Book: Гонихмарник



Купить книгу "Гонихмарник" Корній Дара

Дара Корній

Лауреат конкурсу романів, кіносценаріїв та п'єс «КОРОНАЦІЯ СЛОВА — 2010»

ББК 84.4УКР К67

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

Дизайнер обкладинки Надія Величко Художник Анна Єрьоміна

© Замойська М. І., 2010

© DepositPhotos.com/BenisAraроуіс, обкладинка, 2010

© DepositPhotos.com/Branislav

ISBN 978-966-14-1009-0

© Книжковий Клуб «Клуб Сі­мейного Дозвілля»

 «Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзер­калом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Юрій Логуш, Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна», ініціатор проекту.

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п'єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п'єсами.

www.korona.ua

Передмова

У прадавні часи, коли волхви ще тільки писали «Велесову книгу», українці поклонялися цілому сонму Богів, чисель­ність яких, за різними джерелами, складала понад 70 осіб. І кожному робота малася. Перун, Сварог, ДажБог, Купайло, Ярило, Овсеня, Желі... Охороняли, надихали, лікували, урожай зберігали, про напад ворогів попереджали, з поро­діллями тужилися, мертвим спокій дарували.

Та найбільше шанували наші пращури Сварога, Бога не­ба, заліза, ковальства і шлюбу. «Могутен наш Сварог... А по­за Сварогом не маємо нічого, лише смерть». О, непростий то був Бог! Тайну велику мав! «Бо се є тайна велика: яко Сварог є Перуном і Світовидом. А ті два (Перун і Світовид) перебу­вають у Сварозі»... Отаке-то! Перун, Бог блискавки і гро­му — частина єства Сварога. І сам по собі — сила силенна. Саме Перуновому втіленню Сварога поклонялися наші пра­щури фанатично й віддано. Вірили: Перун обертає колесо життя, бо він... «Світ пішов од тіла Перуна, сонце утворило­ся з лику його, зоря — від уст, місяць — від грудей, дощ — від сліз, небо — від черепа його, каміння — від костей, во­да — від крові, ліси й трави — від волосся, хмари — від мозку, вітер — його подих, грім — слово, а блискавки і зорі — його погляд...» А ще вірили, що Блискавка — то фалос Пе­руна, що блискавично запліднює Землю. А як раптом гроза — так то Перун б'ється з дивами та бісами, яких надсилають Чорнобог, Мара та інші злі сили. Ім'ям Перуна клялися наші пращури при укладанні угод. Святе ім'я. Непорушне.

богів, а ритуальний священний дуб Перуна спиляли і кину­ли в Дніпро.

І... що? Все? Потонула могутня сила, що віками живила народ? Не лишила й краплі дощової від своєї величі? Не про­стягнула до нас через віки й павутинки, не проросла новими легендами, віруваннями?

Народна пам'ять не коротка. І ось уже нові легенди роз­повідають про силу тих, хто здатен розігнати хмари, вла­штувати бурю, пролити дощ і вдарити блискавкою. Про тих, кому могутній Перун передав свою силу і велич. Чи вони самі забрали ту силу у нього. І гріхи. І страхи. І долю. І па­вутиння злих сил, які оповили кожного, хто наважився ке­рувати дощами, громами і блискавками. Бо ті сміливці вже не боги! Просто люди. Люди з двома душами. Дводушники. Вони сьогодні ходять поміж нас.

Треба мати дуже прозорливе, дуже українське серце, що­би побачити дводушників. Дара Корній — побачила. І не вта­їла від нас, читачів, історію, у якій реальне життя переплело­ся з містикою українських легенд так логічно, що не повірити у це просто неможливо. Бо ми теж — частина легенд майбут­нього, де не буде комп'ютерів і високих технологій, а тільки Людина, Любов і боротьба між Добром і Злом. Саме про Лю­бов, про боротьбу між Добром і Злом роман Дари Корній «Го­нихмарник». Ви читатимете, а над вами витатиме легкий ві­терець справжньої української магії...

Люко Дашвар

РОЗДІЛ І

1. Аліна

Вже надходить ніч, заснуло місто,

Ти стоїш одна біля вікна

І тремтять на шибах краплі чисті,

Ти на себе дивишся з-за шкла...

Костянтин Москалець

Аліна любила вдаватися до провокацій. Це означало бути недосконалою (для світу), потайною (для однолітків) та не­зрозумілою (для батьків). Навіть у рідній Художній Акаде­мії серед диваків, якими вважає цей світ майже усіх худож­ників, вона залишалася дивовижею, білою вороною. Ні, чорною вороною серед білих ворон. їй подобалося драту­вати незнайомих людей, дражнити батьків та знайомих. Хо­дити по лезу бритви, робити речі завше на грані...

У такий спосіб вона випробовувала себе на міцність. Правда, світові здавалося, ніби це Аліна його випробовує. Дівчина могла вдягнути національний стрій, а на ноги фут­больні бутси, або перефарбувати волосся в салатовий колір чи постригтися налисо. Вона це робить мимоволі — просто сьогодні такий настрій, саме такий. І всенький світ до цього начебто не має ані жодного стосунку. Ну, хіба що трішечки.

Аліна частенько впадає в різні крайнощі. Захоплюється макраме й ориґамі, витинанкою, має другий розряд зі стріль­би з малокаліберної гвинтівки, знає напам'ять всього «Коб­заря» Шевченка й шаленіє від Гомера та Жака Лакана. Вона закінчила курси крою та шиття, курси екстрасенсів, деякий час ходила на курси гри на гітарі, й, на жаль, не знайшла у Львові курсів гри на трембіті.

Тато вважає, що він її розуміє. Виправдовує всі доньчи­ні вчинки, навіть найбезглуздіші. Тому завжди беззастереж­но підтримує кожне захоплення. Можливо, у часи молодос­ті, коли соцреалізм був єдино «визнаним» і можливим творчим методом, він не зміг розкритися повністю. Із соц­реаліста стати монументалістом — невелика честь для ху­дожника. Василь Петрович завжди був заслабким для того щоб перестрибнути через рамці соцреалізму. Комфорт і пільги спілчанського членства пересилювали потяг до правдивого джерела натхнення. І саме тому він давав своїй єдиній донечці стільки волі й простору. Все це списувалось не на розбещеність чи свавільність юної душі, а на прояв неабиякого таланту. Траплялось, що його погляди на вихо­вання доньки не співпадали з поглядами мами Ірини. Че­рез це подружжя періодично сварилось. Коли дружина по­грожувала розлученням, Василь завжди здавався, однак тихцем все-таки допомагав донечці.

Коли Аліні було три роки, тато застав її за «маляням», так вона називала малювання. У випадково залишеній на пись­мовому столі «Енциклопедії мистецтва» дівчинка завзято й натхненно виводила власні шедеври. Замість розгніва­тись, татко навпаки відчув гордість: у його дівчинки неаби­який талант і пречудовий смак. Вимальовувала вона свої «шедеври» не абиде, а поряд із «Данаєю» Рембрандта та «Жінками в саду» Моне. Ці жахливі каракулі він береже й досі як найдорожчу сімейну реліквію.

Мама. З нею Аліні нелегко, як і мамі з Аліною. Як це тер­піти та приймати вічну імпульсивність доньки й так звані творчі заскоки майбутнього генія? Нізащо! Ось недавно Аліна перекроїла новісінькі штори у спальні батьків на спід­ницю та маринарку. Але розсердило маму Ірину найдужче не те, що гардини зіпсовані, а те, що сталося це пізно вве­чері. Бо серед ночі не підеш купувати нові. «Як це на ніч вік­на залишати «розхристаними»? Що про нас люди подума­ють!» Ага, четвертий поверх, навпроти ніяких будинків, лише сквер зі старими тополями, хоча ні — ще зорі на не­бі та місяць уповні. Мама навіть відмовилася спати у спаль­ні й постелила собі в батьковому кабінеті на розкладному кріслі.

Ірина, звісно, вирішила провчити нечемну доньку, яка «не цінує зовсім батьківської опіки та материнського тепла» і т. д. Тож і покараннячко відповідне підшукала. Ех, батьки - батьки! Ніяк не можуть звикнути до думки, що їхня мала Аліна вже виросла.

Тато має дві майстерні. В одній він зберігає свої «мотлохо­шедеври», так він критично називає власні полотна. Друга — майже як квартира. Величезна вітальня-кухня-спальня плюс туалето-ванна — і, що найголовніше, майстерня розташова­на над дев'ятим поверхом. Таке собі гніздечко-мансарда! Пологі стіни під конфігурацію нахилу даху створюють над­звичайно невимушений романтичний стиль. Зазвичай «но­ві люди», вперше потрапивши до цієї майстерні, не можуть ніяк звикнути до химерно викривлених стін. Однак ця не­значна незручність (як для кого, зрозуміло!) повсякчас ком­пенсується прекрасним краєвидом із вікна — на дахи, хма­ри, сонце, вітер і навіть дощ. Житлова мансарда займає лише половину площі над дев'ятим поверхом. Інша половина за­лишається банальним дахом. Отаким собі трішки похилим «балконом», тільки без перил. Можна спокійно прогулюва­тися, уявляючи себе принцесою з казки Андерсена «Креса­ло» або Карлсоном, що живе на даху. Сусіди в тебе — птахи, небо, місяць, зорі, сонце і хмари. Батько їй дозволив корис­туватися цією майстернею скільки завгодно, коли завгодно і як завгодно. О, ця дивовижна майстерня! Аліна часом там ночувала. Була просто закохана в музику дощу, який весело дріботить дахівкою зовсім поруч, майже над вушком, або вдавано-сердито тарабанить, зачіпаючи в серці неспокійні струни.

деколи рясний біг чи просто кроки дощу. Вереск, жебонін­ня чи стогін вітру. Весна — небо, дощ, який будить до жит­тя все живе. Літо — гроза й блискавки в косах ночі. Зи­ма — жалібне завивання чи то від болю, чи то від утіхи. Осінь — прекрасна у своєму смутку й у своїй байдужості, летить назустріч світу на крилах барвистого листя. Інколи це помаранчево-пурпурові крила надії, інколи крила бру­натного відчаю. Все має свою барву, все — сльози, сміх, біль журба, навіть гріх. І все це частинки білого, які дбайливо зібрані в розкішному букеті веселкового спектру фарб.

О, так! Творець — художник, геніальний митець. Як ти ду­маєш, що отримаєш, коли змішаєш усі барви веселки? Вірно, білий колір. Напевне, Богові стало нудно, і він взяв і розді­лив білий колір на спектри. Тобто подарував людям веселку. Хороший задум, справді божественний. Проте люди, як за­вжди, зуміли і тут напартачити: взялися змішувати фарби, не завжди вміло. Змішали червоний, зелений та синій — зро­дилося сіре марево. Так, лише сіре, бо чорне — це лишень від­сутність потоку світла, тобто немає що псувати.

От саме в цій диво-майстерні Аліна відбувала своє «по­караннячко».

Мама через так звану принциповість дала дитині спокій. Була впевнена — донька й тижня не витримає без домаш­нього комфорту й прибіжить назад, благаючи прощення. Татко ж навпаки вважав, що це навіть корисно — спробу­вати пожити самостійно в дев'ятнадцять років.

Ось так Аліна замешкала сама. Насамперед привела до ладу кухню. Татко купив електроплиту, електрочайник, міні-холодильник придбали раніше. Та й порохотяг тут уже був, щоправда, старезний, ревучий, правдива тобі «Ракета». Татко подарував свій старенький ноутбук. Так, про всяк ви­падок. У ванній поставили пральну машину вкупі із сушар­кою (два в одному), трохи вживану, дуже галасливу, однак надійну. Татко три дні поспіль приходив у майстерню, так би мовити, для консультацій-рекомендацій. Та все це, звіс­но, дрібниці в порівнянні з жаданою свободою, яку Аліна відчувала навіть на смак. А смак цей був таким кайфовим, таким... Ну як кавун. їси й не наїсися. А вигляд ще кра­щий — небесної барви, з крилами розхристаного вітру.

Ці два місяці Аліна не ходила, а пурхала, наче метелик, почуваючи власну значущість, принаймні для себе.

Сьогодні Аліні не хотілося нікого ні вражати, ні шокува­ти. Одягла сіру безлику блузку і чорні джинси — «відсут­ність потоку світла». На ноги — сірі кросівки. Звичайна дів­чинка, яка «легко» загубиться в барвистій юрбі. Коли б лише не колір волосся — яскраво-зелений. Для цього є бан­дана. Все, заховалася.

На першу пару вже спізнилася. Бог із нею. Можна зроби­ти собі приємність і піти до кафе. Це так класно — на сніда­нок випити горнятко духмяної чорної кави зі сніжно-пиха­тою горою вершків і шоколаду та заїсти це щастя яблучним штруделем. Аліна сиділа у студентському кафе, попиваючи каву, і читала. Кафку. Добре, коли ніхто не пхається тобі в ду­шу й не мусиш вдавати, ніби тобі цікаво, що хтось там гово­рить. Відтоді, як її найкраща товаришка Марта переїхала з батьками мешкати до Києва, Аліна так і не змогла знайти спільної мови з оточуючим світом. Мала кілька приятелів в Інтернеті. Вони завжди уважно слухали, не перебиваючи, давали слушні поради, ніколи не наполягали на власній пра­воті чи значущості.

Крім того, в Аліни були ще інші друзі, найвірніші. Кни­ги. Лишень там усе здається справжнім. Тому що з перших сторінок інтуїтивно розумієш — хоче тебе автор збити з пантелику, тобто надурити, чи навпаки, готовий привід­крити свою душу й впустити до неї хоча б на мить (200 чи 300 сторінок — залежно від обсягу). І ти навшпиньки, міц­но тримаючись за руку провідника, крокуєш буквами- сходинками, потім реченнями, загортаючись в одежу чу­жих думок, приміряючи на себе переживання та роздуми автора.

Отак розмірковуючи та смакуючи кавою, Аліна сиділа в кафе. Аж раптом відчула на своїй спині чийсь чіпкий, наче реп'ях, погляд. Вона завжди досить чітко реагувала на такі речі, безпомилково могла визначити — добра чи лиха вдача у власника погляду. Називала це доволі просто — інтуїцією Тато частенько брав на кпини такі метикування доньки. Од­нак мама одного разу досить серйозно сказала таткові: «Ні­чого смішного, Василечку! Ви це називаєте чоловічою логі­кою. А в жінок — інтуїція».

Аліна озирнулася. У кафе, крім неї та парочки закоханих студентів, які бачили лише одне одного, нікого не було. «Здалося», — подумала дівчина. Спробувала наново зану­ритися в читання, однак слова чомусь розліталися, не скла­дались у речення й безладно блукали. Це дратувало. Трав­невий ранок, який так гоже розпочався, перетворювався на суцільне непорозуміння. Аліна різко розвернулася, і зно­ву — нікого. За пять секунд картина не змінилася. Відтак дівчина зрозуміла — приємному ранку гаплик.

Ні, параноїком вона себе не вважала. Швидше за все ре­алістом. Почала читати рано — у чотири роки. Коли в шість тато застав її у своєму кабінеті за читанням Мопассана, то не надто здивувався. Лишень від гріха подалі заховав на найвищі полиці «неблагонадійні», на його думку, книги. Однак Аліна була хитрою. Вона, наче прудка мавпочка, все- таки потрафила видряпуватися на вищі полиці. А з рока­ми — на найвищі. Брала книжку, ретельно замаскувавши своє «втручання», і, прочитавши, повертала назад. Тато ніжно називає доньку буквогризуном.

Звісно, крім гарної серйозної літератури, у квартирі зна­йшлося місце і для жіночих романів. Вони стосами лежали в спальні батьків, мамин пунктик. Аліні було бридко їх на­віть до рук брати. Вона не розуміла мами. Як така розумна жінка може захоплюватися таким чтивом! Коли дівчині ви­повнилося п'ятнадцять, мама майже силоміць примусила почитати її найулюбленіший жіночий роман — «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл. Про нього не чув хіба що глу­хий. Аліні книжка не пішла, м'яко кажучи. На десятій сто­рінці дівчині стало нудно, на двадцятій вона зненавиділа всіх панянок з ім'ям Скарлет, а на тридцятій її фізично ви­рвало просто на книгу. Ой, що було!

Батько вважав, що це мамина вина.

Колись Алінка відчує потребу і в таких романах, а по­ки що не треба силувати. Будь ласка, Ірино, не втручайся і не вказуй, що читати і коли.

Однак мама відбила напад:

Коли люди починають тренувати тіло, Василю, розпо­чинають із меншого, щоб не надірватися. Це ти винен, пе­рестарався. До Вольтера вона, бач, доросла, а до нормаль­них книг — ні?

— Що ви називаєте нормальними книгами, а що — ні, шановна? Ми ж говоримо про душу, — не вгавав тато, — а не про біцепси. Хай сама вирішує, що і як читати. Тобі ж ніхто не вказував?

— Ти знаєш, що мені не було кому радити, — відбивала­ся мама. — Тому й читала все підряд.

Слово за словом — от і сварка.

Батьки не розмовляли тиждень. Звісно, тато першим пі­шов на перемир'я. Після цього, правда, мама більше на ра­дила їй, що читати.

Аліна рвучко підвелася з-за столу, сердито закинула кни­гу у свій наплічник, розрахувалася за каву і вистрибнула на всіяну сонцем вулицю. Дівчина вийшла на Студентську алею й закрокувала нею, мружачись від сонця. Якийсь мо­мент здавалося, що все гаразд, ніякого дискомфорту. Однак через пару хвилин тривожне передчуття, ніби за нею хтось шпигує, повернулося. Вирішила не зупинятися й не озира­тися. До дідька. Хай буде як є. Маніяки не нападають серед білого дня в центрі міста.

Вирішила йти на пари. На другу й третю встигає. При­клеєний до спини погляд допровадив Аліну до дверей



Академії. Врешті цікавість перемогла й вона озирнулася. Погляд сполохано вдарився об темні скельця окулярів не­знайомця. Юнак, вдягнений у все чорне, стояв за кілька метрів від неї, підпираючи плечем стовбур акації. Дере­во сипало на його чорне волосся, котре сягало рамен, сніжні пелюстки. Аліні здалося, що хлопець дивиться на неї. Хоча, можливо, це домалювала її уява, бо юнак вправ­но ховав очі за темними скельцями окулярів. Про всяк випадок, сердито змірявши незнайомця поглядом, дівчи­на сховалась за дверима.

Пари пройшли, як завжди, конструктивно. Цього разу в гарячих дебатах на лекціях з історії мистецтва. Мала во­на звичку чіплятися до викладачів, доводячи їх у кращому випадку до появи рясної роси на чолі та бордового облич­чя, а в гіршому — до таблеток валідолу. Сьогодні Аліна по­годжувалася з твердженням пана професора (а чому тіль­ки сьогодні — майже завжди!), що Фройд на творчість Далі мав більший вплив, ніж його Ґала. «Тільки чоловік може мислити так однобоко, навіть коли він майже академік», — бурмотіла собі під ніс Аліна.

Після лекцій так приємно вийти на вулицю із затісних для просторої думки художника стін Академії! Ранкові пересто­роги минулися. День прекрасний, настрій кайфовий, а незна­йомець у темних окулярах видавався не таким уже реальним. Очевидно, нафантазувала зайвого. Аліна весело крокувала майже літньою вулицею. Біля кінотеатру в Стрийському пар­ку зупинилася. Вдало оформлена афіша притягувала погляд. Може, сходити до кіна? Тривалість сеансу — дві з половиною години. Але ж це «Троя»? Цікаво подивитися на мазунчика Бреда Піта в ролі Ахіллеса? Лише п'ята година. До восьмої закінчиться, а це ще фактично день.

Телевізор Аліна майже не дивилася. Її дратував навіть сам вигляд цього технічного пристрою. Оскільки вона ма­ла свій власний погляд на всі речі, то думка інших, у штуч­ному відтворенні того, що хотів сказати автор казки чи книжки, її не цікавила, подекуди навіть нервувала. А що ка­зати про світ політики та розважальний жанр для мас — су­цільний острів Невезіння чи Країна Дурнів. Пхе!

Уперше ворожість до телевізора відчула, коли передиви­лася звичайнісіньку казочку «Червона Шапочка». Мала то­ді шість чи сім років. Дорослі дяді та тьоті старалися за до­помогою кривляння, можливо, і талановитого, переконати дітей, що тільки так, а не інак виглядають Вовк, Червона Шапочка, Бабуся, добро та зло. Згодом були «Попелюшка», «Білосніжка» — враження не змінювалися в кращий бік. Аліна майже перестала дивитися телевізор. Відтоді, коли її цікавить чиясь думка про події чи книгу, вона шукає гідних співрозмовників. Та найчастіше знаходить відповіді в книж­ках, знову ж таки — у книжках.

От халепа! Ледве досиділа до кінця сеансу. Фігня повна. Хороший настрій змінився паскудним відчуттям огиди. Ні­би шарлатан художник вирішив переплюнути самого Да Він­чі й переписав його «Мону Лізу», зробивши її блондинкою із силіконовими губами. Та найгірше, що він був упевнений — це у нього шедевр, а в Да Вінчі так, туфта. Такі невеселі дум­ки лізли в голову Аліни. Ех, та що там казати — поема в сто разів краща. Набагато цікавіше спробувати зрозуміти дум­ки мудрого старого сліпого Гомера, який 10 років писав своє творіння, ніж старатися не заснути під дурнуваті розмови красунчиків Піта й Блума.

Щоб вкоротити шлях, дівчина вирішила піти стежкою через парк. Так їй не доведеться робити гака і вийде вона навпроти свого будинку. Аліна сердилася на себе через да­ремно згаяний час. Ну хіба можна так по-дурному вестися на рекламу та білосніжну посмішку голівудського красе­ня?! А ще себе вважає інтелектуал кою! Вона часто розмов­ляє із собою, розставляючи думки в певному порядку, щоб непотрібне чи зайве тишком-нишком не вигулькувало зне­нацька. Тому відразу і не запримітила постаті чоловіка, до­бре припасованої до стовбура сосни. Вздріла її лише тоді, коли та заворушилася. Від несподіванки аж сахнулася. Тем­ний силует кинувся до неї. Дівчина позадкувала. Та неспо­дівано вперлася тілом у щось м'яке, що огидно гиготіло, схо­пивши її сталевою хваткою за рамена. Те, що стояло перед нею, — було бридке. Воно тхнуло перегаром, кліпаючи сво­їми вицвілими булькатими очима. Пом'яте землистого ко­льору обличчя шкірилося двома рядами на диво біленьких зубів, дбайливо доглянутих недешевим стоматологом. Мо­лодик, вбраний у «Прада», з гачкуватим носом, мов у Фред­ді Крюгера, забубонів:

— Ну шо. Тіпа, прівєтіки! Хі-хі, яка дивна краля. Вашшє, Вася! От пруха у нас, скажи. І всьо на халяву. Водка на халя­ву, травка-муравка на халяву, дєвка на халяву. Ги-ги-ги...

Сум'яття холодними щупальцями заповзає під шкіру дівчини.

— Ти чия? Давай із нами — вип'ємо, курньом, перепха­ємося, — розвернув її до себе той, що стояв позаду.

Він гидко витріщався з гори свого росту на худеньку по­стать Аліни. Голий череп та відсутність шиї робили його ква­дратною лисою горилою. Аліна, стоячи перед ним, здавалася відчахнутою вітром гілочкою. Зима в очах монстра промов­ляла — справи кепські. Дівчина старалася навіть випадково не перетинатися з такими суб'єктами, відчуваючи завжди цвинтарний морок і мерзенний холод, яким віяло від них. Тип міцно вчепився в її руку, штовхаючи доволі грубо перед собою. Аж поки Аліна не відчула, що задкувати нікуди.

Ноги вперлися в товстий стовбур дерева. Безліч хвої під ногами говорила — це сосна. їй так хотілося злитися з де­ревом в одне, стати його частинкою. Лещата монстра міц­но тримали Аліну. Монстр зневажливо свердлив дівчину очима та хижо шкірився. Булькатоокий, похитуючись, пі­дійшов до них. В одній руці тримав пляшку горілки, у дру­гій — пластиковий одноразовий стаканчик.

сні, побачила одноразовий пластиковий стаканчик і вже зі шкляної пляшки до нього перетікає прозора смердюча ріди­на... Липкі пальці залазять під блузку, й Аліна відчуває, що світ перед очима починає гойдатися. «Треба покликати на до­помогу», — стукає думка, та голос кудись пропав і вона лиш безпомічно плямкає губами. Ще мить і...

— Ей, пацани, — раптом озивається з-за дерева, до яко­го припечатана спиною Аліна, чийсь спокійний голос, — дайте дівчині спокій. Може, я буду кращою компанією?

Монстр перестає шкіритися й відпускає руку дівчини. Його погляд із хтивого й масного стає знавіснілим, немов у розбурханого хіттю бика, якого силою відірвали від най­приємнішого заняття. Другий тип, похитуючись та не до кінця розуміючи, що до чого, здивовано витріщається на «Ей, пацани!», Аліна чує біля вуха шепіт: «А ти біжи швид­ше вітру і не озирайся».

Двічі повторювати не треба було. Аліна дременула чим­дуж. У вухах свистів вітер, вона його випереджала. Позаду теленькнув звук розбитого скла, почулися відчайдушні кри­ки. Але хто він, хто врятував її? Цікавість переважила здо­ровий глузд. Відбігши на безпечну відстань, дівчина зупи­нилася. Над конаючими у траві парку мацапурами стояв юнак. То був той тип, якого вона зустріла вранці біля две­рей Академії. Той, що носить чорне. Аліна знала — вона в безпеці, її ніхто не наздожене. Однак, про всяк випадок, не стала чекати незнайомця, щоб подякувати. Була впевне­на — нагода це зробити ще трапиться.

Чудний народ — художники, поети.

Усе їм сниться те, чого нема.

Ліна Костенко

Біля під'їзду будинку, де знаходиться Алінине теперішнє по­мешкання, порожньо. Бабусі-пліткарки, що зазвичай, мов вартові, сидять на лавці біля під'їзду в будь-який час доби, при будь-якій погоді, кудись зникли. І тільки сусід знизу, Пе­трусь, вигулює свого котика. Петро — Алінин одноліток. Зви­чайний слухняний матусин синочок. Познайомилася з ним випадково. І саме під час цвітіння акацій. Якось у восьмому класі поверталася з художньої школи. Мала в майстерню за­нести етюдник, тому що тягти його додому не дозволяла ма­ма. («Щоб не тхнуло фарбами і бла-бла-бла...») Біля під'їзду наштовхнулася на заплаканого, захеканого хлопця на мили­цях. Права нога горопахи була у гіпсі. Згодом з'ясувалося, що це він невдало стрибнув у довжину на уроці фізкультури. Хлопчина мав жалюгідний вигляд. Аліна не любила сліз, можливо, тому, що сама майже ніколи не плакала, тому й за­чепила хлопця:

— У тебе щось трапилося?

— Так. Так, — крізь сльози вичавив хлопчина.

— Ану перестань хлипати, — прикрикнула на хлопця дівчина. — Кажи, що сталося. Не реви!

Аліна знала, як давати лад ось таким істерикам. Мамина школа. Хлопець і справді перестав плакати. Він розповів дівчині доволі кумедну історію. Як для кого, звичайно. Він живе разом із мамою. Місяць тому йому на день народжен­ня хресним подарував розкішного шестимісячного сіам­ського кота. З власним паспортом, вже добре вишколеного. Котика назвали Бузком, і це ім'я дуже йому личило. Мур­чик усім здавався янголом. Він не робив котячої шкоди — не нищив взуття, не лазив по меблях. Лише з дозволу гос­подаря міг чемно вистрибнути на ліжко чи на крісло. Але була певна особливість — обов'язкові щоденні прогулянки на свіжому повітрі, попередив хресний. Аж до сьогодні жод­них проблем не виникало. Хлопець щодня чемно й із задо­воленням гуляв із Бузком.

Його нога вже тиждень у гіпсі, тому тимчасово цю про­цедуру виконує матуся, коли повертається з роботи. Вона працює касиром на залізниці. Три години тому вона зате­лефонувала й повідомила, що її напарниця захворіла і дове­деться відпрацювати ще одну нічну зміну. Таке вже трапля­лося. Але тоді вони не мали Бузка і нога була ціла. Мама запропонувала випустити котика на балкон. Не подвір'я, звичайно, але також чисте повітря і все таке. Петрусь вивів кота на балкон і там залишив. Несподівано задеренчав те­лефон, і хлопець пошкутильгав в інший бік помешкання. Тим часом поривом вітру зачинило балконні двері. І тут та­ке почалося! Кіт істерично завивав, дряпався, просячись назад у квартиру. Петро квапливо на одній здоровій нозі пострибав через хату. Дорогою бідолаха перечепився через поріг і забив собі ногу. Але треба було рятувати Бузка. Якось відчинив балконні двері і здивувався — порожньо. Довко­ла блищали баюрки, залишені шокованим котом, а сам мур­чик щез. І раптом знизу хлопець почув жалісний нявкіт. Під під'їздом росте величезна стара акація. її гілля сягає аж восьмого поверху. І там у кроні дерева, плачучи й тремтя­чи зі страху, сидів його котик. Переляканий Петрусь відра­зу зателефонував хресному. Що робити і як таке могло тра­питися? Все виглядало вельми прозаїчно — Бузок боявся висоти. Тим і пояснювалася його надзвичайна стриманість, ігнорування вікон, карнизів, столів, шаф... І ось Петро тут, внизу. Ліфт не працює, ледве дошкутильгав. Зателефонував пожежникам, але ті послали його куди подалі. З однокласників та друзів, як на зло, нема нікого вдома, всі на футбо­лі чи на тренуванні. Мама на роботі, хресний також не мо­же приїхати. Він хірург, і в нього термінова операція.

— Слухай, ти певен, що кіт досі на дереві? Може, він вже чкурнув звідтіля? — запитала Аліна.

Петро підняв одну милицю й показав десь у центр кро­ни акації. Міцно притулившись до гілки, вниз дивився на­жаханий кіт, направду сніжно-бузкового кольору.

А чому він не нявчить? — перепитала дівчина.

— Охрип. Три години поспіль давати концерт, — хлопець був готовий знову розревітися.

— Так, не рюмсати. Знімай свою куртку. Я через п'ять хвилин повернусь.

Аліна вихором влетіла в під'їзд. Занесла етюдник у май­стерню, звідти забрала наплечник для занять зі спортивного орієнтування. Татко колись вирішив, що це саме «воно» для майбутнього митця. І логіку розвиває, й уважність, і тіло тре­нує, постійно на свіжому повітрі, а головне — зміцнює дух. Коли повернулася назад, то побачила вже трішки заспоко­єного хлопця. Одягнувши поверх рожевої блузки куртку, Аліна відкрила рюкзак. П'ять років серйозних занять зі спортивного орієнтування, чемпіонка України зі спортивно­го орієнтування серед дітей — неабищо! Алінин тренер Єгор Вікторович — фанат своєї справи. Навчав не тільки вмінню вправно користуватися мапами та компасом чи орієнтува­тися на місцевості за її рельєфом та ландшафтом, а й осно­вам скелелазіння. Для цього частенько навідувалися на Високий Замок, їздили в Карпати, так би мовити, наочні за­няття. Пару вузлів на альпіністському спорядженні — і вона вже на дереві. Через десять хвилин Аліна, уся подряпана, але щаслива, стояла під акацією, витрушуючи з куртки переля­каного кота. Той із радістю пішов на руки до господаря, жа­лісливо й винувато зазираючи тому в очі.

— Бузочку, дорогесенький, пробач мою недбалість. Я біль­ше не буду, не буду таким телепнем, — торохкотів хлопець. — Не знаю, як тобі віддячити? Дякую, дякую! Е-е-е...

— Мене звати Аліна.

—- Бузок, тобто кіт — Бузок, а я — Петро! — затинаю­чись, відповів хлопець. — Дя-дякую, дякую, Аліно!

Будь ласка, рости великий! Давай допоможу тобі до­плентатися додому. Ну що, Бузочку, мусиш мене потерпіти ще пару хвилин. На одній нозі господар тебе не донесе.

Вдома їй перепало на горіхи від мами за подряпані об­личчя й руки та зіпсовану блузку. Тісніше з хлопцем вони не перетиналися. Так, лише чемно віталися. Знала — Петро навчається в універі.

— Привіт, Аліно! — весело озвався Петро.

— Привіт! Привіт! О, Безе, і тобі привіт, друже! Як ся ма­єш, шибенику?

Кіт поважно підійшов до Аліни, дозволив себе попести­ти й, зацікавившись джмелем, втратив до Аліни будь-який інтерес.

— А як твої справи, Петре? — ввічливо запитала дівчина.

— Добре! — відповів юнак. — Бачу, ти назовсім перебра­лася в майстерню.

— Ага! — після пережитого в парку довго розмовляти не хотілося, і справа тут не в Петрові. — Вибач, мушу біг­ти. Розумієш — сесія і все таке. Бувай.

— Аліно, стій! — зупинив її хлопець. — У мене квитки на сьогодні, тобто чи не хотіла б ти піти зі мною на концерт «Океану Ельзи»? Якщо ти їх не любиш, то можна сходити в кіно.

При слові «кіно» Аліну запекло в тому місці, де вона від­чувала ще недавно липкі гидкі пальці.

— Ні! Дякую, Петре, не сьогодні. Можливо, іншим ра­зом. Бувай! — і вона кинулася вгору східцями, не зупиняю­чись, слухаючи наростаючий ритм серця, переконуючись — вона жива.

Аліна пірнула у ванну, змиваючи із себе гидотні сліди пальців того мерзенного типа. Зручно вмостилася на ліжку, включила «Адажіо» Альбіноні. Сама не знає, скільки проси­діла в темряві, одягаючи на себе шати музики, яка очищала її зсередини, там, куди не могла сягнути вода. Потім диви­лась у вікно, рахуючи зорі, які сьогодні так жваво мерехтіли. Вона на ніч ніколи не зашторювала вікна, впускаючи до себе зоряне сяйво, навіть сяйво тих зірок, які вже давно померли, але ще тисячі й тисячі літ їх блиск падає в долоні живих, на­гадуючи, що не все намарно. Навіть смерть!

Незчулася, як заснула. Вона летіла під музику Альбіноні між зорями, ніжно тулячи до себе Бузка. Потім був інший сон. Вона стоїть на вершині гори, довкола клекоче гроза, от- от захлюпоче злива. Грім сердито гупає дахівкою світу, за­туляючи зорям шлях до землі. І тоді чорний саван неба роз­риває могутнє сяйво, мільярди промінчиків зір, наче стріли, впиваються в тіло землі... Аліна стоїть на горі, піднявши у височінь руки, і щось міцно тримає в кулачках — живе, пульсуюче, іскристо-срібне, ніби нитки від повітряного змія. Блискавиці блукають небом у пошуках спокою, і зда­ється, що лишень вода здатна їх звільнити. І коли перші кра­плі дощу розпочинають упевнений біг, з обіймів сну її ви­смикує спотворена мелодія Баха... Телефонує тато. Отже, настав новий день і вже ранок.

За вікном на дахівці весело граються голуби, п'ючи воду з маленьких калабаньок. Сон у руку, чи рука в сон? Тому що уночі падав дощ.

Сьогодні субота, вихідний. Можна не поспішати. Аліна одягає шорти й майку, на голову бейсболку, на ноги — кро­си, і вперед на ранкову пробіжку. Без бігу — наче без пові­тря. Поруч із її майстернею нова школа з чудовим стадіо­ном. Є де розім'ятися. У вуха — навушники, улюблена музика і настрій, як треба.

На стадіоні — людно. Тому що субота, тому що вихідний, тому що тепло, тому що вже майже літо. Люди літнього ві­ку активно втікають від старості, не даючи їй жодного шан­су, принаймні, тимчасово, молодь просто біжить, можливо, втікаючи від самих себе, принаймні, вдає це. На трибунах (о, це надто голослівно сказано, пару рядів із жорсткими лавами для глядачів) майже порожньо. Чомусь відразу впав в око юнак, вдягнений у біле. «Те ж мені дивовижа в таку спеку!» — пробубоніла собі під ніс дівчина. Аліні здалося, що хлопець за нею стежить. «Так, у тебе вже починає роз­виватися манія переслідування, Алінко. Дай людині спо­кій», — говорить сама собі. Юнак сидить на лаві, недбало закинувши ногу на ногу, і лузає гарбузове насіння. Здиву­вало Аліну, що шкарлупу він не кидає собі під ноги, як то зазвичай буває в таких випадках, а дбайливо кладе у міше­чок. Який педант! Час від часу, роблячи чергове коло повз трибуну, Аліна намагається розгледіти обличчя юнака. І той щоразу квапливо нахиляє голову додолу, прикриваючись довгим козирком від бейсболки...



На сніданок — вівсянка й горнятко кави. З джезви в горнятко ллється гарячий запашний напій. Погляд Алі­ни випадково падає на мольберт. Полотно натягнуте, мов струни гітари. Вже місяць стоїть, чекаючи від власниці на­тхнення. А натхнення десь заблукало і не приходить. Ніби вона вступила в суперечку не тільки зі світом, а й із собою. Але не зараз. Глипнувши на полотно, Аліна зрозуміла — усе змінилося. Чи то вчорашні події так вплинули на неї, чи хи­мерний сон. Знайоме відчуття. У неї раптом пересохло в ро­ті, і навіть чорна густа кава не допомагала, руки починали тремтіти, а всередині закручувався маленький смерч, який, коли не знайти для нього виходу, міг її розірвати на шмат­ки. Цей вихор тато називає натхненням. Аліна, мов наві­жена, кинулася до полотна — і вже нічого та нікого не по­мічала, йдучи дорогою, якою вело її провидіння. Дівчина прислухалась до своїх пальців, які грали на струнах полот­на. Музика та, натхненна й чарівна, викликала якийсь острах, однак без неї було б нестерпно.

Ранок невтішно переріс у спекотний день. У кімнаті зро­билося гаряче, мов у печі. По тілу текли струмки солоного поту, футболка перетворилася на мокру шмату... Вона пе­ребувала в тому шаленому стані, коли все, абсолютно все що стосується тіла, не має жодного значення. Її душа зараз так далеко! Там тепер вирує гроза і променисті леза блис­кавок розрізають небо, нещадно його шматуючи.

У душній кімнаті пахне потом, фарбою, ацетоном.

Субота та неділя випали з пам'яті. Останнє, що запам'я­тала, — блискавка на картині, відбиваючись від землі, кра­єчком зачіпає її руку, і вона падає, падає, падає.

У неділю ввечері Василь Петрович постукав у двері май­стерні. Аліна була проти, щоб чіпляти на двері банальний дзвіночок. Бо тоді це вже не майстерня художника, а зви­чайнісіньке помешкання. Ніхто не квапився йому відчи­няти. Може, донька кудись пішла? Мобільний вимкнула, за дверима тиша. Не любив Василь заходити в майстерню без доньчиної згоди, однак те, що вона випала з поля зору його опіки, хай навіть на два дні, його непокоїло. Мав, про всяк випадок, запасного ключа. Аліна про це не знала, та й навіщо. Чоловік відчинив двері і зайшов у майстерню. У кімнаті не було чим дихати, у голову увірвалася панічна думка: «Газ, витік газу. Зараз усе тут вибухне!» Однак здо­ровий глузд взяв гору. Стоп! Тут немає газу. Усе працює на електриці. У кімнаті панував хаос. Вся підлога встелена па­пером. На ліжку впереміж із баночками фарб валяються розчинники. Не всі вони добре позакривані — звідси й жахливий сморід. Письмовий стіл просто вгинається під тягарем книг, звалених абияк. Здавалося, ніби хтось кож­ну перетрусив, щось у ній бездумно шукаючи, і кинув спе­ресердя на стіл.

Аліни у квартирі немає, порожньо. Від смороду в чоло­віка запаморочилося в голові. Василь кинувся до вікна: во­но було чомусь наглухо замкнене, ще й зашторене. Слід до­бре провітрити. Біля вікна несподівано перечепився через щось м'яке і ледве втримався на ногах. На підлозі, скрутив­шись калачиком, між мольбертом і вікном лежала Аліна.

Батько обережно підняв доньку на руки. Вона ціла у фар­бі, переважно в чорній: волосся, одяг, голова, ноги. На ру­ках гумові рукавиці, також розцяцьковані фарбою. Переніс обережно на ліжко. Страх холодними щупальцями запо­взає у скроні, і вони пульсують, готові вибухнути. Хтось вдерся в майстерню і... Взяв Аліну за руку, намацав пульс. Ху! Жива.

— Доню! Дитинко, що з тобою? — шепоче збентежений батько.

— Аліна насилу відкриває очі:

— Я сплю. Дуже втомилася. Побесідуємо пізніше, тат­ку, — і, повернувшись на бік, солодко засопіла.

Злість на Аліну охоплює чоловіка. «Вона п'яна». Нахи­лився над донькою, але щонайменшого запаху алкоголю чи перегару не відчув. «Тоді наркотики». Обдивився руки донь­ки, шукаючи знаки від уколу. Не знайшов. Слава Богу! Пе­ребирав у голові варіанти. Невже обкурилася? Це також ви­давалося малоймовірним. Ні запаху, ні попелу.

Аліна не вважалася ніколи особливо педантичною гос­подинею, однак підтримувала завжди менш-більш пристой­ний порядок. Що тоді означає весь цей шарварок? З Василя градом котиться піт — через спеку, через розгардіяш у май­стерні, через розгубленість. У кімнаті гаряче, мов на патель­ні. Згадав, що так і не відчинив вікна.

— Так краще! Ох, що ж це твориться? Може, Ірина має слушність? Це я в усьому винен. Я. Вона ще така юна.

Василь відвертається від вікна. Чи готовий він прийня­ти найжахливішу правду? І зашпортується на думці. Сто­їть, спантеличений, сам не знає скільки. Не ладен ворухну­ти ні рукою, ні ногою. Те, що він бачить перед собою, прекрасне.

разу із собою у Францію. І вони пішли на екскурсію в Лувр А там він зустрів її, сумну жінку із зачудованим усміхом на устах, який щемким серпанком ніжно вливається в сер­це. Він бачив її репродукції в каталогах, в енциклопедіях, на плакатах. Та це не вона, лише її тінь.

— Багато чути й читати — не означає пізнати, синку, так говорив його тато.

І тоді він зрозумів зрештою, що означає — пізнати. Якби навіть Да Вінчі не написав нічого, окрім своєї «Мони Лі­зи», — цього виявилося б достатньо, щоб залишатися гені­єм. Вона перевернула світ хлопця, зробила іншим. Не зна­ти, чи кращим, та іншим.

Вдруге Василь перебував у такому стані, коли вперше взяв на руки свою крихітку Алінку. Маленький рожевий пуп'янок тягнув до нього свої рученята й із замилуванням зазирав у душу, вже люблячи без зобов'язань і настанов, без високих слів.

І ось тепер — це втретє.

Перед ним на мольберті стояла картина. Грозова ніч, куд­латі хмари сердито снують небом, і цю пекельну чорноту роз­дирає навпіл, освітлюючи те, що приховує злодійка ніч. На горі стоїть самітна постать жінки, яка, піднявши над собою руки, міцно стискає щось у кулачках. Через завісу дощу, який починається разом із блискавкою, важко роздивитися, що це, тільки видно, як струмки води течуть по вродливому юному обличчі. А може, це сльози. Кожна краплинка, кожна складочка на обличчі ночі досконало виписані...

Коли перше оторопіння минає, він усвідомлює, що перед ним шедевр. Кожен із його знайомих художників мав би за честь (славу та гроші) мати у своєму доробку хоча б натяк на таку картину. Це написала його донька. Він уперше за ба­гато років плаче, і чи не вперше в житті — від щастя.

і навіть похропує. Аліна навшпиньки підійшла й зазирнула в обличчя хропунові. Тато. Дівчина здивовано стенула плечима й пішла робити каву, пробурмотівши собі під ніс:

Очевидно, батьки погиркалися крутезно й тато переїхав до мене жити. Стоп! Де ж тоді його речі? Не логічно. Тоді...

— Доброго ранку, доню! — обірвав її роздуми татів голос. — Зроби й мені кавусі, будь ласка!

Вони сидять за кухонним столом та п'ють каву. Тато розповідає про те, як він застав її сплячою під вікном, про безлад у кімнаті, і як вона налякала його, вперто не бажаючи прокидатися. Проспала від вечора неділі аж до вівторка. Мусив набрехати Ірині про термінове замовлення, щоб пильнувати сон доньки.

Аліна майже нічого не пригадувала. Тому слухала мовчки. Та коли тато заговорив про картину, всередині наче щось ожило. Змія, згорнута в калачик, почала розкручуватися. А коли батько підійшов до мольберта і поставив його перед Аліною, змія закружляла у шаленому вихорі... І дівчина все пригадала.

Та навіжена хвиля, що заполонила її суботнього ранку, тримала міцно й не відпускала, допоки остання капля дощу не була виведена на полотні. Вона довго шукала чорну фарбу. Раніше нею майже ніколи не користувалася, тому що любила пастельні кольори. Коли небо було виписане, Аліна відчувала — це не все, тому що знала — на картині є ще хтось. І йому лячно у темряві. Тоді вона пригадала свій сон. Так на полотні, мов надія, з'явилася блискавка. А між книжками вона колись заховала гумові рукавиці, от і шукала їх, щоб блискавка її не вдарила. Останнє, звичайно, здавалося цілковитою маячнею, тобто повна дурня для нормальної людини. Однак на татовому обличчі жоден м'яз не здригнувся, очі залишалися серйозними. А згодом, коли блискавка освітила гору, з'явилась вона — та дивна жінка. Й Аліна мусила стояти перед мольбертом, поки не дописала її..

Потім враз відчула всередині таку пустку, ніби картина висмоктала з неї всю енергію. Від шаленої втоми підкосилися ноги, і вона банально заснула.

Батько хвалить Аліну, говорить високі, добрі слова про її талант, про те, як він пишається своєю дитиною, і таке інше. А ще про особливі моменти в житті кожного митця, коли зовсім незначні події перевертають твою свідомість або, навпаки, ставлять все на свої місця, якщо в душі панує хаос. Тато говорить багато й натхненно. Аліна вдає, що слухає. Однак думки блукають десь в іншому місці. А коли врешті тато замовкає і приносить мисочку гарячого смачнючого бульйону, дівчина страшенно радіє. Вона майже дві доби не їла. Аліні здалося, що такої смачної страви ніколи не куштувала.

— Голодній кумі — хліб на умі, — жартує батько.

Після сніданку тато цікавиться — чи збирається вона сьогодні до Академії? Аліна, аж самій дивно стало, каже — так. Коли вони виходять із майстерні, Василь запитує доньку:

— А як ти назвала її?

Звичайно, мається на увазі картина. Аліна відразу відповідає, ніби назва давно вже сидить у голові ще до її створення.

— Пошматоване небо!

— Пошматоване небо! — повторила вже для себе, крокуючи вранішньою травневою вулицею. — Химерна назва, як і світ...

3. Той, що носить чорне

Я придумаю світ, щоб прокинутись в ньому,

Я придумаю час, щоб зустрітися з ним.

Я придумаю ціль, і до неї дорогу,

І терни на шляху, щоби був непростим.

Олег Стасик

Ранкова пора у місті. Нестямно горять білі свічки каштанів, зоріють світлячки акацій, мов прощальний акорд травня, потужний і п'янкий акорд. Життя триває, видозмінюючи реальність. Палітра білої фарби, дбайливо приготована не-бесним художником, виливається на світ натхненням творця, а чи того, хто тільки-но збирається ним стати.

Аліна стоїть на перетині двох вулиць і не поспішає пере-ходити на інший бік, хоча світлофор впевнено підморгує зеленим. Її зачіпають руками, раменами, сумками, перехожі бурчать невдоволено, обходячи таку собі несподівану живу перешкоду. Засвітився червоний. Перед очима замиготіли машини. Роздоріжжя — на вулиці, у житті. Кожного дня робимо вибір або хтось його робить за нас... Розмірковуємо, куди рушати. Стільки доріг! Вибираєш одну. Інколи жалкуєш, але повернути назад не вдасться, коли зметикуєш, що не туди завернув. Рух односторонній. А якщо піти на червоний? Й Аліна робить перший крок на...

Чиясь чіпка сильна рука рвучко шарпає її назад. Аліна втрачає рівновагу й майже падає, перечепившись через бордюр. Та ті ж таки руки втримують її і ставлять обережно на ноги.

— Ну ти даєш, Аліно! Я також буваю заглибленим у себе, але не настільки! — чує в себе над вухом знайомий голос.

Це сусід знизу, господар Бузка, Петро.

— Ой, слухай. Замислилась. Дякую тобі, Петре, — розуміючи безглуздість ситуації, виправдовується Аліна.

— Пусте! Ми ж сусіди. І не тільки помешканнями, — доволі поважно провадить Петро.

— Як це — не тільки помешканнями? — дивується Аліна.

— А так... Ми з тобою живемо сьогодні? Так. Живемо в одному будинку, ходимо однаковими маршрутами. Ось тобі наочний приклад, — Петро киває в бік світлофора. — Зрештою, живемо в одному місті, дихаємо од...

— Ой, Петре! Жартуєш? Із такою серйозною мармизою! В одному місті, на одній планеті, в одній сонячній системі, в одній галактиці... І так далі. О, зелене світло. Переходимо? Амнезія минула. Я буду чемною дівчинкою.

— Ні, на жаль, мені в інший бік. Поспішаю.

— Що ж, тоді бувай. Ще раз дякую. Аліна переходить дорогу.

— Аліно! Агов! — несподівано до вух долітає голос Петра. Вона зупиняється. Озирається й дивиться запитально на юнака.

— Вдалого тобі дня!

— Дякую! Навзаєм!

Вони розбігаються. Аліна думає про хлопця. А він нічо-го. Трішки дивакуватий, правда, точніше навпаки, надто нормальний порівняно з її знайомими.

Біля Академії велелюдно, чи то пак багатостудентно. Майже літня погода навіть найледачіших студентів випхала на вулицю. Тим паче, що страшний привид сесії все настирливіше нагадує про себе, мов сновида, тиняється коридорами Академії, зазираючи допитливо у двері аудиторій. На зло сесії навколо Академії буяли, нагадуючи про свою присутність п'янким ароматом, пахучі акації. Білосніжні красуні недбало губили пелюстки і засипали алеї світлим маревом.

Аліна, згорнувши на землю пелюстки акації, сіла на лав-ку. Так, перша пара... Історія релігії. Залік і так гарантований. Ще однієї перепалки з нею колишня аспірантка, а теперечки повноцінний викладач Броніслава Сергіївна (по-народному Броня-Проня) не переживе. Тож бути чи не бути? Іти чи не йти?

— Звичайно, не йти, — глузливий шепіт падає їй прямі-сінько у вухо. Аліна сполохано зойкає.

Незнайомець у чорному повільно виходить із-за лавки і, обіпершись однією рукою на спинку, теревенить:

— Привіт, мала! Як ся маєш? Гарний колір волосся, весняний.

Це був той самий тип, у чорному. Аліна ошелешено гли-пає на хлопця. Раптова його з'ява трішки приголомшила.

— Ти що, оніміла? Не бійся, я тебе не з'їм. Пішли вип'ємо кави, запрошую. На фіг тобі ця «Грицева шкільна наука». Познайомимося нарешті! Скільки можна за тобою бігати?

Несподівано їхню розмову, вірніше, монолог хлопця, переривають галасливі вигуки одногрупника Аліни Андрія. Він тисне тому, що в чорному, руку:

— Привіт, Кажане! Кого я бачу? Дійсно ти? Це в мене, сподіваюсь, не глюк. Надумав вчитися? Ги-ги-ги. Направ-ду — ні сіло, ні впало. З'являєшся в Академії, «мов сонце у Львові». Сервус, Аліно! Тільки про тебе й думаю цілий ранок. Слухай, чуваки казали, що тіпа в тебе можна позичити конспектик. Пронька й так тобі залік автоматом поставить. А в мене — повна задниця, перепрошую, гузниця... Будь ласочка, сонечко, позич конспектик!

Андрій розпачливо й майже безнадійно зазирає дівчині в очі. Коли тебе називають сонечком, хай навіть нещиро, треба здаватись.

Не перестаючи дякувати, Андрій жадібно хапає конспект і квапливо йде до вхідних дверей Академії. Звідти його вже гукають. Стосунки Аліни з одногрупниками не можна назвати звичайними. Такий собі тимчасовий «пакт про ненапад»... Однак вона ніколи нікому не відмовляє в ось такій «наглій допомозі». Тим паче, що Андрій завжди привітний, навіть з ізгоями.

— «Итак, она звалась» Аліна. Гарне ім'я. Тобі пасує, — обізвався Кажан.

— Щодо Пушкіна, можна й продовжити: «ни красотой сестры своей, ни свежестью ее румяной не привлекла б она очей». Напрошується висновок, що тобі від мене треба, хлопче? І чому ти за мною шпигуєш? Й у п'ятницю, і сьо-годні, — запитує сердито Аліна.

— Ще сам не вирішив, — нагло відповідає хлопець і без-церемонно роздивляється Аліну, мов заморську дивовижу, через темні скельця своїх окулярів й до того ж нахабно по-сміхається кутиками уст. — А що, у тебе є сестра? Познайомиш? Може, вона не така мудра!

Ну все, з неї досить! Знайшов собі доісторичний об'єкт для досліджень. Хіба в Академії дівчат мало? Мов реп'ях. Аліна заледве вичавлює із себе:

— Знаєшятобідужевдячназатойвипадокупаркуівсетаке- та розумієш ти ж сам студентсесіямаюбігти.

Дівчина випалює це на одному диханні, немовби то не купа різних слів, заплетених у речення, а так — одне майже безконечне. Аліна переводить подих і впевнено крокує в бік Академії. На ходу, не озираючись, кидає:

— Всього доброго. Бувай.

Вона лякається вимовляти його ім'я вголос. Чому? Поки що й сама не добере чому.

Аліна ховається за дверима Академії. Притулившись спиною до холодної стіни, якусь мить стоїть збентежено. Можливо, вона надто брутально відшила хлопця? Кажан врятував її тоді, у парку! Але ж він шпигував за нею? Чому? Та це ж зрештою й врятувало її. У душі якийсь хаос. Правда, хаос і безлад доволі різні речі. У власному творчому безладі Аліна завжди знає, де що шукати, а тут ніби хтось навмисне попереставляв речі дивним робом, і вона не відає, як цьому дати лад. Винуватець сум'яття лишився за дверима. Той, що в чорному, чи то пак Кажан, і лякав, і водночас бентежив. Це так, коли стоїш над прірвою. Лишень півкроку, і ти полетиш. Або вниз, або вгору. Здоровий глузд переконує — неодмінно полетиш униз. Та хто в дев'ятнадцять років зважає на здоровий глузд? Аліну чомусь хвилюють його очі, хоча він так ретельно приховує їх окулярами. Вона відчула його погляд. Ні, не слизький і не свердлячий. Він баламутить. Навіть не бентежить, а гірше... Баламутить і тому дратує.

— Невже я йому подобаюсь? — Чи то запитує себе, чи то стверджує Аліна, розмірковуючи майже вголос, і сама собі відповідає: — Угу, ти давно в люстерко зазирала, дорогенька? Я й забула! Ти ж у нього майже ніколи не дивишся. Подобається вона? Що за маячня, дівчино! То ж тобі не мамині жіночі романи, де з першого погляду закохуються до божевілля. Ой, щось тут нечисто. Тримайся від нього якнайдалі, Аліно.

Дівчина крокує коридором. Під дверима аудиторії наштовхується на Броніславу Сергіївну і заледве встигає пригальмувати:

— Доброго ранку, Аліно! Ви так поспішаєте, голубонь-ко! Даремно, шановна, даремно! Спеціально затрималася під дверима, чекаючи вашого візиту, хоча пан Андрій Осипенко переконував мене, що ви не прийдете. Однак я йому не повірила, добре знаючи вашу вдачу.

— Доброго здоров'ячка і вам, вельмишановна пані Броніславо! — Аліна ніколи не називала викладачів по-батькові. Здебільшого викладачам це подобалося. Тим, хто старався заперечувати, вона ґрунтовно й науково-виважено пояснювала неукраїнськість такого звернення. Зрештою всі звикали. Однаково Аліну не перепреш.

— Та що ви? — продовжувала дівчина. — Де ж це бачено, проґавити таке свято — залік з улюбленого предмету в «моєї» улюбленої пані доцента.

— Такі приємні слова. Дякую, дорогенька! Однак намарно старалися, Аліно! Залік вам поставила автоматом, як і обіцяла. Прошу дати свою заліківку, — роздратовано говорить Броніслава Сергіївна, вбачаючи в словах студентки прихований підтекст.

— Як прикро! Цілісінькі вихідні старанно готувалася, майже не спала, і тут маєш...

Аліна не встигає договорити. У Броніслави Сергіївни уривається терпець:

— Що? Ніяких заліків! Мені ваших практичних вистачає. Давайте заліківку, на мене студенти чекають.

Аліна вдавано довго знімає наплічник і водночас мимрить:

— Хто 6 міг подумати! Я ж половину лекцій пропустила і не всі практичні здала. Ви таки дуже добрі до мене.

Прошу вас, швидше! Я дуже ціную ваш аналітичний розум, Аліно, незважаючи на таку черепахуватість у даний момент.

Аліні стає зрозуміло — в аудиторію її не впустять. Дівчина розчаровано простягає залікову книжку.

— Дві години до наступної пари. Іду вип'ю кави. Добре, що взяла із собою Кафку. Почитаю й подумаю або подумаю й почитаю. Слава Богу, відшила цього типчика в чорному. А то поруч із ним думки розбігаються в різні боки, мов вередливі діти... - виходячи з Академії, Аліна розмовляє сама із собою. Дурна звичка.

На вулиці весна плавно переростає в літо. Пелена чарівного серпанку, яка витає над буйним квітучим травнем, поступово переплавляється в більш спокійний і врівноважений ритм червневої мелодики.

Аліна заходить у кафе, де майже порожньо. Її місце в лівому куті вільне. Бере каву й сідає за стіл, витягуючи з ранця книжку. Двійко дівчаток-підлітків за сусіднім столом п'ють ядучу «Пепсі». Точно прогулюють уроки, он і наплечники біля столу безладно валяються; хіхікають безжурно, гортаючи зацікавлено глянцевий «Pink». Звичайно, коли весна так шаленіє, то як молодому серцю втриматися в загальноприйнятих суспільством рамцях. Риторичне запитання! Ті, які створили ці рамці, забули, очевидячки, що також колись були молодими. А може, і не забули, а просто безглуздо й бездумно відповідають швидкому плину літ помстою. Цікаво, чи отримують вони від цього кайф? Навряд. Тільки шумовиння... Аліна попиває каву й крадькома, так, щоб не сполохати, спостерігає за вічномолодою енергією тих, хто ще не знає про життя нічогісінько, починаючи робити у ньому перші помилки. Без них навряд чи можна потім стати мудрими...

 — Ти ж мене підманула! Твоя мама така була і сестра така була! Підманула, підвела! — чує за спиною знайомий глузливий голос.

Від несподіванки дівчина підстрибує. Власник голосу без запрошення вмощується навпроти Аліни. У правій руці горня кави. Лівою бере до рук Кафку. Аліна сидить, збентежено тріпаючи повіками.

- М-да. Це можна пробачити. Адже ти відмовила мені в приємності випити з тобою кави через нього. Кафка. Цікаво. Любиш літературу абсурду?

Кажан ставить каву на стіл і відкриває книжку:

— Для чого молодій вродливій дівчині ця дурня? — продовжує Кажан. — Не любиш ходити в рожевих окулярах від Гуччі? Я теж. Тому ношу чорні. Ми з тобою дуже схожі, Алінко. Ти не така, як всі, і тебе це бентежить. Правда? — він підносить до своїх уст горнятко з кавою, поволі робить довгий ковток, дивлячись через скельця окулярів на Аліну.

Аліна підносить каву до вуст, робить ковточок, не відводячи від Кажана погляду. Може, вона навчиться не боятися його?

Юнак кладе руку на книгу:

— Знаєш, від чого він помер? Ні, не від туберкульозу. Це банально. Він помер від нудьги. Заповів другові спалити всі свої твори. Краще б він сам це зробив, як Гоголь «Мертві душі-2». Друзі можуть зраджувати. У тебе є друзі, Аліно?

Схоже, він не чекає відповіді. Юнак робить ще один ковток і переводить погляд на дівчат за сусіднім столиком. Ті зайняті власним життям: безтурботно теревенять по телефону й не зважають на сусідів.

Аліна не може зачепитися за жодну розумну думку. До неї підкрадається той панічний страх, який відчуває жертва перед удавом. Якщо вона залишиться тут — їй кінець. Хтось вклав йому в уста її думки. Це лякає, та ще й як. Дрібка здорового глузду наполягає: «Втікай, благаю! Втікай! Не вистачало ще тобі вклепатися!» Та Аліна продовжує сидіти непорушно. Думки порозбігалися в різні боки. Ніхто ніколи не міг загнати її в глухий кут. Будь-кого вона вміло «розводила» голою логікою в найвитонченіший спосіб. А тут така халепа. Слова кудись подались, мов перелітні птахи у вирій, і вона залишилася наодинці перед ним, мов перед Голіафом. Але ж вона не Давид... Зачудована й майже скорена, не годна ні відповісти, ні заперечити, встати й піти. Її заціпило. Просто сиділа, втупивши свій погляд у горня з кавою, і мовчала.

Раптом за барною стійкою почувся жахливий дзенькіт. Аліна здригнулася від несподіванки. Барменша перевернула тацю з чистими горнятами, сиплячи прокльони на голову тому «виродку» з вулиці, котрий так по-глупому бавиться, пускаючи в очі людям сонячні зайчики. Це вивело Аліну із заціпеніння. Вона ніби збоку подивилася на ту дурнувату ситуацію, у яку себе так безглуздо дозволила запроторити. Думки й здоровий глузд повилазили зі своїх схованок, встидливо обтрушуючи лати. А за ними вернули слова.

— Гарна спроба, друже! — промовила з притиском Аліна. Однак сказала вона це, очевидно, надто голосно, тому що дівчата за сусіднім столиком принишкли і витріщилися на неї. Ще кілька хвилин тому це б її збентежило, однак зараз

стало байдуже. Ніхто не має права заходити на її територію без дозволу й вказувати, що вона має робити.

— Гарна спроба, — повторила з притиском. У голосі бринів метал, мов щойно викуване лезо шаблі.

Аліна бачила, що Кажан це відчув. Схопилася з місця, взяла в руки книжку, спересердя закинула її в ранець і застигла від несподіванки.

Кажан сміявся, тихесенько, ледве чутно хихотів. Аліна сердито блиснула своїми блакитними очима, розвернулася й перед тим, як вибігти з кафе, роздратовано випалила:

— Приємного дня, друже!

Вона вже не чула слів хлопця, котрі полетіли їй вслід:

— Клітка йде шукати пташку.

Алінина злість не мала меж. На себе, на цього телепня, на весь світ. Вона, заглиблена у власний гнів, нікого й нічого не помічала.

Навпроти кафе, підпираючи плечем ліхтарний стовп, стояв юнак у білому. Він безжурно бавився дзеркалом, запускаючи в небо сонячних зайчиків. Хлопець задоволено посміхався, спостерігаючи за роздратованою Аліною, яка надто зосереджено дивилася собі під ноги, простуючи сонячною вулицею.

4. Мама

Сміх, що має до мене назавтра прийти,

розпізнаю сьогодні поміж плачу я.

За хвилину до того, як з'явишся ти,

— я тебе передчую.

Сергій Жадан

Холодний піт рясно вкриває все тіло. Аліну трусить від побаченого у сні чи то від холодного світанку, який заповзає в майстерню через навстіж розчинене вікно. Вона натягує собі на голову ковдру, яку в сні відкинула вбік, і знову засинає...

Ранок починається не з дуже приємних звуків за стіною. Там щось грюкає, надто голосно гуде, аж висвистує. Через стінку — мансарда сусіднього під'їзду. Вона завжди стояла занедбаною пусткою. Належала ЖЕКу і використовувалася в господарських потребах, як склад чи вихід на дах для того, щоб полагодити його або почистити стічні труби, у які набивалося неслухняне сухе осіннє листя, пташине пір'я та різний непотріб, занесений жартівником вітром, а потім змитий дощем. Аліна кілька хвилин лежить, не рухаючись, і розуміє, що їй не спиться не лишень від цих набридливих звуків. Хтось дивиться на неї.

Аліна різким рухом скидає на підлогу ковдру. На підвіконні сидить Кажан і, не соромлячись, роздивляється дівчину.

— І чому я не здивована? — говорить чи то собі, чи то йому Аліна.

— Доброго ранку, сонько! Хто рано встає — тому Бог дає! Вікна чому на ніч не замикаєш? То правдива спокуса. Усе навстіж відкрите, просто гріх не зазирнути. Тяжко перепрошую, бачу — розбудив. Якби знав, що ти ще спиш, наказав би майстрам прийти пізніше. Ми ж тепер із тобою типу сусіди. Мій старий майстерню для мене вибив. Доводжу до пуття.

— То ти цілком випадково тут? Гуляв сусідньою дахівкою і забрів у гості, — єхидно говорить Аліна. — Ти дійсно ненормальний і справді мене переслідуєш? — Алінині ноги навпомацки шукають капці біля ліжка й не знаходять їх. Ота звичка навіть влітку спати в піжамі — лишалася з Аліною ще з дитинства. Те ж саме й стосовно кімнатних капців.

— Вони біля вікна, — ніби зовсім не чуючи сердитих слів дівчини, доброзичливо підказує Кажан.

Аліна вже починає звикати до дурнуватої манери хлопця не відповідати на запитання.

— Слухай, чому б тобі не піти звідси, га?.— роздратовано випалює Аліна. — Не думаю, що я можу тебе вразити чимось, чого ти досі не бачив.

Вона підходить до вікна, щоб зачинити.

— Прикро, мала! Не з тої ноги встала? Може, поп'ємо кави й побалакаємо? Класна хата.

— Не в цьому житті, малий! На сьогодні ти в мої плани не входиш, — й Аліна майже силою виштовхує хлопця зі свого підвіконня. Замикає на всі замки вікно й наглухо зашторює його.

Ранок остаточно зіпсований, як і день, судячи із звуків за стіною. Перевдягається в спортивні шорти, у білу футболу і йде бігати. Біг завжди діє як транквілізатор. Коли виснажуєш до межі тіло, то принаймні на деякий час забуваєш про те, що тебе хвилює чи бентежить. Згодом проблеми, зазвичай, знов-таки вертають, однак це дає змогу не зациклюватися на них і подивитися на ситуацію ніби з боку, не лишень ізсередини. Наразі проблема єдина — в Аліни з'явився настирливий сусід, а точніше — претендент на частину її території. І, здається, не тільки...

Після бігу, коли прийняла душ і поснідала, проблема не здавалася вже такою жахливою. Одне добре — Кажан усім своїм єством витіснив геть нічний жах.

У майстерні ставало спекотно — дах нагрівало сонце. Та Аліна не ризикувала розчиняти вікна. Вистачить на сьогодні сюрпризів. Хтось постукав у двері. Дівчина підійшла й, не запитуючи банально: «Хто там?», розчинила їх. На порозі стояла мама, важко й уривчасто дихаючи, мов після важкої непосильної праці. Голубий шифоновий костюм від там когось (черговий мамин заскок), як завжди, ідеально припасований до її тіла. Бездоганна зачіска, світло-русяве волосся дбайливо зачесане. Й обов'язковий атрибут — босоніжки на високих підборах. Як вона ухитряється з них не падати? Мама дивилася на Аліну через ніжно-коричневі скельця окулярів від Гуччі. Напівморок у загальному коридорі приховує справжній настрій маминих очей.

— Мамо! Ти? — розгублено белькоче Аліна.

— А ти хотіла побачити привида? Тоді вибач! Доброго дня! Зайти можна? — роздратовано кидає жінка.

— Привіт! Звичайно, заходь.

— Це — жах! Ліфт не працює, і майже десятий поверх. Вище — тільки небо та сонце! — вдавано сердито веде Ірина і вмощується на стілець біля письмового столу.

— Ма! Чай будеш? — говорить те, що перше приходить у голову.

— У тебе, крім кави, є чай? — здивовано й дещо саркастично перепитує мати.

— Є, зелений. Будеш? — доволі спокійно відповідає Аліна.

— Буду! — Ірина манірно закочує догори очі. — Боже! Яка тут спека? — Відкриває ніжно-білу сумочку від когось там й витягує малесеньку пляшечку мінералки. Жадібно п'є.

Скільки себе пам'ятає Аліна, мама завжди вдягалася зі смаком, бездоганно. Кожна дрібничка в її гардеробі продумана досконало. «І звідки у вчителя української літератури такий художній смак!?» — Такі кокетливі «реверанси» любив робити мамі тато. Авжеж, це правда! От і зараз. Блакитний костюм витончено підкреслює колір її очей. Біла сумочка, отже, і білі босоніжки й доволі дороге намисто з направду натуральних лілейних перлів і така ж розкіш у вухах. Правда, цей весь ансамбль створював радше приємне враження, аніж відчуття гламурного несмаку. На пальцях, крім обручки, нічого зайвого. Так, у мами суперсмак... Із зовнішніх даних, якими щедро обдарувала маму природа, Аліна отримала у спадок лишень очі та волосся, яке вона «зуміла так нахабно спаскудити» — слова мами. Усе решта від тата... О ні, не все! Ще характер. Аліна тепер це знала — ота криця у натурі мамина.

Дівчина мовчки вмикає чайник, запитуючи себе: «Чому вона прийшла? Завжди я робила перший крок». Потім зазирає на верхню полицю над кухонним столом. Слава Богу, пачка зеленого чаю, завбачливо принесена батьком: «Так, про всяк випадок», на місці. Тато передбачав, очевидячки, такий розвиток подій. Дістає горнята і замислено спостерігає за мамою. Та, напившись досхочу води, скидає з ніг елегантним порухом босоніжки, потім встає зі стільця і прямує до замкненого вікна. З-за стіни чутно шурхотіння і чиїсь басовиті голоси. Мама рвучко розчиняє вікно.

— Ти здуріла, дитино! Така задуха, а ти позамикалася на всі замки. Думаєш, так заховаєшся від світу? Теж мені Сковорода. .. Чи вирішила зробити з майстерні Діогенову діжку? — не вгаває Ірина.

«Слава Богу, все, як завжди! Нічий пес не здох!» — заспокоюється Аліна.

— Чого ти прийшла, мамо? — спокійно запитує донька, вона ж бо на своїй території. — Ще раз посваритися? Знаю наперед, що ска...

— Ти мене не так зрозуміла, — обриває Аліну на півслові Ірина й ошелешено витріщається на доньку.

Ірина розгублено стоїть біля вікна. Вона знала — важко буде розпочати цю розмову, але не думала, що настільки. Жінка обережно й уважно підбирає слова, знаючи — цю битву вона програла. Та не сьогодні, а коли погодилася на переїзд доньки сюди, в оце Богом забуте місце, з метою виховного моменту. Думала, непутяща донька оговтається, не зможе жити без комфорту, без рідних стін і максимум через тиждень примандрує додому зі сльозами каяття та благання. Минув місяць, а вона не вертала. Ірина знала чоловік тримає з донькою зв'язок. Це добре, мусить бути контроль. Однак не сподівалася, що Василь аж настільки допомагає... Тут направду жити можна. А вчора, коли вона між іншим завела розмову, чи не час блудній дитині повернутись додому, взагалі сказав, що Алінці без них (тобто рідних батьків) набагато ліпше... І що донечка нарешті стала правдивим художником, почавши дійсно писати картини, а не малювати. Правду кажучи, це найбільше збентежило Ірину. До того ж якесь дивне передчуття чогось незворотного, що підстерігає її дитину, не давало спокою. Сни з минулого останнім часом приходили дедалі частіше. Цю ніч не спала і вирішила помиритися з донькою. Врешті-решт її Василь — надто м'яка людина і не все бачить таким, яким воно є насправді. Ірина постійно ним крутила, мов циган сонцем, тепер ось дочка вправно продовжує це робити. Яблуко від яблуні... Можливо, вже не такі пропащі справи в її Алінки? А донька з тихенької домашньої бунтарки перетворилася на справжнісіньку революціонерку. Он і метал у голосі задзвенів.

— Ти мене не так зрозуміла, доню, — повторила примирливо Ірина. — Я сумую за тобою. Розумієш, того разу все так по-дурному склалося і ми не погомоніли, як дорослі люди. Так, визнаю, винна — погарячкувала. Пробач.

Аліна наливає в горнята до заварки окріп, якусь мить здивовано розмірковуючи над почутим. Тоді сідає за кухонний стіл.

— Добре. Давай побалакаємо, як дорослі люди. Вибачення прийнято.

Ірина чемно перетинає кімнату й сідає на краєчок стільця, якось невпевнено... Це ж не її територія. Вона відчуває. Стіни кімнати, пофарбовані в жахливий фіолетовий колір, тиснуть зі всіх боків. Стелажі з книгами, половини назв яких вона ніколи й не чула, хоча і не вважала себе неуком (і це читає дев'ятнадцятирічна дівчина!), на вікнах помаранчеве лахміття, тобто штори, а найжахливіше — навпроти за столом впевнена в собі Аліна.

— Дякую, мамо, що прийшла, — веде Аліна. — Я пару разів пробувала погомоніти з тобою, пригадуєш? Ти вимикала телефон, не бажаючи зі мною розмовляти. Зараз у мене гарна нагода попросити вибачення за зіпсуті штори, за те, що досі не виправдала твоїх сподівань, однак це ще не остаточно. Час покаже. Може, я направду рухаюсь не в той бік? Я до вас не повернусь. Мені тут добре. Самій. Правда, добре. Пий чай.

Аліна бере з полиці цукерничку, дві чайні ложечки, кладе на стіл.

— Бери цукор. До речі, у мене в холодильнику є «Корона», яку ти любиш, мамо, — і Аліна відчиняє двері холодильника, витягуючи з нього плитку шоколаду, — можна дати до чаю лід. Будеш?

Ірина ствердно киває головою і в горнята з чаєм перекочовують маленькі прозорі кубики льоду.

Простір у тій частині майстерні, яка зветься кухнею, насправді дуже тісний, однак вдало скомпонований. У правому куті кімнати, навпроти вхідних дверей, електроплита. Справа від неї стіл із полицями. Зліва холодильник. На холодильнику мікрохвильовка, на столі електрочайник. Над столом шафка з поличками. Без смаку, на Ірину думку, та все ж доволі практично. Ірина кладе в горня дві ложки цукру, хоча її звичайна доза — півложечки. Розгублено помішує його, вистукуючи об стінки горнятка ложечкою й обмірковуючи слова, які прийшла черга їй казати. Шурхотіння за стіною, яке називається чужим ремонтом, заважає зосередитися:

— Як ти можеш у цьому гармидері жити, донечко? — примирливо говорить Ірина. — Це ж суцільний стрес. Переїдь додому, поки воно не закінчиться. Ти ж, доню, ще сесію доскладати мусиш. Тільки не сприймай мої слова як бажання задобрити чи обдурити тебе.

— Я й не сприймаю. Цей «стрес» тільки-но почався. Однак звідси нікуди не поїду. Ремонт тут тільки вдень. І триватиме недовго, сподіваюсь. До того ж я півдня в бібліотеці, півдня в Академії чи на етюдах...

Аліна п'є чай без цукру. Цього батько навчив — художник мусить навіть фізично сприймати довершеність смакової гами, не спотворюючи її.

Вони мовчать. Кожна сьорбає свій чай, зосереджено думаючи, що ж буде далі.

— Слухай, доню! Може, підемо в якесь кафе. Мені цей шум діє на нерви, будь ласка, — озивається першою Ірина, вдаючись до хитрого маневру: виманити супротивника на нейтральну територію.

— Добре! Я перевдягнусь. Через пару хвилин буду, — погоджується доволі легко донька.

Аліна прямує до вхідних дверей. Там зліва невеличка шафа. Витягує звідти якесь шмаття й заходить до ванної кімнати, щоб переодягтися.

Тим часом Ірина роздивляється майстерню. Ліжко дбайливо застелене чимось фіолетовим і стоїть зліва від вікна. Мольберт справа. На ньому порожнє біле полотно. Під мольбертом щось недбало накрите клаптем тканини. Ірина підходить до мольберта, нахиляється, здіймає шмату і ставить картину на мольберт поверх чистого полотнища. Очевидячки, це саме той шедевр, який так нахвалював Василь. Ірина робить пару кроків назад і...

...торопіє. Картина одразу затягує. Кожна краплина дощу, мов справжня, а не намальована. Та річ не в цьому... Вона одружена з художником і бачила чимало прекрасних полотен — на виставках, у галереях, у музеях. Однак це — геть інше. Алінин витвір вабить і водночас жахає. Це вона вже колись переживала, відчувала.... Ірина прискіпливо вдивляється в очі жінки на картині. Вона знає її! Цей такий знайомий рух правою рукою й... Це — вона. Вирує гроза, блискавка розриває небо. Здається, ніби хтось дбайливо ховав у пам'яті ці спогади, а жінка з полотна торкнулася пальцями до призабутого й змусила його воскреснути. Хоча воно було вже давно мертвим. Ірина його сама поховала, пересвідчилась у тому, що назавжди. А воно насправді ніколи не вмирало. І ось зараз поруч, наздогнало її, можливо, чекає слушної нагоди, щоб напасти! Жах своїми пазурами впивається в серце, вириває з тіла тепло і радість. Ірина через силу відриває погляд від картини й квапливо накриває її. Чує шерех у себе за спиною. Ірина стоїть, захоплена зненацька, не чула — коли донька увійшла, й не знала, скільки часу простояла перед цією картиною, пригнічена і збентежена заразом. Минула лишень мить чи вічність?

— Прекрасне полотно, доню. Алінко, звідки ти взяла ці образи? — ледве чутно каже Ірина.

Скільки часу вона простояла перед цією картиною — мить чи вічність?

— Наснилися, — спокійно відповідає донька, і це правда.

Мовчки виходять із кімнати. Мама йде попереду, тиха

й трохи збентежена. Аліна замикає двері і наздоганяє Ірину між дев'ятим і восьмим поверхами. Несподівано зупиняється:

— Мамо, де твої сумочка та босоніжки? Ти ж боса...

Кумедна ситуація, однак Аліні зовсім не смішно. Вона ще

ніколи не бачила такою розгубленою свою матір, завжди надто впевнену у власній правоті, до педантичності вишукану в манері розмовляти, вдягатися, рухатися, що, як і коли їсти. Ірина зупиняється й збентежено дивиться на босі ноги. Аліна тим часом вертає назад до майстерні, за босоніжками та сумочкою.

Вони сидять на вулиці під парасолькою літнього кафе. Задуха дня говорить про те, що таки прийшло літо. Ірина п'є мінералку малюсінькими ковтками. Аліна замовила сік, ще не принесли. Вони мовчать. Точніше, мовчить Ірина. Уперше за дев'ятнадцять років вона не повчає, не читає нотацій... Чомусь це погано. Аліна вирішує рятувати ситуацію, тому що відчуває себе винною. Це ж вона написала ту дурну картину. Чому ж вона так шокує її рідних? Дівчина починає розповідати мамі про справи в Академії, про сесію. Ірина ніби оживає, слухаючи буденну розмову доньки. Як спраглий вазонок, котрий без води опустив своє листя та тихо вмирає Ти починаєш лити на нього водицю, і він оживає. Буквально на очах піднімає свої пелюсточки вгору... Мить — і він уже стоїть впевнений у собі, весело підморгуючи світу. Ірина Поволі, мов та квола рослинка, всмоктує в себе слова Аліни Після годинної розмови, коли вони прощаються, Ірина витягує зі сумочки ключі:

— Візьми, Алінко, це від квартири, від нашої квартири, твоєї також. Можеш приходити будь-коли. До речі, у майстерні слід поставити кондиціонер, а то ти влітку задихнешся від спеки або дістанеш тепловий удар.

Очі Аліни від здивування стають розміром зі сливу. Ірина тим часом продовжує:

— Я завтра ж, поки ти будеш в Академії, займуся цією справою. До речі, у тебе є ще один ключ від майстерні? Не хвилюйся, після того, як ми поставимо кондиціонер, я його поверну.

— А я й не хвилююся. Ключ є в тата, тільки він думає, що я цього не знаю, — весело підморгує мамі Аліна. — Дякую, мамо! Я рада, що ми помирилися. Мушу забігти в бібліотеку. Ще купа різних справ. Сесія, розумієш?

Аліна рвучко обнімає Ірину, цілує її в щоку і йде геть... У неї направду ще багато справ, і несподівано день, який так прикро почався, стає вдалим

РОЗДІЛ ІІ

1. Гонихмарник

Ой, вінку, мій вінку,

Хрещатий барвінку,

Ой, я ж тебе плела,

Вчора із вечора,

Та й на себе приміряла,

Миленького виглядала.

Українська народна пісня

Ірина сидить у вітальні. На столі майже допита пляшка коньяку. Вона нажахано дивиться у вікно, немов бачить там примару. Насправді — то її спогади.

Жінка з нитками-блискавицями повернулась із минулого. Ірина не втекла від колишніх примар. Вони — поруч, у цьому місті. Проте цього разу вона їх не цікавить. їм потрібна Алінка, її Алінка. Усе рухається по колу, по колу, по колу... Ні! Не по колу. У колі є пункт повернення. Усе біжить по спіралі, хаотично й безглуздо, піддаючись надто складній логіці природи речей. А тебе ж попереджали про це, здається, п'ять років тому. Не повірила, бо та примара видавалася такою жалюгідною, скореною. Не повірила. Чи повірила?

Чому ж ти сама себе обдурюєш, жінко? Знала, що це може бути. Сподівалася, що воно тебе обмине, втікала від нього. Врешті зуміла себе переконати — коло розірване. От і Алінку після сварки так легко від себе відпустила. Що ж тепер буде? А може, це лише сон, ота картина. Звичайнісінький химерний сон начитаної дівчинки. Ні. Аліні ж не примарилися рожеві слоники чи принц на білому коні. У сні вона побачила колишню тебе.

Ірина ступає босоніж містком своєї пам'яті, по битому склі розбитих на друзки надій, мрій, сподівань і несамовитого кохання. Знає, що не втекти від цього, не заховатися за вірною спиною Василечка, бо то вже не її боротьба, не її війна.

Двадцять два щасливі роки у шлюбі з Василечком. Їй не треба було подобатися свекрусі чи догоджати свекру Василько — сирота, як і вона. Його батьки пішли з життя несподівано. Тата здолав інфаркт, про таких кажуть «згорів на роботі», маму збила машина, коли вона поверталась із цвинтаря додому на сороковий день по смерті батька. Василеві тоді виповнилося вісімнадцять років. Хлопець мусив навчитися жити без батьків. Це йому вдалося. Майже.

Через три роки він зустрів Ірину. Батьки подбали про свого єдиного сина. Прекрасне п'ятикімнатне помешкання майже в центрі Львова і дуже поважні родинні зв'язки. Після вбогої сільської хати молодій дівчині це видавалося раєм. Правда, Іринка довгенько призвичаювалася до міського життя. Бракувало чистого повітря, неба, зір, простору, а найбільше — лісу. Мусила звикнути — назад дороги не було. Та це все заслуга Василька. Він терпляче вчив її жити в місті, вгадуючи наперед всі забаганки коханої. Підшукав дружині гарну роботу, в одній із найпрестижніших львівських шкіл, відповідне коло знайомих, яке примусив сприймати Ірину як рівню. Це було неважко. Ірина виявилася доволі здібною ученицею: гарний смак, гострий розум, а панським манерам та манірності так легко навчитися, маючи бажання.

Кохання. Таке щедре й жертовне. Вчора чоловік приніс додому величезний букет польових квітів, які терпко пахли полем, став на коліна, взяв її долоні у свої й ніжно прошепотів: «Я так люблю мою Іринку, як ніби й не любив ще

ніколи за двадцять два роки родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю... Так, я люблю її, мою Іринку, і з того щасливий». Ірина стояла збентежена, зачудована і щаслива. Василь додав:

— Я можу повторювати ці слова безконечно, Іринко. Хоча вони написані не мною. Це зі «Щоденника О. Довженка».

їхнє кохання не стало буревієм чи всепоглинаючим торнадо, можливо, саме цього бракувало Ірині, і вишукувала вона його в жіночих романах. Любов Василечка — наче лагідна погідна весняна днина. І в сонці того кохання Ірина купається досхочу, ловлячи себе на думці, що не можна бути настільки щасливою, бо ризикуєш накликати гнів богів... І ось, маєш! Накликала!

Кохання! Чи любила вона свого Василечка? Поважала, шанувала, піклувалася, він був батьком її дитини — але чи то є правдивим, таке кохання? Між ними ніколи не палав шалений вогонь ватри. Лишень помірне стабільне багаття, біля якого можна зігрітися, відігріти зашкарублу душу, солодко подрімати й не спопелитися...

Алінка. «Найшла коса на камінь», — любить говорити про взаємини доньки і матері чоловік. І таки правда. Якщо когось Василь і любить так само сильно, як дружину, то це Алінку — ніжну, добру, справедливу, інколи гостру, мов шабля, і метку, наче блискавка. Ірине «чіпляння» до дитини має на меті одне — мати дочку завжди на оці, контроль задля її блага. Так небезпечно сьогодні бути молодим, стільки спокус, а найважливіше, їй здавалося, що зможе захистити душу своєї дитини від нього чи того, що дамокловим мечем висить над жінками її родини. Сьогодні побачила ту картину і ледь не вмерла: сяк-так допленталася додому. Але хіба таке можливо? Невже це лишень витвір уяви художника — той сон? Хтось мав «принести» його у свідомість дівчини. Ірина здогадується хто, чорти б його вхопили. Але донька не повірить і не зрозуміє, коли все розповісти.

Подумає — схибнулася мати на старість. Вона у неї прагматична! Що ж робити?

Як болить голова! Господи, як болить голова! Конь не допомагає рані, що відкрилась у душі і кровоточить Трішки посплю, тільки трішки...

Маленький котик-сонько пухнастими лапками ніжно дмухає на вії, і вони змикаються, мов пелюстки квітки увечері. І ось уже дрімота на своєму човнику відносить її в далеч неозору й незорану та перейдену й пережиту. Дрімучі ліси, глибокі озера, твань та баговиння, вкриті барвистим квітковим килимом підступні болота, чисті живиці, грайливі й потужні ляскавиці[1] [1]. Волинь. Полісся. Її батьківщина. Вона вдома, нехай лишень у сні, та все ж вдома.

Ірина виросла в глухому волинському поліському селі. Настільки глухому, що телевізор у ньому дуже довго вважався дивовижею. Зі всіх боків до села тулився праліс — суворий приятель та поважний батько. Своєю силою він боронив село та його мешканців від вітровіїв і лихого ока. Принаймні, саме так видавалося тоді Іринці.

Батьків втратила рано, коли мала п'ять літ. Зима в той рік видалась дуже холодною і дуже сніжною. Снігу навалило так багато, що тато не встигав розчищати стежки. Маленька Іринка захоплено бігала розчищеними стежинками-тунелями, наче казковими лабіринтами крижаного палацу з казочки, яку їй частенько читав татко на ніч. Одного сніжного дня батько пішов у сусіднє село в якійсь нагальній справі. Та, очевидно, вирішив вкоротити шлях і подався через ліс. Ліс знав, як своїх п'ять пальців. Та чи то сніг був занадто глибокий, чи то Блуд у лісі причепився — додому так і не вернув. Тіло знайшли лишень у квітні, коли врешті розтопився сніг, біля Чорничного болота, а це в протилежний бік від стежки до сусіднього села. Всезнаючі язики сільських хвесьок запевняли, що це лихий його в дебрі заманив, а через що... Бо відцурався давніх звичаїв. Не годиться іти до лісу, хай навіть взимку, без оберега. Дитячі спогади дуже невиразні. Вона пригадує майже темну кімнату, запах прополісу від свічок навколо щільно зачиненої домовини і голосіння мами:

— Чоловіче мій! Павлику! Павлушенько!

Куди ж ти убираєсі, куди ж ти виряджаєсі?

Та не йди ж полем, бо ніжку поколеш.

Та не йди морем, бо утонеш.

А йди ж попід горою та бери й мене із собою!

І він забрав. Мама дуже тужила за батьком, побивалася, плакала-ридала, щодня бігала на цвинтар і проводила там по півдня. Одного разу потрапила під не дуже теплий квітневий дощ, змокла до ниточки, застудилася і захворіла. Згоріла, мов свічка: ні уколи, ні пілюлі, ні бабусині знахарські трави не допомогли. Бабуся сказала, що вона не захотіла жити і татко забрав її. Іринка залишилася сама-самісінька: ні сестри, ні брата, ні тітки, ні дядька. Тільки старенька бабуся, яка домоглася таки, незважаючи на свій поважний вік, опіки над дівчинкою.

Отак вони вкупі й жили — Іринка й бабуся Орина. Іринка росла спокійною, роботящою, дуже чемною дівчинкою. Не розбещеною матеріальними благами, не розвезеною батьківською любов'ю, у якій її однолітки, як і всі діти в нормальних повноцінних сім'ях, купалися, мов земля в гоже літо в променях сонця, досхочу. Співчуття, подекуди вдавана жалість односельців, які виливалися на неї звідусіль, куди б вона не приходила, лишень дратували. Іринка старалася не з'являтися надто часто на очі жінкам-жалібницям. Нарешті зрозуміла: бібліотека й ліс — це ті місця, де можна легко заховатися від надміру доскіпливих очей і в'їдливих язиків. Довгими зимовими вечорами вона багато читала, слухала бабусині казки та легенди про Перелесників, Полісунів, Щезників, Перестрічників, Мавок... Ліс для неї став другою оселею, у якій мешкали оті чарівні істоти з бабусиних

легенд. Добрий вірний приятель! Він галайкотів, щебетав, джерґотів, сердився, шаленів, хвилювався, радів, тішився, ридав, побивався, реготав, глузував, жартував, створюючи власний настрій, залежно від пори року, доби, погоди... в на любила гуляти в лісі, зазвичай без потреби, не так, як її односельчани — не збираючи ні ягід, ні грибів. Іринка слухала і розмовляла з лісом. Лишень тут відчувала себе вільною Одного травневого вечора Іринка після школи, переробивши всю хатню роботу та підготувавши уроки, пішла в гості до лісу. Іринка не мала близьких подруг, оскільки дівчата в сімнадцять років мало цікавилися творчістю Гете чи Томаса Манна, а віддавали перевагу дурнуватим теревеням — «як він на мене подивився» і «що я йому відповіла». Іринці поки що було байдуже до цих масних балачок і до стривожених поглядів хлопців на струнку звабливу постать русявої полісянки. Дівчинка йшла стежиною, яка вела до Чорничного болота. Біля поваленої сосни завернула вліво, до своєї улюблениці — стрункої берізки, яка самотньо росла посеред галявини. На цю галявину рідко заходили люди, була вона досить далеко від стежки, та й гриби та лісові ягоди на ній чомусь не росли. Хіба що суниці! Та для суниць трохи зарано. Кінець квітня — ніжна й трепетна пора. Птаство лісове обзаводиться родинами, у тваринок також шлюбні ігрища й забави. Дерева та кущі шепочуть одне до одного молодою ніжною паростю. Зелений м'який килимок під ногами, поцяцькований синьо-фіолетовими барвами рясту та медунки. Подекуди біліють і білі горошки-дзвіночки. Пора цвітіння конвалій тільки-но розпочиналася. Дихалося від отих чарівних запахів неповторно-легко й свобідно. Хотілося отак вічно брести отим казковим світом, пити його вроду, дихати лишень нею. Неждано почула чийсь розмірений впевнений голос, який долинав якраз із галявини. Слів вона не розібрала. Звучали вони доволі сильно й незрозуміло. Стараючись не шарудіти, щоб не сполохати балакуна, Ірина тишком-нишком підкрадалася до галявини, все чіткіше чуючи незнайомі слова, що промовлялися чужинською, невідомою мовою.

Посеред галявини спиною до дівчини стояв зовсім голий хлопець, широко розставивши ноги. Знала, що то не гоже отак підглядати за людиною, та вдіяти із собою нічого не могла. Побачене дивувало. Ірина відразу впізнала юнака по дивакуватій, як для села, зачісці — чорне смолисте волосся спадало хлопцю на плечі. Це ж Ігор Сокірко з іншого кінця села. За ним бігали майже всі сільські дівчата. А балачок скільки вона ненавмисно переслухала від однокласниць про його вроду і про те, який він добрий, дужий, цікавий і ще щось там. Хлопець завжди лякав її, пропікаючи гострим поглядом своїх чорнющих очей. Що він тут робить? Голий у лісі в білий день. Руки Ігор підняв догори, бурмочучи то голосніше, то тихіше незнайомі слова. Мелодика їх доволі проста, та все ж невідома. І раптом Ірина зобачила в руках хлопця срібні блискучі нитки. Один кінець їх був міцно затиснутий у кулаку, а інший (о Боже!), інший піднімався вгору і губився десь у високості. Ірина закрила собі рот долонями обох рук, щоб не зойкнути. Юнак притягував хмари. Цього не може бути. Лунко загупало серце. Це ж усе вигадки, легенди про притягування хмар, заклинання.. . Як у бабусиних оповідках. Але... Тут поруч, за якихось п'ять метрів від неї, стоїть людина, розмовляє з небом і не просто балакає, а ще й наказує йому. Цікавість бере гору над здоровим глуздом. Ірина вирішує підібратися ближче до хлопця і випадково наступає на суху гілочку сосни. Та гучно тріскає. Ірина завмирає... Хлопець, не випускаючи з рук невидимі блискавиці, озирається. їхні очі зустрічаються, і вони кілька секунд пильно дивляться одне на одного. Сполохані очі-озера й смоляні насмішкуваті, глибокі... Ірина розгублено й перелякано починає задкувати. Потім зривається на біг. Вона біжить лісом і не озирається. Не віриться, що Ігор голяка стане її наздоганяти. Коли вбігає на рідне подвір'я, перші краплини дощу падають на землю. Починається справжнісінька злива, яка взялася нізвідки.

Увечері, сидячи в теплій затишній хаті й чуючи жебоніння крапель дощу по шибі, Ірина слухає неквапливу розповідь бабусі. У руках книга, однак чомусь сьогодні не читається:

— Ох, і постаравсі нині Гонихмарник, ох, і постаравсі А дощ який рівненький, мов кожна його стежечка до земли пестливо вирівняна... Колись моя бабуня казали, коли врешті після довгої посухи йшов дощ, отакий-во рівний, слічний, шо то Гонихмарник закохавсі, тому не до бешкетів йому.

— Гонихмарник! — прошепотіла Іринка і враз перед очима виникла гола постать юнака зі срібними нитками в руках. — А хто такий Гонихмарник, бабусю? Це те ж, що й Перелесник із ваших казочок?

— Тю на тебе! А ти шо, хіба не знаєш? Я ж тобі вже відала[2] [2]. Та тому, хто забагацько читає, так як ото ти, все може в голові переплутатисі. О, то сильний та небезпечний чоловічина! То перевтілений дводушник, — таємниче веде бабуся.

— Дводушник? — відклавши книгу вбік, зацікавлено розпитує Іринка.

— Дводушник, унученько, то напівлюдина, напівнечистий. Часто він допомагає, приганяючи під час посухи хмари, як ото тепер, але буває, шо принаджує град і грози, навіть смерчі. Та коли його розсердити, — веде неквапом бабуся, перебираючи навпомацки в'язальні спиці. Вона робить на замовлення черговий светр чи камізельку, добрий приробіток до бабусиної пенсії. Ірина також пробувала допомагати бабусі, однак у неї до цього «не звідтам ростуть руки» — говорила жартівливо бабуся.

— Отаке-от. Та ліпше від нього триматисі якнайдалі, особливо молодим слічним[3] [3] дівчатам, — говорить із притиском бабуся. — Закохаєсі й пропадеш. Ой, лишенько, внученько, дивисі — вже пізня пора! А я тобі на ніч такі небилиці відаю, шо не приведи, Господи, вночи примариці.

Ірина з бабусею живуть у невеличкій дерев'яній хатинці під солом'яною стріхою. Таких залишилося всього три на село: у столітньої Терпелихи, чотирьох синів якої забрала війна, у п'яниці-заброди Гєника, який повернувся в село із золотих копалень, поселився в старій напіврозваленій неньчиній хаті та, ніде не працюючи, пропивав зароблені важкою працею гроші. Третя хата під солом'яною стріхою — їхня. З подвір'я дерев'яними східцями потрапляєш на ґанок, а згодом — у затишну простору кімнату, завішану рушниками та обтикану пахучим запашним зіллям. Зілля скрізь — над вікнами, у пучечках, у віночках, у полотняних торбинках. Бабуся Орина — відунка-травниця, то в них родинне, кожен в околиці про то знає. Світлиця слугує і вітальнею, і кухнею, і спальнею для бабусі. Праворуч двоє дверей. Одні — комора. Інші — Іринчина кімнатка. Отак вони й живуть, трохи в злиднях та завше в злагоді.

Іринка вкладається на ніч. Вона любить спати при розшторених вікнах. За хатою росте ліс. їй подобається роздивлятися верхівки дерев, які місячної ночі ніби торкаються верхівками неба й бавляться там із хмарками та зірками. Дощ не вщухає. Десь далеко шаленіє гроза і заледве чутно шипіння ляскавиць. Не дуже яскраві мигунки[4] [4], світло від яких зовсім блідо долітає до села, мляво освітлюють небо. І в тому блідому полиску мигунок можна все ж дещо розгледіти в горобиному мороці ночі. Під хатою брилики бузку сумно плачуть, встеляючи своїми сльозами й так мокрісіньку траву. За хатою дорога, через дорогу ліс, чисто вимитий і спокійний. І раптом якась незручність не дає спокою, ніби щось псує цю ідеальну картину, яку дівчина встигає розгледіти при недбалому освітленні далекими блискавками. Там, на дорозі, постать людини. Якесь дивне збудження пробігає тілом. Вона, здається, знає хто.

Ірина лягає в ліжко. їй бентежно та цікаво заразом. Чому він стовбичить під її хатою? Згадує бабусині слова: «Гонихмарник закохавсі!» Зорі заховані за хмарами, заховане

за хмарами небо. На серці млосно й приємно. Іринка засинає. І їй сниться сон.

Дівчина стоїть на верхівці гори, щось притуляючи до серця. Дощ ллє, мов із відра. Платтячко намокло, здається, воно готове розчинитися. Потоки води стікають обличчям, і вона не впевнена: вода це чи її сльози, такі солоні на смак. Грозова ніч, кудлаті хмари знавісніло ширяють небом, і раптом цю пекельну темінь шматує мигунка-блискавка й освітлує те, що приховує злодійкувато ніч. Там, у долині, стоїть юнак, тримаючи в руках сріблясті нитки, керуючи хмарами, запускаючи долонями блискавки. Це Ігор, чи то Гонихмарник.

Сьогодні в сільському клубі концерт до Дня перемоги. Зійшлося всеньке село: і старе, і мале. Бабуся не прийшла — зле чується. Вона останнім часом надто часто хворіє... Тільки трав'яні відвари й допомагають. Таке свято в сільському клубі — велика подія. Всі ошатно вбрані, мов на Великдень.

Програма вечора розпочалася з покладання квітів до пам'ятника Воїну-визволителю. Піонери в червоних галстуках, веселі комсомольці, набундючене начальство, жменька ветеранів, барвиста юрба односельців, і квіти, квіти, квіти...

Далі все, як зазвичай, — гімн про нерушимість, хвилина мовчання, виступи голови колгоспу, парторга, голови сільради, директора школи. Потім речитативом випалює свої вітання з Днем звитяги шкільний комсорг, за ним перелякана чорнява дівчинка з великими білими бантиками-метеликами на голові, голова ради піонерської дружини. Потім виступає старенький дідусь від ветеранів війни, схожий на старого криничного журавля, якого прикували люди до води, обрізавши крила. І нарешті заключне слово бере «людина з району». Його вже майже ніхто не чує. Всім набридло.

Після двадцятихвилинної перерви розпочався власне концерт, якого всі з нетерпінням чекали. Після концерту,

коли вже досить стемніло, десь між десятою та одинадцятою годинами, Іринка непомітно вислизнула з клубу. Не любила дівчина танців. Почувалася там чужою.

Дівчина йшла весняною вулицею, вдихаючи на повні груди аромат бузку, черемхи, травневої ночі. За спиною залишилися гамір, метушня, п'яні крики, чоловіча міцна лайка вкупі з вдавано-веселим жіночим хіхіканням.

А ось і рідна оселя. У великій кімнаті світиться. Бабуся нізащо не засне, поки онука не повернеться. І коли рука лягає на хвіртку, за спиною озивається:

— Іринко, зачекай, будь ласка!

Ірина перелякано зупиняється. До неї підходить юнак. Вона впізнає його — це Ігор Сокірко. Серце затріпотіло, мов пташка, і гаряча хвиля збентеження накрила її з головою.

— Добрий вечір! Дай Боже щастя! — голос звучить доволі лагідно, сум'яття відступає. — Не полохайся, дівчино, я тебе не скривджу.

— Дай Боже! Я не з полохливих, — говорить Ірина, — мені трохи незручно перед тобою. Розумієш, за той прикрий випадок у лісі. Підгледіла не навмисно, слово честі. Не журись, нікому не оповідала, навіть бабуні. Нікому й не розповім. Я вмію мовчати.

Темрява приховує обличчя.

— А я й не журюсь. Звісно, не повідаєш. А зрештою, коли б і наважилася, то марно. Ті, хто повірить, і так знають, а ті, шо не вірять, — наплетуть купу малу і такого нахимерять, шо непереливки будуть і тобі, і мені. Підуть зводи та переводи[5] [5] селом... Тобі того тре', га? Село — всі, мов на долоні, — жваво веде хлопець.

— Якщо ми порозумілися, тоді добраніч, — говорить Іринка, трішки розчарована почутим, і штовхає рукою хвіртку.

Хвіртка чомусь не піддається. Пробує ще раз. Лишень за третім разом уздріла, що Ігор тримає її.

— Пусти. Ми наче замирилися[6] [6]? — розгублено перепитує дівчина.

— Замирилися! Та я не для цього сюди прийшов, — спокійно говорить юнак.

— Не для цього? А для чого ж тоді? — дивується Ірина.

Він підходить до дівчини так близько, що вона відчуває,

як своїм волоссям зачіпає тканину його сорочки, вдихаючи запах напрацьованого за день чоловічого тіла. Її голова заледве сягає рамен хлопця. У роті пересихає. Чар, який іде від сильних міцних чоловічих рук, від такої нежданої близькості, робить її майже безвільною.

Ігор відчуває дівоче збентеження. Так ставалося кожного разу, тільки-но він жадав якоїсь жінки. У нього було безліч дівчат, жінок. Вони на диво легко віддавалися йому, виконуючи всі його зацьханки[7] [7]. Дівчата за ним гибіли[8] [8], навіть благали, щоб він не полишав їх. Та парубок любив розмаїття. їсти щоденно мед набридає, інколи хочеться киселиці[9] [9].

Якось зобачив Ірину, випадково під крамницею, потім пару разів перечепилися поглядами ненавмисно на вулиці. Дівчина ніяк не втікала йому з голови. Він пам'ятав її ще зі школи — худенькою веселою дівчинкою-берізкою із смішними кісками. Як вона змінилася! Тендітна, струнка, довге русяве волосся, заплетене дбайливо в товсту косу. Великі небесні очі, заквітчані русявими кучериками, що неслухняно вибиваються з гармонії коси через свою короткуватість та недбало спадають на чоло та очі. Завжди доволі скромно вдягнена, та за дівочою вродою цього і не помічаєш. Хіба псує красу проліска ранньою весною брудна холодна земля? Тільки підкреслює вишуканість, пасує перед нею! Сам не розумів достоту, що з ним діється. Ірина видавалася не такою, як інші дівчата. Часто-густо притьмом заповзяті[10] [10] або силувано[11] [11] полохливі. Ірина не мала від кого навчитися отих різних жіночих вивертів. Тому що сирота. От і була непідробною, справдешньою, без омани, як той прадавній ліс, якому байдуже до гараздів цивілізації — він лишається собою. Тоді в лісі, коли він наганяв дощ, відчув її присутність. Гілка хруснула, Ігор озирнувся. Йому здалося, що він вічність дивився в ті очі. І з того часу зовсім думати про інших дівчат забув. Все Ірина перед очима, навіть у снах.

Незрозумілу напругу між цими двома розірвало полохливе скімлення вхідних дверей ґанку. На порозі з'явилася бабуся Орина:

— І де тота дитина вештаєці? Он вже північ небавом[12] [12]. О-хо-хо... — решта слів згасає в скімленні вхідних дверей і в самій хаті.

— Мені час. Бабуся тривожиться, — Ірина чітко вимовляє кожне слово, чар розсіявся, мов туман під сонцем, — Бувай здоровий, не кашляй!

Глузливо кидає в очі хлопцю. Крутнулася дзиґою, вправно перестрибнула через низесенький пліт, стрілою влетіла на ґанок, накинувши застібку на двері, про всяк випадок. Зупинилась, відсапуючись і слухаючи кроки ночі. І тільки цвіркуни, жабенята та закоханий соловейко краяли цю тишу сюркотанням, райканням та тьохканням ніжно і натхненно.

Вночі наснився сон. Гонихмарник у ньому був дуже лагідним, а дощ — ласкавим та тихим.

Тож і ранок неділі видавався Ірині світлим та радісним. Після сніданку Ірина помила хатнє начиння й взялася за уроки.

З вулиці долинали гучні голоси сільських пліткарок. У них на призьбі частенько так. Бабуся — неабиякий авторитет у селі. Вона — знатниця-травниця. Лікує-рятує людей травами, тож до неї частіше заходять, ніж до сільської амбулаторії. Бабуся нікому не відмовляє. Ворогувати з Ориною не варто, від болячок не зарікайся. Пригадує Ірина, що частенько чула від тих, хто приходив за ліками: «Ой, бабо Орино, даремно не берете за свої ліки жадної плати. Та ж ви б могли озолотитисі. До вас вся околиця бігає. А ви ще | сердитисі, коли вам гроші чи абощо пропонують. Повірте, то від чистого серця». Бабуся завжди відповідала одне:

«Воронь мене, Боже, за зіллє заплату[13] [13] брати. Якшо почну так робете, то тоті ліки анініц не поможут, тіко наiкодят. Коли я беру в земли трави, я ж не закопую туди грошики чи золото. Не. Я вклонюсі й подякую, стараючись не шкодити, не маючи злих намірів. Гроші? Мені добре слово дяки й таке ото ставлене щедротне набагато коштовитіше, ніж тоті ваші маєтности».

Десь із семи років Орина почала вчити онуку травних премудростей. Розрізняти хвору траву від помічної. Іринка легко могла відрізнити добру м'яту, наприклад, від лихої. Тут мало значення все. Місцина, де рослинка зросла, час цвітіння і ще щось таке, чого вона сама пояснити не могла. Це відчуття з'явилося не відразу, в останній рік буквально. Дивишся на траву і просто знаєш, для чого вона, і чи здорова, чи готова зцілювати, майже підсвідомо. Бабуся казала, що до неї таке чуття прийшло вже в п'ятнадцять. До мами Ярини — у вісімнадцять. Тут головне захотіти, розбудити його. Бо прописані премудрості, рецептура — далеко не найважливіше. У кожній найменшій травиночці, квіточці, листочку живе сила. Зуміти відділити добру від злої, лиху від помічної не навчить жоден рецепт. То дається від Бога, а ти вже сама керуєш тим таланом. Розумні книги, які Ірина просто поглинала, називали це інтуїцією. Нехай! Бабуся говорить просто: «Вроджене і всьо!» Ірина із завмиранням стежила, як бабуся готує ліки. Вона завжди співала, переливаючи з народної пісні у своє вариво щось значно більше, аніж набір звуків. «Слово, дитинойко[14] [14], то правдивий скарб, даний людині Богом. Бач, то навіть у Біблиї кажиці, шо в началі було Слово. Тіко не завше, люба, ми вміємо ним вдало послуговуватись Воно і вбиває, воно і зцілює» — любила повторювати бабуся. А заплетене в косу пісні слово віночком спадало в бабусині руки, і вже чар пісні вкупі із зелом зцілював.

Ірина зняла з лавки старенький ліжник і пішла до лісу — почитати в тиші та спокої. Обійшла хату з другого боку і так, щоб ніхто не помітив, перебігла через дорогу до лісу. Біля Чорничного болота спокійно: крім грайливого пташиного співу та шелесту молодої парості нічого і нікого. Ірина вже давно запримітила два розлогі кущі бузини, за якими можна примоститися, подалі від цікавих очей. Постеливши ліжник, дівчина заглибилась у читання. Прочитала, може, сторінок десять, коли відчула якийсь дискомфорт. Вона відірвала очі від книги, глянула поперед себе й завмерла. Неподалік, підпираючи сосну й схрестивши на грудях руки, стояв, усміхаючись, Ігор. Високий, дужий, широкоплечий, наче Вернидуб із казки. Смоляне волосся зав'язане незмінно у вузлик. Надто вузькі губи для такого мужнього обличчя. Широкі густі брови. Чорні, мов вуглинки, очі, трішки глузливі, з веселими іскорками всередині. Уже один погляд очей ворохобив[15] [15].

— Дай Боже щастє! — чемно загомонів хлопець.

— Ти де тут взявся? — сердито випалює дівчина. — У нашому лісі скоро людей стане більше, ніж дерев.

— І тобі добрий день! — ніби вона сказала йому щось приємне, веде своє юнак.

Ірина зрозуміла, що не почитає. Спересердя закрила книжку і сердито глипнула на хлопця.

— Поговоримо? Ти вчора так швидко дременула, тільки п'ятки замиготіли, — весело продовжує хлопець.

Ірина відчуває, як на неї починає накочуватися вчорашня бентежна хвиля. Вона збирає волю в кулак і зустрічає погляд хлопця, говорячи до себе: «Тільки не відводь очей, бо програєш, тільки не відводь». Першим здається Ігор. Він уже не так самовпевнено посміхається:

— Не бійся мене, Іринко. Захотілося з тобою погомоніти і лиш.

— Погомоніти і лиш? — іронічно перепитує Ірина.

— Ну, зізнаюсь, можливо, не зовсім. Поряд із такою вродливою дівчиною важко бути стриманим, але я обіцяю...

— Добре. Побачимо.

За бесідою й не зчулися, як на ліс опустилися сутінки.

— Мені час. Бабуся хвилюватиметься.

— Приходь завтра сюди. Я буду чекати, — благально говорить Ігор.

— Може. Не обіцяю, коли буде вільна хвилина, — вдавано невпевнено говорить дівчина, хоча знає, що чекала цього питання, і знає, що таки прийде.

2. Дводушник

Тобі дано і вірити, й кохати.

А що мені? Які такі куші?!

Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше — жить на дві душі!

Ліна Костенко

Після рясних, теплих дощів земля дихає рівно й упевнено. Літо відкриває браму червню, заквітчану жасминовою барвою. Проганяє геть буйний травень, який своїм хмелем споїв юні душі закоханих, порозбивав серця, залишивши по собі і кохання, і руїни.

Вже два тижні, як вони зустрічаються, потай від усього світу. Говорять про всяку всячину. Ірині гарно з Ігорем, спокійно.

Отак сидять собі вкупочці під кущем бузини і гомонять про все на світі. Тільки не поспішає Ірина з любощами, нехай згодом. Має якусь засторогу в серці, ще й для себе незвідану.

Пора іспитів у школі. Мусить отримати гарні оцінки. У них із бабусею немає зайвої копійчини, щоб оплачувати Ірині лінь чи неуцтво. От і доводиться втричі більше вчитися. Лишень оці короткі розмови з Ігорем — мов мед та ліки на душу і тіло.

Ігор бере Іринку за руки. Вона хоче вирвати їх з обіймів, та він міцно тримає.

— Так, спокійно. Не пручайсі. Я ж бачу, як тобі тєжко. Від роботи, напевне, і руки, і ноги терпнуть?

Ірина перестає смикатися. Та й намарна це справа, сили у хлопця о-го-го. Це ж не жарти — хмари в руках тримати на припоні. Тільки ствердно киває головою.

— Закрий очі, Іринко! Не бійсі, — тихо веде хлопець. Ірина слухняно закриває очі. Вони сидять мовчки одне проти одного. У його руках її рученята. І раптом починає ввижатися, як із його долонь у її перетікає потічком тепло. Воно таке ніжне, мов літнє ранкове сонечко, не пекуче й не спопеляюче. Воно струменіє, впевнено вливаючись із його долонь у її. Перетікає далі, добігає до грудей і там розпускається теплою ніжною квіткою. Пелюстки тої квітки виливають свій нектар у кожну клітинку її тіла, впевнено і наполегливо, без перешкод. Це триває тільки мить і раптово закінчується. Ігор відпустив її руки, але тепло залишилося. Залишилося в ній, натомість втома та біль у руках, ногах, спині кудись зникли, начебто їх не було. Іринка розплющує очі. Ігор турботливо дивиться на неї:

— Як ти, Іринко? Усе гаразд?

— Так, дякую! Що то було? Я ніби стала новою, — здивовано шепочуть уста.

— Тобі вже час. Сонце низенько, спати вкладається, — сумно говорить юнак.

— Що то було? — перепитує Іринка.

— Подарунок тобі, від Гонихмарника.

Іринка повертається зі школи з консультації перед екзаменом. Надворі стоїть сердита й збентежена бабуся. Згорблена важкою працею, худорлява постать, мов знак запитання, нависає над онукою. Біла тканина майже зливається з білим квітом її волосся, яке неслухняними пасмами визирає з-під крила хустини. Обличчя пооране зморшками, дрібненькими, схожими на вусики колосків. Губи вузькі, затиснені в майже пряму лінію. Це означає, що бабуся сердита. Колись блакитні очі вицвіли, але в них стільки життя і тепла, що навіть отой розгніваний вираз обличчя не в силі його затулити.

— Шось трапилося? — полохливо витискує із себе дівчина.

— Трапилосі? Ти смієш мене питати? Шо трапилосі? — тихо, але сердито говорить стара.

У сільської вулиці довгі нашорошені вуха. Зі словами слід бути дуже обачним. Тому мовчки заходять до хати. Ще нічого не знаючи, Іринка вже почуває себе винною. Бабуся без причини ніколи не сердиться.

Орина сідає на лавку і, вказуючи старечою рукою на крісло наказує:

— Сідай там, шоб я могла тебе видіти. Сьогодні наш сусіда Тимко Нечула підгортав картоплю. Точніше, Ігор Сокірко підгортав, вони собі родичі по Сокірковій матері. То ти мені скажи, дівчинойко[16] [16], з якого такого лихо дива[17] [17] вони й нашу підгорнули? Не відала я, шо Тимко такий добрий до нас сердешних. А чи то не в Тимкові діло? Га?

Іра відчуває, як пломениста барва заливає обличчя.

— Ага! То не в Тимкові! Ти шо, голос загубила? — сердито веде стара. — І де то ви, голуб'єта, знюхалисі? І з ким. З тотим покручем. Не мовчи.

Дівчина, опустивши очі додолу, уважно слухає бабусину лайку. Коли бабусин гнів потроху стихає і той брутальний-спопеляючий тон змінюється на більш лагідний, озивається Ірина:

— Бабусю, у нас з Ігорем ніц[18] [18] нема, ніц такого, про шо ви подумали. Він хороший хлопець, мені цікаво з ним. І нічого такого ми собі не дозволяємо, повірте. Він навіть жодного разу не поцілував мене.

Ірина говорить щиро, перестрибуючи з одного на інше, виправдовуючись, аж починає затинатися.

Бабуся підходить до Ірини. Пригортає до себе:

— Всьо-всьо, доста. Дотьомбала[19] [19]. А теперечки слухай мене. Ти знаєш, хто вони, оті Сокірки?

— Гонихмарники, — майже пошепки промовляє Іринка.

— Ти не всьо знаєш, — бабуся вертає назад до лавки і продовжує. — Гонихмарники, донцю, або Градобури, дуже потрібні насправді створіннє, — від того, що бабуня не на-звала їх людьми, в Ірини пересихає в роті. — Найстрашніше друге. Усередині тіла одної людини живе дві душі, одна з яких зайда, і не мислю, шо створена Богом. Нема ніц гіршого від роздвоєннє душі. Боронь, Боже, зобачити того другого. Можна до смерти спудитисі[20] [20]. Колись давно люди уклали договір із небом і землею. Бо були такі прадавні непевні часини, коли сили неба й землі боролисі між собою. Люди стали між ними грозовідвідниками і старалисі в мирі та добрі жити з природою, зі світом видимим та невидимим. Жили, понадіючись тіко на себе. Та то було тєжко — безводь вліті, кріпкі морози взимі, прикрі буревії. І ось дехто з людей склав мир між собою і тим другим світом. Як то було направду, ніхто не знає, хіба сам дводушник. Отако вони з'явилисі, мо' не зовсім і точно, але десь так. Люди, у яких живе відразу дві душі — дана Богом при вродженні, правдива душа, і взєта доброхітно[21] [21] від темних чи не темних сил. Світло і його тіні, дитинойко! То світло і його тіні! Та друга душа провадит[22] [22] стихіями — вітром, дощем, ляскавицями, мигунками. Світ, дитинойко, не чорно-білий. То, шо вчора здавалосі добром, легко може стати нині злом, і наоборот тоже буває... До церкви дводушник із легкістю заходить, тіко не хрестиці. Ніхто йому того не боронить. Часи такі. Бог із лозою з неба не злізе. Родина Сокірків — давнійша родина дводушників, майже така давня, як наш ліс. Душа-зайда передаєці по чоловічій лінії з поколінне в поколінне. Зла ніби не роб'ять, бо ж буревії відводят, град чи сильну зливу. І всьо ніби гаразд, коби не... Плата за то — премного дужа[23] [23]. Жінка, яка народжує хлопчика від Гонихмарника, після злогів[24] [24] вмирає. Завше.

— Але ж в Ігоря є мама, — від почутого в Ірини поморочиться в голові.

— То не його мати. Олена — мачуха. Коли батько Ігоря одруживсі з Оленою, у них через дев'ять місяців народиласі Олеся, та то не був хлопчик. Подружжя розбіглосі, і Го-нихмарник, Іван, одруживсі вдруге, взявши за дружинойку матір Ігоря, бідову Уляну. Мусив продовжувати рід. Після злогів, як і було знано наперід, Уляна вмерла. Через рік до Івана вернуласі перша жінка... А тепер послухай ше одне. Гонихмарники, вони перемінливі, дитинойко, часто перелюбствують. Вони живляці жагою, хіттю — без неї не годні жити. Гонихмарник висмоктує з жінки всю любов, до крихти, а потім, коли вже не залишаїці ні йоти світла, знаходить другу офіру. Ним правує хіть, но не кохане. Благаю, не закохайсі в нього. Не хочу, шоб давалась мені клєтву, яку не зможеш втримати. Не тре', але пообіцяй, дитинойко, шо кріпко подумаєш. І ше нігди не скидай із себе мого оберега. Чуєш, нігди.

На якусь мить у хаті зависла тиша. Було чути панічне дзижчання мухи, яка попалася в павучі тенета, та розмірені кроки годинника.

— Обіцяю! — говорить ледь чутно Ірина.

Ірина сьогодні не зустрічається з Ігорем. Розповідь бабусі добряче наполохала дівчину. Вночі над селом здіймається сильний вітер. Ірина стривожено прокидається від жалібного завивання. їй здається, що то хтось тужить, попелисто сквирить[25] [25], а може, то сон чи розмова лісу за вікном.

Вона дотримала слова, даного бабусі. Ірина три тижні не бачилася з Ігорем, лише у снах. Школа — дім — город. Весь її маршрут. Та й Ігор, мабуть, забув думати про Іринку. Бо навіть випадково не зустрічалися. І то на ліпше. Та чому ж так гірко? Чому?

Майже всі шкільні екзамени позаду. Залишився останній, і тому найважчий. Книги і недоречні думки обсіли голову, мов оси мед. Усе в голові переплуталося. Коли прочитає

ще хоч один рядочок — направду там, усередині, щось вибухне. Дівчина виходить зі своєї кімнати. Бабуся готує вечерю

— Ти куди? Корову я прив'язала. Доїти заранє. Господи дитинойко, ти часами не заслабла[26] [26]? — стривожено говорить старенька.

— Не знаю. Перевчилася, напевно. Іду провітрю голову Нічого вже туди не лізе, як не пхай, — кволо белькоче Ірина.

— Ой, так-так, піди, прогуляйсі. А я тобі трав запарю помічних. Та далеко не ходи. Вечоріє.

— Я на пару хвилин, — Ірина виходить із хати. А ще ка-жуть, що розумова праця не втомлює.

Через тин чути, як лаються сусіди. Тимко знову припхався додому п'яний, мов ціп, і заходився наводити в господі лад.

— Шлях би наглий трахвив тебе і всю твою родинойку, — волає знавіснілий чоловічий голос.

То так вже заведено у них. Раз у місяць, у день зарплати, Тимко так розговляється[27] [27]. А Тимчиха нікде[28] [28] не змовчить, от слово за слово — і лайка. Тут голову не провітриш. Ще гірше стає від того лементу. А що, як гайнути до лісу? Далеко не заходити, скраєчку є повалена сосна, ще з позаминулого року лежить. Ніхто чомусь не приймає її. Усі вже звикли — влітку сонце голову напече, то гайда до лісу й перепочинь під старезними яворами, всівшись на поваленій сосні.

У лісі перегукуються пташки, така ж метушня, як у людей ввечері, перед сном-відпочинком. Іра сідає поверх сосни і заплющує очі, стараючись прогнати з голови всі думки про завтрашній іспит і про Ігоря. Вона слухає ліс, розчиняється в ньому. Поступово та важкість, яка була такою нестерпною, втікає з голови. «Так набагато ліпше, — думає дівчина, — тепер можна й до книг вертати». Ірина відкриває очі, щоб ще раз увібрати в себе всю силу лісу, і кам'яніє. Перед нею стоїть злий і насуплений Ігор, схрестивши на грудях свої міцні руки. Вона не чула, як він підійшов. Страх перед невідворотністю стискає груди. Ірина нарешті майже впевнила себе, що

таки зуміє з часом забути хлопця. Ігор стоїть надто близько, не вдасться їй прошмигнути повз нього і дременути додому, подалі від себе.

— Дай Боже щастє! — надто голосно говорить хлопець, чітко викарбовуючи кожне слово.

Іра розгублено блимає очима. І враз ядуча злість гадиною заповзає в серце. Що він собі мислить? Хто вона йому чи він їй? А ніхто, тільки односельчани і все, навіть не сусіди.

— Дай Боже й тобі, коли не жартуєш! — зухвало відповідає Ірина.

Дівчина встає з дерева, маючи намір піти.

Її голова заледве дістає до його плеча, і вона мусить стояти із закинутою назад головою, щоб дивитися йому в очі. «Нехай не думає, що я боюся його», — пропікає скроні думка. Його перехрещені руки майже зачіпають її підборіддя, але ні вона, ні він на це не зважають. Ігор першим відводить погляд. Ірина, користуючись його розгубленістю, вирішує дременути від гріха подалі. Та хлопець миттєво реагує на її маневр і хапає дівчину за руку. Ірина розуміє — пручатися марно. Він сильніший, та й злити хлопця не варто.

— Я через тебе втратив голову, розум, сон. Чуєш? Не мовчи, — люто шарпає він її за руку, й Ірині видається, що якщо нічого йому не відповість, то він відірве її.

І вона чинить те, про що потім пожалкує, краще б він відірвав руку. Дівчина робить крок у бік хлопця, притуляється своєю щокою до його грудей і починає плакати. їй стає жаль себе, його, бабусі, свого кохання.

Такого Ігор не чекав. Він не може заспокоїти Іринку. Злий на себе за надто різкі слова, за свою грубість, він говорить, говорить. Говорить, називаючи її русалкою і метеликом, зіронькою вечірньою й вранішньою росинкою, лілеєю пахучою й ромашкою польовою. Берізонькою ніжною і сонечком ясним, голубонькою сизокрилою і джерельцем цілющим, волошкою житньою і весною квітучою, мавкою співучою і веселиком любим, мигункою мерехтливою і літавицею звабливою.

Та Ірина не може спинитися. Вона не плакала вже багато років, останній раз на роковини після маминих похорон, коли дотямила[29] [29], що лишилася на білому світі сама-саміська, і цей світ зовсім не добрий до неї. Він розгублено бере її обличчя у свої долоні і починає цілувати кожну сльозинку, яка викочується з її очей, кожну росинку, що заплуталася у її віях, і раптом їхні уста зустрічаються...

Це був не просто перший поцілунок. Це була чаша життя і смерті, водночас із живою та мертвою водою. Ірина літала попід хмарами й володіла стихіями, владарювала світом. Вона ходила землею, зазираючи в очі щастю, кладучи йому до ніг любисток та м'яту, сонце та зорі. Солодкі теплі губи, мов сунички на лісовій галявині, а ти п'єш, п'єш благодатний мед шалу і не можеш зупинитися.

Вони сидять мовчки на поваленому дереві. Вона, обхопивши його руками, притулила голову до грудей хлопця і слухає рівномірне калатання його великого серця, а він ніжно гладить її русяве волосся і шепоче: — Кохана, кохана, кохана.

Екзамени позаду, позаду і випускний. Ірина крадькома від бабусі й усього світу бігає в ліс до Ігоря.

Вони йдуть лісом. Сьогодні Ігор пообіцяв Ірині справжній дарунок і довго вмовляв, поки вона не погодилася вийти з хати після опівночі. Нічний ліс нічим не схожий на денний: інші звуки, інші барви, навіть запахи інші. Ірина тулиться до Ігоря. Страшнувато, хоча коханий впевнено пояснює кожен звук: це сич загукав, це трепета[30] [30] лякливо труситься, це сосни гіллям одна об одну буцаються, сперечаються, це їжак спросоння бурчить... Вони заходять на галявину, ту саму, на якій Ірина вперше побачила Гонихмарника.

Ігор випускає Ірину руку. Виходить на середину галявини, залитої місячним сяйвом. Знімає із себе весь одяг і стає красивим й жахливим водночас, сильним та небезпечним. Ірина не може промовити й слова.

Хлопець підносить догори руки і починає щось бурмотіти, набираючи в мелодиці певного темпу. Слова звучать із такою силою, що, здається, Ірина бачить, як вони матеріалізуються і долітають до адресатів. Того відчуття легкості, якого надавало словам денне світло, коли вона побачила вперше Гонихмарника за роботою, немає. Повітря навколо починає згущуватися і стає в'язким на дотик, навіть дихати важко. Ірина відчуває, що у неї тремтять коліна, і краплина здорового глузду волає в голові: «Втікай! Поки не пізно! Благаю, втікай». Ірина ж продовжує стояти незворушно, не знаючи, чим це все закінчиться.

Зорі у небі туманіють, місяць гасне, мов свічка, і темрява стає просто надглибокою, і тільки тонюсінькі яскраві ниточки в руках Гонихмарника показують відстань між небом та землею. Насуплено здаля гуркоче грім, наче невдоволений тим, що його потурбували. Ірина слухає незрозумілі слова Гонихмарника. Він розмовляє мовою вітру, дощу, хмар, блискавок та грому, він наказує, і стихії підкоряються йому, наче баскі коні вправному вершнику.

Хмари ходять по колу навколо галявини, а він стоїть у центрі і підстьобує їх ззаду блискучим батіжком, щоб не збивалися з ритму. У нього все під контролем, найменшенька краплина дощу не наважиться впасти додолу без його дозволу. Він — велет неба, володар хмар.

— Іринко, не хочеш потримати на повідку небо? — мов грім, лунає запитання.

«Звичайно, ні!» — підказує здоровий глузд, а уста наперекір промовляють:

— Хочу!

— Тоді роздягайся! Знімай із себе все до нитки, навіть натільний хрестик!

Ірина боязко і нервово починає роздягатися. Темінь приховує її встидливість[31] [31] від Ігоря, хоча видається Ірині, що Гонихмарник може в темряві бачити ліпше, аніж вона вдень. Руки тремтять, ноги підкошуються. Ще мить, і вона

втратить свідомість. Дівчина заганяє всю силу волі в кулак і тремтячими руками знімає із шиї натільний хрестик та кладе його до кишені куртки, туго закриваючи її блискавкою, щоб не загубився. На шиї залишається висіти бабусин оберіг. Про нього Гонихмарник нічого не казав, отже, можна зоставити. Ірина несміло, шпортаючись, підходить до хлопця. Ігор чує її важке дихання:

— Не бійся, Іринко! Вставай переді мною, спиною до мене, — Ірина слухняно виконує накази юнака. — А тепер підніми руки вгору. Так, молодець.

І він вкладає їй у руки тонюсіньку, напнуту, мов тятива лука, срібну ниточку. І тільки тепер Іринка розгледіла, що у Гонихмарника в кожній руці не по одній нитці, а по цілому жмуту. Іринка міцно чіпляється за ту нитку і думає лише про одне: тільки б не відпустити, тільки б не відпустити. .. І враз відчуває, як її рука зливається з ниткою, стає її частинкою, її сутністю.

У кожну клітиночку тіла вливається якась несамовита прадавня необ'їжджена енергія. І вона починає бачити речі по-іншому, не по-людськи. У темряві дівчина ладна розгледіти кожний листочок на дереві, кожну травинку під ногами, вона розуміє, про що гомонять верби з тополями, про що кричить сич на дубі, про що мовчать риби у воді, за ким ридає бджілка, що ночує сьогодні не у вулику, а в квітці, кого боїться їжачок під старим дубом. А у високості їй підкоряється найменша краплинка води, захована в хмарі, і вона ладна поклястися, що розрізняє кожну з них. Почуття ейфорії, могутності, незбагненої радості чи то стихії входять у її тіло, впиваються в нього, рвуть на шматки. Але болю чи агонії немає. Є тільки велика насолода, до цього часу незвідана і така нестерпно жадана. Ірина незчувається, як від млості починає стогнати, відчуваючи вогкість у себе між ногами.

Вона всемогутня і найщасливіша, вона частинка неба, вона — небо, заповнене зорями, планетами, пусткою, вона владарює, і їй скоряються, п'є жагу з темних долонь ночі і не може напитися. До цього моменту вона не жила й ось тільки тепер починає. І тоді випадково вона випускає срібну нитку і таке бажане марево розвіюється. Вона знову звичайна поліська дівчина-сирота. Гонихмарник вправно на льоту ловить випущену нитку й нахиляється над Іринкою, дістаючи її. Іринка відчуває, як щось тверде й сильне, пульсуючи, впивається в неї. І раптом стає байдужим весь світ — її майбутнє, хвора бабуся, поговір чи навіть смерть. Є тільки він і вона. А решта? Хай летить під три чорти. Іра знає, якщо зараз вона віддасться йому, то знову зможе відчути той шал всемогутності і ту вогкість у себе між ногами, тільки то буде навіть ліпше, то буде в його обіймах, в обіймах коханого. Ігор також відчуває це і випускає в небо всі нитки, хапаючи з шаленством Ірину. Він огортає їх собою, цілує шию, груди. Зачіпає вологими губами оберіг...

І раптом між ними вдаряє яскравим світлом блискавка. Тільки б'є вона не згори, а знизу.

Виривається на волю жахливий крик пораненого звіра. Ірину та Ігоря відкидає в різні боки. Ірина навіженими очима дивиться перед собою. Хмарки порозбігалися в небі, у сяйві місяця простора й насторожена галявина. Вона не розуміє, що то було і чому вони досі живі. Раптом із трави навпроти щось підводиться. Істота з двома личинами. Один вродливий, добрий, схожий на її Ігоря, інший — страшний, зморщений, знавіснілий, огидний, мов вивертень із самого пекла. Ні, це не її Ігор. Це дводушник. Гонихмарник, Градобур. Ірина бачить, як почвара стоїть, ледве тримаючись на ногах, а все її тіло корчиться й здригається від болю. Певна, при денному світлі картина була б ще мерзеннішою. Огида, страх, нажаханість. Ірина побожно хреститься. Бабуся попереджала — від побаченого можна вмерти. Спотворене обличчя, оскал зубів і знавіснілі очі...

— Я просив тебе зняти все з тіла! — ледве витискає по букві із себе Ігор. — Просив.

— Я з-з-з-з-няла, — затинаючись, відповідає дівчина.

— Тоді що це нас так вдарило? — стогнучи, промовляє потвора.

Ірина встає на рівні ноги. Руки й ноги цілі, ані подряпини:

— Мене не вдарило.

— Шо у тебе на шиї? Кажеш, все зняла? — сичить по-зміїному істота.

Ірина, здається, відчуває в його словах не тільки жахливу лють, а й ненависть. Де ж дівся її Ігор, добрий, ніжний, закоханий?

— То тільки бабусин оберіг — сила землі! — не знаючи чому, виправдовується перелякана дівчина.

Вона торкається до свого оберега рукою і тільки тепер відчуває, що той пульсує, мов жива істота.

— Ха-ха-ха! Стара карга знову мене надурила, — страшна істота, яка живе в Ігореві, починає корчитися від сміху і від болю водночас. — Та прокляття вас наздожене, чуєш, дівчинойко! Вся твоя родина проклята, одна з вас таки буде моєю. Моєю. Тобі не втекти від мене!

Морок огортає Іру. Моторошно стає від цього сміху. Вона хапає свій одяг і панічно, зачіпаючи гілля кущів, роздряпуючи об колючу ожину та терен руки, ноги, через чагарник, кропиву й бур'яни летить у бік села. Знає, що він не стане її наздоганяти, бо скалічений, бо й сам її боїться чи того, що висить у неї на шиї. Дводушник, дводушник, дводушник... Вона нажахано закидає свій одяг у вікно, потім сама туди перекочується, замкнувши вікно на всі защіпки.

3. Кривий танець

Ми кривого танцю йдемо, йдемо,

Ми в нім кінця не знайдемо.

Ані кінця, ані ладу, ладу,

Не впізнати, котра ззаду.

Українська гаївка

Місяць Ірина не бачила Ігоря. Замість жаху й образи в серці поселився смуток. Сумувала, тужила за Ігорем і торопіла від помислів про те, що не може перестати думати про нього. Від бабусиних коліжанок-пустомель дізналася, що кріпко занедужав хлопець. Ногу зламав й обличчя попік. Лишенько та й годі. Місяць у селі немає дощу, і селяни ніяк його не допросяться. А тиждень тому до них приходив батько Ігоря. Пошепталися про щось на подвір'ї з бабусею, бабуся дала йому різного зілля, мазі від опіків, живокіст, настояний на купальській росі. Ірина не питала бабусю, чому він приходив. Боялася, що та почне розпитувати. До такої розмови не готова, швидше розгублена. Бабуся не випитувала, бо, здавалося, знала більше, ніж сама Ірина. Тож продовжували грати в мовчанку.

У неділю Ірина пішла в поле, назбирала улюблених маминих волошок. Так казала бабуся, сама цього не пам'ятала. Волошки Іринка понесла на цвинтар, батькам.

Сільський цвинтар зі всіх боків обтиканий плакучими вербами. Бабуся говорила, що верба — то символ розлуки. Тож біля жодної сільської господи того дерева не зобачиш. А навколо цвинтаря ті плаксиві, завжди сумні дерева направду говорили про розлуку, опускаючи журно під ноги свої руки-віти, схилившись у вічному смутку.

Минула центральний вхід, крокуючи до бокового. Між дерев'яними, кам'яними й залізними хрестами бовваніла чиясь постать. Вона, обійнявши руками хрест, стояла майже незворушно. До вух Ірини долинало гірке схлипування. Підійшла доволі близько, розгледіла нехитрий геометричний орнамент на чоловічій сорочці і раптом зачудовано зупинилася. То був Іван Сокірко, батько Ігоря. Та не це приголомшило Іринку. Він пригортав до себе хрест на маминій могилі. Ірина ошелешено дивилася, як від ридання в чоловіка труситься спина.

— Я досі тебе кохаю, Яринко! За все пробач мені. За смерть твого Павлуші, за твою смерть пробач мені! Я не міг противитися йому... — решта слів потонула в надто голосному калатанні дівочого серця.

Ірина заховалася за кущем калини, що ріс неподалік. Чекала, поки старший Сокірко не піде геть.

Запізніле каяття. Стільки років минуло, не забулося. До всього того болю, котрий ятрив її душу, шматував кохання на клаптики, додалася ще одна ноша. Не ліс, не зима, не хвороба забрали батьків. Уже сама себе не розуміє. Може, Ігор не винен, він раб того, хто живе у ньому? Але ж його батько — він вбив її маму і татка чи дозволив це зробити. Що, зрештою, одне і те ж. Усе так заплуталося, мов на старих волинських рушниках. Не добереш, де початок стежки, а де її кінець. Кривий танець життя, кривий танець.

Ірина, як і мріяла, вступила в педагогічний на заочний, без проблем. Коли бабуся запитувала, чому на заочний, то збрехала:

— На стаціонар не добрала одного балу, тож запропонували заочну форму навчання, а через рік, якщо будуть відмінні оцінки та бажання, переведуть на стаціонар.

Бабусю цілком задовільнила така відповідь. У сільській школі в молодших класах відкривалася вакансія. Світлана Павлівна збиралася в декретну відпустку, тому Ірина з радістю прийняла пропозицію директора підмінити її тимчасово на роботі.

Настав серпень. Гаряче сонце і повітря, задуха й надто теплі ночі.

У селі нарешті добудували нову школу і, як завжди, у новобудовах потрібно було дещо переробляти, лагодити, фарбувати, щоб встигнути до першого вересня. Прибиральницям допомагали вчителі, а чи навпаки — прибиральниці допомагали вчителям доводити до ладу власні класи. Ірина отримала нові парти і розставляла у класі разом із прибиральницею тіткою Катею. Це була повновида, доволі жвава молодиця. Про таких у селі казали — «кров із молоком». Здоров'ям і породою аж ясніла. Незмінна хімічна завивка на голові. Здавалося, дмухнеш — і полетять світло- русяві кучерики-парасольки. Маленькі швидкі карі очі, глибоко посаджені, трішки наївна посмішка на губах — обеззброювали. Не зважаючи на свої об'ємисті форми, була доволі жвавою. Тітка Катя — відоме в селі базікало, хоча і добродушне. Це швидше звичка багато говорити, аніж злий умисел. От і зараз вона переповідала натхненно Ірині різні сільські небилиці. А оскільки Ірина була неабияким слухачем, просто мовчала, то тітку аж розпирало від надлишку інформації.

— Виділам нинька Сокірка-молодшого. Насилу на світ білий виповз. Обличчє всьо в бинтах, один ніс стримить. Слава Богу, нога зросласі. А то такий важкий перелом був, зі суміщенієм. Досі з кривулькою ходить. Видиш, дощу нема. Теперечки ясненько чо'. І хто його так прокльоном шандарахнув? Найшла коса на камінь. Тим мусило закінчитисі. Вештаїці якогось милого сторонськими селами, начебто свого мало? У свойому селі тебе всі знають, терплять, поважають. и, вони небезпечні, ті Градобури, але ж такі вправні до любощів, — жіночка на якусь мить мрійливо задумалася. — Ото ж бо, Ірочко, вважайте, десятою дорогою оминайте таких, бо ви дівчина молода та вродлива.

Ірина відчуває, що зашарілася й червона барва заливає не тільки обличчя.

— Тітко Катю, шо ви таке кажете! І не викайте мені, будь ласка! Мені так незручно, — благає Іринка.

— Та ну, ше чого! Знаю, шо говорю! Вчитель на селі — друга людина знаєш після кого? — питально дивиться жінка на Ірину.

— Після голови колгоспу? — випалює дівчина.

— Та певне! Після того бевзя й неука Ромка? Він до десяти рахувати на пальцях не навчивсі. Придурок із партійним білетом, — зневажливо говорить тітка Катя, — після священика, люба! Вчитель — друга особа за поштивістю в селі після попа. Церкву в селі закрили, священика нема, то значить яка? Перша. Тому звикай, Ірино Павлівно, до поштивого ставлення і до викання.

Із коридору долинає тупання кількох пар ніг і урочистий голос директора школи:

— О! Приємно! Дуже приємно, що Владислав Сильвестрович про нас не забуває і справжніх художників прислав актову залу та їдальню розписувати.

Голос директора губиться у глибині школи, а вслід за ним віддаляються й кроки.

— Ірино Павлівно, я вже вам не потрібна? То я швиденько. Туди й назад.

Іра розуміє, що жінці кортить довідатись, що значить та компанія, яку урочисто водить школою директор і так поштиво з нею бесідує.

Лишилось пофарбувати вікна та дерев'яні панелі в класі. Роботи на два-три дні. Час є. Можна не поспішати. У клас вбігає розпашіла й захекана тітка Катя:

— Ірино Павлівно, тєжко вибачєюсь, будете без мене закінчувати, голубонько!

— А що трапилось? — ввічливо запитує Іра.

— Тут такий трапунок. Нам з області для художнього оформлення школи прислали молодих художників. А гуртожитку в селі нема. То директор і розквартирував їх по хатах. І мені одного підсунув, хоть я і пручаласі! То я йому кажу, а Ірині Павлівні хто помагати буде. А він махнув рукою: «Ірина й сама справиці, бо молода і моторна, а ви, Катерино Сергіївно, постарайтесі для нашого гостя, не осороміці». А я шо? Михайлик в Армії, чоловік до сестри на місяць у Житомир подавсі — все веселіше буде.

Не слухаючи Іриної відповіді» тітка Катя крутнулася на одній нозі й побігла додому наводити в хаті лад перед «городським» гостем і «рихтувати[32]» [32] обід.

Під школою стоїть чоловічий гурт. Директор школи, схожий на колобка з казки, який від усіх втік, малий, пузатий, лисий, щось пояснює молодим веселим хлопцям і вчителеві І фізкультури, театрально махаючи руками. Побачивши Ірину, горланить вдавано галантно і трохи заголосно:

— Ірино Павлівно! Ходіть до нас, будь ласка. Знайомтесь — це наша молода вчителька молодшої школи Ірина Павлівна, а це художники зі Львова. Наші практиканти.

— Дуже приємно, — ввічливо і трішки недбало кидає дівчина.

Один із хлопців простягає для вітання руку, думаючи, що дівчина зашаріється. Ірині байдуже, бо думки мандрують в іншому напрямі. Вона автоматично простягає свою у відповідь:

— Ірина!

— Дмитро Іванович!

— Ірина!

— Сергій Петрович!

— Ірина!

— Василь!

Третій назвався просто і дещо сором'язливо потиснув руку.

— А скажіть нам, Ірино Павлівно, — зверхньо і дещо зухвало звернувся до неї чорнявий середнього росту, але, видно, вже надто жвавий і дуже язикатий юнак, той, що назвався Дмитром Івановичем, — яка буде ваша думка стосовно вибору стилю, у якому слід оформляти шкільні приміщення? Можливо, кубізм чи ампір, а може, сюрреалізм?

Приготувавшись до веселої розмови, яка б мала принизити цю селючку, повеселити приятелів, хлопець глузливо підморгує друзям.

— Шановний Дмитре Івановичу! — поштиво відповідає Ірина. — Мушу сказати, що ваше питання більш, ніж безглузде. Оскільки ви не Пабло Пікассо або Жорж Брак, то не думаю, що зможете творити в цьому стилі. Розкладати звичайні предмети на прості геометричні форми та їх перекомпоновувати не під силу художнику-початківцю. Ампір, шановний, — мистецтво, притаманне здебільшого декоративному оформленню. Якщо ви збираєтесь в актовому залі чи в ленінській кімнаті поналіплювати військові емблеми, крилатих грифонів, сфінксів, левів, то не думаю, що це слушна думка. Адже ви не Віньйон і навіть не Наполеон І, а школа — не церква Мадлен і не Тріумфальна арка на площі Зірки в Парижі. Сюрреалізм для школи радянської також не годиться. Звільнення від законів розуму, логіки, від будь-яких естетичних і моральних традицій і навернення до підсвідомого, інтуїтивного — це не для юних умів. А що ви думаєте, колего, про дадаїзм? Мені здається — це саме воно.

— Е, ну я теє, — хлопець закліпав очима і розгублено глипає на друзів, чекаючи підмоги.

Однак ті, заледве стримуючи регіт, вдавано серйозно дивляться на Дмитра.

— То ж бо і воно, що ви — теє! Оформляйте, хлопці, у стилі соцреалізму і не помилитеся. Чи ви щось маєте проти соцреалізму? Ні? Тоді прекрасно. Перепрошую, змушена попрощатися.

Ірина рвучко обходить здивовану юрбу. Вона тільки-но вчора закінчила читати енциклопедію мистецтв. Пам'ять мала пречудову, от і згодилося. Не любить Іринка, коли принижують людей. І себе принижувати не дозволить.

Вже тиждень живе Василь із друзями в цьому поліському селі. Щодня добра юшка з білих грибів, смажені лисички в сметані, і все це свіжозбиране. Дивується хлопець, як же так: самі нарікаєте, що дощів вже місяць катма, аж земля потріскала, а грибочки звідки беруться? На що тітка Катя тільки хитро посміхається.

А з голови та зі снів не йде Ірина. Вчителькою її назвати язик не повернеться — надто юна. Тітка Катя, у якої тимчасово мешкає, звичайно, із задоволенням про все розповість, оскільки страшенно любить погомоніти. Та хлопець не наважується розпитувати у неї про Ірину. Зачне випитувати — а для чого, чому? У школі вони перетинаються не вельми часто. Вона ввічливо кидає скупе:

— Доброго дня, — і мандрує у своїх справах.

Василь іде широким коридором нової школи. Пахне фарбою, лаком, свіжим ремонтом, деревом. Друзі ще сплять. Вони на роботу раніше дванадцятої не потикаються. Василеві не спиться. З голови не йде дівчина. Як мара, пороблено — сказала б тітка Катя. Несподівано хлопець зупиняється біля відчинених навстіж дверей одного з класів, звітам лунає ніжний жіночий спів:

— Ой хто в тому лісі стукає-гукає — Калино-малино, стукає-гукає?

Василю стало цікаво, хто це так рано схопився і виспівує янгольським голосочком. Зазирає в клас. Біля величезного вікна стоїть із пензлем у правій руці і баночкою фарби в лівій запнута білою хустиною Ірина, жваво виспівуючи:

— Хоч я тебе люблю, за тебе не піду, Я твоїй матінці нічим не догоджу.

Василь чекає, коли вона закінчить співати. Потім неждано для себе бовкає:

— Доброго ранку! — і де тільки хоробрість взялась.

Ірина від несподіванки ледве не випускає з рук фарбу.

— Перепрошую, не хотів вас налякати.

— Пусте, не вибачайтесь! — вона допитливо дивиться на хлопця.

Він трішки ніяковіє під її поглядом.

— Ви — Василь?! — враз згадує дівчина.

— Василь. І будь ласка, не викайте, а то я старим дідом почуваюся, — бентежиться хлопець.

Вона не забула, як його звати.

— Тоді й ти мені не викай. Просто Іра чи Ірина.

— Слухай, Іро, у тебе є ще один пензлик?

— Десь має бути, — Ірина, відклавши свій та фарбу вбік, шарудить газетами по підлозі.

— Ось маєш! Такий підійде? — простягає хлопцеві знайду.

— Звісно. Можна тобі допомогти? У мене є трішки вільного часу, в актовому залі без допомоги все одно мало що зробиш, — юнак благально дивиться на дівчину. Був упевнений, зараз почне глузувати.

— Можна! — доброзичливо відповідає Ірина. — Ти не думай, я не чванлива зануда, просто не люблю задавак. А твій приятель кріпко гордотний[33] [33].

— Та він зовсім не такий. Інколи його перед красивими дівчатами заносить. От і все.

Деякий час вони працюють мовчки. Першою тишу порушує Ірина. Вона розпитує хлопця про його рідне місто, про родину, про навчання.

Василь розуміє, що давненько ні з ким отак відверто не розмовляв. Хіба з батьками, коли вони ще були живі. Відчуває,

що не ніяковіє перед нею, а вона щиро його слухає. Ірина вміє слухати. Не думав, що дівчата взагалі знають, що це таке.

О дванадцятій годині з'явилися приятелі Василя. Дмитро, буркнувши через зуби скупе «Доброго дня!», покликав хлопця до роботи. Потім цілий день нервово під'юджував: «Чи часом Ірина Павлівна не прочитала лекції на тему дадаїзму?» Василь бачив, що Діму дратує така неувага і повне ігнорування до нього з боку красивої дівчини. Бо звик бути завжди в центрі уваги, а тут став посміховиськом. Минув тиждень, однак перепалку городського з місцевою досі смакувало село.

На обід хлопці не пішли, оскільки роботу і так розпочали майже в полудневу пору. О третій тітка Катя принесла «беці в сметані» та киселицю з пампушками. Підвечірок. Біля п'ятої до залу зазирнули дві сміхотливі полісянки, які мали славу дівчаток «довільної поведінки». Так казала експерт тітка Катя. Діма і Сергій подалися з дівчатами в ліс на екскурсію і «поласувати» чорницями. Василь продовжував працювати. О сьомій годині прийшов завгосп Гріша і майже силою виштовхав юнака зі школи. Під школою біля клумби маячила дівоча постать. Василь впізнав Ірину. Ноги самі понесли до неї:

— Дай Боже щастя, — сказав звичне тут вітання, поза межами школи Бога згадувати не заборонялось.

— Дай Боже, дякую! — відповіла дівчина. — Закінчив?

— На сьогодні — так.

— Твої напарники пішли вже давненько. Чому не з ними? Думаю, що при бажанні і для тебе пасію знайти можна, — кепкувала Ірина, нагортаючи землю на саджанці троянд.

— Та ні, я цього не люблю?

— Чого «того»? Маєш алергію на чорниці чи на дівчат? — продовжувала жартівливо.

— Ти ж знаєш, про що я. Слухай, Іринко, завтра субота і в клубі танці. І я теє, того, — запнувся і засоромився Василь.

— Хочеш мене запросити? — виправила запинання хлопця Ірина.

— Так! Якщо, звичайно, це зручно, і тебе відпустять, і ти не...

— Відпустять, я вже велика дівчинка, — дуже легко погодилася Ірина.

Не знає Ірина, чому вибрала Василька. Клин клином? Ні, то було геть інше. Ніби хтось штовхав її до нього, можливо, і янгол, той самий, що береже її. Василь зовнішньо програвав Ігорю в усьому: середнього зросту, тихий, непоказний, неслухняне рудувате волосся на голові стирчить врізнобіч. Брови наче дві рівненькі кладочки над збентеженим блиском маленьких сірих очей, похнюплений ніс. Голос сором'язливий, немов хлопець сам його боїться. Та погляд у хлопця добрий, щирий, як у вірного собаки. Відчувала — цей зробить для неї все.

А село тим часом гомоніло. Остання новина приголомшила всіх. Недоторка й гордячка Ірина, внучка знатниці-травниці Орини, зустрічається з чужинцем. І чого це баба Орина така спокійна? На закиди пліткарок загадково відповідає: «Ой, вгамуйтисі, кумасю! Ви шо, молодими не були? Та ж вони ніц такого не роб'ять, на очах всього села. Постаріюці, то будуть на печі сидіти і кості гріти чи чужим кості мити, як тото ви».

Василь ішов нічною вулицею щасливий і збентежений. Він кохав! Уперше в житті, по-справжньому. Весь світ здавався йому прекрасним і добрим, чудовим і теплим, мов Ірина долоня. Постать біля хвіртки тітки Каті побачив здалеку. Спочатку подумав, що це хтось із приятелів його жде. Однак на тлі дбайливо підведених білим вапном дерев'яних воріт темна постать видавалася надто високою.

Постать озвалася першою:

— Шо ж ти, хлопче, так хутко? Налюбилисі вже значить, га?

З пітьми на світло, яке падало з вікна хати тітки Каті, виповзла, покульгуючи, людина. Молодий кремезний парубок із паличкою в правій руці та перебинтованим обличчям.

— А тобі яке діло? — витріщився на незнайомця Василь.

— Ти про нас ніц не знаєш і чужий тут, розумієш! Через тиждень поїдеш, а їй далі жити. Слави наробиш! Поки шо кажу по-доброму: кинь Ірину. Бо вона — моя!

— А ти хто такий, щоб мені вказувати? Вона нікому не належить. їй видніше, з ким бути, — прохрипів нервово Василь.

І де тільки хоробрість взялася? Відчував, що заради свого кохання ладен на все!

— Видніше? То все її пришелепувата стара. Задурманила голову! Якби не вона... Та то ніц, чую — старій не довго лишилосі. І тоді... Слухай, чужинцю, і втям та й другим передай: Іринка — моя, — майже верещить хлопець.

— Не кричи! Не глухий! Мало що ти собі понавигадував. Ірина сама вибере — чия вона. І ти не... — Василь не договорив, щось важке і тупе вдарило хлопця в обличчя.

Майже інтуїтивно Василь встиг ухилитися від наступного удару і, відстрибнувши вбік, ногою вгатив суперника навмання. Влучив, очевидно, у хвору ногу незнайомця, бо той завив від болю. Тим часом, почувши ґвалт, на ґанок із хати вистрибнула тітка Катя. Побачивши розбите закривавлене обличчя Василя, перелякано заверещала. Чи то крик тітки, чи то шарварок, що зчинився після цього, був надто гучним, однак хлопець із паличкою кудись раптово щез, наче розчинився в темряві ночі.

Обличчя пекло і боліло. На питання: «Шо то за бузувіри?» відповідав, що не знає. Бо він і справді не знав. Тітка Катя промила обличчя, потім змастила його якоюсь маззю, дала чаю «спеціально» для таких випадків, і вклала спати. Чай був несмачний, однак, випивши його, Василь заснув відразу. Вранці тітка Катя насмажила млинців із чорницями і за сніданком переповідала хлопцю останні сільські новини. Хлопець сьогодні нікуди не поспішав — неділя, вихідний. По-перше, побили хлопця точно не місцеві, вона

навела «справки». У клубі були вчора помічені зайди із сусіднього села, добряче напідпитку. Поривалися до всіх битися, і це таки їх робота. Та порівняно з тим, що діялося вночі в небі, його пригода просто тьфу і розтерти. Градобур-Гонихмарник після своєї хвороби зовсім сказився. Замість того, щоб напоїти спраглу землю водою, той закоханий телепень здійняв такий буревій, що аж земля тремтіла. Повалив дерева, у школі повибивав шиби у вікнах, поперевертав де-не-де вози й познімав дахи з клунь. І ні каплі дощу! Хлопець швидше з ввічливості кинув:

— Градобур? І ви знаєте, хто це!

— Та певно! Усі в селі знають! То родина Сокірків! Скільки стоїть наше село — вони незмінні Градобури, — завзято продовжувала жінка. — Передають вони свій талант від батька сину, а син тоді свому синові. Вони дводушники, може, не зовсім чисті сотворіння, та без них зле... І дощ принаджують, і смерчі відвертають, і град проганяють. Та ото теперішній Градобур — Ігор, як сказивсі! Кажуть, що два місяці тому через молодицю полаявсі з кимсь моцнішим[34] [34], то той його так відшмагав, шо все обличчя Ігоря обсмалене і, коби не цілюща мазь Орини, бабці твоєї Іри, то би точно лишивсі потворою на все життє. І ногу мав зламану, тєжко зросталасі. Дотепер із кривулькою ходить, шкутильгає бідачка.

При словах «шкутильгає бідачка» Василеві стало не по собі. Виявляється, «причастив» його вчора Ігор, закоханий Гонихмарник, а не якийсь там зайда. Цікавенька історія, чортівня суцільна. Жінка не вгавала і продовжувала:

— Чарам і чоловічій силі Гонихмарника жадна молодиця чи дівка противитисі не в силі — такі вони вправні від природи. Ну хіба шо одна чи дві, але то ж яку силу й оберега тре' мати!!!

— Самі бачите, що може, — перебив тітку Василь, — не все коту масляна.

— О, так, голубе! І то крепко[35] [35] сильна молодиця чи дівка. Крепко. А ти попий ше трохи чаю, того, шо вчора зварилам. А ото вранці Іринка від баби Орини тобі мазь принесла, бо мої послідні запаси на тебе вчорашнього пішли. Я тобі рани змащу, ти висписі і встанеш, як новий.

Хлопець знав, що перечити не має сенсу. Йому і справді від «народних ліків» ставало набагато ліпше.

На Орининому подвір'ї стояв Ігор. Стара з ґанку сердито дивилася на хлопця і шипіла:

— Чого припхавсі? І не вийде вона до тебе, не ззивай[36] [36]. Відчепіці від нас! Занапастили мою дитинойку, зятя. Хочеш ше й онуку? Не дам!

Ігор люто дивиться на стару:

— Поклич Ірину. Хай мені в очі скаже, шоб відчепивсі. Чуєш, стара, не зли мене. Тобі й так мало лишилосі на світі білому жити. Все єдно Ірина моєю буде. Помреш, і твої чари розвіюці... Позви Іру! Якщо не моя — тоді нічия.

З-за тину, нашорошивши вуха, визирає очманіла від почутого сусідка Тимчиха. Плітки гарантовані. Орина на те не зважає. Лють розпирає її.

— Не позву! Пішов геть, нездалисько[37] [37]! — сердито вигукує стара і заходить до хати.

Слава Богу, без запрошення Гонихмарник не може зайти в оселю. А їх сюди ніхто ніколи не запрошував і не запросить.

Ірина сиділа за столом і сумно дивилася у вікно, слухаючи розмову, що долітала до її вух. Скрипнула хвіртка, з неї, накульгуючи, майже бігом вийшов Ігор. Через деякий час до хати зайшла зблідла бабуся:

— Багато у нас роботи, внученько! Попроси сусідку Тимчиху, хай змотаїці до церкви в сусіднє село й приведе мені попа, хочу висповідатисі. Вона там, за тином, пришиблена почутим.

— Та що ви, бабусю? Невже помирати зібралися? Кого ви слухаєте?

— Я не можу збиратисі чи не. Тіко знаю — приходить пора. Бачиш, і Градобур то чує. Отож таке: тре' побілити стіни, вимити долівку, вікна, двері...

Ірина не слухає бабусю, думки гасають по голові вітровієм. Ні за одну не може зачепитися.

У хаті кипіла робота. Прийшла на поміч сусідка. Робили все мовчки. Дарма, що неділя, одним словом — треба. Бабуся сказала Тимчисі щось таке, від чого та оніміла й тільки перелякано дивилася то на Орину, то на Ірину, виконуючи чемно всі забаганки старої. Була Ірина впевнена — пліткувати та наразі не стане.

У понеділок вранці прийшов священик. Ірина ждала на ґанку, чекаючи кінця сповіді. Священик вийшов із хати та підійшов до Ірини:

— Слава Богу, дитино! Тримайся, доню! Господь милостивий! Коли буде потрібна моя поміч — звертайся. Обіцянку, дану рабі божій Орині, дотримаю!

Ірина зайшла в хату. Бабуся аж наче помолоділа після сповіді. Лежала спокійна й умиротворена.

— Сідай, Іринко! Погомонимо.

Іринка сіла в ногах старенької. Бабуся повела далі:

— Ти знаєш, дитинойко, ми живемо в нашому селі зроду-віку. І скіки пам'ятаю з переказів бабусі і прабабусі, дороги жінок із нашої родини та Градобурів завше перетинаюці. Усі жінки в нашій родині — знатниці-травниці. Отой хист передаєці по жіночій лінії, і як жінка не стараласі мати більше однонької дитинойки в родині — не вдавалосі. Народжуюці тіко дівчатка, і то одненька. Балакали про проклєттє, наслане на наш рід. О, тобі та почвара, певне, про то вже бовкала. Знано, шо то не проклєтє Градубура, нє, то гет друге.

Бабуся на мить вмовкає, наче пригадує щось важливе:

— Одна легенда передаєсі з роду в рід у нашій родині. Певне, прийшла пора тобі її повідати. Наш прапрапрадід

Остап був дуже кріпким химородником і нетутешнім. Чужинець, як і твій Василько. Та зобачив він нашу прапрапрабабусю Ярину і залюбивсі до нестями, покохав її так сильно, шо готов був зректися свого дару і навіть відмовивсі вертати додому. То за тоє його рідний батько проклєв. За коханнє проклєв! Овва, дурними часто-густо бувають чоловіки, та то й сама відаєш, дуже глупими! Та Господь не простив вітцеві такої наруги над сином і скарав старого. Посадив він його під Вічним дубом стерегти та пильнува-ти Сонце, допоки один чи одна з проклятого ним роду не погодиці доброхітно служити Діду. Така от небилиця, дитинойко. Та я мала її тобі повісти, бо так прийнято: з роду в рід переповідати. То з плином часу, певно шо, много з неї вигубилосі та, певне, хай найменше зернятко мусило зостатисі. Прийде час, і ти оповісиш її своїй дитині.

Бабуся закашлялася. Ірина налила старій у горнятко води й дала напитися, бо знала, що це ще не вся розмова.

— Мені здаєсі, шо Градобури — то і є те проклєттє, що наслав вітець на сина та його рід. Коби я помилялася! Та отих Гонихмарників завше вабили жінки з нашої родини, — продовжувала стара. — Найчастіше Градобури виморювали чоловіків, котрі були біля жінки, якої вони не могли мати, мислячи, шо то найдужча препона. Дід Ігоря заманив твого діда в болото. Забув тоді оберіг, вважаючи його бабським пересудом. Твій батько тоже не вірив у таке, не носив ослону[38] [38]. Заблукав взимі у лісі і замерз. Та не фест[39] [39] віриці. Мама дуже любила твого батька... Її страшив один помисел опинитисі в полоні Градобурових марень, і вона пішла за мужем. Була заслабка духом. Лагідна, ніжна, та слабка... Не засуджуй її за то, дитинойко. Не тре'. Ти ж бо геть друга: у тобі чуєці сила, тому Гонихмарник так скаженіє. Та він тоже сильний і трохи глупуватий — зарана перебрав іншу душу від отця. Два роки тому батько Ігоря обморозив сильно пальці на руці. То було в березні. Попхавсі якогось милого через озеро кригою. Шуга[40] [40] крихка вдаласі, от і проваливсі під лід. Так ото на правій руці довелосі відрізати три пальці. Гонихмарник без рук не має моці. Тоту душу перебрав син. Ігор — добра дитинойка. Та той, шо в ньому живе, лихий. Готов вбити і тебе, і себе. Йому не первина. «Коли не моя — тоді нічия», — помни його слова, бо він нікди не жартує.

— Бабусю! А розділити ті дві душі не можна? — майже благально шепоче Ірина, надія ще жевріє, надія врятувати себе, Ігоря, кохання.

— Ждала, коли запитаєш. Таке у нас у родині вперше, бо і ти його кохаєш, досі кохаєш. Я ж вижу[41] [41]! Ох, хіба серцю накажеш? Сумно, дитинойко! Коли Ігор приймав ту другу душу, то брав її доброхітно, не насилу, клявсі власною душею. Коби тепіру захтів перервати тоту обітницю, мала б бути згода і Градобура на те. І головно — той, хто би захтів доброхітно прийняти тоту душу покруча в себе. Доброхітно! Ігор про то знає!

Орина на мить вмовкає. Дивиться на внуку співчутливо і з жалем.

— А тепер заклич Василечка. Хочу з ним погомоніти, — обриває мовчанку голос бабусі.

Прийшов Василь. Ірина не чула, про що вони говорили. Бабуся спровадила її порати худібку. Вже знала, що з Ігорем вони ніколи разом не будуть. Свічка надії згасла безворотно. Після побаченого на цвинтарі і щойно почутого від бабусі це стало зрозумілим. Байдуже, що вона досі кохає. То мине, обов'язково мине. А коли ні? Доведеться тоді вікувати, мов каліці, без ноги чи без руки. Та ж і каліки живуть. Але як навчитися жити без частинки душі? Чи то можливе?

Коли зайшла в хату, Василь і бабуся вже чекали Ірину. Василько підійшов до дівчини, взяв її за руки, поцілував ніжно. Тоді опустився перед нею на коліна:

— Іринко! Я кохаю тебе! Прошу стати моєю дружиною і перед людьми, і перед Богом. Обіцяю і в радості, і в горі бути завжди поруч, аж поки смерть не розлучить нас. Бабуся дала згоду, справа за тобою!

Ірина стояла бліда, мов стіна. Бабуся задоволено посміхалася.

Збентежена Ірина розуміла — бабуся знайшла вихід.

— Так! — сказала Ірина й опустила очі додолу.

Хіба у неї був вибір?

— Теперечки слухайте мене. Він вам всеєдно не дасть тихо зі села вибратисі. Поки я жива — не посміє зачіпати. Коли мене поховаєте — сходіть до отця Івана, обвінчайтесі. Отець всьо знає. Не відаю, чи вінчаннє зарає в тому, та маю сподіваннє, шо воно підпоможе в тотому світі вижити. Світлі сили будут на вашім боці тогди. Василечко, ти знаєш, шо чинити і як! Запам'ятав? А потім забирайтисі зі села, утікайте. Градобур не жартував, коли вимовив: «Якщо не моя — тоді нічия». Очі не бачать — серце не болить. Бо ж Гонихмарник тобі й замужній спокою не дасть, дитинойко. Іринко, ше їдне. Благаю, зроби Василечкові ослона. Гнів землі — страшнішого проти Градобурів не вимудрували. А ти, хлопче, нікди його не скидай. Чуєш — нікди. Тепіро підійдіть до мене.

Бабуся просить подати їй стару ікону. Благословляє.

4. Втеча

Бувайте здорові, шляхи та дороги,

Ой, де походили мої білі ноги...

Ой, де я ходила, ходити не буду,

Кого я любила, любити не буду...

Українська народна пісня

Уночі Орина відійшла, тихо, у сні, посміхаючись.

Решту Ірина пригадує, мов у тумані. Похорон, голосіння, пломінь свічок, відспівування, тендітне тіло бабусі загорнуте в надто велику вишиту сорочку в запросторій для худого тіла домовині. Старече обличчя спокійне і майже щасливе.

 — Вона ніби побачила янгола перед смертю, — шепочуться жінки-жалібниці за спиною змарнілої від сліз та горя Ірини. — Ич, усміхаєці!

Земля наполовину з піском та глиною під ногами на цвинтарі, і світ кудись втікає з-під ніг. Зомліла. Прийшла до тями в хаті на ліжку. Добрі сусіди допомогли поминки відбути, людей спровадити, у хаті прибратися. На столі свічка, у мисці коливо і дві ложки. Підходить до столу, не відводячи очі від полум'я свічки, і починає гаряче говорити «Отче Наш!». Відчуває, як відкриваються солоні джерела її очей, а по щоках починають бігти струмки, затоплюючи болем та гіркотою душу.

Лишилась одна. Сам на сам зі собою. Тепер зовсім одна.

Не спала цілу ніч. Все думала, думала, думала, марила. По підвіконні тривожно дрібушив вітер. Знала — Ігор поруч, за стіною, а разом із ним той, інший, зі спотвореною й вивернутою душею. Того другого вона ненавиділа настільки сильно, наскільки шалено кохала Ігоря, усе ще кохала, можна перестати дихати, але хіба після смерті.

Настав ранок. Майбутнє лежало перед нею за туманами і грозовими дощами, присипане снігом, задмухане віхолою. Байдуже, вона дала бабусі слово і мусить жити далі.

Уранці попорала, спровадила корову до череди. Спакувала всі свої пожитки. Та й складати було нічого, що могла мати сирота при старенькій бабусі. Найбільший скарб носила в собі — зболену та чисту душу.

Пішла на цвинтар. Довго стояла над могилками рідних, ридала і голосила в думках, прощалася мовчки. Відчувала, що вона тут не одна. Рушила до виходу. Із-за розлогого куща бузини, рясно вкритого чорними слізьми-гронами ягід, вигулькнула постать і загородила шлях.

— Дай Боже щастє! — процідив крізь зуби Ігор.

— Дай Боже! — відповіла безбарвним голосом, зачепивши своїм згорьованим поглядом його очі.

— Я той, мені жалко. Ти ж теперечки зовсім єдна. Чим зможу, допоможу, коли шо, будь-коли й будь-чим, — він злодійкувато ховає очі в землю, боячись дивитися в Ірині. То відводить погляд вбік, ніби думаючи, як бути далі.

Ірина мовчить.

Чути, як десь у крайніх хатах села галасують діти, ревуть корови.

— Іринко, знаю, як тобі тєжко. Попід цвинтарем серйозної розмови у нас із тобою не вийде. До твоєї хати мені зась — не пустиш. Я тільки поговорити хочу і все. Чого мовчиш? Давай на нічийній території стрінемосі.

Ірина тільки тепер відчуває, як вона втомилася від усього цього. Уже наперед знає, що прийняти дводушність не зможе, тим паче простити, бо не годна забути маму, тата, дідуся і скількох ще в родині?

Відчуває — досередини вливається щось гаряче, пекуче, міцне. Заливає душу, загартовує тіло. То — криця. Так кажуть про людину, котра тримає слово, так називають людину, яка не гнеться і не ламається від буревію злигоднів, не скоряться пристрасній вподобі[42] [42], навіть коли це кохання.

— Добре. Погомонимо. Згода, не тут і не зараз. Сьогодні по заході сонця, на ломленій сосні, — Ірина викарбовує кожне слово.

Вони ще якусь мить стоять. Ігор нарешті наважується зазирнути дівчині в очі. Не зрозуміло, закохані це чи вороги, бо вогонь в очах обох горять із такою жагою та люттю, що, здається, самі вже не певні: хіть це, кохання чи ненависть.

Ірина йде, не озираючись, відчуваючи на своїй спині безжальний погляд Гонихмарника.

День чалапає тихесенько і кволо. Не в силі горопаха мчати скаженим вершником, лишень плентається, заледве перебираючи ногами. Приходить Василечко. Німо сидять за столом, мов чемні школярики, склавши руки перед собою. Мовчать. Вій бере її долоні у свої, і вони, схилившись одне до одного, слухають цокання годинника на стіні, вірячи, що це доля. Він і вона, день і сонце, світло і ранок, ніч і зорі... Ірина розповідає Василечку про майбутнє побачення з Ігорем. Василь знає, що має робити натомість, знає. Підкрадається вечір. Літній, спраглий, такий наповнений спекою, що вона аж душиться сама курявою, яку піднімають корови, вертаючи з пасовиська додому. Сонце ховається за ліс, стараючись зі всіх сил випустити хоча б найтендітнішу стрілу-сяйлик крізь віття дерев і густу крону пралісу. Дарма. Зелень дерев поглинає світло. Вечір.

Іринка стоїть перед люстерком і дивиться на витесану з білого мармуру дівчину у свічаді. Холодні очі, стулені до білизни губи. Уже час. Сонце сіло.

Вона здалеку, між кучерявими кущиками, примічає похилену постать Ігоря. Він оперся на вцілілу частину сосни й, здається, уважно вишукує щось у траві.

— Дай Боже щастє! — не підводячи голови, випереджуючи її вітання, говорить Ігор.

Він відчув її раніше, хоча вона Йшла досить тихо, ніби сама себе лякалася. У дводушника очі всюди, пора звикнути.

— Дай Боже! Дякую — холодно відповідає дівчина.

Він випростується на повний зріст. Здасться Ірині у вечірніх сутінках велетнем. Мимоволі милується його поставою, розуміючи, що вже не мас права так дивитися на хлопця.

— Думав, не прийдеш, — радісно озивається юнак. — Ти таки прийшла! Не відаю, з чого зачати. Іринко? Ти ж бо знаєш — я тебе кохаю. Ні, ти того не знаєш. Коли би тіко знала, як той світ мені здається порожнім без тебе, мов ліс після вогню. Коли не чую твого голосу — світ стає німим, безбарвним, гірким. Коли з твого обличчя втікає посмішка — втікає вся радість зі світу: пташки не співають, а стогнуть, вітер не грає в сопілку, а тіко люто реве від болю, мов впійманий звір...

Він говорить, говорить, заколисує. Слова течуть, мов річка поліського краю, тихо й погідно, наповнюючи собою простір, заграваючи з нею.

— Досить! Ти завжди вмів гарно забалакувати, — рішуче обриває Ірина хлопця. — Ти хтів поговорити, а не говорити. То ж погомонимо. Теперечки послухай мене, Гонихмарнику чи Ігоре! Хто ти таке насправді? Я кохала Ігоря. Лагідного, ніжного, доброго. Але дводушництва прийняти не зможу. Ніколи! І тому...

— Але ж я той самий Ігор. Подивися мені в очі, Іринко. Я твій Ігор, — він рвучко хапає дівчину за руки і шарпає щосили до себе.

Її, мов пилинку, втискає назустріч йому. Вони дивляться одне одному в очі. Його очі так близько. Людоньки, що ж то коїться? Мов зачароване коло навколо неї стискається і стискається. Ще мить — і воно її розчавить. Ірина щосили пручається й відштовхує хлопця від себе.

— Стій! Благаю, стій! Коли не хочеш, шоб тебе вдарило, як минулого разу. Стій! — дівчина нестямно робить два кроки назад і рвучко витягує з-під гострого комірця блузки бабусин ослін.

І тоді з'являється Градобур. Вона бачить, як у добрі, ніжні очі Ігоря заповзає лють чорного неба і розхлюпується там вповні чорториєм.

— Ти мене спуджуєш[43] [43], дівчинойко? Як ти обісмілиласі? Хто ти така? Ти мала б мати за честь, шо ми тебе обрали серед найліпших жінок околиці. О, як я його не напрохував, других йому приводив, годив, розгойдував хіть, а він... Закоханий йолоп, нездалисько! Чому тих Сокірків так до вас тягне? Га? І все завжди однаковісінько закінчуєці. А найогидніше, шо той дурнуватий шал передаєці і мені. Як я того не люблю. Теперечки ти точно будеш моя. Стара карга вмерла, ти нікому не трібна. Ліпше відразу замиритися, без метушні, а то страхати надумала. А-я-яй! — Гонихмарник із крику переходить на сичання і тільки люто зиркає на дівчину, та все ж обачно слідкує за її рукою, яка просто мертвою хваткою вчепилася в той відьомсько-знахарський знак на шиї.

— Тож, голубонько, ліпше не тіпайсі. І тому свому заброді передай: хоче бути живим — хай забираєці. Ше тиждень повештаєці й згине до свого дому. А буде дурнем і залишиці — ха-ха. Пропаде, як твій батенько.

Ірина зараз, окрім гидування до цього створіння, нічого не відчуває. Ігор розчинився у дводушності, його вже майже нема.

— О, ні! То ти мене спуджуєш, дводушнику? Не рухай моїх рідних, бузувіре, не смій. Де ти взявся на нашу голову? Споганив життя не одному, звів у могилу матір, дідуся, татка. Я ненавиджу тебе, чуєш, почваро! І твоєю нікди не буду! Нікди! — Ірина ледве стримується, щоб не перейти на крик.

Дівчина впевнено розвертається і рушає в бік села, міцно стискаючи в кулаку силу землі. У спину летить сердите й лихе шипіння:

 — Затям, голубонько, коли не моя — тоді нічия!

От і поговорили. Думала щось нове почути? Ще жевріла надія і згасла.

Вечір поволі переливається в ніч, вбираючи в себе задуху й глупоту дня. Нічне повітря не давало прохолоди, спека, здавалося, хотіла доконати село і людей. Десь далеко гудів ображено грім. Його ніхто не запрошує, хмари та дощі пробігають осторонь, не зазираючи в село. Василь чекає біля лавки, знервовано переминаючись із ноги на ногу.

— Василечку, шо, Василечку! — зазирає в очі хлопцю. — Чи не роздумав, Василечку?

— Що ти, Іринко! Ніколи! Або з тобою, або ні з ким! Хлопці все зроблять, як годиться. Я певен!

— Тоді пішли! — і вона простягає йому свою руку.

Отець Іван чекає у церкві. На лавці в бабинці мовчки сиділи сусід отця дядько Пилип й однокласниця Іринки — добра й тиха дівчинка Оксана. Свідки. Поки Ірина вела перемовини з Гонихмарником, Василь попередив священика про їхній пізній візит, а той знайшов двох свідків. Отець не здивувався і ні про що не запитував. Він дав Орині слово. Стара колись вилікувала його єдиного сина Левка травами й мазями, а мо' ще чимось? То не важливо. У малого був астматичний бронхіт. Лікарі розпачливо розводили руками, а дитина танула на очах, мов свічка, вся обсипана прищами, які розчухувала до крові, і кашляла так, що, здавалося, викашляє душу... Крапельниці, уколи давали полегшення лиш на день чи два. Морське повітря, соляні шахти, молитви, прощі, обітниці — все дарма.

І тоді, як остання надія, потай від чоловіка, коли він їздив по справах до Луцька, Любця, його дружина, віднесла дитину до баби Орини. Тиждень вона потай носила малого через ліс до старої. Хлопець почав видужувати. На очах. Любця одного вечора чесно зізналася чоловікові, у чому причина такого швидкого зцілення малого Левка. Наступного дня отець Іван сам відніс малого до Орини. Він мовчки

стояв і дивився, як стара готує з трав відвар, купає малого в цьому вариві, дає хлопцеві випити якогось чаю. Син ви дужав.

Малий Левко виріс і став Левом Івановичем. Зараз обіймає парафію в сусідньому районі, має дружину і двійко абсолютно здорових дітей. Коби не баба Орина, хто зна, як би воно повернуло.

Отець Іван дотримав слова — обвінчав молодих.

В очі тужливо і неспокійно дивилася ніч. Через ліс ішли мовчки. Трималися за руки, мов малі діти, боячись втратити одне одного в цьому тривожному мороці лісової ночі. Дерева, здавалося, бентежно перегукувалися між собою, хоча було безвітряно, щемливо-тужливо трусячи своїми пальцями постатям, які майже навмання рухалися давнім пралісом і ворохобили тишу.

Під Іринчиною хаткою на ґанку сиділо двоє — Діма та Сергій. Сиділи мовчки, нажахано слухаючи ніч. Те, що вони сьогодні побачили й пережили, по-іншому, як чортівнею, назвати важко.

Мали зробити одну на перший погляд простеньку річ. Жартик! На прохання Василя. Сьогодні в селі гучне весілля — Каленик Брунько женить сина. Зібралось всеньке село. Родина Сокірків при повному параді, як завше, у перших рядах найпоштивіших гостей. Прийшли всі, крім Ігоря. Розболілася нога.

Хлопцям велено було розшукати його та ходити за ним назирці. Години дві хлопці парубка чесно шукали, та той наче крізь землю провалився. Усі сільські закапелки, вивчені за два тижні, обнишпорили — дарма. Після дванадцятої врешті вирішили подивитися у нього вдома. Обійстя пусте, навіть злющий пес Бровко кудись завіявся. Це тільки на руку хлопцям. Двері літньої кухні навстіж розчинені. Присвічуючи собі ліхтариком, Сергій зазирнув туди і надибав мирно посопуючого Ігоря. Хлопцям дали інструктаж і на таку оказію. Тихесенько зайшли в хату. Правда, по дорозі Діма перечепився через поріг і добряче луснувся лобом об долівку. Однак такий невеличкий гармидер зовсім не розбудив хропуна, той продовжував мирно спати. Сергій обережно взяв сплюха за плечі, оскільки руки того були заховані під головою, і почав тягти на себе, задкуючи. Тим часом Діма, вправно схопивши хлопця за ноги, перетягнув їх на те місце, де ще мить назад була голова. Хропун і не збирався прокидатися. Ото в парубка сон! Друзі тишком-нишком поклали голову Ігоря на те місце, де ще мить тому були ноги. Усе — прохання виконано. Правда, Василь казав робити це за рухом сонця по небу, та яке там сонце в потемках. І так згодиться!

Хлопці, задоволені собою, мовчки вийшли з хати на залитий місячним світлом світ й отетеріли. Назустріч їм, люто виючи, мов скажений пес, захеканий і сердитий, біг високий ставний напівпрозорий чолов'яга. Хіба таке буває? То був згусток туману чи хмари, роздивитися добре те безтілесне марево при місячному світлі не могли. Від побаченого на голові заворушилося волосся.

— Іроди! Гунцвоти[44] [44]! Ви шо тут робите? Ану верніть все назад, ану верніці. То вона вас навчила — от бісове зерня! Говорив йому — погуб'ять тебе тоті знатниці. Ой погуб'ять.

Хлопці прикипіли до землі.

На очах нажаханих юнаків постать раптом почала змінювати свої обриси, перетворюючись у лихий смерч, який закручувався в тугий вертлявий вузол і набирав сили, втягуючи в себе все, до чого торкався, і люто завиваючи чи то від болю, чи то від горя. Хлопці не стали чекати продовження жаху, стрімголов кинулися втікати з чужого обійстя, подалі від цього лихого завивання. Пробігши добрий шмат дороги, на мить спинилися перевести подих. Переслідування, здається, не було, і тільки в різних кутках села перебріхувалися собаки, весело гриміло та гуділо весілля, у лісі розмовляли сичі. Мали зустрітися з Іриною й Василем на подвір'ї дівчини. Від побаченого тремтіли руки і ноги Сергій побожно хрестився, викрикуючи раз по раз: «Во ім'я Отца, Сина й Духа Свєтаго». Тільки й згадав із чутої від бабусі щоденної молитви. Тепер він напевне знав, чому бабуся так ревно молиться. Щоб не потрапляти в ось такі халепи. Мусить вивчити всі її молитви, мусить. Про всяк випадок. Хлопець ледве брів дорогою, продовжував хрес-титися і шепотіти слова, звернені до Бога. Раз по раз озирався назад, видивляючись, чи, бува, щось або хтось за ними не женеться.

Діму взагалі заціпило, і він мовчки плентався аж до подвір'я Ірини. Потім плюхнувся на ґанок із такою силою, що аж старі дубові дошки сердито заскрипіли, невдоволено огризаючись на зухвалу поведінку людини.

Хлопці розуміли одне — доведеться чухати із села, навіть без грошей. Бо коли той, що вони його розлютили, прийде до тями, то, йой, які непереливки матимуть.

Хвіртка схлипнула, і на подвір'ї з'явилися двоє.

— Агов, хлопці! — почувся ніжний голосочок. — Давно чекаєте?

Відповісти хлопці не мали сили. Слава Богу, то не воно! Вони тільки ствердно кивали головами. Та темрява ночі вправно приховувала це кивання.

Василь впритул підійшов до приятелів і майже силоміць слово за словом витягнув із них правду.

— Ти знала, ти знала, що так буде! — верещав наполоханий Сергій. — Ви тут усі божевільні, усе ваше село чокнуте! Язичники, покручі! Що воно таке? Ні, не кажи, не хочу знати. Во ім'я Отца, і Сина, і Святаго духа! Я хочу додому, я більше не залишуся в цьому селі. Во ім'я Отца, і Сина, і Святаго духа!

У сусідів ображено зацокотів собака. Що за дурні тут по ночах вештаються та верещать, як скажені? Вслід за гавканням загорілося світло на сусідському ґанку. Компанія, не змовляючись, кинулася до Іриної хати. Світло не світили обійшлися ліхтариком. Вирішили перебути решту ночі тут Ірина переконувала, що без дозволу господині гонихмарник не має права зайти до оселі. Дівчина такого дозволу не давала, тому тут безпечно. А ранок завжди від ночі мудріший, навіть казки про це кажуть.

Розмістилися як-будь. Хто — на підлозі, хто — на печі, хто — на ліжку. Тільки ніхто так і не заснув, слухаючи ніч і думаючи про своє.

Зранку хлопці пішли збиратися. Ірина здоїла корівку, обійняла її ніжно, попрощалася і завела до Калеників. Про це ще бабуся домовилася. А гроші зараз їй дуже потрібні, на дорогу. Попрощалася із сусідами, сказала, що їде до Луцька, везе деякі документи в інститут. А корова — зайвий тягар. Було байдуже — вірять чи ні. Навмання дозбирувала речі, в окрему торбинку склала трави, настойки, мазі. Тепер вона травниця. Той талант, щедро дарований Іриному роду матір'ю Землею, не має пропасти, і він не згине, бо вже живе в кожній жінці з родини від народження, дожидаючи свого часу. От він, той час, і настав.

Попрощалася з хатою, з лісом, із селом.

На подвір'ї терпляче ждав Василько.

— Брат тітки Каті погодився нас відвезти на підводі в район, на вокзал, — перехопив із рук дівчини торби Василь. — Голова колгоспу обіцяв зароблені гроші переслати поштовим переказом на інститут.

Підвода стоїть біля заквітчаної мальвами хати тітки Каті. На підводі, надто голосно розмовляючи з дядьком Свиридом, сидять Сергій та Дмитро. Дядько Свирид пригостив хлопців своєю чорничною наливкою. Тож настрій у них стрімко поліпшився. З хати вистрибує тітка Катя, запнута квітчастою хусткою і здалека схожа на живу мальву. Вона несе перед собою досить важку торбу.

— Дай Боже щастя, тітко Катю! — видавила із себе пополотніла Ірина.

— Дай Боже, дитинойко! Дай Боже! Мені Василечко всьо повів чи майже всьо.

Ірина широко відкритими очима дивиться на жінку, і там лишень одне питання. Тітка здогадується, яке:

— Він живий, доню. Тільки дуже покоцаний. Майже нічого не пам'ятає, що з ним було, і з ліжка не встає. Схоже на те, що хлопці не в той бік рухали тіло, не за сонцем. Усе наплутали. Не бійсі, він нам нічого не вчинить. Після такого так швидко не приходять до тями, сама знаєш. Тримайсі, люба, і втікай звідтіля, бо не дасть він тобі спокою.

Вона тицьнула Василеві в руки торбу:

— То так, на дорогу дешо. Шануй її, Василечку. Не зобижай сироту, — і тітка смачно розцілувала хлопця в обидві щоки, потім крутнулася до Іринки, ніжно й міцно пригорнула її і заплакала.

Ірина, сидячи на возі, заледве розрізняла в дорожній куряві силует жінки, яка, стискаючи в правій руці окрайчик хустки, витирала ним сльози, а лівою не вгавала махати вслід підводі, яка везла втікачку на захід, на чужину з чужинцями. Ірина замахала у відповідь обома руками. Вона не плакала, бо їй тоді видавалося, що здолала оте родове прокляття і розірвала коло.

Якби ж тоді знати, що все не так, усе навіть зовсім не так.

РОЗДІЛ ІІІ

1. Талалайко і флояра

Так знай, що став я Місяцем твоїм,

так знай, що я не сходжу із орбіти

з пори, що згасла у космічній млі

й передувала сотворінню світу.

Євген Гуцало

Літній вечір підступно, мов наполегливий коханець, підкрадався до землі, ніжно пестячи її тіло. Вона, натомлена та знесилена за день, піддавалася його шалу й пристрасті. Врешті ця божественна історія закінчувалася одним — над містом бриніла музика кохання, змішана з пахощами акацій. Вулиці старого міста заполонили закохані пари, просто пари, одинаки, які шукали своє кохання чи просто гуляли.

Ось у такий вечір потрапила Аліна, відчинивши вхідні двері бібліотеки Драгоманова. Коли сідала за широкий стіл читального залу, який навіював сон і таку неперевершено-довершену тугу й нудьгу, сонце стояло в зеніті. І ось, мов за помахом чарівної палички, через енну кількість годин сонячна зірка скотилася за горизонт. На її місці з'явилося не менш привабливе світило — місяць. Сьогодні він майже вповні. Однак за світлом ліхтарів великого міста його ледь помітно.

Аліна самотньо брела тісними львівськими вуличками. Вулиці далеко не порожні, одинокою чи загубленою себе не почувала. Початок літа, місяць вповні і місто вповні! Гарно! Солодко вдихнула аромат старої акації, яка росте під її бу-динком. Той аромат витав весільною фатою не лише над будинком, він заполонив усю вулицю. Біля під'їзду на лавці сидять вартові, бабуні-солодуні, які, гріючись у променях

одноокого корсара-ліхтаря, прискіпливо і критично прово-джають її своїми причепливими поглядами, вдавано медово солодко посміхаючись на чемно кинуте «Добрий вечір!». Коли двері під їзду з гуркотом самостійно закриваються, то з'являється така жадана нова тема для балачки.

Майстерня нагріта, мов гаряча пательня. Сонце сховалося, і, здається, Аліна знає куди. У її майстерню, очевидячки. Аліна похапцем розшторює вікна та відкриває їх навстіж впускаючи вечірню прохолоду вечора у свою оселю.

З неба підморгує весело Талалайко-Місяць. Так його називає тато. Коли його запитала: «Чому Талалайко?», то відповів: — Ніби й світить, але позиченим світлом. Світло його не гріє. Ніби такий близький, однак не дістанеш. Багато обіцяє і нічого не робить. Талалайко.

Аліна не вмикає в майстерні світло. Вона перелазить через підвіконник. Мить — і вона на власному розкішному «балконі». Вірніше, відтепер майже на власному. Сьогодні він ще її: і це темне небо, і цей красень Талалайко. А завтра чи післязавтра поруч з'явиться нестерпний сусід. Ой, не дури себе, Аліно, який там нестерпний!? Він тебе зацікавив, признайся хоча б собі. Як малу дитину гарнюсінька порцелянова фігурка. Тільки невідомо, хто першим розіб'ється на друзки. Вважай. «Ану, цить!» Затуляє сама собі рота і краєчком ока зацікавлено позирає в бік сусідського вікна. Там темно і тихо. Трішки розчарована. Під ногами втомлена від сонця дахівка віддає вечору своє лагідне тепло. Дівчина зручно вмощується на неї й закидає догори голову. Аліна любить розмовляти із собою. А що тут такого? Для самопорозуміння це навіть корисно:

— Боже! Яка краса! Такий величний і такий безмежний світ у долонях Бога.

Мій антисвіте з дикими ногами,

Із роздівоченими стиглими грудьми

І стиглими вигинистими стегнами,

Прости мене, помилуй і врятуй!

Мій антисвіте з чорним животом,

З чернечо-чорно-чорними губами,

Із міріадами незвіданих галактик,

Які ховаються в тобі і клекотять...

З куточків пам'яті вистрибує чомусь саме цей вірш Вінграновського. Майже в тему. А ніч пахне акацією й літом, і ще недоспілим зеленим яблуком, якому належить почервоніти й налитися по вінця сонцем і соком... пізнання. Ото закрутила! Явний перебір! Аліна відчуває, що від споглядання неба у неї затерпла шия. Дівчина лягає на теплу по-верхню даху і дивиться в небо, уявляючи себе маленькою яскравою зірочкою поруч із Талалайком.

Вона часто згадує гори, коли .ось так роздивляється небо. Карпати! Там зірок у сто разів більше, аніж у львівському небі, і видаються вони яскраво-вогнистими і таки живими, бо розмовляють між собою, бесідують із Талалайком, а можливо, й із землею. Коли вмієш слухати і «маєш бурхливу уяву й багату фантазію» (слова тата), можна таке почути... Вони раніше щороку всі вкупі, тато, мама й вона, частенько їздили в гори. Це було прегарно. Влітку завжди жили в наметах. Лежали біля ватри в спальниках під відкритим небом, коли не було дощу, рахували зірки, даючи сузір'ям власні назви. А що? Насправді ніхто не знає, які у них імена. Тато завжди починав розповідати напіввигадану казку-легенду, потім вони з мамою дооповідали її на власний лад. Аліна після закінчення школи вирішила, що це вже зовсім не по-дорослому — відпочивати вкупі з батьками. Ой, як вона зараз про це жалкує! їй так не вистачає цих нічних татових казок-оповідок. А татко з мамою далі їздять у Карпати, вже без неї. Однак мама кожного разу наполегливо просить Алінку гайнути з ними. Та якщо один раз назвався грибом — залазь у кошик. Дівчина щоразу від-мовляється, лаючи себе подумки за це. Мама вертає з тої подорожі завше такою щасливою. Здається, що у неї навіть

колір очей змінюється. Блакить неба вбирає в себе

розкішної хвої Карпат, і мерехтять мамині очі смарагдовим

блиском. Можливо, то уява художника щось трішки домальовує? Якщо і так, то зовсім трішки.

Аліна запитує в неба:

— Талалайку мій красний, чи не хочеш послухати казку? Що моргаєш, хочеш? Тоді не дмися, небораче, та слухай, ледащо, або, як каже мама, нездалисько.

На найвищій Карпатській горі, що шапкою своєю підпирає небо, у ті давні казкові часи, коли люди молилися Сонцю Всевишньому, у прекрасному світло-блакитному палаці, зітканому зі струн пташиного співу, жила Панна. Очі у неї — озера привітні й глибокі, руки — тендітні й граційні, мов лебідки крилята, стан гнучкий та стрункий, мов ота смерічка над гірською річкою, волосся золотіше від променів сонця, губи — корали, бровенята — стріли. Коли посмі-халася, то квіти зачудовано розквітали. Коли говорила, від мелодики слів співала трепетно земля. Йой, не давала краса ця легеням в усій окрузі ні сну, ні спокою. Навіть Сонце Всевишнє задивлялося на вроду дівчини. З небажанням ішло спати і вставало зарано, щоб зайву хвилину помилуватися красою Панни.

Така була та Панна мила й гожа, мов у лісі рожа. Та часто краса та пиха ходять поруч. Панна красна нікого не кохала. Вона вранці вмивалася ранковою росою, втиралася рушничком, подарованим вітром і зітканим із найтонших павутинок бабиного літа, снідала нектаром із ружі, який до столу приносили бджілки-трудівниці, і йшла до річки гірської. Вона годинами милувалася власним зображенням у свічаді ріки, не в силі відвести погляду від чару власних очей і від краси шовкового волосся та черлених губ. Легені щоденно прихо-дили до річки з надією, що красуня подарує хоч комусь із них погляд чи бодай слово. Та Панна мовчала. І лишень коли Сонце заходило в браму вечора, збираючись на спочинок, вона відводила погляд від води і йшла додому спати, мріючи про ранок, який їй подарує щастя дивитися на себе. Жаль і сум наповнили гори Карпатські. Дівчата й молодиці марно ждали своїх чоловіків та наречених додому. Вражені красою Панни, ті так і зоставалися скніти на камені, щоб назавтра знову зобачити її, жадану. Ось так, Талалайку, друже мій! Хочеш почути, що далі було?

— Хочу! — чує зовсім поруч юнка спокійний голос. Аліна сполохано сідає, роззираючись навкруги. Намарно,

довкола порожньо, тільки внизу не спить невгамовне місто, шумить, бешкетує, глузує. А тут лишень Місяць-Талалайко, глибоке небо і зоряні віночки. Нікого. Здається, це її уява домалювала той голос.

— Хочеш? Невже! — вона ніби продовжує обірваний діалог. — Тоді слухай уважно далі.

Аліна знову лягає на теплу дахівку й веде своєї:

— Плакали-ридали, Талалайку, матері за синами, дружини за мужами, сестри за братами, дівчата за нареченими, гори й оселі за ґаздами. Молилися спраглі душі до Сонця, щоб воно врозумило чоловіків непутящих і вернуло їх додому. Та Сонце також тужило закохано, не помічаючи сліз та ридань.

— Панно моя красна! — шепотіло Сонце з неба, лагідно торкаючись своїми промінчиками голівки вродливиці. — Глянь на мене хоч одненький разочок, дай надію на твою ласку. Що тобі подарувати, моя згубо? Проси, що заманеться. Світи, планети, моря, океани, золото, смарагди — все складу до твоїх ніг заради посмішки однісінької, заради слова ніжнесенького.

— Ой, ти, Ґаздо Всевишній! Не потрібні мені твої дари, що мені з них, я й так майже щаслива. От коби ти могло не йти спати, а й вночі світило, то би серце моє втішилося. І тоді лишень тобі одному усміх свій я буду дарувати і ласки приймати.

Задумалося Сонце над таким дивним проханням Панни. Затьмарила краса йому розум, і вирішило виконати бажання

вродливиці. І настав на Землі бардак. Хі-хі, перепрошую, то ж казка. І настав на Землі безлад. Над Карпатами й над тією землею, що навколо гір, був день. На іншому боці писанки Землі панувала глупа ніч. Та Сонцю байдуже. Воно з трепетом чекало хоча б лагідних поглядів коханої Панни. Та Красуня була надто зайнята спогляданням свого відображення в річці гірській. Забула наніц про ті обіцянки, які давала Сонцю. Минув день, минув тиждень, збіг місяць

А Панна безупинно милувалася власною вродою, не в силі відірвати очей від свого зображення у воді. Розсердило- ся Сонце на Красуню, побачивши у воді ріки всю пиху і гординю її... Розгнівалося Сонце красне і на себе за таку глупоту власну. І от коли Панна спочивала в палаці, вхопило спересердя гору, на якій жила дівчина, і закинуло її разом із Панною високо в небо. Та Панна навіть не прокинулася від гуркоту, що зчинився при цьому. Красуня мала міцний сон. І лишень тоді зрозуміла, що щось не так, коли не знайшла вранці річки-свічада. Сиділа Панна на горі високо в небі і гірко ридала — вона не побачить більше себе, не зможе милуватися власною вродою. Бідна-бідна! Пожаліло Сонце Панну, воно досі кохало її, подарувало красуні коромисло барвисте і два відерця. Коли Панна на небі плаче, збираються хмари і на Землю падає дощ. Тоді вона простягає з небес коромисло-веселку та зачерпує з рік чи озер водиці в свої відра і несе до своєї оселі-Гори. Вірить, що ось так зможе начерпати води й створити озеро чи річку, тобто дзеркало для себе. От і носить вона водичку у відерцях.

А Панну з коромислом ду-у-у-же добре видно при повному місяці із землі. Бігає вона, бідолашна, і досі зі своїми відерцями туди-сюди, носить воду. То що, Талалайко, чи файну казку я тобі повіла про тебе ж?

Аліна підморгує місяцю і дзвінко сміється. їй зараз так хороше, так легко...

Вона встає й прямує до вікна. Раптом помічає на темному затіненому тлі сусіднього вікна чийсь ледь помітний силует,

і вчувається скрипіння сусіднього вікна. Придивляється уважніше — ні, примарилося. То вітер. Перепрацювалася. Час спати, бо завтра екзамен і купа різних справ. Вона востаннє махає рукою в бік місяця:

 Бувай, Талалайку! Бувай!

Коли Аліна повернула наступного дня ввечері з Академії додому, то застала у майстерні маму. Та сиділа біля вікна, заплівши руки на грудях у хитромудрий вузол, закинувши ногу на ногу, і дивилася на її картину. Ірина настільки була заглиблена в себе, що навіть не почула доволі гучного скрипіння вхідних дверей.

— Сервус, мамо! — гукнула з порога донька.

— Доброго дня, доню! — якимось загубленим голосом прожебоніла мати.

— Щось трапилося? Ти якась дивна! — перепитала Аліна.

Ірина сиділа бліда та, здається, наче чимось сполохана.

— Та ні. Все гаразд. Ця спека мене доконає. У тебе сьогодні добряче за стіною шуміли. Нещодавно припинили. Можливо, закінчили. Як екзамен?

— Супер! Ніяких проблем, все чітко.

— Молодець! А ми тут кондиціонер тобі поставили, — промовила Ірина, — літо обіцяє бути гарячим. Тепер не розтанеш. Тато пішов раніше. У нього засідання худради. Я залишилася показати тобі, як кондиціонером користуватися, — й Ірина кинула рукою на металічне одоробло, яке хизувалося своїм полиском біля вікна.

Мама давала Аліні вказівки, про всяк випадок залишила інструкцію до чудо-техніки і чомусь поводила себе з дочкою, мов лікар зі смертельно хворим пацієнтом. Аліна нашорошилась. Що це з мамою? Після того, як побачила цю картину, мов із глузду з'їхала...

Сиділи, пили чай. Мама принесла свій, не любила вона куплених! Тато за таку ось слабкість мамину самостійно вигадувати чаї і не тільки, жартома називав дружину травницею. Ірина роздратовано шикала на чоловіка і просила так

більше не говорити, не забивати дитині голову різними не билицями. Хоча «догнати», що то за небилиці і чого такого дивного | в слові «травниця», дитина не могла. Скільки себе пам'ятала Аліна, її ніхто ніколи таблетками не лікував Постійно різні відвари, інгаляції травні, навіть зеленки чи йоду в хаті не було. Для чого, коли мама вміє робити чудодійні мазі на всі випадки життя. Правда, з лікарнею все-таки вона мала справу — двічі. Татові зробили операцію на апендицит, і Алінка його там провідувала. Другий раз у десять років, коли вони їхали на Шацькі озера відпочивати, дівчина вмудрилася дорогою отруїтися морозивом. Мама вдома забула свою «травну чудо-аптечку», а дорогою щось «заварити путнє неможливо» — слова мами. Тож довелося заночувати в районній лікарні, вже й забула, що то за містечко. Добряче тоді промили шлунок. А так завжди мамині трави ставали у пригоді — від застуди, грипу, ангіни.

Близькі приятелі батьків також часто-густо зверталися до мами, коли вже офіційна медицина зовсім не допомагала. Любов мами до високої моди та зілля — дивна суміш. Та то виглядало збоку лишень як невинне хобі такої собі гонорової львівської пані, надаючи Ірині природнього шарму.

Аліна інколи замислювалася — чому воно так? Трави- мурави навколо повно, та не кожен на ній знається та й ще отак майстерно, як мама. Тато пояснював це раціонально. Не кожен вміє вправно малювати, вірші писати, на скрипці грати, треба мати хист. Задумалася. А може, і в неї є той талант? Га?

Одного разу Аліні самій закортіло навчитися підбирати трави так, як це робить мама. Мов талановитий художник поєднує на полотні різні барви так, щоб картина тішила не тільки око, а й душу. Тож одного разу попросила маму, — здається, Аліні тоді було літ п'ятнадцять, — щоб навчила і її отих премудростей травних. Мама саме чарувала над черговим своїм варивом. 3 великої купи м'яти, що лежала на столі, вона вибрала дві стеблинки. І поклала Аліні по одній

У кожну руку. Запитала: «Що відчуваєш?» А що вона могла відчувати? Запах м'яти, однаковісінькі гілочки, все. Ну, хіба одна виглядала більш реально, ніж інша, і була на дотик трішки тепліша. От і сказала, що права стеблинка виглядає трішки менш реально від лівої, змазаної. Повторили цей експеримент разів п'ять. Мама кожного разу тільки кривилася.

Видко, Аліна ні разу чогось там не вгадала. Згодом виявилося, що одна з двох рослинок, запропонованих мамою, була всередині хворою і в ліки не годилася. То дівчина мала б відчути руками. Мама із сумом похитала головою і сказала: «Тобі ще зарано, не час. А може, то й на краще?» Що на краще? Аліна так і не зрозуміла. Можливо, зараз спробувати? А з іншого боку, вона вже має талант художника. Два таланти — то вже перебір.

Мама розпитує про навчання, про друзів, про хлопців. Останнє розсмішило Аліну.

— Мамо! Перестань із мене витягувати інфу. Що тебе цікавить? Чи є у мене хлопець? Нема! Просто з ким-будь не зустрічаюсь, а попадаються одні йолопи, або, як ти кажеш, нездалиська та маруди.

Раптом несподівано Ірина злітає з крісла так стрімко, що те аж перевертається. Жінка підбігає до картини, хапає її та починає істерично трусити нею і верещати:

— Тогди повідай мені, дитинойко, шо тото всьо значить? Чуєш! Шо? То не простяцькі химерики, не. Тоді шо то, дитинойко?

Аліна здивовано дивиться на матір. Ірина з літературної української перестрибнула на діалект. Жінку трусить, по щоках течуть сльози.

— Мамо! Ти що? Мамо! — Аліна перелякано підбігає до Ірини, обхоплює її своїми руками, ніжно пригортає до себе, мов маленьку наполохану школярку, гладить по волоссі й ніжно цілує в голову.

— Мамо! Тихенько! Матусю! Це тільки картина. Мені вона наснилась. Інколи таке буває. І в художників, і в письмен-

ників, і в поетів, і навіть у вчених. Он Менделєєву його ріодична система приснилась. Рафаелю — Мадонна, Це тільки сон, мамо! Якщо вона тебе лякає, я її подарую комусь або продам. Тільки не плач, — шепоче спантеличена Аліна.

Ірина поступово заспокоїлася. У словах Аліни було стільки терпіння й ніжності. Мати розуміла — дочка не бреше.

— Алінко, ти носиш сонечко, що я тобі подарувала? запитала Ірина, витираючи долонями сльози, змішані густо з косметикою, що текли так рясно.

— Ношу, мамо! — Аліна дістає з-під футболки срібний ланцюжок із кулончиком у формі сонечка.

Мама точно не при собі. До чого тут сонечко?

Ірина подарувала його доні, коли тій виповнилося сім Сказала жартома, що це оберіг, і чомусь взяла з дівчини тверду обіцянку його ніколи не скидати, навіть у ванній. Аліна завжди дотримується обіцянок.

Усередині сонечка була порожнеча. От Ірина й заповнила її оберегом, зробленим за бабусиним рецептом. Аліна любила чіпляти на себе всілякі брязкальця. Однак сонечко ніколи не скидала і цілком підсвідомо ховала його від сторонніх очей під одяг.

— Доню, пообіцяй мені, що в жодному разі, ні за яких обставин його не скинеш, — благала Ірина.

— Обіцяю.

— Навіть у душі?

— Навіть у душі.

Треба поговорити з татом. У мами дійсно якісь проблеми.

Вони ще декілька хвилин потеревенили про те, про се. Аліні вдалося трішки й розвеселити маму. Та навіть пішла у ванну поправляти косметику на обличчі. Забринькав «Океан Ельзи» з мобільного мами. Телефонував тато. Ірина поспіхом зібралася й пішла, ніби встидаючись того, що тільки-но істерично ридала, чи боялася, що донька почне про щось випитувати і їй доведеться виправдовуватися. На прощання поцілувала Аліну і прошепотіла:

- Доню, знай, якщо тобі буде потрібна порада, чи допомога, або потреба з кимсь просто поговорити, без причини, я завжди поруч.

Аліна у відповідь тільки ствердно кивнула головою. Мата ставала якоюсь геть іншою. Та крига непорозуміння між ними, що стільки літ наростала, множилася й готова була перетворитися на вічну мерзлоту, зникла. Так інколи після ЛЮТОЇ й довгої зими приходить весна. Звечора гуляє віхола, тріщить мороз, а на ранок раптом всім своїм єством відчуваєш — прийшла весна. Повітря пахне нею, небо дихає нею, природа марить нею. Падають із неба перші теплі сльози весни, зрошують щедро землю, та проганяють геть і віхолу, й морози, та випроваджують до наступного року зиму. Так і в них із мамою. Крига скресла.

Мама пішла. У майстерні приємна прохолода від кондиці-онера, трішки незвична, чужа. Вона заповнює ледь чутним ше-потінням весь простір кімнати, згори донизу. Дівчина підходить до мольберта. Торкається кінчиками пальців полотна і відчуває, як усередині починає наростати трепетна й гаряча хвиля, готова в будь-який момент вирватися на волю й пролитися веселкою фарб і звуків. Десь ззовні починає лунати музика. Гомінка і тиха водночас, насичена густиною барв і разом із тим ніби розірвана хвилями гірських шпилів. Там за вікном хтось грає на флоярі, терпко й зачудовано, ніжно і стрімко... Музика гір звучить над містом, розповідаючи йому про шпилі, що підпирають небо, про бистрі потічки, про густі ліси, про мочари і про світ, який населяють, очевидно, не тільки люди.

Аліна обережно, щоб не сполохати чар музики, відхиляє штору й визирає у вікно. На теплій поверхні дахівки стоїть Кажан у півоберта до її вікна та, закривши очі, грає, ніби вправний митець, виписуючи барви своєю флоярою, напов-нюючи світ звуками і втіхою.

У грудях дівчини шалено калатає серце. Та хвиля, що так стрімко наростала всередині, стає ще більшою і нарешті за-полонює собою все її єство. Аліна тремтячими руками бере

до рук пензлик, відкриває фарби, вона вже не надежить собі. Той шал, той азарт, музика, які заполонили її ізсередини й підперли зі всіх боків, раптом стають цілістю і виливаються на полотно. Аліні зостається, мов на дитячій розмальовці, обвести, зафарбувати ті лінії, ті образи, слова, звуки які вихлюпнула її уява. Аліна диригує пензлем, а флояра то сполоханою пташкою, то Жар-птахою звучить зовсім порух, краючи серце, напоюючи його цілющою водою. Аліна заглиблюється у світ фарб та образів, а музика флояри переплутується з музикою літнього дощу, тихого і погідного.

Ірина дивиться на ніч через вікно своєї спальні. Дощ. Тихий, рівний, літній.

«Мов кожна його стежечка до землі пестливо вирівняна!» — вривається спогад.

Василь пригортає дружину до себе й палко шепоче:

— Чуєш, кохана, як співає цей дощ, мов музика флояри.

— І я, здається, знаю, хто на ній грає, — ледь чутно шелестять Ірині губи.

Вона знає хто. Однак цього разу щось пішло не так. Її донька не була схожою ні на закохану дурепу, ні на перелякану до непритомності. Навпаки, вона відчувала в Аліні силу і впевненість у собі, набагато більші, ніж колись мала сама. Аліна набагато сильніша за неї, за її матір, навіть за бабусю. Поруч із донькою та нею завжди був люблячий батько та справжній чоловік. Наразі зрозуміло одне — Аліні поки що той, з двома душами, байдужий. А вона йому? З огляду на дощ — ні! Вони зустрілися. Вона певна, що зустрілися. І де? Сила землі та неба — там, де небо заступають кам'яні вершини будівель і його майже не видко, а під ногами замість трави, квітів та роси, — штучна дорога. Що він робить у цих джунглях із бетону та асфальту? Те ж саме, що травниця-знатниця, очевидно. Втікач, як і вона? Та це не її Гонихмарник — Ірина знає напевне, це — чужинець. Її залишився в тілі Ігоря, майже замкненим і безвільним.

Це зрештою вберегло її від переслідувань. Хоча, що там кривити душею, як вона потерпала, що зрештою все знов піде не так і він її наздожене, вистежить. Після невдалого повер-нення в тіло Ігоря, дводушник був добре дезорієнтованим, А ще кажуть, то дрібниці, як крутитися — за Сонцем чи проти нього? Бабуся це добре знала! Вернути в тіло, яке повернуте обличчям до ночі, майже вирок для дводушника. А вона ще шпетила Діму із Сергієм за це, бо жаліла Ігоря. Не буває зла, яке б на добре не вийшло. Ох і не любила колись тої приказки, а якщо поміркувати?

Як Ірина оберігала Алінку від усього того. З часом «до-тьомбала», що на світі не один дводушник. Була майже впевнена — це талант знатниці-травниці притягує дводушників. От і не стала доньку вчити своєму ремеслу. Хоча сама не могла противитися потягу до землі, до трав. Як тільки не намагалася. На щастя, оточуючі сприймали це як хобі. Тільки Василько знає правду. Пригадує, як Алінка одного разу наполегливо попросила навчати і її розмові з травами. Так і сказала. Ірина випробовувала доньку. Напередодні Василько привіз з етюдів на Сколівщині м'яти. Трава була всяка — і зболена, і втрачена, і хвора, і здорова. Тож мусила перебрати. Здорову — на ліки, змарновану — на волю. Вирішила перевірити таким чином доньку і вжахнулася. Донька жодного разу не помилилася. Це було неймовірно! Таке чуття до Ірини прийшло з роками. Алінка ж, не замислюючись, у п'ятнадцять років вправно читала одним дотиком долоні до трави її сутність. Слава Богу, що донька це сприйняла, мов вирок — вона бездарна. Але такий талант не приспати, не знищити. Зараз дівчина заглиблена в мистецтво, у світ книг, полотен. Та Ірина інтуїтивно відчуває, що скоро дівчині стане там затісно. І річка вийде з берегів, і греблю прорве. І ще як прорве! Заховати чи затерти дане Богом неможливо.

Ірина дивиться у вікно і плаче разом зі своїм містом.

Дощ падає і співає, співає і падає.

Гонихмарник грає на флоярі.

2. Двері, або Сьогодні на сьогодні

Хто так тихо прийшов, невідомий,

Оповитий серпанком утоми,

Коли місто мовчало ночами,

Коли місто мовчало ночами?

Василь Чумак

Ранок застає Аліну за мольбертом. У щілину між шторами застрибує непосидющий сонячний зайчик. Він пустотливо зазирає в очі й вихоплює своїми вправними руками Аліну з полону її світу. Дівчина раптом відчуває, наскільки вона втомлена та виснажена. Від непорушного стояння на одному місці заніміли ноги. Здається, що всю свою внутрішню енергію вихлюпнула на полотно і тепер, порожня, мов глечик у миснику, стоїть не в змозі глянути, що врешті виписалось на полотні після нічного завзяття. Аліна розшторює вікна, запрошуючи в кімнату Сонце. Розчиняє їх навстіж, запускаючи в майстерню звуки ранкового міста.

Похитуючись, прямує до ліжка. Падає на нього, поперед-ньо вимкнувши кондиціонер. Це зайве. Уночі й справді па-дав дощ, це їй не примарилось.

Прокидається Аліна від жаху падіння у вже знайомому сні. Самітня вежа, наче з картини Кіріко, залізні гвинтові сходи і незнайомець... Лишень на хвилинку вона завмерла, перед тим як кинутись бігти вгору гвинтовими сходами, і встигла розгледіти обличчя того, хто переслідував її, того, хто був у чорному. Високий, ставний, з одним обличчям і, о Боже, з двома личинами. І вона починає тікати від нього вгору, вгору, вгору. Знаючи, що доведеться ще раз стриба

ТИ. І знову її хтось рятує, чиїсь сильні та міцні руки. І той хтось не боїться того в чорному, вона це знає напевне. Аліна прокидається, важко дихаючи. Мала б уже звикнути до того падіння. Та кожного разу з трепетом думає, може, цього разу він не встигне її упіймати, і вона впаде. Кондиціонер вимкнений, а літнє сонце за день зробило свою справу, перетворивши майстерню на пекло. На годиннику — шоста вечора. Аліна вмикає кондиціонер і йде похапцем у душ змивати із себе липкий піт та залишки похмурого жаху зі сну. Потім варить каву, декілька тостів. Чи то вечеряє, чи то обідає? Сідає на підвіконня, роздивляючись картину, яку вчора почала писати.

Вона знову написала грозу, вірніше, те, що та принесла. Це жахливий, страшний буревій. Повалені дерева, повисмикувані з коренем старезні дуби, гілки дрібніших дерев довкола, блискавки розрізають хітон ночі сталевим лезом. У центрі картини яскрава біла пляма. Напівпрочинені двері, які ніби висять між небом і землею.

Куди ведуть ці двері? Нехай дофантазують глядачі, а вона надто переповнена, щоб ще й цим перейматися.

Аліна бере з шафи кусень тканини й накриває нею полотно. Можна почитати, вже засумувала за шелестом сторінок. Знову сідає на підвіконня, вдихає на повні груди вечір, вмикає світло в кімнаті й поринає у читання. Вечір терпким вином переливається в ніч. Небо стає глибшим, і на ньому загоряється ще більше зір. Аліна час від часу позирає на небо, виглядаючи давнього приятеля Талалайка. Раптом якась тінь падає на книгу, затуляючи небо. Аліна підводить очі вгору. Її погляд зустрічається з глузливим блиском смоляних очей. Таких чорних, як те небо вгорі, і таких глибоких, як цілий Всесвіт за тими зорями. Він у білій футболці і без окулярів. Вона тепер знає, чому він приховував свої очі.

— Привіт, мала! — кидає глузливо Кажан.

— Ну, привіт! — Роздратовано кидає Аліна. — Слухай, тобі не набридло підкрадатися щоразу ось так, зрадечка[45] [45]?

— Не-а. Не набридло. А тобі не набридло? — Кажан опи-рається плечем на стіну і продовжує пропікати Аліну по-глядом.

— Мені? Що?

— Ось це, — і він киває на книжку. — Я тебе без книжки ще не бачив, ти що, клеїш їх спеціальним клеєм до своїх долонь чи хочеш здатися дуже розумною? Знай, хлопці сильно начитаних дівчат не вельми люблять.

— А тобі яке діло? — по інерції колюче парирує Аліна.

— Може, і якесь, може, і ніяке, — глузливе веде хлопець. — Слухай, Алін, а не боїшся стати бранцем книг, на яких ти аж надто поведена?

— Не боюсь, — сердито відказує Аліна.

— Ти не зрозуміла мене, дівчино. Бранцем не у пафосно-му розумінні. Інколи ти вистрибуєш зі свого полону, вхо-плюючись за пензель, і пірнаєш у зовсім інший світ, — і Ка-жан киває в бік накритого мольберта.

— О, ні! Думаю, це книги зробили мене, — цілком щиро відповідає Аліна.

— Ні, мала, не вони. Тато з мамою, — майже сміється хлопець. Побачивши, що Аліна зараз його пошле, продовжує більш серйозно. — Та жартую-жартую! А коли серйозно, то, певне, в кожної людини, у самому її осерді, горить вогонь, думаю, кожен із нас знає про це. Принаймні, у дитинстві ми вважали такими себе, особливими, чи що. Ішов час, ми до-рослішали і забувалися. Настав день, коли ми зрештою оста-точно забулися. Вогонь! Він є в кожному. В одних він залед-ве тліє, у декого рівномірно і спокійно горить, віддаючи тепло іншим, а бувають випадки, коли він спопеляє власника.

— Ти мене зовсім заплутав. При чім тут книги?

Він говорив і вульгарно, і мов філософ, запросто про складне. Це Аліні не подобалося.

— Книги — це розумні думки тих, хто не забув про свій вогонь і радо ділиться зі світом теплом. Це і книги, і полот-на, і добра музика. Зараз говоримо про книги, чи не так?

Книги — вони паливо для твого внутрішнього вогню, Аліно, чи не так? — він робить паузу, досить прискіпливо зазираючи дівчині в очі. — От я й попереджаю тебе, Аліно, слід бути дуже обережним із ними. Пригадуєш Борхесову «Книгу піску»? Безконечна книга і горітиме безкінечно, зачадить всю планету. Вважай, не натрап на таку, а то...

— Не розумію, до чого ти хилиш? — от вміє він вивести її з рівноваги і заплутати.

— Ні до чого, показую тільки, який я мудрий. І ще — хочу запросити тебе в кіно.

Філософія переходить в іронію. Аякже без неї. А ти вуха розвісила! Аліна від подиву відкрила рот. Та він її клеїть!

— У кіно? О, ні! Мені «Трої» було забагато. Тільки не кіно!

— Хе, а це класно! — Кажан іронічно посміхається.

— Що — класно? — здивовано перепитує дівчина, вона ж не прийняла пропозиції.

— У наших стосунках явний прогрес, Алінко! Ти сказала: «Тільки не в кіно» замість улюбленого «Та пішов ти!» — самовдоволено говорить Кажан.

Аліна зривається на ноги, грубо відштовхує Кажана від вікна. З гуркотом замикає його і зашторює вікна. Останнє, що вона чує від ошелешеного хлопця:

— Дитячий садок «Барвінок».

Аліна кладе книгу на полицю, зустрічається поглядом із мольбертом. Хвилину стоїть розгублено, тоді бере в руки пензлі й береться до праці. Картина до кінця не виписана. У неї багато роботи! За стіною цього разу весело й завзято співає флояра. А в хлопця непоганий смак і, здається, талант до музики. І виростають в уяві красиві барвисті схили весняних полонин і шпилі столітніх смерек та сосен, крисані модрин. Аліна чомусь усміхається сама собі.

О третій годині ночі нарешті відчуває жахливу втому. Відкриває навстіж вікна, впускаючи до хати ніч, гасить світло. Перевдягається в піжаму, накривається ліжником і під звуки флояри, яка так ніжно розмовляє з ніччю, милуючись

5 Гонихмарник

зоряним небом, клаптик якого зазирає у вікно, засинає. Пробиваючись крізь дрімоту, здоровий глузд шепоче на вушко: «Замкни вікно. У тебе небезпечний сусід». Та звуки флояри заколисують, і сон на своєму легкому човнику відносить її далеко річкою в гори.

Прокидається Аліна від надто яскравого світла, яке сліпучим фонтаном вдаряє в очі. Дівчина не може їх розплющити — перед очима світла пляма. Робить над очима дашок із рук, щоб хоч щось розгледіти. На підвіконні сидить задоволений собою Кажан, граючись люстерком, шпурляє їй в очі зайчики.

— Доброго дня, сонько! Сонце високо, а ти, ледацюго, вилежуєшся, — дражнить дівчину Кажан.

— Слухай, а не пішов би ти.

Аліну це вже дістало. Вона сердито піднімається з ліжка і прожогом влітає у ванну. Перевдягається у свій одяг для бігу і, виринаючи з дверей, кидає сердито в бік хлопця:

— Коли я повернуся, щоб і духу вашого, пане, тут не було.

В Аліни ранкова пробіжка.

Коли після бігу, ранкового душу і зібраних докупи думок вона заходить у кімнату, то знову застає Кажана на тому ж місці. «А не пішов би ти» на хлопця не подіяло. Та цього разу у нього в руках не люстерко, а два горнятка, поруч на підвіконні тарілка з тостами.

— Аліно, перепрошую, що налякав! Дурний жарт! Не сердься. Ну, хочеш, надавай мені копняків! Ми ж волею випадку з тобою сусіди, давай навчимося жити поруч. Будь ласка, — і простягає їй горня, — вип'ємо каву миру, чи як? Будь ласка!

Тон спокійний і примирливий.

Біг завжди допомагав зібратися з думками, лишаючи проблеми десь там позаду, а попереду ще добра сотня метрів, тобто її новий сусід. Який і дратує, і бентежить одночасно. Аліна вже й сама не знає — чого тут більше.

Вона обережно підходить до вікна. З недовірою бере з рук хлопця горня. В очі хлопця повертається той глузливий блиск, що й завжди. Робить ковточок. Кава міцна і терпка, з якимсь дивним, незвичним присмаком.

— Це гвоздика, — він ніби читає її думки. — Я завжди даю до кави трішки гвоздики. Подобається? Я цукру не да-вав, майже всі художники п'ють каву без цукру.

Аліна мовчки киває головою.

— Бери тости, — простягає дівчині тарілку.

— Дякую, — Аліна незграбно бере один.

Дідько, з якого це дива вона ніяковіє перед ним.

— Слухай, Алін! Класна картина. Ти любиш дощ і грозу? — не то запитує, не то стверджує хлопець. — Я також дуже люблю. Знаєш, я такий щасливий, що нарешті знайшов для себе достойну майстерню. Маленький ремонтик, і можна жити. Уже переїхав! Тут є все, що потрібно відлюднику та самітнику. І навіть класна сусідка.

Угу! Кажан на даху! Хі-хі-хі! — пирснула весело Алі-на. — А мо' й Карлсон, тільки замість моторчика флояра.

— Ги-ги-ги, — передражнює Аліну Кажан. — Звідки така дурнувата і примітивна іронія в молодої дівчини, яка читає Кафку і пише серйозні полотна?

Кажан спеціально заголосно відсьорбує з горнятка. Аліна слідком за ним повторює його жест, і вони починають реготати.

— Знаєш, у мене в школі була вчителька математики, — вже зовсім весело оповідає Кажан. — Така строга і дуже ма-нірна класна дама. Коли ми починали отак ніби з нічого, на її думку, пертися, вона заставляла нас повторювати одну і ту ж приказку: «Сміх без причини — то є признак дурачини!» І так вишколила клас, що ми повторювати другу частини цієї «премудрості» по декілька разів на день. Та одного разу, коли наша люба класна дама завела улюбленої «Сміх без причини — то є признак...», один з учнів випередив її

й заволав несамовито: «великого розуму». Клас просто ска-женів від реготу! Ой, що тут почалося — і читане, і писане. Батьків до директора. Та після цього випадку математичка перестала вживати цю безглузду приказку.

— Я здогадуюсь, хто був тим учнем. І чомусь я не здивована.

— Так. То був я. Тож вип'ємо за сміх без причини, Аліно!

— Який є ознакою великого розуму! — і вони чекаються горнятами.

— Слухай, Алін, тепер серйозне питання. Куди ведуть двері на твоїй картині? Бо всі двері кудись ведуть.

— Ну, мабуть, на Вершину світу, — кидає безтурботно дівчина перше, що приходить у голову.

— Що? А звідки ти про неї знаєш? — спантеличено-хутко перепитує Кажан.

— Та я ж пожартувала, — іронічно відповідає Аліна.

— Пожартувала, кажеш? Влучно... Твоя картина суперова, чесно, вона гіпнотизує, притягує, лякає і дивує. Як ти її назвала? — говорить Кажан, не зводячи очей із полотна.

— «Двері», — відповідає дівчина.

— Добра назва. Хочеш загадку? Коли двері не двері? — запитує Кажан.

Аліна знає відповідь. Вона також любить Кінга.

— Коли вони відчинені! — відповідає Аліна і відчуває, що вона зараз відкриває одні з них, широким порухом навстіж.

Здала нарешті останній іспит. Студенти галасливою юрбою виринають зі стін Академії. Аліна вже звикла, що вона завжди виокремлюється з цього гурту. Завжди самітна, і це їй подобається, не бентежить, хіба що інколи. На вулиці спека несусвітня. Літо. Може, зайти до свого кафе й випити молочного коктейлю? Сонце невблаганно шпарить, а в небі ні хмариночки, ні півнатяку на пістрявість. У кафе зараз добре, як і в майстерні, до речі. Кондиціонер — неправдиво-

правдива прохолода. Уф! Якщо покласти на терези всі за і проти, то може зробити собі приємність та й випити коктейльчику, закусивши це все «Венерою у хутрі».

Та в кафе, на жаль, аншлаг. Студенти несамовито святкують закінчення сесії, запиваючи це все рясно холодним львівським пивом. Та це тільки так собі — аперитив. На вулиці під парасольками нікого не видко, всі усередині, з кондиціонером. Аліна розгублено стоїть на вулиці, зазираючи в очі вікон. Раптом із кафе вистрибує її одногрупник Андрій і, мовчки взявши її за руку, говорить:

— Той, Алін, тебе там кличуть. Пішли...

Аліна здивовано блимає на нього очима:

— Кличуть, мене? З чого б це? Що, наостанці перед кані-кулами поглумитися захотілося?

Аліна згадує, як після закінчення першого курсу, коли вона, як завжди, допомагала щиро всім запеклим прогульникам таки переповзти мітку першого року навчання, її нібито «з вдячності» запросили на бал, присвячений такій гранд-події. Цікаво, чия ідея, досі не знає? Аліна була попереджена про це. Справжнісінький бал, а не дискотівка. От вона й припхалась — у вечірньому вбранні, пурпурова сукня зі шлейфом. Була запевнена, що форма одягу — вишукано-вечірня, а дискоклуб просто на один вечір орендується одним із його власників для своєї єдиної донечки-студентки, суперкрасуні, Міс Львова, Світланки. Слава Богу, Світлана навчається на моделюванні одягу, бо переживати що-дня надмір гламуру на заняттях — це правдивий шок. Однак Свєтік має хороших друзів серед Аліниних одногрупників. От і спонсорнула зальчик. Аліна в перукарню сходила, манікюр-педикюр зробила. Тьху, як згадає, то знову пітніє. Гарний жартик, вдалий. Насправді то була банальна дискотека, на якій її з нетерпінням чекали-виглядали.

Осоромили по повній! Вона проплакала цілу ніч у татковій майстерні, а тоді раптом зрозуміла — усе в її руках, насправді. Зуміла примусити себе глянути на це все збоку.

І така злість її охопила, передовсім на себе! Якщо вона не може змінити весь світ, то Бог із ним, хай залишається таким же недосконалим, яким він є. Але з того часу Аліна перестала боятися, що хтось помітить отой вогонь, про який говорив Кажан, що горів у ній, завжди там жив, а вона, дурна, вправно його ховала. Правда, тоді вона називала це своїм справжнім обличчям, захованим за маскою щоденного марнославства. Стало начхати, що про неї думає світ і ті, що вигадали правила для цього світу, а самі чи не найбільше їх порушують. Вона стала жити без озирань на приписи, що вдягати, яка мода, хто найкрутіший, чия музика найстильніша. Ще з більшою одержимістю почала цікавитися всім на світі, ніхто не смів тепер в очі назвати її посміховиськом. Спробував би! Важко сперечатися з ходячою енциклопедією, особливо, коли вона вправно володіє словом і вміє доволі спритно поставити гумориста на місце. Її на-віть деякі викладачі побоюються.

Андрій винувато продовжує тримати її за руку:

— Ну, Григоренко, будь людиною, а то він мене приб'є, якщо я тебе не приведу.

З рота хлопця несе, мов із пивної діжки.

Аліна рвучко висмикує руку. О, ні, вона втікати від них не стане! Повтор минулого року? Вона поправляє свою футболку, яка від спеки пришкварилась до тіла, набирає в груди повітря і сама відчиняє двері кафе. Здалеку впізнає своїх одногрупників, які сидять купою, подекуди одне на одному через брак місця, зсунувши докупи два столи, і дудлять пиво.

— Цікаво, яка мара хоче мене так пильно бачити? — без привітань, грубо і з викликом кидає Аліна, свердлячи поглядом тих, хто сидить перед нею в анфас. Вони чомусь всі принишкли й опустили очі в підлогу. Що ж це за гра? Звідки така скромність та розгубленість? Щось раніше нічого подібного не спостерігалося. Ні, вона зараз скаже все, що про них думає.

На столі, крім пива в кухлях, мліє на звичайнісінькій «Літературній газеті» вобла в'ялена. Аліна відчуває її запах, змішаний із пивом. Вона говорить так люто, що переходить на крик, і всі, хто є в кафе, здивовано озираються. Пофіг. Після танців у вечірньому вбранні на дискотеці і після реготу, який здійняла там її з'ява, ніщо не може вибити з колії.

— Що витріщилися? Ще раз повторити запитання? Хочете мене запросити на Віденський бал? — змія всередині Аліни, мов на розпеченому піску пустелі, люто вишуковує жертву. Ой непереливки буде тому, хто зараз поворухнеться чи наважиться дзявкнути.

З-за столу встає хлопець у чорній футболці, який сидить до Аліни спиною. Він обережно ставить на підлогу Міс Академії Світланку Круглову (ту саму, майбутнього супермодельєра), яка так пильно перед тим обвивала його шию, сидячи у нього на колінах, що його обличчя й видко не було. Хлопець правою рукою скидає темні окуляри, лівою бере зі столу одну з рибин і простягає її Аліні:

— Сервус, сусідко! Хочеш рибки? Побудь із нами, Алінко. То я та мара, яка хоче, перепрошую, пильно хоче тебе бачити.

Кажан простягає Аліні рибу, і кляті вогники іронії вистрибують у його очах.

Аліна бере рибу в руку і спересердя кидає її на стіл. Жах якийсь, маски-шоу. Риба потрапляє до чийогось кухля. Бризки пива розтікаються по столі і по присутніх. Та за столом, на диво, гнітюча тиша. Ніхто навіть не старається ухилятися чи витиратися від бризок. Тоді вона розвертається, кидаючи через плече: «Гарного літа» і... Кажан хапає Аліну за руку.

— Стояти! Ти куди? Не хочеш послухати, що тобі збирається повідати твоя рідна група?

Аліна від несподіванки заледве не падає, втративши рівновагу.

— Ні, не хочу! Мені начхати! І на них, і на тебе, і на твою пасію. Як ти казав учора — «у кожного всередині горить вогонь». Придивися до свого оточення, сусіде! Не в кожного! Зрештою, мені байдуже, що вони про мене думають, що про мене думаєш ти та й цілий світ.

Кажан міцно тримає її за руку. Від того її шаленство не стає меншим. Але битися з ним вона не збирається. Набридне — відпустить. Кажан киває головою в бік Данила, найавторитетнішого в групі. Данило не схожий на себе, збентежений, ніби чимось не задоволений, мов перед іспитом, опустивши долі очі, мямлить:

— Аліно, тутойво! Ну, типу того! Я від себе особисто і від усієї нашої групи хочу попросити в тебе вибачення за торішнє, за той дурнуватий випадок із дискотекою. Розумію, що трохи запізно. Вибач, ми свині!

Голосніше, друже! Голосніше! — спокійним тоном наказує Кажан, — і про свиней розлогіше. Думаю, всім буде цікаво послухати про те, як ви щедро віддячили людині за доброзичливе ставлення.

Данило червоніє, мов буряк, і вже на півтону голосніше повторює:

— Аліно, будь ласка, вибач нас за торішню історію. Вибач, будь ласка, бо ми — свині!

У кафе мертва тиша. За столом всі, як один, сидять, втупивши очі в підлогу, і навіть Свєтка Круглова, яка зовсім не з їхньої групи, старанно розглядає бантики на своїх босоніжках. За іншими столиками кафе також тиша. Усі цікаво спостерігають за комедією, якою вправно режисує Кажан.

Тепла хвиля накриває Аліну з головою.

— Пробач нас, якщо зможеш, веде своєї зовсім по- дитячому, принизливо і збентежено Данило. — Ми більше не будемо, і той...

Будете чемними? — рявкає Аліна. — Досить! Не при-нижуйся, Даниле.

Аліна сердито вириває руку з чіпких обіймів Кажана. Той, задоволений собою, посміхається.

— До побачення, сусіде! Класно придумав, майже пові-рила, — кидає йому в очі дівчина і стрімголов вилітає із захолодного для її совісті приміщення.

«Сьогодні на сьогодні!» — волає реклама з вітрини мага-зину напроти, повідомляючи потенційних покупців про знижки на парасольки та дощовики. Під вивіскою, на гарячій розпеченій лавці, сидить хлопець у білому, лузає гарбузове насіння, прикривши голову світлою бейсболкою.

Аліна сердито йде вулицею, думаючи чомусь про телепня в білому, який здуру всівся на самому сонці. Десь вона його вже бачила? До дідька — подумає про це згодом. З голови не йде тирада Данила. Та хіба це вибачення? Цих ідіотів тільки-но так принизив Кажан.

— Сьогодні на сьогодні! — говорить до себе той, що в бі-лому, і задоволено посміхається.

Аліно! Алін! Я знаю, що ти не спиш, — гримає настир-ливо у вікно Кажан.

Вікно зашторене, але світло лампи таки пробивається через негусту тканину.

Аліна відриває очі від книжки.

— Аліно! Чуєш, не будь дитиною! Я все рівно не відчеп-люся. Вийди, поговоримо! Я ж зовсім інше мав на увазі, ти не так усе зрозуміла!

Аліна встає, кладе на стіл книжку. Звичайно, вона не лю-бить, коли її принижують, але також ненавидить, коли в її присутності і, тим паче, заради неї принижують інших. Це не вибачення, це приниження, ницість. І він змусив їх це зробити. Влаштував цирк! Стояв, милуючись фіглярством клоунів. Тільки глядач попався нетямущий, примітивний. Думає, попили вкупі кавусі, і друзі навіки. Теж мені, борець за справедливість! Ні — це не боротьба, Аліно, це гра. Він думає, що контролює м'яч! А ми зіграємо на контратаці!

До дідька! Дівчина рвучко бере зі столу навушники, вмикає музику на весь голос, гасить лампу, лягає в ліжко, накрива-ючись із головою. Звуки дріботіння пальців Кажана за шибою гасить музика Бетховена. «Місячна соната» ще якусь мить пурхає в невагомості над ліжком, а потім застрибує в її сон, і вона вже звично стоїть усередині вежі Кіріко, а з вікна замість сяйва від блискавки лине місячне світло.

Кажан бачить, як по той бік вікна вимикається світильник. Ще якусь мить стоїть, приклавши вухо до шибки, та слухає тишу.

Він бреде пологим дахом, сідає майже на краєчок. Місяць вповні глупо поглядає вниз, підморгуючи не то зіркам, не то землі...

— Що я роблю не так, Талалайку, здається, так вона тебе називає? Уперше, віриш, не знаю. Думав досі — досконало вивчив жінок. Але ж то не просто жінка — незвіданий Всесвіт. Може, розкажеш мені одну з її казок?

3. Веселка для друга

… І буде веселка у хмарі, і побачу її,

щоб пам'ятати про вічний заповіт

між Богом і між кожною

живою душею в кожному тілі,

що воно на землі.

Біблія. Книга Буття, 9

Вранці прийшла мама. Попили кави, потеревенили. Нічого особливого. Вірніше, як сказати. Мама донедавна не пила кави. Це зле для шкіри, для печінки, і Бог зна ще для чого. Аліна наперед знала, що мама прийде, бо зателефонувала, попередила. Аліна тишком-нишком заховала картину, яка так бентежила маму. Стосунки з мамою раптом ставали якимись вже надто приємними, навіть трішки колежанськими. Аліна не мала близької подруги. Вірніше, колись мала — однокласницю Марту. Після восьмого класу родина Марти переїхала до Києва, її татові запропонували гарну перспективну роботу. Поки була жива бабуся Роза, мамина мама, то хоча б на канікули навідувалася. Бабуся через два роки померла. Від нудьги й суму, чомусь так видається Аліні. Хоча в лікарів, як завжди, був готовий аж надто науковий діагноз — якась там дистонія з критично-... Алінка ж бачила, як марніла на очах бабуся Роза. Лише про Мартусю балакала, хвалилася єдиною онученькою. А в очах такий жаль, такий сум. Алінка завжди заздрила по-доброму Мартусі за те, що у неї є бабуся. Аліна не мала жодної. З бабусею Розою можна було погомоніти про все на світі, навіть про найбезглуздіше з погляду батьків. А які казки вона їм розповідала, навіть химерніші, ніж казки татка і ті, що вигадує Аліна: про Баюл, собако-рибу, чи про

Пістрянку, пітоно-левицю. Після смерті бабусі Рози Львів став враз чужим для Марти та її родини. Рік дівчата активно листувалися, телефонували одна одній чи не кожного дня. А потім все рідше і рідше. Розійшлись, мов у морі кораблі. Інтернет — вікно у світ. Чомусь його Марта ігнорувала, хоча іронічно переконувала, що то він її ігнорує.

Телефонні розмови? Аліна відчувала - - Марта насилу їй відповідає, нав'язуватися ж не хотіла. Тепер лишень дзвінки на Новий рік, дні народження, Паску та Різдво. А віднедавна ще й поштівки з усього світу від Марти. То з Лос- Анджелеса, то з Берліна, Токіо, Каїр, Мадрид... Мандрує дівчина разом із батьками. Щасливиця! У листівці завжди одне й те ж: «Люба подруго! Привіт із Токіо! Ми перебуваємо тут уже пару днів. Пам'ятаю й люблю. Гарно, цікаво. При зустрічі розповім більше. Твоя Мартушка». Так жартома Аліна називала Марту, а для Марти вона — Лінушка. Написано ніби поспіхом, літери стрибають врізнобіч. Та коли воно буде оте — «при зустрічі»?

Аліна розчиняє навстіж вікно. Набирає повні груди міського львівського повітря. Дихає ранковою свіжістю, ще не зовсім змарнованою пекучим літнім сонцем. Дахи, антени, люди внизу, мов дрібна комашня, й Аліна на дахівці світу, мов Бог. Ото занесло!

Є сьогодні настрій іти на етюди. У парку зараз чудово, тільки самій якось моторошно після недавніх паркових пригод. Та не обов'язково забрідати на стежки чи бокові алеї. Є натхнення, то мусить іти, а то воно замордує. «А що? І піду!» Зібралася. Дорогою зустріла Петра.

— Привіт, Аліно!— той аж засяяв, побачивши її.

— Привіт, сусіде! Де твій кіт? — ввічливо перепитала Аліна.

— Кіт? А... Та з мамою поїхав на дачу, до джмеликів у гості. Ти на етюди?

— Угу! — Аліна поправляє перекинутий через плече надто завеликий для такої мініатюрної дівчини етюдник, який вперто зісковзує з її худенького плеча.

— Можна з тобою? — обережно питає хлопець.

У словах немає ніяких підводних течій. В очах лише запитання і все:

— Можна, чому б ні.

 — Тоді зачекай хвильку. Я тільки-но з магазину. — Петро киває на повні торби, — занесу це і рушимо. Може, зайдеш?

— Ні! Я тебе ліпше внизу почекаю.

Аліна чимчикує сходами додолу, не кваплячись. От і добре, маєш компанію. Внизу біля під'їзду на лавках незмінно чергують бабуні-солодуні.

— Доброго дня! — чемно вітається Аліна.

— Доброго дня, дитинко! Доброго дня! — по черзі відповідає кожна з бабусь, вдавано улесливо киваючи головою, ніби це саме до неї, а не до всіх вкупі адресовано це привітання.

«Зараз почнуть обговорювати колір мого волосся або надто зелену футболку. От халепа, слід зайти за гаражі й там зачекати Петра, а то побачать нас разом і почнеться».

Аліні насправді начхати, що про неї теревенили ці старі монстрячки. «Та вона йому не пара! Та шо то за мода. Та вона точно наркоманка...» Аліна поспіхом заходить за гаражі. Притуляється спиною до одного з них. Тут затінок, навіть приємно. А що буде вдень, коли о дев'ятій так шкварить? За мить з'являється захеканий Петро з наплечником. Мовчки забирає у неї етюдник, і вони чимчикують у бік парку.

Через сто метрів несподівано натикаються на Кажана. Той тримає перед собою пакунок, очевидно, іде з магазину. Несподівано зупиняється прямісінько перед Аліною: — Привіт, сусідко!

Аліна обходить хлопця, як випадкову перешкоду, недбало кидаючи через плече:

— Привіт!

Петро озирається на незнайомця. Кажан стоїть, мов вкопаний, притуляючи до себе пакет, і розгублено дивиться їм услід.

— Хто це? Сусід батьків? — питає Петро.

— Знайомий, — відповідає Аліна, їй не хочеться говорити з Петром про Кажана, зовсім не хочеться. .

У парку знайшли недалечко від центральної алеї гарну місцину. Висока крислата модрина і дві маленькі в'юнкі білочки на ній. Щоб не сполохати, не підходили надто близько. Аліна мовчки малює. Петро позаду неї стелить вийнятий із наплечника хідник. Бере в руки книжку. «Квантова механіка» — написано на обкладинці. «Або темний ліс», — жартує Аліна. І ось так вони спілкуються, мовчки. Аліна відчуває, що Петро не читає. Дивиться, як вона малює. Дивно, але це її не дратує. Аліні навіть подобається. Бо коли вона лишень раз озирнулася, то побачила шалено-здивовані очі Петра з напіввідкритим ротом. «Квантова фізика» дрімала поруч у траві. Аліна лишень посміхнулася сама до себе. Пізніше Петро сказав Аліні:

— Відчув себе малою дитиною, яка вперше побачила море — таке безмежне й красиве. Не знав, що то так прекрасно — мати талант.

— Кожен має талант, — говорить Аліна.

— Я не маю, — журно відповідає Петро.

— Неправда. Ти хороша людина. Це неабиякий талант! — хлопець скептично посміхається. — До того ж, ти — гарний програміст, наскільки мені відомо. А я вмію на комп'ютері лише зайти в Інтернет, включити й виключити.

Вони сидять під зеленим кущем калини, безжурно розмовляють, згодом обідають. У Петровому наплечнику знайшлася ціла купа канапок і термос із холодним чаєм. Смакота. Ось чого він вертався додому, не лишень торби покласти.

Теревенять про все на світі. Про комп'ютерну плату. Ні фіга собі, вона називається материнською, про файли й про кеші, про операційну систему. Більше з того, про що розповідає Петро, Аліна не розуміє, однак слухає з такою уважністю, немов то найвишуканіші вірші. Петро говорить про це натхненно, тож переривати таку щиру розповідь не годиться. Це те саме, що перервати політ птаха, обрізавши крила, чи заховати фарби та не дозволити Аліні малювати. «Можна бути натхненним і цікавим, навіть розповідаючи про квантову механіку», — вирішила для себе Аліна.

Поверталися з парку пізно ввечері, щасливі й задоволені. Розмовляли цілу дорогу. З Петром Аліні легко, як колись із Мартою. Він, здається, розуміє її з півслова. Вона не виважує кожний вислів, як у випадку з Кажаном, старається не уникати буденності, як у випадку з цілим світом та одногрупниками. Те ж саме вона відчувала з боку хлопця. Але це не кохання. Це початок чогось значно глибшого і кращого — дружби...

Разом із Петром, отак безтурботно теревенячи, зайшли всередину будинку. Біля під'їзду бабусі-ягусі (так їх «ніжно» називає «чемний» хлопчик Петро), мало з лавок не попадали від побаченого. Дівчина в зеленому вінку, вінок сплів для Аліни з папороті Петро, і хлопець із порядної сім'ї й сам, здається, порядний, весь обвішаний її торбами. Боже, і куди той світ котиться.

Петро, мов правдивий джентльмен, довів Аліну до дверей майстерні.

— Дякую за день, Петре! Класно провела час. Слухай, а в мене для тебе є подарунок, — імпульсивно вирішила щось для себе дівчина.

Аліна швиденько відчиняє квартиру, не вмикаючи світло, влітає всередину, підбігає до стелажа з книгами. Якусь мить щось думає. Тоді застрибує на крісло, з крісла на стіл і з верхньої полиці стелажа знімає якийсь пакунок, загорнутий у газету. Підбігає з тим пакунком до Петра, по дорозі розгортаючи його. Простягає Петру:

— Це тобі, бери! Подарунок.

Петро обережно ставить на підлогу етюдник і бере до рук те, що простягає Аліна. Це картина. У напівмороці коридору ледве видно, що на ній.

— Байдуже, подивишся вдома. Дякую за день, до побачення, — кидає на прощання Аліна.

Дівчина заносить у майстерню етюдник, і вони прощаються.

Петро вдома вмикає світло і довго дивиться на те, що дала йому Аліна. Це картина, невеличка така. Начебто написано з висоти гори. Удалині між горами прудка гірська річка, а над нею рясна барвиста веселка. Сам не знає для чого Петро перевертає картину на другий бік, чисто інтуїтивно. Там фіолетовим маркером виведено: «Веселка для друга! Аліна Григоренко» і підпис. Хлопець усміхається і йде вішати картину у свою кімнату, над комп'ютером, між репродукціями «Мони Лізи» Да Вінчі та «Самітною сосною» Труша.

Аліна заходить у добре нагріту за день майстерню. От балда, знову забула ввімкнути кондиціонер. Зовсім не про це думала, коли йшла. Добре, хоч вікно не закривала. Вмикає лампу. Тепла барва світла заливає її помешкання. Усміхаючись, скидає з голови вінок, кладе його на шафу. Відчуває, що несамовито хоче їсти. Канапки для молодого, вічно голодного організму, як трава для лева. Мама вранці принесла купу різних смаколиків. Скоренько приймає душ, розігріває в мікрохвильовці січеники, додає сметани... Ні музики, ні звуків вулиці слухати не хочеться. їй зараз так добре наодинці із собою, зі своїми думками, у своїй фортеці-майстерні. Вона прямує до вікна, щоб закрити його. На підвіконнику лежить величезний букет волошок. Квіти не зів'яли, отже, поклали їх недавно. Аліна, усміхаючись, бере волошки і занурює своє обличчя в цей прекрасний ніжний аромат пшеничного поля. Чомусь для Аліни пшеничне поле завжди пахне волошками і навпаки, немов привіт із дитинства. Коли вони їздили до мами на Волинь, інколи зупинялися біля жовтого моря стиглої пшениці. Пшениця завжди висока, вусата, вище чи не вдвічі від трирічної Аліни. Мама визбирувала в пшениці польові квіти: маки, ромашки дрібненькі, дзвіночки і волошки... Аліна допомагала мамі та зривала лишень оті красиві небесні квіточки. «Татку, татку, поглянь — скільки я небесних квіточок назбирала», —

кричить розпашіла від радості малеча. «Та ти сама як та волошка», — тато бере Алінку на руки, лагідно пригортає до серця і цілує ніжно у «волошкові очі». Так і каже: «Моя маленька волошка з волошковими очима». Мама красива і щаслива у волошковому вінку, сплетеному татом. Аліні здається, що то не її мама, а найголовніша Королева Волошок. В Аліни мамині очі, волошкові, мов ввібрали в себе весь цвіт волошок Волині. Так, пшеничне поле для Аліни пахне волошками.

Дівчина стоїть задумливо, вдихаючи в себе п'янкий аромат небесних квітів. Нарешті до дійсності її повертає сам факт дивної з'яви волошок на її підвіконні. Якусь мить розгублено дивиться на квіти, потім помічає записку, яка, очевидно, лежала під квітами і тому її відразу не запримітила. Бере її правою рукою, притискаючи лівою до серця квіти. Трішки жмакаючи шорсткий папір, розгортає її:

«Привіт, Аліно! Ти уникаєш мене, не хочеш ні чути, ні бачити. Лишається лишень письмово спробувати порозумітися з тобою. Що можу сказати у своє виправдання — винен. Щиро прошу — пробач телепня, тобто мене. Я — дурень.

P. S. Тільки не викидай через злість на мене квіти. Вони — не винні».

Вони справді не винні. Аліна ставить квіти у вазу. А от щодо Кажана: не так швидко, хлопче!

Повагавшись трішки, Аліна вирішує не закривати вікно. За стіною тиша, і відблиску на дахівці від світла сусіднього вікна не видно. Отже, Кажан не вдома. Вирішує зазирнути в Інтернет, так давно вона не підходила до комп'ютера. Можливо, щось є від Марти. В ел. скриньці чекає повідомлення від одного з її друзів по листуванню: «...І буде веселка у хмарі, і побачу її, щоб пам'ятати про вічний заповіт між Богом і між кожною живою душею в кожному тілі, що воно на землі».

4. Метелик

Сліпі падають до ями своїх очей.

Малярі малюють на полотні рямці,

по них малюють іще рямці,

за ними мертвого коня у білому полі.

Василь Голобородько

Ще вчора вечір марив втомою міста, буденністю, поспіхом і теплим, мов парне молоко, небом... А зранку раптом так п'янко весь простір від парку до будинку встелила дорога із пахощів. Вона бриніла в повітрі поміж сонячних зайчиків, вона проганяла геть набридливі звуки ранкового міста, його запахи, і по тій дорозі летів він — витончений аромат липня, такого юного і прекрасного, благословенного і небом, і сонцем, і тією літньою зливою, що падала вночі. У Львові зацвіли липи.

Уже два тижні Аліна ходить на етюди в парк. І поруч, мов вірний етюдоносець, Петро Панса, так вона його жартома називає. Кожного вечора дівчина застає на підвіконні букет польових квітів, інколи це ромашки, інколи дзвіночки, та найчастіше волошки. Супроводжує букет записка зі знайомими словами вибачення. Кажан навіть не робить спроб зустрітися з нею. Гарна тактика, дуже гарна тактика! Вичікування.

Через день приходить мама, приносить їжу. З татком зустрічаються на нейтральній території, бо той вважає поганим тоном влазити на територію художника без запросин. Мамина увага абсолютно не дратує Аліну, швидше дивує. Вона полишила будь-які спроби вернути її додому і поводить себе з донькою, мов лікар зі смертельно хворим, мало пульс не перевіряє.

Та то таке. Хіба зрозумієш тих дорослих? Важливо, що буревії та смерчі в стосунках — у минулому, а легкий дощик чи туман — навіть приємно. Важливо, щоб не затягувало.

З Петром Аліні доволі просто: і говориться, і думається, і мріється. Петро їй якось зацитував Камю: «Якщо людина хоча б один день прожила на землі — вона буде мати, про що згадувати, коли попереду в неї хоч ціла вічність». Справа не в кількості розумних текстів, які ти протягом життя несамовито запихаєш у свою голову, справа в тому — як ти жив і чи жив насправді, а чи лише гайнував час... Аліна стоїть у парку спиною до Петра, завжди відчуваючи на собі його погляд, зацікавлений до того, як вона це робить, переводячи звуки дерева чи вітру на полотно. Саме так він говорить про талант, яким нагородив Бог художників. Та погляд його не бентежить Аліну, не перевертає її сум чи спокій, як у випадку з Кажаном. .. Так, напевно, в музеї ви розглядаєте картини Рембрандта чи в модному бутіку красиве плаття. Витонченість, філігранність ліній. Мистецтво і тільки. Та й Петро не запрошує її на побачення, у такому приземленому розумінні цього слова. їй добре з Петром, як колись із Мартою. Аліна розуміє — це дружба і тільки.

— Слухай, Аліно! Не хочеш подивитися кіно? — перериває запитанням плин думок Петро.

Це що, відповідь на її філософську маячню? Не схоже. Це робиться без затинання, досить спокійним тоном, без вивертів, як у Кажана.

— Петро, ти ж знаєш моє шанобливе ставлення до кіно й мої приємні спогади про це.

— Ти просто дивилася неправильні фільми чи невірно дивилася. Ти ж читаєш не все підряд? Ану йди сюди? Йди-йди.

Аліна підходить до хлопця. Той простягає їй розкриту книжку:

— Читай! Бери-бери читай!

— Генерація непередбачених випадкових чисел за допомогою комп'ютера є надзвичайно складним процесом, оскільки

алгоритмічно майже неможливо домогтися дійсно випадкової послідовності. Знаючи деякі закономірності генератора випадкових чисел, ключ теоретично можна підібрати, а повідомлення — розшифрувати. У світі квантових часток випадкові послідовності згенерувати набагато простіше.

— Хоч щось зрозуміла? — усміхаючись, перепитує Петро. Аліна хитає заперечливо головою. — Тепер читай це.

Він забирає з її рук цю дивну книжку з незрозумілими термінами і запихає натомість іншу, вже розкриту. Аліна слухняно починає читати:

— Я радо йду у твій полон, в зіниці звабливі і темні. Із човників твоїх долонь стікає сонця мед на мене. І виростає маєво густе, ростуть над нами дивні трави. І пахнеш ти, як синій степ, омитий свіжими вітрами...

— — Досить. Що тобі було цікавішим і ближчим, навіть не питаю. Ти, Аліно, читала, тобто дивилася не ті книги, тобто фільми.

— Добре. Здивуй мене! — несподівано легко погоджується на експеримент Аліна.

І він її таки здивував.

Випадок змінює життя людини. Те, що видавалося головним, стає другорядним, вторинним. Усе перевертає з ніг на голову випадок. Чи справді таким випадковим є той випадок?

Колишній редактор глянцевого журналу «ЕІІе» 43-річний чолов'яга Жан Домінік після автомобільної аварії повністю паралізований. Єдине, що він у силі зробити, зімкнути ліву повіку. Підморгуючи нею, він говорить «так» чи «ні», коли медсестра називає потрібну букву. Перші слова, «надиктовані» Жаном: «Я хочу померти». Медсестра відповідає йому:

— Як ви можете? За вас стільки людей молиться...

По обличчі Аліни течуть сльози.

Ось так, кліпаючи одним оком, Жан Домінік написав книгу про себе теперішнього і про світи, які, можливо, існують тільки в його мареннях.

— Яв скафандрі, я ніби в скафандрі дуже глибоко під водою, не в стані навіть поворухнутися...

— Та для мене ти став метеликом! Метеликом!

Фільм «Скафандр і метелик» закінчився. На екрані телевізора в квартирі Петра побігли прощальні титри і продовжувала звучати музика. Вони тихо сидять. Петро боїться сполохати Аліну. Він знає, що вона зараз переживає. Він переживав щось подібне також, коли дивився фільм уперше.

Аліна встає з підлоги і мовчки йде додому.

Заходить до себе в майстерню. Вона паралізована, мов Жан Домінік, тільки ізсередини. Дівчина не вмикає світло, підходить до свого ліжка, лягає на нього і дивиться на небо через розшторене та навстіж розчинене вікно. По її обличчі тече вода, то озера очей вийшли з берегів, і вона, мов той сильний француз, дивиться на зорі через морські бризки сліз. Все марнота марнот. І тільки там, усередині нас, де літає метелик душі, ми справжні, яким би важким не був для нас той скафандр, у який закутує нас життя або який інколи ми з доброї волі зодягаємо на себе, не в змозі ні поворухнутися, ні відповісти. І тільки одиниці в таких обставинах не складають зброї, а продовжують боротися, навіть втішатися життям, відповідаючи на тягар сталі скафандра помахом крила прекрасного метелика. Аліна засинає, і сниться їй не вежа, ні. Тільки не сьогодні. Сниться море під час припливу, недбалі перегони устриць, чарівна країна на маленькому острові посеред океану з червоно-білим маяком посередині. І мешкають там лишень метелики. Світ мрій метелика!

Вранці на підвіконні її ждав зів'ялий букет ромашок. Навіть не доторкнулась до них. Потім, все потім. Взула кеди

і на ранкову пробіжку, наввипередки із собою, зі світом, провітрити душу.

Коли повернулася до майстерні, ще в коридорі почула набридливе голосіння свого мобільного. Телефонувала мама, п'ять пропущених дзвінків. Голос був переляканий і дуже стривожений. Нашвидкуруч прийняла душ, навіть не попила кави й побігла додому. Мама просила терміново приїхати. Аліна не розпитувала. Щось трапилось.

Двері відчинила мама, ніби ждала її під дверима. Мовчки ввійшла, цмокнувши маму в щічку. Зайшла у вітальню, звідки лунали доволі знайомі голоси. Стояла ошелешена. Посеред вітальні в м'якому кріслі сиділа гарна мила дівчина. Господи, це ж Марта. Поруч із нею її мама Агнеса Петрівна, тримає руку на плечі доньки.

— Мартуська! Мартушка! Мартушенція! Сонце! — Аліна кидається на шию подрузі. Міцно обнімаючи її, а та у відповідь починає схлипувати.

Плачем наповнюється вся кімната. Аліна відступає вбік. Вона нічого не розуміє — плаче Марта, плаче пані Агнеса, плаче мама. Марта міцно вчепилася в Аліну обома своїми руками, щоб та раптом не надумала вирватися й утекти від цього хаосу, у який тільки-но потрапила.

— Алінко, я осліпла, — нарешті крізь сльози вичавлює Марта. — Ми можемо з Аліною поговорити віч-на-віч?

Голову тримає опущеною, ніби боїться, що сказане нею може ранити чи вбити.

— Ай справді, Агнесо, хай дівчата побалакають. Ідемо на кухню. Поснідаєте, поп'ємо чайку. Пригадуєте мій чай? Ото останнього разу з Карпат таких духмяних трав привезла, що...

Голос Ірини лунає вже з коридору, слідом за нею, ніби трішки змаліла й постаріла, плентається пані Агнеса.

Дівчата залишаються самі. Марта продовжує тримати руку Аліни. Аліна всідається на підлогу, прямісінько в ногах Марти.

Знизу вгору дивиться на принишклу подругу, яка сидить, стуливши докупи повіки очей.

Нарешті Марта порушує мовчанку. Аліна нічогісінько не розуміє.

— Пам'ятаєш, колись малими ми бавилися в гру. Заплющуєш очі — й опиняєшся в темряві. Виграє той, хто довше протримається. Ти завжди вигравала. А я? Усередину відразу заповзала паніка, коли мусила робити якісь рухи наосліп. Я чула звуки, сприймала запахи, відчувала на дотик предмети, їх обриси, але мені завжди бракувало барв. Я починала задихатися, фізично. Темрява мене душила. Якось я натра-пила на вислів М. Горького, коли він через хворобу змушений був пробути кілька днів із пов'язкою на очах: «Не може бути нічого гіршого, ніж втратити зір, — це невимовна образа, вона забирає у людини дев'ять десятих світу». Тепер я розумію — він применшував, насправді втрата більша. Світ насправді тоді вмирає безповоротно. Чому так стається, Алінко? Те, чого так найбільше боїшся, часто наздоганяє тебе.

Півроку тому, напередодні Нового Року, я потрапила в жахливу автомобільну аварію. Повертала після останнього іспиту додому. П'яний водій автівки врізався в натовп людей, що чекали на маршрутку. Серед людей була я. Мені «пощастило» найбільше. П'ятеро розчавлених тіл, а в мене лишень травма голови і синці по всьому тілу. Зір почав падати відразу. Вірніше, спочатку лишень туга пов'язка на очі. Лікарі заспокоювали — через тиждень її знімуть і все буде гаразд. Почувала себе гидко, ніби замкнутою всередині кам'яного колодязя. Однак крізь його горло не видко зір, Аліно, лише суцільний мокрий морок зі сліз. Як я тоді втомилася сама від себе. Врешті пов'язку скинули — ситуація видавалася не зовсім безнадійною. Зір начебто повернувся, не зовсім, правда. Кольори стали ніби тьмянішими. Та я і з цього тішилася! Лікарі запевняли, що з дня на день він повністю відновиться. Через день перед очима почали з'являтися яскраві кола. Одного дня я прокинулася, відкрила очі, а вони — не відкрилися. У мене — паніка, паніка у батьків... Перевірки, безкінечні тести говорили одне — очі здорові, а я не бачу. Так інколи буває — око може бути неушкодженим, а навколишню картину воно відмовляється відтворювати. Лікарі досить компетентно пояснили — причина захована в зоровій області кори головного мозку, куди надходять світлові імпульси, які чомусь нею «не розпізнаються». Зіниця такого ока реагує на світло, очне яблуко залишається рухомим, але ним людина нічого не бачить. Залежно від причин, які призвели до сліпоти, підбирають і метод лікування. Жоден із них у моєму випадку не допоміг. Оцих півроку я тільки те й роблю, що мандрую світом, вірніше, клініками світу. Де я тільки не була? Ти отримувала мої листівки?

Аліна ствердно киває головою.

— Думаю, що ти зараз ствердно киваєш головою. На жаль, не можу цього бачити. Так от, ці всі листівки з тих місць, де мені спробували допомогти — безрезультатно. Діагноз невтішний. Морок навколо мене стає густішим. Тільки не кажи мені банального — це не кінець життя і що без очей люди живуть, мають сім'ї, народжують дітей, роблять кар'єру. Я цього вже стільки наслухалася від своїх батьків, психіатрів, лікарів. На пару життів вистачило б. Я потребую іншого — розуміння.

Марта робить паузу. У голові Аліни все переплуталося. Відчай і жахливість ситуації роблять із неї заручницю. Вона мала б подумати над тим, що сказала тільки-но подруга, а та сидить зовсім поруч і чекає відповіді. Аліні важко підбирати слова. Ой, як важко.

— Мартушко, мені тебе всі ці роки не вистачало. Ми з тобою завжди розуміли одна одну без слів. Не думаю, що з того часу щось змінилося всередині нас. Так, ми подорослішали, можливо, помудрішали або й навпаки. Байдуже. Одного не розумію, чому ти не відразу повідомила про своє лихо? — Аліна гладить Марту по руці. Рука тремтить і не дуже хоче слухатися.

— Не знаю. У мені було стільки образи на життя, на долю, я гнівалася на світ. Он, як всім добре — живі, здорові, зрячі, бідкаються через різний непотріб. Ох, ця спідниця не модна! Ой, він так косо на мене подивився! Ой, не вистачає грошей на нову машину! Ой, мене так сьогодні образили і т. д. Згодом прийшло розуміння, що насправді світ мені анічогісінько не завинив. Винна насправді я сама, бо ще вчора була такою ж, дріб'язковою. Щоб прозріти, виявляється, слід стати сліпим. Ха. Переживала через дурнувате побачення з найкрасивішим хлопцем у нашій консерваторії. Журилася, що гоп-тусівка з вершків суспільства Києва вперто не хоче приймати мене до свого гурту через мій галицький акцент. Засмучувалася, що ще в когось на вечірці може бути така ж сукня, як у мене, бо купила її мама на розпродажі в Парижі, а не на дефіле. Я осліпла насправді набагато раніше, Лінушко, тільки-но переїхала в Київ. Перетворилася на таку собі гламурну левицю. Можливо, це надмір грошей мене зробив такою? Так, у Львові ми також мали гроші! Але у Львові в мене була ти й мені навіть на думку не могло спасти, що Віденський бал крутіший, ніж сходження на Говерлу, а модний шопінг ліпший, ніж старі львівські кам'яниці. Зараз розумію, хоча я переїхала до столиці, душа моя назавжди залишилася у Львові. Та що там говорити, у столиці я так і не змогла завести нових друзів. Чи може бути дружба там, де йдеться лише про гроші? Уявляєш, я навіть через це стрільбу з лука закинула. Пригадуєш, які в мене були перспективи? Куди там Робіну Гуду! Та то ж не гламурно, принизливо! Отам мати власну думку може бути навіть небезпечним, бо ти відразу випадаєш із ніші й перестаєш вважатися популярною. Життя вже неначе й не твоє, бо ти вперто когось чи щось копіюєш. Боже, якою я зробилася дурепою! Думала: «Ох, побачила б мене зараз Алінка! Такою крутою я стала!» Сьогодні дивлюся на себе збоку, і те, що я бачу, зовсім мені не подобається. Хтива егоїстка з деградованим поглядом на життя. Коли я осліпла, вся ця богемна публіка забула про мене швидко й безболісно. Ніби їм із рота вирвали зуб мудрості — набридливий і непотрібний. А всі татові гроші так і не повернули мені зір. Гроші? Марнота марнот, Алінко, і лиш.

— Слухай, Мартушко! А ти лишайся у Львові, — розпачливо озивається Аліна.

— А я й приїхала, щоб залишитись. Квартира бабусі записана на мене. Тато наполягав, щоб ми її продали, але я не погодилася. Ніби відчувала. Там ремонт майже закінчили, хоча мені байдуже. Я й так не бачу, якого кольору стіни — зеленого чи фіолетового. Приїхали, щоб домовитися про мій перевід із Київської музакадемії у Львівську. Не знаю, чи воно тепер мені потрібне — вже півроку не сиділа за піаніно. Не можу себе присилувати. Ми вже три дні у Львові і лише сьогодні зважилися прийти до вас... Тепер розумію! Дурня! Ти ж не змінилася, така ж добра і щира, — по щоці Марти котиться сльоза.

Аліна знає, що не має права плакати, і тільки насилу ковтає клубок, який застрягає в горлі.

— Залагодимо справи у Львові, і доведеться на тиждень повернутись до Києва. Мама мусить проконтролювати процес переїзду, переїжджає зі мною. Вони з татом розлучилися. У тата нова дружина, моя екс-подруга, на рік від мене молодша.

— Боже, Мартушко, що ти таке кажеш?

— Алінко, перестань! Якраз Бог тут ні до чого. Навіть не знаю, кому тепер важче — мені чи мамі. Поки мама возила мене світами, сподіваючись вилікувати, наш татусик часу марно не гаяв. Прийшла Альонка, принесла сліпій подрузі позичену книгу, і пішло-поїхало, закрутилося. Тепер і не зрозумієш — хто тут винен, а хто ні... Усе звинувачувала себе: якби не моя хвороба, то мама лишалася б поруч із татком і цього не сталося. Згодом переговорила з батьком і зрозуміла — я тут ні до чого. Рано чи пізно мусило б тим закінчитися. Впливовий чоловік у політиці, не останній бізнесмен і старіюча дружина. Не гламурна, не модель, противниця пластичних операцій. 1 улюблена страва в неї не суші, а вареники із сиром. Вона не ходить на покази мод, не любить модних гамірних тусовок і ще там чогось. Маргінес, одним словом. А тут гарненька початкуюча моделька, яка щось там трішки співає. Нічого, папік із неї зробить звєзду. І будуть чергові «поющіє ліфчики». Тьху!

Вони розмовляють довго. Згадують школу, бабусю Розу. Марта з Агнесою Петрівною ночують у них. Якось не по собі Аліні від почутого. І всі її проблемки з одногрупниками і з новим, надто нав'язливим сусідом здаються дріб'язковими. Марта незграбно й дуже обережно рухається кімнатою. Вона не знає, що де стоїть, наштовхується на речі Така безпомічна...

Марта дуже змінилася, принаймні, зовнішньо. Перетворилася із завжди надто розгодованого бабусею підлітка на справжню красуню — струнку, з гарною фігурою. Чорне хвилясте волосся, густе й неслухняне» яке так пасує до її чорних очей. Очі! Воші ніби повертались у бік співрозмовника, ішли на голос, проте не знаходили його. Тому безсило та розпачливо дивилися ніби крізь тебе, крізь меблі, стіни, крізь місто... За розмовами дівчата А незчулися, як позасинали, пригадуючи мерехтливі казки бабусі Рози про Царівну-Неслухняну і про Царевича-Щебетевича... І снилася Аліні висока гора, на якій сиділа Царівна-Неслухняна та пасла метеликів у рожевому загоні, а Царевич-Щебетевич грав на флоярі.

Марта з пані Агнесою мали на сьогодні в планах переробити купу справ: довести до пуття ремонт, згодом у консерваторію і ще кудись... Аліна ледве вмовила пані Агнесу відпустити Марту з нею в майстерню. Тим паче, що Марта навідріз відмовилася йти і дивитися на ремонт у своїй квартирі. «Я й так нічогісінько не побачу, мені байдуже». Агнеса Петрівна відступила.

У майстерні Марта сказала, що тут приємно пахне фарбами, розчинником, кавою і волошками. Ще би. Коли говорила «волошками», то аж перепитала, невже волошками і що це все означає, від кого вони. Аліна не встигла відповісти. У кімнату тихенько постукали. Це був сусід знизу Петро. З якимсь винуватим виразом обличчя...

— Привіт всім! Алін, там прийшли з ЖЕКу. Давненько тебе дожидаються. Кажуть, що завтра мають чистити стічні труби. Здається, їм потрібен доступ на дах. Вийди до них, домовся. Вони зараз у нас.

Аліна поспіхом познайомила Петра з Мартою. Попросила хлопця залишитися в майстерні та порозважати Марту, поки вона не повернеться.

У квартирі Петра на кухні сиділо двоє набурмосених роботяг, трішки п'яних. Петрова мама готувала їм каву.

— Доброго дня! — ввічливо привіталася Аліна.

Ті витріщилися на неї. Чи багато ви знаєте дівчат із салатовим волоссям? Ото ж бо й воно. «М-дя, розмова буде довгою», — вирішила Аліна. Розмова направду була довгою... Не клеїлась. Спочатку вона прослухала довгу нотацію, ласо приправлену легким матом, з приводу їх довгого очікування. Заледве стрималася, щоб не послати їх куди подалі. Нарешті через півгодини, домовившись про час «виходу на дах», Аліна вернула додому. Марта з Петром не нудьгували, а доволі мило розмовляли. Аліна знала про вміння Марти причаровувати своїм шармом людей, і навіть тепер, незряча, вона не втратила цього. Говорили, здається, про кінофільми. Про ті, котрі Марта бачила перед тим, як... Обоє були завзятими кіноманами. Аліні лишалося тільки здивовано кліпати очима. З їхньої розмови майже нічого не второпала. Коли зателефонувала пані Агнеса, Петро вирішив провести дівчат.

Наступного ранку на зустріч із жеківцями пішов тато. Аліна тимчасово переїхала жити додому. Пані Агнеса з Мартою зупинилися в них на тиждень. Увесь цей час Петро ходив за ними, мов приклеєний, здебільшого розважав Марту. Коли Аліна представляла Петра Агнесі Петрівні, та ввічливо перепитала:

— Ви хлопець Алінки?

— Та що ви! Ми просто друзі, — Аліна помітила, як при цьому Марта задоволено посміхнулася.

Він сказав правду — вони дійсно були лишень друзями. Хоча щось при цьому таки вкололо у вражене самолюбство.

Аліна майже не ревнувала Петра до Марти. Інколи вона залишала їх удвох на лавці в Стрийському парку, відчуваючи інтуїтивно, що зайва. Про Петра з Мартою майже не говорили. Навіщо? Марта знала, що квіти в Алінину майстерню приносить не Петро. Цього було наразі досить.

Коли прийшов час від'їзду Марти з пані Агнесою, то навіть не здивувалася, коли Петро вирушив із ними на вокзал.

Марта з мамою поїхали, щоб повернутись через тиждень до Львова. Назавше. Дорогою з вокзалу Петро, не вгаваючи, говорив про Марту. Все розпитував, випитував. Аліна розповідала охоче, адже Марта для неї наче сестра... Нарешті наважилася і запитала Петра:

— Слухай, друже, а тебе не бентежить, що Марта сліпа?

— Аніскілечки. Вона душею й серцем бачить краще, ніж найзрячіші. Вона — класна!

Аліна зрозуміла — Петро закохався!

Петро, піднесений та щасливий, поїхав додому, Аліна повернулась до батьків. Мусила скласти повний звіт перед мамою про Марту та пані Агнесу. Та лишатися ночувати вдома наодинці з батьками не захотіла. Ставало якось не по собі від маминих зойків через сліпоту Марти та розлучення її батьків. Як можуть дорослі смакувати цим дріб'язком? Розлучилися — то розлучилися. Що тут вдієш... Аліна втекла до майстерні.

До майстерні увійшла втомлена і ніби витиснена зсередини. Увімкнула світло й довго дивилась на двері на своїй картині. Захотілося за ними заховатися.

— Коли двері — не двері? — запитала себе.

— Коли вони відчинені! — мов луна, відповів за спиною голос.

Озирнулася. Біля вікна стояв Кажан, втомлено і винувато дивлячись на неї. Тримав у руках волошки. Аліна підійшла до нього, взяла мовчки з рук букет, поставила його на стіл у вазу. Повернула голову в бік хлопця:

— Ну що ж, Кажане, давай поговоримо!

Сама не знає, чому розповіла Кажану про Марту і про фільм. Чомусь здалося, що саме він має її зрозуміти. Той слухав, не перебиваючи, уважно й серйозно. Обійшлося без іронії. Коли Аліна закінчила говорити, якусь мить сиділи мовчки на даху будинку. Потім хлопець несподівано сказав:

— Слухай, Аліно, а поїхали з нами післязавтра на три дні в Карпати, і того цибатого із собою бери. Збирається файна компанія. Зі знайомих тобі осіб лише Данило, але він не такий поганий, слово честі. Пробач і мене, і його. Хотів випендритися перед тобою, і занесло, наче не туди. Будь ласка, зроби таку приємність і мені, і собі. А гарну погоду — обіцяю!

Аліна якусь мить думала над пропозицією Кажана. Зрештою, цибатого Петра вона вмовить поїхати з нею — це не проблема, він стане її страхівкою, так би мовити, але от чи варто робити крок назустріч. Відчувала, Кажан хоч видається зараз щирим, однак таки грається з нею. Що ж, цей ребус вона спробує розгадати, для чого ж тоді людині розум, і несподівано для себе бовкнула:

— Чому б ні, залюбки. А зараз іду спати, я така виснажена сьогодні. День наче рік. Добраніч!

— Добраніч, мала!

— Ти спати не йдеш?

— Ні, я хочу трішки посидіти, подумати, погомоніти.

— Погомоніти? З ким?

— Із собою. Ти ж знаєш, як то корисно. Іди спати, Аліно. Солодких снів, мала, і хай тобі насниться метелик!

РОЗДІЛ IV

1. Дорога

Залишу вдома свій годинник,

втечу від справ і від погоди,

Усе забуду, все покину,

і ніц мені не буде шкода.

Нехай мій гаманець порожній,

моя дорога невідома,

Я стану вільним подорожнім,

найголовніше — вийти з дому.

Магда Чапінська

На рахівський потяг чекало чимало людей. Навіть забагато. Зараз спека, тому всім кортить втекти з міста в гори.

Ледве впросила Петра поїхати з нею. Впирався, посилався на різні справи. Але він ще не знає, яка Аліна вперта. Вона його просто «відпросила» спочатку в Марти, а потім у його мами. Загнаний у кут впертими жінками, Петро капітулював. Згодом з'ясувалось, що він жодного разу не був у Карпатах. Тому й впирався, бо соромно. Хоча Аліна й бувалий турист, однак речей назбиралося чимало, здебільшого Петрових.

Свою маму вмовила напрочуд легко. Боже, аж не віриться! Тільки-но зачула, що донька їде з Петрусем (так мама ніжно називає хлопця), то відразу погодилася. Познайомилася Ірина з Петром і тепер Аліні торочить, як той нагадує їй молодого Василечка: добрий, ввічливий, надійний, уважний, і ще там щось...

На них вже давно чекають. Кажан знервовано поглядає на годинник і ходить пероном, махаючи руками, мов вітряк крилами. З вагона час від часу вигулькує білява голівка не-перевершено'! Міс Гламур. Надуваючи вдавано ображено губенята, вона кокетливо говорить: «Кажанчику, любий! Може, вони не прийдуть, передумали. Мені так сумно без тебе. Ну, будь ласочка!»

§ Гонихмарник

Хлопець не звертає на неї жодної уваги й далі нервово позирає то на годинник, то на добігаючо-відстаючих. Наре-шті помічає тих, хто так нахабно запізнюється:

— Давайте швидше, а то поїдемо без вас... Черепахи сонливі!

І ось вони в потязі. Здатність загальних вагонів завжди вміщати більше людей, ніж туди може запхатися, постійно вражає. Люди висять, сидять, лежать. Компанія підібралася непогана. Перезнайомилися. Петра знав тільки Кажан, і то візуально. Одногрупник Аліни, той самий Данило, що виба-чався за всіх. Його дівчина, майбутній журналіст — симпа-тична шатенка, дуже схожа зачіскою на пуделя. Навіть колір очей юнки заледве проглядався під густою стріхою кучериків, які постійно спадали їй на очі. Дівчину звати Морва, можливо, через чорний колір очей, який на сонці аж мерехтить фіолетовим блиском. Ім'я чи прізвисько, але їй пасує.

Данило сидить зніяковіло, вперто уникаючи Аліниного погляду. Йому некомфортно поруч із дівчиною через ту сцену в кафе. Нічого, це мине. «Прощати чужих людей набагато легше ніж рідних», — думає про себе Аліна. Білявий хлопець із сірими добродушними очима та гарним почуттям гумору (це Аліна зрозуміла вже потім, коли він цілу дорогу тішив їх анекдотами у сольному виконані) — Сергій, Аліна його вперше бачить. Він, як і Кажан, майбутній скульптор, його одногрупник. Коли нарешті розмістилися, трішки затісно одне біля одного, Світлана відразу ж залізла на Кажана. Буцімто робить більше простору для товариства. Гарненькі світло- блакитні джинсики-бедровки, які майже спадали з її тіла, від-криваючи половину її направду ладної сіднички. Картата сорочка, застебнута на один ґудзик і зав'язана вище живота на не дуже тугий вузлик. З-під сорочки було добре видно її красиву світло-рожеву мережану білизну і те, що в ній заховане. Ніжно-світле, направду ідеально доглянуте волосся красуня розпустила і, крутячи своєю розкішною голівкою, весь час зачіпала ним сусідів. По сусідству лише чоловіки, тож це нікого не нервувало. Навпаки, від дражливого вигляду білявки вся чоловіча половина знаходилася в глибокому трансі Як каже тато — «в ауті». Що може зробити з чоловіками вигляд напівоголеного прекрасного юного тіла? Навіть повна нагота не має такого вибухового ефекту... Хлопи стають беззахисними, мов крілик перед удавом, і брати їх можна голіруч. Наука! А слабка стать вправно використовує цей магнетизм тіла, дехто навіть із розумом, та умислом. Світлана лагідно огорнула руками голову Кажана і ніжно зазирає йому в очі. Йому безумовно це подобається. А ще більше його тішить реакція оточуючих чоловіків, які, облизуючись, із заздрістю витріщаються на таку милу картину. Петро, здається, також впав у транс. Он і рот відкрив, зараз слинка покапає. Аліна сердито штовхає його в бік. І тільки одногрупник Кажана Сергій здається байдужим до вистави, продовжуючи вправно розважати громаду анекдотами та різними небилицями й бувальщинами. Згодом стане зрозумілою така неувага хлопця до красуні. Вона його двоюрідна сестра. А то Аліна вже було почала хвилюватися за хлопця, чи все у нього гаразд з орієнтацією, бо на вигляд абсолютно нормальний.; я

Отак вони подорожують. Сергій розважає розмовами, Світлана щось муркоче на вушко Кажанові, а той солодко їй посміхається своїми смолистими очима. Аліна бачить, як у тих очах пробивається час від часу щось лихе, навіть хиже, безсоромне. Від цього стає не по собі. Однак, коли наступного разу вона зиркає на хлопця, то розуміє, що хижак в очах кудись зник. Натомість аж наче винувато поглядає в бік Аліни... Ніби хоче сказати, що він не винен, то Світлана сама до нього липне. Ага, сама. Цікаво, тільки для чого чи для кого ця комедія? Ой, Аліна, здається, здогадується, для кого. Контраст разючий — зеленокоса худюща художниця та супермоделька. Аліна чогось такого від Кажана й очікувала. Нічого, гори не подіум, побачимо, хто зможе втриматися на їхніх «високих підборах»!

На Ворохтянському вокзалі правдивий мурашник. Не згірш від львівського. Юрми туристів вперемішку з циганчуками, б*

Усі кудись поспішають, щось вишукують... Група Кажана, так їх обізвав Петро, чекає на маршрутку. Хоча Сергій у групі найстарший, бо знає ці гори, мов свої п'ять пальців, але радиться в усьому з Кажаном. Вирішують їхати маршруткою до Шибеного, а там трохи пішачком... Потім через Дземброню і вранці на Смотрич.

Нарешті приїхав «пазик-тазик», так ніжно називає авто-бус Сергій. З пазика сиплеться пилюка чи то від дороги, чи то від старості. Водій дуже чемно попередив пасажирів, що вхід через передні двері, бо задні нібито ще при других совітах зламалися. Та ліпше би він того не говорив. Бо таки більша частина пасажирів зателепалася до салону пазика через задні двері, включаючи гоп-компанію Кажана. Запакувалися, поїхали.

Краса Карпат завжди вражала Аліну. їй здавалося, що тільки тут вона може дихати на повну силу. Це так, ніби у твоїх легенях відкриваються до пір незвідані шлюзи і туди щедро, разом з ароматом сосен, вливаються ці гори — сильні й величні, красиві й неповторні. І ти відчуваєш, що ти тут не лише гість чи не просто гість... Ти — частина того, що люди називають природою, і гори вже давно жили в тобі, снили, марили тобою чи ти ними. Ти можеш тільки прийняти їх щедрі обійми, навчитися жити в них. Але в жодному разі не старайся пручатися — бо тоді вони тебе задушать в обіймах.

То вгору, то вниз біжить гірська дорога. Гори, краєвиди, люди, села, худоба. Наразі їдуть мовчки.

Біля мосту через річку Дземброню зійшли. Світланка по-чинає скиглити. Босоніжками намуляло ногу, іде шкутиль-гаючи. Хлопці розділили немаленький багаж красуні. По-чинається підйом до гори, файна робота для ніг та легенів. На дорозі досить багатолюдно. Одні вгору, інші вниз. Прав-да, через черепахуватість Світлани гурт Кажана всі обганя-ють. Сергій і далі продовжує вперто всіх тішити різними історійками, вже з життя гуцулів. Додибали до полонини, трішки перепочили. Світлана мало не плаче. Нога розпух-ла, косметика на обличчі сповзла. Вигляд у дівчини кеп-ський. Ось тобі й початок падіння!

— Якого дідька Кажан потягнув її із собою, — зі злістю говорить Морва. — Я його попереджала. Для такої цяці — море, пальми, пісок згодиться, та не гори! Тільки всіх за-тримує. Це ж тобі не подіум, щоб дефілювати. От, блін горєлий. Прийдеться таки ставати на ночівлю ще завидна.

Ой, здається, Аліна знає, для кого ця вся вистава, що ма-ла стати мелодрамою чи, принаймні, драмою, але цього разу результат, здається, буде геть неочікуваним для режисера. Тому що те, як поведе себе жінка, хай навіть найпередбачуваніша, в екстремальних умовах, спрогнозувати важко. Бо це — жінка!

Із такою ногою вона далеко не зашкандибає, це факт. За-вернули до лісу, вирішивши тут заночувати. Сергій направ-ду добре знає цю місцину. Поблукавши хвилин двадцять, вийшли на гарну простору галявину. І ось вправними руками хлопців ставляться намети. Петро, який цього не вміє, — сам так сказав, бо вперше в горах, — допомагає, чим може.

— Йой, як то можна жити у Львові й не бути ні разу в Карпатах, — здивовано раз по раз вигукує Морва.

Узагалі Петро поводить себе, мов мала дитина, тішачись із кожної дрібнички, фотографуючи кожну комашку і кожну ромашку на свій цифровик. Що вже казати про краєвиди і гори! Всіх тільки тішить така радість хлопця, і всі стараються вибрати для його майбутніх світлин найкращу тему.

Світлана манірно вмостилася на свій переповнений всякою-всячиною наплечник. Закотивши карі очі до неба, безперестанку скиглить, нарікаючи на занадто криві дороги, нерівні гори, комашню, яка лізе в очі... Світланина нога насправді сильно розпухла, мабуть, туди потрапила інфекція. Кажан витягнув аптечку і заходився біля пораненої пташки.

— Ой, у тебе такі сильні, мужні руки, сонечко. Мені вже від одного твого дотику стало легше, — щебече кокетливо Міс Бенефіс.

Аліна з Морвою перезирнулися, пирснули від сміху й за-ходилися виймати з наплечників харчі. Всі дуже голодні. Морва зізналася, що стерпно готує. Данило розпалив багат-тя. Сергій показав місце, де тече холодне цілюще джерело із солодкою смачною водою. Він направду чудово знав ці міс-ця. Вода в казанку вже починала булькати... Кажан досі панькався зі Світланою. Та наполягала на масажі ступні і була категорично проти вливання на її рану зеленки чи, борони Боже, йоду. Оскільки ці засоби псують шкіру, а їй, як моделі, це зараз ні до чого. Аліну, яку спочатку навіть тішила така кокетлива поведінка красуні, це починало дратувати.

— Кажанчику, солоденький! Ну, будь ласочка, не йди. Потримай свою долоньку в моїй, мене так ніжка болить.

Не витримує Морва:

— Слухай, Свєт! А якого дідька ти з нами в гори поплен-талася, щось я не второпаю? Я ж тебе попереджала — гори не подіум.

— Як це? Я люблю гори. А тобі шо до того?

— Та ніц. Любиш гори? Уперше чую! Тільки ось у таких пантофлях, — і вона тикає пальцем у розшиті бісером дуже дорогі босоніжки Світлани на височезній шпильці, — і по львівській бруківці ходити небезпечно, не те що в горах.

— Отакої! — надула губки Світлана — Тебе не спитала? Справжня жінка має залишатися жінкою за будь-яких обста-вин. Навіть в ось таких нестерпних умовах, дикунських.

— А шо ти маєш на увазі під справжньою жінкою? — взявши руки в боки, Морва люто дивиться, на Світлану.

— Кажанчику, вона кричить на мене, — Світлана теа-трально обвила руками голову хлопця, — захисти мене від цієї фурії. Моя нога, ой-ой-ой!

— Ну все! — не витримує Аліна — Вона й мене дістала! То таки спецом зроблено, Кажане, — дістати всіх!

Дівчина підходить до свого наплечника, витягує з нього мамину аптечку. Без неї в поході, як без рук. Відкриває пластикову коробочку. З відтам дістає маленьку шкляну баночку з-під дитячого харчування. Баночка вщерть заповнена якоюсь сірою однорідною масою.

— Ану посунься, санітаре, — говорить до Кажана. — Де болить? — питає Світлану.

— Що ти будеш робити? Кажанчику! Мене болітиме, хай вона не чіпає, лишень ти, — вередує, ввійшовши в роль жертви, Світлана.

— Слухай! Це те саме, що помазати ногу кремом. Ніяких опіків чи зміни кольору шкіри — гарантую.

І не слухаючи далі волань та зітхань Світлани, відкриває баночку.

— Міцно тримай її за ногу, щоб не смикалася, — шепоче до Кажана.

Той хапає Світлану за ногу, а Аліна вправно накриває пошкоджене місце товстезним шаром мазі.

Світлана навіть не встигає до кінця зрозуміти, що трапи-лося. За процедурою спостерігають всі. І коли Аліна відхо-дить від Світлани, усі схвально аплодують.

— Тільки попробуй сказати, що це не допомагає, — по-казує Аліна на баночку, — і не думай це витирати руками. У склад мазі входить одна травичка, сильна отрута. Попа-де тобі на пальчики, затреш очка — і ку-ку.

Звичайно, Аліна каже неправду, але це тільки на благо.

Приголомшена Світлана замовкає, і на галявині нарешті лад та спокій. Принаймні, тимчасовий.

Вечеря чудова. Кулеша з тушонкою виявляється неправ-дивою смакотою. Свіжі огірки, помідори, цибулька — гар-ний додаток. Усі із задоволенням їдять, вихвалюючи кухар-ський талант Морви. Світлана, сердита й знервована, залізає в намет і відмовляється вечеряти зі всіма, оскільки в неї чергова дієта. Чомусь видається, що не через це. Її шарм суперкрасуні раптом побляк. Та й не дуже її припрошують, схоже, дістала дівчина всіх конкретно.

Сергій продовжує тішити товариство веселими розмова-ми. Здебільше згадує кумедні історії про гірські переходи.

За цікавими балачками вечір поволі перебігає в ніч. Час від часу Аліна ловить на собі зажурений погляд Кажана. Еге ж, демарш із таємною зброєю на ім'я «Світлана» не вдався, так йому і треба. Жінки — це тонка матерія, одного шарму й ласки іноді замало.

Багаття горить, потріскуючи. Так любо і мило на душі в Аліни. Цей вогонь і заспокоює, і водночас вабить, пробуджуючи в душі такі давні, майже забуті, первісні чи що, почуття. Так із нею завжди в горах, де час дихає вічністю. Чи не вперше в житті вона розуміє, що спілкування з чужими людьми може стати приємним. Чи до цього люди їй траплялися непевні, чи справа у ній. Швидше за все і перше, і друге. Вона немов довго й тривожно спала і раптом прокинулася від маячні, якою відгородила себе від світу. Ось вони зараз не ведуть високоінтелектуальні бесіди про філософію Ніцше чи важку долю Ван Гога. І виявляється, слухати про те, як Іван Мацьо спалив свої мешти, задрімавши біля ватри, а тоді мусив босим їхати до Львова, не менш цікаво, аніж читати Коельо чи Маркеса... Люди. Вони різні, як і книжки, написані ними.

Як файно. Нічне небо рясно всіяне зорями. Тут, у горах, воно видається і близьким, і далеким водночас, а ти зер-ниною в чорному полі вічності чи порошинкою. Але важ-ливою, такою потрібною, без якої вся ця безкінечність — лишень пустка, ні, не пустка — вакуум.

П'ють чай. Петро хотів всіх напоїти чаєм у пакетиках — «порохом доріг». Аліна не дозволила. Бути в горах, у чисто-му лісі і пити казна-що. Фе! Аліна виймає свої запаси, мамин чай. Сама була не певна, що там намішано. Барбарис, терен, шипшина, астрагал для солоду, бузина (зовсім трішки), шафран, віночки квітів первоцвіту — це зрозуміло. А решта — на мамин смак. Там нема звичних м'яти, ромашки, чебрецю, деревію. Мама любить повторювати — є трави-ліки, їх варто вживати лише при хворобах, а то навіть нашкодити можна, а є трави для щоденного задоволення, для чаювання. От саме таким чаєм пригостила всіх Аліна. Сергій навіть пожартував, що їм вартувало б започаткувати сімейний бізнес — «Чаї українських Карпат».

— Та ні, — заперечуе Аліна. — Уже краще «Чаї України». Мама моя з Волинського Полісся, тому трави не лише з Карпат для своїх чаїв привозить, а й із Поліських лісів.

Всі погоджуються і просять ще.

У Петра несподівано озивається мобільний. Аліна і ре-шта, крім Світлани, свої повимикали. Тепер виявляється, що не тільки крім Світлани. До Петра телефонує Марта. і «Ого! Настільки все серйозно», - Аліні від цього чомусь не зовсім радісно. Хижий сердитий звір сидить у ній і шкребе зсередини — Кажан не дурень, відразу все зрозуміє. Марта передає Аліні привіт і перепитує, чому та не відповідає. Телефони ж вимкнені! Теревенять із Мартою про се, про те...

Чає іти спати та добряче відпочити, тому що завтра ман-дрівників жде підйом на Смотрич. їх у команді семеро — троє дівчат, четверо хлопців. Розіклали три намети. У кожного свій спальник, крім Світлани. У тої пухова ковдра й ортопедична подушка. Сергій неохоче чимчикує спати до Світланиного намету. Брат усе-таки! У найбільший намет мають намір заселитися Петро, Кажан, Данило. Морва тішиться, мов мала дитина, бо їй не доведеться спати в одному наметі з «тією лярвою», так вона, не церемонячись, обзиває Світлану.

З намету виповзає набурмосена Світлана. Очевидно, чула розмову про порядок вкладання на ніч. Вона зрештою дала лад своєму обличчю, і на ньому знову ідеальний макіяж. Однак у темряві всі коти сірі, тож досконало розгледіти вроду і належно оцінити оточуючі не можуть. Ніч внесла свої корективи. Бліді відблиски догоряючого багаття не можуть стати сонцем для Світлани. Аліна співчутливо дивиться на красуню. Невже вона не розуміє, що програла. Бо важко сперечатися з горами, тут твої босоніжки на високих підборах і помада від «Оріфлейм» чи туш від «Нівеа» виглядають по-дурному. Свєтка того не розуміє і розуміти не хоче, а чи не може. А от до Кажана, здається, це вже дійшло. Тому що

втрачений він якийсь, розгублений. Видно, все пішло не за його сценарієм.

Завжди перебувати в центрі уваги — Свєтине кредо. То Аліна добре знає, як і здогадується, чому так рознервувалася красуня. Світлана переходить на звичну для себе риторику — благання, кокетство, сюсюкання. Морва тягне Аліну за собою:

— До дідька! Пішли у свій намет. А то нам підсунуть цю усіпусю. Нагло займемо намет і баста. Хай там самі розбираються! Брат бачиш-но хропе, і вона з ним не може спати. Тьху на тебе! Уже краще з Кажаном. Хі-хі. От дурепа. Та йому на неї начхати. Знаєш, що він відповів на закидони Данила про «любовь-морковь» зі Світланою. Що гарні речі, штани від кутюр чи золоті брязкальця, навіть геніальні полотна чи фантастичні скульптури можуть тільки подобатися, але як їх можна кохати. Холєра, не хотіла б я, щоб мене порівнювали зі штанами чи зі скульптурою, навіть фантастичною.

Вони розкладаються в наметі. Класна дівчина Морва — добродушна, відкрита, щира. З вулиці долітає роздратований голос Світлани і ледь чутні голоси хлопців.

— Думаєш, вона перепре Кажана? Ні фіга. Вона цього пацана добре не знає. Жінки, яких він уже мав, його далі не цікавлять, — веде своє Морва.

— А що, вони вже... — поки Аліна шукає відповідне слово, Морва відповідає.

— Перепхалися? Канєшно. Але то лише секс, розслабуха. Не вона перша і не вона остання.

— Чого ж він її із собою притарабанив? — дивується Аліна.

— Що, не розумієш? По-перше, бігає за ним, мов цуцик. От і причепилася реп'яхом. А по-друге, це вистава для тебе, Аліно! Бо ти йому справді подобаєшся. А я все думаю, якого це дідька наш шалапут почав грати на флоярі, за місто їздить, польові квіточки збирає. Хі-хі! Попервах я ходила в шоках! Знаю його п'ять літ. Дах поїхав у хлопця чи що? На вокзалі, мов на голках, стояв, вас виглядаючи, і дивний

якийсь останнім часом, надто правильний. Хе, виявляється, навіть такі, як Кажан, можуть змінюватися.

Морва робить загадковий вираз обличчя і майже пошепки промовляє:

— Може, то кохання, Аліно? Як думаєш?

— Перестань, Морво, мені байдуже. Якщо те, що ти кажеш, правда, то мені Світлану шкода. Не думала, що колись таке скажу, — говорить Аліна, витягуючи з наплечника спальник. — Дівчат такого штибу завжди зневажала, вважала їх пустими манекенами, вішалками для одягу. А вона? Жертва власної вроди...

— Угу! Дав Бог красу, та не дав розуму. Не все і не всім. Та ти її не жалій. Вона вміє переступати через людей, коли це їй потрібно, не сумнівайся. Я цю пташку файно знаю. Вона не пропаде, бо лайно не тоне. Сорі, за таке неглямурне порівняння! Аліно, розслабся. Коли ми домовлялися в кафе про нашу мандрівку, та лялька заявила, що не поїде в Карпати, коли поруч буде «оте начитане зеленоволосе опудало». Це вона тебе так обізвала. А я відразу подумала — значить, класна дівчина, якщо наша краля так каже. І, здається, вона тебе навіть побоюється. Розумію тепер її. Класний макіяж, Алінко, бо вроду маєш від природи, гламурненький прикид, високі підбори — і ти за пояс заткнеш Світлану. А от розуму не купиш і не намалюєш — факт. У тебе він є, а у Свєтки — катма. Ну от, Свєтік надув, значить, губки, коли почув, що ти теж ідеш. Знаєш, шо їй Кажан відрубав? Що то вона може залишатися вдома, від того Карпатам буде тільки спокійніше, а «зеленоволосе опу-дало» таки поїде зі своїм хлопцем, бо то його друзі. Світлана надула губки, почала вдавати, що рюмсає, але такі концерти бувають сто разів на день. Ніхто вже уваги не звертає.

Вони лежать у спальниках.

— Алін, ти шо. Спиш?

— Та ні. Думаю.

— А хто тобі Петро? Я ж бачу, що не хлопець. Хоча Кажан нас так палко переконував. Чоловіки! Вони мов сліпі

кошенята, поки носом не ткнеш... Марти йому всякі видзвонюють, стріляє оченятами направо-наліво. Не закоханий він у тебе — факт! Швидше приятель.

— Ну так. Ми лишень друзі. Він подобається моїй колежанці, от і все.

— Так, ситуація. А тобі?

Захоплена запитанням зненацька, Аліна мовчить.

— Не мусиш відповідати. І так видно, що ні. Бо ти за нього не борешся. І справа тут не в колежанках! То як, спробуємо заснути?

Аліна міркує над сказаним Морвою. Але не над словами «Хто тобі Петро?», а над «от ти йому справді подобаєшся». Десь удалині чути легкий гуркіт грому.

— Чуєш, Алін, грім гуркоче. Певно, дощ буде. От фігня. Коби пройшов боком. Ти знаєш, коли ми йдемо в похід із Кажаном, дощі ніколи не падають. Так що одна надія на його везіння, — говорить Морва.

З вулиці долітають волання й істеричні крики Світлани. Як тут заснеш?

— Морвочко, хочеш послухати казку про грім? Тобто майже про грім. Ми її з татом придумали, коли в горах нас гроза застукала, — запитує Аліна.

— Звичайно, хочу. Через Світланин концерт не закимариш! Давай! Уже ліпше казку слухати, аніж модельні завивання.

— Стоять коні на припоні...

— Ей, дівчата, — лунає ззовні голос Данила, — ви спите?

— Уже, ні! Заснеш тут. Людей у лісі більше, ніж дерев. Залазь, чого там стовбичиш? — кокетливо промовляє Морва.

У намет заповзає Данило. Ліхтар, прикріплений угорі, світить йому прямісінько в очі.

— Свєтка зовсім із глузду з'їхала. Зібралася до Львова серед ночі, бо тут її ніхто не любить, не поважає, не цінує. То я втік, — виправдовується хлопець. — Можна перебути з вами? Чуєте, який там гармидер? Свєтка верещить сильніше грому, може, дощ злякається і поверне?

— А давайте її прив'яжемо до верхівки сосни, хай своїм вереском хмари відлякує, — жартома пропонує Морва.

З вулиці долітають дівочі ридання. Таки дуже весело.

— Залазь, Данилку, до мене, — пропонує Морва. — Алінко! Мусиш потерпіти тимчасового біженця.

Морва підсувається до Аліни, Данило лягає поруч із нею.

— Данилечку, хочеш послухати казку? Аліна мені на ніч казку збиралась розповідати, — говорить ніжно хлопцеві Морва. — Алін, продовжуй.

Збентежена Аліна не встигає нічого відповісти, бо поли намету розходяться в різні боки і вигулькує чиясь голова.

— Дівчата, ви ще не спите? Слава Богу! — це Петро. — Там Содом і Гоморра, можна у вас перечекати? Той лемент все єдно вам спати не дасть.

— От маєш тобі — цілий ліс біженців! Та вже коли прийшов, то не виженеш, — починає хіхікати Морва. — Знаєте, що я подумала. Ми мов у рукавичці з казки. Цікаво, хто прителіпається наступним? Може, ведмідь? Петре, сідай у ногах, отак впоперек. І думаю, що мусимо вимкнути світло в наметі, а то позбігаються на вогник люди зі всіх Карпат, а наша рукавичка більше нікого не вмістить.

Аліна вимикає ліхтарик, і вони якусь мить сидять мовчки, слухаючи безглузду колотнечу на вулиці.

— Якого дідька, Свєт! — верещить Сергій. — Ти хоч і сестра мені, та, слава Богу, не рідна.

М-да, навіть над спокійного Сергія довела.

— Ой, не можу, ой, мені так боляче! Знову ногу підвернула...

Озивається Морва:

— Фу! Таку фігню слухати — можна посивіти. Алін, давай свою казку. І шоб всі були тихіше води і нижче трави. А то підете в намет до Свєтки ночувати!

Аліна сама не знає, де в ній знайшлося стільки сміливості та натхнення. Ще вчора вона й не подумала б розповідати задаваці Данилу казочки, а сьогодні...

2. Небесні коні

...столочили зажурені маки вечора голубі-голубі лошата.

Грицько Чубай

— Стоять коні на припоні... Кожний кінь гожий, кожний кінь сильний. Б'ють своїми копитами, благаючи випустити їх на волю. Затримав ґазда свої коні на припоні. То коні ґазди Силуна, найпершого в усій околиці. Ще не час їх пасти, ще не час випускати. Бо коні сі не звичайні.

Перший — вороний, сильний і дужий, веде за собою ніч темну, струшуючи зі своєї гриви роси на небо, які стають зорями.

Другий кінь — буланий, вітровіями управляє, їх розганяє чи вгамовує, його наздогнати або обігнати ніхто не в силі. Хіба що третій кінь, брат його старший — гнідий. Той блискавками й громами відає, порядкуючи в небі, то гупає гучно копитами, то просто зневажливо викрешує блискавки.

Четвертий кінь білосніжно-лілейний, такий досконало-чистий, що аби подивитися на нього й не осліпнути, мусиш примружувати очі. Веде за собою день гожий. Колір очей має блакитний, а наздогнати своїх братів-вертунів, того, що, відаючи вітрами, гонить хмари, і того, що викрешує з них вогонь і звуки, не може. Тоді плаче кінь білий, вихлюпуючи зі своїх очей блакитних дощ на землю. Найгоноровіший кінь — золотавий. Він мирно пасеться собі на полі блакитного неба, поїдаючи небесну траву. Рухається завжди одним маршрутом — зі сходу на захід. А на ніч іде спати. Та інколи брати-непосиди, буланий та гнідий, проганяють його з небесного лугу і влаштовують там перегони. Ось такі бешкетники. Не міг дати Силун ладу своїм коням самостійно. Господарка в ґазди величенька, за всім не допильнуєш!

Нарікали на се люди. Бо могли бути водночас ніч із днем на світі. То на небі і зорі палають, і сонце пече... Бачить Силун — непорядок. І пообіцяв тому, хто найметься до нього пастухом, добрий заробіток. Та не було охочих до такої копіткої праці. Не проста забава — пасти коней небесних. Аж ось почув про се леґінь один, Карпом парубка звати, сирота. Міркував парубок, що хоч так зможе заробити собі на кусень хліба. Прийшов Карпо до Силуна та й мовить:

— Чесний ґаздо! Я хочу взятися за сю працю, тілько ти маєш мені пообіцяти, що не виженеш мене зі свого обійстя, допоки я буду справно нести службу. Коли ж захочу покинути сю роботу, не станеш перечити і дозволиш вибрати для себе будь-якого коня із земної твоєї стаєнки.

На тому й погодили. Уранці Карпо вийшов зі стаєнки на вулицю, відв'язав білого та золотавого коней і заграв у свою тисову флояру. Коники слухняно помандрували небом, чемно слухаючи наказів мелодії, яка лунала в небі. Прийшла пора випускати на волю буланого та гнідого. Бере тоді до рук Карпо дримбу. І бешкетники коні, вчувши ті диво-звуки, котрі звучать, мов удари серця Бога, шанобливо виконують всі накази юнака. А трембіта, дужа і шалена, вертає їх назад до стаєнки, випускаючи на волю вороного коня, а за ним і ніч. Були ті інструменти Карпові зроблені дивовижно, бо вміли самостійно грати, тільки-но леґінь їм накаже.

Став заздрити ґазда Силун такій вправності Карпа й захотів собі таку музику мати, тоді й пастух йому не потрібен. Пропонував за них хлопцеві і гроші, і землю, і дочку свою старшу з посагом. Та вподобав Карпо найменшу доньку Силунову Росяницю. Дівчинонька також закохалася її легеня. Ні не хтів видавати Силун найменшу, бо дві старших незаміжні. Так не годиться. Вирішили Росяниця з Карпом перехитрити ґазду. Обернулася дівчина на красиву чалу лошицю і стала в стаєнці, де Силун тримав свій земний табун для щоденної праці. Сказав Карпо, шо віддасть свою музику ґазді взамін на гроші та обраного ним коника із земної стаєнки. Погодився Силун. А Карпо вивів зі стаєнки свою кохану за вуздечку, взяв гроші, лишив ґазді музику і рушив додому. Зогледівся Силун — запропастилася кудись донька його найменша, а старші сестриці із заздрощів і видали Росяницю. Кинувся наздоганяти батько доньку, сівши верхи на буланого - вітрогон а. Летить небом і вже от-от наздожене. І таки наздогнав. Дочку свою прокляв, щоб стала вона водою до скону віку. А Карпа захотів вбити. Ухопив парубка і як кине ним об землю. Лежить леґінь долівець і розуміє, що то смерть його прийшла. Аж раптом озивається його кохана, що стала водою:

— Випий із долонь мого кохання, любий. Це сльози мої, які стали водою живою, і зробишся дужим, як земля наша рідна.

Випив Карпо водиці і відчув силу премногу в тілі. Як ухопить ґазду Силуна своїми руками і зо всієї моці вгатить ним об землю. Аж земля розчахнулась від того удару. Провалився Силун глибоко під землю, а землю над ним Росяниця силою свого кохання замкнула. Що не робив Силун, як не намагався вишпортатися з-під землі на світ божий — не вдавалося. Сидів під землею ґазда Силун, бився щосили об її кам'яне склепіння. А на місці тих ударів почали здійматися горби, ще на вчора квітучій рівнині. І чим сильніше товк Силун під землею, тим вищими ставали вони. От і потовк він землю ізсередини, виробивши над рівниною горби високі, які ми називаємо горами. Знесилений і приречений на підземне життя, Силун і досі живе під землею. Час від часу пробує вибратися на світ божий, та міць у нього, мабуть, уже не та. От від того й бувають час від часу землетруси в горах.

— А що трапилося з Росяницею і Карпом? — перепитує Морва.

— Кохання Карпа до Росяниці було тамі величним, тому що відродило Росяницю до життя, майже здолало батьківське прокляття. Дівчина на день ставала з плоті та крові людиною. Приходив вечір, і вона падала додолу росою на трави, на квіти, на листя дерев, на хвою сосен. А вранці Карпо брав до рук свою флояру, ви юдячи на пасовисько золотавого й білого коней. Ті розганяли своїм світлом лихе прокляття, і відроджувалася Росяниця до життя. Сестри Росяниці довго журились, омиваючи слізно зникнення батечка. І ось одного дня від сліз стали річками. Найстарша — Тиса, середня — Тереса. Десь у глибинах земних, можливо, хоч так вони з батечком стрічаються. Мусив лишитися Карпо в тій місцині, не міг залишити своєї коханої. 1 донині він грає на своїх інструментах, пасе небесних коней та щоранку воскрешає силою музику свою кохану до життя.

А місцину, ще вчора рівнину, а сьогодні гористо-прекрасну, люди назвали в честь музиканта...

— Карпатами, — сказали всі хором.

— Ну ти, Аліно, даєш! — прошепотіла Морва. — Просто супер.

—- Дякую. Але вже час всім спатоньки. А то на Смотрич завтра не виплентаємось, заснемо дорогою, — говорить Аліна.

— Солодких снів! — майже хором бажають одне одному.

Петро з Данилом виповзають із намету першими. Садком за ними «до правітру» виходить Морва. За стінами намету пристрасті нарешті вгамувалися. Вереск стих. Аліна тільки тепер відчуває, що таки втомлена. Добре вгортається у свій спальник і засинає.

Прокидається від дивного гуркоту. Із спросоння заледве добирає, що то грім. Десь зовсім поруч. Замість надто яскравого ліхтарика, щоб не розбудити Морву, вмикає світло мобільного. Морва у своєму спальнику не сама. Міцно й ніжно обнімаючи кохану, поруч спить Данило. Аліна навпомацки натягує на себе теплі штани, куртку і висувається з намета, щільно заслонюючи за собою його стулки, щоб не напустити досередини вранішній холод та комарів.

Сіріє, незабаром світанок. Аліна підходить до залишків багаття. Притуляє руку. Зола ще тепла. Раптом десь у гущавині лісу між деревами помічає якесь сріблисте мерехтіння, ніби світло від мобільного. Напевне, ще комусь не спиться в цю переддосвітню пору.

Видається — це не так уже й далеко. Аліна рушає на вогник, хоча знає приказку, що цікавій Варварі за її цікавість відірвали. По-зрадницьки потріскують під ногами сухі галузки, хрумкає неперепріле старе листя. Нарешті в димних сутінках, які через годину стануть світанком, поміж деревами дівчина може добре роздивитися людську постать. Дівчина підкрадається ближче, ступаючи чомусь поволі й обережно.

«Так-так, учора увечері ми там збирали хмиз для багаття. Невеличкий зруб утворює галявинку», — пригадує Аліна.

Посередині галявини стоїть зовсім голий чоловік. Стоїть до Аліни спиною, тому вона не може добре розгледіти його. Стоїть, розставивши широко ноги, піднявши вгору руки та задерши голову до неба. У руках щось тримає, і те щось сріблясто мерехтить. То не мобільний. Воно нагадує лискучі змійки, які похапцем шарпаються, ніби мріють вирватися з міцних обіймів того, хто затис їх. Другий бік змійок губиться у високості. Людина тримає на прив'язі летючого змія.

Але то не змій, ні! То... хмари, важкі темні хмари. Аліна закриває на мить очі і трусить роздратовано головою, наввижається ж таке спросоння. Кілька секунд стоїть, проходячи до тями, тоді спокійно відкриває очі і торопіє від жаху. Видиво не розвіялось. Стало ще гірше. Бо то зовсім і не людина стоїть там, вірніше людина, та не одна. їх двоє. Вона добре може розгледіти перекошену грізну фізіономію істоти, волохате, пооране чорними зморшками, дике, хиже, люте, знавісніле обличчя. І поруч ще один, в одному тілі — двоє. Того другого розгледіти несила, бо то, видно, не його клопіт отаке чудернацтво з небом витворяти.

Примара! Господи! Цього не може бути! Так, Аліно, спокійно, ти ж не параноїк. Це лишень гра світла. О, так, те видиво — лишень гра тіней та світла. Гра світла, гра тіней? Що ти варнякаєш, дівчино, якого світла? Яке в такій порі світлої які там достобіса тіні? Раптом істота озивається. Голосом то не назвеш. Якісь гортанні випльовуючі звуки. Але не стогін і не крики. Це мова, бо має свою, хоч і жахливу, мелодику, ритм. Але мова чужинська, незнайома. Аліна дивиться на це все широко відкритими очима, ноги мовби вросли в землю, і ні поворухнутися, ні тим паче відірвати їх від землі не в силі. Страх і цікавість паралізували волю. Дівчина старанно заштовхує в себе крик. Нарешті істота вмовкає і випускає змійок у небо. Вони губляться у високості, слідком за хмарами, які маревом розчиняються вгорі. Хмари розтанули, і стало світліше.

Раптом істота люто шкіриться. Аліна розуміє — він відчув її. Якось незбагненно, спиною. Дівчина перелякано починає задкувати, перечіплюється через гілку і боляче гепається на землю. Почвара обертається до дівчини і... Аліна впізнає в істоті Кажана. Це висмикує її із заціпеніння, і вона, миттю схопившись із землі, втікає. Думка набридливою мухою стукає в шибку свідомості: «Хай то буде сон! Хай то буде тільки сон!» Та чи можна на такій швидкості мчати у сні, вдарятися так боляче, дряпати до крові руки? То не сон, бо болить! То не сон!

Вривається в намет, застрибує відчайдушно в спальник пірнаючи в нього з головою, ніби це може якось врятувати від тільки-но побаченого. У голові Аліни все переплуталося. Здається, що зараз її мізки вибухнуть, тисячі молоточків зчиняють там жахливу бучу. Але чому побачене видається ніби знайомим? Десь вона то вже бачила. Де? У снах? Гроза, блискавка, ніч, чорна фарба... Боже, на картині, на своїй власній картині. Тільки там замість покруча була вродлива жінка, а не монстр із двома личинами в одному тілі. Ще мама налякалася тієї жінки на полотні. Стоп, мама! Чому вона так настрахалася, випитувала... Тому що вона її впізнала, ту жінку. О Боже! Мама і є ота жінка. Ні, маячня, маячня. А якщо не маячня? Якщо мама знає. Чому ж нічого їй не розповідала? А хіба в усе, що вона тільки-но побачила, можна повірити? От тому і не розповідала! А ще її сон. Той, хто наздоганяє її у вежі. Вона сьогодні його зустріла і впізнала. То він, він.

Аліна перебирає в голові всі можливі варіанти, які б підходили під логічне пояснення тільки-но побаченого. Нічого з реальності. Всі пояснення перестрибують у бік міфології. Та яка до дідька міфологія? Ти ж не печерна людина, Аліно, що тільки-но злізла з пальми чи сосни.

На вулиці чути чиїсь легкі кроки. Аліна обережно визирає з намету. Біля згарища стоїть Світлана, загорнута в теплу ковдру. Трусячись від холоду та від тільки-но пережитого, Аліна підходить до красуні. Навіть компанія Світлани зараз видається приємнішою, аніж власні думки:

— Доброго ранку, Світлано! Чому так рано схопилась? Не спиться? — ввічливо цікавиться Аліна.

Світлана повертає голову на голос і Аліна аж торопіє від побаченого. Косметика на обличчі красуні розмазана. Чорні доріжки, вперемішку з чимсь сірим і рожевим, на носі, на щоках. Під очима синці. Обличчя підпухло. Дівчина плакала.

— А, це ти? Що витріщилася? Ніколи не бачила заплаканих людей?

— Світлан! Я просто ввічливо запитала! Я...

— Та ну, не парся. Ти так, під руку попалася. Що йому треба, скажи мені, що йому тре'? О, ти у нас розумна — мудрі книжки читаєш, інколи такими словами перевертаєш, що я й не чула ніколи і, дай, Боже, щоб не почула. Глянь на мене: я в нашому модельному агентстві найкрасивіша і найперспективніша. І це не лишень заслуга природи, що ти! 90 % успіху — це все я. Тренажерні зали, басейни, безкінечні дієти, косметика, інтрижки. Ти навіть не уявляєш, якими бувають заздрісними люди! Особливо найкращі подруги. Так, подруги. Це все Лєрка, вона, сучка руда, око на мого Кажанчика поклала. Даремно я його запросила на ту презентацію, так хотілося похизуватися перед подружками, — і Світлана починає схлипувати.

Аліна здивовано кліпає очима і тільки тепер розуміє, що вся ця словесна абракадабра — то вихлюп душевного пориву неприступної феї.

— Він був завжди таким ніжним, уважним, мені ніхто ніколи таких лагідних слів не говорив. А який він у ліжку. То вашшє — шедеврально, камасутра відпочиває. Та ти не червоній, Аліно, я ж не про тебе. От все ти знаєш про Бісмерка.

— Про Бісмарка...

— Дідько з ним! А от про найважливіше анічогісінько не знаєш. Справжній мужчина, повір моєму досвіду, у нашому світі — величезна дивовижа, а такий, що знає, чого хоче жінка, і це ставить на перше місце, а не свої навколостатеві інтереси, то взагалі на цілій планеті один. От мій Кажанчик такий. То все Лєрка... Познайомила їх на свою голову. А вона хвіст розпустила віялом, кішка драна. То на танець запросить, то коктельчику принесе, очками кліп-кліп.

Шо то дивлюся останніх три тижні справ у нього море, типу сесійні хвости, ще місяць тому йому на них наплювати було. А то ось у майстерню переїхав, представляєш. Чотирьохкімнатний особнячок на Погулянці зі всіма вигодами, садок під хатою проміняв на халупку, якусь там мансандру чи щось таке! Дурдом! Та хата його стоїть пустою, його старий там рідко з'являється! Он, Морва знає. Її бабка — Кажанова сусідка. Батько Кажана все по закордонах роз'їжджає, суперскульптор, нарозхват. То термінове замовлення, то виставка, то фестиваль, то бієнале... Що ще треба? Та і я під бочком. Представляєш, мій брат Сєрж, Морвин Данило і Кажанчик — однокласники! Ще зі школи дружать. Та мені завжди було начхати на голомозу компанію брата, до того ж різниця у віці — шість років. Наші мами рідні, моя і Сєржа. З Кажанчиком ми познайомилися на вечірці в Ельки... Вона представила його, як тіпа свого хлопця. Ага, ще чого! Та він цілий вечір із мене очей не зводив, не то, що зараз. — Світлана надто голосно, як не подобає красуні, сякає носа.

— Пропав на цілу ніч! А я сама вклякаю. Мені страшно, грім гуркоче, комарі дожирають. Вам добре — вас там багато. А я залишилася однісінька.

— Та ти ж ніби із Сергієм мала ночувати? — ніби виправдовується Аліна.

— Що? Я із Сєржом. Він із твоїм Петром у наметі спить. Взнаю, хто переманив мого Кажанчика — вб'ю. — Свєта кілька секунд мовчить, тоді вже не так ображено додає: — Ні, не вб'ю! Посадять. Там перукарень і солярію нема. А ось кислота — то, шо треба. Хай живе з тою кікіморою. Усе одно до мене повернеться.

Говорити Світлані щось про душу Аліна не стала — це, мов горохом об стінку.

— А ти думаєш, що у нас, моделей, все так просто. Це вам, каракатицям, ну, тобто сірим мишам, легко, залишається єдина відрада — вчитися і...

Аліна не встигає дослухати тої тріскотні, бо Світлана, скинувши з плечей ковдру, кидається з криком вперед.

— Коханий! Любий. Де ти ходиш? Чому мене однісіньку залишив на цілу нічку? Ти мене більше не любиш?

Кажан сердито кидає на землю хмиз, запитально зазираючи в Алінині очі. Та відводить полохливо погляд і нахиляється над хмизом. Потрібно розпалити багаття.

— Що ти мовчиш? Сонечко моє! Скажи хоч що-небудь своєму світлячкові. Де ж ти блукав цілу нічку? — ніжно і трішки награно щебече Світлана.

«З відьмами на Лисій горі!» — бурмоче під ніс Аліна. Цікаво, якби Світлана побачила Кажана отаким покрученим, якої б заспівала?

— Світлано, ти зараз найменше схожа на світлячка. Іди приведи себе в порядок. А то своїм виглядом он Аліну перестрашила. А що, як хлопці попрокидаються?

Напевне, згадка про те, що її можуть побачити такою непривабливою представники сильної статі, і, що найжахливіше, саме про відсутність порядку на мармизі нагадує коханий, приводить Світлану до тями:

— Ой, а де тут можна вмитися?

— Іди візьми рушник, ну і ще щось там для миття, а я покажу тобі джерело. Та й заодно води принесемо.

Світлана стрімголов біжить до намету. Аліна продовжує чаклувати над багаттям.

— Алін, ти не хочеш мені нічого сказати? — Кажан бере Аліну за руку.

Дівчина сердито висмикує її і люто шипить на хлопця:

— Забери свої руки від мене, мерзотнику. Чи скільки вас там насправді? Не хочу я знати, що ви таке! Для мене ти навіть гірше від покруча чи яничара.

— Нам треба побалакати. Ти багато чого не розумієш. Це довга розмова. І тому...

— Коханий, я готова! Пішли! — з намету випурхує яскравим метеликом Світлана.

Аліна аж замилувалася поставою дівчини, граційною і майже бездоганною. І раптом згадала слова Морви: «Гарні речі, навіть геніальні полотна чи фантастичні статуї можуть тільки подобатися, але як їх можна кохати».

«Ох, не хотіла б я, щоб мене порівнювали зі скульптурою» — додає подумки Аліна.

Кажан бере в праву руку казан, на другій руці звисає Світлана. Аліну чомусь розбирає така лють від побаченого, що вона перепсовує півпачки сірників, поки запалює один.

3. Обличчя вітру

І я на шляху того вітру

— мов статуя древня в огні.

Він з того повернеться світу,

щоб глянути в очі мені.

Оксана Пахльовська

На сніданок «фірмовий» чай від Аліни та сухе печиво. Світлана не перестає щось лопотіти, створюючи шумове тло. Аліні байдуже. Те, що вона побачила в лісі, не дає спокою. Та воно її чомусь не лякає, лише дратує через свою непояснюваність. Морва сидить поруч і закочує сердито очі після чергової порції перлів від Світлани. Слава Богу, що погода сьогодні гожа. Аж не віриться, бо півночі сердито гуркотів грім. Світлана переконує всіх, що не варто нікуди йти. Можна і тут подивитися природу та все таке. Хлопці мовчать, Кажан також. Це сприймається Світланою як згода, і вона починає ще милозвучніше щебетати, вже переконана у своїй перемозі. Кажанові байдуже до насправді прекрасної, мов світанок, Світлани, такої красивої й витонченої, правда, з овечими мізками... Морва під ніс бурчить: «Краще б помовчала, курка-щебетушка». Кажан крадькома раз по раз зиркає в бік Аліни, намагається, хоча б мимоволі, вихопити її погляд. Дівчина не відводить очей від багаття, і в них підстрибують сердиті язички полум'я.

Врешті Морва не витримує:

— Що ж, Світланко, тобі важко — ти й зоставайся. До речі, у своїх пантофлях ти навряд чи вишкандибаєш на

Смотрич. Пропоную проголосувати. Хто за те, щоб іти в гори — прошу підняти руки.

— Які ще руки? Ніхто нікуди не йде, — сердито пищить Світлана. — Тобі треба — ти і йди. Побачимо, чи далеченько зачимчикуєш сама!

Після вчорашньої Свєтчиної істерики ніхто не ризикує розпочинати нову сварку, друга серія безглуздої перепалки нікому не потрібна. У чоловіків алергія на жіночі сльози. Здебільшого вони стають слухняними баранами, коли красива жінка починає плакати. А коли вона всім єством своїм дає зрозуміти, що плаче через нього ж таки, — то все, ти пропав. З тебе можна шворки плести.

Морва обводить поглядом чоловічу половину гурту. Усі тупо дивляться в горнята, вишукуючи там вчорашній день.

Встає Аліна:

— Морво, пішли збиратися. Підемо разом. Я дорогу знаю — не заблукаємо, — Аліна люто глипає в бік Світлани.

Та не ризикує розтуляти рота, допоки дівчата не відходять на безпечну відстань.

— Ну і валіть. Нам і без вас буде пречудово, заблукаєте, повернете...

Дівчата не слухають того безглуздого шавкання. Вони, перемовляючись, збирають свої речі. До них приєднуються Данило із Сергієм. Складають намет. Ситуація нагадує вчорашній вечір. Петро намагається переконати Світлану, що вони мають іти всі, бо, можливо, доведеться заночувати в дорозі. Кажан мовчки п'є чай. Вирішують таке. Аліна, Морва, Сергій, Данило рушають вперед. Петро з Кажаном вмовляють Світлану і наздоганяють їх на горі, ідучи простішим маршрутом. Кажан прекрасно знає дорогу.

Рушають у путь. Відділяючись від табору, ще довго чують набридливе скавуління Світлани і бубоніння чоловічих голосів.

З півгодини рухаються мовчки. Сергій вирішує йти довшим маршрутом, більш пологим, однак цікавішим, на його думку. Усі погоджуються. Усю свою увагу переключають на гори, врешті-решт вони тут заради них. Добираються до стаї на полонині. Тут наймані пастухи з травня до середини вересня по угоді з громадою села Дземброня пасуть худібку. Роблять сир, бринзу, вурду. Товариство із задоволенням поповнює продовольчий провіант і далі в дорогу. Пастухи продають стільки бринзи і вурди, що кожен із туристів принаймні по півкілограма ще й привезе додому тої смакоти.

Громада рухається впевнено і в гарному темпі. У Сергія після ситного перекусу бринзою розв'язується язик, і він закохано починає розповідати історію кожного камінчика, який зустрічається дорогою, роблячи ліричні відступи у вигляді екскурсу в історію флори та фауни, які заселяють ці гори. Дорогою натрапляють на групу скель, які гуцули називають «церквами», здалеку вони направду нагадують бані церков. Краса неймовірна.

— Природа навитворяла таких химер із каменю, що навіть наймайстернішому скульптору і за сто життів не вдасться таке відтворити, — дещо з пафосом говорить Сергій.

Коли вони нарешті видряпуються на вершину Смотрича, шалений вітер радо зустрічає їх, майже збиваючи з ніг. Вітається наполегливо та голосно, із завиванням: «Добр- г-о-о-о-о дня-я-я!» Таке відчуття, ніби вийшов зі спокійного тихого помешкання і потрапив в обійми вертлявого торнадо. Аж дух перехоплює.

— Та тут можна спокійнісінько лягати на вітер, і він тебе навіть трішки поколихає, якщо буде лагідним. Недаремно цю гору називають Домівкою вітрів, — жартує Сергій.

— Так, заради такого вітру варто було сюди пхатися, — говорить Данило.

Вони на вершині.

— А ось і Вухатий камінь, — плескає в долоні Морва, — загублене вухо велета, ґазди Силуна з твоєї казки, Аліно! Коли Карпо його волочив, то, певно, відірвалося.

Сергій, не розуміючи, про що вона, тільки здивовано кліпає очима і провадить науково виважену лекцію про походження цього каменя.

Аліна не чує хлопця. Вона дивиться на божий світ, який відкривається перед нею. Перехоплює подих від побаченого! Врода гір дражнить тебе і закохує, вливаючи в тіло через неймовірну енергію південного вітру, який тут сьогодні владарює, натхнення, радість, бажання жити і кохати... І ти, мов той ісландський мох, про який так захопливо розповідає Сергій і який виживає тут на горі і не тільки виживає, а навпаки — розкошує. Аліна розкидає руки й відчуває лагідні поштовхи вітру в руки-крила. Можна полетіти, якщо захотіти, і ту красу побачити згори. Співзвучно з вітром в Аліні закручується маленький смерч, що готовий вирватися на волю, тільки дозволь йому — і полинеш разом із вітрогонами понад горами й плаями. І вона не знає, з чого проростають слова в ній, і говорить їх дівчина, майже перекрикуючи вітер, бо їм стає затісно в голові:

— І любиш цю землю зігріту

і сонце, що тихо встає.

Обличчя південного вітру

так схоже мені на твоє.

Чийсь сильний голос підхоплює її слова:

— І хто він, цей вітер, і звідки?

Куди за собою він зве?

В обличчі південного вітру В

пізнаю я тільки тебе.

Аліна озирається на голос. То Кажан. Вітер скинув із її голови бандану, і волосся ореолом кружляє над головою, мерехтливо створюючи зелено-русявий вінок. Блакитні очі юнки тут під небом зливаються з ним, і такий простір і глибина в них, що так і кортить пірнути в це небо й більше не вертати. Бо хіба є у неба дно? Хлопці стоять збентежені, повідкривавши від здивування роти, приголомшені побаченим та почутим. Дівчина була ніби чужа і разом із тим така рідна, невід'ємна частинка сонця, неба, гір, вітру, заплутаного в її волоссі.

Очі Аліни зустрічаються з очима Кажана, і вона читає в них те, про що донедавна мріяла. Щоб коли-небудь хтось дивився так на неї. Так дивиться тато на маму, коли вона зриває квіти чи миє посуд, коли вона читає свій жіночий роман чи коли йде вулицею у вечірній сукні. Коли вона лежить хвора, нещасна, зболена, з температурою, коли плаче від горя чи сміється від втіхи... Кажан дивиться на неї так. І від цього ще гірше. Чи може покруч кохати? Чи можна покохати вивертня? Вона не знає, вона вже нічого не знає. Аліна відвертається, продовжуючи роздивлятися світ навколо себе.

Кажан таки вмовив Петра залишитися в ліску зі Світланою.

— Бідний Петрусь, — поспівчувала Морва.

Сергій винувато дивиться на Аліну:

— Вибач.

— А ти тут до чого? То його вибір! До того ж він вперше в горах. Думаю, для нього достатньо саме такої короткої подорожі, бо до Світланиних ридань могли додатися скигління Петра, — трішки іронічно відповідає Аліна.

У тон їй продовжує Морва:

— Чоловіки — така рідкість, Алінко! їх слід берегти! Марнота марнот, хлопці! Моя мама це частенько повторює, глузуючи з тата! То з якогось старого фільму цитатка, га?

На Смотричі, майже на вершині, є печера. Добрий прихисток від вітру. Тут лишаються на ночівлю.

Сергій розповідає всяку всячину, як завжди. П'ють чай, і тиха розмова переходить у трішки романтичніше русло. Кажан не зводить з Аліни очей. І цього вже навіть не приховує. Та й Сергій, коли веде свою бесіду, то так, ніби це все розповідає лишень для неї. Морва підштовхує Аліну в бік, киваючи очима то в бік Кажана, то в бік Сергія. Аліна навіть випадково старається уникати зустрічі з поглядом першого. Вона витримає.

Зоряне небо над горами в безхмарну ніч — це правдива насолода. Ніби кожну свічечку-зірку хтось дбайливо засвітив, так пестливо виглядає цей зоряний калейдоскоп над головою. Зірочка до зірочки, свічечка до свічечки.

— Десята година. Агов, товариство! Час іти спати, — виносить вердикт Сергій.

— Ага, — каже Морва, — тільки нам Аліна розкаже казку на ніч. У неї просто суперказки. Даниле, скажи! Алінко, будь ласочка. Особливо для тих, хто ще не чув.

Чотири пари очей дивляться на неї, й Аліна без зайвих слів, що не знаю, не хочу чи дуже втомлена, розпочинає свою оповідь. Казки тут, під таким небом, народжуються легко:

— Давно це було чи недавно, та на нашій-таки землі жив- поживав дуже заможний Ґазда. За яку роботу тільки не брався — йшло на лад. Одружився той Ґазда на найвродливішій дівчині в околиці. Файнішої, ніж Марічейка, не було над всі гори. Тонкий стрункий стан, блакитні оченята, бровенята, мов крилята галки, густе шовковисте волосся. Не довго думали батьки дівчини, чи видавати донечку за багатого Ґазду. Не зважали на сльози Марічейки, яка любила всім серцем бідного вівчаря Іванка. Були то такі часи, що проти волі батьків не наважувалися йти, росли ж бо в послуху та повазі до старших. Поплакала-побідкалася Марічейка і подала рушники сватам. Тільки попросила Господа Всевишнього, щоб змилувався над неї й не дарував їй дитини від нелюба. Коли не може мати дітей від коханого, то від нелюба тим паче.

Хто зна, чи почув Господь прохання красуні, та родина була бездітною. Марічейка у вільні хвилини блукала горами, розмовляючи з деревами та травами, часто забрідала на полонину до свого Іванка, де він пас отару. Там вона, заховавшись, тишком-нишком слухала його флояру, яка співала так солодко, краячи серце, і розповідала про їхнє кохання горам. А Іванко так і не оженився. Продовжував любити свою Марічейку.

Ґазда ж милувався своєю найфайнішою у світі жоною, яка була тільки його. Принаймні, він так вважав, бо звик все вимірювати власністю, а ще вагою та кількістю грошей.

Одного разу поїхав Ґазда до міста на ярмарок. Скраєчку базару, майже при вході, розклавши свій нехитрий скарб на землі, дідок худенький, маленький, з довгою аж за пояс сивою бородою, безжурно грав на флоярі. То він так принаджував покупців до свого товару. На вицвілій від часу та потовченій міллю вереті лежали палиці з людський ріст, щось схоже на слимакові хатки й дерев'яні горнята.

Ґазда скоріше із цікавості й через те, що вперше бачив тут цього старого крамаря, підійшов до дідка. Дід, побачивши потенційного покупця, лишив флояру в спокої.

— Прошу пана купувати мій скарб! — запопадливо загудів старий.

Ґазда пихато, мов індик, випнув свої груди, потім гонорово огледів такий собі крам старого і поважно вичавив із себе:

— А що се за палиці у тебе, добродію?

— О, то не прості палиці, паночку красний! То є палиця для заклинання дощу, зроблена з борщівника, — і старий тицьнув у руки ґазді палицю.

— Ото, бачите, коли довго нема дощу, берете сей посох, виходите на поле, підносите його над собою, промовляючи: «Іди-іди, дощику! Зварю тобі борщику». Коли бажаєте зливи, то говорите: «Зливою, не дійницею — над моєю пшеницею!» А коли хочете тихого ладного дощу, то слід проказати: «Дійницею — над зливою, над моєю родиною щасливою!»

Ґазда підозріло крутить «посохом дощу» перед носом старого, але не встигає нічого вирішити, бо старий тицяє йому в іншу руку щось схоже на слимакову хатку.

— Ото, панцю любий, дуже файний чарівний інструмент. Дудулька. Зроблено її з лебединого горла. Щоб ваша жона чи любаска вас вночі сильніше кохала, ви на сон їй заграйте на цьому інструменті, і самі зобачите, що буде, — улесливо, зазираючи в очі Ґазді, промовляє вправний дідок.

Це дуже зацікавило хтивого Ґазду. Він вертів у руках дудульку, та дмухнути в неї не наважувався. А що, коли се правда й зачнуть збігатися дівки та молодиці зі всієї околиці? Дідок на це не зважав і показав Ґазді, як слід на ній грати. Мелодія була гидка й дратівлива. Але то на слух мужа, хто зна, що там у голові в тих немудрих жон. Уже точно розуму менше, ніж у Ґазди. Поки пан отак роздумував про дудульку, дід часу не марнував. Завертів-закружляв перед носом Ґазди дерев'яними кухликами.

— А то, мій панцю славний, кухлики. Але не звичайні собі кухлики. Проти коханців жони чи любаски кухлики. Ото прийде до вашої любки коханець, захоче пити, а ви йому в цей кухлик налийте води, а ще ліпше пива — то він навіки забуде до вас дорогу і навіть те, як ваша любка називаєсі.

Останнє також припало до душі Ґазді. Він знав, що добра половина легінів та жонатих мужів села ще й досі задивляється на його Марічейку. Є кого віднаджувати. І Ґазда щедро заплатив і за кухлі, і за дудульки, і за посохи. Скупив весь крам. Бо один посох підходив тільки до одного дощу, Кажане, — і Аліна зробила паузу, глузливо глипнувши в бік юнака, — а їх у році, тих дощів, ой як багато. Довелося брати всі. Дудульки йому потрібні не на одну ніч. А кухлі — та й того, що купив, замало буде.

Усі сиділи навколо багаття, уважно слухаючи Аліну. Було чутно її спокійний та розмірений, трішки сумний голос і тріскіт ватри. Такого сердитого звернення до Кажана ніхто з присутніх не зрозумів. Та всі змовчали, бо то, певне, розмова між тими двома, щось таки відбувається між ними. Морва підморгнула по-зрадницьки Аліні. Аліна обвела поглядом гурт слухачів, посміхнулась сама собі і повела далі:

— Ґазда переніс весь куплений крам до свого воза, розплатився з дідком щедро, аж раптом побачив у руках старого щось червоненьке і лискуче, мов наливне яблучко. Старий ніби навмисно вертів ним. Ґазда поцікавився, що то?

Дідуган поставив собі на долоню дерев'яну фігурку чортика. Чортик був червоненький, гарнюнький, з маленькими чорними ріжками, з довгим хвостиком. Дід натиснув знизу під фігуркою на ґудзик, і чортик ожив. Закрутив головою, показуючи маленького червоненького язичка панові, і завертів хвостом. Через деякий час зупинився. Дідок це повторив пару разів. Ґазді цяцька дуже сподобалася. Дивно, але дідок цяцьку просто подарував. Як дарунок оптовому покупцеві. Тобто не взяв за неї грошей. Вже вдома Ґазда скрушно чухав потилицю, думаючи, нащо стільки непотребу накупив. А що, здогадалися, що то за дід був? Вірно — дідько!

Цяцьки, куплені на базарі, виявилися справжнім мотлохом. Палиці дощів не приманювали, Кажане, — й Аліна знову рвучко і люто зиркнула в бік хлопця, — мушлі-дудульки Марічейку ніжнішою не робили. Навпаки, після його концертів вона нарікала на жахливий головний біль. Кухлі також були несправжніми, бо ті паничі, які пили з них, продовжували задивлятися на його жону. А от чортик виявився навіть дуже потішним.

Одного разу до Ґазди зайшов сусід Павло, а Ґазда жартома взяв і показав йому чортика. Йой, що тоді почалося! Павло впав на коліна, почав хреститися і молитися. А Ґазда жартома і бовкнув: «Чорт на тебе не перестане гніватися, поки ти в мене на городі не відробиш». Селом пішла недобра слава, що Ґазда знається з нечистим. Його після цього ще більше боятися стали і вже батрачили на панка задурно, побоюючись гніву бісівського. Ґазда не міг натішитися своїм новим приятелем. Він навіть спав із ним, говорив до нього, бо, дякуючи йому, робився ще заможнішим. Ґазда настільки полюбив свого нового друга, що враз стало байдуже, коли його жона втекла з їхньої спальні через чортячу мармизу та повиносила з оселі всі образи. Дарма! Він-бо з кожним днем ставав все багатшим і багатшим.

Та ось одного разу до двору Ґазди навідався його запеклий ворог, колишній наречений Марічейки Іванко. Він прийшов за платнею, пас ґаздівську отару на полонині. Жадібність Ґазди не мала меж. Не хотілося панку віддавати гроші легеню. І він показав Івану фокус із чортиком. Дивно, Іванко не налякався і продовжував вимагати плату за роботу. Нічого не вдієш, подибав засмучений Ґазда до хати за грішми. І тільки-но ступив до оселі, впав навколішки перед фігуркою нечистого, мов у церкві перед образами, і почав благати допомоги, щоб обшахрувати легеня. За це ладен зробити все, що той попросить. Чортик, отой дерев'яний, просив небагато — мізер: душу й можливість жити в тілі Ґазди скільки заманеться в обмін на безсмертя, силу та вдачу. Ґазда погодився. Що йому зможе вдіяти якась там дерев'яна цяцька?

Пан стояв на подвір'ї і люто стискав за горло переляканого Іванка — це плата чортові за силу, передану земному чоловіку. Коли з хати вибігла перелякана Марічейка, Іванко лежав мертвий. А Ґазда-чорт зареготав — віднині він нікого не боявся, вважаючи себе могутнішим від усіх, бо тому ж хлопцеві не поміг його Бог, у якого він благав перед смертю допомоги. Ґазда глипнув на свою жону і раптом побачив, що краса її від часу змарніла, очі вицвіли, коси потьмяніли. То чорт зняв із його очей полуду, тобто кохання. Зрозумів Ґазда, що всесильному владиці потрібна жона під стать йому — красна, молода, щонайліпша. Завтра він приведе на се подвір'я молоду жону — найвродливішу в околиці, шістнадцятирічну Оксану, сестру того самого Иванка. Не захоче йти по-доброму — приволоче силою. Хто зможе противитися нечистому? Припала Марічейка до тіла коханого і гірко заридала. Лилися ті сльози чистою водою, і не могло ніщо спинити цього потоку, бо біль її був таким великим, як сі карпатські гори, а любов до загубленого була такою сильною, як любов Землі до Сонця. Плакала-ридала Марічейка за своїм коханим, якому нікди не належала тілом, але завше душею. І змилувався Господь над закоханими.

Вранці люди, які прокинулися до праці, тільки зойкнули. На місці ґаздівського обійстя, багатого й розкішного, розкинулося широчезне озеро. Врода його зачаровувала. Плесо озера було синє-синє, мов очі Марічейки, водиця в озері чиста-чиста, мов дитяча сльоза, навіть трішки солонувата.

Якусь мить всі сиділи мовчки, продовжуючи дивитися на Аліну, немов би вона ще щось мала б додати до сказаного. Дівчина мовчала.

— Я, я знаю, що то за озеро! — промовив Сергій, — то Марічейка, так, Марічейка?

— Вірно, Сергію! Марічейка, яка стала озером. Поховавши під своїми водяними обіймами й осоружного Ґазду з його багатствами, і того, кому пан свою душу продав, — і Аліна чомусь люто дивилася на Кажана, ніби то він був тим Ґаздою, а хлопець опустив очі додолу.

— А знаєте, те карпатське озеро і насправді таке красиве, як і твоя казка, Аліно, — замріяно говорить Данило. — То кохання може все, дівчата, чи лише в казках?

— Якщо воно справжнє — так. Та це лишень казка, хлопці, вигадана й розказана на ніч казка. Химера! Добраніч усім, — Аліна встає та йде спати. Продовжувати далі теревені на тему кохання не хочеться.

Бо то все казка, просто казка, розказана кимось на ніч.

4. Шовкова косиця

Я і в думці обняти тебе не посмію,

А не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто — отак, без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Василь Симоненко

Вранці Аліна прокинулась із відчуттям, наче хтось шарпає намет і хоче його перевернути. А ще вона тремтіла від холоду. Напевно, надворі похолодніло. Данило з Морвою міцно спали в обіймах одне одного — цим точно не холодно. Доведеться вилізти з намету й спробувати зігрітися бігом.

Світанок ніжно і трепетно торкає голівки гір своєю молочною барвою, а навздогін йому підкрадається розкуйовджене вітром бузково-рожеве. Аліна стоїть із розкритим від подиву ротом. Слабкі, несміливі дотики сонця пестять землю, ніби дбайлива матуся, — обережно, щоб не сполохати рідну дитинку після солодкого сну. Красиво, як тут красиво. Ось куди треба частіше приїжджати на етюди, і вона раптом згадує, що в неї із собою папір й олівці. Можна зробити замальовки.

Аліна забуває, що ще кілька хвилин тому їй було холодно. Вона дивиться в очі сонцю і не мусить для цього задирати голову. Вона зазирає йому в очі, навіть трішки згори, а воно, борсаючись на сході з приклеєним за небокрай останнім промінчиком, вперто прагне відштовхнутися від землі, щоб покотитись блакитним полем.

Аліна настільки перебуває в тому шалі «віч-на-віч» — вона і сонце, що й не зауважує, як прокидається їхня ватага.

За її спиною, майже не дихаючи, прилаштувався Сергій, не зводить очей із пальців Аліни. Згодом до нього приєдналася й Морва. Кажан сидів трішки віддалено від усіх. Йому було байдуже, що вона там малює, він дивився на неї...

І тільки Данило, сердито бурмочучи й називаючи всіх ледарями, розпалював багаття, приставляючи воду на чай.

Без пригод спустилися з гори. Сергій і далі продовжував розважати всіх анекдотами та небилицями. Та цього разу він, мов приклеєний, ішов слідком за Аліною. І зовсім не зважав на похмурість Кажана, який дуже нервово сприймав таку поведінку приятеля. Сергій добродушно продовжував вважати Кажана хлопцем Світлани, тому дивну поведінку товариша списував на поганий настрій. Морва підморгувала Аліні, невпопад пирхаючи від сміху, коли Сергій аж надто театрально намагався розсмішити дівчат. Кажан за цілу дорогу вниз не зронив ні слова. Начепивши на очі свої темні окуляри, юнак ніби відгородився від усіх.

У «нижньому» таборі їх зустрів сердитий і знервований Петро. Красуня Світлана, після жахливої сварки з Кажаном, комусь зателефонувала. Згодом спакувалася, а через пару годин Петро допоміг їй донести речі до дороги. Там на неї чекав розкішний новісінький джип із пузатим вусатим дядечком за кермом. Вона артистично надула губки, поцілувала колобка в лисину, бо той був на голову нижчим від неї, з охами та ахами всілася в машину, махнула на прощання ручкою і поїхала. «Святе місце пустим не буває, Кажане!» — прокоментувала подію з посмішкою Морва. — Ви би чули, як вони сварилися, — переповідав Петро пізніше, коли Кажан відійшов за хмизом. — Кажан сказав, що не кохає її та ніколи не кохав, якщо вона цього не розуміє, то йому байдуже. Світлана істерично верещала, ридала, цілувала йому ноги. Бігме, думав, що таке лише в жіночих романах та в серіалах буває, напевне, дівчина перечиталася чи передивилася чогось такого. Врешті вона

йому погрожувала, потім взяла пилочку для нігтів і сказала, що вб'є себе. Та на Кажана це не подіяло, видно, такі показові виступи відбувалися частенько. Врешті хлопець не втерпів, спакував наплечник і дременув від неї, наказавши мені стерегти табір. Свєтка годинки дві люто вила у мене на плечі, думав, що збожеволію. Боляче дивитися, коли така краса марніє. Але, як то не дивно, теперечки добре розумію Кажана. У Свєтки істерики через кожну дрібницю. Ніготь зламала — драма, мурашка вкусила — алергія, пілюлі і сльози, туш потекла — шок, дорога нерівна — скімлення. Тоді зателефонувала. Ну, я вже казав. Фу! Ледве дочекався того джипа. Та навіть шикарні ноги і розкішне біле волосся глупоти не компенсують. Овва, шикарні ноги, то ще не все!

— Угу! Шикарні, направду, — раптом із-за спини Петра почувся насмішливий голос Кажана, він сердито кинув перед собою оберемок хмизу. — Хочеш, Петре, притчу про ноги.

Петро знітився. Кажан майже все чув.

— А ти не кремпуйся, Петре, не кремпуйся! Я вже звик. Так от — притча. Жила собі на світі Жаба! Красуня та принцеса між жабами: довгонога, дзвінкоголоса, якщо можна так сказати про жабку. Ну стрьомна, одним словом, як Свєтка. Одного разу вертала вона з вечірки і, щоб вкоротити шлях, вирішила перебратися колією, а не через тунель. Так була замилувана своїми ногами, що й не помітила швидкого потягу. Бах, і потяг відчикрижив бідоласі ноги. «Добре, що жива залишилась», — подумала оптимістично Жаба. Але так їй жаль стало красивих вишуканих ніжок, і вона вирішила вернутися назад, на колію, та востаннє помилуватися своїми бездоганними ніжками. Через неуважність не помітила ще одного зустрічного потяга. Бац — і Жабі відтяло голову. Все. Кінець. І Жабі, і притчі.

— Як це! А мораль? Давай мораль! — протестував Петро.

— А мораль дуже проста, Петре! Не слід втрачати голову, друже, через гарні ноги.

Усі весело зареготали. Схоже, що відсутність Світлани Кажана тільки втішила.

І не лише його. Навіть Сергій не жалкував за її зникненням, сказавши мимохідь, що Кажан і так задовго її терпів.

Зварили добру козацьку юшку із салом. Морва таки неперевершено куховарить. Аліні здалося, що смачнішої страви вона в житті не їла. А коли прийшла пора йти спати, настала черга казки. Правда, цього разу Аліна спробувала відкараскатися, втома і все таке... Та то був глухий номер. Усі напосілися на неї. Довелося розповідати.

Кажан вперто не скидав своїх окулярів, роблячи морок ночі для себе ще похмурішим. Якоїсь миті Аліні здавалося, що він встане та піде геть, надто напруженим видавався, а оскільки сидів навпроти неї через багаття, то повністю уникати зустрічі поглядів не вдавалося. Але юнак залишився.

— Давно це трапилося, коли гори ці не були такими високими, а небо таким зоряним. Жила собі в Карпатських горах красуня Аничка. По сусідству з дівчиною мешкало два легіні — Олекса та Устим. Поки всі троє були малими, то так файно бавилися біля потічка чи на полонині, приятелювали. Промайнуло дитинство, і цибата Анька перетворилася на красиву панянку з довгою світлою косою. Коли вранці вона розчісувала своє шовкове волосся, то здавалося мимохіть, що гребінець на струнах золотих виграє ніжну мелодію. Лагідна вдача дівчинки перемінилася на гордовиту вдачу вродливої панни. То зайва увага легенів з усієї округи розманіжила красуню. Все їй видавалося не таким. Сонце надто пекуче, вранці захолодно, дощ зарясний, трава зазелена, сніг забілий. Олекса вправно грав на флоярі й дарував всі свої мелодії гордій красуні. Устим був трембітарем. Здавалося, що сонце вставало й лягало спати, лише дякуючи мужнім звукам трембіти та солодкій звабі флояри, бо ті звуки принаджували світанок та вкладали спати день. Не могли вгодити Аничці і сусіди-близнюки. Вони так сильно її кохали, а вродливиця лише кепкувала та насміхалася з юнаків. Казала, що тільки одному може подарувати своє серце. А кому? Не відає! Про це знає хіба що Чарівниця з найсніжнішої карпатської гори. «От підіть і спитайте у неї!» — чванливо говорила вродливиця.

Рушили легіні на пошуки Чарівниці. Бо терпіти невизначеність не мали сили. Кажуть, що мешкає Чарівниця на найвищій карпатській горі. Довго блукали брати горами, шукаючи найсніжнішу гору, стерли не одні постоли, зранили до крові руки та коліна. І ось одного дня вони піднялися на гору, верхівка якої губилася в захмар'ї. Між лілейними пелюстками хмар ніжно бовванів золочений палац. Був зроблений із кришталю та сяяв у променях сонця золотом. На порозі стояла Чарівниця.

— Вітаємо тебе, Чарівнице гір! — хором привіталися брати.

— Вітаю і вас, чесні легіні! Знаю, що привело вас до мене. Та допомогти зможу лишень одному. Ви обидва тут у справедливому двобої не на життя, а на смерть мусите вирішити — хто достойніший кохання Анички. Переможений — гине! Хоча можете й передумати, схаменутися. Ви ж бо — брати? Чи варте кохання самозакоханої гордячки такої офіри?

Полуда закрила очі хлопцям. Кожен вже вимислював красуню Аничку у своїх обіймах. Билися брати не на життя, а на смерть. І от Олекса, знесилений у борні, впав перед братом на коліна й почав благати сердешно:

— Братику, не вбивай! Спам'ятайся! Можеш забрати Аничку собі. Я вашому щастю перечити не буду. Піду світ за очі. Тільки даруй ми життя!

Подивився Устим на Чарівницю, потім на брата, згадав спокусливі уста Анички, її звабливі очі, шовкове світле волосся і штовхнув Олексу зі скелі вниз. І раптом полуда спала з його очей. Що він накоїв? Убив найріднішу людину. Чи зможе він навіть в обіймах коханої далі жити, відчуваючи себе братовбивцею?

— Зачекай на мене, брате! — крикнув Устим і кинувся навздогін за братом у провалля.

Ішов час, брати не вертали. Красуні Аничці почало ви-даватися, що сонце якесь ледаче вранці, і вечір поволі приходить без музики легінів. Та найгірше було те, що волосся її шовкове без тої музики не годен розчесати жоден гребінець, воно стало майже дерев'яним. Невже то музика кохання живила його світлом та давала силу, перетворюючи кожну волосинку на струну. Юнаки ж не вертали. «Мо' знайшли собі кого ліпшого? — думала вродливиця. — А може, грають тепер для Чарівниці?» Одного весняного ранку Аничка зустріла Чарівницю над потічком.

— Верни мені Олексія й Устима, зараз же, Чарівнице-брехухо! — без привітань напосілася на Чарівницю Аничка. — Негайно. Вони пішли до тебе і не повернулися. Де ти їх заховала?

— Що ж, — відказує Чарівниця, — може, і верну. Та за це ти маєш віддати своє розкішне волосся. Волосся в обмін на життя легінів!

— Що? Ніколи, — затупала ногами горда та самозакохана Аничка. — Ще чого! Змарнувати своє розкішне волосся? Хлопці мені потрібні лише для забави, як і тобі. Верни мені негайно легінів! Верни!

Розсердилася Чарівниця на таку балачку дівчини. Махнула правою рукою — і з голови вродливиці посипало додолу волосся. Махнула лівою — і кожна волосинка перетворилася на маленьку біленьку квіточку. Повіяв вітер і порозкидав ці квіточки по горах та по скелях, на неймовірно важкодоступних місцях. От і донині блукає Аничка скелями та горами, визбируючи своє волоссячко. А восени, коли в горах не залишається вже жодної шовкової косиці, бо випадає сніг, вона сідає розчісувати те, що назбирала.

Продовжуючи милуватися власною вродою й не думаючи, що може викупити у Смерті за своє волосся невинні душі. Чарівниця лише сумно хитає головою, і навесні для Анички все починається спочатку. Та шовкова косиця чарівна. Той, хто подарує ту квіточку своїй коханій, — назавжди полонить її серце, і не зможе жодна дівчина відмовити такому хлопцеві, бо буде з нею те саме, що трапилось з Аничкою. Отака легенда про шовкову косицю, люди. Нашій казочці кінець, а хто слухав — молодець.

Вранці Аліна прокинулася від того, що щось м'яко лоскоче її щічку і солодко пахне. Відкрила очі. На неї лагідно і ніжно дивилися малесенькі сніжно-білі квіточки-зірочки. Шовкова косиця. Вона взяла квіти, пригорнула до себе, потім вийняла етюдник й обережно поклала їх між сторінками. Морва з Данилом солодко спали. Аліна визирнула з намету. Біля згарища вечірньої ватри сидів Кажан. Юнак тримав у руках квіточку едельвейса, дивився на неї, мов на якусь коштовність, та щасливо посміхався.

РОЗДІЛ V

1. Двічі в одну річку

Ой піду я в бір темненький, там суха смерека,

як розпалю ясну ватру, видно всім здалека.

Запалала при смереці смолова ялиця:

горить моя досадонька, мов сухая глиця.

Леся Українка

На вокзалі у Львові Аліну зустрічав тато. Вона попрощалася з друзями, ніжно обійнявшись із кожним, і тільки Кажана обпекла гарячим поглядом та ледь кивнула йому головою. Ще у Ворохті Аліна зателефонувала батькові і попрохала її зустріти. Вона мусила поговорити з мамою. Та знала набагато більше, аніж здавалося. Й Аліна не дасть їй спокою, допоки Ірина не розповість всієї правди.

Вони сидять у вітальні. Красива, ефектну жінка з елегантною зачіскою в зручному шовковому халаті блакитного кольору. Навпроти надто серйозна, вдягнена в недбало накинуту на худеньке тіло червону теніску, старі джинси юна дівчина. Вони дивляться одна на одну однаковими поглядами — блакитними, і ніхто з них не збирається відводити очей. Звичка. Василь вибіг «у справах». Він знав — має бути серйозна розмова, Аліна дорогою дуже прозоро на це натякнула. Дівчатам краще не заважати.

Аліна розпочинає першою:

— Пригадуєш, мамо, яка улюблена книга була у мене в десять років? «Лісова пісня» Лесі Українки. Можливо, через те, що тато її дуже любив. Ти чомусь завжди гнівалася, коли він мене називав Мавкою. Дивно, це ж так поетично! Говорила, що не варто забивати дитині голову різною чортівнею. Хоча, до чого тут чортівня? Але то таке, тепер я розумію — все має причинні наслідки, ноги фобій кожної людини ростуть з її дитинства або з минулого. Так, спокійно, не перебивай мене. Я не все сказала.

Ірина й не думає цього робити. От тільки вигляд і тон доньки напружують.

— О, так, я малою задавала надто багато питань, часом зовсім недитячих. Здебільшого дорослі, щоб відкараскатися від дрібної причепи, віджартовувались чимось на кшталт «тебе лелека приніс» (хоча восени їх уже нема, вони в теплих краях), «дітей знаходять у капусті», навіть узимку. Найпоширенішим висловом стало крилате «будеш багато знати — швидко постарієш». Тому я стала багато читати. А що? Гарна альтернатива, замість поговорити. Там знайшлися відповіді майже на всі запитання. Хочеш знати про Всесвіт — відкрий книжку і прочитаєш. Хоча досі не розумію, як то мені вдається не розірватися між реальністю книжною й образністю художника? До чого це я веду? Ага! Тому мене дратує, бісить, коли я не можу зрозуміти чи раціонально пояснити те, що бачу на власні очі. Я не боюсь невідомості, мамо, тому що все піддається поясненню, абсолютно все. Принаймні, донедавна так вважала! Коли лежиш під небом, всіяним зорями, пояснювати нічого не мусиш, бо воно прекрасне і зрозуміле, хоча і науково розтлумачити все це можна, якщо захотіти. їдучи сьогодні в потязі, я все міркувала, як мені точніше поставити тобі запитання, щоб не здатися схибленою. Не даремно я почала розмову з «Лісової пісні», з казки-феєрії, не випадково. Мамо, я зустріла Того, що Греблі Рве, чи В Скалі Сидить, Перелесника. Я не знаю, як воно називається насправді. Мамо, що ти знаєш про істоту, яка вміє розганяти хмари, щось мені видається, не тільки це вона робить? Що? Все!

Ірина сидить із відкритим ротом, далі квапливо відводить очі вбік. Те, чого вона так боялася, трапилося. Дочка не панькається, питає відразу. Молодець.

Жінка якусь мить збирається з думками. Вона чекала цієї розмови, думала сама її почати після ще одної ознаки втручання Гонихмарника в життя Алінки. Та йшли дні, у доньки навіть з'явився приятель Петро, дуже схожий на її Василечка, спокійний, надійний, і вона трішки заспокоїлася. Завчасно.

— Не мовчи, мамо. Ти знаєш, про кого я, чи твоя донька — божевільна дурепа? Кажи!

— Ні, доню! Ти — не божевільна! Це Гонихмарник, або Градобур, тобто дводушник, — відповідає трохи знервовано Ірина. — Ось ти з ним і зустрілася. Чи могло бути інакше? Я відчувала, він поруч. Від того дня, коли вперше побачила твою картину. Він таки вліз у твоє життя, у сни, вони це люблять, а тепер захоче залізти в душу. Прийшов час тобі все розповісти.

Ірина, хоча і трішки нервується, та все ж стримується, не як тоді, коли побачила вперше картину доньки. Вона зуміла це все перебороти в собі, обміркувати. Аліна схвильовано переводить подих. Вона не помилилася. Клята інтуїція.

Ірина розповідає про Ігоря, про знайомство з Гонихмарником, про кохання, про бабусю Орину, про смерть батьків через родину Сокірків, про втечу з села.

Аліна жодного разу не перебиває матір. Серйозно та уважно слухає. Ірина вкотре переживає своє минуле. Сльози то визирають із-за шторок душі, то ховаються глибоко в серці, і тоді голос починає тремтіти. Але істерики немає, вона таки втрималась. Якусь мить обидві сидять мовчки.

— Мамо, ти кохала Ігоря? — врешті озивається Аліна. — Я знаю, що ти зараз скажеш: «Це не має жодного значення тепер, тому що я кохаю твого батька». Але скажи по правді, мамо, — ти кохала Ігоря?

Аліна бере мамині руки у свої долоні й дивиться пильно в очі.

Хіба можна збрехати зараз?

— Кохала! Але... Його батько вбив моїх батьків, і та істота погрожувала вбити мене. Я втікала не від кохання. Я втікала від того іншого. Невже ти погано слухала?

— Ні, добре. Отже, ти кохала Ігоря. Чому ж тоді ти не спробувала поборотися за нього? — вперто допитується донька.

— Не могла. Не знала як. Та й ворожнеча родова засліплювала, — голос Ірини тремтить чи від хвилювання, чи від страху. — Залишатися із сином того, хто забрав батьківську любов, родину і збирався убити тебе? Я втікала, бо не почувалася сильною. Та й бабуся вважала, що так буде ліпше. Тому що, доню, ти ж сама тільки-но сказала, важко боротися з тим, чого не розумієш. Як можна це здолати?

— Постаратися зрозуміти, мамо! Для початку постаратися зрозуміти! Як табличку множення...

— Що? Як табличку чого? Це тобі не математика! Тут реального якраз найменше. Дводушник — небезпечний суперник, дитино. Він чує в стократ ліпше, відчуває в стократ сильніше. Людина, у якій він живе, може бачити в темряві, вона розуміє мову сонця, вітру, стихій, тварин, рослин, і вона не двоока, як ми з тобою. Вона... Ех! Можна навіть збожеволіти від споглядання того нечестивця. Я — знаю! Твоє щастя, що ти його не бачила справжнього! Я втекла. «Коли не моя — тоді нічия!» — то його слова, Аліно, його слова. Він не жартував, він ніколи не жартує.

— Слова, слова! Тоді я не розумію, чому він тебе так про-сто відпустив, а згодом і не старався відшукати? Ти ж не на Місяць полетіла, зрештою, жила не дуже й далеко, у Львові.

— Ти хочеш це знати? Ти справді хочеш це знати?

Аліна ствердно киває головою.

— У мене був лише один спосіб стримати його під час втечі. Коли дводушник засинає, то спить тільки його людська подоба. А ось душа Градобурова ніколи не спить, вона, мов той вартовий, постійно пантрує. Часто гуляє сама по собі, однак не відходить далеко, вертаючи в тіло до перших

півнів. Хто зна, як воно в місті. Тут немає півнів. Коли ми втікали із села, то мусили якось зупинити дводушника. Бабуся перед смертю розповіла, як можна його пригальмувати, чи що. Я і твій тато пішли в сусіднє село до священика. Василеві друзі тим часом знайшли сплячого Ігоря. Вони мали розвернути тіло Градобура на 90 градусів за Сонцем. Гонихмарник тоді втрачає силу володіти людським тілом, у якому живе, і доки людину не повернуть назад у звичне становище, Градобур отак і буде стовбичити біля тіла. Після повернення в тіло йому потрібно лише пару днів, щоб відновитися. Цього нам мало вистачити для втечі. Що буде згодом, коли він оклигає, не хотілось і думати. Та хлопці все наплутали. Повернули Ігоря проти руху Сонця.

Ірина починає плакати:

— Я не хотіла нічого злого зробити Ігорю, чесне слово. Ти ж начитана, добре знаєш, що таке рух проти Сонця?

— Ну, таке на небі не буває, а в міфології — рух униз, захід, інволюція! Мамо, перестань! То все казочки. Яке має значення — проти-за? Перестань! Яка маячня!

— Це не маячня, не маячня. Все це реальне, як і твій Гонихмарник, — Ірина сидить якусь мить, втупившись у стіну, а коли починає говорити, голос у неї тремтить. — Ігор після тої ночі так і не оклигав повністю, про це я згодом довідалась. Він став мов мала дитина. Трішки поїхав глуздом. Дводушник був ладен мене за таке вбити. Та дістати не міг. Поза тілом він довго знаходитись не може, а я — далеко, у Львові. А Ігор? Після цього випадку він собі ради без допомоги не може дати, навіть у райцентр не годен заїхати самостійно, ніби боїться чогось. Щось мені видається, коли хлопці його закрутили неправильно, то душу закинули в якесь таке місце, що тільки Градобур і виволік його звідтам. Бабуся попереджала — з таким не варто жартувати.

Ірина благально дивиться на доньку:

— Алінко, доню, то не маячня! Градобура не жалко, нітрохи, але правдива людська душа «там» може й загинути.

Навіть коли б з'явився шанс позбутися Градобурової душі — чи зуміє людська вернути з манівців назад у тіло. А коли ні? Не можна гратися душами, то не наша парафія. Хай цим займаються ті, хто має на це право.

Ірина висмикує свої руки з долонь дочки і затуляє ними обличчя, витираючи сльози.

— Ти ж знаєш, що я щороку приїжджаю на сільський цвинтар до рідних. Я відразу ж по приїзді до Львова написала листа тітці Каті і попрохала доглядати за могилами. Вона й доглядає. Як з'ясувалося згодом — не лишень вона. Раз у рік ми з татком обов'язково приїжджаємо на цвинтар. Коли ти підросла — то з тобою.

Аліна ствердно киває головою. Десь із шести років вони всі разом по дорозі на Шацькі озера, на вихідні половити рибку — так говорив татко, обов'язково заїжджали до маминих батьків, до рідних — на цвинтар. Вибирали завжди погідну днину, тому що до села доброї дороги досі не зробили, а машиною бездоріжжям далеко не заїдеш. Аліна не зовсім розуміла таку вдавану любов тата до риболовлі, оскільки у Львові вона наніц зникала. Спочатку вони прибирали на могилках, потім молились. Вони з татом поверталися до машини, а мама ще з півгодини сиділа, притулившись до хреста бабусі Орини, обіймала його руками і розмовляла сама із собою чи зі своїм сумлінням. Одного разу тато сказав: «У кожного з нас свій скелет у шафі, Аліно. Коли підростеш, зрозумієш». Коли мама вертала до машини, очі були червоні й вологі.

— Пригадуєш, одного разу ми заїжджали до тітки Каті? У селі родичів близьких не залишилося. На місці моєї хати, відразу ж після втечі, розпочали будівництво будинку культури. Тож рідної домівки не стало. Тітка Катя розповіла — за могилами доглядає не лишень вона, одного разу вона застала Сокірка-старшого за прибиранням. Це її не здивувало — у селі завжди про всіх все знають, якщо ж ні, то вигадають. Від неї й довідувалася, що Ігор одружився на молоденькій вчительці, яку прислали в село після закінчення педінституту, за розподілом. У них росте донька. Це мене дуже здивувало. Адже Гонихмарник мусить мати спадкоємця, сина. Хоча зробити це ще не пізно. Та Ігор чомусь до цього не дуже прагне. Від тітки Каті дізналася і про те, яким він став. Про його божевілля через мене. От і все начебто... Чому я так детально тобі все розповідаю? Будь ласка, не ставай на ті самі граблі, що і я. Не закохуйся в Градобура!

Ірина вмовкає...

. — Мамо, ось ти кажеш, що від вигляду Градобура можна збожеволіти. Я його також бачила, не збожеволіла, — донька говорить про це буденним голосом.

Аліна розповідає Ірині лише про свою пригоду в Карпатах, досить мамі і цього для великого переляку, оповідає досить спокійно, навіть з іронією.

«О Господи! Вона не боїться дводушника, вона його не боїться. Краще було б навпаки!»

Історія Аліни дивує матір. Там нема п'янких поцілунків, кохання. Лишень звичайне знайомство. Поки що. Коли донька почала оповідати про те, як вона розпізнала Гонихмарника в карпатському лісі, Ірина здивовано перебила Аліну:

— Що? Ти бачила Градобура, не прихованого в людському тілі, а самого, отак відразу змогла його роздивитися? Як таке можливе?

— Бачила. Але ж і ти його бачила?

— Так, але лише після того, як він торкнувся оберега і був пораненим. А ти бачила його цілим, неушкодженим. Як?

— Ет! Неважливо! То покруч, мамо, твоя правда! Та, здається, не такий страшний, як твій, поліський. Так, сильний, сердитий, але дуже нещасний.

— Нещасний? Що ти верзеш? Як воно може бути нещасним? Від чого? Ти говориш про жалість до, до... — Ірина від жаху після почутого не може знайти потрібного слова. — Дитино, послухай себе! Він — трутень, живе працею інших, зводячи з розуму жінок, володіючи не лишень тілом свого господаря, перетворюючи його згодом на раба, підкоряючи собі. Він мов той паразит, що висмоктує радість і світло з людського тіла. І ти його жалієш? Він, не замислюючись, вбиває просто так, бо той, хто не підкоряється, вражає його самолюбство, — кричить Ірина.

— Не кричи! А ти не думаєш, мамо, що свідомості чи душі тих, із ким перетинаються Гонихмарники, теж впливають на них? Ми, люди, зроблені на подобу божу і все таке, але також не зовсім досконалі. Не гірше від Гонихмарників вміємо обдурювати, зраджувати, вбивати. І не в кожному з нас щось сидить, бо коли б таке було, то легко можна було б списувати на покруча всі власні гріхи! Ми, люди, маємо право вибору. На відміну від нього. Та чи завжди робимо вірний вибір? Знаєш, як кажуть: смерть однієї людини — трагедія, смерть мільйонів — статистика. Ти думаєш, війни, що ведуть у світі люди одне проти одного, вбиваючи без жалю собі подібних, справа рук Гонихмарників? Ха! Чи, може, то вони вигадують супердосконалу зброю, щоб потім направити її проти дітей, жінок? А наш Чорнобиль? Мамо, люди не менше зло, ніж Градобури. Не знати, хто на кого ще гірше впливає. Завжди можна домовитися не тільки з ворогом, а й із тим, чого не розумієш. Тільки слід навчитися чути: Ти ж любиш ліс, гори? Любиш слухати шелестіння дерев, розмови сосен, перегукування пташок, дзюркотання струмочків і все таке? То скажи: чому ми, люди, так уважно слухаємо звуки природи і не чуємо себе? Що вже казати про ближнього?

— Ти, ти виправдовуєш того покруча? Як ти можеш? — Ірині здалося, що вона задихається від почутого.

— Ні, я не виправдовую його. Заспокойся! Але те, що я в горах на нього так напосілася й пообзивала, не робить мені честі. Не вислухала, не постаралася зрозуміти! Я ж не відвернулася від Марти, коли вона осліпла. Вона в певному розумінні покруч також.

— Але з Мартою таке сталося не з її доброї волі! Як ти можеш порівнювати? Та й та вада її тілесна.

— О, саме так — тілесна! А ти думаєш, що у твого Ігоря хтось питав, чи він хоче бути дводушником? Це було обумовлено заздалегідь і все таке. Ким? Та якби він знав, що зустріне й покохає тебе, а ще, що через його ваду ти розтопчеш його кохання — гадаєш, він прийняв би Гонихмарника? Зрештою люди самі попросили ту силу, чи ні? Ти ж сама говорила.

— Ти мене зовсім заплутала, Аліно! Ну, говорила! Хто ж тоді винен? Людина не винна, бо її дозволу ніхто не питає. Гонихмарник також не винний, бо змушений жити всередині людини... Але ж ти його бачила, того горопаху, і сама заледве не стала його жертвою. Не смій із ним водитися. Ти замолода, щоб зрозуміти мене чи робити висновки.

Аліна не погодилась із матір'ю. Розуміла, що не все так однозначно. Коли Бог дарував людству веселку, він ніби натякав — світ не чорно-білий, він має барви, має відтінки. І сонце народжує тіні, а ніч найтемніша завжди перед світанком...

— Доню, люба! Я не розумію тебе. Ти ж сама його бачила. І сама розповідала про біднесеньку Світланку, яку він викинув, як непотріб, бо знайшов нову іграшку — тебе.

— Бідолаху Світланку? Ой, перестань, мамо! Вона аж ніяк не бідолаха! З чого ти взяла, до речі, що я йому потрібна? Ми лише знайомі і все!

— З твоїх картин, люба, з твоїх картин!

— Не вигадуй! Я — не забавка. Мене не так легко надурити чи звабити. Я їжак — колючий і противний. У мене з ним нічого нема, повторюю ще раз! Знайомі і все, заспокойся!!!

— Заспокойся? Бо ти — їжак! Ага! Судячи із зачіски — так, — Ірина благально дивиться на доньку. — Слухай, доню, може, ми тебе відправимо за кордон вчитися? Га? Є така нагода. Тобто від гріха подалі.

— Втікати? Знову втікати? Моя бабуся втікала, ти досі біжиш...

— Твоя бабуся не втікала! — сердито кричить Ірина. — Вона...

— Втікала, — обриває різко Аліна. — Інколи зумисне по-мерти — це також втеча. Не хочу, щоб моя донька бігала. Ти ж сама кажеш — від долі не втечеш. Не наздогнала вона тебе — наздоганяє твою доньку. Не хочу, щоб погоня тривала — і щось небачене, ефемерне, гналося вже за моїми дітьми... Хтось мусить зупинити цей біг. Знаєш, що на всякі там фобії говорив Лакан: «Слово «слон» набагато реальніше від самого слона». Ти сама себе лякаєш тим слоном і стараєшся залякати мене.

— Я не лякаю тебе. Я боюся. Коли побачила твою картину, спершу подумала, що то мій Гонихмарник якимось чином повернувся й вирішив помститися за Ігоря. І на тобі — ще один. Зайда!

— Мамо, я буду обережна. Обіцяю! Він — мій знайомий і тільки. Ми з ним навіть не друзі. Вгамуйся!

Аліна встає з крісла, підходить до вікна. Слід перевести розмову на інше, бо вся ця балаканина зараз піде на друге коло, зависока напруга. Намацує в себе під теніскою оберіг:

— То твій дарунок, срібне сонечко, яке мені скидати не можна, — то насправді ослін, той самий, що заледве не вбив Ігоря?

— Так — ослін, дуже сильний, потужний оберіг. І він може сильно вдарити, коли треба. Сила землі! Діє тільки при тілесному контакті. Не скидай його ніколи, будь ласка. Одного разу він ледве не вбив Гонихмарника. Немає нічого сильнішого від сили рідної землі.

— Так! Можливо, тільки кохання. Добре! «Сила землі», кажеш? От для чого твій талант травниці, мамо! Це багато пояснює. Ти говорила, що в нашій родині всі жінки знатниці-травниці, прабабуся, прапра, ти маєш той хист. Чому я його не маю? — запитує Аліна, зазираючи пильно Ірині в очі.

— Ти його маєш, — винувато тихцем відповідає Ірина, відводячи в бік погляд.

— Але ж, мамо, ти перевіряла мене і сказала, що...

— Я збрехала. У тобі навіть більше сили, ніж у мені. Того разу, коли я тебе перевіряла на травах, ти ні разу не схибила. Я збрехала, бо вважала, що так вбережу тебе від того марення, у якому жила сама всі ці роки.

— Але ж ти казала, що... Мамо, Боже! Ти не думала, що мала мені все розповісти вже давно? Так, щоб я була готова.

— До чого готова? Що можуть вдіяти трави проти почуттів чи проти такої сили? Що? Вони не вертають із того світу, не зцілюють душі. Лікують і все.

— Все? Ну, ти взагалі! А скалічений Ігор? Ти його заледве не вбила. Сила землі, гнів землі, мамо! Ти мусиш мене навчити всьому, що вмієш сама. Кажеш, то не зброя, але в того, хто дарував жінкам із нашої родини такий талант, були свої причини, і дуже вагомі!

Ірина хитає головою:

— Я можу тебе нічому й не вчити, бо той дар від народження живе в тобі. Коли захочеш, то не гірш від Градобура зможеш читати мову трав, лишень дотиком пальців спочатку, а згодом — одного погляду буде достатньо. Дводушник тільки чує їх, але не розуміє. Чути і розуміти, доню, різні речі. Звичайно, я навчу тебе певних рецептів, коли краще збирати ту чи іншу траву. Але то швидше буде як шпаргалка для здібного старанного учня.

— Як це? Для чого такому учневі шпаргалка?

— От-от! Шпаргалка такому учню не потрібна. Він впорається без неї.

— Сподіваюсь, мамо, це все, і ти від мене більше нічого не приховала? — запитує Аліна.

— Все, хоча... — Ірина наче силкується пригадати щось важливе. — Чи я розповідала тобі про прокляття, точніше, легенду, яка передається з покоління в покоління у нашій родині, і, здається, саме з неї вся ота чортівня почалася.

Коли Ірина закінчила переповідати Оринину легенду, вони ще довго сиділи в кімнаті мовчки, кожна думала про своє. Чи була в тій легенді хоча б крихта правди — ніхто не знав. Та Аліні видавалося, що коли Гонихмарник — то невигадана реальність, то чому б казці такою не стати. А цікаво було б

глянути у вічі тому своєму прапрапрадіду, який то все заколотив. Вона б із ним побалакала, хоча він, схоже, і так добряче покараний — хай відбуває свою покуту.

Дзеленчать ключі вхідних дверей. Прийшов тато.

— Ми завтра їдемо на Шацькі озера відпочивати, на два тижні. Ти з нами? — питає мама.

— Звичайно, з вами. Ми далеко не про все поговорили, мамо. Ти обіцяла мене дечого навчити. Нам для цього потрібен час.

Вони йдуть на кухню. Аліна дістає з похідного наплечника цілу торбу різних лікарських трав, назбираних для мами.

Альбом для ескізів дівчина простягає батькові:

— Поглянь, татку! Мої замальовки Карпат. Оціни.

Вони на кухні вечеряють. Аліна захоплено розповідає

про Смотрич, про дорогу, про своїх нових друзів. Тато усміхається і листає альбом. Між двома сторінками натикається на жмут трішки прив'ялих білих квіточок-зірочок.

Василь бере його обережно, загадково посміхаючись, простягає перед собою:

— Яка краса! Іринко! Це ж шовкова косиця. За гуцульським повір'ям, доню, ти тепер маєш одружитися з тим, хто здобув її для тебе.

Ірина занурена в свої думки і зовсім не чує слів чоловіка. Аліна усміхається, бере едельвейс із татових рук, ніжно гладить рукою:

— Хто зна, татку, хто зна!

2. Вершина світу

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе кидаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Іван Франко

Вони стоять на Вершині світу в Гімалаях. Дивакувата гора пірамідальної форми, зі сніговою шапкою на вершині. Її грані зорієнтовані в напрямку чотирьох сторін світу, як на мапі. Гора Кайлаш, або Кайлас. Висота — 6666 м. Число звіра чи абсолюту, різні релігії, різне трактування. Юрко закоханий у цю гору. Жодна людина досі так і не змогла зійти на неї. Видається, що достоту звідси до Бога ближче, ніж до підніжжя гори. Серце світу, Вісь Землі, Пуп Землі... Так, її ще називають Горою Свастики. Індуїсти впевнені, що на ній знаходиться таємнича країна Шамбала, буддисти вважають її місцем мешкання Будди. Мудреці Тибету впевнені, що на Кайлаші живуть боги. Насправді живуть на ній лише вітри, які сперечаються поміж собою та інколи з хмарами. Кажан богів тут ні разу не бачив. Хоча...

Забагато простору і бракує кисню. Коли вони занадто довго затримувалися на горі, хлопцеві починало здаватися, що він не лишень банально задихається від браку кисню на такій висоті, в очах підстрибує й гойдається світ, а простір навколо заполонюють якісь ефемерні тіні. Від браку кисню, очевидно, починаються глюки. А ще він тут роздвоюється і не лишень у душі, а й реально. Тоді їх тут стає троє: Юрко, Кажан і Гонихмарник. Гонихмарник якимсь дивом вибирається з його тіла і робиться сірим прозорим серпанком. Через оте сіре видиво можна легко розгледіти неспокійні хмари та лілейні верхівки дещо нижчих від Кайлаша сусідніх гір. Ні про що, окрім теплого чаю та пухової ковдри, хлопець тут думати не може. Ті двоє почувають себе на горі, мов риба у воді. Кажана нудить...

З Юрком вони знайомі п'ять літ. Тоді його всі звали ще Сашком, це вже згодом прізвисько Кажан приклеїлося до нього через загадковість, незрозумілу любов до всього чорного і смолисті очі. Єдине, що лишилося від рідної матері, — безмежно глибокі очі, кольору глухої горобиної ночі. Мама померла відразу після пологів. Подарувала йому життя і пішла...

Сашко ріс у неповній родині, як зараз прийнято казати. Він і тато. Від цього не вважав себе ущербним. Ні дідусів, ні бабусь, ні тіток, ні вуйків, ні братів, ні сестер. Мама була сиротою, тож які можуть бути бабусі-дідусі? Татові батьки? Бабуся померла молодою, як і його мама, під час пологів. Дідусь зараз мешкає в Англії. Кажан Його ні разу не бачив. Вони з татом не спілкуються. Тато дідусеві чогось там не може простити. Відповіді годі знайти. Інколи дідусь телефонує, цікавиться життям-буттям онука. Запрошує до себе в гості. В Україну йому зась — син заборонив. У дідуся І Лондоні гарна робота, він — успішний художник, велика родина (дружина та її діти).

У житті батька періодично з'являлися жінки, але вони так стрімко змінювалися, що малий Сашко так і не встигав запам'ятати, як слід, бодай одну з них. А тим більше до котроїсь звикнути. Та й зрештою, то зайве, оскільки від жодної з них не віяло ані теплом, ані затишком, як ото від мам його однокласників. З роками Кажан зрозумів, що це не кохання і навіть не пристрасть тримають тих жінок біля його батька. Це хіть, жахливо-небезпечна і така зваблива, мов вогонь для метелика. Сашко змалечку знає про батькову міць. Можливо, спочатку вона його і лякала, цього він не пригадує. Зга

дується лишень сила, якою віяло від тата і якій він завше так заздрив. Знав, що прийде час, і сила стане його. Батько готував сина до цього. Але хлопець і передбачити не міг, що усе трапиться так швидко і наскільки це класно — володіти силою. П'ять років тому з батьком трапився банальний нещасний випадок, взимку підсковзнувся на вулиці та гепнувся добряче. Перелом лівої руки. Руку зле склали, дві операції. Наслідок — сила та міць до руки так і не повернулися. От і змушений був батько передати синові свої таланти і душу Гонихмарника в доважок.

Оце був шок. Спочатку почувався трішки незвично, лячно, бо відчув у собі ще чиюсь присутність. Сусід виявився приязним і спокійним, не балакучим. Звиклися! Зате сила Гонихмарника полягала не лишень у вмінні владарювати стихіями: дощами, снігами, хмарами, деякими вітрами. Він бачив зазвичай, як усі нормальні люди, очима й водночас, якимсь чином, міг бачити вночі, розумів мову птахів, тварин. З часом довідався, що при великому бажанні може читати думки людей, однак не всіх. Були такі, які просто не зчитувалися. Можливо, цей талант слід розвивати для кращого ефекту? Однак і цього, що вже має, цілком достатньо. Хлопець і не мислить поки що вдосконалюватися. Він перших три місяці перебував у якомусь напівнавіженому стані, вважаючи себе чи не самим Господом Богом. Дівчата, які ще донедавна не завжди помічали нічим не примітного високого, мов тичка, та худющого, схожого на Чахлика Невмирущого юнака, враз аж надто активно почали ним цікавитися. Запрошували на побачення, пропонуючи відверто хлопцеві не тільки дружбу. Людина до всього звикає, особливо до розкошів, до багатства та й до всесильності також.

Сашко відразу кинувся випробовувати подаровані батьком сили. Так він тоді це сприймав. Наганяв на місто жахливі грозові дощі, частенько з градом, буревії, навіть випадково одного разу накликав смерч, тобто експериментував. Якось через свою необережність ледве не загинув. Батько

попереджав, що існують хмари і дощі, непідвладні силі Гонихмарника. Ними управляти заборонялося, тим паче втручатися. То вже потрібна сила вищого ґатунку, і влізати туди навіть небезпечно. Як розрізнити ці хмари? Дуже просто. Той, що живе в тобі, знає. Ага. Краще б він того не говорив. Не можна, отже, слід спробувати. І ось він, молодий-дурний, стоїть на дахівці чотирнадцятиповерхового будинку і наперекір батькові та Гонихмарнику простягає до неба руки. Зненацька його паралізує страх, бо те, що шкіриться до нього з неба, звичайним жартом назвати важко, і та енергетика, яка ллється звідти, надмогутня. Знає, коли не обірве зв'язок з отими хмарами, то вже точно гаплик. Те, що сидить у хмарі, повністю відбирає його волю та сили і коли вже, здається, все — кінець... Чиясь тепла рука спокійно опускається на його плече, і він приходить до тями вже тут — на Вершині світу. Спочатку думав, що потрапив у пекло (чому не гаряче?), потім — у рай (захолодно). Тоді познайомився з Юрком, який врятував його.

Вибрики з отою горою, яка завжди так лякає і нервує Сашка, Юрко пояснював невигадливо — це можливість порозумітися з Гонихмарником без свідків. Хоча Кажан і не думає, що все так просто у взаєминах цих двох.

Сашко й досі не розуміє — хто він, цей Юрко. Безтямно закоханий у Львів юнак. Знає кожну цеглинку, дбайливо припасовану в бруківку міста чи в його стіну. Може поіменно назвати кожного мешканця міста, не лише з нині сущих, а й із тих, кого давно нема, від графа до нікчемного бомжа. Завжди виправдовує найбезглуздіші вчинки дітей свого міста. Сам так каже. Що вже й казати про історію Львова, яку він знає досконало. Одягнений завше в біле, навіть у найпохмурніший день. Дуже любить гарбузове насіння. Дивак.

Сашко досі не розуміє — чому тоді Юрко врятував його? Збоку так виглядає, що Кажан не зовсім чиста сила. На це Юрко лише посміхнувся і відповів:

— Не мели дурниць, Сашко! Не все так однозначно, друже! Ти надто високої думки про себе. Теж мені — нечистий! Це звання також заслужити треба.

— Але ж я ділю своє тіло ще з одним, е-е-е...

— Та знаю-знаю! Твоя родина — це компроміс. А в тебе, як і в будь-кого з людей, зрештою, зажди є право вибору. Між тим, що ви, люди, називаєте добром, і тим, що називаєте злом. Важливо це пам'ятати!

— Стій, Юро! Ти кажеш: «Ви, люди, називаєте». То ти не людина?

— Машина світу надто складна для людського розуму, друже! Надто складна! Як то зараз молодь каже? О, «не парся», — віджартовується Юрко.

Він приймає Сашка, як рівного, і це імпонує хлопцеві. Чи це дружба? Навряд. Але Кажану після отаких «задушевних» розмов чомусь не дуже хочеться ще раз зустрічатися з Юрком. Поруч із ним Сашко завжди відчуває свою ущербність, як не вповні людина. Та, схоже, Юркові до думок Кажана байдуже. Він приходить несподівано і так само зникає.

Вони завжди сперечаються. Переважно через жінок. Для Гонихмарника важливою є можливість постійно кохатися з жінками. Сказати, що це заняття не подобається Кажанові — безглуздо. Він відчував, коли вибирав для тілесних утіх дівчину чи жінку, істота всередині нього аж скаженіла від втіхи. У ньому прокидалися раптом найвишуканіші способи майстерності в спокутуванні. Тут Кажану нема рівних, і тоді йому може позаздрити навіть сам змій-спокусник з едемського саду чи Казанова. Та й жінки, які йому трапляються, не є аж надто важкодоступними. Щоб поборювати стихії, Гонихмарнику просто необхідна жага пристрасті, вогонь, а де ж їх взяти, як не у жінки. Хіть, страшна, всепоглинаюча, спопеляюча. Жодна жінка не пожаліла ніколи про ночі, проведеш з ним. Деякі закохувалися, однак Кажан примушував Гонихмарника зробити все можливе, щоб цього не відбувалося. Тільки пристрасть, трішки навіженості і жодного кохання. Задоволення для тіла.

Незайманих дівчат вони майже не зачіпали. Це наче табу, можливо, поки що. Юркові ж ці заняття не подобаються.

— Випалена пустеля — читається в душах змарнованих тобою дівчат, Сашо! — то слова Юрка. — Чи зможе хтось її відродити?

Ех, Юрко, Юрко! Дівчата ж віддаються завжди з власної волі, бо хіба можна встояти перед глибиною смоляних очей, лірикою Петрарки, чарівною музикою поетичних слів Ліни Костенко чи ще когось там. Магнетизм наповнює повітря довкола хлопця, і противитися йому можуть одиниці. Оті постійні безглузді Юркові розмови-нотації, що колись-таки він натрапить на жінку чи дівчину, якій буде начхати на його магнетизм, і він пропаде, бо закохається, набридли до чортиків. Кажан лишень посміхався на ті глупі балачки. Маючи вічність за плечима, знаючи норов всіх попередніх Гонихмарників — лишатися таким наївнячком? Надлишок феромонів. Хімія. До чого тут кохання? Юрко ж твердив одне і те ж: так не можна, навіть для вічності чи для благих намірів. Бла-бла-бла. Завжди є ті, у яких первісний інстинкт, чи, як каже Юрко, хіть, на першому місці. А діти? Дурнуваті закидони. У Гонихмарника промахів не буває...

Це таки втомлювало, діставало. Так звані «просвітницькі бесіди» закінчувалися однаково — сваркою.

Але ось одного разу Юрко запропонував Кажанові угоду. Спочатку жартома. Вибираєш дівчину. Кандидатура погоджується з Юрком. І тоді розпочинається чесна гра. Зумієш звабити претендентку, потім закохати в себе і при цьому сам не закохаєшся (що неабияк розвеселило Сашка), більше ні слова моралістики. Програєш — тоді й дізнаєшся на Вершині світу, що маєш виконати натомість.

Кажан відразу погодився. Збоїв ще ніколи не мав. «Закохаєшся», ще чого бракувало! Та така пава ще не народилася! І не вірив він у кохання. Он, його батько. Чудово без кохання живе, бо того не існує! Якби ж то тоді Сашко знав, чим це для нього закінчиться.

І ось тепер вони на Вершині світу. Програв. Прогрів. Програв. Стукають молоточки в голові ПРОГРАВ.

Кажан стоїть у коридорі Академії, голосно розмовляючи з приятелями-художниками. «Вічний студент» — жартома називають його знайомі. Батько — доволі відомий і дорогий скульптор у мистецькому світі, от і вирішив, що сину місце лишень у цій Академії. Шість років навчання і лишень третій курс. Ги-ги-ги... Остаточно не виганяють і терплять через родинні зв'язки та заслуги батька. Воно якось саме собою так виходить. То цікаво вчитися, то зовсім байдуже. Батько вважає сина талановитим баламутом, тому дивиться на Його витребеньки крізь пальці. Сам таким був! Що поробиш? Син у нього — свавільна творча натура, до того ж несе ще одну доволі важку ношу, яка передчасно впала на його тропі замолоді плечі Вміння читати думки людей, вміння володіти стихіями — і важко, і цікаво. Дощі у місті, впорядкованість їх для міста. Дурня цілковита, до того ж територія надто велика! Це тобі не небо над селом. Що поробиш, світ дуже змінився. Колись одного з Кажанових предків, прапрапрадіда, здається, вигнали з буковинського села через якусь дівчину. Щось таке тато розповідав. От вони й оселилися в місті Усім дводушникам тут подобалось. Сашкові теж!

Величезні вікна, через які потрапляє світло в приміщення Академії, майже тріщать від його надміру, Гурт хлопців весело регоче. Кажан звик бути душею компанії і разом із тим загадковим самітнім вовком. Про нього більше, ніж того сам він хотів, не знав ніхто. Це ду-у-у-уже бентежило дівчат. Найрозкішніші юнки марять ним, піддаючись якомусь глупому азарту, щоб здобути прихильність хлопця.

Сашко це знає. Таємничий і звабливий. Завжди у чорному, глибокі, мов нічне небо, очі. загадкові розмови Справжній тобі Кажан. Оскільки в навчальному закладі буває рідко, та кожний його прихід стає не лишень для нього правдивим святом.

Недалеко від гурту хлопців прилаштувалися дівчата. Вдавано голосно обговорюючи свої проблеми і, нашорошивши вуха, уважно слухають розмову хлопців. Звичайно, вся увага дівчат прикута до Кажана.

У вестибюлі, на підвіконні, сидить дівчина. Її чоло серйозно насуплене, очі уважно зосереджені на книзі. їй байдуже до оточуючих, до їх безглуздих проблем — вона читає. Вже звикла ловити на собі глузливі погляди одногрупників, тож навчилася не відволікатися на подібну дурню.

Лунає дзвінок. Студенти розходяться. Кажанові хтось телефонує, і він затримується. Перетинає вестибюль і ховається за величезним фікусом, щоб не нарватися на когось із викладачів. У вестибюлі ще досить багатолюдно. Художники-митці не дуже квапливі студенти. Балакає недовго. Коли ховає телефон у кишеню, його погляд випадково падає на дівчину з дивним салатово-русявим волоссям. Вона сидить на підвіконні й читає книжку. Хіба зараз когось здивуєш цим? Та дівчина ніби гойдається в яскравому світлі, яке лине, здається, не тільки з вікна. Світло струменіє з дівчини. То ввижається, звичайно, але те видиво таке чарівне. Кажан мимоволі змилувався нею. Видається, що той дзвінок на заняття зовсім не для неї. Повз нього пробігає захеканий студент, який ще не знає, чи то вже майже спізнився, чи майже встиг на пару.

— Привіт! — кидає на ходу.. Кажан різко зупиняє хлопця.

— Кілька секунд тебе не врятують, Олексію. Маю до тебе розмову.

— От, блін! Кажане! Може, згодом? — жалісливо квилить хлопець.

—- Нє-а! Зараз! Обіцяю, не довго. Слухай, це що за барвисте диво? Чому я її не знаю? — Кажан тицяє пальцем у бік дівчини. Благо, їх розділяють добрих десять метрів вестибюля та жвава метушня, і вона їх не чує.

— А, це! Та, то з моєї групи одна. Аліна Григоренко. Синя панчоха! Схиблена на книжках всезнайка-заучка. Не дивно, що її не знаєш. Ти ж на таких, як «оте», уваги не звертаєш? Ха! Кажане, ти офігів! Вона тобі на...

— Слухай, їй шо — сороківник, коли синя панчоха? А так молодо виглядає, — здивовано перепитує Кажан.

— Та нє. То я образно сказав. Колись стане нею, побачиш. Вона взагалі якась трохи того, поведена.

— І це мені говорить художник! — іронічно посміхається Кажан.

— Ну, розумієш. Вона ні з ким не дружить, ходить завжди одна. Сама із собою розмовляє. Божевільна! А вбирається як? Смаку зеро й таланту також. Татко-художник, той влаштував доцю в Академію, звісно ж. Пересварилася зі всіма викладачами. Та вона, блін, більше за них знає. На фіга їй вобше ходити на лекції? Так нє, ходить — хизується: «Подивіться, яка я мудра, а ви всі — телепні». Мати таку дівчину — то вже ліпше застрелитися. Ходяча енциклопедія в зелену крапочку. І ще той...

— Ну, все, Олексію. Вистачить. Дякую! Я зрозумів. Вали на пари, ти ж поспішав?

Олексій невдоволено щось бурмоче під ніс і стрімголов кидається далі.

Кажан піднімається поверхом вище, так, щоб дівчина з підвіконника його не запримітила. Та це й неможливо, бо вона, окрім свого читання, нікого не бачить. Хлопець виймає мобілку і кудись телефонує:

— Алло, Юрко, сервус, друже! То я. Впізнав! Що? Ну, звісно: хто шукає — той знаходить. Думаю — це те, що треба. Угу! Звати Аліна! Художниця, другий курс. Що? Так! Так, Григоренко. А ти звідкіля знаєш? Ага, я й забув, що то в тебе робота така — всіх знати. І кажеш, що ця підходить? Тоді парі. Ну, добре-добре, не парі, угода... Мораліст хріновий! — останні слова Сашко говорить після того, як заховує телефон у кишеню штанів.

З нижнього поверху долинає невдоволений чоловічий голос. Кажан зацікавлено перехиляється через перила

і в шпаринку між східцями спостерігає потішну картину. Перед дівчиною стоїть сивий професор:

— Так, Григоренко! Доброго вам дня, шановна! Ви чому не в аудиторії? Вам персональне запрошення від кафедри потрібне чи, може, декана покликати?

Дівчина на диво спокійно закриває книжку, кладе її в наплечник, зістрибує з підвіконника:

— Доброго дня, пане професоре! Приємно вражена вашою повагою до мене. Перепрошую за те, що за таким нагальним і зацікавленим повторюванням заданого вами матеріалу проґавила дзвінок. То куди мені зараз — до декана, брати дозвіл на те, щоб допустив мене до вашого семінару й виявив ласку бути присутнім на ньому, чи...

— Бігом в аудиторію! — верещить бордовий професор. — Ви мене до сказу доведете, Григоренко.

Кажана розбирає сміх. А вона не така й проста, ця дівчина. Класно. Те, що треба. Уже навіть цікаво. Мов колючий кактус Чим цікавіше завдання — тим жаданішою буде перемога.

Кажан згадує той день, коли вперше побачив її — таку дивну і ніби загублену серед того одноманіття, і його охоплює жаль до себе. Як він міг так перечепитися?

Відразу щось пішло не так. Вона не вписувалася ні в одну стандартну схему дівчат, які зустрічалися йому: шляхетні вродливиці, вишукані самозакохані нарциси, добродушні і довірливі юнки, бешкетниці і навіть повії, студентки, ділові жінки... Найгірше, що він так і не зміг прочитати бодай найменшої її думки, вона так вправно їх маскувала. Сашко рухався навмання — темною кімнатою. Іноді влучав, як то з Кафкою чи Борхесом. Та здебільшого хибив і врешті дав маху.

Та це все Юрко! Він, зараза така, знав, що так трапиться! | Знав, скунс білий. Дуже легко пристав на угоду. Без роздумів. Ото ж бо й воно, слід було вчасно замислитися — а через що Юра такий зговірливий? Але коли поміркувати, Кажан сам її обрав, тільки-но побачив. Чому? Бо зрозумів, що

вона — його доля? Бздура якась, а не доля. То все виною те світло, яке лилося з вікна і в якому вона сиділа. Чи то було не світло? Все, сам себе заплутав.

Він давно не грав на флоярі, на якій колись навчив грати батько. Малим бавився, випускаючи на волю ті диво-звуки, які вона народжувала. Підріс, закинув те заняття. А тоді раптом, після розмов із тією чудною малою, так млосно стало на душі й одночасно чомусь так добре. А коли почув, як вона з місяцем розмовляє, які слова йому говорить, зазирнув у її очі... Витягнув із пивниці стару батькову флояру і заграв. Здається, спочатку його магнетизм діяв на дівчину, мов по нотах. Він врятував її від хуліганів, так — супермен. Його начитаність вражала — чудово! Згодом він із ду-у-у-уже великими проблемами та все ж оселився поруч, використавши всі батькові зв'язки, а потім Аліна почала йому снитися. Жодна жінка йому не снилася, ще чого! Лишень мама, якої він ніколи не знав. Він не вірив у кохання. Господи, при чім тут воно? То для слабаків, розманіжених пань та маминих синків. Пристрасть, хіть — для продовження роду, чи розвіяння нудьги, або підзарядитися. І от тобі маєш. Кажан випадково зустрів Аліну з іншим. І оскаженів. Пізніше здогадався, що це була ревність. Вперше в житті він ревнував. Він примусив одногрупників вибачитися перед нею, це тільки обурило і розізлило її. Поволік Свєтку із собою в Карпати, щоб Аліна побачила та оцінила, які дівчата за ним гинуть, хоча тепер розумів, що й тут помилився, бо все полетіло шкереберть. Карпати — це не подіум. І ревнував знову ж таки він, а не Аліна. Вона якась геть інша, ніби зіткана із тих чудних думок, що мешкають у її голові, а потім стають полотнами. Вона вигадує казки і дарує охоче всім, хто бажає чути, найвдячнішим слухачам —| навіть місяцеві й горам, квітам й деревам, друзям. Вона вміє любити і прощати... Її казки. Вигаданий світ, у якому хочеться залишитися назавжди, бути поруч, щоб стати частинкою її казки. Тепер, кати він приманює хмари, то, мов телепень, усміхається небу, бо з нього завжди дивляться її очі.

Остання крапля — Аліна на Смотричі, мов ангел у зеленому вінку з її волосся, а за спиною крила, зіткані з південного вітру. Хто сказав, що ангели мають бути білими? Он, Світлана, білявка, красива, мов порцелянова лялька, і така ж пуста, з посірілою від самозакоханості душею.

Усе. Кінець! Загинув. Пропав. Без Аліни він жити не зможе!

Кажан зателефонував після приїзду з Карпат Юркові. І ось вони тут, стоять на Вершині світу. Кажан відчуває, що починає задихатися через брак кисню, і навіть втішений із цього, адже це тільки притуплює біль, що ятрить його душу. Біль розриває зсередини на шматки, душить, йому болить. Як вона дивилася на нього? Мов на найбридкіше створіння, котре лише своїм існуванням отруює довколишній світ. Вона побачила його справжнього. Інколи таке траплялося. Він ще не навчився бути обережним, бо є такі люди, яких Гонихмарник не відразу відчуває. Та їх так мало. Однак навіть ті, особливі люди не вміють їх розрізняти, його й Гонихмарника, для світу вони залишаються одним цілим — дводушником. Та лише не Аліна... Там, у лісі, коли він розганяв хмари, роблячи добру погоду для подорожі, вона побачила його. Ні, не його, а відразу двох в одному тілі, якимсь чином розділила їх. Батько переконував, що на землі є лише кілька людей, які можуть це відчути і немає таких, що вміють розрізняти. Батько помилявся. «Не хочу я знати, що ти таке! Для мене ти навіть гірше від покруча чи яничара» — кинула вона в очі йому. І в голосі, і в погляді мала стільки ненависті та огиди, що Кажанові навіть на мить здалося, що він спопеліє.

— Як воно, хлопче, бути на місці жертви? — запитує серйозно і якось задоволено Юрко.

Голос звучить десь глибоко в голові. Вони ось так завжди тут розмовляють.

— Паскудно.

І — От і добре. Місію виконано. Я хочу, щоб ти вповні наплодився тим, що відчували ті дівчата, жінки, яких ти за-

лишав. Що, боляче? Та і це не найгірше. Тобі від сьогодні доведеться жити з тим болем. Бачиш, яке тут сьогодні небо. Спеціально для тебе. Жодної хмарки. Воно...

— Як її очі.

— Так, як її очі. І ти змушений будеш кожного дня, зазираючи в небо, згадувати її. Як тобі таке?

— Я перестану виходити на вулицю вдень.

— Думаєш, вночі буде краще. А місяць?

—- Талалайко. Звідки ти про нього знаєш? Ага — робота така! Я ненавиджу тебе, Юро! Ти знав, що так станеться. Ти все знав.

— Ні, не знав. Сподівався. Нам пора вертати, а то твоє тіло не витримає тут довго.

— Зачекай. Якщо я програю, ти обіцяв сказати, що маю робити натомість.

— Ти вже сам все зробив. Чи то Аліна все зробила за нас.

Відчуття від того, що бракує повітря і він задихається,

не минулося й у майстерні. Він лежав на ліжку, притулившись до стіни, за якою знаходиться Алінина майстерня. Йому вчувається дзвінкий веселий сміх, хоча майстерня дівчини порожня. Він марить нею... Кажан розуміє — він знайшов її. Ту, кого Майстер називав Маргариток), Орфей Еврідикою, Амур Психеєю. Але він осоружний для неї, покруч. Як із цим тепер жити? Хлопець задихається.

Несподівано деренчить мобільний. Найменше хочеться зараз із кимсь балакати. Та той, хто телефонує, дуже настирливий. Кажанові від цього деренчання стає ще гірше. Заставив себе встати з ліжка і взяти телефон у руки. Двадцять пропущених дзвінків. П'ятнадцять від Світлани. Не розуміє української. Як вона його дістала. Та ж сам і винен. Попереджав його Юрко. Боже, як вони його всі дістали. Телефонує тато. Нагадує, що вони завтра на два тижні їдуть У Крим, термінове замовлення. Прекрасно. Робота, груба, важка, — те, чого зараз він потребує найбільше, щоб пересилити біль або навчитися жити з ним.

3. Сліди не на піску

Хтось ударив без жалю по серці моїм, —

І забилося серце в вогні золотім...

І посипались іскри ясні,

І в дзвінкі обернулись пісні.

Олександр Олесь

Позавчора повернули з Волині. Супервідпочинок: нарешті направду корисні мамині повчання, шикарна риболовля з татом. Рибу ловили, сперечаючись, чия більша, а потім відпускали. Багато говорила з мамою про трави, Аліна навчалася на практиці. Також багато сперечались із мамою на вже відому тему. То стара традиція, як каже тато, — посперечатись. Заїжджали на сільський цвинтар. Ігоря не зустріли. Мама ж, як завжди, нервувала. Чи є від чого?

Після відпочинку Аліна відчуває шалений приплив енергії. Почала писати нову картину. Виписуються якісь неймовірні образи. Серед літа вилилася на полотно зимова ніч, десь на загубленій лісовій галявині. Дивно нахилені одна до одної дві сосни. Вони чи то обнімаються, чи то насправді войовниче штовхаються. Розібрати не можна, тому що тіла їх вкриті білим саваном безнадії, наміткою снігового спокою. Крижана зимова химера витає над лісом сніжницею. А сніг сипле та сипле, засипаючи ліс і цю печальну пару. Що це? Її внутрішній світ, який замерзає чи, навпаки, прагне весни?

Сьогодні вранці зателефонувала Марта, вже з потягу. Прибуває потягом із Донецька, о 14-29. Вони з Петром мають її зустріти. Пані Агнеса їде з багажем автівкою. Бідна Марта,

як її мама одну відпустила? Очевидно, на те мала вагомі причини. День сьогодні трішки ненормальний. Вранці активно побігала. На трибунах побачила старого знайомого, юнака в білому. Той вже звично лузав гарбузове насіння. Видався якимсь дивним сьогодні, тому що не ховав своє обличчя. Дивився, як вона накручує коло за колом, і задоволено посміхався. Чомусь здалося, що юнак захоче підійти, познайомитися. Однак хлопець раптово щез, як і раптово завжди з'являвся. «Той, що носить біле» — називала вона його подумки. Ще такенного не вистачає! Той, що носить чорне, у її житті вже є. Нікому від цього не ліпше!

Нашвидкуруч поснідала. За стіною тиша. Кажан не з'являвся. Картала себе за те, що насправді не байдужа до нього. І що таки жде його візиту, слів вибачення, виправдань, пояснень. Вона навіть приготувала слова для його зустрічі. Ну що ж — можливо, це на краще. Він вирішив дати їй спокій, а отже, мамі нема про що хвилюватися.

Попри те в голову лізуть дивні ідеї. Попробувати в Інтернеті нарити щось про Гонихмарників. До виїзду на вокзал ще є час. Про Градобурів майже не писалося. А чого ти чекала? Інструкції, як до пральної машини. Лишень певні натяки, фольклор, посилання на літературу, яку можна відшукати тільки в бібліотеках, книгозбірнях чи архівах. Далебі, у неї є практика спілкування з працівниками цих установ. Доведеться не один день проскніти в бібліотеках чи архівах, щоб натрапити на щось потрібне та путнє. Її більше цікавили різні скарги селян на того чи іншого чоловіка (відьмака), який, наприклад, зумисне приваджував хмари і побив врожай, чи напустив смерч, або забрав дах зі стайні. Знала, що обов'язково щось таке випливе. До того ж мусить переглянути і старі записи етнографів, які вони збирали в етнопоїздках, спілкуючись із людьми. Етнозбірки у вигляді літературних книг не є надто цікавими, бо там все чемно причесане, припасоване, як годиться, виключно для розширення кругозору читача і тільки. Нічого зайвого, тобто справді потрібного.

У двері майстерні постукали. Прийшов Петро. Отже, час на вокзал. Поки Аліна збиралася, здивовано і розгублено роздивлявся картину на мольберті.

— Аліно, ти мене лякаєш. Та вони ж повбивають одне одного, — розгублено промовив Петро. — Дерева на картині наче живі. Чи вони і насправді живі?

Ось і відповіді на всі твої питання...

Марта здалася Аліні сумною і пригніченою. Чомусь надто довго тримала її у своїх обіймах, ніби боялася, що та раптом перетвориться на пташку, пурхне над вокзалом і полетить. Списувала це на дорогу та важкий переїзд. Зате Петра не впізнати, він хизувався перед Мартою своїм вмінням говорити, раніше цього за ним Аліна не помічала. Що творить із людьми кохання? Сіли в таксі. Петрові все-таки вдалося розвеселити Марту. А коли той почав розповідати про істерику Світлани в карпатському таборі, Марта щиро сміялась.

Двері квартири відчинила мама Марти, почувши здалеку їх заголосну метушню. Вона приїхала з багажем рано-вранці. Петро вже встиг до полудня тут побувати. Допоміг пані Агнесі дати лад із меблями, трішки прибрав у передпокої. Хлопець поводив себе досить розкуто, мов у себе вдома. Коли Аліна з Петром розпаковували ящик із посудом, хлопець промовив весело:

— Так буває, Алінко, бачиш людину і відчуваєш: вона твоя доля. Незважаючи на різні там нюанси. Що, думаєш — надто пишномовно сказано? Ні! Я впевнений у своїх почуттях щодо Марти. На жаль, ці слова не мої. Тобто зараз мої. Але, ну, розумієш? Про долю. Не я перший допетрав, що так воно інколи буває. Хочеш знати, кого я повторюю? Це сказав Кажан, дивлячись на тебе, коли ти в Карпатах із Морвою готувала вечерю. То було вже після втечі Свєтки. Слова адресовані тобі, а перед тим він мене довго мордував випитуваннями, чи й справді я не твій хлопець. Я розповів

йому про Марту, куди від нього дінешся. Кажан все вірно

зрозумів.

Якийсь колючий пелех підкотився до горла. Аліна не може вичавити із себе ні слова. Петро веде далі:

— Я його перепитав: «Слухай, а як же Світлана і ті всі моделі, до яких Свєтік тебе ревнує?» Він недбало махнув рукою і відповів: «То все було до Аліни. Ось ти йдеш піщаним берегом і залишаєш сліди. Ти здолав шлях, а сліди залишилися — допоки хвиля не зітре їх або вітер не задмухає. Ти ж рухаєшся далі, а сліди лишаються. Та це лиш сліди на піску — це не ти справжній. Свєтік та й інші — то сліди на піску, які задмухає вітер. Аліна — сліди в серці. Як із таким бути?» Він розумний хлопець, Аліно, класний. Даремно ти з ним так.

— Як — так? Слухай, Петре, ти мене будеш вчити, як себе поводити з хлопцями? — Аліна сердито просвердлює Петра очима, та той чомусь не відводить погляд. — Сама якось розберусь. Окей. Посуд не перебий! Тільки твій Кажан не тільки пляжами полюбляє ходити, а й людськими долями, отак простісінько. Теж мені, страус.

— Чому страус?

— Бо голову в пісок ховає.

— Хто? Кажан? Ти про що? Та його зараз у Львові немає. Батькові поїхав допомагати. Термінове замовлення для якогось олігарха з Криму. І ще одне. — Петро якось невпевнено відводить очі вбік. — Не знаю, чи тобі казати? Тобі Морва нічого не розповідала?

Аліна заперечливо хитає головою.

— Ну, одним словом, натовк Кажан Сергію пику через тебе.

— Як це — натовк пику через мене?

— А так, майже мовчки! Тоді, на вокзалі ще. Ти з татом поїхала. Ми ненадовго затрималися, обмінювалися телефонами, теревенили і все таке. Почали прощатися. Сергій мені й каже, чи я не зміг би йому дати номер твого мобільного, тебе запитувати не став, бо ти така вся недоступна, і дивна, і класна.

Морва ж почне підколювати, коли її запитати, і тому... Та, Аліно, всі й так давно зрозуміли, що я ніякий тобі не хлопець, 

Петро розвів у різні боки руками, показуючи, який він ніякий не хлопець. — Так от, у Кажана від почутого дах поїхав. Він почав щось там кричати, щоб Сергій не смів тебе чіпати. Сергій йому, як годиться, нагадав про Свєтку. Слово за слово, як у па- цанів буває, зчепилися і побилися. Ледве ми їх порозтягували. У Сергія синець під оком, у Кажана губа розбита. А, ще одне! Телефон твій я так Сергію і не дав. Бо Кажан сказав, що приб'є, якщо взнає, попередив про це і Данила, і Морву.

— Ой, як страшно!

— Тобі, може, і ні, але щось мені не дуже хочеться з Кажаном гиркатися. З ним краще в злагоді жити.

Марта сидить на дивані, схрестивши перед собою руки. Пані Агнеса переповідає їй останні новини: про переїзд, про «ідіотів-вантажників», про те, що, слава Богу, без пригод занесли в квартиру її німця, так вони називають Мартине біле піаніно, а от сервант добряче постраждав. Марта тільки ствердно киває головою. Вона почуває себе тягарем. Аліна відчуває це. А мама розривається між хатньою роботою та дитиною, яку мусить підтримувати. Нарешті Аліна не витримує:

— Пані Агнесо! Я пригадала, до мене мають прийти майстри лагодити холодильник, тож перепрошую, що не зможу вам допомогти більше. Знаєте, мабуть, зателефоную мамі, вона сьогодні вільна. Тому з радістю вам допоможе.

— Мамо, я йду з Аліною! Я тут не допомагаю, а лишень заважаю, — констатує Марта. — Алінко, можна в тебе переночувати? Відчуваю, що цей рейвах із переселенням народів затягнеться до ранку, як мінімум.

Аліна знала, що ця хитрість із холодильником таки спрацює. Вона бере Мартину дорожню сумку, і вони поволі виходять із квартири.

У майстерні спокійно і тихо. Хоча Аліні все менше подобається настрій подруги. Якась вона вже дуже загублена, втрачена. То сидить на місці, то раптом встає з ліжка І починає намацуванням нервово вивчати розташування предметів у майстерні. Аліна відчуває розпач у словах і вчинках коліжанки. Останнє медичне обстеження нічого доброго не дало. Все залишається без змін. Видається, що Марта потроху мала б звикнути до свого нового стану, та стає все важче від безнадії. Тому що відчуває себе тягарем для мами. Батько доволі легко скинув із себе цю ношу. Цинічно відкупився від них. Його нова майже дружина вже чекає дитину, і він просто співає від втіхи. Це навіть добре, що Марта ще й фізично не бачить, як він світиться щастям, лише відчуває. А мама? Бідна мама, вона тепер міцно прив'язана до неповносправної доньки. І хоча натхненно переконує і себе, і доньку, що все гаразд, Марта знає — все кепсько, бо чує, як та вночі в подушку плаче. Коли ти втрачаєш зір, загострюються інші твої чуття, вони стають вдвічі сильнішими. Вона тепер надто добре відчуває запахи, а в голові натомість з'являється картинка, що їх описує. Вона втричі чутливіша і до звуків. Розрізняє прекрасно і такі, на які раніше не звертала жодної уваги:

— Чуєш, Алінко! У твоїй оселі літає комарик, він так жалісливо гуде. Йому зовсім не подобається звук твого кондиціонера. Він хоче в небо. Розчини, будь ласка, вікно.

Аліна вимикає кондиціонер і відчиняє вікно, випускаючи на волю комарика, та запускає в майстерню вечір. За теревенями незчулися, як звечоріло. Вона не знає, що сказати Марті, як розрадити подругу. Говорить їй добрі, ніжні слова. Запевняє палко, що вона не одна, що друзі ніколи друзів не залишають і все те, що кажуть у таких випадках, банальності. Озивається Алінин телефон. Мама принесла дівчатам вечерю, пані Агнеса передала. Ліфт знову не працює. От халепа, тільки-но працював. Мама на високих підборах, аякже, то просить Аліну спуститися вниз за їжею. Аліна залишає Марту наодинці. Та обіцяє бути чемною дівчинкою. Дивно, що Петра досі немає.

Аліна спускається вниз за вечерею.

Коли вертає назад, то здивовано застає майстерню порожньою. Марта з кімнати зникла. У ванній також коліжанки немає. Лише з боку вікна долітають різкі чалапаючі звуки. Аліна кидається до вікна і торопіє від страху. На самому краєчку даху стоїть, розвівши руки в сторони, Марта, мов птаха, що приготувалася до польоту. Відчай, страх, крик застрягають у горлі. Аліна знає, якщо вона озветься — Марта стрибне, вона стрибне. Але коли вона буде мовчати — та також стрибне. Морок ночі заполонює Аліну зсередини, а сама Марта ніби зіткана з цього мороку, вона з ним — одне ціле.

— Мартушечко, дорогесенька, — майже шепоче Аліна, — не роби цього, люба, будь ласка. Мама твоя не переживе. Петро тебе любить, я тебе люблю. Ти — моя найліпша й найвідданіша подруга. Ти мені як сестра.

Аліна перекидає ногу через підвіконник, збираючись перелізти на дах. Марта, не озираючись, промовляє:

— Аліно, ти забула — я чую кожен твій найменший рух. Не бійся, я ж не боюсь. Півкроку — і я полечу. Полечу в небо, до Бога, і там у мене будуть очі. Господь, можливо, простить мені ось це і подарує ще один шанс. Я більше так не можу. Це нестерпно. Відчай, відчай у кожній клітинці мого тіла, у кожному русі. Відчай — це готовність померти. Я — готова. Передай мамі — я її люблю найдужче у світі. Я люблю тебе, Лінушко. Люблю. І пробачте мені. І ти, і мама, і Петро, і... тато.

Аліна бачить, як нога Марти піднімається над прірвою дев'ятиповерхівки, мов у сповільненому показі. Вона відчуває, як сила тяжіння нахиляє дівчину в бік землі і... Аліна заламує від розпачу руки, навпомацки перекидає ногу через підвіконник, хоча знає, що обов'язково спізниться, і щосили верещить:

— Март-о-о-о-о! Не смі-і-і-і-й!

Чиясь темна тінь встигає набагато швидше, блискавично перехоплює праву руку Марти. Марта завалюється вниз,

але не падає. Дужа чоловіча рука міцно тримає її. У неї немає жодного шансу померти сьогодні:

— Тільки не сьогодні, дівчино, тільки не сьогодні і не тут, — говорить голос, і Аліна впізнає його.

Кажан щойно врятував Марту від смерті, а її від найстрашнішого жаху — бути винним у смерті людини. Це вона залишила Марту одну, хоча бачила, що та не при собі.

— Аліно, давай сюди. Допоможеш мені.

Тим часом у майстерню без стуку заходить Петро.

— Там, там, — перелякано говорить Аліна, відчуваючи, що її ноги стають кришталевими і, якщо вона зробить ними хоча б крок, вони розсиплються на друзки.

Петро розуміє — трапилось щось жахливе. Він стрімголов кидається на допомогу. Вони з Кажаном витягують Марту назад на дах. Дівчина настільки знесилена, що йти самостійно не може. Хлопці несуть безвільне тіло до вікна.

— Кажане, ти що, завмер? Допоможи мені занести її в майстерню, — говорить знервовано Петро.

Аліна якусь мить дивиться в очі Кажану, він чекає дозволу.

Гонихмарник не може без дозволу заходити в оселю:

— Заходь! Будь ласка! — вона запросила Гонихмарника до себе.

Кажан врятував Марту. Він повернувся на пару днів раніше з Криму і саме вчасно.

Через п'ятнадцять хвилин у майстерні була Агнеса Петрівна. Марта ж перебуває в напівзабутті і час від часу шепоче:

— Очі, мої очі. Сліпі" очі.

Агнеса телефонує знайомому лікарю. Через півгодини той приїжджає, робить Марті укол, і дівчина засинає. Аліна через той весь розгардіяш та метушню не помічає, коли і куди зник Кажан.

Він врятував Марту і її. Коли б він був звичайною людиною, а не Гонихмарником, то чи зумів би так швидко зорієнтуватися? Все в голові сплуталося. Все.

4. Сонце

...І забуваю я, що вмію дихати,

І що ходити вмію, забуваю.

Григорій Чубай

Марту лікують удома. Нервове потрясіння, депресія і ще щось там, цікавенне слово-термін, дбайливо заплетене в латиницю мудрими ескулапами. Від неї майже не відходить пані Агнеса. Поруч постійно хтось є. Аліні лікар категорично заборонив перебувати поруч із Мартою, оскільки вони обидві знаходяться в депресивному стані. Слава Богу, їй виписали лишень пілюлі і не прописали постільний режим. Звичайно, пілюлі Аліна не п'є. Ще чого бракувало. Вона не божевільна! Аліна знає, що книги — найліпший цілитель, тому з головою занурилася в читання. Засіла в книгосховищах та архівах. Дещо знайшла, дечого не розуміла. Відчувала — підійшла надто близько. Сама не знала до чого. Після тої жахливої ночі Кажан знову пропав. Не з'являвся в майстерні, а у Львові давненько не падав дощ. Звісно, дощ тут ні до чого! Задзвонила Морва — нагадала вкотре, у неї завтра день народження. Аліна пообіцяла ще в Карпатах — обов'язково прийти, тож змушена тримати слово. Хоча після пригоди з Мартою веселитися найменше хотілося. Але ж то — Морва! Як тут відмовиш? Аліні здавалося, що вони з Морвою на одній хвилі в спілкуванні, багато в дівчатах схожого.

Сьогодні вночі доробила-дописала картину для Морви, дорогою в бібліотеку купила книгу, яку в подарунок замовила уродинниця. Засіла в архіві. Отак промайнув день. Голова була забита прочитаною інформацією. Вже п'ята вечора, а ще слід дотьопати додому, перевдягтися. Не йти ж на день народження в шортах та майці. Хоча для Морви, як і для Аліни, одяг, видається, не має аж такого значення. Але подарунок таки забрати мусила.

Аліна стоїть перед вхідними міцними, ще напевне австрійськими дверима Морвиного помешкання на Личаківській. За ними шум-гам, Аліна спізнилася, і забава, схоже, у самому розвої. Чути гучну музику, яку стараються перекричати надто голосні п'яні чоловічі й жіночі крики.

Аліна тисне на ґудзик дзвінка — ніхто не відчиняє. У такому гармидері спробуй щось почути. Береться правою рукою за блискучу ручку. Двері піддаються. Так і є — не замкнено. У квартирі безлад і розгардіяш. Якщо такими словами можна описати хаос, який панує в помешканні. Одні танцюють, інші співають, ще дехто куняє, притулившись до стіни. Переступивши через чиїсь ноги, Аліна впевнено рухається в бік кімнати, звідки не гримить музика і не чути гучних криків. Так і є — Морва і ще дві юнки стоять довкола столу та щось голосно обговорюють. Це кухня. Морва нарізає ковбасу, білява дівчина з пірсінгом у носі та на верхній губі крає помідори, ще одна з лисою головою та довжезними сережками у вухах — хліб. Така картина ніскілечки не шокує Аліну, кожен сам вирішує, яким йому бути. Морва піднімає очі, Аліна не встигає нічого й вимовити:

— О, блін! Алінка! Запізнюємось! Штрафний. Данило! Штрафний! Дєвки, то та сама Аліна! Казала, що прийде, наш чєлавєк, стрьомна, як і ми всі, — волає Морва несамовито.

Кучерики Морви розлітаються в різні боки, підстрибуючи бешкетливо на голові, хоч як не старалася господиня їх вправно звести докупи. У тому і є вся Морва — непосидюща, непередбачувана, як і весь світ навколо неї. «Дівчина- коломийка», жартома називає її Данило. Аліна переймалася спочатку, чи не запросить бува Морва до себе на свято

Світлану. Тепер розуміє, що її припущення хибне. То не Свєтчин світ, але й не зовсім Алінин, теж це розуміє. Гості вдягнені як-небудь. Хто в джинсах, хто в шортах, без гламуру Аліна не виділяється. Усі свої!

Аліна вітає Морву, бажає, дарує, цілує. Сідають за стіл на кухні. Менше всього хочеться йти в кімнату. Твереза людина серед напівп'яних і збуджених — то правдиво стихійне лихо. Морва ледве впрошує Аліну випити за її здоров'я. Аліна тільки трішки пригублює вино. Поговорити з Морвою не вдається, тому що та весела хвиля, яка панує у квартирі, підхоплює «новонароджену» і несе в центр подій, де несамовито горланить музика, тягне тютюновим димом і не лише ним. Аліна бере в руки ніж і береться до нарізання закусок, які стрімко тануть на святковому столі.

Відчуває тут себе чужою. Видається, що сама Морва не дуже добре знає тих, кого позапрошувала. Аліна цікаво спостерігає за тією катавасістихією, що шумує в стінах квартири. З балачок розуміє — забава триває давненько, ще з третьої години. Її прихід о сьомій — це надто пізно. Раптом компанія вирішує пройтися нічним Львовом. Затісно в стінах квартири, затісно. І всі одноголосно постановляють сходити на Високий Замок. Морва вмовляє Аліну йти з ними. Та Аліні зовсім не хочеться, думки про Марту не дають спокою, і вона вирішує схитрувати: «Слухай, Морвочко, а якщо хтось з ось таких припізнілих гостей, як я, вирішить прийти, а тут — замкнено? Негарно вийде. Тож давай я ліпше зачекаю, попантрую квартиру. У тебе ж є ще один ключ, правда?» Морва чомусь на диво швидко погоджується з «розумними аргументами коліжанки». Бо ту й так не перепреш. Усі радісною та п'яною юрбою, завантаживши пляшки-закуски в наплечники, вирулюють із квартири, останнім виходить добряче захмелілий Данило:

— Ми до ранку не вернемося, факт! Ще потім підемо по кафешках, на діскар. Замкнеш хату, ключі у дверях. У нас є запасні. Зря не йдеш із нами. Ти, Аліно, тіпа монашка.

— Щось таке. Даниле, я не розумію. Морвині сусіди! Невже вони такі сумирні?

— Не боїсь, Аліно! Літо! Декого дома банально нема, на морях-океанах, як і Морвині батьки, дехто в селі, декого довелось підкупити. Всьо чотко! Не парся! Може, таки підеш? Га? Ну нє, то — нє! Та щось мені підказує — тобі не буде нудно, — і Данило старається явно підморгнути Аліні, та від перебраного очі розбігаються в різні боки, тоді він притуляє палець до уст, — тільки ша, нікому, я ж тобі пробовкався, ша.

Данило, похитуючись, виповзає з квартири.

Що він мав на увазі? Звичайнісінька маячня напівп'яного художника.

У добротній Морвиній трикімнатній квартирі жахливий шарварок. Батьки в Туреччині, а в доньки свято... Знали би батьки! Уперше лишили доньку саму. Під ногами валяються пусті пляшки, недопалки, шматки ковбаси. В одній із кімнат стіл повністю захаращений брудним посудом та їжею. Тут був прийом! В іншій, ніби вітальня, організоване дискополе. Ось вона вимкне музику і піде додому. У кімнаті напівтемрява, тільки хрипить втомлено дівідішник. Раптом Аліна розуміє — вона в танцкімнаті не одна. У глибині доволі просторого помешкання, за площею, як дві її майстерні, на дивані на тлі вікна вимальовується чиясь тінь. Зрозуміло хтось так набрався, що, очевидно, сидячи заснув. Аліна на телевізорі намацує дистанційку і вимикає музику.

— Привіт! — чує в себе за спиною, якраз із того місця, де видніється темна постать.

То голос Кажана. Щось запускає серце в шаленому ритмі, і воно починає стрімкий біг. Хвиля незрозумілих змішаних почуттів накриває її з головою. Вона мовчить, не знаючи, що сказати, побачити його тут Аліна не сподівалася. Чи сподівалася? Ось, що мав на увазі Данило, говорячи — «тобі не буде нудно».

— Привіт, Алінко! — линуть повторно слова, на цей раз вона бачить, що людина звелася на ноги і простує до неї.

Дівчина наполохано робить кілька кроків у бік дверей. Пляма з освітленого коридору падає на хлопця, який стоїть саме в центрі тієї плями. Кажан ніби трішки змінився. Чи то від світла, чи від тіней, які створює світло, його обличчя здається надто блідим, очі ще темнішими.

— Не втікай, будь ласка! Якщо вирішиш піти — іди, я тебе не затримую. Не маю права. Лишень вислухай! Можливо, я заслуговую на таке ставлення. Для тебе я — покруч, почвара. Твої слова! Але я також людина, як і ти, хай наполовину, але — людина.

— Дякую тобі за Марту! — майже пошепки вичавлює із себе Аліна. — Якби не ти, то...

У неї бракує слів, вона не знає, що сказати. Кажан продовжує:

— Я запрошую тебе на танець, Алінко! Хоча б один танець ти можеш мені подарувати?

Аліна ствердно киває головою. Що ж, хоча б за те, що врятував Марту, танець він заслужив. Один танець. Вона потанцює і піде. Він підходить до плеєра, вставляє туди диск і вмикає музику. У стіни квартири вриваються ніжні слова, заплетені в мереживо музики: «Коли до губ твоїх лишається півподиху, коли до губ твоїх лишається півкроку — зіниці твої виткані із подиву, в очах у тебе синьо і широко».

Він підходить до неї, простягає руку, запрошує до танцю. Аліна киває ледь помітно головою. Кладе свою праву руку в його, лівою торкається чоловічого плеча. Ніби легкий вітерець обдає її долоню. Вони стоять у центрі плями від світла, що падає з коридору. Дві тіні посеред світлого острівця. Вона відчуває його запах, ніби зітканий із серпанку тривоги, ніби страх за тим, чого ладен не втримати і що є найдорожчим для тебе. Млість заповзає в кожну клітинку її тіла. Аліна відчуває, як її волосся торкається його губ, як ледь помітно тремтить рука хлопця, ніжно, трішки засильно стискаючи ЇЇ долоню. Мелодія піднімається вгору, кружляючи над головами, слова маревом опускаються на підлогу, на руки, на плечі, застрибують у душу. Що це з нею? Вирва? Чорторий, вона виборсатися вже не в силі, відчуває це. Але чи так вона й хоче на ту примарну волю? З цього полону, такого солодкого полону. Аліна підводить нахилену голову, губи Кажана рухаються в такт пісні:

— Зіниці твої виткані із подиву, в очах у тебе синьо і широко.

Погляди зустрічаються, і вона вже не в силі відвести свої очі від його очей. Там цілий світ, глибокий, безкрайній, і там сутінки, які затуляють той світ завісою горобиної ночі. З тих очей тече тепло, ллється сяйво. Аліна відчуває, як воно топить кригу, яка вгризлася непорозумінням у її серце.

Дерева на її картині, які засипані снігом, дочекались весни.

«А чорний птах повік твоїх здіймається і впевненість мою кудись відмає. Неступленим півкроку залишається, півподиху у горлі застрягає», — шепоче на вухо хлопець.

Вони танцюють посеред планети, на якій зовсім не залишилося людей, чи, може, ніколи й не було. Ця планета належить тільки їм. Аліна розмалює її у свої барви. Колір зіниць землі й очей неба.

Червона троянда розпускає свої пелюстки: «до губ твоїх лишається півподиху, до губ твоїх лишається півкроку».

Тисячу сонць вибухають яскравим світлом у Всесвіті, це народжуються наднові зірки. Тисячі сонць розкочують брижі по її тілі, котячи дев'ятим валом хвилі чуттєвості до спраглих губ. Терпке бажання вмерти від щастя, несамовите бажання жити вічно і пити до безтями, пити цю воду, живу воду пізнання. Усі застороги відкинуто, всі мости спалено, поля всі перейдено, бо вона на вершині світу, бо та вершина і є коханням.

Поцілунок!

Аліна розуміє, що немає більше її і його вже нема. Є тільки він і вона, як одне ціле. Одне.

Сходить Сонце. Воно ніби боязко спочатку, невпевнено визирає з-за горизонту. Сходить Сонце.

Сидять, притулившись одне до одного, мовчки слухають стукіт сердець. Аліна поклала голову на плече юнака. Він майже не дихає, боїться сполохати того метелика, який у нього на плечі.

— Алінко, я тебе кохаю! — шепочуть губи. — Я кохаю тебе, Алінко! Кохаю! З того першого дня і до скону!

І що Сонцю до хмар, дмухне вітровій, зжене хмари, розвіє, розкидає віялом по небі. Сходить Сонце.

Кажан стискає Алінину долоню у своїй руці, підбирає промінчики слів, загублені, розсипані у небі, збирає докупи, у жмут:

— Я готовий заради тебе на все! На все, Алінко! Кохана! Навіть померти. Готовий зректися того, хто сидить у мені, назавжди. Присягаюсь всім, що є у мене, присягаюсь своїм життям: якщо буде нагода, не замислюючись, зречуся свого дводушництва.

Кохання — це Сонце. Народжена нова зірка, наднова. Сонце починає свою впевнену ходу небом. Внизу зелені вишиванки лісів, ланів, різнобарв'я трав, блакить води. Стежками-мережками збігають додолу сонячні промінці, ніжно пестячи ту вишивку, весь білий світ.

Я тобі вірю! — промовляє Аліна. — Я вірю тобі! Бо Кохання — то Сонце!

РОЗДІЛ VI

1. Портрет

Панночко з блакитними очима,

панночко з блакитними сльозами,

як мені хотілося навчитись

бути з вами і не бути з вами.

Іван Андрусяк

Вони вже тиждень зустрічаються. Морва жартує: «охвіційно» зустрічаються, вважаючи себе свахою. Гуляють парками, цілуються, смакують морозивом, розмовляють, сперечаються. Два рази навіть у кіно ходили. Аліні сподобалось. Що було на екрані, тобто самого кіно, вона так і не бачила. Виявляється, закохані не для цього ходять у кінотеатри!

Коли щастя крокує поруч, то навіть не знаєш, як його вірно описати. Воно або є, або його нема. У них воно є, одне на двох. Це коли з півпогляду розумієш того, хто поруч, це коли вечорами над містом, сягаючи хмар, звучить музика гуцульської флояри вперемішку з новою казкою, це коли одного дотику до коханого вистачає, щоб зрозуміти — ти жадана.

Це коли незмінно залишаєшся собою, і світло, яке наповнює тебе зсередини, примушує знайомих зупинятися й думати: щось у ній не так, перефарбувалась, чи що. А все у твоєму внутрішньому наповненні, все лише в ньому. Це коли нема поруч його, і світ починає потроху марніти: сонце не гріє, а пече, вітер не лоскоче, а шмагає, дощ не танцює, а ридає, і час без нього — змарнований час.

У кімнаті незмінно пахне волошками, небесними квітами літа, кавою з присмаком гвоздики, фарбами.

— Ти — моє Сонце, — шепоче на вушко ніжно Сашко

— Я — Сонце! — співає Аліна і зазирає закохано в чорні, чорні очі.

Сонце? На Сонці, кажуть, також є темні плями, від цього воно не перестає бути Сонцем.

Думка написати портрет коханого виникла якось випадково, спонтанно. Аліна любить годинами спостерігати, як Сашко творить, за тим, як він добуває з брили каменю якийсь образ. І що він там може бачити? Те, що й ти на порожньому полотні! Раніше ось таке безділля вважала 6 марнуванням часу. Зараз їй стало байдуже — до сентенцій на кшталт «збагнути незбагненне». Ні, вона ні від чого не відмовлялася, у жодному разі. Вона зробила перерву. Це ніби під час польоту лелек у вирій. Зупинитися на мить на клаптику суші, що одиноко бовваніє серед бурхливих вод та зі всіх боків омивається морем. Зупинитися, не для того щоб озиратися із сумом на минуле, а для того, щоб дивитися тільки вперед. Ковток чистої води для спраглого! Сашко став тою водою.

Аліна пригадала притчу про скульптора, здається, хтось із викладачів розповідав.

— Скульптор у своїй майстерні натхненно й щиро за допомогою долота й молотка обтесував величезний шмат мармуру. Хлопчина, що пробігав повз розчинені двері майстерні, затримався, здивовано спостерігаючи за безглуздою метушнею дорослої людини. Біла хмара пилу й уламки скали розліталися врізнобіч. Людина боролася зі скалою. Дивина та й годі! Через кілька тижнів той самий хлопчина пробігав знову повз ту ж таки майстерню. І аж ахнув від зачудування. На місці мармурової скелі височіла фігура величного страшного лева. «І звідки той чоловік знав, що у камені захований лев?» — подумав скорений побаченим хлопчина.

У кожному з нас, напевне, захований Лев. І тільки справжній скульптор відважиться його звільнити.

_ І в тобі, Алінко, він захований? — не відриваючись від

роботи, перепитує іронічно Сашко, посміхаючись чи то собі, чи то своєму щастю.

— І в мені.

— Тільки мені здається, що там не Лев, а Левиця, дика і небезпечна. То ж роботи у скульптора, ой, як багато. Тут ще й дресирувальник потрібен.

І він із долотом підходить до Аліни, показуючи, що зараз буде робити з неї левицю, як мінімум.

Вона цілує свого Сашка, вона це відчуває. Тільки Сашка. Той, другий, десь там, всередині, причаївся і слухає. Гонихмарник її боїться. Поранений дикий звір, якому сплутало всі карти дурнувате смертне дівчисько, йому, у якого за душею тисячоліття. Аліна мала поводитися дуже обережно, щоб приспати увагу Градобура. Ніщо не діяло ефективніше, аніж дівочі пестощі. Хай Воно почне в ній бачити лишень закохану дурепу. Хоча не так і важко здаватися нею, вона насправді закохана. Однак не дурепа.

Аліна пише Сашків портрет. Насмішила саму себе. Пор-третистом ніколи не вважалася, має спробувати. Людей писати важче, аніж природу. У людині емоції та настрій, а відповідно і тіні на обличчі змінюються чи не щосекунди. Куди там стихіям природнім до тих стихій, що нуртують усередині людини. Сашко сидить, недбало розкинувшись У кріслі, і не зводить з Аліни очей. Вона помітила, що так він може сидіти годинами і дивитися на неї, ніжно і майже безвільно. Він позує.

Аліна пише Сашкові очі. Як можна написати ніч перед світанком? Ніч відчуває близькість світла, воно поруч, за шторкою причаїлося, моргнув оком — і вже світанок. Аліна пише Сашкові чорні очі і думає про Сонце.

Сонце і вночі не спить, воно перетинає лінію горизонту і виринає яскравим Жар-птахом на іншому боці писанки Землі. Все повторюється вкотре: ніжний шепіт ранку, схід Сонця.

Інколи обличчям коханого пробігає тінь. Аліна добре її вивчила. То старий знайомий визирає час від часу подивитися на неї. Як можна писати портрет із двох в одному? Ні, вона пише тільки свого Сашка.

Сонце! Пробігає поруч тінь буревію. Відшумить гроза, впаде дощ і не зачепить його. Воно недосяжне, може тільки пореготати з таких дурних намагань хмари йому нашкодити. Сонце!

Щодня в майстерню забігають Морва з Данилом, попити «фірмового чаю». Після повернення Морвиних батьків із морів здійнялась страшна буча. Хтось із «бдітєльних» сусідів, незважаючи на підкупи-відкупи, таки накапав батькам на доцю.

— От халепа, — бідкається Морва, — обрізання в кишенькових витратах, після дев'ятої сидіти вдома, обов'язкові щоденні відвідини бібліотеки. Мама, не повірите, кожен день у формулярі бібліотеки перевіряє, чи я в ній була, що читати брала, скільки часу провела в читзалі. Слава Богу, не заставляє переказувати зміст прочитаного. Літо, а я, мов пришелепувата, скнію в бібліотеці. Триндець... А знаєш, Аліно, що мої предки ще втнули? Виявляється, то зам'яке покарання — бібліотека. Завтра відправляють нас, ледве впросили, щоб і Данила взяли, у пластунський студентський табір на три тижні. На перевиховання. От і погуляли!

Морву тішить страшно серйозна мармиза Сашка під час позування:

— Кажане, ти схожий на Тутанхамона, — регоче дівчина.

— Чим? — дивується хлопець.

— Сидиш, як мертва мумія, і витріщаєшся на Аліну, дірку в ній продивишся. Ну, Алін, ти і приборкувач. Щоб Кажана до такого стану довести, перетворити лева в кота, то тре' мати неабиякий талант. Слухай, мо' тобі Данила на тиждень залишити на перевиховання, а то він щось остатнім часом чисто від рук відбився?

— Шо? — Сашко ніби серйозно сприймає слова Морви.

— Тю на тебе! Від кохання вже дах їде. Знову кулаками почнеш махати? Не віддам нікому свого Данилечка, навіть Аліні, а то перетвориться з живчика на Тутанхамона, як ото ти. Яка з нього тоді користь?

Так, Морва — то правдива коломийка.

Прощаються на два тижні. Морва жартує: «Проводжають хлопців в армію!»

Телефонує мама. Перевіряє, чи все гаразд, попереджає, що через півгодини забіжить. «Щоб була вдома!» Вона щодня так робить, винюхує-пронюхує.

Мама про Сашка нічого не знає. Хоча як сказати... Поки що щастить, не нарвались. Та це й на ліпше. Навпаки, Аліна старанно «підставляє» їй на очі Петра. От і зараз доведеться попросити того зайти, щоб Петрусь цілком випадково виявився в майстерні, коли мама прийде. Благо, він вдома, тільки-но прийшов від Марти. Петро незадоволено крутить головою:

Таємні агенти, блін. Слухай, Кажане, ти випадково не вампір, а твоя мама, Аліно, не винищувачка вампірів? Ну, як малі діти! Те ж мені Капулетті та Монтеккі, Ромео та Джульєтта. Середньовіччя якесь.

Який він зараз близький до істини, думаючи, що дуже влучно жартує. Сашкові Аліна сказала просто: «Мамі колись один Гонихмарник перепаскудив життя. Вона мене не зрозуміє. Це тимчасово, я щось вигадаю». Сашко лише іронічно-патетично посміхається у відповідь:

— Сумнішої оповіді ви не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти.

Петро ж відповідає Всім маминим уявленням про порядного хлопця. Охайно підстрижений, акуратно, без закидонів одягнений, завжди приємний у спілкуванні, дбайливий, чемний, вихований. До речі, мама Марти також «тащиться» від Петра: уважний, порядний, запопадливий і бла-бла- бла. Якби не халепа з Гонихмарником, тобто мамині фобії (і не лише мамині) щодо цього, плювати Аліні і на Петра,

і на думку мами. А тут не буди лихо, доки в хаті тихо. Осо-бливо знаючи мамину круту вдачу.

Петро з Аліною здебільшого розмовляють про Марту. Марті трішки ліпше, слава Богу. А ось Агнеса Петрівна зовсім змарніла, важко на неї дивитися. За Мартою постійно хтось слідкує — пані Агнеса, Петро, медсестри. Навіть уночі. Наразі — активна реабілітація. Лікарі переконують: час — найліпший лікар.

Батько Марти так і не провідав доньку. У його теперішньої дружини жахливий токсикоз — тож здоров'я майбутньої дитини важливіше, ніж здоров'я майже втраченої. То слова другої дружини, сказані пані Агнесі телефонічно.

Петро ходить, мов у воду опущений. Очевидно, не всю правду розповідає Аліні. Вона не випитує, хлопцеві й так не солодко. Аліні лікарі і далі забороняють заходити до Марти — щоб не викликати погіршення ситуації.

Уночі наснився дивний сон. Вона в Темній вежі. І знову бездумно блукає нею, відчуваючи, що її тут вже не наздога-няють, а просто підстерігають, мов здобич. Та цього разу вона чомусь не боїться. Аліна стоїть перед закритими дверима. На них величезними червоними літерами дбайливо виведено: «Alea jacta est». Вона штовхає двері вперед, вони легко піддаються. .. Що там? Ранок, у шибку вікна стукає Сашко: — Прокидайся, сонько!

Аліна накручує кола стадіону, тримає темп, у вухах шумить вітер. На правому кросі розв'язалась шнурівка. Зупинилася. Відступила з доріжки на траву, щоб не заважати іншим. Подвійний вузлик, як вчив тренер Єгор Вікторович. У вухах зателенькали дзвіночки. Якого милого?

— Сервус, Аліно! — чує над собою чийсь незнайомий чоловічий голос.

Аліна підводиться, озирається. Перед нею стоїть юнак, той самий «стадіонний», зодягнений у біле.

 Той, що носить біле, — мимрить собі під ніс. Вона

не здивована, але трохи збентежена.

їй Що? Не зрозумів? Мене звати Юрко, — він простягає їй руку для вітання, Аліна розгублено простягає свою у відповідь.

Долоня хлопця м'яка і тепла.

— Будеш насіння? — чемно перепитує юнак, виставляючи перед нею торбинку, до половини заповнену насінням гарбуза, і приязно посміхається.

Аліна заперечливо хитає головою.

— У мене до тебе розмова, — пильно вдивляючись в очі дівчини, говорить спокійно, буденно хлопець, мов до давньої приятельки.

Очі юнака дивно мерехтять чи то смарагдовим, чи то волошковим світлом. Так і не скажеш напевне, якого вони кольору.

Трішки не по собі від того мерехтіння. Юрко показує рукою на трибуни:

— Може, присядемо? Поговоримо! Будь ласка.

Аліна стинає плечима і йде слідком. Чи на щось подібне вона очікувала? Ждала, коли він врешті наважиться, і трішки боялась. Аліна, здається, здогадується — хто він. Давненько вона не бачила Юрка на стадіоні, після Карпат, здається, лише один раз.

Аліна трохи нервово глипає в бік хлопця. Може, закластися з ким завгодно: під його блакитною бейсболкою — світле волосся. І вже її фантазія домальовує під теніскою хлопця двійко сніжних крилят. Звуки дзвіночків продовжують лунати у вухах. Татко колись у дитинстві казав, що вони теленькають тоді, коли поруч пролітає янгол.

На трибунах порожньо. Вони сідають на верхній ряд. Кілька секунд Юрко сидить мовчки, немов збирається з думками. Аліна втупилася очима у свої кроси і чекає, що він їй скаже. Видається, розмова не буде простою.

— Приємно з тобою врешті познайомитись офіційно, Аліно. Дещо про тебе вже знаю, дещо зараз дізнаюсь. От, наприклад, знаю, що дуже любиш читати Борхеса. Пригадуєш його притчу «Пекло»? «Через багато років Данте вмирав у Равенні, зневажений і самотній, як кожна людина. Уві сні Господь відкрив йому таємний зміст його життя та праці; зачудований Данте взнав нарешті, хто він є, і благословив свої скорботи. Легенда оповідає, буцімто, прокинувшись, він відчув, ніби отримав і втратив щось незмірне, щось таке, чого ні віднайти, ні навіть розпізнати, бо машина світу надто складна для людського розуму».

Юрко дивиться уважно на неї, Аліна продовжує мовчки вивчати шнурівки на своїх кросах.

— Тільки, будь ласка, не вдавай, що не розумієш, про що я. Гарна робота, Аліно. Це я про Сашка. Я був певен — ти впораєшся. Звірові вернула людську подобу. Дякую! Відділила світло від тіні. Змушений попередити — не варто рухатись далі. Тобто туди, куди зібралась. Машина світу надто складна для людського розуму, Алінко. Навіть для такого гострого, як твій.

— Я вас не розумію? — вичавлює із себе Аліна. Вона нарешті відклеює свої очі від взуття.

Що означає — впоралася? І чому не рухатися далі? І як він знає — куди вона зібралася рухатися, якщо вона не зовсім певна? Не наважується запитувати, бо й сама знає відповіді. Вій читає її, мов відкриту книгу. Це обурливо, як це обурливо.

Вони сидять поруч. Вона заплела руки у вузол і пильно дивиться на хлопця. Уже Юркові стає трішки ніяково. Він не може прочитати жодної її думки, вона здогадалася, що він буде знову пробувати і:

— А тепер і ви мене не розумієте. Правда, неприємно? Навіть янголам не все можна.

Юрко починає весело сміятися. Його сміх схожий на переспів дзвіночків, не можна не посміхнутися у відповідь:

— Я — не янгол! Забагата уява, навіть для художника! Насмішила ти мене. Я — друг. Друг Сашка, кожного, хто мешкає у цьому місті. Дуже сподіваюсь, що віднині твій також.

— Ні, не просто друг. Можливо, ти янгол нашого міста. Якщо в людини є янгол-хоронитель, то чому б і місту не мати його? Га? — мрійливо кидає Аліна.

— Якби ж то! Янголам — легше. їх ніколи ніщо не болить, вони лишень охороняють, стережуть, відвертають. Я ж не завжди це можу зробити, бо я — не янгол. Я — друг. Добрий друг. — Юрко уникає прямої відповіді.

— Гаразд, друже, розберемося з цим згодом! От що я тобі скажу. Друзі пізнаються в біді. Сподіваюсь, ти мені, друже, допоможеш, коли прийде час?

Він мовчить. На лавку, поруч із ними, опускається сірий голуб. І не чорний, і не білий. Юрко набирає в руку насіння і простягає на долоні птаху. Той скльовує все до останньої зернинки і відлітає.

— Не журись, насіння — не просмажене, лиш трішки підсушене, — знову вліз їй у голову, ненавмисне звісно ж. — Допомогти, кажеш?

Юрко дивиться на Аліну з легкою усмішкою на устах;

— Ти надто світла і добра для цього, а там, куди ти збираєшся влізти, забагато тіні.

— Тіні? Чому ж тоді ти нагодував птаха? Він не білий, і не чорний. Він — сірий! Ось ти сидиш на лавці, сонце світить на тебе і народжує тінь. Вона темна, але хіба то її провина? Хоч темна, але вона — твоя!

— Вона не винна — нормальний хід! — схоже, що Аліні таки вдалося вразити Юрка. — Що ж, розумію, відмовляти тебе від того, що замислила — зайва трата часу. Зі мною чи без, все одно наважишся. Тільки добре все обміркуй, пригадай до дрібниць, що тобі розповідала Ірина, твоя мама, з її досвіду, все, що знаєш і чого, як видається на перший погляд, знати не можеш.

Аліна встає з лавки. Він знає її маму. Так, і це також уже не дивує.

Дівчина згори вниз дивиться на Юрка. Він бере торбинку з тим насінням, що в ній залишилося, і кладе до кишені:

— Ще одне, — Юрко стає поряд із нею і зазирає пильно в душу. — Вважай, Аліно. Разом із водою не вихлюпни дитину. Не нашкодь!

Від того смарагдово-волошкового погляду в Аліни аж сльозяться очі, у вухах знову передзвін.

— Бувай, — він тисне їй руку і спускається вниз, прямуючи у бік виходу зі стадіону.

Аліна стоїть, зачудовано слідкуючи за ним, слухаючи, як той передзвін у вухах починає потроху віддалятися. На біговій доріжці Юрко зупиняється. Озирається:

— Щодо допомоги, друже! Я обіцяю подумати, — і вже собі під ніс шепоче: — Класна в Діда онука. Цього разу — то таки вона. Та, яку він не один вік жде. Має силу і про неї вже здогадується. Але хіба не можна без вивертів, Діду? Га?

2. Сліпе Кохання, Божевілля і Час

Радосте моя синьоока,

Моя радосте мила,

Як зоря, що високо

Наді мною спинилась.

Юрій Липа

Зателефонувала пані Агнеса. Лікар врешті дозволив Аліні провідати Марту.

У квартирі пахне ліками, вражає просто сліпуча чистота, мов у лікарні, і тихо та чомусь холодно, наче у домовині. Бр-р-р-р. Аліна аж наїжачилася від відчуття того, що в приміщенні тхне мороком. Марті не ліпше, вона це відчуває. Минуло три тижні, а медицина безсила, і стан хворої стабільно важкий. Дурні лікарські приписи. Мало б ставати краще від слова «стабільно», та чомусь робиться зле при слові «важкий». Агнеса Петрівна мов із хреста знята, лячно на неї дивитися. Марта напівсидить у своєму ліжку. Обличчя бліде, аж синє. Чорне волосся робить лице ще моторошнішим. Карі очі стали більшими і геть порожніми. Аліна сідає в крісло, біля ліжка. Під вікном стоїть сумний та посірілий від туги Мартин німець, тобто піаніно. Штори на вікнах чомусь щільно закриті, у кімнаті горить світло. Годинник на стіні лінькувато і ледве чутно відлічує нудні хвилино-секунди: «Не-так, не-так, не-так».

І справді — все не так...

— Привіт, Мартушко, — витискає зі себе Аліна, зібравши всю мужність у голосі. — Як ся маєш, подруго?

9 Гонихмарник

За спиною стоїть пані Агнеса, схожа на привида, виглядає не ліпше від доньки.

— Угу! Привіт, — ледве вичавлює із себе Марта, навіть не повертаючи голови в бік Аліни.

— Незле виглядаєш, — господи, як ті слова фальшиво звучать, але що тут ще можна сказати.

Петро переконував, що Марті краще, він брехав, щоб не засмучувати її, і мама брехала, і пані Агнеса. Бо якби вона знала, що так все зле, вже б давно тут була, незважаючи на всі приписи ескулапів.

У голосі подруги стільки туги. Отже, Аліна все вирішила вірно. А Юрко ще пробував її відмовити.

Задеренчав хатній телефон. Агнеса Петрівна вийшла в коридор, попередньо старанно прикривши двері кімнати. Аліна розуміла, що то міг телефонувати і лікар, а для чого дочці зайвий раз слухати медично-невтішні теревені. Лікарі навіть не наполягали на госпіталізації Марти. Домашня атмосфера мала б швидше поставити ту на ноги, аніж лікарня. До того ж лікарня не зовсім звичайна.

— Алінко, я рада, що ти прийшла. Я вчора сказала пану професору, якщо мені не дозволять бачитися з тобою, жодних ліків приймати не стану. Поставила ультиматум. Зате у нас цілодобово теперечки чергує медсестра. Накоїла я лиха. Я багато останнім часом сплю. Через ліки, гадаю. «Сон — то справжній цілитель», — стверджує пан професор. Може, і так. Сни, Алінко, то тепер мої друзі. Там я знову повноцінна, можу бачити. Здебільшого мені сниться дитинство, школа. Наша школа і наше дитинство. О, як то мило так спати і не прокидатися. А позавчора мені приснилася ти. Ти стояла на високій горі, одна серед бурі. Лив жахливий дощ, шумував буревій. А ти стояла й усміхалася, тому що не боялась ані грому, ані блискавок. Не боялася дощу, хоча була сама самісінька. Не можна жити тільки в снах, Лінушко. Ех, якби ти мені дозволила тоді впасти, можливо, мені стало б легше, мені... А тобі, мамі, Петрові? Ти б себе ціле життя винуватила у моїй смерті. Пробач мені, будь ласка, за це, якщо зможеш.

Аліна бере Марту за руку, і вони сидять так мовчки. Кожна думає про своє. У кімнату заклопотано зазирає Агнеса Петрівна:

— Алінко, Мартусю, мені слід ненадовго вийти, на годинки дві. Там на кухні Юлія Орестівна, медсестра, про всяк випадок нагадую. Ви тут погомоніть. Доню, ти не втомилась?

— Від лежання, мамо, чи від спання? Ні! — Марта відповідає безбарвним голосом.

Агнеса Петрівна сумно виходить, прикривши за собою двері, згодом замикаються і вхідні.

— Марто, пригадуєш, як колись твоя бабуся Роза розповідала нам різні казки-бувальщини? — Аліна досі тримає Марту за руку. — Ти знаєш, а я віднедавна збираю їх, деякі вигадую сама. Уже й не пригадаю зараз, яку вигадала, яку почула. Хочеш послухати одну?

Марта ствердно киває головою.

— Якось затіяли гру в піжмурки-хованки людські почуття. Настала черга Божевіллю жмуритись. «Один, два...» — почало Божевілля свою лічилочку і рахувало довго-довго. Почуття заховалися — хто де. Розпочалася гра. Першим Божевілля знайшло Лінь, бо через власну ледачкуватість та заховалася зовсім поруч, за каменем. Потім Божевілля почуло, як розмовляє Віра на небі з Богом, тож знайшло і її. Вулкан тремтів від емоцій — зрозуміло, там заховалися Пристрасть та Бажання. Тріумф віднайшовся на Евересті, найвищій вершині світу, недалечко, в затінку, причаїлася

і Заздрість. Егоїзм зі свого вулика прогнали розлючені бджоли — шукати його не мусило Божевілля, сам знайшовся. У плесі озера віднайшлася Краса, що милувалась собою. У свіжій і соковитій траві лежав та мріяв Талант. На дні занедбаної криниці дрімала Журба. За веселкою заховалась Брехня. Лишень Кохання мов крізь землю провалилося. 9*

Ні в океані, ні на небі, ні в лісі, ні в пустелі його не було. Раптом на галявині Божевілля помітило розкішний кущ диких руж, які пломеніли з любов'ю. Здогадалося Божевілля — хто там. І вирішило налякати Кохання. Тож воно тишком-нишком розсунуло гілки куща і раптом почувся жахливий зойк. Тисячі гострих шипів вп'ялися в очі Коханню. Прикро, але Кохання осліпло, стало безпомічним. Божевілля вважало себе винним у цій пригоді. З того часу Божевілля стало вірним поводирем Кохання. Ходять і донині вони разом — Кохання та Божевілля. Деякий час дівчата сиділи мовчки.

— До чого я веду, Мартушко? Зрозумій, поки поруч із тобою будуть ті, хто не боїться тобі дати руку, стати твоїм поводирем, спіймати тебе, коли ти падаєш, доти варто жити... Навіть якщо той поводир — Божевілля. Варто жити, подруго, коли поруч є ті, кому ти потрібна, кому потрібні твоя присутність, твоє слово, твій сміх.

— Ти говориш зараз про сліпу Марту чи про сліпу Любов? — Марта пробує жартувати, й Аліна розуміє, що варто продовжувати далі.

— І про одну, і про другу. У тебе є мама, є я, є Петро. У мене є батьки, ти і Сашко.

— Сашко? Ага, так, той хлопець, що врятував мене. Про нього Петро розповідав. Він тебе кохає. І ти його також? Правда ж. Хіба можна такого хлопця не кохати? Не розумію, Лінушко, чому ти його від пані Ірини ховаєш?

— Що, Петро накапав? А ще кажуть, що у жінок язик мов помело?

— Аліно, не з'їжджай із теми!

— А я й не з'їжджаю! Те, про що я тобі зараз розповім, не знає ніхто — ні Петро, ні моя мама, ні тато, не все знає навіть Сашко. Це стосується Кохання, отого сліпого. Спочатку це все може видатися божевіллям. Але колись люди гадали, що і Земля пласка, а те, що вона майже кругла і крутиться навколо Сонця, вважалося святотатством. Я розповім тобі дещо, а ти будеш вирішувати — божевільна я чи закохана. А може, і одне, і друге.

Аліна розповіла Марті все. Спочатку про маму та Ігоря, бабусю-травницю, про мамину родину. Про Сашка-Кажана, про Гонихмарника.

— Тепер я розумію, Алінко, чому ти мені розповіла легенду про Божевілля. Ти справді божевільна. Закохатися в такого... Господи, Аліно, воно таки сліпе, те кохання! Що ж ти будеш далі робити? Ти хіба не розумієш, що ви не можете бути разом. Він ніколи не належатиме лише тобі. Я ж тебе знаю: ти не зможеш ділити свого Сашка зі ще кимсь чи чимось. А якщо в тебе народиться син? Ти що, хочеш померти?

Марта від почутого сіла на ліжку, перейшла майже на крик. На обличчі дівчині заграв рум'янець. Гарний стрес для хворої! У кімнату перелякано зазирнула медсестра в білому накрохмаленому халатику і в такій же шапочці:

— Марто! У вас все гаразд? Нічого не трапилося? Що за крики, дівчата?

— Юліє Орестівно, то я галасую — не стримала емоцій, не звертайте уваги. — Марта вертає в свою звичну позу.

— Марто, вам не можна хвилюватися. А ви, — звертається до Аліни, — маєте піти. Хворій такі емоції протипоказані.

— Знаєте шо, Юліє Орестівно, якщо Аліна піде, то я розкажу мамі, що ви на кухні палите. Не забувайте — у мене прекрасний нюх, як для сліпої. Ну, вижене вас мама, де ви ще зможете на дурняка такі гроші заробляти? Вийдіть із кімнати і зачиніть за собою двері.

— Та я, я... Це ж тільки краще для вас! Тому що...

Марта сердито перебиває медсестру:

— Цить! Хто платить — той замовляє музику!

Медсестра, вся зблідла від хвилювання та щойно почутого, виходить із кімнати.

Дівчата починають голосно реготати.

— То ти мене, Аліно, хвору-нещасну, приречену довела! Уже на людей починаю кидатися. А ще годину тому думала, що помираю. Ти мені скажи, що робити станеш? Ти точно ненормальна.

Аліна якусь мить мовчить, ніби вирішує дилему чи варто зараз казати подрузі те, що вона замислила, але без Марти та затія не варта ніц:

— Таки щось маю зробити. Та без твоєї допомоги, Мартушко, ніяк.

— Боже, Аліно, що може сліпа немічна істота? Мені б хто допоміг.

— Хто зна, може те, що я замислила, і тобі допоможе?

Коли Аліна закінчує говорити, кімнату наповнює тиша, і вони сидять мовчки, здається, вічність. Насправді минуло лише пару хвилин. Нарешті озивається Марта. Голос звучить дуже серйозно і навіть трішки урочисто:

— Алінко, я мушу подумати.

— Згода, ти маєш все обміркувати, тому що в разі удачі — назад дороги не буде, розумієш, про що я? Врешті — то твій вибір, тільки твій, — Аліна, ніжно пригортає до себе Марту. — Знаєш, а я думала — ти мене пошлеш після почутого.

— Та що ти, Лінушко. Тепер я мушу жити! Бо в мене з'являється вибір! Точніше, вже є!

Знову повернувся той сон. Сама й не знає, який він? Учора її лякав, а сьогодні? Вона падає, падає вниз із верхівки вежі, мов осінній лист. Аліна вже знає, хто її зіштовхує, вона розгледіла його обличчя ще в Карпатах. Аліна розуміє, що могла б і не втікати, бо не боїться його. Уже не боїться. Але то гра, і в ній такі правила. Вона піднімається вкотре на вежу. І знову падає. Не долітаючи до землі, легкі й міцні руки-крила підхоплюють її. Аліна встигає розгледіти обличчя рятівника. Вірніше, рятівниці. То блакитноока дівчина із салатовим волоссям, її знайома, навіть приятелька. Вона з нею щоранку бачиться у люстерку, у ванній. І вона останнім часом їй дуже подобається.

Аліна йде вранішньою львівською літньою вулицею. Сонце ще не надто високо, щоб зуміти зіпсути зі своєю приятелькою-спекою настрій. Просто гріє. Уже серпень. Чомусь літо завжди так проходить — стрімко, чвалаючи босими ногами теплими калабаньками, струменіючи з неба скажено палаючим Сонцем, підморгуючи хитро вишнями-черешнями, чорноокою смородиною, червонобокою полуницею, суницею, порічкою, малиною... Тоді приходить сливопад, абрикосовій, неперевершені запахи кавуна та дині. На те воно і літо — щоби бути ось таким пекуче-нестримно-нестерпним, щоб згодом взимку снитися. Ніжно й терпко, як оті перші яблука-зеленушки, які так настирливо обривають діти, не даючи їм змоги дочекатися осені. І коли взимку ти п'єш липово-шипшиновий чай зі смородинним варенням, чи малиновим, чи абрикосовим, чи ожиновим, ням-ням, то ти направду п'єш літо, щедре і багате. Яке ось так дбайливо залишило по собі знимку, таку смачну, правдиволітню пам'ять.

Аліна йшла таким ще свіжим Стрийським парком і думала, думала, думала.

Сьогодні вранці при вході на стадіон її чекав Юрко, у голові закалатали дзвоники. Він звично потис їй руку і промовив дуже серйозно, майже пафосно:

— Сервус, Аліно! Я — згідний! Коли?

Двері Мартиного помешкання звично відчиняє пані Агнеса, яка аж світиться від радості. Вона ніжно пригортає до себе Аліну й шепоче:

— Спасибі, дитинко, за Марту. Завдяки тобі вона вернула до життя. Байдуже, що ти їй вчора сказала — головне, знайшла потрібні слова. Дякую, серденька

Аліна відчуває, як її щоки стають вологими від дотику до обличчя щасливої матері. Весь простір у квартирі заполонює

музика Мендельсона, улюблений композитор Марти. Те, що спочатку вона сприйняла за радіопередачу, брехунець із кухні, виявляється вправним віртуозним гранням Мартушенції. Марта знову грає: чарівно, впевнено, спадають звуки легким водоспадом на тіло, і воно аж терпне від тої сили. На серце — і те щемливо тріпоче в грудях, мов впіймана пташка, яка знає, що навіть якщо не вирветься з тенет на волю, не перестане нею снити. На душу — чаром мелодії, що запевняє: кожен має крила, крила надії, віри, любові. І ті крила в найважчі моменти життя рятують тебе, виносячи на собі, навіть із самого пекла. Тільки мусиш вірити, чекати і вірити, насамперед у себе і в любов.

Вони так стоять кілька хвилин, тепло обіймаючи одна одну. Зболена душа матері, яка мало не втратила найдорожче у своєму житті, і молода дівчина з дивакуватим зеленим волоссям, ладна за своє кохання битися до останнього. Аліна розуміє — Марта згодна. Коло замкнулося.

— Мам, приготуй нам щось смачненьке, будь ласка, — просить Марта.

— Так-так, дівчатка, авжеж, розмовляйте. Не стану заважати, — заметушилася пані Агнеса.

— Завтра, Аліно?

— Добре, хай буде завтра!

— А як бути з мамою? Вона мене до тебе на всю ніч не пустить, нізащо.

— Не журись, Марто, я чай принесу заспокійливий. Класна штукенція. Заварить Петро його пані Агнесі, і вона проспить міцним сном до ранку.

— Ти знаєш, Алінко, мені сьогодні нічого не снилося. Я просто спала. Отак, ніби моя душа зависла під стелею кімнати, сумно оглядає її й до ранку висить над своїм тілом. Що це? Гротеск?

— Це ти колись Коельо перечиталася, ось таке й ввижається. А може, душа стереже тіло? Боїться, сердешна, щоб ти знову якоїсь дурниці не втнула, — іронічно зауважує Аліна.

 Жартуєш? Еге ж! Так от, знай, навіть якщо з нашого

задуму нічого не вийде — я все одно буду жити. Досить удавати із себе мученицю. Тим більше, у мене є ви і музика. Можливо, за руку водять Кохання та Божевілля, але рятує його Час, старий немічний Час.

— Час? — перепитує Аліна і пригадує своє химерне видиво.

— Так, час. Невже ти не чула притчу про час і кохання?

Аліна заперечливо хитає головою.

— Ти ба, не всі ще казки зібрала? Тоді слухай! Додаток до колекції. Посеред океану, на одному розкішному острові, мешкали людські цінності, добрі й погані, лихі й прекрасні. Та трапилося горе, несподівано острів почав затоплюватися водою. Усі цінності, сівши на свої кораблі, повтікали геть із небезпечного острова. Залишилась тільки Любов. Вона не могла залишити милий її серцю острів. Вона ж бо Любов! Ну, так! Трішки божевільна. Та коли острів вже майже пішов під воду, то і Любов вирішила нарешті, що мусить рятуватися. Та ніхто з тих, хто пропливав мимо, не захотів взяти її до себе. Багатство не мало місця на своєму кораблі через надмір скарбів на борту. Сум був певен, що присутність Любові буде лишень відволікати його від бажання постійно сумувати. Гордість через свою пиху не стала навіть слухати Любов. Радість так веселилася, що і не почула благань Любові. Відчай закрався у серце Любові — невже це кінець? Вона сіла на краєчку суходолу, який ось-ось затопить вода, і гірко заридала. Аж раптом почула чийсь спокійний голос: «Поїхали зі мною, Любове, я врятую тебе!» То був старий сивочолий дідусь. Він довіз її до суші, до нової домівки. Любов красно подякувала старому. Та коли дід відплив і був вже далеченько, згадала, що забула запитати ім'я рятівника. «Хто був цей благородний Старий? Ви не знаєте?», — запитала вона в Знання, яке мешкало поруч. Знання усміхнулося і відповіло: «То був Час, Любове! Тільки Час насправді відає, якою важливою в житті є Любов!»

— Гарна притча, Мартушко!

— Знаю, що гарна! Щоб зрозуміти себе, інколи не потрібні ні ліки, ні гроші, а тільки час, старий добрий час. У мене його тепер достатньо.

— Таки правда! Слухай, Мартусю, ти казала, що з Петром переговориш, як він — згідний?

Марта усміхнулася:

— Він заради мене готовий у дідька лисого повірити, гори догори дриґом перевернути. Петро не зрадить. Але хто зна, чи у все це повірить?

3. Пастка

Ті, хто кохають Сонце і Радість,

Одружуються на тінях.

Щоб не розчаровуватись у промінні...

Костянтин Мордатенко

Обідня пора. Тато чаклує у своїй майстерні. Має термінове замовлення. Ірина та Аліна сидять на кухні. Не навчилася і досі Аліна спілкуватися з мамою дипломатично, тому все починає, як завжди, зопалу:

— У мене до тебе прохання, мамо. Чи не змогла б ти позичити мені на вечір свій оберіг? Будь ласка. І ще мені потрібні оті трави, які можуть вберегти житло від втручання до нього сама знаєш чого чи кого, — Аліна не опускає очі додолу, вона знає, має бути все чесно.

Сказане донькою — просто відро криничної води на голову Ірини. Аж подих викрало. Вона кілька секунд приходить до тями, чуючи, як її тілом шалено швидко забігали мурашки. Ірина в один момент перетворюється на примару: вся фарба з обличчя втікає, навіть із губ. Нарешті здатність дихати вертається:

— Господи! — голос тремтить, мов осиковий лист на вітрі. — Алінко, доню! Як це? А Петрусь? Я тебе нікуди не пущу. Чуєш? Залишайся вдома. Зараз я зателефоную таткові. Усе, ти їдеш навчатися до Англії.

Ірина схвильовано схоплюється з місця. Треба діяти, щось робити.

Аліна хапає Ірину за руки і садовить перед собою:

— Мамо! Стій! Я вже не маленька. Знаю, що роблю! Я не збираюсь нікуди тікати. Чуєш? Будь ласка, дай мені те, що прошу. 3 твоєю допомогою чи без, я це зроблю. Звичайно, можу сама спробувати створити оберіг. Але, боюсь, що він буде недосконалим, як і поки що мої знання про це. Будь ласка, мамо!

Ірина через силу заштовхує в себе ридання, голос тремтить:

— Обереги? О, так. їх важко робити і довго. Я позичу тобі свій. А трави? Звісно, я тобі дам трави. — Ірина раптом починає кричати. — Градобур був у твоїй майстерні, ти дозволила йому зайти? Що ти наробила, дитино? Хто він? Божевілля, знову те ж саме, вкотре те ж саме! Господи! — думки матері хаотично перестрибують одна за одну. — Є такі трави, що можуть його трішки стримати, але не дуже довго, день-два, бо сила їх невелика. Доведеться кожного вечора обсипати кути. Що ти задумала, Аліно? Я піду з тобою, бо маю досвід спілкування з отакими.

Ірина вдруге робить спробу встати, Аліна знову перехоплює її руки і майже силою садовить жінку на місце:

— Ні, мамо! — майже кричить Аліна. — Заспокойся! Це не твоя війна! Якщо хочеш, щоб усе було зроблено вірно, слід робити самому. Ти вже один раз начудила. Перепрошую за грубість. Я буду не сама. Обіцяю! Петрусь завжди поруч.

Ірина сполохано дивиться на доньку. Навіть тоді, коли ставала на герць зі своїм Градобуром, менше боялася. Тому що вона потерпає тепер не за себе. Господи, що ж це коїться?

— Ти не знаєш, із чим маєш справу, Алінко! Навіть я добре не знаю! Благаю тебе, дитинко, відступися! — Ірина перелякано хапає дівчину за руки. — Скажи, що замислила?

Юнка заперечливо хитає головою. Вона не скаже! Ірина бачить майже металічний блиск в очах доньки, Аліна однаково зробить по-своєму.

— Донечко моя! Ми з татком тобі змогли б допомогти. Поміркуй добре, я прошу, люба! — Ірина благає, Ірина просить. — Ми з цим вже мали справу, розумієш. У нас є досвід...

Ірина пригортає Аліну до себе. Несамовито засильно стискає її до хрускоту, цілує, мов прощається з донькою. Аліна не витримує:

— Гаразд, мамо! Я прийду сьогодні додому, до вас ночувати. Ми сядемо вкупі на таку собі нараду сімейну і все обміркуємо. А зараз я мушу рятувати Петруся, ти ж знаєш — він у небезпеці. — Аліна вдається до хитрощів, а що залишається робити? — Тільки пообіцяй мені, мамо, не шпигувати за мною.

— Якщо о шостій ти будеш вдома — обіцяю. На, візьми мій оберіг, дай його Петрусеві. Так-так, ще трава, також бери, хай Петрусь у себе вдома пообсипає всі кути. Не смій заходити у свою майстерню! Чуєш? Біжи, попередь Петруся і відразу додому.

Аліна ствердно киває головою, схрестивши пальці на руках у себе за спиною.

Ірина вже більш спокійно додає:

— Хто тобі допоможе, Аліночко, як не батьки?

Аліна стоїть за дверима квартири і шепоче:

— Той, що носить біле, мамо! Той, що носить біле...

В Аліни в запасі кілька годин до шостої, поки мама не почне «діяти».

Повертає до тата в майстерню. Слід позичити і в нього оберіг. Майже все розповіла татові. Нічого не випитував. Знав, що намарна справа перечити дочці, все одно зробить, як замислила. Такі заперечування чи втручання можуть лише нашкодити. Аліна майже благає батька якимсь чином затримати маму до ранку вдома. Василь погоджується: «Коли не можеш допомогти, тоді ліпше не заважай, не пхайся». То його життєвий принцип. Здається, саме в тему. Василь зараз на замовлення робить герб одному аптекарю, тож дістати ліки «для сну» не проблема. Трав'яним чаєм дружину не надуриш.

Сутінки кволо спадають на місто. Вони безвільно запускають свої прохолодні руки в липкий гарячий асфальт. Аліна сидить у кімнаті, зосереджено продумуючи кожну деталь. Не вмикає світло. У кімнаті ще трохи видно. І хоча речі вже втратили свої кольори, та не втратили різкості, не набрали розмитості. Світ у майстерні ставав сіруватим. Марта вже у Петра. Все складалося поки що добре. Мама Петра на дачі, зателефонував тато — Ірина спить, йому вдалося її вкоськати. Сашко має повернутися з аеропорту. Його батько їхав на місяць до Італії по роботі, син проводжав. Знайомитись із Сашковим батьком не мала ніякого бажання, принаймні, поки що. Поставила чайник. Аліна має напоїти Сашка чаєм. Мама Марти заснула від кухлика такого ж через п'ятнадцять хвилин. Засвистів чайник, хату наповнив аромат духмяних трав, навіть запах заколихував.

Аліна підійшла до вікна. Сашко лежав на дахівці й рахував зорі.

— Привіт, Алінко! Чому не підійдеш? — не підводячи голови, говорить Сашко. — Почув тебе вже давно.

Вона навіть не помітила, як він з'явився, настільки заглибилася в роздуми. Голос хлопця звучить досить кволо. Це трішки непокоїть Аліну. Може, здалося чи спека?

Аліна сідає поруч. Сашко навіть не повертає голови в її бік. Він дивиться на зорі. І здається, що зараз важливішим, аніж спостерігати за тим, як засвічуються на ще не зовсім темному небі зірки, ніщо не може бути.

— Привіт, коханий! Як справи? Провів батька? — питає Аліна, стараючись надати своєму голосу вдаваної буденності.

Сашко ніби й не чує цього питання.

— Мені сьогодні приснився дивний сон, Алінко! Відколи познайомився з тобою, дивні сни вже стали звичними. Але цей таки насправді дивний. Мені наснилося, ніби я помер. І моє тіло лежить кволе й усіма покинуте на Вершині світу. Я загубився там. Гонихмарник бере мене на руки, вірніше, моє тіло, пригортає до себе і плаче. Гонихмарники не вміють плакати, Алінко. Як ти гадаєш, що означає той сон і чому тебе не було поруч? Не відповідай. Звідки тобі знати? То ж мій сон і тільки мій, чи не так? І все ж, Алінко?

Сашко різким рухом сідає, стискає своїми руками аж до болю зап'ястки дівчини і просто впивається в неї очима. Але то не Сашко, вірніше, то не тільки Сашко, то Гонихмарник. Тінь. Він старається прочитати хоч однісіньку думку в її голові, хоч малюсінький натяк на страх чи збентеження. Аліна з маминого досвіду знає — він може бачити в темряві та він не в силі читати її думки, бо в неї є те, про що львівський Гонихмарник і не здогадується. Авжеж, вона лишень чергова здобич для всесильного повелителя хмар.

Стільки історичних віх прошуміло тим містом із того часу, як він тут оселився. Він колись знав про ті різні штуки-обереги, замкнені для зчитування душі. Але хіба то тепер актуально, у тому урбанізованому світі. За пару століть звик до німої покори, легких перемог. Такі й лише такі жінки траплялися на його шляху. І тут раптом ця дівчина. Із самого початку був проти того, щоб зв'язуватися з нею. Ой, не дарма підсунув її Юрко, не дарма. Відчував — у ній забагато світла. Це те саме, що людськими очима без пуття дивитися на сонце. Можна осліпнути. От той бовдур Сашко й осліп. Так, у ній забагато світла і ще чогось такого, про що він раніше ніби й знав, та з часом забув. Найгірше інше — вона наглухо зачинена для нього. Це так, ніби мати в руках дорогу красиву книгу. Усередині з прекрасними ілюстраціями-оздобами, навіть кожна буква у тій книзі дбайливо виплекана в надзвичайному узорі. Хай навіть ти тримаєш ту книгу біля серця, можеш покласти її на стіл, на полицю, та не в силі прочитати з неї ані слова, бо написана

вона чужинською мовою. Ти не розумієш жодної думки, не розпізнаєш жодної букви.

Халепа/ Як ти в неї не вчитуйся, воно, стерво, дивиться на тебе своїм ніжним волошковим поглядом, і навіть ти, пень трухлявий, мимоволі починаєш забуватися-закохуватися.

От і зараз — спершу начебто наполохано піднімає та опускає вії... І все, Сашко очманів та вже готовий за неї померти, Гонихмарник це відчуває. А от на що ладна вона заради нього? Чому не спитає? То ніц. Захотів Сашко нову цяцьку — стане дівка йому коханою дружиною, тільки б до її тіла добрести, а там... Скільки ж у ній сили, справжньої, не лише жіночої. Він відчуває ту силу і водночас боїться її. Одне тішить — оте дурне емансиповане дівчисько навіть не здогадується про це, переводячи такий дар на свою мазанину-писанину. Нічого, він терпляче жде свого часу. Бо коли вона народить йому сина, то яким великим і сильним він стане, дякуючи своєму новому рабу. Новий раб! Тільки те єдине й тішить у цій халепі, бо Кажан правдивий тобі не король ночі, а баран — коли на неї дивиться.

— Алінко, де ти була? — перепитує вже Сашко.

Аліна бере його голову у свої руки, цілує його очі, промовляє ніжно-ніжно:

— Я завжди поруч, коханий! Бо він врятував твоє тіло, а хто врятує душу?

Гонихмарник уважно слухає ту дурну бесіду. До чого тут душа?

Вони лежать на теплій дахівці. Голова до голови. Права рука Сашка й ліва Аліни заплетені у вузол.

— Коли я дивлюся в небо, інколи згадую Маленького Принца? Чи був він насправді? Як ти гадаєш, Сашо? -

— Звичайно, був! Принаймні, у світі Екзюпері. Письменник відкрив для нас свій світ, познайомив із Маленьким Принцом. Важко, напевне, наважитися відчинити чужинцю двері у твій світ, твій вимір. Відкрити і боятися, що тебе не так зрозуміють чи засміють. Знаєш, більшість людей так і живе. Маючи в серці страх, що тебе не так сприймуть. Не за канонами чи скрижалями вигаданої кимсь моралі. Живуть за замкненими дверима, виряджаються в одинакові маски. Тільки одиниці наважуються ходити без масок. «Диваки» — безнадійно гукає вслід світ, коли має паскудний настрій. «Ненормальні» — верещить юрба, глибоко в душі заздрячи. А ті, кого той світ називає диваками, вони і рухають землю, не даючи їй затхнутися, як старе болото, що заросло ряскою й перетворилося на суцільний сморід. Диваки, люди без масок, без личини. Вони, мов ті живі струмочки, що наповнюють драговину з моралістики, марноти і маргінесу, вдаваного гламуру цілющою водою. Ти мій струмочок, Алінко, з живою водою. Дякую, що ти є.

Небо стає темним-темним, мов найтемніший агат, і лише свічки-зорі мерехтять у ньому, місяця сьогодні немає. «На канікулах або у відпустці», — жартує Сашко.

Аліна відчуває — час.

— Коханий, вже пізно. Мені завтра рано вставати. Творчі справи. Хочеш чаю, мама передала, новий рецепт. Кажуть, після нього сняться тільки веселкові сни.

— Можна, — говорить Сашко.

Аліна приносить чай. Сашкові й собі. У неї геть інший. Сашко одразу випиває свій.

Чай направду дуже смачний, хлопець просить ще. Аліна про всяк випадок приносить ще один.

— Сашко, любий! Скажи, можна в тебе в майстерні поставити свій етюдник. Завтра вранці прийдуть майстри ремонтувати кондиціонер, а в мене і так тісно, що б його часом не потовкли.

Сашко переносить у свою майстерню мольберт і етюдник із картиною. Страшна важкість у ногах ледве тримає хлопця на плаву. Він відчуває — його очі майже злипаються. Літня спека, напевне, дає так про себе знати. Сон навалюється на нього дев'ятим валом. Як добре, що у нього

[є Алінка. Ось і зараз — вклала в ліжечко, приголубила. І він вже не Сашко і не Гонихмарник — він світ...

Чай подіяв швидше, аніж сподівалася Аліна. Вона й сама не знала, якого дідька заставила притягти сюди мольберт із полотном «Двері». Діяла майже інтуїтивно, коли Сашко згадав про розчинені двері. Чомусь тоді подумалося. Так-так, але ж привідкриті двері можуть виявитися не тільки входом. У тюремній камері також є двері. Вхопилася за ту думку, як за щось важливе, і вже не відпускала її. Вона глянула на сплячого Сашка, тоді на годинник. Пів на одинадцяту.

Тепер до себе і чекати. Неквапом, щоб не сполохати Гонихмарника, виходить через вікно майстерні. У своїй обсипає всі кутки, вздовж стін аж до вікна тим зіллям, що дала мама. Коли це робить, відчуває, як на грудях під футболкою пульсує її оберіг. Він насправді живий, наче частинка її серця, і навіть струмує в його ритмі — чітко, мов годинник на стіні зі своїм тіканням. Пульсація стає чіткішою і врешті Аліна відчуває, як у якийсь момент із нього вихлюпуються сила та тепло, вливаючись у кожну клітинку її тіла. Стоїть зачудовано та слухає, як та сила чи то енергія струменіє руслом її тіла, просочується і в руки, аж до кінчиків пальців, і в ноги — млосно лоскоче п'яти. Оте сило-тепло вплітається в кожну волосинку на голові, завмираючи насторожено на кінчиках. І борони, Боже, комусь зі злими намірами зачепити її, одного дотику до цієї сили вистачить, щоб спопелити нападника.

Аліна розбудила ту прадавню силу, що, як видається, завжди жила в ній, ще до народження, пестливо передаючись із покоління в покоління материнською ниткою, і врешт опинилася в її руках. Отже, бабусі, прабабусі, всі жінки з родини десь на підсвідомому рівні знали про цю силу, але боялися її. То була небезпечна сила, вони змусили її дрімати і вона чемно ждала свого часу, лише інколи кволо даючи знати про себе.

І дочекалася.

Аліна сидить у темній кімнаті біля заштореного та зачиненого вікна, через шпаринку позираючи на дах. Впевнена, Гонихмарник сьогодні все ж вийде із Сашкового тіла. Після ось таких філософсько-важких розмов він завжди вилітав із тіла хлопця на кілька годин, подихати. Приблизний його розпорядок вже вивчила. Час від часу Аліна зиркає на електричний годинник, що блимає на кухонному столі.

00:45.

Ніби легкий вітерець пролітає дахівкою, шкрябаючись об неї. То Градобур. Вона його бачить. Як тоді, у Карпатах, зуміла розгледіти. Ніч на мить стає ще темнішою, потім той морок розсіюється. Знову звична нічна тиша. Аліна ще п'ятнадцять хвилин сидить у тиші, прислухаючись до ночі. Чи, бува, не надумав вернути? Нічого не змінюється. Бере мобільний, телефонує. Через мить двері її майстерні розчиняються, у помешкання заходять дві німі постаті, які рухаються навмання. Вища підсвічує собі дорогу мобільним, веде за руку меншу. Двоє простують до Аліни, яка бовваніє незворушно на тлі вікна.

Це Петро і Марта.

Петро натягує на шию Василів оберіг. Руки хлопця тремтять, це помітно в блідуватій підсвітці від мобільного, все робить мовчки. Аліна відчуває і Мартин страх. Сама вона напрочуд спокійна. Мовчки перебираються через вікно, тоді на дах, і от вони в майстерні Сашка. Світла не вмикають. Доведеться все робити швидко, наосліп, невідомо, коли істота надумає повернути. Підсвічують собі мобільними. Марту Аліна садовить біля мольберта. Відкидає в бік шмат тканини, який недбало прикривав полотно на мольберті. Тоді обсипає травою квартиру попід стінами і перед дверима. Лишає необсипаним простір під вікном — безпечний вхід для Градобура. Там вона обсипле згодом, коли пастка зачиниться. Виймає з кишені мамин оберіг і вішає його на шию сплячому Сашкові. О, так. Тільки людині оберіг не може завдати болю, навпаки, боронить його від втручання зайд. Вони з Петром розвертають за рухом сонця небом тіло Сашка, голова хлопця тепер на місці ніг, ноги на подушці. Петро стає біля вимикача, все заздалегідь продумано. Коли Аліна крикне, він має його ввімкнути. Про всяк випадок Аліна «виписує» сухою травою довкола нього ще й захисне коло.

Друга година ночі. Сидять мовчки. У темряві і напрузі, здається, чути, як калатає серце в кожного. Дріботить у Марти. Вона звикла до темряви, однак передчуття Незворотного заставляє кров шумувати швидше тілом. Петрове серце гупає набатом, бо страх, затиснутий у лабетах відчаю, вдаряє в тім'я. Лише Аліна не відає, що з нею. Бо те млосне тепло, яке влилося в неї, зробило її на диво спокійною.

Раптом ніч стає ще темнішою, морок за вікном густішає, робиться в'язким, мов гаряча смола. Щось влітає в майстерню, зачепивши її своїм вогким плащем-вітром. Аліна добре бачить його, не він один такий зрячий у темряві. Вона має все робити швидко. Аліна цілими жменями вивалює на підвіконник трави-обереги, потім обсипає простір під вікном, з'єднуючи його з обсипаним щедро простором кімнати. Знає — Гонихмарник вже добре розгледів людей, які чекають на нього в кімнаті. Усіх, крім Аліни. І це його відволікло, як і гадала. Ті, що стояли-сиділи перед ним, для нього не цікаві зовсім, і його страшенно дивує їх присутність. Що вони тут роблять посеред ночі і в темряві? Це й дало можливість Аліні закінчити роботу. Краєчком ока вона помічає білу пляму, що промайнула дахівкою. Юрко дотримав слова.

«Петре, вмикай світло» — несамовито горланить Аліна. Загоряється світло. Погляди Аліни і Градобура зустрічаються.

Аліна зловісно усміхається: — Привіт, любчику! Ти — у пастці! У кімнаті здіймається жахливий вітер. Гонихмарник не тільки не може потрапити в тіло Сашка, тому що хлопець лежить неправильно. Він не в силі навіть доторкнутися до входу в тіло. При кожному доторку його обпікає вогнем, несамовито-боляче відштовхує. Страх заполонює все єство. Поранений звір набагато небезпечніший від просто ситого задоволеного життям хижака.

Петро сидить у своєму колі, обхопивши обличчя руками. Він не може дивитися на те, що відбувається в майстерні, бо такого не буває. Це все сон, моторошний сон.

Марта відчуває, як мокрий вітер ширяє над її головою, крісло разом із нею перекочується кімнатою. Щоб не злетіти, до болю в руках вчепилася за нього. І тільки Аліна стоїть, дивлячись напружено на свою картину, ніби не помічає рейваху, що панує довкола.

Двері на картині починають рости, вони заполонюють весь простір полотна. Двері привідкриті. Градобур розпачливо виє, він хоче вирватися на волю, бо відчуває, що вже знесилений і, якщо зараз не попаде в чиєсь тіло — загине, пропаде вічна душа. Бо вічні також колись помирають. Його душа розпадеться в тій кімнаті на тисячі холодних росяних крапельок.

О, тут хлопець на підлозі, немає, правда, зовсім часу питати у нього дозволу на те, чи згоден він прийняти у своє тіло ще одну душу. Але то такі дрібниці в порівнянні зі смертю чи тим, що його чекає після неї чи не чекає. Одного разу він вже порушив обітницю, коли в тому селі, назву якого зараз і не пригадає, за злочин стратили його раба, у тілі якого він жив. Мусив рятуватися і вселився в тіло прапра прадіда Кажана. Невже історія повторюється? Вихор розганяється і знову завиває від болю — ще один пекучий удар отримує від хлопця чи від того, хто його стереже-оберігає. Від люті його танець стає ще безжаліснішим. Аліна хапається руками за підвіконник, щоб не впасти від того смерчу, що витанцьовує в центрі кімнати. Марту зі стільцем тиснуло в стіну між шафою та холодильником, мольберт із картиною перевернуло. Але картина-двері не впала на підлогу, вона лежить майже в ногах Марти. Гонихмарник бачить тільки один вихід — втеча через вікно. Знову невдача. Він перелякано вдаряється об щось м'яке та таке ж пекуче, як і сили, що обороняють Сашка і хлопця в колі. Градобур знесилено сповзає додолу і тільки тепер помічає, що вся кімната замурована, всі стіни наглухо замкнені.

Пастка.

А посеред всього цього жаху стоїть вона, люто дивлячись на нього.

Вона його бачить, бачить і хоче вбити.

Відьма!

І то не була проста собі дурнувата відьма-побрехуха з картами. Прадавня сила живе в отій дівчині. Він це давно відчував. Виявляється, що про це знає і вона. Обвела навколо пальця. Він уже одного разу зустрічався з тою силою. У тому селі, звідки втік, жила така одна. Вона його тоді також заледве не вбила, бо порушив правила, захопив невинну душу, тобто без дозволу захопив її. І та, сільська, була така ж сильна, але не така мудра. Він тоді втік. Та не тепер. Ця не дасть утекти.

Градобур майже мертвий, знесилений від боротьби, змалілий. Він повзе долівкою квартири. Якщо вже розсипатися росою, то подалі від її очей. І раптом натикається на двері в підлозі, справжні привідкриті двері. Вони його не обпекли і не відкинули. Ось де він заховається. За дверима. Хоча двері здаються доволі знайомими, та згадувати, де він їх бачив, немає часу, як і роздумувати про те — чи бувають двері в підлозі.

Відьма рушає зі свого місця. Вона стискає в одній руці те лихо, що завішене у неї на шиї, а іншою перед собою держить пекучо-ядуче зілля, яке так гидко пахне. Ще півкроку, і вона кине його на майже добитого Гонихмарника, і тоді смерть. Він, не роздумуючи, падає у двері і...

Аліна нахиляється над картиною і трішки недбало кладе пучок трави на двері. Звір у пастці.

У хаті жахливий розгардіяш: потрощені меблі, друзки посуду» розкидані книжки, одяг. Аліні до цього байдуже. Вона сідає перед картиною.

Аліна чомусь озирається на вікно. Біла постать бовваніє на даху, і їй здається на мить, що вона там бачить ще когось, мов у тумані. Та про це думати і довго розглядатися немає часу, скоро третя. Гонихмарник може загинути. Вбивати нікого, навіть Градобура, вона не збиралася. Вона не ловець душ, навіть вічних. Як казав Юрко — не вихлюпнути з водою дитину...

— Що ж, тепер давай поговоримо, любчику! Ти, напевне, зрозумів, що втрапив у пастку. Тепер впізнав картину? Лише творець дверей здатен вирішувати, куди вони ведуть. — Аліна поблажливо посміхається. — У тебе лишилося мало часу. Вбивати тебе не збираюся. Поки що! Звичайно, якщо ти пристанеш на мої умови — житимеш далі. Тобі для животіння потрібне тіло смертної людини. Сашка ти не отримаєш, він зрікся тебе, Петро не погодиться. Та є гарна альтернатива — це моя коліжанка Марта. Так-так. То жінка, одна з тих, які для тебе в житті так багато значать, правда, лишень, мов паливо чи їжа. Тебе не вчили, що за все на світі слід розплачуватися? Рано чи пізно. Спробуй стати жінкою. Можливо, тобі і сподобається. І цього разу я пропоную стати рабом у тілі жінки. Така собі плата за життя. Попереджаю, без вивертів, тому що я — поруч і слідкую за тобою. Ага! Деякі формальності. Марто, ти згідна?

— Так, я згідна! — говорить тремтячим голосом дівчина.

— От бачиш, як класно. Усі ритуали збережено. Вона — згідна! Сашко від тебе відмовився. Тепер чекаємо від тебе згоди, або помреш. Вибирай! І Аліна бере Марту за тремтячу крижану руку.

Марта сповзає з крісла на підлогу. — Ну, що ж, я зараз відкрию твої двері й відійду вбік, щоб тебе не шандарахнуло цього разу від мене. Коли ти перебував у тілі Сашка, то не міг це відчувати. Тіло людини як громовідвід, а так хто зна — можливо, без людського тіла сила землі тебе відразу вб'є.

Аліна забирає з картини пучечок трави і відходить до вікна. Якусь мить нічого не відбувається. Час спливає.

Усе, ніхто йому не допоможе. Він у пастці. Це її картина і її двері. Це — темниця! Як він благав всі сили, що жили в тому місті, на допомогу — ніхто не прийшов. Точніше, їх хтось тримав, не допускав до цієї кімнати, хтось могутній і сильний. Через нього ніхто не пробився.

Безвихідь.

З картини виливається на волю тонюсінька цівочка світла. Вона мерехтить від блиску лампи, на якусь мить зависає в повітрі і починає наближатися до Марти, до того місця, де в людини сонячне сплетіння. Це триває лишень декілька секунд. Все. Промінчик згас, він у Марті.

Гонихмарник став жінкою, чи то жінка вперше стала Гонихмарником.

Петро зривається з місця, підбігає до Марти, допомагає їй піднятися на ноги. Марта стоїть збентежено.

— Марто, розплющ очі, — чи то наказує, чи просить Аліна.

— Господи, як багато кольорів та світла! Алінко, я бачу! Я знову бачу!

— Звичайно, бачиш, — говорить Аліна. — Я знала.

Лікарі ж попереджали, що шанс прозріти в Марти таки є, щоправда, лишень примарний один відсоток... Будемо вважати, що то він. Стрес, переживання і все таке. Хе! Бо як по-іншому то людям та собі пояснити?

РОЗДІЛ VII

1. Межа

По рівній грані двох світів ідеш.

Що, наче скло, невидима і гостра.

І тягне, рве глибинами без меж

Одкрите серце ненаситний простір.

Олег Опьжич

Коли Петро з Мартою пішли, Аліна кинулася до Сашка Той спокійнісінько продовжував спати. Гармидер, який тільки-но панував у майстерні, не розбудив його. Якесь недобре передчуття закралось у серце дівчини. Та Аліна не встигала зачепитися за найменший його прояв. Відчувала себе вкрай виснаженою, спустошеною, напівживою. Тільки тепер відчула, що її тіло гойдає, мов на човні під час шторму. Дівчина добредає до вікна, спирається рукою об підвіконник, сідає на нього.

У тілі продовжує палахкотіти вулкан, магма тече її жилами. Світанок своїм легким крилом обвіває тіло, пригасаючи той жар, який щойно заледве не спалив Гонихмарника. Аліна сидить, заплющивши очі Марево того, що тільки-но тут відбувалося, видається сном. Вітровій, мокрий, холодний, вологий, пекучий, який щойно крутив-вертів їхніми долями і своєю також, вже у безпечному місці. Чи в такому і безпечному? Чи не краще було просто вбити Градобура? Та чи мала вона право вбивати його? Питання, стільки відразу питань. О, так! Клята сила природи речей, яка надто складна для людського розуму, про яку так любить згадувати Юрко. Аліна могла зробити Градобура бранцем свого полотна, могла дозволити ти померти на підлозі. Вона не зробила цього. Бо то не її робота чи вже її? Чому написала ту картину, з дверима?

Була сама не своя, коли писала. Так. І написалося саме тоді, коли познайомилася з Кажаном-Гонихмарником. Ні, мама не вгадала! Ті сни — то не втручання Градобура. Вона сама писала свої полотна. На рівні підсвідомості, мов захист, розуміючи, що вони їй знадобляться. Так, це не лише картини забагато в них стихійності, можливо, саме це і приголомшує глядача. Художня цінність? Хто зна! Напевно, саме в цьому вона? Все складно і все просто водночас. Може, відповіді на всі ті питання знає Юрко?

При згадці про юнака у вухах зателенькали дзвіночки.

— Сервус, Алінко, — почувся поруч голос.

Аліна розплющила очі. Поруч на підвіконні сидів Юрко. Вигляд мав жалюгідний. Білий одяг весь зім'ятий та брудний. Обличчя теж не ліпше від одягу — все якесь змарніле, синці під очима. Скоріше нагадував хулігана з Левандівки, ніж янгола.

— Що трапилося? — нервово питає Аліна. — У тебе такий вигляд. Поки ми були там, ти...

— Тс-с-с... Не варто. — хлопець втомлено відмахується. — Уже все гаразд. Ти — молодець.

— Я тобі дуже дякую, Юро. Якби не ти, ми не змогли б...

Дівчина здивовано вмовкає, тому що Юрко починає сміятися. І сміх той такий, як завжди, у відповідь не можливо не посміхнутися.

— Ти смієшся? — запитує здивована дівчина.

— Я майже нічого не зробив. Це все ти, Аліно. Ти довела вкотре стару і чомусь для вас, людей, банальну істину: те найцінніше, що ви маєте, найчастіше відкидаєте. Що, надто моралістично звучить?

— А машина світу, Юрку, про яку ти так любиш теревенити? — іронічно-втомлено озивається Аліна.

— Вона тут ні до чого. — Юрко говорить серйозно, навіть дещо пафосно.

Юнак вмовкає, робить спеціально паузу, чекаючи відповіді.

— Геть інше? — трішки розгублено перепитує.

— Все просто і складно водночас. — Веде втомлено хлопець. — Хіба є щось сильніше від любові? Так, любов прощає і бореться до кінця. Зазвичай вона перемагає, коли ти впевнений у ній і в собі теж. «Бог — це любов», — кажете ви. А якщо людина створена на подобу Творця, то виходить, що і людина — то любов. Дехто це знає, дехто шукає відповіді все своє життя, дехто собі живе, не замислюючись над цим, бо для чого. У кожного своя дорога до розуміння, інколи одного життя замало. Заради любові вмирають, їй присвячують геніальну музику, полотна, вірші, романи! Людство донині пам'ятає ім'я коханої Данте, тому що Беатріче живе в його віршах і зараз. Вона стала його пеклом. Та вона стала і його раєм. Кохання. Можна кохати по-різному. Навзаєм. А можна, як Петрарка. І таке частенько буває. Просто, до скону. Хочеш заперечити, сказати, що він мав боротися за свою Лауру, як оце ти? Гадаєш, він не пробував? Думаю, вона також кохала, тільки чоловіка та своїх дітей. Бог — то любов, Алінко! Хіть, пристрасть, розкоші — то не любов, то все для тіла, не для душі. Яку ватру розпалиш у собі — таким буде і світ довколишній. Людина — то храм божий. Можна напустити в нього крамарів і шарлатанів, можна вимостити долівку соломою та розвести свиней або перетворити в болото. А можна в храмі поставити вівтар і впускати до нього всіх стражденних. Хоча то може бути і бібліотека, куди за водою пізнання прийдуть спраглі, чи картинна галерея, яка шокуватиме, вражатиме, тішитиме, веселитиме. Все у твоїх руках, що ти створиш — храм чи прихисток для стражденних, дім розпусти чи корчму. Хоча ви, люди, так любите нарікати на Бога, переводячи стрілки, типу: «Все в руках божих». Тож той вибір, який ти робиш щодня, щохвилини, впливає не тільки на твою долю, він впливає на долю цілого Всесвіту. Бо кожна жива істота є найціннішим гвинтиком в отій складній машині світу, важливо все — слова, думки, мрії, сни... Знаю, що кажу.

Аліна, широко відкривши очі, слухає Юрка. Майже всі її домисли він щойно повторив. Вона здогадується — хто він.

— Ні, ти не янгол! — витискує із себе Аліна. — Ти розумієш людей і не судиш, застерігаєш — так, але не караєш. Ти також, як і ми, страждаєш і журишся, робиш помилки, правда? Яка я дурна, чому раніше не здогадалася! Так, Юрій-Змієборець, символ мого міста, його покровитель. Але не зовсім він, правда ж. Ти не янгол. Ти...

Юрко трішки сумно усміхається та ствердно киває головою.

— І місто має душу.

— Безсмертну, — випалює Аліна.

— Сподіваюсь, що так! — Юрко посміхається сумно, самими очима.

— А хто я така? — Аліна втомлено закриває очі, потім рвучко хапає Юрка за руки. — Невже, як і ти, не вповні людина? Ота сила в мені, що... то ж не лише...

Дівчина затинається на півслові. Юрко ствердно хитає головою.

— І любов також, Аліно. Заспокойся, ти — людина, навіть дуже людина. Ти виграла щойно бій, а попереду... Зараз тобі треба відпочити, виспатися і набратися сил, — говорить Юрко, старанно підбираючи слова. — Це ще не все, Алінко. Ти допомогла Марті і Градобурові. А от твій Сашко... Це набагато важче, ніж розділити дводушника, повернути Сашка додому. Пригадуєш слова мами про душу Ігоря, яка заблукала? Та з Кажаном, тобто із Сашком, може трапитися гірше — надто висока плата за свободу. Він порушив клятву. А зараз сходи додому, заспокой маму, відіспись перед... Я побуду із Сашком.

Аліна кричала, заперечувала, однак Юрко таки переконав її. Це легко зробити, коли твій супротивник хоче бути переконаним.

Сни для Аліни перестали бути нереальністю вже давненько. Вони перетворилися на подорож у якесь Задзеркалля. Настільки реальну, що вона могла пригадати не лишень всі

дрібнички, які у сні оточували її, а й запахи. От і цей сон, один із таких. Думала, що прийде додому, заспокоїть маму, виспиться, відпочине. Яке там!

Аліна лежить у долині, між горами, і дивиться на зоряне небо. Стожари над головою, холодні і далекі. Але зорі не дуже яскраві, бо ще не ніч, а тільки вечірні сутінки перед гнітом темряви. Чуже небо і чужі гори. Вона тут уперше. Аліна не знає цих гір. Вона встає й роззирається довкола. Долина порожня, зі всіх сторін її огортають гори. Високі чужі гори. Це не рідні Карпати. Вони нависають більш поважніше, мовби пишаються своєю величчю. Ні травинки, ні перекотиполя, ні моху. Під ногами щось хрускає. Але ці гори таки знайомі, десь вона їх уже бачила. Аліна нахиляється, підбирає кусень гілочки, що хруснула у неї під ногою. Поруч ані дерев, ані кущів, порожнеча. Тоді звідки тут ця деревинка? Вона уважно вивчає те, що в руках. Аліна холоне від побаченого. Це не гілочка, це кістка тварини, якоїсь дикої тварини, яка померла тут. Вона відкидає гидливо кістку вбік.

Дівчина йде долиною. Під ногами час від часу хрускотить. Важко дихається, кожен крок дається нелегко, ніби хтось перекрив повітря. Так буває високо в горах. Йде обережно, щоб знову не наступити на щось неприємне. Попереду в сутінках бовваніють обриси трьох каменів. Вона має до них підійти. Дивиться лишень під ноги, раз по раз зиркаючи в бік каменів. Її погляд вихоплює щось схоже на камінь, однак доволі круглої форми, ледве не перечепилася через нього. Аліна присідає, щоб краще роздивитися, брати це в руки не ризикує. У горлі пересихає, і зойк застрягає там. Це не камінь, це людський череп. Вона добре пам'ятає уроки анатомії у школі. У них викладала його Марія Федорівна, колишній лікар-хірург. Господи, як вона смакувала отими розповідями про довершеність людської будови, співаючи дифірамби людському черепу, крутячи ним перед носом у приголомшених дев'ятикласників. Смакувала дрібничками на кшталт: чим відрізняється череп людини від черепа

мавпи або свині. Аліна після цього аж до ранку наступного дня їсти не могла: оті «дрібнички» маячили перед очима. Тож відрізнити череп людини від навіть мавпоподібних могла легко.

Куди ж це її занесло? Вирішила рухатися швидше, дідько з ними, з тими кістками. Відчувала, часу в неї обмаль, от-от прокинеться. І раптом Аліна наштовхується на перешкоду, невидиму перешкоду, яка не пускає її далі. Залишилося зовсім небагато, камені майже поруч. Раптом камінь, той, що посередині, оживає, озирається. Це не камінь! Це її Сашко, затиснений між двома каменюками, загнаний у пастку. «Алінко! Це ти? Забери мене звідси!» — кричить зі всіх сил Сашко, а вона, мов статуя, стоїть і не може нічого вдіяти, їй зась до нього.

Аліна відкриває очі. Вона прокинулась. Тепер знає — те, що сказав Юрко, правда: Сашко застряг, йому самостійно не вибратись. Й у всьому винувата вона. Всіх врятувати не можливо? Дівчина глипає на годинник, що висить над ліжком. Друга година дня.

З кухні чути голоси. Заходить на кухню. Видно, що була сварка, мама татові ніколи не пробачить того, як він приспав її. Навіть розкішний букет волошок не рятує ситуації. Мама ображена і на тата, і на доньку. Аліні байдуже, не до цього зараз. Озивається телефон. Мама бере слухавку і демонстративно виходить із кухні.

— Доню, все гаразд? — збентежено запитує тато.

— Майже. Закладаюся, що це телефонує пані Агнеса, тому що...

Аліна не встигає договорити. У кухню вбігає збуджена Ірина.

— Марта, Марта... Васильку, Алінко! Наша Марта прозріла. Тільки що Агнеса телефонувала, дівчина знову бачить.

Василь дивиться допитливо на доньку, схоже, вона це знала.

Аліна повернула мамі всі трави, обереги. Сказала, що Гонихмарник поїхав до Італії. Тож бідкатися вона тепер не має потреби. Якщо не вірить, може передзвонити Петрові, а ще краще — навести довідку в «Аеропорту». Там їй підтвердять, що пасажир Дякун відлетів учора пополудні в Рим.

— А приспати тебе, мамо, ми з татом мусили, щоб ти йому не натовкла на дорогу пику. Зараз я йду до Марти, потім до себе в майстерню. Можеш стежити за мною, перевіряти, телефонувати куди завгодно. Мені байдуже. Все! Па-па, батьки.

По Ірині видно, що та вірить. Та Аліна добре знає свою маму. Зараз засяде за телефон і все-таки переконається, що донька не дурить. Хай переконується, вона майже не збрехала.

Зараз не до цього. До Марти таки варто зайти, мама обов'язково перевірить, телефонуючи Агнесі. Та й показати свою типу радість чи здивування також слід.

У майстерні біля Сашка сидить Петро. Каже, що йому зателефонував якийсь хлопець, попросив його підмінити. От він і тут вже зо дві години. Сашко спить, не приходить до тями. По Петровій мармизі видно, хлопець наляканий. Аліна налякана не менше, але її мучить геть інше. Вона не може пригадати щось важливе, яке так запопадливо ховається від неї в пам'яті.

— Слухай, Петре, побудь ще із Сашком. Я піду зроблю собі каву, а то мої мізки закипають.

Петро ствердно киває головою. В очах приятеля співчуття.

Аліна робить каву з гвоздикою, так, як любить Сашко

На очі потрапляє етюдник. Вона бере його в руки, відкриває. Між сторінками натикається на шовкову косицю й торопіє. Вона пригадала. Гори. Сон. Учора Сашко сказав їй, що у своєму сні ледве не залишився на Вершині світу. Господи. А ці гори, з її сну? То не Альпи і не Карпати, то — Гімалаї. Вона бачила їх в альбомі Реріха «Мій Тибет». Авжеж. Боже, яка дурепа. Гора Світу, Вершина світу, це ж не образний вислів! Гора Кайлас, гора свастики, центр світу.

Аліна включає Інтернет. Входить у пошукову систему Читає: «Поле Долини смерті всипане кістками — сюди ходять вмирати йоги, сюди ходять за осяянням, очищенням і отриманням таємного знання. Ось тільки повертаються далеко не всі і далеко не в тому психічному стані, у якому вирушали: вважається, що в Долині смерті душа проходить своєрідний суд, і грішне або безглузде життя тут обривається».

О, Господи!

Останнім часом вона так живе — інтуїтивно, і навіть у снах. Якби хтось їй ще півроку тому сказав, що таке станеться, інтуїція замість розуму — ніколи б не повірила. Але який інтелект, здоровий глузд у силі оце пояснити? Вона рухається навмання. Її Сашко зараз у пастці, і коли вона рушить йому на допомогу, хто зна — чи не залишиться в тій пастці навічно. Все має свою ціну. І воля також?

2. Правдива Легенда

Кохання — як вода — плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Леся Українка

Аліна підходить до вікна. Теленькають у голові дзвіночки. На дахівці жде її Юрко. Аліна знає, попереду дуже серйозна розмова. Бо прийшов час йому їй дещо пояснити, а не патякати вкотре про любов чи про машину світу.

Юрко підходить до вікна, сідає поруч на підвіконник. Такий, як завжди, не такий, яким бачила вранці. Той, вранішній, подобався більше, здавався справжнішим. Цей також поруч, але видається трішки чужим, як і годиться вічному.

— Аліно, перестань! Я — не вічний. Поки живе моє місто — живу і я. На жаль, і міста помирають, як люди, — ледь чутно говорить хлопець.

Аліна відчуває, як із серця тихенько виливається розпач та злість:

— Юрку, допоможи нам. Ти вже один раз допоміг!

— Я не допомагав.

— Як не допомагав? Сьогодні вночі.

— Я не допомагав! — з притиском говорить Юрко. — Ти сама все зробила. Я лишень спостерігав і пильнував, щоб інші не втручалися.

— Інші? Хто інші? — вона здуріє від тих запитань.

— Повір, тобі, Аліно, краще поки що не знати. Правила одинакові для всіх — ніхто не має права втручатися. То між тобою і між Ді...

Юрко несподівано затинається на півслові. Якихось пару секунд вони мовчать. Знову дурнуваті загадки і почнеться одвічна маячня про машину світу, тобто заскладну для її розуму. Тьху! Аліна майже скорботно промовляє:

— Між мною, кажеш, і Дідом? Бачу, що вгадала. Ну, нічого — здається, всі пазли врешті складаються в картину. Та начхати зараз на це, і на тебе, і на твою машину світу! — Аліна майже кричить. — Верни мені Сашка! Чуєш? Якщо не можеш допомогти, то хоч підкажи — що робити? Бо те місце, де зараз Сашко, — страшнюче. Звідти рідко хто вертає. Як туди дістатися?

— Так, як туди потрапив Кажан, — спокійно відповідає Юрко, наче не чує її люті. — Я тебе попереджав про небезпеку. Душа твого Сашка розривалася між двома клятвами: даною Гонихмарнику і тобі. Біда з чесними людьми. Душа заблукала чи, проходячи очищення, заблукала. Уже й сам не знаю. Думаю, що не випадково.

— Не випадково? Думаєш? Ти ж усе знав. Скажеш, ні? Не ховай очі. Мені байдуже, що ви з тим пришелепуватим старим замислили. Поверни Сашка, а то... Бо я не розлючена, Юро! Поки що! Тільки трішки сердита і раджу мене не доводити. Запитую чемно, майже: «Якого милого ти сюди приперся, якщо і не думаєш допомагати?» Знову мені будеш байки про велич любові розповідати? — Аліна сердито свердлить поглядом Юрка.

Тому стає не по собі:

— Я не приперся, а прийшов! — майже виправдовується Юрко. — Допомогти фізично не зможу. Чесно, якби навіть і хтів, бо я не всесильний. А ось розповісти дещо корисне — запросто.

Аліна його лякає, Юрко поруч із нею почуває себе майже як перед Дідом. Яблуко від яблуні... Декілька секунд обдумує, як почати розмову:

— Було це дуже-дуже давно. Жила собі в одному українському селі родина характерників. Ніхто не знає, коли і як вона взялася, тільки та сила завжди передавалася в родинному дереві — від батька синові, з передвіку чи що. Могло бути в родині декілька дітей, та то байдуже, бо сила сама вибирала, кому дістатися. Ішов час, міняв карту світу, нещадно шматуючи її. Та для родини характерників нічого не змінювалося. Вони вірою й правдою служили князям, потім козацькому війську. Для таких усе є робота. А сила та велика й могутня. Певне, знаєш, хто такі характерники?

Аліна ствердно киває головою.

— Багато чого вони вміли. — продовжує Юрко. — Потрібний чоловік той характерник, особливо у війську. Навіть колись спеціальні школи для отаких обдарованих дітей організовували, щоб вдосконалюватися. Ти ж сама знаєш, мало мати талант — треба його вдосконалювати. Це зараз ваші вчені довели, що звичайна людина використовує лише чотири відсотки своїх психічних можливостей. Характернику при народженні відкривалося аж 20, а навчання цю цифру стрімко збільшувало.

Але зараз не про це. Так от, заблукав одного разу козацький загін із характерником Остапом в одному з поліських сіл. Там гріх не заблукати, навіть сьогодні. Ти ж знаєш! І характерницькі штучки не допомагали, бо в тих прадавніх лісах діяли свої закони і владарювали власні сили. їхали козаки, здавалося, добротною лісовою дорогою, і раптом вона просто щезла, розчинилася. Геть нічого не зміг вдіяти характерник Остап, сила його не слухала. Загін тиждень блукав пралісом, а вийти на дорогу чи хоч на котрусь живу душу так і не вдавалося. Ще щастя, що не потонули в болоті.

На сьомий день у лісі раптом почули ніжний прекрасний спів. Кинулися стрімголов вони на пісню і зустріли молоду вродливу дівчину. Аж роти повідкривали від побаченого. Русяве довге волосся, блакитні очі, чарівний голос. Правдива тобі мавка. Дівчина збирала чорниці і співала. Портрет дівчини тобі, Аліно, нікого не нагадує?

Юрко майже весело дивиться на Аліну і перечіплюється через її сердитий погляд:

— Красуня вивела загін із лісу до свого рідного села. Знесилені та зморені такою несподіваною вилазкою, козаки тиждень зализували рани. А характернику Остапу ну ніяк не йшла з голови ота дівчина-полісянка. Настав день від'їзду. Характерник Остап відмовився вертати додому. Попросив передати батькові, що згинув у болоті чи пропав, хоча знав — не повірить старий. Та знав й інше — і дня не проживе без дівчини. Хотіли козаки силоміць вести хлопця із собою. Та хіба з характерником таке втнеш? Перетвориться на кота чи сокола — шукай вітра в полі. Козаки допомогли своєму побратимові посвататися до юної полісянки Ярини. Як годиться, за звичаєм, може, не зовсім поліським, та щирим, українським. Козаків селяни вивели із села на центральний гостинець, і щоб повернутися назад і відраяти характерника Остапа, мови не було. Село зі всіх боків підпирав ліс. А поліська дорога — гонорлива та непередбачувана жінка — то з'являється, то зникає. Ось так. Зажив Остап зі своєю Яринкою в коханні та злагоді.

Страшенно лютував батько характерника Остапа, де ж це бачено — проміняти козацьку славу, гідність і надсилу на бабу! Прокляв свого сина старий. Обірвався начебто рід характерників, тому що через батьківське прокляття в родині Остапа не мали народжуватися діти. Та щось пішло не так. Бо, певно, у того, хто зветься Богом, геть інші плани. Кх-кх... Між тим, з того часу народжувалися з покоління в покоління в родині Остапа самі дівчата і то лишень однісінька дитинка.

— Юрко, — перебиває Аліна юнака, — отже, прокляття насправді існує?

— Як тобі сказати? Хм! Знаєш, Аліно, взагалі прокляття — то насправді лише побажання максимально сильного покарання за допущений гріх. Старий характерник вважав, що його син не тільки зрадив своїх побратимів, а й пору-

шив четверту Божу заповідь — шануй твого батька і твою матір. Не думаю, що то було чисте прокляття. Швидше — бажання відплати за образу. Та через це рід сина Остапа жив лишень поборюваннями. Певне, старий характерник мав на меті геть інше. Та в поліському селі, окрім родини Градобурів, інших так званих нечестивців не знайшлося. Ось так зрикошетило. Та сила характерницька не змарнувалася, ні. По глупоті своїй у ті давні часи вважалося, що тільки хлопчики можуть ставати справжніми характерниками. Характерницьку силу треба вміти розбудити. Тож поки що вона розмінювалась на доволі легкі примітивні розваги. Дівчата ставали знахарками, звідкись знали назви невідомих трав, мов би ті трави з ними розмовляли, вміли лікувати травами, і то дуже добре. Звичайно, мама передавала талант дочці. Та то було зайвим, бо в дочці при зачатті вже жила сила. Прокидалася вона десь у шістнадцять-вісімнадцять років.

Та це не все. Оті Градобури. Гонихмарника просто вабила сила жінки-характерниці, хоча і він вповні не розумів, що тут до чого. Але мрія мати силу не полишала душу дводушника ніколи. Градобур чув ту силу, прагнув володіти нею. Жінка-травниця, вважаючи себе лишень знахаркою, бридилася дводушництва, відчуваючи нутром лихі наміри, темний підступний бік того. Гонихмарник мстив завжди однаково — зводячи зі світу чоловіків характерниць. Це не допомагало. Бо жінки виявлялися напрочуд вірними, навіть по смерті коханих. І досі тривало б оте поборювання, коли б одна з дівчат не закохалася в правдиву душу дводушника, а потім зуміла втекти від Градобура. Вона зберегла своїй дитині повноцінного батька. І донька, яка згодом народилася в люблячій родині, чи не вперше за всі роки бідування-митарств жінок-характерниць виросла в гараздах і в кохані, маючи в собі не тільки вроджену силу, а й любов двох батьків, що живило її силу світлом і добром. А це, я скажу тобі, дуже-дуже важливо. Та від долі не втечеш.

У житті доньки з'явився Гонихмарник. Але цього разу Градобур програв. Господар тіла закохався в дівчину. І вона в нього теж, на жаль.

— На жаль? — запитує Аліна.

— Так. На жаль для Градобура. Бо в дівчині прокинулася сила, і зупинити її вже не зможе ніхто.

— Ти думаєш, у мені є та сила? — перепитує Аліна. Декілька секунд вони мовчать.

Першою озивається Аліна:

Мені в дитинстві мама розповідала стару легенду про козака, мого прапрапрадіда, якого покарав Бог за те, що той прокляв свого сина. І мені здається зараз, що це не зовсім легенда. Тому, скажи мені, друже, кого ти називаєш Дідом?

— Тії сама щойно відповіла. А я? Як завжди, банально — не маю права втручатися. — Юрко простягає руку. На долоні зелений дубовий листочок. На дотик холодний і м'який. — Ти — мудра дівчина. Поклади листочок собі до кишені, коли будеш подорожувати, він допоможе. Це щось типу компаса. Старий тебе жде.

Аліна роздивляється листочок, стинає плечима, кладе його до кишені. Коли підводить голову, на підвіконні порожньо, ніби нікого й не було. Тільки у вухах лунає знайомий передзвін, що віддаляється.

Дівчина стоїть якусь мить, обдумуючи почуте. Ото наговорив. Вертає назад у майстерню. Заварює собі мамин заспокійливо-сонний чай, щоб заснути, швидше заснути. Чай має пару хвилин настоятися. Треба піти подивитися, як там Петро із Сашком. Аліна підходить до вікна Сашкової майстерні, зазирає в кімнату. За кухонним столом, поклавши голову на схрещені руки, спить Петро. Поруч із ліжком Сашка на кріслі сидить Марта, спиною до вікна, і читає книжку. Сліпа Марта читає книжку, вірніше, Марта примусила Гонихмарника читати книжку. Це трішки розвеселило Аліну. Сашко спить. Пополотніле обличчя хлопця майже зливається з білою наволочкою подушки. І якби не чорні

брови, що майже псують ту білизну, та темний сніп волосся то здавалося б, що то лише подушка. Усе без змін. Марта озирається.

— Привіт, Марто! Що ти тут робиш?

— Зателефонувала Петру, ти ж знаєш — я хвилююсь і за Сашка, і за тебе. Алінко, то я в усьому винна. Якби не...

— Перестань, Марто, ти не винна. Не картай себе. Якщо хтось має в чомусь себе звинувачувати, то тільки я. Марто, а як же тебе мама відпустила?

— Ніяк! Вона спить! Після мого чарівного прозріння-зцілення ніяк до себе прийти не може: то обдзвонює всіх знайомих, то хапається за валер'янку. Довелося дати їй заспокійливе у вигляді чаю від пані Ірини. — Марта посміхається.

— Марто, цим зловживати не можна, — майже весело говорить Аліна. — Але я рада, що ти поруч. Можливо, мені знадобиться твоя допомога. І допомога Гонихмарника.

— Згода! — Марта ствердно киває головою. — Алінко, тобі зараз так важко. Мені ж соромно зізнатися, але я майже щаслива, тому що можу знову бачити. Тому що поруч коханий, моя мама, ти.

Пауза. Трішки незручна пауза...

— А як себе поводить Градобур? — переводить розмову на інше Аліна.

— Ніяк! Мовчить! Наляканий! По-моєму, він не тільки тебе боїться, мене не менше, — відповідає Марта.

— Звичайно, бути жінкою — то новий досвід для Градобура. Коли виникнуть проблеми у спілкуванні, знай — я поруч. — Аліна розвертається, збираючись піти до себе:

— Я за чаєм. Зараз повернусь. Розбуди тим часом Петра. Аліна вертає до своєї майстерні. За чаєм і ще за чимсь.

Вона щось забула, інтуїтивно це відчуває. Але от що? Юрко говорив, що все не просто так, все взаємопов'язане.

— Полотна також, — говорить сама собі.

Так, «Двері» залишилися в майстерні Сашка. Слід взяти із собою «Пошматоване небо».

— Допоможи мені, Марто, візьми картину, а то з нею і термосом перелазити через підвіконня не зовсім зручно Аліна передає картину Марті і застрибує в майстерню Сашка.

Петро стоїть розгублено біля стола, чухаючи потилицю і незадоволено позіхаючи. Не знати, що йому нашептала Марта, та в хлопця настрій кепський. Йому вчорашньої чортівні вистачило, а тут друга серія вимальовується.

Аліна сідає за кухонний стіл, відкриває термос. Вона поп'є чаю і подумає. Часу на роздуми мусить вистачити.

Чай випито. Аліна торкається рукою свого оберега, і раптом трапляється те, на що вона і сподівалася. Вона знає, що їй робити.

— Так, Марто, Петре! Ліжко із Сашком сунемо на середину кімнати. Ось так. Добре. Мартушко, візьми два крісла і постав з обох боків ліжка. Там, де ноги. Угу! На них ці дві картини. Немає значення, яка справа, а яка зліва. — Аліна киває в бік «Пошматованого неба» і «Дверей». — Петре, стань позаду картини, за спинкою крісла, позаду цієї картини. Та ні! Позаду «Дверей». Можеш поки що не зажмурюватися.

Петро бурчить невдоволено щось собі під ніс. Зараз не до нього.

— Мартушко, слухай уважно! Ти маєш бути одним цілим зі своїм Гонихмарником, можливо, тобі доведеться робити те, що зазвичай роблять Гонихмарники. Не журися через те, що не маєш досвіду. У твого квартиранта його аж забагато. Слухай його інстинкти — вони не підведуть. Нічому не дивуйся, ні про що не запитуй. Я також зараз рухаюсь навмання, мов сліпий у чужій, навіть ворожій оселі. Марто, будь готова до несподіванок! Ти стоїш навпроти картин, щоб там не побачила, не лякайся і не дивуйся. Коли прийде твій час діяти, я дам знати.

Петро стоїть із жахливою гримасою на обличчі. Чи то верхнє світло так спотворило його лице? Тільки зараз його блідість гарно конкурує з блідістю шкіри Сашка.

— Петре, стоїш там і не рухаєшся. Руки поклади на картину Коли я крикну «Замкнути двері», просто перекинь її додолу» і все — просто перекинь, можеш навіть зверху сісти! І ні в якому разі не втікай, — суворо говорить Аліна.

— Не журись, Алінко, він не втече. Я простежу.

Страх холодними обценьками стискає Петрове серце. Заперечити або по-доброму огризнутися в Петра не вистачає сили. Ніколи не думав, що жінки можуть бути такими. Вони також бояться. Он у Мартусі руки тремтять, правда, це ледве помітно, стиснуті губи аж побіліли. В Аліни жоден м'яз на обличчі не здригнувся. Готична статуя — на обличчі все беземоційно пласке... Та то машкара — за нею заховано вир почуттів і навіть страх, готовий вирватися на волю. Тільки він буде вириватися не переляканим зайцем, а щонайменше торнадо — це факт. Він учора переконався.

Аліна відчуває — чай починає діяти. Вона лягає поруч із Сашком, правою рукою міцно стискаючи оберіг. У лівій затиснуто дубовий листочок, що його дав Юрко. К-о-м-п-а-с... Втома важким обрусом опускається на повіки. Аліна засинає.

3. Та, що прийшла від Сонця

Ми вдвох, колись,

гасили сонце

і поцілунками

в далеку праніч

засвічували зорі.

Юрій Коломієць

Аліна опинилась у безчассі. Її оточувала мла. Точніше, це був порожній світ — у якому нічого і нікого, поки що лише вона. Вона та мла, немов безмір'я перед створенням світу. Ні ночі, ні дня, ні неба, ні землі. Тут Аліні не подобається, тому що довкола пустка. Та це поки що. Відчувала, якщо хоча б на мить тут затримається, то вже буде не сама й товариство може виявитися не з приємних. Це — станція перенаправлення, так її для себе назвала. Перехід між світами чи реальностями. Яке зрештою це має значення, як і те, звідки їй про це місце відомо? Десь із надглибини підсвідомості. Аліна у сні закриває очі і міцно стискає в руці дубовий листочок. Витісняючи з голови всі людські думки. Та сила, про яку торочив Юрко, компас, має її привести туди, де вона зараз мусить бути.

Дівчина розплющує очі. Тисячі сонць вдаряють у зіниці. Стільки сонця, тут стільки сонця. Воно на відстані простягнутої руки, величне і величаве, зовсім не пекуче, лишень дуже яскраве. Дурні книжні істини лізуть у голову. Сонцепоклонниця, язичниця, поганка! Вона жене їх геть, кудись на задвірки душі. Хай посидять там. Вони зайві. Є вона і є її Сонце... Вона нарешті зважується підняти на нього очі, відчуваючи трепет та майже побожність перед всемогутністю вогняного дива, створеного кимсь. Сонце крутить колесом у блакиті, віддаляючись від неї сваргою. «Вогонь для життя, вода — для міці» — звідки беруться в голові оті слова? Уже навіть не дивується власним думкам. На плече дівчини лягає чиясь важка долоня. Та вона не боїться, тому що це очікувано. Тому що знає, допоки поруч Сонце, ніхто не нашкодить їй тут, ніхто, бо вона його дитина. Сонцепоклонниця? Хай! Сонцепоклонниця. А це привітне місце, його дім, оселя Сонця. Отже, і її оселя також.

Аліна встає з колін, дубовий листочок кладе в кишеню. Озирається. Нікого, поки що. Блакитне безмір'я над головою, смарагдова трава на лінії горизонту майже зливається з тим безмір'ям. Але й там нікого немає. Ні живої душі. Знову повертає свою голову до Сонця і торопіє. Звідкись взялося величне дерево, здається, дуб. Дуб із легенди. Таких великих дерев вона зроду не бачила. Його гілля наче тримає небо. А чому ж наче? Таки держить! Сонце стало маленьким химериком і ніби заплуталося у віттях дуба. Під дубом Дід. От і зустрілися.

Старий сидить у позі Будди і дивиться на Аліну, ховаючи у вусах посмішку. Принаймні, так здається Аліні. Голова поголена, оселедець за вухом, довгі вуса. Зодягнений у багряну лискучу куртку із золотим позументом і китицями, і в «широких, як море, шароварах». За плечима стоїть припнута до дуба рушниця. Дід схожий, мов дві каплі води, на міфічного Мамая з картин. Біля козака на траві пляшка і склянка. У руках кобза, у кутику вуст люлька. За деревом пасеться чорний кінь, прив'язаний до запханого в землю списа. На гілці дуба завішена червона феска з китицею, порохівниця.

Козак починає весело співати, перебираючи вправно струнами кобзи:

— Хоч дивись, не дивись, та ба, не вгадаєш:

Відкіль я та як звали — нічичирк не взнаєш!

Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,

Той може і прізвище моє угадати.

А ти, як хоч, називай, на все позволяю,

Аби крамарем не звав, бо за те полаю.

А якого роду я, то всяк про те знає,

Хто по світу ходить-блукає та долі шукає.

Я, козак-запорожець, ні об чім не тужу,

Як є люлька та тютюнець, то мені и байдуже!

Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,

Що не ржавіє ніколи, на шаблю, на сваху.

Як натягну ж лука я, брязну тятивою,

То від мене і хан кримський утіка з ордою..

Аліна піднімає голову вверх, погляд падає на крону дуба. Там заплуталося Сонце. То не гра уяви і не образний вислів.

Сотні пальчиків-листочків і рученят-гілочок дуба якимсь дивом міцно тримають його. Аліні здається, що Сонце зараз заплаче, йому майже боляче. Вона рішуче підходить до дуба. Не легко на нього вилізти. Кількох людей треба, щоб обхопити його руками. Старий дуб! Отже, час лишив на його тілі свої шрами-оранки, гулі та синці. Декілька секунд — і вона на дереві. Гілки дуба ніби пручаються, не хочуть пускати її. Руки, обличчя роздряпані, з ранок сочиться кров. Та вона дуже вперта, так просто не здається.

Сонце, мов яблучко завбільшки, Аліна вивільняє його з пастки — і коли торкається до нього, взявши у руку, відчуває — у її тіло вливається світло. Вона не хоче розлучатися зі своїм Сонцем, та знає, що мусить, бо воно не тільки її. Дівчина розтискає пальці... Сонце піднімається вгору-вгору-вгору і починає рости.

Аліна спускається вниз. Нарешті озивається Дід, голос м'який і спокійний:

— Хочеш запитати, чому ти тут? Не зараз, дочко. Мудрі питання потребують таких же відповідей. Зараз від твоїх

вчинків залежить не одна доля. Ми ще побачимось. А тобі час іти туди, куди велено! Минуле здвигнуто і забуто! Іди, одна з нас, та, що несе Сонце. Та, що несе світло. І пам'ятай, що було на самому початку, добре пам'ятай.

Аліна знає, що має врятувати Сашка. Це зараз найважливіше, а от полаятися з Дідом, здається, ще буде нагода. Вона зажмурюється. Тільки так тут можна подорожувати.

Коли вкотре відкриває очі, картина змінюється. Чужина, морок.

Аліна йде ущелиною. Між скелями, під чужим небом, над головою безмірне зоряне шатро. Тільки зірки тут світять геть по-іншому. Вона виходить на відкритий простір. Знайома Долина смерті в підніжжі Вершини світу.

Несподівано дівчина зупиняється. Ноги не хочуть іти, відмовляються рухатись. Вона відчуває, якась сила тримає її міцно, пригвинтивши до землі. Старається вирватися і не може. Ноги ніби вросли в цю чужу для неї землю. Неквапливо й поважно з-за гір вилазить світанок. Темрява розсіюється. І вже чітко можна споглядати довколишній світ. І гори. Це не живі, лагідні на дотик, приємні для ока Карпати. Це чужинські гори. Три камені бовваніють попереду. Один із них — Сашкова душа, яка у пастці. Все, як у вчорашньому сні. Аліна починає його гукати. Сашко не озирається, тільки ледь помітно ворушиться. Аліні лишилося пройти якусь сотню метрів і забрати його з цього місця.

Поряд відчуває чиюсь присутність. Хтось тут зовсім поряд, хтось невідомий. Придивляється до неї... Це той, хто стереже цю долину, хто стоїть на воротах. Вона майже інтуїтивно відчуває його. Воротар, брамник, страж. Отже, двері замкнені, тому вона не може рухатися далі. Відповіді самі з'являються в голові. Дивна штука сон, куди тільки не забредаєш. Але тут, схоже, важливіше інше — зуміти повернутися. «Ти спочатку зайди, а тоді подумаєш про те, як вийти», — роздратовано осмикує саму себе Аліна.

— Чого тобі треба? — викрикує Аліна, повітря підхоплює її голос і розносить слова над горами. Вони об скелі розбиваються луною на друзки: «Еба-еба-еба».

Галас насторожує того, хто пантрує і слідкує за нею. Він її не розуміє. Еге ж, вона ж бо говорить українською, а коби говорила англійською, щоб воно її зрозуміло? Світанок поступово похмуро переходить у ранок. Якщо те, що зараз настає, так можна назвати. Із-за гори на небо випливає чорно-криваве сонце, бр-р-р. Сонце зафарбовує навколишній світ у пурпуровий колір. Тиша довкола, безгоміння. Немає ні вітру, ні шуму, ні співу птахів, моторошний спокій. Аліна спересердя сідає на землю. Думати ліпше в комфорті. Знає, що страж спостерігає за нею, однак ворожості вона не відчуває. Цікавість, так. Нечасто, очевидно, тут з'являються добровільно живі гості. Навколо порожньо, майже. Тільки гори, каміння, Сашко, Аліна і воно чи вони. Брамник стоїть поруч, вона відчуває його, навіть, здається, майже бачить, як шелестять та розвіваються поли його сріб-ного плаща. Як вони можуть розвіватися, коли немає вітру? Маячня, як і все, що відбувається з нею. Страж чекає. У нього досить часу, щоб ждати. Тут час не має жодного значення, як і для вічності.

Аліна має сказати йому слово, типу пароль, щоб увійти.

Дідько! Яка вона дурна! Усе так просто. «І пам'ятай, що було на самому початку, добре пам'ятай», — згадує слова Діда. Все на поверхні, на поверхні! Аліна заплющує очі, забирає з голови всі зайві думки і промовляє, майже кричить, тільки не вголос, а у своїй голові:

— БОГ!

— Заходь! Чого кричиш, як навіжена? Я не глухий! — раптом у її голові лунає роздратований чоловічий голос. — Вставай, заходь.

Аліна встає із землі, робить крок вперед, доволі легко нога відривається від землі, і вона, перечіплюючись через ту легкість, падає на коліна.

Коли встає, обтрушуючись, то бачить перед собою істоту в срібному балахоні (як вона знала, що він срібний?) з каптуром на голові. Страж держить у волохатій руці книжку. Рука схожа на руки перевертнів із голівудських фільмів чи з українських казок про вурдалаків.

Чужий голос неприємно лунає в голові. Так, розмовляти вголос із собою — одне діло, а думати от так різноголосо у своїй голові — інше.

— Нічо! Звикнеш! — відповідає зневажливо почвара. Обличчя стража не видно під величезним каптуром. Та в Аліни і не виникає ніякого бажання зазирати під нього. Тут із думками слід бути дуже обережним. Читається вона, як відкрита книга. Несподівано почвара простягає волохату лапу і торкається пальцем її футболки.

— О! То ти з характерників! Жінка-характерниця — це вперше!

Настрій Брамника моментально змінюється. Зневага і роздратування втікають із голосу її співрозмовника, натомість з'являються навіть нотки поваги.

— Слухаю тебе, Людино! Та, що прийшла від Чужого Сонця!

Хм! Та, що прийшла від Сонця? Таки від нього. Гарно звучить. Як і характерниця. А чому б і ні! «Але обережно тут із думками, Аліно!» Голос, що попереджає, не її, і навіть не почвари, він звучить ніби з неї, з боку сонячного сплетіння, де висить сила землі. Про це вона подумає пізніше.

— Я прийшла за ним! — Аліна показує рукою в бік каменів, що бовваніють у променях чорного сонця.

— Він тобі хто? — голос істоти звучить байдуже.

— Коханий!

— Хм! Трохи дивний вибір. Не замало для твоєї сили знатися зі зрадниками? Він порушив присягу, дану вічності. І — Пропусти мене, — вперто веде Аліна.

1 Гонихмарник

— Куди, на суд? — роздратування повертається до Брамника.

— Який ще суд. Він мій, і я його заберу звідси, — сердито думає Аліна.

— Не забереш! Бо не увійдеш. Зрештою, для чого він тобі — слабка людина, клятвовідступник?

— Вічності цього не зрозуміти, — спокійно відповідає Аліна. — Я прийшла за ним. І або піду разом із ним, або тут залишусь.

— Хочеш посперечатися з вічністю? — звучить сердито в голові. — Та навіть коли ти пройдеш мої двері, там будуть ще одні. І ще! А вертати назад? Звідти ніхто не вертав, дорога в один бік! Я ще можу дозволити тобі повернутися, вийти. Через повагу до твоїх предків.

— Байдуже! Відмикай! — майже кричить на почвару Аліна, швидко вона освоїлася з балаканиною в голові.

— Не кричи, Людино! Та, що прийшла від Чужого Сонця! Бо не все так просто, — спокійно відповідає почвара.

Він стає перед нею, піднімає руку вгору і скидає із себе каптур. Господи! У голові пролопотіли образи єгипетських сфінксів, грифонів... То був справжнісінький живий Мінотавр, страховисько з бичачою головою.

— Мінотавр? Ха-ха-ха! — сміх нагадує бичаче ревіння. — Я — один із чотирьох. Я — Брамник!

Почвара бере в руки книгу і дивиться уважно в неї. Тільки тепер Аліна бачить, що то не книга, бо в ній чітко віддзеркалюється бичача пика. Це дзеркало.

Аліна врешті розуміє, хто перед нею. Один зі стражів Чистилища. Таки Воротар.

— Радий, що врешті зрозуміла — де ти і хто я! Відгадаєш загадку — підеш далі! Загадка перша: що тримає Землю? У моїх руках дзеркало правди, якщо відповідь правдива — ми це відразу побачимо. Що ж тримає Землю?

Він жде. Так, до дідька закони Всесвіту, тяжіння і фізики. Раптом вона згадує. Як просто — це ж із давньоукраїнської літератури. Це з неї.

— Висока вода, — впевнено випалює Аліна і дивиться в дзеркало, там замість бичачої морди з'являється бурхлива вода, а в її хвилях поважно пливе жовтий кит.

От тобі й шпаргалка. Хтось їй тут допомагає, бо істота, схоже, бачить тільки воду.

— Проходь, Та, що прийшла від Чужого Сонця! — доброзичливо говорить почвара, поважно простягаючи руку перед собою долонею догори, запрошуючи заходити. — Наостанок порада: менше зайвих думок, тут нічого не втаїш перед вічністю. Будь чесною.

Аліна робить крок вперед, невидимі двері відчинено. Перед нею нова істота, також у срібному балахоні, зі вкритою каптуром головою.

— Вітаю тебе, Людино! Ту, що прийшла від Чужого Сонця! — говорить у голові голос, більш лагідний та спокійний, ніж у попереднього співрозмовця.

Однак глузливі нотки ледь чутно бринять у голові після сказаного почварою. Пошта тут працює добре, вже всі знають, хто вона.

Проява в руках тримає дві кульки. У правій — чорну, у лівій — білу. Руки-лапи такі ж волохаті, як і в попереднього Стража.

Аліна озирається назад, хоче глянути ще раз на першого Брамника і подякувати. Порожньо, нікого! Так і має бути, двері знову замкнено!

— Давай далі! — говорить впевнено дівчина.

Почвара стає перед Аліною, скидає з голови каптур. Ну,

для чого вони це роблять? З каптурами легше мати справу. Під каптуром голова мавпи. Схожа на одну з тих розумних мавп із «Планети мавп».

— Простягни руки долонями вгору, — наказує Брамник.

Аліна чемно виконує наказ. Мавпа вкладає їй у долоні кульки — чорну і білу.

— Даси вірну відповідь відчуєш. Що тримає камінь? Чотири золотих кити? — без роздумів випалює дівчина.

— Ти певна? — розчаровано веде Страж, — це ж не магічне число, Людино! У вас не магічне.

— Чотири кити! — чітко карбуючи кожне слово, промовляє Аліна. Відчуває, що білий камінь у правиці стає теплим, і в голові з'являється видиво річки, у якій купаються золоті кити. Раптом та річка зачинає палати. Ось і друга підказка. Швиденько жене від себе це видиво, заховує. Аліна віддає кульки почварі. Та, майже розчаровано, промовляє:

Ти знала відповідь! — хмуровидо кривляється мавпа, забираючи свої камені.

Аліна мовчки заходить у наступні двері. Вона вже так близько. Може добре розгледіти, як між каменями сидить людина і труситься дрібно від холоду чи страху. Ще трішки, коханий!

— Вітаю тебе, Та, що прийшла від Чужого Сонця! — вже звичне вітання, хрипучий голос істоти в голові.

Почвара у звичному срібному балахоні, у каптурі, цього разу з рахівницею у волохатих руках.

— І тобі не хворіти! Прошу наступну загадку? — спокійнісінько відповідає Аліна.

Почвара скидає каптур. З рохкання Аліна вже догадалася, що там Кабан. Він держить перед собою рахівницю. Рахівниця дивна на вигляд. Чотирикутна рама, поперечні металеві струни, а на них людські дрібні кістки, не кісточки пластикові, а справжні кістки. Моторошно трішки Аліні від побаченого. Та тут це не дивина, під ногами також кістки. Під ноги дівчина старається не дивитися.

Кістки почвара ставить посередині рамки, ні в один бік вони не перехиляються.

— Що тримає китів золотих?

— Вогняна ріка, — відповідає впевнено Аліна. І кістки з рахівниці дощем сипляться додолу, лягаючи на землю дивним орнаментом. Аліна впізнає малюнок. Почвара під ноги не дивиться, лише на неї.

— Проходь далі! — у голосі кабана немає іронії чи жалю, він тільки виконує свою роботу.

Аліна вже зовсім поруч. Вона, здається, навіть чує стукіт Сашкового серця.

Ще один Брамник у срібному плащі заступає дорогу, тримаючи в руках сувій із пергаменту.

Останній! Вона в тому впевнена. Бо чотири — число магічне! Аліна дивиться на почвару без боязні, впевнено. Очевидячки, ту впевненість відчуває істота, бо муркає майже ніжним, але підступним голоском:

— Вітаю тебе, Людино! Ту, що прийшла від Чужого Сонця! Загадка остання, однак найважча, — але то не кішка під каптуром, ні, надто легко. — Готова?

Аліна киває головою. Воротар скидає каптур. Так і є — це тигр. «В овечій шкурі», — жартує сама із собою. Стражник вдає, що не почув. Він трішки розчарований— до нього ще ніхто не добирався, а якщо таке траплялося — то вже й забулося. Є над чим замислитись.

— Загадка четверта: що тримає вогонь?

— Дуб залізний, з передвіку посаджений, а коріння його на силі божій стоїть!

Тигр муркоче майже привітно:

— Проходь, Людино! Та, що прийшла від Чужого Сонця! Проходь! І хай буде доброю до тебе Вічність!

4. Ціна кохання

Коли Ти, мій Господи, Всесвіт творив,

Мене ти у ньому з дрібничок творив?

І вчинки погані та гарні мої —

Усе наперед прописав ти згори?

Омар Хайям[46]

Коли Аліна заходить в останні двері, чорне сонце падає в пащеку червоної гори, яка, здається, просто ковтає його. Такий тут захід.

Анічогісінько поетичного! Сутінки зі всіх боків, метляючи своїми гидкими потворними хвостами, по-зрадницьки пожирають день, і його стає все менше і менше. Час ніби й не плине, а в'язне. Виявляється, час тут не має значення, а ото все, гори, день чи ніч, чорне сонце, це так — маскарад.

Аліна майже бігцем кидається до Сашка:

— Сашко, Сашко! Коханий! Ти мене чуєш? То я — Алінка. Ідемо звідси, тут тобі не місце. Ми ще живі.

Вона термосить хлопця. Він сидить, трусячись від холоду чи від жаху, який вже заповз у його душу, і та вже майже готова померти чи піти далі. Туди, де вони вже більше не зустрінуться. Аліна це знає напевне, і від того робиться страшно.

— Сашко! Коханий! Глянь на мене, будь ласка. Отямся, і пішли додому.

Він не чує. У душі не тільки холод, там — ніч. Беззоряна, німа, темна. Аліна стукає у ворота вічності, та вони замкнені для неї, не пробитися крізь товстезні мури каяття та кари, які впіймали Сашка. Раптом Аліні видається, що й вона струмочком починає витікати з оболонки свого Я. А може, залишитися з коханим, тут так затишно, і ці красиві химерні камені... Що? Камені! Вона раптом починає розуміти, що то вони, мов вампіри, висмоктують із живого світло і вона також починає химерити. Скільки важить людська душа? О, так-так — вона безсмертна, а на вагу? Аліна хапає Сашка за руки і силоміць волочить його в бік дверей. Вони роблять лише кілька кроків, Сашкові байдуже, з ким і куди, він слухняно бреде за Аліною. Дівчина фізично відчуває холод, що йде від каменів, вона тягне Сашка за собою і раптом натикається на невидиму стіну. Двері замкнено, а з цього боку воротаря нема. Сюди тільки входять! Тебе ж попереджали. Камені стають ще сердитішими, холод перетворюється на мороз.

Аліна чує мову каменів, вони також мислять, майже як люди. Яка вона зухвала? Хоче перевернути плин всього того, що склалося з перших днів існування вічності. О, ні! Ці люди залишаться тут, у пастці, без права відбути покуту, їх душі замерзнуть.

Дівчина обережно садовить Сашка на землю, сперши спиною на невидиму стіну. Сама ж похапцем промацує кожний міліметр тої невидимості, можливо, тут є ще одні двері, мов у супермаркетах: вихід з іншого боку, перебравши в голові всі відомі-знайомі слова-паролі. Намарно. Це — пастка.

Вони у замкненому колі. Аліна сідає біля Сашка. Він кладе голову їй на коліна, його перестало трусити.

Що робить жінка в безвиході, перед тим, як знайти його? Вона плаче. Сльози течуть по обличчю, Аліна їх не стримує. Вони — у пастці! Камені, здається, щиряться до неї, і раптом Аліна помічає — вони мають очі, страшні, червоні, люті очі. Ніч з'їла день, і темрява відкрила очі цим гидким рудим каменюкам. Вони її ненавидять, Аліна це відчуває. Так-так, ненавидять і трішки бояться. Страх насправді

густий на дотик. Коли він живе в комусь, то його можна відчути, як запах від багаття. Навіть коли багаття не бачиш, дим видає його. Говорить — десь поруч палає вогонь. Але чому вони її бояться? Отже, у них із Сашком є шанс.

Аліна інстинктивно торкається своєї шиї. Під футболкою спить Сила Землі. Вона тут ледве пульсує, але ж не мертва. Аліна правою рукою хапається за оберіг, сила рідної землі має допомогти, і раптом, замість звичного дотику до металу, пальці намацують щось м'яке та живе. То — дубовий листочок. Зачепився за оберіг на дереві. Такий самий у неї в кишені. Не встигає до кінця додумати, бо відчуває, що невидима стіна за спиною штовхає її сердито в бік каменів. Тут усе проти них.

Земля зверху настільки грубо вкрита товстезним шаром людського праху, ненависті, болю, страждань, що видається майже мертвою. Ні травинки, ні билинки на ній. Немає й вітру, щоб приніс якесь насіннячко, тим паче живих істот, навіть мишей чи ховрашків. Хіба може чорне сонце народити щось живе? Аліна не відчуває тут життя. Лише отой листочок із дуба, маленький зелений листочок живий. Вона пригортає його до щоки, потім притуляє до оберега, прикріплюючи до ланцюжка. Земля тут спить. Аліна затискує оберіг у кулачок, не випускає. Закриває сумно очі. І враз яскраві кольорові образи заполонюють голову. Біля зеленого дуба пасеться кінь вороний, там день — все залито справжнім Сонцем. Кінь струшує із себе листя, вертячи своєю головою, і раптом Аліна розуміє, що має робити. Сила Землі — що рятує і вбиває, яка колись ледве не вбила маминого Гонихмарника. О, так! Велична сила рідної землі!

Те видиво йде від сили землі, у яку вчепилася рукою зі всієї моці, і знає напевно, не відчувають її ті почвари, бо чужа вона для них — та сила. Зараз Аліна для почвар — закрита книга. Аліна не відкриває очі, вона кличе коня, звідки й слова беруться: «Ой, ти коню вороний, брате мій любий, прибіжи на допомогу сестрі твоїй вірній. Принеси мені листочок із дуба, листочок легенький, мов вітер тихенький, визволи з неволі, погомони зі мною».

Вона бачить у видиві, як кінь підняв свою голову, нашорошив вуха. Він почув її. «Братчику-конику! Тут вітри не віють, люди не ходять, трава не росте. Чорне Сонце світить! Забери нас на води ясні, на плеса тихі, до нашого Сонця!» Кінь здіймається на дибки і розпочинає свій шалений біг. Галопом несеться кінь, він поспішає, поспішає, тільки б встигнути.

Аліна відкриває очі. Стіна знов посунула їх. Вони майже впритул наблизилися до каменів. Аліна відчуває лють і хижість каменів чи того, хто замаскований під ними. Вони майже кричать у неї в голові. Вони ж не вповні живі, ці істоти — вони страшні фатуму, ладні вбити, умертвити, не замислюючись. Холод стає ще дужчим, але від оберега віє теплом, і вони не замерзнуть, це вже точно.

— Градобур, — несподівано озивається Сашко. — Гонихмарник, Алінко! Поклич і його, він допоможе!

Так — Марта! Ота сила неба, яка їм потрібна. Вона знову закриває очі.

У майстерні Сашка біля ліжка стоїть Марта, напружено вдивляючись у картину, втупившись у намальовані двері. Минуло майже чотири години, відколи Аліна мандрує. Спочатку на її шкірі з'явилися подряпини, просто на очах — та то нічого, бо Аліна при цьому посміхалася. Правда, Петро мало не зімлів від побаченого. Марті теж страшно, тому що обличчя Алінине майже таке бліде, як у Сашка. Петро перелякано глипає то у вікно, то собі під ноги. Вони мовчать, щоб не сполохати. Хто зна кого?

— Марто, ти мене чуєш? — голос Аліни звучить у неї в голові.

Марта дивиться на Аліну, але ж та спить незворушно. То їй від напруження ввижається.

— Марто, агов? — звучить знову в голові питання, і то таки голос Аліни.

— Петрусю! Ти чув голос Аліни? — запитує знервовано дівчина.

Петро розгублений. Він заперечливо хитає головою. Голос чує тільки вона, отже, має відповідати так само — мовчки.

— Чую, Аліно!

— Коли двері відкриються, Гонихмарник має бути готовим послати блискавку. Та ти сама все зрозумієш. Приготуй Градобура і вважай — хай Петро міцно тримає двері. І хмари, хай Гонихмарник розбудить хмари! Він знає як!

Аліна знайшла Сашка!

Марта вдивляється у двері на картині і раптом із подивом бачить, що вони починають рости, а поруч із ними, на іншій картині, оживають хмари, важкі, грозові, дощові. От із чого вона викреше свою блискавку, коли прийде час! Чудасія, та зобачене її чомусь не дивує...

Аліна відкриває очі і мало не верещить від страху. Її очі дивляться прямісінько в очі камінної почвари. Вона відчуває, як починає помирати, цівочкою стікаючи додолу. Але це станеться не відразу, бо вона так легко не здасться!

Несподівано земля під ногами починає гойдатися, страшний гуркіт розлягається німим міжкамінням та міжгір'ям. Це вириває її із заціпеніння. Земля вже не просто гойдається — нею трусить. І знову гуркіт, за ним грім! Ні! То не гуркіт — то ірже кінь. І відступає морок, у долину разом із вороним конем вривається ранок, а за ранком — віддалений гуркіт грози, що наближається. Марта розбудила небо і відчинила двері. Кінь ламає всі стіни, всі заборони. Очі камінних почвар гаснуть у пломені дня, у променях світла. Бо кінь привів із собою Сонце. «Наше, рідне» — шепочуть губи.

Кінь лине в повітрі птахом, не торкаючись ногами тверді, бо тут не земля, лише прах. Він у шаленому темпі оббігає-облітає тричі за сонцем ті камені, далі стишеною ходою підходить до Аліни. Кладе їй на плече голову, вона шепоче

йому на вухо: «Дякую, друже!» Тоді кінь стає на коліна, передніми ногами вклякає перед людьми. Він все розуміє — дівчина самостійно не в силах закинути Сашка на нього.

Вони летять вітровієм, майже не торкаючись землі. Сашко лежить, розпластавшись на спині коня, низько опустивши голову. Несподіване втручання вороного лише на пару хвилин порушило рівновагу в царстві тіней. Дівчина чує за спиною крижаний холод, і тим холодом дихають камінні почвари-пси, що женуться за ними. Песиголовці, що стережуть ворота вічності. Стає холодніше, вороний втомився, почвари близько. Але вже недовго, бо краєвиди змінилися. Гори стають живими. Реальність видозмінюється. Аліна не встигає як слід роздивитися довкола на такій швидкості. Та інколи око вихоплює навіть зелені клаптики. Вони мчать на схід. На горизонті бовваніють двері. Ось так, просто навстіж відкриті двері. І раптом, коли краєчком ока Аліна бачить химерно-прозору крижану лапу, що готова змести її з коня, простір розтинає влучна, могутня, яскраво-гаряча блискавка Гонихмарника. За спиною виривається на волю пекельний крик. Молодець, Марто, влучила! «От де твій лук і влучність пригодилися, мій любий Робіне Гуде!» Та примари ще дужче оскаженіли, бо за спиною незмінні гуркіт та шум. Аліна втиснулася в тіло коня, опустивши голову нижче його гриви справа, зліва теліпається голова Сашка. Вслід за першою вогняною стрілою вистрілює друга, третя, четверта. Пахне смаленим. Цього разу стріла зачепила гриву вороного. Позаду страшний лемент упереміжку з ненавистю!

Почвари зупинилися. Вони програли.

Біля дверей кінь зупиняється. Йому туди не можна. Він стає на коліна. Аліна обережно знімає зі спини коня Сашка. Вона проводить хлопця до дверей і легко штовхає його всередину майстерні крізь двері. Сама ж вертає назад, щоб подякувати коневі. Кінь щез. Замість нього на відстані трьох кроків стоїть старий козак. Його оселедець обсмалений. І чому Аліна не здивована?

— У нас є трохи часу, дочко, маємо поговорити.

Вона перелякано озирається на двері.

— З ним буде все добре. Хоча — все залежить від тебе.

Він бере Аліну за руку. Вона відмовляється закривати очі.

Перед очима миготять кольорові кола. Мить — і вони на зеленій галявині під величезним правічним дубом. Вдома! У небі горить сонце, під дубом пасеться вороний. Дід звично вмощується під деревом:

— Ох! І натомився ж я. Старість — не радість. Стільки віків вікувати і тебе дожидати...

Аліна нервово переступає з ноги на ногу.

Дід бере в руки люльку і запалює її, не поспішаючи.

Що ж, настав час запитань і відповідей:

— Діду, чому ти відразу не врятував Сашка? Ти ж міг. Чому послав мене туди, якщо знав — самостійно не впораюсь? І ти дозволив би мені померти?

Дід уважно дивиться на неї і досить спокійно веде:

— Чому ж? Справжні характерники дуже легко виплутуються з отаких халеп. їм слід лише захотіти. Та ти — ще не характерник, дочко, але станеш ним. Нарешті дождався-таки.

— Ти дозволив би нам померти? Так? — не вгаває сердита Аліна.

— Бачиш, дочко, інколи не знаєш, куди заведе обрана тобою стежка. Деколи доводиться брести навмання. Не галасуй, все ж хороше закінчилося. Є до тебе розмова. — Дід посміхається. — Сідай, дочко, у ногах правди нема.

Аліна сердито вмощується поруч із Дідом на траві, схрестивши ноги, як і він.

— Хочу тобі подякувати за Сонце, дочко. Бачиш, воно має дурну звичку інколи заплутуватися у вітті Вічного дуба, — продовжує старий, смачно пахкаючи люлькою. — Я вже надто старий, щоб лазити по деревах. Теперечки — то твій клопіт.

Що він верзе? Який клопіт? Це — тільки сон. Але Аліна не встигає нічого сказати. Бо Дід веде далі.

— Ну шо ж. Тепер той, що посадив мене під тим дубом, мене відпустить. Заміну я знайшов. Дечого тільки тебе слід підучити, та то вже таке, набудеться з часом. А от теперечки про тебе і про твого парубка. Кх... Кх... Слухай мене уважно, дочко! Не найліпше місце каяття віднайшла душа твого... хм... приятеля. Чого він забрів аж туди, не знаю. Видно, сумління надто чисте у хлопчини і каяття через те щире. Та то всьо діла Господні! Тепер те, шо справді важить. Душа твого друга може знову заблукати. Чи завжди ти будеш поруч?

— Діду! Я тебе не зовсім...

Дід обриває її, піднявши вгору руку.

— Кохання — дивна штукенція, дочко. Наскільки б усе спростилося на світі, коби його не стало. Га? І мій син-йолоп не натворив би дурні, і я б через це не вгруз у гріховності та тут би не вікував. Кохання! Певне, Юрко б заперечував! Та ба, навіть вічні не знають, не тіко безсмертні. — Дід кілька секунд уважно вивчає дим, що струменіє-вилітає з його люльки.

Аліна відчуває, що зараз вибухне від люті. От стара злюка, але не встигає нічого вигадати, бо старий продовжує далі:

— Про шо ми? Ага! Про кохання! Так от! А на шо ти готова заради кохання? Чого воно варте, дочко, для тебе? Га? — Дід питально зазирає в очі дівчини.

Від такого погляду Аліні стає моторошно, пересихає в горлі.

— Коли твій Сашко прокинеться, він забуде про все те, шо з ним було тут, у сій яві, де ми зараз. Його душа більш не буде забредати сюди, у сі страшнючі місцини, то можна легко утяти. Та чи ти готова, дочко, в обмін на життя коханого відмовитися від коханого?

Аліна відчуває, як усе в ній затерпає від почутого: і серце, і пальці на ногах, і волосся на голові.

 Як це, відмовитися?

— А так. Він прийде до тями і не згадає тебе, і що колись був Градобуром. Він пам'ятатиме все і всіх, крім тебе і Гонихмарника. А спільні знайомі? Дуже просто — твій Сашко не одну кидав-лишав і не всіх пригадає. Та то, зрештою вже не наше діло, про се подбає Юрко. Така у нього робота — дбати про дітей свого міста. А твій Сашко стане жити, як простий чоловік, не химерник. Він чудовий маляр, хай творить. І він більше не заблукає, не загубить душу, бо стане вільним від клятви, тобто від двох клятв — даної тобі і дводушницької. Хлопець отримає право на вибір знову, але вже без тебе. У противнім випадку сьогоднішнє повториться. І тоді вже ніщо твого Сашка не врятує. І я не врятую. А ти? Ти надто слабка для такої боротьби, сама знаєш. Ти ж бачила тих песиголовців? Це тобі не перестрашений і втомлений Градобур. О, ше пару слів про Градобура. Ти його легко здолала, але чи маєш стовідсоткову певність, шо той зайда не зрадить Марти і не віднайде собі іншу душу для перебування? Його важко контролювати, але можна змусити. Вірю, шо й ти з цим легко впоралася б. Але для чого тобі зайвий клопіт? Га?

Дід уважно дивиться на Аліну. Дівчина не відводить погляду вбік, аж очі починають сльозитися, дурнувата звичка. Вона аж закипає від люті:

— То це був ти? О, так! Завжди ти! Від самого початку... Моя родина, бабуся, мама... Ти це все вигадав, щоб заманити котрусь із нас. І випробування вигадав, щоб мене сюди заманити, і...

Дід різко перебиває Аліну:

— Ану, цить! Я під дуба не напрошувався!

— Та, певне, що так! Бо за все, Діду, слід платити. І за те, що ти у свій час начудив, також. Бо...

Старий обриває її різким колючим голосом:

— Не кажи того, про що згодом пожалкуєш, дівчино. Хто я такий, щоб вершити долі світів? Тіко частинка від єдиного. І ти також частинка від єдиного, тепер одна з нас. У тобі є те, що інші втрачають при народженні, маскують, гублять. Ти потрібна тут більше, ніж думаєш.

Дід майже урочисто веде далі:

— У нас є «покликання» для тебе.

— Що? Нізащо, Старий Химернику. Чому у вас все так не по-людськи? — сердито шипить дівчина.

Аліна розлючено дивиться на старого. Той майже не помічає її люті:

— Розмова зайшла в глухий кут, дочко. З часом ти все зрозумієш. Ми з тобою однакові. Мо' на жаль для тебе. А так зване кохання? Усе ж має свою ціну, чи ти забула про це? Ти готова заради порятунку життя та чистої вже душі, кх, кх, свого друга, відректися від нього? Така ціна. Всьо. Можеш верещати та плакати — то не допоможе. На роздуми часу нема.

Вона у пастці. Оце і є найсправжнісінька пастка. Тут не відкараскатися і не збрехати. Аліна має або відректися від Сашка і врятувати йому життя та душу, або...

— Я — згідна, Діду! — приречено шепочуть губи. — Тільки на більше не розраховуй.

Вони знову стоять недалечко від дверей у її світ.

Аліна рвучко підходить до розчинених дверей, за ними видніються стіни майстерні Сашка і чути такі рідні звуки реальності. Стоячи на порозі, Аліна не стримується й озирається. Козака немає. Лише в небо, до Сонця, злітає орел, сильний і дужий птах.

Аліна заходить у двері і вже в майстерні сумно промовляє:

— Петре! Перевертай картину, замикай двері!

Картина перевернута, двері замкнено. Час зробив поворот навколо сонця. Коловорот. Усі живі. Та не все гаразд.

Аліна встає з ліжка. Марта стоїть поруч, похитуючись. Вони з Гонихмарником тільки-но врятували їх. Петро не тільки перевернув картину, а й всівся на неї. На хлопця страшно дивитися.

320

Марта кидається на шию Аліні, і вони якусь мить стоять мовчки, пригортаючи одна одну.

— Я все бачила через двері, Алінко Ти — на коні і за вами оті, оті. ПОТІМ КІНЬ стан людиною, козак перетворився на птаха і ТИ тут, двері.

Аліна відчуває, по якщо дозволить Марті продовжувати, у тієї почнеться істерика. Тоді жодний Гонихмарник не допоможе.

— Все-все, Мартушко, не треба! Усі живі-здорові, слава Богу! Ви я Петром молодці, дякую вам щиро. А зараз ідіть, відпочиньте.

Марта хитає ствердно головою Так-так, вона дуже втомлена і виснажена, навіть Гонихмарник втомився.

Петра заціпило від щойно побаченого. Коли Марта почала пускати руками вогняні стріли, він майже втратив свідомість, картина Алінина раптом виросла до великих розмірів. Ні, то він заспав на чатах і намарилося. Бо хіба таке в житті буває?

Марта бере його обережно під руку, мов тяжкохворого, і виводить із Сашкової майстерні. Жаль хлопця, та зараз не до нього.

Аліна втомлено сідає біля Сашка. Він снить До обличчя повернувся рум'янець. Тепер його душа вже ніколи не заблукає, їй пообіцяли.

Очі дівчини заливають сльози, мов погідний літній день грозовий дощ. Аліна дала слово, мусить його тримати. Коли прокинеться Сашко, то не буде пам'ятати — ні хто вона, ні як В хвати. Плата за нормальність — кохання. Що там патякав Юрко: «Бог — то Любов»? То вона заради Бога зрікається Бога? І платить найціннішим за найдорожче. Аліна нахиляється над Сашком, гладить його чорне волосся, цілує у теплу щоку. Прощається.

Аліна забирає з його майстерні свої речі. Вона йде не тільки я його майстерні, іде а його життя. Назавжди. Дівчина перелазить через підвіконник, озирається востаннє

— Прощай, Сашко! Я кохаю тебе і завжди кохатиму! Я хочу, щоб ти зумів стати щасливим.

Хто найдужче заслуговує на щастя? Так, ті, кого ми найбільше любимо, лише вони. Навіть коли те ЩАСТЯ ВОНИ Не можуть розділити а нами.

Аліна заходить у свою майстерню, закриває наглухо вікно, зашторює вікна. Збирає всю волю в кулак і телефонує таткові

— Привіті Як там мама? Усе гаразд? Слава Богу! Слухай, мама щось казала про навчання за кордоном. Може, варто спробувати? Це непоганий досвід, правда ж? А, так, розумно, що не телефонна розмова. Зараз буду. Можна, я у вас тимчасово поживу?

Аліна вимикає телефон, світ заливають солоні дощі.

Епілог

На вороному коні мчить вершниця. Безкраїм, безмежним степом, заполоненим волею та травами під ногами, сонцем у блакитному небі та вітром-відчайдухом у вухах. Степ вливається в кожну клітинку її тіла травостоєм. Господи, як тут пахне ковилою, чорнобильцем, типчаком, безсмертником! Пахне степом, немає справжнього запаху сухостою чомусь, хоча вона тут ніколи й не бачила дощів!

Величний степ! Кінь уже не торкається землі, норовисто збиває пір'ясті вершечки ковили і мчить, перебираючи копитами повітряними ниточками-струнами волоті типчака. Аліні здається, вона чує, як розмовляють трави, дихає земля, грає сонце. Блакитне небо майже зливається зі смарагдовим полем, у вухах бешкетує вітер, жартома заплутуючись у її довгому розкішному русявому волоссі, і вона майже відчуває, як із її рук, ніг, шкіри витікає буденна втома. Аліна задирає голову до неба, зажмуривши очі. Права рука її вчепилася в гриву коня, а ліва ловить у пригорщі вітер, світ. Вона вільна, майже вільна...

Кінь зупиняється під здоровенним дубом. У верховітті знову заплуталось Сонце. Аліна спритно видряпується на дерево, бо робить це не вперше. Ніжно виплутує рум'яне яблуко з обіймів гілочок дуба. І Сонце жвавим м'ячиком подорожує небом.

Той сон частенько їй сниться. Чи не сниться, тому що іноді вранці, застеляючи ліжко, вона знаходить на білизні пахучі пера ковили або дубові листочки.

Під дубом її жде Дід. Інколи вони просто розмовляють, часто сперечаються. І, звісно, вона вчиться.

— Діду, ти можеш перетворюватися у тварин! Правда, можеш!

 — Усі можуть, та не всі вміють! І не лишень у тварин!

А я?

— Ще не вмієш, але зможеш! Я тебе навчу!

— Не святі горшки ліплять?

— Не тільки святі і не тільки горшки!

— Тут із тобою ще хтось живе?

— Угу, певна річ. Багато хто!

— Хто?

— Всенький світ. А що, ти його не бачиш? Дивно!

Чому ж? Бачу! Хм... Це і хмарка, і твій кінь, і дуб.

— Де ти тут хмари бачила? Дуб то дуб, а кінь то кінь. А Світ то Світ, він тут живе, і він всюди. Ти поки не можеш бачити його мешканців. Поки що мало знаєш, та це легко виправити. Ти — гарний учень!

— Діду, ти сонцепоклонник?

— А ти?

— Я перша спитала! Ти сонцепоклонник чи християнин?

— Хм! Одні стверджують, що Бог живе скрізь, інші твердять, що лише в храмах! Я вважаю — живе він і скрізь, і в храмах, напевно, так само. Чи знаєш притчу про жебрака? Може, і знаєш, однак ще раз почути не завадить. Так от. Людині не пощастило, і вона народилася в убогій родині. А поруч стояв Божий храм для заможних городян. Великий, розкішний, з позолоченими банями та хрестами. Та жебраків досередини не пускали, лише під брамою товклися вони, зазираючи заздрісно досередини, мов до воріт раю. Хлопчина вирішив, що коли він виросте, то все зробить для того, щоб потрапити досередини, і, можливо, впізнає там рай. Ішов час, хлопчина виріс, розбагатів. Та все не вистачало у нього часу, щоб навідатися до храму — у багатих так багато клопоту! Але в один момент він втратив усі гроші, що заробляв важкою працею і знову повернувся туди, звідки прийшов. Став жебраком. І певно, що згадав він про храм і став приходити до його воріт, зазираючи у двері, сподіваючись вихопити у щілині хоч натяк на присутність божу всередині. Одного разу він пожалівся на те, що його не впускають досередини, подорожньому, який інколи приходив до брами храму. Той стояв поруч із жебраком під дверима, не гидячись його вигляду, і з цікавістю спостерігав за юрбою людей, яка, побожно хрестячись, входила чи виходила з храму. Подорожній також ніколи досередини не заходив. І така туга огорнула серце жебрака, що він сів у ногах незнайомця та гірко заплакав. Добра та тепла рука подорожнього лягла на плече жебрака:

— Не плач, чоловіче добрий! То не вартує твоїх сліз, повір мені. Вони мене також туди вже давно не впускають!

Чоловік підняв згорьовані очі на промовця і враз зачудовано завмер. Бо то зовсім і не подорожній утішав його, а сам Ісус.

Стежок багато, дочко, хто дасть відповідь — чия праведніша?

— Чому я, Діду? Чому ти вибрав мене? Тільки не тре' мені розповідати байки, як то полюбляє Юрко, про складну машину світу і таке інше?

— Про шо?

— Ти не читав Борхеса?

— А для чого? Я й так усе знаю!

— Всього не знає ніхто!

— Добре сказала! Що ж, скажу інакше. Я й так майже все знаю. Повчу тебе трохи — і ти будеш все знати!!! Хм... Майже все.

Іноді вона із замилуванням спостерігає, як небом котиться Сонце у своєму круговороті сваргою. Зачіпаючи у свої руки-роги в пригорщі блакиті, воно бавиться, мов мала дитина. Аліна думає: «Завтра точно заплутається!»

— Діду, як тебе звати?

— Дідом, та чи то так важно... Назви хоч горшком, та не пхай у піч...

— А що за тим степом?

— Степ!

— А що за тамтим степом?

— Вода!

— А що за водою?

— Степ?

— А що за степом?

— Вода.

І так до безконечності, поки одному з них не набридає така балачка.

Частенько Дід бере в руки кобзу і співає. Вона в житті не чула таких пісень і такого співу. Пісні завжди сильні, нема в них відчаю чи безнадії, хіба що трохи журби:

Добрий день тобі, Сонечко яснеє! Ти святе, ти ясне-прекрасне, Ти чисте, величне й поважне! Яке ти ясне, величне й прекрасне.

Чи замирилася вона з Дідом? Ні! Та Дідові про це ліпше не знати, хоча... Він це відчуває, та впевнений, що з часом вона таки змириться. Її щонічні марення-сни безвільно приводять її під цей дуб, під це небо. Спочатку пробувала не спати, вимучувала себе. А потім... Чому б не навчитися хитрувати, як це зробив Дід? Так, вона потрапила в пастку. Та нічого! Вона зуміє з неї вибратися, коли врешті зрозуміє — як. Клятвовідступником вона не стане ніколи. Для її Сашка це ледве фатально не закінчилося. А поки що залишається вчитися... А вчитися завжди любила. І про втрачене кохання ніколи не говорить зі старим. Тому що воно для неї досі не втрачене. Доки кохаєш людину — кохання живе. Дивно, та Діду за Сашка навіть не дорікає. Навіщо? Чи це щось змінить?

І коли Аліна втомлено засинає під дубом, то прокидається...

...прокидається в кімнаті гуртожитку посеред Лондона. Шоста ранку.

Під зеленим дубом сидять двоє. Старший — міцний чолов'яга із сивими довгими вусами та оселедцем, закрученим за вухо. Дід схрестив ноги, мов Будда, і палить люльку. Молодий білявий юнак, зодягнений у все біле, здається, з огидою дивиться на те, як угору піднімається з люльки дим. Очевидно, він недолюблює і не розуміє такого непотрібного заняття Діда. Діда таке гидування молодого завжди тішить. Він при Юркові спеціально запалює люльку, при Аліні майже ніколи цього не робить. Юнак сидить на траві, осудливо переводячи погляд із Дідової люльки на крону Дуба.

— Бачу, Діду, Сонце знову заплуталося. Щось воно в тебе останнім часом все частіше заплутується. Не справляєшся, Діду, — кидає той, що в білому, — може, розплутаєш?

Дід хитро усміхається у довгий вус:

— Прийде онука, розплутає. Я застарий для цього, Юрку! Сам знаєш. Теперечки то її клопіт, порозумітися із Сонцем і не тіко з ним. Знаєш, а в неї незле виходить. Навіть ліпше, аніж у синів! Жінки! Як ти кажеш, чи не час переглянути свої пріоритети?

— Ти мене дивуєш, Діду! Люльку палити ти молодий? А лазити по деревах — старий! А щодо пріоритетів... Тоді, можливо, не варто було так із ними, вона все ж таки твоя онука? — печально промовляє Юрко.

— Саме тому і тре' було, бо вона моя онука! Перевірити на міцність! Вогонь! Нє! Ватра! Відчайдух! А щодо того твого, як його... Кажан чи Пергач. Тьху ти, і назвався ж! їй потрібен справжній чистий козак, а не якийсь там покруч. Ой, тіко не говори, що він вже спокутував. Коби не вона, де б він був? Невповні людиною чи мертвим?

— Та зовсім все не так, Діду! А коли вона набереться сили і таки верне до свого коханого, що ти тоді вдієш?

— А най тебе качка копне! Ти знову за своє? Не, Юро! Вона його силою вертать не буде! Такі клятв не порушують. Вона до нього не верне, а він її не пригадає, забуде, знайде іншу. Мені тобі про таке розповідати? Молодість, дівок багато.

— Ага! Дівок багато, а така, як Аліна, — одна. Ох, і впертий ти, як...

— Доста мене діставати! Ну, то не твого розуму діло! Тебе не спитавши! Завше пхаєш свого носа, де не гоже! До того ж я добре пам'ятаю, як мій син зрадив рід свій заради кохання і до чого то привело. Не до добра! Тьху на те кохання!

— Тоді — то таки помста?

— Ану — цить! Ніц не розумієш! Цить! Я кажу!

Та молодий не вгаває:

— І ти її заставив розплатитися так дорого за це, коханням? Ех, Діду, Діду! Ич, яке ти вредне! Пригадай княгиню Ольгу і те, як вона відомстила за своє кохання. Так, Аліна не княгиня, але диви, щоб та палиця другим кінцем тебе не влупила. Бо Любов, Діду, тримає те сонце у небі, тебе під дубом, небо над землею, зрештою весь Всесвіт і те, що за ним.

Якщо тому молодику не заткнути рота, він такого набалакає.

— Завів своєї улюбленої! Ич, розійшовся! Ти добрий хлопець, Юро, та часто тебе того, заносить. Цить, небораче! Не гніви мене! Що зроблено — то зроблено! Чи ти думаєш, що мудріший від мене?

Дід спеціально випускає величезне димове кільце з люльки і прямісінько хлопцеві в обличчя, той від несподіванки закашлюється. Дід починає весело реготати:

— Ха-ха-ха! От маєш! Не тобі мене вчити, небоже! Не смій у то влізати. Ти й далі, Юрко, такий же сльозолий. То місто твоє на тебе так впливає, бо замного знаєсі з людьми?

Козак пахкає своєю люлькою і свердлить очима Юрка.

Ой, не дарма той завів розмовоньку. О, диви, очі вбік відводить.

— Скажи мені чесно, молодий козаче! Ти ніц не замислив, га? Усе єдно знати буду! Ану, дивись мені в очі!

— Той, мені час, пора, — Юрко стрімголов зривається на ноги, але козак встигає перехопити його руку.

— Тпру-у-у! Стій, небоже! Не так хутко! Поки не скажеш правди — звідси не підеш!

Юрко винувато чухає потилицю...

Аліна сидить у вікні University of the Arts London, у ногах валяється тайстра. Звичний наплечник вона у Лондоні замінила тайстрою. Минув майже рік, як вона тут. Якось воно так вийшло зовсім поступово, тут на чужині просто зі всіх дір полізла її українськість. Тайстра замість звичного наплічника. Сорочки оздоблені вишивкою, навіть джинси, і ті з орнаментами, літні футболки з писанками... Кожен орнамент — не просто малюнок. То мова, мова вічності. Навіть вічність має свою мову, вона не німа. Дід навчив її читати символи: і вишитий рушник або автентична писанка бувають інколи цікавішими від Вольтера чи Ніцше.

Ех! Вона тут, на чужині, вже задихається. На всіх творчих роботах у неї виписується журба. Татко відправив її сюди вчитися на два роки, точніше, сама відправилася. Сама ж напросилася! Свідомо не вертала додому, у Львів, навіть на різдвяні свята та Паску, відчувала, що не зможе. Не зможе глянути в очі місту, яке плаче з неба сльозами Гонихмарника, у якому лавки в парку, дахи, квіти і навіть хмари будуть нагадувати про Сашка.

Мама каже, що час і відстань — найліпші лікарі. Аліна знає — то не для неї. Біль не став меншим, час не розмив обрисів, душа ще й досі тужить, бо він її доля, якщо не в цьому житті, то в наступному — точно. Що ж, вона зачекає. А ось улітку вона приїде на канікули додому й залишиться. Досить із неї мандрів! Ще до всіх бід — тута за батьківщиною. Уже не витримує.

Аліна знає, що змінилася. Внутрішні зміни завжди впливають на нас і ззовні. У неї зараз довге русяве волосся, аж за пояс. Як мріяла колись мама. Навіть не знала, що то так приємно може бути — мати такі розкішні коси. Аліна зовнішньо стає все більш схожою на молоду Ірину, принаймні, про це говорить її дзеркало та старі мамині фотографії, але це не дратує, зовсім ні. Вона ж її мама. А мама у неї красуня!

Після львівської плаксивої погоди лондонська не здавалася дуже паскудною, хоча трішки схожою. Тут усе Чуже: люди, мова, місто, культура... Та людина до всього звикає, до погоди і навіть до незнайомої культури. Щось подібне Аліна відчувала, коли їздила з батьками на відпочинок у Крим. О, ні — її не тягне в Крим, їй хочеться додому, вона сумує за Карпатами, холодною водою за графіком, за львівською бруківкою. За мамою, татком, за Мартою, Морвою і навіть за Гонихмарником. Та найдужче за Сашком. Хоча він для неї табу! Вона пообіцяла не шукати з ним зустрічі, а слово звикла тримати.

Звичайно, тут, у Лондоні, дуже цікаво. І Ковент-гарден, і Трафальгарська площа, Сент-Джеймс-парк, Грін-парк, Букінгемський палац, Оксфорд-стрит... Так, це пізнавально, але воно не зігріває.

Невеселі думки лізуть у голову. Аліна дивиться через шибу вікна на сонце, воно в цьому місті завжди таке журливе, ніби закіптюжене. Так і хочеться його помити. І воно майже завше сумне, а це не відмивається, на жаль. Сумне, майже таке, як вона. І зачасто плаче, навіть частіше, ніж у Львові. А будеш тут веселим, онде надходить велика чорна хмара, яка його проковтне. Що її жде сьогодні? Безконечні години праці в майстернях, лекції, практичні. Аліна схрестила ноги, майже як Дід. Слава Богу, тут у тому розмаїтті мов та культур всім байдуже до неї. Аліна, втиснувшись лобом у шибу, дивиться на сонце, яке з останніх сил променями старається відбитися від наполегливості чорної хмари. Дарма. Зараз буде дощ.

— Привіт чи хелло! Думаю, що привіт! Я — українець. Ти також з України? Правда? Судячи з твого зовнішнього вигляду — так! — за спиною Аліна чує знайомий голос, з відтінком іронії.

То вже глюки у неї починаються. Вона озирається.

Навпроти стоїть Сашко і чемно посміхається. Її Сашко. Він підстригся, незмінний чорний колір светра і джинсів залишився, грайливість глибоких смоляних очей також незмінна.

— Я не помилився. Ти озирнулася, отже, розумієш українську, а ще до всього — твій одяг, — втішено продовжує юнак. — Знаєш, тільки українки мають такі красиві очі і розкішне русяве волосся. Можна з тобою познайомитися?

Компліменти робити також не розучився. Хлопець для вітання простягає чемно руку. Авжеж, він її ще чи вже не знає:

— Мене звати Олександр, можна Саша, Сашко. Майбутній скульптор. Приїхав сюди на три місяці, на стажування!

Аліна автоматично тисне його долоню, м'яку і сильну, клубок, змішаний зі сліз та радості, застрягає в горлі, та вона щосили заштовхує його всередину: — Дуже приємно — Аліна.

Юрко стоїть під вікном кафе на Оксфорд-стрит. Він і вона, щасливо посміхаючись, розмовляють.

— Він впізнав її, він знайшов її. Вона не порушувала клятви, Діду. Бачиш Аліна не шукала його. Це він в отому чужинському місті серед мільйонів мешканців віднайшов її, єдину. Я не втручався, чесне слово, Діду. Лише дозволив їм зустрітися. Шанс був мізерний, і ти будеш мені казати, що це — не кохання?

Аліна стоїть біля вікна у темній кімнаті спальні і дивиться на нічний Львів. Падає дощ. Ззаду її обхоплюють сильні та дужі руки Сашка. Він цілує її у шию, а на вушко ніжно шепоче:

— Чуєш, кохана, як гарно і рівно плаче дощ! Спокійно і тихо, майже радісно.

Аліна посміхається — чи то дощеві, чи то чоловікові. Дощ змиває з вулиць міста бруд, хто зна, можливо, і бруд із чиїхось душ. Дощ рівний. Ніби кожна доріжка його до землі дбайливо випещена. Аліна знає — у Марти і Гонихмарника також усе гаразд...

Словничок

[1] Ляскавиця — грім.

[2] Відала — пояснювала.

[3] Слічним — гарним.

[4] Мигунки — блискавки.

[5] Зводи та переводи — плітки.

[6] Замирилися — погодилися.

[7] Зацьханки — забаганки, примхи.

[8] Гибіли — побивалися через велике кохання.

[9] Киселиця — драглиста страва зі слив та борошна або круп.

[10] Притьмом заповзяті — дуже вперті.

[11] Силувано — удавано.

[12] Небавом — незабаром, от-от.

[13] Заплату — оплату.

[14] Дитинойко — дитинко.

[15] Ворохобив — хвилював, тривожив.

[16] Дівчинойко — дівчино.

[17] Лихо дива — щось незрозуміле, те, що не пояснюється.

[18] Ніц — нічого.

[19] Дотьомбала — зрозуміла.

[20] Спудитисі — налякатися.

[21] Доброхітно — добровільно.

[22] Провадит — керує.

[23] Премного — дужа непомірно висока.

[24] Злогів — пологів.

[25] Попелисто сквирить — тужить.

[26] Заслабла — захворіла.

[27] Розговляється — споживає скоромну їжу в перший день після посту; у даному випадку жартівливе, означає ласувати чим-небудь після довгої перерви, тут: пити спиртне.

[28] Нікде — ніколи.

[29] Дотямила — зрозуміла.

[30] Трепета — осика.

[31] Встидливість — сором'язливість.

[32] Рихтувати — готувати.

[33] Кріпко гордотний — дуже пихатий.

[34] Моцнішим — сильнішим.

[35] Крепко — дуже.

[36] Не ззивай — не клич.

[37] Нездалисько — нездара.

[38] Ослон — оберіг.

[39] Фест — дуже сильно.

[40] Шуга — крига.

[41] Вижу — бачу.

[42] Вподобі — любощам.

[43] Спуджуєш — лякаєш.

[44] Гунцвоти — негідники (діал. лайка).

[45] Зрадечка — несподівано.

Корній Дара

К67 Гонихмарник [Текст] / передм. Люко Дашвар ; худож. А. Єрьоміна. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. — 336 с.: іл.

ISBN 978-966-14-1009-0.

У життя Аліни вриваються чари, яким вона не здатна протистояти, і кревний ворог Градобур — заклинач дощу. Щоб перервалася нарешті низка нещасть, що переслідують уже кілька поколінь її родину, потрібна жертва! Невже героїня покладе на вівтар вистраждане кохання до дивного юнака у чорному, що зветься Кажан?

Цей роман для тих, хто хоче взяти кілька уроків справжньої української магії та любить мандрувати по дахах!

ББК 84.4УКР

[1] Ляскавиця — грім.

[2] Відала — пояснювала.

[3] Слічним — гарним.

[4] Мигунки — блискавки.

[5] Зводи та переводи — плітки.

[6] Замирилися — погодилися.

[7] Зацьханки — забаганки, примхи.

[8] Гибіли — побивалися через велике кохання.

[9] Киселиця — драглиста страва зі слив та борошна або круп.

[10] Притьмом заповзяті — дуже вперті.

[11] Силувано — удавано.

[12] Небавом — незабаром, от-от.

[13] Заплату — оплату.

[14] Дитинойко — дитинко.

[15] Ворохобив — хвилював, тривожив.

[16] Дівчинойко — дівчино.

[17] Лихо дива — щось незрозуміле, те, що не пояснюється.

[18] Ніц — нічого.

[19] Дотьомбала — зрозуміла.

[20] Спудитисі — налякатися.

[21] Доброхітно — добровільно.

[22] Провадит — керує.

[23] Премного — дужа непомірно висока.

[24] Злогів — пологів.

[25] Попелисто сквирить — тужить.

[26] Заслабла — захворіла.

[27] Розговляється — споживає скоромну їжу в перший день після посту; у даному випадку жартівливе, означає ласувати чим-небудь після довгої перерви, тут: пити спиртне.

[28] Нікде — ніколи.

[29] Дотямила — зрозуміла.

[30] Трепета — осика.

[31] Встидливість — сором'язливість.

[32] Рихтувати — готувати.

[33] Кріпко гордотний — дуже пихатий.

[34] Моцнішим — сильнішим.

[35] Крепко — дуже.

[36] Не ззивай — не клич.

[37] Нездалисько — нездара.

[38] Ослон — оберіг.

[39] Фест — дуже сильно.

[40] Шуга — крига.

[41] Вижу — бачу.

[42] Вподобі — любощам.

[43] Спуджуєш — лякаєш.

[44] Гунцвоти — негідники (діал. лайка).

[45] Зрадечка — несподівано.

[46] Переклад Олександра Дяченка, Миколи Цибенка.


Купить книгу "Гонихмарник" Корній Дара

home | my bookshelf | | Гонихмарник |     цвет текста   цвет фона