російського. Цей комітет об’єднав активістів чотирьох організацій, дуже схожих за своїми програмами, а саме: “Товариства захисту прав людини”, “Російських народних зборів”, “Екології та життя” і “Клубу виборців”.

Приїхавши до Москви на конгрес Фронту національного порятунку, О. Круглов зустрівся з низкою впливових російських полiтиків, насамперед з С. Бабурiним, який ніколи не приховував своїх антиукраїнських позицій. Їхня суть ось у цьому його висловлюванні: “Або Україна знову возз’єднається з Росією, або — війна” (“Известия”, 27 травня 1992 р.). Є. Пудовкiн під час зустрічі з О. Кругловим пообіцяв запросити севастопольців на черговий, сьомий з’їзд народних депутатів РРФСР і дав завдання готуватися. Круглов був покірно слухняний.

У Севастополі його команда зорганізувала мітинги. Хоч вони й були малолюдні, проте “Останкiно” завжди називало їх “багатотисячними”. В центрі уваги постійно стояло питання про статус Севастополя та про місто як головну базу єдиного неподільного російського Чорноморського флоту.

Щоб розв’язати цю проблему, Круглов залучив, за дозволом адмірала Касатонова, й керівний склад ЧФ. 23 листопада на зборах штабу, в яких узяв участь і Круглов, було ухвалено рішення звернутися до Верховної Ради Російської Федерації з проханням розглянути питання про статус Севастополя. На те, що флот діяв у купі з Фронтом національного порятунку, вказують і свідчення самого Круглова. На запитання одного з кореспондентів, чи вважає він можливим “утягувати” в орбіту своїх дій Чорноморський флот, той відповів: “Так, вважаємо можливим... офіцери флоту це усвідомлюють і, якщо треба, готові розв’язувати політичні питання” (“Остров Крым”, №16, 28 листопада 1992 р.).

Привезений до Москви матеріал мав солідний вигляд: рішення міських мітингів, офіцерських зборів на Чорноморському флоті, вирізки з газет... Це була добра пожива для депутатської братiї — групи в справах Криму, Севастополя та Чорноморського флоту, що утворилася в Комітеті з міжнародних справ та зовнішньополітичних зв’язків ВР РФ. Після вивчення “папірців” постав висновок: коли севастопольці благають, значить, питання про статус треба виносити на порядок денний. Не вистачало головного документа — своєрідного “звернення від народу”.

А оскільки вертатися до Севастополя не було сенсу, О. Круглов сам зготував таку фальшивку. Кому спаде на думку перевіряти, від “народу” вона чи ні. За добу він упорядкував 2000 комплектів із 15 документів. Щоб питання це не випало з порядку денного, московсько-кримська команда вирішила заручитися підтримкою фракцій. У текст “обхідного листа” свідомо заклали дезінформацію. “Документ”, зокрема, сповіщав, що “з 1948 року в Криму існували дві цілком самостійні адміністративно-територіальні одиниці, які мають рівний статус: Кримська область і місто Севастополь. Під час передачі у 1954 році Кримської області зі складу Росії до складу України Указ Президії Верховної Ради РРФСР 1948 року про Севастополь не було визнано як такий, що втратив силу, і Севастополь залишився у складі РРФСР” (Журнал “Розбудова держави”, 1993 р., №5, с. 35).

Під цією цидулкою підписалося 16 координаторів фракцій. Показали її й першим особам Росії. Є. Пудовкiн не робив таємниці з цієї бесіди, зміст якої переказав О. Круглов: “Президент відреагував так: не вмішуйте мене в це діло. Без мене.“ (Журнал “Розбудова держави”, 1993 р., №5, с. 35).

Розмова зі спікером парламенту була довша. Якщо вірити О. Круглову, то Є. Пудовкiну вдалося переконати Р. Хасбулатова внести питання на порядок денний. На сумнів спікера парламенту: “Севастополь — це війна з Україною” Пудовкiн відповів: “Може, навпаки: буде позиція — буде компроміс?” (“Слава Севастополя”, 30 грудня 1992 р.).

Переконати вдалося не тільки Р. Хасбулатова. Cфабрикованим “документам” повірили депутати. Сьомий з’їзд народних депутатів РРСФР доручив сесії Верховної Ради Російської Федерації переглянути статус українського міста Севастополя.

Дізнавшись про рішення з’їзду, Президія ВР України ухвалила 9 грудня 1992 року заяву, в якій висловила протест з приводу втручання у внутрішні справи нашої держави, порушення принципів ОБСЄ та Статуту ООН щодо територіальної цілісності й недоторканності кордонів. Заяву надіслали в усі міжнародні iнстанцiї.

Що ж насправді стоїть за “аргументами” та “документами” московсько-севастопольських провокаторів? Як розв’язувалося питання про Крим і Севастополь у п’ятдесятих роках?

Крим увійшов до складу України на підставі постанов Президії Верховної Ради Російської Федерації та Президії Верховної Ради України. Потім Конституції РФ та України затвердили ці рішення. Сорок років ні в кого не поставало запитань про незаконність ухвал. І лише після розпаду СРСР деякі російські полiтики, нудьгуючи за колишнім Союзом, надумали собі, що Президія ВР РФ не мала права ухвалювати рішення про передачу Криму Україні, буцімто ця дія була неконституційна. Забувається при цьому, що після рішення Президії ВР РФ Верховні Ради Російської Федерації, України і навіть ВР СРСР конституційно підтвердили передачу Криму до складу УРСР. Крим перейшов до України згідно з чинними тоді законами.

Що до Севастополя та Указу Президії ВР РРФСР від 1948 року і постанови Ради Міністрів РРФСР від 1948 року, то навряд чи треба доводити, що Основний закон держави — Конституція — має більшу чинність, аніж раніше ухвалені постанови Президії ВР. Новоухвалена Конституція РРФСР за 1978 рік у статті 71 називає усього два міста республіканського підпорядкування в складі РРФСР — Москву і Ленiнград. Зате статус Кримської області та Севастополя визначено у 77-й статті Конституції Української РСР, де записано, що “містами республіканського підпорядкування в Українській РСР є Київ і Севастополь”.

Можна простежити і як здійснювалося фінансування Севастополя та Криму. У Законі про державний бюджет Української Радянської Соціалістичної Республіки на 1954 рік читаємо: “Затвердити бюджети місцевих Рад на 1954 рік у таких сумах (тис. крб.): м. Київ — 585 722; м. Севастополь — 116 595; Кримська область — 434 823 (“Відомості Верховної Ради УРСР”, 5 серпня 1954 р., п. 4, с. 105). В тому ж Законі про державний бюджет РРФСР від 1959 року в переліку автономних республік, країв, областей та міст Москви і Ленiнграда немає ні Севастополя, ні Кримської області (“Ведомости Верховного Совета РСФСР”, 1959 р., п. 1, с. 2). Тобто з 1954 року і донині Севастополь фінансується з бюджету України, а не Російської Федерації.

Про навмисну фальсифікацію “документів”, запропонованих депутатам, свідчить іще один факт. Коли О. Круглов подав Голові ВР РФ Р. Хасбулатову запит відповісти, чи відмінено статус Севастополя, наданий йому 1948 року, з таким самим запитом він звернувся і до уряду Російської Федерації. Цей факт ніколи, ніде не згадувався, а головне: в глибокій таємниці залишалася надіслана відповідь. Але документ такого значення не буває в одному примірнику. Його хотілося б навести повністю: “Відповідно до Вашого запиту, що надійшов з Апарату Уряду Російської Федерації, повідомляю, що постанова Ради Міністрів РРФСР від 29 жовтня 1948 року номер 1082 “Питання міста Севастополя” визнана постановою, яка втратила чинність через постанову Ради Міністрів РРФСР від 25 квітня 1968 року номер 264 “Про визнання такими, що втратили чинність, деяких рішень уряду РРФСР з питань державного планування” (“Розбудова Держави”, 1993 р., №6, с.24). Під текстом відповіді, надісланої Міністерством юстицiї РРФСР 5 жовтня 1992 року, стоїть підпис начальника Управління систематизації законодавства Хованського М. А.

На підтвердження правдивостi цієї відповіді О. Круглову було надіслано ксерокопiю постанови Ради Міністрів РРФСР від 25 квітня 1968 року за номером 264 “Про визнання такими, що втратили чинність, деяких рішень уряду РРФСР з питань державного планування”.

Ось так О. Круглов обдурив не тільки тих, хто протягом кількох місяців слухав його на мітингах, читав інтерв’ю в газетах, а й 793 депутатів російського парламенту. Ошуканими були й чорноморці. І ця облуда зробила своє діло: сотні тих офіцерів та мічманів, хто ще плекав надію пов’язати свою долю зі службою у ВМС України, так і не ввійшли у наші лави. Люди почали знову чекати, адже зі зміною статусу Севастополя, як гадали вони, ВМС доведеться піти з міста. Залишати свої оселі, знімати сім’ї.

Адмірал Касатонов, зрозуміло, був задоволений таким рішенням з’їзду. Цим акордом закінчилося його перебування в Севастополі і командування флотом. 8 грудня він полетів у Москву приймати посаду першого заступника Головнокомандувача ВМФ Росії. Таке призначення говорило саме за себе. Проте цікавий і такий факт, що оцінює діяльність комфлоту. Після виступу Є. Пудовкiна на VІІ з’їзді Р. Хасбулатов сказав: “Я вважаю так, що, якби не було Касатонова там, то сьогодні сперечатися з Україною не було б про що. Вже давно флот перейшов би” (Бюлетень VII з’їзду Народних депутатів РРФСР, №9).

З від’їздом адмірала Касатонова до Москви запанувала тимчасова тиша. У багатьох, хто волів проводити свою службу в ВМС України, зродилася надія, що тепер перехід буде безболісний та цивілізований і ті, хто присягне Україні, не будуть “клятвовідступниками”, “зрадниками” тощо.

31 грудня на вірність народові України принесли присягу 736-й санітарно-епiдемiологічний загін, яким командував підполковник медичної служби В. М. Байбуз, 755-й відділ тилу ЧФ в Одесі капітана 2-го рангу В. М. Орлова, 2 січня 1993 року — офіцери 110-ї поліклініки ЧФ, частина офіцерів управління медслужби ЧФ та інші.

Історія з лікарями медичних закладів, як і з екіпажами, що склали українську присягу, повторилася. Спершу більшість офіцерів управління медичної служби ЧФ, 110-ї поліклініки, 32-ї військово-лікарської комісії та двох санітарно-епiдемiологічних загонів написали рапорти міністрові оборони України з проханням зарахувати їх до складу Збройних Сил України. Після цього вони присягнули на вірність народові України і далі виконували свої функціональні обов’язки, доки з’ясовувалося рішення про переведення. Та коли офіцери узнали, що їх звільнять із посад, вони змушені були звернутися по допомогу до командування ВМС України.

Знімали з посад, а то й звільняли в запас тих, хто склав присягу, чи не щодня. Тому командування ВМС України спробувало зробити все, щоб запобігти беззаконню. В поліклініку відрядили комісію, яка мала б прийняти медустанову. Такий крок був вимушений. Командування ЧФ на це відреагувало традиційно. От як про це доповідав у своїй телеграмі контр-адмірал Б. Кожин міністрові оборони України: “10 січня роботу комісії з приймання медустанови було зірвано взводом морської піхоти, діями якого керували віце-адмірали В. Ларiонов і П. Святашов та контр-адмірал Б. Богданов. Членів комісії та частину офіцерів, які стали під присягу на вірність народові України, силами військовослужбовців морської піхоти на очах у хворих та медперсоналу вигнано за межі 110-ї поліклініки”.

Наказом віце-адмірала В. Ларiонова, який тоді виконував обов’язки комфлоту, одразу ж було усунено з посад заступника начальника поліклініки підполковника медслужби В. Костюка, начальника терапевтичного відділу підполковника медслужби М. Шигарiна, начальника психiатричного кабінету майора медслужби М. Тихонова та інших.

Як і під час захоплення військової комендатури, знову вдалися до кулаків морських піхотинців. У ніч на 21 січня 1993 року провокаційні дії морпіхів лише дивом не закінчилися трагедією.

Група військовиків ЧФ, очолювана старшим лейтенантом В. Клименком, під виглядом навчань учинила збройний напад на один із дивізіонів протиповітряної оборони України в Севастополі. Ця група пробралася на територію частини, захопила помічника чергового на КПП, вчинила стрілянину із стрілецької зброї холостими патронами, застосувала й вибухові пакети. Уникнути збройної сутички вдалося тільки завдяки розсудливим і зваженим діям чергового по дивізіону.

Коли начальника берегових військ ЧФ генерал-майора В. Романенка попросили роз’яснити ситуацію, той неохоче кинув:

— Та що там розбиратися, заблукали вони через неосвіченість свою в темряві.

Факти підтвердили згодом, що то була справжнісінька провокація, і Романенко злукавив. До речі, коротка довідка про нього.

Генерал “засвітився” своїми активними діями в купці гекачепiстів. Тепер уже достеменно відомо, що Романенко брав участь у нараді путчистів у Бельбеку 18 серпня 1991 року і особисто керував захопленням аеродрому ППО на Бельбеці. Його підлеглі перекрили бронетехнікою злітну смугу і готові були знищити літак, яким начебто мав прилетіти Б. Єльцин на допомогу Михайлові Горбачову, блокованому у Форосі. Коли узнали, що це буде О. Руцькой, мерщій відігнали техніку і прибрали бійців особового складу. Сам же Романенко приєднався до шеренги тих, хто зустрічав літак.

Пізніше ще про один факт повідали колишній начальник розвідки, який служив у Романенка, а потім продовжував службу у ВМС, підполковник І. Шульга і його офіцери. Вони розповіли, як Романенко, погрожуючи розстрілом, вимагав від них учинити низку програмних вибухів та арештів у разі, якщо путч матиме успішну розв’язку.

Але вернімося до 21 січня 1993 року. Цього ж таки дня, після нападу на дивізіон ППО, делегатські офіцерські збори ЧФ зажадали від президентів України та Росії зберегти єдиний Чорноморський флот з головною базою в Севастополі і негайно вивести з міста штаб ВМС України. В разі нехтування цією вимогою делегати залишали за собою право розв’язати порушені питання засобами, які були в арсеналі офіцерських зборів.

Цей політичний ультиматум потягнув за собою, як і попереднього разу, низку мітингів — Республіканського руху Криму, Фронту національного порятунку, забороненого в Росії, та проросійського товариства “Єдність”. Усі вимоги офіцерських зборів, підтримані багатолюдними мітингами, гучномовно проголошували на площі міста. В підготовці таких політичних вистав активну участь брало командування Чорноморського флоту, яке виділило звукопідсилювальну спецмашину, призначену для бойових завдань.

Після одного з таких мітингів редактор газети “Флот України” капітан 1-го рангу Ю. Тимощук зателефонував начальникові управління зв’язку ЧФ капітанові 1-го рангу З. Ляпiну. Той підтвердив, що таку машину вони виписували, коли один із активістів РРК полковник авіації О. Мельников показав документ, підписаний контр-адміралом О. Пєнкiним з готовою візою. Там містилася пропозиція Пєнкiна допомогти діячам РРК, ФНП озвучувати мітинг. Що й було зроблено.

Важко сказати, які обставини змусили Олександра Олександровича Пєнкiна накласти візу. З цим офіцером я як кореспондент флотської газети познайомився ще в мої лейтенантськi роки, коли він уже був начальником полiтвідділу 30-ї дивізії надводних кораблів. Враження були найприємніші, і власне не тільки у мене. Його шанували за ділові й суто людські риси. Я не раз зустрічався з ним, коли поставали проблеми ЧФ. Він намагався не робити гострих політичних заяв для преси, волів залишатися непомітним. Тоді ще ходили чутки, що такі його “небійцівськi” риси дратували Касатонова. Але час минав, адмірал крок за кроком втягувався в політику. Це був ще один приклад, як політика проти власного бажання ставала повсякденною діяльністю багатьох офіцерів флоту, які згодом ставали її ж заручниками.

Адмірал Балтін: тактика троянського коня

Балтін у кріслі Касатонова • Флот спільний — означає російський • Москва: Андріївські стяги підняти! • “Донецьк” стає до лав ВМС • “Гетьман Сагайдачний” — флагман українського флоту

Одразу ж по від’їзді Касатонова до Москви намітили кілька кандидатур на посаду командувача об’єднаного командування ЧФ. Це перший заступник командувача Тихоокеанського флоту віце-адмірал Володимир Калабiн, начальник штабу Балтійського флоту віце-адмірал Володимир Гришанов та командувач флотилії атомних підводних човнів на Північному флоті віце-адмірал Володимир Безкоровайний. Перші дві кандидатури запропонувала Росія, останню — Україна.

Проте 15 січня рішенням двох президентів командувачем ЧФ призначили віце-адмірала Едуарда Балтiна.

Власне його біографія вказувала на те, що він — гідний керівник. Едуард Дмитрович народився 21 грудня 1936 року. Закінчив 1958 року мінно-торпедний факультет Каспійського вищого військово-морського училища, служив на Чорноморському флоті, спершу на надводних кораблях, потім — на підводних човнах, далі — на атомоходах Північного флоту, де на посаді командира дивізії одержав звання Героя Радянського Союзу за успішне опанування нової стратегічної зброї. З 1983 року командував флотилією атомоходів на Тихоокеанському флоті, де пізніше, з 1987 до 1990 року, був першим заступником командувача флоту. До призначення на посаду командувача ЧФ очолював кафедру оперативного мистецтва ВМФ у Військовій академії Генерального штабу.

Служба й просування на флоті у Е. Балтiна були чудові. Але те, що його запропонувала і призначила російська сторона, говорило ще про одну поступку з боку України. Заздалегідь можна було припустити, кого слухатиметься новий командувач. І справді, з його призначенням нічого не змінилося. ЧФ і далі підпорядковувався тільки російському військовому відомству, а те, що флотом керують два президенти, — значилося тільки на папері. Об’єднане командування так і не було призначене. З усіх пунктів Ялтинської угоди виконано тільки один — командувача ЧФ призначили президенти України і Росії. Правда, вдалося затвердити прапор для Чорноморського флоту. З колишнього стяга ВМФ СРСР забрали червону зірку, серп та молот. Залишалося біло-голубе полотнище. Однак запровадити його також не змогли: старий прапор — стяг неіснуючої держави — і далі майорів над кораблями. Хоча просто біло-голубе полотнище було не менш абсурдне.

З приходом 27 січня 1993 року віце-адмірала Е. Балтiна полiтична напруженість на флоті й у місті помітно спала, намітилися бодай малі кроки зближення, спроби побудувати нормальні взаємини двох флотів. Е. Балтiн намагався ні з ким із журналiстів не зустрічатися, ніяких заяв не робити. Перше його iнтерв’ю, стримане і обережне, з’явилося в газеті лише через чотири місяці після вступу на посаду.

Щоб залагодити суперечки й обмізкувати безліч питань, пов’язаних із реалізацією Ялтинської угоди, протягом кількох лише днів Севастополь відвідали спершу заступник міністра оборони України генерал-полковник І. Бiжан, а за ним і сам міністр оборони України К. Морозов. Їхні поїздки були плідні. Адмірал Е. Балтiн поводився доброзичливо й гостинно. Міністр оборони побував на великому протичовновому кораблі “Керчь”, де його зустріли привітно. На згадку про перебування моряки подарували міністрові безкозирку. Здавалося — крига скресла. Але то були тільки ілюзії.

Про те, хто водиться, за російською приказкою, в тихому болоті, мабуть, усі знають. Е. Балтiн, демонструючи готовність розв’язувати проблеми, що постають у взаєминах із ВМС, насправді продовжував справу Касатонова. Але таємне завжди стає явним. Минуло тільки три місяці, як Балтін зайняв свою посаду, а міністр оборони України вже шле йому телеграму: “...Новий раунд напруги почався вже за вашої безпосередньої участі. Прошу Вас дати роз’яснення таким своїм діям: відвідали без доповіді території інших держав, одержали і виконали розпорядження Головного штабу ВМФ та Міністерства оборони РФ, і далі звільняєте офіцерів за бажання служити у ВМС, відмовили виділити місця базування для кораблів ВМС України, визначених МО України...“

Історія з заходом у Севастопольську бухту іншого корабля ВМС України майже повторилася. Побудований на заводі “Затока”, сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний” прибув до Севастополя відбути нормативні випробування. Але тепер уже Е. Балтiн робив усе, щоб сторожовик не ввійшов у бухту. Знову це питання розв’язували на рівні Міністерства оборони України. Поставити судно, навіть у непристосоване для такого класу кораблів місце, виявилося лише півділа. Е. Балтiн заборонив забезпечувати його з берега і надіслав Б. Кожину телеграму: “Через МО України розв’язати питання з Генштабом РФ про дислокацію корабля та розміщення, тимчасової постановки на необхідні види постачання за плату в постачальних органах ЧФ”. Тобто Україні пропонувалося платити двічі. Держава повністю утримувала ЧФ і тепер мала ще платити йому ж за стоянку корабля Військово-Морських Сил України. А дозвіл треба, як порадив Балтiн, узяти в МО Росії. За використання бази та засобів забезпечення випробувань сторожовика “Гетьман Сагайдачний” командування ЧФ зажадало від ВМС України 2,5 мільярда карбованців, що на тоді було втроє більше за вартість спорудження корабля.

Фінансове питання російське військове відомство обкрутило ще дотепніше. Через те, що розв’язувати проблему флоту не поспішали, патріотизм і любов чорноморців до Росії дедалі згасали. А оскільки бійці готові були визначитися не на користь російського флоту, то генерали й адмірали у Москві оголосили про виплату зарплати чорноморцям за курсом рубля. Е. Балтiн швидко виконав команду. А через те, що різниця в курсах рубля та карбованця була чимала, офіцери і мічмани ЧФ почали одержувати майже вдвоє більше. Цей жест подавали як піклування Росії про чорноморців, хоч гроші платила Чорноморському флотові, як і раніше, тільки Україна.

Щоб відмінити незаконне рішення, генерал-полковник Анатолій Лопата, який тимчасово виконував обов’язки начальника Головного штабу Збройних Сил України — першого заступника Мiнiстра оборони України, телеграфував Е. Балтiну: “Законодавством України при виплаті особовому складові грошового забезпечення і зарплати не передбачено виплату курсової різниці карбованця до рубля. Оскільки фінансування ЧФ провадилося за рахунок коштів кошторису МО України, прошу вас скасувати ухвалені рішення”.

Враховуючи обставини, що склалися, російське керівництво знайшло рубльову масу, щоб покрити курсову різницю. Чорноморців таким чином купили. Це був не перший випадок. Щоб підтримати проросійські настрої офіцерів флоту, а особливо командного складу, ще в листопаді 1992 року російське керівництво через органiзований у Севастополі на території військової частини відділ Польового банку Російської Федерації завезла рубльову готівку з Новоросійська.

9 лютого в Києві на зустрічі міжурядових делегацій стосовно Чорноморського флоту було парафовано Угоду між Україною та Російською Федерацією про фінансування ЧФ у перехідний перiод. Парафовано, але не ухвалено. Тому російське керівництво свої п’ятдесят відсотків витрат на ЧФ так і не внесло. Курсову різницю чорноморцям при видачі грошового забезпечення, як і раніше, виплачували. Тож грошей вони одержували вдвоє—втроє більше, ніж їхні колеги у ВМС України, а підлягали й виконували накази російського військового відомства. Командувач ЧФ Е. Балтiн невдовзі виказав себе — кому служить і чиї накази виконує.

Командувач ВМС України контр-адмірал Б. Кожин тими днями телеграфував міністрові оборони України: “5 березня 1993 р. командувачу 116-ї бригади річкових кораблів ЧФ (Iзмаїл) капітанові 1-го рангу В. Помазану шифротелеграмою за підписом віце-адмірала Е. Балтiна наказано організувати підготовку бригади до перебазування в м. Таганрог за сигналом. Щоб не допустити розголосу, телеграму знищено”.

Цій запланованій акції вдалося вчасно запобігти, кораблі залишилися в місцях дислокації.

Міфічна Ялтинська угода, не підкріплена постановами, розв’язувала руки командуванню Чорноморського флоту, яке могло діяти в російських iнтересах. Завдання не допустити поділу флоту та розміщення й закріплення Військово-Морських Сил України в Севастополі воно активно втілювало в життя.

Про спільне використання системи базування та матеріально-технічного забезпечення, як передбачалося угодою, підписаною в Ялті, годі було й говорити. Щоб провести випробування СКР “Гетьман Сагайдачний”, боєприпаси з українських складів Одеси та Миколаєва везли до Севастополя автотранспортом. Самі ж севастопольські арсенали флоту були перевантажені такими самими боєприпасами. Не подавали з берега на українські кораблі й потрібної кількості електроенергiї. Тому вони змушені були, перебуваючи біля стінки, спалювати паливо.

На підставі вказівок Міністерства оборони Росії бойові кораблi та допоміжні судна флоту без узгодження з українською стороною відряджали до зони Грузино-Абхазького конфлікту. Одного разу військовослужбовці — громадяни України — навіть наразилися на небезпеку. Тоді поталанило уникнути збройного конфлікту між кораблями ЧФ та грузинськими збройними формуваннями. А могла б пролитися кров українських юнаків, що несли службу на кораблях. Якби сталися жертви, Україна також несла б відповідальність за цей конфлікт, оскільки флот підпорядковувався двом президентам. Тому 12 квітня 1993 року міністр оборони України Костянтин Морозов телеграфував командувачу ЧФ, що забороняє походи кораблів ЧФ в район Грузино-Абхазького конфлікту.

Щоправда, крім спроб втрутитися у внутрішні справи Грузiї, кораблі Чорноморського флоту виконали й миротворчу мiсiю — евакуювали з Абхазiї тисячі біженців.

А з Ялтинської угоди і далі збиткувалися. Перелік порушень був величезний — односторонньо змінили органiзаційно-штатну структуру частин, передислокували кораблі, списали й розітнули 13 вертольотів, розконсервували десантні кораблі, розформували ескадру, вивезли архівні документи Чорноморського флоту у Гатчину...

Пізніше Едуард Балтiн у своїх спогадах в “Незалежному військовому огляді” (№6, 1996 р.) напише: “Перші шість місяців після мого призначення від керівництва Росії не було жодного телефонного дзвінка. Таке враження, ніби ми усіма покинуті й усіма забуті”.

Переговори стосовно Чорноморського флоту на той час знову зайшли в глухий кут. Російська делегація наполягала поділити берегову iнфраструктуру. Козирем у цьому питанні було подавання газу. “Краник” містився на російській території, і його погрожували перекрити. Російські претензії до інфраструктури порушували територiальну цілісність незалежної держави, тому Україна пропонувала варіант тимчасової присутності на правах оренди російської частини ЧФ на території українського узбережжя.

Російська делегація не поспішала залагоджувати проблему ЧФ. Така ситуація її цілком влаштовувала. Флот підлягав Росії, а утримувала його Україна. Причому гроші платила не малі. Зокрема й за серйозні огріхи чорноморців. Пожежі на ВПК “Очаков”, протичовновому крейсері “Ленинград” і плавказармі — коштували Україні чимало. “Невдале” швартування ВПК “Керчь” 3 березня під час показового навчання вартувало Україні сорок відсотків річних, що їх виділяли на підтримку боєготовності Чорноморського флоту.

Тоді як у Чорноморський флот вкладали силу-силенну грошей, Військово-Морськi Сили на свій розвиток одержували мізер. Це й заморозило їхнє дальше будівництво. На тлі зволікання з Чорноморським флотом з новою силою загострилися проблеми Криму та Севастополя. Чотири комітети Верховної Ради Російської Федерації розробили проект договору з Україною про подвійне громадянство, а це ще більше активiзувало антиукраїнськi сили в Криму. Вони передовсім заходилися блокувати Конгрес громадян України, який мав відбутися тими днями. В розповсюджуваних листівках містився заклик влаштувати учасникам Конгресу “Куликовську битву”, що стане “початком вигнання з Чорноморського флоту, з усього півострова, із Севастополя всієї петлюрівської, бандерівської та іншої нацистської погані”. Сесія міськради не забарилася накласти тримісячний мораторій на проведення будь-яких зібрань громадських організацій, мітингів, зокрема і конгресу.

Становище склалося дуже тяжке. Спілка офіцерів ВМС України звернулася з листом до голови Верховної Ради України І. Плюща і запропонувала негайно затвердити статус ЧФ, а також перехідний період, за який Російська Федерація мала б вивести свої сили з України. В листі містилися вимоги: узаконити механізм фактичного поділу плавскладу ЧФ та передання всієї берегової структури Україні; припинити ганебну практику забезпечувати житлом в Україні військовослужбовців — не громадян України; фінансувати тільки кораблі, які належать Україні, а за перебування російських суден брати орендну плату і направляти її на будівництво ВМС; негайно почати комплектування на базі берегових військ ЧФ берегових військ ВМС України; заборонити командуванню ЧФ змінювати форму власності українських земель та об’єктів, розформовувати й розукомплектовувати частини та з’єднання, продавати кораблі, озброєння і техніку тощо.

Це був не єдиний лист до керівництва України. Українські громадські організації та партії Севастополя (УРП, Рух, комітет “Крим з Україною” та ін.) у спільній заяві до Президента України і Голови Верховної Ради висловили нерозуміння пасивності державного керівництва України й поставили вимогу денонсувати Ялтинську угоду, припинити фінансування ЧФ з бюджету України, негайно поділити флот і вивести його російську частину за територію нашої держави.

Їх, на щастя, почули в Міністерстві оборони України, яке зробило заяву — Мiнiстерству оборони Росії було висловлено обурення тим, що Ялтинська угода порушується. Урядовці обіцяли обміркувати пропозиції громадських організацій і записати деякі з них у зверненні до Верховної Ради України про необхідність припинити дію Ялтинської угоди від 3 серпня 1992 року.

Сміливою і несподіваною для багатьох була заява міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова 10 квітня на IV з’їзді Спілки офіцерів України. Вона наголошувала, що “Москва фактично виводить флот з-під спільного контролю двох президентів”, тому “Київ порушить питання про повне виведення флоту з території України в разі, якщо Росія відмовиться розглядати питання про поділ флоту та виведення своєї частини кораблів із Севастополя в єдиному пакеті”. І там же: “Краще вивести флот взагалі, ніж залишати чужі війська на своїй територiї”(“Крымская правда”, 13 квітня 1993 р.). Заява була ультимативна і на тоді нездійсненна. Звичайно, більшість особового складу ВМС схвалила її. На ЧФ, навпаки, вона сильно обурила й розлютила офіцерів та мічманів. З Криму, та й з інших місць, чорноморці, за винятком небагатьох, іти не хотіли. Вони добре розуміли, що їх жде — невлаштованість, безквартир’я тощо. Але з роллю “чужих військ” на ЧФ теж погодитися не могли.

Флот підпорядковувався двом президентам, тому всі вважали, що вони служать і Україні, і Росії. Після заяви Морозова в Севастополі відбувся мітинг, на якому було висунуто вимогу передислокувати всі Збройні Сили України за межі Республіки Крим. Ціла низка заяв надійшла й з російського боку.

За кілька днів на російсько-українських переговорах у Києві українська сторона знову наполягала: поділові підлягають лише плавзасоби, а системи берегового базування та матерiально-технічного забезпечення повинні стати українськими без роздумів. Російська сторона домагалася поділити й iнфраструктуру. Тож корабель переговорів і тепер сів на мілину.

Після цього Україна вирішила фінансувати ЧФ тільки на п’ятдесят відсотків, згідно з Угодою. Росія і перед тим відпускала кошти тільки на оплату курсової різниці рубля до карбованця. Грошове забезпечення в чорноморців було вдвоє—втроє більшим, ніж у офіцерів та мічманів ВМС. Це істотно позначалося на волі тих, хто ще хотів служити в українському флоті. Таких дедалі меншало.

Київ змушений був шукати нові шляхи, щоб владнати чорноморську проблему, запровадити статус військовослужбовців флоту. Потім гостро постало питання про громадянство офіцерів та мічманів. Це не значило, що чорноморців хотіли позбавити громадянства. На момент проголошення незалежності всі вони стали громадянами України. Але за розпорядженням Президента України № 60 від 18 квітня 1992 року Міністерству оборони України доручили занести відмітки про громадянство до військових облікових документів військовиків Збройних Сил України. Сподівалися, що чорноморці, бажаючи послуговуватися пільгами громадян України, охоче проставлять у себе в посвідченнях штамп “Громадянин України”. Цього не сталося: офіцери та мічмани боялися, що їх звільнять у запас, і не поспішали штампувати документів. Це зробило тільки кілька десятків військових. Отак почата кампанія сама зійшла нанівець.

Щоб контролювати свою територію, міністр оборони України провів наказ про призначення в містах і інших населених пунктах, таких як Севастополь, Феодосiя, Саки, Iзмаїл, Октябрьське, Гвардійське, Новоозерне, Мирний, Веселе та Кача начальників гарнізонів — військовослужбовців Збройних Сил України. Так гарнізони набули собі двох начальників: одного — від ЧФ, другого — від ВМС. У Севастополі призначили заступника командувача ВМС України капітана 1-го рангу Миколу Кострова, хоч обов’язки начальника Севастопольського гарнізону й далі виконував перший заступник командувача ЧФ віце-адмірал Вiталій Ларiонов. Заходи ці були вимушені, бо в гарнізонах, де розміщувався Чорноморський флот, дислокувалися і з’єднання українських Збройних Сил. Такі призначення на Чорноморському флоті сприйняли як спробу підпорядкувати новому начальнику гарнізону частини ЧФ. Ціла буча здійнялася в Севастополі. Дров у вогонь підкинула вигадка, нібито 600 курсантів другого—четвертого курсів училищ, що не присягнули Україні, силоміць видворили до Росії. Насправді ж усі вони, згідно з домовленістю між Україною та Росією, одержали змогу спокійнісінько закінчувати училище. Ба ні. Начальник Головного штабу ВМФ Російської Федерації надіслав телеграму, яку довго ховали від очей севастопольців. У ній, зокрема, йшлося, що “начальник Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації ... ухвалив рішення перевести курсантів другого—четвертого курсів севастопольських училищ, які не присягнули Україні, проводити навчання у військово-морських навчальних закладах Росії”. Курсантів, які мусили поїхати, така звістка та жорсткий строк виконання — три дні — приголомшила. Деякі з них мали сім’ї, дітей.

Командування ВМС, училища, наш прес-центр доклали зусиль, щоб заспокоїти севастопольців, назвати авторів того рішення. Проте російське військове відомство та командування ЧФ знали, що робили. Люди нервували, в їхніх очах винуватцями стали українські воєначальники. Справжні органiзатори цієї політичної акції носа не показували. Але мета їхня була прозора, як скло — домогтися, щоб російський парламент знову порушив питання про статус Севастополя. І якраз жонглювання курсантами — прекрасний козир підготувати громадську думку севастопольців, кримчан до того, що питання про статус Севастополя мусить бути розглянуте у Верховній Раді. Міркували, що з затвердженням статусу Севастополя світла доля чекатиме і флот: він стане російським, і Росія не піде з Криму.

Незважаючи на всілякі спроби дискредитувати ВМС і їхнє командування, український флот розбудовувався. Закінчувалися випробування сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний”, на ньому мали підняти прапор ВМС України. На суднобудівному заводі у Феодосiї завершувалося спорудження десантного корабля на повітряній подушці типу “Зубр”.

Поповнювалися ВМС і офіцерським складом. 24 квітня основна частина екіпажу великого протичовнового корабля “Способный” під головуванням капітана 3-го рангу С. Єлисеєва склала присягу на вірність народові України. Військовики висловили прохання, щоб їхній екіпаж узяли під юрисдикцію України й занесли тих, хто приніс присягу, до Збройних Сил України. Так і було зроблено. ВПК “Способный” входив до складу Тихоокеанського флоту. Щоправда, стояв він до останнього часу на ремонті в Севастополі. Може через це на Чорноморському флоті такий перехід до ВМС тлумачили не як бажання офіцерів служити Україні, а як страх перед тим, що доведеться вертатися на Далекий Схід. Сумніви насправді тоді були й у нас, проте з часом офіцери цього екіпажу, що залишилися без свого корабля, бездоганною службою розвіяли всілякі підозри.

Так само волів учинити й цивільний екіпаж танкера “Єльня” Чорноморського флоту. Капітан М. Гребенник часто приходив до штабу й вів про це переговори з командуванням. Дізнавшись про наміри екіпажу, адмірал Е. Балтiн викликав до собе капітана М. Гребенника. По розмові той, настраханий звільненням з посади, написав рапорт, у якому доповів, що “ніяких переговорів з представниками ВМС України про перепідпорядкування “Єльнi” не вів, схожих прохань не висловлював”. Цей рапорт пізніше було опубліковано в “Флаге Родины”. Я пам’ятаю, як ця інформація шокувала капітана 1-го рангу Ю. Шалита, до якого все ж звертався Гребенник із міркуваннями перейти до ВМС.

Випадок з екіпажем “Єльнi” був не єдиний. У цивільних моряків допоміжного флоту нагромаджувалися серйозні проблеми. Одержуючи раніше валюту в тривалих плаваннях, вони не виходили останнього року в море, мали жалюгідні оклади. Особовий склад екіпажів шукав вихід. 13 травня до командувача ВМС України віце-адмірала Бориса Кожина (звання віце-адмірал Кожину присвоїли напередодні Дня Перемоги, 8 травня) звернулися з листом профспілкові організації допоміжного флоту, запропонувавши “зустрітися з капітанами суден і владнати питання, що їм болять”. Кожин погодився. Але звістка ця дійшла й до начальника тилу ЧФ контр-адмірала Б. Богданова. Розвідавши про ініціативу профспілкових активістів, він категорично заборонив голові об’єднаного профспілкового комітету В. Носкову проводити таку зустріч. Тим часом в Очакові екіпаж ПЖК-38 Чорноморського флоту підняв на своєму судні державний прапор України. На Чорноморському флоті й у Головному штабі ВМФ Росії давно чекали слушної нагоди, щоб підняти Андріївські стяги. І ось вона випала. А що допоміжні судна ЧФ підняли Андріївські прапори, то Україна практично втратила змогу використовувати їх у своїх потребах, зокрема й танкери, які конче потрібні були державі, щоб перевозити паливо. Тому 18 травня з відома командування Чорноморського флоту, яке гарантувало, що залагодить соціальні негаразди моряків, себто підвищить зарплату, на 11 суднах 171-го дивізіону суден забезпечення тилу Кримської військово-морської бази ЧФ у селищі Новоозерному замайоріли Андріївськi стяги.

Пізніше завдяки офіцерам, що служили там, я розкрив увесь механізм політичної провокації. І не ПЖК-38 у цьому винний. Не було б його, відшукали б інший привід здійснити задумане.

Замкнувшись у кабінеті, три дні складали план дій тимчасовий виконавець обов’язків командира Кримської ВМБ капітан 1-го рангу Є. Орлов і комдив капітан 2-го рангу В. Бершадський. Той самий Орлов, що власноруч зривав Державний прапор України з морського тральщика “Сигнальщик”, за що його й підвищили по службі. І той самий Бершадський, який саджав “винуватців” у ящики з-під ланцюгів.

План продумано ґрунтовно. Перед обіцяною грошовою маною за російським тарифом мало хто з капітанів утримався. Одначе не всіх у дивізіоні спокусив російський карбованець. Відмовилися піднімати Андріївськi прапори морський буксир МБ-23, танкер ВТН-99 та буксири РБ-256 і РБ-308.

За день перед цим до Кожина замість усіх капітанів навідалося сім членів профкому. Бесіда не вселила надії профкомівцям на швидку допомогу. Тоді зорганізували зустріч усіх капітанів суден з віце-адміралом Е. Балтiним, де ухвалили відрядити делегацію від капітанів суден до Москви — до керівництва Військово-Морського Флоту Російської Федерації.

Оскільки Андріївські прапори й далі мерехтіли собі на флоті, міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов 20 травня провів наказ № 103, в якому ясно тлумачив: Андріївський стяг — це прапор ВМФ Російської Федерації, тому всім суднам, які його підняли, надати статус суден іноземної держави, дислокованих в Україні. Враховуючи те, що перебування їхнє на території України — пряме порушення українського законодавства, міністр оборони України наказав розробити й узгодити з керівництвом Збройних Сил Російської Федерації питання про виведення цих суден ЧФ за межі України й припинити фінансування кораблів, що підняли Андріївські прапори.

Кримське відділення Української республіканської партії у зверненні до Президента України і Верховної Ради висунуло вимогу порушити кримінальну справу “за фактом державної зради проти громадян України, які підняли 18 травня військово-морські прапори Росiї”.

Та командування Чорноморського флоту вгамуватися не могло. Воно всіляко ініціювало піднімання прапорів і на інших суднах, обіцяючи підвищити зарплату. Її і справді трохи підвищили, але суто символічно. Все це видавалося за піклування російського керівництва про чорноморців, хоч фінанси йшли, як і раніше, з України.

До 24 травня Андріївські прапори замайоріли на 115 кораблях, суднах і катерах флоту. До кінця травня такі прапори напнуло більше як 200 суден. На одній із телеграм, у якій доповідалося про кількість піднятих Андріївських прапорів на ЧФ, Морозов написав резолюцію Кожину: “Якщо підняття прапорів на бойових кораблях усе ж почнеться — це означатиме вихід флоту з підпорядкування. Щоб його нейтралiзувати, Міністерство оборони України запропонує відкликати з кораблів громадян України, оголосити бунтівні кораблі окупаційними і заблокувати забезпечення їх”.

Згодом міністр оборони України не раз заявляв про необхідність вивести всі судна, що підняли Андріївські прапори, за межі територіальних вод України, і це відіграло свою роль. Координаційна рада профспілкових організацій плавскладу суден забезпечення в листі до Президента України повідомляла, що екіпажі суден вимагають тільки соціальних поліпшень і не вважають акцію з прапорами політичною, як це подають деякі громадські рухи. Свій протест висловила й Спілка офіцерів України. Рішуче засуджуючи провокаційну вихватку екстремiстських сил Росії на терені незалежної держави, вона виказала нерозуміння німої байдужості державних органів України, які не відреагували на iмперськi дії. Спілка офіцерів України оголосила про своє право звернутися до всіх військовослужбовців України встати на захист незалежності країни. Ця категоричність мала під собою ґрунт. У протесті йшлося, що група офіцерів ЧФ під головуванням адмірала Е. Балтiна, не без підтримки Москви, пішла на відверту конфронтацію та загострення становища в регіоні, що й спонукало бійців підняти Андріївські прапори.

Незабаром міністр оборони України своєю директивою в 4 рази збільшив оклади військовослужбовцям Збройних Сил України.

У відповідь Російське керівництво ухвалює рішення почати з 1 липня 1993 року виплату зарплати, щоправда, тільки військовослужбовцям, за нормами, встановленими Мiнiстерством оборони Росії, що у 2—2,5 рази перевищувало тодішній оклад. Це підбадьорило чорноморців — вони на правильному шляху й Москва їх поціновує.

Заява українського міністра оборони та наміри вивести судна, що підняли Андріївськi прапори, трохи спантеличили російське військове відомство. Головком ВМФ Росії адмірал Фелікс Громов дав пояснення, що “тільки Севастополь може бути місцем базування Російського військово-морського флоту на Чорному морі”. Про перенесення головної бази ЧФ до Новоросійська “мови не може бути просто тому, що в найближчі 50 років на новому місці нереально створити всю необхідну інфраструктуру” (“Флаг Родины”, 4 липня 1993 р.).

4 червня міністри закордонних справ України і Росії Анатолій Зленко та Андрій Козирєв прибули до Севастополя, щоб вивчити ситуацію на місці. З ними були Надзвичайний і Повноважний посол Росії в Україні Леонiд Смоляков і Головком ВМФ РФ Фелікс Громов. Приїзд міністрів закордонних справ до Севастополя трохи стабiлiзував обстановку. Координаційна рада офіцерських зборів ЧФ після зустрічі з міністрами вирішила перенести призначені на 10 червня 1993 року загальноофіцерські збори на пізніше, коли стануть відомі результати переговорів, які намічалися між президентами. За деякими даними, ці флотські збори хотіли порушити питання про підняття Андріївських прапорів на всіх кораблях Чорноморського флоту. Згодом цей же орган, що став політичним, склав звернення до президентів України та Росії, в якому запропонував законодавчим і владним структурам обох держав “почати обопільні консультації про возз’єднання Росії та України”. Зміст переговорів не розголошувався, проте до мене, як начальника прес-центру, що супроводив міністрів у поїздках по Севастополю та на кораблях ВМС України і Чорноморського флоту, все ж дійшла інформація, що російська сторона погодилася з пропозицією України поділити бойові кораблі протягом року. А доля берегових об’єктів і споруд зоставалася невизначеною. “Росія, — як заявив Козирєв під час зустрічі з офіцерами ЧФ у штабі флоту, де мені також пощастило бути присутнім, — із Севастополя не йде”. Хоч тоді Росія не претендувала на володіння береговими об’єктами і мову вела тільки про довгострокову оренду. Те, що вона замислила цю оренду, чітко стало ясно трохи згодом із заяви міністра оборони України К. Морозова. Він попередив, що “про поділ нашої землі” чи про здачу Севастополя в оренду Росії “мови бути не може”. Свого міністра одностайно підтримала Спілка офіцерів ВМС України. Вона наголосила, що сама ідея передати Севастопольську військово-морську базу чи здати її частини в довгострокову оренду Російській Федерації, висловлена деякими державними діячами України, розцінюватиметься як капiтулянська і зрадницька щодо інтересів України. Довгострокове перебування флоту Росії в бухтах Севастополя — це постійний дестабiлiзатор не тільки в Севастополі та Криму, а й у відносинах між Україною та Росією. Спілка офіцерів вважала, що після поділу кораблів можна домовлятися лише про тимчасове перебування військових суден ЧФ у бухтах і пунктах базування України, а інфраструктуру цілком і повністю передати Україні.

Заяву на підтримку позиції міністра оборони України зробило Севастопольське відділення УРП, Севастопольський філіал Руху, міська організація “Просвiти”, координаційна рада Конгресу українців Севастополя та інші організації.

Своєрідно відреагувала на заяву міністра оборони України і координаційна рада офіцерських зборів ЧФ. Вона уклала резолюцію, яка сповіщала, що “акції з підняттям історичного військово-морського Андріївського прапора — зовсім не політичні”, що це “вимушена форма протесту”. Винуватцем вона так само визнала ПЖК-38, який підняв прапор України. А Андріївський стяг координаційна рада віднесла не до “іноземного” прапора, а до історичного... об’єднуючого, що цілком міг би майоріти й на кораблях українських ВМС за доброї волі тих, від кого це залежить. То не була наївність чи простота. За цим стояла серйозна політична мета: об’єднати збройні сили, як і самі держави, у велику iмперiю. Гадалося, що початок тому мусить покласти Чорноморський флот, але якщо об’єднатися не вдасться, то Чорноморський флот Росії має все одно залишитися в Криму і Севастополі. Заява міністра оборони України про виведення кораблів і суден, які підняли Андріївські прапори, з України, суперечила планам російського військового керівництва. Вивести кораблі і судна означало позбавитися впливу Росії на півострові. Тому резолюція координаційної ради офіцерських зборів була актуальна.

Незабаром віце-адмірала Е. Балтiна запросили до Києва на зустріч з Президентом України Л. Кравчуком. Київ також прагнув застерегтися від імовірного масового підняття Андріївських прапорів на кораблях. У півторигодинній бесіді Балтiн доводив, що флот ділити не можна. Президент вислухав командувача, але своєї позиції не виказав, пояснивши, що цю проблему обговорюватиме парламент України.

Тим часом активісти Севастопольського відділення Фронту національного порятунку (ФНП) та чорноморці і собі готувалися до зустрічі двох президентів. 13 червня представник ФНП урочисто вручив екіпажеві протичовнового крейсера “Москва” Андріївський прапор, один із тих, що їх шили члени деяких антиукраїнських організацій для екіпажів бойових кораблів флоту. Прапор вручили з побажанням якнайшвидше підняти його на крейсері. А командування корабля вручило антиукраїнським активістам колективне фото екіпажу на згадку.

17 червня 1993 року в Москві відбулися переговори президентів України та Російської Федерації, на яких ухвалили спільну Угоду “Про негайні заходи по формуванню ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту”. Сторони домовилися почати формування двох флотів на основі поділу ЧФ з вересня 1993 року і завершити його до кінця 1995 року. Поділові 50 на 50 відсотків підлягали з’єднання і частини всіх родів і сил флоту, зокрема надводні кораблі, підводні човни, військово-повітряні сили, берегові війська, з’єднання, частини і заклади та об’єкти оперативного, бойового, технiчного й тилового забезпечення, будови та споруди, озброєння, боєприпаси, військова техніка та інше майно Чорноморського флоту, що перебувало на їхньому балансі. Російська сторона взяла на себе зобов’язання брати участь у співрозвитку соціально-економічної сфери м. Севастополя та інших населених пунктів України, де розташовуватимуться військові частини ВМФ Росії.

29 червня в конференц-залі штабу ЧФ відбулися загальнофлотські делегатські збори. До Севастополя з’їхалися офіцери з усіх місць Криму, де базувалися частини флоту. Я здивувався, коли напередодні мені зателефонував голова координаційної ради офіцерських зборів ЧФ капітан 1-го рангу Валерій Володiн і запросив на зібрання:

— Знаю Вас, як об’єктивного і чесного журналіста, тому можете все побачити своїми очима.

Мені, звичайно, нелегко було перебувати в залі, де сиділо 129 офіцерів флоту. Коли Володiн оголосив, що на збори запрошено начальника прес-центру ВМС України, зал загомонів, проте ніхто лихого слова в мій бік не кинув. Валерій Iванович виступив з доповіддю, категорично висловився проти поділу флоту, але Андріївські прапори запропонував не піднімати. Однак наступні виступи, очевидно змовницькі, містили вимоги підпорядкувати ЧФ Міністерству оборони Російської Федерації. Щоб поставити парламенти обох держав перед фактом, запропонували 1 липня “підняти прапори як символ єдності і неподільності флоту”. Втім, ця пропозиція не всім видалася феєричною, були й такі, хто сумнівався у вірогідності цієї акції, адже на кораблях служили здебільшого українці. Могли статися всілякі колізії.

Певності ініціаторам зборів надала телеграма голови робочої комісії зі статусу Севастополя Верховної Ради Росії народного депутата Росії Є. К. Пудовкiна. Учасникам зібрання зачитали, що Росія не кине напризволяще своїх синів, “хай і надалі гордо майорить наш славетний Андріївський прапор над Чорноморським флотом Росії та Севастополем”. Із 129 присутніх на зборах за підняття прапорів проголосувало 67. Хоч координаційна рада свій намір через збори протягнула, всі розуміли, що виконати його на місцях буде проблематично. Стало цілком ясно, що ініціатива піднімати на флоті російські військово-морські стяги йшла не знизу. Не звідти походила й пропозиція організувати загальнофлотські збори. Саме цим було стурбоване командування ЧФ. І коли я з’ясовував, як готувалися збори, то переконався в тім ще раз. Приміром, на ПКР “Москва” делегатів ніхто не обирав, думками офіцерів взагалі не цікавилися, а думками мічманів, старшин та матросів — і поготів. Делегатів на збори призначили, щоб не сталося перебою при голосуванні. За наміром організаторів, збори мали б замкнути ланцюг ґрунтовної підготовчої роботи напередодні масового підняття Андріївських прапорів і перепідпорядкування всього флоту, а згодом і Севастополя, Росії. В такому разі російська делегація на переговорах аргументувала б українській стороні, що предмету дальших переговорів немає, бо флот разом із базами добровільно перейшов під юрисдикцію Росії.

Перший, хто підтримав ухвалу координаційної ради офіцерських зборів підняти Андріївські прапори 1 липня, був віце-президент Росії Олександр Руцькой. Надіслана на флот телеграма мала суто політичний характер. Опублікувати її дослівно у флотськiй газеті не наважилися, дали у викладі. Там містилися й такі рядки: “Незважаючи на спроби закулісного змовництва... міцніє воля російських моряків-чорноморців”. Балтiн розумів, про кого йшлося. Не міг не враховувати й сили опозиції в особі Руцького та його споборників. Але все ж дав телеграму в з’єднання і частини флоту про підняття у день нового навчального періоду прапорів не Андріївських, а ВМФ колишнього СРСР .

Сказала своє слово 30 червня 1993 року й Верховна Рада Криму, яка в постанові про ситуацію на Чорноморському флоті звернулася до офіцерів та особового складу ЧФ “не вживати ніяких дій, які б дестабiлiзували обстановку на флоті” (“Флаг Родины”, 2 липня 1993 р.).

Чим обернеться першолипнева акція з Андріївськими прапорами — непокоїло й офіцерів ВМС України. На Чорноморському флоті служило понад шістдесят відсотків матросів і старшин — громадян України. До нас надходили відомості, які аж ніяк не вітали таке рішення, а деякі налаштувалися вкрай радикально силою не допустити чужоземних стягів. Ніхто не гарантував мирного розв’язку цих подій.

Спілка офіцерів ВМС України закликала військовослужбовців — громадян України, службовців на Чорноморському флоті “не піднімати Андріївські прапори, суворо виконувати ухвалені угоди, що забезпечують нормальний процес формування двох флотів — України і Російської Федерації”.

І все ж, Андріївські прапори замайоріли на плавбазі “Магомед Гаджиев”, у бригаді морської піхоти, дивізії берегової оборони ЧФ. Балтiн зняв з посади тільки командира плавбази капiтана 2-го рангу Олександра Гребенщикова.

За ситуацією на флоті стежив і Президент Росії Борис Єльцин. Саме його заява спонукала Балтiна телеграфувати на флот, щоб вивішували старі стяги — ВМФ СРСР, про що вже йшлося вище. Заява Єльцина констатувала, що дехто з діячів у Росії, спекулюючи на емоціях кримчан, виступає з закликами, щоб роздмухати й без того розпечену обстановку на Чорноморському флоті й у Криму. Президент наголосив, що визнає домовленості, досягнуті з Україною.

Навіть із телеграми Руцького та заяви Єльцина прозирало: за Росією женеться криза влади, і кожна зі сторін прагнутиме заручитися підтримкою військових чи використати їх у політичній грі. Якби над Чорноморським флотом замерехтіли Андріївські стяги, це вказувало б на те, що військові виступили проти рішення Єльцина та його домовленості з Президентом України Кравчуком. І навпаки, зіграло б на руку Руцькому та опозиції, які начебто сприяли соціальному захисту російських військовослужбовців і членів їхніх сімей у колишніх союзних республіках.

Україна тим часом робила своє — будувала кораблі для національних ВМС. 22 травня зі стапелів київського суднобудівного заводу було спущено на воду малий протичовновий корабель “Луцьк”.

26 червня 1993 року наші Військово-Морські Сили поповнилися малим десантним кораблем на повітряній подушці (ДКПП) “Донецьк”. Його спорудили на Феодосійському виробничому об’єднанні “Море”. Там же, у Феодосiї, на “Донецьку” підняли Прапор Військово-Морських Сил України. Першим командиром став капітан 3-го рангу О. Звєрєв. Будували ДКПП за особливим проектом, розробленим ще у 80-і роки Ленiнградським ЦКБМ “Алмаз”. Феодосійські корабели славно попрацювали. Маючи екіпаж із трьох десятків моряків, “Донецьк” може брати на борт 8 плавучих танків чи 10 бронетранспортерів. Окрім того — 360 бійців десантно-штурмової групи. Весь вантаж ДКВП готовий перекинути до місця висадки зі швидкістю 63 вузли в радіусі за 300 миль від пункту базування. Передбачалося, що служитимуть на ньому тільки професiонали.

Почала формуватися й морська піхота. 1 липня 1993 року було створено 27-й окремий батальйон морської піхоти. Керував набором батальйону перший начальник Військ берегової оборони Військово-Морських Сил України полковник Євген Бакай. Першим командиром призначили підполковника Олександра Голобородова. Більшість офiцерів батальйону служила до цього в морській піхоті та повітряно-десантних військах. Особовий склад строкової служби прибув з аеромобiльних військ і розвідувальних частин.

В липні в місті Саки було сформовано управління авіації ВМС України. Командувачем авіацією Військово-Морських Сил України призначено генерал-майора Миколу Воловіна.

Розбагатіли ВМС і на сторожового корабля. 4 липня в Керчi на виробничому об’єднанні “Затока” відбулося урочисте підняття прапора українського флоту на сторожовому кораблі “Гетьман Сагайдачний”. На церемонію прибули заступник міністра оборони України генерал-полковник І. Бiжан, начальник Соціально-психологічного управління Міністерства оборони України генерал-майор В. Мулява, командувач ВМС України віце-адмірал Б. Кожин, генеральний директор виробничого об’єднання “Затока” М. Волков. Митрополит Української православної церкви Фiларет освятив корабель. Поздоровити військових моряків приїхали шефські делегації зі Львова та Запоріжжя, письменники та представники громадських органiзацій. Наспіли й посланці від жителів села Кульчиці — батьківщини гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Корабель заклали ще 5 жовтня 1990 року, а спустили на воду 29 березня 1992 року. Першим командиром “Гетьмана Сагайдачного” став капітан 3-го рангу Володимир Катушенко, начальником соціально-психологічної служби, заступником командира корабля — капітан-лейтенант Володимир Лещенко.

Через тиждень після урочистостей “Гетьман Сагайдачний” прибув до Севастополя, де обстановка у ті дні нагадувала порохову діжку, на якій розкурювали аж ніяк не мирну трубку.

На межі війни

Верховна Рада РФ: “Іду на ви!” • О. Круглов: ЧФ, до зброї! • Російське народне віче Севастополя — друга влада? • Флотоводці — рубщики швартовів

9 липня Верховна Рада Російської Федерації ухвалила Постанову “Про статуc м. Севастополя”. Перший пункт сповіщав: “Підтвердити російський (федеральний) статус м. Севастополя — головної бази Чорноморського флоту Росії...“ (“Флаг Родины”, 13 липня 1993 р.). Раді Міністрів, урядові РФ доручили в місячний термін розробити державну програму запровадження статусу Севастополя. Центральний банк Росії з 10 серпня 1993 мав забезпечити фінансування бюджету Севастополя.

Інша постанова Верховної Ради Російської Федерації “Про фінансування Чорноморського флоту” пропонувала Раді Міністрів, урядові РФ, “виділити кошти й здійснити через Центральний банк Росії та його відділення пряме фiнансування Чорноморського флоту за статтями витрат грошового забезпечення військовослужбовців і зарплати робітників та службовців Чорноморського флоту за нормами і правилами Міністерства оборони Російської Федерації з 1 липня 1993 року” (“Флаг Родины”, 13 липня 1993 р.).

У день, коли провели ці дві постанови, й ще кілька днів по тому, з заявами й протестами виступили Президент і Верховна Рада України. Ці ухвали розглядалися не iнакше, як суворе порушення загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, зокрема, втручання у внутрішні справи України. Конгрес національно-демократичних сил України розцінив постанову як фактичне оголошення війни Україні.

Президент Росії Борис Єльцин, перебуваючи тоді в Iркутську, заявив, що йому соромно за таке рішення парламенту. Негативно його оцінили й у МЗС Росії, а також на капiтолійському пагорбі в Америці.

Ми добре розуміли, що російський парламент, стаючи в опозицію до Президента Росії, хотів розіграти Кримську карту. Своїми рішеннями парламент на зло Президентові Росії фактично не ратифікував угоду про поділ флоту — 50 на 50 відсотків. Чимало залежало від того, за ким підуть військові. Тому всі уважно стежили за реакцією російського військового відомства, і вона скоро надійшла. “Це поспішне рішення, яке може призвести до конфронтацiї між двома державами. Мабуть, треба було вирішувати цю проблему з урахуванням поглядів кримчан. А так різко заявляти, як це зробив парламент Росії, не слід було”, — повідомив міністр оборони Росії П. Грачов в інтерв’ю IТАР-ТАРС (“Голос України”, 16 липня 1993 р.).

Чорноморці мали інші погляди. Координаційна рада офіцерських зборів Чорноморського флоту надіслала на адресу Верховної Ради Російської Федерації телеграму, в якій сердечно дякувала російським народним депутатам за працю й зусилля, покладені на ухвалення постанови “Про статус м. Севастополя”.

Підтримав рішення російського парламенту й віце-президент Олександр Руцькой, який заявив, що Чорноморський флот був і залишиться російським, а Севастополь і раніше перебував у підпорядкуванні Росії.

Незабаром відгукнулася й Президія Верховної Ради Криму. В постанові “Про ухвалу Верховної Ради Російської Федерації “Про статус м. Севастополя” йшлося, що “ухвалу “Про статус м. Севастополя” проведено з порушенням Конституції Республіки Крим” (“Крымская правда”, 7 вересня 1993 р.). Верховна Рада Криму виступила й проти спроби розіграти “кримську карту”.

Згодом стали відомі деякі залаштункові подробиці з “біографії” постанови “Про статус м. Севастополя”. Комісія зі статусу Севастополя, яку очолював той самий російський “яструб” Євген Пудовкiн, підготувала цілі три томи конфіденційних документів. Їх збирали не лише парламентарі, а й представники безлічі академічних інститутів. До “штабної” кімнати комісії, що містилася на третьому поверсі будівлі російського парламенту, раз у раз викликали з Криму завзятих “патріотів” — в основному лідерів РРК та до них подібних. Скажімо, севастопольських націонал-патрiотів, очолюваних О. Кругловим.

Цілком очевидно, що згадана вище комісія Пудовкiна керувала Кругловим після ухвалення рішення. Вже 10 липня в Севастополі на мітингу, що його організували активісти Фронту національного порятунку, Республіканського руху Криму та Спілки росiян Криму, присутні проголосували за те, щоб спустити державні стяги України на будовах міської державної адміністрації, міськради, а також вивести українські війська із Севастополя.

Водночас із мітингом ішло засідання колегiї міськради, де постанову російського парламенту оцінили як провокаційну, декларативну і неправочинну. Якщо командувач ВМС України віце-адмірал Борис Кожин одразу підтримав позицію Президента України щодо Севастополя, то адмірал Едуард Балтiн промовчав, ба навіть не прийшов на засідання колегії. Командувач ЧФ тоді опинився між двома вогнями: Президентом Росії і парламентом. Останній мав добрячу підтримку з націонал-патрiотів Криму та Севастополя. Балтін відверто вичікував розвитку подій. Втім вони розвивалися стрімко.

Тільки-но лідер ФНП О. Круглов приїхав із Москви, маючи готові документи про утворення народного віча Севастополя, відбувся мітинг з нагоди ухвалення російським парламентом постанови “Про статус м. Севастополя”. На мiтiнг прийшли й деякі офіцери Чорноморського флоту. Присутні схвалили цю постанову в резолюції зібрання. Народне віче звернулося до російського парламенту, про “негайне призначення в місто Севастополь прокурора, начальників служб безпеки та внутрішніх справ, щоб забезпечити суворе дотримання на його території Конституції та законів Росії”. Воно наполягало й якнайшвидше розпустити міськраду та призначити дату виборів до нової міськради. Так зване віче, яке, зрозуміло, було незаконне, змушувало адміністрацію міста домогтися від керівництва України негайно видворити із Севастополя й за межі Криму українські ВМС. Якщо ж керівництво України знехтує цю вимогу, пропонувалося “доручити командуванню ЧФ негайно вжити до цих іноземних збройних сил необхідних превентивних заходів, аж до суцільної блокади, яку здійснюватимуть додатково надіслані до Севастополя спецпідрозділи”. Усім севастопольцям, особливо тим, хто пройшов військову підготовку, наказано було бути пильними в разі збройних провокацій з українського боку. О. Круглов пішов ще далі. Він закликав моряків-чорноморців підняти Андріївськi прапори, а також оголосив, що на підприємствах і в ЖЕКах формуються такі собі “десятки”, які дадуть добру відсіч усім тим, хто зазіхає на Севастополь.

Відкритим голосуванням було обрано Російську народну раду міста, до якої ввійшов і офіцер Чорноморського флоту полковник О. Мельников, один із активістів РРК Севастополя. На тому вічі показали активність кілька десятків офіцерів ЧФ. Крім того, під Севастополь із селища Чорноморське (Західний Крим) перекинули дивізіон берегових ракетно-артилерійських військ ЧФ. А кількість морських піхотинців у бригаді, розміщеній у Козацькій бухті, зросла від 800 до 1200. У Севастополь у ті дні навезли й чимало боєприпасів. З цього приводу навіть засідала колегiя адмiнiстрацiї міста, але рішення не ухвалила.

За такої ситуації могли статися найнесподіваніші події та провокації. Після Постанови Верховної Ради тиск командування ЧФ на ВМС значно посилився. У корабля ВМС “Гетьман Сагайдачний“ за наказом командування ЧФ з берега відібрали електроенергію. Пояснили, що нема змоги забезпечити. Це була заздалегідь спланована акція командування ЧФ. Спершу українському кораблеві взагалі не давали хоч би де-небудь причалити, потім поставили до причалу, не пристосованого для такого класу кораблів. Близько тижня наш сторожовий корабель, перебуваючи біля рідного берега, кружляв у “автономному плаванні”. Щодоби він спалював майже три тони палива. А на ЧФ на всі прохання ВМС відповідали: “Немає змоги. Причали зайняті”. Хоч достеменно відомо, що біля 13-го причалу тоді були вільні місця.

Українські ВМС не мали своїх заправок. Спроби залагодити це питання з командувачем ЧФ були марні. Відтак корабель управління “Славутич” мусив іти до Одеси, завантажуватися там паливом і лише після цього від нього заправлялися СКР-112 та “Гетьман Сагайдачний”. Коли в останнього пальне вже вкотре закінчувалося, віце-адмірал Б. Кожин наказав перешвартуватися до тринадцятого причалу, де були всі умови для стоянки. Я якраз був тоді на цьому кораблі і бачив на власні очі оте перешвартовування.

Щойно українські матроси з причалу кинулися прийняти швартови нашого сторожовика, як чийсь роздери-душу крик зупинив їх. Довелося СКРу висаджувати катером десант на берег. До причалу мерщій прибули заступник командувача ЧФ віце-адмірал Олександр Фролов і командир тридцятої дивізії протичовнових кораблів контр-адмірал Віктор Свиридов. Вони заборонили спускати з корабля трап-сходню. Український корабель, звичайно, не міг за такої ситуації висадити екіпаж на берег. Крім того, Фролов пообіцяв скинути на причал озброєну групу, якщо на нього ступне бодай одна нога з корабля України.

Незабаром сюди прибув заступник начальника штабу вищеназваної дивізії капітан 1-го рангу Віктор Шевченко з групою матросів. А оскільки матроси відмовилися рубати швартови нашого корабля, то Шевченко це зробив власноруч. Вітром корабель понесло на судно, що стояло поруч. Тільки завдяки майстерності українського командира капітана 3-го рангу Володимира Катушенка та його екіпажу вдалося уникнути навігаційної події. Вони зуміли знову запустити зупинені двигуни, дати кораблю хід і відпрацювати необхідні маневри.

Лише через добу, після втручання уряду України, корабель “Гетьман Сагайдачний” поставили на тринадцятий причал, де його вже з берега постачали електроенергією.

Цей випадок прецедентів не мав. В історії флоту є безліч прикладів, коли моряки навіть ворожих сторін, сповідуючи норми флотського етикету, допомагали одне одному. Вся iсторiя моряків — це суцільна взаємодопомога в скрутну хвилину. А такого, щоб корабель провокували на подію, світова історія не знала.

Ні, це був не рядовий випадок, а політична провокація. Командуванню, всьому особовому складу ВМС України давали зрозуміти, хто на Чорному морі, в Севастополі та в Криму справжній господар. І хоч іще існувала угода двох Верховних головнокомандувачів Збройних Сил президентів Леонiда Кравчука і Бориса Єльцина про спільне використання базових споруд, але й сліпому було видно, хто порушує домовленості й дестабiлiзує обстановку в Севастополі та в Криму.

Флотоводці-канаторізи з ганьбою увійдуть у морську історію. Багато хто з них ставився до цього як до репетиції майбутньої великої провокації. Бо в цей же час загін бойових кораблів на чолі з ВПК “Керчь” відпрацьовував ще одне завдання — мiнував фарватери на підступах до Севастополя. Поруч, на флотському арсеналі, з участю авіації ЧФ виконувала вправи передислокована з бухти Козацька розвідувально-диверсійна рота морських піхотинців.

Після цього випадку навіть самі офіцери Чорноморського флоту засудили вчинок свого командування і поведінку товариша по службі, який рубав швартови.

Моряки “Гетьмана Сагайдачного” були приголомшені. У них не було ані злостi, ані бажання бодай якось помститися. Їх мучила образа і душевна спустошеність. Боліло всім одне: як командування ЧФ могло отак вчинити?

Ці події змусили чорноморців трохи замислитися: до чого призведуть ці рішення про статус Севастополя й така конфронтація? Багато хто починав розуміти, що саме ховалося за цією популiстською ухвалою про Севастополь. Адже ні одного пункту із постанов російського парламенту не було втілено. До Севастополя з Росії не надійшло ані карбованця. Коли депутат С. Бабурiн вніс на затвердження Верховної Ради Російської Федерації пропозицію відпустити один мільйон карбованців Севастополю, Міністерство фінансів довело, що Севастополь за Конституцією Росії — не російське місто, а тому не може фінансуватися. З таким незаперечним аргументом погодилися всі депутати.

Увага до Севастополя і до флоту того літа не згасла. У нас у прес-центрі не змовкав телефон. Не було, напевно, й дня, щоб не приїздили журналісти, серед них і іноземні. Писали дуже багато, працювали інколи й ночами. Вихідних не було. Ми відчували, що наша робота потрібна і вона впливає на події. Мої помічники високопрофесiйні журналісти капітан 3-го рангу Олег Чубук, капітан-лейтенант Альбій Шудря і лейтенант Юрій Кирик щиро уболівали за справу і клали на неї всі свої сили. Самовіддано працювали Петро Павлюк, Олена Анзiна і Тетяна Лисенко. Про цей гурт журналістів можна сміливо казати — друзі, чудовий наш союз!

Суттєву допомогу й підтримку відчували ми з боку прес-служби МО України, яку очолював тоді підполковник Олександр Клубань. Офіцери прес-служби Анатолій Мураховський, Валерій Король, Дмитро Шкурко, Ігор Мельничук по кілька разів на день дзвонили нам, узнавали обстановку, доповідали міністрові оборони Костянтину Морозову, який негайно приймав рішення. Пізніше таку ж увагу ми відчували з боку полковника Сергія Нагорянського, який очолив прес-службу МО України.

Крім журналістів, до нас у штаб зачастили і дипломати. Усе вказувало на те, що події в Севастополі та на флоті набувають справді серйозної ваги, на жаль, із непередбачуваними наслідками. Протягом дещиці часу в нас побували й зустрілися з командувачем ВМС України заступник аташе оборони, військово-морський аташе Німеччини в Україні Дiтер Маттей, військово-морський аташе Великобританії в Україні капітан 2-го рангу Периш, перший секретар посольства США в Україні Джон Степанчук, військовий аташе з питань оборони США підполковник Джон Шеркiс та інші. Інколи такі зустрічі відбувалися в Одесі. На початку серпня вiце-адмірал Борис Кожин на сторожовому кораблі “Гетьман Сагайдачний”, який прибув до Одеси, зустрівся з Головнокомандувачем збройних сил НАТО на Атлантиці адміралом Полом-Девiдом Мiллером.

Наш флот попри тривоги часу і далі набував розвою. 2 липня 1993 року за наказом міністра оборони України призначили начальника Соціально-психологічного управління ВМС України — капітана 1-го рангу Литвиненка Вiталія Павловича. Народився він на Чернiгівщині. Закінчив Київське вище військово-морське полiтичне училище. Почав офіцерську службу в Донузлаві заступником командира сторожового корабля. Далі здобув вишкіл у Військово-політичній академії в Москві. Був заступником командирів крейсерів “Москва” та “Дзержинский” Чорноморського флоту. Служив на Балтиці. Прийшов до ВМС України з Тихоокеанського флоту, де був помічником командувача Приморської флотилії в роботі з особовим складом.

Нелегко доводилося структурі, яку очолив Литвиненко. Офіцери управління щодня доносили до розуміння бійців вагомість такої ланки, як вихователі. І важко сказати, яке б ставлення склалося до управління, якби не праця наших славних офіцерів Ореста Марущака, Костянтина Iванка, Олександра Дернового, Миколи Тихонова, Віктора Васильєва, Віктора Палія, Валерія Чабана, Сергія Данилевського та інших.

Масандрівський протокол — удар нижче пояса

О. Круглов: комуністичні сили повинні об’єднатися, щоб розвалити Україну • Старшому братові — все, молодшому — ”кота в мішку” • Костянтин Морозов супроти Леоніда Кравчука • Коли стріляє стара рушниця

Минув рік по ялтинській зустрічі президентів України та Росії, а ухвалені рішення так і зависли в повітрі. Остання зустріч у Москві та угода потребували додаткових офіційних документів, які тлумачили б кожний пункт. Ухвалити таке могли лише обидва президенти. Проте після останньої зустрічі надій на те, що “крига скресне” в питанні поділу флоту, стало ще менше. Навіть підготовка наступної зустрічі, на яку обидві сторони мали запропонувати варіанти творення на базі Чорноморського флоту об’єднання флотів двох країн зі спільним командуванням, не вселяла оптимiзму. Марно було сподіватися, що таку структуру затвердять. Але підготовчу роботу тоді справді проводили. При ВМС України сформували групу, яка опрацьовувала варіанти розв’язку проблеми Чорноморського флоту. До неї увійшов представник Міністерства оборони України віце-адмірал Володимир Безкоровайний, якого на прохання української сторони відрядили з Північного флоту Росії.

Ми мізкували: чому Україна так нерішуче проводить політику незалежності, робить кожний крок так, ніби просить вибачення в сусіда. А Москва докладала сил, щоб паралізувати поступ України до незалежності. Мета — показати іншим “незалежним”, до чого може призвести “самостійнiсть”, — здавалося, була майже досягнута. Позбавивши Україну життєво необхідного постачання енергоносiями, Москві вдалося б серйозно дестабiлiзувати її економіку. Чого врешті прагнула Росія. На мітингу, що відбувся 22 серпня, лідер севастопольського Фронту національного порятунку О. Круглов чітко сформулював її мету: “патрiотичні і комунiстичні сили повинні об’єднатися задля розвалу України”, “лише тоді Україна приповзе до Союзу”.

У політичній сфері також було все успішно: уміло побудована дипломатія Росії в питаннях щодо ядерних озброєнь усунула Україну з міжнародної арени. Вона вимушена була йти на всілякі поступки.

Усі пропозиції стосовно проблем ЧФ, що їх українське військове відомство, громадські організації та Спілка офіцерів України надсилали до Президента України, він знехтував. На переговорах з Росією оминули й кардинальні пропозиції державної постійно діючої делегації України. Що дужче Україна ставала російським боржником за енергоносiї, то відчутніше потерпала вона від економічної кризи, все поступливішою їй доводилося бути на переговорах.

Але того, що сталося в Масандрі, не чекав ніхто із нас.

3 вересня 1993 року Леонiд Кравчук і Борис Єльцин ухвалили протокол про врегулювання проблеми Чорноморського флоту. В пресі документ не надрукували. Але те, що пролунало на прес-конференції президентів Росії та України, було для нас, як удар блискавки. Борис Єльцин опісля заявив, що Чорноморський флот передається Росії, що “Росія компенсує Україні вартість половини Чорноморського флоту, що належить їй за раніше ухваленими угодами” (“Крымская правда”, 7 вересня 1993 р.).

Леонiд Кравчук сказав, що “Україна... може розглянути питання продажу своєї частини флоту Росії” (“Крымская правда”, 7 вересня 1993 р.). Пізніше, в аеропорту Бориспіль, Президент України повідомив журналістам, що ніяких рішень щодо поділу флоту та продажу Росії української частини Чорноморського флоту не ухвалено.

Міністр оборони Російської Федерації Павло Грачов і собі заявив, що президенти доручили державним делегаціям за місяць відпрацювати необхідні питання й оцінити суму, яку буде сплачено Україні за частину ЧФ з урахуванням зношеності кораблів та берегової інфраструктури.

До нашого брата-журналіста дійшла інформація, що вже в Масандрі російська сторона передала Україні розрахунки стосовно Чорноморського флоту. За ними вартість усієї інфраструктури та плавзасобів склала 36 трильйонів російських рублів. Себто, зустріч двох президентів у Масандрі обростала усілякими суперечливими тлумаченнями.

У пресі цього документа, може, не опублікували б взагалі, якби не посипалися заяви, протести і навіть твердження, що ніякої домовленості не було. Протокол був лаконічний: “Доручити державним делегаціям України і Росії за місячний строк опрацювати всі питання, пов’язані з Угодою, відповідно до якої весь Чорноморський флот з усією інфраструктурою в Криму використовується Росією й одержує російську символіку в тому розумінні, що російська сторона провадитиме відповідні розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, зокрема й інфраструктуру, що в силу попередніх домовленостей повинна була відійти до України” (“Голос України”, 10 вересня 1993 р.).

Я добре пам’ятаю, що ми пережили, читаючи ці рядки. Було прикро і гірко, що всі наші зусилля, спрямовані на створення ВМС, канули в небуття. А головне — ми залишилися без флоту. З п’ятьма кораблями говорити про якісь військово-морські сили України, звичайно, смішно. Україна, судячи з протоколу, була приречена на довгі роки залишатися без військового флоту. Деякі офіцери відверто називали це зрадництвом. Чому Президент, коли підписував документ, не враховував погляди Міністерства оборони України та комісії з переговорів; чому самостійничав у такому глобальному питанні, що буде з нами; чому нас зрадили? Ми не знаходили тоді відповіді.

Песимізм, безперечно, був. Ми завжди вважали Росію за сусіда, з яким можна і треба було будувати найдобріші взаємини. Тому і погодилися поділити флот 50 на 50, задля чого пішли на значні поступки в Ялті. А в Масандрі ожила казка Шарля Перро: старшому братові — все, а молодшому — кота в мішку.

Навіщо Росії потрібен був увесь флот? Чинників багато. Передусім, щоб у Чорноморському регіоні можна було контролювати Абхазію, Придністров’я і Крим, Молдову і, безперечно, Україну, а також Балкани. В Середземному морі чи в Атлантичному океані Росії було нічого робити, принаймні тоді й з таким флотом.

Росія добре тямила, що коли Україні дістанеться флот, то вона зможе згодом стати лідером. Найлегше воювати ультиматумом: або розплатiться за енергоносiї флотом, або перекриємо крани.

Чи був вибір? Так. Його в грудні 1991 року зробив український народ, зробили і чорноморці, понад сімдесят відсотків яких проголосували за незалежність України, а отже і за український Чорноморський флот.

З критикою Президента виступила ціла низка партій та громадських рухів. Особовий склад кораблів і частин ВМС України на загальних зборах ухвалив звернення до Ради оборони України. В ньому, зокрема, відзначалося, що за “нерішучої позиції керівництва України ми загубимо не лише Крим, а й незалежність України”. Висловлено також підтримку міністрові оборони.

З усіх учасників переговорів найважче тоді було генерал-полковникові Костянтину Морозову. Ми уважно стежили за позицією військової делегації, що пропонувала: перше — врахувати вже досягнуті раніше домовленості; друге — створити повноцінне об’єднане командування, а над ним — спостережну Раду. І, нарешті, створити на базі Чорноморського флоту ВМС України і ВМФ Росії.

Керівник українського військового відомства також вважав за потрібне розглянути питання на Раді оборони і подати його на ратифікацію до Верховної Ради України.

А для нас, моряків українського флоту, життєдайними стали заключні слова заяви Морозова. Він висловив упевненість, що всі негаразди на шляху будівництва українського флоту ми подолаємо, адже наша патрiотична служба потрібна державі й народові України. А, отже, вони нас не залишать.

Офіцери, мічмани і матроси ВМС не збиралися мовчати. Вони виступили проти позиції Л. Кравчука й підтримали Мiнiстра оборони. Особовий склад сторожових кораблів “Гетьман Сагайдачний”, СКР-112 у своїх заявах, надісланих Президентові і Голові Верховної Ради України, а також міністрові оборони, засуджували цю ідею з купівлею флоту й дальше перебування кораблів іноземної держави на території України. Військовослужбовці вузла зв’язку штабу ВМС України закликали звернутися до Міжнародного суду з позовом до Росії за ошуканство в розрахунках під час поділу флоту колишнього СРСР. Морські піхотинці ВМС заявили, що економічні прорахунки державних діячів не можна компенсувати продажем української землі та поступками, які суперечать державним інтересам.

Схожі звернення ухвалили в більшості частин ВМС. Може, це й була політика, проте під лежачий камінь вода не тече.

Наш біль добре розумів міністр оборони України. 6 вересня Костянтин Морозов прилетів до Севастополя. Одразу відправився на сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний”, де відвідав бойові пости й командні пункти. Всюди він роз’яснював суть ухваленого протоколу, вселяв надію в спустошені душі бійців. Опісля зібрав на нараду командний склад ВМС України. Говорив спокійно і впевнено, що ніякої угоди про продаж своєї частини Чорноморського флоту не підписано і жодного метру землі Україна не продасть.

— Я взагалі вважаю, що після поділу флоту всі неукраїнськi кораблі повинні бути виведені з територіальних вод нашої держави, — виклав свою позицію міністр оборони.

Костянтин Петрович потім слухав наших офіцерів. Вигляд у нього був втомлений, очі червоні. Про що він думав у ті хвилини, сам Бог знає. Проте ясно було одне — позиція його навряд чи сподобається Президентові і відставка, напевно, неминуча. Це, очевидно, добре розумів і міністр оборони. Тому хотів останні дні свого урядування провести з нами, розрядити тяжкі думи українських військовиків.

На тоді у ВМС України 437 офіцерів не мали посад. Це створювало нервозність і породжувало багато соціальних проблем. Люди не одержували відповідних надбавок, не мали можливості прописатися. Дружини офіцерів не могли без прописки влаштуватися на роботу. Знаючи все це, міністр оборони України силувався розв’язати питання на місцях, зокрема, дав розпорядження начальникам із Мiноборони сформувати штати на кораблях, які споруджувалися. Провів і рішення про призначення на посади кількох офіцерів, що давало їм змогу вчасно одержати чергове військове звання.

Протягом тижня із заяви міністра оборони України стало відомо, що “він не може взяти на себе відповідальність за захист українських південних кордонів, якщо буде ухвалено рішення продати українську частину Чорноморського флоту Росії” (“Агентство “Рейтер”, 11 вересня 1993 р.).

Дехто з керівників на Чорноморському флоті поспішив назвати протокол, підписаний двома президентами, “тріумфом народної мудростi, здорового глузду та політичного розуму”. Координаційна рада офіцерських зборів ЧФ оголосила про свою підтримку Президента Росії й позиції, висловленої на переговорах у Масандрі. Вона вимагала чимшвидше взяти флот із його береговою інфраструктурою під юрисдикцію Росії.

Загалом результати зустрічі керівників двох держав внесли ще більше хаосу. Старі угоди втрачали силу, а новий документ ще не набрав чинності. Він був такий поверховий, що кожна зі сторін трактувала його по-своєму. І не лише словами.

Із бухти Козацька поблизу Севастополя до району Мекензієвих Гір було передислоковано разом із бронетехнікою роту морської піхоти Чорноморського флоту. Вона зайняла позиції на основних транспортних вузлах міста, біля сховищ боєприпасів та палива ЧФ. Різко зросла, майже в два рази, чисельність бригади морської піхоти — вона сягала 2225.

Військовослужбовці Чорноморського флоту почулися на силі й заходилися до хулiганських вилазок стосовно бійців особового складу Збройних Сил України. 18 вересня двох морських піхотинців ВМС було побито. Напад учинили матроси частини берегових військ ЧФ. Того ж дня покалічено ще одного військовослужбовця ВМС України.

Зв’язки командування ЧФ та ВМС було зведено нанівець. Лише прес-центри обмінювалися заявами, в яких ганьбили один одного. Окрім того, командувач ЧФ звинуватив Міністерство оборони України в односторонньому підпорядкуванні собі будівельних частин флоту. Насправді ж МО України жодну з будівельних частин не перебирало. Все це робилося, аби розпалити ворожнечу, остаточно розірвати всякі контакти з командуванням ВМС.

Насправді ніхто інший, як сам Е. Балтiн, без узгодження з українською стороною видав директиву перепідпорядкувати Чорноморському флотові низку військово-будівельних загонів центрального підпорядкування. Тобто тих, що відповідно до ухваленого документа, мали б відійти до Збройних Сил України. Тим самим ВМС у Причорномор’ї було позбавлено змоги будувати собі квартири. Житлові метри зводилися для чорноморців за гроші, що їх давала Україна. Держава, як і раніше, фінансувала флот. 1992 року, щоправда, за частину пально-мастильних матеріалів, медикаментів та іншого майна, Росія внесла певну суму, що склало тільки 14 відсотків від загальних витрат на утримування ЧФ.

За кошторисом Міністерства оборони Російської Федерації за перше півріччя 1993 року частка фінансування ЧФ склала 21 відсоток, за кошторисом МО України — 79 відсотків. Окрім того, командування ЧФ провадило приватизацію флоту.

Так, вдаючись до фальсифікації документів, до складу флоту було занесено окремий полiгон науково-дослідного центру. Таким самим способом командувач ЧФ повівся з 331-м і 13-м судноремонтними заводами. Потім, знову без погодження з Міністерством оборони України, зі складу ЧФ передано до складу ВМФ Російської Федерації сторожовий корабель “Пылкий”, який перебував на одному з російських суднобудівних підприємств. Усі ці дії мали неприховано провокаційний характер.

Цими днями сесія Севастопольської міської Ради висловила недовіру зовнішній і внутрішній політиці керівництва України й висунула вимогу визначити строк і забезпечити виконання з українського боку протоколу, підписаного в Масандрі.

Лідери Фронту національного порятунку в Севастополі висунули вимогу про призначення в Севастополь російського представника та перепідпорядкування міської адміністрації.

Заміна першої шеренги

Як міністра оборони “пішли” • Наказ Кожина: прапор не спускати! • Віце-адмірал Безкоровайний приймає естафету

Тими вересневими днями міністр оборони України генерал-полковник К. Морозов наполягав на своїй позиції. Він нагадав усім забудькуватим, що ще 1991 року Верховна Рада України ухвалила декларацію, за якою “все, що розташовано на території України, є її власністю”. Тому за ситуації, що склалася, “можливо, треба вернутися до реалізації цієї постанови” (“Крымская правда”, 28 вересня 1993 р.).

Коли на прес-конференції Президент України Леонiд Кравчук прохопився, що дехто поспішає поперед Президента висловитися, що він більший патрiот, ми одразу зрозуміли, в чий город кинуто камінь. 4 жовтня, виголосивши промову на засіданні Ради оборони республіки, К. Морозов подав у відставку. Він мотивував свій вчинок тим, що затвердження його кандидатури в парламенті спричинило б розкол серед депутатів.

Як повідомив “Iнтерфакс”, Президент України Леонiд Кравчук затвердив заяву міністра оборони Костянтина Морозова про відставку і запропонував цю посаду генерал-полковникові Iвану Бiжану, заступникові міністра оборони України. Це призначення, втім, не відбулося.

По тому, як Костянтин Морозов залишив посаду, нам здавалося, що шансів утримати хоч би попередні позиції й чесно поділилити флот стало ще менше.

Ці події збіглися з черговою кризою влади в Москві. Танки били прямісінько по Верховній Раді, тій самій, що визнала акт 1954 року про передачу Криму Україні незаконним і оголосила російський статус Севастополя й Чорноморського флоту. Проте ми не мали від цього ні радості, ні втіхи. Гинули люди, і це було страшно. 4 вересня в штабі ЧФ відбулося засідання Військової ради флоту з приводу останніх подій у Росії. Офіцери били тривогу. Обстановка сягнула неконтрольованого збройного протистояння, яке могло б призвести до розпаду держави. За цієї ситуації вони радили зберігати витримку та спокій.

У розпал подій у Москві під штабом ЧФ три десятки бабунь з гаслами та прапорами вимагали від військових рішучих дій на підтримку Хасбулатова і Руцького.

Командувач флоту Е. Балтiн провів конфіденційну бесіду з лідером Фронту національного порятунку О. Кругловим і переконав його утриматися й не підбурювати моряків-чорноморців у московські баталії.

Я часто обдумував події в Масандрі та в Москві. Й поволі доходив висновку, що поступка Леонiда Кравчука Борисові Єльцину не була випадкова. На початку вересня криза влади в Росії майже досягла свого апогею. Єльцину потрібен був реванш у великому й малому. Якби в Масандрі поступився Єльцин, націонал-патрiоти йому цього не вибачили б. На коні сиділи б Руцькой і Хасбулатов. Можна лише припускати, що там, під Ялтою, Леонiд Кравчук врахував обставини, у яких опинився Борис Єльцин, і пішов на серйозну поступку, щоб підтримати Президента Росії. З надією, звісно, що потім питання з флотом буде розв’язано безболісно й для самого Кравчука.

Це були мої здогади, але ніяк я не міг позбавитися думок і виключити повністю такий варіант. Якщо вони змогли домовитися в Біловезькiй пущі наприкінці 1991 року, то що завадило це зробити у вересні 1993-го? Мої міркування знайшли підтвердження у “Комсомольской правде”. 4 вересня вона сповіщала, що на результати переговорів істотно вплинула політична й соціальна ситуація в Росії та Україні і що при посиленні політичної боротьби між Президентом і російським парламентом Єльцину треба було “видати себе за головного оборонця російських інтересів”. З другого боку, Кравчук під тиском імовірного референдуму мусив до початку зими розв’язати питання з постачанням нафти й газу з Росії. Адже за два тижні до призначених переговорів вона зупинила надходження газу в Україну за несплату боргів.

Жовтень був місяцем серйозних перестановок у наших Збройних Силах. Услід за відставкою Костянтина Морозова 8 жовтня вийшов Указ Президента України: звільнити з посади командувача Військово-Морських Сил України віце-адмірала Бориса Кожина й передати його в розпорядження міністра оборони України в зв’язку з призначенням на іншу посаду.

Так склалася у Бориса Борисовича доля, що він пробув на посаді не більше не менше — півтора року. Це були найважчі півтора року. Сам Бог знає, як він зміг витримати таке пекельне нервове та фізичне навантаження. У серпні йому зробили складну операцію. Навантаження організму не могло не позначитися на здоров’ї. Він був у першій шерензі, а передова в бою завжди приймає вогонь на себе й гине. Хтось мусив бути першим, перебрати всі труднощі на себе і піти... За ці півтора року, напевно, не було й такого дня, щоб мені як начальникові прес-центру не доводилося бути в його кабінеті. Нам командувач давав роботу щодня. Коли будівництво ВМС майже припинялося, єдину надію покладали на пресу. Її роль добре розумів Кожин. Він вимагав від нас чергової заяви, протесту, повідомлення прес-центру, що розповсюджувалися інколи в десятки засобів масової інформації. І справді, тільки таким способом можна було хоч щось зсунути з мертвої точки. Борис Борисович — людина емоційна. Бувало, ці емоції лилися через край, і він пропонував зробити в пресі відверто нерозумні заяви чи публікацiї, що не мали під собою реального ґрунту. Доводилося всіма можливими дипломатичними засобами переконувати його не робити дурниць. Іноді це вдавалося, а часом він нас, працівників прес-центру, просто виставляв за двері. Якось запропонував позичити досвід у прес-центру ЧФ і запустити фальшивку “заради справи”. Я добре пам’ятаю нашу розмову. Кожин наполягав. І коли ніякі аргументи на нього не діяли, я сказав:

— Якщо ми не тимчасові, а назавжди, то нам брехати не гідно...

Більше таких пропозицій від нього не надходило.

Борис Борисович — адмірал, чиї здібності успішно реалізовувалися в добре відпрацьованій штабній системі ЧФ протягом довгих років. Але за умов формування управлінських структур, коли більшості служб взагалі не існувало, а ті, що діяли, були непрофесiйнi, Кожин займався тим, чого не знав і що, звісно, не приносило бажаних наслідків. Авторитет його у Севастополі після всіх конфліктних ситуацій, які поставали між ЧФ та ВМС, також падав. Давалася взнаки втома, кепський стан здоров’я. Від офіцерів прес-служби ми узнали і про те, що міністр оборони висловлював невдоволення діями Кожина, його заявами для преси. Прес-центр не завжди встигав підготувати виступ командувача або необхідні відповіді на ймовірні запитання кореспондентів. Хиб у його заявах було чимало. Вони тиражувалися з одного видання в інше й серйозно били по авторитету Кожина й усіх ВМС.

Проте за ці півтора року Борис Кожин помітно виріс як командувач, котрому мимоволі довелося займатися й державною політикою. Всі побутові негаразди він спізнав нарівні з усіма офіцерами та мічманами. Довгий час жив із дружиною й сином на територiї штабу в одному з приміщень санчастини. Інколи наймав номер у готелі. Харчувався аж ніяк не домашньою їжею. Одержати житло Кожин, зрозуміло, міг, але дав слово, що не візьме його, доки не почнуть вселятися перші офіцери ВМС. І своє слово стримав. У свою оселю він уселився перед самим звільненням з посади.

Борис Борисович, треба віддати йому належне, останній місяць свого керування був свідомий того, що не справляється з роботою й має піти. Умови змінювалися, навантаження росли, потрібна була величезна сила волі, щоб змусити створюваний апарат штабу працювати, ухвалювати найскладніші рішення, контролювати, як виконуються накази тощо. На його місце мала прийти нова людина зі свіжими силами. Тому сам відіслав телеграму міністрові оборони з проханням перевести його на іншу посаду. Це було мужнє рішення, гідний пошани вчинок.

Проводжаючи Бориса Кожина до нового місця служби, Військова рада в пам’ятному адресі, опублікованому в газеті “Флот України” 16 жовтня 1993 року, написала:

“... Вам, як нікому іншому в історії України, доля подарувала можливість стати першим командувачем її Військово-Морських Сил, вивести з заводу, а після цього в море перші бойові кораблі українського флоту. Ви перші підняли Військово-морський прапор України і затвердили його на Чорному морі. Створення інфраструктури ВМС, підбирання кадрів, відродження морської слави нашої держави — це також напрям вашої роботи.

Першому завжди важко, Вам, як першому лоцманові українського флоту, випало навантажень у багато разів більше. Становлення Військово-Морських Сил відбувається в складній економічній і політичній обстановці в країні. Ваша витримка, зважені й помірковані рішення зробили значний вплив на стримання політичних пристрастей у Севастополі й Криму в цивілізованому руслі”.

Борис Кожин в останньому своєму зверненні до особового складу ВМС сказав: “...Настав той час, коли нам на зміну приходять люди так само відданi справі служіння народові України, вони професiонали, добропоряднi, а отже здатні нести далі стяг Військово-Морських Сил України” (“Флот України”, 16 жовтня 1993 р.).

Приходили справді професiонали, досвідчені, тямущі офіцери. І тільки з плином часу ми відчули, що при Кожині служилося хоча й важко, але з вірою, ентузіазмом, величезним бажанням будувати свій флот.

Чимдалі, особливо після Масандрівської зустрічі двох президентів, у багатьох із числа тих, хто перший прийшов у Військово-Морські Сили України, ця віра чахла. Одні ставали тихими і смиренними, бажаючи дослужити до пенсії, інші — пішли пригнічені та кидали зневірені. Мабуть, спливе ще трохи часу і ми остаточно зрозуміємо, що та доба, коли ми починали будувати свій флот, була зоряна в нашій службі та житті.

Звільнення міністра оборони України Костянтина Морозова, а за ним командувача ВМС України істотно позначилися на настроях наших офіцерів. Багато хто вважав, що зі звільненням Морозова ми втратили міцну підтримку Міністерства оборони, а зі звільненням Кожина пов’язували повернення до старої політики щодо ЧФ. Ці два керівники, хоч як би до них не ставилися в Києві, мали авторитет в Україні.

Фонд підтримки економічних реформ України й науково-аналiтична фірма “Ексор” провели наприкінці березня експертизу полiтичної “ваги” державних, партійних та громадських діячів. До списку ввійшли 142 прізвища. За рейтингом Костянтин Морозов зайняв дев’яте місце, Борис Кожин — сорок перше.

З двадцяти п’яти найавторитетніших діячів у царині зовнішньої полiтики Костянтин Морозов дістав 7 місце, а Борис Кожин — 25. У такому високому рейтингу командувача наш прес-центр бачив і свою заслугу. Понад півтори тисячі різноманітних матеріалів було підготовлено для преси, радіо та телебачення за півтора роки. В усіх них, звичайно, згадувалося прізвище Кожина. Десятки організованих прес-конференцій, інтерв’ю з першою особою — все це працювало на iм’я Бориса Борисовича, а значить, і на репутацію Військово-Морських Сил України.

8 жовтня Указом Президента України командувачем Військово-Морських Сил України призначено віце-адмірала Володимира Герасимовича Безкоровайного. До цього призначення останні три місяці він був представником міністра оборони України при Військово-Морських Силах України. Зовнішній вигляд його — заповзятий, бадьорий — аж ніяк не показував на сорок дев’ять років, хоч майже двадцять сім із них він прослужив на Крайній Півночі. Його туди направили 1967 року після закінчення штурманського факультету Каспійського вищого військово-морського училища на посаду командира електронавiгаційної групи атомного підводного човна. До призначення 1988 року начальником штабу флотилії атомних підводних човнів Безкоровайний пройшов усі командирські посади, закінчив Військово-Морську академію. Від 1990 року — командувач флотилії атомоходів. Того ж року закінчив Вищі академічні курси Академії Генерального штабу й захистив кандидатську дисертацію з оперативного мистецтва.

Уже з перших днів перебування на посаді ми відчули його жорсткий стиль керівництва. На засідання Військової ради — перше з його участю — викликали командира сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний” капітана 3-го рангу В. Катушенка. Перед тим у його екіпажі сталося лихо — повісився матрос. Офіцера заслухали. Віце-адмірал порушив питання про звільнення його від командування екіпажем. Командира невдовзі справді зняли з посади.

Не всі офіцери штабу тоді однозначно підтримали такі суворі методи командувача. Не подобалося, що він затягував із призначеннями на посади, самовільно переставляв кадри. Незабаром Володимир Безкоровайний сам зрозумів, що за відсутності припливу необхідних високопрофесiйних кадрів працювати доведеться з тими, хто є.

Дуже жорстку позицію адмірал обрав стосовно тих, хто занурився в політику. На зборах Спілки офіцерів ВМС командувач попередив: тільки-но перша-ліпша заява до керівників України обмине командування ВМС і Міністерство оборони, на організаторів чекатиме серйозне покарання аж до звільнення в запас. Попередження відіграло свою роль: жодна заява після цього так і не побачила світ у пресі. Ця організація мала щезнути з суспільного життя. Тому її керівник капітан 1-го рангу Євген Лупаков запропонував знову “піти в підпілля”, як це було на ЧФ. Пізніше, коли Євген Лупаков став депутатом Верховної Ради України, Севастопольське відділення СОУ очолив капітан 1-го рангу запасу Віктор Задоян.

Безкоровайний надумав докорінно змінити й підхід до проблеми відносин ВМС та ЧФ. Він вважав за краще перейти від конфронтацiї до співробітництва і встановити ділові стосунки. Приклад подав сам на зустрiчі з Едуардом Балтiним. Зустріч була перспективна. Ще на Півночі, коли Балтiн командував дивізією, Безкоровайний був у нього начальником штабу.

Проте цим добрим намірам не судилося збутися. Новий виток напруги почався з повідомлення командування Чорноморського флоту, надісланого Військово-Морським Силам України. В ньому йшлося, що сім’ям українських моряків надається в третьому кварталі цього року лише п’ять квартир, замість запланованих 53. Було зовсім зігноровано попередні домовленості, які полягали в тому, що з усього збудованого житла 75% відійде ЧФ і 25% — ВМС України, тобто за кількістю безквартирних військовослужбовців. Тоді як 1993 року, згідно з довідкою колишнього начальника фінансової служби полковника М. Макарова, за півроку Росія виділила на спорудження житла тільки четверту частину коштів.

Щоб уникнути ймовірного конфлікту при розподілі житла і одержати свою четверту частину квартир, командування ВМС України звернулося до міської державної адміністрації. Задля цього було створено спеціальну експертну комісію. Вона ретельно вивчила всі документи і запропонувала обом сторонам зберегти реальний порядок розподілу житла, тобто 75% — ЧФ, 25% — ВМС. Проте цю рекомендацію командування Чорноморського флоту знехтувало — замість 53 у розпорядження ВМС надійшло лише 5 квартир.

Після отакого шахрайства добрі взаємини між двома командувачами зіпсувалися. Їм важко було порозумітися, спільно розв’язувати органiзаційні питання. Поставали перепони у дальшому будівництві ВМС. І все ж Військово-Морськi Сили долали їх як могли.

21 листопада 1993 року вперше зайшов до Севастополя малий протичовновий корабель “Луцьк”. Це був четвертий корабель, збудований саме для Військово-Морських Сил України. Його командиром став капітан 3-го рангу Віктор Заремба. Спорудили корабель на “Ленінськiй кузні” в Києві. До того часу в Військово-Морських Силах сформувалися з’єднання надводних кораблів, підрозділ морської піхоти, майже двадцять різноманітних частин. На 60 відсотків було вкомплектовано штаб ВМС України. Крім того, угруповувалися екіпажі на кораблях, які ще перебували на верф’ях і заводах: ракетний крейсер “Україна”, сторожовий корабель “Гетьман Байда Вишневецький” та інші. До кінця навчального року вперше було виконано план оперативної та мобілізаційної підготовки. Перевірка показала, що рівень підготовки штабу й органів управління супроти попереднього року помітно зріс. Ми активніше брали участь у життєдіяльностi міста і Криму. Добре запам’ятався такий випадок.

1 грудня оперативному черговому ВМС України капітанові 2-го рангу Валентину Сутулі надійшов сигнал від капітана портнагляду Севастополя про те, що в Арабатській затоці Азовського моря зазнало аварії судно “Днепр-6” Чоразморшляху. На його борту були люди. Після спільних дій оперативного чергового з авіацією екiпаж судна врятували.

Добре налагоджувалися зв’язки з іншими державами. Представники ВМС брали участь у міжнародних симпозiумах з військово-політичних питань, у презентаційних виступах та в виставках військово-морської техніки та озброєння. Частими стали візити в Україну військових кораблів інших держав.

Поповнювалися Військово-Морські Сили й досвідченими офіцерами, які мали багатий фаховий стаж. Наказом міністра оборони України начальником штабу — першим заступником командувача ВМС України було призначено Олексія Олексійовича Риженка. Я добре знав його. Він був із тих моряків, що над усе любили службу і море. Адміралові було тоді майже п’ятьдесят. Народився він у Херсоні. Закінчив військове училище в Севастополі, потім 1981 року — Військово-Морську академію, через сім років — Військову академію Генерального штабу. Далі три роки ніс нелегку службу як начальник штабу 5-ї оперативної ескадри Чорноморського флоту, що постійно перебувала в Середземному морі. Пізніше — перший заступник начальника штабу Тихоокеанського флоту. У Військово-Морські Сили України прийшов з посади заступника командувача флоту по тилу — начальника тилу Тихоокеанського флоту.

Для нього після переходу до ВМС не було часу на адаптацію. Вдачу він мав вимогливу, ба навіть жорстку. Подобалося це, звичайно, не всім. Одначе сказати, що він “перегинає палицю” не наважувався ніхто. Така людина була тоді саме на часі. Полiтиком, ввічливим і дипломатичним, навіть у тій складній обстановці, він не став, та й не прагнув цього.

Бенкет під час чуми

Вбивство Андрія Лазебникова: хто винний? • Людей ошукано — Мєшков президент • Віце-адмірал Святашов: українців не лікувати! • ЧФ гасить маяки • “Луцьк” піднімає якорі • ЧФ: флот чи не флот? • Балтін демаркує кордони

До Військово-Морських Сил України приходило визнання у світі. Це не тішило тих, хто на південних кордонах України хотів бачити лише один флот — російський Чорноморський. Тому ЧФ не гребував анічим, аби дискредитувати політику нашої держави, Збройні Сили України, кинути тінь на ВМС.

Тож коли вранці 15 грудня 1993 року в під’їзді його будинку з вогнепальної зброї було вбито начальника прес-центру ЧФ капітана 1-го рангу Андрія Лазебникова, керівники ЧФ пришили до цього випадку політику. Одні безпідставно стверджували, що це — вчинок українських націоналiстів, інші — спецслужб України. Місто вирувало.

Я добре знав Андрія Лазебникова. Щиро співчував його рідним. Сумно усвідомлювати, що смерть офіцера, чиєсь горе стали для спритників від полiтики сировиною, щоб реалізувати свої політичні цілі. Мені тоді вдалося докладніше ознайомитися з результатами слідства: в цьому випадку не було ніякої політики. Про мертвих або кажуть добре, або мовчать. Тому навіть про гірку правду наш прес-центр не став казати. Нехай це все залишиться на сумлінні тих людей, які намагалися спровокувати ситуацію, нажити політичний капітал у передвиборній боротьбі за місце Президента Республіки Крим.

Розпалювання пристрастей навколо загибелі Лазебникова було тільки ланкою з ланцюга брехнi та провокацій, якого стелило командування Чорноморського флоту.

Коли офіцери відділень Морської інженерної служби ЧФ Одеського та Миколаївського гарнізонів, а також робітники та службовці цих відділень забажали проходити службу в складі Збройних Сил України, командування бригади кораблів-новобудов Чорноморського флоту Миколаївського гарнізону відреагувало своєрідно. Воно направило туди озброєних військовослужбовців і наказало взяти під охорону будови, а робітників та службовців викинути з приміщень. Тільки завдяки оперативному втручанню старшого морського начальника м. Миколаєва капітана 1-го рангу О. Родькiна конфліктної ситуації вдалося уникнути.

29 грудня відбулася зустріч командувача ВМС України віце-адмірала В. Безкоровайного і тимчасового виконувача обов’язків командувача ЧФ В. Ларiонова. На ній прикрий інцидент було залагоджено.

Звісна річ, не всі з тих, хто переходив до ВМС України, керувалися своїми переконаннями та патрiотичними мотивами. Чорноморський флот скорочувався, Військово-Морськi Сили набували розвою. Переходили й з кон’юнктурних міркувань: щоб одержати вищу посаду. Боялися скорочень. Але більшість з них служила у ВМС чесно й сумлінно виконувала свої обов’язки.

І все ж значна частина офіцерів і службовців зоставалася на своїх місцях у Чорноморському флоті. Чинників було багато. Але передовсім — суто побутовий, житейський, а не політичний. Заробітна плата на ЧФ у 2—3 рази перевищувала зарплату на українському флоті, тому люди трималися своїх місць. І відповідно ставилися до процесів поділу флоту.

Цими обставинами скористалися деякі політики в Криму, зокрема під час боротьби за президентське крісло на півострові. Багато в чому передвиборча кампанiя та результати самих виборів ще більше ускладнили розв’язання Чорноморської проблеми. Зате вочевиднили консолiдацію проросійських сил на Кримському півострові. Однією з таких сил став блок “Росія” — рух , що об’єднав у своїх лавах Республіканську партію Криму з Ю. Мєшковим, Народну партію Криму з В. Межаком, Партію зелених, російськомовний рух Криму та Всекримський рух виборців за Республіку Крим.

Добра зорганізованість, уміло спланована агітаційно-пропагандистська робота чи не з кожним виборцем, зокрема й серед чорноморців та їхніх родин, роз’єднаність проукраїнських сил, складне економічне та соціально-політичне становище в Криму і в Україні істотно підняли авторитет праворадикальних сил серед різних верств населення. В першому турі вони набрали більшість голосів виборців, навіть у віддалених гарнізонах, де містилися військові частини Збройних Сил України.

Проросійськи, шовiнiстично налаштовані сили почали свою діяльність у Республiканському русі Криму в середині 1992 року. Вони не знали ані перешкод, ані контролю з боку державних структур України. Відверто загравали до місцевих органів влади і мали повну підтримку преси. Таке їхнє сходження не було випадковим.

Виборчий блок “Росія” мав значну підтримку комерційних структур та деяких державних структур РФ. Він чітко зорієнтувався в настроях людей і врахував їх у своїй передвиборчій програмі. Це — входження Криму до рубльової зони, негайне розв’язання продовольчих та паливних проблем, подвійне громадянство, збереження безплатного медичного обслуговування, безплатна освіта, боротьба зі злочинністю тощо.

Хоч ці обіцянки були відверто популістські та малоздійсненні, виборець проте пішов на вибори з вірою, що життя поліпшиться, якщо Крим вернеться до складу Росії.

Протягом кількох останніх місяців перед виборами президента в Криму ми добре бачили, як день у день послаблювався контроль Києва за ситуацією в Криму. Належної реакції офіційних органів влади України на підготовку виборів Президента Республіки Крим не надходило. Майже повністю був відсутній координаційний та об’єднавчий центр, який працював би на створення єдиного блоку партій, громадських організацій та державних структур України в Криму — всіх центристських сил, які згуртувалися б на період підготовки і проведення виборів.

Позначилися на результатах виборів і соціальні негаразди: затримки з виплатою грошового забезпечення пенсіонерам, робітникам та службовцям; невиплата грошового забезпечення військовослужбовцям ЧФ за грудень—січень, а в деяких з’єднаннях — і за жовтень—листопад. Адже в усьому цьому звинувачували Україну. Порівняно високi ціни на всі види товарів, на продукти харчування і на послуги були в Криму, ще більші — в Севастополі.

Непродуманою була тактика українського керівництва — його ставка на елiтні верстви населення. Найважливіші питання розв’язувалися самі по собі.

Зрозуміло, що Росії невигідно було брати Крим під свою опіку, вкладати в нього величезні кошти. А тримати Україну із такою “скіпкою”, як Крим, у тилу, не давати їй свободи маневру — це найлегше і цілком досяжне. В цьому повинен був відіграти свою роль Чорноморський флот.

З приходом до влади Юрiя Мєшкова, який став президентом Республіки Крим, надій на швидкий поділ ЧФ у нас поменшало. Зате командування Чорноморського флоту покладало на Мєшкова великі надії. І що зміниться ситуація, і що флот лишатиметься неподільним, і насамкінець — залишиться весь у Криму. ЧФ бенкетував, хоча на Крим накотилася нова хвиля конфронтацiї, від якої людям жилося дедалі гірше.

Командування ЧФ чекало змін. Але не пасивно. На час президентських виборів у частинах і на кораблях розгорнулась агітаційно-пропагандистська робота. Прес-центр Чорноморського флоту був своєрідним зв’язковим між командуванням і майбутнім президентом Криму — Мєшковим.

Це був міцний союз. На одній із зустрічей з офіцерами тоді ще кандидат у президенти від блоку “Росія” Мєшков заявив, що поставленої мети — возз’єднання з Росією — можна досягти через референдум, який після обрання він призначить на 27 березня. Ускладнень з Україною він не боїться. Їй не до того. Війну в Криму не допустять Чорноморський флот і Росія (“Вечерний Севастополь”, 12 січня 1994 р.).

Вартий уваги і такий факт. 7 лютого 1994 року, через тиждень після виборів, новообраний президент Республіки Крим Ю. Мєшков зустрівся з Е. Балтіним у штабі ЧФ. На зустрічі домовилися проводити курс на збереження базування флоту в Криму. Мєшкову було обіцяно допомогу в здійснюванні його проросійського політичного курсу. Узгодили й списки кандидатів у депутати Верховної Ради Криму нового скликання від Чорноморського флоту, куди ввійшли кандидатури політиків найбільш антиукраїнського сепаратистського напряму.

Щоб іще раз нагадати кримчанам, хто хазяїн у Криму, командування ЧФ 26 січня, напередодні виборів, позапланово, не поінформувавши МО України, вивело в море майже двадцять кораблів. Нібито, “щоб відпрацювати завдання бойової підготовки”. Війська берегової оборони ЧФ відкрито перейшли на підвищений ступінь бойової готовності. Одна з частин провела навчання з посадкою бойової техніки на десантні кораблі. Командування іншої частини повідомило офіцерів, що в Криму в зв’язку з виборами вводиться президентське правління. Більше того, воно оголосило, що на регіон насуваються військові формування та бойовики Української самооборони (УНСО).

Офіцер відділу виховної роботи ЧФ у своєму виступі в газеті “Флаг Родины” і зовсім розперезався. Він накинув читачеві “інформацію”, що військову силу Україна не застосовує в Криму лише через відсутність бензину та гасу для техніки, а МО України буцімто розглядає можливість ввести “спецпідрозділи з західних областей України”.

Такі заяви провокували серйозні конфлікти між чорноморцями і українськими військовослужбовцями, хоч у складі ЧФ і служило понад 50 відсотків моряків, призваних з України.

Мастила в вогонь доливав і Юрій Мєшков. Він у всіх своїх промовах твердив, що домагатиметься, щоб українські військові формування, серед них і ВМС, було виведено з території Криму.

Такі заяви президента Криму лягали на душу командуванню ЧФ, адже вселяли віру, що російський флот остаточно закріпиться на півострові. 15 лютого 1994 року в Будинку офіцерів флоту відбулася конференція координаційної ради офіцерських зборів і Спілки офіцерів Криму. На ній було вироблено полiтичну платформу для 18 кандидатів у депутати Верховної Ради Республіки Крим від Севастополя. Укладено програму військової полiтики Криму. Основне положення її — створити збройні сили, службу безпеки і Міністерство внутрішніх справ Криму.

Добре розуміючи, що об’єкти, розташовані поза Кримом, не вдасться залишити за флотом Росії, командування заходилося мерщій вивозити цінне майно зі складів Миколаєва, Одеси та Очакова. Це викликало законний протест людей, які працювали і служили там. Офіцери і мічмани управління госпітальної бази Чорноморського флоту Миколаєва тоді у повному складі принесли українську присягу і звернулися до Міністерства оборони України з проханням зарахувати їх до складу Збройних Сил України.

Як стверджувало командування частини, особовий склад бази пішов на це, втративши всяку надію на цивілізоване розв’язання проблеми Чорноморського флоту і остаточно переконавшись, що є сили, які блокують цей процес. Потужний психологічний тиск чинили на всіх, хто побажав проходити службу в складі Збройних Сил України.

Далося взнаки і те, що статус частини був невизначений. Командування ЧФ керувалося документами і розпорядженнями тільки військового відомства Російської Федерації, хоч офіцери, мічмани і службовці частини мали громадянство України. Людям набридло бути заручниками обставин, слухати пустопорожні обіцянки керівництва ЧФ про перспективи служби і одержання житла.

Директивою начальника Генерального штабу Збройних Сил України всіх військовослужбовців госпітальної бази, які побажали служити в українському флоті, було зараховано до складу Збройних Сил України.

Слідом за управлінням госпітальної бази 25 лютого офіцери та мічмани госпіталю Чорноморського флоту Миколаєва також склали присягу на вірність народові України. Понад 180 робітників та службовців написали заяви, в яких висловили бажання працювати в цьому ж медзакладі, який, на їхню думку, мав би увійти до складу ВМС України.

Працівники госпіталю вважають, що на рішення медиків вплинули вперті дії командування ЧФ, які суперечили раніше досягнутим домовленостям. Ті, хто прагнув пов’язати свою долю зі службою в Збройних Силах України, природно, прагнули протистояти психологічному тискові.

Колектив висловився і проти дискримiнації військовослужбовців Збройних Сил України, лікування яких, за рішенням командування ЧФ, проводилося за плату.

Директива начальника штабу віце-адмірала П. Святашова “Про порядок медичного обслуговування військовослужбовців Збройних Сил України у медичних закладах Чорноморського флоту” з усіма її парадоксами виконувалася неухильно. З українських моряків за лікування стягували плату, незважаючи на те, що флот підлягав двом президентам. Моряки-чорноморці будь-якої національності у медзакладах Міністерства оборони України в гарнізонах, де базувався ЧФ, обслуговувалися безплатно. Офіцери і мічмани Чорноморського флоту, хоч і підпорядковувалися російському військовому відомству, проте і далі користувалися пільгами військовослужбовців—громадян України і платили за житло і комунальні послуги лише п’ятдесят відсотків.

Командувач ЧФ Е. Балтiн заявив: “У взаєминах із командуванням ВМСУ частіше доводиться виходити з того, що флот України — це флот іноземної держави” (“Крымская правда”, 1 лютого 1994 р.).

Однією заявою, на жаль, не обійшлося. ЧФ показував свою могутність, і не лише стосовно ВМС. У північно-західній частині Чорного моря і в районі порту Ялта всі освітлювачі навігаційного устатковання (ОНУ), за наказом командування, загасили, а застережливі знаки — буї і віхи на підходах до порту взагалі зняли. Це могло спричинити не одну навігаційну подію, не одну аварійну ситуацію. Командування ЧФ пояснило, що це — покарання за несплату коштів гідрографічній службі ЧФ, що їх заборгували структури судновласників, цивільних відомств і портів України. Тому “добро” на безпечне проходження будь-якого судна по морській акваторії України командування ЧФ вирішило надавати, наперед одержавши плату за договорами, укладеними зацікавленими організаціями.

Окрім того, рішення обмежити світлову та іншу навiгацію ухвалили, не сповістивши Військово-Морські Сили України, що також відбилося на безпеці плавання.

Ситуація справді утворилася складна. У колишньому СРСР гідрографічна служба перебувала в структурах Міністерства оборони. Проте питання гідрографічного забезпечення вирішувалися в iнтересах усієї держави, а не тільки ВМФ. В Україні тоді тільки формувалася гідрографічна служба в структурах Національного агентства морських досліджень і технологій при Кабінеті Мiнiстрів України. Звісно, командування ЧФ знало, куди било.

Воно не припиняло свої намагання, щоб закріпити за флотом російський статус. З цією метою у з’єднаннях і частинах почали впроваджуватися тимчасові статути Збройних Сил Російської Федерації. Військовослужбовці багатьох частин перейшли на форму одягу з символікою російських Збройних Сил. Виховну роботу з особовим складом проводили тільки на традиціях російської армії і флоту, тоді як понад п’ятдесят відсотків військовослужбовців флоту призивалися з України. Щоправда, таке співвідношення серед призовників було не всюди. У бригаді морської піхоти ЧФ, порушуючи домовленість про рівне комплектування флоту призовниками з України та з Росії, поповнення йшло тільки з Російської Федерації. З України призовників не приймали.

Усі ці процеси, безперечно, ускладнювали поступ нашого національного флоту, але він, хоч і поволі, все ж розвивався.

12 лютого в Севастополі відбулося урочисте підняття прапора ВМС України на малому протичовновому кораблі “Луцьк”. Отже, наш флот поповнився ще одним кораблем. На свято прибув Міністр оборони України генерал армії Вiталій Радецький. Ми тоді радо відзначали про себе, що новий Міністр частіше став перейматися нашими проблемами, прагнув чимшвидше розрубати гордіїв вузол чорноморських проблем. Вiталій Радецький тоді своєю заявою по ЧФ трохи розворушив справу, що заклякла після Масандрівської зустрічі Президентів. Він запропонував її розв’язати за два етапи. Для початку — провести інвентаризацію флоту за станом на 1991 рік (до розпаду СРСР), потім — скоротити чисельність підрозділів до оптимально необхідного, і тільки після цього вирішувати долю ЧФ.

Звичну тезу, що ЧФ є гарантом безпеки України, Вiталій Радецький назвав популiстською. Гарантом можуть бути тільки свої національні збройні сили. Ця заява була тоді як ніколи вчасною.

У засобах масової інформації, телевізійних та радiопередачах, у висловлюваннях російських політичних діячів різного рангу та високих посадових осіб ВМФ РФ і ЧФ все наполегливіше проводилася думка про те, що Україні не треба створювати свої Військово-Морські Сили, що Чорноморський флот, єдиний і неподільний, спроможний повністю захищати на південних морських рубежах її інтереси, як і інтереси Росії. Проти цього категорично заперечувало наше командування.

Чорноморський флот не був спроможний успішно вирішувати свої завдання. Твердження про його високу боєготовність було не що інше, як мiф, який зовсім не відповідав реальності. Про це свiдчать численні факти. Передусім ЧФ був оснащений застарілими зразками ракетної зброї колишнього СРСР, окремі з яких уже не випускала промисловість. За останні 7—10 років планові ремонти ракетно-артилерiйської зброї не проводилися, а виконувалися тільки аварійно-відновчі ремонти. Враховуючи, що середній вік кораблів 15—20 років і що на обслуговування їх останнього часу не виділялося коштів, то навіть нефахівцеві стає зрозуміло, що через 5—7 років флот помре сам собою — як морально застарілий і за технічним станом. Модернізація і переустаткування кораблів, виходячи з їхнього строку служби і технічного стану, не вважалися доцільними. Iнтенсивність і якість бойової підготовки через багато причин зменшилися. Кілька років флот не поповнювався новими надводними та підводними кораблями й допоміжними суднами. Разові виходи кораблів по 20—25 одиниць ще не свідчили про могутність та підготовленiсть флоту.

Більшість бойових кораблів та суден потребували поточного капiтального ремонту. Тому навряд чи можна було з певністю говорити про їхню високу боєготовність. Це підтверджувалося десятками прикладів. Так, в одному з дивізіонів тральщиків 68-ї бригади ОВРу половина тральщиків була закладена ще до 1975 року, тобто понад 20 років тому. І тому їхнє тральне та інше устатковання двадцятирічної давності навряд чи було придатним для тралення сучасних мiн. Така ж ситуація була і в інших підроздiлах, частинах та з’єднаннях надводних кораблів. Не все гаразд було й з боєготовністю підводних човнів ЧФ. Деякі з них планувалися до списання як непридатні для дальшого бойового використання. Інші протягом року не могли вийти в море через несправність матеріальної частини, непридатність акумуляторних батарей тощо. Наприклад, в одному із з’єднань усі підводні човни повністю виробили або закінчували вироблення ресурсу акумуляторних батарей і перебували по кілька місяців у небоєготовому стані. Командування ЧФ планувало вивести їх зі складу сил постійної готовності і перевести на консервацію.

Обновлення потребували 100 відсотків літакового парку ЧФ. Не виконувала в повному обсязі своїх функцій гідрографічна служба ЧФ від Iзмаїла до селища Чорноморське і в районі Ялти. Зовсім поганими були справи з укомплектованістю підрозділів, кораблів і частин флоту командними кадрами. Йшов процес розформовування окремих підрозділів та частин ЧФ, виведення з бойового складу та списування кораблів і суден, консервація об’єктів.

Дуже великими були масштаби списування кораблів, суден і бойової техніки. І все це робилося в односторонньому порядку, без узгодження з українською стороною, хоча, як уже відзначалося, ЧФ у перехідний період належав рівною мірою і Росії, і Україні. В авіаційних частинах оптом і вроздріб списували авіаційну та автомобільну техніку.

Ці та інші факти свідчили, що говорити про Чорноморський флот як про гарант безпеки України щонайменше було безвідповідально. Крім того, будь-який флот не може вирішувати завдання оборони держави самостійно, він повинен взаємодіяти з іншими видами Збройних Сил. Важко уявити, як би складалася ця взаємодія. Адже на той день Чорноморський флот, що перебував у подвійному підпорядкуванні, виконував накази тільки російського відомства. Всі оперативні документи з використання сил флоту не погоджувалися ні з керівництвом України, ні з її Міністерством оборони.

Розкрив остаточно свою позицію і командувач Чорноморського флоту адмірал Едуард Балтiн. Зберігаючи майже рік обітницю мовчання перед журналістами, Балтiн усе ж не стримався і вступив у активне спілкування з представниками мас-медiа. А сталося це на Графськiй пристані, де він разом з мером Москви Юрієм Лужковим, який перебував того дня в Севастополі, висадився з катера, добре підпивши під час обіду на протичовновому крейсері “Москва”. На запитання кореспондента, у якому містилася фраза “незалежна Україна”, він рішуче вибухнув запитаннями назустріч:

— А ви скажіть мені, хто проводив маркiрування кордонів України? До 1939 року в Україну входило 5 областей, а після війни їх стало вже 26, то хто ж у такому разі проводив iмперську політику — Росія чи Україна?

Не хотілося в це вірити, але виходило, що Балтiн вважав за необхідне переглянути кордони (!?). Хоча, здавалося б, про це буди відповідні домовленості, нормативні правові акти... І адмірал, доктор військових наук, повинен був про це знати і з повагою ставитися до права, зокрема й міжнародного. А заява про 26 областей в Україні і зовсім була невіглаством. Насправді їх 24 і одна автономна республіка.

І, незважаючи на це, Едуард Дмитрович продовжував командувати флотом. Навіть після того, як під час гулянки на своїй дачі, де були присутніми і керівники Криму, він, показуючи пiстолет, подарований міністром оборони Росії Павлом Грачовим, прострілив собі “м’які тканини стегна”, після чого потрапив на лікування до госпіталю. Пізніше виявилося, що стріляв не він. Проте ясності не було.

Едуард Балтiн продовжував командувати флотом. Мабуть, російське керівництво на той момент кандидатура Балтiна задовольняла. Тим більше, що процеси в Криму в зв’язку з виборами, а також цілком налагоджені зв’язки командувача ЧФ з обраним президентом Криму Юрiєм Мєшковим були багатообіцяючими для російської політики на півострові.

Пірати “Челекена”

Злодії в законі • Українцям наказано стріляти в українців • 318-й дивізіон узяти! • Дуель Риженка з Грачовим не відбулася

27 березня 1994 року було проведено опитування жителів Криму. Значна частина з тих, хто взяв у ньому участь, відповіли позитивно на запитання про те, чи повинні відносини між Україною та Кримом будуватися на договірній основі, висловилися за подвійне громадянство та надання сили законів указам президента Криму з питань, тимчасово не врегульованих кримським законодавством.

Звичайно, це опитування не набувало сили закону, але воно стало ще одним кроком на шляху зміцнення позиції Росії в Криму, а значить, і давало ще один козир при вирішуванні проблеми ЧФ, яка після Масандрівської зустрічі залишалася мовби у замороженому стані.

Після того, як стали відомі результати опитування, президент Республіки Крим Юрій Мєшков одразу ж заявив, що в реалізації результатів опитування він надіється на Чорноморський флот. Це була ще одна спроба втягнути в політику військовослужбовців Чорноморського флоту.

Такий стан невизначеностi міг би тривати й далі, якби не події, що сталися в Одесі. 8 квітня 1994 року о 20 годині 20 хвилин заступник командира бригади капiтан 2-го рангу М. Жибарєв доповів з Одеси оперативному черговому ВМС України про гідрографічне судно “Челекен”, яке було під Андріївським прапором і готувалося до відплиття. На борту судна була радiонавiгаційна апаратура, знята напередодні з маяків, і це призвело до повної втрати безпеки плавання кораблів та суден у північно-західній частині Чорного моря. Через шість хвилин було одержано наказ начальника Генерального штабу Збройних Сил України про заборону виходу “Челекена” з Одеси. До недопущення незаконного вивозу майна підключилися прикордонники України. Одразу ж на причалі було виставлено вахтових зі складу батальйону морської піхоти ВМС України. О 22 годині на судні спробували заарештувати прибулих для переговорів капітана 1-го рангу В. Орлова і капітана 2-го рангу М. Жибарєва. Щоб усе-таки вивести судно в море, о 23 годині 40 хвилин на причал було виведено взвод автоматників зі складу 318-го дивізіону Чорноморського флоту на чолі з начальником штабу капітаном 2-го рангу А. Зеленком і командиром берегової бази капітаном 2-го рангу Д. Стариковим. Особовому складові дали команду зарядити зброю і стріляти без попередження в разі спроб затримати судно.

Незважаючи на порушення норм безпеки, заборону на вихід старшого морського начальника Одеси та інших служб порту, екіпаж, відрубавши швартов, вивів “Челекен” у море. Вимогу морських прикордонників України застопорити хід команда судна також не виконала.

О 6 годині 9 квітня катери прикордонних військ України почали переслідувати судно ЧФ на переході. Назустріч гідрографічному судну вийшли ще 4 українські прикордонні катери. В повітря було піднято 4 штурмовики СУ-15 військ Протиповітряної оборони України. Для супроводу судна з Севастополя вийшла корабельна ударна група ЧФ. Увечері 9 квітня “Челекен” відшвартувався у Севастопольськiй бухті.

Проте на цьому інцидент не було вичерпано. 10 квітня в Одесі військовослужбовці Одеського гарнізону для попередження несанкціонованих дій блокували розташування 318-го дивізіону ЧФ, озброєний особовий склад якого брав участь у подіях з “Челекеном”. Було також затримано групу офіцерів: командира дивізіону капітана 1-го рангу О. Феоктистова, командира бербази Д. Старикова та начальника штабу дивізіону капітана 2-го рангу А. Зеленка, які створювали реальну загрозу безпеці судноплавства в акваторії Одеського порту і сприяли вивозові з Одеси матеріальних цінностей на велику суму. Дії цих офіцерів були спрямовані на провокування збройного конфлікту між військовослужбовцями ЧФ і посадовими особами порту, прикордонниками та особовим складом ВМС України. Як виявилося, серед матросів Чорноморського флоту, кинутих на розв’язання конфлікту з “Челекеном”, були громадяни України. Тобто командування ЧФ спровокувало ситуацію, коли дула автоматів одних громадян України було направлено проти таких самих українських громадян.

Після одеських подій Президент України Л. Кравчук уперше після тривалого мовчання назвав Масандрівські домовленості щодо Чорноморського флоту “тільки протокольним дорученням”, відзначивши, що “на протоколах не можна будувати структуру рішення”. Ніхто не скасовував Ялтинську та Завидівську домовленості, заявив при цьому Президент (“Крымская правда”, 12 квітня 1994 р.).

Одразу ж цю позицію Президента підтримало і Міністерство закордонних справ України. Так поволі “крига рушила”. Міністр оборони Сполучених Штатів Америки В. Перрi тоді заявив, що, коли Україна і Росія звернуться до Америки з проханням бути арбiтром у розв’язанні проблеми Чорноморського флоту, США готові виступити в такій ролі (“Українські телевізійні новини”, 13 квітня 1994 р.). Цією пропозицією обидві держави так і не скористалися.

Ажiотаж навколо одеських подій ущух не одразу. Прес-центр ЧФ розповсюдив брехливу інформацію про те, що український спецназ надівав наручники на офіцерів-чорноморців, побив та вивіз у село Чабанка (під Одесою) цивільний персонал, який проживає на території дивізіону, про поранених, зокрема й дітей. Ця інформація схвилювала людей у Криму і Севастополі. Командування ЧФ, підігріваючи пристрасті, планувало послати десантний корабель та ударну групу кораблів для евакуації військовослужбовців ЧФ та їхніх сімей з Одеси. Міністр оборони України, щоб запобігти небажаним наслідкам, заборонив захід кораблів ЧФ у порти Одеси, Миколаєва та Очакова. На одному з військових аеродромів України у підвищений ступінь бойової готовності було приведено авіаційний підрозділ. Незважаючи на це, командування Чорноморського флоту все ж послало в Одесу великий десантний корабель.

Щоб запобігти можливому конфліктові, начальник штабу ВМС України контр-адмірал Олексій Риженко вирішив, обминаючи всілякі iнстанції, сам подзвонити міністрові оборони Росії Павлу Грачову, щоб урегулювати ситуацію. Мені довелося бути свідком спроб Риженка переговорити з Грачовим, який був однокашником адмірала по Академії Генерального штабу. Зв’язатися так і не пощастило, ад’ютант Грачова кожного разу наводив “вагомі” аргументи. Проте великий десантний корабель усе ж вдалося повернути до Севастополя.

А життя одеського дивізіону входило в своє русло. Військовослужбовці та службовці 46-го гiдрорайону з десятьма суднами і радiотехнічна рота Чорноморського флоту добровільно перейшли у ВМС України. На базі було сформовано українські військові частини, які утворили Західний морський район. Його командиром було призначено капітана 1-го рангу Дмитра Українця. Отож, в Одесі не залишилося підрозділів ЧФ.

Використовуючи ситуацію, що склалася, командування ВМС спланувало взяти під свою юрисдикцію й інші гарнізони Південно-західного району. Для відправлення в Очаків, Iзмаїл та Миколаїв було вже підготовлено офіцерів, які мали очолити існуючі там з’єднання. Формувалися й відповідні органи управління в ці гарнізони. Проте переговори, що почалися 15 квітня в Москві між президентами України і Росії, на яких було підписано Угоду про поетапне врегулювання проблеми Чорноморського флоту, призупинили процес переведення військових частин під юрисдикцію України.

Розкрадачі в погонах

Флот розтягували. Генпрокурор мовчав • Запасний командний пункт продано • Командування ЧФ: гроші на діжку! • Офіцери на великій дорозі • Злочин без покарання

Хто зупинить розграбування Чорноморського флоту? Це запитання ми часто ставили собі. Але відповіді не знаходили. Комерційна діяльність на флоті тоді охопила багато які організації і підрозділи. Чим глибше аналізували ми її, тим більше відкривалося нам фактів розкрадання майна і навіть озброєння, тим більше починали ми розуміти, чому майже за три роки переговорний процес не дав ніяких конкретних результатів і хто йому всіляко заважав.

Склалася парадоксальна ситуація. Перебуваючи на території України, юридично будучи флотом двох держав — України і Росії, ЧФ зусиллями його командування, фактично перетворено на російський. Ніяким владним державним структурам України він не підпорядковувався. Непідзвітним був і російським. З часу суверенiзації колишніх республік СРСР він опинився сам собі хазяїном. Спроби і з української, і з російської сторони проконтролювати що-небудь командувач Чорноморського флоту зазвичай припиняв на тій підставі, що він підпорядковується тільки Президентам і лише за їхньою прямою вказівкою може допустити на флот будь-які комісії. Але в Президентів, як кажуть, й іншого клопоту вистачало.

Кому ж була вигідна така ситуація? Зрозуміло, не Україні, а передусім тим, хто, користуючись безконтрольністю та безкарністю, займався розграбуванням флоту. А масштаби розграбування протягом майже трьох років усе зростали. За даними проведеного на флоті соціологічного дослідження, майже 70 відсотків офiцерів, прапорщиків і мічманів ЧФ були залучені в так звану комерційну діяльність, яка нерідко перепліталася з кримiнальною.

У каламутній воді, як говорить народна мудрість, легше риба ловиться. І ті, хто зацікавлений у цьому, докладали всіх зусиль до того, щоб таке становище зберігалося якомога довше, аби переговорний процес щодо проблем ЧФ не виходив з глухого кута. А цього неважко було домогтися, якщо пропонувати українській стороні відверто неприйнятні умови.

Частка України, реальне наповнення належних їй 50 відсотків ЧФ буквально з кожним днем зменшувалося внаслідок його розграбування, розбазарювання техніки та інших матеріальних цінностей на багатомiльярдні суми.

Командування ВМС має у своєму розпорядженні численні документи, які свідчать про те, що, починаючи з 1992 року, керівництво ЧФ не тільки закривало очі на безлад, що коївся на флоті, а й саме частенько було ініціатором протиправних дій, пов’язаних з розбазарюванням та розграбуванням флоту, його матеріальних цінностей.

Не раз командування ВМС доповідало в Міністерство оборони України, Генеральному прокуророві України та в інші iнстанції. При цьому додавався список того, що було продано, вивезено, здано в оренду. Перший такий місткий документ відправив виконуючий обов’язки начальника штабу ВМС України капітан 1-го рангу О. Безверхий. В ньому, зокрема, говорилося, що ще 15 липня 1992 року начальник служби пального та мастильних матеріалів ЧФ полковник А. Борисов у доповідній за № 90/5-814 на ім’я тодішнього командувача ЧФ адмірала І. Касатонова повідомляв про порядок передання пального концернові “Інтерконцерн-формула 7”. Було розроблено майже детективний сценарій цієї унікальної операції. Вантаж (пальне) відправлявся 5 серпня попутним танкером ЧФ “И. Бубнов”, мовби на кораблі, які несуть бойову службу в Середземному морі. На всі вантажні запаси танкерові виписав пропуск на вивезення з Севастополя заступник командувача по тилу — начальник тилу флоту. А капітанові танкера “И. Бубнов” він дав розпорядження про місце і час рандеву з танкером концерну для перекачування на нього пального.

Коли випадало знайомитися з багатьма документами за підписом адмірала І. Касатонова, створювалося враження, що він аж палахкотів полум’яною любов’ю до різноманітних комерційних структур. Саме цим пояснювалося його зворушливе клопотання від 12 квітня 1992 року за № 77/1-858 перед командувачем Військово-Морського Флоту ЗС СНД (так його тоді називали) адміралом Чернавiним про передання земельної ділянки в бухті Козачій Севастополя одному малому підприємству.

Адмірал І. Касатонов повірив у свою безкарність. І він, а за його прикладом і інші посадові особи на ЧФ присвоїли собі право на свій розсуд, зовсім не враховуючи інтереси України, розпоряджатися власністю Чорноморського флоту.

Процес розграбування флоту йшов у багатьох напрямах. По-перше, чинилося пряме розкрадання матеріальних цінностей. По-друге, йшов розпродаж кораблів, суден і техніки, пально-мастильних матеріалів та різноманітного майна комерційним структурам, часто за надто заниженими, символічними цінами. По-третє, перебазовувались судна та кораблі, вивозилась техніка із Севастополя та інших кримських баз до Росії. По-четверте, йшло здавання в оренду об’єктів та земель.

У тому ж документі, підписаному О. Безверхим, говорилося, що 26 серпня 1992 року командувач ЧФ затвердив договір купівлi-продажу на підставі вигаданого “Статуту частини” запасного командного пункту ЧФ. Авіаційній компанії “Лела” було продано за невеликими цінами фактично ціле військове містечко в Алсу-5 з численними будівлями: адміністративними будинками, казармою, котельнею, їдальнею, житловим будинком, гуртожитком, майстернями тощо. Пізніше арбiтражний суд визнав угоду незаконною.

Ще раніше, у березні того ж року, за рішенням командувача було здано в оренду комерційному банкові 70% приміщень у єдиній на ЧФ 170-й лабораторії полiгона засобів зв’язку; 50% приміщень спортклубу ЧФ (площею 285,7 м. кв.) передали під ресторан, бар та банк для комерційних структур. Як з’ясували компетентні фахівці, завдані Україні збитки лише цією невеличкою угодою ЧФ з комерційними структурами становили 89 тисяч доларів США, а втрачена користь — 8 тисяч доларів.

З 1992 до 1994 року таких і ще масштабніших орендних угод на ЧФ укладено безліч. Наприклад, 688-а база рідкого палива Чорноморського флоту в Севастополі передала в оренду резервуари й технологічне устатковання для приймання й введення ПММ та адмiнiстративну двоповерхову будівлю площею 120 кв. м. Завдані Україні, за підрахунками тих же компетентних фахівців, прямі збитки на той час становили 400 тисяч доларів США. В таку ж суму оцінюється і втрачена користь від односторонньої оренди.

Землі військових частин, судна, сховища, склади, причали, найрізноманітніші приміщення та об’єкти також було здано в оренду.

За підрахунками, проведеними тоді компетентними службами, загальні збитки, завдані цим Україні, 2 млрд. 944,3 млн. доларів США, втрачена користь — 783,6 млн. доларів.

Великого поширення на ЧФ набуло переведення кораблів і суден та вивезення цінної техніки й майна в Росію. Це також завдавало багатомiльйонних збитків Україні.

25 травня 1992 року за директивою адмірала І. Касатонова вибув на Балтійський флот пошуково-рятувальний корабель “Ямал”, нібито для перевезення майна з Ростока до Калiнiнграда, але так і залишився у Балтійську.

До складу Балтійського флоту було передано великий підводний човен ВС-555, єдиний такого проекту в колишньому СРСР, який перебував на ремонті в Санкт-Петербурзі.

Вісім вертольотів ЧФ перебазовано в м. Анапу і там законсервовано. До Новоросійська вивезено 90 універсальних малогабаритних електричних торпед зі срібними акумуляторними батареями. Туди ж було відправлено все майно, яке належало раніше ЧФ, з передових баз флоту в Болгарії та Сирiї, а також демонтовано з постів радiотехнічного спостереження в Криму дорогу апаратуру радiотехнічного пізнавання. Зі складу медслужби ЧФ виведено 17 автомашин, які призначалися для транспортування поранених. 11 з них продано комерційним структурам.

20 жовтня 1992 року на КПП Гончарне було затримано два автомобiлі “КамАЗ”, орендовані у ЧФ малим підприємством, що намагалося вивезти за фальшивими документами з печатками бригади рятівних суден ЧФ 40 тонн листової та кабельної мідi.

Таємниче зник тренажер бригади морської піхоти ЧФ — корпус десантного корабля на повітряній подушці “Кальмар” з кольорових металів. За наявною інформацією, його продано комерційним структурам. Розділено і вивезено у невідомому напрямі і 7 бронзових корабельних гвинтів загальною вагою майже 20 тонн, які довгий час були на полiгоні бригади морської піхоти.

Колишній начальник штабу ЧФ віце-адмірал Г. Гуринов підписав документи на передання сховищ ракетно-технічних баз товариству воїнів-інтернаціоналістів для наступного продажу.

Було також видано письмовий дозвіл севастопольському малому підприємству на продаж чотирьох списаних підводних човнів, хоч не було закінчено демонтаж їхнього устатковання, дорогоцінних та кольорових металів.

З відома адмірала І. Касатонова будови та споруди, зокрема й багато підземних, військової частини, де командиром був капітан 1-го рангу М. Григорович, розпродано комерційним структурам за умовну ціну, яка значно нижча за їхню фактичну вартість.

Реалізація списаних кораблів і техніки Чорноморським флотом за договорами з комерційними структурами оцінювалася на той час мільярдами доларів США.

Бурхлива комерційна діяльність з метою особистого збагачення стала для багатьох офіцерів, мічманів та прапорщиків ЧФ головним заняттям. Інколи вони не гребували нічим. Займалися підроблянням документів, шахрайством, крадіжками тощо.

Прагнення до особистого збагачення задовольнялося найрізноманітнішими способами. Широких масштабів набула практика здавання в оренду комерційним структурам територій, споруд та матерiальних засобів військових частин на відверто неприйнятних умовах та з грубими порушеннями нормативних актів, які регламентують подібну діяльність. Неважко було здогадатися, що робиться це за відповідний хабар, на який не скупилися багато хто з комерсантів. Окремі з укладених орендних договорів передбачали можливість фактичної зміни форми власності об’єктів, а це призводило до втрати їх. Подібні договори уклали, наприклад, 653-є управління начальника робіт будівельного управління ЧФ, 688-а база рідкого палива ЧФ та деякі інші. Є й факти передання в користування різним комерційним структурам флотських споруд та територій взагалі без оформлення договірних зобов’язань. В окремих випадках, незважаючи на укладені договори, плата за використання об’єктів на рахунки військових частин ЧФ взагалі не надходила, але договори все ж не розривалися. Отже, комусь це було вигідно.

Ці та інші подібні факти свідчать про те, що комерціалiзація та супутні їй розкрадання з корисливою метою пально-мастильних матеріалів, кольорових металів, а також акумуляторних батарей, які містять у собі дорогоцінні метали, субблоків до радiо- та електротехнічної апаратури, зокрема й секретної, зброї та боєприпасів, іншого майна набули на кораблях та в частинах ЧФ масового характеру.

Встановлено, наприклад, що за період з грудня 1993 до лютого 1994 року тільки одне судно “ПС-379”, що перебувало в оренді у різних комерційних структур, зняло партіями від 10 до 150 тонн з великих протичовнових кораблів “Красный Кавказ” і “Керчь”, із сторожових кораблів “Ладный”, “Сдержанный” і “Безукоризненный” та з інших бойових кораблів і суден ЧФ понад 1000 тонн дизельного палива.

Більшості комерсантів у погонах — розкрадачів матерiальних цінностей флоту щастило залишатися поза увагою правоохоронних органів. Однак, деякі все ж поставали перед правосуддям. Знайомлячись із документами слідства та судових засідань, які є в нас, не можна було не дивуватися, з якою надзвичайною легкістю багато військовослужбовців ЧФ, серед них і старші офіцери, у погоні за особистим збагаченням ішли на злочини. Це дуже наочно підтверджувалося матеріалами слідства про розкрадання дизельного палива в гарнізоні Феодосiї. Тут колишньому начальникові служби ПММ однієї з частин ЧФ мічманові А. Риді без особливої напруги поталанило за короткий час залучити до своєї злодійської діяльності фактично всіх посадових осіб з усіх частин та кораблів гарнізону, які розпоряджалися пально-мастильними матерiалами.

Величезними виявилися апетити у колишнього начальника відділення планування та постачання служби ПММ ЧФ підполковника В. Руклiнського. Погодившись “допомогти” генеральному директорові однієї з фірм придбати 300 тонн авiакеросину для виконання комерційних рейсів із Сiмферополя до Стамбула, він зажадав від нього у вигляді винагороди 6 тисяч доларів США. За свої послуги Руклiнський устиг одержати від директора фірми 2 тисячі доларів, автомобіль ВАЗ-22061 та чималу суму в карбованцях.

Як відомо, найприбутковішим бізнесом була, та й є, торгівля зброєю. І, природно, що різні злочинні елементи тягнули до неї свої брудні руки. А обстановка безконтрольності, яка створювалася на ЧФ, дуже цьому сприяла. Командування ЧФ виявилося неспроможним ужити дійових заходів, щоб забезпечити надійне зберігання озброєння. Практично не вирішувалися питання й інженерно-технічного обладнання місць зберігання зброї. Ефективність діючої системи охорони місць зосередження озброєння істотно була знижена через неукомплектованість, високу плинність кадрів воєнізованої охорони, падіння рівня дисципліни та відповідальності військовослужбовців, що причетні до зберігання зброї. Внаслідок усього цього різко зросло розкрадання її.

Це лише частина виявлених фактів. Немає сумніву в тому, що вони складали тільки малу дещицю всіх крадіжок, більшість з яких не встановлено. Адже командування ЧФ на неодноразові пропозиції української сторони провести iнвентаризацію майна, створити російсько-українську комісію для старанної перевірки його на кораблях і в частинах відповідало категоричною відмовою.

Російські адмірали, продовжуючи бити себе в груди, намагалися довести, що вони вдень і вночі піклуються про боєготовність Чорноморського флоту, який, як єдиний організм, не можна краяти по живому. Але саме вони робили все для того, щоб відкушувати від цього організму все більші й більші шматки. Саме їхніми стараннями багато флотських об’єктів жили вже не в режимі військового відомства, а в режимі комерційних структур. Значні площі медичних та культурно-просвітницьких закладів, спортивних об’єктів, підприємств і складів, а також територій частин орендувалися різноманітними фірмами, які впевнено хазяйнували там.

Багато підприємств ЧФ практично працювали вже не на флот, а на потреби комерсантів. Але це чомусь не лякало командування ЧФ. Цьому воно не опиралося. Зате всіма силами заперечувало проти спільного базування з ВМС України, проти будь-яких спроб правоохоронних органів та інших владних структур України хоч якось простежити негативні процеси, що поширюються на флоті.

Як не прикро, але тоді ніхто серйозно не намагався вживати хоч яких-небудь заходів щодо цього. Розграбування Чорноморського флоту тривало.

Коли йдуть по-англійському

У російської делегації з математики — двійка • Павло Грачов не помахав рукою • Прес-центр ЧФ продовжує дезінформувати • Віце-адмірал Святашов: контакти з ВМС припинити!

В житті трапляється чимало ситуацій, коли вихід по-англійському не вважається ознакою поганого тону. Але навряд чи така поведінка допустима в дипломатії, під час розв’язування найсерйозніших державних питань, коли ти сидиш за столом переговорів, а той, хто їх з тобою повинен вести, виявляється, полетів, не попрощавшись. Це вже навряд чи можна назвати невихованістю. Саме такий випадок і стався в Севастополі під час переговорів делегацій України та Росії.

Обидві делегації зустрічалися для того, щоб намітити практичні кроки реалізації Угоди між Російською Федерацією і Україною про поетапне врегулювання проблем Чорноморського флоту, підписаної обома президентами 15 квітня 1994 року. В цьому документі, зокрема, відзначалося, що Росія і Україна, прагнучи до зміцнення дружби, співробітництва і партнерства між обома країнами, погодилися про таке:

Ст. 1. Військово-Морські Сили України та Чорноморський флот Російської Федерації базуються окремо.

Ст. 2. Україні залишається 15—20 відсотків кораблів та суден Чорноморського флоту.

Ст. 3. Протягом 10 днів підготувати Угоду про параметри такого поділу.

За заявою Президента України Л. Кравчука, тоді ж, 15 квітня, з Президентом Росії Б. Єльциним було досягнуто домовленості про створення бази російського Чорноморського флоту на територiї України. Л. Кравчук підкреслював, що мова йде саме про “базу, а не про бази” (“Крымская правда”, 20 квітня 1993 р.).

Для вирішення цих питань 21 квітня й зібралися делегації двох держав. Українську сторону представляли міністр оборони України генерал армії Вiталій Радецький, заступник міністра закордонних справ України Борис Тарасюк, заступник міністра оборони України генерал-полковник Iван Бiжан та командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний. Російську — міністр оборони РФ генерал армії Павло Грачов, посол з особливими дорученнями МЗС РФ Юрій Дубинiн та Головнокомандуючий ВМФ РФ адмірал Фелікс Громов.

Про позиції російської делегації ще напередодні переговорів заявив генерал армії П. Грачов під час зустрічі з особовим складом ЧФ. Зокрема, він відзначив: “Ми зробимо усе, щоб Севастополь став головною військово-морською базою Росії на Чорному морі” (“Флаг Родины”, 22 квітня 1994 р.).

Це була не просто заява. Це була позиція хазяїна, який диктує свої умови в себе вдома. Павло Грачов не хотів бути дипломатом, тому на компроміси йти не збирався. В цьому мені довелося переконатися, коли я був присутнім на окремих етапах переговорів. З перших же хвилин, коли обидві делегації вирішили визначити загальну кількість кораблів, які треба було поділити, російська сторона почала нечесну гру, заявляючи, що на Чорноморському флоті 356 кораблів та суден різних класів. Цю кількість і запропонували поділити. Українська сторона назвала цифру 900. Спроби узгодити загальну цифру не дали позитивних результатів. Тоді було доручено експертам обох сторін ще раз уточнити загальну кількість кораблів та суден на флоті.

Не змогли делегації в перший день домовитися і про місця базування. Російська сторона наполягала на розміщенні своєї частини флоту в Криму з головною базою в Севастополі, а Україні віддавала узбережжя, що залишалося. При цьому російська делегація повністю виключала розміщення українських ВМС на півострові. Їм пропонували Миколаїв, Очаків, Одесу, Iзмаїл. Українська сторона не виключала можливості базування майбутнього російського флоту на півострові, але була категорично проти того, щоб українські ВМС базувалися поза Кримом та Севастополем.

Другого дня все ж таки вдалося при визначенні кількісного складу кораблів Чорноморського флоту спинитися на цифрі 833. Це число ділилося наполовину. Після цього Україна одержувала 18,3 відсотка, а іншу свою частину віддавала за борги Росії. В результаті українські ВМС набували кораблів та суден різних класів 164. Правда, після визначення цієї цифри міністр оборони РФ П. Грачов одразу ж звинуватив українську сторону в захопленні 126 одиниць різних плавзасобів. Тому, як він обґрунтував, з Чорноморського флоту залишиться передати тільки 38. Це було невмотивоване звинувачення. В розрахунок бралися тільки найдрібніші плавзасоби, переважно катери, що були у військово-морських училищах, які перебували раніше в центральному підпорядкуванні, а не в складі Чорноморського флоту.

У Росії залишалося 669 одиниць. За класами кораблів попередні цифри було визначено. Усього на ЧФ було 90 бойових кораблів, 56 бойових катерів, 43 корабля спеціального призначення і майже 650 морських суден, кораблів та рейдових суден забезпечення. До українських ВМС повинні були відійти 19 бойових кораблів, 10 бойових катерів, 7 кораблів спеціального призначення, 128 морських та рейдових суден забезпечення.

По місцях базування обидві сторони так і не дійшли згоди. Російська сторона продовжувала наполягати на тому, щоб ЧФ базувався на всіх попередніх об’єктах у Криму. Українська пішла на компроміс, запропонувавши для базування значну частину севастопольських бухт і Донузлав.

Зважаючи на невирішеність цього питання, обидві делегації двадцять другого квітня після короткого обіду повинні були зустрітися о 15.00. Міністр оборони Росії після ранкового засідання провів прес-конференцію, куди було запрошено точно за списком, визначеним прес-центром ЧФ, тільки журналістів, які прибули з Москви, і проросійських — з Криму та із Севастополя. Не було туди допущено і багатьох кореспондентів, які працюють на іноземні агентства масової інформації. Нам тоді здалося дивним, що переговори ще не закінчилися, а Павло Грачов вирішив провести прес-конференцію.

Коли українська делегація о 15.00 сіла за стіл переговорів, щоб зафіксувати вже узгоджені параметри та положення, яких на той час було чимало, міністра оборони РФ в залі не виявилося. Почали чекати. Лише через півгодини стало відомо, що генерал армії Павло Грачов перебуває на аеродромі Бельбек і має намір вилетіти до Москви. Всі, серед них і члени російської делегації, були спантеличені. Довелося розійтися. Потім Вiталій Радецький на зустрічі з журналістами не зміг або скоріше не схотів відповісти на одне запитання: чому поїхав Грачов?

Лише пізніше ми дізналися, що російський міністр оборони, виступаючи перед журналістами, звинуватив українську сторону в зриві переговорів і висуненні неприйнятних для майбутнього російського флоту умов. Ця заява швидко рознеслася по засобах масової інформації, що, звичайно ж, позначилося на уявленні людей про те, хто завів переговори в глухий кут. Павло Грачов виграв у часі. Повернувшись до Москви, Грачов назвав позицію української делегації щодо Росії дискримiнаційною і запропонував створити державну комісію під керівництвом прем’єр-міністрів чи перших заступників, а до складу делегацій включити не тільки військових і дипломатів, а й спеціалістів-економiстів. Це ще на якийсь час відсунуло практичне виконання угоди, підписаної 15 квітня обома президентами. Не було виконано тим самим статтю 3, в якій пропонувалося за десять днів підготувати угоду про параметри поділу флоту.

Аналізуючи поведінку російської делегації і самого міністра оборони Росії, неважко було відповісти на запитання: коли йдуть по-англійському? — Коли намагаються зірвати переговори і загнати проблему в глухий кут, щоб, як і раніше, втримати свої позиції в Криму і в особі ЧФ мати потужний важіль тиску на Україну. Вихід Грачова з переговорів нібито дав зрозуміти націонал-патрiотам у Криму, зокрема в Севастополі, що Росія не збирається ділити флот і йти з півострова. Це надало сили і тим, хто хотів нажити політичний капітал на проблемі ЧФ.

Додаткову напругу в Севастополі створило ухвалене сесією міськради рішення про необхідність перебазування з Севастополя ВМС України. Депутати, зрозуміло, знали, що в місті на той час служило майже три тисячі українських офіцерів та мічманів. Якщо врахувати сім’ї, то виходило понад десять тисяч осіб. На постановці питання про виведення українських моряків, на ухваленому потім рішенні деякі депутати заробляли політичний капiтал перед черговими виборами до міськради. Особливо відзначався в цьому голова міськради Віктор Семенов, який звинувачував ВМС у дестабiлiзацiї обстановки, хоч сам був членом Військової ради українського флоту. Ми постійно дивувалися тоді його полiтичним реверансам.

2 червня під час своєї прес-конференції Віктор Семенов заявив, що в Севастополі не можуть перебувати два флоти, у військовослужбовців ВМС України та ЧФ “біологічна несумісність”, вони “недолюблюють одне одного”. Такі заяви Віктора Семенова виникли відразу після того, як Вiталiй Радецький не допустив його на переговори по флоту 15 квітня. До участі в переговорах не було допущено і президента Криму Юрія Мєшкова, бо, за словами міністра оборони України, вони не входили до складу делегації, призначеної Президентом України. Їм довелося залишити зал, де зустрічалися обидві сторони.

“Нелюбов” мера міста до ВМС України дала йому змогу швидко набрати солідні передвиборчі бали. Позицію Семенова хутко підхопили ті, хто вже давно демонстрував нелюбов до молодого українського флоту і до всього українського. Навіть колишні супротивники Семенова, які постійно критикують його на всіх мітингах, стали його прибічниками. Справа не обмежилася лише словами.

На день святкування 50-річчя визволення Севастополя від німецько-фашистських загарбників противники всього українського з ненавистю та злобою розкидали вінки, покладені представниками товариства “Просвiта” до Меморіалу захисникам міста на площі імені П. С. Нахiмова. Потім закидали різними предметами курсантів Військово-морського iнституту, що проходили в урочистім марші містом, почали зривати тризубці з головних уборів військовослужбовців ВМС. Сухих дров до “багаття” підкинула активна дезінформація, поширювана російським телебаченням та газетами про події у Севастополі і Криму. Севастопольців лякали прибуттям на півострів керівників силових відомств разом з численним десантом спецназу, підігрівали “нападами” на дітей адмiрала Касатонова, “замахом” на життя дружини Балтiна, “переміщеннями” та небезпечними “концентраціями” українських військ, розвантажуванням турецьких сухогрузів зі “зброєю” у Феодосії, лякали татарськими “загонами”, озброєними “стiнгерами”, повідомлялося й про космічний “зв’язок” татарських лідерів з керівниками мусульманських держав...

За всіма цими “качками” в “Известиях” (№ 85, 1994 р.) було опубліковано матеріал, який своїм заголовком “Прес-центр Чорноморського флоту продовжує дезінформувати” вже називає головний орган дезінформації, яким керував капітан 2-го рангу Андрій Грачов. Прес-центр ЧФ протягом двох років постійно прищеплював особовому складові та жителям Севастополя і Криму, та й за його межами, відверто негативне ставлення до України, до її Збройних Сил, особливо до ВМС. Недаремно Міністр оборони України Вiталій Радецький вимушений був заявити в одній з телепередач про те, що прес-центр ЧФ, перебуваючи на території України, веде проти неї пряму підривну діяльність і що треба було б його працівників оголосити “персонами нон-грата”. Леонiд Пiлунський тоді повідомив в одному з виступів на кримському радіо, а пізніше в газеті “Пост-поступ”, про бурхливу діяльність начальника прес-центру Грачова, назвавши його “мiні-Геббельсом” (“Пост-поступ”, №17, 1994 р.). Це була, зрозуміло, незаслужена оцінка. Надалі Пiлунський в одній з радіопередач поправив себе.

Виразно антиукраїнську позицію зайняла і редакція “Флага Родины”. Правда, не всі журналісти стали знаряддям у руках Касатонова, а потім і Балтiна. Деякі з розумінням сприйняли процеси, що відбуваються в Україні, в Криму та в Севастополі. Але були й такі, хто з неприхованою ворожістю ставилися до всього українського, вважаючи тих, хто став служити Україні, клятвовідступниками, зрадниками, тими, хто здатний запродати і батька, і матір за посаду, звання чи квартиру. Особливо боляче було читати такі рядки, написані моїми учорашнiми товаришами, яким колись допомагав як у службі, так і в житті.

По суті, прес-центр ЧФ, газети “Флаг Родины” і “Красная Звезда” та ідеологічний апарат помічника командувача Чорноморського флоту з роботи з особовим складом давно вже вели неоголошену психологічну війну з Військово-Морськими Силами України, які щойно народилися. Але це була не тільки психологічна війна. Командування ЧФ усіляко намагалося практично перешкодити будівництву українського флоту, позбавити його бази для становлення і розвитку. З цією метою командування ЧФ в односторонньому порядку, грубо порушуючи всі домовленості між Україною та Росією, віддало наказ про захоплення всіх частин та підрозділів у Чорноморському регіоні, підпорядкованих не ЧФ, а ще Міністерству оборони СРСР та Головному штабові ВМФ, тобто центральним органам.

Така доля випала 31-му випробувальному центрові Міністерства оборони СРСР у Феодосiї з підпорядкованими частинами, розміщеними на території 256 га. Там же було захоплено 414-й судноремонтний завод площею близько 6 га. У Севастополі — 13-й ремонтний завод (16,2 га), завод по ремонту ракетно-артилерійського озброєння. Так само перейшли у власність ЧФ військово-морські проектні iнститути, генпідрядні управління начальників робіт, заводи залізобетонних виробів, управління виробничо-технічного комплектування і чимало інших об’єктів ВМФ колишнього СРСР у Севастополі, Ялті, Євпаторії, Мирному і Саках. Зусилля, яких докладали задля законного підпорядкування їх українському відомству, були марними.

На жаль, такі зовсім недружні кроки командування ЧФ стосовно народжуваних ВМС України спостерігалися з перших же днів і тривали всі два з половиною роки.

Командування ЧФ дійшло до абсурду. За наказом начальника штабу віце-адмірала П. Святашова офіцерському складові Чорноморського флоту заборонили вступати в несанкціоновані контакти з офiцерами ВМС України. А в квітні 1994 року багатьох льотчиків української національності в частинах ВПС ЧФ звільнили від польотів. Це далеко не повний перелік “дружніх акцій” щодо України та її військовослужбовців і просто українців. Командування ВМФ Російської Федерації та Чорноморського флоту не раз пробували підштовхнути Україну до ускладнення взаємовідносин із суміжними державами та Світовим співтовариством. На виконання наказу начальника Головного штабу ВМФ Російської Федерації від 26 квітня 1993 року командувач ЧФ Едуард Балтiн віддав наказ командирові бригади річкових катерів організувати нагляд за 14 катерами ВМС США, переданими в Румунію та Болгарію, а також стежити за польотами двох літаків США “Орiон” з аеродрому Бургас на підходах до дельти Дунаю. Оскільки бригада річкових катерів дислокована на території України, наказ Балтiна був провокаційним.

Командування ЧФ створювало також загрозу судноплавству та безпеці польотів у басейні Чорного моря.

Море в імлі

Командування Чорноморського флоту пропонує... рифи • Спасіння утопаючих — справа рук самих утопаючих • Україна орендує свою землю

Російська Федерація та Україна, прагнучи до дальшого розвитку дружніх партнерських зв’язків, враховуючи взаємні iнтереси, в Ялтинській та інших угодах підкреслювали необхідність спільних зусиль, аби гарантувати безпеку плавання в басейні Чорного моря. На перехідний період було вирішено спільно використати існуючу систему базування та матеріально-технічного забезпечення з належним шануванням законодавства України та Росії, без втручання у внутрішні справи одна одної. Обидві держави висловили щире бажання перетворити Чорне море в зону миру, співробітництва й стабільності.

Проте врозріз з досягнутими домовленостями командування Чорноморського флоту зайняло позицію, спрямовану на посилення конфронтації між двома флотами. Воно перейшло до дій, створюючи загрозу мореплаванню та польотам літаків над акваторією Чорного моря. Це робилося, щоб довести, що все, зокрема і безпека судноплавства та навігаційне забезпечення на морі й у повітрі, залежить тільки від Чорноморського флоту, і він може діяти, як йому забагнеться.

Так, за наказом командування ЧФ в односторонньому порядку було відключено канали зв’язку і взаємодії від штабу авіації ВМС України з аеродромами Октябрського, Гвардійського, Мирного і Качі. Це поставило під загрозу безпеку польотів літаків і ВМС України, і ВПС ЧФ у повітряному просторі України.

Командування ЧФ відмовило ВМС України й у забезпеченні проведення приймально-складальних випробувань нових українських кораблів, в аварійно-рятувальному забезпеченні кораблів ВМС України й у постачанні їм палива. Під час перебування кораблів ВМС України в морі командування ЧФ забороняло використовувати один із радiотрансляторів, вкрай необхідний для підтримання їхнього зв’язку зі штабом ВМС України.

Дані з морської, повітряної та гідрометеорологічної обстановки в районі Чорного моря у ВМС України не надавалися, що створювало загрозу безпеці мореплавання як військових, так і цивільних суден.

Кораблі ВМС України, які стоять біля причалів Північної бухти Севастополя, не забезпечувалися телефонним зв’язком зі штабом ВМС через кабельну мережу, яка існує на причалах, тоді як Чорноморський флот користувався понад 40 телефонними каналами зв’язку, що надаються в його розпорядження Збройними Силами України.

З відома і за прямою вказівкою командування ЧФ навмисно руйнувалася система спостереження та зв’язку на території України. На всіх радiотехнічних постах, від порту Iзмаїл до порту Керч, було знято апаратуру технічного пізнавання. На о. Зміїний повністю скорочено радiотехнічний взвод, внаслідок чого в районі гирла ріки Дунай і на важливому оперативному судноплавному напрямі в північно-західній частині Чорного моря створилася загроза плаванню кораблів та суден не тільки причорноморських, а й інших держав.

Згідно з директивою начальника штабу ЧФ віце-адмірала П. Святашова, 19 січня 1994 року було погашено всі навігаційні вогні та світлові знаки в північно-західній частині Чорного та в Азовському морях, що могло призвести до серйозних міжнародних наслідків, пов’язаних із загибеллю суден та людей, зі значними екологічними катастрофами. Командування Чорноморського флоту свідомо спланувало і провело цю акцію з метою завдати економічних та моральних збитків незалежній Україні.

Не раз протягом зими — весни 1994 року ЧФ відмовляв у виділенні сил та засобів для рятування рибалок та екіпажів українських суден, що потрапили у важку крижану ситуацію в Азовському морі.

Командування ЧФ відмовилося здійснювати силами, що базуються на Дунаї на території України, ескортну службу супроводження суден Українського Дунайського пароплавства до Югославiї й назад. Внаслідок цього в період з 25 серпня 1991 року до 20 жовтня 1993 року було обстріляно артилерією та легкою стрілецькою зброєю теплохід “Курск”, “Н. Будников”, “Звездный”, “Пермь”, “Задонск”, “Н. Грибов”, “Волгоград”, “Капитан Илюшин”, “Ворошиловград”, “Балаклава”, “ Г. Морозов”, “Ульяновск”, “А. Аника”, “Улан-Батор”, “Загорск”, “Ф. Рябинин”, “Грозный”, “Д. Калинин” та інші. Серед екіпажів суден були вбиті й поранені, кілька суден зазнали важких пошкоджень.

Через складну ситуацію з жовтня 1993 року Україна була вимушена припинити рейси своїх торговельних суден в район Югославiї, а це завдало нашій країні чималих матеріальних збитків, на що, врешті, й розраховувало командування ЧФ.

У квітні 1994 року в районі бухти Голандiя (м. Севастополь) було виявлено склад боєприпасів, що залишилися з часу Другої світової війни. Командування ЧФ відмовилося надіслати групу розмінування, запропонувало ВМС України вирішити це завдання самостійно. Незважаючи на відсутність такої групи в складі ВМС України, завдання було вирішено успішно.

12 травня в Старостамбульському гирлі Дунаю було виявлено якірну мiну періоду Другої світової війни. Українська сторона звернулася за допомогою до Чорноморського флоту, в складі якого на Дунаї були протимiнні кораблі. Проте командування ЧФ, яке неодноразово заявляло, що флот діє в інтересах і Росії, і України, в допомозі відмовило й порадило ВМС України вирішувати проблему власними силами. Така сама історія сталася й 11 червня, коли командування ЧФ відмовилося послати тральщик на знищення міни, що плавала в Чорному морі поблизу узбережжя Криму. Тільки завдяки вмілим і рішучим діям особового складу ВМС України мiну було знищено.

Про який же гуманізм можна було говорити і кого ж реально захищав Чорноморський флот? Адже на цих мiнах могли підірватися кораблі та судна не тільки України, а й будь-якої причорноморської держави, пролилася б кров невинних людей через амбіції російських адміралів, яким надано високі владні повноваження.

Командування ЧФ, нагнітаючи обстановку в акваторії Чорного моря, усіма доступними засобами намагалося підірвати довіру світової громадськості до України та економіку нашої незалежної держави. Це досягалося руйнуванням існуючої на Чорному морі системи навігаційного забезпечення, спостереження і зв’язку. Замість зміцнення співробітництва між Україною та Росією, ВМС України та Чорноморським флотом командування ЧФ створило вкрай несприятливі умови для нормального мореплавання кораблів і суден у Чорному морі та для польотів літаків над його акваторією.

Це створювало не тільки загрозу судноплавству та безпеці польотів у басейні Чорного моря, а й багато в чому позбавляло можливості керівництво ВМС та Міністерство оборони України гарантувати безпеку держави з моря. Одночасно створювалися сприятливі умови для безконтрольного перевезення контрабандного товару, перекидання вантажів, майна, а то й кораблів ЧФ у Росію.

Як стало відомо, 25—26 травня бригаду річкових кораблів Чорноморського флоту, яка базується в Iзмаїлі, було приведено в повну бойову готовність. Особовий склад катерів та берегових баз одержав зброю та бронежилети. Шість катерів з повними запасами палива та продуктів харчування завантажилися різноманітним майном і перебували в розгорнутому бойовому порядку. Термінові бойові приготування пройшли і в комендатурі, взятій під озброєну охорону. На катерах резерву та на березі було демонтовано прилади, виведено з ладу резервну систему стрільби вогневих засобів.

Спішні й нехарактерні для звичайного режиму служби заходи в бригаді були зумовлені одержанням наказу про негайний перехід катерів у Азов після надходження відповідної команди. Тільки своєчасне втручання керівництва українського військового відомства — суворе попередження з вимогою припинити подібні дії, не дало змоги командуванню ВМФ Російської Федерації та ЧФ здійснити задуману акцію. Не залишились непоміченими й регулярні польоти розвідувальних літаків ЧФ з аеродрому Кача над територією Криму для контролю за переміщенням техніки Збройних Сил та ВМС України. Авіацію Чорноморського флоту було переведено в цілодобове чергування.

Це далеко не повний перелік того, що робило російське військове відомство в Криму і в Севастополі, щоб посилити свій вплив на півострові. Керівництво добре розуміло, що тільки закріпившись на землі, можна досягнути бажаної мети.

Тому використанню берегової iнфраструктури, земельних площ приділялась особлива увага. Незважаючи на те, що в жодній міждержавній угоді між Україною та Росією українська сторона не заявляла про передання Росії берегової інфраструктури, всі берегові об’єкти, що є на території України, повинні належати тільки їй, Чорноморський флот, як і раніше, продовжував використовувати всю берегову iнфраструктуру. Дійшло до абсурду. Військово-Морські Сили України в своїй державі вимушені були орендувати у ЧФ приміщення, платити за стоянку своїх кораблів біля причалів, розраховуватися збудованими квартирами за надання Чорноморським флотом будмайданчиків під житло, тримати свою морську піхоту в горах, а не поблизу моря тощо.

Прикриваючись ось такою “імлою”, безконтрольністю за використанням земель, командування ЧФ продовжувало безжалісно експлуатувати ці землі.

Одні йшли у францію, інші — в запас

Росія знову зажадала Севастополь • “Гетьман Сагайдачний” і “Жанна д’Арк”: весілля відбулося • Люди обдурені, пригнічені, розчаровані

Напружена ситуація в Криму логічно знову призвела до переговорного процесу щодо Чорноморського флоту. Пріоритетом дипломатичних зусиль 23—25 травня 1994 року в Москві стали питання конкретні: поділ кораблів, визначення місця базування ВМС України та ВМФ Російської Федерації. Під час переговорів було підготовлено перелік кораблів, які відійдуть Україні та Росії, хоча спочатку пропозиції обох сторін у цьому питанні не збігалися.

Предметом гострих дискусій, як і раніше, стало питання базування. Розбіжність була зумовлена й тлумаченням поняття “головна база”. Для росiян це поняття включало весь Севастополь. Для української сторони це було неприйнятне, бо місто давно виросло з куцих штанців суто військового гарнізону і об’єднувало багато сіл і селищ. Тому делегація Києва пропонувала компромiсний варіант: російська база в Севастополі, українська — в Балаклаві та Донузлаві. Але згоди в цьому питанні не було досягнуто.

Переговори так і не дали змоги істотно просунутися в розв’язанні проблеми флоту, поділу кораблів та практичного використання iнфраструктури. Це, зрозуміло, створювало значні труднощі для будівництва українських Військово-Морських Сил. Але, незважаючи на всі перешкоди, відсутність необхідних засобів, ВМС продовжували попонюватися новими підрозділами, крок за кроком просуватися по шляху свого становлення. В Одеському й Миколаївському гiдрографічних районах, які ввійшли в березні 1994 року до складу ВМС, знову запрацювали маяки, радiонавiгаційні станції та інше гiдрографічне устатковання, яке було відімкнено і знято за наказом командування Чорноморського флоту. Зусилля гідрографів українських ВМС дали змогу забезпечити плавання у північно-західній частині Чорного моря.

Завершено було підготовчу роботу з реформування Севастопольського військово-морського інституту. Як найоптимальніший прийнято варіант утворення додатково на його базі Військово-морської академії та Вищих офіцерських класів, куди передбачалося залучити найкращі кадри професорсько-викладацького складу. Підготовку офіцерів для ВМС України планувалося здійснювати на трьох рівнях — від командно-інженерного до оперативно-тактичного. Наукова і матеріальна база СВМІ цілком давала змогу провести реформування за короткий час при мінімальних фiнансових затратах.

5 квітня 1994 року склав присягу й увійшов до складу ВМС України 29-й яхт-клуб Чорноморського флоту, розміщений у Херсоні. 27 червня колективи двох ремонтно-будівельних дільниць 363-го управління начальника робіт ЧФ також звернулися до командування ВМС України з проханням включити їх до свого складу. Прохання людей було задоволено.

Дальшого розвитку набули контакти ВМС України на міжнародному рівні. З 11 до 14 травня відбувся офіційний візит загону кораблів ВМС Болгарії в Україну. Корвет “Рішучий” і корабель розмагнічування “Капітан 1-го рангу Димитр Добрев” під прапором командувача болгарських ВМС віце-адмірала Венцеслава Велкова прибули до Одеси. Як і раніше, частими гостями у командування ВМС були представники дипломатичного корпусу різних країн. Тільки за короткий проміжок часу в штабі і на кораблях ВМС побували надзвичайні й повноважні посли США, Південно-Африканської Республіки, Великобританії й Iталiї в Україні відповідно Вiльям Грім Мiллер, Дiон фон Скуєр, Саймон Гiманс і Вiтторiо Сурдо.

Одним із перших помітних кроків на шляху до співробітництва ВМС України з НАТО стала зустріч командування українських Військово-Морських Сил із заступником Головнокомандуючого Союзними Збройними Силами НАТО в Південній Європі генералом Антонiо Мiланi.

Тривало вдосконалювання морського вміння й моряками українських кораблів. Перший дальній похід здійснив сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний”. 26 червня він із Севастополя взяв курс на Францію, де в Руані повинен був участувати разом з кораблями інших країн у святі “Армада свободи”, присвяченому 50-річчю висадження союзних військ у Нормандiї.

Це був не просто похід з візитом. Екіпаж відпрацював десятки завдань. Плавання стало доброю школою в удосконалюваннi практичних навиків використання техніки та зброї, послугувало згуртуванню колективу. Залишивши за кормою три тисячі дев’ятсот миль та шестигодинний перехід по ріці Сені, сторожовий корабель ВМС України відшвартувався біля причалу французького міста Руан поряд з французьким вертольотоносцем “Жанна д’Арк”.

Морякам ВМС України було особливо приємно, що разом з французьким вертольотоносцем і чілійським чотиримачтовим вітрильником наш “Гетьман Сагайдачний” став найпопулярнішим кораблем свята. Секрет цієї популярностi пояснив американець французького походження капітан 2-го рангу запасу Клаудiн Лепендi. 27 років прослужив він у морській авіації ВМС США. На борту українського сторожового корабля був приємно здивований тією відкритістю та доброзичливістю, з якою наші військові моряки зустрічають гостей. “Такої гостинності, — підсумував Клаудiн Лепендi, — на святі не було ніде”. Він назвав “Гетьман Сагайдачний” найкрасивішим військовим кораблем у Руані.

Після участі в святі “Армада свободи” екіпажі сторожового корабля Військово-Морських Сил України “Гетьман Сагайдачний” і французького вертольотоносця “Жанна д’Арк” провели спільне навчання, під час якого було відпрацьовано питання управління силами при спільному плаванні, підтримування тривалого зв’язку, узгоджування дій екіпажів вертольотів двох кораблів. Проведене навчання мало важливе значення для налагодження практичної взаємодії військово-морських сил України і Франції.

Цей похід екіпаж “Гетьмана Сагайдачного” під командуванням капітана 3-го рангу Сергія Настенка виконав з честю. Франції та й усьому світові було продемонстровано, що є така держава — Україна, яка починає будувати свої Військово-Морськi Сили.

Екiпаж “Гетьмана Сагайдачного” майже одразу після повернення до рідних берегів узяв участь у спільних навчаннях Франції та Румунії. Вони пройшли 5 вересня в північно-західній частині Чорного моря.

Малий протичовновий корабель ВМС України “Луцьк” успішно впорався зі своїми завданнями на навчаннях ВМС Болгарії “Бриз-94”, в якому брали участь кораблі та судна Туреччини, Росії, Греції, Румунії та США. Він першим із кораблів, що брали участь у маневрах, увійшов у контакт з підводним човном і здійснював спостереження за субмариною, наводячи на неї кораблі Болгарії й Туреччини.

21 листопада 1994 року відбулася перша передача телерадіоцентру Військово-Морських Сил України “Бриз”. Очолив ТРЦ капітан 2-го рангу Мирослав Мамчак. Завдяки йому “Бриз” вдалося створити в стислий термін і забезпечити необхідним устаткованням. Одним з ініціаторів створення такого телерадіоцентру став начальник управління зв’язку ВМС України капітан 2-го рангу Леонід Якутович.

Проте будівництво й розвиток Військово-Морських Сил України супроводилися величезними труднощами. Тільки за півроку з рапортами про звільнення в запас звернулося майже сто п’ятдесят військових. До кінця 1994 року таких рапортів було майже триста. Ці рапорти писалися не з доброго дива. Головні причини, які спонукали до цього людей, були насамперед матеріальні, відсутність житла й дуже низьке грошове забезпечення.

За 1994 рік у Севастополі тільки 23 офіцерські та мічманські сім’ї одержали квартири, хоч обіцяли дати майже триста. Основна причина — недостатнє фінансування. А до того часу в ВМС налічувалося близько двох з половиною тисяч безквартирних військовослужбовців. Півтори тисячі з них потребували житлової площі в Севастополі. Деякі з офіцерів та мічманів і перейшли у ВМС тільки через перспективу одержання житла. Однак обіцянки командування українського флоту за найкоротший час забезпечити житлом залишилися невиконаними. Люди були обдурені, приголомшені, розчаровані. Адже більшість усе ж прийшла служити в український флот з надією на щось нове. Проте, на жаль, цього не сталося.

Серед тих, хто подав рапорт з проханням про звільнення, чимало і тих офіцерів, прапорщиків і мічманів, які з великим ентузіазмом починали службу в ВМС з перших днів і місяців формування їх. Ішли чудові, висококваліфіковані фахівці, які мріяли присвятити своє життя військово-морській службі, становленню і розвиткові українського флоту.

Якщо врахувати, що на той час у підрозділах і частинах ВМС і так був великий некомплект офіцерського і мічманського складу, то стане зрозуміло, наскільки небезпечна така тенденція. Фактично ставилося під велику загрозу подальше будівництво і розвиток Військово-Морських Сил України.

Ще одна “мiна уповільненої дії” підкладалася під майбутні ВМС у зв’язку з порядком комплектування ЧФ. Російське військове керівництво в односторонньому порядку перестало приймати на флот українських призовників, хоч існувала угода про комплектування у співвідношенні 50 на 50 відсотків. В результаті після поділу флоту могло статися так, що на тих 164 кораблях і суднах, що перейдуть у ВМС України, не буде кому служити.

Коли між товаришами немає згоди

Юрій Мєшков, парламент Криму: стінка на стінку • Балтін: обидва лідери перекреслили все • Севастопольські депутати — за російський статус міста • Розв’язати проблему ЧФ — віддати флот Росії?

Багато проросійськи налаштованих націонал-патрiотів у Криму захоплювались тією єдністю виконавчої й законодавчої влади, що склалася внаслідок виборів президента Юрiя Мєшкова та Верховної Ради, велику частину депутатів якої було обрано від блоку “Росія”. Якби справді така єдність існувала, це могло б багато в чому змінити ситуацію в Криму, зміцнити державність на півострові, добитися чергових поступок від Києва, а отже, зміцнити позиції ЧФ на півострові і, звичайно, створити додаткові труднощі для становлення ВМС України і перебування Збройних Сил України в республіці.

Однак конфлікт двох гілок влади, який виник, багато в чому змінив обстановку й посилив позиції України в Криму. На спроби Верховної Ради Криму переглянути ухвалений попереднім парламентом закон “Про президента Республіки Крим”, що нібито суперечить законам республіки, оскільки визначає ширші права президента, Юрій Мєшков 11 вересня 1994 року оголосив Указ “Про організацію державного управління в Республіці Крим у період підготовки й проведення референдуму щодо проекту Конституції Республіки Крим”. Цей Указ призупиняв на території півострова діяльність Верховної Ради Криму, районних, міських і районних у містах Рад та анулював мандати депутатів кримського парламенту й інших рівнів Рад. До ухвалення нової Конституції повноваження Верховної Ради Криму передавалися президентові, а на місцях — виконкомам. Верховна Рада Криму, в свою чергу, видала низку постанов про незаконність цього та інших указів президента.

Небезпека такого протистояння була очевидною. З одного боку, в конфлікт могли бути втягнені під приводом захисту конституційного порядку українські війська, з другого — спровоковані виступи російських військ, зокрема Чорноморського флоту, дислокованого в Криму. Це означало б початок збройного конфлікту. Такий розвиток подій, зрозуміло, не потрібен був народові, що населяє півострів. Багато хто з людей добре розумів, що в основі конфлікту лежали не інтереси народу, а боротьба за владу.

В Росії дуже уважно слідкували за подіями в Криму, і треба віддати належне — керівництво не втягнулося в кримський конфлікт. Чорноморський флот зберігав зовнішній нейтралiтет.

Надалі гострота конфлікту помітно зменшилася. Юрія Мєшкова рішенням парламенту Республіки Крим було позбавлено повноважень голови виконавчої влади, було створено новий уряд на чолі з Анатолiєм Франчуком.

Сам конфлікт боляче вдарив по зміцненню позицій Росії в Криму, не меншою мірою він позначився й на політиці військового керівництва Російської Федерації, яка проводилася на півострові. Це незадоволення було висловлено вустами командувача Чорноморського флоту адмірала Едуарда Балтiна.

“В цій кризі, — сказав Е. Балтiн, — не винні ні депутатський корпус, ні команда президента. Відповідальність за неї несуть особисто президент Криму Юрій Мєшков та голова Верховної Ради Сергій Цеков, які через свої людські якості не змогли дійти до взаємоприйнятних рішень і фактично обдурили сподівання кримчан. Через свою непомірну амбіційнiсть обидва лідери за тиждень перекреслили все, що було досягнуто раніше, сприяли втраті тих елементів державності Криму, що створювалися протягом кількох років Верховною Радою попереднього складу та її головою Миколою Багровим. Вважаю, що люди, які не вміють “робити політику”, повинні подивитися правді в очі, припинити апелювати до обдуреного ними народу і після такого нищівного фiаско піти з політичної арени” (“Флаг Родины”, 29 вересня 1994 р.).

Заява була вкрай несподіваною, адже до цього часу Балтiна і кримське керівництво пов’язували досить теплі стосунки. Судячи з того, що адмірал високо котирувався в сфері військового керівництва Росії (iнакше він би не зайняв таку посаду), його слова слід розглядати насамперед як позицію Російської Федерації, якій конфлікт був украй невигідним. Вочевидь, що, відрікаючись тоді від Юрiя Мєшкова та Сергія Цекова, РФ тим самим намагалася врятувати ідею “проросійського Криму”, значною мірою дискредитовану цими двома особами.

Події, які сталися в Криму, помітно позначилися й на позиції України у вирішенні проблеми ЧФ. На чергових переговорах українська делегація виходила з того, що поділові повинен підлягати весь Військово-Морський флот колишнього СРСР. Про це заявляв після переговорів двох делегацій 13—14 жовтня в Москві голова комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки Володимир Мухiн. За його словами, весь Чорноморський флот становив близько 96-ти відсотків української частини флоту колишнього СРСР. Свої 4 відсотки російська сторона могла взяти одразу. Інфраструктура буде здаватися тільки в оренду. Такі умови не сприймалися російською делегацією, тому розмови завершилися нічим.

Незабаром за домовленістю з Росією Україна підвищила рівень свого представництва на переговорах стосовно проблеми ЧФ та укладання повномасштабного двостороннього договору про дружбу та співробітництво. Головою української делегації було призначено першого віце-прем’єра з питань координації дій силових структур Євгена Марчука.

Переговори тривали, але, незважаючи на величезні зусилля всіх зацікавлених сторін, третій рік проблема Чорноморського флоту залишалася відкритою, а в ті дні особливо тісно перепліталася з подіями останнього часу в Криму. Від того, як могла бути врегульована проблема ЧФ, багато в чому залежав розвиток ситуації на півострові, мир та спокій кримчан. На той день одним з головних завдань був пошук такого конституційного взаємоприйнятного рішення, яке зняло б проблему неподіленого флоту і тим знизило б напругу в автономній республіці. Від вирішення цього питання залежало і саме поліпшення соціальних умов життя севастопольців, а отже, і сімей військовослужбовців.

Багато в чому обстановка в Севастополі розпалювалася через невирішеність великої кількості приватних питань між ЧФ та ВМС України. Особливо гострі розбіжності виникали в питаннях використання iнфраструктури бази. Незважаючи на те, що кожна сторона на основі Ялтинської угоди мала юридично рівні права на неї, фактично Військово-Морські Сили, що будуються, як і раніше реальними правами не володіли і перебували в себе вдома на правах гостя.

Додаткові труднощі в розв’язанні питання флоту створив депутатський корпус Севастополя, очолюваний головою міськради Віктором Семеновим. 23 серпня на позачерговій сесії Севастопольської міської Ради було ухвалено протизаконне популiстське рішення про визнання російського правового статусу міста Севастополя. Семенову вкупі зі своїми шовiністично налаштованими соратниками вдалося “заманити” частину виборців обіцянками, що Москва забезпечить місто всім необхідним. Це був обман. Росія Севастополю не виділила ні карбованця. Рішення Севастопольської міськради, звичайно, виходило за межі її повноважень і було незаконним, а також не створювало ніяких правових наслідків. Проте рішення про виведення ВМС із Севастополя, а згодом про статус міста, безумовно, серйозно позначились на настроях офіцерів, та й усього особового складу.

Інколи здавалося, що в далекому Києві про нас давно забули, і всі наші проблеми для них були тягарем. Згоди в полiтиків у ставленні до ВМС не було. Ми чекали хоч якоїсь серйозної підтримки, але вона так і не надходила. Було вдвічі боляче, коли окремі керівники в Києві недооцінювали важливість проблем, які виникали в нас, у місті.

Тоді, в серпні 1994 року, перебуваючи на відпочинку в Криму, побував у гостях у екіпажу сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний” Голова Верховної Ради України Олександр Мороз. Його заява щодо флоту нас не могла не шокувати. “Якби я вирішував це питання, то я б віддав флот повністю Росії, без усяких компенсацій”, — сказав він морякам (“Флот України”, 23 серпня 1994 р.). Прикро й боляче було слухати такі слова нам: ми два з половиною роки боролися за те, щоб Україна мала свої кораблі, терпіли всі образи і нелюбов багатьох, ми були покидьками на своїй землі, не мали квартир, нормальних умов для служби.

Ми виживали. І тільки допомога народу стала для нас другим диханням.

Шефська допомога — друге дихання

Івано-франківці були першими • Фонди підтримки флоту — порятунок для ВМС • Указ Президента України збігся з бажанням народу • З іменами шефів на борту

У жовтні 1992 року до Севастополя з’їхалися представники Президента України в областях. На зустрічі командувач ВМС України контр-адмірал Борис Кожин об’єктивно показав ситуацію, в якій опинився молодий український флот. Там же, на зустрічі, було вироблено тактику спільних дій представників з областей та командування флоту. Одразу ж після повернення на місцях почали роботу.

Вже в листопаді того ж року представник Президента України в Iвано-Франківськiй області Василь Павлик провів нараду з керівниками районів, на якій і було ухвалено рішення надати матерiальну допомогу ВМС. 24 грудня до Севастополя прибула перша матеріальна допомога морякам від жителів Коломийського району. Десять тонн продуктів харчування доставив у штаб ВМС заступник голови Коломийської міськради Василь Глаголюк. 26 грудня продукти було доставлено з Городенківського району.

Потім приклад своїх земляків наслідували жителі Снятинського району. Делегація, що прибула, привезла на семи автомобілях гуманiтарну допомогу: 60 тонн продуктів 22 найменувань, велику кількість історичної та художньої літератури, державні прапори та сувеніри.

Це була дійсно народна акція. В Снятині на сесії міської Ради було ухвалено рішення надати допомогу українському флотові. На сесії були присутні й представники всіх сіл, громадських організацій і партій. Сесія переросла в народне віче, яке одностайно вирішило відкрити при районній Раді фонд відродження Військово-Морських Сил України.

Після закінчення сесії в селах, на підприємствах та в закладах району відбулися зібрання і мітинги на підтримку рішення про надання допомоги українським ВМС. Прямо на мітингах люди збирали кошти в створений фонд. Приклад показали співробітники районної Ради, які перерахували в створений фонд свій одноденний заробіток.

Усю організацію шефства очолили голова райради Михайло Буграк та інструктор райради Петро Тимчук.

У сільських Радах, у школах, при церквах було організовано пункти збирання коштів, люди ділилися, чим могли. На сільських сходах у селах Попельники і Тучапи молодь, ветерани праці, жінки, сільські трудівники завіряли, що готові віддати для українського флоту останнє, тільки щоб він був. Капітан 2-го рангу Мирослав Мамчак розказав такий випадок.

Коли завантажена автоколона перед відправленням до Севастополя стояла перед райрадою, до нього підійшла жителька Снятина Галина Шубська:

— Я чула, — сказала вона, — що наші моряки бідують у Севастополі. Я принесла вам те, що маю: візьміть для матросів, — і простягла охайно загорнутий шматок сала, банку варення та шість книг із своєї бібліотеки. — Тільки будуйте флот, — прохала вона.

В березні на нараді керівники господарств, партій та рухів Косівського і Верховинського районів утворено Гуцульський фонд відродження ВМС у місті Косові.

За ініціативою голови Долинського районного відділення Руху Любові Бобрової місяць лютий було оголошено місяцем допомоги ВМС.

У Долинському і Рогатинському районах учинили так само за прикладом своїх земляків.

Гуманітарну допомогу було доставлено з усіх районів. Снятинський меблевий комбінат виготовив і направив офіцерам ВМС три вагони меблів. Ініціатива, що зародилася серед жителів сіл та міст Iвано-Франківщини, швидко стала поширюватись в Україні.

За ініціативою спеціального кореспондента газети “Молодь України” Володимира Притули по всій Україні було розгорнуто акцію “Українським морякам — українськi книги”. До 179-ї річниці з дня народження Т. Шевченка народний депутат України Микола Поровський і Володимир Притула вручили екіпажеві корабля спеціального призначення “Славутич” 500, а СКР-112 — 200 книг, що були надіслані з усієї України для корабельних бiблiотек.

У квітні 1993 року в місті Сокалі Львівської області створено фонд підтримки ВМС, у серпні — Тернопільський, у вересні — Галицький при Личаківській райраді народних депутатів Львова. До Галицького фонду приєдналися Золочівський та Стрийський райони. В листопаді створено Каховський фонд відродження при Каховській райраді.

На кінець 1993 року у Військово-Морських Сил України зав’язалися місцеві зв’язки з Закарпатською і Волинською областями. Галицький і Тернопільський фонди надали чималу допомогу ВМС у підготовці й забезпеченні першого в історії українського флоту походу сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний” до французького порту Руан. За значний внесок в організацію матеріальної допомоги та розвиток шефства над ВМС наказом командувача українським флотом Почесними знаками орггрупи Військово-Морських Сил було нагороджено представника Президента України в Снятинському районі Василя Юркевича, голову Снятинської райради Михайла Буграка, iнструктора райради Петра Тимчука, керівника Долинського районного відділення Руху Любов Боброву, директора видавництва “Веселка” Ярему Гояна, голову Личаківської райради м. Львова Iвана Левицького та інших.

Ми були дуже вдячні цим людям. Народні пожертвування дали змогу активізувати будівництво житла для українських моряків, відремонтувати кораблі. Проте правової основи шефства над ВМС, як і раніше, не було. І тільки у вересні 1994 року в Києві учасники конференції Асоціації демократичного розвитку та самоуправління України, в роботі якої, крім голів та представників міських Рад, узяли участь депутати Верховної Ради і представники адміністрації Президента України, звернулися до Президента України з пропозицією про надання негайної допомоги флотові та про організацію шефства.

7 жовтня 1994 року вийшов Указ Президента України “Про органiзацію шефства над кораблями ВМС України”. Допомога, зрозуміло, була потрібна. Але брати в народу, знаючи про важке життя в Україні, все ж було соромно. Пам’ятаю, деякі офіцери навіть відмовилися їхати до своїх земляків і бути в ролі прохачів при укладанні договорів про допомогу. Не поїхав і я на свою Луганщину, бо знав, як жилося в Донбасі людям, таким, як моя мати. Багато регіонів України, не чекаючи цього Указу, вже допомагали українському флотові, і ця допомога була щирою і значною. Нам усім треба було вклонитися в ноги тим, хто в таку тяжку годину ще й нам допомагав.

Міцні шефські зв’язки встановилися між екіпажами кораблів, підрозділами й частинами ВМС та трудовими колективами Львівської, Iвано-Франківської, Херсонської, Тернопільської, Дніпропетровської, Запорізької та інших областей, з багатьма громадськими і творчими організаціями. Командування ВМС щомісяця одержувало десятки листів з усіх регіонів України і від органів державної влади, від різних організацій, а також від окремих осіб з висловленням готовності зробити свій посильний внесок у святе діло — будівництво українського флоту.

Побувала в нас і делегація з села Рожнiв Косівського району Iвано-Франківської області. Очолювала її секретар товариства “Просвiта” міста Косова Софiя Михайлівна Киндря. Кілька днів у холодний зимовий час добиралися вони до Севастополя, щоб поспілкуватися з моряками і піднести їм, як за наш час, дуже цінний подарунок — набір духових інструментів для оркестру. Чим, як не великою любов’ю до свого рідного флоту, можна пояснити такий святий порив людей.

Або інший приклад. Львівська академія мистецтв, очолювана професором Є. Миськом, запропонувала свою допомогу в художньому оформленні народознавчих світлиць і каюткомпаній у підрозділах і частинах ВМС. Митці академії Я. Логинський, Р. Голишич, О. Акимов, М. Мельник, М. Пікуль і С. Бабій уклали в цю роботу всю свою душу.

Шефські зв’язки з початком будівництва нашого флоту міцнішали й розвивалися в найрізноманітніших формах. Ще наприкінці 1992 року голова та заступник голови держадмiнiстрацій відповідно Тернопільської та Запорізької областей Р. Гром’як і М. Горошко спільно з командувачем ВМС підписали угоду про співробітництво між трудовими і творчими колективами та моряками українського флоту. Тривалі шефські зв’язки зав’язалися між батальйоном морської піхоти і трудовими колективами міста Сокаля Львівської області, моряками десантного корабля “Донецьк” і донеччанами. З дня початку будівництва малого протичовнового корабля “Луцьк” шефствували над ним колективи міста Луцька Волинської області, а моряки корабля спеціального призначення “Славутич” протягом такого ж періоду відчували дружню підтримку трудящих міста Славутича Чернiгівської області та дніпропетровців. Особливу увагу екіпажеві сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний” виявляли львів’яни.

Після Указу Президента України шефська робота набула нового iмпульсу. Насамперед було визначено й закріплено шефство конкретних областей та окремих колективів над частинами, підрозділами і кораблями ВМС. Передбачено шефство і над тими кораблями, які ще будуються. Більшості з них назви присвоєно за назвами областей і міст. Відповідно і шефство над ними взяли ці області та міста: над малим протичовновим кораблем (МПК) “Запорiзька сiч” — місто Запоріжжя, над МПК “Львiв” — Львів, над МПК “Тернопiль” — Тернопіль, над МПК “Луганськ” — Луганськ, над ракетним крейсером “Україна” — Київ і Київська область, над сторожовим кораблем “Гетьман Байда Вишневецький” — Черкаси і Черкаська область, над малим десантним кораблем “Iван Богун” — Вінниця.

На фоні допомоги нашим ВМС, яка тільки організовувалася, контрастно виділялися шефські зв’язки міст, країв та областей Росії з кораблями й частинами Чорноморського флоту. Проте більшість севасто-польців усе ж починала розуміти, що ніяких обіцяних мiльйонів з Росії не буде. Навіть сам голова Севастопольської міськради Віктор Семенов, який здобув перемогу на виборах саме за рахунок російського фактора, визнав перед журналістами, що “розраховувати доводиться тільки на Україну” (“Слава Севастополя”, 20 вересня 1994 р.). Проте iнерція громадської думки була ще сильна, і той же Семенов продовжував грати на почуттях росіян, які проживають у Севастополі, заявляючи, що “розміщення ВМС України на території Севастополя — помилка” (“Слава Севастополя”, 28 вересня 1994 р.).

Цю саму лінію під виглядом неможливості спільного базування і далі проводило російське керівництво Військово-Морського флоту та командування ЧФ, що знову заводило ситуацію на переговорах про поділ флоту в глухий кут.

Компроміси вичерпано. поступки продовжено.

Головком ВМФ пропонує дружити на відстані • Адмірал очолив фракцію “Россия—Единство” • Росії — 500 км узбережжя, Україні — 80 • Навіщо Росії Крим • Майно ЧФ продано з молотка • На тобі, Боже, що нам не гоже

Починаючи з Ялтинської зустрічі і до Масандри, було підписано низку документів, які не вирішували жодного питання, все більше заплутуючи проблему. В документах була маса суперечностей, повна відсутність механізму реалізації їх і, найголовніше, невідповідність законам України.

Після серпня 1994 року делегація України повернула вектор переговорів — від поділу заради поділу до поділу через взаємодію та співробітництво ВМСУ та ВМФ РФ заради стабільності й миру в Чорноморському регіоні.

Проте і ця, і багато інших ініціатив, конкретні пропозиції, компроміси української сторони не зустріли належного розуміння та відповідних зустрічних дій російської сторони. Під час численних раундів переговорів не знайдено жодного позитивного рішення. Практично єдиним більш-менш узгодженим елементом багатогранної проблеми ЧФ виявилися схема поділу бойових кораблів і допоміжних суден, а також попередній список плавзасобів, що повинні відійти українським ВМС та російському ВМФ на Чорному морі. Проте і це було поки що умовно, тому що російська сторона відмовлялася парафувати або якось по-іншому підтвердити цю домовленість. Отож, вона залишала за собою можливість перегляду і цього аспекту врегулювання.

Кожен раунд переговорів усе ясніше і ясніше висвічував позицiї обох сторін, показував прагнення делегації РФ висувати все нові й нові зовсім неприйнятні для України претензії. Так було і на останній зустрічі в Києві 1 грудня. Гострі розбіжності щодо назви майбутнього флоту РФ і бази. Російська сторона наполягала на формулюванні: “Чорноморський флот Росії” та “Севастополь є базою Чорноморського флоту”. Запроваджено було і нове формулювання “Севастопольська ВМБ РФ” — з явною претензією на місто Севастополь.

Україна, звичайно, не могла погодитися на такі формулювання. Перше створило б прецедент спадкування Росією Чорноморського флоту. ЧФ ніколи не був тільки російським, а був флотом Російської імперiї, а після того — Радянського Союзу, тобто усіх його складових частин, зокрема й України. Тому треба вести мову про майбутню частину ЧФ Російської Федерації, про тимчасове базування майбутнього флоту РФ у Севастополі, а не про “Севастопольську військово-морську базу РФ”.

В політичному плані проблему ЧФ, як і раніше, російська сторона використовувала для тиску на Україну. Це добре видно було з далеко не дипломатичних заяв російських адміралів. Головком ВМФ РФ Ф. Громов та начальник Головного штабу ВМФ РФ В. Селіванов тоді представили в Держдуму на відкриті парламентськi слухання “Про російсько-українські відносини” документ під назвою “Позиція Військово-Морського флоту по розв’язанню проблеми Чорноморського флоту”, в якому підкреслювалося:

“...ВМФ вважає вкрай необхідним продовжувати відстоювати позицію про збереження системи базування Чорноморського флоту в Криму з основною базою в Севастополі, не допустити спільного базування ЧФ РФ та ВМС України... Договір про дружбу та співробітництво підписати тільки після розв’язання проблеми ЧФ з урахуванням інтересів Росії чи одночасно з ним, затвердити вимоги російської сторони про виплату Україною боргу за енергоносiї та використати цю позицію у переговорах по ЧФ... Державній делегацiї РФ на переговорах з Україною по ЧФ зайняти адекватну жорстку позицію, не допускати односторонніх поступок...“ (“Голос України”, 24 грудня 1994 р.).

Не менш відвертим і претензiйним був виступ командувача ЧФ адмірала Е. Балтiна в Держдумі РФ 15 листопада 1994 року. “З політичного погляду, — твердив він, — Севастополь з його яскраво виявленим російським менталiтетом є останньою можливістю для Росії зміцнити свої позиції в Криму” (“Флот України”, 17 грудня 1994 р.).

Висловлюючи свої вимоги до Севастополя як до класичної військово-морської бази, Е. Балтiн підкреслював, що база повинна задовольнити певним умовам. Головна з них — бути під юрисдикцією тієї держави, яка її орендує. Це й була головна мета: Севастополь — головна база російського ЧФ і Росія може встановити над ним свою юрисдикцію.

Тактика російської делегації на переговорах була спрямована на те, щоб шляхом затягування їх, використовуючи сепаратистськi сили Севастополя та Криму, поступово розмивати статус “об’єднаного флоту”, що належить і Росії, і Україні у співвідношенні 50 на 50 відсотків, і надати йому статус Чорноморського флоту Російської Федерації. Це настійливо провадилося в життя. Командування ЧФ практично вже перетворило флот на суто російський. У Держдумі адмірал Е. Балтiн з гордістю заявляв, що ЧФ підпорядкований і служить лише Президентові й міністрові оборони РФ.

На флоті активно йшла фронтальна ідеологічна обробка особового складу в антиукраїнському, проросійському шовiнiстичному дусі. На кораблях і в частинах ЧФ, де п’ятдесят відсотків особового складу строкової служби є громадянами України, вся виховна робота мала проросійську, часто відверто антиукраїнську спрямованість.

Уміло використовуючи й ту обставину, що 10—12 тисяч офіцерів, мічманів та прапорщиків ЧФ (з сім’ями — 40—50 тисяч) у соціальному плані міцно пов’язані з Севастополем та Кримом, командування ЧФ зуміло провести своїх кандидатів у Верховну Раду Криму та Севастопольську міськраду. В цих органах влади було сформовано російські військові лоббi, які активно й настійливо відстоювали ідею єдиного, неподільного ЧФ.

Причина виходу з-під контролю ситуації полягала в тому, що Ялтинською та іншими угодами не передбачено механізму управління діями командувача ЧФ і, при необхідності, усунення його з посади. Він отримав повну свободу в реалізації проросійських настанов на флоті на збиток Україні. Після жовтневих 1993 року подій у Москві ЧФ залишився єдиною реальною політичною та військовою силою в Криму і Севастополі, яка відкрито займає антиукраїнськi позиції.

Командування ЧФ не було байдужим і до рішення Севастопольської міськради від 23 серпня 1994 року про надання місту російського статусу. Саме обґрунтування такої ідеї зробив у своїй доповіді на сесії і вніс пропозицію не хто інший, як депутат міськради генерал-майор В. Романенко — начальник військ берегової оборони ЧФ.

Депутатською фракцією Верховної Ради Криму під назвою “Россия—Единство”, яка в більшості своїй складалася з колишніх офіцерів ЧФ, керував колишній заступник командувача ЧФ вiце-адмірал О. Фролов. “Россия—Единство” активно підтримувала президента Криму Ю. Мєшкова і домагалася проведення всекримського референдуму про державну незалежність Криму, тобто відриву його від України, перегляду її державних кордонів.

У жовтні 1994 року перед командуванням ЧФ та лідерами проросійських організацій Севастополя виступив керівник групи консультантів з міжнародних питань Ради Федерації Росії С. Шатохiн. Він закликав сепаратистів посилити роботу з підтримки російського статусу Севастополя і провести в Криму другий з’їзд слов’янських народів.

У жовтні працювала в Севастополі й комісія Держдуми РФ, яку очолював керівник комітету економіки, будівництва і транспорту І. Безпалий. Він мав дві зустрічі з адмiралом Е. Балтiним, схвалив дії командування ЧФ щодо підтримки російського статусу Севастополя й збереження військової присутності Росії в Криму.

Усі ці та багато інших фактів переконливо свідчили про те, що Чорноморський флот тоді і в майбутньому потрібен Росії насамперед як засіб боротьби за Крим і Севастополь. Росія йшла на грубе порушення домовленостей. За тих умов багато хто схилявся до думки, що для розв’язання проблеми ЧФ треба звернутися за допомогою до третьої сторони. Це міг би бути Міжнародний арбітражний суд чи посередництво групи якихось держав або однієї країни.

Резерви компромісів України, на які вона постійно йшла під час переговорів з проблем ЧФ, було вичерпано.

Найскладнішим і найгострішим питанням, як і раніше, залишалося питання базування. Серйозні розходження в позиціях державних делегацій України і Росії викликали й питання дальшого використання берегової інфраструктури, поділу берегових військ та військово-повітряних сил ЧФ колишнього СРСР в інтересах ВМФ РФ та ВМС України. Ці структури могли повноцінно вирішити завдання своїх держав тільки за наявності системи базування з iнфраструктурою, яка здатна забезпечити їхню життєдіяльність.

Розуміючи гостроту цієї проблеми, враховуючи інтереси Росії, українська сторона не заперечувала проти розміщення основного пункту базування ВМФ РФ на Чорному морі в місті Севастополі, пропонуючи для цього бухти Севастопольську та Південну з наданням Україною необхідної інфраструктури на умовах довгострокової оренди при спільному з ВМС використанні унікальних і неподільних об’єктів. Українська сторона не виключала й можливість стоянки окремих кораблів (частин) ВМФ РФ у містах Феодосiї, Керчi та в Донузлаві з наданням деяких об’єктів берегової інфраструктури на умовах оренди за окремими договорами.

А російська сторона ніяких конкретних варіантів для вирішення питання про базування ВМС України і ВМФ РФ не пропонувала й залишалася на первісних позиціях. На їхній погляд, основною базою ВМФ Російської Федерації повинен бути Севастополь, при цьому базування в його бухтах кораблів ВМС України, розміщення в ньому штабу ВМС не допускалося; основною базою ВМС України повинен був стати Донузлав, де буде розміщено і штаб ВМС України.

Росія для забезпечення базування в Криму запросила 418 об’єктів берегової інфраструктури з існуючих у наявності 515-ти. При цьому довжина морського узбережжя для РФ складала б 500 км з загальною площею території 20 тисяч кв. км. Для України залишилось би лише 80 км морського узбережжя.

Надана пропозиція РФ практично повністю виключала базування кораблів ВМС України в Криму, позбавляла українські ВМС власної судноремонтної бази, полiгонів бойової підготовки, а також можливості здійснювати контроль за судноплавством та підтримувати сприятливий оперативний режим у своїх територіальних водах. А в разі якого-небудь воєнного конфлікту Росії з третьою стороною територія України автоматично ставала б театром воєнних дій, а її населення — заручниками.

Російська делегація, звичайно, розуміла всю неприйнятність своїх вимог для України. А якщо розуміла і завзято на них наполягала, то неважко було здогадатися, що вона не виявляла належної зацікавленості в найскорішому розв’язанні проблем ЧФ, її задовольняло нинішнє становище безконтрольності і фактично цілковитої непідзвітностi Україні.

Серйозні розбіжності позицій сторін збереглися щодо Військово-Повітряних Сил і берегових військ Чорноморського флоту. На той час Військово-Повітряні Сили налічували 293 літальні апарати. З них бойових літаків — 81, розвідувальних — 20, протичовнових — 22, транспортних — 27, вертольотів різного призначення — 143. На території Криму було 6 аеродромів ЧФ. В селищі Кача розташувався транспортний та протичовновий вертолітні полки, в селищі Октябрське — морський ракетоносний авiаполк, у Гвардійському — штурмовий авіаполк та резервні — Херсонес і Південний у Севастополі.

Війська берегової оборони також становили потужні з’єднання, що налічують 271 танк, 620 бойових броньованих машин, 213 гармат та мінометів, 171 протитанковий засіб, 250 засобів протиповітряної оборони (ППО), 34 берегові ракетні комплекси. Загальна чисельність особового складу на той час — 4,5 тисячі осіб, з них майже 2 тисячі морських піхотинців.

За українськими законами, а також відповідно до різних міжнародних угод, у тому числі і Будапештських, iноземні війська не можуть дислокуватися на території України, а захист і оборона української території повинні здійснюватися Збройними Силами України. Виходячи з цього, позиція України була однозначна — здійснити поділ ВПС і берегових військ у рівній пропорції 50 на 50 відсотків з наступним виведенням частин, які відходять ВМФ Російської Федерації, з нашої території. Україна брала на себе зобов’язання повністю забезпечити суходільну та протиповітряну оборону пунктів базування ВМФ РФ.

Такий підхід, на думку української сторони, відповідав довгостроковим інтересам обох сторін. Проте позиція РФ у цьому питанні залишалася попередньою: авіацію, як вважала вона, уже поділено, а авіаційні частини технічного, тилового та радiотехнічного забезпечення з запасами матеріальних засобів поділові не підлягають. Берегові артилерійські війська й 810-а окрема бригада морської піхоти поділові також не підлягають і будуть дислокуватися в існуючих на сьогоднішній день пунктах. Єдине, в чому погодилася російська делегація, — це почати поділ у рівній пропорцiї дивізії берегової оборони з наступним виведенням російської частини на свою територію.

Як бачимо, знову був диктат “старшого брата”. Незважаючи на неодноразові звертання, українська сторона так і не одержала вихідних даних про те, який склад сил Росія планує мати на орендованій в України території. А без цього не можна було визначити необхідну для них берегову інфраструктуру.

Усіляко перешкоджаючи поділові ЧФ, його командування, як і раніше, виводило в Росію кораблі та судна, цінну техніку та озброєння. В односторонньому порядку здавалися в оренду комерцiйним структурам різноманітні об’єкти і земля, продавалися судна. Йшло постійне розкрадання в значних масштабах матеріальних цінностей на ЧФ. Усе це вже завдало за період з 1992 до 1994 року багатомiльярдних збитків Україні. І ця тенденція тривала. Ось чому потрібно було провести повну інвентаризацію всього майна, бойової техніки ЧФ, усіх його плавзасобів та об’єктів станом на грудень 1991 року. Проте російська сторона, незважаючи на існуючі домовленості про проведення інвентаризації, та й строк було узгоджено ще 15 березня 1994 року, всіляко гальмувала і відкладала її початок. Було, звичайно, зрозуміло, чому. Адже повна й ефективна iнвентаризація виявила б усі негативні факти, багато з яких потребували б кримінального розгляду, притягнення до відповідальностi високих посадових осіб.

Крім того, Україні було завдано шкоди через несприятливі екологічні наслідки діяльності ЧФ.

Так ЧФ “захищав” інтереси України. Більше того, його стан не давав змоги захищати повною мірою і iнтереси Росії, як це було раніше, у Середземному морі та в інших регiонах. Адже майже 36% його кораблів та суден вислужили встановлений строк, у 17% строки закінчувалися найближчим часом. За останні чотири роки на ЧФ не надійшло ні одного нового корабля, а більшості існуючих виповнилося 15—20 років.

Це ще раз підтверджувало, що Україні потрібен був свій національний флот, який міг би захищати її національні багатства та інтереси.

Україна, що має морських кордонів до 1500 кiлометрів, яка володіє на Азово-Чорноморському узбережжі більше як двадцятьма великими портами, спроможними впливати на національну полiтику причорноморських держав і на Балканах, повинна бути великою морською державою. В її континентальних шельфах і морській економічній зоні є чималі запаси енергоресурсів — нафти і газу. Навіть недетальні дослідження в Криму протягом 60—70-х років дали приголомшливі результати — три трильйони одиниць умовного палива (одна одиниця дорівнює 150 кубічним метрам газу). На дні шельфу лежить, можна сказати, золоте руно. На 80% воно складається з газу, а на 20% — з нафти.

Крім того, Чорне море — це величезний економічний вузол. Туреччина зацікавлена, щоб нафтопроводи проходили через її територію, аби одержувати від цього великий прибуток при меншій загрозі протокам.

Загострення проблеми проток відображало зростаюче геополiтичне та економічне значення усього чорноморського регіону, який перетворювався у важливі економічні ворота Європи. Нові напрями економічних зв’язків змістили головну вісь із широтного напряму “захід—схід” на регіональний “захід—південний схід”.

З іншого боку, через дешевизну, компактність та екологічну чистоту відроджувалися внутрішні водні шляхи до Західної Європи. Із закінченням будівництва у вересні 1992 року каналу Бамберг—Кiльгайм, що з’єднав ріки Рейн і Дунай, виникла єдина комунікаційна система від Роттердама до Чорного моря. Система Рейн—Дунай набувала особливого значення в разі стикування її з трансазiатськими магістралями. Нові траси, що перетинають материк, можуть увійти в Європу, з південного сходу — в Iран та Туреччину.

Перша з них: Стамбул—Тегеран (з відгалуженням на Басру), Делі—Сiнгапур (далі пором на острів Ява) з’єднає Європу з Перською затокою і Південно-Східною Азiєю. На той час залишалося прокласти тільки 1500 км. Було зрозуміло, що північніше від неї пройде інша трансконтинентальна артерія (Стамбул—Тегеран—Пекiн—Ляньюньган), що з’єднає Європу зі Східною Азiєю. На цьому шляху від Босфору до Жовтого моря не вистачало дільниці, яка з’єднає Iран з Туркменистаном. Коли її буде збудовано, новий нафтопровід стане найсерйознішим конкурентом Транссибірськiй магістралі. Отже, роль Чорноморського регіону як моста з Європи в Азiю різко зростала.

Але Чорне море — не тільки економічний вузол, це ще й стик трьох цивілізацій. На таких стиках можливі головні конфлікти XХ століття, в одному з яких можуть зіткнутися Захід та мусульманський світ. Багато полiтиків розглядають цей регіон як частину так званої “дуги кризи”, яка простягається від Балкан до Памiру.

В такому разі сильний флот — необхідна умова для захисту національних інтересів України. Що ж до Росії, то, якщо керівники СРСР називали країну “великою середземноморською державою”, то Росія сьогодні до Чорного моря має дуже невеликий вихід (10% загальної довжини Чорноморського узбережжя), вкрай незручну берегову лінію, а це означає, що просто так Росія з Криму не піде.

Але не флот Росії, а свій український флот покликаний забезпечувати сприятливі умови для судноплавства у водах України, в Світовому океані. На той час в Україні було шість великих судновладних організацій. Тільки в складі судновладних компаній Азово-Чорноморського басейну було понад 900 суден і транспортів. Тому ВМС України повинні були убезпечити їхню економічну діяльність, рибальство тощо.

Тому всяке затягування розв’язання проблеми ЧФ працювало проти України, завдавало збитків економіці, зберігало нестабiльність у регіоні.

Разом з тим на той час єдиною противагою турецьким ВМС у Чорному морі залишався Чорноморський флот. При розпаді його найбільшим виявився б флот Туреччини, крім того, кораблі НАТО все більше “завойовували” Чорне море. Болгарія вже дала свій дозвіл на базування американських кораблів у Варні, тим самим убезпечила себе від турків. Туреччина — член НАТО. Баланс сил, звичайно, може бути порушеним. Це розуміли обидві сторони. Тому, роблячи все, щоб не допустити поділу ЧФ і залишити його єдиним і неподільним, Росія, з одного боку, зміцнювала свої позиції в Криму, з другого — сподівалася, що тоді Україна не буде створювати свої ВМС.

Коли ідея з єдиним і неподільним виявилася нездійсненною, російське керівництво ВМФ і Чорноморського флоту почало іншу операцію.

Оцінивши ситуацію на Чорному морі, російське військове керівництво прийшло до висновку, що західну частину узбережжя України можна безболісно віддати українським ВМС. Тому всі зусилля було зосереджено на тому, щоб максимально зміцнитися в Криму, а також зірвати дальше будівництво Військово-Морських Сил України. З цією метою після скорочування військових частин ЧФ всі землі та об’єкти, які звільняються і повинні передаватися українському флотові, в нагальному порядку командування Чорноморського флоту передавало міським Радам на місцях, а велику частину віддавало в оренду комерційним структурам з наступним правом володіння чи продавало комерційним структурам майже за безцінь. Це, зрозуміло, завдавало значного удару по наших планах, створювало чималі труднощі в будівництві ВМС. У жовтні—грудні 1994 року таку “передачу” проводило командування ЧФ у селищі міського типу Веселе, де було скорочено “авіаційну” частину. В Саках було продано комерційній організації все підсобне господарство частини ЧФ. У Сiмферополі було підготовлено до продажу два хлібозаводи. Наприкінці грудня 1994 року командування Чорноморського флоту уклало договори з однією з комерційних фірм про купівлю—продаж об’єктів бригади річкових кораблів в Iзмаїлі. Так було продано iзмаїльський матроський клуб, банно-пральний комбінат та медичний склад. Загальна вартість об’єктів майже 52 мільйони карбованців Російської Федерації. Всі договори про купівлю—продаж iзмаїльського клубу, банно-прального комбінату та медскладу затвердив адмірал Е. Балтiн.

Так було продано комерційним структурам оздоровчий табір відпочинку “Дельфін” у Миколаєві, розграбовано й зруйновано радiотехнічні пости на острові Зміїний і на Тендрівськiй косі та містечко ракетно-технічної бази в Балаклаві.

Особливо цей процес прискорився після того, як Верховна Рада Криму ухвалила постанову, що по суті скасовувала рішення українського керівництва про утворення регіонального відділення Фонду державного майна України у Республіці Крим. Ця постанова припиняла й дію Указу про Фонд державного майна України № 965 від 16 грудня 1994 року. Почався процес підпорядковування усього майна в Криму місцевій республiканськiй владі, де було створено і почав діяти свій фонд. Як результат дії командувача ЧФ та головкома ВМФ було створено правову основу на термінову реалізацію всього фонду інфраструктури ЧФ, що підлягає переданню українським ВМС. У місцевих органах влади Севастополя і Криму, а також Причорномор’я, де дислокуються частини ЧФ, почали проводити активну роботу з закріплювання та приватизацiї цих фондів.

Створилася така ситуація, коли Військово-Морськi Сили України припинили свій розвиток через майже повну відсутність коштів на будівництво кораблів і необхідних об’єктів, а Чорноморський флот продовжував активно розкрадатися і продаватися, іржавіти та розвалюватися. Останні три роки, з 1991 до 1994, флот не одержував централізованих постачань ні технічного, ні шкiперського майна. На полицях складів залишалося тільки запасне майно постів (ЗМП) або ЗМП з проектів, що застаріли. Якщо в 1991—1992 роках щороку розвантажувалося до 440 вагонів, то 1994 року одержано тільки два вагони технічного майна з Росії.

Найважче становище склалося з ремонтом кораблів та суден. Тільки менше як десять відсотків від необхідної кількості було відремонтовано 1994 року. Великі кораблі ЧФ взагалі не ремонтувалися. В одному зі своїх інтерв’ю газеті “Флаг Родины” (19 січня 1995 року) заступник командувача ЧФ з експлуатації та ремонту контр-адмірал Олександр Аладкiн заявив, що в разі припинення ремонту кораблів та виконання заходів з підтримки технічної готовності флот припинить своє існування протягом двох—трьох років. Відновлення ж ремонту через деякий час потребувало б збільшення його вартості в десятки разів, а в багатьох випадках завершення ремонту буде взагалі неможливим. Такого розвитку подій можна було очікувати, бо до кінця 1994 року ЧФ заборгував ремонтним заводам понад 200 мільярдів карбованців.

Через недостатнє фінансування було майже припинено ремонт ракетного крейсера “Слава” в Миколаєві, великого протичовнового корабля “Очаков”, сторожового корабля “Беззаветный” та підводного човна у Севастополі. Зупинено ремонт і на рятувальному судні “Эльбрус”.

Не могли на ЧФ зберегти свої кораблі і від розграбування. Сторожовий корабель “Деятельный”, що ремонтувався, був так розграбований, що його довелося списати, тому що дальший ремонт був неможливий.

Аналогічна ситуація складалася і на кораблях, що планувалися до передачі українським Військово-Морським Силам після поділу Чорноморського флоту. Майже кожного дня ми отримували повідомлення, що ці кораблі та судна безжалісно експлуатуються — значно вище виділеного моторесурсу на рік, після чого відправлялися на ремонтні заводи, де не ремонтувалися, а продовжували іржавіти та розкрадатися. Майже вісімдесят відсотків таких кораблів не мали запчастин. Комплектування цих кораблів проводилося за залишковим принципом, тобто екіпажі формувалися з особового складу з низьким рівнем професiйності, а це призводило до погіршення та псування технічного оснащення кораблів.

Отож, ішла все та ж неоголошена війна з майбутніми українськими ВМС. Тенденції, що яскраво простежувалися тоді, були загрозливими для майбутнього українського флоту.

По-перше, навіть при вирішенні питання про поділ кораблів, ВМС України, як ми розуміли, будуть зазнавати дуже серйозного дефіциту офіцерських та мічманських кадрів, адже зарплата на ЧФ, як і раніше, була у два рази вища, і цей розрив збільшувався. Якщо й могли прийти до нас, то лише ті, хто потрапив під скорочення чи мав низький фаховий рівень і не був призначений на нову посаду на ЧФ, або ті, кому треба дослужити два—три роки до пенсійного віку. Про патрiотизм тоді говорити взагалі не доводилося. Всі, хто хотів, уже давно служили в ВМС України. Тому неважко було передбачити, що коли українське керівництво не розв’яже питання про зрівняння грошового забезпечення моряків ВМС з чорноморцями, кораблі, які планувалися Україні, могли залишитися без фахівців.

По-друге, через те, що командування Чорноморського флоту вирішило не приймати на кораблі призовників з України, до кінця 1995 року в екіпажах кораблів ЧФ громадян України вже не було. А це означає, що при затягуванні переговорів стосовно фактичного поділу корабельної ланки може статися так, що на українських кораблях нікому буде служити.

По-третє, позаяк кораблі, призначені для України, безжалісно експлуатувалися, а запасних частин не було, українські ВМС при поділі могли одержати купу металобрухту, а не бойові кораблі. Про швидке введення їх у стрій говорити також не доводилося. ЗМП, комплектуючі деталі та озброєння вироблялися в Росії, а оскільки закупити їх буде дуже складно, бо за ціною вони майже золоті, то українська частина флоту могла стати найближчим часом небоєготовою.

Майбутнє як Чорноморського флоту, так і кораблів ВМС України не провіщало нічого доброго. Тривожні сигнали про загибелі все частіше звучали на флоті.

Під одним прапором: кому це треба

Як тонула “Зарница” • Чому морська піхота Чорноморського флоту не воювала в Чечні • Командування ЧФ відмовляється рятувати судна • Два млрд. доларів США не одержує Україна

У новорічну ніч на малому ракетному кораблі “Зарница” Чорноморського флоту о 4.00 внаслідок надходження забортної води через днище корпусу в машинне відділення було оголошено “аварійну тривогу”.

Тоді на українському кораблі спеціального призначення “Славутич”, який стояв по сусідству, згідно з корабельним статутом також оголосили аварійну тривогу. За кілька хвилин аварійно-рятувальна група “Славутича” прибула на допомогу екіпажеві “Зарницы”. Зважаючи на нестачу на малому ракетному кораблі водовідливних засобів, з українського корабля в машинне відділення було доставлено водовідкачувальну помпу.

Через деякий час на виручку чорноморцям на баркасі прибула аварійно-рятувальна група й зі сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний”. Спільними зусиллями під днище корабля було заведено кольчужний пластир і о 5.30 загрозу затоплення корабля було усунено. Моряки-чорноморці щиро подякували нашим морякам за надану допомогу.

Це був не перший випадок, коли в критичний момент моряки приходили на виручку. За місяць перед тим аварійно-рятувальна група “Славутича” допомогла одному з катерів Чорноморського флоту при ліквідації осередку загоряння. Проте згодом командування “Зарницы”, очевидно під тиском згори, дивно прореагувало на надану допомогу. В газеті “Флаг Родины” з’явився матеріал про те, що ніякої допомоги не надавалося. Було неприємно і боляче читати ті рядки, що говорять про неприязнь до нас. Хоча, здавалося б, це саме в нас мала б бути неприязнь і злоба, адже тому ж “Славутичу” командування ЧФ близько тижня не давало “добро” зайти в Севастопольську бухту, відшвартуватися, і він весь цей час пробув на зовнішньому рейді. Сторожовому кораблю “Гетьман Сагайдачний” надали спершу місце біля причалу, який не був призначений для стоянки таких кораблів, потім відключено електропостачання з берега, а згодом, коли він спробував пришвартуватися до іншого причалу, ті самі чорноморці відрубали швартові кінці, створивши аварійну ситуацію. І от наші екіпажі, забувши все, що було, прийшли на виручку. А у відповідь...

Така реакція ніяк не пов’язувалася з тими останніми зверненнями офіцерів ЧФ та окремих офіцерів ВМС України до голів наших держав з проханням зберегти ЧФ єдиним і неподільним. Ми не знали точно, хто сфабрикував такий документ перед черговим раундом переговорів щодо флоту. Адже, як виявилося, деякі підписи українських офіцерів було підроблено. Мета створення такого документа була зрозумілою: російський флот продовжує залишатися в Криму, і ні про яку оренду територій не може бути й мови. Крім того, Росія не послаблює свого впливу в Криму. Наскільки небезпечною може виявитися така “єдність”, ще раз підтвердили події в Чечні, коли війська зі всієї Росії рушили на Грозний наводити “конституційний порядок” ціною крові тисяч людей.

Бригаді морської піхоти Чорноморського флоту в Севастополі російське військове керівництво також віддало команду почати підготовку для відправки в зону чеченського конфлікту. З цією метою в з’єднанні було сформовано посилений тактичний батальйон, укомплектований танками та самохідними артилерійськими установками (САУ), призначеними для бойових дій у складі сухопутних військ. Особовий склад батальйону проводив активну бойову підготовку. Севастополь здригався від розривів снарядів. На полiгоні морської піхоти йшли бойові стрільби з танків та САУ.

До нас надходили повідомлення, що військовослужбовці морської піхоти були стурбовані відправкою в Чечню. Особливо турбувала невизначеність соціальних гарантій для сімей у разі загибелі годувальника, адже жити довелося б сім’ям в Україні. Поставало запитання: чи згадає про них Росія? Більшість схилялася до відповіді “ні”. А повідомлення про жертви морських піхотинців інших флотів надходили щодня, прийшла й перша труна в Севастополь з морським піхотинцем Північного флоту. В місті проживали його рідні. Усього до двадцятих чисел січня загинуло понад дев’яносто морських піхотинців.

Було нам відомо і те, що командування ЧФ робило все, щоб у цій бригаді служили тільки призовники з Росії. Але на той час у з’єднанні було 40 військовослужбовців строкової служби, призваних з території України, і один — з Криму. З початку підготовки частини до відправлення в Чечню її самовільно залишили 6 матросів, призваних з України. Прибулим за ними офіцерам батьки втікачів вручили пояснювальні записки, в яких говорилося, що їхні сини не будуть брати участь у війні в Чечні і тому до частини не повернуться.

В ті напружені дні морські піхотинці ВМС України на своїх зборах ухвалили звернення до особового складу морської піхоти Чорноморського флоту, в якому говорилося, що всяке втягування будь-яких військових формувань ЧФ, розміщених на території України, у воєнні конфлікти інших країн зробило б її мимовільною співучасницею цих подій.

Можлива участь з’єднання в бойових діях у Чечні, говорилося в зверненні, може обернутися непередбачуваними наслідками і для самих військовослужбовців та їхніх сімей, і для інших жителів Севастополя і Криму. Бригада, як і весь Чорноморський флот, є військовим формуванням, яке належить двом державам — Україні і Росії.

Командувач ЧФ адмірал Е. Балтiн iронічно висловився з приводу цього звернення. Але ми знали іншу реакцію — сімей та рідних морських піхотинців та й самих офіцерів, які добре розуміли, що цим може бути врятовано їхнє життя.

Наш прес-центр у ті дні розповсюдив близько десятка iнформацій про підготовку бригади морпіхів до відправлення в Чечню. Багато газет опублікували їх, що, зрозуміло, відіграло свою роль. Керівництво України тримало на контролі питання відправлення бригади і вживало певних заходів, щоб цього не сталося. Вперше, за майже три останні роки, начальник військ берегової оборони ЧФ генерал-майор Володимир Романенко згадав, що флот підпорядковується двом президентам. В інтерв’ю кореспондентові міської газети він заявив, що “перекидання десантників у Чечню може бути здійснене тільки за спільним рішенням президентів України і Росії” (“Слава Севастополя”, 27 січня 1995 р.).

Ситуація з подіями в Чечні ще раз підтверджувала, що йти на створення єдиного флоту — значить стати заручником російської полiтики. Українська сторона одразу була б поставлена у вкрай залежне становище перед російською, і це дало б Росії змогу втягнути Україну в можливий воєнний конфлікт з іншими державами, які не є для неї джерелами воєнної небезпеки. Окрім того, міжнародні угоди і закони України не передбачали утворення єдиного флоту двох держав.

Підписавши міждержавну угоду про створення єдиного флоту, Україна мала б на своїй території непідпорядковане їй оперативне об’єднання. А через те що одним із джерел воєнної небезпеки, згідно з Доктриною, для Російської Федерації є “придушення прав, свобод та законних інтересів громадян РФ в іноземних державах, напад на військові об’єкти Збройних Сил РФ, розміщені на території іноземних держав”, то в умовах Криму може бути легко створена ситуація, коли російська сторона реально мала б підстави для застосування військової сили.

Важко також було уявити, під яким прапором ходили б кораблi єдиного флоту в морі. Судно, як говориться в Конвенції ООН з морського права 1982 року (ст. 92), повинно плавати під прапором тільки однієї держави. До того ж кораблі єдиного флоту не могли б дотримуватися усіх статей цієї Конвенції.

В зв’язку з діями кораблів “єдиного флоту” у світовому океані щодо захисту інтересів України та Російської Федерації гостро постали б питання відповідальності за можливі збитки, завдані цими кораблями. Між Україною та Росією одразу постала б конфліктна ситуація: в чиїх інтересах діяв корабель, чиїм громадянином є капітан, хто винен, хто буде відшкодовувати збитки тощо. При проходженні кораблями “єдиного флоту” міжнародних проток знову ж постануть проблеми з визначенням національності. І не враховувати їх не можна було.

Як відомо, головною метою міжнародної політики РФ, про що не раз заявляли її керівники, є досягнення рівня “світової держави” з відповідними військовим та економічним потенціалом. На цьому шляху інтереси Росiї неминуче могли б зіткнутися з інтересами США, які не побажали б допустити виникнення на світовій арені нового глобального супротивника, що загрожує їхнім національним інтересам. За певних умов такі суперечності можуть призвести спершу до локального конфлікту, а після цього — до широкомасштабної війни. Це означало б, що Росії серед інших флотів потрібен був би і потужний Чорноморський, завданням якого було б завоювати панівне становище в Чорному морі та виконувати оборонні функції на середземноморському та атлантичному напрямах.

Не можна було б не враховувати і зростаюче прагнення країн Східної Європи до вступу в НАТО, а отже, слід було б чекати наближення цього блоку в разі загострення воєнно-політичної обстановки до українських кордонів. Хоча тоді така війна і конфлікт були малоймовірними. Велику небезпеку становила можливість російсько-турецького конфлікту. Це пов’язувалось із зростаючою напругою між цими країнами через різні погляди на події в Нагірному Карабасі та Чечні. При цьому дислокація ЧФ на території України робила б нашу країну супротивником Туреччини, яка є членом НАТО. Що було вкрай небажано, адже через Туреччину повинен був пролягти головний альтернативний шлях надходження до нас енергоносiїв.

Тому національні інтереси України вимагали якнайскорішого поділу ЧФ з виведенням його російської частини з наших територіальних вод, проте на той момент це було неможливим: у Росії не було відповідної інфраструктури. Значить, залишалося допустити лише тимчасове перебування російських частин в Україні на умовах оренди.

Командування ВМФ Російської Федерації та ЧФ, звичайно, прораховувало можливий варіант об’єднання, але добре розуміло, що до об’єднання можна прийти тільки тоді, коли буде доведено нездатність України створити свої ВМС. Тому неоголошена війна з українськими Військово-Морськими Силами тривала.

Наприкінці січня командування ЧФ заявило, що воно знімає з себе усяку відповідальність за гарантування безпеки плавання українських суден. Ця заява не мала ніякої логіки. З одного боку, Чорноморський флот весь час заявляв, що він охороняє і Росію, і Україну, а з другого — заява про відмову. Це був серйозний “прокол” у діях командування ЧФ. Неважко було передбачити: якщо ЧФ відмовився сьогодні забезпечувати плавання українських суден, то завтра він може відмовитися і від захисту України. До того ж, ця заява лише констатувала те, чого вже не робилося. Командування ЧФ фактично набагато раніше зняло з себе цю відповідальність, оскільки воно вже давно проявляло байдужість до всіх випадків, пов’язаних з безпекою плавання українських (і не лише українських) суден у басейні Чорного моря. Тому Військово-Морські Сили України вимушені були повністю взяти на себе цю функцію, незважаючи на нестачу сил і засобів.

Траплялося не раз, коли на сигнали SOS за будь-яких погодних умов відгукувалися і надавали допомогу кораблі та судна, що складають ядро майбутніх ВМС. Так було, коли зазнало лиха в Чорному морі одне з суден Грузiї. Командування ЧФ знайшло привід не послати свої кораблі на допомогу. Українське командування послало малий протичовновий корабель “Луцьк”, був готовий до вильоту і вертоліт. Людей, яких винесло в море, врятували також українські моряки, а чорноморці послалися на те, що в районі лиха стоїть несправний корабель, а іншого не знайшлося.

Звичайно, командування ЧФ добре розуміло, що своїми ВМС Україна не зможе повністю гарантувати безпеку українських суден. Тому ця відмова, по-перше, знімала всяку відповідальність з ЧФ, який тоді вже також не міг упоратися з цим завданням, бо кораблі були в зношеному стані. По-друге, в разі чергового нападу на українські судна можна було б сказати, що без Чорноморського флоту українські ВМС нічого не варті. Судна України на той час, дійсно, не були в безпеці. Тільки за 1993—1994 роки на них у Світовому океані було вчинено 34 напади різноманітних пiратів. Але від цього судна України не зміг уберегти ні ЧФ, ні ВМС України.

Неоголошена війна проти нас не закінчувалася. В січні 1995 року медичні заклади ЧФ на підставі директиви начальника штабу Чорноморського флоту, яка передбачає надання платної медичної допомоги українським морякам, виставили рахунок командуванню ВМС України за минулий рік. Загальна сума, пред’явлена для сплати, — понад 78 тисяч доларів США. І Україна, як нам було відомо, збиралася цю суму виплатити. Ми нічого не могли зробити в цій ситуації, залишалося тільки ставити запитання: чому на переговорах стосовно ЧФ не можуть гостро поставити питання про виплату Україні компенсації за використання її земель, ресурсів, об’єктів тощо? Адже цифри були добре відомі. Мені випадково потрапив до рук документ, підготовлений на переговори, про щорічну вартість витрат, пов’язаних з розміщенням тільки в Севастополі бази ЧФ. Так, компенсації місту витрат за утримання міського господарства, послуги та дотації житловому комунальному господарству, на перевезення морським, автомобільним та електротранспортом, а також компенсації в шкільних та дошкільних закладах, фінансування соціально-культурної сфери, витрати охорони здоров’я, капітальні вкладення, необхідні на будівництво житла для офіцерів, звільнених у запас чи відставку, а також інші компенсації склали 125,4 млн. доларів США.

Умовні збитки міста, викликані закритістю акваторій, розміщенням об’єктів військових відомств на території міста Севастополя (неможливість туризму, морських торговельних перевезень, використання землі під будівництво житла і в сільськогосподарському виробництві) також склали чималу суму — 64,6 млн. доларів США.

Збитки, завдані навколишньому природному середовищу на території міста і в акваторії бухт, дорівнювали 600 тис. доларів США. Підсумкові витрати, пов’язані з розміщенням у Севастополі бази Чорноморського флоту, склали 190,6 млн. доларів США.

Загальна сума відшкодування місту Чорноморським флотом за період з липня 1993 року до кінця 1994 року складала 285,9 млн. доларів США. Але і ця цифра явно була занижена. Підрахунок проводився з липня 1993 року, бо утримання ЧФ за період з січня 1992 року до червня 1993 року Україна здійснювала в односторонньому порядку (85,2%).

Ці цифри багатьом були довгий час невідомі. Нас тоді дивувало, чому українська делегація, маючи в своєму розпорядженні ці дані, не ставила питання перед Росією про погашення частини боргів України, чому ці цифри не були офіційно розголошені? Ми вимушені були самі через своїх старих знайомих журналістів обнародувати багато які з цих даних. Раніше про це намагалася заявити наша Спілка офіцерів ВМС. Але в той час вона була на межі розпаду, і це було боляче усвідомлювати.

Не враховувалося ще й непряме фінансування. Флот базувався на території України, експлуатував наші природні ресурси та інфраструктуру. Держава несла великі витрати на утримання комунального господарства, соціальної сфери, послугами яких користувався і флот, і його військовослужбовці. Адже за цим стояли чималі дотації з державної казни.

Окрім того, українська експертна група зробила розрахунки орендної плати з урахуванням існуючої за кордоном практики, розрахунки, які враховують усю сукупність складових орендної плати. Під час поділу флоту за угодою, яку було підписано в Завидово, ця сума складала $ 875 млн. (усі цифри обчислено для 10-річного терміну оренди), за масандрівським протоколом — майже $ 2,25 млрд., за угодою від 15 квітня 1994 року — $ 2,5 млрд., а за варіантом, який пропонує українська сторона, — $ 2,23 млрд (“Всеукраинские ведомости”, 6 червня 1995 р.).

Поділ флоту: крига рушила

Чорноморський флот здає Очаків • “Гетьман Сагайдачний” в Абу-Дабі • Чому 300 українських офіцерів пішли в запас • Адмірал Балтін: заблокувати Севастополь — справа однієї години

Новий 1995 рік не приніс очікуваного вирішення проблеми Чорноморського флоту. Пройшло три роки, а виявилося, що питань з поділом ЧФ, а також з будівництвом ВМС України, стало ще більше. В ті дні багато хто з нас знов і знов ставив собі запитання: чому проблеми флоту не вирішуються? Спершу прийняте в стані “суверенiтетної” ейфорiї рішення про те, що всі військові сили та майно, що перебувають на нашій території, належать Україні, викликало категоричність позиції Росії, що звикла розглядати нашу державу як невід’ємну частину Російської Федерації. Потім ця відкрита непримиренність з обох сторін швидко пом’якшилася.

Для України протверезіння настало після усвідомлення того, скільки цей флот забере з бюджету. Відіграли свою роль і проросійські настрої чорноморців. Росія також багато що зрозуміла після визнання України західними країнами, хоча про світове визнання можна було говорити тільки як де-юре. Про підтримку світового співтовариства тоді можна було тільки мріяти.

До Дагомису тактика політичного лавiрування, яку проводив Леонiд Кравчук, якоюсь мірою була виправданою, але пізніше, коли позиція Росії стала жорсткішою, пішли поступки одна за одною. Переговори, які пройшли в Ялті, а особливо в Масандрі, Росiя розцінила як поступливість України, як слабкість її позицій. У підсумку Москва стала проводити активну політику тиску. Однак, незважаючи на всі важелі — політичні та економічні — вона не досягла мети. І тому Москва повела гру затягування переговорів. Розрахунки були найрізноманітнішими. Кремль сподівався, що зі зміною Леонiда Кравчука прийде “проросійський” Леонiд Кучма. Ця надія не справдилася. І ситуація довкола поділу ЧФ на початку 1995 року стала значно змінюватися, причому не на користь Росії. Майже всі засоби тиску, які Росія використовувала під час правління Леонiда Кравчука, виявилися неефективними, але тактику затягування переговорних процесів російська сторона продовжувала демонструвати і щодо ЧФ, і щодо підписання Договору про дружбу та співробітництво. Росія не погоджувалася з формулюванням у договорі: “РФ визнає кордони України”.

Загалом підстав для оптимізму щодо поділу ЧФ не було. Складалася ситуація, коли “чорноморський глухий кут” не давав посуватися далі російсько-українським відносинам. Але крига рушила. Багато в чому цьому сприяла заміна керівників делегацій на переговорах.

Замість Юрiя Дубинiна, який займав жорстку позицію й демонстрував завзяте небажання йти на компроміси, було призначено першого віце-прем’єра Олега Сосковця. Українську сторону представляв перший вiце-прем’єр Євген Марчук.

У результаті під час першої ж зустрічі в Києві делегації розробили проект Декларації про поділ Чорноморського флоту. Цей документ, зокрема, закріпив згоду України на базування російського флоту в Севастополі й ще в деяких місцях кримського регіону. Військовослужбовці могли самі визначати, на якому флоті — українському чи російському — їм служити.

Принципово важливо було те, що не Севастополь буде, як того домагалася російська делегація, базою ВМФ Російської Федерації, а в Севастополі перебуватиме лише його основна частина. Чисельність берегових військ та авіації повинна визначатися з урахуванням існуючих міжнародних зобов’язань України щодо звичайних озброєнь, при цьому російську частину авіації передбачалося вивести з території держави. Крім того, керівництво ВМФ РФ висловило готовність передати під юрисдикцію України всі об’єкти ЧФ в західній частині морського узбережжя України. Для забезпечення потреб російської бази ЧФ, що залишиться в Криму, передбачалося використати 71 об’єкт інфраструктури.

Однак у виконання цього рішення вірилося мало. В історії поділу ЧФ подібних документів підписувалося чимало, але жодного з них не було виконано навіть частково, тому було вкрай несподіваним, коли командування українських ВМС одержало телеграму за підписом начальника штабу Чорноморського флоту, в якій на підставі директиви головнокомандуючого ВМФ Російської Федерації пропонувалося до 14 березня направити у м. Очаків комісію для приймання озброєння, техніки й житлово-казарменного фонду частин Чорноморського флоту, що дислокуються там і підлягають розформуванню. Рішенням командувача ВМС України приймальну комісію, яка повинна була завершити роботу до 1 квітня, очолив заступник командувача ВМС України контр-адмірал Микола Костров. 17 березня було підписано акт прийняття—передачі. Після цього 12 квітня на бойових катерах, що залишилися ВМС України в Iзмаїльському гарнiзоні, було піднято український Державний прапор.

Передавання відбувалося зовні цивілізовано. Було дотримано відповідних ритуалів. В урочистій обстановці спускався Військово-Морський прапор колишнього СРСР і підіймався Державний прапор України. Проте приймання майна й устатковання йшло за залишковим принципом. Деякі об’єкти було вже продано комерційним структурам, розграбовано, приведено в непридатний стан, і це не могло не позначитися на організації підрозділів українського флоту.

Формування ВМС України тривало. Нового розвитку набули міжнародні контакти. 21 лютого в Одесу здійснив діловий захід десантний корабель ВМС США “Понс” з десантниками на борту. Українські й американські морські піхотинці побували на полiгоні, обговорили технічні питання, пов’язані з наступними спільними навчаннями, і питання дальших контактів, взаємних візитів кораблів. Західні країни, безперечно, проявляли все більший інтерес до України. Налагодження взаємовідносин між двома флотами було одним з напрямів їхнього інтересу. Контакти військових відомств США і України ставали все тіснішими.

Інтерес до нас був не випадковим. Багато європейських країн продовжували вважати загрозу російської експансії цілком реальною. Тому Україна внаслідок свого географічного положення була б вигідною Заходові в ролі “буфера” між Росією та Європою. І Захід мав об’єктивні передумови досягнути такого стану. Росія продовжувала чинити потужний тиск на Україну, а Україна прагнула від нього звільнитися, але зробити без Заходу це було неможливо. Та й Україну ніяк не влаштовувала роль буфера. Не можна було не враховувати тоді й те, що до влади в Росії могли прийти націонал-патрiоти на зразок Жирiновського, які вважають Україну “великою російською губернією”. Тоді загроза суверенітетові могла б стати реальною. Тому з двох зол, як відомо, вибирають менше. Вочевидь, саме це пам’ятали західні політики.

Візити кораблів в Україну планувалися тоді не тільки із США. 3 березня сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний” вийшов із Севастопольської бухти і взяв курс на Абу-Дабi (Об’єднані Арабськi Емiрати). Під час ділового заходу з 19 до 23 березня екіпаж побував на традиційній виставці “Айдекс-95”, де Україна вперше була представлена окремим павільйоном.

І раптом як грім серед ясного неба приголомшила нас звістка, що 8 березня командувач Військово-Морських Сил України віце-адмірал Володимир Безкоровайний подав рапорт Президентові України про відставку “в зв’язку з погіршеним станом здоров’я”.

Таке формулювання було справді несподіваним, адже всі добре знали, що за півтора року перебування на посаді Безкоровайний ні разу не хворів. Лише пізніше стало відомо, що рапорт став вимушеним кроком з метою припинити некомпетентне втручання в організацію діяльності ВМС України, яке могло призвести до серйозних наслідків для кораблів та екіпажів у морі. Усілякі спроби не допустити цього викликали негативну реакцію у військовому відомстві. Виник конфлікт, за яким і з’явився рапорт Володимира Безкоровайного. Тоді відставку командувача не було прийнято, але хоча б на якийсь час у Києві повернулися обличчям до проблем будівництва Військово-Морських Сил України. Та очікуваної допомоги так і не дочекалися, а вона в ті дні була дуже потрібна, особливо в поліпшенні соціального стану офіцерів та мічманів. Не випадково тільки за наступний рік у запас вийшло майже 300 офіцерів, за перші два місяці 1995 року рапорти написали ще 100. Це загрожувало тим, що кораблі ЧФ, передані після його поділу, могли опинитися без фахівців. Прийняті Очаківський та Iзмаїльський гарнізони підтвердили це. Дефіцит кадрів одразу позначився на утворенні в цих гарнізонах відповідних структур ВМС. Незважаючи на скорочування ЧФ, потоку бажаючих не було. Перейшли одиниці, на жаль, далеко не найкращі.

Новим етапом у вирішенні проблеми Чорноморського флоту стали події на півострові, що загострилися. Небажання президента і Верховної Ради Криму привести Конституцію республіки у відповідність з українськими законами змусили парламент України 17 березня 1995 року відмінити Конституцію Криму, а отже, скасувати президентство на півострові. Після цього 31 березня Леонiд Кучма своїм Указом підпорядкував кримський уряд.

Втративши повністю важелі влади, екс-президент Ю. Мєшков надсилає листи Президентові РФ Б. Єльцину та міністрові оборони П. Грачову з проханням не виводити із Сiмферополя дивізію берегової оборони Чорноморського флоту. Проте листи залишаються без відповіді.

Держдума Росії, добре розуміючи, що зі скороченням ЧФ на півострові можна втратити вплив на хід подій у Криму, а отже, втратити важелі тиску на Україну, ухвалює рішення про накладення мораторiю на скорочування військових частин ЧФ і передання їх українським ВМС.

Реакція з боку командування Чорноморського флоту не забарилася. 14 квітня Військова рада ЧФ на своєму закритому засіданні висловила незгоду з позицією Головного штабу ВМФ Росiї щодо проблеми Чорноморського флоту, а також висловила своє невдоволення тим, що частини, які скорочуються, передаються ВМС України. Такий крок Військової ради ЧФ було зроблено, зрозуміло, на догоду тим полiтичним колам у Росії, які підтримували сепаратизм у Криму, в Севастополі, прикриваючись тим, що скорочування йде без вживання заходів соціального захисту. Командування флоту вдалося тим самим до ще однієї спроби по суті справи припинити початий поділ флоту. Проте прикриття було слабким. Військова рада українських ВМС не раз пропонувала командуванню ЧФ при скорочуванні частин не знищувати інфраструктуру і не допускати розпродажу фондів, але ці прохання не було почуто при скорочуванні частин у “Веселому” та в Балаклаві. Крім того, командування ВМС України висловлювало готовність і гарантувало після поділу флоту зберегти робітникам і службовцям їхні робочі місця, а військовослужбовцям, з їхньої згоди, надати місце служби. Так і було під час приймання Очаківського та Iзмаїльського гарнізонів: бажаючим вісімдесятьом відсоткам з числа робітників та службовців і п’ятдесятьом відсоткам військовослужбовців, які залишилися, було надано відповідні посади.

Рішення закритого засідання Військової ради ЧФ працювало ще й на ту групу депутатів у Держдумі РФ, яка домагалася відставки уряду. І розкрутити цей маховик можна було через критику керівника російської делегації на переговорах з Україною Олега Сосковця. У цій справі й повинен був відіграти свою роль Чорноморський флот. З цією метою і прибув до Севастополя голова комітету Держдуми в справах СНД та зв’язках зі співвітчизниками Костянтин Затулiн. Треба було набрати якомога більше фактів про те, як “пригноблюють” російськомовне населення на півострові, як “страждають” чорноморці від тієї політики, яку проводить уряд. Ця поїздка була вдалою. Знайшлися факти і “насильницької українiзації”, і “тяжкого становища” ЧФ. Хоча треба було бути або темним до святостi, або професійним провокатором, щоб знайти цю “насильницьку українiзацію” в Криму, де російською мовою видавалося понад 150 газет, кримсько-татарською — 3, а українською — 2. До того ж українською мовою газети виходили один раз на тиждень загальним тиражем не більше п’яти тисяч. А в кримському парламенті українською мовою не виступав ніхто. Український музично-драматичний театр, уперше за довгі роки, виправдавши національний акцент у своїй назві, поставив тоді “Наталку-Полтавку”. І це при тому, що в Криму майже 26 відсотків населення — українці.

При всій складностi життя людей у Криму не таке вже й тяжке становище було в чорноморців. Їхнє грошове забезпечення було у вісім разів більше за середню зарплату робітників та службовців півострова.

Посилення спекулятивної, кон’юнктурної уваги російських політиків до долі співвітчизників у Криму спостерігалося переважно напередодні виборів. Як ніколи раніше, у великій ціні були націонал-патрiотичні жести, які, звичайно ж, підтримували націонал-патрiоти в Криму. Один з таких лідерів Олександр Круглов, фанатично щирий, відвертий без краю, на запитання кореспондента “Известий”: чи не страшно йому вести таку роботу, спрямовану по суті на переділ кордонів, заявив:

— А-а, ні, я з Балтiним (командувачем ЧФ — авт. ) уже порадився. Він каже: “Заблокувати Севастополь — справа однієї години”. А коли що, козаки підіспіють. А почнеться все з референдуму, так у нас домовлено (“Известия”, 14 квітня 1995 р.).

Усі стяги на гостину до нас

Навчання “Бриз-95”, “Миротворча місія морської піхоти-95” • Перше навчання морської піхоти ВМС України в США • Наші на “Дунаї-95” • Як ми вирішували з ким дружити

У квітні 1995 року виповнилося три роки з початку формування Військово-Морських Сил України. Iсторично термін невеликий. Але вже можна було з певністю сказати, що молодий український військовий флот за цей короткий час здобув широке міжнародне визнання. І передусім завдяки своїй відкритостi, прагненню до співробітництва, особливо в рамках програми “Партнерство заради миру”.

Міжнародне співробітництво розвивалося у багатьох напрямах, і 1995 рік був показовим у цьому.

Це, насамперед, участь кораблів, морської піхоти й авіації ВМС у міжнародних навчаннях флотів різних країн. Дуже важливим у налагоджуванні взаємних контактів з флотами інших країн, зміцнюванні дружби та взаєморозуміння між моряками і народами цих країн ми вважали обмін дружніми візитами, діловими заходами. Чимале значення мали й особисті контакти між представниками флотів, обговорювання спільних програм, планів дій, взаємовигідних угод, проведення спільних наукових конференцій, симпозіумів.

Проте спільним навчанням приділялася підвищена увага.

З 2 до 14 серпня відбулося широкомасштабне морське навчання “Бриз-95”, у якому брали участь кораблі Греції, Iталiї, Болгарiї, Румунії, Туреччини та США.

Продовженням співробітництва між ВМС України та ВМС США стало перше в історії двох країн спільне миротворче навчання “Миротворча місія морської піхоти-95” на військовому полiгоні поблизу Миколаєва з 25 до 28 липня 1995 року.

Воно збагатило наших морських піхотинців досвідом проведення миротворчих операцій, сприяло зміцненню взаємної довіри між воїнами двох країн та дружби між ними.

В вересні пройшли два міжнародних навчання, в яких участували українські військові моряки: “Партнер у співробітництві-95” та “Осінні союзники-95”. Останні проводилися з 11 до 25 вересня в Північній Каролiні (США). Як заявив, повернувшись із США до Севастополя, керівник маневрів з української сторони заступник командувача ВМС України контр-адмірал Микола Костров, навчання морських піхотинців ВМС України та США не тільки сприяли підвищенню рівня фахової майстерності військовослужбовців, а й значно зміцнили їхню довіру одне до одного, розсіяли стереотипний образ ворога, що протягом довгого часу існував у свідомості наших народів.

Українські морські піхотинці набули світового досвіду участі в миротворчих операціях і, завдяки хорошим умовам полiгону, відпрацювали всі необхідні елементи навчань.

Такі навчання, спрямовані на підготовку до миротворчих операцій, ВМС України готові проводити з флотами й інших країн, заявив тоді контр-адмірал Костров. Це співробітництво повинно будуватися на принципах рівноправності, що й продемонструвала американська сторона.

Командування ВМС України на той час кілька разів пропонувало командуванню ВМФ Росії, ЧФ провести спільні військові навчання, проте ці пропозиції залишалися без відповіді. Контр-адмірал Микола Костров назвав таку ситуацію “незрозумілою” та “насторожувальною”.

Великого значення надавалося навчанням, які проводяться перiодично між екіпажами наших кораблів і окремих кораблів інших країн. Багато хто з нас усвідомлював тоді, що такі спільні заходи потрібні передусім для наших ВМС, які ще перебувають у стадії становлення. Істотно, що нам було чого повчитися у флотів інших країн, за плечима яких досвід багатьох десятиліть, а то й століть.

Іншим дуже важливим напрямом міжнародного співробітництва нашого флоту з флотами багатьох країн є взаємні дружні візити кораблів. Починаючи з 1993 року, заходи іноземних військових кораблів у порт Одеса стали доброю традицією. Це свідчило про великий інтерес США і багатьох європейських країн до молодої української держави і до її Військово-Морських Сил, про прагнення встановити й підтримувати всебічні дружні контакти.

10 травня 1995 року діловий захід в Одесу здійснив фрегат США “Кауфман”.

З 17 до 22 травня в Одесі перебувала з офіційним візитом німецька ескадра навчальних кораблів у складі плавбази “Вера” та шістьох морських тральщиків під командуванням адмірала флотилії В. Єнгельмана. Німецькі моряки поклали вінок до пам’ятника Невідомому матросові. А з 22 до 29 липня відбувся офіційний візит десантного корабля ВМС США “Пенсакола” з морськими піхотинцями на борту для участі в спільних з ВМС України миротворчих навчаннях.

Бригада наших річкових кораблів під командуванням капітана 1-го рангу Миколи Мартiяна брала участь у багатонаціональному навчанні в Румунії під назвою “Дунай-95” та в святкуванні дня ВМС Румунії. Маневри “Дунай-95” пройшли з 12 до 16 серпня. А вже через два дні відбувся офіційний візит до нас флагманського корабля 6-го флоту ВМС США двкд “Ла Салл” під прапором командувача 6-го флоту США віце-адмірала Д.-Л. Пiллiнга. У ході цього візиту пройшли переговори між делегаціями ВМС США та України про плани взаємного співробітництва на 1996 рік.

Міжнародних контактів в ці роки було дуже багато. Тому начальникові відділу міжнародних зв’язків штабу ВМС капітанові 1-го рангу Валерію Кузнецову і його помічникам капітанові 2-го рангу Валерію Удовенку та Олександру Воробйову доводилося робити все можливе, щоб зміцнювати під час таких контактів авторитет ВМС і держави в цілому.

Традиційними ставали заходи кораблів ВМС України у порти наших найближчих сусідів — Румунії та Болгарії, численні візити до нас різних іноземних військових делегацій, високих посадових осіб та дипломатичних представників багатьох країн. Усі, хто прибував до нас, зазвичай проявляли не тільки великий інтерес до формування ВМС України, а й доброзичливість, готовність допомогти нам, повагу до державного суверенітету молодої української держави. Їм iмпонувало те, що Україна вела миролюбну політику, була членом Асамблеї Причорноморських держав, поставила собі за мету перетворити Чорне море у море миру, дружби і стабільності.

Цим благородним цілям служили й міжнародні контакти українських ВМС. Наша Військова доктрина виходила з того, що “своїм потенційним супротивником Україна буде вважати державу, послідовна політика якої становить воєнну небезпеку для України, веде до втручання у внутрішні справи України, претендує на її територіальну цілісність та національні інтереси” (“Военная доктрина Украины”, видавництво УС МОУ, розділ 1., ст. 1.2, с. 4).

Тоді у нас були всі підстави стверджувати, що жодна з держав, з флотом якої у ВМС України встановилися дружні контакти, такої політики стосовно України не веде й загрози для нас не становить.

А спілкування з друзями в будь-якій формі в будь-яких напрямах ми тільки вітали. Воно збагачувало нас, робило нас сильнішими.

Ми також з великим задоволенням сприймали прагнення військових керівників та дипломатичних представників побувати в нас, ближче познайомитися з нами.

За минулі три роки з початку будівництва ВМС України у нас побували делегації або окремі посадові особи майже з усіх європейських країн, із США та з держав Близького Сходу.

Прагнення нашої держави до тісного співробітництва з різними європейськими організаціями, як і її нещодавній вступ до Ради Європи, декому, особливо в Росії, явно були не до душі. Як не до душі є і все міцніші міжнародні контакти наших Військово-Морських Сил з флотами інших держав. Нашим “доброзичливцям” хотілося б бачити нас у повній самоiзоляції, в положенні слухняного “молодшого брата”. Саме таким бажанням пояснювалися їхні нападки на будь-які кроки наших ВМС на шляху поглиблення дружніх міжнародних зв’язків з іншими флотами.

Хоча державні інтереси і Росії, і України диктували настійну необхідність підтримувати, всіляко заохочувати, кріпити та розвивати братерську дружбу й взаєморозуміння між флотами двох країн, деякі політики та військові діячі Росії, а з їхньої подачі й командування Чорноморського флоту, з перших же днів формування ВМС України виявили, м’яко кажучи, явно негативне ставлення до молодого українського флоту.

У чиїх інтересах робилося таке, коли це не йшло на користь ні Україні, ні Росії? Звичайно, ні для кого тоді не було секретом, що все це — в інтересах тих політичних сил і в Росії, і в Криму, і в самому Севастополі, які відкрито заявляли про своє прагнення будь-якими засобами змінити історичні реалії, що склалися на той день, виставляли до України територіальні вимоги, виступали запеклими противниками її національного суверенiтету, її статусу великої морської держави.

Однак, незважаючи ні на що, хотілося сподіватися, що здоровий глузд, державна мудрість переможуть, майбутнє буде за дружніми взаємовигідними братерськими відносинами флотів Росії та України на Чорному морі.

Росія хотіла одержати все, Україна — віддати якнайменше, зберігши максимум

Мєшкова повалено. Народ не бунтував • Фонди Балаклави ВМС не дісталися • 18,3% — Україні, 81,7% — Росії • Л. Кучма: штаб ВМС повинен бути в Севастополі • “Донецьк” зазнає аварії • Чому не взяли “Мирний”

Інколи кажуть, що песимiст — це добре поінформований оптиміст. Якщо дотримуватися цього висловлювання, то ми, напевно, до кінця багато чого не знали, тому що більшість усе ж вірила — в України буде свій флот. Сила цієї віри багато в чому залежала від тих політичних подій, які відбувалися в Криму, Севастополі. На жаль, вони частіше складалися так, що на Заході і взагалі в світі наші ВМС визнавали більше, ніж у тому ж Севастополі і на півострові. Проте з виходом Указу Президента України в березні 1995 року про скасування інституту президентства в автономії з’явилася ще одна надія на якнайскоріше розв’язання проблем флоту, а отже, і проблем становлення наших ВМС.

Багато хто тоді в Криму аналізував президентство Мєшкова, ставив собі запитання: чому ж він прийшов до влади і чому настав крах? Насправді нічого дивного не було.

Після розпаду Радянського Союзу частина його жителів, левову частку яких складали росіяни, перейшла під юрисдикцію Росії. Саме тоді й виник Республіканський рух Криму (РРК), а очолив його народний депутат Верховної Ради автономії Юрій Мєшков. Російській ідеї потрібен був її виразник, і його шукали. Після цього знайшли, хоча лідер задовольняв не всіх, але, як то кажуть у таких випадках, на безлюдді й Хома — чоловік.

Чому Мєшков опинився у фаворі? Відповідь проста: його передвиборчі обіцянки цілком відповідали сподіванням електорату: подвійне громадянство, рубльова зона, договірні відносини з Україною і зближення з Росією, єдиний, неподільний Чорноморський флот.

Проте “лицар” мітингів та демонстрацій наступного ж дня після iнаугурацiї допустив першу, але не останню помилку: набрав у свою команду людей, які не мали ані найменшого відношення до РРК, що його і посадив у крісло. Не спрацювала і теза: закордон нам допоможе. Не дочекались допомоги кримчани ні з Кiпру, ні з Німеччини, ні з Китаю, куди їздив Мєшков і звідкіля привозив море обіцянок.

Сумна це справа перераховувати помилки, а інколи просто справжні дурні вчинки Мєшкова. Більшість людей у Криму була в ньому розчарована, тому скасування президентства на півострові не викликало хвилі мітингів та протестів: люди не хотіли ще раз зробити помилку і залишити на троні того, хто їх обдурив.

Від усіх політичних розборок за час президентства Мєшкова кримчани тільки втратили: в Крим не приїхав відпочиваючий, iнвестор не вклав гроші, промисловість без підтримки зачахла тощо. Все це не могло не знизити і без того низький рівень життя кримчан.

Разом з Мєшковим зазнала поразки і проросійська ідея в Криму. Ні для кого вже не було секретом існування “прямого зв’язку” Юрiя Мєшкова та спікера кримського парламенту Сергія Цекова з Москвою. Усі давно вже звертали увагу, як часто під час сесії Сергій Цеков виходив із зали для “консультації”, для “важливої розмови”... Це вже стало секретом Полiшинеля — постійний зв’язок Сергія Цекова і керівника комітету в справах СНД та в зв’язках зі співвітчизниками Костянтина Затулiна. Можна було сміливо стверджувати, що жодне рішення в Криму не прийняли самостійно ні Юрiй Мєшков, ні Сергій Цеков.

Дуже хотілося тоді вірити, що зі зміною обставин мудрість українських та російських керівників допоможе їм перемогти емоції, незважаючи на те, що певні кола російського керівництва хотіли внести розкол у наші стосунки, намагалися говорити з нами з позиції сили, іноді не гребували і чистими провокаціями. В Москві, і ми це добре знали, був спеціальний інститут, який працював над кримською проблемою. Але метою його було не знижувати напруги, а штучно розпалювати пристрасті на півострові.

Було вкрай прикро, що всі наші спроби прийти до розумного рішення в ситуації, що складалася, частіше були марними. Жили, як на вулкані, не знаючи, чого в тій чи іншій ситуації чекати від командування ЧФ.

Вершиною цинiзму і неповаги до нас, та й до всього народу України, стала заява командування Чорноморського флоту, зроблена напередодні Дня Перемоги, про те, що військовослужбовці, які склали присягу на вірність народові України, не мають морального права віддавати почесті тим, хто загинув у боях за Батьківщину. Крім того, командування ЧФ визнало також неможливою та аморальною спільну участь з ВМС України в заходах, присвячених 50-річчю Перемоги над фашизмом. Це було не що інше, як розпалювання національної ворожнечі.

Проте парад відбувся — як військовослужбовців ЧФ, так і українських частин гарнізону. Однак і тут адмірал Едуард Балтiн продемонстрував своє ставлення до України. Коли пройшли чорноморці, перед проходом колон українських військовослужбовців, Балтiн зійшов з трибуни. Це був не єдиний випадок. У день ВМФ, коли командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний разом з українською делегацією, куди увійшли головнокомандуючий Сухопутними військами — заступник міністра оборони України генерал-полковник Василь Собков і мер Києва Леонiд Косаковський як запрошені, піднімалися на трибуну, щоб подивитися флотський парад, біля входу представник ЧФ оголосив, що Безкоровайного немає в списках запрошених. Слідом за командувачем ВМС трибуну залишили і решта членів української делегації. Через цей інцидент Міністерство закордонних справ України направило відповідну ноту МЗС Російської Федерації. Наше Міністерство закордонних справ розцінило подібні дії командування ЧФ як “недружній грубий випад проти України, спробу зірвати досягнуті угоди між Україною та Росією в проблемі флоту” (“Крымская правда”, 4 серпня 1995 р.).

Командування Чорноморського флоту, вважає МЗС України, зробило все можливе, щоб військово-морський парад спільного Чорноморського флоту відбувся виключно як парад російських кораблів.

Ми добре розуміли, що подібні дії з боку командування ЧФ — це ще одна спроба довести неможливість спільного базування Чорноморського флоту та українських частин у Севастополі, намагання таким чином створити нові проблеми на шляху підписання широкомасштабного договору між Україною та Російською Федерацією, нормалізації обстановки в Севастополі.

Навряд чи тоді можна було знайти серед нас того, кого б не хвилювало питання нашого перебування в Севастополі. Ця проблема ставала все гострішою. Навіть резервний варіант — базування ВМС у Балаклаві — відпав. 16 травня комісія МО України та керівництво Севастополя вирішили передати інфраструктуру військових містечок ЧФ, які звільнилися, керівництву Балаклави. Українські ВМС планували там на базі вже існуючого лазарету розмістити поліклініку та госпiталь, адже в українських моряків, як і раніше, не було таких закладів у місті, а в лікувальні заклади ЧФ їх не приймали.

Крім того, наше командування велику увагу приділяло Донузлавському гарнізонові, що, як передбачалося, перейде від ЧФ до нас. Звідти, як і з інших гарнізонів, що скорочувалися, вивозилось усе найцінніше, руйнувалась інфраструктура. Тому в зв’язку з майбутнім розформуванням та скороченням військових частин Донузлавського гарнізону Кримської військово-морської бази Чорноморського флоту, численними фактами розбазарювання, демонтажу та вивезення майна, а також звертаннями жителів гарнізону, стурбованих своєю долею, Військова рада ВМС України 17 травня розглянула питання, пов’язані з соціальним захистом робітників та службовців Донузлава. Важливу увагу було приділено збереженню робочих місць, а для військовослужбовців — наданню місць служби.

На Військовій раді мова йшла також про збереження фондів частин, які скорочувалися, для нормального життя людей селища, забезпечення боєготовності з’єднань та частин українських ВМС. Проте, як щодо Севастополя, так і щодо Донузлава ніяких рішень не було. Надія залишалася на майбутню зустріч двох президентів, яка мала відбутися в Сочi на початку червня, де й очікувалось підписання угоди стосовно ЧФ.

За останні три роки дипломати обох країн підготували значну правову базу, яка стала основою для укладення дуже важливих угод. Неважко помітити, що договірний процес між країнами йшов шляхом поступок та компромісів з українського боку. Зокрема, Україна пішла на підписання так званого “нульового варіанту”, відмовилась від боргів та активів колишнього СРСР. Вона не претендувала на горезвісні 16,37 відсотка флотів колишнього Союзу. Потім — чергова поступка України, яка прагне до справді добросусідських відносин. Пішла серія переговорів 1992—1993 років, під час яких частка України в ЧФ зменшилася з 50 до 18,3 відсотка.

Зовсім по-іншому підходили до справи в Росії. Навіть з урахуванням традиційної “гри на підвищення”, що, зазвичай, спостерігається напередодні виборів (з метою набору очок), важко було виправдати ревiзiонiстський крок російської Думи, яка ухвалила 7 травня 1995 року федеральний закон про мораторiї на односторонні скорочування ЧФ, чим піддала, по суті, ревізії досягнуті двосторонні угоди. Крім того, досі не було відмінено постанову ВР РФ щодо Севастополя, засуджену, до речі, Радою Безпеки ООН і названу такою, що суперечить Статутові ООН. І знову в квітні 1995 року Держдума доручає міжпарламентській комісії з українсько-російського співробітництва “виходити з визнання міста Севастополя в адмiнiстративно-територіальних кордонах станом на грудень 1991 року головною базою ЧФ”.

Позиція Росії до переговорів залишалася незмінною: “спільне використання Севастополя флотами двох держав просто нереалiстичне”. Більше того, Кремль категорично наполягав на своєму варіанті тексту документа: головною базою ЧФ є Севастополь.

Склалася ситуація, коли обидві сторони дійшли до такої межі, відступати за яку, здавалося, неможливо без шкоди для національних інтересів кожної держави.

Зустріч президентів України та Російської Федерації відбулася 9 червня в Сочі. Підсумком стала підписана Борисом Єльциним та Леонiдом Кучмою “Угода між Російською Федерацією і Україною щодо Чорноморського флоту”.

Поряд із загальними питаннями щодо флоту нас, зрозуміло, цікавило, де буде штаб ВМС. Адже в Угоді сказано, що “основна база Чорноморського флоту Російської Федерації з розміщенням у ній штабу Чорноморського флоту міститься в м. Севастополі”. І це при тому, що в документі в першій статті говорилося про роздільне базування двох флотів. Питання про переміщення штабу ВМС України з Севастополя ставити було, звичайно, не можна, адже 95 відсотків офіцерів штабу — з Севастополя. Варто тільки поставити так питання, як одразу ж штаб розпався б.

Саме поняття “роздільне базування” вимагало відпрацювання, бо його можна було трактувати по-різному: біля різних причалів, у різних бухтах тощо. Треба було все органiзувати так, щоб це базування не закінчувалося конфліктами, а гарантувало узгодженість, взаємодію, безпеку плавання.

Важливою була й друга стаття, в якій відзначалося, що ЧФ РФ використовує об’єкти Чорноморського флоту в Севастополі та інших пунктах базування, в місцях дислокації корабельного складу та авіації, берегових військ, об’єктів оперативного, бойового, технiчного й тилового забезпечення в Криму. В цій статті було принциповим те, що ЧФ “використовує об’єкти”, а не “всі об’єкти”. Третя стаття Угоди доповнювала другу: уряди сторін урегулюють питання, що стосуються майна Чорноморського флоту, та підпишуть щодо цього окрему угоду на основі раніше досягнутої домовленості про поділ усього майна флоту в співвідношенні 50 на 50 відсотків. Отож, друга й третя статті Угоди визначили виконавчий механізм поділу корабельного складу ЧФ, технічних запасів, зброї та використання iнфраструктури. Тобто, щось стане власністю флотів, щось буде орендовано, згідно з здоровим глуздом.

Четверта стаття Угоди визначила кількісний поділ корабельного складу. 18,3 відсотка кораблів загальної чисельності Чорноморського флоту відходить Військово-Морським Силам України, а 81,7 відсотка — Росії.

Для створення Військово-Морських Сил України в рамках Військової доктрини держави було цілком достатньо 18,3 відсотка кораблів ЧФ. Але важливо було не просто одержати кораблі, а довести їх до ладу. Отже, основною проблемою для нас була не кількість, а якісний стан цих кораблів. Передбачалася велика робота, аби відновити їхню технічну готовність.

На переговорах було досягнуто згоди і щодо вихідних даних корабельного складу ЧФ. Вихідні дані бралися станом на 3 серпня 1992 року, коли було підписано першу угоду між Україною і Росією в Ялті. Нарешті з’явилася згода в такій проблемі, як “спільне використання”. Шоста стаття Угоди чітко визначала, що в разі, якщо одна із сторін буде зацікавлена у використанні об’єктів, які за умовами цієї угоди відходять іншій стороні, питання будуть вирішуватися шляхом укладання спеціальних угод для кожної конкретної потреби. Ця стаття мала глибокий зміст, адже відкривалася можливість використовувати всі об’єкти однієї чи другої сторони. Дев’ята стаття проголошувала: сторони з метою збереження в регіоні Чорного моря стабільності та безпеки об’єднають зусилля у взаємодії та співробітництві у військовій морській галузі. Органiзація й порядок співробітництва в цій галузі мали бути визначені угодою про співробітництво між Військово-Морським Флотом Російської Федерації та Військово-Морськими Силами України. Одне слово, розширювалося поле взаємодії флотів, урядів і полiтиків. Крім того, Росія взяла на себе зобов’язання щодо розвитку соціально-економічної сфери в місті Севастополі (“Угода між Російською Федерацією та Україною щодо Чорноморського флоту”: “Флаг Родины”, 17 червня 1995 р.).

Узагальнюючи документ, можна дійти висновку: сочинська угода президентів України та Росії була ще одним кроком у вирішенні проблеми ЧФ. Але вона лише частково усувала політичні проблеми, понакручувані навколо ЧФ. Положення про “роздільне базування” дало привід для нових суперечок. Так що сурмити було ще рано.

Угод стосовно флоту на той час було чимало, та проблем з ЧФ не зменшилось. Напевно, їх стало ще більше, і все ж головне значення Сочинської зустрічі у верхах — в іншому. І воно набагато глобальніше, ніж проблема поділу ЧФ. Це дещо більше, ніж просто підписання Угоди, адже вперше за всю історію своєї незалежності Україна спілкувалася з Росією якщо не з позиції сильного, то, принаймні, як рівна з рівною. Адже Росія погодилася прийняти формулювання української сторони “флот РФ базується в Севастополі” аж ніяк не з мотивів добродійності. Причиною цього стала блискуче розіграна офіційним Києвом зовнішньополітична комбiнація, покликана розбити старий стереотип: Росія може робити з Україною все, що завгодно, манiпулюючи газово-нафтовими “важелями”, а отже, Київ приречений на довічну залежність від Кремля.

Українські політики чудово розіграли карту геополiтичного положення України і протиріч між Росією та Заходом. Останні півроку українське керівництво активно демонструвало свою незалежність від Москви, поширюючи співробітництво з Заходом. Вдалі візити Леонiда Кучми до інших країн Заходу, підписання ним угоди з Європейським Союзом також повинні були засвiдчити: при бажанні Україна може існувати і без “особливого” партнерства з РФ. І недвозначно давали зрозуміти: якщо Росія і надалі ставитиметься до Києва з позиції “старшого брата”, Україна не забариться зробити Захід своїм зовнішньополітичним пріоритетом. А шанси на це в неї є.

Звичайно, такий розвиток подій не може не турбувати Кремль, оскільки це означає втрату його впливу на Україну. А саме тепер, коли відбувається переділ сфер світового впливу між Росією та США і їхніми спільниками, це було б украй невигідно Москві. І тому в Сочi вона вимушена була поступитися хоча б у малому, щоб не втратити більшого. Отож Сочинська зустріч стала першою в українсько-російських відносинах, коли українська делегація займала сильніші позиції, ніж російська.

Багато хто тоді не знав, що офіційна Москва на тих переговорах справді хотіла нав’язати нашій країні пункт про розміщення штабу ВМС України. В документах, які привіз ще в березні Олег Сосковець, називався Донузлав. Одначе українська делегація виконувати бажання колишнього “старшого брата” не стала.

Якоюсь мірою заспокоїли й заяви Президента України Леонiда Кучми під час його перебування в Севастополі 22 серпня. Президент, зокрема, сказав, що “ми в Сочi з Борисом Єльциним вирішили, що штаб Військово-Морського флоту повинен бути в Севастополі — з цього треба виходити перш за все, а далі — з Військової доктрини, причому з умовою: як краще зробити нашому військовому флотові... Що значить сьогодні піти звідси штабові українського флоту? Це неможливо ні з якого погляду — передусім соціального. Тут же люди! Куди? В землянки? Чи ставити намети? (“Крымские известия”, 28 серпня 1995 р.).

Обнадiйливими були висловлювання Леонiда Кучми про наш флот. У той день Президент заявив, що “нам усім хочеться мати свій флот, який не було б соромно називати флотом, це наше завдання” (“Крымские известия”, 28 серпня 1995 р.).

Але перемоги, як стало зрозуміло пізніше, ніякої не було. Протиріч виявилося багато. Незабаром маятник хитнувся знову в бік Кремля. Проблема ЧФ була своєрідним iндикатором загального стану українсько-російських відносин і сили позицій кожної зі сторін. Коливання цього маятника — від успіхів до невдач і навпаки — визначалися таємними політичними іграми, міжнародною активністю обох країн та конкретними iнтересами їхніх лідерів на момент чергової зустрічі делегацій, які займаються поділом ЧФ. Посилення позицій Росії негайно призвело до утвердження її тону на переговорах. Загальну суть протиріч можна було висловити так: РФ хотіла одержати все, а Україна — віддати якнайменше, зберігши максимум. Зрозуміло, такий варiант був неможливим, але кожна зі сторін прагнула наблизитися до своєї формули.

У Росії шансів було більше. Наближалася зима, а крани, які відключають нафту і газ, що йдуть в Україну, були на російській території. В Москві добре знали, що, опинившись між двома вогнями, українське керівництво насамперед вибере з двох бід меншу: краще поступитися частиною інфраструктури, ніж залишити країну без світла й тепла. Разом з тим жив і “тіньовий” погляд. Тактикою України мало стати максимальне затягування переговорного процесу. Розрахунок був простий: сьогодні позиції Росії сильні, а завтра все може змінитися. Їй загрожує внутрішній розкол. Дехто, зокрема й з-поміж нас, прогнозували в найближчому майбутньому “парад суверенітетів” російських автономій, внаслідок чого РФ втратить свій статус наддержави. І тоді можна буде спокійно вирішити проблему ЧФ так, як це треба Україні.

А поки що Угода не мала практичної реалiзацiї. Хоча в штабі ВМС усе ж прогнозували варіант, що адмірал Балтiн в один із днів раптом може заявити, щоб ми взяли свою частину кораблів уже завтра. Тому управління кадрів ВМС України терміново провело “ревізію” особових справ офіцерів та мічманів, внаслідок якої було взято на облік усіх військовослужбовців, які мають практичний досвід служби на кораблях. Переважно це офіцери штабу та управління. За найкоротший строк їх було розписано по екiпажах, які мали перейти до українських ВМС від Чорноморського флоту після поділу. Так що скоро штаб міг спорожніти.

Таку перестановку кадрів зумовив гострий дефіцит офіцерів і мічманів. Незважаючи на скорочення частин ЧФ, український флот так і не поповнився бажаючими. Причини були ті ж — низький рівень грошового забезпечення, а також безперспективність одержання житла (за півтора року не закладено жодного житлового будинку). Ці самі причини змушували досвідчених офіцерів звільнятися в запас.

Ті дні були найвідповідальнішими в історії створення ВМС України. Тому ми сподівалися, що питанню підготовки приймання кораблів, організації управління буде приділено найпильнішу увагу Києва. На період приймання кораблів, комплектування їх та органiзацiї управління просто необхідно було створити урядову комісію, куди б увійшли представники Верховної Ради, Міністерства оборони та ВМС України. Вона здійснювала б контроль за ходом цього відповідального процесу й розв’язувала б усі питання, що виникають. Треба було терміново вжити заходів і для покращення соціального становища мічманів, прапорщиків та офіцерів ВМС. Тоді їхнє грошове забезпечення було в 2,5 рази нижче, ніж у такої ж категорії військовослужбовців ЧФ. Це неминуче спричинило те, що досвідчені фахівці, які служили на кораблях, що відходили від ЧФ, не бажали переходити на службу у ВМС. Враховуючи фінансові труднощі країни, можна було б на першому етапі підвищити грошове забезпечення тільки командним кадрам корабельного складу.

Ми добре знали, що коли цього не зробити, то кораблі, які передаються, фактично залишаться без командного складу, що може призвести до повної втрати ними боєготовності, виходу з ладу дорогоцінної техніки, до загрози безпеці особового складу. Адже загальновідомо, що скупий платить двічі. Проте ніякої державної комісії так і не було створено, зарплата також залишилася тією ж.

Через це і доводилося платити двічі. Під час перебазування з аеродрому Саки в Донузлав десантний корабель на повітряній подушці “Донецьк” зазнав аварії. Він навалився на водоносні труби, що поблизу злітної смуги. Під час аварії було пошкоджено зовнішню частину корпусу, пробито цистерни і вилилося майже тридцять тонн пального.

На той час в українських ВМС не було жодного офіцера, який би міг управляти таким кораблем. Під час цієї аварії старшим на борту був начальник штабу українського флоту контр-адмірал Олексій Риженко. Йому й було поставлено завдання зробити все, щоб через два місяці корабель було полагоджено. З цим завданням він у неймовірно тяжкій ситуації впорався. Крім того, вдалося майже в сім разів зменшити суму витрат на ремонт. Проведено його було за гроші, надані шефами. Хоча ці величезні кошти могли б піти на закупівлю квартир для військовослужбовців.

Випадок з “Донецьком” не пройшов безслідно і для контр-адмірала Олексія Риженка. Його було призначено на нижчу посаду: замість стати начальником штабу — першого заступника командувача ВМС України він став лише заступником командувача.

Життя не стояло на місці, і наші ВМС поволі, але все ж поповнювалися потрібними нам структурами та об’єктами.

Наприкінці липня над постом спостереження та зв’язку біля входу в Балаклавську бухту замайорів Державний прапор України. Його було піднято в урочистій обстановці під керівництвом начальника командного пункту — заступника начальника штабу ВМС України з бойового управління капітана 1-го рангу В’ячеслава Пархоменка.

На початку вересня почався практичний поділ авіаційної техніки двох авіаційних полків ЧФ в авіаційному гарнізоні Мирний Чорноморського флоту (поблизу Донузлава). Літаки, вертольоти, устатковання та дорога техніка мали бути поділені в співвідношенні 50 на 50. Однак шість літаків та вісім вертольотів, а також три пересувні авiаремонтні майстерні та іншу техніку, що була в гарному технiчному стані, ще до початку поділу було перекинуто на інший аеродром ЧФ. Тому авіації українських ВМС дісталася після поділу зношена техніка, яка не підлягала відновленню.

Крім того, гарнізон Мирний, який ми приймали, був не підготовлений до зими, запасів палива не було, казарменний фонд потребував ремонту.

До 15 жовтня 1995 року за рішенням командування ВМФ Російської Федерації гарнізон Мирний було розформовано. До 16 жовтня, згідно з директивою командування російського ВМФ, було розформовано і центр управління польотами в Гвардійську (Крим). Таке скорочення призвело до втрати контролю Чорноморським флотом повітряного простору Криму.

Флот у Криму почав активно скорочуватися. Росія при всьому бажанні вже не могла утримувати таку кількість з’єднань на півострові. Тоді в Криму було понад 500 військових об’єктів, 20 злітно-посадочних смуг. Військові частини займали 114 тисяч гектарів землі, 60 тисяч з яких належали ЧФ. І це в той час, як багато частин флоту вже припинило своє існування. Деякі з підрозділів флоту почали поступово перебазовуватися на російський берег. У середині жовтня пішов з Козачої бухти у Темрюк один з батальйонів 810-ї бригади морської піхоти ЧФ.

Дуже не рівно йшли справи в нас. Невизначеність у тому, які повинні бути ВМС, а отже, і які гарнізони нам потрібні, вносила чимало збоїв у роботу командування, боляче відбивалася на нашому авторитеті. Випадок з гарнізоном Мирний був приклад. Спершу авіатори українських ВМС почали приймати об’єкти, підбирати кадри. До 1 жовтня мала закінчити. Однак, коли робота була в розпалі, надійшов наказ із Києва: приймання припинити, бо в Мирному не планується розміщення авіації ВМС, а отже, інфраструктура має перейти місцевим органам влади.

Такий поворот, звичайно, не міг не відбитися негативно на авторитеті ВМС. Люди, які нам повірили, опинилися без місць служби і роботи, а в душах тих, хто ще тільки збирався перейти до нас, з’явився сумнів, і це надалі істотно відбилося на формуванні наших частин та екіпажів кораблів. Офіцерів та мічманів катастрофічно не вистачало. Крім того, проблема поділу баз та інфраструктури знову зайшла в глухий кут.

Для Чорноморського Флоту найкращий варіант ВМС України — їхня відсутність

ЧФ після себе залишає лише стіни • Як у ВМС не стало матросів • 449 кораблів ЧФ лишилися без ремонту • “Украину” продавали Росії • 3,5 тис. офіцерів та мічманів ВМС не мали квартир

Такий варіант, як і раніше, був найприйнятнішим для Москви при розв’язуванні питання флоту. Причиною зриву чергових, намічених на початок серпня, переговорів стала розбіжність позицій української і російської сторін у питанні базування флотів.

Російська сторона наполегливо домагалася передання Севастополя під юрисдикцію Росії. Командувач ЧФ адмірал Едуард Балтiн, на відміну від офіційних пропозицій Москви, висловився за те, щоб, крім Севастополя, російський флот базувався і в Донузлаві та Феодосiї. Віддати ВМС України базу в Донузлаві, на його думку, було б помилковою. Таким чином, блокувалися сочинські домовленості.

Ми добре розуміли і раніше, що найприйнятніший варiант для РФ — відсутність українського флоту взагалі, з правом перебування в Криму російського Чорноморського флоту. Проте такий варіант, природно, не був прийнятним для України. Тому розмова про терміни прибуття до Києва Бориса Єльцина для підписання широкомасштабного договору між двома державами стала сумним жартом.

Ще менше лишалося надій на те, що флот нарешті почнуть ділити, після 6 жовтня, коли Держдума РФ ухвалила закон “Про припинення одностороннього скорочування та про забезпечення утримування Чорноморського флоту”. Ми добре розуміли, що це рішення було популiстським і нічим не підтверджувалося економiчно. Флот скорочувався незалежно від рішень. Це, мабуть, добре розуміла й Рада Федерації Росії, яка вже наприкінці жовтня відхилила цей закон. Але проблема ЧФ залишалася політичною і тому не вирішувалася. Як і раніше, головним було питання про Севастополь та умови оренди російським флотом об’єктів на територiї України, а отже, знову поставало питання про перебування штабу ВМС у Севастополі.

Це, зрозуміло, не могло не хвилювати нас. Це тривало доти, доки до Криму не приїхав міністр оборони України Валерій Шмаров, який заявив під час святкування другої річниці авіації, що питання переведення штабу українського флоту з Севастополя не стоїть.

Проблеми флоту не вирішувалися, але стара тактика командування ЧФ робити все, щоб ВМС не відбулися, продовжувала існувати. В зв’язку з запланованим до 15 січня 1996 року скороченням Кримської військово-морської бази ЧФ почалось активне вивезення з її об’єктів найціннішого устатковання. 27 вересня в бухті Південна (Севастополь) відшвартувалося транспортне судно “Мизень”, яке мало на борту медичне устатковання та майно зі складу тилу Кримської військово-морської бази. Після цього було вивезено найцінніше майно штабу бази. Десантний корабель ЧФ, який вивозив боєприпаси, устатковання госпіталю та одного з вузлів зв’язку, завантажився так, що сів на мілину і його довелося знімати буксирами. Зі складів було вивезено десятки тонн техніки зв’язку.

Хоч українські зв’язківці протягом двох останніх років домагалися від своїх колег з ЧФ передання атестатів на технічні засоби, апаратуру частин, які згідно з домовленістю відійшли ВМС, усі їхні зусилля залишалися безрезультатними. Доводилося приймати об’єкти за фактичним станом та наявністю, що, звичайно ж, серйозно ускладнювало експлуатацію їх, вносило додаткові труднощі при створюванні українських об’єктів зв’язку.

Так само повелася і морська інженерна служба Чорноморського флоту. Вона відмовилася передати в установленому порядку українським колегам необхідну для життєзабезпечення підрозділів експлуатаційну документацію на більше як 180 будов та споруд у Севастополі, що раніше перебували на балансі ЧФ, а останні два—три роки належали ВМС України. Внаслідок цього робітники морської інженерної служби українських ВМС вимушені були почати “з нуля” відновлювати технічну документацію на низку теплових, водопостачальних, каналізаційних та електричних мереж, які проходять через територію військових містечок, і визначати терміни експлуатації при одночасному існуванні на Чорноморському флоті повної інформації про це.

Проте на цьому неоголошена війна стосовно України не закінчувалася. Знаючи наш дефіцит кадрів, командування Чорноморського флоту в терміновому порядку почало звільняти в запас військовослужбовців , що відслужили призначений термін строкової служби — громадян України. Особливо активно цей процес ішов на кораблях, які після практичного поділу повинні були перейти до Військово-Морських Сил України. Після осіннього звільнення 4,5 тисяч громадян України на ЧФ залишилося близько 250 моряків, призваних з територiї України весною 1994 року. Це був останній призов українських громадян на Чорноморський флот. Незважаючи на те, що особовий склад строкової служби ЧФ, згідно з ялтинськими угодами, повинен був комплектуватися в співвідношенні 50 на 50 з призовників України і Росії, командування ЧФ відмовилося приймати українських призовників на кораблі та в частини. Крім того, більшості офіцерів та мічманів кораблів, які повинні відійти до України, командування ЧФ вже запропонувало вищі посади.

Командування ЧФ докладало всіх зусиль, щоб зберегти кадри та кораблі, проте майже сімдесят відсотків кораблів ЧФ вислужили свій строк і значно прострочили терміни чергового ремонту, а коштів на проведення його не було. Через відсутність механiзмів взаєморозрахунків з підприємствами Росії (1995 року не укладено жодного договору на технічне обслуговування кораблів) було втрачено більшість груп техобслуговування від заводів—виробників озброєння та військової техніки. Багато які з кораблів при експлуатації без планових ремонтів та з продовженими 2—3 міжремонтними термінами старіли, особливо кораблі 1-го і 2-го рангів. Склади технічного управління були заповнені лише на 15—20 відсотків від норм, а це дуже мало для масштабів флоту.

Якщо 1994 року з 218 кораблів та суден, що потребували ремонту, було поставлено в ремонт майже 30, тобто 13 відсотків, то 1995-го цей показник при існуючій системі фінансування знизився в 2 рази. Практично було припинено постановку в ремонт кораблів 1-го та 2-го рангів, які становлять основну міць ЧФ. 1995 року закінчувалися міжремонтні строки у 449 кораблів та суден. З них гостро потребували ремонту 288 одиниць. Виконавчим планом судноремонту передбачалося розміщення в ремонті 76 кораблів та суден (26 відсотків). При цьому в ремонт повинні були розміщатися щомісяця 5—6 одиниць. Проте за дев’ять місяців цього року в ремонт змогли поставити лише 21 одиницю. В результаті хронічних несплат флоту судноремонтним підприємствам госпрозрахункові ремонтні підприємства ЧФ були в критичному фінансово-економічному стані, на порозі банкрутства.

Не краще йшли справи і з авіцією ЧФ. Через відсутність пального підсумкова перевірка в частинах ВПС Чорноморського флоту пройшла без фактичних вильотів та застосувань зброї. За останні 2—3 роки військово-повітряні сили флоту втратили понад половину літакового та вертольотного парку, три сучасні аеродромні комплекси. За цей час тут розформовано 5 повнокровних і боєздатних авіаполків разом з частинами забезпечення. Покинутий і частково зруйнований, що вже заріс травою, унікальний аеродромний комплекс, пристосований для посадки радянських “Буранів”.

Після розформування окремої розвідувально-бомбардувальної ескадрильї флот залишився практично без розвідувальної авіації. А коли влітку 1995 року морські десантні сили США разом з морською піхотою ВМС України проводили навчання в районі Миколаєва, ЧФ зміг підняти в небо як розвідника тільки малопристосований для цієї мети літак.

Зростали й заборгованості Чорноморського флоту за комунальні послуги. Місто зазнавало чималих витрат на утриманні флоту. На шостій сесії Севастопольської міської Ради 22-го скликання народним депутатам роздали програму стабiлiзації соціально-економічного стану міста. Згідно з документом, утримання бази ЧФ коштувало щороку майже 68 мільйонів доларів США. Однак Росія, як і раніше, не вносила цієї суми до бюджету міста.

Тріщав і наш бюджет. Коштів на розвиток українського флоту не вистачало. Особливо загальмувалася справа з побудовою нових кораблів. Ракетний крейсер “Україна”, що будувався на Миколаївському судноремонтному заводі імені 61 комунара, було вирішено продати ВМФ Росiї. На той час корабель мав до 90 відсотків готовності. Ракетний крейсер було закладено ще до розпаду Союзу і названо “Адмирал Лобов”. Призначався він для Північного флоту. Після розпаду Радянського Союзу з січня 1992 року Міністерство оборони України взяло на себе зобов’язання добудувати корабель. Крейсерові присвоїли ім’я “Україна”. Коли у вересні 1994 року борг військового відомства корабелам склав величезну суму, роботи припинилися. Корабель після добудування повинен був увійти до складу ВМС, на ньому вже перебував екіпаж з українських моряків.

Зростала в ВМС і черга на квартири. На той час безквартирних було 3444 сім’ї військовослужбовців, з них у Севастополі 1350. А з запланованих 106 квартир у Севастополі збудували тільки 53. З них 50 квартир викупила для українських моряків Київська держадмiнiстрація, пізніше ще 35 — Міністерство оборони України. Це були жалюгідні крихти.

Труднощів було чимало. Проте більше гнітила ситуація, що складалася навколо нас, ставлення командування ЧФ до нас. Мало не щодня ми взнавали про які-небудь недружні кроки стосовно ВМС. Не хотілося вірити, але факти все більше переконували, що проти нас велася справжня неоголошена війна, хоча фронт її й був іноді непомітним.

Бої невидимого фронту

За ким “шпіонила” розвідка Чорноморського флоту? • Як нас обшукували • Агенти російських спецслужб у Криму • ГРУ та ФСБ проти України • Чому ГРУ не прибрало Мєшкова

Цих боїв намагалися не афiшувати, про них майже не повідомляли засоби масової інформації, ніколи не робилося щодо цього ніяких заяв офіційних посадових осіб. Однак, вони активно, цілеспрямовано велися щодня, постійно в Севастополі, Криму, на території України. Зоною найпильнішої уваги бійців невидимого фронту протягом деяких років був Крим, Севастополь. І тут першу скрипку грала розвідка Чорноморського флоту.

Почалося це одразу ж після розпаду СРСР. Саме з того часу певні сили Росії розгорнули широкомасштабну атаку на міждержавні та міжнародні угоди, що закріплювали цілісність території України в реально існуючих на той час кордонах. Атака велася на рішення Верховної Ради СРСР 1954 року про передання Криму Україні. Чорноморський флот був головною опорою в досягненні довгострокових цілей — відірвати Крим, Севастополь від України, повернути їх у лоно Росії.

Однією з серйозних перешкод на шляху досягнення цих цілей стало формування Військово-Морських Сил України. З перших же днів воно було сприйняте командуванням ВМФ РФ, Чорноморського флоту, сепаратистами в Криму, Севастополі з неприхованим роздратуванням, зі злістю. Вони геть відкинули ідею про рівноправне партнерство, дружню взаємодію в охороні південних морських рубежів Росії та України, вважаючи це прерогативою лише ЧФ.

Одне слово, ВМС України вони сприйняли як ворога номер один. І робили все для того, щоб перешкодити будівництву, становленню ВМС. Великого значення в досягненні цієї негідної мету надавалося розвідці Чорноморського флоту.

За свідченням народного депутата капітана 1-го рангу Євгена Лупакова, як тільки почав формуватися штаб ВМС України, у квітні—травні 1992 року пересувний розвідувальний комплекс ЧФ, облаштований на базі автомашин ГАЗ-66, став провадити систематичну розвідку радiомереж та радiовипромінювань зв’язку ВМС. З того часу розвідка Чорноморського флоту цілком легально, бо їй ніхто не перешкоджав з українського боку, діяла на території України.

Як повідомляла газета “Флот України” (13 січня 1996 р.), десятки й сотні людей щодня несли вахту в третьому розвідзагоні, в 530-му iнформаційному центрі ЧФ, виконували свої обов’язки в групах забезпечення агентурної розвідки. Під їхнім невтомним контролем перебували не тільки відкриті, а й закриті канали зв’язку. Вони прослуховували ефір практично на всіх діапазонах, на всіх частотах. Вони фіксували кожний зліт і посадку літаків базової української авіації на морському узбережжі. Досвідчені шифрувальники і дешифрувальники передавали та перехоплювали радіограми. Так добувалася й постачалася кому треба цінна інформація про Збройні Сили України, зокрема й про ВМС.

Особливу активність розвідка ЧФ проявляла, коли ВМС брали участь у різноманітних навчаннях та інших спільних з іноземними флотами заходах у рамках програми “Партнерство заради миру”.

За кілька років зафіксовано чимало фактів безпрецедентних дій бійців невидимого фронту ЧФ, спрямованих проти ВМС.

2-го липня 1993 року вертоліт МІ-8 ВПС ЧФ здійснював небезпечний обліт та фотографування військового містечка окремого батальйону морської піхоти ВМС України та інших об’єктів. А наступного дня підрозділи бригади морської піхоти ЧФ роззосередили свою бронетехніку по Севастополю.

12 липня 1993 року патрульна служба ЧФ на КПП при в’їзді до Севастополя вчинила незаконну акцію — затримання та переписування віськовослужбовців ВМС України з визначенням номерів військових частин, командного складу та інших даних.

Ще в перші місяці формування ВМС колишній командувач Борис Кожин не раз обурювався тим, що про всі рішення командування ВМС у той же день знали на ЧФ. Спроби виявити впроваджених розвідкою ЧФ своїх “очей” та “вух” у ВМС, на жаль, залишалися майже безрезультатними.

Розвідуправління ЧФ — це дуже розгалужена мережа, яка налічувала близько двох з половиною тисяч осіб. У її складі була спеціально сформована структура, до функцій якої входило збирання інформації про ВМС України та інші її військові формування.

Антиукраїнська спрямованість діяльності розвідки ЧФ свідчила про те, що вона з подання своїх московських покровителів наполегливо втягувала Чорноморський флот у холодну війну не тільки проти ВМС, а й проти України як суверенної держави. Безліч фактів також переконливо свідчили, що в Росії, Криму і Севастополі, на Чорноморському флоті є сили, дуже зацікавлені в тому, щоб ця війна з холодної в будь-який момент могла перерости в гарячу чи хоч би в збройний конфлікт.

Кожній спланованій та проведеній широкомасштабній антиукраїнській акції ЧФ зазвичай передувала посилена й тривала активізація розвідувальної діяльності. Характерним приказом цього є розвідувальні заходи при спробі “викрасти” з Iзмаїлу річкові катери та перебазувати їх в Азов.

Авіацію ЧФ тоді завчасно було переведено на цілодобове чергування. Розвідувальні літаки ЧФ посилили контроль за пересуваннями техніки ВМС України. Помітно активізувалася в цей час розвідувальна діяльність не тільки ЧФ, а й Головного розвідуправління РФ та розвідуправління ВМФ Росії. До збору інформації про Збройні Сили України підключилися московські та смоленські пункти. Новоросійський пункт було перетворено в розвідувальний центр та укомплектовано офіцерами з розформованих на Кавказі частин. У Криму, Севастополі з’явилася група досвідчених оперативних співробітників розвідки з Росії.

Починаючи з 1992 року, коли постала проблема ЧФ, незважаючи на чималі скорочення на флоті, жодного з підрозділів розвідки не було скорочено. У розпорядженні розвідслужб були сучасні засоби зв’язку, спеціальні судна, друкарні, фотолабораторiї тощо.

Дійсно сенсаційною стала заява депутатської групи “Державнiсть” (“Голос України”, 23 лютого 1996 р.). Головна загроза українській незалежності, вважали депутати, виходить з Російської Федерації, яка “розглядає Україну як своєрідний міст у Західну Європу, а також як невичерпну демографічну та ресурсну базу”.

В заяві, зокрема, було сказано, що Росія в умовах економічної та політичної кризи, бажаючи постати перед Заходом як “істинно демократична держава” (що було передумовою одержання значної економічної допомоги), перенесла свій тиск на Україну зі сфери відкритого протистояння в область секретних операцій під егiдою ГРУ Генштабу та Федеральної служби безпеки (ФСБ).

В тексті заяви говорилося, що, “головним методом агентурної роботи ГРУ та ФСБ стало вживляння своїх кадрів до лав офіцерів, які поверталися в Україну після розвалу Радянської Армії, а також вербування військовослужбовців, які залишилися служити на українській території. Таку роботу проводять тепер як особливі відділи частин та з’єднань російської армії, так і представники агентурного управління ГРУ. При цьому офіцерам і генералам, які погодилися працювати на користь Росії проти України, було обіцяно високі посади в російській армії, грошові винагороди, квартири в будь-якому регіоні Російської Федерації та інші матеріальні блага та пільги”.

Найсприятливіші умови для агентурної роботи російських спецслужб склалися на території Кримського півострова. Цей регіон виявився єдиним місцем за межами Росії, де ГРУ одержало можливість працювати відкрито і на легальній основі, спираючись на розвідувальні структури Чорноморського флоту, який був нібито в спільному російсько-українському підпорядкуванні. З початком активних сепаратистських процесів у Криму, незважаючи на загальне скорочення флоту, структури військової розвідки було розширено й посилено, зокрема за рахунок розгортання морського розвідувального центру в Новоросійську, до відання якого, крім Грузiї, Туреччини та Румунії, включалась і Україна. Відповідно до наказу начальника розвідки ЧФ, цьому центрові було передано дані на агентуру військової розвідки в Криму, Одесі та Миколаєві, що призвело до виникнення парадоксальної ситуації, коли агентурою на території України намагався керувати розвідувальний орган з Росії.

Загалом робота російських спецслужб у Криму була значно полегшена наявністю агентури центрального апарату КДБ, яка з огляду на специфічність регіону (наявність великої кількості партійних та державних дач, санаторіїв, будинків відпочинку і т. ін.) не підпорядковувалась і не була відома місцевим органам держбезпеки, які потім перейшли під юрисдикцію України. Головними завданнями цієї агентури стали збирання інформації та спецпропаганда. Зокрема, як тільки наспів поділ Чорноморського флоту, у штати деяких газет, що їх видають у Криму, було введено співробітників відділу спецпропаганди ГРУ, після чого сторінки видань одразу ж заповнилися відверто антиукраїнськими публікаціями.

Крім того, одною з опосередкованих ознак діяльності ГРУ в Україні стало відкриття Польового відділення Російського державного банку в Севастополі, яке прямо проводило операції з Росією, обминаючи банківську систему України. Це дало можливість неконтрольовано здійснювати операції з великими сумами грошей. У даному разі Росія мотивувала відкриття цього відділення потребою оперативного фінансування флоту. Насправді ж такі відділення дали змогу не лише здійснювати фінансову експансію всередині нашої країни, а й фінансувати розвідувальну діяльність, підтримувати вигідних кандидатів у виборчих кампаніях, “купувати” політичних діячів і т. ін.

ГРУ організувало тотальне стеження за всіма об’єктами Збройних Сил, МВС та Національної гвардії України, дислокованими на території автономної республіки. Більше того, були випадки насильницького затримання російськими спецслужбами українських військовослужбовців, у яких представники ГРУ та ФСБ вимагали інформацію про склад, стан та діяльність частин і підрозділів Збройних Сил України.

Підготовка агентури для роботи в Криму здійснювалася цілеспрямовано у спеціальних навчальних закладах, розміщених на території Росії. Зокрема, за свідченням узятого в полон Службою безпеки Д. Дудаєва в Чечні офіцера ФСБ, в період його навчання в такій спецшколі під Воронежом разом з ним проходили підготовку кілька груп, призначених для перекидання в Крим для дальшої діяльності в районі Керчi та Феодосiї. (До речі, саме там трохи пізніше було проведено добре сплановану провокацію проти кримських татар, яка спричинила масове безладдя, руйнування та людські жертви.)

Крім агентурних методів, для спостереження за південними районами України використовувалися й засоби радiоелектронної розвідки (РЕР), а саме: 130-го центру РЕР, 3-го розвідувального радіозагону та 112-ї бригади розвідувальних кораблів ЧФ.

Одразу ж після природного розпаду Радянської iмперiї, на початку 1992 року на базі НДІ РЕР у Курську було проведено нараду представників 6-го управління ГРУ, частин РЕР, спеціальних наукових центрів ГРУ, а також відповідних військових навчальних закладів, присвячену пошуку шляхів удосконалення радіоелектронної розвідки російської армії в нових оперативно-стратегічних умовах. Серед першочергових перспективних напрямів розглядалося питання про організацію РЕР проти колишніх радянських республік.

Протягом 1992—1995 років головними цілями космічної розвідки ГРУ на території України були і залишаються ракетні частини і з’єднання, військові містечка сухопутних військ, великі авіабази і військово-морські бази, а також військові об’єкти в Криму, інтенсивність розвідки щодо яких різко зростала в періоди загострення ситуації в регіоні.

Слід зазначити, що наведені вище факти розвідувальної діяльності ГРУ та ФСБ проти України (які суперечать низці угод, укладених між державами СНД, а також заявам вищого військово-політичного керівництва Російської Федерації в його нібито щирих і дружніх відносинах з Україною) не є окремими одноразовими чи не пов’язаними між собою актами, а є частиною єдиної зовнішньої політики Росії. Така політика значною мірою стала можливою внаслідок невпинного зростання впливу російських спецслужб на вище військово-полiтичне керівництво своєї країни, що підтверджується призначенням директора Служби зовнішньої розвідки (СЗР) РФ Є. Примакова міністром закордонних справ Росії. Серед інших (не менш значних) прикладів можна назвати і введення зі складу СЗР РФ генерал-полковника Трубникова до Ради національної безпеки, призначення заступником Є. Примакова в Міністерстві закордонних справ його колишнього заступника по СЗР контр-адмірала Ю. Зубакова, а також введення першого заступника начальника Служби безпеки Президента РФ генерал-майора Г. Рогозiна до складу Економічного комітету з питань співробітництва з країнами СНД.

Безперечно, найближчим часом усе це призводитиме до різкого посилення тиску на Україну з боку РФ. Такі перспективи обов’язково треба врахувати під час вироблення напрямів зовнішньої політики України, особливо перед підписанням великомасштабного російсько-українського політичного договору (“Независимая газета”, 6 березня 1996 р.).

Тодішній начальник Головного управління військової розвідки Міністерства оборони України Олександр Скипальський, який довго мовчав, усе ж таки заявив, що в нього “є підстави вважати, що ГРУ працює в Україні”. Крім того, Скипальський сказав, що з виходом на арену Євгена Примакова “російська політика щодо України проводитиметься витонченіше, але разом з тим, якщо можна так сказати, єзуїтніше”. На його думку, “якщо раніше мова йшла про негайне приєднання, то сьогодні буде проводитися наступальне проникання в усіх напрямах з метою паралізувати країну зсередини” (“Зеркало недели”, 24 лютого 1996 р.).

Те, що російські спецслужби працюють у Криму, підтвердив і колишній постійний представник Президента України в Автономній Республіці Крим Дмитро Степанюк:

— Так, цілком офіційно заявляю, що в Криму існує дуже розгалужена мережа ГРУ. Головне розвідувальне управління Росії — це самостійний орган, на порядок вищий, ніж, скажімо, КДБ. І за підготовкою, і за оснащеністю, і за повноваженнями. Основна спеціалiзація — терористичні акти, провокаційні заходи тощо. Я, наприклад, дуже боявся, що співробітники ГРУ можуть усунути Мєшкова, щоб спровокувати конфлікт. Нам достовірно відомо, що в Крим було перекинуто офіцерів ГРУ з Північного, Тихоокеанського та Балтійського флотів. Агентурна мережа працює під виглядом комерційних підприємств, агенти — процвітаючі бізнесмени, які закупили будинки, машини тощо. Але поки що наші спецслужби успішно їх відстежують. Щоб не бути голослівним, скажу, що цю інформацію одержано з Генштабу України (“Вечерний Севастополь”, 25 травня 1996 р.).

Такі дії російської розвідки в Криму, Севастополі у співпраці з розвідкою ЧФ провадилися, починаючи з весни 1992 року. Не було сумнівів у тому, що вони не припиняться й після поділу ЧФ. Хоча позиція Служби зовнішньої розвідки визначається двосторонньою міждержавною угодою про співробітництво між Службою зовнішньої розвідки Росії та Службою безпеки України, яку було підписано в березні 1993 року. Відповідно до неї, Україна та Росія взяли на себе зобов’язання не проводити розвідувальної роботи одна проти одної.

Та все ж розвідка працювала. Її послуги зі збирання iнформації завжди були потрібні й стабільно оплачувалися Росією. Їх дуже потребували ті державні, політичні та військові діячі Росії, які мали довгострокові цілі перегляду державного кордону України, відриву від неї Криму, Севастополя. От чому їм дуже потрібно було якомога довше зберегти на українській території Чорноморський флот. Якщо не вдасться повністю, то хоч би в урізаному після поділу вигляді.

Саме під прикриттям Чорноморського флоту екстремiсти різних мастей безкарно вели свою антиукраїнську діяльність у Криму, Севастополі. Наявність Чорноморського флоту давала змогу раз за разом наїжджаючим сюди російським емiсарам типу Затулiна, Бабурiна, Лужкова та багатьом іншим безапеляційно заявляти про те, що Севастополь був, є і буде завжди російським.

Тільки завдяки базуванню фактично давно вже російського Чорноморського флоту на території України Державна Дума РФ, а після цього й Севастопольська міська Рада, на порушення всіх міжнародних норм та міждержавних угод змогли ухвалити принизливе для національної гідності України рішення про російський статус Севастополя.

Тільки завдяки підтримці командування ЧФ свого часу міг стати, хоча й ненадовго, президентом Криму ставленик Москви Юрій Мєшков.

Тільки тому, що багато хто з депутатів Верховної Ради Криму та міської Ради Севастополя — генерали та офіцери ЧФ, в цих органах влади утворилися дуже впливові проросійські лоббi.

Тільки завдяки наявності Чорноморського флоту російські вербувальники вільно роз’їжджали по Криму й Севастополю і оформляли всім бажаючим російське громадянство, вербували наших хлопців у військові та інші навчальні заклади, а також на роботу в Росію. І так триватиме доти, доки Чорноморський флот залишатиметься в наших базах, на нашій території.

Цей день ми наближали як могли...

Як ВМС України 140 об’єктів приймали • Селище Чорноморське здано без бою • Куди поділося майно 786 військових частин ЧФ? • Балтіна “прибрали”. Кравченко взяв штурвал

У середині листопада 1995 року Президент Російської Федерації Борис Єльцин дав конкретні вказівки міністрові оборони РФ генералові армії Павлу Грачову про прискорення процесу реформування Збройних Сил, доведення чисельності особового складу до тієї цифри, яку ухвалила Державна Дума раніше. Під планове скорочення потрапили й сили Чорноморського флоту. Це дало новий поштовх переговорному процесові щодо ЧФ.

23—25 листопада 1995 року в Сочi відбулася зустріч міністрів оборони України та Російської Федерації, де поряд з іншими військовими питаннями розглядалася і доля Чорноморського флоту. Було підписано “Положення про поділ, приймання та передавання військових містечок, озброєння, військової техніки та іншого військового майна Чорноморського флоту Міністерству оборони України”. Згідно з цим документом, Чорноморський флот втрачав місця дислокації в населених пунктах Мирний, Керч, Новоозерне, Чорноморське, Сiмферополь та Октябрське. Всі військові об’єкти в названих районах у повному обсязі мали бути передані Міністерству оборони України до 31 грудня 1995 року, за винятком окремих частин та кораблів, строк яким було визначено до весни 1996 року. ЧФ продовжував при цьому базуватися в Севастополі й Феодосiї та в селищах Кача і Гвардійське.

Дуже важливим, і це, безперечно, було заслугою української делегації, був пункт, у якому передбачалося, що при поділі, прийманні та передаванні озброєння, військової техніки та іншого військового майна Чорноморського флоту треба виходити з їхнього стану на 3 серпня 1992 року в кількісному відношенні 50 на 50 відсотків.

Припускалося й скорочення особового складу ЧФ на 5300 осіб, після чого мало лишитися трохи більше як 30 тисяч офіцерів, мічманів, старшин та матросів.

Для координування дій з поділу флоту було створено дві комiсiї. Українську очолив заступник командувача ВМС України контр-адмірал Микола Костров. Він уже мав досвід приймання до складу українського флоту Iзмаїльського та Очаківського гарнізонів.

Приймання понад 140 об’єктів почалося 7 грудня. Голова комісії контр-адмірал Костров одразу заявив, що до складу ВМС України будуть прийматися не всі об’єкти. Частину об’єктів, що містяться в глибині Криму, сплановано передати сухопутним військам та деяким іншим відомствам.

Робота йшла нелегко. Терміни не витримувалися передусім тому, що деякі об’єкти та військова техніка були у вкрай незадовільному стані. Військові містечка були непідготовлені до зими, тому нам доводилося брати на плечi проблеми, які не розв’язав Чорноморський флот. Серйозною перешкодою в роботі комісій стало те, що ЧФ невчасно надавав iнвентаризаційні відомості, які дали б змогу визначити дійсну наявність техніки, озброєння та майна. З багатьох складів, що передавалися, завчасно було вивезено цінне устатковання. Так, з одного зі складів чорноморці вивезли переносні зенітні ракетні комплекси, майже 300 вагонів корабельного технічного майна.

Прийняли ми і перші кораблі в Чорноморському. 10 січня на чотирьох ракетних катерах, переданих нам Чорноморським флотом, було піднято прапори Військово-Морських Сил України. Ці катери одержали назви “Умань”, “Прилуки”, “Цюрупинськ” та “Каховка”. Командиром українського дивізіону став капітан 2-го рангу Володимир Карякiн, який був начальником штабу дивізіону до передання. 55 офіцерів, мічманів та службовців надстрокової служби склали того дня присягу на вірність народові України. Сто військових з колишнього 296-го окремого дивізіону ЧФ обрали місцем служби Росію. Того дня вперше на катерах було проведено урочисту церемонію спуску прапорів ВМФ СРСР та підняття прапорів ВМС України. 10 січня для українських моряків став днем народження частини.

Прийняття об’єктів та кораблів, згідно з раніше підписаним графіком, повинно було завершитися до 1 квітня того ж року. Але командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний та голова комісії від російської сторони контр-адмірал Костянтин Колотигiн вирішили завершити цю роботу до 10 березня. В ці дні, мабуть, уперше за чотири довгі роки очікування своїх кораблів була справжня робота.

На початку 1996 року, незважаючи, здавалося б, на потепління у відносинах двох флотів, яке з’явилося, гідрографічна служба ЧФ виступила з попередженням, у якому говорилося, що “у зв’язку з переданням Військово-Морським Силам України підрозділів гідрографічної служби Чорноморського флоту у селищах Чорноморське та Новоозерне, з 3 січня гідрографічна служба ЧФ не несе відповідальності за безпеку мореплавства на акваторіях бухти Вузька та озера Донузлав і їхніх зовнішніх рейдах, припиняє випуск оповіщень мореплавцям, передавання по радіо узбережних попереджень та обслуговування всіх засобів навігаційного устатковання на даних акваторіях”.

Насправді ж, як заявив тоді начальник гідрографічної служби ВМС України капітан 1-го рангу Микола Салтиков, об’єкти гідрографічної служби ЧФ не було прийнято гідрографічною службою ВМС України в зв’язку з тим, що вони виявилися недоукомплектованими. Окрім того, на порушення плану-графіка приймання об’єктів, озброєння, майна і техніки від Чорноморського флоту, підписаного міністрами оборони України та Росії, акти прийому-передання цих об’єктів підписала гідрографічна служба ЧФ в односторонньому порядку.

В той час гідрографічна служба ЧФ була регіональним координатором у системі навігаційних попереджень на Чорному морі, тому була зобов’язана збирати інформацію з найрізноманітніших джерел і доводити до мореплавців, а не відмовлятися в односторонньому порядку від використання її. Питання про взаємодію в обміні такою інформацією з гідрографічною службою України керівництво гідрографічної служби ЧФ не вирішило. Це, зрозуміло, ускладнило відносини.

В процеси поділу активно втручалася ще й Державна Дума Російської Федерації, яка своїм рішенням знову намагалася накласти мораторiй на поділ ЧФ. Однак Президент Росії повернув у Держдуму закон “Про призупинення одностороннього скорочення і про забезпечення утримання Чорноморського флоту”, оскільки при повторному голосуванні за нього проголосувало менше двох третин від загального числа депутатів.

Дума, звичайно, частково запізнилася з таким законом, і він скоріше був розрахований на те, щоб не дати нам можливості одержати кораблі й об’єкти в Севастополі, бо в інших регіонах Чорноморського флоту їх уже майже не було. ЧФ скоріше не ділився, а скорочувався.

Флот зменшився на 786 частин, підрозділів та баз, а кількість запасів озброєння та матеріальних засобів флоту зменшилася на більш як 8000 вагонів і 4400 одиниць автомобільної та бронетанкової техніки. При цьому непотрібні військові частини віддавали нам.

Найважливішим завданням повинно було стати усвідомлення того, що в умовах дефіциту грошових коштів усі зусилля треба спрямувати на максимально самостійне відновлювання технічної готовності кораблів, на пошук внутрішніх резервів. Звертатися до представників промисловості треба було лише в крайньому разі, коли власні резерви будуть вичерпані.

До розуміння такого підходу більшості тим, хто приймав кораблі, належало ще прийти. Адже в минулі роки на всякого роду ремонти виділялися величезні, часто невиправдані, кошти. У нас таких коштів майже не було. Тому довелося вирішувати: або нічого не робити і чекати, коли з’являться кошти на відбудову кораблів, залишатися без флоту, або зробити все можливе своїми силами, з мінімальним залученням судноремонтників і ввести хоч би частину кораблів у технічну готовність. Обрали останнє. Досвід відбудови кораблів з мінімальними витратами вже був. Так, на ремонт десантного корабля на повітряній подушці “Донецьк” було затрачено у сім разів менше коштів, ніж передбачалося, завдяки раціональному підходові до технології ремонту та використанню власних можливостей.

Робота з відбудови кораблів передбачалася величезна. Комісії від ВМС України, приймаючи об’єкти від ЧФ, змогли переконатися, в якому критичному стані були кораблі , які передавалися, зрештою, як і весь Чорноморський флот. Побачене ще раз підтвердило, що флот приведено в такий стан передусім через тривале затягування питання про практичний поділ його, після чого кожна зі сторін могла б предметно займатися своїми кораблями: що відремонтувати і залишити в строю, що поставити на консервацію, а що взагалі списати. Замість цього утримувався величезний флот, витрачалися й розпорошувалися величезні кошти, а флот усе одно поступово вмирав, бо кораблі протягом останніх трьох років не докувалися, не ремонтувалися.

Тому тільки поділ флоту міг дати можливість і російській, і українській стороні займатися своїми кораблями. Нарешті в кораблів з’явився б хазяїн, а в людей помінялися б завдання. Добре про це сказав один із старших офіцерів гарнізону Чорноморське, який прийшов служити у ВМС України:

— Тепер докорінно змінилося завдання. Раніше — нічого не зберігати, все одно доведеться передавати, тепер — відбудовувати і будувати.

Найслабкіше місце — кораблі. Деякі з них до вкрай тяжкого технічного стану були доведені саме в останні місяці, як тільки остаточно стало зрозуміло, що вони будуть передаватися. З багатьох було знято технічні засоби й устатковання, що були в доброму стані, і перенесено на кораблі, які відходять російському флотові. Натомість, як це зробили на великому десантному кораблі (ВДК) “Костянтин Ольшанський”, поставлено поламані.

З ВДК, що передавався, зняли носовий шпиль і кормову лебідку й поставили їх на такий самий корабель, що залишався російському флотові. І таких прикладів було чимало, через що інколи й переносилися строки приймання цих кораблів.

Правда, треба віддати належне комісії ВМФ Росії, яка правильно реагувала на всі вади під час передавання. Так, зокрема, представник командування ВМФ Російської Федерації контр-адмірал Костянтин Колотигiн завірив, що недоліки, виявлені під час передавання ВДК “Костянтин Ольшанський”, буде усунено. І слова дотримав.

Командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний поставив тоді завдання відновити технічну готовність прийнятих від ЧФ кораблів, бо жоден з них не мав бути утилізованим.

Проблем було багато. Проте створювалося враження, що в певних колах у Києві досі не розуміли, що Україні потрібен свій національний флот і цими проблемами треба займатися, що необхідна державна програма будівництва ВМС.

А далі дійшло до абсурду: з початком приймання кораблів та об’єктів від Чорноморського флоту практично припинилося фінансування ВМС. Не було навіть виділено мінімум пального для життєдіяльності тих кораблів, які прийнято.

Поряд з внутрішніми суто економічними труднощами, нормальному ходові будівництва ВМС заважали й зовнішньополітичні. Вступивши в новий рік, наша держава одержала й нові проблеми. Одна з найскладніших із них пов’язана з тим, що 1 січня 1996 року вийшов строк дії підписаної 3 серпня 1992 року в Ялті президентами України і Росії міждержавної Угоди “Про принципи формування ВМС України та ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР”, що означало фактичну присутність на території позаблокової України іноземних військ з невизначеними умовами їхнього перебування. Додаткового драматизму цій ситуації надала заява міністра оборони Росії Павла Грачова про намір російської сторони обговорити питання про продовження термінів дії згаданого документа ще на рік. Чому ж Росія була зацікавлена в пролонгацiї дії саме цієї Угоди, адже після неї було підписано ще кілька, і наскільки необхідне продовження такого терміну Україні?

Щоб відповісти на це запитання, треба було звернутися до статей самої Угоди. В документі визначено, що Чорноморський флот підлягає поділові з метою створення на його базі Військово-Морських Сил України і Військово-Морського Флоту Російської Федерації. Проте положення цієї статті так і не було виконано. Приведені ЧФ у непридатність об’єкти в Iзмаїльському, Очаківському та інших гарнізонах базою для створення ВМС України ніяк не назвеш.

Але й це ще не головна причина. Бо позаяк з 1 січня 1996 року юридично вже не діяла стаття 3 Ялтинської угоди, де записано, що ЧФ безпосередньо підпорядкований президентам України та Росії, то російська сторона, якій фактично, починаючи ще з січня 1992 року, підпорядковувався Чорноморський флот, зобов’язана була платити за його перебування в Україні, чого раніше не було. Отже, зберігаючи статус подвійного підпорядкування, російська сторона не стала б платити за оренду української території Чорноморським флотом Російської Федерації. Крім того, за пропозицією продовжити термін Угоди добре проглядалося приховане бажання залишити Україну в своєрідному військовому союзі, бо ЧФ, як і раніше, буде і російським, і українським, що звичайно ж робило Україну заручницею російської політики.

З продовженням терміну дії Ялтинської угоди втратив би свою значимість і закон “Про статус військових формувань на території України”, який тоді готувався, бо ні про які іноземні війська на території України говорити не доводилося б. Чорноморський флот юридично знову залишався б російсько-українським. Але наші тривоги виявилися марними: Ялтинську угоду все ж не було продовжено. Разом з тим життя тривало, тривало й приймання військових частин та кораблів від Чорноморського флоту. Хоч насправді все залишалося, як і раніше: російська сторона так і не виділила ані рубля за перебування флоту в Україні.

9 лютого 1996 року в Керчi було піднято Державний прапор України на двох суднах, прийнятих від Чорноморського флоту, ВМ і РВК. Екіпажі суден перейшли на службу у ВМС України в повному складі і поповнили групу рятувальних суден ВМС України, яка формувалася в Керчi.

24 лютого 1996 року Прапор Військово-Морських Сил України піднято в окремій ракетно-артилерійській бригаді. Раніше це був 362-й ракетний полк Чорноморського флоту, який проіснував 39 років.

Техніка, зброя та об’єкти приймалися в хорошому стані, це був перший такий випадок. Командир бригади капітан 1-го рангу Iван Павленко на урочистостях з нагоди підняття прапора відзначив, що в нього не було ніяких серйозних протиріч з командиром полку ЧФ Степаном Смієм, який передавав частину. Українські берегові ракетники завірили, що будуть продовжувати добрі традиції, закладені в цій частині, розвиватимуть їх.

Такі факти, безперечно, утішали, сповнювали надією на швидке введення частини в постійну готовність. Утішало й те, що частину очолив досвідчений офіцер, професiонал капітан 1-го рангу Павленко. Він пішов з посади начальника кафедри берегових ракетно-артилерійських військ Севастопольського військово-морського інституту за власною ініціативою. Деякі тоді не зрозуміли цього. А Павленко по-справжньому взявся за діло, бо знав: багато що залежало від його досвіду і знань. Разом з ним з військового інституту пішли в бригаду й інші офіцери — досвідчені викладачі. Це, зрозуміло, був показник авторитету комбрига. Попереду офіцерів чекало багато труднощів.

Початок весни для Військово-Морських Сил був пам’ятним. 1 березня на середньому розвідувальному кораблі “Сiмферополь” (на ЧФ — “Юпитер”) в урочистій обстановці було піднято Прапор українського флоту.

“Сiмферополь” прийняли від ЧФ в непоганому технічному стані. До того ж рішучість командира капітана 3-го рангу Володимира Бойка і активність шефів, зокрема мера Сiмферополя Валерія Єрмака, давали надію на швидке введення корабля в постійну готовність.

Запам’яталася ще одна деталь того дня. Під час церемонії піднімання Прапора ВМС України частина офіцерів і мічманів з колишніх російських екіпажів пошуково-рятувальних кораблів “Баскунчак” і “Тамань” (в українському флоті вони стали називатися “Iвано-Франкiвськ” та “Чернiвцi”) влаштували поминки своїй третій бригаді. Офіцери і мічмани пили горілку біля встановленого неподалік від кораблів дерев’яного хреста. Ми дивилися на цей “ритуал”, і нам було ніяково. Мимоволі виникало запитання: що стояло за такою демонстрацією? Припущень було багато, відповіді тоді ми так і не взнали, але дуже хотілося, щоб нашому безглуздому протистоянні було покладено такий самий хрест.

Коли підіймався Прапор українських ВМС, важко було збагнути, що коїлося на душі. Після чотирьох років чекання в гнітючій обстановці, що склалася навколо нас, побачити, як прапор з голубим хрестом підіймається вгору, було справжньою втіхою і якимось внутрішнім задоволенням.

Пізніше я не раз замислювався над тим, як це воно сталося, що нам вдалося підняти український прапор в Донузлаві — другій столиці Чорноморського флоту, і тим самим багато в чому змінити чимало процесів, які відбувалися в Криму. Адже було зрозуміло, що чим менше залишиться гарнізонів ЧФ в Криму, тим слабшим виявиться вплив Росії на півострові.

І все-таки це сталося. Росія опинилася перед вибором: або кардинально вирішити кримське питання і добитися приєднання Криму до РФ, або погодитися зі втратою чималої частини свого впливу на півострові.

Приєднати виявилося неможливо через деякі причини. Від Криму було дешевше відмовитися, ніж його прогодувати. Економіка півострова виявилася розваленою, і Крим майже повністю утримувався Києвом, який зазнавав при цьому величезних збитків. Півострів одержував від України 75 відсотків промислової продукції, 85 — електроенергії, понад 50 — газу, а також нафту, ліс, метали й велику кількість продуктів харчування. Росія б зазнала потужного удару по своїй економіці.

До того ж така боротьба Росії за Крим і фактичне приєднання півострова до неї завдало б їй самій ще одного удару, тепер уже по авторитету на світовій арені. Цілком певно, що при розв’язуваннi Російською Федерацією військової експансії у справу втрутилося б НАТО, не зацікавлене в посиленні впливу Москви у Чорноморському регіоні. Тобто вторгнення Росії в Крим могло б призвести до нової світової війни, виграти яку шанси в Росії були мінімальні.

Час працював на нас, ми готувалися до другого етапу поділу. Тому вкрай несподіваною в ті дні стала заява міністра закордонних справ Грузiї Іраклiя Менагарiшвiлi про те, що його країна може і буде претендувати на свою частку при поділі флоту.

Ми, звичайно, розуміли, що Грузiя мала право на частину флоту, але з підключенням до поділу третьої сторони втратили б силу раніше досягнуті угоди між Україною і Росією, тобто знову довелося б починати з нуля. До того ж неважко підрахувати, що Україна взяла менше як п’ять відсотків флоту колишнього СРСР, хоч могла претендувати на шістнадцять, бо в зовнішньому боргу колишнього Союзу українська частина становила більше як 16 відсотків.

Оскільки весь Чорноморський флот від усього ВМФ Союзу становив майже 10 відсотків і вирішено було поділити 50 на 50, то нам і дісталося менше як п’ять відсотків.

Практично ж Україна, згідно з угодою, повинна була одержати 18,3 відсотка ЧФ. 31,7 відсотка належало віддати на часткове погашення українського боргу Росії. Тому Україна одержувала менше як 2 відсотки флоту колишнього СРСР.

Ми не знали, чи підійде Грузiї наш підхід у визначенні своєї частки флоту. На момент проголошення Грузiєю незалежності в Потi було десь біля двох десятків кораблів та суден, які, піднявши Андріївські прапори, перебазувалися до російських берегів.

Проте з боку Грузiї наступних кроків не було, і ми продовжували вирішувати питання про другий етап поділу ЧФ. Але адмірал Едуард Балтiн у ньому вже участі не брав. До того, що його можуть “піти”, він готувався заздалегідь. Єдина була надія на продовження Ялтинської угоди, але цього не сталося. Пошуки “запасного аеродрому” — стати депутатом Держдуми Росії — також виявилися марними. 17 грудня 1995 року виборчий блок “За Родину! “ (відкрито опозиційний керівництву Росії), куди входив Балтiн, зазнав поразки.

27 січня 1996 року Президент Росії усунув Едуарда Балтiна з посади командувача ЧФ. Це звільнення не було для всіх несподіваним. Та й сам Балтiн його чекав, розуміючи, що Єльцин не потерпить далі того, хто примкнув до опозиції й постійно, всупереч рішенням двох президентів, відстоює неможливість поділу Чорноморського флоту. Єльцину потрібна була слушна нагода, щоб усунути непокірного адмірала, і така нагода трапилася — закінчився строк Ялтинської угоди.

За кілька днів після звільнення Балтiна про нього мовби забули. У Москві, всупереч прогнозам, опозиціонери також майже не залучали його до передвиборчої боротьби за президентське крісло.

21 лютого 1996 року Президент РФ призначив на посаду командувача Чорноморського флоту віце-адмірала Віктора Кравченка. Після виходу цього указу, на прес-конференції в Калiнiнграді Віктор Кравченко заявив, що головним завданням своєї діяльності на посаді командувача ЧФ він бачить реалізацію вже досягнутих політичних рішень Москви і Києва з поділу флоту. Ця позиція, зрозуміло, докорінно відрізнялася від тієї, яку займав Едуард Балтiн.

29 лютого головнокомандуючий Військово-Морським Флотом Росії адмірал Фелікс Громов представив чорноморцям нового командувача Чорноморського флоту віце-адмірала Віктора Андрійовича Кравченка.

Раніше Віктор Андрійович займав посаду першого заступника командувача Балтійського флоту. Тільки останні чотири роки він служив на Балтійському флоті. Вся служба Кравченка, яка була перед цим, пов’язана з Чорноморським флотом.

Він народився 5 грудня 1943 року в місті Богданович Свердловської області. Росіянин. На військову службу поступив 1962 року. Закінчив штурманський факультет Ленінградського вищого військово-морського училища імені М. В. Фрунзе 1968 року, Військово-морську академію — 1978 року, Військову академію Генерального штабу — 1990 року. На Чорноморському флоті послідовно пройшов шлях від командира штурманської бойової частини підводного човна до командира бригади підводних човнів і від заступника командира дивізії підводних човнів до першого заступника начальника штабу ЧФ. У жовтні 1991 року був призначений першим заступником командувача Балтійського флоту.

1 березня відбулася перша зустріч командувача ВМС України віце-адмірала Володимира Безкоровайного і командувача ЧФ віце-адмірала Віктора Кравченка.

Початок добрим відносинам було покладено, але вони не принесли бажаних наслідків.

Наказано вижити

27 кораблів та суден стали українськими • Адмірал Кравченко: присутність ВМС України у Севастополі протиприродна • Здати Севастополь — обрати Єльцина • В планах — ”зачистка” нашої території

27 березня 1996 року на 17 кораблях та суднах з 27 прийнятих від колишньої Кримської військово-морської бази Чорноморського флоту, що перейшли відповідно до домовленостей українській стороні, урочисто було піднято Прапор Військово-Морських Сил України. В церемонії взяли участь командування українського флоту, шефи військових моряків з міст, чиї найменування недавно одержали кораблі сформованого тут Південного морського району, громадськість селища Новоозерного та численні гості.

До складу українських ВМС увійшли десантні кораблі на повітряній подушці “Горлiвка”, “Краматорськ” і “Артемiвськ”, малі протичовнові кораблі “Ужгород” і “Хмельницький”, базові тральщики “Мелiтополь” і “Марiуполь”, рейдовий тральщик “Генiчеськ” та кораблі управління “Івано-Франкiвськ” і “Чернiвцi”. Південний морський район очолював досвідчений офіцер, справжній моряк капітан 1-го рангу Борис Рекуц, який один з перших брав участь у розбудові українського флоту.

На прес-конференції, що відбулася з цього приводу, командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний заявив, що Україна як морська держава буде мати гідний її військово-морський флот, що складатиметься з майже 150 кораблів та суден різних класів. Взагалі внаслідок поділу ЧФ до складу ВМС повинні увійти 3 сторожові кораблі, 8 малих протичовнових кораблів, 3 десантні кораблі на повітряній подушці, 2 великі десантні кораблі, 1 середній десантний корабель, 3 підводні човни, 7 ракетних катерів та 8 тральщиків.

Цього ж дня Державний прапор України було піднято і над адміністративною будівлею селища Новоозерного.

Наступного дня після цієї події, 28 березня, в Тисовці (Львівська область) у ході спільного засідання колегій міністерств оборони двох країн зустрілися міністри оборони України і Росії Валерій Шмаров і Павло Грачов. Під час зустрічі вони мали підписати план-графік передавання кораблів та об’єктів у Севастополі. Українським ВМС належало прийняти 54 корабля та судна і майже 70 об’єктів інфраструктури. Проте документ так і не було підписано. Керівники військових відомств дійшли згоди, що остаточно вирішити проблему ЧФ можуть досягнути прем’єр-міністри двох країн, бо проблема базування є передусім політичною. Тому було підписано тільки план-графік передавання до складу Збройних Сил України об’єктів, озброєння, техніки і майна ЧФ, що містяться поза Севастополем. Сторони також домовилися, що до повного політичного вирішення питання базування флоту командування ЧФ та ВМС України повинні будуть відпрацювати тимчасовий план базування кораблів двох флотів у Севастополі. Планувалося також 1 червня 1996 року на українських кораблях урочисто підняти прапор ВМС України, а на російських — Андріївський прапор. Проте цьому не судилося збутися.

Окрім того, у Тисовці позиції сторін з питання базування залишилися незмінними. Російська сторона продовжувала наполягати на виведенні всіх частин українських ВМС із Севастополя. А українська сторона принципово стояла на розміщенні частини кораблів ВМС України в двох севастопольських бухтах.

Невирішеність цього питання знову зумовила відкладення візиту Президента Росії до Києва, який було намічено на 4—5 квітня.

Перекреслено було й усі наміри відпрацювати тимчасовий план базування кораблів двох флотів у Севастополі. Увесь процес було зупинено телеграмою міністра оборони Російської Федерації Павла Грачова. Знову приймання об’єктів і кораблів у Севастополі відсувалося на невизначений час.

Ситуацією, що склалася, не забарилися скористатися активісти так званого російського національного віча. Депутат кримського парламенту Олександр Круглов на одному з мітингів закликав жителів міста до боротьби за поновлення єдиної неподільної Росії-iмперії та до готовності досягти цього будь-якою ціною, зокрема й зброєю, а Росія, за його словами, тільки допоможе позбутися бандерівців.

У період такої невирішеностi з цілою низкою політичних заяв несподівано для нас виступив командувач Чорноморського флоту. 30 квітня, на зустрічі з журналістами, він дав усім зрозуміти, що питання перебування українських ВМС уже вирішено, і все буде так, як визначено в Сочi — два флоти базуються окремо. На думку Кравченка, присутність штабу ВМС України в Севастополі “недоцільна і ненормальна”.

Бажання не нове, вже десятки разів на різних рівнях як політики Росії, так і сепаратисти в Криму та Севастополі намагалися організувати кампанію вигнання нас із міста. Чи була це тоді політична гра, що забезпечить перемогу на виборах Борисові Єльцину, ми не знали. Залишалося тільки вірити, що другої “Масандри” не буде. Хоч до нас надходила найрізноманітніша інформація. Зокрема, що в Євпаторії вже звільнено один із корпусів військового санаторію під майбутній штаб, і ВМС не сьогодні-завтра почнуть переселятися. Не буду лукавити — ця інформація, безперечно, непокоїла нас. Насторожували й інші факти, пов’язані з реформуванням наших Військово-Морських Сил. Від колишньої авіації ВМС залишилася третина, що отримала назву морської авіаносної групи. Два полки передали Військово-Повітряним Силам країни. Севастопольський військово-морський інститут, який раніше входив до структури ВМС, було підпорядковано Управлінню військової освіти Міністерства оборони. Зовсім несподіваною була директива міністра оборони про передання управління окремої бригади морської піхоти та одного з двох окремих батальйонів морської піхоти ВМС національній гвардії. Ситуація складалася важка. Замість 40 тисяч особового складу, що передбачалися раніше, український флот було урізано до 15 тисяч. Через таку реорганізацію раніше гостра проблема дефіциту офіцерських та мічманських кадрів, з урахуванням того, що на одну третину скорочувався штаб, майже повністю відпала.

Ми, звичайно, розуміли, що Україна перебуває в найскрутнішій економічній ситуації, в якій будівництво ВМС було майже неможливе. На 1996 рік нам виділили тільки половину з мінімуму необхідних коштів, при чому майже чотири п’ятих мало піти на грошове забезпечення військовослужбовців. Звичайно ж, на розвиток флоту грошей не залишалося, бо частина коштів виділялася на продовольче та речове забезпечення.

Під час наших реорганiзацій продовжувались і реорганізації Чорноморського флоту, про які вже звільнений з посади адмірал Балтiн сказав: “Берегової оборони немає, систему спостереження зруйновано на 100 відсотків, систему управління — на 70 відсотків, систему тилового забезпечення — на 72 відсотки... Систему розвідки зруйновано. З решти сил сьогодні неможливо скомплектувати оперативне угруповання. Немає тактичних ударних груп. Такий флот тепер дійсно не потрібен.“ (“Независимое военное обозрение”, №6, 1996 р.).

У нас становище було ще гіршим. До всіх труднощів додалася ще одна — три місяці нам не виплачували грошове забезпечення, затримували й інші виплати. І це незважаючи на те, що 4 квітня 1996 року на державному рівні було ухвалено рішення про пріоритетне фінансове забезпечення Військово-Морських Сил України, як зазначалося, виходячи з політичного значення будівництва їх і завершення поділу Чорноморського флоту.

Однак, незважаючи ні на що, навіть при таких обставинах становлення наше продовжувалось. У ті дні можна було з певністю сказати, що, якби не шефська допомога, флотові загрожувала б загибель. Допомагали практично всі регіони України. Крим тільки за перший квартал 1996 року перерахував українському флотові близько 20 тисяч доларів. Харків майже стільки ж. Крім того, харьків’яни відрядили три ремонтні бригади для ремонту великого десантного корабля “Костянтин Ольшанський”. Дніпропетровці відремонтували сорок електродвигунів різних кораблів, а завод імені Ленiна направив на український флот найнеобхідніші інструменти та прилади для обслуговування електромеханічної частини кораблів. Чернiгів забезпечив технічну підготовку підшефного малого протичовнового корабля “Чернiгiв” до спільних навчань з 17 до 20 квітня. Морські маневри відбувалися під назвою “Шторм-96”. Під час навчань, які проводилися в рамках військового співробітництва, було відпрацьовано спільні дії в боротьбі з підводними човнами противника. Похід українського корабля очолив заступник командувача Військово-Морських Сил України контр-адмірал Олексій Риженко.

Продовжувались, як і раніше, в минулі роки, візити кораблів інших держав у порти України.

З 20 до 23 квітня в порт Одеса здійснив діловий захід есмінець Військово-Морських Сил Нiдерландів “Ван Амстел”. З 15 до 18 квітня відбувся діловий захід у порт Одеса есмінця ВМС США “Артура У. Редфорда”. Очолив похід капітан 1-го рангу Річард Т. Голдкрафт.

З 21 до 24 травня з офіційним візитом в Україну прибув командувач об’єднаних ВМС НАТО в Південній Європі адмірал Марiо Анджелі. Під час свого перебування він заявив, що український флот є сучасним флотом, який працює над тим, щоб досягнути успіху в майбутньому. Це була висока оцінка адмірала. Головною метою його перебування було поглибити взаємодію між флотами НАТО та України в рамках програми “Партнерство заради миру”. Згідно з цією програмою, українським ВМС, за твердженням адмірала, могла бути надана допомога у підготовці фахівців для флоту, навчанні передового досвіду організації дій у морі. Крім того, могли бути відпрацьовані спільно питання рятувальних операцій у морі, боротьби з мiнами, завдання протиповітряної оборони.

Мені разом з журналістами довелося висвітлювати перебування натівського адмірала в Севастополі, коли він зустрічався з заступником міністра оборони України — командувачем ВМС України віце-адміралом Володимиром Безкоровайним, начальником штабу — першим заступником командувача ВМС України контр-адміралом Миколою Костровим, відвідував сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний”. Слухаючи його, мимоволі ставив собі запитання: чому таких пропозицій не надходило, всупереч усякій логіці, від ВМФ Росії, командування ЧФ? Своїм, м’яко кажучи, iгноруванням російська сторона відштовхувала нас від себе і змушувала робити вибір на користь тих, хто пропонував нам допомогу. Все здавалося ненормальним, але це було так. Неоголошена війна в наших стосунках, яка, здавалося, вже була згасла, тепер знову розгорялася напередодні виборів президента Росії, що мали відбутися 16 червня 1996 року.

Чим більше наближалася ця дата, тим сильніше загострювалась обстановка довкола флоту й Севастополя. Севастопольську карту вже в котре вирішили розіграти російські політики. Знову нам пропонували “увійти в становище”, коли без рішення щодо флоту Борис Єльцин неспроможний прийти на вибори. Повернутися з Києва після підписання широкомасштабного договору між двома країнами Єльцин хотів лише на білому коні, інша масть не годилася. Тому в кінці травня до Києва спішно приїхав прем’єр-міністр Росії Віктор Черномирдiн. Однак вийти з глухого кута стосовно флоту не вдалося.

Позиції російської та української сторін щодо базування двох флотів, визначення поняття головної бази російського ЧФ залишалися цілком протилежними.

Росія, як і раніше, наполягала на тому, щоб із Севастополя було виведено Військово-Морськi Сили України і щоб залишився в ньому тільки російський Чорноморський флот, щоб у договорі було зафіксовано, що Севастополь є головною базою російського ЧФ.

Україна ж знову підтвердила, що українські ВМС будуть базуватися в Севастополі. Це — її суверенне право, і українська сторона не може піти ні на які поступки задля задоволення вимог Росії.

Не було жодного сумніву в тому, що проблему базування ЧФ штучно зробили каменем спотикання між двома державами певні сили Росії, особливо загостривши її напередодні президентських виборів. Російським націонал-патрiотам і комунiстам, а також багатьом з близького оточення Б. Єльцина дуже була вигідна невизначеність, що склалася у відносинах з Україною.

Якби Б. Єльцин за таких умов пішов на підписання широкомасштабного договору з Україною, значна частина військового електорату була б на виборах для нього втраченою.

Серед усіх засобів на підтримку свого iмiджу перемога над упертою Україною в проблемі ЧФ була б, мабуть, найвагомішою для Єльцина. Але вже ніщо, навіть спроби старшого брата викручувати руки молодшому братові за допомогою газового важеля, не допомагало.

І Президент, і інші державні та політичні діячі РФ, звичайно ж, були не настільки наївними та юридично неграмотними, щоб не розуміти неприйнятність для України їхніх вимог у проблемі ЧФ. Спроба Росії диктувати Україні, де їй розташовувати на своїй території свої Військово-Морськi Сили, є в політичному розумінні не що інше, як образа її національної гідності, брутальне втручання в її внутрішні справи, фактичне заперечення її державного суверенітету.

Було зрозуміло, що, крім суто оборонного значення, присутність ВМС, навіть символічна, в Севастополі мала для України, як і ЧФ — для Росії, велике політичне значення. Заберися з Севастополя український флот — і можна було б упевнено прогнозувати, що Севастополь може стати фактично російським містом, про що вже давно мріяли і не приховували цього і націонал-патрiоти РФ, і кримські сепаратисти. Одне слово, Росію цілком задовольняла така ситуація не тільки у військово-політичному, а й в економічному плані. Адже платежі ЧФ в бюджет міста, України, про які говорило командування ЧФ, були краплиною в морі, в порівнянні з тим, скільки довелося б платити за оренду.

А для України така ситуація з усіх поглядів була надто невигідною. В політичному плані базування на її території іноземного флоту не було зумовлено ніякими договорами, негативно позначалося на її міжнародному iмiджі як позаблокової держави. У військовому розумінні наявність ЧФ зміцнювала сепаратистськi сили, створювала потенційну небезпеку територіальній цілісності, державному суверенітетові України, можливому втягненню її в будь-які військові конфлікти, розв’язані РФ.

У фінансово-економічному сенсі така ситуація могла завдати Україні великих збитків. Не тільки з кожним роком, місяцем, а навіть і з кожним днем зволікання остаточного поділу Чорноморського флоту українська п’ятдесятивідсоткова частка різко зменшувалася внаслідок розбазарювання, розкрадання матеріальних цінностей на ЧФ, приведення в непридатність бойової техніки, устатковання тощо. Надії на те, що все буде враховано й поділено відповідно до наявності на серпень 1992 року, як передбачено Сочинськими угодами, ставали все iлюзорнішими. Це наочно показав уже перший етап поділу ЧФ. Ніякої інвентаризації фактично не було. Ділили лише те, що залишилося в наявності на даний час.

Постійно зростала заборгованість Чорноморського флоту комунальним службам Севастополя. Через базування ЧФ у багатомiльярдні суми виливалися збитки в зв’язку з втраченими можливостями Севастополя як історико-культурного центру розвивати туризм та залучати інвестиційні вклади зарубіжних ділових кіл.

Але російських полiтиків, а військових діячів і поготів, це мало хвилювало, у них були свої плани. Багато хто з воєначальників, серед них і командувач ЧФ Віктор Кравченко, видавали бажане за дійсне, постійно заявляючи, що Севастополь був, є і буде головною базою Чорноморського флоту. І тільки ЧФ має право базуватися в ньому, але ні в якому разі не ВМС України.

Оскільки ніякий дипломатичний та економічний тиск на Україну не допомагав, то в запасі російських адміралів та генералів були радикальніші плани, і вони не соромилися їх висловлювати. Дуже амбіційною в цьому плані була, наприклад, опублікована в одному з номерів додатку “Независимой газеты” і передрукована “Литературной газетой” стаття російського генерала Валерiя Дементьєва та вченого Антона Сурикова. Країни СНД оголошені в ній зоною життєво важливих інтересів Росії, де проживає 25 мільйонів етнічних росіян. І тому проти цих країн Росія, на думку авторів, має бути готова “одночасно брати участь у не менш як в одній локальній війні і не менш як у трьох “заморожених” конфліктах та миротворчих операціях” (“Независимая газета”, Військовий додаток, 11 квітня 1996 р.).

Автори статті пропонували і оперативно-стратегічний план, цілком тотожний гiтлерівському:

“На першому етапі залученими силами авіації, спецназу ГРУ та спецгруп ФСБ і СФР завдати ударів з метою знищити чи захопити найважливіші об’єкти противника і ліквідувати його військово-політичне керівництво. Після цього мобiльні сили при підтримці армійської та фронтової авіації і сил ВМФ здійснюють розгром і знищення угруповань противника та забезпечують оволодіння і “зачищення” його території... Потім при сприянні міліції, що формується з представників проросійської частини місцевого населення, вони забезпечують контроль території, фільтрацію націоналістів та депортацію деяких категорій громадян з окремих місцевостей” (“Независимая газета”, Військовий додаток, 11 квітня 1996 р.).

Немає сумніву в тому, що до таких “окремих місцевостей” автори відносили і Крим, і Севастополь.

Звичайно, можна було б вважати це маренням божевільних, але, на жаль, таким маренням були заражені деякі не тільки військові, а й високопоставлені державні та політичні діячі РФ.

Висновок напрошується сам собою: доки не буде остаточно, на вищому політичному рівні вирішено проблему ЧФ і укладено широкомасштабний договір між Росією та Україною, ці сили будуть і надалі розігрувати “флотську карту” в своїх амбіційних цілях. Залишалося тільки сподіватися, що раніше чи пізніше безвихідну ситуацію довкола ЧФ буде розв’язано, що здоровий глузд переможе і ніколи не збудуться войовничі плани російських генералів та адміралів.

Флот України: продовження буде

“Море-96”: ВМС України відбулися! • Наші в Америці • Тактика “випаленої землі” • Комфлоту контр-адмірал Єжель: кому вигідний глухий кут • Економічна війна проти України • Тільки своя людина зі зброєю не небезпечна

Усі сподівання на те, що з обранням на другий строк Президентом Російської Федерації Бориса Єльцина вдасться остаточно вирішити проблему Чорноморського флоту, виявилися марними. Російська сторона під будь-яким приводом відкладала довгоочікуваний приїзд Бориса Єльцина до Києва для укладення широкомасштабного договору, а незабаром про такий приїзд перестали говорити взагалі.

Найсерйознішим кроком на шляху розв’язання існуючих питань щодо флоту стало ухвалення Верховною Радою України Конституції України, де було розставлено всі акценти, що визначили перебування іноземних військ на території України. З надією на уважніше ставлення до проблем українських ВМС зустріли офіцери повідомлення про відставку міністра оборони України Валерiя Шмарова. За весь час перебування на посаді з 10 жовтня 1994 року Шмаров так жодного разу й не приїхав до Севастополя, не побував ні на одному кораблі.

Відставка міністра оборони на той час була просто необхiдною. Кілька опитувань, проведених серед українських військовослужбовців, показали низький рівень довіри до Шмарова. Згідно з опублікованими даними, міністрові оборони не довіряли 72,5 відсотка опитаних (Газета “Регион”, 9 липня 1996 р.). Якби таке опитування проводилося серед офіцерів ВМС, то не виключено, що показник недовіри досягнув би понад дев’яносто відсотків, якщо не всіх ста.

Не безхмарним було тоді небо й над головою командувача ВМС України віце-адмірала Володимира Безкоровайного. До Києва продовжували надходити листи. Звинувачували командувача в багатьох гріхах, починаючи з незаконного передання в оренду судна до неправильної стратегії будівництва українського флоту. Чимало було незадоволених з-поміж офіцерів штабу і суворою вдачою командувача. Фахівці, які прослужили десятки років на флоті, були незадоволені тим, що їх не цінують, а інколи взагалі не вважають корисними для флоту. Деякі пішли самі, іншим командувач запропонував піти. Існувала також думка в середовищі офіцерів штабу, що звинувачення в непрофесiоналiзмі інших давало можливість Безкоровайному заявляти на будь-якому рівні про труднощі роботи з неспеціалістами, списувати багато власних недоробок. Деякі офіцери штабу звинуватили Безкоровайного в тому, що при скороченні він не відстоював перед міністром оборони України Валерієм Шмаровим необхідні підрозділи для флоту. Так ВМС втратили авіацію (зосталася тільки морська авіаційна група (МАГ). Не стало військ берегової оборони, віддали прикордонникам бригаду річкових катерів. Як кажуть, скільки людей, стільки й думок.

Найґрунтовнішою була комісія, яку направив Президент України. Перевіряли все. Недоліків було дуже багато. Та їх і не могло не бути. Збудувати флот за такий короткий строк в умовах значного дефіциту фінансування було майже неможливо. На багато що потрібні були не тільки гроші, а й час. Дехто в штабі вже відкрито заявляв, що Володимира Безкоровайного буде звільнено з посади. Розумів це і сам адмірал. Аргументи, які хоча б у якійсь мірі змушували комісію враховувати об’єк-тивні труднощі, було вичерпано, і тоді Безкоровайний пішов ва-банк.

Доки результати роботи комісії готувалися для доповіді Президентові й визрівало рішення про подальшу долю командувача, він наказав за короткий строк підготуватися до перших навчань ВМС у Чорному морі. Виконання такого завдання вимагало неймовірних зусиль від людей.

На початку липня 1996 року половина кораблів і суден, що відійшли Військово-Морським Силам України внаслідок першого етапу поділу Чорноморського флоту й потребували серйозного ремонту, були технічно готові вирішувати властиві їм завдання. Багато в чому це стало можливим завдяки тісному співробітництву флоту з адміністраціями областей, міст, районів та підприємств, підтримці українського народу. Вагомий внесок у те, що кораблі було відремонтовано, зробили начальник управління озброєння й судноремонту ВМС України капітан 1-го рангу Володимир Колпаков і командир Південного морського району капітан 1-го рангу Борис Рекуц. Важко сказати, скільки ночей недоспали ці офіцери та їхні підлеглі, щоб українські кораблі змогли вийти в море. Але готовність кораблів — це півділа. На кораблі та судна ВМС переважно прийшли ті, хто жодного разу не виходив у море і не мав флотських спеціальностей. За такий короткий строк навчити людей вирішувати завдання в морі здавалося неможливим. Проте неможливе було зроблено.

1 серпня 1996 року в Чорному морі відбулося навчання з’єднань кораблів, морської авіації та берегових військ “Море-96”. Завершальний етап маневрів пройшов під прапором Головнокомандуючого Збройними Силами України Президента України Леонiда Кучми, який перебував на флагманському сторожовому кораблі “Гетьман Сагайдачний”.

У перших в історії флоту навчаннях взяло участь близько десяти кораблів та суден і понад 2,5 тисячі людей. Військові моряки відпрацювали питання протиповітряної оборони, пошуку підводних човнів противника за допомогою авіації, відбивання атак ракетних катерів противника. Важливу увагу було приділено організації взаємодії різнорідних сил протягом операції забезпечення проведення конвою. Відпрацьовано й стрільби усіма видами корабельної зброї. В ролі сил підтримки в навчанні брали участь морська авіація, частини Одеського військового округу.

Висловивши задоволення ходом навчань, Президент підкреслив, що ВМС є надійним гарантом недоторканності української держави і шлях будівництва флоту обрано правильно. Леонiд Кучма також заявив, що “становлення ВМС України за своїм значенням можна порівняти зі вступом України до Ради Європи і ухваленням Конституції”. Президент також заявив, що “Військово-Морськi Сили України відбулися” (“Всеукраинские ведомости”, 3 серпня 1996 р.). Хмари, що нависли над Безкоровайним, розвіялися. Проте вивести флот у море виявилося легше, ніж завершити поділ Чорноморського флоту. Вже перший етап став серйозним уроком для більшості наших офіцерів. Спершу їх підганяли з прийманням кораблів, а потім, коли вони підписали акти з безліччю недоліків, з них якнайсерйозніше стали питати за несправність техніки. Були й інші труднощі.

Проблеми поділу флоту, постійні переговори, підготовка відповідних документів відривали безліч людей від прямих функціональних обов’язків, але флот усе ж робив кроки на шляху свого будівництва, утверджувався на світовому рівні. Як і раніше, в Україну з візитами приходили кораблі ВМС інших країн. Фрегат ВМС Великобританії “Чатем” на чолі з командиром походу контр-адміралом Аланом Вестом з 15 до 20 червня побував з офіційним візитом в Україні. З 29 липня 1996 року в порту Одеса перебував десантний корабель Військово-Морських Сил США “Остiн”. Після цього з 6 до 10 вересня зробив діловий захід американський корабель “Фаєрболт”. А через два дні в порт Ялта з візитом ввічливості прибули бойові кораблі італійських ВМС есмінець “Ардiто” та фрегат “Орса”. Очолював похід командувач 2-ї Морської дивізії ВМС Iталiї віце-адмірал Манлiо Галлічча.

В свою чергу, українські морські піхотинці з 12 до 30 серпня брали участь разом з військовослужбовцями вісімнадцяти країн у навчаннях “Кооператив оспрей-96” у Кемп-Лежуні (Північна Каролiна), що проходили на базі морської піхоти США. Спостерігачем від ВМС України був начальник командного пункту капітан 1-го рангу Володимир Лошаков.

Сполучені Штати Америки надавали чималого значення участі в таких навчаннях України, яка відігравала далеко не останню роль у питанні поширення НАТО на Схід. Незважаючи на схвалення НАТО позиції України, на її миротворчу присутність у Боснії, участь у програмі “Партнерство заради миру”, вона й надалі дотримувалася позаблоковостi. Така позиція України як держави, готової до співробітництва, держави, яка взагалі прихильно ставиться до поширення НАТО і яка не виставляє вимог про прийняття до організації, цілком задовольняла НАТО.

Другою справді історичною подією став похід сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний” та великого десантного корабля “Костянтин Ольшанський” до Сполучених Штатів Америки. Очолив похід перший заступник начальника штабу ВМС України капітан 1-го рангу Володимир Кузьмин.

Під час океанського походу до берегів США в порт Норфолк і назад до Севастополя, який тривав з 15 серпня до 18 жовтня 1996 року, кораблі ВМС України пройшли понад 12 тисяч миль. Вони двічі (туди і назад) перетнули п’ять морів, чотири протоки, Атлантичний океан, здійснили по дорозі ділові заходи в порт Гiбралтар (володіння Великобританії на півдні Пiренейського півострова) і в Понта-Делгада (Азорськi острови), брали участь у кількох спільних навчаннях з кораблями США та інших країн, відпрацьовували складні навчально-бойові завдання, виконували бойові вправи. Офіційний візит у США став ще одним свідченням високого рівня дружніх партнерських стосунків між військовими відомствами двох країн.

Похід ще раз підтвердив, що, незважаючи на всі труднощі та складностi, спроби певних сил усіляко заважати будівництву ВМС України, процес їхнього становлення та розвитку триває, що вони спроможні успішно вирішувати поставлені завдання. Пророкування проросійських політиків та командування ЧФ, які не раз заявляли, що тільки ЧФ Росії повинен і може стати гарантом безпеки України і Росії на її південних морських рубежах, спростовано. Необґрунтованими виявились і заяви про те, що для становлення ВМС України потрібні будуть десятки років, що поділ остаточно знищить ЧФ.

Можливість здійснення цього історичного походу нашими бойовими кораблями багато в чому була зумовлена активною участю ВМС України в міжнародній програмі “Партнерство заради миру”, все міцніючим двостороннім співробітництвом з американською стороною, наданою матеріальною допомогою США.

Дуже насиченим було бойове навчання і в Середземному морі. Тут проведено низку навчань спільно з кораблями США, Iталiї та деяких інших країн. Під час стоянки в порту Гiбралтар українські моряки провели стрільби на полiгоні разом з англійськими колегами.

Напружене бойове навчання, тисячі похідних миль, зустрічі й спільні навчання з моряками багатьох іноземних кораблів стали доброю школою виучки наших моряків. Проте найзнаменнішою подією, що залишиться в пам’яті українських військових моряків і в історії ВМС України, став сам візит до порту Норфолк, який проходив з 11 до 18 вересня 1996 року. Американські моряки, жителі Норфолка, інших міст штату Вiрджiнiя дуже тепло прийняли українських військовослужбовців.

Цей візит, безперечно, відіграв важливу роль у дальшому зміцненні дружби і взаєморозуміння не тільки між військовими моряками України і США, а й між народами двох країн. Він мав і неоціненне політичне значення, продемонстрував усьому світові, що Україна є незалежною великою морською державою і будує гідний її військово-морський флот.

Ще одним підтвердженням цього стала участь двох малих протичовнових кораблів ВМС України “Чернiгiв” та “Вiнниця” у спільних з кораблями румунського, турецького, американського і грецького флотів навчаннях “Класика-96”. На маневрах було відпрацьовано завдання охорони кораблів з гуманітарним вантажем, евакуації мирного населення з району бойових дій, рятування на морі.

В осінні дні 1996 року не раз українські полiтики та військові повторювали слова про те, що Військово-Морські Сили України відбулися. Всім нам у душі, зрозуміло, хотілося цьому вірити, але кожен з нас добре знав, що до створення повноцінного національного флоту було ще далеко. У Севастополі українські ВМС не мали майже нічого: ні об’єктів, ні потрібної кількості кораблів. Російські політики, як і раніше, заявляли про неподільність Чорноморського флоту і належність Севастополя Росії. З Москви сипалися звинувачення на адресу української сторони про те, що вона зриває раніше досягнуті домовленості. Тому постав вибір: приймати металобрухт і дотримуватися домовленості чи все ж добитися перегляду списку кораблів і суден, що приймаються (усього 54).

Командування ВМС України добре розуміло, що приймати кораблі, які пропонуються, в такому стані не можна. На сторожовому кораблі “Безукоризненный” було припинено ремонт і виведено корабель з заводу. Виявити його фактичний технічний стан і укомплектованість озброєнням було неможливо. Так на ЧФ учинили і з тральщиком “Турбинист”, морськими буксирами МБ-30 і МБ-304. Припинено ремонт сторожового корабля “Беззаветный” та підводних човнів Б-9 і Б-380. Ці підводні човни вже не можна було відбудувати. А підводний човен СЗ-256 підлягав списанню. Крім того, на трьох підводних човнах, що повинні були відійти ВМС, не було акумуляторних батарей. Для придбання їх потрібні були б 12 млн. доларів США. Не були в строю призначені для передання ВМС кабельне судно, малий протичовновий корабель, ракетний катер Р-15 і торпедолов.

Тактику “випаленої землі” знову застосовувало російське військове керівництво в стосунках з нами. Ми не сумнівалися, що в Севастополі нам дістануться такі самі, як і в Донузлаві, розграбовані й приведені в несправність кораблі та не придатні для використання об’єкти. Неоголошена війна тривала, і здавалося, їй не буде кінця.

За п’ять років такої неоголошеної війни зруйновано багато що. Україна зазнала величезних збитків, їй майже нічого не дісталося з матеріальних цінностей при поділі Чорноморського флоту. Та й те, що можна було взяти цілим і неушкодженим у кінці 1991 — на початку 1992 року і чим після цього по-господарському розпорядитися, через п’ять років прийшло до нас у вигляді купи металу, голих стін з розібраною підлогою та вийнятими віконними рамами.

А найгірше було те, що Україна, маючи на своїй території Чорноморський флот, не здобула справжньої незалежності. Окрім того, нестабiльна обстановка в місцях дислокації ЧФ не сприяла повноцінному економічному розвиткові. В нестабiльні райони роками не вкладалося потрібної кількості грошей для конверсiї військових підприємств, через що, врешті-решт, страждали люди, втрачали робочі місця. Гинули й ті підприємства, що працювали на флот, бо не мали одного справжнього хазяїна.

Не менш складне становище склалося й у ВМС. Через три місяці після першої президентської комісії приїхала друга. Разом з нею працювала комісія Міністерства оборони. Обидві вони визначили, що, незважаючи на поліпшення справ, недоліків ще багато. Серйозній критиці було піддано штаб та його начальника. Потім відбулося слухання в Києві, після чого командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний, заступник командувача ВМС контр-адмірал Олексій Риженко й начальник штабу — перший заступник командувача ВМС контр-адмірал Микола Костров подали на ім’я міністра оборони рапорти з проханням звільнити їх із займаних посад. Двоє перших — “у зв’язку зі станом здоров’я”. Міністр оборони генерал-лейтенант Олександр Кузьмук задовольнив їхні прохання. Причини такого таємничого одностайного рішення до кінця так і не було з’ясовано. Пізніше прес-служба Міністерства оборони України повідомила, що Миколу Кострова звільнено рішенням міністра оборони України “за численні недоліки в роботі”.

28 жовтня 1996 року Верховний Головнокомандуючий Збройними Силами — Президент України Леонiд Кучма підписав Указ про звільнення віце-адмірала Володимира Безкоровайного з посади заступника міністра оборони — командувача ВМС України і залишення його в розпорядженні міністра оборони України. Пізніше його було призначено помічником міністра оборони України і він став куратором питань поділу флоту.

Указом Президента України від 28 жовтня 1996 року заступником міністра оборони України — командувачем ВМС України призначено контр-адмірала Єжеля Михайла Бронiславовича.

Михайло Єжель народився 19 жовтня 1952 року на Вiнниччині. Українець. 1975 року закінчив Чорноморське вище військове морське училище ім. П. С. Нахiмова в Севастополі. В період з 1975 до 1993 року проходив службу на різних кораблях Тихоокеанського флоту на посадах від командира батареї до командира дивізії протичовнових кораблів. 1987 року закінчив Військову Морську академію в Санкт-Петербурзі. Займав посади заступника начальника управління ВМС Генерального штабу ЗС України, заступника командувача ВМС України з озброєння. Після закінчення Академії Збройних Сил України 1996 року проходив службу в Головній військовій інспекції Міністерства оборони.

Відбулося ще одне призначення.

26 жовтня наказом міністра оборони України першим заступником командувача — начальником штабу Військово-Морських Сил України призначено контр-адмірала Фомiна Віктора Васильовича, який займав посаду начальника оперативного управління — заступника начальника штабу ВМС України. Віктор Васильович — досвідчений офіцер, він закінчив Академію Генерального штабу.

13 листопада — нове призначення. Заступником командувача ВМС України став контр-адмірал Пiвненко Iлля Петрович.

Це досвідчений адмірал, який пройшов школу підводного флоту на Тихому океані. Закінчив Військово-Морську академію в Ленiнграді, командував окремою бригадою підводних човнів, був першим заступником командувача Приморської флотилії різнорідних сил Тихоокеанського флоту. Ілля Петрович закінчив Вищі академічні курси при Академії Збройних Сил України. З 1992 до 1994 року — начальник Управління ВМС Генерального штабу Збройних Сил України, а згодом — начальник кафедри ВМС Академії Збройних Сил України.

За два місяці до цих подій на посаду заступника командувача ВМС з виховної роботи було призначено капітана 1-го рангу Юрія Караваєва.

Перші кроки нового керівництва показали, що Київ дав чіткі установки не займатися політикою, а робити все можливе для введення в стрій кораблів, підвищення боєготовності. За короткий, здавалося б, час свого керівництва командувач ВМС України Михайло Єжель домігся ухвалення основних положень проекту Військово-Морської концепції України, підняв на новий, вищий, рівень організацію командування ВМС, поліпшив виконавчу дисципліну. Нарешті, на рівні Військової ради ВМС України було визначено завдання, покладені на український флот. За словами контр-адмірала Михайла Єжеля, в мирний час ВМС вирішують завдання підтримання постійної бойової готовності сил і несіння бойового чергування, охорони та захисту виключної (морської) економічної зони, боротьби з тероризмом на морі, а також участі в миротворчих операціях разом з ВМС інших країн під егідою ООН. У воєнний час український флот має вирішувати завдання боротьби з угрупованнями противника, пошуку та знищення його підводних човнів, охорони районів базування; сприяти сухопутним військам у приморському напрямі.

Основним класом корабля у вирішенні проблем на Чорному морі буде корвет вітчизняного виробництва. У складі ВМС будуть і багатоцільовий фрегат, бойові ракетні та артилерійські катери, десантні та міннотральні кораблі. Планується створення підводних сил.

Головною базою ВМС України є Севастополь. Крім цього, ВМС базуватимуться в Одесі, Очакові, Чорноморському, Новоозерному та в Феодосії.

Важко уявити творення нашого флоту без допомоги українського народу. Шефська допомога підприємств, державних адміністрацій та громадських організацій з різних міст України, яка здійснювалася з першого дня підписання Президентом України Указу “Про організацію шефства над кораблями ВМС України”, надавалася практично усіма областями країни, і лише за 1996 рік склала суму близько 4 мільйонів 200 тисяч гривень. Особливо відзначилися Херсонська область, яка перерахувала українському флотові 787,8 тис. гривень, Вінницька — 773 тисячі, Харківська — 600, місто Київ — 560, Миколаївська — 260, Полтавська — 225 та Рівненська — 134 тисячі гривень. Не забували про нас і Одеська, Дніпропетровська, Чернігівська, Донецька, Запорізька і Черкаська області та Крим.

Призначення нового командування збіглося з активізацією переговорів щодо флоту, і призначеним керівникам з першого дня довелося поринути в атмосферу міждержавних відносин. Після переговорів двох делегацій у Севастополі почалася зустріч у Києві, проте ні одна, ні друга зустріч не просунули сторони до вирішення проблеми. Найголовніше питання — про поділ інфраструктури в Севастополі, як і раніше, залишалося каменем спотикання. Росія не хотіла нічого віддавати в Севастополі.

Отже, українські моряки залишалися без медичних та культурних закладів, а флот — без складів, місць заправки пального тощо.

Така жорстка позиція російської делегації на переговорах щодо поділу об’єктів була не випадковою. Як заявив один з військових експертів російської сторони, їм було наказано нічого не здавати.

Виникало законне запитання: кому вигідно те, щоб переговорний процес не зрушив з місця? Україна, зрозуміло, була зацікавлена в якнайскорішому розв’язанні проблеми ЧФ. В разі підписання договору Росії довелося б сплачувати чималі суми за оренду інфраструктури Севастополя. Крім того, російська сторона при взаєморозрахунках зобов’язана була б заплатити за 31,7 відсотка кораблів, що залишалися в російському ЧФ, бо при поділі кораблів у співвідношенні 50 на 50 український флот брав тільки 18, 3 відсотка. Російській стороні довелося б викласти чималу суму і за майно, якого не виявиться при поділі 50 на 50, адже ділитися воно повинно було за станом на серпень 1992 року. Загальна сума була чимала і вона могла б частково компенсувати борги України за енергоресурси. Українська сторона мала б постійне джерело прибутку і від оренди і змогла б цю суму направляти на оплату за російські енергоресурси, що постачаються. На додачу, для української сторони перебування російського флоту могло б стати невеликим важелем при веденні переговорів з Росією у найважливіших напрямах. У разі необхідності можна було ввести які-небудь додаткові податки, пов’язані з перебуванням російського ЧФ на її території, а то й взагалі виключити норму Конституції, де допускається тимчасове перебування іноземних військових формувань. Тому Україна була зацікавлена в скорішому вирішенні проблеми ЧФ, чого не можна було сказати про командування російського ВМФ та полiтиків Російської Федерації.

Одразу після підписання угод Росії довелося б платити чималу суму за перебування флоту. Віддати українській стороні навіть невелику частину об’єктів у Севастополі — означає зменшити зону своєї присутності, а отже, і впливу. Вигідно було базуватися, але не платити.

Неоголошена війна тривала. В кінці 1996 року ще раз своє справжнє обличчя показало керівництво Чорноморського флоту, яке стало організатором загальноміського мітингу проти поділу ЧФ і на підтримку “російського” статусу Севастополя. Про таку діяльність командування ЧФ привселюдно заявив на пленарному засіданні Верховної Ради Криму відомий борець за російський статус міста Олександр Круглов. Пізніше в інтерв’ю журналістам він сказав, що напередодні мітингу адмірали ЧФ зібрали в штабі керівників патріотичних і ветеранських організацій для вироблення тактики спільних дій. Передбачалося, що “блокуються будови адміністрацій, і в цих умовах виставляються вимоги представникові Президента про те, щоб найближчого часу було проведено сесію міськради, де було б підтверджено російський стасус Севастополя” (“Зеркало недели”, 21 грудня 1996 р.). Цей вислів Олександра Круглова підтвердився діяльністю, якою від дня виникнення проблеми ЧФ займалося командування флоту. Того дня після мітингу близько 150 учасників вирушили до мера міста Віктора Семенова, щоб висловити протест у зв’язку з останніми його заявами про український статус Севастополя (Віктор Семенов справді став на захист Конституції України). Тільки завдяки щасливому випадкові тоді в сутичці з міліцією не пролилася кров.

1997 рік поки що не приніс бажаних змін. Нові кроки російських політиків усе більше підтверджують, що Україну намагаються примусити вкотре піти на поступки в питанні поділу ЧФ. Уряд Росії не виключає зменшення в 1997 році поставок з РФ в Україну нафти, газу, деревини, сировини для легкої промисловості, целюлози та комплектуючих для машинобудівної промисловості.

В тому, що Росія веде економічну війну проти України, доводиться впевнюватись усе більше. З різних джерел, які журналісти називають надійними, ми довідуємося про нові факти, що підтверджують це. Зокрема, як російське керівництво активно пропрацьовує з Туреччиною питання про відмову Україні в спорудженні нафтопроводу “Джей-хан—Самсун” і потужного нафтотерміналу в Самсуні. Натомість Туреччині пропонувалося використовувати термінали в Новоросійську, Туапсе й Батумі. При цьому Росія пропонувала взяти на себе витрати на будівництво самсунського терміналу. Активізуючи роботу над проектом газопроводу “Туркменія—Іран—Туреччина—Європа”, російська сторона все більше виявляла бажання, щоб Туреччина, в свою чергу, відмовила Україні в терміналі в Самсуні. Росія продовжила спорудження нафтопроводу через її територію в Туреччину. Паралельно Росія вела переговори з урядом Туреччини про обмеження проходу танкерів через Босфор і Дарданелли.

Стало відомо і про такий факт: ще у вересні 1996 року Президент Борис Єльцин одержав і від своєї розвідки, що діє за кордоном, і від військового відомства про те, що Україна все ж таки має намір вступити в НАТО, попередньо підписавши широкомасштабний договір з Росією. Тому Президент дав завдання прем’єр-міністрові та міністрам закордонних справ і оборони, а також Службі зовнішньої розвідки (СЗР) і Головному розвідувальному управлінню (ГРУ) розробити адекватні заходи щодо України, серед яких важливе місце займають економічні санкції.

В свою чергу спікер Держдуми через прем’єра переказав Президентові Єльцину, що всі документи, які планується підписати з Україною, мусять пройти через “думську цензуру”. Інакше їх просто не ратифікують, а Президентові загрожуватиме імпічмент. Висунуто також умову, що підписати документ можна лише після закриття питання з ЧФ.

Під час вирішування всіх цих проблем посилились і “бойові дії” на економічному “фронті”: введено ПДВ на різноманітні товари, став жорсткішим контроль за цінами та поставками енергоносіїв і за вчасною сплатою їх. Ввозити імпортні вантажі РФ намітила не через Україну, а через Польщу та Білорусь (“Всеукраинские ведомости”, 4 січня 1997 р.).

З усього цього неможливо було не побачити послідовність і цілеспрямованість дій. І доки російські політики “воювали” проти України, Чорноморський флот повільно вмирав. Лідер Російського загальнонародного союзу віце-спікер Держдуми РФ Сергій Бабурін у ті дні в своїй заяві навів дані, які характеризували стан Чорноморського флоту на середину квітня 1997 року. Якщо на 1 січня 1992 року до складу ЧФ входило 110 бойових кораблів, сьогодні їх 43. З 14 підводних човнів залишилося тільки 4. З 40 кораблів спеціального призначення — 15, а з 189 морських суден забезпечення — 106. Катастрофічна ситуація склалася й у військово-повітряних силах ЧФ: на момент розпаду СРСР флот мав 16 аеродромів, а зараз тільки 2. З 400 літаків зберіг 39, з 142 вертольотів на той час залишилося 48. Чисельність ЧФ зменшилась з 69 тисяч осіб до 29 тисяч (“Всеукраинские ведомости”, 17 квітня 1997 р.). Про стан флоту свідчив і такий факт. У весняному збір-поході ЧФ замість заявлених 50 кораблів, які повинні були вийти в море, насправді вийшло тільки півтора десятка.

Таке ослаблення флоту спричиняло і послаблення політичного впливу в регіоні й на Україні зокрема. Це добре розуміли як політики, так і військові в Росії. Тому як ті, так і інші шукали будь-які можливості не допустити такого послаблення. Сергій Бабурін вимагав “негайної відставки Головкому ВМФ РФ адмірала флоту Фелікса Громова за розвалювання та загибель довіреного йому флоту”. Костянтин Затулін заявляв, що “без жорсткої розмови з Україною ніякого протверезіння там не станеться” і для Росії врешті-решт краще було б “сприяти розпаду України, ніж терпіти її постійний виклик Росії” (“Интерфакс”, 27 березня 1997 р.). Активізувалося й політичне життя в Криму. У Севастополі наприкінці березня відбувся 1 з’їзд російських громад Криму. Ініціаторами його проведення виступили Російська громада Севастополя та керівництво Чорноморського флоту. З’їзд охоронявся військовослужбовцями ЧФ. Головна мета була чітко визначена — консолідувати всі проросійські організації Криму для протидії так званій українізації півострова. На з’їзді було ухвалено рішення про створення Ради російських громад Криму. Те, що відбувалося, не викликало сумніву, що антиукраїнські сили консолідувалися й вирішили взяти реванш, а “ударною силою”, як і раніше, все яскравіше став виявляти себе російський ЧФ, що базується в Севастополі, Феодосії та інших частинах Криму. Це ще раз доводило, що якщо раніше командування флоту активно маскувало своє керівництво антиукраїнським рухом на Півдні і в Криму, то зараз виступило з відкритим забралом, розгорнувши по суті “похід на Київ”.

Суттєву допомогу такому рухові надавали і російські державні структури. Комісія Ради Федерацій з питання щодо правового статусу Севастополя дійшла висновку, що Росія повинна “прямо і відкрито” заявити про свої історичні права на Севастополь і не приховувати розходжень з Україною. Комісія також пропонувала виділити Севастополь в “окрему територіальну одиницю зі спеціальним міжнародним статусом”, а також вирішення проблеми міста “шляхом створення адміністративного управління Севастополем під юрисдикцією СНД”.

Такі заяви носили, звичайно ж, провокаційний характер. Піти на обговорення їх означало б для України відступити ще на крок від своєї позиції стосовно Севастополя, визнати спірність території, а загалом і визнати існування аморфної СНД. Фатальним для міста та його жителів було б подвійне підпорядкування. Ми добре знали, до чого призвело подвійне підпорядкування ЧФ, який де-факто залишався російським. Таким міг би виявитися і Севастополь.

На подібні заяви окремих політиків в Росії офіційна Москва чи продовжувала мовчати, чи мимохідь говорила про відсутність претензій. У наявності були добре помітні методи подвійних стандартів, коли хтось з політиків Росії озвучує територіальні претензії до України (зупинення поділу Чорноморського флоту, належність Севастополя Росії і т.д.), а офіційний Кремль заявляє про відсутність будь-яких територіальних претензій. З послабленням присутності в Україні висловлювала свою незгоду і російська військова верхівка, яка йшла в руслі тієї ж політики подвійних стандартів.

Протягом 25—26 березня російські військові літаки-”шпигуни” буквально тероризували український повітряний простір поблизу Одеси. Про те, що вони кружляли над нашою землею з розвідувальною метою, повідомили самі російські засоби масової інформації. Два літака ТУ-22, що піднялися з російського аеродрому в Самарській області, ввійшли в повітряний простір Чорноморського узбережжя України. На запити не відповідали. На перехоплення піднялися українські винищувачі. Після цього російські літаки змінили курс і пройшли за 2—3 кілометри від українського острова Зміїний. Це була явна провокація, яка тільки чудом не закінчилася трагедією для російських пілотів і конфліктом між двома країнами. Українська сторона проявила в цьому випадку виняткову стриманість. Важко сказати, чим би така зневага до існуючих правил закінчилася для російських літаків, якби вони здійснили подібне не в українській зоні відповідальності. Нашою ж реакцією на інцидент стала телеграма, направлена нача