Книга: Жінка у білому



Жінка у білому

Уїлкі Коллінз. Жінка у білому

Передмова. ДЕТЕКТИВНІ РОМАНИ УЇЛКІ КОЛЛІНЗА

(Увага! В тексті передмови присутні спойлери!) 

Протягом досить довгого часу радянські критики, на відміну від широкого читацького загалу, не дуже цінували романи Уїлкі Коллінза. Ще М.Горький на першому з'їзді письменників у 1934 році сказав: «У буржуазній літературі Заходу теж необхідно розрізняти дві групи авторів. Одна вихваляла й тішила свій клас ― Троллоп, Уїлкі Коллінз, Бреддон, Марієт Джером, Поль де Кок, Поль Феваль, Октав Фейльє, Оне, Грегор Самаров, Юліус Штінде і сотні подібних до них. Всі це типові «добрі буржуа» малоталановиті, але спритні й трохи вульгарні, як і їхні читачі. Друга група нараховує всього кілька десятків, і це найвизначніші творці критичного реалізму й революційного романтизму». Серед названих авторів, звичайно були й письменники-ремісники, імена яких мало що або й нічого не говорять сучасному читачеві. Зірка їхньої слави згасала так само швидко, як і спалахувала, їхні твори в свій час мали галасливий, навіть скандальний успіх, але, не витримавши перевірки часом, дуже скоро забувалися.

Разом з тим деякі імена, що їх назвав М.Горький у доповіді, залишилися в історії літератури. Навряд чи визначення «малоталановитий» або «спритний» можна віднести до Уїлкі Коллінза, не кажучи вже про автора «Барсетшірських хронік» Ентоні Троллопа. Читачами й шанувальниками творчості Уїлкі Коллінза були не тільки «добрі буржуа», люди з невибагливими запитами й психологією представників «середнього класу», але й видатні діячі культури того часу, визнані арбітри художнього смаку ― В. М. Теккерей, наприклад, не приховував своєї трохи іронічної любові до «гарячих, неначе грог» романів свого співвітчизника, називав їх «захоплюючими», «чудовими» тощо.

А дружба автора «Жінки в білому» з Чарлзом Діккенсом — це вже ціла сторінка в історії англійської літератури. Їх єднала не тільки взаємна симпатія, яка згодом переросла в родинні стосунки (молодша дочка Чарлза Діккенса Кейті вийшла заміж за брата Уїлкі Коллінза), але й спільна плідна діяльність. Без перебільшення можна сказати, що Коллінз був одним з найпопулярніших авторів у журналах «Домашнє читання» та «Круглий рік», що їх видавав Ч. Діккенс, а з 1856 року він сам став виконувати обов'язки третього редактора цих видань. Разом вони написали кілька художніх творів («Маяк», «Безвихідь», «Доктор Дулькамара, член парламенту», «Гультяйська подорож двох ледачих підмайстрів», «Різдвяні оповідання» тощо), які мали неабиякий успіх у публіки. Чарлз Діккенс прилучив Уїлкі Коллінза до свого захоплення аматорського театру і сам грав у двох п'єсах молодого автора: «Маяк» і «Замерзла глибина». Співробітництво було корисним не тільки для «молодшого друга» Уїлкі Коллінза, який поруч із Діккенсом пройшов чудову літературну школу, але й для його старшого товариша. «Уїлкі осяяв останнє двадцятиріччя в житті Діккенса втішним почуттям близькості до молодого покоління, яскравіше розкрив перед ним святковий бік життя, допоміг його подальшому вдосконаленню»,— констатує Енгус Уїлсон, автор цікавої книги «Світ Чарлза Діккенса». Неабиякий майстер побудови інтриги в художньому творі, Уїлкі Коллінз стимулював у Діккенсові пошуки гострих сюжетних ходів, цікавих і незвичайних композиційних прийомів. Адже відомо, що ці компоненти відігравали значну роль у творчості майстра. Він завжди прагнув до того щоб його романи викликали інтерес у найширшого кола читачів.

У світлі цих фактів постає питання, хто ж має слушність у заочній суперечці двох класиків, двох олімпійців, — Ч. Діккенс чи М. Горький? Щоб розв'язати цю дилему, нам доведеться звернутися ще до одного англійця, не настільки уславленого, але який має безпосереднє відношення до жанру, в якому працював Уїлкі Коллінз, — Гілберта Честертона. В статті про Шерлока Холмса він писав: «Людям були необхідні захоплюючі історії, і вони вдовольнялися тим, що є, бо захоплююча історія — занадто велика втіха сама по собі; краще вже читати погане оповідання, ніж зовсім нічого не читати, так само краще з'їсти півбуханки хліба, ніж залишитися голодним. А якщо детективне оповідання писала людина, яка ставиться до детективного жанру серйозно, яка втілила в своїй прозі нездійсненні мрії рядових читачів, останні беззастережно віддають перевагу їй, а не всім тим безвідповідальним і невмілим писакам, що годили їм раніше. Читачі не винні в тому що психологія та філософія не вгамовують їхньої спраги щодо несподіваних розв'язок і морочливих сюжетних хитросплетінь. Звинувачувати їх у цьому настільки ж розумно, наскільки розумно лаяти людей за те, що вони не вважають котів за сторожових собак, а складні ножики не використовують замість щипців для каміна».

Річ у тім, що Уїлкі Коллінз — майстер, навіть класик, але класик певного роду літератури — детективної, що довгий час вважалася другорядною, однак і в цьому популярному жанрі, як і в «великій» літературі, можна знайти і шедеври, і ремісницькі твори. Саме з цього й треба виходити, дотримуючись рекомендації Г К. Честертона, і не видавати «кота за сторожового пса». Не можна вимагати від жанру того, що суперечить його природі, так само неможливо вимагати від науковця, щоб він писав, скажімо, дослідження з проблем хімії віршами. Але про що мусить подбати і автор наукової розвідки, і автор літературного твору, то це про якість своєї роботи. В нашому випадку якість означає в першу чергу високий художній рівень романів. З цього погляду Уїлкі Коллінз — майстер своєї справи. Як творець специфічного популярного жанру, що розвивається за своїми досить суворими законами й правилами, він досяг неабияких висот посідає особливе місце в ряду класиків англійської літератури XIX сторіччя.

Вільям Уїлкі Коллінз народився 8 січня 1824 року в Лондоні в інтелігентній родині. Його батько Вільям Коллінз був відомим художником-пейзажистом. У домі Коллінзів панувала творча атмосфера, яка сприяла розвитку здібностей і талантів у дітях. Не випадково брат Уїлкі успадкував покликання батька й став художником. Освіту Уїлкі здобув у приватній школі в Хайбері. 1836 року родина на три роки виїжджає до Італії, культура якої справила незабутнє враження на дванадцятирічного хлопчика. Дещо нелогічними на цьому тлі здаються спроби батька майбутнього письменника прилучити сина до комерції. Через його наполегливі рекомендації юнакові довелося деякий час працювати в фірмі, яка займалася продажем чаю. Однак Коллінз-старший мав певну рацію. Гіркий досвід підказував йому, що на мізерні гонорари художника чи письменника дуже важко утримувати родину. Торгівля ж давала гарантоване джерело прибутків, фінансову незалежність і стабільність. Але бажання писати було таким сильним, що переважило всі резони. Врешті решт Уїлкі вдається переконати батька, і той, згодившись на компромісний варіант, посилає сина завершити освіту в Лінкольн-Інні, одній із старовинних юридичних корпорацій в Лондоні. З 1851 року Уїлкі Коллінз юрист, стряпчий. Він не виявляв особливого інтересу до своєї нової кар'єри, але досконале знання казусів і тонкощів англійського права згодиться йому в подальшій творчій роботі і постачатиме невичерпний матеріал для романів. Цей рік відзначено ще однією подією — знайомством з Чарлзом Діккенсом. Письменник був у розквіті таланту: тільки-но побачив світ знаменитий роман «Домбі й син» (1848), на черзі був «Холодний дім» (1852).


У літературі сам Уїлкі Коллінз дебютував 1848 року двотомним життєписом свого батька. Наступними були романи «Антоніна, або Падіння Риму» (1850), на написання якого його надихнула давня подорож до Італії, і «Бейзил» (1852). Майже все, що вийшло після 1850 року, позначене благотворним впливом Чарлза Діккенса і мало надзвичайний успіх у читачів — «Похована таємниця» (1857), «Жінка в білому» (1860), «Без імені» (1862), «Армадейл» (1866), «Місячний камінь» (1868), «Чоловік і жінка» (1870), «Нещасна міс Фінч» (1872), «Нова Магдалина» (1873), «Закон і жінка» (1875), «Готель з привидами» (1875), «Дві долі» (1876) та ін.

Уїлкі Коллінз пережив свого вчителя й старшого друга на 19 років. Він помер 23 вересня 1889 року.

Час народження детективу, біля витоків якого стояв Уїлкі Коллінз, можна визначити майже з протокольною точністю. Це рік 1841, коли вперше було надруковане оповідання визначного американського письменника Едгара Аллана По «Вбивство на вулиці Морг» про таємниче криваве вбивство старої жінки мадам Л'Еспане та її незаміжньої дочки Каміли. Хоча деякі шанувальники цього жанру вважають, що елементи детективу наявні вже в Біблії — адже й там ідеться про закон і його порушників. Якщо йти за такими «гарячими головами», то виявиться, що першими злочинцями були Адам і Єва. Звісно, елементи детективу, точніше загадку злочину можна відшукати в багатьох творах, починаючи від античності й до наших днів. До проблеми злочину й кари звертались такі письменники, як Шекспір, Діккенс, Джейн Остін, Достоєвський. І цей список можна продовжувати й продовжувати. Але детектив як цілісний жанр сформувався саме в XIX сторіччі, й імена його «хрещених батьків» відомі точно.

В Англії, окрім Уїлкі Коллінза, називають ще двох зачинателів популярного жанру: Артура Конан Дойла та Гілберта Кіта Честертона. Першим за часом написання своїх творів стоїть Уїлкі Коллінз, але він, попри весь свій вплив на названих авторів, помітно відрізняється від них. І справа не в тому, що і Едгар По, і Конан Дойл, і Гілберт Честертон працювали в жанрі оповідання, а Уїлкі Коллінз переніс принципи детективу в роман.

Цими авторами були розроблені основні прийоми побудови детективного сюжету, які й на сьогоднішній день залишаються досить жорсткими. Вони допомагають з легкістю відрізнити цей вид літератури від будь-якого іншого. Це, мабуть, один із рідкісних прикладів жанру з усталеною формою. І хоча практики й теоретики детективу невтомно шукають усе нові й нові ознаки жанру (так, ще 1928 року відомий знавець детективної літератури Ван Дайн друкує статтю з красномовним заголовком «Двадцять правил для авторів детективних творів», де сформулював саме таку кількість рекомендацій, необхідних, на його думку, для того, щоб написати хороший детективний твір), але все це лише додаток до обов'язкових трьох компонентів: таємниця злочину ― процес розслідування — його результат (обов'язкове розкриття таємниці й покарання злодія). Особлива роль тут відводиться суб'єктові розслідування — детективові, сищикові. Він, як правило, стає героєм оповіді. У Едгара По це меланхолійний інтелектуал Огюст Дюпен, що ніколи не припускається помилок і читає в людських душах, неначе в розкритій книзі. У своїй роботі він спирається не стільки на матеріальні докази, скільки на силу свого розуму й фантазії. У Конан Дойла ― ексцентричний аналітик Шерлок Холмс, який, попри всі свої блискучі дедуктивні здібності й таланти, дуже схожий на англійського спортсмена-аматора. У Г. К. Честертона — скромний патер Браун, методи розслідування якого базуються на обізнаності в психології, до якої він прилучився, коли відпускав гріхи парафіянам.

Наявність обов'язкових правил певною мірою перетворює детектив в особливий вид гри, робить його твором-загадкою, твором-шарадою. Це дуже добре завважили брати Гонкури. Вони писали у своєму щоденнику: "Після читання Едгара По... новий літературний світ, провісник XX століття... Ніякої поезії — уяву вивірено аналізом... У цьому відчувається мономанія. Речі відіграють більшу роль, ніж люди; любов поступається місцем дедукції і подібним до неї джерелам думок, фраз, сюжетів і цікавості; основа роману перемістилася від серця до голови, від почуття до думки, від драматичних сутичок до математичних викладок».

Всі ці характеристики справедливі для авторів детективних новел, для їхніх героїв. Сищики, зображені в творах цих письменників, сприймаються як «лицарі дедукції», життя яких підпорядковане одній меті — розслідуванню. Тільки поодинокі захоплення й слабкості не дозволяють сприймати їх як «голу функцію». Але навіть дивацтва герої примудрялися якимось чином використовувати для розшуку. Тобто заняття, які нормальній людині приносили відпочинок від професійної діяльності, для сищика були ще одним стимулятором мозкової діяльності, вправою для розуму. Під звуки скрипки в голові Шерлока Холмса народжувалось рішення не однієї заплутаної кримінальної справи, цьому ж сприяв і нічний спосіб життя Огюста Дюпена.

Дивна річ, очищений від поезії, сухий і точний аналіз може викликати в читачів не менше задоволення, ніж роман про кохання. Це задоволення інтелектуального плану, яке певною мірою притамовує інші емоції: співчуття, ненависть, любовні пристрасті тощо. У літературознавстві до сьогодні точиться суперечка, чи не призвичаюють детективи до жорстокості. На нашу думку, відповідь має бути негативною, оскільки в саму суть детективу закладена ідея справедливості, покарання зла й утвердження добра. Це аксіома, наріжний камінь жанру. До того ж бувають випадки, коли детективні романи не уникають емоційної стихії. Наприклад, вона переважає в першому детективі Уїлкі Коллінза «Жінка в білому» (1860).

Твір читається як хвилююча розповідь про принизливе становище жінки в буржуазному суспільстві, яка за законом після одруження стає власністю свого чоловіка, потрапляє в повну залежність від нього. Саме в недоліках судової системи Англії бачить автор причини, що призводять до людських драм, провокують прояви ницих пристрастей, доводять до злочину.

Власне, єдиного зведеного закону, конституції в цій країні не існує. Її заміняють кілька документів: «Магна карта», яка збереглася ще з XIII сторіччя і навряд чи може відповідати вимогам сучасного судочинства, так само як і невеличкий за обсягом "Білль про права", затверджений в кінці XVII сторіччя; постанови судових інституцій, парламентські акти, урядові постанови тощо. Така безліч джерел призводить до суперечностей, різночитання, перекручень у юридичній практиці. Досвідченому адвокатові неважко знайти акт, який би тлумачив закон на користь клієнта. Але за досвідченого фахівця треба платити чималі гроші. Недаремно відомий англійський письменник Джон Бойнтон Прістлі характеризував звід вітчизняних законів як «найплідніше поле для юристів і заплутаний, темний лабіринт для простих людей». Разом з тим професійне знання юридичних казусів англійського законодавства, його заплутаність дозволили авторові побудувати гострий сюжет. Допомогла йому в цьому також книга Межана «Знамениті судові процеси».

Треба зазначити, що, створюючи новий жанр, письменники ще не відійшли від традицій готичного роману, але особливо сильним цей зв'язок виявився саме в творчості Уїлкі Коллінза й саме в «Жінці в білому». Обізнаний читач може здивуватися, чому Уїлкі Коллінз, чому не Едгар По, адже саме його вважають родоначальником літератури жахів, що в белетристиці сучасного Заходу набрала форми так званих тріллерів? Звичайно, творчість цього автора надзвичайно міцно пов'язана з поетикою романів «жахів і таємниць», досить лише згадати такі його новели, як «Личина червоної смерті» чи «Колодязь і маятник». Але мова тут іде про По — автора трьох детективних оповідань: «Убивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже» та «Викрадений лист», в яких переважає раціональний підхід до змальованих подій. Письменника цікавить у першу чергу розкриття таємниці, розумне пояснення того, що здається на перший погляд ірраціональним, неможливим, хід думок Огюста Дюпена, що приводить до правильного рішення. Якщо в першій новелі картина вбивства ще викликає відразу й жах, хоча їхня сила в значній мірі притамовується тим, що персонажі зображені не як особистості, а лише як об'єкти злочину, то в останній — небезпека загрожує навіть не життю людини, а тільки її репутації. Це вже оповідання-загадка в чистому вигляді. Що ж стосується Уїлкі Коллінза, то він робить акцент на самій таємниці.

В той час, коли писалася «Жінка в білому», розквіт готичного роману був уже позаду. Виник він на противагу літературі XVIII сторіччя з її культом раціоналізму й здорового глузду. Його автори, на відміну від носіїв ідеї просвітительства, звертались до середньовічного готичного стилю в архітектурі й мистецтві, культивували фантазію і почуття жахливого, таємничого, ірраціонального. Перший твір цього напрямку «Замок Отранто» написав 1764 року Г. Уолпол. Творцями готичної літератури також були Вільям Бекфорд («Ватек»), Клара Рів («Старий англійський барон»), Анна Редкліф («Удольфські таємниці», «Італієць»), М. Г. Льюїс («Монах»), Мері Шеллі («Франкенштейн»); а роман Ч. Р. Метьюріна «Мельмот-блукач» виявився найвищим досягненням серед творів цього жанру.

Готичний роман справив досить помітний вплив на дальший розвиток літератури, але як самостійний жанр припинив існування в 20-х роках XIX сторіччя. Деякі його ідеї і художні засоби були запозичені романтиками. Елементи готики можна знайти і в творчості Чарлза Діккенса. Поряд із смішними й зворушливими позитивними героями в романах цього автора діють готичні герої-лиходії. Вони уособлюють руйнівні сили капіталістичного суспільства. А Уїлкі Коллінза найбільше цікавили емоційні та сюжетні можливості жанру. Він вніс у детективну літературу цілу гаму людських почуттів, починаючи від гніву й закінчуючи співчуттям, навіть сентиментальністю.



Якщо дотримуватись фактів, то в романі «Жінка в білому» більше ознак готики, ніж детективу. Детективною сюжетною лінією можна вважати історію скоєння злочину та процес його розслідування. Але поки що функції сищиків беруть на себе не фахівці, а герої-аматори — вчитель малювання Волтер Гартрайт і сестра головної героїні — некрасива, але розумна, віддана й симпатична Меріан Голкомб. І цій сюжетній лінії передує історія кохання головної героїні твору Лори Ферлі та Волтера Гартрайта. Таким чином Волтер сполучає в своїй особі два амплуа — слідчого та героя-коханого. Така комбінація відсутня в детективі класичного типу. Ні Огюст Дюпен, ні Шерлок Холмс, ні тим паче католицький священик Браун не були переобтяжені родинами, і любовні пригоди (якщо такі були) героїв ніколи не стояли в центрі уваги їхніх авторів. Правда, пізніше деякі сищики, як наприклад, комісар Мегре Жоржа Сіменона, заводили родини, але це суттєво нічого не змінювало в їхній роботі і не впливало на неї. Уже відомий нам Ван Дайн у своїх «Двадцяти правилах» рішуче застерігав: «Справжній поліцейський роман не повинен містити в собі ніякої любовної інтриги, оскільки вона лише розладнує механізм інтелектуальної проблеми». А в основі готичного роману, як правило, є трикутник — позитивний молодий герой та не менш позитивна юна героїня, які не можуть поєднати свої долі через матеріальну і станову нерівність, та ірраціональний, містичний лиходій. За такими ж приблизно принципами вибудовує Уїлкі Коллінз любовну колізію в своєму творі. 

Отже, всі події, включаючи детективний сюжет, розгортаються в декораціях готичного роману. Це в першу чергу стосується місця дії. Добре відомо, що детектив починався як міський жанр. Він породжений проблемами великого перенаселеного міста, яке й стало ареною подій, що досліджуються в популярному жанрі. Згадаймо: Огюст Дюпен жив і проводив свої розслідування в Парижі, Шерлок Холмс жив на Бейкер-Стріт і більшу частину злочинів розплутав саме в Лондоні, а маленький патер Браун хоча й був родом з ессекського села, але переслідував порушників порядку в багатьох столицях світу, не кажучи вже про менші міста.

Роман «Жінка в білому» поділяється на три частини — періоди, як їх називає автор. Дія кожного періоду відбувається в певній місцевості і відтворює відповідний етап у долі Лори Ферлі та її близьких. Події першого періоду розгортаються в чарівному, сповненому світла й простору зігрітому теплом його мешканців маєтку Ліммерідж, який символізує щасливі часи в житті героїні. Тут її покохав Волтер Гартрайт, тут вона відповіла йому взаємністю. І хоча герої не можуть з'єднати свої долі, оскільки Лора — багата аристократка, єдина спадкоємниця Ліммеріджа, а Волтер — лише скромний трудівник, що заробляє на життя уроками малювання, тон оповіді спокійний, навіть елегійний. І тільки в кінці першої частини, коли одруження Лори з нелюбим баронетом сером Персівалем стає невідворотною реальністю, з'являються неясні натяки на майбутні незгоди. І Лора, і Волтер в першому розділі більше нагадують героїв сентиментального роману, ніж детективу, вони без найменшого опору підкоряються своїй долі, відмовляються від щастя. Їм навіть на думку не спадає порушити станові умовності. Лише Меріан, дізнавшись про незвичайну нічну зустріч Гартрайта з «жінкою в білому», розпочинає самодіяльне розслідування й виявляє зв'язок безумної незнайомки з сером Персівалем, однак, задовольнившись поясненнями майбутнього Лориного чоловіка, припиняє розшуки.

Другий період після заміжжя героїні проходить у Блеквотер-Парку замку її чоловіка (в перекладі з англійської назва маєтку означає «чорна вода»), який є повною протилежністю Ліммеріджу. В ньому неначе сконцентроване все те зло, яке загрожує Лорі. Ось що бачить Меріан, коли вперше переступає поріг замку: «Центральну його частину збудували за часів прославленої королеви Єлизавети. Внизу тягнуться паралельно одна одній дві величезні й довжелезні галереї з низькими стелями. Вони видаються ще темнішими й понурішими від бридких родинних портретів на стінах... До нього ліворуч і праворуч прибудовані два крила. Напівзруйноване ліве крило (якщо стати обличчям до фронтону) було колись самостійним будинком, і збудували його в XIV сторіччі... знавці, котрі поціновували «старе крило», могли це зробити, тільки перемігши свій страх перед пацюками, пліснявою і мороком». А якщо до цих відомостей ще додати, що вік дому понад 500 років, що в самому центрі будівлі височить вежа з годинником, який глухо вибиває час, то маємо опис, витриманий у готичному стилі. Саме тут знову з'явиться безумна «жінка в білому» — своєрідний еквівалент готичного «привиду», пророчиця бід і випробувань, що чекають на героїв, тут сер Персіваль зробить спробу, спираючись на закон, відібрати у Лори все її майно і, зазнавши поразки, реалізує жахливий план. Не тільки час побудови замку, але й саме ім'я — Персіваль, — неначе пуповиною, прив'язує героя-лиходія до середньовіччя — адже таке саме ім'я було в одного з персонажів циклу середньовічних легенд про короля Артура та лицарів Круглого столу. Лицар сер Персіваль, звичайно, дуже відрізнявся від свого злочинного нащадка, оскільки він суворо дотримувався законів честі й справедливості. Однак у легенді «Сер Персіваль Валлійський» можна відшукати кілька деталей, що стосуються обох героїв. По-перше, походження. Обидва не успадковують лицарського достоїнства, а завойовують його, кожен по-своєму. По-друге, благородний лицар зустріне в своїх мандрах дивну жінку, зодягнену в біле, яка нестиме священну чашу Грааля.

 І нарешті — третій період. Ця частина, найбільш наближена до детективного жанру, присвячена розкриттю злочину й покаранню винних. Дія переноситься в бідні квартали Лондона, де оселяються герої книги. Знову на сцені з'являється Гартрайт, який був відсутній у готичній частині твору. Тепер він активно береться за розслідування і досить швидко, майже безпомилково (як і належить детективу-сищику) розплутує зловісний клубок. Як і повинно бути в класичному детективі, зло карається, хоча й не руками служителів закону, і молоді герої нарешті можуть поєднати свої долі.

Як уже говорилось раніше, роман пройнятий атмосферою таємниць страху. Цьому сприяє не тільки місце дії, заплутана інтрига, але й система образів. З готичного роману автор запозичує принцип двійників. «Жінка в білому» — Анна Катерік — дуже схожа на Лору Ферлі, і ця подібність сплете їхні долі в тугий вузол. У парі виступають лиходії: у сера Персіваля Глайда виявиться друг — італійський граф Фоско, який не поступається, навіть перевершує його в мистецтві інтриги й злочинів. Це, можна сказати, один із перших професійних злочинців, які потім заполонять сторінки детективних творів. А Меріан Голкомб і Волтер Гартрайт об'єднують свої зусилля в пошуках справедливості.

Уїлкі Коллінз — майстер гострих сюжетних ходів, заплутаної інтриги, але не психологічного дослідження характерів. І в цьому плані він не відрізнявся від інших авторів детективів, оскільки психологізм не є прикметою цього жанру. Так, анемічним, невиразним вийшов образ головної героїні, хоча задум романіста можна зрозуміти: він хотів підкреслити й посилити враження залежності Лори від її чоловіка. Виконаний за законами готичного роману, психологічно слабко обґрунтований, цей образ сприймається сучасними читачами певною мірою як анахронізм. Надмірний захват при змалюванні досить стандартної зовнішності героїні, особливо пасивність Лори Ферлі, невміння протистояти труднощам викликають часом роздратування. Насправді за Лорине життя, за її щастя борються інші люди, в той час як сама героїня підкоряється обставинам.

Більшу симпатію викликає Меріан Голкомб з її незалежними поглядами. Тільки вона одна виступає на захист сестри в найтяжчий період життя останньої.

Однак найбільш вдалими можна вважати ті образи, при створенні яких Уїлкі Коллінз спирався на традиції Чарлза Діккенса, — і гумористичну й сатиричну. Людяним, зворушливо-смішним є образ італійського професора Пески. Він, як і герої Ч. Діккенса, має чудернацьку зовнішність і золоте серце. Цей образ створено за принципом мономанії, тобто в характері героя акцентується якась одна риса. Для Пески це бажання здаватися справжнім англійцем, але не зі снобістських міркувань: саме в такий, досить ексцентричний, спосіб він хоче висловити вдячність країні, яка дала притулок професорові в тяжкий для нього час.

Мономанія визначає і сатиричний образ дядька й опікуна Лори — Фредеріка Ферлі. Це вередливий, безбарвний, схожий на амебу егоїст, який більше за все боїться, що його потурбують, виведуть зі стану самозаспокоєності. Його нескінченні розмови й скарги на свої нерви (Волтер після зустрічі з Фредеріком Ферлі констатує, що його нерви й примхи — це одне й те ж) викликають у читачів лише огиду.

Ці два другорядні образи — італійського професора й англійського сквайра — символізують протилежні людські типи — альтруїста й егоїста.

Привертає увагу образ «вселенського» лиходія, шпигуна, отруювача графа Фоско. Якщо два попередні образи створені відповідно в гумористичній і сатиричній діккенсівській традиції, то останній — у гротесковій. Гладкий граф, який може без жалю знищити людину, якщо вона заступає йому дорогу, виявляється занадто сентиментальним. Він до нестями любить мишей та птахів і всюди за собою тягає клітки з ними. Незрозумілою, нелогічною здається його симпатія до Меріан Голкомб. Пояснення цьому почуттю, яке дає сам граф (повага до її розуму), не вдовольняє. Скоріше й тут дається взнаки готична традиція, адже, як правило, герої готичних романів (згадаймо хоча б головного героя «Мельмота-блукача») відчували містичне поривання до молодих чистих дівчат. Побудований на контрасті жорстокої розсудливості й гіпертрофованої сентиментальності, образ графа Фоско набуває страшних, гротескних рис. Недарма його так боїться розумниця Меріан.

Завершуючи розмову про перший детективний роман Уїлкі Коллінза, необхідно сказати про його оригінальну композицію. Автор художніми засобами імітує судовий процес, на якому, як відомо, виступають усі свідки, що мають відношення до справи. Так і в творі: один за одним беруть слово (а точніше — дають письмові свідчення) учасники подій: починаючи від Волтера Гартрайта, під кутом зору якого дається вся оповідь, — він, власне, зводить до єдиного цілого всю цю безліч звітів, свідчень, документів тощо, — і закінчуючи другорядним персонажем, кухаркою Естер Пінгорн, яка розповідає тільки окремий епізод. Така калейдоскопічна форма, своєрідне «багатоголосся», дає об'ємну й об'єктивну картину розслідування, а також, що не менш важливо, розкриває зсередини суть кожного персонажа, оскільки кожна розповідь — це ще й невеличкий психологічний етюд, звички оповідача, манера оповіді тощо (до речі, в романі відсутні письмові свідчення трьох головних, але найменш виразних, діючих осіб: Лори Ферлі, «жінки в білому» та сера Персіваля Глайда).

Можливо, такий принцип оповіді був підказаний Уїлкі Коллінзу його другом Діккенсом, який сам користувався ним (наприклад, в романі «Холодний дім» розповідь по черзі ведуть то сам автор, то героїня твору — Естер). Коллінз ускладнив прийом, включивши в твір більшу кількість оповідачів. Композиція виявилась такою вдалою, що стала прикладом для інших письменників, серед яких був і автор відомого роману жахів «Дракула» Брем Стокер.

За тим же принципом побудований і наступний детективний роман Уїлкі Коллінза «Місячний камінь» (1868). Крім письмових свідчень, розповідей головних учасників подій, в ньому наведено уривки із щоденників, записи родинного архіву тощо. Таким чином Уїлкі Коллінз домагається достовірності оповіді при заплутаному й трохи фантастичному сюжеті. 

В центрі уваги автора — таємниче зникнення коштовного каменя, що колись прикрашав чоло індійського божества, а потім був вивезений в Англію. Всім, хто стикався з ним, алмаз приносив нещастя. Готичний елемент «Жінки в білому» тут змінюється на східну екзотику. Активними учасниками події стають три загадкові індійські браміни-фанатики, які входять у життя англійської столиці й заміських маєтків зі своїми незбагненними законами. З одного боку, можна вважати східне тло за продовження готичної лінії, оскільки в деяких готичних романах дія відбувається в умовно-східних декораціях. Так, наприклад, роман Вільяма Бекфорда «Ватек» називають «орієнтально-готичним» твором, оскільки він написаний під впливом «Тисячі й однієї ночі»; з другого боку, саме індійські сюжети вже не сприймались жителями метрополії як чиста екзотика, оскільки Англія продовжувала колоніальну експансію і заохочувала жителів острова засновувати колонії в далекій заморській країні, обживати її.

Любовний сюжет твору будується за тим самим принципом, що й попередній, хоча на перший план виступають не соціальні, а морально-етичні проблеми. В усіх інших компонентах роман більше наближається до класичного детективу.

В порівнянні з Лорою Ферлі образ головної героїні «Місячного каменя» вірогідніший; відходячи від законів готичного роману, Уїлкі Коллінз наближає його до життя. Рейчел — сильна, вольова дівчина, яка може боротися за своє щастя, тим більше, що її саму та її обранця — Френкліна Блека — розділяють не матеріальні перепони, а скоріше моральні. Конфлікт переноситься в душу Рейчел. Уїлкі Коллінз показує юну аристократку не очима закоханого в неї молодого чоловіка, а очима старого дивака Габріеля Беттереджа, відданого дворецького родини Веріндерів. Цей пристрасний шанувальник «Робінзона Крузо» поряд з чарівною зовнішністю своєї молодої пані відзначає і суттєву ваду її характеру — свавільність і впертість. Якщо справа стосувалася моди та всіляких інших дрібниць, то її впертість не завдавала великої шкоди, оскільки навіть немодно вдягнена вона мала чудовий вигляд, але коли йшлося про справи принципові — тут було недалеко й до біди. Старий дивак, сам того не розуміючи, неначе попереджає читачів, що вдача міс Рейчел стане причиною ускладнень. І справді, якби не її затятість, навіть в ім'я благородної мети, розслідування не затяглося б на такий тривалий час, не довелося б звертатися шанованій родині по допомогу до детектива, та й вона сама тоді не потрапила б під підозру як викрадачка алмазу.

 В «Місячному камені» вперше в творчості Уїлкі Коллінза з'являється професійний детектив — сищик Кафф. При створенні цього образу англійський романіст спирався на досвід і знахідки свого американського колеги — Едгара По. Зовні сищик Кафф така ж невиразна постать, як і Огюст Дюпен: худий неначе тріска, він, за словами автора, схожий на пастора чи працівника похоронного бюро (можливо, саме ця асоціація спонукала Г. К. Честертона зробити свого героя-детектива священиком). Але зовнішність оманлива, точніше така, якої вимагає професія сищика, — він непомітний, як і його одяг — чорний костюм і біла краватка. Весь розум героя сконцентровано в його очах. Автор підкреслює, що в «його твердих як сталь світло-сірих очах з'являвся якийсь бентежний вираз, коли вони зустрічалися з вашими очима, — ніби вони чекали від вас більшого, ніж було відомо вам самим». Може виникнути питання, чому ж у Шерлока Холмса виразна, яскрава зовнішність? Не слід забувати, що герой Конан Дойла мав інші можливості злитися з натовпом — в нього були чималі акторські здібності і він так добре володів мистецтвом перевтілення, що його не завжди міг впізнати сам доктор Ватсон. У той час, як Конан Дойл відходить від традиції, Г. К. Честертон настільки дотримується правил, що його герой за своєю зовнішністю — найневиразніший з усіх сищиків класичного періоду. Людяності, теплоти аскетичному Каффові надає його пристрасть до вирощування троянд.

Честь розкриття таємниці злочину, однак, належить не Каффові, хоча він і впритул підійшов до розгадки таємниці І можна не сумніватися, що якби від його послуг не відмовились, сищик довів би справу до переможного кінця. Але й у цьому романі, як і у «Жінці в білому», лаври віддано головному героєві.

 Поряд з образом Каффа найвдалішим у романі, на наш погляд, є образ негативного героя — Годфрі Еблуайта. У нього зовсім немає містичного ореолу готичного героя, він являє собою скоріше тип міського шахрая, який часто зустрічається в соціальному сатиричному романі. Характеристика старого Беттереджа, яку він дає молодому крутієві, просто вбивча: «Він був адвокатом за професією, дамським догідником за характером і доброзичливим самаритянином за переконанням... В благодійних товариствах допомоги бідним матерям, у товариствах святої Магдалини порятунку розпусниць, в об'єднаннях ригористів, які займалися влаштуванням на роботу бідних жінок замість бідних чоловіків, залишаючи останніх викручуватись, як самі знають, — скрізь він був віце-президентом, директором, консультантом. Де тільки засідає за столом жіночий комітет, там і містер Годфрі з капелюхом у руці верховодить, стримуючи гарячковість зборів і ведучи милих дам по тернистому діловому шляху. Я гадаю, що це був найвикінченіший філантроп (з невеликим достатком) в історії Англії. На благодійних мітингах нелегко було знайти такого, як він, оратора, здатного видушити сльози і гроші. Це був стопроцентний громадський діяч». Такий тип «героя» якнайкраще вписується в схему вже чисто детективного твору.



Тепер час повернутись до суперечки М. Горького та Ч. Діккенса, уявної, звичайно. Мабуть, обидва класики мали рацію. Більшість романів та п'єс Уїлкі Коллінза втратили свою надзвичайну популярність, коло його читачів поступово звузилось. І це не дивно, оскільки сюжетні прийоми через надмірно часте використання їх втратили принаду новизни, затерлися до штампів, а на передній план виступили вади творів, їхня екзальтованість, мелодраматичність, стилістична одноманітність тощо. Час відсіяв швидкоминуче, неважливе, а залишив справді талановите, значне. Зараз Уїлкі Коллінза в усьому світі знають як автора двох творів — «Жінки в білому» та «Місячного каменя», які поклали початок розвитку детективного жанру в Англії.

ІРИНА КИЄНКО

Жінка у білому

ПЕРІОД ПЕРШИЙ


Жінка у білому

Починає оповідати Волтер Гартрайт, учитель малювання з Клементс-Інна 

Це оповідь про те, що може витерпіти жінка й чого може добитися чоловік.

Якби машина правосуддя справді глибоко та безсторонньо розбирала кожну підозрілу справу, якби, лише помірно підмащена золотом, неухильно провадила кожне судове слідство, то події, зображені на цих сторінках, здобули б, напевне, широкий розголос під час судового процесу.

Але в деяких випадках закон і досі, хоч як крути, зостається найнятим слугою товстого гаманця, тож і ця історія буде вперше розказана тільки тут. Десь так, як раніше її міг почути суддя, зараз її почує читач. Жодна з істотних обставин, стосовних до розкриття цієї справи, од її початку й до кінця, не буде тут відтворена на підставі чуток. Коли Волтер Гартрайт, що пише ці вступні рядки, опинятиметься ближче, ніж інші, до подій, про які мова, він розповідатиме про них сам. Коли ж він не буде учасником подій, то поступиться місцем оповідача тим, хто особисто знайомий з обставинами справи і хто так само точно й правдиво продовжить його працю.

Отже, оповідачів цієї історії буде кілька душ — як на суді виступає кілька свідків; і мета в обох випадках одна: щонайточніше та щонайдокладніше висвітлити правду і простежити хід подій в цілому, дозволяючи живим їх свідкам, кожному своєю чергою, розповісти про почуте й побачене.

Послухаймо спочатку Волтера Гартрайта, двадцятивосьмилітнього вчителя малювання.

II

Був останній день липня. Спливало довге, спекотне літо, і ми, зморені блукальці лондонських бруківок, подумували вже про тіні від хмар над сільськими ланами та про осінні леготи на узбережжі.

Що ж до мене, сердешного, то літо, минаючи, лишало мене в кепському здоров'ї, не в кращому настрой і, сказати правду, майже без грошей. Протягом року я тратив свій заробіток не так обачно, як завжди, й через те розкошування мусив нині перебути ощадливу осінь між материним котеджем у Гемпстеді й моєю власною кімнатою в Лондоні.

Пам'ятаю, вечір був тихий, хмарний, лондонська задуха злягла ще тяжче й вуличний гамір помалу завмирав. Серце великого міста і маленьке моє неначе билися в унісон, дедалі млявіше, пригасаючи разом із вечірньою загравою. Я відірвався від книжки, над якою більше мріяв, ніж читав її, і вийшов з будинку, щоб податися за місто подихати вечоровою прохолодою. Був якраз один із двох вечорів, що їх я зазвичай пробував із матір'ю та сестрою. Тож я попростував у північному напрямку, до Гемпстеда.

Тут необхідно згадати, що батько мій помер за кілька років до подій, про які я пишу, і що з п'ятьох дітей живі лишалися тільки сестра Сара та я. Батько теж був учитель малювання. Роботящий і заповзятий, він мав великий успіх; ніжно люблячи свою родину й турбуючись про її майбутнє, бо ж, крім його заробітку, не мали на що жити, батько зразу після одруження застрахував своє життя на значно більшу суму, ніж це роблять інші. Завдяки його дивовижній розважності й самовідданості мати з сестрою могли й по його смерті не бідувати, як не бідували, поки він жив. Уроки батькові дісталися мені в спадок, і як мені було не тішитися таким початком мого самостійного життя.

Тихі відблиски заграви ще догоряли на найвищих пагорбах, а Лондон унизу вже потонув у темному морі захмареної ночі, коли я підійшов до хвіртки матусиного котеджу. Не встиг я подзвонити, як двері розчахнулись, і замість служниці на порозі з'явився мій шановний приятель, професор Песка, італієць. Він радісно метнувся мені назустріч, пронизливо вигукуючи щось схоже на англійське привітання. Професор і сам собою, і з огляду на подальші події, заслуговує на честь бути представленим читачеві. Волею випадку саме з нього почалась та загадкова родинна історія, про яку піде мова на цих сторінках.

Познайомилися ми з професором Пескою в одному багатому домі, де він давав уроки своєї рідної мови, а я — малювання. Про його минуле я тільки й знав, що колись він був викладачем у Падуанському університеті, мусив виїхати з Італії «через політику» (що це означало, він ніколи нікому не пояснював), а тепер ось уже багато років був шанованим викладачем чужоземних мов у Лондоні.

Хоч і не карлик у справжньому розумінні слова, адже з голови до п'ят він був напрочуд пропорційно збудований, Песка був чи не найменший чоловічок, якого я будь-коли бачив не на сцені, а в житті. Привертаючи до себе увагу вже самою своєю зовнішністю, він вирізнявся з-поміж інших смертних ще й нешкідливим дивацтвом. Головною метою його життя стало прагнення зробитися щирим англійцем, аби цим виказати свою вдячність країні, де він знайшов притулок і засоби для існування. Щоб зробити приємність англійському народові, професор вічно носив з собою парасольку й ходив у циліндрі та гетрах. Але цього було замало. Він жадав не тільки виглядати англійцем, а й дотримуватися всіх англійських звичаїв та розваг. Гадаючи, що ми вирізняємося особливою любов'ю до спорту, цей чоловічок по простоті душевній віддавався всім нашим національним спортивним забавам, твердо переконаний, що їх можна осягти єдиним зусиллям волі, достоту так, як він призвичаївся до гетрів та циліндра.

Я сам не раз бачив, як він сліпо важив своїми кінцівками на лисичому полюванні чи на крикетному полі. А одного разу мені довелося стати свідком, як він, так само сліпо, ризикнув своїм життям на морі біля Брайтонського пляжу.

Ми здибалися там випадково й пішли разом купатись. Коли б ми зайнялись якимось суто англійським видом спорту, я вже б, річ звісна, не випускав професора з очей, та оскільки чужоземці почуваються у воді незгірш англійців, я і в голову не покладав собі, що й мистецтво плавання належить до тих спортивних вправ, котрі Песка вважає за можливе опанувати зразу, одним нападом. Ми попливли від берега, та скоро я завважив, що мій приятель відстав. Я обернувся. З жахом і подивом я побачив самі дві білі ручки між собою та берегом — вони майнули і вмить щезли. Я пірнув за ним: бідолашний чоловічок лежав собі, скрутившись калачиком, у виїмці на дні й здавався таким крихітним, яким я його ніколи не бачив. Я витяг його на поверхню, свіже повітря повернуло його до життя, і з моєю поміччю він піднявся по східцях до своєї кабінки. Професор ще й не оклигав як слід, а вже на нього знов найшла та мана — дивовижне переконання, що він таки вміє плавати. Ще цокочучи зубами, він непевно осміхнувся і заявив, що то, «мабуть, була судома». А коли оговтався цілком, то приєднався до мене на пляжі, й тут його палка південна вдача миттю взяла гору над штучною англійською стриманістю. Він просто оглушив мене нестримним потоком слів гарячущої італійської подяки — вигукував, що віднині хай я розпоряджаюся його життям, що він не заспокоїться, поки не відплатить мені послугою, якої я, своєю чергою, не забуду до кінця днів своїх.

Я щосили намагався зупинити цю зливу сліз та признань, пробуючи обернути все на жарт. Якось мені начебто таки вдалося трохи охолодити його перебільшене почуття вдячності. Не думав я тоді, не думав і згодом, наприкінці нашого приємного відпочинку, що скоро й трапиться та нагода віддячити мені, яку так полум'яно шукав Песка, що він жадібно вхопиться за неї і тим спрямує все моє життя в нове річище й до невпізнанності змінить мене самого.

Але так сталось. Якби я не пірнув по професора Песку, коли той лежав на ріні під водою, я б, найвірогідніше, ніколи не зробився учасником подій, що про них мовиться в цій повісті; я, певне, навіть імені не почув би жінки, що заволоділа всією моєю душею, стала метою всіх моїх поривань, провідною зорею мого життєвого шляху.

III

Схвильоване обличчя і збуджена поведінка Пески в той вечір, коли ми з ним зіштовхнулись біля хвіртки, сказали мені без слів, що скоїлося щось надзвичайне. Одначе годі було вимагати від нього негайного пояснення. Я міг тільки припустити, поки він обіруч тягнув мене до кімнат, що, знавши мої звички, він прийшов до котеджу саме цього вечора, щоб зустріти мене напевне й розказати якісь дуже приємні вісті.

Ми вдерлися до вітальні страшенно грубо й галасливо, гірше бути не може. Мати сиділа біля відчиненого вікна, сміючись та обмахуючись віялом. Песка був у неї улюбленець, ще й неабиякий; яких тільки коників він не викидав — вона йому все пробачала. Люба матуся! Від тої хвилини, коли вона побачила професорову глибоку і вдячну відданість її синові, вона прихилилася до нього всім своїм серцем, не дивувала аніяким його чужоземним химерам, ба навіть не намагалася їх збагнути. Сестра моя Сара, дарма що молода, ставилася до Пески стриманіше. Вона цінувала належно його чудові душевні риси, але не приймала його так безоглядно, як мати. Як на її острів'янські поняття про доброзвичайність, професор постійно переступав межі дозволеного, така вже була його вдача, але Сара не могла не обурюватись. Вона ніколи не могла приховати, як її вражала материна поблажливість до ексцентричного маленького чужоземця. До речі, я завважив, не тільки на прикладі моєї сестри, а й інших, що ми, молоде покоління, далеко не такі щирі й чулі, як більшість наших старших. Я часто бачу, як старі хвилюються, шаріються, заздалегідь смакуючи якусь невинну втіху, а внуки їхні при цьому лишаються незворушні та байдужі. Либонь, наші старенькі були свого часу щирішими дітьми, ніж ми. Невже це освіта забігла так далеко вперед, що ми нині хоч трішечки, а таки занадто освічені та виховані?

Не сміючи це стверджувати, я тільки зазначу, що в товаристві професора Пески мати здавалася куди молодшою за сестру. Так і цього разу: в той час як мати від щирого серця сміялася з нашого хлоп'яцького вторгнення до вітальні, Сара стурбовано збирала черепочки чашки — її професор скинув на підлогу, коли зірвався відчиняти мені двері.

— Я вже й не знаю, що було б, Волтере, коли б ти спізнився на часину, — сказала мати. — Песка ледь не ошалів з нетерплячки, а я — з цікавості. Професор приніс якусь чудесну новину, каже, що вона стосується до тебе. Але він безжально відмовився хоч натякнути на неї, поки не прийде його друг Волтер.

— От лихо — тепер зіпсовано сервіз! — промурмотіла Сара сама до себе, сумовито розглядаючи скалки.

А в цей час Песка в щасливому невіданні скоєного ним лиха завзято викочував велике крісло з кутка на середину кімнати, щоб зависочіти над нами у всій своїй ораторській величі. Повернувши крісло спинкою до нас, він скочив у нього коліньми і схвильовано звернувся з цієї імпровізованої кафедри до своєї пастви, що складалася всього з трьох душ.

— Отже, мої добрі-дорогенькі, — почав Песка (він завжди казав «мої добрі-дорогенькі», коли хотів сказати «мої шановні друзі»), — слухайте мене! Настала ця хвилина — я сповіщаю мою добру новину — нарешті я говорю.

— Слухайте, слухайте! — мовила мати, схвалюючи й цю професорову витівку.

— Мамо, — прошепотіла Сара, — ось зараз він розламає наше найкраще крісло.

— Я повернуся у своє минуле і я заволаю до найблагороднішого із смертних, — провадив Песка, палко вказуючи на недостойного мене через спинку крісла. — Я промовляю до того, хто знайшов мене мертвого на дні морському (через судому) і хто витяг мене нагору! А що я сказав, коли вернувся до життя і до одежі?

— Набагато більше, ніж годилося, — відказав я скількимога твердіше, бо коли заохотиш професора до цієї теми, то його почуття неминуче проллються потоком сліз.

— Я сказав, — наполягав Песка, — що моє життя належить моєму дорогому другові Волтеру до кінця днів моїх, і так воно й є. Я сказав, що не заспокоюсь, поки не знайду нагоди зробити щось хо-ро-ше для Волтера. І до самого цього благословенного дня я не знав спокою. А нині, — закричав запальний чоловічок, — щастя переповнює мене і хлюпає через край! Адже, слово честі, присягаюсь душею, клянусь вірою — я нарешті зробив щось хороше, і мені лишається тільки сказати одне слово: гарно-добре!

Тут, мабуть, варто пояснити, що Песка пишався своєю (на його думку) бездоганною англійською мовою, своєю англійською одежею, манерами і всім способом життя. Підхопивши кілька загальновживаних виразів, він до ладу й не до ладу пересипав ними свою мову, перетворював на складні слова, смакуючи їхнє звучання й не тямлячи їхнього значення, нанизував їх якось по-своєму, зіштовхував і зливав їх водно, наче то був один-єдиний склад.

— Серед великосвітських лондонських домів, де я викладаю мову моєї вітчизни, — без передиху перейшов професор до свого так надовго відкладеного повідомлення, — є один, страшенно світський на великій площі Портленд. Ви ж знаєте, де це? Так, так — авжеж-еге ж. Чудовий дім, мої добрі-дорогенькі, а в ньому пречудова родина. Матінка — здорова та гарна, три дочки — здорові та гарні, двоє синів — здорових та гарних, та батечко — найздоровіший та найгарніший з усіх. Він сильнющий купець і купається в золоті. Був колись красень, а зараз у нього лисина і два підборіддя, то вже й не красень. Але увага! Я втовкмачую тим дочкам божественного Данте і — ох, свята-діво-оборони-й-заступи! — ніякими словами не скажеш, який трудний божественний Данте цим трьом гарненьким голівкам! Та дарма, на все свій час, і що більше уроків, то краще для мене. Тепер увага! Уявіть собі, що сьогодні я навчаю тих трьох панночок, як завжди. Ми всі четверо спустилися в Дантове пекло — на сьомий круг. Але не в цім річ — усі круги однаковісінькі для трьох здорових та гарних панночок. Але на сьомому крузі мої учениці загрузли, і я, аби їх витягти, декламую, пояснюю, червонію з натуги, от-от лусну від даремних зусиль, коли це в коридорі зарипіли чоботи і входить Золотий батечко, той сильнющий купець із лисиною та двома підборіддями... Ха! Мої добрі-дорогенькі, я ближче підійшов до діла, ніж вам здається. Маєте ще терпець? Чи ви вже сказали подумки собі: «А хай йому всячина! Песка так і не договорить сьогодні!»

Ми хором заявили, що нам дуже цікаво. Професор повів далі:

— А в руках у Золотого батечка — лист. Вибачившись, що перебиває житейсько-домашніми клопотами наші пекельні студії, він звертається до трьох панночок і починає, як усі ви англійці, з величезного «О». «О мої дочки, — промовляє сильнющий купець, — ось я маю листа від мого друга містера...» Ім'я вискочило в мене з голови, але дарма, ми ще повернемося до цього. Так, так — авжеж-еге ж. Так той батечко й каже: «Я маю листа від мого друга, містера... він просить мене порекомендувати вчителя малювання йому, в його маєток». Свята-діво-оборони-й-заступи! Коли я почув ці слова, я ладен був кинутися Золотому батечкові на шию, аби тільки дотягся до неї, і довго-довго тримати його у вдячних обіймах! Але я тільки підскочив на стільці. Я сидів мов на голках, я весь палав бажанням забалакати, але прикусив язика і дав батечкові договорити. «Може, ви знаєте, — каже цей грошовитий добродій, помахуючи листом, — може, ви знаєте, мої любі, такого вчителя малювання, якого я міг би рекомендувати?» Три панночки перезирнулись і відповідають (починаючи з незмінного «О»): «О ні, любий тату, але ось містер Песка...» Почувши своє ім'я, я не втерпів — думка про вас, мої добрі-дорогенькі, вдарила мені в голову, наче кров прилила, я скочив, ніби хто штрикнув мене знизу, з-під землі, крізь сидіння списом, і звернувся до сильнющого купця чистісінькою англійщиною: «О любий сер, я знаю такого чоловіка! Найперший і найкращий на світі учитель малювання! Рекомендуйте його поштою сьогодні ж і посилайте з усім начинням (ха, ще один чисто англійський вираз!), посилайте з усім начинням хоч завтра!» — «Стривайте, стривайте, — каже батечко, — він чужоземець чи англієць?» — «Англієць, — відповідаю, — до самих кісток». — «А порядна людина?» — питається батечко. «Сер! — кажу я (бо це останнє запитання мене обурило, і я перестав бути з ним запанібрата). — Сер! Безсмертне полум'я геніальності палає в грудях у цього англійця, а головне, що воно палало і в грудях його батька!» — «Байдуже, — каже цей Золотий варвар-батечко, — хай він там буде хоч який геніальний, містере Песка. Нам тут, в Англії, не треба генія, коли з ним не йде попідручки порядність, — а коли вони разом, то ми раді, вельми раді! Чи може ваш друг подати рекомендаційні листи?» Я недбало помахав рукою. «Рекомендації? — кажу я. — Свята-діво-матір-божа! Про що мова?! Та купи рекомендацій, повнісінькі теки рекомендацій, якщо хочете!» — «Вистачить однієї чи двох, — каже цей флегматичний багач. — Хай він надішле їх мені разом зі своєю адресою. І ще — стривайте, містере Песка! Перш ніж вам іти до вашого друга, я хочу щось вам передати для нього». — «Гроші! — обурено вигукую я. — Ніяких грошей, поки мій щирий англієць їх не заробить». — «Гроші? — дивується батечко. — Хто говорить про гроші? Я маю на увазі записку про умови роботи. Продовжуйте ваш урок, містере Песка, а я перепишу ті умови з листа мого друга». І сідає цей власник товарів та грошей за стіл, береться за перо, чорнило й папір, а я знову сходжу в Дантове «Пекло» разом із трьома панночками. За десять хвилин записка готова, і батечкові чоботи порипіли геть по коридору. Від тієї хвилини — слово честі, присягаюсь душею, клянусь вірою! — я забув про все на світі. Всепереможна думка, що нарешті збулась моя мрія і що я можу прислужитися моєму другові, переповнює, п'янить мене! Як я витяг трьох панночок із пекла, як упорав інші свої справи, як проковтнув свій невеличкий обід — про все це я знаю не більше, ніж той, хто живе на Місяці. Досить мені знати те, що ось я тут із запискою сильнющого купця, щедрий, як життя, полум'яний, як вогонь, і щасливий, як король! Ха! ха! ха! Гарно-гарно-гарно-добре!

І професор, махаючи конвертом над головою, закінчив свою довгу, багатослівну оповідь пронизливою пародією на англійське «ура!»

Ледве він замовк, як мати з блискучими очима, вся зашарівшись, підвелася з місця. Вона лагідно взяла й стисла руки маленького професора.

— Дорогий наш, добрий Песко, — мовила вона, — я ніколи не сумнівалася, що ви щиро любите Волтера, але тепер я переконалася в цьому більше, ніж будь-коли!

— Так, ми дуже вдячні професорові Песці за нашого Волтера, — додала Сара. Кажучи це, вона вже й підвелася була, мовби наміряючись, своєю чергою, підійти до того крісла, але, спостерігши, як пристрасно професор Песка обціловує руки нашій матері, насупилась і знов сіла на своє місце. «Якщо цей фамільярний чоловічок так поводиться з моєю матір'ю, то як же він поведеться зі мною?» Вираз обличчя іноді промовляє незгірше слів — не сумніваюсь, що Сара, сідаючи, думала саме так.

Хоч я був щиро зворушений бажанням Пески допомогти мені, перспектива такої роботи не дуже мене потішила. Коли професор облишив руки нашої матері, я тепло подякував йому за клопоти про мене й попросив дозволу прочитати записку його шановного патрона.

Урочисто вимахуючи рукою, Песка вручив мені конверта.

— Читайте! — величаво проголосив він. — Запевняю вас, мій друже, що писання Золотого батечка промовляє само за себе суремним гласом!

Умови були викладені чітко, відверто й цілком зрозуміло.

Мене повідомляли, що, по-перше, Фредерік Ферлі, есквайр, власник маєтку Ліммерідж у Камберленді, шукає досвідченого вчителя малювання на три-чотири місяці. По-друге, обов'язки вчителя малювання будуть двоякі: навчати двох молодих леді мистецтва малювання аквареллю, а в години дозвілля впорядковувати коштовну колекцію малюнків, що належить господареві й постраждала від цілковитого занедбання. По-третє, вчитель повинен жити в Ліммеріджі; він буде на правах джентльмена; платня — чотири гінеї на тиждень. По-четверте і по-останнє: без рекомендацій, найдокладніших щодо особистих якостей і фахових знань, не звертатись. Рекомендації надіслати другові містера Ферлі в Лондон, він уповноважений скласти договір. Наприкінці записки були прізвище й адреса батька учениць професора Пески.

Звісно, умови були спокусливі, а сама робота, напевне, і легка й приємна. Пропонувалась вона мені на осінь — пору, коли я майже не мав уроків. І оплата, як підказував мені мій фаховий досвід, була напрочуд щедра. Я розумів усе це. Розумів, що мав би радіти, аби тільки пощастило здобути собі це місце. І все ж, прочитавши записку, я відчув нез'ясовну нехіть братися до цього діла. Я ще ніколи не зазнавав такого болісного розладу між чуттям обов'язку та бажанням — чи то пак дивним небажанням, як тепер.

— Ой, Волтере, твоєму батькові ніколи так не таланило! — сказала мати, й собі прочитавши записку та віддаючи її мені.

— Спізнатися з такою знаттю! — докинула Сара, гордовито випроставшись. — І що втішно, так це бути рівним із ними...

— Так, так, умови, що й казати, вельми спокусливі, — відказав я нетерпляче, — але, перш ніж посилати свої рекомендації, я хотів би трохи подумати.

— «Подумати»! — луною відгукнулась мати. — Волтере, що це з тобою?

— «Подумати»! — завторувала сестра. — Як ти можеш говорити такі несусвітні речі за таких обставин!

— «Подумати»! — вступив професор із своєю арією. — А про що тут думати? Відповідайте! Чи це не ви нарікали на своє здоров'я, чи не ви мріяли про те, що називаєте «цілунком сільського леготу»? Ну так у ваших руках папір, що надає вам такі щедрі цілунки сільських леготів, — хоч би вам духу не забило за чотири місяці! Чи ж не так? І знов же — гроші. Ну, невже чотири гінеї на тиждень — це не гроші? Свята-діво-матір-божа! Дайте ці гроші мені, й мої черевики зариплять, мов у Золотого батечка, примовляючи: «Ох, якого багатія ми носимо!» Чотири гінеї на тиждень! А на додачу ще й чарівне товариство двох молоденьких панночок! Більше того — вам буде й постіль, і сніданок, і обід, вас заливатимуть англійськими чаями, пінявим пивом, і все це задарма! Ну, Волтере, мій дорогий-любий друже, хай вам абищо, — це вперше в житті очі мої лізуть рогом, так я вам дивуюсь!

Але ні непідробне подивування матері, що не могла збагнути чудної моєї поведінки, ні захоплений Песчин перелік усіх моїх майбутніх благ не захитали безглуздої моєї нехіті їхати в маєток Ліммерідж. Я почав висувати всілякі дріб'язкові відмовки, та всі вони, на превелику мою досаду, були рішуче відкинуті. Тоді я спробував спорудити останню перешкоду: що ж буде з моїми лондонськими учнями, поки панночки Ферлі навчаться малювати з натури під моїм керівництвом? Але на жаль, очевидно було, що більшість моїх учнів роз'їдеться хто куди на осінь, а тих небагатьох, котрі зостануться в Лондоні, можна доручити одному з моїх колег, тим більше що я сам якось був його виручив за подібних обставин. Сестра нагадала мені, що цей добродій сам пропонував мені свою допомогу на той випадок, коли я захочу виїхати з міста; мати слізно просила мене відкинути пусту примху в ім'я мого власного блага та здоров'я, а Песка жалібно благав не вражати його в самісіньке серце відмовою від першої послуги, яку він робить на віддяку за свій порятунок.

Ці умовляння дихали такою щирою любов'ю, що зворушили б кожного, хто має в серці хоч краплю доброти. Хоч я так і не зумів приглушити свого нез'ясовного упередження, та мені стало совісті добре себе присоромити подумки, і я, щоб суперечка закінчилася миром, поступився, обіцявши зробити все, що від мене вимагається.

Решта вечора минула в жартівливих балачках про моє майбутнє життя в товаристві двох молодих мешканок Камберленду. Надихнутий англійським грогом, від якого він захмелів за п'ять хвилин, Песка утвердився у своєму званні щирого англійця, проголосивши одну по одній кілька промов — і незліченну кількість тостів за здоров'я нашої матері, моєї сестри, за моє власне, а також містера Ферлі й двох молодих панночок, причому він тут-таки щоразу сам собі дякував від імені всіх нас.

— По секрету, Волтере, — довірчо казав мені мій маленький приятель, коли ми вдвох вертали додому, — я оце згадую про своє красномовство і пишаюсь. Душа моя от-от лусне від шанолюбства! Одного чудового дня я таки виступлю у вашому славетному парламенті. Мрія всього мого життя — стати вельмишановним Пескою, членом парламенту!

Вранці я послав мої рекомендації на Портленд-Плейс.

Збігло три дні. Я вже тішився тихцем, що мої папери не справили, мабуть, належного враження. Та на четвертий день надійшла відповідь. Мене повідомляли, що містер Ферлі бере мене на службу і просить незагайно виїхати в Камберленд. Усі необхідні вказівки щодо того, як мені добиратися, були чітко й турботливо викладені в приписці.

Знехотя я спакувався, щоб завтра вранці вирушити з Лондона. Надвечір, поспішаючи десь на гостину, до мене забіг Песка — попрощатись.

— Мої сльози, — весело сказав професор, — хутко висохнуть від грандіозної думки про те, що моя щаслива рука дала перший поштовх вашій кар'єрі. Тож їдьте, мій друже! І ради Бога, поки сонце сяє над Камберлендом (ще одна англійська приказка!), порайте своє сіно! Женіться на одній з тих панночок, станьте членом парламенту, а як вилізете на драбину, згадуйте, що все це зробив Песка, який зостався там, унизу!

Я спробував засміятися з моїм маленьким другом, але його прощальний жарт не поліпшив мені настрою. Він промовляв свої напучування, а мені чомусь щеміло серце. Коли Песка пішов, мені не лишалось нічого іншого, як піти в Гемпстед попрощатися з матір'ю та сестрою.

IV

Цілий день гнітила докучлива спекота, і вечір був похмурий, задушливий.

Матері й сестрі хотілося стільки всього сказати мені на прощання, і вони просили мене побути ще п'ять хвилин, та ще п'ять, тож була десь чи не опівніч, коли служниця замкнула за мною хвіртку.

Я ступив кілька кроків по найкоротшій дорозі до Лондона, а тоді став, вагаючись.

Великий повний місяць плив по темному, беззоряному небу, і горбиста місцевість виглядала дикою та загадковою в таємничому світлі місяця, от ніби це було за сотні миль від столиці. Повернутися так скоро в похмуру лондонську задуху — ні, нізащо! На душі мені було так тривожно; здавалось, як ляжу оце спати у своїй затхлій кімнаті, то й задихнуся. І я надумав: щоб довше побути на свіжому повітрі, зроблю якнайбільший гак, піду білою, в'юнкою стежиною поміж горбів і в Лондон потраплю через передмістя по Фінчлейській дорозі, додому доб'юся аж раннім прохолодним ранком із боку Ріджентс-Парку.

Я звільна ступав собі стежкою, радіючи божественній тиші та м'якій грі місячної світлотіні довкола. Поки я долав першу і найгарнішу частину мого нічного шляху, я просто вбирав враження від довколишнього краєвиду, і думки мої ні на чому не затримувались, та й взагалі я, певне, ні про що не думав. Але коли кінчилися порослі вересом пагорби і я вийшов на дорогу, де було менше поживи для ока, мене помалу знов опосіли думки про близьку переміну в моєму житті. Доходячи до кінця дороги, я був весь у владі примхливих мрій про маєток Ліммерідж, про містера Ферлі й моїх майбутніх учениць, яких мені незабаром доведеться навчати мистецтва акварелі.

Я дійшов до перехрестя. Звідси дороги вели на чотири сторони: в Гемпстед, звідки я йшов, у Фінчлі, на захід і в Лондон. Я машинально звернув на останню дорогу.

Неквапливо йшов я безлюдним шляхом; пам'ятаю, гадав знічев'я, які з лиця ті молоді жительки Камберленду, — коли це вся кров моя захолола від легкого доторку чиєїсь руки до мого плеча.

Я вмить обернувся, стискаючи рукою ціпка.

Переді мною, серед дороги, серед битого шляху, от ніби вона виросла з-під землі чи спустилася з неба, стояла самотня постать жінки, з голови до п'ят убрана в біле. На її обличчі, оберненому до мене, німувало запитання, а рукою вона показувала на темну хмару, навислу над Лондоном.

Мене так потрясла її раптова поява серед ночі, в цьому безлюдному місці, що я не міг мовити й слова.

Дивна жінка перша порушила мовчанку.

— Чи це дорога на Лондон? — спитала вона.

Я уважно вглядівся в неї. Було близько першої години ночі. В місячному невиразному світлі я роздивився бліде молоде обличчя, худе й виснажене, великі, серйозні, сумовито-уважні очі, запалі щоки, нервовий, нерішучий рот, гостре підборіддя і легкі ясно-каштанові коси. В її манерах не було нічого нестриманого чи нескромного; вона здавалася врівноваженою і тихою, трохи печальною і ледь настороженою. Не зовсім леді, але й на пропащу не схожа. Голос, дарма що мовила вона лише кілька слів, звучав якось глухо та безживно; говорила вона дуже квапливо. В руці тримала сумочку. Її вбрання: капор, шаль, сукня — було все з білої і, напевно, не з вельми дорогої тканини. Вона була худорлява, трохи вища середнього зросту. У всій її зовнішності й поведінці не проглядав ані найменший натяк на екстравагантність. Оце і все, що я зміг роздивитися при тьмяному світлі й за приголомшливо дивних обставин нашої зустрічі. Я так і не спромігся вгадати, хто вона, як опинилася цієї пізньої пори на цьому шляху? Я тільки був певен, що на моєму місці ніхто не добачив би нічого поганого в тому, що вона заговорила до чоловіка, хай навіть у підозріло пізній час і в підозріло пустельному місці.

— Ви чуєте? — перепитала вона, так само тихо й квапливо, але без будь-якого роздратування чи нетерпіння. — Я спитала вас: чи це дорога на Лондон?

— Так, — відповів я. — Ця дорога веде до Сент-Джонз-Вуду і до Ріджентс-Парку. Даруйте, що я не зразу відповів вам: мене трохи збентежила ваша раптова поява. Я й досі ніяк не можу це собі пояснити.

— Чи не думаєте ви, що я скоїла щось лихе, адже ні? Нічого лихого я не накоїла. Мене спіткала пригода... і я так потерпаю, що опинилася тут сама, так пізно... Чому ви підозрюєте мене в чомусь поганому?

Вона говорила з нез'ясовною серйозністю, стурбовано й навіть відступила від мене на кілька кроків. Я постарався заспокоїти її.

— Прошу вас, не думайте, ніби я в чомусь вас підозрюю, — сказав я. — Одне-єдине бажання я маю: допомогти вам чим можу. Я тільки здивувався вашій появі на дорозі, адже за хвилину до того тут начебто нікого не було.

Вона обернулась і показала на дірку в живоплоті біля перехрестя чотирьох доріг.

— Я почула вашу ходу і сховалась, — пояснила вона. — Хотіла подивитись, що ви за людина, перш ніж заговорити до вас. Я боялася, вагалася, поки ви пройшли мимо. А тоді мені довелось підкрастися ззаду і доторкнутись до вас.

Підкрастися? Доторкнутись? А чом би не гукнути мене? Дивно, що й казати...

— Чи можу я звіритися на вас? — запитала вона. — Ви ж не думаєте про мене погано тільки тому, що мене спіткала пригода? — І вона збентежено замовкла, переклала сумочку з однієї руки в другу й гірко зітхнула.

Мене зворушили самотність і безпорадність цієї жінки. Природне бажання допомогти, пожаліти взяло гору над здоровим глуздом, обачністю і світським тактом, адже саме ці риси за таких дивних обставин підказали б правильну поведінку старшому, досвідченішому, холоднокровнішому чоловікові.

— Ви можете звіритися на мене в будь-якій невинній справі, — запевнив я незнайомку. — Якщо вам не хочеться розповідати, як і чому ви опинилися тут, то й не розповідайте, не треба. Я не маю права ні про що вас розпитувати. Скажіть: чим я можу вам допомогти? І я це зроблю, якщо зможу.

— Ви дуже добрі, і я вам така вдячна. — Вперше в її голосі забриніли нотки жіночої лагідності. Але у великих задумано-тривожних очах, що досі невідривно дивилися на мене, не блиснула сльоза. — В Лондоні я була тільки раз, — провадила вона, дедалі квапливіше вимовляючи слова, — і я зовсім не знаю цієї місцевості. Чи можна тут узяти кеб? Чи вже запізно? Я не знаю. Якби ви змогли провести мене до кеба та якби ви тільки пообіцяли не затримувати мене, коли я захочу вас полишити, — у мене є подруга в Лондоні, вона залюбки прихистить мене. Мені більш нічого не треба. Ви обіцяєте? — Злякано роззираючись, вона знову переклала сумочку з руки в руку й повторила: — Ви обіцяєте? — втупивши у мене погляд, сповнений такого благання, страху та сум'яття, що я геть збентежився.

Що мені було діяти? Переді мною була безпомічна незнайомка, якій я повинен був допомогти. Поблизу не було ні оселі, ні будь-кого, з ким я міг би порадитись. І я не мав права нав'язувати їй свою волю, навіть коли б знав, як це зробити. Пишу ці рядки й сам собі не вірю, а похмура тінь наступних подій лягає на папір, і все ж я знов питаю сам себе: що мені було робити?

Я спробував виграти час, почав її розпитувати — оце і все, що я зробив.

— А ви певні, що ваша лондонська подруга прийме вас о такій пізній порі? — спитав я.

— Цілком певна, але тільки пообіцяйте, що залишите мене саму, коли я захочу; пообіцяйте, що не будете мене зупиняти, перешкоджати мені. Ви обіцяєте?

Вимовляючи ці слова, вона підійшла зовсім близько й несподівано, з якоюсь скрадливою лагідністю, поклала мені на груди руку — тонку, холодну, — я відчув це, коли відвів ту руку своєю. Не забувайте, я був молодий, а рука, що торкнулася мене, була рукою жінки!

— Ви обіцяєте?

— Так.

Одне слово! Коротке й звичне для кожного, повсякденне слово. Але я й нині тремчу, згадуючи його.

І ми разом попрямували до Лондона, я і жінка, чиє ім'я, чия вдача, чиї злигодні й плани й сама поява біля мене були незбагненною таємницею. Чи не сниться мені все це? Чи це я — Волтер Гартрайт? І це та сама звичайнісінька, нічим не примітна дорога, якою по неділях прогулюються лондонці? Невже тільки годину тому я покинув затишну, охайну материну оселю?

Я був надто схвильований, приголомшений, та ще й якась невиразна туга стискала серце, не давала заговорити до моєї дивної супутниці. Знов її голос перший порушив мовчанку.

— Хочу вас щось запитати, — зненацька озвалась вона. — Чи багато у вас у Лондоні знайомців?

— Так, багато.

— І титулованих осіб теж багато?

В запитанні звучала неприхована підозріливість. Я барився з відповіддю.

— Є й такі, — відказав я нарешті.

— А багато... — вона зупинилась і запитливо подивилася мені в обличчя. — Багато серед них баронетів?

Надто спантеличений, я відповів запитанням на запитання:

— Чому ви про це питаєте?

— Тому що сподіваюся, заради власного спокою, що з одним баронетом ви таки незнайомі.

— Ви назвете його мені?

— Я не можу... не смію... я сама не своя, коли його згадую! — заговорила вона голосно й гнівно і потрясла, мовби комусь погрожуючи, худим кулачком, а тоді раптом отямилась і додала, вже пошепки: — Скажіть мені, кого з них ви знаєте?

Щоб вона не хвилювалася через таку дрібницю, я назвав троє прізвищ: двох батьків родин, чиїх дочок я вчив малювати, й одного нежонатого, що якось узяв мене в плавання на свою яхту, аби я поробив для нього замальовки.

— Хвалити бога, ви не знаєте його, — сказала вона, полегшено зітхнувши. — А самі ви — титулована особа?

— Зовсім ні. Я простий учитель малювання.

Не встигла відповідь (не без домішки гіркоти, здається) злетіти з моїх вуст, як вона схопила мене за руку з квапливістю, притаманною всім її рухам.

— Не титулований! Проста людина! — повторила вона сама до себе. — То я можу довіритися йому!

Досі я, шкодуючи супутницю, стримував свою цікавість, але тепер вона взяла наді мною гору.

— Мабуть, ви маєте поважні підстави нарікати на деяких вельможних панів, — сказав я. — Напевне, баронет, якого ви не хочете назвати, заподіяв вам тяжке зло? Чи не через нього ви опинилися тут, одна, глупої ночі?

— Не питайте мене, не змушуйте говорити про це! — відказала вона. — Зараз я просто не можу про це. Мене жорстоко скривдили, заподіяли мені страшне зло. Будьте ще добріший, ніж ви є, — йдіть швидше й не говоріть до мене. Я так хочу заспокоїтись, коли б тільки заспокоїтись!

Ми знов заквапилися вперед, і близько півгодини жодне з нас не зронило й слова. Час від часу я лише крадькома позирав на супутницю. Вираз її обличчя не мінявся: міцно стулені губи, насуплені брови, напружений і водночас відсутній погляд, спрямований вдалину.

Завидніли перші будинки; ми підходили до нової методистської школи, коли обличчя її проясніло, й вона заговорила знов.

— Ви живете в Лондоні? — спитала вона.

— Так. — І, подумавши, що, може, вона розраховує на мою допомогу в майбутньому й що слід попередити її про мій від'їзд, я додав: — Але завтра я їду звідси на якийсь час. Поживу трохи в селі.

— Де це? — спитала вона. — Північ, південь?

— На півночі, Камберленд.

— Камберленд... — вона з ніжністю повторила цю назву. — Ох, і я залюбки поїхала б туди! Колись я була щаслива в Камберленді.

Я знову спробував підняти запону, що розділяла нас.

— Мабуть, ви народилися в чудовому озерному краї? — спитав я.

— Ні, — відповіла вона. — Народилась я в Гемпшірі, та колись ходила трохи до школи в Камберленді. Озера? Не пам'ятаю ніяких озер. Але там є село Ліммерідж і маєток Ліммерідж. Я б хотіла побачити їх знову.

Тепер настала моя черга зупинитись. Я так і завмер, вражений. Те, що моя дивна супутниця мимохіть згадала маєток містера Ферлі, просто приголомшило мене.

— Хтось гукав нас? — запитала вона, злякано оглядаючи дорогу в обох напрямках, щойно я зупинився.

— Ні, ні, але ви назвали Ліммерідж. Кілька днів тому я чув про нього від людей із Камберленду.

— Ах — не від моїх людей!.. Місіс Ферлі померла, й чоловік її теж. А їхня дочка, напевне, досі вийшла заміж і десь поїхала. Не знаю, хто тепер живе в Ліммеріджі. Я люблю всю цю родину, пам'ятаючи місіс Ферлі.

Здавалось, вона хоче ще щось додати, але в цей час ми вийшли до застави. Вона стисла мою руку, стривожено вдивляючись у ворота...

— Сторож не бачить нас? — запитала вона.

Але сторож не виглянув. Більш нікого не було поблизу, коли ми пройшли через ворота. Коли вона забачила попереду газові ліхтарі й будинки, то розхвилювалась, розтривожилася ще дужче.

— Ось і Лондон, — мовила вона. — Ви ніде не бачите кеба? Я стомилась. Мені страшно. Я хочу сісти в кеб і поїхати.

Я пояснив їй, що, коли дорогою нам не трапиться порожня коляса, то треба дійти до стоянки кебів, і спробував знов заговорити про Камберленд. Але намарне. Думка про те, щоб зачинитися в кебі й поїхати геть, цілком заволоділа нею. Ні про що інше вона не могла ні говорити, ні думати.

Ми небагато й пройшли, коли побачили кеб — він зупинився попереду, за кілька будинків од нас, на протилежному боці вулиці. Якийсь джентльмен вийшов з нього й щез за садовою хвірткою. Я гукнув візникові, коли той знов вилазив на передок. Моя супутниця так знетерпеливилась, що змусила мене перебігти дорогу.

— Зараз так пізно, — примовляла вона. — Просто пізно, й тому я так поспішаю...

— Я не зможу підвезти вас, сер, якщо вам не в напрямку Тотнем-Корт-Роуд, — чемно сказав візник, коли я відчиняв дверцята кеба. — Мій кінь уже з ніг падає. Далі стайні він не потягне.

— Так, так! Мені туди, саме в тому напрямку! — промовила вона, задихаючись від нетерпіння й намагаючись протиснутись повз мене в кеб.

Тільки переконавшись, що візник не лише чемний, а й тверезий, я посадив її в колясу. І все-таки попросив дозволу провести її — заради її ж безпеки.

— Ні-ні-ні! — запально відмовилась вона. — Я вже в цілковитій безпеці, мені добре, я спокійна. Якщо ви порядна людина, пам'ятайте вашу обіцянку. Хай кебмен їде, аж поки я зупиню його. Спасибі вам! Ох, спасибі, спасибі!

Я тримався рукою за дверцята. Вона схопила мою руку, поцілувала й відштовхнула. Тієї ж миті кеб рушив. Я пішов далі вулицею, з невиразним бажанням зупинити його, сам не знаю навіщо, але боявся злякати й засмутити її, потім нарешті гукнув візника, але надто тихо, й він не почув. Стукіт коліс стих удалині, сам кеб розтав серед чорних тіней,— жінка в білому щезла.

Збігло хвилин десять. Я йшов собі тим самим боком вулиці — то ступлю кілька кроків, то стану в якомусь забутті. Вражено спіймав себе на тому, що вже й не певен, була чи не була зі мною та пригода; потім мене збентежила й засмутила думка, що я вчинив неправильно,— але я так і не з'ясував, як треба було вчинити правильно. Я не зважав, куди йду, не думав, що мені робити далі. Я тільки прислухався до веремії думок у моїй голові, коли це прийшов до тями, ніби пробудився, почувши зовсім близько, за спиною, стукіт коліс карети, що швидко наближалась.

Став, озирнувся. Я саме йшов по темній стороні, в густій тіні якихось дерев. Неподалік від мене, на протилежній, світлішій стороні вулиці, повагом ішов полісмен — у напрямку до Ріджентс-Парку.

Відкрита коляса проїхала повз мене, а в ній двоє чоловіків.

— Стій! — закричав один з них. — Ось полісмен, спитаймо його.

Другий натягнув віжки, й кінь зупинився за кілька кроків од того місця, де я стояв у пітьмі.

— Полісмене! — гукнув той, що озвався перший. — Ви не бачили, чи не проходила тут жінка?

— Яка жінка, сер?

— Жінка в сукні кольору лаванди...

— Ні, ні, — перепинив його другий. — Ту сукню, що ми їй дали, вона лишила на ліжку. Напевне, вона втекла в тому вбранні, в якому прибула до нас. У білому, полісмене! Жінка в білому.

— Я такої не бачив, сер.

— Якщо ви чи хто-небудь із ваших людей побачите цю жінку, затримайте її і приставте під надійною охороною ось на цю адресу. Я оплачу всі витрати та ще й дам добру винагороду.

Полісмен подивився на подану йому картку.

— Затримати її, сер? А що вона зробила?

— «Зробила»! Вона втекла з божевільні. Не забудьте: жінка в білому. Їдьмо!

V

«Вона втекла з божевільні!..»

Я не можу з певністю сказати, що це жахливе відкриття було для мене цілковитою несподіванкою. Деякі дивні запитання, що їх ставила мені жінка в білому після моєї вимушеної згоди ні в чому їй не перешкоджати, наводили на думку, що вона або неврівноважена, або недавно перенесла тяжке потрясіння. Але думка про цілковиту втрату розуму, що звичайно виникає у нас на згадку про божевільню, не приходила мені до голови й не в'язалася з її поведінкою. Ні в її мові, ні в діях я не добачив нічого божевільного, й навіть те, що незнайомець сказав полісменові, не похитнуло мого враження.

Що ж я зробив? Чи допоміг утекти жертві злочинно несправедливого ув'язнення, а чи випустив на волю лондонських просторів нещасне, хворе створіння, хоча моїм обов'язком, як і будь-чиїм обов'язком, було вчинити милосердя — повернути її до лікарні? Серце мені стислося, коли я поставив собі це запитання, і ще дужче заболіло, коли сам собі відповів з докором: пізно, вже ж нічого не змінити.

Коли я нарешті добувся до своєї кімнати, годі було й думати про сон. За кілька годин мав вирушити в дорогу до Камберленду. Сів за стіл, спробував спочатку малювати, потім — читати, але не бачив ні олівця, ні книжки: перед очима стояла жінка в білому. Чи не потрапила сердешна знову в біду? Ця думка мучила мене найдужче, хоч як я гнав її від себе. Напливали й інші думки, не такі тяжкі. Де зупинила вона кеб? Що з нею нині? Чи змогли ті переслідувачі наздогнати й затримати її? Чи, може, вона цілком здатна володіти своїми діями і наші дороги, такі далекі, мають ще раз зустрітися в таємничому майбутті?

З полегшенням зустрів я годину від'їзду, коли вже міг замкнути двері кімнати й сказати «прощавайте!» всьому лондонському: і метушні, й учням, і друзям, — і рушив назустріч новим інтересам, новому життю. Навіть вокзальна метушня, завжди така стомлива, цього разу була мені мила й приємна.

В приписці до листа вказувалось, що я повинен доїхати до Карлайля, а там пересісти на поїзд, що йде до морського узбережжя. На біду, між Ланкастером і Карлайлем вийшов з ладу наш паровоз і я спізнився на пересадку. Довелося кілька годин чекати. Коли наступний поїзд довіз мене нарешті до станції, звідки найближче до Ліммеріджа, було вже за десяту вечора. Поночі я насилу роздивився бричку, яку люб'язно прислав по мене містер Ферлі.

Кучер був помітно стурбований моїм спізненням, але зберігав притаманну англійським слугам похмуру мовчанку. Дуже повільно поїхали ми в темряву. Дорога була погана, і кучерові було вельми нелегко знаходити її в густій пітьмі. Аж години за півтори я почув звіддалік шум морського прибою, і колеса зашурхотіли по жорстві під'їзної доріжки. Ми проїхали одні ворота, потім другі й зупинилися перед будинком.

Мене зустрів поважний ліврейний слуга, що вже встиг скинути свою парадну одіж. Він повідомив мене, що господарі лягли спати, і провів до великої та розкішної їдальні, де в кінці довжелезного пустельного стола з червоного дерева дожидала мене самотня вечеря.

Я був надто стомлений, щоб їсти й пити багато, а ще ж і поважний слуга прислужував мені так, неначе перед ним сиділо ціле товариство, а не один-єдиний я.

За чверть години я встав з-за столу, і слуга провів мене нагору, до чепурної кімнати.

— Сніданок о дев'ятій годині, сер, — мовив він урочисто і, переконавшись, що все в моїй кімнаті як слід, тихенько пішов собі.

«Що ж насниться мені сьогодні? — думав я, гасячи свічку. — Жінка в білому чи незнайомі мешканці цього камберлендського дому?»

Так дивно було засинати в оселі, де я ще нікого не знав!

VI

Коли вранці я прокинувся і розчинив віконниці, переді мною під яскравим серпневим сонцем заіскрилося море, завидніли далекі шотландські береги, облямовуючи обрій голубим серпанком.

Цей чудовий краєвид був такою несподіваною переміною після цегляно-кам'яних пейзажів Лондона, що я вмить ніби поринув у нове життя, в зовсім нові думки. Невиразне відчуття раптової цілковитої відірваності від минулого і неясності майбутнього заполонило мене. Події, що відбулися зі мною кілька днів тому, зблякли в пам'яті, так ніби після них збігли місяці за місяцями. Ось дивак Песка виголошує, як він добув для мене чудове місце; прощальний мій вечір з матір'ю і сестрою; навіть та моя загадкова пригода по дорозі з Гемпстеда в Лондон — усе це подаленіло, немовби сталося в якійсь іншій епосі мого існування. І хоч жінка в білому була ще в моїх думках, образ її потьмянів, немовби одступаючи далі й далі од мене.

За кілька хвилин до дев'ятої я зійшов униз. Той самий поважний слуга натрапив на мене, заблуканого серед коридорів долішнього поверху, і милостиво показав дорогу до їдальні.

Коли він одчинив двері, я одним поглядом охопив продовгасту, з багатьма вікнами кімнату й вишукано сервірований стіл посередині. Біля найдальшого вікна, спиною до мене, стояла жінка. Мене вразила рідкісна краса її постаті й невимушена грація пози. Висока, але не занадто, в міру повна, з гордою голівкою на округлих плечах, а гнучку й тонку талію будь-хто з чоловіків назвав би довершеною адже була вона в належному місці і її не спотворили корсети. Вона не чула, як я увійшов, і я дозволив собі розкіш помилуватися нею кілька хвилин, а вже тоді присунув до себе найближчого стільця — найневинніший спосіб привернути до себе увагу. Вона враз обернулася. Рушила до середини кімнати, і я, спостерігши легкість, уроджену граційність її рухів, затрепетав, бажаючи швидше роздивитися її обличчя. Ось вона відійшла од вікна, і я сказав собі «Вона чорнява». Ступила кілька кроків і я сказав подумки: «Вона молода». А підійшла ближче — і я в душі вигукнув (із подивом, якого не висловити словами): «Таж вона негарна!»

Годі було знайти яскравіше спростування давній премудрості: «Природа не помиляється». Її обличчя обманювало всі сподівання побачити на такому прекрасному тілі гідний його вінець — прекрасні риси. Вона була дуже смаглява, з темним пушком, майже вусами, над горішньою губою. Мала великий, енергійний, чоловічий рот, витрішкуваті, проникливі карі очі й густі чорні мов смола коси, що нависали над низьким чолом. Вона ще не мовила й слова, а її вираз — розумний, жвавий, відкритий — вже засвідчив, як їй бракує тієї жіночної лагідності, що без неї врода навіть найгарнішої жінки в світі буде недовершена. Бачити таке обличчя на чудових плечах, достойних скульптора, бути зачарованим грацією її рухів і відчувати водночас майже відразу до чоловічих рис цього лиця, що вивершувало бездоганно збудоване тіло, — це було мов химерний, недоладний сон, повний безглуздих непримиренних суперечностей.

— Містер Гартрайт? — запитливо мовила леді. Усмішка осяяла її обличчя, й воно зразу стало м'яким і жіночним. — Учора ми втратили всяку надію побачити вас і обляглися о звичній порі. Прийміть мої перепрошення за таку нашу нечемність і дозвольте відрекомендуватись, я одна з ваших учениць. Потиснім одне одному руки. Раніше чи пізніше нам доведеться зробити це, то чом не зараз?

Це своє незвичайне привітання вона виголосила ясним, дзвінким, приємним голосом. Вона простягла мені руку — величеньку, але гарних обрисів, просто, без найменшої манірності, з невимушеною впевненістю світської жінки. Ми сіли до столу, як давні друзі, що попередньо домовилися про зустріч і оце стрілися в Ліммеріджі побалакати про колишні часи.

— Сподіваюся, ви приїхали сюди в доброму настрої і з намірами не тільки навчати нас, а й самому розважитися, — провадила вона. — Для початку ви мусите змиритися з тим, що сьогодні тільки я одна складу вам товариство для сніданку. Сестра моя лишилась у себе в кімнаті. Їй трішки болить голова, тож вона бавить цю переважно жіночу слабість, а її стара гувернантка місіс Везі поїть її цілющим чаєм. Мій дядечко, містер Ферлі, ніколи не їсть разом з нами ― він вічно хворий і сидить самітником у своіх покоях. Більше в домі нікого немає. Гостювали тут недавно дві молоді особи, але з відчаю вчора й поїхали, воно й не дивно: адже в нашій оселі, скільки вони тут були, зважаючи на неміч містера Ферлі, не знайшлося для них такої забавки, як фліртуюче, танцююче, балакуче створіння чоловічої статі, з цієї причини ми, четверо жінок, знай сварилися, надто за обідом. Та й як же не сваритися чотирьом жінкам, коли вони день до дня обідають укупі? Ми такі нетямущі, не вміємо розважити одна одну за столом. Бачите, містере Гартрайт, я невисокої думки про жінок... Вам чаю чи кави?.. Всі жінки невисокої думки про свою стать, але не всі признаються в цьому так щиро, як я. Лишенько, таж у вас спантеличений вигляд! Чому? Ви ніяк не надумаєте, що вам узяти на сніданок? Чи вас дивує моя недбала балаканина? В першому випадку я б вам подружньому радила не чіпати шинки, що біля вашого ліктя, а дочекатися омлету. В другому — ось я наллю вам чаю, щоб ви оговталися, і зроблю все, що в жіночих силах (вельми небагато, до речі), щоб притримати свого язика.

Весело сміючись, вона подала мені чашку чаю. Легкий потік її слів, жвава манера спілкуватися з незнайомою людиною поєднувалися з такою простотою і вродженою впевненістю в собі й своєму становищі, що й найзухваліший з-поміж чоловіків пройнявся б повагою до неї. В її товаристві неможливо було триматися церемонно та офіційно, але й неможливо було навіть подумки припустити бодай найменшу вільність щодо неї. Я відчув це інстинктивно, дарма що заразився її веселістю і намагався відповідати їй таким самим простим, жвавим тоном.

— Так, так, — мовила вона, коли я пояснив, як умів, своє збентеження, — авжеж, я розумію. Ви тут нікогісінько не знаєте в домі, й вам чудно, що я так по-панібратськи розказую про його вельмишановних мешканців. Цілком природно з вашого боку — я мала б подумати про це раніше. Та я зараз же й виправлюсь. Щоб швидше з цим покінчити, почну з себе. Звати мене Меріан Голкомб, і я висловлююсь неточно, як усі жінки, називаючи містера Ферлі своїм дядечком, а його небогу — сестрою. Це не зовсім так. Моя мати була замужем двічі: першого разу — за містером Голкомбом, моїм батьком, а другого — за містером Ферлі, батьком моєї зведеної сестри. Схожого у нас із сестрою тільки й того, що обидві ми сироти, а у всьому іншому — цілковита різниця. Батько мій був бідняк, а батько місіс Ферлі — багач. Мені від мого батька не дісталося нічого, їй — великий маєток. Я — негарна брюнетка, вона — гарненька блондинка. Всі мають мене за примхливу і вперту (й цілком справедливо), а її — за лагідну та чарівну (що ще справедливіше). Одне слово, вона — ангел, а я... Скуштуйте оцього варення, містере Гартрайт, і договоріть собі подумки мою фразу. Що вам сказати про містера Ферлі? Слово честі, не знаю. Ось він пришле по вас після сніданку, і ви самі його пізнаєте. Скажу вам тільки, що, по-перше, він менший брат покійного містера Ферлі, по-друге, він нежонатий і, по-третє, — опікун міс Ферлі. Я не можу жити без неї, а вона — без мене. Ось чому я в Ліммеріджі. Ми з сестрою так щиро любимо одна одну, хоч вам це може видатися незрозумілим після того, що я вам розповіла. Але це справді так. Вам доведеться або подобатись нам обом, або не подобатися жодній з нас, містере Гартрайт, і, що ще прикріше, задовольнятися лише нашим товариством. Місіс Везі прекрасна людина, в ній зібрані всі людські чесноти, але її ми не рахуємо, а містер Ферлі — надто хворий, щоб скласти хоч комусь приємну компанію. Я не знаю, що з ним, лікарі не знають, та й сам він не знає, але ми всі говоримо: нерви, хоч і не розуміємо, що це означає. Одначе я раджу вам потурати його невеличким химерам, коли ви познайомитеся з ним. Захоплюйтеся його колекціями монет, гравюр, акварелей — і ви здобудете його серце. Якщо вам до вподоби тихе сільське життя, то, запевняю вас, вам тут житиметься добре. Зранку ви будете давати лад колекції містера Ферлі, а вдень ми з міс Ферлі поберемо наші альбоми для малювання й підемо передражнювати природу під вашим керівництвом. Затямте: малювання — це її улюблене заняття, не моє. І взагалі малювання — не для жінок: їхня думка пурхає пташкою, очі ні на чому довго не затримуються. Та хай там що, а моя сестриця любить малювати, ну то й я витрачаю фарби, псую папір заради неї, і роблю це спокійно, зосереджено, як роблять усе англійські жінки. А щодо вечорів, то, я певна, ми зуміємо розважити вас. Міс Ферлі чудово грає на роялі, а я, дарма що гублюся між двох нот, зумію позмагатися з вами в шахи, в карти, ба навіть якось за більярдним столом. Що ви скажете про таку програму? Чи зможете призвичаїтися до нашого супокійного, розміреного життя? Чи, може, ви невгамовна душа, потайки жадаєте перемін та пригод, і тихий Ліммерідж видасться вам нудним?

Отак вона говорила, граційно та жартівливо, а я не уривав її, лише час від часу докидав незначущі «так», «авжеж», яких вимагала чемність. Але останнє її запитання, вірніше, одне випадкове слово «пригод», легко злетівши з її вуст, повернуло мене до моїх думок про жінку в білому. І я вирішив з'ясувати для себе той таємничий зв'язок, що, напевне, існував між безіменною втікачкою з божевільні та покійною господинею Ліммеріджу.

― Навіть коли б я був найневгамовнішим із смертних, — сказав я, — то ще якийсь час не став би жадати пригод. Якраз напередодні від'їзду я мав дивну пригоду і запевняю вас, міс Голкомб, що спогадів про неї мені стане на все моє перебування в Ліммеріджі, коли не на довше.

— Та що ви кажете, містере Гартрайт! Розкажете мені?

— Ви маєте на це повне право. Річ у тім, що головна дійова особа тієї моєї пригоди — молода жінка, зовсім мені незнайома, як, мабуть, і вам, згадала ім'я покійної місіс Ферлі у виразах, сповнених найщирішої подяки й шани.

— Згадала ім'я моєї матері? Ви надзвичайно мене заінтригували! Прошу, розказуйте далі.

І я розповів про обставини, за яких мені стрілася жінка в білому, ще й дослівно повторив усе, що та сказала про місіс Ферлі та про Ліммерідж. Міс Голкомб не зводила з мене променистого, допитливого погляду. Обличчя її виражало живий інтерес і подив, але не більше. Вона, очевидно, була так само далека від розгадки цієї таємниці, як і я сам.

— Ви певні, що вона говорила саме про мою матір? — перепитала вона.

— Цілком певен. Хоч би хто була та жінка, вона вчилася колись у сільській школі в Ліммеріджі, місіс Ферлі була дуже добра до неї, тож вона, плекаючи вдячну пам'ять про небіжчицю, любить і молиться за всю родину Ферлі. Вона знає, що місіс Ферлі та її чоловік померли, і вона говорила про міс Ферлі так, ніби вони зналися змалку.

— Ви начебто сказали, що родом вона не з цих місць?

— Так, вона сказала, що народилася в Гемпшірі.

— І вам так і не пощастило з'ясувати, хто вона?

— Так і не пощастило.

— Дуже дивно. Гадаю, що ви правильно вчинили, містере Гартрайт, лишивши сердешну на волі, адже вона у вашій присутності нібито не вчинила нічого ненормального. Але шкода, що ви не досить рішуче намагалися вивідати її ім'я. Ми повинні неодмінно розгадати цю таємницю, так чи інакше. Але ви краще не кажіть про це ні містерові Ферлі, ні моїй сестрі. Я певна, що обоє вони, так само, як і я, не знають, ні хто вона, ні яке відношення мала до нашої сім'ї в минулому. До того ж вони, хоч і зовсім по-різному, але дуже нервові та вразливі, й ви тільки розсердите одного, стривожите другу, і не буде з того ніякого пуття. Що ж до мене, то я аж палаю цікавістю і від цієї хвилини всю свою енергію віддам розгадуванню цієї таємниці. Коли моя мати вийшла заміж за містера Ферлі-старшого й переїхала до Ліммеріджа, вона дійсно відкрила тут сільську школу. Ця школа й досі існує. Але із старих учителів нікого не зосталося — хто помер, а хто виїхав. Отже, з цього боку ніхто нічого нам не підкаже. Єдине, що я можу придумати...

На цьому нашу розмову урвав прихід слуги. Він оголосив, що містер Ферлі буде радий бачити мене після сніданку.

— Зачекайте в холі, — за мене відповіла йому міс Голкомб своїм ясним і рішучим голосом. — Містер Гартрайт зараз прийде... Я тільки хотіла сказати, — провадила вона вже до мене, — що у нас із сестрою лишилось дуже багато материних листів: частина — адресованих моєму батькові, частина — містерові Ферлі-старшому. Не маючи іншої змоги дістати потрібні нам відомості, я зараз же перечитаю листування моєї матері з містером Ферлі. Він полюбляв жити в Лондоні, а в своєму сільському домі майже не бував. І моя мати звикла докладно розповідати йому в листах про все, що діялося в Ліммеріджі. В її листах повно згадок про школу, за яку вона всякчас клопоталась. Думаю, що, перш ніж ми з вами побачимося знову, я дещо розкопаю... Другий сніданок о другій годині, містере Гартрайт. Я матиму втіху познайомити вас із моєю сестрою, і ми всі разом поїдемо кататись, — покажемо вам наші улюблені краєвиди. Отже, прощавайте — до другої години.

Вона кивнула мені з чарівною грацією, з тією витонченою товариськістю і приязню, якою було пройняте все, що вона робила й говорила, і щезла за дверима в глибині кімнати. А я вийшов у хол і подався за слугою на мою першу зустріч з містером Ферлі.

VII

Мій провідник вивів мене нагору, в коридор, по якому ми прийшли знову до моєї спальні. Зайшовши до неї, він одчинив двері до ще одної кімнати й попросив мене зазирнути туди.

— Мені велено показати вам вашу вітальню, — сказав слуга, — і спитати, чи подобається вам її обстава та освітлення.

Я був би надто перебірливий, коли б не похвалив цю чудову кімнату і все, що в ній. З великого вікна відкривався той самий прекрасний краєвид, яким я милувався вранці із спальні. Обстава була сама довершеність, сама розкіш і краса. Стіл посеред кімнати цвів книгами у веселих обкладинках; елегантне письмове приладдя, гарний букет квітів. Другий стіл, біля вікна, був закладений всіляким приладдям, необхідним для малювання та окантування акварелей містера Ферлі; до столу був прикріплений невеличкий мольберт, який я міг чи скласти, чи розкласти, відповідно до потреби. Стіни були обтягнуті пістрявим кретоном, підлога встелена індійськими жовто-червоними матами. Це була найчепурніша і найзатишніша віталенька, яку я будь-коли бачив, і я щиро висловив своє велике захоплення.

Але поважний слуга мав надто добрий вишкіл, щоб у відповідь на мої захоплені вигуки показати бодай найменшу ознаку втіхи. Із крижаною чемністю він вклонився і мовчки розчинив переді мною двері в коридор.

Ми звернули за ріг, спустилися на кілька сходинок, пройшли невеликий круглий хол і зупинилися перед дверима, оббитими темною повстю. Слуга відчинив двері, провів мене до інших, відчинив і ті, безшелесно розтулив дві важкі портьєри з блідо-зеленого шовку, тихо мовив: «Містер Гартрайт», — і залишив мене самого.

Я опинився у великій, розкішній кімнаті з чудовою ліпною стелею. На підлозі лежав такий пухнастий, м'який килим, що мої ноги тонули в ньому. Одну стіну зовсім затуляла довга книжкова шафа з якогось вельми рідкісного дерева, вся інкрустована. Вона була шість футів заввишки, й на ній через рівні проміжки були розставлені мармурові бюсти. Біля протилежної стіни стояли два старовинні комоди, а вгорі, між ними, висіла картина під склом — «Мадонна з немовлям»; на позолоченій табличці, прикріпленій до рами, було вирізьблене Рафаелеве ім'я. По праву й ліву руч від мене стояли шифоньєри й невеликі столики — буль, маркетрі, заставлені дрезденською порцеляною, виробами із слонокості, рідкісними вазами й розмаїтими дивовижними дрібничками, і все це мерехтіло золотом, сріблом, самоцвітами. В глибині кімнати, протилежні від дверей вікна були завішені тим самим блідо-зеленим шовком. Тож світло сочилося чарівливо-м'яке, притемнене і таємниче, рівномірно просіваючись на всі речі в кімнаті; воно мов відтіняло глибоку тишу, атмосферу цілковитого усамітнення, яка тут панувала, й огортало непроникним спокоєм господаря дому, що напівсидів-напівлежав у великому м'якому кріслі, всією позою виказуючи байдужість і втому. До одного бильця крісла була прикріплена підставка для книг, до другого — маленький столик.

Якщо за зовнішнім виглядом людини, котрій за сорок і котра тільки-но закінчила ранковий туалет, можна судити про її вік (у чому я вельми сумніваюсь), то містерові Ферлі було десь за п'ятдесят чи під шістдесят. Він мав голене, витончене й стомлене обличчя, бліде, аж прозоре, але без зморщок; великий гачкуватий ніс, витрішкуваті, невиразні, блякло-голубі очі з червонястими повіками, поріділі пухкі чубинки того піщаного відтінку, який так довго приховує сивину. На ньому був чорний сурдут із якоїсь тонкої матерії, камізелька й панталони сяяли бездоганною білиною. Світлі шовкові панчохи облягали його невеличкі, мов у жінки, ніжки, взуті в пантофлі з лакової шкіри «під бронзу». Два персні такої неоціненної вартості, що навіть мій недосвідчений погляд це запримітив, прикрашали його білі, тонесенькі пальчики. І весь він виглядав надто тендітним, млосно-дратівливим і надвитонченим, що неприємно вражає в чоловікові, та й жінці ніяк не личить. Моя ранкова зустріч і розмова з міс Голкомб зарані прихилила мене до всіх мешканців дому, але після першого ж погляду на містера Ферлі мої симпатії до нього де й ділися.

Підійшовши ближче, я побачив, що він не зовсім байдикує, як мені видалося спочатку. Біля нього на великому круглому столі, серед всіляких рідкісних та прегарних речей, стояла маленька шафка чорного дерева, оздоблена сріблом. У її шухлядках, оббитих темно-червоним оксамитом, лежали старовинні монети різної величини та форми. Одна шухлядка з монетами стояла на прикріпленому до його крісла столику, тут таки лежали замшеві полірувальні подушечки, пензлики й слоїчок з рідиною. Всі вони чекали черги, щоб, кожне по-своєму, видалити щонайменший бруд, який тільки міг виявитися на монетах. Тендітні білі пальчики крутили недбало щось схоже, як на мій профанський погляд, на брудну олов'яну медаль із зазубленими краями. Я зупинився на шанобливій відстані від його крісла і вклонився.

— Радий, що маю вас у Ліммеріджі, містере Гартрайт, — мовив він вередливим, каркаючим голосом, у якому вельми неприємно поєднувалась сонлива млість із незграйними верескливими нотками. — Прошу вас, сідайте. Тільки, будьте ласкаві, не совайте вашого крісла. Мої нещасні нерви в такому стані, що будь-який сторонній рух завдає мені невимовних мук. Чи бачили ви вашу студію? Як вона вам?

— Я щойно бачив її, містере Ферлі, й запевняю вас...

Він урвав мене на півслові, по-страдницьки заплющивши очі й піднісши благально білу руку. Я вражено замовк. Вередливий голос зволив прокаркати:

— Прошу, даруйте мені, але чи не могли б ви спробувати говорити тихіш? Мої нещасні нерви в такому стані, що я неймовірно страждаю від кожного голосного звуку. Ви вже вибачте сердешному каліці. Кажу вам просто те, що моє прикре нездоров'я змушує мене говорити кожному, хто до мене приходить. Так-так. То вам справді подобається ваша кімната?

— Я навіть бажати не смів би чогось гарнішого й затишнішого, — відповів я, стишуючи голос і починаючи розуміти, що нерви містера Ферлі та його примхи — одне й те саме.

— То я радий. Ви переконаєтеся, містере Гартрайт, що в цьому домі художники тішаться належною шаною. Тут би не зазнаєте звичайного варварського ставлення англійців до митця, до його місця в суспільстві. Замолоду я стільки років пробув за кордоном, що скинув із себе грубу оболонку цих острів'янських передсудів. Хотілося б мені сказати те саме й про дрібне дворянство — осоружне слово, та я мушу його вжити, — атож, про дрібне дворянство, моїх сусідів. Вони невиправні варвари в питаннях мистецтва, містере Гартрайт. Запевняю вас, ці люди повитріщали б очі, коли б побачили, як Карл П'ятий[1] подає пензлі Тіціанові. Будьте ласкаві, поставте ось цю тацю з монетами в оту шафку й подайте мені іншу. Мої нещасні нерви в такому стані, що будь-яке зусилля коштує мені невимовних страждань... Так, оцю. Дякую.

Як ілюстрація до щойно проголошеної ним вільнодумної теорії соціальної рівності цей холоднокровний наказ містера Ферлі мене вельми розвеселив. Я поставив тацю в шафку і якнайчемніше подав йому іншу. Він зараз же почав перебирати монети, чистити їх маленькими пензликами, і весь час, поки розмовляв зі мною, бавився, млосно милувався ними.

— Тисячу разів дякую і тисячу разів перепрошую. Ви любите старовинні монети? Так? Дуже радий, що наші з вами смаки збігаються ще в одному, окрім мистецтва. Ну, а щодо умов нашої грошової угоди — як, вони вас задовольняють?

— Цілком, містере Ферлі.

— Дуже радий. Що ще?.. Ага, згадав. Стосово моїх турбот про ваш добробут, які ви милостиво згодилися прийняти за те, що дозволяєте мені користуватись вашими досягненнями в малярстві. Мій камердинер зайде до вас наприкінці тижня довідатись, чи нема у вас яких побажань. І — що ще? Чудасія, правда? Мені ще стільки всякого треба було вам сказати, а я, здається, все забув. Вам не тяжко смикнути за шнурок? У тому кутку. Отак. Дякую.

Я подзвонив, і з'явився інший слуга, якого я ще не бачив: чужинець із мовби приклеєною усмішкою та прилизаним волоссям. Лакей від голови до п'ят.

— Луї, — звернувся до слуги містер Ферлі, сонливо чистячи нігті одним із своїх малесеньких пензликів для монет, — сьогодні вранці я записав дещо на моїх табличках. Знайдіть таблички. Тисяча перепрошень, містере Гартрайт. Боюсь, що я вам набрид.

Я тільки хотів відповісти, як він стомлено заплющив очі, а що він і справді таки набрид мені, то я мовчки задивився на Рафаелеву мадонну.

Тим часом лакей вийшов з кімнати й повернувся з книжечкою в оправі із слонокості. Містер Ферлі з легким зітханням пробудився, однією рукою розгорнув книжечку, а другою підніс догори малесенького пензлика — знак лакеєві чекати подальших розпоряджень.

— Так. Саме так! — мовив містер Ферлі, порадившись із табличками. — Луї, подайте он ту теку. — І показав на теки, що лежали на поличках червоного дерева біля вікна. — Ні, не ту. Не з зеленою спинкою! В ній гравюри Рембрандта, містере Гартрайт. Ви любите гравюри? Справді? Я такий радий, що наші смаки і в цьому збіглися... Тека з червоною спинкою, Луї. Не впустіть її!.. Ви не можете собі уявити, містере Гартрайт, яких я зазнав би мук, коли б Луї впустив ту теку. А вона не впаде зі стільця? Ви гадаєте, що вона не впаде, містере Гартрайт? Справді? Я такий радий. Зробіть мені таку ласку, погляньте на ці малюнки, якщо ви й справді вважаєте, що їм нічого не загрожує... Луї, ідіть собі. І що ви за осел! Чи ви не бачите, що я тримаю таблички? Може, ви думаєте, що мені хочеться їх тримати? І чом не забрати таблички без мого нагадування?.. Тисяча перепрошень, містере Гартрайт. Ці слуги такі віслюки, чи не правда? Скажіть же, як подобаються вам ці малюнки? З розпродажу вони надійшли в жахливому стані — мені здавалося, що вони тхнуть руками тих страшних крамарів, торговців картинами... Можете ви взятися за них?

Хоча нерви мої були не досить чулі, щоб я міг розрізнити запах плебейських пальців, який так вразив нюх містера Ферлі, мій смак був достатньо розвинений, і я, погортавши малюнки, віддав їм належне. Здебільшого це були чудові зразки англійських акварелей, і вони, звісно, заслуговували дбайливішого догляду з боку їхніх колишніх господарів.

— Цим малюнкам, — почав я, — треба дати лад. Як на мене, вони дуже цінні...

— Перепрошую, — урвав мене містер Ферлі. — Ви не заперечуватимете, якщо я слухатиму вас із заплющеними очима? Навіть це світло ріже мені очі. Так?

— Я хотів сказати, що малюнки заслуговують, щоб на них потратити час і зусилля...

Зненацька містер Ферлі знов розплющив очі й почав безпорадно поводити ними в напрямку вікна.

— Благаю, вибачте мені, містере Гартрайт, — прошелестів він, — але мені почулися голоси якихось жахливих дітей в саду — у моїм саду! Там, під вікнами...

— Я нічого не чув, містере Ферлі.

— Зробіть ласку — досі ви були такі поблажливі до моїх бідних нервів, — зробіть ласку, підніміть трішечки крайчик фіранки... Тільки щоб не впало на мене сонце, містере Гартрайт! Підняли фіранку? Так? Будьте ласкаві, вигляньте в сад, переконайтеся...

Я уволив і цю його волю. Сад був огороджений глухим муром. Жодної душі не видно було в тому священному закутку. Я сповістив містера Ферлі про цей радісний факт.

— Тисячу разів дякую. Приверзлось, мабуть. Хвалити бога, в домі нема ніяких дітей, але ж слуги (ці люди народжуються без нервів!), бува, підохочують сільських дітей. Що за шибеники ті діти! Господи, які шибеники! Признатися вам, містере Гартрайт? Я так хотів би вдосконалити їхню конструкцію! От ніби природа зумисне створила їх як спеціальні механізми для кричання. У нашого чарівного Рафаеля уявлення про дітей куди привабливіші, чи не так?

І він показав на картину, де вгорі були зображені традиційні голівки херувимів італійської школи, — жовтаві кулі хмар правили їм за небесну підпору для підборідь.

— Оце зразкова родина! Ідеал! — мовив містер Ферлі, косуючи на херувимів. — Такі милі кругленькі личка! Такі милі ніжні крильця і — більш нічого! Ні брудних ніг, щоб ганяти довкола, ні крикливих горлянок, щоб верещати. Яка незмірна вищість мрії над реальністю!.. Я знов заплющу очі, з вашого дозволу. То ви справді опорядите малюнки? Я такий радий! Чи треба нам ще щось владнати? Якщо й треба щось, то я забув. Знов подзвонимо нашому Луї?

На цю хвилину я так само палко бажав швидше закінчити нашу зустріч, як, певне, бажав того й сам містер Ферлі. Я надумав обійтися без послуг лакея — краще сам довідаюся про необхідне.

— Єдине, про що я хотів запитати вас, містере Ферлі, — сказав я, — стосується до моїх уроків з молодими леді.

— Ось воно! — вигукнув містер Ферлі. — Ох, мав би я досить сил, щоб цим зайнятись! Але ж сил у мене немає. Хай молоді леді, що будуть користуватись вашими люб'язними послугами, містере Гартрайт, самі про це подумають, вирішать і все таке. О, моя небога дуже любить ваше чарівне мистецтво. І досить добре знається на ньому, щоб розуміти, наскільки вона в ньому слабка. Прошу вас, допоможіть їй. Так... Що там у нас іще? Нічого! Ми з вами досить добре порозумілись, чи не так? Не смію відривати вас надовше від вашого радісного покликання. Як приємно усе владнати, як легко на душі, коли кінчиш діло! Вам не тяжко буде подзвонити Луї, щоб він відніс теку до вашої кімнати?

— Я сам віднесу її, містере Ферлі, якщо дозволите.

— Справді? Ви такий сильний? Як приємно бути сильним! А ви певні, що не впустите її? Я такий радий, що ви у мене в Ліммеріджі, містере Гартрайт. Я такий замучений, що й не сподіваюсь часто тішитись вашим товариством. Вам не тяжко буде постаратись, виходячи, не грюкнути дверима та не впустити теки на підлогу? Спасибі вам. Обережніше з портьєрами, будь ласка, — щонайменший шум мов ножем крає мої нерви. Ну, на все добре!

Коли блідо-зелені портьєри стулилися за мною, коли позаду лишилися оббиті повстю двері, я на мить зупинився у невеличкому круглому холі, й глибоке зітхання полегкості вирвалося мені з грудей. Вийшовши від містера Ферлі, я ніби знов виринув на поверхню після того, як був глибоко пірнув у холодну воду.

Засівши за ранкову роботу в своїй ошатній студії, я насамперед надумав якомога рідше ходити до покоїв господаря дому, хіба трапиться такий неймовірний випадок, що він сам пошанує мене своїм запрошенням. Вирішивши отак вдало питання, як мені бути з ним надалі, я знову здобув душевну рівновагу, порушену пихатим панібратством і нахабною чемністю містера Ферлі. Решта мого ранку минула спокійно, за приємною роботою: я переглядав малюнки, розкладав їх, обрізував обшарпані краї та робив усе необхідне для окантування. Може, я встиг менше, ніж мав би встигнути зробити, але що ближча була друга година, то більше я нетерпеливився. Мені не сиділося на місці, я не міг зосередитись, зовсім простенька моя робота ніяк не хотіла посуватися вперед.

Рівно о другій я, трохи хвилюючись, зійшов униз, до їдальні. Повернення в ту кімнату обіцяло мені чимало несподіванок. Я мав познайомитися з міс Ферлі і, якщо пошуки міс Голкомб у листах її матері увінчалися успіхом, розгадати таємницю жінки в білому.

VIII

Коли я ввійшов до їдальні, за столом уже сиділи міс Голкомб і якась старенька дама.

Мене познайомили з дамою — з'ясувалось, що це місіс Везі, давня гувернантка міс Ферлі. Це ж про неї вранці моя жвава співтрапезниця сказала, що «в ній зібрані всі людські чесноти, але її ми не рахуємо». Я тільки можу скромно підтвердити, що міс Голкомб цілком правильно окреслила вдачу старенької. Місіс Везі втілювала людський спокій та жіночу приязнь. В сонній усмішці, що блукала по її пухкому, лагідному обличчю, проглядало тихе вдоволення тихим існуванням. З нас дехто мчить крізь життя, дехто прогулюється по ньому, а місіс Везі своє життя просиджувала. З ранку до вечора вона сиділа: то в будинку сяде, то в саду, то біля вікна, то в будь-якому несподіваному місці, на розкладному стільчику, дарма що друзі запрошували її прогулятись; вона сідала, коли хотіла подивитися на щось, чи погомоніти про щось, чи мовити простенькі «так» або «ні» у відповідь на найбуденніші запитання. Її завжди бачили з тією самою блаженною усмішкою на вустах, з тим самим неуважливим і ніби уважним поворотом голови до співбесідника, з так само зручно й затишно складеними на колінах руками — завжди й за будь-яких домашніх обставин, куди б вони не мінялись. Добродушна, сумирлива, невимовно спокійна й невинна бабуся, яка, здавалося, так і не жила від тієї самої хвилини, коли народилася на світ. Природа має стільки справ у цьому світі, їй доводиться створювати стільки щонайрозмаїтіших істот, що вона часом бува й наплутає, і сама не розбереться у всій тій плутанині. Виходячи з цього погляду, особисто я завжди залишуся при тій думці, що, коли народжувалась місіс Везі, матінка-природа всю свою увагу зосередила на творенні капусти, отож бідолашна леді й стала жертвою рослинних захоплень матері всього сущого.

— Ну ж, місіс Везі, — мовила міс Голкомб, виглядаючи особливо жвавою, дотепною і блискучою по контрасту з тихою, непоказною бабусею, що сиділа біля неї, — то чого б ви хотіли? Котлетки?

Місіс Везі схрестила свої пухкі, в ямочках ручки на краю стола, лагідно усміхнулась і відповіла:

— Так, дорогенька.

— А що перед містером Гартрайтом? Варене курча? Вам, здається, більше до вподоби курятинка, правда ж, місіс Везі?

Місіс Везі зняла свої ручки в ямочках зі столу й схрестила їх у себе на колінах, задумано кивнула головою курчаті й зронила:

— Так, дорогенька.

— То чого ж вам більше хочеться? Щоб містер Гартрайт передав вам курча? Чи щоб я — котлетку?

Місіс Везі знов поклала одну свою пухку ручку на край стола, сонливо повагалась і сказала:

— Що хочете, дорогенька.

— Лишенько! Таж мова не про те, що мені хочеться, а що хочеться вам. Може, вам покласти по шматочку і того, й того? Може, ви почнете з курчати, тим більше, що й містер Гартрайт жадає відрізати для вас крильце?

Місіс Везі поклала й другу пухку в ямочках ручку на край стола, ледь просвітліла на мить, зараз же й погасла, слухняно кивнула й відказала:

— Прошу вас, сер.

Правда, мила, добродушна, невимовно спокійна й невинна бабуся? Але чи не досить на сьогодні про місіс Везі?

За весь цей час міс Ферлі так і не показалась. Ми покінчили з другим сніданком, а вона все не йшла. Від метких очей міс Голкомб ніщо не могло сховатись. Вона запримітила, як я час від часу крадькома позираю на двері.

— Я розумію вас, містере Гартрайт, — мовила вона, — вам нетерпеливиться довідатись, де ж ваша друга учениця. Вона спускалася вниз, і голова їй вже переболіла, а от апетит до неї так і не повернувся. Покладіться на мене, і я вам розшукаю її десь у саду.

Вона взяла парасолю, що лежала поруч неї на стільці, й рушила в сад — через великі скляні двері, що відчинялися просто на моріжок перед будинком. Мабуть, зайве казати, що місіс Везі так і зосталась сидіти за столом, наміряючись, певне, просидіти там до вечора.

Коли ми перейшли моріжок, міс Голкомб значущо подивилася на мене й похитала головою.

— Ваша таємнича пригода досі окутана своїм опівнічним мороком, як і належиться їй, — повідомила вона. — Цілий ранок я переглядала материні листи, але нічого ще не знайшла. Та ви не впадайте у відчай, містере Гартрайт. Це цікава справа, і за спільника ви маєте жінку, тож успіх забезпечений, рано чи пізно. Листи ще не всі прочитані, лишається три паки, й ви можете покластися на мене — я потрачу на них весь вечір.

«От одне з моїх ранкових сподівань і не здійснилось, — подумав я. — Невже так само розчарує мене і знайомство з міс Ферлі?»

— А як ви поладили з містером Ферлі? — поцікавилася міс Голкомб, коли з моріжка ми звернули на алею. — Він не дуже нервував сьогодні? Не утруднюйте себе відповіддю, містере Гартрайт: досить того, що ви завагались, як відповісти. З обличчя вашого видно, що сьогодні він був особливо нервовий. А щоб ви не рознервувались самі, я буду така люб'язна і не розпитуватиму вас більше ні про що.

Поки вона говорила, ми в'юнкою доріжкою вийшли до гарної дерев'яної хатинки у швейцарському стилі, піднялися по сходинках і опинилися в кімнаті, де була молода дівчина. Вона стояла біля простого нефарбованого стола, задивившись удалину, через просіку, на луги й пагорби, і водночас гортаючи неуважливо сторінки альбома. То була міс Ферлі.

Як мені описати її? Як віддати те перше враження, відділивши його від усіх моїх почуттів, від усього того, що сталося згодом? Як побачити її знову такою, якою я побачив її вперше, аби ті очі, що читають ці сторінки, побачили її разом зі мною?

Портрет Лори Ферлі в тій самій позі і в тій самій кімнаті, що я зробив його аквареллю трохи пізніше після нашої першої зустрічі, лежить нині на моєму письмовому столі. Я пишу й дивлюся на нього. Переді мною на брунастому тлі літньої хатинки ясніє легка дівоча постать. Вона в простій сукні з серпанку в білу й голубу смужку. Шелесткий шарф із тієї матерії легко оповив її плечі. Легкий солом'яний брилик, скромно оторочений голубою, в тон сукні, стрічкою, м'яко отіняє їй чоло. Її коси дуже ясного каштанового відтінку — не льняні, але майже такі світлі, не золоті, але майже такі лискучі, — й вони ніби тануть у повітрі, зливаючися з тінню від її брилика. Вони зачесані на прямий проділ, м'якими хвильками в'ються над чолом, за вухами. Брови трохи темніші за коси, а очі того ніжного, прозоро-бірюзового відтінку, який так часто оспівують поети і який так рідко подивується в житті. Чудова барва, чудовий розріз цих очей — великих, ніжних, тихо-замислених, — але чудовіша за все та чиста правдивість, що сяє з їхньої глибини, хоч би як мінився їхній вираз, — сяє світлом якогось яснішого, кращого світу. Чар її очей, такий лагідний і такий могутній, осяває все обличчя, міняючи його, скрадаючи дрібні вади, аж нелегко оцінити, наскільки гарні чи негарні окремі риси. Не зразу помічаєш, що підборіддя трохи слабко розвинене, що нижня частина обличчя не зовсім пропорційна верхній; що ніс, уникнувши орлиної горбинки (яка неминуче надає жіночому обличчю, хоч якому красивому, злого та хижого виразу), трішки надбав іншої крайності й не вирізняється ідеальною правильністю; що ніжні, чутливі губи, коли вона усміхається, ледь посіпуються нервово, від чого один кутик буває піднятий вище, ніж другий. Можливо, всі ці вади були б помітні на іншому жіночому обличчі, а тут погляд на них і не зупиняється, — так тонко пов'язані вони з усім неповторним, притаманним лише їй, і так невіддільно залежить весь її неповторний вираз, вся повнота життя кожної рисочки від того, спалахнуть чи пригаснуть її очі.

Чи ж відтворив усе це мені той убогий портрет, що його я так любовно й старанно вимальовував у ті далекі й щасливі дні? О, як мало всього того лишилося в невиразних, механічних лініях і плямах малюнка — і як багато в моїй пам'яті! Білява тендітна дівчина в легкій сукні гортає неуважливо альбом і дивиться поверх нього невинно-щирими голубими очима — оце й усе, що показує малюнок; можливо, це все, що здатні розповісти навіть такі незрівнянно кращі оповідачі, як думка й перо. Жінка, що перша дала життя, світло й форму нашому туманному уявленню про красу, заповнює в нашій душі порожнечу, про яку ми й не здогадувалися, поки не з'явилася Вона. В таку хвилину душа наша відгукується на такі глибокі порухи, що їх не сягає думка, ба навіть слово; нею заволодівають чари, яких не збагнути розумом і не виразити ні словом, ні пензлем. Тайна, схована в жіночій красі, стає непідвладною слову, коли порідниться з глибокою тайною наших душ. Тоді й тільки тоді переходить вона з вузького простору, на який падає світло і в якому панують слово й пензель, у той глибокий і широкий світ, де нема їхньої влади.

Подумайте про неї, як ви думали про ту, котра вперше торкнула ваші струни, що мовчали при інших жінках. Нехай ясні, чисті голубі очі стрінуться з вашими, як вони стрілися з моїми в тому першому, неповторному погляді, що його ми обоє запам'ятали назавжди. Хай її голос пролунає вам найкращою музикою, яку ви тільки любили, — нехай забринить так солодко, як бринів мені. Нехай її хода, коли вона з'являтиметься на цих сторінках і сходитиме з них, нагадає вам ту легкаву ходу, на яку відгукувалось ваше серце. Уявіть її собі як втілення вашої найкращої мрії, і тоді ви увіч побачите ту, що живе в моєму серці.

Серед вихору почуттів, які заполонили мене, коли вона постала перед моїми очима, — знаних усім нам почуттів, що зненацька народжуються в наших серцях, так часто вмирають і так рідко відроджуються знову, — одне з них стурбувало, збентежило мене, хоч і здавалося таким недоречним та невиправданим у присутності міс Ферлі.

До яскравого враження, яке справили на мене її чарівна врода, мила простота і скромність її манер, домішувалось інше, невиразне, нез'ясовне, от ніби чогось бракувало. То мені здавалося, що причина таїться в ній, то я вишукував розлад у самому собі, — щось заважало мені сприйняти її цілісно, як належало б. Це суперечливе враження посилювалось, коли вона дивилася на мене, чи, сказати б іншими словами, коли на мене найдужче діяла гармонія її чарів; саме тоді мене найболісніше мучило відчуття якоїсь нез'ясовної неповноти. Чогось бракувало, таки бракувало, а чого саме — я не міг збагнути.

Ця дивна примха уяви (так я назвав це тоді) не дозволила мені бути невимушеним у перші хвилини мого знайомства з міс Ферлі. На її миле привітання я так і не спромігся відповісти звичайними словами чемності й подяки. Помітивши моє збентеження і, напевне, пояснивши його моєю хвилинною ніяковістю, міс Голкомб легко й винахідливо, як завжди, взяла нитку розмови у свої руки.

— Погляньте, містере Гартрайт, заговорила вона, показуючи на альбом і на ніжну ручку, що досі недбало гортала аркуші. — Погодьтесь, нарешті ви знайшли собі зразкову ученицю. Як зачула, що ви приїхали, зараз же схопила свій неоціненний альбом і вже дивиться просто в обличчя божественній природі, жадає розпочати уроки!

Міс Ферлі засміялась — так світло й легко, мовби з небесним сонцем на пару засвітилось ще одне сонечко на землі.

— Я не заслуговую на такі похвали, — заперечила вона, поглядаючи своїми чистими, правдивими очима то на міс Голкомб, то на мене. — Хоч я дуже люблю малювати, але завжди усвідомлюю, яка я невчена, і швидше боюсь, ніж прагну уроків. Довідавшись, що ви тут, містере Гартрайт, я взялась переглядати свої малюнки, як колись малою дівчинкою продивлялася шкільні завдання, боячись, що дістану за них погану оцінку.

Вона зізналася в цьому дуже просто й мило і по-дитячому присунула альбом ближче до себе.

Міс Голкомб рішуче й просто, як тільки вона вміла, розтяла вузол невеличкого замішання.

— Гарні, погані чи так собі, а учнівські роботи повинні пройти випробування вогнем — себто, судом учителя, — сказала вона. — Тільки так! Що, коли ми візьмемо їх із собою в колясу, Лоро? І нехай містер Гартрайт уперше побачить їх, коли нас буде підкидати на вибоях. Якщо тільки нам удасться під час прогулянки завадити йому бачити природу такою, якою вона є, коли він дивитиметься довкола, і такою, якою вона не буває, — коли зазиратиме в наші альбоми, то ми змусимо його наговорити нам з відчаю купу компліментів, і павине пір'ячко нашого самолюбства не постраждає від його вчительських пальців.

— Я сподіваюсь, що містер Гартрайт мені не говоритиме компліментів, — заявила міс Ферлі, коли ми вийшли з літньої хатинки.

— Смію запитати вас: а чому? — сказав я.

— Бо я повірю всьому, що ви мені скажете, — просто відповіла вона.

Цими кількома словами вона мимоволі дала мені ключа до своєї вдачі. Благородне довір'я до людей природно виростало з її власної цілковитої правдивості. Тоді я вгадав це серцем. А нині знаю це з досвіду.

Ми тільки зайшли підняти місіс Везі з-за спустілого стола, де вона й досі сиділа, а тоді посідали у відкриту колясу, щоб разом їхати на обіцяну прогулянку. Старенька леді й міс Голкомб зайняли заднє сидіння, а ми з міс Ферлі вмостилися навпроти них. Альбом нарешті довірили моєму досвідченому оку, та неможливо було серйозно говорити про малюнки при міс Голкомб, яка заповзялася весело висміювати всяке жіноче мистецтво, у тім числі своє і сестрине. Мені набагато яскравіше запам'яталась наша розмова, вона в'язалась куди легше, ніж обговорення малюнків, що їх я машинально переглядав. А ту частину бесіди, де брала участь міс Ферлі, я пам'ятаю так виразно, мов це було всього кілька годин тому.

Так! Признаюсь, що з першого ж дня я зачарувався нею, дозволив собі забутись, забув про своє становище. Найпростіше її запитання: «Як тримати олівця? Як змішувати фарби?», найменша зміна у виразі її чудових очей, спрямованих на мене з таким серйозним бажанням навчитися всього, чого я міг навчити, й осягти все, що я міг показати,— притягували до себе мою увагу незрівнянно дужче, ніж найгарніші краєвиди, повз які ми проїжджали, ніж найефектніша гра світла й тіні над хвилястою рівниною та пологим берегом моря. Чи не дивно, що завжди, за будь-яких обставин довколишній речовий світ так мало впливає на наші серця й душі? Тільки в книжках, а не в дійсності, ми йдемо до природи шукати втіхи у горі чи суголосся в радості. Захоплення її чарами, так щедро й красномовно оспіване у віршах сучасних поетів, не є вродженою життєвою необхідністю навіть найкращих із нас. Ми не захоплюємося природою змалку. Неосвічені люди не мають такої здатності. Хто проводить життя серед вічно змінних чудес моря й суходолу, звичайно буває нечутливим до чудес природи, якщо вони не мають прямого відношення до їхнього покликання в житті. Наша здатність сприймати красу довколишнього світу є, щиро кажу чи, набутком нашої спільної культури. Часто ми пізнаємо цю красу лише через мистецтво. І то тільки в ті хвилини, коли ми не займаємося нічим іншим, коли ніщо нас не відволікає. Все, що може осягнути наша думка, все, що може пізнати наша душа, можна здобути з однаковою певністю, з однаковою користю і втіхою для нас і серед найубогішої, і серед найбагатшої природи, яка тільки буває на землі. Можливо, причину того, що в людині відсутня вроджена любов до матері природи, слід шукати у величезній різниці між особистою долею людини і долею її земної оселі. Найвищим горам судилося щезнути в пітьмі часів, найменшому порухові людської душі призначене безсмертя.

Мало не три години тривала наша прогулянка, поки наша коляса знову в'їхала у ворота ліммеріджського дому.

Коли ми повертались, я загадав дамам вибрати краєвид, який їм доведеться малювати наступного дня під моїм керівництвом. Коли вони пішли до своїх покоїв переодягтися для обіду і я опинився на самоті у своїй кімнаті, мені раптом стало тоскно. Я почував невиразне невдоволення собою і не розумів, звідки воно. Може, я зрозумів, що тішився прогулянкою більше як гість, а не як учитель малювання. А може, це повернулося те дивне почуття, що чогось бракує чи в міс Ферлі, чи в самому мені, почуття, що збентежило мене, коли я знайомився з нею. Так чи так, я відчув полегшення, коли настала обідня година і я міг приєднатися до товариства господинь дому.

Перше, що мене вразило, коли я увійшов до їдальні, була різниця в туалетах трьох дам. Різниця не в кольорах, а в якості матерії. В той час як місіс Везі й міс Голкомб були розкішно вбрані (кожна так, як найбільше пасувало її вікові) — перша в сріблясто-сірій, друга в блідо-жовтавій сукні, яка дуже гарно відтіняла її смагляве обличчя і чорні коси, — міс Ферлі була в простенькому платті з білого мусліну. Було воно біле-біле й дуже їй пасувало, але таке скромне плаття могла б носити й дружина чи дочка бідного чоловіка. Її гувернантка була вбрана куди багатше, ніж вона сама. Згодом, коли я краще пізнав міс Ферлі, я зрозумів, що у неї це йшло від вродженої делікатності, глибокої відрази до хизування, бодай у найдрібнішому, своїм багатством. Ні місіс Везі, ні міс Голкомб ніколи не могли умовити її вдягатися відповідно до її становища — багатше, ніж вони.

Покінчивши з обідом, ми всі разом повернулися до великої вітальні. Незважаючи на те, що містер Ферлі (аби позмагатися, певне, з величавою поблажливістю монарха, котрий особисто подавав пензлі Тіціанові) звелів мажордомові довідатись, які вина я волію пити по обіді, я рішуче відмовився від спокуси посидіти у пихатій самоті серед пляшок власного вибору і попросив у дам дозволу на час мого перебування в Ліммеріджі покидати обідній стіл разом із ними, за шляхетним звичаєм чужоземців.

Вітальня, куди ми перейшли, була на долішньому поверсі й не поступалася розмірами їдальні. В глибині кімнати широкі скляні двері відчинялися на терасу, всю увиту чудовими квітами. У м'якому сутінковому світлі листя й квіти зливалися в одне гармонійне ціле, й солодкі вечорові пахощі віяли на нас крізь відчинені двері. Добра місіс Везі, що завжди сідала перша, заволоділа кріслом у кутку й відразу затишно задрімала. Міс Ферлі, на моє прохання, сіла за рояль, я — біля неї, а міс Голкомб умостилася біля вікна, аби при останніх тихих променях вечірньої заграви дочитати листи своєї матері.

Як яскраво постає в моїй пам'яті мирний домашній затишок тієї вітальні в хвилину, коли я пишу ці рядки! Зі свого місця я бачив граціозну постать міс Голкомб: наполовину освітлена м'яким вечірнім світлом, наполовину в затінку, вона пильно вчитувалася в листи, що лежали у неї на колінах. Ближче до мене, на дедалі темнішому тлі внутрішньої стіни виднів чарівний профіль тієї, що сиділа за роялем. На терасі квіти, декоративні трави й виткі рослини ледь колихалися від вечірнього леготу — так тихо, що й не чути було їхнього шепотіння. На небі — ані хмаринки-таємниче місячне сяйво саме починало тремко розливатися на сході. Довколишні мир і спокій притишували всі думки й почуття, зливаючи їх у неземну гармонію; цілюща тиша, що дедалі глибшала в міру того, як гусла сутінь, огортала нас, коли в неї обережно вступила сповнена божественної ніжності музика Моцарта. Це був вечір незабутніх вражень і звуків.

Ми всі сиділи мовчки, хто де сів. Місіс Везі спала. Міс Ферлі все грала, міс Голкомб читала, поки не згас останній промінь заграви. На цю хвилину повний місяць уже зазирав на терасу, і його м'які таємничі промені падали навкоси в дальній кут вітальні. Перехід від сутінків до місячного сяйва був такий гарний, що, коли слуга приніс свічки, ми, за взаємною згодою, відмовилися від них і сиділи поночі, — тільки на роялі горіли дві свічки.

Міс Ферлі грала ще з півгодини, а тоді, знаджена місячним сяйвом, вийшла на терасу, щоб помилуватись садом. Я вийшов слідом за нею. Ще коли запалили свічки на роялі, міс Голкомб пересіла ближче до світла, щоб читати далі. Вона так заглибилася в читання, що начебто й не завважила, як ми вийшли.

Ми пробули на терасі, якраз навпроти скляних дверей, хвилин п'ять; міс Ферлі саме, на мою пораду, пов'язувала голову білою хустинкою, аби вберегтися від нічної прохолоди, — коли це я почув змінений голос міс Голкомб. Тихо, але настійно вона кликала мене:

— Містере Гартрайт, ходіть сюди на хвилинку. Я хочу поговорити з вами.

Я негайно повернувся до кімнати. У глибині вітальні, біля внутрішньої стіни, стояв рояль. Біля нього, з того боку, що був далі від тераси, сиділа міс Голкомб. У її пелені безладно лежали листи, одного вона тримала біля свічки. Я сів навпроти неї на низьку кушетку; звідси мені добре було видно міс Ферлі, що походжала туди-сюди по терасі, залита сяйвом повні.

— Хочу, щоб ви послухали кінець оцього листа, — мовила міс Голкомб. — Ви скажете мені, чи проливає він світло на вашу дивну пригоду по дорозі до Лондона. Це лист моєї матері до її другого чоловіка, містера Ферлі. Тут ідеться про те, що діялось літ одинадцять-дванадцять тому. На той час містер і місіс Ферлі з моєю зведеною сестрою Лорою вже багато років жили в цьому домі. Я тоді була далеко від них — завершувала свою освіту в Парижі.

Вона говорила дуже серйозно й ніби робила невеличке зусилля над собою. Цієї миті міс Ферлі пройшла повз нас на терасі, зазирнула у вітальню і, побачивши, що ми зайняті, звільна пішла далі.

Міс Голкомб почала читати:

— «Вам, мій любий Філіпе, вже, мабуть, обридло постійно слухати все про мою школу та її учнів. Звинувачуйте в цьому нудну одноманітність нашого ліммеріджського життя, але не мене. До того ж, цього разу я розповім вам щось справді цікаве — про одну нашу нову ученицю.

Ви знаєте стареньку місіс Кемп, нашу сільську крамарку. Так от, вона багато років нездужала, лікарі вже махнули на неї рукою, і тепер вона що не день згасає. На тому тижні до неї приїхала сестра, єдина її родичка, — доглянути вмирущу. Сестру звати місіс Катерік, вона з Гемпшіру. Чотири дні тому вона прийшла до мене й привела з собою свою єдину дитину — гарненьку дівчинку, яка лише на рік старша за нашу любу Лору...»

Останні слова цієї фрази ще не завмерли на вустах читачки, як міс Ферлі знов пройшла повз двері, тихо наспівуючи одну з мелодій, що їх допіру грала.

Міс Голкомб зачекала, поки сестра відійшла, а тоді знов почала читати:

— «Місіс Катерік — цілком порядна, вихована й поважна жінка середніх літ. Замолоду вона, мабуть, була гарненька. Проте в її манерах і в зовнішньому вигляді є щось таке, чого я не розумію. Таку вже таємничість розводить довкола себе, а на обличчі вираз — не знайду слів для нього, — наче в неї щось на умі. Ви б назвали її ходячою таємницею. Одначе до мене вона прийшла в простій справі: коли вона від'їжджала з Гемпшіру до вмирущої сестри, їй довелося взяти з собою і дочку, бо не було з ким лишити дитину. Хтозна, коли помре місіс Кемп: за тиждень чи протягне кілька місяців, тож місіс Катерік і прийшла до мене попросити, щоб я дозволила її дочці, Анні, походити поки що до нашої школи, — з умовою, що після смерті місіс Кемп дівчинка повернеться з матір'ю додому, в Гемпшір. Я зразу ж дала згоду, і, коли ми з Лорою пішли на нашу звичайну прогулянку, ми взяли з собою цю дівчинку (їй всього одинадцять років) і відвели її до школи...»

Знову постать міс Ферлі, така ніжна й чарівна в білосніжній сукні, в білій хустинці, яку вона зав'язала під підборіддям, майнула повз нас у місячному сяйві. Знову міс Голкомб зачекала, поки вона сховається, і повела далі:

— «Я так полюбила, Філіпе, свою нову ученицю, а причину цього я прибережу аж насамкінець, щоб зробити вам сюрприз. Мати розповіла мені про свою дочку так само мало, як і про себе. Я сама зрозуміла (це з'ясувалось на перших же уроках того дня), що розумовий розвиток бідолашки недостатній для її віку. То я привела її до нас додому наступного дня і попросила лікаря поспостерігати за нею, порозмовляти з нею, а потім сказати мені свою думку. Лікар виснував, що розум дівчинки помалу розвинеться і що помірні заняття в школі їй дуже корисні, адже вона засвоює нові знання хоч дуже повільно, зате міцно й надовго. Тільки, любий мій, не подумайте зопалу, як ви можете, ніби я прикинулась до якоїсь дурненької. Ні, бідолашна маленька Анна Катерік дуже мила, ласкава, вдячна дитина і часом каже такі дивні та чудові речі — якось зненацька, зчудовано, мов злякавшися чогось. Ось вам приклад. Одежа в неї завжди чистенька, але підібрана без смаку. То я вчора й надумала: деякі Лорині білі сукенки й капелюшки можна переробити для Анни, і сказала їй, що малим дівчаткам із таким кольором обличчя, як у неї, краще одягатись у все біле. Хвилину вона міркувала, а тоді зашарілась, ніби збагнувши. Маленькими своїми рученятами вона схопила мою руку, поцілувала її, Філіпе, і вигукнула (так серйозно!): «Скільки житиму, носитиму тільки білу одіж! Так я ніколи не забуду вас, мем, і всякчас думатиму, що тішу вас, навіть коли поїду і вже не побачу вас більше». Оце один зразок дивних речей, що їх вона виголошує так мило. Бідолашка! Я подарую їй чимало білих сукенок, із запасом, щоб вона могла подовжувати їх, коли з них виросте...»

Міс Голкомб замовкла і подивилася на мене.

— Здається, та нещасна, яку ви здибали на битому шляху, була молода? — спитала вона.— Може їй бути двадцять два чи двадцять три роки?

— Так, міс Голкомб, може бути.

— І вона була дивно вбрана — вся в білому?

— Так, вона була вся в білому.

Саме коли я вимовляв останні слова, міс Ферлі втретє показалась на терасі, але не пройшла далі, а стала, поклавши руки на балюстраду, спиною до нас, і задивилася вниз, на темний сад. Я не відривав погляду від білого мерехтіння її сукні та хустини в місячному промінні, й почуття, якому я не знаходжу назви, від якого затріпотіло, дужче забилось серце, почало крадькома заволодівати мною.

— Вся в білому? — перепитала міс Голкомб. — Зараз я вам прочитаю кінець листа — це найважливіше місце. Але я хочу поміркувати трохи над цим збігом: біла сукня жінки, яку ви здибали, й білі сукенки, які викликали ту чудну відповідь маленької школярки моїй матері. Лікар, напевне, помилився, гадаючи, що розум дівчинки «помалу розвинеться». Можливо, він так і не розвинувся, і примхливе дитяче бажання носити тільки біле не змінилось, коли вона виросла?

Я щось відповів — не пам'ятаю, що саме. Вся моя увага була прикута до білої сукні міс Ферлі.

— Вислухайте останні фрази, — сказала міс Голкомб. — Гадаю, вони вас здивують.

Тієї миті, коли вона піднесла листа до свічки, міс Ферлі обернулася обличчям до нас, нерішуче роззирнулася, ступила крок до скляних дверей і стала, дивлячись на нас.

А міс Голкомб читала:

— «А тепер, любий, дописуючи свого листа, я скажу про причину, справжню, головну причину моєї прихильності до маленької Анни Катерік. Дорогий Філіпе, хоч вона й наполовину не така гарна, але за незбагненною примхою випадку, як це часом буває, у неї ті самі коси, очі, овал і колір обличчя, — одне слово, вона викапана...»

Міс Голкомб ще й не дочитала фрази, як я скочив на ноги, той самий крижаний жах пройняв мене, що й тоді, коли вночі на безлюдній дорозі хтось зненацька доторкнувся до мого плеча.

Переді мною стояла міс Ферлі, самітна біла постать у місячному сяйві, — живе втілення жінки в білому! Та сама поза, той самий поворот голови, той самий овал обличчя, та сама блідість! Підозра, що мучила мене всі ці години, в один миттєвий проблиск стала певністю. Я збагнув, чим було оте «чогось бракує»: неусвідомлена фатальна схожість утікачки з божевільні й моєї учениці в Ліммеріджі.

— І ви побачили! вигукнула міс Голкомб, упустивши з пальців непотрібного вже листа, й очі її зблиснули, стрівшися з моїми. — Ви побачили тепер, як вони схожі, а моя мати підмітила це ще одинадцять років тому!

— Я це бачу, і мені невимовно тяжко... От ніби випадкова схожість тієї нещасної, самотньої, пропащої жінки з міс Ферлі лиховісною тінню тьмарить майбутнє чарівної, невинної істоти, що дивиться нині на нас. Звільніть мене від цієї мани, швидше звільніть! Покличте її сюди — з того моторошного місячного світла, благаю, покличте її сюди!

— Містере Гартрайт, ви дивуєте мене. Хай жінки дозволяють собі вірити в забобони, та я гадала, що чоловіки в дев'ятнадцятому сторіччі не забобонні.

— Прошу вас, покличте її сюди!

— Т-с-с!.. Вона сама йде до нас. Нічого не кажіть при ній. Нехай це наше відкриття про схожість її з тією жінкою залишиться нашим секретом... Ходи до нас, Лоро, та розбуди місіс Везі музикою. Містер Гартрайт просить іще музики, цього разу йому хочеться послухати щось дуже легке й веселе!

IX

Так закінчився мій перший, сповнений подій день у Ліммеріджі.

Ми з міс Голкомб не розголошували свого секрету. Але після відкриття тієї схожості жоден новий промінь більше не освітив таємниці жінки в білому. При першій нагоді міс Голкомб обережно повела зі своєю сестрою мову про матір, про колишні дні та про Анну Катерік. Але спогади міс Ферлі про ту маленьку школярку були дуже загальні й невиразні. Вона пам'ятала про свою схожість із материною улюбленицею, але пам'ятала як про щось давно минуле. Вона не згадала ні про подаровані білі сукенки, ні про дивні слова, якими дівчинка так простодушно виказала свою вдячність місіс Ферлі. Вона тільки й пам'ятала, що Анна пробула в Ліммеріджі всього кілька місяців, а тоді поїхала додому, в Гемпшір. Не могла також сказати, чи приїжджали ще коли-небудь ті мати з дочкою в Ліммерідж і чи взагалі хтось щось чував про них згодом.

Ані читання решти непрочитаних листів не розв'язало тих загадок, що бентежили нас із міс Голкомб. Ми лише з'ясували, що та, кого я здибав тоді вночі, була Анна Катерік; ми ще припустили, що біле її вбрання можна пояснити її деякою розумовою відсталістю і не згаслою з роками вдячністю до місіс Ферлі, й на цьому — так нам тоді здавалося — наше розслідування закінчилось.

Дні йшли за днями, складалися в тижні, й золоті провісники осені вже торували собі дорогу через зелене літо дерев. Тихі, бистроплинні, щасливі дні! Моя оповідь ковзає по вас так само швидко, як ви ковзнули повз мене. Які з тих скарбів, з тих радостей, що ними ви так щедро повнили моє серце, лишилися зі мною, щоб я міг перелічити їх на цих сторінках? Нічого від них не лишилося, крім найпечальнішого признання, яке тільки може зробити людина: признання у власній дурості.

Це признання мені нетяжко вирвати з себе, адже я мимохіть уже вибовкав свою таємницю. Вбогі, нікчемні слова, що не зуміли змалювати міс Ферлі, ще й як спромоглися виказати почуття, які вона в мені пробудила. Таке буває з усіма нами. Наші слова — велетні, коли роблять нам шкоду, і карлики, коли ми сподіваємося від них добра.

Я полюбив її.

О, як добре я спізнав усю ту скорботу й гіркоту, що вміщається в цих трьох словах! Я можу зітхнути над моїм сумним признанням разом із найчулішою жінкою, що читає ці слова й жаліє мене. Я можу засміятися над ними так само гірко, як і найчерствіший чоловік, що глузливо їх перекривляє. Я полюбив її! Співчувайте мені чи зневажайте мене, але я признаюся в цьому, твердо вирішивши сказати правду.

Чи було якесь виправдання для мене? Якоюсь мірою для мене були виправданням ті обставини, за яких текло моє життя в Ліммеріджі.

Ранкові години я збував у тихій самотині моєї студії. Роботи над реставрацією малюнків мого хазяїна мені вистачало, щоб зайняти нею мої руки й очі, а мій розум тим часом міг вільно віддаватися небезпечній розкоші своєї неприборканої уяви. Згубне усамітнення — адже воно тривало досить довго, щоб підірвати мою волю, і не досить довго, щоб ту волю покріпити. Згубне усамітнення — бо зразу ж після нього я проводив дні й вечори, і так тиждень за тижнем, у товаристві двох жінок, одна з яких вабила надзвичайною витонченістю, блискучою дотепністю, бездоганною світськістю, а друга чарувала вродою, ніжністю і простою правдивістю — рисами, котрі очищають і скоряють чоловіче серце. Жоден день не минав без того, щоб учитель і його учениця не опинялися небезпечно близько одне від одного. Як часто моя рука була біля її руки, а щока моя, коли ми разом схилялися над її альбомом, майже торкалася її щоки! Що уважніше стежила вона за кожним рухом мого пензля, то ближче до мене були пахощі кіс і теплий аромат її подиху. Це було частиною мого вчительського обов'язку — жити в самому променистому сяйві її очей. Часом ми сиділи так близько одне біля одного, що я тремтів від думки, що можу доторкнутися до неї, а то вона так низько схилялася, щоб поглянути на мій малюнок, що мимоволі стишувала голос, і її стрічки на вітерці чіпали моє обличчя, перш ніж вона встигала їх відвести.

Наші вечори, після походів на етюди, скорше врізноманітнювали цю неминучу близькість, ніж перешкоджали їй. Моя цілком зрозуміла любов до музики — музики, яку вона виконувала так ніжно, з такою жіночою витонченістю, і її неприхована втіха від того, що своєю грою на роялі вона віддає мені ту радість, яку я давав своїм малюванням, ще міцніше в'язали узи нашої спільноти, все ближче зводячи нас докупи. Випадкові слова в розмові, простота звичаїв, яка дозволяла навіть таку дрібничку ― наше сусідство за столом, іскрометна дотепність міс Голкомб, що жартувала над моїм учительським старанням і над її учнівським запалом, навіть лагідне схвалення на обличчі сердешної місіс Везі, яка мала нас із міс Ферлі за ідеал молодих людей, бо ми ніколи їй не заважали, — ці та ще й інші всілякі марнички, кожна окремо і всі в поєднанні, зближували нас у невимушеній родинній атмосфері й непомітно вели нас до одного безнадійного кінця.

Я мав би не забувати свого залежного становища й не давати волі своїм почуттям. Так я й зробив — але було вже запізно. Вся моя обачність, весь мій досвід, що допомагали мені встояти супроти чарів інших жінок, оберігали мене й від інших спокус, — покинули мене. Завдяки своєму фахові мені доводилося в минулому часто бувати в товаристві молодих дівчат, і серед них траплялися й дуже вродливі. Я розумів, що моє соціальне становище невіддільне від мого покликання, і навчився залишати симпатії, зрозумілі в мої літа, в передпокоях моїх хазяїв так само холоднокровно, як лишав унизу парасольку, перш ніж піднятися нагору. Я давно звик із цілковитою байдужістю, як до чогось само собою зрозумілого, ставитися до того, що моє становище вчителя малювання вважалося достатньою гарантією для того, щоб нікотра з моїх учениць не відчула до мене чогось більшого за просту цікавість. Мене пускали в товариство молодих та привабливих жінок десь так, як пускають до них яку-небудь нешкідливу домашню тварину. Я рано набув спасенного досвіду; цей досвід-хранитель суворо й несхибно вів мене вперед моєю вузькою, вбогою стежиною, не дозволяючи мені збочити хоч би куди. А це вперше я заблукав, загубивши свій компас. Атож, моє з такими труднощами надбане вміння володіти собою, тримати себе в певних рамках вмить де й поділося, от ніби його й не було зовсім. Я втратив його так само безповоротно, як це часто буває і з іншими чоловіками за інших критичних обставин, коли справа торкається жінок. Тепер я знаю, що з самого початку мав би бути насторожі. Я мав би замислитися над тим, чому кімната, куди вона входила, здавалася мені рідною домівкою, а коли виходила, та сама кімната ставала порожньою і чужою. Чому я щоразу помічав найменшу переміну в її вбранні, чого раніше, в інших жінок, не помічав; чому я дивився на неї, слухав її, торкався її руки, коли ми віталися вранці й прощалися на ніч, із таким почуттям, якого досі не мав до жодної жінки? Я мав би зазирнути у своє серце, розпізнати там цей новий паросток і вирвати його з коренем, поки ще не було пізно. Чому ж я не міг цього зробити? Чому не мав на це снаги? Я вже відповів на ці запитання в трьох словах, у яких вмістилася вся правда. Я любив її.

Минали дні й тижні. Незабаром мав піти третій місяць мого перебування в Камберленді. Блаженне, одноманітне, супокійне, всамітнене життя наше текло тихою рікою, а я плив за течією. Всяка пам'ять про минуле, чи думки про майбутнє, чи усвідомлення безпорадного й хисткого мого становища — усе це мовчало, приспане, в мені. Заколисаний солодкою піснею свого серця, заплющивши очі, затуливши вуха, щоб не бачити, не чути грізних попереджень, я плив і плив — дедалі ближче до фатального кінця.

Але нарешті мене розбудило застереження — і я раптом жахнувся, усвідомивши свою непрощенну слабкість; мовчазне, воно йшло від неї і тому було найщирішим, найправдивішим і наймилосерднішим з усіх застережень.

Якось увечері ми попрощались, як звичайно. Ніколи, ні тоді, ні раніше, я жодним словом не виказав себе, не злякав її несподіваним признанням. Та коли ми знов зустрілися вранці, вона була вже не та, вона перемінилась, і ця переміна сказала мені все.

Я не посмів тоді заглянути у святая святих її серця, не смію і нині відкрити його перед усіма, як відкрив своє. Скажу тільки, що я твердо вірю: в ту хвилину, коли вона збагнула мою сердечну тайну, вона збагнула й свою. І сталося це тієї однієї ночі. Душа її, надто щира й шляхетна, щоб ошукувати інших, не могла обманути й саму себе. Коли невиразний здогад, що я його намагався приспати, уперше тяжкою втомою стис їй серце, її правдиве обличчя виказало все і мовило мені відкрито й просто: «Мені жаль вас, мені жаль себе».

І ще щось воно промовляло, чого я тоді ніяк не міг збагнути. Але я розумів, чому від того дня вона, при інших ще привітніша й уважніша до мене, ніж бувало досі, щойно ми лишались удвох на самоті, хапалася за перше-ліпше заняття, ставала скута, сумна, стурбована. Я розумів, чому ніжні вуста нині усміхалися так рідко й скупо, а ясні голубі очі дивилися на мене то з ангельським співчуттям, то з невинним подивом дитини. Але та її переміна свідчила і ще про щось інше. Її рука часто бувала холодна, мов льодинка, обличчя неприродно заклякало, у всіх її рухах проглядав якийсь німий страх, вона постійно ніби докоряла собі в чомусь. Але все це йшло не від того, що ми обоє відкрили нашу обопільну любов. У тій переміні було щось, що й далі зближувало нас, та було й щось таке, що, невідомо чому, все більше віддаляло нас одне від одного.

Караючись сумнівами, невиразно здогадуючись, що за всім цим криється якась таємниця, я почав уважніше приглядатися до поведінки, виразу обличчя міс Голкомб: може, так щось з'ясую? Ми всі так близько спілкувались, що жодна велика зміна в поведінці чи настрої когось одного не могла не відбитися в інших. Зміна, що сталася в міс Ферлі, відгукнулася в душі її сестри. Хоч міс Голкомб жодним словом не натякнула мені, що її ставлення до мене змінилось, її проникливі очі нині весь час стежили за мною. Інколи в її погляді блискотів зачаєний гнів, інколи щось ніби притамований страх, а то, було, промайне щось, чого я знов же не розумів.

Збіг тиждень, а ми всі троє так і не позбулися таємної скутості у ставленні одне до одного. Моє становище, обтяжене усвідомленням моєї жалюгідної слабкості й недозволенного зухвальства, усвідомленням, яке пробудилося в мені занадто пізно, ставало нестерпне. Я відчував, що повинен раз і назавжди скинути з себе цей нестерпно тяжкий гніт,— але з чого почати чи що кому спершу сказати, я не знав.

З цього принизливого, безпорадного становища мене вирятувала міс Голкомб. З її вуст почув я таку необхідну, гірку, несподівану правду; її щиросердя підтримало мене, допомогло перенести це потрясіння, а згодом її здоровий глузд і мужність допомогли обернути на добро страшну помилку, що загрожувала непоправним нещастям усім нам у Ліммеріджі.

X

Це сталося в четвер, наприкінці мого тримісячного перебування в Камберленді.

Вранці, зійшовши вниз до їдальні, я вперше не застав міс Голкомб на її звичному місці за столом.

Міс Ферлі стояла надворі, на моріжку. Вона вклонилася мені, але не зайшла до їдальні. Досі я не зронив жодного слова, що могло б її збентежити; жодне бентежне слово не зірвалося з її вуст, і все ж якесь дивне збентеження розділяло нас, змушувало сахатись одне від одного, щоб не лишатися наодинці. Вона чекала на моріжку, а я в їдальні, поки прийде хтось іще: місіс Везі чи міс Голкомб. Іще два тижні тому як швидко я підійшов би до неї, як радо ми потисли б одне одному руки й повели звичайну розмову про все на світі!

За кілька хвилин увійшла міс Голкомб. Вона мала заклопотаний вигляд. Трохи неуважливо вибачилась за своє спізнення.

— Мене затримав містер Ферлі, — сказала вона.— Він хотів порадитися зі мною про деякі домашні справи.

Із саду прийшла міс Ферлі, й ми привітались, як завжди. Рука її ще ніколи не була така холодна. Вона не підвела на мене очей; її обличчя було дуже бліде.

Навіть місіс Везі завважила це, коли через хвилину зайшла до їдальні.

— Це, напевне, від того, що вітер перемінився, — мовила стара дама. — Незабаром настане зима, ох, моя дорогенька, незабаром буде зима!

А в її серці і в моїм зима вже настала!

Наш перший сніданок, який щоразу минав у жвавих розмовах про те, що ми будемо робити протягом дня, ми відбули швидко й мовчки. Міс Ферлі, мабуть, відчувала, як гнітять ці довгі паузи й раз у раз благально поглядала на сестру. Нарешті міс Голкомб, повагавшись трохи, що було зовсім не схоже на неї, сказала:

— Сьогодні вранці я бачила твого дядечка, Лоро. Він вважає, що слід приготувати червону кімнату, й підтверджує те, про що я говорила тобі. Це буде в понеділок — не у вівторок.

Почувши ці слова, міс Ферлі опустила очі. Пальці її почали неспокійно перебирати крихти на скатертині. Із щік блідість перейшла й на губи, і губи затремтіли. Не тільки я це помітив. Міс Голкомб побачила, як розхвилювалась сестра, й показала нам приклад, що робити: рішуче підвелася з-за столу.

Місіс Везі й міс Ферлі разом вийшли з їдальні. На мить ласкаві, зажурені голубі очі зупинилися на мені, зарані сумуючи перед неминучою довгою розлукою. Серце моє відгукнулося — стислось, і я зрозумів, що мені судилося втратити її незабаром і що любов моя тільки зміцніє в розлуці.

Коли двері зачинилися за нею, я попрямував до саду. Міс Голкомб стояла з капелюшком у руці й шаллю на плечах біля великого вікна, що відчинялось на моріжок, і пильно дивилася на мене.

— Чи маєте ви вільний час, — запитала вона, — перш ніж підете працювати до себе в кімнату?

— Звісно, міс Голкомб. Мій час завжди до ваших послуг.

— Хочу сказати вам дещо наодинці, містере Гартрайт. Візьміть вашого капелюха та ходімо в сад. Там нас ніхто не потривожить о цій ранній порі.

Коли ми ступили на моріжок, один із помічників садівника, зовсім молодий хлопець, пройшов повз нас до будинку, несучи листа в руці. Міс Голкомб зупинила його.

— Той лист мені? — спитала вона.

— Ні, міс, мені велено віддати його міс Ферлі, — відказав хлопець, подаючи їй листа.

Міс Голкомб узяла листа й подивилась на адресу.

— Незнайомий почерк, — мовила вона сама до себе. — Хто ж це пише Лорі?.. Де ти взяв цього листа? — спитала вона помічника садівника.

— Та дала одна жінка, — відповів той.

— Яка жінка?

— Та жінка в літах.

— Он як! Стара жінка... Ти знаєш її?

— Не можу сказати, щоб я знав її, міс. Вона мені зовсім незнайома.

— А куди вона пішла?

— Туди, — відказав помічник садівника, широким помахом руки охопивши всю південну сторону Англії.

— Цікаво! — сказала міс Голкомб. — Напевне, хтось щось просить у тому листі... Візьми, — вона повернула хлопцеві листа. — Віднеси в дім і віддай комусь із слуг... А тепер, містере Гартрайт, якщо ви не заперечуєте, ходімо далі.

Вона повела мене тією самою доріжкою, якою я йшов за нею в перший день мого перебування у Ліммеріджі. Ми обоє мовчали. Біля літньої хатинки, де Лора Ферлі і я вперше побачили одне одного, міс Голкомб зупинилась і мовила:

— Те, що я маю вам сказати, я скажу тут.

З цими словами вона зайшла до хатинки, сіла за круглий столик і показала мені на інший стілець. Ще там, у їдальні, коли вона заговорила до мене, я почав здогадуватись, про що буде мова, а нині був твердо в цьому впевнений.

— Містере Гартрайт, — сказала міс Голкомб, — я почну із щирого признання. Скажу без гучних фраз — вони мені бридкі — та без компліментів — вони мені осоружні, — що за час вашого перебування у нас я почала відчувати до вас щиру дружбу й повагу. Ви з самого початку прихилили мене до себе, коли розповіли, як ви допомогли тій нещасній жінці, котру здибали за таких незвичайних обставин. Може, ваша поведінка в цьому випадку й не була розважлива, але вона засвідчила самовладання, чулість і доброту чоловіка, якого можна з повним правом назвати джентльменом. Після цього я сподівалася від вас тільки хорошого, і ви не обманули моїх сподівань.

Вона замовкла, але жестом попросила мене не відповідати, поки вона не скаже всього. Коли я увійшов з нею до хатинки, я не думав про жінку в білому, але слова міс Голкомб нагадали мені про ту мою пригоду. І думка про неї вже не покидала мене протягом усієї розмови — і не даремно.

— Як ваш друг, — вела далі міс Голкомб, — я скажу вам відразу, просто, відверто й прямо: я розкрила вашу таємницю серця сама, без будь-чиєї допомоги чи натяку. Містере Гартрайт, ви необачно дозволили собі полюбити — боюсь, що глибоко й серйозно, — мою сестру Лору. Я не стану мучити вас, не змушу сповідатись, говорити багато слів, бо я бачу і знаю, що ви надто чесна людина, щоб це заперечувати. Я навіть не звинувачую вас, але сумую, що ви впустили до свого серця любов, приречену на безнадійність. Щоправда, ви не робили ніяких спроб досягти чогось таємно — ви не говорили про свої почуття моїй сестрі. Ви винні тільки в слабості і в тому, що занедбали власні інтереси, а більш ні в чому. Якби ви хоч у чомусь допустились нестриманості й нескромності, я б негайно, без роздумів, не радячись ні з ким, звеліла б вам залишити наш дім. Але в цьому випадку я виню тільки ваш вік і ваше становище — вас я не виню. Дайте руку — я завдала вам болю і завдам ще більше, але цьому нічим не зарадиш. Дайте спочатку руку вашому другові Меріан Голкомб.

Вона вмить скорила мене цією несподіваною добротою теплою, благородною, безстрашною приязню, зверненою до мене, як до рівного їй, а ще великодушною, чулою прямотою, що волала до мого серця, честі, мужності. Я хотів подивитися їй в обличчя, та очі мені затуманились, хотів подякувати їй, та голос мені не корився.

— Вислухайте мене, — сказала вона, свідомо не зважаючи на моє хвилювання, — вислухайте, і покладімо цьому край. Я відчуваю справжню полегкість від того, що можу обійти питання про соціальну нерівність (несправедливе й тяжке, на моє переконання) — у зв'язку з тим, про що зараз я маю вам сказати. Обставини, що діймуть вас до живого серця, позбавляють мене жорстокої необхідності завдавати зайвого болю чоловікові, з яким я в близькій дружбі жила під одним дахом, — нагадувати про принизливу вагу знатності й становища в суспільстві. Ви повинні покинути Ліммерідж, містере Гартрайт, поки не нажили гіршого лиха. Мій обов'язок сказати вам це. Та сама поважна причина зобов'язувала б мене сказати вам ці слова, навіть якби ви належали до найстаровиннішої та найбагатшої родини в Англії. Ви повинні залишити нас не тому, що ви вчитель малювання... — Вона замовкла на мить, подивилася мені просто в обличчя і твердо поклала свою руку на мою. — Не тому, що ви вчитель малювання, — повторила вона, — а тому, що Лора Ферлі заручена і виходить заміж.

Ці останні слова пронизали мені серце, мов постріл. Рука моя перестала відчувати потиск її руки. Я мовби занімів і закам'янів. Рвучкий осінній вітер зненацька дихнув на мене крижаним подихом, закрутив мертве листя біля наших ніг — чи не ті безумні мої надії обернулися мертвим листям і вітер жене їх геть? Надії! Заручена чи не заручена — все одно вона була недосяжна для мене. Чи на моєму місці хтось інший згадав би про це? Ні, коли б любив, як я.

Удар упав і минувся, і не лишилось нічого, крім тупого, судомного болю. Я знов відчув потиск руки міс Голкомб, підвів голову й глянув на неї. Її великі чорні очі невідривно дивилися на мене, вони спостерегли, як блідість залила мені обличчя; вона бачила те, що я відчув.

— Покінчіть із цим! — сказала вона. — Тут, де ви вперше побачили її, тут і покінчіть! Не згинайтеся під тягарем, як жінка. Вирвіть це з серця, як личить чоловікові!

Стримана пристрасть її слів, сила її волі, зосереджена в спрямованому на мене погляді, в стискові руки, передалися мені, змусили мене отямитись. Так ми помовчали хвилину. Тієї хвилини стало, щоб я зміг виправдати її великодушну віру в мою мужність. Я опанував себе — зовнішньо, принаймні.

— Ви прийшли до тями?

— Так, міс Голкомб, я вже маю досить тями, щоб попросити прощення у вас і в неї; досить, аби послухати вашої ради й хоч цим довести вам мою вдячність за ваше застереження.

— Ви вже довели це своєю відповіддю, — мовила вона. — Містере Гартрайт, нам нічого більше приховувати одне від одного. І я не приховаю від вас, що моя сестра, сама того не усвідомлюючи, виказала себе. Ви повинні залишити нас не тільки заради себе, а й заради неї. Ваша присутність тут ваше неминуче близьке спілкування з нами, хоч було воно, бачить Бог, безневинне в усьому іншому, забрало в неї спокій, зробило її нещасною. Я, що люблю її над моє життя, я, що навчилася вірити в це чисте, благородне, невинне серце, як вірю в Бога, я надто добре знаю, що її мучить таємна гризота, відколи, всупереч їй самій, перша тінь невірності майбутньому шлюбу закралася в її серце. Не буду говорити — ні до чого було б говорити про це тепер, після всього, що сталося, — що ці заручини хоч коли-небудь дуже зачіпали її почуття. Ці заручини — справа честі, а не любові. Батько на смертному одрі два роки тому благословив її на цей шлюб. Сама вона ані зраділа, ані відмовилась — просто дала свою згоду. До вашого приїзду вона була в такому ж становищі, як і сотні інших жінок, що одружуються з чоловіками без особливої приязні до них чи відрази і вчаться любити (коли не ненавидіти) чоловіка вже після весілля, а не до нього. Я не можу висловити, як дуже я сподіваюсь, — так само, як і ви повинні самозречено сподіватись, — що нове почуття, нові думки, які порушили її колишній мир і спокій, не вкоренилися в її серці так глибоко, щоб їх не вирвати звідти. Ваша відсутність (коли б я не вірила так несхитно у вашу честь, мужність і здоровий глузд, я б не покладалась так на вас, як покладаюся нині), ваша відсутність посприяє моїм зусиллям, а час допоможе всім нам трьом. Мені втішно знати, що не даремно я з самого початку відчула до вад довір'я. Втішно також знати, що й цього разу ви будете таким самим чесним, мужнім і співчутливим до вашої учениці (у ставленні до якої ви мали нещастя забутись), яким ви були до тієї знедоленої незнайомки, що попросила у вас допомоги й не помилилась у вас.

Знову згадка про жінку в білому! Невже не можна було говорити про міс Ферлі й про мене без того, щоб не воскрешати пам'яті про Анну Катерік та не ставити її поміж нас, як присуд долі, що його уникнути нема ніякої надії?

— Порадьте, як мені виправдати перед містером Ферлі порушення нашої угоди? — попросив я. — І скажіть, коли мені їхати, якщо він згодиться відпустити мене? Обіцяю сліпо коритися вам і вашим порадам.

— Час підганяє нас, — відказала вона. — Ви ж чули, як я сьогодні вранці згадала про наступний понеділок та про те, що треба підготувати червону кімнату. Гість, якого ми дожидаємо в понеділок...

Мені забракло сил вислухати її повідомлення до кінця. Знаючи те, що я знав, згадавши, як поблідла й розхвилювалась міс Ферлі за сніданком, я і так збагнув, що гість, котрого дожидали в Ліммеріджі, був її майбутній чоловік. Я намагався стриматись, але в душі моїй піднялося щось таке, що пересилюю мою волю, — і я урвав міс Голкомб.

— Дозвольте мені поїхати сьогодні, — сказав я гірко. — Що швидше, то краще...

— Ні, не сьогодні, — заперечила вона. — Єдиним приводом, на який ви можете послатися містерові Ферлі, щоб пояснити ваш від'їзд до закінчення строку угоди, може бути те, що певні непередбачені обставини змушують вас просити у нього дозволу негайно повернутися в Лондон. Доведеться вам почекати до завтра й поговорити з ним після ранкової пошти — тоді раптову переміну ваших планів він пов'яже з якимось листом, що нібито надійшов вам із Лондона. Прикро та ще й негарно вдаватися до обману, хоч би й до найбезневиннішого, та я надто добре знаю містера Ферлі: хай-но він запідозрить, що все це вигадка, то нізащо вас не відпустить. Поговоріть із ним у п'ятницю вранці; займіться опісля (в інтересах ваших власних і вашого хазяїна) вашою незакінченою роботою. Впорядкуйте все, наскільки зможете, і їдьте звідсіля в суботу вранці. Цього часу вистачить і вам, містере Гартрайт, і нам усім.

Не встиг я розтулити рота, щоб запевнити її, що всі її побажання виконаю беззастережно, як ми обоє почули чиюсь квапливу ходу. Нас шукав хтось із домашніх! Я відчув, як кров приплинула мені до щік, а тоді відплинула. Невже нас розшукує міс Ферлі?

Мені стало легше на душі — так безнадійно й печально змінилося враз моє становище стосовно Неї, — справді легше стало, коли побачив, що то була тільки її покоївка.

— Можна попросити вас на хвилинку, міс? — сказала дівчина схвильовано й занепокоєно.

Міс Голкомб спустилася до неї, і вони відійшли на кілька кроків.

Лишившись сам-один, я з гіркою тугою, висловити яку мені несила, став думати про своє близьке повернення до відчайної самоти моєї вбогої лондонської кімнати. Спогади про мою добру стареньку матір і сестру, які так раділи, що мені поталанило дістати вигідну службу в Камберленді, думки про те, що я ганебно їх забув і оце тільки вперше згадав, захлюпнули мене, будячи в мені болісне каяття, — так любовно дорікають давні, забуті друзі. Що відчують мати й сестра, коли я повернуся до них, не дослуживши своєї служби, із сповіддю про свою печальну таємницю? Вони, що покладали на мене стільки надій того прощального щасливого вечора в Гемпстеді!..

І знов Анна Катерік! Навіть спогад про прощальний вечір з матінкою та сестрою пов'язувався тепер мені з іншим спогадом — про місячну дорогу до Лондона. Що б це означало? Невже мені ще судилася зустріч із тією жінкою? Це було не так уже й неможливо. Чи знала вона, що я живу в Лондоні? Так — адже я сам сказав їй про це, до чи після того, як вона недовірливо спитала, чи багато серед моїх знайомців є баронетів. До чи після? Надто я тоді був схвильований, щоб пригадати, коли саме.

Збігло кілька хвилин, поки міс Голкомб вернулась, відпустивши покоївку. Тепер і вона була схвильована й занепокоєна.

— Ми з вами домовилися про все найнеобхідніше, містере Гартрайт, — сказала вона. — Ми зрозуміли одне одного, як це ведеться між друзів, і зараз можемо повернутися в дім. Сказати вам правду, мене турбує Лора. Вона прислала покоївку сказати, що хоче незагайно бачити мене. Дівчина каже, що панну стривожив якийсь лист, його вона дістала сьогодні вранці, — безперечно, той самий, що я звеліла віднести в дім, коли ми йшли сюди.

Ми заквапилися назад. Хоч міс Голкомб сказала мені все, що хотіла, та я сказав їй далеко не все. Від тієї хвилини, коли я довідався, що гість, якого ждуть в Ліммеріджі, — майбутній чоловік міс Ферлі, мене мучила пекуча цікавість, гірка необхідність дізнатися, хто він. Хтозна, чи коли випаде нагода поставити це запитання, тож я зважився зробити це нині, по дорозі до будинку.

— Ви з такою добротою сказали мені, що ми розуміємо одне одного, міс Голкомб, — заговорив я. — Тепер, коли ви повірили в мою вдячність і готовність уволити будь-яку вашу волю, чи можу я запитати, хто...

Я затнувся. Я змусив себе думати про нього, але як тяжко було вголос назвати його її майбутнім чоловіком!

— ...хто той джентльмен, за якого виходить заміж міс Ферлі?

Мабуть, усі її думки були про сестру. Вона кинула недбало:

— Власник великого маєтку в Гемпшірі.

Гемпшір! Там народилася Анна Катерік... Знову, знов вона, жінка в білому. В цьому було щось фатальне.

— І як його звати? — спитав я скількимога байдужіше і спокійніше.

— Сер Персіваль Глайд.

Сер... Сер Персіваль. Знов мені на думку спало запитання Анни Катерік про баронетів, яких я міг знати. Зненацька я зупинився і глянув на міс Голкомб.

— Сер Персіваль Глайд, — повторила вона, подумавши, напевне, що я не дочув.

— Він баронет? — спитав я вже з неприхованим хвилюванням.

Вона помовчала хвилину, а тоді досить холодно відповіла:

— Баронет, звичайно.

XI

На зворотному шляху додому більше ми не зронили ні слова. Міс Голкомб поспішила до сестри нагору, а я вернувся до своєї студії, щоб упорядкувати, перш ніж передати в інші руки, ті малюнки містера Ферлі, що їх я ще не встиг реставрувати й окантувати. Коли я зостався на самоті, мене захлюпнули думки, які досі я гнав геть, думки, що робили моє становище нестерпно тяжким.

Отже, вона заручена й виходить заміж. Її майбутній чоловік — сер Персіваль Глайд. Чоловік із титулом баронета і власник маєтку в Гемпшірі.

В Англії були сотні баронетів і десятки землевласників у Гемпшірі. Судячи за звичайною логікою, я не мав ані найменших підстав підозрювати, що недовірливі розпити жінки в білому можна пов'язати з сером Персівалем Глайдом. І все ж таки я пов'язав їх із ним. Чи було це тому, що тепер у моїй уяві сер Персіваль пов'язувався з міс Ферлі, а міс Ферлі, своєю чергою, з Анною Катерік, від тієї самої ночі, коли мені відкрилася лиховісна схожість між ними? А чи тому, що ранкові події так мене розхвилювали, що тепер наді мною брала владу кожна омана, яка тільки могла постати з простих випадковостей, простих збігів обставин? Хтозна... Я тільки відчував, що розмова, яка відбулася між міс Голкомб і мною по дорозі додому від літньої хатинки, дуже дивно подіяла на мене. Мною цілком заволоділо передчуття якоїсь страшної нез'ясовної небезпеки, що чигала на нас у пітьмі майбутнього. Болісний здогад, що віднині я — одна з ланок того ланцюга подій, розірвати який не здолає навіть мій від'їзд із Камберленду, гірка думка, чи хто-небудь із нас побачить кінець усього цього, адже всьому буває кінець, — все дужче гнітили, потьмарювали мені душу. Хоч яке гірке було моє страждання через нещасливий кінець моєї недовгої, зухвалої любові, а проте його притупило, приглушило ще тяжче страждання: передчуття, що час збирає над нашими головами якісь темні, не видимі ще, грізні небезпеки.

Я попрацював над малюнками не більше півгодини, коли в мої двері постукали. Я сказав: «Прошу!», двері відчинились, і, мені на подив, до кімнати увійшла міс Голкомб.

Вона була чимось розгнівана і схвильована. Не встиг я запропонувати їй сісти, як вона схопила стільця й сіла поруч мене.

— Містере Гартрайт, — почала вона. — Мені здавалося, що з усіма прикрими розмовами покінчено, на сьогодні принаймні. Але не так сталось, як гадалось. Хтось затіяв підлу інтригу, маючи на меті злякати мою сестру й перешкодити її заміжжю. Ви ж бачили, як я звеліла садівникові однести в дім листа, підписаного незнайомим почерком і адресованого міс Ферлі?

— Авжеж.

— Це анонімний лист, підла спроба зганьбити сера Персіваля в очах моєї сестри. Він так схвилював і стривожив сестру, що я насилу якось трохи її заспокоїла і прийшла до вас аж тоді, коли змогла залишити її саму. Я знаю, це суто родинні справи, і не годилося б мені радитися про це з вами, кого ці справи не можуть цікавити...

— Перепрошую, міс Голкомб, але мене, як ніщо інше, цікавить усе, що може перешкодити щастю міс Ферлі чи вашому щастю.

— Я рада чути це від вас. Ви — єдина людина в домі, чи й поза домом, у якої я можу спитати ради. Містер Ферлі такий недужий, його так жахають будь-які труднощі й таємниці, що годі й думати про нього в такій справі. Наш священик — чоловік доброї, але слабкої вдачі, який поза своєю парафією нічого не тямить, а наші сусіди — просто байдужі знайомі, з якими можна порозважатись, пополювати, але боронь Боже потурбувати їх у хвилини тривоги й небезпеки. Порадьте мені ось що: чи повинна я вжити негайних заходів, щоб з'ясувати, хто автор цього листа, чи почекати до завтра й звернутись до повірника містера Ферлі? Можна згаяти цілий день чи ні? Це може мати велике значення. Скажіть мені, що ви про це думаєте, містере Гартрайт? Якби необхідність не змусила мене в розмові з вами звірити вам деякі делікатні обставини, то, звісно, навіть безпорадне моє становище не могло б виправдати моє звернення до вас. Але після нашої сьогоднішньої розмови я навряд чи помилюся, якщо забуду, що ми з вами знайомі лише три місяці.

Вона дала мені листа. Він починався зразу, без звертання, ось так:

«Чи вірите ви у сни? Перечитайте, що говориться про сни у Святому письмі, й вислухайте моє застереження, поки не пізно.

Минулої ночі я бачила сон про вас, міс Ферлі. Мені наснилося, нібито я в церкві. Я стою по один бік аналоя, а священик у стихарі, з молитовником в руках, — по другий бік.

Через якийсь час до церкви увійшли двоє — чоловік і жінка, щоб повінчатись. Тією жінкою були ви. В чудовій білосніжній сукні, під довгою білою прозорою фатою, ви виглядали такою гарною і невинною, що серце моє переповнилося співчуттям до вас, а на очі набігли сльози.

Ті сльози, моя молода леді, були благословенними сльозами жалості, але, замість текти з моїх очей, як течуть сльози у всіх нас, вони обернулися двома променями світла, котрі дедалі ближче посувалися до чоловіка, що стояв з вами перед вівтарем, аж поки торкнулися його грудей. Два промені, мов дві веселки, простяглися між ним і мною. Я подивилась, куди вони вказували, і зазирнула в самісіньку глибину його серця.

З лиця той чоловік, за якого ви виходили заміж, був досить гарний. Ані високий, ані низький — трохи нижчий середнього зросту. Жвавий, веселий, радісний, років сорока п'яти. Він мав бліде обличчя та облисілий лоб, але решту голови вкривала темна чуприна. Бороду він голив, однак мав розкішні каштанові бакенбарди й такі самі вуса. Очі карі й дуже блискучі; ніс такий прямий, красивий і тонкий, що прикрасив би й жінку. Такі самі й руки. Час від часу його турбував сухий, уривчастий кашель, і, коли він прикривав рота правою рукою, на ній червонів рубець від давньої рани. Чи ж такий він насправді, як наснився мені? Вам краще знати, міс Ферлі, ви самі знаєте, обманув мене сон чи ні. Але читайте далі. Читайте, що я побачила під його зовнішньою оболонкою, — благаю вас, читайте собі на користь.

Я подивилась туди, куди вели два промені, й заглянула в самісіньке його серце. Воно було чорне, як ніч, і на ньому палахкучими червоними буквами було написано рукою грішного ангела: «Без жалю і каяття. Він сіяв горе на шляхи інших і житиме, щоб сіяти горе на шляху тієї, що стоїть поруч нього». Я прочитала це, і тоді ті світляні промені пересунулись і спрямувались за його плече, а там, позад нього, стояв диявол і сміявся. І промені пересунулися ще раз і спрямувались за ваше плече: там, за вами, стояв ангел і плакав. І втретє пересунулися промені й лягли поміж вами й тим чоловіком. Вони розширялись і розширялись, далі й далі відтісняючи вас одне від одного. І священик даремно шукав вінчальну молитву — вона щезла з книги, і він перестав гортати сторінки, й закрив книгу, відсунув од себе у відчаї. А я прокинулася вся в сльозах, і серце моє шалено калатало, бо я вірю в сни.

Вірте і ви, міс Ферлі, благаю вас, заради вас самих, вірте, як вірю я. Йосиф і Даниїл, та інші у Святому письмі вірили у сни.

Розвідайте про минуле того чоловіка з рубцем на руці, перш ніж вимовити слова, які зроблять вас його нещасною дружиною. Я застерігаю вас не заради себе, а заради вас. Турбота про ваше благополуччя житиме в мені до останнього мого подиху. Дочка вашої матері в серці моїм, бо ваша мати була моїм першим, найкращим, моїм єдиним другом».

На цьому, без будь-якого підпису, кінчався цей незвичайний лист. Написаний він був на лінованому папері, по-школярському густо, з багатьма ляпками. Почерк був кволий, невиразний, але нічим особливим не вирізнявся.

— Це не безграмотний лист, — мовила міс Голкомб, — і водночас він надто безладний, щоб можна було приписати його освіченій людині з вищих кіл. Опис вінчальної сукні й факти і деякі інші вирази начебто свідчать про те, що писала його жінка. Яка ваша думка, містере Гартрайт?

— Я теж так думаю. Мені здається, що писала його не просто жінка, а жінка, чий розум, напевне...

— ...розладнаний? — підказала міс Голкомб. — І мені щось таке здалося.

Я не відповів. Мої очі були прикуті до останньої фрази листа. «Дочка вашої матері в серці моїм, бо ваша мати була моїм першим, найкращим, моїм єдиним другом». Ці слова та мої сумніви щодо здорового глузду автора листа підказали мені припущення, про яке я боявся навіть подумати, не те що висловити вголос. Я вже почав потерпати за свій власний розум. Чи не було це нав'язливою думкою — у всьому незрозумілому й несподіваному знаходити одне й те саме приховане джерело, вбачати сліди одного й того самого зловісного впливу? Цього разу я вирішив бути обачнішим — не висловлювати ніяких переконань, не підтверджених безперечними фактами, й рішуче відганяти всілякі спокусливо-легкі припущення.

— Якщо є найменша змога розшукати людину, котра написала цього листа, — сказав я, віддаючи його міс Голкомб, — то я вважаю, що не буде ніякої шкоди, якщо ми негайно розпочнемо пошуки. Треба розпитати садівника про ту бабусю, що дала йому листа, а тоді попитати людей в селі. Але спершу дозвольте поставити вам одне запитання. Ви сказали, що можна ще порадитися з повірником містера Ферлі завтра. Хіба немає змоги зв'язатися з ним раніше? Чом не зробити цього сьогодні?

— Я поясню вам, — відказала міс Голкомб. — Мені доведеться торкнутись деяких подробиць, що стосуються до заручин моєї сестри. Я не вважала за потрібне чи бажане згадувати про них у нашій ранковій розмові. Досі дата весілля не була обумовлена. Сер Персіваль Глайд приїжджає сюди в понеділок саме для того, щоб домовитися про день весілля. Він хоче, щоб весілля відбулося до кінця року.

— А міс Ферлі знає про це його бажання? — спитав я нетерпляче.

— Ні, навіть не підозрює. Після всього, що сталося, я не можу взяти на себе відповідальність і сказати їй про це. Сер Персіваль тільки висловив свої побажання містерові Ферлі, і той сам сказав мені, що, як Лорин опікун, він готовий і радий піти назустріч волі сера Персіваля. Містер Ферлі написав у Лондон повірникові нашої родини, містерові Гілмору. Той перебуває нині в Глазго, має там справи, але ще раніше він повідомив, що по дорозі назад заїде в Ліммерідж. Завтра він прибуває і побуде з нами декілька днів, щоб сер Персіваль Глайд міг викласти йому свої міркування, чому треба прискорити весілля. Якщо серові Персівалю це вдасться, то містер Гілмор повернеться в Лондон уже з розпорядженням підготувати папери для шлюбного контракту моєї сестри. Тепер ви розумієте, містере Гартрайт, що завтра ми зможемо порадитися з юристом. Містер Гілмор — випробуваний друг двох поколінь родини Ферлі, ми можемо довіряти йому, як нікому іншому.

Шлюбний контракт! Ці слова сповнили мою душу відчаєм ревнощів, здатним отруїти все найкраще, що було в мені. Я почав думати — мені нелегко признатися в цьому, але я не повинен приховувати жодної подробиці, від початку до кінця, з цієї жахливої історії, яку я надумав розкрити для всіх, — я почав думати про туманні звинувачення проти сера Персіваля Глайда, викладені в анонімному листі, і в мені спалахнула бридка надія. Що, коли ці дикі звинувачення все-таки правдиві? Що, коли правда виявиться ще до того, як вирішне слово буде мовлене і шлюбний контракт підписано? Мені хотілося думати, що почуття, яке володіло мною тоді, було цілковито пов'язане з турботою про благо міс Ферлі. Але мені не пощастило обманути себе, і я не повинен намагатися обманути нині інших. Тож мушу признатися, що мене охопила безоглядна, помстлива, безнадійна ненависть до того, хто мав стати її чоловіком

— Коли ми хочемо хоч щось довідатись, — сказав я під впливом цього нового почуття, що тепер керувало мною, — ми не повинні втрачати жодної хвилини. Я ще раз пропоную розпитати садівника, а тоді обійти село.

— Я гадаю, що можу допомогти вам і в цьому, і в тому, — сказала міс Голкомб. — Ходімо негайно, містере Гартрайт, і зробімо все, що тільки можна зробити.

Я був узявся за ручку дверей, щоб відчинити перед нею, але зупинився зненацька, щоб поставити їй одне важливе запитання, перш ніж рушити вперед.

— В анонімному листі докладно змальовано зовнішній вигляд жениха, — сказав я. — Ім'я Персіваля Глайда не згадано, я знаю. Але чи схожий він на цей портрет?

— Усе збігається. Навіть те, що йому сорок п'ять років...

Сорок п'ять. А їй ще не було й двадцяти одного року! Чоловіки його віку часто женилися на молодих дівчатах, і, як відомо, ці шлюби часом бували щасливі. Я це знав. Але навіть згадка про його зрілий вік у порівнянні з її юністю ще підсилила мою сліпу ненависть і недовіру до нього.

— Усе збігається, — вела далі міс Голкомб. — Навіть те, що в нього рубець на правій руці. Це рубець від рани, яку він дістав багато років тому, під час подорожі по Італії. Безсумнівно, автор анонімного листа добре знає його зовнішній вигляд.

— Навіть кашель, про який теж згадано, наскільки я пам'ятаю?

— Так, навіть це правда. Він на той кашель не звертає уваги, але іноді це непокоїть його друзів.

— Гадаю, до вас не доходило ніяких чуток, що плямували б його?

— Містере Гартрайт! Я сподіваюсь, ви досить справедливі, щоб не піддатися впливові того підлотного листа?

Я відчув, що шаріюсь, бо добре знав, що лист таки вплинув на мене.

— Сподіваюсь, що ні, — відповів я зніяковіло. — Певне, я не мав права ставити таке запитання.

— Я не шкодую, що ви про це запитали, — сказала вона, — бо завдяки вашому запитанню я можу віддати належне репутації сера Персіваля. Ніяких чуток, що плямували б його, ніколи не доходило ні до мене, ні до будь-кого з нашої родини, містере Гартрайт. Він двічі успішно балотувався на виборах і пройшов це випробування незаплямований. Людина, якій це вдалося зробити в Англії, — це людина із сталою, бездоганною репутацією.

Я мовчки відчинив їй двері й вийшов слідом за нею. Вона не переконала мене. Коли б ангел, що записує цноти й пороки всіх людей, спустився до мене з неба, щоб потвердити її слова, і розгорнув переді мною свою книгу, — навіть ангел не переконав би мене.

Ми застали садівника за його звичною роботою. Але від того телепня годі було добитися якоїсь розумної відповіді. Жінка, що дала йому листа, була стара баба. І вона йому нічого не сказала. І дуже швидко пішла туди, на південь. От і все, що міг розповісти нам помічник садівника.

Село лежало на південь від маєтку. Тож ми й пішли до села.

XII

Ми ходили по всьому Ліммеріджу й терпляче розпитували всіх, кого тільки зустрічали. Але так нічого й не випитали. Троє з мешканців села запевняли нас, що достеменно бачили ту жінку, яку ми шукали, але жоден з них не спромігся описати її зовнішній вигляд і кожен показував інший напрямок, куди вона пішла. Тож ці троє допомогли нам не більше, ніж усі їхні неспостережливі сусіди.

Ми добряче находилися, напиталися, поки нарешті вийшли на край села, де стояла школа, яку заснувала колись місіс Ферлі. Минаючи те крило будинку, де навчалися хлопчики, я запропонував запитати, щоб уже востаннє, у вчителя, гадаючи, що за характером своєї служби він мав бути найрозумнішою людиною на селі.

— Швидше всього вчитель був зайнятий уроками саме в той час, — сказала міс Голкомб, — коли та жінка пройшла через село і верталася назад. Але чом не спробувати?

Ми увійшли на ігровий майданчик і почали обходити будинок, щоб потрапити до дверей, що були з тильного боку школи. Минаючи вікно класної кімнати, я став і зазирнув досередини.

Вчитель сидів за кафедрою, спиною до мене. Певне, він вичитував за щось учням, що всі стояли перед ним, за винятком одного. Винятком був міцненький білявий хлопчисько — він стояв окремо від решти, на стільчику в кутку. Бідолашний малий Робінзон Крузо, покараний за якусь провину самотністю на своєму пустельному острівці.

Двері, коли ми підійшли до них, були розчинені навстіж, і до нас виразно долинав учителів голос. Ми на хвилину зупинилися біля порога.

— Отож, хлопчики, — говорив учитель, — затямте, що я кажу. Якщо в нашій школі я почую ще хоч слово про привиди, тоді начувайтеся всі. Привидів немає. Вони не існують, а тому кожен хлопчик, хто в них вірить, вірить у те, чого немає; а хлопчик, що ходить до нашої школи й вірить у те, чого немає, діє всупереч здоровому глузду й тим самим порушує дисципліну, а за це, звичайно, мусить бути суворо покараний. Усі ви бачите Джекоба Послтвейта он там, на ганебному стільці. Покарано його аж ніяк не за те, що він, за його словами, вчора увечері бачив привида. Покарано його за те, що він надто зухвалий і впертий, щоб послухати голос розуму, і знов і знов повторяє, нібито бачив привида, після того як я сказав йому, що привидів немає і не може бути. Якщо Джекоб Послтвейт не схаменеться, я виб'ю з нього привида палицею! А якщо цю нісенітницю будете розносити й ви всі, тоді, я вживу заходів і виб'ю привида з усіх школярів!

— Здається, ми вибрали непідходящий час для відвідин, — сказала міс Голкомб, коли вчитель договорив, але рішуче попрямувала в клас.

Наша поява справила величезне враження на хлопчиків. Напевне, вони подумали, що ми саме для того й прийшли, щоб подивитись, як битимуть Джекоба Послтвейта.

— Йдіть усі додому обідати, — сказав учитель. — Усі, крім Джекоба. Він так і стоятиме, де стоїть. І нехай привид принесе йому попоїсти, якщо хоче.

Коли зникли товариші й надія на обід, мужність залишила юного Джекоба. Він вийняв руки з кишень, подивився на них, дуже повільно підніс до очей і почав ревно терти очі кулаками, супроводжуючи цю роботу короткими нападами сопіння через рівні проміжки часу.

— Ми зайшли спитати вас про дещо, містере Демпстер, — звернулася міс Голкомб до вчителя. — Але ми ніяк не сподівалися, що ви займетеся виганянням привида. Що це означає? Що тут сталось?

— Цей лихий хлопчисько налякав усю школу, міс Голкомб, заявивши, нібито вчора ввечері він бачив привида, — відповів учитель. — І він уперто наполягає на своїй безглуздій вигадці, попри всі мої докази та умовляння.

— Чудасія! — мовила міс Голкомб. — Я й не гадала, що в якогось хлопчиська стане фантазії побачити привида.Від щирого серця бажаю вам упоратися ще й з цим додатком до вашого тяжкого завдання — виховувати юні уми в Ліммеріджі, містере Демпстер, і хай вам пощастить викорчувати їхні забобони. А поки що дозвольте пояснити, чому я тут і чого я хочу.

І вона поставила вчителеві те саме запитання, з яким ми вже зверталися чи не до кожного жителя села. І дістала все ту саму невтішну відповідь: містер Демпстер і в вічі не бачив жінки, яку ми шукали.

— Мабуть, ми можемо вертатися додому, містере Гартрайт, — сказала міс Голкомб. — Очевидно, нам не знайти відомостей, що нам потрібні.

Вона вклонилася містерові Демпстеру і вже хотіла вийти з класу, коли увагу її привернула похнюплена постать Джекоба Послтвейта, що жалібно сопів на покутному стільці. Вона зупинилась, аби на прощання підбадьорити малого в'язня.

— Ти, дурненький хлопче, — сказала вона, — чому ти не попросиш пробачення у містера Демпстера та не перестанеш базікати про привида?

— Еге! Так я- ж його справді бачив! — затявся Джекоб Послтвейт і, нажахано витріщивши очі, залився слізьми.

— Дурниці! Нісенітниці! Нічого такого ти не бачив. Тож треба вигадати: привид! Та який привид...

— Перепрошую, міс Голкомб, — трохи ніяково втрутився учитель, — але мені здається, що краще б вам не розпитувати хлопця. Він уперся — і край: таке городить, що хто б йому й повірив. А від ваших розпитів він може ще несвідомо...

— Може... що? — гостро перепитала міс Голкомб.

— Прикро вразити вас, — докінчив містер Демпстер, сам неабияк занепокоєний.

— Слово честі, містере Демпстер, ви лестите мені, маючи мене за таку нервову особу, що навіть цей шибеник здатний прикро вразити мене! — І вона з глузливим викликом обернулася до малого Джекоба. — Ану ж, — сказала вона, — розкажи мені все про це. Ти, поганий хлопчиську, коли ти бачив привида?

— А вчора, як сонце заходило.

— Ага, то ти бачив його в сутінках! І який же він був із себе?

— Весь білий — як і годиться бути привиду, — з превеликою впевненістю відповів цей знавець привидів.

— І де ж це було?

— А там, на могилках, де йому й годиться бути.

— «Такий, яким йому годиться бути, й там, де йому годиться бути»! Ах ти ж, дурнику, ти так говориш про привидів, наче знаєш їх ще з колиски! Але ти, принаймні, добре завчив свою історію. Мабуть, ти ще й скажеш мені, чий же то був привид?

— Авжеж, скажу! — запевнив її Джекоб, понуро й звитяжно киваючи головою.

Містер Демпстер уже кілька разів намагався урвати іспит, який міс Голкомб учинила його учневі. Цього разу він заговорив так рішуче, що його почули.

— Даруйте мені, міс Голкомб, — сказав він. — Осмілюсь зауважити, що ви тільки заохочуєте нездорові нахили в хлопцеві, ставлячи йому ці запитання.

— Я тільки поставлю йому ще одне запитання, містере Демпстер, і тим задовольнюся. Ну, — провадила вона, звертаючись до хлопчика, — чий же то був привид?

— Привид місіс Ферлі, — пошепки відповів Джекоб.

Враження, яке ця надзвичайна відповідь справила на міс Голкомб, цілком виправдало побоювання вчителя, що силкувався якраз запобігти тому, щоб вона почула такий Джекобів висновок. Побуряковівши з обурення, вона так гнівно рвонулася до малого Джекоба, аж той з переляку заридав знову. Вона вже й розтулила рота, але схаменулась і звернулася не до хлопчика, а до вчителя.

— Марна справа, — сказала вона, — вважати, що така дитина відповідальна за свої слова. Я майже не сумніваюсь: хтось інший уклав йому в голову цю дурницю. Немає жодної людини в селі, котра не була б хоч чимось зобов'язана моїй матері, і, якщо є люди, що забули про шану і вдячність до її пам'яті, то я знайду їх. Якщо я маю хоч якийсь вплив на містера Ферлі, вони жорстоко поплатяться.

— Гадаю — ні, більше того, я певен, міс Голкомб, що ви помиляєтеся, — сказав учитель. — Все це від початку й до кінця просто вигадка цього дурного й затятого хлопчиська. Він бачив, чи йому здалося, що бачив, якусь жікку в білому, коли учора ввечері йшов через цвинтар. Та постать, справжня чи уявна, нібито стояла біля мармурового хреста, якого всі в Ліммеріджі знають як пам'ятник над могилою місіс Ферлі. Цих двох обставин вистачило, щоб підказати хлопчикові ту відповідь, яка, цілком природно, так вас вразила.

Видно було, що міс Голкомб його слова не зовсім переконали, але вона, напевне, відчула: вчителеве пояснення надто розумне, щоб заперечити його відкрито. Тож вона лише подякувала йому за увагу, пообіцявши навідати його ще, коли її сумніви розвіються. Потому вона вклонилась і перша вийшла з класу.

Під час цієї дивної сцени я стояв осторонь, уважно слухав і робив свої висновки. Щойно ми зосталися вдвох, міс Голкомб запитала мене, яка у мене склалася думка про все почуте.

— Думка у мене склалася цілком певна, — відповів я. — Я вірю, що хлопцева розповідь заснована на дійсному факті. Зізнаюсь, мені дуже хотілося б побачити пам'ятник над могилою місіс Ферлі та обдивитися землю довкола нього.

— Гаразд, ви побачите могилу.

Якийсь час ми йшли мовчки; міс Голкомб міркувала.

— Те, що сталося в школі, — заговорила вона знов, ― геть витіснило мені з голови всю справу з листом, і тепер я ніяк не можу зосередитись на думці про нього. Може, не варто більше розвідувати, а краще почекати до завтра й передати все в руки містера Гілмора?

— Ні в якому разі, міс Голкомб! Навпаки! Те, що сталося в школі, якраз переконує мене в тому, що треба й далі провадити розшуки.

— Чому?

— Тому що шкільна подія підтверджує мою підозру, яка зародилася, коли я прочитав анонімного листа.

— Напевне, у вас були підстави, містере Гартрайт, досі приховувати від мене вашу підозру?

— Я сам боявся плекати ту підозру. Вона мені здавалася вкрай безглуздою, і я поставився до неї з недовірою, як до плоду моєї хворої уяви. Та більше я не можу так думати. Не тільки хлопцеві відповіді на ваші запитання, а й випадкові слова, що їх зронив учитель, пояснюючи всю історію, воскресили в мені той здогад. Можливо, наступні події доведуть, що я помиляюсь, міс Голкомб, але нині я твердо переконаний, що гаданий привид на цвинтарі й автор анонімного листа — одна й та сама особа.

Вона зупинилася, зблідла й пильно подивилася мені в обличчя:

— Хто ж це?

86

— Шкільний учитель, сам того не відаючи, відповів вам. Говорячи про постать, яку хлопчик бачив на цвинтарі, вчитель сказав: «Жінка в білому».

— Невже Анна Катерік?

— Так, Анна Катерік.

Вона важко сперлась на мою руку.

— Не знаю чому, — мовила вона тихо, — але ця ваша підозра так мене лякає, так непокоїть! Я відчуваю... — Вона замовкла й спробувала усміхнутись. — Містере Гартрайт, — повела вона далі, — я покажу вам могилу і зразу ж піду собі додому. Лору не можна лишати саму надовго. Краще я повернусь та посиджу з нею.

Тим часом ми підійшли до цвинтаря. Церква, понура будівля з сірого каменю, стояла у видолинку, захищена від суворих вітрів, що гуляли довкола по вересовій рівнині.

Могили тяглися по схилу пагорба, — трохи далі, вбік від церкви. Цвинтар був оточений невисоким муром із грубого каменю. Голий і відкритий лежав цвинтар під небесами, й лише в глибині його, де вниз по кам'янистому схилу дзюркотів струмочок, купка карлуватих деревець кидала скупу тінь на вбогу, миршаву траву. Зайти на цвинтар можна було з трьох боків — там, де до огорожі ззовні й зсередини тулилися широкі кам'яні східці. Неподалік від одного з таких входів, за струмочком і деревцями, височів мармуровий хрест над могилою місіс Ферлі, пануючи над скромними надгробками, що стояли довкола.

— Далі я можу і не йти з вами, — сказала міс Голкомб, показуючи на мармурового хреста. — Ви ж розповісте мені, коли знайдете що-небудь таке, що б підтвердило ваш здогад. Зустрінемося вдома.

Вона пішла, залишивши мене самого. Я зразу ж зійшов униз до цвинтаря, по кам'яних сходинках потрапив на цвинтарну доріжку, що вела просто до могили місіс Ферлі.

Трава довкола була надто низька, а грунт надто твердий, щоб можна було розгледіти чиїсь сліди. Не знайшовши слідів, я уважно оглянув хреста й мармурову плиту під ним, на якій вирізьблено було напис.

Білий мармур хреста подекуди вкривали плями від негоди, так само й більшу частину плити, де був напис. Але менша частина плити відразу привернула мою увагу своєю дивовижною чистотою — там не було ані пляминки. Я придивився і зрозумів, що її витирали — чи мили — зовсім недавно; рука з ганчіркою рухалася згори вниз. Між митою і немитою частинами пролягла чітка межа. Хтось почав був мити пам'ятник і чомусь не докінчив роботи. Хто ж то міг бути?

Я роззирнувся навкруги, міркуючи над цим питанням. Із того місця, де я стояв, не було видно й признаки людського житла. Довколишня місцевість була справжнім царством мертвих. Я вернувся до церкви, обійшов її з тилу і кам'яними сходинками спустився за огорожу. Звідси починалася стежка, що вела вниз, до занедбаної каменярні. На одному схилі каменярні стояла хатина, а перед порогом стара жінка прала білизну.

Я підійшов до неї і завів мову про церкву та про цвинтар. Вона охоче розговорилась і майже зразу сказала мені, що її чоловік і гробар, і паламар заодно. Потім я похвалив пам'ятник місіс Ферлі. Стара похитала головою і сказала, що це я ще не бачив його в найкращому вигляді. Доглядати пам'ятник було обов'язком її чоловіка, та останнім часом він усе нездужає; ось уже котрий місяць він насилу доповзає до церкви по неділях, щоб виконати свою службу. Тут не до пам'ятника — ось чому він став такий занедбаний. Та чоловік уже видужує помалу і сподівається, що за тиждень чи днів за десять поздоровшає настільки, що зможе зайнятися пам'ятником, почистити його.

Ці відомості, що я їх виділив із довгої, недоладної відповіді (а говорила стара щирою камберлендською говіркою), були якраз те, що мені треба було. Я дав бідній бабусі трохи грошей і, не гаючись більше, вернувся в Ліммерідж.

Очевидно, пам'ятник мила стороння рука. Пов'язавши те, що я тільки-но вивідав, із тим, про що почав підозрювати після розповіді про привида в сутінках, я твердо вирішив поспостерігати за могилою місіс Ферлі того ж вечора — повернутися на цвинтар надвечір і, заховавшись так, щоб бачити пам'ятник, дочекатися ночі. Пам'ятник зостався недомитий — та, що почала цю роботу, повернеться, можливо, щоб її докінчити.

Вдома я розповів міс Голкомб про свої плани. Вона нібито здивувалась і стривожилась, коли я пояснив їй свою мету, але прямо нічого не заперечила. Тільки мовила:

— Сподіваюсь, ваша затія скінчиться добре.

Вона вже була зібралася йти, коли я скількимога спокійнішим голосом поцікавився, як здоров'я міс Ферлі. На відповідь я почув, що її настрій поліпшився і міс Голкомб сподівається умовити її погуляти, поки ще не зайшло сонце.

Я повернувся до своєї кімнати і знову заходився коло малюнків. Необхідно було дати їм лад, а ще необхідніше було зайняти себе чимось таким, що б відволікло мене від думок про свою долю, про безпросвітне майбутнє, що чекало на мене.

Час від часу я відривався від роботи й поглядав у вікно, стежив за сонцем, що сідало все нижче, все ближче до обрію. Визирнувши отак одного разу, я побачив самітну, постать, що прогулювалась по широкій, посипаній жорствою доріжці, якраз попід моїми вікнами. То була міс Ферлі.

Я не бачив її від самого ранку, та й за сніданком майже не розмовляв з нею. Ще один день у Ліммеріджі — оце все, що мені лишалось. А потім я, може, більше й не побачу її ніколи... Ця думка прикувала мене до вікна. Мені стало глузду сховатися за віконницю, щоб вона не побачила мене, якби глянула вгору, — але не стало сил утриматися від спокуси хоча б очима слідувати за нею доти, доки очі могли бачити її.

Вона була в коричневій пелерині поверх простої чорної сукні і в тому самому простому солом'яному брилику, що був на її голівці і в першу нашу зустріч. Нині до брилика була прикріплена вуаль, що закривала від мене її обличчя. Поруч, біля її ніг, дрібушила улюблена супутниця її прогулянок — маленька італійська левретка в зграбній червоній попонці, що оберігала ніжну шкіру собачки від холодного повітря. Міс Ферлі мовби й не помічала левретки. Йшла просто вперед, ледь похиливши голову й сховавши руки під пелерину. Мертве листя, що його вітер крутив переді мною вранці, коли я почув, що вона виходить заміж, кружляло на вітрі й перед нею, здіймалось, падало, розсипалося біля її ніг, а вона йшла в блідому світлі пригаслої заграви. Собачка тремтіла, трусилася й тулилася до її сукні, так-то вже просячи, щоб її помітили, підбадьорили. Та господиня все не звертала на неї уваги... Вона йшла собі, далі й далі від мене, а мертве листя кружеляло круг неї... аж поки мої зболілі очі перестали бачити її і я знов лишився сам-один зі своїм важким серцем.

За годину я впорав свою роботу. Сонце вже зовсім зайшло. Я взяв у передпокої свої пальто й капелюха і вислизнув з дому ніким не помічений.

В небі на заході буйно клубочилися хмари, з моря дув пронизливий вітер. Берег був далеко, але шум прибою долинав через рівнинний простір, відгукуючись сонною луною мені у вухах, коли я прийшов на цвинтар. Місцина видалася мені ще пустельнішою, ніж першого разу. Ані душі живої довкола. Я почав вибирати собі місце, де б можна стати й пильнувати, не зводячи очей з білого хреста, що височів над могилою місіс Ферлі.

XIII

Цвинтар був розташований біля самої церкви, на відкритому місці, й це змушувало мене дуже обачно вибирати куточок для спостереження.

Головний вхід церкви був збоку від цвинтаря. Церковні двері були захищені обабіч кам'яним притвором. Після хвилинного вагання, викликаного природною нехіттю ховатись, я таки зважився, адже сховатись було вкрай необхідно, і ввійшов до притвору. З обох боків тут були прорізані невеликі віконні отвори. Через одне таке віконце я міг бачити могилу місіс Ферлі. З другого видно було каменярню вдалині й паламареву хатину. Переді мною, навпроти головного входу, видніла ділянка пустельного цвинтаря, смуга низького муру й латка голого поруділого пагорба, над яким мчали, гнані вітром, обагрені вечоровою загравою хмари. Не видно, не чутно було жодної живої душі, ані птаха не пролітала, ані навіть собачий гавкіт не долинав від паламаревої оселі. Проміжки тиші між глухими ударами прибою повнилися моторошним шелестом сухого листя, ще не облетілого з карлуватих деревець біля могили місіс Ферлі, та холодним, ледь чутним дзюркотінням струмочка по кам'яному руслу. Моторошне місце, моторошна година. Я лічив хвилину за хвилиною, і тоскно, дедалі тоскншіе ставало мені в моїй кам'яній криївці.

Ще й не смеркло — відблиск заграви досі барився на небі. Збігло трохи більше півгодини мого самітного пильнування, коли я почув чиюсь ходу і голос. Хода наближалася з-поза церкви, голос був жіночий.

— Та не потерпайте за того листа, моя люба, — говорив голос. — Я щасливо передала його просто в руки хлопцеві, а він узяв листа й словечка не сказав. Він пішов своєю дорогою, а я своєю, і ніхто не стежив за мною, за це ручуся.

Від цих слів увага моя напружилась до краю; зустріч, яку я очікував, стала така болісно близька. Запала коротка мовчанка, але хода все наближалась. За хвилину я побачив, як дві жінки проминули церкву, якраз попід моїм віконцем. Вони прямували просто до могили місіс Ферлі, тож я бачив лише їхні спини.

На одній з жінок були чепець і шаль. Друга була в темно-синій дорожній накидці з каптуром, накинутим на голову. Край її сукні виднів з-під накидки. Серце моє забилося частіше: сукня була біла.

На півдорозі між церквою і могилою вони зупинились, і жінка в шалі повернула голову до своєї подруги, обличчя якої лишалося в тіні каптура.

— Ні в якому разі не скидайте цієї вигідної, теплої накидки, — промовив голос, який я щойно чув, — голос жінки в шалі. — Місіс Тодд правду каже, що ви надто вже привертали до себе увагу вчора, вся в білому. Я трохи погуляю, поки ви будете тут. Не знаю, як вам, а мені цвинтарі не зовсім до вподоби. Поки я повернуся, ви кінчайте своє діло; треба постаратися нам утрапити додому ще до ночі.

Сказавши це, вона повернула назад. Тепер я бачив її обличчя. Обличчя літньої жінки, засмагле, обвітрене, рум'яне, в ньому не було нічого безчесного чи підозрілого. Біля церкви вона стала й щільніше закуталася шаллю.

— Дивачка, — мовила вона сама до себе, — і завжди була дивачкою, з усіма її примхами та витребеньками, відколи я її знаю. Але сумирна, бідолашка, така сумирна, як мале дитя.

Вона зітхнула, занепокоєно озирнулась на цвинтар, похитала головою, ніби її ніяк не задовольняв цей похмурий краєвид, і зникла за церквою.

На хвилину я задумався, завагався: може, піти слідом, поговорити з нею? Та непоборне бажання зустрітися віч-на-віч із її супутницею допомогло мені вирішити це питання. Жінку в шалі я міг побачити, коли вона вертатиметься на цвинтар, хоч навряд чи вона могла дати мені відомості, які я хотів добути. Особа, що передала листа, не становила великого інтересу. Головною особою була та, що листа написала. Тільки вона могла дати мені потрібні відомості. Я був переконаний, що це вона — авторка листа — перебуває зараз на цвинтарі.

Такі думки зринали в моїй голові, а тим часом жінка в накидці підійшла до самої могили й трохи постояла перед нею. Тоді роззирнулася довкола, й, діставши з-під накидки білу полотняну шматину чи хустинку, пішла до струмочка. Струмочок забігав на цвинтар через невеликий отвір у кам'яній огорожі й трохи далі витікав через такий самий отвір. Вона вмочила шматину в воду й вернулася до могили. Я бачив, як вона поцілувала білого хреста, стала навколішки перед плитою з написом і почала її мити.

Поміркувавши, як би мені наблизитися до неї, щоб не налякати, я надумав вийти за мур біля церкви, обійти його ззовні і ввійти на цвинтар по сходинках, що вели просто до могили місіс Ферлі, — тоді жінка побачить мене ще здалеку. Але вона так захопилася своїм ділом, що й не чула моєї ходи, аж поки я не зійшов по сходинках на цвинтар. Вона підвела голову, тихо скрикнувши, скочила на ноги, й завмерла, дивлячись на мене в безмовному, нерухомому переляці.

— Не лякайтесь, — заговорив я. — Звісно ж, ви пам'ятаєте мене?

Кажучи ці слова, я зупинився, тоді повільно ступив кілька кроків, знов зупинився і мало-помалу підійшов до неї зовсім близько. Якщо досі в мене ще були сумніви, то тепер вони розвіялись. Переді мною, біля могили місіс Ферлі, стояла та, котра зустрілася мені тоді запівніч на безлюдному битому шляху. Те саме обличчя нині злякано промовляло само за себе.

— То ви згадали мене? — спитав я. — Ми з вами стрілися пізньої ночі, і я допоміг вам добутися до Лондона. Ви ж цього не забули?

Риси її зм'якшились, полегшене зітхання вирвалося їй з грудей. Я бачив, як від спогадів помалу розвіюється її переляк, як вона виходить зі стану мертвотного заціпеніння.

— Не намагайтеся поки що розмовляти зі мною, — вів я далі. — Спочатку отямтеся, переконайтеся, що я вам друг.

— Ви дуже добрі до мене, — прошепотіла вона. — Так само добрі, як і тоді.

Вона замовкла, я теж мовчав. Я не тільки хотів дати їй час отямитись, — мені самому треба було розібратися зі своїми думками. В невиразному, мерехтливому вечірньому світлі ми зустрілися знову — ця жінка і я — над чужою могилою; мертві лежали довкола, пустельні пагорби обступали нас зусебіч. Час, місце, обставини, що звели нас віч-на-віч у вечоровій тиші цього моторошного видолинку; все подальше життя, що могло залежати від якихось випадкових слів, якими ми перемовимось; усвідомлення того, що, наскільки мені відомо, все майбутнє Лори Ферлі могло вирішитись, на добро чи на зло, тим, заслужу я чи ні довіру нещасної, що стояла, тремтячи від страху, біля могили місіс Ферлі, — все це загрожувало позбавити мене спокою і самовладання, адже тільки так, слово за словом, я зможу добути потрібні відомості. Розуміючи це, я зібрав усю свою волю, зробив усе можливе, щоб якнайкраще скористатися цими кількома хвилинами роздумів.

— Ви заспокоїлись? — спитав я, коли вирішив, що можна знов заговорити до неї. — Чи можете ви розмовляти зі мною, вже не боячись мене й не забуваючи, що я вам друг?

— Як ви потрапили сюди? — сказала вона, не звернувши уваги на мої слова.

— Хіба ви забули, що, коли ми бачилися востаннє, я сказав вам, що їду в Камберленд? Відтоді й досі я живу тут, у Ліммеріджі.

— У Ліммеріджі! — Її бліде обличчя ожило, коли вона повторила ці слова; блукаючі очі зупинилися на мені з раптово пробудженим інтересом. — Ах, як вам, мабуть, щасливо там живеться! — сказала вона, дивлячись на мене жадібно, вже без тіні недавньої недовіри.

Я скористався тим, що в ній знов прокинулася довіра до мене, й уважно, зацікавлено роздивився її обличчя, чого досі остерігався з обачності. Я дивився на неї, а перед очима в мене стояло те інше, вродливе обличчя, яке тоді, на осяяній місяцем терасі, нагадало мені її обличчя. Тоді в міс Ферлі я помітив фатальну схожість з Анною Катерік. І тепер я бачив, як схожа Анна Катерік на міс Ферлі, й цю схожість лише підкреслювали окремі відмінності. Той самий овал обличчя, ті самі риси, той самий колір волосся, те саме нервове посіпування вуст, та сама постать, зріст, той самий поворот голови. Обидві були так разюче схожі, більше схожі, ніж мені досі здавалось. Але на цьому їхня схожість кінчалась, і починалася різниця в дечому. Милий колір обличчя міс Ферлі, прозора яснина її очей, гладенька чистота шкіри, рожевий цвіт вуст — ось чого бракувало виснаженому, змученому обличчю, на яке я дивився. І хоч сама думка про це була мені ненависна, у мені росло переконання, що досить буде якої-небудь сумної переміни в майбутньому, щоб ця схожість стала цілковитою, стала однаковістю. Якщо коли-небудь страждання й горе накладуть свою печать на юну вроду міс Ферлі, тоді, тільки тоді вона й Анна Катерік стануть схожі, мов близнята, мов живі віддзеркалення одна одної.

Я здригнувся від цієї думки. Було щось жахливе в моїй сліпій, нерозважній невірі в майбутнє. Я зрадів, коли ті мої роздуми урвалися — це рука Анни Катерік торкнулась мого плеча. Цей доторк був такий самий скрадливий і раптовий, як і того, першого разу, коли вночі зненацька до мого плеча торкнулась її рука і я весь закам'янів від жаху.

— Ви дивитеся на мене й думаєте про щось, — сказала вона своєю чудною скоромовкою. — Про що ви думаєте?

— Ні про що особливе, — відказав я. — Мені тільки незрозуміло, як ви потрапили сюди.

— Я приїхала з подругою, яка дуже добра до мене. Я тут всього два дні.

— І ви приходили сюди вчора?

— Звідкіля ви це знаєте?

— Здогадався просто.

Вона відвернулася від мене й знову стала навколішки перед могилою.

— Куди ж мені ще йти, як не сюди? — сказала вона.— Тут мій друг, хто був добріший до мене, ніж рідна мати, єдиний друг, до якого я можу прийти в Ліммеріджі. Ох, як мені болить серце, коли я бачу плями на її могилі! Її пам'ятник повинен бути білий як сніг, заради її пам'яті. Мені захотілось помити його вчора, і сьогодні я не могла не прийти для цього сюди. Хіба в цьому є щось погане? Гадаю, що немає. І немає нічого поганого в усьому, що я роблю заради місіс Ферлі!

Давнє почуття вдячності до своєї благодійниці було, очевидно, провідною ідеєю у бідолашної жінки. Ясно було: відколи вона одержала те перше своє сильне враження ще в дитячі, щасливіші літа, її обмежений розум не вбирав більше ніяких нових тривких вражень. Я зрозумів, що, коли хочу, щоб вона стала довірливіша й відвертіша, то найкраще буде заохотити її продовжувати роботу, задля якої вона й прийшла на цвинтар. Щойно я сказав їй про це, як вона знов заходилася коло пам'ятника. Вона торкалася до холодного мармуру з такою ніжністю, немовби то була жива істота; знов і знов шепотіла собі слова надмогильного напису, — от ніби повернулися далекі дні її дитинства і вона знов старанно заучує свій урок, умостившись біля ніг місіс Ферлі.

— Не здивуйтеся, — сказав я, обережно готуючи грунт для своїх запитань, — коли я зізнаюсь, який я радий, що бачу вас тут. Я дуже непокоївся за вас, коли ви поїхали від мене в кебі.

Вона швидко підвела голову й підозріливо глянула на мене.

— Непокоїлися? — повторила вона. — Чому?

— Сталося щось дивне після того, як ми розпрощалися тоді вночі. Двоє чоловіків проїхали повз мене в колясі. Мене вони не побачили, але зупинилися зовсім близько й заговорили до полісмена, що йшов по другому боці вулиці.

Вона зразу облишила свою роботу. Її рука з мокрою ганчіркою, якою вона мила напис, безсило повисла. Другою рукою вона вхопилася за мармурового хреста в узголів'ї могили. Повільно вона повернула до мене голову — очі її знов були осклілі від жаху. Я пішов напролом, хоч як це було ризиковано, — надто пізно було відступати.

— Ті двоє заговорили до полісмена, — сказав я, — і спитали, чи не бачив він вас. Він вас не бачив, і тоді один із тих чоловіків сказав, що ви втекли з його божевільні.

Вона зірвалася на рівні ноги, так ніби мої слова були сигналом для її переслідувачів.

— Стійте! — вигукнув я. — Дослухайте до кінця! Постривайте і ви зрозумієте, що я вам друг. Одне моє слово — і ті люди дізналися б, якою дорогою ви поїхали, але ж я не сказав ні слова. Я допоміг вам утекти — провів, подбав про вашу безпеку. Збагніть, постарайтеся збагнути! Збагніть те, що я кажу вам!

Благання в моєму голосі, здавалося, заспокоїло її краще, ніж самі слова. Вона силкувалася збагнути їх. Нерішуче переклала вогку ганчірку з однієї руки в другу, як перекладала з руки в руку сумочку тієї ночі, коли я побачив її вперше. Мало-помалу зміст моїх слів почав доходити до її розхвильованого, збентеженого розуму. Поступово вираз її обличчя пом'якшав; її очі вже дивилися на мене більше з цікавістю, аніж із страхом.

— Ви не вважаєте, що мене треба повернути до божевільні, адже ні? — запитала вона.

— Звісно, ні. Я радий, що ви втекли звідти. Я радий, що допоміг вам.

— Так, так, ви й справді мені дуже допомогли — ви допомогли мені здійснити найтяжче, — якось неуважливо відказала вона. — Утекти було легко, а то б я нізащо не зуміла це зробити. Мене вони ніколи не стерегли так, як стерегли інших. Я була така тиха, така слухняна, так усього боялась! Найтяжче було знайти Лондон — у цьому ви допомогли мені. Чи ж подякувала я вам тоді? Я дякую вам нині, дуже дякую.

— А далеко та лікарня звідти, де ви зустрілися зі мною? Ну ж бо, доведіть, що ви вважаєте мене за друга, — скажіть, де це?

Вона назвала місце — приватну лікарню, що знаходилась недалеко від того місця, де я здибався з нею. А потім, очевидно, злякавшись, чи не використаю я ту її відповідь їй на зло, стривожено повторила своє запитання: «Ви не вважаєте, що мене треба повернути до божевільні, адже ні?»

— Кажу ще раз: я радий, що ви втекли; радий, що вам добре повелося після того, як ви поїхали від мене, — відповів я. — Ви сказали тоді, що в Лондоні у вас є подруга. Ви розшукали її?

— Так. Було дуже пізно, але одна дівчина в домі сиділа за шитвом, то вона допомогла мені розбуркати місіс Клементс, — так звати мою подругу. Вона хороша, добра жінка, але не така, як місіс Ферлі. Ах, таких, як місіс Ферлі, немає!

— Місіс Клементс — ваша давня подруга? Давно ви знаєтеся з нею?

— Так, вона сусідила з нами колись у Гемпшірі. Вона любила мене, часто бавила, коли я була маленькою дівчинкою. Багато років тому вона, їдучи від нас, записала в моєму молитовнику свою лондонську адресу і сказала: «Анно, якщо тобі коли-небудь буде погано, приїжджай до мене. Я не маю ні чоловіка, щоб він боронив мені щось, ані дітей, щоб їх глядіти, отож я і подбаю про тебе». Добрі слова, правда? Мабуть, я і пам'ятаю їх тому, що це добрі слова. Я так мало що пам'ятаю, так мало, так мало!

— Хіба у вас не було батька чи матері, щоб вони доглядали вас?

— Батька? Я його ніколи не бачила. Ніколи не чула, щоб мати говорила про нього. Батько? Ох, леле, він, напевно, давно помер.

— А ваша мати?

— Я не дуже мирю з нею. Ми не миримо і боїмося одна одної.

«Не миримо і боїмося одна одної!» При цих словах у мені вперше ворухнулася підозра, що, можливо, саме Аннина мати віддала її в будинок для божевільних.

— Не питайте мене про матір, — провадила вона. — Мені миліше говорити про місіс Клементс. Місіс Клементс, як і ви, не вважає, що мене треба знов запроторити до божевільні. Вона теж радіє, як і ви, що я втекла звідтіля. Вона плакала над моїм лихом і приказувала, що його треба від усіх ховати.

Її «лихо». Що вона хотіла сказати цим словом? Чи не через це написала анонімного листа? Чи не вжила вона це слово у тому надто звичному розумінні, що й багато жінок, котрі пишуть анонімні листи, аби перешкодити одруженню своїх зрадливих коханців? Я вирішив, перш ніж заговорити про щось інше, з'ясувати, що вона хотіла сказати словом «лихо».

— Яке лихо? — перепитав я.

— Те лихо, що мене запроторили в лікарню, — відповіла вона, і весь її вигляд засвідчив, як вона щиро здивована моїм запитанням. — Яке іще може бути лихо?

Я вирішив діяти якомога делікатніше та обережніше, але неодмінно допитатись. Дуже важливо було добитися цілковитої певності у всіх питаннях, які я хотів з'ясувати з її допомогою.

— Є інше лихо, — сказав я. — Таке, що може спіткати молоду жінку, що через нього вона може все життя терпіти горе й ганьбу.

— Що ж це? — нетерпляче спитала вона.

— Таке лихо, коли жінка, покладаючись на свою невинність, надто довіриться чоловікові, якого кохає.

Вона подивилася на мене з непідробним подивом малої дитини. Ані найменшого збентеження, ані рум'янцю, ані ознаки хоч якогось потаємного сорому не було на її обличчі, що так прозоро й щиро відбивало всі почуття. Краще за будь-які слова мене переконав вираз її обличчя й очей — переконав у тому, що причина, яка спонукала її написати листа до міс Ферлі, була зовсім не та, що я запідозрив спочатку. Принаймні цю підозру можна було відкинути — але тепер усе ставало ще більш незрозуміле. Лист, хоч і не називав імені сера Персіваля Глайда, але вказував саме на нього. Безперечно, вона мала дуже поважну причину, засновану на глибокому почутті якоїсь несправедливої образи, щоб таємно обмовляти його перед міс Ферлі в тих виразах, які вона вжила у листі. І та причина була зовсім інша, ніж просто гірка жіноча кривда. Якщо він і завдав їй кривди, то зовсім іншої. Якої ж саме?

— Я не розумію вас, — зізналась вона після очевидних і марних зусиль розгадати те, що я їй сказав.

— Дарма, — сказав я. — Вернімось до того, про що ми говорили. Розкажіть мені, як довго ви пробули у місіс Клементс і як ви потрапили сюди.

— Як довго? — перепитала вона. — Весь час пробула у місіс Клементс, аж поки ми приїхали сюди два дні тому.

— То ви живете в селі? — спитав я. — Дивно, що я нічого не чув про вас.

— Ні, ні, не в селі. За три милі звідсіля, на фермі. Ви знаєте цю ферму? Її називають Тоддів Кут.

Я добре знав ту місцину — ми часто проїжджали мимо під час наших прогулянок. То була одна з найстаріших ферм в околиці; вона тулилася в безлюдному, затишному місці, у видолинку, де сходилися два пагорби.

— Тодди — родичі місіс Клементс, — розповідала вона далі. — Вони часто запрошували її до себе в гості. Вона сказала, що поїде й мене візьме з собою, щоб я пожила серед тиші, на свіжому повітрі. Правда ж, вона дуже добра жінка? А я куди завгодно поїхала б, аби жити в тиші, безпеці, нікому не заважати. Та коли я почула, що Тоддів Кут — це біля самого Ліммеріджу, ох, як я зраділа! Я б усю дорогу бігла босоніж, тільки б побачити знову школу, й село, й дім у Ліммеріджі! Вони дуже хороші люди, ці Тодди. Хотілося б чимдовше у них пожити. Одне тільки не подобається мені в них, та й в місіс Клементс...

— Що ж саме?

— Вони дражняться, що я вбираюсь у все біле. Кажуть, ніби це химера. Але ж місіс Ферлі краще знала! Місіс Ферлі ніколи не змусила б мене надягти цю бридку синю накидку. Ах, коли вона була жива, то так любила біле! І от тепер над її могилою білий камінь, і я роблю його ще білішим — заради неї. Вона й сама часто носила біле й завжди одягала в біле свою маленьку донечку. А як міс Ферлі? Чи щаслива й здорова? Чи ходить вона в білому як змалечку?

Голос її впав, коли вона запитала про міс Ферлі. Вона все більше відверталася від мене. Мені здалося: щось у ній перемінилося. Мабуть, вона каралась за того анонімного листа, і я вирішив так відповісти, щоб вона мимоволі призналась.

— Міс Ферлі не була ані здорова, ані щаслива сьогодні вранці, — сказав я.

На відповідь вона щось промурмотіла, але так тихо, що годі було й розгадати, які то були слова.

— Ви спитали, чому міс Ферлі не була ані здорова, ані щаслива цього ранку? — наполягав я.

— Ні, — швидко й нетерпляче відказала вона, — я нічого такого не питала, зовсім ні!

— Але я все-таки скажу вам. Міс Ферлі одержала вашого листа.

Поки ми розмовляли, вона все стояла навколішках, ревно відмиваючи останні пляминки біля слів напису. Коли я сказав свою першу фразу, вона облишила роботу й повільно обернулася до мене, не встаючи з колін. Друга фраза буквально приголомшила її. Ганчірка випала їй з рук, вуста розтулились, блідість умить покрила її обличчя

— Звідкіля ви знаєте? — слабким голосом спитала вона. — Хто показав вам листа? — І враз кров прилила їй до обличчя — вона збагнула, що виказала себе цими словами, і в відчаї сплеснула руками. — Я не писала його! — задихаючись від страху, сказала вона. — Я нічого не знаю про листа!

— Ні, — сказав я, — це ви написали того листа, і ви знаєте про це. Недобре ви вчинили, що послали такого листа, недобре було лякати міс Ферлі. Якщо ви мали щось сказати міс Ферлі — щось важливе для неї, варте її уваги, — вам треба було самій прийти до неї в дім. Ви повинні були самі все розповісти молодій леді.

Вона припала обличчям до могильного каменя, обвила його руками й не відповідала.

— Якщо у вас хороші наміри, міс Ферлі буде так само добра до вас, як і її мати, — продовжував я. — Міс Ферлі нікому не розповість про вас і не допустить, щоб вас спіткало лихо. Чом би вам не зустрітися з нею завтра на фермі? Або, скажімо, в саду в Ліммеріджі?

— О місіс Ферлі, коли б я могла померти і впокоїтися, лежачи біля вас! — прошепотіла вона, притискаючись губами до мармуру і з палкою ніжністю звертаючись до останків, що лежали під ним. — Ви ж знаєте, як я люблю ваше дитя заради любові до вас. Ох, місіс Ферлі! Місіс Ферлі, навчіть мене, як її врятувати! Будьте знов моєю любою матінкою, і скажіть, як це найкраще зробити.

Я бачив, як вона цілувала камінь, бачив, як палко її руки обіймали й гладили його холодну поверхню. Це видовище глибоко зворушило мене. Я схилився над нею і ніжно взяв її нещасні, беззахисні руки в свої, намагаючись заспокоїти її. Але намарне.

Вона вирвала свої руки й не підвела голови від пам'ятника. Відчуваючи, що вкрай необхідно будь-яким способом, за будь-яку ціну заспокоїти її, я звернувся до єдиного почуття, яке, напевне, тривожило її від самого початку нашого знайомства: до її великого бажання переконати мене, що вона цілком нормальна й відповідає за свої вчинки.

— Ну ж бо, заспокойтеся, — говорив я лагідно. — Постарайтеся заспокоїтись, а то мені доведеться змінити думку про вас. Не змушуйте мене думати, що людина, котра віддала вас до лікарні...

Слова завмерли на моїх вустах. Щойно я згадав про людину, котра віддала її до лікарні, вона відсахнулася від пам'ятника. Вираз її обличчя вмить страшно змінився. Завжди таке зворушливе у своїй нервовій чутливості, в слабкості й нерішучості, воно зненацька потьмарилося виразом безумної ненависті й страху, що надали її рисам дикої, неприродної сили. Очі її палали в тьмяному вечоровому світлі, мов очі дикого звіра. Вона схопила ганчірку, яку тільки-но впустила на землю, схопила, мов живе, ненависне їй створіння, і стисла в руках із такою силою, що кілька крапель упало на плиту.

— Говоріть про щось інше, — прошепотіла вона крізь зуби. — Якщо ви не перестанете говорити про це, я не знаю що зроблю!

За якусь мить де й поділася вся її дотеперішня лагідність. Пам'ять про добрість місіс Ферлі не була, як я досі гадав, єдиним сильним враженням у її минулому. Разом із вдячним, світлим спогадом про шкільні дні в Ліммеріджі уживалася мстива пам'ять про страшне зло, яке їй заподіяли, ув'язнивши її в божевільні. Хто ж учинив це лихе діло? Невже її рідна мати?

Нелегко було відмовитися від подальших розпитів, утриматися від цього останнього запитання, але я змусив себе це зробити. Бачачи її стан, жорстоко, нелюдяно було б думати про що-небудь інше, крім того, що її необхідно заспокоїти.

— Я не скажу нічого такого, що могло б засмутити вас, — лагідно мовив я.

— Вам щось треба від мене, — відказала вона гостро й підозріливо. — Не дивіться на мене так. Скажіть: що вам треба?

— Я тільки хочу, щоб ви заспокоїлись і, коли вам стане краще, подумали над моїми словами.

— Якими словами? — Вона помовчала, крутячи так і сяк шматину в руках, і прошепотіла сама до себе: «Які слова він сказав?» Тоді знов повернулася до мене й, нетерпляче труснувши головою, сердито спитала: — Чом ви не допоможете мені?

— Гаразд, я допоможу вам, — сказав я. Я просив вас побачитися з міс Ферлі завтра й розповісти їй всю правду про листа.

— Ах! Міс Ферлі, Ферлі, Ферлі...

Простий повтор улюбленого, знайомого імені, здавалося, заспокоював її. Обличчя зм'якшилось і знов стало таким, яким було.

— Не бійтеся міс Ферлі, — вів я далі. — Не бійтесь потрапити в біду через листа. З нього вона вже багато знає, і вам нетяжко буде розповісти їй все. Не приховуйте від неї нічого, бо й приховувати вже вважайте нічого. Ніяких імен ви не назвали в листі, але міс Ферлі знає, що той, про кого ви писали, — сер Персіваль Глайд...

Не встиг я вимовити це ім'я, як вона скочила на ноги і дикий зойк вирвався з її грудей, пролунавши на весь цвинтар. Серце моє здригнулось від того жахливого звуку. Страшний потворний вираз, що був злетів з її обличчя, скорчив його знову з подвійною, ба навіть потрійною силою.

Цей зойк при самій тільки згадці про його ім'я, погляд, що знов був повний ненависті й страху, розповіли мені все. У мене розвіявся останній сумнів. Не мати була винна в тому, що Анну Катерік віддали до будинку для божевільних. Її ув'язнив там чоловік, і звали того чоловіка сер Персіваль Глайд.

Цей крик долетів не лише до моїх вух. Я почув, як удалині відчинилися двері паламаревої хатини. Почув також голос її подруги, жінки в шалі, жінки, яку звали місіс Клементс.

— Я йду! Іду! — кричала вона з-за карлуватих дерев.

За хвилину показалась сама місіс Клементс. Вона майже бігла до нас.

— Хто ви? — закричала вона, ступивши на цвинтарну землю. — Як ви смієте лякати цю бідну, беззахисну жінку?

Перш ніж я встиг відповісти, вона вже була біля Анни Катерік, обнімала її.

— Що з вами, люба? — говорила вона. — Що він вам зробив?

— Нічого, — відповіла сердешна. — Нічого. Я просто налякалась.

Місіс Клементс обернулася до мене із безстрашним обуренням, за яке я пройнявся до неї повагою.

— Мені було б дуже соромно, якби я заслужив ваш гнів, — сказав я. — Та я його не заслужив. На жаль, я налякав її, сам того не бажаючи. Вона бачить мене не вперше. Спитайте її, і вона вам скаже, що я не міг зумисне налякати її.

Я говорив дуже виразно, щоб Анна Катерік теж почула й зрозуміла, і побачив, що мої слова, їхнє значення, дійшли до неї.

— Так, так, — мовила вона. — Одного разу він зробив мені добро, допоміг мені... — Вона зашепотіла на вухо своїй подрузі.

— Он як! — збентежено сказала місіс Клементс. — Звісно, це міняє діло. Даруйте, що я так грубо розмовляла з вами, сер, але погодьтесь, що збоку це виглядало підозріло. Моєї вини тут більше, ніж вашої: потураю її забаганкам і відпускаю в такі моторошні місця саму. Ходімо, люба моя, ходімо тепер додому.

Мені здалося, що добра жінка боїться вертатись на ферму о такій порі, і я запропонував провести їх, аж поки вони побачать свій дім. Місіс Клементс чемно подякувала, але відмовилась, — мовляв, по дорозі вони, напевне, здибають наймитів з ферми.

— Простіть мені, прошу вас! — сказав я, коли Анна Катерік узяла свою подругу за руку, щоб іти геть.

Хоч який я був далекий від наміру налякати й розтривожити її, а серце моє стислося, коли я глянув на її печальне, бліде, схвильоване обличчя.

— Я постараюсь простити вас, — відповіла вона. — Але ви надто багато знаєте. Мабуть, я відтепер завжди боятимуся вас.

Місіс Клементс кинула на мене швидкий погляд і співчутливо похитала головою.

— На добраніч, сер, — мовила вона. — Я знаю, ви ні в чому не винні, але краще б ви налякали мене, а не її, сердешну.

Вони зробили кілька кроків. Я думав, що вони вже лишили мене самого. Зненацька Анна зупинилась і сказала своїй подрузі:

— Зачекайте хвилинку. Я повинна попрощатись.

Вона повернулась до могили, любовно обняла пам'ятник і поцілувала його.

— Мені вже краще, — зітхнула вона, спокійно дивлячись на мене. — Я вам прощаю.

Вона знов приєдналася до своєї подруги, і вони пішли з цвинтаря. Я бачив, як вони зупинилися біля церкви і перекинулися кількома словами з паламаревою дружиною, що прийшла сюди від хатини й чекала, стежачи за нами звіддалік. Потім вони подалися геть стежкою, що вела на пустище.

Я дивився вслід Анні Катерік, аж поки вона розтала в сутіні, — дивився з таким щемливим смутком, ніби востаннє бачив жінку в білому в цьому світі печалі й сліз.

XIV

За півгодини я був уже вдома й розповідав міс Голкомб про все, що сталось.

Вона вислухала мене від початку до кінця з глибокою, мовчазною зосередженістю. В жінці її темпераменту це було найсильнішим доказом того, яке велике враження справила на неї моя розповідь.

— Душа моя віщує зле, — оце все, що вона сказала, коли я замовк. — Душа моя віщує зле, коли я думаю про майбутнє.

— Майбутнє залежить від того, — спробував заперечити я, — яку користь ми зуміємо взяти з теперішнього. Дуже ймовірно, що Анна Катерік буде відвертіша з жінкою, ніж була зі мною. Коли б міс Ферлі...

— Нині про це годі й думати, — рішуче урвала мене міс Голкомб.

— Тоді дозвольте порадити вам: підіть самі побачтеся з Анною Катерік і зробіть усе можливе, щоб прихилити її до себе. Що ж до мене, то я боюсь знов налякати бідолашну, як налякав сьогодні. Ви не заперечуєте проти того, щоб піти завтра зі мною разом на ферму?

— Ні, не заперечую. Я піду куди завгодно й зроблю що завгодно заради Лориного блага. Як, ви сказали, називається та ферма?

— Ви повинні добре її знати. Називається вона Тоддів Кут.

— Авжеж, знаю. Це одна з ферм, що належать містерові Ферлі. У нас у молочарні працює фермерова середульша дочка. Вона щодня бачиться зі своїми батьками. Може, вона чула чи бачила там що-небудь таке, що нам придасться. Ось я зараз поспитаю, чи тут ця дівчина.

Вона подзвонила й послала слугу довідатись. Повернувшись, слуга сказав, що молочарка пішла якраз на ферму. Це вже три дні, як вона не перевідувала батьків, тож економка відпустила її додому на часинку.

— Я порозмовляю з нею завтра, — сказала міс Голкомб, коли слуга вийшов. — А тим часом розтлумачте мені, навіщо, власне, я маю зустрітися з Анною Катерік. Адже ви не сумніваєтеся, що людина, яка віддала її до будинку для божевільних, — сер Персіваль Глайд?

— Аніскілечки не сумніваюсь. Проте лишається єдина таємниця — причина, через яку він це зробив. Беручи до уваги велику різницю в їхньому суспільному становищі, яка начебто виключає всяку думку про те, що вони можуть бути бодай далекими родичами, надзвичайно важливо знати — навіть враховуючи, що її, можливо, й справді треба було віддати до лікарні, — надзвичайно важливо знати, чому саме він узяв на себе серйозну відповідальність, ув'язнивши її...

— ...в приватній лікарні, здається, ви сказали?

— Так, у приватній лікарні, де за те, щоб її утримували як пацієнтку, заплачено, звісно, чималу суму, якої не міг собі дозволити бідняк.

— Я розумію ваші побоювання, містере Гартрайт, і обіцяю вам усунути їх, — байдуже, допоможе нам завтра Анна Катерік чи ні. Сер Персіваль Глайд недовго пробуде в нашому домі, якщо не дасть вичерпних пояснень містерові Гілмору та мені. Майбутнє моєї сестри — найдорожча моя турбота в житті; я маю якийсь вплив на неї, маю певне право сказати вирішне слово про її заміжжя.

І ми побажали одне одному на добраніч.

Наступного ранку після снідання одна обставина, яку витіснили з моєї пам'яті події минулого вечора, завадила нам незагайно вирушити на ферму.

Це був мій останній день у Ліммеріджі. Потрібно було, тільки-но надійде пошта, зробити, як радила міс Голкомб: попросити у містера Ферлі дозволу розірвати нашу угоду за місяць до закінчення строку з огляду на непередбачену необхідність мого негайного повернення до Лондона.

На щастя, мовби для того, щоб підтвердити вірогідність моєї відмовки, я дістав два листи від лондонських друзів. Я відразу ж пішов до своєї кімнати й послав слугу спитати містера Ферлі, чи зможе він прийняти мене у важливій справі та в який саме час.

Я чекав повернення слуги, анітрохи не тривожачись тим, як мій хазяїн поставиться до мого прохання. Чи відпустить мене містер Ферлі, чи ні, я все одно мушу їхати. Усвідомлення того, що я вже зробив перший крок на печальній путі, яка віднині навіки розлучить мене з міс Ферлі, немовби притупило в мені всяку здатність турбуватися про власне благополуччя. Я покінчив зі своїм дражливим самолюбством бідняка, покінчив із дріб'язковим марнославством художника. Ніяке зухвальство містера Ферлі, — якщо тому заманеться бути зухвалим, — нині не могло б мене поранити.

Слуга повернувся з відповіддю, до якої я був готовий. Містер Ферлі вельми шкодував, що через своє нездоров'я мусив розпрощатися з усякою надією мати втіху прийняти мене цього ранку, а тому просив пробачити йому і люб'язно повідомити мої побажання в письмовій формі. Такі прохання я вже одержував упродовж мого тримісячного перебування в Ліммеріджі. Весь цей час містер Ферлі був «радий, що має мене в домі», але ні разу не почувався досить здоровим, щоб побачити мене повторно. Слуга відносив від мене своєму панові свіжу паку малюнків, реставрованих і окантованих, із моїми «глибокими пошанами», й повертався з порожніми руками, приносячи від містера Ферлі «щирі вітання», «красно дякую» і «тисячу перепрошень» у зв'язку з тим, що стан його здоров'я досі змушує його лишатись самотнім в'язнем у своїх покоях. Неможливо було придумати кращу систему, яка б так чудово задовольняла обидві сторони. Тяжко сказати, хто з нас двох почував при цьому більше вдячності до хворих нервів містера Ферлі.

Я негайно написав йому листа у якнайчемніших, як-найясніших та якнайкоротших виразах. Містер Ферлі не дуже поспішився з відповіддю. Надійшла вона десь за годину. Писано її вишукано-правильним почерком, ліловим чорнилом на гладенькому, мов слонокість, і цупкому, як картон, папері.

Ось як мені відповіли:

«Від містера Ферлі — вітання містерові Гартрайту. Містер Ферлі нездатен висловити (з огляду на свій стан здоров'я), як дуже його вразило й засмутило прохання містера Гартрайта. Містер Ферлі не ділова людина, але він порадився із своїм мажордомом, і ця дуже ділова людина підтримує думку містера Ферлі, що клопотання містера Гартрайта про дозвіл порушити угоду не може бути виправдане ніякою причиною, окрім хіба питанням життя чи смерті.

Якби високе почуття схиляння перед мистецтвом і його служителями, цю єдину розраду і втіху страдницького існування містера Ферлі, можна було легко похитнути, то нинішні дії містера Гартрайта похитнули б його. Та цього не сталося. Це почуття лишилось несхитне — воно змінилося тільки стосовно містера Гартрайта.

Висловивши свою думку в тій малій мірі, в якій це дозволяють зробити нестерпні муки, спричинені нервами, містер Ферлі не міг додати нічого, окрім свого рішення з приводу вкрай нечемної вимоги, врученої йому. Позаяк для містера Ферлі абсолютно необхідний цілковитий спокій, як душевний, так і тілесний, він не потерпить, щоб містер Гартрайт довше порушував той спокій своїм перебуванням у його домі за обставин, дражливо нестерпних для обох сторін. Тож містер Ферлі, з єдиної потреби оберегти свій спокій, відмовляється від своїх прав на містера Гартрайта і повідомляє його, що він може залишити його дім».

Я склав листа удвоє і відсунув його вбік разом з іншими своїми паперами. Був час, коли мене образила б така зухвалість. Але нині я поставився до нього просто як до звільнення в письмовій формі. Я зразу ж і перестав думати про це, тільки пам'ять тліла в куточку мозку, коли зійшов униз до їдальні й сказав міс Голкомб, що готовий іти з нею на ферму.

— Містер Ферлі задовольнив ваше прохання? — спитала вона, коли ми вийшли з будинку.

— Він дозволив мені їхати геть, міс Голкомб.

Вона кинула на мене швидкий погляд і вперше за весь час нашого знайомства самохіть узяла мене під руку. Словами їй не вдалося б висловити так делікатно, що вона розуміє, в яких виразах мені дозволили залишити службу, і співчуває мені не як людина з вищого кола, а як друг. Зухвалість того чоловічого листа не зачепила мене, зате глибоко зворушила жіноча доброта, що хотіла загладити ту зухвалість.

По дорозі на ферму ми домовились, що міс Голкомб увійде в дім сама, а я зачекаю на неї неподалік. Ми вирішили вчинити так, побоюючись, коли б моя присутність, після всього, що сталося минулого вечора на цвинтарі, не викликала в Анни Катерік нового нападу страху та коли б не зросла через це її недовіра до зовсім їй незнайомої дами. Міс Голкомб залишила мене надворі, бажаючи спочатку поговорити з фермеровою дружиною, в чиїй дружній допомозі вона нітрохи не сумнівалась.

Я був певен, що пробуду сам досить довго. На мій подив, минуло якихось п'ять хвилин, і міс Голкомб повернулась.

— Анна Катерік відмовилась побачитися з вами? — вражено спитав я.

— Анна Катерік поїхала, — відповіла міс Голкомб.

— Поїхала!

— Так, разом із місіс Клементс. Обидві вони поїхали рано вранці, о восьмій годині.

Я мовчав. Я тільки розумів, що разом з ними щезла наша остання можливість що-небудь з'ясувати.

— Місіс Тодд знає про своїх гостей стільки ж, як і я, — вела далі міс Голкомб. — І вона теж збита з пантелику. Вчора увечері, після того як жінки залишили вас, вони щасливо добулися додому і, як завжди, посиділи з родиною містера Тодда. Але перед самою вечерею Анна Катерік налякала їх усіх, зненацька зомлівши. Вона й першого дня, по приїзді, була знепритомніла, тільки та непритомність була не така глибока, і місіс Тодд пояснила її тим, що Анну Катерік, певне, вразила якась новина, котру вона вичитала в місцевій газеті, взявши її зі столу й почавши читати за хвилину чи дві до того, як на неї напали млості.

— А знає місіс Тодд, яке саме повідомлення в газеті так вразило Анну?

— Ні, — відповіла міс Голкомб. — Вона тоді ж переглянула газету і не знайшла в ній нічого хвилюючого. Одначе я попросила в неї ту саму газету, щоб самій подивитись, і на першій же сторінці побачила, що редактор, через брак місцевих новин, передрукував кілька оголошень із великосвітської хроніки лондонських газет; серед них було й повідомлення про майбутній шлюб моєї сестри. Я зразу ж виснувала, що саме це схвилювало Анну Катерік. Напевно, це повідомлення й спонукало її написати анонімного листа, що потрапив у наш дім наступного дня.

— Все це не викликає сумніву. Але що спричинилось до її вчорашньої непритомності?

— Невідомо. Причина зовсім незрозуміла. В кімнаті нікого чужого не було. Єдиним гостем була наша молочарка, одна з дочок містера Тодда, — я вам уже казала про неї. Розмовляли тільки про місцеві плітки та новини. Раптом Анна скрикнула і стала бліда як смерть, начебто без ніякої причини. Місіс Тодд і місіс Клементс віднесли її нагору, й місіс Клементс лишилася коло неї. Чути було, як вони ще довго розмовляли, коли вже всі обляглися. Рано-вранці місіс Клементс відвела місіс Тодд убік і несказанно її здивувала, заявивши, що вони мусять негайно їхати. Мовляв, якась поважна причина змушує Анну Катерік залишити Ліммерідж, але ніхто з мешканців ферми в цьому не винний. Оце і все, що місіс Тодд зуміла випитати у своєї гості. Як місіс Тодд не допитувалась, а місіс Клементс мовчала про причину. Вона тільки хитала головою і твердила, що просить, заради спокою Анни Катерік, ні про що ту не розпитувати. Сама, очевидно, дуже стривожена, вона повторяла, що Анна мусить їхати, що й вона повинна їхати з нею і що вони змушені приховувати, куди їдуть. Я звільню вас від переказу всіх заперечень та умовлянь гостинної місіс Тодд. Кінчилося все тим, що вона сама відвезла гостей на найближчу станцію через три години після тієї розмови. І дорогою вона все добивалася від них ясноти, але даремно. Вона зсадила їх біля самої станції, так розсердившись та образившись на них за цей не по-людськи раптовий від'їзд і за недружню відмову поділитися секретом, що поїхала, спересердя навіть не попрощавшися з ними. Оце і все. Напружте свою пам'ять, містере Гартрайт, і скажіть мені, чи не сталося вчора ввечері на цвинтарі чого-небудь такого, чим можна пояснити незрозумілий від'їзд цих двох жінок?

— Спочатку я хотів би збагнути, міс Голкомб, чому так раптово стривожилась і зомліла Анна Катерік, налякавши усіх на фермі. Адже це сталося через кілька годин після того, як ми з нею розпрощались, і збігло вже досить часу, щоб те сильне хвилювання, яке я мав нещастя їй завдати, погамувалось. Чи розпитали ви докладніше про плітки, що їх переповідала молочарка, коли Анна зомліла?

— Так. Але місіс Тодд за домашніми клопотами не могла чути всієї розмови. Вона тільки й могла сказати мені, що то були «просто новини», — мабуть, мала на увазі, що вони, як завжди, гомоніли про свої справи.

— Може, у молочарки пам'ять краща, ніж у її матері, — сказав я. — Гадаю, добре б вам, міс Голкомб, порозмовляти з дівчиною, щойно ми повернемось додому.

Мою пропозицію було прийнято і негайно здійснено. Вдома міс Голкомб повела мене до приміщень для челяді, й ми застали дівчину в молочарні. Закасавши рукава, вона чистила великого бідона з-під молока й щось безтурботно наспівувала.

— Я привела цього джентльмена подивитися на вашу молочарню, Ганно, — мовила міс Голкомб. — Адже це одне з вартих уваги місць у нашому домі, й воно робить вам честь.

Дівчина зашарілась, зробила реверанс і сором'язливо сказала, що докладає всіх сил, аби все було в чистоті й порядку.

— Ми оце тільки повернулися з вашої ферми, — провадила міс Голкомб. — Я чула, ви вчора були там і застали вдома гостей?

— Так, міс.

— І ще мені сказали, що одна гостя зомліла й захворіла? Сподіваюсь, нічого не було сказано чи зроблено такого, щоб її налякати? Адже ви не говорили ні про що дуже страшне, правда ж?

— О ні, міс! — сміючись, відповіла дівчина. — Ми з сестрами просто обмінювались новинами.

— Сестри розповідали вам про ферму?

— Так, міс.

— А ви розповідали про маєток?

— Так, міс. І я певна, не було сказано нічого такого, що могло б налякати бідолашку. Якраз коли вона зомліла, розказувала я. Я сама так налякалася, міс, — мене ніколи не беруть млості.

Міс Голкомб не встигла поставити їй наступне запитання, бо дівчину покликали до дверей прийняти кошик яєць. Коли вона відійшла, я шепнув міс Голкомб:

— Спитайте, чи не говорила вона вчора ввечері про те що в Ліммеріджі чекають на гостей.

Міс Голкомб поглядом дала мені зрозуміти, що їй все ясно, і, коли молочарка вернулася до нас, запитала її.

— О так, міс, казала, — простодушно відповіла дівчина. — І про те, що в Ліммеріджі чекають на гостей, і про те, що Ряба захворіла. Оце й усі новини, що в мене були для моїх.

— А ви сказали, на кого саме чекають? Сказали, що в понеділок приїжджає сер Персіваль Глайд?

— Так, міс... Я сказала, що дожидають сера Персіваля Глайда. Сподіваюсь, у цьому не було нічого поганого і я не наробила біди?

— Ні, ні... Ходімо, містере Гартрайт. Якщо ми не перестанемо забавляти Ганну балачками, вона ще подумає, ніби ми зумисне прийшли, щоб заважати їй працювати.

Зоставшись наодинці, ми перезирнулись.

— Маєте ви ще якісь сумніви тепер, міс Голкомб?

— Серові Персівалю Глайду доведеться розвіяти мої сумніви, або Лора Ферлі ніколи не стане його дружиною.

XV

Підійшовши до парадного входу, ми помітили, що по алеї до будинку наближається кабріолет. Міс Голкомб зачекала на східцях, поки екіпаж під'їхав ближче, і підійшла потиснути руку літньому джентльменові, що бадьоро зліз на землю, як тільки спустили східці. Приїхав містер Гілмор.

Коли нас познайомили, я став розглядати його з цікавістю, яку мені було нелегко приховати. Цей чоловік мав зостатися в Ліммеріджі після мого від'їзду, мав вислухати пояснення сера Персіваля Глайда і своїми досвідченими порадами допомогти міс Голкомб скласти свою думку. Він повинен був чекати, поки так чи так вирішиться питання шлюбу: чи відкласти його на непевний строк, чи визначити день весілля; повинен був в останньому випадку скласти своєю рукою шлюбний контракт, що безповоротно пов'яже долю міс Ферлі з сером Персівалем Глайдом. Навіть у той час, коли я не знав усього, що знаю тепер, я дивився на повірника родини Ферлі з цікавістю, якої доти ніколи не почував до жодного з незнайомих мені людей.

Зовні містер Гілмор був цілковитою протилежністю нашому звичному уявленню про старих юристів. Обличчя його цвіло рожевою квіткою, довге сиве волосся було охайно причесане; чорний сурдут, камізелька й штани сиділи на ньому бездоганно; біла краватка дбайливо пов'язана, а ясно-бузкові рукавички могли б цілком достойно прикрашати руки якого-небудь модного священика. Його манери й мова приємно вражали чудовою світськістю і вишуканістю старої школи, а ці риси ще й відтінялися постійною дотепністю і винахідливістю людини, за фахом своїм зобов'язаної завжди бути напоготові й у всеозброєнні. Напочатку прекрасне здоров'я і добрі перспективи на майбутнє, а потім довга, успішна кар'єра добропорядної, надійної людини, бадьора, діяльна, шанована старість, — ось яке в мене склалось загальне враження про містера Гілмора після першого з ним знайомства. Заради справедливості слід зазначити, що згодом, краще його пізнавши, я ще дужче утвердився в такій своїй думці.

Я залишив старого джентльмена й міс Голкомб на сходах перед дверми дому, щоб своєю присутністю не заважати їхній діловій розмові про справи родини Ферлі. Вони пішли до вітальні, а я знову зійшов униз по сходах, щоб поблукати самому в саду.

Години мого перебування в Ліммеріджі були злічені; мій завтрашній від'їзд був остаточно вирішений; моя участь у розслідуванні з приводу анонімного листа — закінчена. Кому була б від того шкода, крім мене самого, коли б я на коротку часину, що лишалася мені, дав волю своєму серцю й звільнив його від холодних, жорстоких пут, які мені довелося на нього накласти? Я хотів лише попрощатися з тими місцями, що були свідками скороминучих хвилин мого щастя і моєї любові.

Я машинально звернув на доріжку, що вела попід вікнами моєї кімнати, де вчора вона гуляла з собачкою, і пішов стежкою, якою так часто ступали її ноги, аж поки прибрів до хвіртки, що вела в сад, де були її троянди. Похмура осінь уже запанувала в ньому. Квіти, розрізняти які вона вчила мене за їхніми назвами, ті квіти, що я навчав її малювати їх, пов'яли, і маленькі білі стежечки поміж клумб були мокрі від дощу. Я перейшов на алею, де ми вдихали разом теплі пахощі серпневих вечорів, де ми разом милувалися міріадами поєднань світла й тіні біля наших ніг. Довкола мене сипалося листя зі стогнучих гілок, і від довколишнього осіннього гниття й занепаду холод проймав мене до кісток.

Я вийшов із саду й подався стежкою, що помалу підіймалася на найближчий пагорб. Старе зрізане дерево, на якому ми часто відпочивали, просякло дощовою вологою; місцина, це під грубим кам'яним муром гніздились папороті, що їх я малював для неї, перетворилась на калюжу, в якій гнили мокрі бур'яни. Я добувся на вершину пагорба й задивився на простори, якими ми так часто милувалися в ті щасливі дні. Все було голе й холодне — це вже був не той краєвид, що я беріг у пам'яті. Сонячне сяйво її присутності вже не гріло мене, голос її не чарував мого слуху. На тому місці, звідки я дивився вниз, вона розповідала мені про свого батька, що на кілька років пережив її матір, про те, як ніжно вони з батьком любили одне одного та як вона досі тужила за ним, коли заходила до його покоїв чи займалася чимось, що нагадувало про нього.

Невже цей краєвид, що нині відкривався мені самотньому з пагорба, мав хоч щось спільне з картиною, якою я любувався, слухаючи її розповіді? Я відвернувся і пішов у долину, через вересове пустище, через дюни, на берег моря. Там було біле шумовиння бурунів, там панували здиблені табуни хвиль, — але де те місце, на якому вона колись задумано малювала якісь фігури кінчиком своєї парасольки? Де те місце, на якому ми сиділи з нею разом і вона розпитувала мене про мене та про мою родину, по-жіночому доскіпливо цікавилась матінкою та сестрою і простодушно гадала, чи покину я коли-небудь своє самотинне житло та чи матиму свою сім'ю і дім? Вітер і хвилі давно згладили її сліди на цьому піску. Я дивився на безмежну одноманітність морського простору, й це узбережжя, де ми разом збували сонячні години нашого дозвілля, було мені чуже, от ніби я опинився вперше на зовсім незнайомому березі.

Безмовна пустельність морського берега сповнила моє серце холодом. Я вернувся до будинку, до саду, де все промовляло про неї, де її сліди були на кожному повороті стежки.

На західній терасі я здибав містера Гілмора. Мабуть, він шукав мене, бо, коли ми стрілися очима, він прискорив ходу. Я не мав настрою спілкуватися з чужою людиною, але зустріч була неминуча, тож я скорився, надумавши взяти з неї якомога більше користі.

— Саме вас я і хотів побачити, — мовив старий джентльмен. — Маю сказати вам два слова, мій любий сер, і, якщо ви не заперечуєте, я скористаюся цією нагодою. Коротше кажучи, ми з міс Голкомб говорили про родинні справи, заради яких я прибув сюди, і, цілком природно, їй довелося торкнутись прикрих обставин, пов'язаних з анонімним листом. Розповіла вона й про участь, яку ви так ревно й щиро взяли у цій справі. Я чудово розумію, що ця ваша участь дає вам повне право цікавитися тим, як буде продовжено почате вами розслідування. Звісно, вам би хотілося, щоб його передали в надійні руки. Любий сер, будьте спокійні — розслідування буде в моїх руках.

— Звісно, містере Гілмор, вам у всіх відношеннях краще випадає і радити, і діяти в цій справі, ніж мені. Чи не буде нескромністю з мого боку, коли я спитаю, як ви збираєтеся повести діло?

— Наскільки це можливо, містере Гартрайт, я вже склав собі план дій. Маю намір послати копію листа, з викладом усіх супутних йому обставин, повірникові сера Персіваля Глайда — людині, яку я трохи знаю. Самого листа я лишу в себе й покажу серові Персівалю Глайду, щойно він приїде. Я вжив також заходів, щоб вистежити обох жінок: послав одного із слуг містера Ферлі — надійну людину — на станцію з'ясувати, куди вони подалися. Йому дано гроші й велено їхати за ними, якщо він натрапить на їхні сліди. Оце і все, що ми можемо зробити до приїзду сера Персіваля. Особисто я не сумніваюсь, що він з готовністю дасть усі пояснення, яких можна сподіватися від джентльмена й чесної людини. Сер Персіваль посідає дуже високе становище, сер. Чудове суспільне становище, бездоганна репутація — це виключає всі підозри. За наслідки розслідування я цілком спокійний. Радий, що можу це сказати, — цілком спокійний. Подібні випадки постійно трапляються в моїй практиці: анонімні листи, пропащі жінки — сумні явища нашого суспільного ладу. Я не заперечую, що в цьому випадку є свої особливі складнощі, та в цілому випадок, на жаль, пересічний, надто пересічний.

— Хоч мені й прикро, містере Гілмор, але, на лихо, я не поділяю ваших поглядів на цю справу.

— Оце ж воно, мій любий сер, оце ж воно і є. Я старий — і маю практичний погляд. Ви молодий — і погляди у вас романтичні. Давайте не сперечатися про наші погляди. Як юрист за фахом, я постійно живу серед суперечок, містере Гартрайт, і завжди радію, коли можу їх уникнути, як роблю це і нині. Зачекаємо, подивимося, що покажуть події, — так, так, так, зачекаємо і подивимось, що покажуть події. Чудова це місцина! І полювання тут прекрасне? Та, мабуть, навряд чи. Здається, містер Ферлі не влаштовував на своїх землях мисливського заповідника. І все ж чудова місцина й дуже милі люди. Я чув, ви художник, малюєте аквареллю? Можна позаздрити вашому талантові. А в якому стилі?

Розмова перейшла на загальні теми, вірніше, містер Гілмор говорив, а я слухав. Але мої думки були далекі від нього й від тих речей, про які він так красномовно розводився. Моя самотня прогулянка протягом останніх двох годин відчутно подіяла на мене: мені захотілось якомога швидше поїхати геть із Ліммеріджа. Навіщо подовжувати на якусь там хвилину ці муки прощання? Яка служба чи послуга була тут іще комусь потрібна від мене? Нікому ніякої користі не було більше з мого перебування в Камберленді. Та й хазяїн мій, дозволивши мені їхати, не наклав на мене ніякого обмеження в часі. Чом не покінчити з цим одразу?

І я вирішив, що й пора покінчити. Лишалося ще кілька денних годин до сутінків, тож чом не виїхати мені в Лондон сьогодні, ось зараз? Скориставшись першим-ліпшим приводом, що спав мені на думку, я вибачився перед містером Гілмором, і швидко повернувся в дім.

Ідучи нагору до своєї кімнати, я стрів на сходах міс Голкомб. Вона укмітила з моїх квапливих рухів, із переміни у виразі обличчя, що я щось намислив, і спитала, що сталось.

Я пояснив їй причини, що спонукали мене прискорити мій від'їзд, розповів усе достеменно так, як розповів про це тут.

— Ні, ні, — сказала вона щиро й серйозно. — Поїдьте від нас як друг, ще раз розламайте хліб разом з нами. Лишайтесь та пообідайте. Лишайтесь і допоможіть нам провести наш останній вечір з вами так само приємно, як ми провели з вами перший, наскільки це можливо. Це моє запрошення, запрошення місіс Везі... — Вона повагалась трохи й додала: — А також Лорине запрошення.

Я пообіцяв затриматись. Бачить Бог, я не мав бажання лишати по собі печальну пам'ять хоч би в кому з мешканців Ліммеріджа.

Час до обіднього дзвінка мені найприємніше було перечекати в моїй кімнаті. Там я і пересидів, поки настав час іти вниз.

Протягом усього того дня я не розмовляв з міс Ферлі, навіть не бачився з нею. Перша наша зустріч за день, коли я увійшов до їдальні, була нелегким випробуванням і для неї, і для мене. Вона теж старалася щосили, щоб наш останній вечір був схожий на колишні золоті вечори, яких не вернути. Вона одягла сукню, що подобалася мені найдужче з усього її вбрання, — з темно-синього шовку, просто й вишукано отороченого старовинним мереживом. Вона підійшла до мене привітатися легко й жваво, як колись, і подала мені руку невинно-приязно й щиро, як у щасливіші дні. Її холодні пальці тремтіли в моїй руці, на блідих щоках палали рум'янці, вона силувано усміхалась, але усмішка погасла на її устах, коли я глянув на неї. Все в ній промовляло, яких зусиль їй коштувало здаватися спокійною. Серце моє і так належало їй, та коли б це було можливо, я б від цієї хвилини полюбив її ще дужче, ніж любив досі.

Містер Гілмор дуже нам усім допоміг. Він був у чудовому настрої і вів розмову з неослабним натхненням. Міс Голкомб рішуче йому вторувала, і я робив усе можливе, щоб наслідувати її приклад. Добрі голубі очі, в яких я навчився читати найменшу переміну виразу, благально подивилися на мене, коли ми сідали за стіл. «Допоможіть моїй сестрі, — здавалося, говорив її стривожений погляд, — допоможіть сестрі, й ви допоможете мені».

Ми досить благополучно перебули обід — зовні, принаймні, всі виглядали вдоволеними та спокійними. Коли дами підвелися з-за столу і ми з містером Гілмором зостались самі в їдальні, нова невелика подія зайняла нашу увагу і дала мені змогу помовчати кілька хвилин, відітхнути й заспокоїтись.

Слуга, якого послано навздогін за Анною Катерік та її подругою, повернувся і прийшов доповісти в їдальню.

— Ну, — сказав містер Гілмор, — то що ви розвідали?

— Я з'ясував, сер, що ті дві жінки взяли квитки на тутешній станції до Карлайля, — відповів слуга.

— Коли ви довідалися про це, ви, звісно ж, поїхали до Карлайля?

— Так, сер. Але мушу, на жаль, признатись, що далі їхні сліди загубились так, що я не міг їх знайти.

— Ви питали на станції в Карлайлі?

— Так, сер.

— А по заїздах?

— Так, сер.

— І лишили в поліцейській дільниці заяву, яку я вам дав?

— Лишив, сер.

— Ну що ж, друже, ви зробили все що могли, і я зробив усе що міг. Тут ми й полишимо цю справу, до надходження нових даних... Наші козирі побиті, містере Гартрайт, — сказав мені старий джентльмен, коли слуга пішов. — На сьогодні жінки перехитрували нас. Нам тепер лишається тільки зачекати до понеділка, коли приїде сер Персіваль Глайд. Налити вам іще вина? Добрий портвейн! Смаковите, міцне, старе вино. Хоча в моєму погребі є ще краще.

Ми перейшли до вітальні — кімнати, де проминули найщасливіші в моєму житті вечори і де я був тепер востаннє. Відколи похолодніло й дні покоротшали, вигляд вітальні змінився. Скляні двері, що вели на терасу, були зачинені й завішені товстими портьєрами. Замість м'якої сутіні, при якій ми, бувало, сиділи, нині очі нам сліпило яскраве світло ламп.

Все стало інше, зовні і всередині, все змінилось.

Міс Голкомб і містер Гілмор сіли за картярський стіл, місіс Везі — у своє звичне крісло. Цього вечора вони могли розпоряджатись собою як хотіли; тим болісніше, спостерігаючи їхню розкутість, було мені відчувати свою скутість. Я бачив, як міс Ферлі затрималась біля рояля. Раніше мені було так легко й природно підійти до неї, сісти біля неї. Тепер я стояв розгублено й не знав, що діяти, до кого підійти. Міс Ферлі швидко глянула на мене, взяла ноти з пюпітра й сама підійшла до мене.

— Зіграти мені для вас одну з тих мелодій Моцарта, котрі вам так подобались? — спитала вона, збентежено розгортаючи ноти й не підводячи від них очей.

Перш ніж я встиг подякувати їй, вона поспішила до рояля. Стілець біля інструмента, де я, бувало, сидів, був тепер ніким не зайнятий. Вона взяла кілька акордів, тоді глянула на мене й знов задивилася в ноти.

— Чи не сядете ви на ваше давнє місце? — спитала вона уривчасто й дуже тихо.

— Так, я посиджу тут цього останнього вечора, — відповів я.

Вона не сказала нічого. Зосереджено розглядала ноти, які знала напам'ять, — музику, що її стільки разів грала раніше, не зазираючи в ноти. Я зрозумів, що вона чула мою відповідь, зрозумів, що вона відчуває мою присутність поруч неї, коли побачив, як гасне рум'янець на оберненій до мене її щоці, як блідість заливає її обличчя.

— Мені так жаль, що ви їдете, — майже прошепотіла вона, дедалі пильніше вдивляючись у ноти.

Пальці її літали по клавіатурі з дивною гарячковою енергією, якої досі я не помічав у її грі.

— Я пам'ятатиму ці добрі слова, міс Ферлі, довго-довго після того, як прийде й мине завтрашній день.

Лице її зблідло ще дужче, й вона майже зовсім одвернулася од мене.

— Не говоріть про завтрашній день, — мовила вона тихо. — Нехай музика говорить з нами сьогодні ввечері мовою, щасливішою за нашу.

Губи її затремтіли, легке зітхання злетіло з них, і даремно вона намагалася його притамувати. Її пальці нерішуче ковзнули по клавішах, пролунала фальшива нота; вона хотіла поправитись — і збилась, і спересердя опустила руки на коліна. Міс Голкомб і містер Гілмор вражено підвели голови від карт. Навіть місіс Везі, що дрімала собі в кріслі, прокинулась від раптової тиші й поцікавилася, що сталось.

— Ви граєте у віст, містере Гартрайт? — спитала міс Голкомб, значущо подивившись на мій стілець.

Я зрозумів її натяк, зрозумів: вона має слушність. Я зараз же встав, щоб перейти до картярського столу. Коли я відійшов від рояля, міс Ферлі перегорнула нотну сторінку й знов доторкнулася до клавішів, уже впевненішою рукою.

— Все-таки я зіграю це, — сказала вона майже пристрасно. — Я зіграю цього останнього вечора!

— Прошу вас, місіс Везі, — сказала міс Голкомб, — містерові Гілмору й мені набридло грати в екарте, — побудьте партнером містерові Гартрайту в вісті.

Старий адвокат глузливо посміхнувся. Він вигравав і саме в цей час показав короля. Раптову переміну виду гри він, очевидно, приписав тому, що дама не бажала програвати.

За весь вечір міс Ферлі більше не зронила й слова, не кинула на мене жодного погляду. Вона так і просиділа за роялем, а я — за картярським столом. Вона грала безперервно — грала так, ніби в музиці шукала порятунку від самої себе. Часом пальці її торкалися клавішів із млосною любов'ю, із м'якою, жалібною, завмираючою ніжністю, невимовно прекрасною і печальною для слуху; часом вони зраджували її, а то квапилися по клавіатурі механічно, от ніби гра для них — тягар. І все ж, хоч як мінився вираз, який вони передавали в музиці, ті пальці ні разу не збились, не ослабли й на хвилину, цілковито віддавшись грі. Міс Ферлі підвелася з-за рояля аж тоді, коли ми всі повставали, щоб побажати одне одному на добраніч.

Місіс Везі була найближча до дверей — і перша потисла мені руку.

— Я більше вже не побачу вас, містере Гартрайт, — мовила стара дама. — Щиро шкодую, що ви їдете. Ви були дуже добрі й уважні до мене, а я, як стара жінка, ціную доброту й увагу. Бажаю вам усього найкращого, сер, зичу вам на прощання щастя.

Потім підійшов містер Гілмор.

— Сподіваюсь, ми з вами ще матимемо нагоду запізнатися краще в майбутньому, містере Гартрайт. Вам зрозуміло, що те невеличке діло перебуває в моїх надійних руках? Так, так, авжеж. Господи, яка холоднеча! Не буду затримувати вас у дверях. Щасливої дороги, любий сер, бон вояж, як то кажуть французи.

Підійшла міс Голкомб.

— Завтра вранці, о пів на восьму, — сказала вона й додала пошепки: — Я чула й бачила більше, ніж ви гадаєте. Ваша поведінка сьогодні ввечері зробила мене вашим другом на все життя.

Остання підійшла міс Ферлі.

Я боявся, що мій погляд викаже мене, й намагався не дивитися на неї, коли, думаючи про завтрашній день, узяв її руку в свою.

— Я поїду рано-вранці, — сказав я, — поїду, міс Ферлі, раніше, ніж ви...

— Ні, ні, — швидко перепинила мене вона, — не раніше, ніж я встану. Я зійду вниз снідати разом із Меріан. Я не така невдячна, щоб забути останні три місяці...

Голос зрадив її; рука її легенько потисла мою і зразу ж відпустила. Не встиг я сказати їй добраніч, як вона вже пішла.

Я швидко наближаюсь до кінця моєї оповіді — наближаюсь так само невідворотно, як настав світанок мого останнього ранку в Ліммеріджі.

Рівно о пів на восьму я зійшов униз, але сестри вже сиділи за сніданковим столом, чекаючи на мене. В холоді, у тьмяному світлі, в похмурій ранковій тиші дому ми всі троє сіли до столу й намагалися їсти, силкувалися говорити. Та всі ці зусилля показати спокій і добрий настрій були марні й непотрібні, тож я підвівся, аби покласти цьому край.

Коли я простяг руку й міс Голкомб, що стояла ближче до мене, потисла її, міс Ферлі зненацька відвернулась і квапливо вийшла з кімнати.

— Так ліпше, — сказала міс Голкомб, коли двері зачинились. — Так ліпше для вас і для неї.

З хвилину я не міг говорити. Тяжко було втратити її отак — без прощального слова, без прощального погляду. Я опанував себе й спробував попрощатися з міс Голкомб належними словами, але всі слова, що їх я хотів сказати на прощання, звелися до єдиної фрази.

— Чи заслуговую я на те, щоб ви написали мені? — ось і все, що я спромігся сказати.

— Ви достойно заслужили на все, що я хотіла б для вас зробити, поки ми обоє житимемо на світі. Хоч би чим це все закінчилось, ви будете про це знати.

— І якщо коли-небудь я зможу хоч чимось допомогти вам, хай через багато літ, після того як загладиться пам'ять про моє зухвальство та безумство...

Я не зміг договорити. Голос мій упав, очі наповнилися слізьми.

Вона схопила мої руки, потисла їх міцно, впевнено, по-чоловічому, чорні її очі блиснули, смагляві щоки зашарілись, енергійне обличчя просяяло і зробилось прекрасне, освітившись внутрішнім світлом великодушного співчуття.

— Я покладаюся на вас, і, якщо нам потрібна буде допомога, я покличу вас, як вірного друга — як мого і її друга, як мого і її брата. — Вона замовкла, ступила ближче до мене, смілива, благородна жінка, по-сестринськи доторкнулась вустами до мого чола й назвала мене на ім'я: — Хай благословить вас Бог, Волтере! — сказала вона. — Побудьте тут на самоті й заспокойтесь. А я піду — так буде краще для обох нас. Краще я подивлюся з балкона, як ви будете від'їжджати.

І вона вийшла. Я підійшов до вікна, за яким не було нічого, тільки печальна осіння голизна. Я мав опанувати себе, а тоді вже покинути навіки цю кімнату.

Минула хвилина, не більш, коли двері тихо прочинились, і я почув шерех жіночої сукні. Серце моє шалено закалатало, я обернувся. Від дверей до мене йшла міс Ферлі. Коли наші погляди зустрілись і вона збагнула, що ми самі, вона завагалася на мить. Тоді з мужністю, яку жінки так рідко проявляють у дрібних випробуваннях і так часто — у великих, вона підійшла до мене, дивно бліда й дивно тиха, відвівши одну руку назад, а другою ховаючи щось у бганках своєї сукні.

— Я ходила до вітальні, — сказала вона, — взяти ось це. Хай це нагадує вам про ваше перебування у нас і про друзів, яких ви тут лишаєте. Коли я його намалювала, ви сказали, що я роблю успіхи... і я подумала, що вам...

Вона відвернула обличчя і простягла мені свій малюнок — літня хатина, де ми зустрілися вперше. Малюнок тремтів у її руці й затремтів у моїй, коли я взяв його.

Я боявся виказати свої почуття і тільки відповів:

— Я ніколи не розлучуся з цим малюнком. На все життя він буде моїм найдорожчим скарбом. Я дуже вдячний вам за нього і... дуже вдячний вам, що ви не дали мені поїхати, не попрощавшися з вами.

— О, — сказала вона простодушно, — чи ж могла я не попрощатися з вами після того, як ми пробули разом стільки чудових днів!

— Ті дні вже ніколи не вернуться, міс Ферлі, наші дороги в житті пролягають так далеко одна від одної. Та якщо коли-небудь настане час, коли відданість усього мого серця й душі, і всі мої сили зможуть дати вам бодай хвилинне щастя чи вберегти вас від хвилинної скорботи, згадайте про бідного вчителя малювання. Міс Голкомб обіцяла покликати мене — і ви мені теж обіцяєте?

В її ніжних блакитних очах крізь сльози тьмяно мріла печаль розлуки.

— Я обіцяю, — мовила вона уривчастим голосом. — О, не дивіться на мене так! Я обіцяю від усього серця.

Я насмілився ступити крок до неї і простяг їй руку.

— У вас багато друзів, що люблять вас, міс Ферлі. І всі, хто любить вас, сподіваються, що ви будете щасливі. Чи смію я, прощаючися з вами, сказати, що і я на це сподіваюсь?

Сльози покотилися по її щоках. Однією рукою вона сперлася на стіл і простягла мені другу. Я взяв її, міцно потис, голова моя схилилася до її руки, мої сльози впали на неї, губи притислися до неї, — не з любов'ю, о ні! — в цю останню хвилину не з любов'ю, а з мукою, із самозреченням одчаю.

— Ради Бога, лишіть мене! — ледь чутно прошепотіла вона.

Ці благальні слова одкрили мені тайну її серця. Я не мав права чути їх, не мав права відповісти на них. В ім'я її святої слабості ці слова змушували мене негайно піти геть.

Усе було кінчено. Я випустив її руку із своєї. І нічого не сказав більше. Сльози засліпили мене, сховали її від мене, і я змахнув їх, щоб глянути на неї востаннє. Один погляд: як вона упала в крісло, поклала руки на стіл і знесилено впустила на них свою гарну голівку. Останній прощальний погляд — і двері зачинилися за мною, пучина розлуки розверзлася між нами — образ Лори Ферлі вже тієї хвилини став пам'яттю минулого.

Оповідь продовжує Вінсент Гілмор із Чансері-Лейн, повірник родини Ферлі 

I

Я пишу ці рядки на прохання мого друга Волтера Гартрайта. З них має скластися опис деяких подій, що завдали великої шкоди інтересам міс Ферлі й відбулися вже після від'їзду містера Гартрайта з Ліммеріджа.

Немає потреби говорити тут про те, яка моя особиста думка з приводу розголошення цієї незвичайної родинної історії. Важлива її частина буде розкрита в моїй оповіді. Містер Гартрайт узяв на себе відповідальність за це розголошення, і, як буде видно з обставин, описуваних мною, він цілком заслужив право чинити в цьому випадку на свій розсуд. А щоб ця історія постала перед читачами в найправдивішому та найцікавішому вигляді, потрібно, щоб її розповідали, згідно розвитку подій, саме ті особи, що були безпосередніми їх учасниками. Ось чому я з'являюся тут в ролі оповідача.

Коли в Камберленді гостював сер Персіваль Глайд, я приїздив туди й особисто брав участь в одній важливій справі, заради якої він, власне, й прибув у дім містера Ферлі. Тож мій обов'язок полягає в тому, щоб додати нові ланки до ланцюга подій і підхопити самого ланцюга в тому місці, де містер Гартрайт тимчасово випустив його з рук.

Я прибув до Ліммеріджа в п'ятницю другого листопада.

Намірявся я дочекатися тут приїзду сера Персіваля Глайда. Якби внаслідок його візиту було призначено день одруження сера Персіваля з міс Ферлі, я повинен був, діставши необхідні вказівки, повернутися в Лондон і зайнятися складанням шлюбного контракту для молодої леді.

Містер Ферлі не зволив прийняти мене в п'ятницю. Протягом багатьох років він був чи то уявляв себе інвалідом і тому звелів переказати мені, що він не досить здоровий, щоб побачитися зі мною.

Першу з усієї родини я побачив міс Голкомб. Вона зустріла мене біля парадних дверей і познайомила з містером Гартрайтом, що якийсь час уже проживав у Ліммеріджі.

Міс Ферлі я побачив аж за обідом. Я засмутився, завваживши, що виглядає вона не так добре, як раніше. Вона чудова, мила дівчина, уважна й люб'язна до всіх довкола, схожа в цьому на свою матінку, але, як на мене, то вона більше вдалася в батька. Місіс Ферлі мала темні очі й чорні коси, і старша її дочка, міс Голкомб, мені дуже її нагадує. Міс Ферлі грала для нас того вечора на роялі, але мені здалося, що не так добре, як звичайно. Ми зіграли у віст, всього один робер, та це була чистісінька профанація такої благородної гри. Містер Гартрайт при нашому першому знайомстві справив на мене гарне враження, але незабаром я переконався, що й він не вільний від притаманних його віку вад. Теперішні молоді люди не тямлять трьох речей: посидіти за вином, зіграти у віст і зробити дамі комплімент. Містер Гартрайт не був винятком із загального правила. А втім, щодо всього іншого, то навіть тоді, в перший день нашого знайомства, він видався мені скромним і вельми порядним молодим чоловіком.

Так минула п'ятниця. Я не зачіпатиму тут поважніших питань, якими я займався того дня: анонімного листа до міс Ферлі, заходів, яких я вирішив ужити, коли мені розповіли про цю справу, і моєї цілковитої певності, що сер Персіваль Глайд готовий дати всі необхідні пояснення цього прикрого випадку. Все це вичерпно викладено, наскільки я розумію, в попередній оповіді.

В суботу містер Гартрайт поїхав раніше, ніж я зійшов униз до сніданку. Міс Ферлі цілий день не виходила зі своєї кімнати. Міс Голкомб начебто була не в настрої. Дім був уже не той, що за містера й місіс Ферлі. Після сніданку я пішов погуляти, глянути на ті місця, які вперше побачив літ тридцять тому, коли мене запросили в Ліммерідж стати повірником родини. Все виглядало вже не так, як колись.

О другій годині містер Ферлі переказав через слугу, що почуває себе досить добре, щоб мене прийняти. Хто-хто, а він ніскільки не змінився, відколи я його знаю. Як завжди, він говорив тільки про себе — про свої нерви, про свої чудові старовинні монети й про незрівнянні офорти Рембрандта. Ледве я заговорив про справу, заради якої приїхав, він заплющив очі й заявив, що я йому «дошкуляю». Але я все-таки продовжував дошкуляти йому, знов і знов повертаючись до головної теми нашої розмови. Я тільки впевнився, що на майбутній шлюб своєї небоги він дивиться як на вирішене питання: батько, помираючи, благословив дочку, й він, дядько, її благословляє. Це був вигідний шлюб, і містер Ферлі особисто був би тільки радий, коли б усі пов'язані з цим клопоти швидше зосталися позаду. Що ж до шлюбного контракту — я міг порадитися з його небогою, покопатись як завгодно глибоко в моїх знаннях про справи родини Ферлі. Власне, я мав сам підготувати шлюбний контракт, а його роль опікуна звести до мінімуму — сказати в потрібний момент «так». А взагалі він був ладен, не ворухнувши пальцем, самовіддано йти назустріч і мені, і всім іншим «із безконечною насолодою». А тим часом хіба я не бачу, що переді мною немічний страдник, навіки прикутий до своєї хвороби й своєї кімнати? Невже схоже на те, що він просить, щоб йому докучали? Ні. То навіщо ж йому докучати?

Коли б я не був досить добре обізнаний із справами родини, я б, може, подивувався такій цілковитій байдужості містера Ферлі до своїх обов'язків опікуна. Але я чудово пам'ятав, що містер Ферлі неодружений і лише пожиттєво зацікавлений у маєтку й прибутках з нього. Зважаючи на все це, мене ані здивували, ані засмутили наслідки цієї нашої зустрічі. Містер Ферлі просто виправдав мої сподівання, та й годі.

Неділя минула нецікаво. Мені надійшов лист від повірника сера Персіваля Глайда: колега підтверджував одержання пересланої йому копії анонімного листа й мого опису всіх супровідних обставин. Міс Ферлі вийшла до нас пополудні бліда й печальна, якась сама на себе не схожа. Я трохи поговорив з нею і спробував делікатно перевести розмову на сера Персіваля. Вона промовчала. Охоче підтримуючи розмову на інші теми, вона ухилилась від цієї. Я подумав, чи не шкодує вона про свої заручини, як це часто буває з молодими леді, коли вже пізно шкодувати.

Сер Персіваль Глайд прибув у понеділок.

Мені він здався вельми привабливим і зовнішністю, і манерами. Виглядав він трохи старішим, ніж я сподівався; рано полисіла спереду голова й ледь стомлене, змарніле обличчя старили його. Але він був жвавий та бадьорий, як молодик. Любо дивитися було, як він зустрівся з міс Голкомб, — щиро, невимушено. Коли йому відрекомендували мене, він прийняв мене так просто й люб'язно, немовби ми були давні друзі. Міс Ферлі не була з нами, коли його зустрічали. Вона увійшла до кімнати хвилин через десять опісля. Сер Персіваль підвівся і привітав її з надзвичайною вишуканістю. Очевидно, його стурбував нездоровий вигляд молодої леді, бо поводився з нею так ніжно та шанобливо, з такою скромністю, делікатністю і в тоні, і в голосі, і в манерах, що це робило честь як його вихованості, так і розуму. Тож я ніяк не міг збагнути, чому міс Ферлі в його присутності й далі була стримана та ніякова і скористалася першою нагодою, щоб піти з кімнати. Сер Персіваль начебто й не завважив ні її стриманості при зустрічі з ним, ні її раптової втечі від нашого товариства. Поки вона була з нами, він не нав'язував їй своєї уваги, а коли вона пішла, не збентежив міс Голкомб жодним натяком на дивну поведінку її сестри. За весь час, який мені довелося пробути разом із ним у Ліммеріджі, такт і вихованість ні разу не зрадили його.

Щойно міс Ферлі вийшла з кімнати, він сам заговорив про анонімного листа, позбавивши нас цієї прикрої необхідності. Він заїхав у Лондон по дорозі з Гемпшіру, побачився із своїм повірником, прочитав документи, які я надіслав, і поспішив до Камберленду, бажаючи якомога швидше дати нам найповніші та найзадовільніші пояснення. Почувши, як він висловлюється про цю справу, я запропонував йому прочитати оригінал листа, якого я зберіг для нього. Він подякував мені й відмовився глянути на листа, запевнивши мене, що йому було досить бачити копію і що він бажає, щоб оригінал зостався в наших руках.

Не зволікаючи, він зробив нам заяву — просту й логічну, саме таку, якої я сподівався від нього.

Місіс Катерік, повідомив він, у минулому зробила чимало послуг членам його родини та йому самому, й тому він вважав себе певним чином у боргу в неї. Вона була подвійно нещаслива, бо мала чоловіка, що покинув її, і дитину, чиї розумові здібності були в розладнаному стані з самого малечку. Хоча після весілля місіс Катерік переїхала в ту частину Гемпшіру, що знаходиться далеко від маєтку сера Персіваля, він не хотів губити її з виду. Його дружнє ставлення до тієї нещасної жінки, що колись була така віддана його родині, тільки зміцніло, коли він довідався, з яким терпінням і мужністю вона зносить усі лиха, що випали на її долю. З часом ознаки розумового розладу в її нещасної дочки стали такі явні, що необхідно було віддати її під належний медичний нагляд. Місіс Катерік сама визнала це необхідним, але водночас через упередження, притаманні шанованим людям, вона нізащо не хотіла, щоб її дочка попала, мов жебрачка, до громадської лікарні. Сер Персіваль із повагою поставився до цього її упередження, адже він взагалі поважає всякий чесний прояв незалежності в людях усіх класів суспільства, і вирішив на знак вдячності за відданість місіс Катерік його родині взяти на себе витрати на утримання її дочки в солідній приватній лікарні. На превеликий жаль її матері і його самого, бідолашка якимось чином довідалась, що він брав участь у її відданні в лікарню, і пройнялася до нього неприязню, яка переросла в люту ненависть. Одним із проявів ненависті й підозріливості, що набували у неї різних форм ще в притулку, став той анонімний лист, якого вона написала після втечі з лікарні. Якщо міс Голкомб і містер Гілмор, що пам'ятають зміст того документа, вважають його пояснення непереконливими чи недостатніми або ж захочуть знати якісь додаткові подробиці про ту лікарню (адресу він згадав, так само як і прізвища двох лікарів, на підставі чиїх висновків пацієнтку було прийнято в будинок для божевільних), він готовий відповісти на будь-яке запитання чи висвітлити будь-яку неясність. Він виконав свій обов'язок щодо нещасної молодої жінки, давши вказівку своєму повірникові знайти її, не шкодуючи витрат на пошуки, й знов віддати під медичний нагляд. І нині він мав єдине бажання: так само відкрито й чесно виконати свій обов'язок щодо міс Ферлі та її родини.

Я був перший, хто відповів йому. Моя лінія була мені цілком ясна. В тому й полягає краса юриспруденції, що вона може піддати сумніву будь-яку заяву будь-якої людини, хоч би за яких обставин і хоч би в якій формі вона була зроблена. Коли б мені офіційно запропонували порушити справу проти сера Персіваля Глайда на підставі його власної заяви, я зробив би це без будь-яких сумнівів. Але обов'язок мій полягав не в цьому — за даних обставин я мав бути строго безстороннім. Я повинен був зважити щойно вислухане нами пояснення, враховуючи високе суспільне становище та бездоганну репутацію джентльмена, який дав нам це пояснення. Я повинен був чесно вирішити, чи обставини, як їх висвітлив сер Персіваль, за нього, чи проти нього. Особисто я був глибоко переконаний, що вони неспростовно за нього, і відповідно до цього переконання заявив, що, на мою думку, його пояснення цілком задовільне й не викликає заперечень.

Міс Голкомб, пильно подивившись на мене, сказала від себе кілька слів у тому ж дусі, але якось невпевнено, що здалося мені не зовсім доречним і виправданим. Я не можу з певністю сказати, завважив це сер Персіваль чи ні. Гадаю, що завважив, бо він знов вернувся до теми нашої розмови, хоча з повним правом міг уже облишити її.

— Коли б я викладав усі ці факти лише перед містером Гілмором, — сказав він, — я вважав би за недоречне й згадувати надалі про цей прикрий випадок. Від містера Гілмора, як від джентльмена, я можу сподіватись, що він повірить мені на слово, тож, коли він віддав мені належне, на цьому б і закінчити всяке обговорення цієї теми. Але я не можу повестися так само з дамою і вважаю своїм обов'язком зробити для неї те, чого не зробив би для жодного чоловіка: дати їй докази, що підтвердять істинність моїх слів. Вам не випадає просити в мене таких доказів, міс Голкомб, тож мій обов'язок щодо вас і особливо щодо міс Ферлі — самому дати їх. Дуже прошу вас негайно написати місіс Катерік, матері тієї нещасної жінки, й попросити її підтвердити пояснення, яке я вам щойно дав.

Я побачив, що міс Голкомб перемінилась на обличчі, начебто зніяковіла. Пропозиція сера Персіваля, хоч як люб'язно він її висловив, здалася їй, напевне, як і мені, вельми тонким натяком, що він відчув вагання в її словах кілька хвилин тому.

— Сподіваюсь, сер Персіваль, ви не настільки несправедливі до мене, щоб запідозрити мене в недовірі до вас? — швидко мовила вона.

— Звісно, ні, міс Голкомб. Я запропонував вам це зробити лише на знак моєї поваги до вас. Чи пробачите ви мені таку впертість, коли я все ж наполягатиму на своєму?

Сказавши це, він підійшов до письмового стола, приставив до нього стільця й висунув шухляду з письмовим приладдям.

— Прошу вас, зробіть мені таку ласку, — сказав він, — напишіть коротеньку записку. Це забере у вас лише кілька хвилин. Поставте місіс Катерік тільки два запитання. Перше: чи її дочку віддано до будинку для божевільних з її відома і згоди? І друге: чи заслуговувала її вдячності моя участь у цій справі? У містера Гілмора не лишилось сумнівів щодо цього прикрого питання, у вас — теж, але благаю вас, заспокойте мої власні сумніви й напишіть цидулку!

— Ви змушуєте мене поступитись вашому проханню, сер Персіваль, хоч я воліла б відмовити вам. — Із цими словами міс Голкомб підвелася із свого місця й підійшла до письмового стола.

Сер Персіваль із словами подяки подав їй перо і відійшов до каміна. На килимку перед каміном лежала маленька левретка міс Ферлі. Він простяг до собачки руку й добродушно поманив її.

— Іди сюди, Ніно, — сказав він. — Адже ми з тобою пам'ятаємо одне одного, чи не так?

Собачка, боягузлива і вередлива, якими бувають ці пещені улюбленці, зиркнула на нього, відсахнулась від простягненої руки, заскавучала, затрусилась і сховалась під диваном. Хто б міг подумати, що така дрібничка, як прийом, показаний йому собачкою, може вивести його з рівноваги, одначе я спостеріг, що сер Персіваль зараз же швидко відійшов до вікна. Може, іноді він буває дратівливий. Що ж, я можу йому поспівчувати. Я теж буваю іноді дратівливий.

Міс Голкомб недовго писала записку. Дописавши, вона підвелась і подала списаний аркуш серові Персівалю. Він уклонився, взяв записку, тут-таки, не читаючи, склав її, запечатав, надписав адресу й мовчки повернув їй. Це було зроблено з великою чемністю й гідністю — нічого подібного я в житті не бачив!

— Ви наполягаєте, щоб я відіслала листа, сер Персіваль? — спитала міс Голкомб.

— Благаю вас це зробити, — відказав він. — А тепер, коли записку написано й запечатано, дозвольте поставити одне чи два останні запитання стосовно тієї нещасної жінки, про яку мова. Я прочитав повідомлення, що його містер Гілмор люб'язно послав моєму повірникові; там описано обставини, за яких була з'ясована особа автора анонімного листа. Але є подробиці, не згадані в тій заяві. Чи бачилась Анна Катерік із міс Ферлі?

— Звісно, ні, — відказала міс Голкомб.

— Аз вами?

— Ні.

— Отже, вона не бачила нікого з домашніх, крім такого собі містера Гартрайта, що випадково здибав її на тутешньому цвинтарі?

— Більш нікого.

— Містер Гартрайт перебував у Ліммеріджі, здається, як учитель малювання? Він член одного з художніх товариств?

— Гадаю, що так, — відповіла міс Голкомб.

Він помовчав хвилину, ніби обдумуючи у відповідь, а тоді додав:

— Ви дізналися, де жила Анна Катерік, коли була в цьому краї?

— Так. На фермі, яка називається Тоддів Кут.

— Знайти її — наш спільний обов'язок щодо бідолашної, — вів далі сер Персіваль. — Може, вона зронила на фермі якесь слово, що допоможе нам у розшуках. При нагоді я прогуляюсь туди й розпитаю Тоддів. А тим часом, оскільки мені самому нелегко було б говорити на цю болісну тему з міс Ферлі, чи смію я просити вас, міс Голкомб, щоб ви ласкаво передали міс Ферлі мої пояснення, звісно, коли дістанете відповідь від місіс Катерік?

Міс Голкомб пообіцяла виконати його прохання. Він подякував їй, мило вклонився і залишив нас, щоб відпочити у своїх покоях. Коли він відчинив двері, лиха собачка виткнула свій гострий писок з-під дивана й загавкала на нього.

— Ми добре потрудилися зранку, міс Голкомб, — сказав я, коли ми з нею лишились наодинці. — Добре, що клопітний день кінчився добре.

— Авжеж, — підтакнула вона, — безперечно. Я рада, що ваші побоювання розвіялись.

— Мої! А ваші, після того як ви написали оцього листа, що тримаєте в руках, хіба не розвіялись?

— О так, хіба може бути інакше? Я знаю, це неможливо, але мені так хотілося б, — провадила вона далі, розмовляючи більше сама з собою, ніж зі мною, — щоб Волтер Гартрайт був іще тут, щоб побув при цьому поясненні й почув, як мені пропонували написати цю записку...

Її останні слова мене трохи здивували й, може, навіть зачепили.

— Що правда, то правда, — сказав я, — надзвичайно цікаво склалися події навколо анонімного листа, які втягли містера Гартрайта, і я охоче визнаю, що в цілому він поводився вельми обачно й розумно. Але не можу збагнути, яким чином його присутність могла б змінити те враження, яке справили на нас із вами слова сера Персіваля?

— Просто мені уявилось... — відказала вона неуважливо. — Нема про що сперечатися, містере Гілмор. Вам краще знати. Ви маєте такий досвід, що кращого проводиря годі й бажати.

Мені не зовсім сподобалось, що вона так демонстративно перекладає всю відповідальність на мої плечі. Я не здивувався б, коли б так чинив містер Ферлі, але я ніяк не міг сподіватись, щоб розумна й рішуча міс Голкомб стала ухилятися від того, щоб висловити свою власну думку.

— Коли вас непокоять іще якісь сумніви, чом ви негайно не викладете їх мені? — спитав я. — Скажіть прямо: чи маєте ви причини не вірити серові Персівалю Глайду?

— Ніякісіньких причин.

— Чи в його поясненні щось вам здалося невірогідним чи суперечливим?

— Що я можу сказати після того, як він дав мені такий доказ правдивості своїх слів? Хіба в нього може бути кращий свідок, ніж мати цієї жінки, містере Гілмор?

— Звісно, кращого свідка й бути не може. Якщо відповідь на вашого листа буде задовільна, особисто я не розумію, яких іще пояснень могла б вимагати від сера Персіваля будь-яка людина, що зичить йому добра.

— В такому випадку відішлемо листа, — сказала вона, встаючи, щоб вийти з кімнати. — Не будемо більше говорити про це, поки не прийде відповідь. Не звертайте уваги на мої вагання. Я можу їх пояснити хіба тим, що надто тривожилась за Лору останнім часом, а тривога, містере Гілмор, може вивести з рівноваги і найдужчого з нас.

І вона швидко вийшла з кімнати. Її завжди такий впевнений голос затремтів на останніх словах. Чула, пристрасна, палка натура — жінка, яких мало стрічаєш у наш ниций, поверховий вік. Я знав її змалечку, вона росла у мене на очах, я бачив, як вона поводилася під час різних родинних потрясінь, і моє тривале знайомство з нею змусило мене зважити на її нинішню невпевненість, на що я, звісно, не звернув би уваги, коли б на її місці була інша жінка. Я не бачив ніяких підстав для сумнівів чи вагань, але стривожився і трохи засумнівався. Замолоду я гарячкував і сердився, коли мене дратував мій власний незбагненний настрій, але на старість я порозумнішав і позбувався таких настроїв по-філософськи — от і цього разу я пішов розвіятись на прогулянці.

II

Всі ми знов зустрілися за обідом.

Сер Персіваль був у такому нестримно веселому настрої, аж мені не вірилося, що це той самий чоловік, чий спокійний такт, вихованість і врівноважений розум справили на мене таке сильне враження при ранковому побаченні. Його колишні манери проглядали, як мені здалося, тільки в його відношенні до міс Ферлі. Один її погляд, одне слово — й він уривав свій найгучніший сміх, найдотепніший потік свого красномовства; вся його увага вмить була прикута до неї і тільки до неї. Хоч він ні разу не спробував відкрито втягти її до розмови, але не пропускав найменшої нагоди, яку вона йому давала, щоб зробити це ніби випадково, сказати їй потрібні слова в сприятливий момент, а не так, як чинив би чоловік із менш витонченим тактом, кажучи дамі слова в ту мить, коли вони спадуть йому на думку. Мене трохи дивувало, що, хоч міс Ферлі, очевидно, помічала його увагу до неї, та увага її не зворушувала. Час від часу вона трохи ніяковіла, коли він дивився на неї чи говорив до неї, але не показувала ніякої теплоти до нього, ні в погляді, ні в словах. Знатність, багатство, чудове виховання, хороша врода, глибока шана джентльмена й відданість закоханого, — все це було смиренно покладене їй до ніг, і, здавалося, зовсім марно.

Наступного дня, у вівторок, сер Персіваль, узявши собі за проводиря одного із слуг, пішов уранці на Тоддів Кут. Його розпитування, як я згодом довідався, нічого не дали. Повернувшись, він мав бесіду з містером Ферлі, а пополудні їздив кататися верхи з міс Голкомб. От і все, що сталося того дня. Вечір минув як звичайно. Ніякої переміни ні в сері Персівалі, ні в міс Ферлі.

У середу вранці сталась така подія — пошта принесла нам відповідь місіс Катерік. Я зняв копію з цього документа, і наводжу її тут. Ось що там було написано:

«Шановна пані!

Сповіщаю Вас, що я одержала листа, в якому Ви запитуєте, чи була моя дочка Анна віддана під медичний нагляд з мого відома і згоди й чи була участь сера Персіваля Глайда в цій справі така, щоб заслужити мою вдячність цьому джентльменові. Прошу Вас прийняти мою ствердну відповідь на обидва ці запитання. Лишаюсь Вашою покірною слугою

Джейн Анна Катерік».

Сухо, коротко і ясно. По формі — надто діловий лист як для жінки, а по суті — повне підтвердження слів сера Персіваля, кращого й бажати годі. Така була моя думка і, з деякими застереженнями, думка міс Голкомб. Сер Персіваль, коли йому показали того листа, нібито й не здивувався його сухості й стислості. Він сказав, що місіс Катерік небагатослівна жінка, пряма, з ясним розумом, але позбавлена всякої фантазії, тож листи вона пише так само коротко і ясно, як і говорить.

Тепер, коли ми дістали відповідь від матері Анни Катерік, належало ознайомити міс Ферлі з поясненням сера Персіваля. Міс Голкомб узяла цей обов'язок на себе і вже була вийшла з кімнати, щоб іти до сестри, але зненацька повернулась і сіла поруч мене. Я сидів у кріслі й читав газету. За хвилину до того сер Персіваль вийшов оглянути стайні, і в кімнаті, крім нас двох, нікого не було.

— Чи й справді ми зробили все, що могли? — сказала вона, крутячи в руках листа місіс Катерік.

— Ми зробили все й навіть більше, ніж було треба, якщо ми друзі сера Персіваля, що знають його і вірять йому, — відповів я, трохи сприкрений тим, що її побоювання знов вернулись. — Та якщо ми його вороги й підозрюємо його...

— Ні, ні, про таку думку не може бути й мови! — заперечила вона. — Ми друзі сера Персіваля, і, якщо благородство і стриманість заслуговують на повагу, нам би годилося просто захоплюватись сером Персівалем. Ви знаєте, що вчора він бачився з містером Ферлі, а потім їздив кататися верхи зі мною?

— Так, я бачив, як ви виїжджали разом.

— Нашу прогулянку ми почали з розмови про Анну Катерік та про незвичайну зустріч із нею містера Гартрайта. Але незабаром ми облишили цю тему, і сер Персіваль заговорив про свої заручини з Лорою, показавши себе при цьому зовсім безкорисливим. Він сказав, що помітив її поганий настрій і саме цим ладен пояснити переміну в її ставленні до нього, якщо йому не скажуть іншої причини. Але якщо є на те інші, поважніші причини, він благає, щоб ні я, ні містер Ферлі ні до чого її не змушували. В такому випадку він тільки просить востаннє нагадати їй, за яких обставин відбулись їхні заручини та як він ставився до неї протягом усього цього часу. Якщо, поміркувавши належно над цими двома обставинами, вона серйозно побажає, щоб він перестав плекати надію стати її чоловіком, якщо вона сама, своїми устами, скаже йому це чітко і ясно, він пожертвує собою, надавши їй повну волю взяти назад свою обіцянку.

— Жоден чоловік не зміг би сказати більше, міс Голкомб. Я з досвіду знаю, що небагато чоловіків учинили б так на його місці.

Після цих моїх слів вона помовчала, дивлячись на мене з дивним виразом — сумішшю збентеження і скорботи.

— Я нікого не звинувачую і нічого не підозрюю! — зненацька виголосила вона. — Але я не можу й не візьму на себе відповідальності умовляти Лору погодитися на цей шлюб.

— Саме про це й просив вас сер Персіваль Глайд, заперечив я вражено. — Він молив вас ні до чого її не змушувати.

— І водночас він зобов'язує мене зробити це, якщо я перекажу їй його слова.

— Яким таким чином?

— Ви ж самі знаєте Лорину вдачу, містере Гілмор. Коли я скажу їй, щоб вона згадала, за яких обставин відбулись її заручини, тим самим я звернуся до двох найсильніших її почуттів: до її любові до батька і до її несхитної правдивості. Ви знаєте, що ніколи в житті вона не порушила жодної обіцянки; знаєте, що вона вважає себе зарученою, відколи почалась батькова фатальна хвороба. Помираючи, батько Лори був щасливий надією на її одруження із сером Персівалем Глайдом.

Признаюсь, мене трохи вразив такий її погляд на речі.

— Чи не хочете ви сказати, що, коли сер Персіваль розмовляв із вами вчора, він розраховував саме на такі наслідки, на які ви натякаєте?

Її відкрите, безстрашне обличчя відповіло мені швидше за її слова.

— Невже ви гадаєте, що я зосталася б хоч на хвилину в присутності чоловіка, якого запідозрила б у такій ницості? — гнівно спитала вона.

Мені сподобалось, як вона виплеснула на мене цей щирий спалах обурення. Наш фах так часто має справу із злобою і так рідко — з обуренням!

— У такому разі, — сказав я, — даруйте, якщо я скажу вам нашою юридичною мовою: ви переступаєте межі дозволеного. Хоч би до чого це привело, а сер Персіваль має право сподіватись, що ваша сестра всебічно й розважливо поміркує над своїм зобов'язанням, перш ніж порушити його. Якщо її упередив проти нього той злощасний лист, негайно підіть і скажіть їй, що сер Персіваль цілком виправдався в моїх і ваших очах. Які ще в неї можуть бути заперечення проти шлюбу з ним? Чим може вона пояснити своє змінене ставлення до джентльмена, якого фактично назвала своїм чоловіком більш ніж два роки тому?

— З погляду закону і здорового глузду, містере Гілмор, нічим, напевне. Якщо вона досі вагається і я вагаюсь досі, то ви можете пояснити нашу дивну поведінку примхою, а ми вже якось знесемо таке звинувачення.

Сказавши це, вона підвелась і вийшла. Якщо розумна жінка ухиляється від прямої відповіді на поставлене їй пряме запитання, в дев'яносто дев'яти випадках із ста це означає, що вона щось приховує. Я знов зачитався газетою, так і не позбувшись серйозної підозри, що міс Голкомб і міс Ферлі мають якийсь секрет, який вони приховують від сера Персіваля й від мене. Це було негарно щодо мене й особливо — щодо сера Персіваля.

Пізніше, того самого дня, мої здогади, чи, краще сказати, моя впевненість, підтвердилися поведінкою міс Голкомб, коли ми знов зустрілися з нею. Підозріло коротко й стримано вона повідомила мене про свою розмову з міс Ферлі. Виходило, що міс Ферлі цілком спокійно сприйняла правильне пояснення історії з листом, та коли міс Голкомб заговорила про те, що сер Персіваль приїхав у Ліммерідж, аби просити її призначити день весілля, вона попросила більше не згадувати про це й дати їй час подумати. Якби сер Персіваль згодився дати їй нині спокій, вона обіцяла, що дасть йому свою остаточну відповідь до кінця року. Вона благала про цю відстрочку з таким запалом і хвилюванням, що міс Голкомб пообіцяла зробити все від неї залежне, щоб допомогти їй цього добитися. Цим, на наполегливе прохання міс Ферлі, й закінчилось подальше обговорення питання про весілля.

Ця тимчасова відстрочка, може, й непогано влаштовувала молоду леді, але авторові цих рядків вона трохи плутала справи. Вранці я дістав листа від свого компаньйона, який зобов'язував мене повернутися до міста наступного дня. Навряд чи до кінця року я зміг би ще раз побувати в Ліммеріджі. В такому разі, коли б міс Ферлі остаточно зважилась на заміжжя, нам із нею просто неможливо було б зустрічатись і радитись про умови шлюбного контракту, довелося б листовно обговорювати питання, які мають обговорюватися тільки усно при особистій зустрічі. Я нічого не сказав про ці труднощі, поки не порадяться з сером Персівалем із приводу бажаної для міс Ферлі відстрочки. А він був надто люб'язним джентльменом, щоб не піти назустріч побажанням міс Ферлі. Коли міс Голкомб повідомила мене про це, я сказав їй, що мені вкрай необхідно поговорити з її сестрою до мого від'їзду з Ліммеріджа. Домовилися, що я побачу міс Ферлі наступного ранку в її вітальні. Вона не зійшла вниз обідати, не прийшла до нас увечері у вітальню. Привід — нездоров'я. Мені здалося, що серові Персівалю це не дуже сподобалось.

Наступного ранку, зразу ж після снідання, я пішов нагору до вітальні міс Ферлі. Бідолашна дівчина була така бліда й сумна, та й зустріла мене так ласкаво й привітно, що я не зміг вичитати їй за примхи та нерішучість, хоч і склав подумки нотацію, поки йшов до неї. Я відвів її до крісла, з якого вона підвелась, а сам усівся навпроти. Її вередлива левретка була в кімнаті, і я гадав, що ось вона загавкає і кинеться на мене. Та, як не дивно, примхлива тваринка не виправдала моїх побоювань: щойно я сів у крісло, стрибнула мені на коліна й ткнула свій гостренький писок мені в руку.

— Коли ви були малим дитям, моя люба, ви часто сиділи у мене на колінах, — сказав я, — а тепер ваша собачка надумала, мабуть, наслідувати спустілий після вас трон... Цей чудовий малюнок — ваш? — Я показав на альбом, що лежав біля неї на столі, — його вона, певне, розглядала, коли я зайшов до кімнати.

На відкритій сторінці був зображений аквареллю якийсь пейзаж — дуже гарна робота. Малюнок і підказав мені, про що запитати. Дріб'язкове запитання. Не міг же я отак зразу повести мову про справи!

— Ні, — відказала вона, трохи збентежено відводячи погляд від малюнка. — Це не я малювала.

Я пам'ятав, що в неї ще змалку була звичка постійно щось крутити в руках, щось перебирати пальцями, коли хтось із нею розмовляв. Цього разу її рука потяглась до альбома й почала неуважливо перебирати краї аркушів. Печаль ще виразніше проступила на її обличчі. Вона не дивилася ні на альбом, ні на мене. Очі її ніяково блукали по кімнаті; очевидно, вона здогадувалась, про що я прийшов говорити з нею. Побачивши це, я вирішив приступити до справи без зволікання.

— Я хочу попрощатися з вами, моя люба. Це одна з причин, що привели мене до вас, — почав я. — Я мушу сьогодні ж повернутися до Лондона, але, перш ніж поїхати, я хочу поговорити з вами про ваші справи.

— Мені так шкода, що ви їдете, містере Гілмор, — мовила вона, ласкаво дивлячись на мене. — Коли ви тут, у пам'яті моїй оживають щасливі колишні дні.

— Сподіваюсь, що ще приїду й знов нагадаю вам про чудове минуле, — продовжував я. — Але з огляду на те, що є деяка непевність стосовно вашого майбутнього, мені доводиться скористатись нашим сьогоднішнім побаченням і поговорити з вами про справи. Я ваш давній друг і повірник і мушу нагадати вам, сподіваючись не завдати цим прикрості, про можливість вашого шлюбу з сером Персівалем Глайдом.

Вона відсмикнула руку від альбома, ніби раптом він став гарячий і обпік їй пальці. Вона стисла руки на колінах, опустила очі долу, й на обличчі її відбилось пригнічення, майже біль.

— Невже конче необхідно говорити про моє заміжжя? — тихо спитала вона.

— Необхідно торкнутися цього питання, щоб не розтягувати його надовго, — відповів я. — Давайте просто домовимося, що ви можете вийти заміж, а можете й не вийти заміж. У першому випадку я повинен заздалегідь підготувати ваш шлюбний контракт, і я не можу цього зробити, не порадившися з вами хоча б із чемності. Може, це у мене єдина нагода почути з ваших вуст, чого б ви хотіли. Тож дозвольте, припустивши, що ви виходите заміж, дозвольте мені викласти в кількох словах теперішній стан ваших справ та якими вони можуть стати в майбутньому

Я пояснив їй призначення шлюбного контракту й потім з абсолютною точністю розповів, які її перспективи: по перше, коли вона сягне повноліття, і, по-друге, після смерті її дядечка, — наголошуючи на різниці між маєтком, яким вона володітиме пожиттєво, і капіталом, яким вона зможе розпоряджатись самостійно. Вона уважно слухала — з тим самим пригніченим виразом, так само нервово стискаючи руки на колінах.

— А тепер, — закінчив я, — скажіть мені, що саме ви б хотіли обумовити в шлюбному контракті, — на той випадок, якщо він знадобиться. Звісно, якщо буде на те схвалення вашого опікуна, оскільки ви ще неповнолітня

Вона неспокійно ворухнулася в кріслі, а тоді раптом дуже серйозно глянула мені в обличчя.

— Якщо це станеться, — мовила вона слабким голо сом, — якщо я...

— Якщо ви вийдете заміж, — прийшов я їй на допомогу

— Зробіть так, щоб він не розлучив нас із Меріан! ви гукнула вона з раптовою пристрастю. — О містере Гілмор, нехай в контракті буде умова, що Меріан лишається жити зі мною!

За інших обставин мене б, може, розсмішило таке суто жіноче тлумачення цього ділового питання, після мого докладного пояснення, але її вигляд, тон, яким вона це сказала, мене дуже стурбували. Ці кілька її слів засвідчили, як відчайдушно вона чіплялася за минуле, — погана призвістка для майбутнього.

— Ви можете легко приватним чином домовитися, щоб міс Голкомб жила з вами, — сказав я. — Ви, здається, не зрозуміли мого запитання. Воно стосується до вашого капіталу, до того, як ви хочете розпорядитися вашими грошима. Припустімо, коли ви сягнете повноліття, ви захочете скласти заповіт. Кому б ви хотіли заповісти ваші гроші?

— Меріан була мені і сестрою, і матір'ю, — сказала добра, любляча дівчина, і її чудові блакитні очі засяяли при цих словах. — Чи можу я залишити їх Меріан, містере Гілмор?

— Авжеж, моє серденько, — відповів я. — Але згадайте, яка це велика сума. Ви хотіли б віддати усе міс Голкомб?

Вона завагалась, почервоніла, потім зблідла, і рука її знов потяглася до альбома.

— Не все, — мовила вона, — є ще хтось, окрім Меріан...— Вона замовкла, знов ще дужче зашарілася, і пальці її почали щось легко вистукувати на берегах альбома — чи не якусь улюблену мелодію.

— Ви маєте на увазі ще якогось родича, окрім міс Голкомб? — підказав я, бачачи, що їй нелегко висловитись до кінця.

Краска залила вже їй не лише щоки, а й чоло, і шию, пальці судомно стисли альбом.

— Є ще хтось, — сказала вона, не звернувши уваги на мої останні слова, хоч, напевне, чула їх, — є ще хтось, кому приємно було б одержати що-небудь на згадку, якщо... якщо я зможу щось дати. Не біда, якщо я помру перша...

Вона знов замовкла. Рум'янці як запалали раптово, так само раптово й погасли на її обличчі. Рука, що стискала альбом, ослабла, затремтіла й відсунула його. Вона мовчки подивилася на мене, тоді одвернулась і впустила на підлогу хустинку. Потім зненацька затулила обличчя руками.

Сумно! Пам'ятаючи її такою радісною, веселою дитиною, що сміялася цілими днями, як сумно було мені бачити її тепер, у розквіті юності й краси, такою розбитою і нещасною!

Опечалений до глибини душі, я забув про літа, що збігли, про те, що вона вже не мала дитина. Я присунув ближче своє крісло, підняв її хустинку й лагідно відвів її руки від обличчя.

— Не плачте, серденько, — сказав я, утираючи сльози, що стояли в її очах, от ніби вона була та маленька Лора Ферлі, яку я знав десять довгих років тому.

Якось інакше навряд чи я заспокоїв би її — цей спосіб виявився найкращий. Вона поклала голівку мені на плече й ледь усміхнулася крізь сльози.

— Пробачте, я не стрималася, — сказала вона просто. — Останнім часом мені щось нездоровиться, я ослабла, нервую, часто плачу без причини, коли буваю сама. Мені вже краще, і я зможу відповідати вам як слід, містере Гілмор, справді зможу.

— Ні, ні, моя люба, — заперечив я, — будемо вважати, що на сьогодні ми закінчили нашу розмову. Ви сказали досить, щоб я міг якомога краще подбати про ваші інтереси, а про подробиці поговоримо колись при іншій нагоді. Досить уже про справи — побалакаймо про щось інше.

І я перевів розмову на інші теми. Хвилин за десять вона повеселіла, і я підвівся, щоб іти.

— Приїжджайте знову, — сказала вона дуже серйозно. — Я постараюсь бути достойнішою вашого доброго ставлення до мене й до моїх інтересів, якщо тільки ви приїдете ще раз.

Знов вона чіплялась за минуле в моїй особі і в особі міс Голкомб! Так боляче й тривожно було бачити, що вона ще на початку свого життєвого шляху вже озирається назад, як я — наприкінці мого.

— Якщо я приїду знов, то, сподіваюсь, застану вас у кращому настрої, — сказав я, — веселішою і щасливішою. Хай Бог благословить вас, серденько!

На відповідь вона підставила мені щічку для поцілунку. Навіть у адвокатів є серце, і моє трохи щеміло, коли я попрощався з нею.

Наша зустріч тривала не більше півгодини, й за цей час вона хоч би словом прохопилася про свою таємницю: чим викликаний весь її очевидний відчай і жах перед заміжжям? І все ж, не знаю, чому і як, вона зуміла схилити мене на свій бік у питанні про її одруження. Я входив до її вітальні, вважаючи, що сер Персіваль має підстави нарікати на її нелюб'язне ставлення до нього. А вийшов звідтіля, бажаючи в глибині душі, щоб вона піймала його на слові і взяла назад свою обіцянку. Звісно, людині в моєму віці й з моїм досвідом не годилося б бути таким непослідовним. Я не хочу виправдовуватись, я можу тільки чесно признатися: отак воно й було.

Наближалась година мого від'їзду. Я послав сказати містерові Ферлі, що зайду попрощатися з ним, якщо буде на те його ласка, але зарані перепрошую, що мушу поспішати. Він відповів запискою — олівцем на клаптику паперу: «Щирий привіт і найкращі побажання, Гілморе. Всякий поспіх невимовно згубний для мене. Дбайте про своє здоров'я. До побачення».

Перш ніж рушити в дорогу, ми з міс Голкомб перемовилися наодинці.

— Ви сказали Лорі все, що хотіли? — спитала вона.

— Так, — відповів я. — Вона дуже слабка й нервова. Я радий, що ви біля неї, що про неї дбаєте.

Проникливі очі міс Голкомб уважно вивчали моє обличчя.

— Ви починаєте міняти свою думку про Лорину поведінку, — мовила вона. — Сьогодні ви поблажливіші до неї, ніж учора.

Жоден розумний чоловік без підготовки не стане до словесного герцю з жінкою. Я лише відповів:

— Дайте мені знати про все, що станеться. Я нічого не починатиму, поки не матиму від вас вістей.

Вона все ще пильно дивилася мені в вічі.

— Мені хотілося б, щоб з усім цим було покінчено. Покінчено раз і назавжди, містере Гілмор. І ви хотіли б того самого. — Сказавши це, вона пішла.

Сер Персіваль надзвичайно люб'язно наполіг, щоб провести мене аж до дверцят кабріолета.

— Якщо ви коли-небудь опинитеся поблизу мого маєтку, — сказав він, — то не забувайте, що я щиро хочу підтримувати наше з вами знайомство. Давній, вірний друг цієї родини завжди буде бажаним гостем у будь-якому з моїх володінь.

Справді невідпорний чоловік — люб'язний, уважний, чарівно простий і зовсім не пихатий, — джентльмен від голови до п'ят. По дорозі до станції я почував, що залюбки зробив би все заради інтересів сера Персіваля Глайда — все що завгодно, крім шлюбного контракту для його майбутньої дружини.

III

Минув тиждень після мого повернення в Лондон — без будь-яких вістей від міс Голкомб.

Восьмого дня на мій стіл, разом з іншими листами, ліг і лист, писаний її рукою.

Вона сповіщала мене, що пропозицію сера Персіваля Глайда прийнято остаточно і що весілля відбудеться, як він того й хотів, ще до Нового року. Найімовірніше, це буде в другій половині грудня. Двадцять один рік міс Ферлі виповниться наприкінці березня. Таким чином, вона ставала дружиною сера Персіваля за три місяці до свого повноліття.

Мені не слід було ні дивуватись, ні засмучуватись, і все ж я був і здивований, і засмучений. До цих почуттів домішалась досада на міс Голкомб за короткість листа. Все це призвело до того, що мій настрій зіпсувався на цілий день. У кількох рядках моя кореспондентка повідомляла мене, що сер Персіваль поїхав із Камберленду до себе додому, в Гемпшір, а наостанок писала, що Лора дуже потребує переміни обстановки, веселішого товариства, тож міс Голкомб надумала повезти сестру до якихось давніх друзів у Йоркшір. На цьому лист і кінчався, без будь-якого пояснення тих обставин, що змусили міс Ферлі погодитися на шлюб із сером Персівалем за ті сім днів, які проминули, відколи я бачив її востаннє.

Згодом мені докладно розповіли про причину цього раптового рішення. Але не буду абияк переказувати те, що сам почув із переказів. Свідком тих подій була міс Голкомб, тож, коли прийде її черга розповідати після мене, вона й опише з усіма подробицями, як усе насправді відбулось. А тим часом, перш ніж я покладу перо, скінчивши свою оповідь, мій прямий обов'язок — розповісти про важливу справу, яка була пов'язана з одруженням міс Ферлі і в якій я брав безпосередню участь, а саме: про складання її шлюбного контракту.

Неможливо пояснити як слід значення цього документа, не розібравши попередньо деяких подробиць, стосовних до матеріального становища нареченої. Я постараюсь викласти їх якомога ясніше й коротше, не вдаючись до різних технічних деталей та фахових термінів. А справа абсолютно важлива.

Я попереджую всіх, хто читає ці рядки, що питання про спадок міс Ферлі відігравало дуже серйозну роль в її історії, тож, коли читачі хочуть зрозуміти суть подальших оповідей, їм доведеться довіритись досвідові містера Гілмора й вислухати його пояснення.

Спадок, на який могла розраховувати міс Ферлі, складався з двох частин: нерухомої власності, тобто земель, що мали перейти до неї лише по смерті її дядечка, і грошового капіталу, яким вона могла вільно розпоряджатися, досягши повноліття.

Розгляньмо спочатку питання про землю.

В часи діда міс Ферлі по батькові (назвемо його містер Ферлі-старший) спадкоємцями Ліммеріджа — адже містер Ферлі-старший помер, лишивши трьох синів, — були: Філіп, Фредерік та Артур. Філіп, як старший син, успадкував маєток. Якби він помер, не лишивши по собі сина, маєток перейшов би до другого брата, Фредеріка. Якби Фредерік помер, також не лишивши по собі сина, маєток успадкував би третій брат, Артур.

Сталось так, що, коли містер Філіп Ферлі помер, по ньому лишилась єдина дочка, Лора, головна дійова особа цієї історії, — тож, згідно закону, маєток перейшов до його другого брата, Фредеріка, старого парубка. Третій брат, Артур, помер задовго до смерті Філіпа Ферлі, зоставивши по собі сина й дочку. Син у вісімнадцять літ утонув в Оксфорді. Після його смерті Лора, дочка Філіпа Ферлі, ставала можливою спадкоємицею маєтку, який дістався б їй лише в тому випадку, якби її дядечко Фредерік помер, не зоставивши дитини чоловічої статі.

Отже, якщо тільки містер Фредерік Ферлі не одружиться і не лишить спадкоємця (а цих двох речей годі було сподіватися від нього), його небога Лора мала отримати маєток після його смерті, але — це треба пам'ятати — тільки на пожиттєве володіння. Якби вона померла незаміжня чи бездітна, маєток перейшов би до її двоюрідної сестри Магдалени, дочки містера Артура Ферлі. Якби вона, тобто Лора Ферлі, вийшла заміж, забезпечивши себе належним шлюбним контрактом, — інакше кажучи, контрактом, якого я намірявся скласти для неї, — прибуток від маєтку (добрих три тисячі на рік) за життя був би в її розпорядженні. Якби вона померла раніше свого чоловіка, він, природно, міг сподіватися мати цей прибуток упродовж свого життя. Якби в неї народився син, той син став би спадкоємцем Ліммеріджа замість її двоюрідної сестри Магдалени. Таким чином, одруження з міс Ферлі обіцяло серові Персівалю після смерті містера Фредеріка Ферлі, по-перше, три тисячі фунтів на рік (за життя дружини з її дозволу, а по їх смерті — на законній підставі, якщо він її переживе) і, по-друге, перехід маєтку Ліммерідж у спадок до його сина, якщо такий народиться.

От і все стосовно нерухомого майна та прибутків з нього у випадку одруження міс Ферлі. Відносно цього пункту в шлюбному контракті не могло виникнути ніяких розходжень чи інших труднощів між повірником сера Персіваля і мною.

Тепер розглянемо питання про грошовий капітал, що був особистою власністю міс Ферлі. Його вона одержувала на своє повноліття. Ця частина її спадку сама собою складала чимале багатство. Капітал переходив до неї за батьківським заповітом і сягав суми в двадцять тисяч фунтів. Окрім того, вона ще мала пожиттєвий прибуток від іншої суми — в десять тисяч фунтів. У випадку її смерті ці десять тисяч фунтів повинні були перейти до її рідної тітки Елеонори, єдиної сестри її покійного батька. Аби допомогти читачеві розібратися в цих родинних справах, я затримаюсь на хвилинку, щоб пояснити, чому тітка могла успадкувати цю суму тільки після смерті небоги.

Містер Філіп Ферлі був у добрих стосунках зі своєю сестрою Елеонорою доти, доки вона була незаміжня жінка. Та коли, вже немолодою, вона вийшла заміж за одного італійського джентльмена, на прізвище Фоско, — правильніше сказати, за вельможного італійця, адже він мав титул графа, — містер Ферлі так несхвально поставився до її заміжжя, що порвав із нею всі стосунки й навіть викреслив її ім'я із свого заповіту. Решта членів родини сприйняли такий крайній вияв його обурення сестриним шлюбом як більш чи менш безпідставний. Адже граф Фоско, дарма що небагатий чоловік, усе ж не був жебрущим шукачем пригод. Він мав невеликий, але цілком достатній прибуток, багато років жив в Англії, посідав чудове становище у вищому світі. Одначе всі ці переваги нічого не значили для містера Ферлі. В багатьох своїх переконаннях він був англійцем старого вишколу й не любив чужоземців за одне те, що вони чужоземці. Згодом, уже на прохання міс Ферлі, він усе ж таки згодився вписати знову сестрине ім'я до свого заповіту, але за умови, що та вспадковує гроші тільки після смерті його дочки, а прибуток із цієї суми в десять тисяч фунтів буде в пожиттєвому користуванні його дочки, тобто Лори Ферлі. Сам капітал, якби тітка померла раніше небоги, переходив до двоюрідної сестри міс Ферлі — Магдалени. Беручи до уваги різницю у віці обох спадкоємиць, тітчині шанси отримати десять тисяч фунтів були надзвичайно сумнівні. Звісно, мадам Фоско обурилася вкрай такою братовою несправедливістю і не схотіла знатися з небогою, не бажаючи вірити, що лише завдяки втручанню міс Ферлі її ім'я поновлено в заповіті.

Така історія тих десяти тисяч. Із цього приводу теж не могло виникнути ніяких незгод із повірником сера Персіваля. Прибутки з цієї суми повинна була одержувати дружина сера Персіваля, і тільки після її смерті капітал переходив до її тітки чи двоюрідної сестри.

З'ясувавши попередньо всі ці обставини, я нарешті переходжу до справжнього вузла, навколо якого зав'язалася вся справа: до двадцяти тисяч фунтів.

Ця сума, коли міс Ферлі виповниться двадцять один рік, ставала її цілковитою власністю. Вона могла розпоряджатися нею залежно від тих умов, яких би мені вдалося добитись на її користь при складанні шлюбного контракту. Решта пунктів контракту були суто формальні, про них тут можна й не згадувати. Але пункт, що стосується до цих грошей, надто важливий, щоб не зупинитися на ньому. Коротко окреслю його.

Я гадав домовитися про двадцять тисяч фунтів ось так: капітал мав давати пожиттєвий прибуток самій леді, після її смерті цим прибутком мав пожиттєво користуватися сер Персіваль, а сам капітал успадковували діти від цього шлюбу. На випадок бездітності сама леді могла на свій розсуд розпорядитися цією сумою, і з огляду на це я лишав за нею право скласти заповіт. Ось короткий підсумок цих умов: якби леді Глайд померла бездітною, її зведена сестра міс Голкомб і ті з родичів та друзів, кого б вона бажала облагодіяти, могли успадкувати після смерті її чоловіка такі частини всієї суми, які вона б їм заповіла. Одначе, коли б після неї лишилися діти, — весь цей капітал, природно, переходив би до них. Отакі умови я вписав до проекту шлюбного контракту. Гадаю, читачі не зможуть не погодитися зі мною в тому, що умови ці справедливі для обох сторін.

Погляньмо ж, як поставилися до моїх пропозицій майбутній чоловік міс Ферлі та його повірник.

Я був як ніколи завантажений справами, коли дістав листа міс Голкомб. Але я викроїв час і склав шлюбний контракт. Менш ніж за тиждень після того, як міс Голкомб сповістила мене про майбутній шлюб, я надіслав шлюбний контракт на схвалення повірникові сера Персіваля.

Через два дні баронетів повірник переслав мені документи назад із помітками й зауваженнями. В цілому його заперечення були зовсім дріб'язкові чи суто технічні, поки він не дійшов до пункту про двадцять тисяч фунтів. Проти цього пункту стояли рядки, двічі підкреслені червоним чорнилом: «Неприйнятно. Капітал цілком переходить до сера Персіваля Глайда в тому випадку, якщо він переживе свою дружину і в них не буде дітей».

Це означало, що жоден гріш з усієї суми не дістанеться ні міс Голкомб, ні будь-кому з родичів чи друзів леді Глайд. Якщо вона помре бездітна, весь капітал опиниться в кишені її чоловіка.

На цю зухвалу пропозицію я відповів так різко й коротко, як тільки міг:

«Дорогий сер! Стосовно шлюбного контракту міс Ферлі. Я беззастережно наполягаю на пункті, проти якого ви заперечуєте. Щиро ваш...» Через чверть години я дістав відповідь: «Дорогий сер! Стосовно шлюбного контракту міс Ферлі. Беззастережно наполягаю на тому, що підкреслено червоним чорнилом і проти чого заперечуєте ви. Щиро ваш...»

Одне слово, ми зайшли в безвихідь, і нам не лишалося нічого іншого, як кожному порадитися із своїм клієнтом.

Як відомо читачеві, моїм клієнтом, оскільки міс Ферлі ще не виповнився двадцять один рік, був її опікун містер Ферлі. Я зараз же написав йому, змалювавши докладно, яке склалося становище, і не лише наполягав на тому, щоб він підтримав мою умову про двадцять тисяч фунтів, а й чітко пояснив йому ті корисливі мотиви, що ховались за запереченням проти мого формулювання.

Ознайомившись із справами сера Персіваля, я з'ясував, що борги по його власному маєтку були величезні, а його прибутки, хоч і значні самі собою, майже нічого не значили для людини в його становищі. Серові Персівалю, щоб якось утриматись, були вкрай необхідні готові гроші, й заперечення його повірника проти згаданої умови шлюбного контракту було нічим іншим, як відвертим та егоїстичним підтвердженням цього факту.

Відповідь містера Ферлі надійшла на другий день і виявилась гранично ухильною та невизначеною. В перекладі на зрозумілу мову відповідь означала щось таке: «Чи не був би любий Гілмор настільки люб'язним, щоб не морочити свого друга й клієнта такими дрібницями, як турбота про те, що може трапитися в майбутньому? Чи можливо, щоб молода жінка, якій двадцять один рік, померла раніше за сорокап'ятирічного чоловіка, та ще й не народивши дітей? А з другого боку, хіба можна в цьому жалюгідному світі переоцінити величезне значення миру й спокою? Якщо в обмін на таку нікчемну земну дурницю, як перспектива отримати чи втратити двадцять тисяч фунтів у далекому майбутньому, нам пропонують ці два божественні блага, мир і спокій, то хіба це не вигідна оборудка? Безперечно так. То чом не пристати на неї?»

Я обурено відкинув від себе цього листа. Він ще й не долетів до підлоги, як хтось постукав у двері, й до кімнати зайшов містер Меррімен. Серед нашого брата є чимало різновидів хитрющих юристів, але найтрудніше, я вважаю, мати діло з тими правниками, що ошукують вас під машкарою незмінної добродушності. Безнадійна справа змагатися з товстими, ситими ділками, що всякчас розпливаються в приязній усмішці. Містер Меррімен належав саме до таких.

— Як ведеться доброму містерові Гілмору? — почав він, весь аж сяючи теплотою та привітністю. — Радий бачити вас, сер, у такому чудовому здоров'ї. Я проходив мимо та й подумав, загляну до вас, на той випадок, якщо вам є що мені сказати. Давайте залагодимо цю нашу невеличку незгоду, спробуймо домовитися усно! Ви вже дістали відповідь від вашого клієнта?

— Так. А ви від вашого?

— Мій дорогий, любий сер! Хотів би я, щоб він хоч щось мені сказав, о, як би я хотів, щоб він зняв з моїх пліч усю відповідальність, але він такий впертий, ні, я сказав би, такий рішучий, що не бажає цього зробити! «Меррімене, — сказав він, — деталі я полишаю на вас. Чиніть як визнаєте за краще і вважайте, що особисто я усунувся від справи, аж поки все не скінчиться». Ось що сказав мені сер Персіваль два тижні тому. І я можу тільки змусити його повторити ці слова, не більше. Я поступливий чоловік, містере Гілмор, ви ж мене знаєте. Між нами кажучи, особисто я оце й зараз викреслив би своє зауваження. Але, якщо сер Персіваль не бажає сам подбати про свої інтереси, якщо він сліпо довіряється мені, то що ж мені лишається, як не захищати його інтереси? Мої руки зв'язані — ви ж це розумієте, мій любий сер? — мої руки зв'язані.

— Отже, ви наполягаєте на вашому застереженні? — спитав я.

— Так, хай йому чорт! Я не маю іншого виходу. — Він підійшов погрітися до каміна, наспівуючи собі якусь веселу пісеньку соковитим басом. — А що говорить ваша сторона? — вів він далі. — Скажіть, прошу вас, що говорить ваша сторона?

Мені соромно було сказати йому це. Я спробував виграти час. Ба, навіть гірше — мої ділові інстинкти взяли наді мною гору, і я спробував торгуватися з ним.

— Двадцять тисяч фунтів — надто велика сума, аби друзі нашої леді отак зразу й віддали її,— сказав я.

— Що правда, то правда, — відказав містер Меррімен, задумано розглядаючи свої черевики. — Добре сказано, сер, дуже добре сказано!

— Можливо, компроміс, який би враховував інтереси і жениха, і родини нареченої, не злякав би так дуже мого клієнта, — продовжував я. — Ну ж бо, не впирайтесь! Чом би нам і не домовитись? Який ваш мінімум?

— Наш мінімум, — сказав містер Меррімен, — дорівнює дев'ятнадцяти тисячам дев'ятсот дев'яносто дев'яти фунтам одинадцяти пенсам і трьом фартингам. Ха-ха-ха! Даруйте, містере Гілмор. Я просто не міг не дозволити собі невеличкий жарт.

— Дійсно невеличкий! — зауважив я. — Ваш жарт того фартинга варт, якого ви забули згадати.

Містер Меррімен був у захваті. Від його реготу задрижали стіни моєї контори. Та мені було не до жартів, і я знов заговорив про справи, аби закінчити цю нашу зустріч.

— Сьогодні п'ятниця, — сказав я. — Дайте нам час до вівторка для остаточної відповіді.

— А чого б не дати, — відповів містер Меррімен, — навіть більше можна, любий сер, якщо хочете. — Він був уже взяв свого капелюха, щоб іти, але знов звернувся до мене: — До речі, — сказав він, — ваші камберлендські клієнти більш нічого не чули про жінку, що написала анонімного листа?

— Ні, нічого, — відповів я. — А ви досі не натрапили на її слід?

— Ще ні, — сказав мій колега. — Але ми не впадаємо у відчай. Сер Персіваль підозрює, що хтось ховає її, і ми за тим Хтосем стежимо.

— Ви говорите про ту стару жінку, що була з нею в Камберленді? — спитав я.

— Ні, сер, про когось іншого, — відповів містер Меррімен. — Тієї старої ми ще не зловили. Наш Хтось — це чоловік. Ми стежимо тут, у Лондоні, за кожним його кроком. Маємо велику підозру, що саме він допоміг їй напочатку втекти з божевільні. Сер Персіваль хотів зразу ж допитати його, та я сказав: «Ні, ми тільки насторожимо його запитаннями — треба стежити й чекати. Побачимо, що буде далі». Небезпечно лишати таку жінку на волі, містере Гілмор, — хтозна, якого вона ще викине коника... Хай вам щастить, сер. Сподіваюсь, у вівторок я матиму втіху дістати від вас звістку. — Він люб'язно осміхнувся і вийшов.

Наприкінці нашої розмови я не дуже уважно дослухався до того, що розповідав мій колега. Мене так турбував шлюбний контракт, що я пустив повз вуха все інше. Зоставшись на самоті, я знов почав міркувати, що мені діяти далі.

Коли б ішлося про будь-кого іншого з моїх клієнтів, я склав би контракт відповідно до отриманих вказівок, хоч як би це було прикро мені особисто, і думати перестав би про ті двадцять тисяч фунтів. Але я не міг поставитися з такою діловою байдужістю до міс Ферлі. Я всім серцем прихилявся до неї, я вдячно згадував, що батько її для мене був не тільки найщедрішим клієнтом, а й близьким другом. Складаючи для неї шлюбний контракт, я мав до неї таке почуття, яке почував би до рідної дочки, коли б не був старим парубком. Тож я вирішив пожертвувати своїм спокоєм і вигодою, але будь-що захистити її інтереси. Писати містерові Ферлі повторно була марна праця — він тільки ще раз вислизнув би з моїх рук. Можливо, особисте побачення з ним, особисті перемовини більше дали б користі. Наступний день була субота. І я надумав купити квиток туди й назад і розім'яти свої старі кості — поїхати в Камберленд, щоб спробувати умовити містера Ферлі прийняти справедливе, розумне й чесне рішення. Безперечно, шансів на те, що поталанить, було мало, але так хоч сумління моє стало б чисте. Я зробив би все, що могла зробити людина в моєму становищі, для захисту інтересів єдиної дочки свого давнього друга.

Субота видалась чудова: сяяло сонце, дув західний вітерець. Останнім часом я знов відчував, ніби голову мою то розпирає зсередини, то ніби здавлює обруч, — вернулися головні болі, проти яких мене ще два роки тому настійно застерігав мій лікар, — тож я і вирішив пройтися трохи на вільному повітрі. Я відправив валізу на вокзал, а сам подався туди пішки. Коли я вийшов на Голборн, якийсь чоловік, що швидко проходив мимо, зупинився і заговорив до мене. То був Волтер Гартрайт.

Якби він не привітався до мене перший, я б, звісно, пройшов повз нього. Він так змінився, що я насилу його впізнав. З лиця він був блідий і худий, тримався якось непевно, неначе поспішав кудись. У Ліммеріджі він одягався охайно, як джентльмен. А нині він був так неохайно вдягнутий, що коли б хтось із моїх клерків з'явився в такому вигляді на роботу, мені було б за нього соромно.

— Чи давно ви повернулися з Камберленду? — спитав він. — Днями я дістав листа від міс Голкомб. Я знаю, що пояснення сера Персіваля визнано задовільним. Чи скоро буде весілля? Може, ви знаєте, містере Гілмор?

Він говорив так швидко, так чудно нагромаджував запитання на запитання, що я насилу його розумів. Хай він і пожив трохи як рівня коло родини Ферлі в Ліммеріджі, та я вважав, що це ще не давало йому права цікавитися їхніми особистими справами. Я вирішив якнайчемніше вказати йому на його місце.

— Поживемо — побачимо, містере Гартрайт, — сказав я. — Мабуть, ми правильно зробимо, коли стежитимемо в газетах за повідомленням про весілля. Даруйте, коли я зауважу, що, на жаль, виглядаєте ви гірше, ніж тоді, як ми з вами бачилися востаннє.

Легка судома перебігла біля його очей і вуст, і я вже й пошкодував, що так відштовхнув його своєю відповіддю.

— Я не маю права розпитувати про її весілля, — гірко мовив він. — Мені, як і всім іншим, доведеться прочитати про це в газетах... Так, — повів він далі, перш ніж я встиг вибачитись, — останнім часом я не вельми добре почуваюсь. Я їду в іншу країну, спробую перемінити обстановку й роботу. Міс Голкомб ласкаво допомогла мені зі своїми зв'язками, і рекомендації мої підійшли. Це далека країна, та мені байдуже, куди їхати, в який клімат чи скільки я там пробуду часу.

Кажучи це, він роззирався довкола, так дивно й підозріливо поглядав на перехожих, що минали нас обабіч, неначе боявся, чи хтось із них не вистежує його.

— Бажаю вам щасливої мандрівки та благополучного повернення, — сказав я і додав, щоб він не почувався таким зовсім відстороненим від справ родини Ферлі: — Я оце їду в Ліммерідж у справах. Міс Голкомб і міс Ферлі саме поїхали в гості до якихось знайомих у Йоркшір.

Очі його заблищали, він нібито хотів щось сказати, але обличчя його знов нервово пересмикнулось. Він схопив мою руку, міцно стис і щез у юрбі, так і не мовивши більше жодного слова. Мені він був майже чужа людина, та я постояв хвилину, задивившись йому вслід із почуттям, схожим на жаль. Завдяки моєму фахові я досить добре тямлю в молодих людях і можу зразу визначити за певними зовнішніми ознаками, коли вони починають збиватися з пуття. Коли я знов рушив далі до вокзалу, то, на жаль, вельми засумнівався в щасливій долі містера Гартрайта.

IV

Виїхавши рано-вранці з Лондона, я прибув у Ліммерідж на обід. Дім видався мені гнітюче порожнім і нудним. Я гадав, що за відсутності молодих леді місіс Везі складе мені товариство за столом. Та вона схопила нежить і не виходила з кімнати. Слуг мій приїзд застав зненацька, вони метушилися довкола і все робили не до ладу. Навіть мажордом, досить старий та бувалий, щоб розуміти, що робить, подав мені пляшку крижаного портвейну.

Вісті про здоров'я містера Ферлі були ті самі, що й завжди. Я послав слугу сповістити господаря про мій приїзд і дістав відповідь, що він залюбки мене прийме наступного ранку, бо на сьогоднішній вечір раптова звістка про моє прибуття позбавила його всяких сил, ще й викликала жахливе серцебиття. Цілу ніч моторошно завивав вітер, то тут, то там у порожньому домі щось рипіло й тріщало. Спалося мені препогано і встав я в прегидесному настрої, аби поснідати в цілковитій самотині.

О десятій годині мене відвели до покоїв містера Ферлі. Він був у тій самій своїй кімнаті, в тому самому кріслі й тому самому своєму нестерпному стані тіла й духу. Коли я увійшов, його камердинер стояв перед ним і тримав розкритою важезну теку з офортами, а тека була завбільшки із стільницю мого письмового стола. Нещасний француз принижено усміхався, згинаючись від утоми, а тим часом господар незворушно гортав офорти, виявляючи їхні приховані красоти з допомогою збільшувального скла.

— Ви, найкращий з усіх добрих, давніх друзів, — мовив містер Ферлі, ліниво відкидаючись у кріслі, щоб аж потім подивитися на мене. — Чи ж ви цілком здорові? Як це мило з вашого боку, що ви приїхали звеселити мою самотину, любий Гілморе!

Я сподівався, що при моїй появі камердинера відпустять, але де там! Він так і лишився стояти, тремтячи з натуги під вагою офортів, а містер Ферлі так і сидів собі, спокійнісінько крутячи збільшувальне скло в пещених пальцях.

— Я приїхав поговорити з вами про дуже важливу справу, — сказав я. — Тож даруйте мені, але я хотів би порозмовляти з вами наодинці.

Бідолашний камердинер вдячно глянув на мене. А містер Ферлі тільки повторив за мною слабким голосом, усім своїм виглядом показуючи, який він вражений:

— Наодинці...

Але я не мав настрою жартувати й твердо вирішив змусити його зрозуміти, про що я говорю.

— Зробіть мені ласку, дозвольте цьому чоловікові вийти, — сказав я, показуючи на камердинера.

Містер Ферлі підняв брови і склав губи в саркастичну посмішку.

— Чоловікові? — повторив він. — Ви, неможливий старий Гілморе, що ви тільки маєте на увазі, називаючи його чоловіком? Та ніякий він не чоловік. Він, може, був людиною ще півгодини тому, поки я не забажав подивитися офорти, і, може, знов стане людиною ще за півгодини, коли мені набридне їх розглядати. А нині він просто підпірка для зібрання офортів. Ну, хіба може підпірка завадити нам розмовляти? Навіщо, Гілморе, заперечувати проти якоїсь підпірки?

— Я заперечую. Втретє прошу вас, містере Ферлі. Я хочу говорити з вами віч-на-віч.

Мій тон і манера не лишали йому іншого виходу, як тільки поступитись моєму проханню. Він зиркнув на камердинера й роздратовано вказав на стілець біля себе.

— Покладіть офорти й забирайтеся геть, — наказав він. — Дивіться, не загубіть того місця, де я зупинився. Ви загубили чи не загубили те місце? Ви певні, що не загубили? Ви поставили дзвоник так близько, щоб мені зручно було подзвонити? Так? То не дратуйте мене. Якого дідька ви не йдете геть?

Камердинер вийшов. Містер Ферлі вигнувся в кріслі, витер збільшувальне скло своїм тонесеньким батистовим носовичком і почав збоку розглядати розкриту теку з офортами. Нелегко було мені стриматись за таких обставин, але я стримався.

— Особисто мені зовсім не випадало вирушати нині в дорогу, — сказав я, — але я приїхав сюди заради інтересів вашої родини й вашої небоги. Мені здається, що я заслужив на якусь невеличку увагу з вашого боку.

— Не страхайте мене! — вискнув містер Ферлі, безпомічно відкидаючись у кріслі й заплющуючи очі. — Благаю вас, не страхайте мене! Я слабкий, я цього не витримаю!

Заради Лори Ферлі я твердо вирішив, що не піддамся йому, не дозволю собі втратити терпець.

— Я приїхав умовити вас переглянути вашого листа, — вів я далі, — й не змушувати мене приносити в жертву законні права вашої небоги та всіх її рідних. Дозвольте мені ще раз і востаннє викласти вам суть справи.

Містер Ферлі жалібно похитав головою і тяжко зітхнув.

— У вас немає серця, Гілморе, ви зовсім безсердечна людина! — сказав він. — Та що вдієш — говоріть.

Я докладно перелічив йому всі пункти шлюбного контракту і так і сяк пояснив різні можливості. Поки я говорив, він весь час лежав, відкинувшись у кріслі, із заплющеними очима. Коли я закінчив свою доповідь, він знехотя розплющив очі, взяв зі столика посріблений флакон із нюхальною сіллю й почав млосно його нюхати.

— Добрий Гілморе, — примовляв він між понюхами, — як це мило з вашого боку! Через вас я ладен примиритися з людством.

— Дайте мені пряму відповідь на пряме запитання, містере Ферлі. Повторяю вам ще раз, що сер Персіваль Глайд не має анінайменшого права претендувати на більше, ніж на прибуток із капіталу. А сам капітал, якщо у вашої небоги не буде дітей, повинен лишитися в її руках і в випадку її смерті повернутись у вашу родину. Якщо ви наполяжете на цьому, серові Персівалю доведеться поступитись. Він муситиме поступитись, кажу я вам, якщо не хоче, щоб його запідозрили в такій підлості, нібито він жениться на міс Ферлі винятково з корисливою метою.

Містер Ферлі грайливо помахав на мене нюхальним флакончиком:

— Ах ви, любий старий Гілморе, як ви не любите титулів та знатних родів, еге ж? Як ви ненавидите Глайда за те, що він вродився баронетом! Який-бо ви радикал, о Господи, який ви радикал!

Я — радикал!!! Я стерпів би яку-завгодно провокацію, але я не міг стерпіти, щоб мене, хто протягом усього життя сповідував найнесхитніші принципи консерваторів, та обізвали радикалом. Кров моя закипіла, я скочив зі стільця, я онімів від обурення.

— Не струшуйте кімнати! — заволав містер Ферлі. — Ради Бога, не струшуйте кімнати! Найдостойніший з усіх можливих Гілморів, я не хотів вас образити! У мене самого погляди настільки ліберальні, аж іноді мені здається, ніби я й сам радикал. Так, ми з вами пара радикалів. Благаю вас, не сердьтесь. Мені несила сперечатись — я надто немічний. Облишмо цю тему, добре? Підійдіть сюди та погляньте на ці прекрасні офорти. Дозвольте, я навчу вас розуміти небесну перлистість оцих ліній. Ну ж бо, ну ж, добрий Гілморе з Гілморів!

Поки він отак воркував, мені, на щастя для моєї власної самоповаги, вдалося отямитись. Коли я заговорив знов, я вже настільки добре володів собою, що міг обійти його нахабний випад презирливим мовчанням, якого він і заслуговував.

— Ви глибоко помиляєтеся, сер, — сказав я, — гадаючи, нібито я маю якесь упередження супроти сера Персіваля Глайда. Я можу тільки пошкодувати, що в цій справі він цілковито поклався на свого повірника, чим унеможливив усяке звертання до нього особисто. Але сам я не маю ніякого упередження супроти нього. Те, що я сказав, могло б однаковою мірою стосуватися до будь-кого іншого, хоч би яке становище, високе чи низьке, він посідав. Я стою на загальновизнаних засадах. Зверніться до першого-ліпшого юриста, і він, стороння людина, скаже вам усе те саме, що говорю я, давній друг вашої родини. Він скаже вам, що вкрай нерозумно віддавати всі гроші, що належать леді, в цілковите володіння чоловікові, з яким вона одружується. Виходячи із звичайної, цілком законної обачності, він ні в якому разі не допустив би, щоб чоловік успадкував капітал у двадцять тисяч фунтів у випадку смерті дружини.

— І справді, Гілморе? — озвався містер Ферлі.— Та коли б він сказав щось хоч наполовину таке жахливе, запевняю вас, я б подзвонив моєму Луї й наказав би негайно вигнати його з дому.

— Вам не вдасться роздратувати мене, містере Ферлі! Заради вашої небоги та її покійного батька — вам не вдасться мене роздратувати! Перш ніж я вийду з цієї кімнати, вам доведеться взяти на себе всю відповідальність за цей ганебний шлюбний контракт.

— Не треба, благаю вас, не треба! — сказав містер Ферлі. — Згадайте, Гілморе, що ваш час — гроші, й не викидайте його на вітер. Коли б я міг, я б посперечався з вами, та я не можу — мені бракує життєвої снаги. Вам хочеться розтривожити мене, самого себе, Глайда, Лору, і — о небо! — все заради чогось такого, що взагалі навряд чи станеться! Ні, любий друже, в ім'я миру та спокою — категорично ні!

— Отже, я повинен вважати, що ви дотримуєтесь рішення, висловленого вами в листі?

— Так, прошу вас. Я дуже радий, що нарешті ми зрозуміли один одного. Сядьте, посидьте ще трохи!

Я зразу ж підійшов до дверей, і містерові Ферлі довелося подзвонити своїм дзвіночком. Перш ніж ступити за поріг, я звернувся до господаря дому востаннє:

— Хоч би що сталося в майбутньому, сер, — сказав я, — пам'ятайте, що я виконав свій обов'язок і попередив вас. Як відданий друг і повірник вашої родини, я кажу вам на прощання, що я ніколи не видав би заміж своєї дочки за таким шлюбним контрактом, який ви змушуєте скласти для міс Ферлі.

За моєю спиною відчинились двері, й на порозі став, чекаючи, камердинер.

— Луї, — мовив містер Ферлі, — проведіть містера Гілмора, а тоді вертайтеся тримати мої офорти. Змусьте, Гілморе, їх подати вам добрий сніданок. Змусьте моїх слуг, цих ледачих тварин, подати вам добрий сніданок.

Він був мені надто бридкий, щоб удостоїти його відповіддю. Я крутнувся на закаблуках і мовчки вийшов з кімнати. Зворотний поїзд вирушав о другій годині дня, цим поїздом я і повернувся в Лондон.

У вівторок я відіслав повірникові сера Персіваля Глайда виправлений шлюбний контракт, що практично позбавляв спадку тих осіб, яких хотіла згадати у своєму заповіті міс Ферлі. У мене не було іншого виходу. Якби я відмовився, інший юрист склав би замість мене подібний шлюбний контракт.

Обов'язок свій я виконав. Моя особиста участь у цій родинній історії на цьому кінчається. Інші люди опишуть ті дивні події, що скоїлися незабаром по весіллі. Із почуттям жалю й скорботи я кінчаю свої записи. Із почуттям жалю й скорботи повторяю тут слова, що їх сказав на прощання в Ліммеріджі: я ніколи не видав би заміж своєї дочки за таким шлюбним контрактом, який я був змушений скласти для Лори Ферлі.

Оповідь продовжує Меріан Голкомб (Уривки з її щоденника)

I

8 листопада. Ліммерідж.

Сьогодні вранці від нас поїхав містер Гілмор.

Розмова з Лорою, очевидно, вразила й засмутила його дужче, ніж він сам це показував. Він так дивився на мене й так квапився, прощаючись, що я навіть злякалась, чи Лора мимохіть не виказала справжньої причини своєї печалі й моєї тривоги. Від цієї підозри я так розхвилювалась, що відмовилась поїхати на кінну прогулянку з сером Персівалем і натомість швиденько пішла до Лори.

Від тієї хвилини, коли я збагнула, що недооцінила силу нещасної Лориної прихильності, я в цій непростій, прикрій справі перестала довіряти самій собі й своїм судженням. Я мала сама зрозуміти, що чулість, стриманість, благородство бідолашного Волтера Гартрайта, які так подобались мені в ньому й здобули мою щиру симпатію і повагу, були тими ж чеснотами, до яких Лора, така чула й великодушна з природи, повинна була невідворотно прихилитися. І все ж, поки вона сама не призналася мені в цьому, я й не підозрювала, яке глибоке коріння пустило це нове почуття в її серці. Спочатку я думала, що час і моя турбота допоможуть їй зцілитись. Тепер я боюсь, коли б це почуття не лишилося з нею навіки й не змінило всього її життя. Думка, що я могла так глибоко помилитись, змушує мене тепер у всьому сумніватись. Я не вірю серові Персівалю, попри всі його ясні й прості докази. Я навіть не зважуюся поговорити з Лорою. Ось і сьогодні вранці я трималася за ручку її дверей і не знала, питати чи не питати її про те, що я хотіла довідатись від неї.

Коли нарешті я увійшла, вона нетерпляче ходила туди-сюди по кімнаті, вся розпашіла, схвильована. Вона зразу ж підійшла до мене й заговорила сама, перш ніж я встигла розтулити рота.

— Я хотіла тебе бачити, — мовила вона. — Сядь зі мною ось тут на дивані. Меріан! Я більше так не можу — я повинна покінчити і я покінчу з цим!

Щоки її палали, рухи були надто поривчасті, а голос — незвично твердий. В руках вона тримала все той самий альбом із малюнками Гартрайта — вона годинами мріє над ним, коли буває сама. Для початку я забрала його тихенько в неї й поклала чимдалі на столик, щоб вона його не бачила.

— Люба, розкажи мені спокійно, що ти хочеш зробити, — попросила я. — Це містер Гілмор тобі щось порадив?

Вона похитала головою.

— Ні, того, що я думаю, він мені не радив. Містер Гілмор був дуже добрий і ласкавий зі мною. Меріан, мені соромно, що я розплакалась при ньому й налякала його. Я така безпомічна й нещасна, я просто не володію собою. Заради самої себе й заради всіх нас я мушу зібратися з духом і покінчити з цим раз і назавжди.

— Ти хочеш сказати: зібратися з духом і відмовити серові Персівалю?

— Ні, — відповіла вона, — сказати всю правду, люба!

Вона обвила мені руками шию і поклала голову мені на груди. Навпроти нас на стіні висів невеликий портрет Лориного батька. Я нахилилася до неї і побачила, що вона дивиться на той портрет.

— Я ніяк не можу розірвати ці заручини, — провадила вона далі. — Хоч би чим усе це кінчилось, мені все одно не бути щасливою. Аби не каратися в майбутньому, згадуючи, як я порушила свою обіцянку й забула передсмертну волю мого батька, мені лишається тільки одне, Меріан

— Що ж ти хочеш зробити? — спитала я.

— Відкрити серові Персівалю всю правду, — відповіла вона. — І тоді він сам звільнить мене від моєї обіцянки, якщо захоче: не тому, що я проситиму його про це, а тому, що він усе знатиме.

— Яку «всю правду», Лоро? Про що ти говориш? Тобі досить сказати йому, що ці заручини тобі немилі. Він сам сказав мені, що тоді поверне тобі твоє слово.

— Як же я скажу йому це, коли батько благословив нас із моєї згоди? І я дотримала б свого слова, не радіючи, мабуть, але й не нарікаючи...— Вона замовкла, присунулась до мене й притулилася щокою до моєї щоки. — Я б дотримала свого слова, Меріан, коли б у моїм серці не виросла інша любов, якої там не було, коли я погодилася стати дружиною сера Персіваля.

— Лоро! Невже ти принизишся перед ним — признаєшся йому про це?

— Я по-справжньому принижуся, якщо дістану волю ціною ошуканства, якщо приховаю від нього те, що він має право знати.

— Він не має ані найменшого права це знатні

— Ні, Меріан, ти помиляєшся! Я нікого не повинна ошукувати, а тим паче людину, котру мені призначив у чоловіки мій батько, котрій я сама дала слово. — Вона поцілувала мене. — Люба моя, — сказала вона тихо, — таж на моєму місці ти вчинила б точнісінько так само, як я, але ти так любиш мене і так пишаєшся мною, що забуваєш про це. Краще вже хай сер Персіваль осудить мене, як захоче, але я не можу бути настільки ницою, щоб спочатку обманути його подумки, а потім заради власної вигоди приховувати обман від нього!

Я вражено відсторонила її від себе. Це вперше в житті ми з нею помінялися місцями: вона була — вся рішучість, а я — вся вагання. Я подивилася на її бліде, юне обличчя, що світилося тихим самозреченням, побачила в її сповнених любові очах всю чистоту й невинність її серця, — й ті нікчемні застороги, розважливі заперечення, ладні злетіти з моїх вуст, завмерли й розтали, мов пустий, марнотний звук. Я мовчки похнюпилась. Коли б я була на її місці, дріб'язкове жіноче самолюбство, що стількох жінок штовхає до ошуканства, змусило б і мене приховати правду.

— Не сердься на мене, Меріан, — мовила вона, помилково зрозумівши моє мовчання.

Замість відповіді я тільки знов пригорнула її до себе. Я боялася заговорити, щоб не заплакати. Сльози мої течуть чомусь нелегко, десь так плачуть чоловіки, — ридання мовби розриває мене на частини, і всі довкола лякаються.

— Я думала над цим, люба, не один день, — вела вона далі, заплітаючи й розплітаючи мені коси з тією дитячою звичкою завжди щось крутити в пальцях, від якої досі так терпляче й марно старалась її відучити місіс Везі. — Я дуже серйозно думала над цим і знаю, що мені стане мужності, — адже сумління підказує мені, що я чиню правильно. Хай я поговорю з ним завтра — при тобі, Меріан. Я не скажу нічого зайвого, нічого такого, за що нам з тобою довелося б червоніти. Але на серці мені стане легше, адже я нарешті покінчу з цим жалюгідним обманом! Я тільки повинна знати й відчувати, що я нічого від нього не приховала, й тоді нехай він сам вирішує, як учинити, коли почує від мене всю правду.

Вона зітхнула й знов поклала мені голову на груди. Сумні передчуття, що така розмова ні до чого доброго не призведе, важким тягарем злягли мені на душу, але, все так само не довіряючи собі, я сказала їй, що все буде, як вона бажає. Вона подякувала мені, й мало-помалу ми заговорили про щось інше.

Обідала вона вже разом з усіма, й трималася з сером Персівалем невимушеніше, ніж досі. Згодом, увечері, вона сіла за рояль і заграла якусь нову — бучну, безмелодійну, бравурну — музику. Відколи поїхав сердешний Гартрайт, вона жодного разу не заграла чудових старих Моцартових мелодій, що їх він так любив. Ті ноти вже й на пюпітрі не стоять. Вона їх десь заховала, аби ніхто не назорив їх та не попросив її зіграти щось із Моцарта.

Протягом усього дня я не мала нагоди довідатися, чи не змінила вона своє ранкове рішення. Я зрозуміла, що воно зосталось незмінне, аж коли Лора, побажавши серові Персівалю на добраніч, тихо додала, що хоче поговорити з ним завтра після сніданку й просить його прийти до неї у вітальню, де ми обидві чекатимемо на нього. Від цих слів він зблід і, коли настала моя черга потиснути йому руку, я відчула, що його рука ледь тремтить. Завтра вирішувалось його майбутнє, і він, очевидно, усвідомлював це.

Наші з нею спальні суміжні, сполучені дверима, і я, як завжди, зайшла до Лори побажати їй на добраніч, поки вона ще не заснула. Нахилившись, щоб поцілувати її, я побачила, що той альбом із малюнками схований у неї під подушкою, де вона змалечку ховала свої улюблені іграшки. Мені не стало духу дорікнути їй за це, я лише показала на альбом і похитала головою. Вона взяла мої щоки у свої долоні, прихилила мою голову до себе й поцілувала в уста

— Лиши його тут на сьогодні,— прошепотіла вона.— Завтрашній день, можливо, жорстоко розлучить мене з ним навіки.


9-е

Перша ранкова подія була не з тих, що поліпшують настрій. Надійшов лист від сердеги Волтера Гартрайта — відповідь на мій, де я описувала йому, як сер Персіваль Глайд зняв із себе підозри, викликані листом Анни Катерік. Волтер досить стримано відгукується про це, зазначаючи з гіркотою, що не має права висловлювати свою думку про тих, хто стоїть вище нього. Це сумно, але його уривчаста розповідь про самого себе засмучує мене ще дужче. Він пише, що з кожним днем йому не легше, а дедалі тяжче призвичаюватись до свого колишнього життя, і він благає мене, якщо я йому співчуваю, допомогти йому знайти роботу далеко від Англії, серед нового оточення й нових людей. Я тим охочіше постараюсь виконати його прохання, що в його листі наприкінці є рядки, які просто стривожили мене.

Згадавши про те, що він більш нічого не чув про Анну Катерік, він раптом ні сіло ні впало таємниче так натякає, що, відколи він повернувся в Лондон, його вистежують, ходять за ним якісь невідомі люди. Він визнає, що нічим не може підтвердити своєї підозри, бо не може вказати на певних людей, але та дивна підозра переслідує його день і ніч. Я злякалася за нього: що, коли його постійна, невідступна думка про Лору стала непосильним тягарем для нього? Негайно ж напишу декому з давніх друзів моєї матері, у них зв'язки, й попрошу їх допомогти йому знайти таку роботу. Переміна місця й заняття — можливо, це єдиний для нього порятунок на цьому критичному відтинку його життя.

Великим полегшенням стало мені те, що сер Персіваль прислав слугу перепросити — мовляв, він не снідатиме з нами. Рано вранці він випив чашку кави й досі пише листи. Об одинадцятій годині, якщо нас влаштовує цей час, він матиме честь навідати міс Ферлі й міс Голкомб.

Поки слуга переказував нам доручення сера Персіваля, я дивилася на Лорине обличчя. Вранці, коли я зайшла до її кімнати, вона була незвичайно тиха й зосереджена і лишалася такою за сніданком. Навіть коли ми сіли на диван у її кімнаті й почали дожидати сера Персіваля, вона й далі зберігала цілковите самовладання.

— Не бійся за мене, Меріан, — оце й усе, що вона сказала. — Я можу забутися з таким давнім другом, як містер Гілмор, чи з кимось таким дорогим, як ти, моя люба сестро, але я триматимуся при зустрічі з сером Персівалем.

Я дивилася на неї і слухала з німим зачудуванням. Упродовж усіх цих літ, скільки ми з нею були так близько поруч, глибинна сила її характеру була схована від мене, ба навіть від неї самої, аж поки любов знайшла, а страждання покликало ту силу до життя.

Коли годинник на каміновій поличці вибив одинадцяту, почувся стук у двері, й до кімнати увійшов сер Персіваль. Кожна риса його обличчя бриніла тамованою тривогою і хвилюванням. Сухий, уривчастий кашель турбував його частіше, ніж звичайно. Він сів за стіл навпроти нас, а Лора лишилась сидіти поруч мене. Я уважно стежила за ними обома — він був блідіший за неї.

Він мовив кілька незначущих слів, із помітним зусиллям зберігаючи свою звичну невимушеність. Та голос раз у раз зраджував його, а очі бігали, виказуючи його внутрішню тривогу. Мабуть, і сам він це відчував, бо замовк посеред фрази й не намагався більше приховати своє збентеження.

Одну лише хвилину тривала мертва мовчанка, перш ніж заговорила Лора.

— Я хотіла поговорити з вами, сер Персіваль, — мовила вона, — про важливу для нас обох справу. Зі мною моя сестра, тому що її присутність допомагає мені, додає впевненості. З того, що я скажу вам, вона не підказала мені жодного слова. Я висловлю вам мої думки — не її. Перш ніж я перейду до подальшого, чи можу я бути певна, що ви такі люб'язні й розумієте це?

Сер Персіваль уклонився. Поки що вона трималася з великою гідністю й цілковитим спокоєм, зовнішнім принаймні. Вона глянула на нього, він глянув на неї. Скидалося на те, ніби з самого початку вони були готові розуміти одне одного до кінця.

— Я чула від Меріан, — вела вона далі, — що мені досить попросити вас вернути моє слово, і ви це зробите. Це було великодушно й шляхетно з вашого боку, сер Персіваль, що ви переказали мені такі слова. Віддам вам належне — подякую вам за це і сподіваюсь, ви віддасте мені належне, коли я скажу вам, що не можу цим скористатись.

Його напружене обличчя трохи зм'якшилось. Але я бачила, як він легко постукує та постукує ногою по килиму, — отже, тривога не облишила сера Персіваля.

— Я не забула, — провадила Лора, — що ви, перш ніж запропонувати мені руку й серце, попросили дозволу в мого батька. Можливо, ви зі свого боку теж не забули, що сказала я, коли давала тоді згоду на заручини з вами? Я тоді зважилася сказати вам, що даю свою згоду тільки під впливом і на пораду мого батька. Я послухалась батька тому, що завжди вбачала в ньому найправдивішого з усіх порадників, найкращого та найближчого захисника й друга. Тепер його немає зі мною. Мені зосталося любити лише пам'ять по ньому, але моя віра в дорогого мого покійного друга досі жива. Я і нині вірю, що він хотів зробити так, щоб мені було якнайкраще. Я і нині знаю, що його бажання й надії повинні бути й моїми бажаннями та надіями...

Вперше голос її затремтів. Її невпокійливі пальці скрадливо відшукали мою руку й міцно її стисли. З хвилину тривала мовчанка, а тоді озвався сер Персіваль.

— Чи можу я запитати вас, — сказав він, — невже я хоч чимось показав себе негідним довіри вашого батька — довіри, яка досі була найбільшою моєю гордістю і щастям?

— Я не можу закинути вам жодного докору, — відповіла Лора. — Ви завжди були чемні й стримані зі мною. Ви заслужили на мою довіру, але що для мене ще важливіше — вам довіряв батько. За весь цей час ви не дали мені жодного приводу для того, щоб я могла, навіть якби хотіла, забрати назад своє слово. Те, що я сказала вам досі, сказано з єдиним бажанням — цілком визнати мої зобов'язання перед вами. Шануючи ці зобов'язання, пам'ять мого батька і моє власне слово, я не маю права порушити свою обіцянку. Наші заручини мають бути розірвані за вашим бажанням. Не я — ви повинні це зробити, сер Персіваль.

Він перестав вистукувати ногою по килиму й нетерпляче похилився до неї через стіл.

— Я повинен це зробити? — перепитав він. — Але яка у мене може бути на те підстава?

Я почула, як почастішало її дихання, відчула, як похололи її пальці. Попри її вчорашні запевнення, я вже злякалася за неї. Але я помилилась.

— Є підстава, про яку мені дуже нелегко вам сказати, — мовила вона. — В мені відбулася переміна, сер Персіваль, така серйозна переміна, що вона може бути вам достатньою підставою для розриву.

Він так зблід, аж губи його втратили барву. Він підняв руку, що лежала на столі, повернувся трохи в кріслі й затулив долонею обличчя; тепер ми бачили тільки його профіль.

— Яка переміна? — спитав він.

Голос його, глухий і здавлений, неприємно вразив мене.

Вона тяжко зітхнула й трохи присунулась до мене. Я відчула, що вона тремтить, і хотіла заговорити замість неї, але вона застережливо стисла мені руку й знов звернулася до сера Персіваля — тепер вона не дивилася на нього.

— Я чула й вірю, — сказала вона, — що найбільша й найвірніша любов — це любов, яку дружина повинна плекати до свого чоловіка. На початку наших заручин я думала, що зможу дати вам таку любов, якщо ви зможете її здобути. Чи пробачите ви мені, сер Персіваль, якщо я признаюся вам, що більше так не думаю?

Сльози заблищали на її очах і повільно потекли по щоках, коли вона замовкла, чекаючи відповіді.

Він не зронив жодного слова, тільки затулив п'ятірнею все обличчя. З хвилину він не ворушився, тоді вп'явся пальцями у волосся над чолом. Що означав цей жест — прихований гнів чи відчай — нелегко було сказати. Нічого, геть нічого не виказувало його сокровенних думок цієї хвилини, коли вирішувались дві долі: його і її.

Я вирішила змусити його висловитись заради Лори.

— Сер Персіваль! — твердо сказала я. — Невже вам нічого відповісти моїй сестрі, коли вона сказала так багато? — Моя нещасна вдача взяла гору над моєю розважністю, і я додала: — Як на мене, то вона більше сказала, ніж міг би вимагати від неї будь-який чоловік на вашому місці.

Ця моя необачна фраза давала йому змогу ухилитися від прямої відповіді. Він не загаявся скористатися нею.

— Перепрошую, міс Голкомб, — сказав він, усе так само затуляючи обличчя рукою. — Даруйте, якщо я нагадаю вам, що я не претендував на таке право.

Я вже ладна була сказати кілька слів, одвертих, щирих, які змусили б його висловитись, та Лора перепинила мене.

— Я сподіваюсь, що недаремно зробила це нелегке для мене признання, — сказала вона. — Мені зосталось додати ще кілька слів, і, сподіваюсь, після всього сказаного ви не засумніваєтеся в їхній цілковитій правдивості?

— Звичайно, запевняю вас! — палко відповів він, знов поклавши руку на стіл та обернувшись до нас. Якщо попередньої миті на його обличчі й був якийсь вираз, то тепер на ньому не прочитати було нічого — крім нетерплячої, тривожної уваги.

— Хотіла б я, щоб ви зрозуміли: я це вам говорила не з егоїстичною метою, — сказала Лора. — Якщо після того, що ви почули від мене, сер Персіваль, ви залишите мене, то не на те, щоб я вийшла заміж за іншого, — ви тільки дасте мені змогу зостатися на все життя неодруженою. Моя вина перед вами почалася й закінчилась тільки в моїх думках. Жодного слова...— Вона замовкла, підшукуючи потрібний вираз, і так збентежилась, що боляче було дивитися на неї. — Жодного слова, — терпляче й рішуче повела вона далі, — не зронила ні я, ні чоловік, якого я згадую у вашій присутності вперше і востаннє. Жодного слова — ні про моє почуття до нього, ні про його почуття до мене, — і нічого ніколи не буде сказано. Навряд чи ми стрінемося з ним у цьому житті. Благаю вас, дозвольте мені більше не говорити про це, благаю просто повірити цим моїм словам. Ось та правда, сер Персіваль, яку мав право почути заповіданий мені муж, хоч би чого коштувало мені її відкрити. Я довіряюсь його великодушності, сподіваючись на його прощення, довіряюсь його честі, знаючи, що він збереже в таємниці моє зізнання.

— Ваші обидві довіри священні для мене, — мовив він, — і я їх свято берегтиму.

І замовк, дивлячись на неї, ніби хотів почути від неї ще більше.

— Я сказала все, що хотіла, — додала вона тихо, — я сказала більш ніж досить для того, щоб ви могли забрати назад своє слово.

— Ви сказали більш ніж досить! — підхопив він. — І найдорожче для мене тепер — дотримати свого слова!

Він підвівся і ступив кілька кроків до неї. Вона з жахом сахнулася від нього, і слабкий крик вирвався з її грудей. Кожне її слово невинно свідчило про її чистоту й правдивість, а цей чоловік добре розумів, який то неоціненний скарб — чиста й правдива жінка. Вона стільки надій покладала на своє благородство, а воно з самого початку стало її прихованим ворогом. І я з самого початку боялась саме цього. Якби вона дала мені хоч найменшу змогу, я б перешкодила цьому. Навіть тепер, коли було вже пізно, я вичікувала, чи не скаже сер Персіваль щось таке, що дозволило б мені поставити його в програшне становище.

— Ви запропонували мені, міс Ферлі, самому відмовитися від шлюбу з вами, — продовжував він. — Та я не такий безсердечний, щоб відмовитися від найблагороднішої з жінок!

Він промовляв із таким палким почуттям, із такою натхненною пристрастю і водночас із такою делікатністю, що Лора підвела голову, зашарілась і глянула на нього з несподіваною відвагою.

— Ні! — твердо мовила вона. — Від найнещаснішої з жінок, якщо я повинна віддати себе тому, кого не можу любити.

— Але невже ви не зможете полюбити в майбутньому, — спитав він, — якщо метою всього мого життя буде заслужити вашу любов?

— Ніколи! — відказала вона.— Якщо ви досі наполягаєте на нашому шлюбі, я буду вам вірною і відданою дружиною, сер Персіваль, але вашою люблячою дружиною, наскільки я себе знаю, — ніколи!

Кажучи ці сміливі слова, вона була така невідпорно прекрасна, що жоден чоловік на світі добровільно не відмовився б від неї. Я з усієї сили намагалась переконати себе, що сер Персіваль заслуговує на осуд, та попри все моїй жіночій душі було жаль його.

— Я вдячно приймаю вашу вірність і відданість, — сказав він. — Хоч як мало ви можете мені дати, жодна інша жінка на світі не може дати мені більше.

Її ліва рука досі стискала мою, права безживно повисла. Він лагідно взяв її, підніс до своїх вуст, не так поцілував, як просто торкнувся ними, вклонився, а тоді, з бездоганним тактом і стриманістю мовчки вийшов з кімнати.

Він пішов, а вона не поворухнулась, не зронила слова — сиділа поруч мене, холодна й заклякла, опустивши очі долу. Я розуміла, що говорити — безнадійно й даремно, і тільки мовчки обняла її, пригорнула до себе. Так ми з нею просиділи довго в тяжкій і печальній тиші, аж мені стало страшно, і я лагідно заговорила до неї, щоб розворушити її.

Від звуку мого голосу Лора мовби отямилась — зненацька відсунулась від мене і встала.

— Я мушу скоритися долі, Меріан, — мовила вона. — В новому житті у мене буде багато тяжких обов'язків; один із них треба виконати сьогодні.

Сказавши це, вона підійшла до столика біля вікна, де лежало її малювальне приладдя, дбайливо зібрала його й поклала в шухляду комода. Замкнувши шухляду, вона подала мені ключа.

— Я мушу розлучитися з усім, що нагадує мені про нього, — сказала вона. — Заховай цього ключа, бережи його де хочеш, — він мені більш ніколи не знадобиться.

Перш ніж я встигла хоч щось сказати, вона взяла з книжкової полички альбом із малюнками Волтера Гартрайта. На мить вона завагалась, любовно тримаючи в руках альбом, а тоді піднесла його до вуст і поцілувала.

— Ох, Лоро, Лоро! — тільки й мовила я, не сердито, без докору, але з сердечною печаллю, що перелилася в мій голос.

— Востаннє, Меріан! — заблагала вона. — Адже я прощаюся з ним назавжди.

Поклавши альбом на стіл, вона вийняла гребінь, що тримав її коси. В незрівнянній красі впали вони на її плечі й спину, окутали її довгими пасмами. Відділивши один довгий кучерик, вона відрізала його і пришпилила так, як він скрутився, кільцем до першої, чистої сторінки. Потім квапливо згорнула альбом, віддала мені в руки.

— Ви з ним листуєтеся, — сказала вона. — Поки я жива, коли він питатиме про мене, щоразу відповідай йому, ніби мені добре, але не кажи, що я нещаслива! Не засмучуй його, Меріан, заради мене — не засмучуй його ніколи!. Якщо я помру перша, обіцяй мені, що віддаси йому альбом із моїм кучериком. Коли я буду мертва, нікому не зашкодить, якщо ти віддаси йому альбом і скажеш, що я своїми руками вклала туди локон. І скажи... ох, Меріан, скажи за мене те, що я сама ніколи не зможу йому сказати: скажи, що я його любила!

Вона обвила мені шию руками й прошепотіла на вухо ці останні слова з такою пристрастю, що серце моє мало не порвалось від горя. Весь той довгий стрим, у який вона була сама себе закувала, був відкинутий цим її першим і останнім поривом почуття. З істеричною силою вона вирвалася з моїх обіймів і впала на диван, здригаючись від відчайних ридань.

Марно я втішала її та умовляла — ніщо вже не могло заспокоїти її. Такий був сумний, непередбачений для нас обох кінець того пам'ятного дня. Коли її ридання стихли, вона була надто змучена, щоб говорити. Згодом вона задрімала, а я тим часом заховала альбом, щоб вона його не побачила, коли прокинеться. Коли вона розплющила очі й подивилася на мене, моє обличчя було цілком спокійне, хоча Бог один знає, що діялося в моїм серці. Ми жодним словом не обмовилися про злощасну ранкову зустріч. До кінця того дня ми більше не розмовляли про сера Персіваля й не згадували про Волтера Гартрайта.


10-е

Сьогодні вранці вона була вже спокійна, схожа на саму себе, і я вернулась до прикрої вчорашньої розмови, благаючи її дозволити мені поговорити з сером Персівалем і містером Ферлі з приводу її невеселого заміжжя відвертіше й рішучіше, ніж могла говорити з ним вона. Ласкаво, але твердо Лора урвала мої умовляння.

— Для мене все вирішувалося вчора, — сказала вона. — І вчора все вирішилось. Відступати вже пізно.

Надвечір сер Персіваль розмовляв зі мною про те, що сталося вчора у Лориній кімнаті. Він запевняв мене, що її незрівнянна щирість пробудила в ньому таку зустрічну віру в її невинність і чистоту помислів, що він ні на хвилину не відчув недостойних ревнощів — ні під час розмови з Лорою, ні потім, коли залишив нас. Хоч як глибоко шкодував він про ту сумну прихильність, що завадила розвинутись у її серці високому почуттю до нього, він був твердо переконаний, що про це й справді ніколи не говорилося в минулому й ні за яких обставин про це не буде згадано в майбутньому. Це було його непохитне переконання, і на доказ того він навіть не цікавився, коли це сталося, давно чи недавно, чи хто був той, кого вона полюбила. Довіра його до міс Ферлі, мовляв, цілковита, і все, що вона порахувала за потрібне йому сказати, його повністю задовольняло; він навіть більше не почував ніяких сумнівів чи тривог із цього приводу.

Висловивши все це, він вичікувально подивився на мене. Мені було так незручно за моє нез'ясовне упередження супроти нього й за недостойну підозру, чи не розраховує він, що я погарячкую і враз відповім йому саме на ті запитання, які він, за його словами, зовсім не збирався ставити, аж я не змогла приховати свого збентеження й постаралась уникнути всяких подальших натяків на цю тему. Водночас я не хотіла втрачати ані найменшої нагоди виступити на захист Лориної справи й зухвало сказала йому, як я жалкую, що його великодушність була не така велика, щоб спонукати його взагалі розірвати заручини.

Тепер він знов обеззброїв мене тим, що не намагався захищатись. Він тільки благав мене зрозуміти велику різницю між тим, коли б міс Ферлі покинула його за власним бажанням, — тоді його згода на це означала б тільки, що він скорився долі, — й тим, коли б він сам змушував себе відмовитися від неї, бо так він прирік би на смерть свої надії. Її поведінка під час учорашньої зустрічі так зміцнила його незмінну любов, яку він плекав до неї останні два роки, що він, хоч би й хотів, не здолав би цього почуття. Якщо я вважаю, що він показує себе слабким, егоїстичним і жорстоким у ставленні до жінки, котру обожнює, то він постарається змиритися з такою моєю думкою. Він тільки питає: чи буде вона щасливіша, зостаючись самотньою й не сміючи ніколи відкрито заявити про свою любов, ніж коли вийде заміж за чоловіка, що благословляє землю, по якій вона ступає? В останньому випадку є хоч надія, що щастя прийде з часом, а в першому випадку, як вона сама сказала, такої надії немає.

Я щось відповіла йому, бо маю жіночий язик, який просто не може змовчати, але нічого переконливого я йому сказати не могла. Було цілком ясно, що він скористався перевагою, яку йому надавав шлях, вибраний Лорою напередодні. Я передчувала, що так буде, а нині тільки переконалася в цьому. Лишається одна-єдина надія: що його спонукає до цього, як він сам каже, його палке, непереборне почуття до Лори.

Перш ніж закрити свого щоденника, я повинна ще занотувати, що написала сьогодні про бідного Гартрайта до двох давніх друзів моєї покійної матері. Обидва вони — впливові люди в Лондоні. Якщо вони можуть щось зробити для нього, вони це зроблять, я певна. Я ще ніколи ні за кого так не тривожилася, як нині за Волтера, — окрім Лори, звичайно. Все, що сталося після того як він поїхав від нас, тільки зміцнило мою повагу й симпатію до нього. Сподіваюсь, що я правильно чиню, допомагаючи йому влаштуватися за кордоном. Я всім серцем сподіваюсь, що все це буде тільки на добро.


11-е

Сер Персіваль мав зустріч із містером Ферлі. По мене прислали, щоб я була присутня при їхній розмові.

Містер Ферлі аж ніяк не приховував свого великого задоволення з приводу того, що «родинне потрясіння» (як він зволить називати одруження своєї небоги) нарешті залагоджено. Досі я не вважала за потрібне висловлювати йому свою думку, та коли він заговорив далі у своїй відворотно млосній манері, що тепер, ідучи назустріч побажанням сера Персіваля, саме пора призначити день весілля, я зраділа нагоді подіяти містерові Ферлі на нерви й дуже палко запротестувала проти того, щоб Лору квапили з цим рішенням. Сер Персіваль негайно став запевняти, що він розуміє силу мого заперечення, та благати, аби я повірила, що пропозицію домовитися про день весілля зроблено без його відома.

Містер Ферлі відкинувся в кріслі, заплющив очі, сказав, що ми з сером Персівалем обоє робимо честь людській природі, а тоді знов незворушно заговорив про день одруження, так ніби ні сер Персіваль, ні я не сказали й слова проти. Кінчилося тим, що я категорично відмовилася нагадувати Лорі про день весілля, якщо тільки вона сама не спитає мене про це. Зробивши таку заяву, я рушила до Дверей. Сер Персіваль виглядав вельми збентеженим і засмученим. Містер Ферлі простяг ледачі ноги на своєму оксамитовому підніжку й мовив:

— Люба Меріан! Як я заздрю вашій міцній нервовій системі! Не грюкніть дверима!

Ідучи до Лориної кімнати, я довідалась, що вона питала про мене, а місіс Везі сказала їй про мій візит до містера Ферлі. Лора зразу ж спитала, навіщо мене туди кликали, і я розповіла їй, навіть не намагаючись приховати своєї досади й невдоволення. Не знаходжу слів, щоб передати, як вразила й засмутила мене її відповідь,—  я аж ніяк не сподівалася від неї чогось такого.

— Дядечко слушно каже, — зауважила вона. — Я і так завдала досить тривоги й клопоту і тобі, й усім довкола мене. Цього більше не слід робити, Меріан. Хай сер Персіваль усе вирішить сам.

Я почала її умовляти, але вона несхитно стояла на своєму.

— Я зв'язана словом, — відповіла вона. — Я вже порвала з минулим. Хоч би скільки я відкладала цей нещасливий день, він все одно настане. Ні, Меріан, ще раз кажу: дядечко має слушність. Задосить я завдала тривоги й клопоту всім вам, та більше цього не буде.

Досі вона була зразок слухняності, а нині стала пасивно-незрушна у своєму самозреченні, я б навіть сказала: у своєму відчаї. Хоч як дуже я її люблю, а мені було б не так боляче, якби вона була збуджена й розхвильована. Та холодна, байдужа до всього Лора, яку я бачу нині перед собою, так разюче не схожа на справжню Лору, на саму себе!


12-е

За сніданком сер Персіваль заговорив зі мною про Лору, й мені нічого іншого не лишалось, як переказати йому всі її слова.

В цей час вона сама зійшла вниз і приєдналася до нас. У присутності сера Персіваля вона була так само неприродно спокійна, як і зі мною. Коли закінчився сніданок, йому пощастило перемовитися з нею наодинці біля вікна. Разом вони побули дві чи три хвилини, а потім вона пішла з їдальні в супроводі місіс Везі; сер Персіваль підійшов до мене. Він сказав, що молив її саму призначити день весілля за її власним бажанням.

На відповідь вона тільки підтвердила свою згоду взагалі й попросила його висловити свої побажання міс Голкомб.

Мені так прикро, що не стає терпцю писати далі. Попри всі мої спроби хоч якось йому перешкодити, сер Персіваль і цього разу домігся свого та ще й з найбільшою вигодою для себе. Його бажання й наміри, звісно, і тепер ті самі, що й тоді, коли він до нас приїхав, а Лора, згодившись на заміжжя, як на жертовну необхідність, лишається безнадійно терпляча та байдужа. Розпрощавшися з усіма своїми забавами та дрібничками, що нагадували їй про Гартрайта, вона мовби розлучилася з усією своєю колишньою ніжністю і вразливістю.

Я пишу ці рядки о третій годині пополудні. Сер Персіваль уже поїхав, кваплячись, як щасливий жених, підготувати все в гемпшірському домі для прийому своєї майбутньої дружини. Якщо тільки не стане на заваді щось надзвичайне, вони поберуться саме тоді, коли він цього й хотів, — наприкінці року. У мене аж пальці горять, коли я пишу про це!


13-е

Безсонна ніч через думки про Лору. Над ранок я надумала спробувати, чи не звеселить її переміна місця. Заберу її геть із Ліммеріджа, оточу милими обличчями давніх друзів, то й минеться, напевне, оця теперішня її заціпенілість. Трохи поміркувала й вирішила написати Арнольдсам у Йоркшір. Вони прості, добродушні, гостинні люди, і вона їх знає ще змалечку. Вкинувши листа в мішок для кореспонденції, я розповіла їй про це. Мені було б легше, коли б вона показала характер, завпиралась, засперечалась. Та вона лише зронила: «З тобою я поїду куди завгодно, Меріан. Твоя правда, мені буде краще, як я десь поїду».


14-е

Я написала містерові Гілмору, що це нещасне весілля і справді відбудеться, й згадала про переміну місця, яку я задумала, щоб розважити Лору. Мені не хотілось розписувати подробиці. До кінця року на це ще буде час.


15-е

Мені три листи. Перший від Арнольдсів. Вони в захваті, що незабаром побачать Лору й мене. Другий — від одного з двох джентльменів, яким я писала про Волтера Гартрайта. Він повідомляє мене, що йому поталанило знайти таку змогу й виконати моє прохання. Третій — від самого Волтера. Сердега від щирого серця дякує мені за те, що з моєю поміччю невдовзі покине свою домівку, друзів, батьківщину. Нібито з Ліверпуля в Центральну Америку відпливає приватна експедиція на пошуки слідів давніх культур. Художник, що мав їхати з експедицією, мабуть, злякався в останню хвилину, і Волтер поїде замість нього. Він підписав контракт на півроку, лічачи від моменту прибуття експедиції в Гондурас. Контракт буде продовжено ще на рік, якщо розкопки будуть успішні та якщо вистачить припасів. Він закінчує листа обіцянкою написати мені прощальну записку з корабля, перед самим відплиттям. Мені лишається тільки молитись та сподіватись, що в цій справі ми обоє чинимо якнайкраще. Це ж такий серйозний крок! Мені стає страшно за Волтера, коли я думаю про його мандрівку. І все ж, як би я могла сподіватися чи бажати, аби він, у його нещасному становищі, лишався на батьківщині?


16-е

Коляса біля парадних дверей. Ми з Лорою вирушаємо на гостину до Арнольдсів.


23-е. Полсдін-Лодж у Йоркшірі

Ось уже тиждень, як ми на новому місці, серед цих щирих людей. Лорі стало краще, однак не настільки, як я сподівалась. Я вирішила побути тут іще хоч тиждень. Поки в цьому немає доконечної необхідності, нам нічого квапитися назад до Ліммеріджа.


24-е. Полсдін

Сумні новини з ранковою поштою. 21-го вирушила експедиція до Центральної Америки. Ми розлучилися з відданою людиною, втратили вірного друга. Волтер Гартрайт покинув Англію.


25-е. Полсдін

Сумні вісті вчора, лиховісні — сьогодні. Сер Персіваль Глайд написав містерові Ферлі, а містер Ферлі написав нам із Лорою, щоб ми негайно поверталися в Ліммерідж.

Що це має означати? Що день весілля призначено за нашої відсутності?

II

27-е. Ліммерідж

Мої лихі передчуття збулися. Весілля призначено на двадцять друге грудня. Нібито наступного дня, після того як ми поїхали в Йоркшір, сер Персіваль написав містерові Ферлі, що необхідний ремонт і переробки в його гемпшірському домі заберуть набагато більше часу, ніж він гадав. Скоро він матиме всі розрахунки, але йому значно легше буде домовитися з робітниками, якщо він знатиме, коли саме відбудеться весілля. Тоді б він міг розрахувати час, потрібний для ремонту, і сповістив би друзів, які збиралися погостювати у нього цієї зими, що не зможе прийняти їх, оскільки будинком порядкуватимуть робітники.

Містер Ферлі відповів на цей лист пропозицією, щоб сер Персіваль сам призначив день весілля, — а міс Ферлі ту дату схвалить, про це залюбки брався подбати він, її опікун. Сер Персіваль, не гаючись, відповів, що пропонує другу половину грудня (як йому й хотілося з самого початку), число двадцять друге, чи двадцять четверте, чи будь-яке, зручне самій леді нареченій та її опікунові. А. що леді нареченої не було вдома й вона не могла висловитися за себе, її опікун вирішив за неї, вибравши найближчу з названих дат: двадцять друге грудня, — й, відповідно, викликав нас у Ліммерідж.

Пояснивши мені все це при особистій зустрічі, містер Ферлі вельми люб'язно запропонував мені поговорити з Лорою сьогодні ж. Аби не опиратися даремно, я погодилась переказати сестрі доручення містера Ферлі, заявивши, що не добиватимусь від Лори, щоб вона дала згоду на цей день. Привітавши мене з моєю «чудовою сумлінністю», от ніби при зустрічі поздоровив мене з «чудовим виглядом», містер Ферлі начебто зостався цілком задоволений, просто переклавши на мої плечі ще один із своїх родинних обов'язків.

Сьогодні вранці я порозмовляла з Лорою, як обіцяла. її самовладання, вірніше, її заціпеніння, як вона з незбагненною рішучістю підтримувала в собі, відколи сер Персіваль поїхав від нас, не захистило її від грізної звістки, котру я мусила їй повідомити. Вона пополотніла і вся затремтіла.

— Не так скоро, Меріан! — заблагала вона. — Ох, не так скоро!

Мені було б досить і найменшого натяку. Я підвелася, щоб піти й заради неї примусити містера Ферлі відкласти день весілля.

Я вже була взялася за ручку дверей, коли вона схопила мене за сукню.

— Пусти! — сказала я. — Я аж палаю сказати твоєму дядечкові, що йому й серові Персівалю не завжди щаститиме все повертати на своє.

Вона гірко зітхнула, не випускаючи з рук моєї сукні.

— Ні, — тихо мовила вона. — Занадто пізно, Меріан, занадто пізно!

— Аж ніяк не пізно! — відрізала я. — Питання про день весілля вирішуємо ми, жінки. І повір мені, Лоро, я зумію скористатися нашим жіночим правом.

Доказуючи ці слова, я розчепила її пальці на моїй сукні, та вона обіруч ухопила мене за талію, так що мені було вже не вирватись.

— Все це тільки заплутає нас ще більше, принесе нові тривоги й прикрощі, — сказала вона. — І дядечко розгнівиться, і в сера Персіваля, коли він приїде, будуть нові підстави нарікати...

— Тим краще! — пристрасно вигукнула я. — Яке нам діло до його нарікань! Чи ти ладна розбити своє серце, аби йому догодити? Та жоден чоловік на світі не заслуговує на такі жертви від нас, жінок! Чоловіки! Це ж вороги нашої невинності й спокою — вони відривають нас від батьківської любові та сестринської дружби, вони цілком присвоюють нас, тіло й душу нашу, прив'язують нас, беззахисних, до себе, як ото собаку прив'язують ланцюгом до конури! Що дають нам натомість найкращі з них? Пусти мене, Лоро, я шаленію, коли про це подумаю!

Сльози, нікчемні жіночі сльози слабості, досади й гніву душили мене. Вона печально усміхнулась і закрила мені обличчя своєю хустинкою, щоб заховати від мене мою власну слабкість, — ту саму слабкість, яку, вона знала, я найдужче зневажаю в жінках.

— Ох, Меріан! — мовила вона. — Ти плачеш! Подумай, що б ти сказала, коли б ми з тобою помінялися місцями й ці твої сльози були моїми. Вся твоя любов, і мужність, і відданість не змінять того, що має статись, рано чи пізно. Хай буде так, як хоче дядечко. Я ладна піти на будь-які жертви, аби не бути більше причиною всіх цих тривог і страждань. Скажи лише, що ти зостанешся зі мною, коли я вийду заміж, Меріан, — і не кажи більш нічого.

Але я ще багато чого сказала. Я змусила висохнути жалюгідні свої сльози, що не приносили мені полегшення, а тільки засмучували її. Я благала, переконувала, намагаючись говорити спокійно. Та все намарне. Вона змусила мене двічі повторити мою обіцянку зостатися з нею після її заміжжя, а тоді раптом зронила запитання, яке спрямувало мою печаль, моє співчуття в нове річище.

— Коли ми були в Полсдіні, Меріан, — мовила вона, — тобі прийшов лист...

Із того, як змінився її голос, як вона раптом відвела очі й схилила голівку мені на плече, з нерішучості, що не дала їй договорити, мені стало цілком ясно, про кого це недоговорене запитання.

— Я думала, Лоро, що в нас із тобою не буде більше мови про нього, — лагідно сказала я.

— Ти одержала листа від нього? — наполягала вона.

— Так, — відповіла я, — коли вже тобі так хочеться знати.

— Ти йому ще писатимеш?

Я розгубилась. Я боялася сказати їй, що він виїхав з Англії та що я сама допомогла йому в цьому. Що я могла їй відповісти? Туди, куди він поїхав, листи добираються місяцями, коли не роками.

— Припустімо, я напишу йому ще раз, — сказала я нарешті. — Що тоді, Лоро?

Її щока обпікала мені плече, руки тремтіли, обіймаючи мене ще міцніше.

— Не пиши йому про двадцять друге, — шепнула вона. — Обіцяй мені, Меріан, обіцяй, що навіть імені мого не згадаєш, коли писатимеш йому знов.

Я пообіцяла. Словами не висловити печалі, з якою я давала їй ту обіцянку. А вона враз випустила мене з обіймів, одійшла до вікна й задивилася в нього, стоячи спиною до мене. За хвилину вона обізвалась, не обертаючись до мене, щоб я не могла розгледіти її обличчя.

— Ти підеш до дядечка? — спитала вона. — Ти скажеш йому, що я згодна на всі умови, які він вважає за найкращі? Не бійся, Меріан, що залишиш мене зараз саму. Мені краще побути трохи на самоті.

Я вийшла. Якби, піднявши свого мізинця, я могла перенести містера Ферлі й сера Персіваля на щонайдальший край землі, я б це зробила, не вагаючись ані миті. Хоч цього разу моя нещасна вдача допомогла мені. Гнів випалив мої сльози, а то б я, мабуть, не втрималась і зайшлася б нестримним риданням. Я тільки вдерлася до містера Ферлі, крикнула йому сердито: «Лора згодна на двадцять друге!» — й вискочила з його покою, не чекаючи на відповідь. Я так хряснула дверима за собою, що, сподіваюсь, нервова система містера Ферлі буде сьогодні розбита на весь день.


28-е

Вранці я знов перечитала листа бідолашного Гартрайта. З учорашнього дня мене мучать сумніви, чи правильно я чиню, приховуючи від Лори його від'їзд.

Порозважавши, я зосталася при думці, що чиню правильно. Те, як він описує приготування до цієї експедиції в Центральну Америку, свідчить, що організатори її усвідомлюють, наскільки вона небезпечна. Це тривожить мене, а що було б із нею, коли б вона про це довідалась? І так сумно — його від'їзд позбавив нас вірного друга, на відданість якого в потрібну хвилину ми могли цілком розраховувати, якби та хвилина колись настала й застала нас безпомічними. Але ще сумніше знати, що він поїхав, ризикуючи сам загинути в страшному кліматі, в тій дикій країні, серед войовничих племен. Говорити про це Лорі, коли в цьому немає нагальної, доконечної необхідності, було б, звісно, жорстокою щирістю.

Я навіть думаю, чи не піти ще далі — чи не спалити його листа зараз? Боюсь, коли б одного дня не попав цей лист до чужих рук. Тут Волтер не лише говорить про Лору в таких виразах, що повинні назавжди зостатися між ним і мною, а й про свою підозру — таку вперту, безпідставну, але таку тривожну, — що за ним постійно стежать, відколи він поїхав із Ліммеріджа. Він стверджує, що на пристані в Ліверпулі серед юрби, яка спостерігала за відплиттям корабля, він бачив тих самих двох незнайомців, котрі ходили скрізь за ним по лондонських вулицях. Він твердо впевнений, що чув ім'я Анни Катерік за своєю спиною, коли сходив на корабель. Ось його власні слова: «У цих подіях є якесь приховане значення, вони повинні призвести до якогось наслідку. Таємниця Анни Катерік досі ще не розкрита. Може бути, вона більш ніколи в житті не стрінеться мені, та, якщо коли-небудь вам, міс Голкомб, доведеться побачити її, постарайтеся краще, ніж зумів я, скористатися слушною нагодою. Це моє глибоке переконання, і я благаю вас пам'ятати мої слова». Оце таке він пише. Ні, я ніколи не забуду його слів, я й так надто часто міркую над усім, що Гартрайт говорив про Анну Катерік. Але зберігати його листа небезпечно. Найменша випадковість — і він може потрапити до чужих рук. Я можу захворіти, можу померти — краще спалити листа зразу, хай поменшає хоч на одну тривогу.

Листа спалено! Кілька чорних клаптиків попелу в каміні — все, що лишилося від його прощального листа, може, останнього в житті його листа до мене. Невже це такий сумний кінець цієї сумної історії? О, ні, ні, — звісно, це ще не кінець!


29-е

Почалися приготування до весілля. Приїхала кравчиня зняти мірку. Лора зовсім незворушна, зовсім байдужа до питань, що хвилюють кожну жінку. Все це вона склала на мене й на кравчиню. Коли б то бідний Гартрайт був баронетом і судженим, якого їй вибрав батько, чи ж так би вона поводилась? Як би вона вередувала та переживала, як нелегко було б щонайкращій кравчині догодити їй!


30-е

Що не день маємо звістку від сера Персіваля. Остання новина така: всі ті переробки в його домі заберуть місяців чотири, коли не шість. Якби художники, шпалерники та драпірувальники могли створити не тільки розкіш, а й щастя для Лори, о, як би я цікавилася опорядженням її майбутньої оселі! Але за нинішніх обставин єдине, що не лишило мене зовсім байдужою, — це те місце в його листі, де йдеться про весільну подорож. Оскільки зима обіцяла бути незвичайно суворою, а здоров'я Лорине таке тендітне, він пропонує повезти ЇЇ на зиму в Рим і перебути в Італії до літа. Якщо цей його план не буде схвалений, він ладен провести зиму в Лондоні, найнявши для цього щонайкращий будинок.

Не беручи до уваги моїх власних почуттів (це мій обов'язок, і я це роблю), особисто я не сумніваюсь, що треба згоджуватися на першу пропозицію. В обох випадках наша розлука з Лорою неминуча. Якщо вони поїдуть за кордон, розлука буде тривалішою, ніж коли вони зостануться на зиму в Лондоні. Але ми повинні менше думати про цю незручність, а більше про те, щоб Лорі було добре, адже їй корисно буде перебути зиму в м'якому кліматі, а головне — це перша в її житті подорож по найцікавішій у світі країні. Дорожні радощі та втіхи допоможуть Лорі змиритися з новим життям, розвіють її сумний настрій.

Вона з її вдачею не знайшла б утіхи в безтурботних світських розвагах лондонського життя. Тут її ще тяжче гнітило б це нещасливе заміжжя. Не можу висловити, як я боюсь цього початку її нового життя. Але я ще бачу якусь надію, коли вона поїде мандрувати; коли ж лишиться — то вже буде цілковита безнадія.

Дивно перечитувати цей мій останній запис у щоденнику, — я пишу про Лорине одруження та майбутню розлуку з нею, як пишуть про вирішені питання. Якими холодними й нечулими видаються оці мої жорстоко-спокійні міркування про майбутнє! Але як може бути інакше, коли все ближче й ближче день весілля? Не мине й місяця, як вона стане його Лорою, вже не моєю. Його Лорою! Ці два слова ніяк не вкладаються мені в голові, я така приголомшена і вбита ними — от ніби пишу не про заміжжя, а про її смерть.


1 грудня

Сумний, сумний день! День, про який мені не хочеться писати докладно. З нерішучості відклавши розмову про це вчора ввечері, я мусила сьогодні вранці сказати Лорі про весільну подорож, яку пропонує сер Персіваль.

Глибоко переконана, що я буду з нею, хоч би куди вони поїхали, бідолашна дитина, — адже вона ще дитина в багатьох відношеннях, — вона майже зраділа нагоді побачити на власні очі чудеса Флоренції, Рима й Неаполя. Серце моє мало не порвалось від болю, коли мені довелось розвіяти це оманливе уявлення і поставити її перед лицем суворої дійсності. Я мусила сказати їй, що жоден чоловік не стерпить, щоб суперник — чи суперниця — ділили з ним почуття його дружини в перші місяці шлюбу, хоч би що там сталося згодом. Мусила також застерегти її, що наше спільне проживання в майбутньому залежить від того, чи зумію я не викликати ревнощів і недовіри сера Персіваля, ставши на самому початку їхнього шлюбу найближчою порадницею його дружини. Краплину по краплині вливала я в це чисте серце і недосвідчений розум гірку життєву мудрість, бунтуючи кращою, шляхетнішою половиною душі проти цього невеселого завдання. Нині це вже позаду. Вона вивчила свій жорстокий, але неминучий урок. Щезли її чисті дівочі ілюзії — моя рука їх зруйнувала. Краще вже моя, ніж його рука, — оце така моя єдина втіха. Краще моя рука, ніж його.

Отже, прийнято першу пропозицію. Вони поїдуть в Італію. А я — якщо сер Персіваль погодиться — зустріну їх і лишуся жити з ними, коли вони повернуться до Англії. Іншими словами, це вперше у своєму житті я мушу просити особистої послуги в людини, якій я менше, ніж будь-кому, хотіла б бути зобов'язаною. Що ж! Думаю, що заради Лори я зважилася б і на більше.


2-е

Перечитуючи свої записи, я бачу, що завжди відгукуюсь про сера Персіваля у вельми несхвальних виразах. Але справи обернулися так, що я мушу викоренити — і викореню! — моє упередження супроти нього. Не знаю, коли воно й закралося в мою душу. Знаю тільки достеменно, що спочатку я того упередження не мала.

Чи то Лорине небажання виходити за нього заміж настановило мене супроти нього? Чи я мимохіть заразилася цілком зрозумілим упередженням Гартрайта? Чи, може, у моїй свідомості все ще дрімає майже забута підозра, пов'язана з листом Анни Катерік, не розвіяна остаточно поясненням сера Персіваля і підтвердженням його правдивості, яке я маю? Я сама не можу розібратись у своїх почуттях. Одне тільки я знаю напевне: я повинна, а надто нині, перестати кривдити сера Персіваля своєю несправедливою підозріливістю. Я вже звикла писати про нього несхвально, але я мушу покінчити з цією негідною звичкою. Навіть якщо заради цього мені доведеться перестати вести щоденника, поки вони не звінчаються! Я дуже незадоволена собою сьогодні, тож годі писати.


16-е

Минуло два тижні, і я жодного разу не розкривала цих сторінок. Я досить довго не чіпала свого щоденника, тож тепер повертаюся до нього, здається, з більш належними, кращими думками стосовно сера Персіваля.

За ці два тижні нема чого особливо й розповідати. Майже всі сукні готові, з Лондона прибули нові валізи для весільної подорожі. Бідолашка Лора цілими днями зі мною, а вчорашньої ночі, коли нам обом не спалось, вона прийшла в мою спальню і залізла до мене в постіль, щоб іще порозмовляти зі мною.

— Я так скоро з тобою розлучуся, Меріан, — сказала вона. — Поки можна, хоч набудуся з тобою.

Вони мають повінчатися в ліммеріджській церкві, й, хвалити Бога, нікого з наших сусідів не запрошено на весілля. Єдиним гостем буде наш давній друг містер Арнольдс. Він приїде з Полсдіна, щоб бути Лориним весільним батьком, бо дядечко її надто вже зманіжений і не посміє виткнутися надвір у таку холоднющу погоду, що стоїть нині. Коли б я не вирішила від сьогодні бачити все тільки в радісному світлі, цілковита відсутність родичів-чоловіків у Лори в найважливішу хвилину її життя могла б викликати в мене великі побоювання за її майбутнє. Але з похмурими настроями та підозрами покінчено, вірніше — я більше не відбиватиму нічого такого в моєму щоденнику.

Завтра має прибути сер Персіваль. Він запропонував — на випадок, коли б ми хотіли, щоб усе відбувалося за приписами строгого етикету, — написати нашому священикові й попросити в нього притулку на той короткий час, поки він, сер Персіваль, бутиме в Ліммеріджі до весілля. Але ми з містером Ферлі вирішили, що нам аж ніяк не потрібно клопотатися всякими дрібними церемоніями та ритуалами. Ми в нашому дикому вересовому закутні, в нашому великому порожньому домі сміливо можемо знехтувати докучні умовності, що заважають спокійно жити городянам. У своєму листі-відповіді я подякувала серові Персівалю за його чемну пропозицію і попросила його зайняти колишні його покої в нашому домі.


17-е

Він приїхав сьогодні — тривожний і стомлений з виду, як мені здалось, але все розмовляв та сміявся, неначе був у щонайліпшому настрої. Він привіз Лорі подарунки — по-справжньому чудові коштовності. Лора милостиво прийняла їх, зберігаючи, зовні принаймні, цілковите самовладання. Але той зовнішній спокій вона здобуває ціною душевної боротьби, єдину ознаку якої я добачаю в її небажанні лишатися на самоті. Замість вернутися до своєї кімнати після сніданку чи обіду, як звичайно, вона неначе боїться туди заходити. Коли сьогодні після сніданку я пішла нагору вдягтися для прогулянки, вона напросилася піти зі мною. А перед обідом вона відчинила двері зі своєї кімнати в мою, аби, перевдягаючись, ми могли розмовляти одна з одною.

— Не давай мені жодної вільної хвилини, — сказала вона. — Змушуй мене повсякчас бути на людях. Не дозволяй мені задумуватись — оце все, про що я прошу тебе, Меріан. Не дозволяй мені задумуватись!

Ця печальна переміна в ній тільки робить її ще привабливішою в очах сера Персіваля. Видно, він витлумачив її жвавість на свою користь. На її щоках гарячковий рум'янець, в очах гарячковий блиск, і він це вітає, вважаючи, що вона просто погарнішала й повеселіла. Сьогодні за обідом вона розмовляла з такою награною веселістю й недбалістю, які зовсім не в її вдачі, аж мені хотілось примусити її замовкнути та вивести з їдальні. Захвату й подиву сера Персіваля не описати. Де й поділася тривога, яку я завважила на його обличчі, коли він тільки приїхав, і навіть у моїх очах він мовби помолодшав років на десять.

Безперечно — хоч якась незбагненна примха заважає мені це бачити, — безперечно, Лорин суджений дуже вродливий чоловік. Всяка врода починається з правильних рис, а в нього вони правильні. Ясно-карі очі прикрашають чоловіка (чи й жінку), а в нього очі ясно-карі. Навіть лисина, коли вона тільки над чолом, як у нього, личить чоловікові: завдяки ній лоб видається ще вищим, а лице — ще розумнішим. Невимушена елегантність його манер, невтомна жвавість рухів, повсякчасна вишукана дотепність у розмові — все це безсумнівні переваги, і все це у нього є. Хіба можна дорікати містерові Гілмору, коли він, не здогадуючись про Лорине таємне закохання, дивується, що вона не рада своїм заручинам? На його місці будь-хто дивувався б, як і наш добрий давній друг. Коли б мене оце спитали, які я добачила вади в серові Персівалі, я могла б назвати лише дві. Перша — невгамовний неспокій і збудження, причиною якого може бути його надзвичайно енергійна вдача. Друга — його різка, дратівлива манера розмовляти із слугами, яка, зрештою, може бути просто поганою звичкою. Ні, я не можу й не стану заперечувати — сер Персіваль дуже вродливий і дуже приємний чоловік. Ось так! Нарешті я це написала і задоволена, що з цим покінчено.


18-е

Сьогодні вранці, почуваючись стомленою і пригніченою, я залишила Лору в товаристві місіс Везі й подалася на одну з моїх швидких денних прогулянок, які я зовсім занедбала останнім часом. Я звернула на суху, вітряну дорогу, що веде через вересовище на Тоддів Кут. Через півгодини я неабияк здивувалась, побачивши сера Персіваля, що йшов назустріч мені від ферми. Він ішов швидко, помахуючи своїм ціпком, з високо піднесеною, як завжди, головою, в мисливській куртці, що маяла на вітрі. Коли ми зустрілись, він не став чекати моїх запитань і тут-таки сказав мені, що ходив на ферму поспитати Тоддів, чи не мали вони якихось звісток про Анну Катерік відколи він востаннє був у Ліммеріджі.

— І вам, звісно, сказали, що вони все так само нічого не знають?

— Анічогісінько, — відповів він. — Я починаю серйозно побоюватись, що ми вже не знайдемо її. А ви часом не чули, — запитав він мене, пильно дивлячись мені в обличчя, — може, цей художник, містер Гартрайт, довідався ще щось про неї?

— Він про неї нічого не чув і не бачив її, відколи поїхав із Камберленду, — відповіла я.

— Дуже жаль, — мовив сер Персіваль розчаровано, в той час як на обличчі його — от дивина! — відбилося ніби полегшення. — Неможливо вгадати, які лиха можуть спіткати це нещасне створіння. Для мене це несказанна прикрість, що ні до чого не призвели всі мої зусилля знайти її і знов віддати до лікарні, під дбайливий нагляд, якого вона так потребує.

Цього разу видно було, що йому й справді прикро. Я висловила йому своє співчуття, і ми разом пішли додому, говорячи вже про інші речі. Хіба ця моя випадкова зустріч із ним серед вересовища не свідчить про ще одну привабливу рису його вдачі? Хіба не безкорисливо й не зворушливо з його боку напередодні свого весілля думати про Анну Катерік, ба навіть піти на Тоддів Кут, щоб розпитати про сердешну, коли він міг куди приємніше перебути час у Лориному товаристві? Беручи до уваги, що він учинив так із щирого милосердя, його поведінка в цьому випадку показує його велику добрість і заслуговує найбільшої похвали. Ну що ж! Я дуже його хвалю — та й досить про це.


19-е

Нове відкриття в невичерпному джерелі чеснот сера Персіваля.

Сьогодні в розмові з ним я обережно згадала про мій намір жити під одним дахом з його дружиною, коли він знов привезе її до Англії. Я ще тільки ледь натякнула на це, як він гаряче схопив мою руку й запевнив мене, що сам дуже хотів мені це запропонувати. Мовляв, з усіх жінок він вибрав би для своєї дружини саме таку подругу, як міс Голкомб. Він просив мене вірити, що я роблю йому величезну послугу на все життя, пропонуючи жити біля Лори після її заміжжя так само, як жила біля неї і раніше.

Коли я подякувала йому від імені нас обох за його люб'язну до нас увагу, мова зайшла про весільну подорож та про англійське світське товариство, з яким Лорі доведеться познайомитися в Римі. Він перелічив імена кількох друзів, з якими сподівається зустрітись цієї зими за кордоном. Наскільки я пам'ятаю, всі вони англійці, за одним винятком. Цей єдиний виняток — граф Фоско.

Це вперше Лорине одруження постає у виразно сприятливому світлі завдяки звістці про те, що молоде подружжя, напевне, зустрінеться на континенті з графом Фоско та його дружиною. Можливо, ця зустріч покладе край тривалій родинній сварі. Досі мадам Фоско воліла забувати про свої обов'язки Лориної тітки, а все через своє зло на покійного містера Ферлі за його вчинок із заповітом. Одначе віднині вона вже не зможе ставитися до Лори як до чужої. Сер Персіваль і граф Фоско — давні, випробувані друзі, і їхнім дружинам не лишиться нічого іншого, як зустрітися по-дружньому. В дні свого дівування мадам Фоско була чи не найбільша вітрогонка з тих, яких мені доводилось бачити, — вередлива, вимоглива і марнославна до дурості. Якщо її чоловікові пощастило перевиховати її, він заслуговує на подяку з боку всіх її родичів, і я перша йому подякую.

Мені вже нетерпеливиться зазнайомитися з графом. Він найближчий друг майбутнього Лориного чоловіка і викликає у мене найбільшу цікавість. Ні Лора, ні я ніколи його не бачили. Про нього я знаю тільки, що завдяки його випадковій появі на східцях церкви Трініта дель Монте в Римі сер Персіваль був порятований від грабунку й загибелі в ту критичну хвилину, коли сера Персіваля поранили в руку, а наступної миті, можливо, увігнали б йому ножа в серце. Я пам'ятаю також, що тоді, коли покійний містер Ферлі висував безглузді заперечення проти одруження його сестри, граф написав йому вельми стриманого й розумного листа, який, мушу визнати з соромом, залишився без відповіді. Оце і все, що я знаю про друга сера Персіваля. Цікаво, чи приїде він коли-небудь до Англії? Чи сподобається мені?

Моє перо залетіло у сферу чистого розумування. Пора вернутися до тверезих фактів. Безперечно, сер Персіваль поставився більш ніж люб'язно — з великою теплотою — до моєї ризикованої пропозиції жити біля його дружини. Я впевнена, що Лориному чоловікові не доведеться нарікати на мене, якщо й надалі я ставитимуся до нього так, як тепер. Я вже проголосила його вродливим, приємним, сповненим співчуття до нещасних і щирої приязні до мене. Справді, я насилу впізнаю сама себе в новій ролі найпалкішого друга сера Персіваля.


20-е

Я ненавиджу сера Персіваля! Я геть-чисто заперечую, що в нього приємний зовнішній вигляд. Я вважаю, що в нього дуже лиха вдача, що він неприємний і зовсім позбавлений доброти й співчуття. Учора ввечері нам надіслали візитні картки для молодого подружжя. Лора розпечатала пакет і вперше побачила своє майбутнє прізвище надрукованим. Сер Персіваль дозволив собі заглянути через її плече на свіжу візитну картку, що вже перетворила міс Ферлі на леді Глайд, і, посміхаючися з осоружним самовдоволенням, шепнув їй щось на вухо. Я не знаю, що саме, — Лора не захотіла сказати мені ,— та обличчя її враз стало мертвотно-бліде, аж я злякалась, коли б вона не зомліла. Сер Персіваль не звернув ані найменшої уваги на раптову Лорину блідість, от ніби й не завважив, що жорстоко завдав їй болю. В одну мить воскресла вся моя давня неприязнь до нього, і всі години, що проминули від тієї миті, не змогли її розвіяти. Я стала ще нерозважніша, ще несправедливіша, ніж була. В трьох словах, — як слухняно пише їх моє перо! — в трьох словах: я його ненавиджу!


21-е

Чи не зрушили трохи мою душевну рівновагу хвилювання цього тривожного часу? Протягом останніх кількох днів я писала в легковажному тоні, який — бачить небо! — такий далекий від того, що діється в моєму серці, аж мені неприємно перечитувати свого щоденника.

Може, за останній тиждень я заразилася Лориним гарячковим збудженням. Коли так, то цей напад у мене вже пройшов, лишивши мене в якомусь дивному стані. Від минулої ночі мене переслідує невідчепна думка: щось скоїться і весілля не буде. Звідкіля взялася, найшла на мене ця дивна мана? Може, цьому посприяли мої передчуття лихого Лориного майбутнього? Чи таке мимоволі навіяв мені сер Персіваль, який, що ближче день весілля, стає все збудженіший і дратівливіший? Не знаю. Одне тільки знаю: мене переслідує ця фантастична думка — за цих обставин найдикіша думка, що тільки може заблукати в голову жінці, — й хоч як я силкуюся, а не можу простежити, звідкіля вона взялась.

Цей останній передвесільний день минув у безладній, стомливій метушні. Як мені його описати? Адже я повинна це зробити. Все краще, ніж безнадія похмурих думок.

Добра місіс Везі, яку ми останнім часом усе забували та нехтували, зранку несамохіть примусила нас проливати сльози. Протягом кількох місяців вона таємно від усіх плела для своєї любої вихованки теплу шаль із шотландської вовни. Просто дивно, як жінка у її віці, з її звичками, могла зробити таку прегарну річ! Тож уранці вона й піднесла подарунок. І, коли любляча старша подруга її сирітського дитинства гордо накинула шаль на її плечі, бідолашна добросерда Лора зовсім розчулилась. Не встигла я заспокоїти обох чи втерти хоч свої сльози, як по мене прислав містер Ферлі, щоб ощасливити мене довжелезним переліком засторог, яких він вважає за необхідне вжити для збереження власного спокою в день весілля.

«Люба Лора» дістане від нього подарунок — поганенького перстеника, оздобленого волоссям її люблячого дядечка замість коштовного каменя, і з бездушним написом усередині по-французькому про споріднені душі та вічну дружбу. «Люба Лора» повинна була отримати з моїх рук цю ніжну данину негайно, аби встигнути оговтатися від хвилювання, завданого їй дядечковим подарунком, перш ніж постати перед самим дядечком. «Люба Лора» повинна зробити йому візит сьогодні ввечері, але бути такою ласковою, щоб не влаштовувати сцен. «Люба Лора» повинна прийти до нього ще й завтра вранці, вже у весільному вбранні, але знов же бути такою ласкавою, щоб не влаштовувати сцен. І втретє повинна прийти до нього «люба Лора» — перед самим від'їздом, але не ранячи йому серця згадкою, о котрій саме годині вона вирушає, та щоб без сліз! «Заради милосердя, люба Меріан, заради всього доброго, родинного, всього втішно й чарівно супокійного — без сліз!» Ця егоїстична нісенітниця в таку хвилину так обурила мене, що я б неодмінно приголомшила містера Ферлі одною з найжорстокіших істин, які йому будь-коли доводилося чути, коли б прибуття містера Арнольдса із Полсдіна не покликало мене виконувати обов'язки гостинності.

Годі описати, що коїлося далі того дня. Думаю, що жодна людина в домі не змогла б пригадати, що й за чим діялось. Всілякі дрібні події нагромаджувались одна на одну, всіх збивали з пантелику, скрізь панувало безладдя й метушня. Прибували сукні, про які забуто; пакувалися валізи, які потім треба було розпаковувати й упаковувати знов; надходили подарунки від друзів близьких і далеких, від людей вельможних і простих. Ми всі більш, ніж треба, метушилися, всі з хвилюванням чекали завтрашнього дня. Особливо нетерпеливився сер Персіваль — він не міг побути й п'яти хвилин на одному місці. Частіше, ніж будь-коли, його непокоїв той уривчастий, сухий кашель. Він знай вибігав із дому й раптом став такий допитливий та цікавий, що чіплявся із запитаннями до зовсім сторонніх людей, які прибували з різними дорученнями. І на додачу до всього цього нас із Лорою мучила одна невідчепна думка, що завтра нам доведеться розлучитись, та грізний, невідступний страх, про який ми обидві мовчали, хоч і не могли його позбутись, — страх, що цей плачевний шлюб може стати фатальною помилкою її життя і моїм невтішним горем. Уперше за всю нашу багаторічну щасливу дружбу ми уникали дивитись одна одній у вічі й весь вечір за обопільною мовчазною згодою утримувались від розмови наодинці. Мені несила писати про це далі. Хай там які завгодно лиха чигають на мене в майбутньому, я завжди згадуватиму двадцять перше грудня — переддень її весілля як найсумніший і найнещасливіший день у моєму житті.

Я пишу ці рядки в самоті моєї кімнати. Нині вже за північ. Я щойно ходила до Лори — глянути покрадьки, як вона спить у своєму гарненькому білому ліжечку, де спала змалку.

Вона лежала, не знаючи, що я дивлюсь на неї, тихо-тихо лежала, але не спала. При тьмяному світлі нічника я бачила її приплющені очі, сліди сліз блищали між вій. Мій подарунок — усього лиш невеличка брошка — лежав на її нічному столику разом із її молитовником і мініатюрним батьковим портретом, з яким вона ніколи не розлучається. З хвилину я стояла в головах у неї, дивлячись на неї згори вниз. Рука її спочивала на білій ковдрі; дихала вона так тихо, так рівно, що не колихалось мереживо її нічної сорочки. Я дивилася на неї, — на ту Лору, яку я бачила стільки разів і якої не побачу більш ніколи! — а тоді навшпиньках повернулася до своєї кімнати. Моя люба! З усією твоєю красою та багатством, яка ж ти самотня! Той, хто віддав би життя за тебе, нині далеко-далеко, люте море грається ним цієї непогожої ночі, кидає з хвилі на хвилю. Хто ще є в тебе? Ні батька, ні брата — нікого, крім безпомічної, слабкої жінки, що пише ці сумні рядки й пильнує коло тебе, дожидаючи ранку, в печалі, якої не вгамувати їй, в сумнівах, яких їй не збороти. О, який скарб довірено буде завтра рукам того чоловіка! Якщо він коли-небудь забуде про це, якщо хоч чимось її скривдить...


22-е

Сьома година.

Безладний, метушливий ранок. Вона щойно встала — спокійніша, стриманіша, ніж учора, — тепер, коли настала пора.

Десята година.

Вона вже вбрана. Ми обнялися, ми пообіцяли одна одній не падати духом. На хвилину я забігла до себе в кімнату. У вируванні, в плутанині своїх думок я розрізняю одну дику фантазію: щось іще скоїться таке, що перешкодить цьому шлюбові. Чи не спадає і йому таке на думку? У вікно мені видно, як він тривожно снує поміж колясами, що стоять біля дверей. І як я можу писати такі нісенітниці! Весілля — ось воно, вже на порозі. Менше ніж за півгодини ми вирушаємо до церкви.

Одинадцята година.

Все кінчено. Вони повінчались.

Третя година.

Вони поїхали! Я сліпну від сліз, я не можу більше писати...


На цьому кінчається перший період цієї оповіді.

ПЕРІОД ДРУГИЙ


Жінка у білому

Оповідь продовжує Меріан Голкомб 

I

11 червня 1850 року

Минуло шість місяців, шість довгих, самотинних місяців, відколи ми з Лорою бачилися востаннє.

Скільки ж днів зосталося мені чекати? Лише один! Завтра, дванадцятого, мандрівники повертаються до Англії. Мені аж не віриться своєму щастю, не віриться, що через двадцять чотири години закінчиться останній день моєї розлуки з Лорою.

Вона і її чоловік перебули всю зиму в Італії, потім поїхали в Тіроль. Вертаються вони не самі, а з графом Фоско і його дружиною, які наміряються оселитись біля Лондона і, поки не виберуть собі постійної резиденції, запрошені на літо в Блеквотер-Парк. Якщо повертається Лора, мені байдуже, хто там іще їде з нею. Хай сер Персіваль, якщо йому так подобається, напаковує свій дім стосами гостей — за умови, що його дружина і я житимемо в цьому домі разом.

А тим часом я вже влаштувалася тут, у Блеквотер-Парку. Це «древній і цікавий замок (як послужливо повідомляє мене путівник по графству) сера Персіваля Глайда, баронета» і, посмію додати ще я сама, майбутня постійна оселя простолюдинки Меріан Голкомб, незаміжньої дівиці, що сидить собі нині в затишній віталеньці за чашкою чаю, посеред своїх земних надбань, втиснених у три валізи й один саквояж.

Учора я виїхала з Ліммеріджа, діставши напередодні чарівного листа від Лори з Парижа. Доти я вагалась, де мені їх краще зустріти: у Лондоні чи в Гемпшірі, але в цьому останньому листі Лора писала, що сер Персіваль хоче зійти на берег у Саутгемптонському порту й звідти їхати просто до свого маєтку. Він, мовляв, стільки потратив за кордоном, що в нього не лишилося грошей, щоб прожити до кінця сезону в Лондоні. З міркувань економії він вирішив скромно перебути літо й осінь у Блеквотері. Лорі набридли хвилювання світського життя та постійна переміна місць і її тішить перспектива сільської тиші й самоти, які їй розважливо надає її чоловік. Що ж до мене, то з нею я буду щаслива де завгодно. Тож для початку ми всі дуже задоволені — кожне по-своєму.

Вчора я ночувала в Лондоні, а вдень була так заклопотана всілякими візитами та дорученнями, що втрапила до Блеквотера вже аж як посутеніло.

Коли судити з мого першого невиразного враження, то Блеквотер — цілковита протилежність Ліммеріджу Будинок стоїть на рівнісінькій рівноті, зусебіч його замикають — майже душать, як на мій погляд північанки, звичної до простору, — дерева. Я ще не бачила тут нікого, крім слуги, що відчинив мені двері, та економки, дуже люб'язної особи, що показала мені мої кімнати й принесла мені чаю. Я маю гарненький будуарчик і спальню в кінці довгого коридору на другому поверсі. Кімнати слуг і декілька запасних спалень розташовані нагорі, на третьому поверсі. Всі інші кімнати, їдальня, вітальня — внизу. Я ще не бачила жодної з них і нічого не знаю про дім, крім того, що одне його крило існує вже п'ятсот років. Довкола нього колись був рів з водою. Назву свою «Блеквотер» — «Чорна вода» — він дістав від озера в парку.

Баштовий годинник моторошно і врочисто вибив одинадцяту. Башта височіє в самому центрі будинку— я розгледіла її, коли під'їжджала. Великий пес прокинувся, — чи не годинник розбудив, — і страшно так завиває та гавкає десь за рогом. Я чую, як відлунює чиясь хода в долішніх коридорах і гримлять засуви та замки біля вхідних дверей. Певне, слуги облягаються. Може, й мені наслідувати їхній приклад?

Ні, мені ще зовсім не спиться. Не спиться, сказала я? Мені здається, я вже ніколи не склеплю очей. Сама думка про те, що завтра я знов побачу дороге її обличчя, почую такий знайомий голос, тримає мене в постійному гарячковому збудженні. Мала б я переваги й права чоловіка — я б звеліла негайно засідлати найкращого коня із стаєнь сера Персіваля й поскакала б на схід, назустріч сонцю, шаленим, нескінченним, година за годиною, чвалом, як ото славетний розбійник мчав колись до Йорка[2]. Та, бувши всього тільки жінкою, пожиттєво приреченою на терпіння, доброзвичайність і криноліни, я мушу зважити на економчину думку про мене і спробувати заспокоїтись якимось невинним, суто жіночим способом.

Про читання не може бути й мови — я не можу зосередитися на книжці. Тож буду писати — либонь, допишуся до виснаження та й задрімаю.

Останнім часом я занедбала свого щоденника. Стоячи на порозі нового життя, кого я згадаю з людей, які переміни, події запам'яталися мені за ці півроку — за цей довгий, невеселий, порожній проміжок часу що сплинув від дня Лориного весілля?

Найчастіше я згадую Волтера Гартрайта. Він іде перший, очолюючи туманну процесію моїх відсутніх друзів. Я отримала кілька рядків од нього, написаних після того, як експедиція висадилася на берег у Гондурасі. Ці рядки були бадьоріші, живіші, ніж дотеперішні його листи. За місяць чи півтора я прочитала передруковане з американської газети повідомлення про від'їзд експедиції в глиб країни. Востаннє їх бачили, коли вони заходили в незайману тропічну пущу. В кожного з них були рушниця й мішок за плечима. Відтоді цивілізований світ загубив їхні сліди. Від Волтера я більше не отримала ні рядка; в газетах не з'являлося більше ніяких звісток про експедицію.

Такий самий густий, похмурий морок окутав долю Анни Катерік і її супутниці місіс Клементс. Про них не було аніякісінької звістки. Чи вони в Англії, чи виїхали за кордон, живі вони чи мертві, ніхто не знає. Навіть повірник сера Персіваля втратив надію розшукати їх і зрештою звелів припинити даремні пошуки.

Наш добрий давній друг містер Гілмор мусив урвати на час свою жваву адвокатську діяльність. Напровесні ми стурбувались, довідавшись, що його знайшли зомлілого за столом у конторі. З ним стався апоплексичний удар. Він іще раніше скаржився, що йому то розпирає, то стискає голову. Лікар попереджував його, що коли він і далі працюватиме з раннього ранку до пізнього вечора, наче замолоду, це матиме для нього погані наслідки. Йому категорично велено щонайменше рік не з'являтися в конторі й відпочивати, тілом і душею, цілком помінявши свій звичний спосіб життя. Усі справи він склав на свого компаньйона, а сам перебуває тепер в Німеччині у родичів, що займаютьсй там торгівлею. Таким чином, іще один вірний друг і надійний порадник утрачений для нас, але я вірю і сподіваюсь, що ненадовго.

Бідолашна місіс Везі доїхала зі мною до Лондона. Як можна було залишити її на самоті в Ліммеріджі, після того як і Лора, і я поїхали з дому? Тож було домовлено, що вона житиме у своєї неодруженої сестри, яка утримує школу в Клафамі. Восени місіс Везі має приїхати в гості до своєї вихованки, я б сказала — до прийомної дочки. Я щасливо довезла добру стареньку до місця призначення й лишила її на сестрин догляд, тихо щасливу тим, що через кілька місяців вона знов побачить Лору.

Що ж до містера Ферлі, то я, певно, не буду несправедлива, коли скажу, що він був невимовно радий від'їздові з дому нас, жінок. Було б просто безглуздям уявити, ніби він міг знудьгуватися за своєю небогою, — раніше він місяцями не робив ніяких спроб побачитися з нею. А його слова, сказані при нашому з місіс Везі від'їзді, буцім «серце йому розривається з горя», я вважаю признанням, що він тішиться в душі, бо нарешті позбувся нас. Остання його примха полягає в тому, що він найняв двох фотографів, аби вони безперервно робили дагеротипи рідкісних скарбів і диковинок, які є в його колекції. Один повний комплект таких дагеротипів містер Ферлі збирався пожертвувати Товариству механіків у Карлайлі. Дагеротипи будуть наклеєні на чудовий картон, а внизу багрянітимуть претензійні написи: «Мадонна з немовлям» Рафаеля. Із зібрання Фредеріка Ферлі, есквайра», «Мідна монета часів Тіглата Паласара. Із зібрання Фредеріка Ферлі, есквайра», «Унікальна гравюра Рембрандта, відома в Європі під назвою «Ляпка» — через граверову ляпку в кутку, якої немає на жодній іншій копії. Оцінена в 300 гіней. Із зібрання Фредеріка Ферлі, есквайра». Коли я збиралася їхати, готові були вже десятки копій з написами, а лишалося зробити ще сотні. Захопившись цією новою забавою, містер Ферлі буде щасливий протягом багатьох місяців, а двоє нещасних фотографів нестимуть терновий вінець соціального мучеництва, од якого досі страждав сам камердинер містера Ферлі.

От і все про людей та про події, що найглибше закарбувалися в моїй пам'яті. Що ж сказати наостанок про ту, котра посідає найчільніше місце в моєму серці? Скільки б і про кого б я не писала, думка про Лору ні на мить не покидала мене. Що діялося з нею протягом цих шести місяців? Що згадати про неї, перш ніж я закрию щоденника на ніч?

Я можу робити висновки лише з її листів — але в жодному з них немає відповіді на ті запитання, якими я її закидала. Головного я так і не довідалась.

Чи добре він до неї ставиться? Чи щасливіша вона тепер, ніж була тоді, коли ми з нею розлучилися в день її вінчання? У всіх моїх листах, прямо чи непрямо, то в такій, то в іншій формі, я ставила їй ці два запитання. І в усіх своїх листах Лора ухилялася од відповіді чи вдавала, ніби ті запитання стосуються лише до стану її здоров'я. Знов і знов повідомляла вона мене, що здорова; що їй подобається мандрувати; що вперше в житті вона жодного разу не застудилась за зиму, — але ніде жодним словом не прохопилася, не сказала просто, що їй добре, що вона змирилася із своїм заміжжям і може нині споминати день двадцять другого грудня без жалю і каяття. У своїх листах Лора згадує про чоловіка, от ніби мимохідь називає якогось там знайомого, що мандрує з ними разом і взяв на себе всі дорожні клопоти: «Сер Персіваль призначив наш від'їзд на таке ось число», «Сер Персіваль вирішив, що поїдемо тією дорогою». Дуже рідко, раз на десять випадків, вона його називає просто «Персіваль», а то все його титулує.

З листів не видно, щоб його погляди й звички хоч десь, у чомусь та вплинули на неї. Звичайне моральне переродження, яке мимоволі відбувається в юній, чистій, чулій жіночій душі після шлюбу, неначебто зовсім не торкнулося Лори. Вона пише про свої думки та враження серед усіх довколишніх чудес, і в тих думках та враженнях не знайти жодного сліду його присутності. Коли б замість її чоловіка з нею мандрувала я, вона б писала комусь іншому точнісінько такі самі листи. І жодного натяку хоч на якусь симпатію поміж ними. Коли вона перестає описувати своє подорожування й переходить до того, що чекає на неї в Англії, то пише тільки про мене та про своє майбутнє життя зі мною, її сестрою, і хоч би словом прохопилась про своє майбутнє в ролі дружини сера Персіваля. У всьому цьому я не вчуваю ніякого нарікання, ніякого натяку на те, що вона зовсім нещаслива у своєму заміжжі. Хвалити бога, її листи не наштовхують мене на такий невтішний висновок. Але, порівнюючи ту Лору, котру я знала просто як сестру, з тією, котра промовляє до мене із сторінок цих листів, я бачу в ній якусь печальну апатію, незмінну байдужість до свого нового становища дружини. Іншими словами — цілих півроку мені писала Лора Ферлі, в якій не було анічогісінького від леді Глайд.

Те саме дивне мовчання, яким вона обходить поведінку і вдачу сера Персіваля, вона зберігає і щодо свого враження про чоловікового найближчого друга, графа Фоско, згадуючи його кілька разів у своїх останніх листах.

З якоїсь нез'ясовної причини граф із дружиною несподівано передумали їхати в Рим, де сер Персіваль гадав побачитися з ними, а натомість подалися до Відня. Аж навесні вони з Відня поїхали в Тіроль, де й зустрілися з молодятами на їхньому зворотному шляху до Англії. Лора досить докладно пише про свою зустріч із мадам Фоско, запевняючи мене, що тітка, ставши графовою дружиною, настільки змінилася на краще, — і спокійніша зробилась, і розважливіша, — аж я навряд чи впізнаю її при зустрічі. Що ж до самого графа Фоско (який цікавить мене незрівнянно більше, ніж його дружина), то Лора підозріло обережно мовчить. Тільки зауважила раз, що граф для неї загадка й що вона нічого не хоче говорити про нього, поки я сама не складу про нього своєї думки.

Як на мене, це погана рекомендація для графа. Лора більше, ніж інші люди в її віці, зберегла тонку інтуїцію дитини, що інстинктивно угадує друга. Якщо я міркую слушно і її перше враження про графа було несприятливе, то ще й я, чого доброго, переймуся сумнівами та недовірою до цього знатного чужоземця, не бачивши його у вічі. Але треба мати терпіння — цим та й іншим сумнівам уже недовго тривати. Майбутнє, рано чи пізно, все поставить на своє місце, все з'ясує.

Годинник вибив дванадцяту. Опівніч. Перш ніж згорнути щоденника, я підійшла до вікна й виглянула надвір.

Ніч тиха, задушлива, безмісячна. Де-не-де мерехтять на небі тьмяні зорі. Дерева обступили будинок суцільною темною масою, мов височезний кам'яний мур. До мене долинає далеке, ледь чутне жаб'яче квакання та ще удари баштового годинника довго відлунюють у задушливій тиші. Цікаво, який той Блеквотер-Парк за дня? Вночі він мені щось не дуже подобається.


12-е

День обстежень і відкриттів. День у багатьох відношеннях набагато цікавіший, ніж я могла того сподіватися вчора.

Звісно ж, я почала обхід з оглядання будинку.

Центральна його частина була збудована за часів прославленої королеви Єлизавети. Внизу тягнуться паралельно одна одній дві величезні й довжелезні галереї з низькими стелями. Вони видаються ще темнішими й понурішими від бридких родинних портретів на стінах — якби моя воля, я б їх усі попалила. Покої над галереями досить добре збереглися, але користуються ними дуже рідко. Чемна економка, що водила мене по будинку, запропонувала мені оглянути їх, але розважливо попередила, що вони мені здадуться трохи занедбаними. Моя зацікавленість у цілості моїх спідниць і панчіх незмірно перевищує мою цікавість до всіх єлизаветинських спалень королівства, тож я рішуче відмовилась обстежувати пилюку і бруд тих покоїв, щоб не забруднити своєї одежі. Економка сказала: «Я поділяю вашу думку, міс» — і, мабуть, має мене тепер за найрозумнішу з усіх жінок, яких вона тільки знала в житті.

То й досить про головне приміщення. До нього ліворуч і праворуч прибудовані два крила. Напівзруйноване ліве крило (якщо стати обличчям до фронтону) було колись самостійним будинком, і збудували його в XIV сторіччі. Хтось із предків сера Персіваля по материнській лінії — не пам'ятаю та й не цікавлюсь, хто саме,— прибудував до нього головне приміщення в часи вищезгаданої королеви Єлизавети. Економка сказала, що знавці старовини вважають архітектуру та обличкування «старого крила» вельми своєрідними. Подальше обстеження показало, що ті знавці, котрі поціновували «старе крило», могли це зробити, тільки перемігши свій страх перед пацюками, пліснявою і мороком. За таких обставин я призналася без вагань, що я ніякий не знавець, і запропонувала поставитися до цього уламка старовини так само, як і до єлизаветинських спалень. Економка ще раз мовила: «Я поділяю вашу думку, міс» — і подивилася на мене, не приховуючи свого захвату моїм надзвичайним здоровим глуздом.

Далі ми попрямували до правого крила, прибудованого, аби довершити архітектурну мішанину Блеквотер-Парку, в часи Георга II.

Це придатна для проживання частина будинку, полагоджена та обличкована заради Лори. Мої дві кімнати й решта хороших спалень знаходяться на другому поверсі. А на нижньому розташовані вітальня, їдальня, мала вітальня, бібліотека й чудовий маленький будуар для Лори. Всі ці кімнати дуже мило обличковані, вбрані в яскравому сучасному стилі й чарівно обставлені елегантними сучасними меблями. Вони не такі просторі й світлі, як наші покої в Ліммеріджі, але в них приємно жити. Пам'ятаючи все, що я чула про Блеквотер-Парк, я страшенно боялася стомливих антикварних стільців, похмурих вітражів, ветхих, повних пилу драпіровок, і всього того древнього мотлоху, що його збирають довкола себе люди, позбавлені почуття затишку і байдужі до комфорту своїх гостей. Я з невимовним полегшенням переконалась, що дев'ятнадцяте сторіччя вторглося в цей чужий дім, який мав стати для мене домівкою, і вимело геть порохняві «давні, добрі часи» з обстави нашого повсякденного життя.

Так я перебула ранок — то в долішніх покоях, то перед замком на великому майдані, обрамленому з трьох боків самим будинком, а з четвертого — високими чавунними ґратами та ворітьми, що відгороджують його від світу спереду. В центрі майдану міститься великий круглий басейн для рибок, обмурований каменем, з алегоричним чудовиськом на дні. У ньому плаває повно золотих і срібних рибок, і він облямований широким поясом щонайм'якшого моріжку, по якому тільки ступала моя нога. Я досить приємно збавила там час до другого сніданку, а тоді взяла свого великого солом'яного бриля й пішла під теплим, погідним сонечком оглядати околиці.

Денне світло підтвердило те враження, яке склалось у мене вночі: у Блеквотері забагато дерев. Вони просто душать дім. Дерева здебільшого молоді й надто густо посаджені. Я підозрюю, що задовго до сера Персіваля хтось тут по-хижацькому повирубував старі дерева. А котрийсь із наступних власників, розсердившись на таке неподобство, постарався якомога швидше й густіше засадити поруб. Усе ще стоячи перед будинком, я роззирнулась і, побачивши ліворуч квітник, пішла туди — чи не набачу там щось цікаве.

Зблизька той квітник виявився невеликим, досить убогим і занедбаним. Я повернулася до нього спиною і, відчинивши хвіртку в огорожі, опинилася в ялиновій посадці. Гарна звивиста алея вела мене все далі поміж дерев, і скоро моє чуття північанки підказало мені, що я наближаюсь до піщаного вересовища. Через півмилі алея круто звернула вбік, ялини розступились, і я опинилася на краю широкого відкритого простору. Переді мною, в улоговині, лежало озеро Блеквотер, що його ім'ям названо й маєток.

До озера вів пологий піщаний схил, то тут, то там його одноманітність скрашали зелені пагорки. Саме озеро, очевидно, колись доходило до того місця, де я стояла нині. Воно поступово висихало й тепер було втричі менше, ніж колись. Його тихі, незрушні води лежали в западині за чверть милі від мене. Все воно розпадалося на ставочки й калюжі, оточені комишами та очеретами, серед яких подекуди випиналися горбочки землі. На протилежному від мене березі дерева знов здіймалися суцільною стіною, затуляючи обрій і відкидаючи чорну тінь на сонливе мілководдя. Зійшовши до самого озера, я роздивилася, що далекий берег вологий, багнистий, порослий буйною травою та сумними вербами. Вода, досить чиста й прозора з цього, відкритого, піщаного боку, на осонні, там, під тим берегом, де глибше, виглядала чорною та отруйною в густій прибережній тіні навислих кущів і переплетених дерев. Обходячи озеро, я підійшла ближче до заболоченого берега. Там квакали жаби, й водяні щури в затінку шугали то в воду, то з води, самі схожі на живі тіні. Ось із води наполовину виткнувся човен, перевернутий, зогнилий, і кволий промінчик сонця, пробившись крізь гущавину, спочивав на сухій носовій частині днища, а в тому промінчику, скрутившись клубком і підступно завмерши, грілася змія. Чи ближче глянеш, чи далі, все довкола справляло одне й те саме похмуре враження пустельності й тління, а ясна краса літнього неба над головою неначе тільки відтіняла, поглиблювала морок і печаль цієї пущі. Я обернулась і пішла назад до піщаного, порослого вересом узвишшя, прямуючи до старої, занедбаної повітки, що стояла на краю ялинової посадки. Спершу я тієї повітки й не завважила, захоплена дикою широчінню озера.

Підійшовши до повітки ближче, я роздивилась, що колись у ній зберігалися човни, а згодом її спробували перетворити на примітивну альтанку, поставивши всередині лаву з ялинових дощок, декілька стільців і стола. Я зайшла до повітки й сіла на лаву, щоб трохи передихнути.

Я не посиділа й хвилини, як почула вражено, що мій частий віддих дуже чудно відлунює внизу, піді мною. Прислухалась: хтось тихо, надривно сапав просто під лавою, на якій я сиділа. Нерви у мене досить міцні, я не жахаюся через марниці, але цього разу я злякано скочила на ноги, погукала — ніхто не обізвався, тоді зібрала всю свою хоробрість і зазирнула під лаву.

Там, забившись у найдальший кут, лежав мимовільний винуватець мого переляку — собачка, білий з чорними плямами спанієль. Бідолашка ледь чутно заскавучала, коли я покликала її, але не зворухнулась. Я відсунула лаву й придивилася ближче. Очі нещасної собачки швидко скліли, на білій лискучій шерсті проступали плями крові. Страждання слабких, безпомічних, безсловесних тварин — безперечно, одне з найсумніших видовищ на світі. Я обережно взяла поранену собачку на руки й, поклавши її в пелену спідниці, мовби в гамак, пішла назад до будинку так швидко, як тільки могла йти, щоб не завдавати їй болю.

Не знайшовши нікого в холі, я негайно піднялася у свій будуар, спорудила собачці ложе із моєї старої хустки й подзвонила. На дзвінок з'явилася служниця, щонайбільша та щонайгладкіша з усіх служниць, яких тільки знав світ. Її пухке, безформне обличчя розпливалося в такій безглуздо-веселій посмішці, що й святому терпець урвався б. Побачивши на підлозі поранену собаку, служниця заусміхалася ще ширше.

— І що ви тут побачили смішного? — накинулась я на неї так сердито, ніби це була моя служниця. — Ви знаєте, чия це собака?

— Ні, міс, так-таки й не знаю. — Вона нахилилась, подивилась на поранений бік собачки, вся просяяла від якоїсь нової думки й, захихотівши, показала на рану: — Це Бакстер зробив, ось хто!

Я так розсердилась, що ладна була нам'яти їй вуха.

— Бакстер? — перепитала я. — Хто цей жорстокий дурень, якого ви називаєте Бакстером?

Дівчина захихотіла ще веселіше.

— Та Господь з вами, міс! Бакстер — це лісник і, коли він побачить приблудну собаку, то й застрелить її. Такий його обов'язок, міс. А ця собака, мабуть, здохне. Ось куди він її влучив! Це Бакстер зробив, а хто ж іще? Бакстер її пристрелив, бо це його обов'язок.

Від обурення я вже ладна була побажати, щоб Бакстер був пристрелив цю служницю замість собаки. Бачачи, що від цієї позбавленої почуттів особи годі сподіватися хоч якоїсь допомоги для бідолашної тварини, що мучилася біля наших ніг, я звеліла їй запросити до мене економку. Служниця так і пішла, як прийшла, — з посмішкою від вуха до вуха. Коли за нею зачинилися двері, я почула, як вона бурчить сама до себе в коридорі: «Це Бакстер зробив і це Бакстерів обов'язок, ось так!»

Економка, жінка з деякою освітою і недурна, передбачливо прихопила з собою молока й теплої води. Побачивши собаку, вона сахнулась і пополотніла.

— Боже мій! — вигукнула вона. — Та це ж собака місіс Катерік!

— Чия? — перепитала я, вражена до краю.

— Собака місіс Катерік. Ви начебто знаєте цю жінку, міс Голкомб?

— Ні, не знаю особисто, але чула про неї. Вона живе тут? Чи довідалася вона що-небудь про свою дочку?

— Ні, міс Голкомб. Вона сама приходила сюда спитати, чи не маємо ми вістей.

— Коли ж вона приходила?

— Щойно вчора. Хтось їй нібито сказав, що в нашій околиці бачили жінку, схожу, за описом, на її дочку. Ми тут нічого такого не чули. І в селі, куди я, на прохання місіс Катерік, послала слугу розпитати людей, теж нічого такого не чули. І з нею, коли вона прийшла, була й ця собачка, я це добре пам'ятаю. Коли місіс Катерік виходила, я бачила, як ця собачка дріботіла за нею. Мабуть, забігла, дурненька, в парк, і там її підстрелили... Де ви знайшли її, міс Голкомб?

— У старій повітці над озером.

— Так, так, це там, де наша посадка. І нещасна тварина, певне, доповзла до альтанки й залізла в куточок, як роблять собаки перед смертю. Змочіть їй губи молоком, міс Голкомб, а я промию рану, очищу від шерсті. Боюсь, що вже ми їй нічим не допоможемо. Але хоч спробуймо.

Місіс Катерік! Це ім'я все лунало мені у вухах. Поки ми клопоталися коло собачки, мені на думку спали слова Волтера Гартрайта: «Якщо коли-небудь вам, міс Голкомб, доведеться побачити Анну Катерік, постарайтеся краще скористатися такою нагодою, ніж це вийшло в мене».

Завдяки тому, що я знайшла цього пораненого спанієля, я довідалася про візит місіс Катерік до Блеквотер-Парку, а це, своєю чергою, могло привести ще до якихось відкриттів. Я вирішила скористатися цією нагодою, що сама прийшла мені до рук, і якомога більше випитати про місіс Катерік.

— Ви, здається, сказали, що місіс Катерік живе десь тут поблизу? — спитала я.

— О ні, люба! — заперечила економка. — Вона живе у Велмінгамі, а це в зовсім іншому кутку графства — миль двадцять п'ять звідсіля.

— Ви, мабуть, давно знаєте місіс Катерік?

— Та ні, міс Голкомб. До вчорашнього дня я її жодного разу не бачила. Я, звісно, чула про неї, бо чула про добрість сера Персіваля, що допоміг улаштувати її дочку в лікарню. У місіс Катерік трохи дивні манери, але з усього видно, що вона дуже шанована жінка. Вона, здається, була прикро розчарована, коли довідалася, що нема ніякої підстави, — ані найменшої, наскільки нам відомо, гадати, нібито її дочка переховується десь у нашій околиці.

— Місіс Катерік мене цікавить, — сказала я, щоб розтягти якомога довше цю розмову. — Як жаль, що вчора я не приїхала раніше, а то була б її застала! Довго вона тут пробула?

— Так, — відповіла економка, — довгенько. І ще й довше побула б, коли б мене не покликали до одного незнайомого джентльмена, що заходив спитати, коли повернеться сер Персіваль. Щойно місіс Катерік почула слова покоївки про те, чого прийшов незнайомець, вона за раз же встала й пішла геть. Прощаючись, вона просила мене не казати серові Персівалю про її візит. Я ще подумала, що досить дивно звертатися з таким проханням до особи, котра посідає настільки відповідальне становище в домі, як я.

І мені це прохання видалося дивним. Адже сер Персіваль таки зумів переконати мене в Ліммеріджі, що між ним і місіс Катерік існує цілковита довіра. Коли це справді так, то чому їй не хотілося, щоб він довідався про її візит у Блеквотер?

— Напевне, — сказала я, бачачи, що економка сподівається, що я висловлю свою думку про дивне прохання місіс Катерік, — напевне, вона не хотіла, щоб звістка про її відвідини роздосадувала його, нагадавши йому зайвий раз, що дочка її ще не знайшлася. Багато вона говорила про дочку?

— Дуже мало, — відказала економка. — Здебільшого вона говорила про сера Персіваля: все розпитувала, де він мандрує і що за жінка та леді, з якою він одружився. Вона нібито не так засмутилась, як розсердилась, почувши, що не знайдено ніяких слідів перебування її дочки в наших місцях. «Я відмовляюся від пошуків, — ось що, пригадую, вона сказала наостанок, — Я відмовляюся від пошуків, мем, вона для мене загубилася навіки». І зараз же почала розпитувати про леді Глайд: чи ж красива, чи люб'язна, чи мила, чи здорова, чи молода... Ох, лишенько! Я так і знала! Погляньте, міс Голкомб. Нарешті бідолашка відмучилась!

Собачка вже була мертва. Саме як економка проказувала слова: «...чи мила, чи здорова, чи молода»,— бідолашне створіння ледь чутно вискнуло і корчі перебігли по його тільцю. Фатальна переміна сталася так жахливо раптово: одна мить — і собачка вже лежала мертва біля наших ніг.

Восьма година.

Я щойно повернулася знизу, пообідавши в цілковитій самоті. З вікна я бачу, як червоно палає заграва на верховіттях паркової глушини, а я все пишу й пишу в щоденнику, аби погамувати нетерпіння, з яким дожидаю повернення наших мандрівників. За моїми розрахунками, вони вже досі мали прибути. В будинку так самотньо й тоскно в цій сонливій вечоровій тиші! Леле! Скільки ще промине хвилин, поки я почую стукіт коліс і побіжу вниз, аби опинитися в Лориних обіймах?

Бідолашна собачка! Хотіла б я, щоб мій перший день у Блеквотері не був отьмарений смертю — хоч би й смертю приблудної собаки.

Велмінгам... Переглядаючи свої записи, я бачу, що це назва містечка, де живе місіс Катерік. Її записка все ще у мене — та її відповідь на мій запит про її нещасну дочку, написаний на наполегливе прохання сера Персіваля. Десь цими днями, коли мені випаде нагода, я візьму записку з собою замість візитної картки й, познайомившися з місіс Катерік, постараюсь випитати в неї все, що зможу. Я не розумію, чому вона хотіла приховати від сера Персіваля свої відвідини, і я зовсім не певна, — як начебто впевнена в цьому економка, — що її дочка Анна не ховається десь у цих околицях. Що сказав би Волтер Гартрайт у цьому складному становищі? Бідний, дорогий Гартрайт! Я вже відчуваю, як бракує мені його щирих порад і дружньої допомоги... Я щось почула! Що за біганина внизу? Авжеж! Я чую цокіт копит, чую рипіння коліс по жорстві!..

II

15 червня

Метушня, що зчинилася, коли вони повернулись, досі уже вщухла. Минуло два дні, відколи мандрівники приїхали, і цього часу вистачило, щоб наше нове життя у Блеквотер-Парку потекло у своєму звичному річищі. І я вже можу знову взятися за свого щоденника, щоб по змозі спокійно, як завжди, робити записи.

Почну, мабуть, із незвичайного спостереження, з того, що мені кинулося в вічі, відколи повернулася Лора.

Коли двоє рідних людей чи двоє близьких друзів розлучилися: одне поїхало за кордон, а друге зосталося вдома, — то повернення з мандрів родича чи друга щоразу начебто ставить того, хто лишався вдома, в якесь незручне становище. Тоді раптово стикаються нові думки, враження, нові звички, що їх жадібно вбирав мандрівник, із давніми думками, уявленнями, звичками, що їх пасивно зберігав посидючий домонтар. Від того зразу начебто порушується давня обопільна прихильність між найближчими родичами, між найщирішими друзями й поміж них зненацька заходить відчуженість — несподівано й мимовільно для обох. Після того як минули перші щасливі хвилини нашої зустрічі з Лорою і ми посідали рядочком, побравшись за руки, щоб віддихатись і вгамуватись для спокійної розмови, я зразу ж відчула цю відчуженість і по ній побачила, що й вона це відчула. Нині, коли ми помалу вернулися до більш чи менш звичного для нас способу життя, ця відчуженість потроху розвіюється і, може, її скоро й зовсім не стане. Але, звісно, саме це відчуття забарвило те перше враження, яке справила на мене Лора, і тільки тому я про нього й згадую тут.

Вона дійшла висновку, що я та сама, колишня Меріан, а я виснувала, що Лора змінилась.

Змінився її зовнішній вигляд, а в чомусь і вдача змінилася. Я не можу сказати, ніби вона стала не така вродлива взагалі, — можу тільки сказати, що вона стала не така вродлива для мене.

Ті, хто не бачив її моїми очима, хто не має про неї моїх спогадів, скажуть, напевне, що вона погарнішала. Обличчя покругліло й порожевіло, риси стали виразніші й рішучіші, постава зміцніла, рухи зробилися впевненіші й вільніші, ніж у часи її дівування. Але щоразу, як я гляну на неї, все мені в ній чогось бракує. Чогось такого, що було в радісній, невинній Лорі Ферлі, й чого я не знаходжу в леді Глайд. Колись у її обличчі була юна, м'яка свіжість, завжди мінлива, але незмінно чарівна, ніжна краса, що її неможливо було ні висловити словами, ні змалювати барвами, як часто говорив сердешний Волтер Гартрайт. Ці чари щезли. Легенький відбиток їх неначебто промайнув на її обличчі, коли вона зблідла від хвилювання, забачивши мене у вечір свого приїзду, але більше вони так і не з'являлись. Жоден з її листів не підготував мене до такої в ній переміни. Навпаки, мені здавалося, що бодай зовнішній вигляд не змінився у ній від заміжжя. Може, я неправильно прочитувала її листи, а нині так само неправильно читаю по її обличчю? Та все це дарма! Чи то вона стала ще вродливіша, чи то втратила колишню вроду за останні півроку, але завдяки цій розлуці Лора зробилася для мене ще дорожча. Хоч у цьому та є якесь добро від її заміжжя!

Друга переміна — та, що зачепила її вдачу, — не здивувала мене, бо до неї мене підготувала інтонація її листів. От вона вже і вдома, і знов коло мене, а як уникала обговорювати зі мною подробиці свого заміжнього життя упродовж нашої всієї розлуки, коли ми могли спілкуватися лише листовно, так і тепер не бажає про це розмовляти. При першій моїй спробі торкнутися цієї забороненої теми вона закрила мені рота рукою, глянувши на мене таким поглядом, що зворушливо, майже болісно нагадав мені ті часи, коли між нами не було ніяких таємниць.

— Скільки ми буватимемо з тобою наодинці, Меріан, — сказала вона, — нам обом буде радісніше й легше спілкуватися одній з одною, якщо ми прийматимемо заміжнє моє життя таким, яким воно є, і скількимога менше говоритимемо й думатимемо про це. Я б ділилася з тобою всім, люба моя, — вела вона далі, нервово розстібаючи й застібаючи мого пояса, — коли б я могла говорити лише про себе. Але річ у тім, що я б не змогла обмежитися тільки собою — мені довелося б розповідати й про мого чоловіка; а нині, коли я замужем, я думаю, краще цього не робити: заради нього, заради тебе й заради мене. Я не хочу цим сказати, що моя відвертість засмутила б тебе чи й мене разом з тобою, — ні, ні, я нізащо в світі не хочу, щоб ти так думала. Але мені так хочеться почуватися зовсім щасливою тепер, коли ти знов зі мною, і так хочеться, щоб і ти була цілком щаслива... — Вона зненацька замовкла й роззирнулася по моїй маленькій вітальні, де ми сиділи. — Ах! — вигукнула вона, сплеснувши руками й радісно усміхаючись. — От іще один давній друг знайшовся! Твоя книжкова шафа, Меріан, твоя старенька-дорогенька червоного дерева шафа з Ліммеріджа! Яка я рада, що ти привезла її! І цю жахливу, недоладну чоловічу парасолю — ти її завжди брала, коли йшла на прогулянку в дощову погоду! Та найперше і найголовніше — це твоє смаглявеньке, розумнюще обличчя, циганочко моя люба, яке дивиться на мене, як і колись дивилось! У цій кімнаті я наче знову дома. Що б його ще зробити, аби тут було ще більше по-домашньому? Я перевішу батьків портрет із моєї кімнати в твою, і зберігатиму тут усі свої маленькі скарби з Ліммеріджа. Щодня ми з тобою довго-довго сидітимемо тут, у цих дружніх стінах. Ох, Меріан! — мовила вона, сідаючи раптом на підніжок біля моїх колін і задумано дивлячись мені в обличчя. — Пообіцяй мені, що ти ніколи не вийдеш заміж і не покинеш мене! Звісно, це егоїстично з мого боку так говорити, але тобі й самій настільки краще було б лишатись одинокою, якщо тільки... якщо тільки ти не полюбиш дуже-дуже свого майбутнього чоловіка. Але ж ти ніколи й нікого не полюбиш дуже сильно, крім мене, правда? — Вона змовкла, схрестила мої руки у мене на колінах і лягла на них головою. — Ти багато писала й отримувала листів останнім часом? — спитала вона раптово зміненим, глухим голосом. Я зрозуміла, про кого вона питає, але подумала, що не повинна заохочувати її до розмов на цю тему, й промовчала. — Що чути від нього? — зважилась вона на пряме запитання, цілуючи мені руки, щоб я пробачила такий її переступ. — Він здоровий і щасливий, справується з роботою? Чи ж перемігся і... забув мене?

Вона не повинна була ставити таких запитань. Вона повинна була б пам'ятати, що сама вирішила того ранку, коли сер Персіваль змусив її не розривати заручин і коли вона назавжди передала в мої руки альбом із малюнками Гартрайта. Але гай-гай! Де та бездоганна людина, що ніколи не зраджує своїх добрих намірів, а йде, без вагань, без відступів, раз і назавжди обраним шляхом? Де та жінка, що справді змогла вирвати із свого серця образ того, кого щиро полюбила колись? Книжки нам розказують, що такі довершені люди існують, ну, а що відповідає книжкам наш людський досвід?

Я не намагалася напучувати її — може, тому, що душею оцінила безстрашну її правдивість, яка відкрила мені те, чим інші жінки на її місці не поділилися б навіть із найближчими друзями; а може, тому, що, була б я в її становищі, я б так само не забула коханого і так само допитувалася про нього. Я могла тільки чесно відповісти їй, що останнім часом не писала йому й не мала від нього листів, а тоді повернула розмову на щось не таке небезпечне.

Багато чим засмутила мене ця наша розмова — моя перша відверта розмова з нею від дня її приїзду. Переміна яку її заміжжя внесло в наші стосунки, розділивши нас уперше в нашому житті забороненою темою; печальна впевненість у відсутності всякого теплого почуття, всякої душевної близькості між нею і її чоловіком, у чому переконало мене її небажання про це говорити; невеселе відкриття, що та нещасна прихильність усе ще живе глибоко в її серці (хоч як безвинно, хоч як безгрішно), — всього цього вистачило б, аби засмутити будь-яку жінку, котра б любила її і співчувала їй так палко, як я.

Є тільки одна втіха супроти цих печалей — вона повинна мене розрадити й таки розраджує по-справжньому. Приваба й лагідність її вдачі, її здатність щиро, палко любити, ті милі, ніжні жіночі чари, що робили її улюбленицею і відрадою кожного, хто до неї наближався, — все це було і зосталося з нею. Що ж до решти моїх вражень, то я трохи схильна сумніватися в них. А в цьому враженні, найкращому, найрадіснішому, я переконуюся дедалі більше з кожною годиною.

А зараз повернімося до її супутників. Перший, кому я приділю увагу, буде її чоловік. Що ж запримітила я такого в серові Персівалі, щоб покращала моя думка про нього?

Що тут сказати? Схоже, що зразу, як він повернувся, його обсіли дрібні прикрощі та докуки, і не всяк зумів би показати себе з найкращого боку за таких обставин. Як на мене, то він за час своїх мандрів схуд. Його виснажливий кашель і неприємна метушливість іще дужче посилились. Його манери — принаймні його поводження зі мною — по-різкішали. Того вечора, коли вони повернулись, він повітався зі мною зовсім не так люб'язно та церемонно, як раніше, — ні чемного «ласкаво прошу», ні якогось особливого вияву радості, що бачить мене, — нічого подібного, тільки швидко потис мені руку й кинув: «Доброго здоров'я, міс Голкомб, радий вас бачити». Так, ніби сприйняв мене за одну з необхідних приналежностей Блеквотер-Парку: переконався, що я на місці, то більше можна й не звертати на мене уваги.

Вдача у більшості чоловіків найповніше виявляється вдома, тут вони частіше розкриваються в тих рисах, які приховують на людях. Сер Персіваль уже встиг показати, що він одержимий манією ладу й чистоти, — раніше я цього в ньому не помічала. Якщо я взяла книжку в бібліотеці й залишила її на столі, він іде слідком за мною, бере книжку й ставить її назад на поличку Якщо я встала із стільця й залишила його стояти там, де я сиділа, він дбайливо ставить стільця на місце під стіною. Злетять на килим кілька квіткових пелюсток — він їх підніме й так розбурчиться, ніби то були гарячі жарини й вони пропекли дірки в килимі. Він нападається на слуг, коли добачить зморшку на скатертині чи коли в сервіровці бракує ножа на належному місці, — так люто їм вичитує, наче вони завдали йому особистої образи.

Я вже згадувала про всякі клопоти, що, очевидно, посипалися на нього, відколи він приїхав. Може, саме через ті докучні клопоти й сталася в ньому прикра зміна, яку я запримітила. Я намагаюсь умовити себе, що це так, бо дуже мені не хочеться впадати в безнадію, втрачати віру в майбутнє. Звісно, кому не буде прикро, коли тільки ступиш на рідний поріг, наблукавшись по закордонах, а тебе стрічає неприємність. Саме щось таке й спіткало сера Персіваля у мене на очах.

Того вечора, коли вони приїхали, економка пішла за мною в хол, щоб зустріти господаря з господинею та їхніх гостей. Побачивши її, сер Персіваль зараз же спитав, чи не приходив хто останнім часом. Економка сказала йому, як і мені напередодні, про візит незнайомого джентльмена, що цікавився, коли повернеться її хазяїн. Сер Персіваль зразу ж запитав, як звали того незнайомця. Джентльмен не назвався. А в якій справі? Той не пояснив цього. А як він виглядав? Економка спробувала описати його зовнішність, але в тому описові її хазяїн не знайшов жодної прикмети, за якою міг би розпізнати безіменного візитера. Сер Персіваль насупився, сердито тупнув ногою і пройшов у дім, не звертаючи уваги ні на кого з присутніх. Просто не уявляю, чому його так збентежила якась дрібничка, — тільки знаю, що він був справді неабияк збентежений.

Тож, мабуть, я краще не поспішатиму складати остаточну думку про його манери, мову та поведінку в його власному домі, поки не розвіються його тривоги, хоч би які вони були. Адже нині він, безсумнівно, карається ними тайкома. Ось я перегорну сторінку й на якийсь час облишу Лориного чоловіка в спокої.

Далі в моєму списку йдуть двоє гостей — граф і графиня Фоско. Спочатку я опишу графиню, аби чимшвидше відбути її. Лора й справді не перебільшила, коли написала мені, що я навряд чи впізнаю її тітку, коли знов стрінуся з нею. Досі я ще ніколи не бачила, щоб подружнє життя так змінило жінку, як змінило воно мадам Фоско.

Бувши ще Елеонорою Ферлі, у свої тридцять сім літ вона все молола вченопорожню нісенітницю і дошкуляла нещасним чоловікам тими дріб'язковими примхами та вимогами, якими пусті й марнославні жінки вміють мучити многотерпеливу чоловічу половину людства. Бувши нині графинею Фоско, сорока трьох років, вона мовчить годинами, сидячи на одному місці в якомусь дивному замороженому заціпенінні. Відворотно кумедні кучері, що було звисали (для приваби) по обидва боки її обличчя, перетворилися тепер на рядочки дрібних, коротеньких кучериків, от ніби на голові в неї старовинна перука. На всьому тому височіє поважний чіпець матрони, й завдяки йому вона вперше в житті, скільки я її пам'ятаю, виглядає порядною жінкою. Ніхто (крім, звісно, її власного мужа) не бачить нині того, що колись могли споглядати всі, — я мовлю про будову жіночого скелета, зокрема про її ключиці та лопатки. Вбрана в строгу чорну чи сіру сукню з високим коміром, що закриває шию (раніше вона б таке вбрання засміяла чи гнівно засудила, залежно від миттєвого настрою), вона безмовно сидить собі як не в цьому, то в тому куточку, а її сухі, білі руки — такі вже сухі та білі, мовби з крейди, — безнастанно зайняті чи монотонним вишиванням, чи скручуванням незліченних маленьких самокруточок для графового куріння. В ті рідкісні хвилини, коли її холодні голубі очі відриваються від рукоділля, звичайно вони спрямовуються на чоловіка з таким виразом німої запитливої покори, який можна побачити в очах відданої собаки. Єдиний проблиск хоч якогось внутрішнього тепла, що його я зуміла розгледіти під її крижаним панцирем, блимнув раз чи двічі у вигляді притлумлених ревнощів тигриці. Вона здатна ревнувати чоловіка до будь-якої жінки в домі (до покоївок теж), до котрої він заговорить чи на котру гляне бодай із найменшим натяком на якусь цікавість чи увагу. За винятком таких випадків вона завжди, хай то вранці, вдень чи ввечері, в покоях чи надворі, сонячного дня чи в негоду, буває холодна, мов статуя, і непроникна, як мармур, що з нього ту статую зроблено. З погляду громадської користі ця надзвичайна зміна, що в ній відбулася, є, поза всякими сумнівами, зміною на краще, адже вона її перетворила на ввічливу, мовчазну, ненабридливу жінку, яка ніколи нікому не заважає. А яка вона стала насправді, краща чи й гірша в глибині свого єства, — це вже інше питання. Кілька разів я помічала, як її міцно стулені губи кривилися таким несподіваним виразом, а в безпристрасному голосі проривалися такі несподівані інтонації, аж мені подумалось, чи тим своїм стримом вона не загнала досередини щось небезпечне, що раніше, коли вона була сама собі господиня, вільно знаходило вихід, не завдаючи нікому шкоди. Цілком може бути, що я помиляюсь, що все якраз навпаки. Та я думаю, що моє спостереження слушне. Поживемо — побачимо.

А чарівник, що вичарував це дивовижне перетворення, — чоловік-чужоземець, який приборкав цю свавільну колись англійку до такої міри, що навіть її найближчі родичі ледве впізнають її, — а сам граф?

Скажу коротко: він виглядає, як чоловік, котрий міг би приборкати будь-кого. Коли б замість жінки він оженився на тигриці, то приборкав би тигрицю. Коли б він оженився на мені, я б крутила йому самокруточки, достоту як його дружина, і тримала б язика за зубами, як вона тримає свого, тільки-но він зиркне на неї.

Мені аж страшнувато признаватися в цьому навіть тут, на цих потаємних сторінках. Цей чоловік зацікавив мене, привабив до себе, змусив мене вподобати його. За два короткі дні він просто взяв і здобув мою прихильність, а як він сотворив це чудо, я й сама не можу сказати.

Мене дуже лякає, що цієї миті, коли я думаю про нього, я так виразно бачу його перед собою! Набагато виразніше, ніж сера Персіваля, чи містера Ферлі, чи Волтера Гартрайта, чи будь-кого з відсутніх, кого тільки згадаю, за винятком хіба що Лори! Голос його лунає мені у вухах, от ніби він цієї хвилини розмовляє зі мною. Те, що він говорив учора, я ніби чую нині. Як мені описати його? В його зовнішньому вигляді, в його звичках, розвагах є особливості, які я сміло засудила б чи безжально висміяла в будь-кому іншому. Що ж не дає мені засудити чи висміяти це в ньому?

Приміром, він надзвичайно гладкий. Досі мені особливо не подобались якраз тілисті представники роду людського. Я завжди вважала поширену думку про неодмінну добродушність гладунів так само помилковою, як і припущення, буцім тільки приязні люди можуть стати товстими. Так ніби нарощені фунти зайвої ваги мають безпосередній благотворний вплив на вдачу людини! Я незмінно сперечалася з цим безглуздим твердженням, наводячи приклади гладких людей, що були підлі, лихі й жорстокі, як і найхудіші й найхирлявіші з їхніх сучасників. Я питала: чи можна вважати добродушним Генріха VIII? Чи папу Олександра VI — хорошою людиною? Хіба подружжя-вбивці Маннінги не були надзвичайно товсті? А хіба не товстухи в переважній своїй більшості наймані нянечки, про чию жорстокість у нас в Англії складають приказки? І так далі, й тому подібне. Десятки прикладів — сучасних і давніх, серед співвітчизників і чужоземців, серед знаті й простолюду. Дотримуючись таких твердих переконань, я, сама собі на превеликий подив, мушу признатись, що ось цей граф Фоско, гладкий, мов сам Генріх VIII, сподобився моєї приязні за один день, попри всю свою осоружну огрядність. Просто диво дивне!

Може, його обличчя так прихиляє до себе?

Можливо. Він дивовижно схожий на славетного Наполеона, тільки у збільшених розмірах. У нього величаві, правильні наполеонівські риси обличчя. Своїм благородним спокоєм і несхитною силою воно нагадує обличчя Великого Войовника. Звісно, спочатку мене вразила ця непересічна схожість, але, окрім цього, є в ньому ще щось, що подіяло на мене ще дужче. Я намагаюся додуматись: що ж це? звідкіля? чи не в очах воно? Це найбездонніші сірі очі, які я будь-коли бачила. Часом вони мерехтять холодним, чистим, чудовим блиском, що невідпорно притягує, змушує подивитися в ті очі й воднораз викликає в мені відчуття, якого я воліла б не зазнавати. Його обличчя й голова мають деякі дивні особливості. Шкіра в нього бліда, з жовтавим відтінком, і разюче дисгармонує з темно-каштановим кольором його волосся. Маю підозру, що то в нього не своя шевелюра, а перука. На його чисто виголеному обличчі менше зморщок, ніж на моєму, хоча, за словами сера Персіваля, йому десь під шістдесят років. Але не це, як на мій погляд, вирізняє його з-поміж решти чоловіків, яких я тільки зустрічала. Найпомітніша особливість, яка виділяє його з маси звичайних людей, таїться, наскільки я можу судити про це нині, в незвичайній виразності й надзвичайній силі його очей.

Його вишукані манери й прекрасне володіння англійською мовою теж, можливо, певною мірою допомогли йому здобути моє добре ставлення. Коли він слухає жінку, то весь промениться спокійною шанобливістю, якоюсь зичливою, зацікавленою увагою. Коли ж він звертається до жінки, в голосі його бринить така притамована ніжність, супроти якої, хоч би що ми говорили, жодній з нас годі встояти. В цьому йому ще ж неабияк сприяє і його надзвичайно гарна англійська мова. Мені часто доводилося чувати про неймовірну здібність, яку появляють італійці, вивчаючи нашу сильну, жорстку північну мову; але до знайомства із графом Фоско мені й не вірилося ніколи, щоб будь-хто з чужоземців міг так блискуче розмовляти англійською, як розмовляє нею він. Часом трудно повірити, що він не наш співвітчизник, настільки невловний у його вимові чужоземний акцент; що ж до швидкості й легкості мовлення, то мало знайдеться справжніх англійців, котрі б так рідко затиналися й повторялися, розмовляючи рідною англійщиною, як цей італійський граф. Хіба що в побудові речення іноді промайне щось ледь чужоземне, але я ще жодного разу не чула, щоб він ужив неправильний вираз чи зробив хоч миттєву паузу, щоб дібрати потрібне слово.

Всі щонайдрібніші прояви цього дивовижного чоловіка мають у собі щось разючо самобутнє й приголомшливо суперечливе. Попри свою огрядність і поважний вік, рухається він напрочуд легко й вільно. Хода в нього нечутна, як у мало кого з жінок. До того ж, з усією своєю непомильною твердістю й силою розуму, він такий чутливий, мов найнервовіша з нас. Від кожного різкого звуку він мимоволі здригається, як і Лора. Він так здригнувся і сахнувся вчора, коли сер Персіваль ударив одну з собак, що мені стало соромно за свою надмірну, порівняно з графовою чутливістю, холоднокровність і нечулість.

До речі, цей випадок нагадав мені про одну з найцікавіших рис його вдачі — про його надзвичайну любов до ручних тварин.

Декого із своїх улюбленців він лишив на континенті, а з собою привіз у Блеквотер одного какаду, двох канарок і цілий виводок білих мишей. Він і годує, і доглядає своїх дрібненьких вихованців, а вони за те так уже навчилися його любити, так до нього призвичаїлися, — просто диво! Какаду, до чого лихий та підступний з усіма іншими мешканцями дому, любить винятково тільки його. Коли граф випускає його з клітки, какаду вистрибує йому на коліна, видряпується, чіпляючись дзьобом за одежу, вгору по могутньому торсу господаря і дзьобом треться об те бліде подвійне підборіддя так ласкаво, що ласкавіше бути не може. А тільки-но граф одчинить дверцята клітки канарок та покличе їх, як гарненькі, розумні, видресировані пташечки безстрашно посідають йому на руку, і, коли він, розчепіривши свої товстелезні пальці, скомандує їм: «Нагору по сходах!» — канарки скачуть із пальця на палець, а, добравшись до великого, заливаються з таким захватом, мовби от-от луснуть від співу. Його білі миші живуть у пістряво розмальованій, сплетеній з дроту невеличкій пагоді, яку граф сам придумав і змайстрував. Миші майже такі самі ручні, як і канарки, і теж постійно бігають на волі. Вони лазять по всьому його тілу, витикаються тут і там з-під його камізельки й сидять білосніжними парочками на його широких плечах. Мабуть, із усіх своїх улюбленців він найбільше любить мишей: і всміхається їм, і цілує їх, і називає всілякими пестливими іменами. Уявити тільки, щоб у якогось англійця та були такі дитячі нахили й забави! Він би, звісно, соромився їх і виправдовувався перед усіма. Але граф, очевидно, не вбачає нічого кумедного в разючому контрасті між колосальністю своєї постаті й крихітністю своїх ручних звіряток. Коли б графові довелось опинитися в гурті англійських лисицеловів, він би так само незворушно цілувався зі своїми білими мишами й щебетав з канарками і, хоч би як реготали з нього ті мисливці, тільки щиро жалів би їх, маючи за несвідомих варварів.

Те, що я зараз напишу, може здатися неймовірним, але це чистісінька правда: граф, залюблений у свого какаду, мов стара діва, і вправний зі своїми білими мишами, неначе хлопчик-катеринщик, іноді, коли яке-небудь питання збудить його цікавість, здатний висловлювати такі сміливі й незалежні думки, демонструючи знання різних літератур і вищого товариства всіх європейських столиць, що міг би бути видатною постаттю в будь-якому осередку нашого цивілізованого світу. Цей дресирувальник канарок і будівник пагод для білих мишей є водночас, як сказав мені сам сер Персіваль, одним із найпередовіших сучасних хіміків-експериментаторів. Серед багатьох дивовижних відкриттів, які він зробив, є, наприклад, таке: він винайшов засіб перетворювати тіло померлої людини на камінь, аби воно, тверде, як мармур, зберігалося вічно.

Цей гладкий, лінивий, літній чоловік, чиї нерви такі вразливі, що він здригається від кожного різкого звуку й сахається, побачивши, як шмагають собаку, наступного ранку після свого прибуття пішов на стаєнний двір і поклав руку на голову цеповому псові — такому лютому, що навіть конюх, котрий дає йому їсти, не підступається до нього близько. Графиня і я були присутні при цьому. Я не скоро забуду цю коротку сценку.

— Стережіться того пса, сер, — сказав конюх, — він на всіх накидається!

— Тому й накидається, мій друже, — спокійно відказав граф, — що всі його бояться. Ану погляньмо, чи накинеться він на мене, — І він поклав свою товсту жовтаво-білу руку, на якій за десять хвилин до того сиділи канарки, на величезну голову чудовиська, дивлячись йому просто в вічі. — Ви, великі пси, всі боягузи, — сказав він зневажливо, наблизивши майже впритул своє обличчя до собачої морди. — Ти залюбки загризеш бідолашного кота, підлий боягузе. Ти залюбки накинешся на голодного жебрака, підлий боягузе. Ти накидаєшся на всіх, кого можеш захопити зненацька, на всіх, хто боїться твого великого тіла, твоїх лихих білих ікол, твоєї слинявої, кровожерної пащеки! Ти міг би задушити мене вмить, ти, жалюгідний, нікчемний задирако, але не смієш навіть глянути мені в обличчя, бо я тебе не боюсь. А може, ти схаменешся і спробуєш вгородити свої іклища в мою гладку шию? Гай-гай! Де тобі! — Й він повернувся спиною до пса, сміючись із подиву конюхів, що зібралися довкола, а страховисько, опустивши хвоста, смиренно поповзло у свою конуру. — Ах, моя чудова камізелечка! — патетично вигукнув граф. — І навіщо тільки я приходив сюди? Та тварюка заслинила мені мою гарненьку, чистесеньку камізельку!

У цих словах відбилося ще одне з його незбагненних дивацтв. Він любить гарну одежу із пристрастю найзавзятішого чепуруна й за два дні свого перебування в Блеквотер-Парку показувався уже в чотирьох пречудових камізелях — пишних, яскравих і занадто просторих навіть на нього.

Його такт і винахідливість у дрібницях впадають в око не менше, ніж дивна непослідовність вдачі та дитяча наївність деяких його смаків і нахилів.

Я уже впевнилася, що він хоче налагодити якнайліпші стосунки з усіма нами на час свого перебування в цьому домі. Очевидно, він здогадався, що Лора в глибині душі його не любить (як вона сама мені в цьому зізналась), але він також завважив, що вона дуже любить квіти. Що не день він підносить їй букетика, власноруч зібраного й дібраного, і, на превеликий мій подив, щоразу примудряється мати в запасі ще одного, точнісінько такого самого, для своєї крижаної та ревнивої дружини, аби втішити її, перш ніж вона встигне образитись. А який він церемонний зі своєю графинею на людях! На це варто подивитись. Він їй низенько кланяється, він її називає не інакше, як «мій ангел», він підносить їй на пальцях своїх канарок, щоб вони зробили їй візит і заспівали для неї; коли дружина подає йому самокруточки, він цілує їй руки та ще й пригощає марципанами, грайливо кладучи просто їй в рот, а беручи з бонбоньєрки, яку завжди носить у кишені. Сталевий канчук, із допомогою якого він тримає її в покорі, ніколи не з'являється при свідках, — то канчук домашній і зберігається він нагорі, в їхніх покоях.

Зі мною, аби прихилити мене до себе, він поводиться зовсім інакше. Він лестить моєму самолюбству, розмовляючи зі мною так поважно й глибокодумно, ніби я чоловік. Так! Я розумію всі його хитрощі, коли його немає поруч. Коли я думаю про нього тут, на самоті у своїй кімнаті, я знаю, що він цілком свідомо лестить мені. Але тільки я зійду вниз і опинюся в його товаристві, як він знов засліпить мене, і я прийматиму його лестощі, ніби й не бачила його наскрізь до того. Він уміє правувати мною, так само, як правує своєю дружиною та Лорою, як уговкав лютого пса на стаєнному дворі, як щогодинно протягом дня приборкує самого сера Персіваля. «Мій любий Персівалю! Як мені подобається ваш грубий англійський гумор!» — або: «Мій любий Персівалю! Як тішить мене ваш здоровий англійський глузд!» Отаким способом він відбиває найзухваліші напади сера Персіваля на його зніжені-зманіжені смаки та розваги — завжди називаючи баронета лише на ім'я, усміхаючись йому з незворушним почуттям власної переваги, панібратськи поплескуючи його по плечу й зичливо-поблажливо ставлячись до нього, як добродушний батько до синка-вітрогона.

Цей дивовижно оригінальний чоловік так мене заінтригував, що я надумала розпитати сера Персіваля про графове минуле.

Сер Персіваль чи то мало знає, чи не хоче розказувати мені багато про свого друга. Чимало років тому він познайомився з графом у Римі за небезпечних обставин, що про них я вже якось згадувала. Відтоді вони постійно бачилися то в Лондоні, то в Парижі, то у Відні, але більш ніколи не зустрічалися в Італії. Хоч як це дивно, а граф ось уже стільки літ не перетинав кордону своєї вітчизни. Може, він став жертвою якогось політичного переслідування? Так чи так, а він нібито намагається з патріотичних міркувань не втрачати з поля зору тих своїх співвітчизників, яких доля заносить до Англії. Першого ж вечора, коли він приїхав, він поцікавився, чи далеко звідси до найближчого міста й чи не знаємо ми, чи не живе там, часом, хтось із родовитих італійців.

Він листується з багатьма людьми на континенті, адже на адресованих йому конвертах — найрозмаїтіші марки. І сьогодні вранці в їдальні, біля його прибору, я бачила конверта з великою, схожою на державну, печаткою. Може, він підтримує листування із своїм урядом? Якщо так, то це не узгоджується з моїм першим припущенням про те, що він може бути політичним емігрантом.

Он скільки я вже написала про графа Фоско! А підсумок який? — спитав би мене з незворушно діловитим виглядом наш бідолашний, дорогий містер Гілмор. Тут я можу тільки повторити, що навіть за час цього короткого знайомства я відчула якусь напівсвідому, напівмимовільну, нез'ясовну симпатію до графа. Так, ніби він здобув наді мною владу — чи не таку, яку, з усього видно, має над сером Персівалем? Хоч які вільнощі, ба навіть грубощі дозволяє собі часом баронет щодо свого гладкого друга, а все ж він боїться, я добре бачу, скривдити графа по-справжньому. Може, і я його побоююсь? Я таки ще ніколи не здибалася з людиною, котрої так не хотіла б мати за ворога, як графа. А чому? Невже тому, що він мені подобається? Чи тому, що я його боюсь? Chi sa? — як сказав би граф Фоско своєю рідною мовою. Хто знає?


16 червня

Сьогодні я маю що записати, окрім власних думок та вражень. Приїхав гість — зовсім не знайомий ні Лорі, ні мені й, очевидно, ніяк не сподіваний для сера Персіваля.

Ми всі сиділи за сніданком у кімнаті з новими французькими вікнами, що відчиняються, мов двері, на веранду. Граф, що пожирав тістечка з апетитом, який я досі бачила хіба в школярок пансіонів, тільки-но насмішив нас, вельми поважно попросивши передати йому вже четверте тістечко, коли увійшов слуга й доповів:

— Містер Меррімен приїхав, сер Персіваль, і хоче бачити вас негайно.

Сер Персіваль здригнувся, насупився і стривожено подивився на слугу.

— Містер Меррімен? — перепитав він, мовби не вірячи своїм вухам.

— Так, сер Персіваль, — містер Меррімен, із Лондона.

— Де він?

— У бібліотеці, сер Персіваль.

Слуга ще й не договорив, як наш господар підвівся з-за столу й швидко вийшов, не сказавши нам ні слова.

— Хто такий цей містер Меррімен? — спитала Лора, звертаючись до мене.

— Не маю уявлення, — оце все, що я могла їй відповісти.

Граф докінчив своє четверте тістечко й відійшов до столика біля вікна — глянути, як там його злостивий какаду. Із птахом на плечі він обернувся до нас.

— Містер Меррімен — повірник сера Персіваля, — мовив він спокійно.

Повірник сера Персіваля... Це була цілком пряма відповідь на Лорине запитання, і все ж, за цих обставин, нас вона зовсім не задовольняла. Коли б містер Меррімен з'явився на запрошення свого клієнта, в тому не було б нічого дивного: покликали задля якоїсь справи, то й поїхав з міста. Та коли повірник приїжджає в Гемпшір з Лондона без виклику й коли його поява серйозно збентежує його клієнта, то можна не сумніватися, що юрист привіз дуже важливі й несподівані вісті, — може, добрі, може, лихі, але безперечно такі, що не кожного дня трапляються.

Ми з Лорою посиділи мовчки за столом ще з чверть години, стурбовано гадаючи, що б воно могло трапитись, і дожидаючи: може, сер Персіваль незабаром повернеться? Але не схоже було, що він уже повернеться доснідувати, то ми підвелися, щоб вийти з їдальні.

Граф, незмінно уважливий, поспішив до дверей із кутка, де годував свого какаду, що все так само сидів у нього на плечі, й відчинив дамам двері. Лора й мадам Фоско вийшли перші. Я тільки хотіла вийти слідом за ними, коли він зробив мені знак постривати й якось чудно заговорив до мене.

— Так, — сказав він, спокійно підтверджуючи думку, що саме крутилася мені в голові, ніби я висловила її вголос, — так, міс Голкомб, щось справді сталося!

Я хотіла була сказати: «Я нічого такого не говорила», — та лихий какаду настовбурчив свої підрізані крила й верескнув до того пронизливо, аж мої нерви не витримали і я радо вийшла мерщій з кімнати.

Біля східців я наздогнала Лору. І їй думалась та сама думка, що й мені, думка, яку розгадав у мені граф Фоско, тож коли вона заговорила, її слова були немовби луною його слів. Вона тихенько шепнула мені, що, мабуть, щось сталось.

III

16 червня

Перш ніж лягти спати, допишу ще кілька рядків про сьогоднішній день.

Години через дві після того, як сер Персіваль урвав свій сніданок, щоб прийняти свого повірника містера Меррімена в бібліотеці, я вийшла із своєї кімнати, надумавши погуляти в парку самотою. Я тільки підійшла до східців, коли двері бібліотеки розчинились, і звідти вийшли гість із господарем. Щоб не заважати їм своєю появою, я вирішила зачекати й не спускатися вниз, аж поки вони перейдуть через хол. Дарма що обидва розмовляли притамованими голосами, слова вони вимовляли досить виразно, і я все чула.

— Ви не тривожтеся, сер Персіваль, — почула я адвокатів голос. — Усе залежить від леді Глайд.

Я вже хотіла вернутися на кілька хвилин до своєї кімнати, але, почувши Лорине ім'я в устах чужого чоловіка, стала мов укопана.

Звісно, підслуховувати і негарно, й ганебно, але де та жінка, бодай одна-єдина з усіх нас, котра б керувалася завжди абстрактними принципами честі, коли ті принципи показують в один бік, а її прихильність і зацікавленість, що виростає з прихильності, — в бік протилежний?

Так! Я підслуховувала і, коли б іще склалися подібні обставини, знов би підслуховувала, навіть приклала б вухо до замкової щілини, якби не могла добути інакше потрібні відомості.

— Ви все як слід зрозуміли, сер Персіваль? — вів далі повірник. — Леді Глайд повинна підписатися в присутності свідка чи двох свідків, коли ви хочете особливо застерегтися. Потім вона повинна прикласти руку до печатки й сказати вголос: «Це моя свідома дія, і я стверджую її своїм підписом». Якщо це буде зроблено на цьому тижні, все чудово залагодиться, і всі тривоги минуться. Якщо ж ні...

— Що ви хочете сказати цим «якщо ж ні»? — сердито перепинив його сер Персіваль. — Якщо це необхідно зробити, це буде зроблено. Я вам обіцяю, Меррімене.

— Авжеж, сер Персіваль, саме так. Але кожна справа має два можливі вирішення, і ми, юристи, щоразу повинні мужньо розглядати обидва варіанти. Якщо через якусь непередбачену випадковість не вдасться зробити те, про що ми з вами домовились, я, можливо, зумію умовити їх не подавати вексель ще місяців три. Але де взяти грошей, коли й цей строк скінчиться?..

— К дідьку векселі та строки! Гроші можна дістати єдиним шляхом, і повторяю вам — саме цим шляхом я їх і дістану. Випийте склянку вина на дорогу, Меррімене.

— Красно дякую, сер Персіваль, але я боюся спізнитись на поїзд і не можу втрачати ні хвилини. Ви повідомите мене, як тільки залагодите цю справу? І не забудете про застороги, які я вам радив?..

— Звісно, ні!.. Ось і бричка чекає на вас біля дверей. Мій конюх умить приставить вас на станцію. Швиденько сідайте... Бенджаміне, женіть щодуху! Якщо містер Меррімен спізниться на поїзд, ви у мене більше не служите... Міцніше тримайтеся, Меррімене, а коли перекинетеся, то будьте певні, диявол порятує свого родича!

Поблагословивши отак на прощання свого повірника, баронет крутнувся на закаблуках і пішов назад до бібліотеки.

Я почула небагато, але й тих кількох фраз, що долетіли до моїх вух, вистачило, щоб стривожити мене. Таки «щось сталося» — ясніше ясного було, що сера Персіваля спіткали серйозні грошові труднощі. І тільки Лора могла визволити з тих труднощів свого чоловіка. Я жахнулась, що її хочуть утягти до чоловікових якихось таємних махінацій. Може, я все перебільшую, бо не знаю обставин справи та ще ця моя постійна недовіра до сера Персіваля... Замість піти на прогулянку, я поспішила до Лори, щоб розповісти їй усе почуте.

Мене дуже вразило, як спокійно вона вислухала мої прикрі вісті. Напевне, вона знає більше, ніж я гадала досі, про чоловікову вдачу та про його справи й труднощі.

— Я боялася чогось такого, — сказала вона, — коли почула про того незнайомця, що приходив сюди перед нашим приїздом і відмовився назватись.

— І хто ж то був, як ти гадаєш? — спитала я.

— Хтось такий, хто має вагомі претензії до сера Персіваля, — відповіла вона. — Він же, певне, спричинився і до сьогоднішнього візиту містера Меррімена.

— А ти знаєш, що то за претензії?

— Ні, я не знаю ніяких подробиць.

— Ти нічого не підпишеш, Лоро, не прочитавши спочатку?

— Звісно, ні, Меріан. Я зроблю все, що зможу, аби чесно й не завдаючи цим нікому шкоди, виручити його. Зроблю це для того, люба моя, щоб нам із тобою жилося по змозі легко й спокійно. Але я не зроблю нічого такого, якщо не розумітиму суті справи, — нічого такого, за що колись одного дня нам з тобою довелося б червоніти. А зараз досить говорити про це. Ти в капелюшку — то ходімо помріємо в саду?

Вийшовши з будинку, ми попрямували до найближчого затінку.

Переходячи відкритий простір між дерев, що нависали над чолом будинку, ми побачили віддалік графа Фоско, який звільна прогулювався під палючим промінням червневого сонця. На голові у нього був крислатий солом'яний бриль, облямований бузковою стрічкою. Голуба блуза, вигадливо гаптована на грудях білими нитками, облягала його розкішне тіло, й там, де в нього колись була талія, її оперізував широкий червоний сап'яновий пояс. Іще на ньому були шаровари з таким самим, як на блузі, гаптуванням біля кісточок та багряні капці-сап'янці. Він виспівував славетну арію Фігаро з «Севільського цирульника», виводячи такі переливисті рулади, які спроможна видавати хіба горлянка італійця, ще й акомпанував собі на концертіно, натхненно змахуючи руками та граційно поводячи головою, схожий на гладку святу Цецілію, що задля маскараду вбралася в чоловічу одіж. «Фігаро тут! Фігаро там!» — заливався граф, весело підкидаючи концертіно й вітаючи нас із легкою грацією та зграбністю двадцятилітнього Фігаро.

— Повір мені, Лоро, цей чоловік дещо знає про труднощі сера Персіваля, — сказала я, коли ми з безпечної відстані відповідали на графове вітання.

— Чому ти так думаєш? — спитала вона.

— А звідкіля йому відомо, що містер Меррімен — повірник сера Персіваля? — запитанням на запитання відповіла я. — До того ж, коли я виходила слідом за тобою з їдальні, граф сам сказав мені, хоч я його ні про що не питала, що щось сталося. Будь певна, він знає більше, ніж ми.

— Хай навіть так — тим паче не питай його ні про що! Не впускай його в довіру!

— Здається, ти його по-справжньому не любиш, Лоро. Що він сказав чи зробив, щоб заслужити цю твою нелюбов?

— Анічогісінько, Меріан. Навпаки, він був сама увага й люб'язність, коли ми подорожували додому, й кілька разів навіть стримував спалахи роздратування сера Персіваля, показуючи всіляко, що робить це заради мене. Може, він мені не подобається тому, що має куди більшу владу, ніж я, над моїм чоловіком. Може, моя гордість страждає від того, що я повинна бути вдячна його заступництву. Одне знаю: він мені й справді зовсім не подобається.

Решта дня й вечір проминули досить тихо й мирно. Ми з графом грали в шахи. Він чемно дав мені виграти перші дві партії, але в третій, зрозумівши, що я його розгадала, спочатку перепросив мене, а тоді розгромив за десять хвилин. Сер Персіваль за весь вечір жодним словом не обмовився про візит свого повірника. Але чи цей візит, чи щось інше незвичайно змінили його на краще. Він був такий увічливий та люб'язний до всіх нас, мов у ті дні в Ліммеріджі, коли вирішувалася його доля. А що вже був ласкавий та запопадливий з дружиною — навіть крижана мадам Фоско зворушилась і глянула на нього з суворим подивом.

І що б це означало?

Я начебто розумію, в чім тут річ, і Лора, мабуть, здогадується, а от граф, я певна, не просто здогадується, а достеменно знає. Не раз за вечір я завважувала, як сер Персіваль поглядом шукав його схвалення.


17 червня

День подій. Палко надіюсь, що не день бід до того ж.

За сніданком, так само, як і напередодні ввечері, сер Персіваль ні слова не зронив про таємничу справу, що про неї говорив повірник, справу, що грізно нависла над нашими головами. Проте через годину він раптом увійшов до кімнати, де ми з його дружиною, в капелюшках, чекали на мадам Фоско, щоб разом вирушити на прогулянку, і спитав, де граф.

— Скоро він тут буде, — сказала я.

— Річ у тім, — заговорив сер Персіваль, нервово походжаючи по кімнаті, — що Фоско та його дружина потрібні мені для однієї дріб'язкової формальності. І вас, Лоро, я теж прошу зайти на хвилину до бібліотеки. — Він зупинився і ніби тільки тепер завважив, що ми вбрані для прогулянки. — Ви допіру повернулись, — спитав він, — чи тільки збираєтеся йти?

— Ми всі надумали прогулятися до озера, — відповіла Лора. — Та якщо ви маєте якусь іншу пропозицію...

— Ні, ні, — квапливо заперечив він, — мої справи можуть почекати. Їх можна залагодити й після прогулянки. То що, всі йдуть на озеро? Чудова думка. Пробайдикуємо ранок — я теж іду з вами.

Навіть якби повірити його словам — нібито він ладен, всупереч своїм звичкам, поступитися бажанням інших, — його манери й вираз обличчя виказували його. Очевидно, він був радий зачепитись за перший-ліпший привід, аби відкласти виконання тієї «дріб'язкової формальності», про яку сам щойно заговорив. Серце моє впало, коли я дійшла цього неминучого висновку.

Цієї хвилини до нас приєдналися граф із дружиною. В руках у графині був чоловіків вишитий кисет із тютюном і чимало цигаркового паперу, щоб крутити нескінченні самокруточки. А граф, убраний, як завжди, в блузу й солом'яний бриль, ніс барвисту клітку-пагоду з його улюбленими білими мишами і всміхався їм і нам так уже ласкаво та невідпорно-добродушно.

— З вашого люб'язного дозволу, — мовив граф, — я прихоплю і цю сімейку — моїх маленьких, миленьких, гарненьких мишок, — нехай провітряться разом з нами. В домі повно собак, то хіба ж я залишу моїх бідолашних білих діточок собакам на поталу? Ах, нізащо!

В парку сер Персіваль відійшов геть від нас. Мабуть, це в його неспокійній вдачі — щоразу під час таких прогулянок полишати своїх супутників і на самоті вистругувати собі свіжого ціпка. Начебто його тішить сама дія — аби що-небудь вирізувати та вистругувати. Він уже закидав весь дім ціпками власного виробу, і хоч би раз використав котрого двічі. Погуляє з новеньким ціпком і втратить до нього всякий інтерес, тоді йде і вирізує собі знов.

До нас він приєднався уже в альтанці, колишній повітці для човнів. Коли ми повсідалися, потекла розмова, яку я хочу навести тут дослівно. Для мене це була важлива розмова, бо після неї я почала серйозно побоюватися впливу графа Фоско на мої думки й почуття і твердо вирішила надалі щосили боротися з тим впливом.

В альтанці було задосить місця для всіх нас, але сер Персіваль примостився за порогом, щоб стругати там свого нового ціпка. Ми, троє жінок, вигідно розташувалися на широкій лаві. Лора взялася за своє вишивання, а мадам Фоско почала крутити самокруточки. Мені, як завжди, нічого було робити. Такі вже мої руки — були й вічно будуть незграбні, мов чоловічі. Граф добродушно сів на стільчик, надто малий для нього, і, щоб утримувати рівновагу, сперся спиною на стіну альтанки, яка заскрипіла-застогнала під тягарем його тіла. Пагоду-клітку він поставив собі на коліна й випустив, як звичайно, своїх мишок, щоб лазили по ньому. Це гарненькі, невинні з вигляду звірятка, одначе мені неприємно бачити, як вони бігають по людському тілу. Від цього видовища мені самій починає здаватись, ніби й по мені щось лазить, і в голові постають страшні картини тюрем, де помирають в'язні, а їх безборонно терзають усякі повзучі створіння.

Ранок був хмарний, вітряний, і від безнастанної зміни світла й тіні на пустельному плесі озеро виглядало особливо диким і фатально-похмурим.

— Дехто називає оце мальовничим краєвидом, — заговорив сер Персіваль, окреслюючи широку просторінь своїм недоструганим ціпком. — А про мене, то це пляма на дворянському маєтку. За часів мого прадіда озеро доходило аж до цього місця. А гляньте на нього тепер! Та в ньому ніде немає і чотирьох футів глибини, все воно розпадається на калюжі та ковбані. Мав би я досить коштів, то осушив би його та засадив геть усе лісом. Мій доглядач, забобонний дурень, певен, що над цим озером тяжіє прокляття, мов над мертвим морем. А ви що скажете з цього приводу, Фоско? Підходяще місце для вбивства, чи не так?

— Мій добрий Персівалю, — докірливо заперечив граф, — де подівся ваш англійський здоровий глузд? Тут надто мілко, щоб вода сховала тіло, і скрізь довкола пісок — злочинець неодмінно залишить на ньому сліди. Отже, в цілому, це найменш підходяще місце для вбивства, яке будь-коли потрапляло мені на очі.

— Дурниці! — кинув сер Персіваль, люто відтинаючи скіпки від палиці. — Ви ж знаєте, що я маю на увазі. Похмурий краєвид, безлюддя. Якщо ви захочете, то зрозумієте мене, а якщо ні — то я й не стану трудитись, роз'яснювати вам свою думку.

— А що тут розуміти? — відгукнувся граф. — Таж вашу думку будь-хто пояснить двома словами. Якби вбивство задумав дурень, він убивав би тільки на вашому озері. Якби вбивство замислив мудрець, він убивав би де завгодно, тільки не на вашому озері. Чи правильно я зрозумів вашу думку? Якщо правильно, то ось вам готовеньке пояснення. Беріть його, Персівалю, разом із благословенням вашого добряги Фоско.

Лора підвела очі на графа. На її обличчі виразно відбилася неприязнь до нього. Та він був настільки заклопотаний своїми мишами, що не помітив її погляду.

— Мені прикро чути, що вигляд озера наштовхує на страшну думку про вбивство, — сказала вона. — І коли вже графові Фоско довелося ділити вбивць на види, то, здається мені, йому вельми не поталанило з добором виразів. Називати вбивць просто дурнями — це ніби ставитися до них із поблажливістю, на яку вони не заслуговують. І величати їх мудрецями, як на мене, не можна, бо в поєднанні слів «мудрий вбивця» є глибоке протиріччя. Я завжди чула: воістину мудрі люди — це добрі люди, і їм ненависний злочин.

— Моя люба леді, — мовив граф, — це чудові сентенції, і я бачив такі заголовки в шкільних підручниках. — Він підняв одну з білих мишей на долоні й заговорив до неї кумедним голосом. — Моя гарненька гладенька біла шельмочко! — сказав граф. — Ось вам урок моралі. Воістину мудра мишка — це добра мишка. Так і перекажіть, будьте ласкаві, вашим подружкам і до кінця ваших днів не смійте більше гризти прути вашої клітки!

— Можна що завгодно обернути на смішки, — не здавалась Лора, — але вам, графе Фоско, нелегко буде навести мені приклад, коли мудрець був би великим лиходієм.

Граф здвигнув своїми широчезними плечима і якнайприязніше усміхнувся Лорі.

— Свята правда! — сказав він. — Злочин дурня завжди розкривається, а лиходійство мудреця лишається навіки нерозкрите. Хоч би який приклад я вам навів, це буде злочин, що його скоїв не мудрець. Люба леді Глайд, мені не подужати вашого англійського здорового глузду. Цього разу мені шах і мат, еге ж, міс Голкомб?

— Стійте до кінця, Лоро! — піддражнив сер Персіваль, що прислухався біля порога. — Скажіть йому ще, що всякий злочин дає ключа, щоб його розкрили. Ось вам, Фоско, ще одна мораль із дитячого підручника. Злочин дає ключа, щоб його розкрили. Що за диявольська нісенітниця!

— Я вірю в це, — спокійно мовила Лора.

Сер Персіваль зайшовся таким шаленим, злостивим реготом, аж усі ми налякалися, а найдужче — граф Фоско.

— І я в це вірю, — сказала я, прийшовши Лорі на поміч.

Сер Персіваль, спочатку так нез'ясовно розвеселившись від слів своєї дружини, тепер так само непоясненно розсердився від моїх слів. Він люто вдарив своїм новим ціпком по піску й швидко пішов від нас геть.

— Бідолаха Персіваль! — вигукнув граф Фоско, з усмішкою дивлячись йому вслід. — Він жертва англійського спліну. Але, любі мої міс Голкомб і леді Глайд, невже ви й справді вірите, що злочини неухильно ведуть до свого викриття? А ви, мій ангеле, — обернувся він до своєї дружини, що досі не промовила й слова, — ви теж так думаєте?

— Я чекаю, поки мені пояснять, — відказала графиня тоном, у якому звучав крижаний докір Лорі й мені. — І вже тоді я можу зважитись висловити свою думку в присутності таких високоосвічених чоловіків.

— Справді, графине? — сказала я. — Я пам'ятаю, як ви колись боролись за права жінок, а свобода жіночої думки була ж одним із тих прав!

— Яка ваша думка про це, графе? — вела далі графиня Фоско, спокійно крутячи самокрутки й не звертаючи на мене аніякісінької уваги.

Граф задумано гладив одну із своїх білих мишок пухким мізинцем і не поспішав відповідати.

— Просто дивовижно, — заговорив він нарешті, — як легко суспільство приховує саме від себе найгірші свої вади з допомогою пустопорожнього базікання. Механізм, що його воно створило для розкриття злочинів, украй жалюгідний та недійовий, і все ж досить проголосити, ніби цей механізм працює чудово, і всі вмить осліпнуть, заплющать очі на його грубі промахи. Кажете, злочини завжди дають ключ до свого розкриття? І вбивця щоразу буває покараний, чи не так? Пусті моральні сентенції! Запитайте слідчих, що працюють у великих містах, чи це так, леді Глайд. Запитайте голів страхових товариств, чи це правда, міс Голкомб. Почитайте ваші газети. З-поміж тих небагатьох випадків, що потрапляють до газет, — невже немає таких, коли знайдено вбитих, а вбивць так і не виявлено? Помножте злочини, про які пишуть, на злочини, про які не пишуть, і знайдені трупи на незнайдені трупи, — і якого висновку ви дійдете? А ось якого: є дурні злочинці — їх ловлять, і є мудрі злочинці — вони невловні. Що таке нерозкритий і розкритий злочин? Змагання в спритності між поліцією, з одного боку, й окремою особистістю з другого. Коли злочинець — грубий, нетямущий дурень, поліція в дев'яти випадках із десяти виграє. Коли злочинець — холоднокровна, високоосвічена, розумна людина, тоді поліція в дев'яти випадках із десяти програє. Коли поліція виграла змагання, ви, як правило, про це дізнаєтеся. Коли ж поліція програла, ви взагалі нічого не почуєте. І ось на цьому хисткому підмурівку ви вибудовуєте ваше зручне високоморальне правило, що злочини самі ведуть до свого розкриття! Так — якщо говорити про відомі вам злочини. А якщо зважити на решту?

— Достобіса правильно — і добре сказано! — вигукнув голос біля дверей альтанки. Сер Персіваль знову здобув свою душевну рівновагу й повернувся до нас, поки ми слухали графа.

— Дещо, може, й правильно, — зауважила я, — і, може, й непогано сказано. Але мені незрозуміло, чому граф Фоско з таким захватом славить перемогу злочинця над суспільством і чому ви, сер Персіваль, так гучно йому за це плещете в долоні?

— Ви чуєте, Фоско? — спитав сер Персіваль. — Послухайте моєї ради та мерщій погодьтеся з вашими слухачками. Скажіть їм, що доброчесність — чудова річ! Запевняю вас, їм це сподобається.

Граф безгучно зареготав, трясучись усім тілом, і дві білі миші, що сиділи на його камізельці, перелякавшись тих могутніх коливань під собою, прожогом кинулися вниз, позалазили до своєї клітки.

— Нехай самі леді, мій добрий Персівалю, розкажуть мені про доброчесність, — сказав він. — У цьому питанні вони авторитет, не я. Вони знають, що таке доброчесність, а я — ні.

— Ви чуєте? — спитав сер Персіваль. — Чи це не жахливо?

— Це правда, — спокійно мовив граф. — Я громадянин світу, й свого часу мені довелося здибатися з такою кількістю найрізноманітніших доброчесностей, що на старість мені вже й нелегко визнати, котра з них істинна, а котра — ні. Тут, в Англії, доброчесне одне, а там, у Китаї, доброчесне зовсім інше. Джон-англієць заявляє, що його доброчесність істинна, а Ян-китаєць запевняє, нібито істинна його, китайська доброчесність. Я кажу «так» одному й «ні» другому, а насправді зовсім не знаю, за ким із них правда: за Джоном Булем у чоботях чи за Яном-китайцем із кіскою... Ах ти, мила, маленька мишко! Іди, поцілуй мене! А ти як думаєш, хто істинно доброчесна людина, моя лю-лю-любесенька? Та, що тримає тебе в теплі й добре годує? Авжеж, правильна думка, бо принаймні всім зрозуміла.

— Стривайте хвилинку, графе, — втрутилась я. — Щодо того прикладу, яким ви проілюстрували вашу думку. Погодьтеся, у нас в Англії є одне безперечне достоїнство, якого немає в Китаї. Китайські власті страчують безневинних людей тисячами під всілякими надуманими приводами. А ми в Англії не чинимо масових страт, ми не причетні до такого жахливого злочину — ми всім серцем ненавидимо безглузде кровопролиття.

— Правильно, Меріан! — підтримала мене Лора. — Хороша думка, й ти добре її висловила.

— Прошу вас, дозвольте графові висловити його думку до кінця, — мовила з суворою чемністю графиня Фоско. — І ви, молоді леді, збагнете, що він ніколи нічого не говорить, не маючи на те вагомих підстав.

— Дякую вам, ангеле мій, — відгукнувся граф. — Хочете цукерочку? — Він дістав із кишені красиву інкрустовану коробочку, відкрив її і поставив на стіл.— Шоколад a la vanille! — вигукнув цей непроникний чоловік, весело потрушуючи бонбоньєрку і кланяючись на всі боки. — Данина Фоско товариству чарівних дам.

— Будьте ласкаві, говоріть далі, графе! — сказала його дружина, зиркнувши на мене лихим оком.— Зробіть мені послугу — дайте відповідь міс Голкомб.

— Відповісти міс Голкомб запереченням неможливо, — відказав чемний італієць. — Тобто, неможливо в межах її суджень. Так! Я згоден з нею. Джонові Булю осоружні злочини Яна-китайця. З усіх на землі сущих цей старий джентльмен найшвидше добачить негаразди в господарстві своїх сусідів і, мов сліпий, не бачить неподобств у себе вдома. Чи ж він із своїми звичаями набагато кращий за ті народи, які він картає за їхні звичаї? Англійське суспільство, міс Голкомб, так само часто буває співучасником злочину, як і його ворогом. Так, так! Злочин і в цій країні є тим самим, що й десь-інде. Він і тут приносить так само часто користь, як і шкоду, — і окремій людині, й суспільству. Великий шахрай, наприклад, годує дружину й діточок. Коли його спіткає невдача, ви дуже співчуваєте його сім'ї. Безсовісний марнотратник, що тільки позичає та тринькає гроші, випросить їх у своїх друзів куди більше, ніж бездоганно чесна людина, котра зважиться попросити позичку раз у житті, коли придають нужда. У першому випадку ніхто з друзів не подивує, і всі дадуть грошей. У другому випадку всі вельми здивуються і ще й подумають, чи позичати. Хіба в'язниця, куди наприкінці своєї кар'єри потрапляє містер Негідник, гірша за робітний дім, де доживає свої дні містер Чесний? Коли містер Благодійник бажає полегшити злидні, він шукає їх по тюрмах, де в біді злочин, а не по хатинах і халупах, де в біді доброчесність. А цей англійський поет, що здобув усезагальну любов та симпатію і став найлегшою темою для сльозливих писань і зворушливих картин, — хто він? Цей милий молодик розпочав свою кар'єру з підробки й закінчив життя самогубством. Я говорю про вашого дорогого, романтичного, загадкового Чаттертона. Як ви гадаєте, котра з двох бідних, голодних швачок доб'ється успіху в житті: та, що не піддається спокусі й лишається чесною, чи та, що спокусилась легкою наживою і почала красти? Ви всі знатимете, що друга розбагатіла, обкрадаючи клієнтів,— це буде відомо всій добрій, веселій Англії, — але вона житиме в достатку, порушивши заповідь, а коли б не порушила, то померла б голодною смертю... Ходи-но сюди, моя славненька мишко! Ану, біжка! Ось я на хвилинку перетворю тебе на шановну даму. Сядь отут, дорогесенька, на моїй здоровенній долоні й слухай! Уявімо, що ти, мишко, вийшла заміж за бідняка, якого любиш, — і половина твоїх друзів жаліє тебе, а друга половина засуджує. А тепер навпаки: ти продала себе за золото чоловікові, якого не любиш, — і всі твої друзі в захваті! Священик освячує цю найпідлішу й найжахливішу з усіх людських оборудок і потім добродушно тобі усміхається за твоїм столом, якщо ти зволиш запросити його до себе на сніданок. Гей, тепер тікай швиденько! Будь знову мишкою і пищи собі. А то ще, як побудеш довше доброчесною дамою, заявиш мені, що суспільство ненавидить злочин, і тоді, мишко, я засумніваюсь, чи добре тобі служать твої очка та вушка... Ах, лихий я чоловік, леді Глайд, еге ж? У мене на язику те, що в інших на умі, й, коли всі на світі змовилися вважати машкару за справжнє обличчя, моя рука безжально зриває розмальований картон, аби всі побачили голий, страшний череп. Либонь, щоб не впасти зовсім у ваших милих очах, устану я на свої слонячі ноги та піду трохи прогуляюсь. Любі дами, як сказав ваш славний Шерідан «я йду й лишаю вам репутацію свою на згадку»[3].

Він підвівся, поставив клітку-пагоду на стіл і почав лічи ти мишей, що в ній сиділи.

— Одна, дві, три, чотири... Ох! — вигукнув він нажахано. — А де ж, господи, п'ята — найменшенька, найбіліша, наймиліша з усіх, перлина моїх мишей?!

Цієї хвилини ні я, ні Лора не були схильні до веселощів. Графів розв'язний цинізм розкрив перед нами нову сторону його вдачі, яка нас жахнула. Але неможливо було дивитися без сміху на кумедний відчай такого величезного чолов'яги через втрату такої малесенької мишки. Мимоволі ми розсміялись. Тоді мадам Фоско підвелась і вийшла, показуючи й нам приклад, з альтанки, аби дати змогу своєму чоловікові обшукати всі куточки та знайти неоціненну згубу. Ми теж вийшли слідом за нею.

Ми ще не ступили й трьох кроків, як зіркі графові очі назорили ту мишу під лавою, на якій ми досі сиділи. Він відсунув лаву, взяв маленьке звірятко в руку — й закляк навколішках, втупившись у щось на підлозі просто перед себе.

Коли він знов підвівся на ноги, руки його так тремтіли, що він насилу спромігся покласти мишу в клітку; обличчя його було мертвотно-бліде.

— Персівалю! — пошепки покликав він. — Персівалю, ходіть-но сюди!

Останні десять хвилин сер Персіваль не звертав на нас ніякої уваги. Він був увесь поглинутий тим, що своїм новим ціпком малював на піску якісь цифри, а тоді стирав їх.

— Ну, що там таке? — недбало кинув він, звільна підійшовши до альтанки.

— Ви тут нічого не бачите? — спитав граф, нервово схопивши його за комір однією рукою, а другою показуючи туди, де щойно знайшов свою мишу.

— Бачу тільки сухий пісок, — відказав сер Персіваль, — а посередині брудна пляма.

— Це не бруд, — прошепотів граф, зненацька вхопивши сера Персіваля й другою рукою за комір і не помічаючи від хвилювання, що трусить його. — Це кров!

Хоч як тихо вимовив він це слово, а Лора, що стояла досить близько, розчула його і з жахом глянула на мене.

— Дрібниці, люба, — сказала я. — Тут нічого лякатись. Це просто кров однієї приблудної собаки.

Всі вражено обернулись і втупилися в Мене з німим запитанням.

— Звідкіля ви це знаєте? — перший спитав сер Персіваль.

— Того дня, коли ви прибували з-за кордону, я знайшла тут собаку. Бідолашка заблукала, і ваш лісник її підстрелив.

— Чия це була собака? — допитувався сер Персіваль. — Чи не одна з моїх?

— Ти спробувала врятувати собачку? — стривожено спитала Лора. — Правда, ти хотіла врятувати її, Меріан?

— Так, — відповіла я. — Ми з економкою зробили все, що могли, але рана була смертельна, й собачка здохла на наших очах.

— Чия ж то була собака? — з легким роздратуванням перепитав мене сер Персіваль. — Одна з моїх?

— Ні, не з ваших.

— Тоді чия ж? Економка впізнала собаку?

Цієї хвилини я згадала економчині слова, що місіс Катерік не хотіла, щоб сер Персіваль довідався про її відвідини Блеквотер-Парку, й завагалася: чи не краще змовчати? Але, поспішивши розвіяти загальну тривогу, я сказала вже забагато — відступати було пізно. Аби не будити зайвих підозр та не наробити гіршого, я мусила тільки відповідати, не думаючи про наслідки.

— Так, — сказала я. — Економка впізнала собаку. Вона сказала мені, що то собачка місіс Катерік.

До цієї хвилини сер Персіваль стояв посеред альтанки, разом із графом Фоско, а я відповідала йому з порога. Ледве з моїх уст злетіло ім'я місіс Катерік, як він грубо відштовхнув графа й став переді мною віч-на-віч за порогом альтанки.

— Як довідалася економка, що то була собака місіс Катерік? — спитав він, дивлячись на мене спідлоба, та так пильно й понуро, аж я здивувалась і розсердилась.

— Вона впізнала її, — спокійно відповіла я. — Місіс Катерік приводила собачку з собою.

— Приводила з собою? Куди приводила?

— Сюди, до цього дому.

— Якого дідька треба було місіс Катерік у цьому домі?

Тон, яким він поставив це запитання, був навіть образливіший, ніж самі слова. Я мовчки відвернулася від нього, даючи йому наздогад, що засуджую його нечемність.

Цієї ж миті важка графова рука заспокійливо лягла на плече серові Персівалю, і медоточивий графів голос благально мовив:

— Мій любий Персівалю! Тихіше! Тихіше!

Сер Персіваль дуже сердито озирнувся. Граф тільки усміхнувся йому й повторив заспокійливе:

— Тихіше, мій добрий друже, тихіше!

Сер Персіваль трохи повагався, а тоді ступив кілька кроків до мене й, на мій превеликий подив, попросив у мене пробачення.

— Я перепрошую, міс Голкомб, — сказав він. — Останнім часом щось у мене негаразд із нервами; боюсь, що я став трохи дратівливий. Але я хотів би знати, чого місіс Катерік заманулося прийти сюди. Коли це було? Хто ще, крім економки, бачив її?

— Думаю, більш ніхто, — відповіла я.

Граф знову втрутився.

— То чи не краще розпитати про це саму економку? — порадив він. — Чом би вам, Персівалю, не звернутися негайно до першоджерела інформації?

— Ай справді! — погодився сер Персіваль. — Звісно ж, треба було спочатку розпитати саме її. Який-бо я телепень, що сам не додумався до цього!

Сказавши так, він зараз же рушив додому, не чекаючи на нас.

Щойно сер Персіваль повернувся до нас спиною, я зрозуміла причину графового втручання, якої спочатку не могла збагнути. Він просто засипав мене запитаннями про місіс Катерік та про мету її відвідин Блеквотер-Парку, чого не зміг би зробити в присутності свого друга. Я відповідала йому так коротко, як тільки дозволяла мені ввічливість, бо твердо вирішила тримати його на відстані й не заходити з ним у відверті розмови. Одначе Лора мимохіть допомогла йому вивідати у мене все, що я знала, — вона сама почала мене розпитувати. Довелося відповідати їй, щоб не опинитися в незавидному й фальшивому становищі хранительки таємниць сера Персіваля. Тож за десять хвилин граф знав про місіс Катерік усе, що й я знала; довідався він також і про ті події, що так дивно пов'язали нас із її дочкою Анною після того, як Гартрайт був здибався з нею.

Видно було, мої відомості справили на нього незвичайне враження.

Дарма, що він близький друг сера Персіваля і начебто добре загалом обізнаний з його справами, та досі він, схоже на те, нічого не знав про Анну Катерік і про її історію. Тепер, коли я переконалася, що сер Персіваль приховав цю таємницю навіть від свого найкращого друга, історія Анни Катерік видалася мені ще підозрілішою. Граф жадібно спивав кожне слово, що злітало з моїх уст; його вигляд, жести — все виказувало ненаситну цікавість. Різна буває цікавість, але ні з чим не переплутаєш цікавості, що йде від щирого подиву, — і саме таке непідробне почуття я чи не вперше в житті побачила на графовому обличчі.

Отак обмінюючись запитаннями та відповідями, ми неквапом верталися разом додому через ялинову посадку. Перше, що ми побачили, підійшовши до будинку, була двоколка сера Персіваля перед парадними дверима. Кінь був уже впряжений, і конюх у робочій куртці чекав поруч. Якщо судити з цієї несподіваної переміни, допит економки дав якісь важливі наслідки.

— Чудовий кінь, друже мій! — якомога приязніше, по-панібратськи заговорив граф до конюха. — Це ви правитимете ним?

— Я не їду, сер, — відповів той, поглядаючи на свою робочу куртку й гадаючи, певне, чи не прийняв її чужоземний пан за кучерську ліврею. — Мій хазяїн сам правитиме.

— Ага! — мовив граф. — То він сам правитиме? Дива! Мавши вас, чого б йому братися за це самому? Невже він хоче зморити цього чудового, лискучого коня, невже пожене його в далеку дорогу?

— Не знаю, сер, — відказав конюх. — Це й не кінь, а кобила, коли ваша ласка, сер. Найбистріша з усіх коней, що в нас на стайні. А звати її Руда Моллі, сер, і вона може бігти довго без утоми. Коли сер Персіваль їде недалеко, то бере Ісаака Йоркського.

— А коли далеко їде, то бере вашу бистру, блискучу Руду Моллі?

— Так, сер.

— Логічний висновок, міс Голкомб, — звернувся до мене граф, жваво крутнувшись на закаблуках,— сер Персіваль їде сьогодні десь далеко.

Я промовчала. Я зробила свій власний висновок: з економчиної розповіді й з того, що бачила перед себе, — але не хотіла ділитися ним із графом Фоско.

Коли сер Персіваль був у Камберленді, гадала я сама собі, він ходив пішки аж на Тоддів Кут розпитати про Анну. Певне, й тепер він, заради Анни, ладен їхати аж у Велмінгам, щоб розпитати місіс Катерік про неї.

Ми всі увійшли в будинок. Коли ми переходили хол, назустріч нам із бібліотеки швидко вийшов сер Персіваль. Він був блідий і схвильований, але, попри все це, звернувся до нас так люб'язно, як тільки міг.

— Я дуже шкодую, що мушу залишити вас — мушу їхати далеко, у невідкладних справах, — почав він. — Завтра в першій половині дня я повернусь, але перед від'їздом хотів би залагодити ту дріб'язкову формальність, про яку я вам уже казав. Лоро, чи не зайдете ви до бібліотеки? Це не забере й хвилини — проста формальність. Графине, чи можу я потурбувати й вас? Вас, Фоско, й графиню я хочу попросити лише засвідчити підпис — більш нічого. Ходімо зараз же та й покінчімо з цим.

Він відчинив перед ними двері бібліотеки, пропустив усіх а тоді зайшов сам, тихо причинивши двері.

Я ще з хвилину постояла в холі — серце моє калатало, тяжке передчуття гнітило душу. Тоді пішла до сходів і поволі піднялась нагору, до своєї кімнати.

IV

17 червня

Я тільки взялася за ручку своїх дверей, коли чую: гукає мене знизу сер Персіваль.

— Я мушу попросити вас зійти до нас знов, міс Голкомб, — сказав він. — Це не моя вина, а Фоско. Він почав висувати якісь безглузді заперечення проти того, щоб його дружина була одним із свідків, і змусив мене просити вас прийти до нас у бібліотеку.

Я негайно пішла туди разом із сером Персівалем. Лора чекала біля письмового стола, тривожно мнучи в руках свого солом'яного бриля. Мадам Фоско сиділа в кріслі біля неї, незворушно милуючись своїм чоловіком, а той стояв у протилежному кутку бібліотеки біля вікна, общипуючи засохлі листочки з квітів на підвіконні.

Щойно я стала на порозі, граф поспішив до мене, щоб пояснити, в чім річ.

— Тисячу разів перепрошую, міс Голкомб, — заговорив він. — Ви ж знаєте, як відгукуються англійці про моїх співвітчизників. В уяві добродія Джона Буля ми, італійці, всі лукаві та недовірливі з природи. Вважайте, коли хочете, що я не кращий за решту моїх краян. Я — лукавий італієць, недовірливий італієць. І ви так подумали, дорога моя леді, адже ж правда? Ну, та гаразді Отож через моє лукавство та недовірливість я заперечую проти того, щоб мадам Фоско засвідчувала підпис леді Глайд, якщо і я сам буду при цьому свідком.

— Немає ані найменшої підстави для його заперечень, — втрутився сер Персіваль.— Я вже пояснив йому, що за англійськими законами мадам Фоско має право засвідчити підпис одночасно із своїм чоловіком.

— Нехай так, — вів далі граф. — Англійські закони кажуть «так», але сумління Фоско говорить «ні». — Він розчепірив пухкі пальці на грудях своєї блузи й урочисто вклонився нам, немовби знайомлячи нас із своїм сумлінням у ролі осяйного додатку до нашого товариства. — Я не знаю і не бажаю знати, що являє собою документ, якого збирається підписати леді Глайд, — провадив він, — але я кажу тільки: в майбутньому може скластися так, що серові Персівалю чи його представникам доведеться посилатись на своїх двох свідків. У такому випадку дуже бажано було б, щоб ці двоє свідків були незалежними одне від одного людьми, що мають цілковито незалежні погляди, а цього не може бути, коли й моя дружина свідчитиме разом зі мною, адже у нас із нею один-єдиний погляд на речі — мій. Я не допущуся, щоб одного чудового дня мені заявили, нібито мадам Фоско діяла під моїм примусом і тому фактично не є свідкою. В інтересах самого Персіваля я пропоную, щоб свідками були: я, як його найближчий друг, і ви, міс Голкомб, як найближча подруга його дружини. Майте мене за єзуїта, якщо вам так хочеться, за педанта, причіпливого й прискіпливого вередуна, але я сподіваюсь, ви будете поблажливі до мене, зваживши ласкаво на мою підозріливу італійську вдачу та неспокійне італійське сумління. — Він знову вклонився й відступив на кілька кроків — ніби відвів своє сумління від нашого товариства так само чемно, як щойно знайомив нас із ним.

Графова розбірливість була, можливо, гідна всякої поваги й похвали, але щось у тому, як він висловлювався, підсилило мою нехіть бути причетною до цієї справи з підписами. Якби все це не пов'язувалося з Лорою, ніщо взагалі не змусило б мене погодитися бути свідкою. Але, глянувши на її стривожене обличчя, я вирішила, що піду на який завгодно ризик, а не залишу її без підтримки.

— Я залюбки зостанусь тут, — сказала я, — і, якщо я, із свого боку, не знайду приводу для причіпок, можете покластися на мене як на свідку.

Сер Персіваль кинув на мене колючий погляд, ніби хотів щось мені сказати. Але цієї миті його увагу привернула мадам Фоско, що саме підвелася з крісла. Графиня, певне, піймала чоловіків погляд, який велів їй вийти з кімнати.

— Лишайтеся, не йдіть, — попросив її сер Персіваль.

Мадам Фоско ще раз поглядом попросила розпоряджень, дістала їх, заявила, що воліє залишити нас самих робити нашу справу, і рішуче вийшла з бібліотеки. Граф запалив самокруточку, вернувся до квітів на підвіконні й, випускаючи невеличкі струминки диму, завзявся їх обкурювати, запалавши щирим бажанням понищити всю тлю.

Тим часом сер Персіваль відімкнув нижню шухляду однієї з книжкових шаф і дістав звідти аркуш пергаменту, складений багато разів по довжині. Тоді поклав аркуш на стіл, відігнув лише останню складку й притримав рукою згорнуту частину. Наші очі бачили тільки чисту смугу пергаменту з позначеним місцем для печаті. Все, що було написано в документі, ховалося в згорнутій його частині, яку сер Персіваль притримував рукою. Лора і я переглянулись. Її обличчя було бліде, але не виказувало ні вагань, ні страху.

Сер Персіваль умочив перо в чорнило й подав його своїй дружині.

— Підпишіть ваше ім'я ось тут, — сказав він, показуючи на потрібне місце, — а потім підпишетесь ви, міс Голкомб, і Фоско — навпроти цих двох позначок. Ходіть сюди, Фоско! Підписів не засвідчують, мріючи біля вікна та обкурюючи квіти.

Граф викинув свою самокруточку у вікно й приєднався до нас, недбало заклавши руки за свій червоний пояс і не зводячи очей з обличчя сера Персіваля. Лора з пером в руці дивилася на свого чоловіка з другого боку. А сам він стояв між них, спершись рукою на складений пергамент, що лежав на столі, й кидав на мене погляди, в яких була така лиховісна суміш підозри й збентеження, аж він скидався більше на в'язня за ґратами, ніж на пана у своєму домі.

— Підписуйтесь тут, — повторив він, рвучко обернувшись до Лори й знов показуючи на пергамент.

— Що ж я повинна підписати? — спокійно спитала вона.

— Мені ніколи пояснювати, — відповів він. — Коляса біля дверей, я мушу негайно їхати. Та й коли б я мав час, ви все одно нічого не зрозуміли б. Це суто формальний документ, де повно всяких юридичних термінів і тому подібних речей. Ну ж, швидше! Підписуйте ваше ім'я, щоб швидше покінчити з усім цим.

— Але ж мені треба знати, що саме я підписую, сер Персіваль, перш ніж поставити своє ім'я.

— Дурниці! Яке відношення мають жінки до ділових питань? Ще раз кажу вам: ви все одно нічого не зрозумієте.

— То хоч дайте мені змогу спробувати зрозуміти. Коли містерові Гілмору треба було, щоб я щось підписала, він завжди спочатку пояснював мені, що це й для чого, і я його завжди розуміла.

— Авжеж, він так робив. Він вам служив, тож і був зобов'язаний давати вам пояснення. А я ваш чоловік і не зобов'язаний це робити. Ви довго ще збираєтеся мене затримувати? Ще раз кажу вам: читати все це зараз немає часу — коляса чекає на мене біля дверей, я поспішаю. Востаннє вас питаю: підпишетеся ви чи ні?

Вона досі тримала перо в руці, але не показувала наміру підписуватись.

— Якщо мій підпис хоч до чогось мене зобов'язує, — сказала вона, — то погодьтеся, що я маю якесь право знати, в чому полягає моє зобов'язання.

Він схопив пергамент і сердито вдарив ним по столу.

— Ану скажіть, що думаєте! — закричав він. — Ви завжди славилися вмінням казати правду. Дарма, що тут міс Голкомб, дарма, що тут Фоско. Скажіть просто, що не довіряєте мені!

Граф вийняв одну руку з-за пояса й поклав її на плече серові Персівалю. Той роздратовано струснув її. Граф із незворушним спокоєм знову поклав йому руку на плече.

— Стримайте свою рознещасну вдачу, Персівалю, — мовив він. — Леді Глайд має слушність.

— «Має слушність»! — вигукнув сер Персіваль. — Дружина має слушність, не довіряючи своєму чоловікові!

— Несправедливо й жорстоко звинувачувати мене в недовірі до вас, — сказала Лора. — Спитайте у Меріан, хіба не виправдане моє бажання знати, до чого зобов'язує мене цей документ, перш ніж підписати його?

— Не треба мені ніяких звертань до міс Голкомб! — відрізав сер Персіваль, — Міс Голкомб не має ніякого відношення до цієї справи.

Досі я мовчала і воліла б мовчати й далі. Але Лорине обличчя промовляло до мене таким стражданням, а поведінка її чоловіка була така зухвала й несправедлива, що я не могла не відповісти негайно — заради неї.

— Даруйте, сер Персіваль, — сказала я, — але смію гадати, що я маю деяке відношення до цієї справи як один із свідків. Я вважаю Лорине заперечення цілком правильним. Що ж до мене особисто, я не можу взяти на себе відповідальність засвідчити її підпис, перш ніж вона не збагне, що за документ ви пропонуєте їй підписати.

— Холоднокровна заява, клянусь честю! — вигукнув сер Персіваль. — Наступного разу, міс Голкомб, коли ви напроситеся в чий-небудь дім, раджу вам затямити, що господареві дому не платять за гостинність, стаючи на бік його дружини в справах, що до вас не стосуються!

Я скочила на ноги, от ніби він мене вдарив. Була б я чоловіком, я збила б його з ніг і негайно покинула б його дім, щоб ніколи більше, ні під яким приводом, не переступити цього порога. Але я була всього лише жінка — і я так палко любила його дружину!

Хвалити Бога, ця віддана любов допомогла мені стриматись, і я знову мовчки сіла на стілець. Лора зрозуміла, якого болю я зазнала, яку образу притлумила в собі. Вона підбігла до мене — сльози котилися по її щоках.

— Ох, Меріан! — тихо шепнула вона. — Була б моя мати жива, вона б не змогла зробити для мене більше, ніж ти!

— Верніться й підпишіть! — крикнув сер Персіваль із другого кінця столу.

— Підписати? — спитала вона пошепки, мені на вухо. — Я залюбки, якщо ти так скажеш.

— Ні, — відказала я. — Право і правда на твоєму боці. Нічого не підписуй, не прочитавши спочатку.

— Верніться й підпишіться! — ще гучніше й лютіше закричав сер Персіваль.

Граф, що мовчки, з непослабною увагою стежив за Лорою і мною, втрутився вдруге.

— Персівалю, — заговорив він, — я пам'ятаю, що знаходжуся в присутності дам. Будьте ласкаві, не забувайте про це й ви.

Онімілий від гніву, сер Персіваль обернувся до нього. Тверда графова рука повільно стисла йому плече й рівний графів голос повторив спокійно:

— Будьте ласкаві, не забувайте про це й ви.

Якусь хвилину вони дивилися один на одного. Потім сер Персіваль спроквола вивільнив своє плече з-під графової руки, повільно відвів очі від графового погляду, понуро подивився на пергамент, що лежав на столі, й аж тоді заговорив — з похмурою покорою приборканого звіра, а не так, як личить людині, що усвідомила свою неправоту.

— Я нікого не хотів ображати, — сказав він. — Але впертість моєї дружини змусила б і святого втратити терпець. Я сказав їй, що це суто формальний документ, — чого ж їй іще треба? Можете говорити, що вам завгодно, але обов'язок дружини — не суперечити чоловікові. Ще раз і востаннє я питаю вас, леді Глайд: ви підпишетеся чи ні?

Лора вернулася до другого кінця столу й знову взяла в руку перо.

— Я залюбки підпишу, — сказала вона, — тільки ж ви поставтеся до мене, як до людини, що відповідає за свої вчинки. Мені байдуже, яка б жертва не вимагалася від мене, тільки б це не завдало більш нікому шкоди й не призвело ні до чого лихого.

— Хто сказав, що від вас вимагається якась жертва? — урвав він її, насилу стримуючи новий напад люті.

— Я лише хотіла сказати, — вела вона далі, — що я ладна піти на всілякі поступки, тільки б це не зачіпало моєї честі. Якщо я не зважуюсь поставити своє ім'я під документом, бо нічого про нього не знаю, за що ж ви так гніваєтеся на мене? Гадаю, що це несправедливо, бо ви куди поблажливіше ставитеся до розбірливості графа Фоско, ніж до моєї.

Злощасний, хоч і цілком природний, хоч і непрямий натяк на надзвичайний вплив, який мав на нього граф Фоско, призвів до того, що сер Персіваль знову спалахнув гнівом.

— Розбірливість! — повторив він. — Ваша розбірливість! Пізно ви згадали про неї. Мені здавалося, ви покінчили з усіма такими дрібницями, коли звели в доброчесність необхідність вийти за мене заміж!

Щойно він вимовив ці слова, Лора шпурнула перо на підлогу, подивилася на нього з виразом, якого я ще ніколи не бачила на її обличчі, й мовчки відвернулась.

Це відверте й гірке презирство до нього було таке не схоже на неї, так не в її вдачі, що ми всі завмерли, вражені. В грубих словах її чоловіка, очевидно, був якийсь прихований зміст, лише їй зрозумілий. В тих словах прозирала якась страшна образа, незбагненна для мене, але вона так виразно відбилася на Лориному обличчі, що це завважила б і стороння людина.

Граф не був посторонньою людиною і бачив усе це так само добре, як і я. Коли я встала, щоб підійти до Лори, то почула, як він тихенько шепнув серові Персівалю:

— Ви ідіот!

Я рушила до Лори, та вона вже прямувала до дверей, і цієї миті її чоловік ще раз заговорив до неї.

— Отже, ви категорично відмовляєтеся дати ваш підпис? — спитав він Лору зміненим голосом людини, котра усвідомила, що дуже нашкодила собі своєю нестриманістю у виразах.

— Після того, що ви оце сказали, — відповіла вона твердо, — я відмовляюсь підписуватись, поки не прочитаю весь цей документ від першого й до останнього слова... Ходімо звідсіля, Меріан, — ми тут лишалися досить довго.

— Хвилиночку! — втрутився граф, не даючи заговорити серові Персівалю. — Одну хвилинку, леді Глайд, благаю вас!

Лора хотіла вийти з кімнати, не звертаючи уваги на графове прохання, але я зупинила її.

— Не роби графа своїм ворогом! — шепнула я їй. — Роби як хочеш, тільки не роби графа своїм ворогом!

Вона послухалася мене. Я знов зачинила двері, й ми стали біля порога, чекаючи. Сер Персіваль сів за стіл, спершись ліктем на згорнутий пергамент і підперши кулаком голову. Граф стояв між ним і нами — як завжди, господар становища, нашого з Лорою жахливого становища.

— Леді Глайд, — заговорив він із лагідністю, яка, здавалося, більше була звернена до нашого нещасного становища, ніж до нас самих, — прошу вас пробачити мені, якщо я осмілюсь висловити одну пропозицію. І ще прошу вірити, що я роблю це лише з глибокої поваги й щирої приязні до господині цього дому. — Він рвучко обернувся до сера Персіваля. — Чи ж так доконечне необхідно, — спитав він, — щоб ця річ, на яку ви сперлися ліктем, була підписана саме сьогодні?

— Це необхідно, бо я так задумав і так хочу, — понуро відповів той. — Але ці міркування, як ви, можливо, помітили, зовсім не впливають на леді Глайд.

— Дайте пряму відповідь на моє пряме запитання. Можна відкласти цю справу з підписом до завтра? Так чи ні?

— Так, — коли вам цього дуже хочеться.

— Тоді навіщо ви втрачаєте тут свій час? Нехай той підпис почекає до завтра, поки ви повернетеся.

Пробурмотівши прокляття, сер Персіваль підвів на нього очі.

— Ви говорите зі мною тоном, який мені не подобається, — сказав він. — Такого тону я не стерплю ні від кого.

— Я даю вам пораду задля вашої ж користі, — спокійно відказав йому граф, презирливо посміхаючись. — Зачекайте трохи самі й дайте час подумати леді Глайд. Чи ви забули, що коляса чекає на вас біля дверей? Кажете, вас дивує мій тон? Ха! Певне, що дивує! Адже це тон чоловіка, що вміє тримати себе в руках. А скільки добрих порад надавав я вам свого часу? Вам їх не злічити. Чи ж я хоч раз порадив вам не те що слід? Ручуся, що ви не назвете мені жодного такого випадку. Ідіть! Рушайте в дорогу. Справа з підписом може почекати до завтра. То нехай почекає. Ви залагодите її, коли повернетеся.

Сер Персіваль завагався і подивився на годинника. Його бажання податися кудись у таємну мандрівку знов пробудилося в ньому від графових слів і нині, очевидно, боролося в ньому з бажанням добути Лорин підпис. Він поміркував трохи, а тоді підвівся зі стільця.

— Мене легко умовити, коли мені ніколи сперечатись, — мовив він. — Я скористаюся вашою порадою, Фоско, — не тому, що потребую тієї поради чи вірю в неї, а тому просто, що не можу більше затримуватись. — Він помовчав і похмуро зиркнув на дружину. — Хай ви мені не підпишетеся, коли я вернуся завтра...

Решту його слів заглушив грюкіт шухляди, яку він знов одкрив і замкнув у ній пергамент. Узявши зі столу капелюха й рукавички, він швидко рушив до дверей. Ми з Лорою відсахнулись, щоб пропустити його.

— Затямте: завтра! — кинув він дружині й вийшов.

Ми зачекали, поки він перейде хол і поїде. Тим часом до нас підійшов граф.

— Щойно ви бачили Персіваля з найгіршого боку, міс Голкомб, — сказав він. — Мені, як його давньому другові, шкода, що він до такого допустився, й соромно за нього. Як його давній друг, я обіцяю вам, що завтра він поводитиметься чемніше, ніж поводився сьогодні.

Поки він говорив, Лора взяла мене за руку й значущо стисла її, коли він закінчив. Будь-якій жінці було б тяжко, коли б друг її чоловіка спокійнісінько вибачався в її власному домі за чоловікову погану поведінку, — і для неї це було тяжке випробування. Я ввічливо подякувала графові й вивела Лору з бібліотеки. Так! Я дякувала йому, бо вже збагнула з почуттям невимовного приниження та безпомічності, що чи то з примхи, чи то з якоюсь метою, але він бажав, щоб я і надалі зоставалася в Блеквотер-Парку. Після того, що заявив мені сьогодні сер Персіваль, я зрозуміла: якщо граф не допоможе мені своїм впливом на нього, мені доведеться поїхати звідси. Тільки завдяки впливові цієї людини, впливові, якого я боялася найдужче, я могла зоставатися біля Лори в цю найскрутнішу для неї хвилину!

Вийшовши в хол, ми почули, як загуркотіли по жорстві колеса. Сер Персіваль вирушив у свою мандрівку.

— Куди він подався, Меріан? — шепнула Лора. — Кожна його нова затія сповнює мене страшними передчуттями. Ти що-небудь підозрюєш?

Після того, що їй довелося спізнати сьогодні, мені не хотілось ділитися з нею своїми підозрами.

— Як я можу знати його секрети? — відповіла я ухильно.

— Може, економка знає? — наполягала вона.

— Звісно, ні, — відказала я. — Вона, певне, знає не більше, ніж ми з тобою.

Лора задумано похитала головою.

— Хіба не казала тобі економка, нібито Анну Катерік бачили десь у наших околицях? Тобі не здається, що він поїхав її шукати?

— Ох, Лоро, хотіла б я заспокоїтись та й не думати про це зовсім! І тобі краще б робити, як я, після всього, що було сьогодні. Ходімо до моєї кімнати — відпочинь, заспокойся трохи.

Ми сіли біля вікна, підставивши обличчя запахущому літньому леготу.

— Мені соромно дивитися тобі в вічі, Меріан, — заговорила вона, — після того, що ти мусила пережити в бібліотеці заради мене. Ох, люба моя, мені серце розривається, коли здумаю про це! Та я постараюсь загладити його вину перед тобою, я постараюсь!

— Тс-с! — цитькнула я. — Не кажи так! Що значить дріб'язкове ущемлення моєї гордості в порівнянні з твоєю жахливою жертвою — загубленим щастям?

— Ти чула, що він сказав мені? — схвильовано заспішила вона. — Ти чула слова, та не знаєш, що вони означають. Ти не знаєш, чому я шпурнула на підлогу перо й відвернулася від нього. — Лора встала й схвильовано заходила по кімнаті. — Я чимало приховала від тебе, Меріан, аби не засмучувати тебе, не затьмарювати початок нашого нового спільного життя. Ти не знаєш, як він принижував мене. Але нині ти повинна довідатися про це, адже ти сама бачила, як він принижував мене сьогодні. Ти чула, як він посміявся з мене, коли я згадала про свою розбірливість, як він сказав, що я звела в доброчесність необхідність вийти за нього заміж. — Лора знову сіла, лице їй залила краска, вона стискала руки, так і сяк сплітала пальці. — Я не можу розповісти тобі про це зараз, — сказала вона. — Я розридаюсь, як почну розповідати... Згодом, Меріан, коли я краще триматиму себе в руках. Люба моя, мені так болить голова — болить, болить, болить... Де твій слоїчок із нюхальною сіллю? Краще поговоримо про тебе. Через тебе я шкодую, що не підписалась. Може, підписати завтра? Я ладна все віддати, аби не розлучатися з тобою. Якщо я відмовлюся знов, він всю вину складе на тебе, адже ти відкрито стала на мій бік супроти нього. Що нам діяти? О, мали б ми друга, який і допоміг би й порадив нам! Мали б ми вірного друга, на якого можна покластись!..

Вона гірко зітхнула. Її обличчя сказало мені, що вона думає про Гартрайта, — я легко здогадалася про це, бо й сама, після її останніх слів, подумала про нього. Лише півроку минуло від її заміжжя, а ми вже потребували тієї відданої допомоги, яку він пропонував нам на прощання. Я ж тоді і в голову собі не покладала, що та поміч буде нам потрібна хоч коли-небудь!

— Ми повинні постаратися зарадити собі самі, — сказала я. — Давай спокійно поговоримо про це, Лоро! Постараймося зробити все, що в нашій спромозі, аби дійти найправильнішого рішення.

Зіставивши те, що Лора знала про грошові труднощі свого чоловіка, й те, що я вчула з його розмови з повірником, ми дійшли неминучого висновку: документ у бібліотеці складено з метою позики. А Лорин підпис був украй необхідний серові Персівалю для досягнення тієї мети. Але яким шляхом і звідки він гадав добути ті гроші, а також яку міру особистої відповідальності брала на себе Лора, підписуючись під документом, із невідомим їй змістом, — ці питання були за межами нашого розуміння, бо з нас жодна не зналася на справах та юридичних тонкощах. Особисто я була переконана, що змістом таємничого документа була якась вельми підлотна шахрайська оборудка.

Я дійшла цього висновку не тому, що сер Персіваль не побажав ні показати нам текст, ні пояснити зміст документа. Він міг так учинити через саму свою дратівливість, звичну впертість і сваволю. Я засумнівалася в його чесності, відколи спостерегла, як разюче перемінилися його манери й мова у Блеквотер-Парку, й переконалася, що він просто грав роль під час свого сватання в Ліммеріджі. Його вишуканий такт, його церемонна чемність, що так мило гармонувала із старомодними уявленнями містера Гілмора, його скромність у поводженні з Лорою, його поблажливе ставлення до містера Ферлі — все це були хитрощі лихої, підступної та грубої людини, що скинула машкару, як тільки досягла мети з допомогою свого звичного дворушництва. А сьогодні в бібліотеці він уже відкрився повністю, показав своє істинне обличчя. Що вже казати про біль, якого мені завдало це відкриття, біль за Лору, — мені його не висловити словами. Я тільки згадую про цей біль, бо він укріпив мене в рішенні повстати проти того, щоб вона підписувала документ, не ознайомившись попередньо з його змістом. Хоч би чим їй загрожувало непідписання. Оце така була моя причина не довіряти серові Персівалю.

За цих обставин нам лишалося тільки категорично відмовитися завтра ставити свої підписи, навівши досить переконливі юридичні чи комерційні цьому підстави, щоб похитнути рішучість сера Персіваля й дати йому наздогад, що ми, дві жінки, тямимо на законах та ділових зобов'язаннях незгірше нього.

Трохи поміркувавши, я надумала написати єдиному досяжному для нас чоловікові, у кого ми могли таємно попросити допомоги в нашій безвиході. То був містер Кірл, компаньйон містера Гілмора; він заступав нашого давнього друга, змушеного відійти від справ і виїхати з Лондона заради свого здоров'я. Я пояснила Лорі, що сам містер Гілмор рекомендував мені свого компаньйона як людину, гідну цілковитої довіри, бездоганно чесну й витриману, а також добре обізнану з усіма її справами. Діставши її цілковите схвалення, я зараз же й сіла писати йому листа.

Я почала з того, що чітко окреслила йому наше становище, а далі попросила в нього поради, ясної і простої, якою ми могли б скористатися, не боячись помилитися через непорозуміння. Я постаралась викласти все коротко й чітко, не захаращуючи листа зайвими перепрошеннями та непотрібними подробицями.

Я вже хотіла написати адресу на конверті, коли Лора нагадала мені про одну перепону, яку я випустила з уваги, захопившись складанням листа.

— Але як же нам дістати вчасно відповідь? — спитала вона. — Твій лист прийде в Лондон тільки завтра вранці, а відповідь пошта принесе нам аж післязавтра.

Був тільки один спосіб подолати цю перешкоду: наш повірник мав надіслати нам листа з кур'єром. Я пояснила все це в приписці, де попросила містера Кірла послати до нас кур'єра поїздом, що вирушає з Лондона об одинадцятій годині ранку. Отже, прибувши на нашу станцію о першій годині двадцять хвилин, він міг добутися до Блеквотеру щонайпізніше на другу годину пополудні. Кур'єр мав віддати листа мені особисто в руки й ні в якому разі будь-кому іншому, а також не заходити в зайві розмови з будь-ким із посторонніх.

— А якщо сер Персіваль повернеться завтра ще до другої години, — сказала я Лорі, — то найрозумніше буде тобі зрання піти з дому, прихопивши книжку чи яке рукоділля, й не з'являтися в будинку, поки не приїде кур'єр з листом. Весь ранок я чекатиму на нього тут, щоб не сталось якого непорозуміння. Якщо ми вживемо всіх цих засторог, я сподіваюсь і вірю, що нас не захоплять зненацька. А зараз ходімо вниз, до вітальні. Сидячи отак удвох довго, взаперті, ми можемо збудити зайву підозру.

— Підозру? — повторила вона. — Чию підозру можемо ми збудити, коли сер Персіваль поїхав? Ти маєш на увазі графа Фоско?

— Можливо, Лоро.

— Він починає і тобі так дуже не подобатись, як мені, Меріан.

— Ні, «не подобатися» — це не ті слова. У цьому виразі є завжди якась частка зневаги. А в графові Фоско я не добачаю нічого такого, що можна було б зневажати.

— Чи ти часом не боїшся його?

— Може, й боюсь — трішки.

— Боїшся його, після того, як він заступився за нас сьогодні?

— Так. Я боюсь його заступництва дужче, ніж сваволі сера Персіваля. Згадай, Лоро, що я тобі сказала в бібліотеці. Чини як хочеш, тільки не роби графа своїм ворогом!

Ми зійшли вниз. Лора усамітнилась у вітальні, а я попрямувала з листом до поштової сумки, що висіла в холі на стіні біля вхідних дверей.

Надвірні двері були відчинені, й, минаючи їх, я побачила графа Фоско з дружиною — вони стояли надворі, на сходах, обличчями до мене, й про щось розмовляли.

Якось поквапливо графиня увійшла в хол і спитала мене, чи не можу я вділити їй п'ять хвилин для конфіденційної розмови. Трохи здивована подібним проханням із боку такої особи, я вкинула свого листа в сумку й відповіла, що я до її послуг. З незвичною приязню, навіть по-панібратськи, вона взяла мене під руку й, замість завести до котроїсь порожньої кімнати, потягла мене надвір, на моріжок, що оточував басейн із рибою.

Коли ми проходили повз графа, що стояв на сходах, він уклонився нам і всміхнувся, а тоді зразу ж увійшов до холу й прихилив — не зачинив — за собою двері.

Графиня лагідненько повела мене вкруг басейну. Я сподівалась, що вона звірить мені якусь надзвичайну таємницю, але, на мій превеликий подив, усі секретні признання мадам Фоско звелися до чемного запевнення в її приязні до мене у зв'язку з тим, що сталося в бібліотеці. Чоловік розповів їй про все, а також про те, як зухвало сер Персіваль говорив зі мною. І вона так засмутилась та опечалилась через мене з Лорою, що надумала, коли щось подібне ще повториться, висловити серові Персівалю обурення його сваволею і покинути його дім. Граф схвалив її рішення, а тепер вона сподівалася почути ще й моє схвалення.

Все це видалося мені вельми дивним з боку такої надзвичайно стриманої дами, як графиня Фоско, надто після тих гострих випадів, що ми обмінялися ними лише сьогодні вранці у колишній човнярні. Але, звісно, я повинна була чемно й по-дружньому прийняти цей її вияв чемних та дружніх почуттів, тим паче що вона була старша за мене віком. Тож і відповідала я графині в її тоні, а тоді, вирішивши, що ми вже все сказали одна одній, хотіла була вернутися в будинок.

Але мадам Фоско начебто ніяк не бажала розлучатися зі мною і, на моє невимовне здивування, все говорила й говорила. Бувши досі наймовчазнішою з жінок, вона докучала мені тепер нескінченним переліком банальностей про подружнє життя взагалі, про стосунки сера Персіваля і Лори, про те, яка вона сама щаслива в заміжжі, про те, як покійний містер Ферлі повівся з нею в справі із заповітом, та ще про всяку всячину, поки геть стомила мене, виводивши добрих півгодини все довкола басейну. Чи завважила вона моє обридження, чи ні, не відаю, але вона змовкла так само несподівано, як і розбалакалась; зиркнула на вхідні двері, вмить скрижаніла й випустила мою руку, перш ніж я встигла придумати привід, щоб вивільнитися від неї.

Відчинивши двері й увійшовши в хол, я зненацька зіткнулася віч-на-віч із графом. Він саме вкидав якогось листа в поштову сумку.

Закривши сумку, він спитав мене, де я залишила мадам Фоско. Я сказала йому, і він зараз же пішов до своєї дружини. Коли він заговорив до мене, то був такий незвично притихлий чи й пригнічений, аж я обернулась і подивилася йому вслід, гадаючи, що з ним: чи захворів, чи не в настрої?

Чому я зразу ж підійшла до поштової сумки, дістала з неї свого листа й з невиразною підозрою оглянула його; чому я вирішила, оглянувши його, що конверта слід запечатати печаттю задля більшої певності, — це таємниці або занадто глибокі, або занадто мілкі для мого розуму. Жінки, як відомо, часто діють під впливом побуджень, що їх самі собі не годні пояснити. Певне, якийсь такий внутрішній порух і штовхнув мене зробити те, що я зробила.

Хоч би що подвигло мене на цей вчинок, а я, вернувшись до своєї кімнати й наготувавшись ставити печать, мусила тут-таки привітати себе з тим, що послухалась того поруху. Я була заклеїла конверта, як звичайно: змочивши клейку смужку й притиснувши до паперу, що під нею. Але нині я ледь торкнулася до нього, як конверт розкрився, а минуло ж лише якихось сорок п'ять хвилин, відколи я його заклеїла. Чи я погано його заклеїла? Чи, може, клей був не досить міцний?

А може... Ні! Вся моя душа збунтувалася проти здогаду, що спав мені на думку. Мені бридко думати про це, не хочеться бачити того, що переді мною, що лізе просто в вічі.

Я з трепетом дожидаю завтрашнього дня. Так багато залежить від моєї обачності, від самовладання. Принаймні, я не забуду про дві остороги: бути якомога привітнішою з графом та бути особливо насторожі, коли приїде з відповіддю кур'єр містера Кірла.

V

17 червня

Коли обідній час знову звів нас докупи, граф Фоско був у своєму звичному чудовому настрої. Він так уже старався розважити й забавити нас, от ніби завзявся загладити в нашій пам'яті все, що скоїлося вдень у бібліотеці. Яскраві описи його дорожніх пригод; кумедні анекдоти про знаменитостей, з якими він зустрічався на континенті; витончені порівняння звичаїв народностей усієї Європи, ілюстровані щедрою ряснотою прикладів; смішні признання в невинних безумствах своїх молодечих літ, коли він був законодавцем моди в провінційному італійському містечку й писав безглузді твори на кшталт французьких бульварних романів для провінційної італійської газетки, — все це лилося з його вуст легким, іскрометним потоком, і все це зачіпало наші різні інтереси, різні зацікавлення так прямо й водночас так делікатно, що ми з Лорою слухали його з непослабною увагою та, хоч як це непослідовно, майже з таким самим захопленням, як і сама мадам Фоско. Жінки можуть устояти перед любов'ю чоловіка, перед його славою, перед його вродою, перед його багатством, але їм несила устояти перед його красномовством, коли він знає, що і як їм треба говорити.

Після обіду, коли чудове враження, яке він справив на нас, ще зігрівало наші душі, граф скромно відійшов почитати в бібліотеку.

Лора запропонувала прогулятися в саду, щоб натішитися догорянням довгого вечора. Необхідно було, із звичайної чемності, запропонувати й мадам Фоско піти з нами, та вона, діставши, певне, зарані свій наказ, відмовилась, попросивши ласкаво її вибачити.

— Графові, мабуть, потрібні будуть свіжі самокруточки, — пояснила вона, — а ніхто ж йому так не догодить, як я. Тільки мої самокруточки йому до смаку.

Коли вона говорила ці слова, її холодні голубі очі ніби аж потепліли. Начебто вона й справді пишається тим, що їй дозволено священнодіяти, забезпечуючи свого повелителя відсвіжливим куривом!

Тож ми з Лорою пішли на прогулянку самі. Вечір був імлистий, задушливий. Повітря злягало важке, гнітюче; квіти в саду хилилися до порепаної землі, роси не було. В просвітах між непорушним гіллям дерев захід палав блідо-жовтою загравою, і сонце сідало, оточене легким серпанком. Неначе обіцялося на дощ — може, піде, як споночіє.

— Куди ж нам піти? — спитала я.

— До озера, Меріан, якщо ти не проти, — відповіла вона.

— Ти, здається, сама незчулась, як полюбила те похмуре озеро, хтозна й за що.

— Ні, не озеро, а весь краєвид довкола нього. Пісок, та верес, та ялини — оце й усе, що в цьому великому маєтку нагадує мені Ліммерідж. Але якщо ти волієш не йти на озеро, ходімо десь-інде.

— Тут, у Блеквотер-Парку, я не маю улюблених місць для прогулянок, моя люба. Мені тут усе однакове. Тож ходімо до озера — може, там, на відкритому просторі, буде більше прохолоди, ніж тут.

Ми мовчки перейшли сутінковий парк. Вечорова задуха гнітила нас обох, і ми пораділи, коли вийшли до альтанки, що можемо сісти й перепочити всередині.

Білястий туман низько навис над озером. Щільна коричнева смуга дерев на протилежному березі здавалася карликовим лісом, що завис у небі. Піщаний берег, що полого спускався вниз, таємниче губився в ближчих до нас пасмах туману. Панувала моторошна тиша. Хоч би листочок шелеснув, хоч би пташка заспівала в лісі чи качка яка закрякала на плесах невидимого озера. Навіть жаби не кумкали цього вечора.

— Тут так пустельно й похмуро, — мовила Лора. — Зате ми тут по-справжньому самі, як ніде-інде.

Говорила вона тихо й дивилася задумано на довколишню пущу, на пісок і туман. Я бачила, що Лора надто заглиблена у свої думки, щоб пускати в душу похмурі враження зокола, а мене вони гнітили дедалі дужче.

— Я обіцяла розповісти тобі всю правду, Меріан, про моє заміжнє життя, щоб ти більше не мучилася здогадами про нього, — почала вона. — Це ж я таїлася від тебе, люба моя, вперше і, повір, востаннє в житті. Ти знаєш, що я мовчала заради тебе і, може, трішки й заради самої себе. Як тяжко жінці признатися, що чоловік, якому вона віддала ціле своє життя, найменше з усіх людей цінує цей дарунок. Була б ти сама замужем, Меріан, та ще коли б той твій заміж був щасливий, ти б мене тоді зрозуміла ще краще. Ти б мене зрозуміла так, як ні одна жінка на світі не зрозуміє, хоч би яка добра та віддана вона була...

Що я могла їй на це відповісти? Я могла тільки взяти її за руку і вкласти у свій погляд всю любов, яку почувала до неї.

— Як часто, — провадила вона далі, — я чула, як ти сміялася над тим, що ти завжди називала своєю вбогістю! Як часто ти насмішкувато вітала мене з моїм багатством! Ох, Меріан, більш ніколи не смійся над цим. Дякуй долі за свою вбогість, бо ж та вбогість робить тебе господинею свого власного життя, бо вона рятує тебе від такої недолі, що випала мені!

Яке сумне зізнання з вуст молодої дружини, сумне у всій своїй спокійній тихомовній правдивості! Досить було мені прожити лише кілька днів разом із ними всіма у Блеквотер-Парку, щоб зрозуміти — як зрозумів би це будь-хто, — заради чого одружився з нею її чоловік.

— Я не буду засмучувати тебе розповідями про те, як швидко почалися мої розчарування та випроби, — казала вона, — я не хочу, щоб ти навіть знала, які вони були. Нехай все це залишиться тільки в моїй пам'яті. Якщо я розповім тобі, як він поставився до моєї першої й останньої спроби порозумітися з ним, ти збагнеш, як він поводився зі мною весь цей час, збагнеш так, ніби я все-все тобі докладно розказала. Якось у Римі поїхали ми до гробниці Цецілії Метелли. Небеса були погідні й чудові, давні руїни були такі прекрасні, й думка, що це ж чоловікова любов воздвигла таку гробницю, щоб увічнити пам'ять про кохану дружину, пробудила в мені більше ніжності до мого чоловіка, ніж я почувала досі. «Чи побудували б ви такого пам'ятника для мене, Персівалю? — спитала я. — До того, як ми побралися, ви запевняли мене, що палко мене любите, але відтоді...» Я не змогла договорити. Він навіть не дивився на мене, Меріан! Я опустила вуаль, щоб він не побачив сліз у моїх очах. Я подумала, що він і не почув моїх слів, але він таки почув їх. Він сказав: «Їдьмо звідсіля», — і засміявся сам до себе, підсаджуючи мене в сідло. Потім сам скочив на коня і знов засміявся, коли ми від'їжджали. «Якщо вже я споруджу вам пам'ятника, — сказав він, — то це буде зроблено на ваші власні гроші. Цікаво, чи була ця Цецілія Метелла багата й чи на її гроші побудовано гробницю?» Я не відповіла, бо не могла, плачучи під вуаллю. «Ах, ви, білявки, вічно дмете губки! — сказав він. — Чого ви хочете? Компліментів і милих речей? Ну то що ж! Я в доброму гуморі сьогодні. Вважайте, що я вже наговорив вам купу компліментів і милих речей!» Коли чоловіки говорять нам грубощі, вони й не знають, як надовго ми це запам'ятовуємо та як нам від цього боляче. Якби я поплакала довше, мені б стало легше, але його відверта зневага висушила мої сльози й зжорсточила мені серце. Відтак, Меріан, я перестала гнати геть думки про Волтера Гартрайта. Я тішилася спогадами про ті щасливі дні, коли ми, не признаючись, палко любили одне одного, й мені ставало легше на душі. В чому іще могла я шукати втіхи? Були б ми з тобою разом, може, ти допомагала б мені знаходити кращу розраду. Я знаю, що погано чинила, але скажи, хіба мене не підштовхували до такого?

Мені довелося сховати від неї своє обличчя.

— Не питай мене! — сказала я. — Чи ж я вистраждала стільки, як ти? Хіба я маю право засуджувати тебе?

— Я стала думати про нього, — заговорила вона знов, стишивши голос і присунувшись ближче до мене. — Я думала про нього, коли Персіваль залишав мене саму вечорами, а сам їхав з друзями в оперу. Я мріяла, що, коли б Бог благословив мене бідністю, я стала б Волтеровою дружиною. Я уявляла собі, як я сиджу вдома у своїй чистій дешевій сукні й дожидаю його з роботи, де він заробляє нам на хліб; уявляла, як я люблю його і все роблю вдома для нього й за це люблю його ще дужче. Я бачила, мовби уяв, як він приходить додому стомлений, а я знімаю з нього пальто й капелюха, і подаю йому обід, Меріан, і йому подобається, що я навчилася заради нього варити їсти й господарювати. О, як я сподіваюся, що він не такий самотній і нещасний, як я! Що він не думає весь час про мене, як я про нього!

Коли вона промовляла ці сумні слова, вся колишня ніжність забриніла в її голосі і вся дівоча краса знов замріла на її обличчі. Очі її з такою любов'ю дивилися на похмурий, пустельний, лиховісний виднокіл, начебто бачили рідні камберлендські пагорби за імлистою, грізною далиною.

— Не говори більше про Волтера! — попросила я, коли оговталася трохи. — Ох, Лоро, не муч нині нас обох спогадами про нього!

Вона ніби прокинулась і подивилася на мене з ніжністю.

— Аби не засмучувати тебе, — відповіла вона, — я ладна більш ніколи не вимовляти його імені.

— Я ж прошу тебе заради твого блага, — умовляла я — заради тебе самої. Коли б твій чоловік почув...

— Він би не здивувався.

Вона вимовила ці дивні слова із стомленим супокоєм та байдужістю. Миттєва переміна, що сталася в ній, вразила мене не менше, ніж сама відповідь.

— Він би не здивувався! — повторила я. — Лоро! Чи ти тямиш, що кажеш? Ти лякаєш мене!

— Це правда, — сказала вона. — Саме про це я хотіла розповісти тобі, коли ми розмовляли з тобою в твоїй кімнаті. Коли тоді, в Ліммеріджі я відкрила йому своє серце, я тільки одне приховала від нього, і ти, Меріан, сама сказала, що то не гріх. Я приховала від нього ім'я — і він з'ясував його.

Я слухала її, але не могла говорити. Її останні слова згасили останню іскру надії на її щастя, яка ще жевріла в мені.

— Це трапилося в Римі, — розповідала вона все з тим самим стомленим супокоєм та байдужістю. — Ми були на вечірці, де були запрошені самі англійці, — у подружжя Марклендів, приятелів сера Персіваля. Господиня славилась як чудова художниця, і хтось із гостей упросив її показати всім свої малюнки. Ми всі захоплювалися ними, і щось я таке сказала, що привернула до себе її увагу. «Правда, ви теж малюєте?» — спитала вона. «Колись я трохи малювала, — відповіла я, — але більше цим не займаюся». — «Якщо ви колись малювали, — сказала вона, — одного чудового дня ви, може, знов візьметеся за це заняття, тож дозвольте порекомендувати вам учителя». Я промовчала — ти розумієш, чому, Меріан, — і спробувала перевести розмову на іншу тему. Але місіс Маркленд вела своєї. «У мене були різні вчителі, — говорила вона далі, — але найкращий з усіх, найздібніший та найуважніший був такий собі містер Гартрайт. Якщо коли-небудь ви знов захопитеся малюванням, спробуйте взяти його за вчителя. Він скромний, дуже вихований молодик — я певна, він вам сподобається». Подумай тільки, вона говорила ці слова в присутності великого товариства, при чужих людях, запрошених на прийом на честь молодят! Я щосили намагалася зберегти самовладання — нічого не відповіла їй, тільки стала пильно розглядати малюнки. Коли я насмілилася підвести очі, мій чоловік дивився на мене, й наші погляди зустрілись. Я зрозуміла, що моє обличчя виказало мене. «Ми подумаємо, як бути з містером Гартрайтом, коли повернемося до Англії, місіс Маркленд, — сказав він. — Я згоден з вами — думаю, він таки сподобається леді Глайд». Він так наголосив останні слова, що мої щоки спалахнули, а серце так забилось — я мало не задихнулась. Більш нічого не було сказано. Ми рано поїхали додому. Дорогою до готелю він мовчав. Допоміг мені вийти з коляси, провів мене нагору, як звичайно. Та щойно ми зайшли до вітальні, він замкнув двері, штовхнув мене в крісло й став переді мною, схопивши мене за плечі. «Від того самого ранку в Ліммеріджі, коли ви зробили мені те своє зухвале признання, — сказав він, — я хотів довідатися, хто цей чоловік. Сьогодні я прочитав його ім'я на вашому обличчі. Це ваш учитель малювання, і звати його Гартрайт. Ви каятиметеся в цьому, і він каятиметься — до кінця ваших днів. А зараз лягайте спати, й нехай він вам насниться, якщо вам так подобається — з рубцями від моєї нагайки!» І відтоді, хай тільки він розсердиться на мене, то з погрозами чи знущанням згадує моє признання, яке я йому зробила у твоїй присутності. Я ніяк не можу запобігти тому, щоб він не надавав моїй сповіді свого жахливого тлумачення. Я не можу ні змусити його повірити мені, ні змусити його замовкнути. Ти здивувалась сьогодні, коли він сказав, ніби я зробила доброчесністю необхідність вийти за нього заміж. Ти вже не здивуєшся наступного разу, коли він, знов розлютившися чогось, повторить ці слова... Ох, Меріан, не треба! Не треба! Ти робиш мені боляче!

Я стискала її в обіймах; болюче, жалюче моє каяття здавило її, мов лабета біди. Так, моє каяття! Переді мною постало бліде з відчаю Волтерове обличчя, коли мої жорстокі слова пронизали йому серце в літній хатині в Ліммеріджі, — на тому обличчі німував нестерпний докір. Це ж моя рука вказала шлях, що повів чоловіка, якого любила моя сестра, далеко від його батьківщини, від його друзів. Це я стала поміж цими двома юними серцями, щоб розлучити їх навіки. Два їхні життя були розбиті й свідчили обидва про моє злочинство. І я скоїла це злочинство заради сера Персіваля Глайда.

Заради сера Персіваля Глайда...

Я чула, що вона щось говорить до мене, і з тону її голосу знала: вона мене втішає. Мене, що не заслужила нічого, крім її осудливого мовчання! Не знаю, скільки часу сплинуло, поки я зборола наплив гірких думок і почуттів, що захлинали мене. Спочатку я збагнула, що вона мене цілує, а тоді мої очі мовби пробудились, — досі я безтямно дивилася просто перед себе, на озеро.

— Вже пізно! — почула я її шепіт. — У парку поночіє. — Вона потрясла мене за руку й повторила: — Меріан! У парку вже поночіє!

— Ще хвилину, — попросила я, — побудьмо тут іще хвилину, хай я заспокоюсь.

Я все ще боялася глянути їй у вічі й невідривно дивилася на озеро.

Було й справді пізно. Темна смуга дерев на небокраї розтала в дедалі густішій сутіні й здавалася невиразним пасемцем диму. Туман, що зліг на озеро, непомітно розрісся й добирався до нас. Тиша стояла така сама глибока, безгучна, тільки тепер вона вже не лякала — була в ній лише таємничість і величавість.

— Ми далеко від дому, — прошепотіла вона. — Ходімо назад!

Зненацька вона змовкла й, відвернувшись від мене, задивилася на щось через вхід до альтанки.

— Меріан! — сказала вона, вся затремтівши. — Ти нічого не бачиш? Глянь!

— Куди?

— Туди, вниз!

Я подивилась, куди вона показувала рукою, і теж побачила. Віддалік по вересовищу рухалася людська постать. Темним силуетом на тлі туману вона пройшла трохи, зупинилась, постояла й рушила далі — повільно, перед і попід білою хмарою туману, аж поки щезла з поля зору, яке нам відкривалося з дверного отвору альтанки.

Ця наша вечірня розмова дуже нас перехвилювала й виснажила. Збігло кілька хвилин, перш ніж Лора насмілилася увійти в парк, а я — повести її додому.

— Хто то був — чоловік чи жінка? — спитала вона пошепки, коли ми нарешті увійшли в темну вільгість посадки.

— Не знаю.

— А як тобі здається?

— Наче схоже було на жінку.

— Боюсь, коли б то не був чоловік у довгому плащі.

— Може, й чоловік. У цьому непевному світлі було не роздивитись.

— Постривай, Меріан! Мені страшно — я не бачу стежки. А що, коли та постать іде за нами?

— Навряд чи, Лоро. Як по правді, то нема чого й боятись. Недалеко від озера село, всі вільно можуть гуляти берегами вдень і вночі. Дивно, що ми досі не бачили на озері жодної живої душі.

Ми йшли через парк. Було дуже темно — так темно, що ми насилу розрізняли стежку. Я взяла Лору за руку, й ми пішли швидше.

Ми вже були майже на півдорозі додому, коли вона раптом стала і змусила й мене зупинитись.

— Тс-с...— шепнула вона. — Чую чиюсь ходу за нами.

— Сухе листя шелестить, — сказала я, щоб підбадьорити її, — або гіллячку здуло з дерева.

— Але ж тепер літо, Меріан, і вітерець хоч би дихнув. Слухай!

Я теж почула — ніби чиюсь легку ходу слідом за нами.

— Хай то буде хто завгодно чи що завгодно, — сказала я, — а ми ходімо далі. За хвилину ми вже будемо зовсім близько від будинку, й, коли щось нас налякає, нас почують.

І ми пішли вперед так швидко, що Лора задихалася, коли ми виходили з парку. Ми вже бачили освітлені вікна будинку.

Я стала, щоб вона перевела подих. Тільки ми хотіли були рушити далі, як вона зупинила мене знов і дала знак прислухатись. Обидві ми виразно почули довге, тяжке зітхання позад нас, воно долинуло з темної гущавини.

— Хто там? — гукнула я.

Ніхто не озвався.

— Хто там? — повторила я.

Хвилину панувала тиша, а тоді ми почули знов чиюсь легку ходу, все тихішу й тихішу — все далі й далі від нас, аж поки настала цілковита тиша.

Ми поспішили вийти з-під дерев на відкритий моріжок, швидко перейшли його й, не мовивши більше жодного слова одне одному, підійшли до будинку.

При світлі лампи в холі Лора, вся бліда, подивилася на мене зляканими очима.

— Я мало не померла від страху! — сказала вона. — Хто б то міг бути?

— Спробуємо розгадати це завтра, — відповіла я. — А тим часом — нікому не кажи про те, що ми бачили й чули.

— Чому?

— Тому що мовчати безпечніше, а нам потрібна безпека в цьому домі.

Я зараз же відіслала Лору нагору, а сама, постривавши хвилину, поки зняла капелюха та пригладила коси, пішла на розвідку. Спочатку я навідалася в бібліотеку під тим приводом, що хочу взяти книжку.

Там сидів граф — у найбільшому в будинку кріслі, мирно покурюючи та читаючи. Ноги він поклав на диван, зняту краватку — впоперек колін, комір його сорочки був широко розщебнутий. На стільчику біля нього тихим дівчатком сиділа графиня Фоско й крутила для нього самокруточки. Ніяк не схоже було на те, щоб хтось із цього подружжя гуляв смерком надворі й допіру квапливо повернувся в будинок. Досить було одного погляду на графа й графиню, щоб зробити висновок, заради якого я заходила до бібліотеки.

Коли я увійшла, граф Фоско підвівся, збентежено чемний, і почав зав'язувати краватку.

— Прошу вас, не турбуйтеся через мене, — сказала я. — Я тільки забігла взяти книжку.

— Всі чоловіки моїх розмірів нещасні, бо страждають від спеки, — мовив граф, поважно обмахуючись чималим зеленим віялом. — Хотів би я помінятися місцем із моєю незрівнянною дружиною — в цю мить вона холодна, мов риба отам, у басейні.

Графиня дозволила собі розтанути з утіхи, діставши цей химерний комплімент від свого чоловіка.

— Мені не буває ніколи жарко, міс Голкомб, — зауважила вона скромно, з виглядом жінки, що признається у своїх особливих талантах.

— Ви з леді Глайд гуляли сьогодні ввечері? — спитав граф, коли я, про людське око, брала книжку з полиці.

— Так, ми ходили дихнути свіжим повітрям.

— Дозвольте спитати, куди ж ви ходили?

— До озера — аж до альтанки.

— Невже? Аж до альтанки?

За інших обставин, можливо, я б повстала проти такої його допитливості. Але нині я зраділа, бо це ж був зайвий доказ того, що ні він, ні його дружина не були причетні до таємничої з'яви на озері.

— Сподіваюсь, ніяких нових пригод цього вечора? — допитувався він. — Більше ніяких нових відкриттів — таких, як ота поранена собака?

Він утопив у мене свої незглибні сірі очі з тим холодним, сталево-невідпорним блиском, який щоразу змушує мене дивитися на нього й, коли я дивлюся, щоразу мене бентежить. У такі хвилини в мені зроджується невимовне відчуття, ніби він читає мої думки. Те саме я відчула й тепер.

— Ні, — відказала я коротко, — ні пригод, ні відкриттів.

Я спробувала відвести від нього очі, щоб вийти з кімнати. Але, хоч як це дивно, мені навряд чи вдалося б цю спробу здійснити, коли б не допомога мадам Фоско, що змусила його повернути до неї голову й, таким чином, першим відвести погляд.

— Графе, чом ви не попросите міс Голкомб сісти? — сказала вона.

Щойно він одвернувся, щоб подати мені стільця, я вхопилась за цей привід, щоб подякувати йому, вибачитись і вислизнути геть.

Через годину, коли Лорина покоївка прийшла в спальню своєї пані, я заговорила про задуху, щоб довідатися, де провели вечір слуги.

— Певне, ви зморилися там, унизу, від спеки? — спитала я.

— Ні, міс, — відповіла дівчина, — ми її по-справжньому й не відчули.

— То ви, мабуть, ходили в парк?

— Дехто з нас намірявся піти, міс. Але куховарка сказала, що винесе свого стільця на подвір'я, де прохолода, то й ми всі надумали повиносити туди стільці — так і просиділи вечір.

Лишалося довідатись, де пробула вечір економка.

— А місіс Майклсон уже обляглася? — поцікавилась я.

— Навряд чи, міс, — відповіла, усміхаючись, дівчина, — зараз вона, певне, встає, а не лягає спати.

— Чому це? Що ви хочете цим сказати? Місіс Майклсон проспала день?

— Ні, міс, не зовсім так. Вона весь вечір проспала у себе в кімнаті на кушетці.

Співставивши те, що я на власні очі бачила в бібліотеці, й те, що тільки-но почула від покоївки, я дійшла неминучого висновку. Постать, яку ми бачили біля озера, не була постаттю ні мадам Фоско, ні її чоловіка, ні кого-небудь із слуг. Хода, яку ми чули позад себе, не належала нікому з домашніх.

Хто ж то був?

Гадати про це — марна справа. Я ж бо навіть не певна, чоловіча то була постать чи жіноча. Мені тільки здалося, начебто я бачила жінку.

VI

18 червня

Гризота, що мучила мене учора ввечері в альтанці після Лориної розповіді, повернулася до мене в нічній самотині й довго не давала мені заснути.

Зрештою я засвітила свічку і взялася перечитувати свої давні щоденники, щоб перевірити, якою ж мірою я винна у фатально помилковому Лориному заміжжі та що я могла вдіяти, аби врятувати її від цього шлюбу. Наслідок моїх пошуків трохи заспокоїв моє сумління. Я переконалась: хоч як сліпо й нерозважно я тоді чинила, я старалася тільки заради її блага. Звичайно сльози не приносять мені полегкості, але цього разу було не так. Я виплакалась, і мені стало легше. Уранці я встала з твердим рішенням, із спокійними думками. Хай сер Персіваль що хоче каже чи робить, я більш ніколи не розсерджуся на нього, не забуду ні на мить, що лишаюся тут, попри образи, приниження та погрози, тільки заради Лори, задля її блага.

Вранці нам не довелося сидіти й гадати, чию постать ми бачили біля озера й чию ходу чули в парку, — через дріб'язкову прикрість, що дуже засмутила Лору. Вона загубила брошку, яку я подарувала їй на згадку напередодні її весілля. Брошка була на ній, коли ми прогулювалися вчора увечері, тож ми могли тільки припустити, що Лора загубила її або в альтанці, або дорогою додому. Послали слуг на пошуки, але ті вернулися ні з чим. Тепер Лора пішла шукати сама. Знайде вона брошку чи ні, але це добрий привід для відсутності Лори, якщо сер Персіваль повернеться раніше, ніж прибуде кур'єр із листом від компаньйона містера Гілмора.

Щойно годинник вибив першу годину. Я міркую, що краще: чекати на лондонського кур'єра тут чи непомітно вислизнути з будинку й пантрувати його за ворітьми?

В цьому домі я нікому й нічому не довіряю, тож, мабуть, ліпше буде здійснити другий план. Граф, на щастя, засів у їдальні. Коли десять хвилин тому я бігла по сходах нагору, то чула з-за дверей, як він дресирує своїх канарок:

— Вилітайте на мій мізинчик, мої лю-лю-любесенькі! Вилітайте — й нагору по східцях! Раз, два, три — нагору! Три, два, один — вниз! Один, два, три — цінь-цінь-цвірінь!

Канарки звично заливалися співом, а граф відповідав їм ціньканням і свистом, от ніби й сам був птахом! Через відчинені двері моєї кімнати до мене долинають їхні пронизливі співи й свист. Зараз саме час вислизнути, щоб мене ніхто не завважив.


Четверта година.

Відколи три години тому я зробила свій останній запис, події в Блеквотер-Парку повернулися й потекли по новому річищу. Не знаю, до кращого чи до гіршого, і боюсь про це замислюватись.

Але повернуся до того, на чому я зупинилась, щоб не заплутатись у веремії власних думок.

Я, як надумала, так і вчинила: пішла за ворота зустріти кур'єра з листом для мене. На східцях ніхто мені не здибався. В холі я почула, що граф досі дресирує своїх канарок. Але переходячи квадратний двір, я побачила графиню Фоско, що ходила по своєму улюбленому колу — все кружка довкола басейну. Я зразу ж уповільнила ходу, щоб вона не помітила, як я поспішаю, і навіть обачно запитала, чи не збирається вона на прогулянку перед другим сніданком. Вона усміхнулась мені так приязно, як тільки вміла, відповіла, що воліє не заходити далеко від дому, люб'язно кивнула мені й пішла в будинок. Я озирнулась і, побачивши, що вона зачинила за собою двері, відчинила хвіртку. За чверть години я була вже біля сторожки.

Алея переді мною робила різкий поворот ліворуч, далі ярдів сто вела прямо, потім круто повертала праворуч, до битого шляху. Між цими двома поворотами, яких не видно було ні від сторожки, ні від шляху, я почала туди-сюди прогулюватись. Обабіч мене були високі живоплоти. Хвилин двадцять, за моїм годинником, я нікого не бачила й не чула. Нарешті я зачула рипіння коліс, поспішила до другого повороту, звідки назустріч мені виїхала карета із станції. Я зробила кучерові знак зупинитись. Карета стала, і з віконця визирнув поважний чоловік.

— Даруйте, — сказала я, — але чи не їдете ви до Блеквотер-Парку?

— Так, мем.

— З листом для когось?

— З листом для міс Голкомб, мем.

— Можете віддати листа мені. Я і є міс Голкомб.

Кур'єр торкнувся рукою капелюха, вийшов із карети й віддав мені листа.

Я зараз же розпечатала конверта й прочитала листа. Я перепишу його в щоденник, а тоді з обачності знищу оригінал.

«Шановна леді!

Ваш лист, якого я прочитав сьогодні вранці, дуже стурбував мене. Я відповім на нього якомога коротше і ясніше.

Уважно розглянувши вашу заяву, я, знаючи стан справ леді Глайд за шлюбним контрактом, дійшов висновку, про який мені прикро говорити: сер Персіваль Глайд наміряється зробити позику з основного капіталу леді Глайд (іншими словами, позику з двадцяти тисяч фунтів, що їй належать), змусивши її стати учасницею оборудки й дати свою згоду на кричуще зловживання її довір'ям. У тому випадку, якщо леді Глайд захоче опротестувати цю позику, її підпис свідчитиме про те, що цю позику зроблено з її відома й згоди. Будь-які інші припущення з приводу оборудки, для якої потрібен був би підпис леді Глайд, виключаються.

Якщо леді Глайд підпише такий документ (а саме такою бачиться мені угода, що про неї мова), її довірені особи будуть зобов'язані видати гроші серові Персівалю з основного її капіталу — з двадцяти тисяч фунтів. Якщо сер Персіваль не поверне назад позики, капітал леді Глайд зменшиться відповідно на позичену суму. Якщо леді Глайд матиме дітей, їхній спадок зменшиться на таку саму суму, велику чи малу. Коротше кажучи, ця оборудка, якщо тільки леді Глайд не впевнена в протилежному, може вважатися шахрайством стосовно її майбутніх дітей.

Зважаючи на ці серйозні обставини, я радив би леді Глайд не підписувати документа на тій підставі, що спочатку вона хоче подати його на схвалення повірникові її родини, тобто мені, за відсутності містера Гілмора, мого компаньйона. Проти цього не може бути ніяких поважних заперечень, оскільки, якщо оборудка чесна й не зачіпає істотно інтересів леді Глайд, я, звісно, дам свою згоду на її підпис.

Прийміть запевнення, що при потребі я готовий подати вам всіляку допомогу ділом чи порадою. Лишаюсь Вашим відданим слугою.

Вільям Кірл»

Я з великою вдячністю прочитала цього щирого й розумного листа. Він підказував Лорі незаперечну підставу, щоб ухилитися від підпису, і з'ясовував нам обом вірогідну суть документа.

Поки я читала, кур'єр стояв поруч мене, чекаючи на мої вказівки.

— Перекажіть, будь ласка, містерові Кірлу, що я все зрозуміла й дуже йому вдячна, — сказала я. — Іншої відповіді поки що не треба.

Саме цієї хвилини, коли я говорила ці слова, тримаючи в руках розпечатаного листа, граф Фоско вигулькнув з-за повороту алеї з боку битого шляху і виріс переді мною, наче з-під землі.

Його раптова поява тут, де я аж ніяк не сподівалася його зустріти, просто приголомшила мене. Кур'єр попрощався зі мною і сів у карету. Більше я не спромоглася сказати йому ні слова, ба навіть, розгубившись, не відповіла на його уклін. Я скам'яніла, переконавшись, що мою хитрість розкрили, — і хто ж це зробив? Не хто інший, як сам граф Фоско!

— Ви вертаєтеся додому, міс Голкомб? — спитав він, не виказуючи ані найменшого подиву й навіть не глянувши на карету, що саме рушала.

Я трохи зібралась на силі й відповіла йому ствердним кивком голови.

— Я теж іду додому, — сказав він. — Прошу вас, не відмовте мені у втісі супроводжувати вас. Чи не візьмете ви мене під руку? Та ви, здається, вельми здивовані тим, що бачите мене?

Я взяла його під руку. З усіх розгублених моїх думок перша вернулася до голови застережлива: краще піти на будь-які жертви, аніж зробити графа своїм ворогом.

— Ви, здається, вельми здивовані тим, що бачите мене! — повторив він спокійно, але з притиском.

— Я начебто чула, графе, як ви з вашими пташечками виспівували в їдальні, — відповіла я, намагаючись говорити якомога спокійніше й твердіше.

— Авжеж, так воно й було. Але ж, люба леді, мої маленькі пернаті діточки так у всьому схожі на всіх інших дітей. Іноді вони перестають слухатись, от як цього ранку. Я саме саджав їх назад у клітку, коли увійшла моя дружина й сказала, що залишила вас і ви самотою пішли на прогулянку. Ви ж самі сказали їй, що йдете на прогулянку?

— Авжеж.

— Що ж, міс Голкомб, спокуса супроводжувати вас була надто велика, щоб я міг її перебороти. Немає нічого страшного в тому, що я в моєму віці признаюся про такі речі, правда? Я схопив капелюха і рушив набиватися вам у почет. Адже ж краще такий супровід, як старий гладун Фоско, аніж ніякий? Я пішов не тією дорогою, у відчаї вернувся і ось я тут — нарешті сягнув (чи смію так сказати?) вершини своїх бажань!

Отак він розводився, пересипаючи свою мову компліментами, а та його мова була така плавна й текуча, що мені лишалося тільки мовчати й зберігати, без особливих зусиль, самовладання. Ні разу, жодним словом він не натякнув на карету, яку бачив на дорозі, чи на листа, що його я досі тримала в руці. Ця його лиховісна делікатність переконала мене, що він найганебнішим чином розкрив таємницю моєї заяви до повірника й нині, переконавшись, як секретно я постаралась отримати відповідь; знав рівно стільки, скільки йому було треба. Тепер він тільки намагався приспати мої підозри, що, як він розумів, повинні були виникнути у мене. Мені вистачило розуму, щоб не робити спроб ошукати його правдоподібними поясненнями, але я була жінка й тому, попри страх перед ним, не могла не відчувати, яка ганьба для мене йти з ним попідручки!

На під'їзній доріжці біля будинку ми побачили, як коляса від'їжджає до стайні. Допіру повернувся сер Персіваль. Хоч які там були наслідки його мандрівки, вони не зм'якшили його лютої вдачі.

— Ну, двоє вже вернулись, — мовив він понуро. — Чого це всі порозбігалися з дому? Де леді Глайд?

Я сказала йому, що Лора загубила брошку й шукає її в парку.

— Брошка чи не брошка, — похмуро пробурчав він, — а я раджу їй не забувати, що сьогодні вона повинна прийти в бібліотеку. Я хочу бачити її через півгодини!

Я визволила свою руку й поволі пішла нагору по східцях. Граф удостоїв мене одним із своїх найрозкішніших поклонів, а тоді весело звернувся до грізного господаря дому.

— То як, Персівалю, — сказав він, — приємна була ваша поїздка? А ваша красунечка Руда Моллі дуже наморилася з дороги?

— К дідьку Руду Моллі й поїздку теж! Я хочу снідати.

— А я хочу спочатку трохи поговорити з вами, — заявив йому граф. — П'ять хвилин поговорімо, друже мій, отут на моріжку.

— Про що?

— Про справи, що дуже й дуже зачіпають вас.

Я барилась, проходячи якомога повільніше через двері в хол, і чула ці запитання й відповіді. Крізь відчинені двері я бачила, як сер Персіваль у нерішучості сердито заклав руки в кишені.

— Якщо ви хочете знов набридати мені вашою триклятою розбірливістю, — сказав він, — то я не бажаю вас слухати! Я хочу снідати.

— Ходімо та поговорімо, — повторив запрошення граф, не звертаючи ані найменшої уваги на грубі слова свого друга.

Сер Персіваль спустився вниз по сходах. Граф узяв його під руку й лагідно повів далі на подвір'я. Я була певна, що ті «справи» стосувалися до Лориного підпису. Безсумнівно, вони говорили про Лору й про мене. Серце мені стискалося, я мліла від хвилювання. Як важливо було б довідатись, що саме вони кажуть один одному цієї хвилини! Але ніяким побитом я не могла почути ані словечка з їхньої розмови.

Я пішла блукати по будинку від покою до покою. Адвокатів лист я сховала на грудях — нині вже боялася довірити його замкові й ключу у власній кімнаті. Тривога так гнітила мене, просто зводила з ума. Лора все не верталась. Я подумала, що треба б піти пошукати її, але мене так виснажили сьогоднішні тривоги, що денна спекота й зовсім мене здолала. Я рушила була до дверей, та мусила вернутись до вітальні й прилягти на найближчу кушетку.

Я тільки почала заспокоюватись, коли це двері тихо прочинились і в кімнату зазирнув граф.

— Тисячу разів перепрошую, міс Голкомб, — сказав він. — Я насмілився потурбувати вас лише заради хороших вістей. Персіваль, примхливий у всьому, як ви знаєте, в останню хвилину раптом передумав, і затію з підписами тим часом відкладено. Велике полегшення для всіх нас, міс Голкомб, — я радий, що бачу втіху на вашому обличчі. Передайте, прошу вас, мою глибоку пошану й щирі вітання леді Глайд, коли казатимете їй про цю приємну новину.

Не встигла я отямитись від зачудування, як він уже й пішов. Безперечно, тільки завдяки впливові графа сер Персіваль міг так непоясненно змінити свої наміри; тому нетяжко було умовити свого друга баронета, знаючи про мого листа до повірника й про те, що сьогодні я дістала відповідь.

На серці мені полегшало, але розум мій начебто виснажився разом із тілом і неспроможний був осягнути ні сумнівне сьогодні, ні погрозливе завтра. Я ще раз спробувала підвестися й піти шукати Лору, але голова мені паморочилась, ноги підгинались. Не лишалось нічого іншого, як лягти знову на кушетку, всупереч власній волі.

В будинку панувала тиша. Тихе дзижчання комах за відчиненим вікном заколисувало мене. Очі мої склепились самі собою, і поступово я поринула в дивний стан — я не пильнувала, бо не усвідомлювала, що було довкола мене, але й не спала, бо пам'ятала, що відпочиваю. Моя збуджена, мов у лихоманці, уява покинула моє зморене тіло, і чи то в трансі, чи то в якійсь мрії — не знаю, як це й назвати, — я побачила Волтера Гартрайта. Зрання я жодного разу не подумала про нього, ані Лора не назвала його, не натякнула про нього. І все ж я бачила його нині перед себе так виразно, ніби повернулися колишні дні й ми знов були разом у Ліммеріджі.

Він постав переді мною в гурті інших чоловіків, чиїх облич я не могла роздивитись. Усі вони лежали на сходах величезного зруйнованого храму. Височенні тропічні дерева, геть обвиті ліанами, обступали цей храм, затуляючи небо й відкидаючи похмуру тінь на купку безпомічних людей на сходах. Потворні кам'яні ідоли, моторошно осміхаючись, проглядали крізь густі сплети гілля. Білі випари, клубочучись, звиваючись, скрадалися по землі; ось вони піднялися, мов дим, поглинули людей і розтали, а люди одне за одним помирали, хто де лежав. Жаль і жах розв'язали мені язика, і я почала благати Волтера тікати звідти. «Вернись, вернись! — кричала я. — Згадай, що ти обіцяв їй і мені. Вернися до нас, поки хвороба не спостигла тебе й не вбила, як інших».

Він подивився на мене — на обличчі в нього був вираз неземного спокою. «Чекай, — сказав він, — я повернуся. Від тієї ночі, коли я здибав знедолену жінку на битому шляху, моє життя стало знаряддям вищого Призволу, досі незримого для мене. І тут, у цій дикій пущі, і там, коли я повернуся на землю, де побачив світ, мені призначено йти темною, недовідомою дорогою, що веде мене, тебе й сестру твоєї та моєї любові до незбагненної відплати й неминучого кінця. Чекай на мене. Хвороба, що погубила інших, обійде мене стороною».

Знов я побачила його. Він був усе ще в лісі. Число його нещасних товаришів зменшилося до кількох душ. Не стало ні храму, ні ідолів, — натомість серед пралісу замиготіли темні, карлуваті постаті з луками й смертоносними стрілами, покладеними на тятиву. Знов злякалась я за Волтера і скрикнула, щоб застерегти його. Знов обернувся він до мене з незворушним спокоєм на обличчі. «Це ще один крок по темній дорозі, — мовив він. — Чекай на мене. Стріли, що вразять інших, помилують мене».

Втретє я побачила його — на кораблі, що сів на риф біля дикого піщаного узбережжя. Переповнені шлюпки пливли до берега, він один зостався на кораблі й мав потонути разом з ним. Я гукнула йому, щоб покликав назад найближчого до нього човна, щоб зробив останнє зусилля в боротьбі за життя! Його спокійне обличчя обернулося до мене, і його рівний голос дав мені ту саму відповідь: «Це ще один крок моїх мандрів. Чекай на мене. Море, що поглинуло інших, пощадить мене».

І востаннє побачила я його. Він стояв на колінах перед надгробком із білого мармуру, й тінь жінки, закутаної вуаллю, підвелася з могили й стала поруч нього. Неземний спокій на його обличчі змінився неземною печаллю. Але голос його долинув до мене з тією самою жахливою виразністю. «Щораз густішає пітьма довкола мене, — сказав він, — та я йду все далі. Смерть забирає добрих, прекрасних, юних, але щадить мене. Пагубна хвороба, смертоносні стріли, морська пучина, могила, що забирає любов і надію, — все це віхи на моєму шляху, що веде мене ближче й ближче до кінця».

Серце моє завмерло від жаху, що його не вилити словами, від горя, якого не виплакати сльозами. Пітьма зімкнулась довкола подорожанина перед мармуровим надгробком і довкола закутаної вуаллю жінки, що встала з могили. Зімкнулась пітьма й довкола ясновидиці, що дивилася на них. Більш нічого я не бачила, не чула...

Пробудилась я від легкого доторку до мого плеча. Це була Лора.

Вона стояла навколішках біля кушетки. Обличчя її зашарілось від збудження, очі дивилися на мене з диким сум'яттям. Побачивши її, я здригнулась від страху.

— Що сталось? — спитала я. — Що тебе налякало?

Вона озирнулась на прочинені двері, приклала губи до мого вуха й відповіла пошепки:

— Меріан! Та постать на озері, та хода за нами увечері... Я бачила її! Я щойно розмовляла з нею!

— Господи, з ким?

— З Анною Катерік!

Я пробудилася від такого дивовижного, гнітючого сну, а тут Лора ще дужче мене нажахала своїм схвильованим обличчям і незвичайною поведінкою. Тож я була зовсім нездатна сприйняти одкровення, що впало на мене, коли вона вимовила те ім'я. Я тільки стала мов укопана й мовчки втупилася в неї, затамувавши подих.

А вона була надто поглинута переживанням своєї пригоди, щоб помітити, як приголомшили мене її слова.

— Я бачила Анну Катерік! Я розмовляла з Анною Катерік! — повторяла вона так і сяк, ніби думаючи, що я не розчула. — Ох, Меріан, я маю стільки всього тобі розповісти! Ходімо звідсіля, нас тут можуть застати й перебити нам розмову! Ходімо зараз же до моєї кімнати!

Випаливши ці слова, вона схопила мене за руку й потягла через бібліотеку до останньої кімнати на долішньому поверсі, яка була призначена лише для її особистого користування. Ніхто, крім її власної покоївки, ні під яким приводом не міг застати нас там зненацька. Вона заштовхала мене до кімнати, замкнула двері й затулила вікна ситцевими фіранками.

Дивне, тупе заціпеніння, що пойняло мене, коли я побачила її, все не миналось. Але впевненість, що ускладнення, які давно загрожували нам із нею, враз зімкнулися довкола нас залізним кільцем, — ця ростуча впевненість почала помалу проникати в мою свідомість. Я не могла висловити цього відчуття словами, таке воно було невиразне й невловне. «Анна Катерік! — безпомічно, безнадійно шепотіла я сама собі. — Анна Катерік!»

Лора притягла мене на отоманку, що стояла посеред кімнати.

— Глянь! — сказала вона. — Глянь сюди! — й показала на комір своєї сукні.

Я побачила загублену брошку — вона знов була на своєму місці. Її вигляд — це було щось реальне, до чого можна було доторкнутись; ця брошка ніби погамувала вирування й сум'яття моїх думок, і я почала приходити до тями.

— Де ж ти знайшла брошку? — Перші слова, які я спромоглася сказати їй цієї важливої хвилини, стосувалися до такої дрібнички!

— Це вона знайшла її, Меріан!

— Де?

— На підлозі в альтанці... Ох, із чого почати, як розповісти тобі про це? Вона говорила зі мною так дивно... виглядала такою страшно хворою... І так раптово залишила мене!

Схвильована цими спогадами, вона заговорила голосніше. Моя вже узвичаєна недовіра до всіх і до всього в цьому домі, недовіра, що не дає мені просвітку день і ніч, миттєво звеліла мені остерегти її — достоту як хвилину тому вигляд її брошки вивів мене із заціпеніння й спонукав заговорити.

— Говори тихіше, — сказала я, — вікно відчинене, й садова доріжка веде якраз попід ним. Почни з самого початку, Лоро. Розкажи мені до слова, що було між тією жінкою і тобою.

— Може, краще зачинити вікно?

— Ні, не треба. Тільки говори тихіше. Пам'ятай: у домі твого чоловіка небезпечно говорити про Анну Катерік. То де ти її побачила?

— В альтанці, Меріан. Як ти знаєш, я пішла шукати брошку і, коли йшла стежкою через парк, щокрок уважно дивилася собі під ноги. Отак помалу, через довгий час, я нарешті добулася до альтанки. А як зайшла, зразу опустилася навколішки, щоб пошукати добре по всій підлозі. Я все шукала, спиною до входу, коли це почула позаду чийсь тихий, чудний голос. Хтось покликав мене: «Міс Ферлі!»

— Міс Ферлі!

— Так, я почула моє колишнє ім'я — дороге, рідне ім'я, з яким я, здавалося, розлучилась навіки. Я скочила на ноги. Я не злякалась — голос був надто лагідний і м'який, щоб кого-небудь налякати, — але дуже здивувалась. На порозі стояла й дивилася на мене якась жінка — я її начебто зроду не бачила...

— А як вона була вбрана?

— На ній була чистенька, гарненька біла сукня, а поверх сукні накинута стара, зношена темна хустка. На голові вона мала капелюшок із коричневої соломки, теж старий і поношений, як і хустка. Мене вразила різниця між її сукнею і рештою її одежі, й вона зрозуміла, що я це помітила. «Не звертайте уваги на мій капелюшок і хустку, — сказала вона якимось квапливим, задиханим голосом. — Якщо вони не білі, то мені байдуже, який у них вигляд. А на мою сукню дивіться, скільки вам хочеться, — за неї мені не соромно». Чудні слова, чи не так? Не встигла я сказати їй щось заспокійливе, як вона простягла до мене руку, і я побачила на її долоні мою брошку. Я так зраділа і була така їй вдячна, що підійшла до неї зовсім близько, щоб висловити свої почуття. «Ви вдячні мені настільки, що зволите зробити мені невеличку ласку?» — спитала вона. «Звісно, — відповіла я. — Я залюбки зроблю для вас усе, що зможу». — «Тоді дозвольте мені самій приколоти брошку вам до сукні, адже я її знайшла». Її прохання було таке несподіване, Меріан, і висловила вона його з таким незвичайним запалом, що я навіть відступила назад на крок чи на два, не знаючи, як бути. «Ах,— мовила вона, — ваша мати дозволила б мені приколоти брошку!» В її голосі й погляді був такий докір, вона так докірливо згадала про мою матір, що мені стало соромно за мою нечулість. Я взяла її руку, в якій вона тримала брошку, лагідно притягла й поклала собі на груди. «Ви знали мою матір? — спитала я. — Це було давно? І чи бачила я вас коли-небудь?» Старанно приколовши брошку до моєї сукні, вона поклала обидві руки мені на груди. «А ви не пам'ятаєте чудового весняного дня в Ліммеріджі, — спитала вона, — і вашої матері, що вела за руки двох маленьких дівчаток дорогою до школи? Від того часу мені більш не було про що думати, тож я досі пам'ятаю той день. Однією з тих двох маленьких дівчаток були ви, а другою була я. Гарненька розумниця міс Ферлі та бідолашна недоріка Анна Катерік були тоді ближчі одна одній, ніж нині!..»

— Коли вона назвалась, ти впізнала її, Лоро?

— Так... я згадала, як у Ліммеріджі ти питала мене про Анну Катерік і казала, нібито колись вважали, що ми з нею дуже схожі.

— Чому ти згадала про це, Лоро?