Book: Дівчата нашої країни



Логвин Юрій

Дiвчата нашої країни

Юрий Логвин

Дiвчата нашоЇ краЇни

ДIВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ

Пiд час опалювального сезону батареї в моїй кiмнатi аж шкварчали. Тому малювати оголену натуру було i приємно, i легко. Бо в теплiй кiмнатi якось легше вмовляти гостей на жертви заради мистецтва. Гостi до мене або самi пiдiймались, або я по них спускався на четвертий, жiночий, поверх. Одна з особливостей iнституту, де всi вони вчились, полягала в тому, що там готували як перекладачiв з росiйської мови на iншi, так i з мов республiк на росiйську. Тому до моїх послуг, вважайте, були всi "дiвчата нашої країни" (тобто СРСР'у). Хоча вони й були до моїх послуг, але... треба було з ними роззнайомитись, не наступаючи на мозолi їхнiм фраєрам, зробити портрет, а тодi вже роздягати i малювати.

З тюркомовними дiвчатами стосунки склались чудовi. Якщо делiкатно i наполегливо вмовляти, то згоджувались.

Угро-фiнська мовна група або без всяких там портретiв i довгих умовлянь роздягалась, або навiдрiз вiдмовлялась. Подальшi контакти були безплiднi.

Кавказькi дiвчата перший рiк гуртувались i тримались сторожко i агресивно, як у бойовiй зонi. До себе близько не пiдпускали. Вiдокремити когось iз компанiї було неможливо. Якщо хотiв намалювати портрет однiєї, доводилось запрошувати з нею двох-трьох подруг. Але далi портретiв у перший рiк навчання справи не просувались.

Та на другий рiк навчання горянки наче показились. Познаходили собi якихось напiвкомерсантiв чи напiвбойовикiв. Може тому цi зеленi горянки лягли пiд бойовикiв, що майже всi вони хизувались шрамами, здобутими в джихадi... Одним словом, тут пiдходить iмперський вираз: "Восток -- дєло тонкоє...". Вони то милувались зi своїми палестинськими федаїнами та лiвiйськими нелегалами. То ходили зi здоровенними синцями через усе "шамаханське" личко. То тiкали вiд своїх комерсантбойовикiв i ховались за ще не оприходуваних подруг. То гордо вiдкидали прохання про замирення своїх крутiлiв. А потiм, правда, через якийсь час самi ж до них i приповзали.

Так що менi нема чим хвалитись -- горянок я не помалював.

Навiть Фузу, яка одного разу до мене прийшла.

Якось я пiймався в лiфтi разом iз Фузою. Був я з гостинцями iз ЦДЛ'у. В однiй редакцiї менi трошки рублiв пiдкинули.

Не втримався i влаштував собi в буфетi ЦДЛ'у банкет -- заливна осетрина, бутерброд з горбушею, пирiжок iз яблуком i подвiйна кава. Та ще й додому, здається вдруге у своєму життi, купив здоровенну шишку ананасу. Кажу я Фузi:

-- За годину приходь. Чаю вип'ємо... як буде час -- помалюю. Добре?

Фуза, нiби на згоду, сiпонула гострим пiдборiддям i гордо вийшла з лiфта на своєму поверсi.

Як пiдiйшов час, нарiзав я на блюдечко скибочки ананасу i в похiдний мисливський стопарь нацiдив кубанської iзабелли.

Тут i Фуза пошкрябалась у дверi.

Запросив до столика.

Фуза сильно потягла повiтря своїм довгим носом. Чи то запахом ананасу чи iзабелли насолоджувалась. Взяла одну скибочку ананасу.

Аж тут хтось загарлав у коридорi, щоб я бiг на кухню. Я полишив Фузу i вискочив до кухнi -- пiдгорало моє тушковане м'ясо.

Коли впорався з каструлею i повернувся до своєї кiмнати, дверi були щiльно закритi.

Вiдiмкнув замок i хотiв зробити Фузi зауваження, що треба обережнiше поводитись iз цими пiдступними замками. Та Фуза щезла. На блюдечку не було анi скибочки, а порожнiй стопарь лежав на пiдвiконнi.

Коли ж я знов зiтнувся з Фузою в лiфтi i сказав, щоб вона прийшла до мене на малюнок, вона оскаженiло гарикнула менi в обличчя: "Я не продаюсь!.." I прожогом вискочила з лiфта на чужому поверсi.

Потiм, по роках, мої московськi знайомi розповiдали, що Фуза пiсля закiнчення iнституту на Кавказ не повернулася. А пила i тинялась по гуртожитках у землякiв. Як ото хтось iз кавказцiв говорив: "Без вiстi пропавшiє на асфальтє..."

Та ще дурнiша пригода в мене вийшла з однiєю дипломанткою. Ну таке в неї було монголоїдне лице, такий жовтий колiр шкiри, таке смоляне лискуче волосся i така туга постава, що я не втерпiв i майже силою затяг її до себе.

Умовляв дуже довго, аж самому набридло. Моїх, може двохгодинних, зусиль вистачило тiльки на те, щоб вона зняла блузку та бюстгальтер. Сидiла напружено, наче задерев'янiла. Стискала той бюстгальтер i не хотiла його кудись сховати.

Якось вже я надряпав кульковою ручкою невеличкий малюночок. Думав, що збiльшу цей сюжет для наступного, головного сеансу i собi полегшу роботу. Та не так вийшло -- наступного дня вiдключили батареї. I коли я повернувся з лекцiй, в кiмнатi було прохолодно. Тому, поки не зiгрiлося вiд сонця примiщення, до дипломантки не пiдходив.

Аж ось i нагода трапилась -- давали стипендiю. Ну, пiдiйшов. Щось вона була насуплена i ледь промимрила у вiдповiдь на привiтання. Менi б треба було вiдiйти без зайвих слiв, а я вiзьми та й спитай, коли ми зможемо продовжити малюнок.

-- Ви мене образили!

-- Я?! Та нi вам i нiкому про вас жодного поганого слова не сказав.

-- Для чого слова? Мене роздягли - i це значить не образили?! Ми гордi люди! Ми з негiдниками не дружимо!..

Крутнулась i пiшла геть. Отакої!..

Того самого дня, опiвночi спускався я пiшки з сьомого поверху, бо лiфт вiдключили, до чергової. Роману було погано iз серцем i вiн попрохав мене зателефонувати до невiдкладної.

Коли ми з черговою, дебелою Фаїною, додзвонились, зрештою, до медикiв, настав менi час тьопати, нi, звиняйте, це сьогодня тьопаю, а тодi -стрибати!

I наздогнав я десь мiж другим i третiм поверхами нашого марксиста -Мiхаiла Iвановiча Зарбабова. Цей головатий недомiрок зосереджено ступав на засмiченi сходинки. На його коротких нiжках були чистенькi домашнi капцi з помпончиками.

Вiн вже влiпив менi трiйку з марксизму. I її завiзували i вiн не мiг її виправити на двiйку, тому я не був коректний до його русофiльської мiмiкрiї i нагадав йому про це дуже чемно:

-- Добрий вечiр, вельмишановний Мiкаеле Оганесовичу! -- Вiн аж шарпонувся. Ну я не став називати ще й Зарбабяном, а просто спитав -- Що сталося? Ще хтось вам не здав iспит?

-- А ну вас! Таке скажете! Iду до Р-- ої, хай вона негайно закриє вiкно! I негайно припинить!

-- А чого їй закривати вiкно? I що вона має припиняти?

-- Тому що вона танцює!

-- Та хiба тiльки вона одна танцює? Та нехай собi танцює!

-- Ще чого не вистачало?! У мене дiти, син i дочка! Їм з вiкна все видно!.. Вони все бачать!..

-- Господи, -- кажу я. -- Так не тiльки ж Р-- на танцює! Там бiля лiфта справжнiй танцмайданчик влаштували.

-- Та як ви не можете зрозумiти -- вона гола танцює! Їй затвердили диплом -- от вона й влаштувала кардебалет на радощах... Залiзла на стiл i танцює.. I штори, ви уявiть собi, не закрила!..

Менi не стало повiтря, вiд смiху менi аж живота спазмами взяло. Я спинився i плакав вiд смiху.

Зарбабов подивився на мене з такою люттю, що, якби знов була його сила, я мав би з марксизму одиницю.

-- I чого ви смiєтесь?!!

-- Михайле Iвановичу. (Пожалiв я його мiмiкрiю.) Це я над своєю помилкою смiюсь... Їй-богу!

Не знаю, чи повiрив цей кавказький марксист моїй божбi, але слухати мене не став i, видряпавшись на майданчик четвертого поверху, швиденько потупотiв по коридору.

ТАЄМНИЦЯ

Тодi вся спiлка тулилась в кiмнатах-закапелках на другому (i останньому) поверсi старосвiтського будиночку на площi Калiнiна (а перед тим -- Думська площа, а ще була площею Жовтневої революцiї, а тепер -- Майдан Незалежностi).

Щосереди та п'ятницi, по роботi, у холi спiлки малювали натуру. У закутку ставили два щити для об'яв -- роздягалка готова. Будь ласка -роздягайтесь i марш голяка на подiум. Ентузiасти приходили заздалегiдь, щоб зайняти добре мiсце.

Вiдвiдувачi цього рисувального збiговища подiлялись на ентузiастiв -серед них найславетнiший -- славний блаженний Сергiй Отрощенко; "золотарiв" -- (тепер їх називають "вуаєристами" -- (вони не стiльки малювали, скiльки ковтали слину вiд споглядання жiночої наготи); i випадкових клiєнтiв, часто навiть на пiддаттi, як от добрий рисувальник Тарасенко. Одного разу навiть з'явився вальяжний Микола Петрович Глущенко (клiкуха в системi НКВД -"Ярема"). Стояв пiд стiною, щоб нiхто не зазирнув. Вiн i коли пiдраховував, що i за скiльки в нього купили з чергової виставки, так само ставав у глуху оборону, щоб нiхто не мiг зазирнути в його записну книжку.

Натура була головним чином жiноча, хоча траплялась i чоловiча.

Була одна особливiсть у поведiнцi натури -- чим була гiрша модель, тим вона акуратнiше приходила на сеанси.

Т. Я. проходила по першому розряду: зросту високого, блiде лице, очi зеленi, чорне волосся важко падало на тугi бiлi плечi. Любила стояти, якмога сильнiше виламавшись в талiї. Але ще бiльше любила позувати лежачи. Викрутить своє багате тiло, прикриє очi рукою, нiби вiд яскравого свiтла сафiту, i з-пiд лiктя вивчає, хто i як на її голизну вибаньчився. А як надибає якогось "золотаря", що ще й нiби випадково, просто на нього, коли мiняє позу, стегна розтулить... Добре пiддатий Тарасенко одного разу, вздрiвши такий фокус, про срамне тiло Т. Я. виголосив: "Ннну, обєз'яна..."

Зрозумiло, що Т. Я. завжди спiзнювалась i завжди через якусь неймовiрну iсторiю... Ну, звичайно ж, їй вiрили, вибачали i чекали... Бо вона таки добре позувала. Позувала i в iнститутi. Якось Мобуту менi жалiвся, що вона позичила в нього зi стипендiї та й по тому... Я ж не можу поскаржитись на неї, бо не мав з нею нiяких стосункiв.

Отож зрештою, про справу. Я спiзнився того разу i прогавив кульмiнацiю подiї. Але менi детально про все розповiв старий Шамович. Вiн приповзав ранiше всiх, не дивлячись на свою серцеву задуху. Потiм вiн i старостою був нашої студiї, коли цей будинок на площi зламали i ми малювали в однiй iз кiмнат худфонду на подвiр'ї зруйнованого Михайлiвського монастиря.

Як на диво, Т. Я. прийшла ранiше, навiть ранiше деяких ентузiастiв. А тут якраз почали збиратись члени спiлки на засiдання секцiї. Прийшов i "Спiвак". Деякi уточнення -- "Спiвак" невеликого зросту, руденький, з великими залисинами, очi блакитнi, виряченi. Мав сильний i чистий голос. Особливо вражаюче в нього виходило, коли на повну силу легень у нiчному парадному спiвав арiю Рiголетто iз словами: "Партiзани, iсчадьє ада, спрятать куда успелi?.."

Т. Я. стояла в купцi ентузiастiв i розпускала чернуху про те, як вона потрапила в авiацiйну пригоду. "Спiвак" пiднявся у спiлку i, побачивши Т. Я., привiтався з нею. Вона не вiдповiла. Вiн вдруге привiтався. Тодi Т. Я. зовсiм вiдвернулась вiд "Спiвака". Тодi вiн смикнув її за руку i вже в лице їй: "Ти чого не хочеш зо мною розмовляти?.." Т. Я. вишкiрилась: "Та пiшов ти!.." -- i врiзала "Спiваковi" по пицi...

"Спiваку" стало млосно. Його поклали на канапу i вiдпоїли валокардiном..

Менi ця веремiя зiпсувала настрiй. Тим пак, що я перся через усе мiсто на малюнок. Адже нi майстернi, нi своєї кiмнати в мене нi тодi, нi ще багато рокiв по тому, не було, i до всього, в чому тут справа? Чому Т. Я. врiзала нашому "Спiваковi"? I, взагалi, все це мало неприємний присмак -- я захоплювався малюнками "Спiвака" ще зi школи. Коли в майстернях виставляли на худраду, ми, молодi, бiгали помилуватись на "спiвакових" натурниць. Робив вiн малюнки сангiною або вугiллям на великих аркушах рулонного паперу. Я пильно придивлявся до його вправ. Вiн так хвацько передавав всi звиви i опуклостi жiночої плотi. Я дивився i запам'ятовував. Потiм, багато рокiв пiзнiше, менi його прийоми прислужилися.

Через кiлька днiв здибався я iз Заїкою. Заїка, то особлива тема. Вiн належав до одного з найсильнiших художнiх кланiв. Навiть у тi часи, коли їх "батько" був уже не на горi, вони мали i закупки з виставок, i заробiток у худфондi. Заїка завжди знав найсвiжiшi новини про всякi художнi та бiляхудожнi справи. Пам'ять у нього була чудова, почуття гумору вiдмiнне. Цi двi якостi його не покидали навiть тодi, коли був упитий вщент.

-- Вожатий! -- Кажу я йому (бо вiн був пiонервожатим нашого класу, коли я вчився у художнiй школi), -- Може ти знаєш чому Т. Я. вмазала "Спiваковi"?

-- Т-т-тттти ппппправильно пи-пи-пи-таєш. В-в-в-вона у-у-у-ууу ннас нна К-ккинь Г-г-г-грустi к-к-кккрутилась...

Тут я зрозумiв, що Заїка випив щонайменше пляшку оковитої i треба набратись терпiння, щоб дiзнатись про причину ляпаса.

Заїка пояснював так довго, що я, з ним розмовляючи, пiдпав пiд його сугестiю i теж почав заїкуватись.

Отож, якщо вiдкинути загикування, то справа виглядала так. "Спiвак" був степендiатом творчих художнiх майстерень. I "Борець" теж був стипендiатом тих майстерень.

Тi майстернi, то був справжнiй рай для нашої художньої братiї. Безкоштовне примiщення, стипендiя, художнi матерiали, натура -- безкоштовно, ще й майстер-друкар тобi б до послуг i друкарськi верстати, якщо ти графiк.

У тих майстернях "Спiвак" малював "большiх" i "малєнькiх ленiнов" та ще кращих, нiж в iнститутi, оголених натурниць.

Що малював "Борець" -- не знаю. Певно щось про страйки революцiйних робiтникiв початку столiття. Ну, i як завжди, тягав пудовi гирi, м'язи розкачував. I ось наш Борець щось заметушився, зашарпався. Збiгав до магазинчику, притяг двi пляшки шампанського i здоровенний кульок цукерок "Мiшка". Може кiлограмiв зо два. Ходить "Борець" по майданчику мiж майстернями i десятикiлограмовими гантелями бiцепси наганяє. "Спiвак" виходить iз друкарської майстернi i питає: "Чого це ти такий веселий?"

-- Сьогоднi до мене Т. Я. прийде! Зрештою умовив! Помалюємо, а потiм ми її оприходуємо. Вона от i шампанського i "Мiшок" замовила. Це вже точно, цього разу прийде,.. не пiдведе...

-- Теж менi подiя, -- каже "Спiвак", -- кому вона тiльки не давала!

-- Може ти хочеш сказати, що ти теж її шворив?!

-- А як же!

-- Сказати можна що завгодно...

-- Потрiбнi докази?! -- "Спiвак" теж завiвся. -- Так знай, коли вона почне кiнчати, то почне швидко-швидко проказувати: "та-та-та-та-та!"

Як завжди, Т. Я. спiзнилась, але вже ж прийшла. "Борець" помалював її. А потiм, коли вона наїлась "Мiшок" i видудлила пляшку шампанського, то зляглась iз "Борцем".

I справдi, як її вже розiбрало, то вона затрiскотiла, як заведена: "та-та-та-та-та-та..."

"Борець" не витримав розреготався.

Т. Я. враз протверезiла i спинилась: "Чого регочеш?"

А "Борець" i скажи, що його "Спiвак" попередив про оту її примху.

Т. Я. встала, вдяглась i, як "Борець" її не умовляв, пiшла геть.

А всi деталi "Заїка" тому так добре знав, бо вiн ще на той час, по протекцiї свого знаменитого дядька, виконував службу i коменданта, i iнтенданта того хитрого художнього будиночку у вишневiм ряснiм саду.

Iз сумом згадую свого пiонервожатого. Жива була душа -- п'яний, як чiп, а почнеш говорити з ним про мистецтво, а вiн тобi хоч яке завгодно мiсце з Гололя процитує. Чи порiвняє якийсь фрагмент з "Двох грошiв надiї" з "Кубанськими козаками". Хоч як вiн пив до кiнця своїх коротких днiв, та розуму не пропив, а от тiло знищив.

РЕВНОЩI

Вiкна моєї кiмнати на останньому поверсi гуртожитку дивились на схiд. I червневе сонце не давало менi пересипати. Отож i виходило, що я вставав, коли чайки з водосховища густою хмарою летiли на поживу до Останкiнського м'ясокомбiнату.

Таких довгий i свiтлих робочих днiв, як на початку лiта 73 року у мене, здається таки, бiльше не було. Нi, не так -- бiльше я вже нiколи не був у кращiй формi, бо нiколи стiльки не малював. Не випускав альбома з рук нi на лекцiях, нi пiсля лекцiй. Вчився в лiтiнститутi, а не писав зовсiм.

Портрети i гола натура, як не щодня, то через день. Часом робив начерки в зоопарку. Ну й фантастичнi скарби музеїв Бєлокамєнной. Вiд Схiдного музею на Обуха до музею Пушкiна на Волхонцi. А виставки, а вернiсажi?!. I бiблiотека ЦДЛ з привiтними бiблiотекарками, якi мене частували свiжиною з образотворчого мистецтва. Завжди придивлявся до того, як дивились i що бачили великi майстри, чи з iменем, чи без iменi вони лишились в плинi iсторiї. Для мене всi вони були великi, бо у всiх у них було пильне око i гаряче, пристрасне вiдчуття природи. I немає значення, наскiльки вони вправно володiли класичною перспективою чи знали анатомiю. Якщо вас самих цiкавить життя, якщо ви до нього не байдужi, то ви зразу вiдчуєте, кого хвилювало неймовiрне розмаїття i пишнiсть, невблаганна минучiсть i неповторнiсть буття. Хто б це не був! Чи великий аналiтик Дюрер з його нищiвним рiзцем, до якого й лазеру ще далеко; чи близькозорий перський мiнiатюрист, що схилив чалму до самого аркуша дорогого самаркандського паперу i очеретяним каламом вiв пружну лiнiю звабних тiл чорнооких купальниць-гурiй.

Все було б добре, та за кiлька днiв я мав полишити асфальтовi лани метрополiї i вертати до Богоспасаємого града Києва.

Там вже рiк, як пройшов погром. I при згадцi про це ставало якось непевно. Хоча я плив самопливом i не гуртувався з купкою десидентiв, на душi було якось мулько. Бо ж я i не холуйствував перед номенклатурними "шєстьорками" вiд мистецтва. Одначе, робота йшла чудово, i не зважаючи на передчуття всякої гидоти, що повнiстю збулось у Києвi, настрiй був, можна б сказати, пiднесений. Хоч я i поспiшно пакував всяке своє шмаття, надбане за роки навчання, продовжував малювати щодня.

З початку червня гуртожиток став ще галасливiший, ще божевiльнiший. Понаїхало всякого люду, якихось курсантiв на всякi там конференцiї, семiнари та скороченi курси по пiдготовцi соцреалiстичних iнженерiв людських душ.

Якщо протягом року в стипендiальнi днi пиятика тривала максимум три днi, то тепер у деяких кiмнатах без передиху гудiли вже третiй тиждень.

Через тi веремiї, коли особливо посилювалось п'яне гасання з поверху на поверх, наша чергова, фундаментальна i спокiйна, як сфiнкс, Фаїна, вiдключала лiфт часом i вдень.



Менi в очi впала кароока туготiла дiвчина певно тому, що у всьому цьому сесiйному вертепi йшла обережненько попiд стiною сходiв i тягла великий стос книжок.

"Чому ж її, таку охайну i зграбну, не помiчав ранiше? Дивно..."

Та часу в мене на роздуми не було i я привiтався i назвав себе.

По її обличчю менi зразу стало ясно -- вона знала про мене i чекає моїх подальших крокiв. Тому й не тягнув iз всякими там поясненними i зразу ж запросив до себе.

Вона тiльки спитала, чи можна буде читати книгу. Ну, звичайно, можна. Яка тут може бути мова. Головне, щоб не дуже крутилась.

-- Я спокiйна, можу довго сидiти нерухомо.

I справдi, в перший день позування, тобто 23 червня 73 року, вона сидiла непорушно i читала досить товстий томик поезiї.

Про таку модель можна було тiльки мрiяти. Сiла i завмерла. Як на щастя, я дуже економно користувався своєю кульковою ручкою. Нi до того, анi пiсля того, нi в кого я подiбної кулькової рукчки, коричневого кольору, не бачив. Менi її ще в Києвi подарував один зальотний iєзуїт-мiсiонер. Казав, що на заходi стежать за моїми доробками. Я тодi над цим дiлом посмiявся. Але в травнi вже 92 зовсiм iнша людина з-за бугра сказала менi, що мої роботи мали тодi успiх. Може тому менi не давали дихати? Хоча й не били вiдверто.

На товстому крейдяному паперi коричнева паста йшла рiвненько-рiвненько, без жодної "галушки", що завжди буває навiть з найкращими кульковими ручками.

Першого дня ми не розмовляли. Я можу розмовляти без всякого зусилля пiд час сеансу. Але коли можна не розважати натуру рiзними базаринками, то працювати набагато легше.

Моїй моделi малюнок сподобався i ми домовились, що наступного дня я зайду до неї, бо вона ще не знає свого розкладу.

Кiмната моєї моделi була така ж гола, як i всi кiмнати 4 жiночого поверху. А де не бував -- там невiдомо менi, чи був там якийсь чисто жiночий затишок.

I от в цiй сiрiй камерi, мов у якiйсь величезнiй клiтцi зустрiлись три дивнi птахи: моя туготiла, як качанчик, модель; висока, тонка й довгонога, як паризька манекенниця, дiвчина з величезними свiтлими очима; i якась шорстка, гостра i нестримна в рухах, зовсiм сiра дiвиця.

Оскiльки моя туготiла модель не була об'єктом моїх зальотiв, то я не вважав безтактним зразу ж почати агiтацiю "манекенницi". Моя модель це сприйняла зовсiм спокiйно. Але от сiра птаха почала то запалювати, то гасити сигарету, ходити по кiмнатi, совати книжки на столi. Потiм поклала одну недопалену сигарету до бляшанки з-пiд консервiв i впритул пiдiйшла до мене.

-- Треба поговорити. Вийдемо.

Вийшли в коридор. Тiльки зачинились дверi, сiра птаха рвонулась до мене, обдавши гарячим смородом тютюну. Палила чортячi кубинськi, здається, "Легерос".

-- Ти от що -- малювати -- малюй!... Але щоб менi не було нiчого такого...

-- Вибачайте, мила дiвчино, по-перше, якщо ви знаєте про мене, то я справдi малюю. I малювання в мене не зачiпка до знайомства. А вiдносно всього такого, то це просто технiчно не можливо. Бо при малюваннi потрiбна добра вiдстань, а при всьом такому -- навпаки... I до речi, при чому тут ви?

-- А при тому, що це моя дiвчина... Зрозумiв?.. Будеш перти на неї, пасть порву!.. Ну, як, домовились?..

-- З вами я домовився. Тут все ясно. Тепер пiду з нею домовлятись.

Сiра зайшла трохи загодя до кiмнати i пожадливо допалила смердючу кубинську сигарету. Довгоногу райську пташку я вмовив швидко, але не через те, що я був такий сильний агiтатор, а тому, що, коли красуня зиркнула на цього сiрого кобла, то та їй стверджувально кивнула головою.

Як колись писали класики сентиментальної лiтератури, трохи схвильований несподiваним ходом подiй, але все ж задоволений несподiваним ходом подiй, я забрав карооку модель i ми поспiшили на сьомий.

По обличчю моделi зрозумiв -- вона просто щаслива, що я тягну її до себе.

На сеансi малюнку 24. 06. 1973 року книжку вона не читала. Вiдклала.

-- Не можу читати. Не йде менi в голову,.. -- сiпонула гладенькими плечима, здригнулась i сказала: -- Страшна вона людина... Я її дуже боюсь...

-- А що, хiба є чого її боятись?.. -- Вирiшив я спровакувати свою модель.

-- Є!.. -- Помовчала, а потiм додала. -- У нас, на Кубанi, в станицях, я таких страшних людей не бачила... Страшна людина.

Але далi ця тема розвитку не знайшла, бо, щиро кажучи, щось менi розхотiлось у всi цi страстi заглиблюватись. Хотiлося тiльки ще помалювати довгоногу красуню та й кiнець. Ми з нею домовились, що вона прийде наступного дня в наш гуртожиток. Вона не наша, а музика з якогось iнституту культури, чи що... Тiльки не добрав, чи вiолончелiстка вона чи флейтистка.

Але наступного дня довгонога не прийшла.

I кубанська дiвчина затрималась до вечора в iнститутi. Тому й малював я ревниву коблу. Малював її в своїй кiмнатi. Бо коли я прийшов, а її дiвчина не з'явилась, а я все сидiв та сидiв, то вона спокiйно роздяглась при менi, накинула на голе тiло халат, взула шльопанцi i так ми з нею i їхали в лiфтi. Я при повному парадi (тiльки краватки не вистачало!), а вона в шльопанцях на босу ногу i притримувала поли халату на голому тiлi руками, бо нi поясу на ньому, нi iудзикiв.




home | my bookshelf | | Дівчата нашої країни |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу