Книга: Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько (українською)

С (Ест) Р25

Повесть-сказка об увлекательных приключе-ниях трех забавных человечков, об их друж-бе и взаимовыручке и о том, что происходит, когда нарушается равновесие в природе. За эту книгу Эно Рауд — лауреат Литературной премии Эстонской ССР им. Ю. Смуула — внесен в Почетный список им. Г. К. Андер-сена.

Перекладено за виданням:

Eno Paud, Naksitrallid, «Estraamat», Tallin, 1972; Eno Paud, Naksitrallid, «Estraamat», Tallin, 1975.

Р25 Рауд Е. М. Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько: Повість-казка. Для мол. шкіл. в. / Пер. з ест. О. С. Завгородньо-го; Худож. Е. Вальтер.— 2-ге вид.— К.: Веселка, 1983.— 128 с. іл.— (Бібл. сер.).

Повість-казка про цікаві пригоди трьох маленьких чоловічків, про їхню дружбу і взаємовиручку та про те, що буває, коли порушується рівновага в природі. За цю книгу Ено Рауда — лауреата Літературної премії Естонської РСР ім. Ю. Смуула — занесено до Почесного списку ім. Г. К. Андерсена.

Р 4803010200-145 С (Ест)

М206(04)—83

Библиотечная серия

Эно Мартынович Рауд

МУФТИК, ПОЛБОТИНОК И МОХОВАЯ БОРОДА

Повесть-сказка. (На украинском языке). Для младшего школьного возраста. Второе издание. Перевод с эстон-ского Александра Сергеевича Завгороднего. Художник Эдгар Вальтер. Киев, «Веселка». Редактор Л. Г. Силаєва. Художній редактор М. М. Ємельянов. Технічний редактор Т. В. Оста-лецька. Коректори Л. К. Скрипченко, В. В. Богаєвський.

Інформ. бланк Яа 2483

Здано на виробництво 22. 03. 83. Підписано до друку 15. 06. 83. Формат 70х90 Папір друкарський Мі 1. Гарнітура шкільна. Друк високий. Умови, друк. арк. 9,36+8 вкл. (1,17)=10,53. Умови, фарб.-відб. 14,62. Обл.-вид. арк. 6,94+8 вкл. (1,95)=8,89. Тираж 100 000 пр. Зам. 477-3. Ціна 65 к. Видавництво «Веселка», 252050, Київ-50, Мельникова, 63. Львівська книжкова фабрика «Атлас», 290005, м. Львів-5, вул. Зелена, 20.

р 4803010200—145 © Видавництво «Веселка», 1981,

М206(04)—83' 'переклад українською мовою

-------------------------

КНИГА ПЕРША

ЗНАЙОМСТВО БІЛЯ КІОСКА З МОРОЗИВОМ

Якось цілком випадково стрілися троє дивних чоловічків — Мохобородько, Півчеревичок і Муфтик. Вони були такі маленькі на зріст, що видалися морозивниці хлопчи-ками-мізинчиками, і вона здивовано втупилася в них. Мохобородько мав бороду з м'якенького моху, в якій розкошували червоні торішні брусниці, у Півчеревичка взуття було без носків — щоб вільно ворушити пальцями. А Муфтик замість звичайного вбрання носив велику муфту, з котрої визирали тільки голова й ступні.

Вони ласували морозивом і з цікавістю роздивлялися один одного.

—Перепрошую, — мовив урешті Муфтик. — Я, звісно,

можу помилятися, але мені здається, в нас є щось спільне.

—І я так гадаю,— кивнув Півчеревичок.

Мохобородько вирвав із бороди кілька брусничок і за

пропонував новим знайомим.

—З морозивом смакує кисленьке,— пригощав він.

—Якщо для вас не буде обтяжливо, давайте ще якось зустрінемося,— сказав Муфтик.— Зваримо какао і погомонимо.

—Оце було б чудово! — вигукнув Півчеревичок. — Я охоче запросив би вас до себе в гості, але в мене взагалі немає домівки. Ще малим я подався у мандри по світу.

—Як і я,— підхопив Мохобородько.

—Надзвичайний збіг! — здивувався Муфтик. — І зі мною точнісінько те саме. Отже, всі ми — вічні мандрівники!

Він кинув обгортку з морозива у смітник і дзизкнув

блискавкою муфти.

—Чи вам не здається, що нам варто об'єднатися? — запитав Півчеревичок.— Подорожувати гуртом веселіше...

—Атож! — радісно погодився Мохобородько.

—Просто блискуча ідея! — просіяв Муфтик.— Навдивовижу блискуча ідея!

—Одне слово, вирішили, — ствердив Півчеревичок.— Тільки, перш ніж ми об'єднаємося, може, візьмемо ще морозива?

Пристали на це, і кожен купив собі ще порцію.

Потім Муфтик сказав:

—Між іншим, у мене є автомобіль. Якщо ви не проти,

далі ми поїдемо.

—О-о!'— зрадів Мохобородько.— Хто ж відмовиться од

такого!

—Згода, згода,— додав Півчеревичок.— Адже машиною так зручно!

—Та чи помістимося втрьох? — занепокоївся Мохобородько.

—Це фургон,— заспокоїв Муфтик,— там просторо.

Півчеревичок весело підсвиснув.

—Згодиться,— кинув він.

—Чудово,— полегшено зітхнув Мохобородько.— Вреш

ті, як у прислів'ї мовиться, для хороших овечок і однієї

кошари вистачить.

—А де ж твій будинок на колесах? — запитав Півчеревичок у Муфтика.

—Біля головпошти,— відповів той.— Я там вкину дві

дюжини листів.

—Дві дюжини? — здивувався Мохобородько.— Як ба

гато в тебе друзів!

—Ох ні, навпаки,— усміхнувся Муфтик трохи ніяково.— Я не пишу нікому, тільки собі.

—Сам собі надсилаєш листи! — аж підскочив Півчеревичок.

—Річ у тому, що мені дуже подобається листуватися,— пояснив Муфтик,— а от друзів не маю, я такий самотній. Ось і вирішив писати сам собі. До речі, я шлю листи «до запиту». В одному місті вкидаю, а в іншому отримую свою кореспонденцію.

—Вельми своєрідний спосіб листування, — зауважив Мохобородько.

—Справді, дотепно придумано,— погодився Півчеревичок.— Може, візьмемо ще морозива?

—Авжеж,— підтримав Мохобородько.

—І я не проти,— приєднався Муфтик.— Гадаю, цього разу поласуємо шоколадним. Воно трохи дорожче, ніж звичайне молочне, але з нагоди такого несподіваного чудового знайомства не варто труситися над двома копійками.

Кожен купив собі шоколадного та й лизькав якийсь час мовчки.

—Смачне,— сказав нарешті Мохобородько.— Набагато солодше за молочне.

—Умгу,— кивнув Півчеревичок.

—Пречудовий кисіль,— додав Муфтик.

—Що? — здивовано поглянув на нього Мохобородько.— Про який кисіль ти верзеш? Ми ж їмо шоколадне морозиво, якщо я не помиляюся?

І — Перепрошую,— застидався Муфтик.— Звісно, ми насолоджуємося морозивом, а не киселем. Та я від хвилювання назви смачних страв плутаю.

—Ти хвилюєшся, коли їси шоколадне морозиво? — не вгавав Мохобородько.— Для цього я не бачу ані найменшої підстави!

—Та розхвилювався я не через морозиво,— пояснив Муфтик. — Мене вразило те, що познайомився з вами. Це так доречно. Адже раніше я жив у цілковитій самоті. А тепер знайшов чудових спільників. Я зворушений до глибини

душі.

—Можливо,— сказав Півчеревичок.— Мене теж хви

лює шоколадне морозиво. Погляньте — аж тремчу од хви

лювання.

Його справді лихоманило — лице посиніло й пересмикувалося.

—Та ти просто змерз,— збагнув Мохобородько.— Оце накоїв собі!

—Напевне, так,— погодився Півчеревичок.

—Більше не варто їсти морозиво,— сполохався Муфтик.— Принаймні, могли б кілька порцій прихопити з собою. У моєму фургоні є холодильник.

—Невже? — вигукнув Мохобородько.

—Чудово! — зрадів Півчеревичок.— Тоді візьмемо з собою чималенько, тижнів на вісім!

—Біда лиш у тому,— вів далі Муфтик,— що холодильник діє тоді, коли автомобіль стоїть. Під час руху електрострум так його нагріває, що аж пашить од нього.

—Гм,— гмукнув Півчеревичок.— І морозиво розтане?

—Неодмінно,— сказав Муфтик.

—Я гадаю, доцільніше взагалі відмовитися од припасів,— замислено додав Мохобородько.

—І мені здається, що так наймудріше,— пристав на це Муфтик.— Але я не хочу нав'язувати вам своєї думки.

—Мої пальці скоро задубіють,— заскиглив Півчеревичок.— Може, гайнути до Муфтика й трохи зігрітися в холодильнику?

—Ходімо швидше,— випалив Мохобородько.— Слово честі, мені давно не терпиться побачити автомобіль.

—Дякую,— мовив Муфтик.

І вони попростували.

МУФТИКОВА МАШИНА

Маленький червоний фургон і справді стояв біля голов-пошти, як і казав Муфтик. Навколо нього зібралося чимало хлопчаків, навіть кілька дорослих стовбичило. Вони навперебій намагалися розпізнати марку і походження авто, але марно.

Не звертаючи уваги на допитливих, Муфтик зупинився біля машини і відчинив дверцята.

—Ласкаво прошу,— припросив він своїх товаришів, і трійця забралася до фургончика.

—О-о-о! — вигукнув Мохобородько, захоплено озираючись довкола.— О-о-ох!

Йому забракло інших слів.

А Півчеревичок і собі тихенько:

—Розчудесно!

—Почувайтеся, як удома,— усміхнувся Муфтик.

—Домівка, домівка...— шепотів Півчеревичок, наче в

маренні.— Це слово для мене солодше, ніж шоколадне мо

розиво. Нарешті після довгих мандрівок — дах над голо

вою!

У Муфтиковій машині на них повіяло домашнім теплом. Тут була справжня маленька зручна кімната. Висока постіль застелена гарною строкатою ковдрою. Коло вікна на столику стояла порцелянова ваза з чудовими жовтими тюльпанами і Муфтикова фотокартка в охайній рамці під

склом.

—У житті я кращий, — зауважив з приводу знімка

Муфтик.

Навколо висіли ще картини — головно про птаство і тварин. їх із неабиякою цікавістю роздивлявся Мохобородько, а Півчеревичкові спало на думку, що і йому не завадило б сфотографуватися.

Раптом Муфтик занепокоївся.

—Мушу бути до кінця одвертим,— сказав він.— Я маю,

окрім своєї постелі, тільки одну розкладачку. Комусь із

нас доведеться спати на підлозі, я гадаю, робитимемо це по

черзі.

Мохобородько замахав руками.

—У цьому немає ніякої потреби,— заспокоїв він Муф

тика.— Я за життя ще жодного разу не спав у ліжку. Но

чівля просто неба, десь у лісі — це ж така насолода!

—Навіть узимку? — спитав Муфтик вражено.

—І взимку,— відповів Мохобородько.— До того часу, поки випаде сніг, я відрощую собі ще більшу бороду, і холод мені не страшний.

—Ну, тоді все гаразд! — зрадів Півчеревичок.

Але як тільки він це вимовив, аж захлинувся кашлем. Його так трясло й підкидало, що не скоро Півчеревичок заговорив знову.

—Бухикаєш, бо застудився,— сказав Мохобородько.—

Ти надалі менше їж морозива.

—Щира правда,— погодився Півчеревичок, усе ще ка

хикаючи і щулячись.— Морозиво — корінь зла. Варто не

в міру поласувати ним, як маю отаку мороку.

—А чому ж ти зовсім не відмовишся од морозива, як

що воно так шкодить тобі? — поцікавився Муфтик.— Є чи

мало інших смачних наїдків.

—Як, приміром, кисіль, — глузливо усміхнувся Півче-

ревичок.— Але все життя я не можу їсти лише кисіль. — Годі базікати,— рішуче сказав Мохобородько.— Кашель треба чимось лікувати. Тут можна закип'ятити воду?

Муфтик кивнув:

—Кип'ятильник є, кухонька поряд за шторою.

Він одхилив завісу, і всі побачили на стіні потужний гачкуватий нагрівач із довгим дротом. Там же, на полиці, стояв посуд, горщики, каструлі, сковорідки, інше кухонне начиння, був і холодильник, про який Муфтик оповідав раніше.

—Кип'ятильник — гордість нашого господарства,— вів

далі Муфтик.— Окріп буде миттю, при бажанні можна й

ціле озеро закип'ятити. Але прикро, що він діє лише тоді,

коли автомобіль їде. Відверто кажучи, це вельми незручно.

Адже ви розумієте, одночасно вести машину і поратися на

кухні одному несила.

Та Мохобородько заспокоїв:

—Тепер же нас троє. Ти можеш спокійно кермувати, а ми з Півчеревичком наглядатимемо за кип'ятильником.

—Може, спробуємо-таки зварити киселю? — пожвавішав Півчеревичок.— Розчудесна ідея!

Мохобородько усміхнувся.

—Ти ж не можеш все життя споживати лише кисіль,— підколов він.— Сьогодні зваримо щось гіркіше, щось гірке-гірке.

—Ну, знаєш, — став заперечувати Півчеревичок, але знову зайшовся кашлем. Він так здригався, що з його пазухи щось випало і покотилося по підлозі. Це було крихітне дерев'яне мишеня на чотирьох коліщатах.

—Яка гарна іграшка! — вигукнув Муфтик.

—Досі вона була моїм єдиним супутником, — усміхнувся Півчеревичок, коли кашель знову дав йому змогу говорити.— Я іноді возив її на мотузочку, щоб мандрувати в товаристві.

—Я чудово розумію тебе,— підхопив Муфтик.— Та й хто міг би зрозуміти тебе краще, ніж я — теж такий самотній. Цілком згоден, що ця маленька непоказна іграшка була твоїм другом у безкінечних подорожах і зігрівала серце, коли навколо лютував сіверко.

Мохобородько почав нервувати.

—А тепер за діло,— підганяв він друзів.— Інакше Пів

черевичок задихнеться од кашлю.

Півчеревичок сховав іграшкове мишеня за пазуху і зиркнув на Мохобородька з-під насуплених брів.

—То яку гидоту ти обіцяв приготувати?

—Звісно, чай з оленячого моху,— впевнено сказав Мохобородько.— Між іншим, у цілому світі немає ліпших ліків од кашлю.

—Я вірю тобі,— втрутився Муфтик.— Але де ти роздобудеш цілющу рослину? Не в кожному лісі її знайдеш.

Мохобородько хитрувато примружився:

—Ти придивися до моєї бороди. Чи не росте там, бува, справжній оленячий мох?

—Росте, росте! — зрадів Муфтик.

Півчеревичка відпустив черговий напад кашлю, начебто вже саме споглядання оленячого моху благотворно вплинуло на нього. Але до таких ліків він поставився з недовірою — поглянув на Мохобородька спідлоба і спитав:

—Хіба не шкода тобі своєї бороди? Вона так прикрашає тебе, видно її здаля.

—А мох не потрібно виривати,— пояснив Мохобородько.— Спершу закип'ятимо воду, тоді я занурю кінчик бороди в окріп, потримаю трохи — і цілющий напій готовий.

—Он воно що,— полегшено зітхнув Півчеревичок.

Мохобородько взяв із полиці найбільшу каструлю, на

лив води і занурив кип'ятильник.

Муфтик сів за кермо.

—Рушаймо,— урочисто сказав він, і маленький авто

мобіль, залишаючи за собою кільця сизуватого диму, по

котив.

ПРОБКА

Муфтиків автомобіль просто кружляв міськими вулицями, бо друзі не мали ніякої іншої мети, як закип'ятити воду.

—Передусім нам треба спекатися Півчеревичкового

кашлю,— сказав Мохобородько.— Зараз це найголовніше.

Тоді матимемо вдосталь часу обмізкувати, в якому напря

мі податися далі.

Він тримав кип'ятильник за держак і нетерпляче колотив ним у каструлі. Поруч сидів Півчеревичок і стурбовано стежив за поранням Мохобородька.

—Можливо, доцільніше спинитися біля якоїсь апте-

ки,— запропонував Муфтик, не випускаючи з рук керма.— Адже там продають різноманітні таблетки й краплі від

кашлю.

Та Мохобородько рішуче не погодився з ним.

—Найліпше од кашлю все-таки оленячий мох,— пере

конував він.— Не варто вживати якісь штучні таблетки й

краплі, коли в нас така невичерпна скарбниця — природа!

Навіщо ж тоді існують лікарські трави? Чимало бід почи

нається саме тому, що люди нехтують природою і лікуються

таблетками і тому подібним. Ми, зрештою, теж часточка

природи. Якщо це враховувати, то і кашель, так би мовити,

природне явище. А цей природний кашель треба лікувати

чаєм із природного оленячого моху.

Висловившись отак хитромудро, Мохобородько уважно подивився у каструлю і помітив, що вода починає парувати.

—Скоро можна занурювати бороду,— вдоволено сказав він Півчеревичкові,— і твій кашель мов лизень злизне.

—А дуже гіркий чай з оленячого моху? — тихо спитав

Півчеревичок.

—Неймовірно гіркий, — кивнув Мохобородько. — Та гіркість тебе не розчарує. Якщо поміркувати, то я не знаю інших ліків, котрі мали б стільки цілющої гіркоти, як чай з оленячого моху.

—Мій кашель, здається, вже минув,— зронив Півчеревичок, але тієї ж миті його мов трясця затрясла.

—Де непогамовний кашель, там найшвидша допомога,— усміхнувся Мохобородько, зазираючи в каструлю.— Вже бульбашить, цей кип'ятильник і справді чудовий «помічник».

Та зненацька гальма заскреготали й автомобіль спинився.

—Що сталося? — стривожився Мохобородько.

—Пробка,— пояснив Муфтик. Півчеревичок визирнув у віконечко.

—Ще й завелика,— зрадів він.— Я зроду такої ще не

бачив.

—Саме ж бульбашить! — нервував Мохобородько.— Якщо ми довго стоятимемо тут, вода прочахне, і нам доведеться все розпочинати заново.

—На жаль, нічого не вдієш,— сказав Муфтик.— Проїхати ніяк.

—Мій кашель, сподіваюся, мине й так,— висловив при

пущення Півчеревичок.— Тож не варто задля цього клопо

татися.

Мохобородько не зважив на Півчеревичкові слова.

—Спробуй-но околяса! — гукнув він Муфтикові. — Зглянься на бідолашного Півчеревичка!

—Я од щирого серця співчуваю йому і журюся над його нещасною долею,— сказав Муфтик.— Хіба це жарт: самотою тинятися по білому світу, а єдиний супутник у житті— іграшкове мишеня!

—Я кажу про Півчеревичків кашель,— суворо випалив Мохобородько.

— Звісно, і я про кашель теж,— кивнув Муфтик.— Спочатку — самота, потому — кашель. Та попри все, об'їхати не маємо змоги, ніде не проберемося.

—Тоді повертай назад,— невгавав Мохобородько.

Муфтик зиркнув у дзеркальце.

—І позаду запруджена дорога, поглянь-но.

Мохобородько зітхнув, перестав чаклувати над каструлею і забрався на переднє сидіння до Муфтика. Тепер і він побачив справжню, навдивовиж нескінченну пробку.

Скільки сягало око, по всій вулиці щільно вишикувалися машини: одна за одною, впритул. Мов оселедці у діжці. І все рибовози та молоковози. Рибовоз поряд із рибовозом, Молоковоз зачепився за рибовоза. Молоковоз і рибовоз, рибовоз і молоковоз. Молоко і риба, молоко і риба, риба і молоко... Машини попереду, машини позаду. Скрізь машини. Ні туди ні сюди.

—З якого приводу ця колотнеча? — здивувався Півче

ревичок.

Муфтик стенув плечима.

—А чай, до речі, вихолоняє,— журився Мохобородько.

Друзям не зоставалося нічого іншого, як очікувати. Так

вони простояли майже годину. Напій геть прочах, а нічого більше не змінилося. Тиснява суцільна, вантажівки за цей час просунулися тільки на один-два кроки.

—Треба б розпитати, що сталося,— вирішив нарешті Муфтик. — Має ж бути причина — скупчилося стільки машин.

—Причиною є не що інше, як відхід од природи,— сказав Мохобородько.— Люди повернулися до природи спи-

ною, жадають зручностей. їм ліньки ходити пішкома, і вони роблять стільки машин, що вони вже не поміщаються на вулиці.

—А сам сидиш у зручному автомобілі,—засміявся Пів-черевичок.

—Що за жарти? — спаленів Мохобородько.— Ти не забувай, що я тут для того, аби приготувати тобі чай з оленячого моху. Гигикання тут ні до чого. Зубоскалитимеш тоді, коли покуштуєш відвару.

—Я прошу вас не хвилюватися, — примирливо мовив Муфтик.— Чвари до добра не призводять. Я, приміром, коли хвилююсь, то зразу починаю плутати різні речі. Давайте ліпше гуртом виберемося з машини і довідаємося, у чому річ.

Півчеревичок і Мохобородько не перечили, і трійця ступила на вулицю. Тут же, біля стовпа з ліхтарем, надибали на двох водіїв з кислими лицями, котрі задля розваги й од нудьги смалили цигарки.

— Здоровенькі були, братове! — запросто звернувся до них Муфтик, наче то його давні друзі.— Що, теж застряли, га?

—Авжеж,— одказав шофер рибовоза.

На його лискучий козирок начіплялося луски — отже, він возить рибу.

А другий водій, який пахнув молоком, ніби немовлятко, у свою чергу додав:

—До цього нам не звикати.

—Он воно що, не звикати,— втрутився у розмову Півчеревичок.— Тут часто коїться отаке?

—Авжеж,— повторив водій рибовоза.

Чоловік, од якого пахло, мов від сисунця, і тому легко було здогадатися, що він возить молоко, пояснив:

—Ця колотнеча через одну чудернацьку бабцю, котрій

до вподоби годувати кішок — з усього міста злазяться до

неї на сніданок, і вона замовляє силу-силенну машин із ри

бою та молоком. До цього нам не звикати, я, здається, про

це казав.

—Авжеж,— ствердив водій рибовоза.

—Про таку нечувану любов до тварин я чую вперше,— вражено похитав головою Півчеревичок.

—Я теж люблю тварин,— додав Мохобородько,— і на-

віть дуже. Але вважаю, що і в найпалкішої любові мають бути якісь межі.

—Як на мене, можна любити одну, двох чи принаймні трьох кішок,— сказав Муфтик.— Якщо їх більше, то ця ко-шача залюбленість, по-моєму, тільки завдає клопоту.

—Авжеж,— погодився водій рибовоза.— Подумати лишень, скільки я перевіз свіжої риби для муркотух та мур-котунів!

—А на греця та бабуся годує цілу кошачу зграю? — поцікавився Півчеревичок.

Водій рибовоза стенув плечима.

—Можливо, просто звикла,— висловив здогад водій молоковоза.— Хіба знаєш, що стара людина утне, кожен по-своєму прагне щастя.

—Я хотів би таке щастя побачити на власні очі,— вирвалося у Мохобородька.— Ходімо туди, все одно з приготуванням відвару зараз нічого не вийде.

Муфтикові й Півчеревичкові теж кортіло подивитися на цю чудернацьку бабцю та її кошаче збіговисько. Вони дружно сказали водіям «до побачення», полишили свою машину край тротуару і подалися глянути на ненажерну кошачу зграю.

КІШКИ

Друзі простували вулицею, геть захаращеною безкінечними вервечками молоковозів та рибовозів. Не минуло й півгодини, як до них долинули дивні голоси. Лунали вони неприродно й огидно, і крихітні чоловічки ніяк не могли второпати, звідки цей лемент. Справляв він неприємне й гнітюче враження. Усі люди, яких вони стрічали дорогою, були якісь приголомшені.

—На цю частину міста ніби впала похмура зловісна

тінь,— сказав, зітхаючи, Мохобородько.

А Муфтик співчутливо спинився перед молодичкою, яка стояла біля дверей крамниці, подзенькуючи порожнім молочним бідончиком, а другою рукою витирала сльози.

—Пробачте, будь ласка,— ввічливо звернувся Муфтик

До жінки.— Що тут коїться?

— У магазині немає більше молока,— одказала вона

схлипуючи.— Моє немовлятко голодне й плаче з самого ранку, а молока ніде взяти.

—Але ж, образно кажучи, вулиця повна молока,— Мо-хобородько показав на ряд молоковозів.

—Так, звичайно,— ридаючи, вела далі молода мати.— Але все це дістанеться котам. Усе молоко закуплене для них на кілька тижнів наперед, так само й риба.

—Нечувана несправедливість,— пробурмотів Муфтик.

—Може, маляткові згодився б чай з оленячого моху?

ступив і Півчеревичок ближче.— У нас є трохи. Це, правда, мені од кашлю, та я можу пожертвувати заради бідолашного дитинчати.

—Дякую,— молодичка усміхнулася крізь сльози і по

хитала головою.— На жаль, жодному немовляткові ніщо не

замінить молока.

Трійця спробувала ще втішити жінку кількома привітними словами і подріботіла далі.

—Дивне місто,— сказав Мохобородько.— Де це чува-но, щоб молоко віддавали котам, а не дітям.

—Дивне місто і дивні люди,— кивнув Півчеревичок.— Хто міг гадати, що молодиця рішуче відмовиться од цілющого напою з оленячого моху, який щиросердо пропонують її немовляткові.

Що далі чимчикували друзі, то гучнішим і нахабнішим ставав крик. І тут Мохобородько вигукнув:

—Кішки! Адже це кішки, тільки вони так несамовито

галасують!

Муфтик із Півчеревичком прислухалися — тепер і вони в суцільному гамі розрізняли нявчання і муркотіння: в усьому світі так уміють лише кішки.

Трійця наддала ходи. Скоро дісталися будинку, куди безперервним потоком звертали усі ці молоковози і рибовози. Подвір'я заполонив безугавний, всепоглинаючий, жахливий кошачий репет.

—Дивіться! — прошепотів Мохобородько, зазираючи у

шпарину в паркані.— Погляньте лишень!

І борода його затремтіла від хвилювання.

їхнім очам відкрилося незвичайне видовисько. Кішки, кішки, кішки. Чорні, сірі, мургасті, руді. Кішки й кішки. Скрізь кішки. Молоко з автоцистерн лилося шлангами одразу в тисячі блюдець, а рибу просто звалювали за огорожу

на купу. Стара, яка порядкувала там, вказувала, куди розвантажувати.

Це, либонь, найшаленіший кошачий бенкет, який

коли-небудь довелося бачити людині,— здивувався Муфтик.

—Так, так,— погодився Півчеревичок.— А крику,

а виску!

І в супроводі цього галасу та нявчання блюдечка порожніли — не встигнеш оком змигнути, а купи риби ніби змітала чаклунська сила. Під'їжджали нові й нові машини, а нові й нові котиська накидалися на харч.

Нарешті друзі відважилися ступити за ворота і, обережно прошмигуючи між цими ненажерами, пробралися до

бабці.

—Перепрошую за турботи,— поштиво вклонився Муф

тик,— можна вас запитати?

При цьому він простягнув кошачій благодійниці більш-менш прямокутну візитну картку, на якій кульковою ручкою зеленим було написано:

МУФТ

Адреса: до запиту

Бабуся з цікавістю поглянула на Муфтикову картку і поклала в кишеню фартушка.

—Сідайте,— запросила вона приязно.— Спочиньте.

Тут же стояло декілька плетених стільців і столик. Щоправда, вся садова мебля була в лусці й обляпана молоком, але це не завдало друзям клопоту, і вони разом зі старенькою сіли.

—Я залюбки зварила б какао і спекла б пиріжків з рибою,— мовила вона.— Страшенно люблю пиріжки з рибою, та ще до какао. Але для цього потрібні молоко й риба, а саме з ними зараз вельми скрутно.

—Знаємо,— відрубав Півчеревичок.— Молока не вистачає навіть немовлятам.

—А кішкам хіба вистачає! — вигукнула стара.— Зовсім ні! їх більшає щодня, і якщо так буде надалі, вони взагалі голодуватимуть.

—Безумовно, становище важке,— Муфтик старався говорити якомога м'якше.— Проте дозвольте запитати, навіщо ви годуєте цю незліченну кошачу зграю?

—Бо вони хочуть їсти,— зітхнула стара.— Що тут вдієш?

—Невже ви й справді так щиросердо любите всіх оцих котів? — спитав Мохобородько.— Всіх, що тут нявчать.

Бабуся махнула рукою і гірко всміхнулася.

—Ох, любий юначе,— сказала вона.— Та хіба я можу їх усіх любити! Вже одне миття блюдечок забирає щодня стільки часу, що й для улюбленця його зостається дуже мало. Я люблю тільки одного кота, свого Альберта!

—Цілком природно,— кивнув Муфтик.— Я, правда, не фахівець з миття блюдечок, одначе вважаю, що любити можна одну, двох, у крайньому разі, трьох кішок.

—Тож, окрім Альберта, всі — непрохані приблуди? — здивувався Півчеревичок.

—Що вдієш, коли вони юрмляться тут,— зітхнула старенька.- Хіть-не-хіть мушу їх годувати, інакше злопають Альбертову пайку. А немає нікого, хто допоміг би мені спекатися цієї кари. Аби хто-небудь віднадив цих нявкунів, я була б найщасливішою людиною в світі.

—Он воно що,— пробурмотів Мохобородько. І тут рішуче втрутився Півчеревичок:

—Гадаю, ми зможемо вам зарадити.

—Хай благословить вас небо! — вигукнула бабуся і ра

до сплеснула в долоні. — Просто не знаю, як вам дяку

вати!

Муфтик і Мохобородько збентежено поглянули на Пів-черевичка. Що він затіяв? Що спало йому на думку? Чи й справді сподівається дати відсіч оцій зграї? На жаль, Півчеревичок не зміг пояснити свого плану, бо зайшовся кашлем.

—Ви мої рятівники! — розчулилася бабця.— Нареш

ті я зможу спокійно жити.

Але цього разу Півчеревичків кашель ніяк не вщухав, тому старенька так і не довідалася, яким чином хочуть позбавити її од кішок. Друзі попрощалися зі старою. Лише тоді, коли повернулися до машини, Півчеревичків кашель угамувався настільки, що він зміг пояснити друзям свій намір.

- Адже в мене є мишеня,— захоплено говорив він.—

Прив'яжемо його мотузкою до машини і, коли Муфтик поїде швидко, жодна кішка не відрізнить іграшкове мишеня від справжнього.

- Ага-а-а! — збагнув Мохобородько.— Ти гадаєш, що

кошаче збіговисько кинеться ловити мишеня?

- Неодмінно,— ствердив Півчеревичок, упевнений, що

буде саме так.— У цьому місті розвелося стільки кішок, що всі живі миші давно накивали п'ятами. Так що моє мишенятко повинне їх страшенно заінтригувати.

—Про всяк випадок можна спробувати,— погодився

Муфтик.

Нарешті всі молоковози і рибовози розвантажилися. Дорога звільнилася. Півчеревичок вийняв з-за пазухи своє іграшкове мишеня на коліщатах, ніжно потримав його в долонях і прошепотів:

—Будь прудким, моє мишенятко, будь прудким!

Потому прив'язав його ззаду до машини. Оце і всі при

готування.

Можна рушати.

ПОГОНЯ ЗА МИШЕНЯМ

Муфтик завів мотор. Автомобіль смикнувся і плавно покотив вулицею.

—Тільки витримало б моє мишеня,— бідкався Півче

ревичок.— Воно ж не звикло до такої гонитви.

Муфтик, схилившись над кермом, зосереджено пильнував за дорогою. Не сиділося й Мохобородькові — усе визирав у віконечко. Вулиця. Поворот направо. Ще вулиця.

—Сподіваюся, все буде гаразд, — сказав Мохобородько.

—Ні, це я сподіваюся, — надувся Півчеревичок. — Адже за машиною котиться моє мишеня.

Поворот ліворуч. Третя вулиця. І ось вони перед бабусиним будинком. Настала вирішальна мить.

Зараз кошачого концерту майже не чути. Можливо, його перебивало торохтіння мотора, а може, й те, що кошаче по-ріддя.Дя після несамовитого сніданку трохи вгамувалося.

— Десять, дев'ять, вісім, сім...— лічив Півчеревичок у

зворотному порядку і після кожної цифри загинав на нозі палець.— Шість, п'ять, чотири, три...

Та ось Мохобородько, як ошпарений, вигукнув:

—Помітили!

—І справді — кішки забачили іграшкове мишеня і вихором метнулися через паркан, умить заповнивши всю вулицю. Друзям аж вуха позакладало від кошачого лементу.

—Починається,— прошепотів Півчеревичок.— Справді помітили...

Кішок охопив божевільний мисливський запал, вони стрімголов кинулися за машиною.

—Ну, боже поможи! — усміхнувся Муфтик.

А Півчеревичок занепокоївся.

—Газуй! — гукнув він Муфтикові.— Не забувай про

це й на секунду, інакше моєму мишеняті каюк!

Муфтик помчав швидше, проте розлючене кошаче поріддя не відставало. Нараз попереду заморгав світлофор.

—Ми не сміємо зупинятися,— зблід Півчеревичок,—

Якщо ми застрягнемо перед цим дурнуватим світлофором,

усьому кінець. Ти чуєш, Муфтику, що я тобі кажу?

Муфтик не відповів. Він уп'явся в кермо і не звертав уваги на схвильованого Півчеревичка. Уста міцно стиснуті, очі примружені, чоло перетнула невеличка зморшка занепокоєння.

—Мої нерви, мов струни,— заскиглив Півчеревичок,— напружені до краю, і якщо лопнуть, ні на крихту не здивуюся.

—І мої нерви напнуті, хоч грай, од твого скигління,— просичав Мохобородько.

Тим часом вода закипіла. Він занурив бороду в каструлю, зверхньо поглянув на Півчеревичка і додав:

—Лопнуть твої нерви чи ні, а від кашлю тебе вилі

куємо.

Автомобіль наближався до перехрестя.

—Ми не сміємо зупинятися! — знову завів своєї Півче

ревичок, майже ридаючи.— Ці кішки й шкурки не зостав

лять од мого мишеняти!

Світлофор заблимав червоним.

—Мчи, Муфтику, чимдуж мчи! — благав Півчереви

чок у розпачі.— Витискай, скільки можеш!

На це Муфтик суворо кинув:

—Я не приховую, що за таких обставин теж хвилююся,

і як уже, здається, пояснював, легко плутаю різні речі.

Однак червоне й зелене світло розрізняю, і так буде завше.

І він загальмував.

Машина зупинилася перед червоним вогником так зненацька, що Півчеревичок хряснувся головою об вітрове скло і відразу ж захлинувся кашлем.

—Обережно! — вигукнув Мохобородько, який саме чаклував над каструлею.— Чай розхлюпається!

—Пробач, пробач, будь ласка,—перепросив Муфтик.— Я мусив так різко загальмувати, бо це єдина можливість урятувати мишеня.

—Урятувати? — наїжачився Півчеревичок, заклопотано визираючи у заднє віконце.— І це ти називаєш рятуванням! Та кішки ось-ось примчать сюди, і якщо ти негайно не поїдеш, вони безжально пошматують моє мишенятко!

Але Муфтик, зберігаючи, бодай зовні, рівновагу, мовив:

—Автомобіль спинився надміру різко, чи не так? А ми

шеня покотилося далі, адже в нього немає гальм. Що з цьо

го. А те, що зараз твоя улюблена іграшка сховалася під ма

шиною.

Ледве Муфтик закінчив своє пояснення, як фургон наздогнала кошача зграя. І Півчеревичок побачив, що Муфтик казав правду. Здійнялося жахливе нявчання. Кішки розгубилися від несподіваної втрати здобичі, кілька з них нагороїжилися і навіть кинулися дряпатися між собою. Як мудро вчинив Муфтик: ніхто з переслідувачів не помітив мишеняти під машиною.

—Образно кажучи, зараз наша автомашина ніби ма

леньке суденце серед розбурханого і ревучого кошачого мо-

ря,— зазначив Мохобородько і про всяк випадок перевірив,

чи дверцята щільно зачинені.

Цієї миті світлофор сяйнув зеленим, і автомобіль знову помчав. Лише тепер кошаче кодло збагнуло, якого облизня спіймало. З неймовірним сичанням, нявкаючи, воно люто гналося далі.

— Оце утнув колінце! — зрадів Півчеревичок.— Це найсміливіший вибрик мого мишеняти, — На жаль, повторити його не зможемо,— пожалкував Муфтик.— Наступного разу котів уже не піддуриш. Тепер він звернув на глухіші вулиці, де світлофорів не

було. Кішки переслідували машину невтомно й рішуче, недавня Муфтикова каверза ще дужче розлютила їх. Коша-чий гам дедалі наростав. Люди, жахаючись, поспішали перебігти дорогу і сховатися в будинках, навіть собаки, котрі тинялися вулицями, втікали світ за очі, підігнувши хвости. Нарешті машина виїхала з міста.

—Тепер я справді вірю, що моє мишеня врятоване,—

сказав Півчеревичок і вдячно поплескав Муфтика по пле

чі.— Адже на шосе ти можеш гнати щодуху. Невдовзі ми

остаточно здихаємося кошачого виводка.

Муфтик усміхнувся:

—Ми не повинні забувати своєї мети,— застеріг він.— Котів треба віднадити якомога далі од міста, а тому мишеня має весь час маячіти у них перед очима.

—Авжеж,— зітхнув Півчеревичок.— Правильно. Я, між іншим, вже забув, задля чого ми влаштували цю гонитву.

Перший кілометровий стовп. Другий. Третій. Дев'ятий. Сімнадцятий. Муфтик увесь час їхав із такою швидкістю, щоб переслідувачі бачили мишеня. Двадцять п'ятий кілометр. Тридцять четвертий. Тридцять восьмий.

Нарешті помітили, що кішки потроху відстають.

—Тепер годі! — сказав Муфтик.

Він додав газу, і машина, ревнувши, помчала вперед, полишивши зграю далеко позаду. Небавом її не стало

й видно.

—Все чудово! — зрадів Півчеревичок.— Ми їм показа

ли, де раки зимують!

Тим часом звечоріло. Муфтик звернув на путівець і не-вдовзі спинився на тихій чарівній лісовій галяві, що наче створена для спочинку. Нервове напруження спало, і дру-зі особливо гостро відчули глибокий спокій, що панував на-

вколо.

—Уклін тобі, природо! — натомлено зронив Мохобо-

родько.— Нарешті я з тобою!

Найпершим із машини вистрибнув Півчеревичок. Він од-в'язав своє іграшкове мишеня, здмухнув із нього пилюку й урочо вигукнув:

—Чи знаєте ви, друзі, що таке щастя? Це коли твоє лю-

бе мишенятко живе-здорове, хіба що ледь-ледь стерлися ко-

ліщата!

ВЕЧІР У ЛІСІ

Друзі оглянули лісову галявину. Сонце вже сховалося за кронами дерев, але птахи ще виспівували, радіючи прозорості літнього неба. Пахощі квітів приємно лоскотали в носі. Мандрівникам було тут невимовно хороше.

Сьогодні в нас знаменний день,— задумливо сказав

Муфтик.— Адже ми вперше вкупі.

.— Авжеж,— пожвавішав Півчеревичок.— Цю подію варто якось відзначити.

—Неодмінно, — підтримав Мохобородько. — Але ти, Півчеревичку, відзначиш сьогоднішній день перш за все тим, що вип'єш чаю з оленячого моху, який я для тебе з любов'ю і старанням зварив.

—Увесь? — ураз скис Півчеревичок.

—Увесь,— відповів Мохобородько.— До останньої крапелини.

По хвилі він приніс із машини каструлю і рішуче передав її Півчеревичкові.

—Це несправедливо,— запротестував той.— У місті немовлята без молока, а такий старий мандрьоха, як я, в цей час дудлить цілющий напій з оленячого моху. Щодо малюків це страшенно несправедливо.

—Нумо без витребеньок,— застеріг Мохобородько.— По-перше, в тебе кашель, а по-друге, цей чай такий гіркий, що ніяке нормальне дитя і до рота його не візьме.

Півчеревичок з невимовною відразою зиркнув на оповитий парою відвар з оленячого моху. — Ага, такий гіркий,— тихо повторив він і забухикав.

—Ну, будь мужнім,— утрутився Муфтик.— Ти ж не

дитина, що тобі, чоловікові, заподіють кілька ковтків гір

коти!

Півчеревичок ще раз прокашлявся і зрозумів, що така вже його доля.

—Ви гадаєте, що я боюся? — Він із викликом поглянув

на Мохобородька й Муфтика.

Тоді підніс каструлю до рота. І став пити.

Нараз у його очах промайнув розпач, та, заплющившись, він пив далі. Мохобородько з Муфтиком мовчки дивилися, як його борлак рухається вгору-вниз.

Нарешті каструля спорожніла.

—Все,— видихнув Півчеревичок,— ні крапелини не зосталося.

—Ти просто молодчина,— похвалив його Мохобородько.— Саме так треба пити чай з оленячого моху.

Півчеревичок глипнув радісно-переможно.

—А що далі? — бадьоро запитав він.— Як ми ще відзначимо свій найзнаменніший день? Мо' ще зваримо чаю з оленячого моху, щоб і ви могли поласувати?

—Мгмм,— гмукнув Муфтик.— Чесно кажучи, мені зараз аж ніяк не хочеться сідати за кермо, ця гонитва неабияк вимотала.

—Любий друже,— усміхнувся Півчеревичок,— не тільки ж із допомогою машини можна закип'ятити воду. Гадаю, ми розкладемо багаття.

—Правильно! — скрикнув Мохобородько.— Чай з оленячого моху чудово вплинув на Півчеревичка, у нього виникають просто блискучі ідеї. Звичайно, ми розкладемо багаття і біля нього прекрасно відпочинемо.

—До речі, в моєму холодильнику є кілька мисливських ковбасок,— сказав Муфтик.— Щоправда, мав намір приберегти їх до свого дня народження, проте зараз вони набагато доречніші. Уявімо, як вони шкварчатимуть над вогнем.

—А коли твій день народження? — поцікавився Мохобородько.

Муфтик махнув рукою.

—До нього майже цілий рік,— пояснив він.— Відзна

чав два тижні тому.

—Гадаю, до іменин ще роздобудемо мисливських ков

басок,— пообіцяв Півчеревичок. На це й пристали.

Мандрівники заходилися ревно поратися на галяві. Муфтик і Мохобородько один з-перед одного збирали для вогнища шишки та хмиз. Потім Муфтик вирізав вільхові прутики, щоб понаштрикувати ковбаски, а Мохобородько натрапив у лісі на чудовий оленячий мох, так що не доведеться ошпарювати свою бороду. І навіть знайшов неподалік джерельце з кришталевою водою. Півчеревичок у цих клопотах зовсім не брав участі, та ба, зате наділяв супут-ників численними вказівками.

Коли опустилися присмерки, до вечора коло багаття все було готове. Вогнище спалахнуло від першого ж сірника,

що його черкнув Мохобородько, і Півчеревичок зазначив, що це на диво гарна прикмета.

Я завше витрачаю на розпалювання вісімнадцять—

двадцять два сірники,— сказав він.— Мохобородько в нас хлопець хоч куди!

А Мохобородько налив у казанок джерельної води, на двох розсохах прилаштував його над вогнем і запитав:

—Який приготуємо чай — слабкий, помірний чи міцний?

—Гадаю, що якомога слабіший,— сказав Муфтик.— Може, не буде таким гіркучим. А Півчеревичок іншим разом приготує собі міцний лікувальний напій із моху.

—Гіркий чай, безперечно, надзвичайно цілющий,— похвалив Півчеревичок.— Але зараз і я за слабенький. Гіркий присмак ніби не пасує до нашого чудового настрою — адже ми разом!

Мохобородько не перечив і кинув у казанок лиш кілька стеблинок оленячого моху. Тоді проткнув кожну ковбаску прутиком і підніс до полум'я, аби підрум'янилися.

Півчеревичок простягнув ноги ближче до багаття.

—Моїм пальцям ще ніколи не було так по-домашньому тепло.— Його лице аж розпливлося у вдоволеній усмішці.

—А мені біля вогнища завше трохи лячно,— зізнався Мохобородько. — Бороді багато не треба, найменша іскрина — і все.

—Якщо спіткає таке лихо, негайно занур свою розкішну бороду в чай,— порадив Півчеревичок.— Нічого, що напій буде трохи гіркішим.

А Муфтик додав:

—Твоя мохова борода, любий Мохобородьку, багато ва

жить для нас. Заради неї ми питимемо чай будь-якої гір

кості.

Мохобородька розчулили ці сердечні слова друзів.

Дякую вам,— зворушено мовив у відповідь.— Звісно, я намагатимуся бути подалі від іскрин. Сподіваймося на ліпше.

Невдовзі мисливські ковбаски апетитно підсмажилися, чай закипів. Друзі іли, пили, тоді притулилися один до одного біля вогню і повели мову про всякі дива на білому

світі- Це був справді приємний вечір.

—Припікає,— сказав урешті Муфтик.— А від тепла мене завжди хилить до сну.

—То зніми свою муфту,— порадив Півчеревичок.

—Це неможливо,— одказав той.— Адже мене звуть Муфтиком. Якщо скину муфту, який же з мене Муфтик!

Із цим хоч-не-хоч довелося погодитись.

—Коли так, давайте спати,— запропонував Мохобо-

родько.

—Сон ми цілком заслужили,— додав Півчеревичок.

А було вже, здається, пізненько. Небо оповила темінь,

а над верховіттям лельом-полельом котився великий золотаво-жовтий місяць.

Муфтик із Півчеревичком послалися в машині, а Мохо-бородько вирішив лягти просто неба, як звик ще від народження.

—Сподіваюся, що не потурбую тебе, коли вві сні випадково поворушу пальцями ніг,— сказав Півчеревичок Муф-тикові.

—Та, пусте,— усміхнувся той.— Головне, щоб ти не кашляв.

Півчеревичок вдоволено хихотнув.

—Щодо бухикання будь певен,— ствердив він.— Мій

кашель після чаю з оленячого моху мов рукою зняло.

Друзі приязно побажали один одному «на добраніч», і вже за кілька хвилин на галяві запанували спокій і тиша.

ЗАГАДКОВІ ОЧІ

Посеред ночі Мохобородько раптом стрепенувся і про кинувся. Раніше нічого подібного з ним не траплялося — завжди спав спокійно, міцно, мов після маку, йому не заважали навіть голоси лісових мешканців. Одначе нині розбуркався остаточно.

«Що за придибенція? — тривожно подумав він.— Ли-бонь, я надто довго жив удалині від природи і внаслідок цього розходилися нерви? »

Він почувався зле й незвично, але спершу не міг збаґ-нути, що це, власне, таке відчуття, коли хтось напружене й некліпно стежить за вами.

Мохобородько, не встаючи з місця, нишком роззир-

нувся. Нікого. Довкруж панував спокій. Усе, як і тоді, коли він лягав спати, лиш багаття майже згасло. У повені місячного сяйва не видно нічого такого, що викликало б хоч наймен-ший сумнів. Владарювала тиша. Тільки десь спросоння каркнула ворона.

Дурниці,— намагався відігнати тривожні думки Мо

хобородько.— Хто може пильнувати за мною? Ніхто. Кого

міг зацікавити отакий чоловічок? І потім: укрившись своєю

бородою, я настільки злився з природою, що мене просто

неможливо запримітити.

Та хоч як прагнув розраяти себе, дивне відчуття не минало. Навпаки, йому дедалі більше здавалося, що є хтось поблизу, і цей таємничий хтось ні на мить не спускає з нього проникливого погляду. І нараз Мохобородько побачив

очі!

Двоє загадкових очей палали погрозливо й злісно, майже тут, у прихистку чагарів, що обступили їхню галявину. Але Мохобородько не бачив більше нічого, бо володаря тих очисьок-жарин сховала нічна темінь. При блідому місячному світлі неможливо розгледіти обриси таємничої істоти.

Муравки страху задріботіли по Мохобородьковій спині, він ураз ніби скупався в крижаному поту.

«Це, безумовно, якийсь хижак,— із жахом подумав Мохобородько.— Може, він готується стрибонути на мене?»

Він поглянув у бік машини. То чи не єдина надія! Треба до неї будь-що дістатися! Але до фургончика добрячих двадцять кроків.

Мохобородько чував, що під поглядом хижака не слід робити різких рухів, інакше звір негайно нападе. Ось чому він розпластався і повільно-повільно, обережно-обережно поповз до машини.

«Мабуть, не вельми приємно бути розтерзаним звірюкою,— в розпуці думав він.— Невже доля не могла приготувати мені пристойнішого кінця? »

Довго й безшелесно, як тінь, повз Мохобородько. Тепер загадкові очі вшнипилися йому в спину, й од цього стало моторошно.

«Без сумніву, хижак крадеться за мною,— мізкував Мо-

хобородько.— Чому він вичікує? Чому не нападає? Мій терпець ось-ось урветься...»

Плазувати Мохобородькові було дуже незручно: довга борода заплутувалася, зачіпалася десь.

«Як ганебно останні миті життя колінку вати,— гірко подумав він.— Навстріч смерті треба йти твердо, з гордо піднесеною головою, а я ось по-пластунському, ніби якийсь черв'як».

Незважаючи на все це, Мохобородько помалу наближався до машини і небавом уже зачув підбадьорливе хропіння Муфтика й Півчеревичка. Лише тоді озирнувся і побачив, що очі незрушно горять на тому ж місці.

—Ось так,— полегшено пробурмотів Мохобородько.—

А якщо насамкінець рвонути бігцем?

Тієї ж миті він звівся на ноги і зі звіриною спритністю метнувся до машини, смиконув дверцята і забрався у фургон. І, звісно, тут же хряпнув ними.

Муфтик із Півчеревичком спали так міцно, що навіть стукіт їх не збудив. Місяць світив прямо у віконце. Мохобородько помітив, що Муфтик, навіть лягаючи в постіль, не зняв своєї муфти, а Півчеревичок увесь час ворушить пальцями, що стирчать з-під ковдри, буцімто вві сні грає ними на роялі.

—Прокиньтеся, прокиньтеся! .— заволав Мохобородь

ко.— За нами стежать! За нами стежать!

Тепер, коли пряма небезпека не загрожувала, Мохобородько почувався сміливцем.

—Негайно вставайте! — гукнув ще раз, бо його супутники ніяк не просиналися.— Ми опинилися під вогненним поглядом!

—Де вогонь? Що горить? — промимрив Муфтик, ледь кліпаючи важкими повіками, і спантеличено втупився у Мохобородька.

Півчеревичок теж потроху очунював. Він перевернувся на другий бік, струснув сон, сів і спитав:

—Сподіваюсь, не Мохобородькова борода спалахнула?

—Там хижак,— усміхнувся Мохобородько, бо Півчере-вичків дотеп його трохи звеселив.— Він пильнує за нами вогненними очицями.

Нарешті Муфтик і Півчеревичок остаточно прокинулися. Вони прокралися до переднього вікна і визирнули.

Очі світилися, як і раніше. Двоє очей-жарин.

Зловісно палаючи, очі некліпно дивилися на машину.

— Ну й чудасія! — сказав Півчеревичок.— Очі, справді очі!

- Певен, що вони бачать і в темряві,— додав Муфтик.— їхній погляд такий незвичайний і навдивовижу пронизливий.

- Прикро, що не пощастить розгледіти самого хижака, пошкодував Мохобородько.— Наші очі такі недосконалі, що крізь пітьму не бачать.

На це Муфтик вигукнув:

—Чому ж ні, друзі! Адже в нас на трьох є ще двоє пре

чудових очей, що бачать і крізь найтемнішу ніч!

Сказавши це, він натиснув кнопку, і яскраво спалахнули автомобільні фари.

—Он він! — скрикнув Мохобородько.— На тому ж са

мому місці!

Враз у світлі фар промайнуло щось біле, стрибнуло і зникло в лісі.

—Втік! — задоволено потер долоні Півчеревичок.—

Запропав зі своїми двома досконалими очима!

Муфтик вимкнув фари.

—Так і не змогли за цю мить бодай скласти уявлення про цю нічну прояву,— сказав він.— Я навіть не певен, чи з хвостом вона?

—Принаймні штани загубила, — хихикнув Півчеревичок.— А якщо це створіння носить штани, то не можна впевнено говорити про хвіст.

—Як на мене, такі дурниці зараз недоречні,— розсердився Муфтик.— Це вельми серйозна пригода.

погодився Мохобородько.— Але Півчеревичок має рацію: хижак нас злякався. Він чкурнув, отже, ми не повинні боятися його.

Сказавши це, Мохобородько вийшов із машини, хоробро попрямував до пригаслого вогнища і знову влігся спати. Правда, серце його калатало трохи швидше, ніж звичайно, та це не завадило йому скоро заснути.

—Наш Мохобородько просто молодець, — похвалив

Півчеревичок, і Муфтик охоче погодився з ним.

НЕСПОДІВАНИЙ ЛИСТ

Коли, гарненько відпочивши, мандрівники прокинула ся вранці, сонечко вже ласкаво сяяло в бездонному небі, Нічна пригода з таємничим білим хижаком тепер не видавалася такою страхітливою.

—Таки не одважився цей звір мене зжерти,— осміх-

нувся Мохобородько.— Напевне, побоявся, що борода стане

поперек горла.

Тепер жарти над нічним гостем ніхто не вважав недоречними. Муфтика з Півчеревичком розвеселив цей дотеп,

Ранкове порання забрало чимало часу, головне тому, що Муфтик дуже ретельно чистив щіткою свою муфту. При-бравши галяву після нетривного сніданку, друзі сіли в машину і подалися з лісу. їм нікуди поспішати, настрій гарний, і вони радісно помахали вертольотові, який чомусь низько кружляв над лісом.

—Дивно й подумати, що ми ще вчора не знали один одного,— сказав Муфтик, звертаючи на шосе.

—Двадцять чотири години тому ми, образно кажучи, і не відали про існування один одного,— зауважив Мохобородько,— а вже встигли дещо пережити гуртом.

—Початок ніби непоганий,— кивнув Півчеревичок.— Подивимося, що далі буде.

За дружньою бесідою й незчулися, як промайнув час, і мандрівники дісталися до іншого міста.

—Все-таки автомобіль — чудова річ,— похвалив Півчеревичок.— Тільки воруши пальцями та гуцай. Раз кашлянув — і в новому місті.

—Мене міста не дуже цікавлять,— сказав Мохобородько.— На мою думку, не варто й зупинятися тут, серед каміняччя. Погода чудесна, природа так і вабить на своє лоно.

Але Муфтик попередив:

—Усе ж раз доведеться ненадовго зупинитись — я му

шу отримати на пошті свої листи.

Він покотив навпрошки до центрального майдану і загальмував перед головпоштою. Але тут перш за все увагу мандрівників привернула юрба, що зібралася навколо стовпа з гучномовцем. Обличчя у всіх були серйозні й заклопотані.

- Певне, дуже цікава передача,— висловив здогад Півчеревичок.

Муфтик стенув плечима і відчинив віконечко.

І тут мандрівники почули тривожний голос:

Увага! Увага! Увага! — Кожне слово диктор промов

ляв чітко й схвильовано.— Над нашим містом нависла ко-

шача небезпека. Прохаємо зберігати спокій і порядок, поза

чиняти всі вікна. За кошачими зграями, що наближаються

до міста, постійно стежать з вертольота, про їхнє просуван

ня сповіщатимемо по радіо. Прохаємо не панікувати і не

випускати з квартир собак. Добровольців-кішколовів реєст

рують у начальника пожежної охорони...

—Оце так,— похитав головою Мохобородько.— Бачите, що вийшло з нашої кошачої гонитви.

—Місто майже в облозі,— зітхнув Муфтик.— Страшно й подумати, але в цьому винні ми.

—Як це — ми?! — вибухнув Півчеревичок.— Ми лиш прив'язали до машини іграшкове мишеня, і годі.

Муфтик ніби й не чув Півчеревичкового зауваження.

—Я гадаю, що ми повинні записатися в начальника

пожежної охорони,— сказав він.

—Нісенітниця! — скрикнув Півчеревичок.— Одне міс

то ми вже порятували від кішок, інші хай самі з ними бо

рються!

Друзі так і не дійшли згоди.

Із динаміка полинула журлива музика, і Муфтик пішов на пошту по листи, щоб тим часом його супутники угамувалися. За кілька хвилин він повернувся.

—Скільки листів отримав? — запитав Півчеревичок, запал якого вже минув.

—Одинадцять,— одказав Муфтик.— І ще новорічну листівку, котру через неуважність одіслав надто рано.

—Прочитай нам хоч одного,— попрохав Мохобородько.— Це бодай на мить відверне наші сумні думки од цих

проклятих кішок.

Муфтик трохи зніяковів, та все-таки заходився перебирати свої листи, щоб вибрати підходящий.

—Послухайте лишень! — раптом скрикнув він враже-но— Тут є абсолютно несподіваний лист!

—Як це — несподіваний? — здивувався Півчеревичок.

Одного листа писав зовсім не я,— пояснив ошелеше

ний Муфтик.— Почерк геть незнайомий!

І недовго роздумуючи, одкрив конверт і став голосно

читати:

«Вельмишановний Муфтику!

Вам пише та бабуся, яку Ви разом зі своїми друзями звільнили од кішок. Вельми вдячна усім Вам за неоціненну допомогу! Та, на жаль, трапилася велика біда — разом з іншими втік і мій улюбленець Альберт. Зосталася я нещасна і самотня без свого Альберта. Минають, мов кара, мої старечі дні. Ох, нудно мені й сумно. Я дуже вас прошу — поверніть мого Альберта!

У кошачій зграї Ви його легко впізнаєте. Він гарний білий котик, лагідний і скромний, зовсім не такий, як інші. На шиї в нього синій бантик, що додає йому принади й чарівності.

Дуже чекаю Вас і Ваших друзів, зрозуміло, неодмінно разом із Альбертом. Я зварю какао і спечу тістечок».

Муфтик закінчив читати, і в машині на деякий час запала мовчанка. Тоді Мохобородько сумно промимрив:

—Ось тобі й тістечка з варенням!

—Проти тістечок я ніскілечки не заперечую,— сказав Півчеревичок.— Проти какао — теж. А от кіт Альберт не викликає в мене ніяких симпатій.

—Оце й роби людям добро,— тяжко зітхнув Муфтик.— Тепер, будь ласкавий, добудь їй Альберта хоч із-під землі.

—Через цей клопіт ще борода моя геть посивіє,— стривожився Мохобородько.

Та що вдієш — друзі розуміли, що їм треба шукати Альберта. Не можна сидіти склавши руки, якщо прохає літня нещасна людина.

—То будемо записуватися у начальника пожежної

охорони? — похмуро спитав Півчеревичок.

Та Мохобородько переконав, що доцільніше діяти самостійно.

—Начальникові пожежної охорони до Альберта байдужки,— заговорив він.— Його цікавить протикошача боротьба в цілому, а ми конче мусимо спіймати саме Альберта.

—Згоден,— пристав на це Муфтик.

Він сів за кермо, і машина покотила тим же шляхом.

— Тож, виходить, ми маленькі кішколови,— прогугнявив Півчеревичок.— Ох і заняттячко!

Друзі на це змовчали. Муфтик старанно вів машину, а Мохобородько, схиливши голову, замислено роздивлявся свою бороду, начебто злякався, що вона вже взялася сивиною.

КОШАЧА ВАРТА

Деякий час їхали мовчки. Муфтик мчав набагато швидше, ніж раніше, ніби поганий настрій спонукав його додавати газу, кілометрові позначки аж мелькотіли. Очевидно, від прудкої їзди Півчеревичок ворушив пальцями хутчіше, ніж звичайно.

Та ось Муфтик пригальмував.

—Дива! — вигукнув він, напружено вдивляючись перед собою.— Звідкіля тут взявся цей незвичайний шляховий знак, котрого раніше не було?

—Ти впевнений? — засумнівався Півчеревичок.

—На сто відсотків переконаний у цьому,— відповів Муфтик.— Коли цей знак стоїть тут більше двох годин, хай я буду не Муфтик, а Рукавичка. Втім, я ще ніколи не бачив такого шляхового знака.

Це був жовтуватий трикутник із червоною облямівкою. Та над усе друзів уразило зображення посередині — кіт у стрибку.

—Застережний знак,— пояснив Муфтик, котрий найліпше знав правила вуличного руху. — Подібні позначки встановлюють там, де тварини можуть зненацька вибігти на дорогу. Звичайно малюють оленя чи корову, а тут — кіт.

—Ясно,— випалив Півчеревичок.— Знак застерігає нас од кішок і радить негайно повернути назад.

—Не зовсім так,— усміхнувся Муфтик.— Заборонний знак інакший. Але далі треба їхати дуже обережно, щоб хтось із зграї ненароком не потрапив під колеса.

Мохобородько уважно вивчав знак.

—Друзі! — скрикнув він переможно.— Цей знак одкрив мені очі!

—На що? — здивувався Муфтик.

—На очі! — вигукнув Мохобородько.— Саме на очі!

—Що ти мелеш? — Мохобородькові слова спантеличили Півчеревичка.— Очі на очі?

—Я маю на увазі палаючі очі білого хижака, який чатував уночі край галяви,— пояснив Мохобородько.— Якщо ви хочете знати, той білий звір не хто інший, як Альберт.

—З чого ти взяв? — завагався Муфтик.

—Ми бачили так званого білого звіра лише мить,— вів далі Мохобородько.— Але я запам'ятав його стрибок, коли він утік. Стрибок так і стоїть перед моїми очима. Точнісінько так плигає кіт на цьому шляховому знакові. Білий звір утікав по-кошачому, друзі мої, а отже, він із кошачого племені. Точніше, це — білий кіт, Альберт.

—Цікаво,— сказав Муфтик.— І мені починає здаватися, ніби в білого хижака й справді є щось кошаче.

—А мені здається, що доля глузує з нас,— скрушно мовив Півчеревичок.— Подумати лишень, Альберт вислизнув майже з наших рук!

—Ну, що ж,— міркував Муфтик.— Якщо вже Альбер-та занесло сюди, ми, скорше всього, ще здибаємося з ним. Гадаю, вчинимо наймудріше, якщо повернемося на свою колишню стоянку. Цей план усім видався найдоцільнішим, і автомобіль покотив до галяви.

Але тільки-но друзі рушили, як знагла на шосе з придорожніх кущів стрибонули два здоровенні мургасті коти. Муфтик посигналив кілька разів, але ті й вусом не повели. Вони стояли посеред шляху й зухвало бликали на авто.

—Можливо, впізнали нашу машину? — стурбувався Півчеревичок.— А раптом вони згадали про моє мишенятко?

—У нашому закрутистому світі все може бути,— прорік Мохобородько.

Муфтик натис на гальма, й автомобіль зупинився. Дві пари злісних жовтих очиць втупилися у трійцю, яка за кілька кроків сиділа у фургоні.

—Почекаємо трохи,— сказав Муфтик.— Подивимося,

що вони задумали.

Та щоб котиська думали, особливо не помітно. Просто сиділи на шосе.

Про всяк випадок Муфтик ще раз посигналив.

Це не вплинуло. Хіба що один кіт двічі змахнув товстим хвостом.

—Милі котики,— зітхнув Муфтик.

—Це ти милий! — розсердився Півчеревичок. — А ці котиська мерзенні!

—Безперечно,— погодився Муфтик.— Саме це я хотів сказати. Проте я зараз трохи схвильований, а тому плутаю слова на «м».

—Сподіваюся, хоч себе не переплутаєш, адже твоє ім'я теж починається на цю літеру,—пробурмотів Півчеревичок,

а тоді почав клясти котів: — Тпрусь! А повиздихали б ви, триклятущі! Тпрусь! Тпрусь! Тпрусь! Тепер і другий кіт повів хвостом.

—Вони метляють хвостом лише тоді, коли сердяться,— зміркував Мохобородько. — Не варто їх даремно дратувати.

—Ти гадаєш, що я не можу розлютитися! — вибухнув Півчеревичок. — Я теж ось-ось як розізлюсь, але в мене немає хвоста, щоб метляти, тому ворушу пальцями на ногах.

—Ти ніколи не даєш їм спочити,— усміхнувся Муф-тик,— навіть коли не сердишся.

—Ще б пак! — вихопилося в Півчеревичка.— Але по-годьтеся, що ворушити пальцями ніг від злості і коли гар-ний настрій — різні речі.

кивнув Мохобородько.— Біда в тім, що коти не бояться твоїх сердитих пальців.

—Скоріше всього, це вартові,— вирішив Муфтик.— Кішки влаштували обіч шосе залогу, щоб непрохані гості не завадили їм розкошувати в лісі.

—їм ніхто не завадить,— пирхнув Півчеревичок.— Я ще біля шляхового знака говорив, що нам найліпше по-вернути назад. Та мене ніхто не слухає.

—Усе-таки є можливість пробитися через цю варту,— сказав Мохобородько.— У природі так влаштовано, що тва-рини не витримують погляду навіть крихітних чоловічків. Якщо довго й пильно дивитися на звіра, він одвертається й тихесенько чвалає геть.

—Як я зрозумів, ти радиш нам передивитися котів,— засміявся Муфтик.

Він нахилився вперед, притис носа до скла і став напружено зирити на ближчого кота, який розлігся на доро-зі. А Мохобородько обрав своєю жертвою другого, дальшого,

і за прикладом Муфтика уп'явся в нього очима; Півчеревичок же намагався правим оком косувати на одного кота, а лівим — на другого.

Не збігло й хвилини, як «вартові» занепокоїлися, безпораднороззираючись. На їхніх писках з'явилося дивовижне зніяковіння. А тоді...

Тоді коти майже одночасно підскочили. Перший двічі лизнув себе, другий просто лінькувато потягнувся. Машина вже ніскілечки їх не цікавила — перетнули дорогу й пропали між дерев.

—Це повчальна пригода,— сказав Мохобородько.— Ми, як бачите, стоїмо вище всіляких чотириногих, бо сильніші за них духом.

—Сила духу в нас справді могутня,— кивнув Півчере-

вичок.

Муфтик поспішив їхати далі.

ПАСТКА

Від кошачої залоги до галявини було зовсім близько. Небавом друзі звернули на знайомий лісовий путівець і скоро дісталися на своє колишнє місце.

Тут справді хороше й спокійно,— сказав Муфтик,

коли вони вийшли з машини.— Я дедалі більше розумію, чому Мохобородько так любить природу. На її лоні навіть прикрощі легше пересилити.

—Так, так,— ствердив Півчеревичок.— Тут просто чу

дово. Вітер лагідно пестить волосся, птаство привітно виспі

вує на всі заставки.

Він солодко потягнувся, зірвав квітку і задоволено понюхав її.

А Мохобородько прикипів до нього поглядом і запитав :

—Хіба птахи співають?

Півчеревичок намірився щось одповісти, але застиг з

роззявленим ротом.

Ти чуєш пташиний щебет, Півчеревичку?—повто

рив Мохобородько, і лице його стало дуже заклопотаним.

Ну, це так би мовити,— знітився Півчеревичок.—

Якщо гарненько прислухатися, то ніби не чути.

—Що це означає? — і собі здивувався Муфтик.— Жодного пташиного голосочка!

—Мовчання птахів пояснити неважко,— сказав Мохобородько.— Птаство не співає тому, що кішки видирають гнізда. Тільки щойно я збагнув, як легковажно ми вчинили — нізащо не можна зоставляти кошаче кодло тут, у лісі. Через нас бідним пташкам непереливки.

—Ненавиджу кішок! — аж здибився від обурення Півчеревичок.— Усім єством ненавиджу!

—На жаль, зневагою тут не зарадиш,— вів далі Мохобородько.— Нам треба діяти. Якщо ви не проти, почнімо шукати кішок в тутешніх місцях, а для Альберта тут, на галявині, влаштуємо пастку. Сплячому котові мишеня в рот не забіжить.

—Про яке мишеня ти говориш? — насторожився Півчеревичок.

—Звісно, про твоє, іграшкове,— сказав Мохобородько.— Якщо ми влаштуємо пастку, туди для принади треба покласти щось ласеньке. Твоє мишеня для цього підходить якнайліпше. Чи ти гадаєш, що Альберт так просто вскочить у пастку?

—Я так не вважаю,— спохмурнів Півчеревичок.— Але думаю, що моє мишеня і так настраждалося доволі...

Мохобородько глибокодумно насупив брови, та не зронив ні слова. Що він міг одказати йому? Півчеревичкове іграшкове мишеня й справді стільки натерпілося!

—Облиш його в спокої,— попрохав Муфтик.— Ми чудово знаємо, як Півчеревичок любить своє мишеня. Неодмінно знайдемо іншу приманку для Альберта. Я гадаю, що ми з Мохобородьком почнемо удвох лаштувати пастку, а Півчеревичок нехай підшукає тим часом підхожу принаду.

—Оце інша річ,— полегшено зітхнув Півчеревичок.— У лісі я таки щось надибаю.

Мохобородькові стало навіть трохи соромно, що він такий байдужий до іграшкового мишеняти, та суворо кинув Півчеревичкові:

—Та затям, що приманку треба вибрати до ладу і зі знанням справи. Без гарної принади ліпше не повертайся.

—Розумію, розумію,— пробурмотів Півчеревичок.

Всілякі повчання ще з дитинства йому неприємні. Тому він одразу подався до лісу, щоб Мохобородько більше нічого не встиг додати.

Коли по хвилі Півчеревичок зник за деревами, Муфтик ніяково поглянув на Мохобородька й опустив очі.

—Чесно кажучи, я за життя ще не влаштовував жодної

пастки,— прошепотів він.— Мені на це просто бракувало

часу, бо все дозвілля витрачав на писання листів.

Мохобородько всміхнувся.

—Коли-небудь усе доводиться робити вперше,— заго

ворив він.— І я не якийсь там мастак у цій справі, але, блу

каючи лісами, не раз бачив пастки на звірів. Чесно кажу

чи, вони завше викликали в мене огиду. Це так ганебно —

заманювати когось у западню, але зараз у нас немає іншого

виходу. І наскільки я розуміюся на цім ділі, нам потрібні

лише заступ і сокира.

На щастя, ці знаряддя знайшлися в машині. Заступ Муфтик возив для того, щоб одкидати багно чи сніг з-під коліс, а сокирою головно користувався тоді, коли фургончик не міг проїхати вузькою лісовою стежиною.

Роботи обом по зав'язку. Земля суха й тверда, аж дзвенить, а ялинове галуззя безсоромно пружисте. Мохобородь-кова лопата раз по раз скреготала по каміняччю, а сокира в Муфтикових руках якось умудрялася повертатися плазом.

—Пастку зробити важче, ніж гунути в неї,— кректав Муфтик.

—По роботі пізнають майстра, — хекав Мохобородько.— Дай боже, щоб Півчеревичок знайшов путню приманку. Не вельми знає він кошачу натуру, ще принесе дощового черв'яка або щось подібне.

Обойко працювали, аж упріли, а робота просунулася на горобиний скік.

—Я обливаюся потом,— жалівся Муфтик.— Спека душу вивертає.

—Та що вже казати — така робота: гріє сильніше за муфту, — підколов Мохобородько. — Але що вдієш, коли твоє ім'я не дозволяє тобі зняти вдягачку.

Вони працювали як прокляті. Засапалися, геть знесиліли, проте трудилися не покладаючи рук. Нарешті їхня робота увінчалася успіхом — Мохобородько наперекір усім

труднощам викопав глибоку яму, а Муфтик притягнув до неї великий оберемок пропахлих живицею ялинових гілок. Тепер зоставалося старанно вкрити яму віттям, і пастка готова.

—Все гаразд, — сказав Мохобородько, вдоволений своєю працею.— Варто Альбертові лиш ступнути сюди, як він аж загуде в яму.

—Тільки й досі немає приманки, — бідкався Муфтик.— Куди Півчеревичок запропав?

Не минуло й двох годин, як Півчеревичок вигулькнув з-за буйного ліщинового куща. Похнюпившись, він повільно підійшов до друзів і байдуже зиркнув на пастку. Лице його було таке зажурене.

—Ну як, знайшов принаду? — спитав Муфтик.

Півчеревичок зітхнув.

—Жодна пташка не співає,— тихо мовив він.— Ніде — ні поблизу, ні віддалік — не чути щебетання. Ліс наче вимер.

—А приманка? — нетерпеливилося Мохобородько-ві.— Що з нею? Якщо я не помиляюся, роздобути її доручили тобі.

Півчеревичок сунув руку за пазуху.

—Прошу.

Він вийняв своє іграшкове мишеня і простягнув Мохо-бородькові.

—Як?! — здивувався той.— Адже це...

—Так, це моє іграшкове мишеня,— ствердив Півчеревичок.— Я віддаю його для приманки заради пташиного щебету.

Мохобородько трепетно взяв іграшкове мишеня і обережно примостив його на ялинових гілках.

—Заради пташиного щебету, — повторив Півчеревичок. — Задля цього моє улюблене мишеня готове впасти жертвою.

—Красненько дякую,— розсипався у похвалах Мохобородько.— Ти чарівний, неперевершений і щедрий-прещед-рий чоловік!

І нишком змахнув сльозу, що навернулася на очі. Муфтика і Мохобородька підкосила втома — рідна сестра важкої роботи.

—Я вважаю, що на сьогодні досить,— вирішив Мохобо-

родько.— День уже береться до вечора, та й поперек ломить від копання.

—А я від рубання ледве руки здіймаю,— завів своєї Муфтик.— Якщо одверто, я нині вже не здатен і пальцем ворухнути.

—Щодо пальців на руках у мене більш-менш гаразд,— підпрягся Півчеревичок.— А на ногах аж попухли — у природи є невеличкий гандж: боляче коле в ноги.

Друзі надумали вкластися спати. Вони лиш підвечеряли і влаштувалися на спочинок ще до того, як сонце опустилося за ліс. Мохобородько ліг горілиць і вмить заснув. А Муфтик із Півчеревичком забралися в автомобіль і невдовзі звідти почулося дружне хропіння, ніби хтось забув вимкнути мотор.

ПТАШИНЕ ГНІЗДО

Трійця проспала всю ніч непробудно. Не докучало їй ані місячне світло, ні лісові звуки. І вже по галявині вистрибували веселі сонячні промінчики, коли Мохобородько першим розплющив очі. Та збудило його зовсім не сонце, а якесь дивне відчуття, що хтось порпається в його бороді. Звичайно, він вирішив розчесати бороду, як годиться. Здійняв руку, та враз опустив її, тремтячи з переляку: із бороди випурхнув птах!

Це була невеличка сіро-зозулястенька пташина. Вона не відлетіла далеко, а примостилася на кучерявій тонесенькій гілочці.

Всілася й сумовито поглядала на Мохобородька.

А той не міг розшолопати, в чому річ. Принишк на своєму місці, щоб не лякати більше пташину і спокійно обдумати чудернацьку пригоду. Та нараз помітив, що з бородою скоїлась якась дивина. Хоч пташка і спурхнула, але щось, як і раніше, непокоїло.

Мохобородько обережно звів голову і зиркнув на боро-ду. Від побаченого уста його мимоволі розтяглися в широкій усмішці: просто посеред бороди в затишному гніздечку лежало п'ятеро чудових рябеньких яєчок. Мохобородько опустив голову і завмер, щоби пташка не одкинулася часом. Це й допомогло.

Скоро зозуляста повернулася в гніздо і спокійно всілася

на яєчка.

На жаль, її знову наполохали. Одчинилися дверцята машини, і звідти вистрибнули, жваво пащекуючи, Півчеревичок з Муфтиком.

—Альберт і досі не потрапив у пастку! — вигукнув

Муфтик, розчаровано оглянувши западню.

А Півчеревичкове лице аж сяяло.

—Мохобородько мав рацію: сплячому котові мишеня в рот не забіжить! — радів він.— Коли мишка мчить за машиною — це одне, а коли нерухомо лежить на гіллі й непомітна — зовсім інше.

—І справді,— погодився Муфтик,— привабливість іграшкового мишеняти саме в русі. Тому й коліщата до нього припасовано.

Які тільки міни не корчив Мохобородько, аби вони замовкли і не настрахали пташку своєю балаканиною! Але марно — Муфтик і Півчеревичок просто не звернули уваги на застережливі гримаси Мохобородька.

— До того ж, моє іграшкове мишеня взагалі не пахне мишею,— ще спало на думку Півчеревичкові.— А запахи у тваринному світі мають неабияке значення. Якщо котрась тварина пахне не так, як належить її видові, то вона ніби й не справжня.

—Я про це ніколи не думав,— зізнався Муфтик.

Тепер уже Мохобородько, який стеріг птаху, не витри

мав і сердито зашепотів:

—Принаймні міг би подумати про таку дрібничку, що

біля пташки, яка висиджує пташенят, негоже отак горла

нити. Совісті у вас нема!

Лише тепер Муфтик із Півчеревичком помітили в Мо-хобородьковій бороді гніздечко і зачудовано дивилися на пташку в ньому.

— Господи! — прошепотів Муфтик. — Що б то значило?

—Власне, дивуватися нема чого,— ледь чутно промимрив Мохобородько.— Певне, пташка злякалася кішок і з гніздечком сховалася від них у моїй бороді.

—Триклятущі кішки! — прошепотів Півчеревичок.— Ми повинні знайти їх і як слід провчити!..

Муфтик кивнув.

—Нам треба діяти,— сказав він.— На жаль, нас дещо

сковує це гніздо. Де ж ми його прилаштуємо?

Одначе Мохобородько несподівано мовив:

—Пташине кубельце лишиться тут. На мене поки що не розраховуйте. Я з місця не зрушу, поки вона не висидить пташат, а там буде видно.

—Ти ба! — пирхнув Півчеревичок.— Ти висиджуватимеш пташенят, а ми з Муфтиком вирішуватимемо всі інші світові проблеми. Чи не ліпше змайструвати ноші й тягати тебе за собою?!

—У такому разі до нош можна припасувати коліщата,— запропонував Муфтик,— і причепити ззаду до машини. З іграшкового мишеняти знімемо коліщата і прикріпимо до нош з боків.

У запалі він мимоволі знову підвищив голос, і пташка сполохано майнула з гнізда на гілку.

—Бачите,— сказав Мохобородько. — Вона лякається

навіть гучної розмови, а ви патякаєте про ноші. Під час ви

сиджування пташат ні про який транспорт не може бути й

мови. Висиджування потребує тиші й спокою; птах пови

нен зосередитися.

Півчеревичкові ніскілечки не хотілося знімати коліщатка з іграшкового мишеняти і припасовувати до нош. Тому він досить легко погодився з Мохобородьком:

—А про мене, хай він зостається на місці, якщо це ви

сиджування йому так до вподоби. Але ми з Муфтиком не

гайно рушаємо в дорогу.

Муфтик кивнув.

—Неодмінно,— випалив він.— Нам треба дізнатися, де

ці кляті кішки, доки вони геть не здичавіли.

Щоб не марнувати часу, Муфтик пішов до машини і сів за кермо.

Півчеревичок і собі слідком, але раптом повернувся і забрав із пастки своє іграшкове мишеня.

—Невже так і зостанеться без приманки? — здивував

ся Мохобородько.— Невже наша ревна робота піде нані

вець?

З найвищих міркувань він зараз силоміць утримав би Півчеревичка, але ж пташине гніздо... Півчеревичок це добре розумів і переможно осміхнувся.

—Не турбуйся,— підморгнув він, запихаючи за пазуху

іграшкове мишеня. — Хто знає, для чого воно ще знадобиться.

За мить він уже сидів поруч Муфтика. Мотор загуркотів, і фургон покотив з галяви. Ще деякий час у лісі вчувалося його двигтіння, та незабаром все затихло і навколо запанувала цілковита тиша.

Тепер пташина без остраху пурхнула в гніздо і завмерла.

Принишк на своєму місці і Мохобородько. Лежав і дивився, як поодинокі сліпучо-білі хмарини плинуть у неозорому небесному бездонні і поволі змінюють свої обриси. Та що йому зоставалося робити — лиш споглядати хмаровиння. Яку іншу, цікавішу забавку він міг вигадати у своєму теперішньому становищі? Коли у тебе в бороді гніздо, не дуже розженешся на розваги. Хіба що просто лежати, втупившись у небо, блукати зором у високості. Це все, що ти можеш робити, і цим хіть-не-хіть мусиш вдовольнятися.

Але що довше Мохобородько дивився на хмари, то все більше нагадували вони йому кішок. Зрештою всі стали, як білі кішки — та сидить, інша ніби спить, а он та нагороїжи-лася. В однієї хмарини-кицьки був навіть довгий пухнастий хвіст.

Мохобородько зітхнув і на деякий час міцно заплющився. Зараз аж ніяк не хотілося думати про кішок. Інших клопотів по саме нікуди. Вже он розболівся поперек.

Добре, хоч хмари-кішки у піднебессі не турбували пташку. Мабуть, вона й не помічала їх — усе висиджувала старанно й зосереджено. Це майбутня мама, як Мохобородько скоро збагнув. Нарешті з'явився птах-тато: приніс своїй подрузі їсти.

Він трохи посидів віддалік на гілці, недовірливо косуючи на Мохобородька. Згодом посміливішав, підлетів до пташки-мами, ткнув їй у дзьоба якогось черев'ячка і хутко зник у лісі.

Мохобородька це, звичайно, втішило. Останнім часом він мало бував на природі і тепер залюбки спостерігав за птахами. Майбутній тато прилітав і зникав. І щоразу приносив у дзьобику то муху, то комаху, то черв'ячка. Невдовзі він звик до Мохобородька й ніскілечки не боявся його.

Але тут скоїлася нова біда. Якось, коли птах-тато знову

підніс своїй подрузі комарика, Мохобородько теж мимоволі одкрив рота. Його мучив голод — що далі, то нестерпніше. Та це й природно, адже у нього в роті ще й рісочки не було. Його спільники так поспішали, що він не встиг попрохати у них собі харчу. Торішню брусницю, що росла в бороді, вискубав до останньої бубини. Мохобородько гірко подумав, що перші ягоди з'являться лиш через кілька тижнів.

Напевне птах-тато збагнув, у чому річ. Коли наступного разу прилетів із черв'ячком, то витягнув шию і хотів покласти свою здобич до рота Мохобородькові.

Але той швидко стулив губи.

— Дякую тобі, — мовив розчулено.— Я розумію, що ти бажаєш мені найкращого, та, як не прикро, не можу споживати ні черев'ячків, ні комах. Я не хочу тебе засмучувати, охоче проковтнув би навіть хруща. Та ба, не можу. Ліпше годуй матір, аби вона могла безклопітно висиджувати у моїй бороді пташат. Тоді вони вилупляться хутчіше.

Хтозна, чи збагнув щось із Мохобородькової оповіді птах-тато, але він пригостив черв'яком майбутню маму і знову майнув по здобич.

Мохобородько зітхнув, зірвав травинку і спробував по-тамувати нею голод. Безперечно, це не допомогло.

Неборака зітхнув і подумав, що він сам опинився у жахливій пастці.

ПІВЧЕРЕВИЧОК МРІЄ ПРО РОГАТКУ

Автомобіль неквапно котив вузьким лісовим путівцем, що вів усе далі од галявини. Муфтик зосереджено крутив кермо, пильнував, щоб не врізатися у якесь дерево. А Півчеревичок, який сидів поруч, уважно роззирався довкола. Його погляд нишпорив по кущах, верховіттях — необхідно знайти кішок або хоч якісь ознаки їхньої присутності. Але в око не впадало нічого особливого. Все спокійно. Тишу порушували тільки два вертольоти, що кружляли над лісом.

— Мені страшенно подобаються всілякі дослідні експедиції,— сказав Півчеревичок.— Це так чудово, коли маєш змогу до чогось доскіпуватися.

Тієї миті Муфтик натиснув на гальма, і машина зупинилася.

—На дорозі сліди,— нашорошився він.— А саме вони й варті найретельнішого дослідження.

—Авжеж, — погодився Півчеревичок. — Сліди зостаються здебільшого там, де хтось ступає. Отак переважно воли й з'являються.

Друзі вилізли із фургона й роздивилися сліди, що досить чітко виднілися на піщаній дорозі.

—Кошачі відбитки,— визначив Муфтик.

—І їх тьма-тьмуща,— додав Півчеревичок.— Мені здається, що тут пробігла величезна зграя.

—Я теж такої думки, — замислено кивнув Муфтик.— Окрім того, сліди свіжі.

—Кожен більш-менш досвідчений слідопит зробив би висновок, що кішки ніяк не могли піти далеко,— висловив здогад Півчеревичок.

Скоро вони з'ясували, що сліди ведуть із лісу, трохи — стежкою, а далі знову повертають у хащі на протилежному боці від дороги. Натрапили також на жмутки вовни і шкаралупу пташиного яйця.

—Кішки скубалися через яєчка, — зауважив Муф

тик.— Напевне, вони од голоду страшенно розлютилися.

Дійшовши такого висновку, Муфтик із Півчеревичком повернулися в машину і рушили далі.

Лісовий путівець ставав дедалі вужчим та вибоїстішим, так що автомобіль, гуцикаючи, ледве просувався вперед.

—Ти їхав би швидше,— стурбовано кинув Півчеревичок.

—Це просто неможливо, — покрутив головою Муфтик.— На такій дорозі легко вскочити у халепу.

—Воно-то так,— зітхнув Півчеревичок,— але уяви лишень, що буде, коли зараз нас перестрінуть кішки.

Муфтик пропустив це повз вуха.

—Боюся, що вони нападуть і без уявлення,— відповів Перегодя.— Не варто мізкувати над цим. Набагато цікавіше уявляти речі, котрі в житті не трапляються.

—А в мене таке відчуття, що сьогодні з нами скоїться Щось надзвичайне,— розхвилювався Півчеревичок.— Я передчуваю.

Муфтик підшукував слова, щоб заспокоїти Півчеревич-ка, та мимоволі зиркнув у дзеркальце і скрикнув:

—Уже скоїлося! Кошача зграя переслідує нас!

Півчеревичок, затремтівши, кинувся до заднього вікон

ця. Тут і він побачив кішок, які невпинно наближалися.

Кішки, кішки, кішки... Ближче, ближче — чорні й сірі, чорно-сірі і сіро-чорні, мургасті — всі мішма. Вони грізно й люто мчали за машиною. Попереду рудий, з наїжаченою шерстю, здоровенний котисько — на думку Півчеревичка, найскаженіший і найстрашніший.

—Не видно жодного білого кота,— сказав Муфтик.—

Отже, Альберта у зграї нема.

А Півчеревичок обізвався тремтячим голосом:

—Шкода, що ми без зброї. У дитинстві я мав рогатку, та якось сорока-злодійка вкрала її. Як хвацько збивав я з неї яблука та груші!

—Виходить, ти неперевершений снайпер,— захоплено сказав Муфтик.

—Авжеж,— кинув Півчеревичок,— бо коли не хочеш зіпсувати плід, мусиш поцілити у хвостик. Ох, мав би я зараз рогатку! Всипав би кішкам, що пам'ятали б до нових віників!

—Поглянь ліпше в холодильник,— порадив Муфтик,— може, знайдеться щось кинути котам. Тоді вони бодай на хвилю затримаються.

Півчеревичок рвучко одчинив холодильник.

—Лише сирки,— сказав він.— Ними кішок не відна

диш.

Муфтик спробував збільшити швидкість, але з цього нічого не вийшло: автомобіль одразу страшенно загуцикав. А кішки наздоганяли. Наближалися нестримно й загрозливо. Півчеревичок дивився у заднє віконце, і лице його дедалі блідішало.

—Рудий котисько майже поряд, — застеріг Муфтик, який весь час пильнував за переслідувачами у дзеркальце.

—Триклята сорока! — прошепотів Півчеревичок. — Злодійська пика! Поцупити саме рогатку!..— і зацокотів

зубами.

—Тобі холодно? — співчутливо спитав Муфтик.— Може, в тебе жар?

—Та ні,— пробурмотів Півчеревичок.

Муфтик застережливо звів палець, але тут же поклав руку на кермо.

—Тоді не клацай зубами,— зауважив він.— На такій

дорозі можна язика прикусити.

На щастя, путівець пішов трохи рівніший, і Муфтик додав газу. Відстань між машиною і кішками збільшилася. По хвилі Півчеревичок запитав у Муфтика:

—Ти коли-небудь звершував героїчний вчинок?

—На жаль, ні, — усміхнувся Муфтик. — Моя зовніш-

ність для цього не дуже пасує. Якось смішно: герой у

муфті.

—Розумію,— кивнув Півчеревичок.— А я ще з дитин-

ства мріяв про подвиг. Але не траплялося слушної нагоди.

і зараз, коли вона врешті настала, у мене, як на зло, немає рогатки. Нині, маючи її, я став би героєм.

Кошача зграя знову почала наздоганяти машину, бо гладенький відтинок дороги скінчився і Муфтик мусив зменшити швидкість. Рудий кіт-заводіяка випередив інших на кілька десятків кроків.

—Поглянь на рудого,— сказав Муфтик.— Від люті з

його очей аж іскри сиплються.

А Півчеревичок додав:

—Ех, була б у мене рогатка, то його очі не яріли б та-

ким вогнем!

Та ледве Півчеревичок вимовив це, як рудько щосили стрибонув і, гупнувши, опинився на даху фургона.

—Ой леле! — загорлав, злякавшись, Півчеревичок.

—Ще продере покрівлю,— забідкався Муфтик.

Крізь тонке бляшане покриття виразно чулося, як ру- дий заводій сердито нявкотить.

Саме тут Муфтик помітив попереду обіч дороги валун, і в нього майнула смілива думка.

—Тримайся! — гукнув він Півчеревичкові.

За мить праве переднє колесо гахнуло об камінь, фур-гон підскочив, як м'яч, аж горщики й сковороди загримко-тіли, потім знову покотив путівцем. Звісно ж, кіт не утри-мався на рівному дахові і сторчголов беркицьнувся додолу.

Півчеревичок визирнув у заднє віконце.

—Лежить плиском і хвостом не ворушить, — зрадів

він.— Катюзі по заслузі!

Кошача зграя не зважила на це — і далі гналася так

само завзято, а замість рудого перед вів здоровенний, чорний, як вуглина, кіт.

—У нового ватажка мармиза ще лютіша, ніж у попереднього,— сумно зауважив Півчеревичок.— Коли б мені рогатку, неодмінно поцілив би у нього шишкою — пащека, як ворота навстіж.

—До чого тут паща? — здивувався Муфтик.

—Власне, суть не стільки в пащі, як у шишці, котрою треба влучити туди,— пояснив Півчеревичок.— Якщо шишка досить луската, вона застрягне в пащі, і кіт взагалі не зможе звести свої ікла.

—Виявляється, стріляння з рогатки — справжнє мистецтво.

—Так, мудрована це річ,— кивнув Півчеревичок.— Ти уяви, які тонюсінькі хвостики в яблук та груш. Хай буде проклятий увесь сорочий рід!

Він хотів щось додати, та злякано принишк, бо трапилося непередбачене.

Коли автомобіль повернув ще раз, ліс несподівано скінчився. І далі — ані деревця — широченне плесо. Озеро. Попереду — вода, позаду — розлючені кішки! Путівець вів до озера, звернути нікуди.

Півчеревичок знову зацокотів зубами.

—Що ж робитимемо? — прошепотів він, заплющив

шись.

А роздумувати ніколи.

—Кішки бояться води,— одрубав Муфтик і з силою на-

тис на акселератор.

Із шаленою швидкістю машина помчала прямо в озеро.

ГЕРОЇЧНИЙ ВЧИНОК

Автомобіль стояв у воді, кроків за двадцять од берега. Посеред озера височів чарівний лісистий острівець, але втрапити туди не було ніякої змоги, бо далі починалася глибина. Вода й так майже сягала віконець. А на березі чигали кішки — про повернення назад годі й думати.

—Ти вмієш плавати? — запитав Півчеревичок у Муф-тика.

—Не знаю,— засоромився той.— Я не мав слушної на-

годи спробувати. Чомусь мені завше здавалося, що муфта не дуже годиться для цього, я міг би таким вбранням привернути небажану увагу пляжників.

—Я зрозумів тебе,— сказав Півчеревичок.— І з мене плавець кепський. Єдиний раз стрибонув у воду, та й то ненароком — ще дитиною шубовснув у колодязь.

—Тож сидітимемо собі в машині,— вирішив Муфтик.

—Авжеж,— кивнув Півчеревичок.— І рогатки в нас немає. А з місця поціляти в кішок — неабияка розвага.

—Зараз нам більше знадобилася б якась надувна гумова іграшка,— міркував Муфтик.— Кажуть, вона чудово тримає на воді. З допомогою такої цяцьки ми, не вміючи плавати, могли б дістатися на острівець.

Та взяти гумову іграшку було ніде. А ось справжні кішки на березі озера понадувалися далі нікуди. Вони явно розуміли, в якій безвиході опинилися Муфтик із Півчеревич-ком. Зухвало походжали краєм плеса, зловтішно і глумливо бликаючи на машину.

—Я аж ніяк не ворог птахів і тварин,— заговорив Півчеревичок, — але переконався, що сорока — злодійка, а кіт — живодер. І нема чому дивуватися, що крадії й розбійники діють вкупі! Одна поцупила рогатку, щоб інші могли спокійненько тебе переслідувати і навіть утопити в озері.

—Не передавай куті меду,— заперечив Муфтик.— До потопу ще далеко. Навіть у тому випадку, коли вода просочиться в машину, наші голови будуть зверху, повітря вистачить.

—Повітря! — перекривив Півчеревичок.— Авжеж, повітря! А що нам з самого повітря? Голодна смерть не краще, ніж утопитися, без їжі ми сконаємо напевне, коли на-довше затримаємося тут.

Муфтик був незворушний.

—Не панікуй завчасно,— твердо мовив він.— Сам ка

зав, що в холодильнику є сирки. Підживимося ними, заки

п'ятимо чаю. Принаймні, його тут матимемо вдосталь.

Згадавши про сирки, Півчеревичок ковтнув слину, а думок про смерть як і не було...

—Адже ми сьогодні ще не снідали, — сказав він.—

Один-два сирки не заподіють нам нічого лихого.

Муфтикові теж схотілося їсти, і він підтримав Півчере-вичка:

—Перекусімо, друже. У кого повен шлунок, той уранці сміятиметься.

—Як, як? — здивувався Півчеревичок.— Що за «перлини» ти видаєш?

—Перепрошую,— ніяково усміхнувся Муфтик.— Хвилюючись, я безнадійно плутаю всі приказки й прислів'я.

Щоб приховати збентеженість, він став енергійно готуватися до сніданку: відчинив віконце, зачерпнув горщиком прозорої озерної водиці і взяв кип'ятильник.

—Одна заковичка! — підколов Півчеревичок.— Як же ми закип'ятимо чай, адже оця штука діє лише тоді, коли машина їде!

—Справді, — Муфтик отетерів ще більше й почервонів.— Од хвилювання я забув про це. Доведеться спробувати трохи проїхати.

Він сів за кермо і завів мотор.

—Постривай! — сполошився Півчеревичок.— Попере

ду в озері з головою!

Муфтик ураз отямився і перш за все здав назад, тоді різко розвернувся і неквапно покотив понад берегом. Добре, що дно було майже рівне — машина рухалася без перешкод.

Півчеревичок теж швидко оговтався і тицьнув кип'ятильника в каструлю.

—Може, отак і від кішок втечемо? — мовив він.— На

кинемо гак озером і проскочимо на протилежний берег.

Проте кошача зграя запримітила Муфтикові маневри і теж подалася вздовж берега. Ясно, що їх навкруг пальця не обведеш.

Муфтик подивився, як Півчеревичок тримає в руці кип'ятильник, і згадав Мохобородька.

—Скоріше всього, наш бідолашний друг потерпає зараз од спраги й голоду,— зітхнув він.— Адже він зі своїми пташенятами навіть до джерела не піде.

—Зате в нього під боком земна твердь,— одказав на це Півчеревичок.— Ліпше висиджувати пташенят, ніж повсякчас очікувати, що тебе захлеснуть хвилі.

Вода в каструлі закипіла. Муфтик спинив машину, а Півчеревичок поклав на стіл сирки і приготував чашечки. Та не встигли вони й губи вмочити, як їхню увагу привернуло гримкотання, що ставало дедалі гучнішим.

—Вертоліт! — скрикнув Муфтик, визираючи з вікна.

Тепер і Півчеревичок з цікавістю прилип до шибки: над

озером поволі летів вогненно-червоний вертоліт.

—Здається, сюди! — зрадів Півчеревичок.

І справді, вертоліт узяв курс на автомашину. По хвилі він завис над нею у повітрі і почав опускатися. Муфтик і Півчеревичок висунулися з вікна.

—Вивчає нас,— вирішив Муфтик.

А вертоліт знизився ще трохи і раптом з нього скинули вниз мотузяну драбину, нижній кінець якої звісився аж до віконця.

—Ого-го! — вмить збагнув Півчеревичок. — Нас хо-чуть врятувати!

—Так і є,— погодився Муфтик.— Але я, на жаль, не зможу скористатися такою чудовою можливістю. Я тут, у

машині, мов капітан на кораблі, а капітан ніколи не полите свого корабля. До того ж у муфті дуже незручно піді-йматися і звичайними сходами, не кажучи вже про мотузяну драбинку, яка безугавно розгойдується туди-сюди. Прощавай, любий друже! Вклонися Мохобородькові!

—Гм-гм,— знітився Півчеревичок.— Чи не гадаєш ти,

що я з тих, хто конче прагне врятувати свою шкуру? Хто

без докорів сумління кине свого друга напризволяще? Як

що не підеш ти, то зостануся і я. Попри все, у мене таке

передчуття, що я можу неумисне гунути у воду — вдруге

в своєму житті.

Муфтика дуже розчулило надзвичайно благородне поводження Півчеревичка. Він махнув вертольотові, щоб той летів далі, і запропонував побратимові:

—Давай спокійно вип'ємо по чашечці чаю.

Півчеревичок замисленим поглядом провів вертоліт,

який віддалявся, змотуючи мотузяну драбинку, і скрушно зітхнув:

—Ось і нема,— пригнічено зронив він.— Полетів і зо-

ставив нас віч-на-віч із дикими силами природи. Здається,

чай тим часом охолов.

—Пусте, — усміхнувся Муфтик. — Занур кип'ятиль

ник в каструлю, а я проїду кілька метрів.

Півчеревичок узяв нагрівача і став, мов укопаний, пиль-

він.— Колись ти хвалився, що міг би цією штукенцією закип'ятити ціле озеро!

—То й що? — запитав Муфтик.

—Чому ж ми раніше не зробили цього? Адже окріп випаровується, чи не так? І коли ти не просто хизувався своїм кип'ятильником, нам випарувати це триклятуще озеро — що рака перервати!

—А навіщо? — здивувався Муфтик.

—Хіба ти не здогадуєшся? — підморгнув Півчереви-чок.— Якщо озеро випарується, ми зможемо спокійно проїхати на протилежний берег!

І він так палко розхвалював свій план, що й Муфтик поступово зацікавився ним.

—Що ж, можемо спробувати, — погодився нарешті він.— Якщо тільки ми самі не випаруємося.

—Та не мели,— махнув рукою Півчеревичок.— Парові ванни радять навіть лікарі. Пара корисніша чаю з оленячого моху.

Муфтик не став сперечатися і негайно рушив, а Півчеревичок опустив кип'ятильника через віконце в озеро. Минула година, друга. Збігла й третя.

—Сирки так і забули з'їсти,— урвав тривалу мовчан

ку Муфтик.

Та замість відповіді Півчеревичок скрикнув:

—Парує!

—Ще й як парує! — Муфтик не повірив власним очам.

Десь через півгодини забулькало всеньке озеро. Води

меншало на очах, а над головою заклубочилася чорна хмара. Скоро можна було по дну їхати на другий берег.

—Тепер жени на той бік,— підганяв Півчеревичок.

—Тобі добре казати, — зітхнув Муфтик,— аби я лише знав, де саме той бік!

За густою парою видно на декілька кроків, а об'їджаю-чи озеро, Муфтик геть втратив здатність орієнтуватися.

—Коли припиниться випаровування, почнеться зли

ва,— сказав Півчеревичок.— Адже ціле озеро не втрима

ється в небі. Та ще до цього на нас кинеться кошача орда,

бо розвіється природна запона.

На лихо, Півчеревичкове пророцтво збулося раніше, ніж гадали. Туман над чашею озера несподівано розвіявся, і все довкола осяяло яскраве призахідне сонце. І тут,

заціпенівши від страху, Півчеревичок і Муфтик побачили, як у цьому сліпучому світлі на них метнулася озвіріла кошача зграя.

Автомобіль якраз дістався острівця. Звідси до берега зоставалося ще пів-озера.

—Вперед! — вереснув Півчеревичок, і Муфтик щоси

ли натис на акселератор.

Але тут розпочалася злива. Вода, що зібралася в небі, просто зашуміла в озерявину. Об дах машини порошили важкі струмені. І куди не глянь — нуртує каламутна, збурунена вода.

—Вперед! — знову зарепетував Півчеревичок.— Га

зуй, інакше потонемо!

Фургон вискочив на берег саме тоді, коли кішки досяг-ли острівця. І це була остання можливість, бо вода все прибувала й прибувала в озеро.

—Невже ми порятувалися? — тихо-тихо спитав Муф

тик і зупинив автомобіль.

— Врятувалися,— прошепотів Півчеревичок.

Вони вибралися з машини, хитаючись від утоми, й обійнялися під нестримним дощем.

А проливень ущух так само раптово, як і почався. І те-пер із острова виразно долинав несамовитий кошачий лемент.

—Кішки на острові, — урочо мовив Півчеревичок.—

Ми заманили їх туди, де вони нікому не заподіють зла. І я

скажу тобі, Муфтику, що це і є справжній героїчний вчи-

нок!

Дрібнесенька пташка, радісно цвірінькаючи, пролетіла над ними.

ПРИГОДИ НА ГАЛЯВИНІ

«Тепер я тут,— думав Мохобородько, лежачи нерухомо,— образно кажучи, ніби дерево, у вітах якого пташки звили гніздо. От хіба що дерево стоїть, а я мушу лежати. Опріч того, дерево корінням усотує з землі всілякі поживні речовини, необхідні для життя, а в мене ніякісінького коріння, котрим міг би дістати бодай ковток води».

Від тривалого лежання на місці в нього вже нестерпно

нив поперек. Він хотів хоч єдиний разочок випростатися, але не смів, бо й найменшим порухом міг би потурбувати пташку-маму. І Мохобородько відчайно подумав:

«Заради чого я мушу отак страждати?»

Але тут, мов у відповідь на його запитання, він зненацька почув тихесеньке потріскування.

Стривожений Мохобородько підвів голову.

Пі-пі-пі-пі-і! — долинув з бороди тонесенький голосочок.

Перше пташеня виборсалося із шкаралупи.

—Ласкаво просимо, моє малятко! — ніжно прошепотів

Мохобородько.— Ласкаво просимо сюди, в цей величезний

і хитромудрий світ!

Він негайно ж забув про спрагу й голод, про судому в попереку й інші незручності. Почувався майже батьком цього пташати.

Тоді знову почулося потріскування. І нове піпікання. Це проклюнулося друге пташеня. А потому — третє, четверте і п'яте. П'ятеро пташенят. П'ятірко тендітних життів.

Пташка-мати стрибнула на краєчок гнізда, щоб викинути шкаралупи. Вона, здається, вдоволена своїми малятами. Тепер і Мохобородько побачив їх усіх. П'ять пухнастих клубочків водночас жадібно раззявили крихітні дзьобики.

—Мої пилиночки! — розчулився Мохобородько.— Мої

любесенькі! Ось ви і з'явилися на світ. Ви прийшли, щоб по

трапити у найдивовижнішу й варту захоплення штукерію,

яка зветься життям. Але мушу відразу ж сказати вам, що

ви народилися у тяжку, вельми тяжку пору. Хіба вас вітає

радісний щебет? Ох ні, мої золотята, пташину пісню урва

ли. Чи висиділа б вас мама у верховітті, у гущавині шелест

ливого листячка? Ох ні, вона мусила це робити в бороді,

тому що біда спіткала ліс. Тінисті гаї, чарівні квітучі луки

сплюндровані кошачою зграєю...

Цієї миті почувся тріск, але трохи інакший: набагато сильніший, ніж попередні.

—Що це таке? — здивувався Мохобородько.— Адже Б

гнізді лежало п'ятеро яєчок. І не більше.

Цього разу після потріскування не почулося писку. І, як з кілочка, Мохобородько збагнув, що цей звук долинає звідкіля завгодно, тільки не з бороди. Щось коїлося на узліссі. Так тріскотить суха гілка під ногою.

Мохобородько поглянув у бік лісу.

На нього вирячився великий сірий кіт!

«Он воно що,— подумав Мохобородько, оговтуючись після першого переляку.— Нарешті тут з'явився розбійник. Безумовно, вистежує пташенят і гострить іклиська на бідолашних».

Котове поводження підтвердило небавом Мохобородько- побоювання. Він став підкрадатися спотайна, поповза, як і чинить кіт, підчатовуючи здобич.

пташка-мама помітила небезпеку. Вона з розпачливим, зляканим криком здійнялася вгору, та вмить опам'яталася і спробувала віднадити кота. Підстрибом дріботіла подалі від гнізда, немічно звісивши крило, буцімто воно покалічене. Проте котисько розгадав її хитрість і не дав себе ошукати. Він байдуже блимнув на пташку і, як раніше, притиснувшись до землі, підкрадався до Мохобородька.

«Навряд чи я спроможен захистити пташенят од цього знавіснілого харцизяки,— злякано думав Мохобородько.— Моє тіло від лежання затерпло, і я геть охляв».

Більше нічого не встиг подумати: бракувало часу — кіт блискавично метнувся вперед, до нього, зелені очі яріли шалено, розчепірені пазурі готові вмить розтерзати пташи-не гніздо. Мохобородько враз накрив кубельце обома руками і підняв праву ногу, приготувавшись лигнути нападника.

Та раптом кіт кудись запропав. Ну, мовби випарувався та й годі.

—Мов крізь землю провалився,— здивувався Мохобо-

родько. І тут почув жалісне нявчання — воно й справді чу-

йося, як із підземелля.

— Потрапив у пастку! — здогадався Мохобородько.— Пташенята врятовані!

Його серце калатало сильно й схвильовано від невимовної радості.

Пташка-мама хутенько прилетіла на гніздо і заходилася почережно голубити дзьобиком своїх діточок.

—Вони врятовані,— повторив Мохобородько, розчуле

но споглядаючи це.— Яке щастя!

Враз відчув, який він виснажений. Дихання уповільнилося, а очі поволеньки заплющилися. Втішений Мохобородько ще раз усміхнувся і заснув. І лише крізь сон почув,

як прилетів, радісно висвистуючи, птах-тато і як разом із пташкою-мамою підхопили гніздечко й полетіли з ним.

Мохобородько спав міцно-преміцно. Прокинувся тільки тоді, коли, гуркочучи, на галяву заїхав автомобіль, і Півче-ревичок з Муфтиком вистрибнули з нього.

—Уявляєш! — засміявся Півчеревичок. — Пташина з гніздом одлетіла, а наш славний Мохобородько, як і раніше, незрушно лежить на своєму посту.

—Я задрімав на хвильку,— пробурмотів Мохобородько і підвівся.— Що нового?

—Ми з Муфтиком здійснили подвиг,— поважно сказав Півчеревичок.— А що ти в цей час поробляв?

—Я не зробив нічого, — скромно мовив Мохобородько,— але один здоровенний котисько стрибнув тут, як пантера. Він зараз сидить у пастці.

—У пастці?! — вигукнув Муфтик.

—Принаймні так мені здається, — додав Мохобородько.

І друзі гуртом подалися до западні. Крізь ялинове гілля вони побачили зажурений кошачий писок.

—Цей харцизяка хотів зруйнувати пташине гніздо,

але, на щастя, на його дорозі виявилася пастка,— поясню

вав Мохобородько.— На превеликий жаль, він не білий, а

сірий. Може, ви щось дізналися про Альберта?

Муфтик покрутив головою.

—Ми теж не здибали жодного білого кота, — мовив він і докладно розповів про те, що вони з Півчеревичком учинили і скільки натерпілися.

—Я боюсь, що Альберта немає в лісі,— занепокоївся Мохобородько.— Аби хоч одна кішка блукала десь наоко-ло, пташки не відважилися б так сміливо забрати гніздечко з моєї бороди. Очевидячки, птах-тато облітав увесь ліс і впевнився, що кошача загроза минула.

—Тоді однесімо старенькій бодай сірого кота, якщо він уже сидить у пастці,— запропонував Півчеревичок.— До речі, і у цього бантик на шиї є, правда, не синій, а якийсь сіро-брунатний.

—Справді ж бо, нам не зостається нічого іншого,— погодився Муфтик. — Якщо білого взяти нізвідкіля, може, хоч сірий трохи втішить бабусю.

—Хай і так,— пристав на це Мохобородько.— Та пе-

редусім ми повинні як слід поїсти і спочити, одне слово, пора на боковеньку. А вдосвіта, на мою думку, найліпше рушити в дорогу.

На цьому і зійшлися.

МУФТИК СТАЄ ПОЕТОМ

Наступного ранку, тільки блимнувши, Мохобородько завалився до машини і загукав:

—Вставайте! Вставайте! Подумаймо про тістечка й ка-

као!

Вони не були впевнені, що старенька почастує їх ласо-ами за сірого кота, як обіцяла в листі за Альберта. Але реба сподіватися на краще, тим більше, що сирки з'їли до станнього, зголодніли добряче.

Півчеревичок одкрив дверцята машини.

—А де Муфтик? — запитав він, сонно протираючи очі.

—Муфтик? — здивувався Мохобородько.— Хіба він не машині спав?

—Звечора влігся, як завше,— сказав Півчеревичок.—

зараз його постіль порожня.

—Нічогісінько не розумію, — промимрив Мохоборо

дько.

Обоє безпорадно мовчали.

Раптом вони почули хлипання, що долинало з лісу, знедалечка. Невже Муфтик таки забився хникати у хащі?

—Муфтику? — дзвінко покликав Півчеревичок. —

Муфтику, де ти?

Хлипання стихло. Запанувала тиша. І тут почувся сум-ий і уривчастий Муфтиків голос:

—Ось я... тут. Я в са... мо... ти... ні!..

—Він у самотині,— збагнув Мохобородько.

—Вчора разом зі мною ішов на подвиг, а сьогодні пла-

че, ніби немовля,— здивувався Півчеревичок.

А Мохобородько додав:

—Здається, в нього справді дуже суперечливий харак-

тер!

Вони пішли на голос і відразу знайшли Муфтика, кот-ий сидів під кущем. По його щоках котилися сльози, а в уці він тримав паку листів.

Що ти тут поробляєш? — співчутливо запитав Мохо-

бородько.

Муфтик заридав знову.

—Я такий самотній,— хлипнув він.— Я читав листи. Ще й досі не бачив своїх останніх листів.

—Ага, ти все-таки самотній! — спалахнув Півчеревичок.— А я і Мохобородько? Ми тобі випадкові супутники чи друзі? Ти сам поринув у свою самотність, ніхто не примушував тебе!

—Вибачте, будь ласка,— сказав Муфтик і спробував усміхнутися. — Ви, безперечно, мої друзі, це зрозуміло. Я намолов дурниць, я під враженням своїх листів.

—Отакого понаписував, що ніяк не прийдеш до тями? — похитав головою Мохобородько.

—Послухайте лишень,— зітхнув Муфтик.— Може, ви мене зрозумієте.

Він узяв першого-ліпшого листа і почав читати вголос: «Любий Муфтику! Моє бідне маля! Не збагнеш ти до

останку, який нещасний я, той, хто надсилає тобі ці рядки.

Я такий самітний, один-однісінький на цій величезній

земній кулі. Нікому навіть руку потиснути. Адже ти знаєш,

любий Муфтику, що в мене жодного друга...»

Далі читати не зміг: затнувся і залився сльозами.

—Навіщо так засмучуєш себе цими листами! — дорікнув Мохобородько.— Яка в цьому потреба?

—Ніякої,— ридав Муфтик.— Я просто звик надсилати й отримувати отакі листи.

—Цієї безглуздої звички ми тебе позбавимо,— відрубав Півчеревичок.— Більше жодного листа! А коли вже не можеш без писанини, то мереж собі вірші, дуже прошу. Ти міг би їх вечорами читати нам біля вогнища. Я вірю, що й Мохобородько залюбки послухає.

—Мені особливо подобаються вірші про природу, — сказав Мохобородько.

Муфтикові сльози висохли вмить.

—Дякую вам, друзі! — вигукнув він, радісно сяйнувши очима.— Відтепер, слово честі, я не напишу собі жодного листа. Я стану поетом, це точно, як моє ім'я Муфтик, а не Рукавичка! Я напишу вірші, сповнені солодкого смутку й болю!

—Я все-таки віддав би перевагу тістечкові з солодким

какао, — розмріявся Мохобородько. — Перш за все треба відвезти бабусі кота, тоді нехай Муфтик віршує, скільки душі заманеться.

Трійця повернулася на галяву й зупинилася біля пастки.

—Здається, кіт спить,— припустив Муфтик, зазирнув

ши до ями.

Мохобородько опустився поруч.

—Принаймні цей звір уже вгамувався,— додав він.

Півчеревичок одсунув гілля, але на кота це не подіяло.

Лежав, поклавши голову на лапи, і навіть хвостом не ворушив.

—Неймовірний ледацюга, — здивувався Півчеревичок.— Бодай із ввічливості раз-другий зиркнув би на нас.

—Коли він кинувся на мене, то не справляв враження лінивця,— усміхнувся Мохобородько.

Півчеревичок стенув плечима:

—Еге, дідько знає цих котів. Можливо, не ворушиться саме тому, що, втрапивши у пастку, відчуває солодкий біль і тугу.

—Звичайно,— погодився Муфтик.— Не забувайте, що він всеньку ніч був на самоті. Відчуваю, що ми до нього навіть трохи несправедливі. Чому саме на його долю випало суворе одиночне ув'язнення? Інших кішок запроторили на далекий острів, але ж вони там гуртом.

—Зате він скоро потрапить під опіку старенької, якщо ми надто не баритимемося, — заметушився Мохобородько.— Краще подумаймо, як його витягти з ями.

—Зараз так згодилася б мотузяна драбинка з вертольота,— докинув Півчеревичок.— Шкода, що ми з Муфти-ком не здогадалися тоді відчикрижити добрячий шмат.

—Голіруч узяти кота, знаєте, мудрована річ,— забідкався Мохобородько.— Муфтик міг би хоч підкотити ближче машину. Якщо кіт дремене, зіпсуємо і бабусину старість, і наш смачний сніданок.

—Це правда,— сказав Півчеревичок.— Пусте, драбиною нам стане Муфтик. Кіт хутко видряпається по його муфті вгору. Муфтикові це не завдасть ніякої шкоди, бо його одіж така цупка, що й котячі пазурі не порвуть.

Стати драбиною Муфтик не погодився, а машину обережно підкотив аж до ями і одчинив дверцята.

Лише тепер кіт підвів голову. Тоді встав, потягнувся і глянув угору. Крізь одкриті дверцята він помітив Муфти-кову постіль. І неждано-негадано щосили стрибонув і опинявся в машині!

—Ну й зух! — скрикнув Півчеревичок.

Муфтик і оком не моргнув — хряпнув дверцятами фургона, проте цього міг би й не робити: кіт і не збирався утікати. У віконце було видно, як він спокійно згорнувся калачиком, тихо замуркотів і знову закуняв.

—Чудово! — просіяв Мохобородько.— Кіт нюхом почув, що від нього хочуть. Взагалі у тваринному світі інстинкти мають величезне значення.

—Виходить, насправжки кіт завдяки своїм інстинктам порозумнішав, — вдовольнився таким ходом подій Муфтик.— Сподіваюся, що він сподобається бабусі і гідно замінить їй Альберта.

Вони повсідалися в машину.

—А тепер без єдиної зупинки до воріт старенької,—

звелів Мохобородько.

Муфтик увімкнув мотора і кивнув:

—Тільки біля якогось рундучка зупинимося на хвиль

ку й купимо котові трохи ковбаси.

Щоб мурчик весело гасав, Йому потрібна ковбаса.

— Лише півгодини тому став поетом,— а вже говорить римами,— похвалив Півчеревичок.

МЕДАЛІ

Коли друзі разом із котом ступили до бабусиного садка, їх просто вразили чистота й лад, що панували скрізь. Стежинки охайно заскороджено, садову меблю привабливо пофарбовано в червоне. Ніде ні крапелини молока, ні лусочки. А сама бабуся в білосніжному фартушку, зі щасливим лицем, поспішала їм назустріч.

— Нарешті ви прибули, золотенькі мої,— сяючи, примовляла вона і мерщій схопила кота в пелену.— Какао тільки-но закипіло, а торт чекає на вас ще зранку.

Друзі здивовано перезирнулися.

—Як ви довідалися, що ми прибудемо саме сьогодні? — запитав Муфтик.

—А чому б мені не знати? — здивувалася старенька в свою чергу.— Радіо весь час говорить про вас — із вертольота стежили за всіма вашими вчинками. Ви провели героїчну операцію — саме так і повідомили. Я гадаю, що ми накриємо стіл тут же, в садку, на свіжому повітрі...

Не дочекавшись відповіді, вона заквапилася в дім і незабаром повернулася з чистою скатеркою і тацею. Бабуся поралася, метушилася, а кіт ходив за нею слідком. Скоро стіл було накрито. Какао парувало у пузатому глечику, а великий круглий торт пахтів так апетитно, що Півчеревичок замість пальців на ногах почав ворушити ніздрями.

Звичайно, двічі трійцю припрошувати до столу не довелося. Ніяковіючи, але з натхненням взялися вони до торта, сьорбали какао великими ковтками.

—Я сподіваюся, що цей кіт усе-таки вдовольнить вас,— сказав нарешті Муфтик, трохи під'ївши.

—Ще б пак! — засміялася бабуся.— Свого Альберта я полюбила ще з того дня, коли він малесеньким немічним кошенятком ледве переліз через поріг мого будинку.

Муфтик зблід.

—Ви упевнені, що...

—Так, так,— урвала його старенька.— Я впевнена, що Альберт — найкращий і найввічливіший кіт, який будь-коли жив у цьому місті.

—Але ж він зовсім не...

—Авжеж,— знову перебила бабуся Муфтика.— Він не вчинив нічого лихого. Він завше був такий милий і скромний.

Півчеревичок всіляко моргав Муфтикові, аби той замовк, але він не давав збити себе з пантелику.

—Поет повинен дивитися правді у вічі,— мовив він.—

І в ім'я правди...

Цього разу його урвала не старенька, а пожежна машина, яка, ревучи сиреною, наближалася. Скреготнули гальма, машина спинилася, і у хвіртку зайшов начальник пожежної охорони сусіднього міста. З серйозним і урочим виглядом він ступив до друзів.

—Дозвольте нагородити вас медалями «За мужність і

винахідливість у боротьбі з кішками»,— проголосив він,—

Відзнаки виготовив наш найкращий золотар — на них зображення кішки, щоб усі знали, за який героїчний вчинок їх вручено. Бажаю вам подальших успіхів і преміцного здоров'я.

Мовивши це, він почережно потиснув сміливцям руки і прикріпив до грудей медалі.

Трійця мовчки вклонилася.

—На цьому офіційну частину закінчено, — сердечно додав начальник пожежної охорони.— Та, можливо, вам потрібна якась допомога?

—У мене є одне невеличке прохання,— обізвалася бабуся.— Чи не могли б ви зі шланга скупати мого Альберта? Котунчик так забруднився у лісі, що видається сірим, а не білим.

—Ну, це для пожежників дрібниця,— усміхнувся начальник.

Він підійшов до машини і щось сказав пожежникам. Двоє з них тут же метнулися в садок, розмотуючи за собою шланги. На кота спрямували потужний струмінь води, і за хвилю його шерсть вилискувала сліпучо-біло.

—Чудово! — аж підскочив Півчеревичок.

—Це ж і є Альберт! — здивувався Муфтик.

—Може, й ви зі своїми підлеглими вип'єте по чашечці какао? — запитала старенька в начальника пожежної охорони.— 3 нагоди знаменного дня...

—З величезним задоволенням,— погодився той, і пожежники приєдналися до товариства.

Мохобородько завовтузився. Нарешті він схилився до Муфтика й прошепотів на вухо:

—Ми повинні теж щось сказати.

Муфтик кивнув. Він став і подзеленькав ложечкою об чашку з какао. Гамір за столом стих.

Але Муфтик був дуже схвильований і боявся збитися, виголошуючи промову, тож сказав лише кілька слів, невимушено й просто:

—Усе добре, що на добре виходить.

КНИГА ДРУГА

ПІВЧЕРЕВИЧКОВА БАТЬКІВЩИНА

Маленький червоний фургончик зупинився на роздоріжжі.

—Куди звернемо? — запитав Муфтик, який сидів за

кермом.

Півчеревичок і Мохобородько, виткнувшись із вікна, огледілися.

—Здається, перед нами дві дороги,— сказав Півчеревичок.

—І це ускладнює вибір, — додав Мохобородько.— Якби одна, то легше було б вибирати.

Друзі й справді опинилися у дуже скрутному становищі.

—Треба все зважити: спершу з одного боку, а тоді

другого,— вирішив Муфтик і заглушив мотор.

Дорога, що зміїлася праворуч, губилася у буйному лісі, а ліворуч мріло село.

Неподалік од хат височіла гора, шпиль якої увінчували мальовничі руїни палацу.

—У лісі, звісно, приємніше, — сказав Мохобородько замислено.— Моя борода, до речі, свербить, бо чує середину літа. А це означає, що лісові галяви вже, мабуть, зарясніли суницями.

—Я нічого не маю проти суниць, — зауважив Муфтик.— Але, з іншого боку, й руїни палацу напрочуд гарні. І я певен: вони не тільки гарні, а являють собою якусь історичну пам'ятку, і ми могли б ознайомитися з нею на дозвіллі.

Півчеревичок засовався на сидінні.

—Щиро кажучи, в мене кепсько розвинуте почуття

краси,— признався він.— А історія теж не дуже вабить,

але ці руїни чимось вражають.

—Чим саме? — поцікавився Мохобородько.

Півчеревичок стенув плечима, тоді поглянув у бік лісу

і додав:

—Мушу сказати, що й ліс оцей вражає мене точнісінь

ко так.

Він одчинив дверцята авто і вийшов. Друзі його попрямували слідом.

—А це добре чи погано, що вони вражають? — спитав

Муфтик.

Півчеревичок не міг до пуття пояснити.

—Хтозна,— сказав він.— Це водночас і тішить, і за

смучує мене. Важко збагнути, чим вони вражають, але вра

жають досить сильно.

Півчеревичок неуважливо роздивлявся довкола, і раптом його погляд зупинився на лужку край дороги.

—Дивіться! — прошепотів він, простерши руку.

Муфтик і Мохобородько поглянули туди, куди показу

вав Півчеревичок.

—Адже це... Адже це...

Від хвилювання Муфтик не міг мовити більше й слова. Ноги йому підкосилися, і він сів край рівчака.

—Адже це — пацюки,— сказав Мохобородько.

Це справді були пацюки. У напрямку до руїн палацу, шемраючи між стебельцями трави, сунуло, мабуть, з тисячу пацюків. Гризуни просувалися тісною зграєю, і майже кожен тримав щось у зубах — шматочок хліба чи сиру, клаптик матерії або шкіри, кусник м'яса тощо. А кілька пацюків, лежачи на спині, тримали в лапах курячі яйця, а інші тягли їх за хвости.

—Повертаються з наскоку, — прошепотів Півчереви

чок.— Бачите, скільки добра награбували.

На щастя, пацюки майже не звернули уваги на крихітних чоловічків. Тільки деякі з них глипнули на фургончик гостро і ненависно.

—У них розумні очі,— відзначив Мохобородько.

Нарешті й Муфтик спромігся аж на ціле речення — од

початку до кінця:

—Немає нічого жахливішого, ніж злий розум.

Тим часом зграя пацюків дісталася до житнього лану й поступово зникла в ньому.

—Куди вони сунуть? — уголос подумав Мохобородько.— Куди вони тягнуть свою здобич?

—Звісно куди — в руїни палацу! — несподівано й радісно вигукнув Півчеревичок, і його лице просяяло.— Адже це — пацюки мого дитинства, розумієте?

Мохобородько і Муфтик нічого не могли збагнути й запитально втупилися у Півчеревичка.

—Тепер мені все зрозуміло,— запально вів далі Півчеревичок.— Ох, любі друзі, ми прибули на землю мого дитинства! Як часто я подумки бродив ось цими стежками і нарешті завітав у рідні краї! Адже я тут народився і виріс, грався і мужнів. Просто дивовижно, чому я одразу не впізнав своїх рідних місць.

—Але чимось все-таки вони тебе вражали,— нагадав Мохобородько.

—Так-так,— кивнув щасливий Півчеревичок.— Я щось відчував незвичайне. Ох, дитинство, золоте моє дитинство! Як непомітно ти проминуло! Ох, дитинство, таке близьке й таке, на жаль, далеке...

Муфтик і Мохобородько зворушено мовчали — вони ще ніколи не чули від Півчеревичка такої розчуленої мови.

Пацюки вже зникли в житі, і на лужку запанував спокій.

—Ось так,— сказав Півчеревичок.— То що ж робитимемо далі?

—Напевно, ти хотів би трохи поблукати місцями свого дитинства, — висловив здогад Мохобородько. — Коли вже сюди потрапив.

—А пацюки? — забідкався Муфтик.— Мушу вам зізнатися, що через них я геть утратив душевний спокій.

Мохобородько пильно подивився на Муфтика.

—Я розумію тебе,— мовив він перегодя.— Справді, па

цюки не є окрасою природи. Та, на щастя, існує чимало за

собів, які допомагають повернути душевний спокій. Най

краще впливає на мене, приміром, заспокійливий чай. Для

цього треба взяти одну частку кмину, дві частки бобівни

ка трилистого, три — валеріанового кореня. Оце і все, що

потрібно для заспокоєння.

—І ці рослини ростуть у твоїй бороді? — нерішуче запитав Муфтик.

—Зовсім ні,— всміхнувся Мохобородько.— Але навіщо ж тоді ліс?

—Правильно! — вигукнув Півчеревичок. — Мерщій їдьмо до лісу. О небо, як давно не блукав я лісом свого дитинства!

Вони сіли в авто.

—А пацюки?! — ще раз зітхнув Муфтик.

—Не бійся,— заспокоїв друга Півчеревичок.— Після наскоку гризуни довгенько не вийдуть із руїн. Так було за мого дитинства, і я певен, що так само й тепер.

Муфтик завів мотор.

ЗМІЙ РУДОЛЬФ

Чоловічки поставили машину на узліссі, а самі пішли розшукувати рослини для заспокійливого чаю. Мохобородько пильно роззирнувся довкола.

—Мішаний ліс,— вдоволено промовив він.— Сподіваю

ся, ми тут знайдемо все необхідне.

І він поклав за пазуху дві парасольки кмину.

—Вже саме лісове повітря впливає на мене заспокій

ливо,— додав Муфтик, глибоко дихаючи.— А коли ще зго

дом випити заспокійливого чаю, то неодмінно настане ду

шевна рівновага.

Півчеревичок, поринувши в себе, міряв на око кущі й дерева, намагаючись визначити, наскільки вони виросли з пори його дитинства. А втім, це було не так просто, адже і він підріс, хоч і не став велетнем. А от камені й пеньки вже не здавалися йому такими величними, як у дитинстві.

—Тут мені знайомий кожен клаптик землі, —; сумно зронив Півчеревичок.— Знайомий і незнайомий водночас.

—Усе змінюється, — кивнув Мохобородько. — Такий уже закон природи. І зорі на небі не вічні.

Друзі неквапно просувалися у лісову гущавину. Був чудовий літній день. Час од часу вони зупинялися, аби помилуватися метушнею роботящих мурах, подивитися, як білки ганяються одна за одною у верховіттях, чи послухати вистукування дятла. Ненароком вони сполохали великого те-

терюка, що сидів у траві, а згодом натрапили на їжака — той миттю згорнувся клубочком і сердито запирхав.

Час од часу Мохобородько пояснював, у яких місцях полюбляє рости та чи інша рослина.

—Кмин марно шукати на вологій землі, — наставляв

він.— Ця рослина полюбляє сухий чагарник або узбіччя

дороги. А коли ми дістанемося струмка, тоді вже пильнуй

те бобівник і валеріану.

Мохобородькові поради дуже прислужилися, а надто тоді, коли друзі опинилися на вогкуватому березі струмка.

—Ого! — раптом вигукнув Муфтик.— Я хоч і не природознавець, але внутрішнє чуття підказує мені, що рос-лина з рожевими квітками поміж двох купинок, напевне, і є бобівник трилистий.

—Правильно,— кивнув Мохобородько.— Це і є бобівник. Обірви з нього листя.

Тільки-но Муфтик заходився зривати листячко, як втрутився Півчеревичок:

—Я знаю безліч лісових рослин, проте розпізнаю лиш

кульбабу та валеріану. Будь ласка, ось валеріана.

І він ступив до буйного валеріанового кущика. Мохобородько вже відкрив рота, щоб похвалити Півчеревичка, як

тієї миті...

Так, тієї ж миті пролунав жахливий скрик. Він був та-кий нестямний, що Мохобородько і Муфтик уклякли з переляку. А з Півчеревичком сталося цілком протилежне — його ніби вихором підкинуло в повітря.

На якусь мить запала тиша, по тому Півчеревичок так заверещав, що аж морозом обсипало. Стрімголов він кинувся до Мохобородька і сховався під бородою свого друга.

—Що сталося, серденько? — запитав Мохобородько.

Голос у нього тремтів. А Півчеревичок під бородою здригався так, що не міг і слівця промовити.

Тим часом підійшов Муфтик. Запихаючи до муфти зірвані листки бобівника, він перелякано сповістив:

—У траві щось ворушиться. Мохобородько стрепенувся.

—Що в траві? Де в траві?

—Отамечки, де Півчеревичок злетів у повітря,— пояснив Муфтик.— Отам у траві щось ворушиться.

—Ага, ворушиться,— повторив Мохобородько і глибо-

кодумно наморщив лоб.— Що ж воно там ворушиться, цікаво знати.

Мохобородько полегшено зітхнув: страх потроху минав, і тільки Півчеревичка, що притулився під його бородою, і досі трясця трясла.

—Та годі-бо,— почав умовляти його Мохобородько.— По-перше, дрижаки принижують власну гідність, а по-друге, від цього моя борода тремтить, мов у старезного дідка.

—Але ж це... — голосові зв'язки у Півчеревичка нарешті ожили,— це-це-це — змій, він звивається отам, у траві! Я наступив на нього, слово честі!

Мохобородьків голос умить посуворішав.

—Ти наступив на змія! — докірливо вигукнув він і зне

важливим порухом виштовхнув Півчеревичка з-під своєї бо

роди.— Де ж були твої очі, сліпако?!

І Мохобородько мерщій поспішив туди, де хилиталася трава. За мить він схилився над змієм і ніжно говорив:

—Крихітний мій! Цей нерозумний Півчеревичок на

ступив на тебе, і через це ти звиваєшся. Півчеревичок

топтав тебе своїми страшними голими пальцями! Він же

дурненький. Але він ненавмисне заподіяв тобі лихо. Давай

вибачимо Півчеревичкові, гаразд?

Муфтик тихцем підкрався до Півчеревичка й прошепотів :

—Змій укусив тебе?

—Ні,— прошепотів у відповідь Півчеревичок.— Та мало не вкусив... В останню мить я встиг підстрибнути.

—Це твоє щастя,— полегшено зітхнув Муфтик, одначе вмить його обличчя пойнялося тінню страху.— Диви, що робить Мохобородько!

—Ой біда! — вигукнув Півчеревичок.

—Стережися, Мохобородьку! — крикнув Муфтик.

Мохобородько взяв змія і почав на нього дмухати. Не

зважаючи на занепокоєння друзів, він тихо бурмотів:

—Біль — вороні, недуга — сороці, і наш Рудольф буде здоровісінький-здоровісінький.

—Чому ти його називаєш Рудольфом? — поцікавився Муфтик, який трохи опанував собою.

—А хіба він не схожий на Рудольфа? — усміхнувся Мохобородько.— Про мене, Рудольф як Рудольф.

І з цими словами він спокійно поклав змія в кишеню.

—Ти що,— зблід Півчеревичок.— Ти збираєшся взяти його з собою?

—А чому б і ні?—насурмлився Мохобородько.—Якщо сама природа зігріває зміїв на своїх грудях, то чому один із них не може пожити тижнів зо два в моїй кишені?

—Два тиж-н-ні? — затнувся Муфтик.

—Еге ж,— рішуче мовив Мохобородько. — Тижнів зо два, доки зовсім одужає.

Муфтик і Півчеревичок збагнули, що переконати Мохо-бородька неможливо, і тяжко зітхнули.

—Ох, скоріше б випити заспокійливого чаю,— буркнув

Півчеревичок.

Він підійшов до валеріанового кущика і висмикнув його з землі.

По тому вони рушили назад — Мохобородько попереду, Муфтик і Півчеревичок — кроків за двадцять позаду.

ШВЧЕРЕВИЧОК НЕПОКОЇТЬСЯ

Повернувшись до машини, крихітні чоловічки найперше зварили собі заспокійливого чаю. І як тільки він охолов, випили швиденько, навіть без цукру.

—Тепер усе гаразд,— сказав Мохобородько,— ось тро

хи почекаємо і тоді побачимо, як він діє.

Чекали вони довгенько, проте ні Муфтик, ні Півчеревичок не виявляли ні найменших ознак заспокоєння. Навпаки, дедалі частіше стурбовано косували у бік Мохобородь-кової кишені: вона ворушилася.

Лише тоді вони відчули деяке полегшення, коли Мохобородько взяв у фургоні бідончик і сказав, що піде в село по молоко.

—Он воно що, — сказав Муфтик, немічно посміхаючись.— Досі ми здебільшого задовольнялися чаєм і ягідним соком, а тепер виявляється, що...

—Що ти станеш молокососом, — закінчив Півчеревичок Муфтикову фразу.

Мохобородько посміхнувся.

—Самі ви молокососи, — кинув він трохи сердито.— Я ж не про себе турбуюсь.

—А про кого? — поцікавився Півчеревичок.

—Звісно, про Рудольфа, — підвищив голос Мохобо-

родько.— Бо куди ж це годиться — щоб хворий Рудольф не

випив ковтка свіжого молока!

Півчеревичок мудро промовчав у відповідь. Сварки не виникло, і Мохобородько подався до села.

Муфтик і Півчеревичок одночасно зітхнули, перегодом зітхнули ще раз і всілися на землю. Якийсь час вони стурбовано дивилися услід Мохобородькові і не зронили й слова. Нарешті Півчеревичок утретє зітхнув і повільно перевів погляд на Муфтика.

—Слухай-но, Муфтику,— тихо сказав він.— Я можу

бути з тобою відвертим, га?

—Я залюбки послухаю тебе,— сказав Муфтик.

Півчеревичок вів далі:

—Мохобородько, звісно, гарний хлопець, та... Чи ро

зумно ми вчинили, коли, захопившись морозивом, заприя

телювали з ним?

Від цієї одвертості Муфтикові стало ніяково. Він заходився без потреби вичісувати свою муфту, зашарівся і опустив очі.

—Ти гадаєш, що...

—Я гадаю, що надто поквапилися, взявши до свого гурту Мохобородька,— вів далі Півчеревичок.— Передусім слід було б вивчити його звички й уподобання. А ми, на-лизькавшись солодкого морозива, ладні були обійнятися

з ким завгодно.

—Це ти вже перебільшуєш,— промимрив Муфтик.

Але Півчеревичок завівся не на жарт.

—Я ні на грам не перебільшую! — вигукнув він.—

Якщо хто й перебільшує, то — Мохобородько. Чи це, по-

твоєму, не перебільшення, коли до кишені беруть зміюку?

Це, по-твоєму, цілком природно?

Муфтик не вважав перебування змії в кишені таким уже природним, проте йому не подобалося позаочі говорити так про свого товариша. Ось чому він коротко буркнув:

—Мохобородько — наш друг.

—Саме так! — спаленів Півчеревичок.— У тому й біда, що ми надибали такого друга. Уяви лишень — друг,

а пригріває змію.

Муфтик похнюпився. Він не знав, що відповісти Півче-

ревичкові. І взагалі він більше не хотів говорити про Мохобородька позаочі — в нього, ясна річ, можуть бути свої дивацтва, але в цілому, хоч як не глянь, він приємний супутник і чудовий товариш.

Щоб припинити цю розмову, Муфтик удав, ніби так хоче спати, що аж повіки злипаються.

—Від цього Мохобородькового заспокійливого чаю хи

лить на сон,— сказав він, потягуючись і солодко позіхаю

чи.— Може, подрімаємо?

Півчеревичок одразу ж пристав на це.

кивнув він.— Хто відає, коли нам знову пощастить склепити повіки. Принаймні я не уявляю, як міг би заснути на галяві, де зміюка...

І коли Муфтик нічого не відповів на це, додав, лукаво посміхаючись:

—Чи тобі байдуже, коли раптом змій уночі заповзе до тебе в муфту?

—Ось годі про це,— сказав Муфтик, і голос у нього зрадливо затремтів.— Припини, будь ласка, цю зміїну розмову.

Він ліг на спину і заплющив очі.

—Ну, хай буде так, хай буде,— пробурмотів Півчере

вичок і теж ліг горілиць.— Спробуємо заснути. І дай боже,

щоб уві сні не побачити отого гидкого змія!

Хтозна, чи Муфтик і Півчеревичок просто втомилися, чи нарешті подіяв заспокійливий чай, але невдовзі двоє друзів поринули у глибокий сон. Навколо сюрчали цвіркуни, не вгавали всілякі інші комахи. Із лісу долинали пташині співи. У селі валували собаки, напевне, Мохобородько зі своїм молочним бідончиком дістався туди.

А втім, Муфтик і Півчеревичок не чули нічого, лише дружно похропували. Вони не чули, як, пронизливо скрекочучи, із лісу вилетіла сорока.

Вона всілася неподалік на ліщині й зацікавлено розглядала дивних чоловічків. Тоді скрекотнула ще раз, уже стиха. Мандрівнички навіть не ворухнулися. Застигла на гілці й білобока. Вона некліпно дивилася на маленьких друзів, жадібно втупилася в золоті медалі, що сяяли в них на грудях.

РУДОЛЬФ ЛАСУЄ ВЕРШКАМИ

Мохобородько дійшов до села, і на нього звідусюди забрехали собаки. Деякі з них мало не вискакували з-під воріт, загрозливо гарчали і шкірили зуби. На щастя, Мохобородько дуже добре був обізнаний із життям сільських собак. Він знав, що найрозумніше — це не звертати на гавкунів уваги: якщо не помічаєш собаки, він скоро замовкне. Отож Мохобородько почимчикував далі, і бровою не повівши на собак. Щоб спокійно почуватися і не думати про гавкунів, він стиха мугикав собі під носа: «Хочу кренделя іменинного, хочу кренделя іменинного...»

Мохобородькова врівноваженість незабаром вплинула на собак. Вони явно завагалися у своїй хоробрості, втратили віру в себе й знітилися. Гавкіт ставав дедалі несміливіший і поступово змовк зовсім. І врешті собаки удали, нібито Мохобородько просто якесь малозначне природне явище і ніскілечки їх не цікавить.

Зовсім по-іншому повелася молоденька господиня, на подвір'я якої невдовзі завітав Мохобородько, щоб попрохати молока для Рудольфа. Господарочка ніколи в житті ще не бачила такого чоловічка-мізинчика і тепер розглядала гостя з неввічливим подивом.

Незважаючи на це, Мохобородько шанобливо вклонився і підняв капелюха.

—Доброго дня і гарного надою,— ґречно мовив він.

На кругловидому рум'яному обличчі господині з'яви

лася недоречна широка усмішка.

—Диви, ти вмієш і розмовляти!

—Я й справді маю цей скромний хист,— ввічливо од-повів Мохобородько.— Та, на жаль, я вмію тільки розмовляти. Аби я міг писати вірші, як, наприклад, мій товариш Муфтик, то залюбки присвятив би вам одного невеличкого.

Почувши останні слова, молода господиня вмить змінила своє ставлення до Мохобородька.

—Та годі-бо! — ніжно вигукнула вона.— Написав би

мені вірша, еге? І хоч тобі це не під силу, все одно ти пер

ший, кому таке спало на думку,— досі зі мною ніхто не

говорив про вірші. Чим я можу тобі допомогти?

Мохобородько показав на порожній бідончик.

—Мені б для хворого трохи молока...

Молода господиня урвала його: — Для хворого? Свіжого молока? О ні, ні! Я дам тобі не молока, а вершків! Адже хворий повинен зміцніти! Як ти гадаєш?

Не чекаючи відповіді, вона вихопила з Мохобородько-

вих рук бідончик і побігла до хати. На порозі спинилася і озирнулась:

—Цей хворий — твій родич?

—Не зовсім, — сказав Мохобородько. — Він більше друг, ніж родич.

Господиня згідливо кивнула й зникла в кімнаті. За мить вона з'явилася з бідончиком, повним вершків,— сту-пала дуже обережно, щоб не розхлюпати.

Підійшовши до Мохобородька, вона стурбовано запи-тала:

—Твій друг тяжко хворий?

—Не так щоб,— буркнув Мохобородько.

—Тоді годуй його добре,— сказала молоденька госпо-

диня, ставлячи бідончик біля Мохобородькових ніг. —

Вершки корисні при будь-якій хворобі.

Мохобородько кивнув.

—А яка хвороба у твого друга? — допитувалася

жінка.

—На нього наступили,— сказав Мохобородько.

Господиня отетеріла.

—Наступили? Як це — наступили?

—Дуже просто, — пояснив Мохобородько.— І майже І посередині. А це дуже серйозно.

—Авжеж,— прошепотіла господиня.

Вона була настільки вражена, що довго не могла отями-тися.

—Чи ба,— сказала вона згодом.— Чого тільки в наш

час не буває. На тебе просто наступають. І майже посереди-

ні. Ну й дива! Вітай свого друга, і хай скоріше одужує. Як

його ім'я?

—Рудольф.

—Ага, Рудольф...

Хтозна, чи Рудольф уже звик до свого імені, чи йому стало душно, бо він висунув голову з Мохобородькової ки-шені.

Очі в молодички вмить округлилися.

—Ад-же в тте-бе... гаддю-ка... в кишені, — затинаючись, проказала вона.— Ой лишенько!

—Так, гадюка,— знітився Мохобородько і байдуже глянув на Рудольфа,— так-так, звичайнісінький змій.

І тут Рудольф, мабуть, почув запах свіжих вершків. За мить він уже мало не наполовину визирав із кишені й повів на всі боки довгастою головою. Ще мить, і він сповз на моріжок.

—Ти ба,— молода господиня схрестила руки на гру

дях.— Оце дивина!

Рудольф був уже коло бідончика. Ще невеличке напруження — і голова змія гулькнула у вершки.

—А він, часом, не отруїть вершків,— забідкалася гос

подиня.— Адже у змій є отруйний зуб.

Та Мохобородько махнув рукою:

—Байдуже.

Коли Рудольф удосталь напився, Мохобородько знову поклав його в кишеню й ніжно сказав:

—А тепер, мій Рудольфику, спатоньки, сон розвіє усі біди й хвороби.

—Як-як? — прислухалася господиня.— Як ти його називаєш?

—Рудольфом,— пробурмотів Мохобородько.

Молода господиня замовкла, а потім, усміхаючись, до

дала:

—У тебе, мабуть, золоте серце, бо навіть змій не коїть

тобі лиха. Я ніскілечки не здивуюсь, якщо ти колись ста

неш поетом.

Ці слова глибоко запали в душу Мохобородькові, й він розчулено подякував господині за вершки і за дружню допомогу. Тоді взяв бідончика — там залишилося для Рудольфа вершків на два-три дні — і подався назад до

друзів.

СОРОКА-ЗЛОДІЙКА

Задоволений, Мохобородько йшов полем. В одній руці він тримав бідончика, а другою раз у раз обережно обмацував кишеню, де розкошував, перетравлюючи вершки, Рудольф. Водночас Мохобородько милувався довколишнім пейзажем, неяскрава краса якого сповнювала душу ніж-

ним трепетом. По житньому лану вітерець котив легкі хвилі. Сонячне проміння золотило руїни палацу. Попереду темнів бір.

Незабаром на узліссі зачервонів Муфтиків фургончик. Ще кілька кроків — і Мохобородько почув смачне сопіння Муфтика й Півчеревичка.

По хвилі Мохобородько підійшов до своїх супутників, котрі спали рядком так солодко, мов немовлята. Але раптом його погляд вражено застиг, і на Мохобородьковому обличчі з'явився вираз занепокоєння.

—Гм, — гмукнув розгублено Мохобородько. — Щось

тут ніби не те...

Він почав придивлятися до Півчеревичка. Відчував, неначе в того щось змінилося. Але що саме? Можливо, Півче-ревичок бачив поганий, страшний сон і тому здавався якимось незвичним? Проте ні — його лице було спокійнісіньке, очевидячки, дивовижна переміна все-таки зумовлена не сном.

Це геть збило Мохобородька з пантелику. Про всяк випадок він вирішив розбуркати друзів. Три голови — щось та значать, до того одна з них — Півчеревичкова. Либонь, він сам скаже, що з ним сталося.

—Вставайте, вставайте, — загорлав Мохобородько.—

З Півчеревичком не все гаразд!

Півчеревичок і Муфтик насилу прочумалися — розплющили сонні оченята й неохоче посідали. — Ось я тобі зараз носа відкручу,— забубонів Півчеревичок, ще не прокинувшись остаточно,— тоді у тебе й буде не все гаразд.

Не беручи до уваги гнівний Півчеревичків тон, Мохобородько діловито вів своєї.

—Я не жартую,— сказав він Півчеревичкові.— Щось

у тебе справді змінилося, ти не такий, як досі був.

—Ти також змінився,— підхопив Півчеревичок.— До-

сі, приміром, ти не носив у кишені отруйних змій.

Мохобородько замислено посмикував бороду.

—Це зовсім інше,— промовив він. — Рудольф у мене з'явився, а у тебе чогось бракує.

—А я знаю, чого тобі бракує,— засміявся Півчеревичок і вказівним пальцем багатозначно постукав себе по лобі.— Хто сповна розуму, той не носитиметься зі зміюкою.

Муфтик і собі пильно поглянув на Півчеревичка.

—Дай змієві спокій,— утрутився він у розмову.— Мені здається, що Мохобородько правий. Півчеревичок справді змінився, але і я не можу точно сказати, в чому саме.

—Та у вас в обох, здається, в головах порожньо,— збиткувався Півчеревичок.

Муфтик раптом пожвавішав.

—Правильно! — вигукнув він.— Саме оце і є потрібне

слово — порожньо! Півчеревичку, ти опустів, повір мені!

Цього разу Півчеревичок наче укляк і тільки збентежено глипав то на Муфтика, то на Мохобородька.

І тоді раптом Мохобородько тривожно прошепотів:

—Медаль! Де твоя медаль, Півчеревичку?

Одразу ж усе прояснилося. Півчеревичкові груди й насправді опустіли, саме опустіли, як сказав Муфтик, адже бракувало медалі. Тієї самої, яку начальник пожежників особисто пришпилив на груди за хоробрість, виявлену в боротьбі з котами.

Надовго запала гнітюча мовчанка. І в цій прикрій німоті Півчеревичок, Муфтик і Мохобородько думали про одне й те ж: хто цей зухвалий злодій, який нахабно зірвав із піджачини сонного Півчеревичка медаль і зник?

І тут, ніби у відповідь на їхні думки, з ліщини долинув сорочий стрекіт. Усі троє, наче змовившись, поглянули в той бік.

—Сорока! — вигукнув Півчеревичок.— Повірте мені,

це її каверза!

Мохобородько некліпно пильнував за сорокою. Ще з дитинства він завжди з неабиякою цікавістю спостерігав за птахами й навчився багато що вгадувати. Наприклад, по тому, як літають ластівки, міг передбачити погоду наступного дня, а вороняче каркання на верхівках дерев підказувало йому, що підкрадається лисиця або пробирається мисливець. Звичайно, не таємниця для нього й сорочаче життя. Він чудово знав, що злодійство серед білобоких досить поширене і що вони особливо полюбляють різні блискучі предмети. По голосу і польоту сороки він робив іноді досить вдалі висновки.

—Наче глузує з нас,— завважив Муфтик, коли сорока

на ліщиновій гілці гучно прострекотіла нову «пісню».

Але Мохобородько не погодився з цим.

—Таким вереском вона скоріше висловлює безсилу лють,— сказав він.— Сорока віднесла Півчеревичкову медаль у своє гніздо й тепер прилетіла по Муфтикову. Але тут.на неї очікувала несподіванка — ви тим часом прокину-лися.

—Якби ти не зв'язався з тим змієм, то ми не спали б,— розсердився Півчеревичок.— Не будь цього огидного гада, у мене не вкрали б медаль. А тепер...

—А тепер сорока полетіла, — сказав Мохобородько, уриваючи Півчеревичка.— Бачите? Очевидно, вона повер-неться у своє гніздо й милуватиметься там медаллю.

Сорока справді знялася з ліщини й полетіла якось під-стрибом.

—Нумо, за нею! — загорлав Півчеревичок.— Ми не

повинні спускати ока з цієї злодійки!

Чоловічки миттю скочили в машину. Муфтик газонув, |і погоня розпочалася.

На щастя, сорока летіла вздовж дороги, тож Муфтикові

ше треба було звертати кудись убік. Переслідувати по ла-

нах і пасовиськах, безумовно, було б набагато важче, а то

і взагалі неможливо. Муфтик збільшив швидкість, і авто

помалу почало наздоганяти сороку.

—Занадто не наближайся до неї, — повчав Муфтика Мохобородько.— Коли сорока добере, що ми за нею стежи-мо, вона вмить обведе нас навколо пальця — полетить у протилежний бік од свого гнізда.

—Тобі так і свербить повчати, — уколов Півчереви-чок.— Тобі що — медаль на грудях і зміюка в кишені. А я хочу повернути свою медаль будь-що. Газуй, Муфтику!

Муфтикові, як кажуть, і так пече, і так гаряче — безпорадно зиркав то на Півчеревичка, то на Мохобородька.

Та раптом усе вирішила сама сорока — вона крутою ду-гою звернула до руїн палацу. Муфтик зупинив машину, бо гнатися за білобокою по житньому лану неможливо. Тепер мандрівничкам не зоставалося нічого іншого, як дивитися услід крилатій злодійці, що вже ген-ген даленіла — менша-ла і меншала, ось вона сягнула руїн палацу і, насторожено зробивши над ними коло, стрімко каменем упала вниз.

—її гніздо десь поблизу руїн палацу,— сказав Мохобо

родько.— У цьому ніякого сумніву.

Муфтик аж спав з лиця.

—А пацюки,— прошепотів він.— Адже там пацюки...

Згадка про пацюків не потішила й Півчеревичка та Мо-

хобородька. Але знайти Півчеревичкову медаль конче треба, тут двох думок бути не може. Муфтикова машина за-фуркотіла знову, і друзі заходилися шукати шлях до руїн палацу.

СЕРЕД РУЇН ПАЛАЦУ

Трохи поблукавши, Муфтик урешті знайшов досить широкий і без вибоїн шлях, що вів прямо до руїн. Що ближче до мети, то серйознішими, мовчазнішими ставали друзі, а надто після того, як величезний сірий пацюк прошмигнув перед самим радіатором автомобіля.

—Кажуть, пацюки страшні ненажери,— занепокоївся Муфтик. — Цікаво, чи згризуть вони автомобільні покришки.

—Принаймні гас із ламп вони п'ють,— підпрягся Пів-черевичок, виявляючи цим і свою обізнаність.— Після гасу їм, мабуть, смакуватиме гума.

Ці слова не на жарт стривожили Муфтика.

—А в мене жодної запасної покришки,— зітхнув він.

На що Півчеревичок твердо мовив:

—А в нас і жодної запасної медалі нема. Чиргикай да

лі, Муфтику! В усякому разі, одна медаль стократ цінніша

за чотири нікчемні автомобільні покришки. Поганяй далі,

хоч на самих обіддях!

Та поганяти було вже нікуди. Дорога кінчилася, попереду височіли руїни палацу. І Муфтик рішуче спрямував свою машину через пролом у стіні.

Скреготнули гальма.

І раптом...

—Ой леле! — вигукнув Півчеревичок.

—Яке жаховисько...— прошепотів Мохобородько.

Муфтик затулив очі руками.

Фургончик так різко загальмував, що, зупинившись, й досі тихо тремтів. Здалося, навіть бездушна машина й та здригається від страхітливого видовиська, що виникло перед ними.

І хоч друзі були готові до зустрічі з пацюками, вони не могли навіть уявити, що потраплять у таку незліченну па-

цючу зграю, від самого вигляду якої кров холола в жилах. Це огидне збіговисько живим килимом застеляло кожен клаптик землі серед руїн. Воно було мов сіра піна, котра подекуди набігала й на мури, бо не всім пацюкам вистачало місця долі. А очі, пацючі очиська! Якою люттю вони го-ріли!

—Любий Півчеревичку, — заскімлив Муфтик, одва-жившись нарешті відтулити очі.— Я подарую тобі свою ме-даль, але тікаймо звідси якомога хутчіше.

—І я можу віддати тобі свою медаль, Півчеревичку,— підтримав Муфтика Мохобородько.— Ти носитимеш їх по черзі або дві разом.

Та перш ніж Півчеревичок спромігся щось одповісти, звідкілясь, згори, долинуло сорочаче стрекотання. Цього разу воно було справді знущальним — нібито білобока пе-реможно-глузливо сміялася з чоловічків.

Лише тепер друзі звернули увагу на розлогу сосну, що росла посеред руїн. І треба ж таке — на її верхівці красу-валося сорочаче гніздо. Саме звідти й линуло це нахабне джерготання.

—Друзі, — несподівано тихо й дуже серйозно почав

Півчеревичок.— Ви ладні щиросердно подарувати мені свої

медалі, і я вам за це, слово честі, безмежно вдячний. Але

пригадайте-но, за що ви ці медалі одержали. За хоробрість,

чи не так? Всі ми відзначені за відвагу. То невже ми, смі-

ливці, облишимо почате і ганебно втечемо? Особливо тепер,

коли ми так близько до мети?

Муфтик поглядом зміряв відстань од фургончика до сосни.

—Воно-то близько,— зітхнув він.— Але між нами і на

шою метою — щонайменше дві тисячі пацюків.

Півчеревичкові слова так дошкулили Муфтико-ві й Мохобородьку, що ніхто з них уже не думав про втечу. Що тут вдієш — якщо їх нагороджено за відвагу, то треба цю ношу нести гідно.

—На верхівку сосни видряпатись можна,— зауважив

Мохобородько.— Річ у тім, як продертися до дерева крізь

пацючу орду.

—Авжеж, авжеж, — кивнув Муфтик. — Ото ж то й

воно.

Саме в цей час під сосною почалося щось дивовижне.

Пацюча зграя, збившись щільно, звільнила клаптик землі завширшки в два кроки. В коло вийшли двоє пацюків.

Один із них був звичайний — середній, із гладенькою шерстю. Однак рухався пацюк якось незграбно, відчувалося, що він вийшов із зграї наперекір своїй волі. А навпроти нього стояв пацюк принаймні завбільшки як середній кіт: здоровенний, вгодований і самовпевнений звір. Він глипнув знічев'я на збіговисько, тоді вишкірив зуби і люто уп'ялився прямо в очі другому пацюкові. Довго жоден з них ані поворухнувся.

—Що там діється? — здивувався Муфтик.— Що ці па

цюки хочуть один від одного?

—Вони б'ються,— сказав Мохобородько.

Незважаючи на серйозність становища, Півчеревичок

розплився в широкій посмішці.

—Здається, вони просто граються у витрішки,— сказав

він.— Як ми свого часу з котами.

Мохобородько кивнув.

—Цілком правильно, — погодився він. — Вони нама

гаються передивитися один одного — в такий спосіб б'ють

ся. Пацючий погляд — найгрізніша його зброя. Погрожую

чи поглядом, пацюк може убити свого ворога, навіть не

гризнувши його.

Це Мохобородькове зауваження вмить розвіяло Півче-ревичкову веселість. Пацюки тим часом продовжували свою незвичайну бійку. Тепер більший пацюк почав кружляти навколо свого супротивника. Він люто настовбурчив шерсть і погрозливо клацав зубами. А незліченна зграя стежила за двобоєм, затамувавши подих, мов під час захоплюючої циркової вистави.

—Та не дуже мені й потрібна та медаль,— мовив Пів

черевичок тремтячим голосом.— Як на мене, можемо хоч

зараз повертати назад.

Водночас він перестав ворушити пальцями, чого з ним майже ніколи не траплялося.

Мохобородько і Муфтик здивовано поглянули на Пів-черевичка. Безумовно, пацючий бій — це справді жахови-сько. І нічого дивного, що він так вразив Півчеревичка. Та все ж таки... Адже зовсім недавно їхній товариш просторікував про хоробрість і до того ж надто переконливо й твердо.

—А хоробрість? — запитав Муфтик.— Як же з хоробрістю?

—Таж ця медаль не зробить мене відважнішим, якщо я вже такий є, — виправдовувався Півчеревичок.— Я гадаю, що взагалі не варто переоцінювати значення всіляких значків і медалей.

Однак Муфтик і Мохобородько вже не погоджувалися відступати. Одного разу вони вже спасували, і тоді саме Півчеревичок своїми переконливими словами додав їм упевненості. Тепер вони мусять підтримати свого друга.

—Вище голову, Півчеревичку!— підбадьорив Муфтик.

А Мохобородько додав:

—Адже всі ми боїмося цих гидотних пацюків. Та

справжня відвага в тому, що хай навіть жижки трясуться,

а ти, попри все, стій незрушно і не блискай п'ятами.

Півчеревичок нічого не відповів, тільки ледь-ледь заворушив пальцями.

Пацючий двобій тривав уже близько години, а може, й більше. Ситуація майже не змінилася. Великий пацюк кружляв навколо меншого, а той лякливо притискався до землі.

Мохобородько раптом сказав:

—Нам потрібна зброя проти пацюків.

—Правильно! — вигукнув Півчеревичок.— Була б у мене зараз рогатка...

Та Мохобородько урвав його і рішуче вів далі:

—Ніяка рогатка і навіть наймогутніша гармата аніскі-лечки не зашкодять пацюкам,— сказав він.— Нам потрібна зовсім інша зброя, і я зараз же подамся шукати її.

—Як? — злякався Муфтик.— Сподіваюся, ти не кинеш нас двох у цьому пацючому пеклі?

—Саме так,— ствердив Мохобородько.— Поки я шукатиму, хтось мусить спостерігати за сорочачим гніздом, щоб злодійка не вилетіла із Півчеревичковою медаллю.

—Але...— хотів щось мовити Півчеревичок.

Проте Мохобородько знову перебив його:

—Ніяких «але»! Мені ніколи. Зараз пацюче кодло спо

стерігає за двобоєм і не зверне на мене ніякої уваги. Коли

сутичка закінчиться, буде пізно!

Він тієї ж миті прочинив дверцята, обережно вислизнув із машини і зник з очей.

— Пішов,— прошепотів Муфтик.

Півчеревичок скрушно кивнув.

А на полі бою менший пацюк став задихатися, пожадливо хапати повітря.

Збігли якихось дві хвилини, і він упав на землю, мов підкошений.

ЖАХЛИВА НІЧ

Сонце вже котилося на спочинок, а Мохобородько все не повертався.

—Де це він так довго! — бідкався Муфтик. — Може,

з ним щось трапилося?

Півчеревичок спробував пожартувати.

—Принаймні йому нещодавно трапився змій, якого

він поклав до кишені,— єхидно усміхнувся він.— Доки не

має Мохобородька, хоч не боятимемося зміюки.

А втім, Півчеревичок розумів, що це слабенька втіха. Ну, що один-однісінький змій у порівнянні з силою-силен-ною пацюків! До того ж Рудольф спокійно сидів у Мохобо-родьковій кишені, а пацюки нахабніли на очах.

Зграя дедалі щільніше оточувала машину. Кілька гризунів уже стрибнули на капот. І ось дряпання пацючих кігтів почулося на даху. І щоразу, коли гострий вусатий писок зазирав у вікно фургончика, Муфтик і Півчеревичок здригалися від страху.

—Ти щільно причинив дверцята? — тихенько запитав

Півчеревичок.

Муфтик кивнув.

—Дверцята зачинені як слід,— сказав він.— Але я

ніскілечки не здивувався б, аби...

Сильний удар у машину обірвав Муфтика на півслові. Друзі полохливо зиркнули у вікно й збагнули, що то здоровенний пацюк випробовував об фургон свою силу.

—Чому ти не здивувався б? — спитав Півчеревичок після нетривалого мовчання.

—Я не здивувався б аніскілечки, аби пацюки прогризли залізо,— закінчив Муфтик своє речення.— І якщо вони дудлять гас, як ти стверджував, то чому б їм не поласувати бензином?

Півчеревичок нічого не відповів на це, проте вираз обличчя промовляв сам за себе — його пойняв жах.

Непомітно настала ніч. І не пам'ятали ні Муфтик, ні Півчеревичок, щоб їм колись випадала така довга й похмура ніч, довга й похмура, незважаючи на те, що край неба і вночі світився по-літньому. Настрій не поліпшився навіть тоді, коли великий доброзичливий повний місяць виплив із-за щербатого муру. А навпаки, погіршився, бо в місячному світлі пацючу зграю вони бачили, як удень, і тоді Муфтик з Півчеревичком зрозуміли, що їм таки буде непереливки. Здається, пацюки замислили щось підступне.

Кільце оточення подалося трохи назад, так що між пацюками і машиною утворився досить широкий простір. Але найбільші пацюки почали шикуватися перед фургончиком у бойові шеренги.

Кроків за двадцять од передка авто вони стали в грізну колону.

—Здається, збираються нападати,— Півчеревичків голос тремтів од хвилювання.

—Так, схоже на те,— погодився Муфтик.— Вони зрозуміли, що погрозами нас із руїн не виженеш.

Муфтик і Півчеревичок примостилися рядком на передньому сидінні, обоє напружені до краю. У місячному сяєві, що прохоплювалося крізь вікно, їхні обличчя видавалися блідішими, ніж були насправді.

Навколо панувала тиша. Сорока давно спала у своєму гнізді. Можливо, вона бачила у солодкому сні Півчере-вичкову медаль і не знала, які події відбуваються неподалік.

І ось почалося...

Пацюча колона, вишикувана перед машиною, раптом наче стрепенулася і, мов за нечутним сигналом, спеціальне з'єднання гризунів заворушилося.

—Сунуть,— проскиглив Півчеревичок.— Наче сіра ла

вина!

Тієї ж миті Муфтик завів фургончик і дав газ. Машина аж стрибнула з місця. Пацюки наближалися, й авто мчало назустріч нападникам.

Зіткнення неминуче.

«Тільки б не перекинулася машина», — встиг подумати Муфтик.

І цієї ж миті почувся страшенний гуркіт.

У задку фургончика заторохтіли каструлі й сковороди, забряжчали кухлі й миски. До цих звуків долучився пацючий виск. Було видно, як пацюки кинулися врозтіч.

Та Муфтик не знімав ноги з педалі газу, і машина, сердито завиваючи, просувалася вперед.

—Натискуй, натискуй! — захоплено хрипів Півчереви-

чок.— Дави їх, Муфтику!

Муфтик їхав прямо на пацюків. Вони люто щирили зуби, але все-таки мусили відступати.

Лише тоді, коли пацючі лави остаточно розладналися, Муфтик зупинив машину.

—На перший раз, мабуть, досить,— утомлено зітхнув він.

—Оце так провчили! — радів Півчеревичок. — Більше не наважаться і понюхати наше авто.

Щодо Муфтика, то він не був у цьому впевнений.

—Пацюки не такі, щоб так легко відмовилися від сво

го,— сказав він.— Вони страшенно вперті.

Спершу у пацюків не помічалося нових нападницьких намірів: вони трималися на відстані.

Минав час, і небо на сході дедалі світлішало. На світанку в руїни палацу повернулися ті пацючі розбійницькі зграї, які грабували довколишні села. Уся здобич, що вони прихопили з собою, скоро була з'їдена до крихти, і тоді нові орди рушили на промисел.

—Страшно й подумати, скільки людської праці гине

через оцих харцизяк,— сказав Муфтик.

І Півчеревичок похмуро додав:

—Якщо так триватиме й далі, моя батьківщина скоро

геть зубожіє. Колись пацюки не були такими ненажерами.

Настав ранок, і сорока у верховітті сосни вітала схід сонця веселою тріскотнявою. Вона кілька разів змахнула крилами, начебто випробовуючи їхню надійність, знялася з гнізда і полетіла до лісу, без угаву гучно скрекочучи.

Муфтик так втомився після напруженої ночі, що тільки тепер збагнув подивитися їй услід.

—Медаль, я певен, на шиї у неї не висіла,— пробурмо

тів він.— Але можливо, злодійка понесла її у дзьобі.

Півчеревичок чмихнув.

—Давай-но переконаємося, — сказав він. — Візьми

свою медаль у зуби і розкажи мені, як ти жив колись самотою.

—Ти що, глузуєш? — образився Муфтик. — Як же я говоритиму з медаллю у зубах?

—У цьому я й хотів упевнитися,— зареготав Півчеревичок.— Навряд чи сорока так хвацько тріскотіла б із медаллю в дзьобі.

— погодився Муфтик. — Здається, я страшенно відстав од життя.

Та ледве він це мовив, як життя жорстоко нагадало про себе, і до того ж у найнебезпечніший спосіб — пацюки зно-ву посунули на них.

—Ну-ну,— сказав Півчеревичок.— Чи вам мало було

попередньої прочуханки?

Одначе голос його прозвучав невпевнено.

—Боюся, що поразка їх дечому навчила,— припустив

Муфтик.— Схоже на те, що зараз у них новий план насту

пу, кращий.

Мандрівнички уважно спостерігали за рухом пацюків.

ДИВО-ЗБРОЯ ПРОТИ ПАЦЮКІВ

Пацюки наближалися до машини повільно, проте невпинно, їхні вуса нервово посмикувалися, ніздрі втягували повітря, очі палали люттю.

Скоро Муфтик і Півчеревичок збагнули, що цього разу у пацюків зовсім інший план, ніж був напередодні. Вони явно зробили серйозні висновки з невдачі. їхня ударна сила, спеціальні відбірні лави з найбільших пацюків, нині розділилася на два табори і розташувалася обабіч машини.

—Цього разу вони атакуватимуть із флангів,— сказав пригнічений Муфтик.— А це означає, що ми позбавлені Можливості контратакувати їх машиною.

—Коли пацюки нападуть на нас із обох боків,— заскиглив Півчеревичок,— то поховають нас живцем під собою, і фургончик буде для нас труною на колесах.

Схоже, що до того йшлося.

Муфтик безпорадно поклав руки на кермо — вони тремтіли. Що робити? Що ж робити? У Півчеревичка на ролі виступили крапельки поту. Ніякого порятунку!

А пацюки широким фронтом насувалися і справа, і зліва. І знову їх наче пересмикнуло, як минулої ночі. Ось-ось має початися страшенна навала...

Та ба, що це, що це?

Замість того, щоб кинутися на фургончик, пацюки раптом повернули голови в той бік, де знаходився вхід у руїни. Ще мить — і вся незчисленна зграя притьмом кинулася туди.

Муфтик і Півчеревичок одночасно метнулися до заднього віконця, аби побачити, що змусило пацюків одмовитися від попередніх намірів. І раптом друзі в один голос вигукнули:

—Мохобородько!

Мохобородько, нарешті, повернувся. Але в яку мить!

Півчеревичок заплющив очі, й одразу ж те саме зробив Муфтик. Жоден із них не хотів бачити загибелі свого друга й товариша.

І по хвилі Півчеревичок, усе ще із заплющеними очима,

сказав тихо:

—Він був чудовий товариш!

Зараз Півчеревичок ладен був пробачити Мохобородь-ку геть усе, забути всі непорозуміння, які виникали іноді між ними. А того Рудольфа, того огидного змія, він більше ніколи не згадає лихим словом.

—Мабуть, уже кінець, — прошепотів нарешті Муфтик.— Розплющимо очі, га?

—Розплющимо,— погодився Півчеревичок.— І мужньо глянемо в очі своїй долі.

Вони розплющили очі і — побачили Мохобородька, який спокійнісінько простував до машини.

—Сталося диво! — вигукнув Муфтик.

І це без усякого перебільшення можна й справді назвати дивом — пацюки, які так рвучко кинулися до Мохобородька, лякливо позадкували од нього. І навіть найбільші, найнахабніші з них, з палаючими від люті очима, не наважувалися навіть підступити до Мохобородька. Той неначе був оточений муром, через який не міг проникнути жоден пацюк.

Сам же Мохобородько мав такий вигляд, ніби навколо нього взагалі немає розлюченої пацючої зграї. Він помахував чимось схожим на букет і навіть стиха щось мугикав.

Підійшовши до машини, відчинив дверцята і бадьоро мовив:

—Доброго ранку!

Тепер, коли пацюча зграя знову відступила і Мохобородько, живий та здоровий, сидів у фургончику, Півчеревичок став задерикуватим.

—Доброго ранку, чудодію! — передражнив він Мохо

бородька.— І щонайсердечніша тобі дяка за чарівні лісові

квіти цього п'янкого літнього ранку. Адже тепер лихо по

заду — подумати лишень: у машині свіжий букет і ми ра

зом. То хіба життя без квітів і змія Рудольфа.

Але Мохобородько відповів:

—Ти правий. Без цих квітів, як ти правильно сказав,

у нас зараз не було б ніякого життя. Бо ця квітка — не що

інше, як чорнокорінь — диво-зброя проти пацюків.

Він помахав перед носом у друзів якоюсь рослиною з червоними квітами й довгастим листям і заговорив далі:

—А річ ось у чому. Жоден пацюк не терпить своєрід

ного запаху чорнокореня. Ось чому я так легко пройшов

крізь пацюче збіговисько. Між іншим, відомі навіть випад

ки, коли пацюки й миші кидалися з корабля в море, якщо

на борту з'являвся дух свіжого чорнокореня.

—Урр-а-а! — захоплено загорлав Півчеревичок.

Його недавнє невдоволення ніби вітром розвіяло.

—Я гадаю, треба починати, — рішуче сказав Муф-

тик і завів мотор. — Але видертися на вершечок сосни

дуже важко, а надто мені, адже я змушений не знімати муфти.

—Авжеж,— кивнув Півчеревичок.— І найкраще це

зробити рано-вранці, бо спекотного дня нам не захочеться

добиратися до оселі білобокої злодійки.

Муфтик під'їхав машиною під сосну. Мохобородько вийшов і, розмахуючи чорнокоренем, відігнав пацюків на певну відстань. Услід за ним наважилися вийти Муфтик і Півчеревичок.

—Тепер ходімо! — бадьоро скомандував Півчереви

чок.— Вперед, до нових висот!

І ось він уже спритно подерся по стовбуру, чіпляючись голими пальцями ніг за тріщини соснової кори.

—Як швидко може змінюватися становище! — похитав

головою Муфтик.— Зовсім недавно Півчеревичок подумки ховав себе, а тепер ось дряпається у височінь, мов навіже-ний.

—Твоя черга,— урвав Муфтикові роздуми Мохобо-

родько.

Але Муфтик раптом геть знітився.

—Річ у тім, що... боязно полишати машину без нагля

ду,— пояснив він.— Ще залізуть пацюки всередину.

—Гм,— замислився Мохобородько. І миттю знайшов порятунок:

—Ми залишимо біля фургончика чорнокорінь.

—Ти гадаєш?

—Авжеж! — Мохобородько був у захваті від свого

щойно знайденого плану.— Чорнокорінь захистить маши

ну від пацюків краще, ніж найпотаємніший замок.

Муфтик усе ще вагався, і Мохобородько додав:

—Латинська назва чорнокореня — Cynoglossum officinale.

Це й вирішило справу, тому що назва чорнокореня латиною справила на Муфтика глибоке враження.

—Пристаю, пристаю,— погодився він.

Мохобородько прилаштував чорнокорінь на капот і ра

зом із Муфтиком поліз на сосну.

У СОРОЧОМУ ГНІЗДІ

Півчеревичок уже досяг верховіття, а Муфтик і Мохобородько були ще тільки на півдорозі, коли нараз почули схвильований сорочий лемент.

—Вона повертається! — стривожився і Півчеревичок.

Із височини він краще бачив усе довкола і тому перший

помітив білобоку, яка, мов випущена стріла, щодуху летіла до свого гнізда.

—Поспіши! — наказав Мохобородько.

—Полощи! — вигукнув Муфтик, який од хвилювання

часто переплутував слова.

Півчеревичок, звісна річ, розумів, що захистити гніздо простіше, ніж захопити. Спробуй-но проникнути в нього, коли гострий сорочий дзьоб може щомиті клюнути тебе Б тім'я. Набагато легше не дати птахові підлетіти до гнізда.

Саме через це Півчеревичок прагнув устигнути на верхівку дерева раніше від сороки й приготуватися до захисту.

Одначе, схоже було, що й сорока збагнула ситуацію. Кожен помах крил із загрозливою швидкістю наближав її до гнізда.

—Хто кого? — сердито бурмотів під ніс Півчеревичок,

підтягуючись на наступну гілку.

Коліна йому пекло пеком, долоні й ступні геть-чисто в живиці, а їжакуваті гілки без угаву хльоскали по обличчю.

Проте Півчеревичок ні на що не зважав: адже гніздо поруч. Нарешті! Останнє зусилля, і Півчеревичкова настирливість узяла гору — він став на краєчку гнізда. Двома секундами пізніше підлетіла сорока і з оглушливим джерго-том закружляла навколо.

—Ох і моторний! — похвалив Мохобородько знизу.

—Ох і чорний! — вигукнув у свою чергу Муфтик, що сидів на гілці ще нижче.

На жаль, Півчеревичок не мав часу радіти своїм успіхам. Він добре розумів, що білобока кружляє навколо гнізда не задля годиться, а вичікує зручної миті, щоб кинутися на знавіснілого загарбника.

Півчеревичок швидко оглянув гніздо, щоб знайти замашну палицю чи закарлюку, якими зміг би провчити скрекотуху. І очам не повірив! Це, безперечно, сама доля послала йому цілком справну рогатку!

Півчеревичок блискавично схопив її і озирнувся у пошуках боєприпасів. Чудово: соснове віття аж гнулося од молоденьких зелених шишок.

Півчеревичок вибрав невеличку, але важкеньку смолисту шишку й зірвав її. Аби переконатися, що рогатка придатна, він відтягнув гуму — тугенька! Тепер сорока може нападати.

Знизу чулося Мохобородькове й Муфтикове кректання. Лізти їм було важкувато, бо Мохобородькові заважала борода, а Муфтикові — муфта.

—Що нового? — по хвилі гукнув Мохобородько.

—А медаль знайшов? — поцікавився у свою чергу Муфтик.

Але де вже було Півчеревичкові шукати свою медаль: усю увагу він зосередив на сороці, отож запитання друзів

зосталися без відповіді. Він випростав ліву руку з рогаткою, а правою відтягнув гумову стрічку й пильнував за білобокою.

Сорока кружляла й кружляла навколо гнізда. І що довше вона літала, то уважнішим ставав Півчеревичок. Адже ясно було, що не може птаха отак літати без кінця. Зрозуміло, що з кожним колом наближалася мить, коли сорока почне атакувати непроханого гостя.

І ось нарешті настала ця мить!

Зненацька білобока стрілою шугонула у височінь, щоб звідти каменем упасти на Півчеревичка. Однак саме тут вона прорахувалася. Адже в дитинстві Півчеревичок влучно збивав із рогатки яблука й груші, цілячись при цьому знизу вгору. Ось і зараз він навів рогатку на сороку, щосили відтягнув гумову стрічку й відпустив шишку.

Жалібний сорочий вереск підтвердив, що шишка влучила в неї.

—Шишка під сосною падає,— сказав Муфтик, який від

хвилювання не спромігся на щось доречніше, аби подяку

вати Півчеревичкові.

Нарешті він дістався гнізда. В цей час на краєчку сорочої оселі з'явилася Мохобородькова борода, а слідом за нею і він сам.

—Чудовий удар,— похвалив Мохобородько.— Любий

Півчеревичку, адже ти справжній снайпер!

Здається, і сорока була такої думки, бо вона, скиглячи, полетіла геть од руїн.

—Півчеревичку, ти просто молодець! — сказав Муфтик і поглянув на друга так, немов бачив його вперше у житті.— Але де ти взяв рогатку?

—А, рогатку? — щасливо пробурмотів Півчереви-чок.— Тут була...

І лише тепер Півчеревичок міг спокійно роздивитися свою рятівницю. Зроблена вона неабияк. З першої-ліпшої ялівцевої карлючки не поцілиш птаха на льоту, хай ти навіть чудовий стрілець. Рогатка вже не нова. Ініціали вирізані на одній із розгілок, але розібрати їх дуже важко. Та попри це...

—Стривайте, хлопці! — раптом скрикнув Півчереви

чок, та так, що супутники аж сполошилися.— Це ж мої іні

ціали!

Муфтик і Мохобородько схилилися нижче.

—Ось подивіться! — палко продовжував Півчереви-

чок.— Мої власні ініціали! ПЧ! Я їх сам вирізав! Я зна-

I йшов свою рогатку!

—Виходить, це та сама сорока...— похитав головою

Муфтик.

—Чи та, чи хтось із її нащадків,— сказав Півчеревичок.— Та яке це має значення. Головне, що тепер у мене і рогатка, і медаль. Оце пощастило!

—Але ж медалі в тебе ще нема,— зауважив Мохобородько.— її треба шукати, як чотирилисту конюшину, образно кажучи.

—Угу,— знітився Півчеревичок.— Справді.

Він якось безпорадно озирнувся і сказав, усміхаючись:

—Тут такий безлад, що хтозна, де її шукати. Одне сло

во, сороче гніздо.

Півчеревичок казав правду — у гнізді панував справж-ній розгардіяш. І складене воно грубо й недбало — як ка-жуть, косо, криво, аби живо.

—Напевне, рогатка слугувала їй будівельним матеріа

лом,— здогадався Мохобородько.— А медаль, видно, соро

ка десь заховала.

—Ми повинні неодмінно знайти медаль,— твердо вирішив Муфтик.— Після свого влучного пострілу Півчеревич

кові просто негоже ходити без медалі.

І він рішуче заходився нишпорити в сорочому гнізді. Друзі мовчки стали допомагати йому.

НОВІ СТРУСИ

Збігав час, і десь близько полудня гніздо білобокої було старанно обстежене — кожна гілочка, до самісінького дна. Проте медалі не знайшли. Було ясно і тихо, припікало сонце. Чоловічки обливалися потом, а настрій їхній геть підупав. — Сорока загубила медаль,— висловив припущення Муфтик. — Можливо,— стенув плечима Мохобородько.— Від цієї злодійки можна всього чекати.

А Півчеревичок несподівано сказав:

—Я хочу їсти і спати.

Як тільки він мовив це, всі несподівано відчули страшенний голод і втому.

—Злізаймо вниз,— запропонував Муфтик.— У холодильнику зосталося дещо — можна перекусити...

—А я цього разу прошу дозволу поспати разом із вами в машині,— сказав Мохобородько.— Довкола аж ки-шать пацюки — небезпечно спати просто неба.

—Отже, легко підполуднаемо і трохи подрімаємо,— втомлено усміхнувся Півчеревичок.— А потім гайнемо звідси назовсім. На свою батьківщину я надивився удосталь.

Про медаль він навіть не згадав.

—Ну, почнемо спускатися,— сказав Муфтик.— При

наймні ми зробили все можливе.

Він почав уже вилазити з гнізда, проте мимоволі кинув погляд униз і укляк, здригнувшись.

—Дивіться,— прошепотів він.— Дивіться, що там діє

ться!

Півчеревичок та Мохобородько визирнули з гнізда — і по їхніх спинах пробігли мурахи.

—Який жах,— ледве спромігся Мохобородько.

—А де ми тепер їстимемо і спатимемо? — пригнічено спитав Півчеревичок.

Картина, яку побачили друзі під сосною, була несподівана і жахлива. Пацюки начисто поховали під собою фургончик. Вони розгулювали на дашку машини, шастали під колесами, сиділи навіть на капоті, на тому самому місці, куди Мохобородько прилаштував чорнокорінь. І саме це було найжахливіше — пацюки вже не звертали на рослину ніякісінької уваги. Чорнокорінь зовсім-зовсім не діяв на них!

—Ось тобі й квіточки Cynoglossum officinale,— мовив Муфтик.

—Диво-зброя проти пацюків дає осічку,— піджигнув Півчеревичок.— І ось трійко мандрівників і один отруйний змій чудово провадять час у сосновому верховітті.

Мохобородько, відчуваючи свою провину, сумно зронив:

—Од сонця чорнокорінь прив'яв. На пацюків діє тільки

свіжісінький чорнокорінь. А я, захопившись пошуками медалі, забув про це.

—А тепер що робити? — наче вибухнув Півчереви

чок.— Отут, на дереві, нам жити, га? Разом із твоїм чарів

ним змієм, який щомиті може виповзти із кишені.

Безумовно, цей докір дуже образив би Мохобородька, аби саме цієї миті не сталося таке, що змусило його враз забути про все. Саме цієї миті Півчеревичок так розпалився, що почав шалено ворушити пальцями ніг. Стояв же він не на землі, а на краю сорочого гнізда, тому раптом втратив рівновагу й полетів униз...

—Півчеревичку! — заволав Мохобородько.

—Зачекай! — загорлав Муфтик.

Проте Півчеревичок не міг чекати. Боляче зачіпаючись об соснове гілля, він невблаганно падав униз. Це тривало кілька секунд, і за такий короткий час просто неможливо було щось змінити. Швидко засунувши рогатку за пазуху, Півчеревичок намагався вхопитися за товсті гілки, однак йому не поталанило, і тоді він розчепірив поли своєї куртки. Тепер він нагадував велике незграбне пташеня, яке ще не навчилося літати. Головне, що падіння трохи уповільнилося, і Півчеревичок, бебехнувшись на землю, навіть не знепритомнів.

—Живий? — стурбовано гукнув униз Мохобородько.

Але Півчеревичок не промовив і слова. Він обережно

ворушив руками й ногами, щоб переконатися, чи всі кістки цілі.

—Сховайся в машині! — крикнув йому Муфтик.

Півчеревичок все ще лежав крижем, широко розметавши руки й ноги. Почувши Муфтикову пораду, він обережно зиркнув на машину й замислено примружився.

До фургончика було метр, не більше, але на цій мізерній відстані вмістилося стільки пацюків, що їх годі й полічити.

«Дивно, що гризуни досі не поласували мною»,— подумав Півчеревичок із дивовижною байдужістю.

І раптом він відчув погляд.

Од цього погляду тіло мовби кам'яніло, він проникав у кожну клітину, палив вогнеметом і лихоманив.

Півчеревичок мало-помалу оговтався і тоді лише побачив пацюка, який свердлив його поглядом. І вмить упізнав

його! Того самого пацюка! Того переможця, котрий своїм убивчим поглядом безжально умертвив свого противника у недавньому двобої.

«Кінець, — подумав Півчеревичок. — Тепер уже кінець».

І деякий час, окрім цього, не міг думати ні про що: він просто був неспроможний мислити.

Півчеревичок залюбки заплющив би очі, але незбагненна зла сила пронизливого пацючого погляду перешкоджала цьому. Він, наче зачарований, пильнував свого мучителя, спостерігав, як той вишкіряв зубиська і настовбурчував шерсть на зашийку.

«Це кінець,— тільки й спромігся подумати Півчеревичок.— Оце вже й справді кінець».

Та що це — він почув у траві під боком легеньке шарудіння. Щось прохолодне й слизьке шмигнуло біля нього й кинулося прямо на пацюка.

Змій! Змій Рудольф!

Неймовірно! Невже Рудольф сповз із дерева, щоб допомогти йому, Півчеревичкові?!

З подивом Півчеревичок помітив, що він уже знову може міркувати про щось інше, а не лише про свій кінець.

«Який чудовий змій»,— подумав він.

Далі все відбулося блискавично.

Зла сила пацючого погляду зникла враз. Рудольф метнувся до пацюка, і той пронизливо верескнув.

«Назад, на дерево! — подумав Півчеревичок.— Я повинен знову порятуватися на дереві!»

Він підхопився і за мить уже дряпався вгору по сосновому стовбуру.

Проте на цьому лихо не скінчилося. Щоправда, Рудольф «пригостив» пацюка своєю отрутою, але це не підкосило хижака. Коли змій зник серед руїн, пацюк побачив, що Півчеревичок тікає, і на нього найшла звірина лють: він-бо прагнув розквитатися тепер і за зміїне жало! Оскаженілий пацюк поліз на дерево слідом за Півчеревичком.

Півчеревичок був уже на середині дерева, коли почув позаду зловісне сопіння. Він поглянув униз і вмить усе зрозумів: ще трохи — і в його босі пальці упнуться кровожерні пацючі щелепи!

Мимоволі, ні про що не думаючи, Півчеревичок переліз

на інше соснове розгілля. І раптом очам своїм не повірив — перед ним чорніла кругла діра.

Дупло!

Ні миті вагання — мерщій туди! Скоріше в дупло!

Півчеревичок відчув приємну прохолоду. Наосліп він нишпорив руками, бо після яскравого сонячного світла очі ніяк не могли призвичаїтися до темряви.

Часу в нього було обмаль. Уже в отвір тицяв гострий писок пацюк. У сутінках він не бачив Півчеревичка, проте ще енергійніше заворушив ніздрями, нюшкуючи повітря.

Тієї ж миті Півчеревичок намацав якийсь металевий предмет — він був навіть із держаком. Якраз зручно тримати. Ця річ схожа на кельму — робочий інструмент муляра, та Півчеревичкові ніколи було розмірковувати про її призначення. Зараз вона правила йому за зброю.

Схопивши держално обіруч, він розмахнувся і щосили хряснув пацюка по голові.

Коли гризун гепнувся додолу, Мохобородько сказав Муфтикові:

—Пацюкові каюк, наш Півчеревичок урятований.

—Ти гадаєш,— засумнівався Муфтик.— Але ж ці гризуни такі упертюхи, можливо, знову подереться за Півчеревичком?

—Уже не подереться,— покрутив головою Мохобородько.— Ти не забувай, що його ужалив Рудольф. Отрута неодмінно подіє.

Либонь, Мохобородько казав правду. Пацюк хоч і зіп'явся на лапи, одначе вже нікому не міг заподіяти зла. Його погляд, досі такий загрозливий, ураз потьмянів і отупів. Він знесилено покульгав од сосни. Певне, почала діяти отрута.

Муфтик і Мохобородько полегшено зітхнули. Адже вони від самого початку, затамувавши подих, спостерігали за вражаючими Півчеревичковими пригодами. Вони були у відчаї, коли той упав з дерева, тремтіли від жаху, коли пацюк свердлив його убивчим чаклунським поглядом. І коли Рудольф тихенько виповз із кишені і шмигнув униз по сосновому стовбуру, поспішаючи на допомогу Півчеревичкові, Мохобородько відчув за свого підопічного майже батьківську гордість... Тепер усі струси, принаймні цього разу, були позаду.

—Але куди запропав Півчеревичок? — здивувався

Муфтик.— Його немає на дереві.

Фіналу захоплюючої Півчеревичкової пригоди Муфтик і Мохобородько не бачили, до того ж вони нічого не знали про дупло в сосні.

—Півчеревичку! — гукнув Мохобородько.— Куди ти

запропав?

Тихо.

—Пів-че-ре-вич-ку-у-у! — погукали вони удвох, та, як

і раніше, ніякої відповіді. Тоді мовчки перезирнулися і на

сторожено полізли вниз.

Невдовзі вони почули мирне хропіння. І за цією ознакою Муфтик і Мохобородько скоро знайшли дупло.

СКАРБНИЦЯ

Півчеревичок заснув одразу, як тільки пацюк зірвався з дерева. І коли він урешті прочуняв після тривалого і глибокого сну, Муфтик і Мохобородько вже встигли обстежити дупло. Воно нагадувало затишну комірку, де в кожному кутку сяяло безліч різних блискучих речей. Тепер усі вони лежали купкою посеред дупла, куди сягало світло, а Муфтик і Мохобородько з цікавістю розглядали їх.

—Я живий? — спитав Півчеревичок, протираючи спросоння очі.

—Живий, живий,— засміявся Муфтик, який саме порпався у цяцьках, сподіваючись віднайти Півчеревичкову медаль.

—А ви? — поцікавився далі Півчеревичок.— А ви живі теж, еге?

просопів Мохобородько. Півчеревичок досі ще не прочунявся до пуття.

—Тоді, любі друзі,— мовив він,— дозвольте вас запитати, чому тут так темно?

—Ми в сорочій скарбниці,— пояснив Муфтик.— А в скарбницях, так уже ведеться, завжди панує таємничий напівморок.

—Виявляється, ми в скарбниці,— похитав головою Півчеревичок.

Він підвівся і здивовано втупився на металеву річ у сво-

їй руці. І вві сні він не випускав держака. Тільки тепер Півчеревичок, прокинувшись остаточно, все пригадав. І він вигукнув:

—Ага, це ж та сама кельма, що нею я хряснув пацюка

по голові!

—Не кельмою, а лопаткою для торта,— доброзичливо

всміхаючись, поправив Мохобородько.— Ми й не відали,

що ти нею зацідив пацюкові у тім'я, лише побачили, як той

упав.

Півчеревичок тільки зараз роздивився свою «грізну» зброю.

—Справді, лопатка для торта! — зрадів він.— Я певен, що ніхто й ніколи, окрім мене, не рубонув нею пацюка ме-

жи очі. В цьому ділі я — піонер!

—Безумовно,— погодився Муфтик.— Ти відважний

хлопець і, звісно, гідний носити свою медаль.

І з цими словами він пришпилив на груди Півчеревич-кові медаль.

—Чудово,— сказав Півчеревичок і врочисто вклонив

ся.— Надалі я нікому не дозволю її викрасти. А де ж це

Рудольф, мій любий рятівник?

—Рудольф покинув нас,— усміхнувся Мохобородько.— Врятував тобі життя і повернувся в рідне середовище.

—Шкода,— щиро мовив Півчеревичок.— Я хотів би побачити його бодай разочок, щоб із любов'ю поглянути на нього.

Але повернути Рудольфа назад було неможливо.

Отож медаль знову засяяла на Півчеревичкових гру-дях, і все було б чудово, аби не пацюча облога. Про звільнення не могло бути й мови, бо машиною, як і досі, повністю володіли пацюки. Доводилося дякувати долі за те, що гризунам поки що не спадало на думку знову атакувати їх.

—Дивуюся, чому жоден пацюк не спробував залізти

на дерево,— сказав Муфтик.

—Нічого дивного,— озвався Півчеревичок.— Той, що

різ, заробив лопаткою по голові. Його спільники не бажа-

ють відчути на собі мою грізну зброю, і тому вирішили

просто заморити нас голодом.

—А може, той пацюк взагалі був винятковим,— роз-

думував Мохобородько.— Можливо, у пацюків і сороки

Укладена таємна угода, що сосна — це володіння білобокої.

Ось чому, либонь, сорока і живе спокійнісінько на верхівці. Щиро кажучи, ця сорока взагалі якась дивакувата. У дуплах найчастіше гніздяться сови, а наша білобока злодійка умудрилася влаштувати отут цілу скарбницю.

—О-ох,— зітхнув Півчеревичок.— Тільки цього доб

ра нам бракувало!

Муфтик задумливо дивився на купу блискучого збіж-

—Якщо ми колись порятуємося звідси,— сказав він,—

то найперше всі знайдені речі повернемо господарям.

Цю думку друзі сприйняли без особливого захвату, проте Півчеревичок майже радісно вигукнув:

—Та ми ще взагалі не вийшли звідси живцем!

—Насамперед ми повинні переписати скарб,— запропонував Мохобородько.— Це допоможе нам з'ясувати, що й до чого.

Друзі пристали на Мохобородькову пропозицію. Принаймні це вже якась робота, і сумні думки й голод не так дошкулятимуть, та й час швидше мине. Муфтик видобув з-під муфти записника й кулькову ручку — відтоді, як він писав собі листи, у нього завжди були напохваті самописка й папір.

Друзі підсіли до купи скарбу.

—Передусім занесемо до списку лопатку для торта,—

сказав Півчеревичок.

І робота закипіла:

Лопатки для торташт.1

Наперсткишт.7

Кнопкишт.314

Ґудзикишт.204

—Батечку,— похитав головою Півчеревичок.— Навіщо, навіщо їй стільки ґудзиків!

—Білобокій злодійці усе це не потрібне,— мовив Мохобородько.— Тепер ми бачимо, до чого призводить потяг до нагромадження.

Муфтик писав далі:

Срібні ложкишт.23

Моноклішт.1

Блискучі обгортки цукерокшт.104

Старовинні золоті монетишт.45

Старовинні срібні монетишт.82

Старовинні срібні келихишт.1

—Тьма-тьменна старовини, — зауважив Мохобородь-

ко.— Очевидно, перед нами здобич багатьох сорочих поко

лінь.

—Скоріше всього,— кивнув Півчеревичок.— І господа

рів оцих речей уже, певно, нема серед живих. Просто не

уявляю, як Муфтик сподівається усе це передати власни

кам.

—Звичайно, це буде нелегко,— погодився Муфтик.

Після цього заговорив Мохобородько:

—А що, як у музей, га? Якщо ми цей скарб передамо

якомусь музею!

—Друзі мої! — вигукнув Муфтик.— Адже це моя дав

ня мрія — подарувати якомусь музеєві щось вагоме від

свого імені!

—І я не проти музею, — погодився Півчеревичок.—

Тільки треба вибрати речі, які є історичною цінністю. Не

пропонуватимемо ж музеєві ґудзики чи обгортки від цуке

рок.

Але Мохобородько думав по-іншому.

—Музеєві треба передати все разом, — сказав він.—

І не історичному, а природничому. В історичному і так по

саму зав'язку всілякої старовини. А в природничому був

би такий рідкісний і дуже дорогий експонат — речі, викрадені однією сорочою сім'єю.

На цьому й погодилися,і Муфтик став переписувати

далі:

Ручні годинникишт.3

Велосипедні дзвоникишт.1

Терпужки для нігтівшт.32

Французькі ключішт.102

Звичайні ключішт.218

Медальйоништ.1

— Яке вродливе личко! — вигукнув Муфтик, одкрив-щ медальйон.— Яка чарівна молода жінка!

Він заплющив очі і, захлеснутий хвилею раптових почуттів, заговорив віршами:

Ти смієшся — зуби біліші від снігу,

і палають щоки — мальви квітнуть ніби!

Мохобородько й Півчеревичок теж схилилися над медальйоном.

—Гм, — замислено збрижив чоло Мохобородько.—

У мене таке відчуття, нібито я знаю цю жінку.

Проте Півчеревичок сказав:

—Ти поглянь, яке на ній старовинне вбрання! Якщо

й справді знаєш її, тоді щонайменше тобі років двісті!

Тепер і Мохобородько побачив, що жіночий одяг принаймні минулого століття, зачіска теж.

Муфтик стулив, клацнувши, медальйон і заходився писати далі:

Весільні каблучкишт.154

Термосні коркишт.2

Цвяхишт.106

Сир рокфор...

—Рокфор! — радісно загорлав Півчеревичок. — Це

врятує нас од неминучої голодної смерті!

І справді, серед всіляких речей трапилася й пачечка сиру. Мабуть, сороку привабила блискуча обгортка.

—Але не треба його одразу весь з'їдати,— попередив

Муфтик.— Невідомо, скільки нам доведеться тут сидіти.

—І бодай шматочок слід залишити для музею,— додав

Мохобородько.— Інакше наш дарунок не буде повний.

Він розгорнув сир і відломив три однакові шматочки. На думку Півчеревичка, ці невеличкі пайки все ж мали хоч трохи потамувати голод. Після того, як вони під'їли, робота посувалася жвавіше, і надвечір Муфтик поставив крапку під довгим списком.

ТРЮФЕЛЕВА ЦУКЕРКА

Уже три доби сиділи мандрівники у сорочій скарбівні, і сумні думи опосідали їх. Дуже хотілося їсти. Рокфору ще зоставався малесенький шматочок, але ж то для музею. На щастя, над руїнами палацу пройшов дощик-накрапасик, так що Півчеревичок назбирав трохи води в срібний келих.

— Біля наших ніг лежить справжній скарб,— сказав Мохобородько.— Звичайну воду п'ємо із розкішного старовинного срібного келиха. Та що нам з усього цього?

—Нічого,— зітхнув Півчеревичок.

І Муфтик додав:

—Ми сидимо тут, мов...— він підшукував доречне порівняння.— Як оті коти на острові.

—Ох, і не кажи,— раптом заскімлив Півчеревичок.— Ті милі котунчики! Як вони там поживають на острові?!

—Гадаю, що кошачому племені доводиться не легше, ніж нам,— обізвався Муфтик.— Бідні малята! Пригадуєте, як вони славно ганялися за нами? Якщо їх порівняти із пацюками, коти надзвичайно приємні істоти.

—Атож, — підтримав друзів Мохобородько. — Мені здається, ці коти невимовно чарівні. Зараз я навіть не збагну, як ми могли покинути таку чудову кошачу ватагу там, на пустельному острові.

—Це була бездушна витівка,— пожалкував Півчеревичок.— А може, нам пощастить виправити помилку...

—Ми повинні виправити її, — вигукнув Муфтик.— Якщо виберемося із полону, то нашим обов'язком стане рятування котів.

—Скріпимо це клятвою! — розпалився Півчеревичок.— Давайте заприсягнемо, що коли ми зостанемося жити, то присвятимо всі свої зусилля і вміння звільненню котів!

Муфтик і Мохобородько палко схвалили це.

—Надзвичайно слушна думка,— сказав Мохобородь

ко.— Клятва полегшить наші душевні муки і, власне, це

єдине, що ми можемо зараз зробити для котів.

Мандрівнички урочо взялися за руки. їхні обличчя посерйознішали — важко навіть уявити тяжкі кошачі страждання на острові посеред озера. І тоді вони поклялися — пообіцяли, що ніколи не забудуть котів, що надалі — як тільки порятуються із пацючої облоги — завжди шануватимуть цих тваринок і не знатимуть спокою доти, поки не звільнять із острова геть усіх котів.

Нарешті Півчеревичок сказав:

—Присягу треба б скріпити підписами, щоб зосталося якесь зриме підтвердження. Я вважаю, що слід вирізати свої ініціали на стіні скарбниці.

—Ні, ні,— покрутив головою Мохобородько.— Живе дерево ножем і торкати не можна.

Але Муфтик підтримав Півчеревичка:

—У сосні вже є дупло. Наші ініціали не завдадуть ні

якої шкоди великому дереву. І ще одне слід урахувати.

Якщо ми не вийдемо живими з дупла, то вирізьблені літери

зостануться після нас як надгробні написи. Можливо, тут

через багато років знайдуть серед золотих монет наші зо

тлілі кістки й тоді з ініціалів дізнаються про наші імена.

Од цих сумних слів анітрохи не стало легше.

—Гаразд,— погодився Мохобородько.— Тоді нехай лі

тери постануть одна біля одної, так, як і ми завжди стояли

поруч на життєвій дорозі.

Півчеревичок вийняв крихітний кишеньковий ножик, ступив до стінки й заходився вирізати. Десь за півгодини з'явилися ініціали, великі й виразні — ПЧ.

У Мохобородька на це пішло значно більше часу, бо, по-перше, він не вмів так доладно орудувати ножем, як Півчеревичок, а по-друге, літеру М вирізати було складно. Але все-таки роботу він виконав цілком пристойно: МБ вийшли однакові, рівнесенькі.

Останнім вирізував Муфтик, і нарешті поруч із Півче-ревичковими та Мохобородьковими ініціалами з'явилися ЛМ.

—ЛМ? — здивувався Півчеревичок.— Що це означає?

Луб'яний Муфтик?

Муфтик зажурено всміхнувся.

—Це означає — Любий Муфтик, — проказав він.—

Коли я ще одержував листи від себе, то кожен починався

саме так.

Вирізування ініціалів дуже натомило друзів. Будь-яка робота зараз страшенно виснажувала їх — голод і колотнеча останніх днів далися взнаки. У Муфтика макітрилося в голові, в Мохобородька відбирало руки-ноги, а Півчеревичок так заслаб, що не міг навіть поворушити пальцями ніг.

Вони полягали, але від перевтоми не могли заснути. Поволі їх охопило небезпечне збайдужіння: чи пан, чи пропав. Вони ніби заклякли. Іноді перед очима їм поставали картини дитинства. Буцімто звідкілясь, із далечі, вчували дихання одне одного. І це все.

А далі — ще гірше: вони вже не розуміли, як довго лежать у напівзабутті — години, дні, тижні. Раптом усі троє, мов за командою, підвели голови, сторожко прислухалися.

їхній слух вирізнив лопотіння крил і подряпування кігтів. По тому на підлогу скарбниці щось плюхнулося.

Сорока прилетіла, аби поповнити свої скарби!

Вона зовсім не сподівалася, що стріне тут непроханих гостей, і тому помітила їх лише тоді, коли вже випустила здобич із дзьоба. Одразу ж зчинила неймовірний галас, та було вже пізно. Мохобородько насилу підвівся і схиливсь над злодійською поживою.

—Трюфелева цукерка! — ошелешено вигукнув він.

Це слово, мов чарівне замовляння, так подіяло на Муфтика і Півчеревичка, що ті аж підстрибнули.

—Справді, трюфелева цукерка, — повторив Півчеревичок, а більше не міг вимовити ні слова — котилася слина.

—Поділимо на трьох,— сказав Муфтик.

Тремтячими від радісного збудження пальцями Мохобородько розгорнув блискучу обгортку і розрізав цукерку кишеньковим Півчеревичковим ножиком на три рівні частинки. І кожен уп'явся зубами в свою пайку.

—Від трюфелі одразу ж стало веселіше,— пожвавішав Муфтик.

—Так-так, — погодився Мохобородько.— І додалося сил.

Трюфелева цукерка справді добре подіяла на полонен-ців. Вони відчули, як із кожною крихтою до них повертається сила, а коли солодкий сніданок закінчився, вони наче вдруге народилися на світ.

—Дякуймо білобокій, — засміявся, облизуючись, Пів

черевичок. — Потурбувалася про нас, мов про своїх ма

леньких пташенят!

А втім, сорока від удячних Півчеревичкових слів анітрохи не стала ввічливішою. Вона ще довгенько сердилася й скрекотала, а тоді, вкрай розгнівана, полетіла геть.

— Що ж далі? — поцікавився Мохобородько.

—До кого біда вчепиться, тому й на спину стеребить

ся! — мудро висловився Муфтик, не знайшовши доречнішо

го прислів'я.

Трійцю знову охопило бажання діяти.

—Щоб не сидіти без діла, бодай гляну на пацюків,—

сказав Півчеревичок.— Треба хоч щось робити, аби життя

стало розмаїтішим.

Він визирнув із дупла, і тієї ж миті його пальці заворушилися швидко-швидко.

—Хутчіш сюди! Дивіться! — вигукнув він.— І скажіть,

що б це означало!

Муфтик і Мохобородько не змусили себе довго чекати. За мить вони стояли біля Півчеревичка й здивовано со-піли.

Те, що вони побачили, було несподіваним, величним і загадковим. Пацюки, що перед цим никали серед руїн туди-сюди або ще якось розважалися, тепер стояли шеренгами, як відбірне військо. Виструнчившись, завмерли полки,— незліченна й грізна армія.

—Здається, прибув сам головнокомандувач,— повідо

мив Півчеревичок.

І справді, перед вишикуваними колонами походжав пацюк завбільшки з порося, і було видно, що всі ставилися до нього з неабиякою шанобою. Було таке враження, що він віддає команду своєму війську.

—Чи не збираються вони всією цією ордою посунути

на нас? — забідкався Муфтик.— їх же десятки тисяч!

Одначе Мохобородько зостався спокійний.

—Заради нас вони нізащо б не почали так урочо ши

куватися,— сказав він.— Про нас хижаки, мабуть, взагалі

забули. Найімовірніше, пацюки готуються до далекого во

єнного походу.

Незабаром Мохобородькове припущення підтвердилося.

Тільки-но вечірні сутінки огорнули землю, перші пацюки вийшли з руїн. Це був авангард, близько двохсот пацюків, які старанно винюшкували, перш ніж ступити, аби виявити можливу небезпеку. Слідом вирушив у дорогу генеральний штаб — попереду завбільшки з порося головнокомандувач, а за ним — великий загін поважних радників. Між авангардом і генеральним штабом увесь час бігало туди-сюди кілька дрібніших, але спритних пацюків. Це були гінці, які передавали повідомлення і розпорядження.

А вслід за генеральним штабом посунула вся армія. Полки один за одним залишали руїни.

—Жахливе видовище,— прошепотів Півчеревичок.

—Жахливе й могутнє,— сказав Муфтик.

—Але ж подумайте, любі друзі,— додав Мохобородько,— може, в цьому наш порятунок.

Мохобородько таки передбачив події — через дві години серед руїн не було жодного пацюка. Радісно усміхаючись, крихітні чоловічки дивилися один на одного. Вони ж бо врятовані, й так несподівано, без найменших зусиль!

—Нам допомогла трюфелева цукерка,— поважно ска

зав Півчеревичок.— Це вона додала мені сміливості визир

нути з дупла. Інакше ми проспали б пацючий похід і зоста

лися б тут до скону.

Муфтик і Мохобородько змушені були визнати, що Півчеревичок правий — цього разу їхнє життя справді висіло на тонесенькій волосинці.

ЗНОВУ ВІЛЬНІ

На ранок друзі перенесли весь скарб із дупла в машину. Сорока, правда, безугавно сварила їх по-своєму і скре-котала, але все-таки трималася на відстані пострілу з ро-гатки. А потім втомлено піднялася високо в небо й ліниво кружляла там.

Звісно, й трійця мандрівників геть вимучилася, бо пе-

ретягти з дупла скарб — нелегка робота. Та про відпочинок

вони й гадки не мали. Звільнилися ж від облоги не для

того, щоб негайно влягтися спати. До того ж невідомо, коли

пацюки повернуться сюди із свого бойового походу, і тому

наймудріше полишити руїни палацу якнайхутчіше.

Муфтик перевірив покришки й мотор. На щастя, пацюки не пошкодили фургончик — усього кілька невеликих подряпин. Друзі могли спокійно сідати в машину.

—Куди ми тепер подамося? — почав Півчеревичок.—

Я гадаю, що ми заслужили гарний і приємний відпочинок

на побережжі теплого моря.

—А коти? — нагадав Муфтик.

Мохобородько ж суворо запитав:

—Ти вже забув нашу урочисту клятву, га?

Півчеревичок уважно подивився на Муфтика й Мохо-

бородька.

—Еге,— мовив він.— Бачу, що ці проклятущі кошачі

зграї геть зіпсують нам відпочинок.

Рушили в дорогу, і ось уже руїни палацу зосталися позаду. Лише тепер трійця позбулася недавніх страхів.

— Воля,—благоговійно зронив Мохобородько.— Я тільки зараз сповна розумію значення цього слова.

А ви чуєте, чуєте, як пахне воля,— усміхнувся Пів-

черевичок і цього разу поворушив не пальцями ніг, а ніздрями.— Я не знаю нічого, що пахло б солодше за волю.

Муфтик і Мохобородько також відчули якийсь надзвичайно приємний дух. Після голодного полону в пацюків він аж занадто діяв на них. І коли Муфтик одчинив вікно і ці п'янкі пахощі заповнили весь фургончик, у друзів мимоволі аж слинка покотилася.

—Гм,— гмукнув Мохобородько.— Мені здається, що пахощі линуть із села.

—Поїдьмо через нього, — запропонував Півчереви-чок.— Таке запашне село у будь-якому випадку має, хай і невеличку, але цікавинку.

Муфтик скоро виїхав на битий шлях, що вів до села.

Невдовзі вони вже котили повз перші хати. Собаки здійняли гавкіт і метнулися до фургончика, та вмить угамувалися, коли Мохобородько висунувся з вікна й приязно їм підморгнув. Смачний дух у селі вчувався ще дужче, і друзів аж охопила приємна млість.

—Погляньте,— Мохобородько показав пальцем на оси

ний рій, що кружеляв попереду на одному й тому ж міс

ці.— Чи не привабив і ос цей же солодкий дух?

— Неодмінно,— кивнув Півчеревичок.— Оси — страшенні ласухи.

Муфтик поїхав у напрямку осиного рою і наблизився до оселі, звідки линули солодкі пахощі.

—Дивовижний збіг! — ошелешено вигукнув Мохобо

родько.— Адже тут живе та сама молода господиня, яка

дала мені свіжих вершків для Рудольфа!

Півчеревичок пожвавішав.

—У такому випадку ми неодмінно завітаємо сюди,— рішуче сказав він.— Адже неввічливо обминати знайомих.

—Що ж, зайдемо,— погодився Муфтик і натиснув на гальма.— Ми, скажімо, попрохаємо води.

—Або й того, запахущого,— запропонував Півчеревичок.— Хоч покуштувати.

Вони ступили на подвір'я, і пахощі геть заполонили їх.

Молода господиня зустріла трійцю на ґанку — мабуть,

помітила їх у вікно. Жінка була у фартушку. А той —

у варенні! Лише тепер чоловічки збагнули, звідки оці апетитні пахощі. Ясно — у молоденької господині вариться суничне варення!

—Доброго ранку і добрих ягід! — сказав Мохобородько.— Проїздили мимо й вирішили завітати на хвильку.

—Авжеж, — додав Півчеревичок. — Знайшли вас по запаху.

—Мене звати Муфтик,— відрекомендувався Муфтик і незграбно вклонився.

—Дуже приємно,— всміхнулася молоденька господиня.— Отже, цього разу ви втрьох завітали до мене.

—Так, утрьох, — ствердив Півчеревичок. — От надумали і зайшли.

Господиня запросила гостей у дім і повела на кухню, де на плиті спокусливо булькотіло в казанках суничне варення.

—Може, покуштуєте свіжого варення? — привітно спи

тала вона.

Півчеревичок одразу закивав.

—Од такого запрошення негоже відмовлятися, хоча б

із ввічливості,— відказав він.— Я залюбки з'їв би мисочку

або дві.

Друзі повсідалися рядком за стіл, і молода господиня поставила перед кожним по повній мисочці запашного суничного варення. А сама пішла до плити — збирати шумовиння.

—Як поживає твій хворий друг? — запитала вона Мо-хобородька.

—Вже одужав,— пробурмотів той і якомога швидше сунув до рота повну ложку варення.

Розповідати про хворого товариша йому аж ніяк зараз не хотілося.

—Схоже, в цьому році рясно вродили ягоди,— привіт

но мовив Півчеревичок.— Гарне сухе літо, і лиш коли-не-

коли дощик.

Молода господиня помітила, що Півчеревичкова мисочка спорожніла, і насипала ще.

—А ти? — здивовано обернулася вона до Муфтика.—

Чому ти так мало їси? Чи тобі не смакує варення?

Муфтик незграбно схилився над мискою, до якої він майже не доторкнувся.

—Ні, навпаки,— сказав він.— Варення чудове. Даруй

те, будь ласка, але я поринув у свої думки і геть-чисто

забув про нього.

—Напевне, дуже солодкі ці твої думки, якщо в них можна поринати, замість того щоб їсти варення,— підпустив шпильку Півчеревичок.

—А про що ти, мізинчику, все-таки думав? — спитала господиня у Муфтика, не звертаючи уваги на Півчеревич-

кові кпини.

—У мене таке відчуття, що я вас десь бачив,— сказав

Муфтик, ніяковіючи ще дужче.— Та коли і де? Ніяк не мо

жу пригадати.

Молодичка, сумніваючись, похитала головою.

—Але тебе я бачу вперше в житті,— переконано мовила вона.— Навряд чи й ти міг десь мене бачити.

—А може, ваше фото друкувалося в газеті чи журналі? — доскіпувався Муфтик.— Хоч я й не дуже стежу за періодикою, одначе то цілком ймовірно.

—Ні, ні,— розсміялася на це молода господиня.— Такого, далебі, не було. Мій портрет ніде не друкувався, і по телебаченню я теж не виступала. Ти, безумовно, з кимось мене сплутав.

Але Муфтик наполягав на своєму.

—Та вас неможливо ні з ким сплутати,— сказав він.—

З вашої ласки, я ще трохи подумаю.

Та цієї миті Мохобородько бовкнув:

—Що тут думати! Медальйон!

вигукнув Муфтик.— Медальйон! Ну, звичайно, медальйон!

Він вибіг з-за столу й кинувся у двері, щоб узяти в машині знайдений в сорочій скарбниці медальйон.

Молода господиня пильно глянула на Мохобородька.

—Про який медальйон ви говорите? — серйозно запитала вона.

—Одну хвильку, будь ласка,— лукаво сказав Мохобородько.— Зараз про все дізнаєтеся.

І тільки-но господиня встигла втретє насипати варення у Півчеревичкову мисочку, як повернувся Муфтик. Він багатозначно погойдав медальйоном на ланцюжку й переможно поцікавився:

—Хто скаже, що тут зображено?

На якусь мить запанувала тиша. Тоді молода господиня ошелешено прошепотіла:

—Цей медальйон — наша родинна пам'ятка, і там,

усередині, портрет моєї прабабусі. Я завжди носила ме

дальйон на шиї, але одного злощасного дня він раптом

зник.

—А в цей щасливий день ви одержите знову свою па

м'ятку,— сказав Муфтик і подав медальйон молодичці.—

Між іншим, ви неймовірно схожі з вашою прабабусею.

Півчеревичок тим часом виїв третю мисочку варення

і вдоволено сповістив: — Коли Муфтик побачив прабабусин портрет, він тієї

ж миті склав цілком пристойного вірша.

—О-о! — вихопилось у молодої господині.— Я хочу

неодмінно почути його.

Всі обернулися до Муфтика, і той геть знітився. Та все ж опанував собою і пробубонів:

Ти смієшся — зуби біліші від снігу,

і палають щоки — мальви квітнуть ніби!

Господиня заусміхалася, і щоки її розпашіли, наче мальви.

—Дякую тобі, —сказала вона.— Дякую тобі від себе

й від моєї маленької донечки, яка, правда, ще в колисці,

проте вона згодом теж носитиме цей медальйон.

—Я присвячую цього вірша вам,— сказав Муфтик.

Після цих слів молода господиня підняла Муфтика і

приголубила так палко, що в нього щоки стали ще рожевішими, ніж у неї самої.

НА КОНТРОЛЬНОМУ ПУНКТІ

Фургончик мчав звивистою стрічкою шосе, і настрій У друзів був чудовий. Ось уже кілька днів вони вільні і квапляться виконати свою урочисту обіцянку. Крім того, холодильник у машині був напхом напханий банками а варенням, якого вдячна господиня надавала їм на дорогу.

Вдалині забовваніли міські вежі. Так, це було те саме

місто, де вони познайомилися, де вперше зустрілися біля морозивної ятки і вирішили помандрувати разом.

Раптом Муфтик нахилився до вітрового скла, примружився, пильно вдивляючись, і збавив швидкість.

—Поки нас не було, обіч шляху з'явилася якась буд

ка,— сказав він.— Коли ми тут проїздили останнього разу,

вона ще не стояла.

Муфтикове зауваження Мохобородько і Півчеревичок пропустили повз вуха. Адже скрізь будують, то тут, то там з'являються якісь будки або навіть великі споруди. І в цьому немає нічого дивного. Та коли мандрівники невдовзі під'їхали до будки, вони побачили шлагбаум і плакат, на якому великими літерами було написано:

КОНТРОЛЬНИЙ ПУНКТ ЗУПИНКА ОБОВ'ЯЗКОВА

—Такий контрольний пункт я бачу вперше в житті,— здивувався Муфтик.— Цікаво, що тут перевіряють?

—Головне, щоб не варення,— забідкався Півчеревичок.

Часу на роздуми уже не було, та й без цього все вияснилося. Коли фургончик зупинився перед шлагбаумом, із будки один за одним вийшли троє чоловіків. Перший був у кашкеті і в костюмі із золотими ґудзиками, другий — у потертому і досить-таки брудному комбінезоні, а третій — у білому халаті.

Чоловік у кашкеті, скоріше всього начальник контрольного пункту, ступив до машини й пильно поглянув на Муфтика.

—Добридень,— сказав він і взяв під козирок.— Проти-пацючі засоби маєте?

—У чому річ? — витріщився Муфтик.— Які ще засоби?

Начальник контрольного пункту докірливо похитав головою.

—Ви що, з Місяця впали? — пробурчав він.— Чи не знаєте, що вчора пацюки напали на місто? Оголошена про-типацюча тривога, і в зв'язку з цим усі машини мають запастися відповідними засобами.

—Вперше чуємо,— сказав Муфтик.

Проте начальник контрольного пункту не став менш суворим. Він звелів трійці вийти із фургончика і вів далі: — Якщо ми хочемо здолати пацюків,— сказав він,— то жоден з нас не сміє недооцінювати значення протипацю-чих засобів. На щастя, у мене для таких, як ви, є ще кілька пасток, і я вам дам дві під розписку. Одну поставите під капот, а другу — в багажник, так передбачено інструкцією. Він поважно шморгнув носом, тоді повернувся до чоловіка у білому халаті й пробубонів:

—До речі, я анітрохи не здивуюся, якщо оці мандрів-

нички досі без щеплення.

Серйозний чоловік у білому халаті підійшов ближче.

—Я — медичний працівник,— назвався він,— і пови

нен дбати про те, щоб усі зробили щеплення. Пацюки мо

жуть нести з собою всілякі пошесті, від яких краще засте

регтися, ніж захворіти.

—Стару погудку, та на нову дудку,— зухвало кинув

Півчеревичок.— Уже чули таке. В дитинстві мене штрика

ли — ого-го, а тепер я порозумнішав і не дозволю впорску

вати собі казна-що. Не подумайте, що я боюся уколів. Про

сто я вважаю, що од хвороб найліпше допомагає чай із оле

нячого моху.

—Але ж постривайте,— пожвавішав медик.— Я ніскі

лечки не нехтую цілющими властивостями всіляких трав.

Але ж ми маємо справу з пацючим нашестям! Не варто

забувати, як вони, скажімо, в середньовіччя розносили чу

му. Цю хворобу у ті часи люди називали чорною смертю,

і від неї чай з оленячого моху допомагає так само, як ка-ма* або капусняк.

Півчеревичок криво посміхнувся:

—Ви медик, а верзете таку нісенітницю. Сьогодні чу

мою уже нікого не злякаєш.

Начальник контрольного пункту, зачувши цю «медичну» розмову, спохмурнів.

—Годі теревенити,— суворо кинув він і осудливо глип

нув на трійцю.— Якщо ви не виконаєте розпорядження про

-----

* Естонський національний напій — кисле молоко з сумішшю підсмаженого горохового, вівсяного, ячмінного, житнього борошна (прим. перекладача).

-----

щеплення, повертайте назад і поганяйте, як на мене, хоч прямісінько на цвинтар. А без щеплення через контрольний пункт не прослизне навіть хлопчик-мізинчик.

Вибору не було, і Мохобородько примирливо поплескав Півчеревичка по плечу.

—Хай уже впорскують, якщо це так важливо,— сказав він.— Адже не помремо.

—Оце чоловіча розмова, — кивнув начальник контрольного пункту.— Здається, бородань абсолютно правильно все розуміє.

Він пішов до будки, і друзі разом із медичним працівником почалапали за ним.

Меблі у приміщенні були скромні — звичайний стіл, кілька стільців та полиця, на якій замість книжок стояли пастки на пацюків. Начальник контрольного пункту витяг із купи дві, подав Муфтикові і попрохав засвідчити підписом, що протипацючі засоби отримано. Тим часом медик готував шприц. Він виявився чудовим фахівцем, бо не минуло й п'яти хвилин, як усій трійці зробив уколи.

—От і все,— сказав він, сідаючи до столу.— Тепер я

випишу вам довідки про щеплення, щоб на наступному

контрольному пункті вас більше не турбували.

Півчеревичок і Мохобородько, чекаючи довідки, розглядали плакат на стіні, на якому, наче живий, був намальований величезний рудий пацюк. А Муфтик підійшов до вікна і знічев'я дивився на дорогу.

Начальник контрольного пункту став трохи приязніший.

—Взагалі становище надзвичайно серйозне,— заклопотано сказав він.— Неабияке зухвальство пацюків і їхня надзвичайна плодючість дуже ускладнюють боротьбу з ними. Та найважливіше те, що в місті немає котів, ще до навали пацюків вони хтозна-де поділися. Кепські справи, бо тільки коти — найвірніші наші помічники в боротьбі проти пацюків. Останнім часом трапляється, що за кота пропонують ціну хорошого скакуна.

—Невже? — нашорошив вуха Півчеревичок.

—Слово честі, — запевнив начальник контрольного пункту.— Просто неймовірно, еге ж?

Він хотів щось додати, та несподівано од вікна почувся обурений вигук.

—Ви тільки уявіть собі! — тремтячим від обурення го-

лосом вигукнув Муфтик.— Цей тип у комбінезоні забрався у нашу машину!

Він метнувся до дверей, щоб вибігти з будки, проте начальник контрольного пункту заступив йому дорогу.

—Заспокойтеся,— сказав він.— Це лише невеличкий обшук.

—А хто вам дав на це право? — розсердився Муфтик.

—Ми отримали розпорядження обшукувати всі машини,— начальник контрольного пункту взяв зі столу папку з документами й почав їх перегортати.— Одну хвилинку, зараз я вам прочитаю.

Він пошелестів аркушами, знайшов потрібну інструкцію і пробубонів:

—На контрольних пунктах по боротьбі з пацюками треба ретельно оглядати всі транспортні засоби, знешкоджувати спійманих у транспортних засобах пацюків і вилучати з транспортних засобів усе пацюкоподібне...

—Зрозуміло, — урвав Муфтик начальника контрольного пункту.— Тоді вже хай!

Він скрушно зітхнув і знову став дивитися у вікно. Певний час у приміщенні панувала тиша, доки в дверях не з'явився чоловік у комбінезоні.

—Ну, — спитав начальник контрольного пункту.—

Щось знайшов?

Обшукувач глузливо усміхнувся.

—По-перше, в машині повно золотих і срібних монет,— сказав він.— Дуже підозріло...

—Щодо грошей у нас немає вказівок,— буркнув начальник.— А по-друге?

—По-друге, я знайшов там ось що.

Він ступив два кроки вперед і поклав на стіл Півчере-вичкову іграшкову мишку.

—Чудово,— вдоволено засопів начальник.— Нарешті ми виявили хоч одного пацюка у транспортному засобі.

—Послухайте-но! — розгублено вигукнув Мохобородько.— Адже це не пацюк, а звичайнісінька іграшка! Подивіться уважніше — під нею навіть коліщата!

—Мені цілком підходять пацюки й на коліщатах,— гугняво мовив начальник.— В інструкції ніде не сказано, що пацюки не можуть мати коліщат.

Муфтик пильно дивився на начальника сповненим презирства поглядом.

—Яка дріб'язковість! — сказав він нарешті.— Та якщо ви вже такий причепа, то зарубайте собі на носі, що це взагалі не пацюк. Це — крихітне безвинне мишеня!

—Гм,— спохмурнів начальник.— Таке вже й безвинне! А раптом воно заводне? Звідки я знаю?

—Правильно! — підпрягся обшукувач.

—О батечку! — Мохобородько намагався зберегти витримку. — Й дитина зрозуміє, що це іграшка не заводна, а просто на коліщатах. І, зрештою, яке це має значення!

Начальник переможно всміхнувся.

—От бачите! Самі зізналися, що це не має ніякого зна

чення. Отже...

Він багатозначно замовк, узяв іграшкове мишеня і став порівнювати його з пацюком на плакаті. І тоді ухвалив:

—Якщо це мишеня, як ви запевняєте, то воно, самі ба

чите, пацюкоподібне. А все пацюкоподібне, як сказано в

інструкції, неодмінно треба вилучати із транспортних за

собів.

Досі Півчеревичок мовчки слухав сварку. А тут його мов хтось шпигонув. Умить опинився біля начальника, простягнув руку й загорлав:

—Віддайте мишеня!

Той від подиву аж очі витріщив — таке поводження просто приголомшило його.

—Ну! — Півчеревичок гримнув знову.— Довго я чека

тиму?

І коли начальник усе ще, як бовван, стояв незрушно, некліпно втупившись у нього, Півчеревичок лунко постукав себе кулаком у груди.

—Ви довбеха! — репетував він.— Хіба не бачите, що

я кавалер золотої медалі. Чи ви серйозно вважаєте, що я

можу так просто віддати мою іграшку?!

Начальник лише тепер помітив, що у всіх трьох на грудях поблискують медалі.

—Та я ж...— промимрив він.— Я тільки виконую наказ.

Він простягнув Півчеревичкові іграшкове мишеня і додав:

—Звичайно, цю справу можна витлумачити і так, що

мишеня не буде пацюком ніколи, безумовно...

Півчеревичок на це ні гу-гу. Крутнувся на п'ятах, взяв у медика довідку про щеплення і промарширував за двері. Інші зробили те саме.

—Щасливої дороги,— сказав начальник контрольного

пункту і козирнув.

У МІСТІ

Друзі майже під'їжджали до міста, коли якийсь хлопчина на узбіччі дороги замахав рукою.

—Дуже цікаво,— забурмотів Півчеревичок.— Місто—

під носом, а він, бачте, не бажає пройти якихось кіль

ка кроків. Я в дитинстві не смів отак зупиняти чужі ма

шини.

Але Муфтик загальмував.

—Куди тобі їхати? — поцікавився він.

—До школи, звісно,— промимрив хлопець.— Я ходжу у вечірню зміну.

—Стрибай сюди,— сказав Муфтик, і Мохобородько від

чинив дверцята.

Коли хлопчик заліз у машину, мандрівники здивовано помітили, що в нього за плечима висіла перев'язана паском каструля.

—Колись до школи ходили здебільшого з ранцями чи портфелями,— всміхнувся Півчеревичок.— Та й машини тоді були напохваті не в кожної дитини.

—Звичайно, звичайно, — погодився хлопчик. — Тоді не було такого лиха. А нині... У місті не пройдеш, щоб не намочити ніг.

—Ну-ну,— засміявся Півчеревичок.— Що ж трапило

ся? Повінь, еге?

—Пацюча повінь, — промовив серйозно хлопчина.— Вчора у нашій школі пацюки погризли на шмаття вісімде-

сят сім ранців. Лише тепер друзі збагнули, в чому справа. Не прагнення комфорту змусило хлопчика проситися в машину,— він боявся пацюків. А в каструлі він носив свої підручники й зошити, бо метал пацюки все ж не вгризуть!

—Тоді становище справді жахливе,— спохмурнів Мо-хобородько.— А заняття у школі є?

—Зараз ще є,— кивнув хлопчик,— та, мабуть, скоро заняття припиняться. Вчора ввечері випробовували коша-чий запах, і тепер усе залежатиме від того, чи він впливає.

—Випробовували кошачий запах? — здивувався Муф-тик.— Як це зрозуміти?

—Одна бабуся приходила до школи зі своїм котом,— вів далі школяр.— Вона обійшла всі класи, так що кошачий запах має зостатися в усій школі. І тепер сподіваються, що це змусить пацюків повтікати геть.

—Це був білий кіт? — замислено спитав Мохобородь-ко.

—Еге, білий,— відповів хлопчик.— А іншого в нашому місті, здається, й немає — один-єдиний. З ним старенька ходить по всіх усюдах і непогано, кажуть, на цьому заробляє.

—Як того кота звати? — нетерпеливилось Півчеревич-кові.

—Чи Анджело, чи Ахмет, — пригадував хлопчик.— Принаймні починається на «А».

—Може, Альберт? — запитав Мохобородько.

—Правильно,— сказав школяр.— Альберт.

Автомашина в'їхала до міста, і друзі скоро на власні

очі побачили, що пацюки тут були повновладними господарями. Поодинці й парами, а то й цілими зграями тинялися вони міськими вулицями, розкошували на сходинках будинків або гасали в парках. Гладкі й самовпевнені, вони нікого й нічого не боялися.

Людей на вулицях майже не було. А ті сміливці, що з'являлися, старались хутенько прошмигнути, зіщулившись од страху, з кочергою, сокирою чи просто із замашною палицею, — відбиватися од пацюків. Незважаючи на літню пору, всі були у високих чоботях, особливо цінувалися, здавалось, рибальські, що вище колін. Деякі молодики дибуляли на високих ходулях, ледве утримуючи рівновагу, щомиті ризикуючи впасти.

Трійця звернула увагу, що сумок, папок, портфелів і валіз ні в кого не було. Натомість люди несли всілякий жерстяний посуд: молочні бідончики й каністри. Жерсть явно

ввійшла у моду — в кількох місцях навіть будинки обшиті нею.

На розі однієї з вулиць наших мандрівничків обігнав броньовик.

—Ви бачите! — вигукнув Муфтик. — Навіть війська

прибули!

Проте хлопчик заперечив.

—Це звичайна автолавка,— пояснив він.— Усі крамниці зачинено через пацюків, товари продають лише зі сталевих контейнерів і броньовиків — туди-бо пацючня не пролізе.

—Жахливо, що може накоїти зграя пацюків,— зітхнув Півчеревичок. — Хай навіть миршавий пацюк, та коли їх орда, він пануватиме над усім містом і чхатиме на всіх.

Скоро вони дісталися до школи, і Муфтик підкотив фургончик до самого ґанку, щоб хлопчикові не довелося прокрадатися подвір'ям повз пацючі кублиська. Одначе й коло самого порога аж кишіло пацюками, і підліток весело сказав:

—Здається, кошачий запах не подіяв. Напевне, дове

деться таки закрити школу.

Він подякував, вискочив із машини і зник у школі.

Трійця поїхала далі. Проминули морозивну ятку, де тепер, звісно, ніякого морозива не продавали, потім — го-ловпошту. Коли Муфтик побачив на даху пошти пацюка з підступною мордою, він задоволено подумав: добре, що поштові скриньки з давніх-давен виготовляють із жерсті. Тож немає потреби обшивати їх бляхою, щоб пацюки не поточили листів на потерть. І враз Муфтик пригадав, що, на жаль, зараз це йому і не болить і не свербить. Промайнули ті часи, коли він писав собі листи, і які гарні листи...

Муфтик поринув у задуму. Неуважно ведучи машину він пригадав свою самотню молодість і думав про те, як часто він, один-однісінький і сумний, сидячи десь під кущем, кропив свою муфту сльозами.

Проте за цей солодкий спомин трійця мало не поплатилася дуже дорого.

—Цуценя! — раптом закричав Мохобородько, який

сидів поруч із Муфтиком.— Цуценя на дорозі!

Тієї ж миті й Муфтик помітив собача. Тікаючи від ве-

личезного наїжаченого пацюка, нещасне цуценя кинулося прямо під машину. Завищали гальма, однак Муфтик чудово розумів, що цього замало. Від фургончика до цуценяти лише кілька кроків, на такім куцім відтинку одразу спинити машину просто неможливо. І Муфтик рішуче повернув кермо — хай буде, що буде!

Авто рвонулося ліворуч так, що аж праві колеса відірвалися од землі й прошерхотіли над головою зляканого цуцика. Півчеревичок гепнувся додолу і так забив усі десять пальців на ногах, що надовго втратив бажання ворушити ними.

Машина зупинилася. Скраєчку вулиці стояла масивна камінна афішна тумба. І фургончик застиг прямо навпроти неї. До круглої споруди зоставалося якихось кілька сантиметрів.

—Ху! — видихнув Муфтик.— Я анітрохи не здивувався б, якби зараз наша машина перетворилася на гармошку.

—Страшно й подумати, що б зосталося від нас,— додав

Мохобородько.

Мандрівники вийшли з машини — розім'ятися й прийти до тями після пережитого струсу.

Усе скінчилося щасливо. Тільки в Півчеревичка боліли пальці, більше ніхто не постраждав, і фургон цілісінький. Правда, під час зупинки щось двічі підозріливо клацнуло — то, як виявилося, закрилися пастки на пацюків. Та все ж таки цуценя втекло від переслідувача — воно вже відбігло далеченько, на другий кінець вулиці, і пацюк загубив його слід.

—Потрібен кіт, — раптом пробурмотів Півчереви

чок.

—Що, що? — Муфтик і Мохобородько воднораз витріщилися на нього.

—Потрібна кішка,— повторив Півчеревичок.— Точніше, потрібно негайно багато-багато котів.

Лише тепер Муфтик і Мохобородько збагнули, що Півчеревичок читає оголошення. Вони зацікавлено підступили

ближче.

Афіш про театральні вистави, концерти або танцювальні вечори не було; тумба всуціль була обліплена невеличкими папірцями, і на кожному щось написано.

ПОТРІБЕН КІТ.

ТЕРМІНОВО ПОТРІБНА ГАРНА КІШКА.

КУПЛЮ ГАРНУ КІШКУ АБО СВІЖУ ПАЦЮЧУ

ОТРУТУ В НЕОБМЕЖЕНІЙ КІЛЬКОСТІ.

ТЕРМІНОВО ВІЗЬМУ КОТА НА ПОВНЕ УТРИМАННЯ.

МІНЯЮ СПРАВНУ ШВЕЙНУ МАШИНКУ «ЗІНГЕР»

НА ГАРНОГО КОТА.

І так далі, і так далі.

Не було сенсу читати всі оголошення, бо їхній зміст майже однаковий.

І тут Мохобородькове обличчя посерйознішало. Він перевів погляд од афішної тумби на своїх спільників і сказав тихо, схвильовано:

—Тепер мені зрозуміло, чому пацюки так раптово полишили руїни палацу.

—Чому? — вражено спитав Півчеревичок.— Хіба ти знайшов таке оголошення, де це пояснюється?

Мохобородько кивнув.

—Про це промовляють усі ці оголошення — про одне

й те ж,— почав він.— Про це казав і начальник контроль

ного пункту, і школярик. Але ми не збагнули з їхніх розмов

найсуттєвіше. Коти! Адже тут, у місті, немає котів — ми ж

самі їх спровадили. А тільки про це дізналися пацюки, во

ни негайно поспішили сюди!

Муфтик і Півчеревичок задумливо мовчали. Мовчали довго. А тоді знову сіли всі у машину.

РІВНОВАГА У ПРИРОДІ

Залишивши позаду місто і без мороки минувши наступний контрольний пункт, трійця через дві години в'їхала до лісу. Щоб потрапити до озера, вони звернули із шосе на вузенький звивистий шлях. Усе довкола було знайоме, і друзі не боялися заблукати.

На галявині, де вони уже колись відпочивали, Муфтик зробив невеличку зупинку. По тому фургончик покотив далі й далі в ліс, поки нарешті не зупинився на березі озера.

Мохобородько, який уперше був тут, зацікавлено ози-

рався довкола, а Муфтик і Півчеревичок всю увагу зосередили на острові, де туди-сюди никали кішки. Вибравшись із машини, Півчеревичок негайно став метикувати над тим, як повернути хвостате плем'я до міста, а Муфтик, дивлячись на острів, знову замріявся.

Після врятування із пацючої облоги Муфтик взагалі став якимось ніжнішим і душевнішим, і тому не дивно, що він і тут солодко зітхнув і прочитав:

— О острове, моїх намрій земля, як тебе ніжно небо осява! Навколо тебе хвилі хлюпотливі, верхи дерев на диво шелестливі!

—Сильна поезія,— усміхнувся Півчеревичок.— Тільки я не доберу, де там листя шелестить, коли дерева зовсім голі.

—А й справді листя нема! — вигукнув ошелешено Муфтик, дивлячись на острів.— Я мушу переробити свого вірша. Що може шелестіти ще, окрім листя на деревах?

—Шелест шелестом,— сказав Півчеревичок.— А куди ж усе-таки поділося листя з дерев? Якщо я не помиляюся, до осені ще далеченько.

—Можливо, кішки з голоду пооб'їдали зелень? — висловив здогад Муфтик.

Півчеревичок усміхнувся знову.

—Тоді скоро буде дощ,— сказав він.— Собаки теж ін

коли перед дощем їдять траву.

Поки Муфтик і Півчеревичок сушили голови над дивним оголенням дерев, Мохобородько схилився над водою і витягнув зламану гілку, прибиту хвилею до берега. Він уважно розглянув її, і лице його стало стурбованим.

—Ясно,— мовив він.— Листя... Ну, звичайно!

Він заклопотано вмовк, а Муфтик і Півчеревичок із цікавістю чекали його пояснення.

—Дивіться сюди,— Мохобородько простяг друзям гілку.— Бачите, як обліплена гусінню. Це вона пожерла на деревах усе листя. Іншого пояснення немає. Порушено рівновагу у природі.

—Як? — здивувався Півчеревичок,— Яку рівновагу?

—Адже в природі все взаємозв'язано,— вів далі Мохобородько.— Коти опинилися на острові, і птахи покинули

його. Немає пернатих, і на деревах з'явилася тьма-тьменна гусені, бо ж знищувати її нікому. А місто заполонили гризуни, бо в ньому немає котів — постраху пацюків. Запала мовчанка. Нарешті Муфтик сказав:

—Ми дотримаємо урочисту обіцянку і звільнимо кішок із острова. Тоді сюди прилетять птахи і поклюють гусінь. І острів моєї мрії знову зазеленіє.

—Це все так,— кивнув Мохобородько.— Та, мені здається, цього замало. Нам треба повернути кішок до міста, щоб вони поклали край пацючому пануванню. Це спало мені на думку тоді, коли я читав оголошення про котів.

—Стривай, стривай, — занепокоївся Півчеревичок. — Хіба ти вже забув, як коти дозоляли старенькій і всьому місту? Адже все може повторитися спочатку!

Проте Мохобородько похитав головою.

—Насправді все не зовсім так,— сказав він.— Помилка була в тому, що старенька надто розбестила котів. Вони розледачіли й одвикли від свого природного способу життя. Те, що сталося, добра наука для бабусі, та й коти тепер змінилися і навчилися дбати самі про себе.

—Безумовно, змінилися,— скривився Півчеревичок.— Б'юся об заклад, вони за цей час геть здичавіли — ми їх взагалі не впізнаємо.

І ніби на підтвердження Півчеревичкових слів із острова долинули дивні звуки, які були мало схожі на кошаче нявкання. У цих звуках, од котрих муравки дріботіли по спині, вчувалися і дитячий плач, і злісне тигряче ричання. Це були найжахливіші і найдикіші крики.

Мохобородько пропускав повз вуха кошачий лемент.

—Що коти дикіші, то краще,— сказав він.— Містові саме й потрібні зараз дикі коти. Пацюки так знахабніли, що їх можуть подужати саме здичавілі коти.

—Тоді берімося за роботу,— сказав Муфтик.— Знову випаруємо озеро?

Але у Півчеревичка виник зовсім інший план.

—Погляньте на це дерево,— показав він рукою на ви

соку напівсуху березу, що росла неподалік од берега.— Чи

не згодиться вона для моста, по якому кішки могли б лег

ко перебратися на берег?

Мохобородько подумки прикинув висоту берези й відстань до острова.

—Із цієї берези справді може вийти плавучий міст,—

велемудро промовив він.

За хвилину Муфтик уже вимахував над головою сокирою, як індіанець томагавком.

—Рубати, рубати! — запально гукав він.— Хто рубає,

той і має!

Мохобородько і Півчеревичок зрозуміли, що Муфтик, який досі зберігав цілковитий спокій, знову розхвилювався і через те плутав слова. Бентежна радість охопила їх.

Невдовзі на березі зацюкала сокира. Коли Муфтик притомився, його змінив Мохобородько. А до Півчеревичка черга так і не дійшла — береза почала поволі падати.

—Штовхайте! — загорлав Півчеревичок. — Верховіт

тям до озера!

Муфтик і Мохобородько щосили налягали на стовбур, щоб спрямувати падіння величезного дерева у потрібному напрямку, і воно з тріском упало.

—Радість праці — це таки найбільша радість! — вдо

волено потирав руки Півчеревичок.

Та раптом трійця побачила, що береза не дістає до острова. Навіть коли вони гуртом посунули дерево до берега, і тоді од верхівки до котячого притулку лишалася чимала відстань.

—От горе! — скрушно зітхнув Муфтик.— Коротка!

Півчеревичок поставив ногу на свіжий пеньок і нервово

заворушив пальцями.

—Принаймні ми залишимо тут малий щербатий пень,— сказав він.— Хто сяде, той підскочить, мов на їжакові.

—Так-так, — промимрив Мохобородько. — Цілком можливо.

Було видно, що він ніскілечки не слухав, про що казали друзі. Він думав зовсім про інше. І раптом Мохобородько почав швидко роздягатися.

—Хочеш скупатися, еге? — здивувався Муфтик.

кивнув Мохобородько.— Такого спекот-ного дня не завадить зволожити свою бороду, треба сполоснути її трошечки. Адже в сухій бороді ні ягідка, ні квітка не ростимуть.

Він ступив у озеро. Вода вже сягала йому до пояса, до грудей, скоро він забрів по самісіньку шию і тоді схопився

обіруч за товстий березовий стовбур, відштовхнувся від дна й почав молотити ногами по воді. Лише тепер Муфтик і Півчеревичок збагнули, що Мохобородько надумав.

—Він хоче верхівку берези підштовхнути до острова,—

сказав Муфтик.

І справді — Мохобородько без угаву молотив ногами по воді, і березовий стовбур посунувся у напрямку острова. Хоча й поволеньки, та все ж дерево рухалося. І нарешті...

Отут і почалося.

—Ідуть! — прошепотів Півчеревичок.

Тільки-но дерево сягнуло острівця, як перші коти стрибонули на цей природний рятівний міст. Вони прудко бігли по стовбуру до Мохобородька, а на березі товпилася ще си-ла-силенна кішок.

Мохобородько поплив назад і правильно зробив. За якусь мить березовий стовбур обліпили хвостаті бранці. А ззаду все натискали нові й нові лави. У передніх не було іншого виходу — довелося стрибати у воду. Яке там стрибання — кішок просто спихали — так і плюхалися один за одним.

Мохобородько все це передбачив, але навіть припустити не міг, що кішки уміють плавати — гадав, що вони й на воді триматися не можуть. І тепер із жахом побачив зовсім протилежне. Першою його обігнала руда кицька, а слідом — чорна, мов вуглина.

—Хутчіше, Мохобородьку, квапся! — горлав Півчере

вичок.

Та Мохобородько і так чимдуж бив по воді. Головна біда в тому, що його борода намокла, поважчала й тягнула на дно. Йому довелося пропустити вперед ще кількох котів.

Муфтик і Півчеревичок зібрали Мохобородькову одіж і про всяк випадок стали ближче до машини.

Ситуація щохвилі ускладнювалася.

Перші коти вже повилазили на берег, тоді як Мохобородько зі своєю бородою все ще борсався між хвиль. Та нарешті він усе ж таки намацав під ногами дно, і з його уст злетіло таке буденне, та від того ще любіше слово:

—Земля!

КОТАМ — ЗЕЛЕНУ ВУЛИЦЮ!

Усі коти, діставшись берега, починали ретельно обтрушуватися, і саме це врятувало Мохобородька. Допоки хвостаті старанно стріпували з себе крапелини, вони ні на що не звертали уваги, і Мохобородьку поталанило прошмигнути повз них.

—Славна робота,— похвалив Півчеревичок, коли Мо-хобородько забрався в машину.— Варто лиш заманити котів у воду, і все пішло на лад.

—Половину нашої обіцянки вже виконано, — мовив Муфтик, простягаючи Мохобородькові рушника.— Чимало котів уже на березі.

Мохобородько витерся і почав хутко вдягатися. А його супутники тим часом занепокоєно спостерігали, як проходить рятувальна операція.

Один за одним коти підпливали до берега, і всі перш за все старанно обтрушували свої кожушки. Але решта котів — їх уже ніхто не штурхав — судомно вчепилася кігтями в березовий стовбур.

—Ой леле,— занепокоївся Півчеревичок.— Чому вони зволікають?

—Нічого дивного — бояться води, — сказав Мохобородько.— Чи наважаться пливти до берега?

—Ти диви...— буркнув Півчеревичок.— Ми світу білого не бачимо, щоб їх порятувати, а вони води бояться!

І Півчеревичок взявся за діло.

Він витяг з-за пазухи рогатку, прочинив дверцята й обережно вислизнув із машини. Фургончик саме стояв на гравії, тож навкруги вистачало камінців для рогатки. Півчеревичок хутко набив ними кишені. І ось перший постріл.

Плись!

Плись-плись-плись...

Півчеревичок стріляв раз по раз. Уміло пущені камінчики падали у воду біля самої верхівки берези, там, де між гілками нерішуче юрмилися останні полоненці.

Кожен постріл здіймав бризки, задні кішки, моторошно нявкаючи, тисли на передніх.

Плись! Плись-плись-плись...

Півчеревичкові камінці булькали у воду дедалі частіше, і задні кішки чимраз дужче тисли на передніх.

Плись-плись-плись-плись-плись!

І ось перший кіт у воді, за ним — другий, третій, четвертий... Умить на березовому стовбурі не стало жодного кота — всі шубовснули у воду й пливли до берега. Певне, вони збагнули, що краще вже головою у воду, ніж терпіти все це.

Півчеревичок заліз у машину.

—Тепер усе гаразд,— сказав він, усміхаючись.— Доб-ряче-таки нагрів чуба.

—Чудово,— підбадьорливо кивнув Муфтик.— Справді чудово! А як ми тепер принадимо кошачу зграю до міста?

На це запитання, як кажуть, відповіло саме життя. Кішки, які досягли берега першими і вже трохи обсохли, зацікавлено роззиралися довкруж. Варто було Муфтикові завести мотор, як вони погрозливо наблизилися до фургончика. Певне, упізнали машину, і це навіяло їм неприємні спомини.

—Все зрозуміло,— зрадів Півчеревичок.— Навіть без

мого мишеняти цього разу обійдеться. Кішки й так пожену

ться за нами, і ми спокійно заманимо їх до міста. Інакше я

не Півчеревичок, а Чоботисько.

—Що ж, спробуємо,— відповів Муфтик.

І машина покотила.

Спочатку дуже повільно, а потім швидше, швидше, усе віддаляючись від озера. Півчеревичок і Мохобородько припали до заднього віконця — звідти краще спостерігати за котами.

—Почалося! — вигукнув Мохобородько.— Півчереви

чок був правий.

Ще якась мить — і всі кішки вибралися на берег. Тим, які вискочили з води останніми, вже ніколи було й обтруситися до пуття — моторошно нявкаючи, вони разом з іншими кинулися переслідувати фургончик, і скоро вся хвостата орда мчала за трійцею друзів.

Остання картина, яку побачили тут мандрівники,— це велика пташина зграя, що линула в небі. Пернаті радісно щебетали й поспішали до вільного від котів острова.

—Полетіли, — усміхнувся Муфтик. — Тепер гусені

каюк, і дерева знову одягнуться у смарагдові шати.

На що Півчеревичок порадив:

—Тільки ти не починай зараз віршувати! Додай кра

ще газу, а то буде непереливки, коли ми самі опинимося

серед оцих котиськів.

Муфтик натиснув на газ.

—Ми драпаємо точнісінько так, як од кінноти,— сказав Мохобородько.

—Правильно,— кивнув Півчеревичок.— Адже у місті за кота дають скакуна!

А Муфтик пробубонів, міцно вчепившись у кермо:

—Вартість котів одразу ж упаде, як тільки ми діста

немося міста.

Гонитва тривала, й Муфтик аж упрів, тримаючи машину на належній відстані від переслідувачів. Лише тоді, коли друзі виїхали на шосе, Муфтик зітхнув полегшено — нічого більше боятися крутих заворотів або схованих у високій траві пеньків і валунів обіч шляху.

—Коти від острівного життя стали прудкішими,— за

значив Півчеревичок.

Либонь, так воно й було, бо, незважаючи на велику швидкість, відстань між кошачою зграєю і машиною анітрохи не збільшувалася. Лише недалеко від приміського контрольного пункту Муфтикові пощастило трохи відірватися від погоні. І вмить з'ясувалося, що це було необхідно. На дорозі раптом з'явилася перешкода — опущений шлагбаум.

—Ось тобі й на! — вихопилось у Півчеревичка.— Як

що ми тепер зупинимося, то потрапимо в кошачі пазурі.

Муфтик засигналив, і з будки вийшли чергові, проте підіймати шлагбаум і не збиралися.

—Телепні! — розізлився Півчеревичок.

Він просунув голову у віконце і щосили загорлав:

—Ану дорогу! Котам зелену вулицю!

Не помогло. Мало того — біля контрольного пункту стали розмахувати руками, щоб фургончик зупинився.

—Вони не чують,— сказав Мохобородько.— Вони взагалі не розуміють, у чому річ.

—Глушмани! — випалив Півчеревичок.

Муфтик став пригальмовувати, щоб машина не наскочила на шлагбаум. Що робити? Розмірковувати ніколи.

Раптом Півчеревичок підхопився і кинувся до кухонної полиці. Серед іншого начиння він знайшов велику лійку,

з допомогою якої Муфтик наливав у пляшки сік. Тоді знову сів до віконця, спрямував лійку у бік контрольного пункту й закричав у неї, як у рупор:

—Котам — зелену вулицю! Чергові підійшли до шлагбаума.

—Почули! — вигукнув Мохобородько.

Тієї ж миті шлагбаум піднявся, і фургончик вихором пролетів під ним.

—Ох і здорово! — вдоволено засопів Півчеревичок.

Лійка йому так сподобалася, що він із нею не розлучався. Варто було йому когось помітити на шосе, як він прикладав цей своєрідний рупор до уст і дудів:

—Котам — зелену вулицю!

Що ближче трійця під'їжджала до міста, то жвавішав рух. Особливо багато було біженців. Налякані пацюками люди залишали обжиті домівки. Цілими родинами, а то й великими групами пленталися вони, зморені, по шосе, несучи в руках і за плечима найнеобхідніші речі, нашвидкуруч зв'язані у клунки. Чимало біженців ішло з дітьми, дехто в хапанині взяв із собою непотріб і тепер мучився із торшерами, килимами і квітковими вазонами.

Щоразу, коли машина проминала біженців, лунав Пів-черевичків голос, підсилений лійкою:

—Котам — зелену вулицю!

Любо-мило було дивитися, як світліють людські обличчя після цих слів.

Дорослі й малюки радісно махали вслід машині й коша-чій зграї, і тут же повертали до міста.

—Добре бути рятівниками! — щасливо зітхнув Мохо

бородько.

Кошача зграя тепер майже впритул мчала за фургончиком, невеликої затримки біля контрольного пункту виявилося досить, щоб переслідувачі наздогнали машину. Але це вже не дуже хвилювало трійцю, бо вони були майже в місті.

—Котам — зелену вулицю! — востаннє вигукнув Пів

черевичок.

Муфтик загальмував, і машина зупинилася на узбіччі. І тоді...

Безтямно нявкаючи, котяча зграя промайнула повз фургончик. Мандрівники їх більше не цікавили — коти по-

мітили пацюків, своїх споконвічних ворогів! І жахливий войовничий вереск умить змішався із пацючим виском і довго ще лунав над містом.

У МУЗЕЇ

Наступного дня важко було впізнати місто — за ніч тут усе докорінно змінилося. Знов одчинилися крамниці, на базарі йшла жвава торгівля, на афішних тумбах майоріли численні театральні та концертні афіші, а біля газетних кіосків і морозивних яток стояли довгі черги. Мешканці багатьох будинків заходилися ретельно прибирати, щоб од пацюків не зосталося ні сліду, ні духу — мили вікна, шкребли підлогу, провітрювали одежу й білизну.

Вулиці запрудили люди — хто поспішав на роботу чи в крамницю, а хто просто походжав, утішаючись порятунком од пацюків. Мешканці міста знову ходили з портфелями й сумками, а в школярів за спинами з'явилися звичайні ранці. Хлопчину, якого послали купити молока з бідончиком, діти узяли на кпини.

Як повідомили ранкові газети, пацюки геть щезли з міста. Навіть оті, яким пощастило сховатися під час шаленого кошачого нападу, протягом ночі тихенько повтікали.

—Наше завдання виконано, — сказав Муфтик, зупиняючи машину перед природничим музеєм.— Як тільки ми передамо музеєві сорочий скарб, можемо спокійно їхати на відпочинок на будь-яке морське узбережжя.

—Чудово! — просопів Півчеревичок.

Трійця ще вранці роздобула на базарі мішок з-під картоплі й склала в нього всі речі, знайдені в сорочій скарбниці, щоб нічого не згубити. Тоді Мохобородько завдав цей мішок на плечі, і вони підійшли до входу в музей.

На дзвінок їм одчинив літній чоловік в окулярах, із сивою борідкою-клинчиком — сам директор музею. Він поглянув на друзів не дуже привітно, а надто на їхній мішок з-під картоплі, похитав головою, підняв окуляри на лоба й буркнув:

—Ну?

—Ми хочемо зробити музеєві невеличкий подару-

нок,— почав Муфтик, але затнувся, бо директор нетерпля-че урвав його:

—Розумію, розумію! Цей мішок повен пацючих опудал, чи не так? І ви, безумовно, запевнятимете, що саме ці — найбільші в світі.

—Не зовсім так...— знітився Муфтик.

Та директор не звернув на Муфтикове зауваження ніякої уваги.

—Чомусь мені сьогодні з самого ранку пропонують лише пацючі опудала,— нарікав він.— От маю мороку! І всі запевняють, що саме їхні опудала — найбільші. Але ж даруйте — не можу я напхати музей пацючими опудалами!

—Це ж треба! — несподівано втрутився у розмову Півчеревичок.— Якщо ви вважаєте нас якимись шахраями, що наживаються на пацючих опудалах, то ви дуже помиляєтесь!

А Мохобородько сказав:

—Ми хочемо передати в дар музеєві скарб, зібраний

сорочим родом.

Директор страшенно здивувався.

—Ми, звісно, розуміємо, що сорочий скарб не стосується безпосередньо природознавчої науки,— підпрягся Муфтик.— Проте любителів природи він усе-таки зацікавить.

—Колись у дитинстві я побував у музеї охорони здоров'я,— додав Півчеревичок.— І там демонструвалося чимало всіляких речей, які під час операцій знаходили в людських нутрощах. Там був усілякий непотріб, слово честі — від монет до лікарських ножиць. Отже, крадені сороками речі знадобляться природничому музеєві.

І раптом директор наче переродився.

—О-о, мої маленькі друзі! — пролебедів він.— Коли б ви тільки знали... Коли б ви тільки знали, яку цінність усе це являє для мене! Ви просто озолотили мене!

—Цілком правильно,— кивнув Півчеревичок.— У нас тут ціла купа старовинних золотих монет.

Директор запросив трійцю ввійти і провів довгим коридором до свого кабінету.

—Будьте ласкаві, сідайте,— він показав на зручні м'я

кі крісла.— Спочиньте з дороги.

Та Мохобородько спершу висипав усе з мішка на великий письмовий стіл і сказав:

—Тут не вистачає лише трюфелевої цукерки та ме

дальйона, який ми повернули власникові. Але ми можемо

дати його адресу.

Забачивши таке добро на столі, директор на радощах застрибав, як хлопчисько.

—Ой, дорогенькі! — вигукнув він.— Тепер я, вважай

те, доктор наук!

Помітивши, що маленькі мандрівники не зовсім розуміють його, він тут же пояснив:

—Звичайно, усі ці речі будуть виставлені в музеї. Та,

окрім цього, вони являють собою неабияку цінність для ме

не особисто. Або точніше для всієї науки про птахів — ор

нітології. Річ у тому, крихітки мої, що я орнітолог і пишу

докторську дисертацію! І знаєте, на яку тему? «Про деякі

особливості сорочих звичок». Тепер, сподіваюся, ви розу

мієте, що ваш дар для мене означає?

Друзі шанобливо закивали.

—Отже,— усміхаючись, сказав директор,— я прошу вас неодмінно прийти на захист моєї докторської дисертації і бути присутніми на бенкеті з цього приводу. Тепер уже не доведеться довго чекати.

—Пречудово,— зрадів Півчеревичок.— А Муфтик виголосить на торжестві привітальне слово. У нього це часом гарно виходить.

Трійця уже хотіла йти, коли раптом директор щось пригадав.

—Ой, даруйте,— проговорив він.— Я ж не знаю навіть

ваших імен. У вступному слові до своєї дисертації я конче

хотів би висловити вам подяку.

Він дістав із шухляди книгу почесних гостей і подав друзям:

—Може, запишете сюди свої імена. Якийсь влучний

вислів, і під ним — підписи. Гаразд?

Мохобородько взяв книгу й поринув у роздуми. Незабаром у ній з'явився запис рівненькими друкованими літерами:

У ПРИРОДІ ПОВИННА ПАНУВАТИ РІВНОВАГА!

МОХОБОРОДЬКО

ПІВЧЕРЕВИЧОК

МУФТИК

Ено Рауд

І ЗНОВУ МУФТИК, ПІВЧЕРЕВИЧОК ТА МОХОБОРОДЬКО

повість-казка

для молодшого шкільного віку

Книга третя

художник Едгар Вальтер

Перекладено за виданням:

Raud Eno, Jalle need naksitrallid.— Tallinn: Eesti Raamat, 1979.

© Видавництво «Веселка», 1988, переклад українською мовою

*************************СЛАВА**********************

Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько завітали до кав'ярні просто неба і всілися за круглим столиком під смугастим грибком.

— Я гадаю, що замовимо тістечка,— сказав Півчеревичок.

— І лимонаду,— додав Муфтик. Мохобородько не суперечив.

— Наїмося досхочу і влаштуємо собі відпустку,— вів далі Півчеревичок.— Майнемо кудись до теплого моря і добряче там одпочинемо.

Муфтик і Мохобородько пристали на цю розумну пропозицію. Адже про відпочинок біля моря вони й раніше заводили мову, одначе нагальні справи перешкоджали здійснити цей намір. Нарешті вони вільні від усіляких клопотів, тож пора у відпустку.

— Я згоден,— підтримав Мохобородько.— Спершу помандруємо автомобілем, а тоді зупинимося біля моря.

— Чудово,— кивнув Муфтик.

І раптом вони захвилювалися. Куди це запропала офіціантка? Бо все-таки натщесерце рушати у відпустку не годиться. Спочатку треба як слід поїсти, ось тоді й подорож видасться зовсім іншою.

Вони роззиралися довкола, сподіваючись побачити офіціантку. Та її ніде не було видно. І тут кумедні чо-Ловічки зауважили, що майже всі, хто сидить за столиками, уважно їх роздивляються.

— Цікаво, що це вони так за нами пильнують? — занепокоївся Муфтик.

Півчеревичок стенув плечима. — Вони, либонь, із кимось плутають нас,— висловив він здогад.

— З ким же, хотілося б знати? — пробурмотів Мо-хобородько.

На це запитання не так легко було відповісти. І справді — з ким їх можна сплутати?

Щоб не привертати уваги надокучливих, Муфтик дістав зі своєї муфти свіжу газету, розгорнув і закрився нею, мов завісою.

— Ти поглянь, чи не видрукувано вже дозволу на збирання брусниці,— попрохав Мохобородько.— Як на мене, здається, саме час.

Протягом останніх днів ягідки в бороді Мохобо-родька почервоніли, але без офіційного дозволу він усе ж не наважувався їх зривати.

Муфтик пробіг очима газетні сторінки.

— Ні, про брусницю ані слова,— сказав він. Але тієї миті Муфтик зашарівся від хвилювання.

— О-о! — тільки й вимовив він, опустив газету і поглянув на своїх товаришів круглими від подиву очима.

— Ну? — нетерпеливилося Мохобородьку.— Чи знайшов усе-таки про брусницю?

— Та ні,— відповів Муфтик.— Одначе тут є дещо цікавіше. Послухайте лишень.

І він урочисто заходився читати:

Ми всі ще пам'ятаємо минулі дні, коли все місто потерпало від нашестя жахливих пацюків. Ці бридкі гризуни жерли нашу їжу, знищували майно і лякали наших дітей.

Ми були на краю загибелі. Несподівано з'явилися кумедні чоловічки...

—Кумедні чоловічки! — вигукнув Півчеревичок.— Це ж, очевидно, ми!

— Схоже, так і є,— кивнув Муфтик.

І продовжив читати:

Кумедні чоловічки безстрашно зчепилися з пацюками. З дивовижним умінням вони привели до міста величезну зграю кішок, яка, ніби вихор, вимела звідси хвостатих нахаб. І тепер найжахливіша пора в історії нашого рідного міста позаду.

— Написано дуже кучеряво і вправно,— зреагував на це Мохобородько.— Тільки не згадується, що колись місто потерпало й від кішок.

— І не згадується також, що за боротьбу проти кішок нам вручили медалі,— додав Півчеревичок.

— Звичайно,— нагадав Мохобородько.— Адже спершу ми віднадили з міста кішок. Це ж наша провина, що пацюки так легко захопили владу в місті. Ми допустили тоді фатальну помилку.

— Послухай-но! — вигукнув сердито Півчеревичок.— Не мели дурниць, ми не помилилися. Ти ж мусиш знати, що все пов'язане між собою. Якби ми не вигнали з міста кішок, нікому б з нас не почепили медалі. І якби пацюки не чкурнули звідси, про нас жодна газета не написала б і слівця!

Мохобородько не став сперечатися з Півчеревич-ком, і Муфтик читав далі:

Хто ж вони, ці кумедні чоловічки, чудові рятівники нашого рідного міста? їх неважко впізнати, бо всі троє дуже маленького зросту, дечим нагадують хлопчиків-мізинчиків. Але при цьому зовні вони геть не схожі. Муфтик завжди одягнутий у велику муфту, у Мохобородька борода з природного моху, а Півчеревичок носить черевики без носків, щоб зручніше було ворушити пальцями. Мешкають вони в оригінально-

му червоному автофургоні, де міститься все їхнє господарство...

А далі було написане таке, що найбільше схвилювало кумедних чоловічків:

Любі співгромадяни! Не забуваймо завдячувати маленьким чоловічкам. Повсякчас і повсюдно оточуймо увагою і гідно вшановуймо їх!

— Он де заковичка! — вражено вигукнув Мохобо-родько.— Тепер ясно, чому відвідувачі кав'ярні так пильно роздивляються нас.

Півчеревичок миттю набув бравого вигляду.

— Так-так,— сказав він, переможно обернувшись довкола.— Ми заслужили увагу. Нас розглядають не просто так, знічев'я, а з гідною шанобою.

Проте справа не обмежилася спогляданням. Невдовзі з-за сусіднього столика підвелася опасиста привітна жінка і, усміхаючись, підійшла до трійці.

— Сердечно дякую вам, мої малесенькі рятівники! — ніжно мовила вона.— Завдяки вам у моєму підвалі ще зосталося чимало банок з варенням. Пацюки саме пробралися до підвалу, коли ви нагодилися з кішками і поклали кінець тому розбою.

І перше ніж кумедні чоловічки встигли щось одпо-вісти, вона дістала зі своєї сумочки три шоколадні цукерки і запхнула кожному до рота.

Чоловічки не знали, що й гадати. Звісно, ніхто не проти поласувати цукерками, та з іншого боку вони все-таки не якісь немовлята, яких у такий спосіб можна запихати цукерками, та ще й привселюдно!

А далі сталося ще гірше. Несподівано жінка схопила Муфтика на руки і почала захоплено його обіймати.

— Ох ти моя крихітко! — примовляла вона.— Який же ти м'якесенький та любесенький, дозволь тебе приголубити та трохи поніжити!

Жінка лоскотала Муфтика за вухом і під бородою, погладжувала муфту за ворсою і проти неї, і шарпала як тільки заманеться.

Муфтик геть спаленів і страшенно спітнів.

— Прошу вас,— безпорадно бубонів він.— Я вельми прошу вас, годі-бо, годі.

Та жінка мов і не чула.

— Ох ти моя крихітко,— ніжно повторювала вона і, звичайно, продовжувала голубити Муфтика.— Ну який же ти м'якесенький і любесенький — пригортала й пригортала б тебе!

Мохобородько і Півчеревичок гнівно споглядали це, та ніяк не могли захистити свого друга.

Тільки згодом жінка посадовила Муфтика на стілець.

— Нечувано,— знічено кинув Муфтик і став шукати в муфті гребінця, щоб причесати скуйовдженого

чуба.

Тим часом жінка підступила до Півчеревичка.

— А ось і ти, мій пуцьвірінку! — проспівала вона, як і раніше, усміхаючись, простягнула руки й хотіла приголубити Півчеревичка.

Але сталюся щось украй неждане-негадане, зовсім нечуване. Пролунав переляканий вереск, і жінка блискавично відсахнулася од Півчеревичка. Усмішку ніби змело з її лиця, а на оголеній руці було чітко видно сліди гострих зубенят.

Муфтик і Мохобородько отетеріли. Звичайно, вони цілком засуджували жінчину набридливість, але все-таки кусатися, на їхню думку,— це занадто.

— Півчеревичку! — суворо сказав Мохобородько.— Ти вкусив жінку! Як це тобі спало на думку?

А Півчеревичок ніскілечки не знітився:

— Щойно вона запхнула мені до рота цукерку. Але й після цього я себе не дозволю шарпати.

— Ти буцімто якесь собача,— сердито похитав головою Мохобородько.

— Принаймні не кімнатне щеня,— вперто вів своєї Півчеревичок.

На щастя, жінка швиденько оговталася і спробувала зробити гарну міну при поганій грі.

— Ох ти, мій малесенький хитрунчику,— сказала вона і посварилася на Півчеревичка пальцем.— Адже я не хотіла завдати тобі прикрощів... Але й ти наступного разу не будь таким розбишакою.

Вона спробувала знов усміхнутися, проте лише жалібно скривилася. Нарешті жінка попрямувала до свого столика.

Ця пригода вкрай зіпсувала настрій кумедним чоловічкам. Мало-помалу Півчеревичок переконався, що він повівся негарно, та, як кажуть, пізно до розуму дійшов, чим тут зарадиш.

Насупившись, Муфтик зронив:

— Може, нам зовсім піти звідси?

Друзі миттю пристали на це. І справді, що тут сидіти, муляти всім очі, та ще й будь-якої миті тебе можуть схопити в обійми.

Але, на жаль, трійця загаялася.

— Раді вас бачити у нашій скромній кав'ярні просто неба! Мені вельми приємно вас обслужити.

Це сказала офіціантка, яка підійшла до кумедних чоловічків і заходилася виставляти з таці на стіл всілякі тістечка й пляшки лимонаду різних гатунків.

— Даруйте,— вихопилося у Мохобородька.— Тут якесь непорозуміння, адже ми взагалі ще нічого не замовляли.

Офіціантка всміхнулася.

— Не турбуйтеся,— сказала вона.— Платить кав'ярня.

І помітивши, що трійця до пуття не зрозуміла, вона ще й пояснила:

— Ви ж порятували наше місто від пацюків. Без вас гризуни до цурки потрощили б усі тістечка і навряд чи залишили й борошно, з якого можна спекти нові ласощі. Через це кав'ярня на знак вдячності безкоштовно пригощає вас.

Офіціантка спорожнила тацю, побажала кумедним чоловічкам смачного й пішла.

— Столик аж вгинається від тістечок,— задоволено мовив Півчеревичок і почав набирати собі ласощів.— Ох і здорово!

— І справді,— кивнув Муфтик.— Боюся, чи не обтяжливо для нас подужати стільки тістечок.

А Мохобородько сказав:

— Тягар, звісно, чималенький. Та мене більше непокоїть тягар слави.

Муфтик закивав на знак згоди.

—Я теж не думав, що слава так обтяжує,— зізнався він.— Усі роздивляються нас, мов якихось звірів. А до всього ще ці жахливі пестощі...

— Од усього цього нас може порятувати лише гарний відпочинок,— утішив Півчеревичок.

Вони взялися за солодощі, щоб скоріше вирушити в дорогу. І, незважаючи на тягар слави, од тістечок їхній настрій поступово поліпшився.

****************Як Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько роздавали автографи **********************

— Наївся під зав'язку,— сповістив Муфтик.

— І я по саме нікуди,— зітхнув Мохобородько. Півчеревичок же сказав:

— Іще з одного тістечка я міг би подужати хіба що ягідки.

Стіл аж вгинався під тарелями солодощів і пляш ками лимонаду, а офіціантка все підносила.

— Вельми прохаємо вас,— звернувся Мохобородько до офіціантки, коли вона знову зупинилася бі ля їхнього столика з повною тацею.— Не приносьте нам уже нічого. Звичайно, тістечка й лимонад пречу дові, але ж усьому є межа.

Офіціантка стенула плечима:

— Я розумію ваше становище,— співчутливо мовила вона.— Та від кав'ярні я не приношу нічогісінько. Річ у тому, що й відвідувачі бажають вас пригостити. Наприклад, жінка, яку ви вкусили, замовила для вас за свої гроші двадцять чотири тістечка.

Мохобородько спостерігав за горобчиками, які стрибали поміж столиків у кав'ярні просто неба, вишукуючи крихтини.

— Ми могли б оці тістечка покришити птахам,— мовив він.

Проте офіціантка похитала головою:

— Це негоже. Такий вчинок образив би людей. З тим, що замовлено для вас, ви повинні все-таки упоратися самі.

Після цих слів вона ще більше заставила стіл і заквапилася геть од кумедних чоловічків.

Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько безпорадно перезиралися.

— Ще кілька тістечок, і наше здоров'я зіпсується на всю відпустку,— сказав нарешті Муфтик.— Мені здається, що нам треба якнайхутчіше втікати звідси^

— Схоже, ти маєш рацію, іншого виходу немає,— погодився Півчеревичок.— Спробуємо накивати п'ятами від власної слави.

Мохобородько на мить замислився.

— Слава — наче тінь, яка переслідує тебе скрізь,— міркував він.— Одного разу здобувши, вже нелегко її скараскатися. А втім, гуртом чому б і не ризикнути.

Так і вирішили. Очікували тільки слушної нагоди для втечі. І вона невдовзі трапилася. Тільки-но офіціантка відійшла до іншого столика і зайнялася підрахунками, трійця підхопилася зі стільців і тихенько вишмигнула з кав'ярні.

Муфтикове авто стояло трохи осторонь, на автомобільній стоянці, і вони щодуху побігли туди.

— Як принизливо,— відсапувався Мохобородько.— Ми ж ні в чому не провинилися, а мусимо тікати, мов якісь шахраї!

— І від чого? — підпрігся Півчеревичок.— Од своєї слави!

Незабаром з'ясувалося, що Мохобородько у кав'ярні говорив правду: втекти від власної слави, виявляється, украй не просто. Ледь кумедні чоловічки дісталися на автостоянку, як незнайомий юнак рішуче заступив їм дорогу.

— Будь ласка, спиніться на хвильку, мої любі рятівники,— попрохав він, ввічливо вклоняючись.— У мене до вас серйозне прохання.

Кумедні чоловічки зупинились, одсапуючись.

— На жаль,— пихато відповів Півчеревичок,— у нас почалася відпустка і ми в цей час серйозними справами не займаємося.

Юнак знітився.

— У такому випадку, звичайно, пробачте,— сказав він і знову вклонився.— Я й справді не знав, що ви відпочиваєте, а так хотілося попрохати у вас автограф.

— Ет, автограф,— кинув Мохобородько. Трійця, звісно, залюбки полишила б юнака і забралася б у машину, але вирішили, що недоречно відмовляти в такому скромному проханні.

— Ну, хай так і буде,— погодився Муфтик.

А Півчеревичка це навіть трохи втішило.

— Таку дрібничку треба вдовольнити,— цілком прихильно мовив він.

Юнак простягнув кумедним чоловічкам записника, і вони написали там свої імена.

— Сердечно дякую вам,— сказав молодий незнайомець, сяючи від щастя.— І ще раз перепрошую, що потурбував вас під час відпустки.

Кумедні чоловічки попрямували до машини, щоб усістися і нарешті розпочати свою відпускну мандрівку. Та, на жаль, скоро вони пересвідчилися, що, виконавши прохання юнака, вони припустилися великої помилки. Тільки ступили кілька кроків, як біля них з'явився якийсь дідок. Він добув із портфеля чистий аркуш і рипливим голосом попрохав:

— І мені теж поставте автографи!

— На жаль, ми дуже квапимося,— буркнув Муфтик і хотів обминути літнього чоловіка.

А Мохобородько ще й пояснив:

— Ми поспішаємо у відпустку, у нас і справді ані хвилинки часу.

Але дідок із портфелем розгнівався.

— Так, одному даєте, а іншому — ні! — проскре-котів він.— Не варто все-таки до людей ставитися по-різному! Я — точнісінько такий же громадянин, як і той юнак, якому ви дали автографи!

Кумедні чоловічки збагнули, що з таким вередливим чоловіком не варто сперечатись і, не промовивши й слова, написали свої імена на папері. І дідусь більше нічого не говорив. Він не спромігся на-1 віть сказати «дякую» і, мимрячи щось про себе, пішов геть.

— Я хотів би автограф!

— І я теж!

— І я!

Кумедні чоловічки перелякано роззиралися довкола, їх оточив натовп. Кожен тримав записну книжку, календарик або просто аркушик. І кожен жадав отримати автограф. Трійці не зосталося нічого іншого, як ставити підписи.

Збігав час. А кумедні чоловічки писали й писали, безперестанку й швидко: Мохобородько, Півчереви-чок, Муфтик... Мохобородько, Муфтик, Півчереви-чок... Півчеревичок, Муфтик, Мохобородько... І так далі, і тому подібне.

Це була важка робота, важча, ніж можна було сподіватись. І що найгірше — замість того, щоб зменшуватись, людська юрма навколо кумедних чоловічків усе збільшувалася. Чоловіки й жінки, зовсім ще малеча, старезні діди та бабусі підходили й підходили

до них.

Усі штовхалися, пробираючись наперед. І всі жадали отримати автограф.

— Оце так відпустка,— тихо зітхав Півчеревичок.— Нічогенька пригодонька.

Півчеревичок, Муфтик, Мохобородько... Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик... Все пиши й пиши. І не видно цьому кінця-краю.

— Мої сили вичерпалися,— видихнув зрештою Мохобородько.— Я просто більше не можу.

— І я теж,— приєднався Муфтик.— Аж пальці отерпли.

Півчеревичок підвів голову і безнадійним поглядом окинув юрму довкола них.

— Може, таки годі? — похмуро запитав він. Але охочі до автографів не бажали про це й слухати.

— Ми благаємо! — лунали й лунали вигуки з юрми.— Ми вже чекаємо годину! Ми дуже просимо!

Вклинювалися й суворіші голоси:

— А ви ж то як гадали! Слава зобов'язує!

— Знову ця слава! — сердито кинув Півчеревичок, але настільки тихо, що ніхто не почув.— Насправді слава зобов'язує нас берегти своє життя і здоров'я, а оці люди хочуть загнати нас у могилу.

Вкрай натомлені чоловічки продовжували давати автографи: Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик... Муфтик, Півчеревичок, Мохобородько... Півчеревичок, Мохобородько, Муфтик... Мохобородько, Муфтик, Півчеревичок...

І тут сталося нечуване.

— Допоможіть, я непритомнію! — заволав Півчеревичок.

Він безсило розвів руки, трохи погойдався на ногах і бухнувся на землю.

Натовп злякано загомонів.

— Він зомлів! — вигукнув хтось. А хтось додав майже захоплено:

— Писав, писав, допоки не впав!

— Ну, бувають же отакі нерозумні люди,— сердилася чиясь мати, яка щойно отримала автографи.— Вони вимагають і край! А про життя маленьких чоловічків не подбає ніхто!

— А раптом він дух спустив? — висловив здогад, пробираючись до Півчеревичка, жовтовусий чоловік із мітлою, мабуть, двірник. Інакше навіщо б він тримав у руці мітлу.

Це зауваження двірника швидко передалося з уст в уста, і змусило натовп зашуміти ще тривожніше.

А Півчеревичок, як і раніше, лежав на землі, Муфтик і Мохобородько стояли поруч, самі від переляку на грані непритомності.

Першим оговтався Мохобородько:

— Півчеревичка треба віднести в автомашину і негайно повезти до лікаря.

— Може, підігнати фургончика сюди? — враз пожвавішав Муфтик.— Це, напевне, найкраще рішення, бо в машини є колеса, а в Півчеревичка їх немає.

Наче бажаючи переконатись, що Півчеревичок справді без коліс, Мохобородько поглянув на його ноги. І з подивом помітив, як пальці Півчеревичка швидко рухаються — то вгору, то вниз.

«Півчеревичок і справді своєрідний тип,— подумав Мохобородько.— Я аніскілечки не здивувався б, коли б він і в труні не перестав ворушити пальцями».

Та зараз довго роздумувати над цим у Мохобородь-ка не було часу, тому що серйозність становища потребувала неабиякої уваги.

— Іди й підкоти фургончик,— звелів він Муфти-ку.— Я початую Півчеревичка, щоб юрма, бува, не розтоптала його.

Муфтик тієї ж миті почав рішуче пробиратись до автомобіля. На жаль, дістатися до машини було нелегко, бо допитливі все відчутніше натискували ззаду, тож натовп щільнішав.

— Прошу, відступіться! — кричав Муфтик, намагаючись пройти поміж людськими ногами, буцімто крізь праліс.

Та люди просто не могли розступитись, бо стовпилися так, що ніде курці клюнути. На щастя, Муфти-кові допоміг жовтовусий двірник. Озброївшись мітлою, він неначе промітав собі й Муфтикові шлях крізь натовп, і хоч скрутненько, все ж удвох вони дісталися до машини.

Минуло чимало часу, доки нарешті Муфтик усівся за кермо і завів мотор. Двірникова підмога більше не знадобилася, оскільки Муфтик увесь час тримав руку на кнопці сирени, і фургон із гучним сигналом викли кав значно більше поваги, ніж буркотливий двірни» із мітлою. Просто незбагненно, як людське стовписько так швидко розступилося, і Муфтик підкотив д^ місця, де скоїлося нещастя.

— У вас є ноші? — запитав хтось із натовпу. Нош, звісно, не було, зате знайшлася розкладачка,

і Муфтик витяг її з машини.

— Обережно! — турботливо вигукнув хтось.—< При падінні міг статися струс мозку! А в цьому ви падку треба бути вельми обережними!

Муфтик і Мохобородько й без оцих засторог нама гались якомога обачніше покласти Півчеревичка т розкладачку.

Раптом пролунав чийсь дзвінкий голос:

— Боже мій! У цього бідолахи судомить пальці* «Пальці, ну, звичайно! — подумав Мохобородько.— Півчеревичкові треба купити нові черевики і неі відрізати в них носків. Взував би їх на випадок непритомності, щоб не впадало в око його ворушіння пальцями, бо й справді ніяково, коли він навіть непритомний рухає пальцями».

Отак роздумуючи, Мохобородько взявся за розкладачку ззаду і своєю розкішною бородою прикрив Півчеревичкові ноги, щоб не помічали, як його товариш ворушить пальцями. Муфтик узявся спереду, і незабаром усі троє опинились у фургончику.

Новина, яку оголосив дзвінкий голос, прокотилася межи людьми, і невдовзі кожен скрушно говорив:

— Ох, у нього вже почалися корчі.

І навіть тоді, коли Муфтиків автомобіль від'їхав! ген-ген, юрма ще довго не розходилася — все гомоніли про Півчеревичкову непритомність.

— Бідне маля! — без угаву повторювали люди.— У нього вже почалися корчі.

****************************В універмазі**************************************************

Як тільки Муфтикова машина полишила стоянку і звернула в першу-ліпшу вулицю, Півчеревичок раптом усівся на розкладачці.

— Ну? — запитав радісно.— Як вам сподобалась моя воєнна хитрість?

Мохобородько був просто ошелешений несподіваним одужанням Півчеревичка.

— Воєнна хитрість...— запнувся він.— Ага, твоє запаморочення лише воєнна хитрість. А ми з Муфти-ком серйозно переживали за тебе!

Півчеревичок зайшовся сміхом:

— Що ж мені зрештою лишалось робити,— вдоволено пояснював він.— Я втомився до смерті, а то ще й більше, а ці автографохапальники напосідають і край.

— Я від цього шаленого писання автографів ще й досі не очуняв,— зізнався Муфтик, сидячи за кермом.— Та, на жаль, не маю змоги непритомніти, бо я — водій машини.

— Безперечно!—кивнув Півчеревичок.—Ти зрештою повинен привезти нас до теплого моря.

— Вірогідно, на морському узбережжі ми позбудемося тягаря слави,— припустив Муфтик.— Я не вірю, що наша слава простерлася далеко за межі міста, і навряд чи в когось із нас на березі моря прохатимуть автограф.

Півчеревичок блаженно усміхнувся.

— Я вже зараз уявляю, як на морському узбережжі зариюся в пісок,— мріяв він, мліючи від задоволення.— Прихоплю з собою кілька пляшок лимонаду і час од часу попиватиму по ковточку або по два. Це, гадаю, дуже приємно, безумовно, дуже приємно.

Раптом Муфтик натиснув на гальма, і авто та різко спинилося, що Півчеревичок і Мохобородьк мало не попадали на підлогу.

— В чому річ? — злякано поцікавився ПівчеревИ чок.

Муфтик показав на вітрину універмагу, перед спинився фургончик.

— Вважаю, що ми повинні дещо купити,— сказа він.— Під час відпустки нам стануть у пригоді дея речі, котрі продаються в універмазі.

Півчеревичкові й Мохобородьку хоч-не-хоч дов~ лось погодитися. Адже й без слів було ясно, що всіля кі речі, необхідні для відпочинку, зроблять його ціка вішим і змістовнішим.

— Мені, наприклад, треба білий носовичок, яким обв'яжу голову,— мовив Півчеревичок.— Інакше н. приморському сонці можна занадто перегрітися

— А мені конче потрібен черпак для збиранн„ брусниці,— згадав Мохобородько.— Ось-ось дозво лять рвати ці ягоди.

Отже, так і вирішили. Кумедні чоловічки полиши ли авто і ввійшли до універмагу.

— Ой леле! — вигукнув Муфтик.— Скільки доб ра! Як же ми виберемо з такого розмаю потрібні на речі?

Вони влилися в людський потік і посувалися впе ред, увесь час уважно роззираючись довкола.

— Спорттовари! — раптом вигукнув Півчеревичок, погляд якого прикипів до спортивного відділу.— Я просто не розумію, чому досі ми не захопилися спортом. Адже відпустка — чудова пора для занять спортом і, по-моєму, нам треба неодмінно купити спортивне спорядження.

Півчеревичкова пропозиція не дуже захопила Мо-хобородька і Муфтика.

— Гадаю, що туристські обладунки набагато потрібніші,— сказав Мохобородько.— Під час відпустки чудово помандрувати пішки, щоб ознайомитись із навколишньою природою і місцевими пам'ятками.

— І не забудьмо про купальні простирадла,— додав Муфтик.— Ви тільки уявіть, як приємно на березі моря обгорнутися купальним простирадлом!

Півчеревичок уже відкрив рота, щоб повести мову про значення спорту, як зненацька помітив відділ іграшок і вмить забув про спортивні обладунки.

— Здорово! — захоплено прошепотів Півчеревичок.— Дивіться, які чудові іграшки!

— А навіщо вони нам,— буркнув Муфтик.

Одначе Півчеревичок не слухав його, а вже пробирався до відділу іграшок. Так що Мохобородьку й Муфтикові не зосталось нічого іншого, як похмуро плентатись услід за своїм другом. Вони виявили Півчеревичка біля прилавка з надувними гумовими звірятками.

Півчеревичкові очі блискотіли від захвату.

— Ви лиш погляньте! — скрикнув він, простягаючи руку до гумових іграшок.— Погляньте, які милі!

— Ну то й що? — насторожено запитав Мохобородько.— Чи не збираєшся їх зараз же купувати?

— А знаєш, оце думаю,— продовжив Півчеревичок.— Надувні іграшкові звірі — це саме те спорядження, що знадобиться коло моря. Ми, звичайно, можемо Заритись у пісочок і попивати лимонад, але без гумових звіряток такий відпочинок швидко нам

набридне.

Муфтик і Мохобородько замислились. Невже Півчеревичок таки має рацію? Біля одноманітної морської синяви, мабуть, справді ці іграшки урізнома-нітять життя-буття, тим паче, що, надуті, вони гарно тримають на воді...

Ну, гаразд,— погодився Муфтик. І звернувся до продавщиці:

— Будь ласка, мені крокодила.

— А мені лева,— попрохав Мохобородько.

— А мені слона,— радісно сказав Півчеревичок.— Тільки з якомога довшим хоботом, якщо є.

Продавщиця розуміюче кивнула.

— Чудовий вибір,— похвалила вона.— Це все звірі жарких країн і добре пасують один до одного.

Потому на хвильку задумалась і додала:

— Відверто кажучи, у нас є один прекрасний комплект — тільки сьогодні надійшов у продаж, а вже майже розпродано. Зараз покажу.

Вона дістала з-під прилавка велику коробку і, відкриваючи її, вела далі:

— Будь ласка, ось вони, трійко малесеньких чоловічків, які порятували наше місто від пацюків.

Звично й швидко продавщиця понадувала іграшки й поставила на прилавок рядком.

— Який гарний! — вигукнув Муфтик і зграбастав надувного Муфтика, щоб роздивитися зблизька.

— Авжеж,— кивнула продавщиця.

Вона хотіла щось додати, але раптом оніміла і широко розплющеними очима поглядала на трьох пустунів.

— Послухайте лишень! — вигукнула зрештою вона.— Адже вони — це ви самі!

— І справді, який збіг,— стримано всміхнувся Мохобородько.

Та за мить його усмішка відбилася на обличчі продавщиці.

— Вітаю щиросердо,— сказала вона розчулено.— Я ще раз наголошую, що вас дуже добре купують.

Трійця теж посприяла цьому, бо як усе-таки не придбати подібних собі гумових чоловічків.

— Мені, будь ласка, одного Муфтика,— попрохав Муфтик.

— Мені Мохобородька,— пристав Мохобородько.

— А мені десять Півчеревичків,— одповів Півчеревичок.— Принагідно даруватиму знайомим.

— Справді,— погодилася продавщиця.— Кращого дарунка важко й уявити.

Вона загорнула покупки в папір, кумедні чоловічки заплатили і ввічливо попрощалися з привітною продавщицею.

— Ну, так,— сказав Муфтик.— Тепер почнемо вибирати спорядження для відпустки. Перш за все купальні простирадла, а потому — все інше.

Але Півчеревичок уже простував до іншого прилавка, де продавали заводні іграшки.

— Зачекай, Півчеревичку,— суворо наказав Мохобородько.— Цього разу іграшок у нас вдосталь!

— Безумовно,— ствердив Муфтик.— Більше ніяких іграшок! Тепер на черзі купальні простирадла.

Півчеревичок зупинився і пильно поглянув на друзів.

— Не забувайте, що в мене було важке дитинство,— зронив він.— Мене ніколи не пестили і не засипали іграшками. І тепер, коли я маю нарешті можливість придбати собі заводну іграшку, ви забороняєте мені!

Муфтик і Мохобородько примовкли. Та й що вони могли на це відповісти? І в їхньому становищі й справді не зосталося нічого іншого, як змиритись і споглядати за Півчеревичком: він наближався до прилавка із заводними іграшками.

— Що вам? — звернулася до нього продавщиця.

Півчеревичок ковзнув очима по всіх полицях. Заводні автомашини, автобуси, трактори, качки, кури, жаби... Вибір справді великий, нічого не скажеш.

— Що б ви мені порадили? — безпорадно запитав Півчеревичок.

Продавщиця уважно поглянула на маленького чоловічка :

- А, вам?

Якусь хвильку подумала і вирішила:

— Знаєте,— зізналася вона, переходячи на шепіт.— У мене ще є Півчеревичкове заводне мишеня. Я, правда, збиралася приберегти для своїх знайомих, проте віддам вам. У мене чомусь таке відчуття, що саме вам це мишеня чудово підійде.

Сказавши це, вона дістала з-під прилавка бляшане мишеня, завела його й пустила на прилавок. І, ледь попискуючи, воно забігало кружкома. Півчеревичок спостерігав за звірятком мов зачаклований.

— Здорово! — видихнув він.— Який сюрприз...

— Ну, бачите,— всміхнулась продавщиця.— Відразу ж вирішила, що вам буде до вподоби.

І після цього Півчеревичок не міг уже стримувати свого неабиякого захвату. Він заплескав у долоні і необачно застрибав.

— Який сюрприз! — повторював він.— Який сюрприз!

Та ось Муфтик і Мохобородько наблизилися до Півчеревичка і мусили зізнатися, що заводне мишеня їхнього друга вельми гарне і схоже на справжнє.

А Півчеревичок усе підстрибував, та ще з таким запалом і натхненням, що його сорочка висмикнулася зі штанів. І зненацька...

Щось упало на підлогу. Це було Півчеревичкове іграшкове мишеня... Справжнє іграшкове мишеня, на маленьких коліщатах. Воно вже зносилося і потьмяніло. Зате справжнє. На мить запала цілковита тиша. Півчеревичок стояв непорушно. Тоді схилився й підняв з підлоги своє іграшкове мишеня.

— Моє золотеньке,— прошепотів він.— Як же це я міг про тебе забути?!

Він підняв своє мишеня і торкнувся його устами. І тієї миті заводне іграшкове мишеня на прилавку зупинилося.

******************************Прибуття до готелю******************************************

Купівельний запал кумедних чоловічків несподівано згас. Заводне мишеня вони так і не придбали. І все інше — теж.

— Почуття важливіші за речі,— сказав Мохобородько.— Цього ніколи не можна забувати.

Вони вийшли з універмагу і повернулись до фургончика.

— А тепер газуй на всю! — порадив Півчеревичок, тайкома, крізь сорочку, голублячи своє іграшкове мишеня.— Сонце, повітря і вода зачекалися на нас!

Автомобіль рушив.

Трійця ледве досягла найближчого перехрестя, як люди неждано-негадано висипали на дорогу, так що Муфтик змушений був натиснути на гальма.

— Наші малесенькі! — чулися голоси.— Наші славні визволителі! Наші малесенькі хоробрі улюбленці!

Далі продовжувати поїздку не було ні найменшої змоги.

Півчеревичок помахав людям рукою з вікна, і це вмить викликало неабияку хвилю радощів. Заклацали фотоапарати. Хтось тицьнув у вікно великий кошик із яблуками.

Якийсь хлопчик намалював крейдою на капоті усміхнені личка кумедної трійці.

А вони самі навіть не усміхались.

— Коли ж ми тепер виберемося з міста? — неп коївся Муфтик.

— Принаймні не так швидко,— припустив Мохої бородько.— Образно кажучи, нас оточує мур слави)

— Справді,— погодився Півчеревичок.— Ми — в'язні слави.

При цьому він знову махнув рукою, і з натовпу про лунали захоплені вигуки.

— Що це ти розмахався,— зауважив Муфтик Півчеревичкові.— Це ще більше розпалює людей.

Та все-таки Півчеревичок невдовзі змахнув знову.

— Облиш це, нарешті,— розсердився Мохобородь-ко.— Ти ніби не маєш нічого проти, щоб сидіти у полоні за мурами слави.

Півчеревичок не відповів, але помахувати рукою припинив. І про себе мусив визнати, що у зауваженні Мохобородька є вагома частка правди. Усередині щось приємно лоскотало і, звичайно, це спричиняло не що інше як слава.

Людський натовп вирував навколо машини, і хто відає, чим би все це скінчилося, якби раптом Муфтик не помітив на будинку, поблизу якого вони зупинилися, вивіску. На ній було одне слово: «ГОТЕЛЬ». Та цього вистачило, щоб думки Муфтика переметнулися на інше.

— Любі друзі,— сказав Муфтик.— Ясно, що зараз ми з міста не виберемося. Тож чому б нам не перечекати в готелі? Візьмемо кімнату і спокійно відпочинемо. А завтра рано-пораненьку, коли вулиці ще безлюдні, без перешкод виїдемо звідси.

— Блискуча ідея,— підтримав Півчеревичок.— А як ти гадаєш, Мохобородьку?

— Я чув, що в готелях є ліфти,— вагаючись, мовив Мохобородько.— Що ж буде, коли дверцята раптом прищикнуть мою бороду?

Півчеревичок засміявся:

— Адже ліфт зачиняється не навічно,— сказав він.— Щоразу, коли він зупиняється, дверцята відчиняються самі.

Після цих слів Мохобородько заспокоївся, тож на цьому й домовилися. Кумедні чоловічки вибралися з автомобіля, опинились на майдані перед готелем і ледве-ледве пробралися крізь бурхливий натовп до скляних дверей. Ще мить, і вони опинились у величезному готельному вестибюлі, зацікавлено роззир-нулися.

У вестибюлі справді було велелюдно — хто заходив, хто виходив, хто про щось домовлявся з адміністратором, хто купував газети чи сувеніри. Носії у форменому одязі котили на візках просто гори валіз від входу до ліфтів і навпаки. Трійця із вдоволенням помітила, що вони не привертають особливої уваги. А втім, нічого дивного — у готелі зупинялися мешканці далеких міст і навіть гості з-за кордону, які взагалі нічого не чували про славетні діяння кумедних чоловічків.

— Досить пристойний готель,— обізвався Півчеревичок.— Я вже відчуваю, як тут спочину.

Його пальці задоволено ворушилися, бо, навіть одпочиваючи, він не давав їм спокою.

— Ну що ж, попрохаємо кімнату,— запропонував Муфтик.

Мохобородько згідливо кивнув головою.

— У номері ми будемо якнайкраще захищені від слави,— вирішив він.

Вони підійшли до адміністратора. Саме в цей час л нього не було жодної людини, і він поринув у вивчення якихось списків. Його обличчя було неприступне й серйозне, і друзі не одразу — Ми хотіли б зняти кімнату,— почав нарешті Муфтик.

А Мохобородько уточнив:

— Ми хотіли б кімнату з балконом. Адміністратор не одвів погляду від списків.

— Вам замовляли кімнату? — раптом поцікавиві ся він.

Кумедні чоловічки до пуття не зрозуміли цього за] питання і стримано мовчали. Працівник готелю вивчав свій список далі. На його лиці не ворухнувся жоден м'яз.

— У вас принаймні є хоч відрядження? — запш тав він.

На деякий час знову запала тиша. І зненацька Півчеревичок одповів:

— Відряджень немає, але зате нас дуже добре кщ пують.

— Як? — запитав адміністратор.— Про що це ві говорите?

— А ось підіть до універмагу, якщо не вірите,—І відрубав Півчеревичок.— Там побачите, як чудові нас розкуповують.

Лише тепер адміністратор відклав папери й поглі нув на трійцю. І вмить його серйозне лице проясні лося.

— Ой, послухайте! — радісно вигукнув чоловік.-Адже це ви!

— Звичайно, ми,— усміхнувся Півчеревичок. -Хто ж іще!

— Ну, чого ж ви мені зразу не сказали,— медоя усміхнувся адміністратор.

Йому, як місцевому жителю, слава кумедних чолв вічків була, звісно, добре відома, і зараз за якусь хві лину його наче підмінили. Він одклав свої аркуші! похапцем заходився гортати інші папери.

- Може, вас задовольнить двомісний номер

люкс? — поцікавився він.— Там дуже просторо і, зрозуміло, є всі зручності.

- А балкон? — закортіло дізнатися Мохобородь-

|ові.— Балкон у номері є?

- На жаль, балкона немає,— повідомив адміністратор.— Зате ванна просто чудова.

— Але ж послухайте! — настовбурчився Півчере-Іичок.— Невже по-вашому, Мохобородько повинен Іпати у ванні? Він же зрештою не амфібія!

Від різкого тону Півчеревичка працівник готелю Інітився.

— Даруйте, будь ласка,— оторопіло промимрив |ін.— Ви мене не так зрозуміли. У номері люкс, прав-іа, лише два ліжка, однак один з вас міг би прилаш-Іуватися на дивані.

— На жаль, не підходить,— почав пояснювати Мохобородько.— Річ у тім, що я сплю тільки просто Ьеба, на свіжому повітрі.

Адміністратор замислився.

— У цьому випадку з вашим розташуванням у нас (иникають неабиякі труднощі,— нарешті сказав іін.— Адже не можу я послати вас ночувати на повір'я!

— А чому б і ні? — пожвавішав Мохобородько.— Що ж лихого у цьому — переночувати на подвір'ї?

Було видно, як адміністратор полегшено зітхнув.

— Подвір'я у нас впорядковане і порівняно ти-Се>— заторохтів він.— Там, до речі, є вельми непога-Ра собача будка. Ми пропонуємо її гостям, які, трапляється, приїздять з собакою. А зараз, на щастя, будра вільна. Звісно, з номером люкс її порівняти не можна, але, сподіваюсь, при своєму невеличкому зро-ртові якось влаштуєтесь. Я звелю принести свіжого сіна чи, може, подушку?

— Вельми дякую, проте нічого не треба,— заспокоїв його Мохобородько.— Найліпше я сплю на голій землі.

— Ну, тим краще,— сказав працівник готелю.— Якщо у вас уже такий звичай, то будь ласка.

Він виписав квитанцію, дав кумедним чоловічкам ключ від двомісного номера люкс і побажав гарного відпочинку.

Вони заплатили за номер і пішли до ліфтів, щоб піднятися на тринадцятий поверх, де знаходився їхній номер люкс.

Мохобородько стурбовано дивився, як дверцята ліфта то зачинялися, то відчинялися.

— Тринадцятий поверх,— пробубонів він.— Це нічого хорошого не віщує. Якщо мою бороду прищикне дверцятами, то мені, безумовно, буде не вельми приємно чекати монтера.

І Мохобородько про всяк випадок сховав бороду під сорочку.

І тут трійця зіткнулася з несподіваною перешкодою. До них підійшов юнак у формі готельного службовця і зверхньо попередив:

— Неповнолітнім без супроводу дорослих кори стуватися ліфтом суворо заборонено!

— Ти ба, яке цабе! — спохмурнів Півчеревичок.— Самому ледве виповнилося чотирнадцять, а вже по вчає-застерігає.

Незнайомець і справді мав вигляд хлопчака. При наймні бритва не торкалася його ніжних рожевих щік, і м'який пушок вусів тільки-но висіявся.

— Схоже, що цей хлопчисько і не чув про нас,— продовжував Півчеревичок.— Газет він, певне, вза галі не читає. Від такого не дочекаєшся належної уваги або гідної шаноби.

Та бурчання Півчеревичка аніскільки не вплинуло і зрештою не залишилося нічого іншого, як Мохобо-родькові видобути з-під сорочки свою бороду.

Він упритул підступив до юнака, підняв повище бороду й сказав:

— Вибачте, будь ласка, чи ви бачили де в підлітка таку бороду?

І Півчеревичок ущипливо додав:

— Принаймні маємо справу не з якимось молокососом.

На це службовець готелю не спромігся відповісти. Після Півчеревичкових слів він геть зашарівся і при* соромлено відступив перед кумедними чоловічками.

Друзі зайшли до кабіни ліфта, що саме спустився вниз. Ніхто з них раніше ніколи не їздив ліфтом, т®-му цілком зрозуміло, що вони хвилювалися трохи. Мохобородько обіруч учепився в бороду, Муфтик геть» спітнів, а Півчеревичкові пальці надзвичайно швидко ворушилися.

Коли ліфт рушив угору, Муфтик спробував усмізе-нутися і сказав, змахуючи з лоба краплини поту:

— Дуже гарна карусель, чудово кататися.

Про його хвилювання свідчило вже те, що він переплутав слова і ліфт назвав каруселлю.

Та все обійшлося без пригод, і на тринадцятому поверсі друзі вийшли з ліфта благополучно.

— Могутня штука,— похвалив Півчеревичок.— Жаль тільки, що ми не досягли стану невагомості.

І всі вони знову пожвавішали.

— Дверцята як дверцята,— сказав Мохобородько.— Нічого страшного в ліфтових дверцятах.

Вони знайшли свій номер люкс і ввійшли до кімнати.

**************************************Несподівана гостя*******************************************

Двомісний номер люкс сповна відповідав своїі назві. Тут було дві кімнати, а також всіляка розкіш як, наприклад, графин з водою, який Півчеревичої умить видудлив.

— Усе-таки ліпше, ніж вода з крана,— переможн< повідомив він, хоч це була звичайна вода.

Мохобородько підійшов до великого дзеркала в по золоченій рамі і став розчісувати бороду, а Муфтиі роздивлявся картини, які висіли на стінах.

Ще з дитинства Муфтикові подобалися картині про тварин, і зараз він приємно здивувався, побачив ши велике полотно з намальованими на ньому трьо ма пустотливими ведмежатами.

— Троє ведмедів! — вигукнув він.— Ви тільки уя віть! Трійко ведмедів одразу!

— Ясно, адже це в номері люкс,— мовив Півчере вичок.— В інших кімнатах, напевне, ведмедів менше

— У наших лісах,— вклинився Мохобородько,—! вони зустрічаються все рідше й рідше. Це добре, що їх можна побачити хоч на картинах.

— Як прикро, що свого часу мені не пощастшк вивчитися на художника,— зітхнув Муфтик. І в го лосі його вчувався неприхований смуток.— Було б чудово намалювати ведмедиків або якихось іншиз тварин.

— Ти міг би ще й зараз спробувати,— порадиі Мохобородько.— Вчитися ж ніколи не пізно.

— Розпочинати варто з тварин простіших,— під тримав Півчеревичок Мохобородька.— Скажімо, дощового черв'яка. Коли він у тебе вийде, поступов перейдеш до мудрованіших звірів. Я особисто аніскі лечки не здивуюсь, якщо врешті тобі пощастить на малювати навіть кенгуру.

Муфтик скрушно махнув рукою:

— Ох, про що ви говорите! Для мене час навчання вясе минув, тож не варто утішати.

І він голосно схлипнув.

Тоді Півчеревичок підійшов до Муфтика і по-дружньому поплескав його по плечу.

— Не сумуй, любий друже,— бадьоро мовив він.— Художником ти не став, це правда. Ти ж зате справжній поет. І лишень забажаєш, можеш поетично оспівати як дощового черв'яка, так і кенгуру.

— Щира правда,— повеселішав Муфтик.— Слово честі, я про це зовсім забув. А з іншого боку, віршами я теж не особливо прославився.

— Ох, облиш це на потім, золотенький Муфти-ку! — відгукнувся майже розсерджено Мохобородь-ко.— Начебто мало тієї слави на нашій шиї — слава тисне на нас зусібіч. Однісінька втіха, що принаймні тут, у номері люкс, можна спочити від слави.

Та ледве Мохобородько закінчив говорити, як на письмовому столі задзвонив телефон. Це було так несподівано, що кумедні чоловічки просто здригнулися. І безпорадно перезирнулися.

— Ось тобі й спочинок! — пробурмотів Півчеревичок.— Видзвонює, мов калатальце у кози на шиї.

— Не варто знімати трубку,— порадив Мохобородько.— Добра від цього нам очікувати нічого.

—...шість... сім... вісім... дев'ять...— лічив Півчеревичок телефонні дзвінки.

— Хто б це міг нам дзвонити? — здивувався Муфтик.

Мохобородько стенув плечима.

— ... тринадцять... чотирнадцять... п'ятнадцять...— лічив далі Півчеревичок.

Додзвонювались до них настирливо і не клали трубку.

— ... вісімнадцять... дев ятнадцять... двадцять...

— Можливо, помилково набрали номер? — висловив здогад Муфтик.

Мохобородько і після цього лише стенув плечима.

— ... двадцять чотири... двадцять п'ять... двадцять шість... двадцять сім...— лічив Півчеревичок.

Але терпець кумедних чоловічків урвався. Майже одночасно вони простягли руки до телефону.

Найспритнішим виявився Півчеревичок і схопив трубку.

— Алло!

— Алло-о-о! — пролунав м'який жіночий голос, до речі, настільки гучно, що його почули Муфтик і Мохобородько.— Це кімната Муфтика, Півчеревичка і Мохобородька?

Отже, все-таки ніякої помилки не було!

— Не кімната, а двомісний номер люкс із трьома ведмедями,—поважно відповів Півчеревичок.—Звідкіля це говорять?

— Я дзвоню з вестибюля цього ж готелю,— відповіла незнайомка.— Річ у тому, що мені неодмінно й терміново треба побачитися з вами.

— З якого приводу? — намагався зберігати офіційний тон Півчеревичок.

— Привід вельми важливий,— пролунало з трубки.

Півчеревичок занепокоєно поглянув на Муфтика й Мохобородька, та й вони були вкрай збентежені.

— А хто вона, власне, така? — прошепотів Мохобородько.

І тієї ж миті Півчеревичок уже не пошепки, а на повен голос запитав:

— А хто ви, власне, така?

Хоч питання пролунало не вельми ввічливо, проте незнайомка, відчувалося, не образилась.

— Я негайно піднімуся до вас,— одповіла вона.— Тоді й побачите.

Клацнуло. І з трубки почулися короткі гудки: ту-ту-ту...

— Алло! — вигукнув Півчеревичок. Короткі гудки тривали.

— Поклади трубку,— порадив Муфтик.

— Зар'аз буде тут,— сказав Мохобородько. І Півчеревичок додав:

— Чекаємо.

Довго чекати друзям не довелося, уже за кілька хвилин у двері постукали.

— Прошу! — вигукнув Півчеревичок. Незнайомка ввійшла до кімнати.

Це була жінка середнього віку з доглянутою зовнішністю і добре зодягнута. Мала вона приємне обличчя, та воно було б ще привабливішим, якби не занадто нафарбовані червоним губи. У її вухах ніжно подзеленькували золоті сережки, на пальцях поблискували перстні з сяйнистими коштовними каменями, а на зап'ястях вбирали очі кілька вигадливих браслетів.

— Доброго здоров'я, мої маленькі друзі,— сказала вона, привітно всміхаючись.— Я помітила перед готелем ваш автомобіль і вмить збагнула, де вас шукати.

Вона скористалася незграбним Муфтиковим припрошенням і сіла в крісло, роздивилася трьох ведмежат і додала з відтінком смутку:

— Якщо ви хочете знати правду, я — самотня людина.

— О-о! — вигукнув Муфтик співчутливо.— Я теж був самотній і дуже добре знаю, якої душевної скрухи це завдає! А ви пишете собі листи?

Жінка заперечно похитала головою.

— Ні,— підтвердила вона.— В принципі я, звичайно, не проти листування, але будьмо відвертими: це більше пасує школярам і журналістам. І зрештою літери — лиш мертві знаки. А я сумую за живим словом. Я жадаю погомоніти, мої любі, і саме через це сюди й завітала.

— Ах, ви прийшли просто погомоніти? — здивувався Мохобородько.

— Та ні, не тільки,— продовжила жінка.— Щиро кажучи, з'явилася сюди в пошуку постійного співрозмовника. Тривалий час у мене було собача, просто чарівне створіння, але нещодавно його життя згасло від старості. Ось я й пришла поглянути, чи не зміг би хто з вас замінити мого улюбленця.

— Замінити собача?..— вражено пробурчав Мохобородько.

— Саме так,— лукаво й водночас люб'язно всміхнулася гостя.— Саме в цьому й причина моїх відвідин.

На деякий час у кімнаті запала тиша.

— Вибачте,— обернувся до жінки Муфтик.— Як це пес міг бути вашим співрозмовником? Адже собаки взагалі не вміють розмовляти!

— Ви дуже однобоко розумієте бесіду, мій любий,— знову посміхнулася жінка.— Не обов'язково співрозмовник повинен без угаву говорити. Вельми важливо уміти слухати, а до цього моє собача було вдатне надзвичайно.

Знов на якусь хвильку запанувало мовчання, яке урвала незнайомка.

— У мене досить пристойні житлові умови,— сказала вона.— І, зрозуміло, я беру на себе цілковите утримання.

Тепер жінка дуже уважно подивилася на кумедних чоловічків.

— Найліпше мені підходить бородань,— нарешті довила вона.

—- Як? — здригнувся Мохобородько.— Ви маєте на увазі мене?

— Саме так,— кивнула гостя.— Ви окрім цього дуже декоративні: неначе ваза з живими квітами!

Тоді вона, обернувшись до Муфтика й Півчеревич-ка, додала:

— Будь ласка, тільки не ображайтеся за мій вибір. Віддаючи перевагу Мохобородьку, я аніскілечки не хочу принизити вас. Але ж і ви зрозумійте, що взяти всіх трьох я не можу: стало б занадто тісно.

— Але даруйте! — вигукнув Мохобородько.— Попри все, я, одначе...

— Розумію, розумію,— жінка не дала Мохобо-родькові договорити до кінця.— Ви — кумедний чоловічок, чи не так? Саме тому я вас хочу взяти собі. Бо, знаєте, є люди, які тримають у себе собаку чи кішку, папугу або черепаху, хом'яка чи морську свинку. Та, слово честі, я ще не чула, щоб хтось із них мав ку-

. медного чоловічка. Так що мати його було б вельми оригінально, чи не так?

Мохобородько у відчаї шукав якоїсь вагомої відповіді, щоб незнайома жінка дала йому спокій і облишила свій намір. Але нічого путнього не спадало на думку, і тут замість друга в розмову з незнайомкою втрутився Муфтик.

— Від самотності часто буває безсоння,— почав він.— Я вірю, що й у вас трапляютья безсонні ночі, оскільки ви самотня людина, як зауважили на початку.

— Це правда,—зізналася жінка.—Безсоння справді дошкуляє мені.

— Ось бачите,— вів далі Муфтик.— Однак річ у тому, що Мохобородько спить лише просто неба, на чистому повітрі. Так що вночі ви не змогли б гомоніти з ним, і безсоння, як і раніше, докучало б вам Півчеревичок умить зрозумів, куди Муфтик спрямовуе розмову, і скрикнув:

— Мохобородько навіть у номері люкс не може склепити очей і на ніч іде спати на подвір'я!

— Хіба? — жінка здивовано підняла брови.— Чудернацька звичка. Та від будь-якої звички можна по-| збавитися.

Тим часом Мохобородько оговтався.

— Я все-таки не полишу своїх друзів,— рішуче сказав він.— Ми всі втрьох належимо одне одному ділимо як радощі, так і турботи.

— Дуже красномовно сказано,— похвалив Муфтик і змахнув з ока жалісливу сльозу.

Півчеревичок теж був зворушений відданістю Мохобородька.

— Наш славний Мохобородько справжній, надійний товариш,— мовив він і, обернувшись до незнайомки, додав: — Так що вам доведеться все-таки роздобути собі інше собача. Або, наприклад, цього... морського лева, чи як його...

Жінка явно образилась.

— Не вам, юначе, мене повчати,— мов шмагону-і ла вона Півчеревичка.— Краще ворушіть своїми, пальцями, а не меліть язиком. Заведу собі морського] лева чи навіть морську гадюку — це принаймні вас аніскілечки не стосується.

— Вибачте, будь ласка,— квапливо заспокоїв її Муфтик.— Я переконаний, що Півчеревичок і не думав своїм зауваженням завдати вам прикрощів. Я, наприклад, з величезною радістю намалював би морського лева. Та, на жаль, мені не пощастило вивчитись на художника, так що хоч-не-хоч це залишається просто мрією.

розважливі Муфтикові слова вплинули.

— Мрії ніколи не зашкодять,— вже зовсім м'яко сказала жінка.— І особливо мрії конче потрібні самотнім людям.

Потому вона встала з крісла, поправила перед дзеркалом зачіску й тихо мовила:

— Тепер я піду. До побачення, мої любі.

— До побачення,— відповіли хором кумедні чоловічки.

Двері відчинились і зачинились. Більше гостя не з'являлася. Друзі мовчали. Та раптом знову задзвонив телефон, так само різко й несподівано, як і минулого разу.

— Це кімната кумедних чоловічків? — запитав незнайомий жіночий голос.

— Це кімната мрій,— одповів Півчеревичок. І поклав трубку.

******************************Таємнича тінь********************************************

Мохобородько лежав на готельному подвір'ї під бузковим кущем.

Настала ніч і принесла з собою спокій. У ресторані готелю замовкла музика, і на вулицях теж запанувала тиша — ні деркотіння автомашин, ні людських голосів. Одне за одним згасали в готелі вікна. І в номері люкс на тринадцятому поверсі вже не горіло світло. В темній небесній безодні мерехтіли зорі.

Усе, здавалось, було добре, але Мохобородьку не спалося. Перевертався з боку на бік, намагався віднадити тривожні думки й лежати непорушно — нічогісінько не допомагало. Ще гірше стало, коли після опівночі зійшов уповні великий жовтий місяць. Ще Увечері, перш ніж влягтися спати, Муфтик закотив свого фургончика на подвір'я готелю, і тепер, коли місячне сяйво відбивалося у фарах, вони блимали неспокійно й неприємно, наче двоє величезних злих очищ.

Мохобородька охопив дивовижний щем, але він ніяк не міг пояснити його причину. Адже для занепокоєння не було ніяких підстав. Попереду — жадана відпустка. Рано-пораненьку вони виїдуть з міста і вирушать до теплого моря. І, велемовно кажучи, вони там, у морі, змиють із себе цей тягар слави, що зараз із такими клопотами тисне на них. Тож усе гаразд. Але сон не приходив.

Що робити?

Мохобородько згадав мудрий засіб від безсоння і почав лічити про себе:

— Один, два, три, чотири...— рахував він і при цьому міцно заплющувався,—...дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять...

І хто відає, можливо, перегодом лічба й принадила б сон, якби Мохобородько раптово не згадав, як Пів-черевичок у номері люкс лічив про себе телефонні дзвінки.

Так-так, ця телефонна розмова! І ця жінка! А що, як безсоння передалося від неї? Адже незнайомка бідкалася, що потерпає від безсоння...

Миттю сон геть запропав, нібито й не було ніякої лічби. Так-так, ця жінка! Подумати лишень! Вона хотіла забрати його до себе! Повинна була забрати! І хотіла його тримати замість цуцика! Чи не в цьому причина його збентеження? Адже його вважають мало не звірятком!

«Звісно,— думав Мохобородько,— бути звірятком зовсім не принизливо. Просто ображає ставлення людей до тварин. Одначе все-таки...»

Мохобородько пригадав, як адміністратор готелю порадив йому лягти спати в собачій будці. Десь тут вона має бути. І зараз, коли кумедний чоловічок міркував над тим, що його хотіли взяти замість цуцика собаче життя його вельми зацікавило. Він вирішив знайти будку.

Мохобородько сів. Огледівся довкола. Підвівся. Роззирнувся знову.

Ага, он собача будка,— її добре видно в місячному сяйві. Буцімто невеличка хатинка, тільки без вікон, а замість дверей — круглий отвір. Як заведено » собачих конурах.

Мохобородько неквапно підійшов до будки і став її роздивлятись.

«Цікаво, як почуваються собаки в таких ось житлах»,— промайнула думка. І щоб сповна це уявити, Мохобородько забрався всередину і по-собачом^ФЛіг-ся там.

«А нічогенько»,— вирішив Мохобородько, визираючи з конури.

Спробував уявити себе псом — що відчував би, лежачи у своїй буді? Мохобородьку важко було ІШ це відповісти. Як і раніше, серце тривожно щеміло, ніби щось шкребло по ньому. Чи не лихе то передчуття? «А може, цей щем просто від місячного світла,—намагався заспокоїти себе кумедний чоловічок. Адже воно іноді здатне викликати своєрідний неспокій, це ні для кого не таємниця. Можливо, й собаки при місячному сяйві відчувають якусь тривогу і черев це виють на місяць?»

А місяць тим часом опускався все нижче, і невиразні тіні спроквола видовжувались на подвір'ї- «Що відчуває собака, споглядаючи оці нічні тіні?—думав Мохобородько.— Що коїться в собачій душі, коли він дивиться на місяць, що звисає над дахами?» І неждано-негадано...

Нежданно-негадано Мохобородько здригнувся. Він так уявив себе псом, що аж закортіло погавкати — ледве утримався від цього. .

На подвір'ї з'явилася ще одна тінь. Раніше її не було. І це тінь... Це була тінь якоїсь людини!

Поволі й обережно таємнича тінь рухалася до Муфтикового автомобіля. Нарешті зупинилася біля нього. Обійшла фургончик. Зупинилась. Нахилилася до віконця, щоб зазирнути всередину. І тут Мохобородько достеменно знав, що мусив би цієї миті відчути собака. Він повинен був неймовірно розлютитися на цю таємничу тінь. Тієї ж миті звір з неабиякою злістю вистрибнув би з будки і з гарчанням кинувся б на тінь.

Та Мохобородько не був собакою. Він теж розсердився на тінь, що никала біля машини, проте нишко-ма лежав у конурі. Він вирішив потамувати свої почуття й зачекати, що буде далі.

Ось тінь непорушно застигла біля машини. Не чути жодного звуку.

Хто б це міг усе-таки бути? Невже знову мисливець за автографами? Вирішив, що кумедні чоловічки сплять у фургончику, і з'явився попрохати автографи? Сподівався, що вночі не доведеться стояти за ними в черзі? Та з іншого боку — навіщо було б любителю автографів отак тайкома пробиратися на подвір'я? Адже попрохати автограф — не якась там ганебна справа. Це навіть справа честі й гордості. А тінь нишпорила біля машини, немов злодій.

Може, це справді злодій? Чого тоді він отут шукає? Муфтиків автомобіль? Навряд. Кожен злодій повинен розуміти, що Муфтиковою машиною далеко не заїдеш. Завдяки славі кумедних чоловічків її знають по всіх усюдах.

Зненацька Мохобородько помітив у руках таємничого незнайомця сумку. Може, тінь побажала висловити маленьким друзям гідну шанобу і принесла гостинців? Може, у ній, скажімо, тістечка?

Від цієї думки Мохобородько мимоволі за усміхався, бо вирішив, що все-таки вельми відрізняється від собаки. Йому б зараз неодмінно подумалось не про тістечка, а скоріше про маслак.

Тінь знову заворушилася і стала віддалятися од машини, погойдуючи великою сумкою плавно й легко. Тож Мохобородько збагнув: ця сумка порожня. Немає там ні тістечок, ні кісток, взагалі — анічого.

Невдовзі тінь сягнула бузкового куща, саме того місця, де спершу спочивав Мохобородько. А той з жахом подумав, як легко тінь могла б натрапити на нього, і подумки подякував адміністраторові за вчорашню розмову про собачу будку. Адже, порівнюючи з бузковим кущем, ця буда все-таки надійніше місце.

У руці таємничого незнайомця спалахнув ліхтарик. Пучок світла розтинав темряву, ніби вишукуючи щось.

«Нічого він там не знайде,— всміхнувся Мохобородько.— Хоч зовсім недавно і міг би наткнутися...» Він заспокоївся і на мить аж заплющив очі. І тут йому здалося, наче здаля долинає калатання дзвіночка. Та ні, це, безумовно, йому тільки здалося. Кому б це спало на думку видзвонювати? Нікому і край.

Коли Мохобородько знов одкрив очі, кишеньковий ліхтарик згас. Край неба уже посвітлішав. «Невдовзі світатиме,— думав Мохобородько.— Скоро з'являться Муфтик і Півчеревичок. Усі троє сядуть у машину. Безлюдними вулицями виїдуть з міста. Незабаром вони опиняться біля теплого моря. Почують заспокійливий і сонливий перехлюп морських хвиль. Тоді зариються у прибережний пісок. І в кожного напохваті буде по кілька пляшок лимонаду. Час од часу вони відпиватимуть по ковточку чи два. Це дуже приємнЛ ох, дуже приємно». Мохобородько заснув.

І побачив чарівний сон. Подзеленькує дзвіночок... Неначе прекрасний зимовий день. Над засніженими ланами лунає срібниі передзвін балабончиків. Або ні — це все-таки літД Ніжно світило сонце... Ненька винесла колиску на сіножать. А Мохобородько ще маля, таке крихітне, щі борода ледве сягає йому грудей. Тоді ненька трепетні бере Мохобородька на руки і кладе в колиску, яка псі чинає тихенько погойдуватись. Туди-сюди, туди-сю- ди... Ой, як хороше. І справді, дуже хороше...

**********************************************Мохобородько зник************************************************

Муфтик прокинувся ще до схід сонця. Він хутеньке встав, підійшов до вікна і визирнув. Чудово! На вулиі ці ще ні людей, ні автомашин, тільки ранковий молоковоз профуркотів повз готель та двірник підмітай тротуар.

Муфтик відсунув гардини й підійшов до ліжка Шві черевичка.

— Час рушати в дорогу,— сказав він і поторсав! Швчеревичка за плече.— Море кличе!

Півчеревичок миттєво розплющив очі і підхопивсь з ліжка.

— Море кличе, море кличе! — радісно повторив він.— Ось коли наша відпустка почалася по-справжньому. Спершу невеличка мандрівка автомобілем! опісля — всілякі морські радощі...

Та море було ще надто далеко, і тому Півчеревичощ хутко майнув до ванни, щоб з нагоди відпустки залюбки поніжитись у воді.

Півчеревичок хлюпався досить довго і, вибравшись із ванни, ще побадьорішав і повеселішав.

— А ванна — ніби маленьке море,— з насолодою зауважив він.— Чудово освіжає.

І Муфтик із неабияким задоволенням похлюпався б у ванні чи під душем, але йому не хотілося перед мандрівкою змочувати свою муфту. Через це він тільки сполоснув руки і вмився.

І після цього їх уже нічого не затримувало в номері люкс. Вони замкнули двері і ліфтом спустились у вестибюль.

На противагу денній колотнечі тут панувала глибока тиша. Жодної метушливої людини. Цілковитий спокій. Лиш адміністратор куняв за бар'єром, і Муфтик з Півчеревичком попрямували до нього, щоб віддати ключ від номера люкс.

— О-о?! — вигукнув він, помітивши кумедних чоловічків.— Сподіваюся, ви не маєте наміру вже полишити нас?

— Нам пора,— мовив Муфтик.— У відпустку збираємося. Хочемо бодай ненадовго поїхати до моря.

— Спершу невеличка мандрівка автомобілем, опісля — приємний спочинок на прибережному пісочку,— додав Півчеревичок.

Адміністратор з прикрістю зітхнув:

— Ну що ж, тоді, звичайно, зрозуміло. І все ж мені шкода, що ви так швидко полишаєте наш дім.

— Що вдієш? — мовив Муфтик.

— Я сподіваюсь принаймні, що вам усе ж припав До вподоби номер люкс з усіма вигодами? — поцікавився працівник готелю.

— Ще б пак! — поспішив запевнити Муфтик.— Троє ведмедів, наприклад, справили на нас вельми глибоке враження.

— Та й ванна нічогенька,— додав Півчеревичок.— Адже вона — ніби малесеньке море. Жаль тільки, що в ванні немає піску і не можна залюбки заритися в нього.

Ці слова несподівано стурбували адміністратора.

— Ну, чому ж ви мені не сказали про це раніше! — вигукнув він майже у відчаї.— Я наказав би привезти піску! Цю справу можна було б влаштувати як слід!

Муфтик зніяковів.

— Ох, що ви...— незграбно пробубонів він.— Це абсолютно ні до чого.

А Півчеревичок спробував утішити адміністратора:

— Дрібниця,— великодушно кинув він.— Ті кілька годин ми якось обійшлися й без піску.

— Якось обійшлися...— похмуро повторив адміністратор.— Я повік не пробачу собі, що ви в номері люкс мусили якось проводити час. І тому дуже прохаю вас,— коли приїдете наступного разу, то неодмінно сповістіть про свої побажання!

— Слово честі, сповістимо! — пообіцяв Муфтик.

— Неодмінно,— повторив адміністратор.— І стосовно піску, і всього іншого.

Попрощавшись із працівником готелю, Муфтик і Півчеревичок вийшли з приміщення. Тим часом настав ранок, зовсім розвиднилося. Вулиця вже не була порожньою — зусібіч з'являлися перші перехожі, які поспішали на роботу, і котило чимало автомашин.

— Нам треба поспішати,— зауважив Муфтик.— Бо незабаром настане час пік, і нам знову буде непереливки.

Вони звернули за ріг і попід високим склепінням готельної арки попрямували на подвір'я. По хвилі вони обоє були в машині.

Муфтик сів за кермо і завів мотор.

— А де ж це наш любий Мохобородько,— сказав він, роззираючись.

— Мабуть, десь спить, як після маку, під своєю густою бородою,— вирішив Півчеревичок.

Муфтик протяжно посигналив. Анітелень. Мохобородько не відгукувався. Знову пролунала сирена. І, як раніше, у відповідь — тиша.

— Дивина,— занепокоївся Муфтик.— Адже Мохобородько прокидається вмить.

Він посигналив утретє, й коли Мохобородько не з'явився і цього разу, заглушив мотор.

— Треба шукати,— коротко мовив він.

І вони почали нишпорити під бузковим кущем. Оглянули собачу будку. Обстежили вздовж і впоперек усе подвір'я. Але Мохобородька не було ніде.

— Очевидячки, він поквапився вирушити,— висловив здогад Півчеревичок.— Відчув поклик моря і майнув у мандрівку. Іноді поклик моря може бути настільки могутній, що не кожен здатен протистояти цьому.

— Не верзи дурниць,— застережливо змахнув рукою Муфтик.— Поклик моря може, звичайно, відчувати й Мохобородько, але він не якийсь із тих кумедних чоловічків, які полишають своїх друзів, не обмовившись і слівцем. Хіба ти забув, що він сказав отій жінці? Мохобородько запевнив, що ніколи не полишить нас і ділитиме зі своїми друзями як радощі, так і турботи!

— Чудово,— мовив Півчеревичок.— Та де ж він зараз? Ми через нього стурбовані вкрай, а він і не думає ділити з нами цю турботу!

Муфтик замислився.

Куди ж усе-таки запропав Мохобородько? Що могло з ним трапитись?

— Сподіваюся, що ніхто мимохіть не наступив на нього, сплячого,— припустив Півчеревичок.— Таке інколи сумно закінчується.

Муфтик перелякано зиркнув на Півчеревичка.

— А що, коли й справді...— затремтів його голос.— Якщо хтось у темряві наступив на нього... Адже це цілком можливо.

— Авжеж,— погодився Півчеревичок.— І як наслідок цього може бути перелом або ще гірше. Уповаю на те, що його хоч негайно відвезли до лікарні.

Муфтик сполотнів.

— Перелом,— зітхнув він.— І це на початку відпустки... Це було б жахливо!

— Приємного, звичайно, тут анічого,— погодився Півчеревичок.— Якщо ноги в гіпсі, на прибережному піску особливо не попустуєш. Гіпс є гіпс. Чи як, по-твоєму?

На це Муфтик не відповів і слова, бо не знав, що й гадати. Він уявив, як зараз у лікарняній палаті потерпає від болю Мохобородько. І що найгірше,— він там одненький поміж чужих. Біля нього немає жодної близької людини, яка поспівчувала б йому і втішила. Муфтик знав, що таке самотність. Він теж колись був самотнім. Але в нього тоді хоч були цілі ру-ки-ноги... Стосовно ж Мохобородька, то...

Далі думати про Мохобородька не міг: з очей бризнули сльози.

— Отакої! — здивувався Півчеревичок.— Що це з тобою?

Він дивився, як Муфтикові сльози струміли на муфту, і думав, що цілком даремно Муфтик не скористався ванною у люксусовому номері, бо все одно його муфта промокла до нитки. Вода у ванні чи вода з очей, яка зрештою різниця...

— Ох, бідний Мохобородько! — побивався Муфтик — Де ж це він лежить із переламаними ніжками?

— Ось не зітхай так гірко,— спробував розважити Муфтика Півчеревичок.— Адже взагалі ще невідомо, Ш° в нього зламано обидві ноги. Можливо, одна нога цілісінька.

— Ти справді таке припускаєш?..— запитав Муфтик із промінцем надії.

— А чому б і ні,— продовжував Півчеревичок.— Звідкіля мені все достеменно знати? А що, як з ногами все гаразд, може, постраждали саме руки?

— Ох, ти вважаєш, що руки? — скрикнув Муфтик, і сльози просто потекли струмками.— Ой леле, якою ж несправедливою може бути інколи доля! Хіба Мохобородько своїми руками заподіяв коли зле? Ох ні, й крапелиночки! Скоріше навпаки. Своїми руками він зривав смачну брусницю і щедро ділився зі своїми друзями. Своїми руками він готував чудовий чай з оленячого моху. Своїми руками він захищав од злих кішок безвинних пташенят і навіть захищав отруйну гадюку, якій він був наче старшим братом. І як же доля віддячила йому за все це? Його рученьки зламані, і він більше ніколи не зможе робити ними хороше!

Муфтик промовляв так розчулено, що й Півчеревичка розжалобив. — Ну,— буркнув він і сковтнув кілька разів підряд, бо перехопило горло.— Може, друга рука все-таки ціла. Адже я не знаю, в яку саме халепу він вскочив.

— Як ти гадаєш, яка в нього залишилась здоровою РУка? — запитав, схлипуючи, Муфтик.— Ліва чи права?

— Сподіваймося, що права,— сказав Півчеревичок, потому раптово заплакав і схилився Муфтикові на плече.

Вони якийсь час не вимовили ні слова. Тільки плакали, обійнявшись. Ридали невтішно. І через те, що Півчеревичкові сльози лилися на Муфтикову спину, його муфта геть змокріла.

*********************************** Відвідини лікарні******************************************

Нарешті Муфтик і Півчеревичок виплакалися до останньої сльозини. Та їхні очі, як і раніше, були сумні і від невтішного плачу почервоніли. І цими сумними й почервонілими очима дивилися вони тепер один на одного.

— Ми повинні діяти,— запропонував Муфтик.

— Маєш рацію,— погодився Півчеревичок.— Бездіяльність — діяльності смерть.

Перш за все вони вирішили піти до лікарні. Якщо їхнє припущення збулося і на Мохобородька справді хтось мимоволі наступив уночі, то зараз він повинен перебувати в лікарні. Як тільки вони сіли в автомобіль і звернули на вулицю перед готелем, як обом стало ясно, що здійснити свій намір їм буде нелегко. Час пік уже настав. Вервечки машин мчали вулицею, немов спінена бляшана річка, і скрізь хутенько й діловито кудись квапилися люди. Чимало хто помітив Муфтиків фургончик і кинувся до нього. Біля машини вже юрмилися хлопчаки, які намагалися зазирнути у віконця.

— Зараз ми знов опинимось у тенетах слави,— стурбовано мовив Півчеревичок.— Будь-якої миті нас знову оточить людський натовп.

— Схоже, ти правий,— зітхнув Муфтик.

Але несподіваний випадок став кумедним чоловічі

кам у пригоді. Зненацька пролунали різкі звуки сирени. Люди зупинились і з цікавістю дивилися туди, звідкіля все гучав і наближався гудок. І машини на перехресті теж завмерли. На всій вулиці життя умить наче заціпеніло. І тут з'явилася машина «швидкої допомоги», яка мчала на повній швидкості.

— Зараз! — вигукнув Муфтик.— Зараз або ніколи!

Як тільки машина «швидкої допомоги» промчала повз готель, Муфтик дав повний газ. Славний фургончик рвонув з місця і за якусь мить наздогнав медичну машину.

— Ми повинні мчати слідком за нею,— просолів Муфтик.— Будь-що-будь.

— Дивись тільки, щоб не врізався в неї,— тривожно застеріг Півчеревичок.

Муфтик не відповів. Вести авто на такій шаленій швидкості слід з граничною увагою. Лиш не відстати б! І не наскочити на «швидку допомогу». Через найменшу похибку, ба навіть якусь дрібничку, могло негайно скоїтися нещастя.

Скрізь машини і перехожі завбачливо розступалися перед «швидкою допомогою». І разом з нею легко мчав фургончик. І жодній людині не спало на думку, що кумедні чоловічки користуються цією нагодою і «швидкою допомогою» ніби розчищають собі шлях. Жоден охоронець порядку і гадки не мав звинуватити Муфтика в перевищенні швидкості. Всі вважали, що фургончик теж належить до «швидкої допомоги» і виконує якесь важливе й відповідальне доручення.

Нарешті «швидка допомога» зупинилася перед Дверима лікарні, і саме на це Муфтик і Півчеревичок тайкома сподівались. Звісно, Муфтик блискавично зупинив автомобіль і, коли санітари на ношах винесли з машини потерпілого й попрямували до лікарні, Двійко друзів, не гаючись, рушили за ними.

Лише тут Муфтик збагнув, що вони для Мохобородька нічого з собою не прихопили.

— До хворого не личить приходити впорожні,—І забідкався він.— Повинні були б купити якихось ла4 сощів. Або фруктів. Або хоч квітів.

Але Півчеревичок обстоював іншу точку зоруі

— У нього ж не день народження,— одрізав він.—-І Ти подумай сам, куди це годиться — можливо, він з

и

голови до ніг у гіпсі, а ми з'явимося, мов на посміх! вітати його з квітами.

— Ну, гаразд,— погодився Муфтик.— Щодо коштів я з тобою згоден. Проте щось із ласощів ми маємо неод-

мінно маємо принести.

Усе ж Півчеревичок не погодився і з цим.

— Сам Мохобородько вважає почуття набагатя вагомішими за речі,— непохитно вів своєї.— Якісь нікчемні солодощі у порівнянні зі справжніми друж-І німи почуттями — ніщо. Наше завдання — бути Мо-хобородькові моральною опорою, а не обгодовувати його солодким.

Півчеревичок говорив дуже переконливо, і нарешти Муфтик погодився з ним. Хай і так. Зрештою це ж бої правда, що ніяка коробка мармеладу чи цукерок неї переважить щиросердого співчуття.

Але ж де шукати Мохобородька? Лікарня велика,! і не можна просто ходити з палати в палату. Кумедна чоловічки безпорадно озирались, та ось помітили чо-і ловіка в білому халаті, який, буцімто на замовлення, наближався до них. Його великі окуляри в роговій! оправі й невеличка біла шапочка достеменно засвід-І чували, що мають справу з лікарем.

— Даруйте, будь ласка,— сказав Муфтик, підхо-і дячи до лікаря.— Ви не могли б повідомити, в якій! палаті перебуває Мохобородько?

— А, борода...— пробурмотів, зупиняючись, лікар, і немов щось обдумуючи.— Чи це той, що займається тваринами?

— Саме так,— квапливо запевнив Півчереви-чок.— Тварини — його найбільша слабкість.

— Вірю, вірю,— мовив чоловік у білій шапочці, і його лице раптом оповив смуток.— На жаль, така слабкість інколи обходиться вельми дорого.

— Безперечно,— погодився Півчеревичок.— Я, наприклад, з тваринами завжди дуже обережніш. Якось мені довелося віч-на-віч здибатися з пацюком і, повірте, відтоді це стало для мене неабияким уроком.

Але Муфтикові зараз не хотілося просторікувати про тварин.

— Скажіть, будь ласка, як він почувається,— настирливо звернувся Муфтик до лікаря.

А Півчеревичок додав:

— Ми побоюємось, що... що на нього, либонь, наступили.

Медик зняв окуляри і протер їх носовою хусточкою. А тоді сказав:

— Недаремно побоюєтесь.

Кумедні чоловічки, мов по команді, миттю зблідли.

— Як?! — скрикнув Муфтик.

— Це неможливо! — заволав і Півчеревичок. Лікар начепив на перенісся окуляри.

— На жаль, усе-таки можливо,— вимовив він.— Я, певна річ, не стверджую, що подібне може траплятися щодня, але цього разу на нього таки наступили.

— Ми повинні його побачити! — став благати Муфтик.

І Півчеревичок повторив, як відлуння:

— Ми повинні його негайно побачити! Чоловік у білій шапочці, здавалося, міркував.

— Хто ви йому будете? — запитав по хвилі.

— Ми — його друзі,— відповів Муфтик.

— Ми — його єдині друзі,— запевнив Швчеревичок.— Окрім нас, у нього нікого немає.

— Он воно що,— сказав лікар.— Ну, коли справді, окрім вас, у нього нікого немає, я візьму на себе відповідальність і дозволю вам його провідати. Побачення з друзями, гадаю, благотворно вплине на його здоров'я, чи не так?

Обоє друзів згідливо закивали.

— Одначе зважте, що становище його серйозне,— вів медик далі.— Із вами, його друзями, буду відвертий : у нього переламані всі ребра, окрім цього, є внутрішні пошкодження. Так що довго турбувати його не можна, щонайбільше — п'ять хвилин.

Кумедні чоловічки знову кивнули, і лікар запросив їх іти за ним. В кінці довгого коридора вони зупинились перед дверима однієї з палат.

— Послухайте! — раптом злякано прошепотів Півчеревичок.— Що це за голоси?

Не було потреби особливо напружувати слух, щоб почути дивовижні звуки, які долинали з палати. Незрозуміле постогнування й охання впереміж із безладними словами.

— Ваш друг без угаву щось бурмоче,— пояснив лікар.— Ось чому нам довелося влаштувати його в окрему палату, щоб він не турбував інших хворих.

Сказавши це, лікар одчинив двері і провів Муфти-ка і Півчеревичка до палати.

— А до вас гості! — гучно повідомив він і, звертаючись до обох друзів, додав:—Я не заважатиму вашій зустрічі своєю присутністю, але прошу вас пам'ятати — цього разу не більше п'яти хвилин. Надалі, коли йому стане краще, звісно, гостям можна буде побути довше.

Муфтик і Півчеревичок сказали лікареві «до побачення» і підступили до ліжка хворого. І, зрозуміла річ, неважко уявити їхній подив, коли вони побачили незнайомого чоловіка з чорною бородою. Його темні очі засвітилися радістю і водночас неприхованим збентеженням.

Кумедні чоловічки стояли коло ліжка мов прицвя-ховані і не знали, що й казати.

— Мене звати Вольдемар! — нарешті урвав мовчанку хворий і простягнув Муфтикові й Півчеревич-ку руку.— Дуже радий з вами познайомитись.

— Муфтик,— назвався Муфтик, потискуючи руку.— Радий взаємно.

— Радий невимовно,— сказав Півчеревичок і в свою чергу потиснув руку хворого.— Ми гадали, що тут лежить наш друг...

Муфтик помітив, що очі Вольдемара оповив смуток, і поспішив урвати Півчеревичка:

— Ми побоювались, що тут лежить наш інший ДРУГ, увесь у гіпсі. А тепер ось ми з полегшенням побачили принаймні, що руки у вас цілі-цілісінькі.

— І ноги теж неушкоджені,— зізнався Вольдемар, і тінь зажури зникла з його очей.— Зламані лиш ребра і, здається, нутрощі зрушені з місця. Однак тут і дивуватися нічого. Добре, що так обійшлося. Якщо на тебе наступає слон...

— Слон?! — одночасно вигукнули Муфтик і Півчеревичок.

— Авжеж, слон,— продовжив Вольдемар.— А хіба ви не знали? Я ж працівник зоопарку, і там на мене ненароком наступив слон.

— З тваринами треба бути дуже обережним,— діловито порадив Півчеревичок.— Якось зі мною сталася подібна пригода, я сам мимоволі наступив, прав-Да, не на слона, а на гадюку. Життя моє трималося на волосинці.

— Авжеж,— мовив Вольдемар.— Із тваринами треба вміло поводитися.

— Вам, мабуть, дуже боляче? — співчутливо запитав Муфтик.— Ми чули з-за дверей, як ви стогнали.

— Я справді стогнав,— зізнався Вольдемар.— Але все ж не стільки від болю, як від суму. Я неймовірно сумую за своїм улюбленим слоном, і цей смуток змушує мене мимоволі стогнати.

— Дивина,— не міг зрозуміти Півчеревичок душевного стану Вольдемара.— На вас наступив слон, а ви, незважаючи на це, сумуєте за ним!

— Саме так,— погодився працівник зоопарку.— Я не знаю, як вам пояснити, але це саме так.

На Вольдемаровому обличчі з'явилося якесь дивне осяяння, яке не могла приховати навіть борода, і погляд його став мрійливим і лагідним. Муфтик і Півчеревичок умить збагнули, що подумки Вольдемар зі своїм слоном. Вони тактовно помовчали.

В цей час одчинилися двері і ввійшла сестра з пучком термометрів у руці.

— Доброго ранку,— сказала вона Вольдемару й мигцем кивнула Муфтику й Півчеревичкові.— Як ми сьогодні почуваємо себе?

— Дякую за турботу, сестро Кірсіпуу,— відповів Вольдемар.— Трохи ліпше. І як бачите, в мене гості.

— Бачу, бачу,— ствердила сестра і простягнула Вольдемарові термометр, який він одразу ж сунув під пахву.— Сподіваюсь, що гості не занадто втомлять вас.

Сказавши це, медсестра легким порухом поправила Вольдемару ковдру і вийшла. Та її останні слова нагадали Муфтику й Півчеревичкові, що їм уже треба йти. Адже п'ять хвилин — невеличкий відтинок часу, який вже, напевне, минув.

— Коли ви завітаєте знову? — запитав Вольде-

«сар-

-— Можливо, завтра,— сказав Муфтик.

— Так,— підтримав Півчеревичок.— Неодмінно завтра.

— Ви й не здогадуєтесь, як утішили ви мене своїми відвідинами,— усміхнувся Вольдемар.

Та коли Муфтик і Півчеревичок зачинили за собою двері, з палати знову почувся жалібний стогін.

— Все це, звичайно, вельми красиво,— мовив Півчеревичок,— але в нас ще й досі немає жодної вістин-ки про Мохобородька.

Вони трохи порадились і вирішили розшукати реєстратуру. Одначе там їх запевнили, що хворого на ім'я Мохобородько в лікарні взагалі немає.

— А що, як через свій маленький зріст він помил-ково потрапив до дитячої лікарні? — висловив припущення реєстратор.

Але Муфтик і Півчеревичок пояснили, що в Мохобородька борода майже до землі, і через це така можливість виключена.

І реєстратор з цим погодився цілком.

— Я сповна розумію вашу турботу,— співчував він.— І якщо на нього справді наступили, як ви гадаєте, то ми негайно приймемо його до лікарні. Тільки спершу, звісно, його треба знайти.

— Зрозуміла річ,— погодився Півчеревичок. Було ясніше ясного, що Мохобородька треба розшукувати.

Тут, у лікарні, зараз їм робити нічого, і тому вони подякували реєстраторові за співчуття і вийшли з приміщення.

*************************************Муфтиків Комірець*************************************

Муфтик і Півчеревичок стояли на сходах лікарні.

— Куди ж тепер? — запитав Півчеревичок у повному відчаї.

— А туди, куди нам покаже машина «швидкої допомоги»,— вирішив Муфтик.

На жаль, іншого виходу не було, бо вони не мали змоги вибирати собі напрямок. Вулиці, як і раніше, були запруджені людьми, які неодмінно рано чи пізно зупинили б фургончик. Єдина розумна можливість — мчати услід за якоюсь «швидкою допомогою». Вони опинились у цілковитій залежності від цих автомобілів і шукати Мохобородька могли тільки там, куди забагнеться їхати «швидкій допомозі».

Чекати їм довелося недовго. Почулася знайома сирена, і машина, скреготнувши гальмами, зупинилася перед ґанком. Дверцята відчинились, люди в білих халатах винесли на ношах хворого і заквапилися до лікарні.

— Ходімо, треба завести мотор,— запропонував Муфтик.— Раптом доведеться рушати негайно.

Невдовзі з'ясувалося, що Муфтик мав рацію. Ледве вони влаштувалися у фургончику і ввімкнули мотор, як бригада «швидкої допомоги» повернулася до машини. Ще мить, і вона так рвонула з місця, що Муф-тикові було нелегко встигнути за нею.

Почалася шалена гонка. І знову Муфтикові пощастило попри все триматись на «хвості» «швидкої допомоги». Під супровід оглушливої сирени обидві машини мчали все далі й далі, і скрізь їм завбачливо поступалися дорогою.

Та незабаром кумедні чоловічки знову занепокоїлися. За нетривалий час вони перетнули майже все місто, і попереду вже замаячила околиця.

— Куди ж це вона летить? — дивувався Півчеревичок.— За місто?

Так і є. Вже позаду лишився міст, обабіч замелько-тіли лани й пасовиська. А «швидка допомога» тепер ще більше додала швидкості, і хоч Муфтик зробив усе, що міг, поступово їхній фургончик почав відставати. Окрім цього, мотор надто перегрівся, і невдовзі Муфтик змушений був зупинитись на узбіччі.

— Хай їде собі, куди заманеться,— кинув він. А Півчеревичок додав:

— Мудріше поступитися.

Вони вибралися з машини і сіли край рівчака, щоб трохи перевести подих і порадитись.

— Просто чудово через деякий час знову опинитися серед природи,— зронив Муфтик, озираючись.

Півчеревичок кивнув.

— Так-так,— замислено ствердив він.— Коли-не-коли треба бувати серед природи, тому що вона не терпить пустоти.

Муфтик не зрозумів до пуття, що саме хотів сказати Півчеревичок, але під впливом оцих слів його думки раптово переметнулися на інше. Природа не терпить пустоти... Що правда, то правда. Тож, певне, десь і виникла порожнеча, така порожнеча, яку повинен заповнити Мохобородько? Адже він теж — часточка природи. Без сумніву. І тим паче — віддаючи належну шану істині, треба визнати, що Мохобородько — просто неперевершений витвір природи. Зі своєю чудовою бородою він буцімто створений для заповнення пустот. Тільки де ж усе-таки ця порожнеча? А з іншого боку — в свою чергу, в автомашині місце Мохобородька теж порожнє. Коли природа справді не терпить порожнього місця, хто ж тоді замінить Мохобородька?

Муфтик хутенько відкинув цю думку. Мохобородь-ка не можна замінити ніким. Мохобородько — друг. Дружба непорушна. Треба повернути Мохобородька на його колишнє місце, байдуже, яке порожнє місце він зараз заповнює...

— Ходімо! — рішуче підхопився Муфтик.

— Уже? — здивувався Півчеревичок.— Я лише почав насолоджуватися природою.

Одначе Муфтик був непохитний.

—Ніякі насолоди нам не милі,— заявив він.— Мусимо розшукати Мохобородька.

На це Півчеревичок тільки зітхнув, підвівся, і за мить фургончик уже котив до міста.

Цього разу Муфтик їхав досить повільно. І це було цілком розумно, зненацька він став зовсім неуважним і міг би накоїти лиха. І навіть тепер, незважаючи на помірну швидкість, мало не сталася неприємна пригода.

Із-за повороту на шосе вискочило невеличке волохате собача. Воно спокійно встигло б перебігти дорогу, але побачило машину, яка наближалась, і ні з того ні з сього завмерло посеред шляху. Собача зацікавлено дивилося на Муфтика крізь вітрове скло, і його дивне поводження настільки спантеличило Муфтика, що той натис на гальма лише останньої миті.

Автомобіль зупинився.

— Ти диви, яке кудлате! — пробурчав Півчеревичок.— Чи йому життя набридло?

Але з вигляду на це не схоже. Як і раніше, воно приязно дивилося на Муфтика і ще й почало метляти хвостом.

— Здається, хоче запропонувати себе на комір,— вів далі Півчеревичок.— Ти лише поглянь. Його шубка і твоя муфта немов пошиті з одного матеріалу. Ліпшого коміра ти не знайдеш ніде.

Облиш свої дурні жарти,— підвищив голос Муфтик.

Та про себе він мусив зізнатися, що й справді щерсть собачати страшенно схожа з його муфтою: обоє волохаті, обоє однакового жовто-рудого кольору. Через оцю подібність у Муфтика до собачати виникло своєрідне почуття єдності. Та що вдієш. Не можна ж через оцю симпатію вічно залишатись на шосе, милуючись одне одним.

Муфтик обережно включив швидкість, об'їхав песика великим колом і покотив далі.

Та скоро Півчеревичок вигукнув:

— Біжить за нами! Мчить щосили!

Муфтик визирнув у бокове дзеркальце і теж побачив, що волохате собача женеться за фургончиком. Воно щодуху чеберяло коротесенькими лапками, висолопивши рожевого язичка.

— Що ж воно все-таки хоче? — здивувався Муфтик.

Півчеревичок замислився, цього разу замислився по-справжньому.

— Мабуть, воно хоче стати твоїм собачам,— сказав нарешті.— Можливо, лишилося без господаря.

Муфтик мимоволі зменшив швидкість.

— У кожного собаки має бути господар,— продовжив Півчеревичок.— І коли собака знаходить собі справжнього хазяїна, то буде вірним і відданим йому другом на все життя.

Муфтик знову глянув у дзеркальце. Тепер, коли він їхав повільніше, волохате собача наблизилося до машини. Вибиваючись із сил, воно пропонувало йому, Муфтикові, свою дружбу і вірність. Чи міг він одкинути це? Все-таки, напевне, ні. Йому ж бо знайома туга 3* дружбою і вірністю. Адже він теж був довго самот-

нім, тож сповна і краще, ніж будь-хто, може зрозуміти й оцінити дружбу і прихильність.

Муфтик натиснув на гальма, і автомобіль несподівано зупинився.

— Ну? — Півчеревичок кинув запитальний погляд на Муфтика.

— Відчини дверцята,— попрохав Муфтик. Півчеревичок одчинив, і відразу ж захекане волохате собача зазирнуло всередину.

Муфтик усміхнувся.

— Стриб сюди, Комірчику! — скомандував він.— Що ти зволікаєш?!

Собача не змусило повторювати запрошення. Воно пружно стрибнуло до фургончика.

— Сприйняло свою кличку,— вдоволено сказав Півчерев ичок.

А Комірець кинувся прямо до Муфтика, забрався йому на коліна й лизнув лице.

— Спокійно, друже! — зупинив його Муфтик і подружньому, але твердо звелів собачаті бути осторонь.— Адже я не можу-керувати машиною, коли ти сидиш у мене на колінах, краще піди та привітай Пів-черевичка.

Собача дало Муфтикові спокій, але вітати Півчере-вичка не стало. Воно влаштувалося за Муфтиком долі і навіть не кліпнуло на Півчеревичка.

Той не образився.

— Розумний собака,— похвалив Півчеревичок.— Собака, який лащиться до кожного, відверто кажучи, нічого не вартий. У нього повинен бути один господар, справжній собака до першого-ліпшого підлещуватись не стане.

Фургончик в'їжджав до міста. Цього разу «швидка допомога » не пробивала дорогу, Муфтик котив бічними вулицями, де рух був непожвавлений. Та, здається, Щ° в цьому не було ніякої потреби. Дивовижно, дроте вони вже не привертали до себе колишньої уваги. Здавалося, у людей раптом з'явились зовсім інші турботи, і до Муфтикового автомобіля вони геть втратили інтерес.

— Куди ми, власне, прямуємо? — запитав Півчеревичок.

— Звичайно, до готелю,— відповів Муфтик.— Ад-ясе нам терміново потрібна ванна, щоб до пуття вимити Комірця.

Собача й справді треба було викупати. Його шерсть Забила пилюга, під черевцем, на лапах налипло грязюки.

Муфтикове серце переповнювала радість: тепер у нього є собака! Тим паче собака, який сам собі обрав господаря, а отже, полюбив його відразу. Чи міг він коли у своєму житті мріяти про таке щастя? Ніколи! А тепер це щастя настало. Доля щедро нагородила його за роки самотини. Спочатку вона подарувала йому друзів, а тепер ось на додачу ще й собаку.

«Треба лиш пильнувати, аби од щастя в мою душу не закралася бундючність,— міркував Муфтик.— Дуже важливо у щасті не забувати про нещасних».

І як тільки він це подумав, пригадався Мохобородько. Замість нього в машині оселився песик, а сам Мохобородько?..

— Півчеревичку! — раптом закричав Муфтик.— Тепер мені ясно, де Мохобородько заритий!

Така заява украй спантеличила Півчеревичка.

— Заритий? — пробурмотів він.— Що ти верзеш? Муфтик збагнув, що від хвилювання він переплутав слова.

— Я хотів сказати, що мені ясно, де собака заритий,— вибачливо всміхнувся він.

Півчеревичок полегшено зітхнув, тоді удав цілковите нерозуміння, поглянув на Комірця і зауважив, що, на його думку, собака теж ще не заритий.

— Облиш свої жарти,— дорікнув на це Муфтик.— Чи пам'ятаєш, як жінка, котра приходила до нас у готель, обмовилася про собачку?

— Звичайно, пам'ятаю,— кивнув Півчеревичок.— Вона й хотіла замість нього взяти собі Мохобородька.

— Отже,— продовжував Муфтик, заздалегідь насолоджуючись враженням, яке справлять його слова на Півчеревичка.— Жінка втратила песика, і в природі утворилася, так би мовити, порожнеча, яку незнайомка вирішила заповнити Мохобородьком. Але через те, що Мохобородько добровільно на це не погодився, жінка вирішила просто викрасти його вночі. І коли в свою чергу в нашому автомобілі з'явилося вільне місце, його заповнив Комірець.

— Ти — геній! — вигукнув він.— Безумовно, та жінка викрала Мохобородька! Мене лиш дивує, як нам ще вранці не спало це на думку.

— Вранці у нас ще не було Комірця, який спрямував би наші роздуми в потрібному напрямку,— сказав Муфтик.— Комірець бдкрив нам очі.

Невдовзі Муфтик і Півчеревичок щасливо дісталися до готелю. Ніхто не поривався їх зупинити, хоч довкола було досить велелюдно.

Коли Муфтик поставив машину на подвір'ї, Півчеревичок запевнив:

— Я ані крапельки не здивуюсь, якщо Комірець вміє брати слід.

Муфтик вмить нашорошився.

— Ти гадаєш, що...

— Так-так,— кивнув Півчеревичок.—Комірець — мудре собача. Він наштовхнув нас на думку, де шукати Мохобородька. Я взагалі не здивуюся, якщо він і приведе до нього.

— Чудово! — захоплено вигукнув Муфтик.— Спробуймо негайно!

— Але перш за все ми повинні дати Комірцеві понюхати якусь Мохобородькову річ,— вів далі Півчеревичок.— Тоді він по запаху знайде слід нашого зниклого друга.

— Блискуче! — аж підскочив Муфтик, усе більше захоплюючись.— Зараз же візьмемо якусь Мохобородькову річ і розпочнемо пошук. Якщо Комірець зуміє натрапити на слід Мохобородька, вважай, у нас впаде камінь із серця.

Та біда була в тому, що в автомашині не виявилось анічого такого, що зберігало б Мохобородьків запах, вдина річ Мохобородька, котра впала друзям в око, був куплений в універмазі гумовий Мохобородько. Та він ще навіть не розпакований, так що ніяк не міг пахнути Мохобородьком.

— Про всяк випадок Комірцю все-таки конче треба показати надутого гумового Мохобородька,— запропонував Півчеревичок.— Тоді він уявлятиме бодай вигляд нашого друга і принаймні знатиме, кого йому шукати.

Муфтик не заперечував. Вони надули гумового Мохобородька і показали Комірцеві. Та спочатку від цього користі було мало, тому що без запаху собача ніяк не могло взяти слід Мохобородька, хоч і знало вже, який він із себе.

— Невже в нашого бідолашного Мохобородька і справді так обмаль речей? — здивувався Муфтик.

— Виявляється, так,— пожалкував Півчереви-ч°к.— Треба на день народження неодмінно щось йому подарувати.

Муфтик кивнув, але випадково його погляд упав на килимок у фургончику і помітив на ньому жмутик Моху.

— О-о-о! — вигукнув він.— Клаптик мохової бороди Мохобородька! Це ж бо те, що нам конче треба!

— Добре, хоч це,— пожвавішав Півчеревичок.— Повинна ж мохова борода Мохобородька все-таки пахнути Мохобородьком.

Муфтик підняв жмутик моху і простягнув Комірцеві. Собача спершу не зрозуміло, що від нього хочуть, і намагалося спробувати мох на смак. Та коли Муфтик показав йому, як треба нюхати, Комірець одразу все збагнув. Його ніздрі заворушились, і він внюхувався в шматочок моху з неабиякою старанністю. Після цього Півчеревичок одчинив дверцята машини, і кумедні чоловічки разом із Комірцем ступили на подвір'я готелю.

— Шукай, Комірчику! — скомандував Муфтик.— Шукай Мохобородька!

Собача зашамоталося туди-сюди, ретельно нюхаючи навколо землю. Раптом воно опинилося біля бузкового куща.

— Шукай, шукай! — повторив Муфтик.

Під бузковим кущем Комірець нюхав особливо старанно і тоді, не піднімаючи носа від землі, подріботів до собачої будки. Муфтик і Півчеревичок з надією в серці попрямували за ним.

Добігши до собачої конури, Комірець на мить завмер у задумі, тоді хутенько заліз усередину.

Півчеревичок зітхнув:

— Ну,— розчаровано мовив він,— мені здається, що з нього все-таки шукача не вийде.

І коли Комірець перегодом вибрався з будки і, вибачливо метляючи хвостиком, поглядав на Муфти-ка, той хоч-не-хоч мусив погодитись із Півчеревич-ком.

— Так, здається, ми дещо переоцінили собача,— сумно пробубонів він.

Та не відали ні Муфтик, ні Швчеревичок, що Мохо-бородька забрали з конури в сумку і через це його сліду на землі не могло й бути.

*************************************** Мохобородько у полоні******************************

Мохобородько прокинувся від глибокого сну майже ополудні. Він одкрив очі і хотів роззирнутись, але не побачив нічого, крім вузької смужки світла над головою.

Що ж це означає? Куди він потрапив? Мохобородько пригадав вечір і ніч. Ясно — він засинав у собачій буді, в ній, звісно, мав би й прокинутись... Та ба...

Мохобородько випростав руку й помацав навколо себе. Й одразу зрозумів: це ніяка не собача конура. Це ж зовсім не... Він тривожно обмацував далі... Ну, звичайно, це господарча сумка! А смужка світла вгорі просто означала те, що «блискавка» не застебнута. Як же він усе-таки потрапив до господарчої сумки?

І Мохобородькові пригадалася таємнича тінь, яка вночі на готельному подвір'ї погойдувала сумкою, і його серце відчуло щось недобре. Він швидко сів і висунув із сумки голову.

Ой леле! Спершу Мохобородько від переляку міцно заплющився, одначе все ж на мить знову відкрив очі. Яке жахливе становище!

Мохобородько без перебільшення метлявся між небом і землею. Визирнувши через край сумки, він побачив здаля вулицю, по якій туди-сюди ходили люди. Якби він зараз упав, з висоти третього поверху... Господарчу сумку було підвішено на держакові швабри, виставленої у вікно третього поверху. Жахливо!

— Чи ти прокинувся, золотко моє? — несподівано пролунав з кімнати знайомий голос.

Мохобородько не відповів. Він був ошелешений. Адже це голос отієї жінки, яка хотіла взяти його до себе! Отже, ніякого сумніву вже не було. Жінка його викрала. Сплячого...

— Доброго ранку, мій малесенький!

Після цих слів держак швабри потягли крізь відкрите вікно до кімнати. Господарча сумка погойдувалася, звідкілясь стиха долинуло дзеленькання, і Мохобородько вмить пригадав свій нічний сон. Дзеленькання балабончиків... Звичайно, це були браслети цієї жінки, які вві сні видалися дзвіночками. І гойд-лива колисочка... А то ж була господарча сумка, яка вві сні видалася Мохобородькові колискою.

— Як тобі спалося, мій любий? — запитала жінка, ніби прочитавши думки свого полоненця.— Що тобі снилося?

— Бачив уві сні себе немовлям,— набурмосився Мохобородько.— І що ненька колисала мене в колисці.

— Який пророчий сон! — радісно вигукнула жінка.— Тут, у мене, ти розпочнеш нове життя, так би мовити, спочатку, тут розпочнеться й твоє друге дитинство, мій малесенький! І, якщо бути відвертою до останку, я навіть хочу усиновити тебе. Я стала б тобі матір'ю, голубила б й оберігала тебе.

— Даруйте лишень,— украй злякався Мохобородько.— Але ж я старший за вас.

Господиня посміхнулась.

— Можливо,— мовила вона.— Принаймні твій сон пророкує, що над усиновленням ще варто гарненько помізкувати. Я неймовірно вірю в сни, невеличка різниця в літах у порівнянні з тим, що промовляє сон, анічого не важить.

Мохобородько гірко шкодував, що розповів жінці про свій сон, і сердито сказав:

— Зараз ви так обіцяєте, що по-материнському будете мене голубити й оберігати, а перед цим повісили мене за вікно, немов якусь ганчірку сохнути на вітрі.

— Ну, послухай! — підвищила голос жінка.— Ти вельми несправедливий до мене, мій малесенький! Адже я знала, що ти мусиш спати просто неба, на чистому повітрі. Куди ж, по-твоєму, я повинна була тебе прилаштувати?

І перш ніж Мохобородько встигнув щось одповісти, вона заговорила знову:

— Як на мене, я була винятково чуйною до тебе, коли повісила за вікно, щоб ти мав свіже повітря. Отже, за це не можеш мені дорікати — скоріше навпаки. Інколи, якщо псувався холодильник, я в такий спосіб вивішувала свіже м'ясо. І можу тебе запевнити, що зберігається воно за вікном у господарчій сумці набагато ліпше, ніж у кімнаті або в кухні. За умови, якщо на нього не падає сонце.

«Отакої...— понуро подумав Мохобородько.— Мене вже порівнюють зі свіжим м'ясом. Буцімто я не маю ні думок, ні почуттів, буцімто я — м'ясний виріб та й годі...»

Та вголос він сказав:

— Якщо так, звісно ж.

Поступово Мохобородько зрозумів, що йому доцільніше при поганій грі робити гарну міну. Навіщо даремно дратувати жінку? Ліпше хай вважає, що він, Мохобородько, змирився з полоном. Коли з часом приспати її пильність, можна легше влучити сприятливу можливість для втечі. А давати драпака треба; стосовно цього Мохобородько ні на мить не вагався. Він і уявити не міг, щоб назавше залишитись отут і стати якоюсь цяцькою для випещеної жінки...

— Сподіваюся, що ти правильно уявляєш своє становище,— мовила жінка.— Віднині мій дім — твій

дім. Я, безумовно, розумію, що спершу ти повинен трохи звикнути і призвичаїтися, та, гадаю, це забере небагато часу.

Мохобородько мовчав. І тоді господиня запросила його на вранішню каву.

У їдальні стіл уже був готовий для сніданку. На кавнику лежала плетена серветка. Варені яйця були вкриті мереживними ковпачками. Булка, хліб і питльованик. Ковбаса, шинка і сир. Звичайно, масло. Молоко і вершки. Сиркова маса і повна тарілка натертої моркви.

Жінка посадовила Мохобородька поруч себе і пов'язала йому фартушину, на якій красувався старанно вишитий зайчик.

— Цей фартушок — малесенький сюрприз для тебе,— сердечно мовила жінка.— Сама змудрувала. Сподіваюся, що зайчики тобі до вподоби?

— Ще б пак! — погодився Мохобородько і злісно заскреготів зубами.

Тієї ж миті скреготіння довелося урвати й широко відкрити рота, тому що перед його обличчям з'явилася ложечка з рідким яйцем. Жінка вирішила годувати Мохобородька як маля і не терпіла стосовно цього ніяких заперечень.

— Перегодом, зрозуміло, ти навчишся їсти самостійно,— сказала вона, запихаючи Мохобородькові до рота наступну порцію яйця.— Та спочатку я, звісно, мушу тобі допомагати.

Через оці витребеньки сніданок тривав порівняно довго. Мохобородько був сповнений гніву, їжа застрявала в горлі. Яке приниження! З ним поводяться, наче з якимось немовлям! Та все ж Мохобородько опанував собою і проковтнув разом із шматочками їжі, запханими йому до рота, своє приниження. І коли нарешті сніданок закінчився, йому навіть пощастило видавити із себе крізь зуби кілька вдячних слів.

— На здоров'я, золотко,— розчулилася жінка.— Надалі я дізнаюся про твої смаки і готуватиму для тебе лише ті страви, які ти найбільше полюбляєш.

«Я не полюбляю жодної страви, яку мені образливим чином запихають до рота»,— подумав Мохобородько. Але жінці — ні мур-мур.

А події закрутилися, мов карусель. Як тільки вони поснідали і підвелися з-за столу, у двері подзвонили.

— Ах, ти! — вигукнула жінка, відчиняючи.— Чудово! Я й не сподівалася на твій прихід!

— Як же це? — здивувалась гостя.— Адже ти сама телефонувала мені рано-вранці й запрошувала поглянути на свою крихітку.

— Так-так,— усміхнулась вибачливо жінка.— У мене з ним скільки клопоту, що в голові макітриться.

Гостю провели до вітальні. Це була подруга господині.

— А де ж це сам герой нашого дня? — запитала вона, ставлячи на диванний столик коробку з тортом.

Мохобородьку довелося ступити наперед і показатися гості. Він зупинився посеред кімнати і виструнчився.

— Господи праведний, який же він славний! — захоплено вигукнула подруга.— Найкраща річ — це жива істота! Я вітаю тебе! Вітаю від щирого серця!

Мохобородько до пуття не розумів, кого це вітають — його чи господиню, та про всяк випадок низенько вклонився.

— І як ввічливо поводиться! — не вгавала подруга.— Такого тримати просто задоволення, через такого не доведеться господині пекти раків!

— Цілком зрозуміло, я намагаюсь по змозі виховати його,— скромно зауважила господиня.— І перші наслідки не такі вже й погані.

Тієї миті знову подзвонили. Жінка вибачилась і побігла до передпокою.

— Це ви! — пролунав невдовзі її радісний голос.— Я й не сподівалась... Себто я так очікувала вас!

— А де ж ваш мізинчик? — спитали настирно й жваво.

Цього разу завітали дві подруги, і кожна з коробкою тістечок.

— Ой матінко, який чарівний! — вигукнули вони одночасно, ступивши до кімнати, і Мохобородьку на мить здалося, що це близнята.

Цього разу кумедний чоловічок вклонився двічі.

— Браво! — хором зреагували гості й заплескали в долоні.

Господиня заходилася накривати стіл. Та знову пролунав дзвоник.

Увесь час надходили нові гості. Усі приятелі жінки жадали побачити Мохобородька. Усі неодмінно приносили з собою якісь солодощі. І всі були в захваті від Мохобородька.

А в серці кумедного чоловічка наростав відчай. Скільки ж це триватиме? Скільки взагалі триватиме його жахливий і воднораз сміховинний полон? Невже й справді йому доведеться залишились отут на віки вічні й призвичаюватись до нового життя, як говорила жінка? Ні і ще раз ні! Таке животіння нестерпне. Та спочатку йому треба набратися терпіння. Терпіння і ще раз терпіння. Допоки якось... Допоки якось, можливо, випаде можливість утекти.

Нарешті у вітальні зібралося стільки гостей, що вони ледве розташувалися за кавовим столом. Розмова все жвавішала, і небавом на Мохобородька взагалі не звертали уваги.

«Навіщо цій жінці ще потрібен я, якщо у неї сила-силенна приятельок?» — думав Мохобородько.

Він забрався на підвіконня і почав сумно дивитись із вікна на вулицю. Так і просидів до вечора. І коли гості розійшлися, було вже так пізно, що йому довелося знову забиратись до господарчої сумки.

********************************* Найвищий у світі чоловік********************************

Оскільки Комірцеві, попри всі зусилля, не пощастило натрапити на слід Мохобородька, Муфтик і Півчеревичок вирішили повернутися до готелю і продовжити розшук. Та ледве вони звернули за ріг, як побачили величезну юрму, яка заполонила весь майдан перед готелем. Весь цей шалений натовп гув, як розтривожений вулик, і нестримно розростався на очах, бо люди надходили й надходили.

— Ось тепер ми, напевне, влипли,— буркнув Півчеревичок.— На таку увагу я, їй-бо, не сподівався.

— Головне — спокій,— порадив Муфтик, коли вони пробивалися до готелю крізь натовп.— Удамо, що подібне вшанування для нас буденна річ.

Вони пробиралися далі, Комірець увесь час дріботів за ними слідком, і серця друзів калатали все тривожніше. Біля входу до готелю юрмилися журналісти, і кожен із фотоапаратом або кінокамерою.

— Цим фільмачам треба, либонь, ледь усміхнутися,— припустив Півчеревичок.— Інакше можуть подумати, що ми чваньковиті.

Але Муфтик вважав за найліпше поводитися невимушено.

— Невимушеність над усе,— сказав він.— Саме невимушеність — це те, що справляє на маси найбільше враження.

— Нехай так і буде,— погодився Півчеревичок.— Спробуймо поводитися невимушено. А чи не зміг би ти часом сказати людям кілька теплих слів? Адже не вельми ввічливо, коли ми не привітаємо натовп!

— Безумовно,— пристав на це Муфтик.— Кілька слів заради ввічливості і справді міг би сказати.

І тієї ж миті подумки почав складати невеличку вітальну промову.

— Коли промова буде виголошена, почнуться, звісно, оплески,— заявив Півчеревичок.— І тоді треба, мабуть, злегка вклонитися народові?

— Неодмінно,— кивнув Муфтик.— Одначе зробимо це скромно й невимушено.

Нарешті вони пробилися крізь людський натовп і ступили на ґанок готелю. Ось-ось... Залишалося ще піднятися на кілька сходинок вище...

Муфтик рішуче повернувся обличчям до народу.

Але що це? Ніякісінької уваги! Не клацнув жоден фотоапарат. Не застрекотала жодна кінокамера. Жодна людина не кинула погляд на кумедних чоловічків!

— Схоже, цього разу обійдемося без промов,— зні-чено кинув Муфтик.

А Півчеревичок сердито відрубав:

— Ці люди самі не знають, чого хочуть.

— Ну що ж,— Муфтик поплескав Півчеревичка по плечу.— Не вішаймо носа, поводьмося якнайпри-родніше. Адже зрештою ми прийшли сюди не задля вшанування, а щоб зняти кімнату.

Сказавши це, він одчинив великі скляні двері і пройшов до вестибюля, а Півчеревичок мовчки ступив за ним.

За перегородкою сидів їхній знайомий адміністратор.

— О-о! — вигукнув він, помітивши кумедних чоловічків.— Так що ви усе ж повернулись! Я, звісно, вас розумію, такий випадок може ніколи не повторитись!

Муфтик і Півчеревичок ошелешено перезирнулись.

— Який випадок ви маєте на увазі? — вагаючись, запитав Муфтик.

Тепер уже адміністратор був вражений до краю.

— Невже ви нічого не чули?! — похитав він головою.— Неймовірно! Адже зараз усе місто живе цією подією!

І коли Муфтик і Півчеревичок, як і раніше, поглянули на нього нерозуміюче, він урочисто промовив:

— До нашого міста прибув найвищий у світі чоловік! Щомиті очікуємо його приїзду до готелю!

— Он воно що,— тихо зронив Півчеревичок.— Так що це його очікує юрмище на вулиці.

— Авжеж,— усміхнувся працівник готелю.— Кого ж іще!

Муфтик і Півчеревичок змовчали про те, що зовсім недавно народ виявляв їм неабияку увагу, і натомість запитали, чи є в них можливість ще раз зняти в готелі кімнату.

— Люксового номера я вам, зрозуміло, виділити не можу,— пошкодував адміністратор.— Ви ж розумієте? Там житиме найвищий у світі чоловік. Однак я порадив би вам кімнатку поряд із тим номером. У цьому випадку ви матимете змогу побачити велетня і, можливо, вам пощастить отримати в нього автограф.

— Нам байдуже,— промимрив Півчеревичок.— Найголовніше, щоб у нас був дах над головою.

На тім і зголосилися, адміністратор простягнув кумедним чоловічкам ключ. Тоді пильно поглянув на Комірця і короткозоро примружив очі.

— Боже мій! — злякався він.— 3 вашим побратимом, певне, щось серйозне сталося? Чому він стоїть карачки?

Муфтик трохи розгубився, але швидко пояснив, що цього разу з ними не Мохобородько, а просто собача, яке вирішило приєднатися до них.

— Ну, тоді ясно,— розуміюче кивнув адміністратор.— Це й на краще. Тепер я неодмінно розпоряджуся постелити в собачу будку сіна. Щоб ваше собача почувалося там затишніше.

— Ви дуже люб'язні,— зрадів Муфтик.

— Одначе дозвольте поцікавитись, куди це запроч; пав ваш друг-бородань? — раптом стривожився пра-І цівник готелю.

— Він зник,— повідомив Муфтик.

— Побоюємось, що його викрали,— уточнив Півчеревичок.

І вони, перебиваючи один одного, розповіли адмі-І ністраторові про зникнення Мохобородька і про пі-ч дозру стосовно вчорашньої гості.

— На жаль, ми не знаємо адреси і навіть її імені,— сказав насамкінець Муфтик.— Ми, безумовно,шукатимемо її скрізь, та це все може забрати чималої часу.

— Так-так,— погодився розпорядник.— Одначе» все-таки сподіваймося на краще. Таку примітну постать, як Мохобородько, та жінка ніяк не зможе приховувати до безконечності.

Після цього зауваження Півчеревичок не міг утри-і матись, щоб не під'юдити:

— Хіба зараз Мохобородько помітний? — мовив він.— Адже нині єдина людина, яку взагалі ще помічають,— найвищий у світі чоловік.

Адміністратор не зрозумів Півчеревичкових кпиніШї

— Ось побачите, помітять і Мохобородька,— упевнено почав він.— Все одно ваш друг колись вигулькне.

Такою надією спершу й довелося втішатись кумедним чоловічкам. Разом із Комірцем вони ввійшли до ліфта, піднялися на тринадцятий поверх і поряд із люксовим номером знайшли свою нову кімнату.

— О-о! — вигукнув Муфтик, як тільки вони опинилися в номері.— Знову троє ведмежат! Виявляється, це неправда, що в менших кімнатах менше ведмежат.

На стіні й справді висіло точнісінько таке полотно, як у номері люкс, і це навівало милий домашній затишок. І Комірець, схоже, одразу цілком освоївся і весело гавкнув.

— Дзяволить, певне, на трійцю ведмежат,— мовив Півчеревичок.— По сліду йти не може, а на мистецтві, диви, знається.

Муфтик невизначено гмукнув. Мистецтво було для нього надто серйозною справою, щоб над ним жартувати.

— Треба почати з миття,— порадив він.— Якщо ми зараз же не вкинемо Комірця у ванну, наша кімната незабаром кишітиме блохами.

— Маєш рацію,— кивнув ^Півчеревичок.— І навряд чи бліх привабить шерсть ведмежат, скоріше всього вони пострибають до нас у ліжко.

Муфтик зайшов до ванни і відкрив кран. Потекла вода, і невдовзі її набігло стільки, що можна було купатись.

— Комірчику! — гукнув Муфтик.— Нумо до ванни!

Собача умить причеберяло і без умовлянь дозволило опустити себе у воду. Воно залишалося спокійним і тоді, коли Муфтик вилив йому на спину цілу пляшечку шампуню.

За мить Комірець з голови до ніг був у білій піні, і Муфтик старанно шкріб його всіма десятьма нігтями. Несподівано Півчеревичок вигукнув:

— Напевне прийшов! Послухай лишень, як двигтить коридор!

Муфтик прислухався. Що правда, то правда — із коридора чулися суцільний гомін і безугавна тупотнява багатьох ніг. Раптом цей шум став ще сильнішим, і Півчеревичок прочинив двері та визирнув.

— Іде! — вигукнув він.— Дивина! Ох і жердина! Почувши це, Муфтик полишив Комірця у ванні

і поспішив до Півчеревичка.

— Лишенько! — пробубонів він.— Порівнюючи з | нами, цей чолов'яга істинний гігант!

Трохи згорбившись, щоб не вдаритися об стелю, найвищий у світі чоловік наближався до люксового номера. Лице його було серйозне і стурбоване. Просуватися йому було досить важко, бо навкруги весь час юрмилися люди. Одні просто споглядали, інші канючили автограф. Треті хотіли будь-що торкнути його рукою. І перед самими дверима номера чоловік мусив зупинитись. Його оточили таким щільним колом, що не мав аніякої надії ступити хоч крок.

Кумедним чоловічкам подібне становище було знайоме, і вони мимоволі поспівчували найвищому в світі чоловікові.

— Тенета слави,— пробурмотів Півчеревичок.— Адже ми знаємо, що це значить.

Велетень стояв на місці і безпорадно розмахував і довжелезними руками. Він намагався щось говорити | людям, але з цього, на жаль, нічого не виходило, тому що навколо в тому гаморі годі було сподіватися почути когось.

Та ось раптово з'явився Комірець!

Увесь у піні, він прослизнув поміж ніг Муфтика й Півчеревичка і з гавкотом вибіг у коридор. Собача обтрусилося, і клапті піни полетіли навсібіч, попали людям на одежу, навіть на обличчя. І це було так несподівано, що юрма перелякано позадкувала від Комірця, скрикуючи, люди закривалися руками й намагалися заховатися один за одного.

Найвищому в світі чоловікові цього тільки й треба було: він ступнув кілька широченних кроків до дверей люксового номера. Ключ скреготнув у замку. За мить велетень вдячно всміхнувся кумедним чоловічкам і зник у кімнаті, тут же замкнувшись зсередини.

— Комірчику! — гукнув Муфтик.— Зараз же сюди!

І собача блискавично сповнило наказ, нібито зрозумівши, що виконало своє завдання. Муфтик докупав Комірця і влаштував його в кутку сушитися.

Переконавшись, що найвищий у світі чоловік не має наміру нікого впускати до себе, люди стали помалу розходитись, і згодом галас у коридорі вщух.

— Нарешті цей бідолашний велетень матиме спокій,— сказав Муфтик.

— Просто моторошно подумати, як природа карає зростом,— кинув Півчеревичок.— Досі мені не спадало ніколи на думку, що нам принаймні стосовно зросту дуже повезло.

— Так-так,— замислено кивнув Муфтик.— Ми таки справді повинні дякувати долі.

Та ледве він мовив це, як у двері тихо постукали. Півчеревичок пішов одчиняти.

— Ви дозволите?

— О-о! — здивовано вигукнув Півчеревичок. На порозі стояв найвищий у світі чоловік! По хвилі і Муфтик вийшов назустріч гостеві.

— Будь ласка, заходьте,— припрошував він.— І щодо собачати не турбуйтесь, воно вже обсохло.

Найвищий у світі чоловік нахилився, щоб не зачепитися за одвірок, і ступив до кімнати.

— Я безмежно вдячний вам і вашому собачці,— урочисто промовив він.— Ви порятували мене з великої скрути.

Тоді велетень простягнув Муфтикові руку:

— Друзі звуть мене Антеною.

— А мене Муфтиком,— вигукнув радо Муфтик і щосили потиснув руку своєму новому знайомому.

Простягнув руку і Півчеревичок.

— А мене друзі звуть Швчеревичком,— повідомив він.

Привіталися, найвищий у світі чоловік опустився в крісло, яке йому запропонував Муфтик.

— Як чудово! — сказав він, озираючи кімнату.— Який тут панує спокій! Слово честі, я й завітав до вас, щоб аби хоч трішечки сховатися од своєї слави. В моєму номері люкс без угаву дзвонить телефон, так що бути там просто неможливо.

— Знайома історія,— кивнув Муфтик.

— І дзвонять, звичайно, переважно жінки? — запитав Півчеревичок.

— Переважно жінки,— ствердив найвищий у світі чоловік.— Але трапляються і чоловіки, і навіть дітлашня. І всі щось хочуть: один — зустрітися, інший — листуватися, ще хтось — сфотографуватися. Це просто жахливо, повірте мені.

— Так, знаменитим завше непереливки,— поспівчував Муфтик.

— Авжеж,— зізнався велетень.— Знаменитому важко зберегти власну гідність. Часом доводиться тікати від своїх шанувальників через чорний хід. Буцімто злодієві.

— Ох, як ми розуміємо вас,— зізнався Півчеревичок.— Ми теж скуштували слави і вельми добре знаємо, як люди надокучають знаменитостям.

І він розповів детальніше, як вони ще зовсім недавно ладні були забігти світ за очі від своєї слави.

— Тепер ці часи щасливо минули,— полегшено зітхнув Півчеревичок.— Після того, як у місті з'явилися ви, на нас взагалі не звертають уваги.

Найвищий у світі чоловік сумно всміхнувся.

— Ну принаймні від мене хоч така користь,— сказав він.

Цієї миті задзвонив телефон. Муфтик взяв трубку.

— Вибачте,— пролунав з трубки жіночий голос.— Найвищий у світі чоловік випадково не у вас?

Муфтик поглянув туди, де щойно сидів Антена. Там його не було. Він вислизнув із кімнати тихенько, мов тінь.

********************************Сенбернар Бенно******************************

Наступного дня після сніданку жінці заманулося пограти з Мохобородьком у м'яча.

Гра полягала в тому, що жінка котила по підлозі малесенький гумовий м'ячик і вигукувала: «Апорт!», і Мохобородько повинен був приносити його жінці. Раніше вона так гралася зі своїм собачам, бо слово «апорт» і означає принеси, вживають його під час навчання собак приносити кинуті на певну віддаль предмети.

Спершу запропонована гра навіть трохи розважила Мохобородька, та згодом одноманітна і втомлива шарпанина йому все-таки остобісіла. Кумедний чоловічок уже хотів було запротестувати, одначе цього робити не довелося, бо раптом у двері подзвонили, і господиня пішла відчиняти.

— О-о, сестро Кірсіпуу! — пролунав з передпокою радісний голос.— Яка несподіванка!

— Чому несподіванка? — здивувалася гостя.— Адже ви вчора дзвонили мені й запрошували поглянути на свого нового улюбленця.

— Ой, так-так, як це я...— усміхнулась жінка.— Звичайно, звичайно. Але знаєте, цей мій улюбленець завдає стільки клопотів й потребує стільки уваги, що все інше вивітрюється з голови.

— Цілком розумію вас,— ніжно мовила сестра Кірсіпуу.— Коли я придбала Бенно, зі мною спочатку було те саме.

Гостя ввійшла до кімнати, і Мохобородько побачив, що з нею величезний собака з розумною мордою — сенбернар. Це і був Бенно.

— Ляж! — наказала собаці сестра Кірсіпуу. Проте Бенно не послухався. Він помітив Мохобо-

родька. З неабиякою гідністю він підступив упритул до кумедного чоловічка і обнюхав його.

Мохобородько всміхнувся. Раптом оцей собака видався йому дуже близькою істотою. Він дружньо погладив Бенно по голові і тихо попрохав:

Цього разу Бенно блискавично послухався і ліг коло Мохобородькових ніг.

Але медичній сестрі Кірсіпуу ця слухняність не сподобалася.

— Фу! Встань! — суворо скомандувала вона і сказала господині: — Вчений собака повинен слухатись лише одну людину.

Бенно лінькувато підвівся і, ніби вибачаючись, поглянув на Мохобородька.

— Так,—пом'якшав голос у сестри Кірсіпуу.— А тепер ляж!

Бенно виконав команду.

Жінка уважно спостерігала за ними. Несподівано їй спало на думку показати медсестрі, що її власність ні на крихітку не гірша собаки. Дама ступила кілька кроків до Мохобородька і скомандувала:

— Мохобородьку, ляж! Той стояв, наче остовпів.

— Ляж! — повторила жінка.

Та Мохобородько стояв, як і раніше. Все його єство кипіло від обурення. Йому наказали: «Ляж!» І розум підказував йому підкоритися. Хоча б заради того, щоб таким чином приспати пильність господині, щоб вона не здогадалась про його намір втекти. А що втікати треба, в цьому не було сумніву. Але почуття повставали проти поміркованості розуму. Почуття власної гідності не погодилося з розумом. І нічого не вдієш — почуття власної гідності взяло гору.

— Я не ляжу,— відповів Мохобородько. Жінчині щоки взялися рожевими плямами.

— Ти мусиш лягти,— відрізала вона.— Це мій наказ.

— А я не ляжу,— повторив Мохобородько. Жінка підняла руку. Вона була вельми сердита і

ледве стрималась, щоб не всипати Мохобородькові ляпасів. Останньої миті все-таки погамувала гнів, силувано посміхнулась і сказала, звертаючись до медсестри Кірсіпуу:

— Бачите, цей мізинчик іноді може бути впертим, мені треба ще чимало поморочитись над його вихованням.

— Так-так,— мовила Кірсіпуу.— їхнє виховання — вельми серйозна справа. Ви не уявляєте, яких зусиль мені коштувало навчання Бенно, доки він став вихованим псом.

А Мохобородько сидів біля Бенно і голубив його.

— Ви тільки подивіться! — вигукнула медична сестра Кірсіпуу.— Вони чудово порозумілися. Я чимало роздумувала, чи не завести мені дитя. Для компанії Бенно. А з іншого боку — якщо народиться хлопчик, то, коли підросте, почне дратувати Бенно.

На це господиня нічого не відповіла й пішла на кухню готувати каву. Невдовзі вони удвох сіли за столик і повели мову про виховання і всяку всячину.

Мохобородько нахилився до вуха Бенно.

— Знав би ти, який я страшенно нещасний,— прошепотів він.

І Бенно співчутливо поглянув на нього розумними очима. Відчувалося, що він сповна збагнув скрутне становище Мохобородька. Це до глибини душі зворушило полоненця, і він, чухаючи пса, снував свою сумну думу.

Правда, з першого погляду нарікати на своє життя-буття не було особливих підстав. Жінка піклувалася про нього, він мав змогу добре їсти і міг користуватися всіма квартирними вигодами, за винятком телефону, торкатися якого йому було суворо заборонено. І на нестачу свіжого повітря жалітися було б гріх, тому що на ніч господиня вішала його в сумці за вікно, де приємно повівав вітерець. І все ж... Попри все, тут його життя було нестерпним. Він був одірваний від природи, за голосами й пахощами якої неймовірно сумував. А ще його розлучили з друзями, без яких взагалі не міг уявити свого життя...

Та ось Мохобородько прислухався.

— А ви знаєте, я вчора бачила цих... Муфтика й Півчеревичка,— сказала медсестра Кірсіпуу згодом.

Серце Мохобородька аж закалатало. Отже, Муф-тик і Півчеревичок усе-таки ще десь тут недалечко. Так що його, Мохобородька, друзі не полишили, не забули про нього. Звичайно, кумедний чоловічок і сам увесь час сподівався на це, та переконатися ще раз у цьому було пречудово.

Господиня зиркнула на Мохобородька насторожено, але той удав, що не чув анічогісінько, і продовжував старанно чухати Бенно.

— Я гадала, що вони вже поїхали,— притишено мовила жінка.— Чи не бажаєте ще кави?

— Будь ласка, ще півчашечки,— попрохала сестра Кірсіпуу.— А ви знаєте, де я їх учора зустріла? У себе на роботі, в лікарні.

В лікарні?!

Мохобородько мало не скрикнув, але останньої миті уткнувся у шерсть Бенно. Як це вони опинилися в лікарні? Що з ними сталося?

— У них щось серйозне? — поцікавилася жінка.— Коли я їх бачила в готелі, вони були цілком здорові.

— Вони й зараз при здоров'ї,— пояснила медсестра Кірсіпуу.— До лікарні вони приходили відвідати свого знайомого. Це працівник зоопарку, на якого наступив слон.

— Слон? — здивувалася господиня.

— Так-так,— кивнула Кірсіпуу.— В житті всяке трапляється...

Жінки гомоніли далі. Вони більше не згадували ні Муфтика, ні Півчеревичка, ні працівника зоопарку, а обговорювали різні життєві пригоди.

Мохобородько знову поринув у свої роздуми.

Муфтик і Півчеревичок десь поряд. Очевидно, вони розшукують його. Але ж це все-таки не означає, що він сам повинен скласти руки на животику й чекати, доки друзі, можливо, натраплять на його слід. Невже він справді не може нічого зробити, щоб одкрити собі шлях до жаданої волі?

І нараз... Нараз Мохобородькові сяйнула надзвичайна думка. Вона була така, що вмить змусила забути все інше.

Адже ось лежить Бенно, сенбернар Бенн*о! А хіба не сенбернари і є отими благородними собаками, які завжди допомагають і рятують нещасних... І навіть у наижахливішу хурделицю в небезпечних горах сенбернари шукають заблудлих, приречених на загибель людей і виручають їх з біди. Ліпших рятівників, як сенбернари, в світі взагалі немає, міркував Мохо-бородько. І один з них зараз лежить біля мене. І коли Бенно, як і всі інші сенбернари, народився на світ задля того, щоб рятувати людей, то чому б для різноманітності не порятувати йому одного кумедного чоловічка?

Мохобородько все щільніше тулився до Бенно, і той, немов прочитавши його думки, притулився так, що кумедний чоловічок міг сховатися йому під живіт. Чудово! Просто чудово! Довга собача шерсть прикрила б його від людських очей!

Саме тоді господиня й медсестра Кірсіпуу набалакалися.

— На жаль, я мушу йти,— сказала гостя, встаючи з-за столу.— По обіді треба на роботу до лікарні.

Встала й господиня, щоб провести гостю.

— Було приємно погомоніти,— всміхнулась вона.— Заходьте ще.

Медсестра Кірсіпуу окинула неуважним поглядом свого пса:

— Ходімо, Бенно!

Мохобородько просто закляк від напруження, вчепившись у шерсть сенбернара, всім тілом притиснувся до собаки. Ноги йому пощастило просунути за нашийник Бенно, так що для них була хоч якась опора.

Бенно встав. Він зробив це, правда, трохи повільніше, ніж завше, одначе Кірсіпуу все-таки нічого не помітила. Тоді собака спокійно вийшов до передпокою, а Мохобородько, зібравши всі сили, тримався в нього під черевом.

Господиня вже відчинила двері й подала медсестрі Кірсіпуу руку.

— Всього вам найкращого,— побажала вона.

— І вам теж,— одповіла Кірсіпуу, потискуючи руку.— А куди ж подівся ваш малесенький вихованець? Хіба він і не вигулькне, щоб сказати мені «до побачення»?

Жінка роззирнулась.

— Либонь, заховався десь у куточку,— вибачливо посміхнулася вона.— Мабуть, соромиться свого впертого й нерозумного поводження.

— Ну, що ж,— усміхнулась сестра Кірсіпуу.— Доки вони Спроможні відчувати сором, справи не такі вже й погані.

Мохобородько полегшено зітхнув. І тут медсестра Кірсіпуу поплескала Бенно й мовила гордовито:

— А ось Бенно соромитися нічого, нумо попрощайся любенько з господинею.

Сенбернар добре зрозумів, що від нього хочуть, бо цьому його навчили щеням. І він чудово знав, що зараз мав чинити: сісти на задні лапи і, помахавши передньою правою, приязно гавкнути.

Саме так Бенно й повівся. Проте наслідок був несподіваний. Замість того, щоб вдячно кивнути собаці, жінка злякано закричала:

— Мохобородьку!

Тут Мохобородька побачила й сестра Кірсіпуу. І в якому жалюгідному становищі: неборака висів униз головою на широких грудях сенбернара.

— Яка ганьба, Мохобородьку! — вигукнула господиня, і в її голосі явно вчувався глибокий докір.

Мохобородько розумів, що спроба втекти не вдалася. Він знічено плюхнувся на підлогу і пробубонів:

— Я просто хотів трохи погуляти.

Кумедний чоловічок і не сподівався, що господиня йому повірить, але вперто повторив:

— Я хотів трохи погуляти. Жінка не відповіла.

А сестра Кірсіпуу, знітившись, квапливо пішла разом із Бенно.

********************************** Обгодовування Комірця*********************************************

Муфтик і Півчеревичок були так вимучені метушнею попереднього дня, що прокинулися тільки тоді, коли годинник на міській прадавній ратуші пробив дванадцяту.

Тепер, після могутнього сну, обоє почувалися досить бадьоро.

— Нумо діяти! — вигукнув Півчеревичок.

— Нумо діяти! — повторив Муфтик, наче відлуння.

Через кілька хвилин вони хутенько потамували голод у готельному буфеті.

— А тепер шукати Мохобородька! — оголосив Муфтик.

Але Півчеревичок багатозначно підняв палець.

— Не забувай, любий друже, що внизу, на подвір'ї, тебе чекає жива істота. І, якщо я не помиляюсь, ця жива істота не що інше, як малесеньке миле собача, яке так само хоче попоїсти.

— Ну, звичайно,— ніяково пробурчав Муфтик.— Як же я міг про нього забути! Очевидно, починаю старіти, бо пам'ять, охо-хо, слабшає.

Півчеревичок пхекнув:

— Не мели дурниць. У твоїй муфті ще немає сивини. Просто річ у тому, що ти ще не звик, до чого зобов'язує утримання собаки.

— Вважаєш? — невпевнено запитав Муфтик.

— Авжеж! — квапливо запевнив Півчеревичок.— Той, хто надумав тримати пса, більше не належить тільки собі. Так само, а то навіть більше, належить він своєму собаці.

Муфтик мовчки і трохи стурбовано прийняв цей факт до відома. Отже, сповна він уже не належить самому собі? Як же так — ні сіло ні впало? На хвилю він відчув якийсь щем, але відразу ж згадав учорашній вечір, і після цього щем зник. Увечері, перед тим як лягати спати, він провів Комірця на готельне подвір'я до собачої будки. І коли залишав там собача саме, Комірець так ніжно й водночас журливо поглянув на нього, так жалібно й водночас так віддано заскавулів, що цей песик раптом став йому страшенно близьким. Те саме відчуття спорідненості зараз знову охопило його, і це саме почуття ніби змело його миттєві сумніви. Більше він не хотів анічого, лиш до останку належати своєму милому Комірцеві. Муфтик рішуче ступив до буфетної стойки.

— Будь ласка, мені кілограм шинки і кілограм холодцю,— звернувся він до буфетниці.

— Так багато? — усміхнулась вона.— Такому маленькому чоловічкові?

Муфтик насупився.

— Я купую не собі,— буркнув він.— У мене є собака, це для нього.

Таке пояснення, певне, вдовольнило буфетницю і вона стала зважувати кілограм шинки. Тим часом до Муфтика підійшов Півчеревичок.

— Я мушу тебе серйозно застерегти, любий Муф-тику,— сказав він, повчально насварившись пальцем.— Це вельми славно, що ти хочеш добре дбати про своє собача, але турботливість зовсім не означає його обгодовування. Шинкою і холодцем ти можеш із самого початку так розбалувати Комірця, що потому він взагалі зіпсується.

— Авжеж, звичайно,— неуважно відповів Муфтик.

І перш ніж він спромігся щось додати, буфетниця в нього запитала:

— А можна шинки трохи більше? І Муфтик захоплено кивнув:

— Так-так, прошу. Хай буде трохи більше.

Тут уже й Півчеревичок збагнув, що говорити зараз із Муфтиком про балування собаки надмірним харчуванням марно. Любов його друга до Комірця спалахнула з такою силою, що просто не було змоги обмежити її рамками розумного.

«Нічого не вдієш,— думав Півчеревичок.— Нехай уже пестить свого Комірця, якщо хоче. Таке поводження, скоріше всього, користі собаці не принесе, проте, можливо, потішить самого Муфтика, чого йому, Півчеревичкові, здається, не зрозуміти. Певна річ, особисто Муфтик, піклуючись про собаку, якимось чином стане душевно багатшим».

Тим часом буфетниця загорнула шинку в папір і почала зважувати холодець.

— Гарний телячий холодець,— проказувала вона при цьому.— І свіжий-свіжісінький, тільки сьогодні привезли. У мене, до речі, теж собака, фокстер'єр. А якої породи ваш, якщо не секрет?

Якої ж породи все-таки Комірець? Муфтик цього не знав і через це примовк. Та по хвилі Півчеревичок одповів замість нього:

— Це кумедтер'єр, досить рідкісний вид.

— Ох, кумедтер'єр,— шанобливо кивнула буфетниця.— Тоді йому чудово підійде телячий холодець — дуже добре перетравлюється.

— У такому разі й холодцю можна трохи більше,— випалив Муфтик.

І буфетниця знову кивнула.

— Оце правильно! — похвалила вона.— Візьмете два кілограми, еге?

— Будь ласка,— сказав він і не помітив, як Півчеревичок скрушно зітхнув.

Буфетниця загорнула в папір холодець, і Муфтик схопив обидва пакунки під пахву. Потому він заквапився до свого милого Комірця і, незважаючи на важкі пакунки, так розгонисто помчав коридором, що Півчеревичок ледве встигав за ним.

Очікуючи ліфт, такий урівноважений Муфтик був на диво нетерплячим.

— Неможливо,— сердито сопів він.— Неможливий готель. Ніякого порядку. Ліфти повзуть, мов гусениці.

— Та не гнівайся так,— спробував угамувати Муфтика Півчеревичок.— Хвилиною раніше, хвилиною пізніше... За цю хвилину твій Комірець з голоду не помре.

— Ага, не помре, отакої? — мов батогом шмагонув Муфтик.— Незабаром побачиш сам!

Та ось ліфт прибув. Муфтик і Півчеревичок спустилися вниз і по хвилі обоє опинились на готельному подвір'ї, де побачили, що до голодної смерті Комірцю ще таки далеченько. Собача вискочило з будки і з неймовірною радістю кинулося їм назустріч.

— Ой, Комірчику, мій милий Комірчику! — вигукнув Муфтик.

А Комірчик щасливо повискував. Він залюбки стрибнув би Муфтикові на груди, та оскільки той був коротуном, то собача просто перемахнуло через нього. Мимохідь, більше з чемності, Комірець ткнувся писком і в Півчеревичка, проте відразу ж повернувся до Муфтика і дзиґою закружляв навколо нього. Цей танець радості тривав недовго. Раптом Комірець зупинився, і його ніздрі заворушились.

— Чує запах їжі,— зауважив Півчеревичок. Муфтик усміхнувся. Він розгорнув шинку, тоді холодець і поклав усе це перед Комірцем:

— Покуштуй-бо!

Собача не примусило припрошувати себе удруге і і миттю тицьнуло носом у холодець.

— Наминай добряче! — усміхнувся Муфтик.— Це телячий холодець, смачний, свіжий.

, — І дуже добре перетравляється,— додав Півчеревичок.

Комірець їв, він наминав би і без примовлянь. Шмат холодцю перед його носом зменшувався із разючою швидкістю.

— Йому смакує,— блаженно мовив Муфтик. Та ось холодець закінчився.

— Жахливо,— сказав Півчеревичок.— Просто незбагненно, як таке мале собача проковтнуло скільки телячого холодцю.

Муфтик пропустив це зауваження повз вуха.

— Прикро, що ми не попрохали буфетницю нарізати шинку,— забідкався він.— Таке цуценятко не зможе відгризти від цілого кусня.

Півчеревичок здогадався, на що натякає Муфтик. Либонь, він мав на увазі малесенький кишеньковий ножик Півчеревичка, яким можна непогано покраяти шинку на шматочки.

— Ну, гаразд,— сказав Півчеревичок, знову зітхаючи.— Спробую вже розпиляти.

Він ще раз зітхнув, дістав кишенькового ножика і заходився чикрижити шинку. І щоразу, коли йому вдавалося відрізати шматок, Комірець жадібно його хапав і глитав.

— Бідна тварина,— пожалів Муфтик.— Він, мабуть, довго потерпав од голоду.

— Цілком можливо,— погодився Півчеревичок.— Та я, наприклад, з'їв би такої соковитої і водночас пісної шинки навіть тоді, якби й не дуже хотів. Чесно кажучи, у мене аж слинка тече...

— Будь усе-таки розважливим! — занепокоївся Муфтик.— Адже ти не відбиратимеш, сподіваюсь, кусень у тваринки? Інша річ, якщо собачатко щось залишить...

Та Комірець не лишив анічого. Він підібрав усе до найменшої шкурки і після цього поглянув на Муфтика так, буцімто йому цього обмаль.

— Може, принесемо з буфету ще? — запропонував Муфтик.

Але тут Півчеревичок скипів.

— Твоя любов до собаки перетворилась на мавпячу,— сердито відрубав він.— Коли твоє собача не знає міри, то як господар ти маєш бути розумнішим. Я ще раз кажу тобі, що обгодовування тварин так само шкідливе, як і примусове голодування, і я певен, що знавець тварин Мохобородько сказав би те саме.

Цього разу Півчеревичкові напучування Муфтик усвідомив.

— Ти й справді так гадаєш? — стурбовано запитав він.

— А то ж як,— ствердив Півчеревичок.— І я ні на крапельку не здивувався б, якби відсьогодні в Комірця почалося нестримне ожиріння.

— Що ж робити? — запитав Муфтик тремтячим голосом.— Що ж робити, аби від перегодівлі у Комірця не почалось ожиріння?

— Від цього є однісінький засіб,— наставляв Пів-черевичок.— І називається він прогулянка.

— Прогулянка? — здивувався Муфтик.— Невже звичайнісінька прогулянка?

— Саме так,— вів далі Півчеревичок.— Адже господар собаки мусить знати, що з четвероногим другом щодня як мінімум дві години треба гуляти в парку чи іншому підхожому місці. А коли маємо справу з обгодованим собакою, то з ним треба гуляти щонайменше цілісінький день!

— Ти віриш, що це допоможе? — обнадійливо запитав Муфтик.

— Неодмінно,— кивнув Півчеревичок.— Тільки нам доведеться купити повідець і знайти якийсь парк чи галяву, де ніхто не заважав би нашим прогулянкам.

Муфтик полегшено зітхнув.

— Тож так і зробимо! — вигукнув він.— І негайно!

І вони рушили.

Розшуки Мохобородька на деякий час довелося неминуче облишити. Та що вдієш — тепер у них на шиї Комірець! І вони тішилися думкою, що й сам Мо-хобородько безумовно схвалив би їхні дії. Адже він — великий друг тварин. І хто-хто, а Мохобородь-ко не допустив би, щоб таке симпатичне собача геть ожиріло.

*********************************** Мохобородькова прогулянка****************************************

Жінка сіла в крісло й наказала Мохобородькові виструнчитись перед нею.

— Отже, мій маленький,— суворо мовила вона і при цьому зиркнула на кумедного чоловічка про-

низливим поглядом.— Ти сказав, що хочеш трохи погуляти?

— Справді, хочу,— кивнув Мох оборо дько.— У мене страшенно сверблять підошви, якщо я час од часу не торкаюся ними землі.

— Гаразд,— одповіла жінка.— Уявімо, що я вірю тобі. Але прошу пояснити, навіщо було задля прогулянки забиратися собацюзі під черево? Чому ти не міг сказати мені про своє бажання?

— Боявся, що ви мене, може, не так зрозумієте,— пробубонів Мохобородько.— Адже на сьогодні чимало людей сиднем сидять удома і проґулюються лише в разі крайньої необхідності.

Господиня багатозначно всміхнулася.

— На щастя, мене це не стосується,— кинула вона.— Я знаю, що треба підтримувати форму.

І раптом вона додала:

— Я вирішила. Ми з тобою, мій маленький, підемо на прогулянку!

Мохобородько стояв мовчки. А думки гарячково роїлися в голові. Вони йдуть гуляти... Чи пощастить йому нарешті все-таки чкурнути від оцієї тітки? А втім, накивати від неї п'ятами ох як непросто. Сказала ж, що тримає себе в формі. Від такої далеко не втечеш...

— Чи ти не радий? — урвала жінка Мохобородькові роздуми.

— Авжеж, вельми радію! — зізнався Мохобородько.— Образно кажучи, я немов купаюся в хвилях моря радості!

— Тут поблизу є чудовий парк,— вела жінка далі.— Шматочок живої природи серед міських кам'яниць. Там ти почуєш пташиний спів, понюхаєш квіти і походиш босоніж по землі.

«І, може, пощастить заховатися під кущем,— подумки мріяв Мохобородько.— Можливо, зумію сховатися так, що потому мене взагалі шукати — що вітра в полі...»

На жаль, чудові плани Мохобородька невдовзі безнадійно розлетілися вщент. Підводячись і відчиняючи дверцята шафи, господиня повідомила:

— На щастя, у мене є кілька пасків мого колишнього собачати. Ага, ось повідець і нашийник. Сподіваюся, що ти не образишся, коли я використаю їх для тебе. По-моєму, вони якраз на тебе.

Мохобородько заціпенів. На нього одягнуть ошийник! Його поведуть на паску, мов собача! Тим часом жінка попрямувала до нього.

— Зараз спробуємо, мій малесенький,— сказала вона.— Зараз побачимо, чи підійдуть оці речі тобі.

Ошелешений Мохобородько не міг ні слова вимовити, ні поворушити рукою чи ногою. Від жаху він міцно заплющив очі і миттю відчув, як його шию обвив нашийник і, клацнувши, застебнули пряжку.

— Ну? — запитала жінка.— Як почуваємось? Не дуже туго?

Мохобородько ледве ковтнув слину.

— Немов обценьками стисло горло,— тільки й спромігся вимовити він.

Одначе господиня не звернула на його слова ніякої уваги.

— Поступово звикнеш,— кинула вона, чіпляючи до нашийника повідець.— До кожної речі треба звикати.

Мохобородько відкрив очі й жалісливо поглянув на жінку.

— Ви знаєте,— благально заговорив він.— Маленьких дітей теж іноді прогулюють на пасках, чи не так? Малюків оперезують ними попід груди, і це допомагає їм краще триматися на ногах. Чи не можна такі паски роздобути й для мене? Напевне, тоді було б трохи солідніше?

Мохобородькова пропозиція жінці не сподобалась.

— Ти ж не якесь там дитя,— одрізала вона.— І до того ж чудово тримаєш рівновагу. Хіба не так? Подумай лишень — коли такий бородань опиниться між людей з прогулянковими дитячими пасками, це викличе регіт.

Мохобородько зрозумів, що перечити жінці марно. Вона, здається, з тих, хто звик сповняти забаганки і легко змінювати свої наміри не збиралася.

— Тобі, звичайно, доведеться носити й намордник,— попередила вона.

— Як?! — закричав Мохобородько.— Навіщо?

— Так уже заведено,— люб'язно посміхнулася жінка.

Мохобородько, правда, хотів рішуче заперечити, але господиня швидко й щільно начепила йому намордник. Тепер кумедний чоловічок був стиснутий так, що не міг вимовити й слова. Хоч-не-хоч він мусив примиритися з оцим становищем і дозволити вивести себе із квартири.

Небавом вони були на вулиці й попрямували туди, де, як розповідала жінка, був парк.

— Сподіваюсь, що ти все-таки можеш пристойно ходити на повідку,— проскрекотіла вона.— Головне, щоб ти не забігав наперед і не смикав пасок.

Проте господиня йшла порівняно швидко, і Мохобородько щосили старався триматися поруч неї.

Вони подолали незначну відстань, як Мохобородько помітив, що він уже не привертає колишньої уваги. На нього-то позирали, але зовсім по-іншому, ніж раніше. Люди, які їм стрічалися, просто ледь-ледь осміхались. Ніхто не зупинився, щоб попрохати в нього автограф чи засвідчити йому свою шанобу.

«Напевне, сяйво моєї слави вже примеркло,— подумав Мохобородько.— Та й була вона скороминущою...»

Звичайно, він не знав істинної причини затьмарення своєї слави. Не відав, що в місті з'явився найвищий у світі чоловік, який нині заполонив всезагальнуі увагу й почуття. А Мохобородько вирішив, що люди змінили до нього ставлення через намордник і пові дець.

«До слави причетний не лише кожен зокрема,— міркував собі Мохобородько.— Значно важливі зберегти гідність, а це залежить од нас самих. Треб поважати особистість, а не її славу, зберігати гідніст і тоді, коли відступає слава. Треба зберігати гідніст навіть на повідку. Хоч це, звичайно, нелегко. Можи гадати, що це й собаці нелегко. І, очевидячки, це вда ється не кожному, особливо ж, якщо начеплено ще намордник».

Але, попри все, Мохобородько вирішив прийнят випробування долі без нарікань.

Раптом думки кумедного чоловічка урвалися.

Природа! Справжня жива природа!

Вони підходили до парку.

Тієї ж миті жінка стала картати Мохобородька, бо. забачивши парк, він метнувся вперед і дуже смикну повідець.

— Ну, потерпи ще ледь-ледь,— суворо попередила дама.— Хіба ти вже забув, як я тобі тлумачила пр вміння ходити на повідку?

Мохобородько дещо уповільнив ходу, проте незабаром вони дісталися парку і далі йшли стежкою поміж кущів і дерев.

— Який гарний парк, чи не правда? — запитала жінка.— Чудова місцина, тут можна спокійно перевести подих.

Тепер вони поволі походжали, і господиня іноді зупинялася, щоб Мохобородько міг понюхати квіти, які росли обіч стежини.

— Тут переважно прогулюють своїх собак,— пояснила жінка.— Ліпшого місця для цього й знайти важко. Коли моя Жужулька ще була, траплялося, ми приходили сюди двічі на день...

Вона говорила далі. Про парк і свою собачку Жу-жу, про багато інших речей. Але Мохобородько слухав її краєчком вуха. Він потайки сховав руки під бороду і гарячково шукав пряжку нашийника.

Якби зараз пощастило її розстебнути... З одного боку стежки були квітники, з другого — густі кущі. І хай ця жінка й у чудовій спортивній формі, але в такій гущавині все одно застряне, тут вона його просто не спіймає...

Але намацати пряжку не вдавалося. Гладенький ремінець і все. Чи випадково, чи умисне, але жінка защебнула нашийник так, що пряжка опинилася аж на потилиці. Треба спробувати повернути ошийник. За всяку ціну він мусить дотягтися до застібки...

— Що ти там длубаєшся? — у жінчиному голосі відчувалася засторога.

Мохобородько здригнувся і мигцем висмикнув руки з-під бороди.

— Не варто й морочитись,— глузливо кинула господиня.— Пряжку надійно припасовано ззаду.

Тепер Мохобородько зрозумів, що вона, їй-бо, нарочито начепила йому ошийник пряжкою на потилицю. І, звичайно, не для того, щоб він шию не натер. А щоб він не зміг розстебнути пряжку.

їхня прогулянка тривала, і Мохобородько збагнув, що цього разу доцільніше й не пробувати втекти.

Незабаром вони зустріли літнього лисого чоловіка, поруч якого слухняно ступав величезний пес з тямко-витою, але похмурою мордою.

— Це — дог,— шанобливо повідомила господиня.— Порода чи не найбільших собак у світі.

Дійшовши до них, чоловік зупинився, і дог вчинив так само. Незнайомець уважно роздивлявся Мохо-бородька, дог і собі втупився в нього.

— Даруйте,— звернувся чоловік до господині.— Скажіть, він у вас теж чистопородний?

Питання, безумовно, стосувалося Мохобородька.

А дог тицьнув свою здоровенну морду просто в Мохобородькове лице і вкрай безсоромно обнюхав його.

«Недаремно кажуть, що собака стає схожим на свого хазяїна,— сердито подумав Мохобородько.— Обоє страшенно набридливі...»

Проте жінку все це не дратувало, запитання голомозого, схоже, їй навіть подобалося.

— Мій малесенький вельми-вельми породистий,— привітно мовила вона.

— А ви б не могли поділитися, де такого придбали? — випитував літній чоловік.— Чи немає у вас часом цуценяток?

— На жаль, це єдиний екземпляр,— усміхнулась жінка.— Єдиний представник своєї поро и, якщо можна так висловитись.

— Он воно що,— скрушно зітхнув хазяїн дога, і його лице витяглося.— А я вже гадав, що мені теж поталанить роздобути отакого симпатягу.

— На жаль, це абсолютно неможливо,— ще раз усміхнулась Мохобородькова господиня.— Такого ви не знайдете ніде. А втім, у вас же є такий красивий дог.

— Так-так,— буркнув лисий і пішов собі далі. Дог теж пирхнув і потюпав за ним.

— Ти глянь! — вигукнула переможно жінка.— У нього чудовий дог, а все-таки через тебе заздрить мені!

Вони попростували у глиб парку. І що далі вони йшли, то все більше зустрічали собак різних порід.

— Дивись,— показала господиня на білосніжне собача неподалік.— Це французька болонка, одна з найрідкісніших порід у світі. Вона, мов тінь свого власника, взагалі не може без нього жити.

Мохобородько вчув у голосі жінки дивовижну ніжність.

— До речі, моя Жужулька теж була французькою болонкою,— сказала вона.

Деякий час вони ступали мовчки, тоді жінка продовжила знайомити його з зустрічними собаками.

— Ньюфаундленд,— назвала вона великого вугільно-чорного і волохатого пса, який саме проходив повз них.— Ньюфаундленди — найкращі плавці серед собак і, до речі, вміють чудово рятувати потопаючих.

— Гм-м...— кивнув Мохобородько.

— А це ірландський сетер,— показала жінка на рудого мисливського собаку з великими обвислими вухами.— А ось там, недалечко,— пудель, дуже веселий собака. А ото...

Раптом жінчин голос урвався. Мохобородько здивовано глянув на свою господиню.

— Ходімо! — тривожно прошепотіла вона.— Ходімо хутенько додому!

*******************************Погоня*****************************************************

Жінка обернулася і кинулась бігти, тягнучи за собою на повідку Мохобородька.

А той нічого не розумів. Що це сталося з його сторожем? Що зненацька примусило її так запанікувати?

«Ну й пригодонька,— міркував він.— Сама зовсім не вміє ходити на повідку! Чому летить, мов опечена, і смикає щосили?»

А жінка бігла не зупиняючись.

І раптом Мохобородько почув знайомий йому голос:

— Мо-хо-бо-родь-ку!

— Мо-хо-бо-родьку! По-стри-вай! — пролунав ще один такий знайомий голос.

Мохобородько аж затрепетав. Муфтик і Півчереви-чок! Нарешті, нарешті! Муфтик і Півчеревичок! Пів-черевичок і Муфтик!

Мохобородько намагався повернути голову туди, звідкіль долинали голоси, і хоч жінка увесь час шпарко тягнула його вперед, зрештою йому вдалося обернутися.

Ну звичайно, то були вони, вони! Мохобородько виразно побачив, як Муфтик і Півчеревичок бігли до нього. І з ними було якесь собача. Невідомо, де це вони взяли собі собача? А втім, собача собачам. Зараз це не мало особливого значення. Ох любі друзі, хутчіше, хутчіше!

Муфтик і Півчеревичок наддали ходи. Собача на повідку рвалося вперед, гавкало, і вони так поспішали, що тільки п'яти мелькотіли. Але не барилася й жінка. Вона справді була в гарній формі, ніскілечки не втомилася і бігла далі, нещадно тягнучи за собою Мохобородька.

— За-че-кай! — знову пролунав Півчеревичків голос. І Муфтиків:

— По-стри-вай!

Звичайно, добра порада, проте як ти зачекаєш, коли паском прив'язаний до жінки, а вона й не збирається чекати.

Мохобородько все-таки подумав, що й він сам повинен щось чинити. Він сповна розумів, що зараз його звільнення близьке як ніколи раніше за полону, в цьому становищі не може залишатися спостерігачем. Щось треба робити. А що?

Якусь мить подумавши, Мохобородько з усього маху гепнувся на доріжку. Тепер довелося тягти його, і, зрозуміло, втікачці було важкувато. Бігла набагато повільніше.

Звісно, нічого приємного у такому волочінні по землі не було. Мохобородько обіруч міцно вхопився за повідець, щоб ошийник не дуже натягувався і не стискав горло. Хоч небезпека бути задушеним не загрожувала, але боліло все його тіло, коліна пеком пекло, а лікті обдерлися до крові. Та Мохобородько не зважав на це. Головне — виграти час. Головне, щоб Муфтик і Півчеревичок завдяки його стражданням наблизились бодай на кілька кроків.

Жінка зупинилася й озирнулась.

— Мохобородьку! — вигукнула сердито.— Зараз же вставай!

Та кумедний чоловічок і бровою не повів. Лежачи ницьма на землі, він прислухався до збудженого гавкання Муфтикового й Півчеревичкового собачати. Іноді чув його все виразніше, і від цього душа просто співала. Вони поспішають! Вони наближаються! Вони порятують його!

— Мохобородьку, ану вставай! — знову скрикнула жінка.

Цього разу в її голосі вже вчувалася непідробна погроза, але й це аніскільки не вплинуло на Мохобо-родька.

Він тільки підвів голову й озирнувся. Сотня метрів, не більше... Всього сто метрів одмежовували його від волі! Півчеревичок ледь-ледь випереджав Муфтика. Та й зрозуміло: Муфтик у товстій муфті відстав би ще більше, якби не оте чудове собача, що летіло вперед і тягло за собою господаря. Прекрасне собача! Саме так бігти й треба і натягувати повідок, як струну. Ось так мусить бігти собака, якщо прагне допомогти господареві — швидше вперед...

Жінка теж поглянула на переслідувачів і вмить зрозуміла, що найменше зволікання може дорого їй коштувати. Ще вона збагнула, що Мохобородько добровільно не підведеться. Втікачка хутко нахилилась і рішуче схопила Мохобородька на руки.

Як він не пручався, як не борсався, як не виривався, нічого не допомогло. Жінка так міцно притиснула його до себе, що Мохобородькові аж подих перехопило, і кинулася втікати.

Одначе незабаром Мохобородько собі на втіху помітив, що їй уже бракує колишньої снаги. Вона доб-ряче-таки захекалась. Хоч Мохобородько й неважкий, та нести його було втомливо. Ох, скоріше б Муфтик і Півчеревичок наздогнали їх!

Сам же кумедний чоловічок не міг анічого зробити для свого порятунку. Стиснутий дужими руками господині, він мусив одмовитися від будь-якого опору. Йому лиш пощастило, і то з великими труднощами,— підтягтися вище, щоб через її плече лиш позирати назад.

Ох воленько-воле! Яке любе й солодке слово! Тим часом Півчеревичок і Муфтик трохи наблизилися. Надія на звільнення зростала з кожною секундою. Тепер Мохобородько зовсім чітко вирізняв обличчя Півчеревичка й Муфтика. Обоє сповнені рішучості. І це ще більше додало надії Мохобородькові.

Парк закінчувався. Попереду чувся вуличний гомін.

«Якщо не тут, то принаймні на вулиці Муфтик і Півчеревичок наздоженуть жінку»,— сподівався Мохобородько.

У нього було достатньо підстав так гадати, бо відчувалося: сили втікачки вичерпувалися. Вже кілька разів вона спіткнулась, її кроки ставали невпевненими й хитливими.

— Прокляті кумедні чоловічки! — лаялася жінка, жадібно хапаючи повітря.— Несусвітні розбійники!

І тут жінка з Мохобородьком на руках вибігла на вулицю.

— Мохобородьку! — долинув радісний переможний голос Півчеревичка.— Ми ось-ось наздоженемо!

Вже й неозброєним оком було видно, що кумедні чоловічки незабаром опиняться біля свого товариша. Зоставалося якихось двадцять кроків.

І раптом сталося непередбачене.

Вулицею наближалося таксі. Вільне таксі!

Помітивши цю машину, втікачка немов сповнилася колишньою снагою. Лівою рукою вона міцно притиснула Мохобородька, а правою почала заклично розмахувати. Таксі зупинилося. Мохобородько не встиг і опам'ятатися, як жінка запхнула його в куток заднього сидіння.

— Куди поїдемо? — запитав водій. Втікачка назвала адресу.

Та не встиг водій рушити, як раптом хтось несамовито затарабанив у дверцята. Півчеревичок!.. І за мить крізь віконце Мохобородько побачив збуджене обличчя Муфтика.

— Візьмемо і їх? — водій запитально поглянув на жінку.

— Ні-ні! — заперечила вона.— Вони не з нами. Взагалі ми не маємо з ними нічого спільного. Це, здається, ті самі волоцюги, які ганялися в парку за моїм малесеньким.

— Ясно,— кивнув таксист. І машина рушила.

Мохобородько був у відчаї. Невже і справді все пішло шкереберть? Невже немає ні найменшої надії? Адже Муфтик і Півчеревичок були поряд. Його відділяло від них лише віконне скло...

Раптом Мохобородько помітив, що шибка з його боку опущена. Отже, просто поряд — одчинене віконце. І несподівано зблиснула думка. Мохобородько тайкома зірвав зі своєї бороди брусничку і непомітно зронив її крізь відкриту шибку на вулицю.

Муфтик і Півчеревичок, які обурено дивилися вслід автомашині, яка все даленіла, одночасно помітили, як з віконця щось кинули.

Хто саме? Мохобородько? І що це може бути? Принаймні щось таке дрібненьке, що й зблизька неозброєним оком не роздивишся до пуття.

Муфтик і Півчеревичок метнулися вперед, прикипівши поглядом до асфальту. І Комірець, схоже, зрозумів, що вони розшукують щось, і старанно обнюхував дорогу.

Несподівано Півчеревичок вигукнув:

— Брусничка!

Нахилився, підібрав ягодину і показав її Муфти-кові.

— Оце так! — замислено сказав той.— Ягода як ягода.

— І вже спілісінька,— зауважив Півчеревичок. Друзі перезирнулися.

Деякий час панувала тиша, тоді Муфтик запитав Півчеревичка:

— Ти в дитинстві читав казки? Півчеревичок кивнув:

— Аякже! Цілі гори!

— Ну, в такому раз ти маєш зрозуміти, що означає брусничка,— продовжив Муфтик.— Ті, кого викрадають, зчаста в казках кидають що-небудь на землю, щоб указати друзям слід. Найчастіше для цього використовують горошини, хлібні крихти або, наприклад, ягоди.

— А птахи дзьобають усі ці горошини і крихтини чи ягоди,— стурбовано додав Півчеревичок.

— Вельми влучне зауваження,— підтвердив Муфтик.— Так воно в казках і так може трапитись у реальному житті. І через це ми й повинні поспішати. Мусимо наздогнати Мохобородька, перш ніж птахи подзьобають ягоди.

— Ти й справді гадаєш, що Мохобородько брус-ничками помічає нам шлях? — дещо невпевнено уточнив Півчеревичок. А Муфтик був цілком певен.

— Не варто применшувати тямущості Мохобородька,— сказав він.— Окрім цього, бруснички в нього ж у бороді!

Муфтику й Півчеревичкові не можна було зволікати і тому вирушили негайно. Спочатку напрямок таксі був їм досить відомий, та, незважаючи на це, вони весь час пильно дивилися на дорогу, щоб мимохіть не пропустити ягідку. Адже бруснички були їм не лише дороговказом. Зараз кожна кинута на вулицю ягідка — ніби привіт од їхнього любого товариша.

Перегодом Півчеревичок сказав:

— Благаю небо, щоб жінка не завезла нашого Мохобородька кудись на протилежний кінець міста. Мої п'яти уже й так пеком печуть.

Та й Муфтик страшенно втомився, навіть більше, ніж Півчеревичок, бо, маючи автомобіль, він не звик ходити пішки.

І не дивно, що втома навалилася на обох друзів. Усенький день Муфтик і Півчеревичок моталися по місту. Спершу пішли до крамниці вибирати Комірцеві повідок. Тоді, купивши нарешті пасок потрібної довжини, добре прочимчикували, доки опинилися в парку. Там довгенько гуляли, перш ніж уздріли Мо-хобородька, і, звичайно, чимало сил забрало шалене переслідування, яке зрештою так невтішно скінчилося. Для боротьби з Комірцевим ожирінням це було пречудово, та вони самі мало не валилися з ніг від утоми, очі заплющувалися.

Одначе, незважаючи на все це, Муфтик і Півчеревичок мужньо йшли далі. Тепер, коли вони так близько бачили Мохобородька і крізь віконце таксі зазирнули в очі своєму нещасному другові, вже не могли так просто облишити пошук.

— Брусниця! — зрадів Півчеревичок.— Знову брусниця!

Вони були саме на перехресті, і знайдена Півчере-вичком ягідка, немов червона ікринка, лежала на дорозі, вказуючи їм напрямок, куди слід звернути, водночас додаючи їм запалу.

Наступну брусничку знайшов Муфтик. Тоді ще одну ягоду помітив Півчеревичок. Тепер уже не було ніякого сумніву, що вони прямують по правильному сліду. І свинцевий тягар утоми ніби відстав од їхніх ніг, друзі знову наддали ходи.

— Стоп! — зненацька вигукнув Півчеревичок.

Повна пригорща брусниці! Повна пригорща висипана в одному місці! Що б то значило? Чому це Мо-хобородько раптом так розщедрився?

— Одна, дві, три,— Півчеревичок заходився лічи-

ти знайдені ягоди.— Сім, вісім, дев'ять... одинадцять. Всього дванадцять брусничок.

Муфтик і Півчеревичок запитально дивилися один на одного.

— Напевне, Мохобородькові більше не потрібна брусниця,— висловив здогад Муфтик.

— Отже, він сюди прибув,— підбив підсумок Півчеревичок.

— Мабуть, він тому кинув зразу багато ягід, щоб ми ненароком не проминули цього місця,— розмірковував Муфтик.

Та ось вони помітили ще рядочок брусничних ягід. Вони лежали на однаковій відстані одна від одної і вели до вхідних дверей високого будинку, що стояв на розі.

— Ясно,— сказав Півчеревичок.— Тут і мешкає наш любий Мохобородько.

— Шосе Свободи,— прочитав Муфтик на будинку.— Номер дев'ять.

Півчеревичок похитав головою:

— Шосе Свободи! Адже це схоже на глум — скніти в полоні на шосе Свободи!

Але як би там не було, вони знали місце, де перебував Мохобородько. Закинувши голови, пильно роздивлялися вікна. Саме в цей час одчинилося вікно на третьому поверсі, і звідти на якомусь держаку вивісили господарчу сумку — вона повільно гойдалася.

— Чудернацький звичай ось так вивішувати з вікна господарчі сумки,— зауважив Півчеревичок.

І тієї щ миті перед їхніми ногами впала бруснична ягідка. І впала з отієї сумки!

Звичайно, Муфтик і Півчеревичок не могли здогадатися, що Мохобородько, як тільки дістався додому, пожалівся на неймовірну втому і прикинувся, що засинає і край. А коли він почав ще й жахливо хропти,! жінці не лишалось нічого іншого, як покласти свог улюбленця до господарчої сумки і повісити за вікно. Мохобородько потайки й сподівався на це. Муфтик і Півчеревичок не передбачали й того, що, кинувши останню брусничку, Мохобородько насправжки заснув у господарчій сумці. Одначе яке це все зараз мало значення! Головне — будь-що звільнити Мохобо-родька з отієї сумки.

Як завгодно... Але як? До такої висоти не дотягнеться і найвищий у світі чоловік...

— Треба з кимось порадитись,— подумав уголос Півчеревичок.

— Аз ким?

І раптом вони разом згадали про Вольдемара. У місті цей чоловік був єдиний, до кого вони наважилися б піти й розповісти про свою біду. Окрім цього, вони ще й пообіцяли Вольдемару знову провідати його в лікарні. Напевне, він уже й не очікує на них. А, може, й очікує, бо в нього немає ні родичів, ні друзів. Окрім них, Вольдемарові нікого чекати в гості.

*********************************************** План звільнення***********************************

Приїхавши до лікарні, Муфтик і Півчеревичок прив'язали Комірця до ліхтарного стовпа. У цьому, звісно, не було потреби, тому що собача й так терпеливо чекало б на них. Але Муфтик не хотів, щоб перехожі вважали Комірця якимось приблудним цуциком, і тому гадав, що доцільніше його прив'язати.

— Сподіваюся, що сьогодні Вольдемарові трохи ліпше,— сказав Муфтик.

— Я теж сподіваюсь,— підтримав його Півчеревичок.— Але не варто забувати: ті, хто одужує,—

найвередливіші. Вони прагнуть якомога швидше відновити сили і стають жахливо вимогливими.

Кумедні чоловічки зайшли до лікарні, проминули гардероб і коридором попрямували до палати Вольдемара.

На півдорозі їм зустрілася медсестра Кірсіпуу зі шприцом і якимись ампулами в руці. Минулого разу вона майже не звернула уваги на Муфтика й Пів-черевичка, а зараз аж промінилася усмішкою.

— Доброго здоров'я, мої малесенькі,— привіталась вона, зупинившись.— Ви прийшли знову побачити дядька Вольдемара?

Кумедні чоловічки теж зупинилися і ввічливо вклонились.

— Так, була в нас така думка,— сказав Півчеревичок.

А Муфтик запитав:

— Чи не можна у вас дізнатись, як він почувається?

— Про нього вельми важко сказати щось певне,— привітно пояснила сестра Кірсіпуу.— Він без угаву зітхає — аж моторошно. А з іншого боку, в нього добрячий апетит і жару немає, а це свідчить, що він видужує.

— А чи не вередує? — поцікавився Півчеревичок.

— О, так,— ствердила сестра Кірсіпуу.— Він неймовірний вередун.

— Гарна прикмета,— зауважив Півчеревичок. А медсестра продовжила:

— Щиро кажучи, його коники вже набридають. Через нього для інших хворих взагалі не лишається часу. Сьогодні, до речі, він мене викликав дзвоником щонайменше десять разів. І уявіть — просто задля того, щоб запитати, чи не видно часом вас.

— Нас? — розхвилювався Муфтик.

— Ну, звичайно,— всміхнулася сестра Кірсі-пуу.— Він говорить, що, окрім вас, у нього нікого немає.

Вона вже намірилася йти в своїх справах, але нібито щось згадала і через хвильку поцікавилась:

— Ви ж кумедні чоловічки, чи не так?

— Авжеж,— разом ствердили Муфтик і Півчере-вичок.

— Отже, я не помилилась,— мовила вдоволено сестра Кірсіпуу.— До речі, я читала про вас у газеті. Проте дозвольте запитати — де ж це ваш третій товариш?

Зрозуміло, Муфтик і Півчеревичок не могли відчувати, що це запитання було далеко не щиросердим. І звідкіль вони могли знати, що сестра Кірсіпуу чудово обізнана стосовно долі Мохобородька.

— Його викрали! — випалив Півчеревичок.

— Викрали! — скрикнула медсестра.— О боже, що діється!

її подив був не зовсім удаваним. Хоч подруга з подробицями розповіла Кірсіпуу, як їй пощастило придбати Мохобородька. І тепер оце ще більше зацікавило медсестру.

— Як же це трапилось? — запитала вона.

— Нашого друга нахабно викрали,— відрізав Муфтик.— Та подробиць ми, на жаль, не знаємо.

— І уявляєте лишень,— додав Півчеревичок,— злодій — якась жінка. Нам пощастило навіть вивідати її адресу: шосе Свободи, номер дев'ять. Там вона й тримає нашого бідолашного Мохобородька.

— Силоміць? — здивувалася медсестра.

— А то як же,— ствердив Муфтик.— Добровільно Мохобородько не був би там і хвилини. Ми його чудово знаємо.

— Тільки ось...— Півчеревичок багатозначно під-

кахикнув.— Тільки ось... уповаємо на те, що він недовго потерпатиме в полоні.

Обличчя медсестри зашарілося від допитливості:

— Невже правда?

— Ми звільнимо його,— запевнив Муфтик. А Півчеревичок додав:

— Саме про це ми й хочемо порадитися із Вольде-маром.

— О-о,— вихопилось у Кірсіпуу.— Цікаво, справді цікаво. Сподіваюсь, що дядько Вольдемар дасть вам добру пораду.

І вона зненацька заметушилась.

— Мушу поспішати,— вибачливо усміхнулась медсестра.— На мене чекають.

І хутенько пішла, хоч насправді її не чекав ніхто. Кірсіпуу поспішила до телефону й набрала номер подруги.

— Перепрошую за турботу,— почала вона, як тільки жінка взяла трубку.— Чи ви знаєте, які жахливі чутки поширюються в місті? Що буцімто ви, так би мовити, викрали свого малесенького! Що ви тримаєте його в себе силоміць! Просто неймовірно, що тільки можуть вигадати люди, чи не так?

— Воістину! — пролунав із трубки голос.— І хто ж отакі дурниці верзе?

І коли сестра Кірсіпуу детально розповіла їй про свою розмову з Муфтиком- і Півчеревичком, жінка розлючено кинула:

— Сподіваюся, сестро Кірсіпуу, що ви все-таки не повірили отій маячні. Я знайшла свого малесенького в якійсь собачій буді, де він, бідолашний, спав на трухлявій соломі. Хіба ж це злодійство, якщо я принесла Мохобородька додому, щоб у своїй квартирі дати йому притулок! Яке ж це насилля, коли я поматеринському голублю і годую його, є для нього опорою в житті!

— Не хвилюйтесь даремно! — намагалась заспокоїти приятельку сестра Кірсіпуу.— Пусті теревені взагалі не варто брати близько до серця. Але тепер ви принаймні знатимете, що його треба пильнувати, бо, здається, в н и х є план його звільнення. Коли пощастить почути про це щось суттєве, я неодмінно вам зателефоную.

— Дякую вам,— сказала жінка.— Я буду весь ве-ЧІР удома.

Доки точилася ця розмова по телефону, Муфтик і Півчеревичок підійшли до палати, де лежав Вольде-мар. Звідти чувся знайомий стогін, який урвався відразу ж, як тільки Муфтик і Півчеревичок постукали у двері.

Ввійдіть! — прогоготів Вольдемар. І щойно кумедні чоловічки ступили до палати, радісно скрикнув:

Ну, нарешті, нарешті! Я чекаю на вас ще зранку!

Муфтик простягнув Вольдемарові букет квітів, а Півчеревичок поклав на тумбочку велику коробку шоколадних цукерок. Цього разу вони вмить зголосилися, який гостинець прихоплять із собою для хворого. І їм не довелося про це жалкувати, тому що Вольдемар дуже зрадів, одкрив коробку і простягнув кумедним чоловічкам.

— їжте сміливо,— попросив він.— Не соромтесь. Вони й не соромились. Муфтик узяв одну, а Півчеревичок — сім шоколадних цукерок.

— Як ви почуваєтесь? — запитав Муфтик. Вольдемар невдоволено пророкотав:

Зі здоров'ям усе гаразд. Тільки вони залюбки тримали б мене в лікарні до кінця життя. Вночі я бачив уві сні свого слона. Жити без нього — безпросвітна мука. Туга діймає. Тілесні страждання у порівнянні з цим — ніщо. Ви, мабуть, не зможете цього зрозуміти.

— Чому ж ні! — вигукнув Півчеревичок. А Муфтик додав:

— І нас же силоміць розлучили з нашим найкращим другом.

— Невже? — Вольдемар підвів голову.— Вас

теж?

Муфтик і Півчеревичок почали розповідати. Вони виклали все: про відвідини жінкою готелю і про зникнення Мохобородька, про зустріч у парку і про те, як їм пощастило дізнатися, де мешкає злодійка.

— І там він тепер і погойдується в господарчій сумці, висунутій на держакові швабри з вікна третього поверху,— сказав Півчеревичок насамкінець.

Вольдемар слухав цю пригоду з глибоким занепокоєнням і цікавістю.

— Ну, звичайно, ці жінки...— зітхнув він.— Я все життя тримаюся від них подалі і, виявляється, чиню мудро. Не чекай від жінки нічого хорошого. Так воно є і так лишиться надалі.

Двері палати ледь чутно відчинилися, ввійшла медсестра Кірсіпуу. Вона чула останні Вольдемарові слова.

— Все-таки ви несправедливі щодо слабкої статі,— посварилася пальцем на Вольдемара.— Хто б тоді піклувався про чоловіків, якби не було жінок? Хто доглядав би вас тут, у лікарні? Доводиться мені, представниці слабкої статі!

Вольдемар з ввічливості не перечив, та по виразу його обличчя можна було легко прочитати, що саме про догляд медсестри Кірсіпуу він не особливо високої думки.

Муфтик і Півчеревичок зауважили, що Кірсіпуу ні мала нагальної потреби заходити до палати. І Воль демар теж її не кликав, бо весь час тримав руки п далі від кнопки дзвоника.

— Можливо, я чимось допоможу? — безпорадні запитала медсестра і, помітивши принесений Муфти ком букет, одразу ж вигукнула: — Ну, звісно, ох ц нинішні чоловіки! Щоб же ви робили без жінок Квіти треба негайно поставити у воду!

— Так-так, зрозуміла річ,— вибачливо пробу боні Муфтик, роззираючись навколо у пошуках вази

Та вона вже була в руках медсестри, яка набрала з крана води й поставила квіти. Тоді поправила по-| душку в узголів'ї Вольдемара і, полишаючи палату,| сказала:

— При потребі — подзвоніть.

Коли двері за нею причинилися, Вольдемар про- і бурчав:

— Як набридає оця надмірна турбота. Іноді мені здається, що вона грається зі мною, мов із живою лялькою.

— Я й на крихтину не здивуюся, якщо Мохобо-родька спіткала приблизно така доля,— сказав Муфтик. :]

— Так-так,— кивнув Вольдемар.— Адже в цього ] Мохобородька величезна борода, еге ж? Саме такі подобаються жінкам найбільше. Як працівник зоопарку можу вас запевнити: що волохатіший звір, то

в більшому захваті від нього жінки. В зоопарку повсякчас можна бачити, як саме жіноцтво з неослабною увагою роздивляється волохатих тварин. І саме з таким виглядом, що їм кортить взяти звірятко на руки і поторсати... Та я запевняю вас, мої друзі,— тварина не якась там цяцька...

— Маєте рацію,— підтримав його Півчеревичок.— Правда, наш Мохобородько не якесь звіря, але все-таки...

Вольдемар урвав його:

— Але все одно він жива істота, чи не так? А з будь-якої живої істоти не можна робити іграшку. Кожну живу істоту треба шанувати вже за те, що вона живе.

Сказавши це, Вольдемар замислився. На його переніссі з'явилася глибока зморшка. Муфтик і Півчеревичок і не здогадувались, про що він мізкує, але в нього був такий зосереджений вигляд, що зараз вони не наважувались турбувати його запитаннями.

Нарешті Вольдемарове обличчя проясніло.

— Цього Мохобородька ми знімемо з вікна хоботом,— рішуче сказав він.

— Хоботом?! — вигукнув Муфтик.

— Яким хоботом?! — запитав Півчеревичок.

— Звичайно, слоновим,— пояснив Вольдемар.— Яким же ще!

— Боже поможи! — пролунало раптом від дверей. Усі троє воднораз поглянули в той бік. Медсестра

Кірсіпуу так нишкома ввійшла до палати, що ніхто не звернув на неї уваги.

— Боже поможи! — повторила вона знову.— Який сміливий і дотепний план. Чи ви й справді гадаєте, що слонові пощастить звільнити Мохобородька?

Вольдемар не відповів. Він пильно й недовірливо поглянув на медсестру Кірсіпуу.

— Пригощайтесь, будь ласка, цукерками,— сказав він нарешті.

Кірсіпуу взяла запропоновану шоколадну цукерку.

— Беріть іще,— припрошував Вольдемар.

Він розумів, що до сестри Кірсіпуу треба якомога дужче піддобритися. Тепер, коли вона посвячена в плани звільнення Мохобородька, не варто її гнівити. В протилежному випадку все може провалитись.

— Дякую,— мовила сестра Кірсіпуу і поклала до рота другу цукерку.— Ви сьогодні вельми доброзичливі.

— Сподіваюся, що ви взаємно відповісте мені тим же,— пробасив Вольдемар.

— Безумовно,— усміхнулася медсестра Кірсіпуу. Вона знову поправила подушку в узголів'ї Вольдемара і вийшла з палати. Нечутно, як і з'явилася.

Як тільки вона зникла, Вольдемар швидко сів, а по хвилі й підхопився. Він став ходити палатою туди-сюди, та ось зупинився і вдоволено прорік:

— Ми звільнимо Мохобородька вже цієї ночі. Для такої благородної справи сил у мене вистачить, незважаючи на всі зламані ребра.

**************************************************** Вольдемар починає діяти*****************************

— Ти коли-небудь бачив живого ведмедя? — запитав Муфтик Півчеревичка.

Після відвідин Вольдемара вони повернулися до готелю і мали доволі часу роздивлятися трьох ведмежаток на картині.

— Я навіть не бачив живого слона,— пошкодував Півчеревичок.— Та сьогодні увечері, сподіваюсь, така нагода випаде.

— І я всім серцем уповаю на це,— сказав Муфтик.— Та ще більшою радістю була б зустріч із живим Мохобородьком.

— Золоті слова,— погодився Півчеревичок.— Було б чудово після тривалої розлуки знову потиснути руку живому Мохобородьку.

За розмовою вони й не помітили, як надворі почало сутеніти. Невдовзі вони почули глухі удари годинника на ратуші.

— Десяту пробило,— полічив Муфтик.

— Пора діяти,— мовив Півчеревичок.

Вони встали, і Комірець, який сумирно лежав біля ніг Муфтика, теж підхопився. Усі гуртом спустилися ліфтом униз і підійшли до адміністратора розплатитися.

— А що, бородань теж знайшовся, якщо ви полишаєте готель? — поцікавився працівник готелю.

— Саме так,— ствердив Півчеревичок.— І через години дві він буде остаточно вільний.

— Вітаю, вітаю,— зрадів адміністратор.— Але, як я розумію, питання з бороданем ще не вирішено до кінця. Може, мені про всяк випадок на днів два притримати для вас кімнату? Може, знову повернетесь?

Муфтик покрутив головою:

— План звільнення Мохобородька продумано до найменших подробиць.

А Півчеревичок додав:

— Ми спалюємо за собою всі мости. Спалення мостів — уже півперемоги, чи не так? -

Та, здавалося, адміністратор усе ще вагався.

— Одна справа — план,— задумливо почав він.— Зовсім інша — дійсність. План можна обдумати блискуче, а втіленню його завадить якась нісенітниця.

— У нашому плані завбачено все-все,— усміхнувся Півчеревичок.— Скажімо, така дрібничка як порожня господарча сумка, котру полишимо під вікном, коли заберемо звідти Мохобородька. Одначе нашим козирем усе-таки є слон.

— Слон? — ошелешено запитав адміністратор. Так-так,— знов усміхнувся Півчеревичок.—

Ми в оцій операції будемо діяти з живим слоном. А слон-бо не підведе.

Це пояснення, схоже, задовольнило працівника готелю.

— Ну, тоді звичайно,— розуміюче кивнув.— Якщо з вами заодне діятиме живий слон, то справді ваш задум реальний.

Кумедні чоловічки розплатилися за проживання і пішли до фургончика.

— Тепер усі мости спалено,— сказав Муфтик, сідаючи за кермо,

— Не лишається нічого іншого, як натиснути на газ — і вперед! — підохотив Півчеревичок.

Муфтик дав газ, і автомобіль рушив. Перш за все кумедні чоловічки помчали на шосе Свободи, щоб упевнитися, чи висить за вікном господарча сумка. Знати це треба неодмінно, тому що відсутність сумки і стала б отією несподіваною дрібничкою, про яку міркував адміністратор, і яка могла б зірвати їхні наміри.

— Наша слава розвіялась як дим,— мовив трохи перегодом Муфтик.— Найвищий у світі чоловік швидко поклав їй край.

І дійсно Муфтиків фургончик не привертав особливої уваги. Звісно, траплялися люди, які дивились услід автомобілю, проте цим їхня зацікавленість і обмежувалася. Ніякого натовпу навколо машини, як побоювався Муфтик, не збиралося, і він міг спокійно їхати вулицями з найпожвавленішим рухом.

— Наша слава була оманливою,— задумливо мовив Півчеревичок.— Лиш сяйнула і згасла.

— Таке зі славою буває нерідко,— підсумував Муфтик.

Невдовзі вони дісталися на шосе до будинку, де мешкала теперішня Мохобородькова господиня.

— Висить! — вигукнув Півчеревичок.— Усе гаразд!

Господарча сумка справді висіла на колишньому місці.

— Не знаю тільки, чи сягне слоновий хобот отакої височини? — занепокоївся Муфтик.

Однак Півчеревичок запевнив:

— Якщо слон стане дибки, то його хобот дістане до будь-якого куточка квартири.

А втім, хоч Муфтик не був цілком переконаний, що Вольдемарів слон вміє стояти на задніх ногах, проте Півчеревичкова відповідь його більш-менш задовольнила. І що тут думати-гадати. Вольдемар пообіцяв звільнити Мохобородька, а він, схоже, людина слова. Тепер головне — мчати до Вольдемара. Він-то вже неодмінно знає, якої довжини хобот у його слона...

І вони покотили до лікарні. Обличчя Муфтика і Півчеревичка в очікуванні таких значних подій стали серйозними й напруженими, і навіть Комірець, здавалося, розумів, що передбачається щось виняткове. Собача нашорошило вуха, а ніздрі ретельно нюхали повітря, хоч у фургончику ніякого запаху, крім ледь чутного бензинового, не відчувалося.

Незабаром завиднілися обриси лікарні. Напруження наростало щомиті. Муфтик зменшив швидкість, щоб мотор не так стугонів. Тепер найважливіше — не привернути до себе надмірної уваги.

На щастя, вікно Вольдемарової палати виходило в двір. Його також прикривали дерева й кущі. Муфтик проминув головний вхід, об'їхав лікарню і зупинився прямо під вікном Вольдемарової палати.

Мотор заглох. І в лікарні панувала тиша. Більшість вікон темні, Вольдемарове — теж.

— Може, Вольдемар заснув? — припустив Півчеревичок.

Муфтик стенув плечима:

— В такому випадку чулося б його хропіння.

— А якщо не спить, то долинав би його стогін,— заперечив Півчеревичок.— Адже Вольдемар, перебуваючи на самоті, стогне без увагу.

— Очевидячки, він дрімає,— висловив здогад Муфтик.

Вони уважно прислухалися. Тихо, як у вусі. Ні охання, ні хропіння.

— Щось треба робити,— сказав нарешті Півчеревичок.— Адже ми не маємо змоги отут чекати до ранку.

Звичайно, друг мав рацію. Але що вдієш?

— Ми повинні подати про себе знак,— вирішив Муфтик.

І зненацька Півчеревичкові сяйнула гарна думка. Він узяв свою рогатку, вибрався з машини, знайшов у гравії крихітний камінець і поцілив ним Вольдема-рові у вікно — аж дзенькнуло!

По хвилі після влучного «пострілу» вікно відчинилось і вигулькнуло сердите обличчя Вольдемара.

— Що це ви ґвалт зчинили! — прошепотів він.— Ще піднімете на ноги всю лікарню!

— Вибачте,— пошепки перепросив Півчеревичок.— Ми думали, що ви, можливо, задрімали.

— От вигадав — задрімав! — передражнив Вольдемар.— Як я міг задрімати такої вирішальної миті! Я не дрімаю, а лаштуюся.

Мовивши це, зник із підвіконня, але за мить з'явився знову.

— Чи немає у вас часом чогось такого, що я міг би покласти в ліжко під ковдру замість себе? — запитав він.— Тоді медсестра Кірсіпуу не здогадається, що я зник.

Тепер Муфтик і Півчеревичок блискавично збагнули, над яким лаштуванням Вольдемар ламав голову. Вони заходилися нишпорити в машині. Якою ж має бути ця річ? Чогось такого великого, що могло б заповнити місце Вольдемара, у них, на жаль, не було. І тут Півчеревичок згадав про надувні гумові іграшки, які вони купили в універмазі.

— У мене є десять надувних Півчеревичків,— прошепотів Вольдемарові.— Та за одного живого Мохо-бородька я готовий віддати і дев'ять гумових Півче-ревичків.

Вольдемар задоволено кивнув, і Півчеревичок та Муфтик стали негайно надувати гумових Півчере-вичків і кидати їх у вікно Вольдемарові. Скоро з'ясувалося, що знадобилося саме дев'ять іграшок. Після цього його ліжко цілком справляло враження, буцімто на ньому спить Вольдемар, напнувши ковдру на голову.

І ось настала вирішальна мить. Чи зможе Вольдемар, незважаючи на поламані ребра і пошкодження нутрощів, вибратися через вікно з палати? Що з того, що воно на першому поверсі,— якщо зважити на стан працівника зоопарку, це було не так просто.

Спершу з'явилася одна нога, потому — друга, і за мить Вольдемар у смугастій лікарняній піжамі сидів на підвіконні.

— Ну як? — запитав пошепки Півчеревичок.

— Хвалитись нічим,— зізнався Вольдемар.— Я мушу, здається, звідси стрибнути, але я до стрибків, їй-бо, ніколи не був особливо вдатний.

— Можливо, ліпше зіслизнути,— порадив Півчеревичок.— При цьому струс набагато менший.

Та Вольдемар одхилив цю пропозицію:

— Саме ковзання — моя найбільша слабинка,— сумно пожалівся він.

Тиша. Гнітюча тиша.

Вольдемар так і сидів на підвіконні, і кумедні чоловічки не на жарт захвилювались.

— Що ж робити? — запитав Півчеревичок.

— Я мушу зосередитись,— сказав Вольдемар ще сумніше, ніж досі.

. Раптом його обличчя стало вкрай стривоженим.

— Кроки! У коридорі кроки!

І Вольдемар наважився — стрибнув. Почувся глухий стук і слідом — притамований стогін. Вольдемар лежав під вікном.

— Тихіше, тихіше! — умовляв Муфтик Комірця, котрий погрозливо гарчав.

Тієї миті в палаті спалахнуло світло. Звісно, це зайшла медсестра Кірсіпуу. На щастя, вона не помітила нічого підозрілого. Подумала, що Вольдемар спить під ковдрою, вимкнула світло і навшпинячки вийшла.

— Обійшлося,— прошепотів Вольдемар.— Цього разу обійшлося. Та коли вона з'явиться наступного разу, то напевне розгадає мою хитрість.

— Вам добряче перепало? — стурбовано запитав Півчеревичок.

— Та більше перелякався,— відповів Вольдемар. Він заліз у фургончик і погладив Комірця, і собача

тієї ж миті перестало гарчати.

— Розумний собака,— усміхнувся задоволено Вольдемар.— Одразу відчуває добру людину.

Тоді пояснив Муфтикові, якими вулицями їхати до зоопарку, і автомобіль рушив.

Зоопарк містився не дуже далеко від лікарні, але все-таки їхали довго, тому що через неабияку вагу Вольдемара Муфтик не міг розвинути високу швидкість.

Нарешті вони дістались на місце й зупинилися перед великою брамою, де сидів нічний сторож.

Вольдемар вибрався з машини.

— Ого-о! — вигукнув сторож, помітивши його.— Невже оклигав?

— Поки що тимчасово,— сказав працівник зоопарку.— Та краще розкажи, як почувається мій слон?

— Ох і сумує за тобою,— зітхнув сторож.— Просто жаль тварину. Майже нічого не їсть, добре, коли іноді потягне хоботом ковточок води.

Вольдемар стурбовано зарокотів:

— Я мушу його повести до міста на прогулянку. Певен, що невеличка прогулянка благотворно вплине на його апетит.

Тепер уже спохмурнів нічний сторож:

— Як це розуміти? Гуляти містом? Ні-ні, такого я не можу дозволити. Мій обов'язок — тут охороняти, щоб жоден звір не вибрався за браму. Вдень роби зі своїм слоном що заманеться, а вночі за нього відповідаю тільки я.

Але Вольдемара не збентежило попередження сторожа:

— Любий друже! Твій обов'язок не лише пильнувати за тваринами, а й відповідати за них. І якщо ти сьогодні не випустиш слона погуляти, він голодуватиме й незабаром звалиться з ніг, тоді вся провина ляже на твої плечі...

Він говорив так переконливо, що зрештою нічний сторож поступився:

— Ну, умовив. Забирай свого слона,— махнув він рукою.— Але запам'ятай, що за межами зоопарку відповідаєш за нього ти.

І коли сторож одчинив браму, Вольдемар бігцем кинувся до клітки слона.

Кумедні чоловічки, усміхаючись, дивилися йому вслід, а Муфтик сказав своєму другові:

— Важко повірити, що в цього чоловіка зламані ребра.

— Ребра таки зламані,— відповів Півчереви-чок,— але дух його незламний.

**********************************Млинці на вечерю*******************************************

Мохобородько прокинувся від денного сну, бо з кухні долинав лоскітливий запах млинців. Отже, господиня смажить їх на сковороді... Але дивина — його це не потішило. Мохобородько, звичайно, по* любляв млинці, просто неймовірно любив, проте сьогодні їхній запах *не особливо впливав на нього, їсти йому взагалі не хотілося, не було апетиту і край.

Раптом Мохобородько згадав, що він вирвав зі своєї бороди всю брусницю, і страшенно занепокоївся,' Пора вже збирати брусницю чи ні? Чи не вчинив вія? протизаконно? Ця думка приголомшила його і допікала все дошкульніше. І коли з кімнати почувся нарешті брязкіт посуду, Мохобородько вирішив нагадати, що він прокинувся.

— Вибачте! — гукнув він до кімнати крізь одчинене вікно.— Будьте ласкаві, подивіться в газеті, чи опубліковано дозвіл на збирання брусниці?

Жінка полишила накривати стіл, підійшла до вікна і забрала господарчу сумку з Мохобородьком до кімнати.

— Зараз же з'ясуємо,— дружньо мовила вона. І ось уже газета в її руках. Жінка окинула поглядом останню сторінку і по хвилі сказала:

— Дозвіл опубліковано. Можна починати сьогодні.

Можна починати сьогодні! В Мохобородька камінь скотився з серця. Можна починати сьогодні! Адже це пречудово!

— Тобі кортить піти по брусницю, мій малесенький? — запитала жінка.

і — Та не дуже,— відповів Мохобородько, вилазячи з господарчої сумки.— Я так...

— А може, ти бажаєш млинців із брусничним варенням?

— Дякую, ні.

— Тоді з суничним? У мене є чудове суничне варення.

Мохобородько заперечливо похитав головою.

— Аз малиновим? Мохобородько знову одмовився.

— Ну, що ж,— сказала господиня і продовжила накривати стіл.— Тоді поїмо млинці з цукром, а варення залишимо на потім, до манної каші.

Мохобородько мовчав. Повідомлення в газеті про збирання брусниці дещо поліпшило його настрій, але апетит не з'являвся. Правда, в шлунку було порожньо, але кумедний чоловічок цього не відчував. Мохобородько раптом відчув страшну душевну порожнечу. Нічого не цікавило його, він до всього збайдужів.

«Звідкіль отака спустошеність? — думав Мохобородько.— Чи тому, що звільнення було ж на відстані руки? Чи полон поступово вже вельми зле впливає на нього? Це було б жахливо! Який сенс жити взагалі, якщо тобі вже нічого не вдається. Ні-ні! Треба зосередитись, не піддаватися трясовині байдужості! Адже тепер Муфтик і Півчеревичок знають, де він перебуває. Либонь, мізкують, як визволити його. Надії втрачати не можна. Необхідно зберігати силу волі. І щонайважливіше — ніколи не примирятися з принизливим полоном. А ось байдужість поступово при— Он що! — вирвалося в жінки.— Слухаю вас. Надалі вона по можливості напускала байдужість,

щоб Мохобородько нічого не зрозумів.

— Вашого малесенького намагатимуться хоботом зняти з вікна,— повідомила працівниця лікарні.— Ви розумієте?

Жінка не зрозуміла, і медсестрі довелося пояснити детальніше. Вона розповіла про все, що їй пощастило почути в палаті Вольдемара, а тоді додала:

— Так що, схоже, план звільнення у них, здається, готовий, проте важко сказати, коли вони почнуть здійснювати свій задум. Правда, Вольдемар повине»: ще кілька тижнів спокійно лежати в постелі, але я н^ на крапельку не здивуюсь, якщо він одної красної днини просто зникне з палати. Від такого лева можнаі; очікувати всього.

— Невже? — запитала жінка.— А він справді такий дужий?

— Неймовірно дужий,— ствердила медсестра Кірсіпуу.— На зріст — два метри! З вугільно-чорнощ бородищею. Наче в розбійника. Одначе при цьому; вельми добросердий.

— Добросердий? — здивувалася жінка.— 3 такою зовнішністю?

— Авжеж,— вела своєї Кірсіпуу.— Інакше він не співчував би так палко Мохобородькові й не збирався б його звільнити.

Це останнє зауваження жінці дуже не сподобалось.

— Гаразд,— сухо мовила вона.— Тоді я ще чекатиму новин.

Опустивши телефонну трубку на важіль, господиня повернулася до столу і ще поклала собі й Мохобо-родьку млинців. Тоді пильно-пильно поглянула на кумедного чоловічка й раптово повідомила:

— Ночуватимеш все-таки у кімнаті.

Мохобородько сполотнів.

— Чому? — тремтливим голосом запитав він.

— Ти зовсім блідий,— сказала жінка.— Мене серйозно непокоїть твоє здоров'я.

— Але я ще ніколи не ночував у кімнаті,— пробував заперечити Мохобородько.

— Ти ж ніколи в житті й не хворів,— нагадала вона.— І тим паче, я повинна через це дбати про твоє здоров'я.

Млинець став Мохобородькові поперек горла.

Яка невдача! Саме тоді, коли йому поталанило вказати Муфтику й Півчеревичкові місце свого перебування, його замикають на ніч у чотирьох стінах! А що буде, коли друзі прийдуть уночі звільняти його, а господарчої сумки за вікном не виявиться?

— Я бачу, що й їси ти погано, мій малесенький. Я ні на крихітку не здивуюся, якщо тебе вже підкосила хвороба. Ні-ні, на вулиці, під вітром спати тобі не можна ні в якому разі!

Мохобородько не відповів — поринув у свої думки. І жінка, схоже, замислилася. Розмова не клеїлася, хоч вони ще певний час сиділи за столом.

Нарешті, коли вже стало сутеніти, господиня прибрала посуд зі столу й постелила Мохобородькові на дивані. На превеликий його подив, вона взяла порожню господарчу сумку й вивісила її на кінчику швабри за вікно.

— Навіщо?! — вигукнув Мохобородько.— Навіщо ви це робите?

— А так,— сказала жінка.— Вже звикла.

Вона вкрила Мохобородька ковдрою, а сама пішла на кухню мити посуд. Через деякий час повернулася до кімнати і сіла в крісло у кутку. Довго сиділа і щось Думала-гадала. І чула, як Мохобородько неспокійно вертівся в постелі.

— А тепер спи,— тихо мовила жінка.— А тепер спатоньки-спати, мій малесенький бідолахо.

Проте Мохобородько все ще крутився на дивані,

«Мій малесенький бідолахо»,— повторила жінка

про себе. Раптом задзвонив телефон, і господиня

взяла трубку.

— Він зник! — пролунав схвильований голос медсестри Кірсіпуу. Він утік через вікно. Я певна, ще невдовзі можете стрічати гостей.

— О-о,— вихопилося в жінки.

— Тож будьте напоготові.

— Дякую вам,— од повіла жінка і поклала трубкуі

*************************************** Розлука*********************************************

Місто поринуло в пітьму. Вулиці геть спорожніли. Лише іноді промчить автомобіль, блимнувши фара* ми, чи поспішить додому пізній перехожий.

Фургончик повернув на шосе Свободи.

— Тепер скоро,— прошепотів Півчеревичок. Муфтик їхав дуже повільно, щоб Вольдемар, який

сидів верхи на слоні, не відставав. V

— їдь усе-таки трохи швидше,— попрохав Півчеревичок.— Нерви не витримують оцього чалапання*

Але Муфтик зиркнув у бокове дзеркальце на слона і похитав головою:

— Терпіння. Хто має терпець, той буде холодець! Півчеревичок зрозумів, що Муфтик вельми хвилю;

ється. Інакше він не переплутав би відомого прислів'я: хто має терпець, той буде молодець. Чому тут дивуватись! Сам Півчеревичок страшенно переживає. Таке хвилювання цілком зрозуміле, бо щосекунди вони наближаються до свого друга Мохобородька.

— Двадцять один... дев'ятнадцять... сімнадцять...— читав Півчеревичок номери будинків.

Тепер або ніколи! На терези кинута доля їхнього друга Мохобородька. А втім, не на терези, а в господарчу сумку. І от уже стало видно ту заповітну сумку.

— Будинок номер дев'ять,— сказав Півчеревичок. Вони прибули на місце. Муфтик підкотив до тротуару і заглушив мотор.

— Ну поглянемо, на що здатний слон,— мовив він. Тепер усе залежало від слона. Самі вони анічого не

могли вчинити, вся надія на хобот.

Слідом прибув і слон. Вольдемар зупинив його прямо під сумкою.

— Чи та сама? — Вольдемар показав пальцем на господарчу сумку.

— Та сама,— запевнив Муфтик.

Працівник зоопарку вмостився на спині слона зручніше.

— І Мохобородько там, у ній? — запитав він.

— Авжеж,— ствердив Півчеревичок.— Він, очевидячки, спить.

— Гм-м,— здивувався Вольдемар і замислився. Це тривало деякий час, а слон поки що погойдував

хоботом туди-сюди.

— Що ж, розпочнемо? — запитав нарешті новий друг кумедних чоловічків.

— Можна б і починати,— зронив Муфтик. А Півчеревичок додав:

— А що тут зволікати!

— Правильно,— погодився Вольдемар.

Тоді нахилився до слонового вуха і щось прошепотів.

Муфтик і Півчеревичок заціпеніли. Чи ж до пуття пояснив Вольдемар слонові, що слід робити — зняти господарчу сумку й опустити вниз? Адже Вольдемар не якийсь цирковий дресирувальник, а звичайний працівник зоопарку. І слон його не вдатний на всіля-

кі штуки на цирковій арені, а звичайний, із зоопарку,* який просто показує себе людям.

Але сумніви Муфтика й Півчеревичка все-таки виявились даремними. Хобот слона уже підіймався до господарчої сумки. Мабуть, Вольдемар так душевно зріднився зі слоном, що той розумів його цілком.

Кінчик хобота сягнув господарчої сумки і доторк-! нувся до неї.

— Щоб тільки не впустив його додолу! — забід-] кався Муфтик.

І ця засторога, на щастя, виявилась безпідставною^! Слон хоботом зняв господарчу сумку з держака таї спритно, що Муфтик і Півчеревичок ахнули.

— Ти бачив?! — вигукнув Півчеревичок. Муфтик кивнув:

— Воістину майстерна робота!

Задоволений Вольдемар вдячно погладив слона.

Господарча сумка на кінчику слонового хобота по-1 вільно наближалася до землі. Схоже, слон розумів, що із сумкою треба поводитися обережно, і ніжно-ніжно опустив її на землю.

— Готово! — захоплено вигукнув Півчеревичок. І блискавично разом із Муфтиком опинився біля'

господарчої сумки.

— Він точно в сумці? — запитав Вольдемар, сидя- і чи на слоні.

— А де ж йому бути — в сумці! — щасливо усміхнувся Муфтик.— І спить!

Кумедні чоловічки дивилися на сплячого друга, їхні серця сповнювала безмежна радість. Ось він тут, їхній любий Мохобородько! Нарешті все-таки він тут! | Нарешті після тривалої колотнечі вони знову разом! | Нарешті він вільний!

Зненацька Мохобородько відкрив очі і нерозуміюче і втупився на Муфтика й Півчеревичка.

— Що трапилось? — запитав він.— Де це я?

— Ти на волі,— усміхнувся Муфтик. Півчеревичок теж розплився в усмішці:

— Ми зняли тебе хоботом із отого вікна. Мохобородько сів у господарчій сумці.

— Неймовірно,— пробурмотів він.— Це просто неймовірно.

— Він ще в тенетах сну,— моргнув Півчеревичок Муфтикові.— І нічогісінько ще не розуміє.

Та ось Мохобородько заговорив:

— Становище й справді незбагненне. Мені здається, що я прокинувся, але не можу цьому повірити. Невже, невже це ви, мої друзі?

— Звісно ж, ми! — вигукнув Півчеревичок.

— А на спині слона сидить Вольдемар,— сказав Муфтик.— Йому ти зобов'язаний своїм звільненням.

Мохобородько вмить вибрався з господарчої сумки і низенько вклонився Вольдемарові.

— Вельми вдячний вам,— ґречно мовив він.— Од щирого серця дякую вам.

Тоді знову недовірливо озирнувся і зітхнув:

— Я все одно побоююсь, що все це лиш чарівний сон. Адже цього разу я взагалі лягав спати не в господарчій сумці, а на дивані, а отже, мене ніхто не міг звільнити.

— Та очуняйся ти нарешті,— майже розсердився Півчеревичок.— Сідай краще в автомобіль і поїхали. Погомоніти про цей сон у нас ще буде вдосталь часу.

Мохобородько послухався і ступив уже кілька кроків до машини, як несподівано поблизу пролунав проникливий жіночий голос:

— О-о, мій малесенький, дозволь мені хоч попрощатися з тобою,— у цьому голосі бриніла схвильованість.— Дозволь тебе перед розлукою приголубити бодай разочок.

Кумедні чоловічки ошелешено застигли на місці. Комірець одразу ж сполохано загавкав у машині, а Вольдемар, сидячи верхи на слоні, здивовано гмукнув.

— Ви! — скрикнув Мохобородько, який одразу ж впізнав голос жінки.— Ви тут!

Тієї миті вона вийшла із-за ліхтарного стовпа, де вже давно причаїлась, очікуючи на появу Муфтика, Півчеревичка і Вольдемара.

— Перш за все я хотіла б розвіяти твої сумніви,— сердечно звернулася вона до Мохобородька.— Зараз ти бачиш не якийсь сон, а все відбувається наяву. Ти справді ліг спати на моєму дивані, та коли нареш заснув, я знову поклала тебе в господарчу сумку*

— А навіщо ви це зробили? — здивувався Мохобородько.

— Я випадково дізналася, що друзі збираються тебе звільнити,— вела далі жінка.— Я грунтовно обдумала твоє становище. І нарешті зрозуміла, що ти належиш своїм друзям, і я не маю права силоміць тебе тримати. Тоді й перенесла в господарчу сумку, щоб друзі могли тебе звільнити.

Запала тиша.

— Спочатку я хотіла тайкома поглянути, як ти полишаєш цей дім,— мовила жінка.— Але не витримала, бо дуже закортіло ще раз тебе приголубити.

Вона схопила Мохобородька і міцно пригорнула до себе. І в її очах зблиснули сльози:

— До побачення, мій малесенький! Я бажаю тобі лише добра.

Знову мовчання. І кожен в оцій тиші думав про своє. Коли жінка поставила Мохобородька додолу, вона кинула погляд на слона.

— Яка чудова тварина! — похвалила вона.— Він теж чистопородний?

Запитання, звичайно, стосувалося Вольдемара.

— Це — африканський слон,— пояснив працівник зоопарку.

— О-о,— зронила жінка.— Якби ви знали, як мені подобаються тварини!

Вольдемар кахикнув. Він змушений був подумки зізнатись, що жінка не така вже й страшна, як увесь час гадав. Навіть навпаки...

— В зоопарку є ще Й інші цікаві тварини,— сказав Вольдемар жінці.— Я міг би при нагоді розповісти вам про них...

— Дякую вам,— промовила жінка.— Я вельми зворушена і неодмінно скористаюся вашим велико-

ушним запрошенням. Мені дуже приємно з вами познайомитись. Ви справді надзвичайно добросерда людина, як про вас і говорять.

Вольдемар зашарівся, на щастя, цього не було видно в темряві.

— Я теж радий цьому несподіваному знайомству,— стиха пробубонів він.

І ось настала мить розлуки. Жінка ще раз приголубила Мохобородька.

— Щасливої дороги,— побажала вона і почереж-но погладила по голові всіх кумедних чоловічків.

— Щасливої дороги,— пророкотів зі спини слона Вольдемар.— Напишіть мені, як викроїте час.

— Неодмінно,— запевнив Муфтик.— Я вже давно не писав нікому, навіть самому собі.

Кумедні чоловічки сіли в машину.

Муфтик завів мотор і натхненно продекламував:

Клекоче радо кров у жилах, чекає море нас шумливе.

Після тривалої перерви Муфтик віршував знову, а Півчеревичок зазначив, що це дуже гарна прикмета.

Крізь нічну пітьму фургончик кумедних чоловічків мчав із міста.

Зміст

СЛАВА З

ЯК МУФТИК, ПІВЧЕРЕВИЧОК І МОХОБОРОДЬКО РОЗДАВАЛИ АВТОГРАФИ 9

В УНІВЕРМАЗІ 17

ПРИБУТТЯ ДО ГОТЕЛЮ 23

НЕСПОДІВАНА ГОСТЯ ЗО

ТАЄМНИЧА ТІНЬ 37

МОХОБОРОДЬКО ЗНИК 42

ВІДВІДИНИ ЛІКАРНІ 48 МУФТИКІВ КОМІРЕЦЬ 56

мохобородько у полоні 65

найвищий у світі чоловік 71

сенбернар бенно 79

обгодовування комірця 86

моховородькова прогулянка 92

ПОГОНЯ 100

ПЛАН ЗВІЛЬНЕННЯ 108

ВОЛЬДЕМАР ПОЧИНАЄ ДІЯТИ 116

МЛИНЦІ НА ВЕЧЕРЮ 124

РОЗЛУКА 130

Литературно-художественное издание

Рауд Эно

И снова Муфтик,Полботинка и Моховая Борода

Повесть-сказка

(На украинском языке)

Для младшего школьного возраста

Книга третья

Перевел с эстонского

Завгородний Александр Сергеевич

Художник Вальтер Эдгар Киев "Вэсэлка"

Редактор Л- О. Будень

Художній редактор К. І. Судима

Технічні редактори К. П. Дворська, Ф. Н. Резник

Коректори Л. В. Островська, Н. В. Зубанюк

ИБ № 4419

Здано на виробництво 06.11.87. Підписано до друку 18.03.88. Формат 60X90/,в.

Папір друкарський № 1. Гарнітура шкільна. Друк офсетний. Умови, друк. арк.

8,5 + вкл. (0,50)=9,0. Умови, фарб.-відб. 11,0. Обл-вид. арк. 5,91+вкл. (0,66)=6,57.

Тираж 115000 пр. Зам. 78—8. Ціна в оправі 55 к. (15 000 пр.); в обкладинці 40 к.

(100 000 пр.)

Ордена Дружби народів видавництво «Веселка»,

252655, Київ, МСП, Мельникова, 63.

Львівська книжкова фабрика «Атлас», 290006, Львів-5, Зелена, 20.

ЕНО РАУД

І ЗНОВУ МУФТИК, ПІВЧЕРЕВИЧОК ТА МОХОБОРОДЬКО

ПОВІСТЬ-КАЗКА

Для молодшого шкільного віку

КНИГА ЧЕТВЕРТА

Переклав з естонської Олександр Завгородній

Художник Едгар Вальтер

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1992

ББК 84 Р25

Четверта книжка повісті-казки відомого естонського письменника, лауреата Літературної премії ім. Ю. Смуула про захоплюючі пригоди трьох веселих чоловічків.

Перша і друга книжки вийшли у «Веселці» 1983, третя — 1988 року.

Перекладено за виданням:

Raud Eno. Jalle need naksitrallid.— Tallin:

Eesti Raamat, 1982

Рауд Ено.

Р25 І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько: ПовістьДля мол. шк.

віку / Пер. з ест. О. С. Завгороднього; Худож. Е. Вальтер.—Кн. 4.—К.: Веселка, 1992.— 128с: іл.

ISBN 5-301-00892-7 (укр.)

Четверта книжка повісті-казки відомого естонського письменника, лауреата Літературної премії ім. Ю. Смуула про захоплюючі пригоди трьох веселих чоловічків.

Перша і друга книжки вийшли у Веселці 1983, третя — 1988 року.

ББК 84

© Eesti Raamat, 1982

© Олександр Завгородній,

переклад українською

мовою, 1992

ISBN 5-301-00892-7 (укр.)

ЖАХЛИВА ПРИГОДА У ЛІСІ

Малесеньке Муфтикове авто щодуху мчало по шосе. Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько поспішали до моря. Вони жадали відпочинку. Трійця друзів мріяла про лагідне хлюпотіння морських хвиль і хотіла набратися сил, насолоджуючись морським повітрям.

— Мо-ре, мо-ре моє...— Півчеревичок намагався пригадати колись почуту мелодію.

Та за мить мусив урвати пісню, бо Комірчик, оце малесеньке Муфтикове собача, звів догори писок і заскімлив.

Світило сонце. Незважаючи на те, що надійшла осінь, було майже по-літньому. Певне, вода в морі ще тепла...

Вони заїхали до лісу. Оскільки цією дорогою ще не проїздили, Муфтик зупинив авто, щоб роздивитися карту.

— Щось вельми закрутисте,— сказав він по хвилі.— Звичайно, через ліс до моря ближче, але...

— Через ліс?! — вигукнув Мохобородько, уриваючи Муфтика — Мені страшенно кортить поїхати через ліс!

— І я не маю нічого проти,— обізвався Муфтик. —Та, на жаль, лісові стежки на карті не позначено. Тож ми опинимося в лісі, наче в мішку, і далі доведеться пробиратися, так би мовити, майже наосліп.

Одначе Півчеревичок підтримав Мохобородька.

— Принаймні коротша дорога набагато пряміша, ніж кружляти навколо,— гаряче вигукнув він.— І не можемо ми жити, втупившись у цю карту!

Муфтик вагався.

— Ці лісові стежки,— роздумував він.—Ніколи не знаєш до пуття, куди вони зрештою виведуть.

Проте це зауваження не похитнуло самовпевненості Півчеревичка.

— Всі дороги ведуть до моря! — вигукнув він.— Хіба ти не знаєш оцієї приказки?

Муфтик нічого не відповів, натомість почав ще уважніше роздивлятися карту.

— Праворуч, на другому кінці лісу,— море,— нарешті мовив він.— А ліворуч розляглося велике болото. Чи немає подібної приказки, що всі дороги ведуть до болота.

— Такої немає,— випалив Півчеревичок. Муфтик усміхнувся і згорнув карту.

— Ну, хай буде так. Поїдемо через ліс, якщо ви обоє так хочете.

— Могли б принагідно завернути на болото,— зрадів Мохобородько.— А раптом нам пощастить знайти морошку! Вона вельми полюбляє вологу, через це і росте частіше всього на болотах. Коли я був маленький і часто купався у ванні, у моїй бороді коли-не-коли виростали морошкові ягоди. І це я вам кажу, щоб знали: морошкові ягоди — найсмачніші в світі!

— Ой як хочеться! — ковтнув слинку Півчеревичок.— Звісно, могли б дістатися до місцини, де чудова морошка.

Одначе Муфтик рішуче відхилив отакий намір.

— У болоті авто може захряснути в багнюці,— застеріг він.— Треба прямувати до моря, тому що наша мета — море, а не морошка.

Цього разу Муфтиків голос продзвенів так наполегливо, що Мохобородько й Півчеревичок уже й слівцем не обмовилися про морошку.

Муфтик увімкнув мотора. Фургончик деякий час котив по шосе й невдовзі звернув до лісу.

Мохобородько розчинив віконця.

— Яке повітря! — зачаровано вихопилось у нього.— Які лісові пахощі!

Про себе Мохобородько мусив визнати, що ліс може замінити йому навіть море. На його думку, їхня мандрівка, до моря могла б тривати довго-довго!

Авто, стиха фуркочучи, просувалося все далі в лісову глибочінь. Ой, лісе, лісе! Яка краса і який спокій навколо! Поглядаючи з віконець, маленькі чоловічки не помічали, як минав час. Уже настав вечір. І раптом Муфтик помітив струмок, який жебонів біля лісової дороги, і натиснув на гальма.

— Треба запастися водою,— сказав він. Це була правда. Вони полишили місто, не підготувавшись до подорожі. Великий молочний бідон, у якому тримали воду, стояв напівпорожній у кутку фургончика.

Муфтик підвівся з-за керма, знайшов цеберку і вийшов із машини. Мохобородько та Півчеревичок ступили за ним, щоб скористатися з нагоди подихати чистим повітрям і розім’яти кісточки. А як же Комірчик?

Що сталося з Комірчиком? Собача сиділо в авто й жалісливо підвивало.

— Уявляєте,— здивувався Мохобородько.— Собака просто тремтить.

— Тремтить? — стурбовано запитав Муфтик.— Чи не лихоманка в бідолахи?

Півчеревичок торкнувся собачого носика.

— Ніс холодний,— сказав він.— Тільки чомусь вельми посмикуються ніздрі.

Тепер помітили всі, що Комірчик старанно втягує повітря. Собача ніби відчувало якийсь незнайомий запах.

— Що ж це в повітрі? — зронив Мохобородько.

Муфтик простягнув руку і заспокійливо погладив тремтливий зашийок Комірця.

— Не хвилюйся, золотенький,— ніжно промовив він.— Я принесу води, й відразу ж поїдемо далі.

Собака перестав скавуліти, ніби заспокоївся, і Муфтик пішов по воду. Тримаючи в руці відро, він хутко ступав до струмка.

І тут сталася пригода.

Собака! Буцімто з-під землі перед Муфтиком постав величезний собацюга. Жовто-сірий. Хвіст обвислий. Вуха нашорошені. Очиська злісно виблискують.

— Начебто вовк,— сполотнівши, прошепотів Півчеревичок.

А Мохобородько ствердив:

— Так і є, вовк!

Ось чому... Ось чому страх огорнув Комірчика... Собача відчуло наближення сіроманця. Ох, як же вони раніше не здогадувались про це!

— Цу-цу,— став підгукувати вовка Муфтик.

Лише один раз і підгукнув. Далі все сталося блискавично.

Зненацька Муфтик опинився на землі. Цеберка брязнула, покотилася вбік. Вовк зграбастав Муфтика за муфту і закинув собі за спину, мов лантух. І зник. Десь запропав між кущів.

Півчеревичок, увесь сірий з лиця, вихопив із кишені рогатку, але цілитися було ні в кого. А Мохобородько стояв непорушно, наче обернувся на соляний стовп, і порожніми очима дивився туди, де щойно були вовк і Муфтик.

— Комірчику! — несподівано вигукнув Півчеревичок.

Собача вистрибнуло з авто. Невже вовк відбіг так далеко, що його дух уже не лякав Комірця?

— Шукай Муфтика,— прошепотів Мохобородько.

Комірчик, прихиливши писок майже до землі, ретельно обнюхував довкола. З того місця, звідкіль Муфтик рушив до струмка, собача побігло по сліду свого хазяїна.

Півчеревичок і Мохобородько напружено стежили за Комірцем.

По хвилі собача заскавуліло. Заскавуліло злякано й відразу ж спинилося.

— Муфтикові сліди закінчилися,— припустив Півчеревичок.

— Замість Муфтикових слідів на землі лише вовчі,— сказав Мохобородько.

Комірець заскімлив ще, але назад не повернув.

— Він щось вирішує,— висловив здогад Півчеревичок.

Мохобородько кивнув головою.

— Він вагається,— мовив по хвилі,— тепер усе залежить від того, що з двох візьме гору: любов до Муфтика чи страх перед вовком.

Комірець тихенько загарчав. Його шерсть на зашийку настовбурчилася.

— Набирається сміливості,— сказав Півчеревичок.

І тієї ж миті собача пожвавішало. Правда, воно поволі й обережно ступало вперед, як-не-як, а йшло по вовчому сліду.

— А ми? — запитав Мохобородько.— Що ми робитимемо?

І вони мали вирішувати точнісінько так, як і Комірець. Перед ними постало точнісінько таке ж запитання. Адже й кумедні чоловічки боялися сірого хижака, ще й як! А з другого боку — хіба ж Муфтик не їхній найкращий друг?

— Ходімо, — наважився Півчеревичок. Отже, домовились. Вони рушили за Комірчиком. На них напали дрижаки, але вони не зупинялись. Біля струмка собача безпорадно завмерло.

— Сліди закінчились,— зронив Мохобородько.

— Здається, вовк переплив потічок,— сказав Півчеревичок.

Очевидячки, й Комірець схилявся до такої думки. Якусь мить він вагався, тоді стрибнув у воду й поплив, швидко перебираючи лапами, на протилежний берег. Проте, на жаль, і там собача не виявило вовчих слідів і незабаром знову повернулося до Півчеревичка й Мохобородька.

Сліди запропали і все.

— Кінець,— видихнув скрушно Півчеревичок.— Як ти гадаєш, Мохобородьку, є ще надія?

Мохобородько саме цієї миті не хотів щось припускати. Ще дуже виразно перед своїми очима він бачив сіроманця. Білі вовчі ікла. Гострі, вельми гострі білі ікла. Мохобородько бачив, як вовк уп’явся іклищами в Муфтикову муфту... Чи є ще надія? Ні, краще про це не думати.

НІЧНЕ БАГАТТЯ

Сонце хилилося все нижче і ось уже краєчком торкалося зелених верховіть. Мохобородько й Півчеревичок сиділи поруч під високою ялиною.

— Уже вечоріє,— сказав Півчеревичок.— Що робитимемо?

— Треба все з’ясувати,— відповів Мохобородько.

Він уже дещо оговтався від переляку. Через деякий час Мохобородько знову був здатен мислити і почав пригадувати все те, що протягом життя дізнався про вовків.

— Ох, дорогий Муфтику,— зітхнув Півчеревичок.— Де ж це ти потерпаєш нині?

— Зараз у вовчому лігві є і вовченята,—пригадував Мохобородько.— Мабуть, і Муфтика хижак затягнув до свого кубла, якщо зумів кинути його собі на спину.

— Скоріше всього вовче лігво далеченько звідси,— припустив Півчеревичок.— У прислів’ї мовиться: вовк поблизу свого кубла не загризе.

Мохобородько не відповів. Думав.

Минуло ще кілька хвилин, і сонечка не стало видно. Западала пітьма.

І раптом: «Пугу-пугу!»

Півчеревичок підскочив, нібито підкинутий пружинами.

— Чуєш? — прошепотів він.— Вовк завиває!

І знову: «Пугу-пугу!»

Цей моторошний голос лунав уже поблизу. Невже справді сіроманець?

По хвилі в небі перед їхніми очима промайнула тінь, і Мохобородько сказав:

— Сова розпочинає нічне полювання.

Півчеревичку стало ніяково. Він сидів поруч із Мохобородьком і пробубонів:

— Нерви... нерви...

Нараз Півчеревичок збагнув, що Комірець взагалі не чув завивання сіроманця, і це вельми заспокоїло його. Якби вовк був десь недалечко, то, певне, й Комірець поводився б по-іншому.

Мохобородько знов поринув у задуму.

— Це був совиний голос,— мовив трохи перегодом.— Але й вовки завивають перед заходом. І вранці також, коли сонце сходить. Сіроманці підвивають коло лігвища. Починає старий вовк, а за ним виють і вовченята. Сова нагадала мені про це.

— Послухай-но! — пожвавішав Півчеревичок.— Адже по їхньому завиванню можна достеменно визначити, де саме їхнє лігво!

— І я так гадаю,— кивнув Мохобородько.— За такої погідної днини, як зараз, вовче підвивання чути на кілька кілометрів. Сірі хижаки, звичайно, розумні тварини, але голосами видають своє житло. Схоже, така вже у них внутрішня потреба.

Двійко чоловічків сиділи й мовчали. І неспроста — мали неабияку мету: вони вслухалися. Півчеревичок і Мохобородько чекали, коли вовки знову подадуть голос. Та з настанням ночі чоловічки похмурнішали.

Ох, бідолашний Муфтику! Чи відчуваєш, що друзі думають про твоє лихо? А втім, чи можеш ти щось відчувати?

Невдовзі настала густа пітьма.

— Вовчого завивання не буде,— коротко підсумував Півчеревичок.

А Мохобородько додав:

— Не залишається нічого іншого, як очікувати сходу сонця, тоді знову підвиватимуть сіроманці.

А тим часом приспіла пора трохи спочити. Правда, Півчеревичок і Мохобородько не уповали на те, що сон торкнеться їхніх очей — було ж бо стільки турбот і хвилювань! Одначе вони хотіли бодай трохи спробувати заснути. Адже треба зібратися з силами, бо хтозна, які випробування чигають на них найближчим часом.

Мохобородько в темному лісі заходився шукати навпомацки хмиз.

— Треба розкласти багаття,— мовив він.— Живий вогонь — найкращий захист од вовків.

— Може, цього разу розташуєшся все-таки в авто,— запропонував Півчеревичок.— Адже Муфтикове ліжко вільне. У товаристві як-не-як, а ліпше.

Але для Мохобородька нічліг просто неба був принциповим питанням.

— З тобою буде Комірець,— кинув він. Так і вирішили. Півчеревичок покликав собача і забрався у фургончик, а Мохобородько розклав багаття і ліг коло нього.

«Пугу-пугу!»

Без сумніву, це знову сова, яка в пошуках здобичі літає туди-сюди. Одначе скоро крилатий хижак майнув, схоже, далеко, бо кумедні чоловічки вже не чули над своїм табором ухкання — панувала тиша.

Лагідна ніч і лісове безгоміння вплинули на Мохобородька, наче бальзам. Переживання про Муфтикову долю все ще бентежили його серце, але не були такими безнадійними й болючими. Тривога притлумилась, мало-помалу тривала напруга пішла на спад. Мохобородько так влігся плиском на животі, щоб іскри не обсмалили бороду, і незчувся, як його повіки стулились і як він почав рівномірно похропувати.

А в цей час Півчеревичок безсонно крутився на своїй постелі: його не полишав страх і гнітючий настрій. Півчеревичка діймала задуха. Серце ладне було вирватися з грудей від надмірного струсу. Кумедному чоловічку навіть не хотілося ворушити пальцями ніг, що було вже украй поганою прикметою.

Тільки опівночі Півчеревичок поринув у сон, тривожний і неглибокий. Але й такий тривав недовго.

Комірчик! Комірчик заліз до Півчеревичка під ковдру! Він жалісно скавулів і кілька разів облизав кумедному чоловічкові лице.

— Ну-ну,— пробубонів, прокидаючись, Півчеревичок.— Які ти собі штуки дозволяєш!

А Комірець усе скімлив і, прищулившись, наче шукав захисту в Півчеревичка. І раптом того мов ударило струмом. Вовк! Десь поблизу має бути вовк! Адже попереднього разу собача підвивало точнісінько так. Сіроманець повернувся. Він прийшов по нову жертву. І, безумовно, наступною здобиччю хижака стане не хто інший, як бідолашний Мохобородько, який через свою нерозумну впертість вирішив такої небезпечної пори заночувати просто неба!

Без довгих роздумів Півчеревичок одгорнув ковдру з постелі й кинувся до віконця. Ніч. Але вогнище яскраво палає, і червоні вогневі язики вихоплюють із пітьми велике коло, що простирається до самого потічка. Дякувати Богові, Мохобородько ще є! Лежить нерухомо біля багаття, очевидячки, міцно спить.

Та ось Півчеревичок помітив сіроманця. З тієї самої місцини — вигину потічка, де світло вогнища грає на воді, зненацька почулося хлюпотіння. І тієї ж миті зі струмка з’явився вовк, буцімто примарний чотириногий водяник.

Півчеревичок хотів закричати, щоб застерегти Мохобородька від небезпеки. Одначе із цього нічого не вийшло. Почувався так, мовби чиїсь невидимі руки безжалісно стиснули йому горло. Жах, божевільний зробив свою справу, і з уст Півчеревичка не почулося нічого іншого — тільки ледве чутне безпомічне хрипіння.

Сірий хижак потюпав до багаття. Збігла мить, і він зупинився лише за декілька кроків од вогнища. Так і є! Адже Мохобородько ще раніше казав, що живий вогонь — найкращий захист від сіроманців. Вовк боявся полум’я, тож і не осмілювався наближатися. Що ж воно станеться далі?

Те, що сталося далі, сповнило серце Півчеревичка переляком і подивом. Вовк розчепірив лапи. Постояв так хвилину-другу і раптом щосили обтрусився. З його мокрого «кожуха» густо навсібіч полетіли краплини. Вони сягнули й вогнища. Почулося шипіння, і відразу ж червоні омахи понижчали. А хижак тим часом повернувся до потічка і знов занурився у воду. Потому, як і раніше, наблизився до багаття й обтрусився...

Після цього бризки посіялися набагато щільніше, і полум’я пригасло явно більше, ніж попереднього разу. І тут Півчеревичка осяйнула думка — сіроманець гасить вогнище!

Треба щось негайно робити! А що?!

Півчеревичок побоювався: коли вовк іще раз обтруситься коло багаття, воно пригасне настільки, що більше не захищатиме Мохобородька. І тоді... Тоді хижак потягне товариша подалі від вогнища, так само, як вчинив це раніше з Муфтиком...

Треба негайно попередити Мохобородька! А як?

Півчеревичок знову намагався кричати. Марно. Відчував, що горло нібито забили кляпом, ось чому цього разу маленький чоловічок навіть не спромігся писнути. Що як опанувати себе й кинутися до Мохобородька? Ох, ні. Ось вовк уже втретє похлюпався у потічку. Він уже повертається звідти...

«Ой, чому це я не навчився водити машину,— з відчаєм подумав Півчеревичок.— А коли б умів, миттю завів би мотора й помчав би на допомогу своєму другові».

Але в шоферуванні Півчеревичок не розумів анічогісінько. Хіба що здатен був сигналити, оце і все...

Ну звичайно! Сигнал! Дати сирену — це він справді вмів!

І ось Півчеревичок за кермом. Натиснув на кружальце. Сирена сколихнула тишу, і це в нічному безгомінні пролунало вельми несподівано й різко. Вовк здригнувся і застиг на місці.

Здригнувся і Мохобородько, прокинувшись. Потому сів і роззирнувся. За хвилю він усе зрозумів.

Мохобородько підхопився. Вихопив із багаття палаючу гілляку, покрутив нею над головою і кинув у сірого хижака. І той, наче вітер, метнувся від вогнища.

НЕАБИЯКА МАНДРІВКА ВЕРХИ НА... ВОВКОВІ

Коли вовк кинув собі за спину Муфтика, той спершу взагалі не збагнув до пуття серйозності свого становища. Муфтикові ніколи не доводилося близько стикатися з вовками, тож він і сприйняв сірого хижака просто за великого собаку. А оскільки собаки завжди ставилися до маленького чоловічка більш-менш приязно, тому він у перші хвилини і не злякався сіроманця. Муфтик просто вважав, що цей великий собака, закинувши його на спину, хоче з ним лише побавитися і задля жарту погарцювати.

— Цу-цу! — повторював лагідно Муфтик і поплескував хижака по шиї.

Вовк метнувся до струмка. Муфтикові здалося, що саме зараз сіроманець могутнім стрибком подолає потічок, і обома руками скільки мав сил учепився в зашийок свого «скакуна». Та ніякого стрибка не сталося. Натомість вовк обережно ступив у воду і далі побрів по струмку.

Тепер уже Муфтик розхвилювався і мав для цього вагомі підстави. Мохобородько і Півчеревичок залишилися далеко позаду, а звір і не збирався повертати – просто летом летів по струмку в глиб лісу.

«Слава Богу, хоч собака не скажений, - утішав себе Муфтик. – Скажений собака і лапою не торкнеться води».

Але це була вельми невеличка втіха.

Через деякий час хижак стрибнув на берех і далі побіг лісовою стежиною.

«Ну, це вже занадто, - виснував Муфтик. – Для розмаїття можу зробити маленьку верхову мандрівочку, але вже годі. Принаймні на що це схоже, коли кінь везе вершника, куди тільки заманеться?»

І Муфтикові спало на думку таке: він-бо ще зараз міг би легко знайти зворотну дорогу – варто лише піти понад струмком – і скоріше всього він не заблукає. Одначе великий собака пре його в лісову гущавину. То, може, доведеться Муфтикові сказати «Прощавайте на віки вічні» своїм друзям і доживати вік самотою у смутку.

«Ні і ще раз ні, - вирішив Муфтик. – Не можна дозволити затягувати себе казна-куди, в самотину! Я ж і так дуже довго був сам-самісінький. Ні, годі!»

Тієї миті кумедний чоловічок розтиснув руки на зашийку вовка і коричневим колобком скотився на мох.

На жаль. Ця спроба втечі провалилася. Муфтик не встиг і оком змигнути, як сіроманець опинився біля нього й лапою притримав, щоб не котився далі. Вовк здивовано позирав на свого «вершника». Тоді схопив Муфтика і, тримаючи в зубах, деякий час розлючено стрясав його так, що нутрощі в маленького чоловічка могли скрутитися вузлом! По хвилі сіроманець знову закинув собі Муфтика на спину.

Звичайно, таке поводження вельми вразило Муфтика. Та що вдієш — мандрівка верхи на вовкові все тривала. І кумедний чоловічок зрозумів, що не варто йому більше й намагатися тікати. Деякий час Муфтик не думав ні про що, нібито від шаленої їзди його думки розтрусилися. Але перегодом він оговтався і почав знову мізкувати.

«Можливо, великий собацюга хоче затягти мене до свого помешкання,— припустив він.— Та чи є взагалі в лісовому закуті людське житло? Навряд. А все-таки? Відповідь на це, як мовиться, знає лише вітер...»

Вовк побіг швидше. Скоро він уже не біг, а летів, і вітер висвистував у Муфтикових вухах. Та ба, і вітер усе ж не відповів на жодне запитання маленького чоловічка.

І знагла вовк зупинився. Прислухався. Втягнув носом повітря. Що це могло означати? Муфтик теж намагався напружено вслухатися і вдивлятися у далечінь поверх вовкового зашийка, проте нічого особливого не помітив.

Що ж так раптово привернуло увагу звіра? Тепер вовк біг далі вельми обережно. Він старанно обминав усі відкриті місцини й увесь час тримався поміж кущів, не торкаючись при цьому жодної гілочки, щоб не чулося ані шереху. Сіроманець прокрадався — нібито плив крізь ліс, і Муфтикові здавалось, що він відчуває, як усе більше напружуються м’язи хижака.

Незабаром почулися голоси. Це були чоловічі голоси! Людські голоси!

«Ну, все ясно,— подумав полегшено Муфтик.— Це, безумовно, мисливці, або лісоруби, або щось подібне, і, звичайно, їхній собака. За мить я буду біля людей, ось-ось моя верхова мандрівка скінчиться!»

Вовк біг у напрямку людських голосів, але при цьому уповільнив крок і став ще обережнішим.

«Ага-а,— усміхнувся Муфтик.— Собака розуміє, що заподіяв шкоди, і не осмілюється постати перед своїм господарем. Його терзає сумління. І повинно терзати. Бо хіба личить порядному собаці утнути таке — серед білого дня хапати зубами вельмишановного Муфтика, закидати собі на спину й тягти до темного лісу!»

Нарешті сіроманець так наблизився до людей, що неважко було вирізнити окремі слова й фрази.

— Життя вовків грунтовно вивчено,— почув Муфтик глухуватий голос.— Але все одно, спостерігаючи за ними, можна виявити щось нове й захоплююче.— дзвінко відповів другий чоловік.— Я просто згоряю від нетерплячки глибше зазирнути в потаємний світ сіроманців. І якби нам поталанило щось довідатися нове, то я знав би, що недаремно прожив своє життя.

Тепер між хижаком і людьми був лише рідкуватий ліщиновий кущ, тож Муфтик крізь гілля міг чітко роздивитися двох незнайомців.

Низький голос належав бородатому молодикові в картатому картузі і високих чоботях. На шиї в нього висів бінокль. А другий чоловік був уже літній; на його лисині вигравали сонячні зайчики, а величезні окуляри із затемненими скельцями надавали обличчю чудернацького вигляду. Обоє мали за плечима рюкзаки. Муфтик із неабиякою цікавістю вслухався у їхню розмову, і йому стало ясно, що має справу з двома краєзнавцями, які збирають у цій місцині невідоме про вовків. Ну й дивина, невже тут, у лісі, і справді живуть сіроманці?

— Особливо мене цікавлять вовченята,— мовив голомозий.— Адже зараз у них вельми цікава пора — вони тільки-но починають жити самостійно.

— Саме так,— кивнув бородань.— І для того, щоб підготувати своїх вовченят до самостійного життя, старий вовк навчає їх гризти. Ох, якби хоч єдиний раз нам поталанило побачити, як старий сіроманець навчає своїх дітлашат гризти!

— Щодо цього нам, звісно, пощастило,— сказав задумливо лисий.— Не забуваймо, що вовк — втілення хитрощів. Йому набагато легше пильнувати за нами, ніж нам за ним. Безумовно, я не здивувався б ні на крихітку, якби цієї миті якийсь хитрюга-сіроманчик під кущем підслухав нашу розмову.

Бородань зайшовся сміхом.

І тієї хвилини Муфтика осяйнула думка: звичайно, в цьому лісі є вовки, принаймні один хитрий вовк, і саме т о й, на спині якого він уже довгенько й чудово скаче верхи! Жоден собака не зміг би так бігти — ані шереху за собою! Який це собака міг би отак уникати людей?! Ані один собака не зміг би отак поводитися з кумедним чоловічком — Муфтиком. Але, Боже милостивий, що ж, власне, хоче сіроманець од нього?

Зараз, правда, не час особливо сушити голову над цим питанням. Адже порятунок так близько. Порятунок був отам — за кущем. Там стояли люди. Ці люди неодмінно допоможуть йому, якщо вдасться гукнути їх на поміч. І діяти треба негайно, бо ж невідомо, чи надовго вовк причаївся між кущів.

Муфтик більше не наважувався скочуватися з вовчої спини, бо попереднього разу його спроба завершилася вельми журно. Про те, як сіроманець його тряс — мало душу не вийняв, — Муфтикові не хотілося і згадувати. Але що ж робити? Як людям подати знак, аби хижий звір наступної миті разом із ним не завіявся хтозна-куди?!

Маленький чоловічок поглянув угору. Гілля. Ліщинове гілля. Одна товста гілка прямісінько над головою! Ну, тепер роздумувати негоже!

Муфтик випростав угору руки і схопився за гілку. І так загойдався туди-сюди.

— Люди! — загорлав він.— Люди! Допоможіть!

І Муфтик рвонувся вгору пошвидше сховатися у верховітті!

Одначе цей намір залишився ніби вві сні: кумедний чоловічок не піднявся вгору ні на метр, бо його різко зірвали з гілки.

— Люди! — знову заволав він.

А ті самі люди через хвилину-другу були вже далеко. Муфтик безпорадно борсався, а вовчисько, тримаючи його в зубах, біг усе далі й далі.

— Ти чув? — запитав голомозий, здивовано поглянувши на бороданя.

— Начебто чув,— хитнув головою бородань.

Вони обійшли навколо ліщинового куща, але не помітили нічого підозрілого.

НАПРЯМОК ВИЗНАЧЕНО

Коли вовк утік од табору, Півчеревичок наважився вилізти з авто і щодуху метнувся до Мохобородька. Мужня поведінка друга майже перемогла його страх, і тепер до Півчеревичка повернулася мова.

— Отакої! — захоплено вигукнув він.— Не збагну, як ти головешкою відігнав лісового хижака!

— Я ж тобі казав, що вогонь найкраще допомагає проти вовків,— усміхнувся Мохобородько.

— Справді,— просіяв Півчеревичок.— Вогонь — таки могутня річ!

Він усівся коло багаття. Не мав особливого бажання повертатися до фургончика, бо неждано-негадано йому дуже сподобався вогонь. Мохобородько підкинув у полум’я хмизу і сів поруч із Півчеревичком. Сон в обох і не торкався повік. Хоч сіроманець цього разу не завдав маленькому чоловічку особливого клопоту, все-таки він одігнав їхній сон.

— Зараз і Муфтикові було б доречно розкласти противовче багаття,— почав Півчеревичок.— Та, напевне, в його кишені немає сірників. Наш Муфтик занадто цивілізований — навряд чи видобуде вогонь тертям двох сухих паличок.

— Маєш рацію,— зітхнув Мохобородько.— Він-бо роками жив тільки в машині, а це дається взнаки.

— Авжеж,— додав Півчеревичок.— Цивілізує. Через це йому тепер так важко призвичаїтися до вовків.

Розмова знову велася навколо Муфтика. Ох, дорогенький Муфтику! Ох, любий друже! Коли ти справді ще живий у вовчому полоні, чи можеш і надалі витримати поміж оцих звірів? Чи зможеш витерпіти їхнє суворе життя-буття, ти, який звик до всіляких зручностей? Чи зможеш стерпіти їхні звірині грубощі, ти, який завжди цурався будь-якого насильства?

— Не забуваймо, що Муфтик — поет,— сказав Мохобородько.— І саме поетовій душі насильство завдає найглибші рани. Поетова душа — вельми вразлива.

— Так само, як і в художників,— додав Півчеревичок.— Адже в юності Муфтик хотів учитися на художника. Він мріяв увічнити звірів на полотні, чи не так? Просто жахливо, як звірі «віддячили» йому за такі благородні поривання.

Мохобородько, зачувши це, насупив брови.

— Винуватити звірів не можна,— сказав він.— Це означало б звинувачення природи. Звірі ніколи не бувають несправедливі, вони такі, як їх створила природа.

— Он воно що,— пробубонів Півчеревичок.— Адже фактично я звинувачую тільки одного вовка.

На це Мохобородько відповів:

— Не варто звинувачувати його. Сіроманець чинить так, як йому підказує природа, він-бо не розрізняє, де пролягає межа між добром і злом.

Взагалі Півчеревичок не зовсім погоджувався з Мохобородьком, але все-таки сперечатися не став. Бо добре Мохобородько ставиться до тварин. Добре хоч те, що він не поривається приручати вовків. Та наступні Мохобородькові слова більше припали до серця Півчеревичкові:

— Нам не треба в чомусь дорікати сіроманцям. А втім, це не означає, що ми повинні залишати Муфтика в полоні. Одна річ —розуміння, інша — реальне життя. Я, правда, добре розумію таку звірину, як вовк, одначе заради Муфтика все-таки можу розпочати з сіроманцем боротьбу.

— Чудово! — кивнув Півчеревичок.—Чесно кажучи, я не розумію вовків, але теж готовий з ними позмагатися.

А якою саме має бути боротьба з вовками, цього ні Півчеревичок, ні Мохобородько до пуття не уявляли. Біля вогнища, звичайно, просто: бери головешку й розмахуй нею перед сіроманцем. Одначе багаття за собою по всіх усюдах не тягатимеш. А коли вовк вигулькне з-за кущів, тут-бо вже не буде коли розкладати вогонь, доведеться утнути щось інше.

Вони сиділи й мовчали. Дивилися на полум’я. Кожен поринав у свої думи.

— Світає,— сказав нарешті Півчеревичок. Ніч і справді щомиті пригасала, навколо розливалося світло. Подекуди залунали пташині голоси. Настав ранок.

— Починається новий день,— сказав Мохобородько.— Ох, якби ми знали, що він нам принесе!

Зійшло сонце.

І несподівано звідкілясь здаля почулося жалісливе підвивання. Це не був совиний голос. Це було щось інше.

— Вовки! — тихо зронив Мохобородько. Тієї ж миті Півчеревичок підхопився.

Блискавично зробив кілька стрибків і опинився коло найближчого дерева і, мов обпечений, поліз угору.

— Ти куди? — вигукнув Мохобородько. Півчеревичок, захоплений тим, що ліз по дереву, не прохопився і слівцем. А ледве чутне підвивання повторилося.

Мохобородько напружено вслухався. Безумовно, це вовки. Можливо, вовченята. Саме у вовченят отакі пискляві голоси. Отже, десь там повинно бути їхнє кубло! Напрямок хоч приблизно, а з’ясовано. Що ж робити, щоб не проминути? Адже вовченята цілісінький день не завиватимуть, тож на їхні голоси не підеш. Просуваючись лісом, можна дуже легко збитися на манівці. Ліс, як то кажуть,—великий ошуканець.

Та ледве Мохобородько встиг подумати про це, як Півчеревичок гукнув згори:

— Все ясно! Підвивання долинає від величезної ялини.

І лише зараз Мохобородько збагнув, навіщо Півчеревичок видряпався на дерево. І аніскілечки не від страху перед вовками, як можна було гадати. Його друг захотів пошукати якусь прикмету, за якою можна б визначити напрямок, і тепер ця прикмета була — величезна ялина. Ох, милостивий Боже, якби справді це допомогло і вовче завивання бодай на краплину дозволило друзям наблизитися до Муфтика!

Коли Півчеревичок спустився з дерева, вовчі голоси долинули ще кілька разів і запала тиша.

— Ти молодець,— розчулився Мохобородько.— Завдяки тобі напрямок визначено.

Він підвівся, приніс зі струмка цебро води і залив багаття. Півчеревичок одчинив дверцята авто.

— Ну, Комірчику! — гукнув він собача.—Ходімо шукати Муфтика.

Комірець одразу ж радісно вистрибнув із фургончика і хотів негайно вирушити в дорогу, проте Півчеревичок раптом задумався. Його погляд спинився на півпорожньому молочному бідоні, в якому вони тримали воду.

— Напевне, їжу й воду ми з собою взяти не зможемо? —запитально поглянув Півчеревичок на Мохобородька.

— Звичайно, ні,— відповів Мохобородько.— Ліс нагодує і напоїть нас, адже ліс начебто козубець із наїдками. Спрагу потамуємо з потічка або джерела, а лісові дари удосталь дадуть нам їжу. Ну, а коли прийде чорний день, усе-таки щось матимемо з моєї бороди.

Мохобородько вельми здивувався, коли Півчеревичок витяг із авто молочний бідон і вилив воду. Тоді повернувся до фургончика, попорпався у Муфтиковій скриньці для інструментів і незабаром з’явився з товстим свердлом.

— Мені пригадалося давнє мисливське оповідання,— почав Півчеревичок.— Я почув його ще в дитинстві. Один мисливець, заховавши своє тіло у старовинний панцир, опинився в лісі серед великої вовчої зграї і сам убив ломакою дві дюжини вовків. Щоправда, лісові хижаки люто нападали на нього, одначе їхні ікла тільки ковзали по литих латах.

— Ну то й що? — запитав Мохобородько, на якого оповідка Півчеревичка не справила особливого враження.— Нам од цього ні холодно ні жарко.

А Півчеревичок уже орудував свердлом.

— Я бачу, із цього бідона вийде чудовий панцир,— пояснив він.— Треба лише зробити два отвори для ніг, а збоку — дві дірки для рук. У такому вбранні я буду цілком захищений від сіроманців, а надто коли накриюся ще й покришкою.

Вражений Мохобородько не спромігся на жодне слово. А тим часом свердління посувалося швидко і небавом Півчеревичок проліз у бідон. Коли він просунув руки-ноги в отвори, голова хвацько визирала з посудини, а верхня звужена частина бідона, немов улита, сиділа на плечах.

— Ти — немов черепаха! — засміявся Мохобородько.

Півчеревичок хитнув головою.

— Що правда, то правда,— погодився він.— Окрім цього, я можу по-черепашачому в разі небезпеки втягти під своєрідний панцир-бідон руки, ноги й голову. Ось тоді хай спробує вовчисько мене вполювати!

Та зараз тішитись панциром друзі не мали часу. Напрямок визначено, і Муфтик, звичайно, очікує на їхню допомогу. Тільки зле, що не можуть полишити просто так на лісовій дорозі авто, Тож закотили свого фургончика в кущі й закидали його вітами.

МУФТИКОВІ НЕПЕРЕЛИВКИ

Муфтик, якого іклами підхопив сіроманець, погойдувався у повітрі. Хижак нарешті дістався свого лігва, з якого, радісно повискуючи, висипали йому назустріч вовченята. І як тільки вовк жбурнув Муфтика своїм щенятам, зчинилася неймовірна колотнеча. Вовченята забавно загарчали й миттю кинулися до Муфтика. Вони перекочували кумедного чоловічка один одному навколо кубельця з таким запалом, що тільки шмаття летіли з муфти навсібіч. Інколи вовченята давали спокій Муфтикові й дозволяли йому зіп’ястися на ноги. Але чинили це задля того, щоб пожирувати, а потім налітали на крихітного чоловічка, збивали його з ніг і знову розпочинали свою дику гру.

Якби не Муфтикова муфта, то справді він би на віки вічні склепив очі. На щастя, товста муфта, яку вовченята не могли прокусити, чудово захищала Муфтика. Та попри все, становище було воістину кепське. Від безугавної шарпанини малесенького чоловічка вже нудило, він украй заслаб і навіть кілька разів непритомнів.

Старий вовк здаля деякий час уважно спостерігав за цією метушнею. Зненацька він підбіг до вовченят і рішуче відігнав їх од Муфтика. Яке полегшення! Муфтик сів і вдячно поглянув на сіроманця. Та сидів він лише якусь хвилину-другу. Ось хижак опинився біля нього і став писком відштовхувати подалі від кубла. Муфтик був ошелешений. Невже сіроманець подає йому знак, що він може йти куди заманеться? Невже цей лісовий хижак так просто дарує йому волю? Вовк знову підштовхнув чоловічка, буцімто невдоволений з того, що Муфтик не квапиться і не слухається. По хвилі чоловічок пішов, спершу поволі, все ще вагаючись, а тоді скільки мав сил наддав ходи.

«Ось так,— подумав Муфтик,— здається, мої страждання закінчились. Тепер тільки б зібрати рештки сил, щоб не впасти у лісі. Перш за все мушу знайти струмок, де можна хоч трішечки освіжитися. І після цього майнути далі, тримаючись струмка».

Непомітно для себе Муфтик, поринувши у свої думки, перейшов на тюпанець. Адже друзі чекають його! Чекають і переживають!

Одначе доля не була милостивою до Муфтика, як він по своїй душевній простоті сподівався. Він саме зійшов на лісовий згірок, коли спало на думку озирнутися. І тієї ж миті сповна збагнув своє становище. Ніякого порятунку! Скоріше — навпаки...

Картина, яку побачив Муфтик, озирнувшись, і справді була вельми невтішна. Вовки ступали за ним: як великий, так і вовченята. Вони продовжували з ним свою дику гру. Та чи й було це лише грою? Кумедному чоловічку пригадалася розмова краєзнавців, яку випадково почув з-за кущів. Краєзнавці говорили, що старий вовк навчає своїх дітлахів, як полювати. Мабуть, саме зараз вони виношують щось подібне. Чи не саме зараз відбудеться оте рідкісне видовище, яке так прагнули побачити краєзнавці.

Вже наступні миті засвідчили, що він мав рацію. На чолі зі старим вовком вовченята загрозливо утворили півколо, і, наблизившись до Муфтика, один із звірів швидко став і попереду, відрізав Муфтикові шлях до втечі. Незважаючи на те, що кумедного чоловічка огорнув смертельний жах, він усе-таки зауважив, що пересувалися звірі надто швидко, безголосо і мудро, з лукавинкою. Це, певно, кортіло побачити краєзнавцям! Проте Муфтик був сам-самісінький, і він збагнув оце своєрідне навчання вовченят і при цьому не мав ані крапелиночки надії на порятунок: він — жертва, він той, кого загризуть!

Муфтик уже ніскілечки не уповав на краще.

«Мій кінець близький,— подумав чоловічок.— Нить мого життя урветься у вовчій пащі. Все-таки, що б там не було, я хочу гідно померти».

А яка ж смерть гідна?

«Я — поет,— мізкував далі Муфтик. — І, може, найліпше, коли, мережачи рядки, покину цей світ. Що з того, що тільки дерева почують мої останні поезії, Та я і не прагну величезної слави. Проте я, йдучи на смерть, складатиму вірші і в цьому вбачаю свою гідність».

Муфтик зосередився. Випростався. І по хвилі став урочисто читати:

Сіроманці мене оточили,

мою муфту немов поточили,

доведеться мені помирати,

тут, у лісі, навічно лежати...

Далі Муфтик читати не міг, бо четверо вовченят з люттю кинулися до нього й збили з ніг. Його просто осатаніло підкидали й перекочували. Кілька разів зуби хижаків дошкулили Муфтикові й крізь муфту. Невже таки настає кінець.

Ні. Ще ні.

Знову з’явився старий вовк, підступив до чоловічка й відштовхнув щенят од нього. І знову дорослий сіроманець заходився підпихати Муфтика своїм писком, тільки цього разу спрямовуючи до лігва.

Що ж це все, зрештою, має означати?

Муфтика раптом осяйнуло: це ж бо вовченята на ньому вчаться кусати-гризти доти, поки він іще живий. Він — лише експонат із наочного приладдя, який годиться використовувати до тих пір, допоки рухається. Ось чому його спочатку не загризли!

Старий вовк знову тицьнув мордою Муфтика, і той мусив чеберяти назад до кубла.

Муфтикове серце раділо. Він іще живий! Коли так триватиме далі, він ще хоч трішечки поживе. Можливо, навіть до вечора. І якщо в нього буде натхнення, він складе чимало віршів!

Та невдовзі все повторилося знову. Коли Муфтик дістався кубла, його виштовхали на дорогу. І вовченята знову стали підкрадатися до нього. Правда, цього разу хижі звірята оточили кумедного чоловічка зусібіч і добряче потермосили його. І все-таки Муфтик переніс їхнє жирування легше, ніж попереднього разу. Він був живий і сподівався жити надалі! Ця надія додавала Муфтикові сил, і він по-чоловічому витримував покуськування вовченят.

Небавом старий вовк вирішив зробити перерву. Він полишив Муфтика вовченятам, а сам поплентався до лісу. Маленький чоловічок украй розхвилювався, бо саме вовк як-не-як наводив якийсь лад,— коли-не-коли, а відганяв хоч на трохи вовченят. Але скоро з’ясувалося, що особливих підстав для занепокоєння не було. Вовченятам обридло перекочувати його по землі, і малі хижаки Дали Муфтикові спокій.

Саме зараз той міг би спробувати втекти, але попередні поневіряння настільки виснажили його, що подібне навіть не спало на думку. Натомлений Муфтик звалився мішком біля вовчого лігва і лежав там, ніби в якомусь чудернацькому заціпенінні. Через деякий час дорослий вовк повернувся до кубла із загризеним ягням, і вовченята, гавкаючи, шматували смачну їжу, вихоплювали один в одного кусні. Удень це була остання сутичка, і тоді, коли малі хижаки вдосталь наїлися, вони дещо вгамувалися.

Настав вечір. Запала ніч. Старий вовк знову полишив лігво. Муфтик, як і раніше, лежав на місці і навіть, здається, трохи покуняв. Та коли знову зійшло сонечко, він знову почувався бадьорим. Йому почулись дивні голоси. Підвивали вовченята. Звівши писки до неба, вони буцімто завивали в хорі, сумно й жалісливо.

Почувши це, Муфтик одразу ж страшенно розчулився — в очах заворушилися сльози.

«Ох, я бідолашний! — подумалось йому сумно.— Ніколи я не терпів самотності. Та хіба це ліпше, ніж перебувати в товаристві диких вовченят? Ні, зовсім ні! У порівнянні з таким гуртом моя самота була істинним раєм! Не зможу я завивати разом із вовками!»

І все-таки Муфтик був недалеко від того, щоб у відчаї завити. Сльози закапотіли додолу. Чоловічок, не ховаючись, схлипував. Таким нещасним, напевне, ніколи раніше він не був.

Старий вовк повернувся з нічної мандрівки. Вовченята кинулися йому назустріч, але цього разу він анічого не вполював. Адже малі хижаки повинні самі вчитися задирати, і великий сіроманець одразу ж опинився біля Муфтика й змусив його піднятися.

«Сподіваюсь принаймні, що зі своїм навчанням вовк не вельми поспішатиме,— подумав Муфтик, коли на вимогу дорослого сіроманця почав віддалятися від кубла.— Повторення — мати мудрості. Перш ніж почати мене гризти, все-таки їм треба до пуття опанувати попередні навички».

Муфтик ступав далі, а вовченята крадькома пробиралися услід за ним.

ПАНЦИР ПІДДАЄТЬСЯ ВИПРОБУВАННЮ

Півчеревичок і Мохобородько чимчикували лісом. Вони вже майже цілісінький день були в дорозі, одначе втоми не відчували. Не хотілося їм ні їсти, ні пити. Прагнули йти далі. Тривога за Муфтикову долю не дозволяла їм спочивати.

У пралісі нелегко триматися правильного напрямку. Та друзям допомагала величезна ялина. Кілька разів Півчеревичок вилізав із молочного бідона і видряпувався на дерево, щоб уточнити місце розташування. Адже тієї місцини, звідки чулося завивання, вони мусили дістатися. Від велетенської ялини Півчеревичок і Мохобородько відхилятися не мали права.

Друзі невтомно крокували далі.

— Чи тобі не заважає панцир? — обмовився Мохобородько.

Півчеревичок махнув рукою:

— Щось муляє в плечах. Трохи поношу — і все буде гаразд.

— Безумовно,— погодився Мохобородько.— До всякої речі треба звикнути.

Але небавом Півчеревичок сказав:

— Щось надто муляє.

Він вибрався із бідона і потягнувся.

— Я полізу на дерево,— мовив він.— Треба поглянути, чи не збились ми, бува, з дороги. І окрім цього, видряпуватись на дерево набагато приємніше, ніж носити лати.

Мохобородько не заперечував. Поряд росло високе дерево, Півчеревичок підстрибнув до нижніх гілок і швидко видряпався нагору.

А Мохобородько, в якого від утоми підкошувались ноги, сів спочити коло дерева. І Комірець, схоже, відчув, що треба перевести дух. Він опинився біля Мохобородька, влігся поруч і поклав голову на коліна кумедному чоловічкові.

— Що, золотенький? — здивувався Мохобородько, погладжуючи собача.— Ти знову тремтиш?!

Так і було. Комірець тремтів, правда, не дуже, але всім тілом і не перестаючи. Яка причина? А що як... Проте Мохобородько не встиг до пуття обдумати, як з верховіття долинув окрик Півчеревичка:

— Ой леле! Велика ялина зникла!

Мохобородько ошелешено підхопився.

— Неймовірно,— відгукнувся він, але таким зніченим голосом, що Півчеревичок його не почув.

Мохобородько відчув, що став тремтіти точнісінько, як Комірець. Чи не причепилася до собачати якась хвороба?

— Ялина зникла! — повторив Півчеревичок і почав спускатися.

Опинившись на землі, він хутенько забрався в молочний бідон і сказав:

— До кожної речі треба звикнути. Ось мені вже не муляє.

А Мохобородько тільки й думав-гадав про височенну ялину.

— Як могла зникнути ялина? — отетеріло бубонів вій.

— Можливо, тим часом ялину спиляли.

Це видавалося єдиним осмисленим поясненням. Але ж по яких прикметах тепер іти далі?

— Ти дивився навсібіч? — поцікавився Мохобородько.

— Навсібіч,— ствердив Півчеревичок. На деякий час запала гнітюча тиша. Тільки Комірчик стиха скавулів.

— Я дивився в усіх напрямках,— бідкався Півчеревичок.— Адже згори все добре видно. Це — височезне дерево, а я погойдувався на самій верхівці. Ялини-велета не видно ніде.

Знову запанувало мовчання. І раптом Півчеревичок і Мохобородько помітили, що Комірець заходився тривожно обнюшкувати навколо: то бігав туди-сюди, то по колу, то лісовою галявою, майже торкаючись писком землі.

— Нібито щось шукає,— припустив Півчеревичок.

— І, здається, щось знайшов,— сказав Мохобородько.

Комірець і справді щось тримав у зубах, щось брунатне й невизначене. Здаля не можна було зрозуміти, яка це річ.

— Комірчику, сюди! — вигукнув Півчеревичок.

Собача послухалося і обережно поклало свою знахідку, стурбовано поглянувши на Півчеревичка й Мохобородька.

— Боже мій! — вигукнув Півчеревичок.

— Адже це, це ж...— затнувся Мохобородько.— Це ж, образно кажучи, нібито часточка нашого дорогого колишнього друга!

Обоє друзів почувалися, як громом прибиті — Комірчик знайшов шматину Муфтикової муфти!

— Ох, бідолашний друже! — став побиватися Півчеревичок.— Невже це все, що залишилось по тобі?

— Не варто увесь час думати про найгірше,— порадив Мохобородько.

Він поклав до своєї кишені шматочок муфти і додав:

— Може, колись ще пришиємо на місце.

Комірець, як і раніше, непокоївся. Знайдений шмат муфти додав йому старанності, і схоже, що він прагне винюхувати далі. Одначе в той час собача явно відчувало страх і помітно тремтіло.

— Дивно,— мізкував Півчеревичок.—Велетенської ялини немає, і все-таки ми просуваємося правильно.

І раптом обличчя Мохобородька осяяла білозуба усмішка.

— Послухай! — вихопилось у нього.— Це ж оте саме дерево, на яке ти залізав — ота сама ялина. Це, їй-бо, велетенська ялина, чи не так?

Двійко друзів одночасно поглянули на ялинову верхівку. Вона височіла над лісом. Ну, звичайно! Та сама ялина! Загадку розв’язано. Ялина, котра таємниче зникла, знайшлася.

Знайшлась і шматина з Муфтикової муфти. І саме з цього місця чулося вовче завивання. Комірець розхвилювався. Зрозуміла річ, неважко було збагнути, що все це означало.

— Ми прибули,— сказав Мохобородько. Вони обоє зрозуміли, що настала вирішальна мить.

— Я йду,— кинув Півчеревичок.

— Куди? — запитав Мохобородько.

— Хто-хто, а Комірець візьме правильний слід,— припустив Півчеревичок.— А ти зачекай тут, адже не маєш жерстяного панцира, який би тебе захищав од вовчих іклів.

Мохобородько вагався. Голос серця наказував йому йти разом із Півчеревичком, а розум — навпаки. І зрештою гору взяв розум, і Мохобородько лишився. Найдоцільніше, якщо вони двоє не кидатимуться прожогом у невідоме. Нехай усе-таки Півчеревичок з’ясує трохи, що й до чого. Напевне, йому стане в пригоді панцир з бідона. А коли з ним усе-таки трапиться лихе, все одно справа цілком не загине, бо тоді почне діяти він, Мохобородько. Тож цієї миті він вирішив залізти на височенну ялину і спробувати звідтіля пильнувати за Півчеревичком.

— Комірчику! — гукнув Півчеревичок.—Шукай Муфтика!

Собача, яке оберталося, мов джига, знайшовши клоччя з муфти і почувши ім’я свого хазяїна, закрутилося ще жвавіше. Ніздрі Комірчика без угаву втягували повітря, а Півчеревичкові очі увесь час уважно вдивлялися у довколишні кущі.

— Комірчику, шукай Муфтика! — повторив Півчеревичок.

Обоє були стривожені й напружені до краю. Не забувати про небезпеку! Обоє розуміли, що не можуть допустити, щоб їх застали зненацька.

— Тихіше, Комірчику! — час до часу повчав Півчеревичок.— Не поспішай!

А собача й не поспішало. Правда, знайомий запах Муфтика з неабиякою силою поривав його далі, але ще були й інші запахи, що змушували не поспішати. Це були вовчі запахи, збудливі й різкі. Вони стримували Комірчика, змушували триматися поближче до Півчеревичка. Від цих запахів шерсть собачати стояла дибки.

Вони дісталися крихітної лісової галявини. Півчеревичок залюбки обійшов її навколо, тримаючись поближче до дерев, але Комірець почеберяв навпростець, і кумедний чоловічок не став його утримувати. Адже собача йшло по сліду Муфтика. Ці сліди ніяк не можна було губити, що добре розумів Півчеревичок, і через це ступав за Комірцем.

Раптом собача дзявкнуло. Не від переляку. Це було щось інше. І по хвилі Комірець рвонувся вперед, залишивши Півчеревичка позаду. Собача, незважаючи на вовчий запах, мов опечене, шалено-безстрашно побігло через галяву.

— Назад, Комірчику! — перелякано скрикнув Півчеревичок.

І тут же у лісі відлунило:

— Назад, Півчеревичку!

Той застиг, мов уражений блискавицею. Що це значить? Адже він гукав собача, їхнього Комірця. А натомість вигукнули його ім’я. Так що це не було відлуння. Тоді що ж?

— Назад, Півчеревичку! — пролунало знову.

І Півчеревичок просто затремтів од радощів. Цей голос, такий страшенно знайомий голос... Голос, який неможливо було переплутати ні з яким іншим.

Муфтик! Справжнісінький Муфтик! Хоч і вельми обшарпаний, але все одно живий! То був він. Ось уже біжить до Півчеревичка. Комірець метляється у нього під ногами, просто ошалілий від радощів, і весь час намагається лизнути в обличчя кумедного чоловічка.

— Тікай! — вигукнув Муфтик Півчеревичкові.— Зараз тут будуть вовки!

Півчеревичок не рухався. Не для того він тут з’явився, щоб при будь-якій небезпеці негайно тікати світ за очі. Окрім цього, для втечі не мав і часу — вовченята вигулькнули і підкрадалися.

Муфтик підступив до Півчеревичка й зупинився.

— Що ж ти чекаєш?! — видихнув у відчаї він.— Вовки можуть напасти щомиті!

— А ти сам?— запитав Півчеревичок.

— Я не піду звідси нікуди,— відповів Муфтик.

І він похапцем розповів Півчеревичкові про навчання малих сіроманців і про те, яку роль довелося йому сповняти в їхньому дивному навчанні.

— Я залишаюся біля тебе,— вів своєї Півчеревичок.— Панцир захистить мене.

Вовченята наближались. Ось вони утворили півколо.

— Зараз одріжуть шлях до втечі,— пояснив Муфтик.

Він достеменно знав, які наміри у вовченят. Як Муфтик і сподівався, хижаки хотіли знову повторити колишні уроки: йому неважко було помітити їхні приготування. Отже, скоро почнеться напад. Як Муфтик і Півчеревичок готувалися зустріти його? Адже Муфтик був наочним посібником, який вовченята мусили зберегти, а Півчеревичок, у свою чергу, уповав на свої лати. А Комірець?

— Комірчику, тікай! — вигукнув Муфтик.— Хутчіш!

Собача знітилося. Адже воно щойно знайшло свого улюбленого хазяїна, а тепер ось Комірця хочуть прогнати від Муфтика. Отакої! Комірчик хотів залишитися біля Муфтика, незважаючи на страх перед вовками. Щоб дати зрозуміти це, він міцно-міцно притиснувся до господаря і улесливо метляв хвостом.

Муфтика зворушила вірність собачати, але що вдієш. Комірець мусить якомога швидше втекти звідсіля, бо щомиті бідолашне собача може стати здобиччю вовків.

— Згинь з очей моїх! — скрикнув Муфтик якомога сердитішим голосом і схопив хмизину.— Негайно!

Цього було досить. Комірець послухався. Здивовано поглянув на господаря сумними-сумними очима і подріботів геть.

І вчасно. Старий вовк уже вийшов з кущів і підготував своїх вовченят до нападу.

— Починається,— зітхнув Муфтик.

Півчеревичок миттю опустився навпочіпки, щоб молочний бідон сягав землі. Отже, ноги були захищені. Тоді просунув у бідон руки, голову. По хвилі накрив себе покришкою. Щільно. І тут постали вовченята! Вони відразу ж перекинули молочний бідон.

Півчеревичок ледве встиг згорнутися калачиком, коли вовченята пробували гризти бідон. Намагалися просунути в отвори лапи й морди, але марно.

Півчеревичок мав надійний захисток.

Жерстяний панцир гідно витримав шалений напад.

Одначе раптово молочний бідон покотився.

— Проклятущі цуценята! — забубонів Півчеревичок.— У яке пекло вони мене закотять?!

Відповіддю чоловічку було тільки гарчання вовченят. Молочний бідон котився все швидше й швидше, через каміння й пеньки, а малі хижаки ще з більшим запалом обертали його. Півчеревичка занудило. Від безугавного дзеленчання він оглух. Це було справді жахливе перекочування.

Невдовзі Півчеревичок очманів зовсім. Він уже не був спроможний і думати. І зрештою знепритомнів.

ВІДКРИТТЯ КРАЄЗНАВЦІВ

Муфтик ще встиг побачити, як Півчеревичка разом із молочним бідоном котили з лісової галявини та старий вовк схопив його за муфту й потягнув до свого кубла. А вовченята згуртувалися навколо лігвища і знову приготувалися наздоганяти здобич.

Муфтикові думки лихоманно роїлися в голові. Півчеревичок! Півчеревичок з’явився — озвався нарешті! Де ж Мохобородько? Не знаю. Що вони замислюють? Не знаю. Він взагалі відав дуже мало. Адже з Півчеревичком він устиг обмовитися лише кількома словами, більше — не дали вовки. Що попереду? Хтозна. «Треба знову знайти Півчеревичка»,— вирішив Муфтик. Якомога швидше. Ну що очікує цей старий вовк, чому ще не виштовхує його на дорогу? Нехай би подавав команду, що урок починається!

Без такого знаку Муфтик не наважувався дріботіти від лігва. Якось він спробував, але отримав таку прочуханку, що не доведи Боже. Раніше з ним поводилися чемніше.

Муфтик майже благально зиркнув на старого сіроманця. Ну, що він очікує? Дав би вже знак! Але хижак не звертав на Муфтика ніякої уваги й облишив своє повчання.

Чи стала цьому причиною несподівана зустріч із Півчеревичком або щось інше, та принаймні вовк явно хвилювався. Він крутив головою навсібіч, а ніздрями втягував повітря. Прислухався. І по хвилі раптово чкурнув до свого кубла.

Муфтикове серце тривожно закалатало. Він не знав, що й думати-гадати. Можливо, сіроманець просто відчув якусь ласу звірину, а може бути, що й Півчеревичок десь блукає поблизу. І Мохобородько, і Комірчик. Чи, може, всі троє...

Неспокій старого вовка відчули й вовченята. Вони не віддалялись од лігвища. Скоріше навпаки — вляглися на землю і щільно притиснулись одне до одного. Чи боялися когось? Та чого їм боятися? І знов постали запитання, на які Муфтик не міг одповісти.

А що як саме зараз наспіла слушна мить для втечі? Нібито випадково Муфтик зробив кілька кроків од кубла. Проте всі четверо вовченят негайно підхопились і, стримано, з погрозою загарчавши, змусили Муфтика хутко повернутися назад.

Думки про втечу довелося облишити. А втім, куди він майне? Півчеревичкові й Мохобородьку, звичайно, легше відшукати його, ніж йому їх. Адже Півчеревичок уже йшов по його слідах, а він у лісі міг би легко розминутися зі своїми рятівниками. Найдоцільніше залишатися на місці, втеча зараз могла б тільки ускладнити його кепське становище.

Та що ж робити? Муфтик напружено думав. Чи просто чекати? Чи мусить будь-що дати про себе знак? Чоловічку здалося, що це непоганий план. Якщо його вже шукають, то будь-який знак конче потрібен друзям. Несподівано він пригадав ранкове підвивання вовченят. Чи не спробувати і йому вити по-вовчому? Мусить спробувати, бо ліпший знак про себе годі й подати. Коли він просто гукне на допомогу, очевидячки, негайно повернеться старий вовк. І хтозна, що утнуть малі хижаки, почни він репетувати. А підвивання — це було б щось незвичне...

Муфтик вдихнув на повні легені. Ну, зараз...

Жалісливе підвивання розкраяло тишу. А потому вовченята здригнулися. Звели писки до неба. У Муфтика вовче «у-у-у-у» вийшло таке природне, що це підбило і малих сіроманців: за мить вони завивали, мов у хорі, сумно й занудисто. Голоси вовченят завдавали болю Муфтиковому серцю і змусили кумедного чоловічка звести носа догори. Це було дивовижно. Знагла вони стали наче єдиною сім’єю — лісові звірі й Муфтик. Вони без угаву завивали, забувши про все інше. Вони не чули й не бачили нічогісінько навколо себе.

Сонечко сідало. А Муфтик і малі сіроманці й не думали уривати свого «співу». Маленький чоловічок забув, що це підвивання могло стати сигналом для його друзів. Він вив зовсім сумно про щось далеке й недосяжне, хоч не міг взагалі сказати, що саме мав на увазі. Більше ні про що Муфтик не думав. Він просто по-вовчому подавав голос і, виючи, забував про свою гірку долю.

— Нехай йому біс. Це ж бо відкриття!

Ці слова, мовлені поблизу, миттю урвали незвичайний концерт, і вовченята прожогом кинулися тікати. Вони так безоглядно захопились «співом», що не помітили двох людей, які ступали до лігва!

Муфтик завмер на місці і трохи посоловілими від завивання очима дивився на двох мандрівників. Двоє чоловіків... Буцімто десь їх бачив... І він впізнав — адже це були краєзнавці! Бородань і голомозий! Зрозуміла річ, вони знайшли вовче кубло завдяки завиванню звірів.

— Овва! Перед нами — вихованець вовків! — вигукнув лисий, підійшовши до Муфтика.— Дитятко, яке зросло на вовчому молоці!

Бородань глибокодумно кивнув:

— Так-так. Очевидячки, дитя заблукало в лісі, а вовки знайшли його і дарували життя. Вовчиця вигодувала немовлятко, так що воно не зазнало голоду, і виростила разом зі своїми дітками.

Краєзнавці були в захваті. Правда, вони зібрали чимало всіляких діжечок і прядок. Але зараз... Нарешті перед їхніми очима щось таке дивовижне, натрапили-таки! Вихованець вовків... Це було справді щось істинне, щось живе! Про вовчого вихованця можна б навіть написати статтю до газети. Так що вони, краєзнавці, ще можуть стати справжніми вченими!

— Ти поглянь лише, яка чудова в нього шерсть на спині! — радів голомозий.— Знов одна чудова загадка двадцятого століття.

Бородань усміхнувся.

— Та нічого тут загадкового,— припустив він.— Про нього потурбувалася природа. Але, безумовно, гідне подиву, як одна жива істота може уживатися з природою. Адже при нашому вельми суворому кліматі такий кожух украй потрібен лісовому мешканцю.

Він простяг до Муфтика руку, щоб ознайомитись ближче з його муфтою, одначе лисий застережливо скрикнув:

— Обережно! У вовчого вихованця скоріше всього і вовча вдача!

— Напевне, маєш рацію,— погодився бородатий і відсмикнув руку.— Та перш, ніж твердити про щось, маємо грунтовно дослідити.

Муфтика настільки вразило все почуте, що він деякий час взагалі не міг вимовити й слівця. А щойно почувши, що його хочуть грунтовно вивчати, відразу ж здобувся на слово.

— Пробачте, у кожного кордону є своя річ,— вихопилось у нього. Від хвилювання Муфтик переплутав слова.

— О-о! — вигукнув голомозий.— Він ще не зовсім забув людську мову!

— Зміст його речення вельми туманний,— припустив бородатий.— Але слова вимовляє на диво чітко.

Муфтик хотів говорити далі, проте не було ніякої змоги.

— Підґрунтя у нього принаймні є,— сказав голомозий.— Коли ми схочемо навчити його розмовляти, слава Богу, розпочинати з азів не доведеться,— погодився бородань.— А навчити його розмовляти конче необхідно. Людська мова — прекрасний міст, який пов’яже нас із цією дивною істотою. Екземпляра-мовця вивчати набагато легше, ніж того, хто мовчить або в крайньому випадку підвиває.

— І ніякий я не вихованець, і не екземпляр,— пощастило знову втрутитися Муфтикові.— У мене є навіть особисте авто!

Голомозий аж засвітився.

— Цілком правильні речення! — вигукнув він.— Дуже здібна дитина! Коли так вестиметься і далі, через місяців зо два зможемо вільно з ним спілкуватися!

Але бородатий не покладав особливих надій.

— Думки думками,— насупив брови.— У думках неодмінно повинен бути зміст. На жаль, я взагалі не розумію, про яке авто він каже.

— Можливо, про свою давню іграшкову машину,— припустив лисий.— Можливо, його зв’язки з людським світом ще не урвалися остаточно.

— У мене є і друзі,— Муфтик ще раз спробував внести ясність.— Півчеревичок і Мохобородько...

Лисань урвав його захопленим вигуком:

— Отакої! Півчеревичок і Мохобородько. Ну, що я казав, він же розповідає про свої іграшки! Напевне, побачивши людей, йому пригадалися ляльки. І в моїх онуків є Півчеревичок і Мохобородько, і скажу, що кращих іграшок годі й уявити. Це — крихітні гумові чоловічки, яких можна надимати. Є ще третя, але вилетіло з моєї голови його ім’я.

— Муфтик,— обізвався Муфтик.

— Правильно,— ствердив голомозий.— Авжеж, Муфтик.

Муфтик збагнув, що пояснити щось краєзнавцям просто неможливо. Вони ж бо втовкмачили собі в голову, що мають справу з дитям, яке зросло на вовчому молоці. Тож ні про що інше двійко незнайомців не хотіли й слухати і ніякі розмови, схоже, не допоможуть. Краєзнавцям кортіло відкрити щось нечуване-небачене, і вони вважали, що тепер зробили відкриття. Їм потрібен був вихованець сіроманців... Бородатий і лисань анізащо не погоджувались вважати Муфтика чимось іншим, аніж вовчим вихованцем, якого мудра природа наділила шерстяним кожухом.

— Що ж будемо робити? — запитав лисий.— Чи не спробувати відвезти цього чоловічка до міста й відшукати його рідних батьків? Але бородань мав іншу точку зору.

— Е ні. Різка зміна оточення може глибоко вразити його,— припустив він.— Повернення до людей повинно відбуватися поступово, без натиску, мудро.

Краєзнавці трохи порадились і вирішили перш за все віднести Муфтика до намету, щоб він кілька днів звикав до спілкування з людьми.

— А навіщо такий поспіх,— здивувався бородатий.— Такий екземпляр можна досліджувати не один рік!

— Невже не один рік! — скрикнув Муфтик. Із цього розпачливого вигуку бородань виснував отаке:

— Мовою він, що не кажи, володіє вельми примітивно і просто повторює слова, буцімто папуга.

— Не біда, навчиться,— кинув голомозий.— Запхнемо його зараз у рюкзак.

Краєзнавці обережно підступили до Муфтика, готові будь-якої секунди відбити його напад. А той був настільки ошелешений, що майже не чинив опору.

«Невже не один рік!» — повторив про себе кумедний чоловічок. А він-бо щойно мріяв про жадане звільнення!

ПІВЧЕРЕВИЧОК У ТЯЖКІЙ СКРУТІ

Півчеревичок почав приходити до тями, та був ще настільки затуманений, що взагалі не розумів до пуття нічого. Кості ломило. Навколо панували морок і тиша. Куди ж це він потрапив?

Йому стало страшно. Півчеревичок намагався сісти, але боляче вдарився об щось головою. Так що в голові й над нею гуло, наче гатили по жерсті. Що це значить? Раптом усе пригадалося. Муфтик... Вовки... Ну, звичайно, він, як і раніше, лежить у молочному бідоні, лише зараз посудина стоїть на місці і гуде гулом.

Небавом настала тиша, спочатку над головою, а потім і в голові. Півчеревичок сторожко прислухався. Знов анішелесь. Він обережно відхилив покришку молочного бідона і вибрався на землю. Навколо панує тиша. Трохи подалі, між дерев, видніється знайома лісова галявинка, де він зустрівся з Муфтиком. І там ніщо не насторожило Півчеревичка.

Що робити? Мимоволі його погляд прикипів до високої ялини. Угорі, у верховітті, був якийсь переплутаний клубок, начебто вороняче гніздо або щось подібне. Та Півчеревичок знав, що це ж насправді Мохобородько. Якби оце повернутися до велетенської ялини й погомоніти з ним. Спокуса була неабияка, але Півчеревичок усе-таки зумів опанувати себе. Він не мав права розтринькувати час, бо незабаром усе оповиє темрява. Сонце вже закотилося. Скоро настане ніч. І тоді не буде ніякої надії знайти Муфтика.

Таким чином, зваживши на свої можливості, Півчеревичок знову заліз у жерстяний панцир і вирушив. Його хоробрість помітно підупала. Однак іти мусив. Він сподівався, що Мохобородько не загубив його з поля зору, і ця надія слугувала йому опорою. Якщо друг супроводжує тебе хоч поглядом, прошкувати все-таки приємніше...

Невдовзі Півчеревичок дістався лісової галявинки. Мусив подолати її, сюди його спрямував Комірець, тут він зустрів і Муфтика. А що ж сталося за цей час із Комірчиком? Про нього не було чути і звуку, через це хоч-не-хоч, а довелося іти без провідника.

Той кущ, із якого попереднього разу вискочив Муфтик, закарбувався у пам’яті Півчеревичка. В тому напрямку він і попрошкував. Подолав галявинку й направився в гущавину. Поспішав далі й далі. На душі було моторошно, особливо тоді, коли погляд Мохобородька не міг більше нічого розрізняти в темряві. Одначе Півчеревичок набрався сміливості й не припиняв своєї ходи.

Де ж нині вовки? А що як вони вигулькнуть? Краще взагалі про це не думати. Всі надії пов’язую з жерстяними латами. Надійна одежа. Тут, у чагарях, од молочного бідона користь: він добре захищає від доторків дуже колючого гілля.

Несподівано Півчеревичок зупинився. Кроки! Він пильно прислухався і за мить збагнув, що лісовою стежиною ступають чотири ноги. Хода була вельми важка, і Півчеревичок виснував — так у лісі може ходити лише людина. Було чотири ноги. Отже, людей мало бути двоє.

Попрохати в них допомоги? А втім, люди є різні. Є хороші й лихі. А лиха людина, як мовиться, іншій людині — вовк. Що робити? Півчеревичкові важко було вирішити. Адже зі справжніми вовкулаками він уже мав справу... І тоді один чоловік проказав другому:

— Ми повинні добути сире м’ясо. Хто зріс поміж сіроманців, той не тамуватиме голод іншою їжею.

Для Півчеревичка ці слова мали вирішальне значення. Сире м’ясо! Який жах! Що такі люди можуть утнути? Зросли серед вовків!

Півчеревичка пойняла лихоманка. А він же хвилину-другу тому хотів їх покликати на допомогу. Яке божевілля!

— Жаль, що у нас немає рушниць,— пролунав другий голос.

— Неодмінно щось придумаємо,— відповів перший.

«Зрозуміла річ,— мізкував Півчеревичок.— Зросли поміж вовків! Дивись, такі розірвуть десятьма пазурищами нещасне звіреня, щоб виссати безневинну кров!»

Звісно, Півчеревичок не міг передбачити, що розмова точилася тільки про харчування Муфтика. Звідкіля він міг знати, що бідолашного Муфтика запхнули в рюкзак, який один з чоловіків несе на спині! Як йому спало на думку, що ці люди вважають Муфтика вовчим вихованцем! І так сталося, що Півчеревичок на свій лад переклав почуту мову двох мандрівників. Він заціпенів у кущах і стояв там доти, поки люди не опинилися далеко. Лише після цього кумедний чоловічок наважився піти далі, бо вже не чулося ні слів, ні кроків.

Верстаючи свою дорогу, Півчеревичок із раптовою радістю зауважив, що не відчуває перед вовками такого божевільного страху, як щойно. Сіроманці, безумовно, жахливі звірі і їдять сире м’ясо, та, власне, в них немає нічого протиприродного.

Страху в Півчеревичка зосталося на крапельку і тепер він ретельно оглядав довколишній ліс. Без цього просто не міг. Інакше проминув би кістки, що валялися на землі. А так їх помітив.

Півчеревичок застиг на місці.

Навсібіч розкидано кістки. Розкидано як попало кістки звірів. І витолочена трава. І скрізь — жмутки шерсті...

Нараз Півчеревичок зрозумів, що він опинився біля вовчого лігва. При бажанні можна було чітко розгледіти місце, де вилежувались сіроманці. Так що це і є оті вовки, вся ця знавісніла зграя. Просто неймовірно, що він так просто знайшов хижацьке кубло. Обраний навмання напрямок виявився правильним. Іноді неодмінно може пощастити. А де ж оці вовки ховаються зараз? І куди запропав Муфтик? А що як... Що як оці кістки довкола... Тільки не це! Не варто припускати найгірше!

Либонь, сіроманці, відчувши небезпеку, покинули кубло й забрали із собою Муфтика? Либонь, вони втекли від людей, від отих самих кровожерних двоногих, які щойно тут ступали? Все можливо. Що ж тепер чинити йому? Чи шукати в лісі вовків і Муфтика? Ох, ні! Здається, цей намір — безнадійний безнадійнішого. Краще вже спостерігати десь поблизу лігва й очікувати, що трапиться далі. У тому, що невдовзі знову щось трапиться, Півчеревичок був певен. Адже увесь час одна подія породжувала другу. Взагалі без несподіваних подій Півчеревичок не міг більше уявити свого життя.

Так і сталося, що наступна пригода не змусила себе довго чекати. Півчеревичок, якщо бути точнішим, навіть не встиг приготуватися до пуття. Не обрав ще собі потаємного сховку для спостереження, як події розпочалися...

Півчеревичок скоріше відчув, ніж почув, що хтось наближається до вовчого кубла. Це було мов якесь передчуття, передчуття про близьку небезпеку. Кумедний чоловічок умить просунув руки в молочний бідон, сховав під жерсть і ноги. А сам тривожно визирав із посудини, щоби визначити, звідкіль усе-таки чекати небезпеку.

Якесь ледве чутне шелестіння...

Що це? Повів вітру? Чи шелестіння лише вчулося? Півчеревичок не знав, що й гадати, одначе все його тіло судомно скарлючилось.

Шерех повторився. І тоді Півчеревичок зрозумів, що хтось наближається до кубла, тишком-нишком, ніби хижак, який вистежує здобич.

Це і був хижак. Вовк. Ось він з’явився.

А здобич? А нею явно був не хто інший, як він, Півчеревичок.

Кумедний чоловічок залюбки пірнув би в молочний бідон, але все одно він визирав із посудини. Його вразило те, бо, здалося, ніколи раніше не бачив цього вовка.

А втім, сіроманців не так легко відрізнити, надто з першого погляду. Вони настільки схожі, що видаються майже однаковими. Проте все ж Півчеревичок не вагався ні на мить, що зараз перед ним стояв абсолютно новий вовк. Той, який поніс Муфтика і навчав своїх щенят, як гризти, мав дещо інший вигляд.

Новий вовк був більший. І зліший. І явно небезпечніший. Це Півчеревичок зрозумів одразу, як тільки побачив сіроманця, в очах якого ярів злісний вогонь. Це, безумовно, був самець. Видима річ, він бродив довкола й тепер повернувся до лігвища, проте не знайшов ні вовчиці, ні малих. Натомість побачив жерстяного чужого чоловічка. І Півчеревичок мусив був визнати, що сіроманець мав усі підстави гніватися на зайду. І зле те, що хижак міг подумати: це він, Півчеревичок, безсердечний і безсоромний заброда, збирається жити в його кублі.

Вовк стояв як укопаний. Правда, на відстані кроків двадцяти, та ба, Півчеревичок розумів, що для вовка подолати таку відстань — пусте: якихось три-чотири блискавичні стрибки і все. На оці двадцять кроків потрібно щонайбільше дві секунди. І, зваживши на це, маленький чоловічок вирішив утягнути голову в молочний бідон. Він опустився навпочіпки, як і раніше, весь напружений до краю, і щільно закрив отвір покришкою. Увесь почувався, нібито скутий судомою, навіть пальці не ворушилися на ногах. Тоді підійшов сіроманець. І зовсім без ніяких стрибків, як гадав Півчеревичок. Якраз навпаки. Його кроки були обережні, й минула хвилина-друга, перш ніж опинився біля молочного бідона. Нарешті тут застиг. Кумедному чоловічкові здавалося, що наслухає гаряче дихання сіроманця.

Вовк здійняв лапу і перекинув бідон на ребро.

Півчеревичок із жахом подумав, що знову почнеться бузувірське перекочування через каміння і пеньки, допоки він знепритомніє. Але нічого подібного не сталося. Вовк віддалився од молочного бідона. Хижак десь причаївся поблизу. Кумедний чоловічок це відчував. Сіроманець вичікував. А що?

«Хай вичікує, що заманеться»,— подумав Півчеревичок. І тієї ж миті збагнув — підвестися неможливо. Йому заважав панцир. Щоб підвестися, Півчеревичок мусив вибратися з посудини. А що як сірий тільки й жадає цього?

Маленький чоловічок був у тяжкій скруті. Скільки він може висидіти у своїх жерстяних латах — бідоні? Добу? Дві? Голод і спрага візьмуть гору, у цьому можна не сумніватися. Коли у вовка стачить терпцю, Півчеревичок у цьому дивному двобої буде переможений. Жерстяний панцир утнув із ним непередбачену штуку.

Півчеревичок не мав сили вже думати, заплющив очі. Його охопив глибокий відчай.

МОХОБОРОДЬКО ПОЧИНАЄ ДІЯТИ

Тільки-но почався ранок. Вийшло сонце.

Мохобородько чув завивання сіроманців. Усю ніч він пильнував на верховітті височенної ялини, притиснувшись спиною до стовбура, бороду намотавши на товсту гілляку, щоб не гупнути, бува, донизу, коли ненароком засне. Тепер він розмотав бороду.

Що сталося з Муфтиком і Півчеревичком? Із-за кущів він бачив їхню зустріч, як пізніше Півчеревичок продирався крізь чагарі. А далі? Проминула довга ніч, а від Муфтика й Півчеревичка немає ні вістоньки.

Стурбований Мохобородько почав спускатися з дерева. Він не був хвацьким верхолазом і тому ступив на землю через півгодини. Тоді перевів подих і, щоб потамувати голод, сунув до рота кілька брусничок. Кумедний чоловічок зірвав їх із куща, а не з бороди. Життя навчило його, що ягоди з бороди не варто розтринькувати. В житті можуть настати й такі дні, коли матінка-земля відмовить тобі у харчі. І тоді допоможе улюблена борода, в якій доведеться шукати допомоги, щоб підтримати в собі бодай на крапельку життя.

Тим часом вовки перестали завивати, одначе Мохобородько вже і так пам’ятав місце розташування їхнього лігвища. Як увечері, так і вранці підвивання чулося з однієї і тієї ж місцини, куди Мохобородько і подріботів. Звичайно, при цьому він сповна розумів, що зараз перебуває в неабиякій скруті. Адже перед вовками був абсолютно беззахисний. У Муфтика принаймні була муфта, яка хоч трохи рятувала від гострющих іклів сіроманців. У Півчеревичка був жерстяний панцир. А в нього?

«Що буде — те буде,— думав Мохобородько.— Коли так закрутиться, що вовки потребуватимуть мого життя, то саме так заведено в природі. Якщо мене загризуть, то від моєї смерті буде користь, хоч невеличка, вовченятам. Я покажу їм, як найкраще загризати. Образно кажучи, я своєю смертю вимощу їм шлях, по якому малі сірі хижаки побіжать упевнено вперед, назустріч новому дню, осяяному сонцем...»

Та спочатку назустріч отакому дню крокував усе-таки він сам. Перейшов галявину, потому долав чагарі. Сонце пробивалося крізь густе гілля, і увесь ліс наповнювався світлом.

Завдяки сонячному промінню, Мохобородько помітив під кущем загублений кимось пасок, мідна пряжка якого виблискувала під світлом. Він зупинився і підняв його. Цей пасок був чи від куртки, чи куценького пальта. Зважаючи на його довжину, неважко було зрозуміти, що цей пасок належав людині. Якій саме? Ремінь явно провалявся на землі недовго, бо шкіра ще навіть не взялася цвіллю.

Мохобородько стояв на тому місці, де напередодні пройшли краєзнавці. І Півчеревичок ходив тут, але у вечірніх сутінках не помітив паска. Мохобородько нічого не знав про краєзнавців, він не помітив їх зі свого спостережного пункту і через це перебував у цілковитій розгубленості. Людина! Людина тут, у пралісі, поблизу вовчого кубла! Цікаво, яка ж людина тут була?

Та як не думав-гадав Мохобородько, що не припускав — мудрішим од цього не став. Схоже, в цієї людини тут були свої справи, які взагалі його, Мохобородька, не стосувалися. Якою б ця людина не була, зараз розшукувати її в лісі — діло абсолютно безнадійне.

А пасок? Трохи подумавши, Мохобородько вирішив, що ним можна чудово скористатися. Він просунув пальці правої руки крізь пряжку й обмотав ремінь до самого ліктя. Прекрасно! Коли вовк розчепірить пащеку, Мохобородьку не залишиться нічого іншого, як сміливо засунути йому руку в пельку. Шкіряний пояс, безумовно, захистить од вовчих іклів! А в пряжки теж своє призначення. Адже, образно кажучи, мідна пряжка — буцімто штучні ікла. Від неї вовкулаці принаймні треба бути подалі, інакше, диви, обкришить собі ікла.

Мохобородько ступав далі. Зараз, коли почувався не таким уже й беззахисним, його думки явно набули певної чіткості. Хай і так, він може розпрощатися з життям, коли цього вимагають закони природи. Одначе без боротьби не підкориться. Ніякого смиренства! Адже вся природа сповнена безперервної боротьби не на життя, а на смерть. Загибель слабшого — є життям для сильнішого. Незважаючи на те, що перемагає сильніший, усе одно і слабіший навіть із останніх сил до кінця чинить опір дужчому.

Несподівано в кущах знову щось зблиснуло. Якийсь металевий предмет. Але сонячне проміння, відбившись у ньому, так різко вдарило в обличчя Мохобородькові, що той спочатку не збагнув у чому річ. Він замружився і поставив долоню дашком, ніби закривав очі від сонця. І тут його осяйнуло: це ж бо молочний бідон! Молочний бідон — чудовий панцир Півчеревичка — лежав бочком на землі!

Мохобородько чимдуж кинувся до посудини.

— Півчеревичку! — скрикнув він. — Невже ти в бідоні?! І пролунав знайомий, але своєрідно глухий голос:

— У бідоні, у бідоні! Скоро мені тут каюк, дорогий друже!

Смисл Півчеревичкових слів видався Мохобородькові туманним. Що ж тут, власне, сталося? Чому Півчеревичок не підхоплюється і радісно не вітає його?

Лише тоді, коли Мохобородько опинився зовсім близько коло молочного бідона, він ураз домислив у чому річ. Вовки! Двоє старих і четверо молодих. Уся вовча сімейка зібралася навколо молочного бідона! А Муфтик?

Мохобородько зупинився і почережно оглянув сіроманців. Вони лежали спокійно й байдуже дивилися на нього. І навіть не ворушилися! У вовчих очах не було ніякої ворожнечі. Вони спозирали Мохобородька не як якогось нападника, а скоріше,— немов якусь рослину.

Ця думка розсмішила Мохобородька. Рослина! Невже й справді сіроманці сприйняли його за рослину? Нараз йому спало на думку: вовки визнали його за свого. Він не був їм чужий, тому що поставився до них із розумінням. Хижаки сповна відчували це. У Мохобородька не було нічого такого, що могло б викликати у вовків озлобленість. І запах маленької істоти видався їм знайомим: адже Мохобородько не пахнув чимось іншим, а лісом. Десь, певно, його довга мохова борода була для сіроманців наче приємною купинкою, вкритою мохом. Напевне, хижаки мали його за малесеньку незвичайну мохову купинку!

Виснувавши це, Мохобородько підступив до молочного бідона.

— Як почуваєшся? — запитав у Півчеревичка.

Замість того, щоб розводитися про своє самопочуття, Півчеревичок у свою чергу здивовано спитав:

— Хіба вовки на тебе не напали?

— Та ні,— сказав Мохобородько.— Де ж Муфтик?

Півчеревичок мусив зізнатися, що йому про Муфтика нічого не відомо.

— Коли я тут опинився, лігвище було порожнє,— розповідав він.— А через деякий час вигулькнув здоровецький вовк і перекинув бідон, так що я ніяк не міг уже порятуватися. Варто було відкрити покришку на посудині, як вовкулака блискавично нападав. Небавом на галяві з’явилася і вовчиця зі щенятами, проте Муфтика з ними не було.

— Бідолашний Муфтик,— тяжко зітхнув Мохобородько.— Невже тепер його страждання завершились назавжди?

Півчеревичок теж зітхнув, і з молочного бідона його зітхання пролунало ніби повів вітру.

— І все-таки мусимо й надалі шукати Муфтика,— продовжив Мохобородько.— Коли, на превелике нещастя, нашого друга немає вже серед живих, наш священний обов’язок поховати його останки.

— Мене до уваги не бери,— сказав Півчеревичок.— Звідси мене вовки не випустять, тож цей молочний бідон стане моєю труною. Тільки дурень битий може припустити, що я самохіть заліз до цієї домовини.

Мохобородько поринув у роздуми. Ну й пригодонька... Жах! А що робитимуть вовки, якщо він, Мохобородько, спробує відтягти молочний бідон? Разом із Півчеревичком, безумовно... Йому, очевидячки, дозволено більше, ніж будь-кому...

Усе-таки не варто бути занадто самовпевненим! Мохобородько пригадав, що недавно сіроманець спробував зграбастати і його, інакше навіщо він намагався залити вогонь водою із струмка. Ставлення вовків може, зрозуміло, змінюватись.

Якщо так, треба поспішати! Але як же забрати молочний бідон? Півчеревичок не якийсь там здоровань, проте і не пір’їна.

А пасок? Навіщо цю річ подарувала йому доля?

І, коли ця думка осяйнула Мохобородька, він не збирався зволікати. Умить одмотав ремінь із правиці й прив’язав кінчик до ручки посудини. Тоді спробував чи міцно припасував і поволік. По глиці, вистеленій по землі, молочний бідон ковзав легко, буцімто санчата по снігу.

— Що, що сталося? — стривожився Півчеревичок.

— Спокійно! — кинув Мохобородько.— Поговоримо опісля!

Зараз усе залежало від вовків.

Мохобородько просувався вперед, тягнучи за собою молочний бідон. І диво дивне: вовки й не збиралися його утримувати! Так що як-не-як, а Мохобородькові дозволено більше, ніж будь-кому. Вовки лежали нерухомо, наче нічого особливого не трапилось. Напевне, хижаки не мали й наміру перешкоджати кумедному чоловічкові. Вони позирали на нього абсолютно байдуже. Либонь, навіть вдоволено. Тому що нарешті в такий спосіб спекалися жерстяного бідона.

МІЖ НЕБОМ І ЗЕМЛЕЮ

Мохобородько знайшов вузеньку стежину й потяг далі молочний бідон із Півчеревичком. Він уже далеченько відійшов од сіроманців; посудина ковзала вельми легко. Доля і цього разу була милостива до Мохобородька й Півчеревичка, і Мохобородько пристав на те, що ніколи не можна втрачати віри в щасливу зорю. І стосовно Муфтика не варто снувати жахливих припущень, принаймні доти, поки вони не побачать пустої муфти Муфтика.

— Куди ми прямуємо? — запитав Півчеревичок із бідона.

— Не маю уявлення,— зізнався Мохобородько.— Куди стежина веде, туди й триматимемо курс.

Та, власне, зараз було все одно, куди прошкувати. Головне, щоб швидше відірватися од вовчого лігва. Коли небезпека мине, тоді вже буде час обговорити план і вирішити як слід, що робити далі.

По хвилі Півчеревичок сказав:

— Гадаю, мені вже час вибиратися із оцієї проклятущої жерстяної труни.

Мохобородько зупинився. Здавалося, що небезпеки вже не було. Принаймні сіроманці вже не давали знати про себе.

— Ну, вилізай на галяву,— сказав Мохобородько.— Скільки я можу тебе тягти?!

Із посудини з’явилася Півчеревичкова голова, а за якусь мить — тіло. І нарешті він увесь вивільнився зі своїх спершу хвалених, а зараз таких остогидлих жерстяних лат.

— Кістоньки мої вимучені! — простогнав він.— Я зовсім заціпенів, навіть пальці на ногах до пуття не ворушаться.

Він ледве тримався на ногах. Лежання у своєму панцирі — молочному бідоні — і справді страшенно вимучило його.

— Ворушити лише пальцями ніг — пусте,— припустив Мохобородько.— Ти повинен розворушитися з голови до ніг, щоб стала добре циркулювати кров.

Півчеревичок намагався сповнити Мохобородькову пораду, але його руки були неймовірно безпорадні. Можливо, він би ще довго понад силу тупцював на місці, коли б його не охопив лютий гнів. Він сердився на молочний бідон, оцю проклятущу жерстяну домовину, яка обернула його в жалюгідну істоту! І спересердя стусонув ногою посудину.

І тієї ж миті з його уст вирвався несамовитий скрик. Голі пальці на його ногах буцімто обпалило вогнем, і дикий біль пронизав усе тіло. Півчеревичок підстрибував-звивався від болю, кинувся на землю, де перекочувався, небавом підхопився і знову почав підскакувати. І весь цей моторошний танок супроводжував нелюдський лемент.

Та все одно біль угамувався настільки, що Півчеревичок міг стояти на місці, і його розпачливі крики змінилися тихим ойканням.

— Мудра ти голова! — похвалив спокійно Мохобородько.— Цей удар ногою — просто неперевершений. Тепер у тебе циркулюватиме кров, так що знову твої ніжки чеберятимуть.

Півчеревичок анічогісінько не промовив. Він підступив до молочного бідона, підняв його обома руками над головою і, стоячи на лісовій стежині, щосили кинув його в гущавину кущів.

— З мене вже годі,— пробубонів він.— Нехай там кубляться миші, якщо захочуть.

Мохобородькові не жаль було молочного бідона, адже використовувати його вже не могли, бо, як недавній панцир, мав отвори для рук і ніг. А від паска кумедний чоловічок не хотів одмовлятися. Це була непогана річ, до того ж знайдена. А що, як випаде чудова нагода зустрітися із власником ременя. І Мохобородько підійшов до молочного бідона й відв’язав од ручки пасок.

— Де це ти його доп’яв? — поцікавився Півчеревичок.

— Знайшов у лісі,— відповів Мохобородько.— Поблизу вовчого лігва.

Півчеревичок зосередився.

— Відчуваю, що я про дещо здогадуюсь,—мовив задумливо він.

І він розповів Мохобородькові про двох страхітливих людиноподібних істот, яких випадково зустрів увечері.

— З їхніх розмов склалося враження, що вони зросли серед вовків,— сказав Півчеревичок.— Принаймні вони, коли йшлося про сире м’ясо, смачно ковтали слинку.

— Про сире м’ясо? — з жахом повторив Мохобородько.

Одначе цієї миті сталося таке, що вони геть-чисто забули про двох людиноподібних і сире м’ясо. А Півчеревичок мимоволі озирнувся.

— Вовки! — скрикнув він.

Кинув погляд назад і Мохобородько.

Так. Це були хижаки-сіроманці. Вони, видима річ, продовжували так звані навчання. Вони лише трохи передихнули, щоб знову жадібно накинутися на свої жертви, відшліфовуючи навички нападу.

Півчеревичка наче вітром здуло — кинувся вперед. І кості вже, здалося, не крутили аніскілечки.

«Ну, куди це він летить,— подумав Мохобородько.— Невже і справді у такий спосіб сподівається порятуватись од вовків? Марне сподівання. Чи в Півчеревичка так заграла кров, що він просто не може опанувати собою? Чи це голос крові змушує мого друга пориватися вперед, наче наввипередки з вітром».

Мохобородько не хотів відставати від Півчеревичка. «Треба триматися разом,— подумав він,— Разом за життя і по смерті!» І з цією думкою він помчав услід за Півчеревичком.

За спиною почулися легкі вовчі кроки. Начебто граючись, хижаки наближалися до втікачів.

Від шаленого бігу Мохобородькові забракло повітря, і він почав задихатися. Ну що за тип оцей Півчеревичок! Яке пуття з того, що він мчить навпрямці! Хіба його друг не розуміє, що сіроманці будь-якої миті можуть схопити його?! Єдина можливість порятуватися — якомога швидше залізти на дерево...

Та ледве Мохобородько подумав про це, як сталося щось украй дивовижне. Ф’ю! Єдина секунда! А може, й менше... І Півчеревичок опинився на дереві. Його туди закинула, наче якась небачена пружина. Невже Півчеревичок потрапив між гілля завдяки своєму безмежному бажанню? Чи це оптична облуда? Не припиняючи бігу, Мохобородько протер очі і знову зиркнув на дерево, де побачив Півчеревичка, який злетів догори. Ні, оптичної облуди не було. Півчеревичок висів у верховітті молодої берези, що росла над стежиною. Саме висів. Головою донизу.

І тут Мохобородько відчув на своїй потилиці палючий подих. Намагався ухилитись, але марно. Його нога об щось перечепилася. Напевне, через якесь коріння... Мохобородько впав. Обличчям до землі. І нараз відчув на своїй шиї доторк передніх вовчих лапищ. Невже гризтиме?!

Мохобородько зіщулився. І за мить якась незвідана сила вирвала його з пазурів хижака. Він полинув угору. І коли знову розплющив очі, виявив, що висить поблизу Півчеревичка на гілці іншої стрункої берези.

Минув час, перш ніж Мохобородько отямився настільки, що спромігся думати. Що сталося? Яка сила підкинула його на самісіньке верховіття, де він тепер незбагненним чином висить догори ногами?

Мохобородько напружено міркував. Усілякі надприродні здогадки не варто брати до уваги. Наприклад, самим прагненням цього не поясниш. Адже зрозуміло, при допомозі неабиякого бажання можна підстрибнути лише трохи вище, ніж звичайно, але саме бажання усе-таки на верхівку дерева не занесе. Земне тяжіння у будь-якому випадку могутніше, ніж сили навіювання, стосовно цього не може бути ніякого сумніву. Зараз доречно було б подумати про буденні речі, ось хоч би про пастки чи сильця.

І зненацька Мохобородько все зрозумів. Заяча пастка! Вони обоє потрапили в заячу пастку — один за одним.

Саме пастки на зайців влаштовують так, що верхівку молодого дерева нагинають і з’єднують із петлею, котру залишають на землі. І якщо косоокий потрапляє у пастку, верхівка, розгинаючись, затягує у петлі здобич і тієї ж миті підкидає її вгору. Вельми проста штука. Ще з давніх-давен подібні пастки мисливці влаштовували на лісових стежинах. І зараз у такій опинилися Півчеревичок і Мохобородько. Чимдуж тікаючи, жоден не звернув уваги на мотузку пастки. І все одно щастя, що так вийшло. Безумовно, маючи на увазі те, що в такий спосіб спекалися сіроманців.

— Як почуваєшся? — пролунав Півчеревичків голос із сусідньої берези.— Кров у тебе не застоялась?

Кров уже стугонить у голові,— зітхнув Мохобородько.— Наше становище тяжке, дорогий друже.

Півчеревичок не заперечив:

— Тут, напевне, і завершиться наш життєвий шлях. Між небом і землею.

У небі пролітали ворони. Ось уже ціла зграя закружляла над Півчеревичком і Мохобородьком. Чи вони передчували щось? Може, очікували на здобич?

— Начебто стерв’ятники,— похмуро кинув Мохобородько.

А внизу навколо беріз туди-сюди нетерпляче сновигали вовки. І все позирали вгору, їхнє навчання несподівано урвалося, і це вельми не сподобалося хижакам. Здавалося, що вони радяться, домовляються про щось.

А про що?

Ні Мохобородько, ні Півчеревичок не могли знати. І небавом це їх взагалі не цікавило. Байдуже. Що буде, те буде. У головах кумедних чоловічків неприємно гуло. Думки наче блукали казна-де й не складалися докупи. Лише одна-єдина думка не давала їм спокою: схоже тут вони і завершать життєвий шлях, тут, між небом і землею.

СЕРДЕЧНА ЗУСТРІЧ

Коли краєзнавці прошкували від вовчого лігва до свого намету, серця обох усе більше повнилися радістю. Ну яка це винагорода у порівнянні з вивченням у лісі вовчих повадок! А вихованець сіроманців! Дитя людське, яке взялося шерстю! Овва! Яке відкриття, оце так знахідка!

Тепер вони подарують оцю дитинку суспільству. Але не варто поспішати. Що скажуть батьки маленького, коли побачать такого розпатланого дикунця?! Перш за все треба навчити дитя розмовляти і, можливо, щоб воно під час їжі користувалося ножем і виделкою. І все повинно відбуватися терпляче й мудро. Від вовчих витребеньок дивний чоловічок мусить позбуватися поступово. Адже не слід, наприклад, годувати його казна-чим, коли він досі споживав тільки... Ну, що ж він їв? Зрозуміло, сире м’ясо.

Бородатий краєзнавець стосовно цього голосно проказав:

— Ми повинні роздобути свіжини. Той, хто зріс поміж вовків, навряд чи тамуватиме голод іншою їжею.

Голомозий згідливо кивнув. Але де вони візьмуть сирого м’яса тут, у лісі. Без рушниці, на думку лисого, навіть спроба дістати в лісі свіжого м’яса — просто неможлива річ.

— На жаль, ми не прихопили рушниці,— бідкався він.

Одначе бородань вважав, що зовсім не обов’язково мати зброю.

— Нічого, придумаємо щось,— безтурботно гадав він і по хвилі додав: — Між іншим, у моєму рюкзаці є кілька пасток на зайців.

Ця звістка була новиною для лисаня, і він забажав негайно побачити капкани. Одначе бородатий, випробовуючи терпіння свого друга, безмовно крокував лісовою стежиною далі. Лише тоді, коли до їхнього намету залишилося близько півгодини, він, зрештою, зупинився і розв’язав рюкзак.

— Ці пастки я виявив під час однієї нашої експедиції, понишпоривши на горищі полишеного лісового хутірця,— пояснював бородань при цьому.— Нині таких пасток ніде вже не роблять та й не вміють робити. Сьогодні здебільше користуються фабричними, залізними.

Голомозий з неабияким інтересом спостерігав, як бородатий ставить пастки, як згинає верхівки двох молодих беріз, щоб з’єднати їх петлями, і як старанно розкидає мотуззя по стежці. І Муфтик, який тепер жив у рюкзаку лисого, теж пильнував за його діями. Він, правда, нічого не бачив, але з розмови краєзнавців цілком ясно уявляв становище.

Яке страхіття! Ці краєзнавці не гребують анічим, щоб роздобути йому, нещасному, сирого м’яса й нагодувати. Вони бажають, щоб він, Муфтик, наче божевільний, вп’явся у шмат свіжини, і цього їм досить. Адже вони від щирого серця хочуть, щоб він, Муфтик, будь-що відповідав їхньому уявленню про вовчого вихованця. Вони, скоріше всього, не можуть і гадати, що він міг би мати якісь бажання! І Муфтик з жахом подумав, що, не доведи Боже, він, перебуваючи в краєзнавців, перетвориться в якесь страховисько, яке ледве вмітиме розмовляти і залюбки розриватиме сирі шматки м’яса. Якщо так посуватиметься й далі, хтозна, до чого все це може призвести. Якщо бажання краєзнавців виявиться сильнішим, ніж Муфтикове, тоді він своє відспівав...

Муфтикові стало моторошно. Намагався подалі віднадити похмурі думки, але марно. Тому що ніяк не міг дати раду своїй уяві. Муфтик уявив себе вже справжнім вовчим вихованцем: як гасає по лісу рачки, полюючи зайців. І тоді, у глибокому відчаї, кумедний чоловічок щосили завовтузився у рюкзаку.

— Ну-ну,— буркнув лисий.— Оце заборсався! Дай такому жити на горбі, то й самому ніякого просвітку це буде!

— Його треба б зв’язати,— запропонував бородань.

На думку голомозого це була слушна порада, і він мацнув свого паска, щоб стягти Муфтикові руки й ноги. Проте ременя не виявилось.

— Я його загубив,— скрушно видихнув лисий.

Звичайно, паска було жаль, та все одно назад вони не поверталися. Як-не-як, а у вечірньому лісі не було особливої надії його віднайти. Краєзнавчі досліди інколи потребують і жертв. Тож голомозий обійдеться і без паска, і, окрім цього, Муфтик у рюкзаку вже не вовтузився.

Муфтик зрозумів, що з його протесту в заплічнику ніякого пуття не буде. Тільки зв’яжуть — і ку-ку... Ліпше вже принишкнути і чекати, що станеться далі. Не можна втрачати голову! Адже, незважаючи ні на що, він ще такий, як і був. Ані на крихітку не здичавів, хоч краєзнавці страшенно жадали цього. І нехай вони вважають його ким заманеться, він же сам усе-таки знає, хто він насправді.

Я — Муфтик. Це в моїй засіло голові,

І Муфтиком залишуся повік.

Непомітно для себе він почав складати рядки. Віршування подіяло вельми заспокійливо. Поезія дала йому нових душевних сил, а це в нинішньому становищі було чи не найсуттєвіше.

Краєзнавці верстали свою дорогу, і, коли нарешті дісталися намету, навколо панувала безмежна темрява. Одначе в тому місці, де палало вогнище, була напохваті купка хмизу, і невдовзі намет осяяло привітне полум’я. Лисань готував на вогні чай, а бородатий приніс із намету буханця і голівку сиру. Скоро вони можуть підкріпитися.

— А що ми запропонуємо своєму підопічному? — безпорадно мовив лисий.— Адже свіжини у нас немає.

— Може, він собі щось дістане? — припустив бородань.— Наприклад, вириє з-під землі крота.

Після цього лисий розв’язав заплічник і, схопивши Муфтика за зашийок, опустив кумедного чоловічка на землю.

— Ну, маля, як справи? — поцікавився він.— Чи вполюєш собі крота?

Муфтик мовчав. Це питання він вважав занадто принизливим, щоб взагалі відповідати.

— Чи, може, спіймаєш бодай мишеня? —підбадьорливо вів далі голомозий.— Хіба тебе сіроманці не навчили ловити мишей?

Муфтик, як і щойно,— ні пари з уст.

Адже він сам був для вовків, буцімто мишеня. Сірі хижаки гралися ним, так би мовити, у вовка — мишки. Але як про це розтлумачити краєзнавцям?

Голова його йшла обертом. Певне, вплинуло свіже повітря: адже Муфтик сидів у задушливому рюкзаку. А можливо, паморочилося від голоду? Як-не-як у вовчому полоні він не мав у роті й рісочки. Голод вельми дошкуляв Муфтикові, і він не міг одвести погляду від хлібини й сиру. Маленькому чоловічкові дуже хотілося шматочок хліба або кружальце сиру. Якби потамувати лютий голод, то вже неодмінно знайшов би доречні слова, такі слова, які б змусили врешті-решт прислухатися до нього краєзнавців.

О Боже! Як хочеться їсти, голодний, наче вовк... Саме це він їм і скаже!

— Я дуже... голодний... голоднісінький,—проскімлив Муфтик.— Голодний вовк!

Як часто-густо від хвилювання Муфтиків язик викидав колінця... Це ж треба — голодний вовк! Це ж мимоволі зірвалося з губ, і тієї ж миті голомозий схопився за ці слова.

— Насправді ти не вовк,— усміхнувся він приязно.— Це тобі лише видається.

Ібородань додав:

— Ти ось ріс серед вовків, однак все-таки не вовк.

Муфтик просто зітхнув у відчаї: що з ним коїться — саме цієї хвилини знову плутає слова...

Почуття неймовірної самоти заповзло в душу кумедного чоловічка. Люди були поряд, а він, як на зло, почувався страшенно самотнім, можливо, навіть самотнішим, ніж раніше. Його не розуміли, і це було найжахливіше, саме це відчуття самоти пригнічувало його до краю.

А тим часом щосекунди голод давався взнаки.

— Я прошу...— надтріснутим голосочком прошелестів Муфтик і сумно поглянув на краєзнавців.

Він хотів попрохати шматочок хліба. Та речення урвалося.

— Комірчику! — Муфтиків скрик (він-бо назвав улюблене ім’я!) розкраяв лісову тишу. В голосі його лунала невимовна радість, його обличчя випромінювало захват. Комірець! Собача вигулькнуло з пітьми і постало в колі світла, що падало від багаття. Маленький вірний і славний Комірець!

Радість зустрічі була взаємною. Неймовірно довгими стрибками Комірчик метнувся до Муфтика й заходився облизувати йому руки й обличчя. Він щасливо повискував, без угаву метляв хвостиком і нетерпляче поклав лапи Муфтикові на плечі. Той, геть слабий од голоду, упав долі, але й це не стримало пориву ніжності Комірця.

Краєзнавці дивилися на цю зустріч з неабиякою цікавістю.

— Комірчику, ой милий Комірчику! — розчулено ще і ще повторював Муфтик.

— Він називає собача комірцем,— усміхнувся бородань.— Здається, у нього є навіть почуття гумору.

— Просто неймовірно, як вони подобаються одне одному,— здивувався голомозий.

Бородай замислився.

— Не варто забувати, що собака походить від вовків,— почав нарешті він.— А оскільки маленький — вовчий вихованець, то, очевидячки, вони знаходять одне в одному те спільне, що їх споріднює.

— Так-так,— кивнув лисань.— Щось спільне у них справді є. Ось хоч би наявність шерсті.

— Маєш рацію, їхня шерсть майже однакова,— погодився бородань.— Гадаю, що ми повинні використати це собача в своїх інтересах. Адже воно набагато легше знайде спільну мову з вовчим вихованцем, ніж ми самі.

— Ото ж бо й воно,— погодився лисий.— Він міг би стати наче якимось посередником між нами і вихованцем сірих.

Бородатий відломив кусень хліба.

— Куть-куть-куть! — погукав він і мовив голомозому: — Найпряміша дорога до собачого серця лежить через шлунок.

Комірець нашорошився і пильно поглянув на бороданя.

Він був зголоднілий, як і Муфтик, можливо, навіть ще голодніший. Всю попередню ніч і протягом наступної довгої ночі блукав у великому й незнайомому лісі. Тоді за наказом улюбленого хазяїна Комірчик блискавично зник у гущавині, бо поряд були вовки, і, не вибираючи напрямку, гасав туди-сюди й нарешті остаточно заблукав у цьому велетенському пралісі. Пізніше йому все не таланило знайти сліди своїх трьох друзів. Він довго тинявсь, та, на щастя, все-таки помітив яскраві омахи багаття, які вказали йому шлях до милого хазяїна. І протягом оцього часу бідна істота не з’їла навіть крихтини.

Бородань кинув Комірчику окраєць, і той спритно спіймав його на льоту.

— Молодець! — похвалив голомозий і в свою чергу відщипнув знову й підкинув у повітря.

Ого-о! Тепер кусень підхопив Муфтик. І сам заходився жадібно гризти.

— Наша справа поліпшується,— зрадів бородань.— Уже їсть хліб! Можливо, поверне так, що це мале взагалі забуде про свіжину.

— Диви, через тижнів два можемо йому запропонувати овочі,— додав лисань.— Овочі найкраще відучують від дикунства.

Тому зараз вони годували хлібом як Муфтика, так і собача, не забуваючи, звісно, й про себе. Нарешті всі потамували голод.

— Час би й спочити,— запропонував бородань.— Ранок покаже.

Лисань кивнув.

Чи візьмемо вовчого вихованця до намету? — запитально поглянув він у сторону бороданя.

Той вагався.

— Нехай поспить біля вогнища,— мовив по хвилі.— Інакше розбудить нас удосвіта і скімлитиме в наметі.

Це застереження мало вагомі підстави — як Муфтик може підвивати, краєзнавці знали чудово. Зрозуміло, треба потурбуватися, щоб кумедний чоловічок уночі не завіявся кудись. Через це чоловіки знову засунули Муфтика в рюкзак і міцно зав’язали.

— Собача його чатуватиме,— сказав голомозий.

І, безумовно, мав рацію. Комірець подрібцював до заплічника і розташувався біля свого улюбленого хазяїна.

Поволі багаття згасло.

ПОВЕРНЕННЯ НА ЗЕМЛЮ

Повіяв легкий вітерець, од якого верховіття ледве-ледве заколихалося.

— Оце так влипли,— сказав Мохобородько.

— Може, пісня якось зарадить нашій біді? — припустив Півчеревичок і спробував затягти: — «Гойдаємось-гойдаємось, туди-сюди, туди-сюди...»

Але Мохобородькові співати не хотілося.

— Образно кажучи, наша пісня, нібито вже виспівана,— зітхнув він.

— Коли вже о б р а з н о, то картина, звичайно, вельми сумна,— погодився Півчеревичок.— Якби я міг, то перевернув би умить оцю картину, щоб тільки нам не висіти догори ногами.

Мохобородько не відгукнувся на мудре слово друга, і Півчеревичок небавом проказав:

— Мені теж на цій картині вовки не до вподоби.

Тепер і Мохобородько почав уважніше роздивлятися вовків. Що вони очікують? Про що вони мізкують? Було схоже, сіроманці не хотіли визнати, що спіймали облизня. Вони не погоджувались так просто відмовитися од здобичі, що майже вислизнула з їхніх лапищ. Хижаки явно не могли змиритися зі становищем, коли ласа здобич якимось незбагненним чином спокійнесенько загойдалася на дереві.

Але що ж у них все-таки на думці?

Мало-помалу почало окреслюватись.

Вовчиця з двома щенятами підбігла до берези, на якій погойдувався Мохобородько, а вовк із двома іншими націлився на Півчеревичка. І тут почалось...

Вовчиця розбіглася і зметнулася в повітря, широко розкривши пащу, мало не вчепилася в бороду Мохобородькові.

— Просто літає! — перелякано буркнув Мохобородько.

— Підбери свою бороду,— порадив Півчеревичок.— Якщо сіроманці вчепляться в неї, пригнуть верховіття, тоді буде капець.

Мохобородько прислухався до поради й обмотав бороду навколо своєї шиї.

— Тепер твоя борода, ніби кашне,— мовив, усміхнувшись, Півчеревичок.— Тобі вже не варто боятися, що застудиш горло.

Щенята стали наслідувати приклад вовчиці, але, на щастя, вони стрибали ще нижче. І тоді знову стрибонула їхня мати. Ой леле! Мохобородько був безмежно вдячний, що послухався Півчеревичкової поради, інакше ця спритна звірина скоріше всього стягла б його додолу.

— Здається, у них знову почався новий урок,— сказав Мохобородько, тремтливим од переляку голосом.— Старі навчають щенят стрибати.

— Скоріше, це вже спортивне змагання, — припустив Півчеревичок.— А ми, звичайно, є своєрідними призами.

Одначе він урвав базікання, бо тепер і під його березою почалися підстриби-скоки Вовк прогарчав, ніби вимагаючи у щенят уваги. Щоб стрибонути вище, він щонайнижче сів. І тоді злетів угору.

Гарячий подих сіроманця вдарив Півчеревичкові в обличчя. Хижакові не вистачило трішечки. Вовчисько ось-ось міг, якби дуже захотів, язиком торкнути маківку маленького чоловічка.

— Гра пішла на сантиметри! — жахнувсь Півчеревичок.— Бачу, я недалечко-недалечко від пекла!

Тим часом вовченята продовжували підстрибувати, але, слава Богові, аніскілечки не загрожували. Незабаром знову наспіла черга вовка

— Ти посильніше себе розгойдай! — порадив Мохобородько.— Що рухоміша якась річ, то важче її спіймати.

Півчеревичок шпарко замахав руками. У далекому дитинстві він хвацько злітав на сільській гойдалці, і нині це вміння так йому згодилося. Так він і став погойдуватись, наче маятник.

Величезний сіроманець стрибонув знову. Відчувалося, з неймовірною люттю, вкладаючи у свій стрибок всі сили, які тільки мав.

Півчеревичок од безумного страху закричав. Вовча морда промайнула перед його очима. Здавалося, ще мить — і вовчисько встромить йому ікла в горло. Проте маятник погойдувався, ніби нічого не сталося: Півчеревичок одхитнувся подалі від сіроманця, і тієї миті хижак бухнувся на землю.

— Врятувався! — безмежно радів Півчеревичок.

— Чи надовго? — запитав Мохобородько. Тим часом і його становище знову стало загрозливим. Вовчиця із двома щенятами, трохи відпочивши, пильно позирала на Мохобородька й налаштовувалась для стрибка.

Чого ж вона вичікує? Нехай би вже хоч єдиний раз!

Але вовчиця не злетіла вгору. Сиділа на місці. Вона взагалі ні з того ні з сього втратила до кумедного чоловічка будь-який інтерес.

Заціпенів на місці й вовк.

— До чогось принюхались,— мовив Півчеревичок.

Вовченята зрозуміли, що тут не все гаразд, і нашорошились.

— Очевидячки, щось, їй-бо, сталося,—пожвавішав Мохобородько.

Що ж саме? Що означає тривога сіроманців? Добре чи зле?

Небавом усі хижаки взагалі запропали. На чолі з вовком усі підхопилися й кудись побігли. Минула хвилина-друга, а вони вже нічим не давали про себе знати — ані голосочка, ані шелесту...

Тишу порушив Півчеревичок:

— Нібито чуються голоси.

Обидва прислухались. Так і є — голоси. Чиясь розмова... Тріск зламаної гілки... Знову гул голосів... Кроки. І тоді з’явилися люди. Ну, звичайно, від кого б ще отак щодуху тікали вовки! Люди були ще вельми далеко, однак із верхівки берези Півчеревичок їх помітив. І нараз у його душу закрався холодок вагання.

— Можливо, це вони? — прошепотів ошелешено він.— Оті самі, які говорили про сире м’ясо!

Взагалі раніше, зустрівшись із краєзнавцями, Півчеревичок до пуття їх не роздивився. Тоді між дерев промайнули дві невиразні постаті. Одначе їхню розмову він чув. Ще й як! І добре запам’ятав голоси незнайомців. І що гучніше лунали голоси, які все наближалися, то Півчеревичок переконувався: це ті самі люди!

— Десь тут мають бути наші пастки,— почувся глухуватий голос.

— Ще кілька кроків, якщо я не помиляюсь,— обізвався дзвінкіший голос.

Ніякого сумніву! Вони! Краєзнавці прокинулись удосвіта разом зі сходом сонця. Правда, не від підвивань Муфтика, а прокинулись — і все. Вони, незважаючи на нетривалий сон, почувалися бадьорими й діяльними. Краєзнавці залюбки зайнялись би Муфтиком. Рюкзак спокійнесенько лежав на місці коло пригаслого багаття, і вони вирішили: нехай кумедний чоловічок виспиться скільки йому заманеться. Повернення до людей, без найменшого сумніву, дуже вразило Муфтика. Тож бородань і голомозий дали йому спати, скільки захоче. А вони тим часом оглянуть пастки. Так і вирушили в дорогу. Собачати не було, але двоє мандрівників були переконані, що до сніданку воно з’явиться. Настрій у людей був чудовий. Ось відшукати б ще капкани! Вони наддали ходи й невдовзі опинилися біля дерев, на яких влаштовували пастки.

— Диви! —раптом вигукнув голомозий.— На обох березах щось висить!

— Точнісіньке влучання! — зрадів бородань.

Але по хвилі краєзнавців огорнув подив.

— Що завгодно, але це не зайці,— пробубонів лисань і протер окуляри.— А ти що гадаєш?

Бородатий у свою чергу протер очі, оскільки окулярів у нього не було.

— Хтось, певне, недобре пожартував над нами,— припустив він.— У заячих пастках — якісь дивні ляльки.

— Адже вони ворушаться,— висловив здогад лисий.

— Тоді вони заводні,— запевнив бородань.— А можливо, працюють на батарейках.

Краєзнавці зупинилися під березами. Лисий помітив свій пасок, який Мохобородько зронив з переляку, підняв його й підперезав свою куртку.

— Отакої,— мовив задоволено.— Тільки я загубив його не тут.

Та несподівано з верховіття берези пролунав Мохобородьків голос:

— Я знайшов ваш ремінь у лісі, поблизу вовчого лігва.

Краєзнавці були ошелешені. Розбірлива людська мова!

— Допоможіть нам спуститися,— кинув сердито Півчеревичок.— Що ви чекаєте?!

— Балакають! — прошепотів голомозий.— Вони взагалі не якісь там ляльки, а навіть...

Його фраза повисла в повітрі.

— Ну? — сказав із притиском бородань.— Хто ж вони тоді по-твоєму?

Лисий мовчав. Та й що він міг одповісти?

— Очевидячки, у їхніх нутрощах магнітофонна стрічка,— вперто вів своєї бородатий, хоча, власне, й сам більше не вірив, що мають справу з ляльками.

— Кров уже стугонить у голові! — забідкався Півчеревичок.— Хіба ви не розумієте? Ми ось-ось знепритомніємо.

— Напевне, їм улито штучну кров,—глузливо докинув лисань.— Усе-таки двадцяте століття!

Бородань не звернув уваги на цю шпильку.

— Давай уже опустимо їх додолу,— буркнув він.

По хвилі бородань нагнув верхівку берези, обережно вивільнив Півчеревичка з петлі, і те саме голомозий зробив із Мохобородьком. За мить потому двоє кумедних чоловічків стояли на землі.

— Вітаємо, матінко-земле! — урочисто вигукнув Півчеревичок.— Як хороше відчути знову під ногами рідну землю!

Та зненацька він гойднувся, змахнув руками й розпластався перед краєзнавцями.

— І не ворушиться,— сторопів голомозий.

— І все ж вони — заводні! — переможно вигукнув бородань.— В одного пружина вже не діє!

— Та він просто знепритомнів,— співчутливо кинув Мохобородько.— Скільки пережив бідолашний. Якби ви тільки уявили...

Речення кумедний чоловічок не завершив: від запаморочення упав поряд із Півчеревичком.

— Красненько дякую! — Бородатий безпорадно поглянув на голомозого.— А де ж тепер візьмемо ключа, яким би знову їх завести?

ПІВЧЕРЕВИЧОК ПОЛИШАЄ МОХОБОРОДЬКА

Коли Півчеревичок і Мохобородько нарешті отямились, вони побачили, що лежать один біля одного перед наметом краєзнавців. А ті саме готували сніданок. Над вогнищем парував чайник.

— Диви, вже заворушились! — вигукнув лисий, показуючи на кумедних чоловічків.

— Очевидячки, все-таки вони працюють на батарейках,— байдуже кинув бородань.— Або навіть на сонячних батарейках.

І, помітивши подив свого напарника, пояснив:

— Адже вони вилежувались на осонні. Сонце знову зарядило порожні батарейки, і ті запрацювали. Чи ти не віриш?

Голомозий не відповів. Із наростаючим інтересом він усе дивився на Півчеревичка й Мохобородька. Буцімто хлопчики-мізинчики. Тільки трохи більші. У дитинстві він сприйняв би їх неодмінно як хлопчиків-мізинчиків. У другого є навіть борода. А може, вони є подібні до таких? Наче хлопчики-мізинчики двадцятого століття або, як би це висловитись... І коли ще помізкувати, то й вихованець вовків завбільшки з дитя людське. Раптом і він не хто інший, як оті...

У лисаня задріботіли мурашки по спині. «Здається, я знов стаю дитиною,— подумав перелякано він і спробував одігнати думки про хлопчика-мізинчика.— Яка нісенітниця! А ще сам хочу бути краєзнавцем...»

— Де я? — урвав тишу Півчеревичок.

Півчеревичок зовсім оговтався і зацікавлено підвів голову.

— Ну, бачиш! — Бородатий переможно поглянув на лисого.— У нього знову запрацювала плівка. А вихованець сіроманців усе ще спить у рюкзаку, наче грудка.

Не звертаючи уваги на Півчеревичка, бородань підступив до заплічника, що валявся на траві, присів навпочіпки і ніжно поплескав по ньому.

— Час прокидатися,— мовив лагідно.—Чайник уже закипає. Час вибиратися із рюкзака і ставати людиною.

Повне мовчання. Ані жодного звуку. Ні найменшого поруху в рюкзаку,— хоч дивися на нього чи ні.

—А що як з ним щось сталося,— занепокоївся голомозий.— Чи не задихнувся, не доведи Боже?

Стривожився і бородань. Він став похапцем розплутувати зав’язку рюкзака. Ще кілька напружених секунд, і тоді...

— Повен трави!

— У чому річ? — не розшолопав лисий. Бородатий підхопився.

— Накивав п’ятами! — вигукнув він.— Заплічник набитий травою! Обидва стояли, мов громом прибиті.

— Це — кінець,— зітхнув лисань.— Ми самі в цьому винні. Чому ж залишили його без догляду?

Цілковита безпорадність і пригніченість.

— Я хотів би дізнатися, кого ж ми тепер будемо навчати! — буркнув бородань.—Оцих, чи що?

Він показав пальцем на кумедних чоловічків. Голомозий пожвавішав.

— Їх би й справді варто було б пізнати ближче,— вирішив він.— Таких-бо зустрінеш не кожного дня.

Але бородатий скрушно змахнув рукою:

— Не варто глузувати,— насупився він.— Ми врешті-решт краєзнавці, а не якісь режисери лялькового театру. Ми повинні мати ясну мету, до якої треба прагнути.

— Так-так,— погодився лисань дещо розчаровано.— Ось лише наша мета зникла з рюкзака.

— Мусимо знову отримати її,— рішуче підкреслив бородатий.— Мусимо його розшукати. Можливо, він утік під крило своїх батьків — до вовчого кубла? Адже він їхній вихованець. Очевидячки, хоче й надалі жити по-вовчому, бо до нашого життя явно ще не звик. І, зрозуміло, йому кортіло сирого м’яса.

Мохобородько сів. Кумедний чоловічок уже остаточно прийшов до тями.

— Ти чував? — пошепки запитав у Півчеревичка.— Вовче лігво... Вихованець вовків... Невже той, про кого вони говорять, раптом виявиться нашим любим Муфтиком? Просто вони полонили його і через це й не виявили у вовчому лігвищі!

— Безумовно,— знічев’я кивнув Півчеревичок.— Муфтик? Так-так, звичайно, Муфтик...

Його осяяла вельми суттєва думка, але перш ніж її мовити, він хотів трохи обмізкувати.

Мохобородько підхопився й підійшов до краєзнавців.

— Перепрошую,— чемно вклонився він.—Чи не змогли б ви бодай у кількох словах описати, який має вигляд оцей так званий вовчий вихованець?

Бородань мов і не помічав Мохобородька. Оцей хлопчик-мізинчик з бородою і Півчеревичок дратували його, тому що він не міг до пуття розтлумачити собі їхнє існування. Вони просто грали йому на нервах, і через це він і не хотів їх слухати. Лисий був приязніший.

— Вовчий вихованець дуже волохатий,— заходився пояснювати Мохобородькові.— Він приблизно такого зросту, як і ти. Я навіть сказав би, що у вас є щось спільне.

— Що спільне?! — вигукнув Мохобородько. - Авжеж! Адже той Муфтик — є той самий, про кого весь час ви точите розмову!

— Муфтик? — здивувався лисань. Тепер і бородатий не міг залишатися байдужим і весело зареготав.

— Муфтик! — захихотів він.— Вельми образно сказано! Якщо подумати, то вовчий вихованець і справді нагадує велику й м’яку муфту.

Бородань ще трохи розсипався сміхом. А тоді рішуче повернувся до голомозого:

— Ходімо! Я не зможу їсти-пити, допоки цей живий Муфтик знову не сидітиме, як голубець, у нашому таборі.

Мохобородько не встигнув кинути й слівця, як краєзнавці хутко полишили їх.

Запала тиша. Мохобородько безпорадно поглянув на Півчеревичка.

Хвилину-другу тривало мовчання, і несподівано Півчеревичок сказав:

— Ось коли з’ясувалося, що собою уявляє наш коханий друг! Вовчий вихованець! Помилуй, Боже!

Це й була ота суттєва думка. Над нею і сушив голову Півчеревичок.

Ошелешений Мохобородько не міг вимовити й слова, а його друг додав:

— Я добре розумію, чому Муфтик із такою радістю майнув од нас до вовчого кубла!

— Невже з радістю?! — вибухнув Мохобородько.— Ось так ти баляндрасиш про свого друга! Адже вовкулака затягнув його силоміць, ми ж бачили це на власні очі!

Півчеревичок промовисто усміхнувся.

— Хтозна, хтозна,— засумнівався він.— Сіроманець, можливо, впізнав у ньому свого колишнього вихованця. І Муфтик, до речі, й не опинався, бо, схоже, подумував про свіжину!

Мохобородько був обурений. Як отаке могло збрести в голову Півчеревичкові! Вовчий вихованець! Як тільки краєзнавці зронили кілька необдуманих слів, Півчеревичка наче підмінили. Неймовірно! І врешті-решт... І що б це значило, якби й справді Муфтик у дитинстві жив серед вовків? Це немає ніякого значення. Хто-хто, а вони знають його чи не найліпше. І куди там краєзнавцям або комусь іншому. І ось Мохобородько виснував:

— Якщо Муфтик і зріс поміж вовків, то це аніскілечки не вплинуло на його лагідну вдачу.

— Досі ми нічим не могли дорікнути йому,— кивнув Півчеревичок.— Та варто було йому єдиний раз стрітися з вовком, як у ньому заклекотіла вовча кров.

— Облиш,— зітхнув Мохобородько.— Ти вельми довго висів догори ногами, ось чому зараз у тебе каша в голові.

Півчеревичкове обличчя геть спохмурніло.

— Я принаймні довіряти Муфтикові більше не можу,— заявив він.— Адже невідомо, коли в ньому знов прокинуться-заграють вовчі пристрасті.

— І далі? — запитав Мохобородько.— Що в тебе ще?

Півчеревичок мав що сказати:

— Я був битим дурнем, коли дозволив Муфтикові заманити себе до лісу. Ох, мені паморочиться в голові. Я чудово проживу й без Муфтика. На мене чекає море. Мені пора вирушати.

Мохобородько був остаточно прибитий. Яка несправедливість! Хіба ж Муфтик заманив їх до лісу? Зовсім ні. Саме вони хотіли їхати через ліс, а Муфтик віддавав перевагу шосе. І в чому, власне, Муфтик винен? Ні в чому. А Півчеревичок...

— Я зараз же йду,— сказав Півчеревичок.— У мене дві ноги, і я рушаю. Це чудернацьке Муфтикове авто мені більше не потрібне!

— Ти з глузду з’їхав! — вигукнув Мохобородько.

— Я зараз же піду,— повторив Півчеревичок.— Ти підеш зі мною чи ні?

— Ні,— відповів Мохобородько.

Як він міг полишити Муфтика напризволяще? Хіба Муфтик повівся б отак? Ніколи! А Півчеревичок...

— На все добре,— кинув Півчеревичок.

— Отямся! — порадив Мохобородько. Але Півчеревичок уже пішов. Вирушив і все. Що це в нього закралося? Що це все має означати? Буцімто кошмарний сон...

— Півчеревичку! — крикнув Мохобородько. Той не відповів.

— Півчеревичку! — заволав Мохобородько удруге.— Повернись!

Але у відповідь лише дзвеніла тиша.

Мохобородько підступив до багаття і заходився гасити. Оці дивакуваті краєзнавці так необачно полишили вогнище. Мохобородько затоптував жарини, а сам позирав у той бік, куди попрошкував Півчеревичок. Багаття вже давно примерхло, а маленький чоловічок усе ще тупцював по містинці, де палав вогонь. Він не йняв віри, що Півчеревичок так просто полишив його. Та зрештою Мохобородько повірив у це. І тоді, скрушно зітхнувши, пішов під лісові шати.

ЩО СТАЛОСЯ З МУФТИКОМ?

Що ж таки сталося з Муфтиком?

Після того як краєзнавці запхнули його в рюкзак, кумедний чоловічок одразу намагався заснути. Він був змучений до краю і потребував гарного відпочинку, проте сон усе не приходив. Муфтик не міг зручно розташуватися. Йому було задушливо. І його думки снували, снували...

Отже, знов у заплічнику... Як і раніше, він у полоні краєзнавців.

Хіба й справді ніяк не можна порятуватися з рюкзака?

Із намету чулося похропування краєзнавців, так що звідтіля небезпека не загрожувала. У нього була можливість діяти. А як?

— Комірчику! — приглухувато гукнув Муфтик.

Собача дзявкнуло у відповідь, але допомогти своєму господареві не могло. Мотуззя рюкзака зав’язано тугим вузлом, і, зрозуміло, Комірцю, щоб зарадити в цьому, бракувало розуму й сили. Адже він лише був звичайнісінькою твариною. Єдине, що він міг зараз,— сидіти біля свого хазяїна й пильнувати.

Муфтик почав обмацувати руками навколо себе в заплічнику. Рюкзак було пошито з цупкої брезентової тканини. Ох, як би згодився зараз ніж, бо такого міцного матеріалу голіруч не пропороти. Одначе Муфтик ні ножа, ні якогось іншого предмета не мав. Що ж робити? У такій тканині й зубами дірку не прогризти; із цим би не впорався навіть істинний вовчий вихованець, зуби якого вигострювались-гартувались під час полювання на здобич. Певна річ, сидітимеш сиднем у рюкзаку, то й не втечеш нікуди. А може, все-таки?

«Варто спробувати всі можливості»,— вирішив Муфтик і став дибки. Ну!

І диво дивне, йому пощастило пересунутися на кілька кроків уперед. Але все одно було ясно, що таким чином далеко не відійти. Напевне, до ранку сягнув би лісу, і тоді настав би кінець. Тому що там аніхто його не знайшов би і крику про допомогу ніхто не почув би. Як би там не було, а він залишиться в лісі.

Раптом Муфтик відчув, що йому стало набагато тепліше, ніж досі. Ага — вогнище! Рухаючись наосліп у мішку, він наблизився до багаття. Обережніше, не варто гарячкувати. Інакше, дивись, так можна й підсмажитися разом із рюкзаком.

І тут Муфтика осяяла думка. Що коли своїм спільником зробити вогонь? Якщо спробувати жариною пропалити дірку в рюкзаку? Це був небезпечний намір, але нічого кращого кумедний чоловічок намислити не міг.

Муфтик просувався все ближче до багаття і ось йому стало зовсім жарко. Та іншого способу звільнитися не було, тож мусив терпіти спекоту. Ще кілька кроків...

Що за незвичайний запах? Без сумніву, запах горілого.

Ага-а, справа просувається. Ох, тільки б раптово не спалахнути! Тільки б самому не згоріти разом із рюкзаком!

У Муфтика почався напад кашлю. Допоможи, Боже! Ой леле, дим огидно проникав у легені, з очей котилися сльози. Кумедний чоловічок дуже добре знав, що від диму можна навіть задихнутися. А тим часом ставало все спекотніше, нестерпніше. Витримати! Вистояти за будь-яку ціну!

І нарешті — жарини виправдали Муфтикове сподівання! У рюкзаку утворилася дірка з тліючими краями. Муфтик відчув, що дихати стало вільніше. Отвір збільшувався щомиті, проте кумедний чоловічок ще не міг вилізти на поверхню.

Що за голоси? Вірогідно, Комірець! Собача, повискуючи, дрібцювало навколо багаття. Воно хвилювалося, бо вельми переживало за Муфтика.

— Не бійся, Комірчику! — пересилюючи кашель, Муфтик намагався заспокоїти собача.— Зараз усе буде гаразд!

І по хвилі заплічник було пропалено настільки, що Муфтикові вдалося нарешті звільнитися.

Вільний! Живий, здоровий і вільний!

Муфтик хотів горлати з радощів, але боявся збудити краєзнавців. І окрім цього, з’ясувалося, що все-таки вигукувати ще рано — Муфтикова муфта зайнялася в кількох місцях.

Треба води! Але води не було.

Ох, яке нещастя! Нібито Муфтикова муфта замало постраждала від вовчих іклів! І так її добряче шматували й роздирали,, і тепер ось ще й облизували язики багаття.

Жаховисько! Муфтик раптово відчув, що повинен скинути свою муфту, проте несподівано якийсь потаємний голос прошепотів йому на вухо: «Лягай!»

Правильно! І Муфтик упав долі. Хвилину-другу він качався по землі, і омахи вогню пригасали, нібито їх збивала чаклунська сила. Муфтикову муфту було врятовано. Навіть і після вогненного виру Муфтикові пощастило залишитися самим собою. Він зостався справжнім Муфтиком, який і в безвиході не відмовиться від своєї муфти.

Знесилений кумедний чоловічок нерухомо лежав на землі. До нього причеберяв Комірець, метляючи хвостиком і турботливо облизав із його обличчя кіптяву.

Ну, суще тобі раювання... Як хороше було б зараз бодай трішечки спочити, бодай на кілька хвилин закрити очі й заснути... Заснути на цій же місцині — на голій землі.. Саме так, як Мохобородько... Та все ж Муфтик знайшов у собі стільки сил, щоб одігнати від себе згубні бажання. Він має якомога швидше тікати від намету, в цьому він аніскілечки не сумнівався.

Муфтик зібрався з силами і підхопився на ноги. Поглянув на рюкзак.

Майже півзаплічника згоріло. Отакої... Але ж краєзнавці, помітивши вигоріле на рюкзаку, відразу зрозуміють, що їхній полоненик утік!

Кумедний чоловічок трохи подумав і заходився рвати траву. Тоді прилаштував рюкзак, який набив травою, на колишнє місце так, що вигорілим обернув до землі. Чудово! Коли рано-пораненьку краєзнавці виберуться з намету, вони спочатку не помітять анічого підозрілого. Зауважать лише, що вовчий вихованець спить мов убитий! Отже, він, Муфтик, виграє трохи часу.

Ну, ось, здається, Муфтик зробив усе, що зараз міг.

— Ходімо, Комірчику!

І пішов, Комірчик радісно подріботів услід. Муфтик, звичайно, пам’ятав, що страх перед вовчим лігвом не дозволяє йому повернути до хижаків. Маленький чоловічок аніяк не хотів зустрічатися з сіроманцями.

Зрозуміла річ, прошкувати у темному лісі не дуже приємно. Плентати вперед майже навпомацки, перечіпатися на кожному кроці і весь час бути насторожі, щоб гілля боляче не стьобало в обличчя. Та принаймні Муфтика не діймало те, що сіроманці могли накинутися ззаду. Замість вовків за ним біг вірний друг — Комірчик. І доти, поки собача не виявлятиме занепокоєння, боятися нічого. Яка радість, що він здибався з Комірцем! Яке щастя, що в нього такий вірний і славний спільник!

Після двох годин швидкої ходи Муфтик почув попереду тихе дзюрчання. Безумовно, це струмок! І нараз відчув, як уже давно тамував у собі бажання напитися. Він наддав ходи.

Струмок, твоє дзюрчання я почув, нап’юсь нарешті досхочу!

Ці рядки спали на думку Муфтикові мимоволі. Він пішов швидше і невдовзі стояв біля води. О струмочку! Муфтик припав до струмка і почав пити. Яка живлюща свіжа вода! І Комірчик залюбки хлебтав воду.

Від струмка була ще й така велика допомога: тепер Муфтикові не треба було пробиратися майже наосліп через ліс. Він уже знав, куди йому треба прошкувати. Адже від оцього струмка розпочалася його блуканина, і саме цей струмок повинен вказати кумедному чоловічкові зворотну дорогу. Він поспішить до свого авто. Потічок допоможе йому не заблукати. Муфтик дуже боявся заблукати

З новим запалом Муфтик рушив у дорогу. Він знав, що спочивати довго не може. Варто було лише сісти на хвилину-другу, як тілі огорнула непереборна втома. Тож мусив підхопитися. Раз-два-три... раз-два-три... Тільки вперед, понад струмком вперед!

Ніч уже на спаді. Видноколо світлішало Де-не-де між дерев чулися пташині голоси І раптом закрут струмка видався Муфтикові знайомим. Ну, звичайно, саме тут він про гарцював із вовком на спині!

Незважаючи на страшенну втому, Муфти миттю підхопився. Йому ж бо все навколо виявилось знайоме. Так-так, нарешті, нарешті!

Доріжка... Та сама доріжка, по якій вони проїздили фургончиком. Десь отут, саме поблизу доріжки має стояти їхнє авто...

Муфтик біг далі. Неждано-негадано він перечепився об щось. Болюче забив ногу. Що ж це було? Уявіть собі, якесь свердло. Викинули обіч дороги. Невідомо, кому тут у лісі, потрібне свердло?

А куди запропало авто?

Муфтик зупинивсь і роззирнувся.

Паленище... Поблизу — курінь із гілля. Але раніше тут не було куреня! Хто ж це його влаштував! Ну, зрозуміло, для його влаштування і знадобилося свердло. Очевидячки, будівничий і ночував у цій халупі. А вранці... вранці він зник разом із машиною!

Муфтика охопив відчай. Фургончик! Адже для нього він був не машиною, а домівкою! І був домівкою також Півчеревичкові й Мохобородькові. Хто знає, чи залишаться з ним Півчеревичок і Мохобородько після того, як авто — ця домівка — зникло?

На щастя, неймовірна втома пом’якшила Муфтиків відчай. Так або інакше зараз він був дуже сонливий для того, щоб обмислити становище до пуття. Очевидячки, курінь згодиться йому для притулку, де міг би трохи покуняти. Ось тоді вже подумає, що робити далі.

Муфтик притюпав до халабуди. Де ж двері? Невже немає? Ага-а, є все-таки. Тут же, між гіллям, виднілося щось подібне до ручки. Муфтик одчинив двері. Ступив до куреня. Темрява. Він мусив просуватися навпомацки. Так-так... Ліжко. Вельми підхоже по довжині ліжко. Йому, Муфтику, як раз впору. І м’яке. А втім, як це полишили таку гарну постіль у цьому лісовому курені?

За мить Муфтик вивернувся на постелі.

Комірчик прокрався до нього, проте Муфтик цього вже не помічав. Він спав найміцнішим у своєму житті сном.

РАДІСТЬ І СМУТОК

Муфтик прокидався. Сон полишав його повільно, і пережиті вночі події не зовсім пригадувались кумедному чоловічкові. Зненацька перед його зором постав курінь. Той самий, у якому він спав. Той самий, де він перебував зараз. І Муфтик просто затремтів од переляку.

У нього немає більше авто. Він — самотній і бездомний! У нього немає більше нічого крім муфти, і та покуськана і тхне горілим. Ох, за що його доля покарала отак?

Муфтик обережно розплющив очі. Пітьма. Та все ж погляд кумедного чоловічка зупинився на холодильнику. Що ж це означає? Холодильник! Як він опинився тут, у лісовому курені?

І раптом Муфтика кинуло в дрож. Невже? Невже це правда? Маленький чоловічок підхопився. Кинувся до шафи. Ну, звичайно. Тут і комод, як і має бути. Муфтик висунув шухляду й знайшов там листи. Це були його власні листи, які він писав сам собі!

Та ось усе з’ясувалося: курінь і не був куренем! Це ж було авто, його власне авто, лише вкрите гілками. А в холодильнику його поличка. І комод... І ліжко... Він спав у власній постелі!

Яка радість! Досі незвідана, просто радість, яка здіймала до хмар! Вона сповнила не лише серце, а все єство, навіть кінчики пальців і ніг!

Муфтик одчинив дверцята холодильника. Овва! Там красувалися кільце ковбаси й кілька сирків. Усе-таки іноді може повезти!

Муфтик, поділившись ковбасою з Комірчиком і закусивши двома сирками, вибрався з машини.

Настав полудень. З високості неба світило сонце, і осінній ліс радісно сіяв.

«Можливо, сонячне проміння зігріває зараз і море»,— подумав Муфтик. Та, на жаль, він взагалі не міг передбачити, коли йому поталанить дістатися до моря. Де Півчеревичок і Мохобородько? Чи очікувати їх отут, чи посигналити, розпочати в лісі пошуки друзів?

Чекати, безумовно, простіше. Простіше й зручніше. Та в глибині серця Муфтик знав достеменно, що як не крути, все одно він вирішить за потрібне шукати друзів. Він прагнув діяти, і саме пошук і означав діяння. Ждати зараз Муфтик просто не міг: був дуже збентежений за долю своїх друзів.

І ще одне — коли вовк зграбастав його, хіба ж Мохобородько й Півчеревичок сиділи, склавши руки? О ні, саме навпаки! Вони його шукали! Вони його навіть знайшли. І, очевидячки, зараз усі втрьох млосно вилежувалися б на прибережному морському пісочку, якби тоді краєзнавці не встромили свого носа... Півчеревичок і Мохобородько ні в якому разі не кинули його напризволяще. Півчеревичок навіть ставив на карту своє життя, щоб звільнити його з вовчої неволі. Ох, дорогий, любий Мохобородьку! Ох, дорогі, милі друзі, де ж ви зараз?!

Муфтик одкинув гілля з машини і поспішив усістися за кермо.

— Рушаймо, Комірчику!

Собача згідливо заметляло хвостиком, і Муфтик завів мотора.

Авто помалу покотилося. Кумедний чоловічок стримувався, щоб не занадто газувати. Не поспішати! Треба їхати стиха й мудро! Якщо поспішатиме, не зможе роздивитися до пуття; поспішаючи, міг би легко проминути Півчеревичка й Мохобородька та й взагалі не помітити їх.

Муфтик часто зупиняв авто, давав довгі гудки й потому прислухався. Тиша. Стояла тиша. Проте маленький чоловічок не занепадав духом. «Сирена фургончика відлунює, звісно, далі, ніж вигукування,— думав він.— Цілком можливо, що друзі почують його тутукання, а він їхніх голосів — ні. Варто бути терплячим. І головне — не поспішати!»

Поїздка тривала.

Боже, поможи, щоб тільки на сирени фургончика не вигулькнули краєзнавці! Та які ж бо вони взагалі краєзнавці — сприйняли його, Муфтика, за вовчого вихованця! Сміховина та й годі! У них же має бути могутня уява! Невже й справді уява може настільки засліплювати людину, що вона починає бачити лише те, що жадає бачити? Можливо, й справді. Але він, Муфтик, просто згоряє від нетерпіння зустріти Мохобородька й Півчеревичка, та нічого не бачить, окрім безлюдної лісової стежини, що звивається між дерев. Коли уява робить дивні дива, мав би з’явитися за наступним закрутом дороги хоч один із його дорогих друзів. І хоч би він знав, що це лише уява, він дуже зрадів би.

Небавом дісталися до повороту. Муфтик зменшив швидкість. Адже повороти завжди небезпечні навіть при повільній їзді, бо ніхто ніколи не знає, що чекає тебе за вигином дороги. Ось так. Нарешті закрут шляху лишився позаду.

І тоді скреготнули гальма.

Муфтик пополотнів. Його руки судомно стиснули кружало керма. Він був вражений силою своєї уяви.

Яка ж бо правдива картина, породжена уявою!

Посеред дороги, за якихось десять кроків попереду, стояв Мохобородько. Стояв, наче живий. Буцімто справжній. Немов справжній колишній Мохобородько, Муфтик непорушно сидів за кермом, не відводячи свого погляду ні на мить од постаті Мохобородька. Точнісінько він! Хто міг би подумати, що сила уяви може мати неймовірну силу! Але це просто надприродна пригода!

Мохобородько радісно всміхався і в той же час якось сумно. Муфтик уже цілком опанував собою від першого переляку й усміхнувся Мохобородькові. В його усмішці були радість і смуток. Він був радий, що може дивитися на свого друга. А зажурений Муфтик був тому, що боявся, якби уявний образ не зник будь-якої миті.

А може, цього разу витанцюється так: він зуміє настільки напружити уяву, що Мохобородько маячитиме в нього перед очима? Чи не змогла б сила думки перетворити видіння в дійсність? Якби зараз Мохобородько підійшов... Підійшов і сів у машину... Заговорив би з ним... Якби він, Муфтик, дуже-дуже цього захотів, чи не стало б це можливе?

Ледве Муфтик так подумав, як Мохобородько попрямував до фургончика.

Муфтикове серце мало не вискакувало від радощів! Таки вплинула сила думки! Ой любий Мохобородьку, ой дорогий друже!

Нарешті Мохобородько опинився біля авто. Він підняв руку. І дверцята фургончика відчинились.

Дверцята відчинились! Муфтика охопило сум’яття. Невже уявний образ здатен одчинити дверцята? Навряд. Уявний образ просто зумів би ввійти крізь зачинені дверцята. Адже вони були навстіж, і Мохобородько прошмигнув у машину.

— Нарешті, нарешті! — вигукнув Мохобородько.— Я уже майже втратив надію.

— Я теж,— зронив Муфтик.

— Тобі сяйнула гарна думка — посигналити,— вів далі Мохобородько.— Інакше навряд чи ми зустрілися б.

Муфтик мовчав. Нарешті він зрозумів, що перед ним стоїть не хто інший, а справжній Мохобородько. Це не був уявний образ, а живий-живісінький Мохобородько. І щоб остаточно переконатися у цьому, Муфтик міцно обійняв свого друга.

— Бідолашний Муфтику,— розчулився Мохобородько, побачивши обшарпану Муфтикову муфту.— Ох і настраждався ти!

— Та вже нічого страшного,— стримано мовив Муфтик.— А де Півчеревичок?

Мохобородько не відповів на це.

— Може, поїдемо далі,— тихо запропонував він.

Але Муфтика охопила тривога.

— Хіба ви з Півчеревичком були не разом? — запитав він.— А що як з ним щось трапилось?

— Спочатку ми були разом,— пробубонів Мохобородько.— А потім...

Він просто не міг казати правду Муфтикові. Адже не міг просто так розповісти, що Півчеревичок почав вважати Муфтика вовчим вихованцем і через це вирішив покинути їх. Це завдало б Муфтикові страшного удару.

— А потім? — збуджено вимагав Муфтик.

— Потім ми розійшлися.

У голосі Мохобородька звучав чужий тон, який насторожив Муфтика. Його занепокоєння не минало, а ще більше зросло.

— Чому ви розійшлися?

Тому, що... Мохобородько підшукував слова.

— прошу тебе! — вигукнув Муфтик.— Не приховуй від мене нічого! Моє серце віщує зле, і від невідомості просто божеволію.

Коли ми розійшлися, принаймні Півчеревичок був при здоров'ї,— Мохобородько намагався вгамувати Муфтика.

А чому ж ви розійшлися? — повторив Муфтик своє запитання.

Мохобородькові стало не по собі.

—Їдьмо далі,— безпорадно кинув він.— Це мудрована річ, яку я, власне, й сам до пуття не збагну.

Муфтик дав газ, але на його серці, як і раніше, лежав камінь. Як це можливо, що Мохобородько й Півчеревичок полишили одне одного і самі не розуміють цього до пуття? Тут щось темне...

По хвилі Муфтик почав сигналити з фургончика.

Немає рації тутукати,— сказав Мохобородько.— Я не вірю, що Півчеревичок поблизу.

Де ж тоді він? — пригнічено запитав Муфтик.— Куди він пішов? Що сталося? Адже я бачу, що ти від мене щось приховуєш!

Мохобородько зітхнув. Нарешті він зрозумів, що не може так мучити Муфтика. Певна річ, невідомість справді може пригнічувати більше, ніж найгірша правда.

І він сказав:

Півчеревичок пішов до моря один. Він полишив нас.

Як?! — вибухнув Муфтик.

Цієї миті він остаточно втратив рівновагу й через це, випустивши кермо, ще більше дав газу.

—Що ти сказав?! — знову скрикнув він.

І тут сталося страшне.

Неначе божевільний звір, авто на повній швидкості звернуло з дороги. Мотор мало не розсипався. Кущі тріщали. Все навколо двигтіло.

Прошу вибачити,— мовив тихо Муфтик.

Диво дивне, але саме переляк повернув кумедному чоловічкові душевну рівновагу.

—Прошу вибачити,— повторив Муфтик.— Але те, що ти сказав...

Мохобородько урвав його:

—Не варто пояснювати. Я розумію.

—Треба здати назад,— виснував Муфтик. На щастя, мотор не вийшов з ладу. Муфтик хотів від'їхати назад. Та ба, фургончик і не рухався з місця. Лише колеса заоберталися — і все. Тоді Муфтик спробував їхати вперед. Сталося те саме. Було ясно, що сила мотора не зрушить машину з місця.

—Я піду й підпихну,— запропонував Мохобородько.

Муфтик був стурбований не на жарт.

—Певне, тільки це не допоможе,— кивнув він головою.

Та ледве Мохобородько ковзнув поглядом по дверцятах, збагнув: передні відчинити неможливо! Дверцята затисло між стовбурів.

А втім, слава Богові, був ще один вихід. Мохобородько метнувся до задніх дверцят. Натиснув на ручку. Але й вони не відчинялись. Очевидячки, авто, звертаючи з дороги, так струсонуло, що замок дверцят зіпсувався. Мохобородько наліг плечем. Тиснув на дверцята скільки мав сили. Марно.

—Ти спробуй опустити якусь шибку,—порадив Муфтик.

Мохобородько послухався. І знову нічого не вийшло! Річ у тому, що стіни у фургончику біля вікон були вельми нерівні, подекуди наче скарлючені. Ось чому шибки наглухо заклинило.

— Треба розбити вітрове скло,— запропонував Мохобородько.

Муфтик заперечливо поводив головою. — Нічогісінько не вийде. Усі шибки з небиткого скла. Та, на щастя, в мене є гарне свердло, яким ми спокійнесенько висвердлимося з полону жерстяних стін авто.

Муфтик почав негайно нишпорити в інструментальній скриньці, але по хвилі стривожено вигукнув:

— Немає! Зникло!

Невдовзі Мохобородьку пригадалося: за допомогою цього свердла Півчеревичок виготовляв собі панцир. Для захисту від сіроманців...

Муфтикові пригадалося свердло, об яке він боляче перечепився. Ясно. Півчеревичок забув свердло долі, ось таке просте пояснення. І тоді Муфтиків погляд упав туди, де звично стояв молочний бідон із водою про запас. Зараз посудини не було. З неї Півчеревичок змайстрував собі лати...

— Так що свердла у нас немає,— спохмурнів Муфтик.— І окрім цього, ми не маємо й краплини води.

Тепер обом стало ясно, в якому незавидному становищі вони опинилися. Не зоставалося нічого іншого, як чекати й сподіватися, що якийсь випадковий мандрівник зарадить їхній біді. Час од часу можуть тутукати, це ж бо зараз найдоцільніше.

Муфтик і Мохобородько поглянули одне на одного. Яке лихо! Яке жахливе нещастя!

СМЕРТЬ СТУКАЄ У ВІКНО

— У мене в горлі пеком пече,— пожалівся Муфтик.— А води немає ні крапельки.

А Мохобородько сказав:

— Моя борода без води настільки висохла, що стала ламкою, і будь-якої миті обсиплеться долі.

Окрім цього, висушену бороду голодні кумедні чоловічки об’їли настільки, що в ній залишилося всього-на-всього чотири брусничини. Мохобородько зірвав дві ягідки й одну запропонував Муфтикові.

— Залишилося ще дві,— зауважив він.—Кожному по одній.

Вони лежали поряд на ліжку і вже втратили лік часу. їхнє самопочуття гіршало щогодини. Вони вельми ослабли. Навіть розмовляти було важко, лише коли-не-коли ронили слова.

— Образно кажучи, мабуть, смерть уже скоро постукає у вікно,— зітхнув Мохобородько.

— Маєш рацію,— погодився Муфтик.— Спершу з увічливості постукає у віконце, а тоді, не питаючи дозволу, увійде до фургончика. Кирпату свашку дверцята не зупинять, вона проникне й крізь шибу з небиткого скла.

Деякий час вони лежали мовчки. Адже їм не було що робити, хіба що вилежуватись і чекати фатальної миті, коли їх загребе смерть. Усі спроби вибратися з авто виявились марними. За допомогою інструменту, який був у машині в інструментальній скриньці, не вдалося відчинити двері, а розбити віконце не могли навіть сокирним обухом. Муфтик кілька разів сигналив, але розпачливого тутукання, крику про допомогу явно ніхто не чув.

— Не знаю, де нас поховають,— заговорив нарешті знову Муфтик.

— Я хочу, щоб моя могила була в лісі,— сказав Мохобородько.— І хочу, щоб на ній зростав оленячий мох. Це — найкрасивіший пам’ятник, який можна собі побажати.

— Правда? — здивувався Муфтик.

— Це стало б виразником вічного коловороту, який безперервно триває в природі,— вів далі Мохобородько.— Ти уяви лишень — твоя борода зотліє, але, обернувшись землею, буде поживою для нового оленячого моху. І колись, можливо, хтось приготує собі чай з оленячого моху й спекається кашлю.

— А мене можна поховати разом з машиною,— кинув Муфтик.— Так що й домовини не треба. І на могилці можна б написати: «Тут спочиває у вічній самоті Муфтик».

Згадка про самоту настільки розчулила Муфтика, що в його очах закрутилися дві великі сльозини.

Мохобородько перелякано вигукнув:

— Не проливай сліз! Адже ти витрачаєш воду!

Муфтик чекав, поки сльози покотяться по щоках і кінчиком язика намагався їх злизнути.

— Так-так, самота і є — найжахливіше в смерті,— вирвалося в нього.

— А можливо, нас не знайдуть взагалі,— припустив Мохобородько.— Тоді нас і не поховають. Тоді ми спатимемо тут удвох вічним сном і з твоєї самотності нічого не вийде.

Муфтик зрозумів, що Мохобородько намагається його занепокоєння обернути на жарт, одначе зараз йому аніскілечки не хотілося жартувати. Він ображено сів.

Комірчик підбіг до Муфтика й поклав йому голову на коліна.

— Бідолашний Комірчику,— розчулився Муфтик, голублячи собача.— Ти пов’язав свою долю з моєю і бачиш, що з цього вийшло. З моєї вини зараз і тобі загрожує смерть.

Несподівано Муфтика охопив нестерпний біль. Комірець довірився йому, сподівався на краще. Та він... Адже він відповідає й за життя собачати!

І ледве Муфтик подумав про відповідальність, як відчув повноводдя свіжих сил. Не варто все-таки добровільно підкорятися смерті. Він підхопився з ліжка й подибуляв до керма.

«Ту-ту-ту-у... ту-ту-ту-у... ту-ту-ту!»

Це Муфтик подавав сирену про біду: тричі-коротко, тричі — довго і ще тричі.

І знову: — «Ту-ту-ту-у... ту-ту-ту-у... ту-ту-ту! »

Але як і раніше, так і цього разу заклики про допомогу залишилися порожніми звуками, і скоро Муфтик зневірився до краю. Невже немає ніякої надії на порятунок? Чи справді він мусить полишити цей світ у розквіті своїх літ, на вершині своїх здібностей?

Муфтик подумки поринув у минуле і уявив себе Муфтиком-дитям, яке сидить на колінах своєї дорогої сивомуфтої Муфти-бабусі. Ага-а... Точнісінько так він виглядав на одній давній фотокартці! Кумедний чоловічок уже давно не гортав свого фотоальбому, і тепер відчув непереборне бажання знову побачити знімки. Він повернувся до ліжка, відгорнув краєчок матраца і витягнув з-під нього великий альбом у квітчастій обкладинці.

— Хочеш, Комірчику, поглянути мої фотокартки?

Собача, зворушене увагою господаря, заметляло хвостиком.

Муфтик сів за стіл, а Комірчик стрибнув йому на коліна.

— Ну, дивися,— припросив Муфтик, розгортаючи альбом.— Це ось сімейна фотокартка. Тут мої мати й батько, бабуся і дідусь, і ще одна бабуся, і ще один дідусь. У всіх — розкішні муфти. А те крихітне курчатко на маминих руках — я сам. Сфотографовано невдовзі після мого народження.

Комірчик вдоволено гавкнув.

— Я тут вельми гарнесенький, еге? — запитав Муфтик.— У мене, власне, й волосся немає на голові, а муфта, в яку одягнуто, взагалі не шерстяна, а пошита з м’якої фланелі.

Мохобородько закашляв.

— Чи можна й мені поглянути на твої дитячі фотокартки? — запитав він, допитливо підвівши голову.

— Прошу, прошу,— мовив Муфтик, у голосі якого ще виразно лунала недавня образа. — Я ніскілечки не забороняю. Та й не кидаюсь тобі на шию. Просто через ввічливість тобі не варто принаймні турбуватися.

— Ну, що ти,— приязно пробубонів Мохобородько.— Твої фото дуже цікавлять мене.

Він устав, ступив до столу і з-за Муфтикового плеча став роздивлятися альбом. Муфтик тим часом перегорнув сторінку.

— Це я сиджу в дитячій колясочці,— почав пояснювати він.— А той, хто її котить,—мій дідусь. Він, подейкували, часто прогулювався зі мною, тому що в сім’ї мав найбільше часу. І під час прогулянок, розповідали, завжди читав мені вірші.

— Так от звідкіля у тебе поетичний талан! — вигукнув Мохобородько.— Якщо ти вже змалечку чув поезії, то, образно кажучи, віршований ритм у тебе в крові!

— Можливо, маєш рацію,— не заперечив Муфтик.— Я про це раніше не думав.

Деякий час вони мовчки роздивлялися фото.

— А тут ось — мій дідусь ще молодий,— сказав Муфтик, гортаючи аркуші фотоальбому.— Це весільний знімок бабусі й дідуся. Дідусь сидить, а бабуся стоїть і ніжно тримає свою руку на його плечі.

— Яка гарна фотокартка,— розчулився Мохобородько.— І яка білосніжна муфта у твоєї бабусі!

— Адже це — весільна муфта,— пояснив Муфтик, усміхаючись.— Пошито зі шкури білого ведмедя.

Він знову перегорнув сторінку.

— Тут я вже трохи більшенький. Удвох із татом під час риболовлі. А це ось новорічне фото. Вся щаслива сім’я сидить під новорічною ялинкою.

— Яка славна сімейка! — тихо зронив Мохобородько. І по хвилі додав, майже заволавши: — Ох, дорогий Муфтику! Чому ти лише зараз видобув свій альбом? Чому ти ніколи не показував його Півчеревичку?

Муфтик підвів голову й нерозуміюче поглянув на Мохобородька.

— Півчеревичкові? — повторив він.—Просто не випадало нагоди. А чому ці фотокартки так схвилювали тебе? Адже в них немає нічого особливого.

— Ага, ти вважаєш, немає?

Мохобородько почав нервово ходити у автофургончику туди-сюди, туди-сюди. Та ось раптово зупинився й відрізав:

— Якби Півчеревичок побачив оці фотознімки, то, зрозуміло, ніколи не вважав би тебе вовчим вихованцем!

— Вовчим вихованцем? — здивувався Муфтик.— Вовчим вихованцем мене вважали краєзнавці. Але щоб Півчеревичок...

Мохобородько важко зітхнув і сказав, сідаючи на краєчок ліжка:

— І він теж...

Фотоальбом у Муфтикових руках затремтів і бубухнувся на підлогу.

— Я не збираюся взагалі розповідати про це тобі,— продовжив похмуро Мохобородько.— Одначе тепер, коли побачив твої сімейні фотокартки, оці слова самі якось мимоволі вихопилися з уст. Так, і Півчеревичок теж... Він уже чув розмови краєзнавців. І тоді й собі втовкмачив у голову, що ти виростав поміж вовків, що з тобою...

Мохобородько замовк. Чи не занадто все-таки він наговорив?

— Що зі мною?..— запитав тихо Муфтик.— Що, зі мною небезпечно знатися? Чи не так?

— Приблизно так,— ще важче, ніж раніше, зітхнув Мохобородько.— Перед лицем смерті я не приховуватиму нічого. Приблизно так він сказав.

— І через це він покинув?

— Через це він і покинув.

Запанувала гнітюча тиша. Навіть Комірчик зрозумів, що сталося щось зле, і втішливо лизнув Муфтикові лице. А кумедний чоловічок відчув, як його сили знову підупадають. Він більше взагалі не міг відповідати ні за Комірчика, ні за будь-що. Для цього він був страшенно вражений. Альбом із фотокартками валявся на підлозі. Муфтик приліг на ліжечко й уткнувся в подушку.

І Мохобородько відчув, як у нього слабнуть руки й ноги. Голод і спрага терзали його, як і раніше, а тепер ось накинулись і душевні муки. Чи варто було про все розповідати Муфтикові? Можливо, повинен би все-таки промовчати? Але ж правда мимоволі вислизнула з його уст. Перед лицем смерті... Невже і в цей час він повинен був приховувати правду? Мохобородько не міг дати собі ради. Та що вдієш — правду вже сказано і поліпшити становище було ніяк. Він підійшов і влігся поруч Муфтика. Його друг схлипував, і, коли Мохобородько почув плач, його серце болюче стиснулось. Він зірвав з бороди останні брусничини й простягнув Муфтикові:

— Візьми, будь ласка.

Нічого іншого запропонувати нещасному другові він не міг. Тепер в його бороді не лишилося жодної ягідки.

— Дякую,— сказав Муфтик, засовуючи ягоди до рота, проте все ще схлипуючи.

Мохобородько лежав і думав: скільки ж це триватиме? Скільки ж отак триватиме?

І раптом: «Тук-тук-тук!»

Муфтик перестав схлипувати.

І знову: «Тук-тук-тук!»

«Ось нарешті прибула й стара з косою,— подумав Мохобородько.— Стукає у вікно. Зараз увійде...»

Він заплющив очі й став напружено чекати.

ПІВЧЕРЕВИЧКОВІ БЛУКАННЯ

Коли Півчеревичок розпрощався з Мохобородьком і пішов геть од намету краєзнавців, він був сповнений рішучості розпочати нове, самостійне життя.

«Врешті-решт я все-таки особистість,— думав він.— Чому я повинен увесь час плентатися за кимось хвостиком? Я і сам почуватимуся чудово, принаймні набагато ліпше, ніж разом з оцими так званими кумедними чоловічками».

— Півчеревичку! — долинув до нього тривожний вигук Мохобородька, одначе Півчеревичкове серце озлобилося, і він, не зупиняючись, крокував далі.

Якщо Мохобородько бажає неодмінно провести своє життя з вихованцем вовків, то, будь ласка, він аніскілечки не перечитиме. Адже в Мохобородька якісь вельми чудернацькі захоплення. Його приваблюють змії, вовчі вихованці тощо. А він, Півчеревичок, не хотів до кінця життя пов’язувати себе з таким товариством. Він обере іншу, свою самостійну дорогу...

— Півчеревичку! — знову гукнув Мохобородько.

Але той не відповів. Півчеревичок зробив свій вибір. Завдяки краєзнавцям, його очі відкрито, завдяки їм він побачив Муфтика наскрізь. Вихованець вовків, саме так. Усе-таки краєзнавці розбираються в такій справі. Нині, коли збігло чимало часу, Півчеревичку було дивно, що він одразу не збагнув якого роду-племені Муфтик. Хтозна, з якої шкури пошито його муфту...

«Ні і ще раз ні,— міркував розгніваний Півчеревичок.— Йому, Півчеревичку, Муфтик не потрібен. Ні Муфтик, ні Мохобородько. Він і самотою почуватиметься добре. Він-бо не якийсь там Муфтик, який через свою самоту ллє сльози. Не знаю, звідки взагалі причепився до Муфтика страх самотності? Напевне, звідтіля ж... із вовчого кубла. Напевне, в нього, так би мовити, стадний інстинкт у крові, не інакше. Якщо тебе постійно батожить стадний інстинкт, зрозуміло, не побажаєш жити осібно...» Досі Півчеревичок ступав навмання. Та і ось зупинився, щоб визначити напрямок. Де ж море? Очевидячки, десь попереду. Саме до моря він і вирушить. Купить пару пляшок смачного пінистого лимонаду, зариється в пісок і час од часу відпиватиме по ковточку або по два. Розчудесно! Лимонад бульбашить, а море шумить. Справжній відпочинок. Такий відпочинок він давно заслужив. Сонце, повітря, пісок, вода й лимонад! Що ти ще жадаєш, душо?!

Півчеревичок продовжував мандрувати далі.

Йому почав дошкуляти голод. Біля моря можна б, звичайно, спіймати риби. Безумовно, було б вельми непогано поласувати на березі смаженою рибкою. А втім, до моря, напевне, ще далеченько, а в лісі ж риба не клює. У лісі треба задовольнятися його дарами. Подумавши про це, Півчеревичок кинув погляд на землю, щоб нагледіти лісові дари, і тієї ж миті скрикнув. Змія! Отрутна змія, звиваючись, повзала просто перед його ногами. Ще крок-другий і наступив би на гадюку! Всього єдиний крок, і тоді... Тоді змія неодмінно впилася б отруйним зубом у його босі ноги! І що після цього сталося б із ним? Сам у лісі, уражений змією... Жахливо!

«Треба б трохи перевести подих»,— подумав Півчеревичок. Від переляку в нього заслабли ноги, а серце мало не вистрибувало з грудей. Він озирнувся і трохи віддалік поміж розкішної пухівки помітив, гладесенький пеньок. Чудово! Він сидітиме на ньому, спочине й набереться сил і намітить, куди йти далі.

Але діставшись до пенька, Півчеревичок мало не закричав. Знову змія! Звернулася клубком на пеньку й гріється на осонні. Півчеревичка мов обсипало жаром. Що це йому, який майже босоніж, увесь час трапляються, змії?! Краще б вони вже шукали Мохобородька. Адже він — неабиякий друг усілякого гаддя. Невідомо, що він робить зараз. Чи знайшов Муфтика? Та що йому, Півчеревичку, до цього. У нього тепер свої турботи.

Півчеревичок не хотів більше спочивати. Змії на кожному кроці, де ж тут одпочинеш. Ох, як хочеться їсти!

Кумедний чоловічок попрямував далі й несподівано зауважив, що земля під ногами буцімто хитається. «Здається, що я змучений голодом,— подумав він.— Схоже, голова йде обертом. Конче треба щось під’їсти...»

І начебто на замовлення, Півчеревичок попереду помітив такі перестиглі ягоди — аж слинки потекли. Подібних ще ніколи не бачив. Яке щастя, що ягоди не подзьобало птаство! Вони як ожина, тільки жовті. Чоловічок нахилився, зірвав одну й поклав до рота. Вона розтавала на язиці, наче мед. Ура-а-а! Отже, питання про голод знято!

Він їв і їв. Чудово! Півчеревичок просто занурювався в блаженство. І з кожною з’їденою ягодою його настрій поліпшувався. Які ягоди! Які солодкі й соковиті! Як хороше! Погано, правда, що ні Мохобородько, ні Муфтик не можуть покуштувати цих ягід. Що як назбирати для Мохобородька й Муфтика?

Але ж він сам полишив Мохобородька й Муфтика? Невже це сталося? Як він міг утнути таку неймовірну дурницю? Таку тупу штуку!

Півчеревичок остаточно потамував голод. А що далі? Поміркувавши якусь хвилину, кумедний чоловічок майстерно зробив із лопухового листка кульок і почав збирати туди ягоди. Невеличкий запас, безумовно, завжди стане в пригоді.

Отже, Муфтик, як не крути, а може-таки, вовчий вихованець! Ну то й що? Нехай чий завгодно вихованець, головне, що він — Муфтик. А те, що Муфтик — це Муфтик — у цьому немає ні найменшого сумніву й бути не може. До речі, і він, Півчеревичок, у дитинстві не виховувався ангелами. Саме навпаки. Він поціляв із рогатки куди заманеться. І якщо помізкувати, якщо бути до останку щирим, то із Муфтика, оцього вовчого вихованця, вийшла б навіть більш сердечніша особа, ніж із нього самого.

І раптом Півчеревичкові спало на думку — він повинен якомога швидше знайти Муфтика й Мохобородька.

Вовчий вихованець?! Хіба ж отака дрібниця може когось збентежити? Аніскілечки! Адже всі вони, кумедні чоловічки, зі своїми дивацтвами й витребеньками!

Кульок наповнився до вінця. Ці неабиякі ягоди треба б неодмінно запропонувати Муфтикові й Мохобородьку. Варто лише, щоб сам через свою неуважність не з’їв усе з кулька до бубки!

Але дивно, що земля буцімто пливе під ногами. Адже він уже не голодний. Чому ж тоді голова йде обертом? Дивна пригода...

І знагла Півчеревичок зрозумів — земля справді коливається. З кожним його кроком земля ледь-ледь погойдувалась. Овва! Він же потрапив на болото!

Ну, звичайно, вода проступає між пальців. Болото є болото. І змії. Де ж іще плазувати гаддю, як не в мочарах. І ці на диво смачні ягоди... Чи це не морошка, про яку розповідав Мохобородько, коли вони вивчали карту перед тим, як в’їхати до лісу? Безумовно, це були ягоди морошки. З розмов Мохобородька морошка зростає переважно на болоті...

Тепер Півчеревичкові згадалося ще дещо. Муфтик говорив, що в лісі з одного боку — хлюпоче море, а з другого — простирається болото. Отже... Ти диви, що за чортовиння! Півчеревичок зрозумів, що він переплутав напрямок і замість того, щоб дістатися до моря, опинився в болоті. Добре, що вчасно це збагнув, інакше... Хтозна, що могло б статися, якби він ще далі забрів на болото. У будь-якому болоті завжди є трясовини, бездонні трясовини, які з невідворотною силою затягують свої жертви.

Півчеревичок рішуче повернув назад і пішов у зворотному напрямі. Земля ставала сухішою і вже не вгиналася під ногами. Чи все-таки ледь-ледь хитається? Що ж це, власне, було? Тепер вже справді Півчеревичкові паморочиться в голові через втому й безсоння. Його хода стала непевною, кумедного чоловічка просто погойдувало. Очі, як не силкувався, заплющувались і край.

«Що є солодше за мед?» — спала на думку Півчеревичку прадавня загадка. Одначе він був настільки сонний, що зараз аніяк не міг пригадати відповіді. Не вибираючи місця, Півчеревичок кинувся і простерся на купинці, яка йому трапилась. Він і не помітив навіть, як одна змія з пістрявою спинкою виповзла з-під тієї купинки й перелякано-по-спішно сховалася. Півчеревичок солодко зітхнув і тієї миті поринув у глибокий сон...

Коли кумедний чоловічок нарешті прокинувся, деякий час не міг розшолопати, чи нині ранок, чи вечір. Але сонце поступово підбивалося над верховіттям, і Півчеревичкові нарешті дійшло, що день тільки-но розпочинається. Напевне, він безпробудно проспав майже цілу добу. Чи навіть дві?! Де тут добереш, коли час остаточно переплутано. Він поклав до рота із кулька дві морошкові ягоди і дещо потамував голод. І тоді рушив у дорогу.

Сон буцімто обернув Півчеревичка на нового кумедного чоловічка. Він відчув, як ноги налилися силою, думка стала ясною, а настрій — бадьорим. Де ж Мохобородько? Де ж Муфтик? Тепер надовго вони не сховаються від нього. Незабаром знайде їх. І тоді вони всі троє знов будуть разом!

Півчеревичок ступав далі й далі. Світило сонце, співали птахи, а Півчеревичок просто згоряв од нетерпіння побачити Муфтика й Мохобородька. Та по хвилі відчув, що в цьому величезному пралісі нелегко буде знайти своїх друзів. І взагалі, чи вони зараз у пралісі? Може, Муфтик і Мохобородько вилежуються собі на пісочку морського узбережжя і вже не згадують про нього, Півчеревичка? Е, ні, хіба таке можливе?.. Він наддав ходи. Вперед, вперед! Іноді він зупинявся і вигукував друзів на ім’я. Марно. Тільки вишумовував ліс.

Настав полудень, потому, коли звечоріло, у повітрі війнуло прохолодою. Та Півчеревичок, як і раніше, ступав далі пралісом, хоч і не уявляв до пуття, де ж саме шукати своїх улюблених друзів.

І ось він раптово урвав ходу.

«Ту-ту-ту... ту-ту-ту... ту-ту-ту... ту-ту! ту-у-у!»

Чи не тутукає в його вухах? Ні, це не те. Невже йому причулося? Сигнал біди... О, яка знайома сирена!

«Ту-ту-ту... ту-ту-ту... ту-ту-ту... ту-ту-ту-у-у!»

Так, ніякого сумніву. Муфтикове авто! Така сирена тільки в Муфтикового фургончика! Півчеревичок хотів запам’ятати більш-менш точно напрямок, звідки долинав сигнал. Міцно притиснувши кульок з ягодами до грудей, він поспішив туди, звідкіля чувся тривожний сигнал біди. Гілля стьобало йому обличчя. Півчеревичок не звертав на це уваги. Від шаленого бігу йому шпигонуло в бік. Та й на це не звертав уваги, а біг усе далі.

Чому вони тривожно тутукають? Невже знову сіроманці? Чи краєзнавці? Чи щось гірше? Адже ліс сповнений несподіванок. Півчеревичкові бракувало повітря від шаленого бігу. Вперед!

Напевне, авто не виїхало з лісу. Ні, цього скоріше всього боятися не слід. Певна річ, тим, хто потребує допомоги, машину простіше, знайти, коли вона стоїть на місці. Більше тривожних сирен не чулося. Та Півчеревичкові здавалося, що він біжить у потрібному напрямку...

Кумедний чоловічок дістався стежини. Нарешті! Вірогідно було вважати, що авто саме й стояло на доріжці. Та куди ж воно звернуло? Важко уявити.

Знагла в Півчеревичка ноги немов зів’яли — його погляд прикипів до місцини, де стояло... Муфтикове авто! Але в якому вигляді! Воно було затиснуте між двома деревами!

Півчеревичок метнувся до фургончика. Схопився за ручку задніх дверцят. Вони не відчинялись. Він постукав у віконце. Тиша. Постукав знову. Знову тиша. Він припав до шибки і вдивлявся у салон машини. І тоді зненацька радісно загавкав Комірець.

ПОРЯТУНОК

Мохобородько й Муфтик чули дзявкання Комірчика, начебто крізь сон.

— Ну облиш це, колись іншим разом,— буркнув Мохобородько.— Не дасть, чортяко, й померти спокійно.

Але Комірець усе підгавкував і до того ж вельми весело, ніби смерть була його кращим другом.

Стукання повторилося. Цього разу воно вже було настирливіше.

Муфтик одкрив очі. Витріщився на вікно. І не повірив зору своєму.

— Півчеревичку!

Наступної миті він уже стояв коло ліжка, підхопився і Мохобородько. Ніякого сумніву — їй-бо, це — Півчеревичок! Крізь шибку на кумедного чоловічка позирало славне Півчеревичкове лице, на якому можна було прочитати водночас і радість, і заклопотаність. Ох, дорогий, милий, на віки вічні вірний друг! Як же вчасно ти опинився тут!

Та, на жаль, Муфтик і Мохобородько бачили свого друга лише крізь небитке скло. Рукотискання мусили облишити, не кажучи вже про обійми. І для Півчеревичка двері й вікна були зачинені, ні забратися до фургончика, ні вийти з нього не було можливості.

Що робити?

Муфтик сів за кермо.

— Штовхай! — вигукнув він Півчеревичкові.— Штовхай щосили! Я здам назад!

Півчеревичок, звісно, не був таким уже й дужанем, одначе інколи достатньо й щонайменшого зусилля, щоб справа зрушила. У горах, наприклад, навіть од вигуку може покотитися снігова лавина, а Півчеревичок мав дуже сильний голос, незважаючи на свою хирляву поставу.

Мотор завуркотів. Півчеревичок, схоже, миттю зрозумів, що від нього чекають. Він поклав долі кульок із ягодами і поспішив стати попереду машини. І за хвилю вже тиснув на неї плечем. Ну, ось-ось...

Мотор гудів, як божевільний. Але марно: фургончик і не зрушився з місця. Затиск між дерев виявився сильнішим, ніж намагання Півчеревичка й кінські сили машинного мотора. Задні колеса оберталися на місці. За фургончиком здіймалася хмара пилюги. І більше нічого.

— Здається, пуття не буде,— зітхнув Муфтик і вимкнув мотор.

Але Півчеревичок усе-таки не здавався. Він озирнувся навколо, знайшов поблизу машини кілька валунців, поклав їх під задні колеса й гукнув Муфтикові:

— Газуй!

Вони спробували ще раз. Півчеревичок підштовхував щосили, а Муфтик намагався видобути з машини все, на що вона тільки здатна.

— Натискуй, натискуй! — вигукнув Муфтик.

А Мохобородько горлав теж:

— Натискуй, друже, натискуй!

Крізь татакання мотора Півчеревичок не чув жодного слова, але й сам розумів, що треба натискувати й штовхати. Скільки має моці, до останньої крапелини. На його чолі виступили горошини поту. Півчеревичкові ноги вгрузли в землю. Його кості просто тріщали від нелюдської напруги. Та все одно — машина не зрушувала. Авто намертво заклинило між стовбурами.

— Нічого не вийде,— сказав Муфтик і вимкнув мотор.

І тоді Мохобородько вигукнув:

— А свердло! А сталеве свердло! Адже Півчеревичок міг би його принести!

Муфтик плеснув себе долонею по лобі.

— Звичайно! Він-бо може майнути по свердло!

Все Муфтикове обличчя пойнялося усмішкою, і він гукнув Півчеревичкові:

— Принеси свердло! Воно там, ну... там, де ти його забув!

Півчеревичок почув і хвилину-другу думав. Ага! Він згадав про оту річ. Коли виготовляв лати, настільки захопився своєю майстерністю, що забув покласти інструмент на місце. Звісно, це непростиме нехлюйство, одначе зараз таке доречне.

Півчеревичок майнув на пошуки. Правда, бігти він не міг, але простував так швидко, настільки дозволяли сили, що зосталися після недавньої гонитви. Небавом маленький чоловічок зник з поля зору Муфтика й Мохобородька.

— Знову доведеться чекати,— зітхнув Мохобородько.

Прибуття Півчеревичка на деякий час оживило двох кумедних чоловічків, та вони знову відчули пекучу спрагу й хворобливу слабкість.

— Принаймні ми вже чекаємо не смерті, а нашого улюбленого друга Півчеревичка,—сказав Муфтик.

Півчеревичок повернувся, і Муфтикове серце сповнилося радісною полегкістю. І не лише через те, що в них з’явилася надія порятуватися від смерті. Півчеревичок не полишив їх. Як добре, що вони не помилилися в Півчеревичкові. І якщо він і вважав його, Муфтика, небезпечним типом і вовчим вихованцем, то що з цього. Він залюбки пробачить Півчеревичка. Як-не-як Півчеревичок повернувся, а це найважливіше.

Від чекання можна збожеволіти, коли нічого робити,— знову став розумувати Мохобородько.— Коли чекати й нічого не робити, час не тече, а просто начебто повзе...

Маєш рацію,— погодився Муфтик.— Що ж нам теперечки робити?

Його погляд ковзнув по салону фургончика. Під час їхнього бідування-полону деякі речі опинилися не на своєму місці. Чи розпочати прибирання? Е, ні. З цим не варто квапитися. Адже взагалі невідомо, що станеться з машиною. А втім... А він сам? Вельми перепрошую, але й він сам, так би мовити, наче обпатраний. Його муфта пошматована і в багатьох місцях ще й прогоріла наскрізь. У такій муфті жоден порядний водій не сяде за кермо, оскільки це було б майже порушенням правил руху. І в такій муфті жодному кумедному чоловічкові негоже перебувати в товаристві славних друзів.

Трохи перегодом Муфтик і Мохобородько, взявши голки, почали ревно зашивати муфту: Муфтик — спереду, а Мохобородько — ззаду. І що ліпше посувалася робота, то далі відступали похмурі думки й бентега.

Нарешті Муфтикова муфта набула пристойного вигляду. Тільки прямо над пупом у муфті зяяла велика дірка, крізь яку виднілося ніжне тіло кумедного чоловічка.

— Ну й пригодонька,— сумно зронив Муфтик.— Тепер, коли я знову в одежі, ця діра справляє особливо неприємне враження. Слово честі, буцімто я із задоволенням виставляю на розглядини свого пупа!

Та Мохобородько заспокійливо всміхнувся.

— Нічого,— сказав він і вийняв із кишені шматочок муфти, який Комірчик знайшов поблизу вовчого лігва.— Зараз пришиємо на місце!

Цього разу так і полагодили муфту знайденою шматиною.

Що це за потріскування?

Муфтик і Мохобородько прислухались. Тріскотіння повторилося, і тоді обоє кумедних чоловічків стрімголов кинулися до задніх дверцят авто.

Півчеревичок! Уже повернувся! За лагодженням муфти як усе-таки швидко промайнув час!

Авжеж, зрозуміло, звідкіля оце скреготіння — Півчеревичок свердлом старанно розширював замковий отвір у дверцятах фургончика. І ось вони відчинилися.

Порятунок! Свобода!

— Урра-а-а! — вигукнув Мохобородько, вистрибуючи з машини, а Муфтик теж негайно зробив те саме.

А Комірець прошмигнув повз обох і встиг першим привітати Півчеревичка.

Його обличчя шаріло від щастя, а водночас ніби дещо ніяковіло; Півчеревичок поклав свердло і взяв із землі кульок з ягодами.

— Прошу,— запропонував він, простягуючи кульок Муфтикові й Мохобородьку.—Смачного. Це, здається, морошка, якщо не помиляюсь.

Мохобородько й Муфтик прикипіли до ягід. Які смачні й соковиті! Водночас тамують і голод, і спрагу! Просто благословенна морошка!

— Правда, ці ягідки виросли не в бороді,— всміхнувся Півчеревичок,— та, певне, в них є щось таке...

Кульок уже спорожнів, і Мохобородько сказав:

— Жити, їй-бо, варто, коли є такі ягоди. Я вважаю, що повинен зволожувати свою бороду, тоді, може, і в ній зросте якась морошечка.

Чудова думка,— похвалив Муфтик і тильною стороною долоні витер губи.— Де ти знайшов такі ягоди, Півчеревичку?

Півчеревичкові стало ніяково. Він відчув, що не з’ясувалося щось вельми важливе. Це стосувалося Муфтика... І як він звинуватив Муфтика, і як вирішив піти сам мандрувати. Очевидячки, це вимагало пояснення. Але як ти поясниш таку мудровану штуку?

— А, ти про морошку, еге? — Півчеревичок намагався зберегти бадьорий тон.— Це, це... я знайшов на болоті, де ж іще. Адже морошка зростає переважно на вологих місцинах, це, так би мовити, давня істина. Чи не так, Мохобородьку?

Той не відповів. Тепер ніяковість охопила і його. Так що Півчеревичок потрапив на болото. Що тут дивуватися, помилився і все. А помилятися, як подейкують, властиве людині. Та чи тільки через це він повернувся, що не подолав болота? Невже тільки через це?

— Я зібрав для вас,— пробурмотів Півчеревичок.— Та спершу їв трохи сам.

Муфтикові стало ніяково. Нібито читаючи думки своїх спільників, він пригадав те, що Мохобородько розповів йому про поводження Півчеревичка. Але ж зараз він знову тут. Він, Півчеревичок, врятував їхнє життя. Хто давнє пом’яне, той лиха не мине!

Мені в морошці більше всього подобається її смак,— сказав Муфтик, щоб тільки не мовчати.

Так-так,— поспішив ствердити Півчеревичок.— Морошкові ягоди вельми смачні.

Мохобородько мовчав, як і досі. «Хтозна, чи вони й далі говоритимуть лише про морошку»,— подумав він.

Я вважаю, що в лісі могло б рости набагато більше морошки,— вів далі Півчеревичок. — І не лише через те, що такі ягоди приємно збагачують стіл. Певною мірою жовті ягоди є окрасою одноманітного болота. Окрім цього...

Окрім цього, ти вважаєш, як на мене, Муфтика вовчим вихованцем! — раптом урвав Мохобородько патякання Півчеревичка. Тепер це було сказано.

— Що правда, то правда,— пробубонів Півчеревичок і тут же обернувся до Муфтика. — Чи це відповідає дійсності? Адже краєзнавці вважали, що ти виріс поміж вовків.

Муфтикові щоки зашарілися.

І тоді Мохобородько відповів за Муфтика:

— Це припущення сповна заперечується фотодокументами.

— Он воно що,— мовив Півчеревичок і здивовано звів брови.— Прикро...

На це Мохобородько промовчав і все.

ГОМІН МОРЯ

Муфтик і Мохобородько пішли до струмка напитися й повернулися з кількома пригорщами горіхів. Щоправда, морошкою вони потамували неабияку жадобу під’їсти, але й смачні вилежані горіхи були до речі, оскільки після змушеного постування кумедні чоловічки потребували відновлення сил.

Незважаючи на щасливий порятунок, настрій у чоловічків був поганенький. Після докорів Мохобородька Півчеревичок став сумний і мовчазний. Між друзями виникла дивна ніяковість, якій ніхто не міг зарадити. Звичайно, не поліпшувало настрій і те, що авто наче приварили до обох дерев. Уже кілька разів вони гуртом намагалися зрушити машину з місця, але все марно.

— Якщо у нас нічого путнього не вийде з фургончиком, доведеться, скоріше всього, жити в лісі,— припустив Мохобородько.

Про себе він думав, що це, певне, ще й не найгірше. Вони жили б тут просто й щиро в гармонії з усіма законами природи. А машина слугувала б їм за маленьку хатину. А втім, нині саме найкращий час для життя в лісі: горіхи достигли, у лісі повно ягід і грибів. А по весні можна б посадити якісь овочі...

Проте Муфтик і чути не хотів про те, щоб залишитися в лісі.

— Краще все-таки рушати,— порадив він.— Рушати — означає просуватися вперед. І окрім цього, в лісі ми потерпатимемо від лютого холоду.

Дрова, зрозуміла річ, маємо припасати заздалегідь,— Мохобородько все-таки спробував захистити свою точку зору.— У лісі дров ого-го!

Ці слова наштовхнули Муфтика на таку несподівану думку.

— Ну, звичайно! — просяяв він і показав на дерева, між яких заклинило авто.— Ви тільки погляньте, як ці дерева чекають не дочекаються пилки! Оте, тонше й сухіше ми спиляємо без особливого клопоту.

Яка проста думка — зітнути одне з дерев. Просто дивовижно, як вони раніше не докумекали до такого рішення.

Тепер вони не квапились. Муфтик шмигнув до фургончика, де знайшов велику дворучну пилу. І робота почалася.

Спочатку пиляли Муфтик і Мохобородько, тоді Муфтик і Півчеревичок, тоді Півчеревичок і Мохобородько, а тоді знову Мохобородько і Муфтик. І коли Півчеревичок підійшов, щоб удруге змінити Мохобородька, з’ясувалося, що стинати вже нічого: сухе дерево з тріском стало падати й гугухнуло на землю. Від нього залишився тільки кривий пень. Мохобородько повагом оглянув стовбур і пробубонів:

— Добули палива на всю зиму.

Але він і сам розумів, що цього разу вони в лісі не залишаться. Прохід до передніх дверцят був вільний, і Муфтик кинув стурбований погляд на ручку. Чи відкриється?

Дверцята фургончика відчинились.

— Машина конче потребує ремонту,—сказав Муфтик і сів за кермо.— До моря, певне, якось доїде. Може, воно й недалечко.

Мохобородько теж забрався у машину.

Ну, рушаймо? — запитав він і відчув, що його охоплює непереборна жага до мандрівки.

Авжеж,— кинув Муфтик.

І Комірчик нібито зрозумів, що знову розпочинається спільна мандрівка, і радісно заскочив у авто.

— А ти чого чекаєш? — здивовано зиркнув Муфтик на Півчеревичка.

Той стояв за кілька кроків од машини. Стояв нерухомо на одному місці, і обличчя його було непроникне. Він міцно стиснув зуби, тримався на місці й пригасливим поглядом дивився на фургончик.

— Слухай-но! — вигукнув Мохобородько.— Море кличе нас, стрибай до нас!

Півчеревичок не відповів. Стояв, як і досі.

Що ж це мало означати? Адже весь час Півчеревичок страшенно поривався до моря. Скільки базікав, як зариється в пісок. А зараз... Що це з ним стряслося? Начебто дрімає стоячки...

— Тобі погано? — запитав Муфтик. Півчеревичок кивнув.

— У мене болить душа,— зронив він.

— Душа? — здивувався Мохобородько. А Півчеревичок зауважив:

— Я не вартий вашої дружби, я остаточно це збагнув. Їдьте, друзі мої. Нехай самота стане мені покарою!

Муфтик і Мохобородько здригнулися.

— Немає такого злочину, щоб тебе карати самотою,— відповів Муфтик.— Можна твердити, що я знаю, що означає самотність.

— Ти врятував нам життя, Півчеревичку,— додав Мохобородько, і в його голосі вчувалася щира розчуленість.— І не для того все-таки, щоб нині так покинути нас?

Півчеревичкове лице пересмикнулося. Він стримував сльози.

— На жаль, я не для вас,— ледве чутно пробубонів він.— Моя провина тяжка, одначе все ж не згадуйте мене лихим словом...

— Півчеревичку! — скрикнув Муфтик.— Не мели дурниць! Це я в усьому винен!

— Ти? — здійняв голову Півчеревичок.

— Звичайно, я,— вів далі Муфтик.— Адже цілком природно, що ти мене вважав вовчим вихованцем. Ти лише поглянь, який я волохатий, волохатий і негарний!

— Я б таке не сказав,— буркнув Мохобородько.— А хіба ми з Півчеревичком — красені, еге?

Повертало на зле — кожен з кумедних чоловічків навперебій звинувачував себе. Півчеревичок нерішуче ступив до авто.

— Дорогий Муфтику,— мовив він.— По-моєму, ти міг би бути чиїм завгодно вихованцем. Ти ж бо такий шляхетний і великодушний, і тим важче мені дивитися тобі в очі.

— Заходь уже сюди,— запропонував Муфтик ламким голосом.— Я тебе дуже прошу.

Нарешті й Півчеревичок усівся в машину.

Муфтик увімкнув мотора й фургончик задки виїхав на лісову доріжку.

Кумедні чоловічки мовчали. Кожен думав про своє. Авто рухалося вперед, поступово збільшуючи швидкість. З мотором, здається, все було гаразд.

— Якщо так буде й надалі, можливо, надвечір дістанемося моря,— сказав Муфтик.

— Дорогою треба б звернути й заскочити в якусь лавку,— зауважив Мохобородько.— Комірчик вельми й вельми голодний, адже він, бідолашний, не їв ягід.

— Що правда, то правда,— додав Півчеревичок.— І купимо про запас і лимонаду.

Так вони розмовляли, відчуваючи, що напруженість поміж ними все ще не минає. Слова лунали якось неприродно й пустопорожньо. Невже так триватиме надалі?

Минуло дві години чи трохи більше, і тоді Муфтик украй насторожився.

— На дорозі люди! — вигукнув і зменшив швидкість.

Мохобородько й Півчеревичок ввіткнулись у переднє віконце фургончика. Дві людини. Двоє чоловіків з нав’юченими до краю подорожніми обладунками.

— Послухайте! — скрикнув Півчеревичок — Адже це краєзнавці!

Так і є — бородань і голомозий. Вони спакували свої речі й, очевидячки, збиралися полишити ліс. Муфтик натиснув на гальма, щоб обговорити становище. Але краєзнавці вже помітили авто й замахали руками.

— Щось хочуть,— припустив Мохобородько.

Муфтик набурмосився. Він не мав особливого бажання зустрічатися з краєзнавцями, та що вдієш, треба ж їхати далі.

Авто підкотило до краєзнавців. Зупинитися? Ні! Муфтик лише показав пальцем назад, даючи зрозуміти, що в машині немає місця. Та при цьому крізь вітрове скло пильно поглянув в очі краєзнавцям. Ну, звичайно, впізнали! І з яким виглядом вони зиркнули на Муфтика! Зрозуміло, вони нізащо не могли уявити, що так званого вовчого вихованця побачать за кермом! Безмежно тупий подив надав обличчям краєзнавців такого вигляду, що Муфтик вибухнув сміхом.

— Ну, після цього не вважатимуть тебе вовчим вихованцем,— сказав Мохобородько.

І він теж не стримався і зареготав. Це був заразливий сміх; незабаром сміявся і Півчеревичок. І раптом вони всі відчули: напруга, яка щойно панувала між ними,— цілком зникла. Краєзнавці лишилися позаду. Мандрівка тривала.

Ліс поступово рідшав. Нарешті, нарешті! Важко було точно сказати, де саме закінчувався ліс і де починається широке поле. Принаймні нарешті кумедні чоловічки вирвалися на рівнину. Вдалині виднілося шосе. Муфтик зупинив авто, щоб вони перед зустріччю з людьми дещо причепурилися. І ледве замовкло татакання мотора, як Мохобородько випалив:

— Послухайте!

Вони сторожко вслухалися. Муфтик одчинив навіть дверцята машини.

Дивовижний далекий гомін...

І Півчеревичок сказав тремтливим од хвилювання голосом:

— Море гомонить.

Ніхто з кумедних чоловічків не вимовив і слова. Майже побожно усі троє вслухалися в таємничий гомін моря.

ЗМІСТ

Жахлива пригода у лісіЗ

Нічне багаття9

Неабияка мандрівка верхи на... вовкові15

Напрямок визначено .21

Муфтикові непереливки26

Панцир піддається випробуванню ...32

Відкриття краєзнавців ........40

Півчеревичок у тяжкій скруті47

Мохобородько починає діяти53

Між небом і землею59

Сердечна зустріч65

Повернення на землю73

Півчеревичок полишає Мохобородька .80

Що сталося з Муфтиком?86

Радість і смуток92

Смерть стукає у вікно101

Півчеревичкові блукання108

Порятунок .....115

Гомін моря122