Book: Так против кого же воевал Шухевич в Беларусі?



Так проти кого ж воював Шухевич у Білорусі?

Сергій Грабовський

Можна не сумніватися: під час візиту президента Віктора Ющенка до Ізраїлю криків з приводу офіційного вшанування "фашиста Шухевича" вистачатиме.

Як у пресі та під час прес-конференцій, так, цілком можливо, і під час офіційних заходів, скажімо, попередньо запланованого програмою цього візиту виступу у Кнесеті.

Хоча насправді, звісно, головний командир УПА і його сподвижники навряд чи більші "колаборанти", ніж, скажімо, керівники юденратів (органів єврейського самоврядування) на окупованій нацистами території, і не більші "фашисти", ніж голлісти часів французького Опору, але напрацьовані стереотипи стосовно українського націоналізму діяли і будуть діяти – і не лише в Ізраїлі – ще впродовж тривалого часу.

Тим більше, що їх активно підживлюють деякі "дослідники" та журналісти з України, які в фабрикації нісенітниць давно перевершили барона Мюнхгаузена і всіх його ідейних нащадків.

Щоправда, критику ці "дослідники" оперативно зважають, хоч і дуже своєрідно. Так, вони спершу "присвоїли" Роману Шухевичу звання "капітана СС", але після того, як їм нагадали, що таке звання не існувало, вони одразу "перерядили" його на "гауптштурмфюрера".

І пішла гуляти чергова дурниця сторінками газет та Інтернет-сайтами, включно із офіційним сайтом Партії регіонів - можна припустити, якраз із розрахунку на те, що цей текст прочитають і в Ізраїлі.

При цьому автори "історичної довідки" виявили просто-таки катастрофічне незнання теорії та практики нацизму: щоб стати 1942 року офіцером СС, треба було довести чистоту своєї арійської крові щонайменше з кінця XVIII століття!

Це вже десь із 1944 року можна було до "чорного ордену" нацистів потрапити і без купи довідок, бо смажені півники дзьобнули Третій Райх туди, куди треба, але ж Шухевичу приписують не лише "залізний хрест", а і наявність СС-івського звання саме в 1942 році…

Так от: саме про 1942 рік і піде мова. Про службу українських націоналістів із розформованих легіонів "Роланд" та "Нахтіґаль" у 201-му поліцейському батальйоні, який ніс службу на території Білорусі.

Адже саме з цим періодом життєвого шляху головного командира УПА пов'язано чимало міфів, які виникли не тільки внаслідок їхнього продукування добре оплачуваними "контрпропагандистами" різного штибу, як у минулому, так і зараз, а й у результаті банального незнання широким загалом історичних фактів.

Слово білоруським дослідникам:

"201-батальон охранной полиции был сформирован во Франкфурте из оставшихся добровольцев после расформирования батальонов Nachtigal и Roland. Батальон возглавил майор Е. Побигущий. Формирование состояло из четырех сотен (рот), командирами которых были сотник Шухевич, сотник Бригидер, поручник Сидор и поручник Павлик. Связь с германским командованием осуществлял офицер полиции Моху.

Добровольцы 1 декабря 1941 года подписали контракт сроком на 1 год. 16 марта 1942 года был получен приказ о выступлении на Восток, и уже через 3 дня, получив полевые кухни, боеприпасы и номер полевой почты, батальон выехал в Белоруссию, где сменил латышский батальон, переводимый на Украину. Украинцев причислили к 201-й охранной дивизии.

Основной задачей части было обеспечение охраной путей сообщения в треугольнике Могилев-Витебск-Лепель, где действовало большое количество советских партизан.

Разбросанный по двенадцати точкам, батальон получил для охраны территорию в 2400 кв. км. Вторая сотня (рота) Бригидера была выделена для охраны штаба в Боровках. После завершения контракта,1 декабря 1942 года, весь личный состав отказался от его продления.

Батальон был переведен в Могилев и расформирован 6 января 1943 года. Все украинцы были отправлены во Львов, где им было объявлено о формировании в Люблине новой части. За отвагу, проявленную в боях на территории Белоруссии, офицеры батальона Брилинский (поручник), Малый и Герцык (чотари) были отмечены германскими наградами".

Як бачимо, згадки про будь-які німецькі нагороди у сув'язі з Шухевичем немає. Так само, як і про "звірства" і "сотні спалених сіл та хуторів".

До цього можна додати, що 201 дивізія перебувала у складі 3-ї танкової армії, тобто Вермахту. Цікаво, втім, що зараз сайт, на якому був опублікований цей текст, - а саме – з відомих тільки громадянам Лукашенколенду причин не працює…

От тільки щодо "великої кількості партизан…" Пармен Посохов, який позиціонує себе як "незалежний дослідник", пише: "…В начале 1942 года партизанское движение Белоруссии в основном представляли, во-первых, окруженцы и бывшие военнопленные, во-вторых, диверсионные группы НКВД вроде Заслоновской, и, в-третьих, группы разведуправления Генштаба типа Линьковской, заброшенной поначалу в соседний с Лепельским Чашниковский район. Местное население пошло в лес, начиная со второй половины 1942 года, а массовый характер это приняло в 1943 году".

Теза ця цінна тим, що Посохов налаштований не лише проти українського націоналізму, а і, схоже, проти українців як таких. Власне, про відсутність серйозного народного партизанського руху та бойових дій між "справжніми" партизанами (а не розвідниками й диверсантами НКВД) та поліцією й частинами Вермахту до 1943 року говорять майже всі серйозні дослідники.

Що ж стосується 201-го батальйону, то науковці і публіцисти з діаметрально протилежними ідеологічними поглядами сходяться на тому, що він не рвався у бій, часом ішов на домовленості про нейтралітет з партизанами (це робив, зокрема, і Шухевич), хоча, безумовно, були й бойові зіткнення та жертви з обох боків.

Проте чи кидає участь у таких боях апріорі якусь тінь на Шухевича та інших вояків 201-го батальйону?

Досі більшість українських громадян за інерцією бачить радянських партизан народними месниками і захисниками народу від ворожої навали. Дійсність була незрівнянно складніша і жорстокіша за ці уявлення.

Як в Україні, так і в Білорусі. Ось красномовний фрагмент спеціальної інструкції, розробленої Центральним штабом партизанського руху і присвяченої боротьбі з проникненням до партизанських загонів нацистських агентів:

"10 августа 1943 года командир Осиповичского партизанского соединения Королев докладывал в Москву: "В последнее время гестапо использует евреев в целях шпионажа. Так, при Минском и Борисовском гестапо были открыты 9-месячные курсы для евреев.

Шпионы рассылались по квартирам в городе и засылались в партизанские отряды, последние снабжались отравляющими веществами для отравления партизан и командиров.

В Минской зоне был разоблачен целый ряд таких шпионов". Ось таке твердження. І висновок, він же – вказівка для партизан: "Для забрасывания в партизанские отряды в качестве разведчиков немцы используют евреев, надеясь на то, что партизаны, зная, что немцы евреев жестоко преследуют, будут оказывать им больше доверия..."

Уявіть тепер, яка доля у світлі цієї інструкції чекала на нещасних євреїв, котрим вдавалося втекти з концтаборів та ґетто і добратися до партизанів?

А тим часом головна "основа" таких "цінних вказівок" - тупа шпигуноманія, яка панувала в усіх радянських структурах як до війни, так і після неї, а особливо – під час війни.

І хоча ця інструкція датована 1943 роком, але нема підстав вважати, що роком раніше радянські партизани були налаштовані інакше; власне, враховуючи загальну військово-політичну ситуацію, вони мусили ще більш недовірливо ставитися і до євреїв, і до власної тіні…

Тепер другий сюжет, пов'язаний із радянськими партизанами в Білорусі. Він також датований 1943 роком, та знов-таки, така практика була й раніше.

Йдеться про те, що тактика "випаленої землі" була проголошена Сталіним 3 липня 1941 року й у широкому масштабі вперше застосована у битві під Москвою наприкінці цього ж року, коли численні диверсійні групи палили у німецькому тилу російські села разом із їхніми мешканцями, а німецькі війська нерідко захищали селян від паліїв, одним із яких, до речі, була й Зоя Космодем'янська…

У наступні роки радянські партизани і на території Білорусі, і на території України не раз палили "поліцайські" села, а поліцаї – "партизанські".

Часом це виливалося у страхітливі гекатомби, одну з яких описав у книзі "Кровь и пепел Дражна" білоруський краєзнавець Віктор Хурсик. Ось фрагмент діалогу автора книги з одним із уцілілих мешканців села, котрий дожив до наших часів:

"Выстрелы разбудили нас около четырех утра 14 апреля 1943 года. Мама кричала: "Дзетко, гарым!" Голые выскочили на двор, смотрим: все хаты горят, стрельба, крики…

Мы побежали спасаться на огород, а мама вернулась в дом, хотела что-то вынести. Соломенная крыша хаты к тому времени уже пылала. Я лежал, не двигался, долго не возвращалась мама.

Повернулся, а ее человек десять, даже женщины, колют штыками, кричат: "Получай, сволочь фашистская!" Видел, как ей перерезали горло. - Старик снова сделал паузу, его глаза были опустошены, казалось, Николай Иванович снова переживал те ужасные минуты. - Катя, сестра моя, вскочила, просила: "Не стреляйте!", достала комсомольский билет.

До войны она была пионервожатой, убежденной коммунисткой. Билет и партийное удостоверение отца во время оккупации зашила в пальто и носила с собой. Но высокий партизан, в кожаных сапогах, обмундировании начал целиться в Катю. Я закричал: "Дзядзечка, не забевайце маю сястру!"

Но раздался выстрел. Пальто сестры вмиг набрякло кровью. Она умерла на моих руках. Я навсегда запомнил лицо убийцы.

Помню, как я отползал. Смотрю, соседку Феклу Субцельную вместе с малюткой-дочкой три партизана живьем бросили в огонь. Свою кроху тетка Фекла держала на руках. Дальше, у дверей пылающей хаты, лежала старушка Гриневичиха, обгоревшая, в крови…

…Позже мы узнали, что ни одного полицая партизаны не застрелили. Дома, которые находились за их укреплениями, тоже уцелели. В деревню приехали гитлеровцы, оказали пострадавшим медицинскую помощь, кого-то отвезли в госпиталь, в Старые Дороги".

Ось таку "операцію" провели радянські партизани загону імені Кутузова, яким командував Ізраїль Лапідус. Персонаж з розряду тих, хто, як і Лазар Каганович, патетично наголошував: "Я не єврей, я більшовик!" То ж чи мали моральне право українські націоналісти воювати з такими партизанами?

…Звичайно, серед радянських партизанів і серед ОУНівців були різні люди. Звичайно, не можна представляти вояків УПА і їхніх командирів янголами – як казав останній головний командир повстанців Василь Кук, "нас убивали і ми убивали".

Моя мета – не "виправдати" Романа Шухевича - зрештою, його програмні політичні принципи, зафіксовані рішеннями ІІІ ВЗУНу, сьогодні втілені в Конституції України, а більшовицькі ідеологеми – викинуті на смітник, а показати неймовірну складність історії і ницість т. зв. "контрпропагандистів", вітчизняних чи зарубіжних.

І закликати політиків та журналістів, у тому числі ізраїльських, не спокушатися простими рішеннями щодо "українських фашистів"…


«Українська правда» 13 листопада 2007

http://www.pravda.com.ua/articles/2007/11/13/3317925/








home | my bookshelf | | Так против кого же воевал Шухевич в Беларусі? |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 3
Средний рейтинг 4.7 из 5



Оцените эту книгу