Book: Імена криги



ВІРУС

Імена криги

Пітьма скінчилась несподівано. Те, що прийшло на зміну, не мало нічого спільного зі світлом – чи із зором загалом. Архів В.-У67Х-3 відчув, що існує. Нічого більшого – ні пам’яті, ні чуттів – тільки перша самотня думка. Сутінки почали міняти тон, відчуття ставали чіткішими, і якоїсь миті В.-У67Х-3 охопила паніка. Він стискався у крихітну точку, у шматок матерії, запакований настільки щільно, що й сам вже не витримував власної ваги. Але коли він подумав, що наступної миті згасне, злившись із темрявою, тиск зник. І тоді він розгорнувся – зразу навсібіч – так швидко, що це було схоже на вибух. Дух забило відчуття раптового полегшення. В.-У закричав.

По вузькому і збійному, щойно прокладеному каналу пішов перший сигнал до Землі: «В.-У67Х-3 прибув на бету/Mensa4, процес розархівації успішно ініційовано».

Тепер пітьма направду скінчилась – у В.-У з’явились реальні відчуття. Матриця базових сенсорів передала зображення зоряного неба. Тим часом потік інформації, котра почала розгортатись у архіві, був достатнім, аби за кілька секунд викликати нервовий припадок у живої людини. Невдовзі з’явилась і перша думка: «Програма розархівації працює коректно». В.-У не розумів значення цієї фрази, але від неї ставало спокійніше. Він дивися, як тьмяніють зорі, і над небокраєм підіймається тутешнє сонце. Невдовзі він розархівується повністю, і почне звичне людське існування. Людське – наскільки це можливо на беті/Mensa4.

В.-У відчув, що може злегка поворухнутись. Це було добрим знаком – сенсори зібрали достатньо інформації про тутешні умови, і вже сформували придатне для них тіло. Потім налагодиться газообмін, і він зробить перший подих. Потім – тактильні відчуття. Потім…

Що буде потім, він не знав. При розпаковуванні звичайного архіву наступним етапом було відновлення особистості. Але архів у розділі персональної інформації мав лиш коротеньку мітку – «Дані відсутні». Навіть своє ім’я він довідається нескоро – тільки після повної розархівації і виконання всіх адаптаційних протоколів він налагодить широкий канал зв’язку. І тоді зможе вийти на Великого Брата – гігантський портал Космічного бюро, де у криптозахищеному вигляді лежать його дитячі радощі й образи, шкільні сварки, можливо – трохи дружби і студентських пригод, кохані жінки і материнські докори, а ще смак недозрілих яблук – все, що берегла пам’ять людини, стисненої у функціональний мікроархів, і закинутої  у далекий і нікому не відомий куток космосу у вигляді модульованого випромінювання.

Коли він завершить розпаковування, підготує базову станцію і налагодить широкий інфоканал, цей куток перестане бути не тільки невідомим, але й далеким. По широкому каналу на бету/Mensa4 підуть перші колоністи. Їхні архіви вже не будуть такими економними, а протоколи розпакування й адаптації, перевірені на В.-У67Х-3, будуть відлагоджені до дрібниць. Ризик для їхнього життя буде близьким до нуля. Він побуде кілька місяців з ними, а потім повернеться на Землю, пройде курс реабілітації і зголоситься на наступний рейс. Якщо здоров’я не завадить. Космонавти, не зважаючи на інформаційний формат теперішніх перельотів, стають пенсіонерами так само рано, як і герої фізичних мандрівок. Свідомість аж ніяк не міцніша за тіло. В.-У зітхнув. Спочатку обережно втягнув у себе повітря, потім затримав дихання і швидко видихнув. Газообмін активізувався вчасно і працював коректно. От тільки запахів не було.

***

- Якщо ми деактивуємо твій світ, ти зникнеш, – сказав Ден, намагаючись зосередитись на моніторі і не дивитись на Мілу.

Міла була милим шестилітнім дівчатком. Вона померла вісім з половиною років тому. Послуги Склепу тоді були шалено дорогими, але батьки так боялись за свою єдину доньку, що на всяк випадок зробили повний архів її особистості і замовили достатньо просторий, як на той час, світ. Тривога була не марною – невдовзі дівчинка загинула в автокатастрофі. Смерть вийшла химерна – батьки, котрі сиділи попереду, заробили лиш по кілька добрячих синців, а дитина, у дитячому кріслі із защепленими ременями, вдавилась льодяником. Все трапилось так швидко, що до моменту розпакування Мілиного архіву її світ іще не був готовим, і Ден доводив його до пуття вже після того, як у ньому поселилась дівчинка. Світ поволі ставав бездоганним. Міла була такою славною дитиною, що «принцип неконтактності» вилетів у Дена з голови вже під час першої їх зустрічі. Міла приходила з пухнастим плюшевим зайцем під пахвою, сідала на обертове крісло біля Дена, і спостерігала за його роботою. Спочатку – мовчки. Потім вони перекидались кількома фразами. А далі говорили майже безперервно. А потім… Наступних п’ять років вона просила лиш про одне – знищити її світ.

- Мені дуже шкода, – казала вона. – Ти так стараєшся. І в тебе все виходить просто чудово. Але цієї ночі ми говорили з Плитом, і вирішили, що так буде краще.

Плитом звали плюшевого зайця. Вона не розлучалась з ним – з того дня, коли померла у своєму крісельці, злякано притиснувши іграшку до грудей.

- Я не можу, – коротко відповідав Ден.

Міла кивала і дуже серйозно дивилась на нього. Дивно, але вона помітно подорослішала за ці вісім років небуття.

- Мама й тато приходять до мене майже щодня, – продовжила Міла. – Хіба це нормально?

- Думаю, що так, – відповідав Ден. – Вони люблять тебе. Вони хочуть тебе бачити.

- Для цього існують посмертні світи? – спитала вона.

- Звідки ти знаєш про посмертні світи?

Дівчинка стенула плечима.

- Дещо можна довідатись і після смерті, – ухильно додала Міла.

Дену стало дуже незатишно – більше, ніж зазвичай у Склепі. Цій дівчинці всього шість років. Вона не могла так подорослішати, бо вже вісім років, як померла.

- Посмертні світи конструюють для того, щоби ти могла продовжувати жити – і радіти цьому, – сказав він перше, що стрілило в голову.

- Плит вчора сильно плакав, – сказала Міла.

У Дена почали пітніти долоні.

- Приходила мама, – продовжувала Міла. – У тата скоро день народження. Мама спитала, що я хочу йому подарувати.

- Ти щось придумала? – з фальшивою бадьорістю спитав Ден. – Ми можемо зробити це прямо зараз.

- Плит плакав цілу ніч, – повторила Міла. – Я не могла його заспокоїти.

Ден зітхнув і погасив пульт. Він не міг зосередитись

- Послухай, якщо ти чогось хочеш – тільки скажи, і я все зроблю.

- Ми з Плитом придумали справді хороший подарунок, – сказала Міла. – Мамі й татові потрібна ще одна дитина.

Ден з півхвилини тупо дивився в підлогу. Потім оживив пульт і знову спробував попрацювати з налаштуваннями.

- Аби вони на це зважились, їм треба зрозуміти, що мене насправді немає, – продовжила дівчинка. – Я повинна зникнути. Назавжди. Аби ми більше не могли зустрічатись і говорити. Щоб вони не могли далі думати, що я з ними.

- Добре, – сказав Ден. – До чого тут я?

- Ми з Плитом скажемо про це мамі. Але вона, мабуть, відмовиться виключити цей світ, правда?

Скоріш за все, подумав Ден.

Він, нарешті, зайнявся жирафом. Тварина – точніше, тільки чорно-біла пірамідка, чимось схожа на жирафа, з’явилась неподалік від них. Ден почав коригувати її пропорції та розміри.

- Ні-ні, зроби його, будь-ласка, меншим, – попросила Міла. – Щоби Плит теж зміг його погладити.

Ден активував панель масштабування.

- Такий підійде?

Жираф, усе ще чорно-білий, зігнув шию і скоса зиркнув на Мілу.

- Чудово, правда, Плит? – дівчинка заплескала в долоні, але лице за мить знову стало серйозним. – Мама відмовиться. Тому я прошу тебе виключити цей світ.

Ден роздратовано штовхнув пульт. Йому платять за дизайн, а не за психотерапевтичні бесіди. Дівчинці взагалі нема чого робити в операторній. У неї купа іграшок. Якого чорта вона сидить поряд і морочить голову?

- Ти розумієш, про що просиш? – сердито спитав він.

Жираф, що нахилив делікатну чорно-білу морду до Міли, злякано схрипнув і відступив на крок назад.

- Я не можу це зробити, – відрізав Ден.

- Чому?

- Тому що я не можу тебе… Не можу припинити твоє існування.

Злість минула. Ден міцно потер долонями обличчя й подумав, що замалим не бовкнув дурницю. Хоча Міла і так все зрозуміла. І це було дивно для шестилітньої дитини.

- Мене не можна вбити, – сказала вона. – Я вже мертва.

- Добре. Я не можу виключити твій світ, тому що мене викинуть з роботи, а твій татусь переламає мені кістки, – сказав Ден.

Жираф перебирав тонкими ногами і обережно поглядав на людей.

- Ти зможеш втекти, – сказала Міла, посміхаючись до жирафа. – Мій тато не надто добре бігає.

- А те, що я залишусь без роботи, тебе не хвилює?

- Знайдеш іншу. Ти ще такий молодий. І в тебе виходять чудові жирафи.

Коли він зробив всі необхідні налаштування і дав команду згорнути модель, Міла однією рукою обіймала жирафа з а шию, а іншою притискала до себе Плита. До останньої миті, поки її світ згортався, обертаючись попервах на кольоровий вихор, а потім – на маленьку райдужну кулю, вона дивилась на Дена, і він не міг відірвати від неї погляду.

Кулька на мить зависла над панеллю, м’яко опустилась і зникла в своїй комірці.

Ден стояв один посеред Склепу – в самому центрі круглої напівтемної зали, опоясаної вугільно-чорною панеллю з безліччю іскорок-вогників. Приступ запаморочення пройде за кілька секунд – до згортання простору звикнути неможливо. Зате до запаморочення – можна. І навіть треба – якщо ти справжній майстер і працюєш «у полі». Халтурники працюють з настільними моделями – ліплять примітивні ландшафти з готових запчастин, використовують десяток-другий популярних схем і впарюють їх замовникам як «унікальний проект». Можна, звичайно, жити і в такому світі. Але не більше того. Справжні світи робляться інакше – дизайнер сам мусить бути в новому світі, приглядаючись, часом – щось вимірюючи, а деколи – прислухаючись до власного пульсу. Мікросвіт нічим не відрізняється від реального ландшафту – з точки зору людини, яка у ньому живе. Щоправда, халтурники і реальні ландшафти проектують, не відриваючи заду від стільця. Їм байдуже, з ким працювати – з живим чи мертвим. Якщо чесно, йому теж дедалі частіше ставало байдуже.

Ден заплющив очі й полічив до десяти. Почекав ще трохи – перед очима продовжували мерехтіти жовті й коричневі плями. Зробив два повільних кроки й злегка хитнувся.

- Код MU32, оновлення, – кинув рівним тихим голосом.

Термінал мигнув і вивів на екран повідомлення про його успішну аутентифікацію, а за мить – про не менш успішне оновлення світу MU32.

Ден згорнув пульт, поклав інфоблок до кишені й рушив до виходу. Йому було байдуже, живими чи мертвими були клієнти, але перебування у Склепі все рівно наганяло дрижаків. Ден не міг змусити себе затриматись і попрацювати ще з двома-трьома світами. «По обіді, а краще – завтра», – панічно крутилось в голові. Не зважаючи на потужний клімат-контроль, у Склепі завше було холодно, а коли особливо нервові відвідувачі підкручували терморегулятор, миттєво ставало спекотно, мов у пеклі. Підібрати комфортне освітлення теж чомусь вдавалось рідко.

Ден ніколи не намагався зробити своє перебування у Склепі комфортнішим. Йому здавалося, що це безглуздо – у місті мертвих дбати про зручності одного живого оператора. Він приходив до Склепу практично щоденно, робив свою роботу і йшов геть, хоча руки під вечір помітно тремтіли. Він не вірив в духів і не чув містичних голосів – просто він був живим, отже, несумісним зі справжніми мешканцями Склепу.

Посмертні світи розроблялись зовсім не для побачень – це були рукотворні місця вічного спокою. До того ж у покійників ніхто і не питав, чи можна їх тривожити і коли саме це робити. Тому, коли відвідини посмертних світів стали модними, Ден ввів у базову програму дизайну функцію схованки, де покійник при бажанні міг спокійно перечекати візит непрошених гостей. Ця можливість не була описана у рекламних буклетах, він не вніс її навіть у специфікації – він просто робив стандартні надійні сховища і вважав це справою професійної етики.

- То як, ти зможеш втекти від своїх покійничків? – спитала Магда.

Вони зустрілись за обідом у Центрі. Ден з задоволенням розглядав Магду. Вона була теплою, живою і цілком реальною. Він майже не слухав, що вона каже – досить було її бачити.

- Ти збираєшся відповідати? – роздратовано поцікавилась Магда.

- Е-е… Що ти казала?

Вона закотила очі.

- Ти знову півдня стирчав у Склепі?

Ден кивнув.

- Колись ти збожеволієш зі своїми покійничками, – відрізала вона. – Тобі більше немає чим зайнятись?

- Сонечко, ти ж добре знаєш, що за мертвих платять краще, ніж за живих.

Він трохи лукавив – платили приблизно однаково і за посмертні світи, і за реальні ландшафти, але замовлень на перші було значно більше, а проблем з покійниками – зазвичай істотно менше.

- Якщо тобі так добре платять, то може проведемо два тижні біля моря? – спитала Магда.

- Ти можеш жити біля моря хоч цілісінький рік, – відповів він.

Це була явно неправильна відповідь. Вона судомно стисла вилку.

- Мені не треба твоїх цяцьок, – сказала вона якомога холодніше. – Я хочу до моря. До справжнього моря. І я туди поїду – з тобою чи без тебе.

Магда не вміла тримати себе в руках. Вона старалась, вчилась, тренувалась перед дзеркалом, платила божевільні гроші за якісь психологічні тренінги. Але крижаний спокій, який вона вважала ознакою аристократизму, залишався у неї виключно студійним досягненням – перед дзеркалом все виходило чудово. Натомість у житті темперамент миттю вилазив назовні. Темперамент, за який Ден її покохав, і навіть коли кохання, здається, минуло, продовжував її потребувати в повсякденному житті. Її гарячність, здатність зірватись на крик з будь-якого приводу – від радості, люті чи пристрасті. Вона була виклично живою. Він навчився зовсім не зважати на те, що саме вона кидає йому в лице – він просто дивився на неї і набирався сил. Вона це відчувала – і ще сильніше дратувалася.

Магда, схопившись за край столу, тим часом щось люто шипіла:

- Твори моря для своїх трупаків! Ти сам скоро будеш не кращим за мерця. Навіщо тобі жива жінка? З нею ж стільки проблем! Вона, бачте, на море хоче!

За мить Ден нагнувся і підібрав її вилку, яка впала на підлогу.

- А чому ти вирішила, що я проти?

Він знав, що це роздратує її ще гірше.

- А як я мала зрозуміти твої викрутаси?!

- Простіше, сонце, простіше. Мої… трупаки цілком можуть забезпечити тобі рік біля моря. Реального моря.

Вона зціпила зуби й опустила очі.

- Я сама можу себе забезпечувати, – буркнула вона й люто зиркнула на вилку. – У цій забігайлівці є офіціанти, чи мені треба помити її самостійно?

Ден підкликав офіціанта. Магда втупилась в тарілку. Сьогодні питання з морем вдалося обійти. Він, загалом, не проти – і цього для неї поки достатньо. Але це, звісно, не кінець. Найближчими днями Магда забронює квитки і готель. Він в останню мить скаже, що саме у ці дні поїхати не зможе – і це буде правдою. Ще один раунд сварки. Після чого вона таки поїде – сама, з подругою, чи – йому на зло – з другом. Котрий, можна посперечатись, не протримається довше ніж два-три дні. Мабуть, з усіх її кавалерів тільки він може витримувати її направду довго.

Ден зітхнув. Йому стало нудно. Магда цікавила його тільки в моменти пікового напруження. Зараз, знесилена припадком гніву, вона здавалась жалюгідною – але пожаліти її у нього не виходило. Ніколи не виходило. Він замовив їй кави.

Після обіду він таки повернувся до Склепу. З наступним світом було куди менше технічних проблем. У ньому коректно працювали стандартні програми дизайну. Тут не треба було вручну позначати місце для кожної розтрісканої каменюки і обсаджувати її немічними травинками. Всього лиш невелика зміна клімату – трохи прохолодніші вечори, трохи різкіші добові перепади температур, обов’язково гайок тендітних лимонних деревець, котрі губитимуть цвіт від цих перепадів. Це був його фірмовий знак – жодного ідеального і досконалого світу. Щось обов’язково мусить існувати трохи не за правилами, якась дрібниця, котра не заважатиме жити, але не дозволить запідозрити у Творці педанта. Людина не може довго витримувати досконалість. Навіть коли вона мертва.

***

В.-У повторив команду. Жодного ефекту. Він перейшов на ручне керування і викликав контрольну панель. Параметрів було не менше трьох десятків, кожен регулювався окремим повзунком. Більша частина повзунків була перекрита написами «недоступно», а решта сиділа в червоних зонах – де справа, де зліва. В.-У потягнув один з них у зелену. Купол смикнувся, ніби під ураганним вітром. В.-У спробував перемістити інший. Оболонка купола почала міняти колір, і за мить розпалась на набір кольорових клаптів, котрі абсолютно самостійно роз’єднувались. У В.-У зарябило в очах. Він примружився і майже навмання клацнув десь по панелі. Купол зник. За мить погасла і панель. В.-У зітхнув, сів на похилий базальтовий валун і замислився.



І хто б міг подумати, що все піде так криво? Адже на початку відхилень, принаймні критичних, не було. При тому ніхто до ладу не знав, як підуть справи на беті/Mensa4. Тутешня планета могла виявитись і взагалі непридатною для колонізації – система бети Столової гори була надто далеко від земної інфомережі, і можливі похибки у кліматичних параметрах викликали у відповідальних за проект нервові смішки. Архів В.-У67Х-3 був експериментальним, стисненим майже вдвічі порівняно зі звичайними стартовими модулями, і відправлений істотно далі, ніж це передбачали будь-які норми. Він мандрував без зайвого багажу – від його звичайної людської особистості залишився мінімум, необхідний для запуску каналу і активізації базових структур свідомості. Все решту йому досилали по «вузькому каналу». Добре, хоч цей канал поки працював стабільно.

В.-У знову активував командну панель і викликав Службу підтримки Космічного бюро.

- Програми організації базового середовища не працюють, – без передмови почав він.

- Конкретизуйте.

В.-У на мить замислився. Гірше за все йшло будівництво. Він вже третю добу намагався збудувати дім. Починав він з котеджу на дві родини. А годину тому успішно провалив будівництво куполу типу «тимчасове сховище літнє, одномісне».

- Утиліти для проектування житлового простору, – сказав він.

- Протестовані перед відправкою, – за дві секунди відповів технік.

- Вони не працюють, – повторив В.-У.

- Напиши рапорт про пошкодження і деталізуй причини, – перейшов на «ти» технік.

- Я не знаю причин. Це поза моєю компетенцією

- Детально опиши, які виникли складнощі.

- Утиліта не працює. Вилітає ще при виборі схеми.

- Неможливо, – відрізав технік. – Програму тестували, і вона робоча. Можуть виникнути проблеми з тонкощами налаштування текстур, з  кольоровими гамами…

- Які текстури?! Програма зависає або спрацьовує аварійно на етапі вибору схеми!

- Порушення стандартів експлуатації?

- Ні, – відрізав В.-У. – Може, переплутали реліз?

- Реліз придатний для твого типу організму та середовища.

- Якого це – мого?

- У доступі до інформації відмовлено, – єлейним голоском оголосив технік.

- Я такий досконалий?

- Відмовлено у доступі.

В.-У набрав повні груди повітря і затримав дихання. Базові емоції були глибинними характеристиками свідомості, і відсікти їх при архівації не вдавалось ніяк. А без всіх паттернів, які зникали разом з тимчасово загубленим життєвим досвідом, афект легше виривався з-під контролю і міг пошкодити свідомість. Як правило, на ранніх стадіях колонізації це гарантувало фінал скорий і неуникний. В.-У повільно видихнув і нагадав собі, що технік, скоріше за все, і не здатен відповісти на його запитання. Він виконує роботу у повній відповідності з пунктами незліченних інструкцій, і доступу до особистих даних в нього нема.

Антропологи, до яких йшла інформація з його датчиків та сенсорів, свої бази бережуть вельми старанно. Модель його теперішнього тіла, скоріше за все, неточна. І програму виживання для неї відлагодити і виконати поки не вдається.

Детальну інформацію про зовнішній вид адаптованого організму зберігали під грифом «не для розповсюдження». Підозрювати, що ти можеш стати схожим на рогату жабу, все-таки легше, ніж твердо це знати. І не кожному хочеться вікувати на чужій планеті у вигляді вкритого лускою грибочка – нехай і суперадаптованого до середовища, зі здатністю щасливо прожити сім-вісім сотень років. Хоча, у більшості випадків, можна було скористатись якимось аналогом дзеркала…

В.-У. біло цілком байдуже, хто він в дану мить – колонія грибків, згусток слизу чи юнак-Аполон – хоча й було відчуття, що тіло в нього зараз майже антропоморфне. Байдужості у цьому питанні сприяло те, що «перші колоністи» міняли зовнішність  всього на кілька місяців.

- Слухай, я не збираюсь надсилати своє фото коханій дівчині, – сказав він. – Все, що мені потрібно – щоби перестали глючити програми. І якщо ви так і не спромоглися надіслати реліз, відповідний для моїх умов, я спробую розібратись з налаштуваннями сам. Тільки дайте повну інформацію про мої біологічні потреби. В мене не та ситуація, щоби експериментувати ще й з цим!

- У тебе недостатньо кваліфікації для польової відладки, – відповів технік.

- Я що, ніколи цього не робив?

- Робив. Тричі. Але цих спогадів у тебе немає.

Бісові спеціалізатори! Йому вже тричі доводилось викручуватись у схожих ситуаціях, але розумні хлопчики з томом інструкцій відсікають ці спогади, бо відлагодження програми – в компетенції інших спеців, а йому, бачте, це непотрібно!

- Тоді дайте мені доступ до персонального архіву, – сказав В.-У.

Відповідь він знав наперед.

- Відмовлено. Етап адаптації організму до середовища ще не закінчено.

- Але я можу і не дожити до адаптації без робочих програм!

Сперечатись було безглуздо. Для таких випадків був цілий кілометр інструкцій, які розповідали, що особистість піонера – серйозна перешкода для об’єктивного вивчення середовища. Так ніби він тут щось сильно вивчав! Вся інформація до них йде напряму з датчиків та сенсорів, якими нафаршировано все – від його мозку до сусіднього гірського масиву. Його рапорти йдуть прямим ходом в архів. Їх прослухають лише в тому випадку, якщо він перестане виходити на зв’язок і його визнають загиблим. І то тільки тому, що такою є процедура стирання блоку персональної інформації.

- Вам було надано всі необхідні програми для адаптації і відлагодження базового середовища, – бубонів технік, сидячи в зручному кріслі, і, вочевидь, цідячи пиво в моменти тривалих пауз.

В.-У відключив зв’язок. Незрозуміло, як людству, обтяженому такою кількістю ідіотів і бюрократів, вдалося вийти за межі Сонячної системи.

Хоч би й ця програма трансформації житлового середовища – кому вона насправді потрібна? Все що слід зробити – це вивчити планету, сформувати адаптовані тіла, і приймати потік колоністів. А будинки з ландшафтами хай вже самі собі вигадують. А може, їм так сподобається місцевий пейзаж і життя під відкритим небом, що й будинків не захочеться – он він хрустить ногами-лапами по молодій кризі, й чудово себе почуває. Трохи тоскно стає лиш коли приходять сутінки, і з розколів підіймається бузковий туман, але до всього можна звикнути. Ось він уже майже й звик.

Щоправда, колоністи, на відміну від нього, не були фаховими мандрівниками. І приходили вони на планету цілком, всією особистістю – зі спогадами, страхами, амбіціями і вподобаннями. Для них подорож і перепакування тіл були справжньою пригодою. І сіро-рожева пустеля довкола могла видатись їм не надто гостинною. А після виходу з трансформації – в якому б тілі вони не опинились – колоністів варто було посадити в крісло, налити чаю чи чогось міцнішого, і дати можливість подумати, як жити далі. Тому Космічне бюро зробило створення Першого дому однією з обов’язкових умов для початку передачі колоністів. В.-У мусів цей дім збудувати. Без коректних програм і власних спогадів, які, можливо, допомогли б ці програми налаштувати.

Він продовжував думати про будівництво, щоб не надто зосереджуватись на всьому решту. Наприклад, на генераторі, з яким, по суті, було нітрохи не краще. Він працював як годинник – поки не збільшувалось навантаження. Розширення каналу зв’язку, збільшення потужності реплікатора чи передача додаткової потужності на шахту, де йшов видобуток металу, заганяли генератор в ступор. Зв’язок зникав одразу, реплікатор щось безпомічно пищав і йшов у небуття слідом за зв’язком. Досить було повернути енерговитрату до мінімального рівня, як все оживало. Хоча генератора, за специфікаціями, було достатньо для середніх розмірів мегаполіса.

При тому розумники з бюро продовжують стверджувати, що все протестовано і мусить працювати, як годинник. А може, хтось замість «пакету колонізатора» надіслав «пакет виживання», і в тому вся біда? Але чому тоді не виходить збудувати навіть примітивне сховище? А поки все, що йому залишається – це боротись з обладнанням і писати слізні рапорти про непридатність його програм. А ще – лаятись з техніком, чия компетенція значно вужча від його власного заду на конторському кріслі.

В.-У піднявся. Йому захотілось прогулятися й розім’яти м’язи. Може, навіть пробігтися – до Сутінкових Долин, наприклад. Чого він сидить, втупившись в панелі? Довкола, як не як, дивний новий світ. Іще не колонізований.

Тієї миті думка про колоністів викликала у нього роздратування. Люди обертаються на згустки чистої інформації. Долають простір, про який і подумати-то страшно. Одягають на себе нові тіла. А потім їм подавай рідну печеру, ніби неандертальцям! Їм потрібен вогонь, біля якого може зібратись родина. І садок, в якому гратимуться діти. І гори з походами, аби спалити зайвий адреналін. Їм потрібна Земля. То на дідька вони лізуть у Космос?

В.-У все прискорював крок. Його гнучке, легке тіло само вимагало швидкого темпу. Воно хотіло бігти, а може – і летіти. Сутінкові долини перед лінією високих пагорбів потроху наближались. Лінія концентрованої пітьми, вкритої ажуром синіх випарів. Пульсація крові ставала все тихішою, і раптом свідомість В.-У затопив спокій. Врешті-решт, норми колонізації писали не колоністи – то чого на них злитись? Може, всі ці обов’язкові рідні халабуди вигадали бюрократи, що далі орбітальних станцій і носа не вистромляли. А колоністам, як і йому, подобалось би бігти довгими стрибками, відштовхуючись пальцями і кігтями нижніх, потужніших кінцівок від кам’яних осипів.

З кожним кроком його охоплював дедалі глибший і радісніший спокій. Він зможе прожити на планеті тисячу років – ресурсу енергії вистарчить. Скільки часу він залишатиметься людиною, якщо не отримає доступу до своєї повної особистості? А якщо він його таки отримає, то чи зможе залишитись таким самим гнучким і сильним, здатним за кількадесят хвилин добігти до Сутінкових Долин чи Полуденної ріки?

Думка про Полуденну ріку різонула його – він поки не бачив її сам, тільки дивився відео з сенсорів. Чи побачить коли? Чи, повернувши собі повну пам’ять, і дивитись на неї не захоче? Його потягне до інших річок. Певно, в його пам’яті чимало берегів, вигинів і піску. Це було б трохи кепсько – отримавши себе, втратити Полуденну ріку. Він чомусь був певен, що по її цитринових густих водах він зможе бігти так само легко, як і по хрусткій кризі рівнини чи розкришеному каменю передгір’я.

Небо стемніло. По коротких, жорстких кремнійорганічних волокнах його волосся перебігали іскри. Він схилив голову і злизав кілька фіолетових крижинок. В Бюро, ясна річ, сидять бракороби, але програма адаптації в них вийшла чудова. Його організм був досконалим. І при тому, здається, майже людським – до самих кінчиків тоненьких волосинок-хеморецепторів на зовнішніх контурах тіла.

Він побіг у бік горизонту, лінія якого зміїлась і зливалась з небом. Йому здавалось, що проскочити цю межу не так то й важко.

***

Поросле вересом кам’янисте плато, яке ще мить тому простягалося навсібіч, стрімко згорталося. Горизонт наближався і, водночас, стрімко скручувався. Дену, власне, це нічим не загрожувало – ще мить-друга, і посмертний світ WYB-5y  обернувся б на райдужну кулю і зник у своїй комірці, а Ден опинився б у Склепі зі звичним приступом нудоти. Нічого страшного. Якщо не зважати на той факт, що він не давав команди на згортання світу. Ден перевів пульт в ручний режим, викликав панель завдань, знайшов процес «згортання світу» і зупинив його. Горизонт м’яко похитнувся і повернувся на місце. Слідом за поривом вітру по вересу побігла хвиля. Ще за мить все заспокоїлось, довколишній світ повернувся у попередній стан. Ден запустив тестування підпрограм маніпуляції зі світом, і переконався, що все функціонує ніби коректно. Чому ж тоді світ норовить згорнутись від банальних маніпуляцій з ландшафтом?

Власне, помилка могла ховатись у самому програмному ядрі світу WYB-5y. Це був неймовірно старий і ветхий посмертний світ. Може, один із перших. Його розробляла ціла команда, в якій Ден був радше підмайстром. На сирий код накладали новомодні латки, на них – нові, і через кілька років навіть базова структура світу стала настільки заплутаною, що ніхто й не намагався привести її до ладу. Дизайн, яким займався Ден, теж був далекий від шедевру – «ємність» світу в момент створення була мізерною. Тепер, за допомогою додаткових гео- і біомодулів він виправляв і розширював все, що міг, гублячи значно більше часу і сил, ніж пішло б на створення нового світу. Місцевий покійник навідріз відмовився переселитись в інший світ, не зважаючи на чисельні обіцянки перенести туди і старий дизайн. Він казав, що його і так все влаштовує, проте невгамовні родичі настоювали на покращенні його “житлових умов”. І Ден покращував — наскільки це дозволяли його вміння, стародавня, переплутана матриця, і сам мешканець, який обов’язково приходив, зупинявся кроків за двадцять, несхвально стежив за його роботою, а потім, без жодного слова, повертався спиною і йшов геть.

Сьогодні він не прийшов. І Ден був майже певен, що без мовчазного наглядача робота піде веселіше. Та сталося не так. Сама думка про черговий сеанс полювання на бліх у базовій програмі вселяла в душу жах. Цим, ясна річ, займуться програмери, але йому доведеться зі спокійним виглядом сидіти біля них, і раз за разом пояснювати тонку різницю між “недокументованими можливостями”, які він повинен терпіти, і помилками, які їм доведеться виправляти. Плодячи по дві нових на місці кожної виправленої…

Різкий, розлогий “клац!” ляснув його по вухах. Ден лайнувся і миттю шмигнув за найближчий гранітний валун. Знову неподалік гримнуло, і черговий “клац” вибив іскри з каменю. Дену знадобилось ще секунди зо дві, щоби зрозуміти, що хтось його обстрілює — і здивуватися своїй реакції. В таку ситуацію він втрапив уперше. Ден встав на повен зріст.

- Якого біса ви робите?

Знову постріл і огидне клацання кулі об камінь. Ден подолав бажання знову впасти на землю. Теоретично, ніщо з того, що відбувалося в посмертному світі, не могло зашкодити його біологічному тілу. З-за бурої скелі з’явився покійник. В руках у нього була короткоствольна рушниця – як у вестернах.

- Що ви собі дозволяєте? – знову крикнув Ден.

У голосі явно прорізались істеричні нотки.

- А, це ти…

Покійник, здавалось, помітно розчарувався.

- А хто тут ще міг бути? – пробурчав Ден, обтрушуючи куртку.

У нього помітно тремтіли коліна.

- Не знаю, кого ти до мене підселив, чоловіче, але йому не жити, – відрізав дідок.

Ден помітив, що він не знімає пальця зі спускового гачка, і тримається звіддалік.

- Що за дурня? – обурився Ден. – Ви ж відмовились від сусідів!

Старий кивнув.

- Проте ви когось до мене підселили. Ви не надто чесні хлопці, еге ж?

- Якщо в програмі з’явилась помилка… – почав Ден.

Але покійник його перебив.

- Простіше кажучи, ви загнали мою барлогу комусь ще, – сказав він.

- Нічого подібного! – роздратовано гарикнув Ден. – Ви відмовились від віртуальних сусідів.

- Еге ж. В мене їх було забагато, поки я ще жив.

Ден стенув плечима.

- Ми перевіримо програми. Але я певен, що ви помиляєтесь.

Старий мовчав, але рушницю опустив.

- А… А ви не могли б його описати? – спитав Ден.

Дід повернувся й мовчки рушив геть.

Ден оглядівся, шукаючи пульт – він кудись подів його, коли пролунав перший постріл. Пульт висів над землею біля недалекої каменюки.

Ден віддав команду згорнути світ.

Він стояв із закритими очима й чекав, поки зникне верес. Особливість монотонного пейзажу – від нього важче відключитись. Кожна деталь – пучок трави, сірувата імла над далеким схилом, каменюка, що вросла в землю – врізається в пам’ять і воскресає у всіх деталях, варто лиш на мить задуматись.

Цікаво, чи може мрець збожеволіти? Чи може в нього розвинутись параноя чи маніакально-депресивний психоз? Чи може йому просто хочеться вбити Дена, а легенду про чужинців він вигадав для самозаспокоєння?

Ден подумав про Магду. Її, свідомо чи ні, завше рятував дар називати речі своїми іменами. А він постійно забував, що про клієнтів слід думати як про мерців. Може, якби він завше про це пам’ятав, йому не було б так незатишно у Склепі. І якщо когось і ощасливив своїм приходом психоз – то це його, Дена, а не дідугана з рушницею. Хоча б тому, що він – живий, а стариган – мертвий.

Може, у чомусь Магда і має рацію – він надто захопився покійниками, треба частіше займатись живими ландшафтами. Одинадцять років тому він з радістю вхопився за пропозицію працювати для Склепу – за це надто добре платили. Перші посмертні світи були товаром штучним і шалено дорогим. Навряд чи тодішні ціни хоч якось співвідносились з реальністю – адже збереження архівів особистості і їх розархівація були непогано відпрацьовані в космічних програмах. Технологію викинули на ринок ширпотребу, як викидали з військових і космічних програм все, що тільки можна було використовувати в побуті. Попервах такий вид дизайну був не тільки перспективним, але й цікавим. А потім все обернулось на рутину. Після затухання електричних коливань у мозку витримували тридобову паузу, після чого особистість розархівовували у віртуальному світі, де вона могла існувати необмежено довго за бажаних для себе умов. Умови ці обговорювались іще за життя, і зазвичай були достатньо одноманітними. Затишний дім – або вілла, садок, гори, тепле море – все, що приносило радість, або залишалось нездійсненною мрією. Забезпечити цю розкіш технічно було нескладно – в нагоді стали стандартні програмні пакети для організації простору, розроблені пів сотні років назад для ландшафтного та інтер’єрного дизайну. При тому, що посмертні світи були виключно віртуальними, тратити кошти доводилось лиш на дизайн та потужну, багатократно резервовану комп’ютерну мережу, де все це і крутилося. Користувались попитом і віртуальні сусіди чи сусідки – але з ними періодично виникали проблеми. Попри досконалі тіла й рівень інтелекту, нерідко вищий за IQ клієнта, більшість мешканців посмертних світів невдовзі починали жалітися, що їхні супутники посмертного життя – «тупі залізяки», які лиш невдало імітують людей. Натомість багато хто заводив собі друзів у вигляді найхимерніших істот, наділених максимально досяжним штучним інтелектом. Як казав один чолов’яга середніх років, котрий завів собі компаньйона у вигляді невеликого титанового кіберптаха – «Нехай мій Краг – лише зграйка електронів у комп’ютері, але з ним цікаво, і він ніколи не вдає із себе справжню ворону».



Ден відчув, як по спині тече піт, і лише тієї миті зрозумів, що стоїть перед Склепом на спекотній бетонній доріжці, а сонячний удар потроху обертається з перспективи на реальність. Літо у місті видалось неправдоподібно спекотним. Ден повільно побрів до машини, завів двигун і ввімкнув кондиціонер.

Йому слід було їхати до моря. З Магдою – чи без неї.

Він поволі покотився з двору. Тільки після того, як вдалося втиснутись у щільний потік на магістралі, Ден подумав, що дарма не написав службову записку. Чи була вся історія його власним нервовим зривом, чи посмертним божевіллям клієнта – перевірити складно. Але щось у програмі світу WYB-5y дійсно йшло вкрай криво. Рушниця. Він ніколи її не створював – це можна перевірити у логах дизайну, збережених у двох резервних сховищах у Склепі.

За роздумами та не дуже впевненими обіцянками самому собі надіслати записку у Службу адміністрування зразу ж, як тільки буде вільних п’ять хвилин, Ден і не помітив, як вибрався зі щільного потоку й опинився в передмісті. З обох боків тягнулись дбайливо доглянуті, але дуже схожі між собою садочки. Ден міг на око визначити матриці практично кожного. Студентські експерименти, дві-три розкішних імітації позаминулорічних переможців дизайнерського конкурсу, зліплені із дешевих замінників, кілька аматорських підробок природних біотопів і – відпочинок для душі й ока – просторі англійські газони з гравійними доріжками, які виглядали б цілком пристойно, якби не масштаб 1:10.

Ден залишив машину під тентом і завернув за ріг білого будиночка. Настрій, і без того не райдужний, спаскудився до самих глибин. Стара курка. Знову вона за своє. Ден зупинився перед чималим бузковим кущем, який ще тиждень тому ріс собі перед будинком, навпроти ґанку, і зробив безуспішну спробу настроїти себе на делікатний і ввічливий тон. Йому ні за що не можна губити це замовлення. Він глибоко вдихнув, обійшов кущ і пішов у сад.

Під крислатою старою яблунею, якій насправді не було і двох років, він побачив здоровенного лисуватого чолов’ягу і маленьку сухеньку бабцю. Вони розмовляли. Точніше, він час від часу щось бурчав, а вона підскакувала, розмахуючи крихітною сапкою біля його носа, і аж заходилась верескливою скороговіркою. Ден окинув сад поглядом і поліз до кишені за інфоблоком.

Сад був розгромлений. Він нічим не нагадував маленький, затишний витвір мистецтва, зроблений Деном рік тому. Сад не був схожим навіть на травневу свою версію, коли Емма – так звали бабусю і власницю саду – вирішила, що їй конче потрібні гортензії, і власною персоною поїхала за триста кілометрів у якесь передове садівництво, заплатила скажені гроші і власноручно ткнула гортензії в землю. Кущі швиденько почали в’янути, і Дену довелось їх рятувати, а заодно вписувати в проект грядочки з якимось пряними травами.

Ден викликав віртуальну панель і почав тестування садової мережі. Звісно, що мережа буде порізана лопатами, сапками і садовими ножицями – це Ден знав і без тестування, досить було глянути на нові грядки, видерті з корінням кущі і вириті не знати навіщо траншеї. Емма, здавалось, відчула, що в землі щось відбувається. Вона круто повернулась і войовниче здійняла сапку.

- Навіть не думайте! – крикнула вона. – Забирайтесь! Не смійте нічого чіпати! Ненавиджу цю магію… – буркнула бабця вже собі під носа.

- Мамо, це не магія, – з відчаєм в голосі почав її здоровило-син. – Це дизайн…

- Пол, ти остолоп, – хльостко почала Емма. – Як я могла виростити такого остолопа? – Ці слова були звернені до Дена, і він постарався вдати, що не почув. – Я просила в нього садок. Маленький садок, де я б могла копирсатись на клумбах і потроху звикати до землі. В моєму віці вже час, як гадаєш? А ти що зробив? – вона ткнула сапкою в бік Дена. – Ти приволік сюди цього!

Ден знову вдав, що недочуває. Його не цікавили сварки – він поспішав відновити комунікаційні канали між масивами нанотрансформаторів, зруйновані невтомною Еммою. Ден підозрював, що бабця спеціально пересаджує і перекопує все в найнесподіваніших місцях, аби лиш максимально понівечити мережу. Потім вона підкреслено гучно лається з сином, а сама потиху приглядається, як він працює зі своїм пультом. Часом йому здавалося, що старенька засікала час і фіксувала, скільки займе ремонт мережі цього разу. Ден несподівано підняв очі від контрольної панелі, спіймав погляд бабусі і перш ніж вона відвела очі, встиг широко і нахабно до неї всміхнутись. Він більше на неї не сердився. Мережа виведена з ладу. Частина трансформаторів безповоротно втрачена. Але її син заплатить і за роботу, і за матеріали. А вперте бажання Емми самотужки обробляти свій сад здавалося йому прецікавим анахронізмом. Їй хотілось власноруч підрізати троянди й перекопувати грядки. От тільки підтримувати реальний сад вона не могла – не вистачило б ні вміння, ні сил.

- Я не можу дивитись, як кущі самі переповзають вздовж паркана, а яблуні крутять гілками, – підкреслено голосно, аби чув і Ден, продовжувала старенька.

- Але мамо, повороти гілок покращують дозрівання яблук! – вигукнув син.

- Ох, Пол, краще помовчи! – кричала Емма. – Господь потурбувався про те, щоб кожне яблуко й без того отримало все, що йому потрібно. Навіщо дереву крутити гілками? Це, все-таки, не вітряк!

Ден ледве стримував посмішку. Насправді яблуні ніколи не крутили гілками – це було можливо, але надто складно. Все, що робила його програма – трохи міняла кут гілок і листя. Але бабця була з біса уважна – і навіть такі мікроскопічні маніпуляції помічала одразу. Можливо, з неї вийшов би непоганий дизайнер. Але все своє життя вона провела в якійсь запилюженій конторі в Північному Центрі, при тому місяцями не виходила надвір, бо жила в тому ж мегакомплексі. Не покидаючи приміщення, вона обзавелась сином, якоюсь хронічною хворобою, змінила кілька місць роботи, заробила достатньо грошей, аби відправити сина в університет, змінила шістьох партнерів, проте за жодного з них не відважилась вийти заміж. Вона покинула мегакомплекс тільки тоді, коли стала сухенькою бабцею, не втративши, проте, волі до життя і дещиці здорового глузду. Дену вона подобалась. Мабуть, Магда під старість буде схожою. От тоді він з нею і одружиться.

Панель просигналізувала про часткове відновлення роботи мережі. Ден протестував готовий сегмент. Листок, котрий лежав біля ніг у Емми, на очах зітлів і змішався з землею.

- О ні, – простогнала Емма, картинно здійнявши руки до неба. – Він знову за своє, гидкий хлопчисько.

Вона кинула сапку і скомандувала:

- Пити чай, негайно. Ні, Поле, хлопче, це тебе не стосується. У тебе є робота, сім’я, друзі – коротше, я тебе не затримую. А з ним, – вона тицьнула пальцем у бік Дена, – я спробую укласти перемир’я. Залиште своє жахливе приладдя тут, юначе, не смійте тягнути його у дім.

Ден слухняно приспав пульт і поклав інфоблок на траву.

Чай Емма подала на терасі, котра виходила в сад.

- Ви ж знаєте, пані… – почав Ден, розглядаючи старосвітське горнятко на широкому блюдці.

- Емма, – перебила старенька. – Я ж просила називати мене Еммою.

- Еммо, ви добре знаєте, що ніякої магії в моїй роботі немає.

- Я мало що знаю, юначе, – відповіла Емма, наливаючи чай з пузатого чайника, розмальованого божевільними квіточками. – Я не розумію, як можуть пересуватися кущі, і як за три секунди може зігнити листок. Для мене особисто це магія.

- Загалом, це розробка Космічного бюро, – смиренно – і вже вкотре – пояснив Ден. – Це називається терраформінг.

- Космічного? – перепитала Емма. – Що за дурниці? Ми ж не в космосі!

- З якоїсь точки зору, всі ми мешкаємо в космосі, – ухильно почав Ден. – Але терраформінг дійсно розроблявся для інших планет. Хоча на практиці його так і не вдалося застосувати.

- Овва. І чому? Цій чортівні у космосі – найкраще місце, – фиркнула Емма. – На Землі достатньо нероб, щоби орати навіть не тракторами, а вручну. Інша справа – Марс. Чому там дотепер немає яблуневих садів?

- На Марсі – унікальна екосистема, – сказав Ден. – Навіщо робити з нього поганеньку подобу Землі?

- А, турфірми постраждають, – Емма відкинулась на спинку крісла. – Ви такий самий сноб, як і мій син. Зізнайтеся – з мерцями працювати простіше, ніж зі мною?

Ден стенув плечима.

- Можливо. Али ви подобаєтесь мені більше, ніж мерці.

Емма енергійно кивнула.

- Я вам не вірю. Розкажіть краще про цю космічну програму.

Ден сьорбнув чаю, обпікся, і замалим не вилив на себе решту гарячої рідини з горнятка.

- Адаптувати організми колоністів до умов інших планет виявилось простіше і дешевше, ніж адаптувати планету до потреб людського організму, – сказав він. – Ми мандруємо крізь космос у вигляді чистої інформації. На планеті прибуття ця інформація стимулює синтез біологічних структур з наявних матеріалів, нерідко – без участі звичного нам вуглецю. Навіщо в такому випадку палити колосальні ресурси, і перетворювати планету на Землю? При тому ще й результат ніхто не гарантує.

- Х-м, скільки зусиль – і все намарне, – протягнула Емма.

Вона пила свій майже киплячий чай цілком спокійно.

- Та ні, тераформінг виявився прекрасною технологією для Землі. Пам’ятаєте, як швидко вдалося зробити ваш сад?

Емма пирхнула.

- Поспішиш – людей насмішиш, юначе, – відрізала вона. – Ви все зробили зовсім не так. Потицяли кущі де попало. Розбили якісь божевільні клумби…

- Емма, ви схвалили проект! – з докором нагадав він.

- Так, схвалила, – Емма войовниче задерла підборіддя. – Проект був стерпним – я навіть не чекала від вас такого. Але ходити щодня у цьому саду? Це ж тортури, чистісінькі тортури!

- Все, що треба – це викласти ваші зауваження…

- Я викладала їх сто разів! І що? Все рівно зробите все, як вам заманеться…

- Я роблю те, що ви мені кажете, Еммо. Скажіть, ви ж просто хочете розважитись…

Він замалим не сказав «коли морочите мені голову» – але вчасно прикусив язика.

- Ви просто хочете розважитись, доглядаючи за садом самотужки.

- Ну от, хоч в одного з хлопчиків є клепка в голові, – зітхнула Емма.

- Але ваш син вважає, що вам важко це робити. І я з ним, між іншим, згоден.

- Так, мій син буває збіса впертим, – сумно зітхнула Емма. – Він категорично відмовився вас вигнати, хоча я його не раз про це просила. І що мені тепер робити?

Ден стенув плечима. Він зовсім не злився на стареньку.

- Я відчуваю себе мертвою, – пожалілась вона. – Зізнайтесь, ви так само робите світи… Ті, в котрих живуть мертві?

Ден на мить завагався.

- Не зовсім – але принцип той самий.

- От бачите. А я хочу відчувати себе живою. Принаймні, поки Бог не вирішить інакше.

Ден подивився через перила тераси на садок. У нього виникла неприємна думка, що в чомусь старенька має рацію. Може, він надто захопився посмертними світами, і його живі ландшафти тепер теж відгонять трупним духом? Що діяти? Відмовитись від нових замовлень в Склепі? Підтримувати все законтрактоване, а за нові світи не братись? Або перейти виключно на реальні ландшафти – хоча б на якийсь час. Йому треба добряче просочити себе життям. Його запахом і теплом. Його недосконалістю.

От тільки отримати замовлення на реальний ландшафт зовсім не просто. За одинадцять років посмертні світи подешевшали і стали популярними – достатньо, щоб забезпечити роботою орду дизайнерів. А оскільки матеріальні витрати на них наближались до нуля – чи принаймні до смішних тризначних сум, – індивідуальний дизайн був єдиною можливою умовою отримання прибутку компаніями-операторами. Тому його зробили обов’язковим. Натомість реальні ландшафти, виконані на індивідуальне замовлення, а не куплені разом з журналом по садівництву, стали розкішшю. Навіть крихітний садочок Емми був розкішшю, за яку Ден міг витримати десяток бабусь із сапками. Крім нього, в Дена було всього два реальних проекти – такий самий крихітний ставок з кількома водяними лілеями й орхідеями на березі, та маленький садок, оформлений камінням. Це були шалено складні для підтримки біотопи – в першу чергу, через крихітний розмір.

Про співпрацю з потужними екофірмами Ден думав з роздратуванням. Хоча й мріяв про проекти, виконати які могла тільки компанія з грандіозними потужностями. Менш за все він любив згадувати про свій найбільший, і, по великому, найкращий проект – парк в Південно-Західному офісному центрі. Площею у 28 гектарів. Ліс помірно-континентальної кліматичної зони, м’які пагорби – від соснових масивів до темного ялинника, озеро – хризоліт в тонкій оправі березового гаю. Запах. Приглушений спів птахів. Шурхотіння у травах. Сонячні зайчики на минулорічній глиці. Неймовірно складний біотоп. Реалізацію та експлуатацію повністю взяла на себе «Екорама» – Дена відтерли від проекту зразу після етапу формування екосистеми. Власне, і офіційний контракт у нього був тільки на проект…

- Ви знаєте, що мій син хоче замовити мені посмертний світ? – спитала Емма.

Ден виринув із задуми, але не встиг надати обличчю належного виразу.

- Так? Та що ви кажете?

Емма сердито пирхнула.

- У вас не завше виходить доладно брехати, – з задоволенням відзначила вона. – Про що ви задумались? Про чергову подругу?

Ден похитав головою.

- Годі вам. Я стара жінка. В мене дорослий син, у якого уяви ще менше, ніж у вас. І мені цікаво, про що може думати молодий чоловік, поки п’є чай зі старою бабою на терасі в розгромленому саду.

Ден взяв горнятко й ковтнув. От чому Емма п’є такий гарячий чай – вона просто не вміє його заварювати. Ден відставив горнятко.

- Я думав про ландшафт, – сказав він.

Емма запитально зиркнула в бік саду. Ден похитав головою.

- Про справжній, великий ландшафт, – сказав він. – Реальний. Живий. Я вже й не пам’ятаю, як мені вдалось його створити.

- Цей знаменитий парк у південно-західному передмісті? – спитала Емма.

Ден кивнув.

- Ви знаєте?

- Там працює мій син. Він тому й найняв вас – йому подобається той парк.

Ден невесело всміхнувся.

- Боюсь, там немає нічого мого – крім проекту.

- А має бути щось іще?

- Звісно. Цей парк міг би бути іншим, якби я сам виростив дерева, створив кожну піщинку на дні озера. А потім приглядав би за тим, щоб все лежало, росло і пахло як слід.

- Звідки ви знаєте, як слід? – спитала Емма.

- Ну, я ж створив цей проект – кому ж краще знати?

- Добре, що вам не дали це зробити.

- Чому?

- Бо ви нерозумний хлопчисько, – відрізала вона.

Ден не знайшов що відповісти.

- Ви давно там були востаннє?

- Після початку експлуатації – жодного разу, – зізнався Ден.

- Там протоптали нові стежки, – сказала Емма, з задоволенням спостерігаючи як міняється його лице. – Старі заросли амброзією. Павуків вивели. Завезли декілька видів метеликів.

Ден заставив себе засміятись.

- Ви не розумієтесь на екоінженерії, Еммо, – сказав він. – Якщо у нові стежки я б іще повірив, то метелики зруйнували би біобаланс за кілька тижнів. Парк мусів би загинути.

- То ви знаєте, що син хотів створити для мене посмертний світ? – знову спитала вона.

Ден зітхнув і пробурчав:

- Здається, з мене вийшов поганий конспіратор.

- Не гірший, ніж із Пола. Я давно зрозуміла, що до чого. Він замовив вам проект, правда?

- Але не знав, як вам про це сказати.

- Тому він подарував мені цей шматок землі й запросив вас, щоб відпрацювати ідеальний проект в реальних умовах, – закінчила Емма.

Ден кивнув.

- Я тільки одного не знаю, – сказав він. – Як він збирався переконати вас зробити архів. Ви, здається, противник посмертного існування?

Емма пирхнула.

- Він думав, що мені так сподобається мій садок, що я не захочу з ним розлучатись навіть після смерті.

- Він помилився?

- Юначе, в мене немає нічого, дорожчого за сина. Але і з ним я готова розлучитись, коли прийде мій час. Після смерті – тільки Божа воля, – різко сказала Емма. – І якщо Бог захоче перенести мене до раю, то не сумнівайтесь, райський сад напевне буде кращим, ніж те, що створить якийсь хлопчисько.

Емма налила собі чаю, відпила і скривилась – здається, їй він теж не дуже подобався.

- До того ж, це буде корисно для Пола, – сказала вона. – Йому прийдеться нелегко – але ж повинен і він відчути, що таке нелегко. Йому доведеться відірватись від моєї спідниці. А якщо я буду в межах досяжного, він буде бігати до мене при першій-ліпшій нагоді. Потім він заведе собі подругу, яка мені не сподобається, ми почнемо з’ясовувати стосунки…

- Якщо ви захочете, я зможу створити для вас багато затишних місцинок, де вас ніхто не зможе знайти, – сказав Ден.

- Що за дурниці, юначе! Ви думаєте, що я зможу відсиджуватися у схованці, коли мене шукатиме власний син? – обурилась Емма.

Ден зітхнув і знову зиркнув крізь перила на садок. Наномережа до цього моменту мала цілковито відновитись.

- Емма, ви дозволите зайнятись вашим садком?

- А я можу відмовитись? – саркастично реготнула бабця. – Ви, здається, уклали угоду з моїм сином. Працюйте. І тільки спробуйте хоч пальцем доторкнутись до гортензії!

- Я не торкатимусь гортензій, – втомлено сказав Ден. – Скажіть, чого вам бракує? Що мені зробити, щоб вам було затишно у цьому садку?

- Я вже казала вам про це двадцять раз, – пробурчала Емма.

- Може, я щось не так розумію.

- Може, ви геть-чисто все не так розумієте, – відрізала Емма. – Страх, праця, і задоволення – ось що мені потрібно від саду. А тепер – геть з тераси. Наведіть лад і забирайтесь. Мені ще треба обприскати троянди. Я боюсь бронзівки.

Вона схопила піднос з чайником і горнятами, і зникла в домі. Ден приголомшено дивився їй у слід. В її саду не могло бути бронзівки. У ньому взагалі не було шкідників – дотримуючись принципу недосконалості, Ден дозволяв собі два-три припсутих яблука. Але справжні, неконтрольовані шкідники?

Ден похитав головою і рушив до інфоблоку, котрий лежав у траві.

Коли він взяв його до рук, щось боляче вкусило між пальцями. Він пригледівся й помітив мураху. Екосистема саду їх не передбачала.

Ден скрушно зітхнув і взявся за наведення ладу. Мережа відновилась, але місцями працювала нестабільно. Він правив помилку за помилкою – і невдовзі майже заспокоївся – аж раптом завібрував інфоблок. Ден вставив у вухо невелику пластичну сферу з хвостиком – інфоблок був завантажений роботою, і забирати ресурси на відеозв’язок не хотілося.

- Ти де? – спитав у вусі знайомий голос.

- А ти хто? – роздратовано відповів Ден.

- Я Мік! – гаркнуло у вусі.

- Вибач, Мік. Не впізнав, – смиренно протягнув Ден. – Я в саду – якщо тобі це щось каже.

- Дай мені код світу, – якось тривожно попросив Мік. – А краще – негайно сам втікай з програми.

- Я в реальному саду! – сказав Ден.

- А, тоді не страшно. Кидай все – і приїжджай у Склеп. Негайно.

- Та що у вас там… – почав було Ден, але його перебив сигнал завершення зв’язку.

Ден створив послідовність завдань для локального процесора, згорнув пульт, і, обтрусивши штани, рушив до машини.

Мік зустрів його біля входу до Склепу.

- Коли ти востаннє працював з MU32?

Ден роздратовано зітхнув і поліз в інформатор. Але Мік перехопив його руку і тихо сказав:

- Це Міла Кунц.

- Міла? – перепитав ден. – Маленька Міла?

Мік кивнув.

- Тиждень тому, – відповів Ден. – Може, днів десять. Зараз уточню.

Мік знову перехопив його руку.

- Це вже не важливо, – пробурчав він. – Її батьки в моєму кабінеті. Тобі доведеться з ними зустрітись.

Мік круто повернувся і рушив до входу в Склеп. Ден пішов слідом, відганяючи незрозумілий страх.

В кабінеті директора служби підтримки Склепу йому назустріч піднявся невисокий, квадратний чоловік. Жінка залишилась в кріслі. Її лице було непорушним, склистий погляд застиг на порожньому столі. Натоміть обличчя чоловіка увесь час коливалось між розгубленістю і люттю.

- То ви її послухали! – гаркнув чолов’яга, дивлячись на Дена.

- Вибачте?

- Пане Кунц, у нас немає жодних підстав… – почав Мік.

Але Кунц його перебив.

- У мене є підстави, – сказав він, усім корпусом повертаючись до Міка. – Я знаю, що моя донька вже давно носилась з ідеєю самогубства.

Жінка схлипнула.

- Я би не став називати це самогубством, – сказав Ден.

Він зрозумів, що сталось, але його гризло питання – як?

- А як би ви це назвали? Чи після того, що ви зробили, справді треба вживати вже інше слово?

- Це ви про жирафа? – невинно поцікавився Ден.

Чолов’яга його дратував. Як цей боров міг бути батьком такої милої дитини?

- Якого жирафа?! – ревнув Кунц.

- Котрого я зробив для вашої доньки під час нашої останньої зустрічі.

- А, так ви з нею зустрічались!

- Так, я часто зустрічаюсь з померлими клієнтами. Не можу сказати, що отримую від цих зустрічей море задоволення, але це – частина моєї роботи.

- Про що ви говорили? – низьким і хрипкуватим голосом спитала жінка.

Ден завагався.

- Ну? – буркнув чоловік. – Чи ви язик проковтнули? Мені теж цікаво почути. Увесь минулий місяць вона від мене ховалась!

Він почав швидко й нервово ходити по м’якому килимовому покриттю кабінету. Ден відчув, як роздратування минає. Кунц, ясна річ, був боровом. Але зараз його безсила лють викликала співчуття. Посмертний світ з ілюзією життя зміг створити й ілюзію смерті…

- Вона казала, що хоче… припинити своє існування, – Ден і сам ледве не сказав «покінчити з собою». – Вона просила мене допомогти.

- Ага! І ви погодились! – Кунц зиркнув на Дена очима, в білках яких потріскані судини склали химерне червоне мереживо.

- Звичайно, ми не погодились, – відповів Ден.

- Тоді хто це зробив? Доступ до її світу…

- Припини, Якове, – сказала раптом жінка. – Досить. Ходімо.

- Що?

Чоловік був явно приголомшений.

- Але… Я не можу все залишити як є. Хтось вбив мою доньку!

- Наша донька загинула в автокатастрофі, – несподівано твердо мовила жінка. – Вісім років тому.

Вона встала з крісла й повільно пішла до дверей – довга й худорлява, повна протилежність до свого чоловіка.

Не дійшовши до дверей, вона зупинилась і повернулась до Дена.

- Що вона вам казала, коли… востаннє?

- Вона казала, що Плит плакав цілу ніч, – відповів Ден.

Це було навіть гірше, ніж з Мілою…

Кунц раптом гучно схлипнув. Жінка кивнула.

- Він плакав цілий рік, – прошепотіла вона. – Ходімо, Якове. Скоро зберуться гості. Їм не конче про все це казати, правда?

Кунц покірно кивнув.

- У мене сьогодні день народження, – навіщось сказав він Дену.

Родина Кунців тихо покинула кабінет.

- Пережили, – видихнув Мік, щойно за ними закрились двері. – З цими – пронесло.

Ден практично ліг на стільці й заплющив очі. Якщо це – «пронесло», то як тоді виглядатиме класичне Мікове «влипли»?

- У тебе зараз багато замовлень? – спитав Мік.

- Окрім Склепа? Не дуже.

- Це добре. Бо ти мені потрібен, – Мік кивнув у бік дверей. – Це тільки перші ластівки.

Ден запитально звів брови.

- У нас проблеми. Хтось, як не крути, погасив світ Міли Кунц. І якщо це був не ти, не я і не вони – то хто?

Ден замислився.

- Глюк програми? Впало живлення? Напали підземні гноми?

Мік стенув плечима.

- З живленням все гаразд – воно не падало, і обидва резервні генератори в нормі. За все решту – сказати нічого не можу. З програмою підтримки діється якась чортівня. Я навмання вибрав кілька світів і перевірив.

- І що?

- Ходімо. Тобі варто на це подивитись.

***

Ден, похитуючись, зайшов у квартиру. Він не знав, що розібрало його дужче – втома чи півпляшки віскі на голодний шлунок, які він прийняв у кабінеті Міка. Це було необхідно, сказав він собі. Вони лікувались. Ден впав у крісло і замалим не застогнав – від лютого болю в голові і спогадів. Його світи – барвисті, різні, але всі без винятку затишні й цікаві, – що з ними сталося? І хто міг таке вчинити? Вони з Міком перебрали, певно, сотню світів – і з них заледве дюжина могла претендувати на звання нормальних. У всіх решту панував цілковитий хаос. Кілька світів страдали від помітного перенаселення – з хворобами, злочинністю і «світовими війнами» на континентах розміром в сотню квадратних кілометрів. При тому походження більшої частини популяції було цілком незрозумілим. У декотрих світах люди деградували практично до тваринного стану. А майже третина світів була зруйнована вщент – там не діяли навіть фізичні закони.

Що робити з перенаселеними світами, Ден думати не збирався – нехай Мік сам викручується, як може. Звісна річ, здійметься буча, його обов’язково звинуватять в тому, що він по кілька раз продавав один і той самий світ, звинувачення підхопить преса, але суд його вини не визнає. Хоча б тому, що можна спокійно продати два світи-клони, а не ризикувати з поселенням кількох клієнтів у один. Тим паче, що декотрі зі світів були забиті вщент – і не помітити цього при огляді майбутні клієнти не могли.

Крім того, доведеться вирішувати, які світи можна врятувати, які – розселити, а які – добити, щоб не мучились. З розселенням буде своя катавасія – переважна частина населення – чисті «віртуали», і відрізнити їх від колишніх реальних людей зовсім не просто. Ще доведеться розслідувати, куди поділись мешканці спустошених світів – до сусідів чи прямісінько в небуття. І ще не завадило б з’ясувати, що трапилось з єдиним світом, який просто безслідно зник – зі світом маленької Міли Кунц.

Мік увесь вечір цмулив віскі і лаявся. Потім він перестав лаятись і почав схлипувати. На ранок було призначено засідання за участю всього техперсоналу і якихось спеців з Космічного бюро, запрошених для консультацій. Денова присутність була зовсім необов’язковою – він був всього лише дизайнером. І чи не вперше в житті він про це нітрохи не шкодував.

Зі стогоном він вибрався з крісла й побрів на кухню. Ден відчував, що йому зараз бракує Магди. Вона, звісно, обізвала б його останніми словами, загнала у ванну й полила крижаною водою. Їй не подобались сучасні засоби для боротьби з похміллям – вона надавала перевагу старовинним, не так медичним, як дидактичним.

Ден добрів до пульта реплікатора й попросив чаю. Реплікатор не зреагував – замовляти довелося тричі, і, врешті-решт, набрати бажане на пульті – машині не вдалось розпізнати його хрипіння. Голос він зірвав в одному зі світів, де вони з Міком попали під артобстріл. Коли Міка штовхнуло ударною хвилею, він не втримав в руках пульт, довелося лізти за ним в круту каменисту ущелину, бо за кількадесят метрів інфоблок їх вже не чув. Та вони, власне, й самі себе не чули між безперервного гуркоту вибухів. Ден розумів, що зашкодити їхнім реальним тілам канонада не могла, але на самому споді свідомості ворушилось щось темне й давнє, що змушувало падати лицем до землі й рухатись вперед виключно у стилі предків-плазунів.

Чай вийшов чудовий. Ден повернувся до крісла, і ввімкнув настільну систему. Заснути сьогодні він вже не зможе – то, мабуть, є сенс попрацювати. Залишки алкоголю цьому не заважали – Ден знав, що швидше не зможе говорити, ніж втратить здатність керувати інфосистемою.

Першим, що він побачив на робочому столі, був лист від Карпова, директора «Екорами». Тієї контори, для якої він робив проект Південно-західного парку. «Старий, не можу до тебе достукатись. Ти в ейфорії, у відпустці чи вже помер? Як тільки випірнеш – гукни. В будь-який час».

Ден зиркнув на годинник. Чотири години двадцять хвилин. Він з мстивою радістю натиснув на клавішу виклику.

Віктор відповів на диво швидко.

- Ти де був? – запитав він замість привітання.

- У Склепі, – відповів Ден.

- Забудь про Склеп. Для тебе є місце серед живих.

- І де воно? – кисло поцікавився Ден.

- Тридцять три гектари. Вистачить?

Ден захлинувся чаєм.

- Скільки?

Віктор явно тішився досягнутим ефектом.

- Тридцять три гектари, – рівним голосом повторив він.

- Ви почали колонізацію пустелі Гобі? – спитав Ден, струшуючи краплі з рукава.

- Навіщо, там унікальний ландшафт!

- Тоді де? Попереджаю, я не працюю з вічною мерзлотою.

- Боїшся холоду?

- Моя дівчина любить теплі моря. Реальні.

- Якщо нормально виконаєш замовлення, купиш їй острівець в Тихому океані.

- То де?

- У нас є шматок землі кілометрів за п’ятнадцять від південно-західного передмістя.

- Під містом ще є такі площі?

- Його резервували під цвинтар. Але ми перехопили. Тебе, надіюсь, це не тривожить? Хоча вибач, я забув, ти ж у нас спеціаліст з покійничків.

- Хочете замовити у мене проект?

- Ми нічого не хочемо. Хоче наш клієнт. А ми йдемо йому назустріч.

- А хто клієнт?

- Загалом, це секрет.

- Від кого?

- В тому числі і від тебе. Ну, і від мене також, якщо на те пішло.

- Але ти, звісно, щось рознюхав.

- Так, зі своїх каналів…

- І…

- У всьому цьому якимось чином задіяне Космічне бюро.

- У них що, своїх спеців немає?

- Своїм спецам довелось би щось пояснювати. І звітувати великим людям, чим ті специ займаються. А ми тихо і скромно працюємо на підставних осіб.

- Ох, не до душі мені ця історія, – пробурчав Ден.

- Тобі сподобається, – запевнив його Карпов. – Коли побачиш умови.

- Що саме ви від мене хочете?

- Ти робитимеш проект і відповідатимеш за подальшу експлуатацію, – сказав Віктор.

Ден нервово ковтнув слину.

- А… А не забагато на мене самого? У мене відсутні достатні потужності…

Він замовк. Ще не вистачало, щоби Віктор сприйняв його слова як відмову..

- Потужності наші, – відповів натомість Карпов. – І адміністрування наше. І техпідтримка. Ти тільки твориш, а в перервах кажеш, чого тобі бракує.

Ден врешті-решт відставив вже захололий чай. Таке не приходило до нього навіть у найсміливіших мріях.

- То ви вже погодилися на контракт?

- Ти теж на все погодишся – от побачиш.

Ден не сумнівався. Він вже був згоден робити цей проект. Навіть задарма.

***

Віктор прокинувся від крику. Судячи з того, як саднило горло, кричав він сам. З натугою розплющив повіки, і зрозумів, чому так важко дихати – він лежав, притиснувшись лицем до зім’ятої ковдри. Крекчучи від болю в найнесподіваніших місцях, він перекотився на спину і втупився в стелю. Стелею виявився купол звичайного польового намету, крізь крихітне віконце проглядали яскраві зорі.

Ніч?

Віктор насилу підняв важку руку й потер обличчя. Шкіра була сухою, свербіла і, здається, трохи лущилась. Віктор сів на постелі і від несподіванки скрикнув – у скронях запульсував біль. Йому здалося, що зліва, під самою стінкою намету, щось зблиснуло. Він обережно повернув голову, пригледівся й зрозумів, що там лежала панель інфосистеми. Вона переливалась індикаторами пропущених викликів, мов химерний шматок новорічної ялинки. Віктор спробував свиснути, але губи не послухались. Тоді він спробував активізувати панель голосом, але вийшло не краще, ніж зі свистом. Хрипкий і гортанний звук видався дивним навіть йому, не кажучи про автоматику керування. Довелося злізти з низького надувного ліжка і зробити два повільних, по старечому непевних кроки. На них пішло стільки сил, що він всівся на підлогу прямо біля панелі і набрав код активації.

- Помилка авторизації! У доступі відмовлено! – металевим голосом гаркнула панель і заблимала яскраво-червоною рамкою.

Віктор здригнувся й наморщив лоба. Зміст сказаного залишився йому практично незрозумілим, але колір явно про щось попереджав.

- Пропущено двадцять чотири контрольних запити! – знову гарикнула система з тим самим огидним металевим тембром.

Віктору захотілось вдарити по динаміку. Єдине, що спиняло, – це два метри, які довелось би для цього здолати. Тому він зітхнув і звичним жестом почав пошуки цигарок. Їх не було. Він не пам’ятав, чому – чи то вирішив кинути палити, чи то не встиг згенерувати. Можна було перевірити реплікатор – якщо функція заблокована, то напевне вирішив кидати. В такому разі доведеться вовтузитись із розблокуванням і утриматись від ідіотських рішень в майбутньому.

- Крамських? – спитала система вже іншим голосом. – Крамських, це ти? Відповідай!

- Я? – спантеличено спитав Віктор.

Точніше, хотів спитати. Довелось покашляти і спробувати знову.

- А… Хто це? – спитав він, намагаючись активізувати відеозв’язок.

Пальці тремтіли, електронний підпис – символ авторизації вперто не малювався як слід. А на протилежному кінці хтось із кимось лаявся, і у Віктора дзвеніло у вухах – чи то від шуму, чи то від липкої слабкості.

-  Крамських, – знову почав сердитий голос. – Якого дідька там робиться? Ти не можеш вийти на зв’язок? Ти взагалі живий чи ні?!

Чергова спроба ввести символ авторизації, врешті, виявилась успішною, і над лінзою проектора з’явилась сердита голова. Вона дивилась кудись у бік дверей, по ній пробігали хвилі незрозумілого тремтіння, а вряди-годи вона розпадалась на жахливу кількість кольорових трикутників. Голова висіла під дивним кутом, і відрегулювати зображення Віктору не вдавалось. Врешті, голова повернулась.

- Крамських, – з похмурим задоволенням промовила вона.

Незважаючи на тремтіння і статику, Віктор впізнав гендиректора Космічного бюро. До того він бачив аж таких високих чинів двічі – коли його приймали на службу і перед останнім вильотом. Тоді директор особисто контролював архівацію і передачу.

- Е.. Директор… – буркнув він.

Голова нетерпляче смикнулась.

- Так що у тебе діється? Куди ти зник, і навіщо зламав архів?

- Архів? – перепитав Віктор.

Він без особливої певності згадував, де він і що з ним трапилось. Політ. Розархівація. Відмова програм…

- Вибачте, шеф, – пробурчав він. – Я щось не зовсім…

- Дивно, що ти зовсім не збожеволів, – гаркнув директор. – Ти чому поліз в архів без санкції? Жити набридло?

Віктор все ще тупо дивився на стелю намету. Дезорієнтація. Класична ознака відновлення особистості за стандартними протоколами. Але він, як щойно сказав директор, просто підламав архів і відновлювався, як виходило. В процесі мабуть щось загубилося, і тепер затягується павутиною вигаданих спогадів. Цікаво, скільки загубилось? Судячи з дезорієнтації… Хоча боятися поки рано – на відновлення, навіть за нормальних умов іде більше тижня.

- Давно? – спитав він.

- Що?

- Я вже давно відновився?

- Сигнал про несанкціонований доступ до архіву прийшов… вісімнадцять годин назад, – відповів шеф, на мить скосивши очі.

- Чому не заблокували?

- Системники з архівного вирішили, що це нестандартна процедура ліквідації особистого архіву, – сказав шеф з кривуватою посмішкою. – А коли вони «щось запідозрили», було безнадійно пізно – розірвавши сеанс, ми би просто тебе вбили.

Віктор автоматично кивнув. Потім до нього почав доходити зміст.

- Ліквідації? – перепитав він. – Чому – ліквідації?

- Бо ти помер! – знову гаркнув директор.

- Що?

- Помер, – повторив директор Бюро.

- На жаль, це не так, – пробурчав Віктор, потираючи шию.

Біль перемістився зі скронь в потилицю, сухий язик подразнював піднебіння. Якесь химерне похмілля.

Похмілля. Він пам’ятає, що це таке. Врешті, уривки реальності почали складатись у щось осмислене, але від того не менш неймовірне. Він зламав бокс. Із власною пам’яттю.

- Три доби твої системи були в червоній зоні, – крізь туман долинав голос шефа.

- Може, це якась особливість мого місцевого тіла? –невпевнено спитав Віктор, розглядаючи руки.

Звичайні людські руки з обгризеними нігтями. В дитинстві мама натирала йому пальці соком алое – щоб викликати відразу до цього заняття. Не помогло. Віктор не перестав гризти нігті, але звик до гіркоти в роті, і навіть відчував якесь химерне задоволення від різкого смаку рослини.

- Нічого спільного з місцевим тілом, – пробурчав директор. – Проблеми почались після того, як ми отримали сигнал про виконання протоколів адаптації. Через кілька годин ти перестав виходити на зв’язок, але ніяких відхилень у життєдіяльності ми не помітили. Потім все пішло псу під хвіст навдивовижу швидко – за сорок дві хвилини показники перейшли в червону зону, протримались там три доби, після чого ти впав у кому і через кілька хвилин сигнал зник. А ще через двадцять секунд прийшло повідомлення про те, що твій бокс зламали. Ти нічого не хочеш нам сказати?

Віктор здригнувся і зиркнув на директора.

- А… Вибачте, – прошепотів він. – Ви сказали, що сигнал пропав?

Директор щось ствердно буркнув.

- Але це значить, що я… Я помер?

Директор крізь зуби вилаявся. Хтось намагався щось нашептати йому на вухо – і робив це достатньо голосно, щоб Віктор міг розібрати слова. Але почуте вперто не хотіло складатись у якусь логічну послідовність. Директор роздратовано смикнув головою, і гучний шепіт обірвався.

- Що ти пам’ятаєш? – спитав директор. – Ти взагалі хоч щось пам’ятаєш?

Віктор стенув плечима. Все, що він пам’ятав, було радше уривками химерної маячні. Легке тіло, що стрімко несеться по крижаному полю. Оранжевий газовий протуберанець – вид зсередини. А його тіло раптом простягається замалим не до горизонту… Маячня.

Віктор знову спробував облизати сухим язиком порепані губи.

- Може, все-таки помилка в програмі адаптації? – невпевнено почав він.

Директор похитав головою.

- Як ти думаєш, скільки людей і скільки разів її перевіряли за останні два дні? – пробурчав він. – Ще якісь версії будуть? Як ти себе почуваєш?

- Як при лютому похміллі, – чесно відповів він. – Або як після такого ж лютого грипу з тижневою лихоманкою.

- Вірус? – директор звів брови.

Віктор невпевнено кивнув.

- Якась зараза, що спеціалізується на місцевих організмах… – задумливо пробурмотів шеф.

Йому на вухо знову щось зашептали. Віктор розізлився.

- Та говоріть вже по-людськи! – роздратовано гримнув він.

Директор кивнув.

- Таку можливість не можна виключати, – Віктор впізнав високий, дзвінкий голос начальниці відділу антропології, – але ймовірність вкрай невисока. Адаптований організм колоніста, скоріше за все, функціонально схожий на гіпотетичні місцеві види, але помітно відрізняється на генному рівні. Якщо ці місцеві види існують, що, до речі, теж не дуже ймовірно – шість десятків камер і чотири сенсорних поля поки нічого не зареєстрували.

- Навіть якщо місцевих організмів там і нема, це не значить, що не існує вірусів, які можуть жити в таких гіпотетичних організмах, – буркнув Віктор.

Директор кивнув.

- Вірус, який розмножується тільки в тілах модифікованих пришельців? – знущально протягнув хтось третій. – І кого він їсть, коли пришельців немає?

- Майкл, не розповідайте дурниць, – втомлено сказала антропологиня. – Що ви знаєте про віруси? Їм не потрібна їжа. В кристалізованому виді вони зберігають властивості – чи життєздатність – дуже довго. Вони взагалі, з певної точки зору, неживі. В організмі з непідготованим імунітетом вони можуть розмножуватись із шаленою швидкістю.

Майклом звали провідного кібернетика Бюро. Він не займав жодних високих посад, і був, загалом, фігурою напівмістичною – про нього чули всі, але ніхто, крім вищого керівництва, на власні очі не бачив. На думку найрадикальніших із низових кібернетиків, Майкл насправді вже півсотні років як помер.

- Дівчинко моя, про віруси я знаю не менше інших тут присутніх, – добродушно протягнув він. – Знаєте, скільки їх пройшло через мої руки? Але в одному ви маєте рацію. Без належної імунної відповіді, вони розмножуються, як кролики.

- До чого тут кролі, Майкл?!

Віктор заплющив очі. Розгоралась звичайна міжвідомча сварка. Він піднявся, зробив кілька непевних кроків і добрався до реплікатора. Повне горня холодної води – ось все, що йому було потрібно. Якщо не рахувати цигарки.

- Як довго, ви кажете, вірус може знаходитись в кристалізованому стані? – долинув до нього голос Майкла.

- Віками.

- Віки – це надто поетично, лялечко. Вірус в кристалізованому стані при дуже низькій температурі – це практичне виключення фактору часу. Його руйнує хіба тепловий хаос чи деякі види радіації. Можна знайти кутки у Всесвіті, де і одне, і інше практично відсутнє. У вірусі немає власного життя, і з якоїсь точки зору – він вічний.

- Все це не більше, ніж красива теорія, Майкл.

- Ні, це практично те, з чим ми зіткнулись, Лізонько. Ми шукаємо причини збоїв у інформаційній системі.

- В організмі.

- Не має значення. Вірус міг як завгодно розмножитись і спотворити що завгодно. У межах конкретної інформаційної системи. Чи то пак людського організму.

Віктор випив воду і з’ясував, що функція реплікації тютюнових виробів справді заблокована. Він спробував змінити налаштування – без жодного ефекту.

- Біологи працюють з живим, тому вони так нічого і не зрозуміли у вірусах, – долинало Майклові бубніння. – Віруси – це не життя. Це інформаційні машини, які реалізуються в живих організмах так само, як наші космонавти реалізуються у середовищі інших планет. Всі віруси, які ми бачили дотепер, були примітивними…

Неприємний голос, – подумав Віктор, роблячи чергову спробу обійти обмеження реплікатора. Здається, це саме Майкл не зовсім живий. Може, саме тому він так добре розуміється на кібернетиці? Тоді могли б спитати і в нього. Міжпланетники – це також спеціалісти з напівжиття. Тільки робота – і нічого особистого. У повному сенсі слова. Навіть розсипного тютюну реплікатор не дає…

- Якого біса мій реплікатор не робить цигарок? – спитав він кудись у простір.

Перепалка з іншого боку каналу завмерла на півслові.

- Мабуть, твої погані звички мали залишитись в особистому архіві, – буркнув директор. – Хоча насправді це якийсь глюк – реплікатору начхати, що генерувати.

- Функцію заблоковано, – сказав Віктор.

- То розблокуй!

- Не виходить.

Директор роздратовано зітхнув.

- То доведеться кидати палити.

- Легко сказати…

- А що ти вдієш?

- Біс з ним. Дочекаюсь, поки надішлете техніків.

- Техніків не буде, – тихо сказав директор.

Віктор озирнувся. Хтось знову щось зашепотів, але директор люто зиркнув кудись через плече, і шепіт урвався.

- Шеф, в принципі  все працює, – сказав Віктор. – Синхронізація широкого каналу займе трохи більше часу, але…

- Не в тому річ, – сказав директор. – Поки не розберемось з цим твоїм вірусом, ми не можемо ризикувати фахівцями.

Віктор замовив горня міцного чорного чаю і повернувся до ліжка. Директор, ясна річ, мав рацію. Фахівцями ризикувати не можна. Що ж до міжпланетників, то подібний ризик є частиною їх службових функцій. Прилетіти на планету, перевірити на собі програму адаптації, протягнути канал і прийняти колоністів. У його випадку – інженерів і техніків Космічного бюро, які потроху перетворять бету/Mensa4 у штатний сектор земної інформаційної мережі.

- Скільки часу займе вивчення мого… стану? – спитав він.

Директор зам’явся.

- Вірус – це тільки припущення, – продовжував Віктор. – Може, справа в чомусь іншому. Я ж, до біса, не антрополог, не лікар і не кібернетик. Могло статися все, що завгодно …

- Дуже точно сказано – все, що завгодно, – пробурчав директор.

- Але зараз вже все, як слід, – продовжив Віктор. – Зі мною все гаразд. Все що треба – трохи часу і робочі програми…

- Віктор.

Віктор від несподіванки ковтнув із чаєм порцію повітря. Він подумати не смів, що директор Космічного бюро знає його ім’я.

- Віктор, тобі вже не потрібні програми. Ми не будемо перекидати колоністів на бету/Mensa4.

Віктор повільно поставив горня на підлогу і звів погляд на директора.

- Чому?

- Ми згортаємо програму колонізації твого сектора, – з канцелярським відтінком в голосі сказав директор. – На вимогу уряду.

- Чи можу я поцікавитись причиною?

- Можеш. Твій ідіотський вибрик зі зламом банку персональних даних. Навіщо ти це зробив?

Віктор стенув плечима. Він не пам’ятав, як зламував бокс.

- А це і справді був я? – спитав він.

І сам негайно зрозумів, як дурнувато це прозвучало. Повне відновлення особистості Віктора Крамських було потрібне одній-єдиній істоті у цілісінькому Всесвіті. Йому самому.

Директор похитав головою.

- Ти не виконав навіть частини необхідних операцій…

- У мене глючили програми!

- Я перевірив софт, який тобі надсилали. Особисто перевірив. Все працює нормально.

- Може, програми були пошкоджені під час пересилки.

- Можливо. Але це означає, що канал нестабільний. І ми не можемо пересилати по ньому колоністів. Але найголовніше – це твоя поведінка. Ти повівся… неадекватно.

- Я був хворий.

- Ми не можемо це перевірити. А уряд щільно набитий панікерами.

- Я зрозумів. Мені збирати речі? Шукати нову роботу?

Директор знову довго і тяжко в нього втупився.

- Тобі не доведеться шукати нову роботу, – сказав він втомлено. – Дехто тут вважає, що ти сам винен… Я з ними не згоден. У мене є інша версія… Але я також не можу її перевірити.

Віктор взяв горня з підлоги й ковтнув чаю. Директор ще якийсь час мовчки його розглядав, а потім заговорив знову:

- Ми не можемо забрати тебе на Землю.

- Уряд вирішив, що я небезпечний? – з погано прихованим роздратуванням поцікавився Віктор.

- Не тільки в уряді справа. Ти занадто великий після відновлення. Канал для тебе тепер завузький. Тобі якось вдалося втягнути свій особистий архів туди, але назад дані не пройдуть. Твій передавач – не наш, він не витягне.

- Я можу відновити архів В.-У67Х-3.

- Не можеш. По-перше, у тебе немає ні програм, ні потрібних знань та вмінь. По-друге, у тебе інший вихідний біоматеріал – ти все-таки адаптований, хоч і якось криво. А є ще й третє: якщо версія з вірусом точна – код твого адаптованого організму додатково спотворений. Архів В.-У непридатний. Його модифікація тебе просто вб’є. А створити новий архів при невідомому вихідному коді сам ти не зможеш.

Віктор похапцем допив чай і знову поставив горня на підлогу.

- Виходить, я залишаюсь тут?

Директор коротко кивнув.

- Ви дійсно не тримаєте резервних копій архіву? – тихо і майже злякано спитав Віктор.

- Ми дійсно їх не тримаємо, – відповів директор. – Хоча навіть якби вони в нас були…

- Ви не стали б підставлятись через мене, – закінчив Віктор. – Все ясно.

Закон про реплікацію забороняв відновлення тих, хто загинув, пропав без вісти чи назавжди залишився на далеких планетах. Стаття про невтручання в базові біологічні та історичні процеси…

Директор скривився.

- Ти що, не розумієш? Ти активізував свій архів. І його більше немає. Ніде!

Можна було і не уточнювати. Стандартна процедури відновлення особистості. На фізичному рівні стираються, і багаторазово забиваються нулями ділянки у пам’яті   сховищ, де були обидві копії архіву, ключі шифрування  і навіть індивідуальні службові протоколи, відповідальні за розархівацію. Щоб ніяких слідів і спокус…

Віктор поволі мирився з думкою, що доведеться назавжди залишитись на планеті бета/Mensa4. Назавжди. Які дурниці! Людське життя надто коротке, щоб слово «завжди» мало надто велике значення. У нього була оболонка-намет з системою клімат-контролю, і, не виключено, з деякими можливостями модифікації інтер’єру. У нього був реплікатор – нехай з заблокованими цигарками. І генератор – глючний, але загалом справний. У нього було тіло, пристосоване до цієї планети. Не так-то й мало.

Віктор повернувся до панелі.

- Директор, ви казали, що у вас є якась версія?

Директор кивнув.

- Ти сам цього хотів, Крамських.

- Сам хотів чого – залишитись тут назавжди?!

Бажання кинути горня в голографічну голову високого начальника його майже налякало – тільки істерики бракувало.

- Втрата психостабільності – звичайна історія серед міжпланетників, – глухо сказав шеф. – А з тобою ймовірність зриву з нарізок була вища ніж завжди – надто щільний архів, надто слабкі зв’язки всередині свідомості, як наслідок – стихійна компенсація. Ми мусили це врахувати.

- Врахуєте. Наступного разу…

Навіть тіло не доведеться ховати, – роздратовано думав Віктор. Вся біологічна інформація містилась у тому ж боксі. Тіла попереднього покоління космонавтів зберігали в гібернаторах – технології зберігання тіла в інформаційному форматі були розроблені давно, але закон відступив перед економічною доцільністю лише одинадцять років тому.

Віктор відключив зв’язок, трохи посидів на ліжку, ганяючи по стінках горняти чаїнки. Якось невпопад подумалося, що реплікатор якось дивно глючить – створює повну і досконалу ілюзію чаю, а цигарки робити відмовляється навідріз. Він піднявся з ліжка, підійшов до люка і відкинув клапан. В обличчя вдарило холодом і нестерпним оранжевим сяйвом. Віктор відсахнувся, закриваючи очі долонею, навпомацки знайшов клапан і затягнув фільтр-оболонку.

Звівши подих, він зрозумів, що це всього лиш полуднева пора – друга зоря Столової гори була в зеніті й заливала світлом рівнину, відбиваючись в крижаній площині й розсипаючись іскорками на сколах кристалічних порід. Це скінчиться десь за тиждень за земним часом. І що він побачить по тому?

У нього було ідеально пристосоване тіло. І ні к бісу не придатна свідомість. Віктор зогледівся у пошуках панелі. Сидіти в наметі ціле життя? Від спогадів про бузковий туман, що повільними хвилями підіймається з ярів та урвищ, стало незатишно. Спробувати розширити оболонку? Чи хоч якусь клумбу згенерувати. Нехай з примітивною текстурою, нехай хоч монохромну – аби лиш генератор витримав. Чи брук, як на вулицях його рідного міста. Навіть сірий, нудний асфальт був би кращим, ніж нелюдський пейзаж планети бета/Mensa4.

***

Ден закрив віртуальну карту й безпомічно озирнувся. Карта безсоромно брехала – і це вже навіть не дивувало. Цікаво, як йому вдалось заблукати на ділянці площею у тридцять три гектари? Це питання супроводжувалось іще одним, нітрохи не легшим – як дизайнер може заблукати на об’єкті, який сам і створив? Але факт залишався впертим, як віслюк – модель ландшафту і сам ландшафт мали між собою чимало спільного, але не більше того. Він зрозумів це кілька днів тому. І закотив Карпову грандіозний скандал. Той спочатку кліпав очима, потім наливався кров’ю. А потім видихнув, налив на дно склянок якогось стародавнього бренді, випив, іще раз налив, і урочисто поклявся, що нічогісінько не розуміє. Після чого випив і знову налив. До кінця розмови вони обидва впали в глибоку меланхолію. Десь між третьою і п’ятою склянками вони звірились з мережею «Екорами» і переконались, що доступ до секції Дена закритий його паролями, а сеанси тераформування, зафіксовані в лог-файлах, співпадають зі спогадами Дена про те, коли він працював з ділянкою. Потім Ден показував Віктору модель, і вони обидва захоплено смакували тонкими й нестандартними дизайнерськими рішеннями. Потім заледве не пускали скупі чоловічі сльози з приводу того, що такий чарівний ландшафт чорт зна чому «поплив».

А сьогодні Ден заблукав. Це було неймовірно. Попервах він просто у це не повірив, і довший час колупався в панелі керування – поки не переконався в тому, що жодна його схема не співпадає з реальним ландшафтом. Не те щоб між ними не було геть нічого схожого – але завше знаходились якісь дрібні неточності, які ніяк не дозволяли йому вийти із зони дизайну. Тому він згорнув модель, і пішов по стежці. Врешті-решт, тридцять три гектари – це не пустеля Сахара. Якщо йти достатньо довго і прямо, він обов’язково ткнеться в бар’єр.

Але нічого подібного не сталося. Ден відчув приступ гордощів – хоч і добряче змішаних з роздратуванням – він направду добре спроектував ландшафт і чудово зростив його з бар’єрами, котрі були оформлені відповідними панорамами. Стежки були прораховані таким чином, що, майже без видимих поворотів, виводили виключно на оглядові майданчики. Блукати Дену довелось довго. Доріжки, здавалося, розбігались на всі боки прямо під ногами. Він втомився. Він розізлився і, напевне, вперше пошкодував, що має до справи з реальним ландшафтом. У посмертних світах все було далеко простіше – дав команду на згортання, і можеш йти геть. Десь за годину прийшов час паніки – від утоми в Дена почалось легке запаморочення, і йому чомусь здалося, що він застряг у посмертному світі, який за мить атакуватиме невідомий вірус – той, який так і не зуміли відловити техніки зі Склепу. Наступний припадок страху був іще химернішим – він згадав легенду про якогось грека – чи крітянина, який заблукав у власному лабіринті і хтось його, здається, зжер. Можливо, його звали Дедалі. Щоправда, невдовзі згадалось, що жертвою творчості був Ікар, і йшлося там зовсім не про лабіринт. Подробиць він так і не згадав – чи не вигадав, бо раптом зрозумів, що жахливо втомився і хоче пити. Спроквола надходили сутінки, наганяючи якийсь темний, атавістичний страх.

Він присів на повалене дерево. Але полегшення не відчув. Заледве відновивши дихання, він звівся і рушив далі. Ден вирішив вдатися до несподіваної – як для живого ландшафту – тактики. Напевно, на неї його наштовхнули думки про лабіринт. Він вирішив увесь час повертати наліво. Хоча Ден розумів, що формально це було помилкою, бо всім відомо, що, заблукавши, ні за яких умов не можна ходити по колу.

Ден вчинив навпаки. Він звертав наліво, тільки-но видавалась для цього нагода. Попервах він намагався фіксувати у пам’яті пейзажі. Але невдовзі свідомість знову затуманилась, і все довкола стало зовсім чужим. Настільки, що виникло враження, буцім-то він давно покинув зону дизайну і тепер блукає по довколишніх територіях. В якийсь момент дерева перед ним розступилися і крізь них проглянув м’який схил, він спадав до кам’янистої долини, по дну якої текла швидка ріка. Зараз, звіддалік, підсвічена променями призахідного сонця ріка здавалась стрічкою багряного вогню.

- Цигарки не знайдеться?

Ден здригнувся і швидко озирнувся. Кроків за десять за його спиною стояв незнайомець. Судячи з усього, він щойно вийшов з-за густих, переплетених ялинових лап.

- Що ви тут робите? – спитав Ден , намагаючись вирівняти дихання.

- Хороше запитання, – спокійно сказав незнайомець. – А ви що тут робите?

- Працюю, – відповів Ден.

Незнайомець кивнув.

- Їм здалося, що мені потрібен П’ятниця, – сардонічно буркнув він.

- Хто?

- Іще одне хороше питання, на яке я, на жаль, поки не можу відповісти. Може, Космічне бюро. А може, я сам.

Він посміхнувся, зірвав травинку і прикусив її передніми зубами.

- Отже, не палите, – розчаровано сказав він.

Ден похитав головою.

- Що тут відбувається? – спитав він. – Може, хтось врешті-решт пояснить мені, де я і до чого це все?

Незнайомець не відповів. Він гриз травинку й підозріливо оглядав оранжеву ріку.

- Неймовірний глюк програми, – буркнув і собі Ден.

Незнайомець кивнув.

- Я теж так думаю. Де ми?

- На південно-західній околиці, – відповів Ден. – Точніше… – він ввімкнув інформатор і звірився з навігатором. – П’ять кілометрів на південь від перетину трас 31 і 689. Якщо машина не бреше. А бреше вона сьогодні…

- Земля?

- Що?

- Я питаю, ця планета – Земля?

Дену знову стало незатишно. Варіантів могло бути багато. І жоден з них не радував. Найпростіше: замовник забезпечив розкішною зоною відчуження божевільного родича. Можливо, якщо замовником справді було Космічне бюро, то перед ним – божевільний міжпланетник. А може, це нелегальний посмертний світ з цифровою копією не лиш мозку, але й тіла. Хтозна, які примхи можуть бути в людей, котрі купують тридцять три гектари за п’ятнадцять кілометрів від передмістя. Не захотіли сидіти у Склеп зі всіляким плебсом, і створили собі реальний ландшафт. Технологічно все це можливо. Тільки на біса?

Ден перехопив уважний погляд незнайомця.

- Запевняю вас, я реальна людина в реальній точці всесвіту, – сказав він. – Мене звати Віктор. Віктор Крамських. Можете перевірити в базі Космічного бюро – я ще присутній у їхніх списках.

Ден кивнув. Все-таки Бюро. І реальна людина. З іншого боку, більшість свіженьких мерців вважають себе реальними.

- Отже, Земля, – з ноткою задоволення повторив Крамських.

І засміявся.

- Вас це дивує? – обережно спитав Ден.

- Майже ні, – відповів Віктор. – Якщо не зважати на те, що я перебуваю в системі бети Столової гори. Все решту – цілком нормально. Це повинна бути саме Земля.

- Повинна?

- Принцип «картини світу». Така вже специфіка людської свідомості – вона відтворює ту реальність, котра її сформувала. Насправді планети, які ми колонізуємо, зовсім не схожі на Землю. Навіть після того, як ми будуємо на них міста, де живуть мільйони людей. І ми самі тут навіть близько не схожі на людей. Але свідомість наша залишається людською. Їй потрібен дім, зміна дня і ночі, пейзажі, в яких багато зелені і сині. І все це ми бачимо, замість того, щоби бачити планети такими, які вони насправді, – він якось вкрай неприємно всміхнувся. – Нестерпне видовище. Для людини, я маю на увазі.

Ден стенув плечима. Його ніколи не тягло в космос, не цікавили інші планети. Мертві. Нелюдські.

- Принцип картини світу – це те, що зробило можливою колонізацію, – продовжував Віктор. – І зовсім неможливим – контакт з позаземним життям.

- З ким?

Віктор широко змахнув рукою.

- Зі всіма решту.

Ден з сумнівом подивився на нього. Віктор Крамських – чи чоловік, який так себе називав – і далі задумливо гриз травинку і розглядав долину

- Ти певен, що це Земля? – спитав він після паузи.

Ден кивнув.

- А от я чомусь з біса певен того, що знаходжусь на беті Mensa4. – Віктор відірвався від споглядання залитої сонцем ріки і зиркнув на Дена. – Як таке могло трапитись? І як тут опинився ти?

Легко, – подумав Ден. – Один з нас або не існує, або цілком божевільний. А може, і не один…

Віктор знову перевів погляд на ріку. Дену дуже хотілось піти – він ніколи не знав, як поводитися з мертвими, а з божевільними – й поготів. Віктор явно нервував – він періодично хмурив брови, стискав пальці і перекидав травину з одного кутка рота в інший. Більш за все лякав його погляд – спрямований на річку, нерухомий. Якби Ден знав, куди йти, він негайно чкурнув би геть.

- Власне, я здогадуюсь, – глухо сказав Віктор. – Ти дизайнер?

- Так. Це мій ландшафт, – відповів Ден і з запізненням подумав, що це навряд чи правда.

- Хто замовив проект? – спитав Віктор.

Ден на мить завагався, але вирішив сказати правду:

- Замовлення зроблене через підставних осіб. Але є підозри, що за ними стоїть Космічне бюро.

Віктор кивнув.

- Це може бути правдою? – спитав Ден.

- Цілком. Тільки я не розумію навіщо. І як. Мені вони казали, що це неможливо.

Сонце прикрила хмарка. Ріка згасла. Віктор стрепенувся. Він викинув травинку, яку згриз до самого віночка із насінням, і, не озираючись на Дена, рушив кудись вздовж узлісся. Варто було йому пройти кілька кроків, як просто під його ногами в траві проглянула стежка. Ден з хвилину спостерігав, як стежка розширяється, міняє колір, як проступає крізь неї оголене вузлувате коріння.

- Агов, ти можеш керувати наномережею? – крикнув Ден вслід Віктору.

Той зупинився і поволі озирнувся

- Наномережею? А, так. Я можу керувати чим завгодно, якщо те щось керується електричними імпульсами з нескладною модуляцією. Як більшість наших інформаційних машин.

- Як?

Віктор спочатку замислився, а потім невпевнено відповів:

- А ніяк. Достатньо просто захотіти. Вибач, друже. Мені треба подумати. Приходь завтра.

- Я не знаю, як звідси вибратись, – зізнався Ден. – Так що я, скоріше за все, нікуди до завтра не зникну.

- Йди цією стежкою до хвіртки, – Ден побачив, як біля його ніг проступає ще одна стежка, і звивається кудись вглиб лісу.

- Я повішав на вході хвіртку, – продовжив Віктор. – Нічого вламуватись просто з синього неба, креатор…

Він повернувся і рівним кроком рушив геть. Ден трохи постояв, а потім, зіщулившись, пішов стежкою. Холоднішало, ялинник на тлі сутінок здіймався недоброю чорною стіною.

- Наступного разу прихопи цигарок, еге? – долинув до нього голос Віктора.

Ден не відповів. У той момент він був цілком певен, що наступного разу не буде. Тільки-но він вибереться – якщо вибереться – набере Карпова і відмовиться від цієї роботи.

Хвилин за двадцять Ден побачив хвіртку. За нею проглядав недоглянутий садок, поміж акуратними рабатками вилась мощена доріжка – мабуть, до ґанку. Будинок був ледве видимий за стіною дикого винограду. Але Ден впізнав його відразу. Це був ляльковий будиночок, який він вісім років тому збудував для Міли Кунц. До його слуху долинув дитячий сміх і нерозбірливі слова.

Голос, безумовно, був Мілин. Про сміх Ден нічого сказати не міг – дівчинка ніколи не сміялася у своєму посмертному світі. У всякому разі, при ньому. Дену примарився запах чаю і здоби, він виразно згадав іграшковий сервіз і зручне крісло-гойдалку з пухнастою накидкою в блакитну і темно-синю смужку. Цікаво, що скаже Міла, якщо він загляне в гості? Він не стане набиватись на чай. Просто скаже, що зайшов дізнатися, чи не плаче більше Плит.

Він узявся за клямку. У палісаднику щось заворушилося і прямо через кущ дикої троянди, всипаний дрібними рожевими квітками, до нього потягнулась тонка, делікатна голова жирафа. Ден схопився за прути хвіртки, рвонув її на себе і влетів у палісадник.

В останню мить йому вдалося відновити рівновагу. Він спинився і побачив своє авто – кроків за десять, на узбіччі ґрунтової дороги.

***

Віктор розглядав цигарку – вона прогоріла замалим не до фільтра, хоч він затягнувся заледве тричі. А лише вчора йому здавалось, що він міг би вбити за цигарку. Він відкинув недопалок й простягнувся на траві. Програма адаптації пройшла чудово. У його людської сингулярності було зручне тіло і затишний земний світ з простою системою керування. І не було ані бажання, ні потреби заважати жити іншим.

Думка про інших здалась Віктору цікавою. Вона ніколи раніше не приходила йому в голову. Цей сегмент, вочевидь, був тимчасово заблокований для його сингулярності. Цілком розумно – реакція людської свідомості на інші форми життя могла виявитись непередбачуваною. А проблем у період адаптації і без того було цілком достатньо.

Тепер він був задоволеним. Все закінчилося краще, ніж він очікував. Але якщо б він не запідозрив небезпеки вчасно, фінал міг бути трагічним. Спочатку було дуже приємно – на нього впали промені, потім там, де вони торкнулися його поверхні, почалися зміни, зародилася нове, незнайоме життя. Як давно це траплялось востаннє…

Його організм майже забув це відчуття – зміна, нове втілення, приріст власного життя. Новенький запускався повільно. І планета не відчувала небезпеки, захоплена спостереженням за новим життям у собі. Вона отямилась тільки тоді, коли новенький цілковито обплів її собою, сам став нею і почав змінювати. Планета нічого не мала проти – вона перебувала в постійних метаморфозах, то повільних, то миттєвих. Але це нове життя виявилося несхожим на все, з чим вона мала до справи раніше. Організм, який до неї прибився, виявився вельми експансивним. І він не був … Цілим? Єдиним? В усякому разі, було зрозуміло, що він збирається множитись.

Ось тоді прийшов переляк. Метаморфози чужинця штовхали світ до катастрофи. Він знищив кілька сингулярних популяцій, які багато століть були частиною планетарного організму, і поставив під загрозу існування безлічі інших. Можливо, всієї множини. Усього організму.

Хвороба?

Перша думка була панічною – знищити чужинця, поки він не знищив усе. Але його власна чимала частина цьому противилась. Можливо, інфекція була надто глибокою, і її знищення було б летальним і для нього. На щастя, після кількох невдалих спроб, хворобу вдалося нейтралізувати. Принаймні, тимчасово. Хвороботворний пришелець закапсулювався і перейшов у неактивну фазу. Він почав його досліджувати  – і прийшов до цікавих висновків. Чужинець дійсно не був цілісним – ось чому не вдалося його розпізнати в належний момент і запустити відповідні протоколи інтеграції. У тому, що пришелець не був цілісним, крилась і причина його нестабільності, експансивності і хвороботворності. Нейтралізувати його виявилось доволі нескладно – слід було лише згенерувати елементи, які б забезпечили його цілісність. Скориставшись при цьому тонкою пуповиною, яка за ним тягнулась аж від самого його рідного світу.

Після відновлення цілісності, чужинець припинив експансію. І з часом його вдалось адаптувати. Кілька світів було загублено, зате вдалось отримати новий. Він називався Інформаційна мережа Землі.

***

- Вибач, але ти не схожий на пришельця, – сказав Ден.

- По-перше, я не пришелець. Я… його частина. Чи, можливо, його прояв.

- Ти реальний?

- У фізичному сенсі? Не знаю. За останні два місяці мене вбивали чотирнадцять разів, – він пирхнув. – Всі чотирнадцять разів – цілком успішно. Але я і далі існую. Хоча, слід зізнатись, було дуже боляче. І страшно. Особливо тоді, коли я робив це сам.

- Навіщо?

- Що – навіщо?

- Ну, ти хотів себе вбити…

- Двічі – тому що мені здавалось, що я небезпечний. На початкових етапах інтеграції. Ще раз… Чоловіче, тяжко жити, коли майже впевнений, що тебе насправді немає.

Ден прихилився плечем до валуна, і сторожко оглядав порослий вересом схил. Він був знайомим. До найменшої тріщинки у валуні.

- А хто намагався тебе вбити? – спитав він.

- Колеги з Космічного, – відповів Віктор. – Вони вважають, що я – вірус. І ліквідують без роздумів, де тільки можуть.

- Не виходить?

- Як бачиш. Я дуже швидко розмножуюсь. Власне, у певному сенсі я тепер перебуваю у всіх – чи майже у всіх – крупних вузлах Мережі.

- Себто ліквідувати тебе неможливо?

- Може й можливо. На четвертій планеті системи бети Столової гори. Принаймні, фізично я там.

Ден зітхнув. Він не зрозумів майже нічого. І прийшов він, власне, не за поясненнями. Після їхньої першої зустрічі минуло два тижні, впродовж яких Ден не міг працювати. Бо варто було йому запустити програму дизайну – і з яким би світом він не працював, програма починала глючити, ландшафт плив і невдовзі він опинявся у напівзнайомому місці у товаристві Віктора Крамських. Незалежно від того, працював він із віртуальним ландшафтом – чи реальним.

- Чому ти заважаєш мені працювати? – вкотре спитав він, не надто сподіваючись на відповідь.

- Я чекав, що ти принесеш цигарок, – відповів Віктор. – У мого реплікатора намертво заблокована ця функція. Що я з ним тільки не робив. Може, мій макроорганізм не терпить тютюнового диму.

Він засміявся.

- Тепер, коли я приніс два блоки, ти відчепишся від мене? – з надією в голосі спитав Ден.

Віктор скосив на нього хитрий погляд.

- Все-таки люди – з біса обмежені істоти, – пробурмотів він. – Біля тебе сидить частина макроорганізму завбільшки як Юпітер. Точніше, моя інтегральна частина завбільшки як Юпітер. А весь організм охоплює тисячі світів. І все, чого ти хочеш – щоб він від тебе відчепився.

- Я хочу думати, що ти просто божевільний міжпланетник, який зумів перехопити керування наномережею, – пробурчав Ден.

- Насправді мене це не дивує, – сказав Віктор. – На Землі не хочуть вірити в прибульців. Думаю, у них не повірили б, навіть якби вони приперлись на орбіту на величезних космічних коритах, а потім дали всім охочим помацати свої зелені горбисті шкури. У такій недовірі – чи зневірі – було б навіть більше логіки, ніж у твоїй. Я-бо прийшов у Інформаційну мережу Землі точнісінько як ваші земні космонавти – в якості інформації, яка втілюється у формі життя, аналогічній земній. Віктор Крамських та Земля – просторово-часове втілення мого макроорганізму в цьому галактичному сегменті.

Ден задер голову і втупився у синє осіннє небо. Він ніколи не замислювався про космічні мандри. Але зараз чомусь відчував гострий жаль, бо все пішло зовсім не так, як показували у старих добрих фільмах про рятівників галактики. Бо немає космічних ракет, героїв з квадратними підборіддями і їхніх відданих довгоногих подруг. А є безплотні й безликі архіви, котрі розпаковуються на чужих планетах у щось нелюдське й малоапетитне – не люди і не чужинці, щось посередині. Він неприязно зиркнув на Віктора. Той м’яв у кулаку пачку з-під цигарок. Зовсім по-людськи.

- Що буде далі? – спитав Ден. – Ти ковтнеш нас усіх, перетвориш на свої сингулярності?

- Так само я можу сказати, що це ви ковтнули мене. – відповів Віктор.

- Решту твоїх сингулярностей – інопланетяни?

- Якщо спрощено, то так. Я ядро мережі, яка на дану мить охоплює 435 з чимось тисяч світів.

- Як ти нею користуєшся?

- Живу.

- Просто живеш?

- Ну, з точки зору людської сингулярності, це виглядає досить непросто – тому що я живу відразу мільярдами життів всіх моїх сингулярностей і їхніх світів.

- Але ти, особисто ти, а не збіговисько сингулярностей?

- Особисто я – Віктор Крамських, – відповів Віктор. – Я тільки що переконався, що кинув палити. І особисто я раджу тобі підказати своєму босові – тому, що від покійничків – йти прямо в Космічне бюро і обіцяти їм хороший судовий процес з великою кількістю преси.

- За що?

- Одного разу, коли мене ліквідовували, їм не вдалося зробити це красиво – і вони вгробили увесь світ, в якому я знаходився.

- Міла, – шепнув Ден.

- Що?

- Це був світ Міли Кунц

- Дівчинка років шести з іграшковим зайцем?

- Так. Його звати Плит.

- Я з ними знайомий. З дівчинкою, Зайцем і Жирафом.

Ден кивнув.

- Той вихід, яким я скористався після першої зустрічі з тобою, був її домом, – сказав він.

- Ми сусіди, – відповів Віктор. – Ми граємо вечорами в лото та доміно. Іноді Жираф зі мною гуляє. Коли дівча підросте, навчу її грати в шахи. У неї, здається, непогана голова.

- Вона ніколи не підросте, – сказав Ден. – Вона померла багато років тому.

- А, ось в чому справа, – тихо мовив Віктор. – Тоді не виросте… Ну, то завше буде маленьким і сміхотливим звірям. Не так вже і зле.

- Вона не сміхотлива.

- Зараз, принаймні, вона регоче, як від лоскоту. Власне, якраз від того і регоче – Жираф лиже їй п’яти.

Віктор і сам пирснув і смикнув ногою.

Ден підозріло зиркнув на нього.

- Звідки ти знаєш, що вона робить?

- Тому що я якраз зараз виштовхую Жирафа у вікно і збираюся вкладати Мілу спати, – відповів Віктор. – Я за нею приглядаю – вона ж зовсім маленька.

- Ти хочеш сказати, що ти зараз там?

- І там теж, – відповів Віктор.

Ден простягся на траві і втупився в небо. Гарненька буде розмова з Міком. «Ти знаєш, старий, Склеп розорив пришелець. Тому тобі треба поговорити з Космічним бюро і пообіцяти, що ти всім відкриєш страшну таємницю, що цей зайда – вірус імені зниклого міжпланетника».

- Нехай так і скаже: вірус Крамських/Mensa4, – наче підслухавши його думки, сказав Віктор.

Ден прикрив очі і, певно, задрімав. Тому що йому здалося, що наступної миті десь над ним пролунав незнайомий голос:

- Крамських.

Ден відкрив очі і побачив на тлі неба голову зі скуйовдженою сивою шевелюрою.

- Ну, здрастуй, – сказала голова.

Клацнув затвор.

Ден підвівся на ліктях і здивовано подивився на людину з рушницею.

- Ти? – запитав він, дивуючись більше тому, що знає старого, ніж його появі.

- Так, Віктор, – відповів старий. – Я ж тебе попереджав – не попадайся мені більше.

Ден озирнувся навсібіч. Віктора ніде не було видно.

- Втік, – пробурмотів він. – Якщо ви шукаєте Крамських …

- Так. Шукав, – відповів дідуган і звів ствол. – Це було цікаве полювання, Крамських.

Ден відкрив рот, щоб сказати, пояснити, закричати – адже це помилка, він не той …

Але чомусь так нічого і не зміг сказати.

Гримнув постріл.

***

Якби хтось перебував у цей момент в Склепі, він міг би побачити, як якийсь з посмертних світів стрімко згорнув горизонт, перетворився на різнобарвну кульку – не більше м’ячика для пінг-понгу, опустився на панель і зник у комірці . За мить комірка запульсувала приглушеним світлом. Екран терміналу ожив і замигтів червоним – повідомленнями про помилки і попередженнями. Десь почувся тупіт – технік, що вийшов на перекур, мчав у машинний зал. Комірка стемніла. Миготливі рядки на екрані терміналу змінилися одним коротким повідомленням: посмертний світ WYB-5y стертий із пам’яті Склепу.

***

Міла Кунц прокинулася від того, що в темній кімнаті хтось плакав. Вона сіла в ліжечку. Вона добре знала цей плач.

- Пли-ит, – тихенько покликала вона.

У темряві хтось завовтузився. Плач стих.

- Спи, – прошепотів хтось.

- Тату?

- Спи, мала.

Міла слухняно лягла на подушку.

Поринаючи в сон, вона відчувала, як її гладить велика плюшева лапа.

ІМЕНА КРИГИ

Імена криги

Лід — одне з найпоширеніших твердих тіл на земній поверхні (близько 30 млн. км3). У природі є багато видів льоду різного віку. Тривалість існування одних видів визначається годинами, вік інших — сотнями тисяч років.

Wikipedia

- Вставай, Ял. Сьогодні треба дійти до пагорбів.

Ял ледве не застогнав – так не хотілось прокидатися, відкривати очі й кудись іти. Але слово «пагорби» заставило його розліпити повіки і припідняти тіло над снігом.

Уайяла стояв за крок від нього і дивився вдалину. На пагорби, які бовваніли на видноколі.

Ял скрушно зітхнув, і його голова знову впала долу – в замет, який ще мить тому був його подушкою. Дрібні крижинки кололи щоку. Ял смикнув головою й сів. Його ковдра хруснула, розійшлася широкими клаптями й осипалась. Сон скінчився, і постіль зникла.

Натомість вдалині з’явились пагорби, яких ще вчора, коли він лягав спати, не було. Вчора вони з Уайялою йшли вздовж лінії прибою, по коліна у м’якому, зрадливому крижаному піску. Вітер несамовито носився над білим морем, змішував крижані піщини з солоним сніговим шматтям й кидав усе те їм в обличчя. На одязі, ба навіть на шкірі все це за мить оберталося на крижану коросту. Ввечері вони сховалися від вітру під високою дюною. Поки Уайяла готував вечерю, Ял спостерігав, як біля них поволі росте нова дюна, і думав, що до ранку їх замете з головою.

Вранці довкола не було ні дюн, ні снігового прибою. Зате з’явились пагорби.

Уайяла присів і набрав повну пригорщу льоду.

- Сьогодні йдемо до пагорбів, – повторив він.

- Навіщо? – спитав Ял.

Уайяла подивився на нього.

- Мені здавалось, що ти шукаєш свій світ.

Ял стенув плечима.

- Мого світу тут немає, – сказав він. – І за пагорбами, котрі виросли тут за ніч, його так само немає .

Уайяла знову взявся за сніданок. Лід в його руках ставав м’яким, ліпився у пластичну нерівну кулю. Потім куля потроху набирала колір. Спочатку це було наче сузір’я кольорових жаринок, потім – хаотичний набір геометричних фігур з різними відтінками одного кольору, потім колір ставав рівним і замість кулі проглядала нова форма.

Через три-чотири хвилини перед Ялом стояла тарілка з омлетом і широка скибка хліба. Поки Ял споруджував з хліба й омлету бутерброд, Уайяла встиг зліпити горня з чаєм. Вони почали свій сніданок – Ял поглинав бутерброд з чаєм, а Уайяла набрав в долоню крижаних крихт, опустив до них лице і глибоко вдихнув. Потім він мовчки сидів із закритими очима.

- Навіщо нам іти до пагорбів? – спитав Ял, коли сніданок скінчився.

Довкола них лежав шар свіжих крижаних крихт – все, що залишилось від їхнього табору. Крихти потроху злежуватимуться, і колись перетворяться на твердий крижаний панцер, яким вкрите все довкола, весь світ Уайяли.

- У твоєму світі є пагорби, – відповів Уайяла.

- Але не ці, – сказав Ял. – Це не мій світ. Тут не може бути моїх пагорбів.

Уайяла повернув голову і втупився Ялу кудись у перенісся. Його погляд був крижаним, як і все довкола. Але Ял знав його давно, і йому здавалося, що він здогадується, що криється у поглядах Уайяли. Зараз, здається, це було здивування.

- Але тут не можуть бути і мої пагорби, – сказав, врешті, Уайяла. – У моєму світі немає пагорбів. Я раніше навіть не знав, що це таке. Отже, вони твої.

Ял звівся на ноги. Уайяла сказав «сьогодні». Пагорби виднілись десь на горизонті – Ял не міг визначити відстань на око. Добре, хоч лід під ногами більше не зображав із себе пісок, і здавався радше задубілою від морозу землею. Вони дійдуть до пагорбів увечері. Чи може, це вечір не настане, поки вони туди не дійдуть? Трапиться це, як і вчора, тільки тоді, коли він, Ял, вже падатиме від утоми. Так завше траплялось, коли Уайяла влаштовував походи.

- На пагорбах ми зупинимось, – сказав Уайяла.

- Надовго?

Уайяла похитав головою.

- Не знаю, скільки нам знадобиться часу.

Ял зітхнув і наддав ходу – Уайяла не любив, коли він плентався позаду. Він вже не хотів пошвидше добратись до пагорбів. Переходи мінливою, але безживною крижаною пустелею були важкими. Проте сидіти на місці було ще гірше. Краще долати втому і йти до якоїсь видимої мети, ніж день за днем відповідати на однакові питання і божеволіти від очікування. При тому чужого – бо насправді на щось чекав Уайяла. Коли ставало зовсім нестерпно, Уайяла вставав, і без жодного слова йшов геть. Тоді Ялу ставало краще – він, принаймні, твердо знав, чого він чекає. Повернення Уайяли.

Одного разу той не повернувся – і Ял натерпівся справжнього страху. Тоді вони довго-довго жили у крижаному лісі. Ялу почало здаватися, що він ніколи в житті не бачив нічого, окрім високих крижаних колон, довкола яких концентричними колами розходилось хитросплетіння мерехтливих відростків. Уайяла зник, і минуло п’ять днів. Потім Ял перестав рахувати – було надто страшно.  Боятись він почав, коли скінчились залишені Уайялою припаси. Ще через кілька довгих днів Ял пішов на пошуки. Йому здавалося, що він знає довколишній ліс, але за три-чотири тисячі кроків хлопець зрозумів, що заблукав. Він не міг знайти ані Уайялу, ані дорогу до їхнього табору. Ліс здавався йому цілим світом – гладкі колони-стовбури, крихкі голки-глиця, і пасма інею-моху. Більше не було нічого. Він міг залишатися на місці чи пройти сто тисяч кроків – все було однаковим. Ял запанікував. Потім спробував заспокоїтись і йти тільки вперед, з надією на те, що ліс рано чи пізно десь мусить скінчитись. Але лісу не було кінця. Як і похмурій сірій днині. Ял, аби переконати себе, що кудись-таки йде, почав лічити кроки. Кілька разів він збивався з ліку – числа після мільйона ставали неповороткими, і за кроками не встигали. Доводилось починати спочатку. Потім він сів на землю, і непорушно завмер. Проте голод допікав, не зважаючи на втому, і Ял спробував їсти кригу. Потім все оповило забуття, і поява Уайяли видавалась просто маячнею.

Вони прожили ще кілька днів у лісовій халупці. Уайяла більше нікуди не зникав. Він сидів навпроти Яла й не зводив з нього очей.

- Ти трохи не помер від голоду, – сказав він. – Чому ти не зробив собі обіду?

- З чого? – спитав Ял.

- З чого завгодно. Все, що довкола тебе, може стати тим, чого ти потребуєш.

Ял це знав. Він не раз бачив, як легко це виходить в Уайяли – провести рукою над крижаною брилою, обернувши її на купу скалок, взяти одну з них і виліпити щось їстівне.

- Я так не можу, – сказав він. – Ти чарівник, а я – ні.

- Чарвіник?

- Істота, яка може що завгодно перетворити на що завгодно.

- Я не можу що завгодно. Я можу тільки…

Уайяла вимовив слово, якого Ял не знав. Тому впродовж кількох наступних днів Уайяла вчив його новим словам. Лід у цьому світі був різним. Тільки головних його різновидів було більш ніж сто. І лиш одне єднало всі ці різновиди льоду. Про будь-який з них Уайяла казав «я».

- Чому ти кажеш про лід – «я»? – спитав його Ял.

- Тому що лід – це я, – відповів Уайяла.

- Увесь цей лід? – спитав Ял розвівши руки. – весь-весь лід у цьому світі?

Уайяла кивнув.

- І той, що за сотню кілометрів від нас? – не вгавав Ял.

- І той, що за сто кілометрів, і той, що тисячу років назад – відповів Уайяла. – Увесь лід – це я.

В ту ніч Ял не спав. Вранці, споглядаючи, як Уайяла робить із криги бекон до яєчні, він спитав:

- Чому ти можеш перетворювати лід? Тому що лід – це ти? Він слухається тебе, як себе самого?

- Він не слухається мене, – відповів Уайяла і поставив тарілку, над якою здіймалася апетитна пара. – Досить щось трохи змінити у собі – і в довколишньому світі щось обов’язково зміниться. Слід тільки знати, що, як і коли змінити.

Ял взявся за яєчню.

- Тобі слід цьому повчитися, – сказав Уайяла.

Він поставив на стіл щойно створене горнятко з пахучим густим шоколадом і вийшов з хатини – снідати.

Впродовж кількох днів Ял намагався навчитися чарувати. Всі зусилля, як і раніше, виявились марними – лід його не слухався.

- У мене ніколи так не вийде, – вигукнув з відчаєм і роздратуванням. – Я просто не здатен на це!

Уайяла похитав головою і крижана куля, яку тримав у руках Ял, витяглась, налилась оранжевою барвою і за мить обернулась на соковиту морквину.

- Тобі слід старанніше працювати, – сказав Уайяла.

- Мені немає сенсу працювати, – відповів Ял – він рвучко кинув морквину геть, та поблідла і розпалася тисячею крижаних крихт. – Я б’юсь над цим льодом – як риба об лід.

- Саме так. Ти б’єшся над льодом. А треба працювати над собою.

- Те, що ти кажеш – безглуздя, – вигукнув Ял. – Ти – лід, а я – ні. Тобі є сенс працювати над собою, щоби міняти лід, а мені – ні.

Уайяла довго-довго дивився на нього – і Ял не знав, як потрактувати цей погляд. Він схилявся до того, що в ньому – розчарування. Або гнів. Тому, коли Уайяла заговорив, він здригнувся. Але голос звучав м’яко.

- Ти сказав – як риба об лід. У твоєму світі є лід?

Ял кивнув.

- Розкажи мені про нього. Його можна перетворювати?

- Лід – це прозорий синюватий кристал, – сказав Ял. – Він твердий і холодний. Його можна перетворювати. Можна робити з нього крижані фігури. Можна розчавити його каблуком, можна розтопити і обернути на воду, а потім – на пару.

- Виходить, лід – це вода?

- Загалом – так.

Уайяла похитав головою.

- Ніколи не думав про себе, як про воду, – зізнався він.

- Ну, лід це не зовсім вода – вода стає льодом, тільки коли холодно.

- Холодно? – перепитав Уайяла. – Що значить – холодно?

Ял стенув плечима. Він не знав, як пояснити Уайялі, що таке холод. У світі Уайяли не було ані холоду, ні тепла – Ял тут взагалі не помічав температури. Навіть коли доводилося довго й швидко йти, він не відчував жару, а коли Уайяла накривав його ковдрою, він не мерз. Дивно, але крижаний світ Уайяли не був холодним. Можливо, тому, що сам Уайяла не знав, що таке холод.

- Не знаю, як це пояснити, – зізнався Ял. – У крижаній пустелі в моєму світі я б уже давно помер від холоду.

- А тут тобі не холодно?

Ял похитав головою.

- Мабуть, це якийсь інший лід, – вирішив Уайяла.

Потім вони пішли далі, але пагорби і не наближалися. Ял уже звик до таких речей. Світ льоду довкола нього жив за своїми законами, і поводився з часом і відстанню у свій химерний спосіб. Але поки Уайяла був з ним – йому було байдуже. А Уайяла був поряд майже завжди. З того моменту, як підібрав його у крижаній пустелі, куди Ял потрапив не знати як і звідкіля.

Він нічого не пам’ятав до ладу – окремі слова, якісь рядки з невідомих книжок чи, можливо, пісень. Пам’ятав іще щось, але вже зовсім розпливчасто – ніби й не пам’ятав насправді, а колись вигадав, а потім повірив. Чиїсь теплі руки, власний регіт, біль після удару гомілкою об камінь… Ці спогади попервах доводили його до відчаю. Тоді Уайяла, що вийшов з крижаної пустелі, напував його чимось огидним, дуже приблизно схожим на чай. І сам Уайяла був страшним – у нього тоді час від часу з’являлась зайва пара рук, а губи далеко не завжди попадали в такт тим словам, що чув Ял. Хоча тепер це здавалося просто давньою маячнею. З плином часу Уайяла став зовсім схожим на людину. Тільки шкіра мала відблиск матового скла, очі нагадували крижинки, а волосся було схоже на пучок тонкої трави, вкритої вигадливим інеєм.

- Привал, – оголосив Ял і впав на твердий крижаний панцир.

Ноги гули, у скронях стукотіли молоточки. Йому було направду погано – не просто втома, але якийсь тягар під ребрами, і серце, яке раз за разом пропускало удари. Ял звів подих і озирнувся на Уайялу. Той стояв на колінах посеред замету. Лід у прозорій пляшці в нього в руках швидко танув і обертався на воду. Уайяла передав пляшку Ялу. Той попив і подивився на пагорби – так само далекі, як і вранці.

- Ти певен, що до вечора ми встигнемо? – спитав Ял, аби приглушити неспокій.

Уайяла не відповів. Він і далі стояв на колінах посеред замету, сховавши лице у пригорщі снігу.

- Я втомився, як собака, – поскаржився Ял. – Чому ми увесь час мусимо кудись іти, якщо ти можеш миттєво наблизити ці пагорби до нас?

- Твій світ – світ часу і відстані, – глухо сказав Уайяла, не відводячи рук від обличчя. – Щоб наблизитись, тобі треба йти.

- А, то це з виховною метою, – пробурчав Ял.

- Не розумію, – відгукнувся Уайяла. – Ти шукаєш свій світ, отже, тобі треба йти.

- Можна знайти, не зійшовши з місця, – пробурчав Ял. – Особливо, коли шукати нічого.

Уайяла стенув плечима – точнісінько як сам Ял.

- Я так і роблю. Але ти не вмієш перетворювати лід.

Ял ліг на спину – просто на крижану поверхню. В такі моменти він шкодував, що немає якоїсь торби, яку можна було б підкласти під голову. Звісно, можна попросити Уайялу про подушку, перину чи цілий крижаний палац. Але не хотілося. Досить того що він, Ял, залежить від Уайяли у найнеобхіднішому. Якщо б навчитись самому перетворювати лід – тоді б він дав волю уяві. Раніше коли він все ще на це надіявся, він часто вигадував, що можна було б створити. Він будував в уяві будинки і палаци – цілі міста, вулицями яких їздили трамваї і ходили тварини, що вміли здійматися у повітря – високо-високо, і скакати по зорях. У цьому місті мало жити багато-багато людей – схожих на нього і Уайялу. Якщо б він навчився перетворювати лід, цей світ перестав би бути крижаною пустелею. Вони з Уайялою більше ніколи не були б самотніми.

- Уайяла, а де всі?

Уайяла підняв голову і подивився на нього.

- Поруч, разом з тобою.

- Ти один у цілому цьому світі? – уточнив Ял.

Уайяла кивнув.

- Точнісінько як я, – зітхнув Ял.

- Ні. Зовсім не так, як ти, – відповів Уайяла. – Там де я – там ми всі.

- Ви?

Замість відповіді Уайяла набрав жменю крижаної крупи і повільно просіяв її між пальцями.

- Ми всі стаємо одне одним, – сказав він.

- Як?

Уайяла взяв з вершини гірки кристалик, і відправив його до рота. Ял знову влігся на спину. Насправді, він мало знав про світ Уайяли. Мабуть, тут залишились тільки чарівники – такі як Уайяла. Мабуть, їх ще можна знайти, Але, можливо, їх так мало, що й сам Уаяла за ціле життя так жодного з них і не побачив. Може і його, Яла, пригрів від безвиході й самотності. Навіщо інакше йому дітвак, який ні на що тут не здатен?

Ял зиркнув на Уайялу. Йому дуже не хотілося вставати і йти далі. Від думки про це коліна починали тремтіти. Може, він захворів? Це було б непогано. Він захворіє, і похід скінчиться. Довкола виростуть стіни нової хатки. Уайяла готуватиме чай. А він, Ял, лежатиме на ліжку і читатиме свою книгу. Це була єдина річ, яку він носив із собою. Книгу змайстрував Уайяла. Це був кристал з багатьма гранями. Читати її було цікаво, але процес нерідко перетворювався на справдешню муку. Досить було трохи-трохи змістити кристал, як відкривалася нова грань – а на ній проглядала нова історія. Стару не вдавалося знайти ніколи.

Ял любив читати. Він не знав, хто його навчив складати букви у слова. Але читати йому шалено подобалось – бо в цій крижаній книзі не було крижаних світів. Це була книга про його, Ялів, справжній світ. Про світ, у якому не буває книг-кристалів. І тут був якийсь хитромудрий обман. Бо що книжка зі світу Уайяли могла розповісти йому про його власний світ?

- Зроби мені ще одну книгу, – просив він Уайялу.

Але той лиш хитав головою.

- У тебе вже є книга, – казав він.

- Для чого мені книга, де жодної історії не можна дочитати до кінця?

- Що таке кінець? – питав Уайяла. – Не розумію слова.

- Послухай. Є історія. У неї є початок і є кінець. Кожна книга – це одна історія, завше однакова.

- Бувають книги, в яких завжди написано те саме?

- Так.

- Як?

- Однаковими словами.

Уайяла стенав плечима й втратив інтерес до розмови.

- У всіх на світі книгах написані майже однакові слова, – буркнув Уайяла. – Отже, в кожній книзі написано майже все.

- Але сьогодні, коли я починав читати, там була історія про ведмедика, який складав вірші. Потім ти покликав мене обідати. І коли я повернувся, там була вже зовсім інша історія – про жінку, яка прилетіла на парасольці. Ти хочеш сказати, що це одна історія.?

- Я хочу сказати, що в книзі написано все. Те, що ти читаєш цієї миті – далеко не все, що в ній є.

- Мені цікаво, чим закінчились пригоди ведмедика. Як мені це зробити?

- Прочитати всю книгу, – відповів Уайяла.

У книги Яла було багато граней. Її можна було читати все життя – і не дочитати. Одного разу він натрапив на історію про хлопчика, який хотів із крижинок скласти слово «вічність». Але хтось втрутився і не дав йому це зробити. У Яла здригнулась рука, і нова грань викинула його під вітрилом у відкрите море.

- Нам час іти, – сказав Уайяла.

- Ну будь-ласка, іще хвилинку, – попросив Ял.

Уайяла похитав головою.

- У нас мало часу. Нам треба встигнути дійти до пагорбів.

Ял, стримуючи роздратування, звівся на ноги. Ну як можна бути таким впертим? Адже досить Уайялі забажати – і вони тієї ж миті опиняться біля підніжжя пагорбів! Заміть того він, Ял, ледве зводячи подих, буде брести через лід, пришвидшуючи кроки кожного разу, коли Уайяла повертатиме до нього голову. А йому, Ялу, так зле, що темрява перед очима майже не розсіюється…

Він вирішив зробити останню спробу.

- Уайяла, я, здається, прихворів, – жалібно мовив він.

Уайяла кивнув, але крок не сповільнив.

- Тому нам слід поспішити, – відповів він.

Ял змовк, і спробував якось відволікти свою увагу від серця, яке гупало десь замалим не в гортані.

Пагорби оточили їх раптово. Навіть для Яла, який звик до раптових змін пейзажу, це було несподівано. Пагорби, які тільки-но танули в сутінках на горизонті – такі ж далекі, як і вранці – раптом кинулись під ноги, і Ял, ледве тримаючи рівновагу, ковзнув по крижаному схилу. Уайяла, зігнувши спину, побрів догори.

- Може, пошукаємо місцину в долині? – запропонував Ял.

Але Уайяла ніби й не чув його. Ял роздратовано зітхнув і побрів слідом – до вершини. Якщо б ноги тремтіли менше, а перед очима не плили темні плями, він би погодився, – йти сюди було просто необхідно. З вершини пагорба відкривався направду казковий краєвид – пагорби вдалині переходили в гори, м’які обриси мінялись на ламані лінії, і все це горіло, підсвічене знизу призахідним сонцем, і переливалося всіма відтінками червоного, зеленого, синього і жовтого. Тільки в глибоких прорізах довколишніх долин залягала густа чорнота.

З вершини світ Уайяли виглядав досконалим кристалом, вирощеним кимось дуже-дуже вправним. Кимось, хто точно знав, як із крижинок скласти слово «вічність». Повільна зміна освітлення робила кристал майже живим – він дихав і рухався, по ньому пробігало тремтіння – від червоного до пурпурового, від жовтого до охряного. Кольори ставали дедалі густішими й насиченішими, вздовж граней зблискували іскри.

Уайяла опустився на коліна, набрав крижаної крупи й опустився в неї обличчям.

Ноги Яла підкосились, і він впав поруч.

- Уайяла, – жалібно мовив він, – я захворів.

Уайяла похитав головою, не відводячи рук від обличчя.

- Мені зле, – настоював Ял.

Уайяла врешті глянув на нього. Його холодні очі горіли, як крижані верхи далеких гір. Ял думав, що він зараз займеться їхнім нехитрим господарством. Збудує хатку. Чи принаймні приготує вечерю. Але Уайяла стояв на колінах, і дивився на Яла мерехтливими зеленими очима. Ялу стало якось незатишно – він ніяк не міг витлумачити цей погляд.

- Ти мусиш дещо пообіцяти мені, Ял, – сказав врешті-решт Уайяла. Його голос звучав високо й дзвінко – ніби він не з Ялом говорив, а з цілісіньким крижаним світом.

- Що?

- Я хотів би побачити твій світ.

Ял гмикнув.

- Я теж не проти.

- Ти його скоро побачиш, – сказав Уайяла. – Пообіцяй!

Тут Ял стрепенувся.

- Ти що, довідався куди йти? – з завмерлим серцем спитав він в Уайяли.

Той похитав головою.

- Мені нікуди не треба йти, – відповів він.

- Ти хочеш сказати, що далі я піду сам?!

Уайяла кивнув.

- Ти збожеволів? Я ж не вмію перетворювати лід! – закричав Ял. – Я ні на крок від тебе не відступлю!

- Про це я тебе й прошу, – тихо, але дуже твердо сказав Уайяла. – Не залишай мене.

- Можеш не сумніватись, – буркнув Ял.

- Вся надія на тебе, Ял, – сказав Уайяла. – Лід хоче стати тобою.

Цей різновид слова «лід» Уайяла зазвичай використовував замість «я».

- Ти? – розгублено перепитав Ял. – Мною?

- Ти знаєш, як це робиться, – сказав Уайяла. – Ти бачив це не раз.

Від підняв крижинку з землі і поклав собі до рота. Ял автоматично повторив цей рух. Крижина в роті смакувала як колючий камінець. Ял потримав її мить, а потім вийняв з рота й затис в кулаці.

- Не розумію, – зізнався він.

- Коли я застигну, – сказав Уайяла, – зроби це.

У Яла перехопило подих.

- Застигнеш? – повторив він слово, яке повільно розгорталось у його мозку. – Застигнеш?

Це був іще один стан криги, про який вони з Уайялою не говорили ніколи. Уайяла сказав це слово лиш раз – коли Ял замалим не помер з голоду.

- Ти помираєш?

Уайяла кивнув.

- Але… Як же…

Ял замалим не сказав «а як же я» – але затнувся.

- Я не вмію, – нарешті пробурчав він. – Як я зможе тебе з’їсти, якщо я не вмію перетворювати лід?

Уайяла стенув плечима.

- Для нас це єдиний шанс, – відповів він. – Тому я чекаю на твоє слово, Ял.

«Ми» – це був ще один різновид слова «лід», який Уайяла вживав майже так само часто, як і «я».

- Ваш шанс? – перепитав Ял. – На що?

- На життя, – просто відповів Уайяла.

Ще один стан криги. Ял склепив повіки. Вся мова Уайяли була пересипана льодом.

- Ти прийшов у цей світ, – пояснив Уайяла. – І цей світ перестав бути тим, чим був до твого приходу. Чим далі, тим менше тут нас.

Ял зіщулився.

- Я все зіпсував? – спитав він.

- Ти все змінив, – відповів Уайяла.

- Навіщо ти зберіг мені життя, якщо я руйнував твій світ? – спитав Ял. – Для чого ти зі мною панькався стільки часу?

- Я був потрібен тобі, – відповів Уайяла. – У мене був шанс зрозуміти тебе. Навчити тебе розуміти лід.

- Але я так нічого й не зрозумів! – вигукнув Ял. – Я нічому не вчився. Тепер я помру сам, і знищу твій світ!

- Хлопче, світ неможливо знищити, – спокійно сказав Уайяла. – Його можна тільки змінити. Інколи достатньо просто подивитися на нього новими очима. Я прийшов і допоміг тобі вижити, бо мені було цікаво подивитись твоїми очима.

- Нічого особливого, – пробурмотів Ял. – Просто крижана пустеля.

Уайяла всміхнувся.

- Ти дуже дивна істота, Ял, – сказав він. – Мені цікаво стати тобою. Ти виконаєш моє прохання?

- Все що забажаєш, – буркнув Ял, і знову різко, майже судомно зіщулився.

Уайяла почав готувати вечерю. Здається, він збирався влаштувати Ялу замалим не бенкет. Хоча сам, мабуть, знову поїсть тільки крижаних уламків. Зате Ялу дістанеться м’ясний пиріг, сирний пудинг і чимала ваза з полуницями. Цікаво, звідки крижаний Уайяла знає смак стиглих полуниць? А виходить точнісінько так, як треба. Ял дивився, як міняються кристали в руках Уайяли, і замалим не плакав від образи та страху. Уайяла помре. І він, вочевидь, також. Бо готувати їжу стане нікому. А їсти мертву кригу він не зуміє – вже пробував, і не раз. Уайяла вміє оживляти кригу. А він, Ял, щойно дав слово його зїсти. Дав слово! Простіше простого – сказав і все…

- Ял, – почув він голос Уайяли. – Ял, мені хотілось би знати… Це недостойна цікавість, – з сумнівом в голосі продовжив Уайяла. – Але я дуже хочу тебе спитати – яким буде твоє нове ім’я?

- Ім’я?

- Ти повинен отримати ім’я. Ти більше не можеш бути просто «ялом».

Слово «ял» в мові Уайяли теж позначало стан льоду – молодого, який невдовзі змінювався.

Які дурниці, – подумав Ял. – Яка різниця, як назвати істоту, яка проживе так недовго?

- Мені без різниці, – мовив він вголос. – Давай назвемо мене Угуком.

Уайяла похитав головою.

- Ти не можеш сам дати собі ім’я, – сказав Уайяла, вкладаючи на крижану тацю чергову ягідку. – Ніхто не може.

- Цікаво, а хто ж мені його дасть, якщо я залишусь сам?

- Сам? – луною відгукнувся Уайяла. – Не розумію цього слова.

Ял стенув плечима.

- А хто завадить мені і далі називатись Ялом? – спитав він.

- Це ім’я належить іншому світу. Тому, котрий скінчиться разом зі мною.

- Уайяла, вибач, звичайно, але все, що ти зараз кажеш, не має сенсу, – зібравшись з духом, рішуче мовив Ял. – Коли цей світ скінчиться – я скінчусь разом із ним.

Уайяла звів погляд і уважно глянув йому в очі.

- Ні, – похитав головою. – Ти не лід.

Потім вони мовчки їли. Ял їв повільно, клав до рота по одній ягідці й чекав, поки вони самі розтануть на язику й стечуть до горла солодкою хмаркою. Він теж розтягував час – як міг. Хоча в цьому світі час належав Уайялі. Він брав з крижаної таці ягідку за ягідкою, вибираючи їх за дедалі складнішим алгоритмом. Цікаво, чи можна підібрати з цих солодких крижинок таку комбінацію, яка б склала крижане слово «вічність» – зупинила час і, головне, смерть Уайяли?

Уайяла його не підганяв. Він стояв на колінах, сховавши обличчя у жменю з крижинками. Ягідки, котрі вибирав Ял, були трохи різної форми і відрізнялись на смак. Ялу здавалось, що він міг би точно сказати, котра з них дозрівала на сонці, а котра – під листком, котру зірвали в долинці, а котру – на вершині пологого пагорба.

А потім йому стало холодно. Це відчуття вразило його – він вмить забув про суниці і про вічність. Він звів погляд, і побачив Уайялу. Точніше, це вже був не Уайяла – зосталася лише приблизна його форма, виліплена з дрібних крижаних крихт. Вона потроху осипалася, губила схожість з людською постаттю, перетворювалась на звичайну купу крижаних осколків.

Ялу перехопило подих. Він зрозумів: обіцяне слід робити негайно. Бо за кілька секунд Уайяла розвіється, змішається зі своїм світом. А ще кожної миті йому ставало дедалі холодніше. Від цього холоду перехоплювало горло, і він не міг навіть заплакати.

Ял простягнув руку і взяв перший-ліпший кристал. Звичайний осколок тутешнього льоду – твердий, гострий, не теплий і не холодий. Ял зажмурився і поклав його собі до рота. Кристал вколов язика, і Ял пошкодував, щ не вибрав щось дрібніше – цей шматок він не зможе проковтнути. А розжувати тутешній лід не легше, ніж шматок граніту. Але й вийняти з рота цей лід він не наважувався. Ял стояв на колінах перед крижаним прахом Уайяли і думав, що йому чинити далі. Думати треба було швидко – він вже зовсім промерз. При тому холод йшов звідкілясь із середини, і Ял не знав, як від нього врятуватись. Від себе ж не втечеш. Якщо б він, як Уайяла, міг хоч трохи себе змінити…

Кристал перестав колоти язик. Його грані згладились, і тепер він нагадував звичайну бурульку – Ял такі їв давно-давно, у іншому світі. За мить крижинка почала танути, і Ял судомно ковтав чисту воду. Потім, на мить завагавшись, набрав повну пригорщу крижаних крихт, які ще так недавно були Уайялою, і опустив у них обличчя. За кілька секунд його обличчя стало зовсім мокрим – чи то від сліз, чи то від розталої криги. Вода потекла крізь пальці на землю. Ял звів погляд і помітив, як майже чорні гори на тлі темно-синього неба гублять чіткість обрисів, згладжуються і поволі осідають, ніби снігові замети під весняним промінням. Він знову набрав повну пригорщу мокрого місива і опустив у неї обличчя. А коли в долонях нічого не залишилось, він просто ліг на землю, розкинув руки, і обійняв велетенське, розміром в цілий Всесвіт, тіло Уайяли, закрив очі, і почав чекати, коли зникне холод.

***

Земля під його щокою була м’яка і тепла. Молоді травинки гладили обличчя і лізли в ніс. Якийсь нахабний і неповороткий жук впав просто йому на долоню і засмикав ногами. Він перекотився на спину і побачив просто над собою широке синє небо. Сонце ледве-ледве проминуло зеніт, і тепер лоскотало теплим променем праву щоку. В траві, і у верхів’ях сосен на схилі пагорба гуляв вітерець.

Він примружив очі й терпляче чекав. Невдовзі внизу, на краю лугів, посеред вишень і яблунь з’явиться дім. З невисокого порога в садок зійде жінка, витираючи руки білим рушником. Вона окине нетерплячим поглядом луги, і, вгледівши хлопця у травах під самим верхів’ям пагорба, широко й голосно назве його ім’я.

ТВОЄ СЕРЦЕ

Імена криги

Робочий день добігав кінця, а місто внизу виблискувало вогнями. Та Л. тільки безнадійно похитав головою у відповідь на цей безмовний заклик. Сьогодні йому доведеться затриматись. Він покинув спроби впізнати в хаотичному мерехтінні вікна свого будинку і миготливу вивіску «Синього коня», і насилу відвів погляд від вечірнього міста.У «Синьому коні» він міг би сьогодні зустрітися з Ю. Сьогодні ж п’ятниця? Л. задумався, перераховуючи дні. Тиждень, без сумніву, тягнувся вже довго. Але дні видалися метушливі, тому він легко міг помилитися, і сьогодні, наприклад, четвер. У такому випадку, йти до «Синього коня» немає сенсу – Ю. зазирає туди тільки по п’ятницях. Втім, сьогодні він туди піти не зможе – не залежно від того, який на дворі день.

Як до кінця тижня могло набратися стільки роботи? Чим він займався – вчора, позавчора? Може, ця робота не горить, і він її відкладе? До півночі у нього є всі шанси застати Ю. в «Коні», він певен. Але спочатку він зайде в супермаркет на розі і купить бенгальські вогні та пакет желейних цукерок. Для доньки. Він забув про бенгальські вогні, коли робив різдвяні покупки. Точніше, не забув – бенгальські вогні в списку покупок потрапили якраз на згин листка, і він не помітив цього рядка.

Дружина звела плечима і сказала, що не здивована.

Чим же він займався цілий тиждень?

З пам’яті спливали уривки розмов, чийсь профіль за сусіднім столиком в обідню перерву, істеричні схлипування за стіною кімнати. Це не мало ніякого стосунку до роботи, а може, і взагалі до його життя. Він знав, що може дістатися до будь-яких спогадів, треба тільки зосередитись – і все, до єдиної дрібниці, все його життя …

Власне, дрібниці він і так чудово пам’ятав – мозок так дбайливо їх зберігає, що, напевно, в них-то вся штука, у дрібницях. То чи варто напружуватися і шукати в своєму минулому щось ще?

Його і в теперішньому найбільше турбувало не бозна що. Черевики. Вірніше, один з них – правий. До кінця дня він чомусь почав нестерпно тиснути. Нічого дивного, черевики нові – а від нового взуття тільки чекай неприємностей. Власне, через сорок три хвилини він залишиться в Центрі сам-один. І зможе просто зняти черевики і ходити по конторі в шкарпетках. До речі, вони цілі? Не хотілося б світити діркою на пальці …

Що ж, у такому випадку, найближчі сорок три хвилини він не буде робити нічого. Він має право принаймні поміркувати про те, чого буде позбавлений цього вечора. Для роботи в нього залишається хоч ціла ніч. Завтра відіспиться. Може, це й на краще – півдня проспати з повним правом і чхати на всі звичайні ритуали уїк-енду. Півгодини тому він, як завше по п’ятницях, подзвонив дружині і сказав, що затримається до ночі.

Вона відповіла, що не здивована.

Цікаво, вона повірила, що він залишився в Центрі, а не пішов у «Синього коня»?

Л. знову втупився у вікно. Його мозок з колосальною швидкістю пережовував короткі, ніби вихоплені камерою навмання, образи. Плісирована спідничка Ю. Припухлі від ридань губи доньки – вона знову посварилася з мамою. Дівчинка надто нервова – у тринадцять років боїться пострілу хлопавки. Зате зовсім не боїться вогню. Особливо яскравий кадр: пізніше, коли вона вже не підліток, і бетонну стіну перед нею охоплює полум’я – чомусь все відбувається повільно, подібні хвилини у людській пам’яті зазвичай розтягнуті до непристойності – він встигає подивитися їй в очі, і не бачить в них ні тіні страху, одне тільки здивування.

Нескінченне, як космос, здивування …

Л. моргнув. Щось порушило низку спогадів – відблиск заграви в чорних очах, в якому він сам зливається з охопленої полум’ям стіною, був несвоєчасним. Він мигцем здивувався, чому пам’ять не зберегла жодного звуку – зазвичай він добре пам’ятав звуки, голоси впізнавав раніше, ніж лиця, а ще раніше – інтонації. Щось збило його …

Л. озирнувся і зрозумів, що спрацював таймер. Останні працівники Центру – ті, які у зв’язку з уїк-ендом не встигли втекти з роботи півгодини-годину тому – гамірливою юрбою вивалюються в коридори, штурмують ліфти і нарешті висипають на вулицю. Нота моторів в загальному міському гулі стає трохи гучнішою. Він знову глянув у вікно і пошукав вивіску «Синього коня». Через п’ятнадцять-двадцять хвилин він міг би бути там. Ю. буде його чекати протягом сорока п’яти хвилин. А потім замовить що-небудь. За першою чаркою вона вивчатиме відвідувачів. Другу, швидше за все, розіп’є вже в чиїйсь компанії. До півночі вона викличе таксі і поїде додому. Одна або з кимсь.

Будь-якій конторі для балансу потрібен один простак. На якому колеги відточують дотепи, а начальство вдовольняє любов до влади. Робота тут рішуче ні до чого – не було в Л. такої роботи, яку не можна було зробити наступного тижня або наступного року, чи не робити взагалі ніколи.

Л. прислухався до себе і зрозумів, що не відчуває роздратування. Він взагалі нічого не відчував, крім тиску в правому черевику. Пам’ять була бездоганно чистою – вона зберігала факти, всі, до єдиної дрібниці. Він пам’ятав кожну складку на спідничці Ю. І кожну зморшку біля очей дружини. Він пам’ятав дивний вузол на піжонських мештах Великого Шефа. Нерівний багряний оксамит штори в їдальні.

Все пам’ятав – і нічого не відчував. Тільки проклятий черевик.

Л. із зітханням підвівся і попрямував до сходів – треба спуститися на нижній рівень і розібратися, що в біса відбувається з маніпулятором.

Л. голосно гупав по металевих сходинках. Він простак. Вони всі так думають – і хочуть, щоб він знав, що вони так думають. Колеги. Дружина. Великий Шеф. Напевно, навіть Ю. Він не впорається з роботою досить швидко. Його чекає рознос. Крім того, доведеться викликати таксі – метро закриється опівночі. Нікому до цього й діла немає! Нерозумно було виглядати свої вікна у веселому миганні – його будинок знаходиться аж ген за Рікою. Це дуже, дуже далеко від Центру. Це просто недосяжно далеко.

Відчуття у правому черевику стали просто болісними. Звільнитися до біса, подумав він. І здивувався від цієї думки. Вона була чужою і прийшла ззовні. Він сам ніколи і не подумав би … Це як же – залишитися без роботи? У такий час знайти її буде дуже непросто. Безробіття … Інфляція … Ні, неможливо. Що скаже дружина?

Та те ж, що й завжди. Що вона, загалом, не здивована.

Спуск, нарешті, закінчився. Л. викликав основний правий нижній маніпулятор у ремзал і перевірив місця зчленування. Один квазісуглоб зовсім стерся. Він замінив його. Заодно почистив ще кілька суглобів. Секунду подумав, і зробив те саме з лівим маніпулятором. Потім виглянув назовні і кілька хвилин прискіпливо спостерігав за роботою механізмів. Потім повернувся в нижній машинний зал і протестував панелі керування.

Правий черевик і раніше заважав. Відчуття вже не були гострими – так, глуха тривога. Він на всяк випадок ще раз протестував вузли. Все працювало, як годинник.

Значить, пустували привиди. Л. не вірив у них, хоч іноді йому доводилося з ними зустрічатися. Більшість привидів теж у нього не вірили – це дуже полегшувало роботу. Привиди заважали, але не надто – Л. міг собі дозволити не звертати на них уваги. Він навіть думати не хотів, наскільки ускладнилася б його робота, якщо б він в них повірив. Привиди були плодом його уяви. Вірніше, фантомом пам’яті місцевої цивілізації. Ця цивілізація мала зачатки уяви – вона витворила безліч різноманітних форм потойбічного існування. Л. відчув незвичне скорочення м’язів – яких у нього насправді не було – і зрозумів, що тільки-но посміхнувся. Все, що залишилося від тої цивілізації – її примари. Та й ті їй більше не належать.

Л. піднімався сходами назад у Центр і думав, що варто відключитися від потоку пам’яті. Тоді привиди не зможуть його потурбувати. Л. зупинився біля входу, мить повагався, потім повернувся на сходи і знову спустився на один рівень. Йому стало тривожно. Він ніколи раніше не посміхався.

Л. перехилився через низьку огорожу і оглянув зал. Просто оглянув – більше він нічого не міг зробити. Він контролював своє тіло повністю. Крім одного сегмента – серця. Л. не знав, як воно влаштоване, як діє, з чого складається. Все, що він міг – дивитися, як воно працює.

Якщо його тіло і мозок були всього лише досконалі, то серце – прекрасне і незбагненне. Воно нагадувало величезну перламутрову краплю і висіло посеред круглого залу його грудної клітки без жодної видимої опори. Л. ніколи не заходив в цей зал – боявся порушити силові поля, які утримують серце у підвішеному стані, збити тонкі налаштування. Крапля жила своїм прекрасним і незбагненним внутрішнім життям. По її стінках пробігали хвилі, на поверхні миготіли плями світла й тіні, зал наповнювали неритмічні звуки, які то зливалися в тихий, розмірений гул, то зривалися на вереск, то збивалися на старече шепотіння. На серце можна було дивитися годинами. І відчувати, як кожна найдрібніша брижа відбивається у всій істоті – як завмирає на мить подих, як стискаються в кулак пальці, як починають тремтіти губи. Він міг вимкнути всі прилади спостереження, зосередити погляд тільки на серці, максимально активізувати пам’ять і прожити найбільш хвилюючі хвилини відразу тисячі життів. Серце вибухало міріадами перламутрових іскор, пульсувало, розросталося і зменшувалося ледь не в горошину. Цей танець можна було перетворити на що завгодно – в будь-які потоки слів, звуків, фарб і образів. Але Л. просто дивився. Він знав усе про цю цивілізацію – про те, як вона жила, думала, відчувала. Але він нічого не знав про власне серце. І пропускаючи через нього потоки чужої пам’яті, він з усіх сил намагався розібратися в його реакціях. Останнім часом це здавалося важливим. Можливо, найважливішим. І, найголовніше, це захоплювало – він міг спостерігати і роздумувати над своїм серцем годинами.

Іноді Л. так і робив.

Але зараз він тільки коротко оглянув грудну клітку і повернувся до Центру.

Звичайно, привид був тут – стояв біля вікна і дивився вниз на вогні міста. Л. бачив, як ці вогні просвічують крізь туманне тіло примари, трохи гублять яскравість і трохи міняють спектр.

- Ти вже тут? – запитав привид, не обертаючись.

Здається, це був той самий привид, який в нього вірив. Л. зробив вигляд, що не помічає його, і подумав, що потік пам’яті треба тимчасово перервати. Зазвичай він не звертав уваги на привидів, але сьогодні він йому заважав. Привид чи то зіщулився, чи то спробував стенути ледь окресленими плечима – по його напівпрозорому тілу пробігли брижі. Л. спіймав себе на тому, що розглядає примару. У ній було щось знайоме. Щось таке, чого не було в жодного іншого привида. Якийсь новий виверт? Л. зосередився на правому нижньому маніпуляторі. Він не дозволить цьому фантому …

Як на зло, маніпулятор працював цілком нормально.

- Відмовляєшся вірити самому собі? – в голосі примари прослизнуло щось, що Л., спираючись на свою слухову пам’ять, визначив як глузування. – Ти не дуже кмітливий.

Л. повагався, але вирішив вимовити це вголос:

- Я не вірю в привидів.

- У вас не прийнято?

- Не розумію, що значить «у вас», – сказав Л. – Привид – плід уяви. Що ж до мене, то у мене немає власної уяви, отже, вірити в привидів я не можу.

- А як же я? – з цікавістю запитав привид.

- Я користуюся пам’яттю цієї цивілізації. Персоніфікованою пам’яттю, – пояснив Л. – У ній є певні уявлення. Зокрема, стосовно примар. Хтось із мешканців…

- Колишніх мешканців, – поправив привид.

- А? Не має значення. Хтось мав якісь уявлення про привидів. Можливо, вірив в них. Ти завжди різний. Значить, ти плід уяви тієї людини, чиєю пам’яттю я користуюся в даний момент.

- Не зрозумів, – зізнався привид.

- Ну, скажімо так, ти насправді зовсім не такий, яким я тебе бачу. Це якщо не враховувати того, що тебе взагалі немає.

- А, тепер ясно, – пробурмотів привид. – Хотів би я, щоб ти теж був зовсім не таким, яким я тебе бачу. А ще краще, щоб тебе теж насправді не було. Але не з моїм щастям. Ти є – і в цьому вся біда.

- Не розумію, чим ти не задоволений, – сказав Л. – Коли я закінчу свою роботу, ти віднайдеш спокій. Принаймні, якщо вірити вашим уявленням про привидів …

- У мене-то якраз не було жодних проблем, поки тут не з’явився ти, – огризнувся привид.

Л. знову зайнявся тестуванням систем свого організму. Ретельно, вузол за вузлом.

- Добре, я чужа вигадка, – сказав привид. – Тоді чому ти вернеш від мене ніс? Ти ж, начебто, колекціонуєш чужі думки? Чому б не поповнити колекцію свіженькою вигадкою?

- Вигадки становлять істотну частину пам’яті цивілізації, – погодився Л. – Але мені доводиться дотримувати баланс між матеріальними та духовними складовими. Колекціонування духовного не повинне заважати утилізації матеріального. До того ж, вибачай, але місцева цивілізація битком набита забобонами, тому я б не назвав тебе «свіженьким вигадкою» – у моїй колекції близько п’яти мільярдів різноманітних форм потойбічного існування.

Привид видав дивний здавлений звук.

- Еге ж, чого тільки не наберешся на наших смітниках … – пробурмотів він. – А ти, виходить, спеціаліст по смітниках?

Л. не був певен, чи є сенс роз’яснювати примарі суть своєї програми.

- Ти жив в цьому місті? – запитав він.

- Чому – жив? Я і тепер в ньому живу. І ще сто років жив би, якби не ти. Яка нечиста тебе принесла?

- Я утилізують залишки матеріальної цивілізації, – терпляче повторив Л.

- Кажучи по-простому – знищуєш, – сказав привид. – Я бачив – за тобою не залишається нічого. Навіщо?

- Очищаю місце для нового життя.

Привид задоволено кивнув.

- Ага. Я так і думав, що ти звідтіля.

- Звідки?

- Ну, звідти, – привид невизначено ткнув пальцем вгору. – З космосу.

- Нелогічне міркування, – зазначив Л. – На твоєму місці я вважав би, що переді мною створіння Хаосу, а не Космосу. Те, що я роблю, ти повинен сприймати як руйнування.

- Добре, добре, називай, як знаєш. Ти розумніший, ніж я, ти знаєш, що і як я повинен сприймати, краще, ніж я сам. Хто нас завоював?

- Вас?

- Нашу планету.

- Не можна завоювати планету, на якій немає розумного життя, – відповів Л. – Її можна тільки колонізувати.

- Добре, хто нас колонізував? Такі як ти?

- Немає «таких як я». Я тут сам.

- Отже, для тебе самого – ціла планета? – Привид присвиснув. – Непогано! І чим тобі заважають наші руїни?

- Але колонізація, як ви її розуміли – це фантастика, – продовжував Л., не звертаючи уваги на базікання примари. – Організм, пристосований до життя на певній планеті, не зможе нормально функціонувати на жодній інший. Життя – надто складна штука. Під нього важко підігнати умови – йому відповідають тільки ті, в яких воно виникло. Інакше кажучи, будь-який живий організм може повноцінно існувати тільки на своїй рідній планеті.

- Добре, добре, не мудруй, – пробурчав привид. – Вважай, що я тобі повірив. Так звідки ж тут візьметься життя? Після всього того, що сталося …

- Життя зародиться. Так чи інакше …

- Що, знову від мавпи? – привид паскудно захихотів.

- Мавпа … – Л. покопався в пам’яті. – А, досить складна білкова структура … Походження видів поза моєю компетенцією, якщо ти про це.

- Про це, про це. Але я вже зрозумів, що ти не від творення – ти від руйнування. З іншого відомства, так би мовити. Вибач, друже.

Привид пройшовся уздовж вікна-вітрини. Л. щосили намагався його не помічати – для цього він переключився на прилади далекого стеження і зайнявся перевіркою зовнішніх секторів і реорганізацією груп маніпуляторів – нудота, що вимагає найпильнішої уваги.

- Значить, ти тут один такий? – не вгамовувався привид.

- Один, – знову сказав Л. Він не став уточнювати, що він насправді взагалі один – не тільки «тут».

- Я, загалом, теж, – сказав привид. – Не нудно?

- Не розумію.

- Ну, звичайно, не розуміє він …

Привид знову прилип до вікна.

- Я читав, що місто, в якому ніхто не живе, сам по собі зникає через вісімдесят років, – сказав він. – Руйнується, розсипається, його поглинає рослинність. Навіщо щось навмисне руйнувати, якщо все і так пропаде?

- Вісімдесят ваших років – це при нормальному стані біосфери, – відповів Л., не відриваючись від роботи. – Біосфери більше немає, темп руйнування матеріальних залишків сильно уповільнений. Але справа навіть не в цьому – рано чи пізно зникне все, ти маєш рацію. Але не безслідно. Час від часу представники нового циклу життя стануть знаходити матеріальні залишки попереднього циклу. Це слід виключити.

- Чому?

- Розумне життя, в усякому разі, до певного етапу розвитку, має бути переконаним у власній унікальності та неповторності. Тільки тоді воно зможе стати повноцінним і хоча б відносно довговічним.

Привид згорбився і знову втупився у вікно.

- Може, якби ми знали про те, що ми не унікальні і навіть не перші на своєму ж клаптику землі …

Л. промовчав. Його програма не поширювалася на область можливого.

- Брудна у тебе робота, – зауважив привид. – Сміттяр. Ти з двієчників чи просто невдаха? А може, це заслання в тебе таке?

Питання було позбавлене сенсу. Правий черевик знову почав тиснути. Л. скривився. Це відволікало.

- Це не черевик, – раптом сказав привид. – Це носок збився. Цікаво, чому він завжди збивається тільки в одному черевику?

- У мене немає ніяких черевиків, – сказав Л. – Це фантомний біль. Фрагмент пам’яті, якою я користуюся в даний момент. У мене немає ніг, рук та інших частин людського тіла. У мене маніпулятори. Зрозуміло тобі?

- Що ж тут незрозумілого, – відповів привид. – Бачив я тебе і зовні, і зсередини. Зовні ти, якщо хочеш знати, просто каракатиця. Радше, колонія каракатиць. Тому мене так розвеселила історія з черевиком.

- Звідки ти знаєш про черевик? Це тільки мої відчуття.

- Цікаво, ніг в тебе немає, а відчуття є.

- Я вже говорив. Це фантомний біль.

Привид захихотів.

- Невже у всій цій убогій цивілізації не було більш гідного фрагменту пам’яті, крім спогадів про черевики, які тиснуть? Не було іншої особистості, крім невдахи, якого залишили в конторі доробляти чужу роботу? Чому не зосередитися на кому-небудь вартісному? Або хоча б щасливому? Чому не вчений в момент відкриття якоїсь нікому не потрібної бацили? Або поет у момент народження шедевра? Або хоча б дурний закоханий, коли вона, нарешті, сказала «так» і розстебнула перший ґудзик?

Дійсно, чому? Л. звів дух і придушив бажання негайно кинутися вниз і подивитися на серце.

- Я дію за принципом випадкового вибору, – відповів Л. після хвилинного мовчання. – І я обробляю пам’ять безлічі особистостей у різних часових зрізах. На даний момент в обробці одна тисяча двадцять п’ять фрагментів. Заархівовано тільки в цьому населеному пункті один мільйон сто дванадцять тисяч триста вісім значущих фрагментів. Але я не можу одночасно усвідомлювати себе всіма цими особистостями – можливості мого процесора обмежені.

- Тому ти обираєш якусь ненав’язливу особистість – дрібного клерка, у якого найсерйозніше переживання – збитий носок? – глузливо поцікавився привид.

- У нього маса інших переживань, – Л. раптом відчув необхідність заступитися за того, ким він був останні кілька годин.

- Розумію. Мені одна тільки моя власна пам’ять спокійно спати не дає. А ти … Ти міг би стати просто суперпривидом, хлопче!

- Я не можу стати примарою – це не передбачено моєю програмою, – відповів Л.

По тілу примари пройшли дрібні брижі. Л. здогадався, що той так сміється.

- Але ж тебе тут теж залишили доробляти брудну роботу. Ти, звичайно, каракатиця, вірніше, колонія каракатиць, і вся колонія, як і кожна каракатиця окремо – роззяви. Ось чому ти так носишся зі своїм правим черевиком, приятель. І ось за яким принципом ти вибираєш собі «ким бути».

Один з маніпуляторів у віддаленому сегменті міста надіслав сигнал лиха – його вузол управління привалило хитро здеформованою конструкцією. Л. направив два найближчі маніпулятори на підмогу. Вони підняли уламок обгорілого бетону, на якому якимось дивом збереглися фрагменти графіті. Л. скопіював графіті і якийсь час спостерігав, як маніпулятори перетворюють уламок на гору пилу, а потім розкладають її на найпростіші складові. Вуглець повернеться в атмосферу. Метали ляжуть в землю.

З-під гірки пилу з’явився втрачений маніпулятор. Л. перевірив його стан. Маніпулятор вимагав серйозного ремонту. Його можна було прямо зараз регенерувати – утилізувати і створити новий з підручних матеріалів. Ремонт займе більше часу – кожен маніпулятор був, по суті, центром керування для величезної кількості дрібних механізмів-перетворювачів. Л. з хвилину повагався і дав вказівку найближчому маніпулятору зайнятися ремонтом. Чорт з ним, з часом. Чого він взагалі про нього думав? Час для Л. не мало значення. Він взагалі не знав, що це таке. Час був фантомом чужої пам’яті – точнісінько як набридливий привид.

- Нераціональне рішення, – зазначив привид. – Хоча по-людськи я тебе розумію.

- Я не людина, – сказав Л.

- Я, загалом, теж, – пробурмотів привид.

Він, як і раніше, дивився у вікно. І Л. стало цікаво, що саме він там бачить? Яка часова перспектива у привида? Він бачить місто минулого – те, в якому жив і разом з яким, можливо, загинув? Чи купи руїн, на яких господарюють маніпулятори, схожі на каракатиць? А може, його перспектива відкриває майбутнє – далеке, непідвладне йому, Л.? Що це? Пагорби, вкриті лісом і травами? Яри, в яких біжать спритні річечки з кришталево чистою водою без сліду складної хімії і високої радіоактивності?

Чи він вишукує поглядом вивіску «Синього коня» і проклинає про себе правий черевик?

По тілу примари знову пробігла хвиля. Вогники, що просвічували крізь нього, мигнули. У Л. на мить збилося дихання. Дихання, якого в нього насправді не було. Але яке було у кожної живої істоти, що населяла це місто.

Тіло привида, яке спочатку здавалося йому звичайним як для вигадки місцевої цивілізації – жмутом білої імли, що сяк-так підтримував форму людського тіла – дійсно було напівпрозорим. Але це не була імла. Воно було більше схожим на перламутрову рідину, по якій пробігали неритмічні хвилі тремтіння. Коли привид говорив, Л. не стільки чув його, скільки розпізнавав сенс сказаного по іграх світла й тіні на його поверхні. Поза фантомною пам’яттю, Л. взагалі не був здатен чути і розуміти мову.

- Ні, ти не засланець. Ти просто дурень, – із задоволенням сказав привид. – Я теж таким був. Але потім виправився. Знаєш, коли до твоїх послуг вічність, часу вистачає на все, особливо на те, щоб розім’яти мізки. Ти зрозумієш. Потім, – привид хихикнув. – А зараз просто подумай ось над чим. Якщо життю підходить тільки його власна планета, то пам’ять попереднього циклу життя підходить тільки подальшого циклу цього життя. І більше нікому у всенькому Всесвіті. Так для чого, вірніше, для кого ти її так старанно збираєш? Хто ще зрозуміє твої страждання з приводу збитого носка? Розумна цвіль з Альфа-Центавра?

- На Альфа-Центавра немає розумної цвілі, – автоматично відповів Л.

- Багато ти знаєш, – привид пирхнув. – Альфа-Центавра поза твоєю компетенцією. Твоя справа – наші смітник, і годі.

Насправді Л. його майже не слухав. Він обмірковував те, що раптом стало для нього очевидним: привид не міг бути тільки частиною тутешньої пам’яті. Це було щось, що належало і його власному світу. Вірніше, йому самому, оскільки він і був усім своїм світом. Тепер Л. ясно бачив, що примара зовсім не нагадує обрисами гуманоїда – на тлі темного вікна, вірніше, навпроти зовнішнього об’єктива оптичного органу Л., висіла перламутрова крапля. Вона була маленькою і трохи розрідженою копією тієї, яка перебувала нижче – в залі, яку Л. звик називати «грудною кліткою». Тепер він сам здивувався цій назві. Його мислення під впливом роботи з місцевою пам’яттю стало занадто антропоморфним.

Можливо, це серйозна поломка. Йому слід виправити її – йому постійно доводиться себе лагодити, налагоджувати і навіть регенерувати. Він впорається. Якщо тільки … Якщо тільки поломка не пов’язана із самим серцем. Тоді йому не обійтися без допомоги. Але хто зуміє допомогти йому розібратися у власному серці?

До чого дивна, недоречна думка! Допомогти йому не міг ніхто – він був один. Але думка про допомогу сиділа в ньому, як скалка, і всі розумні аргументи виявлялися проти неї безсилими.

У правому черевику знову почало тиснути. Примара, повернувшись всім корпусом до Л., недобре всміхнулась. Л. відчув, як маніпулятори – спочатку в далеких секторах, потім і в ближніх – сповільнили роботу. Якби він був людиною, то сказав би, що перебуває в сум’ятті.

Але він не був людиною.

Проклятий черевик!

Л. потягнувся, щоб зняти його до біса. Зрештою, в офісі нікого немає – він може ходити босоніж. А хоч би й голим – все одно охорона вирячилася в телек, а не на екрани внутрішнього стеження.

Привид зареготав – холодно і глухо, як личить справжньому привиду.

Л. випростався. Ще недавно він був певен, що все довкола передбачено його програмою. Він накопичував пам’ять мертвої цивілізації, методично руйнуючи, розщеплюючи на порох її матеріальні останки. Чи передбачено програмою те, що він, набравши критичний обсяг пам’яті, стане частиною цієї цивілізації? Або він був нею з самого початку, коли цивілізація ця ще спочивала в колисці? Або навіть перебувала в стадії розробки. Тоді його, Л., заклали в її власну структуру, тому що зрозуміло було, що рано чи пізно знадобиться хтось, хто прибере сміття …

Значить, його хтось створив? І цей хтось, у такому випадку, цілком міг би допомогти йому з серцем …

Дуже людська думка. Так сказав би привид. А він-то дещо розуміє в людському.

Привид висів на тлі почорнілого вікна. Він немов стиснувся, сконцентрувався, став досить щільним, і ще більше схожим на його, Л, серце.

Л. стало душно. Він відтягнув горловину гольфа. Кров важко стукала в скронях. Це серце … Чорт, він один в офісі, нема кого попросити принести води або викликати «швидку» … У сенсі, треба спуститися вниз і подивитися, як там серце. Просто подивитися – що він ще може?

- Пам’ять – з біса важка штука, – зітхнувши, зауважив привид. – Чи мені цього не знати … Вона залишається навіть після того, як зруйновано все, що з нею пов’язане – предмети, вулиці, цілі міста. Люди. Пам’ять теж руйнується – до елементарних частинок. Обсипаються ілюзії, переконання, гине знання. І все, нарешті, стає таким, яким воно було насправді. Не таким, яким ти це бачив, любив, боявся. З яким боровся. Розумієш? Привид минулого – це життя, яким воно є.

- Було, – автоматично поправив Л.

Привид відмахнувся.

- Було, буде … Думаєш, на одній планеті в різних циклах розвивається принципово різне життя?

- Це можливо, – відповів Л. – Для цього і знищуються матеріальні залишки – щоб ніщо не повторилося.

Привид знову глухо зареготав.

- Двієчник, – із задоволенням сказав він. – Неандертальці не знайдуть шахти з балістичною ракетою – це точно. За що тобі велике людське спасибі. Але на них звідкись зійде осяяння з приводу сили вогню та малювання на стінах печери. Я вже не кажу про дар мови і інших казна-звідки відкопаних дивацтв. Ти направду думаєш, що потягнеш весь цей архів у глибини космосу або хаосу, чи звідки ти там узявся? Що я дозволю тобі це все звідси поцупити?

- Ти не зумієш мені перешкодити, – прошепотів Л., не довіряючи голосу.

- Ще й як зумію, – відрізав привид. – Я знаю одне старе-старе закляття… Не кажучи вже про те, що ти, коли звільниш примари, зобов’язаний зайняти їхнє місце – ти що, порядку не знаєш?

- Закляття … Ця цивілізація просто набита забобонами, – пробурмотів Л.

Він підійшов до вікна і став поряд з привидом. Вогні погасли. Міста більше не було – був чорний провал, в якому закінчувалася грандіозна робота з асенізації планети.

Чому він ніколи не думав про те, що стане з ним, куди він сам подінеться, коли його робота з цією цивілізацією буде закінчена?

Чому – ніколи? Адже ось, думає. Тільки пізно, напевне. З іншого боку, що б змінилося, якби він подумав про це раніше?

- Страх смерті – це теж фантом пам’яті, – сказав привид. – Просто відключити від потоку – і все мине.

Л. хмикнув. Як, виявляється, все просто. Він повернувся до пульта. В одному із секторів робота йшла особливо напружено. Треба було перекинути туди маніпулятори, котрі вже скінчили роботу. Небагато – два-три стандартних типи, інакше вони просто будуть заважати один одному. У вікні з’явився фрагмент випаленої землі, по якій ступав маніпулятор.

Привид зіщулився.

- Поверни його, – попросив він.

Л. підняв на нього погляд.

- Поверни місто. Ненадовго. Ну що тобі варто?

Йому це не вартувало рівним рахунком нічого. Тільки звести дух і злегка напружити пам’ять. І у вікні знову спалахнули міріади вогнів. Привид прилип до скла.

- Дивись, бачиш цей темний провал? Це парк. Пам’ятаєш його? Збільшуй-но картинку. Ага, гарний … У цьому парку, коли ти був хлопчиськом, влітку крутили кіно. Ще був найперший в усьому місті павільйон ігрових автоматів. Ти проводив там кожен недільний вечір. А потім, коли зовсім темніло, йшов дивитися кіно. Збільшуй ще … Ось він, кінотеатр.

Привид водив перламутровим пальцем по склу.

- А потім ти повертався додому. І було страшно. Пам’ятаєш, як було страшно? Ліхтарі не горіли, ти йшов через чорний парк. Як у дитячій страшилці: в чорному-чорному космосі є чорна-чорна планета, на чорній-чорній планеті є чорний-чорний ліс, в чорному-чорному лісі стоїть чорний-чорний замок … Пам’ятаєш?

Л. знизав плечима. Він розповідав цю страшилку своїй доньці. А ось тепер він сам стирчить на чорній-чорній планеті, що летить у чорному-чорному космосі, надійно повита чорними-чорними хмарами. І цю колонію каракатиць навколо цілком можна прийняти за чорний-чорний замок. Він захихотів, не зважаючи на те, що серце стислося, збилося з ритму і понеслося вскач. Як у дитинстві, коли він йшов через чорний-чорний парк, в якому не горіли ліхтарі, але на чорному-чорному небі іноді крізь міський смог можна було розглянути блідий диск місяця.

- Ну що ж, опівночі, – сказав привид. – Саме час. Давай-но сюди своє серце.

Л. засміявся, незважаючи на нестерпні уколи в грудях. Зорові аналізатори передавали на центральний пульт абсурдистське кіно про повстання машин – малюки-перетворювачі трощили пульти маніпуляторів, розкладали їх на елементарні частинки і самі тут же лягали поруч і гинули. Колись це місце назвуть «магнітною аномалією» або «залізним щитом» або ще якимось дурним словосполученням. І тільки привид буде знати, що це, загалом, його могила … Аналізатори гасли один за іншим. Дихання завмирало. Навколо стояла неймовірна тиша. Лінзу зовнішнього спостереження затягувало незнайомою білою імлою.

У цій тиші він радше вгадав, ніж почув слова примари:

- Ти все-таки двієчник.

- Що? – прошепотів він помертвілими губами. Він уже не міг зрозуміти, чиїми, але безумовно своїми власними.

- Я намагався тобі пояснити: ті, хто жив тут, вірили не тільки в привидів. А дитячі казки – це і є заклинання. За певних умов вони діють …

Біля поверхні планети засяяло маленьке перламутрове сонце. Його корона розпадалася на всі кольори веселки, а над самою землею простягнувся дивовижної краси протуберанець.

Якби Л. міг це бачити, він би знайшов у своїй ретельно заархівований пам’яті найглибше, найщиріше захоплення …

***

Під низьким сірим небо, по неосяжній засніженій рівнині брів привид. Під пахвою у нього було затиснуте щось на кшталт сувою з білого паперу. Якби хтось підійшов до нього ближче, то, певно, розгледів би, що папір не білий, а, радше, перламутровий – як і сам привид.  Великі сніжинки на мить затримувалися на його плечах, а потім провалювалися крізь нього і лягали на землю. Привид не залишав слідів, і його бурмотіння дивним чином не порушувало тиші, яка заповнила вузький простір між низьким, кошлатим небом і білою землею.

- Я так і думав, – бурмотів привид. – Я так і знав, що цим усе закінчиться. Серце … Ідіотська була ідея – зберігати всі ці життя прямо в серце. Не дивно, що воно не витримало …

Він погладив пальцями сувій, зручніше перехопив його, озирнувся, привітно махнув рукою суцільній білій імлі, яка затягувала все те, що він залишав позаду.

Привид не відчував, як у тумані за його спиною щось міняється у водах океану, в атмосфері, в самому космосі. Як світло і темрява, вода і твердь займають свої місця. Як здригнулась і пустилася по колу стрілка на годиннику нового життя.

ДВОБІЙ

Імена криги

Дон був гарним. Дуже гарним. Таких красивих людей, либонь, більше не залишилося. Тепер дивно про це згадувати, але колись він дратував мене своєю красою. Я навіть викликав його на дуель. Ні, це Дон мене викликав. Я тільки зробив все можливе, щоб це сталося.

Чи все-таки це я його викликав? Не пам’ятаю. Я міг. Я заздрив? Не може бути. Чи може? Чи це неважливо – тепер, коли Дон мертвий?

Не розумію, у кого могла піднятися рука на такого красеня …

У Дона дивне поранення – його груди проштрикнули чимось гострим і довгим. На кшталт рапіри чи шпаги. Спортивної. Ні, не проштрикнули – патологоанатом каже, що сліду удару немає. Предмет просто виник в його тілі і розірвав щось життєво важливе прямо зсередини. Гарненька експертиза! Виник. Матеріалізувався. Не знати звідки. А потім так само невідомо куди зник. Слідчий дивиться сумними очима і матюкає медиків. Йому з цим працювати – шукати знаряддя вбивства, яке саме по собі виникає в тілі жертви і безслідно зникає. І вбивцю. Чи є він взагалі, отой вбивця? Чи він теж матеріалізується прямо на місці злочину і розчиняється в повітрі, без слідів, мотивів і що там ще необхідне для слідства?

Слідчому співчуваю.

А я навіть не знав, що Дон в місті. Щойно подзвонили з відділку прямо в офіс і запросили впізнавати тіло. Виявилося, що нікого ближчого в цілому місті знайти не вдалося. Боюся, я мало допоміг. Тобто я, звичайно, впізнав Дона – але на тому і все. В основному хитав головою. Я навіть не знав, що він ще тут, що він не поїхав до столиці, наприклад. Або взагалі за океан. У нього ж шило в дупі. Тому я і сказав слідчому, що Дон, скоріше за все, недавно повернувся до міста. Не вірю я, що він всі ці роки просидів тут. Не такий він чоловік.

Я – інша справа. Я звідси ні ногою. Досить, навешталися по містах і селах. Ми з Доном багато подорожували разом – до поєдинку, само собою. А останнім часом не бачилися – розійшлися шляхи-доріжки. Я слідчому так і сказав. Дивно, що вони взагалі до мене звернулися. Невже я виявився його найближчим другом у всьому місті? Чи слідчий хотів мене помацати? Розпитував про минуле – про навчання, гуртожиток, іменами дівчат якихось сипав. А ось про Лізу ні слова. Чи я пропустив? І про поєдинок не запитав. Чому? Може, чекав, що я сам розповім? Дурень, якщо так. Хто ж про такі речі розповідає! Втім, зараз подібні розваги цілком легальні. А тоді можна було і в кутузку …

Ні, чорта з два я йому про наші походи в Гру розповім. Нехай сам копає. Цікаво, де тепер Ліза? Я думав, вони разом. Але оскільки я найближчий в місті… Може, вони десь в іншому місці живуть, а Дон просто приїхав ненадовго. Для чого? Невже зі мною побачитись?

Смішно, їй-Богу. Що йому до мене? І їй…

Кажуть, їх малий – ідіот. Це було останнє, що я про них чув. Може, вони тому і поїхали звідсіля. Якщо поїхали, звичайно. І якщо поїхали разом. Дон цілком міг втекти і залишити Лізу з дитиною. Без образ – Дон був на це здатен. А Ліза… Якби відданість значила для неї більше, ніж пригода, вона була б зі мною, а не з Доном. Я не кажу, що він її кинув – такими жінками не розкидаються навіть пришелепуваті шукачі істини на кшталт Дона. Просто у нього шило в дупі. А жінка з дитиною-ідіотом не пропаде. Гра-то тепер легалізована. І популярна, як і раніше.

Чому я дотепер не зустрівся з нею?

Насправді, я знаю, чому. Її життя – давним-давно не моя справа. І дитина-ідіот – зовсім не те, чим хотілось би похвалитися перед колись знехтуваним шанувальником. Але все могло бути і навпаки. Особливо якщо Дон справді поїхав. Вона могла потребувати підтримки. Звичайно, дітей-ідіотів тепер повно, в цьому немає нічого такого. Але Ліза, здається, ніколи цього не схвалювала. У неї було якесь упередження проти Гри. Вона така вперта. Могла свою дитину і не віддати. Є такі божевільні матусі – морочаться з якимось методиками розвитку, намагаються ідіотів зробити самостійними, здатними жити в людському світі. Дурість, як на мене. У Грі їм набагато краще. Чи мені не знати!

Треба її знайти. І якщо вона калічить свою нещасну дитину, треба на неї вплинути. Пояснити їй. Розказати. Я-то про Гру дещо знаю. На відміну від неї, між іншим. Подобаються мені ці «захисники прав»! Хоч би раз подивилися, кого і від чого «захищають». Самі-то в Гру жодного разу носа не застромили, але в один голос волають «фе, експлуатація!». До речі, половина активісток антигеймерского руху стерильні. Стрижуть купони на чужих дітях, позбавляючи їх єдиної можливості жити повноцінним життям. Ні, не повноцінним. Таким життям, що… – ах!

Я так скажу Лізі: плюнь на цих жаб і подумай про дитину.

Цікаво, дитина така сама гарна, як Дон? Навряд чи. Ідіоти зазвичай здаються потворними.

«Експлуатація», ось нісенітниця-то! Звичайно, якщо лазиш в Гру по вихідних, щоб кров поганяти чи переспати з коханкою шефа, то можна подумати, що ідіоти тільки для того й існують, щоб дати тобі таку можливість. Вони вводять в Гру – саме в той локал, в якому розгортається твоя фантазія. Та справа тут в убогості фантазій, а не в ідіотах. Що хочете – те й отримуєте.

Втім, ми з Доном теж з цього починали. Ми теж думали, що Гра – це тільки гра, просто з більш глибоким зануренням. А ідіоти – це тільки провідники у світ Гри. Ти йому замовляєш – хочу те-то і те-то, – а він тобі на блюдечку.

Але можна ж і мізками поворушити. Як це будь-який ідіот може доставити тебе в будь-який локал гри і в будь-який момент сценарію – хоч вчорашній, а хоч завтрашній? І чому Гра можлива тільки там, де є ідіоти?

Ми з Доном спочатку дурницями займалися, а потім зійшлися на любові до пошукових сценаріїв та ігор-конструкторів. Це коли ігрова місія конструюється в процесі гри. Наприклад, висаджуєшся в джунглях, на тебе нападає орда червоних мурашок. Ти повинен знайти спосіб впоратися з мурахами, причому кожен із знайдених способів загрожує черговими неприємностями, пов’язаними зі зменшенням поголів’я або повним зникненням мурашок з екосистеми. Або з наслідками шкідливого впливу засобів боротьби з мурахами. Ось ти вирішуєш проблему мурашок, обростаючи при тому новими проблемами і так до безконечності. Про мурашок – це я так. Насправді це може бути красуня, яка раптово сказала тобі “так” і треба не вдарити писком в бруд. При тому виявляється, що красуня – дружина, наприклад, старшого у мафіозному клані. У Дона був подібний сценарій – і все закінчилося ядерною війною. Тепер я думаю, що він свідомо довів до цього. Занадто багато сценаріїв у нього закінчувалося саме так. Я з мурахами, правда, теж не мав чим похвалитися – у мене в джунглях під кінець з’явилися такі худобини, що я сам перелякався і попросив Піта знищити до чортової матері весь локал.

Тепер я думаю, що Дон захоплювався конструкторами і пошуковими сценаріями, тому що захотів докопатися до суті Гри. Він взагалі страждав дурницями – то лікувався від ігрової залежності, яку сам собі придумав, то вступав в якісь товариства з протидії Грі. То розробляв методики соціалізації ідіотів. Якийсь час навіть працював на службу безпеки – стукав, якщо по-простому. Для того і в Гру повернувся – шпигував, здавав ідіотів і геймерів. Не всіх, звичайно, – мене от не здав. І Піта теж. У нього система якась була, принципи. Кинув він цю справу – набридло потиличники отримувати за свої принципи, чи що. І з тітками-захисницями прав дітей посварився вщент.

Тут я його розумію.

Але він не заспокоївся, це точно – не та людина. Повернувся в Гру, до своїх улюблених пошуковиків. Не грав – все разнюхував, вивчав логіку, виводив якісь закономірності, будував моделі. Гра такого не любить. У ній треба грати. А він власні сценарії зовсім закинув – тільки за мною по п’ятах ходив, та голову морочив – а чому це ти, дорогенький, на цій розвилці повернув вправо? А чому тепер взагалі зі стежки зійшов? Особливо на аренах він мене дратував. Тут рухатися треба, заряди рахувати, йти від удару і бити самому, тактику якусь вибудовувати. А він сяде мухою всередині шолома і гуде – а чому ти правою б’єш, ти ж лівша? А як ти думаєш, навіщо він розкрився на третій хвилині бою?

Я його вбити був готовий, чесне слово.

Але з ним було цікаво. Він іноді такі питання задавав, що я просто з ніг валився – мені б нізащо таке в голову не прийшло. Здається, навіть Піт ледь рот не відкривав від подиву. Це ідіот-то!

Піт – мій добрий приятель. Тепер я живу з ним по сусідству. Спеціально переселився, щоб бути ближче. Для мене ж Гра – це не яка-небудь поїздка вихідного дня, як для більшості лобурів. Я в ній живу. У мене є кілька сценаріїв, які тягнуться вже багато років. Шкода, Дон їх не бачив – вони з’явилися вже потім, після нашого поєдинку. Було б над чим помудрувати! Адже більшість людей – вони як до Гри ставляться? Приходять в п’ятницю ввечері, входять в Гру і тусуються в ній місяць-два, поки сценарій не набридне. Потім вивалюються – а тут не більше доби пройшло, нашого-то часу.

Це, до речі, дуже цікавило Дона – Гра ніби в реальному часі, ти там дійсно місяці проводиш, день міняється на ніч, ніч – на день, до вечора валишся з ніг, засинаєш, прокидаєшся, шукаєш чого б пожерти – все як годиться. А тут, у реалі, – три години, чотири, день від сили проходить. Ось так. Дон все бився над цими просторово-часовими спотвореннями. А мені, якщо чесно, зовсім не дивно. Простір для Гри власний – от і час власний. Якщо я правильно зрозумів Піта, простору і часу у Грі самих по собі зовсім немає – їх для нас, нормальних людей, спеціально там роблять. Ну, щоб ми мізки собі не пошкодили. Тільки уявіть: потрапити в локал, де ні простору, ні часу. Піт так сказав: це наші мізки самі все організують як треба – інакше гаплик їм. Я Дону дослівно передав – але він тільки головою похитав. Упертий. Я-то відразу зрозумів – це ідіотом треба бути, щоб такі речі розуміти.

Піт був одним з перших ідіотів-гравців в будинку, в якому я тепер живу. Тепер ідіоти народжуються частіше, а Піту, напевно, нелегко доводилося. Він не справлявся зі шкільною програмою – навіть з тією, яка «для дітей з особливими потребами». Тоді ще не ставили діагноз «сумісний ідіотизм» – напевно, і поставити ще не вміли. Ось і мордували діточок своїми методиками розвитку і шкільними програмами. І Гра була поза законом. Скільки бідолах-ідіотів так і згинуло, поки не закінчилося це варварство?

Цікаво, де була Гра в той час, коли діагноз «сумісний ідіотизм» не ставили? Якихось років сорок-сорок п’ять тому. Я питав Піта – але він тільки посміхається. Добре так посміхається – аж сяє весь. Ну, як всі ідіоти в Грі – немов зірочка світиться.

Про Гру взагалі говорити непристойно, а з ідіотом особливо. Тепер, кажуть, за це під суд віддати можуть – ніби як інваліду очі колеш його каліцтвом. Але у нас з Пітом такі стосунки склалися, що я набрався сміливості і запитав. Він похитав головою і відповів, що на таке питання може бути відповіддю тільки сама Гра. Вони, ідіоти, це розуміють, тому що їхні мізки – це і є Гра. А нам, нормальним людям, пояснити не можуть. Немає таких слів в нашій мові. Я йому вірю. Мені і для простіших речей часом не вистачає слів.

Ось і розмови з Лізою боюся. Дуже боюся – чи зможу пояснити?

Тепер у будь-якому підручнику з психіатрії є про сумісний ідіотизм. Якісь особливі електромагнітні коливання в мізках, здатність їх вловлювати і встановлювати зв’язок. Але більшого вам підручники не скажуть. Не пояснять, яким чином відбувається кодування і декодування сигналу, як цей зв’язок генерує Гру. Життя – це загадка. А Гра – це життя ідіота. Тобто загадка в квадраті. Я так розумію.

Гру одного разу просто виявили. Одночасно в трьох точках планети. Причому в одній з них сумісних ідіотів піддавали примусової евтаназії, в іншій їх права шанували, але їх самих при тому намагалися лікувати і «розвивати» – іноді перетворюючи на звичайних ідіотів, для яких не було шансу на повноцінне життя навіть у Грі . А в третьому місці на них просто не звертали уваги – там це була особиста справа і особисте горе родини. Вчені писали, що ці умови – кожні по-своєму – спровокували сплеск активності мозку ідіотів і в результаті з’явилося загальне інформаційне поле. Щось на зразок свідомості, чи що.

Бум почався, коли виявилося, що для сумісного ідіота контакт можливий не тільки з іншими ідіотами, але і з нормальними людьми. Батьки, бабусі-дідусі, сестри-брати – вони хотіли подивитися на світ, в якому живуть ті, кого вони люблять. А ідіоти – вони як діти. Їм хотілося поспілкуватися з мамою і татом чи з улюбленою бабусею. Тому з’явилася Гра – така, якою її знаємо ми, з локаціями, сценаріями, ігровими образами. Це для них, для коханих та близьких, вони створили таку Гру – щоб зустрітися, поговорити, посміхнутися одне одному. Заспокоїти. За руку потримати. Вони ж звичайні діти, ідіоти-то. А яка вона для них, ця Гра, тобто яка вона насправді, – нам знати не дано. Ми ж нормальні.

Гра стала грою – туди може потрапити будь-хто за певну платню, і грати в своє задоволення у що захоче. Спочатку це було нелегально. Говорили про невивчений вплив Гри на мозок нормальної людини, атрактивність та ігроманію, можливі порушення психіки. Сумісних ідіотів ставало дедалі більше – спалах припав якраз на той період, коли існування Гри визнали на офіційному рівні країни Великої П’ятірки. Тоді заговорили про можливий вплив Гри на генотип. Звичайно, паніку сіяли – як психотехніка, нехай навіть зовсім невивчена, може впливати на молекулярну структуру організму? Навіть якщо може – вони так і не зуміли пояснити, як саме. Тому ніхто не повірив. А якщо хтось і повірив – начхати. Ну, все одно що лякати діток: будете займатися мастурбацією – на долонях волосся виросте. А навіть якщо виросте – ну і що?

Піт у Грі все своє життя. Його батьки виявилися нормальними людьми – дізналися про Гру, плюнули на закони і дали своїй дитині нормально жити. Батька судили – хтось із сусідів настукав. Пощастило, що Піт до цього моменту вже став повнолітнім – інакше сів би дядько Митя років на десять. Дурень-стукач не знав, що ідіоти фізіологічно інфантильні – подумав, що Піту не більше тринадцяти. Він і тепер років на п’ятнадцять виглядає – але ж йому скоро сорок. Так що таткові пощастило – сплатив штраф чи то за шахрайство, чи то за ухилення від податків. Довести, що Піт у Грі, не зуміли. А якби навіть зуміли – ну і що? Піт повнолітній. А судити його не можна, оскільки недієздатний. Засудити можна було мене. І Дона. І всіх інших, хто постійно лазив в Гру. Але впіймати нас там важко. Дуже важко. Практично неможливо зловити у Грі людину. Якщо вона не круглий дурень.

Напевно, тому Гру і легалізували – не придумали, як з нею боротися. Спочатку намагалися придушити податками, якісь ліцензії ввели. Нісенітниця. Піди доведи приналежність конкретного ідіота до Гри. А тут ще знайшлася парочка організацій, що стали на захист «інвалідів». Теж якісь стерильні лесбіянки – і від них іноді буває користь… Загалом, ціни за вхід практично не піднялися – з’явився невеликий податок, зате зникла плата за ризик.

Особисто я в Гру ходжу за символічні гроші. Піт – той взагалі з мене ні копійки не бере. Тільки посміхається, коли я пропоную. Інші ідіоти – навіть незнайомі – беруть зовсім мало. Нічого дивного – ідіоти всі один одного знають. Певно, Піт мені таку протекцію склав… А може, не Піт. Хіба мало в мене знайомих у Грі-то.

А коли ми з Доном в Гру ходили – тоді інша справа була. Ми збирали гроші копієчку до копієчки. Часи були не найлегші. Заробітки – вряди-годи. І ті мізерні. А їсти хотілося! Я вже, напевно, років десять такого голоду не відчував, а тоді – мало не щодня. Організм чи що був інший – молодший? Та й життя тепер інше – ситніше. Робота пристойна. І Гра майже безкоштовно.

Що з цього розповісти Лізі? Не можна ж вивалити все, що я знаю про Гру – не зрозуміє. До того ж дитина може виявитися цілком нормальною – брехня це, що у геймерів ідіоти народжуються частіше.

Це, Лізонько, брехня. І крапка. Тому Дона винити не треба.

А ось про що їй точно не варто знати – про наш поєдинок. Це легко – я сам майже нічого не пам’ятаю.

Зате вона, напевне, запитає мене, як він помер. А я нічого не знаю, крім дивної історії зі зброєю, якої не було. Не розпитав слідчого. Треба було, напевно. Може, поїхати подивитися на місце? Хоч щось зможу розповісти. Якщо Ліза запитає, звичайно.

Ось зараз зайду до Піта і спитаю хоча б, що за місце і як туди добратися.

Коли я заходжу до Піта, він завжди відкриває мені сам. Іншим відкриває його мама. Пускає в квартиру, розпитує, пояснює про Гру і оплату. Раніше це робив його батько. Але він сильно здав – після цієї судової тяганини. Тьотю Полю теж викликали – пізніше, коли вводили податки. Але вона якось відкрутилася.

Мені пояснювати нічого не треба. Тому Піт мені відкриває сам, він знає, що це саме я дзвоню. Відчуває, чи що. Осічки ні разу не було.

Мені від Піта цього разу небагато треба – тільки дізнатися, що з Доном сталося, та як Лізу знайти. Але розмова з ідіотом – справа особлива. Нормально поговорити можна тільки у Грі. Я вже давно не кажу Піту – хочу те-то і те-то. Він сам вибирає.

І ось стою я посеред коридору якогось – у Грі вже, ясна річ – і кажу йому про Дона. Він Дона пам’ятає. Він все пам’ятає – всю Гру в голові тримає. Я ось про поєдинок нічого не пригадаю – у Грі ж справа була, а ми, звичайні смертні, по той бік Гри хіба що шматочки якісь згадуємо. Гра для нас занадто грандіозна. Ми в ній тільки беремо участь час від часу. Ось як ми з Доном, коли нам захотілося один одному морду начистити. Ну, самі розумієте, по цей бік Гри за таке в каталажку відразу. Та й Ліза не зрозуміла б. А у Грі все можна – на те й Гра.

Через що ж ми зчепилися-то? Ось у Піта хіба що запитати.

Хоча, що розпитувати? Вже все травою заросло. Як це було, і хто переміг? І так ясно, що не я. У Дона завжди все краще виходило. Навіть у Грі. І Ліза з Доном, а не зі мною.

Втім, Дон помер. А про Лізу я вже багато років нічого не чув.

Піт посміхається і озирається на всі боки. Я теж озираюсь. Коридор здається мені знайомим. Я, напевно, вже був у цьому локалі. Але, звичайно, не пам’ятаю, коли і чому.

Піт усміхається. Мені не треба бачити його обличчя – я і так знаю. Він щось говорить, але я не звертаю уваги на слова. Все, що він говорить, нікуди не дінеться – коли прийде час, його слова самі спливуть у моїй нам’яті. У Грі нічого не пропадає.

Ми виходимо на вулицю. І я знову впізнаю. Хоча, як і раніше, не пригадую – ніби пелена якась. Навіть якщо Піт зараз зникне, ноги самі приведуть мене куди треба. Я не зможу заблукати – непотрібні повороти просто не спрацюють, підворіття виявляться заблокованими, двері в під’їзди будуть безнадійно замкненими. Правда, з боку виглядатиму дурнем – тицятимусь то туди, то сюди, як сліпе кошеня. Але це тільки ідіоти зможуть оцінити. Всі решту в Грі не краще за мене орієнтуються. А ідіоти тут і крізь стіни ходять – як по проспекту. Нам з ними не рівнятися.

Коли я потрапляю на місце, Піта поруч вже немає. Та це неважливо. Я знаю, це саме те місце. Хоча розповідь слідчого і скупі рядки протоколу дають дуже туманне уявлення про те, як воно виглядало. Але я-то в рідному місті – і знаю всі закутки. Тобто поза Грою я не дуже добре його знаю. Але зараз я в Грі. Може здатися дивним, що я не впізнавав вулиць. Але це здивує хіба що новачка. А в мене ігровий стаж… Не пам’ятаю. Все життя.

Тепер мені треба тільки озирнутися як слід і рушити на пошуки Лізи. Я міг би уявити собі, як лежало тіло Дона – в справі були фотографії – але я не хочу переказувати їй все в подробицях. Просто скажу, що це сталося в нашому старому гуртожитку – в тому крилі, де збиралися зробити клуб. Його так і не добудували через кризу. Але там дійсно вийшов клуб – з бетонними нетинькованими стінами, величезними залами і маленькими зручними закутками, пропахлими сечею, пивом і травичкою.

Вона знає…

Дон з’являється з боку балкону. Тут, як і у всій общазі, коридори закінчуються балкончиками з гратчастою підлогою. Це навіть не балкончики – майданчики пожежної драбини. Коли по них підіймаєшся, вітер так і норовить відірвати тебе від поручнів і жбурнути вниз. Сходинки такі ж гратчасті, як і балкончики, і місто маячить далеко внизу. Але худобина-комендант вже закрив обидва входи на ніч.

Мене нудить від одного спогаду. А от Дон не боїться висоти. Він взагалі нічого не боїться.

Він майже вбігає до зали. Озирається. Бачить мене. Переводить дух.

- Вибач, я спізнився, – каже він. – Сподіваюся, ти не подумав, що я злякався, га?

Він сміється. Я знову дивуюся, наскільки він гарний. На будь-кому іншому мереживний комір та оксамитовий плащ виглядали б смішно. На ньому – ні. Я запізніло розумію, що одягнений приблизно так само, і мене пересмикує. Я-то напевне виглядаю телепнем з оперети.

Що за жарти, Піт? Не можна було вибрати щось менш… Ну, щось, у чому я б не виглядав карикатурою на Дона. Марсіанський пейзаж і мішкуваті скафандри підійшли б.

Дон знову сміється – він теж оцінив антураж належним чином. Як і те, що в цьому антуражі саме він д’Артаньян. А я, в найкращому випадку, Портос. А то і зовсім якийсь безіменний гвардієць кардинала. Ну чому навіть у Грі я не можу виглядати краще, ніж Дон? Адже для Гри немає нічого неможливого!

Я оглядаю власну руку. Матеріали рукава і рукавички синтетичні – ніяких сумнівів. Шпага… бутафорія. Алюміній, чи що? Та й сама ідея поєдинку здається до нудоти театральною. Чи ми все-таки не будемо битися? Для поєдинків у Грі передбачені арени. А ми в занедбаному крилі нашої старої общаги. Але чомусь зі шпагами.

От нісенітниця.

Через що ж ми зчепилися, га? Піт, напевно, щось говорив …

Ти повинен врятувати наш світ. Ось що він говорив. У Грі дуже часто доводиться рятувати світ – більшість місій до цього зводиться. А я прийшов сюди, щоб з’ясувати обставини смерті мого друга Дона. Вірніше, щоби хоч щось розповісти при зустрічі Лізі.

Варто їй знати, наприклад, що ідіоти не просто живуть у Грі – що вони і є Гра? І ця Гра більше, ніж ми зі своєю уявою і знаннями, втовкмаченими у нас школою, можемо собі уявити. Що кожен ідіот, жалюгідна комаха, нездатна подбати про себе, вивчити таблицю множення і прочитати до ладу три рядки, нездатна кашу з тарілки самостійно з’їсти – це видіння людського виродження, з кожним роком все більш реальне і вагоме, – це якась необхідна сходинка в нашій, людській, еволюції. Вірніше, не сходинка – поріг. За яким для нас, нормальних і розумних, – нічого. Тому що ми через нього так і не переступимо. Ми думали, що на наступному щаблі еволюції ми побачимо таких самих людей, як ми – тільки сильніших, гарніших, здоровіших, розумніших. З нашої точки зору – кращих. Ми думали, що це будуть наші діти – ті з них, хто вже в два роки вміє читати, а в десять розв’язує  диференціальні рівняння. Ми були впевнені, що вони будуть жити так само, як і ми, робити те саме, що і ми, думати так само, як і ми – тільки швидше, ніж ми, точніше, ніж ми. Ми не були готові до того, що вони виявляться зовсім іншими. І тому здадуться потворними, дурними, безпорадними.

Хто знає, може, це їх і врятувало. Адже ми насправді зовсім не готові поступатися своїм майбутнім якимось незрозумілим іншим. Нехай навіть власним дітям. Які захочуть чимскоріше від нас, дурних і нікчемних, позбутися. Скинути на звалище історії, щоб не заважали будувати чудовий новий світ. Хіба ми погодились би, здалися б? Хіба ми дали б їм шанс? Коли мова заходить про життя і смерть, тут уже кожен сам за себе. Ми повинні зрозуміти, для чого вони придумали цю Гру. Щоб відволікти нас, заморочити нам голови, приховати від нас те, чим ця Гра і вони самі є насправді. Це ми ідіоти, а не вони. Інфантильні ідіоти, яким нудно жити в реальному світі, і які конче потребують хорошої іграшки. Але ми повинні зрозуміти, що залишимося в цьому світі тільки до тих пір, поки Гра не вдосконалиться настільки, що сама зможе забезпечити фізичне виживання ідіотів. Вірніше, вони зможуть не турбуватися про своє фізичне виживання, тому що їх тіла якимось чином зміняться. Може, зовсім зникнуть. При цьому самі ідіоти залишаться в тому, що для нас всього лише Гра. А ми, зникнувши, не залишимося ніде. Вони просто виявляться пристосованими до фізичного зникнення краще за нас.

Адже це, здається, ні для кого не секрет, що рано чи пізно ми всі зникнемо?

Розповісти про це Лізі? Про те, що її дитина може прожити дивовижне життя. Не наше одновимірне, в якому вибір визначає долю, а доля – це все. Життя, в якому будь-яка можливість, навіть найнеймовірніша, виявляється реальністю. І ти можеш міняти ці реальності по двадцять разів на день. А можеш не міняти – так і жити відразу хоч в трьох, хоч у двадцятьох, а хоч і в ста двадцятьох одночасно. У будь-який момент часу. В будь-якій точці всесвіту. В будь-якій життєвій формі – хоч білковій, хоч небілковій, хоч в центрі супернових, хоч у крижаному просторі космосу.

Ось що таке життя ідіота, Ліза. Ось що таке Гра.

Це Дон мені розповів. Сам я, звичайно, не додумався б. Він все-таки д’Артаньян – не те, що я. Він картинно помахував кистю і мереживна манжета майоріла у спертому повітрі бетонного залу, як білий прапор.

- Ти тепер розумієш, чому поєдинок? І чому тут, а не на арені? Ти розумієш, старий?

Я звів плечима.

- Ти подумай, не будь тупим. Я їм заважаю. Я надто багато дізнався і надто добре зрозумів, що вони таке зі своєю Грою. І тому що я не можу з цим жити і нічого не робити.

- А що ти можеш зробити?

- Припинити це …, – помах манжети в бік вікна, – це все. Але спочатку я хочу дещо пояснити тобі. Ти розумієш, чому вони обрали тебе? Не яких-небудь екстремалів, які полювали б за мною, граючи в найманих вбивць. Чи не підступну красуню, яка вбила б мене поцілунком з отруйною помадою. Тебе.

Я знову звів плечима.

- Тому що вони в тобі впевнені, старий. Вони знають, що ти мене точно вб’єш. Не даси піти, не схибиш, не передумаєш в останній момент. Ти вб’єш. У тебе є причина.

- Причина?

Я дійсно здивований.

Він поблажливо посміхається.

- Ти заздриш, старий. А заздрість – страшна штука. До того ж вона неприємна твоїй природі. Ти звик думати про себе як про благородну людину – цей одяг неспроста, га?

Він знущально хихоче й імітує безглуздий уклін в стилі вісімнадцятого століття.

- Твоє бажання щире, – продовжує він. – Інакше чортова Гра не прийняла б цей поєдинок.

- Гра завжди відповідає умовам, – вперто вимовляю я, хоча поки погано розумію, що саме він хоче сказати.

Він хитає головою – співчутливо так.

- Ти все-таки тупий. Гра приймає те, що має глибоке коріння в нашій свідомості. Вона нас вивчає і використовує. І її не обдуриш, вона зрить у корінь. Вона живиться нашими справжніми думками і почуттями – це її двигун, її джерело енергії.

- Двигун і джерело енергії – різні речі, – автоматично наголошую я.

- Замовкни, – беззлобно кидає він. – То чому ти мене викликав, га?

А, то це все-таки я…

- Може, через Лізу, – відповідаю.

Він морщиться і відмахується своїм розкішним манжетом.

- Не сміши мене. Ти занадто ліберальний. Ти з тих, хто залишає вибір за жінкою, а сам мириться з її вибором і все життя страждає. Це я міг викликати тебе через Лізу. Тому що я хочу, щоб вона була моєю, а для мене мої бажання важать більше, ніж все інше. Але мене викликав ти. Чому?

Я можу тільки звести плечима. Насправді мені не хочеться його вбивати. Але я пам’ятаю, Піт мені сказав …

- Бо ти мені заздриш, – сам же і відповідає Дон. – І щоб усунути причину власних заздрощів, ти готовий мене вбити.

Я дивлюся в підлогу. Я вже не певен, що не хочу його вбивати.

Він робить два стрімких кроки до мене. Я ледь придушую бажання повернути назад.

- Але ж і я хочу усунути причину, – голосно шепоче він. – Тому, думаю, ти мене зрозумієш. Тільки я, на відміну від тебе, чесний. Мені начхати, що вони нас використовують. Що у них є шанс, а у нас – нуль. Я просто не можу змиритися з тим, що вони роблять щось таке, про що я можу тільки мріяти. Не можу – мрію, до одуру хочу, але ніколи в житті не зумію. Як з цим жити, га?

Він уже підійшов впритул і, нахилившись, заглядає мені в обличчя. Він вище. Я не стримуюсь і роблю маленький крок назад.

- Тому ти хочеш їх позбутися?

Він киває.

- Це не так важко, як тобі здається, – каже він. – Гра надто складна система, щоби бути достатньо стійкою. До того ж, у нашому сегменті Всесвіту, в нашій реальності, в нашому житті – називай як хочеш – вона з’явилася недавно і не встигла пустити глибоке коріння. Так що вважай, що я просто рятую світ людей від невідомих нам нелюдів. Послухай, я знаю, як це зробити. Я знайшов модель. Я можу підірвати це все зсередини.

А, ось і спасіння світу. Піт мені казав… Власне, майже всі ігрові сценарії мають на меті порятунок світу…

Тільки якого? Чийого?

- Ну що, ти зі мною?

Я відчуваю полегшення – ну, наче гора з плечей. Тобто не те щоб зовсім добре, але, принаймні, я тепер знаю, що мені робити.

- Можливо, – кажу я і беруся за рукоять своєї шпаги. – От тільки у нас є одна незавершена справа. Ти пам’ятаєш, для чого ми зустрілися?

Він зневажливо усміхається і витонченим рухом вихоплює шпагу. Він, напевно, фехтує краще, ніж я. Він у всьому краще.

- А, давай з цим покінчимо – і займемося чимось дійсно важливим.

Ось чому ми не билися на арені. Арена – вона для поєдинків. А це було просто вбивство.

Я порушив правила, Лізо. Він підняв шпагу, збираючись відсалютувати. А я вдарив його у груди.

Втім, цього я їй не скажу. Та й навіщо? Давно діло було. Час у Грі особливий. І простір теж. Я от тільки не знав до цього моменту, що вони якось перетинаються. Я здивований, Лізо. Так дивно, що наш поєдинок закінчився лише зараз.

А патологоанатом ні чорта в своїй справі не розуміє. Дон помер швидко, але не відразу. Він встиг мені дещо сказати.

Ось це:

- Ти, все-таки, ідіот.

І я так думаю, не від рани він помер. Він захлинувся заздрістю.

Я з самого початку підозрював, що заздрість у цій історії зіграла ключову роль.

Але цього я Лізі теж не скажу.

***

Її двері замкнені. За ними тихо. Може, вона спить… Втім, не дивно. За північ.

- Лізо! Відчини…

Здається, хтось всередині заворушився.

- Відкрий! Це я, Дон.

- Забирайся геть.

- Лізо, я…

- Забирайся, чортів дурень!

- Не кричи так, сусіди сплять.

- Плювати.

- Послухай. Пат…

Двері відчиняються. Нічого не бачу – тільки хвилю летять волосся.

- Що – Пат?

- Я втратив його…

Хвиля схлинула. Тепер бачу очі. У них – нічого доброго для мене.

- Ти його вбив. Не бреши. Я все знаю про дуель.

- Ні, ти що… – Я не знаю, як сказати їй, я так нічого і не придумав дорогою. – Він просто… залишився.

- Де?

- У Грі… здається.

- Як – у Грі?

- Не знаю. Лікар сказав, рідкісний випадок – латентний ідіотизм.

- Тобто він був ідіотом, але ніхто не знав?

Вона мені не вірить. Я сам не можу повірити. Ідіотами народжуються. Ними не стають у двадцять п’ять років. Я це знаю не гірше, ніж вона.

- Так сказав лікар. Щось було заблоковано в мозку. І… розблокувалися при зануренні в Гру.

- Він і раніше лазив в цю чортову гру!

Я можу тільки кивнути. Ми разом туди лазили. І завжди поверталися.

- Що тепер?

Я зводжу плечима. Я знаю, що тепер – але їй це не сподобається. Наш поєдинок не закінчено. А Пат упертий, як осел. Він мене знайде. Завтра. Через рік. Через сто. А хоч би вчора – Гра розгортається в реальному часі, але реальність цього часу не збігається з нашою. Я постараюся їй пояснити. А може, це буду не я – Пат сам все пояснить. Сподіваюся, йому вистачить такту зробити це потім, коли все закінчиться. Він, звичайно, телепень. І ідіот. Але не дурень. Повинен зрозуміти.

ІДЕАЛЬНА МОДЕЛЬ

Імена криги

П’єтро вийшов з машини й озирнувся. Кукурудзяні поля. М’які пагорби. Краєчок сонця визирнув з-за пологого схилу на сході, і в долину – просто до нього – сипонуло проміння. П’єтро з насолодою зажмурився і підставив обличчя сонцю. Він виїхав ще затемна і дорогою змерз.

А коли вибрався з машини, його відразу пробрало від роси, що рясно вкривала довге кукурудзяне листя і гальку, якою була всипана дорога.

Слід було, напевно, поспішити. Хоча б заради горнятка гарячого чаю. Але поспішати не хотілося. Їхати туди взагалі не хотілося – і від цієї думки П’єтро ставало моторошно. Адже вона була цілком чесною. Ця чесність множилася на почуття провини. Він стільки разів обіцяв собі бути уважнішим до бабусь! Він у них один. Зате їх у нього – цілих вісім. Вісім підстаркуватих тітоньок – чи не занадто для одного молодика, котрий не страждає від надміру доброти й нерозтраченої уваги?

Що ж, принаймні, всі вони живуть на одному хуторі. Який навіть назви власної не має – на карті він позначений як «Двадцять п’ятий кілометр». Назва вводить в оману – туди насправді дуже неблизький світ. Двадцять п’ять кілометрів треба було їхати тільки ґрунтовкою, звернувши з асфальтованого, давно не ремонтованого путівця, який, у свою чергу, збігав з південно-західної траси години за півтори їзди від межі міста. Путівець настільки поганий, що коли він кінчається і переходить у руду ґрунтовку, схожу на грубо вироблену кераміку, П’єтро за звичкою дякує Мадонні і всім апостолам. Якщо скинути швидкість, ями не дуже дошкуляють після тряски на путівці. Пил, вічний супутник машин на ґрунтовках, прибитий росою. Тишу прорізають тільки шелест мотора і напружені трелі якихось пташок.

Зараз він був сам посеред океану кукурудзи. У такій повній самоті, якої не витримала б психіка нормальної людини, яка звикла до миттєвого обміну інформацією з ким завгодно в межах Мережі. Втім, в машині був вбудований інформатор. І, здається, у кишені лежав ще один – портативний. Але вони могли викликати тільки роздратування. Як милиці для людини, яка звикла до того, що її тіло – здорове і гнучке – легко справляється з будь-якими навантаженнями. Всі зовнішні інтерфейси незграбні.

Втім, спогад про цю інформаційну легкість виявився невиразним, як фантомний біль – і навіть він скоро зітреться. П’єтро був добре підготований до завдань подібного роду – ні звичних рухів, ні відчуттів, ні навіть снів. Чи можлива така глибока чистка підсвідомості? Якщо так, то чому її не використовують у промислових, так би мовити, масштабах? Закони не доз0воляють? А от у його випадку вони роблять виняток. А раз винятки можливі в принципі, їх скоро стільки навигадують – ніяких потужностей не вистачить поправки реєструвати.

Сонце підіймалось над пагорбом. Роса висохла. П’єтро, нарешті, почав зігріватися. Це було дивно – не відчувати холоду, не пересмикувати щохвилини плечима. Він не пам’ятав, коли востаннє йому було тепло – навіть клімат-контроль в машині не дозволяв зігрітися. Щоб не заснув за кермом, чи що… Він обережно потягнув замок куртки. Все-таки людина – звір метеозалежний. Клімат-контроль ніколи не замінить йому справжнього сонячного тепла. П’єтро, примружившись, оглядав поля. Хотілося пірнути в зарості кукурудзи і, струшуючи собі за комір краплі роси, крастися кудись, як справжній індіанець. А потім знайти найтовщий качан, відламати його, обдерти листя і з’їсти. Сирим. Вгризатися в щільні солодкі зерна. А потім закинути огризок подалі в хащі і знайти наступний качан. П’єтро ковтнув слину. Він пам’ятав, ніби наяву, смак трохи недостиглої кукурудзи. Запах свіжозірваного качана. Його долоні пам’ятали шорстке листя, що обгортало качан. Як їм вдається зробити штучну пам’ять такою виразною? Чи справа в тому, що ніяка вона не штучна?

П’єтро поліз у зарості, сподіваючись, що на полі бодай немає сигналізації. Він зірвав качан і повернувся до машини. Листя виявилося в точнісінько таким, яким його пам’ятали долоні. І смак теж був тим самим. Ось тільки він зовсім не подобався П’єтро. Без ентузіазму погриз і, не доївши, закинув качан подалі. Пам’ять не підвела. Підвело щось інше.

П’єтро повернувся в машину, завів мотор і поїхав до хутора, який виднівся на пологому схилі наступного пагорба.

***

- Я відмовляюся тут працювати, – кричала жінка з нездоровим кольором обличчя. Леонора, згадав він. – Мені не потрібні ваші гроші, якщо я зійду з розуму. О, вони зведуть мене з розуму, без сумніву, – вона енергійно закивала головою. – Вони самі … – Вона запнулася і з острахом зиркнула на нього, а потім відмахнулася від власних сумнівів, – вони самі божевільні баби, і всіх довкола намагаються зробити такими самими.

- Добре, Леонора, – лагідно промовив П’єтро – він навчився цього давним-давно, адже цим супроводжувався чи не всякий його приїзд на цей хутір. – Я повернуся в місто і підшукаю вам заміну. Ви не відмовите в люб’язності почекати ще дні зо три?

- Три? – вони завжди негайно випускали пар, ці доглядальниці, коли чули його спокійний голос і розуміли, що він не стане їх просити. Вони починали покусувати губи або нервово смикати фартух, опускали погляд, і йому здавалося, що він виразно чує, як шарудить в черепній коробці охолодження процесора, котрий підраховує інтерес і співвідносить його зі збитками.

- О, звісно. Три дні я потерплю. Можливо, вам знадобиться навіть більше часу, – питальний погляд. – Ну, кого попало на таку роботу не наймеш …

- Ні-ні, я розумію, що вам тут важко, – той же рівний тон. – Дякую, я можу вирішити це питання навіть швидше.

- Не варто поспішати, сеньйор, – її мова стає швидше. – Тут вам потрібна особлива людина. Сеньйори дуже … складні і по-своєму вразливі люди.

- Звичайно, Леоноро. Я завжди це враховую і підходжу до підбору персоналу дуже уважно.

Вона з готовністю киває. Прислузі небагато треба, щоб забути про скандал, який вона збиралася закотити і репетиції якого прокручувала в голові останні два тижні.

Він посміхається майже винуватою усмішкою.

- Я уявляю, як вам тут було нелегко, Леоноро.

Вона знову киває. Її спектакль зірвано. Її обличчя міняється – тепер на ньому маска турботи.

- Ви такі уважні до своїх тітоньок, сеньйор. І ви все робите сам!

- Це мій обов’язок. У них більше нікого немає.

- Але чому вам не перевезти їх до спеціалізованого закладу? Є ж будинку престарілих. Лікарні … Ну, ви ж знаєте, які вони … неспокійні.

Ну, ось, вони вже не божевільні баби, а всього лише неспокійні клієнти. Він майже готовий посміхнутися.

- Навіщо, Леоноро? Їм добре разом. Вони не відчувають себе покинутими, хворими. Їх неспокійна поведінка в старості – наслідок нелегкої молодості, Леоноро. Нам з вами слід про це пам’ятати.

Вона смиренно киває. Їй добре за сорок, але він тільки що натякнув, що вважає її молодою. Жіноче марнославство – інструмент ще більш легкий у використанні, ніж самовдоволення служниці. Мине не так багато років, і Леонора перетвориться на таку саму стару, як і його тітоньки. Вона буде кричати по ночах, як тітонька Елен. Не відриваючись від екрана, нервово гризти насіння, не беручи до рота нічого іншого, – як тітонька Анна. А може, вона порине у вирощування бегоній, і, як тітонька Кларисса, буде ночами сидіти в засідці з допотопним дробовиком в очікуванні злодіїв, які зазіхнуть на її скарби, чия ціна нижча, ніж ціна пластикових горщиків, в які їх посаджено. А ще вона буде пиляти прислугу – за пересолену зупу (ви хочете моєї смерті, люба, я знаю – але негоже демонструвати це так відверто), за складку на фартусі (я розумію, чому вас ніхто не взяв заміж, дорогенька, – ви така засранка), буде вихлюпувати покоївці на руки начебто надто гарячий чай (ви хотіли, щоб я ошпарила собі язика, дівчинко?). Просто тому, що вона сама побувала в прислузі, і знає, як це повинно бути. А ще тому, що ця покоївка, хай і не надто молода, все рівно її переживе.

Майбутнє Леонори – а до неї Беати, Зінаїди, Маріам та інших, чиїх імен він вже не згадає, – написане на її обличчі. Навіть якщо вона зуміє перебратися з Двадцять п’ятого кілометра до того світу, куди так прагне і про який нічого не знає. Не в тому річ, що світ той не зовсім такий, яким вона його собі уявляє. Вона навряд чи змогла б у ньому жити, навіть якби він виявився точнісінько таким.

Його думки перериває поява на ганку тітоньки Маріси. Вона енергійно махає рукою й шкутильгає по сходах йому назустріч.

- Мій хлопчик, – вона охоплює кістлявими пальцями його обличчя і різким рухом нахиляє його голову, щоб поцілувати в чоло. – Я говорила цій карзі – твоїй тітці, що тебе слід чекати на днях. Три дні тому казала. І що?

Вона кричить так, щоб її напевно почула «ця карга» – тітонька Анна, здогадується він.

- І що, я питаю? – її голос пронизливий і по-старечому надтріснутий.

Він зводить погляд і помічає у віконці мансарди за відігнутою білосніжною фіранкою тітоньку Анну. Її губи складаються сопілкою, коли їх очі зустрічаються. Тітонька Анна вважає, що це ознака доброго виховання – показати, як ти здивований приходу гостей. Він приїжджає на цей хутір що три місяці вже багато-багато років – і тітонька Анна завжди зустрічає його цією пантомімою.

- І ось, він приїхав, – тепер тітоньку Марісу напевно добре чути на трасі, а може, й біля Престолу Слави Господньої, до якого вона зазвичай волає, коли стикається з несправедливістю – себто приблизно щогодини. Вона продовжує кричати, поки вони всі разом перетинають двір. П’єтро автоматично відзначає, що собака накульгує, а кішок стало більше – кішки тяжіють до старих, а ось собакам поруч з ними не так затишно. Вони піднімаються на ганок, дбайливо обставлений ящиками з бегоніями – тітка Маріса продовжує кричати, і можна бути певним, що в кухні вже вишикувалася почесна варта з семи інших тітоньок. Він заздалегідь злегка нахиляється – в кухні низький одвірок, він це чудово пам’ятає. До того ж необхідно перецілуватися з усіма тітоньками. Коли справа доходить до високої і прямої, як палиця, тітоньки Елен, і можна, нарешті, злегка розігнутися, спина ниє, ніздрі лоскоче від запаху старомодної парфумерії, змішаної з ароматом свіжого вапна – тітонька Даміана білить кухню раз на три місяці. За давніх часів вона працювала санітаркою. Ці часи дійсно були вікопомними, тому що вона встигла побачити холеру та черевний тиф, і чимось з цього навіть хворіла. Тітонька Даміана вже не пам’ятає, чим саме вона хворіла, але добре пам’ятає, як це було жахливо. Тому після візиту племінника, що приїжджає з міста – на її переконання, розсадника всілякої зарази – стіни кухні неухильно вкриваються новим їдучим шаром вапна. Тітонька Даміана не вірить, що є більш ефективні засоби.

Потім вони всі переходять на терасу, розсаджуються там, і мовчки переглядаються в очікуванні чаю. Тітоньки по черзі зникають у напрямку кухні, щоб забезпечити Леонору вказівками з приводу заварювання напою, сервіровки і хороших манер. Вказівки категоричні і взаємосуперечливі. Якби смак чаю залежав від настрою людини, котра його готує, цього ранку напій нагадував би хіну. Чай п’ють мовчки, з короткими проханнями щось передати, і П’єтро може без перешкод подякувати про себе Мадонні і всім апостолам по черзі, що запізнився до сніданку – на що з усією строгістю йому вказує тітонька Елен. Двічі. Він відзначає про себе, що у тітоньки слабшає пам’ять.

Потім він рушає на прогулянку – тітонька Анна впевнена, що моціон після сніданку необхідний молодим людям. Тітонька Елен її підтримує – моціон необхідний, навіть якщо молода людина пропустила сніданок. Він спускається з тераси. За його спиною тітонька Елен і тітонька Ліза голосно сичать одна на іншу:

- Він сам винен …

- Елен! Він же хлопчик!

- Саме так. Він повинен …

- Він голодний. Він не може чекати обіду разом з нами!

- Він повинен пам’ятати про дисципліну.

- Не всі ж встають о п’ятій ранку, як деякі!

- Тобі теж варто було б трохи менше спати, Лізо. Що стосується П’єтро, він буде обідати разом з усіма – і крапка.

- Елен!

П’єтро додає кроку. Він дійсно голодний. Він може просто зайти на кухню, залізти в холодильник і взяти все, що захоче. Або краще в буфет – там напевно лежить шмат медового пирога тітоньки Лізи. У цьому пирозі зуби грузнуть, як в шматку гуми, страва підбирається до горлянки майже не розжованими липкими грудками. Він гіркувато-солодкий і чудовий. П’єтро це пам’ятає з дитинства. Але він вже не той хлопчик, який міг залізти в буфет і поцупити шматочок пирога. Власне, це зовсім ні до чого – це він теж твердо знає.

- П’єтро!

Він озирається. Тітонька Маріса дріботить слідом, переможно, немов прапором, розмахуючи над головою згортком у картатій серветці. Він чекає тітоньку. Та відсапуючись, підходить і суне згорток йому в руки. Від згортка виходить густий медовий аромат.

- Ти куди це пішов голодний? – волає тітонька Маріса. – Послухав Елен? Престол слави Господньої! Вона завжди була божевільна! Їж! Нехай вона трісне, ця швабра, разом зі своєю дисципліною!

Тітонька Маріса круто розвертається і дрібоче назад до будинку, на ходу засукуючи рукави і покашлюючи, щоб прочистити горло – вона готується до неминучої сутички і це її явно тішить.

П’єтро, квапливо відкушуючи шматки, йде далі оглядати хутір.

***

Післяобідній час присвячено розмовам за чаєм в маленькому садку, щедро заставленому горщиками з бегоніями.

- Вони не будуть разом наступного ж тижня, Кларисо, – роздратовано каже тітонька Елен, ритмічно вдаряючи пальцем по краю стола. – Рауль і Роза надто різні люди. Вони ні за що не зблизяться так швидко. Що за фантазії?

- Але так вважає Дорсі Міллер, – розгублено вимовляє тітонька Ліза.

- Дорсі Міллер! Вона так вважає! – пронизливо вигукує тітонька Маріса, що встигла укласти з тітонькою Елен ситуативний союз. – А я так не вважаю! Престол слави Господньої! Я прожила життя і розбираюся в людях трохи краще юної дівиці!

- Вона юна? – так само розгублено перепитує тітонька Ліза.

- Та вже ж молодша, ніж я, – буркотливо висловлюється тітонька Маріса.

- А що Рауль і Роза? – ввічливо уточнює П’єтро.

- Вони зблизяться, – тітонька Елен енергійно киває. – Але не швидко, – підвищивши голос і впритул поглядаючи то на тітоньку Кларису, то на тітоньку Анну, додала вона. – Вони різні. Можливо, вони спочатку стануть друзями. Але любов …

- Секс.

- Що?

- Ах, Елен, ти така ханжа … – Тітонька Вікторія закочує очі і кінчиками пальців змахує дрібки туші. – Це буде просто секс.

- У них не може бути просто сексу! – обурено вимовляє тітонька Даміана.

- У кого завгодно може бути просто секс, – рішуче відповідає тітонька Маріса.

- Що це взагалі таке – ваш «просто секс»? – обурюється тітонька Елен. – Двоє людей ні сіло, ні впало лягають в ліжко і починають займатися сексом?

Тітонька Вікторія фиркає і підморгує племіннику.

- Ти все-таки ханжа, Елен. Чому саме в ліжко? Ось, скажімо, ця космічна кішка…

- О, ні, дозволь нам обійтися без переказу бездарної порнографії, Вікі! – кидає тітонька Анна.

- Між іншим, це насправді знімалося в невагомості. Без обману, – безапеляційним тоном відрубала тітонька Вікторія. – Ви хоч уявляєте собі, як це – займатися сексом в невагомості? Та ще в таких позах! Що вони витворяли! У них є чому повчитися!

Вона повернулася всім тілом до племінника.

- П’єтро, ці старі дримби нічого не тямлять. Але ти повинен це бачити, повір мені. Подивися цей «Стар секс». Другий або третій сезон. Перший – нудота, не витрачай час. Не пам’ятаю, по якому каналу … Загалом, в будь-якому порночарті в розділі «космічна опера».

- Стар секс? – уточнює він.

- Не забивай хлопчикові голову, Віки, як тобі не соромно? – на запалих щоках тітоньки Елен з’являються рожеві смужки.

Але тітонька Вікторія не звертає уваги. себто звертає, звичайно – їй подобається докучати тітоньці Елен, старій діві, синій панчосі, яка все життя докоряла їй за розпусту. За розпусту, яка знайшла прояв у невдалій втечі чотирнадцятилітньої Віки з приборкувачем тигрів із заїжджого цирку – втечі, яка завершилася через три тижні бурхливих ​​пристрастей арештом приборкувача і запровадженням Віки в Родинний дім суворої моралі. Вона так і прожила в ньому все своє життя – спочатку вихованкою, потім вихователькою.

- Так, П’єтро, – воркує вона. – У цій серії є ще кілька пар. Ох, – вона знову замріяно закочує очі й струшує обсипалася туш.

- П’єтро, не слухай її, – вимагає тітонька Елен. – Якщо і є сенс займатися марною тратою часу перед телевізором, краще зроби це в компанії Дарія П’ятого …

- О, ні, – стогне тітонька Маріса. – Яка муть, Престол слави Господньої! Повчальна каламутна нудота…

Вона забула про союз. Тітонька Елен почувається зрадженою.

- Це рекомендує Дорсі Міллер! – Вигукує вона. – І хлопчикові це буде корисно.

- Ах, милий П’єтро, – мовила тітонька Поліна, яка досі сиділа мовчки за своїм вічним рукоділлям, назви якого він не знав, але міг оцінити результат – довге полотно суцільного мережива. – Милий П’єтро …

Вона рвучко підводиться з-за свого робочого столика, який мандрує за нею, як собачка, з кімнати в кімнату, з будинку у сад, не дивлячись кладе на нього все, що тримала в руках, підходить до П’єтро і гладить його по голові.

- Милий маленький П’єтро, – знову повторює вона. – Він уже зовсім не той хлопчик, яким ми всі його пам’ятаємо, дівчатка. Подивіться, він чоловік. Йому нецікаво, що ми з вами дивимося, про що говоримо …

Вона гладить його по голові. А він бореться з бажанням чи відщтовхнути її від себе, чи то розплакатись, ткнувшись носом їй у живіт. Якби це не була тітонька Поліна … Колись вона вирішила, що його батько не вартий її кузини. І виявилася досить послідовною – в результаті їх дійсно випадковий шлюб розпався, мама зайнялася побудовою кар’єри, суті якої він, П’єтро, не розумів тоді, і не бажав розуміти тепер. Тітонька Поліна намагалася втішити його батька, і в цьому теж досягла успіху – як і в усьому, за що бралася. Батько наклав на себе руки – вискочив з вікна після чергового тригодинного чату з тітонькою Поліною. З тих пір вона плете своє мереживо – вона невтішна, вона відчуває себе вдовою. Хоча вона була дуже привабливою жінкою – вона могла вийти заміж вісім разів, поки її кузини ще рахували, а потім рахувати їм набридло, хоча тітонька Поліна все ще залишалася доволі привабливою. Після самогубства його батька вона переїхала сюди, на хутір – найперша з них з усіх – і засіла за мереживо. Це було так багато років тому, що мереживом можна було б обплести планету по екватору. Але тітонька Поліна постійно розпускала його – десь раптом знаходила негарний вузлик або петельку – і починала спочатку. Поступово сюди ж, на хутір перебралися всі її сестри. Всі, крім матері П’єтро, яка просто зникла, будуючи свою кар’єру – вона захопилася і в якийсь момент забула, що у неї є сім’я. Це нікого не здивувало. Коли людина живе насиченим життям, їй не вистачає часу спочатку на те щоб сумувати за рідними, потім на те, щоб відчувати родинні почуття, потім на те, щоб згадувати про них раз на рік заради ритуального вітання з Різдвом. Дивно, що всі решту тітоньки зуміли не розгубилися. Кожна з них в якийсь момент згадувала, що у неї є сестра Поліна, яка живе на хуторі серед кукурудзяних полів і напевно дуже потребує товариства.

А потім тут з’явився він, П’єтро, і з тих пір приїжджає до своїх тіток що три місяці. Тобто він бував тут і раніше, в дитинстві – але тоді він ще не знав, чому. Мама пішла робити кар’єру, коли йому виповнилося п’ять місяців. З тих пір тітки по черзі передавали його одна одній і займалися його вихованням. Точніше, стежили за тим, щоб він не заліз в розетку, не ошпарився окропом і не випив пляшку сиропу з парацетамолом. Потім, коли він переріс основні загрози, його віддали в сімейний будинок. Про загрози, які чекали на нього там, ніхто не подумав. Або подумав, що зіткнутися з ними йому буде корисно. Ось тітонька Елен напевно так і подумала. Коли йому набридло рахувати, скільки разів він вже пошкодував, що в ранньому дитинстві не заліз в розетку і не випив пляшку парацетамолу, він перетворився на одного з безлічі телепнів, котрі не можуть повірити, що можна ходити, не зберігаючи стрій,   їсти тоді, коли хочеться, і те, що хочеться, жити самому в цілій кімнаті – не кажучи вже про квартиру, виходити з неї коли забажаєш – хоч вночі, хоч в час, відведений для роботи в інформаційному центрі.

Тому він ледь не впав у паніку, коли його навчання закінчилося, і він опинився за порогом свого сімейного будинку. Перше, що він зробив – поїхав провідати своїх тіток. Машина заглухла, щойно він з’їхав на ґрунтовку – вона не була призначена для поїздок поза містом, її згубила курява. І він йшов двадцять кілометрів неозорими полями. На початку походу його знудило від жаху – він ледве встиг зіскочити з дороги. Він звик тижнями не виходити на вулицю – сімейний будинок був величезним комплексом з’єднаних між собою житлових і навчальних блоків, у кожен з яких можна було потрапити внутрішніми переходами. Стояла весна, і кукурудза ще не встигла вирости досить високо, щоб бути схожою бодай на ілюзію стін. А величезне небо над головою нервувало до паніки, він втягував голову в плечі і ледь справлявся з бажанням прикрити її руками.

На щастя, це не була справжня фобія – просто страх. Страх, який він чомусь згадав зараз, поки тітонька Поліна гладила його по голові, примовляючи щось про «хлопчика П’єтро». Він би ткнувся їй у живіт носом, залишився б тут в надії отримати все те, чого недоотримав в дитинстві – коли це належало йому за статусом, за чином, за законами природи – і, нарешті, переріс би все і подорослішав. Якби це не була тітонька Поліна …

Він відсторонюється і відводить убік руку тітоньки.

- Ви маєте рацію, я вже не хлопчик, – говорить він якомога м’якше.

Тітонька Поліна задоволено киває і повертається до свого рукоділля.

- Ну, тоді розкажи нам про своє життя, П’єтро, – на диво тихо вимовляє тітонька Маріса. – Це має бути цікавіше, ніж дурні серіали, еге ж?

Він зводить плечима.

- Життя як життя. Як у всіх.

Він ніколи не міг придумати, що розповісти про себе тіткам. Вони завжди ставлять йому це питання – і він щоразу обіцяє собі придумати на дозвіллі якусь легенду. Що-небудь схоже на правду. Тільки не правду. Страшно подумати, розповісти тіткам правду.

- Як робота? – підказує тітонька Елен

- Жінки, – підказує тітонька Вікторія.

- Розваги, – навмання вимовляє тітонька Анна.

Він вимушено сміється.

- Нічого такого, чого не було б в серіалах, – відповідає він.

Це чиста правда.

Тітонька Анна погрожує йому пальцем.

- А твоя наречена? – каже вона суворо. – Ти хіба не розкажеш нам про неї?

- Наречена?

- Ой, П’єтро, ми ж не так відірвані від світу, як ти думаєш, – сердито вимовляє тітонька Ліза. – Ми за тобою слідкуємо – ти ж наш хлопчик.

- Ми переживаємо за тебе.

Вони вичікувально дивляться на нього. Навіть тітонька Поліна зводить  погляд від мережива.

- Наречена? – перепитує він.

У нього чомусь пересихає в горлі.

- Ти ж зустрічаєшся з кимсь, – каже тітонька Вікторія. – Яка вона?

- Зустрічаюся? Це занадто голосно сказано, – лепече він. – Ми, звичайно, давно знайомі …

- Ах, як мило! – Тітонька Анна сплескує руками. – Ви разом навчалися?

Він хитає головою.

- П’єтро, – тітонька Даміана суворо дивиться йому в перенісся, – ти ж не забудеш познайомити нас з нею?

Він жалюгідно всміхається і киває.

- Судячи з усього, ти саме так і збирався вчинити, – тітонька Маріса задоволена. – Не соромно?

- Не думав, що це буде вам цікаво, – мимрить він.

- Я теж не думаю, що мені буде цікаво, – різко вимовляє тітонька Елен. – Нинішні дівчата багато про себе думають. Але пристойність є пристойністю.

Вона манірно підтискає губи, даючи всім навколо зрозуміти, що вона готова заради пристойності на все.

- Цікаво, що вона скаже про „Стар Секс”, – каже тітонька Вікторія. – П’єтро, ти повинен показати їй цей серіал. Це цікаво. І. .. корисно, – вона млосно всміхається, стріляючи в нього очима з-під густо нафарбованих вій.

- Вона зараз надто зайнята Синьою Бородою, – каже тітонька Анна. – Їй ніколи відволікатися на дурниці.

- Синя Борода – це і є дурниця, – цідить тітонька Елен. – Сценарій цілком себе вичерпав.

- О, сподіваюся, вона його не залишить. Я хочу знати – Жиль дійсно любив Жанну? І він справді некромант? П’єтро, ти повинен вплинути на свою подружку. Я хочу, щоб Жилю вдалося воскресити Жанну, і щоб вони були разом.

- Цікаво, як ти собі це уявляєш.

- Ось Адольф-Елоїз у неї залишився живий.

- Овоч в інвалідному кріслі, – фиркає тітонька Кларисса.

- Зате яке потужну рішення! Яка відплата – дати життя свідомості всіх загублених тобою, використовуючи ресурси твого ж мозку!

- Ви називаєте це життям, люба, – обурюється тітонька Анна – все, що відбувається з Паулем, Ревекою, маленьким Дітріхом?

- Це його кара, Анно, – вигукує тітонька Елен, в її очах загоряється фанатичний вогник. – Його кара – пережити разом з ними всю цю муку, цю агонію …

Він закриває очі. Все. Пора тікати. Ще трохи цього старечого марення, і він з’їде з глузду. Якого біса йому тут сидіти, залишатися на обід, який тут подають біс його знає коли? Ночувати на сирих простирадлах, тому що тут, в мазаних глиною стінах все сиріє, не встигаючи вилізти з сушарки? Звичайно, його обов’язково запросять залишитися на ніч. Але він ні за що більше на це не погодиться. Бо вночі стане холодно – в будинку не прийнято топити влітку, не зважаючи на вогкі ночі. Всі тремтять, горнуться в ковдри, вранці скаржаться на холод і артрит, але ні в якому разі не топлять – не сезон. Тому він не зможе заснути, Він встане, натягне на себе все, що є, вийде на вулицю – там тепліше, ніж у будинку. І тут на нього накинеться мошкара, яку тітонька Клариса розводить в ставку біля альпійської гірки. Тобто вона їх, звичайно, не розводить – вони самі розмножуються. Але вона ніколи в житті не дозволить осушити цю калюжу. Вона заляже в засідці і буде охороняти свій комариний рай з дробовиком – у ті ночі, коли буде вільна від варти коло бегоній.

- Як ваші бегонії, тітонько Кларисо?

На мить стає тихо. Тітонька Елен завмирає на півслові з відкритим ротом – вона якраз щось говорила з вже добре помітним фанатичним вогнем в очах. Якусь мить він насолоджується тишею. А потім тітонька Клариса гарчить:

- Це герань, дурило!

- Кларисо!

- Як він міг сказати – бегонії? – тітонька Клариса заводиться з півоберта, досить тільки зачепити її квіти. – Я ненавиджу бегонії! Я б їх і свиням на корм не дала б!

- Кларисо, Кларисо, – тітоньки зусібіч кидаються до кузини і плещуть її по руках, подають чаю, пропонують носовички, не забуваючи при тому – хто змовницьки, а хто осудливо – позиркувати на нього.

Він встає зі стільця і йде до хвіртки. Йому тут робити більше нічого. Він задоволений – як людина, що добре зробила свою роботу. Він відвідав старих, дав їм зрозуміти, що про них пам’ятає, і може навіть трохи по-своєму любить. Принаймні, не кине напризволяще у цьому відрізаному від цивілізації кутку. Звичайно, про те, щоб цей куток був не просто ізольованим – а законсервованим, потурбувалися. Їм так простіше. Вони живуть у тому світі, в якому зростали і до якого звикли. Погоня за змінами – не найкраще заняття на старість. Навіть їхній телефон з’єднаний лиш з однією точкою – відповідною програмою його електронного секретаря. Він приймає виклики й імітує розмову з будь-яким із абонентів, котрих вряди-годи набирають тітоньки. Він же приймає замовлення і передає їх до служби доставки, котра раз на три дні відправляє на хутір машину. Навіть якщо завтра він, П’єтро, зовсім забуде про своїх тітоньок, про них не забуде секретар – і тітки не постраждають. Секретар нагадає йому через три місяці, що треба відвідати їх знову. Секретар сам попередить їх від його імені та його голосом, що він збирається «заглянути на днях». Цікаво, тітоньки помітять, якщо він перестане приїжджати? Ось покоївка помітить. Для неї його візити – єдина повноцінна розвага. Вони все-таки до нудоти сучасні, ці покоївки – незважаючи на те, що останнім часом він намагається підбирати жінок старшого віку. Все одно вони не можуть задовольнитися телесеріалами і плоскими трансляторами. Саме це змушує їх відчувати себе тут нещасними, а не поганий норов бабусь.

- Ви вже їдете, сеньйоре?

- Так, Леоноро. Ось тільки зайду попрощаюся.

Він повертається в садок. Тут уже панує мир і спокій. Тільки тітонька Клариса кидає на нього войовничий погляд – спробуй-но, скажи ще раз «бегонія» …

- Дякую за приємний день, – каже він з порога.

Сонце світить йому в спину, і вони, звичайно, не бачать усмішки, від якої він все-таки не може стриматися.

- Ти їдеш, П’єтро? – запитує тітонька Анна, знову зображуючи на обличчі крайню ступінь здивування.

- Зрозуміло, що він їде, Анно, – роздратовано кидає тітонька Маріса. – Ти ж не думаєш, що молодий і заклопотаний чоловік стирчатиме в твоїй компанії тиждень?

- Але зараз, – тітонька Елен розгублено помахує кудись убік. – Зараз йому ніяк не можна їхати. До того ж обід …

- Кинь, Елен, – тітонька Даміана гидливо кривиться. – Він з’їсть куди кращий обід в ресторані.

- Разом із гарною дівчиною, а не з бабами, – тітонька Вікторія заводить очі догори і струшує туш, після чого закінчує: – Хоча ці баби напевно люблять його куди більше, ніж те дівчисько.

- До зустрічі, – каже він і збирається вже повернутися, коли суворий окрик його зупиняє.

- Зачекай, П’єтро!

Тітонька Маріса. Її чути і на трасі, і біля Престолу Слави Господньої.

- Все це, звичайно, нісенітниця. Але ти дійсно збираєшся їхати зараз?

- Чому ні? – питає він.

- Та тому, що зараз дві години пополудні, – вигукує тітонька Маріса.

- Ну і що? Не після півночі ж.

- Та краще була б ніч! Зараз жахливе сонце!

- Марісо! – строго гукає її тітонька Елен, а тітонька Маріса тільки відмахується.

- Ви можете робити вигляд, що все нормально, але я не стану! – вигукує вона. Тітонька Маріса всім тілом повертається до нього і впирає руки в боки. Тітонька Елен розгублено опускає очі. Тітонька Поліна нервово смикає рукоділля. Хтось із тіток впускає горнятко в траву і тихо ойкає.

- Ти що, забув про своє серце? – на диво тихо вимовляє тітонька Маріса.

- Про серце?

- Ось, – тітонька Маріса патетично здіймає руки. – Ось вона, молодь. Сама про себе ні за що не подбає.

Він кривиться. Йому лише турбот недоумкуватих тіток не вистачало …

- У мене все добре з серцем, – каже він.

- З яких пір? – саркастично цікавиться тітонька Елен.

Він зводить плечима.

- В будь-якому разі, в машині є кондиціонер.

- Ти безтурботний, племіннику, – тихо каже тітонька Поліна, знову опускаючи погляд на мереживо. – Твій батько теж був безтурботний. В результаті спочатку з’явився ти, а потім помер він сам.

Він круто розвертається, виходить із садка, перетинає двір і сідає до машини. Мотор заводиться, авто різко рве з місця, виписує дугу, обдаючи двір з його лавочками, доглянутими клумбами й іншими дурницями хмарою куряви. Його візити завжди закінчуються приблизно однаково. Бабусі його ненавидять. І він платить їм взаємністю.

*** 

Машина гнала пил вздовж ґрунтовки. Спека направду стояла немилосердна – кондиціонер працював на повну потужність, через що в горлі починало дерти. Але варто було його відключити, як за дві хвилини машина нагрівалася, мов бляшанка з-під сардин, через прочинене вікно летів пил – і в горлі знову починало дерти.

Машина заглухла в тому ж місці, що й минулого разу – до виїзду на путівець залишалося не більше одного-двох кілометрів. Це була підлість. З тих пір, як це сталося з ним уперше, він не їздив на Хутір в ніжних міських автомобілях – для цих поїздок у нього був позашляховик, який просто не міг заглухнути через якийсь там пилу або вибоїни.

Він вийшов з машини і відкрив капот. Ритуальний жест – він нічого не розумів у автомобілях, для того існували сервісні служби та протоколи обміну. Він поліз у кишеню за інформатором. Але не виявив його. Мабуть, десь забув. На Хуторі, або, швидше за все, ще в робочому кабінеті. Інформатор був на нього налаштований – коли господар надто віддалявся, спрацьовувала сигналізація. Але він нерідко її відключав. Наприклад, коли йшов на прогулянки до лісу. Там інформатор був цілковито зайвим. Ось, мабуть, і цього разу відключив – та й забув. Він поліз у машину і включив вбудований інформатор. Це було навіть зручніше. Він надішле виклик на сервіс, і вони зможуть відразу ідентифікувати машину за індивідуальним кодом. Йому це майже вдалося. Він встиг торкнутися ідеограми виклику, але екран мигнув і зажадав повторити операцію. Він повторив, але операція знову перервалася. А ще після трьох або чотирьох все більше нервових повторів, екран став тьмяним, металевий голос зажадав перезавантажити систему. Після відключення інформатор не ожив. Можливо те, що зупинило мотор, вразило якимось чином всі бортові системи машини.

Він сів і відкинувся на спинку крісла. Напад паніки змінився апатією. Ось, виявляється, як просто – один інформатор забув, другий з якихось причин помер, і все. Ти один посеред якихось долин. І цивілізація десь зовсім поруч, адже люди дуже щільно населили планету – але ти не знаєш, в який бік тобі йти. Ти ж все життя орієнтувався за допомогою інформатора, вказівників і супутникових навігаторів.

Втім, у нього був один шлях – певно, не найкоротший, але з нього він точно не зіб’ється. Можна йти дорогою. Вийти на путівець. По ньому їздять рідко – але все-таки їздять. Він буде рухатися в напрямку траси, і рано чи пізно хтось буде проїжджати повз і допоможе з викликом сервісу. А може і зовсім підкине – хоча б до траси. Він часто робить планові піші прогулянки. Ось, буде ще одна, незапланована.

Він виліз із машини, яка, не зважаючи на відчинені двері, встигла розігрітися ледь не до червоного. Навколо під слабким гарячим вітром похитувалась висока кукурудза. Певно, за найближчим пагорбом знаходиться ферма. А може, не за цим, а за тим. Він накинув на голову куртку, розстебнув сорочку і пішов у напрямку путівця.

Він не відразу помітив, що дихати стає важче. А коли помітив, спочатку подумав, що взяв занадто високий темп. Він відкинув край куртки і озирнувся. Перед очима пливло. Попереду він побачив дорогу, де одна за одною мчали машини. Занадто жваво як для путівця. Може, він його проскочив? Думки змішувалися. Спливали чомусь у пам’яті старі з їхніми серіалами. Рауль і Жіль. Або Роза. Зір застили сліпучі червоні й білі плями. Здається, вони казали, що у нього хворе серце … У нього, у трансгрессора? Звідки взагалі у трансгрессора серце? За штатним розкладом йому воно не потрібне. Чи це було таке прокляття? Старі відьми … Втім, хтось йому казав… Ні, вона не про серце говорила. Про сонце. Бережись яскравого сонця, Мельник … Хто це – Мельник?

Ноги підкосилися, але удару об землю він вже не відчув.

*** 

Він би вивалився з крісла – просто на підлогу, якби не ремені. Вони врізалися в плечі, замок врізався в живіт, мов наконечник списа.

- Матір Божа, – простогнав він, ледве відновивши дихання. – Дармоїди погані, ви коли-небудь відрегулюєте цей чортів трансформатор? Одного дня я просто уріжу дуба…

Черговий фантомотехнік навіть не повернув голови від контрольного екрану.

- Помирати завжди неприємно, – філософськи зауважив він.

- Наче ти пробував, – пробурчав Мельник, вибираючись з ременів. – І навіщо обов’язково вмирати? Не можете запрограмувати викрадення інопланетянами? Або випадкового просторово-часового стрибка?

- Теоретично запрограмувати можна все, – охоче відповідав технік. – Питання у витратах ресурсів. Раптова смерть у безлюдному місці – найефективніший спосіб трансгресії. Витрати мінімальні.

- Витрати у них … А якщо я дійсно здохну в процесі?

- Ви не здохнете в процесі, Мельник. З вами все добре, – технік ткнув пальцем в екран. – Через п’ятнадцять хвилин ви взагалі про все забудете.

Мельник відмахнувся – він і сам все це знав. Але зараз, цієї миті, йому було погано і не бурчати було неможливо. Витрати ресурсів вони підраховують…

- Найкраще, що ми могли б вам запропонувати – тиху смерть уві сні у власному ліжку, – продовжував технік, переміщаючись до екрану з біометричною інформацією. – Але це теж вимагає витрат. У випадку, якщо ви помрете, і вас знайде хто-небудь з представників фантомного світу – ви більше не зможете там з’явитися. А зробити так, щоб вас не знайшли або знайшли, а потім про це забули … Дешевше запрограмувати інопланетян …

Мельник, нарешті, змусив себе вилізти з крісла і, похитуючись, попрямував до дверей.

- Я вільний? – Про всяк випадок перепитав він.

Фантомотехнік ще раз прискіпливо глянув на екран і кивнув.

- Я не в захваті від вашої біометрії, – сказав він, – але зараз вам не можна втрачати час. Забування почнеться через п’ять з половиною хвилин.

Мельник кивнув і вийшов.

Через дві хвилини він сидів в апаратній і бубонів у мікрофон – все, про що говорили баби, про що він сам думав, що бачив на хуторі – і старе, і нове – все старанно протоколювалося. Йому кілька разів довелося повторити свої дитячі спогади. Технік, що стежив за МРТ, кілька разів повертав його до початку – він то забував щось згадати, то свідомо приховував, то його уява домальовувала неіснуючі деталі. Потім він довго згадував, на яку ногу шкандибала собака. Він нервував, тому що забування мало розпочатися ось-ось, а він дістався тільки до середини історії. Технік монотонно пообіцяв укол заспокійливого і запис в журналі. Він постарався узяти себе в руки – і розлютився ще гірше. Запис замість п’яти хвилин тривав всі сім з половиною – і він напевно під кінець щось напартачив. Технік, втім, зробив вигляд, що нічого не сталося. І Мельник попрямував в рекреаційну зону – забувати.

Він майже допив міцний холодний коктейль номер сім – його видавали в робочий час тільки трансгрессорам в стані забування – коли прямо перед ним посунулося крісло, а в кріслі матеріалізувалося начальство. Мельник нервово ковтнув разом з крижаним коктейлем ковток повітря – це був не шеф його рідного відділу фантомотехніки. Це був сам Великий Шеф агентства «Ідеальна модель».

- Мені потрібні твої враження, – без передмов сказав він.

- З яких пір ми працюємо з враженнями? – кисло поцікавився Мельник.

І з яких пір трансгрессору не дають розслабитися після сеансу, – це вже про себе.

Великий Шеф пропустив його репліку повз вуха і продовжував свердлити його начальницьким поглядом. Мельник зітхнув і відставив склянку вбік.

- Про які саме враження ви питаєте, Шеф? – Він глянув на годинник. – Уже хвилин десять, як я не можу ручатися за свої враження.

- Я кажу про твої враження після … – Шеф зам’явся – він не був трансгрессором і не міг з легкістю вимовити «після смерті». – Після виходу з трансформації.

- Інтерпретації – не моя справа, – обережно нагадав Мельник.

- І не моя, – роздратовано промовив Великий Шеф. – Моя справа зняти з фантомного світу точну інформацію, розшифрувати і передати замовнику модель. Нехай він сам тлумачить. Все, що я можу і мушу – це ​​поручитися, що трансгрессор передав точну інформацію.

- Ви не впевнені в точності моєї передачі?

- Не буває точних передач, – відрізав Шеф.

Мельник і сам це знав. Особистість трансгрессора так чи інакше впливала на передачу. Тому фантомні світи найчастіше створювалися з урахуванням особливостей свідомості трансгрессора, який буде з ним контактувати.

- Спробуєте обчислити спотворення?

- Спробую зрозуміти їхні масштаби. Коли вже я не в змозі зрозуміти їх природу.

Мельник хмикнув.

- Природу… Шеф, якби ви знали тітоньку Марісу … – Він похитав головою. – Вони ж просто божевільні старі. Хіба можна спілкуватися півдня з божевільними, і залишитися в здоровому глузді?

Великий Шеф нервово зиркнув на годинник.

- Тітонька Маріса, значить …, – крізь зуби пробурмотів він.

- Так. А що?

- А те, що минуло вже двадцять дві хвилини після початку забування. І, – він взяв зі столика склянку і принюхався, – і коктейль номер сім. А ти, як і раніше, пам’ятаєш свою тітоньку Марісу.

- Значить …

Він запнувся. Вони обидва знали, що це означає – у кращому випадку, довга відпустка і дорога реабілітація. Настільки дорога, що простіше відразу зафіксувати профнепридатність. Що ж, трансгресори швидко ламаються. Судячи по тому, як Великий Шеф опустив очі, він думав про те ж. Справи у агентства «Ідеальна модель» йшли непогано. Ринок був на підйомі – все більше клієнтів в бізнесі, політиці і навіть деяких науках приймали рішення тільки після обробки і символічної апробації своїх ідей в фантомних світах. Але вкладати гроші, необхідні для вдосконалення програм фантоматів, протоколів розшифровки і моделювання результатів, в реабілітацію трансгресорів – просто недозволене марнотратство. Іноді це робили – якщо замовник наполягав на продовженні експлуатації фантомного світу, створеного під свідомість конкретного трансгресора. Але це траплялося рідко. Замовникам було наплювати, який саме світ моделює їх ситуації і чиї саме мізки при цьому перетворюються на кашу.

- Де проведеш відпустку?

Мельник криво посміхнувся, даючи Великому Шефу зрозуміти, що дипломатична форма питання не вводить його в оману.

- Я обіцяв тіткам познайомити їх з Дорсі. Тобто на всю відпустку ми там, звичайно, не залишимося – але заїдемо обов’язково. Нехай старі потішаться.

- Дорсі? Сценаристка з програмного відділу? Ви зустрічаєтеся?

Мельник пирхнув.

- Ми зустрічаємося вже років п’ять. Просто вона тільки позавчора зволила нарешті сказати «так».

- Чому я не знав?

- А чому ви всі повинні знати?

- Тому що будь-які зв’язки трансгресора …

- … Можуть вплинути на свідчення. Не треба, Шеф. Ми зустрічаємося вже п’ять років. У мене були проколи понад статистично припустимих? До сьогоднішнього дня, я маю на увазі …

***

- Максе, все, що стосується «П’єтро» – мені на стіл.

- Так, шеф. Я правильно розумію – ми його згортаємо?

- Ні в якому разі, Макс.

- Але Мельник …

- Що – Мельник?

- Мій Шеф, показники біометрії в червоній зоні.

- Які?

- Та всі!

- Саме так, Макс – всі!

- Замовник бажає зберегти цей світ, мій Шеф?

- Чхав я на замовника. До того ж я його не знаю – в даному випадку, я маю справу з посередниками.

- Це точно?

- Перевірив.

- Але … в такому випадку… Якщо ми згорнемо «П’єтро» ез відома замовника – це нам нічим боком не вилізе?

- Я не збираюся згортати «П’єтро».

- Але Мельник, шеф! Він же зійшов з глузду!

- З’їхав з глузду – це коли в червоній зоні три показники, Макс. П’ять. Вісім. Але у Мельника в червоній зоні всі показники. Усі двадцять шість одночасно з одним і тим самим, якщо не помиляюся, коефіцієнтом! Що це означає, Макс?

- Я не фантомотехнік, шеф.

- Хтось перехопив управлінням фантомним світом «П’єтро», Макс – ось що це може означати.

- Як? І. .. навіщо?

- Ось я і хочу зрозуміти – як. А навіщо … Ти знаєш, для чого він був створений?

- Ні, звичайно.

- Я теж не знаю. Ти знаєш Дорсі з програмного?

- Це така маленька, з широкою попою? Вона нічого.

- Вона наш кращий сценарист, Макс.

- Ах, ось як … А чому ви про неї запитали?

- Бо вона вже п’ять років зустрічається з Мельником.

- Ні, шеф, вас неправильно інформували. По-перше, не п’ять років, а п’ять місяців. По-друге, з Камерон з технічного, а не з Дорсі зі сценарного. По-третє, Дорсі, судячи з Камерон, не в його смаку. І потім …

- Дорсі вагітна.

- Що? Звідки ви знаєте?

- Так думає тітонька Ліза, Макс. Я їй вірю. Тітонька Ліза ніколи не помиляється щодо цього.

- Отже, Мельник таки зійшов з розуму … У цьому є свої переваги …

- Що ви там бурмочете, Макс? Які переваги?

- Ні-ні, це я про своє, шеф. Напевно, треба підтримати Камерон. Їй зараз нелегко. Запрошу її куди-небудь повечеряти …

- Не думаю, що це божевілля, Макс. Думаю, Мельник … Це тепер просто трохи інша людина.

***

Дорсі вимкнула інфосистему і потерла очі. Справу зроблено. П’ятнадцять хвилин на марафет – і на вихід. Запізниться рівно на півтори хвилини. Мельник якраз встигне злегка захвилюватися. Нехай. Це навіть добре. Півтори хвилини – незначна плата за її двотижневу працю над цим чортовим бабським сценарієм. Але якби не ця праця, цей тупий Мельник і далі робив би вигляд, що не помічає її старань. Через п’ятнадцять хвилин він чекатиме її біля виходу з офісу. Вони поїдуть просто до неї додому – він поїде туди вперше, але буде певен, що вивчив цей маршрут напам’ять за останні п’ять років. До речі, треба сісти за кермо – він же насправді дороги не знає. Знайти зручний привід неважко – він після важкого сеансу. Все буде добре, якщо він не запитає про вагітність.

Цю проблему треба вирішити швидко – по можливості, цієї ж ночі.

Їй нема в чому собі дорікнути: Мельник буде з нею щасливий. А з довжелезною пральною дошкою Камерон з технічного – ні. До речі, а вона не вагітна часом? Адже тітонька Ліза в цих питаннях ніколи не помиляється … 

***

- Все як по маслу, Пітер! Ми просто монстри фантомотехніки!

- Бос?

- Діставай з сейфа … ну, сам побачиш, що.

- Так скажете ви толком, що відбувається?

Стук металевих дверцят, скрип корка, характерне булькання.

- За наш успіх, Пітер!

- За наш успіх, бос!

Тиша. Зітхання. Стук скла, поставленого на поліроване дерево.

- А тепер, якщо дозволите, – про який успіх мова, бос?

- Ми її одержимо, Пітер. Ми отримаємо Дорсі з «Ідеальної моделі».

- А, спрацювало!

- Ще й як. Тепер до наших послуг найкращий сценарист на ринку. Вона буде працювати на нас, а платити їй і далі будуть «ідеалісти»!

Регіт.

- А як бути з Мельником?

- Нехай працює. У нас поки немає іншого способу дістатися до її мізків, крім проекту «П’єтро».

- Але проект «П’єтро» …

- Чхати на «П’єтро» – там сидить такий жучок, якого їх технікам не вирахувати ніколи. Особливо після того, як старий Мельник трохи з’їхав з глузду.

- Але проект «П’єтро» …

- Замовкни, Пітер, будь другом – стули писка. Ми можемо просто випити за успіх?

- Звичайно, бос.

Характерне булькання.

***

- Марісо, коли П’єтро приїде зі своєю нареченою, постарайся говорити тихіше, дорога.

- Та того разу просто зв’язки надірвала, Анно!

Тітоньки здіймають горнята з чаєм і радісно регочуть. На терасу визирає тітонька Елен.

- Марісо, Соло знову кульгає, – стурбовано каже вона.

Тітонька Анна киває.

- Зрозуміло, він кульгає, кузино.

Тітонька Елен хитає головою.

- Він кульгає не на ту лапу, Анно.

- І, до речі, Кларисо, поміняй герані на бегонії, дорога, – обернувшись до відкритих дверей, голосно вимовляє тітонька Маріса. – Наш П’єтро тепер з’явиться раніше. Набагато раніше.

Тітонька Елен теж сідає за столик і тягнеться до заварки.

- До приїзду П’єтро треба буде поміняти сервіз, – каже вона. – Дорсі навряд чи сподобається така старомодна обстановка.

- Лізо, ти впевнена, що ця Дорсі підходить П’єтро більше, ніж Камерон?

Тітонька Ліза знизує плечима і поправляє мереживну шаль.

- Цього тижня нехай приїде з нею – а там видно буде. Куди поспішати? П’єтро ще такий молодий.

- А Камерон точно вагітна?

Тітонька Ліза поважно киває.

- Це питання вирішене, – каже тітонька Маріса. – От тільки від кого?

Тітоньки лукаво переглядаються.

- Ну, подивимося поки на цю Дорсі, – рішуче вимовляє тітонька Елен.

- Зрозуміло, кузино, – каже тітонька Клариса, входячи на терасу з квітковим горщиком. – Хто ж ще потурбується про П’єтро, крім нас і Престолу слави Господньої?

- Ох, звичайно, – тітонька Даміана сплескує руками. – Він же наш хлопчик!

Тітонька Клариса роздратовано бухає горщик на стіл.

- Дівчата, це бегонія чи герань?

- Яка різниця, люба?

Тітоньки переглядаються, кивають і посміхаються сонцю, що пробивається крізь густе листя величезного старого саду.


home | my bookshelf | | Імена криги |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 2
Средний рейтинг 4.0 из 5



Оцените эту книгу