Book: Янголи і демони



Янголи і демони

Ден Браун

Янголи і демони

Присвячую Блайт

Янголи і демони

Янголи і демони

Янголи і демони

Дякую за те, що завдяки тобі «Код да Вінчі» став таким гучним бестселером. Книжка, яку ти тримаєш у руках, — це передісторія «Коду да Вінчі». У ній описані пригоди Роберта Ленґдона у Вати-кані, що трапилися за рік до його доленосних відвідин Лувру.

У романі «Янголи і демони» я вперше створив образ Роберта Ленґдона з його невинною пристрастю до мистецтва, символів, кодів, таємних товариств і сірої зони між добром і злом. Сподіваюся, загадки в «Янголах і демонах» будуть для тебе такими ж захопливими, як приховані коди в картинах да Вінчі. Крім мистецтва, у цій книжці на тебе чекають численні головоломки, маловідомі історичні факти, сенсації й несподівані повороти сюжету.

Щиро надіюсь, що ти читатимеш мій перший роман про Роберта Ленґдона з такою ж насолодою, з якою я його писав.

З найтеплішими побажаннями

Янголи і демони

У найбільшій у світі науково-дослідній установі — Швейцарському центрі ядерних досліджень (ЦЕРН') — недавно було створено перші частинки антиматерії. Антиматерія ідентична з матерією за винятком того, що складається з частинок, чиї електричні заряди протилежні зарядам частинок звичайної матерії.

Антиматерія — найпотужніше з усіх відомих людині джерел енергії. Вона вивільняє енергію зі стовідсотковою ефективністю (коефіцієнт корисної дії ядерного поділу — півтора відсотка). Антиматерія не забруднює й не опромінює довкілля, і лише кілька грамів її могли б живити енергією місто Нью-Йорк цілу добу.

Проте є одне «але»…

Антиматерія дуже нестабільна. Вона вибухає від контакту з чим завгодно… навіть із повітрям. Один грам антиматерії містить стільки ж енергії, скільки й двадцятикілотонна атомна бомба — гака, яку скинули на Хіросіму.

Донедавна антиматерію створювали тільки в дуже малих кількостях (по кілька атомів одночасно). Однак із новим сповільнювачем антипротонів ЦЕРН зробив якісний прорив у цій сфері — новий пристрій обіцяє продукувати антиматерію у значно більших обсягах.

Тривожить одне: невідомо, чи ця надзвичайно нестабільна субстанція врятує світ, чи за її допомогою буде створено най-смертоноснішу зброю на світі?

Conseil Europeen pour la Recherche Nucleaire (фр.) (Тут і далі прим, перекп.).

ПРИМІТКА АВТОРА

Усі твори мистецтва, надгробки, підземні ходи й архітектурні споруди в Римі, що згадані в цій книжці, насправді існують, їхнє місцеперебування теж відповідає дійсності. їх і сьогодні можна побачити у зазначених місцях.

Братство ілюмінатів теж не вигадане.

ПРОЛОГ

Фізик Леонардо Ветра почув запах паленого м’яса і зрозумів, що це горить його власне тіло. Із жахом дивився він на темну постать, що нависла над ним.

— Чого вам треба?

— La chiave! — відповів різкий голос. — Пароль!

— Але., я не…

Нападник сильніше притиснув білий розпечений предмет Ветрі до грудей. Зашкварчала, обвуглюючись, шкіра.

— Пароля немає! — скрикнув Ветра, корчачись від несамовитого болю. Він відчув, що впадає в забуття.

Незнайомець ледь помітно посміхнувся.

— Ne avevo раига. Цього я й боявся.

Ветра з усіх сил намагався не зомліти, але свідомість невблаганно огортала темрява. Втішало одне: нападник у жодному разі не дістане того, по що прийшов. Однак за мить той витягнув ножа й підніс його Ветрі до обличчя. Лезо блиснуло перед самими очима.

— На милість Бога! — закричав Ветра. Але було запізно.

Із вершечка великої піраміди в Ґізі до нього сміється й гукає якась молода жінка.

— Роберте, швидше! Я так і знала, що треба було пошукати собі молодшого чоловіка! — Її усмішка зачаровує.

Він намагається не відставати, але ноги немов налиті свинцем.

— Зачекай, — благає він. — Будь ласка…

Він видирається нагору, в очах темніє. У вухах дзвенить. Я мушу її наздогнати! Знову підводить голову, але жінки уже немає. На її місці стоїть і дивиться на нього, презирливо скрививши губи, якийсь дідуган із гнилими зубами. Не тямлячи себе з горя, він кричить страшним криком, що безліч разів відлунює в пустелі.

Здригнувшись, Роберт Ленґдон прокинувся. На тумбочці біля ліжка дзвонив телефон. Збентежений, він узяв слухавку.

— Алло?

— Мені потрібний Роберт Ленґдон, — сказав чоловічий голос.

Ленґдон сів на ліжку і спробував зібратися з думками.

— Я і є… Роберт Ленґдон. — Він глянув на цифровий годинник, що світився в темряві. 5:18.

— Мені треба негайно з вами зустрітись.

— А хто ви?

— Мене звати Максиміліан Колер. Я фізик, спеціалізуюся на елементарних частинках.

— Хто? — Ленґдон не міг нічого второпати. — Ви впевнені, що я саме той Ленґдон, який вам потрібний?

— Ви професор релігійної символіки в Гарвардському університеті. Ви написали три книжки на цю тему і…

— Вам відомо, яка зараз година?

— Пробачте. Я мушу щось вам показати. Це не телефонна розмова.

Ленґдон мимоволі застогнав. Таке вже траплялося не раз. Хочеш писати книжки про релігійну символіку — мусиш бути готовий до дзвінків від усяких фанатів, які вимагають, аби ти тлумачив знаки, що їх посилає їм Господь. Минулого місяця якась стриптизерка з Оклахоми пообіцяла Ленґдонові найкращий у світі секс, якщо він прилетить до неї й підтвердить автентичність хреста, який дивом проступив на її постелі. «Тапсівська плащаниця»1, хай їй грець, подумав було Ленґдон.

— Звідки ви взяли мій телефон? — Ленґдон намагався говорити ввічливо, попри невідповідну годину.

— З Інтернету. На сайті, де можна замовити вашу книжку.

Ленґдон наморщив чоло. Він був на сто відсотків упевнений, що на тому сайті немає номера його домашнього телефону. Незнайомець явно бреше.

— Мені треба з вами зустрітися, — наполягав той. — Я добре заплачу.

Ленґдон почав втрачати рівновагу.

— Перепрошую, алея справді…

— Якщо ви вилетите негайно, то будете в мене до…

— Нікуди я не полечу! П’ята година ранку! — Ленґдон жбурнув слухавку і впав назад у ліжко. Заплющив очі, намагаючись знову заснути. Марно. У пам’ять міцно вкарбувався щойно бачений сон. Неохоче він одягнув халат і спустився вниз.

Роберт Ленґдон бродив босоніж по своєму порожньому вік-торіанському будинку в Масачуссетсі, стискаючи в руках традиційний засіб від безсоння — горнятко гарячого «Несквіку». Світло квітневого місяця лилося у вікна в глибоких нішах й утворювало на східних килимах чудернацькі візерунки. Колеги Ленґ-дона часто жартували, що його помешкання більше нагадує антропологічний музей, аніж людське житло. Полиці були заставлені релігійними пам’ятками з усього світу: екуаба з Ґани, золотий хрест з Іспанії, ідол з островів Кіклади в Егейському морі і навіть рідкісний плетений бокус молодого воїна з Борнео, символ вічної юності.

Ленґдон сів на мідну скриню східного гуру і, насолоджуючись теплом шоколадного напою, раптом побачив своє відображення у вікні. Обличчя витягнуте й бліде… наче в привида. Підстаркуватий привид, похмуро подумав, він, вкотре усвідомивши, що його юна душа живе в смертній оболонці.

Сорокап’ятирічний Ленґдон не був красенем у класичному розумінні, але мав те, що колеги-жінки називали «шармом науковця»: срібні пасма в густому темному волоссі, проникливі сині очі, заворожливий низький голос і щиру безтурботну посмішку спортсмена-аматора. У школі.й коледжі Ленґдон захоплювався стрибками у воду і дотепер перебував у чудовій фізичній формі, яку старанно підтримував, долаючи щодня п’ятдесят разів довжину університетського басейну.

Друзі завжди вважали Ленґдона трохи загадковим чоловіком, що загубився десь між століттями. У вихідні його можна було застати зі студентами в університетському дворі у джинсах, він розмовляв із ними чи то про комп’ютерну графіку, чи про історію релігії. Його також можна було побачити на фотографіях в поважних мистецьких часописах у твідовому піджаку й жилеті з малюнком пейслі на відкритті якоїсь музейної виставки, куди його запросили виступити з лекцією.

Ленґдон був строгим викладачем і неухильно вимагав дисципліни, однак завжди першим підтримував те, що сам називав «забутим мистецтвом доброї невинної забави». Із фанатичним завзяттям він пропагував активний відпочинок, чим завоював собі глибоку довіру серед студентів. Прізвисько Дельфін йому дали водночас і за добродушність, і за легендарну здатність під час гри у водне поло пірнути глибоко, до самого дна, й обійти цілу команду суперника.

Ленґдон самотньо сидів у порожньому будинку і розсіяно дивився в темряву, аж раптом тишу знову порушив дзвінок — тепер факсу. Сердитися він не мав сили, тож тільки втомлено хмикнув.

Божі люди, подумав. Дві тисячі років чекають на свого месію і ні на мить не втрачають надії.

Відніс до кухні порожнє горня і неквапно пішов до кабінету, обшитого дубовими панелями. Зітхнувши, відірвав отриманий факс і подивився на нього.

Раптом йому стало млосно.

На папері був зображений труп. Із жертви зірвали весь одяг і скрутили шию так, що було видно тільки потилицю. На грудях чорніло тавро. Одне-єдине слово… Це слово Ленґдон знав дуже добре. Надто добре. У німому заціпенінні дивився він на химерний напис.

Янголи і демони

— Ілюмінати, — вимовив, запинаючись. Серце шалено калатало. Не може бути…

Дуже повільно, наче не наважуючись побачити те, що на нього чекає, Ленґдон повернув факс на сто вісімдесят градусів. Подивився на слово знову.

Йому перехопило подих. Він не міг отямитись. Насилу вірячи власним очам, він обернув факс іще раз, знову прочитав витав-руване слово, тоді ще раз…

— Ілюмінати, — прошепотів.

Приголомшений, Ленґдон упав на стілець. Якусь мить він сидів, геть ошелешений. Тоді погляд його випадково натрапив на червоний індикатор, що блимав на факсовому апараті. Той, хто надіслав цей факс, був і досі на лінії…. хотів з ним розмовляти. Ленґдон довго дивився на червону лампочку.

Тоді тремтячою рукою взяв слухавку.

— Ну що, тепер ви готові мене вислухати? — запитав той самий чоловічий голос.

— Готовий, чорт забирай. Ви можете пояснити, що це все означає?

— Я намагався це зробити. — Голос звучав жорстко й незворушно. — Я фізик. Керівник науково-дослідного центру. У нас сталося вбивство. Труп ви бачили.

— Як ви мене знайшли? — Ленґдон силився зосередитись. З голови не йшло зображення на факсі.

— Я ж уже вам сказав. Через Інтернет. Через сайт вашої книжки «Мистецтво ілюмінатів».

Ленґдон намагався зібратись із думками. У широких літературних колах ця книжка була майже невідома, зате її досить жваво обговорювали в Інтернеті. І все одно щось тут не клеїлось.

— На цьому сайті немає контактної інформації, — знайшовся нарешті Ленґдон. — Я в цьому впевнений.

— У мене в лабораторії працюють люди, які досконало вміють витягати з всесвітньої павутини потрібну інформацію.

— Схоже, ваша лабораторія знає про мережу дуже багато, — скептично зауважив Ленґдон.

— Аякже, адже це ми її винайшли. — Щось у голосі співрозмовника переконало Ленґдона, що він не жартує. — Мені треба з вами зустрітися, — наполягав той. — Це не телефонна розмова. Від Бостона до нашої лабораторії лише година льоту.

Ленґдон стояв у напівтемряві кабінету й розглядав факс, який досі тримав у руці. Це зображення мало для нього величезне значення. Можливо, воно стане епіграфічною знахідкою століття, яка підтвердить результати десяти років його наукової праці.

— Це терміново, — не відступався співрозмовник.

Ленґдон не відводив очей від тавра на грудях убитого. Ілюмінати, перечитував він знову і знову. Його наукові пошуки завжди ґрунтувалися на символічних відповідниках викопних останків — старовинних документах і давніх віруваннях — але це фото було сьогоденням. Сучасністю. Ленґдон почувався палеонтологом, що сам на сам зіткнувся з живим динозавром.

— Я наважився вислати по вас літак, — сказав голос. — Він буде в Бостоні за двадцять хвилин.

У Ленґдона пересохло в горлі. Година льоту…

— Пробачте мою самовпевненість, — вів далі співрозмовник, — але ви мені потрібні тут.

Ленґдон знову подивився на факс — живе підтвердження-давнього міфу. Про наслідки страшно було й подумати. Він розсіяно. глянув у вікно. Крізь гілля беріз на подвір’ї просочувалися перші промені світанку, але знайома картина за вікном тепер виглядала якось інакше. Ленґдона охопило дивне змішане відчуття страху й радісного збудження, і він зрозумів, що вибору в нього немає.

— Ваша взяла, — здався він. — Кажіть, де шукати ваш літак.



З

За тисячі миль від будинку Ленґдона відбувалася інша розмова. Двоє чоловіків сиділи в темній кам’яній келії, як у Середньовіччі.

— Benvenuto! — сказав один із них владним тоном. Він сидів у темному куті, майже невидимий, — Усе пройшло добре?

— Si, — відказав інший. — Рerfettamentе. — Голос його звучав різко.

— І ні в кого не виникне сумнівів, хто за це відповідальний?

— Ні в кого.

— Чудово. Ти приніс те, що я просив?

Чорні як смола очі вбивці блиснули. Він поставив на стіл важкий електронний прилад.

— Молодець. — Чоловік, що сидів у тіні, здавався задоволеним.

— Служити братству для мене честь, — відказав убивця.

— Скоро розпочнеться другий етап. Відпочинь трохи. Сьогодні до півночі ми змінимо світ.

4

«Сааб 900S» Роберта Ленґдона вилетів із тунелю Келлагана й опинився на східному боці бостонського порту, неподалік від аеропорту Лоґана. Згідно з наданими йому вказівками, Ленґдон знайшов вулицю Авіейшн-роуд і звернув ліворуч за колишнім офісом авіакомпанії «Істерн ейрлайнз». Ярдів за триста попереду у світанковій імлі виднівся ангар. На ньому фарбою було виведено велику цифру «4». Ленґдон заїхав на стоянку і вийшов з авта.

Із-за ангара з’явився кругловидий чоловік у синьому однострої.

— Роберт Ленґдон? — привітно гукнув він із незнайомим акцентом.

— Так, це я, — відізвався Ленґдон, замикаючи авто.

— Ви дуже вчасно. Я щойно приземлився. Прошу йти за мною. '

Ідучи за пілотом уздовж ангара, Ленґдон занервував. Він не звик до загадкових телефонних дзвінків і таємних зустрічей із незнайомцями. Не знаючи, що на нього чекає, він убрався так, як зазвичай одягався в університет — бавовняні штани, светр із гольфом і твідовий піджак. Із голови не йшов факс, який тепер лежав у кишені піджака. Він і досі не міг остаточно повірити в реальність того, що було на ньому зображено.

Пілот, здається, відчув стривоженість Ленґдона.

— Сподіваюся, сер, літати для вас не проблема?

— У жодному разі, — відказав Ленґдон. Трупи з тавром на грудях — оце для мене проб7іема. А літати — це дурниця.

Зайшовши за ріг, вони опинилися на початку злітної смуги.

Побачивши літальний апарат, що стояв на майданчику перед ангаром, Ленґдон вкляк на місці.

— Ми що, полетимо на цьому?

Пілот широко всміхнувся.

— Подобається?

Ленґдон дивився кілька секунд, нічого не розуміючи.

— Подобається? — перепитав нарешті. — Це що за чортівня?

Літальний апарат, що постав перед ними, був величезний. Він трохи нагадував космічний корабель, от тільки ніс мав абсолютно плаский, наче зрізаний. Незвичний літак, що стояв на початку злітної смуги, більше скидався на велетенський клин. Ленґдо-нові на мить здалося, що він бачить сон. На вигляд цей засіб був не більше придатний для польотів, ніж якийсь «б’юїк». Крил у нього практично не було — лише два коротенькі стабілізатори на задній частині фюзеляжу. Над ними стриміли ще два кілі'. Усе решта — суцільний корпус, завдовжки приблизно двісті футів, без жодних ілюмінаторів.

— Двісті п’ятдесят тисяч кілограмів з повною заправкою, — гордо повідомив пілот, наче батько, що нахваляється своїм новонародженим сином. — Працює на рідкому водні. Корпус із титану з карбідокремнієвим волокном. Співвідношення тяги й ваги — 20:1. У більшості реактивних літаків це лише 7:1. Директорові, мабуть, нетерпиливиться з вами зустрітися. Зазвичай він не висилає по своїх гостей цього велетня.

— Ця штука літає7. — здивувався Ленґдон.

— Ще й як! — усміхнувся пілот. Він підвів Ленґдона ближче до літака. — Виглядає страшнувато, згоден, але краще вже тепер звикати до цих літаків. Років через п’ять тільки вони й залишаться — швидкісний цивільний авіатранспорт. Наша лабораторія придбала такий літак одна з перших.

Схоже, ваша лабораторія не бідує, подумав Ленґдон.

— Це прототип «Боїнґа Х-33», — вів далі пілот, — але є й десяток інших моделей — наприклад, «Національний Аерокосмічний літак»; росіяни мають «Скремджет», британці — «ГОТОЛ».

Майбутнє за ними, потрібно лише трохи часу, щоб вони стали доступними для загального користування. Зі звичайними реактивними літаками можете попрощатися.

Ленґдон боязко подивився вгору на літак майбутнього.

— Я б краще летів на звичайному.

ГІілот показав рукою на трап.

— Сюди, будь ласка, містере Ленґдон. Обережно, не спіткніться.

За кілька хвилин Ленґдон уже сидів у порожньому салоні. Пілот всадовив його в передньому ряду, сам застебнув йому пасок безпеки і зник у носовій частині літака.

Дивовижно, але салон був майже такий самий, як у звичайному пасажирському літаку, тільки без ілюмінаторів, через що Ленґдон почувався дуже незатишно. Усе життя він страждав від легкої форми клаустрофобії — наслідок одного випадку в дитинстві, — позбутися якої так і не зміг.

Відраза до замкненого простору аж ніяк не позначалась на здоров’ї Ленґдона, але часто виводила його з рівноваги. Виявлялась вона у дрібницях. Він не любив спортивних ігор у закритому приміщенні, як-от рекетбол чи сквош, й охоче виклав кругленьку суму за свій просторий вікторіанський будинок із височенними стелями, хоч університет міг забезпечити його значно дешевшим житлом. Ленґдонові часто спадало на думку, що потяг до мистецтва виник у нього в юності від любові до величезних музейних залів.

Десь під ногами запрацювали двигуни, і корпус літака затремтів. Ленґдон нервово ковтнув і застиг в очікуванні. Він відчув, як літак зрушив з місця. Над головою неголосно зазвучала музика у стилі кантрі.

Двічі пікнув телефон на стіні. Ленґдон узяв слухавку.

— Алло?

— Як чуєтеся, містере Ленґдон?

— Препаскудно.

— Розслабтеся. За годину будемо на місці.

— А де це «на місці»? — поцікавився Ленґдон, усвідомивши, що поняття не має, куди його везуть.

— У Женеві, — відповів пілот, і двигуни заревіли. — Наша лабораторія в Женеві.

— Женева, — повторив Ленґдон, трохи заспокоєний. — На півночі штату Нью-Йорк. У мене там живуть родичі, біля озера Сенека. Я й не знав, що в Женеві є фізична лабораторія.

Пілот розсміявся.

— Не та Женева, що в штаті Нью-Йорк, містере Ленґдон. Женева у Швейцарії.

Зміст останніх слів пілота дійшов до Ленґдона не відразу.

— У Швейцарії?! — серце шалено закалатало. — Ви, здається, сказали, що ми летітимемо лише годину?!

— Так і є, містере Ленґдон, — зі сміхом відповів пілот. — Цей літак летить зі швидкістю п’ятнадцять махів.

5

Убивця маневрував поміж натовпом на людній вулиці європейського міста. Це був дужий чолов’яга. Смаглявий і дивовижно спритний. М’язи в нього й досі були напружені після недавньої важливої зустрічі.

Усе пройшло добре, казав він собі. Хоч працедавець так і не відкрив йому свого обличчя, убивця вважав за честь бути в його товаристві. Невже від їхнього першого контакту проминуло лише п’ятнадцять днів? Убивця досі пам’ятав кожне слово з тієї телефонної розмови…

— Мене звуть Янус, — відрекомендувався незнайомець. — Ми з тобою майже побратими. У нас спільний ворог. Я чув, твої послуги можна купити.

— Залежить, кого ви представляєте, — відповів убивця.

Незнайомець сказав.

— Це ви так жартуєте?

— Бачу, ти про нас чув.

— Звичайно. Про це братство ходять легенди.

— То чому ж ти мені не віриш?

— Усім відомо, що браття давно відійшли в небуття.

— Це наша тактика. Найнебезпечніший ворог— той, кого не бояться.

Убивця не дуже вірив.

— Ви хочете сказати, братство існує донині?

— Саме так, тільки тепер воно в іще глибшому підпіллі. Ми можемо проникнути куди завгодно… навіть у священну фортецю нашого найзаклятішого ворога.

— Це' неможливо. Вони недосяжні.

— У нас довгі руки.

— Таких довгих рук не має ніхто.

— Дуже скоро ти пересвідчишся. Світ от-от побачить неспростовний доказ могутності братства. Очевидний акт зради.

— Що ви зробили?

Співрозмовник розповів.

Убивця був вражений.

— Не може бути!

Наступного дня новина з’явилася в газетах по всьому світі. Убивця повірив.

За п’ятнадцять днів його віра зміцніла так, що не залишилося й тіні сумніву. Братство живе, тріумфував він. Сьогодні вони вийдуть із підпілля й відкриють світові свою силу.

Із зловісним блиском у чорних очах убивця протискався крізь натовп по вулицях. Одне з найпотаємніших і найстрашніших товариств на землі звернулось до нього по послугу. Вони зробили правильний вибір, подумав він. Його вміння берегти таємниці поступалося хіба що вмінню вбивати.

Наразі він служив їм бездоганно. Убив, кого належало, й привіз Янусові потрібний предмет. Тепер Янус має застосувати весь свій вплив і доправити цей предмет у належне місце.

Доправити…

Цікаво, застановлявся убивця, як Янус упорається з таким неймовірним завданням? Очевидно, він має спільника всередині. Влада братства, схоже, й справді безмежна.

Янус, думав убивця. Зрозуміло, що це кодове ім’я. У кого він його запозичив — у дволикого римського бога… чи в супутника Сатурна? Хоча — яка різниця… Янус мав величезну владу. Він однозначно це довів.

Убивця йшов і уявляв, як із неба йому всміхаються предки. Адже сьогодні він продовжує їхню справу — бореться з тим самим ворогом, з яким вони воювали багато віків, починаючи з одинадцятого століття… коли орди хрестоносців уперше ринули на його землю; вони ґвалтували й убивали його співвітчизників, називаючи нечестивцями, оскверняли їхні храми й богів.

Щоб дати відсіч загарбникам, його предки створили невеличку, однак грізну армію, бійці якої незабаром стали відомі всюди як захисники. Ці вправні воїни мандрували країною, безжально вбиваючи усякого ворога, що-траплявся їм на шляху. Вони прославилися не лише жорстокими вбивствами, а ще й тим, що святкували свої перемоги, поринаючи в наркотичний дурман. Перевагу вони надавали одному потужному засобу, який називали гашишем.

Слава про них множилась, і незабаром цих нещадних убивць почали називати одрим-єдиним словом — гашишин — дослівно «шанувальник гашишу». Слово гашишин стало синонімом смерті майже в кожній мові на землі. Його вживають дотепер, воно є в сучасній англійські мові… але, як і саме мистецтво вбивати, набуло з часом нової форми.

Сьогодні воно звучить як асасин — найманий убивця.

6

Через шістдесят чотири хвилини Роберт Ленґдон, якого трохи нудило від польоту, зійшов з трапа на залиту сонцем злітну смугу, недовірливо роззираючись. Свіжий вітерець тріпотів у лацканах твідового піджака. Чудово було знову опинитися на відкритому просторі. Примружившись, він розглядав укриту буйною зеленню долину і засніжені гірські вершини, що обступали їх з усіх боків.

Я бачу сон, казав він собі. Щомиті я можу прокинутись.

— Ласкаво просимо до Швейцарії, — голосно сказав пілот, намагаючись перекричати ревіння двигунів Х-33, що поступово стихали.

Ленґдон подивився на годинник. 7:07.

— Ви перетнули шість часових поясів, — нагадав пілот. — Тут уже початок другої.

Ленґдон перевів годинник.

— Як чуєтеся?

Він потер живіт.

— Так, наче наївся пенопласту.

Пілот кивнув.

— Висотна хвороба. Ми піднімалися на шістдесят тисяч футів. На такій висоті вага зменшується на тридцять відсотків. Вам пощастило, що летіти треба було недалеко. От якби ми прямували до Токіо, то довелося б піднятися набагато вище — на сотню миль. Від цього справді вивертає кишки.

Ленґдон вимучено кивнув і погодився, що йому пощастило. Загалом, політ був достатньо буденний. Якщо не зважати на шалене прискорення під час злету, від якого ламало кістки, то все інше було здебільшого таким, як звично, — час до часу незначна турбулентність, зміна тиску під час набирання висоти… Ніщо не свідчило, що вони мчать крізь простір із приголомшливою швидкістю одинадцять тисяч миль за годину.

По злітній смузі до літака вже бігло кілька техніків. Пілот повів Ленґдона до чорного «пежо», що. стояв на автостоянці позаду диспетчерської вежі. За кілька хвилин вони вже мчали по шосе, що простягалося через долину. Попереду бовваніла купка будівель. Рівнини за вікном тільки мигтіли.

Ленґдон збентежено дивився, як стрілка спідометра сягнула ста сімдесяти кілометрів за годину — понад сто миль. Цей хлопець просто помішаний на швидкості, подумав він.

— До лабораторії — п’ять кілометрів, — повідомив пілот. — Доїдемо за дві хвилини.

Ленґдон марно намагався знайти пасок безпеки. Чи не краще доїхати за три, але живими?

— Любите Рібу? — запитав пілот, вставляючи в магнітофон касету.

«Страшно залишитися самотньою…» — заспівав жіночий голос.

Нічого страшного, розсіяно думав Ленґдон. Колеги-жінки часто підсміювалися з нього, кажучи, що колекція музейних цінностей, яку він зібрав під своїм дахом, — це лише відверта спроба заповнити тоскну порожнечу будинку. Насправді ж цей будинок, наполягали вони, дуже виграв би від присутності жінки. Ленґдон завжди віджартовувався, нагадуючи, що вже має три великі кохання в житті — символіку, водне поло і парубоцьке життя. Останнє означало свободу, завдяки якій він міг подорожувати світом, спати скільки завгодно, хоч і до обіду, і насолоджуватися спокійними вечора вдома з бренді та хорошою книжкою.

— У нас тут ціле містечко, — сказав пілот, відвертаючи Ленґдона від його роздумів. — Не тільки лабораторії. Супермаркети, лікарня, навіть кінотеатр.

Ленґдон машинально кивнув і подивився на комплекс сучасних будівель, що розлягався попереду.

— До речі, — додав пілот, — наша машина — найбільша у світі.

— Справді? — Ленґдон уважно подивився навколо.

— Так ви її не побачите, — усміхнувся пілот. Вона під землею на глибині шести поверхів.

Ленґдон не встиг більше нічого запитати. Пілот без попередження натиснув на гальма, і авто різко зупинилося перед броньованою будкою охоронця.

Ленґдон побачив попереду знак: SECURITE. ARRfiTEZ2. Раптом усвідомивши, де він, Ленґдон запанікував.

— О Господи! Я ж не взяв із собою паспорта!

— Він вам не потрібний, — заспокоїв його пілот. — Ми маємо постійну домовленість зі швейцарським урядом.

Приголомшений, Ленґдон дивився, як його водій дає охоронцеві своє посвідчення. Той протягнув його через електронний ідентифікаційний пристрій. Загорілась зелена лампочка.

— Ім’я пасажира?

— Роберт Ленґдон, — відповів водій.

— Хто його запросив?

— Директор.

Охоронець звів брови. Відвернувся й подивився спочатку у комп’ютерний роздрук, тоді на екран комп’ютера. За кілька секунд знову підійшов до віконця.

— Приємного перебування в Швейцарії, містере Ленґдон.

Авто знову рвонуло вперед і на швидкості проїхало ще ярдів зо двісті широким колом, що вело до головного входу в лабораторію. Попереду з’явилась ультрасучасна прямокутна будівля зі сталі й скла. Незвичний дизайн, завдяки якому ця споруда здавалася легкою й прозорою, справив враження на Ленґдона. Він завжди був небайдужий до архітектури.

— Скляний собор, — пояснив його супутник.

— Церква?

— Та ні, ну що ви! Чого-чого, а церкви в нас немає. Єдина релігія, яку тут сповідують, — це фізика. Можете згадувати всує ім’я Господа скільки завгодно, — зі сміхом додав пілот, — не опоганюйте лишень кварків і мезонів.

Пілот розвернув авто й зупинив просто перед входом до скляної будівлі. Ленґдон сидів геть спантеличений. Кварки й мезони? Жодного паспортного контролю? Літак, що летить зі швидкістю п’ятнадцять махів? Хто вони, у біса, ці люди? Відповідь була викарбувана на гранітній плиті перед входом:

(CERN)

Conseil Europeen pour la Recherche Nucleaire

— Ядерні дослідження? — перепитав Ленґдон, хоч і був певний, що правильно переклав назву.

Водій не відповів: нахилившись уперед, він зосереджено крутив регулятори магнітофона.

— Ви приїхали. Директор зустріне вас тут, біля входу.

Ленґдон побачив, що з будинку виїжджає якийсь чоловік в інвалідному кріслі. На вигляд йому було років шістдесят. Кістлявий, геть лисий, з жорстким, підборіддям. Він був одягнений у білий халат, ноги в парадних туфлях твердо впиралися в підніжку крісла. Навіть на відстані його очі здавалися холодними — наче два сірі камінці.

— Це він? — запитав Ленґдон.

Водій підвів голову.

— Оце так! — Він повернувся до Ленґдона з похмурою посмішкою. — Про вовка промовка.

Не знаючи, чого й чекати, Ленґдон вийшов з авта.

Чоловік в інвалідному кріслі заспішив Ленґдонові назустріч і простягнув холодну вогку руку.

— Містер Ленґдон? Це я вам телефонував. Мене звуть Максиміліан Колер.

7

Генерального директора ЦЕРНу Максиміліана Колера за спиною називали Королем. Такий титул пояснювався передусім страхом, а не поклонінням перед особою, яка правила своїми володіннями з трону на колесах. Мало хто був знайомий з ним особисто, зате всі в ЦЕРНі знали страшну історію про те, як він став калікою, і ніхто не докоряв йому за жорсткість… так само, як і за фанатичну відданість чистій науці.

Пробувши в товаристві Колера лише кілька хвилин, Ленґдон відчув, що директор — людина стримана, яка нікого близько до себе не підпускає. Інвалідне крісло з електродвигуном безшумно котилося до головного входу, і Ленґдон, щоб не відставати, мусив майже бігти за ним. Він іще зроду не бачив такого крісла — устаткованого купою електронних приладів, включно з багатоканальним телефоном, системою пошукового виклику, комп’ютерним екраном і навіть невеличкою переносною відеокамерою. Такий собі мобільний командний пункт короля Колер.а.



Услід за директором Ленґдон увійшов крізь автоматичні двері до просторого холу ЦЕРНу.

Скляний собор, згадав Ленґдон, подивившись угору.

•У сяйві пообіднього сонця скляна стеля мерехтіла блакиттю, створюючи атмосферу суворої величі; сонячні промені заломлювались і креслили в повітрі геометрично правильні візерунки. Мармурова підлога й стіни, оздоблені білим кахлем, були змережані нерівними тінями. Повітря здавалося неймовірно чистим. Ленґдон побачив кількох науковців, кожен поспішав у своїх справах. Кроки дзвінко відлунювали в просторому приміщенні.

— Прошу сюди, містере Ленґдон. — Голос директора лунав рівно, майже штучно. Чітка й правильна вимова дуже пасувала до його жорсткого обличчя. Колер закашлявся, витер рот білою хустинкою і пильно подивився на Ленґдона своїми холодними сірими очима. — Покваптеся, будь ласка. — Інвалідне крісло швидко покотися мармуровою підлогою.

Ленґдон поспішив за ним повз безліч коридорів, що відгалужувалися від центрального холу. У кожному відбувався якийсь рух. Побачивши Колера, науковці здивовано витріщалися і з цікавістю розглядали Ленґдона, ніби застановляючись, кого це директор удостоює такої честі.

— Мені' соромно зізнатися, — спробував зав’язати розмову Ленґдон, — але я ніколи раніше не чув про ЦЕРН.

— Не дивно, — сухо відказав Колер. — Більшість американців не визнають за Європою першості в наукових дослідженнях. Для них ми просто оригінальний торговельний район — дивне уявлення, якщо зважати на національність таких людей, як Айн-штайн, Галілей чи Ньютон.

Ленґдон не знав, як на це реагувати. Він витяг із кишені факс.

— Це чоловік на фотографії — чи не могли б ви…

— Прошу вас! — Колер жестом його зупинив. — Не тут. Ми якраз до нього йдемо. — Він простягнув руку. — Дайте-но краще це мені.

Ленґдон віддав факс і пішов далі мовчки.

Колер різко звернув ліворуч і в’їхав до широкого коридору, де на стінах красувалося безліч похвальних грамот і дипломів. Відразу біля входу в очі впадала одна особливо велика бронзова Табличка. Ленґдон сповільнив крок, щоб прочитати напис:.

PRIX ARS ELECTRONICA за інновацію в галузі культури в еру електроніки присуджена Тімові Бернерсу Лі та Європейському центру ядерних досліджень за винахід ВСЕСВІТНЬОЇ ПАВУТИНИ.

Ще ж треба! подумав Ленґдон, цей чоловік і справді не жартував. Ленґдон завжди думав, що всесвітню павутину винайшли в Америці. Щоправда, його знайомство з мережею обмежувалося візитами на сайт власної книжки та ще нечастими віртуальними екскурсіями в Лувр чи музей Прадо на старенькому «Макінтоші».

— Всесвітня павутина, — Колер знову закашлявся і приклав до вуст хустинку, — народилася тут як локальна мережа. Завдяки їй науковці з різних відділів змогли обмінюватися результатами щоденної праці. А світ традиційно думає, що всесвітню павутину винайшли в Америці.

— То чому ж ви не відкриєте світові очі? — поцікавився Ленґдон.

Колер байдуже знизав плечима.

— Чи варто здіймати галас через таке дрібне непорозуміння? ЦЕРН — це набагато більше, ніж глобальна комп’ютерна мережа. Наші науковці творять чудеса чи не щодня.

Ленґдон запитально подивився на Колера.

— Чудеса? — Це слово безумовно не належало до лексикону гарвардських професорів природничих наук. Чудеса вони залишали богословам.

— Чому так скептично? — здивувався Колер. — Я думав, ви займаєтесь релігійними символами. І не вірите в чудеса?

— Щодо чудес я не маю чіткої позиції, — відповів Ленґдон. Особливо про ті, що відбуваються в наукових лабораторіях.

— Можливо, я вжив не те слово. Я просто намагався говорити вашою мовою.

— Моєю мовою? — Ленґдонові раптом стало неприємно. — Мені шкода вас розчаровувати, сер, але я вивчаю релігійну символіку — я науковець, а не священик.

Колер різко загальмував і повернувся, його погляд пом’якшав.

— Ну звісно! Як я міг мислити так примітивно? Справді, щоб досліджувати симптоми раку, не конче самому хворіти на нього.

Ленґдон ніколи не чув цієї ідеї саме в такому формулюванні. Вони рушили далі. Колер задоволено кивнув.

— Думаю, ми з вами чудово порозуміємося, містере Ленґдон. Ленґдон чомусь не був у цьому впевнений.

З якоїсь миті Ленґдон почув десь попереду глухий гуркіт. Із кожним кроком він гучнішав, відлунюючи у стінах. Гуркіт начебто долинав із протилежного кінця коридору.

— Що це? — нарешті не витримав Ленґдон, змушений майже кричати. Йому здавалося, що вони наближаються до діючого вулкана.

— Камера вільного падіння, — коротко відповів Колер, нічого більше не пояснюючи.

Ленґдон вирішив не допитуватися. Він утомився, а Мак-симіліан Колер, схоже, зовсім не прагнув виявляти гостинність. Ленґдон нагадав собі, для чого прибув сюди. Ілюмінати. Десь у цьому величезному будинку лежить труп… із тавром, заради якого він щойно подолав три тисячі миль.

Наприкінці коридору гуркіт перетворився на заглушливе ревіння, підлога під ногами вібрувала. Вони повернули за ріг, і праворуч з’явилась оглядова галерея. Чотири вікна з грубим склом в округлій стіні нагадували ілюмінатори в субмарині. Ленґдон зупинився і зазирнув в одне з вікон.

Професорові Роберту Ленґдону доводилося бачити в житті всілякі дивні речі, але такої дивовижі він іще не бачив ніколи. Він навіть кілька разів змигнув, щоб упевнитися, що це не галюцинація. Він дивився у величезну круглу шахту. Там, наче в невагомості, висіли в повітрі люди. Троє. Один помахав йому рукою і зробив у повітрі сальто.

О Боже, подумав він. Я потрапив до Країни Оз.

Дно шахти затягувала дрібна сітка. Крізь отвори в сітці виднів-ся велетенський пропелер, що обертався з шаленою швидкістю.

— Камера вільного падіння, — пояснив Колер, зупинившись біля Ленґдона. — Те саме, що затяжні стрибки з парашутом, тільки в закритому приміщенні. Для зняття стресу. Це вертикальна аеродинамічна труба.

Вражений, Ленґдон не міг відвести погляду від трьох літунів. Одна з них — доволі огрядна жіночка — підлетіла до вікна. Хоч її хлистали потужні струмені повітря, вона широко всміхнулася й показала Ленґдонові двома руками «це чудово!». Той слабко усміхнувся у відповідь і повторив її жест, застановляючись, чи знає вона, що це — давній фалічний символ чоловічої сили.

Ця товстенька жіночка, зауважив Ленґдон, єдина з трьох мала щось на кшталт мініатюрного парашута. Клаптик тканини, що тріпотів над нею, здавався іграшковим.

— Навіщо їй цей парашутик? — поцікавився Ленґдон. — Він має не більше ярда в діаметрі.

— Опір, — пояснив Колер, — зменшує її аеродинаміку, щоб потік повітря міг її підняти. — Він знову рушив по коридору. — Один квадратний ярд поперечної поверхні сповільнює падіння тіла майже на двадцять відсотків.

Ленґдон розсіяно кивнув.

Він і гадки не мав, що ще до ранку в одній країні, розташованій за сотні миль від Швейцарії, ця інформація врятує йому життя.

8

Коли Колер і Ленґдон вийшли через інші двері з головної будівлі ЦЕРНу на яскраве швейцарське сонце, Ленґдонові на мить здалося, що він перенісся на батьківщину. Картина, що постала перед ним, дуже нагадувала кампус якогось із найпрестижніших університетів у Новій Англії.

Зелений схил збігав до широкої рівнини, де на прямокутних галявинах поміж охайними гуртожитками купками росли клени. Вимощеними стежками діловито крокували особи з ученим виглядом і книжками в руках. Схожості з університетським кампу-сом додавали двоє довговолосих гіпі, які кидали один одному фрізбі під звуки Четвертої симфонії Малера, що линули з вікна гуртожитку.

— Це наші гуртожитки, — пояснив Колер, виїхавши на стежку, що вела до будинків. — У нас працює понад три тисячі фізиків. ЦЕРН зібрав під своїм дахом понад половину всіх фахівців з елементарних частинок у світі — це найсвітліші розуми планети. Німці, японці, італійці, голландці — усіх не перелічити. Наші фізики представляють понад п’ятсот університетів і шістдесят національностей.

Ленґдон був вражений.

— Як же вони спілкуються?

— Англійською, звичайно. Це універсальна мова науки.

Ленґдон завжди думав, що універсальна мова науки — це математика, але надто втомився, щоб сперечатися. Він слухняно йшов стежкою за Колером.

Десь на півдорозі назустріч їм пробіг молодий чоловік у футболці з написом: NO GUT, NO GLORY!

Спантеличений, Ленґдон подивився йому вслід.

— Gut?3

— Теорія Великого Об’єднання4, — насмішкувато відповів Колер. — Теорія всього.

— Зрозуміло, — сказав Ленґдон, насправді нічого не розуміючи.

— Ви маєте хоч якесь уявлення про фізику елементарних частинок, містере Ленґдон?

Ленґдон знизав плечима.

— Я маю уявлення про фізику загалом — падіння тіл і таке інше. — Тривале захоплення стрибками у воду сповнило його глибоким благоговінням перед силою тяжіння і прискоренням вільного падіння. — Фізика елементарних частинок — це наука про атоми, правда?

Колер похитав головою.

— Порівняно з тим, чим ми займаємося, атоми здаються планетами. Нас цікавить ядро атома, яке в десять тисяч разів менше від нього самого. — Він знову закашлявся, цього разу сильніше. — Чоловіки й жінки, що працюють у ЦЕРНі, шукають відповідей на одвічні запитання, які турбували людство з найдавніших часів. Звідки ми взялися? З чого створені?

— І що, відповіді на ці запитання можна знайти у фізичній лабораторії?

— Вас це дивує?

— Звичайно. Мені здається, що це питання духовного плану.

— Містере Ленґдон, усі питання колись були духовного плану. З давніх-давен людство зверталося до духовності й релігії, щоб заповнити ті прогалини, яких не могла пояснити наука. Схід і захід сонця колись приписували Геліосу і його вогненній колісниці. Землетруси й цунамі вважали гнівом Посейдона. Сьогодні наука довела, що ці боги були фальшивими ідолами. І незабаром доведе, що такими є всі боги. Наука вже дала відповіді майже на всі запитання, які тільки можуть цікавити людину. Залишилося декілька, щоправда, найскладніших. Звідки ми взялися? Що тут робимо? У чому сенс життя і всесвіту?

Ленґдон був вражений.

— І що, — на ці запитання ЦЕРН намагається знайти відповіді?

— Уточнення: ми не намагаємося, а знаходимо відповіді на ці запитання.

Ленґдон замовк, і вони продовжили свій шлях поміж гуртожитків. Над головами в них плавно пролетіло фрізбі і впало просто перед ногами. Колер, наче не помітивши, попрямував далі.

Ззаду хтось загукав:

— S’il vous plait! '

Ленґдон озирнувся. Йому махав сивий літній чоловік у футболці з довгими рукавами і написом COLLEGE PARIS. Ленґдон підняв фрізбі і спритно метнув назад. Чоловік спіймав його на палець, кілька разів крутонув і так само вправно перекинув ч: ерез плече партнерові.

— Мегсі! — крикнув він Ленґдонові.

— Вітаю! — сказав Колер, коли той його наздогнав. — Ви щойно перекинулися фрізбі з Нобелівським лауреатом Жор-жем Шарпаком, винахідником багатбпровідної пропорційної камери.

Ленґдон кивнув. Як же мені пощастило!

За три хвилини Ленґдон і Колер прийшли до місця призначення — великого охайного гуртожитку, обсадженого осиками. Порівняно з іншими гуртожитками, цей здавався просто розкішним. На кам’яній плиті перед фасадом було вирізьблено: КОРПУС С.

Вигадлива назва, подумав Ленґдон.

Однак, попри примітивну назву, з архітектурного погляду корпус С Ленґдонові сподобався — він виглядав консервативно й надійно. Фасад із червоної цегли, ошатна балюстрада, з боків — два симетричні ряди скульптур. Ідучи кам’яною стежкою до входу, Ленґдон і Колер проминули ворота, утворені двома мармуровими колонами. До однієї з них хтось приліпив записку:

ЦЯ КОЛОНА ІОНІЧНА

Це що — графіті по-швейцарськи? з гумором подумав Ленґдон і, придивившись до колони, хмикнув.

— Приємно побачити, що навіть найвидатніші фізики іноді помиляються.

Колер озирнувся.

— Ви про що?

— Той, хто це написав, помилився. Ця колона не іонічна. Іоніч-иі колони мають однаковий діаметр по всій висоті. Ця ж догори звужується. Вона дорична — грецький аналог. Багато хто так помиляється.

Колер не усміхнувся.

— Автор цієї записки хотів пожартувати, містере Ленґдон. Він мав на увазі, що ця колона містить іони5 — частинки з електричним зарядом. Вони є в більшості об’єктів.

Ленґдон іще раз подивився на колону і тихо застогнав.

Усе ще сердячись на себе за ляпсус, Ленґдон вийшов із ліфта на найвищому поверсі корпусу С і попрямував услід за Колером ошатним коридором. Інтер’єр виявився несподіваним — у традиційному французькому колоніальному стилі: темно-червона канапа, порцелянова ваза на підлозі, на стінах — дерев’яні панелі і химерним різьбленням.

— Ми намагаємося створити для наших науковців максимальний комфорт, — пояснив Колер.

Це очевидно, подумав Ленґдон.

— Отже, той чоловік із ф^ксу — він жив тут? Це був один із наших найцінніших працівників?

— Саме так, — відповів Колер. — Сьогодні вранці він не з’явився на зустріч зі мною і не відповідав на виклики по пейджеру. Тож я прийшов сюди сам і знайшов його у вітальні мертвим.

Ленґдонові раптом стало лячно, коли він усвідомив, що от-от побачить покійника. Він ніколи особливо не вирізнявся міцними нервами. Цю слабкість він виявив у собі ще в студентські роки, коли якось на лекції викладач розповів, що Леонардо да Вінчі вивчав будову людського тіла на трупах, які викопував із землі, щоб ретельно дослідити м’язи.

Колер попрямував у дальній кінець коридору. Там були одні-єдині двері.

— Пентхауз, як кажуть у вас. — Він витер хустинкою піт із чола.

На дубових дверях висіла табличка з написом:

ЛЕОНАРДО ВЕТРА

— Леонардо Ветра, — прочитав уголос Колер. — Наступного тижня йому б виповнилося п’ятдесят вісім. Це був один із най-видатніших науковців нашої доби. Його смерть — непоправна втрата для науки.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що на жорсткому обличчі Колера промайнуло якесь людське почуття. Але воно зникло так само швидко, як і з’явилось. Колер витягнув з кишені велику зв’язку ключів і почав перебирати їх, шукаючи потрібний.

Ленґдонові прийшла до голови несподівана думка. Будинок здавався зовсім порожнім. Це було дивно, якщо зважати на те, що вони майже прибули на місце злочину.

— А де всі? — запитав він.

— У лабораторіях, зрозуміло, — відповів Колер, знайшовши нарешті ключ.

— Я маю на увазі поліцію, — пояснив Ленґдон. — Вони що, вже поїхали?

Рука з ключем завмерла на півдорозі до замка.

— Поліцію?

Ленґдон подивився Колерові у вічі.

— Так, поліцію. Ви прислали мені факс із фотографією убитого. Ви що, не викликали поліції?

— Ні.

— Що?

Сірі очі Колера пожорсткішали.

— Не все так просто, містере Ленґдон.

Ленґдона охопила тривога.

— Але… про це, безумовно, повідомили ще когось!

— Так. Прийомну дочку Леонардо. Вона теж фізик, працює у нас в ЦЕРНі. Вони мали спільну лабораторію і працювали разом. Цього тижня міс Ветра була у відрядженні. Я сповістив її про смерть батька, і вона вже їде сюди.

— Але ж скоєно убивство…

— Формальне розслідування, — сказав Колер твердим голосом, — буде проведено. Однак воно, найімовірніше, розпочнеться з обшуку лабораторії Леонардо Ветри, а вони з дочкою не пускали туди сторонніх. Тому з розслідуванням доведеться зачекати до приїзду міс Ветри. Думаю, це найменше, що я можу зробити зі свого боку на знак поваги до неї.

Колер повернув ключ у замку.

Двері відчинилися, з кімнати зі свистом вирвалася хвиля крижаного повітря і вдарила Ленґдонові в обличчя. Від несподіванки він відсахнувся.

За порогом був чужий світ. Помешкання оповив густий білий туман. Він клубочився довкола меблів і застилав кімнату молочною імлою.

— Що це за… — запинаючись, вимовив Ленґдон.

— Фреон, — коротко пояснив Колер. — Я охолодив кімнату, щоб зберегти тіло.

Ленґдон машинально застебнув піджак, щоб не змерзнути, Я в країні Оз, подумав він. Але я забув чарівні капці.

Труп лежав на підлозі й мав жахливий вигляд. Покійний Леонардо Ветра лежав на спині, голий, і його шкіра набула синювато-сірого відтінку. Шийні хребці в місці перелому стирчали назовні, а голова була повністю скручена назад. Притиснутого до підлоги обличчя видно не було. Убитий лежав у замерзлій калюжі власної сечі, волосся довкола зіщулених геніталій вкрилося памороззю.

Стримуючи раптову нудоту, Ленґдон перевів погляд на груди покійного. Хоч він уже безліч разів розглядав цю симетричну рану на фотографії, яку одержав факсом, у дійсності тавро справляло набагато сильніше враження. Випалені на тілі літери були дивовижно чіткі… і бездоганно складалися в страшний символ.

Ленґдон не міг зрозуміти, від чого його так трясе: від дикого холоду чи від усвідомлення всього значення того, що він зараз бачить.

Янголи і демони

Він обійшов тіло й прочитав слово з іншого боку, щоб зайвий раз пересвідчитися в дивовижній симетрії тавра. Серце калатало. Тепер, коли він бачив цей символ так близько, він здавався ще незбагненнішим.

— Містере Ленґдон? — покликав Колер.

Ленґдон його не чув. Він перенісся в інший світ… у власний світ, у свою стихію, світ, де зіштовхувалися історія, міфи й факти… і від цього почувся впевненіше. Думка запрацювала.

— Містере Ленґдон? — Колер запитально дивився на нього.

Ленґдон не підвів голови. Він уже повністю опанував себе й зосередився.

— Що вам відомо на цей момент?

— Тільки те, що є на вашому сайті. Ілюмінати означає «просвітлені». Так називалося одне давнє братство.

Ленґдон кивнув:

— Ви чули цю назву колись раніше?

— Ніколи. Уперше я її побачив на грудях містера Ветри.

— І спробували знайти якусь інформацію в Інтернеті?

— Так.

— І, поза сумнівом, знайшли сотні посилань?

— Тисячі, — уточнив Колер. — Однак на вашому сайті були посилання на Гарвард, Оксфорд, на одне солідне видавництво, а також був перелік публікацій на цю тему. Як науковець, я розумію, що цінність інформації зумовлюється її джерелом. Ви видалися мені гідним довіри.

Ленґдон усе ще не відводив погляду від трупа.

Колер змовк. Тепер він тільки дивився на Ленґдона, чекаючи, що той проллє якесь світло на загадкове вбивство.

Ленґдон підвів голову і роззирнувся в замороженому помешканні.

— А ми не могли б порозмовляти в якомусь теплішому місці?

— Тут теж нормально. — Колерові холод начебто зовсім не дошкуляв. — Поговорімо тут.

Ленґдон наморщив чоло. Історія ілюмінатів була аж ніяк не проста. Я тут задубію, доки щось поясню. Він іще раз подивився на тавро, і йому знову стало моторошно.

Хоч про емблему ілюмінатів було написано чимало, жодний науковець так ніколи її й не бачив. У старовинних документах цей символ називали амбіграмою — від латинського кореня ambi, який означає «обидва». Амбіграма прочитується в обох напрямках. Символи-амбіграми не така вже й рідкість — це, наприклад, свастика, інь і ян, зірка Давида, простий хрест, однак те, що амбіграму можна зробити зі слова, здавалося абсолютно неймовірним. Сучасні символоги довгий час намагалися написати слово «ілюмінати» так, щоб воно було повністю симетричним, але всі їхні зусилля виявилися марними. І тому більшість науковців дійшли висновку, що цей символ — просто черговий міф.

— То хто ж такі ці ілюмінати? — допитувався Колер.

Справді, подумав Ленґдон, хто еони такі? І почав розповідати.

— Із давніх-давен наука й релігія ворогували між собою, — почав Ленґдон. — Учених, які відверто висловлювали свої погляди, таких як Джордано Бруно…

— Убивали, — перервав його Колер. — За оприлюднення наукових відкриттів їх знищувала Церква. Релігія завжди переслідувала науку.

— Так. Проте у шістнадцятому столітті група мешканців Рима вирішила дати Церкві відсіч. Деякі найученіші мужі Італії — фізики, математики, астрономи — почали таємно зустрічатися й обмінюватися думками про хибність учення Церкви. Вони боялися, що монополія Церкви на «істину» загрожує науковому просвітленню в усьому світі. Так вони заснували перший у світі науковий центр і назвали себе «просвітленими».

— Тобто ілюмінатами.

— Саме так, — підтвердив Ленґдон. — Це були найвидатніші голови Європи… щиро віддані пошукові наукової істини.

Колер мовчав.

— Звичайно, ілюмінатів жорстоко переслідувала католицька церква. Тільки завдяки суворій конспірації ці науковці залишалися в безпеці. Чутки про ілюмінатів поширилися в академічних колах, і до братства почали вступати науковці з усієї Європи. Вони організовували зустрічі в Римі в потаємному лігві, яке називали храмом Просвітлення.

Колер закашлявся і засовався в кріслі.

— Багато хто з ілюмінатів, — вів далі Ленґдон, — поривався боротися проти тиранії Церкви насильницькими методами, але найавторитетніший серед них відмовив їх від цього. Це був один із найзнаменитіших науковців в історії людства.

Ленґдон був певний, що Колер здогадається, про кого йде мова. Навіть далекі від науки люди чули про цього злощасного астронома, якого Церква посадила під домашній арешт і мало не стратила, коли він заявив, що центром Сонячної системи є не Земля, а Сонце. Хоч його докази були неспростовні, астронома суворо покарали за те, що він посмів припустити, що Бог розташував людство не в центрі всесвіту, а десь-інде.

— Його звали Галілео Галілей, — сказав Ленґдон.

Колер підвів голову.

— Галілей?

— Так. Галілей був ілюмінатом. І водночас ревним католиком. Він намагався пом’якшити ставлення Церкви до науки, наполягаючи, що наука не тільки не підриває віри в Бога, а й навпаки зміцнює її. Якось він написав, що, спостерігаючи в телескоп за рухом планет, чує в небесній музиці голос Бога. Він доводив, що наука й релігія — не вороги, а радше союзники; це дві різні мови, що розповідають ту саму історію — про симетрію й рівновагу… про рай і пекло, про ніч і день, про спеку й холод, про Бога й Сатану. І наука, й релігія мають в основі створену Богом симетрію… вічне протистояння світла й тьми. — Ленґдон замовк, притупцьовуючи на місці, щоб зігрітися.

Колер мовчки дивився на нього.

— На жаль, — додав Ленґдон, — Церква аж ніяк не прагнула об’єднувати науку з релігією.

— Ще б пак! — перервав його Колер, — Адже таке об’єднання спростувало б тезу Церкви про те, що лише через неї людина може зрозуміти Бога. Тож церковники звинуватили Галілея в єресі й засудили до довічного домашнього арешту. Історію науки я знаю, містере Ленґдон. Але все це відбулося багато століть тому. Як воно стосується Леонардо Ветри?

Питання на мільйон доларів. Ленґдон перейшов дофактів.

— Арешт Галілея збурив ілюмінатів. Вони припустилися кількох помилок, і Церква викрила чотирьох членів братства. їх схопили й допитували. Однак ці вчені нічого не розповіли… навіть під тортурами.

— їх катували?

Ленґдон кивнув:

— Розпеченим залізом. Випалили кожному на грудях хрест.

Зіниці Колера розширились, він тривожно глянув на понівечене тіло Ветри.

— Тоді цих учених жорстоко стратили, а їхні тіла кинули на вулицях Рима як застереження всім охочим приєднатися до братства. Церква підступалася до братства щораз ближче, і решта ілюмінатів були змушені залишити Італію. — Ленґдон зробив паузу, щоб підкреслити важливість наступних слів. Він подивив-: ся Колерові просто у вічі. — Ілюмінати пішли в глибоке підпілля й почали змішуватися з іншими вигнанцями, що рятувалися від католицьких чисток, — містиками, алхіміками, окультистами, мусульманами, юдеями. Із часом лави ілюмінатів поповнилися новими членами. Виникли нові ілюмінати. Темні ілюмінати. Запеклі вороги християнства. Вони стали дуже могутніми, ретельно конспірувалися, запровадили таємні обряди й заприсяглися колись помститися католицькій церкві. їхня влада зросла настільки, що Церква оголосила їх найнебезпечнішою антихристиянсь-кою силою на земліГВатикан назвав це братство Шайтаном.

— Шайтаном?

— Це з ісламу. Означає «противник»… противник Бога. Церква взяла цю назву з ісламу, бо вважала мову мусульман брудною. — Ленґдон повагався. — Від цього слова походить англійське слово… Сатана. — У Колера на обличчі промайнула тривога. — Містере Колер, — жорстко сказав Ленґдон, — я не знаю ні як це тавро з’явилося на грудях покійного… ні чому воно там з’явилося… але зараз ви бачите перед собою давно втрачений символ найстарішого й наймогутнішого в світі культу Сатани.

І Іровулок був вузький і безлюдний. Убивця йшов швидким кроком, чорні очі горіли нетерпінням. Наближаючись до місця призначення, він згадав прощальні слова Януса. Скоро розпочнеться другий етап. Відпочинь трохи.

Убивця посміхнувся. Він не спав усю ніч, однак про сон і не думав. Сон — це для слабких. Він же, як і його предки, воїн. Його співвітчизники ніколи не спали після того, як розпочиналася битва. Ця битва, поза сумнівом, розпочалася, і йому надали честь пролити першу кров. Тепер він має дві години, щоб відсвяткувати першу перемогу, перш ніж повернутися до роботи.

Спати? Є набагато кращі способи відпочити…

Смак до земних утіх він успадкував від предків. Вони захоплювалися гашишем, а от він любив насолоду іншого типу. Він пишався своїм тілом — цим відлагодженим, смертоносним механізмом — і не хотів, на відміну від пращурів, труїти його наркотиками. Він пристрастився до чогось здоровішого й ефективнішого, ніж наркотики…

Відчуваючи, як усередині наростає знайоме збудження, убивця пришвидшив ходу. Зупинився перед нічим не примітними дверима й подзвонив. Крізь вічко у дверях його зміряла пара карих очей. Двері широко відчинилися.

— Ласкаво прошу, — привітала його елегантно одягнена жінка.

Вона провела його до вишуканої вітальні з м’яким освітленням.

У повітрі чувся легкий аромат дорогих парфумів і мускусу.

— Як тільки визначитеся, подзвоніть. — Жінка дала йому альбом із фотографіями й зникла.

Убивця всміхнувся.

Сів на розкішну канапу і, поклавши альбом на коліна, відчув, як його охоплює хіть. Хоч на його вітчизні не святкують Різдва, він подумав, що так само, мабуть, почувається дитина, коли бачить перед собою гору різдвяних подарунків і збирається подивитися, що за дива сховані там під обгортками. Він розгорнув альбом і почав розглядати фотографії. Вони уособлювали най-сміливіші сексуальні фантазії…

Маріса. Італійська богиня. Гаряча й пристрасна. Молода Софі Лорен.

Сашіко. Японська гейша. Гнучка й м’яка. Винятково вправна.

Канара. Розкішна чорношкіра красуня. Мускулиста. Екзотична.

Він уважно переглянув увесь альбом двічі і зробив вибір. Тоді натиснув кнопку на столику поруч із канапою. За хвилину з’явилась та сама жінка, що привела його сюди. Він Показав їй фотографію. Вона всміхнулася.

— Ходімо.

Коли фінансові питання були залагоджені, жінка подзвонила по телефону і, вичекавши кілька хвилин, повела його крученими мармуровими сходами нагору до розкішного холу.

— Золоті двері в самому кінці, — сказала вона. — У вас вишуканий смак.

Аякже, подумав він. Я ж експерт.

Убивця крався коридором нечутно, наче пантера на запах довгожданої здобичі. Наблизившись до дверей, усміхнувся. Вони були прочинені — ніби запрошували його досередини. Він штовхнув двері, й ті безшумно відчинилися.

Побачивши обраницю, він зрозумів, що не помилився. Усе було саме так, як він просив… Вона лежала на спині, гола, руки прив’язані до бильця оксамитовими мотузками.

Він підійшов і провів смаглявим пальцем по ніжному перламутровому животі. Вчора я убив, подумав він. Ти мій приз.

11

— Сатани? — Колер витер рот і неспокійно засовався. — Це символ культу Сатани?

Ленґдон ходив туди-сюди по кімнаті, щоб не змерзнути.

— Ілюмінати були сатаністами. Але не в сучасному розумінні цього слова.

Він швидко пояснив, що, хоч більшість людей уявляє сатаністів як одержимих недоумків, що поклоняються дияволу; первинно сатаністами називали освічених людей, які виступали проти Церкви. Шайтан. Чутки про чорну магію й приношення в жертву тварин, про пентаграми й темні ритуали сатаністів були всього-на-всього брехнею, яку поширювала Церква, щоб очорнити своїх недругів. Проте з часом інші противники Церкви, що прагнули перевершити ілюмінатів, повірили в ці вигадки й самі втілили їх у життя. Так народився сучасний сатанізм.

— Усе це історія, — різко обірвав його Колер. — Я хочу знати, як цей символ опинився тут.

Ленґдон глибоко вдихнув повітря.

— Цей символ створив у шістнадцятому столітті невідомий художник-ілюмінат на знак пошани до Галілея, який обожнював симетрію. Він став чимось на кшталт таємного логотипа ілюмінатів. Братство тримало його в таємниці, начебто збираючись відкрити тільки тоді, коли стане достатньо могутнім, щоб вийти з підпілля й досягнути кінцевої мети.

— То цей символ означає, що ілюмінати збираються вийти з підпілля? — стривожився Колер.

— Ні, — Ленґдон наморщив чоло, — це не можливо. В історії ілюмінатів є ще один етап, про який я не встиг розповісти.

— Просвітіть мене. — Прохання Колера пролунало як наказ.

Ленґдон потер долоні, перебираючи подумки сотні документів стосовно ілюмінатів, що він читав або написав сам.

— Ілюмінатам насилу вдалося вижити, — пояснив він. — Залишивши Рим, вони мандрували Європою, шукаючи безпечного місця, де б можна було відновити діяльність. їх прихистило інше таємне товариство — братство заможних баварських мулярів, які називали себе масонами.

— Масони? — Колер був вражений.

Ленґдон кивнув, зовсім не дивуючись, що Колер чув про цю організацію. Сьогодні у світі налічується понад п’ять мільйонів масонів: половина мешкає в Сполучених Штатах і понад пів-мільйона — в Європі.

— Ви що, хочете сказати, що масони — теж сатаністи? — недовірливо запитав Колер.

— У жодному разі. Масони постраждали від власного добросердя. У вісімнадцятому столітті, давши притулок науковцям, яких переслідувала Церква, масони мимоволі стали для ілюмінатів прикриттям. Ілюмінати зміцніли й поступово перебрали владу в масонських ложах. Мало-помалу вони відновили в середовищі масонів своє наукове братство — утворилося щось на кшталт таємного товариства всередині іншого таємного товариства. А тоді ілюмінати скористалися зв’язками між масонськими ложами в усьому світі й поступово розширили свій вплив. — Ленґдон глибоко вдихнув холодного туману і продовжив: — Головним завданням ілюмінатів було знищення католицизму. Братство вважало, що хибна догма, яку насаджує Церква, — найбільше зло для людства. Якщо Церква й надалі пропагуватиме релігійні міфи як'неспростовну істину, боялися вони, науковий прогрес застопориться і людство буде приречене на невігластво й безглузді «священні» війни.

— Дуже схоже на те, що ми бачимо сьогодні.

Ленґдон спохмурнів. Колер мав рацію. Релігійні війни тривають дотепер. Мій Бог кращий за твого. Здається, так було в усі, часи: чим більше правовірних — тим більше людських жертв.

— Продовжуйте, — сказав Колер.

Ленґдон зібрався з думками й заговорив знову:

— Ілюмінати зміцнили позиції в Європі й почали зазіхати на Америку, де багато лідерів були масонами, наприклад Джордж Вашинґтон чи Бен Франклін — чесні побожні люди, які й гадки не мали про те, що масони перебувають під серйозним впливом ілюмінатів. Через масонські ложі ілюмінати проникали всюди й допомагали створювати банки, університети та підприємства — з думкою про свою кінцеву мету. — Ленґдон на мить замовк. — Створення єдиної глобальної світської держави — Нового світового ладу.

Колер уважно слухав.

— Нового світового ладу, — повторив Ленґдон, — який би ґрунтувався на науковому просвітленні. Вони назвали цю ідею «доктриною Люцифера». Церква каже, що Люцифер — це ім’я диявола, братство ж заявило, що має на увазі буквальне значення цього слова. Люцифер перекладається з латини як «той, що дарує світло». Або ж «ілюмінат».

Колер зітхнув і сказав дуже серйозно:

— Сідайте, будь ласка, містере Ленґдон.

Ленґдон невпевнено сів на вкритий памороззю стілець.

Колер на своєму кріслі присунувся ближче.

— Не впевнений, що зрозумів усе з того, що ви розповіли. Але знаю одне: Леонардо Ветра був одним із найцінніших працівників ЦЕРНу. Крім того, він був моїм другом. Ви мусите допомогти мені знайти ілюмінатів.

Ленґдон не знав, що й казати. Він що, жартує?

— Знайти ілюмінатів? Боюся, сер, це неможливо.

Колер звів брови.

— Що ви хочете сказати? Ви не…

— Містере Колер, — Ленґдон нахилився ближче, не впевнений, як краще пояснити Колерові те, що має на увазі. — Я не закінчив розповіді. Попри будь-що, дуже малоймовірно, що це тавро — справа рук ілюмінатів. За останні півстоліття не виявлялося жодних ознак їх існування, і науковці здебільшого погоджуються, що ілюмінати вже давно відійшли в небуття.

Запала мовчанка. Колер втупився в туман зі змішаним виразом здивування і гніву.

— Як ви можете стверджувати, що клятого братства не існує, якщо на грудях цього чоловіка випалена його емблема?!

Над цим питанням Ленґдон ламав голову весь ранок. Поява амбіграми ілюмінатів була загадкою. Символоги в усьому світі будуть приголомшені. Утім, як науковець Ленґдон розумів, що тавро, по суті, нічого не доводить про самих ілюмінатів.

— Символи, — сказав він, — аж ніяк не підтверджують існування своїх первинних творців.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі те, що, коли організації з певною ідеологією, на зразок ілюмінатів, перестають існувати, їхні символи залишаються… і їх переймають інші товариства. Таке трапляється доволі часто. Нацисти запозичили свастику в індусів, християни взяли хрест у ЄГИПТЯН…

— Коли я сьогодні вранці вніс слово «ілюмінати» в комп’ютер, — різко перервав його Колер, — пошукова система видала тисячі посилань. Очевидно, багато хто вважає, що це братство існує дотепер.

— Авжеж, поціновувачі сенсацій, — фиркнув Ленґдон. Його-завжди дратували безглузді гіпотези про існування таємних організацій, що циркулюють у сучасній поп-культурі. Засоби масової інформації просто жити не можуть без сенсацій, і самозвані «експерти з таємних культів» досі заробляють на ажіотажі довкола кінця тисячоліття й байках про те, що ілюмінати живі-здорові й успішно будують Новий світовий лад. Не так давно газета «Нью-Йорк тайме» приписала до масонів величезну кількість відомих людей: сера Артура Конан Дойля, герцога Кентського, Пітера Селлерса, Ірвінґа Берліна, принца Філіпа, Луї Армстронґа, а також безліч сучасних промислових магнатів

і банкірів.

Колер гнівно показав на тіло Ветри.

— А що ви скажете на це? Може, поціновувачі сенсацій не такі вже й далекі від істини?

— Я усвідомлюю, як це все виглядає, — Ленґдон намагався говорити якомога дипломатичніше. — Однак мені здається вірогіднішим те, що якась інша організація заволоділа емблемою ілюмінатів і використовує її задля власних цілей.

— Яких цілей? Чого вони хотіли домогтися цим вбивством?

Гарне запитання, подумав Ленґдон. Він не уявляв, де можна було відкопати емблему ілюмінатів через чотириста років.

— Можу сказати лише одне: якби навіть ілюмінати існували дотепер — а я практично впевнений, що їх не існує, — то вони нізащо не вбивали Леонардо Ветри.

— Чому так?

— Можливо, ілюмінати й прагнули ліквідувати християнство, але для цього вони використовували передусім політичні й фінансові ресурси і ніколи не вдавалися до терористичних актів. Крім того, ілюмінати дуже чітко розрізняли своїх ворогів. До людей науки вони ставилися з найглибшою пошаною і нізащо не відібрали б життя в колеги-науковця такого, як Леонардо Ветра.

Погляд Колера ще більше похолоднішав.

— Мабуть, я забув вам сказати, що Леонардо Ветра не був звичайним ученим.

— Містере Колер, — терпляче мовив Ленґдон, — у мене немає жодних сумнівів, що Леонардо Ветра був блискучим науковцем, але це не змінює того факту…

Раптом Колер, нічого не сказавши, розвернув своє крісло й швидко поїхав геть із кімнати, залишаючи за собою клуби збуреного туману.

На милість Бога, подумки застогнав Ленґдон і поспішив за ним. Колер чекав у невеличкому алькові в кінці коридору.

— Це кабінет Леонардо, — сказав він, показавши на двері. — Можливо, коли ви його оглянете, то зміните думку. — Колер іще щось пробурчав, тоді ринувся вперед, і двері безшумно розсунулися.

Ленґдон зазирнув досередини, і в нього мороз пішов по шкірі. Матір Божа, мимоволі вихопилося в нього.

12

В іншій країні молодий охоронець терпляче сидів перед довгим рядом моніторів. Він дивився на безперервну вервечку зображень — їх передавали сотні бездротових відеокамер, розкиданих по величезному комплексу.

Парадний хол.

Кабінет.

Величезна кухня.

Картинки змінювали одна за одну, й охоронець з усіх сил намагався не втрачати пильності. Його зміна вже закінчувалася, однак він не розслаблявся. Служба — це справа честі. Колись він одержить належне.

Він на мить замріявся, аж раптом на одному з екранів з’явилося щось дивне. Інстинктивно він натиснув кнопку на панелі керування. Картинка застигла.

Стривожений, він нахилився ближче до монітора. Напис свідчив, що це зображення передає камера номер вісімдесят шість, яка мала б стежити за одним із коридорів.

Однак на екрані він бачив зовсім не коридор.

13

Ленґдон дивився в кабінет Ветри у повній розгубленості.

— Що це все означає? — Хоч із дверей приємно повіяло теплом, переступаючи поріг, він тремтів, наче'з холоду.

Колер нічого не відповів і в’їхав слідом.

Ленґдон розглядав кабінет, нічого не розуміючи. Такої дикої суміші символів він іще не бачив зроду. На дальній стіні висіло величезне дерев’яне розп’яття. Ленґдон визначив, що виготовлене воно в Іспанії приблизно в чотирнадцятому столітті. Над розп’яттям зі стелі звисала металічна модель Сонячної системи. Ліворуч був портрет Діви Марії, написаний олійними фарбами, поряд із ним — періодична система хімічних елементів. На бічній стіні між двома іншими мідними розп’яттями висів плакат з Альбертом Айнштайном і його відомим висловом: «ГОСПОДЬ БОГ НЕ ГРАЄ В КОСТІ».

Спантеличений, Ленґдон підійшов ближче. На робочому столі Ветри лежала Біблія в шкіряній палітурці, пластикова модель атома і мініатюрна копія статуї Мойсея роботи Мікеланджело.

Дивне поєднання, що й казати, подумав Ленґдон. У кабінеті було тепло, однак від незвичного інтер’єру його знову пройняв мандраж. Було відчуття, що тут зійшлися в сутичці два титани філософії… неприродно сплелися дві протилежні сили. Він глянув на корінці книжок, що стояли на полиці:

«Божа частинка»

«Тао фізики»

«Бог: лише факти»

На одному з книготримачів була вигравірувана цитата:

СПРАВЖНЯ НАУКА ЗА КОЖНИМИ ДВЕРИМА ВИЯВЛЯЄ БОГА

ПАПА ПІЙ XII

— Леонардо був католицьким священиком, — сказав Колер.

Ленґдон повернувся до нього.

— Священиком? Здається, ви казали, він був фізиком.

— Він був і тим, і іншим. В історії траплялися випадки, коли людина присвячувала себе водночас і науці, і релігії. Леонардо був одним із таких. Він вважав фізику «Божим законом природи» і казав, що в будові всесвіту всюди відчутна рука Бога. Він сподівався за допомогою науки переконати тих, хто вагається, в існуванні Бога. Себе він називав теофізиком.

Теофізиком? Для Ленґдона це прозвучало, як оксиморон.

— У фізиці елементарних частинок, — вів далі Колер, — останнім часом було зроблено низку приголомшливих відкриттів… відкриттів, які мають духовний вимір. Леонардо був автором багатьох із них.

Ленґдон, усе ще не оговтавшись у незвичному кабінеті, здивовано подивився на директора ЦЕРНу.

— Духовність і фізика? — Усе свідоме життя Ленґдон вивчав історію релігії, і якщо в цій сфері була якась постійна теза, то це те, що наука й релігія — як олія й вода… непримиренні вороги, які ніколи не зійдуться.

— Ветра був в авангарді досліджень у фізиці елементарних частинок, — пояснив Колер. — Він почав поєднувати науку й релігію… доводячи, що вони доповнюють одна одну найнесподіванішим способом. Він назвав цей напрям новою фізикою. — Колер узяв із полиці якусь книжку і простягнув Ленґдонові.

«Бог, чудеса і нова фізика», прочитав Ленґдон на обкладинці. Автор — Леонардо Ветра.

— Це вузька галузь, — сказав Колер, — але вона дає нові відповіді на деякі старі запитання — про походження всесвіту і про сили, що зв’язують усіх нас. Леонардо вірив, що його наукова праця може навернути мільйони до значно духовнішого життя. Торік він переконливо довів існування певної енергії, яка всіх нас об’єднує. Фактично, він продемонстрував, що всі ми фізично пов’язані… що молекули у вашому тілі переплетені з моїми… що всіх нас пронизує одна сила.

Ленґдонові все це не вкладалося в голові. І сила Бога всіх нас об’єднає.

— Невже містер Ветра справді спромігся продемонструвати зв’язок між частинками?

— Він навів неспростовні докази. Нещодавно «Сайнтифік аме-рикан» опублікував статтю, автор якої називає нову фізику прямішим шляхом до Бога за саму релігію.

Ці слова влучили в ціль. Раптом Ленґдон згадав про антирелі-гійність ілюмінатів і змусив себе на мить уявити неможливе. Якби ілюмінати й справді існували дотепер, то чи могли б вони убити Леонардо, аби не допустити поширення його поглядів на релігію? Ленґдон швидко відігнав цю думку. Дурниці! Ілюмінатів давно немає! Це знають усі науковці!

— Ветра мав чимало ворогів серед наукової громади, — знову заговорив Колер. — Навіть тут, у ЦЕРНі. Його недолюблювали поборники чистоти науки. Вони вважали, що використання аналітичної фізики для захисту релігійних принципів — це зрада науки.

— А хіба сучасні науковці не ставляться до Церкви дещо толерантніше?

Колер презирливо фиркнув.

— З якої б це рації? Так, Церква більше не спалює учених на вогнищі, але якщо вам здається, що вона залишила науку в спокої, запитайте себе, чому чв половині шкіл у вашій країні не дозволено викладати теорію еволюції. Запитайте себе, чому Американська спілка християн — найзапекліший противник наукового прогресу у світі. Жорстока битва між наукою й релігією триває дотепер, містере Ленґдон. Вона лише перенеслася з відкритих майданів до залів засідань, от і все.

Ленґдон знав, що Колер каже правду. Тільки минулого тижня в Гарварді студенти факультету богослов’я влаштували демонстрацію біля кафедри біології на знак протесту проти експериментів із застосуванням генної інженерії, що є частиною магістерської програми. Керівник кафедри біології, відомий орнітолог Річард Аароніан, на захист своєї навчальної програми вивісив з вікна кабінету величезний плакат із зображенням християнського символу — риби, якій, утім, прималювали чотири маленькі лапки на честь виходу на сушу африканської дводишної риби. Під рибою замість слова «Ісус» великими літерами було виведено «ДАРВІН!»

Раптом щось різко запищало. Ленґдон здригнувся. Колер витягнув з футляра пейджер і прочитав повідомлення.

— Чудово! Дочка Леонардо за мить буде на гелікоптерному майданчику. Зустрінемо її там. Думаю, краще їй не йти сюди й не бачити батька в такому вигляді.

Ленґдон погодився. Звичайно, це було б надто жорстоко.

— Я попрошу міс Ветру розповісти про той проект, над яким вони працювали разом із батьком… можливо це щось прояснить.

— Ви гадаєте, що Ветру вбили через його роботу?

— Цілком можливо. Леонардо казав мені, що працює над чимось грандіозним. І більше — ані слова. Він тримав цей проект у великій таємниці. Мав окрему лабораторію і просив, щоб йому дозволили працювати там на самоті. Я охоче пішов йому назустріч, адже він був непересічним науковцем. Останнім часом на його експерименти йшла величезна кількість електроенергії, але я нічого не розпитував. — Колер розвернувся й поїхав до дверей. — Перш ніж ми звідси підемо, я мушу сказати вам ще дещо.

Ленґдон не був певний, що хоче це чути.

— Убивця викрав у Ветри одну річ.

— Яку?

— Ідіть за мною.

Директор рушив назад до вітальні, наповненої крижаним туманом. Ленґдон пішов за ним, не знаючи, чого й сподіватися. Колер під’їхав майже впритул до тіла Ветри й зупинився. Жестом підкликав Ленґдона. Той неохоче підійшов, пересилюючи приступ нудоти від запаху замерзлої сечі вбитого!

— Подивіться на його обличчя, — сказав Колер.

Подивитися на обличчя? здивувався Ленґдон. Ви, здається, сказали, що вбивця щось украв.

Повагавшись, Ленґдон став навколішки. Він спробував поглянути на обличчя Ветри, але в того голова була скручена на сто вісімдесят градусів, а обличчя притиснуте до килима.

Колер ціною неймовірних зусиль спромігся нахилитися й обережно повернути замерзлу голову Ветри. Почувся голосний хрускіт, і з’явилося спотворене стражданням обличчя вбитого. Колер потримав його так якусь мить.

— О Боже милосердний! — скрикнув Ленґдон і з жахом відсахнувся. Обличчя Ветри було все закривавлене. З нього на Ленґдона дивилося одне-єдине згасле око. Друга очна яма була пошматована й порожня. — Вони що — вкрали його oko...

14

Ленґдон вийшов з корпусу С. на свіже повітря неймовірно щасливий опинитися подалі від помешкання Ветри. Сонце допомогло відволіктися від жахливого образу порожньої очної ями, що міцно вкарбувався в пам’ять.

— Сюди, будь ласка. — Колер звернув на стежку, що круто йшла вгору. Інвалідне крісло з електродвигуном набирало швидкість без жодних зусиль. — Міс Ветра буде тут з хвилини на хвилину.

Ленґдон наддав ходи, щоб не відставати.

— Ну що, — запитав Колер, — ви й досі не переконалися, що це справа рук ілюмінатів?

Ленґдон уже не знав, що й думати. Релігійні погляди Ветри, безумовно, насторожували, однак він не міг змусити себе відкинути численні наукові факти. І до того ж це око…

— Я й далі вважаю, — рішуче сказав Ленґдон, — що ілюмінати не причетні до цього вбивства. Викрадене око — зайвий доказ.

— Що?

— Безглузда жорстокість дуже. ..не в традиціях ілюмінатів, — пояснив Ленґдон. — Фахівці, що знаються на культах, кажуть, що калічити жертв задля розваги властиво передусім недосвідченим маргінальним сектам — усіляким фанатам, що стихійно коять насильство. Ілюмінати ж завжди діяли надзвичайно виважено.

— Виважено? Із хірургічною точністю вирізати людині око — це що ж, не виважено?

— Не зрозуміло, який у цьому сенс! Це не слугує ніякій вищій меті.

Інвалідне крісло різко зупинилося на вершині пагорба. Колер повернувся.

— Повірте, містере Ленґдон, це око справді слугує вищій меті… набагато вищій меті.

Ідучи через зелений пагорб, чоловіки почули з заходу стрекотіння гелікоптера. За мить з’явився й він сам — пролетів над долиною, зробив віраж і завис над злітно-посадковим майданчиком, позначеним на траві.

Ленґдон розсіяно спостерігав за гелікоптером, застановляючись, чи повноцінний нічний сон допоміг би йому впорядкувати думки, що кружляли, наче лопаті гвинта гелікоптера. Він не був у цьому впевнений.

Шасі торкнулося землі. Пілот вистрибнув з кабіни й почав викладати багаж: вовняні спортивні костюми, пластикові сумки, балони зі стиснутим повітрям і ящики з чимось, схожим на найсучасніше обладнання для підводного плавання.

Ленґдон був спантеличений.

— Це все спорядження міс Ветри? — прокричав він Колерові через ревіння двигунів.

Той кивнув і теж прокричав у відповідь:

— Вона проводила біологічні дослідження у Балеарському морі.

— Але ви ж, здається, казали, що вона фізикі.

— Так і є. Точніше, вона біофізик. Вивчає взаємозв’язок між різними біологічними системами. Її праця тісно пов’язана з батьковими дослідженнями в галузі фізики елементарних частинок. Нещодавно, спостерігаючи за допомогою атомарно синхронізованих камер за зграйкою тунців, вона спростувала одну з фундаментальних теорій Айнштайна.

Ленґдон пильно подивився на Колера, намагаючись зрозуміти, чи той не жартує. Айнштайн і тунці? Він уже почав підозрювати, що космічний літак Х-33 випадково закинув його на якусь іншу планету.

За хвилину з гелікоптера вийшла Вітторія Ветра, і Роберт Ленґдон зрозумів, що сьогодні його чекає сюрприз за сюрпризом. Жінка в шортах кольору хакі й білій майці аж ніяк не скидалася на того занудного науковця, якого він очікував побачити. Висока, тоненька й граційна, вона мала смагляву шкіру й довге чорне волосся, яке розвівав вітер від гвинта гелікоптера. Обличчя явно італійське — не прекрасне в класичному розумінні, зате з виразними земними рисами; навіть за двадцять ярдів здавалося, що воно випромінює щире тепло. Від вітру одяг обліпив її тіло, підкреслюючи тоненьку талію і маленькі тугі груди.

— Міс Ветра — жінка величезної сили духу, — зауважив Колер, наче відчувши захоплення Ленґдона. — Вона по кілька місяців поспіль працює в небезпечних екосистемах. Крім того, вона суворий вегетаріанець і місцевий гуру з хатха-йоги.

Хатха-йога? здивувався Ленґдон. Давнє буддистське мистецтво медитації через розтягування м’язів — дивне захоплення для фізика й доньки католицького священика.

Вітторія швидко наближалася до них. Було видно, що вона недавно плакала, у глибоких чорних очах застигло почуття, якого Ленґдон не зміг визначити. Проте йшла вона впевнено й енергійно. Сильні гарні ноги з рівною здоровою засмагою свідчили про тривале перебування на щедрому середземноморському сонці.

— Вітторіє, — звернувся до неї Колер. — Мої найщиріші співчуття. Це величезна втрата для науки… для всіх нас у ЦЕРНі.

Вітторія вдячно кивнула.

— Уже з’ясували, хто це зробив? — Голос в неї був приємний, глибокий.

— Ще ні. Працюємо над цим.

Вона повернулась до Ленґдона і простягнула йому гарну тонку руку.

— Мене звуть Вітторія Ветра. Ви, я так розумію, з Інтерполу?

Ленґдон обережно потис їй руку, на мить потонувши в очах, повних сліз.

— Роберт Ленґдон. — Він не знав, що ще додати.

— Містер Ленґдон не з поліції, — пояснив Колер. — Він експерт зі Сполучених Штатів. Прилетів, щоб допомогти нам з’ясувати, хто винен у тому, що сталося.

— А де ж поліція? — розгубилася Вітторія. Колер видихнув повітря і нічого не відповів. — Де тіло? — рішуче запитала Вітторія.

— Ним займаються.

Ця невинна брехня здивувала Ленґдона.

— Я хочу його бачити!

— Вітторіє, твого батька вбили… вбили по-звірячому. Хіба не краще тобі запам’ятати його таким, яким він був за життя? — спробував переконати її Колер.

Вітторія зібралась було відповісти, але раптом неподалік хтось загукав:

— Гей, Вітторіє! З поверненням додому!

Вона озирнулася. Від майданчика для гелікоптерів їй радісно махали руками кілька науковців.

— Спростувала ще якусь теорію Айнштайна? — крикнув один із них.

— Ото вже татусь, мабуть, тобою пишається! — додав інший.

Вітторія незграбно помахала їм у відповідь, а тоді подивилась на Колера, нічого не розуміючи.

— Як — ніхто ще не знає?

— Я вирішив, що. обережність — понад усе.

— Ви не сказали колегам, що мого батька вбили? — Тепер здивування в її голосі змінилося гнівом.

Тон Колера вмить став суворим.

— Ти, мабуть, забула, Вітторіє Ветра, що, як тільки я заявлю в поліцію про вбивство твого батька, у ЦЕРНі почнеться розслідування. Включно з ретельним обшуком його лабораторії. Твій батько волів тримати останній проект у таємниці, і я ставився до цього з розумінням. Мені він сказав лише дві речі. По-перше, що в наступні десять років цей проект може принести ЦЕРНу ліцензійних контрактів на мільйони франків. А по-друге, що його зарано оприлюднювати, бо технології ще недосконалі, а отже, небезпечні. Саме з цих міркувань я б не хотів, щоб у його лабораторії нишпорили сторонні люди й або викрали результати його праці, або постраждали під час обшуку, а ЦЕРН зробили б винним. Я чітко висловився?

Вітторія мовчки дивилась на нього. Ленґдон відчув, що вона змушена погодитися з логікою Колера.

— Перш ніж звертатися до поліції, — вів далі Колер, — я мушу знати, над чим ви вдвох працювали. Прошу, заведи нас до вашої лабораторії.

— Лабораторія тут ні до чого, — сказала Вітторія. — Ніхто не знав, що ми з батьком робимо. Його вбивство ніяк не може бути пов’язане з цим проектом.

Колер хрипло видихнув.

— Факти свідчать про інше.

— Факти? Які факти?

Ленґдон теж хотів би це знати.

Колер знову приклав до вуст хустинку.

— Мусиш просто повірити мені на слово.

З того, як Вітторія на нього подивилась, стало зрозуміло, що вона не вірить.

15

Ленґдон мовчки йшов за Вітторією й Колером назад до головної будівлі ЦЕРНу, звідки розпочався його незвичний візит. Вітторія рухалась плавно й упевнено, неначе олімпійська чемпіонка зі стрибків у воду. Ленґдон подумав, що ця гнучкість і самоконтроль — результат постійних занять йогою. Він чув, як вона повільно й зосереджено дихає, ніби намагаючись упоратись зі своїм горем.

Ленґдонові хотілося щось їй сказати, якось розрадити. Йому теж колись довелося відчути гірку порожнечу від несподіваної втрати батька. Найбільше він запам’ятав похорон — сірий і дощовий. Це сталося через два дні після його дванадцятих уродин. У будинку було повно батькових товаришів у сірих костюмах. Усі вони надто сильно потискали його дитячу руку і весь час щось бурмотіли — найчастіше він чув слова «серцевий» і «стрес». Мати жартувала крізь сльози, що завжди могла стежити за фондовим ринком, просто тримаючи батькову руку… слухаючи його пульс.

Якось, коли батько був іще живий, Ленґдон почув, як мама олагала його «зупинитися й нюхати троянди». Того року Ленґдон купив батькові на Різдво маленьку скляну троянду. Нічого гарнішого він іще в житті не бачив… Особливо, коли на неї потрапляло срнце — тоді квітка спалахувала веселкою кольорів.

— Яка чудова! — сказав батько, розгорнувши обгортку, і поцілував Роберта в чоло. — Знайдімо для неї безпечне місце. —

І обережно поставив троянду на високу полицю, усю в пилюці, у найтемнішому куті вітальні. Через кілька днів Ленґдон присунув стілець, зняв троянду і відніс назад до крамниці. Батько так і не зауважив, що вона зникла.

Дзвінок ліфта повернув Ленґдона до реальності. Вітторія з Ко-лером зайшли досередини. Ленґдон тупцював перед відчиненими дверима.

— Щось негаразд? — запитав Колер не так з турботою, як з нетерпінням.

— Та ні, усе гаразд, — відказав Ленґдон, змушуючи себе зробити крок у бік тісної кабіни. Він їздив ліфтом тільки тоді, коли це було абсолютно необхідно. А загалом надавав перевагу сходам, де значно більше простору.

— Лабораторія доктора Ветри під землею, — пояснив Колер.

Чудово, подумав Ленґдон, переступаючи поріг ліфта. З глибини шахти потягнуло крижаним холодом. Двері зачинилися, і ліфт ковзнув униз.

— Шість поверхів, — повідомив Колер без жодних емоцій, наче робот.

Ленґдон на мить уявив темну порожню шахту в них під ногами. Він наказав собі не. думати про неї та спробував зосередитися на табло, де висвітлювалися номери поверхів. Дивно, на ньому було тільки дві зупинки: ПЕРШИЙ ПОВЕРХ і ВАК.

— А що таке ВАК? — поцікавився Ленґдон, намагаючись говорити спокійно.

— Великий адронний колайдер, — відповів Колер. — Прискорювач частинок.

Прискорювач частинок? Цей термін Ленґдонові був знайомий. Уперше він почув його якось на вечері з колегами. на кампусі в Кембриджі. їхній друг-фізик Боб Бравнелл одного разу з’явився несамовитий від люті.

— Негідники його зарубали! — з порога випалив Бравнелл.

— Зарубали?! Кого?! — сторопіли всі.

— НСК!

— Що?

— Будівництво надпровідного суперколайдера!

Хтось знизав плечима.

— Я й не знав, що Гарвард щось таке будує.

— Та не Гарвард! — роздратовано заперечив Бравнелл. — Сполучені Штати! Це мав бути найпотужніший у світі прискорювач частинок! Один з найграндіозніших наукових проектів століття! Вклали вже два мільярди доларів, і ось тобі маєш! Сенат закриває проект! Чорт би забрав усіх цих затурканих лобістів!

Трохи вгамувавшись, Бравнелл розповів, що прискорювач частинок — це велика замкнена кругла труба, у якій розганяють субатомні частинки. Усередині вмонтовані магніти, які часто вмикаються й вимикаються, «підганяючи» частинки вперед і вперед, доки ті не досягають величезної швидкості. Максимально прискорені частинки мчать трубою зі швидкістю понад 180 000 миль за секунду.

— Але ж це майже швидкість світла! — вигукнув хтось із професорів.

— Саме так, — похмуро підтвердив Бравнелл. Далі він пояснив, що, розганяючи дві частинки в протилежних напрямах, а тоді зіштовхуючи, науковці розбивають їх на складові й мигцем «бачать» найфундаментальніші компоненти природи.

— Без прискорювачів частинок, — заявив Бравнелл, — у науки нема майбутнього. Зіштовхування частинок — це ключ до розуміння будови всесвіту.

Гарвардський поет — спокійний чоловік на ім’я Чарлз Претт — слухав Бравнелла доволі скептично.

— Здається мені, — сказав він, — що це якийсь неандертальський підхід до науки… Те саме, що трощити один об інший два годинники, щоб подивитися, як вони всередині працюють.

Бравнелл кинув виделку і вибіг геть.

Отже, у ЦЕРНі є прискорювач частинок, думав Ленґдон, їдучи в ліфті. Кругла труба, у якій частинки розбиваються на друзки. Цікаво, чому вони сховали його під землею?

Коли ліфт нарешті зупинився, Ленґдон був страшенно щасливий знову відчути під ногами твердий ґрунт. Однак щойно двері розсунулися, від його щастя не залишилося й сліду. Роберт Ленґдон знову опинився в зовсім чужому світі.

Коридор в обох напрямках простягався в безмежність. Це був широченний тунель із голими бетонними стінами, у якому легко б умістився багатотонний трейлер. Там, де вони стояли, горіло яскраве світло, але вже за кілька кроків і праворуч, і ліворуч коридор поглинала чорна пітьма. Вологість, яка віяла з темряви, неприємно нагадувала, що вони перебувають глибоко під землею. Ленґдон майже фізично відчував тяжіння землі й каміння, що нависало у нього над головою. На якусь мить він знову став дев’ятирічним хлопчиком… Темрява тягла його назад… до тих жахливих п’яти годин, які він провів у гнітючій чорноті… Спогад про них досі не давав йому спокійно жити. Він стиснув кулаки і змусив себе викинути його з голови.

Вітторія мовчки вийшла з ліфта і впевнено рушила в темряву, залишивши їх позаду. Там, де вона йшла, на стелі автоматично вмикалися лампи денного світла. Ленґдонові стало моторошно. Здавалося, що тунель живий… і знає про кожний її наступний крок. Вони з Колером пішли за нею, тримаючись на деякій відстані. За ними лампи автоматично гасли.

— Цей прискорювач частинок, — упівголоса запитав Ленґдон, — він десь тут, у цьому тунелі?

— Та ось він, — Колер показав ліворуч на гладеньку хромовану трубу, що тяглася вздовж внутрішньої стіни тунелю.

— Оце прискорювач частинок? — Ленґдон здивовано витріщився на трубу. Він уявляв його зовсім інакшим. Труба здавалася ідеально прямою. Вона мала близько трьох футів у діаметрі й тяглася горизонтально по всій видимій довжині тунелю. Більше схоже на якусь надсучасну каналізацію, подумав Ленґдон. — Я думав, прискорювачі частинок мають форму кола.

— Так і є, — підтвердив Колер. — Цей прискорювач тільки здається прямим. Це оптична ілюзія. Тунель настільки довгий, що його кривина непомітна — як і кривина Землі.

Ленґдон був вражений. Оце — коло?

— Але ж… тоді він мусить бути просто-таки велетенський!

— Наш прискорювач частинок — найбільший у світі. — Тут Ленґдон згадав, що пілот, коли віз його сюди, згадував якусь величезну машину, сховану під землею. Але… — Його діаметр — понад вісім кілометрів… довжина — двадцять сім кілометрів.

— Двадцять сім кілометрів? — У Ленґдона голова пішла обертом. Він здивовано подивився спочатку на директора, тоді в тем-и ий тунель перед собою. — Цей тунель тягнеться на двадцять сім кілометрів? Це ж… це ж понад шістнадцять миль!

Колер кивнув.

— Він має форму правильного кола і частково проходить під територією Франції. За мить до зіткнення частинки розганяють-і я до такої швидкості, що облітають тунель понад десять тисяч разів за секунду.

Ленґдон ще раз подивився в чорноту перед собою і відчув, що її нього підгинаються ноги.

— Ви хочете сказати, ЦЕРН витягнув нагору ці мільйони тонн юмлі тільки для того, щоб трощити крихітні частинки?

Колер знизав плечима.

- Іноді, щоб відкрити істину, доводиться звертати гори.

16

Ч.І сотні миль від Женеви з рації крізь тріскіт почувся голос:

Я вже на місці.

Охоронець, що спостерігав за моніторами, натиснув кнопку, щоб відповісти.

— Шукайте камеру номер вісімдесят шість. Вона має бути десь у самому кінці коридору.

На якийсь час запала тиша. Він напруженого чекання охоронець аж спітнів. Нарешті в рації клацнуло.

— Камери тут немає, — повідомив голос. — Я знайшов місце, де вона була встановлена. Очевидно, хтось її звідси виніс.

Охоронець важко видихнув повітря.

— Дякую. Зачекайте, будь ласка, ще хвильку.

Зітхнувши, він перевів погляд на ряд моніторів. Величезні ділянки комплексу були відкриті для публіки, тож бездротові камери зникали й раніше. Зазвичай їх крали хулігани, щоб потім мати щось на згадку. Однак, коли камеру виносили за межі комплексу й вона опинялася поза зоною досяжності, сигнал зникав

і екран чорнів. Спантеличений, охоронець дивився на монітор. Від камери номер вісімдесят шість і далі надходило ідеально чітке зображення.

Якщо цю камеру викрали, міркував він, то чому від неї досі йде сигнал? Він, звісно ж, знав, що пояснення може бути тільки одне. Камера й досі перебуває на території комплексу. Хтось просто переніс її в інше місце. Але хто? І навіщо?

Він довго дивився на монітор, тоді знову взяв рацію.

— Там поблизу є якісь шафи? Може, якісь комірки чи ніші?

— Немає. А що? — У голосі чулося здивування.

Охоронець наморщив чоло.

— Та ні, нічого. Дякую за допомогу. — Він вимкнув рацію і закопилив губи.

Охоронець знав, що в цьому величезному, з посиленою охороною, комплексі з тридцяти двох окремих будівель, розташованих у радіусі півмилі, невеличка бездротова камера може бути захована практично, де завгодно. Єдиною підказкою було те, що вона перебуває в якомусь темному приміщенні. Звичайно, користі від цієї інформації було небагато. У комплексі безліч темних місць: комори, канали теплотраси, будки садівників, гардероби, навіть лабіринт підземних тунелів. Камеру номер вісімдесят шість можна шукати тижнями.

Але Бог з нею, з камерою, думав охоронець.

'Ге, що камеру хтось переніс на інше місце, було ще півбіди. ()хоронець дивився на зображення, яке вона передавала. Це був якийсь стаціонарний об’єкт — з вигляду, складний пристрій, але нічого схожого охоронець раніше не бачив. Знизу на пристрої блимали електронні індикатори.

Хоч охоронець пройшов спеціальний курс навчання, як поводитися в надзвичайних ситуаціях, серце в нього й досі калатало. Піп наказав собі не панікувати. Мусить бути якесь пояснення.

11 ідозрілий об’єкт був дуже малий і навряд чи становив серйозну ш грозу. Однак його поява на території комплексу непокоїла. Ще it як непокоїла!

А особливо сьогодні, подумав охоронець.

Для його працедавця безпека завжди мала першочергове значення, але сьогодні, як у жодний інший день за минулі дванадцять років, безпека важила понад усе. Охоронець довго дивився на незнайомий об’єкт, відчуваючи, що над обрієм скупчуються гро-umi хмари.

'Іоді, обливаючись потом, набрав номер начальника.

17

Мало хто з дітей може похвалитися, що пам’ятає той день, коли познайомився з власним батьком, а от-Вітторія Ветра могла. їй оу/ю тоді вісім років, і жила вона там, де й завжди — в «Орфа-потрофіо ді Сієна», католицькому сиротинці поблизу Флоренції. Рідні батьки її покинули, і вона їх не пам’ятала. Того дня йшов дощ. Монахині вже двічі кликали її вечеряти, а вона, як завжди, вдавала, що не чує. Дівчинка лежала на подвір’ї та дивилася на краплі дощу… відчувала, як вони вдаряються об її тіло… намагалася вгадати, де впаде наступна. Монахині покликали знову, пригрозивши, що запалення легенів швидко зменшить цікавість до природи навіть у нестерпно впертої дитини.

Я вас не чую, думала Вітторія.

Коли по неї прийшов молодий священик, вона вже змокла до нитки. Цього священика вона не знала, у сиротинці він був новеньким. Вітторія чекала, що зараз він її схопить і потягне до будинку. Але нічого такого не сталося. Натомість, на її подив, він ліг поруч із нею, геть намочивши рясу в калюжі.

— Мені сказали, ти весь час про щось запитуєш, — мовив молодик.

— А що в цьому поганого? — насупилась Вітторія.

— Бачу, мені сказали правду, — розсміявся він.

— Що ви тут робите на дощі?

— Те, що й ти… Роздумую, чому з неба падають краплі дощу.

— Я зовсім не роздумую, чому вони падають! Я це вже знаю!

— Та невже? — здивувався священик.

— Сестра Франциска каже, що краплі дощу. — це сльози ангелів, які падають на землю, щоб змити наші гріхи.

— Он як! — втішився священик. — Ну тоді все зрозуміло.

— А от і ні! — заперечила дівчинка. — Краплі дощу падають, бо все падає! Все падає! Не тільки дощ!

Спантеличений, священик почухав потилицю.

— А знаєш, юна леді, ти маєш рацію. Справді, усе падає. Мабуть, це через тяжіння.

— Через що?

Він подивився да неї здивовано.

— Ти що ніколи не чула про тяжіння?

— Ні.

— Дуже шкода. — Священик скрушно похитав головою. — Тяжіння пояснює багато загадок.

Вітторія аж сіла.

— Що таке тяжіння? — запитала рішуче. — Розкажіть мені!

Священик підморгнув їй.

— Може, я краще розповім тобі це за вечерею?

Молодого священика звали Леонардо Ветра. Колись він вивчав в університеті фізику і був одним із найкращих студентів, однак за якийсь час почув інше покликання і вступив до семінарії.

У пронизаному самотністю світі монахинь і суворих правил Лео-пардо й Вітторія стали нерозлучними друзями. Вітторія часто смішила Леонардо, й він узяв її під своє крило. Він навчав її, що такі прекрасні речі, як веселка й річки, мають багато пояснень. Розповідав про світло, планети, зірки й інші природні явища — тлумачив, як їх бачить релігія і як їх бачить наука. Завдяки вродженому інтелектові й допитливості Вітторія виявилась надзвичайно здібною ученицею. Леонардо опікувався нею, як рідною донькою.

Вітторія була неймовірно щаслива. Вона ніколи не знала тепла оатьківської любові. Зазвичай дорослі відповідали на її запитаним роздратовано або й просто відмахувались. Леонардо ж міг цілими годинами показувати їй мудрі книжки. Він навіть ціка-иився, що вона сама думає з того чи іншого приводу. Вітторія молила Бога, щоб Леонардо залишився з нею назавжди. Але одного дня її найгірші побоювання справдилися: отець Леонардо повідомив, що залишає сиротинець.

— Я переїжджаю до Швейцарії, — сказав їй Леонардо. — Мені дали грант, щоб вивчати фізику в Женевському університеті.

— Фізику? — вигукнула Вітторія. — А я думала, ви любите Нога!

— Я дуже люблю Бога. І саме тому хочу вивчати Його божественні правила. Закони фізики — це полотно, яке Бог розстелив, щоб малювати на ньому свій шедевр.

Вітторія була пригнічена. Але отець Леонардо мав іще одну новину: він переговорив із начальством, і йому дозволили удочерити її.

— Хочеш, щоб я тебе удочерив? — запитав Леонардо.

— А що це означає? — поцікавилась Вітторія.

Отець Леонардо пояснив.

Вітторія кинулась йому на шию і хвилин зо п’ять плакала від щастя.

— Хочу! Дуже хочу!

Леонардо сказав, що мусить на якийсь час її залишити, щоб і влаштуватися в Швейцарії, але обіцяв, що забере через шість місяців. Ці шість місяців були найдовшими в її житті, однак Леонардо дотримав слова. За п’ять днів до того, як їй вировни-лося дев’ять років, Вітторія переїхала до Женеви. Удень вона ходила до Женевської міжнародної школи, а вечорами вчилася. від батька.

Три роки по тому Леонардо Ветру запросили працювати до ЦЕРНу. Вітторія і Леонардо перенеслися до країни чудес, про яку юна Вітторія не могла навіть і мріяти.

Вітторія Ветра крокувала тунелем, неначе в заціпенінні. Дивлячись на своє нечітке відображення в блискучій трубі прискорювача, вона гостро відчувала відсутність батька. Зазвичай Вітторія перебувала в стані глибокого спокою, у гармонії з навколишнім світом. А тепер усе якось раптом утратило сенс. Останні три години були як страшний сон.

Коли зателефонував Колер, на Балеарських островах була десята ранку. Вашого батька вбили. Негайно повертайтеся додому. Хоч на палубі катера було неймовірно спекотно, від цих слів її пройняло холодом аж до самих кісток. Від бездушного тону, яким Колер вимовив ці слова, було так само боляче, як і від їхнього змісту.

І от вона повернулась додому. Але до якого дому? ЦЕРН, який від дванадцяти років був її світом, раптом видався чужим. Батька, що перетворив це місце на країну чудес, не стало.

Дихай глибоко, наказала вона собі, але це не допомагало впорядкувати думки. Питання кружляли в голові швидше й швидше. Хто вбив батька? Чому? Хто цей «експерт» з Америки? Чому Колер так прагне побачити лабораторію?

Колер сказав, якісь факти свідчать, що вбивство батька пов’язане з їхнім останнім проектом. Що за факти? Ніхто не знав, над чим вони працюють! Але навіть якби хтось і довідався, то для чого вбивати батька?

Наближаючись до їхньої лабораторії, Вітторія усвідомила, що от-от оприлюднить найбільше батькове досягнення без нього самого. Вона ж бо уявляла цю мить зовсім інакше. Думала, що батько скличе до лабораторії найвидатніших науковців ЦЕРНу

і продемонструє їм своє відкриття. А потім, сяючи батьківською гордістю, розповість, що це Вітторія підказала йому, як реалізувати цей проект… що це завдяки його доньці став можливий такий величезний науковий прорив. Сльози навернулися їй на очі. Цю мить тріумфу вона мала розділити з батьком. А тепер иоиа тут сама. Ні колег, ні радісних облич. Лише якийсь незнайомець з Америки та Максиміліан Колер.

Максиміліан Колер. Король.

І Іього чоловіка Вітторія не любила з дитинства. З часом вона навчилася поважати його потужний інтелект, однак його холодність завжди здавалася їй нелюдською. Він був цілковитою протилежністю батька, який просто-таки випромінював тепло. Колер уподобав науку за її бездоганну логіку… Батько ж благоговів перед її вишуканою красою. Проте, хоч як це не дивно, обидва вони завжди глибоко поважали один одного. Геній, нк хтось їй колись пояснив, завжди приймає іншого генія без-шстережно.

Геній, думала вона. Мій батько… Тато. Неживий.

До лабораторії Леонардо Ветри вів довгий стерильний коридор, суцільно викладений білим кахлем. Ленґдонові на мить ідалося, що він заходить до якоїсь підземної лікарні для душевнохворих. На стінах висіло безліч дивних чорно-білих фотографій у рамках. І хоч Ленґдон усе свідоме життя вивчав символи й зображення, ці знімки були йому абсолютно незрозумілі. Вони скидалися на негативи з безладними рисками й спіралями. Сучасне мистецтво? з гумором подумав він. Джексон Поллок на іімфетаміні?

— Це треки частинок, — пояснила Вітторія, зауваживши погляд Ленґдона. — Комп’ютерні моделі зіткнення частинок. Оце — Z-частинка, — вона показала на ледь помітну риску п;і знімку. — Батько відкрив її п’ять років тому. Чиста енергія — жодної маси. Цілком можливо, що це найменший структурний елемент природи. Матерія — не що інше, як сконденсована енергія.

Матерія — це енергія? Ленґдон замислився. Дуже схоже на буддизм: Він іще раз подивився на тонесеньку риску на фотографії й подумав: цікаво, як відреагують приятелі з кафедри фізики в Гарварді, коли він розповість їм, що минулого вікенду вештався біля великого адронного колайдера і споглядав Z-час-тинки.

— Вітторіє, — заговорив Колер, коли вони підійшли до важких сталевих дверей. — Мушу зізнатися, що сьогодні вранці я вже спускався сюди в пошуках твого батька.

— І що? — Вітторія ледь-ледь почервоніла.

— І уявіть моє здивування, коли я побачив, що він замінив стандартний кодовий замок ЦЕРНу чимось іншим. — Колер показав на складний електронний пристрій на стіні біля дверей.

— Пробачте, — сказала вона. — Ви ж знаєте, як батько до цього ставився. Він хотів, щоб до лабораторії мали доступ тільки він та я.

— Добре, — сказав Колер. — Відчини двері.

Вітторія якусь мить повагалася, тоді глибоко вдихнула і підійшла до пристрою на стіні.

Того, що сталося потім, Ленґдон аж ніяк не чекав.

Вітторія стала навпроти апарата й обережно наблизила праве око до лінзи, що виступала, немов телескоп. Тоді натиснула кнопку. Усередині механізму щось клацнуло, і з лінзи вирвався промінчик світла. Він методично зарухався туди-сюди, скануючи її око, як копіювальний апарат.

— Це сканер сітківки, — пояснила вона. — Стовідсоткова надійність. Запрограмований тільки на дві сітківки — на батькову й мою.

Від страшної здогадки Роберт Ленґдон укляк на місці. У пам’яті знову сплив страхітливий образ Леонардо Ветри — закривавлене обличчя, одне невидяче око і порожня очна яма. Він спробував відкинути очевидну істину, але наступної миті щось побачив… під сканером на білій кахельній підлозі… маленькі темно-червоні краплини. Засохла кров.

Вітторія, на щастя, нічого не зауважила.

Сталеві двері відчинилися, і вона ввійшла досередини.

Колер похмуро глянув на Ленґдона. Погляд був красномовний. Казав я вам… викрадене око слугує вищій меті.

18

Руки жінки були зв’язані. Зап’ястя, туго стягнуті мотузкою, по-і ипіли й розпухли. Смаглявий убивця лежав поруч, спустошений, і милувався своєю оголеною винагородою. Цікаво, думав він, попа справді заснула чи лише так удає, щоб уникнути подальшої роботи?

Зрештою, йому це байдуже, бо він достатньо наситився. Задо-молений, убивця сів на ліжку.

У його країні жінки — це власність. Слабкі створіння. Засіб для i п римання насолоди. Товар, яким торгують, як худобою. І там вони шлють своє місце. Тут же, у Європі, жінки вдають, що вони сильні ii незалежні. Це його потішало і водночас збуджувало. Він завжди діставав особливе задоволення, змушуючи їх до фізичної покори.

Тепер, задовольнйіши плоть, убивця відчув, як у ньому наростає інше бажання. Минулої ночі він убив. Убив і скалічив кортву, а вбивство діяло на нього, як наркотик… Кожна нова су тичка задовольняла лише ненадовго, а потім з’являлася ще оіж. ша потреба вбивати. Відчуття ейфорії минуло. Жага вбивати повернулася.

Він уважно подивився на жінку, що спала поруч, провів рукою по тонкій шиї. Думка, що він може вмить позбавити її життя, туджувала. Але яка від цього користь? Адже це істота нижчого порядку, створена, щоб служити й давати насолоду. Сильні пальці обхопили ніжне горло, убивця відчув її пульс. Однак, переси-ппиши бажання, забрав руку. На нього чекає робота. Служіння иищій меті важливіше за особисті бажання.

Уставши з ліжка, убивця знову подумав про велич своєї місії. Кін і досі не міг осягнути всього масштабу влади цього чоловіка на ім’я Янус і давнього братства, яке той очолює. Дивовижно, що братство обрало його. Якимсь чудом вони довідалися про його ненависть… і про майстерність. Як вони це зуміли — назавжди залишиться для нього таємницею. Янус сказав, у них довгі руки.

Тепер вони удостоїли його найвищої честі. Він буде їхніми руками й голосом. їхнім месником і посланцем. Тим, про кого його співвітчизники кажуть Малк аль-хак — Янгол істини.

19

Лабораторія Ветри нагадувала науково-фантастичне кіно.

Абсолютно, біле приміщення, заставлене по периметру комп’ютерами та іншим електронним обладнанням, трохи скидалося на операційну. Цікаво, що за таємниці криються тут, думав Ленґдон, що заради них хтось наважився вирізати іншій людині око?

Опинившись усередині, Колер насторожено роззирнувся, ніби сподіваючись застати злодія. Але в лабораторії було порожньо. Вітторія теж ішла повільно… начебто без батька лабораторія стала їй чужою.

Увагу Ленґдона відразу привернули невисокі сталеві стовпчики у центрі приміщення. їх було близько десятка, і стояли вони колом — такий собі Стоунхедж у мініатюрі. Приблизно три фути заввишки, вони нагадали Ленґдонові вітрини, на якйх у музеях викладають дорогоцінні камені. Однак ці стовпці були призначені аж ніяк не для демонстрування дорогоцінних каменів. На кожному з них стояв грубий прозорий контейнер формою приблизно як коробка для тенісних м’ячів. На вигляд усі контейнери були порожні.

Колер здивовано подивився на цю конструкцію, однак вирішив, очевидно, розмову про неї відкласти на потім. Він повернувся до Вітторії.

— Нічого не зникло?

— Зникло? Як? Сканер сітківки дозволяє доступ тільки нам двом.

— Просто подивися, чи все на місці.

Вітторія зітхнула і кілька хвилин оглядала кімнату. Тоді зникала плечима.

— Усе виглядає так, як звик залишати батько. Упорядкований хаос.

Ленґдон відчув, що Колер зважує, як діяти далі. Наскільки сильно тиснути на Вітторію… скільки варто їй розповідати. Схоже, він вирішив поки що облишити цю тему. Виїхав у своєму кріслі на середину лабораторії і якусь мить споглядав загадкове і купчення начебто-порожніх контейнерів.

— Таємниці, — мовив він нарешті, — це розкіш, якої ми більше не можемо собі дозволити.

Вітторія мовчки кивнула. Вона здавалася схвильованою, так п.ічебто тут на неї раптом навалилася ціла лавина спогадів.

Дай їй час оговтатися, подумав Ленґдон.

І Іемов збираючись з духом перед тим, як відкрити таємницю, Нітторія заплющила очі й глибоко вдихнула повітря. Тоді ще раз. І ще раз. І ще…

Дивлячись на неї, Ленґдон занепокоївся. З нею все гаразд? Він глянув на Колера. Той був незворушний, так ніби йому не вперше дшюдилося спостерігати цей ритуал. Минуло десять секунд, і Віт-трія розплющила очі.

Ленґдон не повірив очам. Вітторія Ветра разюче змінилася.

І Іонні вуста посвіжіли, плечі розслабилися, очі пом’якшали. Зда-імпося, вона перелаштувала кожнісінький м’яз тіла на те, щоб ширитися з горем. Біль і образа сховалися під глибоким холодним спокоєм.

З чого ж почати?.. — рівним голосом спитала вона швидше і.іма себе.

З початку, — підказав Колер. — Розкажи нам про батькові експерименти.

Усе життя батько мріяв удосконалити науку за допомогою релігії, — почала Вітторія. — Він сподівався довести, що наука й релігія цілком сумісні — як два різні шляхи, що ведуть до тієї самої істини. — Вона замовкла, наче сама була нездатна осягнути те, що збирається сказати. — І нещодавно… він здогадався, як це можна зробити. — Колер мовчав. — Він задумав один експеримент, який мав би врегулювати найгостріший конфлікт між наукою й релігією.

Цікаво, який саме конфлікт вона має на увазі, подумав Ленґдон. Історія знає їх чимало.

— Міф про настання світу, — уточнила Вітторія. — Суперечку про те, як з’явився всесвіт.

Он як! Найголовніший конфлікт.

— Біблія, як відомо, каже, що світ створив Бог, — пояснила Вітторія. — Бог сказав: «Нехай буде світло», і з безмежної пустки виникло все, що ми бачимо навколо. На жаль, один із фундаментальних законів фізики свідчить, що матерію неможливо створити з нічого.

Ленґдон читав про цей глухий кут. Ідея, що Бог начебто створив «щось із нічого», повністю суперечить загальновизнаним законам сучасної фізики, і тому науковці стверджують, що біблійний міф про настання світу з погляду науки — абсурд.

— Містере Ленґдон, — звернулася до нього Вітторія, — сподіваюся, ви чули про теорію великого вибуху?

— Щось чув. — Ленґдон знизав плечима. Великий вибух — це визнана наукою модель утворення всесвіту. До кінця її Ленґдон не розумів, знав лише, що, згідно з цією теорією, всесвіт утворився з неймовірно стиснутої в одній точці енергії, яка вибухнула й розширилася в усі боки. Або щось у такому дусі.

— Коли 1927 року католицька церква висунула теорію великого вибуху, — вела далі Вітторія, — то…

— Перепрошую? — перебив її Ленґдон. — Ви хочете сказати, що ідея великого вибуху належить католицькій церкві?

Питання здивувало Вітторію.

— Звичайно. Її висунув 1927 року монах-католик на ім’я Жорж Леметр.

— А я думав… — він завагався. — Хіба автор цієї ідеї не гарвардський астроном Едвін Габбл?

— Ось іще один приклад американської самовпевненості, — сердито зауважив Колер. — Габбл опублікував свою статтю 1929 року, тобто на два роки пізніше від Леметра.

Ленґдон наморщив чоло. Усім відомо про телескоп Габбла, сер. Я ніколи не чув, щоб існував ще й телескоп Леметра!

— Містер Колер каже правду, — мовила Вітторія, — ця ідея належала Леметру. Габбл лише підтвердив її, зібравши дані, які свідчили, що великий вибух теоретично можливий.

— Он як, — мовив Ленґдон, застановляючись, чи шанувальники Габбла з кафедри астрономії в Гарварді бодай мимохідь згадують Леметра у своїх лекціях.

— Коли Леметр уперше висунув теорію великого вибуху, — вела далі Вітторія, — науковці заявили, що це цілковита нісенітниця. Наука каже, що матерію неможливо створити з нічого. І тому, коли Габбл приголомшив світ, підтвердивши науково, що великий вибух можливий, Церква тріумфувала й оголосила це доказом істинності Святого Письма. — Ленґдон кивнув. Тепер він слухав дуже уважно. — Звісно, науковці були, не в захваті від того, що Церква використовує їхні відкриття для пропаганди релігії. Тому вони швидко математизували теорію великого вибуху, позбавили її всього релігійного підтексту і присвоїли. Однак, на прикрість для науки, у математичних рівняннях дотепер залишається одна істотна вада, на яку любить вказувати Церква.

— Сингулярність, — пробурчав Колер. Він вимовив це слово так, наче це було найбільше зло в його житті.

— Саме так, — підтвердила Вітторія. — Сингулярність. Мить, створення. Нульовий час. — Вона подивилася на Ленґдона. — Навіть сьогодні наука не може пояснити первинної миті виникнення всесвіту. Наші рівняння доволі переконливо описують ранні фази існування всесвіту, проте, коли ми наближаємося до нульового часу, математика раптом розсипається і все втрачає сенс.

— Усе правильно, — нетерпляче мовив Колер. — І Церква трактує це як доказ чудодійного Божого втручання. А тепер, будь ласка, ближче до суті.

Обличчя Вітторії набуло відстороненого виразу.

— Суть у тому, що батько завжди вірив, що великий вибух не обійшовся без Божого втручання. Хоч наразі наука не здатна осягнути божественної миті настання світу, він вірив, що колись вона доросте до цього. — Із сумом дівчина показала на гасло, видрукуване на лазерному принтері і прикріплене до стіни над батьковим столом. — Щоразу, як я починала втрачати впевненість, тато розмахував мені перед очима оцим.

Ленґдон прочитав:

НАУКА Й РЕЛІГІЯ НЕ СУПЕРЕЧАТЬ ОДНА ОДНІЙ.

ПРОСТО НАУКА ЩЕ НАДТО МОЛОДА,

ЩОБ ЗРОЗУМІТИ ЦЕ.

— Тато хотів піднести науку на вищий рівень, — сказала Вітторія, — де б вона прийняла концепцію Бога. — Вона меланхолійно провела рукою по довгому волоссю. — Він замірився зробити щось таке, що досі не спадало на гадку жодному науковцеві. Щось таке, для чого досі не існувало навіть технологій. — Вона змовкла, наче не наважуючись договорити. — Він задумав експеримент, який мав справдити біблійну версію настання світу.

Біблійний міф про настання світу? здивувався Ленґдон. Нехай буде світло? Матерія з нічого?

Колер подивився на неї холодними очима.

— Пробач, як ти сказала?

— Батько створив усесвіт… абсолютно з нічого.

— Що?! — Колер різко підвів голову.

— Точніше, він відтворив великий вибух.

Здавалося, Колер зараз зірветься на ноги.

Ленґдон уже нічого не розумів. Створив усесвіт? Відтворив великий вибух?

— Звичайно, у значно меншому масштабі, — поспішно додала Вітторія. — Експеримент був дивовижно простий. Батько розігнав у прискорювачі два ультратонкі пучки частинок у протилежних напрямках. Вони зіштовхнулися на величезній швидкості, взаємопроникли, і вся їхня енергія стиснулася в точку. Щільність цієї енергії була надзвичайно висока. — Вона почала швидко називати цифри, і в директора щораз більше круглішали очі.

Ленґдон намагався стежити за розповіддю. Отже, Леонардо Ветра змоделював точку зі стиснутою енергією, з якої начебто утворився всесвіт.

— Результат без перебільшення можна назвати дивом, — сказала Вітторія. — Коли його опублікують, він струсоне самі основи сучасної фізики. — Тепер вона заговорила повільно, ніби насолоджуючись грандіозністю відкриття. — У цю мить, коли вся енергія стиснулася до точки, у прискорювачі раптом з нічого почали з’являтися частинки матерії.

Колер ніяк не відреагував. Він тільки мовчки дивився на Вітторію.

— Матерії, — повторила вона. — Яка виникла з порожнечі. Це був дивовижний феєрверк субатомних частинок. У нас на очах народжувався мініатюрний всесвіт. Батько довів не тільки те, що матерія може утворюватися з нічого, а й те, що великий вибух і біблійну версію походження світу можна пояснити просто присутністю надзвичайно потужного джерела енергії.

— Тобто Бога? — уточнив Колер.

— Бога, БудДи, Сили.-Єгови, сингулярності, одиничної точки… Називайте це, як хочете, результат залишається незмінний. Наука й релігія стверджують ту саму істину: всесвіт утворився з чистої енергії.

Коли Колер нарешті заговорив, голос його звучав сумно.

— Не знаю, що й думати, Вітторіє. Ти стверджуєш, що твій батько створив матерію… з нічого?

— Так. І ось доказ. — Вітторія показала на прозорі контейнери. — У цих контейнерах — зразки матерії, яку він створив…

Колер відкашлявся і попрямував до контейнерів. Він був насторожений, як звір, що інстинктивно чує небезпеку.

— Я, мабуть, чогось не дочув, — сказав він. — Чому хтось має вірити, що в цих банках зберігаються частинки матерії, яку ваш батько створив сам? Ці частинки можуть бути взяті звідки завгодно.

— Не можуть, — упевнено відповіла Вітторія. — Ці частинки унікальні. Такого виду матерії на Землі не існує… отже, її мусив хтось створити.

— Про який вид матерії ти говориш, Вітторіє? — Колер спохмурнів. — Існує лише один вид матерії, і це… — Колер змовк на півслові.

Вітторія тріумфувала:

— Ви ж самі нас учили, директоре. У всесвіті є два види матерії. Це науковий факт. — Вона повернулася до Ленґдона. — Містере Ленґдон, що каже Біблія про настання світу? Що Бог створив?

Ленґдон розгубився, не розуміючи, до чого тут це запитання.

— Гм… Бог створив… світло і тьму, рай і пекло…

— Саме так, — перебила його Вітторія. — Він усе створив парами. Симетрично. У повній рівновазі. — Вона знову обернулась до Колера. — Директоре, наука твердить те саме, що й релігія: усе, що створив великий вибух, має у всесвіті свою протилежність.

— У тому числі й матерія, — прошепотів ніби сам до себе Колер.

Вітторія кивнула.

— І в результаті батькового експерименту, зрозуміло, виникло два види матерії.

Цікаво, що це означає, думав Ленґдон. Леонардо Ветра створив протилежність матерії?

— Речовина, про яку ти говориш, — сердито мовив Колер, — існує деінде у всесвіті. На Землі її напевно немає. Можливо, її немає навіть у всій Нашій галактиці!

— Саме так, — підтвердила Вітторія. — І це доводить, що частинки в цих контейнерах мусили бути створені штучно.

— Вітторіє, — обличчя Колера пожорсткішало, — ти серйозно стверджуєш, що тут лежать зразки цієї екзотичної речовини?

— Ще й як серйозно! — Вона з гордістю подивилася на прозорі контейнери. — Директоре, перед вами перші у світі зразки антиматерії.

20

Другий етап розпочався, думав убивця, крокуючи темним тунелем.

Смолоскип у руці був непотрібний. Він це знав. Смолоскип був лише для того, щоб справити враження. А враження — понад усе. Він давно зрозумів, що страх — його союзник. Страх паралізує краще, ніж будь-яка зброя.

У тунелі не було дзеркала, у якому він міг би помилуватися новим убранням, однак тінь від широкої ряси переконувала, що виглядає він ідеально. Проникнення до табору ворога було частиною змови… найцинічнішою деталлю плану. У найсміливіших мріях він не уявляв себе в цій ролі.

Ще два тижні тому він подумав би, що місія, яка чекає на нього по той бік тунелю, нездійсненна. Рівнозначна самогубству. Це все одно, що опинитися беззбройним у- лігві лева. Однак Янус змусив його переглянути поняття нездійсненного.

Упродовж минулих двох тижнів Янус відкрив йому чимало таємниць… Однією з них був цей тунель. Давній, утім, і досі цілком придатний для використання.

Наближаючись до цитаделі ворога, убивця застановлявся, чи завдання, що чекає на нього там, буде й справді таким простим, як обіцяв Янус. Янус запевнив, що хтось усередині про все подбає. Хтось усередині. Неймовірно. Що більше він думав про свою місію, то простішою вона йому здавалася.

Вахад… тінтаїн… тхалатха… арбаа, подумки сказав він арабською, дійшовши до кінця тунелю. Один… два… три… чотири…

— Здається, ви чули про антиматерію, містере Ленґдон? — Вітторія уважно дивилась на нього. Її смаглява шкіра різко контрастувала з білими стінами.

Ленґдон звів очі. Раптом він відчув себе невігласом.

— Можна так сказати… У певному сенсі.

— Ви дивилися «Стар трек». — Вона ледь помітно всміхнулася. Ленґдон почервонів.

— Мої студенти люблять цей серіал… — Він наморщив чоло. — Здається, антиматерія слугує паливом для «Ентерпрайза»?

— Добра наукова фантастика черпає ідеї зі справжньої науки.

— То антиматерія реально існує?

— Це закономірність природи. Усе має свою протилежність. Протони мають електрони, «верхні» кварки мають «нижні» кварки. На субатомному рівні панує досконала симетрія. Матерія й антиматерія — це інь і ян фізики. Антиматерія забезпечує фізичну рівновагу. — Ленґдон пригадав про дуальність Галілея. — Науковцям відомо ще з 1918 року, що в результаті великого вибуху утворилося два види матерії. Один із них — це та матерія, яку ми бачимо навколо. З неї створені гори, дерева, люди — все на Землі. Другий вид — протилежність знайомої нам матерії. Вона ідентична з нею в усьому, за винятком того, що її частинки мають протилежний заряд.

— Добре, але ж зберігати антиматерію практично неможливо, — нарешті отямився Колер. У його голосі забриніли нотки сумніву. — Як вам із батьком вдалося її нейтралізувати?

— Батько сконструював вакуумний контейнер з протилежною полярністю, щоб витягувати позитрони антиматерії з прискорювача, перш ніж вони зникнуть.

— Але ж вакуум витягував би і матерію! — сердито вигукнув Колер. — Відділити ці частинки одні від інших неможливо!

— Батько розділив їх за допомогою магнітного поля. Матерія перемістилася вправо, антиматерія — вліво. Вони, як відомо, мають протилежні заряди.

Стіна невіри, якою оточив себе Колер, схоже, нарешті дала тріщину. Він подивився на Вітторію з німим подивом і раптом сильно закашлявся.

— Неймо… вірно, — вимовив, витираючи вуста, — однак… — Здавалося, його здоровий глузд усе ще опирається. — Добре, припустімо, що ідея з вакуумом спрацювала, але ж самі контейнери створені з матерії. Антиматерію неможливо зберігати всередині матерії. Від контакту вона вмить…

— Антиматерія не торкається стінок контейнера. — Вітторія, очевидно, чекала, що він про це запитає. — Вона висить у вакуумі. Ці контейнери називаються «пастками для антиматерії», бо вони втримують антиматерію в центрі на безпечній відстані від стінок і дна.

— Утримують? Як?

— За допомогою двох магнітних полів, що перетинаються. Ось, подивіться.

Вітторія перейшла через усю кімнату і взяла якийсь великий електронний прилад. Ленґдонові він нагадав променеву гармату з мультфільмів — широченна труба з оптичним прицілом і безліч електронних причандалів. Вітторія встановила прилад на рівні одного з контейнерів, подивилася в окуляр і покрутила якісь регулятори. Тоді відступила вбік, запрошуючи Колера. Той розгубився.

— Ви що, зібрали видимий обсяг?

— П’ять тисяч нанограмів, — відповіла Вітторія. — Це рідка плазма, що містить мільйони позитронів.

— Мільйони? Але ж досі ще нікому й ніде не вдавалося виявити більше, ніж кілька частинок…

— Ксенон, — спокійно пояснила Вітторія. — Батько пускав пучок частинок у струмінь ксенону і так відривав електрони. Усіх подробиць він мені не розповідав. Знаю лише, що він одночасно пускав у прискорювач ще й вільні електрони.

Ленґдон перестав будь-що розуміти і навіть засумнівався, чи розмова й досі ведеться англійською. Колер замислився, зморшки в нього на чолі поглибшали. Раптом він уривчасто зітхнув і обм’як, наче в нього влучила куля.

— У результаті цього всього мало б залишатися…

Вітторія кивнула:

— Саме так. Чимало частинок антиматерії.

Колер знову подивився на прозорий контейнер. Тоді невпевнено витягнувся в своєму кріслі і приклав око до окуляра мікроскопа. Він довго дивився, ніяк не реагуючи. Коли ж нарешті відірвався від окуляра і знову опустився в крісло, на чолі в нього був піт. Зморшки на обличчі розгладилися.

— О Боже, — прошепотів він. — Ви справді це зробили…

Вітторія кивнула.

— Це зробив мій батько.

— Я… не знаю, що й казати.

Вітторія повернулась до Ленґдона.

— Не хочете подивитися? — Вона показала на мікроскоп.

Не певний, чого сподіватися, Ленґдон підійшов. За два фути контейнер здавався порожнім. Усередині мусило бути щось надзвичайно мале. Ленґдон приклав око до окуляра. За якусь мить картинка набула чіткості.

І тоді він це побачив.

Об’єкт був не на дні контейнера, як він очікував, а плавав десь у центрі — блискуча крапелька рідини, схожої на ртуть. Вона плавно підскакувала в повітрі, і по її поверхні пробігали металічні хвильки. Це видовище нагадало Ленґдонові відеосюжет про те, як поводиться крапля води в невагомості. Він знав, що кулька плазми в контейнері мікроскопічна, однак бачив кожну ямку й кожну опуклість, що утворювались на її поверхні від руху.

— Воно… плаває, — вимовив він.

— Так і має бути, — сказала Вітторія. — Антиматерія дуже нестабільна. В енергетичному плані, антиматерія — це дзеркало матерії, тож при контакті обидві вмить зникають. Ізолювати антиматерію від матерії, звичайно, — надскладне завдання, бо все на Землі утворене з матерії. Антиматерію можна зберігати тільки так, щоб вона не торкалася нічого — навіть повітря.

Ленґдон був вражений. І скажіть після цього, що неможливо працювати у вакуумі!

— А ці пастки для антиматерії, — втрутився Колер, зацікавлено водячи пальцем по одному з контейнерів, — теж спроектував твій батько?

— Насправді це була моя ідея, — скромно відповіла Вітторія. Колер звів на неї очі. — Батько створив перші частинки антиматерії, але не знав, як їх зберігати. Я запропонувала йому цю схему — герметична оболонка з нанокомпозитів, на кінцях — магніти з протилежними полюсами.

— Схоже, тобі передався батьків геній. '.

— Геній тут ні до чого. Я запозичила цю ідею в природи. Фізалїї ловлять щупальцями рибу за допомогою електричних зарядів. Такий самий принцип діє і тут. Контейнер має з кожного боку по одному електромагніту. Два магнітні поля протилежної дії перетинаються в центрі контейнера й утримують антиматерію посеред вакууму.

Ленґдон іще раз подивився в мікроскоп. Антиматерія плавала у вакуумі й не торкалася абсолютно нічого. Колер мав рацію. Це було геніально.

— Звідки надходить електрика для цих магнітів? — поцікавився Колер.

— Зі стовпців під контейнерами. Кожний контейнер прикручений до джерела живлення і постійно підзаряджається, — пояснила Вітторія.

— А що, як магнітне поле зникне?

— Це ж очевидно. Антиматерія впаде на дно контейнера, і відбудеться анігіляція.

Ленґдон нашорошив вуха. Останнього слова він не зрозумів.

— Анігіляція?

— Матерія й антиматерія при контакті взаємно знищуються. Фізики називають це явище «анігіляцією», — спокійно мовила Вітторія.

— Зрозуміло, — кивнув Ленґдон.

— Це найпростіша реакція в природі. Частинка матерії з’єднується з частинкою антиматерії, й утворюються дві нові частинки — їх називають фотонами. Фотон — це, по суті, мікроскопічний спалах світла.

Про фотони Ленґдон читав — це частинки світла, найчистіша форма енергії. Він стримався й не запитав про фотонні ракети, що їх капітан Кірк застосовує проти клінґонів у «Стар трек».

— Отже, якщо антиматерія впаде, ми побачимо крихітний спалах світла?

Вітторія знизала плечима.

— Залежить, що вважати крихітним. Зараз я вам покажу. — Вона почала відкручувати контейнер від підставки.

Колер раптом злякано скрикнув, кинувся вперед і відштовхнув Вітторію від контейнера.

— Вітторіє! Ти що, збожеволіла?!

22

Сталося неймовірне. Колер підвівся і якусь мить, хитаючись, стояв на немічних ногах. Обличчя сполотніло від страху.

— Вітторіє! Облиш контейнер на місці!

Ленґдон мовчки спостерігав, спантеличений раптовою панікою директора.

— П’ятсот нанограмів! — вигукнув Колер. — Якщо магнітного поля не стане…

— Директоре, немає жодної небезпеки, — заспокоїла його Вітторія. — Кожний контейнер має альтернативне джерело живлення — батарею. Навіть якщо я зніму його з підставки, антиматерія й надалі висітиме там само.

Колера це начебто не дуже переконало. Проте він таки невпевнено опустився назад у крісло.

— Магніти автоматично перемикаються на батарею, якщо від’єднати контейнер від основного джерела струму, — пояснила Вітторія. — Батареї вистачає на двадцять чотири години. Це як запасний бак бензину. — Вона повернулася до Ленґдона, ніби відчувши його тривогу. — Антиматерія має деякі незвичні властивості, містере Ленґдон, і тому доволі небезпечна. У десяти міліграмах — це розмір піщинки — гіпотетично міститься стільки ж енергії, скільки й у двохстах метричних тоннах звичайного ракетного палива.

У Ленґдона знову голова пішла обертом.

— Це енергія майбутнього. У тисячі разів потужніша за ядерну. Коефіцієнт корисної дії — сто відсотків. Жодних відходів. Жодної радіації. Жодної шкоди для довкілля. Кількох грамів антиматерії достатньо, щоб забезпечувати енергією велике місто цілий тиждень.

Грамів? Ленґдон інстинктивно відступив подалі від контейнерів.

— Не бійтеся, — заспокоїла Вітторія, — У цих пастках зберігаються мільйонні частки грама. Така кількість відносно безпечна. — Вона знову почала відкручувати контейнер.

Колер зіщулився, але цього разу не втручався. Коли Вітторія зняла контейнер з підставки, почувся короткий сигнал, і на ньому засвітився маленький дисплей. Заблимали червоні цифри — почався зворотний відлік часу.

24:00:00

23:59:59

23:59:58

Ленґдон уважно подивився на цей лічильник, він нагадав йому бомбу сповільненої дії.

— Батареї вистачає на двадцять чотири години. Її можна під-зарядити, поставивши назад на підставку. Вона виконує функцію запобіжника, а крім того, дає змогу переміщати контейнер.

— Переміщати? — налякався Колер. — Ви що, виносили антиматерію за межі лабораторії?

— Звісно, ні, — сказала Вітторія. — Але мобільність контейнерів дає змогу краще її дослідити.

Вітторія повела Ленґдона з Колером у дальній кінець лабораторії. Там вона відсунула завісу, за якою виявилося вікно до суміжної, доволі великої, кімнати. Її стіни, підлога й стеля були суцільно обшиті сталлю. Ця кімната нагадала Ленґдонові цистерну нафтового танкера, на якому він якось плавав до Нової Гвінеї, щоб вивчати татуювання тамтешніх аборигенів ханта.

— Це анігіляційна камера, — повідомила Вітторія.

Колер підвів голову.

— Ви справді спостерігаєте за анігіляціями?

— Батько захоплювався фізикою великого вибуху: коли з мікроскопічних крупинок матерії утворюється величезний обсяг енергії. — Вітторія. витягла з-під вікна сталеву шухляду, поклала на неї контейнер з антиматерією і засунула назад. За мить контейнер з’явився по той бік вікна — він повільно котився широкою металевою дугою на металевій підлозі і нарешті зупинився майже в самому центрі кімнати. — Вітторія слабко усміхнулась. — Увага! Зараз ви вперше в житті спостерігатимете анігіляцію матерії й ан-тиматерії. Кілька мільйонних грама. Обсяг відносно мізерний.

Ленґдон подивився на контейнер з антиматерією, що самотньо лежав на підлозі посеред величезної камери. Колер теж невпевнено повернувся до вікна.

—. За звичайних умов нам довелося б чекати цілих двадцять чотири години, доки батарея сяде, але у цій камері під підлогою є потужні магніти, які можуть нейтралізувати пастку. Коли антиматерія торкнеться матерії…

— Відбудеться анігіляція, — прошепотів Колер.

— І ще одне, — сказала Вітторія. — При анігіляції вивільняється чиста енергія. Усі сто відсотків маси перетворюються на фотони. Тож не дивіться просто на контейнер. Прикрийте очі.

Ленґдон трохи нервувався, але зараз йому здалося, що Вітторія надто все драматизує. Не дивитися просто на контейнер? Пристрій лежить на відстані добрих тридцять ярдів і до того ж за грубою стіною із затемненого плексигласу. Тим паче крупинка антиматерії в контейнері невидима,'мікроскопічна. Прикрити очі? дивувався Ленґдон. Скільки енергії може утворитися від такого…

Вітторія натиснула кнопку.

Ленґдон моментально осліп. У контейнері з’явилася малесенька блискуча цятка, яка вибухнула навсібіч сліпучим спалахом. Ударна хвиля струсонула скло з неймовірною силою. Від вибуху завібрувала стеля, і Ленґдон мимоволі відступив від вікна. Якусь мить світло яскраво сяяло, потім швидко стягнулося знову в крихітну цятку, а тоді й зовсім зникло. Очі в Ленґдона боліли, зір повертався повільно. Він знову зазирнув до сталевої камери. На підлозі було порожньо. Від контейнера не залишилося й сліду. Ніби він просто випарувався.

Ленґдон був ошелешений.

— О… Боже!

Вітторія з сумом кивнула.

— Те саме сказав і мій батько.

23

Колер з німим подивом дивився на те, що відбувається в анігіляційній камері. Роберт Ленґдон стояв поруч, ще більше вражений.

— Я хочу бачити батька, — рішуче сказала Вітторія. — Я показала вам лабораторію. Тепер поведіть мене до батька.

Колер повільно повернувся. Останніх слів він начебто й не чув.

— Чому ви так довго чекали, Вітторіє? Вам із батьком треба було розповісти мені про це відкриття одразу.

Вітторія здивовано подивилась на нього. Скільки ще причин тобі назвати?

— Директоре, про це ми можемо подискутувати пізніше. Зараз я хочу бачити батька.

— Ти розумієш, що означає ця технологія?

— Аякже, — різко відповіла Вітторія. — Гроші для ЦЕРНу. Чимало грошей. Тепер я хочу…

— І саме через це ви тримали її в таємниці? — допитувався Колер, явно провокуючи дівчину. — Ви боялися, що рада директорів і я захочемо її запатентувати?

— Її обов’язково треба запатентувати, — запально сказала Вітторія, усвідомлюючи, що таки дала втягнути себе в суперечку. — Виробництво антиматерії — важлива технологія. Але поки що небезпечна. Ми з батьком хотіли спершу вдосконалити цей процес і зробити його безпечним.

— Інакше кажучи, ви не вірили, що рада директорів здатна поставити науку вище фінансової наживи.

Байдужий тон Колера здивував Вітторію.

— Були й інші міркування, — сказала вона. — Батько хотів представити антиматерію у належному світлі.

— Тобто?

Невже не зрозуміло?

— Матерія з енергії? Щось із нічого? Фактично, це доводить, що біблійна версія настання світу, з наукового погляду, можлива.

— Тобто він хотів, щоб під натиском комерціалізації не втратився релігійний підтекст цього відкриття?

— Можна так сказати.

— А ти?

Хоч як це парадоксально, Вітторія боялася якраз протилежного. Комерційний успіх має вирішальне значення для будь-якого нового джерела енергії. Технологія використання антиматерїї як потужного й екологічно чистого джерела енергії має величезний потенціал, однак якщо оприлюднити її передчасно, то є загроза, що вона стане заручницею політики й чорного піару, як свого часу ядерна й сонячна енергії. Ядерну енергію почали широко використовувати, перш ніж вона стала безпечною, і у світі трапилося кілька аварій. Сонячну енергію почали використовувати, перш ніж вона стала економічно вигідною, і люди втратили гроші. Обидві технології мали погану репутацію і «всохли на пні».

— Мої інтереси були трохи приземленіші, — відповіла Вітторія. — Об’єднувати науку з релігією я не прагнула.

— Довкілля? — здогадався Колер.

— Антиматерія — невичерпне джерело енергії. Ніякої експлуатації земних надр. Ніякої шкоди для довкілля. Ніякої радіації. Вона може врятувати планету.

— Або знищити, — саркастично зауважив Колер. — Залежно від того, хто її використовує і з якою метою. — Від його скоцюбленої фігури раптом повіяло крижаним холодом. — Хто ще про це знав?

— Ніхто. Я ж вам уже казала.

— Тоді чому твого батька вбили, як ти гадаєш?

— Поняття не маю. — Вітторія напружилася. — Він мав ворогів тут, у ЦЕРНі, ви ж знаєте, але це не може бути пов’язано з ан-тиматерією. Ми заприсягнулися одне одному тримати це в таєм-ниці ще кілька місяців, доки не будемо готові.

— І ти впевнена, що батько не порушив обітниці мовчання?

Вітторія почала втрачати рівновагу.

— Батько ніколи не порушував обітниць, навіть значно серйозніших!

— А ти сама нікому не казала?

— Ну звісно, ні!

Колер видихнув і якусь мить мовчав, наче ретельно добираючи слова для наступного запитання.

— Якщо припустити, що хтось таки довідався і якось зумів проникнути до лабораторії. Як ти думаєш, що саме його б тут цікавило? Може, твій батько тримав тут якусь документацію? Опис технологічних процесів?

— Директоре, я терпіла довго. Тепер я хочу пояснень. Ви весь час натякаєте на крадіжку, але ж ви бачили сканер сітківки. Батько дуже серйозно ставився до питань безпеки.

— Зроби мені ласку, — різко перервав її Колер, чим дуже здивував. — Скажи лише, що б звідси зникло?

— Поняття не маю. — Вітторія сердито оглянула лабораторію. Усі контейнери з антиматерією були на місці. Батьків стіл наче теж в порядку. — Ніхто сюди не заходив, — упевнено сказала вона. — Тут, нагорі, все виглядає, як завжди.

— Нагорі? — насторожився Колер.

Вітторія сказала це машинально.

— Ну так, у верхній лабораторії.

— А ви користуєтеся ще й нижньою?

— Ми там дещо зберігаємо.

Колер під’їхав ближче і знову закашлявся.

— Ви щось зберігаєте в камері для небезпечних матеріалів? Що саме?

Небезпечні матеріали, що ж іще! Вітторія почала втрачати терпіння.

— Антиматерію.

Колер сперся руками на поруччя крісла й трохи підвівся.

— Є ще й інші зразки? Якого дідька ти не сказала відразу?!

— Уже сказала, — відрізала Вітторія. — Раніше ви не давали мені такої можливості!

— Треба перевірити, чи ці зразки на місці, — сказав Колер. — Негайно.

— Зразок, — уточнила Вітторія. — Один-єдиний. З ним усе нормально. Ніхто не міг…

— Лише один? — здивувався Колер. — То чому він не тут?

— Батько волів, щоб він про всяк випадок зберігався під скельною основою. Він більший від інших.

Вітторія зауважила стривожені погляди, якими обмінялися Колер із Ленґдоном. Колер знову під’їхав до неї.

— Ви створили зразок, більший за п’ятсот нанограмів?

— Ми мусили це зробити, — переконувала Вітторія. — Треба було довести, що поріг витрати/випуск легко долається.

Вона знала, що, розглядаючи нові потенційні джерела енергії, перше питання, яке має принципове значення, — це співвідношення витрат до обсягу здобутої енергії. Немає жодного сенсу споруджувати бурову вежу заради видобутку однієї барелі нафти. Але якщо з тієї самої вежі можна дістати мільйони барелей, лише трохи збільшивши витрати, то’така інвестиція, безумовно, вигідна. Так само і з антиматерією. Щоб створити в шістнадцятимиль-ному прискорювачі крихітний зразок антиматерії, потрібно більше енергії, ніж міститиме сама ця антиматерія. Аби довести економічну доцільність цієї технології, треба створити значно більший зразок.

Батько не дуже поспішав створювати більший зразок, але Вітторія його переконала. Щоб антиматерію сприйняли серйозно, твердила вона, їм потрібно довести дві речі. По-перше, що можливо виготовляти такі обсяги антиматерії, які виправдають витрати. І по-друге, що антиматерію можна безпечно зберігати. Урешті-решт він таки здався, але поставив дві суворі умови. Він наполіг, щоб, по-перше, цей зразок зберігався в камері для небезпечних матеріалів — невеличкій гранітній печері на глибині сімдесят п’ять футів під лабораторією. І по-друге, щоб про нього знали тільки нони двоє. І щоб тільки вони двоє мали до нього доступ.

— Вітторіє? — не відступався Колер. — Наскільки великий той зразок, що зберігається внизу?

У глибині душі Вітторія мимоволі відчула зловтіху. Вона знала, що цей обсяг приголомшить навіть великого Максиміліана Колера.

І Іодумки вона побачила антиматерію в нижній камері. Неймовірне мидовище! У такій самій пастці висить досконало видима для неозброєного ока крихітна блискуча сфера; Не якась там мікроскопічна крупинка — крапля завбільшки як кулька від підшипника.

Вітторія набрала повні груди повітря.

— Ціла чверть грама.

— Що! — Колер сполотнів. Він сильно закашлявся. — Чверть грама?! Це прирівнюється до… майже п’яти кілотонн!

Кілотонни. Це слово Вітторія ненавиділа. Вони з батьком ніколи його не вживали. Кілотонна дорівнює тисячі метричних тонн тротилу. Кілотонни — це для зброї. Корисне навантаження. Руйнівна сила. Вони ж із батьком послуговувалися електрон-вольтами та джоулями, і енергія, яку вони створювали, призначалася для мирних цілей.

— Така кількість антиматерії може знищити абсолютно все її радіусі півмилі! — вигукнув Колер.

— Так, якщо анігілювати все відразу, — погодилась Вітторія, — але ж цього ніхто не робитиме!

— Хіба що хтось матиме особливі міркування! Або джерело живлення дасть збій! — Колер уже їхав до ліфта.

— Саме тому батько й зберігав цей зразок у камері для небез-і іечних матеріалів з безперебійним живленням і додатковою системою безпеки.

Колер повернувся з надією в очах.

— Ви поставили там додаткову систему безпеки?

— Так. Іще один сканер сітківки.

Колер вимовив тільки два слова:

— Униз. Негайно.

Вантажний ліфт летів униз, наче камінь.

Ще сімдесят п’ять футів у глиб землі.

Вітторія явно відчувала в обох чоловіках страх, який зростав тим більше, чим глибше вони опускалися. Обличчя Колера, зазвичай абсолютно байдуже, тепер було напружене. Я знаю, думала Вітторія, цей зразок величезний, але ж із такою системою безпеки.

Ліфт зупинився.

Двері розсунулися, і Вітторія пішла вперед тьмяно освітленим коридором, який закінчувався величезними сталевими дверима. НЕБЕЗПЕЧНІ МАТЕРІАЛИ. Сканер сітківки біля дверей був ідентичний з тим, що нагорі. Вітторія підійшла. Обережно наблизила око до лінзи.

Раптом вона відсахнулась. Щось було не так. Завжди бездоганно чиста лінза була заляпана… вимазана чимось, схожим на… кров? Збентежена, вона повернулася до чоловіків і побачила їхні воскові обличчя. Колер із Ленґдоном, неймовірно бліді, дивилися в одну точку на підлозі біля її ніг.

Вітторія простежила за їхніми поглядами…

— Ні! — закричав Ленґдон. Але було запізно.

Вітторія вже встигла побачити те, що там лежало. Цей предмет здався їй зовсім чужим і водночас дуже знайомим.

Потрібна була тільки мить.

І тоді, охоплена жахом, вона збагнула. З підлоги, викинуте, як непотріб, на неї дивилося око. Цю світло-кару зіницю вона упізнала б де завгодно.

24

Охоронець затамував подих, доки начальник, перехилившись через його плече, вивчав зображення на довгому ряді моніторів. Минула хвилина.

Те, що начальник мовчить, нічого дивного, думав охоронець. Начальник завжди суворо дотримується інструкції. Він ніколи в житті не дослужився б до поста керівника однієї з найелітарнішиху світі служб безпеки, якби звик спершу говорити, а тоді думати.

Цікаво тільки, що він думає?

Таємничий об’єкт на моніторі був схожий на скляну банку. Класне це визначити було нескладно. Складним було все інше.

Усередині цієї банки якимось чудодійним способом плавала н повітрі крапля рідини, схожої на ртуть. Вона то з’являлася, то зникала в блиманні маленького червоного дисплея, що вів зворотний иідлік секунд. Від цього дисплея охоронцеві чомусь було лячно.

— Зменшіть, будь ласка, контраст, — попросив начальник, чим здивував охоронця.

Він виконав наказ, і зображення трохи зблідло. Начальник і іахилився ближче, придивляючись до чогось знизу на загадковій (>анці, чого раніше не було видно.

Охоронець простежив за його поглядом. Поряд із дисплеєм ледь помітно блищала якась абревіатура. Чотири літери.

— Залишайтеся тут, — наказав начальник. — Нікому ні слова. Я сам цим займуся.

25

Камера для небезпечних матеріалів. П’ятдесят метрів під землею.

Вітторія Ветра заточилася й мало не впала на сканер сітківки. Вона відчула, як американець кинувся їй на допомогу, підхопив і втримав від падіння. З підлоги на неї дивилося батькове око. Вітторія хапала повітря ротом. Вони вирізали йому око! Її світ розколовся. Колер позаду щось говорив. Ленґдон підтримував її. Наче уві сні, вона усвідомила, що дивиться в сканер сітківки. Пристрій пікнув.

Двері відімкнулися.

Вітторія, напівпритомна від щойно побаченого, відчувала, що за дверима на неї чекає нове жахіття. Крізь туман, що заступав очі, вона побачила приміщення й пересвідчилась, що найгірші сподівання справдилися. Самотній стовпець із зарядним пристроєм усередині був порожній.

Антиматерія зникла. Вони вирізали батькові око, щоб викрас: ти її. Усе відбулося надто швидко, й Вітторія ще не встигла осягнути всіх можливих наслідків. Усе пішло шкереберть. Зразок, який мав довести, що антиматерія — безпечне й доступне джерело енергії, зник. Але ж ніхто не знав навіть про існування цього зразка! Однак заперечувати очевидне було неможливо. Хтось про все довідався. Вітторія не уявляла, хто б це міг бути. Навіть усемогутній Колер, якому начебто було відомо все, що відбувається в ЦЕРНі, явно нічого не знав про цей проект.

Батька вбили. Знищили за його геній.

Серце Вітторії розривалося від горя, а в свідомості тим часом з'явилось нове відчуття. Значно гірше. Воно мучило, штрикало, наче ніж. Цим відчуттям була провина. Страшна, жахлива провина. Вітторія знала, що це вона переконала батька створити цей зразок. Усупереч його волі. І за це його вбили.

Чверть грама…

Антиматерія, як і будь-яка інша технологія — вогонь, порох чи двигун внутрішнього згоряння, — у невідповідних руках ставала небезпечною. Дуже небезпечною. Антиматерія — смертоносна зброя. Потужна й неспинна. Щойно контейнер знято з зарядного пристрою в ЦЕРНі, відлік часу почався. І хвилини невблаганно спливали.

А коли час вийде…

Сліпуче світло. Заглушливий грім. Самозагорання. Лише один спалах… і порожній кратер. Великий порожній кратер.

Думка, що батьків геній хочуть використати як знаряддя знищення, ятрила душу. Антиматерія — ідеальна зброя для терористів. Вона не містить ні металевих частин, щоб її могли виявити металошукачі, ні хімічних елементів, щоб її могли винюхати пси. Не має вона й вибухового пристрою, який можна було б знешкодити, якби поліція знайшла контейнер. Відлік почався…

Ленґдон не знав, що ще зробити. Він витяг з кишені хустинку і накрив нею око Леонардо Ветри на підлозі. Вітторія стояла у дверях

3 виразом горя й паніки. Ленґдон знову інстинктивно рушив до неї, але Колер його спинив.

— Містере Ленґдон? — Обличчя Колера не виражало жодних емоцій. Він знаком відкликав Ленґдона вбік. Той неохоче скорився, залишивши Вітторію саму. — Ви фахівець, — настійливо зашепотів Колер. — Скажіть мені, що ці негідники-ілюмінати збираються робити з антиматерією?

Ленґдон спробував зосередитися. Попри все божевілля, що коїлося навколо, перша його реакція була логічною. Як науковець, він не міг погодитися з неймовірним припущенням Колера.

— Ілюмінати вимерли, містере Колер. Я не відступлюся від цього. Цей злочин міг скоїти хто завгодно — хоч би й хтось із працівників ЦЕРНу. Можливо, хтось довідався про відкриття містера Ветри й вирішив, що проект надто небезпечний.

— То ви вважаєте, що цей злочин продиктований міркуваннями морального плану, містере Ленґдон? — здивувався Колер. — Дурниці! Убивця Леонардо хотів одного — добути антиматерію. І, поза сумнівом, для конкретної мети.

— Тобто, по-вашому, це терористи?

— Сто відсотків.

— Але ж ілюмінати не були терористами!

— Розкажіть це Леонардо Ветрі.

Ленґдон мусив визнати, що це таки вагомий аргумент. Леонардо Ветрі й справді випалили на грудях символ ілюмінатів. Звідки ній узявся? Підробити легендарну амбіграму дуже непросто. Малоймовірно, щоб хтось удався до таких зусиль, лише щоб замести сліди й кинути підозру на інших. Мало бути якесь інше пояснення.

Ленґдон іще раз змусив себе припустити неможливе. Якби ілюмінати й досі існували і якби це вони викрали антиматерію, то якими були б їхні наміри? Що було б їхньою мішенню? Відповідь прийшла миттєво, але Ленґдон так само швидко її відкинув. Ілюмінати справді мали одного заклятого ворога, але широкомасштабний терористичний акт проти цього ворога був абсолютно неможливий. Це було б зовсім не в традиціях братства. Так, ілюмінати часом убивали людей, але це були окремі особи, чітко визначені заздалегідь. Масове знищення було для них надто огидним і примітивним. Ленґдон замислився. І раптом подумав, що, з іншого боку, це виглядало б дуже символічно — за допомогою антиматерії, найбільшого здобутку науки, стерти з обличчя землі…

Він не міг повірити в таке недоладне припущення.

— Крім тероризму, є ще й інше логічне пояснення, — сказав несподівано.

Колер мовчки чекав.

Ленґдон хотів спочатку впорядкувати нову ідею в голові. Величезна влада ілюмінатів завжди спиралася на фінансові ресурси. Вони контролювали банки. Вони володіли золотом у злитках. Подейкували навіть, що їм належить найдорогоцінніший коштовний камінь на світі — так званий «діамант ілюмінатів», величезний алмаз без жодного дефекту.

— Гроші, — нарешті мовив Ленґдон. — Антиматерію могли викрасти заради фінансової наживи.

— Фінансової наживи? — недовірливо перепитав Колер. — Кому, скажіть на милість, можна продати чверть грама антиматерії?

— Не саму антиматерію, — заперечив Ленґдон. — Технологію. Технологія виготовлення антиматерії коштує, мабуть, прірву грошей. Можливо, зразок викрали, щоб дослідити й навчитися її виготовляти.

— Промисловий шпіонаж? Але ж батареї вистачить лише на двадцять чотири години. Дослідники вибухнуть разом з антиматерією, перш ніж устигнуть хоч щось довідатися.

— Вони можуть її підзарядити. Можуть сконструювати такий самий зарядний пристрій, як тут, у ЦЕРНі.

— За двадцять чотири години? — вигукнув Колер — Та навіть якби вони викрали всі схеми, на виготовлення такого зарядного пристрою пішло б кілька місяців, а не годин!

— Він каже правду, — тремтячим голосом підтвердила Вітторія.

Чоловіки обернулися. Вітторія йшла до них. Вона насилу трималася на ногах.

— Він каже правду. Ніхто не зможе відтворити зарядний пристрій за такий короткий час. Тільки на інтерфейс пішло б кілька тижнів. Фільтри потоку, сервокотушки, блок регулювання потужності — і все це має бути підлаштоване під електроенергію па місці встановлення.

Ленґдон наморщив чоло. Суть він зрозумів. Контейнер з ан-тиматерією не можна підзарядити від першої-ліпшої розетки. За стінами ЦЕРНу він може проіснувати максимум двадцять чотири години, а тоді неминуче перетвориться на ніщо.

А в такому разі залишалась одна-єдина, дуже невтішна, версія.

Треба дзвонити в Інтерпол, — сказала Вітторія. Власний голос ідався їй якимсь далеким. — Мусимо негайно повідомити належні органи.

Колер похитав головою:

— У жодному разі.

— Як? — здивувалась Вітторія. — Чому це?

— Ви з батьком поставили мене в дуже складне становище.

— Директоре, нам потрібна допомога. Треба розшукати цей контейнер і повернути сюди, доки ніхто не постраждав. Це наша відповідальність!

— Наша відповідальність — думати, — жорстко сказав Копер. — Те, що сталося, може мати дуже й дуже серйозні наслідки для ЦЕРНу.

— То ви турбуєтеся про репутацію ЦЕРНу?! Ви уявляєте, що може наробити така кількість антиматерії в якійсь міській зоні? Її радіус вибуху — цівмилі! Дев’ять кварталів!

— Мабуть, вам із батьком варто було подумати про це перед тим, як створювати цей зразок.

Для Вітторії це був удар у серце.

— Але ж… ми вжили всіх запобіжних заходів.

— Виявилось, що їх недостатньо.

— Але ж ніхто не знав про наш проект. — Вона, звичайно, розуміла, що цей аргумент уже не має сенсу. Звичайно, хтось таки інав. Хтось якимсь чином довідався.

Сама Вітторія не розповідала нікому. Отже, залишалося тільки два пояснення. Або батько комусь довірився, не розповівши про це їй, — що було дуже малоймовірно, оскільки це власне він наполіг, щоб вони заприсяглися одне одному тримати проект в таємниці — або ж за ними хтось стежив. Може, хтось прослу-ховував мобільні телефони? За той час, що Вітторія подорожувала, вони кілька разів розмовляли. Можливо, у якійсь із розмов вони сказали щось зайве. Крім того, була ще електронна пошта. Але ж вони були обережні… А може, це служба безпеки ЦЕРНу? Може, за ними таємно стежили? Зрештою, це вже не мало жодного значення. Що зроблено, те зроблено. Батько загинув.

Ця думка підштовхнула її до дій. Вона витягла з кишені шортів мобільний телефон.

Колер, сильно кашляючи, поїхав до неї. Очі в нього палали гнівом.

— Кому… ти дзвониш?

— На комутатор ЦЕРНу. Вони можуть з’єднати нас з Інтерполом.

— Подумай добре! — прохрипів крізь кашель Колер і різко загальмував просто перед нею. — Невже ти й справді така наївна? Тепер цей контейнер може бути де завгодно. Жодна розвідувальна служба у світі не здатна знайти його за такий короткий термін.

— То ви пропонуєте не робити нічого?! — Вітторії було неприємно сперечатися з людиною в такому жалюгідному стані, але директор поводився так неадекватно, що вона його просто не впізнавала.

— Я пропоную робити те, що мудро, — відповів Колер. — Навіщо ставити під загрозу репутацію ЦЕРНу і втягувати в це поліцію, якщо вона й так нічим не допоможе? Зачекай. Подумаймо.

Вітторія знала, що в аргументах Колера є певна логіка, однак знала й те, що логіка, вже за визначенням, не має нічого спільного з моральною відповідальністю. Для її батька моральна відповідальність була понад усе — сумлінне ставлення до науки, чесність, віра в людське добро. Вітторія теж у це все вірила, але розглядала ці речі через призму карми. Відвернувшись від Колера, вона відкрила мобільник.

— Облиш це, — сказав він.

— Спробуйте мене зупинити.

Колер не ворухнувся.

Уже за мить Вітторія зрозуміла чому: так глибоко під землею подзвонити з мобільного неможливо. Шаленіючи з люті, вона швидко закрокувала до ліфта.

26

Убивця стояв у кінці кам’яного тунелю. Смолоскип у його руці й досі яскраво горів, дим змішувався із запахом моху й затхлого повітря. Довкола стояла тиша. Залізні двері на його шляху здавалися такими ж давніми, як і сам тунель. Заіржавілі, проте й досі міцні. Він чекав у темряві, вірячи, що його не підведуть.

Час майже настав.

Янус пообіцяв, що хтось відчинить йому двері зсередини. Така ірада вбивцю вражала. Щоб виконати завдання, він би прочекав під цими дверима й цілу ніч, однак відчував, що в цьому не буде потреби. Він мав справу з рішучими людьми.

За кілька хвилин, точно в призначений час, по той бік дверей голосно забряжчали важкі ключі. Метал скреготів об метал — старовинні замки піддавалися. Один за одним всі три величезні засуви відсунулися. Замки скрипіли так, наче їх ніхто не чіпав кілька століть поспіль.

Тоді настала тиша.

Убивця терпляче вичекав п’ять хвилин, як йому й наказали. Тоді, тремтячи від збудження, штовхнув важкі двері.

27

Вітторіє, я забороняю тобі це робити! — задихаючись, мовив Колер.

Ліфт їхав догори, директорові ставало дедалі гірше.

Вітторія його не чула. їй хотілося спокою, такого звичного в цьому місці, яке більше не здавалося рідним. Вона знала, що ЦЕРН вже ніколи не буде для неї тим, чим був раніше. Зараз треба зціпити зуби і діяти. Передусім дістатися до телефону.

Роберт Ленґдон був поруч і, як звичайно, мовчав. Вітторії набридло вгадувати, хто цей чоловік. Експерт? Більш непевно годі й висловитись. Містер Ленгдон може допомогти нам знайти вбивцю твого батька. Допомоги від Ленґдона не було жодної. Його доброта й турботливість, щоправда, здавалися щирими, але він явно щось приховував. Вони обидва щось приховували.

Колер не відступався.

— Як директор ЦЕРНу, я відповідальний за майбутнє науки. Якщо ти перетвориш це на міжнародний скандал і ЦЕРН постраждає…

— Майбутнє науки? — перебила його Вітторія. — Ви що, справді сподіваєтесь уникнути відповідальності, не зізнавшись, що цю антиматерію створено в ЦЕРНі? Вам начхати на життя людей, які ми поставили під загрозу?

— Не ми, — уточнив Колер. — А ви. Ти і твій батько. — Вітторія відвела очі. — Що ж стосується загрози для життя, — провадив Колер, — то, власне, про життя і йдеться. Тобі відомо, що опанування антиматерії має величезне значення для життя на цій планеті. Якщо ЦЕРН збанкрутує через скандал, постраждають усі. Майбутнє людства залежить від таких установ, як ЦЕРН, і від таких науковців, як ти й твій батько, що працюють сьогодні над вирішенням проблем майбутнього.

Вітторія вже не раз чула лекцію Колера про епохальну роль науки, але та ніколи не справляла на неї враження. Наука сама створює половину тих проблем, які намагається вирішити. «Прогрес» — це найбільше зло для матері-землі.

— Науковий поступ загалом пов’язаний із ризиком, — переконував Колер. — Так було завжди. Дослідження космосу, генна інженерія, медицина — в усіх сферах допускалися помилки. Наука мусить переживати власні невдачі й рухатися далі. Задля блага всіх.

Вітторію завжди вражало вміння Колера з науковою безсторонністю зважувати моральні питання. Здавалося, його інтелект відділяє від душі величезна холодна безодня.

— По-вашому, ЦЕРН такий необхідний для майбутнього Землі, що моральна відповідальність на нас не поширюється?

— Тільки не тороч мені зараз про мораль\ Ви з батьком переступили межу, виготовивши цей зразок, і поставили під загрозу весь наш центр. Я ж намагаюся врятувати не тільки робочі місця трьох тисяч науковців, які тут працюють, а й добре ім’я твого батька. Подумай про нього. Такий чоловік, як твій батько, не заслуговує на те, щоб його запам’ятали як винахідника зброї масового знищення.

Вітторія відчула, що цього разу удар влучив у ціль. Це я намовила батька виготовити той зразок. Це моя вина.

Коли ліфт зупинився й двері відчинилися, Колер усе ще говорив. Вітторія вийшла, витягнула мобільник і знову спробувала набрати номер.

Досі немає мережі. Чорт забирай! Вона попрямувала до дверей.

— Вітторіє, зупинись. — Директор важко дихав і ледве встигав за нею. — Зачекай, нам треба поговорити.

— Bast a di parlare!

— Подумай про батька, — вмовляв Колер. — Що він би зробив на твоєму місці? — Вітторія не зупинялася. — Вітторіє, ти не все знаєш. — Вітторія відчула, як ноги самі зупиняються. — Не знаю, про що я думав. Я лише намагався захистити тебе. Скажи мені, чого ти хочеш. Ми мусимо діяти спільно.

Вітторія зупинилася на півдорозі, але не обернулась.

— Я хочу знайти антиматерію. І хочу дізнатися, хто вбив батька.

Вона чекала. Колер зітхнув.

— Вітторіє, ми вже знаємо, хто вбив твого батька. Пробач.

Вітторія повернулась до нього обличчям.

— Що?

— Я не знав, як тобі сказати. Це дуже важко…

— Ви знаєте, хто вбив батька?

— У нас є одна версія. Убивця залишив своєрідну візитівку. Саме тому я й запросив містера Ленґдона. Він знає все про організацію, яка взяла на себе відповідальність за вбивство.

— Організацію? Це терористична організація?

— Вітторіє, вони викрали чверть грама антиматерії.

Вітторія подивилась на Роберта ЛенґДона, що стояв оддалік.

Тепер усе ставало зрозуміло. Це частково пояснює всю цю таємничість. Дивно, як це не спало їй на думку раніше. Зрештою, Колер таки звернувся до органів правопорядку. До найвідповід-нішиху цій ситуації. Тепер це здавалося очевидним. Роберт Ленґдон — американець, підтягнутий, консервативний, мабуть, дуже компетентний. Хто ж іще це міг'бути? Вітторія мала б здогадатися відразу. Вона повернулась до нього з новою надією.

— Містере Ленґдон, я хочу знати, хто вбив мого батька. І ще скажіть, чи ваше агентство може розшукати антиматерію.

Ленґдон розгубився.

— Моє агентство?

— Я так розумію, ви з американської розвідки?

— Узагалі-то… ні.

— Містер Ленґдон викладає історію мистецтва в Гарвардському університеті, — втрутився Колер.

Вітторія почулася так, наче на неї вилили відро холодної води.

— Викладає мистецтво?

— Він фахівець із символіки культів. — Колер зітхнув, — Вітторіє, ми думаємо, що твого батька вбили прибічники одного сатанинськ. ого культу. — Вітторія чула ці слова, але вони не доходили до її свідомості. Сатанинського культу… — Організація, що взяла на себе відповідальність за скоєне, називає себе ілюмінатами.

Вітторія подивилася спершу на Колера, потім на Ленґдона. Це що — якийсь недоладний жарт?

— Ті самі ілюмінати? — перепитала вона. — Баварські ілюмінати?

— Ти про них чула? — Колер був приголомшений.

Із розпачу Вітторія готова була розплакатися.

— «Баварські ілюмінати: Новий світовий лад» — комп’ютерна гра Стіва Джексона. Половина наших техніків грає в неї в Інтернаті. — Її голос надломився. — Але я не розумію…

Колер розгублено глянув на Ленґдона. Той кивнув:

— Це популярна гра. Давнє братство завойовує світ. Вона частково відображає історію ілюмінатів. Не знав, що в Європі в неї теж грають.

Вітторія нічого не розуміла.

— Ви про що говорите? Ілюмінати? Це комп’ютерна гра!

— Вітторіє, — сказав Колер, — організація з назвою «Ілюмінати» взяла на себе відповідальність за вбивство твого батька.

Вітторії потрібна була вся сила волі, щоб стримати сльози. Вона опанувала себе і спробувала логічно оцінити становище. Ллє чим більше вона думала, тим менше розуміла. Батька вбили. ('.истема безпеки ЦЕРНу виявилась ненадійною. Хтозна-де лежить бомба сповільненої дії, і лічильник невблаганно відлічує секунди. І відповідальна за це вона. А директор запросив викладача мистецтв, щоб той допоміг йому знайти якесь таємниче (іратство сатаністів.

Раптом Вітторія почулася страшенно самотньою. Вона повернулася, щоб іти геть, але Колер заступив їй шлях. Він витягнув щось і:і кишені і простягнув їй. Зім’ятий аркуш факсового паперу.

Побачивши, що на ньому, Вітторія з жахом відсахнулась.

— Негідники випалили йому тавро, — хрипло сказав Колер. —

11 а грудях.

28

(Іекретарка Сильвія Боделок у паніці металась під дверима порож-пього кабінету директора. Куди він, у біса, подівся? Що робити?

Цей день був ненормальний з самого ранку. Щоправда, на службі в Максиміліана Колера кожний день мав шанс стати див-ним, однак сьогодні директор перевершив сам себе.

— Знайдіть мені Леонардо Ветру! — зажадав він, щойно Силь-вія прийшла на роботу.

Вона слухняно набрала телефон Леонардо Ветри, послала повідомлення йому на пейджер і на електронну скриньку.

Нічого.

Роздратований, Колер забрався геть — очевидно, шукати Ветру сам. Коли за кілька годин він повернувся, то вигляд мав явно кепський… Не те, щоб Колер загалом колись виглядав добре, але тоді це було гірше, ніж звичайно. Він замкнувся в себе кабінеті, і було чути, як він там дзвонить по модему, розмовляє по телефону, надсилає факси. Потім директор знову кудись зник і відтоді більше не повертався.

Спочатку Сильвія вирішила не звертати уваги на всі ці вибрики як просто на чергову виставу Колера, та коли він у належний час не з’явився для щоденної ін’єкції, вона не на жарт стривожилася: фізичний стан директора потребував постійного лікування, і коли той наважувався випробовувати долю, це завжди закінчувалось погано — респіраторним шоком, нападами кашлю і шаленим напруженням для медперсоналу. Іноді Сильвії здавалося, що Максиміліан Колер підсвідомо бажає смерті.

Вона послала б йому нагадування на пейджер, та вже добре затямила, що самолюбство Колера не зносить жалості. Минулого тижня він так розлютився на одного заїжджого науковця, який недоречно йому поспівчував, що схопився на ноги й пожбурив йому в голову важкий пюпітр. У люті король Колер був дивовижно спритний.

Однак зараз Сильвію найбільше турбувало навіть не здоров’я директора. Перед нею постала інша, ще нагальніша дилема. П’ять хвилин тому їй подзвонила ошаліла чергова з комутатора ЦЕРНу

і сказала, що директора терміново просять до телефону.

— Його зараз немає, —відповіла Сильвія.

Тоді чергова повідомила, хто саме хоче говорити з директором.

Сильвія мало не розсміялася вголос.

— Ти що, жартуєш? — Вона слухала й не йняла віри. — І ти пересвідчилась, що він саме той, за кого… — Сильвія посерйоз-пішала. — Зрозуміло. Добре. Запитай, у якій справі… — Вона

іі тхнула. — Ні. Усе нормально. Скажи, хай зачекає на лінії. Я зараз розшукаю директора. Так, я все розумію. Постараюсь якнайшвидше.

Але знайти директора Сильвії так і не вдалося. Вона тричі набирала номер його мобільного телефону і щоразу чула те саме: «Наш абонент перебуває поза зоною досяжності». Поза зоною Оосяжності? Як далеко він міг заїхати? Сильвїя подзвонила на пейджер. Двічі. Жодної реакції. Дуже на нього не схоже. Вона паніть послала електронного листа на його мобільний комп’ютер.

11 і чого. Так начебто чоловік просто провалився крізь землю.

7о що ж робити?

Сильвія знала: якщо відкинути перспективу самотужки обшукувати весь комплекс ЦЕРНу, залишається тільки один спосіб, я к привернути увагу директора. Йому це навряд чи сподобаєть-і м, але того добродія, що хоче з ним говорити, не випадає довго тримати на лінії. І він, схоже, аж ніяк не налаштований почути, що директора немає на місці.

І Сильвія, здивована власного сміливістю, зважилась. Вона у пі йшла до кабінету Колера і наблизилась до металевої скриньки па стіні за його столом. Відчинила дверцята, уважно подивилась па кнопки і знайшла потрібну.

Тоді набрала в груди повітря й узяла мікрофон.

29

Вітторія не пам’ятала, як вони дійшли до головного ліфта. Та ось поїш їдуть угору. Колер ззаду, вона чує його важке дихання. Стурбований погляд Ленґдона проходить крізь неї, наче привид. Він іабрав факс і поклав собі до кишені подалі з її очей, але страшна картина міцно вкарбувалася їй у пам’ять.

Ліфт піднімався, а світ Вітторії закрутився в темряві. Тату! Вона намагалась уявити його живим. І на коротку мить, в оазі пам'яті, знову опинилася з ним. їй дев’ять років, вона скочується з зелених пагорбів, укритих едельвейсами, а над головою крутиться швейцарське небо.

Тату! Тату!

Радісний Леонардо Ветра сміється поруч.

— Що, янголятко?

— Тату! — Вона хихоче й ластиться до нього. — Спитай мене, що таке квітка?

— Але ж ми з тобою, сонечко, знаємо, що таке квітка. Навіщо я буду запитувати?

— А ти просто запитай.

— Ну добре. — Він знизує плечима. — Що таке квітка?

Вона голосно сміється.

— Квітка — це матерія! Усе навколо — матерія! Гори! Дерева! Атоми! Навіть мурахоїди! Усе — матерія!

Він сміється.

— Мій маленький Айнштайн.

Вона супиться.

— Він мав смішне волосся. Я бачила його фотографію.

— Але дуже мудру голову, дитинко. Я розповідав тобі, що він довів, пам’ятаєш?

Її очі розширюються з жаху.

— Тату! Ні! Ти ж обіцяв!

— Е — тс2\ — Він її лоскоче. — Е = тс2\

— Ніякої математики! Я ж тобі казала! Я її терпіти не можу!

— Це добре, що ти не любиш математики. Я навіть радий, бо дівчаткам узагалі заборонено займатися математикою.

Вітторія сторопіла.

— Як це?

— Так. Заборонено. Усі це знають. Дівчаткам — ляльки. Хлопцям — математика. Я навіть не маю права розмовляти з маленькими дівчатками про математику.

—. Але ж це не справедливо!

— Правила є правила. Ніякої математики маленьким дівчаткам. >.

Вітторія була вражена.

— Але ж бавитися ляльками нудно!

— Нічого не вдієш! — відказав батько. А тоді додав; — Я міг (>и розповісти тобі про математику, але якщо мене застукають… — Він нервово озирнувся на безлюдні пагорби.

Вітторія зауважила його погляд.

— Ну гаразд, — прошепотіла, — розкажи мені потихеньку.

Легкий поштовх ліфта вивів її з задуми- Вітторія розплющила очі. Батька не стало.

Дійсність захльостувала її, стискаючи душу холодними лещатами. Вона подивилась на Ленґдона. Від щирої турботи в його очах ставало тепліше, наче з нею поруч перебував янгол-охоро-иець, особливо в присутності нелюдяного Колера.

У свідомості невблаганно застугоніла одна-єдина думка.

Де антиматерія?

Від страшної відповіді її віддаляла лише мить.

30

Максиміліане Колер. Будьте ласкаві, негайно подзвоніть своїй секретарці.

Двері ліфта відчинилися в центральному холі, і в очі Ленґдо-пові вдарило яскраве світло. Ще допоки стихла луна від оголошення, що прозвучало з динаміків, всі електронні прилади на інвалідному кріслі Колера одночасно почали пищати або дзижчати. Пейджер. Телефон. Комп’ютер. Колер розгублено витріщився на блимаючі індикатори. Він піднявся з підземелля і знову був у зоні досяжності.

Директоре Колер. Будь ласка, подзвоніть секретарці.

Колеру було дивно чути з динаміка власне ім’я.

Він глянув угору з сердитим виразом, який майже відразу змінився тривогою. Ленґдон зустрівся поглядом з цим, тоді з Віт-торією. Усі троє на мить завмерли, так наче все напруження між ними враз зникло і натомість з’явилося спільне передчуття лиха.

Колер узяв мобільник і набрав номер секретарки. У нього почався черговий напад кашлю.

— Це… директор Колер, — прохрипів він. — Так? Я був під землею, там немає зв’язку. — Він слухав, що каже секретарка, і його сірі очі дедалі більше й більше розширювались. — Хто? Так, з’єднайте мене. — Пауза. — Алло? Це Максиміліан Колер. Директор ЦЕРНу. З ким я розмовляю?

Вітторія з Ленґдоном мовчки чекали, доки Колер слухав співрозмовника.

— Не варто обговорювати це по телефону, — нарешті вимовив він. — Я зараз же буду у вас. — Він знову закашлявся. — Зустрінемося… в аеропорту Леонардо да Вінчі. Через сорок хвилин. — Колер почав задихатися. Тепер він кашляв без перерви і насилу видушував із себе окремі слова. — Знайдіть контейнер якнайшвидше… Я вже лечу. — На цьому розмова закінчилась.

Вітторія кинулась до Колера, але той уже не'міг говорити. Ленґдон бачив, як вона витягнула мобільник, як дзвонить у лікарню ЦЕРНу. Він почувався, наче човен, що опинився на узбіччі шторму: хвилі його трохи гойдають, але загалом усе відбувається без його участі, і йому залишається тільки спостерігати.

У голові луною відбилися останні слова Колера. Зустрінемося в аеропорту Леонардо да Вінчі.

Невиразні тіні, що весь ранок затьмарювали Ленґдонові розум, умить викристалізувалися в чіткий образ. Він стояв, охоплений сум’яттям, і відчував, як усередині нього відчинилися якісь двері… ніби він щойно переступив містичний поріг. Амбіграма: Вбитий священик-науковець. Антиматерія. А тепер от… мішень. Аеропорт Леонардо да Вінчі міг означати лише одне. Ленґдон раптом побачив усе дуже чітко і зрозумів, що перетнув межу. Він більше не мав сумнівів.

П’ять кілотонн. Нехай буде світло.

А тим часом до них уже бігло двоє медиків у білих халатах. Вони стали біля Колера навколішки і прислали йому до обличчя кисневу маску. Науковці, що випадково опинилися в холі, зупи*-пялися й мовчки спостерігали.

Колер зробив два глибокі вдихи, відштовхнув маску і, все ще задихаючись, подивився на Вітторію й Ленґдона.

— Рим.

— Рим? — перепитала Вітторія. — Антиматерія в Римі? Хто це дзвонив?

Обличчя в Колера було перекошене, очі сльозилися.

— Швейцарський… — Він поперхнувся, і медики знову притиснули йому до обличчя маску. Доки вони лаштувалися везти його до лікарні, Колер отямився й схопив Ленґдона за руку.

Ленґдон кивнув. Він зрозумів, що той хоче йому сказати.

— Летіть… — прохрипів Колер під маскою. — Летіть… подзвоніть мені. — І медики повезли його геть.

Вітторія стояла як укопана і дивилася йому вслід. Тоді повернулась до Ленґдона.

— Рим? Але… що він мав на увазі, коли сказав «швейцарський»?

Ленґдон поклав руку їй на плече і ледь чутно прошепотів:

— Швейцарський гвардієць. Це одвічні вартові міста Ватикан.

31

Космічний літак Х-33 з ревом злетів у небо й повернув на південь у бік Рима. Ленґдон мовчав. Останні п’ятнадцять хвилин проминули, як у маячні. І тільки тепер, коли він закінчив розповідати Вітторії про ілюмінатів та їхні плани щодо Ватикану, до його свідомості почало доходити все значення того, що сталося.

Що це я роблю, чорт забирай? думав Ленґдон. Треба було летіти додому, коли була можливість! Однак у глибині душі він знав, іцо такої можливості в нього не було ніколи.

Здоровий глузд Ленґдона волав, що треба повертатися до Бос-тона. Але науковий інтерес таки переважив розсудливість. Усі начебто неспростовні факти, які досі переконували його, що ілюмінатів давно не існує, раптом здалися блискучою підробкою. Допитливий розум науковця жадав доказу. Підтвердження. Крім того, Ленґдон відчував ще й моральну відповідальність. Тепер, коли Колера підкосила хвороба і Вітторія залишилась сама, він розумів: якщо його знання про ілюмінатів можуть хоч якось допомогти, то він просто зобов’язаний бути тут.

Була й третя причина. Хоч Ленґдон соромився в цьому зізнатися, але, почувши, де знаходиться викрадена антиматерія, він інстинктивно злякався не лише за життя людей у місті Ватикан, а й за дещо ще.

Мистецтво.

Найбільша у світі колекція творів мистецтва опинилась на бомбі сповільненої дії. У музеї Ватикану в тисяча чотирьохсот семи залах зберігається понад шістдесят тисяч безцінних шедеврів — Мікеланджело, да Вінчі, Боттічеллі. Ленґдон замислився, чи можна було б за потреби евакуювати відразу всю колекцію. Він знав, що це неможливо. Передусім тому, що серед експонатів є чимало скульптур, кожна з яких важить не одну тонну. Не кажучи вже про те, що найбільший скарб — це самі архітектурні споруди — Сікстинська капела, собор Святого Петра, славнозвісні спіральні сходи роботи Браманте, що ведуть до Museo Vaticano — безцінні плоди творчого генія людини. Цікаво, на скільки ще часу вистачить батареї, роздумував Ленґдон.

— Дякую, що полетіли зі мною, — тихо мовила Вітторія.

Ленґдон виринув із задуми й підвів голову. Вітторія сиділа через прохід. Навіть у різкому світлі салону її оточувала аура спокою — дивний, майже магічний ореол цілісності. Дихала вона тепер глибше, немов у ній зажевріла іскра самозбереження… жага справедливості й покарання, підживлена дочірньою любов’ю.

Вітторія не мала часу перевдягнутися й полетіла, у чому була — у шортах та майці, і тепер у прохолодному салоні літака її засмаглі ноги вкрилися гусячою шкірою. Ленґдон машинально зняв піджак і запропонував їй.

— Американська галантність? — Вона взяла піджак і подякувала йому поглядом.

Літак потрапив у зону турбулентності, і Ленґдона раптом охопив неспокій. Салон без вікон знову здався тісним, і він спробував уявити себе на відкритому просторі, хоч і усвідомлював, що це нелогічно. Адже та страшна пригода трапилася з ним саме на відкритому просторі. Нудотна темрява. Він відігнав від себе нав’язливий спогад. Давня історія.

Вітторія дивилась на нього.

— Містере Ленґдон, ви вірите в Бога?

Такого запитаннячка він зовсім не чекав. Щирість у голосі Віт-торїі обеззброювала навіть більше, ніж суть її слів. Чи вірю я в Бога? Нін сподівався на легшу тему для розмови під час польоту.

Духовна загадка, подумав Ленґдон. Так називають мене друзі. Ленґдон багато років вивчав релігію, однак сам не був релігійною людиною. Він поважав глибину віри, доброчинність церков, силу, що її релігія дає стільком людям… Однак щоб по-справжньому «повірити», треба беззастережно відкинути сумніви, а це для його аналітичного розуму завжди було понад силу.

— Я хочу вірити, — почув він свій голос.

— То чому ж не вірите? — У запитанні Вітторії не прозвучало пі докору, ні виклику.

— Не все так просто, — хмикнув він. — Щоб вірити, треба розумом прийняти чудеса — непорочні зачаття і божественні втручання. Крім того, є ще норми поведінки. Біблія, Коран, священні книги буддистів… Усі релігії вимагають здебільшого того самого — і обіцяють однакову кару за недотримання вимог. Тобто якщо я не житиму за певними правилами, то потраплю до пекла. Не уявляю Бога, який би керував саме так.

— Сподіваюсь, ви не дозволяєте своїм студентам так само безсоромно ухилятися від запитань.

— Що? — сторопів Ленґдон.

— Містере Ленґдон, я не запитувала, чи вірите ви в те, що говорять про Бога люди. Я запитала, чи ви вірите в Бога. Це різ-і іі речі. Святе Письмо — це оповіді… легенди й історія намагань людини зрозуміти власну потребу в сенсі буття. Я не прошу вас коментувати писемні джерела. Я запитую, чи вірите ви в Бога. Коли лежите під зоряним небом, чи відчуваєте присутність вищої сили? Чи вірите усім єством, що у вас перед очима — творіння руки Господа? — Ленґдон задумався. — Я занадто цікава, — вибачилась Вітторія.

— Та ні, я просто…

— Ви ж, мабуть, обговорюєте зі своїми студентами проблеми віри.

— Безперервно.

— І, здається мені, завжди постаєте в ролі адвоката диявола? Весь час підливаєте оливи до вогню?

— Ви, мабуть, теж викладачка, — усміхнувся Ленґдон.

— Ні, але я вчилася в майстра. Мій батько міг обстоювати обидві сторони стрічки Мьобіуса.

Ленґдон розсміявся, уявивши хитромудру фігуру, яку називають стрічкою Мьобіуса, — перекручену смужку паперу зі склеєними докупи кінцями, яка насправді має лише одну сторону. Уперше Ленґдон бачив цю однобоку конструкцію на гравюрах Ешера.

— Можна вас про щось запитати, міс Ветро?

— Називайте мене Вітторією. Від міс Ветри я почуваюся старою.

Він подумки зітхнув, раптом відчувши власний вік.

— Вітторіє, мене звуть Роберт.

— Ви хотіли щось запитати.

— Так. Як науковець і донька католицького священика, що ви самі думаєте про релігію?

Вітторія замислилась, відкинула з очей пасмо волосся.

— Релігія — це як мова або одяг. Ми тяжіємо до тих традицій, у яких нас виховали. Хоч урешті-решт усі проголошуємо те саме. Що життя має сенс. Що ми вдячні тій силі, яка нас створила.

Таке трактування Ленґдона заінтригувало.

— То ви стверджуєте, що релігія залежить тільки від місця народження?

— Хіба це не очевидно? Подивіться на зони поширення різних релігій у світі.

— Отже, віра — це випадковість?

— Не думаю. Віра універсальна. Випадкові тільки способи її інтерпретації. Хтось із нас молиться Ісусові, хтось вирушає до Мекки, а хтось досліджує субатомні частинки. Так чи інакше, усі ми шукаємо істини — тієї, що більша від нас.

Ленґдон хотів би, щоб його студенти вміли висловлюватися так само чітко. Та що там студенти! Він і сам був би не проти висловлюватися так само чітко.

— А як же Бог? — запитав він. — Ви вірите в Бога?

Вітторія довго мовчала.

— Наука каже мені, що Бог мусить існувати. Мій розум каже, що я ніколи не зрозумію Бога. А серце каже, що я й не повинна розуміти.

Коротко і ясно, подумав Ленґдон.

— Отже, ви вірите, що Бог існує, але ми ніколи Його не зрозуміємо.

Її, — усміхнувшись, уточнила вона. — Ваші корінні американці мали рацію.

—, Матінка Земля, — хмикнув Ленґдон.

— Гея. Планета — це організм. Усі ми — клітини, що мають різне призначення. І, однак^усі ми пов’язані. Служимо одне одному. Служимо цілому.

Дивлячись на неї, Ленґдон відчув, як у нього в душі щось ворухнулось. Щось, чого він не відчував уже довгий час. У її очах була заворожлива ясність… а в голосі дивовижна чистота. Він був зачарований.

— Містере Ленґдон, дозвольте запитати вас іще щось.

— Роберт, — нагадав він. Від містера Лен/дона я почуваюся старим. Я й справді старий!

— Скажіть, Роберте, якщо не секрет, як так сталося, що ви зацікавилися ілюмінатами?

Ленґдон на хвильку задумався.

— Насправді це сталося через гроші.

Вітторія була розчарована.

— Гроші? Тобто ви маєте на увазі консультації?

Ленґдон розсміявся, усвідомивши, як це пролунало.

— Ні, ні. Я мав на увазі гроші в сенсі банкноти. — Він поліз до кишені і витягнув кілька банкнот. Знайшов серед них один долар. — Ілюмінати мене заінтригували, коли я довідався, що американські банкноти рясніють їхніми символами.

Вітторія примружилась, очевидно, не знаючи, чи варто сприймати це серйозно.

Ленґдон простягнув їй однодоларову купюру.

— Подивіться на зворотний бік. Бачите ліворуч велику державну печатку?

Вітторія перевернула купюру іншим боком.

— Тобто піраміду?

— Піраміду. Знаєте, що спільного між пірамідами й історією США? — Вітторія знизала плечима. — Отож. Анічогісінького.

Вітторія наморщила чоло.

— То чому центральний символ на вашій державній печатці — піраміда?

— Темний епізод історії, — відповів Ленґдон. — Піраміда — це окультний символ, який означає сходження вгору, до найвищого джерела просвітлення. Бачите, що зображено над нею?

Вітторія уважно подивилась на банкноту.

— Око всередині трикутника.

— Це має назву тринакрія. Скажіть, ви бачили таке око в трикутнику ще десь?

Вітторія помовчала.

— Здається, бачила, але я не впевнена-.

— Його можна побачити в масонських ложах по всьому світу.

— То це масонський символ?

— Насправді навіть не масонський. Це символ ілюмінатів. Вони називають його «сяючою дельтою». Це щось на кшталт заклику до просвітленої зміни. Око символізує здатність ілюмінатів усюди проникати і за всім спостерігати. Сяючий трикутник (ппачає просвітлення. І, крім того, трикутник — грецька літера дельта, математичний символ, який означає…

— Зміну. Перехід.

Ленґдон усміхнувся:

— Я забув, що розмовляю з науковцем.

— Тобто ви хочете сказати, що велика державна печатка СШ А — і і,с заклик до просвітленої, всевидющої зміни?

— Дехто називає це новим світовим ладом.

Вітторія була вражена. Вона знову подивилась на банкноту.

— Під пірамідою написано Novus… Ordo…

— Novus Ordo Seclorum, — підказав їй Ленґдон. — Це означає повий світський лад.

— Світський, тобто нерелігійний?

— Нерелігійний. Ці слова не тільки чітко окреслюють мету ілюмінатів, а й різко суперечать фразі, що поряд. Ми віримо н Нога.

— Але як усі ці символи могли опинитися на наймогутнішій иалюті світу? — занепокоїлась Вітторія.

— Більшість науковців вважають, що це сталося завдяки віце-п резидентові Генрі Воллесу. Він був масоном вищого рангу і, безумовно, мав зв'язки з ілюмінатами. Ніхто не знає, чи він зронив це свідомо як один з ілюмінатів, чи несвідомо, просто під їхнім впливом. Але такий зразок державної печатки запропону-наїі президентові саме Воллес.

— Як? Як міг президент погодитися…

— Цим президентом був Франклін Рузвельт. Воллес просто і казав йому, що Novus Ordo Seclorum означає новий курс.

— І Рузвельт більше нікого не попросив подивитися на цей символ, перш ніж доручити скарбниці його друкувати? — Вітторія не дуже вірила.

— Не було такої потреби. Вони з Воллесом були як брати.

— Брати?

— Зазирніть до підручника історії, — усміхнувшись, порадив Ленґдон. — Франклін Рузвельт був відомим масоном.

Ленґдон затамував подих: Х-33 спіраллю заходив на посадку в римський аеропорт Леонардо да Вінчі. Вітторія заплющила очі, наче намагаючись зусиллям волі взяти ситуацію під контроль. Колеса торкнулися землі, і літак покотив до одного з приватних ангарів.

— Вибачте за довгий політ, — сказав пілот, вийшовши з кабіни. — Над населеними районами доводилось летіти повільніше, щоб не перевищувати встановлених норм шуму.

Ленґдон подивився на годинник. Вони летіли рівно тридцять сім хвилин.

Пілот швидко відчинив зовнішні двері.

— Ніхто не хоче пояснити, що відбувається?

Вітторія й Ленґдон промовчали.

— Що ж, добре, — сказав пілот, потягуючись. — Я буду в кабіні з кондиціонером і музикою. Тільки я й Гарт.

Під яскравим пообіднім сонцем Ленґдон перекинув піджак через плече. Вітторія підвела обличчя до неба й глибоко вдихувала повітря, неначе сонячні промені передавали їй якусь чудодійну енергію.

Середземноморці, подумав Ленґдон, відчуваючи, що вже спітнів.

— Трохи невідповідний вік для мультфільмів, як ви вважаєте? — сказала Вітторія, не розплющуючи очей.

— Перепрошую?

— Ваш годинник. Я побачила його в літаку.

Ленґдон злегка почервонів. Він уже звик виправдовуватись за свій годинник. Цю колекційну модель із Міккі-маусом подарували йому в дитинстві батьки. І хоч Міккі-маус із випростаними руками, що виконували функцію стрілок, виглядав трохи дурнувато, іншого годинника Ленґдон ніколи не носив. Він був водонепроникний і світився в темряві — ідеальний для змагань із плавання та пізніх прогулянок неосвітленими стежками кампусу. Коли студенти звертали увагу на його дивне уявлення про моду, Ленґдон відповідав, що Міккі-маус допомагає йому залишатися н душі молодим.

— Шоста година, — сказав він.

Вітторія кивнула, все ще не розплющуючи очей.

— А ось, схоже, і наш транспорт.

Ленґдон почув удалині якийсь гуркіт, подивився вгору, і його мало не занудило. З півночі, опустившись низько над злітною смугою, до них наближався гелікоптер. Ленґдон один раз літав на гелікоптері над долиною Пальпа в Андах, розглядаючи загадкові малюнки пустелі Наска на піску, і йому це аніскілечки не сподобалось. Пітючий черевик. Після двох перельотів за день Ленґдон мав-надію, що Ватикан вишле по них авто.

Очевидно, він помилявся.

Гелікоптер сповільнився в них над головами, якусь мить повисів у повітрі, тоді почав швидко спускатися на злітну смугу. Він був білий, а з одного боку мав герб — два тонкі ключі навхрест і папська тіара на тлі щита. Цей символ Ленґдон знав дуже добре. Це була традиційна печатка Ватикану — священний символ папського престолу, причому сам «престол» був у прямому сенсі давнім троном святого Петра.

Святий гелікоптер, подумки зітхнув Ленґдон, спостерігаючи, як той приземляється. Він і забув, що Ватикан має власний повітряний флот у складі одного гелікоптера, яким Папу доправляють до аеропорту, на зустрічі, а також до його літньої резиденції в Ґандольфо. Ленґдон однозначнно волів би їхати автом.

Пілот вистрибнув із кабіни і пішов до них. Тепер настала черга Вітторії занервувати.

— Оце наш пілот?

Ленґдон поділяв її занепокоєння.

— Летіти чи не летіти? Ось у чім запитання.

Пілот виглядав так, наче його нарядили для якоїсь шекспірів-ської п’єси — жакет у блакитно-золоту смужку з пишними рукавами, такі самі панталони і гетри. На ногах він мав чорні туфлі без підборів, дуже схожі на домашні капці. На додаток до всього на голові в нього був чорний фетровий берет.

— Це традиційний однострій швейцарський гвардійців, — пояснив Ленґдон. — Його змоделював свого часу сам Міке-ланджело. — Коли пілот підійшов ближче, Ленґдон скривився. — Треба визнати, що він не належить до його найкращих творінь.

Попри маскарадну зовнішність, було видно, що пілот налаштований серйозно. У його ході відчувалось не менше впевненості й гідності, ніж у морського піхотинця США. Ленґдон багато разів читав, які суворі вимоги висувають до тих, хто хоче вступити до елітної швейцарської гвардії. Рекрутів набирають в одному з чотирьох католицьких кантонів Швейцарії, і вони мусять бути громадянами Швейцарії чоловічої статі віком від дев’ятнадцяти до тридцяти років, зростом щонайменше п’ять футів шість дюймів, неодруженими і відслужити в швейцарській армії. У світі це блискуче військо було предметом заздрості — мало чи не кожна держава хотіла б мати таку саму надійну й ефективну службу безпеки.

— Це ви з ЦЕРНу? — холодно запитав гвардієць, зупинившись перед ними.

— Так точно, — відповів Ленґдон.

— Ви долетіли на диво швидко, — сказав гвардієць і спантеличено глянув на Х-33. Тоді повернувся до Вітторії. — Скажіть, шановна пані, у вас немає іншого одягу?

— Перепрошую?

Він показав на її ноги.

— У Ватикані не дозволено ходити в шортах.

Ленґдон подивився на ноги Вітторії і спохмурнів. Він геть забув. У Ватикані суворо заборонено виставляти напоказ ноги вище колін — і чоловікам, і жінкам. Таке правило запроваджено як вияв поваги до святості Божого міста.

— Це все, що в мене є з собою, — відповіла Вітторія. — Ми дуже поспішали.

Гвардієць кивнув, явно незадоволений. Тоді звернувся до Ленґдона:

— Маєте при собі якусь зброю?

Зброю? здивувався Ленґдон. Та я не маю при собі навіть запас-ного комплекту спідньої білизни! Він похитав головою.

Гвардієць присів біля Ленґдонових ніг і почав його обмацувати, починаючи зі шкарпеток. Довірливий хлопець, що й казати, подумав Ленґдон. Сильні руки пересувалися все вище по ногах Ленґдона, неприємно наблизилися до паху. Нарешті перейшли догори — до грудей і плечей. Пересвідчившись, очевидно, що Ленґдон «чистий», гвардієць повернувся до Вітторії. Пройшовся поглядом по її ногах і фігурі.

Вітторія спалахнула.

— Навіть не думайте про це!

Гвардієць зміряв її суворим поглядом, явно бажаючи залякати. Вітторія й оком не зморгнула.

— Це що? — Гвардієць показав на невеличкий квадратний горбок на передній кишені її шортів.

Вітторія витягла ультратонкий мобільний телефон. Гвардієць узяв його, відкрив, зачекав на гудок, тоді, очевидно пересвідчившись, що це й справді тільки телефон, віддав їй. Вітторія запхала його назад до кишені.

— Поверніться, — попросив гвардієць.

Вітторія послухалась — випростала руки вгору й повернулась на всі триста шістдесят градусів.

Гвардієць уважно її оглядав. Ленґдон уже визначив, що обтислі шорти й майка Вітторії не випирають ніде, де не повинні. Гвардієць, очевидно, дійшов такого самого висновку.

— Дякую. Ідіть, будь ласка, за мною.

Пропелер гелікоптера Ватикану крутився на неробочому ходу, Вітторія, як загартований профі, зайшла до кабіни перша, тільки ледь пригнувшись під пропелером. Ленґдон на мить завагався.

— А в автомобілі доїхати ніяк не можна? — напівжартома прокричав він пілотові, який саме сідав на своє місце.

Той нічого не відповів.

Знаючи навіжених римських водіїв, Ленґдон усвідомлював, що літати в Римі, мабуть, безпечніше, ніж їздити. Він глибоко вдихнув і теж зайшов досередини, обережно пригнувшись під пропелером.

Коли гвардієць увімкнув двигун, Вітторія гукнула йому:

— Ви вже знайшли контейнер?

Гвардієць подивився через плече, очевидно, нічого не розуміючи.

— Знайшли що?

— Контейнер. Ви ж телефонували до ЦЕРНу через контейнер?

— Не розумію, про що ви говорите. — Гвардієць знизав плечима. — У нас сьогодні море роботи. Командир наказав мені вас привезти. Це все, що я знаю.

Вітторія занепокоєно подивилась на Ленґдона.

Пристебніться, будь ласка, — попросив пілот. Двигун запрацював гучніше.

Ленґдон пошукав свій пасок безпеки і застебнув. Здавалося, крихітна кабіна стискається довкола нього. Гелікоптер із ревом піднісся в небо і різко звернув на північ, у бік Рима.

Рим… caput mundi, де колись правив Цезар і де розіп’яли святого Петра. Колиска сучасної цивілізації. І в самому його серці… бомба сповільненої дії.

33

З повітря Рим виглядає як лабіринт — складна плутанина старовинних вуличок, що закручуються довкола будинків, фонтанів і давніх руїн.

Гелікоптер Ватикану летів низько над містом, розтинаючи прошарок смогу, який «викашлювали» численні транспортні засоби, що скупчилися внизу. Ленґдон із цікавістю дивився на мопеди, туристичні автобуси й безліч «фіатів-седанів», що рухалися в усіх напрямках. Кояаніскаці, подумав він, згадавши слово, яким індіанське плем’я хопі називає «життя без рівноваги».

Вітторія сиділа поруч, сповнена мовчазної рішучості.

Раптом гелікоптер сильно нахилився на один бік.

Щоб стримати нудоту, Ленґдон подивився вдалечінь. Його очі розрізнили напіврозвалені стіни римського Колізею. Ленґдон завжди вважав Колізей одним із найбільших парадоксів історії. Сьогодні це — величний символ розквіту людської культури й цивілізації. Однак первинно знаменитий амфітеатр спорудили як арену для варварських видовищ, чим він і був багато століть — тут голодні леви роздирали на шматки в’язнів, тут раби забивали один одного на смерть на потіху глядачам, тут ґвалтували жінок, захоплених у полон в далеких екзотичних краях, тут відрубували голови й кастрували. І треба ж було так статися, подумав Ленґдон, — а може, це й не випадково, — що саме Колізей послужив архітектурною моделлю для Солдатського поля в Гарварді — футбольного стадіону, де щоосені відроджуються варварські традиції… Оскаженілі фанати голосно жадають крові, доки Гарвард грає з Єлем.

Гелікоптер тримав курс на північ, і незабаром Ленґдон розгледів Римський форум — серце дохристиянського Рима. Зруйновані колони нагадували перекинуті надгробки на цвинтарі, що дивом уцілів посеред галасливого мегаполіса.

На заході широке русло річки Тібр описувало величезні дуги. Навіть із такої висоти Ленґдон бачив, що вода в річці глибока. Коричневий бурхливий потік, каламутний і пінистий від сильних дощів.

— Дивіться вперед, — сказав пілот і підняв гелікоптер вище.

І тут Ленґдон з Вітторією побачили. Неначе гора, що виринає з ранішнього туману, над містом височів грандіозний купол — собор Святого Петра.

— А оце те, — сказав Ленґдон Вітторії, — що вдалося Міке-ланджело на славу.

Ленґдон ніколи не бачив собору Святого Петра з повітря. У пообідньому сонці мармуровий фасад палав вогнем. Велетенський храм має ширину як два футбольних поля, довжину, як цілих шість і прикрашений сто сорока статуями святих, мучеників і янголів. Усередині нього може одночасно вміститися понад шістдесят тисяч вірян: у сто разів більше, ніж усе населення міста Ватикан — найменшої держави у світі.

Неймовірно, але навіть така велична цитадель не може затьмарити п’яца, що розкинулась перед нею. Величезний, вистелений гранітом майдан Святого Петра — благословенний відкритий простір у тісно забудованому Римі, як класичний Сентрал-парк. Перед фасадом собору обабіч п’яца чотирма концентричними арками вишикувались двісті вісімдесят чотири колони… Архітектурний задум, призначений ще більше підкреслити її велич.

Дивлячись на цей розкішний храм, Ленґдон подумав: цікаво, що сказав би святий Петро, якби зараз опинився тут. Святий прийняв мученицьку смерть — його, розіп’яли догори ногами на цьому самому місці. Тепер він покоїться в найсвятішій із могил — на глибині п’ять поверхів під землею, точнісінько під центральною банею собору.

— Місто Ватикан, — сказав пілот аж ніяк не гостинно.

Ленґдон подивився на високі кам’яні бастіони, що виднілися попереду, — непроникні мури довкола міста… дивовижно земний захист для духовного світу секретів, влади і таїнств.

— Дивіться! — раптом вигукнула Вітторія і схопила Ленґдона за руку. Вона збуджено показувала вниз на майдан Святого Пет ра просто під ними. — Он там, — сказала.

Ленґдон подивився туди, куди вона показувала. З протилежного боку від собору п’яца нагадувала автостоянку, на якій припаркувалося з десяток чи й більше автофургонів. На дахах стриміли величезні тарілки супутникових антен зі знайомими назвами:

TELEVISOR EUROPEA VIDEO ITALIA BBC

UNITED PRESS INTERNATIONAL

Ленґдон не знав, що й думати. Невже інформація про антиматерію так швидко просочилася назовні?

Вітторія стривожилась.

— Чому тут преса? Що відбувається?

Пілот здивовано подивився на неї через плече.

— Що відбувається? А ви що, не знаєте?

— Ні, — відрізала вона.

— II Conclave, — пояснив пілот. — Приблизно за годину двері опечатають. Весь світ спостерігає.

II Conclave.

Це слово довго звучало Ленґдонові в голові, доки не впало каменем на дно свідомості. II Conclave. Ватиканський конклав. І як він міг забути? Останнім часом про нього згадували в новинах.

П’ятнадцять днів тому після винятково успішного дванадцятирічного перебування на Святому престолі Папа відійшов у кращий світ. Усі газети розповідали, що в Папи уві сні стався інсульт, від якого той помер. Смерть була раптовою й несподіваною, і декому вона навіть видалась підозрілою. Але, хоч як би там було, дотримуючись священної традиції, через п’ятнадцять днів після смерті Папи Ватикан скликав конклав. Це давня церемонія, суть якої полягає в тому, що всі сто шістдесят п’ять кардиналів — найвпливовіші люди у християнському світі — збираються у Ватикані, щоб обрати нового Папу.

Кожен сущий кардинал сьогодні тут, думав Ленґдон, коли гелікоптер пролітав над собором Святого Петра. Унизу його очам відкрилася простора територія міста Ватикан. Отже, уся владна верхівка Римської католицької церкви опинилась на бомбі сповільненої дії.

34

Кардинал Мортаті дивився на розкішну стелю Сікстинської капели і намагався зібратися з думками. Від розписаних фресками стін відлунювали голоси кардиналів із різних куточків світу. Вони тіснилися в освітленому свічками святилищі, схвильовано перешіптувались і радились один з одним численними мовами, спільними з яких були англійська, італійська та іспанська.

Зазвичай освітлення в Сікстинській капелі чудове — довгі, з різнокольоровими відтінками промені сонця розтинають темряву, неначе світло з самого раю. Але сьогодні все було інакше. Згідно з традицією всі вікна каплиці були затягнуті чорним оксамитом. Це робилося для того, щоб ніхто всередині не міг подавати якихось сигналів чи якось інакше спілкуватися із зовнішнім світом. І тому тут панувала темрява, яку розганяли лише свічки. Здавалося, їхнє мерехтливе сяйво очищає кожного, кого торкається, і робить безтілесним… таким, як святі.

Яка честь, думав Мортаті, що мене призначили наглядати за цим священним дійством. Кардинали, яким поза вісімдесят, вважаються застарими для обрання на посаду Папи і не беруть участі в конклаві. Сімдесятидев’ятирічний Мортаті був найстаршим серед присутніх кардиналів, і йому доручили наглядати за процедурою.

Як завжди, кардинали зібралися тут за дві години до початку конклаву, щоб зустрітися з друзями, щось наостанок обговорити. О сьомій вечора сюди прийде камерарій покійного Папи, прочитає вступну молитву й піде. Тоді швейцарський гвардієць опечатає двері й замкне всіх кардиналів усередині. І саме в цю мить розпочнеться найстаровинніший і найтаємніший політичний ритуал у світі. Кардиналів не випустять із каплиці, доки вони не вирішать, хто з них стане наступним Папою.

Конклав. Навіть сама ця назва передбачає таємницю. «Соп clave» дослівно означає «замкнений на ключ». Кардиналам не дозволено в жодний спосіб спілкуватися із зовнішнім світом. Ні телефонувати. Ні обмінюватись повідомленнями. Ні перешіптуватись крізь двері. Конклав має відбуватись у вакуумі, без жодного впливу ззовні. Приймаючи доленосне рішення, кардинали мусять мати Solum Dum prae oculis… перед очима тільки Бога.

А під стінами каплиці, звісно ж, чекають журналісти, намагаючись спрогнозувати, хто з кардиналів відтепер правитиме мільярдом католиків по всьому світі. Конклави створюють напружену політичну атмосферу, і впродовж століть вони не раз чакінчувались трагічно: усередині священних стін траплялись отруєння, кулачні бійки і навіть убивства. Це все давно минуло, думав Мортаті. Сьогоднішній конклав буде злагоджений, мирний /', понад усе… короткий.

Принаймні так він спочатку сподівався.

Але зараз сталося дещо непередбачене. З незрозумілих причин у каплиці не було чотирьох кардиналів. Мортаті.знав, що всі виходи з міста Ватикан охороняються, отже, відсутні кардинали не могли відійти далеко. Однак до вступної молитви залишалося менше години, і він почувався неспокійно. Зрештою, ці четверо були не звичайними кардиналами.

Чотири обранці.

Як уповноважений наглядати за конклавом, Мортаті вже поінформував про зникнення чотирьох кардиналів швейцарських гвардійців. Відповіді він поки що не дістав. Інші кардинали вже зауважили дивну відсутність чотирьох колег і почали перешіптуватись. З-поміж усіх кардиналів кому-кому, а цим чотирьом належало б бути вчасно! Кардинал Мортаті вже почав побоюватись, що вечір, зрештою, може й затягнутися.

Хтозна.

35

З міркувань безпеки і щоб не створювати шуму, гелікоптерний майданчик Ватикану розташований у крайній північно-західній точці міста, якнайдалі від собору Святого Петра.

— Terra firma, — оголосив пілот, коли вони приземлилися. Він вийшов із кабіни й відчинив двері Ленґдонові й Вітторії. Ленґдон зійшов на землю перший і повернувся, щоб допомогти Вітторії, але та вже легко зіскочила сама. Здавалося, кожний м’яз у її тілі налаштований на одне — знайти антиматерію, доки не сталося трагедії.

Натягнувши на скло кабіни захисний брезент, пілот повів їх до величезного електричного авта, що чекало поблизу майданчика. Авто безшумно повезло їх уздовж західного кордону держави — бетонного валу заввишки п’ятдесят футів, достатньо ' товстого, щоб встояти навіть перед танками. З внутрішнього боку стіни через кожні п’ятдесят метрів стояв, пильно оглядаючи територію, швейцарський гвардієць. Авто різко звернуло праворуч на віа делла Оссерваторіо. На роздоріжжі стояли дороговкази:

PALAZZO GOVERNATORATO COLLEGIO ЕТІОРЕ BASILICA SAN PIETRO CAPELLA SISTINA

Водій збільшив швидкість, і вони поїхали далі тією самою охайною дорогою повз присадкуватий будинок із написом RADIO VATICANA. Саме з цього приміщення, усвідомив Ленґдон, най- j популярніше у світі радіо — Радіо Ватикану — транслює слово < Боже мільйонам слухачів по всій землі.

— Attenzione, — сказав пілот, різко звернувши на кільце.

Коли авто повернуло, Ленґдон насилу повірив власним очам.

Giardini Vaticani, подумав він. Серце міста Ватикан. Просто перед ними була задня стіна собору Святого Петра. Ленґдон подумав, що більшість людей ніколи не бачила собору Святого Петра з цього боку. Праворуч виднівся Палац трибуналу — розкішна резиденція Папи у стилі бароко, позмагатися з якою в оздобленні міг хіба що Версаль. Суворий на вигляд будинок Governatorato, у якому міститься адміністрація міста Ватикан, тепер був позаду. А ліворуч попереду височіла прямокутна будівля музею Ватикану. Ленґдон знав, що в цей приїзд не буде часу на відвідання музею.

— А де всі? — поцікавилась Вітторія, оглядаючи порожні галявини й тротуари.

Гвардієць подивився на свій чорний військовий годинник — дивний анахронізм під його пишним рукавом.

— Кардинали зібралися в Сікстинській капелі. Конклав розпочинається менш ніж за годину.

Ленґдон кивнув, невиразно пригадуючи, що перед конклавом кардинали проводять дві години в Сікстинській капелі у спокійних роздумах і спілкуванні з колегами-кардиналами з різних куточків світу. Ця традиція має на меті поновити стару дружбу між кардиналами і полегшити процес виборів.

— А інші мешканці й персонал?-

— Задля безпеки і збереження таємниці їм заборонено бути и місті, доки не закінчиться конклав.

— А коли він закінчиться?

Гвардієць знизав плечима.

Бог один знає. — Слова його прозвучали навдивовижу буквально.

Припаркувавши авто на широкій галявині позаду собору Святого Петра, гвардієць повів Ленґдона з Вітторією нагору кам’яною гежкою на викладений мармуром майдан. Перетнувши його, попи впритул наблизились до стіни собору і пішли вздовж неї через трикутне подвір’я, віа Бельведере до купки будівель, що і u по тулились одна до одної. Вивчаючи історію мистецтв, Ленґдон ді істатньо «нахапався» італійської, щоб зрозуміти написи на бу-чи 11 ках: Друкарня Ватикану, Лабораторія з відновлення гобеленів, Управління пошти та Церква Святої Анни. Вони перетнули ще один невеличкий майдан і досягнули мети свого маршруту.

Присадкувата кам’яна будівля, у якій міститься офіс швей-і юрської гвардії, розташована біля II Corpo di Vigilanza, на північний захід від собору Святого Петра. Обабіч входу, наче дві кам’яні і гатуї, стояло двоє вартових.

Ленґдон мусив визнати, що ці вартові зовсім не виглядають комічно. Хоч вони теж були одягнуті в блакитно-золотий одно-і грій, кожний мав традиційного «довгого ватиканського меча» — і остренного списа завдовжки вісім футів. Подейкують, що в п’ятнадцятому столітті під час хрестових походів від таких мечів загйнуло безліч мусульман.

При наближенні Ленґдона з Вітторією вартові зробили крок уперед і схрестили списи, заступивши вхід. Один збентежено подивився на пілота.

— Ipantaloni, — мовив, показуючи на шорти Вітторії.

— II comandante vuole vederli subito. — Пілот жестом наказав їм відступити.

Вартові з невдоволеним виглядом відступили вбік.

Усередині було прохолодно. Ленґдон ніколи б не подумав, що адміністративний офіс служби безпеки може виглядати саме так. В ошатних і бездоганно обставлених холах висіли полотна, що їх будь-який музей у світі, поза всяким сумнівом, виставив би в най-почеснішому місці.

Пілот показав на білі мармурові сходи, що круто спускалися вниз.

— Сюди, будь ласка.

Обабіч сходів стояли скульптури, що зображали оголених чоловіків. Кожна мала фіговий листок, світліший за кольором, ніж решта тіла.

Велика кастрація, подумав Ленґдон.

Це була одна з найжахливіших трагедій для мистецтва епохи Відродження. 1857 року Папа Пій IX вирішив, що точне відтворення чоловічого тіла може викликати хіть у мешканців Ватикану. І тому він узяв різець і молоток і відрубав геніталії усім без винятку чоловічим статуям на території міста Ватикан. Понівечені місця прикрили фіговими листками з алебастру. Папа попсував роботи Мікелан-джело, Браманте і Берніні. Сотні статуй зазнали кастрації. Ленґдон часто застановлявся, куди поділися відрубані пеніси. Може, вони й досі зберігаються в якійсь величезній скрині десь у Ватикані?

— Прийшли, — сказав гвардієць.

Сходи впиралися у важкі сталеві двері. Гвардієць набрав код, і двері відімкнулися. Ленґдон і Вітторія ввійшли досередини.

Усередині панувала неймовірна метушня. ()фіс швейцарської гвардії.

Ленґдон стояв у дверях і дивився на зіткнення епох у нього перед очима. Преплетіння часів. Приміщення було розкішно оздобленою бібліотекою в стилі Відродження з інкрустованими книжковим полицями, східними килимами й кольоровими гобеленами… І водночас тут стояла маса надсучасного обладнання: комп’ютери, факси, електронні карти комплексу Ватикан і телевізори, налаштовані на Сі-ен-ен. Чоловіки в смугастих панталонах гарячковито стукали по клавіатурах, уважно слухаючи інформацію у футуристичних навушниках.

— Зачекайте тут, — сказав гвардієць.

Залишивши їх, він попрямував через усю кімнату до винятково високого й худорлявого чоловіка в темно-синій військовій формі. Той розмовляв по мобільному телефону й тримався так рівно, що аж вихилявся назад. Гвардієць щось йому сказав, той швидко глянув на Ленґдона й Вітторію і кивнув. Тоді повернувся до них спиною і продовжив телефонну розмову.

Гвардієць повернувся до них.

— Командир Оліветті за хвилину підійде до вас.

— Дякуємо.

Гвардієць рушив назад до сходів.

Ленґдон із цікавістю розглядав командира Оліветті, розуміючи, що це, по суті, головнокомандувач збройних сил цілої держави. Вітторія з Ленґдоном чекали, спостерігаючи за тим, що відбувалося в кімнаті. Гвардійці в маскарадних костюмах бігали туди-сюди, вигукуючи накази італійською.

— Continua cercando! — прокричав один у телефон.

— Probasti ії museo? — запитав інший.

Ленґдонові не потрібно було досконало знати італійську, щоб ірозуміти, що служба безпеки Ватикану зайнята енергійними пошуками. Це втішало. Засмучувало те, що, вочевидь, вони іще пі1 знайшли антиматерії.

— Як ви? — спитав Ленґдон Вітторію.

Та знизала плечима і втомлено усміхнулась.

Командир нарешті закінчив розмову і пішов через кімнату до них. Здавалося, що із кожним, кроком він стає ще вищий. Ленґдон. сам був доволі високий і не звик дивитись на інших угору, але командир Оліветті цього вимагав. Ленґдон одразу відчув, що командир — чоловік бувалий, який пережив за вік чимало бур. Обличчя він мав жорстке й енергійне. Темне волосся було підстрижене по-військовому коротко, а очі палали тією твердою рішучістю, яка приходить тільки за роки суворої дисципліни. У всіх його рухах відчувалась військова точність, а навушник, старанно схований за вухом, робив його більше схожим на офіцера секретної служби США, ніж на головнокомандувача швейцарської гвардії.

Командир звернувся до них англійською з сильним італійським акцентом. Попри величезний зріст, говорив він на диво тихо, майже пошепки. Однак у кожному його слові відчувалась військова чіткість і категоричність. -

— Доброго дня, — сказав він. — Я командир Оліветті — Сотап-dante Principale швейцарської гвардії. Це я телефонував вашому директорові.

Вітторія подивилась на нього знизу вгору.

— Дякую, що зустрілися з нами, сер.

Командир не відповів. Він показав жестом, щоб вони йшли за ним., і повів їх через лабіринт електронних пристроїв до дверей у бічній стіні приміщення.

— Заходьте, — сказав, притримуючи двері.

Ленґдон і Вітторія опинилися в напівтемній кімнаті, де стояв довгий ряд моніторів. На них безперервно змінювались чорно-білі зображення різних місць комплексу. Перед моніторами сидів і уважно стежив за картинками молодий гвардієць.

— Fuori, — наказав Оліветті.

Гвардієць встав і вийшов за двері.

Оліветті підійшов до одного з моніторів. Показуючи на екран, сказав:

— Це зображення йде від камери, що схована десь у місті Ватикан. Поясніть мені, будь ласка, що це означає.

Ленґдон і Вітторія подивились на екран і разом охнули. Зображення було дуже чітке й не викликало, жодних сумнівів. На екрані був контейнер з антиматерією. Усередині зловісно виблискувала крапля металічної рідини, підсвітлювана ритмічним блиманням цифрового годинника. Дивно, але довкола контейнера було майже зовсім темно, так начебто антиматерія знаходилась у якійсь коморі або в затемненій кімнаті. Угорі на моніторі світився напис: ПРЯМА ПЕРЕДАЧА — КАМЕРА № 86.

Вітторія подивилась на індикатор на контейнері і сполотніла.

— Менше шести годин, — шепнула вона Ленґдонові.

Ленґдон подивився на годинник.

— Отже, маємо час до… — Він змовк, у грудях похололо.

— До півночі, — понуро сказала Вітторія.

До півночі, думав Ленґдон; Для більшого ефекту. Очевидно, той, хто минулої ночі викрав антиматерію, все чітко розрахував. І Іередчуття лиха стиснуло Ленґдонові серце, коли він усвідомив, що перебуває на вершині вулкана, який от-от вивергнеться.

Шепіт Оліветті тепер нагадував тихе шипіння.

— Цей об’єкт належить вашій установі?

Вітторія кивнула.

— Так, сер. Його в нас викрали. У ньому міститься надзвичайно вибухова речовина з назвою «антиматерія».

На Оліветті її слова не справили враження.

— Я добре знаюся на запальних засобах, міс Ветро, однак про антиматерію ніколи не чув.

— Це нова технологія. Треба знайти її негайно або ж евакуювати всіх із Ватикану.

Оліветті повільно заплющив і розплющив очі, начебто сфокусувавши погляд на Вітторії наново, він міг зрозуміти суть сказаного якось інакше.

— Евакуювати? Ви знаєте, що тут сьогодні відбувається?

— Так, сер. І життя ваших кардиналів у небезпеці. Маємо близько шести годин. Наскільки просунулись ваші пошуки контейнера?

Оліветті похитав головою.

— Ми ще не починали його шукати.

— Як? — Вітторія мало не задихнулась. — Але ж ми виразно чули, як ваші гвардійці говорили між собою, що шукають…

— Шукають — так, але не ваш контейнер, — сухо сказав Оліветті.— Мої люди розшукують дещо, що вас не обходить.

— То ви навіть не починали шукати контейнер? — надломленим голосом спитала Вітторія.

Здавалося, зіниці в Оліветті зараз зовсім сховаються десь у нього в голові. Його погляд не виражав нічого, як погляд комахи.

— Міс Ветро, так, здається, вас звати? Дозвольте щось вам пояснити. Ваш директор відмовився розповідати мені будь-що про цей об’єкт по телефону. Сказав тільки, що треба негайно його знайти. Ми сьогодні дуже зайняті, і я не можу собі дозволити кидати людей на завдання, доки не дістану якихось конкретних фактів.

— Зараз, сер, важливий тільки один факт, — мовила Вітторія. — Якщо ви не знайдете цього пристрою, то через шість годин місто Ватикан злетить у повітря.

Оліветті залишався незворушний.

— Міс Ветро, мушу сказати вам іще щось. — У його тоні почулися нотки зверхності. — Попри архаїчний вигляд міста Ватикан, кожен вхід сюди — і громадський, і приватний — устатковано надсучасними датчиками. Якби хтось спробував пронести до міста якийсь вибуховий пристрій, його б миттєво виявили. У нас є сканери радіоактивних ізотопів, фільтри запахів, що виявляють навіть найслабкіший хімічний слід вибухових речовин і токсинів. Крім того, ми маємо найдосконаліші металошукачі і рентгенівські сканери.

— Усе це все Дуже вражає, — холодно сказала Вітторія у тон Оліветті. — На жаль, антиматерія не радіоактивна, її хімічний склад — це чистий водень, а контейнер виготовлений з пластику. Жоден із перелічених вами пристроїв його б не виявив.

— Але цей контейнер має блок живлення, — Оліветті показав на червоний індикатор. — Навіть найменший кадмієво-нікелевий акумулятор…

— Батареї теж пластикові.

— Пластикові батареї? — Терпіння Оліветті явно почало вичерпуватись.

— Електроліт із полімерного гелю й тефлону.

Оліветті нахилився до неї, наче бажаючи підкреслити перевагу свого високого зросту.

— Signorina, до Ватикану щомісяця надходять десятки повідомлень з погрозою вибуху. Я особисто навчаю швейцарських гвардійців основ сучасних вибухових технологій. І я чітко знаю, що немає на землі речовини, здатної зробити те, що ви кажете. Для цього щонайменше потрібна ядерна боєголовка з активною зоною завбільшки як бейсбольний м’яч.

— У природи є ще багато нерозкритих таємниць. — Вітторія подивилась на нього з люттю.

Оліветті нахилився до неї ще ближче.

— А можна вас запитати, хто ви така? Яку посаду ви займаєте в ЦЕРНі?

— Я старший дослідник і вповноважена підтримувати контакт із Ватиканом до врегулювання цієї кризи.

— Пробачте за прямоту, але якщо справді йдеться про кризу, то чому я маю справу з вами, а не з вашим директором? І що ви хотіли показати тим, що з’явились до Ватикану в шортах?

Ленґдон подумки застогнав. Неймовірно, що в такому стано-ішщі цей чоловік здатний турбуватися про одяг. Але Ленґдон вчасно згадав: якщо кам’яні пеніси здатні викликати в мешканців Ватикану хтиві думки, то Вітторія Ветра в шортах однозначно становить загрозу для державної безпеки.

— Командире Оліветті, — втрутився Ленґдон, намагаючись відвернути конфлікт. — Мене звати Роберт Ленґдон. Я професор релігієзнавства у Сполучених Штатах і не маю нічого спільного: t ЦЕРНом. Я бачив, як вибухає антиматерія, і можу підтвердити слова міс Ветри, що це надзвичайно небезпечна речовина. Ми маємо підстави припускати, що до Ватикану вона потрапила стараннями одного антирелігійного культу, який сподівається зірвати конклав.

Оліветті повернувся й витріщився на Ленґдона.

— Жінка в шортах каже мені, що якась крапля рідини здатна знищити місто Ватикан, а професор з Америки заявляє, що проти нас щось затіває якийсь антирелігійний культ. І що, по-вашому, я повинен робити?

— Знайти антиматерію, — сказала Вітторія. — Негайно.

— Це неможливо. Ваш контейнер може бути де завгодно. Місто Ватикан величезне.

— Ваші камери не мають зв’язку з глобальною системою орієнтування?

— Зазвичай їх не крадуть. Зниклу камеру можна шукати багато днів.

— У нашому розпорядженні не дні, — твердо сказала Вітторія, — а шість годин.

— І що станеться через шість годин, міс Ветро? — Оліветті раптом заговорив голосніше. Він показав на індикатор на контейнері. — Цей відлік добіжить кінця? Місто Ватикан зникне? Повірте, я не цяцькаюся з тими, хто лізе в мою систему безпеки. І мені зовсім не подобається, що в стінах міста загадковим чином з’являються незнайомі пристрої. Я занепокоєний. Це мій обов’язок бути занепокоєним. Але те, чого ви від мене вимагаєте, неможливо.

— Ви чули про ілюмінатів? — Це запитання вихопилося в Ленґдона, перш ніж він устиг подумати.

Від цих слів залізна витримка командира нарешті дала тріщину. Його очі побіліли, наче в акули, що збирається напасти на жертву.

— Попереджаю вас. Я не маю на це часу.

— Отже, ви таки чули про ілюмінатів?

— Я вірний захисник католицької церкви. — Очі Оліветті стали гострі, як ножі. — Звичайно, я чув про ілюмінатів. Вони вимерли багато років тому.

Ленґдон витягнув з кишені факс із зображенням убитого Леонардо Ветри з тавром на грудях і простягнув Оліветті.

— Я вивчав історію ілюмінатів, — сказав Ленґдон, доки Оліветті розглядав фотографію. — Мені самому важко повірити, що ілюмінати досі існують, однак це тавро та ще й той факт, що ілюмінати мають давні рахунки з містом Ватикан, змусили мене змінити думку.

— Комп’ютерна підробка. — Оліветті повернув факс Ленґдонові.

— Підробка?! — Ленґдон здивовано витріщився на нього. — Та ви подивіться на цю симетрію! Ви, як ніхто, мали б усвідомлювати автентичність…

— Автентичність — це саме те, чого тут бракує! Можливо, міс Ветра вам не розповіла, що науковці ЦЕРНу десятиліттями критикують політику Ватикану. Вони постійно чіпляються до нас із вимогами, щоб ми спростували біблійну теорію настання світу, щоб формально вибачились за Галілея й Коперника, щоб припинили засуджувати небезпечні й аморальні дослідження. Що для нас більше схоже на правду: те, що сатанинський культ чотирьохсотрічної давнини ожив і заволодів зброєю масового знищення, чи те, що якийсь жартівник у ЦЕРНі намагається зірвати священний ватиканський обряд за допомогою блискуче виконаної підробки?

— Це фотографія мого батька, — сказала Вітторія голосом, що аж бринів від гніву. — Його вбили. Думаєте, я б так жартувала?

— Не знаю, міс Ветро. Але знаю інше: я не заб’ю на сполох, доки не дістану пояснення, яке лунатиме переконливо. Мій обо-н’язок — бути пильним і обережним… щоб духовні справи тут творилися з чистим розумом. А надто сьогодні.

— Принаймні відкладіть конклав, — сказав Ленґдон.

— Відкласти? — здивувався Оліветті. — Яка самовпевненість! Конклав — це вам не бейсбольний матч, який можна відкласти через дощ. Це священна процедура з суворим регламентом. Що:і того, що мільярд католиків по всьому світі чекають на лідера! 111,0 з того, що під каплицею зібралися журналісти! Правила проведення цього заходу священні й не підлягають змінам. З 1179 року конклави відбувалися, незважаючи на землетруси, голод і навіть чуму. Затямте: конклав аж ніяк не відкладуть через убивство якогось науковця і краплю бозна-чого.

— Відведіть мене до того, хто тут головний, — зажадала Вітторія.

— Він перед вами, — спалахнув Оліветті.

— Ні, — заперечила Вітторія. — До когось із духовенства.

В Оліветті на чолі набрякли вени.

— Духовенства тут зараз немає. За винятком швейцарських гвардійців, цієї миті у Ватикані перебуває тільки колегія кардиналів. А вони зібралися в Сікстинській капелі.

— А куди подівся камерарій? — спокійно поцікавився Ленґдон.

— Хто?

— Камерарій покійного Папи. — Ленґдон упевнено повторив це слово, відчайдушно сподіваючись, що пам’ять його не зраджує. Колись він начебто читав про дивне правило стосовно переходу верховної влади у Ватикані після смерті Папи. Якщо Ленґдон не помилявся, то в період між смертю одного Папи і обранням іншого уся влада в державі тимчасово переходить до особистого помічника покійного Папи — його камерарія — простого клерка, який має наглядати за конклавом, доки кардинали не оберуть нового понтифіка. — Наскільки я розумію, зараз головний тут — камерарій.

— II camerlengo? — сердито перепитав Оліветті. — Камерарій — простий священик. Це слуга покійного Папи.

— Але він тут. І ви йому підпорядковуєтесь.

— Містере Ленґдон, — Оліветті схрестив на грудях руки, — це правда, що за правилами Ватикану під час конклаву вся виконавча влада переходить до камерарія, але це тільки тому, що він особа незацікавлена, оскільки сам не може бути обраним Папою. Це так, ніби ваш президент помер, і один із його помічників тимчасово зайняв Овальний кабінет. Камерарій — чоловік молодий. У питаннях безпеки — та, зрештою, і в усіх інших — він розуміється дуже поверхово. Так що, фактично, керую тут я.

— Відведіть нас до нього, — сказала Вітторія.

— Це неможливо. Конклав починається за сорок хвилин. Камерарій зараз у кабінеті Папи, готується. Я не турбуватиму його питаннями безпеки.

Вітторія розтулила було рот, щоб відповісти, але її перебив стукіт у двері. Оліветті відчинив.

За дверима стояв швейцарський гвардієць при всіх регаліях і показував на годинник.

— Е Гога, comandante.

Оліветті подивився на свій годинник і кивнув. Тоді повернувся до Ленґдона й Вітторії з виглядом судді, що вирішує їхню долю.

— Ідіть за мною. — Він вивів їх з пункту стеження і повів через увесь зал до маленького прозорого кубрика при задній стіні. — Мій кабінет. — Оліветті запросив їх досередини. Кімнатка була нічим не примітна — стіл, завалений паперами, полиці з теками, складані стільці, водоохолоджувач. — Я за десять хвилин повернуся. Раджу вам за цей час подумати, що ви робитимете далі.

— Ви не можете отак узяти й піти! — підскочила до нього Вітторія. — Цей контейнер…

— Я не маю на це часу, — відрізав Оліветті. — Можливо, мені варто затримати вас до закінчення конклаву, коли я матиму час.

— Signore, — знову звернувся гвардієць, показуючи на годинник. — Spazzare di cappella.

Оліветті кивнув і зібрався йти.

— Spazzare di cappella? — перепитала Вітторія. — Ви йдете прибирати капелу?

Оліветті повернувся і гостро подивився на неї.

— Так, міс Ветро, йду перевіряти, чи немає там електронних жучків. Це називається завбачливість. — Він показав на її ноги. — Навряд чи ви здатні це зрозуміти.

Із цими словами він голосно грюкнув дверима, аж затремтіло грубе скло. Тоді одним блискавичним рухом витягнув ключ, вставив його в замкову щілину і двічі повернув.

— Idiota! — крикнула Вітторія. — Ви не можете тримати нас тут!

Крізь скло Ленґдон бачив, як Оліветті щось сказав гвардійцю.

Той кивнув. Оліветті вийшов з кімнати, а гвардієць повернувся і втупився в них, схрестивши руки на грудях. На поясі в нього висів великий пістолет.

Чудово, подумав Ленґдон. Оце так уклепались!

Вітторія злостиво поглядала на швейцарського гвардійця, що стояв за зачиненими дверима кабінету Оліветті. Той зиркав так само неприязно. Кольоровий костюм аж ніяк не узгоджувався з його відверто ворожим настроєм.

Che fiasco, думала Вітторія. У полоні у клоуна з пістолетом!

Ленґдон мовчав. Вітторія сподівалась, що він у цю мить напружує свій мозок гарвардського науковця, шукаючи якогось виходу. Однак з виразу його обличчя було очевидно, що він більше приголомшений, аніж замислений. Вітторія шкодувала, що так сильно втягнула його в це все.

Першим її поривом було витягнути мобільник і подзвонити Ко-лерові, але вона швидко збагнула, що це без сенсу. По-перше, гвардієць, мабуть, увійде й відбере в неї телефон. По-друге, якщо приступ у Колера проходить так само, як завжди, то він, мабуть, і досі не спроможний говорити. Зрештою, це не має значення… Схоже, Оліветті зараз так чи інакше не налаштований нікому вірити на слово.

Згадай! наказувала вона собі. Згадай розв’язок цієї задачі!

Згадування — це один із трюків буддистської філософії. Замість того, щоб просити розум знайти вихід із, на перший погляд, безвихідного становища, Вітторія просто намагалася згадати його. Упевненість, що колись вона знала відповідь, налаштовувала розум на те, що ця відповідь мусить існувати..: й рятувала від відчаю. Вітторія часто вдавалась до цієї тактики, вирішуючи проблеми в науці, які, на думку багатьох, не мали розв’язку.

Але зараз трюк зі згадуванням не спрацьовував. Тоді вона оцінила свої можливості… свої потреби. Треба було когось попередити. Хтось у Ватикані мусив сприйняти її слова серйозно. Але хто б це міг бути? Камерарій? Як із ним зв’язатися? Вона зачинена у скляній коробці, яка має тільки одні двері.

Засоби, казала вона собі. Завжди є якісь засоби. Ще раз оціни середовище.

Вона інстинктивно опустила плечі, заплющила очі і тричі гли-(кжо вдихнула. Відчула, як серце почало битися повільніше, м’язи розслабились. Паніка минула, думки впорядкувались. Усе добре, казала вона собі, тепер подумай спокійно. Що в цьому становищі позитивного? Які я маю переваги?

У спокійному стані аналітичний розум Вітторії Ветри був потужною силою. За лічені секунди вона зрозуміла, що їхнє ув’язнення — це насправді ключ до свободи.

— Я зателефоную, — раптом сказала вона.

Ленґдон підвів голову.

— Я саме збирався порадити вам зателефонувати Колеро-ні, але…

— Не Колерові. Декому іншому.

— Кому?

— Камерарію.

— Ви зателефонуєте камерарію? Як? — Ленґдон зовсім розгубився.

— Оліветті сказав, що камерарій зараз у кабінеті Папи.

— То й що з того? Ви знаєте, як зателефонувати до кабінету Папи?

— Ні. Але я не дзвонитиму зі свого телефону. — Вона показала на надсучасну телефонну систему в Оліветті на столі. Тут було оезліч кнопок швидкого набору. — Керівник служби безпеки мусить мати прямий зв’язок із кабінетом Папи.

— Аякже. А ще він має громила з пістолетом, що стирчить за шість футів звідси.

— Але ж ми тут замкнені.

— Про це я не забув.

— Я маю на увазі, що не тільки ми не можемо вийти, а й гвардієць не може до нас увійти. Це особистий кабінет Оліветті. На-пряд чи ще хтось має до нього ключ.

Ленґдон подивився на гвардійця.

— Це скло доволі тонке, а пістолет у нього доволі великий.

— І що він зробить? Вистрелить у мене за те, що я скористаюся телефоном?

— А чорт його знає! Це місце досить дивне, і те, як вони тут поводяться…

— Вибір у нас невеликий, — сказала Вітторія. — Або я спробую зателефонувати, або ми проведемо найближчі п’ять годин і сорок вісім хвилин у ватиканській в’язниці. Принаймні з цього місця буде найкраще спостерігати за вибухом.

Ленґдон зблід.

— Але, щойно ви знімете слухавку, гвардієць покличе Оліветті. Крім того, тут двадцять кнопок. І жодних написів. Ви що, збираєтесь натискати всі по черзі, сподіваючись, що рано чи пізно вам пощастить?

— У жодному разі, — відповіла вона, підійшовши до телефону. — Тільки одну. Вітторія взяла слухавку і натиснула верхню кнопку. — Номер перший. Закладаюсь на один із тих доларів з символікою ілюмінатів, які у вас в кишені, що це телефон до Папи. Хто б іще міг бути найважливішим для головнокомандувача швейцарської гвардії?

Ленґдон не встиг відповісти. Гвардієць по той бік дверей почав стукати по склу рукояткою пістолета. Він показав Вітторії, щоб облишила телефон.

Та йому підморгнула. Гвардієць аж почервонів з люті.

Ленґдон відійшов від дверей і знову повернувся до Вітторії.

— Дай Бог, щоб ви не помилялися, бо цей хлопець явно не в захваті!

— Чорт забирай! — вилаялась Вітторія, тримаючи слухавку біля вуха. — Це автовідповідач.

— Автовідповідач? — здивувався Ленґдон. — У Папи в кабінеті автовідповідач?

— Це не був кабінет Папи, — сказала Вітторія, поклавши слухавку. — Це було кляте тижневе меню клятого ватикансь-кого буфету!

Ленґдон слабко усміхнувся гвардійцеві за дверима, який сердито дивився на них крізь скло, викликаючи по рації Оліветті.

Комутатор міста Ватикан розташований в уфіцціо ді комунукаціоне позаду пошти. Це відносно невеличке приміщення з вось-миканальним комутатором Согеїсо 141. Через нього проходить понад дві тисячі дзвінків на день, більшість із яких автоматично перемикають інформаційну систему на записування.

Єдиний сьогодні черговий оператор зв’язку сидів і спокійно попивав міцний чай. Йому було приємно усвідомлювати, що він належить до небагатьох працівників, яким цього вечора дозволено залишатися в місті. Щоправда, настрій трохи псувало те, що під його дверима постійно стирчать швейцарські гвардійці. Ескорт до туалету, думав оператор. Яке приниження доводиться терпіти заради святого конклаву!

На щастя, дзвінків цього вечора було небагато. А може, це не так уже й на щастя, думав він. Останнім часом світ дедалі менше цікавиться подіями у Ватикані. Журналісти телефонують рідше, і навіть усякі психи вже не так докучають. Прес-служба сподівалась, що довкола сьогоднішнього конклаву здійметься більше святкової метушні. На жаль, так не сталося. Хоч на майдані Святого Петра стояло повно автофургонів преси, усе це були здебільшого стандартні італійські та європейські видання. І серед них тільки декілька інформаційних агентств світового масштабу… та й ті, поза всяким сумнівом, послали сюди своїх giornalisti secondari.

Оператор, стиснувши в долонях горнятко з чаєм, застановився, як довго сьогодні все триватиме. Мабуть, десь до півночі, думав він. У наш час більшість кардиналів ще задовго до початку конклаву знає, хто має найвищі шанси стати наступним Папою, тож сам конклав більше нагадує три-чотиригодинний ритуал, ніж реальні вибори. Звичайно, завжди є ризик, що в останню мить між кардиналами виникне незгода і тоді церемонія може іатягнутися до світанку… або й ще довше. 1831 року конклав тривав п’ятдесят чотири дні. Не сьогодні, сказав собі оператор. Ходили чутки, що цей конклав буде максимально коротким і репортери ще сьогодні побачать білий дим.

Роздуми оператора перервав дзвінок на одній із внутрішніх ліній. Він подивився на блимання червоної лампочки і почухав потилицю. Дивно, подумав. Нульова лінія. Хто б це сьогодні в місті міг дзвонити по інформацію? Хто взагалі зараз є в місті?

— Citta del Vaticano, prego? — відповів він.

У телефоні хтось швидко говорив італійською. Акцент невиразно нагадав операторові вимову швейцарських гвардійців — правильна італійська з легким нальотом швейцарського варіанта французької. Однак особа, що дзвонила, аж ніяк не могла бути швейцарським гвардійцем.

Почувши жіночий голос, оператор від несподіванки аж встав і мало не розлив чай. Він іще раз подивився на комутатор. Так і є, він не помилився. Внутрішній номер. Дзвонять із міського телефону, Це мусить бути якась помилка! подумав він. Жінка у Ва-тикані? Сьогодні ввечері?

Жінка говорила швидко й схвильовано. Оператор пропрацював на комутаторі не один рік і чітко розрізняв, коли розмовляє з pazzo.. Ця жінка не була схожа на божевільну. Вона говорила настійливо, але логічно. Спокійно й чітко. Збентежений, оператор слухав, про що вона його просить.

— II camerlengo? — перепитав він, усе ще намагаючись визначити, звідки ж це, чорт забирай, вона дзвонить. — Боюсь, що не можу вас з’єднати… так, я знаю, що він в кабінеті Папи, але… скажіть іще раз, хто ви така?., і ви хочете попередити його про… — Оператор зовсім розгубився. Усі в небезпеці? Як? — І звідки ви телефонуєте? Може, я краще повідомлю швейцарських… — Оператор замовк на півслові- Ви сказали, де ви знаходитесь? Де?

Приголомшений, він слухав, тоді прийняв рішення.

— Не кладіть слухавку, — сказав і, не дочекавшись відповіді, перемкнув жінку на режим очікування. Тоді подзвонив на прямий номер командира Оліветті. Неможливо, щоб вона дзвонила з…

Слухавку взяли моментально.

— Per lamor di Dio! — вигукнув знайомий жіночий голос. — З’єднайте ж мене, чорт забирай!

Двері офісу швейцарської гвардії з тихим шипінням відсунулися. Гвардійці розступилися, даючи дорогу командиру Олі-нетті, який влетів, неначе ракета. Зайшовши за ріг і побачивши свій кабінет, він пересвідчився, що гвардієць, якому він доручив наглядати за бранцями, казав по рації правду: Вітторія Ветра стояла біля його столу й розмовляла по його приватному телефону.

Che coglioni che ha questa! подумав він. Ну зараз я їй дам!

Червоний з люті, він швидко підійшов до дверей і з розгону мстромив ключ у замок. Відчинив двері й з порога запитав:

— Ви що робите?

Вітторія не звернула на нього уваги.

— Так, — казала вона в слухавку. — І я мушу попередити…

Оліветті вирвав від неї слухавку і підніс до вуха.

— Хто це, чорт забирай?!

Але вже наступної миті його негнучке тіло якось обм’якло.

— Так, камерарію… — сказав він. — Правильно, сеньйоре… але питання безпеки вимагають… звичайно, ні… я затримав її тут, щоб… — Кілька секунд він слухав, що каже йому камерарій. — Слухаюсь, сер, — вимовив нарешті. — Я негайно приведу їх до вас.

39

Папський палац — це комплекс будівель, розташованих поблизу Сікстинської капели в північно-східній частині міста Ватикан. З палацу очі милує чудовий краєвид на майдан Святого Петра. Тут містяться й апартаменти Папи, і його кабінет.

Вітторія й Ленґдон мовчки йшли за командиром Оліветті, який вів їх довгим ошатним коридором. Від люті в командира на шиї набрякли вени, і було видно, як у них пульсує кров. Зійшовши сходами на три поверхи, вони опинилися в просторому, тьмяно освітленому холі.

Побачивши твори мистецтва, які прикрашали цей хол, Ленґдон не повірив власним очам. Тут були розкішні бюсти, гобелени, фризи вартістю сотні тисяч доларів. Подолавши дві третини довжини холу, вони натрапили на алебастровий фонтан. Оліветті звернув ліворуч в альков і попрямував до найбільших дверей, які Ленґдонові доводилося бачити в житті.

— Ufficio di Papa, — оголосив командир, подивившись на Вітторію нищівним поглядом. Та навіть оком не змигнула, натомість простягнула руку і з-за спини Оліветті голосно постукала в двері.

Кабінет Папи, думав Ленґдон, насилу вірячи, що стоїть під дверима однієї з найсвященніших кімнат в усьому християнському світі.

— Avanti! — сказав хтось із середини.

Коли двері відчинились, Ленґдонові довелося прикрити очі рукою. Сонячне світло засліпляло. Мало-помалу картина набула чіткості.

Кабінет Папи більше нагадував танцювальну залу, аніж робочий кабінет. Підлога викладена червоним мармуром, стіни прикрашені кольоровими фресками. Зі стелі звисає величезна люстра, а за нею з вікон під арками постає запаморочлива панорама майдану Святого Петра, залитого сонцем.

Боже милостивий, подумав Ленґдон. Оце так краєвид!

У дальньому кінці зали за різьбленим столом сидів чоловік і щось швидко писав.

— Avanti, — ще раз запросив він, відклав ручку і помахав їм, щоб підійшли ближче.

Оліветті пішов попереду, чітко карбуючи крок.

— Signore, — винувато почав він. — Non ho potuto.

Чоловік жестом його обірвав. Він встав і з цікавістю подивився на двох відвідувачів.

Камерарій зовсім не був схожий на тих хирлявих блаженних дідуганів, які, як уявляв Ленґдон, мали б жити у Ватикані. Він по мав ні вервиці, ні амулетів. І не носив пишної ряси. Натомість па ньому була проста чорна сутана, яка підкреслювала атлетизм мого солідної статури. На вигляд йому було під сорок — юнацький вік за ватиканськими стандартами. Він мав дивовижно привабливе обличчя, жорсткі темні кучері й променисті зелені очі, що світилися так, неначе черпали енергію з таємниць усесвіту. Коли ж чоловік підійшов ближче, Ленґдон відчитав у його очах глибоку втому — це були очі людини, якій довелося пережити п’ятнадцять найважчих днів у житті.

— Мене звуть Карло Вентреска, — сказав чоловік досконалою англійською. — Я камерарій покійного Папи. — Говорив він просто і доброзичливо із ледь помітним італійським акцентом.

— Вітторія Ветра, — відрекомендувалась вона. Потім ступила крок уперед і простягла камерарієві руку. — Дякую, що погодились зустрітися з нами.

Камерарій потис Вітторії руку. Оліветті аж пересмикнуло.

— Це Роберт Ленґдон, — сказала Вітторія. — Професор історії релігії з Гарвардського університету.

— Padre, — сказав Ленґдон, з усіх сил намагаючись дотримуватись італійської вимови. Він простягнув руку, низько схиливши голову.

— Ні, ні, — заперечив камерарій, утримуючи Ленґдона від поклону. — Від перебування в кабінеті Його Святості сам я не став і мятим. Я простий священик — камерарій, що виконує свій службовий обов’язок.

Ленґдон випростався. '

— Прошу, — мовив камерарій, — усі сідайте. — Він присунув до столу кілька стільців. Ленґдон і Вітторія сіли. Оліветті, очевидно, вирішив стояти.

Камерарій сів за стіл, склав долоні, зітхнув і вичікувально подивився на гостей.

— Signore, — звернувся Оліветті, — те, що жінка так одягнена, — це моя вина. Я…

— Її одяг мене зараз зовсім не турбує, — утомленим голосом перебив його камерарій. — Коли телефоніст повідомляє мене за півгодини до початку конклаву і каже, що якась жінка телефонує з вашого особистого кабінету, щоб повідомити про серйозну небезпеку, про яку я нічого не знаю, — ось що мене турбує.

Оліветті стояв струнко, як солдат на параді.

Ленґдона камерарій зачарував. Цей молодий і втомлений священик створював враження якогось міфічного героя — здавалося, він випромінює силу і впевненість.

— Signore, — не відступався Оліветті. — Вам не варто відволікатися на питання безпеки. У вас є інші обов’язки.

— Я добре пам’ятаю про всі свої обов’язки. А крім того, пам’ятаю, що як direttore intermediario, я відповідальний за безпеку кожного на цьому конклаві. Отже, що відбувається?

— У мене все під контролем.

— Схоже, що не все.

— Отче, — втрутився Ленґдон, витягнувши з кишені зім’ятий факс і простягнувши камерарію. — Прошу.

Командир Оліветті вийшов уперед, намагаючись перешкодити.

— Отче, не займайте голову…

Камерарій узяв факс, не звертаючи уваги на Оліветті. Подивився на фото вбитого Леонардо Ветри і злякано охнув.

— Що це?

— Це мій батько, — тремтячим голосом сказала Вітторія. — Він був священиком… і науковцем. Минулої ночі його вбили.

Обличчя камерарія вмить пом’якшало. Він співчутливо подивився на Вітторію.

— Бідне дитя. Мені дуже шкода. — Камерарій перехрестився і знову глянув на факс. В очах у нього проступила відраза. — Хто на таке… і це тавро в нього на… — Він змовк і пильніше придивився до фотографії.

— Там написано ілюмінати, — сказав Ленґдон. — Ви, безумовно, чули цю назву.

На обличчі камерарія промайнув дивний вираз.

— Так, я її чув, але…

— Ілюмінати вбили Леонардо Ветру, щоб викрасти новий винахід, над яким…

— Signore, — перебив його Оліветті. — Цього не може бути. Ілюмінати? Це явно якась фальсифікація.

Камерарій, схоже, задумався над словами Оліветті. Тоді повернувся й подивився на Ленґдона так пильно, що тому стало ніяково.

— Містере Ленґдон, я все життя провів у католицькій церкві. Я знаю історію ілюмінатів… у тому числі й те, як чотирьом із них випалили на грудях хрести. Однак мушу вас попередити: я живу в теперішньому часі. Християнство має достатньо реальних ворогів, аби ще й оживляти привидів.

— Цей символ автентичний, — палко заперечив Ленґдон, навіть надто палко, як йому здалося. Він узяв факс від камерарія і повернув його іншим бокрм.

Побачивши незвичну симетрію, камерарій змовк.

— Навіть сучасні комп’ютери, — додав Ленґдон, — не змогли створити симетричної амбіграми цього слова.

Камерарій склав долоні та довго нічого не відповідав.

— Ілюмінати відійшли в небуття, — нарешті сказав він. — Давно. Це історичний факт.

Ленґдон кивнув.

— Ще вчора я б із вами погодився.

— Учора?

— До того як сьогодні це сталося. Думаю, ілюмінати вийшли з підпілля, щоб виконати давню обітницю.

— Пробачте, я трохи підзабув історію. Про яку таку давню обітницю ви говорите?

Ленґдон глибоко вдихнув.

— Знищити місто Ватикан.

— Знищити місто Ватикан? — Здавалося, камерарій не так злякався, як розгубився. — Але ж це неможливо.

Вітторія похитала головою.

— Боюся, у нас є ще деякі погані новини.

— Це правда? — запитав здивований камерарій, повернувшись до Оліветті.

— Сеньйоре, — сказав той, — мушу визнати, що в нас тут справді є якийсь пристрій. Його видно на одному з моніторів на пульті безпеки, але те, що міс Ветра каже про потужність цієї речовини, аж ніяк не може…

— Стривайте-но, — перебив його камерарій. — Ви що, бачите цю річ?

— Так, сеньйоре. На бездротовій камері номер вісімдесят шість.

— То чому ж ви її досі не знайшли? — Тепер голос камерарія забринів гнівом.

— Це дуже складно, сеньйоре. Пояснюючи що й до чого, Оліветті стояв, витягнувшись струнко.

Камерарій слухав, і Вітторія відчувала, як зростає його занепокоєння.

— Ви впевнені, що цей пристрій у Ватикані? — допитувався камерарій. — А може, хтось виніс камеру за межі міста і сигнал надходить звідти?

— Це неможливо, — відказав Оліветті. — На зовнішніх стінах установлено електронне обладнання, що захищає внутрішній зв’язок. Цей сигнал може надходити тільки з міста. Інакше ми б його просто не мали.

— Отже, я так розумію, — мовив камерарій, — що ви вже всіма силами шукаєте цю зниклу камеру?

Оліветті покрутив головою.

— Ні, сеньйоре. На пошуки цієї камери може піти сотні люди-но-годин. Зараз у нас є низка інших проблем, пов’язаних із безпекою, і при всій повазі до міс Ветри треба визнати, що та крапля речовини, про яку вона говорить, дуже незначна. Вона не може становити великої загрози.

Терпець у Вітторії увірвався.

— Цієї краплі достатню, щоб від міста Ватикан не залишилося й сліду! Ви, схоже, зовсім не слухали того, що я вам казала!

— Шановна пані, — холодно сказав Оліветті, — я достатньо інаю про вибухові’ речовини.

— Ваші знання застаріли, — відрізала Вітторія так само суворо. — Попри те, як я одягнена, — а я розумію, що для вас це серйозна проблема, — я фізик вищого рангу в найпрогресивні-іномуу світі центрі ядерних досліджень. Це саме я спроектувала контейнер для антиматерії, який не дає їй вибухнути просто:іараз. І я вас попереджаю: якщо ви не знайдете цього контейнера протягом наступних шести годин, то в наступні сто років вашим гвардійцям тут нічого буде охороняти — хіба що одну велику яму!

Оліветті різко повернувся до камерарія.

— Сеньйоре, я не можу дозволити, щоб це тривало далі. Ви марно гаєте час. Про що йдеться? Про ілюмінатів? Про якусь краплю, що всіх нас знищить?

— Basta, — сказав камерарій. Він вимовив це тихо, однак було враження, що луна від його голосу прокотилася по всій залі. І запала тиша. Він продовжив пошепки: — Небезпечно це чи ні, ілюмінати чи не ілюмінати, чим би ця річ не була, їй явно не місце к стінах Ватикану… а тим паче під час конклаву. Я хочу, щоб її знайшли й винесли геть. Негайно організуйте пошуки.

Оліветті не здавався.

— Сеньйоре, навіть якщо кинути на пошуки всіх гвардійців до одного, однаково за кілька годин цю камеру не знайти. На це може піти не один день. Крім того, після розмови з міс Ветрою я доручив одному з моїх людей пошукати інформацію про речовину з назвою антиматерія в нашому найновішому довіднику з балістики. Виявилося, що там про неї ні слова. Анічогісінько.

Самовдоволений бовдур, подумала Вітторія. У довіднику з балістики? А ти не пробував пошукати в енциклопедії? На літеру А!

Оліветті говорив далі.

— Сеньйоре, якщо ви пропонуєте нам просто так, навмання, шукати цю річ по всьому місту Ватикан, то я мушу заперечити.

— Командире, — камерарій насилу стримував гнів, — дозвольте вам нагадати, що, звертаючись до мене, ви звертаєтесь до Святого престолу. Я розумію, ви мене не сприймаєте серйозно. Проте, за законом, саме я тут зараз за все відповідаю. Якщо не помиляюся, кардинали цієї миті перебувають у Сікстинській капелі, де їм нічого не загрожує, і до закінчення конклаву ваші обов’язки мінімальні. Не розумію, чому ви так упираєтесь і не хочете пошукати цей пристрій. Якби я вас не знав, то міг би подумати, що ви навмисне наражаєте конклав на небезпеку.

Оліветті подивився на камерарія з презирством^.

— Як ви смієте! Я прослужив вашому Папі дванадцять років! А попередньому — чотирнадцять! Від 1438 року швейцарські гвардійці…

Раптом в Оліветті на поясі голосно затріщала рація.

— Comandante?

Оліветті схопив її й натиснув на передачу.

— Sono occupato! Cosa voi…

— Scusi, — сказав у рації швейцарський гвардієць. — Яз комутатора. Ми щойно дістали інформацію про закладену бомбу, і я вирішив сповістити вас.

На Оліветті це повідомлення не справило ніякого враження.

— То дійте згідно з інструкцією! Вистежте зловмисника й про-звітуйте.

— Ми спробували, сер, але той, хто телефонував… — Гвардієць на мить замовк. — Командире, я б вас не турбував, але він згадав ту речовину, яку ви просили мене пошукати в довіднику. Антиматерію.

Усі в кабінеті здивовано перезирнулися.

— Що, ти кажеш, він згадав? — запинаючись, перепитав Оліветті.

— Антиматерію, сер. Доки ми намагалися визначити, звідки він телефонує, я шукав якусь інформацію, щоб перевірити, наскільки серйозна ця погроза. Антиматерія… щиро кажучи, виявляється, це доволі небезпечна субстанція.

— Здається, ти сказав, у довіднику з балістики про неї нічого ненаписано.

— Я знайшов інформацію в Інтернеті.

Алілуя, подумала Вітторія.

— Написано, що ця речовина дуже вибухонебезпечна, — вів далі гвардієць. — Важко повірити, що це справді так, але тут сказано, що порівняно з ядерною боєголовкою, антиматерія має в сто разів більшу вибухову силу.

Оліветті здався. Це виглядало так, наче раптом у всіх на очах обвалилась гора. Вітторія тріумфувала, але, побачивши вираз жаху на обличчі камерарія, відразу посуворішала.

— Ви визначили, звідки телефонували?

— Це не можливо. Дзвінок із мобільника і дуже зашифрованого. Супутникові лінії сплутані, тож тріангуляція неможлива. І Іроміжна частота свідчить, що він десь у Римі, але точніше визначити не вдається.

— Він чогось вимагав? — спокійно спитав Оліветті.

— Ні, сер. Тільки попередив, що десь на території комплексу схована антиматерія. Здивувався, що я про це нічого не знаю. І Іоцікавився, чи я її вже бачив. Ви мене запитували про антиматерію, тож я вирішив вас повідомити.

— Ти правильно зробив, — сказав Оліветті. — Я вже йду до вас. Дай знати, якщо він зателефонує ще раз.

На якусь мить у рації запала тиша.

— Він іще тут, сер, на лінії.

— Як на лінії?! — Оліветті наче громом ударило.

— Так, сер, на лінії. Ми вже десять хвилин намагаємося його вистежити, і все безрезультатно. Він, очевидно, знає, що ми його не дістанемо — каже, що не відімкнеться, доки не поговорить із камерарієм.

— Перемкніть його сюди! — наказав камерарій. — Негайно!

— Отче, ні! — аж підскочив Оліветті. — Спеціально навчений швейцарський гвардієць впорається з цим значно краще.

— Я що сказав!

Оліветті віддав відповідний наказ.

За мить на столі в камерарія Вентрески задзвонив телефон. Камерарій натиснув на кнопку «динамік».

— Ким ви, на милість Бога, себе уявили?

41

Голос, що лунав із динаміка, був холодний і металічний, з нотками зверхності. Усі слухали, затамувавши подих.

Ленґдон намагався визначити акцент. Мабуть, із Близького Сходу?

— Я посланець давнього братства, — повідомив голос із чужоземною вимовою. — Братства, яке ви століттями кривдили. Я посланець ілюмінатів.

Ленґдон весь напружився. Рештки сумніву розвіялись. На якусь мить його знову охопило те дивне змішане відчуття захоплення, тріумфу і водночас смертельного жаху, що його він пережив уранці, коли вперше побачив амбіграму.

— Чого ти хочеш? — запитав камерарій.

— Я представляю людей науки. Людей, що, як і ви, шукають істину. Про долю людини, про її призначення, про творця.

— Хто б ти не був, — сказав камерарій, — я…

— Silenziol Краще слухай. Дві тисячі років ваша Церква утримувала пріоритетне право на істину. Ви знищували противників за допомогою брехні та пророцтв про Страшний суд. Ви маніпулювали правдою, дбаючи про власні інтереси, убивали всіх, чиї відкриття суперечили вашій ідеології. То Чи варто дивуватися, що ви стали мішенню для просвітлених людей на всій землі?

— Просвітлені люди, щоб досягти мети, не вдаються до шантажу.

— Шантажу? — Незнайомець розсміявся. — Це не шантаж. Ми нічого не вимагаємо. Знищення Ватикану — справа вирішена й обговоренню не підлягає. На цей день ми чекали чотириста років. Опівночі вашого міста не стане. І ви нічого не вдієте.

Оліветті кинувся до телефону.'.

— Це місто для вас недоступне! Ви ніяк не могли закласти тут пибухівку!

— Ти говориш з тупою відданістю швейцарського гвардійця. А може, ти навіть начальник? Тобі, безумовно, відомо, що ілюмінати століттями проникали в елітні організації по всьому світу.

І Іевже ти й справді вважаєш, що Ватикан такий неприступний?

О Боже, подумав Ленґдон. Вони мають когось тут, усередині. Нін знав, що ілюмінати традиційно здобували владу, проникаючи в інші впливові організації. Свого часу вони проникли її товариство масонів, у найбільші банківські мережі, у державні установи. Черчилль навіть якось сказав журналістам, що якби англійські шпигуни проникли в лави нацистів такою ж мірою, як ілюмінати в англійський парламент, то війна закінчилася б:іа місяць.

— Це відвертий блеф, — роздратовано сказав Оліветті. — Наша влада не може сягати аж так далеко.

— Чому? Тому що ви, швейцарські гвардійці, такі пильні? 1 стережете кожний клаптик свого приватного світу? А як же самі швейцарські гвардійці? Вони що ж, по-твоєму, не люди? Ти й справді вважаєш, що вони життя готові покласти за байку про чоловіка, який ходив по дод^Запитай себе сам, як інакше цей контейнер міг потрапити до вашого міста. Або як сталося так, що чотири ваші найбільші цінності цього вечора зникли.

— Наші цінності?1 — Оліветті насупив брови. — Ти про що?

— Один, два, три, чотири. Ви що й досі не помітили, що їх немає?

— Якого дідька ти торочиш!.. — Оліветті змовк на півслові:і таким виразом, наче дістав удар між ребра.

— Ну от, схоже, до тебе починає доходити, — сказав незнайомець. — Назвати їхні імена?

— Про що він говорить? — запитав збентежений камерарій.

Незнайомець розсміявся.

— Командир тебе ще не поінформував? Який гріх! Не дивно. Така пиха. Уявляю, яка це для нього ганьба — розповісти правду… що чотири кардинали, яких він заприсягся оберігати, взяли та й зникли…

Оліветті вибухнув.

— Звідки ти про це знаєш?

— Камерарію, — тріумфував незнайомець, — запитай свого командира, чи всі кардинали зібралися в Сікстинській капелі.

Камерарій запитально подивився на Оліветті.

— Сеньйоре, — прошепотів Оліветті камерарію на вухо, — це правда: четверо кардиналів іще не з’явилися до Сікстин-ської капели, але немає причин хвилюватися. Кожен із них сьогодні вранці зареєструвався, отже, ми знаємо, що вони в місті і їм нічого не загрожує. Та ви самі кілька годин тому пили з ними чай. Вони просто запізнюються. Ми їх шукаємо, але я впевнений, що вони просто десь загулялися й забули про час.

— Загулялися? — Камерарій підвищив голос. — Вони мали бути в Сікстинській капелі годину тому!

Ленґдон перезирнувся з Вітторією. Зникли кардинали? То ось, виявляється, що вони шукали!

— їхні імена, — сказав незнайомець, — справлять на тебе враження. Це кардинал Ламассе з Парижа, кардинал Ґідера з Барселони, кардинал Ебнер із Франкфурта…

Із кожним новим іменем Оліветті неначе меншав.

Незнайомець помовчав, ніби відтягуючи задоволення, пов’язане з останнім іменем.

— Із Італії… кардинал Бадджіа.

Камерарій весь обм’як, неначе корабель, що з натягнутими вітрилами раптом потрапив у повний штиль. Його сутана заколивалась, і він упав на стілець.

— I preferiti, — прошепотів він. — Чотири улюбленці… Бадджіа в тому числі… найімовірніший наступник… як таке можливо?

Ленґдон достатньо прочитав про сучасні вибори Папи, щоб зрозуміти відчай камерарія. Теоретично Папою може стати будь-який кардинал, якому не виповнилося вісімдесяти років, однак насправді тільки декілька мають достатній авторитет, щоб зібрані дві третини голосів у цьому надзвичайно упередженому голо-гуманні. Цих небагатьох називають preferiti.

І всі вони зникли.

У камерарія по обличчю котився піт.

— Що ти збираєшся з ними зробити?

— А ти як думаєш? Я нащадок шанувальників гашишу.

Від цих слів Ленґдонові мороз пішов по шкірі. Він чудово зро-іумів, що вони означають. За віки Церква нажила кількох заклятих ворогів, зокрема так званих «шанувальників гашишу» і тамплієрів. Одних Ватикан переслідував, інших зрадив.

— Відпусти кардиналів, — попросив камерарій. — Хіба недостатньо погрози знищити Святе місто?

— Забудь своїх чотирьох кардиналів. Уважай, що їх уже немає. Ллє затям: їхню смерть запам’ятають… мільйони. Про що ще може мріяти мученик? Я їх прославлю на весь світ. Кожного по черзі. До півночі про ілюмінатів почують усі. Навіщо змінювати і піт, якщо світ про це не знає? Публічні вбивства жахають і водночас збуджують, ти так не вважаєш? Ви довели це давним-давно… інквізиція, тортури над тамплієрами, хрестові походи. — Він па мить замовк. — І звісно ж, la purga. — Камерарій мовчав. — І Іригадуєш la purga?. — запитав незнайомець. — Куди там, ти ж іще дитина! Священики загалом погано знають історію. Може, і (є тому, що історія їх ганьбить?

— La purga, — машинально сказав Ленґдон. — Тисяча шістсот шістдесят восьмий рік. Церква випалила розпеченим залізом чотирьом ученим-ілюмінатам на грудях хрест. Щоб очистити їх під гріха.

— Хто це говорить? — поцікавився незнайомець не так стур-оовано, як зацікавлено. — Хто там іще є?

— Як мене звуть, немає значення. — Ленґдонові стало моторошно, але він намагався стримати тремтіння в голосі. Розмовляти з живим ілюмінатом було дивно… Все одно, що розмовляти і Джорджем Вашингтоном. — Я науковець, вивчаю історію вашого братства.

— Чудово, — відповів голос. — Приємно чути, що є ще люди, які пам’ятають про злочини, скоєні проти нас.

— Такі люди вважають вас покійниками.

Хибне уявлення. Братство доклало немалих зусиль, щоб усі вважали саме так. А що ще ти знаєш про lapurga?

Ленґдон завагався. Що я ще знаю? Що вся ця вистава — суцільне божевілля, ось що я знаю!

— Після того, як кожному з учених випалили тавро, їх убили, а тіла покидали в людних місцях у Римі як пересторогу іншим, охочим приєднатися до ілюмінатів.

— Точно. Ми зробимо те саме. Око за око. Вважайте це символічною відплатою за наших загиблих побратимів. Ваші четверо кардиналів помиратимуть по одному щогодини, починаючи з восьмої. До півночі весь світ буде в захваті.

Ленґдон зробив крок до телефону.

— Ти що, справді збираєшся випалити цим чотирьом чоловікам тавра і вбити їх?

— Історія ж повторюється. Звичайно, ми діятимемо вишукані-ше й сміливіше, ніж Церква. Вони вбили потайки і підкинули тіла, коли ніхто не бачив. Це так боягузливо.

— До чого ти ведеш? — запитав Ленґдон. — Хочеш сказати, що ти вб’єш кардиналів привселюдної.

— А ти здогадливий! Хоч залежно що вважати «привселюдно». Здається, сьогодні вже небагато людей ходить до церкви.

Ленґдон не був упевнений, що зрозумів правильно.

— Ти що, збираєшся вбивати їх у церквах?

— Задля їхнього ж блага. Так Бог зможе швидше доправити їхні душі до раю. Що тут поганого? Та й пресі це, мабуть, сподобається.

— Ти блефуєш, — холодно сказав Оліветті, нарешті опанувавши себе. — Ти не можеш убити людину в церкві і сподіватися, що тобі це зійде з рук.

— Блефую? Ми ходимо поміж твоїх швейцарських гвардійців, наче привиди, викрадаємо з ваших стін чотирьох кардиналів, закладаємо вибуховий пристрій у саме серце вашої найбільшої святині, і ти вважаєш, що це все блеф? Коли почнуться вбивства і ми знайдете першого кардинала, журналісти не забаряться. До німіючі світ дізнається про місію ілюмінатів.

— А якщо ми виставимо в кожній церкві варту? — запитав і >ліветті.

Незнайомець розсміявся.

— Боюся, розмах вашої релігії дуже ускладнить вам це завдан-пя. Ти ніколи не рахував, скільки в Римі католицьких храмів? їх понад чотириста. Собори, каплиці, скинії, абатства, монастирі, п.ірафіяльні школи…

Обличчя в Оліветті залишалось рішучим.

— Усе почнеться через півтори години, — сказав незнайомець, і хоже, на прощання. — По одному щогодини. Математична про-і ресія смерті. А зараз — бувайте.

— Зачекай! — вигукнув Ленґдон. — Скажи, яке тавро ти збираєшся поставити кожному з них?

Убивці це запитання, схоже, сподобалось.

— Мені здається, ти знаєш відповідь. Чи ти сумніваєшся? Скоро і ам усе побачиш. Переконаєшся, що давні легенди не брешуть.

Ленґдонові запаморочилося в голові. Він чітко зрозумів, на що натякає незнайомець. З пам’яті спливло тавро на грудях Леонардо Ветри. У легендах про ілюмінатів згадано всього п’ять імбіграм. Залишилось чотири, думав Ленґдон, і зникло четверо кардиналів.

— Я зобов’язаний дати сьогодні світові нового Папу, — мовив камерарій. — Перед Богом зобов’язаний.

— Камерарію, — сказав незнайомець, — світові не потрібний новий Папа. Після півночі цьому Папі в спадок не залишиться нічого, крім купи каміння. Католицькій церкві кінець. Ваше панування на землі скінчилось.

Запала тиша.

Камерарій здавався щиро засмученим.

— Ти помиляєшся. Церква — це не лише споруда з цегли й бе-тну. Неможливо отак просто викреслити два тисячоліття віри… оудь-якої віри. Не можна вбити віру, лише знищивши її земні СИМВОЛИ. Католицька церква житиме — з Ватиканом чи без нього.

— Шляхетна брехня. Але все одно брехня. Ми обидва знаємо правду.'Скажи, чому Ватикан — це фортеця, оточена мурами?

— Служителі Бога живуть у небезпечному світі, — відповів камерарій.

— Скільки тобі років? Ватикан — це фортеця, бо католицька церква зберігає половину свого багатства в його стінах — рідкісні полотна, скульптури, коштовні камені, безцінні книжки… Крім того, у сейфах банку Ватикану зберігаються золоті злитки й документи на нерухомість. Ваші експерти оцінюють вартість Ватикану приблизно в сорок вісім з половиною мільярдів доларів. Непогану суму ви собі відклали на чорний день! Завтра все це перетвориться на попіл. Усе ваше майно піде прахом. Ви станете банкрутами. Навіть духовні, особи не можуть працювати задарма.

Точність названої цифри підтверджувалась виразом жаху на обличчях Оліветті й камерарія. Ленґдон не знав, з чого більше дивуватись: з того, що католицька церква володіє таким багатством, чи з того, що ілюмінати якимось чином про це довідались.

Камерарій важко зітхнув.

— Церква тримається на вірі, а не на грошах.

— Ще одна брехня, — заявив незнайомець. — Торік ви витратили сто вісімдесят три мільйони доларів на підтримку своїх кволих єпархій по всьому світу. Сьогодні церкву відвідує так мало людей, як ніколи — на сорок шість відсотків менше, ніж десять років тому. Пожертви лише за сім років зменшилися вдвічі. Дедалі менше чоловіків вступає до семінарії. Твоя Церква вмирає, хоч ти цього й не визнаєш. Отже, вважай це нагодою піти ефектно.

Оліветті ступив крок уперед. Вигляд він мав тепер не такий бойовий — мабуть, відчув усю серйозність становища. Здавалося, він відчайдушно шукає виходу. Бодай якогось.

— А що, як трохи цих золотих злитків піде на ваші потреби?

— Не принижуй ні мене, ні себе.

— У нас є гроші.

— І в нас вони є. Більше, ніж ти уявляєш.

Ленґдон раптом згадав, що легенди приписували ілюмінатам казкові статки: старовинне багатство баварських масонів-му-лярів, гроші Ротшильдів, Більдербергерів, легендарний діамант ілюмінатів.

— Ipreferiti, — сказав камерарій, змінюючи тему. У його голо-d чулося благання. — Відпусти їх. Вони старі. Вони…

— Це будуть незаймані жертви. — Незнайомець засміявся. — Скажи, ти справді віриш, що вони незаймані? Чи замекають маленькі ягнята, коли вони вмиратимуть? Sacrifici vergini пеІГ altare ili scienza.

Камерарій довго мовчав.

— Вони чоловіки віри, — нарешті сказав. — І не бояться смерті.

Незнайомець презирливо фиркнув.

— Леонардо Ветра теж був чоловіком віри, однак учора вночі я бачив у його очах страх. Страх, якому я поклав край.

Вітторія, яка досі мовчала, раптом уся напружилась. У її очах запалала ненависть.

— Asino! Він був моїм батьком!

— Твоїм батьком? — У динаміку почувся регіт. — А це ще що таке? У Ветри була донька? — То знай, що наприкінці твій батько скиглив, як дитина. Це виглядало так жалюгідно!

Вітторія відхитнулась, неначе дістала ляпаса. Ленґдон хотів її підтримати, але вона вже опанувала себе і, не зводячи очей з телефону, мовила:

— Присягаюсь життям: до ранку я тебе знайду. — Голос її став гострий як лезо. — І тоді…

Убивця знову розреготався.

— Жінка з силою волі. Це мене збуджує. Можливо, я перший тебе до ранку знайду. І тоді…

Останні слова повисли у повітрі. Він відімкнувся.

42

Кардинал Мортаті у своїй чорній мантії обливався потом. Не тільки через те, що в Сікстинській капелі вже стало парко, як у сауні, а ще й тому, що конклав мав розпочатися через двадцять хвилин, а про чотирьох зниклих кардиналів і досі нічого не було відомо. Перешіптування серед присутніх уже переросло на неприховану тривогу.

Мортаті не уявляв, куди могли подітися ці прогульники. Може, й досі сидять із камерарієм? Він знав, що камерарій, за традицією, вже пив сьогодні по обіді чай із чотирма preferiti, але це було ще кілька годин тому. Може, вони захворіли? Щось не те з’їли? Щодо цього Мортаті був певен. Навіть якби preferiti були при смерті, то однаково прийшли б сюди. Тільки раз у житті — а переважно ніколи — кардиналові випадає нагода бути обраним Папою, але згідно з законом Ватикану, під час голосування цей кардинал мусить бути присутній у Сікстинській капелі. Інакше він втрачає право на Святий престол.

Хоч preferiti було четверо, мало хто з кардиналів мав сумніви щодо того, хто буде наступним Папою. В останні п’ятнадцять днів усі активно обмінювалися факсами й дзвонили один одному, обговорюючи потенційних кандидатів. Як завжди, обрали чотирьох preferiti, кожен із яких відповідав неписаним вимогам, що їх висували до майбутнього Папи.

Знання італійської, іспанської й англійської мов.

Жодних темних плям у минулому.

Вік від шістдесяти п’яти до вісімдесяти років.

Як завжди, один із preferiti вирізнявся з-поміж інших, і саме його кардинали мали намір обрати Папою. Цього разу це був кардинал Альдо Бадджіа з Мілана. Бездоганна репутація, виняткове володіння мовами і здатність доносити до інших ідеали духовності — усе це зробило його безумовним фаворитом.

1 де він тепер, чорт забирай? думав Мортаті.

Мортаті більше від інших нервувався через відсутність чотирьох кардиналів, бо саме йому доручили наглядати за конклавом. Тиждень тому колегія кардиналів одностайно обрала Мортаті на цю посаду, яка має назву головний виборець — тобто присутній на конклаві розпорядник. Хоч найвище в церковній ієрархії в цей момент стоїть камерарій — він лише священик і погано розуміється на складній процедурі виборів Папи, Тому одному з кардиналів доручають наглядати за церемонією зсередини Сікстинської капели.

Кардинали часто жартують, що бути призначеним на роль головного виборця — це найжорстокіша честь, якої може удостоїтись кардинал. Обранець випадає з числа кандидатів на посаду Папи і, крім того, мусить багато днів гортати Universi Domonici (iregis, запам’ятовуючи всі тонкощі таємних ритуалів, щоб забезпечити належне проведення виборів.

Однак Мортаті не нарікав — розумів, що найбільше підходить на цю роль. Він був не тільки найстаршим серед кардиналів, а й довіреною особою покійного Папи, що додавало йому авторитету. Теоретично вік іще дозволяв йому претендувати на Святий престол, однак насправді Мортаті був уже трохи застарий, щоб його розглядали як серйозного кандидата. У свої сімдесят дев’ять він уже перетнув ту неофіційну межу, за якою конклав вважає людину фізично неспроможною витримувати напружений режим. Зазвичай Папа працює по чотирнадцять годин на добу сім днів на тиждень і вмирає від виснаження в середньому через шість і тридесятих року. У Ватикані жартують, що папство для кардинала — «найкоротший шлях на небо».

На думку багатьох, Мортаті міг стати Папою, коли був молодший, якби не відзначався такою широтою поглядів. У боротьбі за папський престол важить свята трійця — консервативність, консервативність і ще раз консервативність.

Мортаті завжди потішався з того, як попередній Папа — упокой Господи його душу — щойно заступивши на престол, усім на подив, зарекомендував себе великим лібералом. Мабуть, він відчув, що сучасний світ відходить від Церкви, і намагався налагодити стосунки з науковою громадою, пом’якшивши ставлення І І,еркви до природничих наук і навіть жертвуючи кошти на деякі дослідження. Прикро, але це виявилось політичним самогубством. Консервативні католики заявили, що він «втратив здоровий глузд», а пуристи-науковці звинуватили його в намаганні і юширити вплив Церкви туди, де їй не місце.

— Ну і де вони?

Мортаті обернувся. Один із кардиналів нервово плескав його по плечу. -

— Ви ж знаєте, де вони, правда?

Мортаті намагався приховати занепокоєння.

— Мабуть, і досі в камерарія.

— О цій порі? Це було б дуже оригінально! — Кардинал недовірливо наморщив чоло. — Може, камерарій забув про час?

Мортаті щодо цього мав сумніви, але промовчав. Він добре знав, що більшість кардиналів не дуже шанує камерарія, уважаючи його надто молодим, щоб бути так наближеним до Папи. Мортаті підозрював, що неприязнь кардиналів зумовлена насамперед заздрістю. Сам же він захоплювався цим молодим чоловіком і потайки схвалював вибір покійного Пали. Дивлячись камерарію в очі, Мортаті бачив тільки глибоку віру. На відміну від багатьох кардиналів, той завжди ставив на перше місце Церкву, а не свої вузькі інтереси. Він був воістину людиною Божою.

За роки служби в Папи самозабутня відданість камерарія стала легендарною. Багато хто пов’язував її з чудесним випадком, який стався з ним у дитинстві… Такий випадок назавжди залишив би слід у серці будь-кого. Чудо і захоплення ним, думав Мортаті, часто шкодуючи, що з ним у дитинстві не трапилось нічого такого, що дало б йому таку саму непохитну віру.

Мортаті знав, що, на прикрість для Церкви, камерарій ніколи не стане Папою. Для цього потрібні певні політичні амбіції, яких у молодого чоловіка, очевидно, не було й близько; Папа не раз. пропонував йому підвищення в церковній ієрархії, але той завжди відмовлявся, кажучи, що воліє служити Церкві як простий чоловік.

— І що далі? — Кардинал знову постукав Мортаті по плечу.

Мортаті підвів голову.

— Перепрошую?

— Вони запізнюються! Що робитимемо?

— А що ми можемо зробити? — відповів Мортаті. — Чекатимемо. З вірою в серці. lie вдовольнившись такою відповіддю, кардинал зник у су-і інках.

Мортаті якусь мить постояв, потираючи скроні і намагаючись упорядкувати думки. А й справді, що ми робитимемо? Він дивився повз вівтар на славнозвісну фреску Мікеланджело «Страшний суд». Величезна картина аж ніяк не зменшила його і ривоги. На ній Ісус Христос відділяв праведників від грішників і виганяв останніх до пекла. Там з них здирали шкіру, підсмажували; Мікеланджело навіть зобразив у пеклі одного п своїх суперників з ослячими вухами. Ґі де Мопассан якось написав, що ця картина виглядає так, наче її намалював якийсь неотесаний кочегар, щоб прикрасити карнавальний павільйон для боротьби.

І кардинал Мортаті з ним погоджувався.

43

Ленґдон нерухомо стояв біля куленепробивного вікна в кабінеті І Іапи і дивився на скупчення автопричепів з емблемами інформаційних агентств на майдані Святого Петра. Після телефонної розмови він почувався якось дивно… був наче сам не свій.

Ілюмінати виринули, немов змій, із якихось глибоких надр історії й обплелися довкола давнього ворога. Жодних вимог. Жодних переговорів. Тільки кара. Усе неймовірно просто. І жодних шансів. Помста, що визрівала чотириста років. Здавалось, що після кількох століть переслідування наука взяла реванш.

Камерарій стояв біля столу, утупившись відсутнім поглядом у телефон. Оліветті першим порушив мовчанку.

— Карло, — звернувся він до камерарія на ім’я. Тепер він говорив радше як втомлений друг, аніж як керівник служби безпеки. — Колись я заприсягнувся життям захищати Ватикан і двадцять шість років гідно виконував цей святий обов’язок. А сьогодні, схоже, я зганьбився. '.

Камерарій похитав головою.

— Ми з вами служимо Богові по-різному, але служіння — це завжди честь.

— Те, що сталося… Не уявляю, як це можливо… — Оліветті був приголомшений.

— Ви розумієте, що нам залишається тільки одне. Я відповідаю за безпеку колегії кардиналів.

— Боюсь, це була моя відповідальність.

— Тоді нехай ваші люди організують негайну евакуацію.

— Як ви сказали? І

— Усім іншим займетеся пізніше: пошуками цього пристрою,] пошукам зниклих кардиналів і тих, хто їх викрав. Але спершу ' треба вивезти кардиналів у безпечне місце. Людське життя свя- j щенне і важить понад усе. Ці люди — фундамент Церкви.

— Ви пропонуєте зараз же відкласти конклав?

— Хіба я маю вибір?

— А як же ваш обов’язок дати світові нового Папу?

Молодий камерарій зітхнув, відвернувся до вікна і подивився на Рим, що розкинувся внизу.

— Його Святість якось сказав мені, що Папа розривається між двома світами… світом земним і світом небесним. Він застерігав: та Церква, що ігноруватиме земну дійсність, не виживе й не зможе втішатися світом небесним. — У його словах чулася глибока мудрість, не властива його віку. — Сьогодні земний світ обернувся проти нас. Ми не можемо на це не зважати. Гордість і традиція не повинні затьмарювати здорового глузду.

Оліветті кивнув. Слова камерарія справили на нього враження.

— Я вас недооцінював, сеньйоре.

Камерарій наче його й не чув. Він дивився крізь вікно у далечінь.

— Я говоритиму відверто, сеньйоре. Земний світ — це мій світ. Щодня я занурююся в його огидність, щоб інші могли спокійно шукати чогось чистішого. Дозвольте порадити вам, як діяти в цій ситуації. Власне, це мій службовий обов’язок. Ваші міркування хоч і гідні похвали… можуть виявитись нищівними.

Камерарій повернувся. Оліветті зітхнув.

— Евакуювати колегію кардиналів із Сікстинської капели — це 11.їй гірше, що ви зараз можете зробити.

Камерарій не обурився, лише розгубився.

— Що ж ви пропонуєте?

— Не кажіть кардиналам нічого. Опечатайте конклав. Так ми ииграємо час.

Камерарій виглядав стурбованим.

— Ви радите, щоб я замкнув усю колегію кардиналів на бомбі і повільненої дії?

— Так, сеньйоре. Поки що. Пізніше, якщо буде потрібно, ми іможемо організувати евакуацію.

Камерарій похитав головою.

— Навіть якщо ми відкладемо конклав до початку, то це й так мидаватиметься достатньо підозріло; коли ж двері опечатають, ніщо не зможе його перервати. Правила проведення конклаву…

— Земний світ, сеньйоре. Сьогодні ви перебуваєте в ньому. (ліухайте уважно. — Оліветті заговорив швидко й чітко, як належить бойовому офіцерові. — Виводити в Рим сто шістдесят п’ять кардиналів, непідготовлених і незахищених, було б зараз пкрай нерозважливо. Дехто з найстарших не на жарт би пере-первувався. Щиро кажучи, достатньо нам цього місяця й одного інсульту.

Одного інсульту. Ці слова нагадали Ленґдонові статтю в газеті, яку він читав за вечерею на кампусі Гарварда з кількома студентами: ПАПА РИМСЬКИЙ ПОМИРАЄ У СНІ ВІД ІНСУЛЬТУ.

— До того ж, — додав Оліветті, — Сікстинська капела — це фортеця. Ця будівля має міцні укріплення і може встояти проти будь-чого, за винятком хіба що ракет, хоч ми цього й не афішуємо. Сьогодні по обіді, готуючись до конклаву, ми обшукали там кожний дюйм. Підслуховувальних пристроїв у каплиці немає, це я гарантую. І впевнений, що антиматерії там теж немає. Зараз для кардиналів немає безпечнішого місця. Ми завжди зможемо організувати термінову евакуацію, якщо до цього дійде справа.

Ленґдон був вражений. Холодна, чітка логіка Оліветті нагадала йому Колера.

— Командире, — схвильовано сказала Вітторія, — треба взяти до уваги ще одне. Досі ніхто ще не створював стільки антиматерії. Радіус вибуху я можу визначити тільки приблизно. Якась частина Рима, суміжна з ВатикаНом, теж може постраждати. Якщо контейнер знаходиться в одній із ваших центральних будівель, то наслідки вибуху поза цими стінами будуть мінімальними. Якщо ж він десь поблизу периметра… скажімо, хоч би й у цьому будинку… — Вона з острахом визирнула у вікно на людей, що зібралися на майдані Святого Петра.

— Я чітко усвідомлюю свої обов’язки перед зовнішнім світом, — відповів Оліветті, — і від цього ситуація не стає загрозливішою. Понад двадцять років захист цієї святині був моєю єдиною турботою. Я не допущу, щоб цей пристрій вибухнув.

Камерарій Вентреска підвів голову.

— Думаєте, можливо його знайти?

— Дозвольте, я переговорю зі своїми інженерами. У мене є одна ідея. Якщо відімкнути в усьому Ватикані електрику, то зникне радіочастотне фонове випромінювання і, можливо, тоді нам удасться зафіксувати магнітне поле цього контейнера.

Вітторія спочатку здивувалась, але вже за мить оцінила винахідливість Оліветті.

— То ви хочете залишити весь Ватикан без світла?

— Мабуть. Іще не знаю, чи це можливо, але хочу перевірити, чи з цього щось вийде.

— Кардинали, звичайно ж, зацікавляться, що трапилось, — зауважила Вітторія.

Оліветті покрутив головою.

— Конклави відбуваються при свічках. Кардинали нічого не знатимуть. Коли конклав буде опечатано, я зможу скерувати на пошуки всіх гвардійців, за винятком тих, що стоять по периметру. Сто осіб за п’ять годин можуть обшукати чималеньку територію.

— За чотири години, — поправила його Вітторія. — Я мушу що відвезти контейнер з антиматерією назад до ЦЕРНу. Якщо по підзарядити батарею, він вибухне так чи інакше.

— А що, тут її підзарядити ніяк не можна?

Вітторія похитала головою.

— Інтерфейс дуже складний. Я привезла б його з собою, якби ЦС було МОЖЛИВО.

— Що ж, нехай за чотири години, — сказав Оліветті, морщачи чоло. — Часу достатньо. Від паніки нікому немає користі. (Існьйоре, у вас залишилося десять хвилин. Ідіть до Сікстинської капели, опечатайте конклав. Дайте моїм людям час. Ближче до іііиночі вирішимо, як бути далі.

Цікаво, як задовго до півночі Оліветті планує щось вирішувати, подумав Ленґдон.

Камерарій занепокоївся:

— Але ж кардинали питатимуть про preferiti… особливо про І '-а дджіа… питатимуть, де вони.

— Тоді вам доведеться щось вигадати, сеньйоре. Скажіть, що

і.і чаєм ви їх чимось пригостили, і це їм зашкодило.

Камерарій обурився.

— Стояти перед вівтарем Сікстинської капели і брехати колегії кардиналів?!

— Задля їхньої ж безпеки. Una Bigia veniale. Невинна брехня. Наше завдання — зберігати спокій. — Оліветті рушив до дверей. — А тепер вибачте — я мушу розпочати пошуки.

— Командире, — гукнув йому вслід камерарій, — ми не можемо кинути напризволяще зниклих кардиналів!

Оліветті зупинився у дверях.

— Наразі Бадджіа й інші перебувають поза зоною нашого ииливу. Мусимо про них забути… щоб урятувати інших. Військові називають це пріоритетністю.

— Тобто зрадою?

І олос Оліветті бринів металом.

— Якби була хоч якась можливість, сеньйоре… хоч мізерний шанс знайти цих чотирьох кардиналів, я б життя поклав, але зробив би це. Однак… — Він показав у вікно, де вечірнє сонце вигравало золотом на незліченних дахах римських будинків. — Обшукати п’ятимільйонне місто мені понад силу. Я не витрачатиму дорогоцінного часу на безнадійні пошуки, лише щоб заспокоїти сумління.

— Але якби ми спіймали вбивцю, — раптом заговорила Вітторія, — хіба б ви не розв’язали йому язика?

— Солдати не можуть собі дозволити бути святими, міс Ветро. Повірте, я розумію вашу особисту зацікавленість у тому, щоб спіймати цього чоловіка.

— Це не тільки особиста зацікавленість, — заперечила Вітторія. — Убивця знає, де антиматерія… і де кардинали. Якби ми змогли якось його знайти…

— Зіграти їм на руку? — спитав Оліветті. — Вивести з Ватикану всіх гвардійців, щоб виставити варту в сотнях церков? Повірте, ці ілюмінати тільки на це й сподіваються… що ми втратимо дорогоцінний час замість того, щоб шукати… або ще гірше — залишимо Банк Ватикану зовсім без охорони. Не кажучи вже про решту кардиналів.

Останній аргумент влучив у ціль.

— А як щодо римської поліції? — запитав камерарій. — Ми могли б звернутися до них по допомогу. І вони б організували пошуки злочинця в масштабі цілого міста.

— Ще одна помилка, — відповів Оліветті. — Ви знаєте, як римські карабінери ставляться до нас. Вони зроблять вигляд, що допомагають, а самі тим часом розтеревенять про всі наші проблеми журналістам. Саме цього й треба нашим ворогам. Нам і так незабаром доведеться мати справу з журналістами, якщо так піде далі.

Я їх прославлю на весь світ, думав Ленґдон, згадуючи слова вбивці. Тіло першого кардинала з’явиться о восьмій вечора. Наступного — через годину, і так далі. Преса тішитиметься неймовірно.

Камерарій заговорив знову. У його голосі чувся гнів.

— Командире, ми не маємо права кинути зниклих кардиналів напризволяще!

Оліветті подивився камерарію в очі.

— Молитва святого Франциска, сеньйоре. Пригадуєте її? Молодий священик із болем у голосі проказав лише один рядок:

— Господи, дай мені силу прийняти те, чого я не можу змінити.

— Повірте, — сказав Оліветті, — це, власне, те, чого ви не можете змінити.

Із цими словами він вийшов.

44

Іоловний офіс Бі-бі-сі розташовано в Лондоні поблизу Пікаділлі. 'Гам задзвонив телефон, і одна з молодших редакторок відділу новин взяла слухавку.

— Бі-бі-сі, — сказала вона, одночасно гасячи сигарету «Дан-хіл» об дно попільнички.

Голос додзвонювача був різкий, із близькосхідним акцентом.

— У мене є гаряча інформація, що може зацікавити ваше пентство.

Редакторка взяла ручку й аркущ паперу.

— Про що?

— Про вибори Папи.

Вона втомлено зітхнула. Вчора Бі-бі-сі вже передавала репортаж на цю тему, і реакція на нього була доволі стримана. Схоже, публіка втратила інтерес до Ватікану.

— Що саме про вибори Папи?

— У вас є в Римі репортер, що стежить за конклавом?

— Думаю, що так.

— Мені треба переговорити з ним особисто.

— Вибачте, я не можу дати вам його номера, доки не знатиму хоч приблизно…

— Конклав опинився в небезпеці. Це все, що я можу сказати. Редакторка записала. лили мені час. До побач.

— Хвилинку, — сказала вона. — Можете почекати на лінії?

Редакторка перевела дзвінок у режим очікування й потягнулась. «Вираховувати» по телефону всяких психів дуже непросто, але цей інформатор щойно пройшов два неформальні тести на достовірність інформації. По-перше, він відмовився назвати своє ім’я, а по-друге, готовий був якнайшвидше закінчити розмову. Шукачі слави чи наживи зазвичай скиглять і вмовляють.

На її щастя, репортери живуть у постійному страху пропустити сенсацію, і тому колеги рідко сварили її за те, що інколи вона давала їхній телефон якомусь маніяку. Змарнувати п’ять хвилин — для репортера невелика біда. А пропустити сенсацію — ка-.' тастрофа.

Позіхаючи, вона подивилась у комп’ютер і набрала ключове '

і слово «Ватикан». Побачивши ім’я репортера, що стежив за j конклавом, усміхнулась. Це був новачок, Бі-бі-сі перетягнула ЙОГО З ЯКОЇСЬ низькопробної ЛОНДОНСЬКОЇ газетки, щоб ВІН вів І деякі буденні репортажі. Зарплату йому стовідсотково дали | найнижчу. І.

Він там, мабуть, знудився до смерті, чекаючи весь цей час, щоб записати свій десятисекундний сюжет. Напевно буде радий тро- | хи урізноманітнити програму. |.

Редакторка записала з екрана номер телефону репортера Бі-] бі-сі у Ватикані. Тоді запалила нову сигарету і продиктувала, но- мер незнайомцеві, що чекав на телефоні. j

- Із цього нічого не вийде, — сказала Вітторія, нервово міряючи кроками кабінет Папи. Вона подивилась на камерарія. — Нехай навіть швейцарські гвардійці мінімізують електронні перешкоди — щоб уловити хоч якийсь сигнал, вони мусять опинитися практично на самому контейнері. І це за умови, що він нічим не відгороджений… Що, як його поклали в металеву скриньку і закопали десь на території комплексу? Або ж запхали в якусь металеву вентиляційну трубу? Тоді вони його ніяк не вирахують. А крім того, що, як серед самих швейцарських гвардійців є зрадник? Хто може гарантувати, що в цих Пошуках усе буде чисто?

Камерарій був> такий виснажений, що навіть не мав сили сперечатися.

— То що ви пропонуєте, міс Ветро?

Вітторія мало не скипіла. Хіба це не очевидно!

— Я пропоную, сер, щоб ви вжили інших заходів безпеки невідкладно. Ми можемо сподіватися всупереч усьому, що Оліветті зі своїми людьми таки знайде антиматерію. Але визирніть у вікно. Бачите цих людей? Бачите будинки по той бік п’яца? Фургони преси? Туристів? Цілком можливо, що вони перебувають у радіусі вибуху. Треба діяти зараз.

Камерарій розсіяно кивнув.

Вітторія була у відчаї. Оліветті всіх переконав, що часу в них удосталь. Проте Вітторія знала: щойно інформація про загрозу Ватикану просочиться назовні, на майдані за лічені хвилини ніде буде яблуку впасти. Вона вже якось спостерігала щось ехоже під швейцарським парламентом, коли терористи тримали в ньому заручників і погрожували вибухом. Тоді на'май-дані перед будівлею парламенту зібралися тисячі цікавих, яким кортіло побачити, чим усе закінчиться. Попри попередження поліції про небезпеку, натовп тільки густішав і присувався щораз ближче до стін. Ніщо так не збуджує людську цікавість, як людська трагедія.

— Сеньйоре, — не відступалась Вітторія, — убивця мого батька ходить десь по Риму. Кожна клітина мого тіла рветься туди, щоб його знайти. Але я стою тут, у вашому офісі… тому що відчуваю відповідальність перед вами. Перед вами й іншими. Життя людей у небезпеці, сеньйоре. Чи ви мене чуєте?

Камерарій не відповідав.

Вітторія відчувала, як у неї калатає серце. Чому швейцарські гвардійці не можуть вистежити клятого вбивцю? Цей покидьок — ключ до всього! Він знає, де антиматерія… Чортзабирай, він знає, де кардинали! Достатньо його спіймати — і всі проблеми вирішаться.

Вітторія відчувала, що починає втрачати контроль над собою. Цей жахливий стан — безсилля й розпач — вона лише невиразно пам’ятала з дитинства, із часів, проведених у сиротинці. У тебе є засоби, казала вона собі, у тебе завжди є засоби. Але це не допомагало. Думки заважали, душили. Вона була дослідницею і вміла розв’язувати задачі. Але ця задача не мала розв’язку. Яка інформація тобі потрібна? Чого ти хочеш? Вона наказувала собі дихати глибоко, але вперше в житті не могла. Вона задихалася.

Голова в Ленґдона розколювалась; йому здавалось, що він балансує на межі божевілля. Він дивився на Вітторію й камерарія, але зір заступали якісь жахливі картини: вибухи, натовп журналістів, відеокамери, чотири людські тіла з таврами на грудях…

Шайтан… Люцифер… Носій світла… Сатана…

Зусиллям волі він викинув із голови ці диявольські образи. Усе це — ретельно спланований терористичний акт, нагадав він собі, чіпляючись за дійсність. Навмисне створений хаос. Йому пригадався семінар. у Редкліффському інституті перспективних досліджень, який він відвідав, коли вивчав символіку преторіанців. Відтоді він почав сприймати тероризм по-іншому.

— Тероризм, — казав професор, — має єдину мету. Що це за мета?

— Убивати невинних людей? — припустила одна студентка.

— Ні. Убивство — тільки побічний продукт тероризму.

— Продемонструвати силу?

— Ні. Навряд чи існує слабший аргумент.

— Викликати страх?

— Правильно. Усе дуже просто: мета тероризму — сіяти страх і паніку. Страх підриває віру в інститути влади. Він ослаблює ворога зсередини… і спричиняє неспокій у масах. Запишіть це. Тероризм не є виявом люті. Тероризм — це політична зброя. Бачачи, що влада безсила, люди втрачають віру.

Утрата віри…

Чи, власне, про це тут ідеться? Цікаво, думав Ленґдон, як від-реагують християни в усьому світі, дізнавшись, що кардиналів винищують, як нікчемних собак. Якщо навіть віра священнослужителя не здатна захистити від злодіянь сатани, то на що ж сподіватися всім нам — простим смертним? Біль у голові застугонів сильніше. Ленґдонові здавалося, що він чує голоси, які переконують його кожен у своєму.

Віра тебе не врятує. Медицина і пневмоподушки — ось що тебе врятує. Бог тебе не захистить. Тебе захистить лише розум. Просвітлення. Вір у щось таке, що дає реальні результати. Скільки часу минуло відтоді, як хтось ходив по воді? Сучасні дива творить наука… комп’ютери, вакцини, космічні станції… навіть божественне чудо настання, світу. Матерія з нічого… у лабораторії. Кому потрібний Бог? Нікому! Наука — ось наш бог.

Голос убивці луною відбивався Ленґдонові в голові. Опівночі… Математична прогресія смерті… sacrifici vergini пеІГ altare di scienza.

Раптом, наче від звуку пострілу, усі голоси враз затихли.

Роберт Ленґдон зірвався на ноги, перекинувши стілець, той гучно вдарився об мармурову підлогу.

Вітторія й камерарій від несподіванки аж підскочили.

— І як я не збагнув цього раніше? — прошепотів Ленґдон, наче и якомусь трансі. — Адже це було так очевидно…

— Не збагнули чого? — запитала Вітторія.

Ленґдон повернувся до священика.

— Отче, три роки поспіль я звертався до Його Святості з проханням про доступ до архівів Ватикану. Мені відмовляли сім разів.

— Пробачте, містере Ленґдон, але зараз, здається, невідповідний момент для таких скарг.

— Я мушу потрапити туди негайно! Йдеться про чотирьох кардиналів. Можливо, м, ені вдасться визначити, де саме їх планують убивати.

Вітторія дивилась на нього здивовано, впевнена, що щось не так зрозуміла.

Камерарій розгубився, очевидно, побоюючись, що його хочуть просто дощити в дурні.

— І ви хочете, щоб я повірив, що ця інформація є в наших архівах?

— Не можу обіцяти, що знайду її вчасно, але якщо ви мене туди впустите.

— Містере Децґдод. за чотири хвилини я мушу бути в Сікстинській капелі. Архіви розташовані на іншому боці Ватикану.

— Ви це говорите серйозно? — запитала Вітторія, пильно дивлячись Ленґдонові в, очі. Здавалось, вона відчула його схвильованість.

— На, вряд чи зараз вдалий час для жартів, — відповів Ленґдон.

— Отче, — звернулась Вітторія до камерарія, — якщо є хоч найменший шанс з’ясувати, де плануються ці вбивства… то ми могли б. улаштувати там засідки і…

— Але до чого тут архіви? — допитувався камерарій. — Як ви можете знайти там підказку?

— Щрб пояснити це, потрібно більше часу, ніж у вас залишилося. Але якщо я не помиляюся, то ця інформація може допомогти нам спіймати вбивцю.

У камерарія був, такий вигляд, ніби він дуже хоче в. це вірити, але чомусь не може.

— У цих архівах зберігаються священні рукописи християнства. Скарби, побачити які навіть я не маю права.

— Знаю.

— Доступ туди можливий лише, за письмової згоди куратора й Бібліотечної ради Ватикану.

— Або ж, — урочисто додав Ленґдон, — за папського ре> крипту. Так було зазначено в усіх відмовах, які надіслав мені и.іш куратор.

Камерарій кивнув.

— Не хочу видатися нахабним, — додав Ленґдон, — але, якщо in' помиляюся, папський рескрипт виходить із цього кабінету.

І. наскільки розумію, сьогодні саме ви його господар. З огляду на і с становище…

Камерарій витягнув з кишені годинник і подивився на нього.

— Містере Ленґдон, щоб урятувати Церкву, я готовий сьогодні піддати життя, у. буквальному сенсі.

У його очах Ленґдон прочитав тільки щирість.

— Цей документ, — вів даді камерарій, — ви впевнені, що він, иісрігається в наших архівах? І що. він може допомогти нам ви-нмчити ці чотири церкви?

— Якби я не був упевнений, то не звертався б стільки разів про допуск до архівів. Італія далеченько від Америки, аби прос-ю так, задля розваги, літати туди-сюди на платню викладача. Документ, про який я говорю, — це давній…

— Прошу вас, — перервав його камерарій. — Моя голова вже нічого не сприймає. Ви знаєте, де розташовані таємні архіви?

Ленґдона охопило радісне збудження.

— Біля воріт Свя тої Аннк.

— Я вражений. Більшість науковців уважає, що до них треба п ти через потаємні двері за троном святого Петра.

— Ні. Ці двері ведуть до Archivio della Reverenda di Fabbrica di s’ Pietro. Inn ато хто так помиляється.

— Відвідувачів завжди супроводжує хтось із бібліотекарів. Але ираз бібліотекарів у місті немає. Отже, мені доведеться хіба що іюнністю вам довіритись. Навіть наші кардинали не заходять і уди без супроводу.

— Я обходитимусь із вашими скарбами максимально обережно.

І ибліотекарі навіть не зауважать, що в архівах хтось побував.

Десь над головами задзвонили дзвони собору Святого Петра. К.імерарій подивився на годинник.

— Я мушу йти. — Якусь мить він мовчав, тоді поглянув ну Ленґдона й мовив: — Я накажу, щоб хтось із швейцарських гвардійців зустрів вас біля входу до архівів. Я покладаюсь на вас, містере Ленґдон. А зараз ідіть.

Ленґдон занімів.

Тепер йому здавалося, що молодий священик має якусь надлюдську витримку. Той підніс руку і з несподіваною силою стиснув Ленґдонові плече.

— Бажаю вам знайти те, що ви шукаєте. І то якнайшвидше.

46

Таємні архіви Ватикану розташовані на пагорбі в дальньому кінці двору Бельведера за воротами Святої Анни. У них зберігається понад двадцять тисяч праць, серед яких, за чутками, є навіть такі скарби, як зниклі щоденники Леонардо да Вінчі й неопублі-ковані євангелія.

Ленґдон енергійно крокував під гору порожньою віа де'лла Фондамента в напрямку архівів, насилу вірячи в те, що його от-от впустять досередини. Вітторія йшла поруч, без зусиль витримуючи взятий темп. Вітер легко ворушив її волосся, що ледь чутно пахло мигдалем. Ленґдон з приємністю вдихав цей аромат, відчуваючи, що думки його починають блукати. Він змусив себе знову зосередитись.

— Ви не хочете сказати мені, що саме ми шукатимемо? — поцікавилась Вітторія.

— Одну книжечку, яку написав хлопець на ім’я Галілей.

Вітторія здивувалась.

Не дражніться. Що такого є в цій книжечці?

— У ній має бути щось, що називають il segno.

— Знак?

— Знак, ключ, сигнал… залежно як перекладати.

— Знак про що?

Ленґдон пришвидшив крок.

— Знак, який вказує на одне таємне місце. За часів Галілея імюмінатам доводилось ховатися від Ватикану, і тому вони иілйшли собі в Римі місце для таємних зустрічей. Вони назвали мого храмом Просвітлення.

— Доволі зухвало з їхнього боку називати храмом лігво

> итаністів.

Ленґдон дохитав головою.

— У ті часи ілюмінати не були сатаністами. Це були вчені, що і >і южнювали просвітлення. А сховище було їм потрібне лише для юі о, щоб збиратися й спокійно говорити на теми, які забороняв Н. ггикан, Хоч нам достеменно відомо, що таке потаємне місце іустрічей існувало, дотепер ніхто не знає, де саме воно було.

— Схоже, ілюмінати вміють берегти таємниці.

— Ще б пак! По суті, вони так і не відкрили свого сховку нікому зі сторонніх. Така таємничість захищала їх, але водночас

і.і нажала набирати нових членів.

— Тобто вони не могли зростати без реклами, — сказала Віт-юрія, легко встигаючи і за кроком, і за думкою Ленґдона.

— Саме так. Чутки про братство Галілея почали поширювати-гн в 30-х роках сімнадцятого століття, і вчені з усієї Європи таємно вирушали до Рима, сподіваючись вступити до лав ілюмінатів, їм кортіло подивитися в телескоп Галілея й почути ідеї видатного мислителя. Однак, опинившись у Римі, ці вчені не знали ні куди йти, ні до кого звертатися. Ілюмінатам була потрібна свіжа кров, але вони не могли відкрити місце своїх таємних зустрічей і тим самим наразитися на небезпеку.

Вітторія наморщила чоло.

— Схоже на situazione senza soluzione.

— Атож. Закляте коло.

— І що ж вони зробили?

— Це були вчені. Вони проаналізували проблему і знайшли розв’язок. Блискучий розв’язок, що й казати. Ілюмінати створили щось на кшталт хитромудрої карти, яка вказувала вченим шлях до їхнього храму.

Вітторія так здивувалася, що навіть сповільнила крок.

— Карти? — недовірливо перепитала вона. — Але ж це так леї' коважно! Якби хоч один її примірник потрапив до чужих рук…

— Такого статися не могло, — заперечив Ленґдон. — Жодних примірників не існувало. Цю карту неможливо було зобразити на папері. Вона була величезна. Такий собі маршрут із вказівниками через усе місто.

Вітторія сповільнила ходу.

— У вигляді стрілок на тротуарах?

— Щось типу того, але вказівники були старанно замасковані. Карта складалася з низки символів, розташованих у громадських місцях по всьому місту і не зрозумілих для невтаємничених. Один символ вів до наступного… той іще до наступного… і так далі. Закінчувався маршрут у храмі ілюмінатів.

— Щось схоже на гру в пошуки скарбу, — недовірливо зауважила Вітторія.

Ленґдон хмикнув.

— У певному сенсі так і є. Ілюмінати називали свій ланцюжок символів «стежкою світла», і кожен, хто хотів долучитися до братства, мусив пройти її від початку до кінця. Це було своєрідне випробування.

— Але ж якби Ватикан захотів вистежити ілюмінатів, — сказала Вітторія, — то теж міг би пройти цією стежкою!

— Не міг би. Стежка була замаскована. Це була головоломка, складена так, що тільки окремі люди були спроможні розпізнати вказівники й здогадатися, де знаходиться храм ілюмінатів. Ілюмінати задумали її як своєрідне посвячення — не тільки як засіб захисту, а й як іспит, скласти який могли тільки найталановитіші вчені.

— Як на мене, все це звучить не дуже переконливо. У сімнадцятому столітті духовенство належало до найосвіченіших людей у світі. Якщо ці вказівники були в громадських місцях, то у Ватикані напевно були люди, здатні.їх розшифрувати.

— Безперечно, — догодився Ленґдон, — якби вони про них знали. Але вони нічого не здогадувались, бо ілюмінати створили такі вказівники, що клірики нізащо б їх не розпізнали.

Попи вдалися до Методу, який сучасні символоги називають ihi симуляцією.

— Тобто камуфляжем.

Ленґдон був вражений.

— Ви знаєте цей термін?

— Dissimulazione, — сказала вона. — Найкращий спосіб захис-і у в природі. Спробуйте побачити рибу-флейторила, що плаває псртикально в морських водоростях.

— Зрозуміло, — сказав Ленґдон. — Ілюмінати діяли за таким і,імим принципом. Вони створили знаки, що нічим не вирізня-мися на тлі давнього Рима. Скористатися амбіграмами чи науко-иими символами ілюмінати не могли, бо це надто впадало б в очі.

І тому вони запросили митця — того самого анонімного генія, що створив амбіграму їхньої назви, — і замовили йому чотири ікульптури.

— Скульптури ілюмінатів?

— Так, скульптури, які мали відповідати двом обов’язковим вимогам. По-перше, вони мали виглядати так само, як і решта іворів мистецтва в Римі… щоб Ватиканові й на гадку не спало, що їх виготовлено на замовлення ілюмінатів.

— Релігійне мистецтво.

Ленґдон кивнув і, захопившись, заговорив швидше.

— Друга вимога полягала в тому, що ці чотири скульптури мали відповідати дуже конкретним темам. Кожна мала непомітно прославляти один із чотирьох елементів науки.

— Чому лише чотирьох? — здивувалася Вітторія. — їх понад сто.

— Не забувайте, що йдеться про сімнадцяте століття, — нагадав Ленґдон. — Перші алхіміки вважали, що всесвіт складається лише з чотирьох елементів; Землі, Повітря, Вогню і Води.

Ленґдон знав, що колись у давнину хрест був найпоширенішим символом чотирьох стихій — чотири рамена відповідали Землі, Повітрю, Вогню й Воді. А крім цього, історія знає буквально десятки інших символічних зображень Землі, Повітря, Вогню й Води — піфагорові цикли життя, китайський гонг-фан, чоловічі й жіночі рудименти Юнґа, квадранти зодіаку… Навіть мусульмани вшановували чотири давні стихії, хоч в ісламі вони були відомі як «квадрати, хмари, блискавки та хвилі». Однак на Ленґдона найбільше враження справляло одне сучасніше трактування цієї концепції — чотири містичні ступені масонів на шляху до Абсолютної Ініціації: Земля, Повітря, Вогонь і Вода.

Вітторія була заінтригована.

— Отже, цей скульптор-ілюмінат створив чотири скульптурні композиції, що здавалися релігійними, а насправді символізували Землю, Повітря, Вогонь і Воду?

— Саме так, — підтвердив Ленґдон, швидко звертаючи на віа Сентінел до архівів. — Вони розчинилися в морі релігійних скульптур, що розкидані по всьому Риму. Подарувавши анонімно ці композиції відповідним церквам і застосувавши свій політичний вплив, братство домоглося, щоб їх установили у конкретних, наперед визначених храмах у Римі. Кожна скульптура слугувала знаком… що непомітно вказував на наступну церкву… де чекав наступний знак. Утворився такий собі ланцюжок вказівників, замаскованих під релігійні Скульптури. Якщо кандидат в ілюмінати знаходив першу церкву із символом Землі, то міг іти далі до Повітря… тоді до Вогню… до Води… і нарешті, до храму Просвітлення.

Вітторії здалося, що Ленґдон дедалі більше відхиляється від того, що насправді важливо.

— І як це все може допомогти нам спіймати убивцю?

Ленґдон усміхнувся. Головного аргументу він іще не виклав.

— Я забув сказати, що ілюмінати дали цим чотирьом храмам дуже цікаву назву. Оптарі науки.

Вітторія не зрозуміла.

— Пробачте, але це ще нічого не означ… — Вона змовкла на півслові. — Laltare di scienza? — вигукнула. — Той убивця-ілюмі-нат. Він сказав, що кардинали будуть незайманими жертвами на олтарях науки!

Ленґдон знову усміхнувся.

— Чотири кардинали. Чотири храми. Чотири олтарі науки.

Вітторія була вражена.

— То ви вважаєте, що чотири церкви, у яких планують убивати кардиналів, — це ті самі чотири храми, що слугували вказівниками на стежці світла?

— Думаю, що так.

— Але навіщо тоді вбивця дав нам цю підказку?

— А чому б і ні? — відповів Ленґдон. — Дуже мало хто з істориків знає про ці скульптури. Ще менше вірять, що вони справді існують. А їхнє розташування залишалося таємницею чотириста років. То невже хтось розкриє цю таємницю за наступні п’ять годин? До того ж ілюмінатам більше не потрібна їхня стежка світла. Таємного місця зустрічей, мабуть, і так уже давно немає. Тепер ілюмінати живуть у сучасному світі. Зустрічаються на засіданнях рад директорів банків, у фешенебельних клубах, на приватних полях для гри в гольф. Сьогодні вони хочуть відкрити свої таємниці світові. їхній час настав. Вони виходять із підпілля.

Ленґдон боявся, що тріумфальна з’ява ілюмінатів супроводжуватиметься особливою симетрією, про яку він іще не сказав. Чотири тавра. Убивця дав зрозуміти, що кожному кардиналові випалять інший символ. Ти переконаєшся, що давні легенди не брешуть, сказав він. Легенда про чотири символи-амбіграми була настільки ж давня, як і самі ілюмінати: «земля», «повітря», «вогонь», «вода» — чотири слова, складені повністю симетрично. Так само, як «ілюмінати» на грудях у Леонардо Ветри. Кожному кардиналові випалять на тілі назву одного з давніх елементів науки. Чутки про те, що ці чотири амбіграми були написані анг-пійською, а не італійською — рідною мовою ілюмінатів — залишалися предметом суперечки серед істориків. Англійська видавалася випадковим відхиленням від норми… А ілюмінати, як відомо, нічого не робили випадково.

Ленґдон звернув на вимощену цеглою доріжку перед будинком архівів. У голові швидко змінювали одна одну страхітливі картини. Грандіозний план ілюмінатів почав відкриватися йому в усій своїйвеличі. Братство заприсяглося мовчати стільки, скільки буде потрібно, і терпляче чекало, доки здобуде достатньо влади, щоб вийти з підпілля без страху й відкрито обстоювати свої ідеї. Ілюмінати більше не збираються ховатися. Тепер вони хочуть продемонструвати світові свою владу й довести, що міфи про них правдиві. Сьогодні вони покажуть такий трюк, що прославить їх на весь світ.

— Ось нащ супровід, — сказала Вітторія. Ленґдон побачив швейцарського гвардійця, що поспішно йшов навпростець через га/щвдену до входу в архіви.

Побачивши їх, гвардієць вкляк на місці й витріщився так, наче побачив якусь мару. Не вимовивши ні слова, він відвернувся й витяг рацію. Очевидно, засумнівавшись, що правильно зрозумів наказ, він швидко заговорив у мікрофон. Сердитого гаркоту, що почувся у відповідь, Ленґдон не розібрав, але суть його це залишала сумнівів. Гвардієць знітився, сховав рацію і з неза-доволеним виглядом підійшов до них.

За той час, що вони йшли до архівів, ніхто не вимовив ані слова. Вони проминули четверо сталевих дверей, два ізодьовані тамбури, спустилися довгими сходами й опинились у холі з двома цифровими панелями на стіні. Проминувши складну систему електронних детекторів, вони вийшли в довгий коридор, що закінчувався подвійними дубовими дверима. Гвардієць зупинився, ще раз прискіпливо їх оглянув і, щось бурмочучи собі цід ніс, Підійшов до металевої скриньки на стіні. Відчинив її кдючем і набрав усередині код. У дверях щось загуділо, і масивний замок відімкнувся.

Гвардієць повернувся і вперше за весь час заговорив до них:

— Архіви — за цими дверима. Мені наказано супроводжувати вас до цього місця, а тоді повернутися для інструктажу з іншого питання.

— Ви залишаєте нас самих? — здивувалася Вітторія.

— Швейцарським гвардійцям не дозволено заходити до таємних архівів. Ви тут лише тому, що мій командир дістав прямий наказ від камерарія.

— Але як ми звідси вийдемо?

— Система безпеки діє лише в одному напрямку. Назовні ви иийдете без проблем. — Із цими словами гвардієць розвернувся і швидко закрокував до виходу.

Вітторія щось сказала з цього приводу, але Ленґдон її Не чув. Нін не зводив погляду з важких подвійних дверей і думав про

і.ісмниці, що криються за ними.

47

Камерарій Карло Вентреска знав, що часу в нього обмаль, однак не поспішав. Він хотів хоч трохи побути на самоті, щоб зібратися з думками перед вступною молитвою. Стільки всього трапилось одразу! Повільно йдучи порожнім північним крилом, камерарій відчував, що втома від останніх п’ятнадцяти днів пронизала все його тіло і віддається болем аж у кістках.

Він сумлінно виконував усі свої священні обов’язки до найменшої дрібниці.

Згідно з традицією, коли Папа помер, камерарій особисто підтвердив факт смерті — приклав пальці до сонної артерії покійного, пересвідчився, що той не дихає, і тричі голосно проказав його ім’я. За законом, розтину не робили. Тоді камерарій опечатав спальню Папи, знищив папську печатку з образом святого Петра, розбив форми для виготовлення свинцевих печаток і розпорядився щодо похорону. Покінчивши з цією частиною своїх обов’язків, він почав готувати конклав.

Конклав, думав він. Останнє випробування. Одна з найдавніших традицій християнства. Нині, коли результат конклаву за-іпичай відомий заздалегідь, цей ритуал критикують як застарілий. Кажуть, що він більше нагадує фарс, аніж справжні вибори.

11 роте камерарій знав, що такі заяви свідчать лише про нерозуміння суті конклаву. Конклав — це не вибори, а. старовинний містичний ритуал передавання влади. Він не може застаріти… уся ця таємничість, згорнуті папірці, спалювання результатів, змішування старовинних хімікатів, димові сигнали…

Цікаво, як почувається кардинал Мортаті, думав камерарій, наближаючись до лоджій Григорія XIII. Адже він не міг не зауважити відсутності preferiti. Без них голосування триватиме до ранку. Це добре, що головним виборцем призначили Мортаті, заспокоював себе камерарій. Цей кардинал відзначається широкими поглядами і здатний висловлюватися щиро. Сьогодні конклав потребуватиме лідера, як ніколи.

Зупинившись перед Королівськими сходам, камерарій мав таке відчуття, наче він стоїть на межі провалля. Гомін з-за стін Сікстинської капели долинав аж сюди, нагору — стривожені голоси ста шістдесяти п’яти кардиналів.

Ста шістдесяти одного кардинала, виправився він.

На якусь мить камерарію здалося, що він падає, охоплений полум’ям, стрімко летить у пекло, а навколо кричать люди і з неба ллється дощ із крові й каміння.

А тоді настала тиша.

Прокинувшись, хлопчик побачив, що він на небесах. Навколо все було біле. Світло було неймовірно яскраве і дуже чисте. Хтось міг би сказати, що десятирічна дитина не здатна збагнути, що таке небо, проте юний Карло Вентреска все розумів чудово. Він був на небі. Де ж іще це могло бути? За ті десять років, що їх він провів на землі, Карло встиг пізнати велич Бога — її відчував він у чистих звуках органа, у височенних маківках, у піднесеному співі церковних хорів, у кольорових вітражах, у блискучому золоті й бронзі. Мати Карло, Марія, водила його на службу Божу щодня. І церква стала для нього домівкою.

— Чому ми ходимо на службу щодня? — запитав якось Карло, хоч насправді нічого не мав проти цього.

— Тому що я так пообіцяла Богові, — відповіла. мати. — А обіцянка, яку даєш Богові, — найважливіша з усіх обіцянок. Ніколи не порушуй обіцянок Богові.

Карло дав їй слово, що ніколи не порушуватиме обіцянок Ііогові. Матір він любив понад усе на світі. Вона була його янголом. Іноді він називав її Maria Benedetta — Марія Блаженнії — хоч їй це й не подобалось. Коли вона молилася, він ставав навколішки поруч із нею, вдихав аромат її тіла і слухав, як вона шепоче молитву, перебираючи вервицю. Діво Маріє, Богородице наша… помолись за нас грішних… і нині, і в час нашої смерті.

— А де мій батько? — запитував інколи Карло, знаючи наперед, що той помер іще до його народження.

— Тепер Бог тобі батько, — завжди відповідала вона. — Ти дитя Церкви.

Карло це страшенно подобалось.

— Якщо тобі колись буде страшно, — казала йому мати, — згадай, що твій батько — Бог. Він завжди тебе бачить і оберігає. Бог має великі плани щодо тебе, Карло. — Хлопчик знав, що вона має рацію. Він уже відчував Бога у своїй крові.

Кров…

Кривавий дощ!

Потім тиша. А тоді — небо.

Насправді його небо виявилося реанімаційним відділенням /і j карні Святої Клари під Палермо. Карло це зрозумів, коли згасло оте сліпуче світло. Він був єдиним, хто вижив після вибуху, від якого розлетілась на друзки каплиця, куди вони з матір’ю ходили молитися під час відпустки. Загинуло тридцять сім осіб, ітред них і його мати. Те, що хлопчик вижив, газети назвали чудом святого Франциска. За кілька хвилин до вибуху Карло невідомо чому залишив матір і зайшов у глибокий альков — помилуватися гобеленом зі сценами життя святого Франциска.

Це Бог мене туди покликав, вирішив він. Він хотів мене врятувати.

Від болю Карло почав марити. Він бачив матір. Ось вона стоїть навколішках і посилає йому повітряний поцілунок, а вже за мить її пахуче тіло рветься на шматки під страшний гуркіт. Він пізнав людське зло. Він запам’ятав той кривавий дощ. Це була кров його матері! Блаженної Марії!

Бог завжди тебе бачить і оберігає, казала йому мати.

То де ж Він тепер?

А тоді, неначе на підтвердження материних слів, до лікарні прийшов священнослужитель. І то не простий священик, а єпископ, Він помолився за Карло. Чудо святого Франциска. Коли хлопчик одужав, єпископ влаштував його в невеличкий монастир при соборі, у якому сам був настоятелем. Карло жив і вчився разом із монахами, а за якийсь час навіть почав прислужувати у вівтарі своєму новому покровителю. Єпископ радив Карло піти до світської школи, але той відмовлявся. Він був щасливий у своїй новій домівці. Нарешті він по-справжньому жив у Домі Божому.

Щоночі Карло молився за матір.

Бог урятував мене не просто так, думав він. Яку ж долю Вігі мені готує?

Коли Карло виповнилось шістнадцять, він, за італійським законом, мав відслужити два роки у війську. Єпископ сказав, що якщо Карло вступить до семінарії, то його звільнять від військової служби. На це хлопець відповів, що планує вступити до семінарії, але спершу мусить пізнати зло.

Єпископ його не зрозумів.

Карло пояснив: якщо він збирається присвятити життя Церкві й боротися зі злом, то спочатку він мусить зрозуміти, що це таке. А кращого місця, ніж військо, для цього не знайти. У війську стріляють з автоматів і кидають бомби. Моя Блаженна мати загинула від бомби!

Єпископ спробував його переконати, але Карло вже вирішив.

— Будь обережний, сину, — сказав йому на прощання єпископ. — І пам’ятай: Церква чекає твого повернення.

Два роки військової служби стали для Карло жахіттям. Юність він провів у тиші й глибоких роздумах. У війську ж для роздумів не було місця. Невпинний галас. Усюди величезні машини. Ані хвилини спокою. Щоправда, раз на тиждень солдати відвідували службу Божу, однак Карло не відчував присутності Бога в душі жодного зі своїх товаришів. їхні голови були надто забиті хаосом, щоб вони могли побачити Бога.

Карло ненавидів своє нове життя і мріяв про повернення додому. Але він твердо вирішив, що мусить дотерпіти його до кінця. Нін іще так і не зрозумів зла. Стріляти зі зброї він відмовлявся, тож військові навчили його керувати гелікоптером медичної служби. Карло терпіти не міг ні звуку пропелера, ні смороду пального, зате на гелікоптері він міг злітати високо в небо і бути ближче до матері. Довідавшись, що курс підготовки пілота передбачає стрибки з парашутом, Карло вжахнувся. Проте вибору в нього не було.

Бог мене захистить, сказав він собі.

Перший стрибок став для Карло найзахопливішою пригодою її житті. Це було все одно, що літати з Богом. Карло не міг досхочу насолодитися цим станом. Тиша… політ… і обличчя матері в білих клубах хмар. Бог має плани щодо тебе, Карло. Повернувшись із війська, Карло вступив до семінарії.

Це було двадцять три роки тому.

І тепер, спускаючись Королівськими сходами, камерарій Карло Вентреска намагався осягнути весь ланцюжок подій, що привів його до цього незвичайного роздоріжжя.

Облиш увесь страх, казав він собі, і віддай цю ніч Богові.

Він побачив перед собою великі бронзові двері Сікстинської капели, обабіч яких стояло четверо швейцарських гвардійців. Вони відімкнули замок і відчинили двері. Усі присутні всередині разом повернули голови. Камерарій дивився на чорні мантії й червоні пояси. Він зрозумів нарешті, що планував для нього Ііог. Доля Церкви опинилася в його руках.

Камерарій перехрестився і ступив через поріг.

48

Кореспондент Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік обливався потом у мікроавто-оусі, припаркованому на східному боці майдану Святого Петра, і проклинав редактора, який доручив йому цю місію. Хоч після першого місяця роботи в Бі-бі-сі його характеристика рясніла позитивними епітетами — винахідливий, кмітливий, надійний, — | саме його заслали у Ватикан пильнувати конклав. Він нагадам ’ собі, що бути репортером у Бі-бі-сі набагато почесніше, ніж складати небилиці для «Брітіш тетлер», однак такі репортажі його аж і ніяк не приваблювали.:

Завдання Ґліка було просте. Образливо просте. Він мусить; сидіти тут, доки вся ця компанія старих пердунів. не обере собі1 наступного проводиря. Щойно це станеться, він має вийти з автобуса і на п’ятнадцять секунд з’явитися в, прямому ефірі з відповідним повідомленням на тлі Ватикану.

Блискуче.

Ґлік не міг повірити, що Бі-бі-сі й досі посилає спеціальних кореспондентів стежити за такою дурнею. Американських медій тут сьогодні не побачиш. І не сподівайся. Тому що акули інформаційного простору дурницями не займаються. Вони дивляться Сі-ен-ен, опрацьовують їхній сюжет, а тоді записують свій «прямий репор таж» на тлі голубого екрана. Компанія Ен-бі-сі навіть ставить у студії машини, що імітують вітер і дощ, аби репортаж виглядав природніше. Глядачі більше не хочуть правди. Вони хочуть розваг.

Ґлік дивився крізь вітрове скло, і йому ставало дедалі сумніше. Велична будівля собору Святого Петра пригнічувала як суворо нагадування, чого можуть досягнути люди, коли щось твердо задумають.

— А чого я досягнув у житті? — запитав він уголос. — Нічого.

— То й розслабся, — почувся з-за спини жіночий голос.'.

Він несподіванки Ґлік аж здригнувся. Він мало не забув, що знаходиться в автобусі не сам. Ззаду сиділа телеоператори Чиніна Макрі й мовчки протирала окуляри. Вона завжди протирала окуляри. Чиніта була чорна, але воліла називатися аф- : роамериканкою. Вона була дещо повнувата й розумна, як диявол. Про це вона теж не давала забути. Чиніту вважали дивакуватою особою, але Ґлікові вона подобалась. До того ж у її товаристві було трохи веселіше.

— Що тебе мучить, Ґюнте? — запитала Чиніта.

— Що ми тут робимо?

Чиніта далі протирала окуляри.

— Стежимо за цікавою подією.

— Старці, яких замкнули в темряві, — це, по-твоєму, цікаво?

— Ти, мабуть, знаєш, що тобі пряма дорога до пекла?

— Таке враження, що я вже там.

— Розкажи мені, що тебе не влаштовує. — Вона сказала це, майже як мати.

— Розумієш, я хотів би залишити якийсь слід у житті.

— Ти ж писав статті для «Брітіш тетлер».

— Так, але жоден з моїх матеріалів так і не став резонансним.

— Та ну що ти! Я чула, ти написав якусь приголомшливу статно про таємні стосунки королеви з інопланетянами.

— Дякую.

— Не сумуй. Не все так погано. Сьогодні відбудеться твій де-інот на екрані.

Ґлік застогнав. Він уже уявляв слова ведучого новин: «Дякую, І юнтере, чудовий репортаж». Після цього ведучий чарівно усміхнеться й перейде до погоди.

— Мені треба було подаватися на посаду ведучого.

Макрі розсміялась.

— Без жодного досвіду? З такою бородою? Це несерйозно.

Ґлік провів долонею по рудому жмуткові волосся на підборідді.

— З бородою я начебто здаюся розумнішим.

У мікроавтобусі задзвонив мобільний телефон, перервавши і траждання Ґліка.

— Напевно, це з редакції, — сказав той із раптовою надією и голосі. — Може, вони хочуть показати в прямому ефірі, що тут кіраз відбувається?

— Опустися на землю! — розсміялась Макрі. — Це не та тема.

Ґлік узяв слухавку і мовив тоном телеведучого:

— Ґюнтер Ґлік, Бі-бі-сі, Ватикан.

Чоловік на іншому кінці лінії говорив із сильним арабським акцентом.

— Слухай мене уважно. За мить я зміню твоє життя.

Ленґдон і Вітторія залишилися самі перед подвійними дубовими дверима, що вели всередину таємних архівів Ватикану. Колонада, у якій вони стояли, була розкішно оздоблена: килими на стінах, мармурова підлога, на стелі — фігурки херувимів, з-за яких виглядають зовсім недоречні тут камери стеження. Ленґдон називав цей стиль стерильним ренесансом. Біля дверей на стіні висіла невелика бронзова табличка:

ARCHIVIO VATICANO Curatore, Padre Jaqui Tomaso

Отець Жакі Томазо. Це ім’я Ленґдон знав із листів з відмовами, що назбиралися в нього на столі. Шановний містере Ленгдон, на жаль, змушений відмовити Вам…

На жаль. Дурниці. Відколи куратором таємних архівів Ватикану став Жакі Томазо, Ленґдон не чув, щоб туди пустили хоч одного американського науковця-некатолика. II guardiano — так прозвали Жакі Томазо історики. Це був найнепоступливіший бібліотекар на землі.

Відчиняючи важкі двері й проходячи попід арковим склепінням до приміщення архівів, Ленґдон почасти сподівався побачити там отця Жакі у повній військовій амуніції, ще й з базукою в руках. Однак усередині було порожньо.

Тиша. М’яке світло.

Archivio Vaticano. Мрія його життя.

Роззирнувшись у цьому священному приміщенні, Ленґдон трохи розгубився. Зрозумів, яким він був наївним романтиком. Він уявляв архіви Ватикану зовсім інакше. Сподівався побачити тут довгі ряди полиць із потріпаними томами, укритими пилю кою, священиків, що складають каталоги при світлі свічок, монахів, що вивчають старовинні пергаменти, вітражі…

Нічого подібного.

На перший погляд кімната нагадувала затемнений авіаційний ангар, у якому хтось побудував із дюжину кортів для гри н рекетбол. Ленґдон знав, звичайно, для чого тут ці скляні камери. Вони його не здивували. Волога й тепло шкодять старовинним пергаментам, тому зберігати їх належить у герметичних сховищах, що не пропускають вологи й природних кислот, які містяться в повітрі. Ленґдонові не раз доводилося працювати в герметичних сховищах, і при цьому він завжди почувався незатишно… Це все одно, що зайти до герметичного контейнера, де подача кисню залежить від чергового бібліотекаря.

У скляних сховищах було доволі темно, світло йшло тільки від маленьких лампочок, вмонтованих у кінці кожного стелажа. У чорноті кожної камери Ленґдон уявляв довгі ряди полиць, ущерть заповнених історичними документами. Оце колекція, гак колекція!

Вітторія теж була вражена. Вона стояла поруч і в німому захопленні дивилась на величезні прозорі бокси.

Часу було обмаль, і Ленґдон швидко оглянув напівтемне при-мііцення у пошуках каталогу — товстої енциклопедії, де перелічувалися б усі книжки, що зберігаються в бібліотеці. Але замість неї він побачив лише кілька комп’ютерів, розставлених по всій залі.

— Схоже, каталог у них комп’ютеризований.

Вітторія зраділа.

— Це мало б заощадити нам час.

Ленґдон хотів би поділяти її надію, але насправді відчував, 11 (о нічого доброго в цьому немає. Він підійшов до одного з комп'ютерів і натиснув кілька клавіш. Його побоювання миттю підтвердилися.

— Старий добрий метод був би набагато кращий.

— Чому?

Він відійшов від комп’ютера.

— Тому що на звичайних каталогах немає пароля. А може, усі фізики — вроджені хакери?

Вітторія похитала головою:

— Я вмію відкривати устриці, оце й усе.

Ленґдон зітхнув і повернувся до чудернацького скупчення прозорих камер. Підійшов до найближчої і придивився, що в ній всередині. Розпливчаті образи набули форми звичайних книжкових полиць, шухляд для зберігання пергаментів і столів для роботи з архівними матеріалами. Він глянув на таблички, що світилися в кінці кожного ряду. Як в усіх бібліотеках, на цих табличках був зазначений зміст кожного ряду. Повільно йдучи вздовж скляної стіни, Ленґдон читав:

ПЕТРО САМІТНИК… ХРЕСТОВІ ПОХОДИ… УРВАНО II… ЛЕВАНТ…

— Тут є позначення, — сказав він, не зупиняючись. — Книжки складені не в алфавітному порядку. — Це його не здивувало. Старовинні архіви майже ніколи не укладають в алфавітному порядку, тому що багато авторів невідомі. Упорядковувати колекцію за назвами книжок теж неможливо, оскільки багато історичних документів не має назви, а від деяких пергаментів взагалі залишилися тільки уривки. Найчастіше такі каталоги складають у хронологічному порядку. Однак цей порядок, очевидно, не був хронологічний.

Ленґдон відчував, що дорогоцінний час втікає.

— Схоже, Ватикан має власну систему.

— Оце так диво.

Він іще раз придивився до написів. Документи на одній полиці датувалися різними століттями, але всі ключові слова були між собою пов’язані.

— Думаю, це тематичний каталог.

— Тематичний? — недовірливо перепитала Вітторія. — Це ж дуже незручно.

Насправді… подумав Ленґдон, зваживши все краще, це, можливо, найдосконаліший каталог з усіх, які мені доводилося бачити. Він завжди казав студентам, щоб ті не зациклювались на запам’я-іовуванні дат і назв творів, а намагалися натомість зрозуміти загальні тенденції й мотиви того чи іншого періоду в мистецтві. Каталог архівів Ватикану, схоже, був укладений за таким самим принципом. Загальні штрихи…

— Усе, що лежить у цьому сховищі, — сказав Ленґдон, почувшись дещо впевненіше, — усі ці документи, датовані різними століттями, стосуються хрестових походів. Це — тема цього сховища. — Давні розповіді очевидців, листи, твори мистецтва, соціально-політичні відомості, сучасний аналіз. Усі зібрано в одному місціщоб дослідник міг глибше зрозуміти тему. Блискучий підхід.

Вітторія наморщила чоло.

— Але та сама інформація може стосуватися одночасно кількох тем.

— Саме тому тут є ще й перехресні відсилання. — Ленґдон показав крізь скло на кольорові пластикові таблички, вставлені між документами. — Тут зазначено додаткові документи, що зберігаються в інших сховищах, відповідно до їхньої основної теми.

— Зрозуміло, — відповіла Вітторія, очевидно, вирішивши облишити цю тему. Вона приклала долоні до вуст і оглянула величезну залу архівів. Тоді подивилась на Ленґдона. — Отже, професоре Ленґдон, як називається праця Галілея, яку ми шукаємо?

Ленґдон не міг стримати усмішки. Йому досі не вірилось, що він стоїть у приміщенні архівів Ватикану. Це тут, думав він. Десь у темряві, чекає.

— Ходімо, — мовив Ленґдон. — Він енергійно пішов уздовж першого проходу, читаючи таблички на книжкових полицях. —

І Іам’ятаєте, що я казав вам про стежку світла? Як ілюмінати випробовували охочих вступити до братства?

— Пошуки скарбу, — відповіла Вітторія.

— Розмістивши в Римі вказівники, ілюмінати мусили якось поінформувати учене товариство про існування таємної стежки.

— Логічно, — сказала Вітторія. — Інакше нікому б і на думку пе спало її шукати.

— Отож-бо. Але навіть якби учені довідались, що така стежка існує, то однаково не знали б, де вона починається. Рим величезний.

— Зрозуміло.

Ленґдон перейшов у наступний прохід і, читаючи написи, продовжив розповідь.

— Близько п’ятнадцяти років тому я та ще кілька істориків із Сорбонни виявили листи ілюмінатів, у яких неодноразово згадується segno.

— Знак. Повідомлення про стежку й про те, де вона починається.

— Саме так. І відтоді багато науковців, що вивчають історію ілюмінатів, у тому числі й я, знайшли ще й інші посилання на segno. Сьогодні всі згодились у тому, що ключ існує і ілюмінати знайшли-таки спосіб поінформувати про нього вчене товариство потайки від Ватикану.

— Як?

— Точно ми не знаємо, але найімовірніше — через друковані видання. Галілей опублікував чимало книжок і наукових бюлетенів.

— Які Ватикан, поза сумнівом, читав. Це було б небезпечно.

— Погоджуюсь. Але segno таки дійшов до адресата.

— Однак ніхто з сучасних науковців його так і не знайшов?

— Ні. Але ось що дивно. Хоч би згадувався segno — у щоденниках масонів, давніх наукових журналах, листах ілюмінатів, — його часто позначають цифрою.

— 666?

Ленґдон усміхнувся.

— 503.

— І що це означає?

— Ніхто з науковців досі цього не розшифрував. Мене це число захопило, і, щоб віднайти його прихований зміст, я перепробував усе: нумерологію, географічні координати… — Ленґдон дійшов до кінця проходу і звернув в інший, швидко читаючи написи. — Багато років єдиною зачіпкою здавалося те, що 503 починається з цифри п’ять… однієї зі священних цифр ілюмінатів. — Він змовк.

— Щось мені підказує, що недавно ви розшифрували це число, і і аме тому ми тут.

— Це правда, — підтвердив Ленґдон, переживаючи один із 11 (.'частих у його професійній діяльності моментів гордості. — Чи і маєте ви книжку Галілея з назвою Dialogo?

— Звичайно. Науковці знають її як класичний приклад зради наукових принципів.

Ленґдон не називав би це аж так різко, але зрозумів, що мала на увазі Вітторія. На початку тридцятих років сімнадцятого століття Галілей хотів опублікувати книжку про геліоцентричну модель Сонячної системи, яку запропонував Ко-іюрник. Але Ватикан дозволив йому видати цю книжку тільки іа однієї умови: якщо він вмістить у ній такі самі переконливі докази і на користь геоцентричної моделі, яку обстоювала Цер-к па і яка, на думку Галілея, була абсолютно хибна. Галілеєві не залишалося нічого іншого, як скоритися й опублікувати книжку, у якій однакова увага приділялась як істинній, так і хибній моделі.

— Вам, мабуть, відомо, — сказав Ленґдон, — що, попри цей компроміс, Dialogo усе ж визнали єрессю і Галілея посадили під домашній арешт.

— Добрі справи не залишаються безкарними.

Ленґдон усміхнувся:

— Справді. Але Галілей не здавався. Сидячи вдома під арештом, він потайки написав іншу, менш відому книжку, яку науковці часто плутають з Dialogo. Вона має назву Discorsi.

Вітторія кивнула.

— Я чула про неї. «Дискурси про припливи».

Ленґдон зупинився, вражений, що вона чула за маловідомий і нір Галілея про рух планет і його вплив на морські припливи.

— Гей! — мовила Вітторія. — Не забувайте, що ви розмовляєте з фахівцем із фізики моря. До того ж мій батько обожнював Галілея.

Ленґдон розсміявся. Однак Discorsi була не тією книжкою, яку нони шукали. Ленґдон пояснив, що під домашнім арештом Галілей написав не лише її. Історики вважають, що він іще написав одну маловідому брошурку з назвою Diagramma.

— Diagramma della Verita, — сказав Ленґдон. — «Діаграма істини».

— Ніколи про неї не чула.

— Не дивно. Diagramma була найтаємнішою працею Галілея — своєрідним трактатом про наукові факти, які він уважав істинними, але не міг оприлюднювати. Так само, як і деякі попередні рукописи Галілея, «Діаграму» потайки вивезли з Рима і без зайвого галасу опублікували в Голландії. Брошура стала страшенно популярною в європейському науковому підпіллі. Але згодом про неї довідався Ватикан і розгорнув кампанію зі спалювання книжок.

Вітторія була заінтригована.

— І ви думаєте, що в «Діаграмі» міститься ключ? Segno. Інформація про стежку світла.

— За допомогою цієї брошури Галілей передав інформацію в зовнішній світ. У цьому я переконаний. — Ленґдон перейшов уже в третій ряд сховищ, читаючи написи на полицях. — Архіваріуси шукали примірники «Діаграми» багато років. Але, враховуючи зусилля Ватикану, спрямовані на її знищення, й низький ступінь тривкості цієї брошури, є всі підстави припускати, що вона зникла з поверхні землі.

— Ступінь тривкості? І

— Тобто міцності. Архіваріуси поділяють усі документи за І ступенем міцності на десять категорій. «Діаграму» надрукували на папірусі з осоки. Це щось на кшталт сучасних серветок. Така книжка може протриматися щонайбільше сто років.

— Чому не взяли чогось міцнішого?

— Так захотів Галілей. Щоб захистити своїх послідовників. Якби якогось науковця спіймали з «Діаграмою», він міг просто вкинути її у воду, і вона б умить розчинилася. Чудова ідея для знищення доказів, але лихо для архіваріусів. Уважають, що тільки один примірник «Діаграми» пережив вісімнадцяте століття.

— Один? — перепитала вражена Вітторія. Вона розглянулась навколо. — І він тут?

— Невдовзі після смерті Галілея Ватикан конфіскував його і! Нідерландах. Я багато років просив Ватикан дозволити мені подивитися на нього. Відколи збагнув, що в ньому.

Неначе прочитавши думки Ленґдона, Вітторія перейшла на другий бік проходу й почала читати написи на полицях у сусідньому сховищі, що вдвічі пришвидшило пошуки.

— Дякую, — сказав Ленґдон. — Шукайте таблички, що хоч якось пов’язані з Галілеєм, наукою, науковцями. Ви їх відразу нпізнаєте, щойно побачите.

— Добре, але ви так і не розповіли мені, як здогадалися, що підказка міститься саме в «Діаграмі». Це якось пов’язано з тим числом, що ви постійно зустрічали в листах ілюмінатів? 503?

— Так, — усміхнувся Ленґдон. — За якийсь час я збагнув, що гі03 — це простий код. Він чітко вказує на «Діаграму».

На якусь мить Ленґдон знову відчув цей стан несподіваного осяяння. Два роки тому шістнадцятого серпня він стояв на березі ставка. Це було на весіллі сина колеги. На поверхні води відбивалися звуки волинок, молоде подружжя пливло до берега на барці. Судно було прикрашене квітами й вінками. На борту красувалися великі римські цифри — DCII.

Заінтригований, Ленґдон поцікавився в батька нареченої:

— А що означає 602?

— 602?

— DCII, — Ленґдон показав на барку, — римськими цифрами означає 602.

— Це не римські цифри, — розсміявся той. — Це назва барки.

— DCII?

Чоловік кивнув.

— «Дік і Конні II».

Ленґдон знітився. Дік і Конні — це були імена наречених. Барку, зрозуміло, назвали на їхню честь.

— А що сталося з «DCI»?

— Затонула вчора під час репетиції, — зітхнув той.

— Співчуваю. — Ленґдон розсміявся. Він знову подивився на барку. «DCII», подумав. Наче «QEII»7 в мініатюрі. І тут його осяяло.

Ленґдон повернувся до Вітторії.

— 503 — це, як я вже сказав, код. Таким способом ілюмінати зашифрували римське число. Римськими цифрами 503 — це…

— DIII.

Ленґдон насторожився.

— Швидко ж ви зорієнтувалися. Тільки не кажіть мені, що ви ілюмінатка.

Вона розсміялась.

— Я класифікую океанські пласти за допомогою римських чисел.

Ну звичайно, подумав Ленґдон. Усі ми так робимо.

— То що ж означає DIII?

— DI, DIL і DIII — дуже дивні скорочення. Давні вчені таким чином розрізняли три праці Галілея, які найчастіше плутають.

— Dialogo… Discorsi… Diagramma, — здогадалась Вітторія.

— D-один. D-два. D-три. Усі ці твори — наукові. Усі суперечливі. 503 — це DIII. «Діаграма». Третя з книжок Галілея.

Вітторія занепокоїлась.

— Але одне мені таки не зрозуміло. Якщо цей segno, цей ключ, це повідомлення про стежку світла справді був у Галілеєвій «Діаграмі», чому Ватикан його не побачив, коли конфіскував усі примірники?

— Можливо, вони його бачили, але не зауважили. Пам’ятаєте, як ілюмінати встановили свої вказівники? Сховали на видному місці? Пам’ятаєте дисимуляцію? Segno, мабуть, замаскували так само — на видному місці. Зробили невидимим для тих, хто його спеціально не шукав. А також для тих, хто не розумів.

— Тобто?

— Тобто Галілей його добре заховав. За однією давньою інформацією, segno був написаний мовою, яку ілюмінати називали lingua рига.

— Чистою мовою?

1 Queen Elizabeth II — «Королева Єлизавета II», океанський лайнер.

— Так.

— Мовою математики?

— Я так думаю. Це здається доволі очевидним. Зрештою, Галілей оув ученим і писав для учених. Було б логічно, якби він зашифрував ключ за допомогою математики. Брошура називається «Діаграма», отже, математичні діаграми теж могли бути частиною коду.

— Сподіваюся, Галілей здатний був створити такий математичний код, який клірики не помітили, — зі слабкою надією в голосі сказала Вітторія.

— Бачу, я вас не переконав, — мовив Ленґдон.

— Не переконали. Передусім тому, що ви самі не переконані. Я кщо ви були абсолютно впевнені щодо DIII, то чому не опублікували свого відкриття? Тоді б хтось, хто мав доступ до архівів Натикану, міг прийти сюди вже давно і перевірити, чи ваша здогадка правильна.

— Я не хотів цього публікувати, — сказав Ленґдон. — Мені нелегко було знайти цю інформацію і… — Він змовк на півслові й знітився.

— Ви хотіли, щоб уся слава дісталася вам.

Ленґдон відчув, що почервонів.

— Можна так сказати. Я просто…

— Чому ви так знітилися? Ви ж розмовляєте з науковцем. Опуб-лікуй або вмри. Ми в ЦЕРНі кажемо: «Доведи або задушись».

— Річ не тільки в тому, що я хотів бути першим. Я боявся, що якщо про «Діаграму» довідаються ті, кому не слід, то вона може зникнути.

— Ті, кому не слід, це Ватикан?

— Не те, щоб я мав щось проти Ватикану, але Церква завжди применшувала значення ілюмінатів. На початку двадцятого століття Ватикан дійшов до того, що назвав ілюмінатів витвором нездорової уяви. На думку кліриків — і, мабуть, вони мали в цьому рацію — християнам ні до чого було знати про існування дуже потужної антихристиянської організації, члени якої втрапляли в їхні банки, політичні установи й університети. — Вживай теперішній час, Роберте, нагадав він собі. Ця потужна антихристиянська організація існує дотепер, і її члени й сьогодні втрапляють у банки, політичні установи й університети.

— То ви думаєте, Ватикан знищив би всі докази на користь існування ілюмінатів?

— Цілком можливо. Будь-яка загроза, справжня чи уявна, підриває віру в силу Церкви.

— Останнє запитання. — Вітторія подивилась на нього, як на прибульця з космосу. — Ви це серйозно?

Ленґдон зупинився.

— Тобто?

— Ви справді вірите, що це реально зробити?

Ленґдон не був упевнений, що саме промайнуло в її очах — жалість, іронія чи страх?

— Що зробити — знайти «Діаграму»?

— Знайти «Діаграму», розшифрувати segno чотирьохсотлітньої давнини у вигляді якогось математичного коду і пройти давньою стежкою світла, виявити яку вдавалося тільки най-видатнішим науковцям в історії… і все це за наступні чотири години.

Ленґдон знизав плечима.

— А ви маєте кращу ідею?

50

Роберт Ленґдон стояв біля сховища номер дев’ять і читав написи на стелажах.

БРАГЕ… КЛАВІЙ… КОПЕРНИК… КЕПЛЕР… НЬЮТОН Він перечитав усі прізвища ще раз, і щось його занепокоїло. Тут усі вчені… а де ж Галілей?

Він повернувся до Вітторії, яка перевіряла вміст сусіднього сховища.

— Я знайшов потрібну тему, але Галілея тут чомусь немає.

— Немає тому, — сказала Вітторія, перейшовши до наступного сховища, — що він тут. Сподіваюсь, ви прихопили з собою окуляри, бо все це сховище присвячене Галілеєві.

Ленґдон підбіг до неї. Вітторія сказала правду. На всіх вказів-пиках у сховищі номер десять було написано:

IL PROCESSO GALILEANO

І Іенґдон аж присвиснув, коли збагнув, чому Галілеєві відвели ціле сховище.

— «Справа Галілея», — захоплено мовив він, вдивляючись крізь скло в темні ряди полиць. — Найдовший і найдорожчий судовий процес в історії Ватикану. Чотирнадцять років і шістсот мільйонів лір. І все це тут.

— Така от невеличка колекція юридичних документів.

— Здається, юристи не дуже змінилися за всі ці століття.

— Так само, як і акули.

Ленґдон підійшов до великої жовтої кнопки збоку на сховищі. І Іатиснув її, і всередині на стелі загорівся ряд темно-червоних ламп. Сховище перетворилось на багряний куб із темним лабіринтом книжкових полиць усередині.

— О Господи, — злякалась Вітторія. — Ми що тут засмагатимемо?

— Пергамент від світла вицвітає, тому в книжкових сховищах світло завжди приглушене.

— Там збожеволіти можна.

Якщо не гірше, подумав Ленґдон, йдучи до єдиного входу в сховище.

— Мушу вас попередити. Кисень — це окислювач, тому в герметичних сховищах його дуже мало. Усередині частковий вакуум. Дихати буде важко.

— Гей, якщо навіть старці-кардинали це витримують…

Справді, подумав Ленґдон. Дасть Бог, і ми витримаємо.

Входом до сховища слугували одні-єдині двері-вертушка. У їхній шахті Ленґдон зауважив звичні чотири кнопки, по одній у кожному відсіку. Коли хтось натискав на кнопку, двері робили стандартні півоберта й зупинялися: Таким чином атмосфера всередині сховища залишалася практично незмінною.

— Коли я ввійду, — сказав Ленґдон, — натисніть на цю кнопку і заходьте теж. Вологість усередині тільки вісім відсотків, тож можливо, ви відчуватимете сухість у роті й горлі.

Ленґдон зайшов у відчинений відсік дверей і натиснув на кнопку. Двері голосно загуділи і почали обертатися. Ленґдон подумки приготувався до фізичного шоку, який людина зазвичай переживає в перші кілька секунд у герметичному сховищі. Увійти до опечатаного архіву — це все одно, що вмить перенестися з рівня моря на висоту двадцять тисяч футів. Нерідко це супроводжується нудотою і запамороченням. В очах двоїться, спина болить, пригадав він приказку архіваріусів. Ленґдон відчув, що в нього заклало вуха. Зашипіло повітря, й двері зупинилися.

Він був у сховищі.

Першою думкою Ленґдона було те, що атмосфера всередині ще більше розріджена, ніж він сподівався. Ватикан, схоже, ставиться до своїх архівів трохи серйозніше, ніж інші. Ленґдон поборов інстинктивне бажання вдихнути якомога глибше і розслабив груди. За кілька секунд капіляри в легенях розширилися і дихати стало легше. Ставай дельфіном, казав він собі, з вдячністю згадуючи ті п’ятдесят дистанцій, які долав щодня в басейні. Коли дихання майже внормувалося, він роззирнувся. Хоч стіни сховища були зі скла, Ленґдон відчув знайомий неспокій. Я в камері, подумав. У криваво-червоній камері.

Двері ззаду загуділи, і Ленґдон повернувся. Вітторія увійшла досередини. У неї відразу почали сльозитись очі, і вона задихалась.

— За хвильку стане легше, — заспокоїв її Ленґдон. — Якщо паморочиться в голові, нахиліться вперед.

— У мене… таке відчуття, — хапаючи повітря ротом, вимовила Вітторія, — наче я… пірнаю з аквалангом… а в балонах… не та суміш газів.

Ленґдон чекав, доки вона оговтається. Він був пеаен — з нею псе гаразд. Вітторія Ветра мала чудову форму, не те-що та під-

< і аркувата випускниця Редкліфа, яку Ленґдон якось водив до і ерметичного сховища Вайднерівської бібліотеки. Закінчилося псе тим, що Ленґдон мусив робити штучне дихання «рот у рот» і тарій жінці, яка мало не вдавилася своїми вставними зубами,

— Ну що, полегшало? — запитав він.

Вітторія кивнула.

— Через вас я мусив летіти на тому клятому літаку, тож і подумав, що мушу віддячити.

Вона слабко всміхнулась.

— Тепер ми квити.

Ленґдон витягнув із коробки біля дверей білі бавовняні рукавиці.

— Формальності? — запитала Вітторія.

— Кислота на пальцях. Не можна торкатися документів без рукавиць. — Ви теж надягніть.

Вітторія послухалась.

— Скільки в нас часу?

Ленґдон подивився на свій годинник із Міккі-маусом.

— Лише початок восьмої.

— Мусимо впоратись за годину.

— Насправді, — сказав Ленґдон, — часу в нас значно менше. — Він показав угору на отвір, прикритий фільтром. — Зазвичай, коли хтось є всередині сховища, куратор вмикає подачу кисню. Ллє сьогодні не той випадок. Двадцять хвилин, і ми почнемо задихатись.

Навіть у тьмяному червонуватому світлі було помітно, як Віт-і'орія зблідла.

Ленґдон усміхнувся і розгладив рукавиці.

— Доведи або задушися — так у вас, здається, кажуть, міс Ветро? Час пішов.

Репортер Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік секунд із десять спантеличено дивився на мобільник і лише тоді відімкнув його.

Чиніта Макрі уважно спостерігала за ним із заднього сидіння.

— Що трапилось? Хто це був?

Ґлік повернувся, почуваючись, як дитина, яка щойно отримала різдвяний подарунок і боїться, що його можуть відібрати.

— Мені дали цікаву інформацію. У Ватикані дещо відбувається.

— Це називається конклав, — сказала Чиніта. — Теж мені інформація!

— Ні, там відбувається ще щось. — Щось серйозне. Невже те, що сказав йому незнайомець, правда? Ґлікові стало соромно, коли він усвідомив, що потайки бажає, щоб так і було. — Що ти скажеш на те, що чотирьох кардиналів викрали і планують убити сьогодні в різних церквах?

— Скажу, що тебе взяв на понт хтось із головного офісу з нездоровим почуттям гумору.

— А якщо я скажу, що нам повідомлять точне місце першого вбивства?

— Спочатку скажи, що це за дідько дзвонив.

— Він не назвався.

— Може, це тому, що його інформація — повна фігня?

Ґлік був готовий, що Макрі поставиться до цього скептично, але вона забула про те, що за час роботи в «Брітіш тетлер» він достатньо наспілкувався з психами й брехунами. Цей інформатор не був ні тим, ні іншим. Він говорив чітко й тверезо. Логічно. Я зателефоную тобі перед восьмою, сказав він, і скажу, де відбудеться перше вбивство. Кадри, які ти відзнімеш, зроблять тебе знаменитим. Коли Ґлік поцікавився, чому незнайомець дає йому цю інформацію, той відповів незворушно з близькосхідним акцентом. Медії— правиця анархії.

— Він сказав іще щось, — додав Ґлік.

— Що? Що Елвіса Преслі щойно обрали Папою?

— Будь така добра, зв’яжися з базою даних Бі-бі-сі. — Ґлік відчув приплив адреналіну. — Хочу дізнатися, що ще ми подавали про цих хлопців.

— Яких хлопців?

— Зроби мені ласку.

Макрі зітхнула і почала під’єднуватись до бази даних.

— Мусиш трохи зачекати.

У Ґліка голова йшла обертом.

— Інформатор дуже хотів з’ясувати, чи є в мене оператор.

— Відеографіст.

— І чи зможемо ми вести передачу в прямому ефірі.

— Елементарно. На частоті одна ціла п’ятсот тридцять сім тисячних мегагерців. А про що йдеться? — Комп’ютер пікнув. —

І Іу от, маємо базу даних. Кого шукати?

Ґлік назвав їй ключове слово.

Макрі здивовано підвела голову.

— Сподіваюсь, ти жартуєш?

52

Внутрішня організація архівного сховища номер десять виявилась не такою простою, як сподівався Ленґдон, і «Діаграми» серед інших аналогічних праць Галілея чомусь не було. Без доступу до комп’ютерного каталогу і системи пошуку Ленґдон і Вітторія розгубилися.

— Ви впевнені, що «Діаграма» саме тут? — запитала Вітторія.

— Абсолютно. Таку інформацію має і Uficcio della Propaganda ilclle Fede…

— Добре. Якщо ви впевнені, то все нормально. — Вона пішла ліворуч, а Ленґдон попрямував у протилежний бік.

Ленґдон почав витягувати й оглядати кожну книжку. Він на-і илу стримувався від того, щоб не зупинятися й не читати кожного скарбу, який опинявся в нього в руках. «Досліди»… «Зоряний посланець»… «Листи про сонячні плями»… «Лист до великої герцогині Крістіни»… Apologia pro Galileo… І так далі.

Пощастило нарешті Вітторії.

— Diagramma della Verita! — почувся її схвильований голос.

Ленґдон кинувся до неї крізь червоний туман.

— Де?

Вітторія показала, і Ленґдон відразу зрозумів, чому вони не побачили її раніше. Рукопис лежав не на полиці, а в шухляді, у спеціальному контейнері, у яких зазвичай зберігають незшиті сторінки. Напис на шухляді не залишав сумніву щодо її вмісту.

DIAGRAMMA DELLA VERITA Galileo Galilei, 1639

Ленґдон упав на коліна, серце шалено калатало.

— «Діаграма». — Він розплився в широкій усмішці. — Молодчина. Допоможіть мені витягнути цей контейнер.

Вітторія стала навколішки поруч із ним, і разом вони потягнули контейнер на себе. Шухляда, на якій він лежав, легко висунулась на роликах.

— Без замка? — здивувалась Вітторія, побачивши просту застібку.

— Без. Документи з архівів іноді треба швидко евакуювати. У разі повені чи пожежі.

— Розгортайте ж.

Умовляти Ленґдона не було потреби. Опинившись за крок від мрії всього свого академічного життя і до того ж усвідомлюючи, що кисню в сховищі стає дедалі менше, він не збирався зволікати. Відстібнув защіпку і підняв кришку. На дні контейнера лежав чорний полотняний мішечок. Для збереження архівних документів принципово важливо, щоб матеріал, у якому вони лежать, пропускав повітря. Ленґдон узяв мішечок обома руками і, тримаючи горизонтально, витягнув із контейнера.

— Я думала, це буде щось на кшталт скриньки для коштовностей, — сказала Вітторія, — А це якась наволочка.

— Ходімо, — мовив Ленґдон. Тримаючи мішечок перед собою, лк безцінний скарб, Ленґдон попрямував у центр сховища, де і гояв стандартний архівний стіл зі скляним верхом. Розташуван-іі)і столу в центрі мало на меті скоротити до мінімуму відстань, па яку переноситимуться документи. А дослідників, своєю чергою, влаштовувало те, що стіл з усіх боків оточували стелажі:і документами. У найвідоміших архівах світу відбувалися епохальні відкриття, і науковці не хотіли, щоб суперники зазирали крізь скло їм під руки.

Ленґдон поклав мішечок на стіл і розстебнув на ньому кнопки. Ві тторія стояла поруч і мовчки спостерігала. Порившись у лотку:і архівним приладдям, Ленґдон знайшов невеличкі щипці з дисками на кінцях, обтягнутими м’яким фетром. Архіваріуси нази-иають їх кастаньєтами. Ленґдон дедалі більше хвилювався. Бо-м нся, що от-от прокинеться в Кембриджі і побачить на столі купу студентських робіт, які треба перевіряти. Затамувавши подих, пін розкрив мішечок. Сягнув щипцями досередини. Руки в ба-новняних рукавицях тремтіли.

— Спокійно, — сказала Вітторія. — Це ж не плутоній, а лише папір.

Ленґдон обережно затиснув щипцями сторінки, що лежали середині. Тоді, замість того щоб витягнути їх назовні, легко стягнув із них мішечок — так роблять архіваріуси, щоб не пошкодити цінних документів. Лише поклавши сторінки на стіл й увімкнув-ши знизу спеціальну підсвітку, він знову почав дихати.

У тьмяному світлі, що йшло з-під стола, Вітторія скидалася на привида.

— Зовсім невеличкі сторінки, — мовила вона з благоговінням у голосі.

Ленґдон кивнув. Аркуші на столі були схожі на вирвані сторінки і якогось невеличкого роману в м’якій палітурці. Верхній був титульним — на ньому орнаментальними літерами було виведено назву твору, дату, а також стояло ім’я Галілея, написане його рукою.

У цю мить Ленґдон забув про тісноту сховища з розрідженим повітрям, забув про втому й ті жахливі події, що привели його сюди. Він зачудовано дивився на рукопис. Дотик до історії завжди справляв на Ленґдона величезне враження… Це було все одно, що бачити мазки пензля на портреті «Мони Лізи».

Вицвілий жовтий папірус не залишав сумнівів щодо віку й автентичності документа. Однак, якщо не зважати на неминучі ознаки старіння, він чудово зберігся. Трохи зблякла фарба. Сторінки дещо потерлися й позлипалися. Але загалом… у дуже доброму стані. Ленґдон розглядав філігранні написи на обкладинці, і від браку вологи в нього почали сльозитися очі. Вітторія мовчала.

— Подайте, будь ласка, лопатку. — Ленґдон показав на лоток з архівним приладдям з іржостійкої сталі. Вітторія знайшло лопатку й дала йому. Інструмент був дуже якісний… Ленґдон провів по ньому пальцями, щоб усунути залишки статичної електрики, а тоді — надзвичайно обережно — підсунув лопатку під обкладинку й перегорнув її.

Перша сторінка була написана від руки дрібним каліграфічним почерком, розібрати який було майже неможливо. Ленґдон відразу зауважив, що на ній'немає ні діаграм, ні чисел. Лише текст.

— Геліоцентризм, — переклала Вітторія заголовок. Вона швидко продивилася текст. — Здається, тут Галілей раз і назавжди відкидає геоцентричну модель усесвіту. Але це давня італійська, тому точного перекладу не гарантую.

— Переклад нам не важливий, — сказав Ленґдон. — Нам потрібна математика. Чиста мова. — Він перегорнув лопаткою наступну сторінку. Знову текст. Ні діаграм, ні формул. У Ленґдона почали пітніти руки під рукавицями.

— Рух планет, — прочитала Вітторія заголовок. ч Ленґдон наморщив чоло. За інших умов він із захопленням прочитав би це все. Неймовірно, але сучасна модель планетних орбіт НАСА, створена за допомогою потужних телескопів, майже ідентична з первинними розрахунками Галілея.

— Знову немає математики, — сказала Вітторія. — Тут ідеться про зворотний рух і еліптичні орбіти чи щось подібне.

Еліптичні орбіти. Ленґдон згадав, що проблеми в Галілея почалися здебільшого після того, як він заявив, що планети руха-іоться еліптичними орбітами. Ватикан прославляв досконалість кола й наполягав, що небесні тіла можуть рухатися тільки по колу. Ілюмінати ж вбачали досконалість теж і в еліпсі, захоплюючись математичною дуальністю двох його полюсів. Еліпс ілюмінатів можна впізнати навіть сьогодні в деяких сучасних символах масонів.

— Перегортайте, — сказала Вітторія.

Ленґдон перегорнув сторінку.

— Фази місяця й припливи, — прочитала Вітторія. — Ні чисел, ні діаграм.

Ленґдон перегорнув іще одну сторінку. Знову нічого. Почав перегортати без зупинки. Нічого. Нічого. Нічого.

— Я думала, цей чоловік був математиком, — сказала Вітторія. — А тут тільки текст.

Ленґдон уже відчував нестачу повітря. Надія танула. Аркушів залишалось дедалі менше.

— Знову нічого, — сказала Вітторія. — Математики немає. Кілька дат; кілька стандартних чисел, але нічого схожого на ключ до загадки.

Ленґдон перегорнув останню сторінку й зітхнув. На ній теж і >ув сам текст.

— Коротенька книжечка, — похмуро сказала Вітторія.

Ленґдон кивнув.

— Merda, як кажуть у Римі.

Справді, повне гімно, подумав Ленґдон, Здавалося, відображен-п л у склі кепкує з нього, так само як удома зранку. Підстаркуватий привид.

— Тут мусить щось бути, — хрипло вимовив він. Відчай у власному голосі здивував його. — Segno десь тут. Я знаю!

— Може, DIII — це не «Діаграма»?

Ленґдон повернувся і тільки здивовано на неї подивився.

— Ну добре, — погодилась вона. — Таке розшифрування справді доволі переконливе. Але, може, ключ не математичний?

— Lingua рига. Що ще це може бути?

— Мистецтво?

— Але ж у книжці немає ні діаграм, ні ілюстрацій. Напевно можна сказати тільки те, що lingua рига — це не італійська. Логічно припустити, що це математика.

— Погоджуюсь.

Ленґдон не міг так легко змиритися з поразкою.

— Може, ці цифри й рівняння написані словами?

— Щоб усе перечитати, потрібен час.

— Якого в нас немає. Треба поділитися. — Він перекинув усю купку аркушів у первинне положення. — Я достатньо знаю італійську, щоб упізнати числа. — Лопаткою він перерізав купку, наче колоду карт, і поклав десяток перших сторінок перед Вітторією. — Ключ десь тут. Я переконаний.

Вітторія перегорнула рукою першу сторінку.

— Лопатка! — заблагав Ленґдон. Схопив з лотка іще одну лопатку і простягнув їй. — Перегортайте лопаткою.

— Я ж у рукавицях, — спробувала заперечити Вітторія. — Що я можу тут пошкодити?

— Я вас прошу.

Вітторія взяла лопатку.

— Ви відчуваєте те, що й я?

— Неспокій?

— Ні. Нестачу повітря.

Ленґдонові теж почало відчутно бракнути повітря. Кисень вичерпався швидше, ніж він припускав. Треба було поспішати. Розв’язувати архівні головоломки йому було не вперше, але зазвичай він мав на це більше часу, а не якісь кілька хвилин. Ленґдон мовчки схилився над столом і почав перекладати першу сторінку.

Ну покажися ж, чорт тебе забирай! Покажися!

53

До одного з підземних тунелів Рима кам’янистим схилом скрадалася темна постать. Давній перехід освітлювали тільки смолоскипи, від чого повітря в ньому було густе й гаряче. Попереду чулися голоси наляканих чоловіків, що марно кликали на допомогу. Звуки відчаю відлунювали від стін і заповнювали весь тісний підземний простір.

Завернувши за ріг, він їх побачив — точнісінько такими, якими залишив тут раніше — чотирьох старих чоловіків, до смерті наляканих, ув’язнених у крихітній кам’яній камері за іржавими гратами.

— Quietes-vous? — запитав один із них французькою. — Чого нам від нас треба?

— Hilfe! — вигукнув інший німецькою. — Відпустіть нас!

— Вам відомо, хто ми такі? — запитав третій англійською з іспанським акцентом.

— Тихо, — скомандував різкий голос. Слово прозвучало, як остаточний безжальний вирок.

Четвертий полонений, італієць, мовчазний і задумливий, подивився в чорну порожнечу очей тюремника і міг заприсягтися, що побачив там саме пекло. Боже, допоможи нам, подумав він.

Убивця подивився на годинник, а тоді перевів погляд на бранців.

— Ну що, — спитав, — хто буде першим?

54

Н архівному сховищі номер десять Роберт Ленґдон згадував італійські числівники, насилу орієнтуючись в нерозбірливому письмі. Mille… cento… uno, duo, tre… cinquanta. Де ж те число? Хоч якесь!

Дійшовши до низу, він узяв лопатку, щоб перегорнути сторінку. Підніс інструмент до купки аркушів і відчув, що його рука трем-і ить. За кілька хвилин він усвідомив, що гортає сторінки руками. (>це так, подумав, почуваючись мало не злочинцем. Брак кисню почав даватися взнаки. Горітиму я в пеклі для архіваріусів.

— Давно б так, — сказала Вітторія і, побачивши, що Ленґдон і ортає сторінки руками, теж відклала лопатку.

— Є щось?

Вітторія похитала головою.

— Нічого такого, що б скидалося на чисту математику. Щоправда, я читаю не дуже уважно… але не бачу нічого схожого на ключ.

Перекладати Ленґдонові ставало щораз важче. Італійську він знав доволі поверхово, а давню італійську й поготів. Вітторія першою впоралась зі своєю частиною і невесело почала переглядати все ще раз від початку, тепер ретельніше.

Додивившись останню сторінку, Ленґдон тихо вилаявся й подивився на Вітторію. Вона, наморщивши чоло, придивлялась до чогось на одному з аркушів.

— Що там? — поцікавився він.

Вітторія не підвіла голови.

— У вас були якісь примітки?

— Ні. Принаймні я не зауважив. А що?

— На цій сторінці є примітка. Вона ледь помітна, бо тут складка.

Ленґдон спробував прочитати те, на що вона дивилась, але побачив тільки номер сторінки у верхньому правому куті. Сторінка 5. Вже за мить він усвідомив збіг, але навіть після цього зв’язок здавався сумнівним. Сторінка 5. П’ять, Піфагор, пентаграми, ілюмінати. Цікаво, чи справді ілюмінати вирішили сховати свій ключ на п’ятій сторінці? У червонуватому тумані, що їх оточував, блиснув слабкий промінчик надії.

— А в примітці є якісь цифри?

— Ні, — похитала головою Вітторія, — тільки текст. Один рядок. Дуже дрібним шрифтом. Майже нечитабельний.

Надія Ленґдона згасла.

— Це мала б бути математика. Lingua рига.

— Так, знаю. — Вона повагалась. — Але думаю, вам це буде цікаво. — У її голосі чулося хвилювання.

— Читайте.

Примружившись, Вітторія прочитала:

— Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

Такого Ленґдон зовсім не чекав.

— Як ви сказали?

Вітторія повторила:

— Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

— Світла путь? — Ленґдон мимоволі напружився.

— Так тут написано. Світла путь.

Коли ці слова дійшли до його свідомості, Ленґдон відчув, що туман у голові розкроїла мить ясності. Крізь Рим сюди прокласти світла путь. Він іще не знав, як це може їм допомогти, але рядок, схоже, чітко вказував на стежку світла. Путь світла. У нього було таке відчуття, що його мозок працює, як двигун на неякісному пальному.

— А ви впевнені, що це перекладається саме так?

Вітторія завагалась.

— Насправді… — Вона подивилась на нього якось дивно. — Це не переклад. Цей рядок написано англійською.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що акустика в сховищі позначилась на його слухові.

— Англійською?

Вітторія підсунула документ до нього, і Ленґдон прочитав унизу сторінки напис крихітними літерами:

— Крізь Рим сюди прокласти світна путь. Англійська? Що робить англійська в італійській книжці?

Вітторія знизала плечима. У неї теж почало паморочитися II голові.

— Можливо, англійська — це і є lingua рига? Її вважають міжнародною мовою науки. У ЦЕРНі ми тільки англійською й спілкуємося.

— Але ж це все було в сімнадцятому столітті, — не погоджу-иався Ленґдон. — Тоді в Італії ніхто не розмовляв англійською, навіть… — Він змовк на півслові, усвідомивши, що збирався ска-іати. — Навіть… духовенство. — Розум науковця запрацював па повну силу. — У сімнадцятому столітті, — тепер Ленґдон заговорив швидко, — англійська належала до мов, якими Ватикан но послуговувався. Клірики розмовляли італійською, латиною, німецькою, навіть іспанською й французькою, але англійської у Натикані ніхто не знав. Англійську церковнослужителі вважали брудною мовою вільнодумців і таких нечестивців, як! Чосер і Шекспір. — Раптом Ленґдон згадав чотири тавра ілюмі-! натів — земля, повітря, вогонь і вода. Легенда про те, що ам-! біграми були написані англійською, тепер набула нового, не-; сподіваного змісту.

— Отже, по-вашому, Галілей міг назвати англійську чистою j мовою, тому що нею не володів Ватикан? і

— Так. Або, можливо, написавши ключ англійською, Галілей ' мав на меті обмежити коло читачів загалом.

— Але ж це навіть не ключ, — заперечила Вітторія. — Крізь Рим сюди прокласти світла путь? Який це, у біса, ключ?

Вона має рацію, подумав Лецґдон. Від цього рядка не було: ніякої користі. Але, повторивши його подумки ще раз, він заува- і жив щось незвичне. Дивно, подумав. І наскільки це ймовірно?;

— Треба йти звідси, — сказала Вітторія хриплим голосом.

Ленґдон не слухав. Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

— Це ж пентаметр, чорт забирай! П’ятистопний ямб! — раптом сказав він, і ще раз подумки порахував склади. — П’ять пар складів — ненаголошений, наголошений.

Вітторія не зрозуміла.

— П’ятистопний — хто?

На мить Ленґдон знову опинився на уроці англійської в Академії Філіпа в Екзетері. Справжнісіньке пекло. Зірка шкільної бейсбольної команди Пітер Ґріер ніяк не може запам’ятати, скільки наголошених і ненаголошених складів є в рядку шекспірівсь-кого пентаметра. Вчитель — він же водночас і директор школи — енергійний містер Бісселл, вискакує на стіл і кричить:

— Пента-метр, Ґріере! Згадай, скільки кутів має «дім» у бейсболі! Пентагон! П’ять кутів! Пента! Пента! Пента!;

П’ять пар складів, думав Ленґдон. Ненаголошений, наголошений. Неймовірно, але за всю свою наукову кар’єру він ніколи не помічав цього зв’язку. П’ятистопний ямб — це симетричний розмір вірша, що має в основі священні числа ілюмінатів — п’ять і два!

Ти притягуєш за вуха! казав собі Ленґдон, намагаючись більше ; про Це не думати. Це лише випадковий збіг! Але в голові вперто крутилися слова: п’ять… Піфагор і пентаграма; два… дуальність т ього сущого.

За мить свідомість осяяла ще одна здогадка. П’ятистопний ямб

і.і його простоту часто називають «чистим віршем» або ж «чистим розміром». La lingua рига? Можливо, це й є та чиста мова, про яку казали ілюмінати? Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

— Ого, — сказала Вітторія.

Ленґдон повернувся й побачив, що вона крутить аркуш і розглядає його з різних боків. Усередині в нього похололо. Не дай Бог.

— Тільки не кажіть мені, що цей рядок — теж амбіграма!

— Ні, це не амбіграма… але це… — Вона повернула аркуш на дев’яносто градусів, потім ще і ще.

— Це що?

Вітторія підвела голову.

— Цей рядок тут не єдиний.

— Є ще один?

— По рядку з кожного краю. Згори, знизу, зліва і справа. Думаю, це віршик.

— Чотири рядки? — У Ленґдона перехопило подих. Галілей писав вірші? — Дозвольте глянути.

Вітторія не віддала сторінки. Зона сама придивлялась до крихітного тексту на полях.

— Я відразу не помітила цих рядків, бо вони написані на самих краях. — Вона нахилилась над останнім рядком. — Гм. Знаєте що? Це написав не Галілей.

— Що?

— Під віршем стоїть підпис: Джон Мільтон.

— Джон Мільтон? — Впливовий англійський поет, що напи-і ав «Утрачений рай», був сучасником Галілея і вченим. Багато дослідників підозрювали його в причетності до ілюмінатів чи т- в першу чергу.'На думку Ленґдона, легенда про зв’язок Міль-юиа з ілюмінатами була правдою. Мільтон не тільки здійснив К)38 року паломництво до Рима, «щоб поспілкуватися з про- иітленими людьми», яке зафіксоване документально, а й зустрічався з Галілеєм, коли той перебував під домашнім арештом, про що свідчить чимало картин епохи Відродження, у тому числі знамените полотно Аннібала Ґатті «Галілей і Мільтон», що сьогодні висить у Музеї історії науки у Флоренції.

— Мільтон був знайомий з Галілеєм, правда? — запитала Вітторія, підсуваючи аркуш Ленґдонові. — Може, він написав цей вірш на прохання того?

Ленґдон, зціпивши зуби, взяв документ. Розправив його на столі й прочитав рядок угорі. Тоді повернув аркуш на дев’яносто градусів і прочитав рядок на полях праворуч. Ще один поворот — і рядок знизу. Ще поворот — ліворуч. Останній поворот — і аркуш опинився в первинному положенні. Усього рядків було чотири. Той, який Вітторія зауважила першим, насправді виявився у вірші третім. Вражений, Ленґдон іще раз перечитав усі чотири рядки, один за другим, повертаючи аркуш за годинниковою стрілкою: згори, праворуч, знизу, ліворуч. Тоді схвильовано видихнув. Сумнівів не залишалося.

— Ви знайшли ключ, міс Ветро.

Вітторія втомлено всміхнулася.

— От і добре. То, може, ми нарешті звідси підемо?

— Я мушу переписати ці рядки. Треба знайти десь папір і ручку.

Ві'тторія похитала головою.

— Облиште, професоре. Немає часу бавитися в писців. — Вона взяла аркуш і попрямувала до дверей.

Ленґдон встав.

— Цього не можна виносити назовні! Це…

Але Вітторія вже вийшла зі сховища.

55

Ленґдон і Вітторія вибігли з таємних архівів у внутрішнє подвір’я. Свіже повітря, що лилося Ленґдонові в легені, діяло, як наркотик. Червоні плями перед очима швидко розтанули. Однак почуття провини не зникло. Він щойно став співучасником викрадення безцінної реліквії із найтаємнішого у світі сховища. А камерарій йому казав, я вам довіряю.

— Швидше, — сказала Вітторія. Досі тримаючи аркуш у руці, нона майже бігла через віа Бельведере до офісу Оліветті.

— Якщо на цей папірус потрапить вода.

— Заспокойтеся. Коли ми розшифруємо головоломку, то повернемо їхню дорогоцінну п’яту сторінку на місце.

Ленґдон пришвидшив крок, щоб не відставати. Почуваючись злочинцем, він, однак, не приховував захоплення новою інформацією, що випливала з цього документа. Джон Мільтон був ілюмінатом. Він склав цього вірша для Галілея, щоб умістити його на п’ятій сторінці… подалі від очей Ватикану.

Коли внутрішнє подвір’я лишилося позаду, Вітторія простягнула аркуш Ленґдонові.

— Чи зможете розшифрувати цей текст, як думаєте? Чи ми ибили свої мозкові клітини намарно?

Ленґдон обережно взяв документ і, не вагаючись, поклав до нагрудної кишені твідового піджака, подалі від вологи й сонячного світла.

— Я вже його розшифрував.

— Як ви сказали?

Від несподіванки Вітторія аж зупинилась. Ленґдон не зупинявся, тож Вітторія побігла за ним.

— Ви ж його тільки раз прочитали! Мені здавалося, це має бути щось складне!

Ленґдон знав, що вона має рацію, проте й справді розшифрував segno після першого ж прочитання. Досконалий ритм п’ятистопного ямба і перший олтар науки відкрилися йому з абсолютною ясністю. Щоправда, його трохи непокоїло те, що він упорався з цим 'завданням так легко. Його виховали в пуританських традиціях. Він і досі чув, як батько проголошує давній афоризм, популярний у Новій Англії: Якщо щось вдалося тобі без зусиль, то ти схибив. Ленґдон сподівався, що цього разу це правило не спрацює.

— Я розшифрував його, — сказав він, пришвидшуючи крок. — Я знаю, де заплановано перше убивство. Треба попередити Оліветті.

Вітторія заступила йому дорогу.

— Як ви можете вже це знати? Дайте мені подивитися ще раз. — Із цими словами вона спритно запхала руку до його кишені й витягла аркуш.

— Обережно! — закричав Ленґдон. — Не можна…

Вітторія не звертала на нього уваги. Вона швидко йшла, тримаючи документ перед очима проти вечірнього сонця. Коли вона почала читати вголос, Ленґдон хотів було відібрати в неї аркуш, але зупинився, зачарований її глибоким голосом, що з легким акцентом промовляв склади точно в такт ході.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що він перенісся назад у часі… став сучасником Галілея, що слухає цей вірш уперше… знаючи, що це — випробування, карта, ключ, що вказує шлях до чотирьох олтарів науки… чотирьох вказівників для визначення таємної стежки через Рим. Вірш лився з вуст Вітторії, наче пісня:

Земний гріб Санті, демона діра,

Звідтіль стихіям тайним вже пора Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

Хай янголи у пошуку ведуть!в

Вітторія прочитала його двічі і змовкла, неначе прислухаючись, як давні слова відлунюють самі собою.

Земний гріб Санті, подумки повторив Ленґдон. Зміст вірша був йому абсолютно зрозумілий. Стежка світла починалась від могили Санті. Там і треба шукати першого вказівника.

Земний гріб Санті, демона діра,

Звідтіль стихіям тайним вже пора…

Тайні стихії. Теж усе зрозуміло. Земля, Повітря, Вогонь, Вода. Стихії, вони ж елементи науки, чотири вказівники ілюмінатів, замасковані під релігійні скульптури.

— Схоже на те, — сказала Вітторія, — що перший вказівник

іі.і'сь біля гробу Санті.

Ленґдон усміхнувся.

— Я ж вам казав, що це було нескладно.

— А хто такий Санті? — запитала Вітторія, несподівано заінтригована. — І де його гріб?

Ленґдон хмикнув. Дивовижно, як мало людей знає, що Сан-іін — це прізвище одного з найвидатніших'художників доби Відродження. Ім’я ж його відоме в усьому світі. Цей вундеркінд у двадцять п’ять років уже виконував замовлення Папи Юлія II,і коли помер — лише в тридцять вісім — то залишив після себе колекцію фресок, якої ще не бачив світ. У світі мистецтва Санті оув титаном, а те, що його знають лише за ім’ям, означає, що він досягнув рівня слави небагатьох обраних… як, скажімо, Наполеон, Галілей чи Ісус… ну і, звісно ж, сучасні напівбоги, чиї голо-і и сьогодні ллються з вікон гарвардських гуртожитків — Стінґ, Мадонна, Джуел, а також той співак, який раніше називався Принцом, а потім змінив це ім’я на символ, через що Ленґдон нарік мого «Хрестом святого Антонія, що перетинається з гермафродитним анком».

— Санті, — сказав Ленґдон, — це прізвище великого майстра Відродження Рафаеля.

— Рафаеля? — здивувалась Вітторія. — Того самого Рафаеля?

— Єдиного й неповторного. — Ленґдон швидко прямував до офісу швейцарської гвардії.

— Тобто стежка починається від могили Рафаеля?

— Це здається цілком логічно, — відповів Ленґдон. — Ілюмінати вважали видатних художників і скульпторів почесними побратимами у справі просвітлення. Вони могли обрати могилу І’афаеля на знак ушанування. — Крім того, Ленґдон знав, що Рафаеля, як і багатьох інших художників, що писали на біблійні геми, підозрювали в таємному атеїзмі.

Вітторія обережно поклала аркуш назад Ленґдонові до кишені.

— І де він похований?

Ленґдон глибоко вдихнув повітря.

— Вірте чи ні, а Рафаель похований у Пантеоні.

— У тому самому Пантеоні? — недовірливо перепитала Вітторія.

— Той самий Рафаель у тому самому Пантеоні. — Ленґдон мусив визнати: він аж ніяк не сподівався, що перший вказівник виявиться у Пантеоні. Він думав, що перший олтар науки буде в якійсь тихій непримітній церковці, розташованій подалі від туристських маршрутів. Пантеон же з його величезним куполом, у якому зяяв отвір, навіть у сімнадцятому столітті був одним із найвідоміших місць у Римі.

— А хіба Пантеон — це церква? — запитала Вітторія.

— Найстаріша католицька церква в Римі.

Вітторія похитала головою.

— Невже ви справді вірите, що першого кардинала збираються вбити в Пантеоні? Адже там завжди повно туристів.

Ленґдон знизав плечима.

— Здається, ілюмінати хочуть, щоб про них дізнався весь світ. Убивство кардинала в Пантеоні однозначно приверне загальну увагу.

— Але як той покидьок розраховує убити когось у Пантеоні й залишитися непоміченим? Це ж неможливо.

— А викрасти чотирьох кардиналів з Ватикану — це можливо? Вірш чітко вказує на Пантеон.

— А ви впевнені, що Рафаель похований у Пантеоні?

— Та я сто разів бачив його могилу!

Вітторія кивнула, хоч він її до кінця не переконав.

— Яка година?

Ленґдон подивився на годинник.

— Пів на восьму.

— Пантеон далеко звідси?

— Може, за милю. Ми встигаємо.

— У вірші сказано: земний гріб Санті. Як ви це розумієте?

Ленґдон пішов навпростець через двір Сентінел.

— Земний? Насправді у Римі немає, мабуть, більш земного місця, ніж Пантеон. Його назва походить від назви релігії, яку і ут первинно практикували, — пантеїзму. Ця релігія передбачає поклоніння всім богам, а передусім Матері-землі.

Іще студентом Ленґдон із подивом довідався, що величезний центральний зал Пантеону був присвячений Геї — богині Землі. І Іого пропорції такі точні, що величезний сферичний купол точно, до міліметра, підходить до стін.

— Ну добре, — сказала Вітторія, уже спокійніше. — А що таке діра демона? Земний гріб Санті, демона діра?..

Щодо цього Ленґдон не був певний.

— Мабуть, діра демона — це славнозвісний круглий отвір у куполі Пантеону, — припустив він.

— Але ж це церква, — не погоджувалась Вітторія, легко крокуючи поруч із ним. — 3 якої рації називати отвір у куполі дірою демона?

Над цим Ленґдон і сам ламав голову. Він ніколи не чув висло-ну «діра демона», але пригадував один відомий нарис про Пан-к'он із шостого століття, який зараз здавався дивовижно доречним. Беда Вельмишановний якось написав, що діру в куполі І Іантеону просвердлили демони — вони втікали з храму, коли І Іаца Боніфацій IV його освячував.

— А чому, — запитала Вітторія, коли вони зайшли на невеличкий внутрішній двір, — ілюмінати написали прізвище Санті, икіцо насправді художник був відомий як Рафаель?

— Ви дуже багато запитуєте.

— Те саме казав мій батько.

— Тут може бути дві причини. Перша — те, що слово «Рафа-і')іі>» має забагато складів. Воно б зруйнувало п’ятистопний ямб, нким написаний вірш.

— Не дуже переконливо.

Ленґдон мусив з нею погодитися.

— Ну тоді, можливо, вони написали «Санті», щоб ключ був пі- таким очевидним і щоб тільки дуже просвітлені вчені змогли ідогадатися, що йдеться про Рафаеля.

Це версія, схоже, теж Вітторію не переконала.

— ^ впевнена, що за життя Рафаеля його прізвище було дуже добре відоме. -

— Як не дивно, ні. Упізнавання за ім’ям свідчило про певний статус. Рафаель цурався власного прізвища приблизно так само, як це роблять сучасні поп-зірки. Наприклад, Мадонна ніколи не згадує власного прізвища — Чикконе.

Вітторію це потішило.

— Ви знаєте прізвище Мадонни?

Ленґдон уже пошкодував, що згадав Мадонну. Дивовижно, скільки різного сміття підхоплює розум, коли постійно живеш серед десяти тисяч ПІДЛІТКІВ. /

Проминувши останню браму перед офісом швейцарської гвардії, Ленґдон і Вітторія були змушені різко зупинитися.

— Para! — хтось голосно крикнув їм у спину.

Повернувшись, вони побачили дуло рушниці.

— Attento! — вигукнула Вітторія, відскочивши назад. — Обережніше зі зброєю…

— Non sparare! — гаркнув охоронець і звів курок.

— Soldato! — почувся владний голос з протилежного боку двору. На порозі центру безпеки виник Оліветті. — Пропусти їх!

Охоронець розгубився.

— Ма, signore, е una donna…

— Йди досередини! — крикнув командир.

— Сеньйоре, nonposso…

— Негайно! Дістанеш там новий наказ. За дві хвилини капітал Рошер проведе інструктаж.'Ми організовуємо пошук.

Охоронець знітився і швидко пішов до центру безпеки. Оліветті, що аж кипів від злості, підійшов до Ленґдона.

— Ви були в наших найтаємніших архівах? Вам доведеться пояснити, що це все означає.

— У нас добрі новини, — сказав Ленґдон.

Оліветті примружився.

— Краще б вони були у біса добрі!

Чотири нічим не примітних «альфа-ромео» з ревом мчали по та деї Коронарні, наче реактивні винищувачі, що збираються штати. У них сиділи дванадцятеро перевдягнених у цивільне швейцарських гвардійців, озброєних напівавтоматичними піс-ю/іетами марки «Пардіні», балончиками з нервово-паралітич-ііим газом і далекобійними гвинтівками з електрошоковими юлками. Троє снайперів тримали на колінах гвинтівки з лазерним прицілом.

Оліветті, що сидів поруч із водієм у головному автомобілі, роз-ш'рнувся назад до Ленґдона й Вітторії. Його очі палайи люттю.

— Ви запевняли, що наведете чіткі факти, і оце все, що ви можете сказати?

Ленґдонові було незручно сидіти в такому маленькому авті.

— Я розумію вашу.

— Нічого ви не розумієте! — Оліветті, який ніколи не підвищував голосу, заговорив із потрійним притиском: — Я щойно ибрав із Ватикану дванадцятьох найкращих гвардійців, і це під час конклаву. І я це зробив, щоб влаштувати засідку в Пантеоні, покладаючись на слова якогось американця, якого бачу вперше і її кий щойно розшифрував віршик чотирьохсотлітньої давності. До того ж я залишив пошук антиматерії на відповідальність по найкомпетентніших людей.

Ленґдон поборов бажання витягнути з кишені сторінку номер м ить і помахати нею в Оліветті перед носом.

— Я знаю тільки те, що інформація, яку ми знайшли, вказує ми могилу Рафаеля, а могила Рафаеля знаходиться в Пантеоні.

Гвардієць, що сидів за кермом, кивнув.

— Це правда, командире. Ми з жінкою.

— Крути кермо! — гаркнув Оліветті. Він знову повернувся до Чічіґдона. — Як можна вбити когось у такому людному місці и у текти непоміченим?

— Не знаю, — відповів Ленґдон. — Але ілюмінати, очевидно, дуже винахідливі. Проникли ж вони якось і в ЦЕРН, і у Ватикаи. Нам просто пощастило, що ми знаємо, де вони запланували перше вбивство. Пантеон — ваш єдиний шанс спіймати цього хлопця.

— Далі не розумію, — сказав Оліветті. — Єдиний шанс? Здається, ви говорили про якусь стежку, позначену вказівниками. Якщо ви визначили Пантеон правильно, то звідти ми зможемо пройти цією стежкою до інших вказівників. Тобто ми маємо чотири шанси спіймати цього хлопця.

— Спочатку я теж на це сподівався, — відповів Ленґдон. — Так би й було… років зо триста тому.

Зрозумівши, що перший олтар науки — це Пантеон, Ленґдон водночас і зрадів, і засмутився. Іноді історія жорстоко кепкує з тих, хто її переслідує. Мало надії було на те, що за стільки років усі статуї, що слугували вказівниками на стежці просвітлення, залишилися на місці. Але навіть свідомий цього, Ленґдон потайки мріяв, що пройде цією стежкою до кінця й побачить лігво ілюмінатів. Пізніше він зрозумів, що цій мрії, на жаль, не судилося здійснитися.

— Наприкінці сімнадцятого століття Ватикан забрав усі статуї з Пантеону і знищив.

Вітторія вжахнулась.

— Чому?

— Ці статуї зображували поганських олімпійських богів. Прикро, але це означає, що першого вказівника більше не існує… а отже…

— І що, немає жодної надії знайти стежку світла й інші вказівники? — спитала Вітторія.

Ленґдон похитав головою.

— Маємо єдиний шанс. Це Пантеон. Після цього стежка зникне.

Якусь хвилину Оліветті уважно на них дивився, тоді відвернувся й наказав водієві:

— Зупинися.

Водій з’їхав на узбіччя і натиснув на гальма. Три інші «альфа-ромео» позаду теж різко загальмували, аж завищали колеса. Уся автоколона швейцарської гвардії зупинилася.

— Що ви робите! — здивувалась Вітторія.

— Виконую свою роботу, — крижаним тоном відповів Олі-иетті. — Містере Ленґдон, коли ви запевнили мене, що поясни-

I с все по дорозі, я вирішив, що допоки ми доїдемо до Пантеону, її чітко знатиму, що мої люди тут роблять. Так не сталося. Оскіль-ки, щоб бути тут, я покинув надзвичайно важливі справи, і оскільки ваша розповідь про незайманих жертв і давню поезію не здається мені переконливою, я не можу дозволити собі далі (мвитися в ці ігри. Я негайно припиняю операцію. — Він витягнув рацію і натиснув кнопку.

Вітторія схопила його за плече.

— Ви цього не зробите!

Оліветті вимкнув рацію і подивився на неї лютим поглядом.

— Скажіть, міс Ветро, ви колись були в Пантеоні?

— Ні, але…

— Дозвольте дещо вам пояснити. Пантеон — це один великий іал. Кругла камера з камейю й цементу. Там один-єдиний вхід. Нікон немає. Один вузький вхід. Біля цього входу постійно чергують щонайменше четверо озброєних римських поліцейських, нкі оберігають храм від вандалів, терористів і циГанів-шахраїв.

— І що ви цим хочете сказати? — холодно спитала Вітторія.

— Що я хочу сказати? — Оліветті вчепився пальцями в сидіння. — Я хочу сказати, що все те, чим ви мене тут страшите, ста-шся ніяк не може! Назвіть хоча б одий реальний сценарій, як можна вбити кардинала всередині Пантеону? Передусім, як убивця зможе провести заручника всередину повз охоронців? Не кажучи вже про те, щоб убити його й зникнути. — Оліветті перехилився через спинку, і Ленґдон почув запах кави в нього і рота. — Як, містере Ленґдон? Хоч один реальний сценарій!

Ленґдонові здалося, що крихітний автомобіль стискається навколо нього ще більше. Поняття не маю! Я ж не вбивця! Не знаю, >ін він це зробить! Я знаю тільки.

— Один сценарій? — незворушно перепитала Вітторія. — Ну хоча б такий. Убивця підлітає на гелікоптері і скидає напівживо-m кардинала з тавром На грудях крізь отвір у куполі. Той падає на мармурову підлогу і вмирає.

Усі в автомобілі повернулися і витріщились на Вітторію. Ленґдон не знав, що й думати. У вас, леді, бурхлива уява, але зметикували ви швидко.

Оліветті наморщив чоло.

— Що ж, це можливо… але навряд чи…

— Або ж убивця накачує кардинала наркотиками, — продовжувала Вітторія, — привозить його до Пантеону в інвалідному візку, як якогось літнього туриста. Завозить досередини, тихо перерізає йому горло і йде геть.

Цей сценарій, схоже, трохи привів Оліветті до тями.

Непогано! подумав Ленґдон.

— Або ж, — сказала Вітторія, — убивця може…

— Я чув, — зупинив її Оліветті. — Досить. — Він глибоко вдихнув і видихнув. У цю мить хтось голосно застукав у шибку, і від несподіванки всі здригнулися. На вулиці стояв солдат з іншого авта. Оліветті опустив скло.

— Усе гаразд, командире? — Солдат був одягнений у цивільне. Він задер рукав джинсової сорочки і показав на чорний військовий годинник. — Сьома сорок, командире. Щоб зайняти позиції, потрібний час.

Оліветті кивнув, але нічого не відповів. Якусь хвилю він мовчки водив пальцем по панелі приладів, залишаючи на пилюці слід. Тоді уважно подивився на Ленґдона в бокове дзеркало, і Ленґдон почувся так, наче його міряють і зважують. Нарешті Оліветті знову повернувся до солдата і, ніби через силу, сказав:

— Я хочу, щоб усі під’їхали з різних напрямків: з п’яца делла Ро-тунда, віа деллі Орфані і п’яца Сент-Іґнасіо і Сент-Евстахіо. Ближче, як на два квартали, до Пантеону не наближатися. Коли припаркуєтесь, приготуйтесь і чекайте мого наказу. Три хвилини.

— Слухаюсь, сер. — Солдат пішов до свого авта.

Ленґдон захоплено подивився на Вітторію. Та йому всміхнулась у відповідь, і на якусь мить Ленґдон відчув несподіваний зв’язок… неначе між ними пролягла невидима ниточка.

Командир розвернувся і пильно подивився Ленґдонові в очі.

— Дай Бог, містере Ленґдон, щоб з вашої ідеї не вийшов пшик! Ленґдон нервово всміхнувся. Та ні, це неможливо.

57

Директор ЦЕРНу Максиміліан Колер розплющив очі, відчуваю-чи в тілі приємну прохолоду від кромоліну й лейкотрієну, що розширили його бронхіоли й легеневі судини. Він знову дихав нормально. Колер побачив, що лежить в окремій палаті лікарні ЦЕРНу, а його інвалідне крісло стоїть біля ліжка.

Він роззирнувся й швидко оцінив своє становище. На нього падягли бавовняну сорочку, а його одяг лежав складений на стільці біля ліжка. За дверима чулися кроки медсестри, що обходила пацієнтів. Кілька хвилин він полежав, прислухаючись. Тоді якомога тихіше підтягнувся до краю ліжка і дістав одяг. Мучачись із паралізованими ногами, сяк-так одягнувся. Тоді перетягнув своє к поле тіло в інвалідне крісло.

Стримуючи кашель, Колер під’їхав до дверей. Він крутив колеса руками, не наважуючись увімкнути двигун. Тихо відчинив двері й визирнув у коридор. Нікого.

Не сказавши нікому ані слова, Максиміліан Колер вислизнув iз лікарні.

58

Звірмо годинники. Зараз сьома сорок шість тридцять… — Олі-нетті ніколи не підвищував голосу, навіть коли говорив по рації.

Ленґдон у своєму твідовому піджаку уже спітнів, сидячи на іадньому сидінні «альфа-ромео», за три квартали від Пантеону. Иітторія була поряді уважно слухала Оліветті, який давав останні накази.

— Розташування у восьми точках по периметру з особливою увагою на вхід, — казав командир. — Об’єкт Може знати вас візуально, тому не показуйтесь. Вогнепальної зброї не застосовувати. Хтось нехай стежить за дахом. Пам’ятайте: головне — об’єкт. Заручник другорядний.

Нічого собі, подумав Ленґдон. Йому стало моторошно від того, як просто й чітко Оліветті дав своїм людям зрозуміти, що кардиналом можна пожертвувати. Заручник другорядний.

— Повторюю. Вогнепальної зброї не застосовувати. Об’єкт потрібний нам живим. Дійте. — Оліветті вимкнув рацію.

Вітторія була вражена, майже сердита.

— Командире, а що, усередині не буде нікого?

Оліветті повернувся.

— Усередині?

— Усередині Пантеону! Там, де все це має відбутися!

— Attento, — холодно сказав Оліветті. — Якщо серед моїх людей з’явився шпигун, то їх усіх можуть знати в обличчя: Ваш колега щойно попередив мене, що Пантеон буде нашим єдиним шансом захопити об’єкта. Я в жодному разі не хочу його сполохати, пославши людей досередини.

— А що, як убивця вже всередині?

Оліветті подивився на годинник.

— Об’єкт точно назвав час. Восьма година. Ми маємо ще п’ятнадцять хвилин.

— Він сказав, що вб'є кардинала о восьмій. Але цілком можливо, що він уже якось затягнув жертву досередини. Що, як ваші люди побачать об’єкта, коли той виходитиме назовні, але не знатимуть, що це він? Хтось мусить пересвідчитись, що всередині все чисто.

— Наразі це надто ризиковано.

— Жодного ризику, якщо цю людину неможливо буде впізнати.

— Гримування забирає багато часу і…

— Я мала на увазі себе, — сказала Вітторія.

Ленґдон витріщився на неї здивовано, а Оліветті похитан головою.

— У жодному разі.

— Він убив мого батька.

— У тім-то й річ, і він цілком може знати, хто ви така.

— Ви ж чули, що він казав по телефону. Він поняття не мав, що в Леонардо Ветра була донька. Звідки йому знати, як я виглядаю? Я можу увійти туди, як туристка. Якщо побачу щось підо-іріле, то вийду на майдан і дам вашим людям знак.

— Даруйте, але на це я не можу погодитись.

— Comandante? — почулося з рації. — Ми зайняли позицію у північній точці. Фонтан заступає нам вхід. Щоб його бачи-іи, ми мусили б переміститися на майдан, де нас буде з усіх (юків видно. То що нам робити? Залишатися сліпими чи ри-іикувати?

Для Вітторії це стало останньої краплею.

— Усе. Я йду. — Вона відчинила дверцята і вийшла з авта.

Оліветті впустив з рук рацію і вискочив за нею.

Ленґдон теж вийшов. Якого біса вона робить?

Оліветті заступив Вітторії дорогу.

— Міс Ветро, ваші наміри похвальні, але я не можу допустити, щоб у хід операції втручалась цивільна особа.

— Втручалась? Але ж ви дієте наосліп. Дозвольте мені допомогти вам.

-і- Я б залюбки послав розвідника всередину, але…

— Але що? — з викликом запитала Вітторія. — Вас не влаштовує те, що я жінка?

Оліветті нічого не відповів.

— Отож-бо, краще мовчіть, командире, бо ви, чорт забирай, добре розумієте, що це чудова ідея, і якщо через якісь допотопні тбобони…

— Дозвольте нам робити свою роботу.

— Дозвольте вам допомогти.

— Це надто небезпечно. У нас не буде зв’язку. Не можете ж ви и іяти з собою рацію. Це вас викаже.

— Багато туристів мають мобільні телефони. — Вітторія ви-і нгла з кишені мобільник.

Оліветті спохмурнів. Вітторія відкрила мобільник і вдала, що з кимсь розмовляє.

— Привіт, коханий. Я в Пантеоні. Ти мусиш тут побувати! — Вона різко закрила телефон і сердито подивилась на Оліветті. — Який дідько зрозуміє, про що я Говорю? Який тут ризик? Дозвольте, я стану вашими очима! — Вона показала на мобільник в Оліветті на поясі. — Який у вас номер?

Оліветті не відповів. Водій, що досі лише мовчки слухав, раптом вийшов з авта і відвів командира вбік. Очевидно, у нього з’явилась якась ідея. Десять секунд вони щось тихо між собою обговорювали. Нарешті Оліветті кивнув і повернувся.

— Уведіть цей номер. — Він почав диктувати цифри. Вітторія внесла їх у свій телефон. — Тепер спробуйте подзвонити. — Вітторія натиснула клавішу автоматичного набору. Телефон в Оліветті на поясі почав дзвонити. Він узяв його й заговорив у мікрофон: — Ідіть у будівлю, міс Ветро, подивіться, що там, і вийдіть назовні. Тоді подзвоніть мені і розкажіть, що ви бачили.

Вітторія швидко закрила телефон.

— Дякую, сер.

Ленґдон раптом відчув несподіване бажання її захистити.

— Зачекайте, — звернувся він до Оліветті. — Ви що ж, посилаєте її туди саму?

Вітторія кинула на нього невдоволений погляд.

— Роберте, зі мною все буде гаразд.

Водій знову щось сказав Оліветті.

— Це небезпечно, — сказав Ленґдон Вітторії.

— Він має рацію, — підтримав його Оліветті. — Навіть мої найкращі люди не працюють поодинці. Лейтенант щойно мені підказав, що цей маскарад виглядатиме правдивіше, якщо ви підете вдвох.

Удвох? Ленґдон завагався. Насправді я мав на увазі.:.

— Удвох ви будете схожі на подружжя у відпустці, — сказав Оліветті. — Крім того, ви зможете підстрахувати одне одного. Так мені буде спокійніше.

Вітторія знизала плечима.

— Що ж, нехай так, але треба поспішити.

Чудовий хід, ковбою, подумки простогнав Ленґдон.

Оліветті показав у кінець вулиці.

— Перша вулиця, яка вам трапиться, буде віа деллі Орфані. іиернете ліворуч і вийдете просто до Пантеону. Це максимум дві х пилини. Я буду тут — керуватиму людьми й чекатиму вашого д (нінка. Я б хотів, щоб ви могли себе захистити. — Він витягнув пістолет. — Хтось із вас вміє стріляти?

У Ленґдона підскочило серце. Навіщо нам пістолет?!

Вітторія простягнула руку.

— Я можу за сорок метрів поцілити в дельфіна, стоячи на носі і удна у хитавиці.

— Добре. — Оліветті віддав їй пістолет. — Мусите кудись його сховати.

Вітторія з сумнівом подивилась на свої шорти. Тоді перевела погляд на Ленґдона.

О ні, тільки не це! подумав Ленґдон, але Вітторія вже все зронила. Вона відхилила його піджак і запхала пістолет в одну з внутрішніх кишень. Він здався Ленґдонові важким, як камінь. Єдиною іп іхою було те, що в іншій кишені лежала «Діаграма».

— Вигляд у нас цілком невинний, — сказала Вітторія. — Ходімо. — Вона взяла Ленґдона під руку й потягла в напрямку, який показав Оліветті.

— Під руку — це добре, — крикнув їм наздогін водій. — І Іам’ятайте: ви туристи. Може, навіть молодята. А що, як узяти-оі за руки?

Коли вони завертали за ріг, Ленґдон міг заприсягтися, що на обличчі Вітторії промайнула ледь помітна усмішка.

59

Центр збору швейцарської гвардії, розташований біля казарм Соrpо di Vigilanza, здебільшого використовувався для плануванi заходів безпеки під час публічних виступів Папи та інших важливих подій у Ватикані. Сьогодні ж у центрі обговорювали дещо інше.

Інструктаж проводив заступник головнокомандувача швейцарської гвардії капітан Ілаєс Рошер. Це був дужий чоловік з широченними грудьми й м’якими рисами. Він мав на собі традиційну капітанську уніформу, а на голові — червоний берет, зсунутий на бік. Його голос, на диво чистий, звучав, як музичний інструмент. Однак, попри чіткість вимови, очі в капітана Рошера були затуманені, наче в якогось нічного ссавця. Підлеглі називали його orso — тобто ведмідь-гризлі. Іноді вони жартома казали, що Рошер — це «ведмідь, що ходить в тіні гадюки6». Гадюкою був командир Оліветті. Ведмідь не менш страшний, ніж гадюка, але ви принаймні знаєте, коли він наближається.

Солдати стояли «струнко», не наважуючись поворухнути жодним м’язом, хоч інформація, яку вони щойно почули* підвищила їхній сукупний кров’яний тиск на кілька тисяч пунктів.

Лейтенант Шартран стояв у кімнаті позаду і шкодував, що не опинився в числі тих дев’яноста дев’яти відсотків, які не пройшли відбору до швейцарської гвардії. Двадцятирічний Шартран був наймолодшим серед присутніх гвардійців. Він пробув у Ватикані лише три місяці. Як і будь-який інший солдат швейцарської гвардії, Шартран свого часу відслужив у швейцарському війську і витримав іще два роки додаткової муштри у Берні, щоб мати право на участь у складних випробуваннях, які Ватикан проводив у таємних казармах неподалік від Рима. Однак до такої кризи, як та, що виникла зараз, його ніколи не готували.

Спочатку Шартран подумав, що цей інструктаж — лише якесь новомодне навчання. Футуристична зброя? Давні культи? Викрадені кардинали? Але потім Рошер показав їм на екрані зброю, про яку йшла мова. І Рошер зрозумів, що це не навчання.

— Ми вимикатимемо електрику на окремих ділянках, — казав Рошер, — щоб усунути зовнішні магнітні перешкоди. Працюва-гимемо групами по чотири. Усі отримають окуляри нічного бачення. Шукатимемо за допомогою звичайних детекторів для ииявлення «жучків», налаштованих на низьку потужність. Є запитання?

Запитань не було. '.

У Шартрана голова йшла обертом.

— А що, як ми вчасно не знайдемо цієї бомби? — запитав він і відразу ж пошкодував.

Ведмідь-гризлі пильно подивився на нього і нічого не відповів. Тоді віддав честь і відпустив усіх, похмуро побажавши:

— Успіху, друзі.

60

()станні два квартали Ленґдон і Вітторія йшли до Пантеону повз довгу вервечку таксівок, водії яких спали на передніх сидіннях. * Іас сну був вічним у Вічному місті — тотальна дрімота в публічних місцях була закономірним продовженням пообідньої сієсти, яку запозичили тут з давньої Іспанії.

Ленґдон намагався зібратися з думками, але становище було надто дивним, щоб можна було осмислити його раціонально. Ще вісім годин тому він спокійно спав у Кембриджі. А тепер він у Європі, тягнутий у сюрреалістичну битву давніх титанів, носить у кишені пістолет і тримає за руку жінку, з якою щойно познайомився.

Він глянув на Вітторію. Та дивилася просто вперед. Вона міцно стискала його руку — як незалежна й рішуча жінка. Її пальці обплелися довкола його, наче це було цілком природно. Ані тіні вагання. Ленґдон відчував дедалі сильніший потяг. Опустися на <емлю, сказав він собі.

Вітторія, здається, відчула його неспокій.

— Розслабтесь, — сказала вона, не повертаючи голови. — Ми ж маємо виглядати, як молодята.

— Я зовсім не напружений.

— То чому стискаєте мою руку так, ніби хочете розчавити? — Ленґдон почервонів і послабив потиск. — Дихайте очима, — порадила Вітторія.

— Як ви сказали?

— Це розслаблює м’язи. Цей прийом називається пранаяма.

— Піранья?

— Ні. Риба тут ні до чого. Пранаяма. Зрештою, це не важливо.

Вийшовши на п’яца делла Ротунда, вони побачили Пантеон.

Ленґдон завжди захоплювався цим величним храмом. Пантеон. Храм усіх богів. Поганських богів. Богів Природи й Землі. Ззовні споруда здавалась незграбнішою, ніж він її пам’ятав. Вертикальні колони і трикутний пронаос заступали круглий купол. Однак знайомий зухвалий напис над входом не залишав сумнівів, що вони втрапили правильно. AGRIPPA L F COS TERTIUM FECIT. Ленґдон переклав його, як завжди, з потіхою. Марк А/ріппа, обраний консулом утрете, спорудив це.

Скромніше не буває, подумав Ленґдон і роззирнувся навколо. На майдані гуляло чимало туристів із відеокамерами. Інші насолоджувались найкращою в Римі кавою глясе за літніми столиками кафе La Tazza di Ого. Біля входу в Пантеон, як і казав Оліветті, стояло четверо поліцейських.

— Наче все тихо, — сказала Вітторія.

Ленґдон кивнув, хоч На душі в нього було неспокійно. Тепер, коли він опинився тут, весь сценарій здавався йому фантастичним. Хоч Вітторія щиро вірила, що він не помиляється, Ленґдон усвідомлював, що взяв на себе величезну відповідальність. Він знову згадав віршик ілюмінатів. Земний гріб Санті, демона діра. ТАК, казав він собі. Це тут. Гріб Санті. Він бував тут безліч разів — стояв під отвором у куполі Пантеону перед могилою славного Рафаеля.

— Котра година? — запитала Вітторія.

Ленґдон подивився на годинник.

— Сьома п’ятдесят. До початку шоу залишилось десять хвилин.

— Сподіваюсь, ці люди — не терористи, — сказала Вітторія, оглядаючи туристів, що заходили до Пантеону. — Якщо щось трапиться всередині, усі ми опинимося під перехресним вогнем.

Ленґдон голосно видихнув повітря, і вони попрямували до иходу. У кишені він відчував вагу пістолета. Цікаво, що буде, якщо поліцейські надумають його обшукати і знайдуть зброю, подумав піп. Але ті не звернули на нього жодної уваги. Очевидно, маскарад удався на славу.

Ленґдон пошепки запитав Вітторію:

— Ви колись стріляли з чогось, окрім рушниці зі снодійними іарядами?

— Ви що, мені не довіряєте?

— Довіряти вам? З якої рації? Ми ж ледве знайомі.

Вітторія спохмурніла.

— А я вже подумала, що ми молодята.

61

Повітря в Пантеоні, вологе й прохолодне, було наскрізь просякнуте історією. Банювата стеля здіймалася вгору на сорок три метри, і, позбавлена будь-яких підпор, висіла над головами, наче невагома, хоч насправді в діаметрі перевищувала баню собору

< ліятого Петра. Зайшовши до просторої зали, що була дивовижним сплавом інженерного хисту й високого мистецтва, Ленґдон, як завжди, відчув легкий мандраж. Крізь славнозвісний круглий отвір у куполі лилися тонкі промені вечірнього сонця. Діра демона, подумав Ленґдон.

Отже, вони на місці.

Ленґдон кинув оком на округлу стелю, на стіни, прикрашені колонами і, нарешті, на мармурову підлогу під ногами. Під склепінням ледь чутно відлунювали кроки і стишені голоси людей. Ленґдон уважно подивився на групу туристів, що безцільно бродили в затінку стін. Чи ти вже тут?

— Схоже, тут усе тихо, — сказала Вітторія, все ще тримаючи його за руку.

Ленґдон кивнув.

— Де могила Рафаеля?

Ленґдон на мить задумався, намагаючись зорієнтуватися. Він обвів поглядом круглу залу. Могили. Олтарі. Колони. Ніші. Він показав рукою ліворуч, у протилежний бік храму, на багато оздоблений надгробок.

— Думаю, могила Рафаеля он там.

Вітторія ще раз уважно оглянула приміщення.

— Я не бачу нікого, схожого на вбивцю. Може, варто походити і все обдивитися?

Ленґдон кивнув.

— Тут небагато місць, де можна було б сховатися. Перевірмо краще rientranze.

— Ніші?

— Атож. Ніші в стінах.

По периметру зали поміж могилами виднілися півкруглі ніші у стінах. Вони були неглибокі, однак у їх тіні легко могла сховатись людина. Ленґдон із сумом подумав, що колись там стояли статуї олімпійських богів, але після того як Ватикан перетворив Пантеон на християнську церкву, усі поганські скульптури було знищено. Болісно усвідомлювати, що він стоїть біля першого олтаря науки, а вказівник назавжди втрачений. Цікаво, що це була за статуя і куди вона показувала, подумав Ленґдон. Він не уявляв більшої радості, ніж знайти вказівник ілюмінатів — статую, що непомітно визначала напрямок стежки світла. І цікаво, хто був цим анонімним скульптором, що виконував замовлення ілюмінатів?

— Я огляну ліву стіну, — сказала Вітторія, показавши на лівий бік храму. — Ви огляньте праву. Зустрінемося через сто вісімдесят градусів.

Ленґдон похмуро всміхнувся.

Залишившись сам, він мимоволі знову подумав про весь жах становища, у якому опинився. Він рушив праворуч, і йому здалося, що в мертвому просторі навколо чується шепіт убивці. О восьмій годині. Незаймані жертви на олтарях науки. Математична прогресія смерті. О восьмій, дев'ятій, десятій, одинадцятій… і опівночі. Ленґдон подивився на годинник. 7:52. Вісім хвилин.

Ідучи до першої ніші, Ленґдон проминув могилу одного з католицьких правителів Італії. Його саркофаг, як це нерідко буває п Римі, стояв під кутом до стіни. Кілька туристів, що зупинились <>іля нього, дивувалися з такого дивного розташування. Ленґдон не зупинився, щоб пояснити їм, у чому тут річ. Християнські могили часто не гармонують з архітектурою храмів через те, що, іа традицією, покійник мав бути повернутий обличчям на схід. І Іро цей давній забобон Ленґдон тільки минулого місяця розповідав на лекції з символіки.

— Але ж це зовсім нелогічно! — вигукнула одна зі студенток у першому ряду, коли Ленґдон пояснив, чим зумовлено таке розташування могил. — Навіщо християнам класти покійників об-л иччям до сходу сонця? Це ж християни… а не сонцепоклонники!

Ленґдон усміхнувся. Він ходив туди-сюди перед дошкою і жу-ііав яблуко.

— Містере Гітцрот! — гукнув.

Студент, що куняв в останньому ряду, здригнувся.

— Що! Ви мене?

Ленґдон показав на плакат на стіні з репродукцією картини епохи Відродження.

— Хто цей чоловік, що стоїть навколішках перед Ісусом?

— Гм… якийсь святий?

— Чудово. А чому ви вирішили, що це святий?

— Бо він має німб?

— Прекрасно. А цей золотий німб нічого вам не нагадує?

Гітцрот розплився в широкій усмішці.

— Нагадує. Ті єгипетські штуки, про які ми вчили минулого семестру. Як же їх… сонячні дискиї

— Дякую, Гітцроте. Можете спати далі. — Ленґдон повернувся до аудиторії. — Німби, як і більшість християнських символів, були запозичені в давніх єгиптян, що поклонялися сонцю. У християнстві є безліч елементів сонцепоклонництва.

— Можна? — не вгавала студентка в першому ряду. — Я постійно ходжу до церкви, але не бачу там жодного вияву сонцепоклонництва!

— Невже? А що ви святкуєте двадцять п’ятого грудня?

Різдво. Народження Ісуса Христа.

— Але, згідно з Біблією, Ісус народився в березні. Чому ж ми святкуємо його народження наприкінці грудня?

Мовчання.

Ленгдон усміхнувся.

— Двадцять п’яте грудня, друзі, — це давнє поганське свято Непереможного сонця — sol invictus — яке збігається з зимовим сонцестоянням. Це той чудовий момент, коли сонце повертається і дні починають довшати.

Ленґдон відкусив яблуко.

— Нові релігії, — вів далі він, — часто присвоюють свята, що існували раніше, аби полегшити людям перехід до нової віри. Це називають трансмутацією. Віряни мають ті самі святкові дні, моляться в тих самих святих місцях, послуговуються тими самими символами… просто заміняють одного бога іншим.

Студентка в першому ряду обурилась:

— Ви що ж, хочете сказати, що християнство — це те саме сонцепоклонництво… тільки в новій оболонці?

— Зовсім ні. Християнство запозичило символи й ритуали не тільки від сонцепоклонників. Наприклад, християнський ритуал канонізації походить від давнього обряду «обожествлення» померлих видатних людей (філософів, жерців), про який писав, зокрема, грецький філософ Евгемер. Святе причастя запозичене в ацтеків. На думку деяких дослідників, навіть сама ідея, що Ісус помер за наші гріхи, не є суто християнською; самопожертва молодого чоловіка задля спокутування гріхів його народу фігурує в ранніх традиціях культу Кецалькоатля.

— Невже в християнстві немає нічого оригінального? — сердито спитала студентка.

— У будь-якій організованій релігії оригінального дуже мало. Релігії не народжуються на голому місці. Вони виростають одна з одної. Сучасна релігія— це своєрідний колаж… стилізована історія намагань людини зрозуміти божественну суть речей.

— Гм… зачекайте, — озвався Гітцрот. Тепер він остаточно про-кпнувся. — Я знаю, що в християнстві оригінальне. Це наш образ Ііога. Християни ніколи не зображали Бога у вигляді людини і головою яструба, як єгиптяни, чи так, як ацтеки, або ще якось дивно. У християн, Бог — це завжди дідусь із сивою бородою, іпачить, наш образ Бога оригінальний, правда?

Ленґдон усміхнувся.

— Коли перші християни відмовилися від своїх попередніх ()огів — поганських, римських, грецьких, бога сонця, Митри, кого іавгодно, — вони спитали в Церкви, як виглядає їхній новий християнський Бог. Церква повелася мудро — вона обрала найгрізні-ше, наймогутніше… і найзнайоміше обличчя в історії людства.

— Дідуся з довгою сивою бородою? — недовірливо спитав Гітцрот.

Ленґдон показав на ієрархію давніх богів на стіні. На самому исршечку сидів грізний дідусь з довгою сивою бородою.

— А Зевс вам нікого не нагадує?

На цьому час лекції закінчився.

— Добрий вечір, — почувся чоловічий голос.

Ленґдон здригнувся. Він знову був у Пантеоні. Повернувся й побачив літнього чоловіка в чорному плащі з червоним хрестом па грудях. Чоловік усміхнувся і показав сірі зуби.

— Ви англієць, правда? — Він говорив із сильним тосканським акцентом.

Збентежений, Ленґдон заморгав.

— Узагалі-то, ні. Я американець.

Чоловік знітився.

— Ой, пробачте, ради Бога. Ви так добре одягнені, що я подумав… Вибачте.

— Чим я можу вам допомогти? — запитав Ленґдон. Серце u нього закалатало.

— Насправді, я думав, що це я міг би чимось допомогти вам. Я тут чічероне. — Чоловік гордо показав на значок муніципалітету. — Мій обов’язок — зробити ваше перебування в Римі якомога цікавішим.

Ще цікавішим? Ленґдон був певний, що саме цей його візит до Рима й так цікавий, як жодний інший.

— Ви видаєтесь мені високоосвіченою людиною, — запопадливо сказав гід, — яка, поза сумнівом, цікавиться культурою більше, ніж інші туристи. Якщо бажаєте, я міг би вам розповісти історію цієї незвичної будівлі.

Ленґдон ввічливо усміхнувся.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, але насправді я сам займаюсь історією мистецтва…

— Чудово! — Очі в чоловіка загорілися так, наче він щойно виграв джек-пот. — Тоді вам це неодмінно сподобається!

— Дякую, але я б волів…

— Пантеон, — почав чоловік свою звичну, завчену напам’ять, промову, — збудував Марк Аґріппа 27 року до Різдва Христового.

— Так, — перебив його Ленґдон, — а перебудував Адріан 119 року після Різдва Христового.

— Це був найбільший у світі купол без підпор, аж доки в Новому Орлеані 1960 року не збудували величезний критий стадіон із назвою Супердоум.

Ленґдон подумки застогнав. Спинити чоловіка було неможливо.

— А один богослов у п’ятому столітті якось назвав Пантеон Домом диявола. Він уважав, що отвір у куполі — це вхід для демонів!

Ленґдон більше не слухав. Його погляд перенісся на круглий отвір над головою. Він уявив сценарій убивства, який описала Вітторія, і в нього похолола в жилах кров… Кардинал із тавром на грудях падає крізь діру в куполі і голосно вдаряється об мармурову підлогу. Оце була б подія для преси! Ленґдон мимоволі пошукав очима репортерів. Жодного. Він глибоко вдихнув. Це була недоладна ідея. Практично виконати такий трюк було б навряд чи можливо.

Ленґдон пішов далі оглядати ніші, а Гід, що торочив без упину, дріботів слідом, як відданий цуцик. Ще один доказ, подумав Ленґ-дон, що немає на світі нічого гіршого, ніж фанатичний історик мистецтва.

І протилежного боку зали Вітторія була зайнята власним пошуком. Уперше залишившись сама відтоді, як довідалась про смерть (ііп ька, вона відчула тягар дійсності останніх восьми годин. Бать-к.і убили — жорстоко й несподівано. Майже так само болісно <>уло усвідомлювати, що батькове творіння осквернили — воно і тало зброєю в руках терористів. Вітторію терзало відчуття про-иипи за те, що саме її винахід дав змогу перевозити антиматерію… це її контейнер зараз відлічував секунди десь у Ватикані. Нама-і нючись допомогти батькові в його пошуках істини й простоти… нона мимоволі стала співучасницею змови, що має на меті хаос.

Дивно, але єдиним позитивним моментом у її житті в цей час пула присутність цілковитого незнайомця. Роберта Ленґдона. Його очі переконливо додавали їй якогось незбагненного спокою… так само, як гармонія океану, який вона покинула тільки і ьогодні вранці. Вітторія раділа, що Ленґдон був поруч. Мало гого, що він був для неї джерелом сили й надії — завдяки його шанням і кмітливості вони дістали цей єдиний шанс спіймати вбивцю батька.

Вітторія дихала глибоко, пересуваючись уздовж периметра й оглядаючи ніші. Усі її думки тепер були про помсту. Завжди, скільки себе пам’ятала, вона любила все живе… а тепер от жадала бачити цього ката мертвим. Жодні міркування про карму ііс могли її сьогодні змусити не відповідати злом на зло. Стриножена й збуджена, вона відчувала у своїй італійській крові щось таке, чого ще ніколи не знала… нашіптування сицилій-і і.ких предків, що захищали честь родини, чинячи жорстоку і праведливість. Вендетта, подумала Вітторія і вперше в житті ірозуміла, що це таке.

Картини помсти, що рдїлися в голові, змусили йти швидше. І ісзабаром вона наблизилась до могили Рафаеля Санті. Навіть ідалеку Вітторія зауважила, що цього хлопця тут особливо шанують. Його гріб, на відміну від інших, стояв у спеціальній ніші і був захищений щитом із плексигласу. Вона прочитала напис на саркофазі:

Рафаель Санті, 1483—1520

Вітторія уважно оглянула могилу, а тоді прочитала речення, написане на табличці біля саркофага.

Тоді прочитала ще раз.

Тоді… ще раз.

За мить вона вже бігла щодуху в протилежний кінець зали і в паніці гукала:

— Роберте! Роберте!

62

Просуванню Ленґдона вздовж правої стіни Пантеону перешкоджав гід, що плівся за ним по п’ятах і безупинно тараторив. Ленґдон наблизився до останньої ніші.

— Бачу, вам подобаються ці ніші! — задоволено сказав гід. — А чи знали ви, що купол здається невагомим через те, що стіни догори поступово тоншають?

Ленґдон кивнув, хоч не чув жодного слова. Він приготувався оглянути наступну нішу. Раптом хтось схопив його ззаду за плече. Це була Вітторія. Вона важко дихала і тягнула його за руку. Вираз жаху на її обличчі міг означати тільки одне. Вона знайшла тіло, подумав Ленґдон. Йому стало страшно.

— А, ваша дружина! — вигукнув гід, зрадівши новій слухачці. Він показав рукою на її шорти й туристичні черевики. — От по вас зразу скажеш, що ви американка!

Вітторія примружилась.

— Я італійка.

Усмішка гіда згасла.

— О Боже.

Роберте, — прошепотіла Вітторія, намагаючись поверну-і іклі до гіда спиною. — Галілеєва «Діаграма». Я мушу на неї

ПОДИВИТИСЯ.

— «Діаграма»? — знову втрутився гід. — Це ж треба! Бачу, друзі, ви чудово знаєте історію! На жаль, цей документ побачити неможливо. Він зберігається в таємному архі…

— Ви нас пробачите? — Ленґдона збентежив вираз паніки на поличчі Вітторії. Він відвів її вбік і обережно витягнув з кишені

і торінку «Діаграми». — Що сталося?

— Коли вийшла ця брошура? — запитала Вітторія, розглядаючи аркуш.

Гід знову підійшов до них і, роззявивши рот, витріщився на пожовклу сторінку.

— Не може бути… Це ж не…

— Репродукція для туристів, — сказав Ленґдон, насилу стримуючи роздратування. — Дякую за допомогу. А тепер ми з дружиною хотіли б побути самі.

Гід позадкував, не відриваючи погляду від аркуша.

— Коли Галілей опублікував «Діаграму»? — знову запитала Кітторія.

Ленґдон показав на римське число внизу сторінки.

— Це дата опублікування. А в чому річ?

Вітторія розшифрувала число.

— 1639?

— Так. А в чому справа?

В очах Вітторії з’явилась тривога.

— Біда, Роберте. Причому серйозна. Дати не сходяться.

— Які дати не сходяться?

— На могилі Рафаеля. Його поховали тут тільки 1759 року. Через століття шсля опублікування «Діаграми».

Ленґдон дивився на неї й ніяк не міг второпати, про що йдеться.

— Та ні, — сказав він. — Рафаель помер 1520 року, задовго до появи «Діаграми».

— Так, але спочатку його поховали не тут.

Ленґдон розгубився.

— Що ви таке говорите?

— Я щойно це прочитала. Прах Рафаеля, як одного з найви-датніших італійців, перенесли до Пантеону 1759 року.

Коли зміст цих слів дійшов до Ленґдона, йому здалося, що під ним захиталась підлога.

— Коли писався цей вірш, — вела далі Вітторія, — Рафаель був похований десь-інде. У той час Пантеон не мав нічого спільного з Рафаелем!

Ленґдонові перехопило подих.

— Але це… означає…

— Так! Це означає, що ми не в тому місці!

Ленґдонові запаморочилося в голові. Неможливо… Я буи певний…

Вітторія побігла за гідом і притягнула його назад.

— Сеньйоре, пробачте нам. Де Рафаель був похований у сімнадцятому столітті?

— В Урб… Урбіно, — запинаючись, вимовив збентежений гід. — На його батьківщині.

— Неможливо! — Ленґдон тихо вилаявся. — Олтарі науки ілюмінатів були всі тут, у Римі. Це я знаю напевно!

— Ілюмінати? — перепитав вражений гід і ще раз подивився на документ у Ленґдона в руці. — Хто ви такі, люди добрі?

Вітторія взяла ініціативу у свої руки.

— Ми шукаємо те, що може називатися земним гробом Санті. Тут, у Римі. Ви не підкажете, що б це могло бути?

Гід розгубився.

— Це єдиний гріб Рафаеля в Римі.

Ленґдон намагався думати, але розум його не слухався. Якщо 1655 року Рафаель був похований не в Римі, то про що ж ідеться у вірші? Земний гріб Санті, демона діра. Що ж це за дідько? Думай!

— Може, був іще якийсь художник на прізвище Санті? — запитала Вітторія.

Гід знизав плечима.

— Принаймні я такого не знаю.

— Може, не художник, а просто хтось відомий? Може, якийсь учений, поет чи астроном мав прізвище Санті?

Гід уже був би радий спекатись їх якнайшвидше.

— Ні, мадам. Єдиний Санті, про якого я чув, це Рафаель, архітектор.

— Архітектор? — перепитала Вітторія. — Я думала, він був художником!

— Він був, звичайно, і тим, й іншим. Як і всі вони. Мікеланд-^ коло, да Вінчі, Рафаель.

Ленґдон не знав, що підказало йому цю ідею слова гіда чи иипіукані надгробки уздовж стіни, — але це не мало значення. Він іоагнув. Санті був архітектором. Від цього усвідомлення думки иосипались одна за одною, як доміно. Архітектори часів Відродження або уславляли Бога, будуючи великі церкви, або ж услав-п яли видатних осіб, споруджуючи їм розкішні надгробки. Гріб Санті. Чи може таке бути? Образи тепер з’являлися швидше…

«Мона Ліза» да Вінчі

«Латаття» Моне

«Давид» Мікеланджело

«Земний гріб» Санті…

— Санті створив цей гріб, — раптом сказав Ленґдон.

Вітторія повернулась.

— Що?

— У вірші йдеться не про могилу Рафаеля, а про надгробок, нкий він вирізьбив.

— Що ви таке говорите?

— Я неправильно зрозумів ключ. Треба шукати не місце поховання Рафаеля, а надгробок, який той вирізьбив для когось іншого. Не знаю, як я міг так помилитись. Половина скульптур у Римі часів Відродження й бароко виготовлялась для надгробків. — Ленґдон усміхнувся, Щасливий, що нарешті збагнув суть нірша. — Рафаель, мабуть, вирізьбив сотні надгробків!

Вітторія, схоже, не поділяла його радості.

— Сотні?

Усмішка в Ленґдона на обличчі згасла. — о…

— І серед них є земні, професоре?

Раптом Ленґдон почувся некомпетентним, і йому стало сором но. Про роботи Рафаеля він знав дуже мало. От якби мова зайш ла про Мікеланджело, то він міг би щось порадити, а творчість Рафаеля його ніколи особливо не захоплювала. Ленґдон міг би назвати лише кілька більш-менш відомих надгробків роботи Рафаеля, але не знав точно, як вони виглядають.

Очевидно, відчувши розгубленість Ленґдона, Вітторія знову повернулась до гіда, який уже намагався непомітно зникнути. Вона схопила його за руку і притягнула назад.

— Мені потрібний надгробок. Роботи Рафаеля. Надгробок, який можна було б уважати земнім.

Гід занервував.

— Надгробок роботи Рафаеля? Поняття не маю. Він виготовин їх чимало. Тут, мабуть, ідеться про каплицю роботи Рафаеля, а не просто надгробок. На місці поховання архітектори завжди споруджували каплицю.

Ленґдон зрозумів, що чоловік має рацію.

— Скажіть, якісь надгробки чи каплиці роботи Рафаеля називають земними?

Чоловік знизав плечима.

— Пробачте. Не розумію, про що ви. Слово «земний» мені ні про що конкретно не говорить. Я мушу йти.

Вітторія, не відпускаючи його руки, прочитала верхній рядок з аркуша.

— Земний гріб Санті, демона діра. Це вам про щось говорить? 1

— Анічогісінько.

Ленґдон раптом стрепенувся. Він зовсім забув про другу частину цього рядка. Демона діра?

— Згадав! — Він звернувся до гіда: — Скажіть, якісь каплиці роботи Рафаеля мають отвір у даху?

Гід покрутив головою.

— Наскільки мені відомо, Пантеон у цьому унікальний. — Він помовчав. — Але…

Але що? — разом запитали Ленґдон з Вітторією.

Тепер гід, гордо задерши голову, сам підійшов до них ближче.

— Діра демона? — Він пробурмотів сам до себе: — Діра демо-тобто… buco diavolo?

Вітторія кивнула.

— Так, це дослівний переклад.

Гід ледь-ледь усміхнувся.

— Давно я не чув цього терміна. Якщо не помиляюсь, так наїм пали церковне підземелля.

— Підземелля? — перепитав Ленґдон. — Тобто крипту?

— Так, але специфічну крипту. Здається, «діра демона» — це д. тня назва великої порожнини для поховання… викопаної під іншою могилою в каплиці.

— Ви маєте на увазі осуарій? Прибудований склеп? — запитав Ленґдон, відразу зрозумівши, про що говорить гід.

— Так! — зрадів гід. — Саме цей термін я намагався згадати!

Ленґдон замислився. Прибудовані склепи були дешевим способом розв’язання однієї делікатної проблеми. Коли церкви ховали і ноїх найдостойніших парафіян усередині храму і споруджували їм розкішні надгробки, інші члени родини часто вимагали, щоб їх і еж поховали поряд… і таким чином здобували собі омріяне місце для вічного спочинку всередині церкви. Однак іноді Церква не мала достатньо місця або коштів, щоб зробити могили для всієї І >одини, і тоді поряд із могилою достойника викопували так званий і >с уарій — яму в підлозі, де ховали менш достойних членів родини. (>твір у підлозі прикривали чимось схожим на сучасну кришку люка. Хоч такі підземні склепи були зручним способом втрішення проблеми, вони швидко вийшли з моди через те, що часто з них у приміщення храму виходив сморід. Діра демона, подумав Ленґдон. Раніше він ніколи не чув цієї назви, але мусив визнати, що нона дивовижно влучна.

Серце в Ленґдона сильно забилося. Земний гріб Санті, демона іЧра. Залишалося запитати тільки одне.

— Скажіть, якісь із каплиць роботи Рафаеля мають цю діру демона?

Гід почухав потилицю.

— Насправді… я знаю тільки одну таку. -

Тільки одну7. Про кращу відповідь Ленґдон і не мріяв.

— Де вона?! — майже закричала Вітторія.

Гід подивився на них із дивним виразом.

— Це каплиця Кіджі. Там поховані Августин Кіджі і його брат, заможні покровителі мистецтва й науки.

— Науки? — перепитав Ленґдон, перезирнувшись із Вітторією.

— Де вона? — знову спитала Вітторія.

Гід не звернув уваги на запитання, радий, що знову може прислужитися.

— Не знаю, чи можна вважати цю могилу земною, але, безумовно, вона… якби це сказати… інакша.

— Інакша? — перепитав Ленґдон, — Що ви маєте на увазі?

— Не пасує до всього іншого оздоблення. Рафаель був там тільки архітектором. Інтер’єром займався якийсь інший скульптор. Не пам’ятаю, хто саме.

Ленґдон слухав, намагаючись не пропустити жодного слова. Інший скульптор? Може, це той анонімний митець-ілюмінат?

— Хто б не був цим скульптором, він однозначно мав поганий смак, — заявив гід. — Dio тіо! Atrocita! Хто хотів би, щоб його поховали під пірамідами?

Ленґдон насилу вірив власним вухам.

— Під пірамідами? Каплиця — і піраміди?

— Жахливо, правда? — сказав гід.

Вітторія схопила його за руку.

— Сеньйоре, скажіть, де ця каплиця Кіджі?

— Приблизно за милю звідси. У церкві Санта-Марія дель Пополо.

Вітторія полегшено видихнула.

— Дякую. Ходімо…

— Зачекайте хвильку, — гукнув наздогін їй гід. — Мені щойно прийшла ідея. Який же я дурень!

Вітторія зупинилась. г / і

— Тільки не кажіть, що ви помилились.

Він похитав головою.

— Ні, я не помилився. Я згадав іще щось. Каплицю Кіджі ко-пись називали інакше. Спочатку це була Капела делла Терра.

— Каплиця Землі? — переклав Ленґдон.

— Майже, — сказала Вітторія і рішуче попрямувала до виходу. — Земна каплиця.

Вибігши на п’яца делла Ротунда, Вітторія швидко витягнула мобільник.

— Командире Оліветті, це неправильне місце!

Оліветті розгубився.

— Неправильне? Це як?

— Перший олтар науки ^-у каплиці Кіджі!

— Де? — Голос Оліветті тепер звучав сердито. — Але містер Ленґдон сказав…

— Санта-Марія дель Пополо: Одна миля звідси. Кажіть своїм людям негайно їхати туди! Залишилось чотйри хвилини!

— Але мої люди вже зайняли позиції тут\ Це не можливо…

— Робіть, що я кажу! — Вітторія різко закрила мобільник.

За нею з Пантеону вибіг Ленґдон.

Вона схопила його за руку й потягнула до вервечки таксівок, у яких не було видно водіїв. Голосно постукала по капоту першого авта в черзі. Водій, що куняв на передньому сидінні, умить прокинувся і сів рівно. Вітторія смикнула задні двері й штовхнула Ленґдона всередину. Тоді заскочила сама.

— Санта-Марія дель Пополо, — наказала вона водієві. — Presto!

Ошалілий і наляканий водій натиснув на газ. Авто різко зрушило з місця і помчало вулицею.

63

І юнтер Ґлік тепер сам сидів за комп’ютером, а Чиніта Макрі стояла, згорбившись у тісному мікроавтобусі, і спантеличено дивилася з-за плеча колеги на екран.

— Казав я тобі, — говорив Ґлік, набираючи щось на клавіатурі, — «Брітіш тетлер» — не єдина газета, що друкує статті про цих хлопців.

Макрі нахилилась ближче до екрана. Ґлік казав правду. У базі даних Бі-бі-сі виявилось шість статей про братство з назвою ілюмінати, які ця шанована мережа подавала за останні десять років. Чорт забирай, подумала Макрі.

— А що за журналісти подавали ці матеріали? — поцікавилась вона. — Якісь халтурники?

— Бі-бі-сі не наймає халтурників.

— Але ж тебе найняли.

— Не розумію, чому ти так скептично до цього ставишся? — ображено спитав Ґлік. — Існування ілюмінатів підтверджено великою кількістю документів.

— Так само, як існування відьом, НЛО і Лохнесського чудовиська.

Ґлік пробіг очима по заголовках статей.

— Чула про такого собі Вінстона Черчилля?

— Наче щось знайоме.

— Недавно Бі-бі-сі показувала біографічний фільм про Черчилля. Який, між іншим, був ревним католиком. Чи відомо тобі, що 1920 року Черчилль опублікував заяву/у якій засуджував ілюмінатів і попереджав британців про всесвітню змову проти моралі?

— Звідки ця інформація? — недовірливо запитала Макрі. — З «Брітіш тетлер»?

Ґлік усміхнувся.

— «Лондон геральд». 8 лютого 1920 року.

— Бути не може.

— Ось, помилуйся.

Макрі придивилась уважніше. Так і є. «Лондон геральд», 8 лютого 1920 року. Не знала цього.

— Черчилль був параноїком.

— Він був не один, — сказав Ґлік, читаючи далі. — Здається, 1921 року Вудро Вільсон тричі виступав по радіо з попереджен-тім про посилення контролю ілюмінатів над банківською сис-і смою США. Хочеш послухати цитату з його виступу?

— Та ні, дякую.

Глік, однак, зачитав:

— Він сказав: «Існує сила, така організована, така невловима, і.іка бездоганна й така всюдисуща, що коли надумаєте її осуджу-м. гш, краще робіть це пошепки».

— Ніколи нічого такого не чула.

— Може, це тому, що 1921 року ти була ще дитиною.

— Дуже дотепно. — Макрі спокійно відреагувала на цю шпильку. Вона знала, що її вік починає даватися взнаки. їй було сорок гри, і в густих чорних кучерях уже проступила сивина. Фарбувати колосся було нижче її гідності. Мати, баптистка й уродженка Півдня, привчила її до терпимості й самоповаги. Якщо ти народилася чорною, казала мати, ніколи не приховуй своєї сутності. Щойно спробуєш це зробити — втратиш усе. Іди впевнено, смійся широко, і нехай усі здогадуються, у чому секрет твого гарного настрою.

— Знаєш такого Сесіла Родса? — запитав Ґлік.

Макрі підвела голову.

— Англійського фінансиста?

— Так. Того, що заснував стипендію Родса.

— Тільки не кажи, що він теж…

— Ілюмінат.

— Туфта.

— Це інформація Бі-бі-сі. 16 листопада 1984 року.

— Ми писали, що Сесіл Роде був ілюмінатом?

— Аякже. І якщо вірити нашій шановній корпорації, то стипендії Родса виплачують із коштів, зібраних іще кілька століть тому, щоб вербувати до лав ілюмінатів найталановитіших молодих людей з усього світу.

— Дурниці! Мій дядько був стипендіатом Родса!

— Білл Клінтон теж, — підморгнув їй Ґлік.

Макрі почала нервуватися. Її завжди дратували дешеві сенсаційні репортажі. Водночас вона знала, що Бі-бі-сі завжди ретельно перевіряє всю інформацію, яку випускає в ефір.

— А ось це ти мусиш пам’ятати, — сказав Ґлік. — Бі-бі-сі, 5 березня 1998 року. Голова парламентського комітету Кріс Мулліп зажадав, щоб усі члени британського парламенту, що належать до масонів, публічно в цьому зізналися.

Макрі пам’ятала. Ця вимога згодом поширилася ще й на полі цейських і суддів.

— І що стало причиною, нагадай?

Ґлік зачитав:

—.. є небезпека, що таємні масонські фракції утримують значний контроль над політичною та фінансовою системами.

— Так, справді.

— Зчинився страшний галас. Масони в парламенті обурювались. І мали на це всі підстави. Переважна більшість із них виявилися ні в чому не винними людьми, які вступили до братства лише задля налагодження ділових контактів і доброчинної діяльності. Вони поняття не мали про минулі зв’язки масонів.

— Зв’язки, до речі, недоведені.

— Немає значення. — Ґлік швидко проглядав статті. — Подивись на Це. У статтях ілюмінатів пов’язують ще з Галілеєм, французькими «Guerenets» та іспанськими «Alumbrados». Тут є навіть щось про Карла Маркса і російську революцію.

— Історію часто переписують.

— Добре, хочеш щось свіжіше? Поглянь на це. Про ілюмінатів згадано в одному з останніх випусків «Вол-стріт джорнал».

Це Макрі насторожило.

— «Вол-стріт джорнал»?

— Вгадай, яка комії’ютеірна гра сьогодні найпопулярніша в Америці?

— «Причепи хвіст Намелі Андерсон».

— Майже вігадала. Вона називається «Ілюмінати: новий світовий лад».

Макрі подивилась через його плече на короткий анонс. «Компанія „Ігри Стіва Джексбна“ створила новий хіт:., квазіісторич-на пригодницька розповідь про те, як давнє сатанинське братство

і Баварії намагається захопити владу над світом. Гру можна чшйти на…» Макрі підвела голову. їй стало зле.

— Чому ці ілюмінати так ненавидять християнство?

— Не лише християнство, — відповів Ґлік. — Вони постають проти релігії загалом. — Ґлік гордо задер голову і вдоволено усміхнувся. — Однак із того, що я щойно почув, випливає, щодо Ватикану вони затаїли особливу любов.

— Та облиш. Невже ти й справді віриш, що той тип є тим, за кого себе видає?

— Посланцем ілюмінатів? Що збирається вбити чотирьох кардиналів? — Ґлік усміхнувся. — Я дуже на це сподіваюсь.

64

Таксі з Ленґдоном і Вітторією промчало одну милю широкою віа делла Скрофа практично за хвилину. Вони загальмували на південному боці п’яца дель Пополо перед самою восьмою годиною. Ленґдон не мав лір, тож переплатив водієві доларами. Вискочивши з авта, вони з Вітторією побачили, що на майдані порожньо й тихо, чути було тільки сміх кількох місцевих мещканців, що сиділи за літніми столиками популярного в Римі кафе «Роза-ті» — улюбленого місця італійських інтелектуалів. Вітерець доносив аромат кави й тістечок.

Ленґдон усе ще не міг отямитись від своєї помилки в Пантеоні.

І Іроте, тільки-но глянувши на майдан, він відразу відчув, що цього разу вони втрапили правильно. П’яца здавалась пронизаною духом ілюмінатів. Мало того, що вона мала форму правильного еліпса, — у самому її центрі височів єгипетський обеліск — чотиригранний кам’яний стовп із виразно пірамідальною верхівкою. Привезені і Єгипту як військові трофеї, такі обеліски розкидані по всьому Риму. Символоги називають їх «величними пірамідами» — ці шпилі с вященної пірамідальної форми, що простягаються в небо.

Коли Ленґдон розглядав символічний моноліт, його погляд натрапив на щось більш значуще.

— Ми у правильному місці, — тихо сказав він, раптом насторожившись. — Подивіться он туди. — Він показав на Porta del Popolo — імпозантну кам’яну арку в дальньому кінці п’яца. Ця склепінчаста споруда височить над майданом багато століть. У центральній точці арки вирізьблене зображення. — Пригадуєте?

Вітторія подивилась на величезний символ.

— Зірка над трикутною купою каміння?

Ленґдон похитав головою.

— Джерело просвітлення над пірамідою.

Вітторія широко відкрила очі.

— Як… Велика державна печатка Сполучених Штатів.

— Саме так. Масонський символ на однодоларовій купюрі.

Вітторія глибоко вдихнула й оглянула майдан.

— І де ж вона, ця клята церква?

Церква Санта-Марія дель Пополо стояла біля підніжжя пагорба в північно-східній частині майдану й чимось нагадувала корабель, що прибився не до тоґо берега. Через риштовання, що заступало фасад, цей кам’яний храм одинадцятого століття здавався ще незграбнішим.

Коли вони бігли до церкви, думки в Ленґдона плуталися. Він здивовано розглядав храм і не міг повірити, що там от-от має відбутися вбивство. Краще б Оліветті поквапився! Носити пістолет у кишені було дивно й незвично.

Сходи, що вели до церкви, мали форму ventaglio — заокругленого віяла, що неначе запрошувало парафіян досередини. Однак зараз цей архітектурний задум виглядав недоречно, бо сходи були заблоковані риштованням і будівельним обладнанням. Спереду стояв знак: «БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ. НЕ ЗАХОДИТИ».

Ленґдон збагнув: церква, зачинена на ремонт, — ідеальне місце для вбивства. Не те що Пантеон. Тут убивця не мусив удаватись до жодних карколомних трюків. Єдине, що було треба, — це якось проникнути досередини.

Вітторія, не вагаючись, прослизнула між двома дерев’яними козлами і побігла сходами догори.

— Вітторіє, — гукнув Ленґдон. — А якщо він усе ще там…

Вітторія наче й не чула. Вона підійшла до єдиних дерев’яних днерей церкви. Ленґдон поспішив за нею. Не встиг він вимовити її слова, як вона схопилась за ручку і потягла двері до себе. Ленґдон затамував подйх. Двері не зрушили з місця.

— Мусить бути ще один вхід, — сказала Вітторія.

— Мабуть, — погодився Ленґдон, полегшено зітхнувши, — але і >ліветті буде тут з хвилини на хвилину. Заходити самим надто небезпечно. Ми стежитимемо за церквою звідси, доки….

Вітторія зміряла його гнівним поглядом.

— Якщо тут є інший вхід, то є й інший вихід. Якщо вбивця шикне, наші справи — ventaglio.

Ленґдон достатньо знав італійську, щоб зрозуміти, що вона має рацію.

У вузькому проході між стінами праворуч від церкви було і ємно й смерділо сечею — типовий запах для міста, у якому кількість барів переважає кількість громадських вбиралень у співвідношенні двадцять до одного.

Ленґдон'і Вітторія рішуче пірнули в смердючу напівтемряву. Десь за п’ятнадцять ярдів Вітторія потягнула Ленґдона за руку і па щось показала.

Він уже й сам побачив. Трохи далі він розгледів непримітні дерев’яні двері на важких петлях. Ленґдон зрозумів, що це porta sacra — вхід, призначений тільки для духовенства. У більшості храмів ці бічні входи вже давно вийшли з ужитку, оскільки через інтенсивну забудову міст опинилися у вузьких щілинах між будинками.

Вітторія підбігла до дверей і спантеличено витріщилась на

І >учку. Ленґдон підійшов до неї й побачив на місці ручки велике іалізне кільце.

Він узявся за це кільце й обережно підняв його. Тоді потягнув до себе. Усередині щось клацнуло. Вітторія нервово тупцювала па місці. Ленґдон почав повільно повертати кільце за годинниковою стрілкою. Воно легко повернулось на триста шістдесят градусів, але замок не відімкнувся. Ленґдон насупився. Спробу вав повернути в інший бік. Те саме.

Вітторія подивилася в кінець вузького проходу.

— Думаєте, є ще один вхід?

У цьому Ленґдон не був певен. У добу Відродження церкви будували з таким розрахунком, щоб у разі нападу на місто вони могли слугувати фортецями. І тому дверей робили якомога менше.

— Якщо й є ще один вхід, — сказав він, — то він захований десь ззаду і задуманий радше як потайний вихід, аніж вхід.

Вітторія вже бігла туди.

Ленґдон поспішив за нею. З обох боків провулок затискали височенні мури. Десь неподалік годинник почав відбивати восьму годину…

Ленґдон не відразу почув, що Вітторія його гукає. Зупинившисі. біля вітража з ґратами, він намагався зазирнути'всередину храму.

— Роберте! — пошепки покликала Вітторія.

Ленґдон подивився в її бік. Вона вже стояла в кінці проходу і показувала на задню стіну церкви. Ленґдон неохоче пішов до неї. Біля підніжжя стіни виднівся невеличкий кам’яний бастіон, а під ним — вузький грот, що вів просто у фундамент церкви.

— Вхід? — запитала Вітторія.

Ленґдон кивнув. Точніше, вихід, але зараз це не важливо.

Вітторія стала навколішки і зазирнула в тунель.

— Ходімо. Подивимось, чи там відчинені двері.

Ленґдон розтулив було рота, щоб заперечити, але Вітторія вже тягла його за руку в грот.

— Зачекайте, — сказав він.

Вітторія нетерпляче озирнулась.

Ленґдон зітхнув:

— Я перший.

— Знову галантність? — здивувалась Вітторія.

— Спершу вік, тоді краса.

— Це що — комплімент?

Ленґдон усміхнувся і рушив повз неї в темряву.

— Обережно, тут сходи.

Він поволі просувався в темряві, тримаючись однією рукою за і гіну. Камінь був шерехатий і дряпав пальці. Ленґдон пригадав д. ииіій міф про Дедала, у якому юнак зайшов у лабіринт Міно-і.жра, тримаючись однією рукою за стіну. Він знав, що неодмінно дійде до кінця, якщо триматиметься стіни. Ленґдон просував-

I м вперед, не зовсім певний, що хоче дійти до кінця.

Тунель трохи звузився, і Ленґдон стишив ходу, відчувши, що Віт-юрія йде ззаду дуже близько. Тунель повертав ліворуч, і вони опи-иилися в напівкруглому алькові. Дивно, але сюди звідкись потрапляло світло. Ленґдон побачив контур важких дерев’яних дверей.

— О-о, — сказав він.

— Замкнені?

— Були.

— Були? — Вітторія стала поруч із ним.

Ленґдон показав на двері. У тьмяному світлі, що пробивалося ц-ередини, було видно, що'вони напіввідхилені… а петлі вирвані і гнізд металевим шпичаком, що й досі стирчав у дереві.

Якусь мить вони постояли мовчки. Тоді Ленґдон відчув у темряві, як рука Вітторії обмацує його груди, ковзає під піджак…

— Спокійно, професоре, — сказала вона. — Я лише беру пістолет.

A u цей час у музеях Ватикану в усіх напрямках розбрелися швейцарські гвардійці. У будівлях було темно, і гвардійці мали на собі прилади нічного бачення, такі як у морських піхотинців СЦІА. ' Іерез ці великі окуляри весь світ набував дивного зеленкуватого підтінку. Кожен гвардієць мав навушники, під’єднані до антенопо-діїнюго детектора, якими вони ритмічно махали перед собою — за допомогою таких самих приладів гвардійці двічі на тиждень шу-и.іли у Ватикані електронні жучки. Усі рухались методично — за-і мядали за статуї, у ніші, у шафи, під меблі. Якби вони натрапили \оч на мінімальне магнітне поле, у навушниках почувся б сигнал.

Однак цього вечора детектори не фіксували нічого.

У вечірньому присмерку церква Санта-Марія дель Пополо все-] редині скидалась на темну печеру. Вона нагадувала радше недо-! будовану станцію метро, аніж храм. Неф був суцільною смугою перешкод із вирваних з підлоги плит, цегли, куп землі, візків і навіть одного іржавого ковша. Склепіння підтримували. велетенські колони. У повітрі ліниво пливли порошинки, ледь помітні у тьмяному світлі, що проникало крізь вітражі. Ленґдон і Вітторія стояли під величезною фрескою Пінтуріккіо і розглядали розорене святилище.

Жодного руху. Мертва тиша.

Вітторія тримала пістолет перед собою обома руками. Ленґдон подивився на годинник. 20:04. Тільки божевільний стояв би зараз тут, думав він. Це надто небезпечно. Проте він розумів: якщо убивця досі всередині, то він може вийти через будь-які двері, тому засідка назовні з одним-єдиним пістолетом абсолютно без сенсу. Спіймати його можна хіба що в церкві… звичайно, за умови, що він іще тут. Ленґдон відчував страшенну провину за свою помилку, через яку вони втратили стільки часу в Пантеоні. І тепер він не мав морального права наполягати на заходах безпеки, адже це саме через нього вони опинилися в цьому глухому куті.

Вітторія тривожно оглядала церкву.

— Ну і де ця каплиця Кіджі? — спитала пошепки.

У химерному присмерку Ленґдон уважно оглядав стіни храму. Усупереч загальному уявленню, у церквах епохи Відродження неодмінно є по кілька каплиць, а у великих соборах, як, приміром, Нотр-Дам, їх десятки. Найчастіше каплиці — це не окремі приміщення, а напівкруглі ніші з гробами по периметру церкви.

Кепські справи, подумав Ленґдон, побачивши, що в кожній бічній стіні є по чотири ніші. Загалом у храмі налічувалось вісім каплиць. Не те, щоб це було дуже багато, але кожну нішу чере:і ремонт затуляв напівпрозорий поліуретан, який мав захистити гроби в альковах від будівельного пилу.

— Це може бути будь-яка з цих ніш, — сказав Ленґдон. — Щоб минатися, яка з них Кіджі, треба зазирнути в кожну. Може, вар-

іо все-таки зачекати на Оліветті?

— Де тут друга ліва апсида? — поцікавилась Вітторія.

Ленґдон уважно подивився на неї, здивований таким знанням

,і і іхітектурних термінів.

— Друга ліва апсида?

Вітторія вказала на стіну в нього за спиною. У стіну була вмон-ювана декоративна плита, на якій красувався той самий символ, що вони бачили на майдані — зірка над пірамідою. Біля неї висі-/м заяложена табличка:

ГЕРБ ОЛЕКСАНДРА КІДЖІ,

ЧИЯ МОГИЛА РОЗТАШОВАНА У ДРУГІЙ ЛІВІЙ АПСИДІ ЦЬОГО ХРАМУ

Мі-пґдон кивнув. Герб Кіджі — піраміда й зірка? Цікаво, невже иіможний покровитель мистецтв Кіджі теж був ілюмінатом, рантом подумав Ленґдон. Він схвально подивився на Вітторію.

— Молодець, агенте Скаллі.

— Хто?

— Не важливо. Не звертайте уваги. Я…

Раптом неподалік об підлогу брязнуло щось металеве — пуквально за кілька кроків від них. Луна пішла по всій церкві. Лаіґдон потягнув Вітторію за колону; та швидко підвела пістолет і націлила у бік джерела звуку. Тиша. Вони прислухались, (нову почувся звук — цього разу щось зашурхотіло. Ленґдон і.п амував подих. Як я міг допустити, щоб ми сюди зайшли? !иук наблизився — тепер це було якесь нерівномірне шаркання, неначе поблизу хтось кульгав. Раптом під колоною вони щось побачили.

— Figlio di puttana! — тихо вилаялась, відскочивши, Вітторія. Мспґдон теж відсахнувся.

Біля колони з’явився величезний щур. Він тягнув недоїдену ь,\папку, загорнуту в папір. Побачивши їх, створіння зупинилось, уважно подивилось на дуло пістолета і, очевидно, не зацікавив шись ним, потягнуло свій трофей кудись у глиб церкви.

— Сучий син, — видихнув Ленґдон. Серце в нього калатало.

Вітторія, швидко оговтавшись, опустила пістолет. Ленґдон зазирнув за колону й побачив на підлозі вщент розбиту пласти — кову валізку, у якій робітники зазвичай носять обіди. Раніше j вона, мабуть, лежала десь нагорі, а винахідливий гризун зіштовхнув її на підлогу.

Ленґдон роззирнувся, У церкві було тихо. Більше жодних звуків.

— Якщо цей тип і досі тут, то він — сто відсотків — це чув. Ви точно не хочете зачекати на Оліветті?

— Друга ліва апсида, — повторила Вітторія. — Де це?

Ленґдон неохоче повернувся і спробував зорієнтуватися. Термінологія церковної архітектури цілком алогічна — так само як сценічні ремарки. Він повернувся обличчям до головного вівтаря Центр сцени. Тоді показав великим пальцем назад, через плече.

Вони обоє повернулись і подивились у напрямку його пальця.

Схоже, каплиця Кіджі була в третій із чотирьох ніш праворуч від них. Добре було те, що вони стояли на потрібному боці церкви. Погано, що не з того краю. їм треба було перетнути увесь храм уздовж, повз три інші каплиці, кожну з яких так само, як і каплицю Кіджі, затуляв напівпрозорий пластик.

— Зачекайте, — сказав Ленґдон. — Я піду першим.

— У жодному разі.

— Це ж я схибив у Пантеоні.

Вона повернулась.

— Але в мене пістолет.

У її очах Ленґдон прочитав те, що вона насправді думала. ..Цс мого батька вбили. Це я допомогла створити зброю масового знищення. Цей хлопець — мій…

Ленґдон відчув, що переконувати її марно, і здався. Він обе режно ступав поруч із нею уздовж східного боку базиліки. Коли вони проходили повз першу нішу, Ленґдон весь напружився.

У нього було таке відчуття, наче він грає у якусь сюрреалістичну гру. Наша — завіса номер три, подумав він.

У церкві було тихо. Товсті кам’яні стіни не пропускали жодних жуків із зовнішнього світу. Ленґдон і Вітторія проминали одну каплицю за іншою і бачили за напівпрозорим пластиком невиразні бліді постаті, що скидались на привиди. Це лише статуї із мармуру, казав собі Ленґдон, сподіваючись, що не помиляється. Ііула 20:06. Невідомо, чи убивця був пунктуальним і вислизнув жідси, ще допоки Ленґдон і Вітторія увійшли. Чи він і досі тут? Моїіґдон не був певний, чого б він хотів більше.

Вони проминули другу апсиду, що в сутінках здавалася зломи, пою. Ніч тепер насувалася швидко, через заяложені вітражі і нітла проникало дедалі менше. Вони пішли швидше, і поліуре-і ппова завіса поряд раптом зашелестіла, ніби від протягу. Цікаво, чи це хтось відчинив якісь двері? подумав Ленґдон.

Попереду завиднілася третя ніша. Вітторія сповільнила крок. Піднесла пістолет і показала очима на стелу, що стояла поряд і аисидою. На граніті було вирізьблено два слова:

КАПЕЛА КІДЖІ

Нонґдон кивнув. Без жодного звуку вони підійшли до краю заві-і и і стали за широкою колоною. Вітторія націлила пістолет на пластик і жестом показала Ленґдонові відсунути завісу.

Саме час помолитися, подумав він. Неохоче випроставши руку і:іа її плеча, обережно потягнув завісу вбік. Та відсунулась на дюйм і раптом голосно скрипнула. Вони завмерли. Тиша. Почекали кілька секунд. Тоді Вітторія нахилилася й зазирнула у вузьку щілину. Ленґдон і собі заглянув через її плече.

Обоє затамували подих.

— Нікого, — нарешті сказала Вітторія й опустила пістолет. — Ми запізнилися.

Ленґдон ніби й не чув її. Охоплений благоговінням, він перенісся в інший світ. Ще ніколи в житті не бачив він такої каплиці. Від неї, викладеної брунатним мармуром, перехоплювало подих. Ленґдон стояв вражений і буквально пожирав очима і аплицю Кіджі. Вона була настільки земна, наскільки можна було уявити — так начебто ЇЇ спроектували самі ілюмінати на чолі з Галілеєм.

Купол угорі був усіяний блискучими зірками, поміж якими красувалося сім відомих на той час астрологам планет. Нижче було зображено дванадцять знаків зодіаку — мирські символи, що походять з астрономії. Крім того, зодіак безпосередньо пов’язаний із чотирма стихіями — Землею, Повітрям, Вогнем і Водою… квадрантами, що символізують силу, розум, пристрасть і почуття. Земля означає силу, пригадав Ленґдон.

Ще нижче на стіні були знаки чотирьох земних пір року — primavera, estate, autunno, inverno. Проте найнеймовірнішими з усього здавалися дві величезні споруди, що відразу впадали в очі. Ленґдон споглядав їх із німим зачудуванням. Не може бути, думав він. Цього просто не може бути! Але це було. Із кожного боку каплиці, абсолютно симетрично, стояло дві мармурові піраміди, кожна заввишки десять футів.

— Не бачу кардинала, — прошепотіла Вітторія. — Убивці теж. — Вона відсунула завісу і зайшла до каплиці.

Ленґдон не міг відвести погляду від пірамід. Що роблять піраміди в християнській каплиці? Але й це ще було не все. На передній грані кожної піраміди, точно в центрі, виблискував золотий медальйон… Ленґдон не пригадував, щоб іще колись бачив у житті такі медальйони… правильні еліпси. Відполіровані диски мерехтіли у слабких променях вечірнього сонця, що пробивалося крізь баню. Еліпси Галілея? Піраміди? Баня з 'зірками? Ленґдон не уявляв, щоб одне невеличке приміщення могло вмістити відразу стільки символів ілюмінатів.

— Роберте, — схвильовано мовила Вітторія. — Дивіться!

Ленґдон повернувся в реальний світ. Він глянув на підлогу,

куди показувала Вітторія.

— Прокляття! — скрикнув і мимоволі відсахнувся.

З підлоги на них глузливо дивився скелет — мистецьки виконаний мозаїчний малюнок «смерті в польоті». Скелет тримап у руках табличку із зображенням такої ж піраміди й зірок, які вони іцойно бачили. Однак Ленґдона налякав не сам скелет і:і мозаїки, а те, що він був викладений на круглому камені — сирег-\nento, який хтось зсунув убік, як кришку каналізаційного люка.

11 ід каменем зяяв темний отвір у підлозі.

— Діра демона, — охнув Ленґдон. Він так захопився банею, що і іавіть не зауважив її. Невпевнено підійшов до ями. У ніздрі йому іідарив страшний сморід.

Вітторія прикрила рот рукою.

— Chepuzza!

— Міазми, — сказав Ленґдон. — Випари від гниття кісток. — Дихаючи крізь рукав, він схилився над дірою і подивився всередину. Чорнота. — Нічого не видно.

— Думаєте, там хтось є?

— Хтозна.

Вітторія показала на трухляву дерев’яну драбину, що вела вниз. Ленґдон похитав головою:

— Це як пекло.

— Може, там серед інструментів є ліхтар? — Здавалося, — вона шукає приводу, щоб втекти від нестерпного смороду. — Піду подивлюся.

— Будьте обережні! — крикнув їй наздогін Ленґдон. — Невідомо, чи вбивця точно…

Але Вітторія вже побігла.

Оце так вольова жінка, подумав Ленґдон.

Він знову повернувся до ями, і від випарів йому запаморочило-і я в голові. Затамувавши подих, він опустив голову в отвір і спро-оував розгледіти ще щось у темряві. Мало-помалу очі призвичаї-/іись, і Ленґдон почав розрізняти якісь невиразні тіні. Внизу н и явилась невеличка камера. Діра демона. Цікаво, скільки поколінь Кіджі без церемоній скидали в цю шахту? Ленґдон заплющив очі і чекав, доки зіниці розширяться так, щоб він міг краще бачити и темряві. Коли він нарешті їх розплющив, то помітив унизу якусь од іду розпливчату постать. Ленґдонові стало моторошно, але він і тримався й не відсахнувся. Чи я справді це бачу? Це людина? По-і тать розтанула. Ленґдон знову заплющив очі, цього разу на довше, щоб вони змогли зафіксувати навіть найслабше світло.

Йому стало млосно, думки плутались. Ще кілька секунд. Він не знав, що на нього так подіяло — випари чи незвична поза — але його явно починало нудити. Коли він нарешті розплющив очі-, то побачив щось абсолютно незбагненне.

Крипта наповнилась дивним голубуватим світінням. Щось тихо шипіло, на стінах камери танцювали вогні. Раптом над ним нависла довга тінь. Наляканий, Ленґдон випростався.

— Обережно! — крикнув хтось у нього за спиною.

Ленґдон відчув пекучий біль ззаду шиї. Він різко обернувся й побачив, що Вітторія забирає від нього паяльну лампу, з якої з шипінням виривається блакитне полум’я.

Ленґдон схопився за шию.

— Якого це дідьКа ви виробляєте?

— Я хотіла вам посвітити. Ви відсахнулись просто на мене. — Ленґдон сердито подивився на портативний прилад у її руці. — Це найкраще, що вдалося знайти, — виправдовувалась вона. — Ліхтарів немає.

Ленґдон потер шию.

— Я не чув, як ви підійшли.

Вітторія простягнула йому лампу і знову скривилась від смороду, що йшов із крипти.

— Як ви думаєте, ці випари можуть спалахнути?

— Сподіваймося, що ні.

Ленґдон узяв лампу і повільно рушив до діри. Обережно опустив її всередину й освітив бічну стіну. Крипта була кругла, близько двадцяти футів у діаметрі. Десь на глибині тридцяти футів світло натрапило на дно підземелля. Воно було темне й нерівне. Земляне. Тоді Ленґдон побачив тіло.

Йому Мало не стало зле.

— Він тут, — він ледь знаходив сили, щоб не відвернутися. На земляному дні було видно тільки блідий силует людини. — Здається, його роздягнули догола. — Ленґдон спрямував світло на труп.

— Це один із кардиналів?

Ленґдон не міг цього знати, але не уявляв, хто б це іще міг бути. Він придивився до світлої плями внизу. Не рухається. Жодних <>:шак життя. Однак… Ленґдон завагався. Тіло перебувало в якійсь дуже дивній позі. Здавалося, воно.

Ленґдон гукнув.

— Гей там?

— Думаєте, він іще живий?

Відповіді не було.

— Він не рухається, — сказав Ленґдон. — Але в мене таке враження… Та ні, це неможливо.

— Яке враження? — Вітторія тепер теж зазирала в отвір.

Ленґдон примружився.

— У мене таке враження, наче він стоїть.

Вітторія затамувала подих і теж опустила голову в отвір, щоб краще бачити. За мить вона випросталась.

— Маєте рацію. Він і справді стоїть! Може, він іще живий і погребує допомоги! Агов?! — гукнула вона. — Мі pud sentire?

У відповідь — тиша. Від запліснявілих стін навіть не йшла луна.

Вітторія рішуче рушила до хисткої драбини. '

— Я лізу вниз.

Ленґдон схопив її за руку.

— Ні. Це небезпечно. Я сам полізу.

Цього разу Вітторія не наполягала.

66

11 иніта Макрі лютувала. Тепер вона сиділа спереду в мікроавто-оусі Бі-бі-сі, який зупинився на одному з перехресть на віа Тома-чсллі. Ґюнтер Ґлік вивчав карту Рима. Було зрозуміло, що він іаблукав. Як Макрі й побоювалась, таємничий незнайомець подзвонив знову і надав нову інформацію.

— П’яца дель Пополо, — не здавався Ґлік. — Ось що нам потрібно. Там є якась церква. А в ній — доказ.

— Доказ. — Чиніта перестала протирати окуляри і повернувсь до нього. — Доказ, що вбили кардинала?

— Так він сказав.

— А ти віриш усьому, що тобі кажуть? — Чиніта вкотре пошко дувала, що не вона тут керує. Відеооператори повністю залежать, від навіжених репортерів, з якими працюють. Якщо Ґюнтер Ґлік ? хотів перевірити якусь інформацію, хоч і дуже недоладну, Макрі і була змушена йти за ним, як песик на мотузці. :

Вона дивилась, як Ґлік сидів на місці водія, рішуче виставивши вперед підборіддя. Його батьки напевно були якимись невдахами, ' не позбавленими, однак, почуття гумору, думала вона. Це ж тре- и ба — дати синові таке ім’я. Ґюнтер Ґлік. Не дивно, що хлопець постійно намагається щось комусь довести. Але, попри смішно: ім’я і нестримне прагнення прославитись, Ґлік був по-своєму милий… м’який і безпосередній… як Г’ю Ґран, коли обкуриться.

— Може, краще повернутися до Святого Петра? — терплячі' і. запитала Макрі. — Цю таємничу церкву ми можемо знайти й піз | ніше. Конклав розпочався годину тому. Що, як кардинали дійдуть згоди, коли нас там не буде?

Ґлік ніби не чув її.

— Думаю, зараз треба повернути праворуч, ось тут. — Він повернув карту іншим боком і знову втупився в неї. — Правильно, якщо зараз повернути праворуч… а тоді відразу ліворуч. — Він рушив, збираючись заїхати на вузьку вуличку попереду.

— Обережно! — закричала Макрі. Вона була відеооператором і швидко підмічала все, що відбувається навколо. На щастя, Ґлік теж не був роззяв'ою. Він різко натиснув на гальма, і мікроавтобус зупинився перед перехрестям в останню мить перед тим, як на нього невідомо звідки вилетілд одна за одною чотири «альфа-ромео». Автомобілі промчали на шаленій швидкості, але вже за квартал сповільнилися і різко звернули ліворуч — саме туди, куди збирався їхати Ґлік.

— Маніяки! — спересердя крикнула Макрі.

Ґлік був приголомшений.

— Ти бачила?

— Аякже! Вони нас мало не вбили!

— Та ні, я про автомобілі, — схвильовано сказав Ґлік. — Вони пули всі однакові.

— Це означає лише те, що в цих маніяків убога фантазія.

— В усіх автомобілях було повно людей.

— То й що?

— Чотири однакові авта, у кожному — по четверо пасажирів?

— Ти ніколи не чув про спільне користування автомобілем?

— В Італії? — На перехресті Ґлік подивився в обидва боки. — Та вони тут навіть не чули про неетилований бензин. — Він натиснув на газ і помчав услід за чотирма «альфа-ромео».

Макрі відкинуло назад.

— Що це ти виробляєш, чорт тебе забирай?!

На швидкості Ґлік проскочив квартал і звернув ліворуч.

— Щось мені підказує, що не тільки ми з тобою зараз поспішаємо до цієї церкви.

67

(’-пуск був повільний.

Щабель за щаблем Ленґдон сходив скрипучою драбиною… глибше й глибше в підземелля каплиці Кіджі. У діру демона, думав пій. Обернувшись обличчям до стіни, він розмірковував, скільки ще тісних темних камер йому судилося пережити за один день. Драбина при кожному кроці загрозливо скрипіла, від різкого смороду й вологи можна було задихнутись. Куди ж, чорт забирай, подівся Оліветті, думав Ленґдон.

Угорі він усе ще бачив силует Вітторії, що світила йому паяльною лампою. Чим нижче він спускався, тим слабшим ставало (ілакитне світло. Єдине, що посилювалось, то це сморід.

На дванадцятій сходинці ледь не сталося лихо. Нога Ленґдона натрапила на слизьке від плісняви місце, і він мало не впав. Іі останню мить якось устиг схопитися обома руками за драбину і тільки чудом не зірвався й не полетів на дно. Проклинаючи все на світі, Ленґдон налапав ногою наступний щабель і поліз далі.

Ще через три щаблі він знову мало не впав, але вже не через згниле дерево. Його пройняв жах. Просто перед собою він побачив заглиблення в стіні, у якому лежало кілька черепів. Трохи оговтавшись, він побачив, що на цьому рівні в камері вирубані погребальні ніші і у всіх них покояться скелети. У слабкому блакитному сяйві порожні очні ями й напівзгнилі грудні клітки виглядали страхітливо.

Скелети у світлі полум’я, скривився Ленґдон, згадавши, що тільки місяць тому йому довелося пережити щось схоже. Вечір кісток і вогню. Це була доброчинна вечеря при свічках у Нью-Йоркському музеї археології — лосось із ромом у тіні скелета бронтозавра. Запросила його Ребекка Штросс — у минулому модель, а тепер експерт з питань мистецтва журналу «Таймз» — такий собі вихор з чорного оксамиту, цигарок і великих силіконових грудей. Відтоді вона телефонувала йому двічі. Ленґдон не віддзвонив їй у відповідь. Зовсім не по-джентльменськи, дорікнув він собі і застановився, як довго витримала б Ребекка Штросс у такій смердючій ямі.

Ленґдон відчув велике полегшення, коли замість чергового щабля його нога налапала м’яке вологе дно. Запевнивши себе, що стіни не зімкнуться в нього над головою, він повернувся обличчям до крипти. Вона була кругла і мала в діаметрі близько двадцяти футів. Знову прикривши ніс і рот рукавом, Ленґдон подивився на тіло. У напівтемряві воно розпливалося. Він бачив лише білий силует людини, повернутої в інший бік. Нерухомий. Мовчазний.

Обережно йдучи до цього силуету крізь темряву крипти, Ленґдон намагався збагнути, що ж він таке насправді бачить. Людина була повернута до нього спиною, і її обличчя не було видно, але вона таки явно стояла.

— Гей? — покликав Ленґдон крізь рукав. Нічого. Наблизившись, він зауважив, що людина дуже низька. Неприродно низька…

— Що сталося? — гукнула згори Вітторія.

Ленґдон не відповів. Він уже підійшов достатньо близько, щоб бачити все. Тремтячи від страху й огиди, він зрозумів. Здавалося, стіни камери стискаються довкола нього. Над земляною підлогою, неначе демон, стирчало старече тіло… точніше, його половина. Чоловік, повністю голий, був до пояса закопаний у землю. Руки в нього були зв’язані за спиною червоним кардинальським паском. Тіло трималося більш-менш вертикально, а згорблена спина нагадувала потворну боксерську грушу. Голова була відкинута назад, а очі звернені до неба, неначе чоловік благав про допомогу самого Бога.

— Він мертвий? — голосно запитала Вітторія.

Ленґдон зробив іще кілька кроків до тіла. Сподіваюсь, що так, заради нього ж самого. Наблизившись майже впритул, він заглянув чоловікові в обличчя. Його очі були налиті кров’ю і вилізли:і орбіт. Ленґдон нахилився, щоб пересвідчитись, що той не дихає, кле відразу ж відсахнувся.

— О Боже!

— Що?!

Ленґдон насилу міг говорити.

— Він мертвий, мертвий. Просто я побачив, від чого він помер. — Видовище було страхітливе. Рот у покійного був широко відкритий і набитий землею. — Хтось напхав йому в горло землі. Він задихнувся.

— Землі? — перепитала Вітторія.

Аж тепер Ленґдон збагнув. Земля. Він зовсім забув. Чотири тавра. Земля, Повітря, Вогонь, Вода. Убивця погрожував випалити кожній жертві на грудях символ одного з давніх елементів науки. Першим елементом була Земля. Земний гріб Санті, демона іЧра. Умліваючи від випарів, Ленґдон обійшов тіло. Символог у ньому рішуче відкидав можливість створення амбіграми з цього слова. Земля? Як? Але вже за мить він її побачив. У пам’яті раптом зринули всі давні легенди про ілюмінатів. На грудях у кардинала чорніло тавро. Шкіра обвуглилась, з рани ще сочилася кров. La linguapura…

Ленґдон прикипів очима до амбіграми, і стіни підземелля закружляли навколо нього.

Янголи і демони


— Земля, — прошепотів він. Тоді нахилив голову і прочитав слово з іншого боку. — Земля.

Охоплений жахом, він остаточно зрозумів, що це означає. Залишилося ще три.

68

У Сікстинській капелі горіли свічки. Попри їхнє м’яке світло, що навіювало спокій і затишок, кардинал Мортаті був дуже знервований. Офіційно конклав розпочався, але останні події не віщували нічого доброго.

Півгодини тому, точно у призначений час, камерарій Карло Вентреска увійшов до каплиці. Він став біля головного вівтаря і промовив вступну молитву, А тоді опустив руки і звернувся до них таким прямим і щирим тоном, якого Мортаті ще ніколи не чув із вівтаря Сікстинської капели.

— Усі ви добре знаєте, — сказав камерарій, — що цієї миті наших чотирьох preferiti на конклаві немає. Во ім’я Його покійної Святості, я прошу вас, щоб ви діяли, як вам належить діяти… з вірою в серці і з відчуттям обов’язку. Нехай у вас перед очима буде лише Бог. — Із цими словами він повернувся й зібрався йти.

— Але, — не витримав один кардинал, — де ж вони?

Камерарій відповів не одразу.

— Цього я, на жаль, не можу вам сказати.

— Коли вони повернуться?

— Цього я не можу сказати.

— З ними все гаразд?

— Цього я не можу сказати.

— Але вони повернуться?..

Камерарій довго мовчав.

— Не втрачайте віри, — сказав нарешті і вийшов із каплиці.

Двері Сікстинської капели, за традицією, замкнули ззовні двома важкими ланцюгами. Поряд стало на варті четверо швейцарських гвардійців. Мортаті знав: тепер до обрання нового Папи двері можуть відчини тільки в двох випадках — якщо комусь усередині стане дуже погано або ж якщо з’являться preferiti. Він молив Бога, щоб сталося останнє, хоч у глибині душі відчував, що це малоймовірно.

Діятимемо, як нам належить діяти, вирішив Мортаті, згадавши твердий голос камерарія. Тож він запропонував розпочати голосування. Нічого іншого йому й так не залишалося.

Ритуали, пов’язані з першим голосуванням, зайняли півгодини. Мортаті терпляче чекав біля головного вівтаря, доки кожний кардинал, починаючи від найстаршого, підійде й проголосує.

І от нарешті до вівтаря підійшов останній кардинал. Він став навколішки і повторив слово в слово те, що казали перед НИМ інші:

— Закликаю у свідки Ісуса Христа, Господа нашого. Нехай Він буде мені суддею і бачить, що голос я віддаю за того, кого перед Ііогом уважаю найдостойнішим.

Кардинал підвівся з колін і підніс свій бюлетень високо над головою, щоб усі могли його бачити. Тоді поклав на блюдо, що

11 рикривало велику чащу на вівтарі. Узяв блюдо і скинув бюлетень у чашу. Ця процедура мала на меті не допустити, щоб хтось потайки вкинув у чашу відразу декілька бюлетенів.

Опустивши бюлетень у чашу, він поставив блюдо на місці', поклонився хресту і відійшов.

Ритуал голосування закінчився.

Тепер до роботи мав приступити Мортаті.

Не знімаючи блюда, Мортаті потрусив чашу, щоб бюлетені перемішалися. Тоді зняв блюдо і витягнув з чаші перший-ліпший бюлетень. Розгорнув його. Аркуш мав точнісінько два дюйми завширшки. Мортаті прочитав уголос, так щоб усі чули.

— «Eligo in summum pontificem…» — урочисто вимовив він слова, надруковані на кожному бюлетені. Обираю Верховним non — тифіком… Тоді оголосив ім’я, написане знизу. Після цього взяк голку з ниткою, проколов бюлетень на слові Eligo і нанизав його на нитку. Відтак зробив запис у журналі.

Після цього Мортаті повторив усю процедуру знову. Витяг нув з чаші бюлетень, прочитав його вголос, нанизав на нитку і зробив запис у журналі. Майже відразу він відчув, що перше голосування буде безрезультатним. Згоди не було й близько. У перших семи бюлетенях виявилось сім різних імен. За традицією їх вписували друкованими літерами або ж зміненим почерком, щоб голосування залишалось таємним. Однак у цьому випадку цей прийом був явно недоречний, бо й так усім було зрозуміло, що кардинали голосують самі за себе. Мортаті знав, що причиною цього були не надмірні амбіції. Це був спосіб відтягнути час, щоб жоден кардинал не набрав достатньої кількості голосів у першому голосуванні… і щоб голосування відбулося ще раз.

Кардинали чекали на своїх preferiti.

Нанизавши на нитку останній бюлетень, Мортаті оголосив голосування «безрезультатним».

Тоді узяв нитку з бюлетенями за обидва кінці та зв’язав їх докупи. Виклав аркуші кільцем на срібну тацю. Тоді додав відповідних хімікатів і відніс тацю до невеличкого каміна в себе за спиною. Там він підпалив бюлетені. Папір почав горіти, а додані хімікати зафарбували дим начорно. Дим здійнявся трубою до отвору в даху і з'явився над каплицею, де всі могли його побачити. Кардинал Мортаті щойно подав перший сигнал у зовнішній світ.

Одне голосування відбулося. Папи не обрали.

69

Чидихаючись від випарів, Ленґдон дерся драбиною до світла. Нагорі він чув якісь голоси, але нічого не розумів. У голові паморо-чилось. Перед очима стояв образ кардинала з тавром на грудях.

Земля… Земля…

Із кожним новим щаблем в очах щораз більше темніло, і він ооявся, що от-от знепритомніє. Коли залишилося подолати всього два щаблі, він утратив рівновагу. Інстинктивно рвонув угору і спробував схопитися за край отвору, але до нього було надто далеко. Він відпустив драбину і вже падав назад у темряву, аж раптом під пахвами сильно заболіло. Ленґдон відчув, що висить у повітрі й несамовито розмахує ногами над чорною порожнечею.

Сильні рукй двох швейцарських гвардійців підхопили його попід пахви і потягнули нагору. Наступної миті голова Ленґдона ішринула з діри демона; він задихався й хапав ротом повітря.

І вардійці витягнули його назовні й поклали горілиць на холодну мармурову підлогу.

Якийсь час Ленґдон не знав, де він. Над головою сяяли зорі… рухалися орбітами планети. Поряд кружляли якісь постаті й чулися крики. Він спробував сісти. Виявилося, що він лежить біля підніжжя кам’яної піраміди. У каплиці пролунав знайомий сердитий голос, і Ленґдон нарешті прийшов до тями.

Оліветті кричав на Вітторію.

— Якого дідька ви не визначили відразу, що це тут?!

Та намагалась йому пояснити, як усе сталося.

Оліветті обірвав її на півслові й заходився віддавати накази своїм людям:

— Витягніть тіло! Обшукайте весь храм!

Ленґдон спробував сісти. У каплиці Кіджі було повно швей царських гвардійців. Пластикову завісу, що затуляла вхід, зірва ли, і в легені Ленґдонові полилося свіже повітря. Свідомість по волі поверталася. Він побачив, як Вітторія підійшла до нього і стала навколішки. Обличчя в неї було, як у янгола.

— Як ви почуваєтесь? — Вона ніжно взяла його руку й пома цала пульс.

— Дякую. — Ленґдон, нарешті, сів. — Оліветті шаленіє з люті.

Вітторія кивнула:

— Він має на це всі підстави. Ми схибили.

— Тобто я схибив.

— То реабілітуйтеся. Допоможіть спіймати його наступного разу.

Наступного разу? Ленґдон подумав, що це прикрий жарт. Наступного разу не буде! Ми про/авили свій шанс!

Вітторія подивилась на його годинник.

— Міккі каже, що ми маємо сорок хвилин. Зберіться з думками й допоможіть мені вирахувати наступний вказівник.

— Я ж сказав вам, Вітторіє, тих скульптур більше немає. Стежка світла… — Ленґдон запнувся.

Вітторія ледь усміхнулась.

Заточуючись, Ленґдон, зірвався на ноги й витріщився на твори мистецтва, що оточували його з усіх боків. Піраміди, зірки, планети, еліпси. Раптом усе стало на свої місця. Це — перший олтар науки! Пантеон тут ні до чого! Він збагнув, що ця непримітна каплиця ідеально відповідала намірам ілюмінатів — знач но більше, ніж відомий на весь світ Пантеон. Каплиця Кіджі була альковом, про який мало хто знав, буквально дірою в стіні — пам’ятником видатному покровителеві науки, оздобленим земними символами. Досконало.

Ленґдон сперся до стіни й уважно дивився на величезні піраміди. Вітторія, безперечно, мала рацію. Якщо ця каплиця були першим олтарем науки, то в ній могла й досі стояти скульптури ілюмінатів, що слугувала першим вказівником на стежці про світлення. Коли Ленґдон усвідомив, що не все ще втрачено, у ньо му знову прокинулась надія. Якщо вказівник і справді тут, то нони можуть знайти наступний олтар і схопити вбивцю там.

Вітторія підійшла до нього ближче.

— Я вже знаю, хто був невідомим скульптором ілюмінатів.

Ленґдон здивовано підвів голову.

— Що ви сказали?

— Залишилося тільки з’ясувати, яка зі скульптур…

— Зачекайте хвильку! Ви знаєте, хто був скульптором ілюмінатів? — Він сам намагався дізнатись про це багато років.

— Це Берніні, — усміхнулась Вітторія. Вона помовчала. — Той гамий Берніні.

Ленґдон відразу зрозумів, що вона помиляється. Це аж ніяк не міг бути Берніні. Джанлоренцо Берніні був другим найзнаме11 итішим скульптором за всі часи, славою він поступався хіба що Мікеланджело. У сімнадцятому столітті Берніні створив більше скульптур, ніж будь-який інший митець. Тим часом той, кого нони шукали, був невідомий, ніхто.

Вітторія спохмурніла.

— Щось ви не зраділи.

— Це не може бути Берніні.

— Чому? Берніні був сучасником Галілея. І видатним скульптором.

— Він був дуже знаменитий і до того ж католик.

— Знаю, — погодилась Вітторія. — Точнісінько, як Галілей.

— Ні, — заперечив Ленґдон. — Зовсім не як Галілей. Галілей був для Ватикану більмом на оці. Берніні ж був його гордістю. І [ерква була від нього в захваті. Ватикан оголосив Берніні найвизначнішим фахівцем у галузі мистецтва. Берніні практично усе життя прожив у стінах Божого міста!

— Чудове маскування. Лазутчик ілюмінатів у таборі ворога.

Ленґдон втомився переконувати.

— Вітторіє, ілюмінати називали свого таємного митця іі maestro ignoto — невідомим майстром.

— Атож, невідомим для них. Подумайте про масонів — у них тільки найвищі ешелони знали всю правду. Галілей міг тримати

ім’я Берніні в таємниці від більшості членів братства… задля без пеки самого ж Берніні. Тому Ватикан так нічого й не довідався.

Вона Ленґдона не переконала, але він мусив визнати, що в її словах є своєрідна логіка. Ілюмінати прославилися вмінням берегти таємниці. Усю правду знали лише декілька членів найвищого рангу. У цьому був секрет їхньої здатності залишатися в підпіллі.. Дуже мало хто знав усе.

— Зв’язок Берніні з ілюмінатами, — з усмішкою додала Вітторія, — пояснює, чому він створив ці дві піраміди.

Ленґдон подивився на величезні скульптури й похитав головою.

— Берніні був релігійним скульптором. Ці піраміди аж ніяк не міг вирізьбити Берніні.

Вітторія знизала плечима.

— Скажіть це табличці, що у вас за спиною.

Ленґдон повернувся і прочитав:

КАПЛИЦЯ КІДЖІ Споруджена за проектом Рафаеля.

Усе внутрішнє оздоблення — робота Джанлоренцо Берніні.

Ленґдон двічі перечитав напис на табличці, але далі не вірив. Джанлоренцо Берніні прославився за вигадливі, витончені скульптури Діви Марії, янголів, пророків і Пап. З якого б це дива він різьбив піраміди?

Ленґдон знову подивився на ці величні пам’ятники й остаточно розгубився. Дві піраміди, кожна з блискучим овальним медальйоном. Із християнством вони не мали абсолютно нічого спільного. Піраміди, зірки на бані, знаки зодіаку. Усе внутрішнє оздоблення — робота Джанлоренцо Берніні. Якщо це правда, подумав Ленґдон, то Вітторія мусить мати рацію. Невідомим майстром ілюмінатів міг бути тільки Берніні, бо всі до єдиної скульптури в цій каплиці вирізьбив саме він! Коли Ленґдон це усвідомив, думки посипались одна за одною.

Берніні був ілюмінатом.

Берніні створив амбіграми ілюмінатів.

Берніні проклав стежку просвітлення.

Приголомшений, Ленґдон не міг вимовити ані слова. Чи може (іути таке, що в цій крихітній каплиці Кіджі всесвітньо відомий Ііерніні встановив скульптуру, яка вказує шлях крізь Рим до наступного олтаря науки?

— Берніні, — нарешті вимовив він. — Я б нізащо не здогадався.

— Хто іще, як не знаменитий ватиканськии митець, мав достатній вплив, щоб розставити свої скульптури в конкретних католицьких каплицях по всьому Риму і створити стежку світла? І Іе не міг бути хтось невідомий.

Ленґдон задумався. Подивився на піраміди, застановляючись, чи бува одна з них не є вказівником. А може, вони обидві?

— Піраміди повернуті в протилежні боки, — сказав нарешті, гак нічого й не надумавши. — Крім того, вони однакові, і я не знаю, котра…

— Думаю, нам потрібні не піраміди.

— Але ж інших скульптур тут немає.

Вітторія не дала йому договорити, а натомість показала в бік Оліветті та ще кількох гвардійців, що стояли біля діри демона.

Ленґдон простежив за напрямом її долоні аж до протилежної стіни. Спочатку він нічого не зауважив. Але тоді хтось із гвардійців відійшов, і він мигцем побачив те, на що вона вказувала. Білий мармур. Рука. Тулуб. А тоді й обличчя. Скульптура була напів-схована в ніші. Дві людські фігури в натуральний зріст. Серце н Ленґдона забилося швидше. Його так вразили піраміди й діра демона, що цієї скульптури він навіть не помітив. Ленґдон пішов до неї крізь юрму гвардійців. Трохи наблизившись, він безпомилково впізнав почерк Берніні — напруженість художньої композиції, витончені обличчя й плавні складки одежі — і все це з найкращого білого мармуру, який можна було купити за гроші Натикану. Лише опинившись перед самою скульптурою, Ленґдон, нарешті, впізнав її. Він захоплено дивився на два обличчя, і йому перехопило подих.

— Хто це? — запитала, наздогнавши його, Вітторія.

Ленґдон був зачарований.

— «Авакум і янгол», — ледь чутно відповів. Це була доволі відома робота Берніні, що згадувалась у деяких підручниках з історії мистецтва. Ленґдон зовсім забув, що вона стоїть тут.

— Авакум?

— Пророк, що передбачив загибель землі.

— Думаєте, це вказівник? — стривожилась Вітторія.

Ленґдон зачудовано кивнув. Ще ніколи в житті він не був так у чомусь впевнений. Це був перший вказівник ілюмінатів. Щодо цього він не мав жодних сумнівів. Хоч Ленґдон і очікував, що скульптура якось «вказуватиме» на наступний олтар науки, він не думав, що це буде так буквально. І янгол, і Авакум — кожен показував рукою кудись у далину.

Ленґдон мимоволі усміхнувся.

— Доволі очевидно, чи не так?

Вітторія раділа, але водночас була спантеличена.

— Я бачу, що вони обидва кудись указують, але вони суперечать один одному. Янгол указує в один бік, пророк в інший.

Ленґдон хмикнув. Вона казала правду. Фігури показували на різні боки. Але Ленґдон уже розв’язав цю задачу. Відчувши приплив енергії, він рушив до дверей.

— Куди ви йдете? — гукнула йому вслід Вітторія.

— На вулицю! — Ленґдон побіг до виходу, знов відчуваючи приємне збудження. — Хочу подивитися, куди вказує ця скульптура!

— Зачекайте! Звідки ви знаєте, яка з двох скульптур?

— Вірш, — вигукнув він через плече. — Останній рядок!

— Хай янголи у пошуку ведуть? — Вона розгублено подивилась на простягнутий палець янгола, і раптом її очі затуманилися. — Чорт забирай!

70

Ґюнтер Ґлік і Чиніта Макрі сиділи в мікроавтобусі Бі-бі-сі, припаркованому в затінку на дальньому краю п’яца дель Пополо. Вони примчали сюди вслід за чотирма «альфа-ромео» і стали

і підками незбагненного ланцюжка подій. Чиніта, щоправда, досі не розуміла, що б це мало означати, однак сумлінно знімала все па камеру.

Щойно приїхавши, Чиніта і Ґлік побачили, як з автомобілів висипала ціла армія молодих хлопців. Вони оточили церкву. Дехто тримав напоготові зброю. Один — високий, худорлявий чоловік, дещо старший від інших, — повів групу сходами до входу в церкву. Солдати витягли пістолети й пострілами збили замки:і парадних дверей. Макрі нічого не почула й вирішила, що пістолети з глушителями. Тоді солдати зайшли всередину.

Чиніта запропонувала сидіти тихо і знімати все з мікроавтобуса. Зрештою, зброя — це зброя, а з мікроавтобуса було й так непогано видно все, що відбувалося біля церкви. Ґлік не заперечував. З протилежного боку майдану хлопці то забігали до церкви, то знову вибігали на вулицю. Вони щось кричали один одному. Чиніта налаштувала камеру й знімала групу, що обшукувала територію довкола церкви. Усі були одягнені в цивільне, однак у рухах цих хлопців відчувалась військова точність.

— Як ти думаєш, хто це? — запитала вона.

— Звідки я знаю? — Ґлік не відводив погляду від церкви. — Ти все знімаєш?

— Кожну деталь.

Ґлік пишався собою.

— Ти й досі вважаєш, що нам слід повертатися до Ватикану й пильнувати конклав?

Чиніта вагалась. Тут однозначно щось відбувалося, але вона не перший рік працювала в журналістиці і знала, що навіть най-захопливіші події іноді можуть пояснюватися дуже банально.

— Усе це може виявитися мильною бульбашкою, — сказала вона нарешті. — Можливо, ці хлопці дістали таку саму інформацію, як і ти, і просто її перевіряють. Не виключено, що це фальшива тривога.

Ґлік схопив її за руку.

— Дивися! Камеру! Швидше! — Він показав на церкву.

Чиніта знову спрямувала камеру на сходи церкви.

— Привіт, — сказала вона, побачивши на порозі чоловіка.

— Що це за франт?

Чиніта підкрутила об’єктив.

— Досі ще його не бачила. — Придивилась уважніше до облич чя й усміхнулась. — Але була б зовсім не проти побачити знову.

Роберт Ленґдон збіг зі сходів і кинувся до центру майдану. Надворі вже сутеніло, весняне сонце в південному Римі сідало пізно. Воно вже зайшло за будинки, і на майдан лягли довгі тіні.

— Гаразд, Берніні, — сказав він уголос сам до себе. — Куди ж, чорт забирай, показує твій янгол?

Він озирнувся й перевірив, у який бік дивиться церква. Уявив каплицю Кіджі всередині і скульптуру янгола. Не вагаючись, повернувся обличчям до заходу — туди, куди невблаганно опускалося сонце. Час танув.

— Південний захід, — упевнено сказав він і сердито глянув на крамниці й житлові будинки, що заступали вид на місто. — Наступний вказівник там.

Напружуючи пам’ять, Ленґдон згадував, сторінку за сторінкою, історію італійського мистецтва. Він доволі добре знав творчість Берніні, проте розумів: цей скульптор залишив після себе надто велику спадщину, щоб нефахівець міг знати її всю напам’ять. Однак, зважаючи на те, що перший вказівник виявився доволі відомим — «Авакум і янгол», Ленґдон сподівався, що другий буде принаймні не менш відомим і він зможе вгадати його з пам’яті.

Земля, Повітря, Вогонь, Вода, думав він. Землю вони знайшли — у Каплиці землі — це Авакум, пророк, що передбачив загибель землі.

Наступне — Повітря. Ленґдон змушував себе думати. Скульптура Берніні, що якось пов’язана з повітрям. На думку нічого не спадало. Та однаково він відчував піднесення. Я на стежці світла! Вона збереглася!

Ленґдон напружено дивився на південний захід, сподіваючись побачити над будівлями шпиль або баню католицького храму. Але нічого не бачив. Йому потрібна була карта. Якби він з’ясував, які церкви розташовані на південний захід звідси, то, можливо, одна з них і наштовхнула б його на якусь думку. Повітря, повторював він собі. Повітря. Берніні. Скульптура. Повітря. Думай!

Ленґдон пішов назад по сходах до церкви. Під риштованням його перестріли Вітторія й Оліветті.

— Південний захід, — віддихуючись, сказав Ленґдон. — Наступна церква — на південний захід звідси.

— Цього разу ви знаєте напевно? — холодно перепитав Оліветті.

Ленґдон не відреагував на докір.

— Потрібна карта, на якій показані всі храми в Римі.

Командир пильно подивився на нього, не змінюючи виразу обличчя.

Ленґдон глянув на годинник.

— Залишилося півгодини.

Оліветті пройшов повз Ленґдона і рушив у бік авта, що стояло просто перед входом до церкви. Ленґдон сподівався, що він пішов по карту.

— Значить, янгол показує на південний захід? Не знаєте, які церкви є в тому напрямку? — мовила Вітторія схвильовано.

— Через ці кляті будинки я нічого не бачу. — Ленґдон знову повернувся обличчям до майдану. — Я не настільки добре знаю римські храми, щоб… — Він змовк.

— Що? — стривожено спитала Вітторія.

Ленґдон іще раз глянув на майдан. Зійшовши сходами вгору, він опинився вище і бачив тепер більше. Храму, як і раніше, видно не було, але Ленґдон зрозумів, що рухається в правильному напрямку. Він перевів погляд на хистке риштовання над головою. 'Ге тягнулося вгору на шість поверхів, майже до верху вікна-ро-зетки, і було значно вище за інші будинки на майдані. Наступної миті він уже знав, що робити.

На іншому боці майдану Чиніта Макрі та Ґюнтер Ґлік прикипіли до вітрового скла мікроавтобуса Бі-бі-сі.

— Ти все знімаєш? — запитав Ґюнтер.

Макрі сфокусувала об’єктив на чоловікові, що ліз угору по будівельному риштованню.

— Як на мене, він занадто добре вдягнений, щоб зображувати Людину-павука.

— А хто ця Павучиха?

Чиніта глянула на привабливу жінку, що стояла під риштованням.

— Закладаюся, що ти б хотів це довідатись.

— Дзвонити до редакції?

— Зачекай іще. Подивимося ще трохи. Краще мати вже щосі, реальне, перш ніж зізнаватися, що ми залишили конклав.

— Думаєш, там справді хтось порішив одного зі старих пердунів? Чиніта фиркнула.

— Тобі таки точно пряма дорога до пекла.

— Я прихоплю туди з собою Пулітцерівську премію.

71

Чим вище Ленґдон видирався, тим хиткішим ставало риштовання. Однак із кожним новим кроком його очам відкривалась дедалі ширша панорама Рима. І він ліз вище й вище.

Досягнувши останнього рівня, Ленґдон задихався набагато більше, ніж сподівався. Він переліз на платформу, обтрусив з одягу штукатурку й випростався. Висота його не лякала. Навпаки, вона його бадьорила й надихала.

Краєвид згори відкривався запаморочливий. Довкола простягався океан вогню — дахи, вкриті червоною черепицею, палали в багряному промінні вечірнього сонця. З цього місця Ленґдон уперше в житті побачив за метушнею, що завжди панує на римських вулицях, старовинне місто у всій його красі — Citta di Dio — Боже місто.

Мружачись від сонця, Ленґдон шукав очима шпиль храму або дзвіницю. Але в південно-західному, напрямку до самого обрію не було видно нічого. У Римі сотні храмів, думав він. На південний чіхід звідси мусить бути хоча б один! Хоч цілком можливо, що чого просто не видно, нагадав він собі. Чорт забирай, можливо ч таке, що його взагалі вже немає!

Ленґдон іще раз пройшовся поглядом у південно-східному напрямку, цього разу повільніше. Він, звісно, знав, що не всі храми мають високі шпилі — особливо невеличкі церковки, розташовані подалі від широких вулиць і майданів. Не кажучи вже про ге, що від сімнадцятого століття Рим разюче змінився — тоді церкви за законом були найвищими будівлями в місті. Тепер же Ленґдон бачив багатоповерхові житлові будинки, офісні центри, іелевізійні вежі.

Удруге він сягнув поглядом обрію, так нічого й не побачивши. Жодного шпиля. Удалині, на самій межі Рима, на тлі багряного неба височіла маківка Мікеланджелового творіння — собору (Святого Петра. По суті, це вже було місто Ватикан. Ленґдон мимоволі подумав: цікаво, як там почуваються кардинали? І чи інайшли швейцарські гвардійці антиматерію? Щось підказувало йому, що не знайшли… і не знайдуть.

У голові знову залунав вірш. Він іще раз уважно його обдумав, рядок за рядком. Земний гріб Санті, демона діра… Гріб Санті вони нже знайшли. Звідтіль стихіям тайним вже пора… Тайні стихії — це Земля, Повітря, Вогонь і Вода. Крізь Рим сюди прокласти світна путь. Стежку світла, утворену скульптурами Берніні. Хай янголи у пошуку ведуть!

Янгол показував на південний захід…

— Сходи! — вигукнув Ґлік, збуджено тицяючи пальцем у вітрове скло мікроавтобуса Бі-бі-сі. — Там щось відбувається!

Макрі знову спрямувала камеру на вхід до церкви. Там явно щось відбувалося. Чоловік, схожий на військового, підігнав один:і автомобілів до сходів і відчинив багажник. Тепер він оглядав майдан, ніби побоюючись небажаних свідків. Якоїсь миті Макрі вже здалося, що він зауважив їхнє авто, але його погляд не затримався на них. Очевидно, вирішивши, що все гаразд, він витягнув рацію і щось сказав.

Майже миттєво з церкви виникла чи не ціла армія. Солдати, наче американські футболісти після наради на полі, вишикува! лись нагорі сходів у «стінку» й почали разом спускатися. За ними, і майже повністю прикриті живою загорожею, четверо солдаті щось несли. Щось важке й незручне.

Ґлік притиснувся чолом до скла.

— Вони що — крадуть щось із церкви?

Чиніта гарячковито шукала хоч мінімального отвору в людській стіні. Тільки на секунду, молила вона. Один кадр. Це все, що мені потрібно. Але чоловіки рухалися, як один. Ну ж бо! Макрі не здавалась і, нарешті, таки домоглася свого. Коли солдати почали запихати свою ношу в багажник, між ними з’явився просвіток. Сталося так, що схибив саме командир. Лише на мить, але цього виявилось достатньо. Макрі встигла відзняти свій кадр. Насправді він коштував десятка інших.

— Дзвони до редакції, — сказала вона. — Маємо труп.

А тим часом у ЦЕРНі Максиміліан Колер заїхав на своєму інвалідному кріслі до кабінету Леонардо Ветри й почав методично проглядати його документи. Не знайшовши того, що шукав, Колер переїхав до спальні. Верхня шухляда тумбочки була замкнена на ключ. Колер узяв із кухні ножа і зламав замок.

Усередині виявилось саме те, що він шукав.

72

Ленґдон зіскочив з риштовання й обтрусився. Вітторія чекала знизу.

— Нічого не побачили? — Він похитав головою. — Вони поклали тіло кардинала до багажника.

Ленґдон побачив, що Оліветті з кількома солдатами розстелили на капоті одного з автомобілів карту й уважно її розглядають.

Вони шукають у південно-західному напрямку?

Вітторія кивнула:

— Там не видно жодного храму. Перший звідси — собор Свя-тго Петра.

Ленґдон скривився. Що ж, принаймні у цьому вони сходяться.

І пішов до Оліветті. Солдати розступилися, даючи йому дорогу.

Оліветті підвів голову.

— Нічого не знайшли. Але на цій карті є не всі церкви. Тільки найбільші. Усього — близько п’ятдесяти.

— Покажіть, де ми, — попросив Ленґдон.

Оліветті тицьнув на п’яца дель Пополо і прокреслив від неї пряму точно на південний захід. Пряма й близько не торкалася купчення чорних квадратів, якими були позначені найбільші \рами. На жаль, найбільші храми Рима були водночас і його най-. тарішими храмами… власне, тими, що вже існували на початку і імнадцятого століття.

— Я мушу прийняти рішення, — сказав Оліветті. — Ви впевнені щодо напрямку?

Ленґдон уявив янгола, що показує пальцем на південний захід, і згадав, що час спливає.

— Так, сер. Абсолютно впевнений.

Оліветті знизав плечима і знову накреслив пальцем ту саму пряму на карті. Вона перетинала міст королеви Маргарити, віа Кола ді Рієнцо, п’яца дель Різорджіменто просто до центру майдану Святого Петра. Жодних інших церков на її шляху не було.

— А чим вам не догодиться Святий Петро? — запитав один із і олдатів. Під лівим оком він мав глибокий шрам. — Це теж церква.

Ленґдон похитав головою.

— Це мусить бути місце, доступне для публіки. Навряд чи і обор Святого Петра зараз відчинений для відвідувачів.

— Але пряма проходить через майдан Святого Петра, — ска-іала Вітторія, заглядаючи Ленґдонові через плече. — Майдан цілком доступний для публіки.

Ленґдон уже про це думав.

— Але на ній немає статуй.

— А хіба там посередині не стоїть обеліск?

Вона мала рацію. На майдані Святого Петра стояв єгипетський обеліск. Ленґдон подивився на обеліск, що височів на майдані перед ними. Велична піраміда. Дивний збіг, подумав він. Але відразу ж відкинув цю ідею.

— Обеліск на майдані Святого Петра виготовив не Берніні.

Його привіз з Єгипту Калігула. І він не має нічого спільного 1 з Повітрям. — Була й інша проблема. — Крім того, у вірші сказано, що стежка прокладена крізь Рим. Майдан Святого Петра належить до Ватикану. Це вже не Рим. j

— Залежно кого спитати, — втрутився інший гвардієць.

Ленґдон підвів голову.

і

— Що ви сказали?

— Це спірне питання. На більшості карт майдан Святого Петра показано як частина Ватикану, але оскільки він розташований поза мурами міста, римські чиновники вже багато століть заяв- ляють, що він належить до Рима.

— Не може бути, — сказав Ленґдон. Він ніколи такого не чув.

— Я сказав це тільки тому, — додав гвардієць, — що командир Оліветті й міс Ветра запитували про скульптуру, яка б стосува^ лася повітря.

Ленґдон витріщився на нього.

— І ви знаєте таку скульптуру на майдані Святого Петра?

— Це не зовсім скульптура. Мабуть, не варто й говорити. ' Та ні, ти таки розкажи, — наполіг Оліветті.

Гвардієць знизав плечима.

— Я знаю це тільки тому, що зазвичай там чергую. На майдані 1 Святого Петра я знаю кожний куточок.

— Розкажіть про цю скульптуру, — попросив Ленґдон. — Як, вона виглядає? — Він уже почав підозрювати, що ілюмінатам вистачило нахабства встановити другий вказівник просто під собором Святого Петра.

— Я проходжу повз неї щодня, — сказав гвардієць. — Вона в самому центрі — якраз там, куди йде пряма. Тому я й подумав про неї. Насправді, як я вже сказав, це не зовсім скульптура. Це р.ідпіе… блок.

Оліветті вже готовий був розсердитись.

— Блок?

— Так, сер. Мармуровий блок, вмонтований у майдан. Біля підніжжя обеліска. Але він не прямокутний, а овальний. І на ш. ому зображений порив вітру. — Він помовчав. — Якщо ви-і /іовлюватись по-науковому, то, напевно, правильно сказати повітря.

Ленґдон збентежено дивився на молодого солдата.

— Рельєф! — раптом вигукнув він.

Усі подивились на нього.

— Рельєф, — сказав Ленґдон, — це другий різновид скульптури. Скульптура — це мистецтво створення об’ємних фігур, 11 також рельєфних зображень. Він безліч разів писав це визначення на дошці. Рельєф — це, по суті, двовимірна скульптура, ик, приміром, профіль Авраама Лінкольна на одноцентовій монеті. Інший чудовий приклад — медальйони Берніні в каплиці Кіджі.

— Bassorelievo? — перепитав гвардієць. Він ужив італійський термін.

— Саме так! Барельєф! — Ленґдон легенько постукав кісточками пальців по капоту авта. — Я про це зовсім не думав! Плита, про яку говорите, називається West Ponente — тобто «Західний нітер». Ще її називають Respiro di Dio.

— Дихання Бога?

— Так! Повітря! І це зображення вирізьбив той самий архітектор, що спроектував увесь майдан.

Вітторія розгубилась.

— Хіба Святого Петра спроектував не Мікеланджело?

— Мікеланджело спроектував базиліку! — переможно вигукнув Ленґдон. — А майдан Святого Петра — це робота Берніні!

Кавалькада з чотирьох «альфа-ромео» вилетіла з п’яца дель Пополо на такій швидкості, що ніхто й не зауважив, як мікроавтобус Бі-бі-сі, що стояв на краю майдану, рушив услід за ними.

Ґюнтер Ґлік щосили тиснув на газ і маневрував поміж транспортом, щоб не відстати від чотирьох «альфа-ромео», що переїжджали через Тібр по мосту Маргарити. Іншим разом він тримався б на певній відстані, щоб не привертати уваги, але сьогодні був не той випадок. «Альфа-ромео» летіли так, що він насилу за ними встигав.

Макрі сиділа у задній частині автомобіля й закінчувала розмову з Лондоном. Поклавши слухавку, вона прокричала Ґлікові через галас вуличного руху:

— З якої новини починати — доброї чи поганої?

Ґлік наморщив чоло. Говорити з головним офісом завжди було непросто.

— Починай з поганої.

— Начальство лютує через те, що ми залишили наш пост.

— Оце так несподіванка.

— А ще вони вважають, що твій інформатор — брехун.

— Ну звичайно.

— Крім того, бос попередив мене, що ти трохи несповна розуму.

Ґлік спохмурнів.

— Чудово. Тепер давай добру новину.

— Вони погодилися переглянути кадри, які ми щойно відзняли.

Ґлік відчув, як вираз незадоволення на його обличчі змінюється широкою усмішкою. Ми ще подивимося, хто несповна розуму.

— То відішли їх їм.

— Не можу, доки ми не зупинимося й не матимемо стабільного зв’язку.

На шаленій швидкості Ґлік виїхав на віа Кола ді Рієнцо.

— Зараз ніяк не можу зупинитися. — Услід за «альфа-ромео» він різко звернув ліворуч на п’яца Різорджіменто.

Макрі міцно тримала комп’ютер, тимчасом як все інше попадало на підлогу.

— Візьми зараз розбий мій трансмітер, — сказала вона, — і допадеться посилати цей матеріал до Лондона голубами.

— Не хвилюйся, сонце. Щось мені підказує, що ми майже вже па місці.

Макрі підвела голову.

— Де?

Ґлік подивився на знайому баню, що здіймалася тепер просто перед ними. Він усміхнувся.

— Точно там само, звідки почали.

Чотири «альфа-ромео» спритно влилися в транспортний потік довкола майдану Святого Петра, розтягнулися по всьому її периметру й непомітно висадили гвардійців у наперед визначених місцях. Ті вмить стали невидимі, змішавшись із юрбою туристів і представників медій, які нудьгували біля своїх мікроавтобусів па краю майдану. Дехто з гвардійців сховався поміж колонами, що чотирма рядами оточують майдан. Складалося враження, що гвардійці просто випарувалися. Ленґдон дивився крізь вітрове скло й відчував, як довкола Святого Петра стискається невидиме кільце.

Дорогою сюди Оліветті зв’язався по телефону із Ватиканом і викликав до обеліску, де розташований «Західний вітер» Берніні, додатково гвардійців у цивільному. Ленґдон дивився на просторий нідкритий майдан, і йому не давало спокою знайоме запитання. Як убивця розраховує залишитися безкарним? Як він проведе кардинала крізь увесь цей натовп і вб’є в усіх на очах? Ленґдон подивився на годинник. 20:54. Залишалося шість хвилин.

Оліветті, що сидів спереду, повернувся до Ленґдона й Вітторії.

— Я хочу, щоб ви підійшли просто до цього каменя чи блока Ьерніні… чи як ви там його називали. Ідея та сама. Ви туристи. Якщо щось побачите, телефонуйте.

Доки Ленґдон устиг щось сказати, Вітторія схопила його за руку і потягла з автомобіля.

Весняне сонце опускалося за собор Святого Петра, кинувши на майдан величезну тінь. У прохолодних сутінках Ленґдона охопив мандраж, як від передчуття лиха. Пробираючись крізь юрму, він заглядав у кожне обличчя, застановляючись, чи це бува не вбивця. Вітторія тримала його за руку. Долоня її була тепла.

Ідучи величезним майданом, Ленґдон подумав, що Берніні досконало вдалося створити саме той ефект, якого прагнув Ватикан, — «щоб усяк, хто опиниться тут, відчув власну нікчемність». Ленґдон у цей момент однозначно почувався мізерним. Я мізерний і голодний, усвідомив він, здивований, що в таку напружену мить йому до голови могла прийти така банальна думка.

— Ходімо до обеліска? — запитала Вітторія.

Ленґдон кивнув і рушив ліворуч через майдан.

— Час? — запитала Вітторія, крокуючи енергійно, але невимушено.

— За п’ять.

Вітторія нічого не сказала, але Ленґдон відчув, як вона міцні ше стиснула його руку. Пістолет і досі був у нього в кишені. Він сподівався, що цього разу Вітторія не схоче ним скористатися. Він не уявляв, щоб вона вихопила зброю на майдані Святого Петра і почала стріляти по вбивці на очах у всієї світової преси. Хоч, зрештою, навіть така подія — ніщо порівняно з публічним тавруванням і вбивством кардинала.

Повітря, думав Ленґдон. Другий елемент науки. Він намагався уявити це тавро. А також спосіб убивства. Ще раз оглянув вистелений гранітом величезний майдан, і він видався йому пус телею, оточеною з усіх боків швейцарськими гвардійцями. Якщо вбивця таки справді на це наважиться, думав Ленґдон, то просто неймовірно, щоб він зміг утекти.

У центрі п’яца височів тристап’ятдесятитонний єгипетський обеліск Калігули. Він простягався в небо на вісімдесят один фуі і закінчувався пірамідальною верхівкою, на якій стримів пусто тілий залізний хрест. Хрест був достатньо високо, щоб спіймати останні промені вечірнього сонця, і сяяв, немов чарівний. Ка жуть, що всередині нього зберігається частинка того хреста, їм якому розіп’яли Ісуса.

Обабіч обеліска абсолютно симетрично розташовані два фон-і,ши. Історики мистецтва знають, що ці фонтани позначають точні географічні фокуси майдану, якому Берніні надав форми еліпса,і/іе раніше Ленґдон ніколи не замислювався над цією архітектурною особливістю. А тепер йому раптом здалося, що у Римі повно ічіііісів, пірамід та інших дивовижних геометричних фігур.

Ближче до обеліска Вітторія сповільнила крок. Вона голосно нидихнула повітря, ніби натякаючи Ленґдонові, щоб той теж за-і покоївся. Ленґдон спробував — опустив плечі і розслабив досі іціплені щелепи.

Десь біля самого обеліска, поряд із найбільшим у світі собором, (іуи зухвало встановлений другий олтар науки — «Західний вітер» Ьсрніні — овальний блок на майдані Святого Петра.

Гюнтер Ґлік спостерігав за тим, що відбувалося на майдані Святого Петра, сховавшись у тіні його колон. У будь-який інший день чоловік у твідовому піджаку й жінка в шортах кольору хакі нізащо не привернули б його уваги. Вони виглядали як звичайні туристи, що милуються майданом. Але сьогодні був особливий день. Це був день загадкових телефонних дзвінків, мертвих тіл, нггомобілів, що мчать на шаленій швидкості то в один, то інший і і пець Рима, і чоловіків у твідових піджаках, що видираються по риштованню у пошуках бозна-чого. Ґлік вирішив постежити за цими двома.

Він подивився в інший бік майдану й побачив Макрі. Вона була нічно там, де він наказав їй бути — неподалік від знайомої пари. Макрі недбало несла камеру, вдаючи з себе знуджену представницю преси, і все одно привертала до себе більше уваги, ніж хо тілося б. У тій частині майдану інших репортерів не було, і туристи час до часу зацікавлено поглядали на її камеру зі знайомою абревіатурою Бі-бі-сі.

Кадри з голим тілом, яке запхають у багажник, що їх Макрі іидзняла раніше, у цей момент прокручувались на трансмітері і іаду мікроавтобуса. Ґлік знав, що над його головою зараз летять чо Лондона електронні сигнали. Цікаво, що скаже начальство?

Він шкодував, що вони із Макрі не знайшли цього тіла раніше, доки туди не приїхала ціла армія солдатів у цивільному. Він знав, що ті самі люди зараз оточили майдан Святого Петра. От-от мали статися щось надзвичайне.

Медії — правиця анархії, сказав убивця. Ґлік побоювався, що впустив свій шанс першим оприлюднити сенсаційну новину. Він подивився на мікроавтобуси інших інформаційних агентств по інший бік майдану, тоді знову на Макрі, що не відходила від за гадкової пари. Щось підказувало Ґлікові, що він і досі в грі…

74

Ленґдон побачив те, що шукав, ще за добрих десять ярдів. Білий мармуровий еліпс Берніні чітко вирізнявся на тлі сірих гранітних плит, хоч його постійно заступали туристи. Вітторія теж, очевид но, побачила. Вона міцніше стиснула Ленґдонові руку.

— Розслабтеся, — прошепотів Ленґдон. — Робіть свою піранью, Вітторія послабила руку.

Вони підійшли ближче. Усе навколо здавалося цілком звич ним. Майданом бродили туристи, під колонами стояли й про щось теревенили монахині, біля підніжжя обеліска якась дівчин ка годувала голубів.

Ленґдон утримався й не подивився на годинник. Він і так знай, що вже майже восьма.

Овальна плита незабаром опинилася під ногами, і вони зупи нилися — не виявляючи, утім, особливої зацікавленості — прої то двоє туристів, що розглядають чергову пам’ятку.

— West Ponente, — прочитала Вітторія напис на камені.

Ленґдон подивився під ноги на мармуровий барельєф і раптом почувся невігласом. Досі йому навіть на думку не спадало — ні коли читав книжки про мистецтво, ні під час численних візитів до Рима, — що West Ponente може мати якесь особливе значення.

Лж тепер він це збагнув.

Мармуровий блок мав форму еліпса, був близько трьох футів їй ндовжки, а західний вітер був зображений на ньому у вигляді п< >л иччя янгола. З вуст янгола зривався потужний подих вітру і летів і г'п> від Ватикану… Дихання Бога. Так Берніні вшанував другий елемент… Повітря… Ефемерний зефір, що злітає з вуст янгола. Ленґдон унажно розглядав барельєф, і до нього поступово доходив увесь прихований зміст цієї скульптури. Берніні зобразив повітря у ви-і ляді п’яти окремих клубів… п’яти! Щобільше, по краях медальйону сяяли дві зірки. Ленґдон подумав про Галілея. Дві зірки, п’ять h нубів, еліпси, симетрія… Він почувався спустошеним. Голова боліла.

Вітторія раптом рушила далі й потягнула Ленґдона геть від (ирельєфа.

— Здається, за нами хтось стежить, — сказала вона.

Ленґдон підвів голову.

— Де?

Вітторія відповіла, аж коли вони відійшли від обеліска на добрих тридцять ярдів.

— Та сама особа пасла нас весь час, коли ми йшли через майдан. — Вітторія, ніби випадково, озирнулася. — Досі йде за нами. Не зупиняймося.

— Думаєте, це вбивця?

Вітторія похитала головою.

— Навряд чи. Хіба що ілюмінати наймають жінок з камерами Ііі-бі-сі.

V соборі Святого Петра гучно задзвонили дзвони, і Ленґдон з Вітторією аж підскочили. Час настав. Вони відійшли від «Західного нітру», щоб відірватися від репортерки, але тепер поспішно крокували назад.

Попри гучний передзвін, на майдані панував повний спокій. Туристи гуляли. Біля підніжжя обеліска на сходах в недоладній нозі дрімав який бездомний п’яниця. Дівчинка годувала голубів. І Іевже репортерка сполохала вбивцю? подумав Ленґдон. Навряд чи, вирішив він, згадавши, що той обіцяв. Я прославлю ваших кардиналів на весь світ.

Коли змовкла луна від дев’ятого удару дзвона, на майдані запанувала тиша.

А тоді… Дівчинка, що годувала голубів, дико закричала.

75

Ленґдон підбіг до дівчинки перший.

Бідна дитина сполотніла зі страху й показувала на сходи під обеліском, де примостився старий обідраний п’яниця. Вигляд він мав жалюгідний… Очевидно, це був римський бомж. Сиве волосся звисало на обличчя жирними пасмами, одягнений він був у якесь брудне лахміття. Дівчинка, не перестаючи кричати, побігла геть і зникла в юрбі.

Ленґдон кинувся до бідолашного і з жахом побачив, як у того на лахмітті розповзається велика темна пляма. Наступної миті він зрозумів, що це кров.

А тоді все відбулося дуже швидко.

Старий наче зламався в поясі та похилився вперед. Ленґдон підскочив, але було запізно: той повалився зі сходів, вдарився обличчям об граніт і більше не рухався.

Ленґдон став навколішки. Вітторія підбігла до нього. Навколо вже почали збиратися цікаві.

Вітторія помацала пальцями сонну артерію в старого.

— Є пульс, — сказала вона. — Переверніть його.

Ленґдон швидко взяв чоловіка за плечі і почав обережно перевертати на спину. При цьому лахміття, що було на ньому, відпало, як мертва шкіра. Обм’якле тіло повалилось на спину, і Ленґдон побачив на оголених грудях велику ділянку спаленої шкіри.

Вітторія зойкнула й відсахнулась.

Ленґдон укляк на місці, охоплений огидою і водночас благоговійним страхом. Символ був моторошно простий.

Янголи і демони

Повітря, — мало не задихнулась Вітторія. — Це… він.

Швейцарські гвардійці виникли, наче з-під землі. Почулися голосні накази, кілька солдатів кинулися на пошуки вбивці.

Один турист, що стояв неподалік, розповів, що буквально кілька хвилин тому якийсь темношкірий добряк змилосердився над цим бідолашним п’яним бомжем і допоміг йому перейти через майдан.'… Він навіть кілька хвилин посидів з ним на сходах, а тоді:шову зник у юрбі.

Вітторія зірвала з тіла старого рештки лахміття, і з’ясувалося, що з боків від тавра, просто під грудьми, той має дві глибокі рани. Вона відкинула його голову назад і почала робити штучне дихання «рот у рот». До того, що сталося потім, Ленґдон був зовсім не готовий. Як тільки Вітторія зробила перший видих, у ранах старого щось зашипіло і з них, як із дихала на спині в кита, бризнула кров. Солона рідина вдарила Ленґдонові в обличчя.

Вітторія підвела голову і з жахом вимовила:

— Його легені… проколені.

Ленґдон витер очі і подивився на дві рани. Там щось булькало. Легені в кардинала були знищені, тож вижити йому не судилося.

Вітторія прикрила тіло, і до нього підійшли швейцарські гвардійці.

Ленґдон стояв розгублений. І в цю мить він побачив її. Жінка, що переслідувала їх раніще, стояла неподалік, пригнувшись. З увімкненою відеокамерою з логотипом Бі-бі-сі на плечі. Вони з Ленґдоном зустрілися поглядами, і він зрозумів, що вона встигла все відзняти. Наступної миті жінка спритно, як кішка, відступила й зникла серед натовпу.

Чиніта Макрі бігла. Такого сенсаційного матеріалу вона ще не зні мала, відколи живе.

Вона пробиралася крізь натовп на майдані Святого Петра, і відеокамера здавалась їй важкою, як камінь. Усі рухалися їй назустріч… до місця пригоди. Макрі ж намагалася втекти звітди якнайдалі. Чоловік у твідовому піджаку її побачив, і вона відчу вала, що її вже шукають і невидимі солдати в цивільному вже обступили її з усіх боків.

Вона досі не могла отямитися від сцени, яку щойно відзняла на камеру. Невже убитий — це справді той, на кого вона думає? Загадковий телефонний дзвінок до Ґліка уже не здавався їй таким сміховинним.

Вона швидко йшла до мікроавтобуса Бі-бі-сі, аж раптом перед нею із натовпу виник рішучий на вигляд молодик. Вони зустрілися поглядами і разом зупинилися. Він умить витягнув рацію і щось сказав у мікрофон. Тоді рушив до неї. Макрі круто повернула й побігла геть. Серце в неї шалено калатало.

Пробираючись крізь хащі з чужих рук та ніг, вона витягла з камери касету з відзнятою плівкою і запхала за пояс, ближче до спини, де ту не було видно з-під піджака. Золота целюлоза, подумала вона, уперше в житті радіючи, що несе зайву вагу. Де ж ти, Ґліку, чорт тебе забирай!

Ліворуч виник іще один солдат. Макрі знала, що часу в неї обмаль. Вона знову відступила в натовп. Витягла чисту касету й на ходу вставила в камеру. Тоді почала подумки молитися.

До мікроавтобуса залишалося якихось тридцять ярдів, коли просто перед нею, як з-під землі, виросло двоє молодиків. Вони стояли, склавши руки на грудях. Утікати було нікуди.

— Плівку! — гаркнув один. — Зараз же!

Макрі позадкувала, обхопивши руками камеру.

— Нізащо.

Один із молодиків відхилив полу піджака і показав пістолет.

— Стріляйте, — сказала Макрі, дивуючись власній хоробрості.

— Плівку, — повторив перший.

Куди, чорт забирай, подівся Ґлік? Макрі тупнула ногою і голосно закричала.

— Я професійний оператор Бі-бі-сі! Згідно з дванадцятою статтею закону про вільну пресу, ця плівка є власністю Бі-бі-сі!

Молодики й оком не зморгнули. Той, що мав пістолет, зробив крок до неї.

— Я лейтенант швейцарської гвардії, і згідно зі Святою доктриною, що діє на цій території, вас належить затримати й обшукати.

Навколо них уже почав збиратися натовп.

Макрі заверещала.

— За жодних умов я не віддам вам плівки з цієї камери без дозволу мого начальника в Лондоні. Пропоную вам…

Гвардійці не дали їй договорити. Один вирвав камеру в неї:і рук. Інший грубо схопив її за плече й потягнув до Ватикану.

— Grazie, — казав він людям, що розступалися, даючи їм дорогу.

Макрі молила Бога, щоб вони не додумалися її обшукати. Якби

їй вдалося не віддавати плівку достатньо довго…

Раптом сталося неймовірне. Хтось із юрби запхав руку їй під піджак. Макрі відчула, як касета вислизнула з-під пояса. Вона різко повернулась… але проковтнула слова, що вже були готові зірватися з язика. Поруч, затамувавши подих, стояв Ґюнтер Ґлік. Він підморгнув їй і зник у натовпі.

77

Роберт Ленґдон, заточуючись, зайшов до туалету, що біля кабінету Папи. Він змив з обличчя і вуст кров. Це була не його кров, а кардинала Ламассе, який щойно загинув страшною смертю на людному майдані, що межує з Ватиканом. Незаймані жертви на олтарях науки. Досі вбивця неухильно виконував свої погрози.

Ленґдон дивився у дзеркало з відчуттям безпорадності. Очі запали, обличчя витягнулось, на щоках з’явилася темна щетиікі. Туалет був розкішний і сяяв чистотою — чорний мармур, — золоти сантехніка, м’які рушники й пахуче мило.

Ленґдон намагався прогнати з-перед очей криваве тавро, яке щойно бачив. Повітря. Але страшний образ не йшов з голови. Від сьогоднішнього ранку він уже побачив три амбіграми… і знав, що попереду ще дві.

З-за дверей долинали гучні голоси. Оліветті, камерарій і капітан Рошер сперечалися, що робити далі. Антиматерії, вочевидь, знайти не вдалося. Або гвардійці не зауважили контейнера, або ж зловмисники проникли у Ватикан глибше, ніж бажав визнати Оліветті.

Ленґдон витер руки й обличчя. Тоді пошукав очима пісуар. Пісуара не було. Лише унітаз. Він підняв кришку.

Стоячи над унітазом, він відчував, як з його тіла виходить напруження і по ньому прокочується запаморочлива хвиля втоми. Його переповнювали дуже суперечливі відчуття. Він смертельно втомився, багато годин не. їв і не спав; він ішов стежкою світла і став свідком двох жорстоких убивств. А від думки про можливий кінець цієї драми його пронизував жах.

Думай, казав він собі. Але в голові не було жодних ідей.

Він спустив воду, і йому прийшла несподівана думка. Це ж туалет Папи, промайнуло в голові. Я щойно поцюняв у папському туалеті. Він хмикнув. Святий трон.

78

Тим часом у Лондоні працівниця Бі-бі-сі швидко витягла касету з приймача супутникового зв’язку і промчала з нею крізь апаратну. Увірвалась до кабінету головного редактора, з розгону вставила касету в його програвач і натиснула play.

Доки касета крутилась, вона переповіла йому свою розмову з Ґюнтером Ґліком, що перебував у Ватикані. До того ж вона щой-по з’ясувала у фотоархівах Бі-бі-сі особу людини, яку вбито на майдані Святого Петра.

Додивившись матеріал, головний редактор вийшов з кабінету і задзвонив у дзвіночок. Усі разом припинили роботу.

— Прямий ефір через п’ять хвилин! — оголосив він. — Найкращого ведучого — до камери! Координатори зв’язків із медія-ми, починайте переговори! Маємо матеріал для продажу! У тому числі фільм!

Координатори миттю похапали візитівники.

— Тривалість фільму? — крикнув один.

— Тридцять секунд, уже змонтований, — відповів головний редактор. '

— Суть?

— Убивство, зняте наживо.

— Ціна й умови? — пожвавились координатори.

— Мільйон доларів США.

— Що?! — Усі разом підвели голови.

— Ви що, не чули? Починайте з акул. Сі-ен-ен, Ем-ес-ен-бі-сі, годі велика трійця! Запропонуйте скорочений перегляд. Скажіть, що вони мають п’ять хвилин на роздуми. Тоді матеріал вийде на ІИ-бі-сі.

— Що ж такого сталося, чорт забирай? — не витримав хтось. — З прем’єра живцем здерли шкіру?

Головний редактор похитав головою.

— Ще краще.

А десь у Римі цієї ж миті вбивця насолоджувався короткою хвилею відпочинку. Він сидів у зручному кріслі й захоплено розглядав легендарну кімнату. Я перебуваю в храмі Просвітлення, думав він. У сховищі ілюмінатів. Важко було повірити, що воно збереглося — через стільки століть.

Дотримуючись обіцянки, він набрав номер репортера Бі-бі-сі, із яким розмовляв раніше. Час настав. Але найприголомшливішу новину світ почує трохи згодом.

Вітторія Ветра відпила води зі склянки й машинально відкусила печива, яке щойно приніс якийсь швейцарський гвардієць. Вона знала, що треба поїсти, але апетиту не мала. У кабінеті Папи точилася напружена дискусія. Капітан Рошер, командир Оліветті й півдюжини швейцарських гвардійців оцінювали втрати й обмірковували наступний крок.

Роберт Ленґдон стояв неподалік і дивився у вікно на майдан Святого Петра. Вигляд він мав пригнічений. Вітторія підійшла до нього.

— Ідеї є?

Він похитав головою.

— Печива?

Побачивши їжу, він трохи пожвавився.

— Аякже! Дякую. — Він жадібно накинувся на печиво.

Розмова в них за спинами раптом стихла — до кабінету в супроводі двох гвардійців увійшов камерарій Вентреска. Якщо раніше він виглядав стомленим, подумала Вітторія, то тепер здавався просто спустошеним.

— Що сталося? — запитав він в Оліветті. Із виразу його обличчя було зрозуміло, що про найгірше йому вже доповіли.

Офіційний звіт Оліветті нагадував інформацію про жертви на полі бою. Він чітко, без емоцій, виклав факти:

— Кардинала Ебнера знайшли мертвим у церкві Санта-Марія дель Пополо кілька хвилин по восьмій. Він задихнувся. На грудях у нього було тавро у вигляді амбіграми слова «земля». Кардинала Ламассе вбили на майдані Святого Петра десять хвилин тому. Йому прокололи легені. На грудях він мав тавро зі слова «повітря», теж у вигляді амбіграми. В обох випадках убивці вдалося втекти.

Камерарій перетнув кабінет і втомлено сів за папський стіл. Похилив голову.

— Однак кардинали Ґідера і Бадджіа ще живі.

Камерарій різко підвів голову. На обличчі в нього застиг вираз болю.

— І цим ми маємо себе заспокоювати? Двох кардиналів убито, командире. А двох інших, вочевидь, невдовзі чекає те саме, якщо тільки ви їх не знайдете.

— Ми їх знайдемо, — впевнено сказав Оліветті. — Я в це вірю.

— Вірите? Досі в нас були самі провали.

— Це неправда. Ми програли дві битви, але виграємо війну. Ілюмінати хотіли перетворити цей вечір на всесвітню виставу. Досі нам вдавалося зривати їхні плани. Тіла обох кардиналів було знайдено й вивезено без зайвого галасу. Крім того, — вів далі Оліветті, — капітан Рошер сказав мені, що пошуки антиматерії достатньо просунулись.

Капітан Рошер у червоному береті ступив крок уперед. Вітторії він здався людянішим від інших гвардійців, — суворим, але і іе таким жорстким. Голос у нього був глибокий і чистий, як звук скрипки.

— Я сподіваюся, ми знайдемо цей контейнер максимум за годину, сеньйоре.

— Пробачте, капітане, — відповів камерарій, — за те, що я налаштований не так оптимістично. У мене раніше склалося враження, що на обшук Ватикану потрібно значно більше часу, ніж у нас залишилося.

— На обшук усього Ватикану — так. Але, оцінивши ситуацію, я дійшов висновку, що контейнер з антиматерією мусить знаходитися в одній із білих зон — тобто в тій частині, що відкрита для публіки. Це передусім музеї та собор Святого Петра. Ми вже відімкнули електрику в цих зонах і ретельно їх обшукуємо.

— Тобто ви плануєте обшукати тільки маленьку частинку території Ватикану?

— Так, сеньйоре. Дуже малоймовірно, щоб зловмисник зміг проникнути в закриті зони Ватикану. Те, що камеру викрали з білої зони — зі сходів одного з музеїв — свідчить, що зловмисник мав лише обмежений доступ до міста. Отже, максимум, що він міг зробити, — це перенести камеру й антиматерію в інше місце, теж доступне для публіки. Саме в таких місцях ми й шукаємо.

— Але ж зловмисник викрав чотирьох кардиналів. Це однозначно свідчить про глибше проникнення у Ватикан, ніж ми припускали.

— Не обов’язково. Не забуваймо, що кардинали сьогодні довго пробули в музеях Ватикану і в соборі Святого Петра, обираючи час, коли там не було туристів. Можливо, кардиналів викрали саме звідти.

— Але як їх вивели назовні?

— Цього ми ще не з’ясували.

— Зрозуміло. — Камерарій зітхнув, встав з-за стола й підійшов до Оліветті. — Командире, я хочу почути ваш план евакуації.

— Ми його ще остаточно не сформулювали, сеньйоре. Крім того, я впевнений, що капітан Рошер знайде антиматерію.

Рошер, на знак подяки за виказану довіру, виструнчився і клацнув підборами.

— Мої люди вже перевірили дві третини території білих зон. Шанси високі.

Камерарій, схоже, не поділяв такого оптимізму.

Цієї миті до кабінету зайшов гвардієць зі шрамом під оком. У руках він тримав карту Рима. Він рішуче підійшов до Ленґдона.

— Містере Ленґдон? Я вже маю інформацію щодо West Ponente, яку ви просили.

Ленґдон швидко прожував печиво.

— Чудово. Дозвольте глянути.

Гвардієць із Робертом розклали карту на столі. Вітторія підійшла до них. Інші продовжували розмову, не звертаючи на них уваги.

Солдат показав на майдан Святого Петра.

— Ми тут. Центральна лінія подиху West Ponente спрямованії точно на схід — убік від Ватикану. — Гвардієць накреслив пальцем пряму від майдану Святого Петра через Тібр і далі — аж до самого серця Старого Рима. — Як бачите, ця пряма перетинає майже все місто. Поблизу неї розташовано понад двадцять католицьких храмів.

Ленґдонові стало зле.

— Двадцять?

— Може, й більше.

— А чи якісь із цих церков розташовані точно на цій прямій?

— Деякі розташовані ближче, інші — далі, — відповів гвардієць. — Перенести на карту точний напрям «Західного вітру» навряд чи можливо. Тому похибка тут неминуча.

Ленґдон подивився у вікно на майдан Святого Петра. Наморщив чоло, задумливо погладив підборіддя.

— А як щодо вогню? Не знаєте, чи в якомусь із цих храмів <: скульптура Берніні, що якось пов’язана з вогнем?

Мовчання.

— А обеліски? — знову запитав Ленґдон. — Якісь із цих храмів розташовані біля обелісків?

Гвардієць подивився на карту.

Вітторія побачила в очах Ленґдона проблиск надії і збагнула, що він має на увазі. Він має рацію! Перші два вказівники виявились розташованими на майданах із обелісками! Може, обеліски — це лейтмотив? Величні піраміди, що позначають стежку світла? Чим більше Вітторія про це думала, тим вірогіднішою здавалась їй ця ідея… Чотири маяки, що височать над Римом, позначаючи олтарі науки.

— Це тільки припущення, — пояснив Ленґдон, — але я знаю, що багато обелісків у Римі з’явилося саме за життя Берніні. Він, і юза сумнівом, брав участь у їхньому розташуванні.

— Або ж, — додала Вітторія, — Берніні міг поставити свої вказівники біля обелісків, що вже існували на той час.

— Правда, — погодився Ленґдон.

— Мушу вас розчарувати, — сказав нарешті гвардієць. — На цій прямій немає жодного обеліска. — Він провів пальцем по карті. — Бачите? Навіть поблизу нічого такого немає.

Ленґдон зітхнув.

Вітторія теж засмутилась. Вона ж бо подумала, що це блискуча ідея. Очевидно, це не буде так легко, як вони сподівалися. Про-iv вона не хотіла складати рук.

— Подумайте, Роберте. Ви мусите знати якусь скульптуру Бер ніні, що пов’язана з вогнем. Хоча б щось.

— Повірте, я весь час про це думаю. Берніні створив неймовір но багато скульптур. Буквально сотні. Я сподівався, що Wesl Ponente вказуватиме на якусь одну церкву. Яка про щось нагадас.

— Fuoco, — повторила вона. — Вогонь. Жодна робота Берніні не спадає на думку?

Ленґдон знизав плечима.

— У нього є знаменитий ескіз «Феєрверк», але це не скульптура, і він зберігається не в Римі, а в Ляйпціґу, у Німеччині.

Вітторія спохмурніла.

— Ви впевнені, що напрямок визначає саме дихання?

— Ви ж самі, Вітторіє, бачили цей барельєф. Він повністю си метричний. Єдине, що може визначати напрямок, — це дихання.

Вітторія знала, що він має рацію.

— Не кажучи вже про те, — додав він, — що оскільки Wcsl Ponente символізує Повітря, то найлогічніше орієнтуватися саме на напрям подиху.

Вітторія кивнула. Отже, мусимо йти за напрямом подиху. От тільки куди?

До них підійшов Оліветті.

— Ну що у вас?

— Надто багато церков, — відповів солдат. — Близько двох десятків. Думаю, можна виставити у кожній церкві по четверо людей…

— Це не серйозно, — сказав Оліветті. — Ми двічі проґавили цього хлопця, знаючи точно, де він має бути. Щоб організувати стільки засідок, ми мусили б залишити Ватикан практично бім охорони і припинити пошуки антиматерії.

— Нам потрібний довідник, — сказала Вітторія. — Перелік усіх робіт Берніні. Можливо, якась назва наведе на якусь думку.

— Не знаю, — сказав Ленґдон. — Якщо Берніні створив цю скульптуру спеціально для ілюмінатів, то вона, мабуть, малоиі дома. У довіднику її може й не бути.

Вітторія так не думала.

— Але ж дві інші скульптури були достатньо відомі. Ви їх обидві знали.

Ленґдон знизав плечима.

— Це правда.

— А раптом у якійсь назві трапиться слово «вогонь» чи щось у такому дусі і відповідна скульптура виявиться у потрібному напрямку?

Ленґдон, очевидно, погодився, що спробувати варто. Він звернувся до Оліветті:

— Мені потрібний перелік усіх робіт Берніні. У вас тут, хлопці, часом, не знайдеться альбому з ілюстраціями робіт Берніні?

— Альбому? — Оліветті, схоже, не вловив іронії.

— Не конче альбому. Згодиться будь-який перелік. У музеях Нат икану мусять бути довідники робіт Берніні.

Гвардієць зі шрамом наморщив чоло.

— У музеях зараз немає електрики, а довідників там — море. І іез допомоги персоналу…

— Ця скульптура Берніні, — перебив його Оліветті. — Ви думаєте, він створив її, доки працював тут, у Ватикані?

— Майже сто відсотків, — запевнив Ленґдон. — Він працював тут чи не все життя. А під час конфлікту Церкви з Галілеєм — то цеточно.

Оліветті кивнув.

— Тоді є ще один довідник.

— Де? — з надією в голосі спитала Вітторія.

Командир не відповів. Він відвів гвардійця вбік і щось йому пошепки сказав. Той наче завагався, але слухняно кивнув. Вислухавши наказ Оліветті, гвардієць повернувся до Ленґдона.

— Прошу сюди, містере Ленґдон. Уже чверть на десяту. Мусимо поспішати.

Вони рушили до дверей.

Вітторія кинулась було за ними.

— Я допоможу.

Олівері втримав її за руку.

— Ні, міс Ветро. Я мушу з вами переговорити. — Тон йот не допускав суперечок.!

Ленґдон із гвардійцем пішли. Оліветті з кам’яним обличчям [відвів Вітторію вбік. Але поговорити з нею йому так і не вдалося І На поясі в нього голосно затріщала рація. І.

— Командире?

Усі повернулися в його бік.

Голос із рації звучав похмуро.

— Раджу вам увімкнути телевізор.

80

Дві години тому, виходячи з таємних архівів Ватикану, Ленґдон 1 навіть подумати. не міг, що потрапить туди ще раз. Однак тепер, ; подолавши весь довгий шлях у супроводі швейцарського гвар дійця, він знову опинився в знайомій будівлі.

Гвардієць зі шрамом вів його поміж рядами прозорих боксі в і сховищ. Тиша в архіві тепер чомусь гнітила сильніше, і Ленґдон, був вдячний своєму супутникові, коли той її порушив. j

— Думаю, це тут, — сказав гвардієць, привівши Ленґдона в кі нець зали, де вздовж стіни стояли в ряд скляні бокси трохи мен j шого розміру. Він швидко проглянув написи на сховищах і пок.і і зав на одне з них. — Так, це тут. Саме там, де й казав командир.

Ленґдон прочитав напис. ATTIVIVATICANI. Майно Ватикану1 Він пробіг очима перелік позицій. Нерухомість… валюта… банк Ватикану… антикваріат… І так далі.

— Документи на все майно Ватикану, — пояснив гвардієць.

Ленґдон придивився всередину скляного сховища. £о.і/іс милосердний. Навіть у темряві було видно, що воно напаковане вщерть.

— Командир сказав: усе, що Берніні створив під опікою Вати кану, має бути тут, у переліку майна.

Ленґдон кивнув, зрозумівши, що розрахунок командира цілком може виявитися слушним. У часи Берніні все, що митець створював, перебуваючи під опікою Папи, за законом ставало власністю На тикану. Щоправда, це більше нагадувало феодалізм',-аніж опіку, іме видатні митці жили добре й рідко нарікали на долю.

— У тому числі й роботи, що знаходяться в храмах поза межами Ватикану?

Солдат подивився на нього здивовано.

— Звичайно. Усі католицькі храми в Римі є власністю Ватикану.

Ленґдон подивився на аркуш, який тримав у руці. На ньому пули назви тих двадцяти чи й більше храмів, розташованих у напрямку подиху West Ponente. Один із них був третім олтарем науки, і Ленґдон сподівався, що встигне визначити, який саме. За піших умов він би з радістю оглянув кожний із цих храмів осо-(місто. Але сьогодні він мав тільки двадцять хвилин, щоб знайти і є, що потрібно, — храм зі скульптурою Берніні, що якось пов’я-мііа з вогнем.

Ленґдон підійшов до входу в сховище. Гвардієць не зрушив, з місця. Ленґдон подумав, що той вагається, і, усміхнувшись, сказав:

— Повітря всередині непогане. Кисню малувато, але дихати можна.

— Мені наказано провести вас сюди й негайно повертатися н офіс.

— Ви йдете?

— Так. Швейцарським гвардійцям не дозволено заходити до архівів. Я й так порушив правила, прийшовши з вами аж сюди. Командир мені про це нагадав.

— Порушили правила?! — Ви що, не розумієте, що тут сьогодні відбувається? — На чиєму боці ваш командир, чорт його іабирай?!

Від привітності на обличчі гвардійця не залишилося й сліду. Шрам під оком засмикався. Погляд став жорстким і раптом на-і адав самого Оліветті.

— Вибачте. — Ленґдон уже жалкував, що не стримався. — І Іросто… мені може знадобитися допомога.

Гвардієць і оком не зморгнув.

— Мене вчили виконувати накази, а не обговорювати їх. Коли знайдете те, що потрібно, негайно зв’яжіться з командиром.

— Але як я з ним зв’яжуся? — захвилювався Ленґдон. Гвардієць витягнув рацію і поклав на найближчий стіл.

— Перший канал.

Із цими словами він зник у темряві.

81

Телевізор у кабінеті Папи — «Гітачі» з величезним екраном — був схований у спеціальній шафі, що стояла в ніші навпроти стола. Тепер дверцята шафи відчинили, і всі з’юрмилися довкола. Вітторія й собі підійшла ближче. Коли екран нагрівся, на ньому з’явилась молода симпатична репортерка — брюнетка з карими очима.

— Ви дивитеся новини Ем-ес-ен-бі-сі, — оголосила вона. — Я Келлі Горан-Джонс, веду прямий репортаж із Ватикану. — Позаду неї було видно собор Святого Петра, що світився вогнями на тлі нічного неба.

— Це не прямий репортаж! — обурився Рошер. — Це архівний запис! Зараз світла в соборі немає.

Оліветті шикнув, щоб той замовк.

— Цього вечора під час виборів Папи у Ватикані відбулися жахливі події, — суворим тоном вела далі репортерка. — Нам повідомили, що в Римі по-звірячому вбито двох членів колегії кардиналів.

Оліветті тихо вилаявся. Раптом у дверях кабінету з’явився захеканий гвардієць.

— Командире, на центральному комутаторі обривають телс фони. Усі хочуть знати нашу офіційну позицію щодо…

— Поклади слухавку, — наказав Оліветті, не відводячи попія ду від екрана.

— Але, командире… — завагався гвардієць.

— Роби, що наказано!

Гвардієць зник.

Вітторії здалося, що камерарій хотів було щось сказати, але передумав. Натомість він подивився на Оліветті довгим, пильним поглядом, а тоді знову повернувся до телевізора.

Ем-ес-ен-бі-сі тепер прокручувала запис: швейцарські гвардійці виносять тіло кардинала Ебнера з церкви Санта-Марія дель І Іополо і пхають в «альфа-ромео». Запис на кілька секунд завмер: збільшеним планом показують оголене тіло кардинала. Наступної миті воно зникає в багажнику.

— Що за негідник усе це відзняв? — сердито спитав Оліветті.

А репортерка говорила далі:

— За нашою інформацією, це тіло кардинала Ебнера з Франкфурті. Люди, що несуть його, — швейцарські гвардійці Ватикану. — Складалося враження, що репортерка з усіх сил намагається здаватися засмученою. Оператор показав її обличчя великим планом, і вона спохмурніла ще більше. — А тепер Ем-ес-ен-бі-сі хоче попередити глядачів, що кадри, які ми піраз покажемо, дуже відверті і, можливо, не всім варто їх дивитися.

Вітторія фиркнула. Ця вдавана турбота про глядачів насправді була найпотужнішою рекламою — після такого «попередження» ще ніхто ніколи не перемикав каналу.

— Повторюю, наступні кадри можуть шокувати декого з глядачів, — іще раз наголосила репортерка.

— Які ще кадри? — запитав Оліветті, звертаючись до екрана. — Ви ж щойно показали…

На екрані з’явилося двоє. Вони пробиралися крізь натовп на майдані Святого Петра. Вітторія відразу впізнала себе з Робер-гом. У кутку дрібними літерами було написано: МАТЕРІАЛ НАПАЛА КОМПАНІЯ БІ-БІ-СІ. Чути було, як дзвонить дзвін.

— Ой ні, — вголос мовила Вітторія. — Ой… ні…

Камерарій розгубився. Повернувся до Оліветті.

— Здається, ви сказали, що конфіскували цю плівку!

Раптом почувся наляканий крик дитини. На екрані з’явилася дівчинка, вона показувала пальчиком на якогось закривавленого бомжа. Тоді в кадрі знову виник Роберт Ленґдон. Він намагався заспокоїти дитину. Зображення стало різкішим.

Усі, хто зібрався в кабінеті Папи, затамувавши подих, стежили за драмою, що розгорталася в них на очах. Кардинал падає обличчям на граніт. З’являється Вітторія. Вона щось кричить. Крон. Тавро. Жалюгідна спроба зробити штучне дихання.

— Ці страшні кадри, — вела далі репортерка, — відзнято линю кілька хвилин тому на майдані Святого Петра. Наше джерело повідомило, що це тіло кардинала Ламассе з Франції. Чому він не на конклаві і як опинився там у такому лахмітті — залишаєте ся таємницею. Ватикан наразі відмовляється будь-що комеп тувати. — Запис знову пішов з початку.

— Відмовляється коментувати? — обурився Рошер. — Та дай те ж нам хоч отямитися!

Репортерка заговорила знову, стурбовано наморщивши чоло:

— Мотиви цих убивств Ем-ес-ен-бі-сі мусить іще з’ясувати, однак наші джерела повідомляють, що відповідальність за зло чини взяла на себе організація із назвою «Ілюмінати».

— Що?! — вибухнув Оліветті.

—.. довідатись більше про цю організацію ви зможете, Відні давши наш сайт…

— Non epossibile! — заявив Оліветті та перемкнув телевізор па інший канал.

На новому каналі репортаж вів латиноамериканець.

—.. сатанинський культ із назвою «Ілюмінати», що на думку деяких істориків…

Оліветті почав гарячковито натискати кнопки на пульті дис танційного управління. На всіх каналах ішов прямий репортаж із Рима. Більшість репортерів говорили англійською.

—.. швейцарські гвардійці виносять із церкви тіло. За нашою інформацією, це труп кардинала…

— …світло в соборі і музеях відімкнули. Залишається здога дуватись…

—.. запросили фахівця з таємних організацій Тайлера Тінґлі, щоб розпитати про це дивне відродження…

— …чутки, що сьогодні заплановано ще два вбивства…

—.. тепер невідомо, чи не зник також і найімовірніший претендент на папський престол кардинал Бадджіа…

Вітторія відвернулась. Усе відбувалося надто швидко. За вікном уже майже стемніло, а людська трагедія, наче магніт, притягувала до Ватикану більше й більше людей. Натовп під вікнами папського палацу щосекунди густішав, у нього вливався потік перехожих. Тим часом на майдан прибували нові журналісти. Нони розвантажували свої мікроавтобуси й намагалися зайняти нигідні місця.

Оліветті відклав пульт дистанційного управління і повернувся до камерарія.

— Сеньйоре, не уявляю, як це все могло статися. Ми ж конфіскували плівку, що була в камері!

Камерарій був такий приголомшений, що не міг говорити.

Усі мовчали. Швейцарські гвардійці застигли, наче по команді «струнко».

— Виглядає на те, — нарешті втомлено сказав камерарій, — що, всупереч сподіванням, ми не спромоглися відвернути кри-ІИ. — Він подивився у вікно на море людей. — Я мушу виступити зі зверненням.

— Ні, сеньйоре, — похитав головою Оліветті. — Адже саме цього й домагаються ілюмінати — щоб ви підтвердили їхнє існування. Це зробить їх могутнішими. Ми мусимо мовчати.

— А як же ці люди? — Камерарій показав рукою у вікно. — Ще трохи — і тут будуть десятки тисяч. Тоді сотні. Якщо ми її надалі відмовчуватимемося, то вони опиняться в небезпеці. Я мушу їх попередити. Крім того, треба евакуювати колегію кардиналів.

— Маємо ще трохи часу. Зачекайте, доки капітан Рошер знай-Ш' антиматерію.

Камерарій повернувся до Оліветті.

— Ви що — намагаєтесь мені наказувати?

— Ні, я вам лише раджу. Якщо ви непокоїтесь за життя людей, що на майдані, то ми можемо оголосити про витік газу й очистити територію. Але визнати, що ми стали чиїмись заручниками, небезпечно.

— Командире, запам’ятайте раз і назавжди. Я ніколи не скористаюся своїми тимчасовими повноваженнями, щоб брехати світові. Якщо я щось оголошу, то це буде тільки правдою.

— Правдою? Ви розкажете, що терористи погрожують знищити Ватикан? Це лише послабить наші позиції.

Камерарій подивився на нього сердито.

— А вони можуть бути ще слабшими?

Раптом Рошер скрикнув, схопив дистанційне управління і збільшив гучність телевізора. Усі повернулися.

Репортерка Ем-ес-ен-бі-сі тепер здавалася стривоженою по-справжньому. Біля неї на екрані з’явилась фотографія покійного Папи.

— … екстрене повідомлення. Цю інформацію ми щойно одержали від Бі-бі-сі… — Вона подивилась кудись убік, ніби бажаючи ще раз пересвідчитись, що справді має це оголосити. Очевидно, діставши підтвердження, вона знову повернулась до камери і похмуро продовжила: — Ілюмінати щойно взяли на себе відповідальність за… — Вона завагалася. — Вони взяли на себе відповідальність за смерть Папи, що сталася п’ятнадцяті, днів тому.

Камерарій сторопів.

Рошер випустив із рук пульт дистанційного управління.

Вітторія не могла отямитись.

— Згідно з законами Ватикану, — вела далі репортерка, — покійним Папам не роблять розтину. Тому заяву ілюмінатів не можливо ні справдити, ні спростувати. Проте ілюмінати ствер джують, що причиною смерті Папи був не інсульт, як повідомлян Ватикан, а отруєння.

У кабінеті запала тиша.

— Це безумство! Безсоромна брехня! — вибухнув Оліветті.

Рошер знову почав перемикати канали. Екстрене повідомлення, немов чума, передавалося від станції до станції. Усі переповідали те саме. Заголовки змагалися в сенсаційності.

УБИВСТВО У ВАТИКАНІ ПАПУ ОТРУЇЛИ САТАНА ПРОНИКАЄ В ДІМ БОЖИЙ

Камерарій відвів погляд від екрана.

— Боже, допоможи нам.

Рошер, перемикаючись із каналу на канал, натрапив на Бі-бі-сі.

—.. дав мені інформацію про заплановане вбивство в Санта-Марія де Пополо…

— Зачекайте! — попросив камерарій. — Назад.

Рошер вернувся назад. На екрані з’явився поважний ведучий новин Бі-бі-сі. Поряд із ним була фотографія дивакуватого молодика з рудою борідкою. Під нею було написано: ҐЮНТЕР І ЛІК — ПРЯМИЙ РЕПОРТАЖ З ВАТИКАНУ Репортер, очевидно, говорив по телефону, і зв’язок був не дуже якісний.

—.. мій оператор зняла епізод, як кардинала виносять з каплиці Кіджі.

— Хочу нагадати нашим глядачам, — сказав ведучий із Лондона, — що репортер Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік був першим, хто повідомив цю сенсаційну новину. Він двічі розмовляв по телефону і убивцею-ілюмінатом. Ґюнтере, ти кажеш, що вбивця телефонував тобі кілька хвилин тому і передав нове повідомлення від ілюмінатів?

— Атож.

— І він сказав, що ілюмінати якимось чином відповідальні іа смерть Папи? — Запитання ведучого прозвучало доволі скептично.

— Саме так. Той, хто дзвонив, стверджував, що Папа помер не від інсульту, як вважає Ватикан. Насправді Папу отруїли ілюмінати.

Усі присутні заціпеніли. 1

— Отруїли? — перепитав ведучий. — Але… але як?!

— Подробиць вони не повідомили, — відповів Ґлік. — Скази ли тільки, що вбили його препаратом, відомим як… — почувся! шурхіт паперів, — як гепарин.

Камерарій, Оліветті й Рошер збентежено переглянулися.

— Гепарин? — перепитав Оліветті. Він був явно стривожений. — Але хіба це не…

Камерарій сполотнів.

— Це ліки, які давали Папі.

— Папу лікували гепарином? — Вітторія була приголомшенії

— У нього був тромбофлебіт, — пояснив камерарій. — Щодня йому робили одну ін’єкцію.

— Але ж гепарин — це не отрута. — мовив Рошер спантели чено. — Чому ілюмінати заявляють…

— У великих дозах гепарин небезпечний, — сказала Віт торія. — Це потужний засіб проти зсідання крові. Надмірнії доза може спричинити сильну внутрішню кровотечу і кровови лив у мозок.

Оліветті подивився на неї підозріло.

— Звідки ви це знаєте?

— Гідробіологи дають цей препарат морським ссавцям, яких тримають у полоні, щоб запобігти утворенню в них тромбім від недостатньої активності. Бували випадки, коли тварини вмирали від передозування. — Вона помовчала. — У людини надмірна доза-гепарину спричинила б симптоми, які легко можна прийняти за інсульт… Особливо, якщо не вдаватися до розтину.

Камерарій був дуже занепокоєний.

— Сеньйоре, — звернувся до нього Оліветті, — хіба не очевидно, що все це — просто черговий рекламний трюк ілюмі натів? Неможливо припустити, щоб хтось передозував Пані ліки. Ніхто ж не мав до нього доступу. Але навіть якби ми клю нули на цю приманку і захотіли спростувати їхню заяву, то як ми б це зробили? Закони Ватикану забороняють розтин. Та на ні іь якби ми наважилися зробити розтин, то й тоді нічого б не виявили. Ми побачили б у тілі лише сліди гепарину від щоденних ін’єкцій.

— Це правда. — Голос камерарія зазвучав-різкіше. — Однак мене турбує дещо інше. Ніхто поза межами Ватикану не знав, що І Іого Святість приймає ці ліки.

На це ніхто нічого не відповів.

— Якщо він помер від передозування гепарину, — нарешті мовила Вітторія, — то в тілі мають бути відповідні ознаки цього.

Оліветті різко повернувся до неї.

— Міс Ветро, ви не чули, що я казав? Закони Ватикану забороняють автопсію Папи. Ми не осквернятимемо тіло Його Святості лише тому, що ворог зробив провокаційну заяву!

— Я не мала на увазі… — знітилась Вітторія. Вона зовсім не хотіла виявити неповагу до Папи. — Я в жодному разі не пропоную, щоб ви ексгумували тіло… — Вона змовкла. Раптом їй пригадалося щось, що Роберт казав у каплиці Кіджі. Він тоді мимохідь зауважив, що саркофаг з останками Папи завжди залишають на поверхні землі і ніколи не цементують. Цей звичай походить іще з часів фараонів, коли вважалося, що закопування труни в землю навічно ув’язнює душу померлого. Цемент змінило тяжіння — кришки саркофагів нерідко важили сотні фунтів. Отже, подумала вона, з практичного погляду, було б нсскладно…

— Що це за ознаки? — несподівано запитав камерарій.

Вітторія відчула, як її серце підскочило від страху.

— Передозування може спричинити кровотечу слизової оболонки рота.

— Що це означає?

— У жертви кровоточать ясна. Після смерті кров запікається і ротова порожнина чорніє. — Вітторія якось бачила фотографію, іроблену в одному з акваріумів у Лондоні, де дресирувальник помилково дав двом дельфінам-косаткам завелику дозу гепарину. Ьездиханні тіла тварин плавали по поверхні басейну, у відкритих пащах виднілися чорні як сажа язики.

Камерарій нічого не відповів. Він відвернувся й подивився у вікно.

— Сеньйоре, якщо ця заява про отруєння — правда… — почини Рошер. У його голосі вже не чулося оптимізму.

— Це не може бути правдою, — відрізав Оліветті. — Ніхто:іі сторонніх не мав доступу до Папи.

— Якщо це правда, — повторив Рошер, — і нашого святого отця отруїли, то це докорінно змінює ситуацію з пошуком анти матерії. Убивство Папи означає, що ворог проник у Ватикан знач но глибше, нім ми припускали. У такому разі навряд чи розумію обмежувати пошук тільки білими зонами. Якщо нашу систему безпеки скомпрометовано аж настільки, то ми можемо й не знай ти контейнера з антиматерією вчасно.

Оліветті зміряв капітана холодним поглядом.

— Капітане, я вам скажу, що ми робитимемо.

— Ні, — несподівано повернувшись, сказав камерарій. — І Іс я скажу вам, що ми робитимемо. — Він подивився Оліветті прос то у вічі. — Усе це зайшло надто далеко. За двадцять хвилин j я прийму рішення, чи слід переривати конклав і евакуювати Ва | тикан. Моє рішення буде остаточним. Зрозуміло? j

Оліветті не відреагував. Камерарій заговорив з притиском, | наче відкрив у собі якесь приховане джерело енергії:

— Капітане Рошер, закінчуйте обшук білих зон. Про результат рапортуйте мені особисто.

Рошер кивнув, ніяково глянувши на Оліветті.

Тоді камерарій підкликав двох гвардійців.

— Я хочу якнайшвидше зустрітися з репортером Бі-бі-сі Ґюп тером Ґліком. Якщо ілюмінати йому дзвонили, то він може нам допомогти. Знайдіть його й приведіть сюди. -

Двоє солдатів зникли за дверима.

Після цього камерарій звернувся до решти гвардійців.

— Панове, я не можу допустити нових жертв. До десятої і<> дини ви мусите знайти двох інших кардиналів і схопити виродка, винного в цих убивствах. Вам усе зрозуміло?

— Але, сеньйоре, — спробував сперечатися Оліветті, — ми не маємо поняття, де…

— Містер Ленґдон над цим працює. Я вірю, що він нам допоможе.

Із цими словами камерарій рішуче покрокував до дверей. І Іе зупиняючись, він показав на трьох гвардійців.

— А ви троє — ходімо зі мною.

Гвардійці скорилися. У дверях камерарій затримався і звернувся до Вітторії:

— Міс Ветро, ви теж. Прошу, ходімо зі мною.

— Куди ми йдемо? — Вітторія завагалась.

Він вийшов за двері.

— Навідати одного старого друга.

82

(’.екретарка директора ЦЕРНу Сильвія Боделок зголодніла й дуже хотіла додому. На її прикрість, Колер, схоже, швидко оговтався після візиту до лікарні; він подзвонив і зажадав — не попросив, і саме зажадав, — щоб Сильвія сьогодні затрималась довше. Жодних пояснень.

Сильвія вже давно навчилася не звертати уваги на несподівані иі-репади настрою шефа та його різні дивацтва — гнітюче мов-ч.іпня, прикру звичку потайки записувати зустрічі на портативну відеокамеру, прикріплену до інвалідного крісла. Потайки і Іильвія сподівалась, що одного дня Колер застрелиться на спор-і ивному стрільбищі ЦЕРНу, яке він відвідував щотижня; але вочевидь, шеф був до біса добрим стрільцем.

І тепер, сидячи самотньо за робочим столом, Сильвія прислухалась, як бурчить у неї в животі. Колер іще не повернувся. Якоїсь додаткової роботи на вечір він їй теж не дав. К бісу, подумала попа. Не збираюся тут нудитися і вмирати з голоду. Вона залишила шефові записку й рішуче попрямувала до їдальні, аби щось і нашвидку перехопити.

Вона туди таїк і не дійшла.

Проходячи повз suites de loisir — низку кімнат для відпочинку, з м’якими кріслами й телевізорами, — Сильвія зауважила, що в них зібралося повно працівників: вони, очевидно, пожертву- J вали вечерею заради того, щоб подивився новини. Відбувалося щось серйозне. Вона зайшла до першої-ліпшої кімнати. У ній були j переважно байт-хеди — молоді завзяті програмісти. Побачивши на екрані телевізора заголовок, вона охнула.

ТЕРОР У ВАТИКАНІ

Сильвія слухала репортаж і не вірила власним вухам. Якесь давнє братство вбиває кардиналів? Що вони намагаються цим довести? Свою ненависть? Свою владу? Своє невігластво?

Проте, хоч як це не дивно, настрій у кімнаті був аж ніяк не траурний.

Двоє молодиків збуджено розмахували футболками з фотографією Біла Гейтса і написом: ІХАКЕР УСПАДКУЄ СВІТ!

— Ілюмінати! — крикнув хтось. — Казав я тобі, що це не вигадка!

— Неймовірно! Я думав, це лише гра!

— Вони вбили Папу! Чуєш? Папу Римського!

— ІДе ж треба! Цікаво, скільки за це дають балів?

Зі сміхом вони вибігли з кімнати.

Сильвія дивилась на ці веселощі з німим подивом. Ревна ка- j толичка, працюючи серед науковців, вона час до часу мусили] терпіти антирелігійні висловлювання, але те, що влаштували ці і хлопчаки, було поза межами її розуміння. Вони бурхливо раділи ^ непоправному нещастю Церкви. Як можна бути такими безсердечними? Звідки ця ненависть?

Для Сильвії Церква завжди була чимось абсолютно невинним… місцем єднання й самопізнання… іноді просто місцем, де: можна голосно співати і ніхто на тебе не витріщається. Із Церк-пою були пов'язані всі важливі віхи її життя — похорони, весілля, хрещення, свята — і Церква нічого не вимагала взамін. Навіть пожертви були добровільні. Її діти завжди поверталися з недільної школи піднесені, сповнені ідей, як допомагати іншим і бути добрішими. Що в цьому могло бути поганого?

Її завжди дивувало те, що так багато «блискучих голів» ЦЕРНу не здатні були збагнути значення Церкви. Невже вони справді вірять, що пересічну людину можуть надихати кварки й мезони? Чи що рівняння можуть замінити комусь віру в божественну сутність всього?

Приголомшена, Сильвія пішла далі по коридору повз інші кімнати для відпочинку. В усіх було повно людей. Вона згадала про телефонний дзвінок Колерові з Ватикану. Простий збіг? Можливо. Ватикан час до часу телефонував до ЦЕРНу — начебто з ввічливості, перед тим, як черговий раз публічно засудити наукові програми ЦЕРНу. Останній раз критика Ватикану стосувалась досягнень ЦЕРНу у нанотехнологіях. Церква не схвалювала цих досліджень, бо вони могли пришвидшити розвиток генної інженерії. ЦЕРНові було байдуже. Щоразу після істерики Натикану телефон Колера розривався від дзвінків директорів компаній, охочих купити патент на нову технологію.

— Поганої реклами не буває, — любив казати Колер.

Сильвія подумала, що, може, варто послати Колерові — хоч би де він зараз був — повідомлення на пейджер і порадити подивити-і я новини. Чи йому це важливо? А може, він уже все знає? Звичайно, знає. У цей момент він, мабуть, записує весь репортаж на свою чудернацьку мініатюрну відеокамеру і вперше за рік усміхається.

Сильвія йшла далі і нарешті натрапила на кімнату, де настрій у і ірисутніх був стриманий… майже пригнічений. Тут біля телевізора зібралися найстарші й найшанованіші працівники ЦЕРНу. Вони навіть не глянули на Сильвію, коли та тихенько увійшла н опустилася в крісло.

На іншому краю ЦЕРНу в замороженому помешканні Леонардо Не гри Максиміліан Колер щойно дочитав знайдений у тумбочці біля ліжка щоденник у шкіряній палітурці. Тепер він дивився по телевізору новини. Через кілька хвилин Колер поклав щоденник на місце, вимкнув телевізор і залишив помешкання.

А у Ватикані кардинал Мортаті поніс до каміна в Сікстинській капелі наступну тацю з бюлетенями, підпалив їх — і з димаря m даху пішов чорний дим.

Два голосування. Папи не обрали.

83

Ручні ліхтарі аж ніяк не могли змагатися з величною темрявою собору Святого Петра. Чорна безодня над головою гнітила, як ніч без зірок. Вітторії здавалося, що з усіх боків її обступила порожнеча, як величезний безлюдний океан. Вона намагалася не відставати від камерарія і швейцарських гвардійців. Десь під куполом затуркотів голуб і, залопотівши крильми, полетів геть.

Немов відчувши її тривогу, камерарій затримався й поклав руку дівчині на плече. Через його дотик у неї влилася сила, немовби цей чоловік якимось дивом вселив спокій, що був їй по трібний, аби зробити те, по що вони сюди прийшли.

І по що ж ми прийшли? думала вона. Це божевілля!

Однак Вітторія знала: хоч би якою жахливою й неблаговид ною здавалася їхня місія — вона була неминуча. Непросте рі шення, яке мусив прийняти камерарій, вимагало інформації… інформації, що крилася в одному із саркофагів у підземеллі Ватикану. Цікаво, що вони там знайдуть? Невже ілюмінати справді отруїли Папу? Невже їхня влада простягається аж тик далеко? Невже я й справді стану очевидицею першої в історії автопсії Папи?

Вітторія з подивом усвідомила, що в цьому темному храмі воі м почувається гірше, ніж у нічному океані поряд із морськими чу довиськами. Природа була її стихією. Природу вона розуміли

Л от проблеми людської душі були для неї загадкою. Журналісти, що чатували під мурами Ватикану, нагадували їй риб-хижаків, що кружляють у темряві навколо жертви. Кадри з тілами вбитих кардиналів знову нагадали їй батька… і різкий, моторошний смішок убивці. Цей покидьок бродить десь неподалік. Вітторія відчула, як гнів витісняє з її серця страх.

Вони обійшли колону — Вітторії вона здалася ширшою за і іайтовстішу секвою — і попереду з’явилося якесь жовтаве світін-ия. Здавалося, воно виходить з-під підлоги у центрі базиліки. Коли вони підійшли ближче, Вітторія зрозуміла, що це таке. І Іопереду було знамените святилище під головним вівтарем — розкішна підземна камера, у якій зберігається найсвятіша реліквія Натикану. Коли вони опинилися над самим отвором у підлозі, Вітторія подивилася вниз і побачила золоту скриньку, оточену оезліччю лампад.

— Мощі Святого Петра? — запитала вона, наперед знаючи, що так воно і є. Усяк, хто приходив до собору Святого Петра, шав, що саме зберігається в золотій скриньці.

— Взагалі-то, ні, — відповів камерарій. — Це типова помилка. Мощей тут немає. Насправді у цій скриньці зберігаються так івані палії— плетені паски, які Папа вручає новообраним кардиналам.

— Ая думала…

— Усі так думають. У путівниках це місце називають могилою і вятого Петра, але насправді Святий Петро покоїться на два поверхи нижче, у землі. У сорокових роках Ватикан розкопав його могилу. Туди нікого не пускають.

Вітторія була вражена. Острівець світла залишився позаду, і вони знову занурилися в пітьму, а Вітторія тим часом згадувала розповіді про паломників, які долали тисячі миль, аби тільки побачити цю золоту скриньку. Вони були впевнені, що побували в товаристві Святого Петра.

— А може, Ватиканові варто розповісти людям правду?

— Дотик до божественного всім нам іде на користь… навіть КОЛИ він тільки уявний.

Як науковець, Вітторія не могла заперечувати цієї логіки. Вона читала безліч історій про так званий ефект плацебо — коли звичайний аспірин виліковував раку людей, які вірили, що вживають чудодійні ліки. Зрештою, що таке віра?

— Зміни, — знову заговорив камерарій, — у Ватикані відбуваються дуже важко. Визнання минулих помилок, модернізація — усього цього ми традиційно уникаємо. Його Святість намагався щось із цим зробити. — Він помовчав. — Покійний Папа хотів налагодити- контакт із сучасним світом. І шукав нових шляхів до Бога.

Вітторія кивнула в темряві.

— Таких як наука?

— Щиро кажучи, наука тут недоречна.

— Недоречна? — Вітторія знала чимало епітетів, які пасували до такого поняття, як «наука», однак у сучасному світі слова «недоречна» серед них бути аж ніяк не могло.

— Наука може як зціляти, так і вбивати. Усе залежить від душі людини, що займається наукою. Власне, душа мене й цікавить.

— Коли ви почули своє покликання?

— Ще до народження.

Вітторія подивилась на нього здивовано.

— Пробачте, але мені це питання завжди здається дивним.; Я хочу сказати: я завжди знав, що служитиму Богові. Відколи себе. j пам’ятаю. Однак по-справжньому я зрозумів своє призначення і аж у війську.

— Ви були у війську? — здивувалась Вітторія.

— Два роки. Я відмовився стріляти, тож мене змусили літи > ти. На санітарних гелікоптерах. Щиро кажучи, я й досі час до часу літаю.

Вітторія спробувала уявити цього молодого священика у кабі і її гелікоптера. Як не дивно, їй це вдалося без зусиль. Камерарій Вентреска мав силу волі, яка не тільки не затьмарювала його віри, а навіть ще більше її підкреслювала.

— Ви колись були пілотом для Папи?

— Боронь Боже! Цей дорогоцінний вантаж ми довіряли тільки фахівцям. Його Святість інколи дозволяв мені брати гелікоптер у Ґондольфо, до його літньої резиденції. — Він замовк і уважно подивився на неї. — Міс Ветро, я вдячний вам за допомогу. І щиро вам співчуваю, через втрату батька. Справді.

— Дякую.

— Я ніколи не знав свого батька. Він помер іще до мого народження. А мати загинула, коли мені було десять років.

Вітторія підвіла голову.

— Ви стали сиротою? — Вона відчула якусь несподівану спорідненість із цим чоловіком.

— Я вижив у катастрофі, що забрала життя моєї матері.

— І хто про вас піклувався?

— Господь Бог, — просто відповів камерарій. — Він буквально послав мені іншого батька. Біля мого лікарняного ліжка з’явився спископ із Палермо. Він і забрав мене. Тоді я зовсім не дивувався цьому. Я змалечку відчував на собі турботу Бога. Поява єпископа лише підтвердила те, що я давно підозрював, — Бог обрав мене, щоб я служив Йому.

— Ви вірили, що Бог обрав вас?

— Вірив. І досі вірю. — У голосі камерарія не чулося пихи — лише вдячність. — Я багато років працював під опікою єпископа. Врешті-решт він став кардиналом. Але мене ніколи не закував. Це єдиний батько, якого я пам’ятаю. — Світло від ліхтарика впало на обличчя камерарія, і в його очах Вітторія прочитала

і ІІМОТНІСТЬ.

Вони прийшли до високої колони, і світло від усіх ліхтариків і і йшлося на отворі в підлозі. Вітторія подивилась на сходи, що шикали в темній порожнечі, і раптом їй захотілося повернути. І вардійці вже допомагали камерарію налапати ногою першу сходинку. Тоді вони підійшли до неї.

— Що з ним сталося? — поцікавилася вона, обережно йдучи ходами вниз. їй коштувало неабияких зусиль стримувати трем-і іпня в голосі. — Із тим кардиналом, що забрав вас до себе?

— Він залишив колегію кардиналів, щоб зайняти інший пост. — Вітторія зі здивуванням поглянула на нього. — А потім, на жаль, він помер.

— Мої співчуття, — сказала Вітторія. — Це сталося нещодавно?

Камерарій повернувся до неї. Тіні підкреслювали вираз болю на його обличчі. -

— Рівно п’ятнадцять днів тому. Саме до нього ми йдемо.

84

Тьмяне світло, що горіло всередині скляного боксу, нагрівало повітря. Це сховище було менше від попереднього. Менше кисню. Менше часу. Ленґдон шкодував, що не попросив Оліветті ввімкнути вентиляцію.

Він швидко знайшов секцію з каталогами Belle Arti. Оминути її було неможливо. Ця секція займала майже повних вісім стелажів. Католицькій церкві, належали мільйони шедеврів по всьому світу.

Ленґдон швидко пробіг очима по полицях у пошуках каталогу робіт Джанлоренцо Берніні. Він почав шукати приблизно від середини першого стелажа, де, на його думку, мала б починатися літера «Б». Він уже мало не запанікував, вирішивши, що каталог Берніні кудись зник, однак скоро зрозумів, що переписи розташовані не в алфавітному порядку. Це стривожило його ще більше.

Лише повернувшись до початку зібрання і вилізши по драбині знову до першої полиці, Ленґдон зрозумів, за яким принципом упорядковані матеріали в цьому сховищі. Верхні полиці прогиналися під вагою найгрубших томів, присвячених великим майстрам Відродження — Мікеланджело, Рафаелю, да Вінчі, Боттічеллі. Ленґдон нарешті збагнув: каталоги були впорядковані залежно від загальної вартості всіх робіт кожного художника, що було цілком логічно для сховища з назвою «Майно Ватикану». Між Рафаелем і Мікеланджело був затис-путий том, позначений як «Берніні». Він мав завтовшки понад п’ять дюймів.

Задихаючись від нестачі кисню, з важким каталогом у руках, Ленґдон зліз із драбини. Тоді, як хлопчисько, що розглядає комікси, ліг на підлогу і розгорнув першу сторінку.

Палітурка була з тканини й дуже гладка. Каталог був написаний від руки італійською. Кожна сторінка надавалась якійсь одній роботі і містила короткий опис, дату, розташування, вартість матеріалів, а іноді ще й грубий ескіз. Ленґдон подивився на загальну кількість сторінок… Понад вісімсот. Що й казати, Берніні байдиків не бив.

Студентом Ленґдон часто дивувався, як один митець устигав за життя створити стільки шедеврів. Пізніше він з великим розчарування дізнався, що насправді знамениті митці власноруч створювали лише невеличку частку з усіх тих робіт, що були підписані їхнім ім’ям. Вони організовували майстерні, де вчили' молодих підмайстрів втілювати в життя свої ідеї. Такі скульптори, як Берніні, ліпили мініатюри з глини й наймали інших, щоб різьбили їх із мармуру. Ленґдон знав: якби Берніні довелося особисто виконати всі свої замовлення, то він працював би до сьогодні.

— Покажчик, — сказав він голосно сам до себе, намагаючись викинути з голови недоречні думки. Перейшов у кінець КНИЖКИ, де містився покажчик, із наміром переглянути під літерою F назви робіт зі словом/мосо — тобто «вогонь». Але виявилось, що роботи на літеру F розкидані по всьому покажчику. Ленґдон тихо вилаявся. Що ці люди, чорт їх забирай, мають проти розташування за абеткою?

Роботи, очевидно, заносили до каталогу в хронологічній послідовності — одну за одною, одразу після створення їх Берніні. Від такого покажчика користі було мало.

Доки Ленґдон дивився на цей перелік, йому прийшла до голови ще одна невесела думка. У назві скульптури, яку він шукав, могло взагалі не бути. слова «вогонь». Адже у двох попередніх роботах — «Авакум і янгол» та «Західний вітер» — не було прямих посилань на землю та повітря.

Хвилину чи дві він навмання гортав каталог, сподіваючись, що якась ілюстрація щось йому та й підкаже. Але так не сталося. Він побачив десятки маловідомих робіт, про які ніколи в житті не чув, але й багато знайомих… «Даниїл і лев», «Аполон і Дафна», а ще з півдюжини фонтанів. При вигляді фонтанів його думки перескочили до наступного завдання. Вода. Цікаво, чи четвертий олтар науки — це фонтан? Фонтан здавався ідеальним символом четвертої стихії. Ленґдон сподівався, що убивцю спіймають раніше, ніж той перейде до Води — адже Берніні створив композиції для десятків фонтанів у Римі, і більшість із них стояли перед храмами.

Ленґдон повернувся до завдання, яке треба, було вирішити негайно. Вогонь. Гортаючи каталог, він згадав слова Вітторії. Перші дві скульптури були вам відомі… цю ви, мабуть, знаєте теж. Він знову подивився на покажчик, шукаючи в ньому знайомі назви. Ідей не було. Ленґдон відчув, що якщо затримається тут іще трохи, то зомліє, й вирішив усупереч сумлінню винести каталог назовні. Це ж тільки перелік робіт, казав він собі. Я ж не виношу звідси оригінал якоїсь праці Гапілея. Сторінка з «Діаграми» досі лежала у нього в кишені, і він нагадав собі, що, перш ніж вийти з архіву, мусить повернути її на місце.

Ленґдон поспішно нахилився, щоб підняти важкий том з під логи, але раптом застиг. Хоч покажчик ряснів примітками — та, що впала йому в очі, здавалася дивною.

У ній ішлося, що знамениту скульптуру Берніні «Екстаз свя тої Терези» невдовзі після урочистого відкриття перенесли зл межі Ватикану. Але здивувало Ленґдона не це. Скандальне ми нуле цієї роботи було йому відоме. Хоч дехто вважав її шеден ром, Папа Урбан VIII вирішив, що вона надто еротична для Ватикану, і відіслав до якоїсь непоказної каплички в протилеж ному кінці міста. Увагу Ленґдона привернуло те, що скульптуру, схоже, встановили в одному з п’яти храмів з його переліку. До того ж у примітці було сказано, що її туди перенесли per suggerimento dell’ artista.

На пропозицію скульптора? Ленґдон нічого не розумів. З якої б це рації Берніні пропонував, щоб його шедевр сховали десь подалі від людських очей? Усі митці завжди прагнули, щоб їхні роботи встановлювали на видному місці, а не десь у чорта на…

Ленґдон завагався. Хіба що…

Він боявся навіть припустити таке. Невже це можливо? Невже 1 іерніні навмисне створив композицію настільки відверту, що Ватикан був змушений сховати її десь на околиці міста? Можливо, Берніні сам і запропонував, де її поставити. Може, у якійсь церковці на лінії подиху «Західного вітру»?

Ленґдон розхвилювався, аж раптом згадав, що ця статуя начебто не має нічого спільного з вогнем. У кожному разі, цю скульптуру аж ніяк не можна було назвати науковою — радше порнографічною, але в жодному разі не науковою. Один англійський критик якось висловився про «Екстаз святої Терези», що це «най-і[(.'відповідніша прикраса для християнського храму». Ленґдон, тісно ж, розумів, у чому тут річ. Блискуче виконана скульптура юбражала святу Терезу, що корчиться від бурхливого оргазму. ('.цена явно не для Ватикану.

Ленґдон швидко знайшов сторінку з описом цієї роботи. Ледь побачивши ескіз, він несподівано відчув надію. На малюнку свя-і;і Тереза справді мліла від насолоди, але в композиції була ще одна фігура, про яку Ленґдон зовсім забув.

Янгол.

І тоді він згадав легенду…

Свята Тереза була черницею, яку канонізували після того, як попа заявила, що уві сні до неї навідався янгол. Пізніше критики дійшли висновку, що цей візит був не так духовний, як еротичний. Знизу на сторінці Ленґдон прочитав знайому цитату. Слова і.імої святої не залишали місця для сумніву:… його великий золотий спис… сповнив мене вогнем… пронизав кілька разів… сягнув нутрощів… це була така блаженна насолода, що я хотіла, щоб вона ніколи не припинялась.

Ленґдон усміхнувся. Якщо тут не йдеться про серйозний секс, то я вже й не знаю, що ще це може означати. Усміхнутися Ленґдона змусив ще й опис скульптури. Хоч він був італійською мовою, слово fuoco траплялося в ньому щонайменше п’ять разів:

…спис янгола з вогненним наконечником…

.. голова янгола випромінює вогонь…

жінка, охоплена вогнем пристрасті…

Ленґдон таки остаточно не впевнився, доки не подивився на ескіз іще раз. Вогненний спис янгола стримів, як дороговказ. Хай янголи у пошуку ведуть! Навіть тип янгола, що його зобразим Берніні, здавався не випадковим. Це ж серафим, збагнув Ленґдон. Дослівно серафим означає «вогненний».

Роберт Ленґдон був не з тих, хто чекає знаків згори, але про читавши назву церкви, де тепер перебувала статуя, подумав, що ладен повірити у вищу силу.

Санта-Марія делла Вітторія.

Вітторія, подумав він, широко усміхаючись. Чудово.

Підвівшись, Ленґдон похитнувся. У голові паморочилось. Він глянув угору на драбину й застановився, чи варто поставити каталог на місце. Чорт з ним, подумав. Нехай про це потурбується отець Жакі. Він згорнув книжку й акуратно поклав біля нижньої полиці.

Йдучи до виходу зі сховища, Ленґдон дихав коротко й часто. Однак успіх його окрилив, і він почувався сповненим енергії.

Але фортуна відвернулась від нього, ще допоки він дійшоп до дверей.

Без жодного попередження сховище видало дивний звук. Світ ло згасло, кнопка біля дверей-вертушки також. За мить весь архін ний комплекс занурився у пітьму. Хтось відімкнув електрику.

Священні ватиканські гроти розташовані під собором Святого І Іетра. Там ховають померлих Пап.

Вітторія сягнула останньої сходинки спіральних сходів й увійшла в грот. Темний тунель нагадав їй великий адронний ко-лайдер у ЦЕРНі. Тут було так само темно й холодно. У тьмяному світлі ліхтарів, що їх несли швейцарські гвардійці, тунель (давався химерним. З обох боків у стінах зяяли ніші. У глибині них, скільки сягало світло, виднілися чорні тіні від масивних саркофагів.

У Вітторії пішов мороз по шкірі. Це від холоду, казала вона собі, знаючи, що в цьому є тільки частка правди. У неї було відчуття, наче за ними хтось стежить, — але не істота з плоті й крові, а привиди, що причаїлися в темряві. На кожному гробі лежала скульптурна подоба покійного Папи в натуральну величину — це були статуї в папських шатах зі схрещеними на грудях руками. Здавалося, що ці розпростерті тіла постали з могил, підваживши мармурові кришки саркофагів, ніби у намаганні вирватися зі смертних пут. Процесія з ліхтарями просувалася далі, і вздовж стін з’являлися нові й нові силуети давно померлих Пап; вони розтягувалися й зникали в моторошному танці тіней.

Усі мовчали, і Вітторія не могла б сказати напевно, чим це спричинено — повагою до мертвих чи страхом. Сама вона відчувала й те, й інше. Камерарій ішов із заплющеними очима, так начебто. знав напам’ять кожний крок. Вітторія підозрювала, що від часу смерті Папи він неодноразово ходив цим страхітливим маршрутом… Можливо, щоб помолитися на могилі й попросити покійного наставити його на правильний шлях.

Я багато років працював під опікою кардинала, казав камерарій. Він був мені як батько. Вітторія пригадала, що ці слова і тосувалися кардинала, який «порятував» його від війська. Аж тепер вона збагнула, яким було продовження цієї історії. Очевидно, той самий кардинал, що взяв юнака під своє крильце, пізніше став Папою і зробив молодого протеже камерарієм.

Тепер усе зрозуміло, думала Вітторія. Вона завжди дуже тонко відчувала душевний стан інших людей, і щось у поведінці камерарія не давало їй спокою весь день. Від першої миті знайомства з ним їй здалося, що цей чоловік терпить якесь особисте горе, зумовлене не лише теперішньою кризою. За зовнішнім спокоєм вона розгледіла людину, чию душу терзають демони. Тепер вона пересвідчилась, що не помилилась. Камерарій не тільки зіткнувся з найбільшою загрозою за всю історію Ватикану— він мусив протистояти їй сам-один… залишившись без наставника й друга.

Гвардійці сповільнили крок, наче не могли зорієнтуватися в темряві, де саме похований останній Папа. Камерарій упевнено йшов далі і нарешті зупинився перед мармуровим гробом, що виблискував сильніше від інших. Зверху була статуя покійного Папи. Коли Вітторія впізнала обличчя, яке бачила по телевізору, її пронизав страх. Що ми. робимо?

— Я знаю, що часу в нас небагато, — сказав камерарій, — і все ж прошу всіх помолитися.

Швейцарські гвардійці, не зрушивши з місця, посхиляли голови. Вітторія зробила те саме, відчуваючи в тиші, як сильно калатає її серце. Камерарій опустився перед гробом навколішки і молився італійською. Прислухаючись до його слів, Вітторія раптом відчула глибоке горе… по обличчю потекли сльози… вона оплакувала власного наставника… свого святого батька. Слова камерарія. здавалися такими ж відповідними для нього, як і для Папи.

— Отче, пораднику й друже. — Голос камерарія глухо відлунював у тунелі. — Коли я був ще зовсім юним, ти сказав мені, що голос, який звучить у моєму серці, — це голос Бога. Ти сказав, щоб я слухався його, хоч би яких страждань мені це коштувало. Зараз я теж чую цей голос. Він хоче від мене неможливого. Дай мені силу й даруй прощення. Усе, що я роблю… я роблю во ім’я всього, у що ти вірив. Амінь.

— Амінь, — прошепотіли гвардійці.

Амінь, батьку. — Вітторія витерла очі.

Камерарій повільно підвівся і відступив від саркофага.

— Відсуньте кришку.

Гвардійці завагалися.

— Сеньйоре, — сказав один, — за законом, ми мусимо вико нувати ваші накази. — Він помовчав. — Ми зробимо те, що ви кажете… '

Камерарій, схоже, прочитав його думки.

— Прийде день, і я попрошу у вас пробачення за те, що поставив у таке становище. Сьогодні ж прошу вас підкоритися. Закони Ватикану існують, щоб захищати цю Церкву. Власне, з таких міркувань я наказую вам зараз їх порушити.

На якусь мить запала тиша, а тоді старший серед гвардійців віддав наказ. Усі троє поставили ліхтарі на землю, і їхні тіні перескочили на стелю. Освітлені знизу гвардійці рушили до гроба. Обхопивши руками мармурову кришку з боку голови і міцно впершись ногами в землю, вони приготувалися її штовхнути. За сигналом усі троє налягли на важезний камінь. Але він не зрушив з місця, і Вітторія мимоволі відчула полегшення. Вона вже сподівалась на те, що кришка виявиться занадто важкою, їй раптом стало страшно від того, що вони могли побачити всередині.

Гвардійці налягли ще раз, але камінь не піддавався.

— Апсога, — сказав камерарій, закочуючи рукави сутани, приготувавшись штовхати з ними. — Oral — Усі разом штовхнули ще раз.

Вітторія уже збиралася прийти їм на допомогу, але якраз у цю мить кришка піддалася. Чоловіки налягли ще раз, і важкий камінь

із якимось первісним скрипом повернувся й ліг під кутом до саркофага. Мармурова голова Папи заїхала в глиб ніші, а ноги висунулися в коридор.

Усі відступили назад.

Один із гвардійців схилився і взяв із землі ліхтар. Тоді нерішуче спрямував його всередину кам’яної труни. Спочатку промінь тремтів, але вже за мить гвардієць опанував себе, і світло полилося рівно. Інші гвардійці, один за одним, і собі підійшли до гробу. Навіть у темряві Вітторія відчула, як їм це огидно. По черзі вони перехрестилися.

Камерарій заглянув до труни і здригнувся. Його плечі опустилися, як під величезною вагою. Він довго так стояв, тоді відвернувся.

Вітторія боялась, що щелепи в покійного можуть бути міцно стиснуті від rigor mortis і, щоб побачити язик, їх доведеться ламати. Тепер вона побачили, що в цьому немає потреби. Щоки в покійного запали, а рот був широко роззявлений.

Його язик був чорний як смерть.

86

Суцільна темрява. Ні звуку.

Таємні архіви поглинула пітьма.

Ленґдон раптом подумав, що страх — це потужний стимулятор. Задихаючись, він пішов навпомацки до дверей-вертушки. Знайшов кнопку на стіні і щосили натиснув на неї всією долонею. Нічого. Він натиснув іще раз. Двері не реагували.

У розпачі Ленґдон закричав, але в скляному боксі голос прозвучав глухо. Раптом він гостро відчув увесь жах свого становища. Від адреналіну серце забилося вдвічі швидше, легені відчайдушно жадали кисню. Він почувався так, наче дістав удар під дих.

Ленґдон кинувся на двері всім тілом, і на мить йому здалося, що вони почали обертатися. Штовхнув їх іще раз. В очах засвітилися свічки. Тоді він зрозумів, що це не двері крутяться, а вся кімната йде обертом. Заточуючись, він зробив кілька кроків назад і, перечепившись через драбину, незграбно упав на підлогу і забив коліно об край стелажа. Вилаявшись, він підвівся і почав навпомацки шукати ту саму драбину.

Він знайшов її доволі швидко. Сподівався, що це буде важке дерево або залізо, а вона виявилась алюмінієвою. Ленґдон схопив драбину і, піднявши обома руками над головою, кинувся з нею її суцільному мороці на скляну стіну. Стіна виявилася ближче, ніж він думав. Драбина глухо вдарилася об скло й відскочила. Зі звуку зіткнення Ленґдон зрозумів, що для цієї стіни треба щось значно, значно важче, ніж алюмінієва драбина.

Тут він згадав про пістолет, і в ньому спалахнула надія. Але нона швидко згасла. Пістолета в нього більше не було. У кабінеті І Іапи Оліветті відібрав його, пояснивши, що не личить у присутності камерарія носити заряджену зброю. Тоді це прозвучало переконливо.

Ленґдон крикнув знову, але цього разу звук був навіть іще тихіший, аніж раніше.

Тоді він згадав про рацію, яку гвардієць залишив на столі ззовні сховища. Якого дідька я не взяв її всередину! Перед очима в Ленґдона затанцювали пурпурові вогні, і він спробував змусити себе думати. Ти ж не вперше потрапляєш у пастку, казав він собі. Ти переживав і гірше. Ти був іще дитиною, і то не розгубився. Чорна пітьма огортала його зусібіч. Думай!

Ленґдон опустився на підлогу. Ліг на спину й витягнув руки пздовж тіла. Передусім треба було опанувати себе.

Розслабся. Побережи сили.

Не маючи більше потреби долати тяжіння, щоб перекачувати кров, серце Ленґдона забилося повільніше. До такого трюку вдаються плавці, щоб наситити кров киснем між двома запливами поспіль.

Тут достатньо повітря, переконував він себе. Цілком достатньо. Тепер думай. Він зачекав кілька секунд, почасти сподіваючись, що світло от-от з’явиться знову. Але воно не з’являлося. Лежачи дихати було трохи легше, і Ленґдон відчув якесь дивне упокорення. Його огорнув спокій. Він вирішив не піддаватися.

Треба щось робити, чорт забирай! Але що?..

Міккі-маус на зап’ястку безтурботно світився, немов радіючи темряві: 21:33. До Вогню залишилося півгодини. Ленґдонові здавалося, що в цьому скляному кубі він провів цілу вічність. Його розум, замість того щоб шукати виходу зі скрутного становища, раптом зажадав пояснення. Хто відімкнув електрику? Може, це Рошер розширив територію пошуків? Невже Оліветті його не попередив, що я тут? Утім, Ленґдон знав, що зараз це не має значення.

Широко розтуливши рот і закинувши голову назад, Ленґдон вдихав повітря так глибоко, як тільки