Book: Натурні оповідки



Логвин Юрій

Натурнi оповiдки

Юрий Логвин

Натурнi Оповiдки

IМЕНI НЕ ПАМ'ЯТАЮ

Проблем з моделями в мене не було. Проблеми були з примiщенням. Так з цiєю дiвчинкою трапилось. Вона вже який день тут на пiрсi нудилась, її матуся все жувала бiляшi та виноград. I все на дочку цикала.

Я теж на пiрсi не один день висиджував -малював слiпучо вохристi урвища берега та спалену на руде траву. Вiд прямого сонця пiт виїдав менi очi. Та пiти геть не мiг - фiалковi гори, iржава трава, темно малахiтовi тополi, смарагдовi хвилi моря. Що не етюд, то здача.

Дiвчинка нудилась I все зазирала до мого малювання. Певно тому на неї й цикала мати. Крiм того, дiвчинi не давала спокою ще й здоровенна чи то дiвиця, чи то молодиця. Висока, м'язиста iз зародковими пилками. Пiд якимись зеленими бiкiнi. Щоб зрозумiти, що вона кобел. не треба було великого розуму. I досвiду. Але мати цього геть не усвiдомлювала. Навiть коли бiгала за бiляшами та випити пива, то лишала цю лесбiянку, щоб та назирала за дiвкою.

Коли мати пiшла черговий раз на базарчик, а дiвиця-гусар залiзла у парку воду, то дiвчинка враз опинилась бiля мене.

- Не боїшся позувати?

Покрутила головою: "Нi!"

Я схопив ящик з-пiд консервiв з усiм причандаллям i поспiшив до елiнгу в початку пiрса.

Iз слiпучого сяйва i спекоти ступили у сутiнки i легку прохолоду. Льоха. Сан-Санич i козак кубанський Фiлiпович давили "анапульку" (Портвейн "Анапа", 0.85 л, мiц. 19% ). Але закусь! - ставридка "з гар'ю". Менi слиною аж рота залило. Але запрошення до столу вiдхилив. Попрохав "дiжурку" в аренду. Знав - корифани не пiдглядатимуть. По-перше, люди вони солiднi, по-друге - три пляшки "анапульки" I перша в сезонi ставридка!

Фiлiпович поворушив тараканячими вусами i жестом римського оратора показав на дверi. На дверях висiв червоний трубчатий замок.

- Камуфляж, - пояснив Фiлiпович. - Там засувка. Тебе нема?

- Все правильно. Мене тут нема!

Свiтло падало смутами через залiзнi штаби. Дiвчинка сидiла на стiльцi.

Спочатку зробив легесенький контур i почав проробляти руки та лице.

Дiвчина, зрештою, подивилась на мене. Перехопив погляд i показав мовчки, щоб спустила бретелi купальника.

Вона попустила очi на свої оголенi пипки.

Надивившись досхочу, перевела погляд на попередню точку.

За якийсь час вона пiдвела голову i подивилась на мене. Я кивнув. I вона стягла до лона.

- Та знiми вже зовсiм...

Не дивлячись на мене, рiзко крутонула головою: "Нi!"

I зразу ж за дверима почувся голос її матiнки. Голос верескливий, суджений. А трiо пропитих голосiв - баса, баритона I тенора - заспокоювали її.

Я дивився на важку засувку i переконував себе. шо корифани вже одну пляшку заробили. Враз за моєю спиною гуркнув стiлець. Менi все стисло в серединi. Обернувся -дiвчинки тримаючись одною рукою за стiльця, виступала iз купальника...

У пополуднє був тiльки Льоха. Тому пляшка дiсталась йому одному.

Коли пляшка була щедро почата прибiг Фiлiпович. Щосили ворушив вусами i страшенно вирячав очi.

- Юрiй Григорович! Я взяв сто!

- "Не заливай, Фiлiпович. Ноги не витримають! - Тулуб у нього, як добра шафа, а ноги -яiс нiжки столика з тераси.

- Не вiриш?! Пiшли, покажу! Чимчикуємо за елiнг, де стоїть штанга та гирi.

Фiлiпович. замiсть схопитись за гриф штанги, показує на даму пiд кручею. Я дивлюсь на товстенну, спечену до багряних пухирiв, пляжницю.

-Присягаюсь, сто! Ми пiшли i зважились... Вона трохи бiльше ста. Я тобi правду кажу, що взяв, а ти не вiриш... Слухай, Юрiй Григорович, намалюй менi її... на пам'ять... Ну намалюй.

- Далеко i, до всього, проти сонця.

- Еть... Шкода... Правда, в мене минулого сезону була це пiкантнiша дама... Сто двадцять... Але я взяв, хоч не вiрила, що я щиро нею захоплений... Ця всього сто, але теж прекрасна...

Я в захопленнi.

Коли менi трапляється перекладати малюнки тих рокiв, i я бачу той малюнок дiвчинки, то не можу пригадати як її звали I як ми з нею розпрощались. А от у всiх деталях бачу, як ми стоїмо за елiнгом i Фiлiпович показує менi свою пасiю. 1 кожного разу я аж здригаюсь, так чiтко бачу чотири складки жиру замiсть шиї, грудей i черева.

I6.III.98.

ОСТАННЯ МОДЕЛЬ АГЕНТА "ЯРЕМИ"

Я чомусь завжди думав, що Акторка набагато молодша за мене. Вона почала приходити до мене в гостi пiсля того, як я, зрештою, одержав квартиру. Хоча були ми з нею знайомi ще ранiше. Вiд iншої артистичної братiї вона вiдрiзнялась нормальною поведiнкою. Тобто не впадала в зайву афектацiю де треба i де зовсiм не треба. Вона пробувала себе ще в жанрi казки. Такої собi герметичної мiської казки, може скорiше навiть мiстечкової. Спроби були непоганi. Але в тих умовах останнiх солодких судом Великого Застою про їх реалiзацiю годi було й думати.

Якось менi не випадало попрохати її про позування. Хоча я знав, що часу з неї тодi вистачало. Навiть якось було незручно прохати милу Акторку пiсля всяких розумних i дуже розумних дiалогiв постояти голяка.

Тим пак, що вона менi сама привела кiлькох своїх подруг. А тi в пластицi руху були просто казковi!

Та все ж якось, от не пам'ятаю з якої нагоди, а все ж роздягнув її. Я саме тодi заново опановував малинок тушшю очеретиною та гусячим пером.

Людина вона була до всього цiкава, отож i попрохала мене десь на половинi сеансу показати їй малюнок.

- О! Як все чiтко... А от Микола Петрович завжди робив якось все загадково, недоговорено...

- А хiба ви знайомi з Миколою Петровичем? Ви ж нiколи не згадували...

- Микола Петрович малював мене багато разiв. Я, можливо, без перебiльшення сказати, його остання модель... З ним було так цiкаво... вiн стiльки всього знав... Ну й до всього, дуже приємно, коли тебе малює такий майстер "акту", як Микола Петрович...

- Це правда. Коли я вчився в художньому, то заприятелював iз бiблiотекарками. Вони й дозволяли менi годинами колупатись у старих зарубiжних журналах iз мистецтва. Були там знаменитi "Студiо", "Бух арт" та ще й всякi iншi. Майже в кожному номерi було по "нюшцi" Глущенка. Голенькi зовсiм, у чорних панчохах, у якихось лише дивних капелюхах. Тодi це для мене було вражаючим вiдкриттям. Бо ще зi школи я звик до його чудових пейзажiв. Особливо менi подобався один "Азовське море" - зеленi прозорi хвилi з фioлетовими вiдблисками на гребенях... Ну, а якщо по-правдi. то нас, школярiв, не стiльки цiкавила його слава пейзажиста, як постiйнi iсторiї з його нащадком Шурою. Шура був чи на клас чи на два попереду мене. Майже щодня з'являлась на велику перерву його матуся. Як рудий метеор влiтала Марiя Давидiвна в наш довжелезний темний коридор з постiйно включеними лампочками. Вiд тих лампочок пускала зайчики дiамантовими сережками. На швидкому кроцi розкривала редикюль i висмикувала вiдтiля Шурин снiданок. Як правило, французька булочка, розрiзна навгад, щедро вмащена маслом, а згори теж щедро наложене варення чорної смородини.

- У-у-у! - Здригнулася i повела плечима Акторка.

- Отож бо! Шура теж верещав: "У-у-уууу" i кидав мамi в обличчя... Ну. Марiя Давидiвна пiднiмала булочку - i тихенько вiдносила в коридор Сашi. Щоб той допомiг Шурi з математики.

- Я знаю, що Марiя Давидiвна весь час боролась iз Шурою. А Микола Петрович не дуже мiшався... Вiн менi сам розповiдав таку iсторiю. Коли Шурi було рокiв три, пiшов вiн iз ним до зоопарку. Побачив Шура лотошницю з тiстечками. I затявся: "Купи, купи!"

Микола Петрович купив. Шура враз їх пожер. Знов кричить: "Купи, купи!" Микола Петрович ще купив. Шура i це вмолов i зразу ж: "Купи, купи!.." Об'ївся до блювоти й проносу... Ледь вiдкачали.

I Микола Петрович, i Марiя Давидiвна всю нiч не спали. А вранцi Шура, як тiльки прокинувся, щосили заволав: ''Хочу тiстечок!!!"

" Тут я зрозумiв, - сказав Микола Петрович, - що вiн безнадiйний. I щось передбачити неможливо..."

- Це точно. Коли помер Сталiн, нас всiх зiбрали в найбiльшому класi. I наш викладач вiйськової справи i фiз-ри Сергiй Касьянович. плачучи, повiдомив про те. про що ми вже всi знали. I тут Шура Глущенко щосили зааплодував... Я тодi так злякався. Думав, що Шуру загребуть, а всiх нас, як свiдкiв, затягають. Бо в моєму розумiннi тодi Шура був просто хулiганом, а не iдiотом. Ну, а що його батько знаменитий агент НКВД, то я й не снив. Про те, що Микола Петрович мав псевдо "Ярема" i був "секретним сотруднiком", а простiше - "сексотом", взнав тiльки десь в кiнцi шестидесятих з однiєї передачi "голосiв". В тiй передачi говорили, що "Ярема" з дружиною "пасли" та "опiкали" Володимира Винниченка та його дружину Розалiю Якiвну...

- Ну, менi цього Микола Петрович не розповiдав!... - Засмiялась Акторка.

- Зi мною ще бiльше того - зi мною Микола Петрович тiльки вiтався. I хоча бачились iз ним ми дуже часто, жодного разу не розмовляли.

29. III. 98

НЕБОГА ПЕРЕКЛАДАЧКИ

Як пам'ятаю, в той час Iгор Петровим бiльше всiх крутився у спiлцi. Делегацiї, гостi, мiсця в готелях, машини, автобуси, квитки на всi види транспорту.

Я з Iгорем Петровичем був у прекрасних стосунках.

По перше, Iгорю Петровичу дуже подобались мої малюнки. Особливо голих дiвчат. По-друге, вiн збирав книги по мистецтву. По-третє, вiн встигав перечитати всю пресу i завжди був у курсi (дозволеному) всiх поточних справ. Ну а крiм того, вiн завжди виручав мене з квитками. Але цього разу квиток потрiбен був моїй дивнiй моделi.

Менi тодi дуже погано велося. Проте я був веселий i бадьорий, бо до мене приїхали гостi. Мої найдорожчi гостi. I я повiв їх по старому Києву.

Отож бiля Софiї вона й пiдкотилась до нашого маленького гурту. В бадьорому настрої я нiчого не мав проти ше однiєї слухачки. Не пам'ятаю, щоб колись ще на мене зiйшло таке натхнення до оповiдок. Моїх базаринок вистачило без передиху до самiсiньких сутiнок.

Домовились, шо малюватиму в квартирi її тiтоньки. Тiтонька наче перекладачка iз нiмецької. А зараз десь у вiдрядженнi.

Коли ми побачили одне одного, то я так зараз розумiю, просто сяяли вiд радiсної зустрiчi. Але коли Н. перейшла вулицю, завернула за рiг i попрямувала до єдиних дверей на фасадi, думаю, що я вже не сяяв. То був кагебешний будинок i були 70 роки.

Чергова з-за бар'єру мовчки подала їй ключ. Охайна, але темна, кiмната на першому поверсi. Поки Н. хлюпалась пiд душем, я iз сутiнок середини кiмнати у театральний бiнокль обдивився супротивнi вiкна цього замкненого двору. Тiльки в одному вiкнi рухався чоловiк. Майка, вiйськовi штани. Вичавлював крем iз тюбiка i розтирав по виголених щоках.

Н. вийшла голенька, залiзла на канапу з ногами i пожадливо затяглась сигаретою. Мов iз труби пускала дим i зi смiхом розповiдала про вiдвiдини минулої ночi ресторацiї. Потiм легко i невимушене перейшла до своїх пригод у рiдному Пiтерi. Деталi були виразнi. Чулося з тембру розповiдi, що "Кама сутру" вивчала не з машинопису.

Щиро скажу, малювалося важко. Не знаю, хто б малював при такiй "агiтацiї" краще за мене, але вона сама кинула менi рятiвне коло - пиятка з трьома французами. Отож, чим бiльше вона розпалювала себе спогадами з "картiнками", тим бiльше тверезiла моя голова i впевненiше йшов малюнок. А в неї цей словесний вибух був завершальним кроком до початку регулярного фiзiологiчного дiйства...

Так шо перелюбу, о радiсть, не вiдбулось...

Але малюнки вийшли добрi. Тiльки от де подiлись тi малюнки, не знаю. Лишився перший начерк у записнiй книжцi. Бiльше її не малював. Хоча ще кiлька разiв разом iз друзями i її водив по київських кручах.

Щоб все завершити красиво, довелося звернутись по допомогу до Iгоря Петровича. Прохала два квитки нiби для себе i свого малого брата. Дуже поспiшала до Пiтера.

Любязний Iгор Петрович все влаштував якнайкраще. Наступного дня ми з ним здибались у спiлцi.

- Iду на Хрещатик. За журнальчиками...

I ми спустились разом до метро. Тодi там стояв усього один кiоск, в якому продавали "iноземнi" журнали I газети.

- А! Iгор Петрович! Що не заходили?.. Ну нiчого. Все одно я для вас лишив останнiй номер "Доокола швята" з гарненькими дiвчатками. Ось вам "Доокола швята" i Блокнот агiтатора". Правда, ви можете його не брати, тiльки заплатiть... Ви кажете -дорого? За двох дiвчат рубь двадцять -дорого?.. По-перше, вони завжди з вами, в кишенi. По-друге, вони завжди голi... Правда за тi ж рубь двадцять за пляшку "бiомiцину" отам за кахве можна запiзнатись iз живою. Але пiсля неї у вас можуть бути дуже поганi спогади... Це вже. по-третє... Я вас ще не переконав?

- Переконали, переконали... - поспiшив Iгор Петрович заплатити рубь двадцять i забрати лише "Доокола швята".

Коли ми з ним прощались, Iгор Петрович обома руками потис мою руку i проникливе сказав:

- Юрочка, ти знаєш - цi малюнки прекраснi... I модель... теж.

25.III.98.

ЛЕДАЧИЙ КIТ

їхали з концерту в однiм тролейбусi. Вийшли одночасно на площi Толстого. Я спинив її й кажу:

- Я Юрiй Логвин. Малюю все прекрасне. Хочу вас намалювати.

- А я про вас знаю. Менi розповiдали... - I смiється приязно.

- Невже? Де?

- На побаченнi у в' язницi...

- Ха! Он куди про мене чутка дiйшла... А сам думаю: "Не поспiшай питати - як треба, то сама розповiсть."

Домовились про зустрiч через три днi. А за цей час я домовився з моїм приятелем, тепер вiдомим на всю Україну лiкарем, що на кiлька годин я можу скористуватись його помешканням. Власне не його, бо вiн там тимчасово перебував - доглядав i за квартирою, i кота годував.

Вiн зустрiв нас уже в дверях i попередив, що за три години вiн повернеться

Тiльки за лiкарем зачинилися дверi, стягла з себе блакитну суконочку, чорну шовкову комбiнацiю i вмостилась на канапi. А на краю канапи спав смугастий котяра. Зрештою, моя

Модель стомилась I розляглась на канапi.

Тут котяра встав, потягся, потерся вусатою мордою об її колiна I вмостився в неї на ногах.

Довелося кота зняти i поставити на пiдлогу. Малював тепер вже Модель лежачу. Кiт важко вистрибнув на канапу i знов вмостився в неї на стегнах.

Довелося викинути кота до кухнi. Котяра ображено i хрипко понявчав та й замовк. Один за другим пiшли кiлька начеркiв чорнильною ручкою.

Нараз угорi щось хруснуло, дзенькнуло. Обертаюсь до широкого свiтлого вiкна. З одного боку штора вiдiрвалася. На нiй завис котяра i перелякано нявчав. Довелося ставити стiльця i знiмати кота. Кинув це ледащо на канапу i воно стало на чотири лапи i не зрушилось.

Тодi укрутився калачиком бiля Моделi i солодко замуркотiв... Тепер можна було добре попрацювати... але вийшов час.

Тiльки встигла Модель причепуритись у ваннiй, як клацнув замок i вступив мiй пунктуальний приятель.

- До речi, як вашого кота звати? - Проникливе спитала Модель.

- Вiн не мiй. моїх друзiв... Кузя. Кузя! -Покликав лiкар.

Котяра нашорошив вуха, клiпнув одним оком i зараз же знов заплющив.

Тодi лiкар взяв кота за переднi лапи i перевернув на спину. - Отако й лежатиме, поки я повернуся iз магазину з рибкою.

Ми пройшлися до тролейбусної зупинки, випрошались iз Моделлю i повернулися вже вдвох до помешкання.

Здоровенний смугастий кiт Кузя лежав у тiй самiй позi навзнак iз пiднятими лапами.

Р. 8. З Моделлю ми ше не один раз бачились, але чимдалi менi ставало незатишнiше з її оточенням. Не кажу нiчого поганого про жiноцтво. А от молодики дуже вже були натренованi, накачанi, а лiтнi чоловiки занадто ввiчливi й уважнi до кожного мого слова. Взагалi до моєї персони. Як всякий страннiй. я це вiдчув навiть ранiше, нiж мене почали по-справжньому брати пiд зябра... А тут ше так добре обставини склались, що я на пару рокiв полишив "мать городiв Руських"...

Коли, зрештою, повернувся, то лiкар сказав менi, що кiт Кузя захворiв на чумку i його довелось приспати.

А з Моделлю я бiльше не зустрiчався...






home | my bookshelf | | Натурні оповідки |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу