Book: Подорож у Тандадрику



Подорож у Тандадрику

Жилінскайте Вітауте


Подорож у Тандадрику

Повість-казка

ПОХМУРА ДОРОГА


Чи є дорога, похмуріша за ту, що веде до великого міського смітника? По ній раз у раз шмигають сірі або зелені сміттєвози, зрідка розтрушуючи черепки, картопляне лушпиння, скоринки хліба, пластмасові затички, різні залізячки і чого тільки не хочеш. А якщо здіймався дужчий вітер, то, дивись, із якої-небудь неприкритої машини, мов птахи, вилітали цукеркові обгортки, клаптики газет і навіть цілі аркуші із книжок з чудовими кольоровими малюнками…

Усі, напевно, пригадують казку про Йонукаса, який за собою посипав дорогу крихтами хліба, щоб не заблукати і прийти з лісу додому. Отож якби хто попав на смітник, то знайти дорогу назад було б завиграшки: так вона, та дорога, була рясно всипана різним дріб'язком… На жаль, із смітника дороги назад немає: все-все, що сюди привозять, пожирає вогонь, і вогнище палає таке велике, що його заграву видно далеко-далеко навкруги, навіть можна подумати, що то горить ціле село…

Зараз уже пізно, дорога на смітник спустіла, всі сміттєвози відпочивають у гаражах, а водії надягають білі як сніг сорочки, пов'язують квітчасті краватки, готуючись зустріти Новий рік.

Так, цей вечір з усіх вечорів найнезвичайніший: коли ти прислухаєшся, то можеш почути, як уже десь тупотить, ковзаючись по крижаній дорозі, Новий рік, а коли напружиш очі, щоб краще бачити, то й побачиш на його червоній шапочці чотири білі цифри, наприклад, 1984. Тупіт і ковзання стають тим гучніші, чим дужче поспішають мами застеляти накрохмаленими скатертинами столи і ставити на них пироги та різні пресмачні страви; діти, шаленіючи від радості, бігають від ялинки до дверей, чекають і дочекатися не можуть, коли задзвонить дзвіночок, сповіщаючи, що нарешті прийшов Дід Мороз з казками, піснями і подарунками…

Незвичайна ця ніч, і як було б добре поблукати вулицями святкового міста, позаглядати у вітрини магазинів, прикрашені паперовими сніжинками і новорічними квітами, шапочками Діда Мороза і намистом фей; приємно було б дивитися на вікна будинків, за якими горять воскові свічки; цікаво було б побігати площами міста, де стоять високі ялинки, обвішані гірляндами різнокольорових лампочок, а під найнижчими гілками притулилася казкова хатка із щільно зачиненими віконницями, щоб яке лихе око не злякало чудес, які там діються… Але найкраще за все такої ночі сидіти за столом у теплій хаті, уминати ласощі й бавитися подарунками, що їх приніс Дід Мороз, та ще, непомітно для інших, зняти з ялинки найкращу цукерку… Та, на жаль, ми змушені повернутися на ту похмуру дорогу, не повернутися туди ми ніяк не можемо, бо з тієї дороги ми почали свою розповідь… А вона, та дорога, порожня-порожнісінька, залита бляклим місячним світлом, оточена таємничими тінями лісу — бо ж у цю ніч, новорічну ніч, усе зачароване, таємниче, навіть найпохмуріша дорога на міський смітник і та стала таємничою і зачарованою… Та цить! Хтось під'їжджає…


Подорож у Тандадрику


ПІЗНЯ МАШИНА


Так, від міста торохкотить, аж підскакує, одинокий сміттєвоз. О такій порі? Що трапилося?

А нічого, тільки, їдучи вранці на смітник, водій завернув до свого двоюрідного брата і гостював до самого вечора, а це схаменувся і летить швидше од вітру… Але що ж це ще? Їхав-їхав прямо і раптом повертає вбік, на дорогу, що веде до лісу, і за поворотом зникає. Дивно, навіть дуже дивно… Адже взимку в лісі ні гриби не ростуть, ні суниці не спіють… Коли б ми в такий час зустріли в лісі сирітку Оленку — ми знали б, що її вигнала мачуха шукати під снігом суниці, а хто ж міг би вигнати о такій порі водія?.. А давайте доженемо його і крадькома підглянемо, що він тут робитиме? Ось, зупинивши машину між деревами, він натиснув залізну ручку, що біля керма, кузов із сміттям став сторчма і висипав на сніг усе, що було в машині. Тепер ясно: безсовісний водій полінувався їхати до смітника і викинув сміття біля дороги в лісі. Покінчивши з цією роботою, він, звичайно, заверне машину й пожене назад у місто, тим паче, що до середини ночі лишилося десь три чи чотири години… Та… та що він ще надумав? Замість того, щоб їхати назад, він витяг з-під сидіння сокиру й вилазить із кабіни. Хряснув дверцятами, закинув на плече сокиру й побрів снігом у гущу лісу…


Подорож у Тандадрику

ДИВНИЙ ПТАХ


Напевне, всі ви зрозуміли, по що йде в ліс людина з сокирою? І не таку собі шукає ялинку, а най-найкращу, крислату, яку тепер поблизу міста чи й знайдеш. До півночі недалеко, тому водій і поспішає, а вигострене лезо сокири проти місяця загрозливо поблискує. На снігу подекуди видно сліди звірят і птахів, а за водієм лишається глибокий слід. Та хоч як він пильно дивиться, а на таку ялинку, що сподобалась би йому, і не натрапить: то стовбур кривий, то верхівка зламана, то однобока, то пожовкла глиця… Жалюгідний ліс біля міста! Колись тут стояли дрімучі ліси, вили вовки, шастали ведмеді, ходили тури, кричали сови, а тепер зрідка прошмигне яка пташина чи звірятко і, пригнічене самітністю, налякане гуркотом міста, не знає, де ховатися, куди бігти… Навіть і цієї ночі, новорічної ночі, коли ліс міг би перевести дух, відпочити, забути всі напасті й пригадати свої славні колишні часи — навіть і зараз, о цій порі спокою і зосередженості, дивись, хтось притарабанився машиною, вивернув сміття та ще погрожує сокирою…

Водій бреде і бреде, поки, нарешті, його очі приваблює найкраща — не дуже висока, але крислата й густа — ялинка, — неначе танцюристка присіла на одній нозі в довгій пишній спідничці. Справжня красуня лісу! Верхівка спрямована вгору, немов зелена стрілка, а гілля поросло так рівномірно, наче хтось дуже старався, розміщуючи його. І лише з північної сторони одна нижня гілка випнулася занадто вгору, аж сніг із неї струсився… Водій і схопився за цю гілку, замахнувся сокирою…

І раптом з-під ялинки висовується — так-так, висовується, а не виплигує! — чималий птах і не поспішаючи кульгає геть від ялинки.

— Ого! — від несподіванки водій аж рота роззявив, а сокира вислизнула у нього з рук і провалилася в сніг. — Оце-то птах!.. По хвосту наче куріпка!.. А завбільшки з доброго гиндика!.. — Він аж облизався. — Це ж чудово на новорічний стіл… Мабуть, сам Дід Мороз послав мені цей гарний подарунок!

А птах тим часом спокійнісінько кульгав собі далі, і тільки зараз водій роздивився, що той птах здорово припадає на одне крило, видно, нога покалічена.

— Тим краще, тим краще, — водій задоволене потирає долоні, — тим легше буде його зловити… Хап за хвоста, чик сокирою по горлу… Новорічні ласощі…

Облишив водій ялинку і кинувся за птахом. От-от схопить за хвоста, але птах — шусть! — вислизнув із рук, а водій похитнувся і плюх обличчям у сніг.

— А щоб тобі!.. Ну начувайся! — підхопився і ну ще швидше доганяти, а птах раптом так важко закульгав, що ось уже впаде і не встане… Та дивись, і знову вислизнув із рук, і знову заплигав;, спираючись то на одне, то на друге крило, а ловець аж язика висолопив та все біжить і біжить, простягає руки і падає, підводиться і знову біжить, крутиться за птахом між деревами та пеньками, провалюється у снігові замети, забувши про все на світі, пойнятий мисливською пристрастю… З голови водія хтозна-коли злетіла хутрова шапка, розкрутився і згубився шарфик, за комір насипалось снігу, він захекався, аж хрипить, вирячені очі нічого не бачать, лише того птаха, якого от-от схопить… ах! і знову вислизнув…

— А щоб тобі біс! — який уже раз лається розлютований ловець. Постривай, ось я тебе схоплю за шию, ось я зараз… прокляття! — знову впірнув у намет. — Ось я тобі дам, коли зловлю… зашкварчиш ти мені у духовці… нікуди ти не втечеш… од мене…

І зупинився наче вкопаний: перед самим носом простяглася дорога, всипана осколками скла, картопляним лушпинням, клаптиками паперу — дорога, якою ось він недавно їхав перед тим, як заїхати в ліс… Куріпка наче крізь землю провалилася; довкола ані лялечки, й лише в тій стороні, де місто, злітає в небо то одна, то друга святкова ракета, пущена нетерплячими руками. Водій оглядівся: обабіч дороги темніє моторошний ліс, в той ліс веде кілька доріг, а якою він завернув туди — хоч як вгадуй, та не вгадаєш.

Роздосадуваний ловець оглядівся, шукаючи того нещасного птаха, і аж ахнув: кульгава куріпка, яка ледь чапала, спокійнісінько сидить собі на голій гілці сосни, що на краю дороги, і дивиться на нього такими великими палаючими очима, немов не очі, а два горшки з зеленавим жаром!..

Тут виринув із-за хмари місяць, і ловець бачить, що куріпка — ніяка не куріпка, а птах, про якого ніхто ще не чув і не бачив, з кудлатими грудьми звіра й іклами замість дзьоба, а ноги… чи не в чоботях?

«Мені верзеться!» — стукнуло водієві, але не встиг він протерти очі, як дивовижний птах зареготав на весь ліс:

— О-хо-хо-хо!

І із ніздрів його повалив густий дим.

У водія чуб на голові став дибки.

Він і не відчув, як ноги самі понесли його назад у місто. Подався він, про все забувши, — машину, ялинку, сокиру, шапку. На бігу кілька разів підсковзнувся, упав, підводячись, озирнувся назад: чи не женеться за ним те страховисько, чи не цілиться схопити за горло, чи не зарегоче страшним-страшним голосом?

Дорога знов опустіла — похмура, залита місячним світлом, обтикана таємничими тінями, що, мов грізні вартові, охороняють таємницю лісу — невже в цю ніч, в новорічну ніч, навіть виснажені приміські ліски, навіть найпохмуріша із доріг може мати свою таємницю… Скрізь тихо, спокійно, лише із придорожнього дерева ще раз пролунав моторошний пташиний сміх…


ОДНОВУХИЙ


Місяць заступила хмара, та коли він знову освітив те місце в лісі, де темніла покинута машина з вивернутою поряд купою сміття, з цієї купи виткнулось одне довге вухо. Незабаром показалися двоє круглих здивованих очей, роздвоєна верхня губа і півтора вуса — один на правій і половина на лівій щоці; потім висунулась довга кудлата шия і нарешті весь іграшковий зайчик. Він пильно роздивився навколо, поворушив вухом, покрутив вусами; не почувши й не побачивши нічого підозрілого, сплигнув із купи й одбіг убік. Цьому зайчикові тут усе було незнайоме й незвичайне: зелені сосни і голі берізки, пні і кущики вересу, глиця і сухими гілочками всипаний сніг, холодне й чуже нічне небо…

Зайчик обтрусився і шпилькою застебнув розірване на грудях хутерце. Суворий, а можливо, й небезпечний світ, в якому він так несподівано опинився, занепокоїв і настрахав його. Треба б щось робити, до чогось братися, адже не сидітимеш цілу ніч сам-самісінький у чужому лісі. Якесь передчуття ніби нашіптувало, що треба тікати якнайдалі від цієї лиховісної машини і купи сміття. Так-то воно так, але куди податися, де влаштуватися? Отак роздивляючись, зайчик побачив якусь чотирикутну маленьку річ, що лежала далеченько від купи. Він підняв її: це була сірникова коробочка з намальованою червоною півнячою головою. Зайчик потряс коробочку біля вуха: торохтить. Відкрив її і побачив аж дванадцять обгорілих сірників і стільки ж цілих. Непогано! Він зможе запалити багаття і сяк-так перебуде ніч, а вранці… вранці що буде, те й буде!

Трохи оговтавшись, зайчик кинувся шукати сухого хмизу. Його тут валялося сила-силенна. Але де ж запалити вогнище?.. Е, тільки не тут: у будь-який час може повернутися водій!.. Краще тікати від цього місця якнайдалі, та біда, що подекуди замети вище од голови… А ось наче стежка, наче слід… «А може, — мрійливо крутнув вусом зайчик, — може, ця стежка візьме й доведе мене до затишної дерев'яної хатинки, в якій живе добрий їжак? Або до веселого містечка іграшок поїздом — таким, як показують по телевізору? Або до справжньої заячої нори під ялиновим корінням?.. Тільки не треба опускати вуха… вперед!»

І засунувши сірники за край розірваного хутерця, він поскакав у глибину лісу. Слід петляв між деревами, пнями, кущами, сніговими заметами і зрештою привів до крислатої, надзвичайно гарної ялинки. Сніг довкола неї був витоптаний, а біля однієї нижньої гілки лежала сокира з блискучим лезом.

«Отакої!» — аж очі витріщив одновухий.

Він став на задні лапи, нашорошив вухо і з недовір'ям оглядівся навкруги: хтозна, може, недалеко вовк зачаївся або водій блукає? Або гострить зуби здичавілий кіт? Або… мало чого! Та довкола панувала мертва тиша, і зайчик потроху заспокоївся.

«Може, більше не варто никати? — подумав зайчик. — Сокира буде мені за добру зброю: як лежатиме поряд, то ніякий ворог не наважиться на мене напасти. А до ранку ніхто сокири не шукатиме: адже ця ніч — новорічна ніч, і всі, хто тільки живий, святкують її вдома або в гостях».

Оце згадавши, зайчик так сумно зітхнув, що аж мордочка потьмяніла, вухо й півтора вуса опустилися, верхня роздвоєна губа затремтіла, а нижня, не роздвоєна, жалібно одвисла.

— Всім весело, затишно, — промурмотів він, — тільки не мені… — Він підняв лапку, щоб стерти непрохану сльозу, і зачепив за ріжок сірникової коробочки.

— О!.. Як я міг забути!.. — І заторохтів коробочкою — втішався і навтішатися не міг тими звуками. — Є сірники, є хмиз, спалахне вогник, стане затишно… вперед!

І він швиденько кинувся збирати хмиз і шишки — приволік їх кілька оберемків. Вибрав місце подалі від ялинки, щоб не підпалити їй гілля, склав багаття і чиркнув сірником. Весело затріщав вогник, здійнялася стрічечка сірого диму, вискочило кілька іскорок — чим не новорічний фейєрверк?.. Зайчик простяг до вогню обидві лапи й довго милувався на оранжеві язички полум'я, які ковтали один одного й не могли проковтнути. Сухий хмиз так швидко перегорів, що незабаром зайчикові довелося знову бігти по дрова.

— Ось я що зроблю! — плеснув лапками одновухий. — Назбираю я цілий штабель, щоб на цілу ніч вистачило… вперед! — І зайчик заходився збирати хмиз, стягувати і складати в два ряди. Полинувши в роботу, він і не помітив, як опинився далеченько від багаття, і став як укопаний: між деревами знову запетляв якийсь слід, і тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звірятко, а може, не звірятко — хто його зна!

— Тпрусь! — здалека полякав його зайчик, сам готовий тікати. — Киш!

Кудлате створіння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик підступив до самого кудланя і торкнув його лозинкою: знов ані руш!.. Штовхнув — ні мур-мур!..

Та це ж хутряна шапка, щоб тобі!..

— Пригодиться, — сказав собі зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собі на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снігу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бік і втупився очима — звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.

«Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литві не живуть… та ще картасті!»

«Ось що я зроблю!» — Він узяв із землі велику шишку і щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снігу. А те довге ні бе, ні ме! Підступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнісінький шарфик.

«Оце тобі! — страх здивувався зайчик. — Справжня ніч знахідок! Он які гриби ростуть узимку в лісі!»

Він повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком і, завдавши усе собі на спину, почапав до своєї ялинки. Підкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель — може, дров уже вистачить? Шапку поклав біля вогнища так, щоб, сидячи в ній, можна було обіпертись об штабель і, не встаючи з місця, діставати і підкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була під лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокійно, тільки десь далеко-далеко регоче… Зайчик умостився в шапці, закутався шарфиком і відчув себе наче в запічку. Від радості зайчик аж заспівав:

Сам запалив я це багаття,

Багаття сам я запалив,

Багаття це сам запалив,

Це, це сам, сам, сам…

— Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусів! — похвалив себе зайчик і від задоволення аж захитався у шапці. Потім, розніжений теплом, зайчик відкинувся на хмиз, вслухаючись у потріскування вогню, потроху дрімав, але не забував час від часу додавати хмизу: він вибирав товстіший, щоб довше горіло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому відпочивав, тут — хай йому грець! — почали підкрадатися до нього непрохані тривожні думки: «А що завтра? А що післязавтра? А що буде цілу зиму? Де подітися, куди йти, як пробути в чужому лісі?.. А коли хтось побачить — хап, і на смітник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попіл. Бррр!..» Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсіли спогади: ось він зручно вмостився в коробці для іграшок… ось уночі пустують вони з Буратіно та крокодилом… ось удосвіта він скрадається на балкон і звідти перешіптується з іграшками, що на сусідньому балконі… гойдається на конику, що на колесах: він схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. і ось уже він без вуха, з розірваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному підвалі, і по ньому товчуться пацюки… А потім з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними міллю ганчірками його всунули у мішок… і… і… і лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очі вже не розплющуються, і стомлений одновухий міцно засинає в м'якій шапці, під високими деревами і ще вищими зорями…




ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ


— Пробачте…

Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, підскочив, глянув сюди, глянув туди і, нічого не побачивши, схопився за сокиру.

— Пробачте, чи я не мі… мі… міг би…

По той бік вогнища наче щось невиразне промайнуло.

— Чого вам треба? — суворо запитав зайчик і сховався за штабель, звичайно, не випускаючи із лапи сокири.

На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.

Після тривалої мовчанки звідти знову почувся несміливий голос:

— Я… я лише прошу, щоб ви дозволили мені погріти біля вогнища ла… лапки.

— Та й тільки? — у зайчика відлягло від серця, і він упустив сокиру.

— Я нічого лихого, — запевняв гість. — Тільки, кажу, лапки… за… замерзли…

— Ану покажися, що ти за птах! — звелів зайчик.

З-під ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом і ще дивнішою ніздрею.

— Грійся, — дозволив заспокоєний господар вогнища і знову вскочив у шапку.

— А ви, — боязко запитав песик, — ви со… сокиру хапати не будете?

— Ні, ні. Сміло грійтесь.

Песик підступив ще на кілька кроків ближче.

— Я тут уперше, — соромливо зізнався. — Новачок. Побачив здалека, що блищить, і подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою піччю і віконницями, сердечком зробленими?

— Оце так так! — плеснув лапками зайчик. — Чи не будеш ти із темно-зеленої машини, із тієї купи, вивернутої на сніг?

— Так, із купи, — кивнув головою песик і ще ближче підступив до вогнища. — Але звідки ви знаєте?

— Ще б не знав? Та я сам звідти.

— То… то… м… м… — від хвилювання песик аж почав заїкатися, то ми обидва іграшки-братики?

— Найсправжнісінькі!

Вони кинулися обніматися, та так міцно, аж у зайчика затріщала сірникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула ніздря.

— А тепер, — гостинно махнув лапкою зайчик, — влаштовуйся якнайзручніше і почувай себе як удома. Я вже встиг подрімати.

— І не боїтеся? — здивувався песик.

— Анітрішки! — збрехав зайчик. Адже тепер, коли він був уже не один, він щиро почував себе героєм із героїв…

— І вогнище самі розіклали? — знову не міг надивуватися гість.

— І штабель, і вогнище, все сам… сам і шапку, і шарфика, все!

— Який ви! — з повагою глянув на зайчика песик. — А я геть невдаха, зізнався він, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста і кирпатого носика.

— Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжній вовкодав, — знову невинно збрехав зайчик. — Тому й схопився за сокиру!

— Що ви кажете! — прояснів від радості песик.

— Ось я-то справжній невдаха, — сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса і провівши по розпанаханому хутерцю.

— Але, — витріщив очі песик, — але мене навіть здалеку не брав сумнів, що ви найсправжнісінький заєць, той самий, що налякав вовка. Мені ніколи б і в голову не прийшло, що ви іграшковий!

— Так? — тепер повеселів і зайчик. — Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зігрілися?

— Скоро почнуть шкварчати, — захіхікав песик. — Здорово мені повезло, що я вас тут знайшов.

— Не думай, що й мені тут було солодко одному… До речі, — зробив серйозну мордочку зайчик, — щоб я більше не чув ніякого «ви»!

— Справді! Але ви… ти… тут господар, і хі-хі-хі… — розсміявся песик.

— Що трапилось? — здивувався зайчик.

— Вам… у тебе на спині прилип папірець.

Песик зняв папірця, розгладив його, і обидва розглядали намальовану білочку з задертим догори оранжевим хвостом.

— Мені ця картинка знайома, вона з цукерки, — сказав песик. — Чи ви знаєте…

— Ще одне «ви» — і заробиш штовханця! — погрозив зайчик.

— Знаєш, що мені прийшло в голову? — виправився песик. — Давай замотаємо у цей папірець бурульку, давай, зайчику, буде як справжня цукерка, і…

— …повісимо на ялинку! — підхопив зайчик. — Вперед!

Раз, два — і бурульку так гарно загорнуто в папірець, що хоч на вітрину виставляй!

— А ниточку… з мого хвоста, — сказав песик, присівши біля сокири; зайчик натиснув на гостре лезо і одрізав з хвоста довгу нитку, прив'язав до цукерки і повісив її на ялинку.

— Ось що згодилося б повісити, — запропонував зайчик, показуючи на блакитну пір'їнку, що застряла в снігу; плиг назад, стриб уперед — і пір'їнка вже примостилась по-сусідськи з цукеркою.

— Мало з голови не вилетіло! — схаменувся песик. — У мене є справжня цяцька!

Одвернувши одвисле вухо, він витяг з-під нього залізну штучку.

— Ну й штука… — здивувався зайчик. — Дзвіночок!

— Він, знаєш, від вудочки, я знаю із картинки, яку я бачив в одній книжці, — пояснив песик. — Тільки шкода, що без тягарця, який б'є. Сама дротинка від нього зосталася.

— А якщо, — примружив одне око зайчик, — якщо ту дротинку встромити в кришталик льоду?

— І як ви… таке придумали! — песик аж остовпів.

Одна лозинка в штабелі була з усіх боків обліплена кришталиками льоду, то її настромили на кінець дротинки й дзвіночок повісили на гілку, він розгойдався, і друзі аж дух затаїли, слухаючи дзвін — такий ніжний, такий чистий, що…

— Ого-го-го… — Отаке… тільки подумай… — лиш спромігся сказати зайчик, а його єдине вухо похитувалося в такт дзвіночку.

Потім, знову розвівши вогнище, вони взялися за лапки й стали мов оглашенні кружляти навколо ялинки — аж сніг догори злітав, а вони все кружляли і співали:

От ялинка, так ялинка:

Тут на гілці в неї білка

Вертить хвостиком рудим

От ялинка, так ялинка!

Без розкішних тих прикрас,

Без шарів барвистих,

Свічечками не осяяна,

Блискітками не обсипана,

Лиш висить пір'їнка сойки,

Хвостик білочки рудий,

І дзвіночок крижаний

І в снігових шатах,

А верхівка, а зелена,

Шепочеться з зіркою,

От ялинка, так ялинка

Всього лісу королівна!

Натанцювавшись та наспівавшись, попадали, стомлені, в хутряну шапку, закутались картастим шарфом і благодушно дивилися на тріскотливий вогник.

— Мені й не снилося, що я так весело зустріну Новий рік! — зізнався зайчик.

— Чудово! Чудово! — підтвердив песик. — Кі-кі-кі…

— Бачу, — покосився на нього зайчик, — ти дуже смішливий.

— Страшенно! — підтвердив песик. — За це мені інколи здорово перепадало… Кі-кі… Але як же мені не кікікнути, коли у тебе… знаєш… кі-кі… з-під бороди вилазить червоний півень!

— Це сірникова коробочка, без неї ми не мали б вогнища, — серйозно пояснив одновухий. — А вилазить вона із таємної кишеньки, — додав зайчик, засовуючи лапку в дірку хутерця. — Я тут тримаю свої скарби.

— Скарби?! — у песика аж вухо відвернулось.

— Ось, якщо не віриш, — почав показувати одновухий. — Пластмасовий мішечок з намальованими джинсами… клубочок нейлонових ниток… не дивись, що нитка тонка — зате вона така міцна, що й слона витримає… сірникову коробочку з півнем ти вже знаєш… ось і ця шпилька… дуже, дуже таємна кишенька, я тільки… тобі її показав… Але не смій нікому про це говорити.

— Швидше я собі язика відкушу! — поклявся песик. — А може… мені оце прийшло в голову… може, сховаємо і мій скарб, бо все випадає і випадає… - Він струхнув вухом, і з нього випав ножик з одламаним держачком і недогризок олівця.

— Гаразд, покладу, — сказав зайчик, обережно засовуючи за хутерце весь скарб. — Віднині це буде наш тайник, сховище для скарбу.

— Але я ще одну річ не віддав, — трохи повагавшись, зізнався песик. Хочу її ще трохи потримати в себе.

— Тримай хоч і тисячу років, — трохи образившись, сказав зайчик і зашпилив кишеньку. — Тайник і так уже напханий, насилу зашпилив.

— Ніколи в мене не було тайника, — сказав песик, — зате я знаю заповітне слово.

— Заповітне слово?! — на цей раз здивувався зайчик.

— Справжнісіньке. Воно одне допомагає, коли зі мною трапляється біда. Коли мене привезла сюди та страшна машина і вивернула на сніг, думав, кінець мені, але стій! Адже я знаю заповітне слово! Я промовив заповітне слово — і вибрався з купи сміття. Потім я йшов і йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. І знайшов тебе!

— А мені скажеш? — запитав зайчик.

— Як я можу тобі не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай… — Песик помовчав і поволі по складах промовив: — Кікіліс [Кікіліс — шишкар, птах. В оригіналі гра слів.].

— Кікіліс?.. І все? — недовірливо перепитав зайчик.

— Кі-кі-кі… — почав сміятися песик. — Ще не все, ти ще не знаєш однієї таємниці.

— Якої?

— Бач, слово замасковане в пісеньці, а пісеньку треба співати, коли тебе вже така біда спіткала, що важчої і не буває в житті.

— Скажеш ту пісеньку?

— Навіть заспіваю тобі… та в мене голос поганенький.

Зайчик підкинув у вогонь хмизу і приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину і сором'язливо чи то заспівав, чи продекламував:

Справжній, а може, несправжній,

Сидів у гніздечку кікіліс,

Сидів, присмаливши свій дзьобик,

У всьому і всіх він зневіривсь…

Та якось…

— Шшш! — перебив його зайчик і насторожив вухо.


НІЧНІ ГОСТІ


Друзі занепокоєно прислухались: недалечке, побіля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. І знову.

— Гей ви там, за деревом! — відважно загукав зайчик. — Або вилазьте, або стукну сокирою!

Тоді із-за стовбура вилізли двоє створінь і перевальцем посунули до вогнища. Коли вони підійшли так, що їх освітив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пінгвін і жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з відірваною ручкою, а пінгвін, обнявши крильцями, ніс поперед себе кубик з літерою К. Він насилу дістався до вогнища, поставив кубик і так плюхнувся всім своїм кремезним тілом на нього, що кубик аж вгруз у сніг і зверху виднілася лише частина літери К.

— То добрий вечір, — відхекавшись, прогримів пінгвін своїм грубим голосом.

— Погрітися нам не забороните? — запитала жаба і, не чекаючи відповіді, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.

— Чого ж, грійтеся, — привітно відізвався песик. — Але знайте, що господар тут зайчик.

— Грійтеся скільки завгодно, — підбадьорив сам господар і, трішки пишаючись, підкинув у вогонь хмизу.

— Ви обоє із тієї купи, яку висипали на сніг, еге? — запитав пінгвін, пронизуючи друзів гострими, завбільшки з макове зерно очицями.

— Правда, але звідки ви знаєте? — здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.

— Чого ж нам не знати, — роззявила рота жаба, — якщо в тебе ніздря ніяка не ніздря, а приклеєне зернятко кави.

— От і не вгадали, — відрізав їй песик, — це зовсім не зернятко кави, а найсправжнісінька квасолина!

— Все одно квасолина, а не ніздря, — не здавалася гостя. — А у твого сусіда…

— І не сусіда, а приятеля! — знову перебив її песик.

— …А у приятеля одне вухо, півтора вуса і ще зашпилене розірване на грудях хутро.

— І зовсім не розірване хутро, а… а… — замалим згарячу не видав таємниці песик, але встиг вчасно прикусити язика, — а… нічого!

— По правді кажучи, — обізвався зайчик, — я перший побачив, що ви обоє з тієї купи.

— Ви маєте на увазі мою ліву ступню, правда? — запитав пінгвін.

Лише тепер приятелі побачили, що замість лівої ноги у пінгвіна пришита дитяча тапка.

— Ні, — відповів зайчик, — я мав на увазі лише кубик.

— Ну, ви дуже спостережливий, — похвалив пінгвін, ще більше вдавлюючи у сніг кубик.

— А ту велику літеру, що на кубику, — сказав песик, показуючи на кубик, — я знаю, вона буває під намальованими конем, коровою, коробочкою або…

Тут зайчик швиденько відвернувся, щось витяг і знову повернувся:

— Ось!.. Ось коробочка з сірниками! — і потряс нею.

— Потрібна річ, — похвалив пінгвін, — без неї і вогнища не було б.

— А ви не маєте ще такої шапки і такого шарфика? — підповзла ближче до шарфика жаба і наступила на його кінець.

— Тільки грійтеся, тільки будьте з нами, — чемно поступився місцем песик. — Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.

— Хоч і маєш хутро, але ти справжній джентльмен, — похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапці, і так закуталася шарфиком, що зовні лишилася тільки щока з бородавкою.

— А ви йдіть на моє місце, — запропонував зайчик пінгвінові і, вистрибнувши із шапки, підкинув у вогнище хмизу.

— Дякую, мені добре і на кубику, — відповів товстун. — Ми, пінгвіни, любимо холод, ми із країни айсбергів.

— А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас і холодна, — сказала жаба, роздягаючись на всю шапку і кутаючись у шарфик.

— Чи відразу ви нас знайшли? — поцікавився песик.

— Слід привів і люлька, — відповів пінгвін.

— Люлька? — аж роти роззявили від подиву обидва приятелі.

— Вона сама. — Пінгвін вайлувато нагнувся і витяг із тапки тріснуту дерев'яну люльку. — Тільки я трохи посмокчу мундштук — і голова працює як заведена… Колись і мене заводили, та ключик поламався, і через те став я такий товстий та незграбний.

— Кі-кі-кі… — не витримав песик, але відразу вмовк і, засоромившись, підбадьорив товстуна: — Зовсім ви не такий уже й товстий і не такий незграбний, а трохи товстуватий і вайлуватий. Але навіщо ви носите такий важкий кубик?

— Я чекав на таке запитання, — відповів пінгвін. Він встав, витяг кубик із снігу й повернув його на другий бік. Усі побачили, що на квадратику намальований наче білуватий, наче сіруватий, наче сріблястий фарба дуже була стерта — гострокутний трикутник, помережаний тонісінькими жилочками, а може, й не жилочками.

— Відгадайте, що воно таке? — запитав.

Іграшки почали вгадувати.

— Плавник риби?

— Листок верби?

— Із дзьоба птаха?

— Ріжок серветки?

— Шшш!.. — зайчик знову наставив вухо і схопився за сокиру.


Подорож у Тандадрику

ПЛАЧ


Усі четверо прислухалися: з лісу долинав ледь чутний плач. Вщух — і знову.

— Оце тобі! — остовпів зайчик. — Плаче!

— Тим краще, — зраділа жаба. — Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нічого!

— Гадаю, — посмоктав люльку пінгвін, — що плакса із тієї самої купи.

— І як це мені не дійшло! — вдався в жаль песик.

— То чого чекаємо? Вперед! — скочив з місця зайчик.

— І я, — заметушився песик.

— Шкода, — опустив додолу очі пінгвін, — що я не тільки товстуватий і вайлуватий, а я ще трохи й кривий. — Він знову поклав кубик і плюхнувся на нього так, що із срібно-сірого трикутника зостався лише гострий кінець.

— А я, — вмостилася ще глибше в шапку жаба, — я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самі в скруті, і коли така небезпечна ситуація…

Та зайчик з песиком уже поспішали в тому напрямку, звідки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самі вуха в яму, і зайчикові пощастило витягти його, пригнувши гілку ялівцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далі, плач був стих, і не можна було зрозуміти, куди їм іти.

Зайчик і песик трохи пройшли вперед і стали роздивлятися.

— Он там, — прошепотів песик, — там, біля корча.

Трохи віддалік стирчав величезний корч, а на його корені сиділа тоненька істота, затуливши лице долонями. Обидва товариші підібралися ближче і виразно побачили ляльку в самій нічній сорочці, підперезаній шнурком від черевика, з одною рукавичкою до самого ліктя і з голою, без жодної волосинки, головою. Сніг довкола неї був весь у дірочках від її сліз.

— Добрий вечір! — щонайбадьоріше привітався зайчик.

— Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, — тихо, щоб її не злякати, додав песик.

Лялька підвела голову й повернула до друзів зблідле личко з опущеними повіками.

— Хто ви? Чого вам треба? — запитала без ніякого страху.

— Ми іграшки, зайчик і песик, із тієї самої… - затнувся песик, не знаходячи потрібного слова, — із тієї самої… не… не… нехорошої машини.

— Ми недалечко розпалили вогнище, ось сірники, — стукнувши лапкою по коробці, сказав зайчик.

— І ще ми нарядили ялинку, — вторив йому песик.

— …дочекалися гостей…

— …і тут ми подумали: може, і ви не відмовитеся погрітися біля вогнища в таку ніч…

— …Новорічну ніч! Вперед!

Лялька ладна була вже зістрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою і байдужим голосом подякувала:

— Дякую. Ви обидва дуже люб'язні. Але все це марно.

— Чому? — в один голос запитали друзі.

Лялька нічого не відповіла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.

— Знай, — спробував налякати її песик, — якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! — Він розвів передні лапки скільки міг.

— …і він тебе ось на такі шматочки, — зайчик зовсім стулив лапки.

— Уууу! — завили обидва страшними голосами. — Ось підкрадається!

— Ви не лякайте мене і не показуйте, — холодно відрізала лялька. — Я не хочу бачити, я не можу бачити.

— Чому ти не можеш? — здивувався песик.

Лялька повернула личко з опущеними повіками і тремтячими віями:

— Тому, що я сліпа.

— Оце… так… — насилу вимовив зайчик.

— Нічого, нічого мені не треба, — сказала лялька і знову відвернулася. — Ні свята, ні вогнища, ні ялинки. Коли б підкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.



Приятелі відійшли вбік, щоб порадитися.

— Оце-то нещастя! — захитав головою зайчик. — Я більше ніколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо і півтора вуса.

— А я — що квасолина замість ніздрі, а замість хвоста… не скажу що.

— Ну вже! Хвіст як хвіст, — знову невинно збрехав зайчик.

— Але що робити? Хіба можна її тут покинути?

— Ні в якому разі!.. Тільки ж вона опирається, немов коза.

— Шкода, — зітхнув песик, — що тут немає пінгвіна. Він би посмоктав люлечку і відразу щось розумне придумав.

— А я, — трошки образившись, сказав зайчик, — я сам без ніякої люльки знайшов цілком пристойний вихід: берімо її за руки й ноги і — вперед!

— Але, — засумнівався песик, — чи це не буде нахабством?

— А покинути її одну в лісі — не нахабство?

— Твоя правда!

Приятелі потихеньку повернулися до корча, потерли лапки і як схоплять ляльку один за руки, а другий за ноги!

— Ой! — заверещала лялька. — Як ви смієте!.. Відпустіть!.. Не хочу! Залиште мене одну!

Та її ніхто не слухав.


ШОСТИЙ


Нести було важко: ноги грузнуть у снігу, а тут ще ледве тримаєш і ноша пручається. Часом ляльці вдавалося вирватися, тоді вона падала в сніг і починала зариватися в глибину, наче кріт. Потрібне було неабияке терпіння, щоб приятелі змогли знову схопити її і закинути за спину.

— Важко несете, — промовив незнайомий голос.

Песик і зайчик здивовано повернулись: недалечко стояв, наче із землі виріс, хтось у комбінезоні, шоломі і здоровенних темних окулярах.

— До… добрий вечір, — першим схаменувся песик.

— Щира правда, добрий вечір, — трошки глузливо привітався незнайомий і, більше нічого не кажучи, схопив ляльку за поперек. Нести стало легше, і досить швидко вся четвірка добралася до вогнища.

— От і причимчикували, — бадьоро сказав зайчик.

— З гостею і гостем, — додав песик.

— Все ясно, — сказав анітрошки не здивований пінгвін, копаючи тріскою сніг навколо вгрузлого кубика.

— Гостю, — розпорядився зайчик, — посадимо в шапку.

— Ох, — забідкалася жаба, — я ще не зігрілася, а вона вся в снігу і холодна як крижина!

— Тому вона й повинна зігрітися, — суворо мовив зайчик. — Геть із моєї шапки.

— Фе, зовсім не по-джентльменськи, — з відразою сказала жаба й поплигала до своєї сумки, сподіваючись, що хоч шарфика у неї не відберуть. Та зайчик, ні слова не мовлячи, відмотав більше як половину й укрив ляльку. Песик докинув у вогнище оберемок хмизу, і полум'я затріщало й вистрілило іскорками. Потім песик приволік до вогнища кілька товстих палиць, щоб було на чому сісти. Усі повмощувались, як кому зручніше. Останнім сів незнайомий і крізь непрозорі скельця окулярів загадково вдивлявся в палахкотливе вогнище. Щойно зараз усі помітили, що один рукав його комбінезона порожній, тільки-но незнайомий поворухнеться, як рукав так і метляється, наче маятник у зіпсованому годиннику.

— Цікаво, — занепокоїлась жаба, — чи ще багато сюди присуне з тієї купи?

— Більше нікого, — відповів пінгвін, посмоктуючи свою люлечку.

— Звідки ти знаєш? — не повірила йому жаба.

— Пілот, — тільки й вимовив пінгвін, вказуючи на незнайомого.

— Хто пілот? — не зрозуміла жаба.

— Пілот літака, як і капітан корабля, покидає місце аварії останнім, лише після того, коли всіх інших буде врятовано, — пояснив товстун.

— А звідки ви знаєте, що він пілот? — здивовано запитав песик.

— Шолом, — тільки і сказав пінгвін.

— І як це мені в голову не прийшло! — знову вдався в жаль песик.


ЗНАЙОМСТВО


Вже добрих півгодини сиділи іграшки навколо вогнища, встигли зігрітися, дехто навіть подрімав, а розмова якось не в'язалась, і тому зайчикові було ніяково — адже він господар вогнища!

— Оце тобі! — підскочив він, наче вжалений. — Мовчимо, ніби води в рота понабирали. Нас цілий гурт, ялинка прикрашена, вогнище он як гарно горить, хмизу хоч одбавляй, сірників, — він стукнув себе по грудях, — теж вистачить, то… то даваймо що-небудь придумаємо!

— Що тут при такій страшній ситуації і придумаєш, — відмахнулася жаба.

— А мені прийшло в голову, — сказав песик, — що нам треба познайомитися.

— Ну от! — знову підстрибнув зайчик. — Правда! Ми обов'язково повинні познайомитися. Хай кожен з нас візьме й розповість про себе.

— Але щоб було все по порядку, — обізвалася жаба. — Я в своєму житті проводила не одні збори і добре знаю, що все робиться за порядком денним.

— Який тобі порядок денний, коли зараз ніч! — здивувався песик.

— Хай буде порядок нічний, — посміхнувся зайчик.

— Кі-кі-кі… — засміявся песик.

— Фе, яка ти несерйозна фірма, — скоса глипнула на нього жаба. — Отож повторюю ще раз: розповідати треба по черзі, за годинниковою стрілкою. Почнемо з того, хто запропонував розповідати, від зайця.

— Від мене? — збентежився зайчик. — Оце тобі, від мене, ну якщо від мене, то від мене. Значить, я Кадриль…

— Кі-кі-кі… — знову не втримався песик.

— Чого насміхаєшся? — спалахнув зайчик.

— Хіба ти не знаєш, що кадриль — це назва танцю? — запитала жаба. Танцю, що хтозна-коли вийшов із моди.

— Ні… я не знав, — зізнався зайчик. — Мене не питали, коли вибирали мені ім'я. А тепер — маєш. Танець.

— Мені прийшло в голову, — підвівся песик, — якщо ім'я танець, то можна ім'я змінити. Хай буде Шейк, Рокенрол або ще який…

— Або Полька, — спробувала посміятись і жаба.

— А мені подобається і Кадриль, — образившись, заперечив зайчик. — Ще як були у мене обидва вуха, я чув, що старі речі знову ввіходять у моду, то буде модне і моє ім'я… Тільки я хотів би хоч раз побачити, як ту кадриль танцюють. А я сам… сам жив у коробці-одиночці, один раз мене везли на триколісному велосипеді, двічі я катався на справжній каруселі, а раз навіть їхав на справжньому поїзді, і хтозна-скільки разів я ще їхав би, може, всю країну об'їхав би, якби не принесло в гості бульдога Гога…

— Буль… будь… бульдог Гог? — запнувся від хвилювання песик. — Що ти кажеш! Такий з тупуватим хвостом і ще тупішою мордою?

— Тупий він був з усіх боків, — підтвердив зайчик. — Притягся у гості і як схопить мене за вухо і ну волочити по кімнаті… ось відірвав вухо і вискуб вуса, тільки одного вуса я й спас…

— Зовсім не одного, а цілих півтора! — поправив песик.

— Та ще хутерце мені розірвав… ось! — Засмучений зайчик жалібно провів лапкою по лівій стороні грудей.

— Зате у нас є таємна ки… — замалим не проговорився знову песик, та так вчасно і міцно прикусив язика, що квасолинка аж хруснула, тобто не квасолинка, а ніздря. А щоб викрутитись, він голосно закікікав: — Кі… кі…

— Фе! — знову з відразою вигукнула жаба.

— Через того лютого бульдога я й попав у машину, а потім у купу, зітхнув зайчик.

— Який збіг, який неймовірний збіг! — не міг надивуватися песик. Адже це той самий бульдог Гог… постривай! Чи ти часом не з того будинку, де на балконах стоять фіолетові ящички для квітів?

— Так, фіолетові, — підтвердив зайчик Кадриль.

— Ви… ви… виходить, — песик аж захлинувся, — ми обидва з того самого…

— Що це тут робиться? — перервала їх обох жаба. — Ми ясно домовилися: будемо говорити по черзі, по одному, за годинниковою стрілкою. А вийшов справжній хаос!

— То… пробачте, — зніяковів песик.

— Прошу, але щоб цього більше не було, — попередила жаба. — Заєць Кадрилю, чи ви вже все сказали, що повинні були сказати?

— Може, і все… — з сумнівом сказав зайчик.

— Чому «може»? — здивувалася жаба. — Що б це було, якби стрілка годинника то йшла, то не йшла? Кажіть прямо: все чи не все?

— Все, — промимрив зайчик і так подивився на песика, що з його очей можна було зрозуміти: «Ти бач, як хазяйнує біля мого вогнища!» — Правда, пригадав, — понад усе я любив уночі пускати стрілу…

— Таку з наконечником? — запитав песик.

— Так, з гумовим наконечником. Ляп! — і приклеїлася в ціль. Я так надресирував лапу, що міг би змагатися зі справжнім ковбоєм… Уже все, все, — він поглянув на жабу.

— Слово надається пінгвінові, — об'явила жаба.

— Твінас, — пінгвін розплющив одне очко, потім друге, — моє ім'я Твінас. Я вже згадував раніше, що я товстий, вайлуватий і не дуже спритний…

— Кі-кі-кі… — не стримався песик, але, знову глянувши на суворо стиснуту пащу жаби, вдав, що кашляє: кхі-кхі-кхі…

— Тому, — розповідав далі Твінас, — щосили намагаюся ворушити мозком, а як прикушу люльку, то мозок у мене вертиться, як дзига. Мене навіть прозвали сищиком Твінасом — і то не лише тому, що я любив дивитися по телевізору фільми про злочинців, а тому, що я сам розплутував загадки не одного великого злочину. Ступня… я її втратив, переслідуючи відомого карного злочинця, а без неї важко рухатися, отож я і розтовстів.

— Та ви ж казали, — пригадав песик, — що розтовстіли тому, що поламався заводний ключик.

Перед тим як відповісти, великий сищик посмоктав люльку.

— Щира правда, — сказав він, — переслідуючи карного злочинця, я втратив ступню і поламав ключика, вірніше, поламав інший негідник, щоб я його не наздогнав. Ну, а кому потрібен сищик без ступні? Все.

Тепер надійшла черга говорити песикові. Він розхвилювався, хляпнув вухами, облизав ніздрю, вірніше квасолинку, і відкашлявся.

— Слово пілотові, — об'явила жаба.

— А… я? — остовпів від подиву песик. — А го… годинникова стрілка?

— Хоч я тебе й попереджала, — сказала жаба-розпорядниця, — але ти безупинно заважаєш іншим і зчинив такий хаос, що я, аби покарати тебе, позбавляю тебе слова. Просимо пілота.

Винуватець сумно опустив мордочку.

— Оце тобі! — ляснув хворостиною по штабелю зайчик. — Будеш тут заправляти біля мого вогнища та ще наказувати моєму другові! Диви, яка правителька знайшлася! Хто тебе просив?.. Говори, друже, говори і кікікай, щоб аж щоки рвалися!

— Як же це? — поглянула на всі боки жаба. — Адже ми проти хаосу та безладдя, правда? Пілоте, говоріть!

Пілот мовчки похитав шоломом.

— Твінасе, — звернулася жаба до пінгвіна, — підтримай мій порядок! Адже ми прийшли сюди з тобою разом.

Відповіді вона не дочекалася: пінгвін Твінас дрімав чи вдавав, що дрімає; очиці сховав за повіками, люльку — під крило, тапку — під живіт.

— Говори, — звелів песикові Кадриль. — Вперед, друже!

— Ну гаразд, — здалась і жалібно потягла носом жаба. — Я хотіла навчити порядку й дисципліні, щоб не було безладдя, щоб, коли настане небезпека, ми уміли б дружно захищатися й атакувати… Та якщо вам не потрібен мій досвід організатора, можете поводитись як вам заманеться.

— Чому? — по-дружньому відізвався песик. — Нам ще дуже пригодиться твій досвід… Та чи тобі не приходило в голову таке: адже ця ніч новорічна, то чому б нам не посміятися, не поговорити, не повеселитися досхочу, без ніяких порядків денних і стрілок?

— Хай вона ще заїкнеться про стрілку! — знову схопився за хворостинку зайчик.

— Чого це ви зчепилися, як два півні-забіяки? — мирно прогудів басок Твінаса.

— Правду кажучи, — промовила жаба, — через ту стрілку… — вона боязко глипнула на хворостину в лапі зайчика, — мені і з голови випало, що сьогодні Новий рік. Тому прошу у всіх пробачення, а зараз…

— …зараз, — вихопився керувати зайчик Кадриль, — буде говорити песик!

— Китичка моє ім'я, — сором'язливо почав песик. — Про бульдога Гога я вже сказав. Але він мені тільки ніздрю зірвав, а хвоста відірвав бешкетник хлопчик Рімас. І стало мені так тяжко, так тяжко, що я вимовив одне слівце, — він змовницьки підморгнув Кадрилю, — і сусідська дівчинка Рута замість ніздрі приліпила мені квасолинку, а замість хвоста пришила китичку від скатертини, тому і прилипло до мене це дивне ім'я Китичка… Кі-кі. Може, і все?

— Ні, не все! — встав з місця Кадриль. — Запам'ятайте, якщо коли з вами скоїться біда, то він не вагаючись віддасть і квасолинку, і китичку, і все, а йому навіть слова надати не хотіли!

— Я вже казала, що шкодую, що так трапилося, — пробурчала жаба. — А чи зараз я можу об'явити, що слово надається ляльці?

— Звичайно, можеш! — по-приятельськи вигукнув Китичка.

— Дякую. Зараз буде говорити лялька.

Лялька заговорила не зразу: видно, вагалася — говорити чи мовчати далі. Вона стягла з руки свою єдину рукавичку, знову натягла, повернула до вогнища тремтячі вії і поволі встала. Відблиск вогню окрасив її вицвілу нічну сорочечку в рожево-оранжевий колір.

— Не думайте, — сумно заговорила вона, — ні, не думайте, що я із тієї самої купи! Я… я сама сюди прибігла, просто з міста. Ніхто мене не викинув, ніхто не вивіз, ніхто з машини не висипав… ні! — трясла і трясла головою лялька.

Вона вмовкла, здивовані іграшки теж усі мовчали, і навіть сухі гілочки у вогнищі перестали потріскувати.

— Пробачте, — перебив сумну мовчанку Китичка, — але ми ще не довідалися… — Раптом він пригадав сувору розпорядницю і прикусив язика.

— Перебивай скільки хочеш, — аж занадто лагідно підбадьорила його жаба. — Всі перебивайте, неодмінно!

— Що це, вона знову з викрутасами! — вигукнув розпачливо Кадриль.

— Якщо в новорічну ніч усе дозволено, — покосилася на зайчика жаба, то чому не можна і з викрутасами?

Відповідь була така вдала, що у зайчика аж губа одвисла.

— Я хотів тільки вам нагадати, — закінчив свою річ до ляльки Китичка, — що ми ще не взнали навіть вашого імені.

— Ейнора, — сказала лялька.

— Рідкісне ім'я, справді рідкісне, але гучне, — похвалив Китичка. Навіть дуже гучне й дуже красиве.

— І правда, кращого імені ще й чути не доводилося, — пробасив Твінас.

— Справді? — проясніла лялька. — Але… я все одно не з тієї самої купи! Я із скляної шафи із світлиці дитячого садочка. Моє місце було на середній полиці, і жодна дитина не мала права до мене доторкнутися!.. Дівчатка, бувало, зберуться біля скляних дверей, очей відірвати од мене не можуть і просять, благають виховательку: «Ах, дозвольте хоч її пишні шовкові коси погладити… сукенку, рукавички помацати… хоч покласти та поставити її, щоб побачити, як у неї замружуються і знову розплющуються очі кольору незабудок!» А вихователька їм: «Ідіть звідси! Ви ще її заляпаєте, подряпаєте, упустите! Ейнора занадто гарна й розкішна, лялька, щоб з нею гратися, як з ганчір'яним куклачем. Подивіться — і досить». Бувало, деякі дівчатка аж плакали з досади, що я така недосяжна — немов принцеса на скляній горі. Я спочатку страх як пишалася, що мене так цінують і охороняють, але чим далі, тим більше почала набридати мені глуха скляна стінка… І така взяла мене заздрість до звичайних ляльок — яких носять, якими граються, навіть яких і кинуть, і насваряться… І зрештою мене огорнув такий сум, така нудьга, що коли одного разу вихователька забула замкнути у шафі двері…

— Чшшш! — застережливо зашикав зайчик Кадриль і чуйно нашорошив вухо.

Всі стали прислухатися: недалеко раз і вдруге зарипів сніг. А потім і зовсім виразно затупотіли погрозливі кроки.

— Ховайтесь! — звелів Кадриль. — Швидко!

Жаба схопила сумку й намірилась шаснути під нижню гілку ялинки, але дорогу їй перепинив пілот.

— Тут небезпечно, може, знову рубатимуть ялинку, — він показав їй на сокиру.

Пінгвін Твінас юркнув у сніг, Китичка простяг Ейнорі вухо, щоб вона вхопилася за нього, і потяг її за корч, Кадриль хапав лапками сніг і засипав вогнище, тоді, схопивши забутого шарфика, притулився за стовбуром сосни, жаба з сумкою упхнулася в кущ ялівцю, а пілот наче крізь землю провалився.

За мить від затишного вогнища лишилися тільки накиданий сніг, купка хмизу, сокира і кубик з нерозгаданою сіро-срібною трикутною загадкою.


ПОВЕРНЕННЯ


Кроки рипіли зовсім близько, і ось вийшов уже знайомий нам водій: злякано озираючись, він чогось шукав у снігу.

— Ось! — зрадів він, побачивши щось темне біля ялинки. Це була хутряна шапка. Водій підняв її і вже хотів надіти собі на голову, як раптом від подиву у нього аж очі полізли: у шапці лежала довга шовкова рукавичка.

— Звідки вона тут взялася? — промимрив водій, витрушуючи рукавичку із шапки. — Що за чудасія!.. Але, — він став терти лоба, намагаючись щось пригадати, — але ж шапку я загубив не тут, а значно далі, доганяючи куріпку… А ось і сокира! — зрадів він. — А це ще що? Кубик!.. А ось? А там?

З-під снігу курився димок, поряд лежав накладений хмиз.

— Хтось розводив багаття, — тихо мовив сам до себе водій, — хтось приніс мою шапку. Той хтось носив жіночу рукавичку і, коли я підходив, він сховався… чи він, бува, не під ялинкою?

Він схопився за ту саму гілку і нагнувся подивитися, чи внизу нікого немає, аж знову виліз знайомий уже птах з величезними палаючими очима.

— Хо-хо-хо! — страхітливо зареготав просто в обличчя водієві.

— Рятуйте! — не своїм голосом зарепетував водій, помахав сокирою і чимдуж чкурнув у напрямку своєї машини.

Незадовго долинув гуркіт мотора і гул від'їжджаючої машини. Потім запала тиша, а із-за корча та заметів снігу одне за одним почали зближатися до багаття все ще перелякані іграшки…


ТАЄМНИЦЯ ЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗГАДАНА


Вогнище було знову швиденько розкладене, гіллячок сухих назбирано, а іграшки всі зручно повсідалися навколо тріскотливого вогню.

— Здорово налякав, — зізнався Китичка.

— Не зберегли шапку, — з жалем сказала жаба, тягнучи від Ейнори кінець шарфика, — і сокиру втратили. Неабиякі матеріальні збитки.

— Ось Ейнорина рукавичка, — пронизливими очицями обдивився кругом Твінас.

— Візьми, Ейноро, — підскочивши, подав їй Кадриль.

— А ви чули якийсь дивний сміх? — запитав Китичка. — Мене аж морозом обсипало!

— Може, то сам водій реготав? — пробував відгадати пілот. Порозгублював свої речі… перед Новим роком і ошалів.

— Напевно, він, — іграшки навіть полегшено зітхнули.

— Реготав не водій, — пробасив пінгвін.

— Звідки ти знаєш? — здивувався Кадриль.

— Кроки, — посмоктавши люльку, тільки й сказав товстий сищик.

— Які кроки? — нічого не зрозумів Китичка.

— Після того, як хтось зареготав, водій кинувся бігти до машини. Отож, без сумніву, його хтось дуже злякав, — пояснив пінгвін Твінас.

— І як мені не прийшло в голову! — з прикрістю сказав песик.

— А отой хтось, — схвильовано огляділась жаба, — чи не підстерігає нас, де-небудь недалеко засівши? Видно, агресивна істота, якщо навіть самого водія налякала.

— Я одного разу бачив страховисько із сьома пащами, — пригадав Китичка, — . але лише на картинці.

— Зараз це не картинка, а справжня небезпечна ситуація, — сказала жаба. — Треба дивитися тверезо…

— Добре, що нагадали, — перервав її пілот. — Ховаючись під ялинкою, я натрапив на дещо цікаве. Давайте всі обдивимося.


ЗНАХІДКА ПІД ЯЛИНКОЮ


Пілот підійшов до нижньої гілки ялинки, — до тієї самої, що трохи довше видавалася за інших, — і рукою в рукавичці відхилив її вбік. Усі, за винятком Ейнори, аж ахнули від несподіванки.

Під гілкою стояв іграшковий, а може, й неіграшковий космічний корабель!

— Оце так штука! — вихопилось у Кадриля.

— Із нашої машини, із тієї самої купи, — в один голос загелготали іграшки.

— Ні, — буркнув грубим голосом Твінас.

— І мені, і мені вже прийшло в голову, чому ні! — вигукнув Китичка. Адже у нього немає ніг, щоб прибігти і тут заховатися!

— Не те, — посміхнувся Твінас, посмоктуючи люльку. — Корабель майже новий, а таких ніхто не викидає. Крім того, він дуже акуратно стоїть: гострим кінцем угору, немов готовий летіти. Тепер подивіться ще уважніше: гілка, під якою він стоїть, в одному місці здерта, кілька гілочок зламані. З цього видно, що корабель, сідаючи на землю, їх був зачепив.

— То він, — витріщив очі Китичка, — прилетів із космосу?

— Найімовірніше, — відповів сищик.

— Мій обов'язок, — промовив пілот, — зайти всередину і роздивитися.

— А якщо, — запитала жаба, — всередині ви знайдете страхіття?

— Оте, що реготало? — додав Китичка.

— Мій обов'язок зайти і подивитися, — холодно повторив пілот.

Він дав потримати відхилену гілку Кадрилю, а сам підійшов аж до самого корабля і почав змітати сніг, який, виявилось, прикривав східці до дверей корабля. З одного боку східців був поручень, і, тримаючись за нього, пілот почав підійматися вгору. А всі, затаївши дух, стежили за ним і чекали чогось несподіваного й страшного.

— Може, треба сірників, щоб присвітити? — пошепки запропонував Кадриль.

Пілот мовчки захитав шоломом. І ось уже його рука в рукавиці досягає дверцят, ось натиснув… дверцята прочинилися, затемнів вхід… дверцята знову зачинилися… залишилась тільки невідомість… тільки тиша, що її порушувало посмоктування люльки.

— Тепер я здогадуюся, хто реготав, — тихо промовив Твінас.

— Хто? Хто? — запитали всі.

— Той, хто хотів відстрашити водія од ялинки, щоб він не знайшов під нею космічного корабля.

— Але хто ж він — «той»? — запитав Китичка, підозріло піднявши ніздрю-квасолинку на ті таємничі дверцята.

— Цього відгадати не можу, — зізнався товстий сищик, і в цю мить дверцята почали повільно відчинятися.

— Скажіть, що там робиться? — не витримала Ейнора, ледь кліпаючи віями. — Чому ніхто нічого не пояснить?

— Прошу не хвилюватися, — став у дверцятах пілот. — Корабель зовсім порожній. У салоні для пасажирів стоїть четверо крісел. У кабіні пілота я знайшов схему корабля та інструкцію.

— Схема? Інструкція? — із поваги Китичка аж рота роззявив. — А що воно таке?

— Це креслення і вказівки, як керувати кораблем, — пояснив пілот. — Я пілот турбореактивного літака, то хтозна, чи зможу я до кінця зрозуміти цю модель, але спробую. Доведеться вам почекати. — Він знову зник за дверцятами.

— Давайте повернемося до вогнища, — запропонував Твінас, розповідатимемо далі, щоб швидше минав час.

— А якщо, — неспокійно оглянувся навкруги Китичка, — якщо візьмуть і повернуться господарі космічного корабля?

— Велике діло! То й що! — відважно виставив уперед своє розірване хутерце господар вогнища. — Ніхто до їхнього корабля ще й не торкався. А якщо будуть чіплятися, то я як дам кочергою!

Усі весело засміялися і знову обступили вогнище.


ЗНОВУ РОЗПОВІДІ ПРО САМИХ СЕБЕ


Кадриль докинув у вогонь добрий оберемок хмизу, вогонь підскочив так високо, як ніколи, і всі знову зібралися розповідати про себе і послухати інших, одначе думки всіх були за таємничими дверцятами, де самотній пілот обстежує всередині корабель. «Як воно буде? Що з того вийде?» — кожне питало себе.

— Говори, Ейноро, — першим отямився Кадриль. — Вперед!

— Знай, твоя історія така незвичайна, — промовив Китичка, — що нікому і в голову не прийшло б, що таке могло трапитися!

— Далі моя історія була ще незвичайніша, — пообіцяла лялька. — Та… на чому я зупинилася?

— Там, — пригадав Твінас, — де забула замкнути шафу.

— Ах, так!.. Одного вечора таке трапилося, що прибиральниця, стерши з полиць пил, вийшла й забула замкнути шафу…

— Ось як? — здивувалася жаба. — Ти така ще молода, а вже з ознаками склерозу. Адже ти раніше казала, що двері забула замкнути вихователька.

— Хай буде вихователька, якщо цього треба для твого показника або для порядку денного, — гордо відрізала лялька. — Хтось витер пил вихователька, прибиральниця, куховарка чи прачка — і забув замкнути шафу. Цього я тільки так довго й чекала! Бачте, я остаточно вирішила втекти, будь-якою ціною вирватися із тієї скляної коробки, тому незабаром я вже одягла подорожнє вбрання, взула спортивні хромові черевички, не забула навіть шовкові рукавички…

— Шовкові рукавички до дорожнього костюмчика і спортивних черевичків?! — поглузувала жаба. — Ну й смак! Фе!

— Рукавичок я не надівала, а несла у валізі разом з бальною сукенкою і коштовностями, шановна жабо, — дуже холодно відповіла Ейнора, — попросила б вас «фе» покласти в свою сумку, мені воно не потрібне.

— Кі-кі-кі, — не стримався песик.

— Чіпляючись з полиці на полицю, я вибралась із шафи, — розповідала далі Ейнора, — і рушила в невідомий світ, який я так хотіла побачити зблизька. О, коли б я знала, які тяжкі чекали на мене випробування, я спутала б собі ноги оцим шнурочком, — вона сіпнула за шнурочок для черевиків, що ним була підв'язана у неї нічна сорочка.

— Ти все сказала? — запитала жаба.

— Звичайно, не все! — відрубав за ляльку Кадриль. — Говори, Ейноро, слухаємо тебе всі до одного!

Він знав, що каже: скоса позираючи на дверцята корабля, зайчик помітив, що вони трошки прочинені — хоч пілот і вивчав схеми та інструкції, він теж хотів послухати Ейнору.

— Дякую, — кивнула лялька Кадрилю. — Отож вибралась я із шафи, вистрибнула в світлиці у вікно, перелізла через паркан дитячого садка й подалася світ за очі… Блукала я вулицями і площами, заглядала у вітрини, на статуї і колони — все мені було нове, і я не могла навтішатися волею… Та не звиклі до ходи ноги швидко стомилися, валіза відтягувала руку, нові черевички нестерпно тиснули… а тут де взявся худий бездомний собака…

— Іграшковий чи неіграшковий? — серйозно запитав Китичка.

— Справжній вовкодав, — відповіла Ейнора. — Я злякалася і кинулася тікати від нього, а він за мною навздогін, я бігла що було сили, по бездоріжжю, поки не опинилася за містом… Побачила я лісок, вскочила туди і сама не пам'ятаю, як вилізла на сосну. Повісила на гілку валізу…

— З валізою в руці ти вилізла на дерево? — здивувалася жаба. — Хто в це повірить? Чи, може, ти акробатка із цирку?

Зауваження жаби справді було до речі, і всі слухали, що тепер відповість горда Ейнору? Ширше прочинилися дверцята корабля, гучніше стала смоктати люлька Твінаса, вище встало вухо Кадриля.

— Живучи в шафі, — відповіла Ейнора, — я навчилася лазити із полиці на полицю не гірше за акробатів із цирку, тому я і на дерево змогла б вилізти, хоч би валізи у мене були в обох руках.

— Оце так, — аж лапками сплеснув Кадриль, — утерла носа нашій фіфі.

— Кі-кі-кі… — прорвало песика.

— Врятувавшись від собаки, — повернулася до свого оповідання Ейнора, я полегшено зітхнула і навіть задрімала, зручно влаштувавшись на густій незасніженій гілці. Вранці я прокинулася, вся задубівши від холоду, і тут зрозуміла, що я надто легко одягнена для мандрування взимку… Я злізла з дерева і відкрила валізу, щоб вийняти теплий светр та шерстяну спідничку, і раптом почула кроки. Підвела очі: до мене наближалися два розбійники; на головах у них були капронові панчохи, щоб їх ніхто не впізнав. Далі все відбулося дуже швидко: один вирвав у мене з рук валізу, другий вмить здер з мене одежу, зірвав з шиї низочку перлів, навіть вирвали у мене біляві коси — щоб продати в перукарню… Поспішаючи, вони згубили рукавичку, тому в мене є одна. Та найстрашніше на мене чекало в майбутньому… Закінчивши свою чорну роботу, вони обидва підозріло подивилися на мене, і один сказав: «Вона може на нас поскаржитись, тоді нам не минути тюрми». — «І я так гадаю, — погодився другий, — треба так зробити, щоб вона ніколи не змогла нас ні побачити, ні впізнати». І не встигла я й охнути, як мене вдарили по очах… очах кольору незабудок… щоб я вже ніколи-ніколи не змогла їх розплющити…

Пінгвін Твінас кинув короткий, але гострий, мов голка, погляд на повіки Ейнори, які почали сіпатися.

— Стривай, стривай! — знову виникла підозра у жаби. — Чого розбійникам боятися, щоб їх не впізнали, коли, як ти сказала, на голови у них були натягнуті капронові панчохи?

Китичка з Кадрилей перезирнулися між собою: справді, розумна та жаба!

— Запитання цілком правомірне, — спокійно відповіла лялька. — У одного з розбійників, коли він витягав усе з валізи, розірвалася панчоха і вилізло його обличчя… А що було далі, можете самі уявити: я, напівгола, блукала по лісу, наосліп брела по снігу, і мені хотілося тільки одного: зникнути, загинути, провалитися крізь землю…

У Ейнори затремтів голос, але вона швидко опанувала себе і підвела високо голову:

— Тепер ви розумієте, що я не можу бути із тієї самої купи, що й ви?! Все.

— Менес, — промовив спокійний байдужий голос.

Усі підняли очі на пілота, який сидів на верхній сходинці.

— Моє ім'я Менес, — повторив він. — Я із тієї самої купи, із тієї самої машини, з будинку, де на балконах рожеві ящички для квітів.

— Може, — піднявся Китичка, — то, може, і бульдог Гог вам руку…

— Ні, — пілот узяв рукав, що звисав порожній, і заткнув його за пояс. — Руку я втратив під час катастрофи. Мене вийняли із кабіни Ту-141 і посадили у вертоліт, не прив'язавши захисним поясом. Пустили вище покрівлі, вертоліт зачепився за ринву, ми перевернулись, я впав на землю і втратив руку. Потім мене викинули геть. Все.

Двері зачинилися, пілот зник. Китичка хотів дещо запитати у нього, та так і застиг з роззявленим ротом.

Тепер повинна була розповідати жаба. Для цієї важливої церемонії вона встигла відповідно приготуватися: поки говорив пілот, вона прослизнула в сумку і вилізла вже напнута мереживною накидкою із манжета школярської форми; спереду накидка була застебнута значком із обдертими літерами.

— Що я можу сказати про себе, — скромно почала жаба, сидячи на сумці, — що я можу додати про себе, в той час коли ми почули стільки чудесних, захоплюючих біографій! Таїти не буду: початок мого життя не був всипаний трояндами, бо доводилося постійно терпіти від сильніших агресивних тварюк. Хто може полічити, скільки кривд зазнала моя тонка зелена шкірка, але, на щастя, мій тверезий погляд і природжені організаторські здібності плюс безупинна діяльність… Шановний Китичко, якщо ви не можете втриматися, щоб не сміятися, просимо висміятися за штабелем, просимо; я не проти почуття гумору.

— Мо… можу стриматися, — заїкаючись сказав песик.

— Що ще, що ще розповісти вам про свою незначну особу? — жаба майже декламувала. — Моє ім'я Легарія, а оцією бородавкою, — вона провела лапкою по лівій щоці, — я заразилася на городі від ропухи, а цей значок я отримала за вдалу організацію боротьби проти пацюків, які тероризували всі іграшки. Моя керівна роль, скажу, не хвастаючись…

— Краще скажіть, — прямо запитав Кадриль, — чим так напхана ваша сумка?

Жаба зблідла зі злості і вже ладна була відповісти чимсь образливим, але стрималась і осміхнулася.

— Шановний старомодний танцю, тобто Кадрилю, — відповіла жаба, — може, ви знаєте таку ж стару приказку: «Не плюй у колодязь, бо доведеться води напитися»?

— Ви хочете сказати, що мені пригодиться ваша розпухла сумка? перепитав зайчик. — Пусте!

— Космічний корабель «Срібна шишка» готовий до польоту! — раптом пролунав голос пілота Менеса.

Забувши про суперечку та все інше, іграшки схопилися з місць і, не вірячи його словам, дивилися на пілота.

— «Срібна шишка»?! — повторили вони в один голос. — Готовий до польоту? І куди?

— На Тандадрику, — почулася відповідь із корабля.


ПРИГОТУВАННЯ ДО ПОДОРОЖІ


Іграшки обступили східці і занепокоєно дивилися на пілота, який стояв у дверях корабля. Лише Ейнора залишилася сидіти біля вогнища.

— Що це за Тандадрика? І де вона є? — задав Кадриль запитання, яке всіх турбувало.

— Де вона — не можу точно сказати, я сам там не був, — спокійно відповів пілот Менес. — Одначе система управління корабля запрограмована на подорож до планети, яка називається Тандадрика. В інструкції написано, що Тандадрика — це батьківщина всіх ігор, планета іграшок.

— Батьківщина ігор?! — знову всі повторили в один голос. — Планета іграшок?!

— Скажіть, — повернула до пілота заплющені очі Ейнора, — чи в Тандадриці є лікарні і майстерні для іграшок?

— Повинні бути, — відповів пілот Менес. — Не можуть не бути.

— Не можуть не бути! — повторила Ейнора. — Повинні бути, і я знову розплющу очі… Знову розчешу довгі шовкові коси… Мене любитимуть і носитимуть на руках…

— Далека подорож не буває без пригод і небезпек, — замріяно сказав зайчик. — Хотів би я нічого не злякатися, хотів би перемогти сильніших за себе, хотів би скрізь бути першим… Скажіть, — запитав він у пілота, — чи в дорозі може трапитися що-небудь надзвичайне?

— Аякже! — відповів пілот. — Навіть подорож на смітник принесла нам стільки несподіванок, то що вже говорити про політ через незнані безкраї простори космосу!

— То… чого ми чекаємо? — нетерпляче ворухнув вухом Кадриль. — Мерщій у корабель, і — вперед!

— Стривай, стривай! — охолодила його запал Легарія. — Якщо подорож має бути небезпечною і ризикованою, то чи варто в неї вирушати? Ми повинні дивитися тверезо: маршрут невідомий, пілот некваліфікований, нас може спостигти страшна катастрофа!.. Тільки ви не подумайте, що я боягузка і не хочу побувати на Тандадриці: мені теж було б не зайвим вилікувати бородавку і придбати нову сумку, в якій були б цінні і життєво необхідні речі. Одначе я повторюю: треба дивитися тверезо, ніхто не знає, що на нас там чекає.

— А що на нас чекає тут? — гордо відкинула голову Ейнора. — Кому ми тут потрібні? Всіх нас викинули… тобто вас викинули, а мене, втікачку, поранено й пограбовано. Чого нам тут залишатися? Де нам подітися? Вічно ховатися і тремтіти від страху?.. Досить! Я їду, хай буде, що буде!

— Побачите, усе закінчиться щасливо, — почав запевняти Китичка. — Я бачив багато картинок у книжках, де писалося про небезпечні подорожі іграшок, але ні разу не бачив нещасливої картинки в кінці книги, вірніше в кінці подорожі.

— Хоч я найтовщий і найнезграбніший за всіх, а до того ще й кривий, прогримів пінгвін Твінас, — але підіймаю обидва крила тільки за подорож! Несподіванки, які на нас чекають, можуть бути і добрими несподіванками… А якщо в путі виникнуть головоломки, покладіться на мою люльку. Що буде — те буде, будемо викручуватися. А може, нарешті… нарешті… може, на батьківщині іграшок я попаду на дрейфуючий айсберг, — малесенькі, з макове зерно очиці Твінаса дивилися в темряву лісу, немов бачили там тріскучі гори криги, оточені безкраїми водами, — зустрінуся зі своїми синіми двоюрідними братами, імператорськими пінгвінами, і… і… — замріявся, а може, задрімав Твінас.

— Тільки мені ще не прийшло в голову, чого б я хотів на Тандадриці, зітхнув Китичка, — а коли б прийшло, то я хотів би таких забав, яких ще ніколи не мав, таких фейєрверків, яких не бачив, таких видовищ, яких на жодній картинці не побачиш…

— Дивись, який ненаситний! — здивувалася жаба. — А мені потрібно зовсім мало, лише мінімум: щоб позбутися бородавки і придбати ще одну сумку, повну життєво необхідних речей…

— Повторюю: корабель готовий до польоту, — сказав пілот Менес. — Хто хоче — летить, хто не хоче летіти — зостається. Крісел чотири, а вас п'ятеро.


ХТО П'ЯТИЙ


— Чули? — діяльно огляділася Легарія. — Ми повинні не гаючись організуватися в подорож. Крісел лише чотири, отож хтось із нас змушений буде залишитися. Може, знайдеться доброволець?

— Звичайно! — бадьоро відізвався зайчик Кадриль.

— Друже, — скам'янів Китичка, — невже ти… ти…

— Чому я? — від подиву Кадриль аж рота роззявив. — Я маю на увазі добровольця, котрий сказав, що на подорож треба дивитися тверезо, бо пілот неквакваквакваліфікований…

— Кі-кі-кі… — аж за живіт схопився Китичка.

— …і може трапитись страшна катастрофа. Цей доброволець, звичайно, і зостанеться.

— Ви мене неправильно зрозуміли, — виправдовувалась Легарія. — Я пропонувала іншим тверезо подумати, чи варто вирушати в подорож, а сама я анітрішечки не вагаюся.

— Оце тобі… — закліпав очима зайчик.

— Я мушу вирушати в подорож уже тому, що хоч один пасажир повинен мати тверезий розум і бути досвідченим організатором, щоб під час катастрофи організувати колектив і підтримати дисципліну!

— Краще не придумаєш… — знову закліпав очима зайчик.

— І тому, — на весь свій зріст випросталась Легарія, — пропоную обрати начальника, який і вирішить, хто буде тим п'ятим… Гадаю, ви добре знаєте, що начальник повинен мати тверезий розум, бути досвідченим організатором…

— …сміливим, самовідданим, дружелюбним, — підхопила Ейнора, незажерливим.

Легарія скромно кивнула головою.

— Тому, — кінчила Ейнора, — пропоную обрати начальником Кадриля.

— І… і мені таке прийшло в голову! — прояснів Китичка.

— Кадриля? — Легарія аж підвелася. — Оцього гарячку? Плигуна неприборканого? Вітрогона? Начальником? У нього ще вуса не встигли вирости, — показала жаба на половину вуса Кадриля.

— От і встигли, от і встигли, тільки бульдог Гог вирвав! — заступився за друга Китичка. — І він не вітрогон, а господар всього цього вогнища! А обзиватися недобре.

— Хай буде начальником Кадриль! — повторила Ейнора. — Я перша підіймаю за нього рукавичку!

Легарія кинула тільки погляд на підняту рукавичку, і очі в неї якось дивно блиснули. Вона стала навшпиньки і почала копатися в сумці, поки не витягла заношений чохол для окулярів. Відкрила його, подивилася всередину, знову закрила і, підійшовши до Ейнори, щось зашепотіла їй на вухо. Лялька здригнулася, зблідла, вії в неї часто затріпотіли.

— Не баріться, — підганяв пілот Менес, стоячи в дверях корабля.

— Друже, будь начальником, — підбадьорив Китичка Кадриля. — Дивись, ми всі за тебе.

— Чому всі? — здивувалася Легарія. — Адже я проти.

— Я… теж… я передумала… — винувато похнюпивши голову, прошепотіла Ейнора. — Зараз я розумію, що начальник не може бути гарячкою. У начальника повинен бути обов'язково тверезий розум… організаторські здібності…

Не знаючи, що й подумати, Китичка з Кадрилем тільки слухали, що говорить Ейнора, а Твінас почав смоктати люльку, щоб розгадати нову головоломку.

— …і тому… голосую за Легарію, — кінчила Ейнора і похнюпила голову до самих колін.

— Дякую за довір'я, — подякувала їй жаба. — Я не сумнівалася, що тверезий погляд візьме гору. Твінас, бачу, так само не заперечує проти моєї кандидатури, тоді я призначаю його своїм заступником. Ще раз дякую за довір'я, постараюся виправдати його. І якщо пілот наказує не затримуватись…

— Який там із мене заступник, коли я товстуватий, незграбнуватий і кривуватий, — підвівся з кубика Твінас.

— Але ж ти вмієш розв'язувати всілякі головоломки, — насмішкувато сказала нова начальниця, сунувши чохол для окулярів назад у сумку. — Ну якщо ти такий самокритичний, то хай моїм заступником буде Ейнора.

— Та вона ж сліпа! — вигукнув зайчик.

— А що кому до того, що я сліпа! — гордо підвела голову Ейнора й ще гордовитіше скинула з голови шарфик. — Яка є, така!.. Але не з тієї самої купи, мене не викинули!

— Так, так, — підтримала її начальниця Легарія. — Та якщо виникли протиріччя, то я можу обійтися і без заступника, хай уже ця тяжка й відповідальна ноша буде на моїх індивідуальних плечах. — Вона трохи згорбилася. — А тепер ми повинні негайно вирішити, хто буде п'ятим.

Після цих слів біля вогнища запала мертва тиша. Навіть дрова перестали потріскувати. Кожне відчуло, що зараз вирішується його доля. Той, хто залишиться — залишиться один як палець у цьому чужому лісі, під цим суворим зимовим небом, покинутий у небезпеці, немов тріска в морі… Твінас і Ейнора, можливо, вже жалкували, що відмовилися бути заступниками начальниці Легарії: а що як вона образилася і когось із них покине тут?

Не хвилювалася тільки начальниця Легарія — вона навіть тішилася з цієї тривожної тиші очікування; і щоб ця тиша тривала довше, вона почала переодягатися: пірнула в сумку по саму шию, зняла з себе мереживо й напнулася клаптем сірого сукна, від чого стала набагато суворішою на вигляд. Значок, звичайно, було почеплено на попереднє місце.

Ще яку хвилю повтішавшись загальним збентеженням, вона заговорила:

— Отже, ми повинні негайно вирішити, хто п'ятий. Моя офіційна думка така: залишитися повинен Кадриль.

Зайчик на інше рішення і не сподівався, тож він тільки вухом махнув.

— Чо… чому Кадриль? За що Кадриль? — розхвилювавшись, підвівся Китичка. — Це… несправедливо і жорстоко.

— А зараз упевнимося, чи несправедливо, — сказала начальниця. — Як уже ви чули від пілота, на Тандадриці є лікарня і майстерня для іграшок. Отже, летіти повинні ті, кому найбільше потрібен ремонт і лікування. Давайте подивимось об'єктивно: Ейнора сліпа, Твінас без ступні, Китичка без ніздрі і хвоста. А чого бракує Кадрилю? Вуха і трохи вуса… теж мені інвалід!

— А хутро в нього хіба не розірване? Шпилькою не зашпилене? — не здавався Китичка.

— Невелика біда, — тільки лапою махнула жаба. — Кінчаймо дискусії — і в путь.

— Пробачте, але мені при… прийшло в голову… — розхвилювавшись, песик знову почав заїкатися, — при… прийшло в голову, що коли повинен зостатися най… найздоровіший, то най… найздоровіша тут ви сама.

— Це я? — не повірила своїм вухам жаба.

— Так, ви… Ве… велика біда та ваша бородавка.

— Щоб тобі язик усох! — не на жарт розсердилася жаба. — Полюбуйтеся всі. Полюбуйтеся.

Вона повернулася спиною і стягла з неї сірий клапоть; посередині спини стирчала наче якась скіпка.

— Ось, — пояснила начальниця, опускаючи клапоть, — застряв зуб пацюка. Та він мене ледь не перекусив навпіл, коли я організувала повстання іграшок проти його сваволі. Я скромно про те промовчала, але якщо декого взяв сумнів щодо моєї біографії…

— Наполегливо прошу заходити в корабель! — знову пролунав чіткий вимогливий голос пілота.

Всі рушили до корабля, тільки Кадриль залишився на місці, а голова у нього так опустилася, що половина вуха лежала на снігу.

— Пі… підождіть! — зупинив усіх Китичка. — Якщо вже так, якщо мусить хтось один залишитися, то за… залишуся я.

— Друже, — зашепотів Кадриль, не підіймаючи голови, — не треба…

— Ні, треба! — стояв на своєму песик. — Зоставити Кадриля! Де це видано! Хто, якщо не він, першим прийшов сюди, розклав вогнище, звів усіх нас докупи?.. Тебе, Ейноро, на лапах сюди приніс, шарфик і шапку тобі віддав…

Ейнора нічого не сказала, тільки вії у неї дрібно-дрібно затремтіли.

— Тут… тут нічого не було б, якби не Кадриль, — ні космічного корабля, ні пілота, ні нас! Він першим повинен летіти і полетить, а я зостаюся, я до… доброволець!

— Китичко, друже, — випрямився Кадриль і від хвилювання вдарив лапою себе у груди, вірніше, по тому місцю, де була таємна кишенька, — нізащо на світі не дозволю тобі залишитися! Тобі більше потрібні лікарня і майстерня!

— Залишишся ти, залишусь і я! — сказав Китичка і так міцно зціпив мордочку, що квасолинка-ніздря ледь не тріснула навпіл.

— Та як це так! — прогув товстий Твінас. — Може, знайдемо якийсь вихід?

— Нема коли, — сказала начальниця. — Якщо вони такі нерозлучні, то хай залишаються обидва. А ми більше затримуватись не можемо. В корабель! — Вона схопила сумку й зібралася тягти її до східців.

Пінгвін Твінас востаннє смоктнув люльку, встромив її в тапку і незграбно пришкутильгав до жаби.

— Шановна начальнице, — сказав він, — ця важка ноша не для вашої зраненої спини. Дозвольте піднести сумку.

— О, — приємно здивувалася Легарія, — оце справжній джентльмен!

— Китичко, — сказав Кадриль другові, — послухай: якщо ти не полетиш, то занапастиш не тільки себе, а й мене.

— Тебе? — здивувався песик. — Що ти говориш, друже!

— Якщо ти не полетиш, то не зможеш привезти із Тандадрики чудові вуса і нове вухо.

— Мені… навіть у голову не прийшло, що…

Тут їхню розмову перепинила сумка Легарії, яка налетіла на Кадриля; удар був такий сильний, що зайчика відкинуло аж під гілку ялинки — під ту саму, на якій висіла цукерка і пір'їнка сойки.

— Благаю пробачення, — пришкутильгав пінгвін до збитого з ніг Кадриля. — Це все тому, що я кривий і незграбний.

Незграбно зігнувшись, він ще щось промимрив і, залишивши сумку під гілкою, що сягала східців у «Срібну шишку», поспішив зустріти Ейнору з Легарією. Китичка все ще вагався.

- Їдь, Китичко, і більше ні слова! — вигукнув із-під гілки Кадриль. Не підходь до мене, не говори до мене. Я не хочу нічого ні чути, ні говорити! Щезніть з-перед моїх очей! Щасливої дороги!

— Ну й чудово, — похвалила його Легарія, — тверезий розум узяв гору… Ейноро, швидше ступай, Китичко, не куняй — твій друг чекає на нові вуса.

— Зупиніться! — загородив їм дорогу Твінас, повертаючись від корабля. — Я пригадав важливу річ. Щоб подорож була щаслива, ми повинні хоч хвилинку посидіти і помовчати. Хіба не так, вельмишановна начальнице?

— І знову гаємо час, — хотіла заперечити начальниця, але, задоволена шанобливим звертанням, поступилася: — Посидьмо, але недовго.

Твінас повернувся до кубика, за ним знехотя пішла й Легарія. Всі зайняли свої місця і зосередилися перед подорожжю. Запанувала урочиста тиша. Забувши дрібні клопоти, суперечки, всі думали про те невідоме, що на них чекало, про подорож по всіяному зорями небу, про землю, на яку, може, ніколи не доведеться повернутися, на цю свою єдину землю, на якій зазнали стільки радощів і кривд, любові і байдужості… Китичка насилу стримувався, щоб не захлипати, малесенькі очі Твінаса розплющилися, скільки могли, щоб надивитися на осяяний місячним світлом сніг, Ейнора міцно-міцно зімкнула повіки, у Легарії затряслося підборіддя. Навіть пілот, показавшись у дверях, щоб поквапити пасажирів, не насмілився перервати урочисту мить; навіть він сам сів на верхню сходинку, щоб зосередитися разом з усіма, а в його здоровенних окулярах відбилося по місяцю.

— Вставаймо, — звеліла Легарія, і всі дружно підвелись. Твінас пришкутильгав до Ейнори, щоб довести її до східців, та він так незграбно повертався, що зачепив штабель, а той з гуркотом розсипався по снігу.

— І знову хаос! — скривилася жаба.

— Благаю пробачити! — винувато опустив додолу очиці Твінас. — Я такий гладкий, незграбний та кривий… — З цими словами він почав складати хмиз на старе місце.

— А це що? — не на жарт розгнівалася на нього начальниця. — Геть у корабель!

А до прикрашеної гілки ялинки нахилився Китичка.

— Друже, — покликав він глухим від туги голосом. — Я… я даю тобі слово, що привезу, найкраще з усіх вухо і найдовшого із усіх вуса, які тільки знайду на Тандадриці!

Ніхто не відізвався: Кадриль, як запевняв, не хотів ні говорити, ні слухати.

— Друже, — схлипнув убитий горем песик, — ще ніколи не було мені так тя… тяжко, як зараз. Друже, промов хоч словечко, хоч постукай сірниковою коробочкою…

І знову ніхто не відізвався, лише з-під гілки стирчав єдиний зайчиків вус — немов зблідла хвоїна ялинки. Іншим часом песик захіхікав би, а зараз цей кінчик вуса колов його в самісіньке серце. І він наважився: низько нагнувся до землі й тихо-тихо промовив чарівне слово:

— Кікіліс!

— Залазь нарешті, — підігнала Китичку начальниця. — Не затримуй мене.

— А чому ви самі не залазите? — наївно запитав песик.

— Тому, що начальник повинен землю залишити останнім.

Немов дерев'яними лапами збирався песик із сходинки на сходинку. Поки він дерся, Легарія встигла доскочити вогнища, схопити шарфик, який там лежав, і повернутися назад. Відхиливши гілку, вона витягла з-під неї сумку, всунула туди шарфик і за обірваний кінець ручки поволокла свій скарб по сходинках угору. Важка, напхана сумка чіплялася за кожну сходинку, і начальниця подумки кляла джентльмену, який не додумався занести сумку з корабель. А Китичка вже переступав через поріг корабля; зупинившись востаннє, він обернувся до білого вуса, надіючись, що ось-ось підійметься зелене густе покривало, захитається цукерка, задзвонить кришталевий дзвіночок і виплигне його одновухий друг. А виплигнувши, він тіпне лапкою, поведе вусом і вигукне відважним голосом: «До побачення, Китичко, до побачення, хай хоч і небо провалиться!..» На жаль, на жаль…


ЛІТАЮЧА СУМКА


— Чи всі приготувалися до подорожі? — пролунав із гучномовця голос пілота.

— Всі, всі, — відгукнулися мандрівники, що вже влаштувалися в кріслах як кому зручніше.

— Чи всі прив'язали захисний пояс?

— Всі, всі.

— Рахую, — попередив пілот Менес. — Десять… дев'ять… вісім… сім… шість…

— …п'ять… чотири… — підхопили пасажири, — три… два… один!

Спіднизу корабля наче хто щосили вдарив молотом! Усе задвигтіло, загриміло, а коли грім ущух, іграшки відчули, що їх несе вгору.

— Вже! — вихопилось у всіх із полегшенням. Усе ще не вірячи, що з польоту вийде щось путнє, всі тепер і раділи, і страхалися, і поглядали одне на одного, а повіки у Ейнори смикалися так, що здавалося, ось-ось вони розплющаться і заблакитніють її великі здивовані очі…

А дивуватися було чому: у кораблі почало таке діятися, що і в голові не вміщалося: неначе якась невидима сила підіймала пасажирів угору, і якби вони не були прив'язані захисними поясами, то вже плавали б по салону, немов рибки в акваріумі.

— Що це за хаос? — забурчала очманіла Легарія, коли її напхана сумка піднялася вгору, немов кулька, а відірвана ручка сумки звивалася в повітрі, наче хвіст пацюка. Полетіли вгору і Твінасова люлька, Ейнорина рукавичка. Нитки у хвості Китички розкуйовдились і схожі були на голки їжака, а сіра накидка жаби розвіялась так, що голова Легарії наче стирчала із сажалки.

— Не хвилюйтесь, — долинув із кабіни спокійний голос пілота. Корабель віддалився від землі настільки, що ми вийшли з її притяжіння, крім того, нас не притискує донизу вага повітря. Отож ми підіймаємося вгору, мов пушинки. Все гаразд.

Пасажири заспокоїлись, а Китичка навіть вигадав розвагу: почав за ручку ловити сумку. Раптом у нього витяглась мордочка, а квасолинка-ніздря аж спітніла.

— Мені прийшло в голову, — сказав він голосно, не стерпівши, — прийшло в голову, що ця сумка займає вдвічі… ні, втричі більше місця, ніж був би зайняв Кадриль!

— Не мели чого не слід, — відрізала начальниця. — По-перше, сумці не потрібне крісло, по-друге, в ній життєво необхідні речі, без яких не обійтися.

— Кадриль був би теж обійшовся без крісла, а подорож йому теж життєво необхідна!.. Пробачте, але брати сумку, а залишити Кадриля жорстоко і… і несправедливо… — Песик чи то захлипав, чи захихотів і змушений був навіть закусити захисного пояса, щоб угамувати себе, але й це не допомогло: Кі… кі… кі…

— Наш кіхкалка зовсім з глузду з'їхав, — гнівно сказала начальниця. Фе!

Але тут і пінгвіна Твінаса теж охопив сміх, а його очиці так і стріляли вгору на стелю. Подивитися було на що: із розстебнутої сумки Легарії вивалювалися клапті — шовкові, нейлонові, вельветові, в крапочку, картаті, в смужку, барвисті — цілі й поточені міллю чи погризені мишами, і все це ганчір'я почало плавати по салону, немов пістряві хмарки.

— Що це за хаос? — жаба спочатку не зрозуміла, а дотямивши, що це, мовчки втупилась у сумку, і в неї очі замалим не вилізли на лоба: крізь шпарину незатягненого замочка назовні висовувалось довге вухо, потім круглі руді очі, роздвоєна верхня губа, розірвані грудки, на яких стирчала шпилька… і вже весь Кадриль з пістрявими «хмаринками» витав під стелею, винувато відвернувши половину вуса, бо єдиного здорового він залишив під гілкою ялинки.

— Друже, — від радості ледь не завив Китичка, — іди сюди в моє крісло! Ура!!!

— В зв'язку з цим, — прогудів старий сищик, — злови мою люльку, он там літає. І рукавичку Ейнори!

— Зараз! — вигукнув Кадриль і від надмірної старанності тричі перевернувся в повітрі.

— Подай і шарфика, — звеліла начальниця. — Та не сподівайся, що тебе не буде покарано за порушення дисципліни!.. Я замалим не надірвалася, поки втягла в корабель сумку, і весь час дивувалася: чого вона така тяжка, наче хто каміння наклав… Зізнайся: що ти вкинув?

— Чайника, — промимрив зайчик, — дірявого…

— Чайнику! — схопилася за голову начальниця. — Чудового залізного чайника! Може, я недочула? Повтори!

— З діркою, сплющеного, наче млинець, чайника.

— Кажу, — суворо повторила начальниця, — кари ти не минеш.

— Ну який би він був заєць, коли б не помандрував зайцем? — миролюбно прогудів Твінас.

Кадриль з вдячністю приніс люльку, і пінгвін йому щось прошепотів на вухо; потім він подав рукавичку Ейнорі — ця вже була зібралась усміхнутися, але тільки гордо кивнула головою; потім він почав збирати клаптики і запихати знову в сумку, а позатикавши, потяг її до Легарії і прив'язав ручку до ніжки її крісла.

— Друже, — нетерпляче говорив Китичка, — лізь сюди під мій захисний пояс, я вже його відпустив, і ми обидва чудово помістимося.

І — нарешті! — Кадриль склав обидві лапки у себе над головою і так ними гребнув, що відразу опинився біля крісла Китички, прошмигнув під захисний пояс і умостився біля песика.

— Коли б я знав, — захлинаючись від радості, обняв його Китичка. — О коли б я знав!

— А Твінас знав, — потихесеньку, щоб не почула сувора начальниця, прошепотів йому у саме вухо Кадриль.

— Звідки він знав? — здивувався Китичка.

— Із вуса. Розумієш, я його вистромив із-під гілки другим кінцем: товстим кінцем уперед.

— Мені, — захитав головою песик, — ніколи і в голову не прийшло б. Зате що мені зараз прийшло! Адже Твінас збив тебе сумкою з ніг, щоб…

— Тшш! Не видаймо його! — швиденько урвав розмову зайчик.

— Пробач, — ледь чутно зашепотів песик.

— А тепер скажи, чи ти чув, коли я промовив заповітне слово?

— Як не чув. Тільки… я сам уже був сказав.

— Що ти кажеш! Справді? Оце тобі!

— Як я міг не вимовити, якщо мені було так скрутно, що вже гірше і не могло бути! І ти послухай: ледь я встиг промовити «Кі-кі-ліс!» — і тут чую, як Твінас велить усім посидіти і почекати…

— А потім ще він штабель перевернув… лише зараз мені дійшло… кі-кі…

— Зате тоді ніхто не почув, коли я чайника кинув…

— Ну й Твінас! Товстуватий, незграбнуватий, але що за розум у нього!

І обоє друзів узялися за лапки, від щастя стали погойдуватися то в один, то в другий бік — так самісінько, як біля вогнища в шапці. І в такт їм шелестіла коробочка сірників у таємній кишеньці, тобто в сховищі скарбів.

— Ой! — схопився Китичка. — Ледь з голови не випало, що я не всю пісеньку заспівав!

— І я про це саме подумав! — Навіть підскочив під поясом зайчик.

— Я почну знову спочатку, щоб краще запам'ятати.

— Вперед!

Песик озирнувся навкруги, чи ніхто їх не слухає, тихенько відкашлявся і притулив свою квасолинку-ніздрю до єдиного вуха свого друга:

Справжній, а може, несправжній

Сидів у гніздечку кікіліс,

Сидів біля річки кікіліс,

У всьому і всіх він зневіривсь.

Лиш раз присмалив він свій дзьобик,

А вже так у всьому зневіривсь?

І слухав…

Раптом корабель задрижав від оглушливого гуркоту. Потім він похилився набік, а в салон, пробивши в стіні дірку, зі свистом улетів чорнуватий камінець. Усе перемішалося, переплуталось, а дірка, наче вир у річці, стала втягувати в себе всі речі й повітря. Пасажири почали задихатися. Першим у дірку вилетів той самий чорнуватий камінець, услід за ним потяглася сумка Легарії, а потім та ж невидима сила почала виривати із-під поясів пасажирів і спрямовувати до дірки.

— Оце тобі! — першим отямився Кадриль.

Він сам виліз із-під пояса й кинувся до дірки, що в ту ж мить втягла його спину і хвостика. Таким чином зайчик став живою латкою, і смертельна небезпека минула, корабель помалу вирівнявся, знову вступила в дію система постачання повітря — пілот Менес не втратив самовладання і не випустив з руки пульта управління.

Під час катастрофи трапилася ще одна пригода, якої в сум'ятті і загальному переполосі ніхто не помітив: коли корабель перехилився набік, Ейнора стукнулась потилицею об стіну, голова її затряслася, повіки засіпалися і… очі розплющилися! Видно, удар щось зрушив і поставив на місце. Лялька ладна була кричати від радості, поділитися з усіма своїм щастям, але її радість одразу й розвіялась від несподіваної думки: «Зараз усі побачать, що я брехала, побачать, що в мене очі не блакитні, а коричневі, як… як… ялинкові шишки!.. А коли Легарія викаже ще одну мою таємницю, тоді… тоді… Краще було б мені згоріти на смітнику!» Крізь напівопущені вії Ейнора обережно обдивилася навкруги, чи ніхто не помітив, коли вона розплющила очі, і, впевнившись, що пасажири заклопотані важливішими турботами, полегшено зітхнула.

— Гинемо! — заверещала Легарія. — Я казала!.. Я попереджала!.. Тепер усім кінець! Катастрофа!

— Нічого не розумію, — прогув Твінас, — я був задрімав… де моя люлька?

— Ось, — відізвався Кадриль, жива латка, — ось я її перехопив біля самої дірки!

— Друже, — хвилювався Китичка, — чи ти не вилетиш надвір?

— Якось протримаюся, — зціпив зуби зайчик.

— Корабель падає… я відчуваю… — репетувала Легарія. — Непоправна катастрофа! Казала! Кінець! Фінал!

— Увага! — пролунав, як завжди, спокійний голос пілота. — Метеорит, уламок невідомої планети, пробив наш корабель. Небезпека минула, усі системи в літаку працюють нормально, лише трохи збилися з курсу. Міцніше затягніть захисні пояси. Тому, хто заткнув небезпечну дірку, виношу подяку.

Хвилювання вщухло, пасажири знову повсідалися якнайзручніше, тільки Китичка не міг усидіти на місці.

— Друже, — знову запитав песик, — чи дуже тобі скрутно?

— Скрутно, — зізнався Кадриль, — одначе не так, щоб треба було вимовити… знаєш що.

— Знаю, — серйозно кивнув головою песик і спробував уявити собі, як ізнадвору має тепер вигляд їхній космічний корабель з виткнутим зайчиковим хвостиком. Картина була така смішна, що у песика мимоволі вихопилося кихкотіння.

— Кі-кі… — кікнув він, засоромившись. — О мій друже, пусти тепер мене на своє місце.

Кадриль, не сказавши ні слова, тільки замотав головою.

— Адже, — не вгамовувався Китичка, — мені буде легше, бо ти ж знаєш, з чого у мене хвіст.

— Знаю, — відповіла жива латка, — все одно я нікуди не зрушу з місця, бо маю спокутувати свою провину, — бо ж таємно вліз у корабель.

— О, це вже твереза мова, — задоволене озвалася начальниця. — Чого доброго, я зменшу тобі покарання, хоча повністю ти його не уникнеш.

— Ви… — хотіла щось сказати начальниці Ейнора, але вмовкла і тільки головою крутнула.

— Цікаво, — загув Твінас, — чим усе закінчилося б, якби під час катастрофи з нами не було Кадриля, а натомість був життєво необхідний чайник?

— Чайник, — пирхнула начальниця, — ще краще заткнув би дірку.

— Одначе, — нагадав Кадриль, — чайник сам був з діркою.

— Зате, — хитро примружив очиці Твінас, — сумка без дірок і чудово заткнула б дірку.

— І… і мені таке прийшло в голову! — вигукнув Китичка.

— Ото причепилися до моєї сумки, як смола! — розсердилася начальниця. — Мало я ще натерпілася.

— Може, моя тапка пригодилася б, — запропонував Твінас.

— Вона замала, — замотав головою Кадриль. — Не турбуйтеся за мене. Я почуваю себе ось… — Він хотів весело ляснути лапками, але забракло сили. — Мені зовсім… добре… краще… бу… ти… не… мо… же…

Зайчика сковував холод: хвіст і спина зробилися як лід, язик задерев'янів, зуб не попадав на зуб, в очах потемніло, і він упав би на підлогу чи, вірніше, поплив би у повітрі, якби не примерз до країв дірки.

— Друже, — відчув щось страшне Китичка, — що з тобою?

Він випірнув із-під пояса і кинувся пливти в повітрі до Кадриля, але з усіх чотирьох плюхнувся на підлогу корабля.

— Увага, — повідомив голос пілота, — корабель сідає на попутну планету. Ми повинні залатати дірку.


Подорож у Тандадрику

ПЛАНЕТА КВІТІВ


Що «Срібну шишка» опускається, відчули й інші пасажири: їх уже не підіймало до стелі, а ноги все міцніше впиралися в підлогу; речі, що розлетілися по всьому кораблю, тепер, мов птахи і пташенята, повсідалися на килимі підлоги. Ще хвилина-друга — і корабель неначе скочив на матрац і захитався. Коли хитання припинилось, дверцята відчинились і вниз опустили східці. Пасажири поспішали відстебнути остогидлі пояси і вирватись на свіже повітря. Першою зі своєю сумкою викотилася начальниця Легарія, Твінас узявся вивести Ейнору, а Китичка кинувся до свого друга:

— Кадрилю!

Друг не відзивався: він висів, наче гвіздком до стіни прибитий: ногами не досягаючи підлоги, з розчепіреними лапами і посоловілими очима.

— Друже, озовися! — не на сміх занепокоївся песик, смикаючи Кадриля за ноги.

Нога була тверда, як деревина, і холодна, як лід.

— Необхідно щонайшвидше винести його на свіже повітря, — почув песик голос пілота і, повернувшись, побачив самого пілота.

Вони удвох насилу відірвали зайчика від дірки — довкола аж лід посипався. Потім тихенько понесли його східцями вниз.

«Дзень, дзень!» — задзвенів, постукуючи по сходинках, хвостик, що став як бурулька. Іншим разом Китичка засміявся б, але в цю мить він думав і не міг вирішити: вимовити заповітне слово чи не треба? Може бути ще скрутніше його другові чи ні?

Вибравшись із корабля, пілот і Китичка обережно поклали замерзлого зайчика і роздивилися. Виявилося, що корабель сів на пелюстку велетенської квітки: ось чому вони так м'яко підскочили і так довго їх хитало!.. Інші пасажири як зачаровані дивилися на всі боки і надивитися не могли: високо вгорі світило кілька зеленуватих сонць, а навкруги, скільки обхопити оком, цвіли одна більша від одної квітки — ціле море квітів, та таких красивих, запашних, що мандрівникам аж у голові паморочилося від тих пахощів.

— Що це? Що це так пахне? Чому так м'яко під ногами? — питала Ейнора, міцно стискуючи повіки, щоб очі самі не розплющилися з цікавості.

— Квітник, — баском відповідав товстунець. — Скрізь самі квіти і нічого більше.

— Як тепло, — раділа лялька, не кутаючись у свою порвану сорочку.

Від теплого повітря став розмерзатися лід на зайчику. Кругом його льодком покритої спини почала розливатися калюжка. Китичка не відходив від свого друга ні на крок. Нарешті зайчик поворушив вухом і промимрив:

— Оце… тобі…

— Так… — прийшов йому на допомогу Китичка.

— Де… я?.. — повів очима Кадриль.

— На пелюстці квітки, — пояснив Китичка. — Ти хочеш підвестися? Може, тебе підтримати?

— Я сам, — промимрив одновухий, з горем пополам стаючи на ноги і відступаючи на кілька кроків від калюжки.

— Швиденько ти отямився, — похвалив його друг. — Швидше за справжнього зайця.

— Ну бач, — причалапав до нього Твінас. — Тепер побий лапкою об лапку, поваляйся і знову станеш таким дужим, як і раніше.

Коли відступив Твінас, Ейнора не витримала: розплющила й одразу заплющила свої карі очі. Та одного того погляду було досить, щоб побачити море пелюсток, квітів, і від тієї краси їй аж дух перехопило. І тут її взяла на себе злість, що вона й надалі мусить терпіти важку долю сліпої, потопати в суцільній темряві. Якби з надмірної гордості вона була не ляпнула про блакитні, як незабудки, очі, то відтоді, як ударив метеорит, вона була б уже зрячою… Ейнора стягла з руки рукавичку і почала її нервово м'яти. Так… збрешеш один раз, то й надалі — хочеш не хочеш борсатимешся в павутинні брехні, сам не розуміючи, хто ти — підступний павук чи муха в неволі.

— Чого жмакаєш рукавичку?! — перервав її сумні думки голос Легарії.

У Ейнори геть зіпсувався настрій.

— Я хочу назад у корабель, — промимрила лялька. — Мені тут нічого робити. Де, — простягла вона руки вперед, — де східці?

— Дозвольте вас одвести, — почула вона поряд голос пілота, і його міцна в рукавиці рука взяла її ручку. — Я саме збираюся повертатися в корабель латати дірку.

— Може, — запропонував Китичка, дивлячись на порожній рукав пілота, може, вам потримати інструменти?

— Дякую, я звик управлятися однією рукою.

Лялька підсмикнула сорочку і, тримаючись за пілота, піднялася назад у салон, сіла в крісло і вдала, що спить. Як по правді, то спати їй зовсім не хотілося, бо в голову лізли настирливі думки про скрутне становище, в якому вона опинилася. Що робити далі з тими неблакитними очима? Чекати на лікарню на Тандадриці? О, коли б там можна було поміняти і колір очей!.. Хоча… хто знає?.. А що робити з другою таємницею? Невже через неї доведеться щоразу догоджати Легарії і принижуватись перед нею?..

Із роздумів її вивів гул свердла. Ейнора повернула в той бік голову і ледь-ледь розплющила повіки очей. Салон був освітлений неоновим світлом, двері щільно зачинені, а біля дірки вовтузився пілот.

— Ой! — вирвалось у Ейнори. Вона миттю затулила долонею рота, щоб затамувати несподіваний вигук, але було вже пізно. Менес швидко повернувся і втупив у неї величезні дзеркальні окуляри.

— Що таке? — запитав він. — Що трапилося? — повторив, підходячи до крісла, в якому сиділа Ейнора.

Ейнора вп'ялася руками в бильця, щоб не схопитися і не кинутися до дверей.

— Чого ви закричали? — суворо запитав пілот, нагинаючись до неї так близько, що шоломом зачепився за спинку крісла.

Горда лялька зіщулилась, неначе курочка, на яку напав яструб.

— Я… мені… — залепетала, — мені… приснилося.

— Що вам приснилося? — Ще ближче й грізніше наблизилися до неї шолом та окуляри.

— Мені… приснилося, що на корабель напали розбійники… ой!

Вона почула, як пілот полегшено зітхнув.

— Після того нападу в лісі, — спокійно погодився він з лялькою, — вам ще довго будуть снитися розбійники. Нічого дивного.

— Я… мені… все одно страшно, — щиро призналася Ейнора.

— Не бійтеся, — заспокоїв пілот. — Хоч у мене й одна рука, але я зумію вас оборонити.

— Дякую, — примусила себе сказати Ейнора.

Пілот повернувся до роботи, знову загуло свердло, застукав молоток. Ейнора більше не наважувалась розплющувати очі, одначе ясно уявляла собі, як пілот працює обома руками — так, так, обома здоровісінькими руками! Ось чому він відмовився від допомоги Китички і замкнув двері зсередини. Його порожній рукав теліпається, щоб замилити очі, а рука спокійнісінько притиснута до боку чи до грудей. І якщо він прикидається такою само калікою, як інші іграшки, то у нього якісь підступні наміри. Це ще питання, чи він летітиме на Тандадрику, чи доставить їх в якесь розбійницьке кубло. А може… він сам розбійник або повітряний пірат?.. Ейнору знову почало трясти. І ще одна невесела думка зринула: тепер їй ніяк не можна зізнатися, що вона бачить — пілот відразу зрозумів би, чому вона ойкнула, коли він латав дірку, і що вона знає його таємницю.

Несподіваний новий клопіт так приголомшив Ейнору, що прикрощі із-за кольору очей здавалися тепер нікчемними і смішними. Тоді ще одна думка збентежила її голомозу голову: що подумав би пілот Менес, коли б він довідався про її власну таємницю, яку знає лише начальниця Легарія?

«Ну й що кому до цього! — гордо виструнчилась лялька, відганяючи лихі здогади. — Ось що я зроблю, — подумки сказала собі, — розповім сищикові Твінасу про руку пілота. Хай спробує розгадати цю головоломку зі своєю тямовитою люлькою!»

Придумавши такий вдалий вихід, Ейнора відчула, як їй наче камінь з душі спав. Змучену ляльку почало хилити на сон, і, ще не заснувши, вона прив'язалася захисним поясом — на той випадок, якщо корабель вилетить, поки вона спатиме…


НА ПЕЛЮСТЦІ КВІТКИ


Мандрівники не могли натішитися такою приємною передишкою після стомлюючої подорожі і страшної катастрофи.

Влаштувавшись на пелюстці, мов на м'якому килимі, вони знічев'я роздивлялися навколо, п'яніючи від різноманітних приємних запахів.

— А що коли б спробувати перестрибнути на пелюстку іншої квітки, запропонував Кадриль, зовсім уже зігрівшись і оговтавшись; устигла висохнути і калюжка біля нього.

— Ніяких стрибків на інші пелюстки! — заборонила начальниця. — Пілот ясно сказав: «Будьте готові будь-якої миті повернутися на корабель!»

— Тоді, — не вгамовувався Кадриль, — я хоч одним оком униз погляну.

Він пострибав на край пелюстки, а Китичка поволі посунув слідом за ним.

— Гляди не впади, — стурбовано попередив друга песик. — Дозволь, я тебе потримаю за ноги. — І він ліг на задні зайчикові ноги, а той спустив голову вниз.

— Щось зеленувате… може, рожеве… може, сірувате… — уважно придивляючись, розповідав Кадриль. — Немов імла… немов сутінки… і не зрозумієш.

— І не треба, — відтяг його од краю песик. — Ще голова запаморочиться, гуркнеш — і поминай як звали.

— А може, там унизу дуже м'який мох, звідки ти знаєш? — заперечував Кадриль.

— Ця зупинка мені подобається, — заявила Легарія. — Тут створені всі умови, щоб корабель м'яко сів, а пасажири культурно відпочили.

— І годину чи дві подрімали, — сонним голосом відізвався товстун Твінас, вигідно розвалившись.

— Справжні джентльмени не дрімають, а… аааа! — Тут жаба так позіхнула, що її бородавка замалим вуха не зачепила.

А двоє непосид — Кадриль і Китичка — встигли перебігти на іншу пелюстку тієї самої квітки і тут знайшли собі гру: від краю пелюстки наче з гори котилися до середини цвіту, де, немов частокіл, стирчали маточки цілий гайок маточок. Друзі змагалися: хто першим докотиться до маточок. Вах! Пух! Стукалися один за одним об стебельця маточок, поки одне стебельце маточки не витримало удару, зігнулося і переломилося навпіл.

— Корабель відремонтований, — пролунав голос пілота Менеса. Він уже встиг спуститися вниз і вдихнути свіжого повітря. Легенький вітерець ледь-ледь метляв порожній рукав його комбінезона. — Начальнице Легарія, квапте всіх у путь.

— Наказую!.. — прокричала жаба.

Тільки і встигла це вимовити.


ПАСТКА


Все ще сонний, пінгвін раптом упав на бік і наче м'ячик покотився всередину цвіту. Перевернулась і Легарія, та з останніх сил вона чіплялася лапами за м'якоть пелюстки, щоб устигнути доповзти до «Срібної шишки». Але «Срібна шишка» уже хилилася вниз і, замалим не притиснувши пілота, теж загриміла усередину чашолистка, наче перекинута діжка. Китичка, схопившись за переламане стебельце переломленої маточки, дивився великими очима, як цвіт-велетень стулював пелюстки, обнімаючи з усіх боків корабель і його пасажирів; тільки Кадриль залишився на другому кінці пелюстки, учепившись за її край, щоб не покотитися разом зі всіма вниз, в гущу маточок. Проте і йому необхідно було негайно вирішити, що робити далі: чи залишитися з усіма в наглухо стуленій чашечці квітки, чи виборсуватися звідси одному? «Я повинен визволитися, — вирішив він, — може, тоді пощастить і інших визволити?» Отож Кадриль ще міцніше тримався за край пелюстки, що весь час підіймалася, а коли всі пелюстки почали стулятися щільніше, він мерщій переліз на зовнішню сторону, і тут цвіт в одну мить так зімкнувся, що не лишилось ані шпаринки, щоб і шпильці пролізти.

Тепер Кадриль скидався на комара, який стояв на гарбузі, але тут сталось нове лихо: хоч як він старався утриматися, ноги сунулися вниз, а коли йому вдалося сяк-так зачепитися на самому краю, чашечка квітки почала хилитися набік — чи не для того, щоб його спекатися?

— Оце тобі… — промимрив зайчик, прикидаючи на око, чи не можна перескочити на пелюстку сусідньої квітки: всі навколишні квітки стояли розпущені.

Та віддаль до сусідньої пелюстки була велика, небезпечно велика, а в Кадриля не було іншого виходу — його квітка все нахилялась і нахилялась, і вже на ній не можна було втриматися. Ні, ніколи ще не було йому так скрутно… ах, правда!

— Кі-кі-ліс!… - швидко вигукнув він заповітне слово.

І пригадавши ще щось, він всунув лапку в таємну кишеньку, витяг звідти пластмасову торбинку, відштовхнувся і плигнув.

А в цей час всередині цвіту запанувала темрява і переполох.

— Хаос… кінець… катастрофа! — верещала начальниця, обхопивши стебельце маточки.

— Мій друг, — схлипував Китичка, — мій друг залишився зовні! Мій друг може впасти і вбитися…

— Заспокойся, — прогудів рядом басок Твінаса, — нам усім погано.

— Я не можу заспокоїтися, — ще дужче схлипував Китичка, — я ніяк, ніяк не можу заспокоїтися… я нічого не можу зробити, щоб заспокоїтися, коли мій друг може убитися…

— Нічого я не розумію, — знову загув Твінас, б'ючи себе по боках крильцями і марно шукаючи люльку. Через цей переполох йому зовсім із голови випало, що вона спокійнісінько лежить у тапці.

— Чи я не казала, що так закінчиться? — продовжувала горланити начальниця. — І де той бісів пілот?

— Я тут, — долинув досить спокійний пілотів голос. — Що звелите, шановна начальнице?

— Яке самовладання, можна позаздрити! — захоплено мовив Твінас.

— Дякую, — відповів пілот, мацаючи в темноті тріснуте скло окуляра. Ви так само варті добрих слів.

— Ви що, збожеволіли? — наїжачилася жаба. — Хаос, безвихідна ситуація, а вони розсипаються в компліментах! Де моя сумка? Чи… хто не поцупив?

— А де Ейнора? — згадав Твінас. — Ейноро! — нагукав він.

Ейнора була в кораблі і висіла в кріслі вниз головою. Вона нічого не знала і не могла знати, що з ними трапилося: усе сталося, коли вона спала. Корабель перевернувся, дверцята зачинилися, східці втягнулися всередину. Знадвору не проникав жоден звук. Потім усе закрутилося, перемішалось, і якби не захисний пояс, на Ейнору чекала б справжня загибель… Коли вона переверталася разом з кораблем, їй раптом спало на думку: чи це часом не пілотова робота, чи не цей однорукий облудник улаштував їм усім оцю пастку?..

Отож Ейнора. висіла вниз головою, неначе кажан, і коли розплющила очі, то нічого, крім темряви, не побачила…


ПІД КВІТКАМИ


Трапилося найгірше: квітка, на якій опинився Кадриль, від сусідньої була занадто далеко, і йому не вдалося перестрибнути, він почав падати вниз, в безодню — в оту саму, яку не міг розгледіти, коли Китичка тримав його за ноги. Та Кадриль, падаючи, підняв у себе над головою пластиковий мішечок, який роздувся і став йому своєрідним парашутом — хитріше і сам Твінас не міг би придумати! Хоч мішечок був старий, але не розірвався (цього якраз Кадриль найбільше боявся), а опускався з живою ношею вниз, вниз, вниз у таємничі сутінки… Знову вниз, вниз і пах! Гірше і бути не могло: внизу навкруги стояла вода! Виявилося, що стебла квітів витикалися прямо із води, вірніше, із мулу, що під водою, — ось чому квітки були такі високі, буйні, розкішні! Це відкриття одновухий зробив, коли шубовснув ногами у воду, і якби не роздутий повітрям мішечок, то зайчик навіки попрощався б з цією та й з іншою планетою: густе болото затягло б його по самі вуха і більше не відпустило б. Та мішечок не дав йому потонути занадто глибоко, і зайчик, швиденько випірнувши, став плавати по воді.

Але тут на Кадриля чекала нова біда: із мішечка, в тому місці, де він за нього тримався, почали вискакувати бульбашки повітря, і одновухий збагнув, що коли повітря все вийде і мішечок сплющиться, йому кінець — адже це його рятівний круг!.. Перед очевидною смертельною небезпекою треба було діяти блискавично, тому Кадриль схопив лапами кінці мішечка, стиснув і кілька разів перекрутив, потім перекрутку закусив і, діставши із таємної кишеньки клубочок ниток, міцно перев'язав те місце. А що мішечок устиг трохи сплющитись, то він став подібний до надувного матраца. Кадриль весь умостився на ньому і, лежачи на животі, погріб лапами вперед — не занадто віддаляючись від стебла своєї квітки.

Тут і там височіли стебла квітів — немов стовбури сосон. Пишні квітки не пропускали світла, тож унизу стояло задушливе, наче в лазні, повітря, вічні сутінки — і лише там, де пелюстки зімкнулися, падав пучок світла. На поверхні води плавали покручені водорості, колихалося довгасте листя. «От зірву листків два і гребтиму ними, як веслами», — майнула у Кадриля думка. Допливши до найближчого листка, він схопився, ледь смикнув листок, але той піднявся всім стеблом угору, розмахнувся і боляче ляснув зайчика по жижках.

— Не бийся! — закричав переляканий Кадриль і швиденько погріб якнайдалі від небезпечного листка, який намірявся ще раз його вдарити. Так гребучи, зайчик зачепився за тоненьку водорість, але й ця вилізла із води і наче батогом шмагнула його — аж у вухах засвистіло.

— Оце… тобі… — заїкаючись промимрив Кадриль, чимдуж погрібши далі, бо та водорість вже гадюкою звивалася довкола мішечка, щоб обвитись і потягти його на дно у мул.

Гірка наука не пройшла даром: Кадриль зрозумів, що не можна торкатися жодної рослини, — хай то буде трава, чи листок, чи стеблина — краще здалека обминути, якщо хочеш врятувати свою шкуру.

Спасаючись від нападників, він одплив далеченько вбік, роздивився навкруги і побачив, що загубив з очей стеблину своєї квітки. Знайти її було б не так важко, якби він оглянувся на той пучок світла, одначе Кадриль подумав і вирішив, що хоч би скільки він тут крутився, нічого доброго з того не вийде. По прямій стеблині він ніяк не вилізе, та й доторкатися до стеблини небезпечно. Отож йому лишається тільки плавати довкола стеблини але яка з цього користь і як довго можна плавати, коли повсюди так небезпечно?..

— Вперед! — підбадьорив себе Кадриль і погріб куди очі бачать, і гадки не маючи, в якому напрямку берег і чи взагалі той берег є, а якщо і є скільки до нього пливти. Гріб він, не торкаючись водоростів, тільки час від часу поглядав угору, бачив саме тільки склепіння з пелюсток і занепокоєно думав, що вже ніколи-ніколи не вдасться йому досягти тієї високості, з якої так необдумано спустився. В похмурих сутінках в голову лізли одна за одною сумні, похмурі думки, вухо зайчика звисло майже до самої води, лапи ледь-ледь ворушились, повіки стомлено опускались, і Кадриль навіть не відчув, як з усім мішечком вдарився об стеблину квітки. Стеблина стрепенулась, і її верхівка з квіткою завбільшки з голову жирафа почала нагинатися донизу, пелюстки її розпласталися, немов паща хижака, щоб схопити і стиснути здобич… Від страху Кадриль ледь не збожеволів і щосили погріб усіма чотирма від тієї квітки й прошмигнув за інший стовбур, остерігаючись, щоб не доторкнутися до нього. Сховавшись, зайчик чув, як недалеко від нього винюхують зажерливі пелюстки, як вони плескаються по воді, шукаючи втікача, і як, нічого не добившись, ліниво підіймаються вгору…

Трошки почекавши і заспокоївшись, Кадриль знову погріб далі. Намоклі лапи зробилися як олов'яні, і що далі, то важче було ними гребти: кололо в спині, почало боліти в потилиці, вичерпувалися останні сили. І коли зайчик від сильної втоми почав втрачати свідомість, він почув далекий гул, що все дужчав і дужчав. Кадриль повернув вухо: хтось гребе і гребе в той самий бік, що й він. «Гониться за мною, — промайнуло в голові зайчика. — Може, крокодил. В такому мулі їх повинно бути хтозна-скільки». Ні хвилюватися, ні впадати у розпач у нього не було вже сили. Сяк-так поставивши свій плотик за стебло із двох гілок, між них почав дивитися в той бік, звідки наближалася небезпека. Довго нічого не показувалось, тільки дедалі більшали хвилі й робилася каламутною вода, наче наближалася буря. І ось нарешті щось прошмигнуло. Обгорнувшись пелюстками і зімкнувшись, квітка просто повзла по поверхні води, вірніше кажучи, повзло стебло, несучи на собі величезний цвіт. Вона пропливла за кілька метрів від Кадриля, і, призвичаївшись до сутінків, очі зайчика помітили дуже важливу, або, як сказала б Легарія, життєво важливу річ: крізь шпарину між пелюстками теліпався кінчик нитки кінчик нитки із китички скатертини або із хвоста Китички, який відірвався і зачепився, коли вони удвох пустували.

— Ось тобі! — зайчик аж рота роззявив і глибше занурив свої лапи, щоб гребти за цією квіткою, хоч сил у нього майже не було. Та тут зайчик відчув, що гребти нема потреби — швидка течія, яку зняла квітка, підхопила його плотик і понесла з такою швидкістю, що тільки тримайся! Кадрилю лишилося опустити у воду задню лапу, що була замість керма, і на всіх парусах зі свистом мчати вперед. Треба було пильнувати, щоб плотик не вдарився в стебло, яке несло цвіт. Придивляючись до цієї квітки, Кадриль зробив ще одне відкриття: посуваючись далі, стебло ставало все тонше й тонше. «А як повернеться назад до свого коріння, знову стане товстим, як і було», — подумав і Кадриль.

А мішечок-плотик, якого несло течією, плив, плив і плив…


У ПОЛОНІ КВІТІВ


Важко розповісти, що відчували бідні мандрівники, яких несло в наглухо зімкнутій квітці. Учепившись за маточки, вони лежали, зіщулившись, у темряві, чекаючи, чим закінчиться ця химерна подорож. За пахучими м'якими стінами мандрівники чули гул течії, хлюпотіння води; лише Ейнора в своїй подвійній тюрмі нічого не чула. Невідомо, скільки минуло часу, коли нарешті вщух плескіт води, ще за якусь мить квітка перестала рухатись вперед, усе стихло, застигло, і пелюстки почали розпускатися…

Мандрівники міцніше обняли маточки, а «Срібна шишка» по розпущеній пелюстці покотилася, наче крашанка, — виявилось, цвіт розпустився біля самої землі. Довго не вагаючись, пілот одразу ковзнув за своїм кораблем. Потім з підстрибом покотилася сумка Легарії, тягнучи за кінець захисного пояса начальницю, і вони обоє шкереберть полетіли вниз. Твінас і Китичка, тримаючись за маточки, залишилися на своїх місцях, тоді маточки заворушилися і, немов живі руки, почали відштовхувати їх від себе, поки обидва не загриміли вниз. Цвіт знову зімкнувся, обновився пелюстками, і стебло потягло його назад у свої води, на місце між іншими квітками…

Мандрівники стали роздивлятися навколо. Виявилося, що вони опинилися всередині невеликого ярка, з усіх сторін оточеного пасмом горбів. На жовтуватому небі все ще світило кілька сонць, вони були невеличкі, зеленої гами: темно-зелені, зеленаві, яскраво-зелені, кольору ряски… Пілот протер тріснуте скло на окулярах, поправив зсунутий набік шолом і пішов до «Срібної шишки».

— Ейнора, — почалапав слідом за ним Твінас. — Як там Ейнора?

Та корабель так скотився, що дверцятами вперся в землю.

— Треба підсунути палиці, щоб можна було відчинити двері, — сказав пілот.

Вони утрьох з Твінасом нап'ялися і почали штовхати корабель; до них приєднався убитий горем Китичка; він так і не знав, що з його другом. Де він зараз? Може, лежить на дні в мулі? Адже ясно було чути хлюпотіння води, коли повзла їхня квітка. А може, він перескочив на сусідню квітку й лежить там причаївшись сам-самісінький між безліччю квіток-велетнів? А може, стрибає із квітки на квітку, заблукавши і вкрай знесилівши?.. Ні, ні, гнав від себе похмурі думки песик, не може пропасти його друг, не може загинути, знаючи заповітне слово, маючи таємну кишеньку, ні, ні, ні в якому разі ні!

Довго не піддавався корабель. Коли під нього підклали палиці, щоб підняти, нарешті зрушив з місця, та в цю мить почувся лемент Легарії:

— Гляньте!.. Ви тільки погляньте!

Із-за пагорків, що оточували ярок, витягувались барвисті, гостроверхі, з дебелими міцними стеблами квіти.

— Зна… знаю, — заїкаючись, сказав Китичка, — я їх на картинках бачив, оці… оці дзьобики, але ці набагато більші, справжні дзьоби…

Витягнувшись над пагорбами, квіти понагинали квітки-дзьоби і стали наближатися до ярка. Мандрівники кинулися ховатися, але де ти сховаєшся у цьому ярку-лугу? Лишилося тільки притулитися до «Срібної шишки» і чекати, що ж воно буде далі. Довго чекати не довелося: квітки, нагнувшись до самих мандрівників, хапали їх по одному, стискували своїми гострими пелюстками-дзьобами, мов гуска гробака, і підіймали вгору. Не забули вони і про «Срібну шишку» — один дзьоб поставив її сторч, другий дзьоб відчинив дверцята, витяг звідти Ейнору і так само підняв її вгору.

Далі квіти, зімкнувши пелюстки, згорнули всі підняті вгору над ярком іграшки в одну купу, і тут підповз ще один дзьоб, схопив довгу тонку засохлу стеблинку березки й став обмотувати нею іграшки нижче поперека. Потім вилізла ще одна квітка, нагнулася до самої землі і щось поклала: здивовані іграшки побачили, що то ж ваза — велика, з візерунками, кришталева ваза! Звідки ж вона взялася тут, у царстві рослин?..

Тепер квіти опустили дзьоби і поставили всі іграшки у вазу — цілий букет із іграшок!.. А самі оточили вазу вінком квіток і почали кружляти то в один бік, то в другий, плескали пелюстками, наче в долоні, й знову кружляли праворуч, ліворуч — одне слово, ходили по колу. А в самому розпалі веселощів із-за високої гори, що бовваніла вдалині, немов стовп, піднялися дві білі-білісінькі квітки з розпущеними пелюстками, з оранжевими маточками — наче королівські лілеї. Ледь нагнувши голови квітки, вони ніби дивилися незрячими очима в ярок і милувалися живим букетом, що танцював по колу…

Іграшки не розмовляли між собою, не охкали, не виривалися із вази: вони були такі приголомшені цим видовиськом, що неспроможні були й слова вимовити. Лише тоді, коли, натанцювавшись і награвшись досхочу, квіти знову полізли за пагорби, коли відступила й королівська пара і навколо запанував спокій, Легарія забідкалася:

— Страшенно здавлює ноги!

— Ейноро, — запитав Китичка, — чи тебе дуже розтрясло у кораблі?

— Краще… ти мене не питай… — тільки й сказала лялька.

— Давайте потерпимо, — спробував утішити всіх песик. — Наш Твінас знайде якийсь порятунок.

— Таж люлька згубилася, — жалібно стріпнув крилами товстун,

— Згубилася! — з досадою процідила Легарія. — То ми тепер усі загинемо через тебе і твою люльку!

— Через… мене?! — оторопів Твінас.

— Тільки через тебе! Коли б тоді, перед вильотом, ти не надумав посидіти і помовчати на щасливу дорогу, то ми вилетіли б раніше і метеорит не пробив би корабель! І ми не сіли б тут залатати дірку.

— Виходить, що у всьому винен… я? — промимрив украй ошелешений товстун.

— Мені… мені лише зараз прийшло в голову, — заговорив песик, — що, чого доброго, найвинуватіший за всіх буду я.

— А це чому?! — здивувалася начальниця.

— Коли я скочувався по пелюстці, — зізнався Китичка, — я зламав маточку, і тоді квітка нас зачинила. Ми удвох занадто вже розігралися, та не ми, а я занадто розігрався, — взяв усю провину на себе Китичка.

Начальниця дивно раз-другий глипнула на нього і тільки й сказала:

— Теж несерйозна фірма.

— Скажіть, — не стрималася Ейнора, — а чи з нами пілот Менес?

— Добрий день, — долинув спокійний голос пілота. — Вам здалося, що мене немає?

— Я? — змішалася Ейнора. — Я лише подумала, що… вас тут немає, і… мені стало неспокійно.

— Вам стало неспокійно, що мене немає поруч з вами? — тихо запитав пілот, повернувши до неї тріснуте скельце окулярів.

— Може, так… може, й ні, — тамуючи страх, недбало відповіла Ейнора.

— Замість того, щоб молоти пусте, ви б що-небудь організували, вколола обох начальниця. — Лише я одна тверезо оцінюю наше становище, а в усіх інших у голові сам хаос. Слухати бридко.

— То заткни вуха, — відрізала їй Ейнора.

— Що?! Що ти сказала?! — повернула до неї свою бородавчату щоку начальниця. — Ану повтори свої слова, ти… ганчірка!

— Я лише хотіла сказати, — покірним голосом відповіла лялька, якщо… якщо моя мова така пуста й нерозумна, то краще заткнути вуха…

— Дивись мені! — насварилася на неї начальниця.

— А ти і не дивись, і не здавайся, Ейноро! — збунтувався Китичка.

Лялька ще нижче похнюпила голову й глухо промимрила:

— Не треба, Китичко.

— А от і треба! Чого вона всіх фі… фі… фірмами обзиває…

— Ти… кихкалка! — просичала Легарія.

Ще слово-друге — і, здавалося, іграшки схопляться за грудки. Майже зв'язані, по коліна у воді, змучені, роздратовані, вони штовхалися так, що квіти підняли дзьоби і з цікавістю розтулили пелюстки.

Першим отямився Китичка.

— Про… пробачте, — винувато промимрив. — Але дражнитися теж негарно.

Всі заспокоїлись, умовкли; лише Твінас поблискував своїми очицями, думав і ніяк не міг додуматись, яким чином начальниця Легарія змусила стати покірною таку горду Ейнору. Він так поринув у цю головоломку, що зразу не відчув, як хтось притулився до його крила. Це була бліда щока Ейнори. Лялька заснула, і її голій голівці, видно, було дуже зручно і м'яко на крилі, наче на подушці. А товстун Твінас дивився на щічку, що довірливо припала до його крила, на тіні від сумно опущених вій, на обшарпаний комір сорочки й відчував, як його заливає хвилею незнаної ніжності. Хоч у тапці було повно води і вона тягла ногу на дно, хоч у його бочкуватий стан боляче врізалася зав'язка, та він почував себе наче на айсбергу, про який постійно мріяв.

«Хай йому лихо! — здивувався Твінас. — Не розумію, що зі мною діється. Ще одна головоломка! — Й одразу запитав себе: — А чому б і мені не подрімати?»


КАДРИЛЬ ДІЄ


Пливучи за квіткою, Кадриль відчув, що повітря зробилося вже не таке задушливе, адже сутінки почали розсіюватись, а десь далеко попереду проступив краєчок неба. Надія додала йому нових сил, і коли нарешті мішечок виплив на мілину, Кадриль хутко перескочив на берег, викрутив свої мокрі як хлющ лапки, вилив із вушка воду, потягнувся, розтер занімілу потилицю. Потім зайчик розв'язав мішечок, випустив із нього повітря, а ниточку знову змотав у клубочок. Перевірив, чи сухі сірники, чи не намокла його таємна кишенька, і поклав туди клубочок і застебнув шпилькою. Як подумати, то це неабиякий скарб, коли врятували йому життя.

Усе впорядкувавши, Кадриль оглядівся навкруги: жовте небо, зелене сонце, вдалині височіє пасмо пагорбів… Саме в той бік нахилилася стеблина квітки. І знову Кадриль здивувався, що стеблина може розтягуватись, немов резинка: чого доброго, якби захотіла, то стала б така тонесенька, наче павутинка, і обмотала б собою всю планету… оце-то штука! Та крутити вусом від подиву, тобто половиною вуса, не було коли: треба було поспішати до своїх товаришів. «Уперед!» — скомандував зайчик сам собі і подався широкими луками в напрямку горбів; він стрибав і все втішався, що зумів вибратися із похмурої каламутної води. «Що буде, те буде, а зараз — ура! — радів зайчик, аж сміявся: — Ото Китичка здивується, аж рота роззявить, вухами зашльопає, коли почує про мої пригоди!»

— Ох! — зойкнув Кадриль майже в цю ж мить: замріявшись, він і не помітив, як до нього підкрався цвіт квітки — ще трохи, і квітка його схопить! Мало того, за ним гналася ще одна квітка, і обидві наче змагалися, котра з них швидше наздожене здобич. Кадриль стрибнув убік і пустився навтіки від тих квіток скільки ноги несли, та хижаки не відставали. Змагання нічого доброго не обіцяло: квітки, що гналися за зайчиком, не відчували ніякої втоми, а Кадриль уже ледве дихав… Ноги почали заплітатися, він зачепився лапою за щось м'яке й упав на землю… Оте щось м'яке виявилося зів'ялою пелюсткою, і зайчик, більше нічого не придумавши, заліз під неї і згорнувся калачиком. Незабаром зайчик почув, що довкола нього щось шелестить, шарудить, шльопає — це погоня шукала втікача і ніяк не могла знайти його. У Кадриля перестало битися серце: ось-ось піднімуть пелюстку і схоплять його, а там як знаєш!.. Але поступово шелест і шарудіння почало віддалятися, стихати, а тоді й зовсім ущухло, і одновухий, посмілівши, вистромив із-під пелюстки половину свого вуса й роздивився навкруги. Скрізь панував спокій, квітки-переслідувачки знову стирчали на прямих стеблах, удалині височіли пагорби, а від них задки сунулася квітка: та сама давня знайома, тільки трохи більше розквітла. Отже, подумав зайчик, у ній нічого немає, порожньо, виходить, вона залишила своїх полонених по той бік пагорбів. Отже, треба туди поспішати, бо хоч би як було, а, він на волі, а його товаришів схоплено і, може, в цю мить їм загрожує загибель… Уперед, уперед, хоч не так і легко йти швидко, коли у тебе на спині чимала зів'яла пелюстка. Тепер уся надія Кадриля була на цю пелюстку: хіба ж вона не чудодійна, не його шапка-невидимка? «Мені ніколи-ніколи і в голову не прийшло б!» — ніби чув, як каже його друг Китичка. Хтозна, чи й сам Твінас відгадав би таємницю пелюстки, навіть коли б до кінця зісмоктав свою люльку, як льодяник. І Кадриль на ходу аж віршика склав.

Сам відгадав загадку квітки,

Загадку квітки сам я відгадав,

Квітки сам я відгадав загадку,

Загадку, загадку сам, сам, сам!


Подорож у Тандадрику

КЛУБОК НИТОК


Коли Кадриль, прикрившись пелюсткою, виліз на один із пагорбів, зеленувате небо планети встигло здорово потемніти, а із семи сонечок світило лише одне, найзеленіше. За два кроки до верхівки пагорба Кадриль припав до землі і обережно висунув з-під пелюстки голову, а що там робиться у яру? І він побачив таке, що його обсипало морозом до самого кінчика вуха: його товариші по мандрівці мокли у вазі для квітів! Мало того, їх обв'язано товстим шнурком, наче який деркач, отож ні про яке визволення не могло бути й мови!.. В першу мить Кадриль ледь не чкурнув світ за очі, та в наступну мить його ноги замалим не понесли в яр спасати товаришів, але тут зайчик помітив, що одна квітка підозріло повертає дзьоба в його бік, і мерщій шаснув під свій пахучий ковпак і звідти придивлявся далі до того, що робилося в яру й навколо нього.

Квіти лежали; їхні зімкнуті чашечки вінком обвивали вазу, і лише дві розпущені квітки височіли над іншими: мабуть, це була сторожа. Кадриль побачив і урочисту пару королівських квіток, які біліли за далекими пагорбами. Потім зайчик став уважно придивлятися до «Срібної шишки» й побачив сумку Легарії, що лежала поблизу, Твінасову люльку, що потонула на дно вази. Не пропустивши жодної дрібниці, одновухий став оглядати товаришів. Вони були виснажені до краю і звисали з вази, немов зів'ялі квіти. Ейнора знову висіла, наче кажан, і сорочка, спавши з плечей на голову, зовсім закривала їй обличчя; Легарія лежала догори черевом, широко розкарячивши лапи, шпилечка, якою була застебнута фланелева накидка, застряла між губами; Китичка перехнябився набік, і в його відкритому вусі щось біліло — чи це не той скарб, який він бажав ще трохи потримати в себе? Ну а товстий Твінас осів у середині, неначе мішок з половою, і тільки дзьоб стирчав уверх, ніби кінчик великої літери А. Тримався лише пілот Менес він навіть зрідка пручався, немов лисиця, яка виривалася з пастки, а в його окулярах відбивалося по квітці-сторожі. Саме з Менеса вирішив Кадриль розпочати визволення товаришів. Тільки як подати йому знак, щоб не пронюхали ті квітки-сторожі? Якщо вони відчують хоч маленьку небезпеку, то ще пильніше охоронятимуть своїх полонених, а чого доброго, схоплять і самого визволителя. «Треба бути обережним, надзвичайно обережним, обережним, як ніколи!» — суворо наказав собі Кадриль. І… ніяк не міг придумати, з чого починати. Прошмигнути повз квітки, які оточують вазу, годі й думати. Ні, треба вигадати щось надзвичайне — але що, що?! Зайчик закутався в пелюстку й почав розмірковувати. В тиші Кадриль вдихнув солодкуватий дух землі, почув, як шелестить травичка, побачив, як мала тоненька квіточка прихилилась до стебла великої квітки і кілька разів ніжно її погладила; тоді велика квітка нагнула голову й на одній своїй пелюстці почала гойдати голівку маленької квіточки. «Дивись, які вони ласкаві між собою!» — здивувався Кадриль. Ще тривала ніч на планеті квітів, пагорби і яр огортали темно-зелені сутінки — можна подумати, що ти опинився на дні ставка. І нараз вухо Кадриля вловило ще один звук: тукання — крапала із крана вода, чи десь у сховку стукав дзьобом дятел. Тукання долинало з-під землі. Кадриль повернувся під пелюсткою і висунув свою мордочку з другого кінця, звідки видно було схил пагорба. В одному місці в траві стирчав уламок цеглини. Звідки вона тут узялася? Кадриль посміливішав, поповз у той бік і за цеглою побачив купу сухої польовиці: з-під цієї купи й чулося таємниче тукання. Зайчик розхилив траву і побачив вхід у нору: «Оце тобі!» — здивувався він і вже ладен був пірнути всередину, та його стримала думка про товаришів: там, у неволі, вони чекають і дочекатися не можуть, ледь живі… Але чим він може їм допомогти? Поки що — нічим. А в цій норі, може, йому повезе натрапити на щось таке, з допомогою чого він зможе визволити своїх товаришів… Або знайде підземний хід до самої вази… хтозна? А може, в норі ховаються втікачі, яким пощастило вирватися із неволі квітів?.. Чим довше вдивлявся Кадриль в таємничий вхід, тим відважніші думки роїлися в його голові. Ех, потер зайчик лапами, без ризику нічого не виграєш… уперед! Що буде — те й буде! І, залишивши рятівну пелюстку, він прошмигнув у той вхід…


У ЗАРОСЛОМУ ДОМІ


Тут панувала безпросвітна темрява і тільки тукання лунало дедалі гучніше. Потроху очі зайчика призвичаїлись до темряви, яку ледь-ледь розріджував пучок зеленого світла, що проникав крізь шпарину. Від страху серце Кадриля опинилося аж у лапках, здавалося, от-от хтось схопить його за горло і тоді кінець. Ступнувши вбік, він зачепився за якусь дошку і впав на коліна. Пошаривши по підлозі, зайчик знайшов довгу кочергу. Він відстебнув таємну кишеньку, витяг звідти коробочку і, чиркнувши сірником, підпалив кінець кочерги. Вийшов непоганий смолоскип, яким можна було присвітити… «Так, так, — подумав зайчик, роздивляючись навкруги, — тут справді колись було житло, але дуже давно, і дуже раптово його покинули». На столі ще стояла чашечка з ложечкою, лежала розгорнута книга, в кутку стояв телевізор, навпроти нього — крісло… Всі речі були вкриті товстим шаром пилу і цвіллю. Та, одначе, що ж це тукає? Смолоскип освітив одну стіну, вся вона була увішана ножицями — найбільше садовими. Вони були так з'їдені іржею, що навіть від легенького поруху повітря з них сипався немов пісок, і на підлозі горбилося кілька купок іржі… Потім смолоскип висвітив з темряви маленький столик; на ньому посередині стояла кришталева ваза з квітами, такими сухими, що від них лишилися самі стирчаки. Кадриль дивився на них, і його охоплював жах: може, і його товаришів будуть тримати у вазі до тих пір, поки від них залишиться порох та пліснява? Біля вази на столику лежав клубок зотлілих ниток і спиці… Ні, поки ще нічого не трапилось такого, треба якнайшвидше звільнити своїх товаришів. Дивлячись на поіржавілі ножиці й зотлілі нитки, він щось-таки придумав. А згодом почав вимальовуватись і весь план визволення. Тільки треба подати своїм товаришам знак, що він недалеко від них, хай вони приготуються…


ТРИВОГА У ВАЗІ


Темно-зелені сутінки потроху стали прояснятися; квітки навкруги вази так і лежали вінком, а ті дві, що на сторожі, теж зімкнули пелюстки і схилили стебла. Та й що було сторожити: іграшки у вазі не рухалися, ні звуку не промовляли, а по цей бік і по той бік пагорбів — ані шелесь. Пара королівських лілій за далекою горою теж стояла, зімкнувши білі як сніг квітки.

— Ай! — раптом схопилася за щоку Легарія. Щось незрозуміле струснуло з неї заціпеніння, і вона вже й пащу роззявила, щоб закричати, та Менес рукою в рукавичці затулив її.

— Тихіше, — попередив її пілот. — Що трапилось?

Перш ніж відповісти, жаба повинна була виплюнути щось із рота…

— Хтось мені дав по щелепі, — забідкалася жаба. — Просто в бородавку.

У вазі заворушилися ледь живі іграшки.

— Чого доброго, — занепокоєно роззиралася навкруги начальниця, квітки-хижаки почали з нами розправлятися.

— Тихіше, — знову застеріг Менес. — Квітки спокійно собі дрімають. Це не вони тебе вдарили.

— Щока пече вогнем, — зашипіла Легарія. — Ще відкриється інфекційна рана.

Тут розплющив свої очиці Твінас і потихеньку прогудів:

— Це може бути знак. Подивіться, чи немає під вазою камінчика.

— Є, — підтвердив Менес, — камінчик лежить.

— Мені прийшло в голову, — заворушився Китичка, — прийшло в голову, що десь тут недалеко мій друг.

— Якщо так, — зашепотів Твінас, — то він знову подасть нам знак.

І справді: на них знову щось летіло.

— Ловіть! — швиденько прошепотів пілот.

— Зловила! — вигукнула Ейнора, та пілот і їй затулив рукою в рукавичці рота, щоб не кричала.

— Не розбудіть квіток. Тепер скажіть, що ви зловили?

— Я, — міцно стиснула повіки Ейнора, — не зловила, а мені впало в руки. Я навіть не знаю, що воно таке.

— Це ж, — вихопила те щось Легарія в Ейнори з рук, — ножик. Він прив'язаний до кінця нитки.

— І не до кінця нитки, а до нитки з клубочка, — жваво вмішався Китичка, — я знаю! І ножик, і клубочок із нашої з Кадрилем спільної ки… Він замалим не відкусив язика. — Кі-кі-кі… кхи!

— Навіть у такій ситуації той кхи-кхи не може бути серйозним, страшенно розгнівалася начальниця.

— Я не можу не кікікати, якщо мій друг живий-здоровий та ще й намагається нас визволити!

— Цікаво, — блиснув очицями товстий сищик, — що клубочок залишився у Кадриля.

— Ой, — занепокоїлась Легарія, — щось тягне з лапи ножика!

— Думаю, — прогудів Твінас, — Кадриль сіпнув за нитку, подаючи знак, щоб нитку відв'язали і повернули її назад.

— Хіба я не казав, — аж задихався від радості Китичка, — хіба я не казав, що мій друг на волі й обов'язково щось та придумає! Ось вам і безвусий хаос…

Ніхто Китички не слухав: усі чекали, поки Легарія одв'яже нитку від ножика. Та хоч як вона старалася обома лапами, відв'язати ніяк не могла.

— Дайте Ейнорі, — порадив Твінас.

Немов зачарований, дивився він на ніжні пальчики Ейнори, які швидко і спритно розплутали вузол, і на серце йому знову накотилася хвиля ніжності. Ні, великий сищик ніяк не міг збагнути, що з ним діється, і, мабуть, навіть з тисячею люльок йому не вдалося б відгадати цю загадку.

А відв'язана нитка, звиваючись гадюкою, поповзла між квітками назад до пагорбів.

— Ось побачите, — зашепотів песик, — мій друг ще що-небудь нам пришле!

— Наказую всім бути пильними, — звеліла Легарія, схаменувшись, що й у вазі теж треба керувати.

— Чую, — шепнула Ейнора, — щось летить.

Так: на них летіло щось біле, довгасте — неначе величезна сигарета. Щоб його зловити, всі полонені одне перед одним вистромили хто руки, хто лапи; на жаль, на цей раз кинуте у вазу не попало, а шльопнулось поблизу квіток-сторожі.

Полонені аж завмерли: що тепер буде? Начальниця мало не тріснула від досади:

— Я ж казала, той гарячка тільки занапастить нас!

Квітка-сторож підняла дзьоба і повернулася в бік вази, сполохано ворушачи маточками. Іграшки боялися навіть дихнути; біла посилка теж лежала і не ворушилася — виявилося, то була пелюстка, скручена дудочкою і перев'язана на кінці ниткою. Сама нитка тяглася до самого пагорба, за яким, коли уважно придивитися, можна було побачити кінчик одинокого вуха.

Нічого підозрілого не відчувши, квітка-сторож знову зімкнула пелюстки й опустила цвіт; скручена пелюстка, яку тягло на нитці, немов жива поповзла назад до горбка.

Полонені очам своїм не вірили: хоч пелюстка перелізла через квітку-сторожа, але й не поворухнулася!

— Ніяк я не розумію, — прогудів Твінас, — для чого він шле нам ту пелюстку. Ножика — я розумію, ним ми повинні перерізати шнурок, а навіщо пелюстка…

— Мій друг даремно не кидав би! — сказав Китичка і, покосившись на Легарію, додав: — А прізвиська вигадувати все одно недобре!

— Шш! — зашипіла на нього начальниця: пелюстка знову летіла до них. На цей раз було кинуто вдало: пакунок упав на голову Твінасу. Ейнорі знову дали відв'язати нитку, і трохи згодом вона, звиваючись, ще поповзла до її власника. Що він там надумає підкинути? Ой, дивіться, вже летить блакитна грудочка — ляп! — в саму гущу полонених. Як ніколи пригодилися Кадрилю ті нічні вправи метання ручної стріли у ціль! Але… що ж це? На цей раз він метнув звичайнісіньку грудочку глини, а кінець нитки так був у неї вліплений і вмотаний, що її ніяк не вдавалося одв'язати.

— Я гадаю, — проказав Твінас, дивлячись з ніжністю, як марно стараються пальчики Ейнори, — гадаю, що розплутувати й не треба. Очевидно, він хоче, щоб нитка тут і залишилась.

— І як це вам прийшло в голову, — здивувався песик, — навіть і без люльки!

— Давайте почекаємо, — запропонував Твінас, дуже задоволений, що його похвалили: адже це чула й Ейнора!! — Почекаємо, чи сіпне нитку назад, чи ні, і тоді будемо знати.

Вони чекали довго — за той час устигло показатися друге зелене сонце. На їхнє щастя, розвиднялося дуже повільно, і квітки, не передчуваючи нічого лихого, куняли собі й далі, опустивши дзьоби. Нитка була на місці, а кінчик вуха зник за пагорбами.

— До роботи! — подала команду жаба. Вона встигла відірвати од накидки вузенький клаптик і. зав'язала ним свою бородавку. — Хоча я дуже скалічена, але братимуся за керівництво. Може, є добровольці перерізати шнурок?

— Я, — коротко сказав пілот.

Ножик був малесенький, шнурок грубий, то довелося чимало попрацювати. Полонені, хоч і були змучені, натерпілись горя, а знайшли в собі сили так поставати, щоб не видно було, що робиться з тим шнурком.

— А все-таки навіщо він прислав нам зів'ялу пелюстку? — не переставав морочити собі голову Твінас. — І як дивно: хоч пелюстка ця зачепила сторожу, а вона й не поворухнулася. Може, в цьому таїться… таїться ключ од головоломки?

— Було б про що думати! — з насмішкою заговорила Ейнора, яка довго мовчала. — Хоч я і не бачила пелюстки, а мені ясно, що, закутавшись у неї, можна непомітно прошмигнути повз квітки.

Коли б у Твінаса була люлька, то вона випала б із його дзьоба просто на землю — так ошелешила його Ейнорина прозірливість. Навіть Менес перестав різати шнурка й повернув окуляри до ляльки.

— Ви інколи вбачаєте суть, — повільно вимовляючи слова, він чи то хвалив, чи то погрожував ляльці.

У Ейнори затремтіли вії, немов у зловленого метелика крильця.

— О Ейноро, ти, не бачачи, бачиш краще, ніж ми всі! — захоплено прошепотів Китичка. — Мені ніколи-ніколи таке і в голову не прийшло б!

Легарія, самолюбство якої страждало від такого успіху Ейнори, зі злості напала на Китичку:

— Доки ти будеш теревені правити?

— Поки ви будете тверезо дивитися! — відрізала за Китичку Ейнора.

— Що? Ти смієш глумитися з мене, з начальниці?! — повернула до Ейнори Легарія обв'язану щоку. — Ану ж повтори, що ти сказала, ти, принцеса із скляної гори!

— Я… лише… — покірно промимрила Ейнора, — я хотіла похвалити, що ви вмієте на все найтверезіше за всіх дивитися.

— Я не вірю тобі, — сказала Легарія. — Негайно при всіх проси у мене пробачення, або…

— Пробачте… дуже… — прошепотіла Ейнора і так смикала рукавичку, що, здавалося, розірве її навпіл.

Весь цей час за нею стежили маленькі, з макове зернятко очиці Твінаса; особливо пильно він дивився на рукавичку, яку Ейнора без упину м'яла… І якщо загадку пелюстки відгадала Ейнора, то він зараз відгадав загадку самої Ейнори, вірніше, загадку її рукавички, загадку її покірності Легарії. І, що найголовніше, відгадав без люльки!


ЗНОВУ В ПІДЗЕМЕЛЛІ


Успішно відіславши товаришам усе потрібне, щоб звільнитися, зайчик відчув неспокій за самого себе. Засунувши за пазуху клубочок так, щоб, коли йти, нитка з нього розмотувалась, а кінець, залишений у товаришів, не обірвався, Кадриль уважно роззирнувся навкруги — було б добре знайти ще одну опалу пелюстку і під нею сховатися від злих квіток. На жаль, ніде нічого схожого не видно. Кадриль виявився беззахисний, немов слимак без шкаралупи, і до нього вже підкрадалася одна квітка, жадібно роззявивши свого дзьоба. Зайчикові нічого іншого не лишилось, як шмигнути назад у нору. Тут він почекає, поки товариші переріжуть той шнурок, що їх обв'язує, і доберуться до «Срібної шишки». Тільки чи вони здогадаються, що треба прикритися тією зів'ялою пелюсткою, чи зрозуміють, навіщо її прислано? Чи візьмуть вони на корабель нитку, чи прикріплять її до дверцят? Як добре було б оце гукнути згори, все пояснити, але тоді квітки ошаліють з люті і план визволення кінчиться провалом…

Залишений смолоскип лежав на уламку цеглини і ще жеврів. І цього досить, нового запалювати не буде, посидить у темряві. Найголовніше відчути, коли сіпне нитка і почне розмотуватись клубочок у таємній кишеньці. «Друже мій Китичко, — подумки говорив Кадриль песикові, — хоч би тобі прийшло в голову прив'язати кінець нитки до корабля! Інакше я загину, загину!» Задум Кадриля був дуже ризикований, але досить розумний: якби товаришам пощастило пробратися на корабель і злетіти, вони за нитку підняли б і його — в міцності нитки він не сумнівався… Коли б він хоч міг із-за пагорба стежити за товаришами! А зараз навіть це неможливе, лишається тільки чекати, чекати, чекати — нічого не знаючи і не бачачи. Він відчував себе страшно стомленим, після того плавання по воді він навіть лапи свої не встиг обсушити і ні хвилинки не перепочив. Зайчик обперся об стіну: хоч зараз легше зітхне. Його вже не лякали підземна темрява і безупинне тукання: адже нічого лихого не сталося, коли він ходив тут з смолоскипом, а без смолоскипа тим паче ніхто його не зачепить. Кадриль схилив голову, заплющив очі, знову розплющив… Що ж це? Може, йому мариться? В глибині підземелля блиснуло світло — непривітне, срібно-синє. Тукання ставало все гучніше й гучніше — немов до нього наближався невидимий годинник. Кадриль ладен був вискочити надвір, але, пригадавши хижу квітку, переміг себе і залишився на місці. Ні, нічого не трапилося — тільки світло й тукання. Тепер його охопила цікавість; наставивши вухо, підозріло поводячи половиною вуса, він обережно подався до місця, звідки линуло світло, а за ним слідом тяглася нитка — єдине, що з'єднувало його з товаришами. Він ішов, спотикаючись об уламки цегли та шматки дощок, простягнувши вперед лапи, немов зачарований світлом і туканням; ось-ось уже видно: із стелі звисали неначе крижані бурульки чи кришталеві труби, із них і розливалося світло й тукання.

— Хто ти? — пролунав звідти суворий голос.

«Оце так! — аж не повірив своєму вуху Кадриль. — Труби говорять!»

— Питаю: хто ти? — гучніше повторив голос.

— Я?

— Так, ти.

— Я… я тут тільки сховався від квіток.

— Сховався від квіток… сховався від квіток… від квіток, — хором повторили тоненькі голоски.

— Гаразд, — похвалив грізний голос. — Що в тебе є?

— Що в мене є? — знітився Кадриль. — Є у мене одне вухо… половина вуса… і клубочок ниток. — Він обмацав своє прорване хутерце, з-під якого тягнулася нитка, і таємну кишеньку із скарбом: хоч би не відняли!

— Ниток… ниток… — повторили голоски.

— Як тебе звати? — промовив голос.

«Якщо я скажу, що мене звати Кадриль, старомодний танець, то з мене глузуватимуть!» — подумав зайчик і швиденько сказав:

— Мене називають Гарячкою.

— Гарячка… гарячка… гарячка… — підхопили голоси.

«Ну й ляпнув — мов справжня гарячка!» — вдався в жаль зайчик, та слова назад не вернеш.

— Розпочати! — наказав грізний голос.

Щось запихкало, неначе підходив паровоз, бухнуло парою!

— Оце… тобі! — плеснув лапами Кадриль.

— Гарячка не підходить! — промовив грізний голос, і все вщухло. — Кажи правду: як твоє ім'я?

— Кадриль, — зізнався зайчик.

— Розпочати! — почувся наказ.

Тут Кадриль розгледів, що голос лунає із здоровенної труби-бурульки і що крізь її кришталеву стінку проступає якась невиразна постать.

Похмурі стіни підземелля почали розсовуватися, стеля — підійматися; попід стінами вишикувалися бронзові канделябри, а в них горіли свічки, запістріли візерунки на паркеті, і на ньому стали кілька десятків пар танцюристів.

Вони очікувально дивились на балкон у залі, де перед оркестром виструнчився капельмейстер… Ось він підняв руку, заграла весела музика, і пари пішли танцювати. Пари то сходилися, то розходилися, то кружляли по колу, то бігли одна за одною; дами граціозно здіймали руки і з холодною вишуканістю посміхалися до своїх кавалерів. Одна з танцюристок посміхнулася до Кадриля, бо й він сам уже танцював і вибивав блискучими лаковими черевиками, у новісінькому фраці, мережаній на грудях сорочці — танцює так, неначе він до цього тільки те й робив, що кадриль танцював! «Хай йому лихо!» — сказав би Твінас, бачачи, як зайчик граціозно бере даму за ручку в рукавичці і знову її відпускає, бере, відпускає… А як ще дужче здивувався б Твінас, якби побачив, що дама — Ейнора: з опущеними густими віями, гордо піднятою головою і букетиком незабудок біля декольте бальної сукні.

— Ейноро, це ти? — здивовано запитав Кадриль.

— Ейноро, це ти? — запитали у своїх дам усі кавалери.

Тільки тепер помітив Кадриль, що всі танцюристки такі самісінькі, як і його дама, що всі танцюристи — зображення його самого, і у всіх, як і у нього, до лацкана фрака приколото по білій гвоздиці. Квітів скрізь море: попід стінами наставлено повні вази, під стелею висять довгі гірлянди, не кажучи про те, що всі дами, як і Ейнора, з приколотим букетиком незабудок…

Кадриль сіпнув себе за свою половину вуса — і всі танцюристи зробили те саме; Ейнора натягає вище свою рукавичку — і всі дами роблять так само. А найдивовижніше те, що Кадриль сприймає все як належне — наче саме отак, а не інакше повинно бути. А коли він випадково підняв на балкон очі, то побачив, що один рукав у диригента теліпається порожній, на очах темні окуляри. Він впізнає Менеса — знову анітрохи не дивується. Танцювати, тільки танцювати і танцювати!.. Він зовсім не відчуває втоми: навпаки, чим більше танцює, тим більше в ньому сили й енергії, тим швидше і легше крутиться, тим йому стає веселіше, — аж голова запаморочилася.

— Кадрилю, — в самому розпалі танцю пролунав той самий голос, але він цього разу не грізний, а швидше ласкавий. — Кадрилю, чи не хотів би ти залишитися тут назавжди, завжди танцювати?

— …танцювати… танцювати… танцювати… — повторюють голоски.

— …танцювати і чекати, коли ми знову станемо володарями квітів… питає далі голос.

— …володарями… володарями… володарями… — вторять голоски.

— …жорстоких квітів, які нас перемогли! — закінчує голос.

Кадриль мимохіть глянув на білу гвоздику, що в його лацкані.

— О як мені боляче… — раптом почувся шепіт із її білих пелюсточок.

— Ти допоможеш нам знову перемогти ці жорстокі квіти!.. Ми самі ще не можемо зрушити з місця, доки не проб'є наш час.

Глухо затукав годинник; ось він над каміном — старовинний, позолочений, з двома янголятками над циферблатом.

— А ти на волі, ти можеш бути непереможним, бо ти відкрив таємницю пелюстки… — говорить голос.

— …таємницю… таємницю… таємницю…

— Так, — Кадриль гордо випнув уперед свої груди в мереживах, — я відкрив таємницю пелюстки! Я сам!

— …сам… сам… сам… — тепер і йому почали вторити голоски.

— Я не можу не стогнати, коли мені так болить, — зашепотіла пристебнута гвоздика голосом Китички, а одна біла пелюстка відпала й повисла тут, на краю вази, неначе песикове вушко.

— Ти допоможеш нам перемогти квіти, — каже голос, — і квіти знову стануть нашими іграшками!

— …іграшками… іграшками… іграшками…

— Але, — вигукує Кадриль, — я ж сам іграшка!

— Іграшка?! — немов дивується чи не дивується голос. — Якщо ти іграшка, то граймося далі.

— …граймося далі…

І Кадриль знову танцює, він не може не танцювати — немов чужа сила носить його по всій здоровенній залі, і хороше йому, і легко, як ніколи…

Ах, якби цей танок тривав вічно, щоб він ніколи, ніколи, ніколи не кінчався…

І раптом голос, голос Китички, викрикнув із гвоздики:

— Кікіліс!

Усе зникло: зала, оркестр, годинник, канделябри, сріблясті сяючі трубочки… Кадриль опинився на тому самому місці, недалеко від виходу із підземелля, в темряві; кінчик смолоскипа вже потух. Тільки через вхід вливалося ясно-зелене світло. А із кишеньки швидко-швидко розмотувалась нитка, витягаючи із кишеньки клубочок.


ПОГОНЯ


Кадриль, мов корок, вилетів із підземелля надвір. Тут знову змагаються сонця, котре переможе своєю зеленістю інші, квітки повертають до них свій розпущений цвіт. За далеким пагорбом аж до сяйва біліє пара королівських лілей… «Невже я так довго пробув у підземеллі?!» — аж не вірив собі Кадриль і, незважаючи на небезпеку, кинувся на верхівку пагорба, подивився в яр — і весь аж отерп. У цю мить нитка зовсім розмоталася, випорснула із кишеньки і кінець її звився у повітрі…

«Срібна шишка» підіймалася в повітря!

Товариші не дочекалися його, бо довше і чекати не могли; навкруги корабля загрозливо скупчилися голови квітів, занепокоєно тріпотіли пелюстки, тремтіли маточки, витягувались… Корабель стрілою шугнув угору, а під ним звивалася павутинка, яку важко й побачити… Так, товариші зрозуміли план Кадриля, все зробили як слід — а ось він, замість того, щоб схопити клубочок і обмотати нитку кругом себе, прогавив і відпустив її із кишеньки, як останній роззява… Все, кінець. Усе через той проклятий танець, через сон, через якесь безтурботне забуття… А може, це були чари?.. Та пізно про це думати… Що ж, що ж могло б його врятувати? Мов несамовитий, дивився Кадриль кругом себе, мов потопаючий, який шукає соломинку, щоб ухопитися… Поблизу нього нічого не було, тільки та велика квітка, яка так ніжно пестила маленьку квіточку. Кадриль у відчаї притулився до її міцного стебла і кілька разів погладив своєю лапкою, ніжно, пестячись, як ота маленька квіточка.

— Спаси мене, — прошепотів він крізь сльози, — допоможи мені, зроби чудо! Дивись, он підіймається мій корабель, віддаляються мої товариші… спаси мене, благаю тебе!!

Чи йому від сліз у очах замерехтіло, чи справді квітка похитнулася і нагнулася?

— Адже я там, у підземеллі, відмовився служити вашим ворогам, відмовився зробити вас знову іграшками, відмовився у них залишитися! То дозволь мені, дозволь звідси вирватися до своїх товаришів, зроби чудо! Він знову ніжно й нетерпляче погладив стебло.

І сталося те, чого й уві сні не побачиш, на що він і на волосину не сподівався: квітка схилилася над Кадрилем, обняла його двома пелюстками, підняла вгору, а потім, випрямивши стебло, сильно відштовхнулась і полетіла в небо, в самісіньку височінь… «Невже, — аж дух затаїв Кадриль, — невже вона несе мене до корабля?..» А квітка неймовірно швидко підіймалася й підіймалася, ось уже досягла кінця нитки. Кадриль мерщій ухопився за неї, витяг з кишеньки мішечок і прив'язав до нього нитку, сам заліз у мішечок, звідси прив'язав нитку до другої ручки, обхопив кінці, щоб не лишилося жодної шпарини… А квітка так витяглася, що її стебло стало як нитка. Кадриль устиг причепитися саме вчасно й відчув, що його вже несе вгору, його вже тягне «Срібна шишка»! Врятувався!.. Його пойняла така радість, така шалена веселість, що у нього з уст просто полинула пісенька:

Я сам квітку переміг,

Жорстоку квітку переміг я,

Квітку жорстоку я переміг,

Жорстоку…

Тут до нього долинув якийсь дивний звук: за стінами мішечка наче щось луснуло — так лускає струна у скрипці, коли рветься. «Що це могло бути? прислухався Кадриль. — Може, це квітка так зі мною прощається? Так воно і є!..» І він кінчив співати ще веселішим голосом:

…жорстоку квітку я сам, сам, сам!

А коли минули перші веселощі, зайчика обсіли тривожні думки: хоч би не перервалася тоненька нитка, хоч би не прорвався мішечок, хоч би не відірвалися ручки мішечка, хоч би він сам знову не замерз на бурульку і, найголовніше, хоч би по путі знову не трапився метеорит і не обірвав нитку…


У «СРІБНІЙ ШИШЦІ»


Планета квітів з усіма її пастками та небезпеками залишилася далеко позаду. Мандрівники знову сиділи у своїх кріслах, прив'язавшись захисними поясами, але раділа лише начальниця Легарія.

— Курйоз! — здійнявши пов'язку, вона гладила й гладила свою щоку. Дефекту після поранення немає! Мені вибило бородавку! У мене зникла бородавка!

— Мій друг, — ламав собі лапи Китичка. — Він залишився! Залишився… Що з ним буде? Що з ним тепер буде?

— Де б його взяти дзеркало? — не могла всидіти від радості Легарія. Яка удача! І від квітів утекли, і бородавки здихалась!

— Що він робитиме сам-самісінький, між великими жорстокими квітами? Чому ми його покинули? Чому?

— Ти ж сам бачиш, Китичко, що довше чекати ми не могли, — повагом відповів Твінас, притискуючи крилом свою люльку.

— А що з ним тепер буде? Що він робитиме? Де він подінеться? — насилу стримував ридання Китичка.

— Коли ти навчишся тверезо на все дивитися? — нагримала на нього Легарія. — Треба радіти, що самі свою шкуру спасли!!

— Та не самі, — крізь сльози мовив Китичка, — та і не спасли, а Кадриль нас усіх спас! Він весь час нас спасав, а ми йому нічого… Що тепер з ним буде? Що?

«Срібна шишка» невблаганно віддалялася від планети квітів. Пасажирів знову піднімало до стелі, та вони були вже досвідчені й до всього готові. У них ще кололо в попереку, набрякли ноги, затерпли лапи — їх долала втома… Нитки в хвості Китички розкошлалися, а очі не відривалися від кінчика нитки, прив'язаної до гачка біля порога дверцят. Песик уявляв, як другий кінець метляється за кораблем, а Кадриль біжить і біжить, тікаючи від квіток-переслідувачок, або, вже зв'язаний, стирчить один у вазі. Ах, коли б він знав, що Кадриль залишиться, залишився б з ним разом і він, нізащо не полетів би! Знову й знову з його грудей проривалося глухе хлипання, та чуле вухо Ейнори його вловило, і лялька співчутливо порадила:

— Китичко, візьми себе в лапи! Твоє хлипання Кадрилю не допоможе.

— Я не можу не хли… хли… хлипати, — пробелькотів Китичка, — я нічого-нічого не можу зробити, щоб не хли… хли… хли… хл… хл… хл… хл…

— Чи не звихнувся наш хлипалка Китичка? — занепокоїлась начальниця.

Песик подивився на неї пронизливим поглядом.

— А мені і в голову не прийшло!.. Мені промайнуло в голові… мені блиснуло в голові, мені вдарило в голову… кі-кі-кі… мені стукнуло в голову, що наш… Кадриль… кі-кі-кі… подивіться!

Лише зараз усі побачили, як крізь шпарину ледь прочинених дверей протискуються всередину ручки мішечка, тоді весь мішечок з намальованими на ньому джинсами, а потім із джинсів вилазить довге й дуже знайоме вухо, половина вуса, розірване хутерце із шпилькою, лапа з товсто намотаними нитками…

— Пасажир уже всередині? — пролунав спокійний голос пілота.

— Пасажир усередині! — закричав Китичка. — Весь пасажир усередині!

Дверцята корабля зачинились, а песик, відстебнувши захисний пояс, кинувся до свого друга, але до нього не дістався, а немов горобець спурхнув до стелі. Кадриль теж злетів угору, і друзі, перевертаючись у повітрі, намагалися обійнятися.

— Друже мій! — захлинався від радості Китичка. — Повернувся!

— Насилу, — зізнався Кадриль. — Квітка підняла мене до самої нитки.

— Квітка?! — ахнули всі пасажири.

— Вона саме, — хитро усміхнувся у вус Кадриль. — Я її гарненько попросив — і вона раз — і підняла!

— Треба позбутися тверезого розуму, щоб повірити в таку нісенітницю, заявила Легарія.

— Що сталося? Як це було? — нетерпляче закліпала віями Ейнора.

— Блукач повернувся, — прогудів басом Твінас, так нахиляючись до ляльки, що замалим пояс не тріснув. Потім, глянувши очицями на обмотану лапу Кадриля, запитав: — Намотував на лапу нитку, щоб тебе притягло до «Срібної шишки»?

— Так, — з гордістю кивнув головою Кадриль.

— Хай йому лихо! — з захопленням вигукнув великий сищик.

— Мені ніколи-ніколи і в голову не прийшов би такий розумний вихід, хоч би довелося висіти на нитці цілу подорож! — не міг втриматися від гордості за свого друга Китичка.

— Але, — зізнався Кадриль, — лапа у мене болить. І, крім того, я знову дуже замерз.

Аж тепер песик розгледів, яка змучена мордочка у його друга, які запалі щоки — особливо та, з половиною вуса.

— Ну й ну! — спохопився песик. — Який я гава! Сідай у моє крісло, ось на шарфик, щоб тобі потеплішало… — Він рішуче висмикнув з-під Легарії картатий шарфик.

— Облиш! Як ти смієш у своєї начальниці виривати шарфик! зарепетувала Легарія.

— Шарфик належить Кадрилю ще від часів вогнища! — сміливо відповів песик. М'яко постеливши, він притяг свого знесиленого друга, вклав, обтушкав, пристебнув захисний пояс. Кадриль не перечив: що далі, то його долала слабість. Щойно тепер, після всього пережитого, він відчув, який він виснажений, змучений всілякими страхіттями. Зайчик зручно вмостився у кріслі, вистромив з-під шарфика обмотану ниткою лапу, і Ейнора, на прохання Китички, почала швиденько змотувати нитку назад на клубок.

— Ти спи, спи, постарайся швидше заснути, — вмовляв друга Китичка, залізши сам під крісло.

— Так… — промимрив Кадриль, — засну, ось зразу засну… але щоб ви знали… я… я… танцював кадриль.

— Що… кадриль? — аж затнувся Китичка.

— Я танцював кадриль з Ейнорою.

— Зі мною? — здивовано підвела голову лялька.

— Так… і коли б ти себе побачила! Ти літала по залі, мов ластівка, в тій одній рукавичці, зате в бальній сукні, а біля декольте — букетик незабудок, справжніх незабудок. А твої очі…

— Мої очі?! — У Ейнори ледь не випав із рук клубочок.

— Теж кольору незабудок, — невинно збрехав Кадриль, а може, й не збрехав: адже, коли Ейнора танцювала, у неї очі були заплющені! — Ти була як справжня принцеса!

— І коли, — зітхнула Ейнора, — я матиму пристойну сукню? Мені соромно у цій обшарпаній… Коли б мені ножиці, голка і якийсь клаптик тканини, я сама пошила б собі сукню чи хоч спідничку.

— У мене є голка у тапці… — Твінас нагнувся, витяг голку й подав Ейнорі.

— А ножиці я можу організувати, — понишпорила в сумці Легарія. — Але жодного зайвого клаптика у мене немає. Дефіцит. Або зробімо так: я дам тобі клаптика, а ти поший мені пелерину, а що залишиться, — буде твоє.

— Не треба, — гордо відповіла Ейнора, — без очей мені дуже важко шити.

— Ось ножиці, і знай, — подала начальниця, — щоб повернула!

— Я ж їх не з'їм, — відрубала лялька, але вмить схаменулася й покірно подякувала: — Дякую, що позичили.

— Гляди мені! — пробуркотіла Легарія. — А клаптика не дам.

— Ейноро, — не витримав Китичка. — Знаєш, що мені прийшло в голову? А ти відріж від шарфика і пошиєш собі хоч спідничку.

— Справді? — зраділа Ейнора.

— Псувати такий чудовий і дорогий шарфик? — розгнівалася начальниця. Я забороняю!

— От і не заборониш, шарфик не твій! — відрубав їй Китичка.

— Шарфик мій, — промимрив крізь сон Кадриль. — Китичко, візьми ножиці і відріж скільки треба.

— Тоді, Ейноро, поверни мені ножиці, — простягла лапу Легарія.

Але Китичка встиг першим схопити ножиці, чикнув ними і відтяв чималий клапоть. Хоч яка начальниця була незадоволена, вона змушена була поступитись, і Ейнора так взялася до роботи, що тільки пальчики її миготіли і в такт їм вії то здіймалися, то опускалися, а очиці Твінаса ледве дивилися: такі були стомлені.

У голові в Твінаса дедалі ясніше вимальовувався план, як вирвати Ейнору із пазурів Легарії. Цей план він у думці назвав ОК.

А обоє друзів після довгої розлуки ніяк не могли наговоритися — хоч як Кадрилю хотілося спати.

— Поклади у нашу таємничу схованку ножик, ось він, — шепотів Китичка. — І мішечок я гарненько згорнув, але він добре потерся.

— Нічого, до Тандадрики він ще послужить, — відповів Кадриль, запихаючи здоровою лапкою ножик і мішечок у кишеньку.

— І ще, — розхвилювавшись, песик аж затнувся, — ві… візьми мій скарб, мені його вже досить. — Він сором'язливо подав згорнений клаптик паперу. — Тільки з умовою: не дивись… Я сам тобі скажу, коли можна буде подивитися, домовились?

— Домовились, — кивнув головою Кадриль. — Я покладу цю річ на самісінький спід своєї кишеньки. — Він засунув лапу глибоко в кишеньку, і раптом у нього аж очі на лоб вискочили. — Оце-то… штука!

Він витяг із кишеньки зів'ялий цвіт гвоздики — той самий білий з надірваною пелюсткою.

— О Китичко, — прошепотів Кадриль, — це був не сон, не сон!

— Що, що? — не розумів песик.

— Коли б ти знав, що там творилося… що там творилося у підземеллі… і це було не уві сні… ті бурульки, годинник, ножиці… музика… фрак…

— Спи, спи, — знову вмовляв його песик. — І знай: я вимовив наше заповітне слово, коли корабель злітав із планети квітів.

— Я чув, — кивнув головою Кадриль, стискуючи в лапі білу гвоздику. Воно мене врятувало… тільки воно… заповітне слово.

— Справді? — просіяв Китичка.

— Справді. А зараз, поки я не заснув…. доспівай нашу пісеньку… хоч раз до кінця…

— Тепер уже, хоч би що сталося, а я закінчу її, - сказав песик. — Але я не знаю, з якого місця почати: чи з. того, де перервалося, чи знову спочатку?

— Спочатку.

Китичка відкашлявся, провів лапкою по носику-квасолинці і тихенько-тихенько, щоб чуло лише єдине вухо його друга, почав співати:

Справжній, а може, несправжній

Сидів у гніздечку кікіліс.

Сидів у гніздечку кікіліс,

У всьому на світі зневіривсь.

Лиш присмалив він свій дзьобик,

А вже так у всьому зневіривсь,

Сидів біля річки кікіліс

І слухав, що крокодил

йому каже…

— Увага! — пролунав голос Менеса. — «Срібна шишка» наблизилась до невідомої планети.

Чи це не прокляття: пісеньку знову не доспівано! Зате роботящій Ейнорі залишилося зробити кілька стібків, щоб закінчити спідничку, а з обрізка клаптика вона викроїла хустинку, щоб нарешті прикрити свою лису голову. Рукавичку, щоб не заважала шити, вона заткнула за шнурок, яким підперезала сорочку. І без проникливості Твінаса можна було помітити, як Ейнора не любить цієї рукавички: вона її то стягає, то мне, то куди-небудь засуне. Може, це тому, що рукавичка нагадувала ляльці ті безтурботні дні, коли вона жила, мов принцеса на скляній горі?


Подорож у Тандадрику

В РОЗВІДКУ


«Срібна шишка» майже приземлилася, але так і не сіла, а почала, паче яструб, робити круги над невідомою планетою.

— Увага! — знову пролунав голос пілота.

Твінас, який тільки-но задрімав, прокинувся й відразу втупився очицями в Ейнору. Чого ж це голка застигла в її руках, чого так засіпалися вії і спохмурніло личко, коли вона почула голос Менеса?

— …Наближаємося до невідомої планети, — пояснював пілот. — Ми збилися з курсу і летимо довше, ніж було запрограмовано механізмами корабля, тому повинні сісти і поповнити запас повітря.

— Життєво необхідний запас! — уточнила начальниця.

Пасажири заворушилися, приготувалися вийти, як тільки зачують знайомий стукіт об поверхню землі. Лише Кадриль відпочивав собі далі, кволий і виснажений, їх уже не піднімало до стелі, і добре було всім тілом зручно вмоститись у м'якому кріслі. Але стукоту так і не почулося, і дверцята не відчинилися, і східці не були спущені.

— Увага, увага, — сповіщав новину за новиною голос пілота, спускатися на поверхню планети дуже небезпечно. Все оповиває непроглядна імла. Ніякого просвітку. Треба послати розвідника.

— Розвідника?! — повторили всі здивовано.

— Начальнице корабля, просимо вибрати розвідника, — сказав Менес.

— Я негайно організую вибори, — заметушилася Легарія, страшенно задоволена, що отримала таке важливе завдання. — Негайно буде офіційно призначено розвідника.

Вона одв'язала пояс, вилізла на крісло й оглянула пасажирів такими очима, неначе вперше їх бачила.

— Як усім відомо, — заговорила Легарія, — розвідник має бути за всіх найкмітливішим, найспостережливішим і з найтверезішим розумом; оскільки через напад пацюка я стала інвалідом, то змушена, хоч з болем у серці, від цього обов'язку відмовитися. — Вона скрушно зітхнула. — Ейнора також не годиться в розвідники, бо сліпа, мов кріт…

— І знову прозиває, - не витримав Китичка.

— …мов кріт, хоча спідницю пошила проворніше від швачки, яка добре бачить.

— Ну й що кому до цього… — почала була рішуче Ейнора, але відразу й похнюпила свою горду голову.

— Твінас… — повернулась до пінгвіна начальниця, а той так утягнув живота, підібгав під себе танку й скорчився у кріслі, що нагадував сплющеного м'яча. — Твінас, як усім відомо, — спокійно вела далі Легарія, з-поміж нас найнезграбніший, до того ж дуже кривий і вічний сонько.

Твінас, згораючи від сорому, позирнув на Ейнору. А ще зовсім недавно він не звернув би уваги навіть на ще образливіші глузування!

— І зовсім і не дуже кривий, а тільки трохи кривуватий, і не найнезграбніший, а трохи незграбнуватий, і не сонько, а, — завагався песик, — а… трохи дрімайло.

— Ква-ква-ква, — не витримала начальниця. — Попрошу бути серйознішими! — вона зробилась грізнішою. — Кадриль…

— Тссс! — приклав лапу до носика, вірніше, до квасолинки, Китичка. Не будіть мого друга. Він дуже стомлений, у нього напухла лапа, він спить.

— Я не сплю, — розплющив очі Кадриль. — І якщо треба, як стриб… ну в розвідку… — і він безсило ворухнувся в кріслі.

— Ти ще відпочинь, — пожаліла його начальниця, — до того ж і розвідник з тебе не найкращий: гарячка і невиправний хаос.

— Про… пробачте, — не міг уже витримати Китичка, — але ви знову прозиваєте. Ви весь час прозиваєте і прозиваєте!

— Треба дивитися тверезо не лише довкола себе, але і на себе, повчально сказала начальниця. — А крім того, я сподівалася, що ти обов'язково ще скажеш: не гарячка, а гарячкуватий і не хаос, а хао… хао… хаосик… ква-ква-ква…

Засміялись і інші пасажири, навіть Кадриль не стримався й усміхнувся. Здихавшись бородавки, Легарія віднайшла почуття гумору!

Та смішливий Китичка цього разу не засміявся.

— І… і, — набрався він сміливості й додав: — Ви зовсім не подякували Кадрилю за те, що він спас усіх нас від загибелі на планеті квітів, ось як!

— А правда, — прогув Твінас, — як це нам із голови викурилось!.. Кадрилю, щиро-щиро дякую…

— Дякуємо, Кадрилю, — повторили й інші, — від щирого серця спасибі!

— Нема за що, — дуже задоволений, промимрив Кадриль.

— Отак, — не менше задоволений, сказав і Китичка.

— Чи вже вибрали розвідника? — пролунало запитання пілота.

— Ось зараз, — схаменулася начальниця. — Закликаю всіх зосередитись і не теревенити на сторонні теми. Отож лишається кандидатура Китички.

— Я зостаюся один, — хоробро підвівся Китичка.

— Але знай, — попередила начальниця, — що я призначаю тебе розвідником лише а великої скрути! Хай би мене й золотом обсипали, а я з такою Кихкалкою в розвідку ніколи не пішла б!

— І я не пішов би з такою жабою лякливкою!

Легарія підвела очі від своєї сумки і зі злістю поглянула на всіх:

— Хто сказав «жаба лякливка»?!

Ніхто не зізнався. Слова були вимовлені пошепки, голосу впізнати не можна було. Тоді Легарія почала усіх підряд свердлити очима. Може, ображений товстун?

Може, невиправний Хаос? Може, сам Кихкалка? А може, й Ейнора, он як невинно схилилася над шиттям?

— Якщо винуватець сам зізнається по-доброму, я зменшу йому кару, пообіцяла начальниця.

Тиша.

— Питаю востаннє: хто сказав «жаба лякливка»?

— Чи розвідника вже призначено? — пролунало суворе запитання із кабіни пілота.

— Вже! — мов солдат, виструнчився песик і приклав до вуха лапу. — Я призначений!

— Розвіднику Китичко, — надійшов наказ, — будьте готові сісти в мікрокораблик «Шишечка».

— Го… товий!

В боковій стіні корабля відчинився люк, в якому біліли дверцята в «Шишечку». Китичка рушив до нього.

— Почекай, — хотів плигнути за другом Кадриль, але йому забракло сили. — Підійди до мене, щось маю тобі сказати.

— Кажи, — нагнувся над ним песик.

— Чи ти знаєш, — зашепотів Кадриль, — що розвідника повсюди супроводжує смертельна небезпека?

— Аякже! — з міною знавця кивнув песик носиком-квасолинкою. — Я сам бачив на одній картинці пораненого в ногу розвідника!

— Тому, — говорив далі Кадриль, натягуючи на себе шарфик, щоб прикрити потаємну кишеньку, — тому візьми з моєї… вірніше, нашої таємної схованки дещо із скарбу… я без цих речей на планеті квітів напевно загинув би! Він засунув здорову лапу в кишеньку й витяг ножичок і коробочку сірників.

— Розвіднику Китичко, — підганяв пілот, — на місце призначення!

— Тільки будь обережний! — попередив Кадриль.

— Не бійся, я не маленький, — з гідністю мовив Китичка. Засунувши собі у вухо ножик і сірники, він почалапав до люка і заліз у кораблик, що був схожий на поставлене сторч гусяче яйце. Китичка дедалі більше гордився, що йому дали таке відповідальне й небезпечне доручення — бути розвідником. О, якби зараз його побачив бульдог — тупувата Гогова морда зовсім стала б тупою із заздрощів: такого мікрокораблика, як «Шишечка», не побачиш ні на якій картинці!.. А ще за мить Китичка кихкав собі в лапу, аж зігнувся: пригадав Легарію.

— Жаба лякливка, — мимрив, — ля-ля-ля… ких-ких-ких…

— Розвіднику Китичко, — прорвався у «Шишечку» голос пілота, зосередьтеся!

— Зо… зосередився! — сяк-так затаїв сміх Китичка.

— Тепер слухайте: у кабіні кораблика є три кнопки: зелена, червона і жовта. Натиснете на жовту — кораблик летить. Натиснете на зелену — кораблик опускається вниз. Якщо два рази натиснути на зелену — підіймається вгору. Червону — зупиняється. Повторіть.

— Червона — зупиняється. Жовта — летить. Зелена — вниз, два рази вгору.

— Дуже добре, — похвалив пілот.

— П'ятірка, — уточнив Китичка і подумав: «Цікаво, чи чув мій друг? Чи звернула на це увагу Легарія, та, яка сказала, що хай би… і золотом обсипали, вона зі мною у розвідку не пішла б… ля ляк… кхи-кхи…»

— Яку кнопку натиснете першою? — запитав пілот.

— Першою я натисну… зелену… пробачте, жовту! — поправив себе песик.

— Правильно. Ваше завдання як розвідника вияснити, чи може «Срібна шишка» безпечно спуститися крізь пелену імли. Зрозуміли? Є запитання?

— Зрозумів і не… нема!

— Бажаю щасливої путі й успішної розвідки! — побажав пілот.

Дверцята почали зачинятися.

— Китичко, тільки не випади із кораблика! — донісся збентежений голос Кадриля.

— Оце тобі… — тільки й сказав песик, не на жарт образившись: проводжають, неначе мале нерозумне дитя! Ну той Кадриль!.. А ще друг! Він напевно не почув, коли пілот сказав «дуже добре».

Дверцята зачинилися. Китичка влаштувався в кораблику так зручно й затишно, ніби в справжній собачій будці. Перш ніж доторкнутися до кнопки, песик лизнув лапу, щоб була спритніша, й потім натиснув на жовту кнопку.

Загула, загуркотіла «Шишечка», відділилася від «Срібної шишки» — отак із-під крила квочки випурхують курчатка і спішать подивитися, що робиться на світі…

В цей час у пасажирському салоні стояла тиша і навіть якась гнітюча. Кадриль дмухав на опухлу лапу й хвилювався за Китичку. Ейнора закінчила шити спідничку, обметала хустинку і, склавши свої тоненькі рученята, відпочивала, її високий лоб був похмурий від невеселих думок. Легарія все ламала голову над питанням: хто сказав «жаба лякливка»? Хто? «Вона, лише вона! — вирішила начальниця, дивлячись на спохмурніле личко Ейнори. — Ніхто інший, тільки вона!» — остаточно вирішила начальниця і заходилася порпатись у своїй сумці, шукаючи дуже важливу річ. Ось! Легко зітхнула, знайшовши футляр для окулярів, і поклала його зверху, щоб був у неї під лапою. «Я тобі покажу, принцеса на скляній горі! Більше не будеш насміхатися з мене та копилити носа, не будеш чванитися!» — зловтішалася начальниця. І знову не помітила, як уважно стежило за нею двоє маленьких, мов макові зернятка, очиць… Адже великий сищик, як ніхто інший в цей час. був найнещасливіший: після жорстоких слів Легарії він і справді попробував тверезо подивитися на себе і побачив, який він незграбний, і навіть подякував долі за те, що Ейнора не може розплющити очі.


СІРНИК


Крізь прозорі, немов скло, стіни «Шишечки» Китичка міг дивитися на всі чотири сторони, а також вниз і вгору. Під ним, притулившись одна до однієї, залягали хмари. Найдивовижніше, що вони були різних кольорів, і коли дивитися здалека, то нагадували килим, зшитий із різноманітних клаптиків, на такому килимку, приліг був Гог, зробивши своє чорне діло, тобто відірвавши у Китички кінчик носа. Ще раз пожалів песик, що той лютий собацюра не бачить, як він пустився у велику космічну розвідку, хоч начальниця і сказала, що хай би її золотом обсипали, вона б з ним не пішла… ля-ля-ля… кливка кхи-кхи… ах, правда, прозивати негарно.

Він натиснув на зелену кнопку, і кораблик почав спускатися вниз, ближче до хмар. Але що воно таке? Коли він зовсім наблизився до них, виявилось, що це ніякі не хмари, а густо переплетені ниті. «Ось тобі маєш!» — від несподіванки розвідник аж рота роззявив. Побачивши, що на гачку висить бінокль, здійняв його, приставив до очей і почав досліджувати ті плетіння… «Ні на якій картинці я такого не бачив», — заклопотано покрутив він своїм носиком-квасолинкою. Натиснув на жовту кнопку — і кораблик полетів горизонтально, немов планер, від однієї так званої несправжньої хмари до другої. Потім натиснув на червону — кораблик зупинився немов укопаний, аж. загойдався бінокль, що його песик повісив собі на шию. Натиснув на жовту — знову полетів; зелену — вгору, два рази зелену — вниз, вниз, вниз… «От, — прийшло Китичці в голову, — коли б тут поряд був мій друг! Я тільки кнопки натискував би, а він робив би розвідку, або ні: він натискував би, а я розвідував би, адже на те я і розвідник». Китичка натискував і натискував кнопки, підіймався, опускався, зупиняв, кораблик планерував горизонтально, вниз, угору — ні, цікавішої забави він ще ніколи не мав, і знову його взяв жаль, що цього не бачить той лютий Гог. Нарешті песик стільки понатискував, що почала жовтіти лапа, і він опустив «Шишечку» зовсім низько, до самого фіолетового сплетіння. Китичка відчинив віконце, і всередину дмухнуло прохолодне, з якимсь дивним запахом повітря сказав би, ніби в якомусь заводському цеху. Розвідник висунувся у віконце і без бінокля власними очима почав придивлятися до тих нитей. Нічого не зрозуміти. Та що ж робити? Адже «Срібній шишці» необхідно поповнити запас повітря! А якщо розірвати те павутиння і спуститися під нього?

Китичка перехилився ще нижче і, ще більше відважившись, хватонув лапою одну нить: наче дріт, наче гумова нитка…

Потім він узяв бінокль і подивився вгору: далеко виднівся корабель, сяючи срібними листами, якими він був оббитий. Який він великий здається, коли дивитися на нього у бінокль! Песик повернув бінокль і подивився з другого кінця. Ой, який корабель малесенький, наче жолудь без шапочки, кхи, кхи, кхи… Китичка ще кілька разів подивився то з одного, то з другого кінця бінокля і щоразу весело кихкав. Усе-таки яка легка робота розвідника, справжня розвага!.. Тут песик став серйознішим: треба придумати щось таке, щоб його розвідка принесла користь. Пілот Менес ясно побажав йому: «Бажаю успішної розвідки!»

Китичка знову перехилився вниз за вікно, схопив дротину і щосили потягнув її. Вона не розірвалась. А може, її перерізати ножиком? А чи краще перепалити сірником? Випалити такий отвір, щоб «Шишечка» змогла крізь нього опуститися вниз?.. Розумна думка, варто її зрівняти з люлькою Твінаса!.. Китичка, не гаючи часу, витяг із вуха коробочку з сірниками, тернув сірником і обережно, щоб той не погас, ткнув ним у дротину…

Що потім сталося, песик пригадає пізніше, мов якийсь сон: неначе грім загримів, і наче блискавка блиснула, неначе вибухнув страшний вулкан… Китичка, перелякавшись, устиг, проте, натиснути на зелену кнопку, зачинити віконце, і «Шишечка» кулею полетіла до «Срібної шишки», немов курчатко, за яким женеться яструб…

А різноколірного плетива довкола планети наче й не було…


НА СПАЛЕНІЙ ПЛАНЕТІ


Сідаючи на землю, «Срібна шишка» стукнулася значно сильніше, ніж на планеті квітів. Відчинилися дверцята, спустили східці, і пасажири рушили надвір. Останньою вийшла Ейнора: залишилася сама, бо хотіла надіти свої обнови. І коли вона показалася на східцях, Легарія аж позеленіла від заздрощів: довгенька з прорізом на боці спідничка, на голові елегантно пов'язана хустинка — приємно дивитися. Ейнора спускалася вниз, тримаючись за крило Твінаса, і товстун аж пихтів від хвилювання. Внизу чекав на них Кадриль. Він перепочив і мав бадьоріший вигляд. А на Китичку жаль було дивитися: після розвідки його неначе хто прибив — хоча лише завдяки йому «Срібна шишка» змогла сісти.

Усі чекали, поки спуститься Менес, — він був, як завжди, стрункий, в темних окулярах, шоломі і рукавиці.

— Як почуваєте себе, розвіднику Китичко? — повернув він темні окуляри до песика.

— Я… мені… так… ні, — пролепетав Китичка.

— Набавились? — запитав пілот.

— На… набавився, — заїкаючись, відповів песик і підібгав хвоста-китичку. «Похвалить чи осудить? Осудить чи похвалить?» — прийшло йому в голову таке хвилююче питання.

Картина, яку побачили мандрівники, висадившись із корабля, була цілком протилежна тій, що на планеті квітів. Куди не кинь оком, — скрізь лежала чорна земля, стирчали обгорілі дерева, курився попіл, вітер розносив чад і дим.

Мандрівники, пригнічені похмурим видовиськом, не насмілювались відходити від «Срібної шишки». Лише Ейнора, витягти вперед руки, ступила кілька кроків, розплющила й заплющила очі.

— Я нюхом чую згарище, — розширила вона ніздрі.

— Напевно, — причвалав до неї Твінас, — тут стався вибух вулкана або землетрус з пожежами.

— То добре! — прояснів Китичка.

— Фе, як негарно! — нагримала на нього начальниця. — Тільки безвідповідальні створіння можуть радіти із стихійного лиха.

— Про… пробачте, — песик аж упрів.

— Одначе, де ж моя люлька? — спохопився товстун. — Хай йому лихо, мабуть, у кораблі забув!

— Я зараз принесу, — озвався Китичка.

— Ні, я сам, — рушив до східців Твінас. — Може, коли більше лазитиму, то у вазі полегшаю і начальниця не буде насміхатися.

— Щира правда! — похвалила начальниця. — На критику треба реагувати!

— Що це так гуде у «Срібній шишці»? — наставив вухо Кадриль.

— Резервуари корабля всмоктують повітря, — пояснив пілот.

— Може, давай стрибнемо подивитися, — не міг устояти на місці Кадриль, видно, він зовсім очуняв.

— Ніяких стрибань поодинці! — суворо заборонила начальниця. — І до того, он уже темніє.

Справді, сонячне коло на очах чорнішало, залишився тоненький сяючий краєчок, та й того вже затягувала чорнота.

— Ясно, — глипав очицями на сонце Твінас. спускаючись із корабля, одна половина чорна, а друга — світла, і, як сонце крутиться навколо себе, так змінюється день на ніч.

Тільки встиг він це сказати, як усе огорнула чорна темрява, а за короткий час знову виблиснув другий краєчок сонця: займався новий день планети. Мандрівники рушили далі. Ейнора йшла, тримаючись за крильце Твінаса, і товстун так старався не шкутильгати, що замалим не вивихнув і здорову ногу. Коли б великий сищик менше звертав увагу на свою ходу, то напевне помітив би, що Ейнора поривалася сказати йому щось дуже важливе.

— Твінасе, — нарешті наважилася вона, — давайте пройдемо так, щоб нас ніхто не почув.

— Пройти? Щоб не почули? — заворушився, заметушився, загудів товстун і так повернув убік, що ледь не впав — добре, що Ейнора тримала його за крило. — Тут… тут… тут ніхто не почує.

— Я хочу, — тихо указала Ейнора, — поділитися з вами однією турботою, однією головоломкою.

Від несподіванки і щастя товстун остовпів. Ейнора, горда, відлюдна Ейнора, хоче з ним поділитися думками, турботами і навіть головоломками!.. Хай йому безліч лих, чи ж може бути більше щастя, ніж як їм обом розгадувати ту саму головоломку?! Може, вони удвох розгадали б і загадку кубика?!

— Ейноро… я… вам… — затремтів у нього басок. — Для вас… моя люлька… мій мозок… моє…

«Серце» він не встиг сказати: перервала Легарія.

— Ви тільки погляньте, два голубочки як воркують, — насміхалася вона. — Оце-то парочка! Варто було Ейнорі натягти на себе пристойнішу ганчірку, як наш тюхтій став бабієм… фі!

— Ви! Як ви смієте… — зблідла від образи Ейнора, але зразу ж безсило опустила голову й жалібно промовила: — Прошу пробачити.

— Не знаю, — скривилася Легарія, — не знаю, чи вже й пробачу. Моє терпіння вичерпалося. Ще один вибрик, і…

— Прошу сісти у всюдихід! — пролунав за спиною спокійний голос пілота.

Всі обернулися: їх нагнала невеличка машина, та сама «Шишечка», тільки вона стояла не сторч, а горизонтально, на прироблених коліщатках, — мала кілька сидінь і відкидний верх.

— Оце так штука! — милуючись, ляснув лапами Кадриль. — Дивись, Китичко, чи часом це не той кораблик, що ти літав на розвідку?

Китичка повернув свій ніс-квасолинку, побачив задимлений бік кораблика і швиденько одвів очі.

— Може, ви їдьте, — прошепотів він, — а я побіжу слідом за вами.

— Ще цього бракувало! — не погодився Кадриль. — Усі помістимося, вперед! — І він силою увіпхнув Китичку у всюдихід. Інші пасажири теж умощувались.

Тим часом пілот підійшов до Ейнори.

— Дозвольте, — запропонував він, — посадити вас на переднє сидіння, воно зручніше, ніж інші.

— Але… — знітилася Ейнора.

— Я вас понесу. — Він схопив Ейнору за поперек і вмить одніс її на переднє сидіння. Все трапилося так швидко, що неповороткому Твінасу лишилося тільки шльопати слідом за ними, жалібно дивлячись на струнку поставу пілота, його кремезні плечі. А який він бистроногий! Твінас утупив очі в свою танку, що розбухла, як ніколи. Із неї ось-ось мала випасти люлька, яку він забрав із «Срібної шишки»; пінгвін, запихкавшись, вийняв люльку і засунув собі під крісло. Як прикро, що Легарія перешкодила Ейнорі поділитися з ним головоломкою!.. Та якщо Твінас бідкався, то Легарія від злості аж кипіла. Тільки подумати! Отак принизити її авторитет! На найзручніше місце, спереду, де повинна сидіти начальниця, садять цю виряджену сліпачку! Мало того, її ще й понесли — немов справжню принцесу в замок. «Усе! — поклялася Легарія. — Як тільки повернуся в «Срібну шишку», я її з ніг до голови демаскую! Хай усі знають! Побачимо тоді, чи будуть її носити на руках! Побачимо, чи хоч той клишоногий Твінас поверне дзьоба у її бік… ква, ква…» — замалим уголос не засміялася жаба: до неї знову повернувся добрий настрій.

Всюдихід рушив у путь, минаючи ями, каміння та інші перешкоди. Швидко світало, і, зовсім небагато проїхавши, мандрівники побачили руїни міста. Чим ближче, тим жахливіша поставала картина: зруйновані хмарочоси, перевернуті автобуси, в друзки розтрощений літак, догори колесами обгорілий поїзд. Над однією вибитою вітриною звисав кінець назви «…ки»: може, квітки, може, книжки, може іграшки, а може, живі канарейки. Пілот мусив бути надзвичайно обачливим і спритним, щоб не провалитися з всюдиходом у підвал зруйнованого будинку чи не застряти в купах уламків; через менші перешкоди машина переповзала, наче жук. Довга вулиця закінчилася площею, усипаною розбитими ліхтарями. Посередині площі стояло задимлене мармурове підвищення з чотирма кінськими ногами: верхня частина статуї була зметена вибухом чи, може, як казав Твінас, землетрусом або вибухом вулкана.

— Це напевне був вершник, — показав на зруйновану статую зайчик.

Ейнора, сидячи поруч Менеса, не сміла розплющити краєчка ока.

— Де ми тепер їдемо? А зараз? — питала вона.

— Зараз, — спокійно пояснював пілот, — ми виїжджаємо із площі. Далі пробиватися не варто, самі руїни та згарища.

— Руїни та згарища, — повторила Ейнора. — А чому ви такий спокійний?

— Вам не подобається мій спокій? — запитанням на запитання відповів пілот.

Ейнора недбало знизала плечима.

— Там, — сказала вона, — у тій скляній шафі я була теж спокійна. Але ж тут не шафа, тут загинуло ціле місто! А може, загинула вся планета! А ви…

— Про… пробачте, — дуже хвилюючись, встряв у їхню розмову Китичка, а які ті вул… вулкани, що тут вибухнули?

— Сідаючи сюди, я ніяких вулканів не помітив, — холодно відповів пілот.

— Ні о… одного вулкана?

— Чого це ти, Китичко, завів про ті вулкани? — здивувався Кадриль.

Песик довгенько помовчав, тоді пролепетав:

— Я… я на картинці бачив один вулкан і хочу подивитися на живого.

— Живого! Живого вулкана, ква-ква-ква… — засміялася жаба.

— Як ви можете сміятися серед руїн і нещастя? — запитав незнайомий тоненький голосок. Цей голосок долинав із неба.


ПАЯЦ


Усі разом підвели очі вгору, навіть Ейнора задерла голову. Із неба спускався паяц, тримаючись за раму змія, бо шнурок, видно, згорів. Приземлившись, він відчепив змія, поправив блузу й довгу шапочку, з якої звисав обсмалений помпон.

— Чому ви смієтеся? — повторив він.

— Я, — отямилася першою Легарія, — я сміюся не з руїн і не з нещастя, а з Заїки Кити…

— Добрий день, — не дав їй закінчити Кадриль.

— Добрий день, — привітався паяц.

— Яким вітром занесло вас на цю планету? Я з висоти бачив, як сів ваш космічний корабель. Що ви тут шукаєте?

— Ми нічого не шукаємо, — авторитетним тоном відповіла начальниця, — а наповнюємо резервуари корабля. І водночас захотіли оглянути місцевість, але побачили такий хаос, якого нам не доводилося бачити за всю нашу подорож. Я начальниця групи. З ким маю честь розмовляти?

— Паяц Улюс Тулюс із згорілого театру ляльок. Он що від нього залишилося. — Він махнув довгим обсмаленим рукавом у бік двох зруйнованих колон. — Під руїнами всі мої друзі по сцені, всі іграшки… всі…

— А як же ти врятувався? — запитав Кадриль.

— Я саме літав на змію подивитися на зорі, бо за мурами їх не видно. Я знав дірку в плетінні й полетів. І ось що знайшов, коли повернувся… нічого не знайшов… — Він повів довкола сумними темно-синіми очима й скорботно похитав головою.

— Але скажи, братику, — прогудів Твінас, — що ж це тут трапилося? Чому все куриться димом, валиться?

— Ву… вулкани, правда? — хриплим від хвилювання голосом запитав Китичка.

— Тут трапилося те, — відповів паяц, — що повинно було трапитися. Обов'язково, раніше чи пізніше.

— То добре! — знову вихопилось у Китички. — Я… я перепрошую.

— Я їм казав, кричав із сцени театру, що так буде. Маріонетки мовчали, а я кричав. Та вони мене не слухали, паяців ніхто не слухає, від паяців жадають лише сміху та витівок.

— Ви занадто хаотично розповідаєте, — зробила йому зауваження начальниця Легарія. — Чи не змогли б ви тверезіше доповісти про ситуацію?

— Він і без ситуацій розповідає дуже добре, — заперечив Кадриль. Так, друже, веди й далі.

Останній ріжок темніючого сонця ще встиг освітити біле, мов папір, обличчя паяца і надзвичайно стомлені очі. Коли він знову заговорив, його слова долинали із безпросвітної темряви:

— Все почалося з пташки — спокійної, сумирної, вкритої білим пір'ячком пташки, ха-ха-ха… — В темряві сміх паяца пролунав якось прикро і навіть страшно. — Справа в тому, що така пташка була одна-однісінька на всю планету: коли всі інші птахи вили гнізда, висиджували пташенят, полювали, щоб добути корм, ця пташка ширяла в блакиті неба, закусивши в дзьобі квітучу гілочку дерева… я вже сказав: вона була одна така на всю планету, і того виявилось досить. Першим зацікавилось пташкою місто Омасія. «Негаразд, — сказав володар міста, — що така біла, сумирна, беззбройна пташка літає одна-однісінька і ніхто її не охороняє. Ще якийсь хлопчисько візьме та й поцілить у неї з рогатки. Треба призначити їй охоронця». І на високій вежі поставили вартового з рушницею. Це викликало заздрість у іншого міста, Онавії: «Ото знайшлися опікуни. А може, ми краще зуміємо піклуватися білою пташкою і охороняти її?!» І вони поставили двох вартових з гвинтівками. Тоді озвався володар третього міста й показав, як він може охороняти пташку: призначив п'ять вартових з гвинтівками і однією гарматою. Після цього, звичайно, і четверте місто не захотіло бути гіршим за інших і на охорону пташки пожертвувало цілий танк…

І як розвели змагатися за безпеку білої пташки, І як почали міста одне за одним озброюватись до самих зубів! І що більше озброювались, то більше вихвалялися: «Ну скажіть: чи ще яке інше місто зробило стільки на благо пташки, як наше? Ми, і тільки ми справжні її опікуни і захисники. Ура нашому місту і ще раз ура!»

А люди в тих містах? Вони геть обідніли, ходили з затягнутими поясами і запалими животами — адже все йшло на оборону пташки, тобто на нові полки солдатів та гори зброї… Ну хто міг повірити, що невеличка тиха пташка зможе проковтнути стільки, скільки міг проковтнути семиголовий дракон?

— Оце тобі! — вже не сплеснув, а розвів лапами Кадриль. — Ніхто не повірив би!

— Скажіть, — пробасив Твінас, смокчучи свою люльку, — а де була і що робила сама пташка?

В цей час почало розвиднятися, засяяв край сонця.

— Пташка? — Паяц гірко засміявся. — Через ті змагання та боротьбу за її безпеку пташка у всіх із голови вилетіла. Усі навіть забули, яка вона на вигляд, коли б її побачили, то й не впізнали б… Ніхто, жодна людина не знала, де та пташка і що вона робить. Може, й справді якийсь жорстокий хлопчисько убив її з рогатки, може, кіт спіймав, а може, хтось голодний вкинув у горщик з тією квітучою гілочкою і зварив із неї юшку… Тільки на деяких танках залишилися картинки, на яких була намальована та пташка.

— Картинки? — пожвавішав Китичка. — Як би мені хотілося побачити її на картинці!

— А що було далі? — наче сам себе запитав паяц Улюс Тулюс. — Коли виросли гори зброї, то треба було їх охороняти, щоб інше місто не загарбало і не використало на захист тієї пташки. Отож міста почали відгороджуватись одне від одного — дедалі вищими і щільнішими стінами та дротами, і так усе переплелося, що найменша пташка і та й дзьобика не просунула б… ха-ха-ха… — знову гірко засміявся паяц. — То чого дивуватися, що все, зрештою, перетворилось на попіл, згарища та руїни? Досить було спалахнути якійсь дротинці в огорожі, і вогонь перекинувся б на гору бомб, і вибухи покотилися б по всій планеті…

— А скажіть, — знову запитав Твінас, — хто ж ті проводи підпалив?

Паяц провів очима по чорній пустелі.

— Цього, — він стрепенув обпаленою шапочкою, — вже ніхто ніколи не взнає. Бо тільки я один залишився… один на всю планету.

— А чому ви так вирішили, що ви один? — запитав Твінас.

— Із висоти змія я не бачив ніяких ознак життя на планеті, — пояснив Улюс Тулюс. — А вже від часу вибуху минуло тридцять діб.

— Тридцять днів і тридцять ночей, правда? — уточнив дуже схвильований Китичка.

— Правда, — підтвердив паяц.

— Ой, як добре! — від радості песик так підскочив, що замалим із всюдихода не випав.

Усі здивовано й сердито подивилися на розвеселілого песика, лише Менес дивився кудись убік крізь свої темні окуляри, в яких одне скельце було тріснуте.

— Не дивуйтеся, — пояснила паяцові начальниця, — наш Заїка Смішко не зовсім дозрілий і сміється де треба й де не треба. А ми, поки ще видно, будемо добиратися до свого корабля. Тому нам лишається тільки подякувати вам за корисну інформацію та ще побажати якнайкращих успіхів у вашому житті. На все добре.

— Щасливої путі, — сказав паяц і похнюпив голову.

— Але, — заворушився Кадриль, — як же він тут залишиться один-однісінький?

— Мені прийшло в голову… — проказав Китичка.

— Я знаю, що тобі прийшло, — Легарія метнула суворий погляд на песика. — Треба дивитися тверезо: в кораблі не тільки немає вільних місць, але є один пасажир понад норми. Я правду кажу? — повернулася вона до пілота Менеса.

Та пілот не сказав ні «ні», ні «так». Він і не захитав шоломом, і не кивнув.

— Пілот не заперечує! — вигукнув Кадриль. — Не заперечує взяти ще одного пасажира! Ура!

— Ура! — підтримав Китичка. — Він може зручно влаштуватися у «Срібній шишці», там є вільне крісло, ось що мені прийшло в голову.

— Лізь у кораблик, братику, — нагнувся над паяцом Кадриль, — і поїдеш з нами. Вперед!

— Справді? — не міг повірити Улюс Тулюс.

— Що не на єсть справді, — засвідчив Китичка.

— Сядь біля мене, — запропонував Твінас, стискуючи крильцями свій тулуб, щоб звільнити більше місця.

Вперше у паяца засяяли від радості очі, почервоніли бліді щоки. Весело заметлявши рукавами, він хутко вліз у всюдихід і, тримаючи змія, сів на сидіння. Колеса швиденько закрутилися, і незабаром спереду заблищав корпус «Срібної шишки». Мандрівники радісно переглянулися, а Кадриль навіть легенько підштовхнув.

— От побачиш, раз-два — і опинишся на Тандадриці.

— А там знайдеш цілу дюжину лялькових театрів, — вторив Кадрилю Китичка.

— Вони, чого доброго, не поділять тебе між собою, — говорив Кадриль.

— А то ще здорово між собою за тебе почубляться, — додав Китичка.

Та, незважаючи на жарти, у Улюса Тулюса дедалі похмурнішало обличчя, а одна рука так опустилася, що рукав замітав землю біля колеса всюдихода.

— Прошу… зупинитися, — жалібно промовив він.

Всюдихід зупинився, і паяц зліз на землю.

— Ти що-небудь забув узяти? — поцікавився Кадриль.

Паяц мовчки затряс головою, підійшов до задимленого каменя і виліз на нього.

— Мені прийшло в голову, — зашепотів друзям Китичка, — що він хоче перед дорогою посидіти і помовчати, як і ми тоді в лісі біля багаття.

Мандрівники досить довго чекали, поки Улюс Тулюс помовчить і попрощається зі своєю планетою. Та час минав, сонце вже майже все почорніло, а Улюс Тулюс як сів, так і сидів на камені, втупивши очі в безкраї згарища.

Першим увірвався терпець у начальниці.

— Шановний, — звернулася вона до Улюса Тулюса, — ваш регламент давно закінчився. Не зловживайте терпінням колективу.

Паяц наче й не чув.

— Як я бачу, — пробурчала начальниця, — ми будемо мати ще одного неорганізованого мандрівника.

— Улюсе Тулюсе, — в один голос погукали Кадриль і Китичка, — сідай, поїдемо! Поспіши!

Паяц стрепенувся, немов його зі сну розбудили, і сказав:

— Ви ще тут?… Їдьте без мене, не чекайте.

— Оце тобі маєш! — остовпів Кадриль.

— Братику, що трапилося? — занепокоївся Китичка.

— Я не можу покинути свою батьківщину, — звичайним голосом відповів паяц. — Крім мене у неї більше нікого немає. Як же я покину її в годину нещастя?

Він став на камінь і подивився навкруги. Ріжок сонця, згасаючи, позолотив його трохи обсмалений помпон на шапочці, і все потонуло в темряві.

— Як же я покину її?.. — повторив Улюс Тулюс.

— Але що ти тут один робитимеш? Один у полі не воїн, — прогув баском Твінас.

— Може, мені вдасться виростити тут квітку або деревце, — відповів паяц.

— А потім що? — запитав Китичка.

— Якщо розквітне цвіт, то прилетить і бджола. А як буде бджола, моя планета знову оживе.

— Улюсе Тулюсе, — знову запитав Твінас, — де ж ти візьмеш зернят, якщо навкруги самі попелища?

Улюс Тулюс не відповів — мабуть, не мав чого відповісти.

— А мені, — сказав Китичка, — мені прийшло… — Коли песик замовк, щось затріщало: це він обома лапами відривав свій носик-квасолинку…прийшло в голову, що можна б виростити цю квасолинку. Я знаю, вона справжня, не з картинки, вона росла на нашому балконі в коритці і цвіла червоним квітом. Бери!

Знову блиснув краєчок сонця, Китичка вискочив із всюдихода і, ставши на задні лапи, подав паяцові квасолинку.

— Дякую, — сказав паяц. — Кращого подарунка і бути не може.

Слідом за Китичкою вискочив із всюдихода й Кадриль, на ходу витягаючи щось із своєї таємної кишеньки і відрізаючи ножичком.

— А від мене, — сказав він паяцові, — візьми оцю нитку. Прив'яжеш нею стеблину квасолі, коли вона почне рости аж до самого неба, — пожартував зайчик.

— Які ви благородні! — схвильовано сказав паяц.

— А я, — на диво всім підвелася з місця Легарія, — я вручу ось що!

І вона, відстебнувши значок, урочисто подала його паяцові, не сумніваючись, що почує у відповідь: «Від імені всієї спаленої планети я скажу: ви найблагородніша, а ваш подарунок — з-поміж усіх подарунків найцінніший і життєво найнеобхідніший!»

Та він лише сказав «дякую», та ще й досить байдуже поклав той значок на камінь, тимчасом як подаровану квасолинку тримав у жмені так, немов хтось збирався у нього її відняти! «Яке несвідоме створіння!» розчарувалась начальниця.

Ще раз сердечно попрощавшись з паяцом, усі сіли назад у всюдихід і рушили в напрямку «Срібної шишки».

— Не було в мене чого йому подарувати, — винувато промовив Твінас. Хіба що люльку…

— А я хіба рукавичку, — зітхнула Ейнора, яка весь час мовчала.

— Захотілося здихатися рукавички? — ляпнула, скоса глянувши на Ейнору, Легарія, у якої геть зіпсувався настрій через втрачений значок. — Нікуди ти від рукавички не втечеш, принцесо, нікуди!

Ейнора вся зіщулилась і знову надовго замовкла. Китичка все дивився в сторону даленіючого каменя, на якому сидів паяц; швидко світало, і стало видно спочатку шапочку, потім плечі, рукава, камінь… Всюдихід погасив фари; пасажири дивилися вперед, наближаючись до «Срібної шишки», і лише один Китичка, повернувшись, не зводив очей з блузи паяца, що ставала все світлішою і світлішою, а на тому місці, де зовсім недавно у песика поблискувала квасолинка, тепер був вдавлений німий знак запитання. Щось прийшло в голову песикові, і те щось було таке важливе, що він потихеньку виплигнув із заднього сидіння «Шишечки» і помчав назад до каменя. Він тільки задасть паяцові запитання, одне-однісіньке запитання, а потім вітром полетить назад до «Срібної шишки»…


Подорож у Тандадрику

ЗАПИТАННЯ КИТИЧКИ


Мандрівники схаменулись, що немає Китички, лише тоді, коли по східцях збиралися входити в корабель.

— Оце тобі, — першим занепокоївся Кадриль, — немає Китички!

— Я, — зізналася Ейнора, — чула, що щось за всюдиходом шльопнуло, але не подумала, що це хто-небудь вискочив.

— Ніде він не дінеться, — заспокоїв Твінас. — Скоро повернеться.

Всі посідали в крісла, і тільки Кадриль зостався надворі на верхній сходинці, щоб ще здалека побачити, як буде повертатися його друг. Крім того, він побоювався, що за наказом начальниці можуть підняти сходи і, недовго думаючи, полетіти.

— Чи всі пасажири на своїх місцях? — утрете почулося із кабіни пілота.

— Китичка! — вигукнув знадвору Кадриль, — Китичка ще не повернувся!

— Ніякої тобі дисципліни, — сердилася Легарія. — Вчи їх, вчи дисципліні, організованості, і як горохом об стіну! Фі!

— Може, мені пошукати? — вирвався Кадриль.

— Біжи, біжи, щоб обидва пропали, мало клопоту з одним! — зовсім роздратувалася начальниця: вона порпалася в сумці, шукаючи другий значок, але нічого підходящого не знайшла.

— Побіжу, що буде — те буде, — вирішив Кадриль і одним стрибком опинився на землі. Він пустився в той бік, звідки був приїхав всюдихід. Ось і камінь, а поряд дитячою лопаткою копає землю Улюс Тулюс, — мабуть, збирається садити квасолинку.

— Скажи, — ще здалека гукнув до нього Кадриль, — чи не бачив ти мого друга, Китичку?

— Того, який подарував мені квасолинку? — запитав паяц.

— Так. Він десь пропав, а нам час вилітати.

— Він, — махнув рукавом паяц, — побіг он у той бік. Задав мені одне питання і побіг.

Кадриль скільки мав духу помчав у тому напрямку. Він. так поспішав, що не здогадався довідатися, яке ж питання задав його друг. Біг зайчик довго, поки йому не перепинило дорогу річище. Від жару вода із нього випарувалася, на дні дибилися шматки порепаного мулу, під ним темніло глибоке дно. Китички ніде не було видно. Роззирнувшись довкола, Кадриль похнюпився. Шукати далі було небезпечно: темніло, можна було самому легко заблукати і не знайти корабля.

Кадриль геть засумував і вже повернувся йти назад, як до його вуха долинуло тихе зітхання і схлипування. Він щодуху побіг до чорніючого згарища діброви і побачив свого Друга — він лежав на купі головешок, які ще тліли.

— Оце… тобі… маєш… — тільки й вимовив Кадриль, не вірячи своїм очам, і кинувся рятувати Китичку.

— Китичко… братику… — мимрив він, тягнучи свого друга. — Що ж це? Що трапилося?..

Та песик був немов неживий. А сонце вже зовсім темніло.

— Китичко, — щосили трусонув зайчик свого друга песика, — відізвися!.. Китичко, це я, твій Кадриль!.. Китичко!

Песик розплющив повні сліз очі.

— Покинь мене, — прошепотів він. — Летіть собі…

— Але скажи мені, що таке? — не відставав Кадриль.

— Невже, — схлипнув песик, — ти не розумієш?

— Нічого я не розумію, — захитав головою Кадриль, хоч невиразний здогад збентежив його.

Стало темно хоч око виколи.

— Я, — долинув із темноти голос Китички, — я вернувся до каменя і задав паяцові запитання… Одне запитання: скільки на цій планеті триває доба… день і ніч… І… і… довідався, що тридцять діб… це… це… тільки п'ять наших годин… Сам бачиш, як тут скоро темніє і розвидняється…

Так, смужка сонця вже провіщає новий день, нову добу планети.

— Ну то й що, що п'ять годин? — Кадриль знову вдав, що нічого не розуміє.

— П'ять годин тому, тридцять діб цієї планети тому, я… я підніс до переплутаного дроту запаленого сірника… і спалахнуло тоді, немов блискавка… загриміло, наче справжній страшний грім… Я… я спалив усю планету! Я все тут занапастив Я. І тільки я.

Спина в Китички здригалась, а в очах застиг такий біль, що серце Кадриля наче хто пронизав гострим ножем.

— Китичко, братику мій, — він обняв обома лапами голову песика і пригорнув її до таємної кишеньки, вірніше, до того, що билося за кишенькою. — Китичко, братику, ти не винен, ти не можеш бути винним, адже ти нічогісінько не знав!.. І я, і Твінас, і сама Легарія на твоєму місці зробили б те саме, що й ти, те саме!.. Ти тут ні при чому, чуєш, сам паяц сказав, що рано чи пізно вони неодмінно, неодмінно згоріли б, ти чуєш, Китичко?.. Ти тільки повинен виплакатися, добре виплакатися, і тобі стане легше.

— Я не можу плакати, — відповів Китичка, — у мене плакати немає сліз, я ніяк не можу виплакатись!.. Я занадто винен, щоб плакати.

— О Китичко, — ще ніжніше обняв його Кадриль, — ти пам'ятаєш, що тут зостається твоя квасолинка, вона буде рости й рости і зацвіте червоним цвітом, а тоді прилетить бджола, і планета знову буде жива!.. І біла пташка буде знову літати вільною і літати, куди її понесуть крила.

— Навіщо ти її згадав? — застогнав песик. — Знай, поряд з обгорілими головешками я побачив обсмалену білу пір'їнку… Може… може, то й була та сама пташка! Я спалив і її! Все спалив.

— Але, — ляснув себе лапою по лобі Кадриль, — але хто ж тобі дав сірники? Ти, ти ж не хотів їх брати, навіть і не думав брати, а я тобі насильно їх всунув!.. Я винуватий не менше, ніж ти, а то ще й більше!.. То я найвинуватіший, бо почав першим… Так, якби не мої сірники, нічого подібного не трапилося б… вірніше, трапилося б, але пізніше.

— Ні, — затряс обсмаленим писком Китичка, — не виправдовуй мене і не переймай на себе мою провину! Зі мною вже все, і моя подорож закінчилася. Покинь мене одного. Покиньте мене всі.

— Тебе покинути?! — розгнівався Кадриль. — За кого ти мене маєш? За друга чи зрадника? Залишишся ти — залишусь і я. Тобі кінець — і мені кінець. І моя подорож так само скінчена. Залишаємось обидва.

Та Китичка знову неначе оглух. Поклавши безносий писок на обсмалені лапи, він дивився, як то там, то там у попелі ще поблискував жар. Про що песик думав? Може, пригадував те вогнище в лісі, інший жар, біля якого вони так безтурботно танцювали, сміялись і співали?..

— Китичко, — немов відгадавши. його думку, сказав Кадриль, — адже ти ще не закінчив, пам'ятаєш?

Песик навіть голови не повернув, байдужий до всього.

— Пам'ятаєш? — наполегливо повторив Кадриль і тихо заспівав про себе:

Справжній, а може, несправжній

Сидів у гніздечку кікіліс.

Сидів у гніздечку кікіліс,

У всьому на світі зневіривсь.

Лиш присмалив він свій дзьобик,

А вже так у всьому зневіривсь,

Сидів біля річки кікіліс

І слухав, що крокодил йому каже…

Сонце вже добре прояснилось, і жар зовсім потух.

— Китичко, а що сказав крокодил нашому кікілісу?

— Кі… кі… — немов крізь сон прошепотів песик і повернувся до зайчика.

І тут, при ясному світлі, Кадриль побачив, що брови у песика зовсім посивіли. Його друг посивів за одну ніч — коротку, але безмежно довгу — за ніч на чужій планеті!

Кадриль повільно встав. Випростався на весь зріст, ставши на задні лапи, і здійняв угору зціплені кулачки.

— Будьте прокляті! — прокричав він у чорну спалену далину. — Будьте прокляті ви, через яких невинні стають винуватими!

Та коли хто й чув його прокляття, то хіба Улюс Тулюс, який, закотивши рукава, заходився робити грудку для квасолинки…


ЗАНЕПОКОЄННЯ В «СРІБНІЙ ШИШЦІ»


— …дев'ять… вісім… сім… — лунає спокійний голос пілота, оголошуючи час зльоту корабля.

Начальниця Легарія сидить похнюпившись, але сповнена рішучості. Це вона дала наказ пілотові не чекати пропалих і вирушати в політ. «Якщо ми й надалі будемо потурати порушникам дисципліни, — сказала вона, — то ми ніколи не дістанемося до Тандадрики. Подивіться тверезо: вже три дні і три ночі ми на них чекаємо. Тим часом є справи більш життєво важливі, ніж постійна біганина тих двох, які перетворюють нашу подорож на суцільний хаос. В путь!»

— …шість… п'ять… чотири…

Твінас так смокче свою люльку, що здається, від неї скоро залишиться сама планочка. Та нічого мудрого на цей раз він не висмоктав.

— …три… два…

— Рятуйте! — раптом не своїм голосом закричала Ейнора.

— А це що? — вилупила свої баньки жаба.

Пілот перестав рахувати, із кабіни донісся його байдужий голос:

— Чому заважаєте зльоту корабля?

— Мені… ой… — заохала Ейнора. — У мене… серцевий напад!

Із кабіни вийшов пілот і став поруч Ейнори, яка безсило впала на спішку крісла, схилив шолом і дивиться крізь темні окуляри на ляльку, тоді кладе руку в рукавичці їй на серце. У Ейнори по спині пробігає дрож.

— Який, кажете, напад? — питає він.

— Ніякий, — випалює за Ейнору начальниця Легарія. — Звичайнісінька симуляція, манірність. У путь! Наказую!

Але пілот у кабіну не повернувся. Він відстебнув у Ейнори захисний пояс, підняв її собі на плече, опустив вниз східці і, старанно тримаючи ляльку, почав спускатися на землю. Спостерігаючи цю картину, Легарія від заздрості мало не задихнулася: її, начальницю, пілот ні разу навіть за лапу не взяв, а цю кривляку вже знову на плечі несе! А Твінас, той сплюха, що звичайно ледве чалапає, бач, як скочив, мов білочка, і йде ззаду, тримаючи обома крильцями звислу в рукавичці ручку Ейнори!.. Ні, це вже нечувано!.. І Легарія вмить кинулася до сумки по футляр для окулярів; витягши, вона заглянула всередину, та… «Невже я поклала в іншому місці? — остовпіла вона, побачивши, що футляр порожній. — Невже я забула, куди поклала?» І вона з запалом заходилася перевертати все в сумці, але ніде не знайшла того, що шукала.

«Що за напасть?» — не перестає дивуватися начальниця, та речовий доказ пропав як у воду!

— Знаю, знаю, — заскреготала щелепами жаба, — вкрали! Поцупили!

Легарія, як із палаючої хати, вискочила із корабля. О прокляття! Поки вона порпалася в своїй сумці, та трійка встигла кудись зникнути… Зникли, покинувши свою начальницю, навіть не спитавши, чи можна зникнути! Хаос, якого ще не було!

«Я тебе і без того речового доказу демаскую, не думай! — погрозила вона в думці Ейнорі. — Нікуди ти від мене і правди не втечеш, аферистка, злодійка!»


В КОРАБЕЛЬ


Неповороткий Твінас допоміг Ейнорі влізти в корабель, потім вернувся по Китичку. Передні і задні лапи песика були зв'язані шнурком, вірніше, ниткою із таємної кишеньки — лише так їм удалось зломити його опір, бо Китичка ні за що на світі не хотів повертатися в корабель.

Щоб зручніше було його підіймати по східцях, Кадриль приніс шарфик, і з нього зробили ноші. Вони удвох з Твінасом переклали песика з всюдихода на ноші, як тут пілот рішучим жестом зупинив їх:

— Прошу його не ворушити. Я сам підніму його й поміщу в корабель разом з «Шишечкою». Крім того, попрошу всіх піднятися в корабель, щільно зачинити двері і залишити нас для серйозної розмови. — Голос у пілота був такий холодний і бездушний, що Кадриль, який уже піднявся на кілька сходинок угору, не витерпів, сплигнув на землю і, кинувшись до пілота, схопив його за порожній рукав.

— Я повинен негайно сказати вам кілька дуже важливих слів. Тільки відійдімо трохи далі, — гарячково зашепотів він, тягнучи пілота за рукав.

Вони відійшли так, щоб їх не чув Китичка.

— Шановний пілоте, — якнайчемніше почав Кадриль і, хвилюючись, смикнув себе за кінець вуса, — чи ви часом не збираєтеся гримати на мого друга чи, може, й карати його?

Пілот повернув до нього ціле скельце окулярів, і Кадриль, мов у дзеркалі, побачив у ньому своє задерте вухо, безвусий писок і відірване хутерце під шиєю, застебнуте шпилькою. Видовище було малоприємне, але не це його непокоїло.

— Я хочу, — сказав пілот, — пояснити Китичці, наскільки він винен.

— Якщо так, — зашепотів Кадриль йому біля самого шолома, — якщо так, то знайте, що я в цьому винен не менше, а то й більше, ніж Китичка! Це я, він так стукнув себе лапкою по таємній кишеньці, що сплющився клубочок ниток, — я йому дав, силоміць засунув коробочку сірників з червоним півнем! Він не хотів їх брати, аби ви тільки побачили, як він відмовлявся від тієї коробочки, а я силоміць засунув йому ту коробочку у вухо! Ось як воно було! — І, щоб його мова не здалася гарячковою, поволі додав: — Таке справжнє становище.

Пілот вислухав його з окам'янілим обличчям; його шолом ні разу не поворухнувся, лише вітер метляв порожнім рукавом.

— Якщо я сказав, — суворо мовив пілот, — що маю на увазі вияснити ступінь провини, то я і сам знаю, хто й наскільки винен.

— Так, але…

— Прошу піднятися в корабель і залишити нас удвох.

Опустивши вухо, немов олов'яними лапами Кадриль ледве піднявся в корабель. Але, перед тим як зачинити двері, він не стримався і крикнув:

— Китичко, тримайся!


Подорож у Тандадрику

ІСКРИ


— Прошу зосередити свою увагу, — звернувся Менес до Китички, який ще лежав у всюдиході.

Сонце повернулося чорною половиною, і в «Срібній шишці» панувала ніч.

Пілот підійшов до песика і однією рукою спритно розв'язав йому лапи. Змотавши нитку, повернув її Китичці.

— Покладіть цей скарб у таємне місце.

Песик невиразно мотнув головою: йому до всього було байдуже.

— Тепер будемо виясняти ступінь вашої провини.

Від слів і голосу пілота повіяло таким холодом, неначе песика посадили у підвал. Іншим разом йому обдало б спину морозом, а тепер він жадав лише одного: щоб ніхто йому не заважав лягти на голу, випалену землю і навіки заснути — так, як через його провину заснула біла пташка в обвугленому гаї.

— Чи ви розумієте, що я кажу? — схилився над песиком шолом пілота.

— Ро… зу… — немов із-під землі обізвався Китичка.

Наступної миті пілот схопив рукою його за грудки й потряс песика, мов пухову подушечку.

— Чи ви отямитеся? Чи зосередитесь, нарешті? Чи будете слухати, що я кажу? — грізно допитувався пілот і тряс Китичку далі.

— Зо… середжуся, — пообіцяв песик, трохи здивувавшись і прийшовши до пам'яті.

— В такому разі уважно стежте за тим, що я буду робити, — звелів пілот.

Він висадив песика із «Шишечки» і поклав його на землю. Потім сам сів у всюдихід, трохи ним проїхав, зупинився, поставив кораблик сторч і піднявся вгору. Китичка, поклавши свій безносий писок на лапи, стежив за польотом кораблика, хоч у темному небі небагато що міг побачити. Кораблик, піднявшись угору, став кружляти над «Срібною шишкою». Але що це таке? Китичка вище задер голову: із «Шишечки» бухнув униз білий димок, а з ним і іскри — зразу цілий рій, а потім, зрідка, одна, друга, третя… в темному склепінні небес вони скидалися на святковий фейєрверк. Іскри, не досягнувши землі, згасали в повітрі: одна іскорка, немов оранжева сніжинка, наче хотіла сісти Китичці на лапи, але розтала й до лап не долетіла. Песик дивився на неї, і невиразна надія ворухнулась у душі — тихо й злякано, немов миша під віником.

Облетівши ще кілька кругів, «Шишечка» спустилася на те саме місце.

— Чи ви зрозуміли? — пролунав у темряві голос пілота.

— Зро… зро… не зро… — заїкаючись, промимрив песик.

— А я не сумнівався, що вам прийде в голову те, що повинно б прийти і в менш тямущу голову, — промовив пілот. — Планету спалили іскри.

— І… і… іс… — знову почав заїкатися песик.

— Якщо сказати ще ясніше, то планета згоріла внаслідок своєї власної вини. В цьому вся суть…

— Су… суть, — як луна, повторив песик.

Дзвякнув замочок на кишені пілота, Китичці в очі блиснуло світло ліхтарика, і пілотів голос на-наказав:

— Прошу не рухатися.

Рука в рукавиці заліпила пластиром те місце, де була квасолинка, потім обв'язала обсмалені передні лапи.

Світало.

— І, незважаючи на все, бавитися сірниками заборонено, — суворо додав пілот, піднімаючись уже в корабель.

— Заборонено… — повторив Китичка, повільно встаючи на лапи.


ЗНОВУ В ПУТЬ


Змучений лихими передчуттями, очікуючи повернення пілота, Кадриль ніяк не міг устояти на місці і все топтався, наче попав на розпечене залізо. То він сяде, то встане, то вухо почухає, то смикне за вуса і все мучиться здогадами, яке ж покарання призначить йот другові суворий пілот Менес.

— Якщо, — мурмотів собі під носа, — якщо пілот надумав залишити друга на цій планеті, я… я ні на що не подивлюсь, я нападу на нього і хоч розіб'ю йому друге скельце в окулярах!

Не менше від зайчика чекала пілота й Легарія. Чекаючи, вона подумки повторяла промову, яку виголосить, коли всі зберуться в кораблі: «Вельмишановний пілоте Менес! Шановні колеги мандрівники! Мені, як начальниці, випадає святий обов'язок демаскувати одну пасажирку, котра, як бачите, носить одну рукавичку і прикидається скривдженою овечкою та ще й принцесою. А тим часом, шановний пілоте і колеги мандрівники, оця невинна овечка щойно організувала пограбування моєї сумки і вкрала речовий доказ, бо ця злодійка з довгими пальцями…»

Не передчуваючи, що на неї чекає, Ейнора сиділа, підперши рукою щоку, й про щось думала. Зате Твінасові очиці раз у раз поглядали то на щелепи Легарії, які безупинно рухалися, то на Ейнорину ручку в рукавичці проникливий сищик, мабуть, щось запримітив.

— Прошу всіх встати! — порушив тишу виразний голос пілота Менеса.

Лише зараз мандрівники побачили, що він стоїть у дверях.

Усі встали. В цей час у стіні відчинився люк, крізь нього із «Шишечки» виліз Китичка з обв'язаними лапами і теж став, тримаючись за бильце свого крісла.

Кадриль напружився, як струна, і войовниче зціпив лапи: що буде — те буде, але скривдити Китичку він не дасть!

— Поки паш корабель не злетів і ми можемо опиратись на підлогу, промовив пілот Менес, — прошу встати і хвилиною мовчання ушанувати пам'ять усіх, хто загинув на цій планеті!

Мандрівники підвелися на ноги — всі серйозні, зосереджені — і схилили в жалобі голови. Перед їхніми очима постали чорна випалена земля, зруйноване місто, самітний паяц на задимленому камені…

Чи виросте квасолинка на тому згарищі?


СУТЬ


Корабель «Срібна шишка» знову долав простір. Китичка зручно лежав на м'якому шарфику, ретельно прив'язавшись захисним поясом, а Кадриль, прив'язавшись шнурком, усе розпитував у свого друга:

— Ти мені скажи, тільки нічого не приховуй: чи ти про все розповів пілотові? Чи ти не змовчав про те, хто тобі дав сірники? Хто тобі їх силоміць засунув, хоч ти і дуже не хотів їх брати? Чи ти сказав?

— Не сказав, — прошепотів песик, трошки лукаво примруживши одне око.

— Оце тобі так! — з прикрістю вдарив лапами зайчик. — Він не сказав! Кращого не придумаєш!

— Сірники, — знову зашепотів песик, — тут ні до чого. Не в них… суть.

— Суть?

— Суть у тому, — відповів Китичка, — що із «Шишечки» сипались іскри, наче з нашого багаття, коли, бувало, вкинеш гілочку ялівцю, пам'ятаєш?

— Ось… як! — від подиву Кадриль аж рота роззявив.

— Та ще є суттєвіша суть, — таємниче шепотів далі Китичка, — що планета згоріла внаслідок своєї вини.

— А чи я тобі не казав! — мало не підскочив Кадриль. — Я тобі раніше від пілота сказав!

— Але, — зітхнув Китичка, — і сірниками бавитися заборонено.

Вони обидва замовкли, а Легарія саме в цей час відкашлялась: ось-ось виголосить урочисту демаскуючу промову. Ейнора, все ще нічого лихого не передчуваючи, зняла з руки рукавичку, а сищик так стягнув захисний пояс, що він ледь не перервався.

— То, кажеш, іскри? — знову запитав Кадриль.

Китичка відповів не зразу. Він заплющив очі, помовчав і тоді повільно-повільно промовив:

— Так, іскри… Я сам їх бачив. Розумієш, Кадрилю, іс… іск… іск… — Раптом він схлипнув, із одного ока його викотилася сльоза й, наче сполохана в акваріумі рибка, попливла вгору, на стелю. А Кадриль просто знавіснів і почав співати.

Наш Китичка може плакати,

Плакати може наш Китичка,

Може наш Китичка плакати,

Плакати може, я сам бачив!

— Угамуйся ти, живий хаосе! — увірвався терпець у начальниці, бо вона вже збиралася роззявляти щелепи для урочистої промови, — неначе дитина із ясел! Коли ти порозумнішаєш? Фі!

— Але Китичка знову може плакати! — вигукнув Кадриль. — Ви розумієте: мій друг знову плаче! Он, гляньте, яка сльоза на стелі!

— Плаче? — запитала Ейнора, яка, звичайно, не зрозуміла _суті_. — О Китичко, ти плачеш, бо тебе мучить совість, бо і ти думаєш, що ти гірший за інших?.. То послухай мене: я від тебе й на волосину не краща, а ще гірша! Горда Ейнора високо підняла голову, так високо, як ще ніколи не підіймала. — Насправді я не втекла ні з якої шафи, мене просто викинули у сміттєву машину разом з іншими відходами!

— Ви чуєте? — заверещала Легарія. — Коли я зібралась її демаскувати, то вона сама…

— Мовчи! — гаркнула на неї Ейнора. — Не про тебе і твої демаскування річ!.. О Китичко, я набагато гірша за тебе, бо прикинулася, ніби я знатного роду і заможна втікачка. І ніякі розбійники на мене не нападали.

— А все-таки, — загудів товстун Твінас, — все-таки ви побували у скляній шафі!

— Ну і що, що побувала? — пересмикнула плечима Ейнора. — Побула ні довше й ні менше, ніж інші нові ляльки. А після того мене тягали і рвали хто хотів і скільки хотів. Якщо ви хочете знати, мене називали Мурза Шарпачка — такою я і була, лише там, у лісі, я встигла умитися снігом і помити собі руки. А ім'я Ейнора я собі присвоїла від однієї мазухи з дитячого садка.

— Вона, — поспішила все викласти Легарія, — украла у мене із сумки другу рукавичку, яку я була знайшла в смітті на машині і яка була речовим доказом, що вона ніяка не втікачка, а так само викинута, як і всі!

— Нічого я не крала, — відказала Ейнора і стягла з руки рукавичку й шпурнула її Легарії. — Подавися ти з усіма своїми речовими і неречовими доказами! — Вона знову повернула свої тремтячі повіки до Китички. — То ти бачиш, Китичко, яка я бридка і наскільки гірша за тебе! Не плач більше.

— Коли так, — товстим як ніколи голосом пробасив Твінас, якому навіть розум сищика не допоміг збагнути _суть_ хлипання песика, — коли так, повторив він і так розхвилювався, що люлька вішала у нього із дзьоба й повисла під стелею, поруч із сльозою Китички, — то я тож усе розповім про себе. Чого доброго, я ще гірший за вас обох, чого доброго, я найгірший за вас усіх! Совість у мене така нечиста, як оця тапка, а чого доброго, ще брудніша! Я втратив ступню не тому, що гнався за страшним карним злочинцем, а тому, що так насидівся перед телевізором, що ожирів, як годований кабан, і… і моя ступня не витримала моєї ваги, зламалася… А люлька… згораючи від сорому й не сміючи подивитися в сторону Ейнори, тихіше додав сищик, — смоктати люльку я перейняв від справжнього сищика на ім'я Шерлок Холмс, коли його показували по телевізору, як він гнався за страшним великим карним злочинцем… Тепер ви знаєте, який я пустий барабан…

Не встиг Твінас замовкнути, як підскочив, наче його хто голкою вколов, Кадриль і обвів усіх палаючими очима.

— Подумаєш! — вигукнув він. — Занадто вже ви всі непристойні, та куди вам!.. Якщо вже хочете знати, то другого такого жахливого, такого непоправного злочинця, як я, немає, не було і не буде на жодній планеті! Бо моя таємна… тобто не таємна… просто ця моя кишенька виникла не тому, що моє хутерце розірвав справжній бульдог Гог, а тому, що я це хутерце сам розірвав, чухаючись і відганяючи бліх… Ось як! — І щоб показати, як він чухався від бліх, почав так завзято обома лапами дряпатися, що замалим не роздер останнє вухо і не відірвав останнього вуса. А після цього, не знаючи куди подітись, кинувся до стелі і приніс Твінасу його люльку. Він приніс би Китичці і його сльозу, та подумав, що не варто.

— Ну що ж, — обізвалася і Легарія, вражена загальним запалом, — якщо вже створилася така ситуація, то і мій обов'язок висловити кілька самокритичних зауважень. Зізнаюся, що і я не із святих, хоча не можу похвастати такими неподобствами, про які ми почули з уст інших товаришів… Хоч я від народження холоднокровна і з тверезим розумом, та все ж не уникла кількох стихійних збочень, та якщо таке взагалі мені не властиве, тож не варто і рота роззявляти. — Вона вже шкодувала, що піддалася загальному запалу. — Тому пропоную пригадати мій благородний жест, коли я подарувала паяцу свій унікальний значок і лишилась з незастебненою накидкою, що її до цього часу не маю чим зашпилити. Хай цей мій благородний вчинок урівноважить ті хаотичні збочення, що їх допустились інші товариші…

Її дальших просторікувань уже ніхто не слухав.

— От бачиш, Китичко, — сяючи від радості, нагнувся до песика Кадриль, — яка вона… повтори те таке дивне слово.

— _Суть_, - вимовив Китичка.

— Тепер, — подумавши, додав Кадриль, — і я вже зрозумів, що воно таке, та _суть_. Це те… те, яке ще таємничіше за таємну кишеньку.

— Атож, атож, — закивав Китичка писком, обліпленим пластиром. — Я бачив таку картинку: розкрита морська черепашка, а з неї висунулось щось ніжне й голе… Із твердого, міцного панцира… може, то _суть_?

Вони обидва замислились і вмовкли, а за мить Китичка сором'язливо попросив:

— Чи не витяг би ти із нашого таємного сховку мій найдорожчий скарб? І недогризочок хімічного олівця. Мені прийшло в голову, що я забув там дещо зазначити… тільки я поки не скажу що.

— Будь ласка, можеш не говорити, — знову прикро вражений, сказав зайчик, відстебнув, засунув лапку і із самого споду таємного сховку вийняв згорнений папірець і недогризок олівця.

Песик, так щоб ніхто не бачив, поклав папірець на бильце крісла і, встромивши олівець в обмотану лапу, заходився щось виводити. Кадриль чемно відвернувся і загородив його своєю спиною.

— Вже, — сказав песик, повертаючи обидва скарби, з яких один знову опинився на споді кишеньки.

— Як ти гадаєш, — проговорив, щось думаючи, Кадриль, — чому лише пілот не сказав ані слова, коли все ми про себе розповідали? Може… може, руку він втратив не під час катастрофи вертольота, а її в підвалі пацюк одгриз чи переломив який хлопчисько.

— Ні, — затряс головою Китичка, — пілот Менес не з таких, щоб брехав. Він швидше дасть відрубати собі єдину руку, ніж збреше.

— Занадто він уже скритний, — повів кінцем вуса Кадриль.

— Зате який він справедливий. І чемний, і… і…

Тут песик занепокоєно засовався, тоді навіть піднявся на обмотаних лапах, скільки дозволяв захисний пояс. Щось надзвичайно важливе прийшло йому в голову, що він від хвилювання аж відкашлявся, поглянув на всіх великими очима і якомога голосніше промовив:

— Дуже прошу ви… вибачте, що я відразу вам не подякував. То кажу зараз: щиро дякую.

— Нема за що, — пробасив Твінас.

— Е! — не погодилася начальниця. — За виховну роботу! І за…

— За вашу доброту, — тихо сказав песик.

— Увага, — почувся голос пілота Менеса, — «Срібна шишка» опускається на попутну планету, щоб відрегулювати бортову систему.

Під час цієї об'яви у Твінаса випала люлька і стукнулась об підлогу, бо щось упало із стелі, поцілило якраз у голівку люльки й вибило її із дзьоба пінгвіна. Такі великі і важкі сльози у Китички…


ХИТРОЩІ ЕЙНОРИ


Ще ніколи не тримала Ейнора голову так незалежно й високо, ще ніколи так гордо не кривила уста, як зараз, коли всі довідалися про її справжнє минуле і її ім'я Мурза Шарпачка. Ні, ні, вона ані крапельки не жалкувала, що сказала всю правду — більше того, її мучила совість, що вона не розповіла все до кіпця, не розплющила очей, не показала, що вони карі… Адже якби вона це зробила, то не змогла б далі стежити за пілотом. А стежити за ним треба обов'язково, бо якщо він у годину щирого каяття не зізнався, що має дві руки, якщо й надалі напускає всім туману у вічі значить, він має підступні заміри і ні на яку Тандадрику вони не летять. Якщо добре придивишся, послухаєш, то зовсім неважко помітити, яка підозріла його поведінка. Хоча б та його кабіна… Він пильнує двері як зіницю ока, навіть коли виходить на хвилину, то неодмінно) замикає їх, а всередину нікогісінько не впустить. А якщо кабіну треба так охороняти від стороннього ока — значить, там повинно бути щось надзвичайно важливе, і те щось допомогло б розгадати таємницю однорукого. Чого б їй не коштувало, вона викриє справжнє обличчя пілота — навіть коли б довелося пожертвувати своїм життям!.. Після того, як Китичка хотів себе спалити, щоб спокутувати свою провину за загибель планети, після того, як Кадриль стільки разів ризикував життям, щоб врятувати від загибелі товаришів по мандрівці, після того, як кривий товстун Твінас ще більше себе принизив, аби не принизили її. Ейнору, — після всього цього серце у ляльки пройнялося досі незнаною турботою про їхню долю. Тому, гордо тримаючи голову, Ейнора, проте, виношувала план, як проникнути у фортецю пілота й досконало її обдивитися!..

— Я хотів би вам запропонувати допомогу, коли ви будете висаджуватися, — перервав її думки басок Твінаса.

— Дякую, я відчуваю себе стомленою і посиджу тут, — відповіла Ейнора.

Чи їй здалося, чи й справді Твінас зітхнув полегшено і швиденько один собі пошльопав? Невже після того, як вона зізналася, що її викинули і що вона називається Мурза Шарпачка, він збайдужів до неї і більше не хоче бути поруч з нею?

А мандрівники жваво подалися вниз. Першою крокувала Легарія, тримаючи поперед себе за ручку свою сумку; після того, як пропав речовий доказ, тобто друга рукавичка Ейнори, вона вирішила, що залишити сумку в кораблі занадто ризиковане. Слідом за нею йшов Кадриль, однією лапою обнявши Китичку: песик уже не мучився своєю провиною, тому швидко почав видужувати. Останнім злазив Твінас, цього разу він був якось дивно неспокійний, метушливий; він так поспішав якнайшвидше стягти зі східців свою розбухлу тапку, неначе за ним гналося не менше десятка бульдогів Гогів!..

Отож у пасажирському салоні залишилася одна Ейнора. Вона продовжувала сидіти, ледь нагнувшись уперед, і прислухалась до найтихішого шарудіння в кабіні пілота. А він, ніби навмисне, затримувався в кабіні довго, як ніколи: видно, регулював бортові системи. Або, може, готував для них усіх пастку — хто ж його знає?.. А якщо… якщо він зовсім із кабіни не вийде, тоді що? Тоді хитрий план Ейнори закінчиться нічим, а потім може буде вже запізно що-небудь зробити… Ні, ні, чого б їй не коштувало, вона повинна виманити пілота із кабіни так, щоб він, вийшовши, не замкнув двері.

Ейнора потихеньку відстебнула захисний пояс, ледь розплющила очі і підкралася до надвірних дверей, де, вона знала, є кнопка, щоб підняти східці. Вона натиснула, і східці майже нечутно втяглися назад у корабель; потім вона зачинила двері, розмахнувшись, з усієї сили бахнула кулачком у двері і впала на підлогу, закричавши пронизливим голосом:

— Ай!.. Рятуйте!.. Швидше!.. Ай!..

Лежачи на підлозі, вона прислухалася: ось прочинились двері в кабіні, зашелестів комбінезон — видно, йдучи до неї, пілот ховав свою здорову руку під порожній рукав; кроки наближалися, ось тут…

— Що? Що трапилося? — питає не зовсім спокійним голосом пілот, а рукою в рукавичці стискує їй долоню.

— Голова… — застогнала Ейнора. — Ішла, не бачила, вдарилась об двері… мабуть, розкололася пополам… ай…

— Я принесу мазь, — повернувся до дверей у кабіну пілот.

— Ні! — вчепилася йому за рукав Ейнора. — Мені повітря!.. Повітря… винесіть мене надвір… я задихаюся… ай…

Він хоче обхопити її і завдати собі на плечі, але Ейнора відсахнулася:

— Не торкайтеся, мені болить… голова… ідіть першим… ай!.. Я сама…

Вона насилу встає, тримаючись за рукав пілота, а він прямує до дверей, відчиняє і, не підозрюючи, що немає східців, піднімає ногу, щоб ступити надвір…

Ейнора швидко відпускає його рукав і слухає, як він провалюється вниз, як торохнув шолом, падаючи на землю, як охнув Китичка, як… та треба швидше, швидше! Ейнора розплющила очі, цього разу не турбуючись про їх колір, і швидко пішла у вузенький коридорчик, обіч якого біліють дверцята.

Так, вони не замкнені, і Ейнора, легенько штовхнувши їх, відчиняє. З розширеними від хвилювання очима, з тремтячим серцем, Ейнора нарешті ступає в кабіну пілота…


ТВІНАСОВА ТАЄМНИЦЯ


В той час, коли пілот сторч головою летів униз, поруч із «Срібною шишкою» був лише Китичка; звівшись на обмотані лапи, він дивився вдалину, де поступово зникало вухо його друга.

Після того, що мандрівники бачили на планеті квітів і на спаленій планеті, на цій не було нічого, вартого уваги. Мабуть, їй найбільше личило б називатися сірою планетою. Все довкола було тоскно сірим: скільки охопиш поглядом, всюди стелився моріг, а сірувата трава була так рівно скошена, наче на футбольному полі. Сірість перебивала лише рівна чорна лінія, на яку — навмисне чи ненавмисне — пілот посадив «Срібну шишку». Чорна лінія простягалася до самого обрію — і ділила моріг на дві половини. Твінас рушив у лівий бік від лінії, Кадриль — у правий, а начальниця Легарія почимчикувала по самій лінії. Хоч би й хотілось, то не заблукаєш. Вона, звичайно, потягла і сумку: може, боялася її залишити; може, сподівалася натрапити на яку цінну знахідку, хоча що ти знайдеш на такій сірій одноманітності?

Кадриль, між іншим, зібрався був іти разом з Твінасом: йому вже набридла доля самотнього блукача. Хіба не краще йти з кимось і поговорити, порадитись, розповісти про пригоди, які пережив на інших планетах… Та терплячий Твінас цього разу заперечив.

— Нізащо! — затряс дзьобом і, нагнувшись, глянув на свою набряклу танку, мабуть, побоювався, щоб вона зовсім не розвалилася.

Побачивши, як опустилося вухо у Кадриля, пінгвін вибачливим тоном додав:

— Я ж кривий, тапка ледь тримається, а ти ганяєш як вихор.

— З задоволенням пішов би повагом, — уперто правив своєї Кадриль.

— Нізащо! — Ще упертіше повторив пінгвін. — Усю дорогу мене совість мучитиме, що через мене хтось змушений тупцювати на місці.

— Але, — не поступався Кадриль, — я вже стільки набігався по інших планетах, що потупцювати на місці мені було б великою втіхою… от!

І він, мов заведений, почав так бити ногами, що аж трава загойдалася.

Великому сищикові довелося витягти з-під крила люльку й кілька разів посмоктати її, щоб знайти спосіб здихатися цього причепи.

— Ну хай, — сказав Твінас, — тобі признаюся, чому я хочу побути на самоті.

— Я й сам добре знаю, — хитро повів вусом Кадриль.

— Знаєш?! — остовпів сищик. — Гм… що ти знаєш?

— Знаю, — випалив Кадриль, — що ти хочеш розгадати головоломку.

— Головоломку? Яку головоломку? — зовсім збентежився Твінас і знову нахилився подивитися на свою набряклу тапку, тільки на цей раз він нахилився так низько, що замалим не бацнув дзьобом у траву.

— Головоломку, як схуднути, — пояснив Кадриль. — І я знаю, і Китичка казав, що ти дуже соромишся, що такий товстий.

— Бач як… — Товстун полегшено зітхнув. — Так, так! Хочу розгадати саме цю головоломку. Ти справді розумник. Як тільки залишуся на самоті, відразу візьмуся розгадувати.

— Та її навіть розгадувати не треба, — взявся запевняти його Кадриль. — Треба тільки бігати підтюпцем… ну я й забалакався… засоромився зайчик, глянувши на тапку Твінаса. — Треба виконувати вправи «присісти — встати» — сто разів присісти, сто разів встати, і живота як і не було… — знову засоромився, що образив товстуна.

— Якщо вже так, — прикинувся ображеним Твінас, — ходімо кожен своєю дорогою.

І вони розійшлися — один праворуч, другий ліворуч. Хоч моріг був рівний, як стіл, та Твінас шкутильгав більше, ніж завжди. Він ішов тому, що біда його підганяла, а як по правді, то він з радістю залишився б у «Срібній шишці» і не відривав би очей від гордого личка, і болюче тремтячих вій Ейнори. О, як було б приємно сказати Ейнорі, що тепер, коли вона сама себе висміяла, вона стала для нього в тисячу разів кращою і милішою. Але ж чи йому, такому незграбному, вайлакуватому, задивлятися на горду красуню?.. І крім того, він повинен виконувати важливе завдання, розгадати головоломку, куди сховати Ейнорину рукавичку. Не хто інший, як сам Твінас поцупив її із сумки Легарії — тоді, коли він нібито забув люльку, повернувся в корабель на спаленій планеті. Прозірливий сищик легко здогадався, про який речовий доказ весь час теревенила жаба і що в неї заховано у футлярі для окулярів. Схопивши рукавичку, він запхнув її в танку — бо куди ж її більше сховаєш? Та коли Ейнора розповіла про себе всю правду і все одно була звинувачена в крадіжці, Твінас відчув себе дуже прикро. Якби виявилось, що справжній злодій він, Легарія так висміяла б його, що від сорому хоч крізь землю провалися. Не треба було б і люлькою пихкати, можна й так здогадатися, які глузування посипалися б на нього: «Закоханий пузань», «Одурілий сонько», «Кавалер Туп-Хит» і ще подібні.

Ось чому, спекавшись Кадриля, він пошкутильгав один, роздивляючись на всі боки, щоб знайти місцинку, де можна було б сховати рукавичку. Та скільки й куди він не дивився, нічого підходящого не бачив: скрізь одноманітний луг без жодного горбка чи ямки. «Хай йому лихо! — занепокоївся сищик. — Невже на всій планеті не знайти безпечного місця для однієї тоненької рукавички?!» А може… може, скрутити рукавичку і покласти прямо на моріг? Гм… Хтозна, чи, бува, ніхто його не бачить з корабля? Твінас обернувся і зовсім занепав духом: так важко й довго шкутильгав — а так мало пройшов! Верхню половину «Срібної шишки» видно як на долоні, зяють відчинені дверцята, крізь які за ним слідкують Ейнорині очі. Саме так, так! — товстий сищик розгадав і цю Ейнорину таємницю! Він тільки не знав, що ті очі карі, а свято вірив, що вони блакитні, як незабудки після дощу… А таємницю очей відгадав зовсім легко: бо, скажіть, хто ж засилив Ейнорі нитку в голку, коли вона шила собі спідничку і ще щось? Ніхто не засиляв, виходить, вона сама!.. Її щастя, що ніхто цього не спостеріг, навіть прискіплива Легарія. Але чому, чому ж вона про все зізналася, а про очі промовчала?.. На жаль, цієї загадки Твінас відгадати ще не міг… Навіть і зараз, повернувшись до дверцят корабля, він думав про це… Та що це?.. З відчинених дверцят висовується рука Ейнори. Тільки-но та рука звисла через поріг корабля, як заметлялося щось подібне до порожнього рукава Менеса?.. Може, подумав Твінас, може, Ейнора лежить собі біля порога й, граючись, махає рукою? Лежить вона і дивиться на нього, Твінаса, як він стирчить серед лугу, мов копиця?.. І він сам не відчув, як почав задкувати, не відриваючи очей від корабля і від руки, що хиталася в дверцятах… Дивно, але отак іти набагато легше, тупцяй собі задки п'ятами, і тобі не заважає носок тапки. Твінас прискорив ходу, ось видно вже лише верхню частину дверцят, руки вже не видно, вже й дверцята зникли, тільки бачиш вершок «Срібної шишки»… Щось йому дуже нагадує той вершок, гм… гм… ах, правда, треба сховати рукавичку. Він нагинається, витягає її із тапки: скрутить її в згорток і покладе, бо цій сірій рівнині кінця не видно. Отак, ідучи задки, він почав згортати рукавичку і весь цей час дивився на вершок «Срібної шишки»… Їй-богу, щось дуже нагадує той вершок, здалека немов якимись жилами переплетений, гм… гм… та… та це ж такий трикутник був на кубику! Ось де розгадка головоломки, ось, нарешті! Як добре, що він пішов задки, тому і…

І враз за ним немов безодня відкривається. Його обступила щільна непроглядна імла, і він поринає наче тріска в глибину моря, поринає і поринути не може. Рукавичка вислизнула з-під крила, і в голові блискавкою промайнуло, що всьому кінець, що він не встиг зробити щось дуже важливе, але що… що?..

І раптом почувся плюскіт хвиль, війнуло крижаним холодом, а перед очима заколивався безмежний водяний простір. І ось у його бік гребуть вайлакуваті імператорські пінгвіни, а він уже сидить на айсбергу і махає їм крилом — так, так, — махає з того айсберга, що пливе через океан, про якого він так довго мріяв.


ЗНАХІДКИ ЛЕГАРІЇ


Легарія, волочачи за собою, хай майже порожню, але чималу сумку, не могла далеко відійти. Вона, як і Твінас, прагнула віддалитися од «Срібної шишки» так, щоб її ніхто не міг побачити і вона змогла б вивернути на моріг із сумки все своє добро і перевірити, чи, як мовиться, інвентаризувати. Хоч вона не раз рилася в сумці, але до пуття не знала, чого й скільки туди напхала з того сміття, що було в машині. Отож Легарія насолоджувалась, уявляючи, як виверне всі свої знахідки на рівний моріг, як буде плигати навкруги, розбираючи та сортуючи їх; ось старий мідний свічник, це пряжка від черевичка, це пляшечка з краплиною потрійного одеколону, ось карта з бубновою дамою, це вже знайома мережана манжета, ось пилочка для нігтів, ось клаптик триацетату, латочка крепдешину, смужка маркізету… всі клаптики треба зібрати в один жмутик і перев'язати стрічечкою… це низочка штучних перлів, це… невідомо що, це ножички, які вона позичила Ейнорі… це рукавичка Ейнори. От шкода, що другу хтось поцупив: зараз було б дві, справжній скарб! Хтозна, може, на Тандадриці це пощастить поміняти на коштовні дефіцитні речі, наприклад, на оксамитову накидку чи на каракулеву шапочку? Про значок, якого так легковажно віддала паяцові, Легарія старалася не думати, щоб не зіпсувати собі настрою: втрата така велика, що коли думати тверезо, починає нити струп, який утворився на місці бородавки. Нічого, заспокоювала себе Легарія, виканючу в Китички пластир і заліплю струп: яка дивовижна щока тоді буде у неї! Не один мешканець Тандадрики, поглянувши на неї, скаже: «Дивіться, ось поранений у бою полководець!» Або: «Фізично потерпіла організаторка!» Або: «Активістка в боротьбі проти хаосу!»

Легарія роззирнулась навкруг себе, шукаючи, де б розкласти і впорядкувати як слід своє багатство. І раптом побачила щось маленьке, блискуче якраз при самій лінії. Правду кажучи, вона жадала не лише дослідити все, що було в сумці, але ще й наповнити її новими речами.

«І що воно могло бути? — витягла воло. — Часом не гудзик?»

Наблизившись, вона знайшла не гудзик, а ручку: круглу, з срібними боками і з червоним кружечком посередині.

«Якщо просвердлити дві дірочки або прикріпити кнопку, вийшла б імпортна брошка», — зраділа Легарія і, стягнувши ручку із стерженька, вкинула її в сумку. Трошки далі, біля лінії, вона помітила ще одну ручку, тільки з зеленим кружечком посередині, а ще далі — ще одну… Виявилось, що вони розміщались уздовж лінії, наче гудзики на пальті. Легарія, нагинаючись, наче збирала гриби, виривала із трави одну за одною ручки і запихала їх у сумку. Так вона натрапила ще на одну знахідку: оддалік, теж уздовж лінії, білів ряд клавішів. Залишивши сумку, Легарія кинулася до першого клавіша і попробувала його видрати, хоч до ладу й не знала, що з ним робити. Та горішок на її зуби попався занадто міцний — ніяк не давався, щоб його вирвали. Тоді Легарія вирішила натиснути на клавіш; вона вистрибнула на нього й притиснула всім своїм тілом. Клавіш запав, і раптом жабу оглушив плюскіт хвиль, гул вітру, тріск пливучої криги і… і чи це басок Твінаса: «Брати мої, підійдіть до мене ближче, не бійтеся… брати!»

— А це що? — аж рота роззявила Легарія і мерщій плигнула на сусідній клавіш, так само його притискуючи.

І — закудкудакали кури, наче всі вони разом знесли по яйцю.

— Фі! — з огидою сказала Легарія й перестрибнула на третій клавіш.

Тепер заклацав лелека, змахнув крилами, захлюпотіла біля його ніг вода в сажалці, жалібно квакнула жабка, мабуть, попавши в дзьоб… Від цих звуків у Легарії мороз пішов поза шкірою, і вона, наче вжалена, перестрибнула на четвертий клавіш. Залунала органна музика, її змінив могутній передзвін, тоді заграла сурма…

— Фі, які дурниці… — скривилася Легарія, але тут крізь сурму знову прорвався голос Твінаса:

— Брати, зупиніться!.. Затопчете!..

— Ква-ква-ква… — аж за живіт схопилася начальниця. — Комедія, та й годі… ква-ква…

— А ти що тут робиш? — залунав поблизу грізний голос.

У Легарії від страху аж ноги підкосилися, квакання застряло в горлі, а чиясь рука вже схопила її за карк, відштовхнула од клавішів і потягла за собою.

— Бракоробка проклята, — гримів дідусь з довгою сивою бородою, — як ти сюди приперлася? Хто тобі дозволив псувати техніку? Зчиняти хаос?

— Я… я сама проти хаосу… я організаторка… — белькотіла жаба.

— Я тебе так організую, що ти нічого більше не захочеш!

Тягнучи за собою Легарію, дідусь пішов до будки, що була зовсім близько, та за тими ручками і клавішами Легарія не помітила її, чи пак, тверезо не подивилася. Незважаючи на все, вона встигла схопити за ручку свою сумку, не випускала її з лап, а її саму дідусь волік далі.


В ЛІСІ ЛАМП


Трохи проскакавши, Кадриль помітив удалині блискучий верх вежі.

— Що це? — покрутив він кінчиком вуса і вже хотів з усіх чотирьох податися в тому напрямку, але згадав Китичку. «Якщо я знову десь подінуся чи заблукаю, хто ж тоді піклуватиметься моїм обсмаленим другом? Ні, ні, я краще повернуся назад! Але ж, — виникла інша думка, — якщо я повернуся назад, то не матиму про що розповісти своєму Китичці. А різні цікаві історії допомогли б йому швидше одужати… Тому я ось що зроблю: тільки-но прискакаю до вежі — відразу накажу ногам бігти назад!»

З цією думкою зайчик пустився навскач і досить швидко опинився біля самої вежі, яка виявилася зовсім не вежею, а величезною лампою. За нею стирчав цілий ліс ламп: гостроверхих, тоненьких, круглих, малих, великих… «Оце так штука! — аж рота роззявив від подиву Кадриль. — Ото здивується Китичка. Але й Китичка захоче знати, а що там далі, за тим ламповим ліском? Може, якесь казкове місто або палац чудес? Може, їм і світять усі ці лампи?.. Вперед!»

І він уже зовсім був ладен летіти до того ламповника, аж перед очима йому постав обсмалений писок друга і та його сльоза, що прилипла до стелі.

— Стій! — наказав зайчик собі. — До того ламповнпка і носа не поткнеш. Я дозволяю тобі побігати крайком того лісу, а не послухаєшся — даю слово: своєю власною лапою вирву тобі останнє вухо.

— Зрозумів, — уголос відповів Кадриль Кадрилю і поскакав попід скляним лісом. Навіть він сам не знав, скільки часу біг, бо там не було ані ранку, ані вечора, ні дня, ні ночі, лише то там, то там засвічувалися лампи. Кадриль зупинився, глибоко вдихнув повітря і сказав собі: «Пробіжу ще скільки витримаю з цим запасом повітря, і досить!» І знову припустив удалину і, вже зупиняючись, побачив перед собою стріху хатки.

«Стрибну, загляну у віконце — й назад!» — наказав він собі.

«Гаразд, але дивись, щоб…» — пригрозив Кадриль Кадрилю, та цей уже почухрав у напрямку хатинки.


У ХАТИНЦІ СТОРОЖА


Хатинка стояла на самій лінії, і Кадриль відразу зметикував, що це буде та сама чорна лінія, яка простяглася від місця, де сіла «Срібна шишка», — отож він зможе добігти до корабля прямою і коротшою дорогою. Навколо хатинки не було ані душі; біля однієї стіни піднімалися східці нагору, де на стрісі було прилаштовано невеличку дозорчу вежку — з цього й можна було здогадатися, що тут живе сторож.

Пересвідчившись, що тут йому нічого не загрожує, Кадриль підкрався до самого віконця й зазирнув усередину. «Оце тобі!» — він аж ахнув: у кімнатці за столом сидів гном, а навпроти нього… так, навпроти нього сиділа начальниця Легарія. Перехиливши пляшечку з «Потрійним одеколоном», вона виливала останні краплини у чарочку. Той уже був як чіп і хитався на всі боки, а випивши чарочку, почав співати і горланити.

Легарія догідливо кивала головою і про щось питала.

Кадриль підкрався до дверей і ледь-ледь прочинив їх, щоб почути, про що там розмовляють, хоч Китичка сказав би, що підслухувати не годиться.

— Технічні інспектори? — питає здивований голос Легарії.

— Перепаде тобі від них, — бурчав гном. — Вони ось з'являться, бо ти… псувала техніку, била по клавішах, видирала ручки.

— Я?! Видирала ручки? — прикидалася здивованою Легарія.

— Видирала… можеш виправдовуватись, але видирала… і велика планета отримала вже автоматичний сигнал, що хтось… хтось приклав руку до… до її штучного супутника… планети… супутника планети…

— То ця планета — штучна? — остовпіла Легарія.

— Так… тут дикий куточок телевізії… - пояснював сторож-гном, насилу повертаючи язиком.

— Нічого не розумію, — зізналася Легарія.

Кадриль теж нічого не зрозумів, тому ще ближче наставив до дверей вухо.

— Ну якщо мешканці великої планети… хочуть… захочуть… — почав пояснювати гном, — хочуть відпочити, побути… на дикій природі… Вони прилітають сюди… замовляють… замовляють, як у ресторані, обід… ха-ха… По-перше, каже, хочу по бути між динозаврами… по-друге, каже. хочу… хочу по краю пустелі покататися на верблюді… а по-третє, мовить… замовляє… плотик через океан… І плаває… відпочиває з… дітками…

— Одначе, якщо тверезо подивитися, справжній чи несправжній океан? Справжній чи несправжній верблюд? — прискіпливо запитала Легарія.

— І справжній… і несправжній… — викручуючись, відповів сторож. — А ти сама… чи справжня?

— Ква-ква-ква… — трохи штучно заквакала Легарія. — Чому я можу бути несправжня?

— Може, вирвалась із якоїсь сажалки з дикого куточка телевізії… хто тебе зна, — бурчав сторож. — Незабаром з'являться технічні інспектори і з'ясують… що ти за одна.

— Якщо, — почув Кадриль солодкий мов мед голосок Легарії, - якщо ті техніки такі ж добренькі гноми, як ти, то мені нічого боятися.

— Добренькі? Хо-хо! — зареготав гном. — Вони роботи… вони автоматично знищують усі перешкоди… всіх сторонніх… які непрохано вторгаються… заважають…

Кадриль аж отерп: якщо так, то й «Срібну шишку» можуть знищити? Він відскочив од дверей і роздивився навкруги: може, вже йдуть ті страшні роботи? Ні, наче нічого не видно. Він трохи заспокоївся і знову приклав вухо до прочинених дверей.

— …бач, навіть і штучні планети… — мимрив гном, — навіть дикі куточки телевізії… навіть і могутні роботи… не можуть обійтися без нас… дідків-сторожів… хо… хо…

— Ти не дідок, а молодець, бородатий колега… богатир, — аж захлиналася та все хвалила жаба. — А такий силач дюжину будь-яких роботів-інспекторів у баранячий ріг зігне! Ковтни ще крапельку… Це чудові ліки!

«От брехунка!» — жахнувся Кадриль.

— Ніколи… нічого… подібного я не коштував… — Гном ковтнув. — А та-та! Аж у роті палить!.. Справді!.. Почуваю таку хоробрість, що… плювати мені на тих технічних інспекторів… я сам… інспектор… хо!

— А скажи, — допитувався голос Легарії, - яким чином можна перемогти тих інспекторів?

— Яким… — сонним голосом повторив сторож.

— Кажи швидше! — нетерпляче вимагав голос Легарії. — Яким чином?

— Треба, — промимрив сонний голос, — треба… перервати контакт… кон… так… т…

— Який контакт? Як перервати? — Легарія, видно, сіпнула сторожа за бороду, почувся крик.

— Вколо… ти… — тільки й сказав сторож, мабуть, падаючи на підлогу, бо щось загриміло на всю хатинку.

— Де вколоти? Чим вколоти? — голос у Легарії ставав дедалі схвильованіший, нервовіший.

Але у відповідь чулося тільки голосне хропіння сторожа, хоч як його термосила жаба.

«Чи мені мчати назад до «Срібної шишки» і попередити про небезпеку, чи показатись начальниці, так наче я щойно прибіг і нічого не чув?» — вагався Кадриль, тихенько причинивши двері. Його ваганню швидко було покладено край: двері раптом розчинилися, зачепивши його верхню губу, і на порозі виросла Легарія.

— Хто тут? Хто? — перелякано заверещала вона, як слід не роздивившись.

— Це я… — винувато пробелькотів Кадриль.

— Ну ти мене й налякав… неорганізоване створіння! — отямилась від страху начальниця. — Що ти тут робиш? Шпигуєш?

— Я… заблукав… прискакав до дверей дороги попитати… і ось! оком не моргнувши, збрехав Кадриль.

— Ну, гаразд, — полагіднішала начальниця. — Якраз я маю дати тобі життєво важливе завдання. Дотягни до «Срібної шишки» моє майно, ось, — вона приволокла пузату сумку. — Тільки не смій розкривати її, бо тут складені подарунки, що мені дав сторож… зрозумів?

— Зрозумів, — промимрив Кадриль.

— Я полечу першою до «Срібної шишки», бо там без мого керівництва, напевне, вже зчинився хаос… бувай!

«Оце тобі так!» — не встиг отямитися Кадриль, дивлячись, як щодуху заплигала жаба. І не оглядається. Спасає свою шкуру від роботів, а його кинула на загибель з цією сумкою, навіть не попередила про небезпеку… безсоромниця!

Зайчик потягнув за собою сумку, сторожко озираючись на всі боки, чи не видно де технічного інспектора, бо якщо з'явиться, — кидай ношу і чимдуж чухрай до корабля! Ідучи вздовж лінії, Кадриль відразу помітив клавіші, ручки і голі стержні, з яких, видно, хтось позривав ручки, бо подекуди вони ще залишилися.

Зайчик не морочив би цим собі голови, якби крізь дірочку в сумці не вилізла й не випала така самісінька ручка.

— Оце тобі… подарунки сторожа…

Кадриль рішуче розстебнув сумку, і перед очима постала ціла купа таких «подарунків». Він розсердився і висипав усі ручки, але враз йому спало на думку, що краще було б приладнати їх на місце і таким чином, може, упрохати технічних інспекторів порятувати від небезпеки себе й «Срібну шишку».

Недовго думаючи, Кадриль почав надівати ручки. Працював до поту, переповзав на чотирьох від стержня до стержня… Залишилась остання ручка, він уже ладен був полегшено зітхнути, як, підвівши очі, побачив, що з неба падає червонястий пучок світла, а на тому місці, де воно впало на землю, відкрилася кришка, і на поверхню піднімається щось чотирикутне, з безліччю тоненьких ніжок, з світлими екранчиками замість очей і з однією товстою рукою, що, мов шланг пилососа, вже посувається до Кадриля, втягуючи разом з повітрям і його…


НА ДРЕЙФУЮЧОМУ АЙСБЕРГУ


Айсберг, біля підошви якого сидів Твінас, поволі плив уздовж скелястого берега, на якому ледаче вилежувалось ціле юрмище тюленів. То один, то другий тюлень підводився, перевальцем звивався до води і кидався в неї, щоб випірнути згодом із сріблястою тріпотливою рибою в зубах. Далеко, далеко, на самому краю океану білів пароплав — а може, то тільки біла хмаринка?

Твінас аж дзьоба роззявив — глибоко усе вдихав живлюще повітря, насолоджувався морозцем, що повівав від льоду, а хлюпотіння хвиль присипляло його, мов найкраща колискова пісня. Та подрімати йому не було коли: на айсбергу, тільки трохи далі від нього, сидів цілий гурт пінгвінів. Він упізнав їх, бо таких уже бачив по телевізору: це були імператорські пінгвіни з блискучим темно-синім пір'ям, з коронами з золотих волосків на голові. Вони і поводилися, мов справжні королі льодовиків: стояли непорушні, величні, не звертаючи ані найменшої уваги ні на тюленів, ні на Твінаса, ні на будь-кого — неначе самі були невеличкі айсберги; і лише маленькі пінгвінчики шастали туди й сюди.

«Вони мене ще не побачили, — мовив до себе Твінас. — Мені, як гостеві, може, личило б до них першим підійти, відрекомендуватись, розповісти, звідки я і як сюди потрапив». Та не встиг він ступити й кількох кроків, як підсковзнувся і впав на спину на весь свій зріст: нещасна тапка була слизька, наче добре нагострений ковзанець, а щоб їй!.. Сяк-так звівшись на ноги, товстун знову уп'явся очицями в свою імператорську рідню: чи не побачили, як він перевернувся, чи не сміються часом?

Та ні, і дзьоба в його бік не повернули, навіть не колихнули своїми коронами… Твінас заспокоївся і знову рушив до них, обережно посуваючи свою танку.

В цей час над океаном прорвалася хмара, і сонце затопило весь айсберг; лід заблищав, заряхтів, неначе його хто обвив веселками. У Твінаса від незвички зарябіло в очах, і він на хвилину пристояв, щоб віддихатися. Щойно зараз він починав розуміти велику зміну, що відбувалась у його житті. Неспокій і невпевненість змінювались радістю, а страх — благодатним спокоєм: нарешті він повертається в край своїх пращурів, про який стільки мріялось і снилось, особливо коли подивиться, бувало, телевізор. Здійснилось те, про що і мріяти він не смів — повертається до холодних глибоких вод, щоб залишитися тут назавжди зі своїми рідними братами… «Правда, — ворухнулося в куточку пам'яті, — я повинен був відгадати головоломку… чи щось сховати…» Та тут його очі знову потягло до пінгвінів. Яскраве сонце вивело їх із заціпеніння, табун стрепенувся, усі замахали крильцями і рушили в сторону Твінаса.

«Побачили! — отерп від радості товстун. — І йдуть привітатися зі мною і поговорити, рідні брати мої!»

Тремтячим від хвилювання дзьобом Твінас вивернув із тапки люльку. Дасть попихкати тому, котрий першим скаже: «Ну що ж, здоров, брате, вітаю тебе, що нарешті ти повернувся до своїх. Часом не Твінас твоє ім'я, прозорливий сищик і курець люльки? Що ж, приєднуйся до нашого гурту!»

Пінгвіни були вже зовсім близько; йшли коливаючись з боку на бік, гладкі і поважні, пір'я на них блищало, як луска на коропі, очиці у них з обідком із білого пір'ячка і так дивилися на Твінаса, просто пронизували його.

— Брати мої, підійдіть ближче, не бійтеся… брати, — звернувся до них Твінас і відразу засоромився: чого там їм боятися такого зачучвереного? І бідний сищик присів скільки міг, щоб прикрити собою обшарпану танку.

— Будьте живі і здорові! — не витерпів він і привітався перший.

Та відповіді не дочекався. Пінгвіни були зовсім поряд, зблизька вони були ще поважніші й сердитіші. Може, вони образилися, що він не досить шанобливо привітався з ними, подумав Твінас і знову вигукнув:

— О справжні імператорські пінгвіни! Прийміть скромне вітання від вашого іграшкового брата!

Знову ніхто не відповів. Пінгвіни були не далі як за метр, ішли стіною, не відокремлюючись один від одного, немов збиралися затоптати свого іграшкового родича. Злякавшись, Твінас почав відступати назад, а вони усе йшли і йшли просто на нього.

— Брати, — прогув Твінас, — зупиніться!.. Ви ж мене затопчете!

Але що ж це таке? Пінгвіни ішли й пройшли — немов були зіткані з повітря! Нічого не розуміючи, Твінас сів, і в цей час крізь нього пройшов маленький пінгвінчик, який був відстав.

«Може, — подумав Твінас, — коли я падав, то став безтілесним, може, я сам із повітря, як душа?.. Зараз перевіримо». І він голівкою люльки так стукнув себе по животу, що аж скрикнув від болю.

«Ні, я такий, як і завжди, — сказав Твінас до себе. — Але я все одно нічого не розумію. Самі головоломки!.. Так чи інакше, боятися мені нічого!»

Вияснивши цю важливу правду, він хутко встав і покульгав за імператорськими пінгвінами. Вже був кількох із них випередив і навіть крилом зачепив одного, а той навіть не поворухнувся, лише раптом як закудкудакають кури! Як заклацає чорногуз!.. А потім пролунала органна музика, загули дзвони, засурмили фанфари…

«Хай йому лихо!» — промимрив остовпілий Твінас.

Сонце каменем шубовснуло в океан, океан почав зменшуватись до сажалки, а сам айсберг почав тріскатися.

Зовсім очманілий, товстий сищик ледве встиг засунути в тапку свою люльку і, допомагаючи собі крильцями, поквапився відійти від тріщини в айсбергу, яка загрозливо збільшувалась.

Із одного айсберга стало два, між ними чорніла безодня. Твінас усіма чотирма подерся вгору, та нещасна тапка знову підвела його — підковзнулася, і він з неймовірною швидкістю посунувся на спині вниз і впав з айсберга в безодню…

Твінас відчув, що він стоїть на тому самому сірому лузі і коло нього біліє на землі рукавичка. Товстун схопив її і втупив очиці вдалину: а якщо «Срібна шишка» вже полетіла? Хто ж знає, скільки часу він пробув у країні айсбергів, — може, цілу вічність?

Наче камінь у нього з душі спав: удалині так само сріблилась верхівка корабля, відгадана загадка кубика. А як Твінас пройшов ще трохи, то побачив, що з розчинених дверцят корабля звисає тоненька ручка. І чому це так, що йому зовсім не сумно повертатися назад? Що анітрішечки йому не шкода покинутих дрейфуючих айсбергів і імператорських своїх братів? Твінас навіть радий, що країна його мрій луснула, ніби мильна бульбашка, і він знову займе своє крісло в «Срібній шишці». Хай йому сто лих, ще одна головоломка, а голова і так запаморочена!


Подорож у Тандадрику

У ПАЩІ РОБОТА


Довгий шланг-щупальце цілився на Кадриля, який тримав у лапі останню ручку, не встигнувши надіти її на стержень. Спійманий на гарячому, він усе ще стояв, ніби соляний стовп чи кролик, загіпнотизований удавом, який от-от його проковтне… У Кадриля вилетіло з голови заповітне слово, і він прийшов до тями лише тоді, коли шипучий насос вирвав у нього з лап ручку. Ручка пролетіла в повітрі й зникла в широкій горловині шланга, наче її й не було. Кадриль безпорадно оглядівся навколо себе, шукаючи допомоги. Та все, що він побачив, було далеко, ближче сиділа Легарія, і очі у неї були такі великі, як покришки для горшків. Вона, мабуть, здалека побачивши червоне світло й робота, оглянулася, щоб подивиться з безпечної відстані, чим усе закінчиться для Кадриля і, найважливіше, що станеться з її сумкою.

— Рятуй! — закричав їй Кадриль, і дві покришки вмить зникли, наче у воду булькнули.

Кадриль, якого втягував потік повітря, невблаганно наближався до робота. Зайчик усіма чотирма намагався чинити опір повітряному потоку, але з того нічого не вийшло, тільки, махаючи лапами, він зачепив за кишеньку, і шпилька розстебнулась. «Уколоти, — пригадав він слова сторожа, — треба вколоти!» Кадриль гарячково висмикнув шпильку, і, коли роззявлена паща насоса опинилась перед самим його носом, зайчик вістрям проколов м'який бік щупальця…

Гул миттю ущух, потік повітря урвався, шланг-щупальце безсило повис, лампочки-очі погасли, і робот-страховисько вивернувся набік.

— Ось тобі! Щоб знав! Ось, ось! — ще кілька разів уколов його в щупальце одновухий сміливець.

«Я контакт… контакт перервав!» — промайнула думка, і Кадриль кинувся навтіки. Майже летів над лінією, стискуючи в лапі шпильку, і безупинно повторював:

— Контакт… Контакт… Сам… Сам… Сам… Перервав… Я!


КИТИЧЦІ ЗНОВУ ПРИЙШЛО В ГОЛОВУ


Біля «Срібної шишки» все ще морочився пілот Менес, марно стараючись без східців дістатися до дверцят, де так і лежала непритомна Ейнора. І сам пілот мав вигляд добряче потерпілого: коли він падав, у нього увігнувся шолом і тріснуло друге скельце окулярів. Стиснувши руку в рукавичці, постукав у стіну корабля, погукав, свиснув — але ніщо не вивело Ейнору з глибокої непритомності.

Більше нічого не придумавши (мабуть, і не міг придумати), пілот побачив Китичка — сів на сірий моріг. Час минав дуже повільно. Китичка, турбуючись, що буде з Ейнорою, не менше непокоївся й за Кадриля і все повертав очі туди, де знову мав виткнутись кінчик вуха його друга.

А з другого боку до них наближався Твінас. Він шкутильгав більше, ніж будь-коли, розкривав і закривав дзьоба, неначе розмовляв сам з собою, і тягнув за собою довгу білу рукавичку — саме таку, яку носила Ейнора! Ні, цей товстун, що звихнувся з розуму, навіть оддалік не був схожий на мудрого сищика, який бачить усіх наскрізь і ніколи не розгублюється.

Китичка, коли його побачив таким, від подиву аж став на обпечені лапи:

— Твінасе, що трапилося?

— Що? Трапилося? — невлад промимрив сищик. — Ах так-так… трапилося… Але хай собі.

— Як у вас опинилась ця річ? — поцікавився пілот.

Твінас підняв крило зі звислою рукавичкою і так здивувався, коли її побачив, що ледве не впав.

— Ця річ? — повторив Твінас. — Ах так, так… Ця. Хай собі.

— Я вас питаю, де ви її узяли? — повторив пілот.

— Узяв… гм… ах узяв… — Сищик вийняв люльку, кілька разів попихтів нею і спохопився, що наплів дурниць. — Я побував в одному місці, й у мене закрутилася голова, — виправдувався він. — Що трапилося з Ейнорою?

— Ти не знаєш? — здивувався песик. — Ейнора вдарилась головою об стіну і лежить непритомна, а ми не придумаєм, як залізти в корабель… Вухо!

На сірій лінії обрію виткнулась риска — вухо Кадриля. Зайчик так мчав, наче за ним гончаки гналися.

Ще на бігу Кадриль збирався випалити все про робота, як зустрів його крик Китички:

— Кадрилю, друже… треба спасати Ейнору!.. Ейнора знепритомніла, а ми не можемо до неї дістатись… швидше!..

— Але яка страшна пригода зі мною трапилась! — був уже почав зайчик.

— З усіма трапились пригоди, — відрубав Твінас, — а зараз треба спасати Ейнору.

Товстун, видно, був страх занепокоєний, його очиці усе спинялись на ручці Ейнори.

— Вперед! — підскочив угору на всіх вітрилах Кадриль. — Може, у кого є довга тичка? Я, розігнавшись, миттю долетів би до Ейнори.

Тички, звичайно, ні в кого не було.

— Може, принести велику лампу, поставити — і тоді можна буде залізти, — знову збуджено запропонував Кадриль, та, щось страшне пригадавши, увесь затрясся: — Ні, ні, може знову напасти. Коли б ви знали, яка страшна пригода…

— Про страшні пригоди давай пізніше, — знову перегув його Твінас. — Ми повинні відгадати головоломку, як досягти дверей корабля!

Всі четверо задрали голови й дивилися на високий поріг. Твінас безнадійно смоктав люльку, Кадриль застібав таємну кишеньку — адже всю дорогу таємне місце було розхристане, пілот рукою потирав вдавлену місцину на шоломі — мабуть, у нього боліла голова, а Китичка повертав свій обліплений пластиром писок то до одного, то до другого, збираючись щось сказати, але не сміючи.

— На одній картинці… — почав він і замовк, боячись, що його засміють.

— Тобі знову прийшло в голову? — запитав Кадриль.

— На одній картинці, — повторив песик, — я бачив осла, собаку, кота і півня.

— Бременські музиканти? — бадьоро запитав Твінас, примруживши очиці.

— Так, — кивнув головою Китичка. — І мені прийшло…

— Ясно, — сказав сищик. — Лізьмо один на другого.

— Оце тобі! — ляснув лапами Кадриль. — Наш Китичка — справжній винахідник!

Песик від радості аж спалахнув і повними вдячності очима подивився на свого друга. Тільки чому хутерце у нього таке скуйовджене, а таємна кишенька так криво застебнута, чому у нього такі запалі щоки? «Часом не попав він у біду там, за обрієм?» — захвилювався песик, та мандрівники вже почали вилазити один на одного.

— Позаяк я найтовщий і найнезграбніший між усіма вами… — почав Твінас.

— Товстуватий і незграбнуватий, — поправив, як завжди, Китичка.

— …то я стану внизу, замість осла, — кінчив Твінас.

— А позаяк я лізти високо не можу, то буду бременським собакою, пришкутильгав до нього Китичка.

— Кіт, — тільки й вимовив пілот.

— Кукуріку! — заспівав Кадриль.

Найважча доля дісталася, звичайно, Твінасові, та товстун так переживав за Ейнору, що він міг би підняти на собі всю «Срібну шишку»! Нелегко довелося і Китичці: обіпертись на покаті плечі пінгвіна забинтованими лапами. На Китичку мав вилізти пілот, а Кадриль визвався миттю вистрибнути на плечі пілотові, бо йому було занадто високо. Отож повинен був вийти справжній цирковий номер, і коли б не тяжкий стан Ейнори, то всім було б з чого посміятися.

Всі троє зібралися докупи і, один одного підіймаючи та підтримуючи, почали лізти вгору. Нарешті лишилося чекати, як вистрибне Кадриль.

— Уперед! — гукнув Кадриль сам собі, розігнався і вихором вилетів пілотові, та не на плечі, а на шолом і, перевернувшись, бухнув на землю, зваливши і всю трійцю.

Знову треба було починати заново. Коли трійця сяк-так стала на місця, Кадриль краще розрахував стрибок і відразу поцілив пілотові на плечі. Тримаючись передніми ногами за шолом, він витягнувся і ось-ось був би схопився за поріг, та знову виникнув безлад, і всі попадали на землю — на цей раз через Твінаса.

— Тапка, — виправдовуючись, промимрив товстун. — Поки я її прилаштую, ви перепочиньте.

Всі посідали під «Срібною шишкою», а Твінас пішов з другого боку лаштуватись. Нарешті Кадриль дочекався слушного часу розповісти про свою страшну пригоду.

— Коли б ви знали, — почав він, — що зі мною трапилося біля цієї лінії, коли…

— Кадрилю, — раптом погукав його із-за корабля басок Твінаса, — мерщій допоможи мені!

— Зараз, — скочив з місця Кадриль, по думки дивуючись: «Оце тобі знову не закінчив — як Китичка свою пісеньку».

Твінас чекав його якийсь збентежений і смоктав люльку.

— Що допомогти? — нагнувся до танки Кадриль.

— Слухай, — тихо-тихо зашелестів йому у вухо товстий сищик, — я маю тобі дати одне таємне завдання. Чи ти згодився б його виконати?

— Звичайно! — палко запевнив зайчик, зрадівши і таємниці, і тому, що йому її довіряють.

— То слухай, — ще тихіше зашепотів товстун, — коли ти залізеш у корабель, поклади Ейнорі на очі оцю річ. — Він подав Кадрилю рукавичку.

— Буде зроблено так, що комар носа не підточить! — пообіцяв Кадриль, засовуючи рукавичку в таємне місце. — Тільки хочу запитати…

— Нічого не питай! — суворо попередив Твінас. — Домовились?

— Мовчатиму як риба! — змовницьки зашепотів Кадриль і, підморгнувши, дуже голосно запитав: — Ну як? Тепер тапка тримається?

— Дуже добре тримається, — так само голосно відповів Твінас. — Дуже дякую за допомогу. Можемо повертатися до роботи.

Четвірка знову почала готуватись підійматися вгору. Ось уже й Кадриля винесло на плечі пілотові, вже він схопився за поріг і нарешті опинився у кораблі. Вперше в своєму житті зайчик виконував таємне, зовсім таємне доручення. «І навіщо це потрібне?» — не міг він зрозуміти, кладучи непритомній Ейнорі на очі рукавичку. Хіба ж Твінас міг видати йому таємницю Ейнори, хіба міг сказати, що кожен, хто опритомнює, насамперед розплющує очі? Так сталося б і з Ейнорою: вона сама, навіть не відчуваючи, підняла б повіки, розплющила б очі, і її обман вийшов би з ганьбою на світ.


ЕЙНОРА ОПРИТОМНІЛА


Прикривши Ейнорі очі, Кадриль струснув її за плечі.

— Ой, — застогнала вона й розплющила очі.

Чималенько часу минуло, поки Ейнора збагнула нарешті, що трапилось. А зрозумівши, знову заплющилась, щоб довго-довго не піднімати повік. Після того, що лялька побачила в кабіні пілота, вона ніколи в світі не могла б видати, що вона зряча, ніколи в світі, ніколи!.. Правда, мучив сумнів, чи вистачить у неї сили й далі прикидатися такою наївною, чи зможе вона спокійно слухати голос Менеса, стерпіти його дотик до неї — тепер, коли вона знає ще одну таємницю, таємницю його кабіни? Та Ейнора пригадала обпеченого Китичку без носика, сміливого одновухого Кадриля, одноногого, з добрим серцем Твінаса, пригадала випробувану скрутою дружбу і готова була все-все витерпіти, щоб тільки порятувати товаришів від нещастя, яке на них чекало.

Поки вона все обмірковувала, Кадриль натиснув на кнопку і східці спустилися вниз. Першим убіг пілот; Ейнора виразно чула його квапливі кроки, як відчинилися двері кабіни, клацнув замок: Менес зачинився. Після цього почулося незграбне шльопання, і до лоба доторкнувся кінчик крила.

— Вам уже полегшало? — прогудів басок пінгвіна.

— Вже… напевне, вже… — відізвалася Ейнора, стягнула з очей те, чим вони були прикриті, і сіла. Раптом вона здригнулась і вся напружилася: двері в кабіні відчинилися, зачинились і наблизились кроки. Прохолодна шкіряна рукавиця провела по її руці, по тій самій руці, яка так довго звисала в дверях корабля.

— Випийте цей напій, — звелів їй пілот.

Біля губів Ейнора відчула дотик соломинки і почала через неї боязко смоктати коктейль. «Може, він хоче мене отруїти, може, він уже все знає?» спала їй така похмура думка, але коктейль пахнув ожиною та ананасом і був такий смачний, що вона й не стямилась, як випила цілу склянку, й одразу відчула, як до неї повертаються бадьорість і енергія.

— Дякую, — щиро сказала Ейнора, встаючи на ноги.

А голос, той голос, якого вона надалі боятиметься найбільше за все, спокійно запитав:

— На що ви скаржитесь?

— Ні на що… не скаржусь, — ледве чутно відповіла Ейнора.

— Чим ви вдарились?

— Потилицею.

Ейнорі довелося щосили заціпити зуби, щоб не закричати, коли пілот своєю долонею провів їй по маківці.

— Ніякої гулі немає, - суворо сказав він.

— Але, — промимрила Ейнора, — але я так забилася, що навіть в очах потемніло.

— Потемніло? — здивувався пілот Менес. — Яким чином могло вам потемніти в очах, коли їм без того темно?

Ейнора збагнула, що непростимо обмовилась і попала в западню.

— Яким чином? — повторив запитання пілот. — Поясніть, будь ласка.

— Я… — залепетала лялька. — Мені… здалося…

В цю скрутну хвилину на допомогу Ейнорі прийшов Твінас.

— Але ж… — прогув пінгвін, — але ж спробуйте, пілоте, заплющити очі й уявити собі білий айсберг або снігове поле. І тут же стукнутись потилицею об стіну. Отоді й дізнаєтесь, як потемніє в очах.

— І не тільки потемніє, а ще й зелені блискавки в очах спалахнуть, кинувся Твінасові на допомогу Кадриль, здогадуючись, що ця дивна розмова пов'язана з рукавичкою і тим завданням йому. — Іще я не встиг вам розказати про новини, про такі новини, що вам самим потемніє в очах, коли дізнаєтесь…

Його перервав пронизливий голос Легарії, що доносився знадвору:

— Чи всі у кораблі?

Начальниця бігла ще далеченько і не знала, що діється в кораблі. Легарія була злякана й важко дихала від того, що дуже поспішала.

— Я була заблукала, тобто була побігла не в той бік, — зізналася вона. — А… Кадриль повернувся?

— Повернувся, повернувся, — відповів Китичка, сидячи ще внизу. Друже, — гукнув угору, — тебе шукає начальниця.


Подорож у Тандадрику

ЩЕ ОДИН ПОЄДИНОК


У двері корабля просунувся кінець вуса Кадриля.

— То ти… повернувся? — страх здивувалася Легарія.

— Повернувся! — виставив уперед груди Кадриль. — Цього ще бракувало, щоб не повернувся. Бачила, як воно було? А я вирвався і повернувся, от!

Він анітрохи не сумнівався, що начальниця похвалить його, що нарешті всі почують про його героїчний подвиг!

— А де моя сумка? — запитала Легарія.

— Сумка… — обвис у Кадриля вус. — Сумка…

— Адже я тобі ясно сказала, щоб ти відніс мою сумку на корабель. Де ти її дів? — підвищила голос начальниця.

Тут обвисло у Кадриля й вухо.

— Сумку… проковтнув, — промимрив зайчик.

— Хто проковтнув? Що це ти видумуєш?

— Проковтнув робот, технічний інспектор, адже ви самі бачили.

Всі здивовано слухали, а Твінас дорікнув:

— Чому ж ти до цього часу мовчав?

— А він і не мовчав, — утрутився в розмову Китичка. — Мій друг весь час поривався щось розповісти, але щоразу що-небудь ставало на перешкоді. Хай хоч. зараз ніхто йому не заважає все як слід розказати.

— Половину всього з сумки викинув ще тоді, як під ялинкою в неї вліз. А тепер зовсім загубив, усю-усю мою сумку… десь запропастив навіки… Легарія почала ревти, і всі скупчилися біля відчинених дверцят «Срібної шишки», бо ще ніхто до цього часу не бачив, як плаче начальниця. Вона витирала сльози кінчиком накидки, і Китичка спіднизу побачив, що у неї під накидку засунута якась дивна річ.

— Сумку проковтнув робот, — повторив Кадриль.

— Про якого робота ти мелеш? — чмихаючи носом, запитала Легарія. Може, ти говориш про гнома із хатини сторожа? Але який з нього робот!

У Кадриля аж дух перехопило від обурення: яка ж начальниця підступна!

— Оце так так! — вигукнув. — Ви ж самі того робота бачили, це ж ваші очі від жаху стали такі великі, як покришки для горшків!

— Кадрилю, — сумним, плаксивим голосом сказала начальниця. — Ми всі знаємо, який ти гарячка і яка хаотична твоя уява. Бачиш сам, що ніхто в твої байки про якогось робота не вірить. Треба не лише тверезого розуму не мати, а й ніякого, щоб повірити у твоє базікання. Кажи прямо, де ти подів мою сумку?

— Засунув у вухо, — похмуро відрубав Кадриль і обернувся до неї спиною. Він чудово розумів, чому начальниця вдається до брехні: боялася, щоб не дізналися про повну сумку ручок, яких вона накрала і тим ледве не занапастила Кадриля.

— А все-таки, що ж було насправді? — витяг з рота люльку сищик, відчувши у поведінці Легарії щось підозріле.

— Що таке? — зціпив лапи Кадриль. — Ну, ця планета — неначе телевізор… але такий телевізор, що коли він показує ліс, то ти можеш по тому лісі ходити, ніби по справжньому, навіть… навіть на тебе може напасти вовк.

— Планета — телевізор? — повторив Китичка і новими очима подивився навкруги. — То ось чому скрізь так сірувато й плоско.

— Хай йому сто лих! Тьху! — досадливо сплюнув сищик, і ніхто не зрозумів чому.

— Понад цією лінією, — показав лапою Кадриль, — натикано маленьких ручок, а начальниця безсовісно повидирала їх і напхала в свою сумку…

— Заткнися, наклепнику! — гримнула Легарія і підскочила, наче вжалена: — Не лізь!

Та було вже пізно: пришкутильгавши, Китичка витяг у неї з-під накидки ручку.

— Оце тобі, знову! — схвильовано сплеснув лапами Кадриль. — Ми можемо дочекатись ще одного інспектора!..

— Так, — підтвердив пілот, — виколупана ручка може притягти його, як магніт.

— Пробачте, — сказав Китичка, — але попрошу всіх помовчати.

Всі замовкли, а Китичка притулив вухо до землі й став прислухатися.

— Чую дуже сильний гул, — сказав він. — Немов щось наближається.

— Негайно всі в корабель! — пролунав наказ пілота. — Тривога!

Кадриль підскочив до Китички, вихопив у нього ручку, пожбурив її геть і потягнув друга східцями вгору. Легарія вже встигла їх випередити і прошмигнула всередину. Твінас, опираючись на крильця, і собі поспішав, наскільки дозволяла йому тапка. Нарешті всі зібралися всередину. Кадриль полегшено зітхнув і з верхньої сходинки обернувся, щоб глянути, чи ніщо їм не загрожує? Обернувся й отерп: туди, де лежала викинута ручка, впав знайомий сніп червонястого світла!.. Кадриль кинувся в салон, і тієї ж миті двері зачинилися…

— …шість… п'ять… чотири… — вже рахував пілот.

— …три… два… один! — нетерпляче рахували й пасажири.

— Вперед! — не стримавшись, вигукнув Кадриль.

«Срібна шишка» здійнялася!

— Втекли! — з задоволенням потер лапами Кадриль. — Ще б трохи — і попалися б, але втекли!

— Наказую не зчиняти паніки! — звеліла начальниця, знову беручи керівництво в свої лапи. — Ніхто не збирався на нас нападати, це ви із мухи зробили слона. Ситуація цілком нормальна…

Вона вмовкла, і очі в неї знову зробилися такі великі, як покришки для горшків: корабель почало кидати з боку на бік, тремтіли стіни, тріщала підлога, мотор хрипів і ніби захлинався. Неначе хтось схопив корабель, як горобця за хвіст, горобець тріпоче крильцями, б'ється, виривається, а втекти не має сили.

— Що ж це таке? — скрикнули всі.

— Сторож… гном казав мені… — озвалася на смерть перелякана Легарія, — казав, що коли один робот не справляється, то на його місце стає другий, набагато потужніший.

— Все ясно. — сказав Кадриль, — він усмоктує в свій шланг «Срібну шишку!»

— Сторож гном казав, — прошепотіла зблідлими зябрами Легарія, — що робот… інспектор знищує всі сторонні предмети.

— Ми — сторонній предмет! — від подиву Китичка аж рота роззявив.

Корабель усе ще намагався вирватись із невидимих обіймів; мотор ревів, як поранений тигр, стіни тряслися так, що, здавалось, от-от розсиплються в друзки, підлога тріщала й коливалася, немов під час бурі… Марні зусилля! Корабель почав крутитись, як дзига, — так крутиться, попавши у вир, скіпка, яку невблаганно тягне на дно.

Із кабіни дійшло повідомлення пілота:

— Увага! Наш корабель не в силі чинити опір притяганню. Загибель неминуча. Хто хоче, може катапультуватись, тобто зайти в кабіну «Шишечки», натиснути на синю кнопку в спинці крісла і вилетіти в отвір.

— Синю кнопку! — повторив Китичка, здивований, що минулого разу він про цю кнопку і не чув, і не бачив.

— Вилетіти? — закувікала Легарія. — Але ж тоді напевне попадеш у пащу роботові! Жах! Що ж це робиться?

— Робиться те, що ти сама наробила, — заговорила Ейнора, яка довго мовчала. — Пілоте, ми хочемо іншого начальника!

— Запізно, — відповів голос пілота Менеса. — За кілька секунд нічого не залишиться! Добровольці хай катапультують.

Його голос важко було почути із-за гулу й тріскотіння.

— Твінасе, придумайте що-небудь! — благала Ейнора, зчепивши руки.

Товстун безпорадно затряс головою, а люлька вислизнула у нього із дзьоба й упала в тапку.

Тут устав Китичка.

— Мені прийшло в голову, — хвилюючись, сказав він, — якщо того, хто буде ката… катапультуватись, утягне паща робота, то поки робот з же… жертвою буде розправлятися, «Срібна шишка» зможе вирватися!

І нічого більше не сказавши, він покульгав обмотаними лапами в кабіну «Шишечки», щоб натиснути на синю кнопку.

— В такому випадку повинна катапультуватись винуватиця нещастя Легарія! — вигукнула Ейнора.

Та Китичка вже ліз через люк у кабіну «Шишечки».

— Стій! Назад! — підскочив до нього Кадриль і за китичку хвоста потягнув його назад. — Я пригадав! Ви тільки дайте мені довгу-довгу голку або шило.

— У мене є Твінасова голка, — запропонувала Ейнора.

— Вона занадто коротка, — відмовився Кадриль.

— Прошу!

У шпарину дверей пілотової кабіни висунулось дуже довге шило. Кадриль схопив його за дерев'яну ручку і, щоб не загубити, прикрутив до лапи ниткою із таємної кишеньки.

— Братику, — вигукнув дуже схвильований Китичка, — куди ти? Що ти?

— Контакт! — тільки й вимовив Кадриль, відчиняючи двері корабля й опускаючи східці. Вилізши надвір, він зачинив двері, поліз униз, однією лапою вчепився за верхню сходинку, а другу з шилом витягнув уперед для смертельного поєдинку.

Що й казати, цей технічний інспектор був у кілька, а може, і в кілька десятків разів могутніший за того. «Срібну шишку» він усмоктував, немов пилосос жука, який чинив опір. Довга рука — труба з зяючою діркою — вже сягала нижньої частини східців, ось захопила їх і наближається до дверей, до Кадриля… Потік притягання такий сильний, що вухо зайчика вигнулося вперед, от-от відірветься і влетить у трубу. Та найгірше те, що й лапу з шилом так тягне, що він нею і поворухнути не може. Невже всьому кінець?

— Кі… кі… кіліс… — чи він сам сказав, чи почув це?

Кадриль учепився в східці обома задніми лапами, шило стиснув обома передніми лапами і, коли потягло в трубу, проколов її зсередини. Навіть очі в цю мить заплющив.

Коли Кадриль розплющив очі, все було скінчено: однорукий робот, витягнувшись на всю довжину, лежав на сірому моріжку, наче бурею звалене дерево. Червонясте світло зникло, очі-лампи потухли, щупальце сплюснулось, а «Срібна шишка» рвонула вгору, неначе пічкур, що вирвався од зажерливої щуки. Східці піднялися, і Твінас, схопивши Кадриля під пахви, втягнув переможця в корабель. Китичка в цей час притримував двері, щоб вони не відчинилися навстіж. Після цього всі швиденько повмощувались у кріслах і поприв'язувались захисними поясами, бо їх почало підіймати вгору. «Срібна шишка» знову вийшла в космічний простір…


ПЕРЕВОРОТ


Першим заговорив Китичка.

— Друже, дозволь розв'язати тобі на лапі нитку… — І зубами почав розплутувати нитку на лапі Кадриля, який сидів поруч. Вони удвох вмостилися в одному кріслі. — Знаєш, ти… ти і сам не знаєш, який ти!

— А де шило? — занепокоївся Кадриль. — Оце тобі! Як уткнув, то воно там і залишилось.

— Чудово ти з ним обійшовся, — похвалив Твінас, який спостерігав боротьбу крізь шпарину в дверцятах. — Це тому, що ти зумів знайти ахіллесову п'яту.

— Але я колов не в п'яту, а в щупало! — не зрозумів Кадриль, що мав на увазі Твінас.

Встигла оклигати і Легарія.

— Дивлячись тверезо, — сказала вона, — не такий страшний чорт, як його малюють. Те, що ви називаєте роботом, було не що інше, як телевізійне зображення, тому так легко було його перемогти.

— О, цього ще бракувало! — образився Кадриль. — Зображення! Я до нього навіть лапою був доторкнувся!

— А всмоктування «Срібної шишки» теж було зображенням? — блиснув очицями Твінас.

— От безсоромниця, — розсердився і Китичка. — Навіть спасибі не сказала!

Легарія второпала, що занадто далеко зайшла.

— Звичайно, — заговорила вона далі лагіднішим голосом, — я не заперечую заслуги Кадриля і оголошую йому персональну подяку від імені начальниці.

— Запізно! — з презирством кинула їй Ейнора й додала: — Кадрилю, щире тобі спасибі за те, що ти врятував «Срібну шишку»!

— Нема за що, — скромно відізвався Кадриль, а в серці відчував безмежне задоволення.

— Як нема за що! Є за що! Та ще і як! — з гордістю за свого друга сказав Китичка.

— Тепер прошу голосувати: хто за те, щоб віднині Кадриль став нашим начальником? — запитала Ейнора. — Китичко, порахуй голоси!

— Ми… миттю! — в запалі заїкнувся песик, підіймаючи забинтовану лапу. — Три голоси: мій, твій і Твінасів.

— А хто за те, щоб начальницею залишилася Легарія? — знову запитала Ейнора. — Рахуй, Китичко, рахуй!!

— Один голос: Легарія голосує сама за себе, тільки обома ла… лапами, — захлинувся від сміху песик.

— Легаріє, - заявила Ейнора, — ми тебе усуваємо від обов'язків начальниці!

Легарія, не вірячи своїм вухам, що таке сталося, вся враз якось зів'яла під своїм захисним поясом. У неї навіть не вистачило сили оборонятися, доводити, прозивати, вдаватися до химерних слів; навіть не витиснула з себе «не зчиняйте хаосу», не вимагала «тверезо дивитися», не згадала про свої заслуги та організаційні здібності. Китичці навіть стало шкода її, адже вона все втратила: сумку, обов'язки начальниці і так званий авторитет. Єдине, що в неї зосталося, — це фланелева накидка на плечах і згадки про кращі дні свого життя.

А Ейнора проголосила:

— Кадрилю, віднині ви наш начальник!

— У… у… ура! — затупотів від радості Китичка.

— Оце… оце… на тобі… оце… — тільки й міг промимрити новий начальник, смикаючи себе за половину свого вуса й так засовавшись у кріслі, що хвосту Китички загрожувала серйозна небезпека відокремитися від тулуба і полетіти до стелі.

— Начальнику Кадриль, — пролунав чіткий і спокійний голос пілота, — чи всі пристебнули захист пояси? Чи скрізь порядок?

— Начальнику, — тихенько повторив Китичка, а очі в нього так і бігали, так і сяяли від радості. — Начальнику, начальнику Кадриль!

Кадриль угомонився, перестав соватись по кріслу, сів як слід і, несміливо крякнувши, звелів:

— Пасажирко Легаріє, міцніше затягніть захисного пояса!

Легарія глипнула на нього спідлоба, нічого не сказала, але пояса поправила. Кадриль відчув себе вільніше й сміливіше. А Китичка, який не знав, що й робити з радості, притулився до його вуха заклеєним пластирем писком і зашепотів:

— Бачиш?!

— Бачу! — теж пошепки відповів новий начальник.

— Знай! — додав песик.

— Знаю.

— Та чи ти знаєш, що я вимовив наше заповітне слово? Тоді, коли ти боровся на східцях? — розхвилювавшись, пригадав Китичка. — Чи ти чув?

— Чув. Я був уже зовсім на краю загибелі, а коли почув, кинувся, як лев!

— Частенько ми користуємося своїм слівцем, правда?

— Коли… це життєво необхідно, — відповів Кадриль.

— Кі-кі-кі, — засміявся песик. — Ти уже заговорив, як Легарія!

— Починаю тверезо дивитися, — поглузував із себе Кадриль, і обидва насилу втрималися, щоб не розреготатися.

Вони посиділи трошки мовчки, пригорнувшись один до одного, і тут Китичка, лукаво примруживши око, запитав:

— Хочеш, задам тобі одну загадку? Відгадай, яким ти віднині повинен бути?

— Я? — Кадриль став серйознішим. — Певно, дуже… мм… правильним?

— Ні.

— Кмітливим?

— Ні.

— Обачним?

— Теж ні!

— То, може, діяльним?

— О, і не це!

— Ну то поважним?

— Ні, ні, ні!

— Гарним на вигляд? Грізним? Спритним?

— Та ні ж!

— Тоді я не знаю, — здався Кадриль.

Насилу стримуючись, щоб не захіхікати, Китичка зашепотів:

— Холоднокровним!

— Хе-хе-хе… — пирснув сміхом начальник, але одразу перестав сміятися, посерйознішав: адже віднині йому не личить реготати, наче… наче… якомусь безвусому гарячці! Як же він зможе вимагати дисципліни від інших, коли сам буде поводитися несерйозно? Кадриль ще обмацав комірець: чи не вистріпаний, чи шпилька гарно застебнута: як же він вимагатиме від інших, щоб були акуратні, коли сам нечупара?..

Отак-то. Через нові турботи він і не помітив, що Ейнорине обличчя весь час повернуте в його бік, що вона збирається йому щось сказати, та ніяк не наважиться.

— Начальнику Кадриль, — нарешті покликала лялька.

— Так, я слухаю, — повернув у той бік вухо начальник.

— Я хотіла б, — невинно попросила Ейнора, — трошки порадитися щодо моєї забитої потилиці. Я знову стала така квола, що не можу голосно говорити. Прошу нахилити до мене своє вухо.


ЧОМУ СУМУВАВ ТВІНАС


Кадриль шаснув з-під пояса до крісла Ейнори і наставив вухо. Те, що потихеньку розповіла лялька, було таке несподіване і таке важливе справді, життєво важливе! — що мордочка у начальника ставала дедалі похмуріша й похмуріша і він уже не смикав, а скуб свого вуса, наче хотів його вирвати зовсім!

— …це і все, що я намацала в кабіні пілота, — кінчила Ейнора, розповівши перед тим про те, як її ніс пілот на плечах і вона наткнулася на його сховану здорову руку.

Кінчивши розмову, вона зітхнула: нарешті звільнилася від тягаря таємниці! Хоч таємниці своїх очей вона не видала: відчувала, що ще не час.

Від почутого у зайчика просто перехопило подих! Скоріше не від однієї вісті, а від двох: про здорову руку пілота, заховану в комбінезоні, і про страшну річ у його кабіні. Хто знає, який підступ готує їм той в окулярах, той в рукавицях і шоломі підозрілий тип!.. Коли б подібні новини Кадриль почув раніше — він підскочив би, наче сів на жарину, ввірвався б у кабіну пілота, схопив би його за груди і зажадав би негайно все пояснити!.. Ще й шолом з нього зідрав би, окуляри розтрощив би, комбінезон розпанахав би… А тепер? Тепер він з терпінням літньої людини вислухав усе до кінця, помовчав, задав кілька запитань, покосився на двері кабіни і прошепотів:

— Дякую вам за пильність. І я попросив би… вірніше, наказав би нікому ані слова!

— Мовчала до цього часу, зможу помовчати й надалі, — відповіла Ейнора.

Ці слова почув Твінас, але вдав, що не чув, лише сумно опустив очиці на свою розтоптану танку. На серці зробилося так порожньо, наче хтось замість серця поклав йому якого пухиря. Товстун зрозумів, що Ейнора розказала Кадрилю ту головоломку, яку збиралася довірити йому, але чомусь передумала. «Напевне, вона зневірилася в мені, — мучився товстун, напевне, вона зрозуміла, що це я вкрав рукавичку, і тепер зневажає мене, адже я не міг зізнатися і мовчав, коли Легарія називала її злодійкою. Я не лише кривий, товстий, але й непорядний, і краще було б мені залишитися в тій купі сміття, там моє місце…» Від таких гнітючих думок голова його низько схилилася, дзьоб опустився до самої танки, і товстун задрімав.

Кадриль тим часом повернувся в кріслі й заліз під пояс, де згоряв від цікавості Китичка.

— Друже, — штовхнув він у бік Кадриля, — що трапилося?

— Ейнора турбується за свою забиту потилицю, — викручуючись, відповів зайчик.

— Знаю, — тихіше заговорив песик, — ти не можеш мені сказати. Кожний справжній начальник має таємниці, які недозволено відкривати іншим.

Кадриль мовчки кивнув головою і задумався. На його плечі ліг тягар відповідальності. І який тягар! «Якщо й надалі я буду під гнітом, як сир у ворочку, — мовив він сам до себе, — якщо й надалі так триватиме, то… як плигну!» Та куди він плигне — навіть сам не знав, а як по правді, то він і не збирався плигати. Бути начальником не лише відповідально, але й дуже цікаво! Тільки встигай вухом крутити!.. Ось із кабіни пілота пролунали слова:

— Начальнику Кадриль, прошу негайно зайти до мене в кабіну!


ОРІЄНТИР


Твінас пробудився із дрімоти, Легарія із похмурого оціпеніння, Ейнора замалим не підскочила: пілот запрошує до своєї кабіни! До кабіни, куди навіть комар носом не смів ткнути! До кабіни, яку сміливо можна назвати неприступною фортецею!

А надто ображеною відчувала себе Легарія: як же це так, чому її ніколи не покликав, чому покликав цього свіжоспеченого начальника? Вона презирливо пересмикнула щелепою і голосно, щоб почув Менес, сказала:

— Якщо пілот хоче завдати удару по моїй амбіції, то… фі!

— Бажаю успіхів, — крикнув Твінас, перемігши свій сум.

— Друже, не здавайся! — вигукнув Китичка, немов товариша на бій проводжав.

Ейнора мовчала, але так нервово м'яла рукавичку, що було видно, які почуття непокоять її.

І ось Кадриль береться за ручку дверей кабіни, а серце б'ється так шалено, що коливається навіть таємна кишенька: хтозна, які несподіванки, страхіття, а то й пастки на нього чекають? І як поводитись, побачивши ту дивовижу, про яку недавно розповідала Ейнора?.. «Подумаєш, — наїжачив він кінчик вуса. — Хто-хто, а я не знепритомнію. Страшніше, ніж на планеті квітів, усе одно не буде!»

Трохи постоявши біля дверей, затамувавши своє нетерпіння, він нарешті натиснув на ручку й зайшов усередину.


В КАБІНІ ПІЛОТА


Речі, яку Ейнора намацала і про яку розповідала, в кабіні не було принаймні на очі вона не потрапляла, а Кадриль за кілька секунд устиг окинути поглядом усі кутки. А довше роздивлятися було небезпечно — ще накличе підозру та недовіру пілота. До того ж тут було чимало іншого, що безмежно здивувало його. У кабіні, наприклад, тебе не підіймало вгору: можна ногами міцно впиратися в підлогу й навіть танцювати польку чи кадриль!

Друге, що примусило Кадриля аж рота роззявити, була скляна стіна над пультом пілота.

— Оце-то штука! — вихопилось у нього від подиву.

Крізь скло можна було бачити весь простір, який долав їхній срібний кораблик. Різнобарвні світила й освітлені свічечками ялинкові кулі сяяли далеко й близько, а відблиски їх таємниче ряхтіли в скельцях окулярів пілота. То в тому, то в іншому кінці простору щось спалахувало і гасло: може, комети, може, метеорити, а може, дві зірки зіткнулися? Весь простір був залитий незвичайним світлом, яке нагадувало ту місячну ніч у лісі.

«І як він може знайти шлях у такій далині поміж безлічі світил?» — з шанобливим подивом поглянув на пілота Кадриль. Тепер він не дивувався, чому пілот так довго шукав Тандадрику: знайти її тут — все одно що знайти голку в копиці сіна! А може, ще важче… Та ще заплутанішим і таємничішим, ніж космічний світ, видався Кадрилю пульт пілота: скільки тут кнопок, скільки ручечок, лампочок, кришечок, дірочок, а приладів різних — великих і зовсім малесеньких!.. І скрізь намальовано літерки, стрілочки, номери, покажчики аж у очах ряботить, навіть неможливо зрозуміти, як воно все уміщається на такій невеличкій площі і як таку плутанину може оволодіти одна-однісінька рука в рукавиці?..

— Оце… — замалим не вигукнув і навіть не плеснув від здивування лапами Кадриль, але раптом він згадав про другу пілотову руку й підозріло кинув оком на порожній рукав. «А може, — промайнула у нього думка, — може, схопити за замок, потягнути — дрр! — вниз і подивитися, що воно і як?!»

Пілот наче не бачив, як у страшному нетерпінні топтався начальник. Він, спокійний і байдужий, дивився крізь величезні тріснуті скла окулярів у тому напрямку, куди летів корабель, а рука то крутне щось, то натисне на кнопку, то поверне штурвал управління. Штурвал управління кораблем був не такий, як сподівався Кадриль. Він уявляв кермо космічного корабля таким, як, скажімо, на вітрильнику піратів, а це всього лише невеличкий стержень.

— Я вас запросив… - почав Менес.

Кадриль і не відчув, як витягнувся, немов струна, і притулив лапи до боків.

— …запросив, — неначе усміхнувся пілот із того, як по-солдатськи виструнчився Кадриль, — щоб повідомити, що ми не на жарт заблукали.

— Я… я і не жартую, — промовив Кадриль. — Але чому ми заблукали? Чому не можемо знайти правильного шляху, коли тут он скільки всілякої апаратури?

Менес кивнув шоломом: запитання серйозне, як і належить начальникові.

— Як вам відомо, — відповів пілот, — у наш корабель поцілив метеорит. Удар метеорита зіпсував прилад, який автоматично показує напрямок. Отож ми згубили орієнтир. Для того я вас і запросив, щоб вияснити справжнє становище і довідатися, яка ваша думка з цього приводу.

— Думка? Яка думка? — здивувався начальник.

— Може, варто повернутися назад? — відповів пілот, дивлячись крізь скло.

— Повернутися? — повторив начальник. — Назад? Цього… ще бракувало…

Рій невеселих думок закружляв у нього в голові. Повернутися в холодний, похмурий ліс біля смітника? Або до дітей, які їх пошарпали, подерли, покалічили і викинули? Назад — то прощай, надіє, що вони будуть знову здорові і хоч трішечки щасливі. Назад — це знову доля обірванця і безталанного, від якого всі відцуралися. Назад — це розпрощатися зі всіма новими пригодами в подорожі, розпрощатися з обов'язками начальника…

— Я чекаю на відповідь, — сказав Менес, — і готовий повернути корабель назад. Маршрут невідомий, і недосліджений напрямок може закінчитися загибеллю. Ми й так не раз були на волосок від загибелі.

Кадриль важко проковтнув слину.

— Якщо, — сказав він, — ми згубили ор… ора… тир…

— Орієнтир, — усміхнувся пілот.

— …якщо згубили орієнтир, то як ми знайдемо шлях назад?

Тепер пілот повернув до Кадриля не лише скельця окулярів, але обернувся з усім гвинтуватим стільцем. Запитання Кадриля було таке мудре й навіть підступне, що і з допомогою Твінасової люльки такого не придумаєш!

— Ммм… — зам'явся Менес. — Хоча орієнтир і загублено, але… ммм…

«Чого доброго, — слухаючи мемкання пілота, подумав Кадриль, — Ейнора говорила правду: він замишляє лихо!»

— Бачите, — опанувавши себе, сказав пілот, — прилади пульта зафіксували, тобто відзначили весь шлях, яким ми летіли, і допоможуть його знову віднайти.

— Хтозна, — коротко і ясно кинув зайчик, дивлячись на мигтіння світил.

— Я пролетів довгу путь і набув чималого досвіду, щоб міг щасливо повернутися і доставити всіх назад. То як, повертаємо корабель?

«Ніколи!» — замалим не вигукнув начальник, але встиг прикусити язика. Згадав «холоднокровного», згадав, що начальник відповідає за долю всіх, що він не має права згубити Китичку, Ейнору, Твінаса, нарешті, й Легарію, хоч би яка вона була, так само й пілота. Ні, вирішувати одному за всіх… Не можна поводитися так, як тобі спаде на думку, бо тоді ти нічим не будеш відрізнятися від Легарії, яка тільки й дивиться, щоб лише їй була користь, нічим не відрізниться і від Китички, який спалив усю планету… тобто її спалили іскри із «Шишечки», але й без іскор сірник виконав би свою чорну роботу!.. Тепер, ставши начальником, Кадриль почав бачити все ширше і вирішувати суворіше!

— Я, — сказав він пілотові, — повинен порадитися з усіма мандрівниками. Тільки після того скажу своє рішення.

Пілот Менес навіть тричі нагнув шолом, наче він чекав саме такої відповіді, наче мудрішої відповіді і не могло бути! Кадриль з гідністю махнув вухом і вже зібрався вийти, коли знову почув:

— Прошу вас почекати.

Пілот простягнув руку, щоб відчинити шухлядку, яких у стіні було безліч. Кадриль з величезною підозрою стежив за кожним рухом пілота: чи той не готує пастки? Чи не накине на нього стременний ремінь? Ну, ну!.. Ось рука в рукавиці виймає із відчиненої шухляди целофановий мішечок, весь всипаний золотими зірочками. Що воно буде? Кадриль непомітно трошки розстебнув таємну кишеньку. «Коли що, я його вколю, як уколов робота!» готувався зайчик.

— Прошу взяти, — простягнув йому пілот мішечок.

— Що… це? — покосився начальник і подумав: «Чого доброго, це буде оте, про що говорила Ейнора! Цього ще бракувало!»

— Тут, — пояснив пілот Менес, — ви знайдете уніформу, яку одягав колишній командир корабля, який загинув у бою з повітряними піратами.

— Який загинув… повітря… — промимрив Кадриль, нічого подібного не сподіваючись.

— Вірніше, з космічними піратами, — додав пілот. — Візьміть.

Кадриль знову з недовірою глипнув на мішечок, проте взяв його. Повагом відстебнув і витяг білий як сніг піджачок уніформи з золотими кантами, з зірками на погонах і сяючими мідними гудзиками. Знайшов він і уніформну шапку — високу, з козирком і з гербом, на якому було зображено космічний корабель під час польоту. Він навіть знайшов у мішечку плоску шкіряну сумочку з довгим шкіряним ремінчиком.

— Це називається планшетка! У неї вкладено компас, записну книжечку, кулькову ручку, ножик, крім того, схеми трас, які попросив би тримати в надзвичайній таємниці, — пояснив пілот.

— В надзвичайній таємниці, — повторив начальник і навіть оглядівся, чи ніхто не слухає.

— Уніформу я пропонував би натягти зараз, — сказав пілот, — бо тут не підіймає догори і є дзеркало.

Він крутнув одну з безлічі ручку, і перед Кадрилей постало дзеркало завбільшки з його зріст.

Кадриль, почуваючи себе трохи ніяково, почав надягати білий кітель. Тільки подумати, він якраз на нього! А шапка… уніформна шапка теж була наче на нього шита! А щоб шапка з голови не злітала, на ній була резинка, яка, оповиваючи підборіддя, тримала кашкет. Нарешті Кадриль повісив на плече планшетку так, щоб вона була спереду і коли він ітиме, легенько вдаряла його по стегну. Одягнувшись, зайчик став перед дзеркалом.

— Хай тобі дідько! — вирвався у нього зовсім новий вигук. Та він і сам здавався собі зовсім новим! Ну, просто неначе вже на Тандадриці: такий показний, величний і сильний — хоч стань і дивись на себе до самого кінця подорожі! Кадриль повернувся в один бік, повернувся в другий, смикнув за планшетку, поправив шапку, щоб була трохи набакир і вигляділа б так, наче під нею всунуте друге вухо.

— Бач як! — каже він у дзеркало, тобто сам до себе.

— Не сумніваюсь, — сказав пілот, — що ви будете варті цієї уніформи. А також і цієї штучки. — І він подав пояс, до якого було підвішено кобуру з револьвером. — Якщо напали б повітряні пірати або інші вороги, — пояснив пілот.

— Хай тільки спробують! — тупнув п'ятою Кадриль, і його відображення в дзеркалі теж тупнуло — тільки хвацькіше й величніше.

Пояс зайчик прив'язав так, що кобура з револьвером розмістилася на задньому стегні. Від надзвичайного збудження у Кадриля пашіло вухо і тіпався хвостик.

— А тепер, — байдужим голосом промовив Менес, — повертайтесь у салон і повідомте мене про офіційне рішення.

— Іду! — знову Кадриль тупнув п'ятою разом зі своїм чудовим відображенням. — Офіційне рішення, — повторив, укладаючи в свою голову нове слово, яке так пасувало до його уніформи.

— До речі, — додав пілот, — може, ви помітили в стіні салону срібну ручку?

— Так, я помітив, — кивнув козирком начальник.

— Потягніть її до себе. Там буде постійний ваш пост, пост командира корабля. — І пілот швиденько підняв до шолома руку, віддаючи честь командирові.

— Оце тобі… — Від подиву Кадриль ледь не впав на стегно з планшеткою. Але відразу гідно випростався: виявляється, що командир корабля старший за самого пілота! Виявляється, без потреби він віддав шану пілотові і бив перед ним п'яткою. Виявляється, повинно бути навпаки! Виявляється, на кораблі він найстарший!.. Ось як!


ОФІЦІЙНЕ РІШЕННЯ


— О-о-о-о-о-о! — прокотився вигук по салону, коли у дверях кабіни показалася шапка з гербом, золотом прикрашений мундир і кобура з револьвером.

— Друже, чи ти… ошалів? — вигукнув Китичка, захлинаючись від зачарування, — Швидше сідай у крісло і дай мені помацати іграшковий пістолет і подивитися на сумку.

— Це не сумка, а планшетка, — пояснив йому Кадриль, діставшись до крісла.

— А що в тій планшетці? — зацікавився песик.

— Таємнича схованка, — прошепотів Кадриль.

— Але не таємничіша за нашу таємничу кишеньку? — з надією повернув писка Китичка.

— Ммм… — промимрив Кадриль саме так, як пілот Менес. — Бач, тут… схована схе… ма.

— Це… схе… схе… — не подужав песик вимовити дивне слово. — А що воно має означати?

— Це означає, - набурмосив лоба Кадриль і потарабанив нігтем по планшетці, — це означає… мм… що тут все зафікс… зафіксоване.

На цей раз Китичка не смів запитати про ще одне нове слово: він відчув себе дуже відсталим у порівнянні зі своїм освіченим другом.

— А чи я міг би, — попросив песик, — помацати ручку іграшкового пістолета? І подивитися на хлопавки?

— Ну й сказав! — Кадриль навіть відкинувся на спинку крісла. — Це не іграшковий пістолет, а справжнісінький револьвер. І заряджений він не хлопавками, а кулями! Пах — і готово!

— Ого… — скривився песик. — Який ти!..

— Це ще не все. — Кадриль кинувся до срібної ручки. Він, трохи хвилюючись, сіпнув ручку на себе, і від стіни щось відокремилось — кришка чи не кришка, а опустилось і стало чудове крісло з вузеньким столиком спереду. Біля столика було приладнано дзвіночок, пляшечку з освіжаючим напоєм, ланцюжок для олівця, футлярчик для записної книжечки та інші речі, необхідні, щоб командувати. Мандрівники здивовано стежили, як командир зайняв свій пост і прив'язався захисними поясами, гарно прикрашеними зірочками.

— Це… знущання… наді мною… я… протестую… — простогнала Легарія і знову заридала, витираючи краєм накидки сльози.

Кадриль відстебнув планшетку, поторкав схему, витяг записну книжечку й олівця, прикріпив їх до столика, старанно застебнув планшетку, поправив шапку і оглядів пасажирів. Китичка дивився на нього і очей не зводив, вії у Ейнори тривожно тремтіли, а личко горіло від нетерпіння: вона чекала вістей із кабіни пілота. Люлька Твінаса знову була прилипла до стелі — лише порожній дзьоб від здивування був роззявлений. А Легарія все схлипувала, все плакала.

Кадриль хотів подзвонити в дзвіночок, щоб вона вгамувалась, та посоромився.

— Прошу уваги, — заговорив він до пасажирів. — Є важлива і не дуже хороша новина.

— Яка новина? Кажи швидше! — підганяв Китичка.

Всі мандрівники занепокоїлись.

— Поспішати теж нема чого, — попередив колишній гарячка. — Ми повинні гуртом порадитися, що нам робити далі. — Тут він не витримав, щоб трохи не прихвастнути: — Пілот Менес пропонував мені одному вирішити, але я хочу знати думку всіх.

— Дуже правильно! — підтримала Ейнора.

— Ось який мій друг! — засяяв від гордості Китичка.

Ображена Легарія захлипала на все горло, і командир змушений був задзвонити дзвіночком:

— Попрошу тиші!

Він терпляче почекав, поки всі заспокоїлися, і заговорив далі:

— Ви вже знаєте, що метеорит збив наш корабель з путі. А тепер він і зовсім згубив… загубив… — Кадриль хвилю подумав і згадав:…орієнтир.

— Але я не знаю, що воно за орієнтир, — наївно зізнався Китичка. Поясни мені, друже.

— Орієнтир — це… це… такий знак, який показує путь, — насилу знайшов відповідь командир, трохи незадоволений, що песик задав йому таке важке запитання.

— Тоді виходить, — не вгамовувався Китичка, — що значок випав із корабля і тому ми його згубили, правда?

Кадриль аж упрів і зсунув з лоба шапку. Ну й Китичка! Через свою нетямучість зробить дурнем іншого!

— Не зовсім так, — відповів командир. — Згубити орієнтир — це значить… значить…

Несподівано йому прийшла допомога.

— Китичко, — віднявши від очей мокру накидку, втрутилася Легарія, який ти нетямущий! Якщо було б сказано «згубили шлях», то ти знову запитав би, чи шлях не випав із корабля, як носовичок з кишені…

Китичка, наче йому хто дав по писку, ледве не поліз під крісло, а командир поволі пояснював далі:

— Не маючи орієнтира, пілот летить наосліп, і може статися так, що ми не лише ніколи не долетимо до Тандадрики, але й загинемо. Тому ми повинні вирішити: чи летимо далі, чи повертаємось назад. Чекаю вашого офіційного рішення.

— Оф… офіційного? Що воно таке? — знову мимохіть бовкнув Китичка.

На цей раз Кадриль розсердився не на жарт: цей Китичка просто непоправний! Задає і задає запитання… Та відповісти треба було, і він знову замекав:

— Офіційне — це… це… ммм… таке рішення, коли…

Допомога знову прийшла звідти, звідки командир найменше сподівався.

— Справді так, — сказала Легарія, вже висушивши свої сльози, офіційне рішення, коли всі прилюдно висловлюють свою думку.

Здивований Кадриль вдячно поглянув на колишню начальницю, яка так, без жодного користолюбства, простягла йому лапу допомоги.

— Отож кажіть свою думку. Пілот чекає на остаточне рішення. — Він узяв олівця й розгорнув записну книжечку, хоча і сам не знав навіщо.

Час минав, але всі мовчали: може, мандрівників налякав блокнот з олівцем, а може, слова: «Офіційне рішення». У командира упріла потилиця, і, щоб заспокоїтися, він трохи відпив освіжаючого напою.

— Шановний командире, — почала Легарія, — чи не буде нахабством, якщо я запропоную скористуватися вже випробуваним напрямком годинникової стрілки?

— Нахабством не буде, — кивнув командир, і Легарія сказала:

— За стрілкою починає Ейнора.

Ейнора прикусила губу, щоб не вихопилося лихе слово на адресу жаби.

— Ейноро! — квапив командир і навіть стукнув олівцем по столу.

— Пропоную. — сказала Ейнора, — ніколи не повертатися і летіти далі, хоч би що там було!

— Пінгвіне Твінас! — звернувся командир.

— Як на мене… я приєднуюся до думки Ейнори… — І, блиснувши очицями на Ейнору, яка м'яла в руці рукавичку, додав: — Летимо далі.

— Мандрівнику Китичко!

Слово «мандрівник» із уст друга вкололо песика, наче голкою, але він почував, що завдав клопоту командирові своїми нерозумними запитаннями, отож одразу відізвався:

— Я пропоную…

Вже ладен був сказати «летіти далі», як в уяві постала засніжена галявина в лісі, затишне потріскування вогнища, по-хазяйськи складений хмиз і велика тепла шапка, в якій вони з Кадрилем — наче лелечата в гнізді по-дружньому весело теревенять, сміються, погойдуються. Ніколи не було і хтозна, чи може бути краще десь, як там, серед білих наметів снігу, між високими таємничими соснами, біля своєї ялинки, що краща, ніж на картинці!.. А дзвіночок з крижаним сердечком, а пір'їнка з синім боком, а шалений їхній танок серед ночі!.. Як хороше вони дружили, як хитро придумали таємничу кишеньку, а він довірив другові віршика про Кікіліса, який обсмалив дзьобика… А коробочка сірників з гребінчастим півником на ній… Коробочка сірників тільки для того, щоб підпалити хмиз, а не всю чужу планету! Боже, боже, як їм обом було там хороше, і не пекла його страшна провина, і не було лютішого звіра, ніж бульдог Гог… Ах, були б вони дочекалися, поки розтане сніг, були б обжилися в зеленій гущавині — як на одній картинці гномики, може, й хатку збудували б, ще гостиннішу, ніж у їжака, з сердечками на віконницях…

— Мандрівнику Китичко, чекаємо вашого офіційного рішення!

«Вашого рішення»… — жалібно зітхнув Китичка. А там, біля вогнища, Кадриль йому був сказав: «Щоб я більше не чув ніякого «ви»!

— Пропоную, — тихо промовив Китичка, — повернутися назад.

Командир від несподіванки аж олівця випустив із лапи, він сторч повис на ланцюжку. Оце тобі! Оце рішення його друга! Це вже справжнє свинство!

— Це ваша остаточна думка? — зайчик суворо подивився на Китичку.

— Оста… остаточна, — заїкаючись, вимовив песик. — Пробачте, але я… я не можу не хотіти повернутися назад… я нічого не можу з собою зробити, щоб не хотіти повернутися назад, Кадрилю, бо мені прийшло в голову…

— Попрошу… вірніше, наказую залишити своє «прийшло в голову» при собі, — холодно обірвав його командир і повернувся до Легарії: — Ваша думка?

— Я, звичайно, пропоную дивитися тверезо, — негайно відповіла жаба. Ризикувати — не грати. Ситуація занадто загрозлива, холодний розум велить повернутися назад. Але, якщо командир накаже летіти вперед, я обидві лапи підіймаю за його думку, бо вона найсправедливіша і найпередбачливіша.

— Підлабузниця! — презирливо кинула Ейнора.

— А мені на зауваження Шарпачки наплювати! — відрубала жаба.

— Ви… — хотіла скочити Ейнора, але, прив'язана поясом, залишилася на місці, болісно стиснувши губи.

І тут голос, незнайомий голос, пошепки, але виразно вимовив:

— Зелена груба шкура!

— Хто це сказав? — зашкварчала жаба. — Я не подарую! Я вимагатиму сатисфакції!

— Дзень, дзень, дзень! — пустив у роботу дзвіночка командир. — Тиші! До порядку! Кінчайте… дискусії!

Він і сам не міг дотямитись, як йому спало на думку таке доречне слово. Всі одразу вмовкли.

— Тепер моя черга сказати свою думку, — сказав командир. — Я сам пропоную летіти далі. Все. Тепер порахуємо голоси… Твінас, Ейнора, Легарія… Мій голос… За. Проти — Китичка.

— Чотири за, один проти, — підсумувала Легарія.

«Один проти», тобто Китичка, відчув себе зовсім незатишно. «Я справжній егоїст, — був прикро вражений песик. — Я думав лише про себе, а не думав про інших. Недаром друг сердиться на мене».

В цей час командир устиг одстебнути захисний пояс і залишити пост, щоб зайти в кабіну пілота і повідомити про офіційне рішення мандрівників: летіти далі, летіти, що б там не було, вперед і лише вперед! А коли він повернувся назад із кабіни пілота, міг сміло йти по підлозі: «Срібна шишка» сіла на попутну планету. Видно, щоб знову поповнити запас того нещасного кисню чи наново залатати дірку, яку вибив метеорит…


НА ПЛАНЕТІ СЛЮДИ


Відчинилися двері, опустилися східці, і новий командир уже ладен був першим вистрибнути надвір, але раптом відсахнувся й відступив далі від дверей.

Він пригадав, що командир повинен залишати корабель останнім.

— Пробачте за зауваження, — підійшла до нього Легарія, — та я б хотіла поділитися деяким досвідом, якого набула за час командування. Командир покидає корабель останнім лише тоді, коли з кораблем трапляється катастрофа. В інших випадках, якщо треба вийти в незнайоме і навіть небезпечне місце, командир іде першим, в авангарді.

— Дякую, — стримано відповів командир, а сам подумав: «Як воно не було б, а її поради потрібні й корисні». Крім того, вона прекрасно знає значення чужоземних слів. У майбутньому треба буде коли-не-коли з нею радитись».

Легарія, наче вгадавши командирову думку, скромно запропонувала свої послуги:

— Чи я не змогла б бути вашим референтом?

— Ре… фе… ферентом? — не міг вимовити командир.

— Референт — це спеціальний радник командира. Будучи вашим референтом, я пояснювала б мандрівникам значення незрозумілих слів і таким чином заощадила б вам час. Хоча, — ще скромніше додала жаба, — хоча ви сам чудово знаєте чужоземні слова… Наприклад, ви сказали: «Кінчайте дискусії». Та реферувати іншим у вас не вистачить часу.

Але командир не поспішав прийняти пропозицію Легарії. Може, пригадав усі образи й підступи Легарії, які йому довелося зазнати?

— Якщо я вам не підійду, — зеленою травичкою стелилась Легарія біля ніг командира, — то коли захочете, зможете увільнити мене від обов'язків і призначити іншого референта.

Ці слова розвіяли сумніви командира, і він, вже ступаючи східцями, сказав:

— Гаразд. Тимчасово призначаю вас референтом.

— Дякую, — жаба не знала, як і дякувати, й, зігнувшись у три погибелі, поспішила за командиром, не звертаючи ніякої уваги на те, що подумають інші мандрівники: Шарпачка, Кривий лантух і Один проти.

Отож командир вийшов першим, і, дивлячись знадвору на це видовисько, можна було сказати, що воно варте сотні картинок з книжок або однієї картини, намальованої олійними фарбами! Де ж там: із «Срібної шишки» східцями спускається командир у золотом поблискуючій уніформі; коли він ступав, планшетка била його по одному стегну спереду, а кобура револьвера по другому стегну ззаду. Висадившись, командир оглядівся і подав знак, що небезпеки немає, що можуть висаджуватись із корабля й усі інші. Тут сповзла жаба, тобто референт командира, після неї показався Твінас, засапавшись від намагання менше шкутильгати, бо на його крильце спиралась Ейнора — така витончена і гарна у вбранні, яке сама пошила! Ах, коли б вона знала, як Твінас чекав цієї години! Коли б його воля, сила його люльки, то він садовив би «Срібну шишку» сотні, а то й тисячі разів! Останнім рачки злазив Китичка — хоч лапи у нього і підлікувалися, але будуть забинтовані ще хтозна як довго…

— Китичко, — раптом почув він знизу голос, голос свого друга, — не лізь! Я зараз!

І ось уже обрамлений золотом рукав обняв песика і допомагає йому швидше подолати східці, та ще більше йому допомагає радість, що його друг, який став командиром, лишився справжнім другом! Навіть і тоді, коли він «один проти» — друг його обняв! Ось як!

У дверях корабля став пілот Менес і звисока оглянув навколишню місцевість. Він підняв руку в рукавиці, даючи знак, щоб його слухали, і почав:

— Якщо вирішено летіти на Тандадрику, ми повинні приготуватися до далекої мандрівки. Треба грунтовно перевірити всі механізми, замінити всі спрацьовані деталі й відрегулювати системи управління. Поки я це робитиму, добре було б вам зайнятись спортом і розім'яти ваші задерев'янілі суглоби, подихати свіжим повітрям і перепочити. — По цих словах пілот зачинився у кораблі.

Після тієї телевізійної планети, де повітря було таке, наче в старій, довго зачиненій шафі, тут дихалося легко й хороше. Є де і спочити; ця планета найбільше нагадувала мандрівникам їхню батьківщину: піщані пагорби, висохле русло річки, подекуди пучки трави, зрідка видно невеличкі кущі… Тільки ніде ані хати, ані хатинки, ніякої протоптаної стежки, дороги, виораного поля, викопаного рову… Ані пташини, щоб над ними пролетіла, сполоханого звіряти чи навіть докучливого комара…

— Що б то воно могло блищати? — уп'яв очиці в далекі горби Твінас.

Уважно придивившись, мандрівники помітили, що між горбами то там, то там щось поблискує — неначе хтось бавиться осколком дзеркала. Кадриль зсунув з лоба козирка, щоб краще бачити, і в цей час хтось його сіпнув за планшетку. Обернувшись, він побачив, що поряд з ним стоїть Ейнора.

— Що ви там, командире, бачите? — голосно запитала вона й потихеньку додала: — Чи в кабіні була та річ?

— Бачу, що між горбами щось світиться, — так само голосно відповів командир і прошепотів: — Ні, нічого такого не було й сліду.

— Може, там світять електричні лампочки? — знову голосно запитала Ейнора й знову тихо додала: — Так я і передчувала, що він сховає. А рука? Друга рука засунута під комбінезон?

— Коли надворі видно, ніхто світити електролампочками не буде, відповів командир і прошепотів: — Руку я помітити не міг, бо надягав уніформу, та я буду пильним.

— Може, він і дав уніформу, щоб відволікти нашу увагу чи підкупити вас, — сказала Ейнора.

— Але він дав мені ще й револьвер, — промовив Кадриль. — Невже дав для того, щоб я оборонявся від його підступу?

— Справді, дивно… — похитала головою Ейнора і ніби ненароком витягла рукавичку, заткнуту за пояс. — Скажіть, чи не ви поклали мені на… на лоб цю рукавичку?

— Я вперше чую про рукавичку, — відмовився Кадриль, пригадавши, що він дав слово Твінасу.

— Дивно, — знову похитала головою Ейнора й, відходячи, нагадала: — А все-таки і надалі придивляйтесь до пілота.

Вона, звичайно, не бачила, що віддалік стояв Твінас з сумно опущеними очицями. Товстун-сищик догадався, що Ейнора знову вирішувала з Кадрилем свою таємничу головоломку, яку йому, сищикові, вже ніколи не розкрити… Раптом він пригадав одну дрібничку: коли Ейнора розмовляла з Кадрилем, вона витягла рукавичку!.. Гм… гм… схопився за люльку Твінас. Чи Ейнора часом не запитувала командира, хто накрив рукавичкою їй очі і для чого? Так, так, вона питала саме про це! Бідолашна, вона катується, що таємницю її очей вже викрили… Треба її заспокоїти, показавши, що рукавичка впала їй на очі випадково, що ніхто не сумнівається, що вона не бачить… І сищик, пихкаючи, немов занадто розкочегарений паровоз, боком наблизився до Ейнори.

— Чи голова вже не болить від удару? — запитав він енергійним баском.

— Ще трохи болить, — відповіла Ейнора.

— Як же вона не болітиме! — підхопив Твінас. — Не було потрібного компреса, то схопили рукавичку; не було холодної води, то хлюпнули освіжаючого напою, тільки він випарувався, поки ви ще не опритомніли… Може, хоч зараз треба знайти джерело і прикласти справжній компрес?

— Дякую, біль уже вщухає, - подякувала Ейнора з трохи прояснілим обличчям.

«Ага, попав якраз у ціль!» — зрадів товстун і, посмілівши від успіху, запропонував:

— А якщо ви повинні вирішити складне завдання чи заплутану загадку, то я і моя люлька… гм…

Ейнора занепокоєно повернула до нього обличчя:

— Яку загадку? Звідки ви взяли, що у мене є загадка?!

— Нізвідки я не взяв… — збентежився сищик і відступив назад. — Я скрізь бачу… загадки і головоломки… де треба і де не треба…

— Дякую, — холодно подякувала Ейнора, — але якраз не треба!

— Прошу вибачити мені… — задки відступив сищик, знову відчуваючи, що він зробив щось не так, що у нього не вистачило обачності. А подавшись назад ще на один крок, він підвернув під себе здорову лапу й завив від болю. Виявилось, що Твінас наступив на щось колюче, можливо, навіть загнав колючку. Піднявши підошву, він побачив, що в підошву уп'явся невеличкий жук. У цей саме час пролунав верескливий голос Легарії:

— Що це таке?.. Здійміть!.. Жах! Кошмар!

Першим підбіг командир Кадриль і планшеткою змахнув жука, який десь узявся у жаби на стегні. Жук упав на спину й задригав у повітрі лапками.

Пришкутильгав Китичка і з цікавістю обдивився його.

— Він схожий на жука-рогаля, — сказав песик, — я бачив такого на одній картинці.

— Ой! — на цей раз крикнув сам командир і заплигав на одній нозі: другу вкусив жук, — може, хотів помститись за те, що Кадриль бахнув його родича планшеткою.

— Погляньте, — сказав Менес, який щойно зійшов на землю і дивився в той бік, що його від мандрівників закривав корабель.

Обережно, щоб знову не наступити на якого жука, мандрівники підійшли туди, а глянувши, всі похололи: на них сунула тьма-тьмуща жуків здавалося, що навіть земля ворушиться…


ОБЛОГА


Не встигли мандрівники і оком змигнути, як опинилися в такій облозі малих мешканців планети, що не було й де ступити. Всі заціпеніли. Стояли, немов стовпи, й тільки очима бігали по жуках, яких аж кишіло. Зараз, добре придивившись, можна було побачити, що їм не зовсім пасує назва «жуки». У них не було ні перетинчатих крил, ні надкрилля, ні рогової оболонки. Все тіло було обросле червонястою щетинкою; на жуків-рогалів вони скидалися хіба лише виставленими вперед маленькими клешнями, з шістьома волохатими лапками.

Ейнора, відчувши кругом ніг шарудіння, нагнулась і ледь-ледь не розплющила очі, а розплющивши, насилу стрималася, щоб не закричати. Та хоч би вона й закричала, перекричати Легарію ніхто не зміг би; а та без упину викрикувала лише одне слово:

— Кошмар!.. Кошмар!.. Кошмар!..

— Не хвилюйтеся, — пробував угамувати її Твінас, — вони не кусаються, якщо їх не топтати. Може, вони зовсім нешкідливі.

— Кошмар! — наче оглухла, кричала жаба, струшуючи з накидки жуків.

Та найбільшу цікавість жучки проявляли до уніформи Кадриля, особливо до гудзиків; їхній золотий блиск притягував жучків, як магніт залізо. Вже по кілька жучків сиділо на кожному гудзику, вони стукали лапками по гудзиках, нюхали їх і гладили. Інші жуки, які ще не доторкнулися до гудзиків, штовхали перших, щоб і собі понюхати та постукати. Так само приваблювали жуків і пілотові окуляри, їх дзеркальний блиск; Менес насилу встигав струшувати їх з голови.

— Дивіться, куди вони лізуть, — показав забинтованою лапою Китичка.

Нижні східці «Срібної шишки» вже були коричневі від жучків, які чимдуж повзли вгору — наче невидима рука розіслала на сходинках кошлатий килимок.

Побачивши це видовище, пілот Менес хотів кинутися назад у корабель, та було вже пізно: якщо він бігтиме й розтопче безліч жучків, то цим накличе велику біду на інших мандрівників. Спробуй роздави їх кілька — і їхні одноплемінники можуть защіпати мандрівників до смерті!

— Якщо, — промовив Менес, у відчаї дивлячись на відчинені двері «Срібної шишки», — якщо вони влізуть у корабель і пошкодять апаратуру, ми навіки залишимося полоненими на цій планеті, бо вже ніколи…

Він ще не встиг закінчити, як начальник Кадриль, наче в'юрок, вислизнув із усипаного жуками піджака, струсив їх із блискучої околиці на шапці і одним високим стрибком, як у Бременського півня, вискочив на верхню сходинку східців, а ще за хвилину зник за дверима, щільно їх зачинивши. Корабель було врятовано. Ось коли став у пригоді гарячковий характер Кадриля!

— Ура! — вигукнув Китичка.

— Кошмар! — знову заверещала Легарія. — Що вони роблять?

Кітель командира, немов живий, повз удалечінь, туди, звідки з'явилася ця сила-силенна жуків. Клішнеголові несли його на спинах, і золоті гудзики, віддаляючись, спалахували, мов світлячки.

— Хай йому сто лих! — стурбовано зітхнув товстий сищик.

Мандрівникам і далі нічого більше не лишалося, як стояти непорушно, наче пугала, і обережно струшувати з себе зухвальців. Було очевидно, що жукам дуже кортить за піджаком потягти й пілотові окуляри.

— Ви, — порадив Твінас, — краще їх здійміть.

Пілот і не обізвався на це, неначе порада його не стосувалась. Мандрівники мали ще раз нагоду пересвідчитися, що Менес нізащо в світі не покаже своїх очей і обличчя, що окуляри правлять йому замість маски.

— А мені прийшло в голову, — заговорив Китичка, вдячний Менесові за пластира та іскри, — мені прийшло в голову, що окуляри можна заліпити чимось прозорим, і тоді не буде видно, як блищать їхні скельця.

Пілот лише знизав плечима: де ж його взяти ту пов'язку, та ще прозору, коли найзвичайнісінької ганчірочки немає.

— Я з величезним задоволенням віддала б для цього свою сіру накидку, так як я віддала паяцові значок, але, на жаль, накидка непрозора, зітхнула референтка.

— Лови! — вигукнула до Менеса Ейнора й кинула в його бік скручену рукавичку. Рукавичка була нейлонова, прозора.

— Дозволяєте її розірвати? — чемно запитав пілот.

— Рвіть її хоч на стьожки! — гордо махнула рукою Ейнора.

— Ах, Ейноро, — скрушним голосом промовила Легарія, — як було б добре, коли б і твоє замурзане минуле можна було розірвати в клапті разом з рукавичкою.

— Ви, — обернулась до неї, гордо піднявши голову, лялька, — ви щипаєте значно болючіше від найлютішого жука!

Пілот, закусивши рукавичку, розірвав її вздовж і затягнув скельця окулярів, а кінці сяк-так підіткнув під шолом.

— А ви чуєте, — повертів писком Китичка, — якийсь дивний кислий запах?

— Це не запах, а сморід, — заткнула носа Ейнора.

— Фі-фі! — замахала лапами перед самим носом референтка. — Справжня дохлятина!

Бридкий дух доносився з того боку, куди потягли уніформний піджак Кадриля. Мабуть, це був якийсь знак жукам, бо всі до одного повернули в той бік клешні, а потім припустились і повзти. Немов відхлинула повінь: знову залишилася піщана галявина, чисті пагорби, поодинокі клаптики поруділої трави, русло висохлої річки.

— О-о-о-х! — немов змовившись, зітхнули всі мандрівники.

— Треба визнати, — сказала референтка Легарія, дивлячись, як даленіють жуки, — що вони чудово організовані й дисципліновані створіння. Керувати такими — сама втіха.

Тепер, коли небезпека минула, навала жуків здавалася смішною.

— Навіть були залізли в люльку, а щоб їх, — сонно промимрив Твінас, оглядаючись, де б зручніше було йому подрімати.

— Одного я був упіймав і хотів замотати в кінець бинта, щоб мати на пам'ять, — промовив Китичка, — та він мене як ущипнув! На щастя, в обв'язану лапу.

— Чи рукавичку вам повернути? — запитав у Ейнори пілот.

— Якщо і наступного разу будете ховати під окуляри свої очі, можете не повертати, — з ледь помітним глузуванням відповіла Ейнора.

— Ви мене обвинувачуєте в тому, що я ховаю свої очі, так? — запитав, наближаючись до неї, пілот.

Щоки Ейнори спалахнули густим рум'янцем, вії злякано затріпотіли.

— Пілоте, — встав між ними обома Твінас, — чи не час випустити Кадриля?

— Так, так, і мені прийшло в голову, що треба випустити друга, підтримав Китичка. — Але… ви тільки гляньте!

Лише зараз мандрівники подивилися на східці «Срібної шишки», які були геть усипані жуками!

— Це залишили свою сторожу, — вирішив Твінас. — Залишили для того, щоб не впустити нас у корабель або самим туди проникнути.

— Хоч би мій друг дверей не відчинив, — занепокоївся Китичка.

Пілот Менес підійшов до східців: жуків було стільки, що голці ніде було впасти — спинка до спинки, клешня до клешні.

— Може, — запропонував товстий сищик, — спробувати легенько змести їх мітлою? Он довкола ростуть кущики, нумо спробуймо.

Мандрівники поспішили наламати гіллячок і зв'язати мітлу. Навіть Легарія і та зломила кілька хворостинок. Дивно було бачити колишню організаторку в роботі. Невеличку мітлу зв'язали клаптями із Ейнориної рукавички, і Менес поніс її до східців. Але не встиг він провести мітлою по нижній сходинці, як відскочив, наче ошпарений: декілька жуків стрибнули йому на руку і навіть крізь рукавицю так боляче ущипнули, що пілот не стримався і застогнав.

— Що я чую? — здивувалася Ейнора. — Пілот Менес стогне? Може, його, бідолашного, жук ущипнув?

— Так, — пілот повернув до неї підняті скельця окулярів. — Вам жаль мене?

— Вас жаліти? — пересмикнула горда лялька. — Пілот космічного корабля, а стогне тому, що його вколов якийсь жучок!.. А може, — додала з насмішкою, — може, ви саме зняли рукавицю, коли вони щипали?

— Наша хоробра Ейнора, — солоденьким голосом сказала Легарія, — і не писнула б, якби її вкусило хоч і сто жуків, чи не так?

— Так, — тихо відповіла Ейнора, підступила до східців, намацала карниз і голою рукою вдарила по сходинці.

Кілька жуків одразу вчепились їй у руку і так запрацювали клешнями, що обличчя в ляльки стало сине, на лобі виступили краплі поту, але вона навіть не ойкнула.

— Спасибі за науку, — нагнув пілот шолом.

— Але, — загув хриплим як ніколи голосом Твінас, — але ж вам страшенно болить! Ви можете захворіти!

— Бідолаха, — співчутливо зітхнула референтка, — вона хворіє, тільки на іншу хворобу, хворіє на манію величності!

— Вона й справді велична, — вона справжня героїня, ось як! — відрубав Китичка.

Твінас і Менес з обох сторін схилилися над Ейнориною рукою, а Китичка похапцем із своєї руки одірвав клапоть бинта, щоб перев'язати покусані місця. Пілот помастив їх цілющою маззю, коробочку якої витяг із кишені, причому цю коробочку держав обома крильцями Твінас. Легарія більше не могла витримати усього цього. Коли в неї була збита бородавка, пілот мазі й понюхати не дав, а бинта навіть і не показали, хоч вона тоді була начальницею корабля! Навіть тому кривоногому корчеві Твінасу вона ніби порожнє місце!.. А чому? Тому, що ця кривляка, ця принцеса Шарпачка заволоділа всією їхньою увагою, тільки Ейнорі, ніби це прірва яка, уся їхня доброта, співчуття, увага, джентльменство, а їй, Легарії, відомій активістці, нічого не залишили, зовсім нічого!.. Чи не час узятися до нових способів проти такої нахабної кривляки? І Легарія з запалом вигукнула:

— Шановні! Ви, як я бачу, всі забули тверезо дивитися! Адже ситуація і далі небезпечна і навіть дуже ризикована! Корабель в облозі, вхід у нього відрізано, командир у полоні, його мундир загарбано. Хоча я лише референтка, але пропоную взятися до ефективніших засобів.

— До яких ефек… фект… тивніших? — здивувався Китичка.

— Пропоную йти в розвідку. Тут ми все одно нічого не вистоїмо, а коли зробимо розвідку, може, знайдемо який вихід із цієї трагічно-комічної ситуації.

— Можемо рушати, — кивнула головою все ще зблідла Ейнора.

— Всім рушати немає необхідності, — сказала Легарія, непомітно вертаючи собі обов'язки начальниці. — А особливо тобі, бідолахо Ейноро, бо ж ти сліпа. Ти, Китичко, теж кривоногий, тому залишишся з героїнею охороняти корабель, бо сама сліпа цю функцію виконати нездатна. Отож вперед у розвідкову місію, колеги!

Ніхто не встиг і рота роззявити, як Легарія уже вчепилася Твінасу однією лапою під крило, а другою мала намір опертися на лікоть пілотові, але його єдина рука була з другого боку, то жаба обняла його за талію. Ідучи, вона грайливо вертіла кряжами і без упину торохтіла.

— Ця планета визначається чудовими пейзажами, правда, любий Твінасе? А чи не здається вам, дорогий Менесе, що цеп хвилястий ландшафт нагадує океанські хвилі?.. Будемо сподіватися, джентльмени, що за цими океанськими хвилями, себто горбами, на нас чекають лише приємні сюрпризи!.. Як ви гадаєте, колеги джентльмени, чи ці ландшафти вночі осяває те саме місячне сяйво, яке ми спостерігали біля нашого історичного вогнища?.. Себто, ха-ха, доісторичного вогнища, правда, джентльмени?..

Вона полоскотала Твінасу під крилом, а пілотові — під пахвою; із Твінасового дзьоба вирвалось якесь булькання, а пілот стримано посміхнувся.

— Ах, Твінасе, милий товстун!.. А ви, Менесе, таємничий лицарю із старих романів середньовіччя!.. Веселіше, бадьоріше, товариші джентльмени, коли між вами іде дама… Дама, якій не треба ні тягти за собою сумки, ні чого іншого, а все, що вона має, - це ось сіра скромна накидка і велике гаряче серце!

— А де ж поділися холодна кров і тверезий розум? — поцікавився Твінас.

— Ах ти, підступнику!.. Сперечальник ти колосальний! — І Легарія так залоскотала Твінасу під крилом, що він аж крякнув.

Отак вони рушили у розвідку, і Легарія почувала себе наче на сьомому небі: ах, чому вона раніше не вдалася до активних засобів! І страх шкодувала, що горда Ейнора не могла бачити її чудової прогулянки з двома кавалерами. Але й вона сама не могла бачити, як Китичка, дивлячись їй услід, ставав дедалі веселішим і веселішим, а його сиві брови аж підстрибували від стриманого сміху…


ВЕЛИЧНА БУДІВЛЯ


Довгенько походивши між горбами, троє розвідників помітили на одному пагорку немов із золота вилиту вежу. Розвідники, трохи повагавшись, вирішили, проте, підійти ближче й подивитися, що воно таке.

Зблизька вони побачили будівлю, — так, будівлю, бо навколо неї снували такі самі жуки, які були напали на їхній корабель. Оскільки ці клішнеголові на них і оком не повели, мандрівники наважились підійти до самісіньких стін цієї будівлі. Лише Менес для обережності знову обв'язав окуляри Ейнориною рукавичкою, яку він був поклав у кишеню.

Робота жучків гідна була поваги і навіть подиву: хто міг би повірити, що такі невеличкі кудланчики можуть мати такий широкий замах! Вони клешнями несли, тягли із навколишніх горбів слюду, старанно шліфували її об великий камінь, тоді клали в стіну, так муруючи золотом сяючу вежу. У стінах цієї вежі зяяло безліч нірок — це свідчило про те, що жуки самі собі будували загальне житло.

— Ви тільки погляньте! — промимрив прозірливий Твінас, показуючи крилом на верх однієї стіни.

Там, затиснуті між слюдою, лежали чотири гудзики із піджака Кадриля. «Оце-то штука!» — вигукнув би власник цих гудзиків, а Китичка додав би: «Мені прийшло в голову, що вони захопили піджака для того, щоб повиривати гудзики!» Піджак без гудзиків лежав кинутий на схилі пагорба; Твінас пришкандибав до нього і всунув собі під крило, щоб, повернувшись, віддати його начальникові.

Мандрівники обійшли кругом будівлі: може, побачать ще щось цікаве й нове? Та з усіх сторін видно було тільки незакінчені стіни з безліччю нірок.

— Дуже організовані створіння! — ще раз похвалила Легарія. — Якщо у них є начальник і референт, то їм обом сама втіха командувати такою армією дисциплінованих трудівників!

Якраз у цей час робота припинилася. Жуки злазили із стін униз і розходилися кожний до себе.

Кудлаті будівники прямували в свої нірки на схилах горбів, щоб відпочити після старанної денної праці. Незабаром довкола блискучої вежі зовсім стало порожньо… Але що це?.. Здивований Твінас аж люльку вийняв: то один, то другий жук скрадався до вежі, хапав клешнями пошліфоване зернятко слюди, скочував його по схилу, а звідти тягли далі, без сумніву, кожен у свою нірку. Один жучок вчепився у Кадрилів гудзик, відколупавши його від стіни, скинув униз, а потім скотив по схилу, наче обруча. Тут не встояла на місці і Легарія: підійшовши до стіни, вона вилізла на камінь і виколупала три останні гудзики. Твінас поклав їх у спідню кишеню Кадрилевого піджака.

— Що ж це робиться? — остовпів від подиву Твінас. — Виходить, вони крадуть… самі у себе!

— І будують вежу, яку ніколи не збудують, — додала Легарія. — Кошмарна ситуація!!

— Цікаво, — сказав Твінас, проводжаючи очима жука, який даленів з гудзиком Кадриля, — цікаво було б зробити обшук у якій-небудь нірці.

— Небезпечно… але давайте спробуємо, джентльмени, — проявила свою хоробрість Легарія, бажаючи, мабуть, затьмарити Ейнорину сміливість.

Вони вибрали найближчу зяючу нірку, Твінас знайшов скіпку і почав обережно колупати нею в нірці. Викотилась шліфована слюдинка, за нею друга, третя, четверта… Набралася чимала купка.

— Як ви гадаєте, джентльмени, може, варто було б узяти це на пам'ять?

«Джентльмени» не встигли і рота роззявити, як Легарія простелила свою сіру накидку і всипала в неї здобич. Зв'язавши кінці накидки, вона завдала ношу на спину, аж тут Твінас пробасив:

— Киньте!.. Хай йому лихо, негайно киньте!..

Та було вже пізно: до них прилетів кудлатий килимок із стулених жуків. На тому килимку сидів товстий, незграбний і старезний жук, видно, їхній володар. Частина жуків відокремилась від килимка, кинулася до Легаріїного клунка, і за мить усі слюдинки були витягнуті із нього й доставлені володареві. Той своїми клешнями обмацав кожне зернятко, потім жуки гуртом подалися до частково розібраних стін вежі, обмацали їх, обнюхали і вернулися назад, похитуючи клешнями. Усі розлючено пропікали оченятами трійку мандрівників.

— Можливо, я помиляюсь, — промимрив Твінас, — але всю провину за незакінчену будівлю вони звертають на нас… пришельців із космосу!

— Ото знайшли козла відпущення! — розсердилася Легарія і рішуче схопила скіпку. — Ось я зараз перед усіма вигорну все з нірки, і хай тверезо подивляться, хто справжній злодій…

— Нас оточують, — попередив Твінас. — Раджу негайно забиратися звідси.

— Саме час, — підтримав Менес.

Легарія, не мовивши ані слова, кинула скіпку й чкурнула так, що аж накидка з неї злетіла. На цей раз вона й не подумала вчепитися за джентльменів чи теревенити про пейзажі та місячні ночі. Вона плигала, покинувши далеко позад себе обох своїх колег, бо тверезий розум нашіптував їй, що переслідувачі будуть хапати того, хто залишиться у хвості, цебто пузаня Твінаса з Кадрилевим піджаком під крилом.

Одначе вона помилилася: переслідувачі обігнали їх усіх трьох і перепинили дорогу спереду. Трійку погнали назад, до живого килимка, на якому все ще сидів володар, тільки зараз під ним була застелена Легаріїна накидка.


ІЗ ПОПЕЛУ


Ейнора з Китичкою влаштувалися в затишній долинці, з якої було добре видно східці «Срібної шишки», усипані жуками.

— Кадрилю! — покликав Китичка. — Друже!

Ніхто не одізвався, не стукнув у відповідь ізсередини: стіни корабля не пропускали звуку. Тільки жуки якось підозріло закрутили клешнями і знову притихли. Китичка, який добре знав гарячий характер Кадриля, не вірив, щоб той довго висидів один-однісінький у чотирьох стінах. Так чи інакше, їм обом з Ейнорою не лишилося нічого іншого, як тільки чекати: чи повернення розвідників, чи Кадрилевого винаходу.

Обіпершись на самітній кущик травички, вони обоє раділи з ніжного осіннього дня, запаху трави і піску, що так нагадував далеку батьківщину.

— Ой! — вирвалось у Ейнори: вона ненароком зачепила руку, покусану жуками.

— Може, тобі віддати всю мою пов'язку? — запропонував Китичка. — У мене опіки майже загоїлися, бери й зав'язуй!!

— Дякую, мені не треба, — відповіла Ейнора. — Сонце і повітря теж лікують.

— Якщо так, — попросив Китичка, — то ти й мені все розв'яжи.

Ейнора помаленьку почала розмотувати йому пов'язку, а Китичка знову заговорив:

— Мені прийшла думка…

— Кажи: мені прийшло в голову, — поправила Ейнора.

— Вже говорив мені друг, — промовив песик, — що я не зможу говорити: «Мені прийшла думка», хоч би як я хотів, і ніяк не зможу зробити так, щоб не говорити: «Мені прийшло в голову…»

Він винувато опустив заліплений писок.

— Хіба якби забув…

— Можеш і повинен! — рішуче сказала Ейнора. — Зрозумій: ти не можеш не говорити: «Мені прийшло в голову», як Твінас не пихкати своєю люлькою, як Легарія не може тверезо дивитися, а Кадриль — із запалом не стрибати… І якщо тобі вже більше не буде приходити в голову, то я з тобою взагалі не буду розмовляти!

Китичка міцно стулив губи, довго дивився, як тоненькі пальчики розмотували і розмотували пов'язку, і нарешті сказав:

— Мені при… прийшло в голову. Ти ще не знаєш, що Твінас був викрав у Легарії рукавичку, щоб вона не мала… речового доказу.

Ейнора перестала розмотувати пов'язку.

— Невже?

— Знай, — Китичка дуже серйозно повернув до неї свого писка, — що Твінас, хоч і товстуватий і трохи незграбнуватий, але зате який він благородний, такого і вдень з вогнем не знайти! Рукавичку, яку він викрав, носив у своїй тапці, тому він так важко шку… шкутильгав. Я все пронюхав, от!

— Добрий нюх маєш, хоч і без квасолинки, — весело усміхнулася Ейнора.

— О Ейноро! — остовпів песик. — Коли б ти знала, яка ти гарна, коли ти усміхаєшся! Краща за найкрасивішу картинку!

— Навіщо мені та краса, — гірко стиснула губи Ейнора, — якщо я через неї стільки настраждалася.

— Ти не кажи так, — з докором глянув песик із-під сивих брів. — Ти ще не знаєш справжніх страждань.

— Пробач мені, Китичко, — прошепотіла Ейнора й ніжно-ніжно здоровою рукою провела йому по голові.

— І ще знай, — додав песик, дивлячись на дверцята «Срібної шишки», що Твінас, хоч і товстуватий і незграбнуватий, але для тебе все віддасть, навіть єдину свою ногу… а пілот не пожалів би задля тебе своєї єдиної руки, знай!

У Ейнори затремтіли пальці, і розмотана пов'язка впала з них на землю.

— Ти так думаєш? — тихо спитала вона.

— І думаю і знаю! — запевнив песик.

Ейнора на знак незгоди похитала головою і, піднявши пов'язку, знову почала мотати. Та вії у неї так неспокійно тремтіли, що, здавалося, ось-ось підіймуться вгору і на Китичку глянуть очі кольору блакитних незабудок.

— Ні, ні, — голосно вимовила вона, немов сперечалася сама з собою. Ти, Китичко, не все знаєш… Не все.

Вони обоє замовкли і прислухалися, чи не чути кроків трьох розвідників.

— Яка довга й тоненька пов'язка, — здивувався Китичка, не бачачи кінця тому розмотуванню.

— Так… тягнеться і тягнеться, наче стебло квітки, яка врятувала Кадриля, — промовила Ейнора.

— Ти якось дивно говориш, — здивувався Китичка. — Мені ніколи отаке не… не прийшло б у голову.

— А мені ніколи не виходить із голови та квітка, — зізналася Ейнора. Бачу її, як живу, вона мені сниться… Може, вона подібна до незабудки, тільки набагато-набагато більша.

— Бррр! — аж затряс головою песик. — І пригадувати я тих квітів не хочу! Жорстокі, хижі крокодили. Згадаєш тільки про вазу — і то морозом тебе обсипає!

— Усе-таки, Китичко, — мовила Ейнора, — чи тобі не приходило в голову, що вони виробляли з нами те саме, що з ними виробляють інші?.. — Ейнора поклала змотану пов'язку і почала розмотувати Китиччину лапу. — Пригадую, на траві у нашому дитячому садку зацвітав молочай… Як довірливо він підіймав свої жовтоволосі пухнасті голівки, щоб їх погладило сонце своєю теплою променистою долонею… І раптом набігають діти і одне перед одним квапливо рвуть ті довірливі голівки… Бачила я: із зламаних стебел сочилася біла густа рідина, у дітей од неї ставали коричневі пальці… Але тоді я ще нічого не розуміла… зрозуміла лише тоді, Китичко, коли осліпла, коли, стала слухати серцем. Тоді я почула і плач зірваних молочаїв, — від нього, того плачу, тремтіло повітря, здригалися сонячні промені, завмирала трава… І ще, коли я осліпла, то почула, як помирала квітка, поставлена у вазу на столі у дитячому садку… Діти їли суп, сьорбали, торохтіли ложками, вередували, хихикали… А квітка ридала…

— Хлипала, так як я? — запитав Китичка.

— Хлипала спочатку часто й голосно, потім дедалі рідше, тихіше… зовсім зрідка… зовсім потихеньку… Коли б я могла їй допомогти!.. О Китичко, я ніколи в світі не забуду її останнього подиху, після якого вона навіки замовкла… І тоді я зрозуміла, Китичко, ще одне: тяжко, навіть занадто тяжко жити, якщо ти слухаєш серцем.

— Слухаєш серцем… — повторив песик.

— Не можна кривдити слабшого за себе, не можна нікому завдавати болю… О Китичко, — сказала Ейнора, — якщо ми побували на планеті квітів і нічого не зрозуміли, то вся ця мандрівка… безглузда.

— Можливо, Ейноро, я хоч трошки був би зрозумів, — зітхнув песик, хоч крихту додумався б, якби я не думав про те, про що не можу не думати… ніяк не можу не думати…

— Послухай, Китичко, я пригадала одну річ. Коли я була ще в тій скляній шафі, вихователька садка щодня, бувало, посадить дітей перед собою і читає їм казки. Мені особливо запам'яталася казка про птаха. Запам'ятай його ім'я: Фенікс.

— Фенікс, — повторив песик.

— Цей птах був незвичайний тим, що, зістарівшись, спалював себе. А потім із того попелу знову відроджувався: гарний, дужий, молодий.

— Чудний птах, — здивувався Китичка. — Хотів би я побачити його на картинці.

— Послухай, Китичко, далі. Може, і та планета хотіла спалитись, як той Фенікс, щоб знову відродитися із своїх попелищ кращою, добрішою і більш мирною. Може, вона була спалена не вперше, може, то було і всьоме, і з усіх найщасливіше, бо для відродження вона одержала квасолину, яку ти з кров'ю відірвав від себе… чи ти зрозумів, Китичко?

— Я… я хо… хотів би так зрозуміти, Ейноро, — тихо відповів Китичка, — ти навіть не знаєш, як я хотів би саме так зрозуміти…

— Але ж, Китичко, інакше й не можна зрозуміти! Та планета сама перетворила себе в купу спопелілого хмизу, таку, яку ви з Кадрилем склали в лісі, щоб розпалити вогнище.

— Як ти гарно говориш, Ейноро, — здивувався Китичка, — говориш так, що я аж тремтіти почав… може, тому, що ти дивишся серцем і бачиш суть.

— Між іншим, — пригадала Ейнора, — я не закінчила говорити про квітку.

— Ти казала, що ця пов'язка, яку ти розмотуєш, нагадує тобі стеблину тієї квітки, — вимовив Китичка.

— Я весь час думаю, — сказала Ейнора. — Це ж треба було, щоб Кадриль своєю лапою ніжно погладив її стеблину і вона кинулася йому на допомогу… Може, до того вона була жорстокою і гордою тому, що не відчувала до себе ніякої ніжності… Підняла Кадриля понад хмари, щоб тільки він досягнув корабля… підіймала і підіймала, а сама ставала дедалі тоншою і тоншою… і коли нарешті Кадриль дістався до нитки й учепився за неї, стеблинка квітки стала тоненька, як і нитка… і перервалася…

— Звідки ти знаєш, що перервалася? — здивувався Китичка.

— Мені розповів пілот, — призналася Ейнора. — У вікно кабіни він усе бачив.

— А Кадриль, — вимовив песик, — Кадриль нічого не бачив і до цього часу нічого не знає. Його хвилювало тільки одне: як би схопитися за кінець нитки, бо інакше він загинув би, тому він і не побачив, що сталося з стеблинкою.

— І я чітко уявляю, — говорила далі Ейнора, — як тонісінька стеблинка, звиваючись, опускається вниз, а цвіт, величезна блакитна квітка…

— Блакитна, як твої очі, як яєчко однієї пташки, не можу сказати якої, - устряв Китичка.

— …відірвавшись, падає, мов камінець, униз. Адже вона, та квітка, Ейнора почала часто дихати, — вона теж згоріла, як Фенікс, але не для себе, а для іншого.

— Я роз… розповім Кадрилю, — задихаючись від хвилювання, підвівся песик. — Я пішов би й зараз розповів би, — він з жалем подивився на двері, що були в облозі жуків, — адже це так важливо, що важливішого і бути не може!.. Неабияк розхвилюється мій друг, коли почує цю вість, неабияк!

— Коли я пригадую ту квітку, — немов сама до себе мовила Ейнора, — я хочу бути кращою.

— І я, Ейноро, і я хотів би бути кращим… значно кращим. А мій друг… мій друг захоче бути в тисячу разів кращим!

Ейнора, усміхаючись, поклала на пісок змотану пов'язку і обережно доторкнулась до Китиччиних лапок.

— Скоро зовсім загояться, — сказала вона.

— Як шкода, — промовив песик, — що я не можу тобі сказати одне заповітне слово! Бачиш, його можна довірити лише один раз і лише одному Другу.

— І мені шкода, Китичко, що не можу поділитися з тобою однією своєю таємницею… як ти гадаєш, Китичко, чи ми коли доберемося до Тандадрики?

— А як же інакше? — зробив великі очі песик. — Обов'язково доберемося.

— Адже мені так потрібна Тандадрика, — вголос роздумувала Ейнора, щоб мене любили. Але мене й люблять!

— Та ще і як! — підтвердив Китичка.

— Мені та планета була потрібна, щоб я стала бачити. Але… — Ейнора почала терти лоба, — але… о, Китичко, може, я вже досягла своєї Тандадрики?

— Якось химерно ти говориш, Ейноро, — покрутив головою песик, — хоч… хоч мені прийшло в голову, лише зараз прийшло, що і я дочекався такого видовиська, такого фейерверка, якого ще в світі не бачив… Ні, ні, це занадто важко зрозуміти, — невесело зітхнув він.

— Я так само ще не все розумію, але хочу, дуже хочу схопити саму суть, — сказала Ейнора і більше не вимовила ні слова.

Китичка здивувався, що повіки у неї на очах дуже сумні. До цього часу він думав, що сумними можуть бути тільки очі, але щоб могли бути сумними повіки…

— Знаєш, Ейноро, що ти мені зараз нагадуєш? — сказав він. — Одну мушлю, яку я бачив на картинці, розчинену мушлю…

Довкола них панували тиша і спокій. Жуки на східцях не ворушились.

Може, вони поснули.

Тепле повітря і м'яка травичка хилили на сон; Китичка й незчувся, як у нього опустилася голова і він задрімав, а незабаром те саме зробила й Ейнора. Вони обоє ніколи не повірили б, що могли б міцно заснути на такій негостинній планеті, в невідомості, оточені дивними ворогами. За всю довгу стомлюючу мандрівку щойно тепер обоє по-справжньому відпочили: коли одне прокидалося, бачило, що спить другий, то, щоб не будити, сам засинав знову… Благотворний відпочинок діє, наче найкращі ліки: у Китички загоїлись лапки, у Ейнори виздоровіла рука, а сни — прозорі й зворушливі обвивали їх, немов ніжне осіннє павутиння. І хтозна, скільки вони ще спали б, коли б зненацька на них не сипонула сила-силенна жуків…


КАДРИЛЬ ШУКАЄ ВИХОДУ


Хоч би скільки новий начальник стримував свій запальний характер, хоч би скільки говорив собі, що він не гарячка, Кадриль не міг, склавши лапки, довго сидіти біля зачинених дверей і не знати про те, що діється там, надворі. Стеля ще випромінювала слабеньке світло, і Кадриль почав досліджувати все в салоні. Кабіна пілота, звичайно, була щільно замкнена. А шкода: у скло можна було б прекрасно бачити, що діється навколо, знати, що роблять товариші, а може, жестами лап і покерувати ними. Та на жаль… І Кадриль заходився крутити всі ручки, на які тільки натрапляв, натискувати на вимикачі, відчиняти дверцята в стінах, але нічого підходящого, що допомогло б боротися з жуками, він не знайшов. Кадриль видивився очима під кріслами, закотив килим на підлозі, встромив половину вуса в ящик для сміття, а козирок шапки — на поличку під стелею. Зрештою, стомившись від марних шукань, зайчик заснув, притуливши до дверей вухо, щоб, коли почується хоч який слабий звук, він скочив би відразу на ноги. Йому приснилося, що він з револьвером у лапі стоїть проти юрмища жуків; ось він стрельнув у повітря — і юрмище сипнуло врозтіч… Прокинувшись, Кадриль обмацав ручку револьвера: а може, й справді прочинити двері й бахнути в повітря? Та коли револьвер насправді заряджений хлопавками, що тоді? Шкода, що він не вміє розібрати револьвер, а то легко перевірив би, чи пілот не напустив йому туману в очі. Нічого, як тільки знайдеться привід — натисне на курок, і все буде як на лапі. І Кадриль з новою енергією почав знову нишпорити по кораблю і шукати, де що покладене, передивлятися речі. На цей раз він довше подумав, коли відчинив дверцята, де знаходився пилосос. А якщо спробувати усмоктати пилососом жуків із східців, що тоді? Але скільки ти їх збереш: адже пилосос невеличкий і відразу захлинеться, тоді посвистиш. І взагалі, чи пилосос працює? Кадриль увіткнув штепсель у розетку, натиснув на вмикач — пилосос засвистів, загув, наче машинка, що меле каву! Принагідне Кадриль вичистив у салоні килим, а чистивши, пригадав, що в тому домі, де він жив, пилососом, бувало, не лише збирали порох, але й білили стіни вапном. Отож пилосос може зчинити справжній вітер, треба тільки повернути в інший бік одну ручку… Може, цю?.. Цю?.. І справді: із шланга пилососа війнув такий дужий потік повітря, що кінець килима став сторч.

Недовго думаючи, начальник потягнув пилосос до дверей. Порахувавши рівно до десяти, щоб зопалу не накоїти лиха, Кадриль увімкнув потік видувного повітря, ледь-ледь прочинив двері корабля і спрямував вітер на жуків, які скупчилися на східцях: ось вам, ось, ось і ось!.. Цілі рої жуків знялися в повітря, полетіли далеко, високо, кинулися в той ярочок, де спокійнісінько спали собі Ейнора та Китичка.

— Поспішайте в корабель! — нагукав їх начальник. — Швидше, швидше, поки вільна дорога!

Удруге кликати не треба було; сон наче вітром здуло, і Китичка з Ейнорою вже щодуху бігли східцями в корабель.

— Оце так придумав! — Китичка від захвату аж рота роззявив. — І як тобі таке прийшло в голову, друже… тобто начальнику?

Задоволений Кадриль злегка посміхнувся й запитав:

— А де ті троє?

— Пішли на розвідку в другий бік, — показав лапкою песик. — І вже давненько пішли.

— Оце тобі так, — набурмосився начальник. — Не могли почекати, справжні гарячки!

Китичка насилу стримався, щоб не посміхнутися, зате Ейнора не витерпіла:

— Самі ще вчора гарячкували!

— Що було — пропало, — посунув Кадриль козирок на маківку. — Про мого уніформного піджака нічого не чути?

— Може, вони знайдуть і принесуть, — утішив Китичка.

— Візьми оцей шланг від пилососа, — показав йому начальник, — і будь готовий здути жуків, якщо вони знову сюди присунуть. А ти, Ейноро, поклади руку на цю кнопку, щоб увімкнути струм. Чи зрозуміли?

— Зрозуміли, — кивнув головою Китичка. — А ти… ви підете шукати інших?

— Треба шукати, — відповів начальник. — Може, попали в пастку, мало що може трапитися.

— Коли ви повернетесь, я розповім вам про дуже важливу справу, пообіцяв Китичка.

— Китичко, — промовила Ейнора, — чому ти своєму другові кажеш ви?

— Я… пробачте, але начальнику… начальник… — промимрив, засоромившись, песик, десь глибоко він мав надію, що Кадриль вигукне: «Оце тобі, який я тобі «ви»! Ти мене називай на «ти», як і раніше, бо дам тобі штовханця!»

Та Кадриль не сказав нічого: може, так був занепокоєний долею тієї зниклої трійки, що все інше в цю мить здавалося справжніми дрібницями?

— А мундир свій, — зітхнув Кадриль, — мабуть, уже побачу як своє друге вухо…

Він натягнув на вухо шапку і, сплигнувши із східців, пострибав від корабля.

— Тільки повернися… повернися швидше, — побажав песик, довго проводжаючи очима шапку друга, яка все даленіла й даленіла. — Яку важливу справу розповім… щоб ти тільки знав… щоб ти тільки знав, Кадрилю…


БУДОВА БЕЗ КІНЦЯ


Уже три дні від світанку до темної ночі трудяться полонені на великій будові. Тепер, коли їх запрягли до роботи, стіни росли як на дріжджах. Жуки оточили вежу коричневим кудлатим тином і, радіючи, плескали один одного клешнями. Твінас стягнув слюду із навколишніх горбів, пілот шліфував її об камінь; Легарія складала в стіну, а жуки плювали густою рідиною, щоб склеювати слюду. Всіх трьох робітників пильно сторожили безліч охоронців, які були завжди готові болюче вщипнути за найменшу провину. Особливо перепадало Легарії, яка звикла завжди тільки наказувати іншим, а самій щоб і пальцем не поворухнути. Із її рота тільки й чулося «фі, фі, фі!», бо, плюючи клеєм, жуки щоразу попадали і їй на лапи. Навіть коли всі троє йшли вночі відпочивати, їх оточувало стільки жуків, що була ніби жива огорожа. Все можна було б витерпіти, коли б світила яка надія; адже однієї чудової днини споруду буде закінчено і настане кінець каторжній роботі… Адже й самим полоненим було б приємно подивитися на роботу рук своїх, помилуватися міцними рівними стінами, акуратними рядами нірок… Та де там! Коли після тяжкої денної роботи, насилу переставляючи ноги і важко дихаючи, вони повзли до свого притулку, то бачили, як скрадаються із-за пагорбів клішнеголові: один перед одним поспішали захопити кусочки шліфованої слюди, поки ще не засох клей.

— І звідки така зажерливість? — дивувалася Легарія.

— Гляньте, — одного разу показав крилом Твінас.

Із кількох нірок вихором вилітав пил; час від часу показувались і задні ніжки жуків — брикаючи, вони рили землю, розширяючи нори, щоб умістити туди більше слюди.

— Хіба це не кошмар? — жахалася Легарія. — Нам доведеться зібрати і обшліфувати слюду з усієї планети, щоб їм було чим понапихати свої нори!

— Я гадаю, вони не просто напихають, а гарно вистеляють стіни в норах, — сказав Твінас.

— Ще б пак! — обурювалась Легарія. — Ми за них з ніг падаємо, товчемося, наче робоча скотина, то у них часу хоч одбавляй, можуть прикрашати свої нори!.. Але чому ви мовчите? Невже вас це не хвилює, невже вам все одно? — повернулася вона до пілота.

— Ні, не все одно, — спокійно відказав пілот. — Я любуюся прекрасним пейзажем і ландшафтом.

Від злості жаба так стиснула своїми клейкими лопатами його порожній рукав, що — хочеш не хочеш, — а пілотові довелося потягти її в притулок. Притулок було влаштовано в яру, щоб зверху жукам було зручніше їх сторожити. Тисячі оченят пильнували за кожним їхнім рухом, тисячі вусиків починали тремтіти від будь-якого підозрілого запаху, тисячі ніжок були напоготові гнатися і тисячі клешнів — ущипнути. Найгірше потерпали тому, що жуки були прудкіші за них — якби не це, полонені, незважаючи ні на що, вже шмигнули б до «Срібної шишки». Вони обговорили не один план втечі, та жоден з них не підходив. Виявилося, що легше було вирватися з обіймів велетенських квітів, ніж утекти від малюсіньких жуків!

І цього вечора, тільки-но вони дісталися до яру, як, мов неживі, попадали на Кадрилів піджак, він лежав наверх підкладкою, щоб жуки не спокусилися гарними нашивками й не відняли. Твінас був такий стомлений, що навіть не подужав підняти до дзьоба свою люльку. Від тягання слюди у нього пооблазили крила, у Менеса пошарпались рукавиці, у Легарії лапи були обліплені піском: Пілотові Менесу було важко ще й тому, що доводилося весь час обв'язувати собі окуляри.

Таке скрутне становище було і цього четвертого підряд вечора, коли вони попадали в яру на відпочинок.

— А що, якби відірвати підкладку й зробити з неї накидку, розмірковувала Легарія, зсівшись на піджак Кадриля і обмацуючи його.

— Навіщо вона тобі? — кинув Твінас. — Щоб тебе, коли ти будеш працювати, обплювали жуки?

— Ще ніколи я не доживалася до такої бідності, — тяжко зітхнула Легарія. — Гола, як бубон, усього збулася, всього… Ой, що це? здригнулася вона.

Поряд неї впав камінчик.

— Жуки хочуть мене вбити! — жаба злякано полізла під піджак.

— Сс! — заспокоїв її Твінас, а очиці його жваво заблищали. — Може, це знак нам. Не зчиняймо паніки, сидімо спокійно — почекаємо, що буде далі.

За мить на піджак знову впав камінчик. Твінас начебто ледаче потягнувся, видовживши шию. А тільки-но знайшлася сила дістати люльку, як третій камінчик — трах! — і вибив її у нього з дзьоба.

— Це схоже на Кадриля, — промимрив сищик, повернувши свій нехуденький тулуб у той бік, звідки летіли камінчики, і помітив, що віддалік за пагорком промайнуло добре знайоме вухо. І знову Кадрилю пригодилися його попередні тренування на влучність.


ЩЕ ОДНЕ ЛИХО


Юрмище жуків-сторожів теж заворушилося — вони підозріло стригли вусами на всі боки. У Твінаса похололо серце: невже вони помітили, як підкрався начальник, та ще і його заберуть у полон? Але що це: жуки збиваються в гурти і повзуть в одному напрямку — тільки не Кадриля ловити, а зовсім в інший бік!

— Гм… — провів їх очицями Твінас. — Де тут собаку зарито?

До них, мов на крилах, уже мчав Кадриль.

— Ось і я! — відрекомендувався, запихавшись. — Чи, бува, не злякали їх мої камінці?

— Саме таке мені спало на думку, — поспішила підтвердити референтка. Тільки-но прогув останній камінець, як вони, мов очманілі, кинулися врозтіч. Цілковита капітуляція!

Останні жуки вже зникли за пагорбом. Кадриль хвацько збив на потилицю козирок і весело свиснув крізь роздвоєну губу.

— Ось, — сказала Легарія, підіймаючи із землі його піджака, — ваша уніформа.

— А гудзики? — витяглися щоки у начальника.

— Ось вони, — промовила Легарія і, засунувши обліплену піском лапу в кишеню піджачка, витягла звідти гудзики. — Ваша референтка, ризикуючи своїм життям, повиколупувала їх із стін на будівлі. Ось двоє авторитетних свідків, які можуть підтвердити мої слова.

— Дякую, — сказав розчулений начальник. — Цей ваш вчинок я зафік… фікс-за… зафікіну.

— Ваша інтелектуальна подяка — найбільша мені втіха, — жаба скромно втягла зоб, рада, що до неї повернулася її красномовність.

— А накидка із підкладки? — підколов її Твінас.

— Ах так! Дякую, добрий, дякую, порядний Твінасе, що ти мені нагадав. В той час, коли я виривала ваші гудзики, — пояснювала далі Легарія Кадрилю, — з мене самої зідрали накидку. І залишилась я гола-голісінька, наче з болота вилізла.

Твінас роззявив рота, щоб ще якось підколоти, та тільки махнув люлькою — її не перебалакаєш.

— Ну, — заквапився начальник, вдягаючи всього в землі піджачка, — чи не поспішити б нам у «Срібну шишку»?

— Як ви накажете, — шанобливо уклонилася референтка.

— Вперед! — звелів Кадриль, поправляючи кобуру револьвера.

Четвірка весело рушила в напрямку «Срібної шишки». По дорозі начальник устиг розповісти про пилосос, з допомогою якого йому вдалося скинути жуків із східців, про Ейнору та Китичку, які чекали біля корабля. Трійка, в свою чергу, розповіла про будову, котра ніяк не може закінчитись; зрештою, всі порадувалися, що так легко й несподівано звільнилися.

Вони вже скучили за подорожжю, їм хочеться затишно влаштуватись у звичному кріслі в кораблі, відпочити, прийти в себе після таких гнітючих пригод…

— Але, — раптом став мов укопаний начальник, — чому тут порожньо?

Всі подивилися на землю: було чітко видно відбиток корабля, та сам корабель неначе випарувався. Менес стягнув із окулярів пов'язку-рукавичку і задрав голову в небо. Ні корабля, ні його сліду ніде не видно.

Та й хто ж зміг би управляти складною апаратурою корабля, щоб підняти його із землі?

— Оце… оце так! — процідив начальник. Він почував себе винуватим, що залишив корабель на Китичку з Ейнорою: чого сподіватись, коли одна сліпа, а другий роззява.

— Сліди викрадення, — ткнув Твінас люлькою в прим'ятий кущ трави.

Уважно придивившись, тепер і Кадриль з Легарією побачили ледь помітну на землі колію, наче хто котив бочку. Вітер уже встиг замести її піском, але не настільки, щоб вона зовсім зникла. Четвірка поспішила по тій колії вдалину…


ПОШУК СЛІДІВ


Колія то тяглася прямо, то звивалася, наче струмок. Вона привела на пустир і зникла. Ніяких інших слідів!.. Жодного знаку! Корабель наче розтав у повітрі.

— Яка думка у начальника з приводу цього? — поцікавилася референтка.

— Я думаю, що… — швиденько випалив начальник, але опанувавши собою, поволі повторив: — Я гадаю, що «Шишка» звідси полетіла.

— Полетіти корабель нікуди не міг, — заперечив Твінас, — бо тоді був би слід від вертикального положення корабля.

Раніше Кадриль вигукнув би: «Дивись який розумник!» — і ще й у лапи заплескав би, а зараз він відчув себе приниженим.

— Слід, — устряла в розмову референтка Легарія, — жуки могли так загребти, що не лишилося б і знаку. Я тієї думки, що корабель полетів. А яка ваша думка, пілоте джентльмене?

— Джентльмени не заперечують дамам, — відповів пілот.

— Ах, який дипломат! — грайливо посварилася нігтем референтка. — Ви завжди так кажете, що нічого не скажете.

— Треба, — озвався Твінас, — піти назад тією самою колією і ще уважніше дослідити її.

— А як вирішить начальник? — запитала референтка.

— Мм… — начальник, думаючи, заторохтів у кишені гудзиками. — Гадаю, треба дослідити колію. Вперед… тобто назад.

Четвірка повернулася тією самою дорогою, ще уважніше оглядаючи кожен клаптик землі, грудку, камінчик. І знову нічого, зовсім нічого, хоч ти що роби! Від придивляння у всіх почало наморочитися в голові.

— Я далі не можу йти зігнувшись, — урвався терпець у референтки. — Так чи інакше, я інвалідка через ті пацюкові зуби, і мені життєво небезпечно іти згорбившись.

— На мою думку, далі шукати не варто, — вирішив начальник. — Одне з двох: «Срібна шишка» або полетіла, або її знищено…

— …або її закопали, — хрипко прошепотів Твінас і ткнув люлькою в землю. — Подивіться.

Всі забігали очима по тих місцях, на які вказувала люлька: прим'ятий кущик трави… пісок… другий кущик… а з-під нього… з-під нього струменить перемішане з піском повітря!

— Чи це часом не пилосос дме? — стукнуло в голову Кадрилю.

Всі четверо відразу взялися розгрібати землю довкола повітряного фонтанчика. Розгрібати було неважко: пісок був свіжорозпушений, а пучок трави гарненько стромлений — видно, недавно було копано й закопано.

— Хоч би знайти «Срібну шишку» цілою, — занепокоївся начальник, риючи лапами неначе лопаточками.

— Невже, — сумно здивувався Твінас, — немає нічого важливішого за «Шишку»?

— А що може бути ще важливішим? — здивувався начальник.

— А чи живі й здорові Ейнора з Китичкою? — тихо відповів товстун.

Начальник відчув себе засоромленим і промимрив щось незрозуміле. І тут йому знову кинулась на підмогу референтна.

— Я всіма чотирма підтримую начальникову думку, що немає нічого важливішого, ніж непошкоджена «Срібна шишка», — сказала вона. — Адже без корабля Ейнора, і Китичка, і ти, Твінасе, і ми всі загинемо! Катастрофічно загинемо!

— Це я і хотів сказати, — з гідністю кивнув головою начальник і оглядівся навколо. — Аби тільки не напали жуки!

— Ви хочете сказати, що комусь із нас треба йти у розвідку? шанобливо запитала референтка. — Чи можу я запропонувати свою кандидатуру?

— Так, я призначаю вас у розвідку, — підтвердив начальник.

— Слухаю, іду на пост, — приклала лапу до зябрів референтка і покульгала на горбок, безмірно задоволена, що викрутилася, щоб не копати.

Проривши чимале місце, вони побачили складений сухий хмиз — рівно і прямо, наче палочки.

— Ось де відповідь на головоломку, — промовив товстий сищик. — Цими палками жуки перевернули «Шишку» і, можливо, навіть штовхали її, щоб котилася вперед.

Вони вийняли палки, і знизу заблищала срібна верхівка корабля, а потік затхлого важкого повітря, яке виштовхував пилосос, замалим не збив з голови начальника шапку.

— Хто там? — запитав стурбований голос Китички.

— Усі свої! — пробасив Твінас.

— Ура! — долинув крізь вузеньку шпарину в дверях радісний вигук. Потік повітря припинився, двері прочинилися ширше, і виліз обліплений пластиром песик.

— О мій друже… тобто начальнику… живий-здоровий? — скоромовкою запитав він Кадриля.

— Так. Ще трохи живий і ще трохи здоровий, — посміявся начальник.

— То добре! — просвітлів не лише писок, а й пластир.

Тепер усі поспішали поставити палиці так, щоб по них спуститися до дверей і проникнути в корабель. Найбільше трудився Твінас і весь час пронизував очицями двері корабля. Нарешті він не витримав:

— Чи ви не забились, коли вас котили? Чи здорова Ейнора?

Лялька не відгукнулася: може, через той шум під час роботи вона не почула тихий, сором'язливий басок. Зате бадьоро відізвався Китичка:

— Ми були б добре побилися, але встигли прив'язатися захисними поясами. Насилу-силу встигли!.. Друже, я прив'язався до твого пульта, чи ти не сердишся на мене… Чи не сердитесь? Чуєте? — Ізсередини корабля почувся начальників дзвіночок.

— Було б за що сердитись! — весело випалив начальник, уже перелазячи поріг корабля. В цю мить над ямою нагнулася голова розвідниці-референтки і вниз глянули великі, як покришки од горшків, очі.

— Жуки! Сила-силенна жуків! — прохрипіла жаба і, не стримавшись, розлючено викрикнула: — Самі лізете в корабель, а мені ні слова!.. Я ризикую життям, добровільно йду в розвідку, а вони… а вони…

— Фі! — кінчив за неї Ейнорин голос із салону корабля.

Іншим часом референтка їй цього не подарувала б, але зараз вона стрімголов лізла по хмизу вниз, ближче до дверей. Коли вона пролазила в двері корабля, сипонув пісок: краї ями обсіли безліч жуків, які задніми ніжками так гребли пісок, що він хмарою летів на корабель. На краю ями, ставши на свій живий килимок, височів старезний володар, який кволими жестами командував тими, що сипали пісок.

— Десять… дев'ять… — пролунав спокійний, як завжди, голос пілота.

— …вісім… сім… п'ять… три… два… один! — перескакуючи через цифри, скоромовкою підхопили мандрівники, сподіваючись таким чином прискорити зліт корабля.

— …сім… шість… п'ять… — немов годинник, вибиває повільний такт Менесів голос, — …чотири… Повідомляю: хмара піску надто густа, корабель із ями злетіти не зможе.

— Цього ще бракувало! — підскочив начальник, забувши про холоднокровність, таку необхідну начальникові. — Я їм!.. — Він кинувся до дверей.

— Друже, куди ти? — занепокоївся песик.

Та Кадриль уже відчиняв двері, не звертаючи уваги на піщану атаку. Висунувшись більше, він натягнув на лоба прозорий козирок, щоб не насипало йому в очі, і подивився, що діється навколо. Роздивляючись навсібіч, він розстебнув кобуру і витяг револьвер. Кадриль збирався зробити кілька пострілів у повітря і цим так налякати жуків, щоб вони хоч на мить відступили від корабля, а тоді він пустить їм ще кілька пострілів біля самих клешень і перелякані нападники повтікають у свої нори.

Швиденько зробивши розвідку крізь свій прозорий козирок, Кадриль помітив, що у хмарі піску є просвіт — звідти, де стирчав володар жуків, пісок не сипався. Кадриль виразно побачив побілілі від старості вусики володаря, невеличку сиву латочку волоссячка на грудях і клешні, що ледве підіймались і опускались. Кадриль одразу націлився в ту сиву латочку на грудях. Це прекрасна і, може, єдина нагода перевірити, чи револьвер заряджений справжніми патронами, чи пустими. Адже від цього, кажучи словами референтки, буде залежати його, начальника, авторитет!..

Однією лапою Кадриль тримав револьвер, другою натиснув на курок. Пах! Прогримів постріл, струсонув яму і ніби розвіяв хмару піску, бо в ту саму мить жуки перестали кидати пісок. Навкруги зробилося світло й тихо, а в тій тиші і світлі почало щось тікати — так само, як у підземеллі на планеті квітів. І тут заворушився, захвилювався живий килимок, а накидка Легарії, яка його покривала, зробилася червоною. На ній лежав володар, в якого влучив Кадриль.

— Ось тобі, ось! — відчувши свою силу, Кадриль стріляв і стріляв далі, поки килимок перестав ворушитися. Так, револьвер і кулі були справжні!

Начальник повернувся до салону й оголосив:

— Усе в порядку. Дорога вільна.

— Ура! — вигукнув Китичка. — Адже ти стріляв у повітря, друже, правда?

Кадриль нічого не відповів йому. Він повільно сів у кріслі, сп'янілий від незвичайної битви, поклав револьвер у кобуру, пристебнувся всіяним зірочками захисним поясом. Та лапа, яка стріляла, почала тремтіти: привиділась вся у крові накидка, а у вухах досі ще лунали постріли.

«Нічого панькатись!» — заспокоюючи себе, сказав начальник і налив собі освіжаючого напою.

— Десять… дев'ять… вісім… — знову донеслося із кабіни пілота, тільки голос його був якийсь надривний і тихий.

— …сім… шість… п'ять… — уловив він знову бадьорі голоси мандрівників.


ЧИСТКА ПІДЖАКА


Корабель вирвався із ями, але радіти ще було зарано: пісок, який засипав усю підлогу в салоні, почав здійматися в повітря. Мандрівники немов попали в піщану бурю в пустелі й не встигали кліпати, чхати, обтрушуватись від піщинок, які залітали в очі, рот, вуха.

— Цього ще бракувало! — незадоволено оглядівся начальник, не знаючи, як оборонятися від ще одного несподіваного ворога. — А… де моя планшетка, апчхи?! Китичко, ти сидів у моєму кріслі, куди ти подів планшетку?!

— Я не… пам'ятаю, — мотнув писком песик.

— Вона була на столику… апчхи!.. У тебе перед носом, а не пам'ятаєш! У планшетці найнеобхідніші речі для керування, схе… хема, а ти… апчхи! апчхи!..

— На здоров'я, — відізвалася референтка. — Дозвольте, хоч і не від імені всіх мандрівників, подякувати за врятування корабля від жуків та піщаного хаосу… апчхи… хи… ап, хихи!

— Дякую, — тепло подивився на неї начальник: справді, тільки вона одна здогадалася відзначити його новий подвиг, а всі інші зайняті лише своїм чханням… апчхи!..

— Мені при… апчхи! — почав був Китичка.

— Що я чую? — здивувався начальник. — Тобі знову прийшло, апчхи!

— Так, — трохи ніяково відчув себе песик. — І тому… апчхи! мені прийшло в голову, що у нас є пи… апчхи! апчхи!

— Так, я сам через це чхання… апчхи! сам був зібрався сказати, адже у нас є пилосос, — закінчив за нього начальник, кинувшись до шафки, куди було знову поставлено пилосос. То ось для чого його тримають у космічному кораблі!.. Кадриль негайно налагодив його, увімкнув і, чіпляючись за поручні, заходився висмоктувати пил пилососом.

— Пробачте, що я втручаюсь не в свою сферу, — заговорила Легарія, насилу перекрикуючи гул пилососа, — але я просто шокована… апчхи! Начальник повинен наказувати, а не виконувати чорну роботу, апчхи!.. Тим паче, коли ви такий стомлений після переможної баталії з армією жуків… Коли б я не була інвалідом через ті зуби пацюків, я сама взялася б за пилосос… апчхи! хи, хи, ап!

— Дайте мені! — визвався Китичка. — У мене лапи вже загоїлись, і я залюбки… і про… апчхи!.. що не запропонував себе раніше.

Кадриль повернувся на свій пост, а Китичка щиро взявся до роботи. Він так старався і моторно повертався, що незабаром повітря зробилося чистішим і дихати стало легше.

— А ти, Ейноро, — знову не змовчала референтка, — могла б теж не бути дармоїдкою. Шановний начальнику, — звернулася до Кадриля жаба, — прошу пробачення, що я, будучи вашою референткою, наказую іншим, але далі не можу витримати.

— Прошу наказувати, — приязно кивнув головою начальник.

— Дякую, — кивнула й референтка. — Ти, Ейноро, так хутко пошила свою спідницю, що могла б і зараз узяти голку з ниткою й пришити гудзики до піджака уніформи нашого начальника… Китичко, якщо ти вже крутишся по салону, візьми у начальника піджак і передай швачці.

— Ось… передай, — повторив начальник, скидаючи піджак. І справді, яка тямуща організаторка ця Легарія! Начальниця з неї поганенька, як помічниця начальника, вона просто незамінна. Лише їй одній було в голові спасти уніформний піджак, чудові гудзики, і ось зараз, сама гола, а із шкури пнеться, щоб тільки в начальника все було!.. Хіба ж не друг?

Відчуваючи, як зростає її значення, Легарія скромно опустила голову, а тим часом тоненькі Ейнорині пальчики, немов рибки, снували біля виблискуючих золотом гудзиків. Вона міцніше пришила і гудзичок на внутрішній кишені, що тримався на одній ниточці, і, поки Китичка кінчив чистити пилососом салон, піджак знову гарно лежав на фігурі начальника.

— Нарешті, — відкинувся в кріслі Кадриль.

— А дякую сказати не треба? — запитала Ейнора.

— Ну так, дякую, звичайно, дякую, — схаменувся начальник й одразу пригадав, як його референтка, повертаючи йому піджак і гудзики, ніякої подяки за це не вимагала. І справді, керуючи, ти бачиш значно ширше і розумієш набагато глибше!

Наче відгадавши його думку, референтка промовила:

— Ейноро, хіба можна розмовляти з начальником таким тоном? Наш начальник уже десять разів доказав, що він уміє бути справжнім джентльменом, то що ти ще хочеш?

— Хочу, — гордо заявила Ейнора, — щоб і на одинадцятий раз він був джентльменом! І хочу, і вимагаю.

— Хай, — іронічно підморгнула начальникові референтка, — хай це буде критика знизу.

— Я не низ! — ще гордіше виструнчилась Ейнора. — Внизу бувають лише підлабузники та нікчеми!

Легарія із люті аж рота роззявила, та в цю мить заговорив Китичка:

— Кадрилю, начальнику, мені знову прийшло в голову, що я міг би із вашого піджака висмоктати пилососом пил… Він весь у піску.

— Добре, що догадався, бо я сам уже збирався просити, — кивнув головою начальник.

Китичка з шлангом пилососа почав хутко крутитися біля того начальникового рукава, який був з тієї сторони, де вухо. Песикові страх як хотілося розповісти своєму другові всю правду про квітку, про зламане її стебло і про опалий цвіт… Ох, як здивується друг, тільки й буде вигукувати: «Оце тобі… оце тобі так!.. А далі? А що було далі»; а далі він розкаже йому про птаха із попелу і про суть, про найсуттєвішу суть і ще… ще скаже другові, що Ейнора… що вона ніби морська мушля: зверху твердувата, та коли її ніжно погладиш — так ніжно, як і він, Кадриль, колись погладив велику квітку, тоді…

Отак роздумуючи, Китичка устиг обчистити товаришевого рукава майже до плеча — і рукав забілів як сніг. Вичистивши плече, песик узявся за блискучий погон і чим ближче підступав до вуха свого друга, тим більше сяяли у нього очі.

— О Кадрилю, — нарешті зашепотів другові у вухо, — яку новину я тобі скажу!

— Що! — радісно пожвавішав друг. — Знайшлася планшетка?

— Ні… — зніяковів Китичка.

— То що? — запитав Кадриль, усміхнувшись із спантеличеного виразу товариша. — Викладай усе, що маєш! — підігнав по-дружньому, просто, як колись біля вогнища.

Китичка знову з довірою наблизився до вуха:

— Я про квітку, про велику квітку.

— Чи не про ту, яка мене підняла до самого корабля? — уточнив Кадриль.

— Так, друже, саме про неї. Ти ще не знаєш, що вона врятувала тебе… тебе врятувала… — заговорившись, песик не відчув, як він кінцем шланга ткнув товаришеві за комір — …але пожертвувала…

— Обережніше, — буркнув Кадриль, — мені коле в шию.

— Пробач, — песик перекинув шланг на спину піджака. — Квітка тебе врятувала, у неї стебло потоншало… так потоншало, що… — шланг пилососа ненароком перескочив до вуха Кадриля.

— Я й сам знаю, що потоншало, — сказав начальник, відштовхнувши шланг геть від себе.

— Але ти… ти не знаєш, що воно потоншало, що… зробилося, як нитка, тоненька нитка…

Китичка сподівався, що ця історія у нього вийде набагато доладніше. Пилосос гув, він водив увесь час шлангом, важко було послідовно говорити, слова запліталися, і він не тільки не наближався, а навіть віддалявся від суті. Ах, там, біля вогнища, у затишній шапці, він би все виклав одним подихом, а тут…

— …і тому… тому цвіт відломився і впав на землю, — насилу закінчив песик.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо набурмосився начальник.

— Мені сказала Ейнора, а Ейнорі — пілот.

— Оце тобі! Пілот каже Ейнорі, а мені — ні слова. Дивно.

— Але хіба важливо, що дивно, — притулився йому до вуха песик. Важливо _суть_.

— Що ти сказав? — недочув начальник, бо із шланга гуло йому над самим вухом.

— Кажу, що неважливо те, що дивно… важливо, що квітка спасла тебе, а сама загинула, і тому ти лишився її боржником. Так, боржником і навіть сам не знаєш… і що із попелу… знову живий… живий птах… — важко підбирав підходящі слова песик і при цьому знову ткнув кінцем шланга начальникові у саме вухо.

— Ой!.. — крикнув Кадриль. — Ти що, ошалів! Останнє вухо вириваєш!

— Про… про… ба… — заїкаючись промимрив песик і зачепив за герб на шапці.

— І герба не виривай, — штовхав песика від себе Кадриль. — Геть!

— …ба… ба… — Розгубившись, песик повернув шланга на себе і відірвав з носика половину пластиру.

— І я прошу пробачення, — втрутилася референтка, — але більше я спокійно не можу дивитися, як фізично калічать нашого начальника!..

— Ого! — з насмішкою сказала Ейнора.

— Як можна, — не вгамовувалась і далі референтна, — так фамільярно поводитися, не відчувати дистанції! Фі!

— Зауваження зовсім справедливе, — підтвердив начальник. — Ти, Китичко, останнім часом зробився дуже фамільярним!

— Але я не знаю, що таке фамільярність, — жалібно сказав Китичка, нарешті опустивши шланг пилососа на підлогу.

— Якщо не знаєш, то поцікався у моєї референтки, — пояснив начальник.

— Ого! — ще голосніше пирхнула Ейнора.

— Але, — мирно сказав песик своєму другові, — ти… ви знаєте, що я лише про квітку… про борг…

— Свої борги я сам знаю, — ще більш офіційно відрубав начальник.

— А от і не знаєш! — раптом став на дибки Китичка, — і не кажи!

— Мандрівнику Китичко, — виразно сказав начальник, — ви зчиняєте на кораблі хаос! — Він хутко вимкнув пилосос. — Час вам знати своє місце.

— Якщо так, — зашепотів песик, — то я тобі ніколи не докажу до кінця пісеньки. Не будеш знати, що сказав крокодил…

— Подумаєш! Крокодил! — презирливо скривився начальник. — Мені зараз важливіше орієнтир, а не якийсь там крокодил!.. І взагалі, мандрівнику Китичко, наказую відступити від мого пульта, це вам не ліс і не шапка! Геть! — і він стукнув по столику.

— Якщо так, — раптом хриплим голосом вимовив Китичка, — то віддай мені скарб… Знай, я вже не хочу мати з тобою спільну кишеньку!

— Ну й налякав! — ощирився начальник — У своєму уніформному піджаку я маю справжню таємну кишеню. — Він розпахнув поли піджака, показуючи шовкову внутрішню кишеню, і ще й лапу в неї всунув. Раптом щоки у нього від усмішки поширшали: із кишені він витяг запасного мідного гудзика! — Тепер жодного не бракуватиме, — зрадів він.

— Все одно віддай, — ще раз сказав песик, міцно стиснувши писок з одвислим пластирем.

— Бери… бери, — відстебнувши шпильку, начальник витяг зламаний ножик. — Дуже він мені потрібен, коли в мене є справжній фінський! І справжній револьвер.

— Все… все віддай, — вимагав Китичка.

— Ось ще, — простягнув обгортку цукерки.

— Олі… вця!

— Бери, бери ці скарби із смітника! — зневажливо жбурнув начальник і олівця. — Я віддав би тобі і коробочку з сірниками, але ти спалив її разом з усією планетою!

— Тверезі, об'єктивні слова! — підтримала його референтка.

— Яка підлість! — вигукнула Ейнора. — Китичко, друже, не слухай!.. Вони тільки дратують тебе!.. Китичко!

Та Китичка мов і не чув її.

— А бли… блискавки? — запитав песик колишнього свого друга, а тепер начальника.

— Іскри пілот навмисне викресав, щоб тебе заспокоїти! — відрубав Кадриль. — Чому жодна іскра не вилетіла, коли ми їздили всюдиходом?

У Китички писок неначе скам'янів, лапа відпустила підлокітник начальникового крісла, і він був би злетів до стелі, якби Твінас не схопив його за ногу й силоміць не посадив у крісло й не прив'язав захисним поясом. Песик так і сидів, стискуючи в одній руці ножик, а в другій — олівець та обгортку з цукерки, на якій був намальований хвіст білочки, а очі його дивилися на стіну корабля, але нічого не бачили. Кадриль відчув, що вколов товариша в самісіньке серце, і вже ладен був просити пробачення, але його притримав захисний пояс; поки він одстібував його, то встиг тверезо подумати: «Начальникові не личить стрибати, як горобцеві. Ще встигну вибачитись. Або звелю референтці, щоб сказала йому кілька заспокійливих слів».

А тим часом ще пролунало запитання пілота:

— Начальнику, накажете сісти на попутній планеті а чи летіти далі?

— Наказую летіти далі! — не вагаючись, відповів начальник.

— Авторитет у нашого начальника так виріс, що з ним рахується навіть пілот! — уголос визнала референтка Легарія.

Кадриль кивнув головою, витяг записну книжечку, олівця і з солідним виглядом почав черкати на папері. Як чудово звучить: авторитет виріс!.. Авторитет! Що не кажи, а учені слова справляють значно серйозніше враження, ніж прості слівця. От хоч би «орієнтир» або «фіксувати»… Кадриль без помилок повторив ці слова знову. Який успіх, тобто… тобто… прогрес!.. Та незважаючи на все, в те місце, де була до цього часу таємнича кишенька, йому наче ялинковою шпилькою кольнуло… Кольнуло і вщухло. Він одчинив шухлядку і побачив там планшетку: виявилось, що сам її туди поклав і забув…


ОК


Рукав начальникової уніформи, який був далі від вуха, так і лишився невичищений, весь сірів від пилу.

— Начальнику, — пробасив Твінас, — дозволь мені закінчити роботу, яку розпочав Китичка.

Начальник в знак згоди кивнув головою, і пінгвін незграбно виліз із крісла, схопився за шланг пилососа і, пихкаючи, підступив до начальника.

Мандрівників дуже здивувала така поведінка сищика-мовчуна, а для референтки то була просто головоломка: чи не мав на меті хитрун стати у начальника радником або його помічником? Адже зараз така ситуація, що навіть сам пілот корабля слухається начальникових наказів!.. «Фі, який підлабузник!» — сердито блимнула на свого суперника Легарія.

А Твінас уже трудився біля начальникового ліктя: спочатку незграбно, але скоро призвичаївся і всмоктував пилососом пил без жодного свисту.

Начальник з задоволенням спостерігав, як той працює. «Бач, як я правильно зробив. — мовив до себе, — що категорично присадив Китичку! Наче на дріжджах зростає мій авторитет. Чого доброго, і сам бульдог Гог зараз вертів би переді мною хвостом, ось як!»

Почистивши начальника, Твінас повернувся до Легарії.

— Може, й наша дама побажає почиститись? — ввічливо зацікавився він. І я, і пилосос у вашому розпорядженні!

— Твінасе, ти справжній джентльмен… на мою думку! — Легарія кинула переможний погляд в сторону Ейнори. — Обчиститися мені життєво необхідно, чисть ретельно, як і нашого шановного начальника.

Вона простягла лапи, і шланг пилососа став обережно крутитися навколо її шиї, щік, під зябрами. Референтка щасливо усміхалася.

«Тепер уже ясно, — говорила вона собі, — що товстун побажав чистити начальникові піджака тільки тому, щоб покрутитися навколо мене! Милий хитрий пузанчик!.. Ось що означає показати свою ініціативу: я лише взяла його за крильце, тільки пройшлася з ним, — і він уже упадає коло мене! Ейнора від заздрощів просто шаленіє… Звичайно, — вона критично оглянула пінгвіна, — тверезо оцінити, то він аж ніяк не красень: кривий, у танці, живіт як подушечка, сплюха, та якщо на Тандадриці не знайдеться нічого кращого, можна і з нього організувати зовсім пристойного джентльмена… а свій джентльмен при боці більше вартий, ніж навіть повна сумка добра!»

— Кве-кве-кве… — захихикала Легарія: пилосос уже лоскотав їй підошви. — Твінасе, безсоромнику, не лоскочи… скажу начальникові… кве-кве-кве… чи ти ошалів… кве…

— Ду-ду-ду-ду, — підспівуючи, пирхав Твінас, а його очиці поблискували яскравіше від золотих гудзиків Кадриля.

— Китичко, — погукала Ейнора.

Відповіді вона не дочекалася: Китичка лежав, неначе дерев'яний, тільки на писку ледь ворушився одвислий пластир.

— Китичко, — голосно покликала Ейнора, — чи ти можеш відповісти на одне моє запитання?

Песик здригнувся, ніби його хто розбудив:

— Я… яке?

— Хочу, Китичко, тебе запитати…

— Ану тебе, — непривітно перервав її песик. — Ну вас усіх! — Він міцно стиснув губи, його сиві брови закрили весь писок.

— Фі! — з відразою почала Легарія. — Які хуліганські манери!

— Заткни свою пельку! — гаркнув і їй песик.

На цей раз і начальник Кадриль здивовано поглянув на Китичку: такого зухвальства від песика ще не доводилося чути. Ні, більше йому не кольне те, що під таємною кишенькою: отож нічого й переживати із-за такого сундука. Хай би брав приклад з інших, наприклад, із нього, начальника: був хаосом, гарячкою — а тепер дисциплінований керівний кадр! А Китичка не лише ніякого успіху… тобто прогресу, не зробив, а ще й опускається вниз, в болото хуліганізму! Референтка цілком правильно охарактеризувала його манери, і якщо песик не проявить старання виправити помилки в своїй поведінці, він, начальник, змушений буде вдатись до офіційних… цих… як їх… цих… санкцій!

— Кве-кве-кве… — знову билася під кінцем шланга референтка. — Адже я просила, Твінасику… не лоскочи мені підошви… умру від сміху… кве…

— Як умію, так і танцюю, — пирскав від сміху у такт їй товстун.

Легарія вже захлиналася від сміху, підборіддя надулося, спина скрутилася — і раптом «Шишку» сколихнув страшний вереск.

— Що трапилося? Катастрофа? — Начальник ледь не зірвав із себе захисного пояса, уявивши, що метеорит знову пробив стіну й влучив жабі в бік.

— Аааа! — заголосила, наче хто її ріже, референтка! — Мій зуб пацюка!

— Ось він, — показав перлову крупину Твінас, устигнувши неймовірно швидко вихопити її майже із самісінького шланга. — Ось ваш зуб пацюка! Дивіться!

Легарія в той бік і не глянула.

— Аааа! — горланила, наче її хто накрутив, жаба.

— Увага, — пролунав звичайний спокійний пілотів голос, — наш корабель…

— Аааа! — заглушив його вереск Легарії. — Рана від пацюкового зубааа!

Терплячий товстун не витримав і притулив кінець шланга пилососа крикусі до рота — і язик всмоктався у шланг.

— Не пацюків зуб, — у тиші повторив сищик, — а перлова крупина.

— Сира чи варена? — весело запитала Ейнора,

Легарія роззявила рота, щоб відрубати їй, та не подужала витягти із пастки язика.

— Інвалідка перлової крупини! — насміхалася Ейнора.

Нежаб'ячим зусиллям референтка нарешті вирвала язика із шланга і, ковтаючи сльози образи, вигукнула:

— Але завдана ворогом рана була і буде!

— Ніякої рани не було, — спокійно прогудів сищик. — У вас на спині була кишечка, на кінці якої була гулька: коли на неї натискали, то ви стрибали, як під дудочку. Одного дня та кишечка відпала і дірочку заткнув хтось крупинкою. Оце й уся ваша бойова біографія, що не варта й щербатої копійки!

— Фі! — передражнюючи Легарію, сказала Ейнора.

Крупинка впала на підлогу, і товстун перевальцем попрямував до свого крісла, намагаючись не дивитися на Ейнору, але всією душею чекаючи її хоч одного привітного слівця чи хоч легенького помаху вій.

— А я, — гірко запхикала, геть занепавши духом, референтка, — мала тебе за справжнього джентльмена, Твінасе…

Сищик-джентльмен трохи зніяковів і розвів крильцями. Одначе він був задоволений. ОК — Операція Крупини — закінчилася вдало. Ейнора від усього серця сміялась, а начальник зморщив лоба й гортав записник; він не міг вирішити, як у такому випадку повинен поводитися відповідальний керівник: чи стати на бік референтки, чи відректися від неї?

— Спокійно, більше спокою і дисципліни! — нічого так і не вирішивши, Кадриль постукав олівцем об пляшку з освіжаючим напоєм. — Тільки не треба гарячкувати!.. І не зчиняйте хаосу!

Один Китичка лишився байдужий до пригоди з крупинкою.

Не подіяв на нього ні голос пілота, який раз у раз об'являв:

— Увага, увага! «Срібна шишка» сідає… Увага! Спеціальне повідомлення для начальника!

— Слухаю! Спеціально слухаю! — відгукнувся начальник, лише зараз відчувши, що захисні пояси вже не потрібні і можна стати за пульт.

— Рапортую, — сказав пілот, — орієнтир знайдено! Сідаємо на планету, яка являється супутником Тандадрики!.. Повторюю!. Повторюю: орієнтир знайдено.

— Слухаю: орієнтир знайдено! — повторив начальник і, щоб краще було чути спеціальне повідомлення, він витяг вухо з-під шапки.

— Ура! — загукали мандрівники. — Тандадрику знайдено, ура, ура, ура!

— Ще одне спеціальне повідомлення для начальника! — знову залунав голос пілота Менеса.

— Я слухаю! Я особисто слухаю! — урочисто відгукнувся начальник, перевіряючи, чи всі гудзики у нього на піджаку, і чіпляючи планшетку. Наказую рапортувати!

— Ми приземляємось на супутника Тандадрики тому, що цього вимагає інструкція! Звідси ми повинні налагодити радіозв'язок з Тандадрикою і чекати їхніх посланців, які візьмуть нас на рейсовий корабель і доставлять на космодром Тандадрики!

Корабель м'яко стукнувся, а начальник у блискучому піджаку-уніформі і з планшеткою, мов сніп, гепнув на підлогу, — він зарано відстебнув захисного пояса.

— О начальнику, — першою підскочила до нього референтка, — ви подряпали собі вухо!

Жаба, не довго думаючи, здерла у Китички пластир і старанно наліпила Кадрилю на вухо.

— Який терплячий наш начальник! — ахкала від захоплення. — Інший в подібній ситуації горло собі перекричав би…

— Отак, як ти, за ту крупинку, — шпигонула її Ейнора.

— Дякую за зауваження, — холодно відповіла їй жаба, — але ви, мабуть, не знаєте, що критикувати референта має право лише начальник.

— Так, — солідно підтвердив начальник, — свою референтку критикую лише я сам.

Ейнора поривалася знову вжалити, але в цю мить відчинилися двері корабля і товстун Твінас миролюбно прогудів:

— Мандрівка закінчилась. Хай йому сто лих, то чого ж нам сваритися?

Всі замовкли і лише зараз відчули урочисту тривогу: подорож, якій, здавалося, ніколи не буде кінця, кінчається! Важко повірити, що треба буде розпрощатися з «Срібною шишкою», що останній раз відчинилися її двері і спустилися східці…

— Тепер усі бачите, — оглядівся начальник, — що правильно поводилися ті, які не хотіли повертатися назад, які вибрали мандрівку вперед і ризик.

Це, ясно, було сказано на адресу Китички. Він підвів якось дивно заспокоєні очі й промовив:

— Виходить, я поводився правильно, коли хотів залишитися на спаленій планеті.

— Непоправне створіння! — викрикнула Легарія. — Ніякої тобі вдячності начальникові за те, що врятував нас від загибелі!

Та начальник вибачливо посміхнувся:

— Я щиро надіюся, Китичко… мандрівнику Китичко… що майстерні й лікарні на Тандадриці допоможуть повернути вам тверезий розум і здорову орієнтацію.

Тут встала Ейнора.

— Якщо вже ви заговорили про тверезий розум і здорову орієнтацію, дуже голосно сказала вона Кадрилю, — то дозвольте запитати, що ви розумного придумали на користь мандрівників після того, коли я розкрила вам пілотову підступність?

Начальник заблимав очима, роззирнувся навкруги, немов на нього збирався напасти бульдог Гог, смикнув за ремінь планшетки, помацав ручку револьвера і заявив:

— Я не розумію, про що ви говорите і що вам від мене потрібно, мандрівнице Ейнора!

— Прекрасно ви розумієте! — промовила Ейнора. — І якщо через блискучі гудзики та підлабузництво референтки ви не втратили остаточно розум, то повинні знати, що настав час діяти. Зараз або ніколи!

Товстий сищик, почувши цю розмову, був такий приголомшений, що почав кусати свою люльку.

— Начальнику, — промовила референтка, — сліпим може казна-що приверзтися. Не церемонься з цією фантазеркою.

— Шкода, що тією крупиною не заткнули тобі пельку, — відрубала їй Ейнора і повернулася до песика. — Китичко, братику, уважно послухай, що я зараз усім розкажу.

При слові «братику» у песика засмикалось підборіддя.

— Не хочу я нічого слухати, — відповів він.

— Прошу тебе, — простягла до нього руку Ейнора, — подивися на мене.

Песик підняв змарнілу мордочку на густі вії Ейнори.

— О Ейноро, — зашепотів він, — ти… ти…

— Так, — якось жалібно шепнула Ейнора, — я бачу. Я вже давненько бачу, від того часу, як метеорит ударив об корабель. Та я залишалася з заплющеними очима. Не тільки тому, що мої очі не подібні до незабудок, але ще й тому, щоб непомітно могла спостерігати дивні речі, про які настав час усім розповісти…


РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦІ


— Мандрівники, увага! — перервав Ейнору пілотів голос. — Прошу приготуватися до катапультування.

— А це що?! — лапнув лапками Кадриль, як за тих інших часів, але схаменувся і солідно склав лапи собі на груди. — Пілоте, я наказую пояснити, чому мандрівники не можуть вийти через двері і східцями зійти на землю?

— Відповідаю на запитання начальника, — почувся спокійний пілотів голос. — Ми не можемо вийти через двері і спуститися східцями тому, що корабель сів на м'яке покриття планети, яке гострі кінці східців можуть проколоти.

— Наказую приготуватись до катапультування! — звелів начальник, не дивлячись на Ейнору.

— Ні! — Ейнора стала так, що заступила люк у «Шишечку». — Ніхто звідси не вийде, поки я не розповім того, що я вже була розповіла начальникові!

Вона вмовкла, вдихнула повітря, а в цей час відчинилися двері кабіни і вийшов Менес. Кадриль, глянувши на пілота, побачив у нього на комбінезоні червону плямку, що невідомо звідки взялася — неначе хто бризнув краплю крові.

— Начальнику Кадриль, — запитав Менес, — хто першим буде катапультуватись?

Кадриль пригадав пояснення референтки, що начальник мусить тоді першим виходити з корабля, коли це пов'язано з небезпекою, і промовив:

— Я…

Вимовивши «я», він знову глянув на тріснуті скельця окулярів пілота і раптом відчув страх: а що як і справді їм уготовано пастку? Тоді він загине першим. Хто тоді керуватиме мандрівниками? Хто дасть їм тямущі накази? Хто ще здатний без гарячки творити чудеса героїзму? Може, Китичка? Оцей заїка, палій! Йому тільки на картинки дивитися!.. Кривий пузань Твінас? Він ще й наказа не встигне дати, а вже засне! Ейнора? Таж вона сліпа, тобто не сліпа, але вона чванлива і фантазерка… Референтка Легарія? Але ж її вже зняли з поста начальника!.. Отож тільки він один достойний виконувати офіційні обов'язки начальника, ці обов'язки вже зафіксовані, і тому… тому… він повинен себе поберегти і не ризикувати. Тому Кадриль закінчив так:

— …я пропоную, щоб катапультувався доброволець!

Ні слова не сказавши, до люка рушив Китичка.

— Не пущу! — заступила йому дорогу Ейнора і повернула до пілота палаючі очі. — Ніхто не вийде з корабля, поки я не розповім про ваш підступ!

Тепер уже всі мандрівники зрозуміли, що діються якісь серйозні справи.

— Твінасе, — звеліла Ейнора, — стань ти біля дверей пілотової кабіни і не дозволяй йому повернутися. Відповідаєш своїм життям!

Товстун неймовірно хутко кинувся до дверцят і заступив їх своєю спиною, готовий скоріше до того, щоб його порубали на куски, ніж пропустити!

— Я не знав, — промовив пілот, — що у вас новий начальник, тобто начальниця, яка так відважно наказує.

Кадриль відчув себе приниженим. Він владно підняв своє заліплене пластиром вухо і задзвонив у дзвіночок:

— Я тут начальник! Попрошу спокою!

— Говорити можна, але щоб це було дисципліновано, — промовила референтка, яку зацікавили Ейнорині слова.

— Викладай все, Ейноро! — пробасив Твінас.

— Начальнику Кадриль, — звернулася Ейнора, — я не збираюся відняти у вас керівництво, Я лише хочу нагадати, що я вам була відкрила таємницю, від якої, можливо, залежало і ще залежить і нині доля всіх нас. Я сподівалася, що ви візьметесь вияснити цю таємницю, але, на жаль, ви навіть лапою не поворухнули, щоб це зробити. Бо може бути так, — тут Ейнора повернулася до мандрівників, — може бути так, що Тандадрика — чистий вимисел, а пілот Менес — пірат чи розбійник космосу, який нас везе невідомо куди і віддасть у пазурі невідомо кому. Можливо, саме тому ми й блукаємо по різних планетах і ніяк не можемо знайти тієї Тандадрики, яку нам обіцяли.

Мов онімілі, мандрівники дивилися одне на одного, а товстий сищик замалим не вдавився своєю люлькою.

— Але, — промимрив розгублений начальник, — але ж пілот ось тільки зараз нам доповів, що вже знайдено орієнтир на Тандадрику!

— А звідки ви знаєте, що там — батьківщина іграшок чи пристановище для розбійників?

— Шановний начальнику, — не витримала референтка, — прошу звернути увагу, що ораторка вже одного разу набрехала про розбійників.

— Виклади їм усе, Ейноро! — знову войовниче вигукнув товстун.

— Слухайте уважно, — сказала Ейнора. — В той час, коли, пам'ятаєте, корабель сів на цвіт квітки, ви всі вийшли надвір, а я зосталася одна разом з пілотом. Він повинен був залатати стіну, яку пробив метеорит. Я саме знову стала зрячою, та пілот про це нічого не знав і, латаючи корабель…

— …він витяг другу руку, яку ховав, так? — з насмішкою в голосі продовжив розповідь Ейнори Менес. — Я повинен вас, Ейноро, прикро вразити: латаючи стіну, я знав, що ви стежите за мною з розплющеними і аж ніяк не блакитними очима.

— Знали?! Звідки ви могли знати? — остовпіла Ейнора.

— Гляньте, — він показав на латку в стіні. — Я набив бляху, що блищить, мов дзеркало, і в ній прекрасно віддзеркалились ваші, Ейноро, очі і всі почуття на вашому обличчі. Тільки вашу таємницю я нікому не видав. А ви мою видали.

Збита з пантелику, Ейнора мовчала, а пілот, напівглузливо, напівсерйозно, додав:

— І незважаючи на все, очі у вас красиві.

— Вона глумилася з моєї крупини, а сама виявилася справжньою аферисткою! — зловтішне крикнула Легарія.

— Але я не сказала найголовнішого, — суворо глянула на пілота Ейнора. — Всі ви пам'ятаєте, як я лежала непритомна на порозі корабля?.. Я знепритомніла для того, щоб таємно пробратися в кабіну пілота й подивитися… побачити…

— …оцю річ, правда? — Менес одстебнув комбінезон і витяг із-за пазухи опудало небаченого птаха.

— Так, але той був набагато… набагато більший і страшніший.

— У страха великі очі, — спокійно усміхнувся пілот. — На планеті, на яку ми щойно сіли, таких опудалів ви знайдете ще більше. Знайдете і такі штучки, які вам пояснять, чому я маю другу руку, хоч насправді її у мене і не було. — Повертівши щось у комбінезоні, він всунув у пустий рукав руку і став перед мандрівниками, розвівши обидві руки.

— То хто ж ви такий, скажіть нарешті?! — просто запитала Ейнора, дивлячись своїми карими очима в його непрозорі скельця окулярів.

— Я?.. Я і іграшка, і гравець… А для вас, Ейноро, буду казковий принц, про якого ви мріяли в скляній шафі в зимовому холодному лісі.

І він поклав їй на плечі обидві руки. Наче начарована, Ейнора не в силі була поворухнутись, а потім несміливо простягла руку й трішечки підняла темні скельця окулярів. На неї — мов два клаптики блакитного неба, мов дві незабудки — глянули очі казкового принца.

— Вона вже кокетує! — заверещала референтка.

Від дверей пілотової кабіни, де старанно ніс сторожову службу Твінас, донеслося ледь чутне тяжке зітхання: що діялось під лівим крильцем товстуна, він і сам добре не знав, одначе ясно — нічого веселого. Чекав і ніяк не міг дочекатися, коли ж нарешті пілот зніме руки в рукавицях із Ейнориних плічок, і ніколи-ніколи він ще не відчував себе таким товстим, незграбним бевзнем… Він, сищик, зі своєю люлькою і нюхом не відчув тих таємниць, які вистежила Ейнора, котра так само терпляче чекала, коли пілот забере свої руки… а може, того вона зовсім не чекає? Ах, він, Твінас, ніколи не насмілився б ось так покласти крила їй на плечі і втулитися просто в її очі, як оцей… казковий принц!

Від похмурих роздумів у Твінаса опустилася голова, із дзьоба випала вже непотрібна люлька, і, обіпершись об двері пілотової кабіни, він задрімав. Тому не почув, як пілот промовив:

— Ось що ми зробимо. Так, як я вже маю обидві руки, то буду катапультуватись я і роздивлюся, як відчинити двері корабля, щоб можна було всім зійти на землю східцями. Чекайте сигналу.

Він пішов у «Шишечку»; всі мовчки стежили за його ходою, а Китичка аж у люк заліз, щоб ближче подивитися, як пілот натискує на синю кнопку, як високо підскочить крісло й викине його через відкритий дашок.

Незабаром у тому боці, де були дверці, пролунав стукіт — це був знак, що можна відчиняти. Начальник Кадриль, про якого досі неначе й забули, знайшов нарешті привід нагадати про себе.

— Наказую натиснути на ту кнопку, щоб відчинилися двері, — повелів він.

Ейнора натиснула на кнопку, дверцята відчинились, і всі зрозуміли, чому пілот пропонував катапультуватися. Покриття на планеті було таке м'яке, що корабель вгруз у нього майже до половини. Пілотові пощастило звідкись притягти кілька дощок і одним кінцем обіперти їх об поріг дверей, вдавивши в цьому місці покриття. Отож мандрівникам не треба було й спускати східці: по похилих дошках вони зійшли на хистку поверхню планети. Останнім покульгав, сонно киваючи дзьобом, бідолаха Твінас.


БІЛЯ КАРУСЕЛІ


Чому таке хистке покриття планети, скоро було вияснено: планету окутувала пластикова плівка. На ній були намальовані ключі, самі лише ключі — від ключика од французького замка до ключа од здоровенного старовинного замка, яким замикали ворота замку.

Пілот почекав, поки всі зійшли на пластикову плівку, і звернувся до Кадриля:

— Начальнику, можете наказати мандрівникам опуститися під покриття. Тим, хто що знайде собі підходяще, — хай візьме з собою на Тандадрику.

— А сумки для тих підходящих речей будуть? — заблищали у Легарії очі.

Пілот мовчки кивнув головою і повів мандрівників до продовгуватого проміжку, в якому поволі крутилося сторчове колесо каруселі з маленькими стільцями: з одного боку колеса вони підіймалися, з другого опускалися.

Пілот почекав, поки всі підійшли ближче до колеса, і звернувся до Кадриля:

— Начальнику Кадриль, у вашій волі заборонити чи дозволити спуститися мандрівникам у склади планети.

— Увага! — ляснув по планшетці начальник. — Всі до одного спускаємось під покриття планети.

А пілотові наказую залишитися на поверхні і налагодити радіозв'язок з планетою Тандадрика. Суворо попрошу, щоб, коли ми повернемося, було приготовлено рейсовий корабель!

Пілот тричі кивнув головою, цим показуючи не лише начальникові, але і всім, що мудрішого наказу ніхто не придумав би, а референтка від себе додала:

— Конструктивний і…

— …і схожий на мавпячий, — закінчив голос, той само невловимий хриплий голос.

Начальник від люті скам'янів.

— Хто сказав?! Хто вимовив?! — розлючено подивився він довкола. — Хто сміє глузувати з… — Він був зібрався вже сказати «з мого авторитету», та швиденько передумав: — …моєї референтки?!

— З мене? — здивована, запитала референтка.

— Так. Хто сміє назвати мою референтку мавпячою?!

Збентежена Легарія міцно стулила зябра. Мовчали й усі інші.

Начальник відстебнув кобуру револьвера:

— Наказую невідомому голосові заткнутися назавжди або… — Він вийняв револьвер і помахав ним у повітрі. — Або…

— …посвисти, — відізвався хриплий голос немов із-під землі.

Що тут скоїлося! Усі зареготали. У Твінаса аж пузце затряслось, у Ейнори обидва ряди зубів забіліли, навіть у референтки куточки зябрів засіпалися, навіть скельця в пілотових окулярах веселіше заблищали, і навіть кінчик писка у Китички трошечки піднявся вгору…

Тому, хто оголосив цей наказ, здалося, ніби він на їжака сів. І, щоб спасти свій авторитет, який так похитнувся, він поблажливо посміхнувся:

— Я також люблю гумор… А тепер марш усі вниз! — І, щоб остаточно відновити свій авторитет, він додав: — Оскільки дорога невідома й можливі різні пригоди, начальник спуститься першим!

І тримаючи в лапі револьвер, Кадриль сів у сидіння каруселі і пірнув униз. Одне за одним сідали й інші мандрівники, поки залишився один Китичка. Він хотів повернутися в корабель, але пілот Менес загородив йому дорогу й рукою в рукавиці виразно показав на проміжок. Песик байдуже повернувся до каруселі й поринув у невідомий світ, який таївся під синтетичним покриттям з безліччю намальованих ключиків.

Залишившись на самоті, пілот Менес здійняв тріснуті окуляри і довго-довго дивився на порожні стільці каруселі, які все крутилися і крутилися. Очі у нього були блакитні й сумні, як у паяца із спаленої планети.


У СКЛАДАХ


Спустившись униз, мандрівники вилізли з каруселі й опинилися у тамбурі, з якого розходилось кілька довгих коридорів. Високо над головами розстилалося пластмасове небо чи стеля, усіяна білястими ключами й ключиками, а на стінах було намальовано безліч дверей-воріт: від покручених, унизаних коштовним камінням дверець старовинного годинника до дверей гаражів, від садових хвірток до обкованих залізом воріт замку з підйомним мостом… Мандрівники роздивились навсебіч і рушили слідом за начальником в один із довгих коридорів.

Коридор почав ширшати і зробився майже залом, який високі дощані стіни ділили на маленькі комірки з полицями. Одні полиці були завалені панчохами, другі — рукавицями, треті — поливалками для квітів, четверті — гудзиками, п'яті — кольоровими олівцями, і так без кінця…

— Оце тобі так! — першим схаменувся Кадриль. — Наче в магазині!

— І невже все даром, за спасибі? — не могла повірити Ейнора.

— Атож, — солідно підтвердив начальник, — дано офіційний дозвіл брати все, що хочеш.

— Але, — з жадністю обдивилася Легарія, — не бачу дефіци…

Не встигши докінчити, вона поплигала в бік однієї полиці, що стояла віддалік і була напхана хутровими мантіями: лисячими, бобровими, кролячими, соболиними і так далі.

Кадриль також поскакав далеко: він побачив, як блищать уніформні погони, еполети, нашивки і ще щось подібне.

Твінас з задоволенням провів би Ейнору, та, пригадавши, як вона дивилась на пілота своїми зачарованими очима, вирішив не плутатись у неї під ногами — тим паче, що побачив збоку полички, повні люльок.

— Китичко, — нагнулася до песика Ейнора, — ходімо удвох, може, знайдемо щось вартісне.

— Та мені нічого не треба, — затряс головою Китичка, — мені всього вдосталь… навіть забагато.

— То ходімо так собі подивитися, — запропонувала Ейнора. — Тепер, коли я можу бачити, я дивилася б і дивилася б на що завгодно.

І вони удвох попростували до віддалених комірок. Китичка йшов і ні на що не звертав уваги, опустивши голову додолу, а Ейнорині очі, навпаки, бігали з однієї полиці на другу.

— Туфельки! — дивувалася вона. — Рукавички!.. Ніколи не повірила б, що можуть бути такі дивні рукавички!.. Глянь, Китичко, ось ці, з вирізом, видно, для того, щоб джентльмени цілували руку… Сорочечки!.. І яким тільки мереживом не обшиті!.. Китичко, адже нічого поганого не трапилося б, коли б я свою пошарпану сорочечку поміняла на нову?

— Обов'язково поміняй, — підтримав її песик.

— Я і для тебе що-небудь знайду, — пообіцяла йому Ейнора.

— Мені нічого не треба, — повторив песик, відійшовши вбік, щоб не заважати Ейнорі переодягатися і щоб вона сама ще видивилася щось підходяще. Проходячи повз відчинені дверцята, він побачив за ними полиці, на яких лежали самі ранці, і між ними навіть був один з червоним мухомором зверху. Та Китичка швиденько відвернув убік голову і не зупиняючись пройшов далі.

У мандрівників від маси речей, маленьких і великих, просто голови наморочились, рябіло в очах, плуталися ноги між безліччю полиць. Дивно і якось страшно було подумати, що можна брати що тільки хочеш, що тобі заманеться — і навіть без дякую!.. Тому залу не було кінця, проходи між комірками звивалися і розгалужувалися на всі боки, але не було небезпеки заблукати: скрізь висіли дороговкази, які позначали дорогу назад. І скрізь обабіч біліли дверцята з намальованим ключем чи ключиком і надписом, наприклад: «Усе лялькам», «Усе зайчикам» або «Усе для нареченої»… Мандрівники, не встоявши перед спокусою, відчиняли то одні, то другі дверцята і щоразу натрапляли на що-небудь потрібне. Ось Твінас знайшов ящичок з повною колекцією люльок, потім дуже зручний ціпок, щоб спиратись на нього, натрапив навіть на колекцію кубиків — на жаль, кубика з розгаданим срібним трикутником між ними не було. Несучи ящичок з люльками і спираючись на ціпок, він уже збирався повертатися назад, коли побачив дверцята, а на них надпис: «Усе для пінгвінів».

— Хай тобі сто лих! — розхвилювавшись, прогудів товстун і натиснув на ручку дверцят.

Його малесенькі очиці забігали по полицях — так багато тут було необхідних, говорячи словами Легарії, життєво необхідних штучок. Ось на одній полиці лежить ціла купа запасних ніг! Твінас несміливо пошукав там і знайшов таку, яка майже не відрізнялася від його здорової ноги; тремтячими від хвилювання крильцями стягнув танку, яка ледве трималась, і приставив нову ногу. Кляп! — міцно присосався її липкий кінець — і Твінас відчув, що він упевнено стоїть на двох міцних ногах!

— Жодних люльок! — залепетав товстун, сп'янівши від щастя і махаючи поношеною тапкою.

Він ще подививсь і знайшов жилетку: спереду білий пух, на спині темно-синя і вся блищить; коли він, сопучи, натяг на себе жилетку й застебнув її, відчув, як жилетка облягла його, немов гумова. Підійшовши до дзеркала, — між іншим, у кожній комірці висіло по дзеркалу, — Твінас побачив, що він став тоншим і наче підріс… Він ще подивився на всі боки і побачив маленький телевізор з ручкою, щоб можна було його носити, а ще надувне гумове крісло. Твінас, недовго думаючи, надув крісло, поставив перед телевізором і, зручно сівши, почав уважно дивитися жахливий детективний фільм… Здавалося, ніби йому нічого не бракує — ні вигод, ні щастя, та очиці у Твінаса були невеселі. А на найцікавішому місці фільму, коли сищика почали душити два злочинці, Твінас загудів баском:

— Та хай…

І задрімав, хоч жилетка йому добре тиснула… Отож, ясна річ, Твінас не чув, як по сусідству все перерив на полицях Кадриль. Він уже встиг облітати десятки комірок і знайти там дуже потрібні речі, не взяти які було б просто нерозумно! Ну як ти знехтуєш іще однією планшеткою з блискучими, неначе золотими, обшивками? А як ти не візьмеш уніформної шапки з перламутровим козирком, кокардою і помпоном із золотих ниток?! Його стара уніформна шапка — лише бліда тінь нової шапки!.. А ще унизаний монетами пояс із справжнім маузером? А чобітки з м'якими підошвами і кавалерійськими острогами? А чемоданчик «дипломат» — начальник без нього не начальник!.. Нарешті він, як і Твінас, натрапив на дверцята з написом: «Усе для зайців», а за дверцятами — полиці із запасними частинами. Кадриль приладив собі перед дзеркалом нове вухо, додав ще нові, найдовші, які пощастило знайти, вуса. Тільки притулив — і вони вмить приросли до щік, не нахвалишся! Потім Кадриль знайшов клей і заліпив таємну кишеньку — адже в піджаку-уніформі є справжні внутрішні кишеньки, а ця лише тебе компрометує, ось як!.. Було, було на що подивитись у дзеркалі, і коли дивився, то ще й наспівував:

Я сам начальник, над усіма начальник,

Над усіма сам я начальник,

Я сам над усіма сам начальник!

Начальник, начальник сам, сам, сам!

Та найщасливішою за всіх була, звичайно, Легарія: стільки дефіцитного добра! Це не жалюгідні відходи із сміттєвоза, якими вона була напхала свою торбу… І вона як залізла в одну комірку, то не могла вибратися звідти, поки не перерила все до кінця: стільки нових речей і всі потрібні, все треба б узяти, всі страх як життєво необхідні — ось хоч би набір капелюшків, а ще ткані й плетені шарфики, срібні й латунні брошки, а про сумочки, валізки, саквояжі, торбинки годі й казати!..

Є добро, є куди це добро поскладати, лише немає… немає… Легарія тоскно зітхнула: нема попутника, джентльмена, який ішов би поряд і ніс її сумку. Ах, коли б була і така комірка, в якій попід стінами стояв цілий ряд джентльменів, а ти вибрала б собі найдостойнішого з-поміж них… «Нічого, заспокоїла себе, — ще попереду Тандадрика, і джентльменів там буде вдосталь!..»

Китичка, залишивши Ейнору переодягатись, довго блукав плутаними переходами між дверима, зрідка підводячи очі на надписи: «Усі картинки», «Усе для ігор», «Усе для собачок», «Усе для мандрів», «Усе для банкетів»… Зрештою зацікавився одними дверцятами — «Усе для карнавалу» — зацікавився тому, що йому спало на думку: «Якщо є «Усе для карнавалу», то, може, десь має бути і «Усе для суті»?» Справді, якщо тут усе є, то чому не може бути і суті!.. Та скільки він не бігав і не придивлявся, нічого схожого не знайшов і вирішив повернутися до Ейнори й запитати у неї про одну суттєву річ…

Китичка знайшов Ейнору за навстіж розчиненими дверима «Усе для молодят». В одній руці вона тримала модний спортивний костюм, у другій сукню для нареченої, довгу й білу як сніг.

— Ейноро, — звів на неї очі Китичка, — скажи мені одну річ…

Та лялька запитала сама:

— Порадь, Китичко, ти мені: яку сукню краще надіти? Весільну? Мандрівну? Чи, може, спортивні джинси, як ти гадаєш?

— Що б ти не наділа, тобі все личитиме, — відповів песик. — Усе тобі личитиме… Ейноро… — І тихо вийшов із комірки.

Усміхаючись своєму зображенню в дзеркалі, Ейнора наділа і скинула, наділа і знову скинула, і ще раз, і ще…


НАЗАД ДО «СРІБНОЇ ШИШКИ»


Довго-довго крутився круг каруселі, поки нарешті одне за одним посідали на стільчики і піднялися вгору шукачі Тандадрики, які довгенько були затрималися у комірках. Першим опинився біля каруселі Китичка — трохи походивши, він скрутився калачиком на картинці з старовинним ключем. Поряд він поклав якусь річ — чи то одежину, чи, може, ганчірку, не зрозумієш. Через деякий час із стільця, який ще не піднявся, миттю вискакує начальник Кадриль і стає немов укопаний: видно, він згадав, що стрибати личить тільки гарячкам. Він одягає новий уніформний піджак з адміральськими погонами та безліччю нашивок; піджачок підперезаний білим поясом з кобурою, з якої стирчить рукоятка маузера; на другому стегні висить нова планшетка. В одній лапі він стискує валізку «дипломат», повнісінько напхану різними штучками, страх необхідними для керування, що їх він набрав у комірці з надписом: «Усе для начальників». Із обох боків нової шапки стирчало по вуху, а особливо величні вуса — таким може позаздрити сам тюлень!.. Незабаром карусель підняла нагору й Ейнору; вона теж несла з собою два чемодани, які по-джентльменськи поспішив узяти від неї Менес. Ейнора була в сріблястому оксамитовому жакеті і в вишневих вельветових штанях; її пухнасте лляне волосся ледве прикривала модна пілотка, на шиї мінилася низка перлів. Зворушена увагою Менеса, розпашіла, вона звела на пілота сяючі й запитливі очі.

— О! — вирвався у нього вигук. — Ви чарівна, ви справжня леді, у вас чудовий смак, та…

Тут із каруселі випала напнута горностаєвою мантією Легарія в схожому на тюрбан атласному капелюшку з блискучим топазом посередині. Але, що найдивніше, — вона несе одну невеличку, вишиту намистом сумочку — в такій могла поміститися носова хустинка й ота крупина. Побачивши таку скромність референтки, мандрівники аж ахнули, і їм стало соромно за свою зажерливість, але відразу й заспокоїлись: від ручки сумочки тяглася мотузка, до якої були прив'язані сумки дедалі більші й більші до останньої, що була більша за саму власницю.

— Це моя раціоналізація, — гордо підняла тюрбан Легарія, марно виглядаючи джентльмена, який полегшував би їй ношу.

Останнім із каруселі випхався Твінас — заспаний, з рюкзаком на спині; в рюкзаці надувне крісло, портативний телевізор, набір люльок, коробочка з кубиками і стара тапка. Приємно було дивитися, як він ступає обома здоровими ногами; нова трохи блискучіша й проворніша — видно, не встоїть на місці після довгого відпочинку на полиці. Нова жилетка так тиснула, що довго не подрімаєш: нічого, він потерпить у ній, поки поруч буде Ейнора… Вона саме навпроти стоїть і з усмішкою дивиться на колишнього товстуна.

Твінас витріщив свої макові зернятка і аж роззявив рота.

— Чому ви мовчите? — ще привітніше усміхнулася Ейнора.

— Ви… ви… — басить і не може вибасити Твінас. — Ви…

— Ну, яка я? — грайливо повертається на високому каблучку Ейнора.

— Наче із вітрини… із журналу мод, — виговорює колишній товстун, насилу дихаючи в тісній жилетці.

Ейнора щасливо сміється і схиляє голову на плече Менесу.

Цього Легарія не може знести — вона легше несла б усі свої сумки!

— Твінасе, — ласкаво звернулася вона до нього. — В цій жилетці ти справжній солідний джентльмен. Тому йди сюди і візьми мій багаж

— Я вже лізу в корабель, — поставив Твінас ногу на сходинку.

— Стій! — наказав йому начальник і повернувся до пілота Менеса. — Що це означає? Де рейсовий корабель із Тандадрики?! Ви не виконали мого наказу? Не налагодили радіозв'язок?!

Пілот по-військовому виструнчився і відрапортував:

— Радіозв'язок налагодив. Із Тандадрики я отримав радіограму: «Замість рейсового корабля вас зустріне маршрутний повітряний пором наймодернішої конструкції, який у космосі візьме на борт «Срібну шишку» з пасажирами і доставить на Тандадрику. Порому вже дано сигнал вилетіти».

Начальник Кадриль кивнув головою в знак згоди і повагом вимовив:

— Уперед! Наказую приготувати корабель в путь!

— Слухаю! — відповів пілот і пішов до корабля.

Усі заметушились, і лише зараз начальник побачив Китичку, який стояв осторонь похнюпившись. Прикро вражений, Кадриль з ніг до голови обдивився песика.

— Мандрівнику Китичко! — суворо запитав. — Що все це означає?

Китичка наче нічого й не чув.

— Мандрівнику Китичко, — ще суворіше повторив начальник, — невже вам не соромно буде показатися в такому вигляді на Тандадриці?! — І він ворухнув вусом до референтки, щоб вона це теж повторила. Та на цей раз референтка промовчала: може, сердилася за оте слово «мавпяча», а може, тому, що начальник не звелів Твінасу нести її сумки, а може… хтозна…

— Мандрівнику Китичко, — геть розсердився начальник, — невже ви не могли замінити цю пошарпану китицю… цього хаотичного ковтуна на пристойний хвіст? Не могли приклеїти нормального носика? Ви полінувалися пошукати склад «Все для песиків»?

— Я його бачив, але пройшов мимо, — відізвався песик.

— Чи ви розумієте, недозріле створіння, що таким своїм виглядом ви скомпрометуєте на Тандадриці всю нашу делегацію? Що це у вас у лапі? Покажіть!

— Не покажу, — спокійно відказав песик.

— Це, — захлинулася від сміху жаба, — це ж паяцова шапка!

— Цього ще бракувало! — вигукнув начальник, але, схаменувшись, статечно додав: — Мандрівнику Китичко, я у вас зовсім зневірився… максимально! І це моя офіційна думка!

— Ти побачив би, на кого ти схожий, — повертіла тюрбаном і референтка.

— На себе, — спокійно відказав песик. — А начальник на сома.

— Що?! Як ти смієш підривати мій авторитет?! — тупнув начальник чобітком з м'якою підошвою. — Шкода, що я не натрапив на тебе в складі, я тебе примусив би набути пристойного вигляду!

Ніби не вірячи своїм очам, Китичка весь подався вперед, а його сиві брови піднялися вгору. Потім він оглядівся, шукаючи очима Ейнору. Вона стояла осторонь, тримаючи в руках встелену атласом коробочку, яку їй дав пілот, коли йшов у корабель. У коробочці лежали каблучка з блакитним, як незабудка, очком і стара пошарпана рукавичка.

— О… — тільки могла вимовити Ейнора, дивлячись то на очко, то на рукавичку. — О…

— Всі підіймаємось у корабель! — дав наказ начальник.


Подорож у Тандадрику

В ОСТАННЮ ПОДОРОЖ


Багажу набралося стільки, що було мороки-мороки, поки порозкладали все так, щоб залишилося місце й пасажирам. Коли нарешті все було владнано, знесилені мандрівники повмощувались у кріслах, і подорож — остання подорож — почалася.

Твінас додумався надувне крісло покласти на справжнє крісло; м'яко всівшись, він одразу розстебнув кілька гудзиків на жилетці й голосно відсапнувся. Йому так полегшало, що навіть розпашілі від щастя Ейнорині щоки не завдавали йому болю. А коли б ще вдалося подрімати до самої Тандадрики, то… гм… Твінас і сам не відчув, як у нього закинулась голова і з дзьоба вирвалось хропіння…

І Кадриль дуже зручно влаштувався на своєму посту. Шкода тільки, що в новій чудовій шапці не було під шиєю резинки, і вона, мов од вітру, щоразу поривалася до стелі. Звичайно, шапку можна було змінити на ту, яку йому дав пілот і яка відпочивала у «дипломаті», та не здіймалась у нього лапа, щоб скинути з голови таку красу! Незабаром Кадриль знайшов порятунок: на нову шапку надів стару і тією резинкою підв'язав собі шию. Тепер у нього на голові сяяли два козирки, блищали два герби, а нашивок… Після всього цього Кадриль задумався над іншим, не менш важливим питанням: а на Тандадриці він залишиться начальником чи ні?.. Такі роздуми навіювала й поведінка референтки: перед останньою подорожжю вона зовсім забула про свої обов'язки схвалювати кожне його слово і навіть сама ні разу не сказала «шановний начальнику». А може, ця підступна інтриганка здогадується, що на Тандадриці всі іграшки будуть рівноправні й ніякого начальника більше не треба? Але там, де є іграшки, там повинні бути й ігри, а які можуть бути ігри без начальників?.. Треба тримати в лапах кермо влади хоч би що!.. Ті, що на Тандадриці, повинні також зважати на його уніформу, заслуги і… таке інше. Що б там не було, а він законно обраний начальник, і ніякі свавільники його не скинуть!.. А може, пробратися в кабіну пілота й офіційно у нього довідатися: на Тандадриці начальник матиме владу чи ні? Якщо не матиме — навіщо йому та Тандадрика? Ні, він ще побореться за свій завойований авторитет…

Зовсім інші думки непокоїли Ейнору. В неї ще палали щоки, плечі ще відчували міцні Менесові долоні, шию ніжно лоскотав оксамит, а палець зігрівала подарована ним каблучка. Приємний відпочинок… Хилило на сон, і коли вона заплющувала очі, в пам'яті поставало бачене, уривки розмов… Ось до неї підходить Менес… бере її чемодани… Вона знову чує, як він каже: «Ви чарівна, ви справжня леді, у вас чудовий смак, та…» — «Та…» Ейнора зморщила лоба. Чому він сказав «та»? І не закінчив своєї думки?.. Стривай, стривай, а що він мав намір сказати? «Ви чарівна, та… мені більше подобалися такою, якою були…» Так, тільки це він збирався сказати, але промовчав… А сам навіть окулярів своїх не поміняв: так носить з обома тріснутими скельцями… нічого не взяв із щедрих комірок, зовсім нічого… Одне опудало собі залишив. А вона — вона ту одежину, що сама пошила, кинула у складі на підлогу й пішла не озирнувшись… Що вона наробила, що наробила!.. Залишилась одна подарована рукавичка; вона її зараз надіне, зараз надіне… І знову в пам'яті зринуло дзеркало… І вона сама з двома сукенками в руках… не знає, яку надівати… і запитливо піднятий писок у Китички. Він щось питав… і занепокоєно чекав відповіді, а вона все думала тільки про вбрання, про прикраси… Але про що він питав?.. Наче про фенікса… Він питав…. так, питав, чи може фенікс спалитися не для себе, а для іншого… спалитися, щоб інший був кращим… згоріти на попіл, щоб із його попелу інший відродився кращим… про це він питав!.. І лише зараз, заплющивши очі, вона зрозуміла суть запитання, а зрозумівши, здригнулася, розплющила очі, повернулася до Китиччиного крісла й сказала:

— Китичко, братику, ти питав у мене чи…

Слова застряли у неї в горлі: в кріслі Китички не було!


РОЗШУКИ


Ейнора щосили розірвала захисний пояс і з тяжким передчуттям кинулася до порожнього крісла, заглянула під нього: ні, Китички не було і тут.

— Зник, — забідкалася вона. — Він зник.

— Що зникло? Сумка? Чемодан? — повернула тюрбан Легарія. — Я вже давно помітила, що вони для того і придбані, щоб зникнути. Правда, любий Твінасе?

— Та… хай… — майже крізь сон відізвався товстун, розстебнувши всі гудзики на жилетці.

— Поки я тут за начальника, — авторитетно заявив Кадриль, зсунувши на потилицю двоповерхову шапку, — ніхто і ніщо нікуди зникнути не має права!

— Китичка, — прошептала Ейнора, — де наш Китичка?

Тепер кинулися шукати всі. Песика справді ніде не було видно.

— Я сам винен, — зізнався начальник, — що досі не покарав його за недисциплінованість. Але на цей раз я застосую суворіші санкції! Скріплюючи свої слова, Кадриль ляснув долонею по планшетці, постукав олівцем по столику і задзвонив у дзвіночок.

— Шукаймо! — благальне склала руки Ейнора. — Швидше шукаймо!

Начальник Кадриль міцніше затягнув пояс і суворо наказав:

— Я особисто наказую розпочати пошуки Китички!

Та вже і без його наказу всі шукали де тільки можна було. Було розстебнуто всі сумки, відкрито чемодани, оглянуто всі шкафчики, пилосос, зроблено розвідку під усіма кріслами. Шукати було нелегко, бо треба було ширяти в повітрі, тримаючись за кінець захисного пояса або за підлокітник крісла. У пошуки включилася навіть Легарія, однією лапою притримуючи свій тюрбан.

— Твінасе, — крізь сльози вигукнула Ейнора, — ти повинен його знайти, адже ти сищик!

Товстун узяв свою помічницю-люльку і так запихкав нею, що аж поли розстебнутої жилетки заметляли. Нарешті він втупив свої очиці в дверцята люка.

— «Шишечка», — тільки й мовив.

— Я саме і збирався дати наказ зробити там обшук, — авторитетно заявив Кадриль, поправляючи зсунутий погон.

Ейнора вже кинулась до входу в «Шишечку» й, відчинивши дверцята, оглянула малесеньку кабіну. Кабіна була порожня. Лише зачеплена за гачок а може, повішена на гачок — гойдалася паяцова шапочка.

— О Китичко, Китичко! — заломила руки Ейнора.

— Будемо продовжувати пошуки в іншому місці, — промовив начальник. Наказую продовжувати пошуки в іншому місці! — виправився він.

— Невже ви не розумієте? — запитав Твінас.

— Що я особисто не розумію?! — набурмосився начальник.

— Що Китичка… Китичка… — промимрив товстун.

— …катапультувався? — не вірячи, викрикнула Легарія.

— Начальнику Кадриль, — пролунав спокійний і чіткий голос пілота, прошу негайно прибути в мою кабіну.


СПАЛАХ


Кадриль відчинив двері пілотової кабіни і став на підлогу.

Менес повернув одно скельце своїх окулярів, і в ньому Кадриль побачив відображення свого подвійного герба і такі величезні розгалужені вуса, що більша частина їх не вміщалась у скельці, чого доброго, вони не вмістилися б і он у тому стінному дзеркалі. Та не те йому тепер у голові.

— Китичка, — нетерпляче вимовив Кадриль, — Китичка у вашій кабіні, правда?

Пілот заперечливо похитав головою.

— Дивіться, — він простягнув руку в рукавичці.

Кадриль глянув туди, куди показував йому пілот. Спочатку він нічого ясного не помітив: тільки безкраїй простір, туманні хмарки, розсипи світил… Але… але що ж це там, трохи збоку, що ж там так летить, усе віддаляючись від корабля? Начебто хвоїнка поринала у водяну глибінь крутячись, вертячись, мов дзига… Кадриль закліпав повіками, не вірячи своїм очам, тоді зсунув з лоба подвійний козирок і знову дивиться, знову дивиться…

— Китичко, що ти вчинив, — промимрив Кадриль. — Китичко, братику, шепотів, а йому здавалося, що він кричить, на все горло гукає до найвіддаленіших зірок і що Китичка повинен почути, не може не почути, він неодмінно почує і ось-ось поверне свій безносий писочок і, як завжди, мовить:

— Я не міг не… не полетіти… Я ніяк не міг не полетіти. Я нічого-нічого не міг із собою вдіяти, щоб не полетіти, Кадрилю… друже мій.

— Чи ви не змогли б його наздогнати?

Пілот знову мовчки похитав шоломом.

— А якщо я суворо й офіційно накажу?

— Це нічого не допоможе, — байдуже знизав плечима пілот.

Холод безсилля стиснув те місце, де була заклеєна внутрішня кишенька, те, що б'ється під кишенькою.

— Але, — благальне каже він пілотові, — але і я летів у космосі… у тоненькому мішечку… і нічого зі мною не сталося… може, і з Китичкою нічого не станеться?

Пілот відповів коротко:

— Він летітиме доти, поки не зіткнеться з зіркою.

— А тоді?

— Ви сам знаєте, що тоді…

Кадриль знову вп'явся зором у цятку, що все даленіла й даленіла — яка ж вона малесенька! Кадрилю здалося, що очі немов заліпила сніжна віхола і мов задзвонили і задзеленчали крижані дзвіночки…


СПОЧАТКУ


Кадриль розплющив очі. Вогнище ледь-ледь жевріло. Поряд темніла крислата ялинка з прямою, наче стріла, верхівкою — лише нижня гілка трохи видавалася вбік. Навколо стояли дерева, подекуди чорніли кущ або пеньок ялівцю, і все було вкрите снігом, освітлене тьмяним місячним сяйвом.

Кадриль звів очі в небо. Спокійно, байдуже дивилися на нього зірки, безмежні розсипи зірок…

«То це був… лише сон?!» — майнула думка.

Кадриль встав із хутряної шапки, приніс трошки хмизу, запалив вогнище. Знову затріскотіло веселе полум'я, затанцювали язички полум'я, сніг довкола вогнища забарвився в оранжевий колір. Кадриль поволі обійшов довкола вогнища: нічого, ні слідів на снігу, ні тобі знаку від вдавленого кубика, ні прикрас на гілці ялинки… До речі, гілка! Зайчик схопив і підняв гілку: порожньо. І ніякого сліду на снігу.

— Сон, — уголос повторив він, обмацуючи свого півтора вуса, одне вухо і лису маківку.

Кадриль повернувся на місцинку біля вогнища й загорнувся в шарфик. Його морозило. Він щільніше стулив розірване хутерце біля підборіддя, і його лапа намацала шпильку.

«Таємна кишенька», — промайнула думка.

Він розшпилив, засунув лапу. Там лежали коробочка сірників, згорнутий пластмасовий мішечок і… що там ще може бути? На самому споді кишеньки?

То був гарно складений аркушик паперу. Кадриль розгорнув його, розгладив. Посередині була невміло намальована пташка — з задертою голівкою, роззявленим дзьобиком, стоїть на тоненьких ніжках. А внизу написано: Знай, це я її тобі намалював.

Літери заплигали, замиготіли в очах Кадриля. Він нагнувся нижче над вогнищем і при світлі вогнища знову подивився на малюнок і літери. На пташку з роззявленим дзьобиком, яка стояла навшпиньки.

— Кікіліс, — поволі вимовив Кадриль. Помовчав і повторив гучніше: Кікіліс…

— Пробачте…

— Хто? Хто це? — підвів голову зайчик.

— Пробачте, чи не міг би я погрітися біля вогнища? Страх як зайшли шпари мені в лапи.

Поряд стояв худий песик на трьох лапах і з одним оком.

— Погрітися? — повторив Кадриль, провівши лапою собі по очах. — А так… грійся… звичайно!

— Щиро дякую, — подякував песик, сідаючи на снігу й виставляючи до вогню лапу.

— Ось візьми кінець шарфика, — запропонував йому Кадриль. — Будь як дома. А як тебе звати?

— Гутіс. Тому, що я отак сміюся: гу-гу-гу.

— А звідки ж ти?

— Із тієї темно-зеленої машини, — винувато опустив голову песик. Зате ось що у мене є!

І із-за заяложеного коміра витягнув годинникову стрілку, двоколірну гумку, вірніше, шматочок гумки.

— Візьміть, — він подав зайчикові, — це я вам дарую.

— Хай це буде наш спільний скарб, — відповів Кадриль, — але з умовою, що ти будеш казати мені «ти».

— Гаразд, я казатиму вам «ти», — зрадів песик.

— І пообіцяй, — подивився йому прямо в очі Кадриль, — присягнися мені, що завжди казатимеш мені «ти» — навіть перед дулом гвинтівки, але все одно казатимеш мені «ти».

— Обіцяю, але… як дивно ви, пробачте, ти… як дивно ти говориш, здивувався песик.

— Я не можу так не говорити, — тихо відказав Кадриль, — інакше говорити не можу… Одначе сідай у шапку, щільніше вмощуйся… ось так.

Вони притулилися один до одного в м'якій шапці, під високим зимовим небом і дивилися на вогнище. Язички полум'я ковтали і не могли проковтнути один одного, тріскотів хмиз, курівся димок; тільки ось вистрілила вгору велика іскра. Вона пролетіла у повітрі дугою, впала біля самісінької шапки і, яскраво сяйнувши наостанок, розсипалась попелом…

Кадриль простяг лапу й змахнув жменьку того попелу. Чи йому вчулося, чи, може, справді знову задзеленчав дзвіночок з крижаним сердечком? Чи він сам вимовив, чи звідкись долетіли слова:

…А верхівка її зелена

Шепочеться з зіркою.

Кадриль поклав голову на купку хмизу і тихо повторив:

— Шепочеться з зіркою…


home | my bookshelf | | Подорож у Тандадрику |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 93
Средний рейтинг 4.9 из 5



Оцените эту книгу