Book: Легенда про святого пияка



Легенда про святого пияка

Йозеф Рот

ЛЕГЕНДА ПРО СВЯТОГО ПИЯКА


І


Одного весняного вечора 1934 року якийсь пан похилого віку спускався з мосту через Сену кам’яними сходами, що ведуть униз до берега ріки. Там ночують, або точніше таборують паризькі волоцюги, що відомо мало не в усьому світі і про що, однак, варто було би принагідно нагадати людям.

Один із таких волоцюг ненароком вийшов назустріч панові похилого віку, який, до речі, був добре вбраний і справляв враження подорожнього, що має намір оглянути пам’ятки чужих міст. Щодо волоцюги, то хоч він і виглядав так само обшарпано і жалюгідно, як і всі решта, з ким ділив свою долю, але добре вбраному панові похилого віку він видався вартим особливої уваги; чому — ми не знаємо.

Як уже сказано, вечоріло, і під мостами на берегах ріки темрява була густішою, ніж угорі на набережних і мостах. Бездомний і, очевидно, запропащений чоловік трохи похитувався. Здавалося, що він не помічає літнього, добре вбраного пана. А той анітрохи не хитався, а навпаки, ступав упевнено і твердо та, певно, ще здалеку помітив хитку фігуру. Пан похилого віку просто-таки заступив дорогу обідранцю. Обидва зупинились один навпроти одного.

— Куди прямуєте, брате? — запитав літній, добре вбраний пан.

Інший подивився на нього і за якийсь час сказав:

— Не знав, що маю брата, і не знаю, куди веде мене дорога.

— Спробую показати вам дорогу, — сказав літній пан. — Але не ображайтеся на мене, якщо я попрошу вас про ласку в одній незвичній справі.

— Готовий зробити вам будь-яку послугу, — відповів обідранець.

— Бачу, що ви маєте певні вади. Але Господь послав мені вас на моєму шляху. Вам, звісно, потрібні гроші, не ображайтеся на мене за ці слова! У мене забагато грошей. Скажіть мені щиро, скільки вам потрібно? Принаймні наразі?

Волоцюга поміркував кілька секунд, потім сказав:

— Двадцять франків.

— Цього, звісно, замало, — не погодився пан похилого віку. — Вам, безперечно, потрібно двісті.

Обідранець відступив на крок, здавалося, ніби він ось-ось впаде, однак утримався на ногах, хоч і хитався. Тоді сказав:

— Певно, що двісті франків мені миліші за двадцять, але я людина честі. Здається, ви мене не зрозуміли. Я не можу прийняти гроші, які ви мені пропонуєте, і от з яких причин: по-перше, я не маю втіхи вас знати; по-друге, не знаю, як і коли міг би вам їх повернути; по-третє, ви навіть не матимете можливості надсилати мені нагадування про мій борг. Я ж бо не маю адреси. Я мешкаю мало не щодня під іншим мостом. Проте, як я вже наголошував, я людина честі, хоч і без адреси.

— Я теж не маю адреси, — відповів пан похилого віку, — я теж щодня мешкаю під іншим мостом, і все-таки прошу вас по-дружньому прийняти ці двісті франків — сміховинну суму для такого чоловіка, як ви. Що ж до повернення боргу, то вимушений почати здалеку, аби пояснити вам, чому не можу назвати вам жодного банку, куди ви могли би повернути гроші. Справа в тім, що я став християнином, прочитавши історію маленької Святої Терези з Ліз'є. І тепер я особливо шаную маленьку статую цієї святої, яка стоїть у каплиці Святої Марії Батіньольської і яку ви там легко знайдете. Отже, щойно матимете отих нещасних двісті франків і ваше сумління примусить вас сплатити борг і віддати цю сміховинну суму, підіть, будь ласка, до церкви Святої Марії Батіньольської і після меси вручіть гроші священикові. Якщо ви взагалі комусь щось винні, то лише маленькій Святій Терезі. Але не забудьте: у церкві Святої Марії Батіньольської.

— Бачу, — сказав обідранець, — ви зрозуміли, що я людина порядна. Присягаю, що дотримаю слова. Але до меси я можу піти тільки в неділю.

— Прошу дуже, нехай буде в неділю, — погодився старший пан. Він витяг зі свого портмоне двісті франків, дав їх чоловікові, який усе ще нетвердо стояв на ногах, і сказав:

— Дякую вам!

– І мені було приємно, — відповів той і зник у глибокій темряві.

Бо тим часом внизу стемніло, а вгорі, на мостах і набережних, засвітилися срібні ліхтарі, проголосивши початок веселої паризької ночі.


II


Добре вбраний пан теж зник у темряві. Йому справді випало на долю пережити диво навернення. І він вирішив вести життя найбідніших людей. Тому й замешкав під мостом.

А от щодо іншого, то це був пияк, просто-таки пияцюра. Звали його Андреас. І жив він, як багато хто з питущих, від випадку до випадку. Двісті франків — таких грошей у нього вже давно не було. І, мабуть, тому, що їх не було так давно, він витяг клаптик паперу й огризок олівця та при тьмяному світлі самотнього ліхтаря записав адресу маленької Святої Терези і суму двісті франків, яку відтепер їй боргував. Потому піднявся одними з тих сходів, які ведуть від берегів Сени до її набережних. Там, як він знав, є ресторан. І він туди зайшов, наївся і напився вдосталь, видав багато грошей і ще прихопив із собою цілу пляшку, на ніч, яку мав намір провести під мостом, як завше. Так, він навіть випорпав зі смітника газету. Але не для того, щоби читати, а щоб нею накритися. Адже газети тримають тепло, це всі волоцюги знають.


III


Наступного ранку Андреас встав раніше, ніж звичайно, бо навдивовижу добре поспав. По довгих роздумах він згадав, що вчора з ним трапилося диво, справжнісіньке диво. А позаяк у цю теплу ніч, накрившись газетою, він спав якось особливо добре, так, як уже давно не спав, то й вирішив ще й помитися, чого не робив уже кілька місяців, тобто в холодні пори року. Однак, перед тим, як роздягтися, він ще раз запхав руку у ліву внутрішню кишеню жакета, де, як пам’ятав, мали б лежати намацальні сліди дива. Потім почав шукати собі якогось особливо відлюдного місця на схилі Сени, щоби помити хоча б обличчя та шию. Але йому здавалося, що за його купіллю всюди спостерігатимуть люди, жалюгідні люди такого ж штибу, як і він сам (пропащі, як він їх раптом почав називати про себе), тож урешті-решт відмовився від свого наміру й вдовольнився тим, що просто занурив у воду руки. Потому знову вдягнув жакет, ще раз перевірив, чи на місці гроші в лівій внутрішній кишені, і відчув себе цілковито очищеним і навіть переродженим.

Відтак він розпочав свій день, один із тих днів, які з давніх-давен звик марнувати, та вирішив і сьогодні, як завше, податися на вулицю Чотирьох Вітрів, до російсько-вірменського ресторану «Тари-Бари», де витрачав на дешеві напої ті мізерні гроші, які дарував йому примхливий випадок.

Але біля першого ж газетного кіоску, який трапився на дорозі, Андреас зупинився, зацікавившись ілюстраціями якихось тижневиків. Раптом йому закортіло знати, який день сьогодні, яке число і яке ім’я цей день носить. Отже, він купив газету і побачив, що нині четвер, і нараз згадав, що народився саме в четвер, і не звертаючи уваги на дату, вирішив саме цей четвер вважати своїм днем народження. Його охопило дитяче відчуття радості свята, і він, ані секунди не зволікаючи, піддався доброму, ба навіть шляхетному наміру не йти в «Тари-Бари», а, з газетою в руці, завітати до якогось ліпшого закладу, аби напитися там кави, щоправда присмаченої ромом, і з’їсти канапку.

Отже, впевнений у собі, незважаючи на свій обшарпаний одяг, він зайшов у пристойне бістро, сів за столик, і це при тому, що вже давно звик лише стояти за шинквасом, точніше, спиратися на нього. Отже, він вмостився. А що навпроти його крісла висіло люстро, то Андреас не міг не побачити свого відображення, і в нього виникло таке відчуття, ніби він наново знайомиться із самим собою. Але тут-таки добряче злякався. Й одразу ж збагнув, чому останніми роками так боявся дзеркал. Неприємно було на власні очі побачити власний занепад. І поки його не бачиш, може здаватися, що взагалі не маєш обличчя, або ще й досі маєш своє старе лице, з часів до занепаду.

Але тепер він, як вже мовилося, злякався, а надто коли порівняв свою фізію з обличчями добропорядних чоловіків, що сиділи по сусідству. Тиждень тому Андреаса сяк-так поголив один із його товаришів у нещасті, один із тих, хто готовий вряди-годи поголити друзяку за невеличку винагороду. Але тепер, позаяк було вирішено розпочати нове життя, треба було поголитися по-справжньому, остаточно. І поки Андреас ще нічого не замовив, він поклав собі піти до справжнього перукаря.

Сказано — зроблено, і він вирушив до перукарні.

Коли ж повернувся до таверни, місце, де він сидів перед тим, було зайняте, тож він міг бачити себе в люстрі тільки здалека. Але цього було цілком достатньо, аби пересвідчитись, як він змінився, помолодшав і погарнішав. Так, йому здавалося, ніби від його обличчя йде сяйво, яке приховує обшарпаність його одягу, сорочку, що протерлася на грудях, краватку в червоно-білу смужку, зав’язану під коміром із дрантявими краями.

Отже, наш Андреас сів і, свідомий свого оновлення, твердим голосом, який колись був йому властивий і тепер повернувся, наче старий добрий друг, замовив собі café, arrosé rhum. Що йому і подали, до того ж, як він нібито помітив, із належним пошануванням, що його офіціанти зазвичай виявляють гідним поваги гостям. Це винятково полестило нашому Андреасові, вивищило його у власних очах і підтвердило його здогад, що день народження у нього саме сьогодні.

Якийсь пан, що сидів сам-один поблизу волоцюги, довго приглядався до нього, потім обернувся і сказав:

— Не хочете трохи заробити? Можете попрацювати в мене. Справа в тім, що завтра я переїжджаю. Ви могли би допомогти моїй дружині та вантажникам. Здається, ви доволі міцний. Ви ж можете? Ви ж хочете?

— Звісно, хочу, — відповів Андреас.

– І скільки візьмете, — запитав незнайомий пан, — за два дні роботи? Завтра і в суботу? Бо я, щоби ви знали, маю доволі велике помешкання, а переїжджаю у ще більше. І меблів у мене теж чимало. А сам я буду зайнятий у себе в крамниці.

— Прошу, я готовий! — сказав волоцюга.

— Вип’єте? — запитав незнайомий пан. І замовив два перно, і вони випили, цей пан і Андреас, і домовились про платню: вона становила двісті франків.

— Ще по одному? — запитав пан, випивши перший келишок перно.

— Але цього разу платитиму я, — сказав волоцюга Андреас. — Бо ви мене не знаєте: я людина честі. Чесний робітник. Подивіться на мої руки! — І він показав свої руки. — Брудні, мозолисті, але чесні руки робітника.

— Оце я люблю! — вигукнув незнайомий пан. Він мав осяйні очі, рожеве дитяче личко і рівнесенько посередині обличчя — маленькі чорні вусики. Загалом, це був доволі симпатичний чоловік. І Андреасові він сподобався.

Тож вони випили, і за другу порцію заплатив Андреас. А коли пан з дитячим личком підвівся, Андреас побачив, що він вельми огрядний. Пан витяг із портмоне візитівку і написав на ній свою адресу. А потому з того ж таки портмоне витяг банкноту в сто франків і простягнув одне з другим Андреасові, промовивши:

— Це, щоби ви завтра неодмінно прийшли! Завтра вранці о восьмій! Не забудьте! Решту отримаєте потім! А після роботи ми знову разом вип’ємо аперитиву. До побачення, любий друже! — сказав огрядний пан з дитячим личком і пішов, а Андреаса ніщо так не здивувало, як той факт, що і візитівку, і гроші огрядний пан витяг з того самого портмоне.

Тепер, маючи гроші і перспективу заробити ще більше, Андреас вирішив теж придбати портмоне. З цією метою він вирушив на пошуки галантерейної крамниці. У першій же, яка трапилася йому на шляху, за прилавком стояла молода продавчиня. У строгій чорній сукні, з білим нагрудником, льочками на голові і важким золотим браслетом на правому зап’ястку, вона видалася йому вельми вродливою. Андреас зняв перед нею капелюха і весело сказав:

— Я шукаю портмоне.

Дівчина окинула швидким поглядом його обшарпаний одяг, але в цьому погляді не було нічого злого, просто вона хотіла оцінити клієнта. Адже у неї в крамниці були дорогі, середні і дешеві портмоне. Аби не ставити зайвих запитань, вона одразу ж вилізла на драбину і з найвищої полиці зняла коробку. Там зберігалися портмоне, які інколи повертали клієнти, щоб обміняти їх на інші. Тут Андреас побачив, що дівчина має дуже гарні ноги і дуже елегантні черевички, і йому згадалися ті напівзабуті часи, коли він гладив такі литки, цілував такі ніжки; але облич, облич тих жінок він уже не пам’ятав; за винятком одного-єдиного — обличчя тої, через яку потрапив до криміналу. Тим часом дівчина злізла з драбини, відкрила коробку, і Андреас вибрав портмоне — взяв одне з тих, які лежали згори, особливо не приглядаючись. Він заплатив, знову вдягнув капелюха і посміхнувся дівчині, а дівчина посміхнулася йому. Розсіяно запхав він в кишеню нове портмоне, але грошей у нього не переклав. Раптом придбання портмоне видалося йому безглуздим. Натомість драбина і ноги дівчини не йшли йому з голови. Тому він вирушив у напрямку Монмартра, на пошуки тих місць, де раніше віддавався утіхам. В одному стрімкому й вузькому завулку він знайшов знайому таверну з дівчатами. Він сів з ними за столик, заплатив за напої і вибрав одну з дівчат, ту, що сиділа найближче. Потім пішов до неї. І хоча був ще тільки ранній вечір, він проспав там до світанку — господарі мали добре серце і дали йому виспатись.

Наступного ранку, тобто в п’ятницю, Андреас пішов на роботу, до огрядного пана. Там треба було допомагати господині дому пакувати речі, і хоча вантажники вже взялися до своєї праці, Андреасові залишилося ще чимало завдань, важких і не дуже. Упродовж дня він відчув, як до його м’язів повертається сила, і тішився роботі. Адже він виріс з роботою, був гірником, як і його батько, а ще трішки селянином, як його дід. От якби тільки його так не шарпала господиня, віддаючи безглузді накази і посилаючи то туди, то сюди, так що він не знав, за що йому хапатись. Але вона сама хвилювалась, і Андреас це розумів. Їй теж було нелегко отак ні сіло, ні впало переселятися, і, можливо, вона навіть боялася нового дому. Вона стояла вбрана, в плащі, капелюсі і рукавичках, з торбинкою і парасолькою, хоча мала би знати, що їй доведеться ще цілий день і цілу ніч, та ще й частину завтрашнього дня провести в цьому домі. Час до часу вона машинально підфарбовувала собі губи, і Андреас чудово її розумів. Вона ж була дамою.

Андреас пропрацював цілий день. Коли він закінчив, господиня сказала йому:

— Приходьте завтра, рівно о сьомій ранку.

Вона витягла зі своєї торбинки гаманець зі срібними монетами. Довго длубалася в ньому, взяла монету в десять франків, але сховала її назад, а тоді зважилася на п’ять франків.

— Це ваші чайові! — сказала вона. — Але не пропийте їх всі, і завтра приходьте вчасно!

Андреас подякував і пішов. Він пропив свої чайові, але не більше. Цю ніч він провів у маленькому готелі.

Його збудили о шостій ранку. І він бадьоро вирушив до праці.


IV


Таким чином, наступного ранку він прийшов раніше за вантажників. Як і напередодні, господиня вже стояла вбрана, в капелюшку та рукавичках, наче зовсім і не лягала спати. Вона привітно сказала Андреасові:

— Бачу, ви послухали мого застереження і справді не пропили вчора всіх грошей.

Андреас взявся до роботи. Потім відпровадив господиню до нового дому, куди переселялася родина, і дочекався, поки не прийшов симпатичний гладун і не видав йому обіцяну платню.

— А ще я запрошую вас випити зі мною, — сказав гладун. — Ходімо.

Але тут втрутилася господиня і не дозволила їм цього. Вона просто-таки загородила чоловікові дорогу і сказала:

— Ми вже сідаємо вечеряти.

Тож Андреас пішов сам, і цього вечора він пив сам і їв сам, потім зайшов ще до двох таверн, аби випити за шинквасом. Пив він добряче, але не напивався і пильнував, щоб не видати забагато грошей, бо наступного ранку, пам’ятаючи про свою обіцянку, хотів піти в каплицю Святої Марії Батіньольської, аби повернути маленькій святій Терезі принаймні частину свого боргу. Однак випив саме стільки, щоб втратити пильне око та інстинкт, яких дає людині бідність, і не зміг знайти в тому районі найдешевшого готелю.

Отже, він знайшов трішки дорожчий готель, тут йому теж довелося заплатити наперед, бо він був у обдертому одязі та без речей. Але він тим не переймався і спав спокійно, мало не до полудня. Розбудили його дзвони сусідньої церкви, і він одразу ж згадав, який нині важливий день — неділя; тож йому треба йти до маленької Святої Терези, щоби повернути їй борг. Андреас мигцем вдягнувся і швидкими кроками подався до того місця, де розташована капличка. Однак на месу, що почалася о десятій годині, спізнився. Коли він підійшов, назустріч йому вже сунув натовп людей, які виходили з церкви. Він запитав, коли починається наступна меса, і йому відповіли, що о дванадцятій. Дещо розгублено зупинився біля входу в каплицю. У нього ще була година часу, і цю годину йому зовсім не хотілося провести на вулиці. Отже він роззирнувся, де б найкраще зачекати, і побачив праворуч, навскіс від каплиці, бістро. Туди і пішов, вирішивши перечекати там годину, яка ще залишилася.

Із впевненістю чоловіка, який знає, що має в кишені гроші, він замовив перно, і випив його теж із упевненістю чоловіка, який чимало випив за своє життя. Випив другий келих, і третій, щоразу доливаючи все менше й менше води. А коли йому подали четвертий, то він вже не знав, скільки келихів випив, два, п’ять чи шість. Не пам’ятав і того, чому опинився у цій кав’ярні й у цьому місці. Він знав лише, що прийшов сюди задля обов’язку, обов’язку честі, тож розрахувався, підвівся, доволі впевненою ходою вийшов на вулицю, побачив зліва навскіс каплицю й одразу ж пригадав, де він, чому і навіщо. І тільки-но він зібрався зробити перший крок у напрямку каплиці, як раптом почув своє ім’я. «Андреас!» — кликав його якийсь голос, жіночий голос. Цей голос лунав немов із прадавніх часів. Андреас зупинився і повернув голову праворуч, туди, звідки його кликали. І відразу ж упізнав обличчя, обличчя тої, через яку сидів у криміналі. Це була Кароліна.



Кароліна! Правда, цього капелюха і цієї сукні він на ній ніколи не бачив, але це було таки її обличчя, отже він, не вагаючись, кинувся жінці в обійми, які вона вмить йому відкрила.

— Яка зустріч, — сказала вона.

Це й справді був її голос, голос Кароліни.

— Ти сам? — запитала вона.

— Так, — відповів він, — я сам.

— Ходімо, поговоримо, — сказала вона.

— Але, але, — спробував заперечити він. — Я умовлений.

— З жінкою? — спитала вона.

— Так, — з острахом відповів він.

— З ким?

— З маленькою Терезою, — відповів він.

— Вона нічого не варта, — проголосила Кароліна.

У цю мить повз них проїздило таксі, і Кароліна парасолею зупинила його. І от вона вже називає водієві адресу, і не встиг Андреас оговтатись, як уже сидів у автівці, і вони вже їхали, вже мчали, як Андреасові здалося, почасти відомими, почасти невідомими вулицями, Бог знає куди!

Приїхали вони кудись за місто; лагідна, рання зелень прикрашала краєвид, посеред якого вони зупинилися; з-за нечисленних дерев саду визирав тихий ресторанчик.

Кароліна вийшла першою; перелізла через його коліна і з добре відомою йому рішучістю вистрибнула з автомобіля. Вона розрахувалася, і він подибав за нею. І вони увійшли до ресторану і сіли поряд одне з одним на зелену плюшеву канапу, як колись, замолоду, перед криміналом. Кароліна, як завжди, замовила наїдки, і тепер дивилася на нього, а він не наважувався на неї подивитися.

— Де ти був увесь цей час? — спитала вона.

— Всюди і ніде, — відказав він. — Тільки два дні, як я знову почав працювати. Весь цей час, відколи ми не бачилися, я пив, спав під мостами, як заведено серед таких, як я. А ти, мабуть, провадила ліпше життя… З чоловіками, — додав він за деякий час.

— А ти? — спитала вона. — Пиячив, волочився десь без роботи, спав під мостами — і все-таки знайшов час і нагоду підчепити якусь Терезу. І якби я випадково не нагодилася, ти й справді пішов би до неї.

Андреас нічого не відповів, він мовчав, поки вони не доїли м'ясо і їм не подали сир та фрукти. І тільки-но він допив останній ковток вина зі свого келиха, як на нього знову напав той раптовий жах, який він часто відчував багато років тому, коли жив з Кароліною. І йому знову захотілося втекти від неї, тож він вигукнув:

— Офіціанте, рахунок!

— Це моя справа, офіціанте! — перервала його вона.

Офіціант, а це був зрілий чоловік з досвідченими очима, сказав:

— Пан покликав мене перший.

Отож Андреас і розрахувався. При цій нагоді він витяг з лівої внутрішньої кишені всі свої гроші, а розрахувавшись, з деяким жахом, щоправда, трохи пом’якшеним випитим вином, побачив, що вже не має всієї суми, яку був винен маленькій святій. Але останнім часом, сказав він собі, зі мною сталося стільки див поспіль, що наступного тижня я, либонь, десь знайду заборговані гроші і поверну борг.

— Отже, ти багатий чоловік, — сказала Кароліна, коли вони вийшли на вулицю. — Ти, мабуть, на утриманні в цієї маленької Терези.

Він нічого не відповів, тож вона була впевнена, що має рацію. Кароліна зажадала, щоб він повів її в кіно. І Андреас пішов з нею в кіно. Вперше після великої перерви він знову дивився фільм. Але востаннє він був у кіно так давно, що майже не розумів фільму і врешті-решт заснув на плечі в Кароліни. Потім вони пішли до клубу з танцями під гармоніку. Але востаннє він танцював так давно, що коли спробував затанцювати з Кароліною, в нього нічого до пуття не вийшло. Отож її у нього забрали інші танцюристи — вона ще й досі була доволі свіжою та жаданою жіночкою. Андреас сидів за столиком сам і почувався, як у давні часи, коли Кароліна теж танцювала з іншими, а він самотньо пив за столиком. Тому він вихопив її — раптово й грубо — з обіймів якогось танцюриста і сказав:

— Ми йдемо додому!

Він схопив її за карк та більше не відпускав, і, заплативши, пішов з нею додому. Мешкала вона неподалік.

І все було, як у давні часи, перед криміналом.


V


Прокинувся Андреас дуже рано. Кароліна ще спала. За відчиненим вікном цвірінькала самотня пташка. Якийсь час він лежав з розплющеними очима, кілька хвилин, не довше. Упродовж цих кількох хвилин розмірковував. Йому спало на гадку, що з ним вже давно не траплялося стільки всього дивного, як за цей один тиждень. Раптом він повернув обличчя і побачив праворуч від себе Кароліну. Те, чого він не помітив учора при зустрічі з нею, впало йому в око зараз: вона постаріла; бліда, набрякла, Кароліна, важко дихаючи, спала ранковим сном старіючої жінки. Андреас побачив зміну часу, який минув. І він побачив, як змінився сам, і вирішив негайно встати, але Кароліну не будити, а піти так само випадково, або краще сказати, фатально, як вони обоє, Кароліна і він, зустрілися вчора. Він крадькома одягнувся і пішов геть, у новий день, в один із своїх звичних нових днів.

Тобто, властиво, в один із незвичних. Тому що, коли він поліз у ліву нагрудну кишеню, де звик тримати нещодавно зароблені чи знайдені гроші, то помітив, що в нього залишилася лише одна купюра в п’ятдесят франків і ще кілька дрібних монет. І він, чоловік, який вже багато років не знав, що таке гроші, та й не надавав їм жодного значення, тепер злякався, як зазвичай лякається той, хто звик завше мати в кишені гроші, а знайшовши їх там украй мало, відразу ж почувається у скруті. Раптом Андреасові, що крокував у сірих світанкових сутінках безлюдним провулком, здалося, що він, той, що місяцями не мав грошей, несподівано збіднів, бо не намацував більше в кишені стільки купюр, скільки звик мати останнім часом. І йому здалося, ніби час його злидарювання залишився в далекому-далекому минулому, а ту суму, яка мала би підтримувати відповідний для нього рівень життя, він бездумно й легковажно витратив на Кароліну.

Тож Андреас розгнівався на Кароліну. І раптом він, людина, яка ніколи не переймалася наявністю грошей, почав усвідомлювати їхню вартість. Раптом він подумав, що володіти купюрою в якихось п’ятдесят франків для такого гідного чоловіка, як він, просто сміховинно, і що йому взагалі конче потрібно, хоча б для того, аби усвідомити вартість своєї особистості, спокійно посидіти і поміркувати про самого себе за келишком перно.

Тож він знайшов серед найближчих ресторанів один, який йому видався найприємнішим, сів там за столик і замовив перно. Поки пив, йому згадалося, що він, власне, живе в Парижі без дозволу на перебування, і витяг свої документи. І пригадав, що його давно вже вислано за межі країни, бо він прибув до Франції як гірник, а родом був з Ольшовіце, з польської Сілезії.


VI


Потім, розкладаючи перед собою на столі свої напівзотлілі документи, Андреас згадав, як багато років тому, одного дня приїхав сюди, довідавшись із газетного оголошення, що у Франції потрібні гірники. А він все життя мріяв про далекі краї. І він працював на копальнях Квебека, а замешкав у своїх земляків, подружжя Шебєц. І покохав жінку, а коли чоловік одного разу мало не забив її до смерті, Андреас вбив того чоловіка. За що й відсидів два роки в криміналі. Цією жінкою і була Кароліна.

Про це все думав Андреас, розглядаючи свої вже недійсні документи. І потім знову замовив перно, бо почувався вельми нещасним.

Коли він врешті підвівся, то відчув щось схоже на голод, але це був особливий голод, який нападає тільки на пияків. Це певного роду жадання чогось (не їжі), яке триває лише кілька секунд і вгамовується негайно, тільки-но той, хто його відчуває, уявить собі певний напій, який йому в цей певний момент видається особливо ласим. Андреас уже давно забув своє прізвище. Але тепер, переглянувши свої недійсні документи, він згадав, що його прізвище Картак: Андреас Картак. І в нього виникло таке відчуття, ніби вперше за багато років він знову знайшов сам себе.

Однак він трохи гнівався на долю за те, що вона не послала йому знову сюди, в цю кав’ярню, як минулого разу, гладкого вусатого пана з дитячим личком, який дав би йому можливість заробити грошей. Адже ні до чого люди не звикають так швидко, як до чудес, якщо вони трапляються з ними раз, другий, третій. Так! Природа людей така, що вони навіть гніваються, якщо доля не пропонує їм безперервно все те, що, як здавалося, пообіцяло випадкове й тимчасове везіння. Такими є люди — чого ж іншого ми очікували від Андреаса? Отож, решту дня він провів у різних інших тавернах і вже навіть змирився з тим, що час пережитих ним чудес минув, остаточно минув, і до нього знову повернулося його старе життя. І згідний прийняти той повільний занепад, до якого завжди готові пияки — непитущим цього ніколи не збагнути! — Андреас знову подався на береги Сени, під мости.

Там він спав, то вдень, то вночі, так, як звик за останній рік, то там, то тут позичаючи в одного зі своїх товаришів у нещасті пляшку шнапсу — аж до ночі з четверга на п’ятницю.

А в ту ніч йому наснилося, що прийшла до нього маленька Тереза в подобі білявої дівчинки з кучериками і сказала йому: «Чому ти не був у мене останньої неділі?» І маленька свята виглядала точнісінько так, як він багато років тому уявляв собі свою доньку. Але ж він не мав жодної доньки! І уві сні він сказав маленькій Терезі: «Як ти зі мною розмовляєш? Ти забула, що я твій батько?» На що мала відповіла: «Вибач, батьку, але зроби мені послугу і прийди післязавтра, в неділю, до мене в церкву Святої Марії Батіньольської».

Після цієї ночі, після цього сну Андреас підвівся, бадьорий, як тиждень тому, коли з ним іще траплялися дива, так ніби він сприйняв цей сон за справжнє чудо. Йому знову закортіло помитися в річці. Але перед тим, як зняти жакет, він сягнув до лівої нагрудної кишені в несмілій надії, що там могло залишитися трохи грошей, про які він, можливо, забув. Отже, він поліз до лівої внутрішньої кишені свого жакета, і його рука не намацала там жодної купюри, натомість там було шкіряне портмоне, куплене кілька днів тому. Він витяг його і побачив, що воно геть дешеве, обміняне кимось на нове, але чого ще можна було очікувати! Спилок. Волова шкіра. Андреас розглядав портмоне, бо ніяк не міг пригадати, де й коли і навіщо його купив. «Як ця штука до мене потрапила?» — питав він себе. Врешті-решт він відкрив портмоне і побачив, що в ньому є два відділення. Із зацікавленням зазирнув у кожне, і в одному з них лежала купюра. Андреас витяг її — це була купюра в тисячу франків.

Цю тисячу франків він негайно запхав до кишені штанів, пішов на берег Сени, і не озираючись на своїх товаришів у нещасті, помив обличчя і навіть шию, і робив це майже весело. Після цього він знову вдягнув жакет і розпочав новий день тим, що пішов до тютюнового кіоску купити цигарок. У нього залишалось достатньо дріб’язку, аби заплатити за цигарки, але він не знав, чи матиме ще нагоду розміняти купюру в тисячу франків, яку таким дивним чином знайшов у себе в портмоне. Йому таки вистачило життєвого досвіду, щоби здогадатися, що в очах світу, світу авторитетного, між його одягом, його виглядом і купюрою у тисячу франків існує помітна невідповідність. Але, набравшись завдяки новому чуду відваги, вирішив спробувати. Задіявши рештки глузду, він звернувся до пана за касою тютюнового кіоску з такими словами:

— Прошу дуже, якщо ви не можете розміняти тисячу франків, я дам вам дрібніші гроші. Але мені хотілося б її розміняти.

На здивування Андреаса, продавець кіоску відповів:

— Навпаки! Мені якраз потрібна купюра в тисячу франків. Ви нагодилися дуже доречно.

І власник розміняв йому тисячофранкову купюру. Після цього Андреас трохи затримався біля шинквасу і випив три келихи білого вина; так би мовити, із вдячності долі.


VII


Поки він отак стояв за шинквасом, йому впав у вічі малюнок у рамочці, який висів на стіні за широкою спиною господаря, і цей малюнок нагадав йому старого шкільного приятеля з Ольшовіце. Андреас запитав господаря:

— Хто це? Здається, я його знаю.

На це і господар, і всі відвідувачі, які стояли за шинквасом, гучно розреготалися. І всі вони закричали:

— Ти ба! Він не знає, хто це!

Насправді ж це був славетний футболіст Кан'як, уродженець Сілезії, прекрасно відомий усім нормальним людям. Та звідки його могли знати алкоголіки, які спали під мостами через Сену, як, наприклад, наш Андреас? Йому стало соромно, а надто через те, що він щойно розміняв тисячофранкову купюру, тож Андреас поквапився збрехати:

— О, звісно, я його знаю, це навіть мій друг. Просто малюнок видався мені невдалим.

І щоби його більше ні про що не питали, швидко розрахувався і пішов.

Тепер він відчув голод. Зайшов у найближчий ресторан, поїв, випив червоного вина, а після сиру й кави вирішив решту дня провести в кінотеатрі. От тільки не знав, у якому. І, свідомий того, що наразі в нього в кишені не менше грошей, ніж у будь-кого з тих заможних чоловіків, які ідуть йому назустріч вулицею, подався на Великі бульвари. Між Оперою і бульваром Капуцинів він почав шукати фільм, який міг би йому сподобатися, і врешті знайшов. На плакаті, що анонсував цей фільм, було зображено чоловіка, який очевидно мав намір загинути у небезпечній пригоді. Як повідомляв плакат, герой ішов безжальною, спаленою сонцем пустелею. Саме на цей фільм і пішов Андреас. Він почав дивитися стрічку про чоловіка, який іде спаленою сонцем пустелею, і вже був готовий вважати героя симпатичним і відчути свою спорідненість із ним, як раптом у сюжеті відбувся несподівано щасливий поворот: чоловіка в пустелі врятував науково-дослідний караван, що проходив неподалік, і повернув його в лоно європейської цивілізації. Після цього Андреас втратив будь-яку симпатію до героя фільму. Та тільки-но він зібрався підвестися, як на екрані з’явився портрет його однокласника, якого він уранці, стоячи біля шинквасу, бачив за спиною господаря. Це був славетний футболіст Кан’як. Тут Андреас згадав, що колись, років двадцять тому, сидів з тим Кан’яком за однією партою, і вирішив завтра ж довідатися, чи не в Парижі, бува, зараз його старий шкільний приятель.

Адже наш Андреас мав у кишені не менше, ніж дев’ятсот вісімдесят франків.

А це немало.


VIII


Але ще перед тим, як вийти з кінотеатру, Андреас зметикував, що не потрібно чекати до ранку, аби знайти адресу свого друга й однокласника, а надто враховуючи ту досить-таки велику суму, яка лежала у нього в кишені.

Усвідомлюючи, скільки грошей у нього залишилося, Андреас так посміливішав, що вирішив просто в касі запитати адресу свого друга, славетного футболіста Кан’яка. Він гадав, що для цього треба буде звернутися особисто до директора кінотеатру. Та ні! Хто ще був такий відомий у всьому Парижі, як футболіст Кан’як? Його адресу знав навіть білетер при вході. Кан’як мешкав у готелі на Єлисейських полях. Білетер одразу ж назвав готель; і наш Андреас, не зволікаючи, вирушив туди.

Це був пристойний, маленький і спокійний готель, один із тих готелів, у яких зазвичай полюбляють селитися футболісти та боксери, еліта нашого часу. У фойє Андреас відчув себе трохи чужим, та й працівникам готелю він теж видався якимось чужинцем. Проте вони сказали, що відомий футболіст Кан’як зараз у себе і в кожну мить може спуститися у фойє.

За кілька хвилин той і справді вийшов, і вони з Андреасом ураз впізнали одне одного. Ще стоячи у фойє, почали обмінюватися давніми шкільними спогадами, а потім пішли разом вечеряти, і обидва щиро тішились цій зустрічі. Отже, вони вечеряли разом, і якось між іншим славетний футболіст запитав у свого друга-обірванця:

— Чому в тебе такий обшарпаний вигляд, і взагалі — що на тобі за дрантя?

— Було би жахливо, — відказав Андреас, — якби я зараз почав розповідати, як це все сталося. Це добряче зіпсувало би нам радість від нашої щасливої зустрічі. Не варто про це говорити. Поговорімо про щось веселе.

— Я маю багато костюмів, — сказав славетний футболіст Кан’як. — І буду радий віддати тобі котрийсь із них. Ти сидів зі мною за однією партою і давав мені списати. Що для мене якийсь костюм! Куди тобі його прислати?

— Прислати ти не зможеш, — відказав Андреас, — просто тому, що в мене нема адреси. Я вже довший час живу на берегах Сени, під мостами.

— То я винайму тобі кімнату, — сказав футболіст Кан’як, — бодай для того, аби можна було подарувати тобі костюм. Ходімо!

Повечерявши, вони пішли, і футболіст Кан’як винайняв кімнату. Кімната коштувала двадцять п’ять франків на добу і була розташована неподалік від чудової паризької церкви, відомої як «Мадлен».


IX


Кімната була на шостому поверсі, і Андреасові з футболістом довелося скористатися ліфтом. Андреас, звісно, не мав багажу. Але ні портьє, ні ліфтяр, ані хтось із персоналу готелю цьому не здивувалися. Адже це було диво, а всередині дива немає нічого, чому можна було б дивуватися. Коли обидва приятелі стояли в кімнаті нагорі, футболіст Кан’як сказав своєму однокласникові Андреасу:

— Тобі, певно, потрібне мило.

— Наш брат, — відказав Андреас, — може жити і без мила. Я збираюся прожити тут тиждень без мила, але однаково митимуся. Та зараз хотів би замовити щось випити на честь цієї кімнати.



І футболіст замовив пляшку коньяку. Вони випили її до дна. Після цього вийшли з готелю, взяли таксі і поїхали на Монмартр, до тої самої кав’ярні, де сиділи дівчата і де Андреас побував лише кілька днів тому. Вони просиділи там дві години, обмінюючись спогадами про шкільні часи, після чого футболіст відпровадив Андреаса додому, тобто, в готель, у винайняту для нього кімнату, і сказав:

— Уже пізно. Я залишу тебе самого. Завтра пришлю тобі два костюми. І… Може, тобі потрібні гроші?

— Ні, — відповів Андреас, — я маю дев’ятсот вісімдесят франків, а це немало. Іди додому!

— Я зайду до тебе за два-три дні, — пообіцяв друг-футболіст.


Х


Кімната, у якій відтепер мешкав Андреас, мала номер вісімдесят дев’ять. Залишившись сам, Андреас одразу ж сів у зручний, обтягнений рожевим репсом фотель і роззирнувся. Спершу він побачив рожеві шовкові шпалери, суцільний малюнок яких переривався ніжно-золотистими папужачими голівками, на стінах три кнопки зі слонової кістки, справа, на одвірку, поряд із ліжком накаслик і на ньому лампу з темно-зеленим абажуром, а ще — двері з круглою білою клямкою, за якими ховалося щось таємниче, принаймні для Андреаса. Крім того, поблизу ліжка був чорний телефон, прикріплений таким чином, щоб той, хто лежав у ліжку, міг без зусиль взяти слухавку правою рукою.

Андреас вже досить довго розглядав покій і вирішив ознайомитися з ним поближче, та раптом його охопила цікавість. Справа в тім, що двері з білою клямкою його пантеличили, і, незважаючи на свій страх і на те, що він не був звиклий до готельних номерів, Андреас підвівся і вирішив подивитися, куди ведуть двері. Він думав, що вони, звісно ж, замкнені. Яким же було його здивування, коли двері добровільно, майже послужливо відчинилися!

Тепер Андреас побачив, що це була лазничка, з блискучими кахлями, зі сліпучо-білою ванною і туалетом, словом, те, що в його колах прийнято називати нужником.

У цю мить він відчув потребу помитися і відкрутив обидва крани, пустивши до ванни гарячу і холодну воду. А коли роздягнувся, щоб у неї залізти, то пошкодував, що не має сорочок, бо, скинувши з себе ту, що була на ньому, побачив що вона дуже брудна, і вже наперед боявся моменту, коли, вийшовши з ванни, буде змушений вдягнути її знову.

Він зайшов у воду, усвідомлюючи, що дуже давно не мився. Купався з насолодою, потім підвівся, вдягнувся і не знав, що робити далі. Радше з розгубленості, аніж із цікавості він відчинив двері своєї кімнати, визирнув у коридор і побачив там молоду жінку, яка щойно, як і він сам, вийшла зі свого номера. Йому здалося, що вона гарна і молода. Так, вона нагадала йому продавчиню в крамниці, де він придбав портмоне, і навіть трішки Кароліну, тому він злегка вклонився перед нею і привітався, і позаяк вона кивнула йому у відповідь, він зібрався на силі та сказав їй відверто:

— Ви вродлива.

— Ви мені теж подобаєтеся, — відповіла вона, — Хвилинку! Можливо, ми з вами побачимося завтра.

І зникла в темноті коридору. Андреас, відчувши раптом потребу в коханні, подивився на номер дверей, за якими мешкала ця жінка.

А це був номер вісімдесят сім. І Андреас закарбував його у своєму серці.


XI


Він повернувся назад до своєї кімнати, зачекав, прислухався і вирішив не чекати ранку, щоби зустрітися з гарною дівчиною. За останні дні він вже переконався, завдяки майже безперервній низці чудес, що на нього зійшла милість, і саме тому вважав, що має право на деяку зухвалість і, припустив, що, так би мовити, з увічливості мусив би навіть піти назустріч своїй милості, анітрішки її не применшуючи. Отже, тільки-но зачувши тихі кроки дівчини з вісімдесят сьомого номера, він обережно прочинив двері своєї кімнати і, визирнувши у щілину, побачив, що це й справді вона і що вона повертається до себе в кімнату. А от чого він, однак, не помітив внаслідок повної відсутності досвіду в останні роки, була та недругорядна обставина, що гарна дівчина помітила, як він підглядає. І тоді вона — як навчили її фах і звичка — хутко навела позірний порядок у своїй кімнатці, згасила верхню люстру, лягла на ліжко, взяла в руку книжку і при світлі лампи на накаслику почала читати, хоча це й була книжка, яку вона вже давно прочитала.

За якийсь час, як вона і сподівалася, хтось несміло застукав у її двері, і ввійшов Андреас. На порозі він зупинився, хоча був упевнений, що за мить уже отримає запрошення підійти ближче. А гарна дівчина не змінила пози, навіть не випустила з рук книжки, і лише запитала:

– І чого ви бажаєте?

Андреас, набравшись упевненості в собі завдяки купелі, милу, фотелю, шпалерам, папужим головам і костюму, відповів:

— Я не можу чекати до завтра, шановна.

Дівчина мовчала.

Андреас підійшов ближче, запитав, що вона читає і сказав щиро:

— Мене книжки не цікавлять.

— Я тут лише тимчасово, — сказала дівчина, не підводячись із ліжка, — і буду лише до неділі. У понеділок я мушу знову виступати в Каннах.

— Як хто? — поцікавився Андреас.

— Я танцюю в казино. Мене звуть Ґабі. Ви що, ніколи не чули мого імені?

— Звісно, я знаю його з газет, — збрехав Андреас і хотів додати: «Якими я вкриваюся». Але стримався.

Він присів на краєчок ліжка, і гарна дівчина не мала нічого проти. Вона навіть відклала книжку, і Андреас залишився в кімнаті вісімдесят сім до ранку.


XII


У суботу вранці він прокинувся з твердим рішенням не розлучатися з гарною дівчиною до самого її від’їзду. Так, у ньому навіть цвіла ніжна думка про подорож до Канн із молодою жінкою, бо, як усі злидарі, він був схильний вважати маленькі суми, які лежали у нього в кишені (а особливо схильні до цього питущі злидарі), великими. Тож уранці він ще раз перерахував свої дев’ятсот вісімдесят франків. А оскільки вони лежали в портмоне, а портмоне — в кишені нового костюма, то ця сума виросла в його уяві в десять разів. Тому він зовсім не розхвилювався, коли гарна дівчина, через годину після того, як він її залишив, без стуку зайшла до нього в кімнату, і на її запитання, як вони вдвох проведуть суботу перед її від’їздом до Канн, відповів знічев'я: «У Фонтенбло». Десь, можливо в напівсні, він чув цю назву. У будь-якому разі, він і сам до пуття не розумів, чому і навіщо вона зірвалася йому з язика.

Отже, вони взяли таксі і поїхали до Фонтенбло, а там виявилося, що гарна дівчина знає добрий ресторан, у якому можна поїсти доброї їжі й попити доброго пиття. Знала вона і тамтешнього офіціанта і називала його просто на ім’я. І якби наш Андреас був за природою ревнивим, то міг би й розлютитися. Але він не був ревнивим, тож і не розлютився. Якийсь час вони провели за частунками та питвом, потім поїхали назад, знову на таксі, і ось перед ними лежав сяйливий вечірній Париж, а вони не знали, що їм робити, як не знають люди, які не належать одне одному, а просто випадково здибалися. Ніч розстелилася перед ними як надміру світла пустеля.

А вони вже не знали, що їм одне з одним робити, після того, як легковажно змарнували те суттєве пережиття, яке буває дається чоловікові та жінці. Отже вони вирішили піти в кіно — що ще залишається людям нашого часу, коли вони не знають, куди їм податися. І от вони сиділи в кінотеатрі, але темряви там не було, не було й пітьми, це можна було лише заледве назвати потемками. І вони тиснули одне одному руки, дівчина і наш друзяка Андреас. Але його потиск був байдужим, і він сам від того страждав. Він сам. Тому, коли почалася перерва, він вирішив піти зі своєю гарною дівчиною у фойє і випити, і вони туди пішли і випили. А фільм його більше аніскілечки не цікавив. Вони повернулися до готелю в доволі великому сум'ятті.

Наступного ранку — а це була неділя — Андреас прокинувся з усвідомленням свого обов’язку: він мусить повернути гроші. Він підвівся швидше, ніж напередодні, так швидко, що гарна дівчина прокинулась і налякано запитала:

— Що за поспіх, Андреасе?

— Мушу повернути борг, — сказав Андреас.

— Як? Сьогодні, в неділю? — здивувалася гарна дівчина.

— Так, сьогодні, в неділю, — підтвердив Андреас.

— А кому ти заборгував ці гроші — чоловікові чи жінці?

— Жінці, — нерішуче вимовив Андреас.

— Як вона називається?

— Тереза.

Тут гарна дівчина підскочила з ліжка, стиснула кулаки і вдарила Андреаса просто в обличчя.

Вона втекла з його кімнати, а він вийшов з готелю. І, не озираючись, покрокував у напрямку Святої Марії Батільонської, твердо переконаний, що нині врешті зможе віддати маленькій Терезі двісті франків.


XIII


Тепер Провидіння, або, як сказали б менш віруючі люди, випадок, хотіло, щоб Андреас знову трохи спізнився на месу, що почалась о десятій годині. І очевидно, що він побачив неподалік від церкви те бістро, в якому вже випивав минулого разу, і що зайшов туди знову.

Отже, він замовив випити. Але з обережності, притаманної йому і всім бідним світу сього, навіть якщо вони переживають чудо за чудом, він вирішив спершу перевірити, чи справді має достатньо грошей, і витяг своє портмоне. І тут побачив, що від його дев'ятисот вісімдесяти франків майже нічого не залишилося.

Він нарахував лише двісті п’ятдесят, замислився й збагнув, що гроші в нього забрала гарна дівчина в готелі. Але наш Андреас тим не переймався. Він сказав собі, що за кожне задоволення слід платити, а задоволення він отримав, тож мусив був заплатити.

Він хотів зачекати тут, поки не задзвонять дзвони, дзвони сусідньої каплиці, щоби піти на месу і врешті повернути борг маленькій святій. Тим часом йому захотілося випити, і він замовив випити. Він пив. Дзвони, які закликали до меси, почали гудіти, і він гукнув: «Офіціанте, рахунок!», розрахувався, підвівся, вийшов на вулицю і просто під дверима зіштовхнувся з дуже високим широкоплечим чоловіком. Він одразу ж назвав його на ім’я: «Войтех». А той водночас вигукнув: «Андреас!». І вони кинулись один одному в обійми, тому що обоє були колись гірниками в Квебеку і разом працювали на тій самій копальні.

— Якби ти тут на мене зачекав, — сказав Андреас, — лише двадцять хвилин, скільки потриває ця меса, ні хвилини довше!

— Нізащо, — сказав Войтех. — Відколи це ти взагалі ходиш до меси? Терпіти не можу попів, а ще менше — тих, хто до них ходить.

— Але я іду до маленької Терези, — заперечив Андреас, — я винен їй гроші.

— Ти маєш на увазі маленьку Святу Терезу? — перепитав Войтех.

— Так, саме її, — підтвердив Андреас.

— Скільки ти їй винен? — поцікавився Войтех.

— Двісті франків! — сказав Андреас.

— Тоді я піду з тобою! — сказав Войтех.

Дзвони все ще дзвеніли. Приятелі зайшли до церкви. Меса щойно почалась, і Войтех прошепотів Андреасові:

— Негайно дай мені сто франків! Я раптом згадав, що на вулиці на мене чекає один знайомий. Бо інакше я потраплю до криміналу!

Андреас не вагаючись віддав йому всі двісті франків, які в нього ще були, і сказав:

— Я зараз вийду до тебе.

Щойно він зрозумів, що в нього нема більше грошей, щоби віддати борг Терезі, йому видалося безглуздим залишатися в церкві до кінця меси. Зачекавши заради пристойності ще хвилин п’ять, він вийшов і подався через дорогу в бістро, де на нього чекав Войтех.

Відтепер Андреас і Войтех залишились приятелями — вони пообіцяли це один одному навзаєм.

Звісно, жодного знайомого, якому він нібито був винен гроші, Войтех не мав. Одну купюру в сто франків, яку йому позичив Андреас, він дбайливо загорнув у хусточку і зав’язав вузликом. А на інші сто франків запросив Андреаса випити, і ще раз випити, і ще раз випити, а вночі вони пішли в той заклад, де за столиками сиділи люб’язні дівчата, і провели там три дні, а вийшли звідти, то був уже вівторок, і Войтех попрощався з Андреасом зі словами:

— Побачимося в неділю, в той самий час і на тому самому місці.

— Бувай! — сказав Андреас.

— Бувай! — відповів Войтех і зник.


XIV


У цей вівторок пополудні падав такий рясний дощ, що Войтех і справді миттєво зник. Принаймні так здалося Андреасові.

Йому здалося, що його друг розчинився в дощі, так само несподівано, як і трапився йому на шляху, і позаяк грошей у нього в кишені залишалося лишень тридцять п’ять франків, а він, вважаючи себе пещенцем долі, був упевнений, що з ним обов’язково ще не раз станеться чудо, то вирішив, як чинять усі бідні та питущі, знову віддати себе у руки Богові, єдиному, в кого він вірив. Тож він пішов до Сени і спустився звиклими сходами, що вели до пристановиська волоцюг.

Тут він зіштовхнувся з чоловіком, який саме збирався піднятися на міст. Він видався Андреасові дуже знайомим, отож Андреас з ним чемно привітався. Це був охайний з виду, доволі вже немолодий пан. Він зупинився, уважно подивився на Андреаса і, врешті, запитав:

— Вам потрібні гроші, коханий пане?

Андреас упізнав із голосу, що це той самий пан, якого він зустрів три тижні тому. І тому сказав:

— Я добре пам’ятаю, що й досі винен вам гроші, мені слід було віднести їх Святій Терезі. Але, знаєте, за цей час стільки всього сталося. І мені вже втретє завадили віддати гроші.

— Ви помиляєтесь, — сказав літній, добре вбраний пан, — я не маю честі вас знати. Ви, очевидно, з кимось мене плутаєте, однак мені здається, що ви у скруті. А щодо Святої Терези, про яку ви щойно згадали, я по-людськи їй настільки вдячний, що, безперечно, готовий позичити вам ту суму, яку ви їй заборгували. Скільки це?

— Двісті франків, — відповів Андреас, — але вибачте, Ви ж мене не знаєте! Я людина честі, а ви навряд чи зможете надіслати мені нагадування про мій борг. Бо честь я маю, а от адреси ні. Я сплю під одним із цих мостів.

— О, це не біда! — вигукнув літній пан. — Я теж там сплю. І ви мені просто-таки зробите ласку, за яку я буду вам безмежно вдячний, якщо візьмете в мене ці гроші. Бо я теж у великому боргу перед маленькою Терезою!

— Тоді, — сказав Андреас, — я до ваших послуг.

Він узяв гроші, трохи почекав, поки той пан не піднявся сходами, а потім і сам пішов тими самими сходами нагору та подався звичною дорогою на вулицю Чотирьох вітрів, до російсько-вірменського ресторану «Тари-Бари», де й залишився до суботнього вечора. А тоді згадав, що завтра неділя і що йому треба йти до каплиці Святої Марії Батільонської.


XV


У «Тари-Бари» було повно людей, бо багато хто з тих, які не мали даху над головою, днювали й ночували там, удень — за шинквасом, вночі — на канапах. У неділю Андреас встав дуже рано, не так через месу, яку боявся пропустити, як зі страху перед господарем, який примусив би його оплатити напої, їжу й ночівлю за всі ці дні.

Однак він помилився: господар встав іще раніше. Адже цей господар знав його і вже давно помітив, що наш Андреас був не від того, щоби щезнути, не заплативши. Отож Андреасові довелося розрахуватися за весь час від вівторка до неділі, за щедрі наїдки і напої, і заплатив він набагато більше, ніж справді з’їв і випив. Бо господар «Тари-Бари» добре розумівся на тому, хто з його клієнтів уміє рахувати, а хто ні. А наш Андреас належав до числа тих, хто рахувати не вміє, як багато пияків. Таким чином, Андреас віддав значну частину грошей, які мав при собі, але все-таки пішов у бік каплиці Святої Марії Батільонської. Однак він уже знав, що йому не вистачить грошей, аби віддати Святій Терезі весь борг. Пам’ятав він і про свого друга Войтеха, з яким умовився зустрітися, так само, як і про свою маленьку позичальницю.

Отже, він наблизився до каплиці, на жаль, і цього разу по закінченню меси, і знову назустріч йому сунув натовп людей, які виходили з церкви. Коли ж він уже за звичкою вирушив до бістро, то раптом почув, що ззаду його хтось кличе, і відчув у себе на плечі чиюсь важку руку. А обернувшись, побачив поліціянта.

Наш Андреас, в якого, як ми знаємо, подібно до багатьох його товаришів у нещасті, не було документів, злякався і поліз у кишеню, просто щоби зробити вигляд, ніби має якісь документи і ніби з цим у нього все гаразд. Однак поліціянт сказав:

— Я вже знаю, що ви шукаєте. Але в кишені ви шукаєте марно! Ви щойно загубили ваше портмоне. Ось воно, — промовив поліціянт і жартома додав: — Так буває, коли в неділю з самого ранку випити занадто багато аперитивів!

Андреас квапливо схопив портмоне — йому ледве стало витримки, щоби підняти на прощання капелюха — і негайно поспішив у бістро.

Там уже сидів Войтех, тільки Андреас упізнав його не відразу, а лише за якийсь час. Та тим сердечнішим було їхнє привітання. Приятелі почали пригощати один одного і ніяк не могли зупинитись. Войтех, ввічливий, як і більшість людей, підвівся з канапи і запропонував це почесне місце Андреасові, а сам, хоч і добряче хитався, обійшов довкола столика, сів навпроти на стілець і почав говорити йому люб'язності. Пили вони лише перно.

— Зі мною знову трапилося щось дивне, — сказав Андреас. — Іду це я сюди, на нашу зустріч, хочу перейти дорогу, як раптом мене хапає за плече поліціянт і каже: «Ви загубили портмоне». І простягає мені портмоне, яке мені зовсім не належить. Я запхав його в кишеню, а тепер хочу поглянути, що це таке.

І з цими словами він витягає портмоне і зазирає всередину. Там лежать якісь документи, які його аніскільки не обходять, але він бачить також гроші, рахує їх, і виявляється, що там рівно двісті франків. І тут Андреас каже:

— От бачиш! Це Божий знак. Тепер я перейду дорогу, зайду в церкву і нарешті віддам гроші!

— Для цього, — відповів Войтех, — ти ще маєш час, поки не закінчиться меса. Навіщо тобі меса? Під час меси ти не зможеш заплатити. От підеш після меси у захристя, а тим часом вип’ємо!

— Гаразд, нехай буде, по-твоєму, — відповів Андреас.

У цю мить відчинилися двері, і Андреас, відчувши різкий біль у серці і велику слабість у голові, побачив, що ввійшла юна дівчина і сіла на диван прямісінько навпроти нього. Вона була зовсім юна, таких юних дівчат, як здавалося Андреасові, він ще ніколи не бачив, і вбрана вона була в усе небесно-блакитне. Вона була такою блакитною, як може бути лише небо, та й те тільки у благословенні дні.

Похитуючись, Андреас підійшов до дитини, вклонився і спитав:

— Що ви тут робите?

— Чекаю на батьків, вони зараз вийдуть з церкви після меси і заберуть мене. Як завжди в останню неділю місяця, — відповіла вона, трохи злякавшись немолодого вже чоловіка, який раптом до неї заговорив. Вона його трохи боялася. Андреас запитав:

— Як вас звуть?

— Тереза, — сказала вона.

— Ти ба! — вигукнув Андреас. — Чудово! Я й не думав, що така велика, така маленька свята, така велика і така маленька позичальниця вшанує мене своїм візитом, хоч я так довго до неї не приходив.

— Я не розумію, що ви кажете, — дещо зніяковіло промовила юна панночка.

— Це ви просто з делікатності, — заперечив Андреас. — Просто з делікатності, але я здатен її оцінити. Я вже давно винен вам двісті франків, і ніяк не зберуся їх вам повернути, свята панночко!

— Ви не винні мені жодних грошей, але в мене в торбинці є трішки, ось, візьміть і йдіть. Бо скоро прийдуть мої батьки.

І промовивши це, вона витягла зі своєї торбинки купюру в сто франків і простягла її Андреасові.

Усе це бачив у дзеркалі Войтех. Похитуючись, він підвівся зі свого крісла, замовив два перно і хотів потягти нашого Андреаса до шинквасу, щоби той з ним випив. Але щойно зробивши один крок у бік шинквасу, Андреас падає, як підкошений. Усі люди в бістро лякаються, Войтех теж. А найбільше лякається дівчинка на ім’я Тереза. А що поблизу нема ні лікаря, ні аптеки, то Андреаса несуть до каплиці, точніше в захристя, адже священики таки трохи розуміються на конанні та смерті — невіруючі офіціанти в це все-таки вірять. А панночка на ім’я Тереза, не може залишатися осторонь і йде разом з ними.

Отже, приносять нашого бідного Андреаса у захристя, на жаль, він не може вже нічого сказати, лише робить рух рукою, ніби показує на ліву внутрішню кишеню жакета, де лежать гроші, які він винен своїй маленькій позичальниці. Він промовляє: «Панно Терезо!», робить свій останній подих і помирає.

Дай, Боже, усім нам, питущим, такої гарної і легкої смерті!


Йозеф Рот, Париж 1939


home | my bookshelf | | Легенда про святого пияка |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу