Книга: По живу і мертву воду



По живу і мертву воду

Микола ДАЛЕКИЙ

ПО ЖИВУ І МЕРТВУ ВОДУ

Роман


По живу і мертву воду

Оце тобі кінь; їдь на цьому, а свого лишай у мене. А ось і дорога, що веде в царство, де є жива і мертва вода. Туди не можна проїхати інакше, як уночі. Там побачиш ти високу стіну, перестрибни її і їдь просто до садових воріт; у саду знайдеш яблуню, на якій ростуть молодильні яблука, а біля неї два колодязі — з живою і мертвою водою. Та як їхатимеш назад, гляди, щоб кінь твій не зачепив жодної струни з тих, що проведено до стіни. Як зачепить — біда буде: почнуть у всьому місті дзвони дзвонити, барабани бити, гармати стріляти; все стривожиться.

З народної казки.


1. НІЧ. ДВОЄ

Вони стояли лицем в лице, міцно стискаючи одне одному руки, наче боялися, що хтось силою роз'єднає їх, розметає нарізно по темній землі, і вони вже ніколи не зможуть знайти одне одного.

На обличчя дівчини, злегка піднесене догори, падало скупе світло зоряного неба. Воно біліло невиразною овальною плямою; ледь окреслювалися брови, очі, рот, лагідні контури щік, підборіддя. Чубата голова хлопця зовсім зливалася з темрявою — він був чорний, смуглявий, і тільки в двох місцях, наче в маленьких криничках, спалахували крихітні цятки світла. То яскраві зорі грали в Юркових циганських очах.

Так стояли вони довго. Мовчали. Вони чули дихання одне одного, відчували в нічній прохолоді тепло своїх розпашілих облич, чули, як десь у жилках під міцно сплетеними пальцями пульсує дорога, рідна кров. Хіба цього було мало, хіба це не було щастям?

Дівчина прошепотіла ледь чутно:

— Ти мене любиш, Юрцю?

Замість відповіді хлопець обережно торкнувся устами її щоки її ніжно провів по шовковистому пушку. Він знав, що в неї під скронь, де кінчається довге світле волосся, збігає золотавий пушок. Чомусь саме цей пушок особливо зворушував Юрка. Кожного разу, коли він дивився на Стефу, йому хотілось доторкнутися устами ясних волосинок, що пустотливо збігали вниз, погладити їх. Зараз Юрко вперше наважився на такий несміливий поцілунок. Їм рідко випадало бувати вдвох, і вони ще не навчилися пестити одне одного. Їх ніжність була полохливою.

— А я не вірю… — з невеселим кокетством сказала Стефа.

Хлопець незграбно, однією рукою пригорнув до себе дівчину. Так можна було стояти до ранку. Хвалити бога, місце для побачення вони вибрали безпечне — край села, між покинутою плебанією і кладовищем, там, де понад ровом росли столітні липи. Тут Юркові її Стефі ніщо не загрожувало. Мертві не могли накликати біди на голови двох закоханих. Спорожнілий дім ксьондза з повибиваними вікнами й зірваними з завіс дверима теж не лякав їх. Привиди? Хто тепер вірив у ці казки? Не привидів, а звичайних живих людей їм треба було остерігатися. Тільки люди могли заподіяти лиха.

Та, здавалося, все живе спало. Нічна тиша огорнула село, що сховалося у вибалку. Велика Ведмедиця, наче чумацький віз, котилася зоряним небом. До ранку було далеко.

— Хіба любиш? — знову запитала Стефа й принишкла, чекаючи відповіді. Темрява ховала її невпевнену, щасливу й сумну усмішку.

Він тільки міцніше притис її до грудей.

— І не боїшся? Вони повбивають нас… І тебе, й мене.

Груди в хлопця піднялися високо, наче він збирався пірнути в холодну воду. На кілька секунд Юрко затримав подих. Однак серце його билося рівно — страху перед майбутнім він не мав.

— Ой, не вірю, Юрку… Не буде нам щастя. Не буде…

Голос її звучав сумно й розсудливо, наче то говорила літня жінка, що вже багато горя зазнала на своєму віку.

— Ти лише на рік старший від мене, а мені нема й шістнадцяти. Ми — діти, Юрку, бавимося в кохання. А час не такий. Ой, не такий нині час.

Видно, Стефа висловлювала не свої думки, а повторювала те, що їй казала бабуся або покійна мати перед смертю. Але ж це не міняло становища. Що Юрко міг заперечити їй? Він міг, певне, до її гірких слів додати свої, ще гіркіші та безнадійніші. Адже він знав набагато більше… Але хлопець був гонористий, упертий і самовпевнений. Молода, незаймана, розквітаюча сила переповнювала його. Йому здавалося безглуздим, смішним саме припущення, що хтось зможе перешкодити його коханню, стати на шляху до щастя. Ні, дзуськи! Коли б уже пішло на те, він одурить усіх, обійде небезпеку, проб'ється силою, обкрутить усіх круг пальця, але не дасть скривдити себе й Стефи. Не на такого натрапили. І не пхайте носа не в свою справу. Геть з дороги!..

Навіть смерті він не боявся.

Він уже вчений у таких справах…

— Згадай, Юрку, як любив вуйко Орест свою… Адже не було в наших Підгайчиках жінки, котра б їй не заздрила. А на чому скінчилося? Власними руками і її, й… гарну, як янголятко…

Юрко не дав їй доказати, затулив рота долонею. Він міг слухати все, що завгодно, лише не цю історію про Ореста Вайчишина.

Одначе Стефині слова вже розбудили те, що він так старанно ховав і присипляв у своїй пам'яті. Картини недавнього похорону дружини Ореста Вайчишина і його трирічної «гарної, як янголятко», дочки промайнули перед очима.

… Дві забитих труни на возі — велика й маленька. На маленькій сидить хлопчик у голубій вельветовій курточці, зляканий, з заплаканими очима, з шматком білого хліба в руці.

… Змарніле, схудле, але все ще гарне обличчя пана бухгалтера, вуйка Ореста, що йде за возом у святковому костюмі її чепурних чоботях «англіках».

… Легко полощеться на вітерці жовто-блакитний прапор, прикріплений до сріблястого держака, прикрашеного алюмінієвим тризубом.

Мовчазні постаті людей вздовж дороги й обличчя, обличчя, нерухомі, наче закам'янілі, з виразом подиву й глибокого страху: «Такого ще не було в нашому селі, такого й старі не пам'ятають».

Юркові аж горло звело судомою. Потрібно було кілька секунд, щоб збити, затоптати, погасити в пам'яті своїй, наче головешки з вогнища, ці непрохані яскраві спогади й оволодіти собою. Тьху ти, чорт! Йому, Юркові, завжди стає моторошно, коли отак раптом, несподівано заводять мову про те, що сталося в сім'ї пана бухгалтера. Він би її не повірив, що Вайчишин міг вчинити таке, коли б на власні очі не бачив двох трун із свіжоструганих дощок — великої й маленької. Пан бухгалтер ішов за возом з домовинами дружини й дочки в тому «елегантському» костюмі, в якому він усього лише три роки тому «брав шлюб» у церкві з гарною молоденькою полькою Іреною. Люди, що діється з вами? Ви ж свою кров губите. Отямтеся!

Юркові уста лишалися стиснутими. Безмовний крик пролунав у його душі, і в ній, наче в холодному порожньому лісі, прокотилася зловісна луна. Хлопець стер долонею піт з чола, тихо, переконано сказав дівчині:

— Слухай, Стефо, хіба ти не розумієш, що пан бухгалтер — то вар'ят. Ну, скажи, чи могла нормальна людина…

Стефа з обуренням перебила його:

— Тепер усі вар'яти. Згубити жінку, дитину маленьку…

Вона заплакала. Щоб утішити кохану, Юрко почав гладити її плече.

— Ну, чого ти? Відразу в сльози… Не суши собі голови чужою бідою. Не завжди будуть такі порядки.

— Поки гладкий схудне — худий здохне…

— Треба потерпіти, почекати.

— Будемо чекати, а тебе до Німеччини на роботу поженуть.

— Уже ганяли.

— В українську партизанку заберуть. Ще гірше…

— Там мені нічого робити.

— О, вони знайдуть тобі роботу…

— От ти яка! — обурився Юрко й навіть підвищив голос. — Усі ви такі. Баби… Кажу тобі — я все обміркував. Головне — якось протриматися, поки прийдуть совіти. Тоді боятися нічого. Для совітів не має значення, якої людина національності чи, скажімо, релігії. Їм на це плювати, в них усі нації одним миром мазані й ніякої різниці немає.

— Безбожники. До костьолу не ходять, не вінчаються.

— Е-ех, Стефо, слухай свого ксьондза, він тобі накаже. Ясна річ, при совітах ксьондзам не буде таких розкошів, як перше. Совіти взагалі релігію не дуже-то шанують, це правда, але таки й за совітів хто хотів, той і вінчався, й дітей хрестив, і службу божу в костьолі слухав. Не боронили. Та той же… — Хлопець мало був не навів як приклад Ореста Вайчишина, та вчасно прикусив язика. Ото ще напасть! Злощасний «пан бухгалтер» не йшов з думки й наче переслідував Юрка.

— Та хіба мало вінчалося в нас за совітів! — сказав він поспішно. — Тільки перед війною на Великдень п'ять весіль було на селі. Я ж пам'ятаю.

Стефа вже не схлипувала. Юркові докази, видно, здавалися їй переконливими, але вони не могли цілком заспокоїти її.

— А де ті совіти? Скільки їх чекати? Може, й не дійдуть сюди.

— Дійдуть! — упевнено заявив хлопець. — Вони вже біля Києва. Місяць-два — й будуть тут. Вони тепер швидко йдуть. Герман уже не той. З кожним днем слабіший.

Добру хвилину тяглася мовчанка. Юрко й Стефа думали про одне й те ж саме — про своє майбутнє, але думки їх бігли різними стежками.

— Ну, гаразд, прийдуть твої совіти… — зітхнула дівчина. — Гадаєш, українці перестануть мордувати поляків?

— А чому ти говориш тільки про українців? Твої поляки що, ні в чому не винні? Хто хутір Дубки спалив? Святий Миколай?

— Дубки, Дубки… — похитала головою Стефа. — А хто перший почав? Адже до Дубків українці спалили два польських хутори, а в Кривичах вісім родин замордували за одну ніч. Що полякам було робити? Чекати, поки з Дубків до них знову ваші гайдамаки прийдуть?

— Ти краще мовчи з своїми поляками. — Юрко починав сердитися. — Слухати не хочу. Поляки добре залили сала за шкуру українцям. Прочитай історію… А гонор який! Скажеш — неправда? Кожен найзадрипаніший поляк дивиться на тебе так, наче ти ще йому до пупа не доріс. Тому-то українці їх так ненавидять.

Юрко захопився й не помітив, що переступив ту межу, до якої йому не слід було й наближатися. Стефа раптом відхилилася від нього й, намагаючись звільнитися з обіймів, уперлася кулачками йому в груди. Від неї віяло холодом.

— Якщо ти поляків так ненавидиш, для чого тоді… Для чого? Пусти, я піду. Пупи.

Кілька необережних слів, і все зіпсовано. Якщо Стефа образилась — це надовго. Коли тепер вони зможуть знову побачитися й поговорити без свідків? А їм треба так багато обміркувати. Ні, вона таки повинна його зрозуміти.

— Не будь же ти миленькою дитиною, Стефо, — осудливо зашепотів хлопець, — хіба я хотів образити тебе… Я по-справедливому міркував. Тебе це не стосується. Та й яка ти полька, подумай?

— Полька.

— Батько твій хто? Це все ксьондзи вигадали. Ніяк між собою людей не поділять.

— Я — полька, римо-католичка, — стояла на своєму дівчина.

Гострі кулачки її все ще міцно впиралися в Юркові груди.

— Добре. Мені це байдуже. Не захищай поляків, коли вони винні, а я українців не буду захищати. От і все.

— А чому ти ксьондзів так не любиш? Може, ти безбожник?

Такого запитання Юрко аж ніяк не сподівався. Він весело засміявся. Видно, засміялась і сама Стефа. М'язи її рук ослабли. Хлопець легко притис її до себе, й вона знову притулилася щокою до його грудей.

— Ні, я серйозно запитую… Може, ти і в бога не віриш?

Юрко тільки поцілував її в тім'я. Стефа — маленька дівчинка. Де йому розводитися зараз про свою думку щодо ксьондзів, релігії, бога? Ще буде час для таких розмов. У Стефи бабуся по матері — щира католичка. Це вона Стефу накручує. О, то бабка! Бідна, як церковна миша, а гонору, гонору… Вона родом нібито із збіднілої шляхти. Ну, це всі поляки так… Обов'язково напустять туману щодо свого шляхетського походження. Юрків старший брат — Петро — той уміє поглузувати з поляків. Говорить: полякові краще сказати, що його дід був байстрюком, прижитим за п'ять злотих прабабкою від графа Потоцького, ніж признатися, що весь його рід з діда-прадіда чесно рився в гної, орав землю й сіяв хліб. Петро не любить поляків. Німців, росіян і навіть євреїв він ще якось терпить, а поляків зовсім не зносить. Це вже хвороба якась. Є ж люди, які, наприклад, не зносять якого-небудь запаху чи смаку. Так і Петро. Від самого слова «поляк» його починає судомити. О, Петро нізащо не пробачить йому, Юркові, коли довідається про Стефу.

Правду кажуть, що ті, хто любить, легко вгадують думки один одного. Стефа вгадала.

— Ну, припустімо, німці підуть, прийдуть совіти. А твої брати залишаться. Що вони тобі скажуть?

— А що сказали твоєму батькові, коли він одружився з полькою? — огризнувся Юрко.

— Що ж ти рівняєш. Хіба в нього така рідня була? Один ваш Петро чого вартий… Готовий живцем їсти поляків.

Дивна річ, коли Юрко сам думає про старшого брата, він готовий обвинуватити його багато в чому. Але як тільки хтось інший нападає на Петра, йому, Юркові, завжди хочеться стати на захист.

— Стефо, чому ти не хочеш зрозуміти?.. Петрові перепало від поляків… Вони його все життя переслідували.

— То він же гайдамака, пошту пограбував.

— Ну, от… Хіба він простий грабіжник? Для себе він грошей не взяв. Ані гроша! Це на суді доведено. Знаєш, Стефо, Петро зовсім не такий, як ти собі уявляєш. Він борець за ідею, а його ідея — самостійна Україна. Тут нічого не вдієш. Йому нічого не треба — віриш? — ні багатства, ні землі своєї, ні хати, ні дружини, ні дітей, а тільки дай йому самостійну Україну.

— А тобі? — вкрадливо й тривожно запитала Стефа. — Може, й тобі нічого не треба? Ні сім'ї, ні дітей… Може, й ти такий?

Зрозумівши, що тривожить Стефу, Юрко тихо засміявся.

— Я сам не знаю, хто я такий, — сказав він, глибоко зітхнувши. — Наш Петро каже, що мене школа за совітів дуже зіпсувала, що я денаціоналізований елемент. Петро любить мене й злиться страшно, що не може на свій бік перетягти. Я хоч і наймолодший, а, видно, най-упертіший з усіх Карабашів. Ну, як я можу сказати на стіну, що вона чорна, коли бачу — біла. От Наталя Миколаївна… Ти її знаєш совітка, учителька. Вона каже: нація головної ролі не відіграє. Я з нею згоден. Що з того, що людина однієї з тобою нації? А якщо це негідник або круглий дурень? То чому я повинен вважати, що він кращий, дорожчий для мене, ніж, скажімо, грек, росіянин, француз чи поляк навіть, якщо це розумні, справедливі люди? Звичайно, я Україну, народ свій люблю, але не так, як паш Петро, — до безтями. Мені Україна очей на все інше не заступає. Ну, це довга розмова. Не про це нам треба зараз…

Він задумався на кілька секунд і сказав рішуче:

— Отже, так, Стефо. Треба ще потерпіти трохи, почекати. Як прийде сюди Червона Армія, ми відразу ж виїдемо звідси.

— Куди? — злякалася дівчина.

— Там видно буде.

— Ну, як же ми поїдемо? Не вінчані? А бабуся, а братик мій… Ти дурниці говориш, Юрку, не подумавши.

— Ні, я подумав добре. Ми візьмемо бабусю й вашого Славка з собою.

— Бабуся не поїде. Що ти!

— Треба вмовити. Удвох ми вмовимо. Слухай, Стефо, перший час, як прийдуть совіти, тут буде таке, що краще втекти звідси на рік-два, поки совіти наведуть лад. Я знаю, що тут буде… Ти кажеш — куди? А хоча б до Львова чи до якого іншого великого міста.

Стефа хотіла щось сказати, але Юрко не дав їй рота розкрити.

— Чекай-чекай. Ти що думаєш — я дурненький? У Львові не знайдемо собі місця, тоді завербуємось кудись на роботу. Пам'ятаєш, як совіти відразу почали були вербувати людей на роботу. Наші їздили в Донбас, на Урал і кудись у ліси до Білого моря. Квиток їм давали на всю сім'ю, гроші на дорогу й ще там аванс, здається. От ми й поїдемо. Ми з тобою працювати будемо, бабусю на кухню десь улаштуємо.

«Боже мій, невже Юрко говорить усе це серйозно? — із страхом подумала Стефа. — Вигадує сам не знає що, та й годі. У нього ще вітер у голові. Правду бабуся каже».

Але Юрко не дає Стефі часу на сумніви. Його фантазія невичерпна, він веде свою подружку далі, крутою звивистою стежиною нездійсненної (ну, звичайно, нездійсненної ж!), але такої сміливої й захоплюючої мрії.

— Як тільки ми влаштуємось на роботу, відразу ж почнемо вчитися. Ну, на різних там курсах. Розумієш, совіти дуже люблять людей учити. Слово честі! Навіть наш Петро не заперечує цього й каже, що ні в якій іншій державі такої пільги нема. В них курси, школи і всякі підготовки на кожному кроці. Головне — безкоштовно, і навіть можуть тобі пенсію платити, стипендія, як у них називається.

Зробивши невелику паузу, Юрко продовжував:

— Значить, ми працюємо і вчимося. Ми ж молоді, нам саме час учитися.

От як у нього легко й швидко виходить — «працюємо і вчимося». Стефі здається, що Юрко витяг її на якусь високу гору, а тепер відірвав од землі й летить з нею в повітрі. Вона сама любить помріяти. Але в нинішні часи марні мрії небезпечні. Зараз треба триматися землі. І Стефа однією іронічною фразою пробує схаменути Юрка.

— Так, так, — киває вона головою, — ти вивчишся на інженера, а я на…

— На інженера? — спантеличено питає Юрко. Хлопець такий захоплений, що не помічає підступу. — Чому на інженера?

— Ти на інженера, а я на професорку[1], а то й на лікарку, — в голосі Стефи звучить відверте глузування. Та Юрко знову не відчуває насмішки.

— Що ти, Стефо, — каже він невдоволено. — На інженера треба довго вчитися. Ні, про це рано навіть думати. Спершу я піду на курси трактористів або шоферів, а ти… Там видно буде. Головне — нам спеціальність у руки одержати. Я ж уже трохи вмію автом керувати. Слово честі! Мотора я добре не знаю, а залити бензин, воду, завести машину зможу. Я навіть і поїду на малій швидкості.



Ні, Юрко не хвалився, не вигадував, не обіцяв золотих гір. Він міркував дуже сміливо, але тверезо. Видно, він не раз обдумував свої плани, перш ніж посвятити в них свою товаришку. Та все ж щось бентежило його, чогось він не доказував. Стефа відчувала це. І раптом вона зрозуміла, чого боїться її коханий, бо ж і вона в глибині душі боялася того самого. Юркові плани будувалися з моменту появи радянського війська. Одначе ждати приходу совітів доведеться кілька місяців. Що буде з ними за цей час, коли зараз кожен день позначений кров'ю і смертю?

Думки хлопця й дівчини знову збіглися на одну стежку.

Коли Юрко заговорив, голос його звучав невдоволено, глухо, видно, йому було нелегко говорити про це.

— Тепер слухай мене, Стефо. Боже борони, щоб хто-небудь пас удвох побачив. Тоді все пропало. Тому зустрічатись будемо рідко…

Останні слова вразили дівчину. Можливо, Стефа запідозрила якийсь інший, фатальний для неї зміст. Вона поривчасто обійняла Юркову шию тонкими руками й притислася до нього з такою несподіваною для її худенького тіла силою, що хлопець аж злякався.

— Чого ти? — квапливо й стурбовано зашепотів він. — Ну, чого ти? Не треба так… Дурненька моя. Потерпимо. Інакше не можна.

— Не вірю, — безнадійно призналася Стефа. — Нічому не вірю. Ти забудеш мене. Усе мине, як у пісні співається…

— Слухай, Стефо…

— Коли ти поруч… Я вірю, мені не страшно тоді, і я така смілива, хоч на край світу. А як тільки…

— Стефо, я не хочу слухати дурниць. Я тобі правду скажу:, якщо в тебе немає сили характеру, тоді ми й справді — діти і в ляльки бавимося… Думаєш, мені легко буде тижнями тебе не бачити? Що з того? Не можна!

О, він умів говорити твердо. Він відчував свою відповідальність. Відповідальність старшого й мужчини. На нього можна було покластися.

— До тітки в Підгайчики не ходи. Не мозоль нашим зайвий раз очей. Листи клади, як і раніше, — біля хреста під великий камінь. Пиши тільки головне. І — обережно. Всім найсвятішим заклинаю тебе, Стефо, стережися й наших, і своїх. Від них нам горе. До пори, до часу тільки ми знатимемо. Ти мене чуєш?

— Так.

— Згодна?

— Так. Усе зроблю, любий, усе для тебе витерплю.

— Хіба для мене? Для нас обох.

— Так, для нас обох, — слухняно й щасливо повторила дівчина.

В цю хвилину Стефа довіряла своєму коханому безмежно. Юрко з вдячністю погладив її голову з високим коком над чолом і з двома туго заплетеними косами, доторкнувся губами її обличчя. Від Стефи пахло молоком і степовою духмяною травою, нагрітою сонцем. Яка вона ще тоненька, худенька. Юрко розчулився. Йому захотілося зробити для Стефи щось велике, надзвичайно щедре. Він підвів голову до неба. Зорі… Зібрати їх у чорний мішок і віддати Стефі. Подарувати… Боже мій, який він ще дурненький. Про що думає. Хлопчисько.

Черкнула зірка по небу. Юрко згадав Стефиного батька.

По живу і мертву воду

— Закінчиться війна, і все стихне, рибонько. Люди заспокояться. Може, з'явиться вуйко Семен.

— Йой-ой-ой… — заломила руки Стефа. — Що ти кажеш, милий. Нема вже живого нашого татуся. Давно немає.

— Не кажи так, Стефо. Це — війна. На війні всяко буває. Кожної війни багатьох людей ховали, а вони живі-здорові додому приходили. Старі люди розповідають…

— Та чи я б не хотіла, Юрцю? Ой, я б такого щастя не пережила.

Сльози дівчини закапали на вишивану сорочку хлопця, й він відчув, як ширшає на грудях тепла волога пляма, як вона швидко холоне по краях. Він ніжно обійняв кохану, поцілував у скроню:

— Все може бути, Стефо. Ми повинні думати, як краще…

Все лишалося неясним, хистким, крім одного — вони кохають одне одного, і їх кохання не обіцяє бути щасливим. Та все ж навіть у найнещасливіших закоханих бувають хвилини, коли в світі немає нікого, крім них двох. Така хвилина настала для Юрка й Стефи.

«Як краще…» А й справді! Адже вони молоді, щойно починають жити, нікому не заподіяли ніякого лиха. Невже їх мають чекати тільки небезпеки й нещастя? Дурниці! Не треба навіть думати… Вони вдвох. Хто відбере оцю ніч, ці зорі й тишу? Двоє сердець б'ються як одне — удар в удар.

І вже немає війни, нема лихих людей, немає нікого, крім них, на цілій землі. Тільки їх двоє з одним спільним серцем.

І до ранку ще далеко…

Щось дивне сталося в темному повітрі. Наче величезний прозорий голубий птах пролетів над темною стіною могутніх лип, безшелесно сковзнув до верхів'їв, кинув на них сяйво своїх крил і щез.

— Що це? — ледь чутно спитала Стефа, не відриваючи голови від грудей хлопця.

— Зірниця. Або зоря впала.

— Над нашим Бялопіллям. Хтось помер…

— А може, народився.

Юркові не хотілося ні думати, ні говорити про смерть. Але щасливий спокій уже було порушено. Стефа заворушилася, зняла з плеча руку, й до нагрітого її долонею місця прокрадався лоскітливий холодок.

І тут долетіли до них ослаблені віддаллю звуки далеких пострілів, відчайдушного собачого гавкоту. Відразу ж зовсім недалеко від садиби ксьондза невпевнено дзявкнув чийсь собака, потім другий, кілька нараз, і їх сигнал тривоги ліниво підхопив увесь собачий гарнізон Підгайчиків.

— Це в нас у Бялопіллі, — якимось чужим, глухим голосом промовила Стефа. Вона відхилилася від Юрка, прислухаючись. Її рука, затиснута в руці хлопця, тремтіла.

— Ну, чого ти, — намагався заспокоїти її Юрко. Але сам він уже знав, що там, за горбами в долині, де лежить маленьке село Бялопілля, сталося непоправне — за сигналом пущеної в небо ракети українські хлопці напали на поляків. Що робити? Як же він не здогадався про це раніше? Адже він чув розмову Петра з гостем, та й сама раптова поява Петра свідчила про якусь нову українську акцію. Петро дарма не приїздить. Тепер пізно. Там, у Бялопіллі, Стефині бабуся й братик. Те, чого він, Юрко, так боявся, сталося. Тепер він може врятувати тільки Стефу. Але Стефа, вони… Що робити? Що їй сказати?

Поки Юрко гарячково й безуспішно підшукував погрібні слова втіхи, виправдання, закам'яніле обличчя дівчини наче випливало з темряви. Вже не мерехтіння зірок, а якесь інше бліде світло падало на нього. По-дитячому відкривши рот, вона з жахом дивилась кудись угору через Юркове плече. Хлопець озирнувся, й те, що він побачив, здалося йому в першу мить низькою рожевуватою хмаркою. Це були ледь порожевілі від далекої заграви верхів'я столітніх лип на кладовищі. Там, за горбами, в Білопіллі, вже горіли хати.

Удар припав на плече і збив Юрка з ніг. Очевидно, Стефа відштовхнула його обома руками з усіх сил. Юрко не втримався, полетів на траву. Він почув тонкий відчайдушний зойк дівчини й відразу ж скочив на ноги. Стефи біля нього не було, вона втекла, але він помітив, як майнула в темряві біла кохтинка, й кинувся навздогін.

Він наздогнав би її відразу й затримав би, якби пам'ятав про дріт у проломі загорожі і взяв трохи вправо! Але він забув… Колючий дріт схопив його за холошу, й він з усього розгону гримнувся на землю. Цього разу він ударився дуже. Юрко аж застогнав з болю та досади. Квапливо, дряпаючи іржавим дротом ногу, він насилу відірвав дріт від холоші, скочив на ноги й знову помчав ледь помітною стежинкою. Стефа була десь попереду. Минуло лише кілька секунд, і вона не могла забігти далеко. А побігла вона, звичайно, в Бялопілля. Треба її впіймати, зупинити, врятувати.

М'який пил дороги, дерев'яний хрест, за ним серед горбів в'ється польова стежка. Сюди! Він знав цю стежину. Хвилина-дві, і він побачить білу кохтину попереду. Юрко мчав, легко відштовхуючись від землі своїми дужими ногами, жадібно вдивляючись у темряву, не думаючи навіть, що десь на його шляху може з'явитися яма чи рів. Лан вівса, стіна жита, складені хрестиками снопи пшениці, знову смужка ярини й хрестики пшениці. Зараз, зараз… Вона десь тут, неподалік… Його хвилювало тільки одне — бажання якнайшвидше вгледіти в темряві Стефу. Куди ж вона поділася? Якими б не були прудкими її босі ноги, він, Юрко, вже повинен був наздогнати її. Ще хвилина, дві… Здавалося, він не біг, а летів над землею, наче великий безшумний нічний птах. Та білої кохтини попереду не було видно.

Стефа зникла. Ніч наче проковтнула її. Можливо, назавжди, як чорна могила… А він щойно стояв з нею поруч, його руки, здавалося, ще відчували тепло її рук. Назавжди… Вперше відчай охопив хлопця.

— Стефо! — крик рвав його груди, їдкий піт заливав очі. — Стефо!

Ані звуку у відповідь Юрко продовжував бігти з усіх сил. Він уже давно помітив рожевувате світло попереду, але не розумів, чому це світло все зміщується вправо від того місця, куди вела стежка, і де, як йому здавалося, було Бялопілля.

Він зрозумів це, коли вибіг на якусь дорогу, що перетинала стежку. Дорога здалася йому незнайомою. Тут повинен був стояти кам'яний побілений хрест, під яким вони зі Стефою залишали одне для одного листи.

Хреста не було.

Лише тут Юрко здогадався, що, очевидно, ще аж біля Підгайчиків на розвилці він помилився стежкою. Не роздумуючи над тим, як це могло трапитися, й не сповільнюючи бігу, хлопець кинувся по дорозі праворуч, просто на заграву. Тепер усе залежало від того, чи великий гак він зробив. Часу Юрко не відчував. Тільки відстань могла підказати йому, чи зможе він наздогнати Стефу. Але й відстань важко було визначити. Скільки лишилося за його плечима? Кілометр, два, десять… Йому здавалося, що він біжить уже цілу вічність.

Дорога наче винесла його на горб, і він побачив, як далеко попереду майнув рудий лисячий хвіст полум'я з димом, і почув автоматну чергу. Тут же з темряви виринув і швидко наближався до нього білий хрест. Так, це був той самий хрест. Цього разу він не помилився. Може, Стефа ще не добігла сюди. Почекати, перевести подих? Ні. Він не може ризикувати жодною хвилиною.

Знову вузька стежка, знову смужки хлібів. Усе ясніше й ясніше, тривожне світло розливається над землею. Уже не віриться, що це відбувається не уві сні, а наяву. От… Він знову побачив полум'я, й на фоні заграви майнув силует Стефи. Вона, вона!

Юрко не гукав, не рахував секунд. Він біг. Біг доти, поки не порівнявся із Стефою й не схопив її за руку. Вони обоє впали на землю. Стефа намагалася вирватися, але хлопець міцно тримав її за руки, притискав до землі. Він задихався. Підіймаючи голову, дивився на вогні. Спітніле обличчя його заливало червоне світло. Горіло три хати. Зовсім близько. Правіше займалася ще одна. Чути було постріли й крики.

— Туди не можна, Стефо, — промовив нарешті Юрко, важко дишучи. — Не пущу! Туди не можна… Там — смерть!

2. ТІЄЇ Ж НОЧІ

Оксану викликали несподівано, вночі. Посланий Горяєвим офіцер знайшов її на запасному польовому аеродромі. В комбінезоні, з парашутом за плечима вона чекала своєї черги на літак, виділений для нічних тренувальних стрибків. Провожатий виявився маломовним, але Оксана й не намагалася розпитувати, вона здогадалась, і що означає цей терміновий виклик: її відпочинок, навчання закінчилися, починається робота…

Шофер шалено гнав машину темною дорогою назустріч дощу і вітру, й за годину їх забризканий болотом по самий брезентовий верх всюдихід застрибав по бруківці районного містечка, лише тиждень тому визволеного радянськими військами. Тут у напівзруйнованому будинку сільгосптехнікуму розташувався з своїм «господарством» полковник Горяєв, який не хотів далеко відставати від фронту.

Вартовий при вході загородив їм дорогу, але, впізнавши Оксаниного провідника, мовчки відступив убік, розчинився у вогкій пітьмі. За дверима, другий вартовий мигнув ліхтариком і так само мовчки пропустив. Тут, у вестибюлі стояв важкий дух вогкого одягу, розпареної шкіри взуття, було чути хропіння людей, що спали на підлозі. В далекому кутку ледве освітлений вогником каганця зв'язківець монотонно повторював у трубку: «Хмарка, Хмарка, я — Грім…»

Спотикаючись об чиїсь ноги, вони пройшли в коридор. Офіцер, ведучи рукою по стіні, намацав двері, відчинив їх без стуку, й Оксана побачила велику кімнату, освітлену двома гасовими лампами-«блискавками». Дівчина переступила поріг, провідник, причинивши за нею двері, залишився в коридорі.

Вікна кімнати, були щільно затулені чорним папером. На стіні висіла величезна карта європейської частини Радянського Союзу, густо втикана паперовими прапорцями на шпильках, що позначали, лінію фронту, яка простяглася згори донизу від Баренцового до Чорного моря. Оксана мимоволі затрималася поглядом на прапорцях. Вона знала, на які рубежі вийшли радянські війська, але їй було радісно ще раз упевнитися, що лінія фронту від Мозира до Каховки проходить по Дніпру. Біля самого Києва! А всього лише два місяці тому…

Горяєв сидів у кутку за письмовим столом, переглядав папери в папці. Верхнє світло довгастою срібною плямою виділяло сиве пасмо в його темному гладко зачесаному волоссі. Побачивши розвідницю, він поквапливо підвівся, вийшов назустріч і міцно потис обома сухими, гарячими руками її маленьку холодну руку.

Якусь мить вони мовчки дивилися одне одному в вічі. Очі Горяєва нічого не приховували, не обманювали. Він, видно, не міг затаїти в собі тоскного почуття, яке виникало в нього в душі кожного разу, коли доводилося посилати кого-небудь з підлеглих грати в піжмурки з смертельною небезпекою. А розвідниця, що стояла перед ним, була його улюбленицею… Оксанині губи здригнулися, вона вдячно кивнула головою й відвела погляд. Вона дякувала начальникові за добрі почуття.

Горяєв зрозумів, полегшено зітхнув, випустив її руку.

— Ось що трапилося… — сказав він стурбовано й сумно. — Вчора вночі біля Рівного невідомий літак скинув парашутистку. З нею була рація. Парашутистку захопили бійці нашого партизанського загону спеціального призначення. За національністю вона полька або українка. Настроєна фанатично. Назвала себе Геленою. Можливо, це не ім'я, а кличка. На інші запитання відповідати відмовляється. Проте є підстави вважати, що її послано у Рівне на зв'язок до гітлерівського чиновника, якогось Томаса Хауссера.

Продовжуючи говорити, полковник відсунув убік стосики книжок і карти на великому овальному столі, що стояв посеред кімнати, накрив звільнений край білою скатертиною й, наче бозна-які наїдки, поставив на; нього тарілки з чорним хлібом, ковбасою, повидлом:

— Так, є серйозні підстави вважати, що Гелену послано не до кого іншого, а саме до Томаса Хауссера, — повторив полковник, наливаючи з термоса в алюмінієву кварту паруюче какао, й додав іншим, по-батьківськи тривожним тоном: — Сідай, випий гаряченького, а то, може, промерзла в машині…

Оксана скинула вогкий шкіряний шолом, сьорбнула з кварти. Какао було гаряче, запашне; тепло після кожного ковтка хвилею йшло по тілу. Тільки тепер дівчина відчула, як вона змерзла. Однак у неї в думках роїлося вже інше. Рівне… Гауляйтер Східної Пруссії та України Еріх Кох оголосив це місто столицею України. Що означає «невідомий літак»? Не наш і, звичайно, не німецький — для чого гітлерівцям скидати парашутиста над зайнятою ними територією? Отже, літак союзників. Гелена… Чому парашутистка союзників боїться радянських партизанів? Що їй потрібно від Хауссера? Хто такий Хауссер? Можливо, він агент союзників?

— Що таке Хауссер і чим він займається — ніхто до пуття не знає, — наче відповідаючи на запитання дівчини, промовив Горяєв, і в його голосі відчулося невдоволення, роздратування, — навіть самі німці! Вже шостий місяць сидить цей тип у Рівному, відвідує різні установи, в тому числі й гестапо, часом їздить по селах, але обов'язково у великій компанії, супроводжуваний посиленою охороною, а переважно сидить у себе на квартирі, читає газети, книжки. В основному цікавиться книгами російськими та українськими. Чин скромний — радник. Криміналу за ним ніякого — не вбивав, не вішав, у рабство наших людей не гнав. Взагалі, особа незначна, непомітна. Враження таке, що це хитрий і спритний нероба, що вирішив усю війну проваландатись у тилу й зберегти своє дорогоцінне життя.

Горяєв замовк, видно, чекаючи запитань. Проте Оксана спокійно жувала бутерброд, запиваючи маленькими ковтками какао, й, здавалося, не виявляла особливої цікавості до особи радника Хауссера. Думками вона вже була за лінією фронту, в маленькому обласному місті, наче на глум названому гітлерівцями столицею України. Там, серед ворогів, їй не слід було квапитися з питаннями. З свого досвіду вона знала: зайва цікавість може насторожити й відстрашити, тоді як позірна байдужість часто заохочувала співбесідника, викликала на відвертість. Сама того не помічаючи, дівчина вже входила в роль, яку їй невдовзі треба буде блискуче грати.

Очевидно, Горяєв зрозумів це. Він сковзнув поглядом по спокійному обличчю Оксани, схвально всміхнувся. Але сам він не вважав за потрібне приховувати нетерпіння, з яким вів пошук і прагнув до можливого несподівано важливого відкриття.

— І все ж я впевнений, що радник Хауссер не такий простий і невинний, як може здатися, вірніше, як він хоче виглядати в очах невтаємничених. Це ворог, розумний, сильний ворог. Ось, подивіться на цей предмет…



Полковник ступив до письмового столу, очевидно, збираючись узяти те, що він хотів показати розвідниці, але тут у двері постукали, й на порозі з'явився старший сержант.

— Товаришу полковник, відома вам людина прибула. Доставили літаком.

— Ведіть сюди, — наказав Горяєв, трохи подумавши, і, як тільки сержант зачинив за собою двері, обернувся до Оксани. — Доведеться на якийсь час залишити нашого Хауссера… Зараз появиться хлопець, який за моїм завданням побував у себе на батьківщині у Львівській області. Думаю, що вам буде дуже корисно послухати його розповідь. Для ознайомлення з обстановкою. — Полковник подивився на двері й усміхнувся. — Мав я з хлопцем мороку. Він із рідного села від німців на схід утікав, а його за шпигуна прийняли. Ледве відбив. Комсомолець, батько був головою колгоспу.

Знову стук у двері. До кімнати, в супроводі сержанта, увійшов хлопець років двадцяти, в зім'ятому спортивному піджаці з накладними кишенями, бріджах кольору хакі, зашнурованих нижче колін, і чоботях незвичайного фасону з високими закаблуками.

Ледь переступивши поріг, він квапливо, завченим шанобливим рухом скинув кепку, й чорні кучері розсипалися по чолу. Праве око хлопця блищало від радості, а ліве ледве видніло у вузькій щілинці синюватого опуху. Горяєв і юнак ступили один до одного, міцно обійнялися, поцілувалися. Сержант, бачачи таку радісну зустріч, аж засяяв на обличчі, козирнув, обернувся по-військовому наліво кругом і зник.

— Ну, Ярославе, з прибуттям! — сказав полковник радісно, але тут же стурбовано почав оглядати запухле око хлопця. — Що це в тебе?

— Наші… — недбало й весело махнув рукою Ярослав. — Знову за шпигуна прийняли. На передовій врізав один гвардієць, а потім пробачення просив. Е-е, дрібне, дурниця. Головне — до вас добрався. Аж не віриться…

Він засміявся одним оком, полегшено зітхнув, з любов'ю, не приховуючи своєї радості, оглянув Горяєва, й Оксана зрозуміла, якою бажаною, вимріяною була для нього ця зустріч.

— Сідай, Ярославе. Ти ж голодний…

— Що ви, товаришу полковник, — замахав руками хлопець. — Мене годували й на передовій, і в дорозі. Й горілкою частували.

— Значить, уже взяли на довольство. Ну, тоді розповідай. Перше: загальне враження?

Ярослав скоса глянув на незнайому дівчину, мовби запитуючи Горяєва: «А при ній можна?» Полковник кивнув головою. Хлопець замислився, скривив губи, сказав з гіркотою:

— Нічим вас особливим не порадую — погані справи.

Полковник пильно дивився на нього. Він не здивувався, наче чекав такої відповіді.

— Та-ак… Тепер докладніше. Чому?

— Бандерівці… — зітхнув Ярослав. — Німці їм допомагають. Надто укріпилися, молодь залякують, на свій бік перетягають. Мало не в кожному районі — ес-бе.

Горяєв швидко глянув на Оксану й тоном екзаменатора спитав:

— Що таке ес-бе?

— Служба безпеки, каральний орган націоналістів, щось на зразок гестапо, — неголосно, без запинки відповіла дівчина.

— Е, ні! — заперечив, спохмурнівши, Ярослав. — Гірше, ніж гестапо! Що. гестапо? Воно наших людей не знає, а своїм у селі відомо, хто й чим дише… Кожної ночі люди зникають, наче крізь землю, провалюються. Це означає, що хлопці з ес-бе взяли, знищили. У них, як і в німців, одна кара — петля, розстріл. Що хочуть, те й роблять. Нагнали на людей страху.

— А біднота, трудове селянство? — нетерпляче запитав Горяєв. — Який у них настрій?

— Товаришу полковник, — сказав Ярослав, — адже в нас куркулів, як я в «Піднятій цілині» читав, таких у нас майже нема. Ну, один-два на село. Й то сльози — п'ять-десять моргів. Це три-п'ять гектарів. Були поміщики, орендатори, ксьондзи, попи багаті були, поляки-осадники багато землі мали. У решти — по три-чотири морги. А скільки таких, що одна хата, а землі —тільки й того, що під нігтями…

— Отже, малоземельних, бідняків багато. Чому ж вони не організуються, не дадуть відсічі націоналістам?

Хлопець якось жалібно скривив обличчя, мовчав.

Видно, йому було важко відповісти.

— Думаєте, серед бандерівців бідняків немає? — сказав він нарешті. — Скільки завгодно! В тому, й річ… Хочете вірте, хочете ні, а я правду вам кажу.

— Я тобі вірю, Ярославе, — заспокоїв його Горяєв. — Кажи все, як ти розумієш, не, соромся. Адже я для цього й посилав тебе туди.

Ярослав, нахилив голову, дивився під ноги, кусав губи. Горяєв не підганяв хлопця, чекав, поки він заспокоїться.

— Розумієте, як у нас усе обернулося. Коли Західна Україна була під Польщею, наші комуністи, скажімо, сельробівці і всі, хто був з ними однієї думки, вони себе не розкривали, робили свою справу потай. Коли в тридцять дев'ятому радянське військо визволило Західну, всі ці люди почали відверто допомагати новій владі, якої давно чекали. Націоналісти, — тоді їх було мало, а про Степана Бандеру ми й не чували, — і то були справді куркулі, попівські сини, вчителі деякі — вони сиділи тихо, але всіх наших радянських активістів брали на список. Прийшли німці, а для них усе приготовано. Націоналісти відразу ж оголосили себе українською поліцією й видали гестапо своїх односельців-комуністів, а то й самі розправлялися. І знищили найбільш активних, твердих людей, тих, за ким біднота йшла. Коли голову стято — що руки можуть зробити?

— Зрозуміло, — кивнув головою полковник. — Терор, гестапівські методи залякування. Це зрозуміло. Мене ось що цікавить, Ярославе. Ти кажеш, що серед бандерівців є біднота. Що її змусило пристати до націоналістів?

— Я сам себе не раз про це питав, — відповів хлопець. — Це різно буває. То ж молоді, шмаркачі. Іншому дай у руки зброю, він і радий іграшці, йому більше нічого не треба. Але головна причина — німці. Люди ненавидять німців, хочуть їм мститися і йдуть до бандерівців, в українську партизанку, як. вони кажуть.

— Чекай, чекай, — перебив його Горяєв — Тут щось не так! Адже бандерівці співробітничають з німцями. Ти сам казав: українська поліція, списки радянських активістів… Я знаю, вони зустрічали гітлерівців гаслами на спеціально споруджених арках «Хай живе Адольф Гітлер і Степан Бандера!»

— Було… — погодився Ярослав. — Зараз інша політика. Німці одурили бандерівців: обіцяли їм державу, уряд, а потім показали дулю. Навіть заарештували найзапальніших націоналістів. Потім почали забирати контингент — хліб, худобу, гнати хлопців, дівчат у Німеччину на роботу. Ледь що — розстріл на місці, без розмов. Я вам кажу, багато хто з тих, які зараз у бандерівській армії — УПА зветься, — пішли туди, щоб помститися німцям, воювати з ними.

— І воюють? — здивувався Горяєв і недовірливо глянув на хлопця.

— Де там! — зневажливо махнув рукою Ярослав. — Воюють з поляками, а з німцями коли-не-коли. Постріляють з лісу, вб'ють одного-двох, зброю заберуть. Не без того… Це все байка! А поляків, тих мордують по-справжньому, нещадно. Українці — поляків, поляки — українців. Таке діється, що повірити важко. Я чув, один бандерівець рідну матір убив. Батько в нього українець, мати — полька. Жінки його соромити почали: «Як ти на матір рідну міг руку піднести?» А він у відповідь: «Яка вона мені мати, вона — полька…»

Хлопець замовк. Він, очевидно, був засмучений тим, що приніс тільки невеселі вісті й нічим не міг потішити полковника.

— Як німці ставляться до поляків? — порушив мовчанку Горяєв.

— Так само, як і до українців.

— Забирають хліб, виганяють молодь у Німеччину?

— Звичайно! Все те саме, а може, й гірше…

— Чому ж українці й поляки, замість того, щоб бити один одного, не об'єднаються й не виступлять проти спільного ворога?

— Такі спроби були, — сумно сказав хлопець. — З'являлися по селах листівки: «Поляки, українці, об'єднуйтеся на боротьбу проти німецького фашизму!» А тут уночі хтось напав на українське село, спалив декілька хат, минуло три-чотири дні — хтось спалив польський хутір, вирізав цілі сім'ї. І пішло!

Почувши про нічні напади, Горяєв кинув швидкий промовистий погляд на Оксану. Але дівчина так і не зрозуміла точного значення цього погляду: чи то полковник хотів підкреслити важливість цього факту, чи нагадував їй про те, що він сам розповідав їй до зустрічі з Ярославом.

— Я думаю, то німці самі так підстроїли, — продовжував Ярослав. — Бо хоч між нами й поляками стара ворожнеча, але до такого не доходило. Так і люди деякі по селах кажуть, хто розумніший.

Хлопець запитливо глянув на полковника, чекаючи, як він оцінить висловлене припущення.

— Бачиш, Ярославе, це старий класичний прийом завойовників, — гірко промовив Горяєв. — Розділяй і володарюй! Розділяй, нацьковуй одне на одного підкорені племена, народи, не давай їм об'єднатися й володарюй над ними. Засіб старий, а діє й понині. Люди нічого не навчилися!

Полковник сердито пройшовся по кімнаті. Зупинився біля столу, дістав з папки якийсь малесенький конвертик, похмуро, стиснувши зуби, подивився на нього й поклав назад.

— Ну, добре, Ярославе… Дякую за розповідь. Скажи, тобі вдалося побувати в своєму селі?

— Побував… — неохоче відповів хлопець. — Три дні жив удома, на горищі.

— Як сім'я? — поцікавився Горяєв. — Всі живі, здорові?

Ярослав облизав губи, опустив голову.

— Бачив матір, сестру… брата… — вимовив він тихо насилу. — А тато… Тата нашого немає вже живого. Вбили…

— Німці?

Коротке зітхання, подібне на стогін людини, що намагається перебороти біль, вирвалося з грудей хлопця.

— Ні, наші, свої… — ще нижче опустив голову Ярослав. — Я щойно пішов із села, мама розповідала, як тут з'явився син нашого попа… Теж Славко — Ярослав Лукашевич. З ним п'ять чоловік, наші люди, я їх усіх знаю… Схопили тата, витягли на гостинець і почали бити дрючками по голові. Потім кинули на дорогу під гусениці німецьких танків. Ну, а Михась, молодший брат мій… Також, вважайте, загинув. Зараз він у бандерівців, у сотні.

Ніколи ще Оксана не бачила Горяєва таким схвильованим. Затамувавши подих полковник дивився на чубатого хлопця, видно, вражений усім тим, що від нього почув. Обличчя його поблідло, закам'яніло.

Ярослав підвів голову, він уже оволодів собою. Розуміючи, що Горяєв чекає його пояснень, він зітхнув, безпорадно розвів руками.

— Нашому Михасеві вісімнадцять років. Бачив я його, правда, вночі, в темряві, розмовляв з ним. Плаче… Він мене любить, я для нього — все. Я його соромити, лаяти почав…

Сльози потекли з запухлого ока Ярослава, й він почав стирати їх брудним пальцем з щоки. Горяєв нагнувся, дістав з шафки пляшку горілки, вдарив у дно долонею, вибив корок. Горілка забулькала в алюмінієвих квартах.

— Вип'ємо! — сказав полковник, роздаючи кварти, й скупо усміхнувся. — Тост той самий: «Смерть фашистським загарбникам!»

Цокнулися. Ярослав випив, не схотів закушувати, тільки витер губи рукавом піджака.

— Ось як сталося з Михасем, — сказав він гірко. — Наше село майже біля самого кордону. Коли почалася війна, Михася вдома не було, чорти його з шкільною екскурсією в Перемишль погнали. Аби був дома, він би зі мною теж на Схід пішов. Ну, а мені чекати не можна — німці близько. Тато кажуть: «Іди, а то пізно буде..»

Я пішов, а Михась лишився. Незабаром після того, як тата вбили, пройшла селом чутка, що я загинув у дорозі від німецької бомби. Михася почали тягати в поліцію, допитувати. Потім у Німеччину забрали, — він з дороги втік, повернувся в село, ховався в схроні. Довідались про це бандерівці й сказали йому — хочеш жити, йди в нашу армію, добуватимеш українську державу від Сану до Кубані, а не хочеш нас послухати — нарікай на себе. Він і пішов… Зараз він уже ройовий, і не Михась Ярош, а Чуб. Псевдо таке. В них усі під псевдами.

Ярослав замовк, очевидно, збираючись з думками, мимохідь глянув у бік мовчазної дівчини, намагаючись зрозуміти, хто вона й чому полковник вважав за потрібне, щоб вона була присутня при їхній розмові.

— Але як він настроєний, твій брат? — запитав Горяєв. — Став переконаним націоналістом?

Переможна, тріумфуюча усмішка ковзнула на вустах Ярослава.

— Такий переконаний, як я… Гадаєте, він забув, хто нашого тата мордував? Просив, благав, щоб я взяв його з собою. Куди я його візьму? Кажу: «Залишайся поки що в бандерівців, служи. Прийде час, ми за нашого тата розквитаємось…» — Хлопець запитливо глянув на полковника. — Правильно я розсудив, чи не схвалюєте?

— Схвалюю, — твердо сказав Горяєв. — Він мам може допомогти, твій Михась. Ще один розвідник. Скажи, важко було тобі… мандрувати? Не затримували?

— Було… Відпускали. Що з німого візьмеш?

— Як це?

— Я німим прикинувся. — Лукаві зморщечки променями побігли від веселого чорного хлопцевого ока. — Німий швець зі Львова.

— І ніхто не запідозрив?

— Ні. В нашого сусіда син моїх літ німий від народження. Я з ним дружив. От я його й копіював…

Несподівано м'язи хлопцевих щік сіпнулися, обличчя звело судомою, він замугикав, схлипнув, знову замугикав, ляснув рукою по халяві полковникового чобота, щось швидко показав йому на пальцях, схвально закивав і знову замугикав із стогоном, схлипуваннями.

— Зрозуміли? — запитав він, сяючи, коли сеанс було закінчено.

— Похвалив мої чоботи?

— Так! Сказав, що тепер такого хрому не знайдеш, не купиш. З-під поли за великі гроші продають барахло, шкіра поганого, кустарного виробу, тріскається, пропускає воду.

Горяєв, повеселішавши, обійняв хлопця, любовно пригладив його чуба. Обернувсь до Оксани, запитав майже хвастовито:

— Як?

— Захоплена, — засміялася дівчина.

— От, Ярославе, яке завдання, — сказав полковник, заклопотано глянувши на годинник. — Ця дівчина завтра буде там, звідки ти прийшов. Ти виспишся добре, а потім прочитаєш їй останню лекцію і приймеш залік.

Ярослав оцінююче суворо, з мимовільним жалем глянув на Оксану, ніби зважуючи її своїм поглядом, намагаючись угадати, чи зможе вона витримати те, що витримав він, чи вистачить у неї сил. Все-таки дівчина… Йому було по-чоловічому тривожно за її ризиковану долю.

Оксана, не вдаючись до захисної посмішки, витримала цей погляд.

Як тільки сержант, одержавши наказ улаштувати на нічліг прибулого, вивів Ярослава, полковник Горяєв подав Оксані малесенький конвертик.

— Отже, повернемось до Хауссера. В конвертику — стара поштова. марка. Філателісти кажуть, що таких марок збереглося небагато. Отже, річ рідкісна й коштує чималих грошей. Історія цієї дрібнички така…

3. БРАТ ЯСНОГО

Стефа лежала, вткнувшись обличчям у колючу стерню, тіло її здригалося від беззвучних ридань. Світлі кіски розв'язалися, впали на шию. Юрко тримав за руку кохану й, підвівши голову, похмуро, розгублено дивився вниз, на вогні.

Яскраві вогнища палаючих хат освітлювали село й ніби хотіли відігнати якнайдалі в поля пічну пітьму. Цегляний костьол, що підносився в центрі, здавався рожевим, відблиски полум'я билися в його темних стрілчастих вікнах. Було добре видно білі стіни хат, подвір'я, колодязні журавлі, горщики на кілках тинів, озброєних рушницями людей, що групами, й поодинці пробігали вулицями. Стрілянина, відчайдушні крики лунали все рідше й рідше; навіть собачий гавкіт почав змовкати — перелякані захриплі пси поховалися по закутках. Ревли корови в хлівах, тривожно іржали коні.

Обурення, гнів підіймалися в Юрковій душі. Правду кажучи, він не дуже любив поляків і навіть не раз мріяв про те, як метатиметься їм за кривди, заподіяні українцям, але те, що він побачив зараз, жахало його. Отак напасти на сплячих, потомлених працею хліборобів, палити їх хати, вбивати всіх підряд… А поляки? Адже вони теж спалили хутір Дубки, вирізавши всіх українців від малого до великого. Але ще до цього українці спалили польський хутір… Так можна без кінця вияснювати, хто перший почав. Юрко не зрозумів, а швидше відчув, що важливе не коріння ворожнечі, яке веде в глибину віків, а сьогоднішній і завтрашній день. Невже ворожнеча, нечувані мордування триватимуть без кінця-краю? Але при чому тут він, Стефа, їх кохання й щастя, на яке від народження має право кожна людина?

Знову залунали постріли, несамовиті крики. Стефа рвучко підняла голову й, застогнавши, безсило опустила її. Юрко знав, що Стефа в ці хвилини ненавидить його, що він їй гидкий, відворотний, і вона б вирвалася, втекла, якби в неї були сили. Найжахливішим було те, що він, сильний і сміливий, не міг їй допомогти. В нього не знаходилося навіть слів для втіхи, виправдання, він був кругом винен перед нею. Можливо, Петро, його улюблений брат, там… І Стефа здогадується про це.

Юрко почув тупіт ніг, голоси неподалік від себе. Поміж копами майнули освітлені вогнями постаті. Молоді хлопці. Поляки… Всі простоволосі, босі, один у білизні, але з карабіном.

— О, моя матка, моя матка…

— Франек, слово гонору, вони мені заплатять. За все заплатять кров'ю своєю свинячою, смердючою. Святою матір'ю божою присягаюся.

— Набої… Коли б я встиг дістати набої із схованки. Я б їм всипав..

— Моя бідна матка… Що вона їм зробила? Вони її ножами…

— Слово гонору, Франек…

— Панове, якби я мав набої…

Пробігли близько, захекані, з божевільно витріщеними очима на червоних спітнілих обличчях.

Хвалити бога, не помітили… А то б убили, роздерли обох. Треба швидше залишити це страшне місце, піти в рятівну темряву, в ніч.

— Стефо, — Юрко розтулив пальці, торкнувся до плеча дівчини. — Ходімо звідси, Стефо! Нам тут не можна… Чуєш?

Вона не відповідала, а тільки сіпала плечем, намагаючись скинути його руку.

— Я з тобою. Я тебе не кину, сховаю. Ходімо.

Ще постріли, і раптом хапаючий за серце тонкий пронизливий дитячий крик. Стефа зірвалася, але Юрко встиг схопити її за руку, зловив і другу, якою вона почала бити, дряпати його обличчя.

— Геть! Ненавиджу! Іди, пусти мене. Там мій братик… Пусти!

Дівчина звивалася, намагаючись вирватися, била його ногами, спробувала вкусити за руку, плече. Вона наче збожеволіла. Юрко зрозумів, що врешті-решт вона вирветься, втече. І загине. Тільки він один може врятувати її. Якщо можна притупати…

— Стефо, послухай, голубко… Ну, послухай же! Я піду з тобою. Тільки заспокойся. Чуєш?

— Не треба. Не хочу! Вони вб'ють тебе. Твій брат уб'є…

Стефа кидалася на всі боки, падала навколішки, намагаючись вирвати свої руки з хлопцевих.

— Я з тобою. Самої не пущу.

— Не треба. Не треба! Пусти!

— Підеш за мною… Чуєш? І тихо, Стефо. Благаю тебе.

— Пусти…

Юрко злегка відштовхнув її й першим побіг униз, на вогні. Він знав, на що зважився. Тільки чудо могло врятувати їх. Але хіба смерть Стефи не буде його смертю? В них одне серце… Якщо воно перестане битися, то для обох. Люди, весь світ був проти них, вони повинні були принести себе в жертву своїй любові й чужій спільній ненависті, ворожнечі.

Стефа бігла слідом. Юрко чув позаду шелестіння стерні під її ногами, поривчасте дихання, тихі схлипування. Він сповільнив біг і, коли дівчина порівнялася з ним, схопив її за руку. Стефа не пручалася. Вони бігли поруч, мовчки, освітлені зловісним полум'ям палаючих хат.

Ось і знайома дуплиста верба на леваді. Вони припали до її шорсткого стовбура, перевели подих. Не випускаючи руки дівчини, Юрко розглянувся навколо.

За вербою починався город — картоплиння припало до землі, а по ньому рядами тички, густо обвиті стеблами бобу, подібні на тонконогих жінок, що йдуть одна за одною, з головою закутавшись у подерті зелені покривала. Ряди тичок тягнуться майже до самої хати Стефиної бабусі; Маленька, тиха хатка наче присіла зі страху під своїм солом'яним дахом, освітлена вогнями недалекої пожежі.

Праворуч, де палали будівлі на кількох подвір'ях підряд, пролунало два постріли, а потім вигуки: «Ось він! Переймай! Бий, Іване!» Туди вулицею пробігло душ п'ять, за плотом майнули їх голови й плечі, дула карабінів. Юрко відчув, як тремтить Стефина рука.

— Я сам піду. Ти чекай тут.

— Ні, ні, — заплакала дівчина. — Бабуся тебе злякається… Ні, разом.

Тепер вона схопила Юрка за руку, стримувала його, тягла до себе.

— Тільки не плач. Тихо! Богом тебе благаю, Стефо.

Дівчина ковтнула сльози, слухняно кивнула головою. Юрко обхопив її голову долонями, поцілував у скроню.

— Ходімо… Не. відставай, пригинайся.

Тримаючись за руки, вони побігли до найближчої тички, причаїлись біля неї, наче бавились у піжмурки. Так перебігали від тички до тички. І ось вони біля хліва. Юрко визирнув з-за рогу й побачив, що двері в хаті відчинені. Треба було чекати найжахливішого. Але, може, бабуся з онуком устигли втекти, сховатися? Стефа штовхала його в спину, квапила. Хай буде що буде… Вперед!

Юрко перший ускочив у сінці й зупинився, охоплений жахом. Другі двері теж були відчинені, й за порогом на підлозі щось лежало…

— А-а-а! — дико закричала Стефа, раніше від Юрка здогадавшись, що лежить перед ними.

Хлопець затиснув їй рота долонею, втягнув у хату. Маленькі віконця пропускали рожевувате тремтяче світло. Юрко озирався на всі боки, готуючись побачити найстрашніше. Ліжко із зім'ятою постіллю, порожня широка лава біля стіни, на столі миска з печеною картоплею, окраєць хліба. Маленька, сухенька жінка з сивими кісками з-під білої хустки, що зсунулась на потилицю, лежала долілиць біля порога в темній, з відблисками, калюжі. Сама! В її правій руці був затиснутий ніж, звичайний селянський саморобний ніж, яким ріжуть хліб і чистять картоплю. З ним Стефина бабуся безстрашно кинулась назустріч ворогам і була вбита кулею. Де ж хлопчик?

— Славку! Славку!

Брудна завіска, що звисала з припічка, ворухнулась, наче від вітру. Юрко пригнувся й побачив босі дитячі ніжки.

— Він живий, Стефо… Живий. Ось він!

Юрко відкинув завіску. Хлопчик стояв у ніші підпіччя, закам'янівши від страху. Стефа кинулась до нього, впала на коліна, почала цілувати, гладити його голову, обличчя, плечі, руки.

— Славчику, рідний, любий… — говорила вона, захлинаючись від сліз. — Дорогий мій братику. Нещасливі ми з тобою сирітки. Бабуня наша…

Юрко відчув, що в нього з очей котяться сльози. Але він знав, що кожна секунда перебування в цій хаті може стати фатальною для них. Хлопець доторкнувся плеча дівчини.

— Ходімо, Стефо. Зараз же!

Різким, ворожим рухом вона відкинула його руку, заголосила ще дужче. Тоді він підняв її на ноги, струснув, ударив долонею по щоці.

— Тихо… Кому кажу? Цить!

Його охопила лють — дурне, безглузде дівчисько, дай їй волю, загубить усіх, усіх. Баби! Тільки піддайся їм, голову втратиш…

Ляпас і гнійний вигук подіяли на Стефу. Дівчина замовкла, й щось розумне, неспокійне майнуло в її очах. Вона випустила з рук хлопчика, кинулись до скрині, почала квапливо виймати речі, кидаючи їх на велику хустку, розстелену на підлозі. Купа росла — сукні, чоботи, пальта, сувій домашнього полотна, чоловічий костюм…

— Стефо, Стефо, досить. — зашипів Юрко. Стефина жадібність неприємно вразила його, здалася блюзнірською в цю мить. Однак дівчина продовжувала звільняти скриню. Юрко відштовхнув її, вхопив кінці хустки, почав зав'язувати вузол, а Стефа сунула й сунула якісь лахи йому під руки.

Нарешті величезний вузол був готовий. Юрко кинув його на плече, ступнув крок до дверей і обмер. Зовсім близько, видно, на вулиці, пролунав постріл, вигуки: «Ось він! Сюди, друже! Переймай!» Ще два постріли, тупіт ніг на подвір'ї. Здавалося, пальці самі розтиснулися, вузол м'яко впав на підлогу. Юрко озирнувся на Стефу. Дівчина стояла біля скрині з братом на руках, бліда, беззахисна, готова до смерті. От їх кінець…

Ні, не кінець! Юрко був не з тих, хто покірно підставляє голову під обух. Кров збунтувалася в його жилах. Ні, не кінець! Він штовхнув дівчину до стіни, за двері, вийняв з мертвої, задубілої руки бабусі слизький ніж і ступив у сінці, назустріч тим, що вже йшли до хати.

Їх було двоє. Перший з кучерями, випущеними по обидва боки козирка мазепинки, швидко підвів карабін для пострілу, але другий, визирнувши з-за його спини, вигукнув здивовано:

— Юрко? Ти, Юрку? Друже Сич, не стріляй, це Юрко, брат Ясного.

Юрко по голосу впізнав свого односельця Василя Тимкова.

Вояка в мазепинці, недовірливо поглядаючи на Юрка, опустив карабін. Тимків вийшов уперед, побачив закривавлений ніж у Юрковій руці, вбиту стару за порогом, зрадів, засміявся.

— О, тут наш козак молодий уже погуляв… Чого ж ти, Юрку, з самим ножем, без карабіна? Візьми хоч рушницю. — Перехопивши в ліву руку свою гвинтівку, він здійняв з плеча двостволку й простягнув її хлопцеві. — Ходімо з нами! Тут десь цей клятий лях, кривого Заремби син, ховається.

З вулиці долетіли вигуки: «Сюди, хлопці! Ось він!»

Обидва вояки вискочили з сінець, побігли до воріт.

Чудо сталося. Брат Ясного… Так, він брат Ясного, того самого Ясного, з чиєї, видно, волі й наказу проводиться ця акція. Брат, улюблений брат урятував його. Самим лише своїм грізним ім'ям. Тепер у нього в руках — рушниця. Заряджена? Так, набої в обох стволах. Спасибі, брате…

Юрко провів долонею по обличчю, стираючи піт, і повернувся до хати. Стефа стояла за дверима з заплющеними очима, притиснувши до себе хлопчика, що онімів від страху, губи її шепотіли слова молитви, Юрко опустив очі. Він не вірив у бога й знав, що ніякі нещастя не-змусять його визнати, повірити в те, чого немає, що вигадали безсилі, зневірені, зламані лихом люди. Але в цю хвилину йому захотілося, щоб бог існував. Байдуже, чий бог — християнський, мусульманський, язичницький, аби лише він був справді всевидющий, всесильний, справедливий. І Юрко не насмілився перервати молитву коханої. Він навіть почував себе винним, що не може приєднатися до її палких благань.

Їм пощастило вийти з хати непоміченими, й за кілька хвилин вони вже були в полі біля кіп. Стефа з братом на руках ішла слідом за Юрком, що ніс на плечах вузол, усе її багатство. Дівчина ні про що не запитувала хлопця. Вона віддалась на його волю й розсуд, визнала в ньому свого захисника, довірилась і підкорилася йому.

Юрко вів її у свої село Підгайці, там жила Стефина тітка, рідна батькова сестра. В її хаті Юрко сподівався знайти хоча б тимчасовий притулок для коханої та її маленького брата.


… Давно, давно клав піч у новій хаті сусіднього польського Бялопілля Семен Олящук. Був молодим Семен, вважався безтурботним диваком, але руки мав золоті. Не диміли його печі й при сирих дровах у сльоту, швидко нагрівалися, довго тримали тепло. Любив молодий пічник, мовби на жарт, прикрашати творіння своїх шорстких, порепаних рук якимось візерунком, а то й малюнком, зробленим із шматочків кольорового скла, черепків розбитого посуду, іскристих камінчиків: то коник по комину скаче, косячи на господаря голубим скляним оком, то білка камінчик-горішок у лапках тримає, а то місяць повновидий сяє, точнісінько лисий добродушний кум після третьої чарки… Піч як ніч, а глянеш, і всміхнутися хочеться.

Прийшла подивитись на піч сусідська Ядзя та й охнула. Наче в святу неділю на себе в дзеркало глянула. На сирому, ще не біленому комині стоїть вона в святковому одязі, червоних чобітках, із стрічками в світлих косах, держить на вишиваному рушнику високий коровай. А пічник-жартун свій немудрий інструмент у торбу складає, голову нахилив, сміється.

Не минуло й року, втекла з рідного дому Ядзя, єдина дочка в батьків, що й у бідності чванилися своїм шляхетським походженням. Зник і дивакуватий пічник. Чутка пішла, що десь у. сусідньому воєводстві кладе за невелику плату на добро та радість людям свої міцні, веселі печі, й допомагає йому в роботі чи то дружина, чи то любка. Повернулися вони повінчані, з дитинкою в пелюшках. Українець і полька родом, греко-католик і римо-католичка по церкві.

Хоч такі шлюби не були дивиною, та все ж родичі зустріли молоду пару холодно, з прихованою ворожнечею. Свати один з одним не зналися, шляхтичі зятя в гості не запрошували. Семен Олящук усього цього не брав до серця, побудував на зароблені гроші маленьку хатку, виклав пічку з розкішним півнем на комині й зажив з Ядвігою й маленькою дочкою під своїм дахом, сам собі господар і суддя. Дивно було тільки дивитися збоку, як у неділю вони виходили з хати разом і тут же розходилися в різні боки: Семен ішов до сріблясто-сірої дерев'яної церкви, Ядвіга вела дівчинку в гостроверхий цегляний костьол, вибудуваний в українському селі багатими польськими осадниками. Він до свого бога, вона до свого.

Коли радянські війська звільнили Західну Україну, осадники виїхали до Польщі. Ксьондз теж залишив свою плебаиію, і в її просторих кімнатах розмістилися початкові класи відкритої в Підгайчиках неповної середньої школи. Тепер у неділю Ядвіга вирушала зі Стефою слухати службу божу в рідне Бялопілля. «До костьола йде пані з своєю цуркою, — насмішкувато цідила крізь зуби Юркова тітка, побачивши, як сусідка виходить з дочкою на вулицю. — Як пані ест файно, елегантсько вбрана. Не єстем мужичка, єстем правдива гонорова полька».

Почалася війна, вуйка Семена забрали в Червону Армію. Відтоді ні від нього, ні від тих, кого мобілізували разом з ним, ні слуху ні духу. Лишилася Ядвіга з двома дітьми — малим Славком і дівчинкою-підлітком Стефою. Невесело жилося їй без чоловіка в чужому селі, а як пішли чутки про нічні підпали та різанину, зовсім занепала духом. Тому не опиралася, коли батьки приїхали двома найнятими підводами забирати її і внуків до себе в Бялопілля. Тут уперше Юрко побачив Стефину бабусю — суху стареньку з гордовито піднесеною головою й ображено стуленими устами, що так і не удостоїла поглядом нікого з жителів Підгайчиків.

До цього дня тоненької сусідської дівчинки із світло-рудуватими, кокетливо хрест-навхрест зав'язаними тугими кісками не існувало для Юрка. В той час він і не думав про кохання, й само це слово викликало в нього бридливо-глузливу посмішку. Проте він, здається, дурив себе, бо не раз крадькома стежив, як ступають її біленькі босі ноги по росяній траві, чи затамувавши подих чекав, коли з'явиться на сусідському подвір'ї її золотава голівка. А якось він зустрів її на вулиці після дощу, змоклу до нитки. Мокре плаття, збившись у складки, прилипло до тіла, й на грудях чітко окреслилися два маленьких гострих горбочки. І хоч він відразу ж одвів погляд, Стефа засоромилася, почервоніла, наче він побачив її голу, й, сердито прикусивши губу, прошмигнула мимо.

Коли Юрко, похмуро спостерігаючи збори сусідів, побачив, як Стефа злізла на воза й умостилась позаду обличчям до нього з двома вазонами й дзеркалом на колінах, він зрозумів раптом, що кохає цю біляву, схожу на соняшник, дівчину й що, коли вона поїде, рідне село стане чужим і порожнім для нього.

Юрко нічого не сказав їй, не побажав щасливої дороги, він тільки глянув на неї, коли навантажена домашнім добром підвода виїжджала з воріт на вулицю. Стефа подивилась йому в вічі тоскно, розуміюче. «Ти прийдеш?» — запитав він беззвучно, самими лише губами. Дівчина спалахнула, відповіла легким квапливим кивком і, закусивши губу, нахилила голову.

Через три дні Стефа прийшла до тітки в Підгайчики. Тут не було нічого дивного. Як-не-як, тітка Марта була рідною сестрою її батька. Але Юрко знав — Стефа прийшла, щоб побачити його. Він пішов у поле, заліг у ячмені й чекав, поки вона не з'явилася на стежці, що вела в Бялопілля.

Так почалось їх раннє, чисте, тривожне кохання. Аби лише побачити, постояти хвилину поруч, усміхнутись одне одному, спитати: «Ти прийдеш? Коли? Я чекатиму, я зустріну…» І подивитись услід, провести поглядом, помахати рукою.

Зима перервала зустрічі. Лише раз прийшла Стефа до тітки, принесла сумну звістку — померла мама. Юрко довідався про це, коли дівчина, так і не побачивши його, вже пішла з села. Він наздогнав її біля хреста. Стояли, а сніг замітав дорогу, і Стефа плакала, він утішав її, як міг, грів у своїх долонях її змерзлі пальці.

Під весну помер дід. Лишилася Стефа з бабусею й братиком.

Тепер у Стефи всієї родини — Славко. Вона поклялась перед смертю матері, що не залишить його, виростить, виведе в люди…


… Юрко обережно постукав у темне вікно.

— Хто там? — майже відразу ж почувся зляканий неприязний голос за шибками.

— Відчиніть, вуйку…

Господар прочинив двері, загороджуючи собою прохід. Приглянувся, мовчки пропустив.

Увійшли в темну хату. Тітка Марта впізнала Стефу, хлопчика, кинулась до них від ліжка, заголосила.

— Ой, лишенько моє, сирітки, бідні ваші голівоньки…

— Тихо мені! — півголосом, сердито цитьнув на неї чоловік. — Хочеш, щоб усе село чуло?

У Юрка від цього недоброго голосу защеміло серце. Він знав, що Василь Гнатишин людина сувора, тверда і не любить їх, братів Карабашів. З Петром у нього давня прихована ворожнеча. Але ж він не за себе просити прийшов.

— Вуйку, я привів… — Він опустив на підлогу вузол. — Хоч на деякий час візьміть…

Недобра мовчанка у відповідь. Марта принишкла, чекаючи, що скаже чоловік. Його слово для неї закон. Так у них заведено.

— Невже відмовите? Ви ж знаєте, що сталося. Їм нікуди дітись.

— А ти подумав, хлопче, що в мене в самого діти?

— Ніхто, жодна жива душа не знатиме. Вони ж вам не чужі.

— Тепер такий час, що нема своїх і чужих. Є українці й поляки.

— Є люди, вуйку, совість людська.

— Совість! — сердито огризнувся Гнатишин. — Яка тепер совість? Ти панові бухгалтеру скажи… Він чию дочку вбив? Свою чи чужу? І то людина не такий простий хлоп, як я, а вчений у гімназіях, на курсах, обчитаний.

— Йой, що ти кажеш, Василю, — заголосила тітка Марта.

— Тихо! — обернувся до неї чоловік. — А то заткну горлянку, навік замовкнеш, дурна бабо, безголова. А ти, Юрку, не туди прийшов. Я з поляками дружби не мав, не маю і жодною політикою не займаюся. Як усі, так і я.

— До чого тут політика… — докірливо сказав Юрко.

— Тобі краще знати, до чого. Ти в школах учився, тебе до Києва совіти посилали.

— На одну ніч візьміть. Вони ж рідня вам.

— У мене рідні між поляками нема! — відтяв Гнатишин.

— Йой, сирітки мої бідні, — заплакала Марта, ламаючи руки.

— Замовкни, дурна!

— Серця ви не маєте, вуйку… — сказав Юрко, розлючуючись.

— Слухай, ти, Юрку, тремтячи від злості, відповів Гнатишин. — Не в мене серця шукай… Забирай їх і йди з моєї хати. А то я… Мовчати не буду.

Юрко стояв зціпивши зуби. Чого він прийшов у цю хату? Гнатишин падлюка й боягуз. Він може зрадити. Через свою злість, боягузливість.

— Ви будете мовчати, вуйку, — сказав він з погрозою. — Так вам буде ліпше…

— Ти мене лякаєш? — скипів Гнатишин. — Щеня! Та я першому Петрові вашому скажу, якого він братика має.

Юрко був готовий зірвати з плеча рушницю й випустити обидва заряди в цю ненависну йому людину.

— Вуйку, ви ще не знаєте мене, — хлопець задихався від гніву. — Ми підемо… Чуєте? Тільки святим богом присягаю, ви будете мовчати, як той камінь, що стоїть у вас на воротях. Коли язиком ляпнете — спалю хату і весь двір спалю. Повірте мені… З могили встану, а віддячу як слід, повною мірою. Так, щоб ви знали й навіть уві сні пам'ятали… На цьому прощавайте.

— Іди. по-доброму, — глухо відгукнувся Гнатишин.

— Хоч Славка залиш, Василю, — почала благати Марта. — Він же українець, ні в чому не винен…

Вона потягла хлопчика до себе, але той злякався, заплакав голосно, обхопив руками сестрину шию.

— Тіточко, не віддам я Славка, — заплакала й Стефа. — Нікому я братика не віддам…

— Ну, ходімо… — суворо мовив Юрко.

Хлопець поправив ремінь рушниці, скинув на плече вузол. Не прощаючись, вийшов з хати. Стефа рушила за ним, наче прив'язана.

Гнатишин довго вовтузився в сінях, замикаючи двері. Видно, йому було ніяково, й він намагався відтягти початок неминучої важкої розмови з дружиною. Коли повернувся до хати, Марта лежала на постелі, уткнувши голову в подушку, плакала. Чоловік сів поряд.

— Ти не людина, ти звір лютий. Гірше звіра… — сказала крізь сльози Марта.

Гнатишин мовчав.

— Не маєш ні бога в душі, ані серця в грудях.

— Послухай, Марто, — не витримав чоловік. — Ти серце маєш, а голову? Тобі життя набридло? Страшної смерті собі й мені хочеш? Чи ти не знаєш, що ці вар'яти по селах виробляють, скільки крові ллють, не задумуючись? Їм, бач, самостійної схотілося… Йому що, цьому циганчуку. Його брати врятують, а нам за його вину ті самі Карабаші голови знесуть. Петро, гадаєш, забув мені сільроб? Пам'ятає. То хай я один загину, а не ти й не діти паші.

— Хоча б один день у нас побули, хоч би я нагодувала їх, сльози їм утерла.

Гнатишин скочив на ноги, сказав з болем:

— Ти мені зашморг на шию. одягаєш? Так? Затягуй! Гадаєш, я камінь? Якби Стефа сама з хлопчиком прийшла, хіба б я слово сказав? Шкода дівчини, пропаде разом з малим. Цей дурисвіт, видно, їй голову добре закрутив. Хату спалю… Який швидкий до чужих хат! Чекайте, Карабаші, ще з вас спитають і за хати, й за кров пролиту…

Він замовк, походив по хаті, зашарудів руками по лаві, шукаючи свій одяг.

— Ти куди? — стривожилася Марта, переставши схлипувати. — Василю, ти що надумав, голубчику?

— Дай спокій! — з досадою озвався Гнатишин, зрозумівши, що запідозрила дружина. — Не бійся, рук на себе не накладу. Не можу я в хаті… Посиджу на порозі, дихну хоч повітрям.

Він вийшов на подвір'я, сів на корито біля колодязя, схилив на груди важку, гарячу голову.

Проклята, страшна ніч… Скільки житиме Василь Гнатишин — ніколи не зможе забути того, що трапилось у його хаті, мучитиметься, каратиметься. Він вигнав нещасних дітей Семена, дітей свого друга, брата дружини! Мусив вигнати… Все склалося одне до одного, безглуздо й жахливо.

Гнатишин не обманув дружини, сказавши, що коли б Стефа з'явилася тільки з малим без Юрка Карабаша, він би не відмовив їй притулку. Вся справа була в Юркові. Братів Карабашів Гнатишин ненавидів і боявся. Це був страх не лише за себе й за долю своєї сім'ї. Не все довіряв своїй дружині Василь. Усе-таки баба, почнуться сльози… Та й навіщо їй зайвої, тривоги на серце. Багато чого не знала Марта про свого похмурого, неговіркого чоловіка. Не знала вона й про те, як хвилювався він ще до того, як піднялася заграва над Бялопіллям.

Василь Гнатишин цієї ночі чекав гостей. Вони повинні були принести давно обіцяний «подарунок», який треба було сховані гак надійно, щоб навіть Марта не могла здогадатися про його існування. Ось чому Василь так остерігався братів Карабашів. Він розумів, що найменша помилка може загубити не лише його, а й його товаришів. Він умів берегти таємницю.

Десь неподалік защебетала, прокинувшись, пташка. Гнатишин підвів голову, прислухавшись, тихо кашлянув. У відповіді, знову почулося щебетання. Серце радісно тьохнуло: попи, нарешті… Василь нечутно переліз через загорожу в садок. Під грушею темніли дві постаті з рюкзаками за плечима.

— Слава Йсу… почувся тихий веселий голос.

— Навіки слава, — так само весело озвався Василь. — Гадав, не прийдете…

— Тяжко з вантажем. Де горить?

— Бялопілля.

— Німці?

— Точно не скажу. Швидше бандерівці.

— Одного сатани діти… Ну. забирай товар. Ховай гарненько. Та обережніше вибухівка, гранати.

— Зроблю як слід. Коли чекати?

— На тамтому тижні, в середу або в четвер. Треба добре підготуватися, розвідати залізницю.

— Чекаю.

— Бувай…

— Щасливо!

Міцно потиснули руки, і двоє пішли, легко, нечутно ступаючи в темряві. Гнатишин перечекав хвилин зо дві, підняв важкі мішки. Він відніс їх у дровітню й довго порався там, шелестячи сіном, відсовуючи й ставлячи на місце колоди.

Коли повернувся до хати, дружина стурбовано запитала:

— Ти ходив куди?

— Спи, Марто! — відповів Василь суворо. — Господарство оглянув. Тепер треба частіше виходити вночі. Від цього клятого циганчука всього можна сподіватися…

4. ТАБЛИЦЯ ПОЛКОВНИКА ГОРЯЄВА

— Історія цієї дрібнички така… — повторив Горяєв, обережно вкладаючи марку в маленький конвертик, — Після відступу гітлерівців з Північного Кавказу в Мінеральних Водах було затримано цивільного німця-комерсанта, який не встиг утекти з своїми військами. В нього в чемодані знайшли батареї до рації. Допитали. Комерсант признався, що рацію він викинув, але заявив, що жодного відношення до гітлерівської розвідки не має. За його словами, він погодився за обіцяну йому велику суму виконати доручення агента крупної іноземної фірми. Все його завдання полягало в тому, щоб знайти на Північному Кавказі радника Томаса Хауссера, 1909 року народження, співвласника великого філателістичного магазину в Берліні, вручити йому як пароль цінну марку, а потім прийняти й передати по рації кілька шифровок, які не мають відношення до військової таємниці. Наші, звичайно, не повірили, визнали розповідь німця за легенду. Затриманий загинув разом з вартовим під час бомбардування. Марка й легенда лишилися…

Горяєв зробив невеличку паузу, ніби для того, щоб перевести подих, і промовив повільно, підкреслюючи кожне слово:

— Так от, точнісінько таку саму марку, в такому ж водонепроникному конвертику знайшли в Гелени… Випадковість?

Оксана підвела голову й, весело поблискуючи очима, глянула на свого начальника. Поставивши запитання, полковник Горяєв ніби запрошував розвідницю взяти участь у його здогадках і роздумах. Однак той місток, який він у думках перекинув від однієї марки до іншої, був гарний, але неміцний, йому бракувало ще однієї надійної опори.

— Випадковість майже виключається, — з усмішкою сказала дівчина, розглядаючи марку.

— Чому майже?

— Важливо знати, чи був Хауссер у цей час на Північному Кавказі.

— Точних даних я не маю. Але мене це не хвилює. За логікою речей Хауссер міг і навіть повинен був там бути. На Північний Кавказ було кинуто кілька загонів відомої вам дивізії «Бранденбург».

Два місяці, проведені Оксаною «вдома», в своїх, не минули для неї марно. Це були місяці напруженого навчання за програмою, складеною Горяєвим. У перервах між заняттями вона прочитала величезну кількість захоплених у гітлерівців документів і допомогла систематизувати цей матеріал. Все, що стосувалося зловісної гітлерівської дивізії «Бранденбург», яка складалася з диверсантів, шпигунів, провокаторів, що одягали для маскування радянську військову форму, Оксана знала на зубок. Минулого року бранденбурзьці вчинили на Північному Кавказі кілька неймовірних своєю зухвалістю диверсій у тилу радянських військ. Вони захоплювали заміновані мости й утримували їх до підходу своїх передових частин, створювали пробки на найважливіших шляхах, сіяли паніку серед відступаючих. Декілька груп пробилося далеко в гори й підкупами, погрозами намагалося підбити жителів аулів на збройні виступи проти Радянської влади. Але чому Горяєв зв’язує радника Хауссера з цією дивізією?

— Ви пам’ятаєте таблицю Менделєєва? — запитав раптом Горяєв. — Коли вчений складав її, багато клітинок лишилося незаповненими. Деякі елементи не відкрито й досі, але нам відомо, що вони існують і навіть їх адреса — місце в таблиці. Я вирішив проробити щось подібне. Мені вдалося розшифрувати всього лише декілька моментів з біографії цього загадкового Хауссера, решта — білі плями. Але ось яка цікава табличка вийшла.

Полковник дістав з папки потрібний аркуш, нервово поворушив губами. Він явно хвилювався. Очевидно, незважаючи на бадьорий тон, яким він викладав свою версію, деяка непевність і сумніви все ще не залишали його.

— Почнемо з того, що 1933 року з Радянського Союзу було видворено німецького спеціаліста, який займався зовсім не тим, чим слід було. Свого часу я прочитав повідомлення про цей інциденту паризькій газеті «Монд», але, на жаль, забув, чи було зазначено ім’я спеціаліста, прізвище пам’ятаю — Хауссер. 1934 року в Німеччині вийшла брошура «Слов’яни — нижча раса». Автор — Т. Хауссер. Потім з’явилася більш солідна праця доктора Т. Хауссера «Люди степів, лісів та боліт» з підзаголовком «Дослідження про вплив природних умов на психіку росіян». Передмова Альфреда Розенберга. І, нарешті, 1937 року було видано третю книгу доктора Т. Хауссера — «Політика Німеччини на півдні Росії в роки світової війни». Цю книгу я читав. Підла, але не дурна книжка, з розбором помилок, допущених німецьким військовим командуванням при окупації України 1918 року. В ній, між іншим, наводиться надзвичайно хвалькувате висловлювання одного тупого німецького генерала: «України не було, я вигадав і створив її».

Оксані здавалося, що перелічені Горяєвим факти недостатньо пов’язуються один з одним. Хіба мало Хауссерів у Німеччині!

— Пробачте, Володимире Георгійовичу, але як ми можемо твердити, що висланий з Радянського Союзу німецький спеціаліст Хауссер, автор книг Т. Хауссер і радник Томас Хауссер — одна й та ж особа?

— Не поспішайте поперед батька… — засміявся полковник, — таблицю ще не закінчено. Зараз ви зрозумієте… Поки що тримайте в пам’яті — судячи з назв книг, доктор Хауссер вважає себе спеціалістом з питань Росії чи, як кажуть гітлерівці, — з східного питання. Це дуже важливо! йдемо далі — 1940 рік. Гітлерівці створюють на території окупованої Польщі з українських націоналістів два батальйони — «Нахтігаль» і «Роланд», що ввійшли в дивізію «Бранденбург». У серпні було проведено інспекційний огляд батальйонів. Серед офіцерів, що прибули з вермахту, було двоє цивільних. Один з них — радник Хауссер.

— О-о! — вигукнула пожвавлено Оксана.

— 1941 рік. Війна. В перших числах липня в зайнятому гітлерівцями Львові було зіграно водевіль, присвячений створенню уряду соборної, самостійної України з паном Стецьком у ролі прем’єра. Ви знайомі з цією подією?

— Так. Уряд Стецька проіснував кілька годин і був розпущений гітлерівцями.

— Цілком вірно! Тільки не розпущений, а, швидше, розігнаний. Так от, радник Хауссер був присутній на цьому спектаклі в ролі неофіційної особи. Через два дні там же, у Львові, цей спеціаліст із східного питання відвідав уніатського митрополита Шептицького. Розмовляли… Той же 1941 рік. Гітлерівці зайняли Київ. Серед українських націоналістів знову точаться розмови про створення уряду. Хауссер у цей час перебував у Києві. Комерсант з оцією марочкою шукав Хауссера на Північному Кавказі. Якщо ми згадаємо події, що відбувалися там, то цілком можливо припустити, що Хауссер міг бути учасником чи свідком цих подій. І ось тепер він сидить у Рівному, почитує літературу слов’янськими мовами, а біля Рівного союзники скидають парашутистку з уже знайомою нам рідкісною марочкою, точнісінько такою, яка, за словами загиблого комерсанта, повинна була служити йому паролем…

Горяєв хитрувато примружився й запитав:

— Ну, як працює моя табличка? Заінтригував я вас цим Хауссером? Маєте бажання з ним познайомитися й довідатися, чому наші союзники так настирливо намагаються встановити зв’язок з якимось непомітним гітлерівським радником?

Оксана мовчала. Вона ще не встигла зробити висновків з фактів, поспішно перелічених полковником. Хауссер продовжував залишатися для неї загадковою, безтілесною, безликою постаттю, наче людина-невидимка. Щось найголовніше в ньому було неясним, не давалося зрозуміти. До того ж думки дівчини роздвоювалися. Вона була вражена обсягом роботи, яку її начальник проробив за такий короткий час — адже Гелена стрибнула з літака вчора вночі. Звичайно, почалося все з марки, з другої марки, тієї, що її знайшли в Гелени. Ця марка нагадала Горяєву «легенду» загиблого німця-комерсанта. Відразу ж було зроблено запит у партизанський загін: чи є в Рівному радник Томас Хауссер?

Відповідь — є! Так почали заповнюватись клітинки таблиці, в якій сміливих, несподіваних припущень було більше, ніж фактів. Але припущення — це ще не докази…

— Я хочу поділитися з вами деякими… — почав був Горяєв, але тут задзвонив телефон.

Полковник вислухав коротке повідомлення й тихо промовив у трубку:

— Прочитайте ще раз. Не поспішайте.

Спостерігаючи за виразом обличчя начальника, Оксана зрозуміла, що повідомлення було дуже важливим для нього.

— Ясно! — Горяєв обережно, ніби боячись когось сполохати, опустив трубку на важелі, уважно подививсь на розвідницю. — Щойно одержано шифровку з загону. Встановлено, що якийсь п’яний гестапівець назвав Хауссера експертом у східних питаннях. Він сказав: «Цей кастрат Хауссер пиндючиться, тиче свого носа в чужі справи тільки тому, що він, бачите, експерт у східних питаннях».

Тепер, коли заповнилася ще одна клітинка в «таблиці» полковника Горяєва, все стало зрозумілим. Коло ніби замкнулося.

— Це — він! — сказала Оксана.

Вона знала, що німці люблять давати страшним речам туманні й безневинні назви. Загони, створені для знищення мирних жителів, звались місцевими командами, масові арешти — заходами, спрямованими на оздоровлення населення, чи, коротше — санітарними заходами, розстріли — спеціальними акціями. Все благопристойно і невинно. Землі, населені українцями, білорусами й росіянами, були для них усього лиш життєвим простором, східними провінціями. І от — експерт у східних питаннях… Загальноприйнятою мовою це, очевидно, означало — висококваліфікований консультант катів, що вирішили знищити слов’янські народи.

— Так, це він… — підтвердив Горяєв тоном шахіста, який виграв дуже важку партію: «Так, це мат…» — Гарно ми з вами вивели його на чисту воду! — Він засміявся, радісно потер руки. — Отже, заочне знайомство з паном експертом відбулося. Не будемо гаяти дорогоцінного часу, визначимо ваше завдання. Потрібно одержати відповідь принаймні на два питання. На два — обов’язково. Які це питання, по-вашому?

Легенька зморшка набігла на чоло дівчини й розгладилася.

— По-перше, що потрібно розвідці від експерта…

— Друге?

— Очевидно, важливо довідатися, чим зараз займається Хауссер…

— От, от! — підхопив Горяєв. — Яку чергову капость готує нам цей дружок Розенберга. А він готує, не сумніваюся! По-моєму, ми недооцінюємо один вид зброї, яким охоче, я сказав би, майстерно користуються гітлерівці. Ця зброя вражає непомітно, невидимо, але іноді завдає більшої шкоди, ніж танки й літаки. Я маю на увазі різноманітні провокації. Експерт у східних питаннях доктор Хауссер один з винахідників такої зброї.

— Нам треба вибити цю зброю з його рук… — сказала Оксана.

— Хто це зуміє зробити?

Дівчина стримано всміхнулася.

— Першою повинна спробувати Гелена…

— Бажаю їй успіху, — сміючись, потис руку своїй розвідниці Горяєв. — Від щирого серця. А зараз відпочивати. Ось ключ від сусідньої кімнати, там є постіль.

О восьмій нуль-нуль розбуджу. Попрацюєте з Ярославом. Виліт завтра ввечері, як тільки стемніє.

Розвідниця пішла. Горяєв поклав папери в папку, сховав її в шухляду столу. В кутку лежав скочений матрац. Полковник постеливсь на підлозі, але перш ніж роздягтися, ввімкнув невеликий трофейний радіоприймач, настроїв на берлінську радіостанцію, йшла передача польською мовою. Вже перші слова насторожили Горяєва.

— … розкрито лише три могили, в яких виявлено понад двісті трупів. На трупах збереглася польська офіцерська уніформа, в кишенях знайдено дрібні речі, документи й листи польською мовою. Є підстави вважати, що кількість полонених польських офіцерів, знищених більшовиками в Кабанячій балці, досягає двох тисяч. На запрошення німецьких властей, на місці заховання жертв більшовицького терору побували представники швейцарського Червоного Хреста, польської громадськості й багато журналістів країн Європи. Їх супроводили співробітники міністерства пропаганди Зульцман, Фріге, лікарі-експерти Ернтц, Больдт, Нейман та радник доктор Хауссер…

Горяєв мало не скрикнув. Знову Хауссер! Він хотів був постукати в стінку кімнати, в якій знаходилась Оксана, але стримався: хай відпочиває, для неї дорога кожна хвилина, сну. Він дослухав передачу до кінця. Нова підла, добре продумана провокація… За роки війни гітлерівці вигубили кілька мільйонів поляків. Їх знищували по-звірячому — розстрілювали, вішали, спалювали цілими селами, морили голодом у таборах, душили газом у спеціальних машинах. Велося планомірне знищення народу. Німецькі газети, радіо не сумували з цього приводу, не оплакували загиблих. І от раптом Геббельс почав голосно ридати над могилами польських офіцерів, нібито знищених росіянами, заволав на весь світ про більшовицький терор! Мета цієї пропагандистської кампанії? Звичайно, прагнення викликати в поляків ненависть до росіян, до Червоної Армії. І Хауссер тут як уродився… Чи не ваша це робота, пане експерт у східних питаннях?

Горяєв, після того, як завів будильник і вклався на матраці, довго не міг заснути, лежав з розплющеними очима. Йому вдалося відкрити таємного ворога, й він думав, як вибити з його рук невидиму отруйну зброю.

5. ТІЄЇ Ж НОЧІ, В РІЗНИХ МІСЦЯХ, З РІЗНИМИ ЛЮДЬМИ…

Штрафний табір для радянських військовополонених у Квітчанах вважався зразковим. Усі його будівлі було сплановано таким чином, щоб вартові могли стежити за кожним ув’язненим, який вийде з бараку. Кожна стіна проглядалася з тієї чи іншої вишки. Жодного захистку, все наче на долоні. Гола втоптана земля без жодної травинки, просторий аппельплац у центрі, доріжки, всипані битою цеглою. По землі на відстані трьох метрів від високих, загнутих усередину на зразок букви «Г», залізобетонних стовпів з колючим дротом на ізоляторах — біла смуга. По людині в смугастій табірній робі, яка переступить цю риску, вартові на вишках відкривають вогонь із кулеметів без попередження.

Вночі табір був залитий світлом прожекторів, і біла смуга вирізнялась на землі особливо чітко й зловісно. Вона лякала своєю білизною більше, ніж грізний напис чи окрик. Вона безмовно говорила про смерть.

Вважалося, що здійснити втечу з табору в Квітчанах неможливо. Так, у кожному разі, вважав комендант оберштурмфюрер Еріх Шнейдер, прозваний ув’язненими «Білявою Бестією». Він мав підставу дотримуватись такої думки — всі спроби полонених вирватись на волю закінчувались невдачею. Були випадки, коли хтось із полонених знаходив лазівку й зникав, але не минало й доби, як утікачів, мертвих чи живих, повертали до табору. Мертвих — щоб виставити трупи для загального огляду, живих — щоб скарати на очах їх товаришів. Схоже було, що Білява Бестія радів з кожного такого випадку, який давав йому можливість улаштовувати ефектне, страхітливе видовище. Не виключено навіть, що кілька втеч оберштурмфюрер спровокував навмисне, щоб закріпити в свідомості ув’язнених думку про цілковиту безнадійність таких спроб. З цією метою він при кожній нагоді повторював свій улюблений вираз: «Із мого табору можна втекти лише на той світ».

Військовополонений лейтенант Колесник дотримувався дещо іншої думки. Він вважав, що в принципі втекти можна з кожного табору, але з табору в Квітчанах важче, ніж з будь-якого іншого. Ні, він не виключав такої можливості повністю. Вся справа, вважав він, полягала в тому, як придумано, підготовлено втечу, і в тому, наскільки ласкаво поставиться до втікачів його величність Випадок, інакше кажучи, як складуться дальші обставини втечі, яких ніхто не може передбачити.

Тому несподівана нічна розмова хоч і здивувала, вразила його, та все ж не здалася позбавленою тверезого глузду.

Павло Колесник вийшов із смердючої від хлорки вбиральні, жадібно вдихнув свіже нічне повітря. Глянув на небо — ті самі зорі, що й над рідною Полтавщиною. Хоч цього не відібрали… Назустріч йому від найближчого бараку, налягаючи на праву ногу, йшов в’язень з великою непокритою лисою головою. Колесник упізнав його. В таборі багато хто з в’язнів мав прізвиська. Цього нагородили двома — Башка, Сократ…

Башка зупинився перед Колесником і, дивлячись йому в вічі, звичайним глухуватим рівним голосом сказав, наче йшлося про гудзик чи шматочок паперу для цигарки:

— Є пропозиція, Павле. Припустімо, втеча… Візьмешся?

Колесник відповів таким зляканим, пронизливим поглядом, що Башка аж збентежився.

— Ні, я не збожеволів, — квапливо і з якоюсь досадою промовив він. — Пропозиція цілком серйозна. Є гарантії. Ну?

Башка чекав відповіді. Він мав дуже худе обличчя. Тонка шкіра так щільно облягала череп, що навіть зморшки на високому опуклому чолі розгладилися. Якби не очі, ця голова могла б нагадувати голову добре збереженої мумії. Але світло-карі очі жили на мертвому обличчі, в них відчувалася душевна проникливість, вони мовби випромінювали тепло напруженої роботи думки.

Колесник давно приглядався до цієї людини, що зуміла зберегти якусь стриману внутрішню гідність, і сам не раз ловив на собі уважні, допитливі погляди Башки. Проте до розмови в них не доходило. Сьогодні Башка вперше так відверто заговорив з ним.

— Тут треба добре подумати. — Колесник мимоволі кинув погляд на найближчу вишку. — Я повинен знати…

— Все, що треба, знатимеш. У свій час. Справа, вважай, певна. Організацію, допомогу — забезпечено. В будь-яку хвилину можеш відмовитись. Це на твоєму сумлінні. Зараз у принципі: так чи ні!

Не так просто було промовити це коротке слово. Раптова пропозиція Башки приголомшила Колесника. Він зрозумів лише одне — Башка звертається до нього не від себе особисто, а й від своїх товаришів. Таке припущення було логічним.

— Не можеш вирішити? Тяжко? Добу на роздуми. Якщо погодишся, назви бажаного партнера. Втікатимете вдвох. Поки що маю справу тільки з тобою. Без мого схвалення ні з ким не радься. Домовилися?

Останні слова Башка промовив уже відходячи.

Що за людина? Прізвище — Бахмутов. Артилерист, очевидно, офіцер, у минулому викладач математики, чудово грає в шахи — оце й усе, що знав про нього Колесник.

Павло ввійшов у барак, поліз на своє місце під стелею на третьому ярусі. Бліде жовтувате світло, сморід брудного, просяклого потом одягу, хропіння, лайка і стогін крізь сон. Колесник лежав на спині з напівзаплющеними очима. Він дививсь на потріскані дошки стелі, але не бачив їх. Перед ним в’ється рідний Псьол — чудова річка, яка незмінно з’являється перед ним у думках щоразу, коли він думає про втечу. І чарівна пісня, яку співала вся Україна в передвоєнні роки,

Їдьмо, Галю, з нами,

З нами, козаками.

Краще тобі буде,

Як в рідної мами.

Oй ти, Галю, Галю молодая…

Башка не сам. Існує організація. Ясно. Вони готують втечу. Є якісь шанси на успіх. Чому вибір упав на нього? Він — молодий і ще міцний. Треба погоджуватися. Напарник? Звичайно, Ахмет. Колесник побачив перед собою дружка Ахмета, маленького, худого, жилавого татарина, тіло якого було наче вирізане з мореного дуба, й усміхнувся. Перед війною вони служили в одному танковому полку. Старший сержант Ахмет Хабатулін, чемпіон військового округу серед боксерів ваги «мухи», не надто вже змінився і в таборі. Цей потягне. А Башка ж який! Недарма — Сократ…

І знову срібляста ріка дитинства в зелених кучерявих берегах.


Він поринув у тривожно-щасливий сон.

Яке щастя! Нарешті він у своїх, у партизанському загоні «Вчитель». І відразу ж завдання — на «колію», підривати величезний, розтягнутий до самого горизонту, состав з цистернами, платформами, з танками, гарматами. Поїзд мчить, стукають колеса, але чомусь він ніяк не наблизиться до того місця, де заліг серед кущів Тарас. Тарас чекав, чекав, та й заснув. Ніколи раніше з ним такого не траплялося. А поїзд іде мимо, гітлерівська солдатня дивиться у вікна вагонів, сміється з невдахи партизана-підривника. Тарас сіпає за шнур — вибуху немає. Товариші з жахом дивляться на нього. Командир тут як тут, термосить його за плече…

— Документи! Гей, ги!

Тарас розплющив очі. В вагоні, освітленому ліхтарем, що висів у кутку, чувся стримано тривожний гомін. Перед ним стояла невисока людина в мундирі, всипаному світлими металевими гудзиками, з карабіном за плечем. Поліцай… За ним — німець.

— Чуєш? Документи.

Попався. Все… Головне — німець. Було б товарняком. А то й пішака, від села до села. Не змикитив, зрадів нічному поїздові. А, може, все-таки не причепляться?

Хлопець відстебнув шпильку від внутрішньої кишені свого поношеного, засмальцьованого піджака, дістав два складених учетверо папірці, подав поліцаєві. Оглянувся. В проході серед інших пасажирів стоять троє дівчат із зляканими, сумними обличчями й кремезний парубок років двадцяти шести в добротному синьому френчі. Судячи з вигляду, не був сільський хлопець. Він тримав руку на плечі однієї з дівчат і сердито спідлоба позирав навколо. Затримані. У німця на погонах — личка єфрейтора.

— Злодій? — пирхнув поліцай, прочитавши тюремну довідку.

— Який там я злодій, пане поліціянте? — квапливо й ображено почав пояснювати Тарас. — Злодій утік, а мене схопили помилково. Відсидів ні за що. Ви читайте другий документ. Мене через хворобу з Німеччини відправили. І не доїду ніяк. — Він скривився, наче збираючись заплакати. — Помру, видно, в дорозі…

Другий документ був німецькою мовою, але внизу був один рядок по-російськи: «Хворий. Повертається на батьківщину». І проставлено від руки латинськими літерами — «Полтава»..

Єфрейтор простяг руку, забрав у поліцая документи. Він читав їх, гидливо роздимаючи ніздрі. Не глянувши на Тараса, сховав папірці в нагрудну кишеню.

— Підеш з нами, — сказав поліцай. — Речі маєш?

— Які в мене речі…

— Давай!

Поліцай проштовхався вперед. Дівчата покірно рушили за ним. Тарас опинився поруч із крем’язнем у френчі, який кинув на нього неприязно допитливий погляд. Позаду, переступаючи довгими ногами через вузли, рухався єфрейтор. «Невже й досі діє наказ затримувати тих, хто має відпускні свідоцтва по хворобі, помічені липнем минулого року? — тоскно думав Тарас, — Німці… Від них усього можна чекати. Коли так, значить, суд, штрафний табір і — хана, Спершу будеш ішачити на честь Адольфа, а скінчаться сили — підеш димом через трубу крематорію просто на небо, до господа бога в рай без пересадки».

Напівтемний маленький вагон, що зберігся, мабуть, з часів Франца-Йосифа, обладнаний лише нижніми сидіннями, був забитий пасажирами. Більшість становили літні селянки в коротких сукняних або стьобаних безрукавках, і лише де-не-де серед білих хустин темніла чоловіча голова в старому пропітнілому фетровому капелюсі, з-під обвислих крисів якого визирало вусате зморшкувате обличчя. Весь цей селянський люд повертався з міста: німецькі власті дозволяли продавати на ринках деякі овочі, зелень, ягоди та гриби. Звичайно, такий товар для багатьох служив лише прикриттям серйозніших операцій. У містах процвітала мінова торгівля. За привезений потай шматок сала, курку,_ мішечок борошна чи крупів можна було роздобути цінні речі.

Поліцай, що пробирався вперед, наче нюхом почув щось, розсунув вузли і кошики, присвітив ліхтариком під лавку.

— Вилазь!

— Йой! Та це ж мій онук! — залементувала стара жінка, що сиділа скраю на лаві. — Пане поліціянт, та це ж зовсім малий хлопець, йому й п’ятнадцяти немає, Боже ж мій, боже!

— Вилазь! Чуєш?

З-під лавки помалу виліз вузькоплечий хлопець років сімнадцяти. Він мав знічений, жалюгідний вигляд. Баби в вагоні зчинили галас. Вони почали хором лестити поліцаєві, запевняти, що хлопець вигнався не по роках, що він не ховався, а заліз під лавку поспати. Поліцай зиркнув скоса на німця й гукнув до галасливих жінок.

— Ану тихо мені! Подякуйте, що ваших шмутків не перевіряю. Знаєте, що за спекуляцію? А ти, хлопче, йди за мною.

Тарас раптом відчув, як напружуються під сукном френча м’язи крем’язня, що стояв поруч з ним і глянув на нього. Обличчя сусіда вразило його. На ньому не було й тіні страху, приниженості, покірності. Великі, широко розставлені очі горіли завзяттям; сильні, «зігнуті майже під прямим кутом щелепи були стиснуті так, що шкіра на вилицях аж нап’ялася буграми. Хлопець досадливо позирав на всі боки з таким виглядом, наче шукав важкого предмета, яким би можна було вдарити по голові поліцая. Судячи з усього, його не лякало те становище, в якому він опинився, а тільки дратувало, сердило, і він насилу стримував своє обурення. Це була сильна, непокірна людина, що звикла, очевидно, наказувати, а не підкорятися чужій волі й силі. «Звідки це в молодого сільського хлопця? — запитував себе Тарас, — Хто він? Ким доводиться йому ця гарна дівчина, на плече якої він раз у раз кладе руку, ніби бажаючи заспокоїти, підбадьорити її, — дружина, наречена, сестра?»

Крем’язень, очевидно, відчув, що Тарас спостерігає за ним. Очі їх зустрілися. «Що можна зробити?» — запитав Тарас поглядом. Хлопець сердито глянув на товариша по нещастю, очевидно, зважуючи, чи слід йому розраховувати на можливу допомогу цього низькорослого, охлялого на в’язничних харчах кримінальника, і з тим самим неприязним виразом на обличчі ледь помітно кивнув головою: «Гаразд. Побачимо. Будь на сторожі».

Поліцай знайшов ще одного підлітка, що сховався під лавою. Тепер затриманих було семеро. Рухатися продовжували ланцюжком — поліцай попереду, позаду цибатий єфрейтор. Німець був озброєний пістолетом, що висів у нього на кобурі спереду, біля лівого бедра. Як зміркував Тарас, перевірка документів проводилась двома чи трьома патрулями одночасно в кількох вагонах. Це була звичайна облава на тих, хто зумів уникнути мобілізації на роботу до Німеччини.

Їх вели до сусіднього вагона. Тарас давно помітив одну з особливостей допотопних вагонів, з яких складався поїзд. У них не було звичайних тамбурів, натомість по обидва боки, проти кожної пари лавок, були схожі на дверцята карети двері, що відчинялися не досередини, а назовні. Знадвору, теж по обидва боки вагона, по всій довжині його, тяглися підніжки. На станціях пасажири могли входити й виходити з вагона через будь-які двері. В думці Тарас уже не раз примірявся до цих дверцят і навіть уявляв себе на підніжку. Проте він розумів, що далі все буде рівнозначне самогубству. Стрибати на ходу поїзда в темряву не можна. Та й не встигнеш — дістанеш кулю в спину раніше, ніж устигнеш відчинити дверцята. Біда…

Дійшовши до кінця вагона, поліцай озирнувся, скомандував:

— По одному, за мною!

Він розштовхав людей, що стояли на площадці, відчинив двері, які вели до проходу. Там над зчепом і буферами лежали два щитки, обгороджені тоненькими залізними поруччями.

— Олю, обережно… — сказав крем’язень дівчині, й, ніби оберігаючи її, штовхнув Тараса в бік.

Це була, без сумніву, частина якогось задуманого маневру. Хлопець у френчі працював ліктем і плечем, відтаскаючи сусіда вправо, до останніх бічних дверцят. Тарас скоса кинув на нього запитливий погляд. Крем’язень суворо насупив брови, підніс до грудей руку із стиснутим кулаком, зробив рух, наче він натискає ручку дверей, і різко нахилив голову. Тепер усе було зрозуміло — він наказував Тарасові відчинити бічні двері й відразу ж присісти, якомога нижче. Часу для роздумів не було. Тарас зіщулився, наче йому за комір кинули шматочок льоду. Він чекав ще одного знака.

Єфрейтор дістав з кобури пістолет. Можливо, він відчув щось підозріле. Тепер він тримав пістолет у правій руці і ліхтарик у лівій. В проході чулися полохливі вигуки та ойкання дівчат, що пробиралися по хисткому містку. Крем’язень натиснув на них, наче хотів проштовхнути вперед, і відкинувся назад, навалюючись на гітлерівця.

— Но, но! — гукнув єфрейтор, підіймаючи вище руку з пістолетом. — Дафай, дафай!

Хлопець у френчі, не оглядаючись, подався назад, паче кінь, що запручався, чогось злякавшись. Гітлерівець ударив його рукояткою пістолета в плече й обома кулаками з силою штовхнув у спину. Вони обидва подалися вперед. Тарас опинився збоку — між єфрейтором і бічними дверима. Туга ручка дверей піддалася…

— Ну! — пролунав обурений, нетерплячий голос крем’язня.

Цей вигук можна було зрозуміти і як протест проти грубої поведінки німця, і як незадоволення тими, хто затримався попереду.

Тарас зрозумів його правильно: настав вирішальний момент. Та крем’язень міг не встигнути зробити того, що він задумав. Треба було відвернути від нього увагу єфрейтора.

— Ахтунг! — гукнув Тарас, відштовхуючи дверцята й присідаючи.

Єфрейтор, почувши німецьке слово, різко обернув голову, побачив чорну порожнечу в отворі відчинених дверей. У ту ж мить невідома сила підняла його в повітря й виштовхнула з вагона. Уже десь там, у темряві, пролунав відчайдушний зойк, постріл…

— Олю! — гукнув крем’язень, хапаючись за ручку гальма, що виступала із стінки вагона.

Під вагоном завищали гальмові колодки. Вагон дуже сіпнуло, затрясло, а хлопець усе натискав і натискав на ручку. Френч на його спині тріснув по шву.

Поїзд почав сповільнювати хід. У темряві за дверцятами сипались, наче з під ножа на точилі, бризки іскор.

— Олю! — знову гукнув хлопець, роблячи останнє зусилля, щоб намертво притиснути колодки до коліс. — Сюди, Олю!

Він випростався, швидко оглянувся. Обличчя було червоне, блищало від поту.

У вагоні зчинився шарварок, чулися крики, слова молитви. Попереду залунав тривожний гудок паровоза. Дівчина стала біля крем’язня, притиснувши до грудей руки, бліда, перелякана насмерть.

— Хто тут? Що тут?!

З проходу у вагон ускочив захеканий поліцай. Він звів карабін, готуючись вистрілити в хлопця, але той лівою рукою вхопив за дуло, відвів убік. Гримнув постріл, куля пробила дах вагона. Хлопець ударив кулаком в обличчя поліцая.

— Віддай карабін!

— Алярм!! — заволав поліцай, намагаючись видерти зброю.

Крем’язень ударив його ще раз.

— Віддай! Я сотник Богдан. Чуєш, падло!

Поліцай, оторопіло дивлячись на хлопця, випустив зброю.

Його губи і підборіддя заливала кров.

— Тихо, люди! — гукнув крем’язень до переляканих пасажирів. — Вас не зачеплять! Німця вбив я — сотенний УПА Богдан. Так і скажете…

Тарас не марнував часу; навалившись усім тілом на ручку, він намагався притискати стерті гальмові колодки. Крем’язень відштовхнув його і, вхопившись за ручку обома руками, рвонув її донизу. Він аж застогнав крізь зціплені зуби.

По живу і мертву воду

Вагон ішов юзом, затримуючи рух поїзда. Тепер скреготали колеса, ковзаючи по рейках. Долітав ледве чутний гудок паровоза й вигуки, прокльони. Тарас уловив кілька німецьких слів. Очевидно, сюди поспішали патрулі з інших вагонів.

— Олю, стрибай! — наказав крем’язень, випускаючи ручку гальма. — Стрибай сміливо вперед!

Та дівчина злякано позадкувала від дверей. Хлопець сіпнув її за руку, очі його блиснули.

— Викину! Стрибай! Ну, разом…

Уже з підніжка він гукнув до Тараса:

— За мною!

Тарас стрибнув вдало. Правда, він не втримався на насипі, скотився з нього, але навіть не потовкся. Слабо освітлені вікна вагонів пропливали мимо. Той, з-під коліс якого сипались золотаві й сліпучо-білі іскри, був уже попереду.

— Хальт! Стій!

Постріли. По спалахах видно було, що стріляють навмання.

Тарас трохи відбіг і зупинився.

— Гей! Агов! Де ти?! — почулось неподалік.

Хлопець кинувся бігти на голос і незабаром побачив крем’язня з дівчиною на руках. Вона стогнала.

— Давай допоможу.

— Не треба. Візьми карабін.

— Слухай, — сказав Тарас, якого турбувала думка про довідки, що лишилися в кишені єфрейтора. — Там мої документи… Може, ви почекаєте, а я збігаю… Знайду його…

Поїзд уже зупинився. Криваво-червоний вогник на останньому вагоні світився метрів за двісті. Ще далі, низько, біля землі, спалахували промені електричних ліхтариків. Крем’язень на ходу глянув у той бік, сказав, важко дихаючи:

— Не встигнеш. На біса тобі документи? Ходім. Не бійся… Зі мною не пропадеш!

З боку поїзда, неподалік, від останнього вагона, залунали постріли. Німці й поліцаї, очевидно, рушили на пошуки свого невдахи-товариша. Тарас зрозумів, що документи на ім’я Омельченка Григорія Павловича, які давали йому якусь надію повернутися до своїх у партизанський загін, втрачено назавжди, і з цього моменту для нього відкривається нова, можливо, найризикованіша і найважча сторінка життя. У в’язниці він чув про УПА, знав, що це таке… Та іншого виходу в цей момент у нього не було.

І з карабіном на плечі він закрокував у ніч поруч з відчайдушним хлопцем, що ніс на руках свою наречену, дружину чи сестру.


Кабінет начальника гестапо був освітлений гасовими лампами — задля економії палива електростанція вночі не працювала. Невитравний запах гасу, газу й самі лампи на важких, химерних бронзових підставках надавали цілком пристойній кімнаті якогось мирного, безнадійно провінційного, патріархального вигляду. Це завжди трохи дратувало господаря кабінету штурмбаннфюрера Герца, мимоволі наводило на думку, що він, Генріх Герц, до своїх сорока років досяг не так уже й багато в порівнянні з тим, чого він бажав досягти і чого досягли деякі його ровесники і навіть ті, хто був молодший.

Особливо неприємно було Герцу бачити ці лампи на своєму солідному письмовому столі сьогодні, коли в нього в гостях був його старший товариш із Берліна, оберштурмбаннфюрер Ганс Грефрат; якого сам на сам він міг називати просто Гансом.

Герц вважав, що його товариш прибув з метою інспекції, але Грефрат справами не цікавився. Розмова точилася світська: розповідали про зустрічі з однокашниками, згадували юні роки, амурні пригоди. Ніяких ділових запитань, порад, інструкцій. Жодного слова про драматичне становище на Східному фронті. Зустріч двох старих приятелів та й годі… Герц усе ж не витримав, йому схотілося похвалитись перед другом, який займав вище становище й був до певної міри його начальником.

Саме на той час удалося виявити людей, що підозрівалися в зухвалому і майстерному викраденні великої кількості зброї й боєприпасів з ешелона, який ішов на фронт, — справи дуже складної, неясної, тому що нестачу гвинтівок, гранат було виявлено лише під час розвантаження ешелону, й ніхто не міг сказати певно, де саме, на якому відрізку шляху зникла зброя.

До Герца претензій не було, його лише інформували про цю прикру подію. Однак він з власної ініціативи розпочав енергійні пошуки й за місяць напав на слід.

Арешт осіб, що брали участь у зухвалому грабунку, Герц призначив на цю ніч. Скориставшись паузою в розмові, Герц дістав із шухляди столу список людей, яких належало заарештувати, й подав його Грефрату. Проти кожного прізвища, крім відомостей про місце проживання, особливі прикмети зовнішності, коротко викладався склад злочину.

Грефрат пробіг поглядом список, відкопилив губи, замислився й несподівано запитав:

— Радник Хауссер нікуди не поїхав? Ти міг би його викликати?

— Він тобі так терміново знадобився? — здивувався Герц.

— Так… — усе ще думаючи про щось, неуважно відповів Грефрат, — Так, так! Запроси його.

Герц викликав чергового й віддав наказ знайти радника Хауссера. Він був невдоволений: поява радника могла перешкодити щирій розмові з Гансом про важливі речі. Останнім часом він усе частіше й частіше відчував потребу в такій відвертій, конфіденціальній розмові з людиною, що обертається у вищих урядових колах.

— Послухай, Гансе, я хотів би тебе запитати… — почав Герц трохи збентежено. — Як ти вважаєш… Чи можуть росіяни… — Він запнувся, підшукуючи м’якше формулювання. — Чи може так трапитися, що нам доведеться залишити, ці місця?

Очевидно, оберштурмбаннфюрер не вважав зручним для себе вести розмову на цю тему. Він криво усміхнувся.

— Ну-у, ти ставиш такі питання…

— Я ставлю їх другові, який не сумнівається в моїй відданості фюреру й не може запідозрити мене в поразницьких настроях.

— Все одно…

— Добре, Гансе, — не здавався начальник гестапо. — Давай міркувати чисто теоретично, ніби сторонні військові спеціалісти, спостерігачі. Припустімо, вони прийдуть сюди… На що ми можемо надіятися?

Так, ця тема була неприємна для оберштурмбаннфюрера Грефрата. Він явно розсердився, перейшов у наступ.

— А Америці й Англії вигідно, щоб росіяни захопили Східну Європу?

— Що вони можуть зробити?

— Краще скажи, що вони можуть не зробити, — засміявся Грефрат. — Багато чого! Наприклад, пообіцяти росіянам відкрити другий фронт і не виконати своєї обіцянки, зобов’язатись постачати доблесним російським союзникам високоякісну військову техніку й відправляти їм танки, які горять, наче сірникові коробки.

— Відстрочка… — мляво розвів руками Герц. — Всього лише відстрочка на невизначений час. Адже другого фронту в нас не було, а росіяни пройшли від Сталінграда до Києва. Ти розумієш, Гансе, що робиться? Геббельс правильно каже. На нас сунуть більшовицькі орди, орди нового Чінгісхана.

Грефрат тільки крякнув, почувши ім’я рейхсміністра пропаганди, сердито стиснув губи, заходив по кімнаті. Мовчанка тривала добру хвилину. Порушив її Герц.

— Ти чув що-небудь про нову зброю?

— Говорять… — невизначено знизав плечима оберштурмбаннфюрер.

— Але ти щось знаєш напевне?

Гість насупився.

— Ні! — рішуче сказав він і тут же усміхнувся, — Але якби навіть знав…

— То все одно нічого б не сказав? — з усмішкою підхопив Герц, — Значить, знаєш. У мене одна надія на цю секретну зброю, яку сам господь вкладає в руки фюрера. Лише вона врятує нас. Один удар, і гинуть не сотні, не тисячі, а мільйони наших ворогів.

Грефрат підсів до столу, знову взяв у руки список.

— Як ти дивишся на ідею створення української дивізії СС «Галичина»? — запитав він, лукаво глянувши на начальника гестапо.

— По-моєму, марна пропагандистська витівка. Ці есесівці порозбігаються при першій сутичці з противником або ще гірше — вдарять нам у спину. Фюрер сказав ще на початку війни, що на просторі від Ельби до Уралу ніхто, крім німців, не повинен мати в руках зброї. Це велика мудрість.

— М-мтак… — мгукнув гість, розглядаючи список. — Які в тебе стосунки з цим… радником Хауссером?

— Ніяких… Я навіть не розумію, чим, власне, займається цей самовпевнений тип. Експерт у східних питаннях, друг Альфреда Розенберга… Подумаєш, цабе! Нам би менше радників та більше солдатів.

— Боюся, Генріх, що ти помиляєшся, — лагідно заперечив Грефрат. — Дехто дотримується іншої точки…

— Більше експертів і менше солдатів? — глузливо запитав Герц.

— Щось подібне…

— Ти серйозно?

Оберштурмбаннфюрер не встиг відповісти — в двері постукали.

До кімнати ввійшов низенький товстий чоловік у чорному плащі й форменому чиновницькому кашкеті на великій круглій голові. Його очі ховалися за товстим склом окулярів. Він змахнув долонею, наче перекинув щось невидиме через праве плече.

— Хайль Гітлер!

— Хайль Гітлер!

Очевидно, Грефрат і радник Хауссер були знайомі раніше, проте Герц з задоволенням відзначив, що його приятель з іронічною цікавістю і навіть зневагою оглянув непоказного радника з ніг до голови так, начеб він його вперше побачив. Тим більш дивним здався Герцові той винятково ввічливий, аж запобігливий тон, яким Грефрат звернувся до прибулого.

— Пане раднику, вибачте, що я потурбував вас. Я мав намір зустрітися й поговорити з вами завтра, але тут виникла одна термінова справа, і я хотів би знати вашу думку. Ось список осіб, яких пан штурмбаннфюрер має намір заарештувати цієї ночі. Якщо хтось з них зацікавить вас…

Хауссер блиснув склом окулярів у бік Герца, взяв список, розстебнув верхній гудзик на плащі, підсів до столу.

Грефрат послужливо подав йому олівець.

Проглянувши список, радник замислився, а потім рішуче поставив галочки проти кількох прізвищ і передав аркуші Герцові. Галочками було позначено тих, хто підозрівався у викраденні зброї. Шість прізвищ.

— Ви вважаєте, що заарештувати слід тільки цих, а рештки поки що не чіпати? — запитав начальник гестапо, неприязно дивлячись на потворно великий, майже позбавлений рослинності череп радника.

— Ні, пан радник, очевидно, мав на увазі інше… — втрутився Грефрат, переглядаючи список. — Саме цих людей не слід займати. Я правильно зрозумів вас, пане радник?

— Так, — кивнув головою Хауссер. — Цих людей не треба чіпати.

— Але ви прочитали, в якому злочині їх запідозрено?

— Звичайно…

Такого повороту справи начальник гестапо не сподівався. В його практиці за останній рік було два дивних випадки, коли раптом, без пояснення причин, начальство наказало йому звільнити кількох злочинців, яким загрожувала смертна кара. Всі вони були терористами-оунівцями, які брали участь у збройних нападах на державні установи. Герц не розумів, у чому справа, й, звичайно, не припускав думки, що до дивних наказів начальства має якесь відношення радник Хауссер. Тепер ця думка в нього виникла, і він, здивований, обурений до глибини душі, глянув на свого приятеля.

Грефрат мило всміхнувся йому.

— Пане штурмбаннфюрер, мені треба поговорити з радником. Де б ми могли…

— Будь ласка, — ледве стримуючи роздратування, сказав Герц. — Мій кабінет… Я залишу вас.

Оберштурмбаннфюрер і радник розмовляли вдвох близько години. Коли Хауссер пішов, принижений, розлючений начальник гестапо повернувся в свій кабінет. Грефрат удав, що не помічає стану свого друга.

— Отже, Генріх, ти не чіпатимеш цих людей, — бадьорим тоном промовив він. — І взагалі, мій любий, від сьогодні будь обережний з оунівцями щодо репресій. Особливо з їх ватажками всіх рангів.

— Навіть якщо вони грабуватимуть наші ешелони, забиратимуть зброю, що йде на фронт? — гнівно блиснув очима Герц.

— Генріх, ну що ти… — невдоволено скривився оберштурмбаннфюрер. — Я тобі пояснюю обстановку. Викрадення зброї оунівцями майже рекомендується.

Начальник гестапо дивився на приятеля широко розплющеними очима. Йому навіть здалося на мить, що це почулося. Проте обличчя гостя набуло холодного, підкреслено ділового виразу. Він давав зрозуміти, що його слова мають силу наказу й не можуть бути приводом для дискусій. Це вже не була людина, яку можна називати простацьки Гансом. Це був начальник.

— Дозвольте запитання, пане оберштурмбаннфюрер, — шанобливо, з ледь помітним глузуванням промовив Герц. — Як мені слід поводитися, якщо при пограбуванні зброї буде знищено охорону? Я маю на увазі наших солдат і офіцерів.

У деяких випадках охорона може бути незначною…

— Я хотів би одержати більш чітку відповідь — пролита цими бандитами німецька кров залишиться невідомщеною?

Грефрат наче не чув цього запитання.

— ОУН повинна перебувати під нашим негласним заступництвом, — сказав він тихо й безбарвно. — Зроби відповідні висновки.

— Це офіційна вказівка?

— Так.

— В такому випадку я хотів би мати письмове підтвердження.

— Ти його незабаром одержиш… — кивнув головою, Грефрат і посміхнувся. — А зараз я б не відмовився від чарки коньяку. Знайдеться?

Герц дістав із шафки піднос з пляшечками й закускою.

Мовчки наповнив дві чарки.

— Ти даремно сердишся, Генріх, — приязно сказав гість, спорожнивши свою чарку й беручись за бутерброд із шматочками рожевуватого сала, — Бачиш, у чому справа. Мені наказано написати докладну інструкцію відносно наших стосунків з українськими націоналістами. В ній я повинен урахувати побажання й поради… Чиї б ти думав?

Начальник гестапо кинув швидкий погляд на приятеля й застиг, вражений здогадом.

— Невже Хауссера? Неймовірно! Тоді я відмовляюся будь-що розуміти…

— Я теж не все розумію, — признався обешртурмбаннфюрер. — Тут якась складна, тонка політика. Ось що мені сказали про Хауссера: «Уважно прислухайтесь до його порад. Ви мислите в масштабі сотень, тисяч людей, він — сотень тисяч, мільйонів, ви думаєте про сьогоднішній, завтрашній день, він дивиться на рік, на десятиріччя вперед…»

— Цей жалюгідний, плішивий пуголовок? — обурився Герц.

— Не пуголовок, а голова, в якій, очевидно, мозку більше, ніж у нас з тобою, Генріх, разом узятих.

6. РАНОК

«Совітка», «пані професорка» — так попервах називали в селі сумну молоду жінку, що перебралася з своєю хворою матір’ю з Братина в Підгайчики незабаром після того, як ці місця були захоплені гітлерівцями. Всі знали, яке нещастя випало на її долю, і всі, навіть ті, хто зловтішався з цього приводу, не могли не схвалити її вчинку й не захопитися її відданістю дочірньому обов’язку.

Звістка про напад гітлерівців на Радянський Союз застала викладачку російської мови та літератури Братинської середньої школи Наталію Миколаївну Рум’янцеву на пероні Львівського вокзалу. Разом з матір’ю вона повинна була їхати до Москви, свого рідного міста, в якому збиралася провести літню відпустку. Її чоловікові, військовому льотчикові, відпустки не дали, й він залишився в Братині, біля якого був великий військовий аеродром.

До відходу московського поїзда залишалося близько тридцяти хвилин. Ці півгодини наче було дано Наталії Миколаївні, щоб вона, гарненько все зваживши і розміркувавши, вирішила, їхати їй з матір’ю до Москви чи повернутися до чоловіка. Наталія Миколаївна прийняла рішення в першу ж секунду. Однак мати не захотіла лишати дочку саму. І вони повернулися в Братин.

Тут, у Братині, стривожених, стомлених жінок чекала ще гіркіша звістка — командира ескадрильї винищувачів старшого лейтенанта Рум’янцева вже не було живого, він загинув у першому повітряному бою. Біда не приходить одна… В матері від цієї звістки відібрало ноги.

Гітлерівці наступали. Командування авіаполку спішно відправляло сім’ї льотчиків у глибокий тил. Наталія Миколаївна в своєму горі не розуміла, що відбувається навколо. Вона й слухати не хотіла про евакуацію, вона не могла залишити місця, де був похований чоловік. Їй здавалося, що її квапливий, боягузливий від’їзд дорівнюватиме зраді. Вона не могла змиритися із смертю людини, яку так любила. Вона чекала чуда — ось увійде він, ось внесуть його, пораненого, обгорілого…

Коли Наталія Миколаївна опам’яталася, вже не було можливості вибратися з Братина з хворою матір’ю на руках. Вона могла піти на схід тільки сама, І вона лишилася з матір’ю.

Так, усіх мимоволі зворушувала ця сумна історія, але ніхто не знав найголовнішого — стара хвора жінка, заради якої Наталія Миколаївна вирішила пройти через усі випробування, які їй, дружині радянського офіцера, готувало життя на землі, зайнятій ворогом, не була їй рідною матір’ю. Це була мати її чоловіка…

Кілька хлопців і дівчат з Підгайчиків училися два роки в Братинській середній школі. Вони звали свою вчительку, як і раніше, — Наталія Миколаївна. Незабаром її почали так звати й ті, кому вона з матір’ю шила обнови, заробляючи на харчі. Ні старомодне «пані професорка», ні напівпрезирливе «совітка», жодне з цих слів не підходило до милої, сумно привітної жінки, що з ранку до вечора сиділа за ручною машинкою.

В Юрка Карабаша склалися особливі стосунки з учителькою. Він був її улюбленим учнем, і він знав: коли б не заступництво Наталії Миколаївни — не вчитися б їм, Карабашам, братам запеклого націоналіста, що втік до німців, у радянській гімназії. Але Наталія Миколаївна відстояла його й Степана, кращих своїх учнів, хоч не раз накликала на себе невдоволення начальства. Любов надто слабе слово для тих почуттів, які викликала в Юрковій душі його вчителька — він її обожнював, боготворив. Коли Наталія Миколаївна з’являлася, в класі, — ставна, впевнена в собі, молода, квітуча російська жінка з веселими сірими очима на відкритому рум’яному обличчі, з викладеними широкими кільцями на голові товстими пшеничними косами, — Юркові здавалося, що в класі стає ясніше, чистіше і навіть повітря починає пахнути чимось свіжим, весняним. Він радів кожному її погляду, кинутому на нього. Коли ж вона зупинялася біля його парти, клала руку на його плече або легким ласкавим дотиком пригладжувала його буйний кучерявий чуб, він завмирав щасливий і зляканий, наче це була неоціненна материнська ласка, якої йому не довелося зазнати і якої — він інстинктивно відчував це — йому завжди бракувало.

Але це були почуття хлопчика, що виріс без матері, це була мимовільна приязнь і прихильність учня до хорошої, красивої вчительки, а глибока повага до Наталії Миколаївни, віра в неї як у добру, справедливу й непохитну людину прийшли до Юрка після того випадку, коли його викреслили із списку кращих учнів, премійованих безкоштовною поїздкою на екскурсію до Києва.

Всі в класі знали, чому це сталося, — брат націоналіста. Наталія Миколаївна довідалась найпізніше. На перерві вона затрималась у кабінеті директора й запізнилась на урок — раніше цього ніколи не траплялося — на добрих п’ять хвилин. Увійшла до класу, здавалося б, спокійна, але з червоними плямами на обличчі, з недобрим блиском в очах, і оголосила своїм звичайним рівним голосом:

— Нагадую. Виїзд групи екскурсантів призначено на завтра. Всі, кого я називала позавчора, повинні з’явитися на вокзал рівно на десяту годину без запізнення.

— Наталіє Миколаївно, а Юрко Карабаш теж їде? — скочила Галя Худяк, найстаранніша і найтупіша учениця в класі.

— Звичайно, — начеб нічого не сталося, відповіла вчителька, розгортаючи принесений томик Толстого. — Всі, кого я назвала…

Юрко побачив Київ, Дніпро… Наталія Миколаївна їздила з екскурсією. Вона, як здалося Юркові, була байдужа до нього і, зустрівшись з його очима, відводила свій погляд. Можливо, хотіла довести собі й іншим, що в неї немає і не може бути любимчиків, підкреслити, що всі учні для неї однакові. І тільки на зворотному шляху, коли вже під’їжджали до Братина, Наталія Миколаївна, проходячи вагоном, зупинилася біля Юрка, жартівливо поскубла його за чуба й сказала з ледь помітним відтінком самовдоволення: «Ну, от ми і вдома…» Це прозвучало так: «Ну от, усе вийшло якнайкраще. Я не дала тебе скривдити».

Того ж дня він уперше побачив чоловіка Наталії Миколаївни. Широкоплечий льотчик з такими же відкритим, як у Наталії Миколаївни, обличчям квапливо йшов пероном, намагаючись стримати щасливу, радісну усмішку. Юрко чомусь збентежився, насупився, опустив очі, побачивши, як схвильований зустріччю льотчик обіймає і цілує його вчительку. Він так і не зрозумів, що це були ревнощі, неусвідомлені ревнощі, які вперше завітали до його хлоп’ячого серця.

Лише три роки минуло відтоді, а здається, все це було давно-давно, бозна-коли. Десь заростає травою могила широкоплечого льотчика. Наталія Миколаївна змарніла — не впізнати, зблякла, стала схожою на монашку. На вулиці її не побачиш, сидить від ранку до ночі в своїй жебрацькій, голодній хаті, строчить на машинці.

Юрко розумів, що він особисто нічого поганого не зробив своїй, учительці, і вже, звичайно, не з його вини зруйнувалося її щастя і їй доводиться так бідувати. І все ж у нього щеміло серце, коли сірі очі Наталії Миколаївни з затаєною в них ледь помітною глузливо-добродушною усмішкою зустрічалися з його очима; начеб він дурив себе й був чимось винен перед нею. Юрко вважав, що це почуття неусвідомленої вини виникало в нього тому, що він нічим не міг допомогти Наталії Миколаївні. Якось він потайки від тітки набрав торбинку квасолі й поніс у хату до вчительки, проте Наталія Миколаївна навідріз відмовилася прийняти цей подарунок. Вона похитала головою й сказала м’яко і в той же час докірливо: «Не роби, Юрко, цього, якщо не хочеш завдати мені прикрості. Я ж знаю, що й у вас не густо. А ми поки що не голодуємо». Здається, вона хотіла запитати його про щось. Очевидно, вона чула, що Степан пішов у ліс до бандерівців. Але не спитала, а тільки сумно й ніжно оглянула свого вирослого й зміцнілого улюбленця, наче хотіла погладити його кучері й сказати: «Ось ти й виріс, Юро…» Але сказала вона інше: «Юро, я завжди рада бачити тебе. Але приходити до мене можна тільки в справі. За нашою хатою наглядають».

… До цієї темної, вбогої хати привів Юрко Стефу з братиком на руках після того, як Василь Гнатишин відмовився дати їй притулок.

Їм відчинили відразу, наче знали, що вони з’являться, й чекали їх приходу. Очевидно, Наталія Миколаївна не спала, сиділа край вікна… Вона навіть не спитала за дверима: «Хто тут?», а коли Юрко в сінцях почав пояснювати їй, що трапилося, швидко перебила його.

— Добре, Юро, вони залишаться в нас. Не турбуйся. Я нагодую й сховаю. Але ти сам розумієш…

Він знав, якій небезпеці піддавав цих двох беззахисних жінок, життя яких завжди було під загрозою. Знав і те, що Наталія Миколаївна боїться не за себе.

— Тільки до наступної ночі. Слово честі! Присягаю…

— Ні, Юро, ти мене неправильно зрозумів, — палким шепотом заперечила вчителька, — Будь ласка, не гарячкуй і не роби дурниць. Я зовсім не встановлюю терміну. Ти забереш їх, коли знайдеш надійне місце.

До цього часу вони будуть у нас. І йди швидше, прошу тебе… Ми тут усе самі влаштуємо.

— Дякую, Наталіє Миколаївно…

Розчулений Юрко знайшов руку вчительки, припав до неї устами.

— Що ти! — обурилася жінка, вириваючи руку, — Не треба, Юро. Я тобі вдячна. Я рада, що ти лишився людиною, я пишаюся тобою. Ти навіть не уявляєш… — У її голосі почулися сльози. — Йди! Тебе можуть побачити.

Через півгодини Юрко появився біля своєї хати. Він устиг побувати на кладовищі, де серед старих, зарослих бур’яном могил заховав рушницю.

Тітка, впустивши його, почала бідкатися, докоряти.

— І цей ночами пропадає. Вечерю йому приготувала, очей не склепила за ніч. Ну де тебе чорти носять, коли кругом таке твориться? Я вас без батька й матері виходила, виростила, а тепер вам тітка не потрібна, вам тільки самостійна ваша на думці. Повбивають вас німці або ляхи, а я з ким віку доживатиму, хто мені очі закриє, на могилі хрест поставить? У-у, Карабаші, кляте сім’я циганське, бездомне. Та ти з’їж чого-небудь, бахур, кому я наготувала? От і все, слова тітці рідній не скаже. Покарав мене господь, своїх дітей не дав, нагородив племінниками, щоб я Цілий вік мучилася.

Юрко не огризався. Не роздягаючись, він упав на постелену йому на вузькому дерев’яному диванчику тверду постіль і лежав, обернувши лице до темної стіни. Лише тепер відчув, як ниє й сіпає те місце на нозі біля кісточки, яке він подряпав колючим дротом. Видно, подряпина була глибока, й нога спухла. Треба б ранку змастити йодом, перев’язати навіть, від такої дурниці буває зараження крові. Обійдеться… Заживе, як на собаці. Аби йому тільки цієї біди…

Мучила спрага. Небагато треба — встати, зробити три кроки, там у кутку на лавці відро й кухоль. Та Юрко не хотів навіть поворухнутись, лежав наче мертвий. Після всього пережитого за цю ніч він відчував таку нудьгу, такий занепад духовних сил, що раптом зневірився в собі, і всі його плани й надії здалися йому повним безглуздям. Адже він узяв на себе непосильний тягар. Є межа людським можливостям. Коли горить ліс, хіба можна врятувати в ньому оточені вогнем дві ялинки? Ні, згориш разом з ними сам. Хто він такий? Засліплений коханням сімнадцятирічний хлопець. Життя, кохання… Що він, нікчемний шмаркач, розуміє, в цьому? Адже це, може, й не кохання, а лише химера, дитяча розвага. Чим причарувала, заворожила його Стефа? Хіба мало гарних українських дівчат? На нього всі дивляться… Є такі красуні. Хоча б та ж Оля Мудряк… Вулицею йде, як королева, очі палкі, ласкаві. Одна дочка в багатій хаті… А він зв’язався з рудою полькою, в якої все багатство — маленький братик на руках… Юрко не щадив себе, намагався знайти все нові й нові докази своєї нерозсудливості, викликав спокуси з іншого, можливого для нього життя, в якому місце Стефи зайняла б інша. Картини цього щасливого життя серед селянського достатку: гори перин і подушок, вишиваних рушників, теплого, пічного запаху їжі змінювали в його уяві одна одну. На серці щеміло, туга стискала горло. Юрко ненавидів себе за ці думки, за те, що знесилів, занепав духом і готовий зректися свого кохання. Він відчував також — щось нашіптувало йому про це, — що коли він в ім’я власного порятунку покине Стефу, залишить її без допомоги, то він уже не буде тією людиною, якою був досі, а стане чимось нікчемним, підлим, мерзенним, позбавленим назавжди поваги до себе.

Хлопець лежав нерухомо. У вухах шуміло, темрява тісніше обгортала його, розчиняла в собі. Й ось усе зникло, крім сухого горла й ноги, в яку хтось забивав слабкими ударами тонкий іржавий цвях. У пітьмі спалахнуло обличчя Наталії Миколаївни, тієї давньої, радісної й щасливої. Вона сказала весело: «Я пишаюся тобою». Але виявилось, що це була не Наталія Миколаївна, а Стефа, що шепотіла молитву в його узголів’ї. Він хотів промовити лише одне слово. «Води!», але не зміг поворухнути затверділими, наче сухе вапно, губами.

Він спав годин зо три. Прокинувся від зляканого голосу тітки:

— Юрку, Юрку, німці в селі!

Хлопець відразу скочив на ноги, очманіло озирнувся, прислухався і, мружачись від яскравих сонячних променів, що били у вікна хати, повільно пішов у куток до відра з водою.

— Три машини, повно солдат, поліцаїв. Одна машина до старостиної хати поїхала.

Юрко, нахилившись, жадібно пив воду з відра. Обітер губи, кинув оком на накриту полотняним рушником миску на столі.

— Ну, чого ж ти стоїш? — квапила його стривожена тітка. — Ховайся!

— Та не кричіть ви, — з досадою сказав Юрко, дістаючи з-під рушника яйце, цибулину й шматок чорного хліба. — Дайте-но краще йод. У нас, здається, був.

— Йой, лихо мені з тобою, — кинулась до полиці на стіні жінка. — Німці в селі, а він…

Юрко не подавав ознак тривоги. Він обчистив яйце, обітер пальцями біленьку молоденьку цибулину й почав їсти, позираючи на вікна. Тітка з пляшечкою стояла поруч, сіпала його за рукав. Продовжуючи жувати, хлопець підняв холошу, оглянув ногу. Так і є — кісточка опухла, три рваних, запечених ранки, шкіра почервоніла.

— Боже! Де ж ти так? — сплеснула руками тітка.

Юрко взяв у неї пляшечку й, кривлячись від болю, старанно змастив ранки йодом.

— Дякую, тітусю!

Він сумно й ласкаво подививсь на маленьку жінку, яка багато років замінювала йому матір, обійняв її за плечі, хотів поцілувати в поморщену щоку, але раптом завмер, скосивши очі на вікна.

Наступної миті він був уже біля порога. Поштовх ногою — і брус порога зсунуто рівно настільки, щоб вивільнився край однієї з дощок підлоги. Ще секунда, й хлопець пірнув під підняту дошку, вклався там на ганчір’я. Тітка негайно зсунула брус на старе місце, обернула тугий дерев’яний засув, опускаючи таємний клин для закріплення порога наглухо.

Отак миттю ховався Юрко під час облави. Дошки підлоги були вузькими, не приставали одна до одної. Німці й поліцаї, розшукуючи хлопця, не раз засовували багнети в щілини. Саме на це й розраховував Юрко, готуючи свою немудру схованку. Він усе врахував, перевірив, змусивши тітку засовувати в щілини ніж. Поліцаям би й на думку не спало, що в них під ногами під вузенькою дошкою може лежати людина. А Юрко лежав там на боці, випроставши струною своє тіло, і тільки раз багнет ковзнув по кінчику його носа…

Цього разу тривога була даремною. Машини проїхали повз хату не зупиняючись і незабаром звернули на Бялопілля.

Дві бандерівські сотні після закінчення кривавої акції залишили Бялопілля, супроводжуючи великий обоз і череду корів. Вони везли з собою багату здобич — вози було навантажено мішками з зерном, діжками з борошном і крупами, скринями з награбованим добром. Якийсь одчайдух ризикнув прихопити й величезного племінного бика, прив’язавши його за просилене в губу залізне кільце ззаду до воза. На останньому возі везли тіло вбитого бандерівця й двох тяжко поранених — декілька молодих поляків устигли взятися за зброю і вчинити опір.

Тяжко навантажений обоз рухався повільно, й коли колона заглибилася в ліс, стало зовсім видно. Петро Карабаш наказав зупинитися й вишикувати всіх людей на галявині.

Сотні вишикувались у дві шеренги, одна проти одної на відстані десяти-дванадцяти кроків. Убитого поклали на землю, накрили килимом, і в головах у нього завмерли два вояки з гвинтівками.

— Струнко! — гукнув високий сотник Ворон і чітко відкозиряв представникові центрального проводу. — Друже Ясний, сотні вишикувано, вони чекають вашого слова.

Петро Карабаш кивнув головою. В супроводі сотників він пройшовся перед строєм, уважно оглядаючи бійців, озброєних німецькими гвинтівками й карабінами. Мало не в кожного з них на голові красувалася сукняна шапка-мазепинка з саморобним алюмінієвим чи мідним значком у вигляді тризубця. Карабаш затримував погляд на цих значках, і вони тішили його душу.

Вояки-бандерівці дивились на представника центрального проводу з веселою цікавістю, чекали, що він скаже. Їх обличчя, змарнілі й потемнілі за ніч, брудні, в патьоках поту, змішаного з пилом, усе ще зберігали сліди збудження, азарту, несамовитості, що охопили їх під час нічної кривавої розправи. Карабаш бачив в очах цих молодих хлопців шалену відвагу, кров і заграву пожеж. Він милувався ними.

Обійшовши стрій, він зупинився неподалік від почесної варти біля тіла вбитого, наказав дати команду: «Вільно!»— й почав говорити.

Петро Карабаш був майстром пристрасних, запальних промов. Кожне слово, жест, інтонація були розраховані, як у доброго актора, але від актора його відрізняло те, що сам він вірив своїм словам і запалювався ними.

— Друзі! Воїни славного війська українського! Сьогодні ви з честю виконали наказ, билися з ляхами мужньо, стійко, не знаючи пощади. Вас не зупиняли ні підступна куля ворога, ні його стогони, ні благання. Я радий за вас. Радію не тільки я… Сьогодні встали з могил наші славні предки, козацькі лицарі, всі ті, кого поляки садовили на палі, спалювали на вогнищах, з кого вони, прокляті, здирали шкіру, живцем закопували в землю. Встали, щоб подивитися, як їх нащадки мстяться ляхам за їх святу кров, муку, приниження. Незламний дух нашого народу піднявся з вікових козацьких могил, він витав над нами, цей дух, коли… коли…

В перші секунди представник центрального проводу не зрозумів, що робиться. Він почув рев і побачив, що лівий фланг однієї з сотень, що стояла тилом до обозу, здригнувся, змішався, й славні нащадки козацьких лицарів, здивовано, злякано озираючись назад, посилаючи комусь прокляття, кинулися врозтіч, спотикаючись об тих, що впали, кидаючи зброю. Друга сотня тут же подалась назад і всією масою кинулася вбік, наче рятуючись від падаючого дерева.

— Стій! Куди?! Холера… — загукав сотник Ворон, зриваючи з себе автомат.

Тут Карабаш побачив чорного з великими білими плямами на спині бика. Нахиливши голову, виставивши вперед роги, бик із закривавленою, роздертою губою мчав просто на нього.

— Друже Ясний! — Інший сотник, на прізвисько Муха, схопив Петра за руку, шарпнув убік. Могутній бик з ревінням промчав мимо, вдарив одного вояку з почесної варти біля тіла вбитого й, ламаючи чагарник, зник у густій ліщині.

Гримнули запізнілі постріли.

— Не стріляти, к… ваша мама! — заревів сотник Муха. — Бугая не могли прив’язати як слід роззяви…

Вояки, підбираючи шапки й зброю, обтрушуючись, бурмочучи лайки, квапливо ставали на свої попередні місця. Вигляд у них був збентежений, присоромлений, проте багатьох уже розбирав сміх.

— Оце дух, холера йому в бік… — голосно, начеб цілком серйозно, промовив якийсь жартівник, скрушно хитаючи головою.

— З рогами, — підхопив інший.

— Еге, нагнав нам духу повні штани… — погодився третій, і слова його покрив регіт.

Навіть сотник Муха, що грізно дививсь на своїх підлеглих, не витримав і, як хлопчина, приснув сміхом.

Петро Карабаш болісно скривився й відвернувся. Як у більшості одержимих, фанатично настроєних людей, почуття гумору в нього було притуплене. До того ж він розумів, що йому не можна буде продовжувати промову в тому піднесено-романтичному тоні, в якому він її почав, — певне, на одну тільки згадку про козацькі могили, дух нації та інші, святі для Карабаша, поняття ці тупі сільські хлопці згадають бика й, замість того, щоб слухати промову, душитимуться від стримуваного сміху. Все пішло намарне. Треба було відразу, по-діловому переходити до заключного, досить неприємного пункту наміченої програми. Справа в тому, що йому донесли, начебто два бійці на прізвисько Сич і Камінь приховали якісь цінні речі, і їх треба було для прикладу іншим суворо покарати. Карабаш збирався влаштувати короткий суд над мародерами й тут же перед строєм розстріляти їх. Він мав право виносити смертний вирок тим, хто провинився, й хотів скористатися цим правом, щоб довести собі й іншим, що грабунок, яким вони завершили різанину поляків, був чесною, майже святою справою. Кривава акція, здійснена за його наказом, масове знищення захоплених зненацька майже беззбройних людей, у більшості своїх дітей, жінок, старих, — усе це не могло не потривожити сумління Петра Карабаша, під якими б замками він не тримав його, і в глибині душі він здригався від думки про вчинене. Суворе покарання двох мародерів, двох «своїх» допомогло б йому зберегти душевну рівновагу, виправдати себе перед самим собою — все, що вчинив він, зроблено не для особистої вигоди, не через злобу й схильність до жорстокості, а в ім’я чистої, як сльоза, ідеї національної справедливості.

Після комічного випадку з биком атмосфера змінилася, й задуманий ним спектакль з суворим судом міг би справити на вояків і командирів сотень зовсім не те враження, на яке Петро Карабаш розраховував. Та й його емоційний порив було зірвано, погашено. Все стало нудним, тяжким, яким було насправді. Він відчув себе злочинцем, убивцею сотень жінок і дітей, страхітливим, ненаситним упирем, що впивається людською кров’ю.

Петрові Карабашу на секунду стало страшно — він злякався самого себе. «Ні, ні, — подумав він квапливо. — Це хвилинна слабість, депресія. Це минеться… Я сильна й тверда людина. Лише такі люди, непохитні й жорстокі, що не бояться крові, можуть бути корисними для України, повернуть їй державність і славу».

Нарешті порядок було відновлено. Біля вбитого бандерівця знову стали на почесній варті двоє вояків.

Петро Карабаш почав говорити. Цього разу в його голосі звучала скорботна нота. Вони не бандити й не грабіжники. Їм не треба чужого, вони беруть те, що їм належало споконвіку, що в них відібрали. Хай поляки забираються до себе, в Польщу. Землі майбутньої самостійної, соборної української держави простягнуться від Сану до Кубані. Багато свідомих українців уже віддали своє життя в боротьбі з ворогом. Але в той час, як кращі сини України жертвують своїм життям, у їх лавах іще знаходяться такі несвідомі українці, які думають не про велику ідею, а про власне збагачення. Таких людей чекає нещадна кара. Чиста справа вимагає таких же чистих душ і рук.

Стоячи в строю, бандерівці слухали представника центрального проводу з напруженою увагою. Вони зрозуміли, що Ясний недарма нагадав про чисті руки, і в його словах криється небезпека для кожного з них. Ну, хто встоїть перед спокусою привласнити золотого персня чи монети, якщо такі речі потрапляють йому до рук! Що не кажи, вони ризикували життям…

Коли Карабаш замовк, запанувала тривожна тиша.

Сотники вичікувально дивились на представника центрального проводу. Карабаш ледь помітно кивнув головою.

— Увага! Друже Сич, друже Камінь, п’ять кроків уперед!

От хто попався. Легкий шум прокотився по шеренгах. Два бандерівіці з червоними, як буряковий сік, обличчями вийшли з строю. Один з них здався Петрові знайомим. Так і є — хлопець з їхнього села, Василь Тимків. Ну, що ж, це, може, й добре, хай бачать, що він і землякам не потурає.

— Станьте обличчям до товаришів. Викладайте, що приховали.

Один з бандерівців з готовністю подав сотникові Ворону кишенькового годинника й щось дрібне, зав’язане в носову хустинку.

— Що тут?

— Персні.

І знову легкий гомін, викликаний швидше не осудом, а заздрістю, прокотився рядами.

Другий вояк, плутаючись від збентеження пальцями в петлях, розстібав гудзики штанів. Під ними виявилися другі штани. З кишені цих спідніх штанів він дістав велику пачку грошей. У пачці були польські злоті, радянські тридцятки й кілька паперових доларів.

— Усе? — запитав Ворон.

— А що ж іще?

— Обшукаємо…

Тимків скоса глянув на Карабаша, почервонів ще дужче й почав скидати піджак, сорочку. Під сорочкою на голе тіло було намотано кольорову шовкову хустку.

— Все… Як перед богом.

— А рушницю де дів? — суворо запитав сотенний.

— Яку рушницю? — здивувався Тимків.

— Мисливську. В тебе бачили двостволку.

— То я ж віддав рушницю.

— Кому?

— Юркові.

— Якому це Юркові?

Тимків від хвилювання облизав губи, глянув на Карабаша, що зневажливо дививсь на нього. Він був у скрутному становищі — бандерівцям якнайсуворіше заборонялося називати один одного на ім’я й розсекречувати прізвиська. Чому Юрко Карабаш з’явився в Бялопіллі і яка його кличка, Тимків не знав. Для нього тоді було достатньо, що Юрко — брат Ясного.

— Що ти брешеш? Який Юрко? — допитувався сотенний.

— Брат Ясного.

Петро Карабаш здригнувся, очі його розширилися. Якесь недобре передчуття охопило його. З розгубленого, жалюгідного вигляду земляка він зрозумів, що той не бреше. Раптово все ускладнилося. Юрко… Яким чином він опинився в Бялопіллі вночі, під час акції? Що він там робив? Почати розпитувати? Це може погіршити становище. Сотники злякано й спантеличено дивились то на винуватого бандерівця, то на представника центрального проводу. Вони відчули замішання Ясного й чекали, що він скаже.

— Відібрати зброю, зняти тризуби! — голосно, щоб чули всі, промовив Карабаш, — Відправити мерзотників у районну ес-бе. Там розберуться й винесуть вирок.

Так, це був, мабуть, найкращий вихід із становища. Він з’явиться в ес-бе, сам допитає цих йолопів, вияснить. Але до цього треба побачити Юрка, поговорити з ним. Розмова буде короткою. Годі хлопцеві дурня клеїти, хай іде в сотню. Сімнадцять років, час брати зброю до рук. З нього вийде добрий вояк. Усі Карабаші повинні бути в перших лавах борців за Україну.

На дальші розпорядження пішло небагато часу. Карабаш вказав сотникам дальший маршрут, місце, де сотні повинні зупинитись на відпочинок і чекати його появи чи наказу, проінструктував, як провести точний облік захоплених трофеїв, написав коротеньку записку комендантові районної ес-бе…

За кілька хвилин галявина спорожніла. Біля представника центрального проводу лишилися два його охоронці.

— До лісника Івана! — наказав їм Карабаш, проводячи поглядом останню підводу.

Кремезні охоронці, наче по команді, перекинули автомати з плеча на груди й, ні про що не питаючи, рушили в дорогу. Один, сторожко оглядаючись на всі боки, крокував попереду начальника, другий, такий же пильний, готовий умить відкрити вогонь, — позаду. Вони головою відповідали за життя представника центрального проводу.

Карабаш крокував у глибокій задумі. Думки про наймолодшого брата не покидали його. Він давно помітив, що Юрко виходить з-під його впливу, але приписував це особливостям характеру й віку. Молодий, непокірний, запальний. Готовий іти всім і всьому наперекір. Та все ж часом йому здавалося, що причина криється десь глибше. Юрко, видно, мислив інакше, дивився на світ іншими очима. Очевидно, в цьому була винна радянська школа; учителі встигли отруїти довірливого хлопця отрутою більшовицьких ідей… Нічого, піде в сотню, там йому виб’ють дур з голови. Юрка, без сумніву, захопить романтика війни, бойових подвигів, серце й дух його загартуються. Але що він робив у Бялопіллі? Тимків не брехав, він бачив брата цієї ночі. Невже Юрко втяв якусь небезпечну, недозволену штуку? Ні, ні, це просто непорозуміння, швидко все виясниться.

Представник центрального проводу почав думати про інше, але на серці в нього й далі було неспокійно. Ох, ці молодші брати-любимчики… З ними завжди морока.

Коли наблизилися до узлісся, перший охоронець обернувся й доповів неголосно:

— Німці. Три машини. Їдуть у Бялопілля.

Карабаш підійшов до нього, подививсь на далеку дорогу, на якій у трьох місцях клубочився пил. На його смаглявому обличчі з’явилася глузлива, зневажлива посмішка.

— Політики… Хай їдуть, вони нам не заважають. Ходім!

І, дотримуючись попереднього порядку руху, вони закрокували до хати лісника, що видніла за деревами.


Колесник прокинувся задовго до побудки. Цього з ним раніше ніколи не траплялося. Кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у темну дощану стелю. Приснилась йому розмова з Башкою? Ні, наче не приснилась, хоч це дуже схоже на сон. Вирішено, тут нічого роздумувати, вагатися. Башка — серйозна людина. Він щось придумав. Самому йому втікати не можна: надто слабий, поранена нога ненадійна… Реально оцінює можливості. Що ж усе-таки він придумав, який знайшов шанс? Будь-який шанс годиться. Втікати, втікати… Однаково тут пропадеш.

Лейтенант заплющив очі. Його кидало в жар від думки про волю. До своїх! Хай рядовим, хай довірять не танк, а тільки гвинтівку. Хай відправлять у штрафну — не прокляне він своєї долі. Воювати, бити цих гадів — ось його щастя. Він відчув, що сльози течуть з-під зімкнутих повік, з досадою тріпнув головою, щоб вони скотилися з обличчя. От і заплакав він… Уперше за всю війну.

До його чуйного вуха долетіло легке пофоркування мотора, скрип гальм. Прибув комендант табору — Білява Бестія. Не проспить, сучий син, побудки. Колесник всунув ноги в розтоптані опорки й сковзнув по драбинці вниз. Йому хотілося перехопити Бахмутова до шикування на ранкову перевірку.

Місце Бахмутова в іншому кінці барака, нижнє. Колесник підійшов і побачив, що Башка розплющив очі, дивиться на нього. Жива мумія… Значить, теж прокинувся, думає… Бахмутов показав головою на двері. Здогадався, чого прийшов лейтенант.

Смердюча від хлорки вбиральня — єдине місце, де можна, не привертаючи до себе уваги, поговорити віч-на-віч.

— Надумався? — запитав Башка, переступаючи поріг.

— Готовий, — відповів Колесник.

— Напарник?

— Ахмет.

Бахмутов кивнув головою задоволено.

— Так і думав. А погодиться?

— Не сумніваюся. Кореш мій перевірений.

Башка дістав з-за пазухи кисет, дав його Колесникові.

— На ось для початку. Поділите.

Колесник обережно стиснув пальцями кисет. Тютюн? Ні, шматочки, крихти. Хліб! Рот відразу ж наповнився слиною, їдкою, щипучою. Колесник проковтнув слину й жалібно, здивовано подививсь на людину-мумію.

— Ну, чого ти… — буркнув той невдоволено й відвернувся. — Сказав же — поділите на двох.

— Не візьму! — затряс головою Колесник, намагаючись засунути кисет за пазуху Бахмутова.

— Маніришся, лейтенанте? — із злістю зашипів Башка, відштовхуючи його. — Не грай на нервах!

— Я не можу… Я ще здоровий, а ви…

— Дурень. Тут не лише моє, — висохлі груди людини-мумії поривчасто здіймалися, дивні очі її стали вологими, блискучими. — Це — внески… Гадаєш, легко буде? Ще поголодуєте…

Він перевів подих і сказав спокійніше:

— Ахмет знає тільки тебе, ти — тільки мене. Зрозуміло? А зараз давай у барак. Виходь першим.

Увечері в тій же вбиральні Колесник поділив хліб з Ахметом, який без вагань погодився на втечу. В кисеті було дванадцять шматочків, завбільшки з половину сірникової коробки. Дванадцять в’язнів старанно й точно до міліметра відрізали їх від своїх мізерних пайок, внесли свій внесок. Колесник знав, на яку жертву пішли голодні, знеможені люди для того, щоб двоє з них осоромили Біляву Бестію й вирвались із проклятого табору на волю.

Він прийняв цю неоціненну жертву товаришів, але ніколи ще табірний хліб не здавався йому таким гірким.

7. РОЗМОВИ В ДОРОЗІ

В ніч, що виявилась останньою для нещасливого гітлерівського єфрейтора, Тарас зміг ще раз переконатися в силі й безстрашності людини, з якою так несподівано зв’язала його доля і яка з гордістю назвала себе сотенним УПА Богданом. Молодий сотник ніс дівчину на спині майже півкілометра, крокуючи так швидко, що охлялий Тарас ледве встигав за ним. Він зупинився, коли позаду пролунав паровозний гудок і поїзд рушив. Опустив на землю дівчину, яка тихо стогнала, відсапався і, взявши в Тараса гвинтівку, пальнув раптом з неї в небо. Відразу ж на постріл у різних місцях відгукнулись притихлі було собаки. Богдан прислухався й сказав:

— Сидіти тихо. Озиватись на мій голос. Не бійся, Олю, я — швидко…

Повернувся він через півгодини, привів селянина з конем, приніс торбу з хлібом. Дівчину посадили на коня, і їх маленький загін з мовчазним провідником попереду рушив у дорогу. Богдан на ходу ткнув у руку Тарасові великий, відламаний від буханця, шматок хліба.

— Тримай! А то не дотягнеш. Іти далеко.

Йшли мовчки, швидко. Біля якогось хутора сотник знову відлучився ненадовго й привів нового провідника з конем, а старого відпустив додому, щось шепнувши йому на прощання. Тарас недочув слів, але тон голосу був грізний, владний.

Новий провідник — по тому, як сердито погукував він на коня, можна було здогадатися, що з великою неохотою вирушив у цю нічну прогулянку — незабаром звернув у ліс, і їм довелося кілометрів зо п’ять пробиратися мокрою болотистою стежкою, раз у раз натикаючись на гілки чагарника.

Над ранок вийшли з лісу до села чи хутора. На околиці Богдан сам повів коня, наказавши провіднику й Тарасові чекати його. Повернувся сотник без дівчини, очевидно, залишив її в якійсь хаті, у своїх знайомих.

— Вуйку, — сказав він, передаючи коня господареві. Риба вміє говорити?

— Ні-і, — з короткою запинкою відповів дядько.

— То пам’ятайте, що ви — риба.

Дядько, як виявилось, був не позбавлений почуття гумору.

— Карась, скажімо, може бути? — запитав він з нарочито підкресленою серйозністю.

— А це вже ваша справа, вуйку, якою ви рибою будете себе вважати, — з погрозою вимовив Богдан. — Мені щоб риба.

— Тоді — карась, — покірно, з такою ж нарочитою серйозністю визначив селянин. — Скажімо, щука, то хлопське звання не дозволяє…

Тарас не витримав, хихикнув. Засміявся вслід за ним і сотник.

На цьому й розійшлися з провідником. Тарас крокував за Богданом, усміхаючись, думав про глибокий зміст сумного жарту селянина. Мужик, як і карась, усе витримає, повинен витримати — невибагливий і живучий! Перепадає йому від зубатої щуки, п’явки кров з нього ссуть, а все ж не переводиться карась і в пересохлому озері. Коли інша риба; не виключаючи й щуки, дохне, він зариється в намул і чекає кращих часів. Хитрий вуйко волиняк! Бравий сотник, може, навіть і не зрозумів, як він його підчепив своїм «карасем».

Видно, Богдан добре знав ці місця, бо йшов упевнено якоюсь стежкою. Небо на сході світлішало., Почали спускатися трав’янистим схилом і відразу опинилися в тумані.

— Плавати вмієш? — запитав сотник, не обертаючись.

Чорт смикнув Тараса за язик.

— Так я ж теж карась…

— Що-о? — сердито зиркнув на нього Богдан, але тут же зрозумів і розсміявся надзвичайно добродушно. — Ось тобі й псевдо. Будеш у мене в сотні Карасем. Звідки родом? Тільки не бреши! Східняк?

Тарас знав, що йому, так чи сяк, доведеться відповідати на такі запитання й давно вирішив розповісти Богданові правду, затаївши тільки партизанську лінію своєї біографії.

— Полтавської області.

— Українець?

— А хто ж іще?

— Справжній?

— Хіба бувають несправжні?

— Бувають… — неохоче й загадково промовив Богдан.

Розмова урвалася. Вони підійшли до річки. Тут туман був густіший. Тарас ледве розрізняв постать свого супутника. Майже біля самих ніг чувся тихий плескіт і дзюрчання води.

— Тут метрів зо тридцять… Не втопишся?

— А що, жаль буде? — Тарас почав, роздягатися.

— Трохи… Допоміг усе-таки мені. Хто його зна, як би воно повернуло…

Сотник замовк, стяг з ноги чобіт і раптом сказав якось по-хлоп’ячому весело, самовдоволено.

— А спритно ми з тобою цього германа впорали! Га? В один мент! Здоровий герман був… Єфрейтор!

— Не любиш німців? — ледь насмішкувато спитав хлопець.

— Ненавиджу! — з раптовим запалом, що аж вразив Тараса, вигукнув Богдан. — За що мені їх любити? Вони мого батька й брата вбили. Ні за що! Так їм захотілося, щляк би їх трафив! Це кабани дикі. Вони нас, українців, за людей не мають.

«Ти бач, до чого додумався бандерівський сотник, які америки відкриває…» — з посмішкою відзначив про себе Тарас. Він зрозумів раптом, що Богдан взагалі досить простодушний сільський хлопець і, треба думати, не зовсім добре розбирається в тому, що відбувається навколо нього. Але гітлерівців він, очевидно, ненавидів щиро. Це було на руку Тарасові.

Зв’язали у вузли одяг, попливли. Вода здалася Тарасові теплою, та все ж пливти в тумані було страшнувато. Богдан десь поруч, невидимий, з силою загрібав вільною рукою, голосно бив по воді ногами, пирхав, стогнав, спльовував. Один раз скрикнув злякано.

— Гей, ти! Живий?

— Куди я подінуся… — ліниво відповів Тарас. Він плив легко, без сплеску, тішачись несподіваним купанням.

На тому березі туман стелився низько, по коліна. Велика, широка долина була мовби вкрита легесеньким, пухнастим снігом. На порожевілому небі м’якою хвилястою лінією вимальовувався недалекий ліс.

— Файно! — стрибаючи на, одній нозі й намагаючись попасти другою В холошу, якось по дитячому радісно сказав Богдан. — Правда? Люблю таке життя… — несподівано запитав, скоса позираючи на Тараса: — Слухай, ти справді злодій?

— Еге! — з невинним виглядом підтвердив Тарас. — Я коней краду й продаю циганам. Буває, й банк пограбую. Але це коли мене запрошують до Америки. Там банки багаті.

Богдан аж рота роззявив від подиву, але, почувши про банки й Америку, зрозумів, що хлопець одверто насміхається з нього Це йому не сподобалось. Насупився, запитав суворо:

— А за що в тюрмі сидів?

— Е-е… — зневажливо махнув рукою хлопець. — Дрібниці! Всього лише кошик яблук.

— Потяг усе-таки! — неприязно пирхнув сотник.

— Тягнув інший, я — сидів.

— Таке буває! — повеселів Богдан, — Рідко, але трапляється. Значить, так. Розказуй про себе все. Тільки не круги! Як у попа на сповіді. Мене не бійся. Я тобі нічого поганого не зроблю, а допомогти завжди зможу.

Вони вже йшли стежкою вздовж берега річки. Шмагали швидко, намагаючись зігрітись — білизна намокла, прилипла до тіла. Тарас цокотів зубами. «Терпи, карасю» — в думці промовив він, і посинілі губи здригнулися в гіркій усмішці.

— Ну? — нетерпляче кинув через плече Богдан. — Давай!

І Тарас розпочав свою розповідь.


Після того, як Тарасові вдалося за допомогою Оксани підірватися в Полянську від поліцая, що переслідував його, і він затесався в колону людей, яких висилали на роботу в Німеччину, щастя наче відвернулося од цього бувалого, кмітливого хлопця. Дальші події його життя були ланцюгом суцільних злигоднів. Не встигав він вирватися з однієї біди, як відразу ж потрапляв у другу. Вже в перші дні дороги невільники здогадалися, що на них чекає в Німеччині. Їх везли в закритих вагонах. Відро води і дві буханки хліба на добу на сорок чоловік. Тараса лякав не голод. Він не міг примиритися з думкою, що в той час, коли його товариші воюватимуть, пускатимуть гітлерівські ешелони під укіс, йому доведеться тягти лямку на заводі чи фермі в Німеччині. Такої ганьби Тарас не зміг би пережити. Однак справа оберталася погано. Дві спроби втекти по дорозі закінчилися тим, що Тараса й двох його нових приятелів відлупцювали й перевели в карцер — вагон з оббитою листовим залізом підлогою і загратованими вікнами. Вагон цей відразу ж одержав гірко-іронічну назву: «Привіт на батьківщину!»

У місті Бреслау, куди прибув ешелон, невільників помістили у величезних бараках розподільчого пункту східної робочої сили. Тут у Тарасовій голові виникла оригінальна ідея щасливого повернення на батьківщину. Він пронюхав, що декількох хлопців і дівчат після того, як вони пройшли всі комісії розподільчого пункту, відправляють додому. В чому справа? Звідки таке щастя? Тарас звірив кілька обхідних листів з листами щасливчиків і зрозумів, що справа в четвертій графі, заповнюваній медичною комісією. У тих, кого повертали додому, запис у цій графі було зроблено червоним чорнилом. Виник простий і цілком здійсненний план. Ешелони зі «східною робочою силою» прибували кожного дня, в бараках новоприбулі змішувалися з тими, хто сидів тут уже кілька днів. При такому безладді легко було, приєднавшись до новачків, одержати чистий бланк і знову обійти всі комісії, крім медичної, а четверту графу заповнити самому.

Виконання цього блискучого плану зірвалося через прикру, чисто технічну дрібницю — ні в кого в бараці не було червоного чорнила… Тарас здався не відразу. Чим можна замінити чорнило? У нього сяйнула думка — кров! Він розрізав шматочком скла палець і спробував. Але кров, висихаючи на папері, набувала якогось непевного, бруднувато-рудого кольору. А чорнило в ручці лікаря було яскраво-червоне з якимось отруйним відтінком. Тарас готовий був лікті гризти з досади, але так нічого й не придумав. Довелося визнати свою поразку.

Через день відібрали наймолодших, низькорослих, і слабосилих, вишикували їх на плацу перед бауерами, що приїхали вибирати батраків. Тарас іще з одним хлопцем потрапив до товстого німця в зеленому капелюсі з маленькою голубою пір’їнкою збоку біля шнурка. Німець ходив накульгуючи, із скрипом. Як виявилося, ногу він втратив під Верденом ще в першу світову війну, і вже чверть століття її замінював протез. На господаря не можна було особливо нарікати. Він не знущався з молоденьких батраків, не бив їх, як де» які його сусіди. За шість місяців вірної служби Тарасові припало від нього всього три ляпаси. Притому цілком заслужено. Годував, правда, бауер препогано — парена бруква, капуста, дві-три картоплини, шматочок хліба та жолудева кава, ледь забілена молоком і підсолоджена сахарином, — такий добовий раціон. Але картоплю батраки їли від пуза: крали з відер із варивом, приготованим для свиней. Картоплі для свиней бауер не шкодував. Звичайно, виходило негарно, а колишньому партизанові було просто-таки образливо жерти те, що призначалося свиням, але голод не тітка, змусив. Господар пробував накрити їх на цьому (здогадався, видно, від чого його батраки почали поправлятися), але не зміг, — скрип його протеза попереджував про небезпеку. В загальному цілком можливий був господар. Проте Тарас не завжди був задоволений з нього, і під кінець навіть почав його ненавидіти за його незлий, лагідний характер.

Тарас не втрачав надії на те, що йому вдасться виконати план, який зірвався тільки тому, що в нього не виявилося під рукою кількох крапель червоного чорнила. Але для цього треба було знову потрапити на розподільчий пункт. Тарасова макітра зварила. Відразу ж, як тільки бауер привіз їх до себе, хлопець почав грати роль старанного й полохливого роззяви. Для цього талану в нього вистачило. Все відбувалося так природно, що підозріння не могло виникнути. Явна готовність батрака виконати будь-який наказ господаря підкуповувала й роззброювала. Тарас намагався догодити бауеру з усієї сили. Здавалося, він з льоту ловив бажання господаря й намагався виконати їх якомога швидше. Отут і почалося. Ненароком зачеплене й перевернуте відро з водою або їжею для свиней — це сущі дрібниці. Тут великого розуму не треба. А от змусити сумирного коня відчайдушно брикатися, коли його запрягають у воза, зуміти самому заплутатися в віжках ногами й полетіти сторч під колеса воза або впасти разом з драбиною, будучи вже на верхньому щаблі, з мішком крейди на плечах і постати білою гіпсовою фігурою перед господарем, що ледве встиг відскочити вбік, — це вже вимагало неабиякої майстерності. Кожного дня щось. траплялося. Бауер за голову хапався, лаяв недотепу-батрака, використовуючи, весь свій запас лайливих слів, з яких «йолоп» було найніжнішим, а часом таки й сміявся. А Тарас після кожної вдалої витівки ходив наче в воду опущений, пригнічений безперервними невдачами.

Майже, сім місяців довелося Тарасові випробовувати терпіння господаря. На лихо, до його атракціонів почали звикати й ніби аж чекали, чим ще він потішить публіку. Тоді, з відчаю, Тарас вирішив устругнути щось надзвичайне. Два дні возив він у поле спеціальним візком з бочкою гноївку. Працював на совість — комар носа не підточить. Та коли цю роботу було закінчено, виявилося, що він полив дорогоцінним добривом не поле господаря, а чужу ділянку. Помилився… Це був його коронний номер. Тут терпець бауера урвався. Зопалу він вліпив батракові ляпаса, а наступного дня відвіз до міста, щоб обміняти на іншого, розумнішого.

Тарас з’явився в знайомому бараці у всеозброєнні: він мав чорнило не лише червоне, а й зелене, синє, чорне — підготувався до будь-якого чорнильного варіанту. Далі все йшло як по маслу, й він став власником відпускного свідоцтва. Все було б «гут» і «ауфвідерзейн», якби не підвели Тараса його доброта й запаморочення від успіхів. Впав йому в око хлопчина в бараці, і він вирішив прихопити його з собою. У хлопця знайшлася дівчина. Тарас оформив і її обхідний листок. Дівчина попросила за подругу. Зробив і тій. Тут до нього відразу дві, просять, благають. Тарас зрозумів, що насувається лихо, треба терміново ліквідувати «канцелярію». Відмовив навідріз, пішов викидати в туалет каламарі з чорнилом, але по дорозі його перехопив здоровенний похмурий хлопець, ткнув під ніс кулачище з татуїровкою — серце, пробите кинджалом, і напис: «Нема щастя на землі», — і сказав півголосом: «Тільки про себе дбаєш, шкура? Давай червоне чорнило, а то зараз же продам німцям». Довелося віддати. На щастя, вже набралася велика група з відпускними квитками, і їх відправили. «Ауфвідерзейн, Дойчлянд, бодай тебе вік не бачити…» Але на душі в Тараса було неспокійно — гуляє каламар по бараці, а в ньому червоного чорнила багато… Обов’язково попадуться, дурні. Відпускні свідоцтва наче гроші паперові — номерні. Німці перевірять папери й дадуть услід утікачам телеграму: тих, у кого свідоцтва з такого номера по такий, затримати й під конвоєм відправити назад. І — привіт на батьківщину! Йому, як головному призвідникові, концтабору не минути. Вирішив відразу ж за Шепетівкою зійти з поїзда. Там — ліси, а коли ліси — знайдуться й партизани.

До вузлової станції Здолбунів доїхали без пригод.

По дорозі в них кілька разів перевіряли документи, але пронесло, ніяких причіпок. У Здолбунові поїзд загнали на запасну колію. Стоянка передбачалася довга, й Тарас пішов на базарчик недалеко від станції. Він знав, що поїзди йдуть повільно й дорога буде довга, голодна, тому завчасу підготувався до неї. Ще працюючи в бауера і одержуючи в нього півмарки на місяць, він негайно обертав цю мізерну суму в більш цінну валюту купував у сільській крамничці камінці для запальничок. В Німеччині цього добра хоч греблю гати, а на Україні за такий камінчик, ледь-ледь більший від макового зернятка, селяни давали картопляник або шматок макухи, не торгуючись. Отаким нехитрим способом можна вирішити продовольче питання, якщо в тебе голова, а не качан капусти на плечах.

Хлопець повертався з картопляниками за пазухою і, тільки вигулькнувши з-за рогу вокзального будинку, побачив, що всю їх компанію ведуть пероном гітлерівські жандарми. Тарас негайно обернувся на сто вісімдесят градусів і дав драпака. І тут, пробігаючи повз базарчик, він влип у надзвичайно дурну історію — його прийняли за якогось хлопця, що вкрав у тітки кошик з яблуками. Кінчилося тим, що Тараса засудили до шести місяців ув’язнення й посадили в ровенську в’язницю. Знову з вогню та в полум’я. Але все ж в’язницю — кримінал, як її тут називали — не зрівняти з концтабором. На роботу ганяли рідко, ув’язнені були з цих країв і одержували передачі з дому. Дещо перепадало й Тарасові — дядьки любили слухати його байки. Він не досидів свого строку тому, що у в’язниці почалася чистка, і молодих арештантів, засуджених за дрібні провини, відправляли на роботу до Німеччини. Тут знову появився на світ божий відпускний білет Тараса, що зберігся в його справі. Лікарка на біржі праці глянула на запис у четвертій графі й обурилася: «Куди ви сунете цього? Позаражає всіх. У нього ж туберкульоз у відкритій формі». Тарас опинився на волі. Далі все відбувалося на Богданових очах.

Тарасова розповідь справила на сотника величезне враження, одначе в нього з самого початку виник сумнів у її правдивості. Спершу Богдан недовірливо оглядався на хлопця, говорив суворо «Брешеш!», «Не вірю!», а коли його розібрало і він почав душитися від сміху, то вже не заперечував, а тільки повторював захоплено: «От брехун так брехун, таких я ще не бачив», «А щоб ти пропав, холера, а не хлопець!»

Тараса почали дратувати й недовірливість сотника, і його придуркуватий сміх. Сміятися можна скільки влізе, але й поспівчувати б не завадило. Все-таки він розповів йому про найнещасливіший і найтяжчий рік свого життя.

— Ну, добре, — сказав він з досадою. — Ти мені не віриш, думаєш, що я байки розказую. Так? Тепер уяви, що замість тебе у вагоні був хтось інший, але все відбувалося точнісінько так само, і ось я зустрів тебе й розповідаю, що зі мною трапилося. Повіриш?

Сотник круто обернувся, розгублено, з веселим подивом глянув на хлопця, покрутив головою.

— Ні! Не повірив би! Наче сон…

— Ага! — переможно вигукнув Тарас. — У тому-то й справа. Сказав би — байка! Ти вимагав, щоб я сказав правду, я розповів правду. А ти хочеш вір, хочеш не вір.

Хвилин зо дві йшли мовчки. Раптом сотник знову зупинився, з ніяковою й лукавою усмішкою подививсь на супутника.

— Все-таки ти трошки прибрехнув, друже Карась… Признайся!

— Ані краплинки. Як на сповіді.

— Тоді скажи, як ти міг розібрати те, що написав лікар червоним чорнилом?

— А я й не розбирав, — здивувався Тарас з такого запитання.

— О-о! — Богдан радісно ткнув пальцем у груди хлопця. — Не розібрав, а написав… Молодець, що признався! А я собі думаю ну, може, по-німецьки він трохи розуміє, так лікарі ж пишуть на цій… на латині. Я знаю…

Тарас зрозумів, у чому справа, протяжно свиснув, розвів руками й щиро розсміявся.

— Ну, сотнику, ти мене здивував. Латинський алфавіт знає кожен учень п’ятого класу. З цього починається вивчення іноземних мов. Дай мені папір, олівець, і я тобі зразу будь-яке слово напишу латинськими літерами.

— Це ти правду кажеш, — неохоче погодився Богдан, — У поляків теж латинський алфавіт. — І тут же спохватився, хитренько блиснув очима. — А все-таки скажи, як ти зрозумів, яку хворобу написав лікар? Адже вони наші хвороби по-своєму називають.

— Знов за рибу гроші… — розсердився Тарас і закричав, наче перед ним був не сотник УПА, від якого багато в чому залежала його дальша доля, а тупоголовий учень. — Не розбирав я, кажу тобі! Не знаю я латини, не вивчав. І яка хвороба, не зрозумів. Я скопіював запис, ну, так би мовити, змалював його. Спершу на папері спробував, а потім уже на бланку. Зрозумів?

Богдан понуро кивнув головою.

— Ну, хвалити бога, — насмішкувато сказав Тарас. — Дійшло, нарешті, й до тебе…

Рушили. Сотник мовчав, думав про щось. Судячи з усього, він не образився й, можливо, не помітив того, що Тарас кричав на нього, як на хлопчиська. Що ж до Тараса, то він отямився й був незадоволений з себе, справедливо розсудивши, що з Богданом йому не слід розмовляти як рівний з рівним. Тарас навіть не міг зрозуміти, як це в нього вийшло. Очевидно, почуття мимовільної переваги над сміливим, але малограмотним сільським хлопцем виникло в нього поступово і непомітно й несподівано виявило себе. Ні, з сотником УПА треба поводитися обережненько.

— Ти скільки вчився в гімназії? — запитав Богдан невдоволено.

— У нас гімназій нема, середні школи вважаються, — лагідно пояснив Тарас. — Восьмий клас закінчив… — І м’яко, непомітно перейшов на шанобливе «ви». — А ви скільки?

— Я? Чотири зими в польську школу ходив, — з несподіваною злістю відповів сотник. — От і все! Думаєш, за Польщі нам, українцям, легко було вчитися? Чом би не так! Щоб мене вивчити, батькові довелося б усе поле продати, та й то б не вистачило. А нас у батька було четверо…

— Ну, звичайно, я вас розумію… — продовжував пружинити Тарас. — Умови не дозволяли.

— Це не те, що й вас! — не міг заспокоїтися Богдан. — У вас дітей до школи за вуха тягнуть. І — безкоштовно!

«Ось воно в чому справа… — промайнуло в Тарасовій голові. — Богдан надзвичайно самолюбивий. Слухаючи мою розповідь, він наче приміряв мої вчинки до себе: зміг би він усе так придумати й зробити, чи ні? Зміг би, крім одного — заповнити четверту графу, підробивши почерк лікаря. Для нього навіть сама думка про можливість такої підробки виключалася, а для якогось шмаркача — «совіта» ця операція виявилась зовсім легкою. Оце саме й «заїло» сотника. Грамота, видно, була його болючим місцем». І Тарас вирішив використати цю обставину для політико-виховної роботи.

— Так, так, — охоче погодився він. — У нас, у Радянському Союзі, навіть дурнів змушують учитися. Хочеш — не хочеш, а вчись. Нічого не вдієш. Такий закон для всіх— загальна, обов’язкова, безплатна середня освіта. — Хлопець насмішкувато чмихнув, ніби аж дивуючись з такої безглуздої системи, й підлив олії до вогню — Якби не війна, так оце мені в. Інститут довелось би вступати.

Богдан сердито, недовірливо, із заздрістю зиркнув на нього:

— В інститут? Бач, який скорий!

— Так змусили б, — простодушно заявив Тарас. — Думаєте, своєю волею… Я ж не дуже-то й брався за науку. Ледачий.

Це, здається, доконало Богдана. Помовчавши, він запитав у похмурою підозріливістю:

— Комсомолець?

— Як? — наче не зрозумів хлопець.

— У комсомолі був?

— Ні-ні… Я політики не люблю, не втручаюся.

— Оце й добре! — суворо похвалив Богдан. — Щоб у мене в сотні ніякої політики і агітації. Чуєш?

— Не сумнівайтеся, — заспокоїв його Тарас. — Тримати язик за зубами я вмію.

— А то я вас, східняків, знаю… — продовжував сотник. — Ви всі там національно несвідомі. Забули, якого ви кореня, роду. Є в мене один такий… Як нап’ється, так і починає: «Дружба народів, усі нації рівні…» Може, й ти так думаєш?

— П’яний чого не скаже…

— Еге! Що в тверезого на думці…

— Щодо цього будьте спокійні, пане сотнику, — поспішно сказав Тарас. — Я краплі в рот не беру. Як баптистський проповідник…

— Не крути! Я тебе про нації питаю.

Тарас зрозумів, що його заганяють у кут. Треба було відповідати. Він здивовано, придуркувато кліпаючи віями, подививсь на Богдана.

— Щодо націй? Так?

— Як, по-твоєму, всі нації рівні?

— Ні-ні! — заперечливо захитав головою Тарас, важко зітхнув і продовжував — Яка може бути рівність? Я в Німеччині був, там мені все добре розтлумачили щодо націй: німець — це людина, а українець, поляк чи, скажімо, росіянин — це тупе бидло. Недарма ж вони за одного вбитого німця розстрілюють десять, а то й двадцять наших… От який німець дорогий! Як можна рівняти?

Сотник зупинився, уважно, оцінююче оглянув своїми гострими сірими очима непоказну постать супутника, очевидно, намагаючись скласти про нього нове, більш правильне уявлення.

— Знову крутиш? Дурником прикидаєшся? Я тобі не бауер, мене не обдуриш.

Тарас розгублено й винувато знизав плечима.

— Скажіть, як щось не так, пане сотнику. Може, я що не так. Кожна людина може помилятися…

Несподівано міцно стиснуті Богданові губи затремтіли в усмішці; очі подобрішали, але він тут же оволодів собою, сказав твердо:

— Ти добрий штукар. Я тебе наскрізь бачу. Зрозумів? Так от, слухай. Забудь про свій комсомол, дружбу народів і все, що тобі совіти в голову напхали. Ти — свідомий українець, борець за самостійну Україну, стрілець УПА. Родом ти будеш не з Полтавської області, а десь з Волині. Ну, хоча б з самого Рівного, і щоб ніякий собака не знав, що ти східняк, совіт. Так, для тебе краще буде… Зрозумів?

— Як накажете, пане сотнику…

— Не пане сотнику, а друже сотенний, друже Богдане. Так мене треба називати, друже Карась. Молитви знаєш?

— Отче наш… Вистачить?

— Навчу ще… — злагіднів Богдан. — Мене ти не бійся. Кажи все, що думаєш. Але тільки на самоті. Мене ніяка більшовицька агітація не бере… З іншими — ні слова.

— Зрозуміло, друже Богдане. Можна запитати?

— Кажи.

— Проти кого воюватимемо?

— Проти німців і поляків.

— А поляки що? — здивувався Тарас. — Вони хіба за німців?

Богданове обличчя порожевіло від припливу крові, на лобі здулася вена. Він знову відчув у словах хлопця підступ, насмішку.

— Запам’ятай, друже Карась, в українців три вороги — німці, поляки, москалі-більшовики.

— Ого! До біса ворогів! А друзі?

— Америка, — не зразу і якось невпевнено відповів сотник. — Америка багата, сильна держава, вона нам допоможе.

Тарас кивнув головою, задумався на секунду й знову запитав:

— Друже Богдане, от я тут трохи не зрозумів вас. Скажімо так, серед українців теж є комуністи. Багато! То хто вони нам будуть — вороги, друзі?

— Вороги! — майже вигукнув Богдан. — Але українців ми перевиховаємо, зробимо свідомими.

— Це можна! — бадьоро погодився Тарас. — Дуже просто!

— А хто не захоче прийняти національну ідею, з тими в нас розмова буде коротка. Для таких у нас ес-бе є.

— Це що, наче гестапо?

— Ще краще.

Тарас засміявся.

— Ну, тоді діло піде! Будемо вішати чи розстрілювати тих несвідомих?

— Як трапиться…

— Я розумію, друже Богдане, що під рукою буде — мотузка чи рушниця. От потіха буде. У німців від сміху животи полопаються.

— Чому?

— Ну як же! Німці хотіли наш народ знищити. Скажемо правду — побили багатьох, але всіх відправити на той світ таки не зуміли. Часу їм не вистачило. А тепер ми самі своїх будемо вішати й розстрілювати. Комедія!

Тарас чекав усього. Сотник міг розізлитися, заїхати йому кулаком по фізіономії, дати прикладом у груди чи навіть пустити в нього кулю, але Богдан тільки сумно подивився на нього.

— Друже Карась, якщо ти ляпнеш таке кому-небудь з наших, то я вже не зможу врятувати тебе від смерті. А я тобі смерті не бажаю. Ти мені подобаєшся. Я люблю веселих людей.

Це було сказано з щирою тривогою за долю Тараса.

Однак Тарас здогадався, що ще одне почуття тривожить душу відважного малописьменного сільського хлопця. Сотенний УПА не був цілком певен, що обрав для себе єдино правильний і можливий шлях у житті. Майже підсвідомо він шукав інших, правильніших шляхів і боявся цих пошуків.

8. ГЕЛЕНА

Командир партизанського загону, відомий Оксані під кличкою Пошукайло, виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла. Він був худорлявий, хворобливий на вигляд, одягнутий у пристойний сірий костюм спортивного крою з викладеним комірцем білої сорочки. Якби не ремінь, на якому, на німецький манер, висіла кобура з пістолетом, його можна було б вважати за сільського вчителя чи за представника якої-небудь іншої найзвичайнісінької мирної професії. Він і тримався так, ніби сидів не в землянці, а приймав у себе в скромному кабінеті молодого спеціаліста, який щойно прибув до нього на роботу.

Спершу розмова точилася ввічлива й незначна. Пошукайло розпитував Оксану, чи бувала вона раніше в цих місцях, чи знає історію краю, його особливості, якими мовами володіє. Він усе поглядав і поглядав на Оксану й, хоча в його темних, добре зашторених очах не з’явилося ні подиву, ні розчарування, ні досади й, тим більше, радості, розвідниця зрозуміла хід його думок. Командир загону, очевидно, не був вільний від почуття ревнощів, бо ж справу із зловленою ним лазутчицею передано іншій, спеціально присланій до них з Великої землі людині. Проте зараз його, видно, тривожила не стільки так звана честь мундира, скільки те, що шанси на досягнення успіху малі. Перед ним молоденька дівчина, що ніколи не бувала в цих місцях. Він здогадувався, що Сивий прислав до нього кращу свою розвідницю, але не наділена ж, справді, ця дівчина якимось незвичайно чудесним даром, і що може зробити вона, якщо його люди й сам він нічого не добились від Гелени? Отже, справа безнадійна, і ця дівчина даремно ризикувала, добираючись сюди. Однак…

— Як ви уявляєте собі виконання свого завдання?

Оксана зрозуміла, що її випробовують на самовпевненість і апломб.

Поки що нічого конкретного, — відверто призналася вона. — На першому етапі я підкоряюся вам особисто й нічого не роблю без вашої згоди. Сивий сказав, що ви розробляєте план дій і, можливо, запропонуєте декілька варіантів на вибір. Після цього я дію самостійно, вірніше, на свій страх і риск, однак, при можливості, консультуюся з вами. Зв’язок через вас. Ось вихідні дані.

Командир потер пальцем підборіддя, наче перевіряючи, чи гладенько воно виголене.

— Все це передбачалося на кращий випадок. На превеликий жаль, цього разу випадок такий, що… Коротше кажучи, ми поки що нічого не можемо запропонувати вам.

Он як! Він не має надії на успіх. Було схоже, що Пошукайло щось приховує від неї.

— Вона що-небудь вам розповіла?

— Нічого. В тому й справа. Тільки назвала своє ім’я — Гелена.

— Але, можливо, це кличка?

— Більше нічого не змогли добитися. Я сам допитував. Боюся, що з цього нічого не вийде.

В Оксани з’явилося підозріння, що захопленої в полон розвідниці вже немає живої.

— Ця жінка… жива? — тихо спитала Оксана.

— Звичайно! — здивувався командир і тут же насупився. — А хто вам розповів, що вона пробувала покінчити з собою?

— Ви, — невинно всміхнувшись, відповіла Оксана. — Щойно… Поставивши це питання.

Командир загону нічим не виявив свого збентеження. Побіля очей у нього з’явилися веселі зморшки.

— Чудово, — сказав він, — Але чому ви запитали, чи жива вона?

— Дуже просто, — знизала плечима дівчина, — Я зрозуміла так: ви не вірите в те, що ми зможемо довідатися про таємницю Гелени, а таємницю поховати може тільки смерть. Поки людина жива…

— Це правда, — погодився командир загону. — Що ж, допитаємо її у вашій присутності.

— Як ви гадаєте, чому вона намагалася покінчити з собою?

Пошукайло знизав плечима.

— Фанатичка. Очевидно, були якісь вказівки щодо цього… Дуже налякана.

— Дозвольте, я поговорю з нею наодинці?

Пошукайло кинув на дівчину пильний погляд. Очевидно, вона здалася йому надто самовпевненою, і це засмутило його. Але він сказав цілком коректно:

— Будь ласка. Бажаю вам успіху.

За кілька хвилин Оксана в супроводі ординарця командира загону підходила до низенької землянки, біля входу до якої під могутнім дубом стояв вартовий. Був теплий ранок, окутаний серпанком ліс пронизувало сонячне проміння. Неподалік кувала зозуля, щедро відраховуючи комусь роки життя.

Наступна зустріч з Геленою викликала хвилювання в душі Оксани. В ті роки багато жінок навіть сам політ у пасажирському літаку вважали за щось незвичайне, мало не героїчне. Гелена пролітала над лінією фронту, над країнами, заповненими ворожими військами, над сотнями стволів зенітних батарей, які пильно стежать за тим, що робиться в небі. Вже сам по собі цей політ був для неї подвигом. Другим подвигом був стрибок з парашутом на землю, де на Гелену чатувала небезпека мало не на кожному кроці. Гелена не уникнула небезпеки, вона потрапила до рук тих, кого вважає своїми ворогами. Вперта мовчанка, спроба покінчити з собою… Очевидно, вона хотіла накласти на себе руки з-за страху, що вороги зуміють змусити її розповісти про ту мету, задля досягнення якої вона прибула сюди, в тил до німців на Східному фронті. Гелена обирала смерть, як надійну запоруку збереження таємниці. Хто ж вона така, ця жінка, що назвала себе Геленою, в чому полягає таємниця, задля якої вона готова померти, що дає їй силу — ненависть чи любов, жадоба подвигу чи жадоба помсти, сліпий фанатизм чи холодний точний розрахунок?

Оксана відчувала, що їй необхідно одержати відповіді на ці запитання, але ще не знала, яким чином зможе вона зробити це і чи зможе взагалі.

І ось перед нею ця молода жінка. Вона лежить на застелених білим рядном ялинових вітах на боці, підтягти зігнуті в колінах ноги, з руками, зв’язаними рушником за спиною.

— Доброго дня, пані Гелено!

Жінка підвела голову, світло впало на її м’яке, ніжне обличчя. Вона зляно, недовірливо дивилась на несподівану гостю, що заговорила до неї по-польськи, й, очевидно, намагалася пригадати, чи не бачила вона її колись раніше. Впевнившись, що не бачила, мовчки відвернулася. Оксана ввійшла до землянки, присіла навпочіпки й розв’язала полонянці руки. Гелена сіла на рядні й, розтираючи затерплі руки, знову уважно й неприязно подивилась на незнайому дівчину. У неї було ще рум’яне, повне обличчя з покусаними, розпухлими губами, великі сірі озлоблені очі, над якими нависло густе м’яке волосся з каштановим відтінком.

— Я думаю, пані Гелено, вам треба вмитись, — діловим рівним тоном, у якому все ж звучала нотка співчуття, запропонувала дівчина, — Після цього ми з вами зможемо поснідати.

Гелена мовчала, насторожено вивчаючи обличчя дівчини, її руки, одяг. Вона була переконана, що незнайомка з’явилася недаром, і від неї нічого доброго, крім підступу, не можна сподіватися. Оксана підбадьорливо подивилась на неї, запитала з веселим подивом:

— Пані не хоче вмиватися й снідати? Пані не бажає навіть відповідати, коли до неї звертаються? Чому?

Глузливо-ущиплива посмішка з’явилася в очах Гелени.

— Хто є пані? — раптом запитала вона різко. — Полька?

— Ні, — без вагань відповіла дівчина. — Я українка.

— Я так і думала… — задоволено кивнула головою Гелена. — Дякую пані за те, що сказала правду.

— Може, й пані скаже мені правду? Хто пані? Полька?

Гелена затрималася з відповіддю, нарешті промовила твердо:

— Так. Я полька.

— Чудово! — засміялась Оксана. — Домовимося говорити одна одній правду.

— Ні! — очі Гелени розширилися й мовби закам’яніли. — Я нічого не скажу пані. Марні сподівання.

— Чому?

— Тому, що й пані не скаже мені правди.

— Для чого гадати? Спробуймо, я згодна відповісти на будь-яке запитання пані. Припустімо, пані запитує, скільки мені років. Відповідаю — двадцять два. А скільки років пані?

— Добре. — Гелена вп’ялася очима в дівчину. — Хай пані, в такому разі, скаже мені, хто вона така.

— Згодна. Але якщо я скажу правду, пані також скаже, хто вона?

— Так! — майже вигукнула Гелена, відкидаючи рукою волосся, що впало на очі.

— Слово гонору?

— Слово гонору. Богом присягаю. Але тільки правду!

— Вірю, — Оксана щиро глянула в очі жінці. — Я— радянська людина й борюся проти ворогів мого народу — гітлерівців.

— Що? — зневажливо засміялась Гелена. — Радянська… За кого пані мене приймає? За маленьку дівчинку? Звідки тут…

Вона раптом замовкла і з виразом душевного болю на обличчі прислухалась до далекого звуку, схожого на дитячий плач.

— Нащо пані крутить мені голову, — сумно, вже без злості, продовжувала Гелена, — Пані прислали до. мене, щоб вона ніжно й ласкаво пролізла мені в душу, все випитала, довідалася. Даремні надії! Я католичка. Я мовчатиму й терпітиму, як мовчали й терпіли перші християни, не боячись ніякої муки. Мати божа дасть мені сили.

Оксана сіла на низеньку колоду, дістала сигарети, запропонувала Гелені. Та жадібно подивилась на сигарети, але відмовилась.

Оксана запалила.

— Послухайте, пані Гелено, й подумайте над моїми словами. Я скажу вам ще одну правду. І не одну, а відразу дві. Так, мене послали, щоб я, беру ваші слова, залізла пані в душу і про все довідалася. Пані цьому вірить?

— Так.

— Чудово. Тепер ще одна правда. Мені невигідно її відкривати, бо вона настроїть пані проти мене, і я б могла цю правду приховати. Але я не приховаю. Пані — католичка, вона вірить у бога, а я в бога це вірю. Я — атеїстка.

— О-о! — наче стогін вирвалося з грудей Гелени. Вона дивилась на Оксану напіввідкривши рота, з неприхованим страхом.

— От бачите, ви злякались мене, — засмучено промовила Оксана. — Але я сказала правду. Я не збираюся сперечатися з пані про релігію, але пані прекрасно знає, що серед релігійних людей є і негідники, й злочинці. Хіба серед гітлерівців мало католиків, але ж це не перешкоджає їм убивати католиків поляків. І не лише дорослих, а й дітей. Я правду кажу, пані Гелено?

— Правду, але я пані не вірю.

— Як же так? — усміхнулась Оксана. — Пані визнає, що я кажу правду й…

Розвідниця не договорила, помітивши, що Гелена не слухає її. Знову з’явилася туга в очах, знову тривога, біль, радість на обличчі — Гелена знову почула плач дитини. «Вона мати»… — здогадалась Оксана.

— Пані Гелено, скільки років вашій дитині?

Жінка здригнулася й, не змігши приховати свого подиву, видивилась на дівчину. Зрозуміла, як та здогадалась, облизала рузпухлі губи.

— Я попрошу в пані сигарету…

Запалила, жадібно затягуючись димом, сказала розгублено:

— Рік і вісім місяців моїй дитині.

— Вона лишилася там? — тихо й співчутливо запитала Оксана.

— Так… — з легким викликом підвела на неї очі Гелена.

— А чоловік? Його немає живого?

— Так! Пані швидко про все здогадується. Чоловік загинув рік тому. А пані одружена?

— Ні, — сказала Оксана. — Той, кого я кохала, теж загинув. У мене на очах… Пані вірить мені?

— Вірю, — задумливо кивнула головою Гелена. — В це можу повірити. Пані теж могла зазнати багато тяжкого. Війна…

— А в те, що я вам друг, а не ворог, повірити не можете? — з гіркою посмішкою запитала Оксана.

Очі Гелени знову стали холодними.

— Навіщо пані хоче мене обманути? Я ж бачу пані наскрізь, як на рентгені.

— Це було б добре… — повеселіла Оксана.

— Пані хоче, щоб я повірила, що вона радянська… — насмішкувато продовжувала Гелена. — Це смішно. Невже пані вважає мене дурненькою?

Справа поверталася досить дивно. Оксана здогадалася, що крайня ворожість Гелени викликана якимсь непорозумінням, яке необхідно було розвіяти якомога швидше.

— Хто ж я така, по-вашому? — запитала дівчина здивовано.

— Тільки не радянська…

— А хто ж?

Тепер Гелена не приховувала своєї ненависті. Так, вона ненавиділа дівчину, що сиділа перед нею, люто, всією душею, як найбільш небезпечного і погорджуваного свого ворога.

— Хто ж я така? — починала втрачати терпець Оксана.

— Українка! Бандерівка! — вигукнула дівчині в обличчя Гелена.

Це було так несподівано, що Оксана розсміялася.

— Пані Гелено, в такому разі, ми з вами вже друзі, — заявила вона весело. — Вставайте, вмивайтеся й будемо снідати. Признаюся, я вже добре таки зголодніла.

— Так, пані добра артистка, тому її й послали сюди. Хай пані скаже, якщо вона совітка, де вона так добре навчилася розмовляти по-польськи!

— А хіба я добре розмовляю?

— Для українки непогано.

— Дякую, — всміхнулася Оксана й перейшла на англійську, — Де ви жили в Англії? Вам сподобалася ця країна? Правда, що там часто бувають тумани?

Тут уперше на обличчі Гелени з’явилася розгубленість.

— Ви все зрозуміли? — продовжувала Оксана по-англійськи. — Зрозуміли, я бачу по очах. Бачите, я не запитую, де ви проходили підготовку, вчилися радіосправи, стрибали з парашутом і як звуть того, хто послав вас сюди. Мене це Не цікавить. Вставайте, пані Гелено. Будемо снідати.

Оксана подала руку жінці, щоб допомогти їй устати, і вражена Гелена прийняла її руку. Та перш ніж вийти з землянки, вона запитала:

— Пані, скажіть, як ви опинилися тут, серед бандерівців?

— Яких бандерівців? Пані помилилася. Тут радянські партизани.

— Не вірю. Тут не може бути радянських партизанів. Докази?

— О! За цим зупинки не буде. Невже вам не пояснили обстановки перед тим, як посилали?

— Я знаю обстановку… — похмуро сказала Гелена.

Ординарець командира сидів біля дуба, поруч з вартовим, курив. Побачивши, що Оксана виходить із землянки разом з затриманою в лісі парашутисткою, він схопився. Видно, помітив, що дівчина задоволена розмовою, яка відбулася, і по його устах перелетіла схвальна усмішка.

— Звідки ви родом, товаришу? — запитала його Оксана.

— Тутешній… — ухильно відповів партизан.

— Українець?

— Так.

— А ви, товаришу вартовий?

— Те ж саме, — відповів вартовий, ліниво підводячись на ноги.

— Поляки в загоні є?

Ординарцеві ця розмова не була приємною й зрозумілою. Він хитрувато всміхнувся:

— Запитайте командира. Він знає…

Оксана засміялася розуміюче. Гелена, стиснувши губи, недовірливо, допитливо дивилась то на одного, то на іншого партизана й, здається, переконалася, що хлопці не грають і що їх відповіді не заготовані заздалегідь. Коли вона почала вмиватися, знову, цього разу вже більш виразно, долетів дитячий плач, і вона завмерла з намиленим обличчям, не підводячи голови.

— Хочете глянути на дитину? — запитала дівчина.

— О, пані, я буду вдячна…

Оксана наказала ординарцеві піти до командира й від її імені попросити дозволу привести в землянку жінку з дитиною.

Сніданок минув у повній мовчанці. Гелена замислено жувала кашу, очі її то. ставали порожніми, то в них відбивалася якась тривожна думка, й вона завмирала на секунду з піднесеною до рота ложкою, то її насторожений погляд падав на постать дівчини, але дивитися Оксані в вічі вона уникала.

Оксана не турбувала її питаннями. Найважча розмова була ще попереду. Розвідниця обмірковувала не лише докази, до яких їй треба буде вдатися, щоб схилити на свій бік Гелену. Її як людину хвилювала доля цієї жінки, й коли вона говорила Гелені, що вона їй не ворог, а друг, це були не просто слова. Гелена з’явилася з чужого, ворожого Оксані світу, але в цьому світі були не лише вороги, а й друзі і ті, хто міг стати другом. Таких людей була більшість. Оксана думала про те, що саме спонукало Гелену піти на ризик. Гроші? Звичайно, гроші відігравали для неї важливу роль — чоловік загинув, вона в чужій країні, дитина… Але, очевидно, це не було головним, були й інші причини. Які? Палкий патріотизм? Бажання допомогти своєму, народові? Схоже… Хай це залишиться Гелені, на це ніхто не посягає.

Наприкінці сніданку ординарець привів низеньку селянку в стьобаній безрукавці з закутаною в хустку дитиною на руках. Личко дитини було брудне, в червоних прищах, вона смоктала ганчірочку, яку мати раз у раз умочала в чашечку з молоком.

Гелена, ледь зачувши кроки, відразу насторожилась, підвелася і з прояснілим обличчям, притиснувши руки до грудей, ступила назустріч селянці. Вона дивилась на дитину жадібно, сяючи вологими очима. Селянка не розуміла, для чого її сюди привели, але, побачивши двох жінок, почала, наче виправдуючись, пояснювати, що вона відлучила дитину від грудей, а соски немає, й дитина ніяк не звикне до ганчірочки, зчиняє крик на весь ліс. Вона намагалася говорити по-українськи, але постійно збивалася, вставляла польські слова, й ця особливість її мови, видно, не відразу дійшла до свідомості Гелени.

— Пані полька? — запитала Гелена раптом, допитливо й здивовано видивившись на селянку.

— Так!

— Звідки?

Жінка назвала своє село й, скривившись, заплакала, почала розповідати, як на них уночі напали бандерівці, й вони ледве встигли втекти, взявши з собою лише корову, а все інше, що наживалося роками, пішло димом і прахом, і що коли б не совіти-партизани, яким допомагав її чоловік, то невідомо, що було б з ними. Певне, погинули б, як багато інших.

— Чоловік пані поляк? — знову запитала Гелена.

— Так! Наше село все з поляків.

— А де чоловік зараз? — допитувалась, не зводячи очей з селянки, Гелена.

— З нами, пані, тут нас декілька польських сімей, а як далі буде, не знаю. Нас хочуть відправити ближче до Білорусії, туди, де більше партизанів. А мій чоловік, він… Він хоче лишитися тут, з цими партизанами.

Селянка заплакала ще дужче, слідом за нею закричало й мале. Мати підхопила потрісканими пальцями ганчірочку, швидко намочила її в молоці, всунула в рот дитині. Гелена з нерухомим обличчям дивилася на неї, видно, вражена всім, що вона почула.

Оксана мовчки слухала розмову, не вставляючи до неї жодного свого слова. Вона розуміла, що розмова ця розкриє очі Гелені на багато що. Розвідниця з гордістю подумала, що в її руках найкраща і найвірніша зброя — правда.

Після того, як дві польські жінки наговорилися досхочу й селянка пішла, Гелену важко було впізнати. Від її войовничості, непримиренності, запеклості не лишилося й сліду. Вона сиділа на колоді сумна, заглиблена в свої суперечливі думки.

— Пані Гелено, тепер ви вірите, що я вас не обманювала?

— Так.

— Можливо, у вас виникає думка, що жінку, яку ви бачили, спеціально підготували для зустрічі з вами?

— Ні! — після деякого вагання твердо заявила Гелена.

— Тоді прошу вас зробити те, що ви обіцяли…

Гелена пильно подивилась на дівчину.

— Добре, хай пані це знає. Я прилетіла з Англії, мене післали ваші союзники.

— Хто?

— Точно не знаю, слово гонору, — притиснула руки до грудей жінка, наче закликаючи цим жестом вірити в щирість її слів. — Зі мною розмовляв представник нашого польського уряду в Лондоні. Двічі. Перед тим, як я вступила до школи, і коли повинна була летіти сюди.

По живу і мертву воду

— Що він сказав вам?

— Він сказав, що коли я виконаю завдання, то врятую життя кількох десятків, а може, й сотень тисяч поляків.

— А вам не спадало на думку, що вас можуть одурити?

— Ні! — блиснула очима Гелена. — Ні, ні!

— Але ж ви змогли зараз переконатися, що вам неправильно описали обстановку в тутешніх місцях?

Гелена спохмурніла, не відповіла.

— Ви не сподівалися зустріти тут радянських партизанів і тому прийняли їх за бандерівців. Чи не так?

— Ті, хто посилав, могли не знати…

— Добре. А звідки в вас така тверда впевненість, що вас не могли обманути? Адже якби вам вдалося виконати своє завдання, то ви так би й не довідалися про зміст тих шифровок, які б ви приймали й передавали через свою рацію… Я, здається, не помиляюсь?

— Так, я зв’язкова, тільки зв’язкова, — палко підтвердила жінка. — Більше я нічого не скажу пані.

Гелена відразу ж замкнулася, і в її очах з’явився вогник фанатичної впертості. Це було те, чого Оксана боялася найбільше. Треба було починати спочатку.

— Гелено, подумайте й скажіть, кому в даний момент вигідно, щоб українці й поляки ворогували, вбивали один одного? На це питання ви мені можете відповісти?

— Німцям! — рішуче заявила Гелена.

— Ви переконалися, що радянські партизани проти такої ворожнечі й роблять усе можливе, щоб не розпалювати, а погасити її?

— Так!

— А пані знає, чим займається та людина, на зв’язок з якою її післали?

Гелена, видно, весь час чекала підступу, відчувала, що слова радянської дівчини тіснять її, заганяють у кут. На її розпухлих губах з’явилася уїдлива посмішка.

— Пані з часом буде чудовим слідчим…

— Мені подобається, коли ви всміхаєтесь, — серйозно сказала Оксана, — Це подає мені надію, що ми з вами незабаром станемо друзями.

— Ні, не станемо… — з невеселою посмішкою похитала головою жінка.

— Чому? А якщо я скажу, що постараюся допомогти вам виконати завдання?

— Хо-хо! — глузливо вигукнула Гелена. — Я помилилася, пані вже зараз може замінити будь-якого слідчого!

— Ви знову мені не вірите, — спокійно продовжувала Оксана. — Тоді повірте логіці. Я — радянська людина. Радянські люди проти національної ворожнечі й не хочуть, щоб тутешні українці й поляки вбивали один одного. Ми щиро бажаємо, щоб вони об’єдналися й били свого спільного ворога — гітлерівців. Пані може заперечити мені?

— Ні, — після короткого роздуму відповіла Гелена й тут же з сумнівом похитала головою. — Моя кохана, дорога пані, що ви можете зробити? Хто оживить загиблих? Хто підійме з попелу те, що знищив вогонь? Це стара непримиренна ворожнеча…

— Гелено, значить, по-вашому, ми повинні сидіти згорнувши руки? Ви міркуєте, як людина, яка прийшла на пожежу й замість того, щоб лити, воду на вогонь, засунула руку в кишені й каже: «Навіщо гасити, однаково згорить!» Я таких людей вважаю негідниками.

Розгнівана Оксана дістала сигарети, мовчки простягла пачку Гелені. Обидва запалили.

— Пані казала, що коли вона виконає завдання, то врятує життя багатьох поляків. Так?

— Так мені сказали…

— Значить, якщо вас не обманули ті, хто посилав сюди, то радянським людям немає рації перешкоджати вам у виконанні завдання. Це не суперечить нашим інтересам, а навіть навпаки. Пані згідна?

Гелена мовчала. Курила, дивлячись на землю.

— Так от. Ми згідні допомогти вам виконати завдання. Ті, хто посилав вас, переведуть на ваш рахунок у банку обіцяну суму, яка піде на виховання вашої дитини, а ви з своєю рацією вирушите туди, куди захочете.

Гелена з шумом випустила затримане в легенях повітря, насмішкувато й сумно всміхнулася.

— Люба пані, це було б чудом, а я в чудеса не вірю.

— Отже, ви недостатньо релігійна., — стримано всміхнулася Оксана.

Жінка зрозуміла шпильку, заперечила.

— То інші чудеса. Я слухаю вас… Вам, пані, лишається сказати, що мене відпустять під чотири вітри, й коли я знайду сховану в лісі рацію, мене знову схоплять. Тоді зі мною розмовлятиме не пані, а хтось інший, менш ввічливий і ласкавий… Тоді хай пані скаже, як буде… Може, мене відпустять, не стежитимуть за мною?.. — тим же глузливим тоном додала жінка.

— Пані Гелено, я вам не сказала жодного слова неправди й не скажу. Я не хочу обманювати вас навіть у малому. Ви залишитесь у загоні.

Такого відвертого признання Гелена не чекала. Вона рвучко схопила руку дівчини й палко потисла її.

— Я вдячна пані за правду. Ви чесна, благородна людина. Але чому ви кажете, що мені дозволять виконати завдання?

Настав вирішальний момент їх бесіди. Дивлячись у вічі Гелені, Оксана твердо, виділяючи кожне слово, промовила:

— Тому що замість вас у Рівне до радника Хауссера піду я…

Для Гелени ці слова були наче грім з ясного неба. Вона скочила на ноги й застигла з відкритим ротом. Яким чином дівчина довідалася про Хауссера? Уміє читати чужі думки?

— Я піду до цього, радника, на сумлінні якого тисячі вбитих, замучених людей, у тому числі й поляків, — продовжувала Оксана. — Піду, навіть якщо пані Гелена відмовиться мені допомогти. Я покажу йому марку…

— Мати божа… — ледве ворушачи губами, промовила зблідла Гелена. — Звідки вам це відомо?

Оксана ласкаво поклала їй на плече руку.

— Заспокойтеся, пані Гелено. Сядьмо. Нам треба ще багато про що поговорити. Я повинна розповісти пані, хто такий радник Хауссер.

… Вони з’явилися в землянці командира загону години за дві. Оксана тримала збентежену, схвильовану Гелену під руку, наче свою старшу подругу.

Пошукайло при одному погляді на дівчину зрозумів, що вона здобула перемогу.

— Домовилися? — запитав він здивовано.

— Так, Гелена погодилася допомогти нам. Але я прийму її допомогу. лише тоді, коли прийде відповідь на мій запит.

Вона сіла до столу й написала текст шифровки.

Вночі радист загону передав шифровку й одержав відповідь Горяєва: «Дякую Гелені. Підтверджую гарантію повної свободи, допомоги після виконання завдання. Успіху! Сивий».

9. ВТІКАТИ МАЛИ ДВОЄ

Кожного вечора Колесник одержував від Бахмутова кисет з хлібом, що ставав усе більшим і важчим. Кількість шматочків збільшувалася з дня на день, дійшла до двадцяти. Уже двадцять в’язнів вносили свою дорогоцінну частку в справу втечі. Кожен шматочок був німим підтвердженням чиєїсь жертви, за кожним шматочком стояла людина, що не втратила волі до боротьби й надії. Як зумів об’єднати цих людей Башка, які козирі мав він у руках, лишалося невідомим. Він нічого не говорив Колеснику про тих, хто підтримував його ідею. Можливо, навіть багато хто не знав, про його роль у цій справі, а все йшло по ланцюжку людей, які свято довіряли один одному.

П’ятого дня Колесник не витримав: він не міг їсти хліба, не будучи твердо впевненим, що зможе виправдати надію товаришів, йому потрібно було впевнитися, що шанс на втечу реальний. І він сказав про це Бахмутову.

Башка відкрив тільки краєчок своєї таємниці.

— Промах виключається. Ви одержите одяг, карту, харчі на дорогу.

— Звідки візьмете? — засумнівався вражений Колесник.

— Хай це тебе не турбує. Ваша справа — втікати.

— Коли?

— Не гарячкуй. Гадаю, днів за чотири-п’ять. Ще не все готове. Та й підгодувати вас треба.

Наступного після цієї розмови дня сталася подія, яка, здавалося б, ще раз підтвердила і безнадійність, і безглуздість усіх спроб вирватися з табору Квітчани на волю.

Військовополонені працювали на каменоломнях за чотири кілометри від табору. На невеликій ділянці, дорога проходила повз ліс. Ліс цей був наче диявольська мана; Самий його вигляд бентежив, п’янив, вселяв у душу спокусу, зводив з розуму. І, звичайно ж, той, хто першим вискочив з колони, побіг до зеленого міражу, не був людиною з нормальною психікою. Однак, захоплені шаленим прикладом, за ним кинулися ще декілька полонених. Це був необміркований порив, уривок до волі, масове божевілля. Лише небагатьом удалося сховатися в лісі; решту було зрізано автоматними чергами конвою.

Увечері в таборі неподалік від воріт (це місце називалося «дошкою пошани») було виставлено тіла вбитих.

Цього разу Білява Бестія промовив лише одну фразу:

— Ви не встигнете заснути, як решта ваших колег— живі чи мертві — повернуться до вас.

Перекладачі, як луна, повторили його слова по-російськи.

Комендант у супроводі п’ятьох солдатів з вівчарками на повідках пішов, а дві тисячі полонених у смугастій арештантській робі лишилися на аппельплаці.

Так стояли вони, освітлені променями прожекторів, до ранку.

Ранком ворота розчинилися й пропустили оточених конвоєм людей, що несли два трупи. Стриманий гомін, подібний на шелест листя під раптовим легким вітром, пролетів по рядах військовополонених — одного не вистачає, одного не зловили… Тут же було названо кличку, прізвище щасливчика — Орел, Орлов, льотчик. Але Білява Бестія мав у запасі ще два дні, сорок вісім годин… Він установив крайній термін — три доби з моменту втечі.

Увечері стало відомо, що Орел усе ще на волі, й радісне збудження охопило кожного в’язня: втік Орел, полетів…

— Впіймають, — спокійно сказав Бахмутов, вручаючи набитий кисет Колеснику. — 3 Білявою Бестією не так треба…

Колесника здивувала вага кисета. Він запитливо глянув на Бахмутова.

— То це ж за два дні, — сказав той з ноткою роздратування, — Вчора не зміг передати, та й людей побільшало… П’ятдесят сім шматочків.

Помітивши сльози на очах у Колесника, Бахмутов розсердився.

— Тільки без сентиментів, будь ласка. Не в тобі справа. Не розумієш чи що? Нам треба, щоб втеча вдалася.

Передбачення Бахмутова підтвердилося. Орла привезли ввечері третього дня після втечі, коли багато хто сподівався, що вже ніяка сила не поверне цієї людини в табір.

Для військовополонених, що лишалися за колючим дротом, доля льотчика стала в ці дні чимось таким, що було кровно й нерозривно зв’язане з долею кожного з них. Важливо було навіть не те, наскільки щасливим виявиться цей утікач і чи зуміє він дістатися до своїх. Ні, льотчик міг утопитися, вмерти з голоду, його могли роздерти хижі звірі, поглинути трясовина. Навіть такий трагічний кінець був прийнятний. Важливо було те, щоб хоч один із тих, що вчинили безрозсудно сміливу втечу, уникнув переслідування, прослизнув мимо засідок і патрулів і зник безслідно, залишивши в дурнях Біляву Бестію.

Один з двадцяти шести. Тільки один. Хоча б тільки один… Усе ж таки один!

І ось дві тисячі невільників вишикувано на аппельплаці двома групами обличчям до встановленої посередині пересувної шибениці. Рівні ряди, потилиця в потилицю, п’яти вкупі, носки нарізно, шапка в лівій руці. Від смугастої арештантської роби рябіє в очах. Раптом лунає неприродно весела музика, відчиняються заплетені колючим дротом ворота. Дві тисячі в’язнів затамовують подих. На аппельплац виходить невелика процесія.

Попереду автоматник. За ним — людина із зв’язаними за спиною руками. Так, це він, льотчик. Орлов іде, намагаючись не хитатись, облизуючи губи, дивлячись униз перед собою, його конвоюють два солдати з автоматами. Позаду оркестр — дві скрипки й барабан з мідними тарілками. Оркестром диригує, присідаючи, притупуючи, блазнюючи, помічник коменданта, брезклий, постійно п’яний літній офіцер. Він майстер на вигадку— всі знають мелодію й слова цієї пісеньки:

Ах, попалася в сильце,

Пташко моя мила!

Не розлучить нас ніхто,

Лиш одна могила.

Нестерпно весела музика роздирає серце. «Невже так, як у цій пісеньці? — думає кожен з невільників. — Невже й справді будь-яка втеча, будь-який опір даремний і всі тут перебувають у зачарованому колі й підкоряються лише волі коменданта табору?»

Льотчик зупинився за кілька кроків від шибениці, біля помосту, викладеного з порожніх ящиків. Він продовжує дивитись під ноги, наче не одважується підняти очей на товаришів. Тут на хисткий поміст, наче на трибуну, легко збігає Білява Бестія.

Це схоже на цирковий атракціон. Увага всіх була прикована до льотчика, й поява низенького коменданта на аппельплаці спершу лишалася непоміченою. І ось він у всіх на виду — невисока, гарно збудована постать у сірому, без жодної плямочки мундирі, в чепурних чоботях, із стеком у руці. На очі падає тінь від козирка.

Білява Бестія по-пташиному швидко обертає голову на всі боки, б’є стеком по долоні руки, затягнутої в шкіряну рукавичку.

— Ахтунг!!

У всі кінці аппельплацу летить:

— Ахтунг! Увага, увага!..

У маленького коменданта сильний і різкий голос. Він голосно й чітко вимовляє кожне слово, роблячи паузи після кожної фрази, щоб перекладачі встигали перекласти. Він наче забиває цвяхи з одного удару. Кожне слово — цвях.

— Нагадую! В суботу ввечері в лісі з колони втекло двадцять шість військовополонених. Я дав слово: ваші товариші, що втекли, повернуться до вас. Живі або мертві! Я встановив термін. Мінімальний — дванадцять годин, максимальний — три доби. Нагадую: протягом першого терміну було приведено двадцять п’ять. Ви бачили їх. Залишався один — Орлов. Ось і він! Ще раз нагадую: з мого табору можна втекти лише в могилу. Тут вашою долею розпоряджається не господь бог, а я. Тільки я!

Білява Бестія збіг з помосту. Його помічник плавно змахнув руками перед музикантами.

Що це? Перший же звук б’є в серце. Вишикувані на аппельплаці ув’язнені, відчувши клубок у горлі, затамували подих. Звуки знайомого похоронного маршу пливуть над табором: «Ви жертвою впали в нерівнім бою…»

По живу і мертву воду

Орла повільно звели на поміст. Він не опирався, покірно нахилив голову, коли йому одягали на шию зашморг. І вже з зашморгом на шиї, з затуманеними очима скорботно оглянув шеренгу товаришів. Рука помічника коменданта табору з плавного жесту переходить на різкий, і похоронний марш несподівано змінює весела «Бариня». Помічник коменданта крутиться перед музикантами, виробляє колінця, помахує хустинкою над головою.

Раптом музику покрив несамовитий крик льотчика:

— Прощайте, браття!

Помічник коменданта починає диригувати обома руками. Музиканти стараються з усіх сил, прискорюють темп. З-під ніг льотчика вибивають верхній ящик, і тіло його, повиснувши на мотузку, описуючи в повітрі криву лінію, летить у бік поставленої поряд з помостом пересувної шибениці. Так він гойдається з боку в бік наче маятник під звуки хвацької «Барині». Але полонені вже не бачать його й не чують музики. Людська свідомість має свої запобіжники, що ніби перегоряють у момент сильного напруження почуттів. Полонені стоять наче в півсні, прикривши очі тремтячими віями, і тільки то в одного, то в іншого на худій шиї судорожно хитнеться гострий кадик.

«Маятник» зупинився, ноги повішеного майже торкаються землі. Музика урвалася. Все? Ні, виявляється, виставу не закінчено. В момент страти до помосту привели дівчину, Тут також був точний розрахунок на ефект: увагу ув’язнених було відвернуто, й поява дівчини для багатьох виявилася несподіванкою. Дівчині наказують піднятися на поміст. Вона в селянській безрукавці, без хустки, боса. Свіже загоріле обличчя з запалими, повними страху очима, болісно стиснені уста.

Білява Бестія піднявся на дві сходинки помосту й знову по аппельплацу прокотилося хвилями:

— Ахтунг!!

— Увага, увага!..

Запанувала повна тиша.

— Дивіться на цю жінку! Це вона всупереч наказові сховала в себе в домі Орлова. Їй сподобався російський красень. Вона хотіла врятувати його від розплати. За це вона буде. заслужено покарана. Повторюю: ваше життя в моїх руках. Я для вас єдиний пан і бог!

«Пан і бог» — ці слова Білявої Бестії лунали в вухах полонених і після того, як комендант з усією своєю свитою залишив аппельплац. Дівчину повели під конвоєм — очевидно, її повинні були допитувати або передати гестапо.

Коли ув’язнені розходились по бараках, двоє на деякий час опинилися в натовпі поруч. Вони нічим не виділялися серед інших: така ж смугаста роба, такі ж худі обличчя й смутні очі, що, здавалося, назавжди втратили свій блиск.

— Ну? — не обертаючи голови, жорстко запитав Бахмутов.

— На психіку б’є, — з такою ж різкістю відгукнувся Колесник.

Бахмутов з досадою смикнув плечем.

— Я не про це. Може, настрій погіршав? Замінимо. Нам потрібен певняк. З гарантією.

Він кинув короткий допитливий погляд на сусіда. Але той ішов поруч зціпивши зуби й мовчав.

— А то приведуть вас, а ви, як оцей: «Прощайте, браття!» — Башка аж потемнів від гніву. — Дур-рень! Не зумів утекти, то вмри як людина, скажи товаришам слово справжнє. — Він плюнув під ноги. — Шмаркач, хлопчисько…

Колесник злегка штовхнув його в лікоть.

— Ну, щодо цього — гарантія. — Він навіть усміхнувся. — Решта — що в силах людських. Ми обидва в спортивній формі. Не розумію, чого зволікаєте. Призначайте термін.

— Завтра… — після короткої мовчанки кинув Бахмутов.

Лейтенант здригнувся, тіло відразу занило. Бажаний і, здавалося, далекий день втечі раптом наблизився, підійшов впритул. Завтра.

… Зрозуміло, Башка кидає виклик Білявій Бестії: «Ні, ти не пан і не бог. Ти — лише кат».

— Злякався? — запитав Бахмутов з ледь помітною усмішкою в голосі.

— Ні, — признався Колесник. — Не віриться…

— Завтра. Якщо наш друг устигне… Виходь з барака, як подам знак. Передам шматочки.

І вони відділились один від одного, загубилися серед смугастих курток.

Колишній учитель математики, капітан-артилерист Бахмутов, давно здогадався, яка система переслідування втікачів забезпечує успіх Білявій Бестії. Все зводилося до кількох цифрових величин: час, що минув з моменту втечі, можлива швидкість пересування втікачів і та відстань, яку вони зможуть пройти за цей час. Усі ці цифри клалися на карту, на якій давно вже було визначено й накреслено найбільш імовірні маршрути втікачів. Вирішити питання, як можна переплутати ці прості розрахунки Білявої Бестії, для Бахмутова не становило труднощів, але з свого гіркого досвіду він знав, що вдала втеча з табору це лише перший і, мабуть, найлегший крок до волі. По той бік колючого дроту втікачів чекали більш серйозні й часто непереборні перешкоди. Як пройти непоміченими сотні кілометрів голодним, спраглим людям в такому примітному смугастому табірному одязі? Могло притупати чудо, а Бахмутов віри» лише в ті чудеса, які здійснюються за допомогою людини.

І він знайшов таку людину.

До кар'єру для вантаження каменю щодня подавали вузькоколійкою невеликий состав платформ. Поїзд обслуговувало три чоловіка: машиніст, кочегар, кондуктор. На час вантаження всіх трьох відводили далеко за паровоз, і можливість будь-якого контакту поїздиш бригади з полоненими виключалася. Але люди мають обличчя її очі. Мова очей, міміки, жестів інтернаціональна. Очі сивовусого кондуктора в старенькій засмальцьованій конфедератці — форменому кашкеті польських «коледжів» кілька разів зустрічалися з очима Бахмутова. Під час руху поїзда кондуктор знаходився на гальмовій площадці задньої платформи й після зупинки біля кар'єру повинен був пройти мимо всього составу, щоб приєднатися до своїх товаришів. От на цьому шляху й помітив він серед вишикуваних полонених, певне, найбільш виснаженого, з на диво жвавими й виразними очима. Полонений щоразу непомітно щось креслив пальцем на грудях по куртці й легенько тупав ногою об землю.

Одного разу, коли полонений повторив свої знаки, кондуктор раптом спіткнувся об виступ примітної, стягнутої залізною скобою шпали. Наступного дня біля цієї шпали під плоским камінцем Бахмутов знайшов записку з загорненим у неї малесеньким стержнем олівця. «Хцялем помоц які спосуб?» Так було написано на папірці латинськими й російськими літерами впереміш. Отже, кондуктор приходив сюди вночі — вночі кар'єр не охоронявся. На таку людину можна було покластись. Вона хоче допомогти, але не знає, як це зробити. Так почалася підготовка до втечі.

Для лейтенанта Колесника лишилося невідомим, яким чином Бахмутов ухитрився налагодити зв'язок з людьми, що знаходилися на полі. Його дружок Ахмет знав ще менше. А Пантелій Шкворнєв, за табірним прізвиськом Слимак, не знав нічого, і все, що трапилося з ним того дня, прийняв за істинне чудо, сотворене божою рукою.

Кар'єр врізався в крутий схил величезного горба й був з трьох боків обнесений стовпами з колючим дротом. Стовпи ці спускалися з схилу до самої вузькоколійки, що простягалася біля підніжжя горба. Тут біля входу в кар'єр розташовувався конвой, який позмінно висилав вартових, що маячили над високими крутими кам'янистими стінами кар'єру. І тут же починався невеликий, завалений напівзотлілим хмизом, порослий невисоким чагарником і очеретом видолинок, по якому з кар'єру витікав струмок, куди військовополонені ходили пити воду.

Пантелеймон Шкворнєв прийшов сюди сам. Він знайшов у кущах чисте місце, молитовно схилився над струмочком і, не поспішаючи, блаженствуючи, напився водиці і в думках подякував Всевишньому, що дарував йому задоволення спраги в тиші й спокої, серед зеленого мирного листя. В тому ж благоговійному настрої він виліз із кущів і тут побачив перед собою двох полонених, зайнятих дивною роботою. Пригнувшись, вони обережно підіймали верству злежаного, затоптаного в сиру землю хмизу, під яким відкривалась неглибока вимощена сіном яма з якимись пакунками й пляшками на дні.

Колесник і Ахмет помітили Пантелеймона, коли він, розгублено й придуркувато всміхаючись щербатим ротом, підійшов майже аж до них. В першу мить вони наче остовпіли. Поява Слимака була для них рівнозначною катастрофі. Товариші перезирнулися. Темні бистрі очі татарина сказали: «Вбити!» Ні, вони сказали більше: «Павлусю, ти сам знаєш, що це за людина. Він зрадить нас своєю дурістю. Нічого не зробиш — його треба вбити. Зараз, цієї ж хвилини, не роздумуючи. Вагатися не можна. Бо це буде зрадою. Ну, вирішуй!» Колесникові перехопило подих. Можливо, сам того не помічаючи, він заперечливо кивнув головою.

— Іди сюди, Слимак…

Пантелеймон щось зрозумів. Можливо, й не зрозумів, а лише відчув небезпеку. Що задумали ці двоє? Чому вони так дивляться на нього? Наче опинившись на краю високої кручі, він обережно відступив назад. Малесенький крок від небезпеки.

— Шайтан… — злобно прошепотів Ахмет побілілими устами. Він зрозумів, що момент пропущено, й Слимак може закричати, перше ніж їм удасться схопити його й затиснути рот.

Пантелеймон зробив ще один крок назад. Тут Колесник простяг до нього руку, на долоні лежало три сірих сухих шматочки.

— На! Це хліб… Візьми.

Вигляд хліба справив на Пантелеймона магічне враження. Наче загіпнотизований цими сірими шматочками, він спустився слідом за Колесником у яму. Тут Колесник навалився на нього, затиснув рота.

— Лежи. Лежи як мертвий. Житимеш. Писнеш — задушу.

Татарин опинився поруч. Пласт хмизу опустили й притисли до себе. Стало темно. Тепер Пантелеймон зрозумів, що задумали ці двоє.

— Хлоп'ята, кохані, де два, там і три. Третє число щасливе — бог трійцю любить.

— Мовчи, шайтан, — штовхнув його ліктем татарин. — Кому сказав: мовчатимеш — житимеш.

Тривога знялася через дві хвилини. Першим стривожився староста, в чию групу входив Ахмет. Він заявив офіцеру конвою, що в нього не вистачає однієї людини. Не встигли розпочати пошуків, як прибув поїзд, і старий кондуктор, схвильовано плутаючи польські й німецькі слова, почав пояснювати есесівцям, що він тільки-но бачив двох людей у. смугастому одязі, які бігли серед рідкого чагарника по схилу горба.

Полонених негайно вишикували, порахували. Бракувало трьох.

Бахмутов стояв у строю, напівзаплющивши очі. Він був задоволений початком — події починали розгортатися точно за розробленим графіком. Але куди подівся третій? Хто він? Бахмутов напружив слух. Рядами йшло: «Полтавець, Татарин. Слимак». Слимак? Невже він також утік? Цей нещасний, не сповна розуму баптист? Що сталося?

Зникнення Слимака прилило не лише Бахмутова. Те, що втекли Полтавець і Татарин, нікого не здивувало. Але Слимак… Цього ніхто не міг зрозуміти.

Білява Бестія, коли його повідомили про втечу трьох військовополонених, не повірив був, застиг із здивовано зведеною бровою. Як? Учорашнього уроку їм мало? Вони все ще не підкорилися його волі?

Радянські військовополонені, що знаходилися в таборі, здавалися комендантові одноликою масою, чимось подібною до страшного величезного, багатоокого й підступного звіра, охлялого, знесиленого, але все ще готового до стрибка. І коли Еріх Шнейдер, чистенький, рум'яний, напахчений дорогим одеколоном, одягнений у добре припасовану до його фігури есесівську форму, з'являвся за колючим дротом, то він почував себе таким собі бравим цирковим приборкувачем, що безстрашно прогулюється а клітці з левом і навіть не боїться засунути свою біляву голову в страшну, бридку ікласту пащу. Та про ці відчуття гауптштурмфюрер не розповідав нікому, вони були його таємницею так само, як і те, що в юнацькі роки, ще до вступу до військ СС, він мав намір стати приборкувачем диких звірів у цирку й був змушений відмовитися від цієї ефектної кар'єри після одного неприємного випадку. Одним словом, він виявився боягузом, і коли йому потрібно було ввійти самому без наставника в клітку з дикими звірами, він не зміг себе змусити зробити це. Очевидно, цей прикрий випадок на все життя залишив слід у свідомості Еріха Шнейдера, й зараз по дивній асоціації він згадав цю подію, й давно пережитий страх знову кольнув його серце.

— Пане гауптштурмфюрер, — вважав за потрібне додати офіцер, — найдивнішим є те, що серед утікачів знаходиться якийсь жалюгідний напівбожевільний в'язень, кличку якого можна перекласти як «слизняк», «плазун».

— Ну що ж! — отямився від подиву комендант табору. Він клацнув пальцями й весело усміхнувся. — Це навіть краще. Я дам їм ще один урок.

І всесильний Еріх Шнейдер зробив перше з того, що належало йому зробити за графіком, складеним Бахмутовим. Гауптштурмфюрер дістав із шухляди столу циркуль, підійшов до карти, що висіла на стіні, й окреслив кар’єр акуратним колом радіусом шість сантиметрів.

— До настання темряви шукати в цьому колі!

Розрахунки Білявої Бестії були математично точними. Сантиметр на карті відповідав кілометрові. Отже, шість кілометрів… Утікачі виснажені, знесилені, їм доводиться пересуватися потай, надовго причаюватися в кущах, траві, переповзати небезпечні місця. До заходу сонця вони більше не пройдуть.

Охорону табору було піднято на ноги. Навколо кар’єру утворилося живе кільце. Всі шляхи, стежки, виходи з лісу і ярів було перекрито засідками. Кілька груп з прекрасно навченими вівчарками нишпорило в полях, по перелісках, байраках, замасковані на високих місцях спостерігачі проглядали місцевість у біноклі.

Проте пошуки виявилися безуспішними. Собаки-вівчарки чомусь не брали сліду, постаті в смугастих робах жодного разу не з’явилися в окулярах спостерігачів, не майнули в траві серед листя чагарника перед очима тих, хто таївся в засідках.

Білява Бестія не виявив занепокоєння, коли йому доповіли, що перший тур полювання на втікачів не дав очікуваних наслідків. Він наказав залишити на ніч засідки й поїхав додому відпочивати.

Вранці, вислухавши маловтішний рапорт, комендант табору так само спокійно й педантично викреслив на карті нове, ширше коло й пересунув засідки до нього. Він шукав утікачів на тих рубежах, якими вони могли вийти.

І знову невдача. Троє військовополонених наче крізь землю провалилися.

Третього дня в пошуки втікачів включилися поліція всієї округи й дві роти спеціально викликаних есесівців. Ця остання операція звалася «широким неводом». Але й вона ні до чого не привела.

Згідно з інструкцією, активні пошуки могли тривати біля місця втечі лише три доби. Термін цей вийшов.

Стомлений, злий, втративши свій звичайний полиск, гауптштурмфюрер увійшов до свого кабінету, навіть не намагаючись витерти об постілку забруднені сирою глиною чоботи, сів за стіл і примхливо скрививши губи, замислився. Пунктуальний писар поклав перед ним папку із справою, заведеною на трьох радянських військовополонених, що втекли з табору. Справу треба було передати в гестапо. Шнайдер, не читаючи документів, квапливо розписався на кількох аркушах… Досі, ставлячи на офіційних паперах своє ім’я, молодий гауптштурмфюрєр відчував задоволення марнославної людини… Тепер ця найпростіша процедура здавалася йому принизливою, наче він розписався в своєму безсиллі.

Ввечері Білява Бестія, наче нічого не сталося, весело й самовпевнено прокричав перед вишикуваними на аппельплаці полоненими, що всіх утікачів спіймано, що вони заслужено покарані, й ще раз нагадав, що долею ув’язнених розпоряджається не господь бог, а він, гауптштурмфюрер Еріх Шнейдер. Аппельплац відповів йому глухою, мертвою тишею. Шнейдер не тішив себе марно. Він знав, що означає ця тиша — радість, торжество, приплив нових сил, жадобу помсти. Але причепитись було ні до чого: ув’язнені стояли в шеренгах не поворухнувшись.

І комендант табору пішов у супроводі солдат, які поли вівчарок на повідках.

Вночі, коли Шнейдер, проклинаючи задуху, крутився на своєму ліжку під накрохмаленим, напахченим лавандою простирадлом, а Башка лежав нерухомо, не відчуваючи укусів бліх, ледь прикривши очі рідкими віями, цієї темної душної ночі троє вийшли з своєї схованки, в якій просиділи понад три доби. Вони повдягали поверх табірної роби цивільний одяг, понатирали тютюновим порошком взуття й рушили в дорогу. Передній мав карту, компас, ліхтарик; задній ніс невеликий запас хліба. Слимакові довірили лише літрову пляшку з водою, коробочку з сіллю й порожній казанок.

Колесник вів товаришів швидко і впевнено, він знав, що на відстані двадцяти кілометрів від кар’єру, він не натрапить на жодну засідку.

Так воно й було. Бахмутов не помилився — тут уже втікачів не шукали.

10. СОТНЯ ПРИЙМАЄ НОВОГО ВОЯКУ

Тарас ішов слідом за Богданом правим крутим берегом ріки. Сонце ще не зійшло, легкий вітерець стягав туман з води на широкий заплавний луг. Туга торф’яниста стежка пружинила під ногами, глушила кроки. Попереду, за полями, порослими бур’янами, під самим лісом появилося кілька великих хат і довгий цегляний сарай, укритий червоною черепицею. Будівлі здавалися міцними, багатими, але вигляд хутора був якийсь занедбаний, нежилий. Вікна в кількох хатах не мали рам або були позатикані оберемками соломи, а з даху однієї було зірвано майже всі листи оцинкованої бляхи, і вона шкірилася поламаними кроквами.

— Сотня! — сказав Богдан, кивнувши головою на хутір. — Тут раніше жили поляки-осадники і багатий єврей-орендар.

Тарас мимоволі окинув місцевість оцінюючим поглядом. Він не вивчав військової тактики з книжок, але в нього, як і в кожного партизана, було розвинене шосте почуття — майже звірине відчуття небезпеки. Це почуття підказало йому, що місце для стоянки сотні вибрано надто невдало. Що й казати, хати на узліссі біля річки були зручні для проживання, але навіть малодосвідчений партизанський командир не ризикнув би розмістити в них свого загону хоча б для короткочасного відпочинку. З півдня хутір прикривала ріка й чимала болотиста заплава. Таємний підхід і несподіваний напад з цього боку майже виключалися, та й на випадок небезпеки можна було швидко відійти в лісові хащі. Але те, що здавалося перевагою, могло виявитися пасткою. Варто гітлерівцям зайти з лісу, взяти хутір у підкову, кінці якої впруться в ріку, сотня неминуче опиниться в пастці — відступати нікуди. Тарас ясно уявив собі, як розвиватиметься нерівний бій, побачив у думці людей, що потопають у ріці, інших — розсипаними по рівній, відкритій заплаві. Чудові мішені для кулеметників, усі поляжуть там, на болотистому лузі. Хлопцеві аж мурашки пробігли по спині. «Ну й військо, ну й вояки, — подумав він, розглядаючи хутір, у якому не було помітно ані найменшого руху чи інших ознак життя. — Влаштувалися, як на курортах… Сплять? їй-богу, висипляються… А вартові? Матінко рідна, вартових не виставили!»

Тарас помилився. Як виявилося, вартовий був виставлений, перебував на своєму посту й зовсім не спав… Першим його помітив сотенний. Богдан раптом, перестерігаючи, підняв руку й зупинився. Не розуміючи, в чому справа, Тарас затамував подих, готовий у будь-яку мить прийти на допомогу, розпластатися на землі або кинутися навтіки. Злегка обернувшись до ріки, витягши шию, сотенний дивився вниз. Тарас бачив тільки його вухо й щоку, і з того, як раптом округлилася ця щока, зрозумів, що сотенний бачить щось смішне й не може втриматися від усмішки.

Хлопець обережно ступив уперед і заглянув за край кручі. Там унизу, при самій воді, на крихітній піщаній косі стояв якийсь дядько в короткому рудому кожушку й шапці, з засуканими вище колін холошами на тонких молочно-білих ногах. Він тримав у руках довге ліщинове вудлище й стежив за поплавцем, що повільно кружляв у тихій і, видно, глибокій заводі. Очевидно, це й був вартовий. Його гвинтівка була приставлена до кручі поряд з накритими онучами чобітьми.

Богдан мовчки передав супутникові карабін і безшумно сковзнув униз. За кілька секунд зброя безпечного вартового опинилася в його руках. Взявши гвинтівку напереваги, сотенний почав наближатися до дядька. На його обличчі грала зловтішна посмішка. Неважко було уявити, що трапиться, коли сотенний, наставивши дуло в спину вартового, грізно гукне до нього.

Проте Богдан не зміг виконати свого задуму, до кінця, все обернулось по-іншому. Винен був поплавець… Він раптом нахилився, пішов убік, швидко занурюючись у воду. Так клює короп… Дядько відразу ж підсік, але волосінь напружилася як струна, гнучке вудлище зігнулося дугою, заскрипіло.

— Г-г-ух! — вихопилося в рибалки з грудей. Це був вигук радості і відчаю.

— Тримай! — азартно крикнув йому Богдан, здогадавшись, що взяла велика риба. — Не сіпай! Води! Води!

Сотенний кинувся на допомогу до рибалки, але зачепився ногою за корч і простягся на мокрому піску.

— Попускай! Води! Води! — гукав він, поквапно встаючи, — Не сіпай! Води по колу, не давай рвонути. Та не тягни, холера, обірве. Обірве, кажу тобі. Води її колами!

Та дядько, видно, був досвідченим рибалкою. Він уже забрів по коліна в воду і при сильних ривках попускав вудлище, щоб послабити напруження волосіні. Риба кидалася то в один, то в другий бік, тягла на ковбаню, волосінь порола товщу води, кінчик вудлища клював водну гладінь, наче хотів напитися.

— Попускай, попускай, — метушився за спиною рибалки сотенний. — Дай їй нагулятись. Не сіпай, кому кажу! Зірветься… Випустить, дурило. Та не сіпай, холера тобі в бік!

Дядько сопів, намагаючись утримати рибу. Поради сотенного тільки заважали йому. При новому ривку він сильно подався корпусом уперед і мало не шубовснув у воду, але встиг переставити ноги.

— Га-а-ах! — скрикнув він, опинившись по пояс у воді, й озирнувся.

Тарас уперше побачив його розгублене вусате обличчя.

— Випустить… — остаточно вирішив Богдан і, відкинувши гвинтівку, почав квапливо скидати чоботи.

Він роззувся, скинув штани, поліз у воду.

— Дай сюди! Чуєш? Не сіпай, не тягни, шляк би тебе трафив! Чи в тебе голови немає?

Останні слова сотенний вимовив мало не плачучи. Він простяг руку, щоб схопити вудлище, яке йому подавав дядько, але тут риба з глибини пішла догори, до середини ріки, й волосінь витяглася майже в одну пряму лінію з вудлищем.

— Не давай! — відчайдушно крикнув Богдан, хапаючись за кінець вудлища, — Що ти робиш, йолопе? Не давай на пряму. Зірве…

Там, куди тяглася волосінь, вода здулася, пішла буруном. Тарас побачив жовтувату пляму, а потім на поверхні появилася товста риб’яча спина з чорним розчепіреним плавцем. Риба сильно вдарила по воді хвостом, косо перевернулася; перерізана зубчастим плавцем волосінь злетіла вгору й тут же повисла, скрутившись безсилими кільцями.

Вартовий і сотенний, вчепившись руками у вудлище, завмерли. Очевидно, якусь мить вони обидва не могли повірити, що здобич вислизнула й надіятись уже нема на що.

Першим отямився дядько.

— Короп… — скрушно вимовив він. — Здоровий!

Богдан люто зиркнув на нього.

— Короп, короп… Роззява чортова! Кому казав — не сіпай, води на кругах? Тягне, тягне з усієї сили, наче баба п’яного чоловіка з корчми.

— Волосінь тонка, в три волосини, — виправдувався дядько. — А в ньому три кіля, не менше. Хіба такого втримаєш…

— Рибалка з тебе, як з мого носа плуг. Тобі не коропів, а пічкурів ловити. Не вмієш — не берись!

Сотенний ще раз з жалем подивився на кола, що розходились по воді, сердито плюнув під ноги й попав на гвинтівку вартового, що лежала на піску. Тут у ньому й заграла жовч. Він умить споважнів і запитав по-начальницьки суворо:

— Друже Тополя, хто ти є в даний момент?

— Стрілець Тополя з сотні Богдана, друже сотенний, — виструнчився дядько.

— Я питаю, для чого тебе сюди поставили?

Дядько знітився, розкрив рот у дурній, винуватій усмішці, переступив з ноги на ногу.

— Я питаю — рибу вудити? — ледве стримуючи лють, сказав Богдан.

— Та де там… — до решти розгубився вартовий і тоскно подивився на підняту сотенним гвинтівку. — Ви ж знаєте…

— Друже Тополя, відповідай своєму командирові, як належить! — грізно наступав на нього Богдан.

— Оскільки я вартовий, перебуваю на посту… — забурмотів дядько. — Є особа недоторканна…

— Ага! — удавано здивувався сотенний. — Значить, ти вартовий, знаходишся на посту, особа недоторканна… А де твоя зброя? — І загримів: — Де твоя зброя, сучий ти сину?

Грізний командир і винуватий підлеглий стояли один проти одного голоногі, мокрі по пояс. Картина була досить комічна, але Богдан не помічав цього.

— Я питаю: тебе з вудочкою на пост поставили? Відповідай!

— Ні, з гвинтівкою.

— А де твоя гвинтівка, скурвий сину? Знаєш, що за це належиться?

Дисциплінарне стягнення не забарилося. Сотенний відпустив вартовому три щедрих лящі, примовляючи при цьому:

— Ось тобі за гвинтівку! Ось тобі вартовий на чатах! Ось тобі особа недоторканна! Одержуй і подякуй за науку.

— Дякую! — поквапно сказав дядько, приймаючи від сотенного гвинтівку. Він, здається, був радий, що відбувся такою дрібницею.

— Ще раз трапиться — передам справу в ес-бе. Там тебе навчать…

Підстрибуючи то на одній, то на другій нозі, лаючись під ніс, Богдан почав натягати підштаники й штани. Дядько метушився біля нього, підтримуючи командира під лікоть, підставляючи чоботи.

Тараса зацікавив прив’язаний до кілочка мотузок, що збігав у воду. Він то напинався, то звільнювався. Кукай, риба на кукані! Значить, вартовий не марнував часу з вудочкою на світанку. Було б абсолютною дурницею лишати цьому телепневі його улов. Тарас згадав запах юшки, і давній, недремний голод звів судомою його шлунок.

Далі все відбувалося без єдиного слова. Як тільки сотенний піднявся по стежці і, злий, суворий, закрокував не озираючись до хутора, Тарас у свою чергу сковзнув униз і став перед здивованим вартовим. Нічого не кажучи, він презирливо й вимогливо показав пальцем на кукан. Дядько відразу ж зрозумів цей величний жест і вмить виконав наказ. На кукані сиділо два невеликих коропи, сріблястий лящ і штук зо шість рябих окунів. Не минуло й двох хвилин, як хлопець з важкою в’язанкою риби, що тріпалася за спиною, наздогнав сотенного.

Появу сотенного і його супутника було помічено, коли вони вже підходили до ближньої хати. З-за хліва виткнулися двоє чоловіків і відразу ж злякано сховалися. Потім назустріч Богданові, на ходу поправляючи ремінь з важкою кобурою і обсмикуючи поли френча, вибіг стривожений чубатий хлоп’яга в мазепинці. Він зупинився за три кроки, цокнув каблуками й підніс два пальці до козирка.

— Друже, сотенний, рапортує четовий Довбня. За час вашої відсутності всі вояки знаходились на своїх місцях. Ніяких подій не сталося. Якщо не вважати…

Четовий Довбня зам’явся, почервонів, наче риба плавцями, ворухнув кистями випростаних поливах рук.

— Що таке?

— Зуову совіт…

….. У нас у сотні немає совітів, друже четовий, — суворо, повчально перервав його Богдан.

— Та приблуда цей, старшина…

— Що він?

— Так ви ж знаєте, який він п’яний. Знову за своє… Самогону десь ухопив, а тепер загнав пістолетом чотирьох стрільців у хату й знову їм політінформацію читає.

— Не могли зв’язати?

— Його зв’яжеш, чорта. Підійти не можна!

Сотенного оточували вояки з заспаними фізіономіями, в пом’ятій одежі. Тут були молоді хлопці й вусаті дядьки. Вони зупинялися на достатній відстані і з підкресленою готовністю завмирали, виструнчившись.

— Де він? — дивлячись під ноги четового, спитав похмурий Богдан.

— У вартівні.

— Холера! З одним не можете дати ради…

Сотенний рішуче закрокував до цегляної хати. За ним мовчки рушив четовий, вояки. Тарас вибрав у натовпі найпикатішого, безпомилково вгадавши в ньому людину, зв’язану з кухнею. Він ткнув йому в руки в’язанку риби і безапеляційним тоном розпорядився:

— Юшка для сотенного. На дві персони. Швидко!

Повторювати наказу не довелося.

Сотенний підходив до цегляної хати. Тарас наддав кроку, щоб догнати його: Хлопцеві треба було показати воякам, що він, Карась, — особа, близька до їх начальника і користується його особливою ласкою. В будь-якому випадку, вирішив він, таке, навіть хай уявне привілейоване становище, могло бути йому на руку.

Вікна в хаті були зачинені, але звідти долітали звуки надтріснутого голосу, начеб там надривався, розучуючи роль, актор-трагік.

Богдан зупинився і, прислухаючись, скорботно схилив голову.

— Що вам Радянська влада поганого зробила? — лунало з хати. — Що?! Панів ваших, орендарів усяких прогнала до чорта? Прогнала! Раз!! Землю вам поміщицьку дала? Дала! Два!! Школи вам українські відкрила? Відкрила! Тільки вчіться, дурні… Три!!! Церкви-костьоли ваші закрила? Жодної! Моліться, як вам хочеться. Чого ж ви з цієї рідної влади невдоволені?

Тарас вибрав зручний момент і зазирнув у вікно. Він побачив високого худого чоловіка в заправленій у галіфе спідній сорочці. Той стояв спиною до вікна, з пістолетом у руці і, стріпуючи головою з мокрим, наче після купання, чорним волоссям, — кричав до вояків, — що збилися в кутку:

— Хто ви такі? Ви несвідома селянська маса. Проти кого ви воюєте?

— Проти германа… — подав голос один з вояк.

— Брехня! Брешеш!! Німця ти вбив? Хоч одного? Ага! Ви банда! Контр-р-революція!!! Ви на комуністів і радянських партизанів полюєте.

— Так і ви ж з нами, пане старшина…

— Мовчати!! Розмови! Я — зрадник! Я батьківщину зрадив, присягу зламав! Мене, старшину Сидоренка, заслужена куля чекає, і я її прийму. А ви? Ви в оточення потрапляли? Ні! З полону втікали? Ні! Вам ес-бе руки виламувала, розстрілювала? Ні! Ви за свою межу боїтеся. За межу ви готові рідного батька, брата лопатою вбити. Ще раз кажу й нагадую: радянські війська наступають, підходять, кидайте банду, поки не пізно, йдіть додому до своїх бабів…

Богдан різко підвів голову, озирнувся. Він був блідий.

— Розійтися! Друже Довбня, зі мною! Друже Карась! Стати біля вікна, на мою команду: «Стріляй!» — бий прикладом у вікно. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — з запинкою відповів Тарас, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. Невже старшину вб’ють, і він, Тарас, буде причетним до цього вбивства п’яного бідолахи?

Сотенний рішуче ступив до ганку.

— Друже Богдане, ви ж без зброї. Візьміть! — простяг йому свій пістолет четовий.

— Не треба! — відвів його руку сотенний. — Голими руками візьму. Допоможеш зв’язати!

При цих словах Тарасові стало легше дихати. Він причаївся біля вікна. Тепер йому було видно плече старшини і вхідні двері. Ось двері швидко відчинилися, й на порозі з’явився Богдан.

— Не підходь!! — рвучко підводячи руку з пістолетом, кинувся до нього старшина. — Не підходь! Уб’ю!!

Сотенний стояв мовчки, зціпивши зуби, обпікаючи старшину поглядом своїх шалених сірих очей.

— Уб’ю!!! — закричав старшина, відступаючи назад. — Думаєш, купив радянського командира? А дулі з маком не хочеш? Я плював на тебе! На вашу зас… ес-бе. Вб’ю гада! Не підходь!!!

Худе смугляве обличчя старшини було обернене до Тараса в профіль. Воно виражало ненависть, душевний біль, відчайдушну рішучість очманілої п’яної людини.

Погляд Богдана пом’якшав. Тарасові здалося навіть, що в очах сотенного промайнуло співчуття.

— Старшина, сховай зброю, — сказав він спокійно і владно.

— Не підходь! Уб’ю! Клянуся!! — Старшина зробив ще один крок назад і почав цілитися. Рука його злегка тремтіла, але навряд чи він би промахнувся, якби натис на спусковий гачок.

Богдан, очевидно, розумів, з чим жартує. Однак він випростав груди й, не спускаючи очей із старшини, рішуче промовив:

— Стріляй!!

Тарас трахнув прикладом по рамі. Старшина, наче вжалений, обернувся до вікна, змахнув рукою. Куля просвистіла над головою Тараса, але, пригинаючись, він устиг побачити, як Богдан кинувся під ноги старшині.

Коли хлопець убіг у хату, старшині вже в’язали заломлені за спину руки. Він виривався, копав вояк ногами, кусав губи, несамовито кричав.

— Гади! Петлюрівці! Наволоч! Не візьмеш! Ненавиджу!

Його жилаве мускулясте тіло звивалося на підлозі. Рожева піна пузирилася на губах, темні очі в запалених, закислих повіках гарячково блищали.

Богдан стояв осторонь, сердито обтрушуючи френч від пороху. Коли зв’язаного й притихлого старшину звели на ноги, сотенний підійшов до нього, подивився в вічі й, несподівано розмахнувшись, з силою вдарив його кулаком по щоці.

— Дур-р-рень, — зневажливо скривився Богдан. — До льоху, хай виспиться. — Глянув на вояк і мстиво додав — Цим бовдурам по п’ять київ за те, що слухали теревені. П’ять чоловік одного не могли роззброїти, одного п’яного… Сотні зайнятися стройовою. Поганяйте їх гарненько, друже четовий. Я перевірю. Розпустилися, позапухали від сну…

Вже біля дверей Богдан озирнувся, суворо глянув на Тараса й наказав:

— Також у стрій!

Сотню вишикували біля клуні. Малий на зріст Тарас потрапив на лівий фланг. На його подив, майже половина вояк мала не справжні гвинтівки, а обсмолені дерев’яшки. Обмундирування було найрізноманітніше. Кожушки чергувалися з засмальцьованими піджаками, німецькі мундири з мундирами угорських і польських солдат, френчі залізничників із светрами з грубої вовни, стьобаними ватяними безрукавками. Шапки, мазепинки, кепки, пілотки і навіть фетрові капелюхи. Однак у кожного на головному уборі красувався саморобний металевий тризуб.

— Р-рівняйсь! Струнко! Напр-ра-во! Кр-роком руш! Ліве плече вперед! Пр-р-рямо!

На превеликий подив Тараса, різномасне воїнство марширувало цілком пристойно; тільки дядько попереду Тараса в чорній смушевій шапці ставив ноги клишаво. Це був один з тих невдах, яким старшина читав «політінформацію». Кожен з них за наказом Богдана одержав п’ять ударів києм по м’якому місцю.

Четовий Довбня самою природою був створений для. фельдфебельської служби. Коли довелося повзти метрів зо двісті по-пластунськи, Тарас відчув, що сорочка на спині змокла й прилипає до тіла. Хлопець обурився. Сволота все-таки цей Богдан… Міг би нагодувати й не посилати на муштру задля першого дня. Як не як, а всю ніч ішли разом.

— Друже Гроза, заспівуй!

Попереду хтось відкашлявся й затяг:

Ліс наш батько, темна нічка мати,

Кріс і шабля вся моя сім’я…

Сотня підхопила:

А чи пан, чи пропав,

Двічі не вмирати,

Нам поможе святий Юрій

І пречиста мати…

Тарас, бачачи, як грізно поглядає на нього четовий, «підтягав», беззвучно розкриваючи рот. «От кого взяли на озброєння — святого Юрія і богородицю, — думав він. — Ці допоможуть… Сволота Богдан, розписатися, мабуть, як слід не вміє, а корчить із себе полководця. Видно, наївся юшки та й заліг спати. А ти маршируй під барабанний дріб у голодному животі та слухай ідіотських пісень».

Але Богдан не забув про свого супутника. Коли заспівувач почав на знайомий мотив маршу радянських авіаторів: «Все вище, і вище, і вище знесем жовто-синій прапор…», до четового підбіг захеканий вістовий і щось сказав йому. Довбня зупинив сотню, підкликав до себе стрільця Карася й наказав негайно бігти до сотенного.

Тарас знайшов сотенного в чистій світлиці. Богдан, свіжопоголений, у новенькому угорському офіцерському мундирі з кобурою на поясі, зустрів його похмурим поглядом.

— Де рибу взяв?

На столі стояла каструля з юшкою. Тарас тільки руками розвів — чи варто, мовляв, говорити про такі дрібниці.

— Ну, ти жук, друже Карась, — чи то з осудом, чи то із схваленням хитнув головою Богдан, — На ходу підошви рвеш…

Тарас, наче прийнявши слова сотенного всерйоз, здивовано глянув на добрі чоботи сотенного, потім на свої розбиті туфлі й скрушно зітхнув:

— Доводиться… Що зробиш!

— Ну, гаразд, друже, сідай, будемо твою юшку їсти, — засміявся Богдан.

Сотенний дістав із шафки заткнену полотняною ганчірочкою пляшку, розлив самогон у дві чашки з повідбиваними ручками.

— Будьмо здорові!

— Боюся… — сказав Тарас, скоса поглядаючи на підсунуту до нього чашку.

— Не ламайся, — насупився сотенний.

— Боюся, що юшки не вистачить, як вип’ю, — пояснив хлопець.

Богдан знову нагнувся до шафки, дістав тарілку з великим шматком сала.

— Вистачить?

Тарас кивнув головою й надпив ковток із чашки. Він не ламався, бо справді не зносив спиртного. І він не хотів навіть запахом горілки отруювати наступне задоволення від насичення.

Їли мовчки, з великої миски, Тарас підставляв під ложку шматочок хліба, щоб жодна крапля не пропала марно. Це могло б тривати без краю. Все-таки легка їжа — риба. Юшка текла в шлунок хлопцеві, здавалось, не наповнюючи його, як вода в бездонну бочку. Відчуття ситості не приходило. Хлопець тільки змок від поту й ослаб. Однак у запасі було ще сало…

— Я його, дурня, від смерті врятував, — раптом, наче продовжуючи розмову, із злістю сказав Богдан, наливаючи в свою чашку самогону. — А він? Замість вдячності… Сам пропаде й мені влетить.

— В голові не всі дома, — змахуючи ребром долоні краплі поту з лоба, співчутливо зауважив Тарас і відразу ж зачерпнув ложкою з миски.

— Не такий він дурний, — сердито заперечив сотенний, — радянську гімназію закінчив. Грамотний…

Тарас промовчав. Він жадібно їв, не міг зупинити одноманітних, ритмічних рухів руки з ложкою. Голодний, ненаситний звір у ньому вимагав їжі. Така жадібність до їжі була, мабуть, непристойною, принизливою, але хлопець не міг нічого вдіяти з собою, не міг навіть зупинитися, щоб перевести подих.

— Чому я його, чорта, тримаю? — ніби відповідаючи на запитання Тараса, продовжував Богдан, — Військову справу знає. Тактику… Тримаю як спеціаліста. Надіюся прищепити національну свідомість. Українець усе-таки… З Чернігівської області.

Тепер портрет старшини Сидоренка вималювався повністю. Оточення, полон, втеча. Пристав до якоїсь жалісливої молодиці, думав, обійдеться якось, а його ес-бе знайшло, хапнуло. І заплутався хлопець, пішов служити до бандерівців військовим спеціалістом. Совість мучить, запив гірку. Невесела доля. Пропала людина…

— Дозвольте запитання, друже Богдане…

— Кажи, — насторожився сотник, думаючи, що хлопець питатиме про старшину Сидоренка.

Але Тарас розумів, що йому не можна виявляти надмірну цікавість до такого ж, як і він, «совіта». Та й цікавило його в цей момент інше — причина, що спонукала Богдана покинути сотню й вирушити в ризиковану поїздку.

— Ким вам доводиться Оля? Дружиною?

Богдан випив самогону, витер рукою губи.

— Сестра… В Німеччину хотіли забрати. Ховалася… От я й вирішив узяти її до себе, медсестрою буде. У матері двоє лишилося. Маленькі. І надало ж мені поїхати поїздом. Поспішав. Сотню лишив. За це по голівці не гладять…

— У кого ж ви Олю лишили? Родичі?

— Ні, наші люди, волиняни, — з відтінком гордості сказав Богдан. — То останнє волинське село, а тут уже Галичина. Тут колись російсько-австрійський кордон проходив.

Сотенний помовчав і додав переконано, самовдоволено:

— Волиняни люди хороші, не те, що галичани.

Такий примітивний місцевий патріотизм здивував Тараса.

— А хіба не все одно?

— Ого! Наші волиняни люди прості, відверті, що на серці, те й на язиці, а галичанин тобі ніколи правди не скаже — у вічі одне, поза очі — інше. Я їх знаю…

Тарас з сумнівом хитнув головою.

— Як же так? Такі ж самі українці…

— Кажу тобі — тут російський і австрійський кордон проходив. Вони й говорять трохи не так, і віра в них інша: ми — православні, вони — греко-католики. В першу світову вони воювали за цісаря Франца-Йосифа, а наші — за царя-батенька.

Богдан раптом хитро примружився, подививсь на Тараса. З того, як блищали очі сотенного й злегка здригалися в стримуваній усмішці, можна було здогадатися, що він хоче сказати щось особливе, відкрити якусь свою таємницю, але не знає, чи варто це робити. Не витримав, сказав:

— А ти знаєш, що я двічі Волгу перепливав? Пароплавом. Зовсім маленьким був, а пам’ятаю… Ми ж біженцями тоді були, жили в Самарській губернії. Батько воював, до унтера дослужився. Георгіївський хрест одержав. Он як!

Це було кумедно — сотенний УПА хвалився тим, що його батько — колишній російський солдат, георгіївський кавалер… Нові деталі біографії. Тарас вирішив зіграти на самолюбстві Богдана і вивідати в нього більше.

— Ну, що цар-батенько, георгіївський хрест… заявив він зневажливо, відрізаючи шматок сала. — Така давнина! От якби твій батько орден Червоного Прапора одержав…

Стріла влучила в ціль. Богдан спалахнув, тут же засміявся й озирнувся на двері.

— Якщо хочеш знати, то мого батька козаки мало не зарубали. — Сказав, знижуючи голос. — Батько в вашій революції брав участь, був у якомусь комітеті. Я тобі колись про нього розкажу, ми ще поговоримо. А зараз…

Сотенний подививсь на ручного годинника, нахмурився.

— Доїдай, друже. А краще візьми з собою хліб, сало. Підеш до каптенармуса, тобі видадуть обмундирування. Сьогодні від навчання ти вільний. Виспись. А завтра як усі. Пам’ятай: потурання з мого боку тобі не буде, — у мене нема й не буде в сотні улюбленців. Але й скривдити тебе не дам. Дякую за юшку!

І Богдан сяйнув білозубою, лукавою, дружньою усмішкою.

Каптенармусом виявився той самий пикатий вояка, якому Тарас доручив зварити юшку для сотенного. Він відімкнув, свою каптьорку, пропустив хлопця вперед, сказав, показуючи рукою в куток:

— Прошу. Вибирай на свій смак і зріст. — І поквапно вийшов, залишивши Тараса самого.

Від купи зваленого в кут одягу та взуття йшов якийсь жахливий, задушливий запах цвілі, застарілого поту і ще чогось нудотного. «Награбоване, — здогадався Тарас, — а може, з убитих здіймали…» Йому схотілося вибігти з каптьорки, але він утримався й, переборюючи огиду, почав копатися в купі, вишукуючи що було новішого та чистішого. Як на гріх, під руку потрапляли речі, що не підходили йому за розміром. Нарешті, він знайшов пристойні штани, джемпер, добротний сукняний френч. Однак комір френча виявився брудним, заяложеним до блиску, й Тарас хотів було відкинути його вбік, — але тут щось тверде й важке легенько стукнуло його по коліні. Хлопець засунув руку в кишеню й обмер — граната! Він злодійкувато озирнувся на напівпричинені двері й затамувавши подих обмацав кругле, ребристе тіло гранати, кільце. Лимонка… Як її ніхто не знайшов раніше? Адже френч, напевне, побував не в одних руках. Очевидно, шукали у внутрішніх кишенях, де зберігається найцінніше, а. в цю ніхто не засунув руки. Як би там не було, а несподівана знахідка може стати в пригоді.

— Розпишись, — сказав нудьгуючий каптенармус, коли Тарас вийшов до нього з вузлом відібраного обмундирування й парою старих, але ще міцних лижних черевиків.

Тарас розписався у відомості — «Карась». Пикатий простяг йому шматок алюмінієвої каструлі.

— Це нащо?

— А що я вам — слюсар, чи що? — раптом чомусь розсердився каптенармус. — Кожен сам собі тризуб повинен зробити.

Казарма була поруч, у великій клуні. По дорозі до неї Тарас побачив вартового, що стояв біля льоху з дубовими дверима, на яких висів великий замок.

— Води! — долетіло до слуху хлопця. — Дай води, наволоч. Паразити, бандити нещасні! Руки розв’яжи, гад!

Це кричав старшина Сидоренко. Вартовий стояв поважно, не звертаючи уваги на крики. Він тільки блимнув очима, проводячи поглядом нового вояку.

В казармі було порожньо. Тарас вибрав місце в кутку, гарненько підбив і розрівняв солом’яну постіль. Черевики, штани й джемпер поклав до стіни замість подушки, прикрив соломою, френч одяг поверх свого піджака. Коли приліг, обережно дістав гранату, оглянув її. Запал на місці, кінчики дроту біля кільця надійно загнуті. Хлопець підвівся на лікоть, озирнувся й опустив гранату у внутрішню кишеню. Так надійніше… Тепер вагу і твердість лимонки він відчував біля серця. Хай лежить собі, гріється… Чудеса! Неждано-негадано знесла йому курочка золоте яєчко… Треба берегти. Як би там не обернулося, тепер його голими руками не візьмеш.

Хлопець уклався, але, незважаючи на втому, відразу заснути не зміг. Гіркі й тривожні думки не йшли з голови. Що його чекає? Навряд чи варто надіятися, що він зможе перетягти Богдана на свій бік. Жаль, звичайно… Залишиться, дурень, ворогом, а міг би бути другом. Втікати треба звідси, втікати. Якомога швидше. При першій же можливості. Інакше пропадеш, заплутають, як того нещасного старшину.

Уже засинаючи, Тарас намацав під сукном гранату, притис її долонею до грудей. Чийсь тихий голос зашепотів йому у вухо слова дитячої казки: «Курочка ряба…..

Не просте, а золоте. Дід бив, бив, не розбив, баба била, била…» І він заснув під цей шепіт, притискаючи долонею до грудей свою знахідку.

11. ВОГНЕМ І МЕЧЕМ

У загоні було чоловік з п’ятдесят. Озброєні автоматами, гвинтівками, мисливськими рушницями, вони стояли нерухомо, в напруженому чеканні, і в темряві могли здатися кущами, що росли край дороги. Ні тихого слова, ні вогника цигарки.

Та ось від дороги майнула тінь, і їй назустріч виступило троє.

Захекана жінка в чорній хустці, звертаючись до високої людини в мисливській куртці, зашепотіла по-польськи:

— Панотче, вони сплять у Калининій хаті… У хаті і і в клуні. Я покажу, я підведу вас.

Один з тих, хто стояв поруч з високим, квапливо запитав:

— Скільки їх, пані знає?

— Не більше сорока… У всіх карабіни, в одного великий, важкий…

— Ручний кулемет?

— Можливо. Я не розуміюсь на цьому…

— Вартові є?

— Двоє. Теж п’яні. Спершу пісень співали, зараз не чути… Мабуть, теж сплять.

— Пес на подвір’ї?

— Я йому кинула м’яса з тим порошком, що мені дали…

— Чудово!

— Ніхто не помітив, як ти вийшла з хати? — запитав високий у мисливській куртці.

— Ні. Я сплю в клуні, панотче. Йшла до вас тихо, городами.

— Пан бог не залишить тебе без свого заступництва, Христино. Ти вірна католичка й виконала свій обов’язок.

Жінка нагнулася й поцілувала руку, що благословляла її.

— Панотче, я вважаю, загін треба поділити на дві. групи. Одна оточить хату, інша клуню.

— Вам видніше, пане поручику.

— Наказано! — поручик козирнув і чітко обернувся ліворуч кругом.

Той, кого називали панотцем, лишився сам. Вів здійняв з себе автомат, повільно опустився навколішки, схилив голову.

Поручик, пошепки лаючись, розподіляв людей на, дві партії. Голосно командувати не можна було, й багато хто не розумів, чого від них хоче командир, деякій не хотіли розлучатися з дружками, тяглися за ними.

— Тихо. Праворуч, кажу. Не панові, пся крев, прошу пана стати наліво до пана капрала.

Нарешті поручик домігся свого. Загін було поділено на дві групи, однакові за кількістю людей і за видами зброї.

— Де панотець?

Цього ніхто не знав.

— Куди ж він міг подітися? — почав нервувати поручик. — Щось неймовірне… Ану, Франек, Зигмунд, пошукайте.

До поручика наблизилася жінка.

— Не треба, не заважайте… Панотець стоїть на молитві.

Старий з сивими вусами, що стояв у першому ряду, почув слова жінки і з зітханням, подібним на тихий стогін, став навколішки. Біля нього став його сусід, потім ще двоє, й незабаром увесь загін стояв навколішках, шепочучи слова молитви.

… У довоєнні роки ксьондз села Бяли Камінь Казимир Пулчинський не відзначався ні особливою богомільністю, ні прихильністю до суворих звичаїв. Рожевощокий атлет у довгій чорній сутані дивився на світ веселими очима юного епікурейця. Він і зайвої чарки мимо себе не пропускав, і в карти на гріш щасливо грав, й не обходив своєю прихильністю сільських красунь. Останнє, мабуть, було найбільшим уподобанням Пулчинського. На один лише вигляд гарненької дівчини чи молодиці очі пана ксьондза затягалися масною плівкою, і його соковиті губи самі складалися сердечком, наче для поцілунку. Дівчата ж, ловлячи на собі Погляд пана ксьондза, мимоволі чепурилися й обіцяюче-соромливо спускали очі додолу. Словом, за отцем Казимиром водилися грішки. Хлопці якось помстилися йому за своїх невірних краль., Богохульники підстерегли вночі переодягненого ксьондза біля хати молодої вдовиці, накинули на нього мішок і, відлупцювавши киями, залишили в зав’язаному мішку на вулиці біля каплиці. Панотець, удавши хворого, відлежався на перинах поки з обличчя не зійшли синці, й через два тижні з’явився в костьолі перед парафіянами, наче нічого й не сталося, із смиренно-лукавою усмішечкою на пухких дівочих устах.

Усі, хто знай Пулчинського, були одностайні в своїй думці про нього. Вони вважали, що молодому ксьондзові більше пасував би мундир гульвіси-улана, ніж сувора сутана священнослужителя. Та що вдієш, коли так богові вгодно.

Разюча зміна з отцем Казимиром сталася під час війни, коли його заарештували гітлерівці й півтора року протримали у в’язниці. Видно, хтось із вищого духовенства добився його звільнення і врятував від вірної загибелі; та коли отець Казимир знову з’явився в Вялому Камені, його важко було впізнати. Самовдоволений, безтурботний епікуреєць перетворився в кощавого аскета з запалими чорними щоками й сухим фанатичним блиском в очах. Він нікому не розповідав, що пережив і передумав в ув’язненні, які видіння бачив у тривожних снах. Не розповідав і про свою сімейну трагедію — його батька й матір гітлерівці розстріляли в Кракові разом з іншими схопленими на вулиці заложниками.

Тяжку кару господню ксьондз прийняв покірливо, з великим смиренням. Пан бог твердою рукою поправив свого легковажного священнослужителя, вказав шлях покути. Віднині Казимир Пулчинський усіма своїми помислами й діями належав церкві й своєму нещасливому народові. Чим були його страждання в порівнянні з тими злигоднями, що впали на голови його співвітчизників, починаючи з того дня, коли танки швабів вдерлися в їх країну!

За кілька лічених днів поляки втратили все, крім віри й честі, — державу, армію, право. Недалекоглядні й пихаті політики, дипломати жорстоко помилилися в своїх розрахунках і незабаром повтікали за кордон, захопивши з собою все золото Речі Посполитої; хоробрі генерали, що вміли браво дзвеніти острогами, приймаючи паради, виявилися нікчемними стратегами; інтелігенцію згубила її гординя й віра у всемогутність людського розуму; ватажки черні, що сіяли в душах бідноти насіння класової ненависті й безвірництва, давно продали душу сатані. Лише свята церква лишилася непорушною твердинею в цьому морі хаосу, крові, страждань, безумства.

І пан бог вручив долю польського народу в руки своїх пастирів. Вони, тільки вони могли врятувати поляків, здійснити те, чого не змогли зробити політики, полководці, вчителі, самозвані вожді народні.

Пулчинський, змінивши цієї ночі сутану на мисливську куртку, хрест на автомат, молився палко й несамовито. Він знав, що за його наказом проллється багато крові. Але ксьондз молився не за душі тих, хто стане жертвами його лютої жадоби помсти. Українців він ненавидів дужче, ніж німців, якоюсь особливою, гидливою ненавистю. Для нього це були не люди, а щось мерзенне, гидке — дикі, кровожерні кабани. Вони знову занюхали зручний момент і вгородили свої ікла в ослаблене тіло благородної польської нації. Їх треба безжально знищувати. Пулчинський молився за своїх, за тих, хто із зброєю стояв за його спиною, він прохав пана бога благословити їх на подвиг і дарувати перемогу.

Вогнем і мечем, вогнем і мечем… Жорстокість звичаїв середньовіччя, забобони — релігійні, станові, національні. Не раз палав вогонь на цій землі, не раз лилася кров слов’ян, які забули, що вони брати. І ось до старих, давно забутих образ приєдналися нові. Хто ж в однаково тяжку для поляків і українців годину вихопив з напівзітлілих піхов пощерблену шаблю давньої ворожнечі? Ксьондз Пулчинський відповів би не замислюючись — українці. Петро Карабаш також би не затримався з відповіддю — поляки. Націоналісти схожі один на одного як дві краплі води. Петра Карабаша, Казимира Пулчинського по праву можна назвати рідними братами будь-якого найлютішого гітлерівського людожера, хоч ніхто з них, тим більше гітлерівець, не визнав би такої спорідненості й, можливо, навіть не здогадувався про неї. Але насправді це було так — усі націоналісти, як би вони себе не називали, зліплені з одного тіста. Вони брати по духу.

Нарешті палку молитву було закінчено. Пулчинський підвівся, почепив на груди автомат. Відразу ж до цього наблизився поручик.

— Панотче, люди готові.

— Добре.

— Тих, хто має запальнички, я поставив наперед. Христина каже, що тут попереду є скошене жито. Я думаю, треба взяти снопів. Так швидше загориться…

— Гаразд, пане поручику. Ходімо.

Загін безшумно рушив уперед. По дорозі на скошеному полі набрали снопів.

Хутір виступив назустріч таємничими купами дерев, хлівів, хат. Темрява, тиша теплої літньої ночі.

— От і клуня й хата Калини, — прошепотіла жінка, — Просто перед вами.

— Іди, Христино, ти своє зробила…

Загін зупинився. В темряві, там, куди пішла жінка, дзявкнув був пес, але, впізнавши свого, почав радісно повискувати. Собаки в інших подвір’ях відгукнулися гарчанням, лінивим гавкотом, якийсь пес забігав, дзвенячи кільцем по дроті.

— Холера… — з досадою промовив помічник поручика.

— Дурниці, пане капрал, — заспокоїв його поручик. — Діяти будемо навально. По двоє з кожної групи вишлемо наперед — зняти вартових. Я з своєю групою піду до двору з боку хати, ви, пане капрал, від клуні. Обікласти снопами й підпалити. Стріляти з укрить. Не випускати жодного живим.

— Наказано, — козирнув капрал.

— Панотче, можливо, ви… — нерішуче сказав поручик. — Чи варто так ризикувати? Я залишу вам охорону.

Пулчинський образився: цей офіцерик з АК[2] вважає себе бозна-яким хоробрим і бажав би в останній момент усунути його, щоб привласнити собі лаври перемоги. Але що зробив би цей військовий геній без ксьондза? Хто пішов би за ним?

— Мені не потрібна охорона, пане Лукашевичу. Я повинен бути там, де будуть мої люди.

— В такому разі прошу пана ксьондза бути обережнішим… — незадоволено буркнув поручик.

Поручик Лукашевич думав не лише про лаври. Він одержав недвозначний наказ: спалити хутір Рутки дощенту, перебити не лише озброєних бандерівців, але й усіх жителів від малого до великого. Очевидно, з цього приводу командування АК мало якісь міркування високої політики… Що ж до ксьондза Пулчинського, то він був невиправним ідеалістом і поставив умову — жінок і дітей не чіпати, зайвого не палити. Поручик Лукашевич побоювався, що ксьондз може перешкодити йому повністю виконати таємний наказ. Проте, якщо люди ввійдуть у бойовий азарт, ошаліють, зупинити їх буде важко не лише ксьондзові, але й самому пану богові.

Не минуло й п’яти хвилин, як тиша вибухнула пострілами, несамовитим собачим гавкотом. У пітьмі, наче нічна величезна зловісна квітка, розпустив свої світні тремтливі пелюстки вогонь.

Раптовий напад був вдалим. Сплячі вартові так і не прокинулись, їх знищили безшумно. Відразу ж запалали приставлені до хати й клуні снопи. Пулчинський присів на колодязну цямрину, підняв автомат, цілячись у вікна. Поручик випередив його, й дві автоматні черги злилися в одну. Задзвеніли розбиті шибки, почувся жіночий зойк, постріли. Собаки надривалися від зляканого гавкоту. Однак хата й клуня мовчали. Здавалося, там не було людей. «Христина помилилась, бандерівці ночують в іншій хаті чи, може, довідалися про підготовку нападу й пішли з хутора?» — промайнуло в голові ксьондза. Він відчув раптову слабість і мало не впустив з рук автомата. Видно, думка про можливу помилку виникла і в інших. Постріли чулися рідше, й раптом припинилися.

До колодязя підповз захеканий поручик, запитав розгублено:

— Що б могло статися, панотче?

Тут двері хати розчинилися, і з сінець вибігла молода простоволоса жінка в самій сорочці з дитиною на руках.

— Рятуйте, лю…

Справа від Пулчинського хтось дублетом вистрілив з мисливської рушниці, й жінка впала посеред двору, прикриваючи руками й головою дитину.

«Помилка… Що ми робимо?» — з жахом подумав ксьондз. Він ладен був схопитися, закричати, зупинити своїх людей, але в цей час із хати, стріляючи на бігу, вискочило двоє босих, напіводягнених хлопців з розкуйовдженими чубами.

Їх мало було не прогавили. Одного куля наздогнала біля воріт, другий устиг вибігти на вулицю, але його перехопили, звалили пострілом впритул.

З хати почали відстрілюватися.

— Пильнуйте добре, панове! — загукав поручик, — Стежте за вікнами й дверима!

Поручик пригнувся, підскочив до самої хати й кинув у вікно гранату. Притиснувшись спиною до стіни, він зачекав, поки граната вибухне, й лише тоді відбіг назад, в укриття.

З хати спробували вирватися ще декілька чоловік. Влучні постріли вмить наздогнали їх.

А клуня, що горіла з усіх боків, усе ще мовчала. Видно, добре випили хлопці, коли спали таким міцним, безпробудним сном.

Раптом обидві половини дверей розчахнулися, і з глибини клуні вдарив кулемет. Однак нападники давно чекали цього моменту. Пролунав безладний залп, кулемет відразу ж замовк, але з клуні з криком «Слава!» вискочило чоловік десять. В одного на плечах горів одяг.

— Гур-р-ра!! — вигукнув поручик.

Пулчинський знову натиснув на спусковий гачок. Тріск автоматних черг злився з грюкотом окремих пострілів. Освітлені, осліплені полум’ям, п’яні бандерівці були добрими мішенями для поляків. Два чи три з них відразу ж закрутились на землі, інші падали, швидко підхоплювались, пробували бігти, падали знову, повзли. Поляки розстрілювали, добивали їх із укрить.

Обличчя Пулчинського заливав піт. Перезаряджаючи автомат, він торкнувся до ствола й умить відсмикнув руку — ствол автомата розжарився. Це трохи витверезило Пулчинського. Він глянув на рожевувату пляму посеред двору, яка весь час бентежила його, притягала його погляд. Жінка лежала нерухомо, але дитина була жива. Розкривши в беззвучному плачі рот, воно совало голими ніжками й смикало закривавлений рукав материної сорочки. Пулчинський здригнувся. Перед його очима на мить виникла інша картина: дитина з такими ж голими пухкими ніжками сидить на руках щасливої матері божої. «О господи…» — прошепотів Пулчинський, затуляючи обличчя руками.

Що було далі, Пулчинський добре не пам’ятав. Він намагався зупинити, умовити когось, але його слів наче не чули. Палаючий хутір перетворивсь на пекло, і все було багряно-червоним, як у пеклі, — земля, дерева, небо. Люди металися серед вогню в червоному одязі, з червоними обличчями, з червоними рушницями. Постріли заглушали зойки, дитячий плач, дзенькіт розбитого скла. Поручик Лукашевич кілька разів гукав «Гура!» На вулиці в рожевому пилу лежала жінка в багряно-чорному одязі. Це була Христина, що вибігла з своєї палаючої клуні. Чиясь випущена зопалу куля не пожаліла й її, вірної католички… І над. усім цим серед пучків іскор, що летіли з пожарища до неба, сяяла спокійно-величною усмішкою непорочна діва, що тримала на закривавлених колінах дитину з голими ніжками.

Нарешті вони вирвалися з цього пекла, залишили позаду догоряючий хутір. Нічна пітьма здавалася рятівною. Йшли швидко, задихаючись, підставляючи розпашілі обличчя свіжому вітрові. Позаду Пулчинського було чути збуджено радісні, хвастливі вигуки. Всі були задоволені — напад удався, вони здобули перемогу, на місці хутора Руток залишаться тільки купки курного попелу. Ніхто не шкодував за вчиненим, ніхто не шепотів молитов. З богом справу було поладнано завчасу — бити українців їх привів сам пан ксьондз…

… Рано вранці кривий служка Тадеуш, прийшовши прибрати в костьолі, помітив, що двері в костьол прочинені. Здивований цим, — ключі були тільки в нього і в ксьондза, — Тадеуш перехрестився, зазирнув до середини. Каламутне світло падало з стрілчастих вікон униз. В кінці проходу між лавами лежала долілиць, головою до вівтаря, розметавши на підлозі руки, якась людина. Відчувши щось недобре, костьольний служка підійшов ближче й побачив на підлозі кинутий автомат. Тадеуш знову перехрестився, й торкнувся до лежачого, щоб довідатися, живий той, чи мертвий. Чоловік повільно підвів голову, й служка побачив мокре від сліз обличчя свого ксьондза.

— О, Єзус, мати божа! — заметушився переляканий старий. — Панотче, вам погано! Води? Зараз!..

— Не треба, пане Тадеуш, — ледь чутно промовив Пулчинський. — Я сам… Іди. Бог простить мені цю кров.

12. ЕКСПЕРТ У СХІДНИХ ПИТАННЯХ

Цього разу начальник гестапо виявив підкреслену лояльність до радника Хауссера. Він досить люб’язно привітався з «Пуголовком», запросив сісти до столу й подав підготовлене до відсилки зведення, що являло собою короткий огляд подій за два тижні на підвідомчій йому території.

Хауссер скинув кашкета, витер чистенькою, акуратно згорнутою хустинкою свою розкішну лисину й, присунувши стілець до карти, що висіла на стіні, заглибився у вивчення секретного документа. Шістнадцять диверсій на залізницях… Одна велика — пущено під укіс ешелон з танками і цистернами пального, що йшов на фронт. Оберштурмбаннфюрер висловлює в примітці припущення, що всі диверсії на залізниці — справа рук радянських партизанів, які проникають невеликими, добре підготованими і спорядженими групами з північних лісистих і болотистих районів на південь, у смугу лісостепу. Хауссер звірився з картою й прийшов до переконання, що начальник гестапо має цілковиту рацію. Проте йому впало в очі, що цього разу кілька диверсійних партизанських груп діяло на великій віддалі від своїх баз. Сто — сто п’ятдесят кілометрів! Очевидно, в цих краях у них є спільники серед місцевого населення. Про це оберштурмбаннфюрер нічого не говорить… В його інтересах не торкатися цього питання.

Викрадення зброї та боєприпасів на станції Здолбунів. Солідно: шість ящиків гвинтівок, п’ятдесят ящиків з патронами і гранатами, три ручних кулемети. Зроблено чисто, без жертв з німецького боку… Начальник гестапо не наважується стверджувати, хто саме вчинив грабунок, але схиляється до думки, що це зробили оунівці. Мабуть, і в цьому пункті він має рацію…

Вісім нападів на продовольчі обози, що везли на залізничні станції зібраний у селян контингент. Захоплено 180 тонн зерна, 76 голів великої рогатої худоби. Убито й пропало безвісти чотири офіцери, дев’ятнадцять німецьких солдатів. За даними, які має оберштурмбаннфюрер, у трьох нападах брали участь радянські партизани, решту вчинили оунівці. Можливо, цілком можливо…

Протягом минулих двох тижнів загострилася ворожнеча між українцями і поляками. Діють озброєні загони УПА і АК. Переважно нічні напади з особливо жорстокими звірствами. П’ять сіл і одинадцять хуторів спалено дотла, населення знищено майже повністю. Прекрасна, чудова новина! Радник ледве стримався, щоб не потерти від задоволення руки.

В кінці зведення найважливіше: два агенти доносять, що в районі Радзивилова між представниками командування групи угорських військ і спеціальними уповноваженими ОУН відбуваються таємні переговори про обмін зброї на продовольство. В принципі домовилися, торгуються за ціну. Угорці запросили забагато — півтонни зерна, тридцять кілограмів м’яса в живій вазі, п’ять кілограмів свинячого сала або смальцю за гвинтівку. Отже, наявні перші наслідки плану, запропонованого якимось непомітним радником Хауссером: угорці перестануть канючити продовольство в німецького військового інтендантства, бандерівці одержать зброю і зможуть активніше виступати проти радянських партизанів. Однак, яку чудову агентуру серед оунівців має начальник гестапо! Він, Хауссер, знав про наступні переговори між угорцями й бандерівцями, але про те, що переговори вже почалися, його агенти ще не встигли донести йому.

Герц нишком стежив за Хауссером, проте не міг здогадатися, яке враження справило донесення на «Пуголовка», — очі радника були сховані за блискучими двоопуклими лінзами, кругле обличчя з товстими губами було застиглим, як карнавальна маска.

— Дякую, пане оберштурмбаннфюрер, — сказав Хауссер. — Правда, на вашому місці я вилучив би з неї останнє повідомлення й відправив би його окремо, як спеціальне таємне донесення особливої державної ваги. Але це в вашій компетенції…

Герц замислився на секунду і на знак згоди нахилив голову.

— Так, мабуть, ви маєте рацію. Дякую, пане раднику. Може, ми з вами вип’ємо по чарці коньяку й по чашці кави?

Хауссер мляво усміхнувся.

— Дякую вам, але я не п’ю на ніч кави. На жаль… Серце дає про себе знати.

Хворе серце було тільки приводом. Іншим разом радник, мабуть, охоче погодився б посидіти з начальником гестапо за чашкою кави, але сьогодні в його портфелі була особлива здобич, і йому не терпілося швидше гарненько розглянути новий набуток.

Оберштурмбаннфюрер зрозумів відмову Хауссера інакше — «Пуголовок» приндиться, хоче підкреслити, що між ними можуть бути лише суто офіційні: стосунки. Ну, й біс із ним, хай приндиться! В кожному разі, розграбована зброя тепер на сумлінні радника. Щодо цього одержано вказівку…

— Пане раднику, а як ви розцінюєте той факт, що напади на обози з продовольством збільшилися останнім часом майже вдвічі?

Хауссер уже одяг кашкета і збирався виходити. Він нахилив голову, вирішуючи, чи варто йому відповідати на це запитання, чи можна відбутися якимось туманним зауваженням. Вирішив, що все ж не треба псувати відносин з начальником гестапо.

— А ви не знаходите ніякого зв’язку між цим фактом і переговорами угорців з оунівцями?

Герц спершу здивувався, потім наморщив чоло, намагаючись зрозуміти, на що натякає радник, і нарешті признався:

— Ні, не знаходжу. І взагалі, дії наших союзників угорців… Якщо це зроблено без відома німецького командування, уявляю, як їм дістанеться.

Блискучі скельця окулярів, наче очі якоїсь механічної людини, втупились у начальника гестапо. Скельця, природно, не виражали нічого, та все ж оберштурмбаннфюреру здалося, що «робот» дивиться на нього, із співчуттям, і начальник гестапо з ж знітився під цим пильним мертвим поглядом.

— Пане оберштурмбаннфюрер, ви, гадаю, погодитесь зі мною, — зітхнув Хауссер. — Нам треба викачувати в місцевих селян продовольство. Чи не так? Але селяни не люблять, коли їх грабують. М’яко кажучи, це їх дратує. Щоб завоювати симпатію своїх земляків, бандерівці відбивають у нас награбоване. Я вважаю, що для нас було б краще й спокійніше, якби бандерівці замість того, щоб нападати на обози і вбивати німецьких солдат із охорони, самі почали збирати продовольство й доставляти його нашим союзникам під своєю охороною. Чи не так? Добраніч, пане оберштурмбаннфюрер. Хайль Гітлер!

Хауссер жив у невеликій кімнаті, відведеній йому в будинку, де поселилися чиновники невисокого рангу й українці, що співробітничали з німцями. Переступивши поріг своєї келії, радник квапливо роззувся, всунув ноги в пантофлі й відразу ж відчув себе іншою людиною. До біса політику, війну, тупого оберштурмбаннфюрера, швидше до столу, швидше до улюбленого заняття, що допомагає хоча б на деякий час забути про все на світі.

Другого чи третього дня після нападу Німеччини на Радянський Союз у гітлерівських військах було оголошено спеціальний наказ фюрера — офіцерам і солдатам дозволялося посилати з Росії на батьківщину посилки. Гітлер давав зрозуміти своїм воякам — не соромтеся, грабуйте, війна для вас не лише захоплююча пригода, небезпечний спорт, що лоскоче нерви, а й джерело особистого збагачення. Військова пошта працювала з граничним навантаженням, посилки пливли в Німеччину плавом. Матусі й дружини «доблесних воїнів фюрера» ахали, відкриваючи одержані пакунки: смалець і мед, портативні патефони з набором пластинок, відрізи сукна, вовняні й шовкові сукні, хутра. Деякі посилки були з сюрпризом — у банці з топленим маслом чи смальцем рантом знаходили золото: обручки, брошки, чайні ложечки або навіть зубні коронки… Якомусь гітлерівцю пощастило більше, ніж іншим…

Фрау Хауссер одержувала від сина посилки регулярно, але ящики, які вручали їй на пошті, були дуже легкими. Стара знаходила в них баночку меду, варення чи шматок чудового свинячого сала, решту місця в посилці займали пронумеровані пакети з написом на цупкому, провоскованому папері: «Підготовано до зберігання». Радник Хауссер полював у Росії за тим, що в очах багатьох інших не являло жодної цінності. Він розшукував картини, старовинні ікони й колекції поштових марок. Щоправда, знайти вартісну картину чи ікону було справою дуже важкою і навіть небезпечною — ненаситний Герінг відразу ж цілком офіційно наклав лапу на ті художні цінності й музейні рідкості, яких більшовики не встигли вивезти на Схід. Проте влада ненажерливого рейхсміністра не поширювалася на філателію. В цій галузі Хауссер мав повну свободу дій, і він не марнував часу — сотні найцінніших колекцій було відправлено додому під виглядом продовольчих посилок.

Сьогодні зовсім випадково радник наткнувся у військовому госпіталі буквально на скарб. Той клясер, який лежав зараз у нього в портфелі, був трофеєм якогось пораненого солдата, видно, досвідченого філателіста. Солдат помер під час операції, а його товариші по палаті обміняли нікому не потрібний «альбом» дивакуватого покійника на десять пачок сигарет.

Радник засвітив гасову лампу, старанно, наче хірург перед операцією, помив руки, розіклав на столі пінцет, лупу, шматочок білосніжної замші й лише після цього дістав товстий саморобний клясер. Марок було багато. Хвалити бога, потрібно буде весь вечір потратити на те, щоб розглянути кожну з них, визначити можливу вартість її. О, після війни вони коштуватимуть дорого, ці радянські марки! Хауссер обережно підхоплював марку пінцетом, розглядав її в лупу й, переконавшись, що марка без ганджу, протирав її замшею, вкладав у пакетик.

Цього разу йому до рук потрапив багатий улов — кілька комплектів рідкісних серій і в додаток до всього тридцять примірників особливо цінної марки з надпечаткою, в яку вкралася друкарська помилка. І жодного загнутого краєчка, жодної грибкової плямочки на покритому клеєм боці. Як пощастило!

Томас Хауссер блаженствував. Такі години були для нього відпочинком — марки захоплювали, і він міг не думати про політику, війну, долю третього рейху і навіть власну долю. Думки про це все були просто-таки нестерпними. Невисокий, головатий, схожий на кретина, радник з юнацьких років страждав від усвідомлення своєї фізичної неповноцінності, але був надто високої думки про себе. Він вважав себе людиною, здатною в багатьох випадках передбачати хід історії. Політика у всіх її проявах здавалася йому шаховою грою, і навіть карта світу, розграфлена паралелями й меридіанами, сприймалася як величезна шахова дошка з народами й арміями замість звичайних фігур, дошка, на якій одночасно і безперервно розігрувалося кілька складних партій, що змінювали одна одну, але були взаємно зв’язані. Партії Гітлера надходив кінець. Фюрер програвав, і вже ніщо не могло врятувати Німеччину від розгрому. Тепер це було ясно кожній тверезомислячій людині. Єдине, чого можна було добитися за допомогою хитромудрих ходів і величезних жертв, це якомога далі відтягти закінчення партії. Пошуками таких вдалих ходів і займався експерт у східних питаннях.

Жертви, загибель сотень, мільйонів людей, страждання, злигодні і навіть недалекий розгром німецької армії — все це не так уже хвилювало холодного Томаса Хауссера. Він зараховував себе до тих, хто стоїть по той бік добра і зла, й намагався мислити лише історичними категоріями — в історії людства чого тільки не було… Значно більше його мучило інше — усвідомлення, що він обманувся в Гітлері, прийнявши його за божественного вождя німецького народу. Тепер-то він знав справжню ціну людині з косою чолкою на лобі й божевільними олов’яними очима — несамовитий маніяк, одержимий манією величності. Прийняти юродивого за геніального вождя й політика, вважати його марення за пророцтво, радіти і схилятися перед ним разом з тупоголовими ковбасниками — оцього Хауссер не міг собі пробачити. Так, він багато чого зрозумів раніше від інших, і все ж просвітлення прийшло пізно, коли вже не можна було вийти з гри.

Марки, рятівні марки, тільки вони заспокоювали Хауссера, переселяли його в спокійний, затишний світ колекціонера.

У двері постукали — два неголосних обережних і разом з тим настирливих удари. І ще два. Це агент, пан Тимощук… Хауссер хотів був прибрати зі столу, але передумав, накрив клясер газетою й, невдоволено суплячись, пішов відчиняти.

Худорлявий молодик, інтелігентний на вигляд, швидко переступив поріг і неспокійно-радісно оглянув кімнату.

— Зброю в Здолбунові забрали… — почав він доповідати збуджено, але півголосом.

Хауссер мовчки кивнув головою.

— Почались переговори з угорцями…

— Це мені теж відомо, пане Тимощук. Угорці запросили багато? Раджу не скупитися. Поясніть своїм товаришам, що зброя завжди коштувала дорого. Якщо перевести продовольство на ціни мирного часу, то угорці просять сущу дрібницю. А як підійметься престиж ОУН — переговори, дипломатія, суверенітет…

— Так, так, — закивав головою Тимощук; маленькі, меткі очиці його заблищали радістю, гордістю. — Престиж — це важливо.

— Друге. Треба докласти всіх зусиль, щоб припинити напади на обози з продовольством.

Молодик мерзлякувато знизав плечима.

— Трудно… Знаєте, який настрій…

— Пане Тимощук, я не люблю цього слова — трудно, — суворо сказав Хауссер. — Його особливо охоче вживають ледачі й дурні люди. Треба думати, підшукувати аргументи. Ви маєте вагомий мотив — німці потенціальні союзники в боротьбі ОУН проти більшовиків. Хіба вам вигідно ослаблювати союзників? Адже це в ваших інтересах, щоб радянські війська з’явилися тут якнайпізніше. Накопичуйте й бережіть свої сили, а німців, які стримують навалу більшовицьких орд, підтримуйте хоча б продовольством. Не бійтеся висловити таку думку серед ваших керівників. Вона народжена логічною оцінкою політичного становища й не може викликати підозріння навіть у тих ваших колег, які справді ненавидять німців.

— Так, так, — знову погодився Тимощук, намагаючись, видно, запам’ятати гарненько все, що говорив йому радник. — Це логічно. Потенціальні союзники… Це переконливо.

— Передайте Дубу, хай розширює мережу офіцерських шкіл УПА. Готуйте кадри командирів. Ми можемо дати вам ще декількох досвідчених інструкторів, які володіють українською мовою й добре знають прийоми партизанської війни. Це теж у ваших інтересах. Ви згідні, що такі інструктори необхідні вам?

— Безумовно, безумовно…

— Як бачите, я даю ділові поради, пане Тимощук, і дію тільки в ваших інтересах, — ледь помітно всміхнувся Хауссер. — І останнє: це для Вепра. Вашій службі безпеки слід би серйозно зайнятися очисткою території від різних сумнівних елементів. Я маю на увазі людей, які таємно симпатизують більшовикам чи зможуть дати їм будь-яку інформацію про вас. По селах — мені це відомо — можна знайти не лише комуністів, що притаїлися, не лише сім’ї партизанів, але й радянських військовополонених, що повтікали з таборів, і навіть уцілілих євреїв. Ці люди після приходу сюди радянських військ можуть завдати вам чимало неприємностей. Тил повинен бути чистим. Поляки… З поляками справи йдуть добре. Продовжуйте в тому ж дусі.

— Передам. Усе дослівно передам.

— На цей раз у мене більш нічого немає. Бувайте здорові, пане Тимощук. Чекаю свіжої інформації.

Молодий чоловік пішов, але не встиг радник сісти за стіл, як у двері знову постукали голосно й безцеремонно. Видно, прийшов хтось із німців. Хауссер заховав марки в шухляду й відчинив двері.

Біля порога стояв офіцер років тридцяти п’яти з погонами гауптмана на зім’ятому мундирі. Він усміхався радісно й збентежено, видно, не знав ще, яке враження справить на господаря кімнати його несподівана поява. Він був середній на зріст, але його плечі в поєднанні з масивною головою на низькій шиї здавалися вузькими, хлоп’ячими.

— О, кого я бачу! — вигукнув, зображуючи на своєму обличчі приємний подив, Хауссер. — Теодор… Ну, заходьте ж! Якими вітрами занесло вас у ці краї?

— Військовий кореспондент гауптман Теодор Оберлендер повертається в Берлін після перебування на Східному фронті, — жартівливо відрапортував гість, підносячи два пальці до пілотки. І хоч він сміявся, потискаючи руку Хауссеру, сірі, широко розставлені під важким чолом очі його були не дуже-то веселі — очі втомленої розумної людини, в якої значно більше причин сумувати, аніж веселитися.

Довго, як старі друзі, трясли один одному руки. Але дружби між ними ніколи не водилося. Вони були однодумцями й суперниками. Якийсь час молодий енергійний Оберлендер ішов угору. Він вважався кращим знавцем Росії й виношував сміливі проекти освоєння східних територій. Звичайно, він добре знав Росію, в якій під виглядом наукового працівника побував не раз. До того ж він вступив у націонал-соціалістську партію ще до мюнхенського путчу, а Гітлер пам’ятав усіх своїх старих соратників. Хауссеру було відомо, що Оберлендер незадовго до війни знайомив фюрера з своїми проектами, і вже одне це свідчило багато про що. В той час Хауссер, незважаючи на ряд опублікованих робіт і докторське звання, був звичайним чиновником недавно створеного відомства Розенберга. І ось минуло всього лише три роки, самовпевненого гордівника Теодора, що мріяв стати особистим радником Гітлера, було усунуто від справ, і він, почавши війну обер-лейтенантом, дослужився лише до гауптмана, пише в газетах, а непомітний Хауссер став головним спеціалістом у східних питаннях; і його ідеї підхоплюють буквально на льоту.

— Як добре, що ви зайшли, як добре… — привітно й загадково всміхаючись, промовив Хауссер, підсуваючи гостеві стілець. — Ми не бачились… Ну, звичайно ж, відтоді, як розлучилися на Північному Кавказі. Цілий рік!

— Роки бувають різні, любий Томасе, — заперечив Оберлендер, і в його голосі почулася неприхована гіркота. — Цей рік здається мені десятиріччям. Скільки подій, скільки нещасливих подій вмістив у себе цей жахливий рік!

— Звичайно, звичайно, — квапливо, з удаваним співчуттям заявив Хауссер. Йому було прикро. Такий хороший спочатку вечір було безповоротно зіпсовано — знову розмова про політику, запізнілий аналіз помилок, пустопорожні проекти. Ні, він не збирається товкти воду в ступі, — Знаєте що, Теодоре… Давайте-но ми з вами вип’ємо по чарочці з приводу зустрічі. Посидимо, поговоримо про всяку всячину, відпочинемо.

Він заметушився, розстелив серветку на столі, дістав з буфета тарілки з яблуками й печивом, пляшку портвейну, чарки. Перед гостем поставив високу, на тонкій ніжці, з золотим пружечком угорі. Кришталь іскрився дрібно насіченими ромбиками.

Оберлендер, неуважно дивлячись у куток на стоси книжок і газет, складених просто на підлозі, надпив кілька ковтків і відсунув чарку. Він зрозумів, що Хауссер, хоч і прийняв його досить люб’язно, не має наміру вести серйозної розмови. Це було образливо. Адже він, Оберлендер, прийшов сюди не для того, щоб помилуватися лисим черепом радника, а довідатися новини, поговорити по щирості. Все-таки їх зв’язувало багато що, й вони розуміють один одного з півслова. Хауссер зараз грає не останню скрипку в таємній політиці. Однак він відмовчується, не хоче навіть похвалитися. Хитрий, обережний щур.

Хауссера влаштовувала мовчанка, але він здогадався, що гість образився, й запитав співчутливо, як запитують про стан тяжкохворого в його родичів:

— Що на фронті?

Оберлендер знизав вузькими плечима, сказав саркастично:

— Те, що пишуть у газетах, — планомірно й успішно вирівнюємо., еластичну лінію фронту й скорочуємо комунікації.

Але бойовий дух у військах, як і завжди, висоті, м’яко й наставницьки підказав Хауссер, наче гість, допустився помилки, забувши додати цю обов’язкову фразу.

Оберлендер не сподівався такого свинства від колеги. Він здригнувся, пильно глянув у вічі Хауссеру, наче перед ним була інша, незнайома людина. Але очі радника ховалися за лінзами, як за двома блискучими, непробивними щитами, і Оберлендер здався, відвів погляд.

— Без сумніву. Бойовий дух наших військ неможливо описати, — підозріло бадьорим тоном підтвердив він, зітхнув і одним духом допив вино.

Хауссер, паче нічого не зрозумів, задоволено кивнув головою й знову наповнив чарки.

— Між іншим, — сказав він весело, з відтінком гордості, — між іншим, Теодоре, ви звернули увагу на чарку, з якої п’єте? Оригінальна штучка, чи не так?

Оберлендер здивовано, зневажливо скосив очі на чарку.

— Нічого особливого. Кришталь, очевидно.

— Так, але кришталь Мозера! — вигукнув радник. — Девізом цієї фірми є слова: «Скло для королів. Мозер — король скла». Любий Теодоре, ви п’єте вино з чарки Пілсудського…

Лише тут Оберлендер помітив серед ромбиків матовий овал, на якому був зображений орел з золотою короною й золотим дзьобом і кігтями.

— Он як! — губи Оберлендера здригнулися в глузливій посмішці. — Задерикуватий польський півень. Голову обернув управо, на захід… Але це точно? Чарка маршала речі Посполитої?

Не може бути сумніву. Одна з трьох, що вціліли. Можете мені повірити.

— А, я забув, що ви колекціонер… — Оберлендер крутив у руках чарку. — Кумедно. Скло для королів… І оце все, що лишилося від маршала Пілсудського, не коронованого короля Польщі, диктатора. Зрештою, від нас, можливо, не залишиться й цього…

Оберлендер з викликом глянув на Хауссера. Радник мовчав, товсті губи були стиснені, весь його вигляд, холодний, бундючний, висловлював осуд. Але Оберлендера вже прорвало.

— Боже мій, боже мій! — тихо, з душевним болем промовив він, стискаючи обома руками голову. — І все через нашу тевтонську тупість, пихате невігластво. Я говорив, я попереджав… Не лише я, сам Розенберг дотримувався моєї точки зору. Росія не Бельгія, не Франція — нескінченні простори, невичерпні людські резерви, диявольська ідеологія марксистів… Нас не схотіли слухати. Переважила думка цього безграмотного солдафона, гладкого кабана, який нічого не тямив у східному питанні. Фюрер погодився з ним.

«Біда мені з цим гауптманом, — з насмішкою й прикрістю подумав Хауссер. — На все горло кричати про помилки Герінга й фюрера… Цього ще не вистачало! Все-таки Оберлендер, при всьому своєму розумі й знаннях, на диво прямолінійний і нетактовний. Адже навіть про найнеприємніші речі можна говорити, не вдаючись до сильних виразів, туманно, приглушено, так, що невтаємничена людина й не зрозуміє, про що мова».

Радник скрипуче кашлянув.

— Теодоре, ви перевтомилися, я думаю, й надто… ну, так би мовити… дещо збуджені.

Оберлендер знову пильно глянув на радника.

— Пане Хауссер, не турбуйтеся. В своїй кореспонденції я напишу все як слід: настрій солдатів на Східному фронті чудовий, бойовий дух високий… — Він підвівся, обсмикнув мундир. Хауссеру здалося, що його гість так розсердився, що вирішив піти геть.

— Ви стали образливим, Теодоре… — миролюбно сказав радник. Він не хотів ускладнювати стосунків з невдахою-товаришем, але й не збирався його затримувати.

Проте Оберлендер тільки пройшовся сюди-туди по кімнаті й зупинився перед Хауссером.

— Чого нам не вистачило, так це того мистецтва, яким досконало володіли й володіють англійці. Їх тонкості, хитрості! Блискучий досвід полковника Лоуренса нас нічого не навчив. Признаюся, я завжди заздрив цій людині. Як це прекрасно воювати, здобувати перемоги, не втрачаючи жодного свого солдата. Королі й султани, вожді племен, лідери партій, віроломні політики й палкі, найчесніші ватажки повсталих — усі вони стають твоїми маріонетками, діють згідно з твоїми планами, воюють, гинуть, навіть не підозріваючи, що їх тягнуть тонкі нитки, які сіпає твій палець.

Роль Лоуренса, я вважаю, надто перебільшена, — спокійно заперечив Хауссер, хоч сам у душі захоплюймося видатним англійським розвідником і навіть до якоїсь міри вважав його своїм учителем. — У тому, що про нього написано, більше легенд, аніж фактів. Безсумнівне тільки одне, що це була розумна, спритна й на диво удачлива людина.

— Я кажу не про людину, а про метод, підхід. Ви знаєте таку приказку — загрібати жар чужими руками. Англійці вміють це робити. Ми теж мали можливості, але не зуміли, не схотіли ними скористатися. Я намагався, робив усе, що міг…

Оберлендер тривожно смикнув плечем, наче хотів озирнутися й переконатися, що в кімнаті, крім них двох, немає нікого, але так і не озирнувся, а лише притишивши голос, продовжував:

— Не боюсь… Вам повинно бути відомо, що перед початком походу на Росію я добився прийому… Мені допоміг золотий значок старого націста. Фюрер пам’ятає, з ким він починав. Він мене прийняв, почав читати мій проект. Що я пропонував? Створення кількох маріонеткових держав, урядів на східній території, яку нам треба було захопити. Зокрема, йшлося про Україну. Адже ви знаєте, в нас були добре налагоджені стосунки з ватажками українських націоналістів аж до того, що деякі з них стали нашими платними агентами. Одержавши ілюзорну державну самостійність або хоча б обіцянку, що таку їм дадуть у майбутньому, вони б змогли повести за собою певну частину населення, особливо тут, на Західній Україні. Утворився б апарат самоуправління під нашим контролем, поліція, армія в розмірах, достатніх для викачування продовольства й боротьби з радянськими партизанами. Найбільш боєздатні й надійні частини української армії можна було б використати на фронті. Гадаю, що вони воювали б не гірше, ніж румуни чи італійці… А після того, як росіян було б остаточно переможено, руки в нас стали б вільними, й ми легко б навели лад: роззброїли українську армію, розігнали людців, що уявили себе державними діячами. З міфом про самостійну Україну було б покінчено раз і назавжди.

Оберлендер помовчав, скорботно похитав головою.

— Знаєте, що він мені сказав? Він не дочитав навіть до половини, повернув мені проект… Сказав: «Ви нічого не розумієте в цьому. Запам’ятайте: Україна — наша Африка, українці — наші негри!» Але це були не його слова, цю думку йому навіяв товстун. Тепер у Львові спішно формують українську дивізію СС «Галичина». Передбачається, що вона героїчно воюватиме за Німеччину. Наївно. Марна вигадка. Ці солдати розбіжаться, як тільки їх кинуть у бій. Українці добре воюватимуть, якщо їх зуміють переконати, що вони воюють не за Німеччину, а за Україну.

Хауссер мовчки, з байдужим виразом обличчя слухав колегу. Він не дивувався: те, про що говорив Оберлендер, не було для нього відкриттям. Він мислив приблизно так само. Різниця полягала в тому, що проект Оберлендера визнали за непридатний, а ідеї Хауссера знайшли підтримку й реалізуються. Проте зроблено це з фатальним запізненням… Очевидно, Оберлендер щось пронюхав, хоче одержати інформацію з перших рук і для цього завів розмову про Лоуренса. Ні, радник Хауссер не такий простий, щоб клюнути. Він не збирається розголошувати державних таємниць навіть людям, які викликають довір’я. Проте одну єретичну думку він може висловити. І то лише для того, щоб подратувати опального спеціаліста з російського питання.

— Я ось про що думаю, Теодоре, — оказав радник так, наче думка ця прийшла йому в голову не давно, а щойно. — Чи не, здається вам, що ми припустилися грубої помилки вже в самій назві країни, держави, яку збиралися завоювати?

— В назві? — сторопів Оберлендер.

— Так, у самій назві, — підтвердив Хауссер. — Ми говорили й продовжуємо говорити: Росія, росіяни, часом — більшовики, комуністи, комісари.

— А слід би?

— Слід би — Радянський Союз, радянські люди, радянський світогляд.

— По-вашому, це щось змінює?

— Багато що… Підхід, оцінки.

Оберлендер нарешті зрозумів, куди хилить радник, гмукнув, вередливо скривив губи.

— Ви маєте на увазі багатонаціональну, державу нового типу, внутрішню згуртованість, дружбу народів, з таким запалом пропаговану більшовиками?.. Ну що ж! Ми, звичайно, помилилися, вважаючи, що Росія подібна до Австро-Угорщини, й досить буде міцного удару, щоб цей склеєний з різнорідних шматків коло» розпався на складові частини. Признаюся, для мене це загадка, я досі не розумію, чому цього не сталося. А втім, історики довго будуть розгадувати сюрпризи загадки, якими почастували нас росіяни.

По живу і мертву воду

— Ви говорите про радянських людей? — єхидно запитав Хауссер.

— Хай буде — радянські, якщо вам більше подобається таке визначення, — спалахнув Оберлендер. — Тільки я не вірю в чортову дружбу народів! Що б мені не казали, це протиприродно. Радянських людей немає в природі, є росіяни, українці, грузини, вірмени, казахи й інші напівдикі народи. Більшовикам удалося одурманити своєю пропагандою тупі темні маси. Вони мали час. Чверть століття вони втовкмачували свої ідеї в голови так званих трудящих.

— Але ж ви самі собі суперечите, спростовуєте себе: стверджуєте, що радянських людей немає й тут же визнаєте, що більшовицька пропаганда виявилась успішною, — заявив радник, радіючи, що розмова набуває абстрактного, чисто теоретичного характеру. — До речі, як ми з вами не раз могли переконатися, не лише робітники й колгоспники, але й добре освічені радянські інтелігенти, незалежно від національної приналежності особливо палкі прихильники ідей інтернаціоналізму.

— Засліплені ненавистю фанатики.

— Вони можуть сказати це саме про нас.

— Ви вважаєте, що марксистська ідеологія виявилась більш життєвою й привабливою, ніж наша, націонал-соціалістська? — насторожився Оберлендер.

Хауссер засміявся. Ні, він не запідозрив гостя в тому, що той ставить на нього пастку. Та все ж це було схоже на пастку. Він би міг іронічно заперечити Оберлендеру: «Невже слід було сподіватися, що ті, кого німці збиралися знищити, будуть у захопленні від того, що фюрер оголосив їх представниками нижчої раси?» Але він сказав інше:

— Якби я так вважав, то не вступив би в нашу партію. Я такий же відданий і переконаний нацист, як і ви. Можете не сумніватися, Теодоре.

Радник випив вино й почав закушувати бісквітом.

— Ну, ви мене неправильно зрозуміли, — надувся Оберлендер. — Ми все-таки не прості виконавці, а спеціалісти, ми міркуємо, зважуємо. Зараз мені рідко трапляється, можливість говорити так відверто, без побоювань, що тебе запідозрять бозна в чому. Але знаєте, пане раднику, я все ж залишаюсь при своїй думці — головна наша помилка полягає в тому, що ми не зуміли посварити між собою народів Росії. Розділити, розчленувати, нацькувати їх один на одного — ось що треба було зробити. Уявімо на хвилинку, що мій проект був би схвалений фюрером. Ще б до початку війни, до того, як наші війська вторглися на Україну, захопили Білорусію, Литву, Латвію, ми зайнялися б комплектуванням урядів для…

Гостеві не вдалося познайомити радника з деталями свого забракованого фюрером проекту. Його перебив стук у двері. Хауссер глянув на годинник — уже діяла комендантська година. Стук повторився. Стукали неголосно, ввічливо і в той же час настирливо, не криючись. І хоч крім пралі пані Петронелі ніхто з жінок не появлявся в кімнаті Хауссера, щось підказало радникові, що там, у темному коридорі, за дверима, стоїть жінка.

Інтуїція не обманула його. Він відчинив двері й побачив дівчину, одягнену в строгий подорожній костюм, з коричневим шкіряним портфелем у руці. Вона мала відкрите миловидне обличчя; спокійно й уважно дивилася на Хауссера й, судячи з усього, не відчувала ніякої незручності, з’явившись до незнайомої людини в вечірню пору.

— Добрий вечір. Пробачте… — лагідно всміхаючись, сказала вона по-німецьки, бігцем оглянула кімнату, другого офіцера, що сидів біля столу, й зупинила погляд на Хауссері. — Якщо не помиляюся, пан радник, доктор Томас Хауссер?.

— Ви не помилилися. Чим можу служити?

Дівчина, наче одержавши ввічливе запрошення, переступила поріг, причинила за собою двері. Знову уважніше оглянула того, що сидів біля столу.

— У мене до вас справа, пане раднику, — сказала дівчина й кокетливо-соромливо прикусила губу.

— Я слухаю… — суворо кивнув головою Хауссер. Жіночі чари не впливали на нього, й він хотів, щоб несподівана відвідувачка відразу зрозуміла це.

— Але… Бачите… — запнулася дівчина, кинувши виразистий погляд на офіцера.

— Хай вас не бентежить. Це мій друг. І в мене немає від нього таємниць.

— Розумію… Але все-таки, пане раднику, я хотіла б поговорити, про свою справу наодинці.

«Чорт знає що…» — подумав Хауссер. Дівчина говорила лагідно, в її голосі чулося майже прохання й бриніла легка примхлива нотка, але Хауссер почув якусь приховану погрозу, так ніби вона додала багатозначно: «Це в ваших інтересах, пане раднику».

Збентеження радника не сховалося від уваги Оберлендера. Він подумав, що Хауссер, який здавна мав репутацію женоненависника, бентежиться, тільки тому, що вся ця сцена відбувається при свідкові. В таких випадках третій завжди зайвий. От, виявляється, які грішки водяться за радником, якого товариші поза очі звали євнухом. Буде що розповісти знайомим… Ховаючи блудливу посмішку, гість підвівся.

— Мені час, — рішуче заявив він, одягаючи пілотку й подаючи руку господареві. — Дякую. Відвів трохи душу. Я дещо чув, Томасе, про вашу надзвичайно корисну діяльність, успіхи. Щиро бажаю удачі. Великої удачі.

«Третій зайвий» міцно потис руку Хауссеру, кинув на дівчину лукаво-підбадьорливий погляд і поквапно вийшов з кімнати.

— Я вас слухаю. — Радник продовжував стояти біля порога й, видно, не збирався запропонувати їй сісти.

— Пане Хауссер, чи не могли б ви влаштувати мене на роботу?

— Чому ви звертаєтеся з цим до мене? Я не маю відношення до адміністрації.

— Я розумію… Але мені здається, що я могла б бути корисною вам. Я знаю кілька слов’янських мов.

«Їй щось відомо про мене й про мою роботу, — здивувався Хауссер. — Звідки?»

Сказав байдуже, нічим не виявляючи свого занепокоєння.

— Охоче вірю вам, але мені не потрібні помічники, незалежно від того, якими мовами вони володіють.

— Добрий помічник ніколи не зайвий, — добродушно засміялася дівчина. — Я розумію, ви, очевидно, не довіряєте мені. Це природно, — незнайома людина, що впала з неба… Проте я прийшла не з порожніми руками, я маю рекомендаційного листа.

— З цього слід би було починати, шановна фрейлейн, — незадоволено промовив Хауссер. — Чийого листа? Покажіть.

Дівчина розстебнула одну з зовнішніх кишеньок портфеля. Стежачи за її спокійними, впевненими рухами, радник розмірковував над тим, як йому бути, коли справді комусь із начальства спало на думку прислати цю дівчину допомагати йому. Не довіряють? Їм потрібен шпигун? Ні, з цього нічого не вийде! Ідіоти, додумались… Те, чим займається радник Хауссер, — найсуворіша державна таємниця. Він навіть Оберлендеру нічого не сказав, жодного слова. Маючи за помічника цю чарівну дівицю, він не може гарантувати, що таємниці буде дотримано. До біса! Завтра ж відправить назад.

Нарешті дівчина дістала з кишеньки якийсь маленький плоский чотирикутний предмет, який нагадував Хауссеру щось знайоме. Пакетик для марки? Дивно…

— Пане радник, я прошу вас не приймати поспішних рішень… — сказала дівчина миролюбним, ледь іронічним тоном, подаючи пакетик Хауссеру. — Вони можуть виявитися помилковими й навіть… небезпечними.

Що таке? Як розмовляє з ним це дівчисько, на що воно натякає? Що в цьому пакетику?

В Хауссера було таке дивне відчуття, ніби реальний світ утікає від нього й він переселяється в якусь фантасмагорію.

— Обережно. Краще пінцетом. У вас знайдеться?

Фантасмагорія продовжувалася. Марка… Чудеса! Це дівчисько знає, що він захоплюється філателією. Стримуючи своє нетерпіння, радник неквапно пройшовся до столу, дістав пінцет і вийняв з пакетика марку. Він підніс її до лампи, щоб роздивитися, й раптом його звичайно бліде, одутле обличчя почало покриватися червоними плямами. Він упізнав марку. Так, у нього в руках була та сама марка. Марку вручила дивна відвідувачка, ця… Що вона сказала про себе? Вона сказала — людина, що впала з неба… З неба!


Збирати марки Томас Хауссер почав у ранньому дитинстві. Заняття було похвальним для хлопчика. Марки розширювали світогляд: оця з Франції, ця з Іспанії, ця з далекої казкової Індії. Маленькі, облямовані зубчиками чотирикутники паперу розповідали багато про що — події, люди, географія, історія, екзотична фауна і флора. З часом дитяче захоплення переросло в пристрасть, у єдину пристрасть, якій удалося проникнути в холодне серце Томаса. Несподівано невинне заняття марками почало давати додатковий прибуток, і коли Хауссер під виглядом іноземного спеціаліста потрапив до Радянського Союзу, на північний Урал, він зумів за короткий час переслати й вивезти на батьківщину крім старовинних ікон і різноманітних унікальних дрібничок, вирізаних невідомими майстрами з каменю, дерева й кості, не одну тисячу радянських поштових марок. Іноземного «спеца» вислали з Радянського Союзу не за ці, а зовсім за інші справи, досить щедро оплачувані німецьким таємним відомством. Однак саме вивезені з Росії ікони, дрібнички, марки допомогли йому зібрати чималий капітал. Так побіжно він набув ще одну рідкісну спеціальність, перетворився на колекціонера-спекулянта високого міжнародного класу.

За деякі марки дуже багаті люди згодні були платити просто-таки шалені гроші, але справу з ними треба було вести дуже тонко, вміло заохочуючи й підігріваючи їх пристрасть до колекціонування. Спекулянти різних країн співробітничали один з одним, так було легше знаходити багатих клієнтів і пропонувати їм товар раніше, ніж це зробить конкурент. Хауссер налагодив ділові зв’язки з англійцем Робертом Прістлі, який вважався акулою філателістичного бізнесу.

Тридцятирічний красень Роберт Прістлі, судячи з усього, не володів якимось капіталом, але мав цілком респектабельну зовнішність, здавався людиною забезпеченою й легко заводив знайомства з людьми вищого кола. За його словами, він не розмінювався на дрібниці, а полював лише на велику дичину й не продавав, а люб’язно «відступав» марки з своєї колекції «всього лише за ту саму, правда, диявольськи велику суму, яку довелося заплатити самому». На думку Хауссера, його компаньйон і маклер був розумною, освіченою, але легковажною людиною, безпечним жуїром. Хауссер мав підстави вважати, що головним джерелом прибутків Прістлі був флірт з багатими вдовами, що шукали романтичних розваг на найфешенебельніших курортах світу. Він не гребував перебуванням на утриманні жінок, якщо йому щедро платили, й навіть хвалькувато натякав про це в розмові з радником, коли появлявся в Німеччині. А втім, Прістлі цікавили не лише жінки й марки, але й політика. Він захоплювався Гітлером, висловлював жаль, що Англія не має такої сильної людини, й казав, що збирається зробити новий, більш кваліфікований переклад книги фюрера на англійську мову.

Прістлі весь час перебував у роз’їздах. Компаньйонам доводилося вести постійне ділове листування. Через страх, що листи можуть перехопити конкуренти, англієць запропонував радникові в окремих випадках користуватися кодом і шифром. Книгою для шифру було обрано каталог поштових марок — завжди під рукою й не може викликати підозрінь.

1939 року Прістлі приїздив до Німеччини кілька разів — його справи того року йшли винятково щасливо, — а за декілька днів до нападу німців на Польщу, нападу, що означав початок другої світової війни, він знову відвідав радника. З короткої розмови з ним Хауссер з великим запізненням довідався, що під личиною безпечного марнотратника життя й жіночого угодника криється інша людина. Прістлі просто заявив, що війна між Німеччиною й Англією неминуча, й досить прозоро натякнув про бажаність співробітництва, що не має нічого спільного із спекуляцією старожитностями й поштовими марками. Хауссер обурився, пригрозив, що заявить в поліцію, але його компаньйон не злякався — він мав при собі фотографічні копії зашифрованих листів радника й при арешті міг показати їх. слідчому як незаперечні докази, що доктор Хауссер уже передавав йому деякі дані, які мають пряме відношення до державної таємниці.

Закінчили цю неприємну розмову полюбовно: Хауссер погодився не дзвонити в поліцію, Прістлі не наполягав на своїй пропозиції про співробітництво.

— Пане доктор, — сказав англієць, — ми дуже цінимо людей, знаємо їх можливості й не бажаємо, щоб вони ризикували собою, коли в цьому немає необхідності. На цьому етапі ви майже не потрібні нам, але може настати час, коли становище зміниться. Ви будете свідком — Німеччина програє війну. Не перебивайте, вислухайте, адже ви розумна людина й зрозумієте, що я кажу це не з почуття ненависті чи патріотизму. Ні того, ні іншого в мене немає. За переконаннями я космополіт, цинік. Доля володарки морів мене мало хвилює, повірте. Свій прогноз я засновую на аналізі реального співвідношення сил і можливостей. Ви, німці, чудовий, дисциплінований народ, що володіє величезною, добре організованою силою. Але ви маєте один недолік: не рахуєтеся з реальними обставинами, ставите перед собою явно нездійсненне завдання. Гітлер протягом короткого часу досяг багато, може досягти ще більше, але ж він не хоче обмежуватися цими успіхами. Він бажає добитися того, чого ніхто не може досягти — світового панування. Ні більше, ні менше! От на цьому ви й скрутите собі в’язи. Я повертаю вам не продані марки. До речі, на цьому я нічого не заробив, усі гроші передав вам… Але мені немає кривди — розмови з вами були надзвичайно корисними, допомагали зрозуміти обстановку, настрої в політичних колах Німеччини, крім того, я мав цілком вагомий привід часто приїздити до вашої країни… Я повертаю вам марки всі, за винятком однієї. Тимчасово я залишаю її в себе. Запам’ятайте цю марку. Та людина, яка вручить її вам, буде послана мною, і їй ви можете довіритися. Не турбуйтеся, ми не будемо тривожити вас через дрібниці й не поставимо у скрутне становище. Можливо навіть, повернена марка буде для вас рятівною.

… Зараз радник Хауссер тримав у руках точнісінько таку ж марку, як та, що залишив у себе його «компаньйон». Дівчина, що вручила йому свій «рекомендаційний лист», стояла біля дверей і, загадково усміхаючись, розглядала скромну обстановку кімнати, в якій жив експерт у східних питаннях.

13. БРАТИ

Наступної ночі після розгрому в Бялопіллі Петро Карабаш з’явився в Підгайчиках. Він мав інші справи, але відклав їх, розуміючи, що зустріч і розмову з братом відтягати не можна. Проте виявилося, що Юрка немає вдома. Тітка, видно, не розуміла, що діється. Вона з плачем і голосінням накинулась на старшого племінника:

— Йой, Петре, Петре, що ти робиш? Мало тобі Степана, то ти й Юрка в мене відбираєш, у свій ліс тягнеш. Він же малий ще, куди йому воювати? Уб’ють, на твоєму сумлінні менший брат буде. На страшному суді перед покійницею матір’ю ти за цю душу пропащу відповіси…

Петро зрозумів, що тітка нічого не знає про Юркові нічні пригоди, почекав, поки вона заспокоїться, запитав:

— Він не сказав вам, куди пішов?

— Він тітці скаже… Жди від нього! Другу ніч у хаті не ночує. І запитати не можна — мовчить, тільки губою сіпає.

У хаті було темно — Петро не дозволив світити. Він сидів край вікна, прислухаючись до тихих кроків охоронців, що лишилися надворі, й думав невеселу думу про молодшого брата. Ще кілька хвилин тому він надіявся, що слова Тимкова можуть виявитися брехнею, тепер уже не сумнівався, знав твердо — минулої ночі Юрко був у Бялопіллі. Сам по собі цей факт ще не свідчив про якусь серйозну братову провину, навіть якщо Юрко злакомився на мисливську рушницю. Хлопчисько, схотілося побавитися зброєю… Після розмови з ним Юрко віддасть рушницю, та й по всьому. Такий варіант повністю влаштовував Петра. Та все ж братова поведінка продовжувала здаватися дивною, загадковою. Куди він пішов цієї ночі, де пропадає, з ким, що робить?

— Тітко, Юрко часто не ночує вдома? А ви дарма думаєте, що це я його посилаю.

— А який біс його ганяє? — недовірливо озвалася жінка.

— Хотів би я знати… Тому-то й питаю.

— Раніше, траплялося, приходив пізно. Але все ж перші півні пропіють, він уже стукає. А вчора з’явився перед самим світом. Не їв, не пив, упав на постіль і спить як убитий. Холоша в крові, нога розпухла.

— Рушниці мисливської не було при ньому?

— Боже борони! Ні. Цього ще бракувало… Де б він узяв рушницю?

— Я тільки так… Запитую. А може, він до дівчини якої бігає. Не помічали?

— Що ти! Рано йому…

— Е-е, рано, — якось невесело засміявся Петро. — Буває… Перше кохання…

— Ні, він на дівчат не задивляється. Все книжки читає. А то сяде за стіл, заплющить очі й сидить, думає. А щоб кохання… Ні. Тут Олящукова поруч з нами жила, в неї така гарна дівчинка. Я вже думала… То наш Юрко й не гляне в її бік, не привітається навіть. Наче її й немає для нього.

— Це того Олящука, що одружився з полькою? — насторожився Петро. Він давно відірвався од життя рідного села, перед війною сидів кілька років у Березі Картузькій за напад на пошту, потім ховався в підпіллі й утік з радянського боку за Сан до німців. Хто з ким одружився в селі, з ким поріднився, вже мало цікавило його — це були не варті його уваги дрібниці, але випадок з Семеном Олящуком пам’ятав добре.

— Того самого, пічника, — підтвердила тітка. — Він же нашим сусідом був.

— Де вони зараз? — запитав Петро. Підозра, неясна, хистка, майнула в його голові, й він з усе зростаючою тривогою чекав відповіді від тітки.

— Семена совіти до війська забрали, а Ядвігу з дітьми шляхтичі до себе в Бялопілля…

Петро вже не чув, що далі говорила тітка. Бялопілля… Сусідська дівчинка була там. Чи не це ключ до розгадки дивної Юркової поведінки? Що могла знати тітка, що могла вона помітити? Перше кохання соромливе, його ховають від чужого ока в серці на дні, а Юрко до того ще й потайний за характером. Дурний, нерозсудливий парубчак. Не боячись нічого, кинувся у вогонь рятувати свою полечку… Тепер старшому братові треба рятувати молодшого і від вогню, і від кохання.

Проте всі спроби побачити Юрка, щоб поговорити з ним віч-на-віч, виявилися марними. Юрко не ночував удома, та й удень заходив до тітки рідко. Було схоже, що він сам щось запідозрив і свідомо уникає зустрічі з старшим братом. Петро Карабаш з дня на день відкладав своє повернення до Рівного, де на нього чекали важливі справи. Становище ускладнювалося, та все ж він не втрачав надії, що можна буде уникнути слідства, обмежитися суворою розмовою з братом. Треба лише вибити дур із хлопця.

І тут над головою представника центрального проводу гримнув грім. Спершу йому донесли про те, що Юрка разом з якоюсь молоденькою дівчиною бачили на хуторі Рутках, а через день стало відомо, що в Рутках загинуло два взводи бандерівців, а сам хутір поляки спалили дотла.

Петро був приголомшений. Загадкові братові вчинки, наче розрізнені ланки, зімкнулися раптом в один логічно зв’язаний ланцюг, набули жахливого змісту: брат зв’язаний з поляками, допомагає їм. Усього міг сподіватися Петро Карабаш, але тільки не цього. Треба було діяти негайно, рішуче, суворо. Що б не натворив Юрко, його ще можна врятувати.

Начальник районної ес-бе Місяць одержав наказ представника центрального проводу — Юрка Карабаша знайти, заарештувати, доставити на стоянку. Жодних запитань і пояснень. Першим буде допитувати він, Ясний.

Юрка вистежили ввечері, коли він з боку левади підходив до своєї хати. Попереду на стежці перед ним раптом виріс незнайомий плечистий хлопець. Без зброї. Юрко сміливо пішов на нього.

— Здоров, друже. На цигарку знайдеться?

— Не палю, — сказав Юрко, бокуючи, але не сповільнюючи кроку.

Хлопець зійшов зі стежки, заступаючи дорогу.

— Не поспішай… Підеш з нами.

Юрко озирнувся, побачив ще двох. Ці були з карабінами. Він зрозумів — попався, але не дав і взнаки, пошкодував лише, що рушниці немає при ньому.

— Куди це?

— Тут недалеко. Пройдемось…

Юрко ніби замислився на секунду, тріпнув головою.

— Ну що ж, ходім, коли така справа. А помилки не буде?

— Ні…

— Глядіть, хлопці… Ходім.

Треба було їх заспокоїти, показати, що він охоче підкоряється їм.

Повернули назад, до левади, а там направо берегом струмка.

— Поліцаї? — запитав Юрко. Він знав — хлопці з ес-бе, але хай думають, що він не здогадався.

Передній буркнув щось незрозуміле. Добре. Ведуть до лісу. Теж добре. Але там, певне, зв’яжуть руки. Цього не можна допустити. Важливо вибрати момент. Переднього він зіб’є з ніг. Ті, що позаду, не стрілятимуть. Усе-таки — брат Ясного… Вони це знають.

Юрко розумів, що його взяли недаром і не без відома брата. Тітка казала, що Петро двічі приходив уночі, розпитував. Він знає про рушницю. Значить, Тимків розповів йому. Не це страшне. Можна було б відбрехатись. Страшне те, що його бачили з Стефою в Рутках за день до того, як поляки спалили цей хутір. Отже, Бялопілля й Рутки. Про Наталю Миколаївну вони не знають, для неї небезпеки немає; де він учора пристроїв Стефу, їм теж невідомо. Втікати… Головне він зробив — Стефа з братиком знайшла притулок у надійної людини. Ну, а сам він знайде де сховатися. У крайньому разі викопає схрон у лісі… І якби його прийняли до себе радянські партизани? Не приймуть, не повірять — брат Ясного. Ще запідозрять, що його підіслали до них бандерівці. До радянських партизанів йому немає ходу. Біда.

Вийшли з села, звернули до містка. Все правильно, ведуть до лісу. На містку передній зупинився.

— Перекур…

Задні підійшли ближче. Юрко опинився в кільці. Він здогадався — зараз нападуть, зв’яжуть руки. Не розмірковуючи довго, хлопець пригнувся і штовхнув того плечистого, що стояв перед ним. Конвоїр перелетів через поручні як сніп, бовтнув у воду, але Юрко погарячкував, вклав надто багато сил у поштовх і, втративши рівновагу, мало не впав сам. Він забарився лише на якусь частку секунди, цього було досить для конвоїрів, що лишилися на мосту. Його схопили, рукав піджака затріщав, гудзики спереду повідскакували. Юрко відкинув руки назад, наполовину вислизнув з піджака й з усього маху вдарив кулаком в обличчя того, що саме руками стискав біля зап’ястя його ліву руку, яка заплуталася в складках рукава. Третій конвоїр устиг вчепитися пальцями в його чуба. На голову наче окропу хлюпнули. Незважаючи на страшенний біль, Юрко вивернувся, вдарив конвоїра в живіт. Тут його схопили за ноги. За мить усі троє, зчепившись клубком, упали на поручні. Трухле дерево не витримало, зламалося. Падаючи, Юрко вкусив когось за пальці.

У воді перевага виявилась на боці конвоїрів. Їх усе ж було троє. Та ще й мокрий одяг утруднював рухи, і Юрко вже не міг вигравати в швидкості й спритності. Три пари рук вчепилися в нього й повільно опустили його в воду майже на дно струмка. Запасу свіжого повітря в легенях не було, і Юрко відразу ж почав захлинатися, перед очима, попливли оранжеві кола. А його тримали й тримали під водою, доки тіло не почало зводити судомою.

Опам’ятався Юрко на березі. Він лежав обличчям до землі. Страшенними приступами блювоти, здається, вивертало всі нутрощі. Конвоїри, сопучи, спльовуючи воду, що набігала на губи, в’язали йому заломлені за спину руки. Отак з тобою треба, хлопче, щоб ти знав, до кого в руки потрапив, і не брикався… Тепер будеш тихий.

Відсапавшись, конвоїри повикручували одяг, поперезувалися. Все мовчки, без жодного слова. Потім так само мовчки підняли Юрка, добряче струснули, поставили на ноги.

— Ходімо, — з тяжким зітханням сказав плечистий.

— А де мій карабін? Хлопці, хто бачив карабін?

— Шляк би тебе трафив, друже. Неплюй. Завжди в тебе… Ну, лізь у воду, шукай.

Неплюй довго бродив по струмку, сунучи ноги по дну, пірнав, чортихався, коли замість карабіна витягав корч.

— Ти що там, раків ловиш? — не витримав плечистий.

Нарешті карабін було знайдено. Юрка підштовхнули в спину до дороги.

Йшли мовчки, як і перше — плечистий попереду, двоє позаду. Юркові боліло в грудях, дихати було важко. Здавалося, в легені йому засунуто пучки патиччя від віника, й воно кололо, дряпало ніжну м’яку тканину, не даючи зробити повний вдих і видих. Тепер не побіжиш…

Одного з задніх почав розбирати сміх.

— Чого ти? — сердито запитав плечистий.

— Нічого… Ой! Як згадаю… Хо-хо-ха! По-покупа… ха! Покупалися добре. Ха-ха-ха! — насилу вимовив конвоїр.

Приклад виявився заразливим. Інші конвоїри теж почали душитися від сміху — видно, вже надто комічною уявилась їм зараз неприємна історія з вимушеним купанням.

— Як він мене… Я отямитися не встиг — бовть у воду.

— Мене за палець, холера, вкусив.

— Що палець! У мене два зуби хитаються.

— Швидкий… За таким дивись та й дивись.

Вони сміялися і розмовляли без злості, наче Юрко був їх товаришем, що, п’яний, почав був бешкетувати й завдав багато клопоту і неприємностей. «Ці нічого не знають. Їм наказано захопити й доставити, — зробив висновок Юрко. Духом не занепадати. Може, ще зможу викрутитись. Як запитають, чому хотів утекти, скажу, що прийняв хлопців за поліцаїв, злякався, думав, що хочуть відправити на роботу до Німеччини».

Біля лісу зупинилися на відпочинок. Один конвоїр відлучився й повернувся з підводою. Юрка поклали на сіно позаду візника, а самі посідали поряд. Довго їхали тряскою лісовою дорогою. Конвоїри мовчали. Тільки зрідка той, що сидів біля візника, кидав «Направо!», «Сюди звертай!» Куди везуть, Юрко впізнати не міг, хоч навколишні ліси знав добре, не раз ходив сюди по гриби і ягоди. Потім вони зупинилися, візника відпустили й пішли пішки.

Юркові ще на возі полегшало. Боліти в грудях майже перестало, й він міг робити повний вдих і видих. Гірше було з руками. Всі спроби послабити вузол виявилися марними. Тонкий мотузок підсох, в’ївся в тіло. Хлопець ладен був зірвати його разом із шкірою, але кисті рук у нього були широкі —не зірвеш. І хоч думка про втечу не залишала Юрка, він не хотів ризикувати безглуздо — в темному лісі із зв’язаними позаду руками далеко не втечеш.

Нарешті вийшли з лісу й опинились на якійсь тихій вимерлій садибі з напівзруйнованим двоповерховим будинком. Це була садиба дрібного польського поміщика-садовода, перетворена радянськими властями в дослідну сільськогосподарську станцію. Тут був великий розсадник плодових дерев, і Юрко двічі приходив сюди з Братина разом з учнями на екскурсію. Неподалік від садиби протікала невеличка тиха, але дуже глибока річка Безодня. Юрко в ній купався, пірнав і ледве діставав дна. Ось куди його привели…

Юрка посадили на східцях ганку. З будинку вийшов якийсь старий, згорблений дід у накинутому на плечі кожушку. Кашляючи, крекчучи, він закурив з конвоїрами й, не питаючи їх ні про що і навіть не намагаючись розгледіти, кого, вони привели, пішов. Видно, тут не було прийнято задавати зайві питання. Конвоїри ходили туди й сюди побіля ганку, здригаючись від нічної свіжості, голосно позіхаючи. Вони когось чекали. Юрко відчував, як німіють кисті рук, і щоб кров не застоювалася, безперервно ворушив пальцями. Що правда, то правда, хлопці з ес-бе вміли в’язати людей. Цю науку вони засвоїли добре.

Раптом до чуйного Юркового вуха долетіло голосне курликання колісних втулок, тупіт кінських ніг. Конвоїри пожвавилися.

— Ідуть!

— Хвалити бога!

До будинку одна за одною під’їхало чотири підводи, на яких густо сиділи люди. Відразу ж на землю стрибнуло кілька чоловік з карабінами. Високий, схожий на офіцера, скомандував:

— У камеру, по одному. Головня! Станеш на пост.

Озброєні почали стягати на землю тих, хто сидів і лежав на підводах. Біля Юрка залишився один конвоїр, два інших почали допомагати товаришам. В будинок спершу провели сімох заарештованих із зв’язаними за спиною руками, а потім ще трьох. Серед цих трьох була жінка в білій хустинці.

Потім у будинок внесли щось невелике, кругле, важке, наповнені чимось відра, кошики, кілька гусей і порося, що хрюкало в мішку.

Високий і ще якийсь у куртці підійшли до ганку.

— Ага! Привели… Він?

Яскраве світло електричного ліхтарика, вдаривши в обличчя, засліпило Юрка.

— Що це з ним? Опирався?

— Таке витворяв, друже Місяцю… Ледве зв’язали.

— Ти бач… — якось здивовано, з жалем промовив Місяць і погасив ліхтарик. — Ну, гаразд… Його теж у камеру.

Конвоїр, притримуючи Юрка за лікоть, повів його темним коридором, відчинив якісь двері. Мимо пройшло двоє чи троє. Юрко почув голос Місяця.

— Зараз же послати. Підводою. І давайте, друже Білий, починати з цими, щоб довго не морочитися. До ранку треба закінчити операцію.

В кімнаті, куди помістили заарештованих, було темно. Юрко не встиг зробити й двох кроків, як спіткнувся об щось м’яке, пружне. Хтось лежав чи сидів на підлозі. Обережно ступаючи, вишукуючи ногою вільне місце, хлопець пройшовся через усю кімнату до стіни, де, за його розрахунками, повинно було бути вікно. Вікно він знайшов, але чоло його притулилось не до скла, а до чогось шорсткого. Дошка. Вікно було наглухо забито товстими дошками.

— Е-е, вже пробували. Не вийде… — почувся поруч чийсь тихий сумний голос.

Рипнули двері, світло гасового ліхтаря освітило кімнату, постаті людей, що стояли прихилившись до стін, сиділи на підлозі. На порозі стояло двоє: здоровань з перехрещеними на грудях кулеметними стрічками тримав ліхтар, другий — худорлявий, в окулярах на блідому, невиразному обличчі. Цей в окулярах, примхливо скрививши губи, зазирнув у зошит і промовив нудним, безбарвним голосом:

— Прохоров, Степан Рябчук — на допит.

Молодий, добре збудований чоловік у светрі, що стояв біля стіни, підвів голову, обвів сумними, каламутними очима тих, хто залишався, й, зсутулившись, але твердо, по-військовому ставлячи ногу, пішов до дверей. Слідом за ним, крекчучи й стогнучи, підвівся з підлоги неповороткий вусатий старий, типовий сільський вуйко середнього достатку.

Двері зачинилися, в кімнаті знову стало темно. Заарештовані затамувавши подих прислухалися до кожного звуку. Спершу не можна було зрозуміти нічого. Голос слідчого був млявий, монотонний, він бубонів щось, наче дячок, читаючи псалтир. Потім хтось рішуче промовив: «Ні!» І знову: «Ні, ні! Це неправда». Тут пролунав нетерплячий, роздратований голос Місяця: «Прохоров, востаннє… Нам відомо… Назви імена тих, кого ти залучав до озброєної більшовицької банди». «Неправда! — закричав Прохоров. — Я нікого не залучав, ні з ким… У мене жінка українка, дитина. Я не міг…» — «Брешеш, чортів москалю! Все розкажеш. Клешня, починай!»

Голоси замовкли. Кілька секунд нічого не було чути, й раптом відчайдушний, тонкий, нелюдський зойк різонув слух. Жінка, що сиділа в кутку, закричала від жаху.

— Тихо, Софіє! — Цитькнув на неї хтось із заарештованих. — То ж не… То вони порося колють.

Так, це на подвір’ї вищало порося. Затихло. Юрко зітхнув з полегшенням і тут же відчув, як холодна крапля поту скотилася з виска на щоку. Тіло його обм’якло, він сів на підлогу. На подвір’ї поралися з поросям. Щілини між дошками, якими було забито вікно, порожевіли, запахло смаленою щетиною. І тут до Юркового слуху долетіли звуки тупих, розмірених ударів, наче в глибині будинку хтось вибивав пилюку з одягу. І хоч не було чути ні стогонів, ні крику, Юрко здогадався, що це б’ють людину.

Не розуміючи, навіщо він це робить, Юрко почав рахувати удари, мимоволі смикаючись щоразу всім тілом, наче били не Прохорова, а його. Двадцять п’ять… «Кажи, собако!» Прохоров мовчав. «Хай цей віддихається, подумає. Давайте Рябчука. Вуйку, раджу казати правду, якщо не хочете висіти на патику».

З окремих фраз, що долітали в камеру, можна було зрозуміти, що старого Рябчука обвинувачували в тому, нібито він передав якісь відомості своїм родичам полякам. Двічі його запитували про хутір Рутки… Старий плакав, клявся, що він нічого не знає. Почулися дивні ритмічні звуки, наче там крутили колесо січкарні чи якоїсь іншої машини. Рябчук закричав, наче його пекли розпеченим залізом. Потім знову били Прохорова. Він стогнав, матюкався, лаяв і кляв своїх мучителів, як тільки міг. Потім били Рябчука.

Нарешті стогони й крики замовкли. По коридору проволокли спершу одного, а потім другого. З подвір’я від’їхала підвода. За кілька хвилин десь віддалік пролунало два постріли. Підвода повернулася. Жінка в кутку заплакала. Цього разу їй ніхто не докоряв і не заспокоював, усі прислухались до кроків за дверима.

Двері відчинилися. Ліхтар, ті ж постаті і той же нудний, безбарвний голос;

— Баб’як, Софія Мартинюк. Прошу…

Баб’як, худий, хворобливий на вигляд хлопець років дев’ятнадцяти, слухняно підвівся, пішов до дверей, а жінка закричала, забилася в істериці. Здоровило з кулеметними стрічками на грудях передав ліхтар слідчому й, ухопивши жінку, що опиралася, за волосся, потяг її з камери. Юрко помітив, що одне око на довгому кінському обличчі бандерівця було каламутно-біле й не виражало нічого — страшне, невидюще, байдуже до всього око.

Все почалося спочатку: нерозбірливе бурмотіння слідчого, погрози Місяця, глухі звуки ударів, дзижчання якоїсь машини, благання, крики, стогони, прокльони. Юрко вже не прислухався, сидів, зціпивши зуби й заплющивши очі. До нього присунувся сусід, зашепотів палко в щоку:

— Синку, не виказуй інших. Залишаться живими — помстяться. А нам так і так смерть.

Сусіда повели в наступній парі. Він, виявилося, казав правду: допити закінчувалися тим, що непритомних заарештованих витягали на подвір’я, вивозили на підводі й розстрілювали десь неподалік. Юрко зрозумів: розстрілюють на березі річки й трупи кидають у воду. В чому ж винні були ці люди? Одного обвинувачували в тому, наче він перебував у комуністичній організації, другого — в більшовицькій агітації, третій нешанобливо відгукнувся про ОУН. Жінка нібито комусь говорила, що радянські війська наступають і незабаром прийдуть сюди, в Західну Україну. Кара одна — смерть.

Здавалося, цій страшній ночі не буде кінця. Юркові пекло в грудях. За себе він не боявся: знав, що не помре цієї ночі. Але людей виводили. Парами… І от він залишився сам.

Здається, він упав у забуття, бо коли розплющив очі, в щілини дощок пробивалося сіре тьмяне світло, й можна було розпізнати в півтемряві стіни кімнати, двері. В будинку було тихо. Хтось пройшов коридором, хряпнув дверима, гукнув: «Хлопці, де сіль? Куди сіль поділи?» Йому відповіли: «Що в тебе, очей немає? У великому кошику». В ніздрях Юркові залоскотав запах смаженої цибулі, і його мало не вирвало від цього запаху. Кистей рук він не чув, у роті пересохло. Яку дурницю він зробив. Не треба було приходити в Підгайчики. В крайньому разі, треба було прихопити рушницю.

Коридором пройшло кілька чоловік. Вони жартували, сміялися. Задзвенів металевий посуд. Хтось підійшов до дверей, обернув ключ.

— Живий? Виходь!

У коридорі було видніше, і Юрко помітив, що бандерівець, який стояв біля дверей, весело посміхається. Здається, це був той конвоїр, якого вдалося скинути з мосту в воду.

Конвоїр провів Юрка у велику кімнату. Тут було чоловік з вісім. Здоровило з більмом на оці, без куртки, в самій спідній сорочці з закоченими вище ліктів рукавами, стояв біля розчиненого вікна й, тримаючи в одній руці дзеркальце, акуратно зачісував назад мокре волосся. Двоє в кутку складали в мішок поношений одяг і взуття, зняте, як здогадався Юрко, з убитих. Кухар у брудній білій куртці розставляв на столі миски з смаженим м’ясом, огірками й накраяним великими скибками хлібом. Кілька чоловік стояло посеред кімнати, очевидно, чекаючи команди сідати з. стіл. Місяць зазирав через плече слідчого в зошит, у якому той робив якісь помітки. Усі вони при появі Юрка з полохливою і в той же час насмішкуватою цікавістю видивились на нього.

— Ну що, Юрку, наклав у штани? — наближаючись, запитав Місяць і засміявся, озираючись на своїх підручних. Ті теж засміялись, за винятком слідчого Білого, який продовжував розглядати записи в зошиті. Юрко окинув поглядом коменданта районної ес-бе. На своє здивування, він побачив, що цей високий хлопець був усього лише на три-чотири роки старший від нього. На Місяці був новенький, з голочки, френч з коричневого угорського сукна, такого ж кольору галіфе, модні чоботи з твердими блискучими халявами, й він мав вигляд, вірніше, намагався вдавати відчайдушно хоробру людину, таку сильну особу. Проте Юрко вже навчився розбиратися в людях, особливо в тих, хто був не набагато старшим від нього. Він безпомилково впізнав у коменданті районної ес-бе звичайного задаваку, одного з тих переростків-лобурів, які через тупість свою або лінощі просиджували в одному класі по два-три роки. Звичайно це були розбещені батьками куркульські, попівські й учительські синки. Такі бовдури були грозою для слабосилих учнів, але вони лякливо підгинали хвоста, коли їм доводилося зійтися на рівних. Якби Юрко зустрівся з Місяцем один на один, він дав би цьому довготелесому джигунові такого жару, що той кинувся б навтьоки не озираючись.

Місяць щось зрозумів чи, можливо, вирішив, що брат Ясного обурений грубою поведінкою бандерівців з ним. Як би там не було, він не витримав Юркового погляду, відвів очі вбік і поквапно наказав:

— Розв’яжіть йому руки.

Мотузка не могли розв’язати, розрізали ножем. Юрко зиркнув на розпухлі, посинілі кисті, сердито завів руки за спину, почав розтирати занімілі пальці об одежу.

Місяць похитав головою, сказав, мовби виправдуючись:

— Не треба було втікати… Сідай до столу. Будеш з нами снідати.

— Мені треба вмитися… — буркнув Юрко.

— Поведіть його. Візьміть моє мило.

На ганку стояв вартовий. Біля трьох підвід розпряжені коні жували сіно. Один із фурманів підвів голову, сонно подивився на заарештованого, якого супроводжувало два конвоїри, зітхнув і знову вклався спати. Юрка повели до колодязя. Він скинув з себе піджак з відірваним рукавом, сорочку й мився довго, не шкодуючи запашного мила. Наприкінці облився до пояса водою з відра. Від чужого рушника бридливо відмовився, стріпнув воду руками й витер обличчя подолом сорочки.

Коли повернулися в дім, бандерівці вже сиділи за столом, але до їжі не приступали. Юрка посадили на краю столу.

— Друже Білий… — підвівся Місяць. За ним як по команді схопились на ноги інші, нахилили голови.

Слідчий виступив з-за столу й рівним, нудним голосом почав читати «Отче наш».

Звичайно, це був лише звичний з дитинства обряд, і ті, хто повторював слова молитви, не вдумувались у їх зміст, але Юркові, хоч він і не вірив у бога, здалося, що ці люди, які щойно мучили і вбивали інших людей і збиралися їсти те, що вони награбували в своїх жертв, чинять щось нечуване своєю безсоромністю, благаючи в бога хліба насущного.

Після молитви бандерівці шумно, жадібно накинулися на їжу. Юрко був голодний і в той же час відчував огиду до їжі. Все ж він змусив себе з’їсти гусячу ніжку й випити чашку солодкої кави — боявся, що може охлянути, знесиліти. Потай він позирав на бандерівців, стараючись розгледіти й запам’ятати їх обличчя. Як не дивно, це були обличчя звичайних людей, і ніяких особливих, зловісних рис, які б свідчили про жорстокість, Юрко не знаходив. Кожен з них зокрема не міг би викликати страху в Юрковій душі, але всі разом були для нього жахливими. Найбільше йому не сподобалось обличчя Білого, слідчого — нічим не примітне, пісне, з блякло-сірими, обведеними запаленими червонуватими повіками очима за скельцями окулярів. Людини з таким обличчям нічим не здивуєш, не потішиш, не розжалобиш.

Несподівано Юрко помітив у кутку маленьку динамомашину, на кожусі якої білою масляною фарбою було виведено цифру «23». Точно така динамомашина з таким же інвентарним номером стояла в фізичному кабінеті їх школи в Братині.. Зараз до неї було прироблено стерті до блиску металеві ручки й дроти з товстими мідними наконечниками. Як потрапила динамомашина до бандерівців, для чого вони возили її з собою, цього Юрко так і не зміг розгадати.

Після закінчення трапези його відвели до камери. Цього разу рук не в’язали й навіть принесли оберемок свіжого сіна. Місяць попередив: якщо буде щось помічено — зв’яжуть і руки, й ноги. Але Юрко вже не думав про втечу. Він знав — зустрічі з братом не уникнути, й думав тільки про те, як йому відвести од себе всі можливі обвинувачення. Про Стефу ані слова. Петро, очевидно, навіть не підозріває про її існування. Того, що Тимків бачив його в Бялопіллі, не заперечувати. Рушниця ціла, в будь-яку хвилину він може її повернути. Рутки… Так, він був там, ходив до товариша. Дівчина? Також було… Зустрічався з якоюсь дівчиною на вулиці, розмовляв з нею. Що йому, заборонено розмовляти з незнайомими дівчатами?

Як відмикали двері, Юрко не почув, його розбудив не шум, а щось інше. Розплющив очі й побачив брата. Петро був сам, автомат висів у нього на грудях. Він, видно, щойно ввійшов до камери. Юрко зрозумів, що його розбудив братів погляд. На Петра страшно було дивитися — обличчя потемніло, очі горіли, як у сухотника.

— Вставай, Юрку…

Від тихого, сумного братового голосу Юркові защеміло серце. Він знав: тільки горе, саме тільки горе, може він принести Петрові. Нічого більше.

Коли брати виходили з дому, бандерівці, що траплялися їм назустріч, квапливо бокували, тиснулися до стін. Місяць прошмигнув уперед, розчинив широко двері, штовхнув ногою старого, що сидів на східцях. Це був той старий, якого Юрко бачив уночі. Він злякано схопився, замугикав, сіпаючись обличчям, почав догідливо кланятись, як, очевидно, кланявся своєму панові, колишньому володареві цієї садиби. «Глухонімий, тримають за сторожа», — механічно відзначив про себе Юрко.

Петро повів брата стежкою, протоптаною до річки. Сонце вже стояло високо, й недалекий, залитий світлом ліс здавався особливо гарним. Ні, ліс не манив, не кликав Юрка до себе, але було щось радісне, спокійне, урочисте в його золотаво-зеленій нерухомості, ввижалася якась спокійно-ласкава усмішка на обличчях дерев, наче вони хотіли заспокоїти, підбадьорити Юрка, нагадати йому, що земля, на якій живуть, ворогують, убивають один одного люди, як і перше, прекрасна.

Невже Петро не помічає цього? Юрко глянув на брата. Той ішов, стиснувши губи, дивлячись у землю. Позаду хруснула гілка. Юрко озирнувся — двоє з автоматами, охорона… Петро, не обертаючись, зробив знак рукою, й кроки позаду затихли.

До ріки залишилося метрів шістдесят — Юрко побачив і впізнав той пагорбок, з якого він, розігнавшись, стрибав сторч головою в воду, — коли Петро звернув із стежки до поваленої берези. Там, осторонь від чужих очей і вух, вирішив поговорити з молодшим братом.

Сіли поруч. Юрко завмер, чекаючи першого слова, першого питання. Петро мовчав. Юрко не витримав, глянув на нього.

— Що ти наробив, Юрку, — з болем промовив Петро. — Що ти наробив…

— А що я наробив? — раптом розлючуючись, відчуваючи, як усередині стискається до краю якась пружина, запитав Юрко. — Я вбив кого? Пограбував?

— Гірше… — похитав головою Петро. — Я все знаю.

— Петре, слово честі… Я ні в чому не винен, нічого поганого не зробив.

— Юрку, я все знаю! — блиснув очима Петро.

«Не знаєте. Та й не треба вам усього знати…» — подумав Юрко сердито. Брат був на п’ятнадцять років старшим від нього, і Юрко, навіть коли в думці звертався до нього, вживав шанобливого «ви».

— Тоді скажіть! За що вони мене взяли, руки мені крутили? В чому вони мене обвинувачують?

— Не вони… Я тебе обвинувачую. В найстрашнішому. В зраді.

Юрко ривком обернувся до брата. Очі їх зустрілися. Обурення Юрка було таким сильним, щирим, що Петро відчув це й зрадів: хлопець міг не знати всього, його обманули, обкрутили навколо пальця… І все-таки з Юрка не можна було зняти вину повністю, свою частку вини він повинен був спокутувати. Петро продовжував, підвищивши голос:

— Так, у зраді. Ця твоя Стефа за твоєю допомогою повідомила поляків, що в Рутках гуляють наші хлопці.

Обвинувачення Петра було таким диким, безглуздим — як він тільки міг подумати таке! Але не це вразило Юрка. Петро знав про існування Стефи. Він пов’язував її з тим, що сталося в Рутках. Одне необережне слово, й на Стефу звалиться лихо. І не лише на Стефу… На всіх, хто відважився дати їй притулок.

— Петре, всім найсвятішим, пам’яттю про нашу маму присягаю, це неправда, — тихо сказав він, торкнувшись рукою до братового коліна. — Чому ви не хочете повірити мені?

По живу і мертву воду

— Я вірю… — Петрів голос звучав глухо, сумно. — Свідому зраду я виключаю, відкидаю. Все зробила вона, твоя полечка. Ти не знаєш, на що здатні ці гадючки. Вони пригріються біля самого серця та й укусять. Де вона? Хто її ховає? Скажи. Ти повинен допомогти нам. Хлопці її допитають, проведуть слідство.

От як обернув справу Петро. Так, Місяць із своїми хлопцями допитає, розслідує… Юрко вже знав, як це робиться. Обличчя брата ніби злилось в одне з обличчями Білого, Місяця, Клешні й дивилось на Юрка спотвореними більмами, сліпими очима. Вони… Були вони, був він і була Стефа, ні в чому не винна, беззахисна. Вони вимагали, щоб він приніс її в жертву.

Юрко опустив голову.

— Я знаю, як важко тобі зараз, — почув він голос брата, сумний, співчутливий. — Кохання, перше кохання… Через кохання руки на себе накладали. Я сам… Я теж це пережив. Але в наш час навіть самогубство — розкіш, якої не можна собі дозволити.

Петро вгадав — у цю хвилину Юрко думав, що йому легше буде прийняти смерть самому, ніж віддати до рук катів ес-бе невинних людей.

— Підіймись вище всього цього, — продовжував Петро, — і дух твій, український, козацький дух, зміцніє, загартується. Ти станеш національним героєм. Твоє ім’я залишиться в історії українського народу. Про тебе складатимуть легенди й пісні.

Юрко кусав губи, шкріб носком черевика землю, вириваючи траву з корінням. Петро довго дивився на брата. В його очах появилась надія. Він зняв із себе автомат, обійняв Юрка за плечі, почав пригладжувати рукою кучерявий чуб брата. Потім раптом притиснув братову голову до грудей і поцілував.

— Юрку, нас породила одна мати, — сказав він, стримуючи сльози. — Ми однієї, рідної крові. Ти мій брат. Ми — Карабаші. Невже, Юрку, ні моя любов, ні мої слова… Скажи…

Він затулив обличчя руками, і Юрко вперше побачив, як плаче старший брат.

З Юркових очей теж потекли сльози. Він плакав, сам, того не помічаючи, беззвучно, покусуючи засунутий у рот великий палець. Він знав, що Петро його любить, як тільки може любити старший брат молодшого. Він теж любив Петра і з дитячих років гордився ним, захоплювався його мужністю й непохитністю. Потім захоплення змінилося тугою, жалістю. Але любов залишалася. І ось тепер він зрозумів, що Петро сліпий, що старшим братом керує сліпа жорстока сила.

— Ми живемо у важкий час, брате мій, коли не жалують ні своєї, ні чужої крові, — не віднімаючи рук від обличчя, заговорив Петро. — Перед нами велика мета, і задля досягнення її ми не можемо рахуватися з окремими особами, їх переживаннями. Боротьба вимагає жертв, багатьох жертв. Невже я повинен підняти на тебе руку?

Юрко слухав брата й дивився на автомат. Петрів автомат лежав на землі, біля його ніг. Що ж, хай охоронці, але не брат. Петро буде потім мучитись усе життя… Юрко пригнувся, підхопив лівою рукою автомат і рвонувся вперед. Він побіг до річки, до пагорбка, з якого колись стрибав у воду.

Петро Карабаш спершу не зрозумів, що сталося. Сльози ще стояли в його очах, і перед його поглядом усе викривлялося, розпливалося. Потім він не повірив, що Юрко втікає від нього. А коли все стало зрозуміло, його обличчя пересмикнулося гримасою болю. Він швидко дістав з-за пояса пістолет, прицілився й вистрілив. У цю мить Юрка було видно всього. Він вибіг на край берега, що виступом підносився над ковбанею. Коли прозвучав постріл, він судорожно, наче протестуючи проти чогось, підкинув руку з автоматом, озирнувся. Петро вистрілив ще раз. І не встиг — тіло брата впало, зникло в кущах лози.

До Карабаша підбігли наполохані охоронці.

— Друже Ясний… Що сталося?

Представник центрального проводу глянув на них з ненавистю, відвернувся.

— Підіть подивіться. Він там. Убитий чи поранений… Обережно! В нього мій автомат.

З будинку висипали стривожені пострілами бандерівці. Побачивши охоронців, що бігли до ріки, вони відразу ж зрозуміли, що брат Ясного дав тягу, й, розгорнувшись ланцюжком, теж побігли до річки.

Пошуки тривали добру годину. Юрко зник, не залишивши ніяких слідів. Ріка в цьому місці робила крутий поворот, огинаючи виступ протилежного болотистого берега, порослого очеретом та лозняком. Охочих пливти на той бік не знайшлося — якщо хлопцеві вдалося врятуватися, то він уже зник у лісі або сидить у лозняку з автоматом напоготові. Ця думка була у всіх на умі, але її ніхто не висловлював. Висловлювали лише припущення, що Юрко вбитий або був поранений і втопився. Коли на березі виявили кілька краплин крові, ніхто вже не сумнівався в загибелі відчайдушного хлопця.

Петро вислухав рапорт начальника районної ес-бе, допитливо подививсь йому в вічі. Йому не потрібні були ані чиєсь співчуття, ані чиєсь виправдання. Він знав, що міг промахнутися. За все, що сталося, він відповідав лише перед своїм сумлінням.

Представник центрального проводу окинув поглядом усіх, хто стояв перед ним, очі його заблищали. Сказав твердо й пристрасно, наче промовляючи слова присяги:

— Друзі! Запам’ятайте: з цього чорного дня, з цієї години я маю лише одного брата — Степана. Юрка Карабаша немає. Є ворог України. Якщо він живий — зловити, допитати, як ви це вмієте… Без жалю! І виконати вирок…

Петро Карабаш різко змахнув рукою й, не сказавши більше жодного слова, закрокував до воріт садиби. Понурі охоронці мовчки, діловито рушили за ним услід.

14. ХТО ГОЛОВНИЙ ВОРОГ?

— Я тобі, друже Карась, так скажу: як воно далі буде — невідомо, а поки, дякувати богові, жити тут можна, — Корінь крякнув, уклався зручніше, розкинув руки.

— Звичайно! — охоче погодився Тарас, підладжуючись під тон свого нового знайомого. — От тільки старшина дуже ганяє…

— Ну, то трудно… То є військо, а в війську без того не можна.

Вони щойно помили й почистили піском свої миски й тепер лежали на бережку, підставивши животи сонцю. Благодать… На обід був куліш, каша з салом і забілена молоком ячмінна кава. Солодка, між іншим, кава, хоч і горенить трохи — як довідався Тарас, напій цей готувався не на сахарині, а на відварі цукрових буряків. Цілком можливі харчі.

Корінь, не підводячи голови й навіть не розплющуючи очей, намацав пальцями пряжку ременя, відпустив на дні дірочки.

— Ти ще молодий, друже Карась, тобі першина, а я втретє у військо потрапляю. Я вже знаю дисципліну військову. Всіляку! У поляків було найгірше, хоч і воювати не довелося. Дуже вже швидко герман Польщу розбив. Мундирів нам так і не дали, в чому з дому до Пінська пішли, в тому й повернулися. Я, правда, палатку зумів прихопити… Добра така палатка, нова, на десятьох. Тільки, сам розумієш, у господарстві вона ні до чого. А в совітів мені пощастило. Я при обозі їздовим був. Ну, почав герман бомбити, лейтенанта нашого вбило. Я ніби в паніку кинувся — на підводу та в ліс. Було вже під. ніч, місцевість мені знайома… Віриш, приїхав додому над ранок підводою, пара добрих коней та ще на возі дещо… Сховався в стодолі, тремчу. За. дезертирство, знаєш… Уранці жінка каже: совітів уже немає, німці вступили. Ніби кругом удача., І що ти думаєш? Якийсь підляк, наш, сільський, шляк би його трафив, доніс. Забрали німці й коней, і воза, а мені ще й добре всипали. Плакав я тоді…

— Так побили?

— Е-е, побили… То дурниці! Коней було шкода. Ох і коні! Довго вони мені снилися… Трапило щастя дурневі в руки, та втримати не зумів.

Корінь спроквола позіхнув, показуючи два ряди на диво міцних зубів, і додав тоном бувалої людини, яку нічим не здивуєш:

— Так що я вже дещо бачив, друже Карась. Різну дисципліну. Мені не звикати…

Тарас хотів було розпитати Кореня про домівку, про сім’ю, але вояка пробурмотів щось нерозбірливе й захріп.

Післяобідня мертва година. Вояки заслужили відпочинок. Третій день Тарас у сотні, й кожного дня від ранку До вечора безглузда виснажлива муштра. Четовий Довбня виявився хлопчиськом у порівнянні з «війскспецом» Сидоренком. Завзятий старшина ганяв сотню нещадно.

Тарас ледве впізнав Сидоренка, коли той, підтягнутий, у німецькому мундирі, угорській пілотці, начищених чоботях, з нагайкою в руці, з’явився на плацу. Це була інша людина. Тільки блискучий, аж синій, опух під оком нагадував про вчорашню «енпе». Очима мученика «військспец», оглянув вишикувану сотню й раптом, плаксиво зморщивши обличчя, закричав:

— Й-як стоїте?! Р-роззяви! Де заправочка? Вільно! Півхвилини на заправку. Р-р-розійдись! Бігом!!

Не минуло й десяти секунд, як залунала нова команда:

— Шикуйсь! Рівняйся! Струнко!!

Двоє чи троє вояк забарилося, ряди вийшли нерівні.

— Не бачу порядку. Отара баранів! Р-р-розійдись!!

І почалася циркова вистава. Разів з десять старшина шикував сотіню і, прискіпавшись до чого-небудь, кричав: «Розійдись!» Вояки, пригинаючись, дрібно перебираючи ногами, озираючись на старшину, розбігались на всі боки й тут же кидались назад, намагаючись швидше потрапити на свої місця. Штовханина, смішки, сопіння, люті погляди, півголосна лайка. Тарасові перепадало не менше від інших, але вже тоді поведінка старшини видалася йому штукарською. Хлопцеві здалося, що «військспец» свідомо грає роль фельдфебеля-самодура, марно тратить час.

Все наступне підтвердило цей здогад.

Сидоренко дивачив як міг. Усі його заняття зводилися до відпрацьовування найпростіших стрілецьких прийомів, муштри. Команди, окрики, ідіотські жарти, лайка сипалися з нього як з мішка. Сотня марширувала по плацу, задихаючись від пилюги, а він стояв на місці в картинній позі — права нога відставлена, ліва рука з нагайкою на бедрі — і кричав.

Взагалі кажучи, Тарас розкусив «військспеца» відразу ж. Однак попервах для нього залишалося загадкою, як Богдан терпів таке. Невже сотенний не бачив, що завдяки старанням Сидоренка час, відведений на військову підготовку, витрачається на безглузду муштру?

Ключ до розгадки виявився простим. Перед сніданком на плацу появився Богдан. Сидоренко, очевидно, давно чекав цього моменту. Він негайно повернув сотню в бік командира.

— Праве плече вперед! Пр-росто! Стройовим кроком… Руш! Ать-два. гтри… Ногу! Дай ногу! До бою готуйсь! Ать-дьва-три… Р-рівняння на командира!

Тарас повернув голову й побачив Богдана. Сотенний стояв виструнчившись, піднісши руку до скроні, обличчя мого сяяло від захвату. Сотня, взявши напоготів «до бою» гвинтівки, карабіни, обсмалені палиці, карбувала крок, мов на параді. Нічого сказати, вмів старшина показати товар лицем.

Увечері Тарас знову удостоївся ласки сотенного і збагатився новими спостереженнями. Богдан наказав йому з’явитися на вечерю. В хаті за столом крім сотенного сиділи Довбня і старшина.

— Ну, як, друже Карась? — запитав Богдан, з іронічною посмішкою пильно оглядаючи хлопця з ніг до голови.

— Наче все як слід… — ухильно відповів Тарас, ще не розуміючи, що саме цікавить його покровителя.

— А як сотня?

Хлопець зорієнтувався.

— О! Та це ж справжнє військо! Як марширують! Не гірше, ніж німці.

Сидоренко, що сидів з опущеною головою і не звертав досі уваги на Тараса, раптом похмуро й насторожено зиркнув на нього.

— Слово честі! — ніби підбадьорений цим поглядом, палко продовжував хлопець. — Якщо вдягти в мундири та всім зброю — хоч зараз на парад.

Довбня, помітивши, що відповідь нового вояки сподобалась сотенному, підлесливо засміявся.

— Зажди, друже Карась, буде в нас зброя, — сказав Богдан, — От як дамо тобі завтра ручний кулемет, потягаєш… Хочеш бути кулеметником?

— А скільки ваги в тому кулеметі? — ніби приймаючи жарт за правду, поцікавився Тарас.

Богдан і Довбня засміялися, навіть Сидоренко осміхнувся.

Вечеряли без самогону. Богдан, ставши серйозним і стурбованим, розмовляв із старшиною. Він вимагав, щоб Сидоренко розпочав заняття з вогневої і тактичної підготовки.

— Досить стройової… Ти мені стрільбу і тактику давай.

— Будь ласка, — погоджувався байдужий до всього Сидоренко. — Я давно казав… патрони. На кожного бійця… Дистанція сто метрів — три постріли, чотириста метрів — по рухомій мішені на повний зріст — чотири постріли. Тисяча штук патронів. Ну, й для кулеметників ще сотню. Це по-бідному. Тепер ще одне — зброя не пристріляна. Треба перевірити, пристріляти. Ще два-три постріли.

Видно, це був старий, випробуваний козир старшини: хто йому дасть стільки боєприпасів для навчальних стрільб?

Довбня гмукав, хитав головою — півтори тисячі штук патронів. Легко сказати!

— По одному пострілу на кожну мішень, — сердито буркнув Богдан.

— Будь ласка, — погодився старшина. — Чотириста штук патронів.

— На чотириста метрів стріляти не треба, — поквапно висловив свою думку Довбня. — Вистачить на сто і двісті.

— Будь ласка. Триста штук патронів. Кулеметникам теж стріляти не треба? Двісті п’ятдесят патронів. Хоч завтра.

— От завтра й починай, одержиш двісті штук, — сказав сотенний.

— Двісті то й двісті. Тільки врахуйте, з одного разу легко ногою в чобіт попасти. А з непристріляної зброї… Я зайвого не вимагаю. В кожному статуті написано.

Згадавши про цю розмову сотенного і старшини, Тарас усміхнувся. він уявив, як «військспец» буде проводити заняття з вогневої підготовки. Вояки змарнують не одну сотню патронів. Підуть кулі по молоко… А із старшини що спитаєш — зброя не пристріляна. Та й пристріляти можна по-різному… Очевидно, варто завести тихе знайомство з Сидоренком. Удвох легше що-небудь придумати.

Тарас покосився на сусіда. Корінь хріп, розпустивши губи. Здоровий дядько, тіло як налите, хоч і невеликий на зріст. Одержав п’ять київ за, те, що слухав «політінформацію» старшини, і не ображається: без цього не можна, дисципліна. Розмірковує все-таки: «Німців як не чіпати, то й вони не зачеплять. З радянськими партизанами теж краще не зв’язуватися. Совіти дуже озброєні — їм зброю повітрям доставляють. Б’ються, холера; здорово і до останнього. То нащо їх чіпати? Ну їх до біса! В них своя справа, вони на німецькі поїзди полюють. То хай самі німці з ними розправляються. Нас це не стосується. А там яка команда буде. Начальству видніше… Наша справа виконувати». Ось і вся мудрість бандерівського вояки.

Тарас заплющив очі. Було дуже тихо, і він чув, як унизу хлюпоче ріка. Хлопець задрімав під цей заколисуючий плескіт, але відразу ж прокинувся. Тіло його раптом напружилося й дихання зупинилося, йому здалося, що крізь сон він почув звуки далеких-далеких пострілів. Проте могло й приснитися. Тарас полежав, прислухаючись, і заспокоївся. День, судячи з усього, повинен був закінчитися звичайно: ще годин з чотири поганяє «військспец», далі вечеря та й спати.

Однак усе обернулося інакше.

Коли після відпочинку вояки зібралися на плацу, готуючись до шикування, Тарас побачив дві підводи, що виїжджали з лісу. Цей маленький обоз супроводжувала озброєна охорона, попереду йшов Богдан і якийсь високий тонкий чоловік у світлому дощовику. Тарас згадав, що він не бачив сотенного з учорашнього вечора. Значить, відлучався кудись.

Коні йшли важко, хоч на возах сиділи самі тільки їздові. Коли підвода почала наближатися, Богдан відстав від супутника, засунув руку в сіно на возі й витяг ручний кулемет. Він потряс ним над головою, закричав тріумфуюче:

— Бачите, якого я гостинця везу!

На першій підводі в сіні лежали загорнуті в рядно гвинтівки. Новенькі, ще лискучі від заводського мастила, з масивними прикладами. Німецькі! Два ручних кулемети. Теж німецькі, теж новенькі, ще не вживані. На другій підводі привезли патрони.

Тарас не міг зрозуміти: звідки все це? Не з неба ж упало. Богдан ходив як іменинник. Тарас глянув на Сидоренка. Старшина оглядав ручний кулемет. Радості на обличчі «військспеца» не було помітно…

Зброю й боєприпаси відвезли на склад. Роздавати гвинтівки вирішили ввечері, а сотня за наказом Богдана розташувалась на травичці. Бесіда. Її проводитиме референт пропаганди.

— Скинути шапки! Не курити! Тиша. Увага! Прошу, друже Могила!

Худорлявий чоловік у світлому дощовику, той самий, що прибув разом з Богданом, скинув кепку, пригладив вицвіле сивувате волосся, нервовим рухом поправив окуляри на носі й дістав з кишені блокнот.

Референт пропаганди мав довге похмуре обличчя з недорозвиненим пухким підборіддям. Підборіддя це поводило себе дуже дивно, воно раз у раз змінювало форму: то, вкриваючись невеличкими ямками, злегка западало, то з’їжджало набік, ніби нижня щелепа була погано закріплена або її зовсім не було. Проте часом здавалося, що референт намагається щось проковтнути, і йому де ніяк не вдається.

Часто кліпаючи повіками, Могила оглянув вояк, облизав губи.

— Дорогі друзі! — вигукнув він з удаваною задушевністю. — Я хочу, щоб ця наша зустріч, ця бесіда надовго залишилася в вашій пам’яті, й тому бесіда не матиме чисто академічного характеру, а буде живою, дохідливою для кожного.

«Давай, — подумав Тарас, — побачимо, на що ти здатний».

Могила зазирнув у блокнот. Тут знову щось сталося з його підборіддям, але він швидко оволодів ним, поставив на місце. Тарас зрозумів, що це в Могили на нервовому грунті.

— Тема бесіди дуже, дуже важлива і хвилююча: хто наш головний ворог? — відірвався від блокнота референт і повторив майже по складах, вимовляючи кожне слово: — Хто наш головний ворог? Це кардинальне питання, і воно не таке вже й просте, як може здатися на перший погляд. Я докладно зупинюсь на ньому, але спершу мені хотілося б знати — тим більше, що це буде жива, невимушена бесіда, — мені хотілося б знати, що думає кожен з вас з цього приводу.

Референт пропаганди, солодко посміхаючись, знову окинув короткозорими очима вояк, що сиділи перед ним.

— Повторюю питання — хто наш головний ворог? Прошу, друзі. Хто бажає відповісти? Не соромтесь, кажіть, що думаєте, як ви розумієте, в нас дружня, задушевна бесіда.

Незважаючи на такий вступ, бажаючих відповідати на питання референта не знаходилося. Вояки сиділи з застиглими, напруженими обличчями. Ніхто не хотів вискакувати, першим. Недарма ж придумано приказку — не скачи поперед батька в пекло.

Це не збентежило Могили.

— Можливо, питання незрозуміле? Тоді сформулюємо його трішечки інакше: хто головний ворог України? Навіть ще простіше — хто ворог України?

Знову мовчанка. Вояки зиркали один на одного.

— Добре. Я розумію… У вас такі бесіди бувають рідко, ви не звикли. Тоді я буду звертатися конкретно. От ви.

Референт пропаганди показав пальцем на довгоногого вояку в мазепинці. Той негайно скочив і відрапортував:

— Шеренговий Журавель.

— Друже Журавель, я звертаюсь до вас особисто: хто ворог України?

— Поляки, — після короткої запинки відповів Журавель.

— Добре, — кивнув Могила. — Сідайте. Тепер от ви.

Вояка, на якого був націлений палець пропагандиста, підвівся.

— Шеренговий Смола… — доповів він і завмер, витріщаючи очі на референта.

Богдан не витримав.

— Що, треба тягти з кожного? — суворо запитав він. — Устав, назвав псевдо й відповідай на запитання. Смола, відповідай!

— Хіба я знаю, як відповідати… — стенув плечем вояка й озирнувся на товаришів.

— Так, як думаєш, — майже ласкаво підказав Могила.

— На мою думку, — зітхнув Смола, — то найбільше сала за шкіру, українцям залили німці. З бидлом так не поводяться, як вони з людьми.

Вояки заворушилися, загули схвально.

— Так, — поспішно кивнув головою референт, усміхаючись. — Добре. Сідайте. Далі. Ну, от ви.

Після Смоли на запитання про ворогів України відповіло ще троє. Всі вони висловилися в тому ж дусі: німці тільки себе за людей мають, українців убивають безжалісно, молодих гонять у Німеччину, забирають хліб, худобу.

Могила терпляче кивав їм головою, але вже не посміхався, а тільки рухав своїм неслухняним підборіддям, намагаючись закріпити його в правильному положенні. Але от його погляд зупинився на Тарасові. Очевидно, йому сподобався розумний вираз обличчя хлопця, уважні очі, в яких угадувалась робота думки. Референт ткнув пальцем у бік молодого вояки:

— Тепер ви скажіть.

Тарас швидко підвівся, але сказати нічого не встиг, тому що сотенний поспішно звернувся до референта:

— Друже Могила, цього не треба. Молодий… Він у нас недавно.

— Не страшно, не страшно, — заспокоїв його референт. — Адже ми розмовляємо щиро. Хай скаже свою думку.

Даремно тривожився Богдан, Тарас пам’ятав і розмову з ним, його настанови й чітко відрапортував:

— Шеренговий Карась. Відповідаю на запитання: в України три вороги — німці, поляки, москалі.

— Ну, то це ж прекрасно, — врадувано розвів руками Могила. — А Карась, хоч і молодий, але добре розбирається… Може, ти скажеш, хто головний наш ворог? Головний з цих трьох?

(Вояки, що були заворушились, відразу ж затихли. Богдан, аж рота відкривши, широко розплющеними очима дивився на Тараса, боявся, що його підопічний у самий останній момент може щось устругнути. Тарас мовчав. Він здогадався, куди хилить Могила, якої відповіді від нього чекає ця суха тараня в окулярах. Потрібно було вимовити лише два слова — москалі, комуністи. Але це було б занадто, навіть задля маскування Тарас не хотів піти на це. Ех, коли б його воля, розказав би він вуйкам, хто їх головний ворог… Не дадуть, заткнуть рота й пропадеш, як бульбашка на воді. Богдан попереджував… Усе ж Тарас не втримався:

— Хто твій найголовніший, найстрашніший ворог? — заклопотано, ніби вперше вирішуючи для себе це питання, сказав він. — Ну, той, хто тягне тебе в могилу, хто український народ хоче з коренем вирвати з землі, щоб ні духу, ні пам’яті не лишилося.

Богдан опустив голову. Пронесло, зрозумів тільки він. Ні, ще не зрозумів, перетравлює… Референт пропаганди відчув щось. Щось неясне, що бентежило його. Не такої туманної і разом з тим логічної відповіді він чекав. Але перша відповідь молодого вояки була зовсім чіткою.

— Може, я чогось не зрозумів, не так сказав? — начеб зніяковів Тарас, — він відчув якісь сумніви референта. — То ви нам поясніть. А я що? Запитують — треба відповідати.

Сотенний так і не підвів голови, але, здається, усміхнувся. Він уже знав, яким простаком може прикинутись бувалий хлопець. Могила прийняв розгубленість молодого вояки за чисту монету.

— Правильно, правильно, друже Карась, ви не помилилися, — підбадьорив він хлопця. — Нашим головним ворогом є ті, хто хоче знищити Україну, назавжди позбавити самостійності український народ, вирвати з нашої пам'яті нашу славну історію, відняти, в нас усе: нашу землю, наше небо, наш хліб, наші чудові українські пісні. Це хочуть зробити більшовики, совіти.

Тарас мало не свиснув від подиву: «От яке подвійне сальто крутонула тараня. Звалив з слабої голови на здорову. Тільки й вуйки ж не дурні, не забули, як після визволення західних областей України Радянська влада роздавала селянам поміщицьку землю, створювала українські школи. А що роблять гітлерівці, це в них на очах… Бреши, бреши, та не забріхуйся, друже Могило!»

Але Могила недарма ходив у референтах пропаганди. Він мав готовий набір демагогічних прийомів. Так, сказав він, німці поводяться обурливо, і від них нічого доброго українцям чекати не можна. Однак треба врахувати їх становище, суворі порядки й закони воєнного часу. Німцям зараз не солодко. Вони воюють з совітами, стримують натиск озвірілих орд нового Чінгісхана. Звичайно, українцям не жаль німецьких вояк, які ллють свою кров на Східному фронті, але все ж треба пам’ятати, що ця кров ллється не лише за інтереси німців. Треба бути політиками, дивитися вперед. Українцям вигідно, щоб німці й совіти знищували один одного й знесиліли в цій боротьбі. Проте страшні не німці, вони відступають: страшні орди більшовиків, що вже насуваються. Це вже не ті совіти, які приходили сюди в тридцять дев’ятому році, тих німці вже вибили. Зараз ідуть кровожерні сибірські монголи й дикі дивізії черкесів, усяких там чеченців, які знищуватимуть українців усіх підряд.

Далі в такому ж дусі. Особливо натискав Могила на кровожерних сибірських монголів і диких черкесів. Страхав немилосердно, мовляв, сиру конину жеруть, і вже відомі окремі випадки, коли шкіру з людей здіймають і виробляють собі на онучі.

Дивна річ, багато вояк слухали ці страшні казки, як діти. Корінь, який сидів поруч з Тарасом, аж рота розкрив. Невже вірить? Богдан, який спочатку уважно стежив за ходом думок референта і згідно кивав йому головою, занудьгував і, кусаючи губи, дивився в одну точку перед собою. Цього черкесами не залякаєш, і в онучі з людської шкіри він не повірить. Задумався… Думай, думай, Богдане! Може, надумаєш, хто твій головний ворог, а хто друг.

Раптом сотенний здригнувся, глянув у бік річки, і на його напруженому обличчі відбилася тривога. Це не пройшло повз увагу вояк. То один, то другий повертав голову, найбільш цікаві підвелись на коліна.

— Сидіти! — сердито крикнув Богдан. — Друже Могило, продовжуйте, я зараз…

— Прошу уваги, друзі, — сказав референт, невдоволено косячись на сотенного, що віддалявся. — Я повинен торкнутися ще однієї сторони питання — диявольської ідеології більшовицьких варварів, яка замінює їм релігію, божі заповіді…

Крик Богдана заглушив голос Могили.

— Що?! Що там трапилося?! Звідки хлопець?

Знову декілька вояк скочили на ноги, намагаючись побачити тих, до кого кричав сотенний.

— Прошу до уваги, — поморщився Могила, — Прошу до уваги! Сідайте. Продовжую… Як я вже сказав, більшовики не вірять у бога, але в них є свій пророк…

Могила замовк, помітивши, що його вже ніхто не слухає. Вояки попідводилися, дивились на вартового, що біг поруч з якимось хлопчиною назустріч сотенному.

— Зарічне? — почувся голос Богдана. Він нахилився до хлопчика й, термосячи його за плечі, почав про щось розпитувати. Вартовий стояв біля них, розгублено поглядаючи то на хлопчика, то на сотенного.

— Де Зарічне? — штовхнув Тарас ліктем сусіда. — Далеко?

— А буде добрий шмат… Он у той бік.

«Це те село, в якому Богдан залишив сестру…»— здогадався Тарас і згадав, що годин зо дві тому чув крізь сон далекі постріли.

— Сотня, до мене! Бігом!! — закричав Богдан не своїм голосом, але відразу ж безнадійно махнув рукою і з усіх сил кинувся бігти до річки в той бік, де було Зарічне.

Ніхто нічого не зрозумів. Кілька озброєних справжніми гвинтівками вояк кинулися за сотенним, а решта на чолі з референтом пропаганди підбігли до хлопчика. Зляканий хлопчина втирав сльози й нічого до пуття пояснити не міг, але вартовий, що привів його, сказав, що в Зарічному німці ловили і поранили якусь дівчину, й люди несуть її сюди, тільки, здається, вона вже померла.

Тарас помчав услід за Богданом і незабаром наздогнав вояк, що побігли раніше. Вони витягнулись на стежці ланцюжком. Тарас випередив одного, другого й незабаром опинився попереду. Богдан був далеко, і віддаль між ним і Тарасом усе збільшувалась. Сестра… Та ось попереду Богдана на стежці з’явилися з кущів люди. Вони рухались поволі, несучи щось велике, біле. Богдан добіг, упав на коліна. Люди обступили його. Низенька жінка, в якої хустка зсунулась на потилицю, заголосила, ламаючи руки.

Нарешті добіг і Тарас. Так, це Оля… Тіло дівчини лежало на зім’ятому, закривавленому білому рядні. Селянка, голосячи, поправляла подолок плаття на голих ногах мертвої. Богдан стояв на колінах, низько схиливши голову, притискаючи до обличчя сестрині руки. Сльози потекли в Тараса з очей, змішуючись з краплями поту. Вія квапливо витер кепкою обличчя й чимось дуже подряпав щоку. Чимось гострим. Та хлопець навіть не глянув на затиснуту в руці кепку, він не міг відірвати очей від убитої.

Почали підбігати захекані вояки. Верхи на конях пригнали Довбня, старшина і референт пропаганди. Кинулися з питаннями. Ті, що несли Олю в хутір, розповідали, як це сталося. Німці й поліцаї з’явилися в Зарічному опівдні. Це було несподіваним, бо звичайно облави влаштовувались на світанку. Село оточили і почали хапати хлопців-підлітків, дівчат. Тих, хто намагався сховатись, били. Одного хлопця, який відштовхнув німецького солдата, застрілили на вулиці. Оля з дівчатами побігла до річки, але у неї боліла нога, і вона відстала. Все-таки дівчина перепливла на другий берег. Отут її й наздогнала куля. Вмираючи, Оля просила відвезти її до брата. Вона казала, що він, тільки він може її врятувати.

— Ми не знали, що робити… — пояснював літній селянин, винувато поглядаючи на вояк, що оточили його. — Хотіли переправити назад, у село, поїхати в Братин по фельдшера, а тут дивимось, вона… Ну, й понесли сюди, як просила.

Богдан стояв на колінах з заплющеними очима, гладив долонею мертву руку сестри. Здавалося, сотенний нічого не чув і не помічав, що робиться навколо. Він то міцно закушував нижню губу, напружувався всім тілом, тамуючи подих, то голосно вдихав широко розкритим ротом повітря.

Могила витер хустинкою запітнілі окуляри, начепив їх на носа, наблизився до сотенного. Підборіддя референта нервово сіпалося.

— Друже Богдане, друже Богдане, — сказав він обережно торкаючи плече сотника. — Ми всі і я особисто висловлюємо щире співчуття вашому горю.

Богдан різко підвів голову, дико, безтямно глянув на референта, відсахнувся від нього.

— Друже Богдане, не впадайте у відчай…

— Геть! — хрипко крикнув сотенний. — Іди! Ідіть усі звідси! Всі!

— Р-розійдись! — негайно загорлав Довбня. — Ну, чого стовпилися? Не бачили… Відійди звідси. Далі, далі. Отуди до кущів. Вільно! Можна курити.

Тарас разом з іншими поплентався до кущів. Щоку пекло, кров капала на підборіддя. Чим же все-таки дряпнув він? Глянув на кепку — тризуб клятий, забув про прикрасу. Ще знак на щоці залишиться… Е, тільки б тієї біди. Он Олі нема вже… Вбили Богданову сестру. Скільки їй? Рочків сімнадцять-вісімнадцять було. Ровесниця.

Багато людського горя довелось побачити Тарасові за роки війни, багато смертей. На його очах розпрощався з життям найкращий дружок Вася Коваль, майже на очах загинула радистка Тоня і той підпільник, що охороняв її. Та й Тарасові частенько доводилося ходити по самому краєчку… Здавалося, можна було й звикнути. І все ж загибель Богданової сестри вразила його. Можливо, тому, що життя дівчини обірвалося так несподівано й безглуздо.

Хлопець і не помітив, як нарвав букет польових квітів і знову опинився біля Богдана, який продовжував стояти навколішках біля узголів’я сестри.

По живу і мертву воду

— Хто? — не підводячи голови, спитав сотенний.

— Вибач, Богдане, я тільки квіти…

Тарас поклав букетик на ноги вбитої. Сотенний обернув до нього мокре від сліз обличчя.

— Карась… — тремтячим голосом сказав він. — Оля… Ти бачиш, що вони з нею зробили? Я її хотів від неволі врятувати. Ти сам бачив, на твоїх очах усе було… І от як вийшло, Карась. Ніби я сам смерть їй накликав. За що вони її вбили? За що?

Богдан скочив на ноги, затряс стиснутими кулаками.

— Я їм покажу, кур… Їх мати. Я їм всиплю. Кров’ю заплатять за сестричку, за всіх моїх. Пам’ятатимуть Богдана!

Сотенний замовк, ніби прислухаючись до чогось у собі, що міг почути лише він, і сказав, широко розплющивши очі:

— Нападу на Братин… Рознесу весь гарнізон. Цієї ж ночі…

— А що скаже Могила? — в цей момент Тарас зовсім не мав на думці під’юдити Богдана, просто він подумав уголос.

— А що мені твій Могила? — люто накинувся на нього Богдан. — Плювати мені на нього. Зрозумів? І не крути! Ти… розумний знайшовся, я тебе знаю… Питаннячка задаєш. Розстріляю вас разом із старшиною, тоді будете знати!

Очі Богдана горіли, він був несамовитий від горя, не розумів, що каже. Тарас витримав його погляд, відвернувся, глянув на вбиту. Прощай, Олю…

— Гаразд… Іди, Карась, — почувся за спиною хлопця глухий голос Богдана. — Іди, я сам… Скажи там… хай домовину. Старшині скажеш — готувати сотню до походу. Мій наказ. Іди, друже.

Олю ховали ввечері. Могилу викопали в саду, біля високої груші. Богдан не брав участі в підготовці до похорону, все доручив Довбні, а сам, разом із старшиною, зайнявся розробкою майбутньої бойової операції. Здається, між ним і референтом пропаганди сталася сутичка. Тарас чув уривок їх розмови, коли протирав дуло щойно одержаної гвинтівки.

— Друже Богдане, я прошу не приймати необміркованих рішень. Так не можна. Зв’яжіться з курінним.

— Це моя справа….

— Я вас розумію, в вас горе… Але я знаю, є така політична лінія — без наказу німців не чіпати.

— Ви хочете, щоб я подарував їм? — вигукнув Богдан. — Ні, друже Могила, цього я їм не подарую.

Пройшли мимо.

Богдан поспішав. Він, здається, боявся, що йому можуть перешкодити зробити те, що він надумав. Сидоренко енергійно допомагав сотенному. «Військспец» переродився: замість гримання і сварки — діловитість, спокійні, чіткі накази. Кожен вояка одержав гвинтівку чи карабін, по тридцять набоїв, сухий пайок — півбуханця хліба й шматок сала. Сидоренко в присутності сотенного й кількох вояк випробував кулемети. Кулеметів у сотні виявилось чотири: крім привезених був один старенький ручний кулемет Дехтярьова з саморобним прикладом і станковий невідомої системи. Сидоренко стріляв чудово — всі кулі лягли в накреслене на дошці коло.

Коли все було готове, сотню вишикували в саду біля могили. Богдан підійшов до прикрашеної квітами домовини. Зціпивши зуби, довго дивився на сестру сухими, широко розплющеними шаленими очима, потім тихо прочитав якусь молитву, став на коліно й поцілував покійницю в чоло.

— Віко…

Коли труну опустили в могилу, Богдан кинув у яму жменю землі, стрільнув з пістолета в небо і, не чекаючи, поки яму засиплють, поставлять хрест, пішов геть. Все… Він відходив від свого горя. Горе вже поступилося в серці сотенного місцем жадобі помсти. Ніщо не могло зупинити Богдана.

Сотня виступила з хутора з настанням темряви. В хуторі лишилося кілька вартових і референт пропаганди. Могила, сіпаючи підборіддям, з жалем дивився вслід колоні, що віддалялася.

15. НАША ВЛАДА БУДЕ СТРАШНОЮ

Оксана стояла біля порога й чекала, що скаже радник. Минуло хвилин зо дві, як вона вручила Хауссеру свого «рекомендаційного листа», й протягом цих хвилин експерт у східних питаннях не сказав жодного слова.

Нахиливши голову, він дивився собі під ноги. Червоні плями зійшли з обличчя радника, й він здавався ділком спокійним.

Думка про марку, яку англієць залишив у себе, пообіцявши повернути її у відповідний момент, довго не давала спокою Хауссеру, але в останні місяці він почав якось забувати про неї. За час війни доля Англії не раз висіла на волосинці. Власне, якби фюрер не задумав трагічного походу на Схід, володарки морів давно б уже не існувало. Англію врятували росіяни. Чому ж Прістлі не спробував повернути марку раніше, в ті важкі для його країни дні, а зробив це тепер, коли смертельна загроза для Англії минула? І в вухах радника знову зазвучали сказані йому на прощання слова «компаньйона»: «Ми дуже цінуємо людей, знаємо їх можливості й не бажаємо піддавати їх невиправданому ризикові. На цьому етапі ви майже не потрібні нам, але, можливо, становище зміниться. Ви будете свідком — Німеччина програє війну…» І те, що було сказано на самий кінець: «Не турбуйтеся, ми не будемо непокоїти вас через дрібниці… Можливо навіть, повернена марка буде для вас рятівною». Що ж, виявилося, Прістлі мав рацію в одному — Німеччина програла війну. Можливо, він має рацію і в іншому, посилаючи «рятівну» марку. Час, уже час радникові Хауссеру подумати, як йому діяти, щоб вчасно, цілим і неушкодженим вискочити з-під уламків, як валитиметься будівля Третього рейху. Але ця дівчина… Краще, аби на її місці був мужчина.

Хауссер здавався спокійним, однак Оксана не дуже-то вірила в цей спокій. З того, що мовчанка надто затяглася, вона зрозуміла, що візит Гелени був цілковитою несподіванкою для експерта в східних питаннях і поставив, його в тупик. Отже, Хауссер. уперше, одержує пакетик із знайомою маркою. І йому насамперед необхідно вирішити для себе питання в принципі — «так» чи «ні». Це було гіршим з того, що передбачала Оксана, вирушаючи сюди. Якщо Хауссер боягуз або марка не змогла справити на нього магічного впливу (налякати то вона налякала), то він постарається якнайшвидше спекатися від подавця «рекомендаційного листа». Способи для досягнення такої мети можуть бути найрізноманітнішими. Припустімо, нещасний випадок від необережного поводження із зброєю… Навіть така загадкова подія не могла б накликати серйозного підозріння на таку солідну довірену людину.

— Ви мені дозволите закурити?

Ага, здригнувся радник… Схоже, він так глибоко замислився, що забув про її існування.

— Будь ласка.

— І сісти?

Хауссер квапливо подав стілець дівчині, він зробив це, видно, машинально, не відриваючись від своїх думок. Але, можливо, він грав, бажаючи приспати пильність небезпечної гості. Оксана сіла, вийняла сигарету, клацнула запальничкою. Сухий металевий звук був подібний на звук бійка, спущеного в незарядженому пістолеті.

— Пане радник, мені б не хотілося порушувати цього питання, але задля уникнення можливих неприємностей нам слід домовитися про одну деталь наших взаємин. Ви повинні зрозуміти, що незалежно від того, яке рішення ви приймете, моя безпека гарантується вашою безпекою.

— Яким чином? — неуважно запитав Хауссер.

— Якщо зі мною що-небудь станеться, — я вже не кажу про арешт, але ж бувають різні нещасні випадки з смертельним кінцем… Попереджую, з вами також трапиться щось подібне. Ні, ні, вас не будуть шантажувати, вас просто знищать.

— А хіба ви не сама? — вихопилось у Хауссера.

Оксана зрозуміла, що з цього моменту експерт у східних питаннях назавжди відкинув думку про можливість будь-яких підступних дій, спрямованих проти неї.

— Дуже жаль, пане раднику, але в деяких випадках я повинна буду утримуватись від бажання задовольнити вашу цілком, законну цікавість.

— Але для чого я потрібен Прістлі, це ви можете мені сказати? — насилу стримуючи роздратування, запитав Хауссер.

«Прістлі… Це прізвище або кличка, — відзначила про себе дівчина. — Ну, хвалити бога, радник уже наполовину згоден вступити в контакт з тими, хто послав Гелену».

— Від вас вимагається, щоб ви прочитали шифровку й відповіли на неї.

Кілька секунд Хауссер дививсь на Оксану, і його обличчя знову почало вкриватися червоними плямами.

— Ну, гаразд. Дайте її…

— Шифровку я одержу за кілька днів. Зараз мені потрібна ваша згода.

— Вважайте, що ви її одержали. Мені тільки не подобається, що в цю делікатну справу замішано багато людей.

— Не хвилюйтеся. Таємниці буде дотримано. Нам невигідно піддавати вас ризикові.

Оксана не знала, що вона майже дослівно повторила те, що сказав англієць Хауссеру при прощанні. Хауссер ці слова пам’ятав добре. Він помітно заспокоївся. Однак радник не позбавляв себе надії розгадати, чи дівчина має спільників у цьому місті, чи вона діє самостійно. І він зробив ще одну спробу.

— Я кажу це тільки тому, що кожна нова людина в місті може викликати підозру. Якщо потрібна якась моя допомога…

— Все гаразд, пане раднику. Вам доведеться подбати тільки про мене. І негайно ж. Я повинна десь переночувати. А завтра ви приймете мене на роботу. Адже вам не завадить тямущий помічник, чи не так?

— Ви маєте документи?

— Так.

— Фальшиві?

— Мені подобається ваша проникливість, пане раднику, — засміялась Оксана. — Здається, ми розумітимемо одне одного з півслова.

— Ну що ж, ходімте, — сказав Хауссер після короткого роздуму.

— Один момент! Куди ви збираєтесь повести мене?

— Але я ж не можу залишити вас тут на ніч? — здивувався Хауссер.

— Повірте, я на це не розраховувала. Але я хочу знати, що за люди, до яких ви мене поведете.

— Це журналістка, поетеса, співробітниця місцевої української газети. Вона живе в цьому будинку, сама. Вас влаштовує?

— Якщо немає нічого іншого…

— Є ще одне місце. Молода дівчина, фольксдойч, але до неї часто приходить жених, німецький офіцер.

— Мабуть, краще до журналістки. І ще одне запитання, пане раднику: хто той офіцер, якого я в вас застала, де він служить?

— Військовий кореспондент.

— Прізвище?

— Оберлендер.

«Оберлендер? Доктор Теодор Оберлендер, колишній політичний керівник батальйону «Нахтігаль», потім був на Північному Кавказі політичним радником командира диверсійного полку «Бергман», — згадала Оксана. Так, мабуть, це він. Вони з Хауссером одного поля ягоди. Відбулася зустріч друзів…»

— Вам щось говорить прізвище мого друга? — запитав Хауссер, насторожуючись.

— Ні, але він був свідком мого приходу до вас…

— Він тут проїздом.

— Тоді все гаразд. У вас, звичайно, знайдеться комплект чистої постільної білизни? Чудово! Загортати не треба. Я покладу в портфель. Дуже дякую. Ви розумієте, я вирушила сюди без нічого…

Хауссер повів Оксану довгим темним коридором до сходів. Спустилися на перший поверх. І знову пішли коридором. Радник зупинився біля якихось дверей. Оксана прислухалась. За дверима дзюркотів тихий голос, наче хтось там читав молитву. Часом голос підносився, але відразу ж падав, і слів розібрати було неможливо. Хауссер постукав.

— Хто там? — запитали за дверима по-німецьки.

— Маріє, відчиніть, будь ласка, Хауссер…

Як зрозуміла Оксана, в кімнаті сталося якесь замішання; минуло секунд п’ять-шість перш ніж їм відчинили. Біля порога стояла молода смаглява жінка із збудженими, трохи зляканими чорними блискучими очима.

— О, пане раднику! Прошу.

Біля столу сидів якийсь чоловік з чорним кучерявим чубом. Він підвівся й, уважно дивлячись на Хауссера, чемно вклонився.

— Це мій брат, пане раднику, — нервово всміхаючись, пояснила Марія. — Він зайшов у гості… Я читаю йому свої нові вірші.

Хауссер розуміюче закивав головою.

— Брат ночуватиме у вас?

— Ні, що ви! — збентежилась Марія. — Він піде до товариша.

— Чудово. Я хотів би, щоб ви прийняли до себе мою… нашу нову співробітницю. Лише на день-два. Сподіваюся.

— Про що тут говорити, пане раднику, — поспішно промовила Марія, оглядаючи Оксану. — Я буду дуже рада…

— В такому випадку, мені залишається побажати вам доброї ночі, — Хауссер глянув на Оксану. — О дев’ятій ранку попрошу вас… Без запізнень.

— Добраніч, пане раднику, — кивнула головою Оксана.

Коли двері за радником зачинилися, Марія безцеремонно звернулася до Оксани:

— Я попрошу пані сісти. Он на той стілець… Я тільки закінчу розмову з братом і займусь вами. Можете взяти книгу чи журнал. Оці німецькою мовою.

Марія говорила по-німецьки досить швидко, але з жахливим акцентом.

— Дякую, — сказала Оксана, взяла з купки книг ілюстрований журнал і почала розглядати фотографії.

Марія зібрала з столу якісь списані аркуші, вмостилась на ліжку навпроти брата.

— Чорт його приніс із своєю німкенею, — тихо з досадою сказала вона по-українськи, квапливо запалюючи сигарету. — На чому я зупинилась, Петрусю?

— Народ і вождь.

— Так, так, ось це місце… — Марія глибоко затягнулася, почала читати неголосно, але з почуттям, артистично — Що таке народ? Пісок, глина, безформна маса… Як працює скульптор? Він ліпить постать із шматків глини або відсікає від каменя зайве. У глини не питають, ким вона хоче бути, будь-який камінь піддасться різцеві… Нам треба ліпити з глини, висікати з каменю прекрасну постать нації. Хто це зробить? Сильна особа, вождь. Вождь, породжений бурхливими подіями, загартований у горнилі боротьби. Він не повинен знати сумнівів. Такі люди в нас є. Ми не будемо такими сентиментальними, як німці, й не повторимо їх помилок. Ми ні перед чим не зупинимося. Наша влада буде страшною! Горе тим, хто дав одурманити себе більшовицькою пропагандою, хто втратив національне почуття й вірить у більшовицьку дружбу народів. Ми нікого не будемо щадити. По коліна в крові, по трупах своїх нерозумних братів ми підемо до мети. Нація народиться в стогоні, крові й вогні. Але яка це буде нація!

Марія глянула на брата, щоб пересвідчитися, яке враження справили на нього ці слова, й продовжувала;

— Якщо буде потрібно, ми не зупинимося ні перед чим. Словом, ножем, кулею будитимемо в душах лінивих і покірних земляків наших національну свідомість. Ми не будемо числитися з жертвами. Хай упадуть тисячі, сто тисяч, мільйон. Тим краще! Нація, міцна й монолітна, загартована, як криця; підійметься з крові й очиститься кров’ю. Інтереси нації перш за все. Без вагань і сумнівів ми підемо за своїм жорстоким і прекрасним вождем!

Закінчивши читати, Марія відкинула аркушика, запалила погаслу сигарету, запитала:

— Ну, як, Петрусю?

— Яскраво й сильно. Вітаю. Перепиши і дай мені примірник. Ми віддрукуємо листівки.

— Але це не для всіх… — стривожилася Марія.

— Звичайно! Лише для нашої еліти, для командирів.

— Для тих, хто зрозуміє…

— Саме так. Вітаю, дуже сильно написано.

Марія, задоволена, всміхнулася.

— Як бачиш, твоя Марія не марнувала часу… Але це не все. Я підготувала до друку статтю доктора Івана Гладиловича, в якій він твердить, що расові відмінності між українцями й росіянами значно істотніші, ніж, наприклад, між українцями й німцями. Таким чином, про нашу расову спорідненість із москалями не може бути й мови.

— А чи не занадто? Наукові таланти цього Гладиловича… В статті є якісь аргументи, докази?

— Яке це має значення! Наукові докази мене менш за все турбують. Важлива сама думка, яку ми повинні вбити в голову читачеві, — москалі не наші слов’янські брати, а зовсім чужі нам у расовому відношенні люди. По крові вони ближче до татар, монголів.

— Так, у цьому є рація.

— Ще б пак! — вигукнула Марія, обхоплюючи руками коліна. — Ну, досить про справи. Я так скучила за тобою, любий, така рада, що бачу тебе.

— Я теж…

— І так невдало. Тобі доведеться піти, а я повинна буду мило розмовляти з німецькою дурепою. Вже за одне це я її ненавиджу.

— Ми зустрінемося завтра. Вранці, коли вона піде. Ти можеш з’явитися в редакцію з запізненням?

— Звичайно. Але я не хочу розлучатися з тобою так швидко. Знаєш, ми вийдемо на подвір’я, там лавка. Ти тільки попередь Романа, що ночуватимеш у нього.

Марія підвелася й звернулася до Оксани по-німецьки:

— Я зараз прийду. Проведу брата…

Вони вийшли. Оксана відклала журнал, замислилася. Те, що вона почула у цій кімнаті, не було для неї несподіванкою, відкриттям. У партизанському загоні їй показали товсту віддруковану на склографі брошуру «Ідея і чин». В цьому євангелії націоналістів, що нагадувало вільний переказ маячних ідей Муссоліні й Гітлера, наводилось кілька висловів Степана Бандери. Оксана запам’ятала один — «Наша влада буде страшною». Марія лише художньо «оформила» думку свого «жорстокого й прекрасного вождя», яку той запозичив у Гітлера. Народ для них глина… Задля досягнення влади готові на все. Треба буде знищити сотні тисяч українців — не замислюючись знищать, аби лише панувати над рештою. Обман, терор — ось їх зброя. Треба ж додуматися до такого — за своїми расовими ознаками українці ближче до німців, ніж до росіян… Якась чортівня, бісівське наслання. Але ж ці двоє реальні люди й, здається, не дурні. І вони кохають одне одного. Українці… Вороги!

На стіні висіла велика фотографія. Людина у френчі з розкуйовдженою гривою на лобі суворо дивилась на Оксану порожніми очима маніяка. Ні, це не Гітлер. Петлюра. Трохи далі репродукція з старовинної картини — в овалі сердитий старий у плащі поверх рицарського обладунку, тримає булаву в правій руці. Гетьман Мазепа. Ось боги, яким молиться Марія. Яка жадоба крові в цієї маленької тендітної жінки — «по коліна в крові, по трупах…» А в самої очі блищать, ніздрі роздуваються.

Минуло кілька хвилин, господиня не поверталася. Біля столу в куті лежав акуратно підшитий комплект газети «Волинь». Оксана підняла підшивку, почала переглядати. В передовій редактор газети Улас Самчук підносить до небес Гітлера. А от стаття, підписана Марією Чайкою: «Диявольська більшовицька пропаганда». Виявляється, Марія ще восени 1941 року побувала в окупованих гітлерівцями Житомирській і Київській областях і прийшла до сумного висновку: треба дивитися правді в вічі — національна ідея не знаходить жодного відгуку в переважної більшості українців, більше того, вони вороже ставляться до націоналістів, вважаючи їх прислужниками гітлерівців. І, звичайно ж, у всьому винна диявольська більшовицька пропаганда… Який жах — радянські люди не хочуть ворогувати між собою — вони за дружбу народів! Марія переконалася в цьому й змушена зробити гірке визнання: «В краї, де вже прищепилося радянське братерство народів, національний світогляд здаватиметься диким божевіллям, а ті, хто несе цей світогляд, будуть цілком чужими для людей на східних землях». Дуже, дуже приємно було Оксані читати ці рядки в газетці, що видається на гроші гітлерівців. Марія не помилилася. Що правда, то правда, тільки сліпі безумці можуть розраховувати на те, що їм удасться розділити народи Радянського Союзу непроникними перегородками, посіяти серед них національну ворожнечу. Оксана хотіла покласти підшивку на місце, але тут почулися енергійні кроки, і в кімнату поспішно ввійшла збуджена, щаслива Марія.

— Я до ваших послуг, дорога пані, — весело сказала журналістка, але, побачивши підшивку в руках німкені, змінилась на обличчі. — Ви… ви можете читати?..

— Чому це вас так дивує, Маріє? — звернулася до неї Оксана по-українськи. — Адже ви читаєте й говорите по-німецьки.

— Але ви повинні були сказати… — спалахнула журналістка. — Це все одно, що підслуховувати чужу розмову. Я була впевнена, що ви не розумієте, про що я говорю з братом.

— Так, вийшло негарно, — погодилась Оксана. — Все ж винні ми обидві: ви не запитали, я не сказала. Я просто не встигла. Проте чи варто так засмучуватися? Хіба сталося щось трагічне? Комічний випадок та й годі.

Марія не зводила з Оксани очей.

— Ви чули те, що я читала?

— Так, — ніби трохи розгубившись, призналася Оксана. — По-моєму, ви читали якийсь уривок з книги фюрера, перекладеної на українську мову. Чи не так?

Оксана цілила в самісіньке око. Марія збентежилась, її авторське самолюбство було ображено. Однак у глибині душі вона повинна була визнати, що німкеня де в чому має рацію. Все ж вона спробувала заперечити вплив ідей Гітлера на її твір.

— Ви помиляєтесь…

— Можливо. Але дуже подібно… Фюрер любить такі сильні вирази: «Ми ні перед чим не зупинимося… По коліна в крові, по трупах…» Хіба ви не читали книги фюрера, не слухали його промов?

Це запитання добило журналістку. Вона читала, вона захоплювалась… Вона бачила Гітлера в хронікальних фільмах, тішилася його шалом на трибунах, його жестикуляцією, мімікою, зойками. Фюрер довгий час був її ідолом. Доти, поки не стало ясно, що він навіть слухати не хоче про самостійну Україну.

— Що ж, — задумливо знизала плечима Марія, — деякі співпадіння можливі і навіть закономірні. Національна ідея залишається однією й тією ж для кожного народу. Важливе те, хто зможе втілити її в життя.

— Це дано тільки народові вищої раси і її вождю, — відрізала Оксана. — Народи нижчої раси не повинні навіть мріяти про це.

Слова Оксани прозвучали як ляпас. Вони зачепили найболючіше місце в душі журналістки. Марія розлютилася, їй захотілося віддячити.

— Історія покаже, кому дано, кому не дано, — сказала вона з викликом.

— Без сумніву, історія покаже, — підхопила Оксана, — Історія вже не раз казала своє слово. — І щоб усе стало ясним, кивнула головою на стіну. — До речі, чиї це портрети висять у вас?

— Імена цих людей нічого вам не скажуть…

— А історії, народу? — тихо, наче не надаючи цим словам особливого значення, запитала Оксана й відчула таємну радість, побачивши замішання Марії.

— Ви запитуєте так, наче знаєте, хто це, — журналістка видивилась на Оксану.

Продовжувати розмову в такому дусі було б необережно. Не можна переступати забороненої лінії. До того ж відносини з Марією повинні мати дружній характер.

— Пробачте, якщо моє запитання було нетактовним. — Оксана зітхнула. — Я не наполягаю. Може, це ваші родичі… І взагалі, Маріє, я почуваю себе дуже незручно. Зовсім того не бажаючи, я, здається, зіпсувала вам вечір і настрій.

— Звідки ви взяли? — удавано здивувалася Марія. — Не вигадуйте, будь-ласка. Мені цікаво з вами розмовляти, і я охоче…

— Не треба, Маріє, я ж зрозуміла…

— Що ви зрозуміли?

— Те, що це не брат ваш і я порушила ваше побачення. Тільки, бога ради, не думайте, що я вбачаю в цьому щось погане, аморальне. Я не якась вузьколоба міщанка й дотримуюсь широких поглядів. Ви вже вибачте мені, що так сталося.

Марія дивувалася: «Чудна, загадкова німкеня. Не розбереш, розумна чи наївна. Говорить неясно, недомовками, розумій, як хочеш. Щойно намагалася принизити мене, натякнувши на те, що я належу до нижчої слов’янської раси, а тепер от розчулилася, вибачається за те, що перешкодила розмові з Петром. Здогадалася…»

— Як ви називаєтеся? — запитала Марія.

— Єва.

— Це все дрібниці, Єво. Ви мені теж пробачте, що в розмові з братом… з Петром я нетактовно висловилася щодо вас. І ви вгадали — Петро мій наречений.

— Може, ви влаштуєте мене на цю ніч в іншому місці?

— Що ви, що ви!

— Ну, чому ж? Якщо є можливість… Ми, жінки, повинні допомагати одна одній, особливо в таких випадках. Я скажу радникові, що ночувала в вас.

«Ні, вона добра, щира дівчина. І зовсім не така гордячка, як мені здалося», — подумала Марія.

— Ну, що ж, дорога Єво, я буду вдячна вам. Ви переночуєте в моїх подруг. Вони теж живуть у цьому будинку, на поверх вище. Вранці, як тільки прокинетесь, будь ласка, приходьте до мене.

Маріїні подруги жили на другому поверсі. Вони відступили Оксані ліжко з периною, й вона, не заводячи розмов з господинями, швидко заснула. Здається, вже вранці, перед самим пробудженням, їй приснився Гітлер з булавою в руці, який потім перетворився на злого діда в плащі поверх рицарського обладунку. Але тут же виявилося, що це не фюрер і не гетьман, а Марія. Погрожуючи булавою, вона сказала: «Наша влада, буде страшною!» Цього разу Оксана не стримувалася, відповіла гнівно: «Не надійтеся! Народ не глина, він не допустить зрадників до влади. Ви згинете разом з Гітлером!»

Ранком Оксані довелося бути свідком загадкової події, якій вона того дня не надала особливого значення.

Вийшовши до сходів, щоб спуститися на перший поверх, вона побачила внизу високого офіцера, що гортав записну книжку в голубуватій обкладинці. Як тільки офіцер помітив дівчину, він заховав книжечку в кишеню. Оксана думала, що він запитає про когось з мешканців цього будинку, але офіцер тільки уважно окинув її поглядом і не поспішаючи вийшов на вулицю. Він був довгообразий, білявий, з трохи запалими щоками. На мундирі стрічка залізного хреста, погони гауптмана.

Як тільки Оксана звернула з сходової клітки в довгий коридор першого поверху, вона побачила, як із кімнати вибігла Марія. Журналістка почала неспокійно нишпорити по коридору, шукаючи чогось на підлозі.

— Доброго ранку, Єво, ви не бачили, тут ніхто не проходив?

— Ні. Щось сталося?

— Розумієте, я виходила в коридор почистити братів піджак і, здається, загубила одну річ…

Виявилось, пропала Петрова записна книжка. «Брат» Марії стояв посеред кімнати, поголений, напахчений одеколоном, знову й знову засував руки в кишені й повторював, досадливо хмурячись…

— Така маленька, в голубій обкладинці…

Почали шукати в кімнаті, перекидали все, але так і не знайшли. З тих фраз, якими перекинулись Петро й Марія, Оксана зрозуміла, що в книжечці крім адрес та ініціалів її господаря нічого не було записано. Все ж Петро, ніжно попрощавшись із своєю нареченою, пішов зажурений, та й Марія, що почала частувати Оксану кавою, здавалася дуже засмученою.

«Записна книжка в голубій обкладинці… — думала Оксана, сьорбаючи каву з чашки. — Чи не її я бачила в руках гауптмана? Але для чого потрібна була німецькому офіцерові чужа записна книжка? Просто співпадіння. Мені, в кожному разі, вплутуватися в цю історію нічого».

Оксана не підозрівала навіть, що незабаром історія з загубленою записною книжкою в голубій обкладинці знову нагадає про себе.

16. ЕШЕЛОН ІДЕ ПІД УКІС

Першим побачив озброєних людей на схилі горба по той бік залізниці Василь Гнатишин. Він повинен був, як домовилися, чекати хлопців у лісі на підводі з хмизом, але хотілося на власні очі побачити, як усе відбуватиметься, й він під’їхав до самого узлісся. Начепивши на голови коней торби з вівсом, Василь зліз на воза й, притулившись до стовбура берези, почав спостерігати. Вже добре розвиднілося. З-за кущів Василеві було видно луг, весь у диму ранішнього туману, розкидані на ньому темно-зелені купи верболозу, сіре полотно залізниці, що огинало високі, з рудуватими осипами, горби. От на одному з цих горбів, не близькому, а далекому, Гнатишин побачив людей, що перебігали з рушницями. Сумнівів бути не могло — вони поспішали до залізниці. Німці або поліцаї…

Гнатишина наче вітром здуло з воза. У нього не було часу розмірковувати над тим, яким чином гітлерівці довідались про їх задум і про те, що підірвати ешелон збираються саме на цій ділянці. Він хотів якнайшвидше попередити друзів про небезпеку — Ваня й Михась лежали, причаївшись у кущах майже біля самого полотна й, звичайно, не бачили загону, що наближався до залізниці з другого боку. Треба було вискочити на луг, розвернутись, посадити хлопців на підводу й мчати до лісу. Можна ще встигнути… Василь зірвав торби й почав загнуздувати коней. Тут він почув пихкання паровоза й ритмічний стук коліс поїзда, що вже наближався. Що робити? А якщо він помилився й перешкодить хлопцям виконати те, до чого вони так довго, наче до найбільшого свята, готувалися? Та й поки поїзд не пройде, з лісу виїжджати не можна — побачать, обстріляють.

Василь знову зліз на воза. Поїзд уже був близько. Попереду паровоза рухалося дві платформи, на яких сиділи солдати з кулеметами, позаду кілька вагонів, на даху одного з них ще один кулемет. Мабуть, хлопці встигнуть підірвати. А от чи зможуть відійти… Біда. Німців на горбах не видно, та ось-ось з’являться. Задихаючись від хвилювання, Гнатишин розібрав віжки й почав виїжджати з кущів до дороги. Він чекав вибуху, але паровоз чмихав парою, колеса стукали, стукали, й ось клуби диму почали з’являтися правіше від того місця, де, за розрахунком Василя, лежали в кущах Ваня й Михась. Що сталося? Міна виявилась несправною? Хлопці чогось злякалися? Може, теж помітили небезпеку? Де ж вони?

Поїзд, цілісінький, неушкоджений, наче й не було нічого, віддалявся від лісу. Гнатишин перевів погляд на горби. Вершки їх уже були позолочені сонцем. Раптом там, серед низького чагарника, майнула голова, поруч появилась друга, й тут же зникли обидві. А ось ще один, лівіше, висунувся по пояс і присів. Було схоже, що люди ховаються в кущах або, добігши до них, падають на землю. Василь не міг зрозуміти, що твориться. Де хлопці? Чому німці не спускаються з горба до залізничного полотна? Він виїхав на лісову дорогу, де повинен був чекати друзів, залишив підводу, прив’язавши віжки до дерева, а сам побіг назад до кущів, що росли на узліссі. Ніяких змін. На горбах люди, багато людей — то в одному, то в іншому місці з’явиться голова й зникне. Залягли… Чого вони бояться? Може, влаштовують засідку?

Знову почувся шум поїзда. Шум наростав і наростав. На стиках рейок стукало безліч коліс. Василь витяг шию й побачив другий поїзд, який ішов у тому ж напрямку, що й перший. Цей був довгий. Попереду паровоза також рухалось дві платформи, але позаду на платформах стояли танки, багато танків. За платформами з танками був причеплений пасажирський вагон і ще з десять товарних. На горбах ніякого руху, все завмерло, навіть гілка не ворухнеться. Відійшли, чи що, ті, що були там? Василь уже не міг стояти на місці, кусав губи. Він не знав, що йому робити, і це було найгірше. Пропадуть хлопці, на очах пропадуть, а він, старий дурень, нічим не може допомогти їм. Щоб хоч трохи, заспокоїтись, Василь почав рахувати платформи з танками. Встиг нарахувати вісім.

Паровоз ще не порівнявся з жовтим осипом, як пролунав сильний, але недружний залп рушниць, швидко, люто застукотіли кулемети. Раптом чорний стовп диму підняв першу від паровоза платформу дибки, а слідом за нею почали летіти під укіс інші. Гримнув вибух. Гнатишин побачив, як від кущів, пригинаючись до самої землі, побігли до лісу двоє. Він почекав, поки вони зникнуть серед кущів верболозу, й кинувся до коней. А біля залізниці безперервно тріщали постріли, чулися короткі, й довгі черги. Гнатишину здавалося, що то б’ють по його товаришах, і він спершу не повірив своїм вухам, коли неподалік залунав чийсь голос: «Агов!»

— Агов! Сюди! — закричав він що було сили.

На дорогу вибіг довгоногий хлопець з мокрим від поту, подряпаним до крові обличчям.

— Ваня? А Михась?

Хлопець тільки хитнув головою, підбіг і почав ходити коло воза, широко розводячи руками й хапаючи відкритим ротом повітря.

— Ваню, Михася вбито?

Ваня заперечливо закивав головою, й тут Василь побачив другого. Михась біг, накульгуючи, обличчя його теж було залите потом. Він чи то сміявся, чи то плакав. Ваня допоміг товаришеві злізти на воза, скочив сам. Гнатишин уперіщив батогом коней, і вони помчали дорогою в глиб лісу. Хлопці лежали ниць, учепившись руками за хмиз, щоб не впасти. Вони ніяк не могли відсапатись, стогнали, схлипували. Від’їхали з півкілометра, коли Василь наважився спитати:

— Хлопці, що сталося? Хто стріляв?

— А думаєте, вуйку, ми знаємо? — підвів голову Михась. — Ваню, ти був ближче…

— По-моєму, бандерівці, — озвався другий. Він говорив по-українськи, але акцент зраджував у ньому росіянина. — На кашкетах тризуби блищали.

— Ну, що ти! Ти коли-небудь чув, щоб бандерівці нападали на німецькі ешелони?

— Хто ж тоді? Німці помилково свій ешелон обстріляли?

— Тільки не бандерівці, — стояв на своєму Михась. — Мабуть, це якийсь радянський партизанський загін.

— Що вони, дурні, радянські партизани? — розсердився Ваня. — Вони б у першу чергу підірвати ешелон постаралися. А потім би почали обстрілювати.

— То хто ж вони? — знову запитав Гнатишин, переводячи коней на крок. — Я їх побачив, як перший поїзд появився. Бігом бігли до залізниці. Думав, збожеволію…

— Та що гадати, вуйку. Німці розберуться, вияснять… Тоді й нам стане відомо. Ми своє зробили, хоч набралися страху. Ваня молодець, стримав мене, Я як побачив їх, утікати хотів, а тут поїзд…

Позаду почулися вибухи. Вони були різної сили, то наче вистрілить кілька гармат підряд, то ухне так, що верхівки дерев здригнуться й відгукнуться тривожним шумом. На думку Вані, де рвалися боєприпаси.

Василь звернув на бокову доріжку, погнав коней риссю. Проїхали ще метрів з вісімсот.

— Мабуть, досить, вуйку, — сказав Михась, підводячись навколішках. — Тут ми зліземо. Дякуємо.

— Нема за що. Коли чекати?

— В неділю прийду, вдень, сам. До цього дня щось придумаємо. Правда, Ваню?

— Так. Як удача, то треба ще раз поздоровити Адольфа з іменинами.

— Хіба він іменинник сьогодні?

— Такі іменини я б йому щодня влаштовував.

Хлопці злізли з воза й, попрощавшись з Гнатишиним, зникли поміж дерев. Василь гарненько обітер пучками сіна мокрі кінські боки й рушив ступою до дороги в село. Виїхавши з лісу, він побачив чорний дим, що підіймався з далеких горбів. Пострілів і вибухів уже не було чути.


Ховаючись у вибалку, сотня поспішним маршем відходила від залізниці. Вояки несли бойові трофеї, майже кожен ніс на плечі гвинтівки, а під пахвою — чоботи або скручений у вузол мундир. Кишені було набито всіляким дріб’язком. Корінь той і за пазуху натикав усячини. Тарас ніс трофейний ручний кулемет, він на дурнички не ласився, кишень у вбитих німців не вивертав. Єдиною такою його поживою була плитка шоколаду, та й ту він уже в дорозі просто-таки з рук видер у Кореня. Хлопець жував шоколад, випльовуючи обсмоктані шматочки фольги, й намагався розібратися в тому, що трапилось на залізниці. Картини на диво вдалого бою поставали перед його очима одна за одною.

Що не кажи, а Богдан таки народився в сорочці…

Вночі в поході виявилося, що Богдан веде сотню не на Братин, як спершу думав Тарас, а в інше місце. Чому він передумав, так і лишилося незрозумілим. Може, старшина відрадив його нападати на містечко, де знаходився великий гарнізон німців і поліцаїв, а може, сам спокусився легкою здобиччю, якою йому здався військовий ешелон?

До залізниці намірялися вийти затемна, щоб гарненько підготуватись до зустрічі першого ешелону (німці вночі затримували поїзди на станції й пускали їх зранку), але провідники заблукали, зробили гак, і сотня вийшла до горбів, коли вже розвиднілося. Богдан почув шум першого поїзда й психонув — запізнились, до горба, що нависав над залізницею, залишалося ще метрів зо двісті.

Але вони не запізнились. Пройшов поїзд з баластом, контрольний. До того моменту, як з’явився ешелон, старшина встиг розмістити солдат на гребені горба й проінструктував їх, які цілі потрібно влучати в першу чергу. Все до ладу — приціл два, бити по кулеметниках, що сидять на тендері паровоза й на дахах вагонів, а потім по вагонах.

Богдан сам узявся за кулемет. Тарас лежав поруч і насилу стримував обурення. Хіба так працюють на залізниці! Доручив би Богдан йому цю справу, й він один з невеликою групою прикриття пустив би будь-який ешелон догори колесами. А так легко й напоротись. Пригнали всю сотню, ще постріляють дурнів. Коли з’явився ешелон і Тарас побачив танки на платформах, серце його захололо. Що робиться! Ну, Богданові можна пробачити, а цей бісів «військспец», невже він не розуміє, що зараз трапиться? У відповідь на перші ж постріли танкісти відкриють вогонь, і від сотні залишаться ріжки та ніжки. Старшина, здається, зрозумів, що з танками, навіть коли вони стоять на платформах, жарти погані. Він підповз до Богдана, почав щось йому доводити, але Богдан відштовхнув «військспеца», скомандував «Вогонь!» — і перший дав чергу з кулемета.

Далі все було неймовірним і незбагненним. Зрештою, в той момент Тарас і не пробував знайти якесь пояснення. Він змушений був повірити в те, що відбувалось на його очах: вибух, паровоз відірвався від ешелона, волочачи за собою рештки розбитого вагона, з якого сипалися ящики; платформи, розриваючи зчепи, налітаючи одна на одну, летять під укіс. Пасажирський вагон затріщав, наче порожня сірникова коробка під каблуком, і почав розсипатися на тріски.

Очевидно, багато хто, серед них і Богдан, спершу оторопіли, розгубились від несподіванки, бо постріли зазвучали рідше, а кулемети на правому фланзі зовсім замовкли, але тут Сидоренко скочив на ноги й зарепетував: «Вогонь! Чого злякались? Вогонь! Вогонь по паровозу! По вагонах!»

І почалася стрілянина.

У Богдана щось сталося з кулеметом. Він чортихався. Тарас негайно кинувся до нього. Так і є — поставив нову стрічку косо. Тарас відкинув затискачі, вирівняв стрічку й ледве відхилився — гарячі гільзи з димом сипонули йому в обличчя.

Взагалі Тарас не міг нарікати на себе. В цьому бою він жодного разу не розгубився і, мабуть, врятував життя багатьом, а разом з ними й собі. Коли сотня, вслід за Богданом і Сидоренком, з криками «Слава! Гура! Ура!» скотилася вниз до перевернутих, покороблених платформ і вагонів, Тарас побіг до паровоза, що зупинився, викидаючи на всі боки молочні струмені пари. Він устиг вчасно: з платформи, яка була попереду паровоза, стрибнув на землю закривавлений солдат з кулеметом у руках. Солдат відразу ж розпластався на щебені, розвернув кулемет, але Тарас вистрілив першим.

Так, цей воскреслий кулеметник міг би наробити чимало лиха, й Тарас мав право пишатися своєю кмітливістю, якби незабаром не переконався, що хтось здогадався вчинити значно важливіше — чиркнути сірником чи запальничкою біля калюжі пального, що витікало з бака перевернутого танка. Танки підпалив «військспец». Досить було Тарасові глянути на старшину, як він зрозумів це: обличчя Сидоренка було замащене сажею, лівий рукав, пола френча звисали обгорілим лахміттям. Не вберігся згарячу, прихопило вогнем. Могло бути й гірше, з бензином жарти небезпечні.

Богдан вчасно скомандував відбій. Німці могли наскочити з двох боків, і він поспішав відвести сотню якнайдалі від залізниці. Стомлені, захекані вояки мало не падали з ніг, але Довбня, що крокував позаду, не давав нікому зупинятися, підбадьорював штурханами тих, що відставали. Тараса випередили сотенний і старшина. Хлопець наддав ходу, намагаючись не відстати від них. Йому хотілося почути розмову командирів.

— Я тобі кажу, від чого вибух, — сердився захеканий Богдан, — куля влучила в капсуль снаряда. А від одного снаряда вибухнули інші. Може таке бути?.

По живу і мертву воду

— Може, на війні все може… Тільки начеб знизу рвонуло.

— Так же піввагона знесла, а в вагоні ящики зі снарядами.

— Е! Як би не хворіла, аби померла… Сперечатися не буду. Дякую тобі, Богдане, відвів я сьогодні душу. Одним гріхом буде менше…

Сотенний наче не почув, що сказав Сидоренко, вирвався вперед.

— А багато гріхів, старшина? — співчутливо спитав Тарас, подумавши, що зараз найзручніше розпочати розмову з «військспецом».

Сидоренко озирнувся, люто зміряв хлопця очима.

— Тобі що до моїх гріхів? Ти хто? Щеня, гнида. Одним пальцем приб’ю!

Невдача. От як буває людині, коли торкнутись до найболючішого місця в її душі. Тарас навіть не образився.

В переліску зупинились на відпочинок. Вояки попадали на землю, де хто стояв. Плечі в Тараса нили від ременів. Він ліг на спину, прикрив очі. Все-таки, що ж сталося з ешелоном? Тепер можна було поміркувати над цим питанням.

Припущення Богдана, що вагон з боєприпасами зірвався від якоїсь кулі, що влучила в капсуль снаряда, хлопець відразу ж відкинув як безглузде. Сотенний нічого не тямив у таких речах, а старшина Сидоренко якщо й зрозумів, що сталося, видно, не вважав за потрібне переконувати Богдана в помилковості його думки. Вагон підірвався на міні, й міна ця була натяжної дії.

Підривники були десь недалеко біля насипу, вони пропустили контрольний паровоз з вагонами, вантаженими баластом, потім дали пройти платформам головного прикриття, паровозу й лише тоді сіпнули за шнур. Усе зроблено грамотно. Значить, діяли люди досвідчені, витримані. Хто вони? Радянські партизани, звичайно.

Тепер друге питання — як їх знайти, яким чином зв’язатися з ними? На це запитання відповіді не було. Лишалася звичайна розрада: поживемо — побачимо… Слаба розрада!

17. ХТО ВИ, КУДИ ЙДЕТЕ?

Картоплі накопали вночі, набрели на неї в полі й вирили кущів з десять. Уже не жалували: картопля, морква в ці дні в них не виводилися. Осінь — золота пора для втікачів. У лісах було повно грибів і ожини. Декілька разів ловили раків у тих струмках і річечках, що траплялися їм по дорозі. Ця справа виявилася всім знайомою з. дитячих років — нишпорити руками в. воді попід корінням прибережних дерев, по глиняних норах, — і полювання було щасливим. Пантелеймонові, навіть пощастило зловити великого миня, насилу витяг його з-під корча.

Значно складніше було приготувати їжу. Вони йшли ночами, обминаючи села й хутори, вдень відсиджувались у лісових заростях, у нескошених хлібах або заривалися в копички сіна. Вогнище розпалювали рідко, в крайній потребі — вогонь був їх другом і ворогом. Він будь-коли міг зрадити їх. Звичайно, розпалюючи вогнище, не сиділи біля нього, а відходили, відповзали вбік.

Цього разу теж вдалися до таких хитрощів. У ліс потрапили над ранок. Невідомо було, великий він чи малий, і все ж вирішили напекти картоплі. Картоплю розіклали на землі рівним шаром, зверху наклали багато хмизу, підпалили, а самі заховались на узліссі в густих кущах ліщини.

Вогонь відразу здійнявся стовпом, навколо вогнища з пітьми виступали червонуваті дерева. І тут виявилося, що десь поряд знаходиться житло або ночують пастухи — зовсім близько почувся собачий гавкіт. Ахмет вилаявся по-своєму, сказав, що треба негайно втікати з цього місця. Колесник усе ж вирішив почекати до світанку: гавкав один пес, отже, якщо це не пастухи, то маленький хутір, можливо, всього одна хата. Одна хата, один господар чи господиня… Невже ж не можна довіритися добрій людині? Ахмет погодився зачекати, поки погасне вогнище, але підходити до хати рішуче не радив. Він не дуже-то вірив у добрих людей.

— Нащо тобі, Павлуш, люди? — сердито зашепотів татарин, наблизившись до Колесника. — Їжа є, компас є. Що тобі треба? За табором скучив, чи що? Хіба можна тутешній людині вірити?

— А ти забув, хто нам допоміг утекти? Люди.

— Зовсім інший справа, як не розумієш… То був вірний людина, а не шалтай-болтай який.

— Хлопці, не сперечайтеся, — втрутився Пантелеймон. — Усе в руках божих…

— Сиди! — огризнувся на нього Ахмет. — Тебе сюди тільки бракувало.

Замовкли. Над полями почало світати, але в лісі ще було темно, вогнище, гаснучи, кидало бліді відблиски. Втікачі терпляче чекали, поки перегорить зовсім, знали — картоплю вибирати рано, хай дійде в гарячому приску й попелі. Раптом під чиєюсь ногою хруснула гілка, почувся кашель. Вогнище затріщало, спалахнуло яскраве полум’я, й вони побачили людину біля вогню. То був високий кремезний дід у смушевій шапці і в свиті, накинутій на плечі. Світло падало на його загоріле бронзове обличчя, золотило розкішні пухнасті вуса. Старий підкинув у вогонь кілька смолистих гілок, розглянувся навкруги, набиваючи тютюном велику чорну люльку й, старанно розкуривши її, вмостився на пеньку. Він сидів собі, пихкав люлькою, покашлював і час від часу підкидав до вогнища гілок, наче сам розпалив його. Не виглядало, щоб він збирався йти звідси.

Ахмет потяг Колесника за рукав, він пропонував відповзти далі. Але тут трапилося несподіване. Старий підвівся, вибив люльку, розгріб палицею вугілля й викотив картоплину. Він довго перекидав чорну гарячу картоплину з долоні на долоню, потім розламав навпіл і покуштував білий м’якуш. Колесник ахнув: от тобі й на! Значить, дідуган відразу здогадався, що у вогнищі печеться картопля. Видно, здогадувався він, що й люди, які поклали її туди, знаходяться десь неподалік. Він хотів з ними зустрітися. Колесник торкнувся до Ахметового плеча, той зрозумів бажання товариша, міцно стис його руку: «Зачекай…»

Старий підкинув ще одну гілку до вогнища, дав їй розгорітися й сказав голосно:

— Агов, хлопці! Готова ваша бульба. Виходьте, не бійтеся.

Ахметові пальці, що стискали руку Колесника, повільно розтулилися.

Колесник вийшов сам. Старий дививсь на нього допитливо, безбоязно.

— Доброго ранку, батьку!

— Здоров, козаче.

— Пробачте, що потурбував вас. Не знав. Вогнище я погашу, не бійтеся, пожежі не нароблю.

— Е, сину, що за турбота. Не буду питати, хто ти, звідки й куди йдеш. На злодія начеб не схожий.

— Ні, батьку, я не злодій. А йду… біда мене жене.

— Здогадуюся… Зараз біди вистачає людям. Звідки родом, можеш сказати? Може, мені в твоїх краях довелося побувати. По мові чую — з великої України.

— Полтавщина.

— Ні, в Полтавщині я не був, нас, австрійських полонених, до Азовського моря направили, чув місто таке — Генічеськ? Біля самого моря стоїть.

— Знаю Генічеськ, там Арабатська стрілка починається.

— О-о! — зрадів старий. — Пам’ятаю стрілку, купався на ній. Славне море. А риби там! Тьма. Рятувала нас риба. На базар підеш, попросиш, бичків тобі завжди дадуть, рідко хто відмовить. Нарід там добрий, а що час військовий, то баби більше. — Він усміхнувся, підкрутив вуса. — А я молодий був, баби поглядали на мене…

Колесник мовчав, чекав, що ще скаже йому цей говіркий старий. Початок був добрий. Просити він нічого не хотів — дід сам. повинен здогадатися. Добре, якби хліба дав…

— То ти розумно робиш, що від вогнища відходиш, ховаєшся, — сказав старий. — Тільки розпалюєш вогонь не в пору.

— Коли треба?

— Перед сходом сонця, коли жодної зірки на небі.

Колесник зрозумів — у темряві вогонь далеко видно, а на світанку він поблідне, не буде впадати в очі. Розумну пораду дав йому дід.

— Це не все!.. — застережливо підніс палець старий. — Ще одне: клади у вогонь тільки сухе, диму менше буде.

— Дякую, батьку.

— То що ж мені з тобою робити?

— Може, хліба трохи дасте…

— Хліба! То не штука, про те й мови не може бути. А що, коли я тебе в сіно на возі сховаю та відвезу кілометрів так на двадцять. Усе ближче… Це ж ніч цілу треба йти.

— Ну й підвезете мене до поліції під самі двері… — невесело посміхнувся Колесник.

— Що ти, синку! Таке сказав. Мені ж, може, недовго лишилося землю ногами топтати. Як я такий гріх при кінці життя на себе візьму? Образив ти мене.

— Простіть, не хотів… Становище таке: хочеш вірити, а не можна.

— Я розумію твоє становище. Тепер час такий, що кожному вірити не можна. Ходім до хати, я тобі знімки своїх синів покажу, може, повіриш. У мене два сини в вашій Червоній Армії. Живі чи ні, не знаю, а карточки заховав, бережу. Один при прапорі стоїть. Десь далеко служив, писав, за Сибіром, біля самої Японії.

Здається, можна довіритись. Пощастило.

— Хто в вас у хаті?

— Баба моя.

— А сусіди?

— Сусідів немає. Одна хата наша. Лісник я. Ходімо.

Хата стояла на узліссі, подвір’я й сад було огороджено тином. Собака загавкав, старий цитькнув, замахнувся на нього хворостиною, й він перестав гавкати, тільки невдоволено гарчав. З хліва вийшла огрядна жінка з емальованим відром у руці й, побачивши поруч з чоловіком незнайомого, стала наче вкопана.

— Чого злякалась, Тетяно Никифорівно? — насмішкувато й радісно сказав господар. — Приймай гостя, земляк твій.

— Ой! — жінка опустила на землю відро, сплеснула руками. — Невже з Генічеська? Рідненький!

— Та ти зачекай, Таню. Нагодуй людину, а потім розпитуй. Не бачиш…

У хаті все вияснилося. Дружина лісника була «руська». Австрійський військовополонений Іван Бузик зумів підкорити серце генічеської рибачки Тані Приходько, хоч і був майже на п’ятнадцять років старшим від неї. Таня всупереч волі батьків обвінчалася з «австріяком», а в двадцятому році — поїхали на його батьківщину.

Лісник, може, в соте слухав розповідь дружини, а все червонів від задоволення, покректував, хвацько підкручував сивіючі вуса. Бравий дідуган, брови ще чорні, чуб густий, хоч і припорошений сивиною.

Запросили до столу. Колесник, стежачи за приготуваннями господині, давно ковтав слину, але сісти за стіл відмовився.

— Не можу. Не сам я…

Господарі сполошилися.

— Боже! Скільки ж вас? Де вони?

Хвилин через п’ять уся голодна компанія сиділа за столом, посилено працюючи щелепами. Тетяна Никифорівна ні про що не розпитувала, кидалась то до припічка, де смажилася курка, то в комірчину по борошно, то подавала на стіл готове, наливала в кухлі молока. Колесник дивувався самому собі: здавалося, за останні дні він забув, що таке голод — печеної картоплі, раків, яблук-дичок, грибів і ягід було доволі, так ні ж, уже встиг з’їсти стільки, що вистачило б на сімох, а не наївся. Зрозумів, що як не стриматися, то можна захворіти. Що могло б бути для них безглуздішим — потерпіти від обжерливості. І коли Тетяна Никифорівна заходилась було коло млинців «на другий захід», Колесник скомандував собі й товаришам:

— Досить! Устати з-за столу!

Сердечно подякували господарям і провели з ними «військову нараду». Було вирішено прийняти пропозицію лісника й проїхати двадцять кілометрів підводою.

Півдня втікачі спали в клуні на сіні, а коли господар побудив їх, на подвір’ї вже стояв парокінний візок з плетеним васагом, запряжений ситим гнідим конем.

— У нас так їздять, — сказав лісник, помітивши здивований погляд Колесника. — Пара коней рідко в кого. Вона потягне, наша коняка, не сумнівайтеся, скільки в вас там тої ваги лишилося… Шкіра та кості.

Він вручив кожному торбу з харчами й пару постолів, пошитих (устиг, видно, за цей час!) із шкіри дикого кабана. Це був неоціненний подарунок, бо їхнє жалюгідне взуття ледве трималося на ногах.

Господар повкладав утікачів на дні васага, прикрив гарненько сіном, а зверху поставив щось важке. Здається, це були кошики з яблуками, бо крізь запах сіна почав проникати аромат улежаних яблук.

— Ну як, хлопці?

— Добре.

— Сідай, Тетяно.

Он як! їх повезе господиня. Ну що ж, може, навіть краще. Навряд чи хто запідозрить, що жінка відважилася везти радянських військовополонених, які втекли з табору.

— Щасливо.

— Дякуємо, господарю. Вік пам'ятатимемо.

Тетяна Никифорівна вмостилася на передку.

— Вйо! — і візок покотився м’якою трав’янистою дорогою.

Шикарно, краще не придумаєш. Тетяна Никифорівна нудьгувати не дає. Як тільки від’їхали від двору, почалися розпитування й розповіді. Крізь сіно все чути добре, наче сидять рядком та й розмовляють. Скаже їх візничка: «Тихо!» — замовкнуть. За хвилину-дві почується глухий стукіт зустрічної підводи. «Слава Йсу!» — «Навіки слава!» — «Куди зібралася, Тетяно?» — «До сина, за внуками скучила». — «Дід Іван здоровий?»— «Здоровий, богу дякувати…»

Проїхала підвода, й знову розповіді Тетяни Никифорівни: яке те море Азовське ласкаве, а в бурю страшне, як восени ловлять під Генічеськом кефаль, що нагуляла жиру в Сиваші, як пригнали до них полонених австрійців, «Я, як побачила його вперше, Ваню свого, аж злякалася — худий, вуса чорні, як у таргана, а очі… очі добрі такі, сумні, в мене відразу серце тьохнуло. Передчуття все-таки було. Повірите — з першого разу».

Південне сонце, солоний вітер моря, молодість, тривожне, повне страхів кохання… Не забуде цього Тетяна Никифорівна ніколи. Розказує вона, й чути, як сякається, сльози втирає або сміється радісно. Перед самою війною збиралася поїхати на батьківщину, знайшла там брата, сестер, листи й фотокарточки від них одержала. Зібралася, а тут війна клята. Мабуть, так уже судилося їй, і не думає побувати в рідних краях, одного в бога благає — аби сини повернулися з війни.

Так і їхали. Минули двоє сіл. Тетяна Никифорівна перекидалася словами із знайомими, досить довго розмовляла з якоюсь жінкою, частувала її хлопчика яблуками. Мимо — чути було — проходили люди. Потім поїхали далі, й знову повільна розмова в дорозі. Серце в Колесника ні-ні та й заниє в тривозі. Надто вже добре й до неправдоподібності щасливо складалося в них усе того дня, а він не любив, коли удачі йдуть одна за одною, знав, — так не може тривати довго.

Тридцять кілометрів провезла їх Тетяна Никифорівна. Висадила в лісі, розказала, якого напрямку треба триматися, щоб перейти найближчу залізницю, й схлипнула прощаючись: «Рідненькі мої…»

Через два дні втікачі знову зустрілися з людьми.

Вийшло так, що після великого нічного переходу світанок застав їх у полі. Попереду, кілометрів за два, як здалося Колесникові, темнів великий ліс. Вирішили проскочити цю відстань, щоб днювати в лісі. Поспішали з усіх сил, пройшли два обіцяних Колесником кілометри, а ліс віддалявся й віддалявся від них, розростався вшир, захоплюючи половину горизонту.

Уже порожевіли вершки дерев, коли вони вскочили в ліс. Виявилося, їх помітили й чекали. Двоє… Вони були в зелених сукняних кашкетах — поширений серед місцевих жителів головний убір, — добротних куртках, чоботях. В одного на грудях висів німецький автомат, другий здійняв з плеча гвинтівку.

— Стій! Що за люди, куди йдете? — недобре мружачи очі, запитав той, що був озброєний автоматом — молодий, білявий, схожий на німця.

Поліцаї, партизани — не розбереш. Для партизанів, мабуть, надто добре одягнені. Вимова в молодого чиста, схоже — українець. Може, пожаліє.

— Брехати не буду, — відповів Колесник. — Полонені, пробираємось додому, до своїх сімей.

— Українець?

— Так.

— Ці теж?

— Ні. Росіянин і татарин…

— Більшовик, комуніст?

— Ні, — з запинкою відповів Колесник.

— Брешеш!

— Комуністів німці відразу розстрілюють. А я ще живий.

— Зброю маєте?

— Ні.

Молодий навів на них автомат, кивнув головою товаришеві. Той поклав на землю гвинтівку й обшукав кожного з затриманих, легенько стукаючи сильною рукою по кишенях і інших місцях, де могла бути схована зброя. Він був суворий на вигляд, худорлявий, з великим синюватим шрамом на щоці. Мав років тридцять п’ять.

Після безрезультатного обшуку молодий наказав затриманим сісти на землю, а сам відкликав убік товариша й почав з ним шептатися. Раптом вони засперечалися, голоси стали гучнішими, й Колесник розрізнив польські слова. Ці двоє — поляки. Поліцаї? Ні, звичайно. Чому б поліцаї опинилися так рано в лісі й тільки вдвох? Напевне, це польські партизани. Колесник напружив слух. Йому, українцеві, що знав дві слов’янські мови, не так уже важко було зрозуміти, що говорилось по-польськи. Молодий поляк сердився, доводив щось старшому, а той не погоджувався, кілька разів сказав: «Не дозволю, пане Казімєж». Як і можна було припустити, йшлося про долю затриманих, молодий поляк наполягав на тому, що їх треба постріляти.

Поліцаї. Тільки поліцаї могли так вчинити. Залишалося одне — спробувати втікати. Треба було скочити й кинутися врозтіч, може, комусь удасться врятуватися. Колесник готовий був подати знак товаришам, але тут почув, що говорить поляк із шрамом на щоці. «Що мені пан тлумачить. Не можу. Якби це були шваби, бандерівці, поліцаї, я б ні хвилини не роздумував». — «Вони руські, совіти, пане Миколаю, наші вороги», — палко заявив Казимир. «Це нещасні люди, полонені. Не дозволю, пане Казимир. Хай ідуть з богом». — «Однаково вони не дійдуть. Їх зловлять бандерівці, візьмуть до себе в банду. Пан може бути певним, що їх куля не відправить на той світ батька, матку чи самого пана?» — «Що б мені не казали, я не можу дозволити вбивати беззбройних нещасних людей». — «Я доповім про все це поручикові, він панові не подякує». — «Не можу, пане Казімєж».

Поляки підійшли до затриманих.

— Вставайте! — незадоволено сказав молодий. — І подякуйте панові Подляському за те, що він така добра людина. Можете йти собі, куди хочете.

— Пане Казимир, — запитав Колесник, — ви польські партизани?

— Тобі цього не треба знати.

— Я запитую тому, що… — Колесник проковтнув слину, він був схвильований ідеєю, яка несподівано прийшла йому в голову. — Може, ми не зуміємо пробитись до своїх і загинемо так, без користі… Візьміть нас до себе, ми будемо допомагати вам бити німців. Ми добрі солдати, не сумнівайтеся.

— Ви хочете захищати Польщу від германа? — Казимир скривив рот у саркастичній посмішці.

— Ми хочемо бити фашистів, помститися за своїх товаришів, за всіх, кого вони погубили.

— Нам таких помічників не треба, — гордо підвів голову Казимир. — Поляки самі зуміють визволити Польщу й відплатити німцям.

Подляський зрозумів, сказав роздратовано по-польськи:

— Це дурниця, цілковита дурниця! Визволення Польщі почалося під Сталінградом.

— Я попрошу пана не влаштовувати тут політичної дискусії, — так само по-польськи сказав Казимир і обернувся до Колесника. — Нам ні про що з вами говорити — росіяни вороги поляків.

Ахмет, який весь час мовчав, зрозумів дещо з цієї розмови, а останню фразу Кизимира — без сумніву, бо вона була сказана по-українськи. Татарин не зміг стримати себе.

— Слухай, пан, навіщо так говориш? — сердито блискаючи чорними очима, накинувся він на поляка. — Який тобі росіянин ворог?

— Ти погано знаєш історію, ти темний монгол… — вороже й зневажливо зиркнув на нього Казимир.

— Я не темний, ми знаємо. Москва поляк був, росіянин Варшава був. Досить! Навіщо ворушити старий мотлох? Хан Батий руськими воював, руські Казань брали. Досить! Я татар, Павлуш — українець, цей — росіянин. Ми хороший товариші. Ворог — німець, фашист!

— Не треба, Ахмет… — Колесник злякався, що слова татарина можуть розсердити Казимира й зіпсувати всю справу, — Скажи спасибі цим людям.

— Спасибі скажу. Тільки не треба такий зайвий розмова. Шалтай-болтай не треба. Павлуш, нас німець тримав? Так? Навіщо нас чіпати? Щоб німець йому спасибі сказав?

Несподівано для Колесника палка промова його дружка справила зовсім інше враження на поляків, ніж він міг сподіватися. Видно, відіграла роль екзотика — монгол, нащадок Чінгісхана… Подляський з явною симпатією й веселим схваленням дивився на обуреного татарина, а Казимир з усіх сил стискав губи, намагаючись не всміхнутися й зберегти на обличчі суворий вираз. Здається, вони обидва зрозуміли головне в словах Ахмета.

Колесник не знав про існування польської Армії Крайової й Армії Людової, але з Казимиром усе було ясно — пихатий, нерозумний молодик, який, видно, ще не бачив смаленого вовка. Все ж Колесник наважився спробувати одержати деяку інформацію від поляків.

— Можна вас запитати, пане Казимир?

— Що таке?

— Де ми знаходимося?

— На межі Львівського й Волинського воєводств. Тут початок Братинського лісу.

— Фронт далеко?

— Десь біля Києва…

— Павлуш, запитай, — стрепенувся Ахмет, — Київ забрали наші?

Подляський, наче вибиваючи корок з пляшки, вдарив долонею однієї руки об кулак другої, сказав:

— Київ — герман ф’ють!

Навіть Пантелеймон засяяв на обличчі від такої звістки.

— Слава богу, слава богу!

— Скажіть, пане Казимир, — Колесник навмисне звертався до молодого, щоб потішити його самолюбство, — ви не чули, радянських партизанів тут поблизу немає?

— Радянська партизанка на північ — Ковель, Луцьк, — швидко сказав Подляський, — Білорусія. Дужо!

— Тут бандерівці, — похмуро пояснив Казимир. — У цьому лісі їх повно. Це великий ліс.

— Хто вони такі?

— Не знаєш? — здивувався Казимир і засміявся зловтішно. — О, це ж ваші рідні брати-українці, що ви їх визволяли в тридцять дев’ятому. Ви цілувалися з ними, а тепер вони допомагають німцям знищувати радянських партизанів.

— Український націоналіст, фашист, — Подляський переплів пальці рук і міцно стиснув їх. — Бандерівець — герман так. Панові треба боятись бандерівців. Панові на схід-північ треба йти, за Луцьк.

Колесник замислився на мить, озирнувся на товаришів, зітхнув.

— Дякуємо, пане Казимир, дякуємо, пане Подляський. Бажаю, щоб ваша батьківщина швидше звільнилася від фашистів. Можна йти нам?

Похмурий Казимир мовчки кивнув головою.

«Цей може дати чергу в спину…» — подумав Колесник. Він ішов поміж деревами, пропустивши товаришів уперед, знав, що поляки дивляться їм услід, і все чекав пострілу.

І тільки коли відійшли метрів на двісті, зітхнув з полегшенням.

— Слава богу, — сказав Пантелеймон. — Вони люди нічого, поляки. А спершу було… Слава богу, почув мою молитву.

— Павлуш, скажи йому… — обурений Ахмет озирнувся на Колесника. — Не можу я слухати цей дурний башка. На нерви діє своїм аллахом.

— Я й за тебе молився, хоч ти й татарин, — щиро сказав Пантелеймон. — Вони ж нас постріляти хотіли. А господь одвів руку…

Ахмет від обурення затряс головою, кілька разів вилаявся по-своєму. Колесник і не пробував суперечити Пантелеймонові — вже переконався, що це даремна справа. Але його нерви були все ще напружені, й балаканина цього блаженного дратувала, заважала думати. А після зустрічі з поляками йому було над чим замислитись.

— Пантелеймон, — суворо сказав Колесник, — щоб я більше не чув про бога.

— Хлоп’ята, любі, — занив Пантелеймон, — чим моя молитва вам зашкодила?

— Ніхто тобі молитись не забороняє, а тільки роби це- в думках або відійди вбік. Останній раз попереджаю. Будеш набридати з своїм богом — залишимо тебе, підеш сам.

— Тоді побачиш, як тебе твій аллах рятуватиме, — додав Ахмет. — Поки що нам з лейтенантом дякуй.

… За півгодини вони вийшли до молодняка й причаїлися до вечора в непролазних хащах беріз, осик, малинника та ожини.

18. ОСТАННЯ РОЗМОВА

— Пане штурмбаннфюрер, дозвольте повідомити вам останню новину: наш Пуголовок уже має секретарку… Така серйозна дівчина і, повинен вам сказати, досить приваблива.

Помічник начальника гестапо ледве стримав посмішку, бо був певний, що ця новина видасться шефові пікантною і потішить його. І він не помилився. Герц склав губи трубочкою й тихо свиснув.

— Оцього я не чекав!.. Вродлива, кажеш?

— Цілком. Але тримається статечно, на вертихвістку не схожа. Військова виправка, відчувається школа гітлерюгенду.

— Вельми цікаво, вельми… — очі штурмбаннфюрера весело заблищали, стали масними. — Постарайтеся вивідати про їх стосунки. Все з подробицями…

Коли помічник зачинив за собою двері, Герц дістав з шухляди кругле дзеркальце і з видимим задоволенням оглянув свою свіжовиголену фізіономію. На свої сорок років він виглядав просто-таки відмінно. Мужчина в соку. Але бач який Пуголовок! Чоловіче самолюбство Герца було уражене. Сам-то він не мав наміру стати суперником Хауссера, але вирішив, що було б зовсім непогано, якби хто-небудь з його підлеглих відбив це дівчисько у радника або хоча б наставив йому роги.

До кабінету знову зайшов помічник. Від попереднього грайливого виразу на його обличчі не залишилося й сліду.

— Щойно одержано депешу…

Герц прочитав повідомлення. Лише три години тому недалеко від Братина було підірвано військовий ешелон. Із загону, що супроводжував ешелон, залишилося в живих тільки троє. Половину танків спалено, решта потребує капітального ремонту. Слід гадати, що в нападі на ешелон брав участь загін чисельністю понад сто чоловік. Біля залізничної колії знайдено велику кількість стріляних гільз, переважно німецького виробу. Нападники, очевидно, втрат не мали.

Це повідомлення приголомшило начальника гестапо, його побоювання підтвердились. Ось кому вони дають зброю…

— Зараз же розшукайте радника Хауссера, — тихо, не відриваючи очей від депеші, наказав Герц. — Хай він негайно прийде до мене.

Помічник цокнув каблуками.

— Хвилиночку! — зупинив його шеф. — Нехай Карл принесе мені картотеку оунівців.

Години через півтори з’явився Хауссер. Він застав начальника гестапо за роботою. Штурмбаннфюрер з пригніченим виглядом перебирав карточки, що стояли у вузенькій лакованій скриньці, і відкладав деякі з них набік. Він мовчки кивнув головою радникові й подав йому депешу.

Як тільки Хауссер прочитав про велику кількість стріляних гільз німецького виробу, він умить зрозумів, що цього разу на залізниці діяла якась бандерівська сотня. Мала відбутися важка розмова з штурмбаннфюрером.

— Що ви на це скажете, пане раднику? Дуже цікавить мене ваша думка, — могильним голосом запитав Герц, продовжуючи розглядати картки.

— Мені здається, що треба одержати більш детальне повідомлення про те, що сталося.

— Що вам неясно?

— Все досить незвичайне, загадкове…

— Ви вважаєте, що й цей ешелон могли знищити радянські партизани? Біля Братина? Там, де ніколи не траплялося нічого подібного?..

— Наскільки мені відомо, в Братинському лісі радянські партизани бували.

— Коли це було! Рік тому! Партизанів тоді було оточено й розгромлено дощенту. Більше вони й носа свого не показували в цьому лісі.

— Від них усього можна сподіватись…

— Тільки не цього. Партизани діють на залізниці малими групами. У нападі ж на ешелон біля Братина брало участь понад сто чоловік. Загін! І потім, чи ви звернули увагу на те, що, судячи з стріляних гільз, загін був майже цілком озброєний німецькими гвинтівками.

— Хто ж знищив ешелон? — досить невинно запитав Хауссер.

— Ті, кому за вашою, рекомендацією ми видаємо свою зброю та боєприпаси.

Радника Хауссера не так-то й легко було приперти до стіни.

— Я попрошу пана штурмбаннфюрера нагадати мені хоча б один випадок збройного нападу оунівців на наші військові ешелони.

— Досить цього одного випадку. Цілком! Ми втратили одинадцять танків разом з їх екіпажами! І мені відомо, що буквально декілька днів тому оунівці відправили в район Братина велику партію німецьких гвинтівок та боєприпасів для своїх загонів.

Хауссер ще раз прочитав депешу, пожував губами, сказав поблажливим тоном:

— Що ж, можу допустити, що сталося якесь неприємне непорозуміння…

— Непорозуміння! — вибухнув Герц. — Ви називаєте це непорозумінням!.. Так ось — ставлю вас до відома: я заарештую декількох відомих оунівців і повішу їх на площі міста, щоб отакі непорозуміння більше не повторювались. Крім того, розгромлю ту банду, яка брала участь у нападі на ешелон, знищу всіх до одного!

— І звільните Братинський ліс для радянських партизанів, — спокійно додав Хауссер. — До речі, саме бандерівці допомогли вам викурити більшовиків з цього лісу рік тому. Без їхньої допомоги ви б нічого не зробили.

— З цього не виходить, що ми повинні прощати їм таку нечувану підлість.

Судячи з усього, начальник гестапо твердо вирішив кинути сувору кару на голови оунівців. Радник знизав плечима й підвівся.

— Ви несете повну відповідальність за свої дії і можете робити, як вам заманеться. Єдине, на чому я наполягаю, повідомте про акцію, яку ви передбачаєте, своє начальство.

— Дякую за пораду. Це я вже зробив.

— Тоді все гаразд, пане штурмбаннфюрер, — примирливо посміхнувся Хауссер. — Думаю, що з цією справою особливо поспішати не треба. Я переконаний, що те, що сталося, не є наслідком нової політики оунівських керівників. Це, мабуть, сваволя якогось непоінформованого або недисциплінованого їхнього командира. В найкоротшому часі ви одержите незаперечні докази того, що самі оунівці суворо покарали всіх, хто був винен у цій трагічній пригоді.

А що Герц похмуро мовчав, то радник додав жартівливим тоном:

— Сподіваюсь, що такий варіант вас може влаштувати? Хоча б тому, що вам не доведеться витрачатися на спорудження шибениць і взагалі звільнить від деяких неприємних турбот.

— Фінансові міркування мене не зупинять! — буркнув шеф гестапо. — Ми не шкодуємо грошей для шибениць!

— І все ж таки ощадність — національна риса німців…

Герц зрозумів, що Пуголовок відверто кепкує з нього, і відчув себе ображеним. Ні, на цей раз радник не відбудеться жартами. Начальство не подивиться крізь пальці на витівки оунівців. Йому, Герцові, дозволять розквитатися з цими бандитами твердо, по-німецькому. Тільки так можна прибрати їх до рук, а потурання та всіляка дипломатія нічого не дадуть. Та й Пуголовка осадять як слід. Все ж таки — ешелон з танками!.. Знайшов тему для жартів!

Начальник гестапо холодно попрощався з радником. Він навіть не здогадувався, як розлютив зміст депеші зовні спокійного Хауссера. Несподівана акція оунівців на залізниці плутала всі карти експерта. у східних питаннях, і в душі він цілком поділяв гнів гестапівця. Але Хаусєер вважав самовладання найвищою якістю характеру і навіть у розмові з переляканим Тимощуком не дав волі своїм почуттям…

Розмова ця відбулася в кімнаті Хауссера через півгодини після того, як радник залишив кабінет начальника гестапо.

— Пане Тимощук, — Хауссер говорив тихо й спокійно, неначе читав заздалегідь підготований текст заяви, — сьогодні вранці якась бандерівська сотня знищила наш військовий ешелон, який ішов на Східний фронт. Це нечуваний за своєю підступністю, страхітливий злочин. Ту зброю, яку ми даємо вам для боротьби з більшовиками, радянськими партизанами, було повернуто проти нас. Моєму обуренню немає меж… Негайно зв’яжіться з Вепром. Я вимагаю, щоб він покарав смертю винних і вжив рішучих заходів, аби такі випадки не могли більше повторитися. Якщо ще раз станеться щось подібне, ми не будемо рахуватися з попередніми заслугами Вепра, хоча дуже цінуємо його. Вепр буде «викритий» вами і знищений як наш агент. Сподіваюся, це буде вигідно для вашої ж популярності в масах… Нехай Вепр не має сумніву в тому, що ми підемо на такий крок. Обійдемося без нього. На його місце серед оунівців знайдеться чимало охочих.

Під час цієї тиради Хауссер жодного разу не підвищив голосу, але в Тимощука, який стояв перед ним навитяжку, долоні стали вологими й холодними. Він чудово розумів, що загроза на адресу Вепра однаково стосувалася і його.

Сотня повернулася на хутір. Виставили посилені пости вартових і полягали спати.

Наступного дня вранці Тарас побачив Богдана. Сотенний був неголений, очі й щоки запали. Незважаючи на повний успіх операції, Богдан був невеселий, замислений, ні до чого не втручався. Навряд чи його мучило каяття, але напевно він здогадувався, що його самочинство так просто не минеться, і серйозного прочухана від начальства йому не уникнути.

Богдан ішов повільно хутором і, здавалося, не бачив стежки перед собою. Він увесь поринув у болісні роздуми. Очевидно, для нього все ще залишалося неясним, кого ж треба вважати ворогом України, хоча референт пропаганди в своїй «задушевній» бесіді, здавалось би, дав недвозначну відповідь на це питання. Богдан ходив по вулиці, заклавши за спину руки, похмуро поглядав на всі боки, ганяв жовна на вилицях.

Сидоренко, навпаки, підбадьорився, проявляв кипучу діяльність. Вранці було оглянуто, перечищено й змащено всю зброю., взято на облік усі патрони, що залишилися у вояків. Одразу ж після сніданку почали обладнувати стрільбище. Тиху годину після обіду було відмінено — почались заняття з бойової підготовки.

Все йшло швидко, організовано і без звичної для «військового спеца» лайки. Він устигав бути всюди, віддавав розумні накази, інструктував чотових і ройових.

Чому так поспішав старшина, до чого він готувався? Може, побоювався нападу гітлерівського карального загону чи сподівався, що Богдан не зупиниться на розгромі ешелону і завдасть хоча б ще одного удару по окупантах? У будь-якому випадку для Сидоренка потрібні були підготовані бійці. Бити гітлерівців старшина був охочий! Видно, були в Сидоренка якісь складні порахунки із своєю совістю, і він хотів хоч би трішки виправдатися перед собою.

Референта пропаганди ніде не було видно. Очевидно, прикро вражений Могила відбув з хутора туди, звідки приїхав.

Вояки підбадьорились, тримались по-молодецькому, войовничо. Багато з них хизувалося в нових німецьких мундирах, чоботях, ременях з портупеями.

Корінь зважився натягти на себе шкіряну куртку. Куртка була завелика на нього, рукави довелось трохи підкачати, але вигляд у Кореня, незважаючи на дрантиву смушеву шапку, був просто-таки генеральський. Увечері тільки й розмови: хто, як і скільки вбив германів. Показували один одному трофеї.

Чого тільки не побачив Тарас: кинджали, пістолети, бритви, годинники, запальнички, портсигари, гроші, листівки… Можна було тільки дивуватись — коли вони встигли всього нахапати. Врешті, похвальба трофеями припинилася після того, як Довбня, начебто за наказом сотенного, зробив ревізію, відібрав гроші, пістолети, годинники, прихопивши при цьому шкіряну куртку Кореня і ще всілякі дрібнички — пляшечку французького одеколону, сувій хустинок для носа і листівки з голими кралями.

Корінь одержав натомість новенький офіцерський мундир, але не вдовольнився цим, проклинав себе за те, що не встиг заховати куртку й передати її потай дружині. «Вчать, вчать дурну людину, — скаржився він Тарасові, — а дурневі наука не йде в голову. Коней не зберіг, і маринарка пропала…»

Вже пізно ввечері, коли готувалися лягати спати, Тараса викликали до сотенного. Богдан був сам, на столі чадів каганець, стояла розпочата пляшка самогону.

— Сідай, друже Тарасе, — сумно промовив сотенний. — Випий зі мною. Пом’янемо Олю, сестричку…

Довелося випити. Богдан нарізав для Тараса хліба й сала, сам закушувати не хотів, а тільки понюхав скоринку.

— Не бере мене горілка, хоч пропадай! Спати не можу, болить отут, у грудях.

— Я розумію, Богдане…

— Ні, ти не розумієш. Ти не знаєш… Адже як усе сталося, як усе зійшлося. Того ранку я хотів забрати Олю сюди. Залишилась би живою. А тут зброя — шляк би його трафив! Треба було Довбню послати, так ні, поїхав сам, втішився, що зброю дають…

— Богдане, навіщо катувати себе? Вже не повернеш…

— То правда — не повернеш!.. — Богдан похитав головою, хлюпнув у свою філіжанку самогону. — Трьох уже нема… І всі від німецької кулі. Немов прокляття якесь над нашим родом… Скажи, чи може бути таке? Прокляття?

— Ні, звичайно, — похмуро відповів Тарас, — бабські теревені.

Сотенний влив у рот самогону.

— Е, друже, не кажи… Буває…

— Дурниці! — Тарасові стало тоскно. Він співчував горю Богдана, хотів його якось розрадити, і в той же час йому ставало прикро від того, що сотенний шукає причин нещастя, яке звалилося на його родину, зовсім не там, де слід їх шукати.

— Двох братів мого батька ще на тій царській війні вбило, — задумано дивлячись у порожню філіжанку, сказав Богдан. — Теж німці. Я знаю, мене теж уб’ють…

— Ну, Богдане, навіщо таке говорити? Ніхто нічого не знає.

— Уб’ють… Ти віриш у сни?

— Ні. Ні снам, ні ворожбитам.

— А в те, що в біблії написано?

Тарас відчув у голосі Богдана посмішку й промовчав.

— Ти — совіт, у бога теж не віриш. Адже не віриш? Так? Скажи, мене не бійся.

— Ну й чого ти душу з кишками тягнеш з мене? — благально пожартував хлопець.

— О, о! — зрадів сотенний. — Я твою душу взнати хочу. В бога ти не віриш… У що ж ти віриш? — Він потягся рукою до пляшки, але Тарас зупинив його. — Добре, не буду пити. Але ти мені скажи, відкрий душу.

— Я вірю в людей.

— Люди… — Богдан схилив голову набік, скептично стиснув губи. — Добре. А хто воює, вбиває один одного? Адже німці теж люди, й культурні, а шляк би їх трафив! Скажи!

— Німці не всі однакові.

— Байка! Ти бачив хоч одного доброго німця?

— Бачив!

— Брешеш!.. — не повірив Богдан. — Такого німця, щоб був проти свого Гітлера?

— Так. Такого, який зі зброєю в руках воював проти Гітлера.

Богдан довго дивився на Тараса. Запитав тихо, насторожено:

— Де ти бачив такого німця?

В цей час у двері постукали. Зайшов Довбня. Чотовий, побачивши пляшку на столі, посміхнувся, але Богдан його до чарки не запросив, тільки суворо й допитливо глянув на нього. Довбня відрапортував, що наказ виконано, вартових виставлено, а один рій у повній бойовій готовності буде чергувати всю ніч.

Сотенний кивком голови відпустив свого помічника. В цю мить він здавався тверезим.

— Так, — промовив Богдан, коли двері за Довбнею зачинились, — де ти бачив такого німця?

— А чи не все одно? Бачив…

— Ні, друже, — вперто наполягав сотенний, — ти розкажи.

Тарас розповів безневинну версію своєї зустрічі з Куртом Мюллером, його оповідання було просте й правдоподібне: ходив він по селах, міняв шмаття на хліб, і раптом у одному селі на гітлерівців напали партизани. Серед партизанів було два німці. Вони були в німецькому обмундируванні, зі зброєю, погано говорили по-російському. Партизани пояснювали мешканцям села, що ці німецькі солдати добровільно перейшли на їх бік, щоб битися з фашистами.

— То були німецькі комуністи? — запитав Богдан.

— Не скажу, Богдане. Чого не знаю, того не знаю… Тільки на власні вуха чув, як один вигукнув: «Гітлер капут!»

Богдан мовчки походив по кімнатці й зупинився, пильно дивлячись на Тараса.

— Ніяк не можу зрозуміти тебе, друже Карась…

— Чому?

— Холера, а не хлопець, — скривив обличчя сотенний. — Багато ти всього знаєш: чогось не договорюєш, щось ховаєш від мене.

— Запитуйте, я скажу.

— Добре, запитаю. Ти пам’ятаєш, коли в мене в кулеметі стрічку заїло, а ти раз-два — й полагодив?

— Було, Богдане. Що ж тут поганого?

— Нічого. Тільки звідки ти так добре знаєш німецький кулемет?

— А в мене з дитинства цікавість до всяких залізяк, — сказав Тарас і відчув, що ніяковіє — спіймав усе ж таки його Богдан. — Ну, й голова є на плечах, кумекаю.

— У мене теж є голова.

— Ви гарячкували, поспішали, а я… Як кажуть, збоку видніше.

Богдан уперто стиснув губи, налив у філіжанку самогону.

— Випий, друже Тарасе, Тільки всю до дна. У мене до тебе є ще одне питання. Серйозне. Дай чесно відповідь.

— Може, перенесемо на інший час? Не п’яним же розмовляти про серйозне!?

— Я не п’яний, мене горілка не розбирає. Випий, випий…

— Не буду пити, не можу. Я не старшина, у мене що в голові, те й на язиці.

— Тоді скажи, — пильно дивився на нього сотенний. — Ти часом не той… Ти у совітів — у партизанах не служив? Признавайся!

— У совітів? — здивувався Тарас. — Н-ні, такого не пам’ятаю. Я в есесівській дивізії служив, в особистій охороні Гітлера. Кулемет же німецький!

— Знову починаєш свої фокуси? — зблід Богдан. — Скажи правду!

Тараса почала розбирати злість. Бракувало, щоб цей п’яний дурень взявся за пістолет. Хлопець вирішив перейти в наступ. Він підвівся з стільця, витягнувся по стійці «струнко» і відрапортував з викликом:

— Друже Богдане! Я — шеренговий Карась, свідомий українець, волиняк, родом з Рівного. Так мені було наказано відповідати… Хочете вірте, хочете — не вірте. Службу виконую справно, в бою боягузом себе не показував. Які будуть ще запитання?

Ось як треба розмовляти з Богданом. Якого йому біса треба?

Сотенний не чекав такої відповіді. Карась виявився перед ним ще в одній якості — безстрашності й гідності. Богдан ледве витримав погляд хлопця, із співчуттям похитав головою.

— Але ти… дограєшся. Я ж тебе по-дружньому питаю.

— То що я повинен відповідати? — продовжував наступати Тарас. — Сказати, що спеціально посланий до вас радянським командуванням за шкурою чотового Довбні? Будь ласка! Між іншим, наплутав Могила: не на онучі використовують дикі чеченці шкіру, здерту зі свідомих українців, а парашути шиють з неї замість шовку. Міцні парашути виходять…

— Не кричи, — кивнув на двері Богдан, — Я й сам у ті байки не вірю. Пропаганда…

— Добре, що хоч де зрозумів!

Богдан зітхнув, поправив гнотик на каганці, взявся за свою філіжанку.

— Не пий, прошу тебе, — промовив Тарас. — Не треба, Богдане, ти й так уже п’яний.

Богдан не послухав, випив, труснув головою.

— За що я полюбив тебе, Карасю, скажи? Немовби ти брат мені. Слово честі!

— Ми й є брати, українці.

— Розвесели мене, друже… Серце болить… Давай заспіваємо?

— Не треба, Богдане. Почують. Краще я вірші прочитаю.

— Давай! Шевченка?

— Можна. Але для початку…

Тарас на мить заплющив очі, пригадуючи перші рядки, і почав урочисто, сумуючи й радіючи від кожного слова.

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна та пуста і дика площина,

І я, прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

Давно Тарас не читав отак уголос цих улюблених віршів. Все лихо відійшло набік, і він відчув щастя. Чудові слова, здавалось, самі виривалися з його грудей, і перед очима поставали немов живі картини — роздягнуті до пояса люди лупають кайлами, б’ють молотами в. гранітну скелю, прокладаючи для себе й для інших шлях у майбутнє.

Богдан слухав захоплено, трохи відкривши рота, і на його обличчі застигла радісно-придуркувата посмішка.

А Тарас дав собі волю! За «Каменярами» Франка пішли «Думи мої, думи» Шевченка, вірші Лесі Українки, Сосюри, Тичини. І коли на закінчення прочитав «Заповіт», то побачив, що по щоках Богдана течуть сльози.

Сотенний підійшов до Тараса, схопив руками його голову, стиснув її у своїх долонях.

— Але й голова в тебе, друже, але й пам’ять, — сказав він і раптом додав — Що мені з тобою робити, не придумаю…

— Давай будемо разом думати.

Богдан труснув головою, опустив руки, в очах його заблищала ворожість.

— Не можна нам разом, — сказав він, зітхнувши. — І ти загинеш, і я загину. Знаєш, що, Карасю, здається, треба відпустити тебе. Йди собі до бісової матері на всі чотири сторони. Так буде краще. Від гріха подалі… Ти сам розумієш.

Тепер усе було ясно. Так, вони були друзями і ворогами. Вони немовби стояли на вістрі леза — між ворожнечею і дружбою, і кожний з них знав, що довго втриматися на цій межі не можна, обов’язково впадеш на якийсь бік.

— Якщо без жартів, — промовив тихо Тарас, — то можу піти. — Потім додав: — Коли накажеш?

— Не поспішай, устигнеш, — спокійно відповів Богдан і заплющив очі. — Мені з тобою поговорити треба. Висловишся на прощання.

— Це я можу, — посміхнувся Тарас. — Відносно головного ворога? Це можна.

Богдан стояв з заплющеними очима, кусав губи. Похитнувся, глянув на Тараса з осудом.

— Дурень ти, Карасю. Дивлюсь на тебе й дивуюся… Ти розумієш, з чим граєшся? Мені досить одне тільки слово сказати, й нема тебе. Був Карась, і нема його.

— Чому, я все розумію… Що ж тут хитрого для такої щуки — зжерти карася!?

П’яна каламуть вийшла з очей Богдана. В них відбився подив, засвітилася сердита цікавість.

— Не боїшся, дрочишся? Відчайдушний!..

— Не в хоробрості справа. Я вірю, що ти — людина, Богдане, хороша, чесна людина. А хорошої людини мені боятись нема чого.

— Хитруєш, козаче. Злякався все ж таки… На добрі почуття розраховуєш.

— Тьху на тебе, Богдане! Та ми ж з тобою відверто…

— Хитруєш, хитруєш…

— Знову! У тебе всі козирі, а в мене один — правда. Це ти боїшся. Не мене — правди.

— Брешеш, — запалився Богдан. — Я правди не боюсь. Я нічого не боюсь. Бачив, як я германа періщив?

— А чим ти вихваляєшся? Що Могила говорив?

— Наплював я на Могилу. Поки живу — бив германа й буду бити!

— Ой, Богдане, не в те ти товариство попав.

— Кажи до кінця, раз відверто говоримо, — підвів голову Богдан. — Яке товариство ти мені порадиш?

— Те, яке знає, хто справжній ворог України.

— Ясніше…

— Думаю, що й так ясно.

— Ясно, — погодився сотенний і посміхнувся одним куточком рота. — Ти мене до совітів — партизанити запрошуєш. Дякую. — Богдан подивився на Карася скаламутнілими очима й повільно підніс до самого носа хлопця складеного в дулю кулака. — Ось! Бачив? Зараз як трахну!..

— Бий… — знизав плечима Тарас. — Мені не звикати. Мене німці не так пригощали — прикладами!

— Холера, а не хлопець! — засміявся Богдан, опускаючи кулак. — Не бійся, волосини з твоєї голови не впаде. Слово честі! Ми — побратими. Побратима я не зраджу. Ти Олю врятував, а я, дурень, занапастив.

— Не ти! — раптом люто вигукнув Тарас. — Як ти не розумієш, Богдане? Фашисти її занапастили, твою сестру. Фашисти! І не її одну — тисячі, сотні тисяч українців занапастили вони. І весь наш народ хотіли б занапастити.

— Це я знаю… — Богдан немов обм’як. — У них така політика. Німці тільки себе люблять. — Подумав і мовив сумно. — А до совітів я не піду. І не натякай, бо буду бити. Слово честі!

Сотенний здригнувся, провів рукою по обличчю, здивовано закліпав очима. Горілка, нарешті, розібрала його. Тарас вирішив, що час іти. Цього разу було сказано досить. Нехай Богдан проспиться, подумає.

Попрощались по-дружньому. Богдан довго тряс руку Тараса, плескав його по плечу, сміявся й повторював: «А пам’ятаєш, як ми того германа-єфрейтора? Га? Як сніп вилетів з вагона! Я люблю тебе, Карасю, ти — веселий. Тільки ти негідник і дурень. Шляк би тебе трафив, холеру таку… Ясно? І щоб нікому жодного слова! Чуєш? То все байка!..» Нарешті, він схопив Тараса за вухо, притяг його голову до себе і цмокнув мокрими губами в щоку.

Це була остання розмова Тараса з молодецьким сотенним. Через два дні сотню прийняв Довбня. Богдан зник, ні з ким не попрощавшись.

За ним прийшли вночі.

19. СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ

Єва Фальк, помічниця радника Хауссера, була легалізована. Вона одержала маленьку кімнату в тому ж будинку, де жив радник, продовольчі картки, перепустку на право ходити по місту вночі. Скористатися з цієї перепустки Оксані ще не довелось, але вдень вона появлялася на вулицях міста досить часто. Офіцери й солдати заглядалися на вродливу струнку дівчину, яка діловито йшла поруч з низеньким цивільним чиновником в окулярах. Рівний, упевнений крок молодої німкені, яка вміє марширувати, голова гордо піднесена, права рука засунута в кишеню жакета… А дивиться — тільки поперед себе.

Навіщо знадобився союзникам оцей експерт у східних питаннях? Які нові задуми зріють у голові загадкового й небезпечного майстра провокацій? Відповідь на перше питання повинні були дати радіограми, але тільки в тому випадку, якщо їх пощастить розшифрувати… Чим займається радник тепер, яку чергову провокацію він готує — про це Оксана повинна була довідатись сама.

Треба було поспішати, може статися, що часу буде обмаль. Перший день нічого не дав. Всі обережні спроби Оксани вивідати що-небудь ні до чого не привели. Хауссер навіть близько не підпускав «помічницю» до своєї таємниці. Він погодився, що повинна бути створена видимість, ніби Єва Фальк займається чимось серйозним, посилено допомагає йому.

Оксані було запропоновано читати окупаційні газети, що видавалися українською і польською мовами, й робити з них виписки. «Що саме виписувати?» — запитала Оксана. «Не має значення, — знизав плечима радник. — Виписуйте все, що вас цікавить. Адже це для форми».

Ту зброю, якою хотіла скористатися Оксана, Хауссер намагався обернути проти неї ж. Він, мабуть, хотів мати точніше уявлення про її розум, обізнаність, інтереси. По виписках з газет це було б неважко зробити. Є мудре прислів’я: покажи мені твої книги, і я скажу, хто ти…

Оксана немовби була й не від того, щоб читати газети й робити з них виписки, але тут же висловила сумнів, чи може бути така робота достатнім маскуванням. Якщо вона буде сидіти в кімнаті, може скластися враження, що Хауссер ховає її, боїться показати людям.

Неминуче виникнуть плітки й підозри. Набагато вигідніше показати, що вона активно допомагає радникові, виконує хоча б яку-небудь чорнову роботу. До того ж — вона не буде пояснювати причини — їй потрібно частіше бувати на вулицях у найрізноманітніших закутках міста. Але це не повинні бути безцільні прогулянки. «Ваша помічниця, — переконувала Оксана радника, — повинна виглядати, як серйозна, ділова людина, яка розуміє свою відповідальність і поспішає виконати кожне доручення шефа». Доводи були переконливими, й Хауссер погодився, хоч і явно неохоче.

Радник вирішив, що Єва може відвідувати різні цивільні установи, брати там для нього різноманітні довідки, що не мають таємного характеру.

Першого ж дня вони встигли (Оксана наполягала, щоб Хауссер пішов разом з нею) побувати на біржі праці. Радник відрекомендував начальнику біржі свою «помічницю» й сказав, що в її функції входить вивчення настроїв майбутніх робітників Німеччини й питання психологічної підготовки їх. Оксана зрозуміла, що тут, на біржі праці, вона навряд чи довідається що-небудь нове про Хауссера, але нічим не виявила свого розчарування. Її увагу привернув барвистий плакат, що висів на стіні. На фоні ретельно оброблених ланів, ферм з племінною худобою й чудового селища з гостроверхими дахами, критими черепицею, яке сховалося в долині, стояли рожевощокі, веселі хлопець і дівчина у вишитих сорочках. Вони просто-таки ледь стримували своє захоплення. Напис під плакатом пояснював причину їх надзвичайної радості: «Ми побачимо Німеччину!»

Оксана похвалила плакат. Особливо їй сподобався напис. «Тут є щось від туризму, а романтика подорожей завжди захоплює молодь», — глибокодумно зауважила «помічниця» радника.

На цьому можна було й закінчувати перший візит, але в розмову втрутився заступник начальника біржі пан Герасимчук. Це була прилизана в’юнка особа з обличчям, схожим на рильце пацюка, що побував у цирульні… Пан Герасимчук — йому явно не терпілось вислужитися, показати, що його персона приносить користь, — попросив познайомитися з текстом заготовленого ним послання анонімного духовного пастиря до українських хлопців і дівчат, які виїжджають на роботу до Німеччини. Звернення називалось: «У тяжку хвилину надійся на бога». На думку Герасимчука, це послання треба віддрукувати на смужках рожевого паперу у великій кількості, щоб кожний, хто поїде до Німеччини, міг берегти цю пам’ятку про батьківщину біля серця.

Хауссер, невдоволено насупившись, узяв. листочки в Герасимчука. Він тримав їх перед собою так, щоб могла читати і його «помічниця». Вже перші рядки переконали Оксану, що послання написане рукою досвідченого єзуїта. Не було нічого схожого на безглуздий плакат, що висів на стіні, який навряд чи міг кого-небудь спокусити або обдурити. Духовний пастир знав шлях до серця — ніяких радощів, ніякого захоплення від того, що «ми побачили Німеччину!» Ні, в кожному слові єлейне співчуття і навіть сум.

«Діти мої! Ви відірвані від своїх близьких і дорогих, покинули рідні, милі Вашому серцю міста й села, їдете до чужого незвіданого краю. Що чекає Вас там, на чужині? Праця, і та праця може бути нелегкою. Вона буде здаватися Вам удвоє тяжчою тому, що Ви будете серед чужих людей, мови яких багато хто з Вас не знає. Вірю, будуть важкі хвилини у Вас, не один раз Ваші серця стиснуться від суму за рідним домом і сльози потечуть струмками від незаслуженої образи. Не втрачайте віри, надійтеся на бога, моліться, молитва підбадьорить і заспокоїть Вас. Нічого легкого в житті нема… Будьте терпеливі й слухняні. Покажіть тим людям, серед яких будете жити, що українці не бояться праці, навіть найчорнішої, і Ви примусите Ваших господарів і начальників ставитися до Вас, працьовитих українців, по-іншому. Тільки чесною працею, зразковою поведінкою, відданістю своїй релігії Ви можете викликати повагу й любов не тільки до себе особисто, але й до всієї української нації».

Духовний пастир здогадувався про можливі конфлікти й на релігійному грунті. Він усе передбачав, давав поради, як треба себе поводити в таких випадках. Можливо, наприклад, яке-небудь релігійне свято буде оголошене німцями робочим днем. Що робити хлопцям і дівчатам у такому випадку — обурюватись, бунтувати? Ні в якому разі! «Поважайте чужі звичаї! Нехай буде гірко одягати брудний робочий одяг у святковий день, зустріньте це гідно, послушенством і палкими молитвами до бога. В праві на молитву Вам ніхто не відважиться відмовити».

Оксана не захотіла читати далі. В неї було таке відчуття, немов її годують прокислим повидлом на сахарині. Кожне слово анонімного духовного пастиря було липке, брехливе й текло отрутою: «Не ремствуйте на своїх господарів, які б жорстокі і несправедливі вони не були, працюйте не покладаючи рук і втішайте себе молитвою».

— Візьміть, пані Єво, — сказав Хауссер, передаючи листочки Оксані. — Дякую, пане Герасимчук. Ваша ідея заслуговує, на увагу. Тепер усе залежить від наявності паперу.

— Можна й не на рожевому, — метушливо кланявся сяючий Герасимчук. — Можна й на звичайному. Важливо, щоб кожний міг одержати. Дуже важливо! Наші люди віддані релігії. Слова духовного пастиря вплинуть на них більше, ніж наказ або, скажімо… покарання. Будьте ласкаві, пане раднику.

Даремно старався Герасимчук, з реакції Хауссера Оксана зрозуміла, що його послання не буде вручатися невільникам — нема паперу. Виходить, ініціативу цього лакея можна схвалити. І коли вийшли з біржі, дівчина сказала:

— Хто б міг подумати? У цього пана Герасимчука така вульгарна фізіономія, а дивіться — літератор!

— Ніякий він не літератор, — буркнув Хауссер. — Пройдисвіт.

— Але ж написано, я б сказала, не без талану.

— Ще б пак! Цей шахрай підсунув нам трохи скорочене й змінене послання уніатського митрополита Андрія Шептицького.

— Он як! — щиро здивувалася дівчина. — Але що нам перешкоджає поставити підпис митрополита? Це було б солідно.

— Не можна. Митрополит Шептицький — глава уніатської, греко-католицької церкви. Його вплив розповсюджується серед населення Галичини. На території Волині, яка належала раніше до Росії, мешкають в основному православні.

— Можна без підпису. Врешті-решт для нас не має значення, хто автор, митрополит чи оцей пан Герасимчук.

— У нас немає паперу на всілякі дурниці, — похмуро відповів Хауссер, — незабаром усі газети доведеться друкувати на сірому обгортковому папері.

— Дуже жаль. Я думаю, що пан Герасимчук має рацію, такі палкі слова духовного пастиря багато молодих людей справді носило б біля серця. Непогана психологічна підготовка…

— Не дуже, — заперечив радник. — Послання Шептицького було надруковане у Львові на прекрасному рожевому папері. Ви знаєте, як повелися з тими посланнями оці брудні свині? Вони в дорозі підтирали ними зади. Пробачте… Колія залізниці була встелена тими рожевими папірцями.

— Гадаю, що ви перебільшуєте, — посміхнулася Оксана. — Це могли робити тільки хулігани. Я переконана, що послання, яке написано так сердечно й майстерно, відіграло б певну роль, принесло б користь, нахилило б багатьох до покірності й послушенства.

— Ви могли б бути дійсно хорошою помічницею, пані Єво, — посміхнувся Хауссер, — Ви швидко схоплюєте і відчуваєте психологію.

— Саме тому я й запропонувала вам свої послуги…

Оксана йшла поруч з радником, вигляд у неї був поважний, діловитий, праву руку вона тримала в кишені жакета.

Решту дня дівчина провела за читанням газет і коли наткнулася на нарис Марії Чайки, в якому захоплено розповідалося про те, з яким гарячим бажанням свідома українська молодь їде до Німеччини, вирішила відвідати журналістку.

В кімнаті Марії було накурено, на столі лежали списані сторінки з багатьма перекресленими й виправленими рядками. Незважаючи на солодкувату люб’язність, з якою журналістка зустріла Оксану, було помітно, що вона незадоволена відвідинами дівчини, яка перешкодила їй працювати.

— Пробачте, Маріє, я на хвилинку. Я можу вільно розмовляти українською мовою, але не дуже міцно себе почуваю в правописі. Якщо можна, то прочитайте оцей невеличкий твір і виправте помилки. Буду вам дуже, дуже вдячна.

Журналістка взяла рукопис, закурила й почала читати, тримаючи ручку напоготові. Виправляти їй нічого не довелося, але чим далі читала вона рукопис, обличчя її ставало все похмурішим. Вона, відразу ж упізнала автора.

— Відносно граматики — все правильно, — сказала Марія. — Це послання митрополита Шептицького. Що ви збираєтесь робити з ним?

— Ми надрукуємо його на рожевому папері й будемо роздавати українським робітникам, які їдуть до Німеччини.

Журналістка пильно глянула на помічницю радника й промовила з викликом:

— Було б краще, Єво, коли б ви замість рожевих папірців давали їм у дорозі по мисці гарячого супу й кусню хліба.

— Це ідея! — Оксана вдала, що дуже зраділа зауваженню журналістки. — Не знаю, як відносно гарячого супу, але разом з посланням можна буде видавані по бутерброду. Ну, хоча б з повидлом. — І вона закінчила, дуже задоволена собою — Такий маленький-маленький бутерброд з повидлом. Це ви добре нам порадили — духовний харч буде немовби зміцнений матеріальним. Такі речі залишаються в пам’яті. Правда?

У Марії округлились очі, ніздрі затремтіли. Оксана невинно дивилася на неї і цей погляд обеззброював. Марія, здається, вирішила, що має справу з наївним дурненьким дівчиськом, відповіла сумно:

— Бутерброди не поможуть, послання теж. Ви погано поводитесь з українськими робітниками, погано годуєте їх. У нас є таке прислів’я: молоко в корови на язиці. Для того, щоб робітники добре працювали, їх треба добре годувати.

— Як? — здивувалася Оксана, — Це кажете ви? Дивно… Я щойно читала в газеті вашу статтю, Маріє. Чудова стаття! В Німеччині ваші молоді люди прилучаються до культури, набувають різних спеціальностей, ставлення до них краще, ніж до робітників інших національностей. Харчування, враховуючи воєнний час, цілком можливе. Я просто раділа, коли читала. Не розумію…

Обличчя журналістки почало густіше й густіше червоніти. Марія всунула до рота сигарету, поспішно прикурила й зробила глибоку затяжку.

— Так, я це написала… — твердо, з якимось внутрішнім зусиллям промовила вона. — Повинна була написати.

— Не розумію! — Оксана зобразила на своєму обличчі цілковиту розгубленість. — Як же так? Скажіть, це правда, ви це точно знаєте, що з вашими робітниками в Німеччині погано поводяться, зле їх годують? Я з цими питаннями не стикалась. Думаю… Ваша стаття… там усе так гарно описано.

Марія закашлялась. Кашель був сухий, різкий. Обличчя почервоніло, на скронях проступили сині вени. Здається, Марія була дуже хвора. Нарешті їй стало легше, вона сплюнула в хустинку, мигцем поглянула на неї й затиснула в кулаці.

— Вам, мабуть, не слід багато курити? — співчутливо сказала Оксана.

Журналістка зневажливо махнула рукою, криво посміхнулась.

— Дурниці! Просто потрапила до горла крихітка тютюну. Не звертайте уваги… Ви багато дечого не розумієте, Єво. Є політичні міркування. Мене ніхто, чуєте, ніхто не може звинуватити за те, що я написала цей проклятий нарис, хоч я сама червонію за нього. Але більше так писати не буду. Не буду! Я взагалі не буду писати до цієї газети.

— Але ж чому?

— Такі політичні міркування. — Марія раптом лукаво підморгнула співбесідниці. — Становище змінилося.

Їх розмова урвалася з приходом нареченого Марії. Він лише вклонився Оксані, міцно стуливши губи, сів на стільця. Оксана хотіла зразу ж піти, але журналістка затримала її. Марія була зворушена, очі в неї блищали, вона якось умить погарнішала.

— Знаєш, Петрусю, — сказала вона, взявши Оксану за руку. — Я вирішила кинути роботу в газеті. Досить! Треба взятися за те, що принесе більше користі.

— Так, ти, здається, маєш рацію… — сказав Петро, пильно подивившись на її подругу. — Пора…

— Цей намір визрів у. мене давно, але остаточно вирішити допомогла мені пані Єва.

Петро здивовано звів брови, глянув на німкеню.

— Так, пані Єва… В розмові з нею я зрозуміла, що одна смуга мого життя закінчилась і повинна розпочатися інша — безстрашна, героїчна. Ми помчимо з тобою на сірому вовкові. Не бійся, я не впаду… Ми будемо разом. Дякую вам, пані Єво! Заходьте, будьте ласкаві.

Оксана попрощалась і пішла, роздумуючи над останніми словами журналістки. Куди збиралася помчати Марія зі своїм нареченим на сірому вовкові, дівчина не зрозуміла, бо не знала, що Петро перебуває на нелегальному становищі. Але ж інше було зрозумілим. На гітлерівців націоналістам надіятись уже не було чого, а звідси виходить, що й не треба більше переконувати молодих українців їхати до Німеччини та розмальовувати, який рай їх там чекає. Тепер Марія, очевидно, почне складати запальні листівки, вихваляючи не Гітлера, а власного «жорстокого й прекрасного вождя». Брехня залишиться брехнею. Марія від свого не відступиться, буде продовжувати обдурювати й продавати свій народ.


Вранці, як і домовились напередодні Оксана пішла разом з Хауссером до міської управи. Радник ішов мовчки, вигляд у нього був хворобливий, шкіра під очима набрякла, відвисла мішечками. Оксана, немовби не помічаючи пригніченого стану свого «шефа», йшла поруч, дивлячись тільки вперед, права рука в кишені… Людей на вулицях у цей ранішній час було мало. Рідкі перехожі старалися прошмигнути повз них.

Хауссер озирнувся на всі боки й приголомшив Оксану несподіваним запитанням:

— Ви збираєтеся шантажувати мене, якщо те, що запропонує Прістлі, буде для мене неприйнятним?

Ось про що він думав усю ніч — який буде характер завдання, чи зможе він його виконати? Чудово! Прістлі, очевидно, існує, але мені не слід підтверджувані його існування. Гелена не знає імен тих, хто її послав, а й у кожного з них може бути декілька кличок… Треба заспокоїти бідолаху-радника». Оксана відповіла спокійно й розсудливо:

— Навіщо передбачати гірше? Я думаю, що від вас не будуть вимагати неможливого. Щодо цього, то я на вашому боці.

— І ви можете підтвердити Прістлі, що я не маю ніякого відношення до військових справ?

Оксані стало гаряче. Вона відчула, що Хауссер був близький до того, щоб трохи відкрити краєчок своєї таємниці.

— Звичайно! Але… Тільки в тому випадку, коли я буду переконана в цьому.

— Відомості про армію, військову промисловість, економіку — все це виключене, — сердито сказав радник. — Мене не інформують, і я не цікавлюсь… Знаю тільки те, що повідомляють газети й радіо.

— Є інші не менш важливі галузі… — підказала дівчина.

Хауссер насупився, обійшов це зауваження мовчанкою. Оксана знову помітила його настороженість і ворожість. Не вийшло, розпитувати його не можна. Доведеться відкласти до більш сприятливого випадку.

— Я вважаю цю розмову передчасною, пане раднику. Я вірю в успіх. І пам’ятайте, я не ворог ваш, я — помічниця…

— Пані Єво, ви могли б відповісти на одне запитання?

— В залежності…

— Прістлі англієць чи американець?

— Кому б ви надали перевагу?

— Американцеві, все ж таки…

— Яке це має значення? До речі, ви впевнені, що Прістлі це є Прістлі?

— Тому я й запитую. Я знав його як англійця.

Оксана засміялась і помітила, що на губах радника появилося щось подібне до посмішки. Дуже добре, це перша ознака довір’я.

Вони завернули до вузенького провулочка, який виходив на ширшу вулицю. Кроків за тридцять від тротуару стояла маленька легкова автомашина. Молоденький солдат-шофер, який сидів за кермом, позіхав, але його обличчя — звичайне, солдатське, раптом привернуло увагу Оксани. Чому в неї виникло це дивовижне враження, дівчина не могла зрозуміти, але їй раптом, здалося, що у шофера не одне, а два обличчя, і одне зміщене, перекошене, — начебто солдат злегка повернув голову й напружено прислухався до того, що відбувається позаду нього, Це тривало всього якусь мить і було схоже на галюцинацію, обман зору. Насправді солдат сидів, сонно дивлячись перед собою, у нього було спокійне, свіже обличчя.

З-за рогу вулиці, назустріч їм, неквапною, рівною ходою вийшов високий офіцер. Оксана відразу ж упізнала його — той самий гауптман, якого вона бачила день тому в своєму будинку. Він підійшов до машини, легенько постукав носком чобота в покришку колеса, перевіряючи, чи не спустила камера, сказав солдатові:

— Ернст! Треба заправити машину, але спершу — на вулицю Симона Петлюри. Візьмемо обер-лейтенанта. І обережно на цих вибоїнах, душу можна витрусити.

Сідаючи поруч з шофером, гауптман мимохідь глянув на тих, що проходили повз машину, затримав погляд на дівчині, але, здається, не впізнав її, або якщо й упізнав, то не міг пригадати, де бачив.

Машина м’яко рушила з місця.

Хауссер і Оксана вийшли на ріг вулиці. Радник повернув було праворуч, але поблизу залунали вигуки, жіночий плач. Оксана оглянулась. Неподалік від особняка стояла вантажна автомашина з солдатами, які здивовано дивилися на відчинене вікно на другому поверсі. У вікні появилася голова офіцера. Він гукнув униз:

— Всім — з машини! Бурфельг — у гестапо! Тут убивство! Швидко!

Голова офіцера зникла у вікні. Солдати почали вистрибувати на бруківку. Фельдфебель скочив на підніжок, і машина промчала повз радника й Оксану.

Хауссер, нічого не пояснюючи, швидко попрямував до особняка.

— Куди ви? — наздогнала його дівчина.

— Ходімо! — з великим хвилюванням вигукнув Хауссер. — Там… Невже?..

Вони пройшли повз солдат, які юрмилися на бруківці й тротуарі. Із вікна долинало голосіння жінки. Радник, виявляючи несподівану для його комплекції спритність, побіг нагору по східцях. Оксана ледве встигала за ним. Услід, важко гупаючи чобітьми, бігли солдати.

У коридорі другого поверху Оксана побачила перелякану, заплакану жінку в білому фартусі. Вона з жахом дивилася на розчинені двері в якусь кімнату і, судорожно дихаючи, бурмотіла щось незрозуміле.

Хауссер добіг до порогу кімнати з розчиненими дверима й зупинився. Оксана подивилася через його плече й побачила чоловіка в мундирі судді, який лежав на килимі біля письмового столу. Над ним схилився розгублений лейтенант.

— Пане лейтенанте, — почулося за спиною Оксани. — Подивіться, що ми знайшли на сходах.

Єфрейтор протиснувся вперед і простяг офіцерові записну книжечку в голубуватій обкладинці. Лейтенант поспішно погортав книжечку й закричав люто й радісно:

— Ось тут по-російському! Це він загубив. Убивця! Свою записну книжку!..

— Покладіть на місце! — фальцетом вигукнув радник, і його випещена, без зморщок, шия, що перевисала через комір, почервоніла. — Зараз же покладіть! Нехай гестапо! Вони знають…

— Це він… — голосила жінка у фартусі. — Як я могла подумати… Такий галантний… Це він убив!

— Покладіть усе на місце! — знову закричав Хауссер. — Нічого не зачіпайте, лейтенанте. Оточіть своїми людьми квартал. Зараз же! Заспокойтеся, фрау Марто! Боже! Серед білого дня… — Він торкнувся до руки Оксани. — Ходімте, пані Єво. Я не хочу зустрічатися з тими панами. Я їх не можу бачити…

По східцях Хауссер ішов, тримаючись за руку своєї помічниці, немовби сліпий чи п’яний. Його обличчя блищало від поту. На вулиці радник зупинився, зняв окуляри, почав протирати хустинкою спітнілі скельця. Оксана вперше побачила його очі, вони були великі, банькаті і чомусь нагадували дівчині двох сліпих, безпорадних кошенят, хоч це порівняння ніяк не підходило до очей.

— Який жах! — Хауссер задихався. — Ходімте!.. Щось неймовірне. Під самим носом штурмбаннфюрера… Серед білого дня!

… Гауптман, записна книжечка в голубуватій обкладинці… Перекошене від напруги обличчя молоденького шофера… Знову гауптман. Він ішов спокійно, цілком спокійно. Так, він не поспішав. І в машину сідав не поспішаючи, спершу постукав ногою в покришку колеса. «Обережніше на цих вибоїнах…» Невже він стріляв у суддю? Безперечно. Книжечка в голубуватій обкладинці загублена або підкинута. І це книжечка Петра, нареченого Марії — лейтенант, очевидно, помилився, записи в ній зроблені не російською, а українською мовою.

— Пане раднику! Вам погано? — в голосі Оксани бриніло щире співчуття.

Хауссер легенько здригнувся і, ніби прокинувшись, здивовано подивився на помічницю.

— Скажіть, пані. Єво… Ми проходили повз якусь автомашину. Ви не звернули уваги на офіцера? Як він виглядав, у якому званні?

— Н-ні…

— І номера автомашини не помітили?

— Навіть не подивилася. А чому ви запитуєте? Може, ви все ж таки поясните мені, що тут сталося? Хто вбитий?

— Радник юстиції…

— Не розумію… Хто його застрілив?

— Тихіше… — Хауссер підозріло оглянувся на всі боки. — Відразу видно, що ви з неба впали. Партизани, звичайно. Можливо навіть, що це зробив отой офіцер, який на наших очах чкурнув на автомашині в невідомому напрямку.

— Ви… ви це серйозно? — Оксана навіть зупинилася від здивування. — Партизан у німецькій формі, на машині, вдень, у центрі столиці України?..

— Вас це не повинно дивувати.

— Неймовірно!

— Вони викидають коники ще кращі! Нещодавно так само серед білого дня було викрадено і вивезено з міста полковника. І все це відбувається під носом у Герца.

— Ви маєте на увазі штурмбаннфюрера, начальника…

Сердитий Хауссер не дав Оксані договорити.

— Так, саме цього пана я маю на увазі. Якщо так буде продовжуватися… Давайте зайдемо в яке-небудь подвір’я. Я повинен сісти. Щось із серцем.

«Не вистачало ще, щоб з ним трапився удар…» — подумала Оксана, поспішно відчиняючи першу ж хвіртку. На щастя, біля веранди будинку була лавка. Оксана посадила радника, розстебнула гаплик на комірі мундира. З глибини заскленої веранди на неї злякано дивилася якась жінка, мабуть, господиня. Оксана показала їй жестом: «Води!» По зблідлому обличчі радника котилися краплі поту. Оксана скинула з нього кашкета й, немов віялом, почала обмахувати ним голову шефа. Вийшла господиня з великою квартою води. Дівчина набрала в рот води й декілька разів, як кроплять білизну перед прасуванням, бризнула на голову радника, потім витерла мокрою хустинкою його обличчя, лисину, шию.

— Випийте води. Мокру хустинку покладіть на груди біля серця. Отак! І ні про що не думайте. Перейде Просто ви перехвилювались.

Хауссер сидів, трохи відкинувши голову назад. Мундир був розстебнутий на грудях, і з-під нього визирала жовта шовкова сорочка. «Звичайно, це від перевтоми, — думав радник, пройнявшись жалем до себе. — Ще б пак, не спати дві ночі підряд. Ця історія з ешелоном… Увесь час у напрузі. А тут безглузда загибель радника юстиції, невиправдана, безглузда втрата, якої можна було уникнути. Не треба було заходити й дивитися на труп…»

Він відчув, як дівчина взяла його за руку, намацала пальцем пульс. «Уважна… Але всі його хвилювання почалися з її візиту. Нехай би біс забрав того Прістлі, марки, Гітлера й усе на світі. Так можна загнати себе в домовину раніше, ніж упаде Третій рейх і знадобиться допомога Прістлі».

Блідість щезла з обличчя радника, й воно набуло попереднього кольору. Він підвів голову, глибоко й полегшено зітхнув.

— Усе гаразд. Дякую, пані Єво. Пробачте.

— Чому ви не носите з собою якихось таблеток чи крапель?

— Це вперше зі мною. Очевидно, на грунті перевтоми, — Хауссер повернув хустинку дівчині, старанно обтрусив мундир, застебнув на всі гудзики.

Вони вийшли на вулицю.

Мабуть, за цей час звістка про вбивство якогось, видного гітлерівця встигла поширитися по місту. Перехожих на вулицях майже не було видно, а ті, що появлялись, ішли поспішно, мовчки, боязко оглядаючись. На Гітлерштрасе стояв патруль з офіцером на чолі, перевіряв документи у всіх, хто проходив вулицею або проїжджав на машинах. Як помітила Оксана, особливо старанно перевірялися документи офіцерів і солдатів. Радника й дівчину лейтенант пропустив відразу ж, мигцем глянувши на їх перепустки.

В міській управі також відчувалася пригнічена й тривожна атмосфера. Співробітники управи з особливою поспішністю й підлесливістю підхоплювались зі своїх місць, кланяючись радникові. Догідливість, собача готовність угадати наперед бажання хазяїна, переляк… Начальник статистичного відділу, до якого вони зайшли, поспішаючи назустріч Хауссеру, мало не скинув зі столу арифмометр…

Хауссер поводився так, начебто нічого не знав про трагічний випадок. Попросив дати зведення про здачу хліба селянами й, посадивши Оксану поруч, заглибився у вивчення цифрових даних. Очевидно, ці зведення дійсно цікавили радника, бо він досить довго розглядав їх і, здавалося, забув про існування своєї помічниці. Завідуючий відділом стояв біля столу напівзігнувшись, готовий у будь-яку хвилину дати потрібне пояснення.

— Так… — промовив Хауссер. — Давайте почнемо.

Вони почали виписувати назви сіл і прізвища старост, які, за словами радника, особливо злісно саботували здачу контингенту. Таких злісних сіл виявилося тьма-тьмуща. Під диктовку Хауссера Оксана старанно виписувала колонкою: порядковий номер, назва села, прізвище старости, відсоток виконання.

Їх роботу перервала поява бравого лейтенанта в загальновійськовій формі. Лейтенант переступив поріг і підняв два пальці до козирка кашкета.

— Пане раднику, — ніби нагадуючи про щось, тихо й ввічливо сказав він і ласкаво подивився на Оксану.

— Так, так, — поспішно кивнув йому головою Хауссер, підводячись з-за столу. Він не здивувався й не став розпитувати лейтенанта, немовби давно вже чекав його приходу. — Продовжуйте, пані Єво. На сьогодні цієї роботи вам вистачить.

Лейтенант відчинив двері, пропускаючи радника, й подарував Оксані чарівну посмішку:

— Пробачте, фрейлен!

Коли двері за ними зачинилися, Оксана, ніби не задоволена тим, що шеф пішов, запитала у статистика, який ще не отямився від шоку, що охопив його при появі лейтенанта, і все ще продовжував стояти по команді «струнко»:

— Хто цей офіцер?

— Ви не знаєте лейтенанта? — запитав статистик і, витягнувши шию, повідомив напівпошепки: — Лейтенант Гайлер з гестапо…

Отже, Хауссер — своя людина в гестапо. Його запрошують туди відкрито, і він знає, чого його кличуть. Не таке вже й важливе відкриття… Оксана була незадоволена собою — закінчувалася друга доба її перебування в місті, а вона майже нічого нового не довідалася про експерта в східних питаннях.

Попрацювавши ще близько години, Оксана вирішила піти на обід. У коридорі вона майже зіткнулася з жвавою, гарненькою кароокою дівчиною, яка тримала в руці потертий шкіряний портфель.

— Пробачте, як вас звати? — запитала вона по-німецькому, весело зазираючи в очі Оксани.

— Єва Фальк.

— Ви співробітниця радника Хауссера?

— Так.

— Для радника. Розписуватися за одержане не треба. — Дівчина вручила Оксані листа й швидко пішла на вулицю.

Конверт не був заклеєний. Оксана заглянула в нього й побачила папірець зі стовпчиками цифр. Шифровка… Перша шифровка, прийнята Геленою звідти. Зв’язок з Пошукайлом працював чітко.

20. БОГДАНЕ, БОГДАНЕ…

Вепр нетерпляче ходив по просторій світлиці, затиснувши підборіддя в жмені і погладжуючи відставленим вказівним пальцем виголену щоку. Велика вівчарка з піднятими гострими вухами сиділа на підлозі й водила головою, слідкуючи за господарем розумними очима, які трошки сльозилися.

Незважаючи на свою грізну кличку, комендант надрайонної ес-бе був невисокий на зріст, і його можна було прийняти за підлітка з на диво пропорційною будовою тіла. Його маленька постать у напіввійськовому костюмі з коричневого угорського сукна (від нього й пішла мода на такі костюми), в чепуристих чоботях «англіках» здавалась елегантною. Вепр стежив за собою, робив завивку-перманент, манікюр, завжди носив з собою в новенькій польовій сумці невеликий дорожний несесер, крем для чобіт, смужку оксамиту.

І зараз, дивлячись на свіжопоголене смугляве, монгольського типу обличчя Вепра, на чистенький комірець його сорочки, відпрасований костюм і начищені до блиску чоботи, не можна було здогадатися, що він пройшов уночі зі своїми охоронцями близько двадцяти кілометрів лісовими шляхами й стежками.

На маленькому хуторі, що загубився серед лісів, надрайонний комендант ес-бе з’явився над ранок. Сюди, за його розрахунками, вже повинні були привести командира сотні Богдана, але з якоїсь причини послані за сотенним хлопці ще не прибули, і Вепр починав сердитись, йому не терпілося якнайшвидше покінчити з цією неприємною справою.

Коли Вепр сердився, на його плоскому з вузькими темними очима обличчі появлялася загадкова посмішка. Між іншим, і всі свої почуття комендант надрайонної служби безпеки приховував за цією тихою, майже ласкавою посмішкою. Його ніколи не бачили ні розгніваним, ні пригніченим сумом. Він посміхався. Можливо, це залишилося в нього від попередньої професії: всього три роки тому Вепр працював офіціантом в одному з кращих львівських ресторанів. Хтось із відвідувачів дав маленькому спритному офіціанту з обличчям монгола кличку «Японець».

Японець перетворився на Вепра, але стара посмішка залишилася.

Цією завченою посмішкою Вепр зустрів свого охоронця і господиню хати, які принесли йому сніданок: зелений салат зі сметаною, смажене курча й глечик молока.

— Не чути? — запитав комендант охоронця.

— Ні.

Вепр двічі поблажливо кивнув головою, немовби відповідь охоронця його цілком влаштовувала, й наказав:

— Нехай зайде референт пропаганди.

Могила не примусив себе довго чекати. Референт пропаганди мав стомлений вигляд і, судячи з того, як неспокійно поводилося його підборіддя, дуже нервував.

— Друже Могило! Ви знаєте, я все розмірковую й приходжу до досить неприємного висновку, — солодкувато посміхнувся Вепр.

Обличчя референта витягнулось, помітно було, як за скельцями окулярів нервово кліпають повіки. Він уже вивчив посмішки коменданта надрайонної ес-бе й зрозумів, що такий вступ не обіцяє нічого доброго..

— Мені здається, — провадив Вепр, продовжуючи ходити по світлиці, — що деяка, досить значна частка відповідальності за вчинок сотенного Богдана падає і на вас. Саме тоді ви перебували там…

— Я говорив, я намагався переконати, — Могила відразу ж почав задихатися. — Він не хотів мене слухати.

— Це не виправдання, це звучить досить наївно. Вас послали читати лекцію на тему «Хто головний ворог України?» за цілком ясними, схваленими центральним проводом тезами. Отже, ви могли…

Друже Вепр, я говорив, я пояснював…

— Інша справа, — не дав йому закінчити надрайонний комендант, — інша справа, якщо я доб’юсь у нього признання, що він діяв не в силу своєї дурості, а використовував чиюсь вказівку… В такому разі ніхто не зможе звинуватити вас.

Поспішно зайшов охоронець.

— Привели!..

— Нехай почекає, я покличу… — примхливо промовив Вепр і, коли охоронець вийшов, знову звернувся до референта: — Використовував чиюсь вказівку… В такому випадку, природно, ви не можете нести відповідальності. Ви мене зрозуміли?

Могила не зрозумів, запитав розгублено:

— Чию вказівку? Хіба вказівка була?

— А у вас не склалося враження, що Богдан — це ворожий агент, який проліз до наших лав?

Здивований референт уже не пробував приборкати свого відвислого підборіддя, що тряслося, як у пропасниці. Він стояв зблідлий і мовчав.

— Чому це дивує вас, друже Могило? — насмішкувато запитав Вепр. — Адже ви самі казали мені: «Це міг зробити тільки більшовицький агент». Пам’ятаєте?

Могила наморщив лоба. Справа в тому, що, повідомляючи про те, що сталося, він висловився трохи по-іншому. Він сказав Вепрові: «Така дурна акція може принести користь тільки нашим ворогам». І додав запально: «Цей дурень Богдан діяв, немов більшовицький агент». Одначе зараз не мало сенсу уточнювати кожне слово. Могила квапливо погодився.

— Правда. Так я сказав…

— Вам доведеться підтвердити письмово…

Референт понурив очі, помовчав трохи й кивнув головою.

— Чудово! — вигукнув Вепр. — Можливо, що Богдан буде все заперечувати, — додав він з іронією. — Але це не повинно бентежити вас. Мені відомі деякі додаткові факти. Ви будете вести протокол допиту й зможете переконатися в цьому… Я попрошу вас записувати тільки те, що він не буде заперечувати. Зрозуміло? І зробіть так, щоб на останній сторінці протоколу залишилося вільне місце. Так з півсторінки, можна навіть більше. Для підписів…

Вепр наказав привести сотенного. Він пройшовся по кімнаті й сів за стіл.

В супроводі озброєного автоматом і кинджалом здорованя Богдан зайшов до світлиці — скуйовджений, гнівний, з набухлими жовнами на вилицях.

Вівчарка підвела голову, злегка вишкіривши зуби.

— Слава Україні!

— Героям слава!.. — відповів надрайонний, з неприхованою цікавістю розглядаючи сотенного.

— Друже Вепр!.. — хвилюючись, почав Богдан.

— Почекай, почекай… — заспокійливо підніс руку надрайонний. — Чого ти наїжачився? Все вияснимо… Сідай до столу, будемо снідати й поговоримо. Тільки треба здати зброю. Друже Горо!..

Богдан рвучко поклав руку на кобуру й побілілими очима втупився в надрайонного коменданта.

— Ну, ну… — осудливо й разом з тим благодушно промовив Вепр. — Такий у нас порядок. Ти ж знаєш…

Сотенний, не зводячи очей з надрайонного, повільно розстебнув ремінь з кобурою, що на ньому висіла, й, не оглянувшись, передав його здорованю, який стояв поруч.

— Принесіть ще одну виделку й. чашку, — тоном дбайливого господаря наказав Вепр. — Сідай, Богдане. Мабуть, зголоднів? Самогону, правда, нема. Та обійдемося…

Принесли виделку й чашку, чистого рушника. Богдан обсмикнув френч, сів до столу. Він, як і раніше, був насторожі, час від часу зціплював зуби й запитливо поглядав то на Вепра, то на референта пропаганди, який сидів з сумним виглядом на лаві біля вікна. Надрайонний, немовби не помічаючи цих насторожених поглядів, присував до Богдана тарілки, підливав молока в чашку.

їли мовчки. Вепр через плече кидав шматочки собаці, й вона, клацаючи зубами, ловила їх на льоту. Коли взялися за курча, Вепр, смачно похрумкуючи кісточкою, промовив, немов уважав обтяжливим дотримуватися формальностей:

— Друже Могило, ви запишіть нашу розмову з сотенним.

Референт поспішно дістав папір, автоматичну ручку й влаштувався на краю столу. Вепр витер рушником куточки губ.

— Декілька запитань, Богдане. Ну, звичайно, відповіді повинні бути правдивими, нічого приховувати не можна.

— Я кажу тільки правду, друже Вепр, — твердо відповів сотенний. — Мені приховувати нема чого.

— Чудово… Почнемо з батька. Твій батько воював у російській армії, одержав якусь там нагороду…

— Так. Одержав солдатського георгіївського хреста. Снарядом йому відірвало три пальці на лівій руці, а він гармату не кинув, продовжував стріляти.

— Він зберіг цього хреста? Хвалився ним?

— Так. — Богдан зніяковів. — П’яним інколи хвалився. Але ж то кожний так. Все ж таки пам’ятка про війну. Ви ж розумієте, друже Вепр, батько літня вже людина…

— Російські пісні співав?

— Було… Теж коли був п’яним.

— Які пісні?

— Я вже не пам’ятаю… «Лучинушку» та ще якусь про Єрмака.

— А більшовицькі?

— Які більшовицькі? — насторожився Богдан і зразу ж осів, криво посміхнувся… — Ну, цю… «Сміло у ногу ступайте»… Було інколи…

Вепр схвально кивнув головою, кинув оком на референта, який старанно записував зміст «розмови».

— Добре. Я бачу, що ти нічого не приховуєш. Молодець!.. Тепер скажи, ваша родина була в Росії в час революції?

— Так. Ми були біженцями. Трохи жили в Київській губернії і потім — у Саратовській. У 1920 році повернулися додому.

— Ти революцію пам’ятаєш?

— Ні, я тільки народився тоді, в сімнадцятому році.

— В Росії народився? В цій… Саратовській губернії?

— Ні, мати мене в дорозі народила. Десь за Харковом.

— Народився в Росії… — повільно з притиском промовив Вепр, повертаючись до референта. — Дитинство провів там же…

— Ні, друже Вепр! — запротестував Богдан, думаючи, що його не зрозуміли. — Мені тільки три роки було, коли ми. з Росії перебралися до Польщі.

— А хіба я кажу, що тобі було тринадцять? — засміявся Вепр. — Рік, два, три чи десять років — всі вони вважаються роками дитинства. Не дорослим же ти тоді був!

— Це правда, був ще зовсім малим, — погодився Богдан і зітхнув полегшено. Не розумів він — до чого» всі ці тонкощі, але відчував, що Вепр запитує про них недарма, а немовби готує для нього якусь пастку. Пастки Богдан не боявся, він був у своїх, йому просто було образливо й трохи смішно від того, що Вепр ніби обнюхує його з усіх боків. А що ж такого? Не один його батько п’яним вихвалявся царською цяцькою і: співав російських пісень. На Волині колишніх царських солдатів тисячі. Не за власним бажанням вони пішли на війну…

Богдан не те щоб заспокоївся, але став більш упевненим у собі. Власне, впевненість не залишала його на протязі всього того часу, як хлопці з служби безпеки розбудили його п’яного й сказали, що Вепр терміново викликає до себе. Злякався він тільки один раз, уже тут, у світлиці, коли Вепр наказав здати зброю. Це була тяжка для Богдана хвилина. В голові його майнула було думка про близьку смерть, але він зумів опанувати себе й не наробити дурниць. Вепр штукар, він любить пограти на нервах. Що вони можуть зробити з ним? Знімуть з посади командира сотні? Ну, що ж, буде чотовим, ройовим або навіть шеренговим. Не відмовиться. А може, пошлють до школи командирів. Це навіть буде краще для нього, до школи командирів він давно просився.

— Скажи, друже Богдане, поляки садовили твого батька у в’язницю?

— У в’язницю? — здивувався Богдан. — Ні, батько у в’язниці не сидів, це брата мого старшого, Семена, посадили на два місяці.

— Почекай з братом. Спершу закінчимо про твого батька. Пригадай, може, поляки арештовували його?

— Арештовувати то арештовували, але у в’язниці він не сидів. Його тримали дві доби при гміні, у холодній. А було так: наш поліцай оголосив, щоб усі загорожі, тини, що виходять на вулицю, були весною побілені вапном. Я не знаю, чому батько не побілив, здається, не дістав вапна. Ну, й звичайно — штраф… У поляків знаєте, як було. Батько штрафу не захотів платити, його відразу ж — у холодну. Потім мати позичила грошей, заплатила штраф, і батька відпустили.

— Твій батько був у більшовицькій партії чи в КПБУ?

— Ні, — Богдан притис руку до грудей. — Слово честі, друже Вепр. Він неграмотний був, у політиці не розбирався.

— Чому ж у вашому селі його називали більшовиком?

— Люди його так не називали. Це поліцай пан Кухарський так обзивав мого батька. Наш поліцай усіх українців називав більшовиками. Він завжди, будучи п’яним, кричав: «Тут, на східних кресах, усі більшовики, пся крев!» Ну, а тим більше, що наша родина повернулася з Росії…

— Добре, — кивнув головою надрайонний комендант. — Тепер про старшого брата. Його за що посадили?

— Можна сказати, ні за що. Був якийсь там страйк, наші дядьки в селі зашуміли, не хотіли йти до пана на роботу. А вночі хлопці вивісили на дереві червоного прапора. Хтось сказав, що то наш Семен, — тоді йому років шістнадцять було, — і його забрали.

— Червоний прапор… — повернувши голову до Могили, підкреслив Вепр.

— Тоді така мода була — вивішували червоні прапори, — знайшов за потрібне пояснити Богдан. Він неприємно подивився на Могилу, який без упину строчив пером по паперу. Богдан був селянином, а в селян віками виробилось недовір’я до писарів, протоколів і до інших «паперів», від яких, як свідчив досвід поколінь, селянинові нічого було сподіватися добра.

Надрайонний, загадково посміхаючись, полистав малесеньку записну книжечку, прочитав щось, зітхнув.

— Твого батька й старшого брата вбили німці?

— Так, — сумно підтвердив Богдан і теж зітхнув.

— У мене є відомості, що німці їх убили як комуністів…

Богдан широко розплющив очі від подиву.

— Друже Вепр, — промовив він з докором. — Хто вам міг дати такі відомості? Це неправда, чиїсь вигадки! Я вам розповім, як було. Є багато свідків, півсела бачило, як німці вбили мого батька й брата.

Сотенний перевів подих і гаряче продовжував:

— Почалося все через тітчину корову. Наш староста Василь Михайлюк — такий негідник, яких мало на світі. Німці приїхали забирати худобу. Староста мав дві корови, то він своєї жодної не віддав, а до тітки привів німців. Вона вдова, четверо дітей — і всі тримаються на отій корові, вона їх годує. Батько пожалів сестру й почав сперечатися з Михайлюком, Німець штовхнув батька карабіном, батько схопився рукою за карабін, і тут його почали бити інші німці. Прибіг Семен, хотів заступитися за батька. Хтось з німців вигукнув «Більшовик!» Ну й… Поклали їх обох тут же на вулиці, біля тітчиної хати. А корову тітчину повели….

— Значить, німець вигукнув: «Більшовик»?

— Так! Та що ж німець розуміє? Йому слово скажи супроти чи не підкорись, відразу ж — більшовик.

— Пішли далі… У вашому селі був колгосп. Батько вступив до колгоспу?

— Ні. Тітка Явдоха вступила. Тому, що їй було важко: землю дали, а обробити нічим. А батько сказав: «Я ще подивлюсь на цей колгосп…»

— Ясно. Тепер скажи, на скільки днів ти залишав сотню?

— Вважайте, майже три дні мене не було.

— Де ти був?

— Довелось поїхати до свого села. Мою сестру, молодшу, Олю, хотіли до Німеччини на роботу погнати, я вирішив забрати її до себе в сотню медсестрою.

— Тобі хто-небудь дозволяв відлучатися?

— Отут я винен, друже Вепр, — з гіркотою зітхнув Богдан. — Я не брав дозволу, бо боявся, що мене не відпустять. Адже ж нічого не сталося, хоч мене й не було.

— Виходить, що ти покинув сотню таємно?

— Ну, як таємно? Всі знали…

— Таємно від свого начальства, — наполягав Вепр.

— Так, курінний не знав, — змушений був погодитися сотенний.

— Таємно залишив сотню… — сказав Вепр у бік референта. — Хто тобі наказав іти до залізниці і нападати на ешелон?

— Друже Вепр! — Богдан розлютився й рвучко підвівся на ноги. — Ну самі подумайте. Вашу б сестру вбили німці, ви б їм подарували? Скажіть? Я собі місця не знаходив…

— Ти відповідай на запитання. Був наказ?

— Не було! — гнівно закричав Богдан. — Якщо мене вдарять по писку, то я наказу чекати не буду. Скільки вони вбивають наших людей, а ми… шляк, би їх трафив!

— Тільки без істерик! — надрайонний стримано посміхнувся, й кинув у бік Могили — Наказу виступати проти німців не було. — Потім повернувся знову до Богдана. — Добре. Скажи, бесіду у вас референт проводив?

— Так це ж — пропаганда… Можна говорити що завгодно.

— Ну, друже!.. — похитав головою Вепр. — Але ж це наша пропаганда! Ти що — вважаєш нашу пропаганду брехливою?

— Я так не казав. Тільки пропаганда одне, а… — Богдан зрозумів, що може наговорити зайвого, заплутатися, й замовк, насупившись. Він не вмів точно висловити свої думки, а Вепр чіплявся до кожного його слова.

— Ви чули, друже Могило, що він сказав?

Референт вперше підвів голову від паперу, промовив, ховаючи очі від Богдана:

— У нього, як я дізнався, є свій пропагандист — старшина Червоної Армії…

— Старшину мені дозволили взяти, — обурився сотенний. — Друже Вепр, скажіть. Адже ж ви знаєте, ви самі…

— Знаю, знаю… Старшину не будемо чіпати. Це окрема розмова. Запишіть — не згідний з нашою пропагандою.

Богдан мовчав, зціпивши зуби. Він слідкував, як перо Могили швидко бігає на папері, залишаючи за собою рівні рядки. Богдан так швидко й гарно писати не вмів.

Вепр затиснув у жмені підборіддя, задумався. Посмішка на його обличчі набула відтінку поблажливості. Він думав над тим, чи варто задавати Богданові питання, з яких стане зрозуміло, яке звинувачення проти нього висувається. Якби референт по пропаганді не був присутнім на допиті, Вепр цього не робив би. Він багато чого навчивсь у гітлерівців і вважав доцільним, щоб його жертви до останньої хвилини не знали, що їх чекає, і поводили себе пристойно. Одначе у Могили не повинно скластися враження, начебто Вепр боявся запитати Богдана про найголовніше. Ще виникнуть у цього слинька докори сумління, і тоді клопоту наберешся. Та й без цього можливі неприємності — все ж таки сотенний… Треба надати запитанню жартівливу форму.

— Послухай, Богдане! — примружив одне око надрайонний, — а може, ти наказ все ж таки одержав? Га?

— Який наказ? — здивувався сотенний.

— Наказ або вказівку… Може, ти їздив спеціально, зустрічався там з ким-небудь? Цього не треба писати, друже Могило.

Богдан розгублено дивився на Вепра. Суть запитання надрайонного коменданта він не міг зрозуміти. Він просто не уявляв собі, що проти нього можуть висунути таке страхітливе звинувачення.

— Бачиш, Богдане, твоя акція може принести користь тільки нашим ворогам. — Вепр свідомо повторював слова Могили. — Ти діяв, як більшовицький агент. Може, ти насправді є агентом більшовиків?

Коли б не добродушна посмішка Вепра, яка збивала з пантелику, то Богдан кинувся б на нього з кулаками. Він стояв, нахилившись уперед, блідий, дивлячись на Вепра з ненавистю.

— Заперечуєш? Не агент? Тоді виходить — дурень!..

Богдан провів пальцями по обличчі, опанував собою.

— Як ви могли сказати таке, друже Вепр? Я вимагаю суду…

— Жартів не розумієш?

— Я вам не хлопчисько який-небудь, щоб зі мною так жартувати, — погрозливо вигукнув сотенний. — Я вимагаю суду.

— Якщо вимагаєш — буде суд. — Вепр узяв у Могили сторінки протоколу, пробіг по них очима, переконався, що остання сторінка списана на третину, і передав їх Богданові. — Сядь, заспокойся, прочитай і підпиши.

Насуплений Богдан, ворушачи губами, довго читав протокол, дійшов до останньої сторінки, замислився і почав читати спочатку.

— Ну, все правильно? — запитав Вепр, побачивши, що сотенний поклав сторінки на стіл.

— Ні, неправильно, — сердито відповів Богдан. — Чому тут не написано, що німці вбили мою сестру Олю?

— А до чого тут твоя сестра? — знизав плечима Вепр.

— Як до чого? — обурився сотенний. — Адже, ж з того й почалося. Друже Могило, ви ж бачили. Скажіть!

— Ну добре, хай буде по-твоєму, — ляснув по столі долонею надрайонний. — Раз ти вимагаєш… Допиши, друже Могило: сотенний Богдан мотивує свій вчинок тим, що німці вбили його сестру. Так, Богдане?

. — Ну, а як же! — сотенний облизав пересохлі губи. — Що, я не людина? Серця в мене нема?

Могила дописав на полях фразу, продиктовану йому надрайонним.

— Тепер правильно? Адже тут усе так, як ти говорив.

Богдан з сумом подивився на сторінки, покрутив головою.

— Що таке? — насмішкувато запитав Вепр. — Знову не слава богу?

— Навіщо записали, що батько співав ці пісні й георгіївського хреста показував? Та добре, нехай буде й так. Не страшно… Але ж я вам казав, що він це робив, коли напивався.

— Допишіть, Могило, — погодився Вепр. — Допишіть — у п’яному вигляді. Тепер — все?

— Здається…

Вепр передав сотенному ручку.

— Ну, якщо все, то підпишись. На кожній сторінці. Отут знизу. Пиши: читав, згоден — і став підпис.

Богдан підписав першу сторінку, рука його тремтіла, і підпис виходив карлючками. Тут його огорнув гіркий сум. Він відчував, що в цих сторінках, написаних гарним почерком Могили, прихована якась небезпека для нього. В той же час він не міг що-небудь заперечити: в протоколі були записані його відповіді. І він поставив свій підпис знизу на кожній сторінці, куди надрайонний тикав пальцем.

— Чудово! — сказав Вепр. — Виходить, ти вимагаєш суду.

— Так! — вперто кивнув головою Богдан. — Хай хлопці розберуться. Я за своє буду відповідати, ви дасте відповідь за те, як називати мене агентом.

— Я тебе назвав дурнем.

— Більшовицьким агентом спершу. Могила чув.

Вепр відчинив двері, покликав охоронця.

— Виведіть його на свіже повітря. Зброї поки що не віддавати.

Це «поки що» обдурило простодушного Богдана, він насторожено подивився в очі Вепра, труснув головою й слухняно вийшов із світлиці вслід за охоронцями. Це ж були свої, українці. Свої хлопці з ес-бе.

Як тільки зачинилися двері за Богданом, надрайонний промовив:

— Бачили, друже Могило, який це негідник? — Вепр повернув голову до референта. — Зрадник, иайсправжнісінький більшовицький прихвостень. Батько його не приховував своєї любові до москалів, був активним членом КПЗУ, організовував страйки. Це ж ясно як божий день! Синів виховував у тому ж дусі.

— Червоний прапор… — замислено підтвердив Могила. — Якби він був свідомим українцем, то примусив би сина вивісити наш, жовто-блакитний прапор.

— Ви зрозуміли?.. — Вепр зраділо поглянув на нього. — Не будемо тратити часу задарма. Напишіть донесення на моє ім’я. Коротко викладіть факти: так і так, цей негідник не захотів слухатися ваших порад, категорично протестував. А як висновок, напишіть, що у вас виникло тверде переконання — сотенний Богдан діє за завданням ворогів ОУН і є прихованим більшовицьким агентом. Це відразу ж зніме з вас будь-яку, відповідальність.

Могила задумався, обережно взяв листок чистого паперу, почав писати. Через декілька хвилин донесення було готове.

— Дату, — нагадав Вепр, заглядаючи через плече референта. — Поставте вчорашнє число. Чудово! А тепер допишемо протокол і заготуємо вирок. Там у нас залишилось вільне місце. Напишіть у такому дусі: сотенний Богдан змушений був визнати, що він таємно залишив сотню, щоб зустрітися з командиром радянського партизанського загону й одержати від нього завдання провести акцію проти німців.

Це була явна підробка протоколу. Могила, судорожно смикаючи підборіддям, злякано й жалібно поглянув на Вепра, але відразу ж відвернувся, втягнув голову в плечі.

— Додайте ще, — продовжував Вепр з таким виглядом, немовби не помічає стану референта, — що Богдан пояснив своє зрадництво бажанням помститися німцям за смерть його батька й брата, які були вбиті як комуністи. Адже ж так? Пишіть, пишіть, друже Могило, — там якраз повинно вистачити місця… Давайте чим скоріше закінчимо з цим. Тож вам першому стало ясно, який небезпечний зрадник пробрався до наших лав.

Могила взяв було ручку, але відчув, що його долоні стають липкими від поту. Він витер їх об коліна й заходився дописувати протокол.


… Богдана відвели до лісу. Спершу це занепокоїло його, однак з поведінки хлопців, які його супроводжували, не було видно, що вони збираються зробити щось погане. Запитувати їх про що-небудь Богдан не хотів.

Зупинились біля невеличкого ярка, на дні якого білів пісок. Хлопці посідали, опустивши ноги в ярок, закурили. Богдан трохи постояв біля них, потім скинув френч і, постеливши його на землі, ліг на спину. Стовбури високих сосон піднімалися до неба, знизу темні, з потрісканою корою, а вище — червонувато-жовті, немов обліплені сухим цибулинням, і зверху вінчались зеленою розлогою кроною. Хороше було дивитися на ці верхів’я, вишукуючи очима на гілках маленькі пухирчасті шишечки, які відрізнялися від зеленої хвої тільки ніжнішим відтінком. Крони сосон легенько погойдувались, по лісу плив тихий шум, він немовби підкреслював тишу й спокій, що панували тут.

Але поступово шум лісу, такий ласкавий і, здавалося б, заспокійливий, почав дратувати Богдана. Він раптом зрозумів, що роздратовує його не шум, а щось: інше, якась невідповідність між спокоєм у природі й тим, що коїлося в його душі. Богдан перевернувся з спини на живіт, уткнувся обличчям в підшивку френча. Якого біса той Вепр докопувався до всіляких дрібниць, які не мають ніякого відношення до загибелі Олі і до його, Богданового, рішення вдарити по німцях? Ну, винен, виступив без наказу, а до чого тут червоний прапор, що бозна-коли його брат Семен вивісив на тополі, або пісні, які колись співав батько? Інша справа ті думки й сумніви, що виникали в нього, Богдана, останнім часом усе частіше й частіше, хоч він і відганяв їх від себе. Але ж він цими думками ні з ким не ділився… Мало про що він роздумував! Людина на те й створена, щоб думати.

Хлопці розмовляли про своїх коханок. Вихвалялися; один перед одним своїми перемогами, вживали таких брутальних висловів, що Богданові хотілося вилаяти їх. Жеребці. Він згадав Карася й подумав, що за останній час, мабуть, ніхто не викликав у нього такої цікавості до себе й прихованої заздрості, як оцей радянський хлопець. Так, він багато в чому заздрив Карасю, хоч той був молодший від нього років на вісім, мав вигляд смішний і трохи жалюгідний. Але й голова у хлопця, але й язик у нього! І все тому, що багато вчився, грамотний! Треба було відразу ж відпустити Карася. Одягти, нагодувати й відпустити. Нехай би пробирався на Полтавщину. І старшину треба було прогнати.

— Хлопці, довго ви мене тут будете тримати? — підвів голову Богдан.

— А що тобі? Відпочивай… — відгукнувся один, повертаючи до нього сите, жорстоке обличчя.

— Шляк би його трафив, вашого Вепра! — Богдан глянув на годинник. Був початок одинадцятої.

— Якої марки? — запитав бандерівець, зацікавившись годинником сотенного.

— Омега.

— Давай мінятися? — бандерівець подивився на товариша й засміявся.

— Міняйло без штанів ходить, — незадоволено пробурмотів сотенний, опускаючи голову.

Так обличчям до землі пролежав він ще хвилин десять. Нарешті почулися кроки, й рвучко підвівшись на ноги, Богдан побачив Вепра, Могилу й ще двох бандерівців, тих, що привели його на хутір. Один з них вів на повідку вівчарку. Могила йшов, потупивши очі в землю, немов боявся зачепитися ногою за коріння, а Вепр тримав голову рівно, гордовито, на його обличчі блукала страдницька посмішка, ніби у нього боліли зуби й він хотів, щоб хто-небудь здогадався про його муки.

— Увага! — промовив Вепр, — Друже Могило, читайте…

Два бандерівці наблизились до Богдана, стали по обидва боки біля нього. Референт пропаганди виступив наперед, розгорнув сторінки. Богдан дивився на Вепра, але той уперто уникав його погляду.

— Вирок, — Могила закашлявся, поставив на місце неслухняну щелепу. — Вирок у справі Хлібчука Миколи, псевдо Богдан, народився 1917 року в Росії…

На початку вироку все викладалося так, як говорив на допиті Богдан, і він, сам не помічаючи цього, ствердно кивав головою, але те, що було написано далі, злякало його. Виходило так, що його батько співав російських революційних пісень, бо ще давно, в Росії, набрався більшовицького духу й заразив цим духом усю родину. Батько — член КПЗУ, Семен — комсомолець.

— Це неправда! — закричав Богдан. — Цього я не казав! Друже Вепр!

Вівчарка загарчала й шарпнула повідок.

— Тільки без істерик! — болісно скривився Вепр. — Вислухай спокійно до кінця. Продовжуйте, друже Могило.

— Микола Хлібчук проліз до лав ОУН, — заїкаючись читав вирок референт пропаганди, — з єдиною метою — провадити зрадницьку роботу, допомагати ворогам України, агентом яких, як це було встановлено на допиті, він був.

Богдан зрозумів, що задумали Вепр і Могила: Він не знав, що спонукало їх піти на такий підлий обман, але знав головне — вони хочуть знищити його без справжнього слідства й суду. Земля хитнулась під ногами Богдана, й він розставив ноги ширше, щоб не впасти.

— Що ж ви робите, падлюки! — Богдан стиснув кулаки. — Я вимагаю суду! Хлопці, це обман, я ні в чому не винен. Богом присягаюсь, святу землю їсти буду…

Він хотів нагнутися, щоб схопити жменю землі, але бандерівці стримали його, заломили руки за спину.

— Іменем організації українських націоналістів, іменем українського народу зрадник Микола Хлібчук…

— Я не зрадник, хлопці! — закричав Богдан і раптом помітив, що кобура, яка висіла спереду на ремені Вепра, розстебнута, й надрайонний з незмінною посмішкою тримає праву руку за спиною.

— … засуджується до смерті!

Ці слова пролунали, немов оглушливий вибух, і похитнулася земля, і сколихнулися сосни своїми вічнозеленими кронами. Богдан відчув, що задихається. Він жадібно хапав губами повітря, а груди розпирало від порожнечі й нестерпного болю. Перед очима замиготіли обличчя матері, закривавлені, втоптані в землю проти тітчиної хати тіла батька й брата… Ось його сестричка Оля лежить у домовині — заквітчана, перелякана… І здіймається стовп диму, й летять під укіс німецькі платформи з танками… Щось кричить йому Карась — відчайдушно й беззвучно… Пізно! Все, все… Його, Миколи Хлібчука, вже нема, його зараз уб’ють. За що? Хіба він не любить України? Хіба ж він зрадив Україну? Він мстив фашистам за горе, яке вони принесли його батькові, братові, сестрі, йому… Україні! Він повинен був мстити фашистам! О боже! Він жорстоко помилився, не захотів послухати розумного хлопця. Треба було йти з Карасем до радянських партизанів… Вони знають, хто справжній ворог України! Дурень!.. Тепер пізно… Смерть — ось вона — в очах Вепра, безглузда, ганебна й невблаганна. Богдан бачив, як у руці надрайонного блиснув німецький парабеллум… Ось і йому, Богданові, німецька куля…

— Будьте ви прокляті! — Богдан рвонувся, хотів плюнути в очі надрайонному коменданту, який наближався до нього, але не встиг.

Вепр швидко підвів руку й двічі вистрілив у перекошене від люті й гніву обличчя сотенного.

— Одним ворогом України стало менше, — хворобливо посміхнувся Вепр, ховаючи пістолет у кобуру. — Друже Могило, запишіть до протоколу, що в останню хвилину, коли він почув слова «організації українських націоналістів», то вигукнув — «будьте ви прокляті». Це ще один доказ…

І, збираючись іти з місця розправи, Вепр кинув через плече своїм охоронцям:

— Закопайте собаку, щоб не смердів на весь ліс. Чоботи й ще що там у нього… можете забрати.

21. ЩО ВИ СКАЖЕТЕ, ПАНЕ РАДНИКУ?

Герц холодно й, здавалось би, байдуже дивився на Хауссера, який заходив до його кабінету. Сухо обмінялися нацистськими привітаннями. Начальник гестапо стримано ввічливим жестом запросив Хауссера сісти.

— Ну, а тепер що ви скажете, пане раднику? — Герц стиснув губи, напустив на себе сумний, траурний вигляд, ніби стояв у почесній варті біля домовини покійного.

— Хауссер тяжко, без удаваності, зітхнув.

— Велике нещастя трапилося, пане штурмбаннфюрер. Ми втратили товариша, дуже цінного працівника.

— З чиєї вини?

Такого запитання радник не чекав. Він навіть зніяковів у першу мить і тільки потім зрозумів, що Герц, очевидно, придумав якусь нову витівку. Не вийде, пане штурмбаннфюрер…

— Я думаю, що тут двох здогадок не може бути — з вини тих, хто повинен подбати про безпеку німців у цьому місті.

— А може, все ж таки — з вини тих, хто своїм потуранням і заступництвом вселив цим негідникам впевненість у тому, що всі їх злочини залишаться безкарними? Догралися! Політики, філософи…

Мовою нацистів слово «філософ» було рівнозначним, мабуть, найбільш образливій лайці. Хауссер застиг, він був не з тих, хто прощає образи.

— Якщо можна, пане штурмбаннфюрер, я попросив би висловити свою думку менш туманно. Кого ви маєте на увазі? Оунівців?

— Саме їх! Радника юстиції застрілив бандерівець…

«І все ж штурмбаннфюрер безпросвітний дурень, — вирішив Хауссер. — Невже він думає, що хтось повірить у його безглузду вигадку й вона зможе служити виправданням йому?»

— Які у вас є підстави робити такий… — радник хотів сказати «дурний висновок», але стримався, — стверджувати це?

Герц дістав з великого конверта, що лежав на столі, потерту записну книжечку у голубуватій обкладинці.

— Ось, подивіться! Це знайшли на сходах. Негідник загубив її. Тут значаться адреси добре відомих нам українських націоналістів. Троє з них мешкають тут, четвертий — у Здолбунові. По почерку, яким зроблені записи, встановлено, що книжечка належить одному з ватажків оунівців за кличкою Ясний. Насправді це Петро Карабаш. Ось тут, на першій сторінці, він написав свої ініціали «П. К.» Вам відома, з дозволу сказати, така особа?

Хауссер насилу розстебнув неподатливого гаплика на комірі мундира, який увесь час вислизав з-під пальців, відкопилив губи й почав перегортати сторінки книжечки, розглядаючи записи. Ясного він знав з розповідей Вепра. Це був один з тих фанатичних оунівських ватажків, яких навіть їх спільники називали «несамовитими» і які, на відміну від багатьох інших, ніколи не були зв’язані з німецькою розвідкою. Більше того, Ясний був винен у викритті одного цінного німецького агента й домігся, щоб того розстріляли як зрадника. Хауссер не жалів Ясного, і якби йшлося тільки про нього, то він, мабуть, не вдавався б до жодних спроб доводити штурмбаннфюреру його помилку. Він би навіть уважав, що трапилася чудова нагода розквитатися з «несамовитим», який вороже ставився до німців. Однак Ясний, напевно, перебуває на нелегальному становищі, його так швидко не знайдуть, розлютований, швидкий на руку Герц почне хапати оунівців підряд, і становище відразу ускладниться. Оунівці можуть відповісти на страту своїх спільників ворожими акціями, почнеться безладдя, розгардіяш, і це може негативно позначитися на всій справі, яку так старанно готує він, радник. Але який же йолоп оцей Герц. Невже він неспроможний розібратися, чия рука вчинила злочин?

Радник простягнув книжечку штурмбаннфюреру.

— Це провокація і досить груба. Книжечку не загубили, а підкинули. Радника юстиції вбили партизани.

— Радянські?

— Без сумніву, А втім, може, хто-небудь з поляків-терористів. Не виключено.

— Це дуже зручна для вас тактика, пане раднику. Націоналісти будуть викрадати німців, стріляти в них, відбивати продовольчі обози, підривати військові ешелони, а ви будете звалювати їх злочини на голови більшовиків і поляків. Дуже оригінально. Не вистачало тільки, щоб ви заявили, нібито радника юстиції застрілив єврей.

Хауссер пропустив шпильку повз вуха. Герцу не вдасться розізлити його, вивести з рівноваги. Ні, такого задоволення він не збирається робити начальнику гестапо.

— Скажіть, пане штурмбаннфюрер, яка причина спонукала Ясного або когось іншого з його товаришів здійснити цей терористичний акт?

— Це психологічні нюанси, — відмахнувся Герц. — Мене вони не цікавлять.

— Даремно! — удавано здивувався Хауссер. — Серед ваших підлеглих, без сумніву, є люди з юридичною освітою. Запитайте їх, наскільки важливо визначити можливі причини злочину для того, щоб установити, хто його міг вчинити. — Це було сказано непогано. Герц колись ледве закінчив гімназію й дуже болісно реагував на будь-яке нагадування про вищу освіту.

— Причин скільки завгодно, — накинувся штурмбаннфюрер на радника. — Покійний виніс сотні смертних вироків. Серед засуджених на смерть могли бути націоналісти або їх родичі. Акт помсти. Це вас влаштовує в розумінні психології?

— Які є ще докази проти Ясного, крім цієї книжечки? — запитав Хауссер. — Ви можете ствердити, що в час убивства він перебував у місті?

— Так! Він, правда, не був у мене на прийомі, але залишив свою візитну карточку. — Герц помахав записною книжечкою і знову поклав її в конверт.

Хауссер розгадав, який хід збирається зробити Герц. Шеф гестапо відстоював свою версію вбивства радника юстиції не тому, що вважав її найбільш вірогідною, а тому, що вона була просто найбільш вигідною для нього. Коли б було припущено, що терористичний акт здійснили радянські партизани, то вся відповідальність за таку неприємну подію лягла б на нього. Але варто лиш на місце вбивці поставити націоналіста — й картина мінялася: він говорив, повідомляв, попереджав, але послухали не його, а іншого… В хитрості штурмбаннфюрерові не можна було відмовити.

«Ну, гаразд, Герц… З цим дурнем я справлюсь, — думав Хауссер, — але що криється за таємничою історією з підкинутою записною книжкою? Це випадковість чи частина якогось добре задуманого плану, спрямованого на те, щоб зірвати або хоча б загальмувати співробітництво оунівців з німцями? Якщо так, то яким чином ті, хто керує радянським партизанським рухом, довідалися про мої плани? Врешті, не обов’язково їм знати що-небудь про мене. Не можна недооцінювати розумових здібностей противника. Це було б не тільки безглуздо, а й небезпечно. У них міг знайтися свій Хауссер… Він проаналізував обстановку, прийшов до правильного висновку, накреслив ряд ефективних контрзаходів. Тепер це буде схоже на гру в шахи поштою, коли гравці не знають один одного, з тією тільки різницею, що пересувати фігури можна не чекаючи ходу у відповідь. Один хід супротивник уже зробив, слід чекати другого, третього… Партизани візьмуть та й відіб’ють під виглядом оунівців декілька продовольчих обозів. Можливо, вони це робили вже не раз. У всякому випадку, Вепр декілька разів заперечував причетність оунівців до таких нападів. Почнуться непорозуміння, замість того, щоб допомагати німцям, бандерівці почнуть шкодити. Адже ж не можна перед усіма їх ватажками, великими й малими, розкрити таємну політику — багато хто з них цієї політики не зрозуміє і може навіть відкинути. Маси не треба переконувати, а обдурювати. Це легше. А врешті, можливо, я й перебільшую небезпеку і ніякого «радянського Хауссера» нема…

Мовчанка радника затягнулася, й Герц не без злорадства поглядав на нього. Але виявилось, що Пуголовок і не думає здаватися або відступати.

Пане штурмбаннфюрер, ви змогли б познайомити мене із. зведенням про кількість втрат оунівців, коли їх загони разом з нашими солдатами брали участь у каральних акціях проти радянських партизанів?

— Ми не ведемо такого обліку, ми не встигаємо підраховувати своїх власних втрат… Навіщо вам це здалося?

— Щоб довідатись, скільком нашим солдатам було врятовано життя в таких операціях, — відповів Хауссер. — Очевидно, йдеться не про одну сотню, а можливо, й про тисячі…

У Герца було таке відчуття, ніби його м’яким, але сильним штовханом збивають з ніг. У словах радника була логіка, й штурмбаннфюрер не міг її не визнати. Однак він мав про запас інший козир. Коли діють алогічно, то логіка безсила.

— Я гадаю, що гауляйтер не візьме до уваги ваших тонких міркувань, — сказав Герц із сердитою посмішкою.

— Наскільки я розумію, ви повинні були в першу чергу повідомити про те, що сталося, не Коха, а свого безпосереднього начальника! — Хауссер був уже справді збентежений.

— Гауляйтера повідомили без мене. Уявляю, до якої люті доведе його це повідомлення. Про те, що вбивство здійснив український націоналіст, знають усі німці в місті й обурюються. Якщо я зараз же не повішу декількох бандерівців — мене з’їдять живцем. Свої з’їдять! Ніхто не простить мені м’якотілості.

Хауссер добре знав лютий норов рейхсміністра гауляйтера Східної Пруссії і всієї України Еріха Коха. Кох був другим, погіршеним виданням Герінга — така ж славнозвісна німецька тупість, така ж страхітлива самовпевненість. Втручання гауляйтера було б подібним до появи слона в посудному магазині. Треба було діяти, поки не пізно.

Радник попросив у Герца аркуш паперу й, сівши за маленький столик, накидав текст телеграми.

— Пане штурмбаннфюрер, дайте мені слово, що телеграма буде зашифрована й послана негайно.

— Якщо телеграма адресована оберштурмбаннфюреру Грефрату, то нема потреби посилати її — оберштурмбаннфюрер повинен вилетіти до нас сьогодні літаком.

Хауссер завагався — від Герца всього можна було чекати, першої-ліпшої підлості і капості.

— Я все ж таки наполягаю, — твердо заявив радник, — щоб телеграму було відправлено. Я вказав час. Зараз рівно чотирнадцята.

Герц знизав плечима, простягнув руку до дзвінка, але, випереджуючи його, до кабінету зайшов черговий офіцер. Він вручив начальнику гестапо, очевидно, щойно одержану депешу.

— Шифрувальника! — наказав Герц і почав читати депешу. Він читав її довго, потираючи пальцями перенісся, потім мовчки передав її радникові.

Текст депеші мав тільки п’ять рядків. Із Здолбунова повідомляли, що, за одержаними агентурними даними, командир сотні, який здійснив напад на ешелон, заарештований службою безпеки оунівців, відданий до суду як більшовицький агент і розстріляний.

— Це все може бути вигадкою, — сказав Герц із зневажливою посмішкою. — Хто може перевірити, що в них там твориться в лісі? Могли оголосити, що розстріляли, а самі перекинули його в інше місце.

— Ви маєте таку агентуру, інформації якої не можна вірити? — в’їдливо запитав Хауссер.

Герц розсердився, промимрив якусь лайку. Тут знову з’явився черговий офіцер у супроводі низькорослого, хворобливого єфрейтора в окулярах. Єфрейтор зупинився біля порога, офіцер наблизився до шефа й щось зашепотів йому на вухо.

— Чудово! — зрадів Герц. — Негайно ж заарештувати. — Він обернувся до єфрейтора. — Моріц, візьміть у пана радника телеграму, негайно зашифруйте її і передайте радистам. Нехай не забудуть зазначити час…

Черговий офіцер і єфрейтор вийшли. Начальник гестапо весело, переможно подивився на Хауссера.

— До речі, про мою агентуру, пане раднику, якщо ви вже зачепили це питання… Поки що не можу нарікати на свою агентуру. Ось, наприклад, мене щойно повідомили, що Ясного бачили вчора в місті…

— Я завжди радію з ваших успіхів, — радник взявся за кашкета, — але цього разу поздоровити вас не можу. Ви збираєтеся зробити дурницю. Ви знаєте це не гірше, ніж я. Хайль Гітлер!

Залишаючи кабінет начальника гестапо, Хауссер відчував не обурення, а тільки легку гіркоту! «Ну що ж, — роздумував він, — нехай роблять усе, що хочуть. Можливо, це навіть на краще. Поразка Німеччини неминуча, чи варто відтягувати фінал? Ні, здається, я не маю рації. Не можна допускати більшовиків до Західної Європи. Німеччина повинна бути окупована американцями й англійцями. Інакше станеться цілковита катастрофа, й уся Європа може стати комуністичною. Чи не ця думка змусила Прістлі й тих, хто стоїть за ним, згадати про існування Хауссера, прислати до нього дівчину з «рятівною» маркою? На що вони розраховують, чим я можу бути для них корисним?»

З цими думками експерт у східних питаннях зайшов до невеличкого ресторанчика на Гітлерштрасе, з табличкою на дверях: «Тільки для німців».


Оксана стояла біля вікна й дивилась на вулицю. Вона чекала повернення Хауссера. Вже минуло п’ять годин, як його викликали до гестапо, й, очевидно, він усе ще був там. Навряд чи він там був потрібний як свідок. Більш вірогідно, що їм потрібний консультант і не криміналіст, звичайно, а політичний консультант.

Якщо знайдена на східцях книжечка належала нареченому Марії, то можна уявити собі, який переполох викликала ця обставина серед гітлерівців. Петро, можна гадати, якийсь видатний оунівець і, звичайно, ніякого відношення до вбивства радника юстиції не має. Стріляв у німця радянський партизан, можливо, навіть той самий урівноважений гауптман, якого вона бачила двічі.

Коли вона залишала загін, Пошукайло попередив: «Можливі всілякі пригоди… Хай це вас не дивує — в місті є наші люди». Командир загону стримано посміхався, кажучи це. Ось така пригода сталася майже на її очах.

Раптом Оксана побачила Марію. Журналістка йшла додому швидко, майже бігла. Голова в неї була опущена, вона не звертала уваги на перехожих, і в її постаті, поспішних рухах була помітна розгубленість, навіть відчай, ніби вона рятувалась від переслідування або ж поспішала на допомогу тому, хто гине.

Оксана зрозуміла, що сталося, заплющила очі. Чуже горе зачепило її, хоча вона й знала, що Марію жаліти не слід. Дівчина чекала стуку в двері й не помилилась: невдовзі почулися поспішні кроки, стук і змучена, захекана Марія увійшла до кімнати.

— Євочко, де радник? Скажіть, ради бога!

— А хіба ж його немає дома?

— Ні! — журналістка стиснула руки й відразу ж безсило опустила їх.

— Маріє, сядьте, — поспішно промовила Оксана. — Що з вами?

— Євочко, мила, Петра заарештували… Йой, що, буде? Я цього не витримаю.

Марія сіла, схилила голову на спинку крісла й заридала.

— Ну, що ви, Маріє! — почала заспокоювати її Оксана. — Адже ви мужня, вольова людина… Дати вам сигарету?

— Води… — ледь чутно попросила журналістка й, надпивши з філіжанки декілька ковтків, звела почервонілі очі на дівчину. — Євочко, скажіть радникові, попросіть його, благаю вас, нехай він звільнить Петра. Петро ні в чому не винуватий. Це все ота книжечка. Петро загубив її. Ви Ж знаєте… Тільки радник може його врятувати…

— Ви впевнені? — з сумнівом хитнула головою Оксана. — Радник Хауссер — маленька людина.

— Неправда, Єво! — гаряче заперечила журналістка. — Ви добра, чуйна… Невже ви не захочете допомогти мені в такому горі? Радник дуже впливова людина, я це знаю. До його слова прислухаються. Він уже декілька разів рятував наших. Він усе може, Євочко…

— Боюсь, що ви перебільшуєте можливості мого шефа.

— Та ні ж! Попросіть його, і він врятує Петра. Йому досить сказати одне слово. Одне слово!

— Добре, — погодилася Оксана. — Я поговорю з паном радником. Але якщо вашого нареченого звинуватять у чомусь надто серйозному…

— Він не винен, Євочко, — клянучись, притисла руки до грудей Марія. — Як тільки можна подумати, що радника юстиції вбили наші, українські націоналісти! Це ж безглуздя! Ми ж стільки допомагали й навіть зараз допомагаємо німцям. Ми вважаємо вас нашими спільниками, друзями.

— Я охоче вірю, Маріє, що ваш наречений не причетний до цього злочину, але не розумію, чому ви цілком виключаєте можливість терористичних актів з боку ваших націоналістів.

— Ви наївна дівчина, Єво, — Марія взяла сигарету й закурила. — Скажіть, який сенс українцям знищувати своїх друзів, спільників?

— Я знаю, що деякі партизанські загони майже цілком складаються з українців, і це не перешкоджає їм…

— Та то ж комуністи, більшовики, а я кажу про українських націоналістів.

— Але ж націоналіст повинен любити свій народ?

— Єво! — Марія заплющила очі, й з-під її повік потекли сльози. — Коли б ви тільки знали, як я люблю свій народ. Україну… Коли б ви знали, як любить Україну Петро…

Цього Оксана вже не могла витерпіти: оголошувати себе друзями й спільниками тих, хто завойовуючи «життєвий простір», хоче винищити, стерти з лиця землі український народ, і водночас клястися в любові до цього народу — що може бути підлішого від такого лицемірства!

— Я багато дечого довідалася за ці два дні, Маріє, — тяжко зітхнувши, сказала дівчина. — Виявляється, наші солдати поводили себе на Україні зовсім не так, як я уявляла. Грабунки, масові розстріли мирних жителів, цілі села, інколи декілька сіл підряд були спалені, а населення знищене. Я вже не кажу про тих бідолах, кого ми вивезли на роботу до Німеччини. Адже це все виглядає трагічно. Чи не правда? І ось я ставлю себе на наше місце. Маріє… Я — українка, націоналістка. Люблю свій народ, готова віддати за нього життя… Ви знаєте, що б я робила на вашому місці? Я б не розписувала в газеті, який рай чекає моїх співвітчизників у Німеччині, не лестила німцям, і, слово честі, я могла б застрілити цього радника.

— Що ви говорите, Єво!.. — журналістка з жахом дивилась на німкеню.

— Але ж така логіка. Так на вашому місці повинна б поводитись смілива, чесна людина, яка всією душею віддана своєму народові. Все інше — зрадництво. Ось чому я допускаю думку, що в радника юстиції міг стріляти українець. Ви вловили хід моєї думки?

Марія запалила ще одну сигарету.

— Єво, мила, — сказала вона жалібно. — Ви не розумієте нашого становища. Є політика, є вища мета. Історія пробачить нам усе, якщо ми переможемо.

— Навіть зраду? — спалахнула Оксана. — Маріє, пробачте мені, я — німкеня, але я більше поважала б вас, коли б ви були не другом мені, а моїм ворогом.

Нарешті, журналістку допекло, вона рвучко підвелася на ноги, з ненавистю поглянула на Оксану.

— Ви, німці, робите все, щоб ми стали вашими ворогами. Ви без кінця плюєте нам у лице, в душу. Так ось, Єво, знайте, якщо з Петром щось трапиться, ми будемо мстити вам. Я буду мстити!

— А знаєте, Маріє, вам до лиця такий войовничий настрій, — посміхнулась Оксана. — Ви стаєте гарною.

В очах журналістки майнула гонориста радість, але її обличчя зразу ж скривилося, і вона, припавши до Оксани, заплакала.

— Євочко, клянусь, Петро не винний! Попросіть радника. Тільки пан Хауссер може його врятувати, Євочко…

Нічого не зрозуміла Марія, її сльози викликали в Оксани огиду. Що означає її власне горе в порівнянні з тим горем, яке принесли німці і їх поплічники українському народові!

Оксана зраділа, коли побачила крізь вікно радника, який переходив вулицю. Вона відштовхнула від себе журналістку.

— Заспокойтеся, Маріє. Он іде радник. Я попрошу його. Може, ми зайдемо до нього разом?

— Ні, Євочко, — завагалась журналістка, — вдвох незручно. Спершу ви попросіть… Благаю!

Хауссер зустрів «помічницю» запитливим поглядом, промовив тихо:

— У вас є що-небудь для мене? Одержали?

— Не хвилюйтесь, пане раднику! Пам’ятаєте, що я сказала: декілька днів. Тут технічні причини… Я думаю, буде завтра.

Радник хитнув головою, замислився.

— А тепер я повинна признатися, — засміялася Оксана, — що я просто вмираю з цікавості. Терориста вдалося схопити? По місту ходять чутки, що когось заарештували. Вважають, що радника юстиції убив… як його?

— Оунівець? — похмуро запитав Хауссер.

— Так. Це те саме, що бандерівець? Але скажіть, справді оунівець?

— Так вважає начальник гестапо…

— А ви, пане раднику?

— Залишаюсь при своєму переконанні.

— Ви вважаєте, що це був партизан? Яке нахабство! І взагалі я не уявляла, що тут може творитися щось подібне. Партизани, бандерівці, просто — в місті, вдень… Жах! Небезпечно буде й по вулиці ходити.

Своїм базіканням Оксана сподівалася хоч трохи розворушити радника. Вона грала в жіночу зацікавленість досить натурально, але наприкінці передала куті меду. Радник недовірливо покосився на неї.

— Відколи ви стали такою полохливою?

— Ви мене не зрозуміли, — з відтінком образи заперечила дівчина. — Скажіть самі, хіба ж це не безглуздя — випадково потрапити під кулю в час раптової перестрілки на вулиці? Мене така перспектива не приваблює.

Хауссер мовчав. Оксана здогадалась — розстроєний, очевидно, сперечався з гестапівцями, доводив, що убивця — партизан, але з ним не погодились.

— Як ви себе почуваєте?

— Дякую, цілком здоровий.

— Я все ж таки радила б звернутися до лікаря. Вам треба берегти себе. Менше хвилюватися.

Радник неприязно скривився. Як і більшість черствих, егоїстичних людей, він був надто чутливим до всього, що стосувалося його здоров’я, і панічно боявся всіляких хвороб.

— Єво, ви, здається, вирішили помучити мене?

— Аніскільки! Я цілком серйозно. Ви можете мені повірити хоча б тому, що ваша хвороба перешкодить мені виконати завдання. Вранці ви мене просто налякали. А тепер… У вас, знаєте, нездоровий вигляд.

— Що ви хочете? — пригнічено сказав Хауссер. — Один оцей телепень…

Він замовк, не закінчивши, подивився на «помічницю», даючи зрозуміти, що він не бажає продовжувати розмову на цю тему і чекає пояснень, що саме спонукало її з’явитися до нього. Але Оксана розуміла, що, дякуючи незвичайній події, її цікавість не може видатися підозрілою, й вирішила продовжувати атаку.

— Пане раднику, просвітіть мене щодо ОУН. Що це таке?

— Партія, якщо хочете. Організація українських націоналістів.

— Я це знаю. Їх мета?

— О, мета в них колосальна! — посміхнувся радник, — Встановлення українського рейху з своїм фюрером на чолі.

— Наскільки я розумію, в намірах Гітлера не було й немає чогось подібного? — промовила дівчина, трохи подумавши. — Адже Гітлер не приховував свого ставлення до слов’янських народів. Вам потрібна Україна як життєвий простір для німців. Як же вони могли надіятись?

Хауссер поплямкав губами, подумав і сказав:

— На мою думку, ми маємо справу з комплексом расової слов’янської неповноцінності. Це молоді, малоосвічені люди. Хлопчаки, можна сказати, озлоблені, запаморочені ідеєю влади. Я кажу про керівництво ОУН. Серед них є різні: борці за національну ідею і кар’єристи, гарячі голови й справжні негідники, просто дурні, тупиці і поетичні натури. Але при цьому уявіть собі — жодного тверезого політика, який би міг реально мислити. Всі відчайдушні фантазери.

— Яке ставлення до них німців? — запитала Оксана, ніби здивована тим, що вона почула.

— Це все дуже складно, Єво, — втомлено зітхнув Хауссер. — Дуже складно…

Оксана чекала дальших пояснень, і радник, заохочений її мовчанкою, хотів було щось додати, але стримався й перевів усе на жарт.

— Нехай це не хвилює вас, — засміявся він. — Вам оунівці нічим не загрожують.

Лекцію закінчено. Хауссер задовольнив цікавість своєї «помічниці», але не сказав нічого зайвого. «Все складно…»

— Пане раднику, — Оксана вдала, що раптом згадала це неприємне доручення, яке змусило її прийти сюди. — Я повинна звернутися до вас з проханням. Брат Марії Чайки, цієї журналістки, заарештований. Вона прийшла до мене в сльозах і майже на колінах благала, щоб я попросила вас звільнити її брата.

— Як звати брата? — насторожився Хауссер.

— Петро.

— Петро Карабаш?

— Прізвища я не знаю.

— Він не брат їй, а… коханець.

— Нехай і так. Хіба це міняє становище?

— Чому вона вирішила, що я можу звільнити кого-небудь? — стривожено запитав Хауссер. Він був зараз схожий на їжака, який згорнувся клубком і виставив на всі боки голки обережності і недовір’я.

— Вона вважає вас впливовою людиною. Вона наміть сказала: «Він усе може…»

— Дурниці, — Хауссер, здається, розсердився. — Ці люди кожного німця вважають за впливового. Я маленький чиновник, тільки й усього.

— Ви скромничаєте, — засміялась Оксана. — Вже одне те…

— Що вона ще сказала вам? — голос Хауссера звучав різко.

— Вона не приховувала, що її брат український націоналіст, і казала, що ви… За її словами виходило так, що ви вже декілька разів добивалися звільнення деяких націоналістів, заарештованих гестапо.

— Фантазія! — майже викрикнув Хауссер. — Фантазія сексуальної істерички й нічого більше. Вам треба було виставити її за двері.

— Я жінка, пане раднику, — лагідно сказала Оксана. — Мені зрозуміле її горе. Вона каже, що її брата арештували у зв’язку з цим убивством. Одначе ви ж переконані в тому, що вбивця — партизан, а не націоналіст. Тому я вирішила вас попросити зробити все можливе…

— Клопотати за націоналістів теж входить у ваші обов’язки? — зло посміхнувся Хауссер.

— Ні, звичайно, це моє особисте прохання. Сподіваюсь…

— Її тривога передчасна, — радник закрутив головою, немов комір був тісним і душив його. — Передчасна. І запам’ятайте, Єво, я маленький чиновник. Мій вплив мізерний. В українців є приказка — п’яте колесо до воза. Я — оте п’яте колесо.

— Все можливе… — з хитрим виглядом сказала Оксана. — Але вже одне те, що мене послали до вас…

Честолюбна посмішка затремтіла на пухлих губах Хауссера. Він раптом задумався, промовив потираючи щоку.

— Скажіть, Єво, там, у вас… Може, ви що-небудь чули. Як американці і англійці сприймають швидкий наступ радянських військ? їх це тішить?

Ось що цікавить експерта у східних питаннях. Але що він сам думає з цього приводу? Оксана ухилилася від прямої відповіді.

— Всім хотілося б, щоб війна швидше закінчилася.

— Здається, ви не хочете бути відвертою. — Хауссер був розчарований. — Я не думаю, щоб американці й англійці були в захопленні від воєнних успіхів росіян. Це не в їх інтересах.

— Так, я чула…

— Ага! — зрадів радник. — Я думаю, що ваші були б не від того, аби ми, німці, чим довше затримали росіян тут, на підступах до Західної Європи?

— Але ж є зобов’язання, обов’язок, — сказала Оксана так, ніби намагалася відхилити від союзників звинувачення у віроломстві.

— Зобов’язання, союзницький обов’язок… Все це слова! — зневажливо махнув рукою радник.

— Як сказати…

— Тоді ж чому не виконується зобов’язання відкрити другий фронт?

— А вам не терпиться? — лукаво примружила очі Оксана.

— Ні, я просто в захопленні. Ваші політики хотіли б здерти шкуру із звіра, вбитого іншими.

— Гадаєте, що нам у цьому пощастить?

— У минулому такі випадки…

Пролунав стук у двері, й Хауссер не закінчив фразу. Зайшов уже знайомий Оксані лейтенант гестапо. Жадібно, одним рухом очей він охопив і, мабуть, зафіксував у своїй зоровій пам’яті обличчя Хауссера й Оксани, їх постаті, ліжко біля стіни, наче сфотографував усе це, й усміхнувся дівчині сліпучою, схожою на спалах магнію, усмішкою. Злегка клацнув закаблуками.

— Пане раднику…

Хауссер навіть не глянув на нього.

— Скажіть вашому шефу, що я хворий і не можу прийти. Скажіть, що моя хвороба є наслідком того, потрясіння, яке я пережив у зв’язку з убивством, учиненим серед білого дня, всього за кілька сот метрів від кабінету шефа.

Лейтенант помітно зніяковів, розгублено глянув на гарненьку помічницю радника й повідомив майже пошепки:

— У шефа перебуває оберштурмбаннфюрер… Він щойно прибув…

Хауссер видушив з себе скрипучий горловий звук, мовчки зняв з вішалки кашкета.

В коридорі лейтенант пропустив уперед радника й опинився поруч з Оксаною.

— Ми не знайомі… Генріх Гайлер.

— Єва.

— Дуже приємно. — Гестапівець притримав Оксану за лікоть, уповільнив кроки. — Ви не нудьгуєте? Вас ніде не видно.

— А що ви можете запропонувати? — без особливої зацікавленості запитала Оксана.

— Казино, товариську вечірку…

— І ви, звичайно, відразу ж нап’єтеся там, будете приставати з освідченням у коханні.

— Що ви! Як можна? Даю слово, що буду пити стільки, скільки ви дозволите. Можу навіть зовсім не пити, жодної чарки.

— Ну, такі жертви мені не потрібні. Це було б навіть нудно. О котрій годині ви зайдете за мною? Я маю на увазі відвідання казино.

— Сьогодні? Сьогодні я не можу. Давайте завтра, о восьмій годині вечора.

— Не можу обіцяти… Я не впевнена, що завтра в мене буде бажання розважатися.

— Але сьогодні неможливо, — винувато сказав лейтенант. — Ви ж знаєте, що сталося… у нас дуже багато роботи.

Вони затримались на площадці сходів.

— Це, звичайно, відмовки чоловіків. Ви позбавляєте мене навіть товариства радника. Не розумію… Може, ви його теж запідозрюєте в причетності до вбивства? Ви мене лякаєте!

Лейтенант розсміявся.

— Ми дуже цінуємо й любимо пана радника, повірте. Для мого шефа він завжди бажаний гість. До завтра!

Гестапівець клацнув закаблуками й побіг униз по східцях, здоганяючи радника, який пішов попереду.

Журналістка чекала Оксану на сходах третього поверху.

— Я зробила все можливе, Маріє.

— Що він сказав, Євочко? — стрепенулась журналістка, не зводячи очей з Оксани. — Він пообіцяв вам?

— Ні, він нічого не обіцяв, він сказав: «її тривога передчасна». Пан радник двічі вжив це слово — «передчасна».

— Він врятує Петра, — переконано промовила Марія. — Коли так сказав…

— Між іншим, пан радник розсердився, довідавшись, що ви вважаєте його за впливову людину, яка допомагає націоналістам.

— Цього не треба було казати, Євочко. Він дуже обережна, скритна людина й усе тримає в таємниці. Але я запевняю вас — він усе може, від нього багато дечого залежить. Якщо він так сказав… Я можу сподіватися… Дякую, Євочко.


Зайшовши до кабінету начальника гестапо, Хауссер зрозумів, що Герц і оберштурмбаннфюрер Грефрат давно чекають його. Судячи з виразу їх облич, між ними вже відбулась розмова, однаково неприємна для обох.

Герц, як тільки побачив Хауссера, відразу ж підвівся з-за столу, збираючись вийти, але Грефрат зупинив його.

— Не треба, ви не перешкодите. — Оберштурмбаннфюрер привітався за руку з радником, почекав, коли той сяде, й приступив до справи.

— Пане Хауссер, я в загальних рисах уже знаю ті обставини, за яких відбувся цей жахливий випадок. Пан штурмбаннфюрер виклав мені свою точку зору й ознайомив з вашою. Не буду приховувати — тут розмова відверта, й було б помилкою рахуватися з будь-чиїм самолюбством, — я більше схиляюсь до вашої думки. Звичайно, у нас є підстави вважати, що вбивство організовано партизанами. Але справа не в цьому, й зараз мова буде йти про інше. — Оберштурмбаннфюрер тяжко зітхнув. — Є дві обставини, з якими ми не можемо не рахуватися. Версія, за якою убивство приписується українським націоналістам, набула, на жаль, широкого розголосу серед німців. У цьому, — знову-таки не буду приховувати, — є певна вина штурмбаннфюрера, який проявив зайву поспішність у своїх висновках і діях. Але це ще півлиха, все можна було б виправити. На жаль, рейхсміністр Кох поінформований про те, що сталося, саме в такому дусі. Він вимагає страти заложників. Ка-те-го-рично! — Грефрат кисло посміхнувся, розвів руками. — Сподіваюсь, тут не потрібні особливі коментарі. Всі ми знаємо характер рейхсміністра й його впливовість!

— Це вам не Розенберг… — не без зловтіхи додав Герц.

Оберштурмбаннфюрер зморщив носа, неначе від смороду.

— Я вважаю, що будь-які порівняння недоречні, а це тим більше. Ми говоримо про Коха. Навряд чи слід з-за якихось чотирьох-п’ятьох бандерівців доводити справу до конфлікту з рейхсміністром. Треба підкоритися.

— В такому випадку, пане оберштурмбаннфюрер, — рішуче заявив Хауссер, — моя скромна діяльність втрачає сенс, і я прошу замінити мене кимось іншим. А втім, навіть не треба заміни, пан штурмбаннфюрер. легко упорається сам.

— Але, пане раднику… — розчаровано й докірливо промовив Грефрат. — Навіщо ви так? Повторюю, я дотримуюсь вашої думки, я на вашому боці й готовий у кожному випадку вас підтримати. Але цей випадок особливий. І, зрештою, чи варто з-за такої дрібниці?

— Ні, це не дрібниця, — сказав Хауссер. — І взагалі, коли свідомо вставляють палиці в колеса…

Стиснувши губи, Грефрат сердито глянув на свого друга, але нічого не сказав йому, а знову звернувся до радника:

— Все передбачити неможливо, завжди трапляються ускладнення. Погодьтеся, пане Хауссер, адже історія з ешелоном, вона теж не з приємних. Одначе погодилися з вами й не зчиняли галасу з цього приводу.

Тут, на подив Хауссера, начальник гестапо висловив цілком розумне міркування:

— Я вважаю, що наша акція проти бандерівців до деякої міри буде їм на користь. Радянські партизани таврують їх як зрадників, звинувачують у співробітництві з нами й переманюють до себе людей. Після акції у бандерівців буде непоганий козир проти більшовицької пропаганди — бачите, німці карають наших…

— Пане штурмбаннфюрер, я вважаю, що ви більше дбаєте про те, як вигородити себе в цій історії, а не про успіхи пропаганди оунівців, — сказав радник.

Грефрат кисло всміхнувся, але, глянувши на зніяковілого Герца, не витримав і розреготався.

— Ну, ось ми й домовились, — сказав він весело. — Я вам гарантую, пане раднику, що у вас більше не виникне будь-яких неприємностей, непорозумінь з штурмбаннфюрером. А зараз я хотів би, щоб ви познайомились зі списком тих, кого наш шановний штурмбаннфюрер поспішив заарештувати. Можливо, серед них є хто-небудь такий, що має для вас особливе значення.

Виявилось, що заарештовано шість чоловік. Прізвища й клички двох ні про що Хауссеру не говорили. Залишилися Карабаш, Тимощук, Климович, Шурубай… Цих Хауссер знав добре. Учитель Шурубай був дрібним пішаком в оунівців. Залишаються троє.

Жертвувати Тимощуком Хауссер не хотів. Климович дружив з багатьма відомими оунівцями й теж був потрібного людиною. Правда, якщо звільнити Тимощука й Климовича, то вони змушені будуть перейти на нелегальне становище, й зустрічі з ними будуть нелегкою справою. Проте йшлося не тільки про їх цінність. Усі, хто мав зв’язок з Хауссером, повинні були бути впевненими, що вони мають надійного захисника. За Карабаша оунівці зчинять галас. Ну що ж, дурість штурмбаннфюрера зробила свою справу.

— Оці два, — Хауссер поставив помітки проти прізвищ Тимощука й Климовича.

— Добре, я їх випущу, — погодився Герц.

— Просто випустити не можна, — сказав Хауссер. — У такому випадку вони викличуть до себе підозру, що зрадили своїх товаришів.

— Так, пан радник має рацію, — підтримав Хауссера оберштурмбаннфюрер. — Очевидно, доведеться організувати втечу.

— Втеча повинна бути справжньою.

— Що ви маєте на увазі?

— Щоб не могло виникнути думки, ніби втечу було організовано.

— Пане Хауссер, — поблажливо вигукнув Герц, — все буде зроблено як слід. Конвоїр стрілятиме.

— І не влучить на відстані трьох метрів? — глузливо запитав Хауссер. — Ніхто не повірить. Всі здогадаються, що втеча була підстроєна.

— Що ж ви пропонуєте? — з відтінком нетерпіння її роздратованості запитав Грефрат. — Ми можемо застосувати будь-який спосіб.

— Треба дати їм зброю.

— Як? Тим, хто буде тікати? — здивувався Герц.

— Це єдиний варіант, який можна прийняти.

Начальник гестапо зрозумів, чого вимагає Пуголовок, і обурився до того, що забув про субординацію.

— Ганс, ти чуєш? Він хоче, щоб вони вбили конвоїра! Це… це вже занадто.

Грефрат не відповів, сидів, кусаючи губи.

— Я відмовляюсь розуміти, що діється! — драматично замахав руками Герц. — Дозволити негідникам убити німця?.. На чиїй совісті це буде?

— Раджу подумати… — уїдливо сказав Хауссер. — Не я ж винен, що ви не порадились зі мною раніше, ніж починати арешти. Нехай кожен відповідає за свою дурість.

— Ганс, я не можу вчинити такої підлості.

— Та-ак! — промовив оберштурмбаннфюрер, підводячись. — Поспішні, необдумані рішення рідко виявляються кращими з усіх можливих… І ось наслідок. — Він пройшовся по кабінету, глянув на Хауссера. — Пане раднику, я вважаю, що у вас сьогодні теж був важкий день, адже ви особисто знали покійного?

— Нас зв’язували стосунки, які можна назвати приятельськими.

— Жахлива смерть! — Грефрат похитав головою. — На мене теж тяжко вплинула ця звістка. Але що вдієш. Дякую, пане раднику. Ми ще зустрінемось з вами, обговоримо деякі питання. Я маю намір пробути тут два-три дні.

Він подав Хауссеру руку.

— Мені здається, ми не про все домовились, — сказав радник. — Я люблю ясність.

— Ви маєте на увазі втечу? — неуважно запитав Грефрат. — Не турбуйтеся, штурмбаннфюрер зробить усе точно так, як ви запропонували. Їм дадуть пістолет, проінструктують. — І додав з посмішкою — Ну, а якщо конвоїр не буде вбитий, а, припустімо, тільки поранений, то ви, сподіваюсь, не будете в претензії до штурмбанфюрера?

Ображений Герц схилив голову й не промовив жодного слова, поки Хауссер не вийшов з кабінету.


Оберштурмбаннфюрер Грефрат не обманув Хауосера. Втеча була організована по-справжньому, хоча відбулася не зовсім так, як передбачалось.

Вранці Хауссера повідомили, що втекти пощастило тільки одному Тимощуку. Климович був убитий наповал конвоїром. Поранений конвоїр помер раніше, ніж його довезли до госпіталю. Це повідомлення задовольнило Хауссера. Він був згідний з Грефратом — усього передбачити неможливо, завжди можуть виникнути ускладнення…

Цього ж ранку Оксана вручила раднику конверт з шифровкою. Експерт у східних питаннях замкнувся у своїй кімнаті і через три години вручив Оксані той самий конверт з відповіддю. Його шифровка була ще коротшою від тієї, яку він одержав.

22. В ЗАСАДІ

Справи у Тараса були погані — він втратив покровителя. Сподіватися, що сотенний дасть йому якийсь документ і відпустить, як обіцяв, по-доброму, вже не можна було. Богдан зник, і можна було тільки здогадуватися про його долю.

На хутір прибуло начальство — курінний, якийсь схожий на іграшкового офіцерика надрайонний, чоловік сім пихатих, вгодованих вояк з автоматами й уже знайомий Тарасові референт пропаганди Могила, який виглядав пригнічено, немов побитий пес.

У штабній хаті безперервно тривали наради, допити. Першим викликали Сидоренка. «Військовий спец» пробув у штабній хаті годин зо дві, потім його вивели під вартою, посадили у льох під замок. Перед обідом сотню вишикували й наказали всім здати зброю й набої. Замість бойових гвинтівок вояки одержали учбові, дерев’яні, а кому їх не вистачило, той повинен був зробити сам. Гвинтівки видавалися тільки тим, хто призначався їм варту.

Про заняття ніхто й не згадував, але було наказано, щоб кожний привів себе до порядку й виглядав, як личить воякові УПА. Хоча всі заворушилися й кожний заходився щось зашивати, латати, чистити, а до тих, хто мав який-небудь перукарський досвід і інструменти, стояли черги, в сотні панував настрій розгубленості і пригнічення. Вояки раз у раз збивалися в купки і боязко перешіптувались. Хтось пустив чутку, що будуть відбирати трофеї, здобуті при нападі на ешелон. Це було ударом для Кореня, який відразу ж заховав одержаного замість шкіряної куртки мундира й ходив похнюпившись.

Тарасові нічого було боятися «реквізиції», він шкодував тільки, що не роздобув тоді на залізниці пістолета. Прогавив… «Підшкірний» пістолет йому не завадив би. Він готувався до походу, приховав у своїй постелі декілька сухарів, шматочок сала, порожню консервну банку. Гранату-лимонку тримав завжди в кишені. Треба було тікати з цього бандерівського кубла, й чим швидше, тим краще.

Уже ввечері, коли Тарас стояв з іншими вояками біля дверей клуні, з’явився ройовий Топірець з автоматом на плечі і, байдуже оглянувши шеренгових, що з’юрмилися, наказав Кореню й Карасю йти за ним.

Пішли до лісу. Топірець ішов попереду, не оглядаючись, нічого не пояснюючи. Трималися дороги, й тому Тарас зробив висновок, що Топірець веде їх кудись далеко. Все це було неприємно, викликало тривогу, але хлопця заспокоювала присутність Кореня. Коли б Топірець вів його самого, тоді інша справа… На цей раз йому, мабуть, ніщо не загрожує.

Тарас мав підстави побоюватися Топірця більше від усіх інших у сотні. Це був трохи дивний, мовчазний хлопець років дев’ятнадцяти, широкогрудий, міцно збудований, з копицею русявого волосся на голові і відкритим, чистим обличчям. Тарасові здавалося, що Топірець, як кажуть, «собі на думці» і через те не кидає зайвого слова, завжди відмовчується. І все ж йому подобався цей хлопець із спокійно-уважними, розумними очима; декілька разів Тарас намагався викликати Топірця на розмову, але безуспішно, ройовий кидав неспішно: «так» або «ні», а то й зовсім не відповідав, незадоволено відводячи очі вбік.

Цікавість до ройового посилилася після того, як Тарас одного разу побачив, що той на березі річки в кущах читав якусь книжку. Власне, це була не книжка, а пачка аркушів, вирваних із книжки. Тарас непомітно підійшов ззаду й устиг схопити очима один рядок: «Аксінья глянула через тин», і те, що було надруковано в самому низу сторінки дрібним шрифтом — «Тихий Дон. Шолохов».

Топірець, почувши кроки за спиною, здригнувся, вмить згорнув сторінки трубочкою, але не злякався, а тільки незадоволено оглянувся й запитав: «Чого тобі?» — «Дай почитати!..» Топірець уважно, неприязно глянув в очі Тарасові й сказав: «Марш звідси!» Потім поклав листки до кишені й пішов геть.

Отже, ройовий крадькома читав «Тихий Дон»… Це відкриття надзвичайно зацікавило Тараса. Очевидно, в Топірця була вся книжка, але книжку носити з собою небезпечно, і він виривав з неї сторінки. Їх можна було ховати в кишеню, за пазуху…

Але незабаром Тарас довідався, що старший брат ройового Топірця якийсь великий начальник серед оунівців, мало не друг самого Бандери, й вирішив, що заводити близьке знайомство з ним не варто — від таких людей треба триматися подалі.

Як і належало молодому слухняному шеренговому, Тарас ішов мовчки, а Кореня почала мучити невідомість, і швидко він не стримався, запитав незадоволено:

— Куди ми йдемо?

— Довідаєтесь… — кинув через плече Топірець.

Дві години йшли лісовою дорогою. За розрахунками Тараса, вони віддалилися від хутора кілометрів на вісім-десять. Нарешті вийшли з лісу. Топірець зупинився й пояснив завдання.

— Тут поблизу є село Горяничі. Підійдемо до крайньої хати, оточимо і будемо стежити до ранку.

— А що в тій хаті? — знову не стримався Корінь. — Навіщо за нею стежити?

— Такий наказ.

— Який наказ? — не вгамовувався Корінь. Він, мабуть, вважав цю справу дріб’язковою і розсердився, що йому з-за чиєїсь примхи чи безглуздя доведеться не спати всю ніч.

— Накази не обговорюються, друже Корінь, — суворо сказав ройовий.

— Я знаю, що таке наказ, — уперся вояка. — Я не про те. Ти командир і повинен нам усе як слід пояснити: що це за хата, хто в ній живе, чому за нею виникла необхідність стежити?

— Друже Корінь, не говоріть дурниць. Що треба, я вам уже сказав.

Кореня не так уже й легко було вгамувати. Він знав «усякі військові дисципліни» і, очевидно, не дуже, рахувався з доморощеними командирами.

— Які дурниці, друже ройовий? А може, в тій хаті сидить штук з п’ятдесят партизанів-совітів і в кожне вікно по три кулемети виставили? Я повинен знати, куди я без зброї, з голими руками йду.

Топірець, здавалося, розсердився, але змушений був дати пояснення.

— Зброї не треба, — сказав він спересердя. — В хаті живе вдова, син у неї комсомольцем був і невідомо куди подівся, коли почалася війна. У цієї баби діти якихось родичів появилися. Отже, хата на підозрінні. Наша справа простежити, чи не приходить хто-небудь сюди вночі.

З тієї гидливої досадливої інтонації, що бриніла в голосі Топірця, Тарас зрозумів, що ройовий теж не в захопленні від одержаного завдання.

— А що тоді робить ес-бе? — невдоволено бурчав Корінь, який не пропускав нагоди, щоб пограти на нервах молодого командира, — Адже це вони повинні стежити.

— Друже Корінь, ви що, відмовляєтеся виконати наказ? Востаннє попереджаю!..

— Шляк би його трафив, з таким наказом! — пробурмотів вояка й покрокував слідом за ройовим. — Тоді за кожною хатою треба стежити. В цих Горяничах за совітів багатий колгосп був. Я знаю, чув… У них в кожній хаті якщо не більшовики, то ждуть не діждуться, коли радянське військо германа вижене.

Тарас одержав важливу інформацію. У нього з’явилася надія — ось де треба шукати шлях до партизанів. Тільки як натрапити на потрібну людину, завоювати її довір’я? Можливо, все проясниться тієї ночі.

Підійшли до села. Хата як хата, подвір’я огороджене тином до самої клуні. Тиша. Топірець показав місце Тарасові біля тину, Корінь повинен був залягти праворуч, а сам ройовий зник десь за клунею.

Корінь негайно приволік невідомо як роздобутого снопа, розв’язав його й розлігся на ньому під стіною клуні, як на матраці. Тарас міг би зробити за його прикладом те ж саме, але побоявся, що зігріється на солом’яному ложі й засне. А він же не мав права спати в цю ніч. Він підповз до самого тину й почав з того, що тихенько розсунув товсті лозини. Справа ця виявилася нелегкою, бо біля тину росла кропива, й він пожалив не тільки руки, а й щоку. Все ж він зробив досить широку щілину, крізь яку можна було побачити стіну хати, що ледь біліла, й темну пляму дверей.

Тарас поклав кулаки під підборіддя й почав чекати. В голову лізли всілякі думки. Він немовби глянув на себе збоку й здивувався, які коники викидала з ним його доля. Найобразливішим жартом долі було, мабуть, те, що він лежав зараз з тризубом на шапці й стежив за хатою, де мешкала мати комсомольця. Подумати тільки! Але, може, все-таки добре, що тут сьогодні не хтось інший, а саме він, і він зуміє врятувати хороших людей.

Коли в селі проспівали перші півні, Тарас устиг добре промерзнути. Півняча перекличка була ріденькою — видно, небагато домашньої птиці залишилося в Горяничах, — а на цьому подвір’ї, біля якого лежав Тарас, так ніхто й не відгукнувся.

Тиша. Тараса потягнуло на позіхання. Але раптом йому почулося якесь легке шарудіння позаду. І в цю ж мить він почув кроки — легкі, пружинисті, боязкі, ніби в нічній темряві до села підкрадався сильний і сміливий звір. Кроки затихли десь ліворуч, зовсім близько.

Тарас, затамувавши подих, обережно повернув голову й побачив постать людини, що вимальовувалася на фоні зоряного неба, з якоюсь ношею на плечі. Здавалося, то був молодий хлопець. Він стояв біля самого тину на відстані чотирьох-п’яти метрів від того місця, де в бур’яні причаївся Тарас.

Серце Тараса вистукувало тривожні удари — він ще не знав, помітив його нічний гість, чи ні, й був готовий зірватися на ноги й дати тягу. Пройшло хвилин дві, а той стояв, не поворухнувшись, і Тарасові почало здаватися, що то маячить у темряві якийсь не помічений ним раніше стовп або кущ. Раптом хлопець зняв з себе ношу, тихо опустив її через тин на подвір’я, й тут Тарас помітив, що голова хлопця не прикрита, а біля грудей косо стирчить щось схоже на кінець товстої палиці, затиснутої під пахвою. Хлопець зробив рух рукою, палиця зникла, й він, обернувшись спиною до Тараса, попрямував попід тином до воріт і зайшов на подвір’я. Тарас зрозумів це за хвилину. Хлопець постукав двічі з невеликим інтервалом, потім — ледь чутно. Незабаром дзвякнула клямка, рипнули двері, й через щілину в тину Тарас побачив, як від хати відокремилась якась біла постать, почув поривчасте дихання і звук поцілунку.

Справді, вони цілувались, оті двоє за тином. Чорти… Тарас виразно чув цмокання губ. Вони цілували одне одного поспішно й жадібно й, мабуть, куди попало — в щоку, в ніс, губи, в плече, тому що кожного разу звук був іншим. Тарасові стало навіть тоскно й сумно — йому було сімнадцять років, а він ще ніколи ось так не стояв з дівчиною й навіть не міг думати про щось подібне.

Нарешті, націлувались вони досхочу. Дівчина почала схлипувати, хлопець заспокоював її. Але, здається, він теж пустив сльозу, бо надто вже нерівний голос був у нього.

— Ну, Стефочко, досить. Перестань, кохана… Я ж з тобою. Ми знову разом.

— Я не думала, не сподівалася вже, що ти прийдеш, — ковтаючи сльози, промовила дівчина й заплакала ще дужче.

— Не треба, зіронько. Бачиш, нічого зі мною… Живий і здоровий!.. Дай я тобі сльози обітру.

І знову поцілунки.

— Тебе нема й нема, серце болить… Чую, хутір Рутки поляки спалили. Темно в очах стало…

— Не думай про це…

— Не можу, Юрцю. Там усіх повбивали, я знаю. Тітку Катерину теж і дітей її… Вони немов живі переді мною. Я винна перед ними.

— Що ти говориш?! — майже скрикнув хлопець і голос його затремтів від обурення. — Ти збожеволіла. Стефо! Ти ж ні в чому не винна.

— Винна. Я — полька. Вона врятувала мене з братиком, а її поляки…

— Облиш! Я розсерджусь. Ти не розумієш. Ми ні в чому не винні. Ні в чому! Не в поляках і українцях справа. Люди стали вар’ятами, а вар’ятами їх зробила війна, німці. Як ти не розумієш цього?

Вони стояли близько, за тином, Тарас чув кожне їх слово. Спочатку він думав, що йому припало бути свідком звичайного любовного побачення, й заспокоївся, бо це було зовсім не те, ради чого вони влаштували засаду біля підозрілої хати. Але чим далі, тим він більше переконувався, що помилився: перед ним відкривалося чиєсь велике горе, якого він ще не міг осягти.

— Зовсім худий став. Одні кісточки…

— То тобі так здається. Здоровий як бик!

— Ти з рушницею ходиш?

— Так. На всяк випадок…

— Це не та рушниця. Якась маленька… Це автомат?

— Не чіпай, Стефо. Він з набоями…

— А що в тебе з рукою? Боже, ти поранений, Юрку?

— Лихо мені з тобою. Подряпав руку. Опухла, от і зав’язав.

— Чим ти подряпав?

— Чим! Колючим дротом…

— Це неправда! Ти — поранений! Хто тебе?

— Починається! Кажу — подряпав. Не чіпай, голубонько, болить…

— Юрку, ти загинеш через мене. Я відчуваю.

— Нічого зі мною не станеться, дурненька. Не треба плакати, ти краще скажи, як ви тут? Не голодуєте? Господиня тебе не кривдить?

— Що ти! Вона добра людина. Куди ти, Юрку?

— Почекай… Ось візьми оце. Тут сало й дві курки. Я їм голови скрутив, щоб не кричали.

— Боже!.. Я й підняти не можу. Де ти стільки сала взяв?

— А тобі що до того? Віднеси до хати, а мені винеси води й хліба. Хоч трошки… якщо є. І торбу. Торба мені потрібна.

— Може, ти до хати зайдеш?

— Ні. Скажи тітці Федорі, що я їй дякую. Від усього серця. І не забуду ніколи. А сала або ще чого-небудь я вам знову принесу. Як-небудь переживете, перетерпите… Прийде радянське військо, й усе це закінчиться, всі наші нещастя. Іди вже, Стефо.

По живу і мертву воду

Поцілунок, кроки босих ніг, і за тином затихло. Хлопець залишився один. Тарасові легко було уявити, Як він стоїть, трохи розставивши ноги, поклавши руку на перекинутий з спини на груди автомат (ось яка у нього палиця стирчала!) і прислухається до кожного Шелесту. Судячи з голосу — зовсім молодий хлопець. Партизан? І схожий, і ні. У всякому разі, не бандерівець. Що ж робити? Все залежало від того, чи чули розмову на подвір’ї Корінь і Топірець. Корінь — той напевно спав сном праведника. А Топірець? Ройовий як пішов за клуню, так і не появлявся звідти.

Може, знайшов копичку сіна й теж заснув? А якщо не спить?..

Тарас хотів, було, поповзти за клуню й перевірити, де лежить у засідці ройовий, але він розумів, що найменший шелест наполохає хлопця. Ще сипне з переляку з автомата… Тарасові залишалося лежати й чекати, чим усе це закінчиться. Поки що хлопцеві, який стояв за тином, ніщо не загрожувало.


Коли б Тарас знав, що зараз твориться в душі Топірця, то він поставив би свої переживання в розряд того, що в його лексиконі значилося під зневажливим словом: «Дрібнички!»

«Топірець» — це була кличка середнього Карабаша — Степана. Степан стояв за рогом клуні ні живий, ні мертвий. Він усе чув… Він відразу ж упізнав голос меншого брата, здогадався, що Юрко розмовляє ні з ким іншим, як з сусідською дівчиною Стефою. Степан не роздумував над тим, яким чином проклята Стефка опинилася тут, у Горяничах, і чим ця слабенька руда істота змогла полонити його вродливого брата. Все це вже не мало для Степана істотного значення. Найперше він зі страхом подумав про Карася, який лежав там, біля тину. Чує Карась цю розмову? Якщо чує, то йому, Степанові, навряд чи пощастить відвести лихо від голови свого бідолашного брата. Ройовому завжди був не до душі оцей новий вояка — спритний, меткий, схожий на дрібного злодюжку, який скрізь пхає свого поганого носа. Степан не забув, як жваво відповідав Карась референтові Могилі, як Карась підкрався до нього за спиною й занишпорив очима по сторінках, коли він потай читав «Тихий Дон». Цей сучий син відразу ж донесе, кому треба, й тільки оближеться.

Лихо… Але що ж такого накоїв Юрко? Мабуть, сталося якесь непорозуміння, якого він не може поправити. Юрко приречений… У тій одержаній п’ять днів тому страшній записці, що приголомшила Степана, старший брат Петро писав:

«Дорогий Степане! Наш Юрко став зрадником України. Я стріляв у нього й, здається, убив. Пишу тобі й плачу, брате мій, але не від горя, а від сорому й ганьби. При зустрічі розповім усе. Я повинен був так зробити. Слава Україні! Ясний».

Боже! Петро стріляв у Юрка!..

Це не вміщалося в голові Степана. В чому ж Петро звинуватив наймолодшого, найулюбленішого — Степан знав це — брата? Зрадник України… І ось Юрко, їх Юрко блукає вночі з автоматом, поранений, бездомний, немов одинокий, зацькований вовк…

Степан почув, як Стефа вийшла з хати. Вона винесла Юркові води й хліба. Юрко напився й відразу ж почав їсти. З поспішного плямкання Степан, зрозумів, що брат голодний і, може, вже декілька днів не бачив хліба. Отже, до тітки не заходив, боїться. Сало він десь дістав. Мабуть, заліз до когось у льох. Що ж, йому не можна докоряти, тепер йому все дозволено — він на вовчих правах. Навколо вороги…

Один брат стріляв у цього хлопчину, а другий стоїть з автоматом, вистежує кожен його крок. Ось як усе обернулося. Очевидно, якесь прокляття висить над ними, над їх родиною. Степан навіть не зрозумів, як і чому це сталося, але раптом йому здалося, що прокляття, про яке він подумав, реально існує, має людський вигляд, і що це — їх старший брат Петро… Він сам жахнувся того, що міг так подумати, але відчув, як його обпалила зненависть до Петра.

Це було немов спалах блискавиці. Траплялося раніше, коли Степан у душі бунтував проти старшого брата, вузьких його поглядів, нетерпимості, жорстокості, але тільки тепер він подумав про нього, як про якесь чорне прокляття, що тяжить над ним.

Що дав їм, молодшим, їх старший брат? Виховав їх? Ні. Навчив їх? Ні, вчили інші. Прищепив їм любов до людей? Ні, не міг цього зробити Петро, він сам нікого не любив. Куди він веде їх, куди привів?

Юрко попоїв і почав прощатися. Стефа допитувалася, де він ночує. Юрко відповів, що ночує вдома і їй нічого про нього турбуватися, у нього все гаразд. Здається, Стефа повірила йому, тому що попросила передати велике-велике спасибі Наталії Миколаївні і її матері за все, що вони зробили для неї і її братика. Юрко обіцяв передати. Потім вони довго цілувались, Стефа плакала, а Юрко заспокоював, запевняв її, що через п’ять днів знову прийде.

Степан напружував слух, намагався вловити ту хвилину, коли Юрко попрямує до воріт. Як тільки почув слова прощання, кроки, він тихенько позадкував, обігнув клуню й, роблячи великий гак, побіг навперейми братові. Він довго метався у темряві, віддаляючись від села, зупинявся, прислухався, гукав тихо: «Юрку, Юрку!» І все даремно. Юрко зник, у нього були свої, відомі тільки йому стежки, й ходив він ними тихо й швидко. Зник Юрко… Степанові залишилося тільки дивуватися з мужності молодшого брата й сили його кохання.

Після того як Стефка згадала ім’я їх учительки, що живе в Підгайчиках, Степанові стало багато дечого зрозумілим. Він не знав подробиць, але не було сумніву, що Юрко врятував Стефку, коли українці палили Бялопілля, переховував її спершу в Наталії Миколаївни, потім на хуторі Рутки, і, нарешті, знайшов для неї притулок у Горяничах. Петро щось довідався про це. Стефка по матері полька… Одного цього було досить для Петра, він міг подумати чортзна-що. Так Юрко перетворився в його очах у ворога України. І у вухах Степана ще раз прозвучали сумні слова молодшого брата: «Не в поляках і українцях справа. Люди стали вар’ятами, а вар’ятами їх зробила війна, німці». Може, Юрко сам додумався, — він розумний хлопець, а може, повторив слова Наталії Миколаївни. Це не мало значення. Важливим було те, що він сказав правду.


Як тільки хлопець пішов з подвір’я й дівчина, постоявши трохи біля порога, зникла в хаті, Тарас обережно поповз до клуні. Корінь лежав, скрутившись калачиком. Тарас, прислухавшись до його рівномірного дихання, підвівся на ноги. За клунею подвір’я було огороджене жердинами, прибитими до кілків. Тарас проліз під жердинами, походив по городу й навіть посвистав тихенько. Ройовий не відгукнувся. Тоді Тарас повернувся до огорожі, вдав, що зачепив ногою за нижню жердину, й наробив такого шуму, що на одному з сусідніх подвір’їв загавкав собака.

— Що там? — отетеріло підвів голову Корінь, коли Тарас підійшов до нього.

— Собака пробіг…

— А де ройовий?

— Не чути.

— До якоїсь дівчини подався, холера, — позіхаючи, сказав Корінь. — Видно, тут у нього… Курити страх як хочеться. Лягай, чого стоїш? Він по дівчатах буде бігати, а ми тут мусимо…

Корінь натягнув коміра на голову. Тарас приліг поруч, притиснувся грудьми до спини Кореня.

— Отак, добре, — промимрив вояка. — Тільки гляди не спи. І мене розбуди, коли з’явиться…

Топірець повернувся хвилин через десять. Тарас і знаку не подав, що почув кроки ройового, думав, що той почне будити їх, лаятися, але Топірець постояв трохи й тихо відійшов. Пожалів ніби їх командир. Тарас прийняв єдино правильне за таких обставин рішення: ніжно обійняв Кореня, притулився до нього щільніше й заплющив очі.

Прокинувся Тарас, почувши, що його хтось термосить за плече. Було, як і раніше, темно, але зорі на небі стали більшими, немов набрякли світлом. Співали півні. Ранок. Тарас штовхнув Кореня й схопився на ноги.

— Тихо! — зашепотів Топірець. — Ходімо…

Уже біля лісу ройовий схопився, почав ляскати долонею по кишенях. Що таке? Виявилось, що запасну касету від автомата він забув десь біля клуні. Випала… Топірець наказав Кореневі й Карасю чекати його, з місця не сходити, а сам бігом подався до села. Корінь, тремтячи від ранішньої свіжості, послав навздогін командирові довгу серію лайок і втішився тим, що у відсутність ройового можна викурити цигарку.

Загублена касета була тільки приводом для Степана. Йому треба було повернутися до села. Підбігши до клуні, він перевів подих, оглянувся — над лісом простягнулася рівна, немов відлінієна зверху, світло-рожева смуга. Небо над нею було зеленкувате, з великими й важкими зорями. «Трішечки запізнився», — збентежено подумав Степан, але відразу ж розсердився на себе: йдеться про долю брата, а він такий нерішучий. Степан швидко пішов до хати, та постукати у вікно не встиг — двері відчинились, і він побачив маленьку жінку, яка зав’язувала торочки біля коміра білої сорочки.

Вона злякалася, схопилася руками за засув, але Степан відвів її руки, переступив, поріг і швидко зачинив за собою двері.

— Слава Йсу! Не бійтеся, тітко… Де Стефка?

Не чекаючи відповіді, він повів рукою по стіні, намацав оббиті двері, залізну клямку, наказав господині:

— Стійте тут.

В хаті було тепло, душно, пахло сухою глиною, яблуками, сушеними травами й ще чимось кислуватим — такий запах буває від пелюшок і постелі маленьких дітей. Степан придивився й побачив біля вікна жіночу постать.

— Стефа?

Дівчина не відповіла. Вона стояла біля широкої лави, на якій хтось спав — видно було одіяло, маленьку голівку на подушці.

Степан підійшов ближче, побачив бліде обличчя з широко відкритим ротом. Очевидно, в ту мить, коли Степан зайшов до хати, Стефа одягала спідницю, але не встигла застібнути гаплика, спідниця сповзла з її стегон і тепер лежала на глиняній долівці, навколо ніг. Дівчина стояла в самій сорочці, благально звівши перед собою голі руки. Вона була така перелякана, що не могла вимовити жодного слова.

— Стефко, це ти? — знову запитав Степан. Він пам’ятав її маленькою, худенькою, а тепер перед ним стояла дівчина тільки на півголови нижча від нього. — Не бійся! Це я — брат Юрка, Степан. Не бійся мене. Я знаю, Юрко був тут.

— Ні! — з відчаєм вигукнула Стефа. — Ні, ні! Він не приходив. Я сама.

— Дурненька. Кажу тобі, не бійся мене. Я бачив, я чув усю вашу розмову. Він обіцяв прийти через п’ять днів.

— Ні! — в голосі дівчини забриніли сльози відчаю.

— Та ти не кричи! — схопив її за руку Степан. — Слухай мене, Стефо, я не ворог тобі. Коли у вас так вийшло, бог з вами… Ти скажи Юркові, що я повинен зустрітися з ним. Нехай він мене не боїться. Скажи йому, що я все знаю. Все! Зрозуміла? Я йому не дорікаю ні за що.

Степан скинув з себе автомат, дівчина відсахнулася, зойкнула й ледве не впала, заплутавшись ногами в спідниці.

— Та не бійся, — з досадою оказав Степан, опускаючи автомат на землю. — Одягни спідницю, чого стоїш роздягнена? І ось що: нехай Юрко не заходить на подвір’я, ти сама до нього виходь. Виберіть якесь місце за селом. — Степан поспішно знімав з себе куртку, джемпер, сорочку. — А коли будеш виходити до нього, то раніше обійди навколо хату, клуню, приглянься добре. Зрозуміла? І надягай на себе щось темне, щоб тебе не було видно, — Він простягнув дівчині невеликий вузол. — Оце передай Юркові — сорочку й джемпер. У мене є два. Ти його жалій, а то він перестудиться, захворіє ще…

— Він, здається, поранений, — жалібно вигукнула Стефа. — У нього рука перев’язана. — Нарешті вона повірила, що Степан з’явився не з лихим, а з добрим наміром.

— Я тобі бинта дам, — Степан одягнув куртку й почав нишпорити по кишенях. — На, оцей бинт добрий, німецький. А це гроші, марки, тут є й справжні німецькі марки. Може, яких ліків для нього дістанеш. А це сховай гарненько і теж передаси йому. Бери.

Він висипав у долоні дівчини пригорщу набоїв і повісив на шию автомат.

— Все. Я прийду вночі. Не знаю тільки, коли зможу, може, також днів через п’ять. Господині своїй скажи — нехай мовчить. На випадок чого, скажете — заходив якийсь з тризубом, просив води… І — все! Зрозуміла? Бувай здорова!

Він уже ступнув до дверей, але, не розуміючи, що спонукало його зробити це, повернувся, затис у долонях голову дівчини й поцілував її в перенісся. Стефа схлипнула, з боязкою вдячністю торкнулася пальцями до його ліктя.

Степан пішов, несучи в серці бентежність і тривогу, яких він раніше ніколи не знав.

23. ПАНТЕЛЕЙМОН СПІВАЄ ПСАЛМИ

Через дві години маленька група на чолі з Топірцем була недалеко від хутора. Щоб скоротити шлях, ройовий звернув з дороги, що в’юнилася лісом, і повів хлопців вибалком поміж велетенських буків з гладенькою сизуватою корою на могутніх, немов відлитих з металу, стовбурах. Вибалок ставав усе глибшим і глибшим, нарешті перейшов у яр з крутими, стрімкими схилами й намитим на дні водою м’яким білим сухим піском, який добре приглушував кроки. Ці глибокі яруги в лісі, що поросли по краях рідкими кущами, лякали Тараса, викликали почуття якогось тягаря, пригніченості. Там, нагорі, в зелених шатах буків уже буяло вранішнє сонце, а в яру ще клубочився туман, було темно, й оголене коріння дерев здавалося гадюками.

Несподівано Топірець зупинився й, попереджуючи, відвів руку. Всі троє завмерли. Тарас почув спів. Ройовий розгублено оглянувся, дав знак іти за ним. Чіпляючись руками за коріння, вони почали видиратися нагору по стіні яру. Вилізли й знову завмерли, прислухаючись. Без сумніву, це співала людина. В тихому лісі, пронизаному серпанковими списами сонячного проміння, голос людини звучав виразно. Не можна було розібрати слів, долинала тільки якась проста радісна мелодія.

— Тихо!.. — сказав ройовий і крадькома пішов уперед.

Спів затих. Вони пройшли ще сотню кроків, ліс посвітлішав, попереду виднів залитий сонцем зруб. І тут знову, вже зовсім близько, почувся спів, тягучий, гугнявий. Тепер Тарас міг розібрати кожне слово?

… Лиш не вистачає сил співати хвалу,

Хвалу творцеві, що не покине нас,

Не кине рабів своїх у важкий час…

— Баптист… — сказав Корінь. — Псалми співає.

У Тараса було таке відчуття, що голос, який вони почули спершу, належав іншій людині — вже надто він відрізнявся за настроєм від цього сумного псалма.

Топірець зі своїми вояками пройшов ще декілька кроків, і вони опинилися біля крайніх стовбурів буків, що рівною стіною височіли біля вирубки, й побачили між низькими кущами обдерту людину з непокритою лисою головою. Вона тримала в руці якийсь козубець і раз у раз нагиналася — очевидно, збирала ягоди. Тарас подивився на землю й побачив широке, ледь випукле червлене листя, білі квіточки й синювато-червоні великі ягоди, що висіли біля них. Тут, на зрубі, ще цвіли й дозрівали суниці.

Невідомий випростався, з ніжною, щасливою посмішкою подивився навколо, похитав головою й заспівав зовсім по-іншому і іншу пісню, слова якої, можливо, народилися щойно в його серці.

Ой, ви милі, ой, ви славні,

Мені глянути б на вас, пригорнути вас,

І більше нічого мені не треба.

Як вернусь додому, я прийду до вас,

Поцілую матір і жону свою,

Діточок малих візьму на руки…

Тараса збив з пантелику псалом. Коли б він не чув псалма, то зразу ж здогадався б, хто цей голодранець і як він опинився тут. Але баптист… Це ніяк не в’язалося в його уяві з тими, хто відважується на втечу з табору військовополонених.

Топірець суворим жестом наказав підлеглим іти за ним.

Голодранець збирав ягоди і знову заспівав півголосом псалом, вихваляючи спасителя й покладаючи на нього всі надії: «Спаситель наш прийде і всіх у рай нас поведе».

Він помітив людей, коли вони були. вже за п’ять кроків від нього. Повернення з солодкої мрії до дійсності було настільки для нього несподіваним, неймовірним і неправдоподібним, що він у першу мить не злякався, а, здається, тільки дуже здивувався. Баптист так і остовпів з відкритим ротом і злегка простягнутою вперед лівою рукою, в якій він тримав козуб із суницями. Думка про жахливе й непоправне оволоділа ним не відразу, але на схудле обличчя, освітлене сонцем, уже впала та особлива, добре знайома Тарасові тінь… Вираз застиглого обличчя змінився непомітно й швидко. Страшним був оцей роззявлений, беззвучний, щербатий рот без двох, очевидно, вибитих, верхніх зубів. Страшними були широко розплющені очі, сірі, напрочуд чисті, наївні, очі, що виражали зараз уже не здивування, а тільки жах.

— Хло… Хлопці, — тихо, майже нечутно зашепотіли його потріскані, пошерхлі губи.

Він похитнувся, ледве не впав, стрепенувся раптом, напружуючи всі м’язи свого виснаженого тіла, немов готуючись кинутися вбік і побігти, але відразу ж обм’як, жалюгідно посміхнувся:

— Хлопці, любі, ви чого? Ну, чого вам? Ідіть собі з богом!

— Мовчи! — погрозливо повів цівкою автомата Топірець.

Баптист спершу поглянув на автомат, потім підвів очі, сковзнув поглядом по запиленому чубі, випущеному з-під мазепинки, прикрашеної вирізаним з алюмінію тризубом, упав навколішки.

— Не треба… Облиште! Ну, навіщо, га? Нащо ми вам здалися? Відпустіть…

Він простягав уперед руки, в лівій він ще тримав білий козубець, великі спілі ягоди висипалися з нього.

Корінь пройшовся кудись убік, повернувся й доповів ройовому:

— Там ще двоє, в кущах, сплять.

Міцно спали оті двоє. Вони лежали поруч, притиснувшись один до одного, так само, як ще недавно лежали біля клуні Корінь і Тарас. В одного обличчя було прикрите кашкетом, інший, маленький і дуже смаглявий, крутив головою, намагаючись уві сні скинути червону мурашку, що бігла в нього по носі. На ногах у обох, як і в баптиста, були постоли, поруч лежали палиці, казанок і забруднені сажею, чимось напхані торби. «Радянські військовополонені!..» — ойкнув про себе Тарас, і йому стало гаряче.

З дивним, напружено непроникним виглядом на обличчі Топірець відступив назад, мигцем, сердито поглянув на Тараса. Здавалося, він чогось злякався. Накинутися на нього, вихопити автомата, розбудити тих, що сплять, і — хай там що буде — втекти, з ними? Але, мабуть, не подужає він Топірця, Корінь кинеться на допомогу ройовому, а оті спросоння не втямлять, що діється… І головне — хутір близько, якихось чотириста метрів залишилося до нього.

— Хлопці! — раптом несамовито закричав позаду баптист і зразу ж повалився на землю, збитий кулаками Кореня.

Ті, що спали, рвучко підхопилися на ноги, отетеріло дивлячись на незнайомих людей, які їх обступили. Той, що був вищим на зріст, лобатий, першим отямився:

— Хлопці, хлопці, — промовив він, поривчасто дихаючи. — Не треба! Не бийте його! Ми вам нічого поганого не зробили. Не треба так. — Голос його звучав благально, з легким відтінком докору, й ставав усе спокійнішим. — Ви ж люди, добрі люди, й бачите, в якому ми становищі. З кожним може трапитися… Ми йдемо, нікого не займаємо, нікому від нас шкоди нема. Давайте, хлопці, по-доброму, по-людяному: ви своєю дорогою, ми — своєю… — Лобатий поглянув на баптиста, якого Корінь обома руками тримав за комір. — А це наш товариш, він — хвора людина… Ви вже пробачте йому, якщо він вам у чомусь перешкодив.

Тарасові здалося, що Топірець розчулився й близький до рішення відпустити цих бідолах. Він відразу ж прикинувся дурником, сказав зневажливо:

— На якого дідька вони нам, друже ройовий? Морочитися з ними…

— Отаке! — почувся позаду незадоволений голос Кореня. — А що тобі сотенний скаже, коли довідається? Дасть нам такого жару!

Степан вагався. Він зрозумів, що це за люди. Йому не хотілося вести їх до хутора, тим більше, що там зараз перебуває Вепр. Передчуття підказувало йому, що справа може закінчитися дуже кепсько, й що від нього залежить, будуть жити чи загинуть оці люди. Степан готовий був відпустити їх. Він знав, на яку небезпеку наражався, якби навіть сталося так, що він просто прогавив, і полонені втекли в нього з-під носа. Йому дісталося б, його б розжалували в шеренгового. Цього він не боявся. Але йому не давала спокою думка про молодшого брата, якого він вирішив урятувати що б там не сталося й наперекір усьому. Одна ця думка породжувала почуття тяжкої вини перед сотенним, який послав його в засідку, перед Вепром, Петром, перед усіма, з ким він був зв’язаний останнім часом і хто довіряв йому. Взяти ще одну біду на голову Степан не міг. Це було б зрадництвом. Він поглянув на лобатого й сказав рішуче:

— Ходім! Забирайте ваші торби. Палиць не брати!

Лобатий пильно подививсь йому в очі.

— Може, передумаєш? Ти ж людина…. Стань на моє місце.

— Збирайтесь! — крикнув Топірець, суплячись.

Затримані підняли з землі свої торби. В смаглявого, схожого на татарина, з торби випала обгоріла картоплина. Баптист поспішно нагнувся, щоб узяти її, але татарин скреготнув зубами, копнув ногою по його простягнутій руці, й картоплина полетіла в кущі.

— Ось, Павлуш, як він нам подякував. Я тоді казав тобі… Ми його взяли — камінь на шию повісили.

— Гаразд, Ахмете… — невдоволено промовив лобатий. — Ми все ж таки люди ще…

— Ми люди, — погодився татарин. — Він — не людина, він — непорозуміння, а не людина. Шайтан дохлий. Тьху!

— Винуватий, хлопці, винуватий, Ахметушко, — в розпачі тряс головою баптист, який ішов позаду своїх товаришів. — Каюсь, винуватий… Ранок був такий гарний, як рідна мати, лагідний. Серце зігрілося, забув про все і заспівав. А вони, як з-під землі! А навіщо? Ну, навіщо ми їм? Кого ми скривдили? — Він оглядався на конвоїрів, намагався заглянути то одному, то другому в очі. — Взяли б та й відпустили… По-доброму. Хлопці! Чуєте? Відпустили б, га?

— Замовкни! — не витримав татарин. — Павлуш, скажи йому. В мене вуха болять.

Баптист замовк, але ненадовго. Він усе ще не міг змиритись з тим, що сталося.

— Як же так виходить, Павле! — запитав вія крізь сльози. — Адже це вже яка земля? Українська. Люди які? Українці. Ну, такі ж, як і ти. Тієї ж нації, одним словом. Чого ж вони? Га? Ми ж у тридцять дев’ятому визволяли? Мій же братик за них десь тут, під Тернополем, голову поклав, якраз у тридцять дев’ятому.

Лобатий не відповідав, ішов, схиливши голову, дивлячись собі під ноги. Раптом він зупинився, рішуче обернувся до бандерівців.

— Ось що, хлопці! Давайте не будемо поспішати. Навіщо гарячкувати? Ще встигнемо до чорта на весілля… Давайте поговоримо…

Він стояв, уперто розставивши ноги, й дивився з посмішкою людини, якій втрачати нічого й тому готової на все.

Татарин теж зупинився. Відчувалось, що тіло його напружилось. Він кидав карими очима на постаті конвоїрів, очевидно, оцінюючи їх силу, можливу швидкість у погоні. Схоже було, що він приготувався до нападу, й тільки чекав сигналу товариша.

Зблідлий Топірець рвучко підвів автомат, відступив крок назад…

— Ану не обертайся! — закричав перелякано Корінь. — Іди, холера, тобі кажуть, а то…

— Що «а то»? — тихо, але відверто насмішкувато промовив лобатий. — Стріляти будете? Ну, стріляйте. Справа не мудра. Зброя у вас є.

— Ідіть! — суворо наказав Топірець.

— Скажіть хоч, хто ви такі будете?

— Зараз довідаєтесь, — сказав ройовий і додав невпевнено — Вам ніщо не загрожує…

Попереду почулися голоси.

— Агов! — зрадівши, закричав Корінь, — Хлопці, сюди!

Лобатий прислухався, окинув поглядом товаришів, схиливши голову, покірно пішов уперед.

24. ЗАКЛЮЧНА ШИФРОВКА

Цього разу чорнява розсильна застала Оксану вдома. Вона навіть не зайшла до кімнати, а тільки прочинила двері, перехилившись через поріг, кинула на долівку конверт, запитала, чи не знає фрейлен, де перебуває пан радник. Оксана відповіла, що не знає, й розсильна відразу ж зачинила двері.

В конверті крім коротенької шифровки була записка, написана по-німецькому м’яким жіночим почерком.

«Дорога моя! Я не могла виконати твого прохання щодо хутра чорно-бурої лисиці. Я бачила п’ять шкурок, але всі вони така погань, що ніякий хутровик не зможе зробити чогось путнього. Пошукай у комісійних магазинах. Можливо, тебе влаштує щось інше — видра, куниця, каракуль, тхір. Підбери собі до лиця. Можеш радіти за мене, я виходжу заміж і збираюся покинути цю брудну діру й поїхати до Кракова, — куди переводять мого майбутнього чоловіка. Дуже шкодую, що ти залишаєшся тут. Наші всі прагнуть на Захід, додому. Нехай береже тебе бог! Твоя вірна подруга Г.»

Оксана повільно, запам’ятовуючи кожне слово, двічі прочитала записку й заплющила очі. Сталося гірше з того всього, до чого вона готувалась. Пошукайло повідомляв: радіозв’язок закінчений, більше шифровок не буде, ключ до шифру не знайдений. Оксані пропонували спробувати встановити, якою книгою користується Хауссер для шифру, і в той же час її попереджали, що в місті затримуватися довго не можна — Гелена одержала розпорядження негайно виїхати до Польщі, можливо, в останній телеграмі Хауссера повідомляють саме про це.

Все виходило вкрай невдало. Оксана не мала, надії на те, що вона зуміє дізнатися, якою книжкою користується радник для розшифрування телеграм. Вона вже пробувала… Книг у радника було багато. Вони лежали купками на підлозі біля письмового стола, займаючи весь куток. Одного разу Оксана попросила Хауссера дозволити їй узяти яку-небудь для читання. Радник не заперечував. «Яку можна? — запитала дівчина, попередньо оглянувши декілька книжок, що лежали зверху на кожній купці. «Першу-ліпшу», — не задумуючись, байдуже відповів Хауссер, думки якого, видно, були зайняті чимось іншим. Оксана почала перебирати книжки, беручи до рук то одну, то другу, сподіваючись почути поспішний вигук: «Ні, не цю, — цю я сам хочу прочитати…» — або щось подібне. Але радник навіть не дивився в її бік. Оксана зрозуміла, що всі її хитрощі цього разу марні, ту книжку Хауссер добре ховає від сторонніх очей.

Необхідно було знайти іншого ключа до таємниці експерта в східних питаннях.

Оксана з огидою подивилася на зашифровану телеграму. П’ята, остання…

Стовпчик цифр, якихось вісім-десять слів. Які це можуть бути слова? Дівчина запалила сигарету й почала роздумувати, перевіряючи свої попередні припущення. П’ять шифровок. Тільки одна з них, третя за рахунком, адресована Хауссеру, виявилася великою, решта були такими ж короткими, як і ця, заключна. Мабуть, слід передбачати таку найбільш вірогідну схему переговорів. У першій телеграмі, яку вона вручила радникові, був ввічливий і інтригуючий запит з трохи прихованою погрозою: «Пане Хауссер, за обставин, що склалися, буде розумно, якщо ви погодитесь зробити для нас декілька послуг, які не завдадуть шкоди вашій країні. Відповідайте».

Радник відгукнувся обережно, набиваючи собі ціну: «В принципі погоджуюсь. Усе залежить від характеру й складності завдання». Після цього прийшла довжелезна зашифрована телеграма, на прийом якої Гелена витратила гри сеанси. Це було щось схоже на інструкції. Радникові дано розпорядження, що і як зробити.

Хауссер, вдавши хворого, цілий день сидів у своїй кімнаті, певне, зайнятий розшифровкою послання.

Оксана, під різними приводами, двічі цього дня заходила до нього. Кожного разу їй доводилося чекати перед зачиненими дверима хвилину-дві, й, коли радник впускав її до себе, на письмовому столі стояла тільки вазочка з квітами.

Увечері він приніс коротку відповідь. В тому, що Хауссер прийняв усі вимоги Прістлі, Оксана не сумнівалася. Вперше після того, як на міській площі було повішено чотирьох оунівців, на обличчі радника можна було помітити ознаки доброго настрою.

Чому обережний Хауссер дав згоду так швидко, не роздумуючи? Причин могло бути дві: по-перше, експертові не треба було докладати особливих зусиль для виконання завдання, і, по-друге, це завдання відповідало його власним задумам, які він збирався здійснити або вже здійснював. Останнє, мабуть, найближче до істини. Отже, його відповідь повинна бути тільки такою: «Даю згоду. Все буде виконано».

Так, того вечора Хауссер мав чудовий настрій. Напевно, він зрадів, що історія з маркою, яка спершу так налякала його, завершилася щасливо. Перед самим виходом з квартири Хауссер затримався біля дверей. «Пам’ятаєте, Єво, нашу розмову про другий фронт? — запитав він. — Я роздумував над цим питанням і, знаєте, дійшов до висновку, що союзники дійсно зацікавлені у створенні другого фронту…» — «Але ж я говорила вам це саме, — сказала Оксана, розігруючи здивування. — Наші керівники не раз…» Вона хотіла послатися на офіційну заяву Черчілля, але Хауссер перебив її. «Одну мить, дорога Єво, вислухайте мене до кінця, — в голосі радника звучала нотка іронічної переваги. — Вашому Черчіллю потрібний другий фронт, але не проти німців, а проти росіян. О, це було б чудово! Уявляю собі, як би він зрадів…» На запитання Оксани, чому він так гадає, Хауссер не відповів. Він лише з хитрим, багатозначним виглядом легенько поплескав рукою свою помічницю по плечу, мовляв, не треба зайвих слів, і вийшов.

Другий фронт проти росіян… Оксана була вражена. Само по собі таке припущення було нісенітницею. Дівчина знала, що в усіх країнах, загарбаних фашистською Німеччиною, спалахує партизанська боротьба. Перемога радянських військ вселяє народам надію на близьке визволення. Сателіти Німеччини й ті, напевно, проклинають той день і годину, коли вони зв’язали свою долю з Гітлером.

Що ж мав на увазі Хауссер? Невже фантастична ідея створення якогось другого фронту проти росіян лежить в основі одержаної ним інструкції? Ні, швидше цей вислів є лиш художнім перебільшенням, і він має на увазі якусь меншу капость.

Оксана згадала все, що говорив Хауссер про інтереси союзників, і його висловлювання з цього приводу набули логічного зв’язку і ясності. Ось яким був хід його міркувань: «Я не думаю, щоб союзники були в захопленні від воєнних успіхів росіян… Я гадаю, що ваші були б не від того, щоб ми, німці, зуміли якнайдовше затримати росіян де-небудь тут, на кордонах Західної Європи… Вашим політикам хотілось би здерти шкуру зі звіра, вбитого іншими». І, нарешті, як висновок: «Вам потрібен другий фронт, але не проти німців, а проти росіян. Уявляю собі, як зрадів би Черчілль…» До цього висновку експерт у східних питаннях прийшов після того, як дізнався, чого хочуть від нього ті, хто послав Гелену.

Отже, Хауссер міг переконатися, що він не помилився у своїй оцінці намірів союзників — їх турбує навальне просування радянських військ, вони хотіли б з’явитися в Західну Європу як переможці й визволителі, одержати шкуру фашистського звіра, вбитого іншими. Взагалі це не було таємницею для радянських людей. Сама поведінка союзників, зволікання з відкриттям другого фронту неминуче викривали їх плани. Оксана не раз чула, як радянські командири й навіть рядові бійці, коли мова заходила про те, чому англійці й американці не відкривають другого фронту, — саркастично кидали на адресу союзників відоме прислів’я: «Майстри чужими руками жар загрібати». Таємницею були ті конкретні вказівки, що їх одержав Хауссер.

Оксана зрозуміла, що зволікати не можна, і її дії повинні бути швидкими й рішучими. Необхідно чимось приголомшити Хауссера. Вона припускала: радника попереджено, що його «помічниця» не. знає і не повинна знати змісту зашифрованих телеграм. Це ускладнювало її завдання. Але Хауссер боягузливий, він чекає не дочекається тієї хвилини, коли Єва розпрощається з ним. На цьому Оксана й вирішила зіграти.

Перш за все, радник не одержить повного тексту останньої радіограми. Дівчина ретельно переписала на новому аркуші паперу декілька початкових цифр шифровки і вклала цей листок до конверта, а зашифровану телеграму заховала глибоко в кишеню. Все, можна йти на штурм.

Хауссер був у себе. Напевно, щойно прийшов. На столі лежав напханий портфель. «Продовольство», — здогадалась Оксана.

— Ви чимось занепокоєні? — запитав радник, помітніші похмурий вигляд дівчини.

— Невеличка неприємність…

— Що саме? — насторожився Хауссер.

— Це вас не стосується, — поспішила заспокоїти його Оксана. — Це мої неприємності. Гадаю, нема нічого серйозного, все владнається. Просто мені доведеться пробути тут довше, ніж я думала.

— Але ж розмова відбулась, ми про все домовилися… Сподіваюсь, мою останню відповідь передано?

— Ще вчора, — дівчина закусила губи.

— В чому ж справа? Щось трапилось?

— Та ні, пане раднику, — Оксана вдала, що розсердилась, — хай це вас не хвилює. Ніякої небезпеки, я впевнена…

Вона домоглася свого — Хауссер був переляканий її неясними визнаннями про якусь небезпеку, яка загрожує їй, а, отже, — і йому. Тепер треба сміливо атакувати. Дівчина труснула головою, немовби відганяючи неприємні думки, й приступила до справи.

— Пане раднику, я одержала розпорядження, — це, звичайно, не означає, що вам не довіряють, — але мені доручено перевірити, як практично виконуються вказівки. Так би мовити, ваші перші кроки. Сподіваюсь, це не забере в нас багато часу?

Хауссер, стиснувши губи, довго дивився на дівчину. Лінзи приховували його очі, але Оксані, здавалося, що вона добре бачить їх — недовірливі, насмішкувато ворожі.

— Ви вважаєте це складним? — промовила вона з розчаруванням, — У вас ще нічого не готове? Погано. Мені доведеться стовбичити тут… Розумієте, вони вимагають переконливих доказів.

— Єво, вам відомий зміст шифровок? — тихо записав радник, не зводячи очей з дівчини.

«Попереджений. Злякався, не вірить. Треба стояти на своєму твердо. Ті, хто послав Гелену, могли наплутати, передумати, нарешті, в останню хвилину», — вирішила дівчина.

— Ні, я не знаю змісту шифровок, — ніби дивуючись з запитання радника, призналась Оксана. — Мова йде про наслідки. Їм потрібні від мене докази.

— В такому випадку, я повинен запитати про ваші повноваження. Ви можете терміново відіслати мою шифровану телеграму?

Оксана насупилась, з прикрістю цмокнула губами.

— Саме в цьому вся складність, пане раднику. Зв’язок на декілька днів буде перерваний. Ви не повинні надавати значення… Просто задля обережності. Я не хочу піддавати себе, а отже, й вас, найменшій небезпеці. Було б безглуздо, коли б наприкінці…

Здається, допомогло. Як і того вечора, при врученні марки, зблідле обличчя експерта в східних питаннях почало вкриватися червоними плямами. Оксана не мала сумніву — в цю хвилину радник ненавидів свою «помічницю».

— Все ж таки, що трапилось? — хрипло запитав він і почав розстібати гаплика біля коміра.

— Кажу вам, що нічого особливого, — підлила масла до вогню Оксана. — Виникла підозра, що нашу рацію засікли. Запеленгували… Довелося припинити прийом адресованої вам шифровки і негайно перенести рацію в інше місце.

— Ви впевнені, що рація була запеленгована, чи це тільки припущення?

— Навіщо вам ці подробиці, пане раднику? Тільки зайві хвилювання.

— Я хочу знати! — пискляво викрикнув Хауссер і стиснув кулаки. — Я повинен знати, що у вас там відбувається, який ступінь небезпеки!

— Заспокойтеся, — сказала Оксана. — Вам ніщо не загрожує. На квартирі був обшук, але там нічого й нікого не знайшли. Зараз рація в іншому, безпечному місці. Що з вами? Може, води?

Хауссер заперечливо закрутив головою й, тримаючи руку біля серця, почав ходити по кімнаті.

— Боже, — стривожилася Оксана. — Я ж казала вам — зверніться до лікаря. Якісь таблетки, порошки

— Найкращими таблетками буде для мене, коли ви якнайшвидше заберетесь зі своєю ідіотською рацією звідси, визвірився радник. — Здається, все ясно, я все зрозумів з усім погодився, так ні — продовжують свої передачі..

— Не кричіть, будьте ласкаві. Гадаєте, мені весело? У мене теж нерви… Я думаю, що після перевірки ми негайно виїдемо звідси, й моє повідомлення про наслідки буде передано з іншого місця. Адже нашим це зовсім байдуже.

— От і передавайте з іншого місця! — зарепетував Хауссер. — Я забороняю, так, забороняю вам робити це тут. Досить з мене!

— Заспокойтеся… В українців є приказка: не такий чорт страшний, як його малюють.

— З мене досить! — розгнівано рубонув рукою радник, — більше жодних передач звідси. Нехай забираються!

Ось коли його взяло по-справжньому, й усі страхи, що накопичилися за цей час, прорвалися назовні.

— Але, пане раднику… — ніби трохи розгубившись перед таким спалахом гніву, сказала Оксана. — Ми ж повинні передати ваше запитання й прийняти відповідь. Все решта — я маю на увазі моє повідомлення про наслідки — буде передано з іншого місця. Можете мені повірити.

Хауссер опам’ятався. Витер хустинкою голову, ображено надув губи.

— Коли ви думаєте відновити зв’язок? — запитав він, важко дихаючи.

— Я не можу сказати точно. Все буде залежати від фактора безпеки. Можливо, днів через десять-п’ятнадцять.

Радник незадоволено гмукнув, замислився. Оксана дала йому час для роздуму й раптом ніби схаменулася.

— Почекайте… Як я не додумалась! Я маю початок зашифрованої телеграми. Можливо, там говориться про повноваження? В такому випадку я зразу ж відправлю моїх радистів, а сама після перевірки виїду слідом за ними. Ваші пеленгатори працюють відмінно… Просто-таки снайперська, точна наводка.

Оксана поспішно дістала конверта, і Хауссер майже вирвав його з рук дівчини, спершу з радістю, потім з розчаруванням подивився на куций стовпчик цифр і буркнув:

— Чекайте мене в себе.

Вирядивши з кімнати свою «помічницю», радник відразу ж замкнувся на ключ. Почувши, як позаду клацнула пружина замка, Оксана подумала, що, можливо, ключ від таємниці експерта в східних питаннях уже лежить у неї в кишені. Треба тільки постійно тримати радника в стані панічного страху перед можливим провалом міфічних радистів. Через двадцять хвилин він зайшов до Оксани, як і раніше, схвильований, і занепокоєний.

— Що-небудь є? — запитала дівчина, маючи на увазі вказівки щодо її повноважень для перевірки виконання радником одержаних розпоряджень.

— Ні, вони дякують мені. На цьому шифровка уривається. Я не знаю, що мені робити…

— Доведеться чекати, коли можна буде налагодити зв’язок, — зітхнула дівчина. — Нічого страшного, пане раднику. Ви тільки не хвилюйтеся. Мине днів десять-п’ятнадцять, і ваші пеленгатори заспокояться.

— Я не розумію… — розвів руками Хауссер. — Мене попередили, щоб. я не говорив вам жодного слова про зміст шифрованих телеграм. Хіба вам не довіряють цілком?

Це запитання викликало в Оксани веселу, поблажливу посмішку.

— Справа не в довір’ї, а в розробленій системі безпеки. Звичайно в мої функції не входить перевірка. Для перевірки до вас повинна була прибути ще одна людина.

— Ще одна? Вони збожеволіли!

— Така система, — знизала плечима Оксана. — Вважається, що так безпечніше. Але, певне, виникли якісь ускладнення з посилкою нового агента, й перевірку доручили мені. Це виняток з правила. Я не повинна цим займатись, але ж ви самі розумієте… наказ є наказ.

— Ви що-небудь знаєте про моє завдання?

Дівчина засміялася.

— Пам’ятаєте, пане раднику, ми ще з самого початку домовились, що на деякі ваші запитання я відповідати не буду.

— На це запитання можете відповісти. Як же ви будете займатися перевіркою, якщо ви не знаєте, що я повинен зробити?

— Я маю вказівку перевірити тільки те, що вже зроблено.

— Ну, а коли я ще не встиг що-небудь зробити?

— Он як! — здивовано промовила Оксана й засмутилася, — Це дуже погано, пане раднику, де може зіпсувати наші стосунки. Я змушена буду повідомити, що ви ще не приступили до виконання завдання. Що буде далі, залежатиме від нових вказівок. Боюся, що мені доведеться сидіти тут бозна-скільки й чекати наслідків. Почнуться запитання, нагінки, а кожний сеанс зв’язку може накликати небезпеку. Ви не потішили мене, пане раднику, ні, зовсім не потішили.

Радник роздумував декілька секунд і сказав рішуче:

— Відсилайте вашу рацію. Якнайшвидше!

— Як це зрозуміти?

— Я вам дам переконливі докази, що завдання успішно виконується.

«Нарешті… Не показувати тільки, що я зраділа. І, звичайно, не треба поспішати з «відсилкою» радистів. Міфічні радисти можуть ще стати в пригоді…» Оксана відповіла заклопотано:

— Я сама хотіла б, щоб радисти якнайшвидше виїхали з міста, але поки я не дізнаюся про наслідки, про це не може бути й мови. Я не можу порушувати інструкцію.

— Добре, але ви можете дати мені слово, що вони не будуть пробувати крутити свою машину?

— Ви маєте на увазі вихід в ефір, передачі? Звичайно. Я сама боюсь відновлювати передачі.

— І що до мене для перевірки не пришлють нову людину?

— Це я можу пообіцяти вам тільки тоді, коли буду переконана, що такої перевірки не потрібно.

— Ви переконаєтесь, — кивнув радник. — Ви побачите все на власні очі.

25. ЧЕРВОНА ШАПОЧКА І СІРІ ВОВКИ

Вони зійшли з поїзда на роз’їзді, до якого з обох боків майже впритул насувався ліс. Залізнична колія пробігала тут, немов по широкій просіці. Сонце ще не зійшло, дерева стояли по пояс у прозоро-сизому тумані. Було так тихо й гарно, що Оксана, оглянувшись навколо, відчула себе щасливою. Її мовчазний супутник з неприємним, ніби наспіх вирізаним з дерева обличчям, відразу ж, не озираючись, пішов до лісу, збиваючи чобітьми росу зі стеблинок трави і лугових квітів, що похилилися на стежку. Оксана рушила слідом за ним. Позаду пролунав тоненький гудок паровоза, й смішний, майже іграшковий поїзд, зібраний з маленьких череватеньких вагонів з довгими підніжками, пішов далі. Колеса постукотіли трохи й затихли в далині.

Ось і ліс. Він зустрів густими кущами ліщини й бруслини з блідими дрібними, схожими на квіти, восковими ягодами, що тільки починали червоніти. За кущами росли великі берези, але швидко вони поступилися місцем соснам і темним ялинам з важкими замшілими нижніми гілками.

І почалася казка про Червону Шапочку…

Поїздка до цих лісових країв була цілковитою несподіванкою для Оксани. Вона довідалась про неї наступного дня після того, як Хауссер пообіцяв, що вона «побачить усе на власні очі». Радник пропадав десь до вечора, а ввечері прийшов до неї і сказав, що все готове, й через півтори години вона повинна бути на вокзалі. Там, на вокзалі, її чекає людина, яку треба називати Марком. Марко довезе її до Вепра. Саме оцей Вепр і повинен викласти перед нею всі докази успішного виконання завдання. «Про ваш виїзд уже повідомлено, вас чекають, — інструктував свою «помічницю» Хауссер. — Ви дієте від мого імені з повноваженнями інспектора. Не треба нічого розпитувати, вам усе покажуть і розкажуть. Ви тільки скажете самому Вепрові, що вас послав друг України — Малий. Запам’ятайте: друг України — Малий. Більше нікому жодного слова. Імені мого взагалі ніде не згадуйте, навіть у розмові з Вепром. Розмовляйте тільки українською мовою, ніхто, крім Вепра, не повинен знати, що ви німкеня і з якою метою до нього прибули». — «Скільки часу триватиме моя інспекційна поїздка?» — запитала Оксана. — «Це буде залежати від вас. Я б не хотів, щоб ви довго там затримувались. Стан приблизно скрізь однаковий. Усьому, що скаже Вепр, можна вірити. Єдине, чим він може вихвалятися Занадто, — це українсько-польська ворожнеча, Ця заслуга належите мені. Так і можете повідомити ваших…» — «Але ж це тільки слова, пане раднику…» — глузливо сказала дівчина, заохочуючи на дальшу відвертість. — «Я не можу вам виставити свідків, — незадоволено промовив Хауссер, — Операція здійснювалася в обстановці найсуворішої секретності. Ідея була моя, гауляйтер Кох підтримав її. Ми, німці, першими під виглядом українців і поляків почали палити села. Можете перевірити у Вепра. Він признається, хто перший розпочав різню». — «Пане раднику, ви пам’ятаєте моє попередження про взаємну безпеку? — знайшла за потрібне ще раз попередити Хауссера Оксана. — Якщо зі мною щось станеться…» — «Я гарантую цілковиту безпеку, — поспішив запевнити її радник. — Вас будуть охороняти. Радянських партизанів у цьому лісі немає. Щодо поїзда, то він приміський, таких поїздів взагалі не зачіпають. Я вам приготував документи на ім’я Надії Пилипчук».

Потім була дивна безсонна ніч у маленькому, переповненому вагоні, миготіння темних тіней за вікнами, розмови селянок про сіль і мило, довгі зупинки на станціях, і, нарешті, немов у нагороду за подорожні незручності, появився оцей казковий вранішній ліс.

Йшли вже хвилин сорок. Стежка давно вивела їх на лісовий шлях з понівеченим колесами корінням, частими вибоїнами, заповненими брудною водою. Оксана декілька разів пробувала заговорити з Марком, але той насуплювався, від чого риси його обличчя й зморшки ставали ще різкішими й неприємнішими. Він зітхав і вимовляв одну й ту ж фразу: «Е, пані, про що нам говорити?» Коли в далині на роздоріжжі показався високий, почорнілий хрест, Марко зупинився й, дивлячись на нього, зовсім по-селянському почухав пальцями потилицю.

— Заблудилися, Марку? — суворо запитала дівчина. — Ви не знаєте, де ми?

— Ні, не заблудився, тільки, здається, трохи вбік узяв.

— Нам ще довго йти?

— Зараз підводою поїдемо. Тут десь підвода нас чекає.

Але підводи не було видно, і провожатий Оксани занепокоївся. Вийшли на узлісся. Тут біля дороги стояв ще один хрест — невисокий, камінний, побілений вапном, з такою ж біленькою сліпою фігурою, біля ніг якої стирчав пучок засохлих квітів. За хрестом видніли поля і віддалік — декілька оточених садами хат. Марко тихо вилаявся, винувато покосився на дівчину, поспішно сказав:

— Почекайте тут, пані. Я швидко. Тільки з цього місця не сходьте. Зараз поїдемо.

Марко прудко побіг до хаток. Оксана підійшла до хреста. Фігура спасителя здавалася виліпленою невмілими дитячими руками, на стертому, обличчі ледве можна було помітити ніс і ямки очей, маленьку, трохи більшу, ніж кулак, голівку прикрашав іржавий бляшаний вінок. Бог. Великий, всемогутній, суворий і милосердний.

Оксана уявила, як селянки стають тут навколішки, схиляють перед камінним, побіленим вапном ідолом голови, виливають своє горе, надії та благання. Вона пригадала ще в дитинстві прочитані в книжці оповідання про тих дерев’яних божків, яких везли з собою на нартах кочовики тундри, щоб мастити їм салом рота в час удачі і бити їх ремінцем, якщо в отарі оленів починається падіж від хвороб або нестачі кормів. Оцей камінний божок недалеко втік від свого дерев’яного побратима…

Оксані стало сумно. Вона поклала портфель біля хреста й побрела між ріденьким дубняком. Коричневе, зморщене торішнє листя шаруділо під ногами. Раптом носок чобота збив щось тверде, пружне. Це був гриб з білою товстою ніжкою і маленькою, ледь пожовтілою зверху, шапочкою. Дівчина нагнулась, щоб узяти його, й відразу ж побачила другий, а трохи далі — третій під великою коричневою шапкою. Грибів було багато, вони немов миттю виростали перед очима Оксани з землі й гукали без голосу: «Ось я! Візьми мене!» Оксана кожного разу мимоволі здригалася, побачивши нового гриба, й відразу ж посміхалась йому. Ось у траві майнула червонувата голівка. Мухомор? Ні, не схоже, ніжка висока, товста, з чорними ворсинками. Оксана глянула вгору й побачила над головою тремтливе сріблясте листя. Осика. Отже, це підосичник.

Потім Оксана не могла визначити, на яку відстань вона відійшла від хреста — на двадцять кроків, на двісті чи, може, навіть на кілометр. Все сталося за якусь мить, і спершу їй здалося, що на неї впало, дерево.

Її збили з ніг, відразу ж підвели, заломили руки за спину, упхнули щось у рот і понесли. Оксана крутила головою, але бачила тільки ноги, що швидко миготіли, праворуч у чоботях, ліворуч — у важких солдатських черевиках, бачила траву, сухе листя, чула тяжке дихання тих, що бігли.

Гілки кущів шмагали її по обличчю. Захищаючи обличчя, Оксана нахилила голову, заплющила очі. Що це діється? Хто ці люди? Невже Хауссер перехитрив її? Ні, основне вона вже знала й повідомила до загону. За день до від’їзду вона передала листа, довгого, багатослівного листа до «вірної подруги». Тільки Пошукайло зрозуміє його справжній зміст: «Книга для шифрування невідома. Хауссер одержав завдання підготувати провокації, зв’язані з оунівцями, мета яких — ускладнити просування радянських військ на захід. Детальніше повинна дізнатися в найближчі дні». Детальніше… вже хтось інший буде, дізнаватися детальніше. Спокійно! Ще нічого не відомо. Якщо це пастка, то чому Марко просто не застрілив її в лісі або не підвів до цих людей? Навіщо йому треба було влаштовувати цю комедію? Тут щось не так.

Тих, хто її схопив, було троє або четверо. Вони бігли лісом, чулось важке дихання, тупіт ніг, тріск гілок. Ось її підняли й кинули на щось м’яке, пружинисте й почали в’язати руки, попередньо зірвавши годинник. Оксана підвела голову, хустка, що зсунулася на обличчя, закрила їй очі, але вона встигла побачити сіно, чиєсь плече, круп і морду коня, що стривожено підвів голову й пряв вухами. Коли руки її було зв’язано, хтось вигукнув: «Вйо!» — і віз рушив. Колеса заторохкотіли на вибоїстій дорозі.

Оксана випхнула язиком з рота затичку, віддихалась і рвучко, одним рухом повернувшись на спину, сіла. Хустка затуляла їй очі, вона відкинула її назад сильним помахом голови й побачила обличчя людини, яка сиділа поруч, — сіре, довгасте, в краплинах поту, одне око веселе, друге — каламутно-біле, до всього байдуже. Кулеметна стрічка хрест-навхрест оперізувала груди. Позаду на возі, біля ніг дівчини, сиділо ще двоє, вони з веселою цікавістю дивилися на свою полонянку. Марка серед них не було.

— Попалась, пташко? — вишкірив жовті конячі зуби той, що сидів поруч. Він схилився до дівчини, немов маючи намір поцілуватися, і обдав її своїм смердючим диханням. Решта засміялися на жарт свого товариша.

— Ось ми й познайомилися, красуне, — продовжував кривлятися чолов’яга з більмом. — Як себе почуваєш? Не сподівалася, правда?

— Розв’яжіть мені руки, — гидливо відхиляючись, сказала Оксана.

— Е ні, пташечко, крильця ми тобі підрізали, не полетиш.

— А вам не соромно? — дівчина оглянула їх насмішкуватим поглядом. — Четверо здоровенних озброєних чоловіків і боїтесь однієї жінки. Зв’язали руки… Боже! З жінками і то воювати не вмієте.

Візник за спиною Оксани схвально гмукнув. Хлопці, які сиділи на задку воза, зніяковіли, відвернулись, ховаючи очі.

— Ти мені поговори! — грізно вигукнув здоровань, оперезаний кулеметними стрічками, і його здорове око гостро втупилось у дівчину, — Дам прикладом по морді, тоді будеш знати! — Він брудно вилаявся.

— Спробуйте, — безстрашно заявила дівчина. — Якщо ви зачепите мене, я попереджаю: вас чекає кара. Кажу цілком серйозно. І буду вимагати, щоб вас покарали в моїй присутності, на моїх очах.

Здоровань з більмом розреготався.

— Бачили ми таких! Почекай-почекай, пташко. Що ти заспіваєш, коли я візьмуся за тебе по-справжньому?

— Я попередила, — тим же суворим тоном сказала Оксана. — Всі чули. А тепер я вимагаю, щоб мені розв’язали руки.

— Друже Клешня, — звернувся до людини з більмом один з тих, що сидів біля ніг Оксани. — Давайте розв’яжемо, що нам, справді.

— Спершу я її обшукаю, — відгукнувся той, кого назвали Клешнею.

— Мене не треба обшукувати — пістолет за поясом, документи в лівій внутрішній кишені жакета, — намагаючись уникнути принизливої процедури обшуку, сказала Оксана. — Все повинно бути збережено, все буде повернено мені. В тому числі й годинник.

Впевнений, владний тон дівчини й вигляд новенького «вальтера» зробили на бандерівців сильний вплив. Вони довго розглядали пістолет, здивовано перезиралися.

— Як тебе звати? — похмуро запитав Клешня.

— У вас мої документи.

Клешня, ворушачи губами, почав читати довідку.

— Надія… — недовірливо пирхнув він і заховав довідку в кишеню. — Знаємо, яка ти Надія!..

— Де моя течка? — не звертаючи уваги на його підозрілий погляд, запитала Оксана стурбовано.

— Що за течка? — занепокоївся Клешня, — Хлопці, була в неї течка?

Його сподвижники розгублено знизали плечима.

— Голову морочить, холера, — вирішив Клешня.

— Я вимагаю, щоб ви знайшли мою течку, — суворо поглянула на нього Оксана. — Майте на увазі, ви відповідаєте за неї.

— Не було в тебе течки! — закричав Клешня. — Брешеш, падлюко!

— Попереджаю — вас примусять знайти й віддати мені мою течку.

— Слухай, Клешня, тобі не здається… — невпевнено почав писклявим голосом хлопець з пухким обличчям скопця, допитливо й неприязно поглядаючи на дівчину. — Щось не схоже…

— Вона, я тобі кажу! — сердито промовив Клешня. — Ти ще, друже Неплюю, не знаєш їх. І пістолет… Звідки в неї пістолет? Все ясно!

— Я ще раз нагадую — вам таки доведеться знайти й повернути мені течку, — не без зловтіхи сказала Оксана.

Клешня подивився на неї з ненавистю, крикнув до візника, який перестав поганяти коней.

— Вйо, вйо, вуйку! Будемо тут слухати її теревені. Лягай, стерво, й мовчи!

Оксана пильно глянула йому в обличчя й сказала співчутливо:

— За дурною головою й ногам горе. Вашим ногам буде горе. І не тільки ногам… — Дівчина лягла на сіно спиною до Клешні й замовкла. Вона не сумнівалася в тому, що її схопили бандерівці. Неясними були тільки їх наміри. Могла трапитись помилка, непорозуміння, але не виключалось, що все це робиться за наказом «друга України». Тоді її справи погані. Хауссер боягуз, але саме боягузтво могло примусити його позбутися отаким шляхом своєї «помічниці», якщо він підозріває, що вона зовсім не та, за кого себе видає. Єва Фальк не повернулася з відрядження… Зникла безвісти… Дуже зручний варіант для нього. Ніхто не буде зчиняти галасу навколо зникнення Єви, починати розслідування. Хіба гестапівцям до цього, якщо партизани серед білого дня в місті вбивають високопоставлених чиновників і офіцерів?

Не треба все ж таки настроюватися на надто похмурий лад. Ці, що схопили її, — дрібнота, тупі, темні люди. З ними й говорити нічого. Важливо, як буде поводити себе їх начальник.

Уже хвилин п’ятнадцять їхали мовчки, воза то трясло на кореневищах, то під колесами хлюпотіла вода. Раптом Клешня сказав незадоволено:

— Стій, Іване! — Віз зупинився. Оксана відчула дотик, пекучий біль у зап’ясті й зрозуміла, що Клешня зважився розв’язати їй руки.

— Хлопці, треба знайти ту бісову течку!

— Нічого не було в неї в руках. Бігме.

Клешня штовхнув дівчину в плече.

— Чуєш, ти! Де була течка?

— Я поклала її біля хреста, — не підводячи голови, відповіла дівчина.

— Біля якого хреста?

— Там, на виході з лісу, біля дороги стоїть камінний білий хрест.

— Брешеш?

Оксана не відповіла.

— Друже Багнет, ану біжи до того хреста.

— Тю-тю! — ображено озвався Багнет. — Від’їхали чотири. кілометри. Що я тобі — хорт, щоб бігати?

— Друже Неплюй!

— Не піду! Бреше вона.

— А якщо не бреше?

— Шляк би тебе трафив, Клешня, ти раніше головою чи с… думав?

Бандерівці почали сперечатися, лаятись, ображати один одного. Оксана лежала, обережно обмацуючи подряпане обличчя, мовчала.

— Що в тебе було в течці?

— Це моя справа.

— Ану встань! — загорлав Клешня, штовхнувши дівчину кулаком у спину.

Оксана звелася на лікті, спокійно подивилася на бандерівців.

— Слухай мене, Клешня. Чим вас карають? Шомполами, киями? Так ось, якщо ти мене ще раз удариш — дістанеш додатково ще десять шомполів. Усіх двадцять, перших десять ти вже заробив.

— Я тобі покажу! — замахав кулаком перед її обличчям бандерівець. — Хто ти така?

— Хлопці, — відвернулася від нього дівчина. — Я попереджала — течку вас примусять знайти.

Портфель, що залишився біля хреста, найменше турбував Оксану. Вона й згадала про нього з запізненням. У ньому була білизна, рушник, мило, зубна паста й щітка, книжка новел Василя Стефаника, яку вона хотіла б ще раз перечитати, якщо випаде вільний час, і декілька загорнутих у газету «Волинь» бутербродів. Зараз, коли, можливо, вирішувалося питання життя або смерті, мабуть, не варто було й думати про таку втрату. Однак дівчину не залишала думка про помилку й про те, що, можливо, Марко вже повернувся до хреста й розшукує її.

— Так, — додала Оксана, скрушно похитавши головою. — Якщо течка загубиться, вам дістанеться. Всім.

На довгому обличчі Клешні появився майже мученицький вираз. Він сердито подивився на своїх товаришів і, переводячи погляд на дівчину, покивав брудним пальцем біля самісінького її носа.

— Ну, гляди мені, — сказав бандерівець, пересипаючи це звертання брудною лайкою, — якщо течки там не буде, я тобі дам, я тобі покажу!

— Клешня, я не бажаю слухати вашої лайки, — скривилась Оксана. — Поводьте себе пристойніше. Я ж казала вам: за дурною головою — ногам горе. Не послухали. Побачимо, що скаже ваш начальник, якщо течка пропаде.

Губи бандерівця побіліли від люті.

— Холера її мамі! — Задихаючись, вигукнув він. — Вуйку, повертайте! їдьмо назад. Хлопці, не ловіть гав, дивіться на всі боки.

Назад поїхали швидко. Клешня підганяв візника. Віз підскакував кожного разу, коли колеса наїжджали на коріння, і від цього в Оксани почала боліти голова. Бандерівці сиділи з гвинтівками в руках, очевидно, боялись засади. Так з гвинтівками напоготові, озираючись на всі боки, вони повели дівчину до хреста.

Портфеля біля хреста не було. Хто його забрав? Якийсь перехожий чи Марко? Якщо Марко, то, виходить, він повернувся і шукав її, а можливо, шукає й досі.

— Я казав, що вона бреше! — крикнув Клешня, обходячи навколо хреста.

— Течку, очевидно, взяв мій провідник, — сказала Оксана.

— Який ще там провідник?

— У мене був провідник. Марко. Він пішов в оце село за підводою.

Ніхто з бандерівців не знав Марка. Вони розлютились.

— Вона нас дурить, хлопці, — пропищав Неплюй.

— Давайте підемо до хат, — запропонувала Оксана, — там повинні знати.

— Нема дурних, — засміявся Багнет.

— Ну, пташко, я з тобою пограюсь, — Клешня задихався від люті., — Не в ті руки ти попала, щоб вирватись. А я, дурень, повірив.

— Течку вам все ж таки доведеться мені повернути…

— Іди, паскудо! — бандерівець стукнув Оксану так, що вона ледве встояла на ногах.

— Двадцять, Клешня! — поглянула на нього дівчина. — Дістанете двадцять шомполів на моїх очах.

— Іди, іди! — крикнув Клешня, але більше не штовхав.

Їхали довго, все лісовими дорогами. Візник уже не гнав коней, і воза не трясло. Клешня сердито покрикував на нього, позіхав з хрускотом. Оксана лежала ниць, вдаючи, що спить, і думала про одне — хто взяв портфель? Якщо це зробив Марко, значить, усе, що тут трапилось, тільки кумедна пригода.

Годин через чотири підвода в’їхала на подвір’я якоїсь занедбаної садиби й зупинилася біля двоповерхового будинку з облупленими колонами на ганку. За будинком починався фруктовий сад, занедбаний, зарослий бур’янами. Багато гілляк яблунь і груш були поламані й висіли омертвілі з сухим, потемнілим листям, але на вершечках дерев ще де-не-де видніли стиглі плоди.

Біля підводи появився глухонімий дідок з непокритою сивою головою, в кожушку, накинутому на плечі, на вигляд напівбожевільний. Він раз у раз радісно всміхався й кланявся бандерівцям.

Оксану привели до кімнати з забитим дошками вікном, оберемком сіна в кутку, принесли й поставили на підлозі біля порога велику миску з яблуками. На вимогу дівчини негайно відвести її до начальника уваги не звертали, немовби й не чули, про що вона говорить. Тільки Клешня, виходячи з кімнати, вишкірив зуби й промовив насмішкувато:

— Сиди, красуне, ввечері я до тебе загляну…

Двері замкнули на ключ. Оксана залишилася сама.

Вона походила по кімнаті й ще раз обміркувала все, що сталося. Прийшла до висновку: ці троє дійсно не знають Марка й не дуже впевнені, що до їх рук потрапила саме та людина, на яку вони полювали. Але бандерівці, які її схопили, були тільки звичайними виконавцями. Той, чий наказ вони виконували, міг знати і Марка, й Хауссера. Можливо, це був сам Вепр. Треба було готуватись до гіршого.

Перш за все необхідно підкріпитися. Оксана з’їла декілька яблук, які здалися їй дуже смачними, й продумала, як себе поводити. Для неї було дуже важливим, щоб у бандерівців і в їх начальника виникло враження, що вона не налякана, а, навпаки, обурена їх діями. Ніяких пояснень, поки її не відправлять до вищого начальства. Там, якщо не буде іншого виходу, слід згадати про Вепра.

В будинку було тихо, голоси долинали з подвір’я. Декілька разів проскрипів валок колодязя, це, мабуть, вуйко напував коней. Оксана підійшла до дверей, повернулася до них спиною й почала з усієї сили гримати каблуками. Їй довелося довго барабанити в двері, поки в коридорі залунали кроки.

З’явилися двоє — Багнет і Клешня.

— Чого казишся? — суворо запитав Багнет.

— Мені потрібні дзеркало й гребінець, — спокійно заявила дівчина.

— Що?! — мало не захлинувся від подиву Багнет, глянув на Оксану й зареготав. Він міг чекати всього, тільки не такого прохання.

— Дайте мені дзеркало й гребінця, — повторила Оксана, ніби трохи ображена дурнуватим сміхом молодого вояка. — Може, у вас є щітка, гуталін? Принесіть!

Тепер здивування Багнета було цілковитим. Ті люди, яких вони привозили сюди, благали про одне, — звільнити їх, божилися у своїй невинності, плакали, просили дати їм води, а ця дівчина вимагає дзеркальця, крему до чобіт, немов збирається йти на прогулянку.

Клешня, напевне, теж був здивований таким проханням.

— Ну, чого ви дивитесь на мене? — незадоволено вигукнула Оксана. — Невже у вас не знайдеться дзеркальця?

Клешня засміявся, підморгнув здоровим оком.

— Я розумію. Пані хоче причепуритися перед тим, як я прийду до неї увечері. О, пані справжня кобіта, відразу видно.

— Облиште ваші дурні жарти, Клешня, — з прикрістю сказала дівчина, — Ви вже заробили двадцять шомполів.

— Що таке двадцять шомполів заради отакої панянки, — посміхаючись, Клешня переступив поріг і наблизився до Оксани. — Дай я тебе приголублю, моя красуне!

— Не доторкайтеся! Багнет, заберіть цього старого дурня, інакше, ви теж будете відповідати.

— Друже Клешня, плюнь. Якщо Місяць дізнається…

— Дай мені спокій, — відмахнувся Клешня від Багнета, й Оксана побачила в його руці короткий, обтягнутий гумовою кишкою канчук, — Адже пані тільки вдає, що я їй не подобаюсь.

Бандерівець хотів обійняти дівчину лівою рукою. Оксана вдарила його носком чобота, плюнула в обличчя. Клешня присів, застогнав від болю, розтираючи забиту ногу.

— Па-а-длюка!.. — Він підвівся, витер рукавом лице, замахнувся канчуком.

Оксана встигла відхилитися, тяжкий наконечник канчука тільки сковзнув по її лівій руці, вдарив, наче гиря, по великому пальцю, який відразу занімів.

— Я буду вимагати, щоб тебе розстріляли, негіднику! — чітко вимовляючи кожне слово, промовила дівчина, з усіх сил намагаючись бути спокійною. — Чуєш! Багнет, вам теж попаде від Місяця.

Молодий бандерівець уже відштовхував розлюченого Клешню до дверей.

— Друже! Друже Клешня… Ну її до дідька, ще встигнемо. Приїде Місяць, скаже, що з нею робити.

Клешня ще раз старанно обтер обличчя.

— Вона в мене ще заспіває! — погрожуючи важким канчуком, зашипів він, — Буде на коліна падати, чоботи цілувати. Я тобі всі кості потрощу цим канчуком, падлюко.

Не звертаючи уваги на погрози Клешні, Оксана зажадала:

— Виведіть його, Багнет, і принесіть те, що я просила.

Клешня гримнув дверима так, що з стіни посипалася штукатурка, дзвякнула клямка. Оксана перевела подих. Її трясло, наче в пропасниці. Більше вони не прийдуть. Командиром у цих бандитів Місяць. Вони його чекають, він незабаром прибуде. З Місяцем ніяких розмов, крім вимоги відіслати її до начальства.

Оксана походила по кімнаті, трохи заспокоїлась. Вона не мала за що докоряти собі. Бандерівці розкажуть Місяцеві, як поводилася їх полонена. Це примусить його ставитися до неї більш шанобливо. Дівчина помацала забитий палець. Палець опух, дуже болів у суглобі. Очевидно, в кінці канчука був закладений шматок свинцю. «Наша влада буде страшною…» — згадала журналістку Оксана. Ось якими знаряддями бандерівці збираються ліпити прекрасну постать нації! Що лі, одноокий Клешня може виступати в ролі скульптора.

Треба було б хоч трохи поспати, щоб набратися сили, але заснути Оксана не могла. Вона знову згадала Марію. Журналістка зникла того дня, коли повісили її нареченого. Де вона зараз, що робить, кому збирається мстити? Як можуть отакі люди, що затаврували себе зрадництвом, огидливим лакейством перед гітлерівцями, говорити про народ, Україну? Жорстокі, кровожерні фанатики! Експерт у східних питаннях робить ставку на них. Можливо, бандерівці — це й є той другий фронт проти радянських військ, про який він згадував? Хауссеру й тим, хто послав до нього Гелену, потрібні яничари…

Багнет прийшов, коли Оксана вже не сподівалася, що її прохання буде виконане. Молодий бандерівець приніс тарілку з хлібом, вареними яйцями, огірками й цибулею. Він вручив дівчині половину жіночого гребінця й сказав винувато, що дзеркальця й крему до чобіт у них нема, але якщо пані хоче вмитися, то він відведе її до криниці.

— Мені потрібен Місяць, — заявила Оксана.

— Місяць появиться ввечері, — очевидно, навіть не помічаючи каламбуру, поспішив повідомити бандерівець і додав підлесливо: — Пані, ви самі знаєте, я вас нічим таким не образив…

— Чому ви мене заарештували?

— Я того не знаю, — зам’явся Багнет. — Нам наказано…

— Хто такий Місяць? Командир сотні? Хто його начальник?

— Пані, я цього не маю права сказати.

— Чому? Ви що, такий же дурень, як Клешня? У вас тут усі такі?

— Нам заборонено. Ми — ес-бе.

Ось куди вона потрапила… Оксана презирливо похитала головою.

— Ну, добре, Багнет, я не буду скаржитися на вас, ви найменше винні. Можливо, я знаю вашого Місяця. Скільки йому років?

— На рік старший від мене. Двадцять.

— Ні, не той, — сказала Оксана, — Місяць великий начальник?

— Не дуже… Ми — районна ес-бе.

Багнет провів Оксану до криниці, й дівчина помила руки й обличчя. Підвода стояла біля хліва. Вуйко спав на возі, розпряжені коні смикали з-під нього сіно. Оксана змогла роздивитися своє обличчя, відображене у відрі з водою. На лобі й щоці дві великих подряпини.

— Йод у вас є?

— Нема. Тут у нас нічого нема.

— А де?

— Ми з собою все возимо…

— Як усе? На возі у вас нічого нема.

— Е, то ж тут нас тільки троє.

— А де решта?

Бандерівець боязко оглянувся на всі боки.

— Цього я не можу вам сказати.

— Самі не знаєте?

— Знаю, тільки говорити не можна.

— А де Клешня і Неплюй?

— Де ж… сплять у клуні на сіні. Зараз я чергую. Пані, а ви ж хто будете?

— Як ти думаєш? — Оксана насмішкувато подивилася на хлопця.

— Звідки я знаю, — посміхнувся Багнет, — Клешня каже, що ви — більшовичка, а Неплюй — той сумнівається.

— Чому сумнівається?

— Каже, ви — наша або, в крайньому разі, полька.

— Коли ви одержали наказ арештувати мене?

— Наказ одержав Клешня. Вчора в цей час.

— Марка ви знаєте?

— Ні. Хто він такий?

Оксана не стала пояснювати, хто такий Марко, наказала:

— Принеси мені якнайбільше свіжого сіна. І розбудиш, коли приїде ваш Місяць.

Багнет сіна не пошкодував, приніс до кімнати великий оберемок і навіть послужливо розрівняв його біля стіни.

— Ось так, пані, буде добре.

Оксана трохи поїла й лягла. Вона спробувала відразу ж заснути, але сон довго не приходив до неї. Тільки пізно ввечері втома взяла своє. Її розбудив звук пострілу. Зараз же пролунали дві автоматні черги й вигуки: «Тримай! Ось він!» Оксана рвучко підвелася на ноги. Скільки тривав її сон, вона не знала, але голова була свіжою, ясною, і її відразу ж здивувало, що на подвір’ї вигукували щось російською мовою. Раптом вона почула: «Товаришу командире! Одного негідника спіймали!» — й серце її тенькнуло — партизани!

Дівчина не знала, що їй робити: радіти чи журитися. Її визволення було б рівнозначне провалу. І вперше в неї виникла думка про втечу. Тікати від своїх… Безглуздішого становища, ніж те, в якому вона опинилася, важко було й уявити.

В коридорі забігали, тупаючи чобітьми. Хтось крикнув по-російськи з сильним українським акцентом:

— Оглянути приміщення. Можливо, тут є арештовані.

Йому поспішно відповіли:

— Ось тут одні двері замкнуті, товаришу командире! Гей, хто тут?

В двері загримали кулаками. Оксана мовчала. Її вразило те, що партизани розмовляють тільки російською мовою, хоч по м’якому акценту відчувалося, що голоси належать українцям. Звичайно, командир партизанів і деякі його бійці могли бути в минулому кадровими офіцерами й солдатами Червоної Армії і звикли до статутних виразів, але звичайно в партизанських загонах, що діяли на Україні, навіть бійці росіяни розмовляли якщо не чистою українською мовою, то з великою домішкою українських слів. «Товаришу командире, доведеться виламати двері!» — запропонував хтось. «Почекайте, — не погодивсь командир. — Ванюшо, в тебе є якийсь ключ. Спробуй!»

«Ванюша… — відзначила про себе Оксана, — Що ж, серед них може бути росіянин, Ванюша. Але чому весь час чути тільки два голоси — командира і бійця? Чому мовчить решта?»

Двері з тріскотом відчинилися, до кімнати вдерлося декілька чоловік, і дівчину засліпило проміння двох чи трьох спрямованих на неї електричних ліхтариків.

— Хто така? — Оксана впізнала голос командира. — Заарештована? Ми — радянські партизани.

— Вона злякалася, товаришу командир… — Це був той же знайомий Оксані голос, голос бійця.

Промені ліхтариків занишпорили по кімнаті, один освітив хвацького молодця у френчі з орденом Червоного Прапора й медаллю «За відвагу» біля правої нагрудної кишені.

— Хто така? Відповідай! Якщо ти наша, ми візьмемо тебе з собою, — інакше — загинеш. Ми не можемо тут довго бути. Тебе били? Хто над тобою знущався? Ану покажіть їй оцього! Оцей?

До кімнати впхнули зв’язаного Клешню, щедро наділяючи його стусанами й запотиличниками.

— Та не бийте! — плаксиво попросив він, втягуючи голову в плечі. — Не бийте, товариші! Я ні в чому не винен!

— Він над тобою знущався? — поквапно запитав той, з орденом і медаллю на грудях. — Скажи тільки слово, і я розстріляю цього бандита.

Оксана ледве не зітхнула від полегшення. Пронесло! А могла ж помилитися. «Свої». Як усе спритно розіграно, тільки не все продумано до кінця. Орден опинився на правому боці грудей, дуже вже швидко знайшовся ключ у Ванюші, та й сам Ванюша не бог знає який винахід, який-небудь Петька чи Трошка виглядали б переконливіше.

— Друже Місяцю, — сказала дівчина, — перестаньте корчити дурня!

— Який Місяць! вигукнув хвацький молодець. — Я — командир радянських партизанів. Кажи — хто ти?

— Товаришу командир, вона не наша, — поквапився зробити висновок «боєць», який розмовляв по-російському. — Вона бандерівка. Треба її розстріляти з цим бандитом.

— Ану ставай під стіну! Ставте їх обох!

— Клешню не треба розстрілювати, — глузливо заявила Оксана, не рухаючись з місця. — Він ще вам стане в пригоді, друже Місяць. Але вам доведеться дати йому тридцять шомполів. Це покарання він чесно заслужив. І ви, друже Місяць, очевидно, теж дещо заробите, якщо не припините свою безглузду гру. Вже двадцять років людині, йому довірили серйозну справу, а він бавиться, немов маленька дитина. Ганьба. Я повинна буду повідомити… — Оксана помітила, що її слухають напружено, розгублено, й вона, піднісши долоню до очей, щоб заслонити їх від яскравого світла ліхтариків, продовжувала: — Я вимагаю, щоб ви негайно відіслали мене до свого начальника. Але перш за все ви повинні знайти мою течку. Я попереджала ваших дурнів. І не сліпіть мені світлом очей.

Ліхтарики погасли. Декілька секунд усі мовчали, чути було тільки сопіння тих, що стояли біля дверей.

— Я вам казав, друже Місяць, це дівчисько — міцний горішок… — озвався Клешня.

— Так, — переходячи на українську мову, сказав Місяць. — Замкніть її. Вранці розберемось. Ходім, хлопці!

Двері зачинили, Оксана знову залишилася сама. Шум у коридорі не затихав. Майже безперервно було чути кроки, грюкання дверей, вигуки. Спершу Оксана не розуміла, що там відбувається й чому бандерівці без упину бігають сюди й туди. Дівчина навіть подумала, чи не старається Місяць справити враження, ніби в нього людей більше, ніж є насправді. І тільки коли пролунав відчайдушний жіночий крик: «Рятуйте, люди!» — вона зрозуміла, за що взялися бандити.

З цієї миті Оксана не могла позбутися дивного, майже містичного почуття. Їй здавалося, що в кімнаті поруч з нею перебуває ще хтось, невидимий у темряві, страшний, він жадібно й радісно прислухається до криків, ридань і стогону, що долинають сюди звідкись із глибини будинку. Це була не людина, а якась гидка істота, схожа на величезного облізлого собаку з голою смуглявою шиєю й. потворно красивим жіночим обличчям. «По коліна в крові, по трупах наших нерозумних братів…» — немов почула Оксана голос журналістки й зрозуміла, чий образ переслідує її.

Марія могла б натішитися цією жахливою ніччю. Бандити старалися з усіх сил. Оксані інколи здавалося, що вона недалека від божевілля. Дівчина намагалася заритися з головою в сіно, затикала пальцями вуха. Крики були глухішими, але від цього здавалися ще жахливішими.

Нарешті все затихло, й Оксана побачила, що в вікно крізь щілини проникає світло. Ранок.

До неї прийшли годин через дві Неплюй і ще один бандерівець, якого Оксана бачила вперше. Вони схопили дівчину за руку, потягли коридором, пхнули до великої світлої кімнати з дуже брудною, затоптаною паркетною підлогою. Тут було чоловік вісім. Оксана впізнала тільки Місяця — молодого хлопця з зачесаним назад чубом, уже без ордена й медалі на френчі, й Клешню, який, осміхаючись, грався своїм канчуком.

— Хто ти така? — загорлав Місяць. — Кажи правду! Ми знаємо все про тебе.

— Поверніть пістолет, годинник, документи, знайдіть течку й відішліть мене до начальства, — твердо сказала дівчина.

— Не будь такою гострою! Я зараз через тебе електрику пропущу. Тоді будеш відповідати.

— Місяць, ви будете покарані. Попереджаю востаннє.

— Хлопці, зв’язати й покрутити машину!.. — наказав Місяць.

Клешня й ті двоє, що стояли за спиною Оксани, почали в’язати їй руки. Цього разу в’язали не за спиною, а спереду. Місяць, узявшися в боки, запитливо дивився на дівчину.

Оксана зрозуміла, що настає мить, коли їй треба викласти єдиного козиря — назвати ім’я Вепра. Вона берегла цей козир на крайній випадок, бо не мала права говорити, до кого вена приїхала з таємним дорученням. До того ж, якщо Хауссер її перехитрив, то Вепра могло й не існувати в природі.

Вона не встигла прийняти рішення. В коридорі раптом почувся шум, тупіт ніг, схвильовані голоси: «Де вона? Де вона?» Двері відчинилися, й до кімнати вдерся Марко, спітнілий, занепокоєний, з портфелем Оксани в руках, а за ним — якийсь бандерівський командир у такому ж, як і в Місяця, чепурному френчі й двоє вояків, які тягли під руки молоденьку, перелякану насмерть дівчину.

Побачивши Оксану, Марко кинувся до неї, відштовхнув бандерівців, відчайдушно закричав:

— Що ви робите, йолопи! Ви збожеволіли, хто вам дозволив її зачіпати?

— Ану не галасуй! — ступив на крок до нього спохмурнілий Місяць. — Хто це, друже Беркут?

— Друже Місяць, — поквапливо сказав командир, який прийшов разом з Марком, — ви знаєте, що ви наробили? Вепр з вас шкуру здере!

— За що? — розсердився Місяць. — Ми виконуємо наказ Вепра.

— Який був наказ?

— Не твоя справа! Я до ваших справ носа не пхаю, друже Беркут.

— Тоді якого біса твої хлопці полізли на чужу територію? То ж Сухий ліс і хутір Шершень до нашої ес-бе належать!

— Ми ловили більшовицьку зв’язкову. Такий був наказ.

— А кого впіймали? — Беркут підштовхнув уперед дівчину, яку щойно привели. — Ось кого ви повинні були спіймати, дурні! Ну, друже Місяць, я тобі не заздрю, ти будеш мати веселу розмову з надрайонним.

— То його щастя, що пані живою залишилась, — майже плачучи, додав Марко, який уже встиг розв’язати Оксані руки, — Дурні барани!.. О, за цю пані Вепр дасть вам духу!..

— А звідки ми знали? — заступився за свого командира білявий бандерівець в окулярах. По голосу Оксана впізнала «Ванюшу». — Якщо на вашій території, то чому ж ви її залишили одну, не охороняли? Це ваш святий обов’язок!

— А чого ви лізли, шляк би вас трафив? Хто вас просив?

Загаласували, нападаючи один на одного, немов задерикувата півні. Оксана мовчки спостерігала за цією сценою. Марко — змарнілий, неголений — метушився біля неї, струшуючи порох, соломинки з її жакета, кидав час від часу сердиті репліки.

— Ось побачать, дурні! Вепр їм дасть, холерам. Ваше щастя, що пані… Ваше щастя!..

Багнет, чи то за власного ініціативою, чи то за чиїмось наказом, повернув дівчині пістолет і годинник, подав їй дзеркальце і, вклякнувши на коліно, почав чистити чоботи.

— Ви на нас хочете все звалити? — кричав, розгублено оглядаючись, Місяць. — Не вийде! Ми не винні. Я доповім Вепрові, як ви її охороняли. Ти чуєш, друже Білий, яку вони пісню співають? Дурні, дурні, а хитрі! Де її провідник був, чому саму залишив?!

— Він своє теж дістане, не бійся! — огризався Беркут. — А хто тобі дозволив на чужій території хапати людей без вибору? Наступного разу наші хлопці ноги вашим поперебивають. Слово честі, так і накажемо, щоб знали овій кордон!

Оксана дістала з портфеля сигарету й закурила. Ні, Хауссер не обманув її. Судячи з гармидеру, що тут знявся, вона є важливою персоною в очах бандерівців. «Ви дієте від мого імені», — сказав радник, а ім’я «друга України», мабуть, багато означає для Вепра, перед яким, немов осикове листя, тремтять оці негідники.

Оксана подивилася на дівчину, яку привели. Ось за кого її прийняли. «Більшовицька зв’язкова». Років дев'ятнадцять їй, не більше. Невже їй судилося прийняти тут нелюдські муки й загинути? А що, як спробувати?.. Треба тільки діяти рішуче, не даючи їм опам’ятатись. Оксана відхилила рукою Багнета, який уже почав наводити шматком оксамиту глянець на її чоботях, і заявила владно:

— Досить торгуватися! Кожний дістане те, що він заслужив. Про, це я сама подбаю. А тепер ведіть мене до Вепра. Цю дівчину я забираю з собою, вона мені потрібна.

Настала тиша. Оксана ступила до дверей, але відразу ж відчула, що викликане її несподіваною вимогою замішання неповне, що ось-ось почуються протести, виникне суперечка, і її задум може зірватися. Так воно й є. Місяць кинувся до затриманої дівчини, начеб хотів захистити її.

— Що таке? Це наша… У нас є наказ…

— Друже Місяць, не раджу… — зашипів на нього Беркут, розгублено поглядаючи на Оксану.

Необхідний був ще один, заключний, приголомшуючий акорд.

— Це не все! — Оксана зупинилась, окинула гнівним поглядом обличчя бандерівців і, ніби згадавши в останню хвилину те, що вона забула зробити, рішуче підійшла до Клешні, який стояв біля стіни, вихопила з його руки важкий канчук і, не глянувши на бандита, вдарила з усієї сили по ненависному обличчю.

Хтось ахнув, скрикнув. Оксана кинула канчук під ноги Місяцю й, рушивши до дверей, скомандувала:

— Ходім!

Тепер вона не сумнівалася, що Марко веде дівчину слідом за нею.

26. БРАТИНСЬКИЙ ЛІС

Вепр з великим нетерпінням чекав прибуття посланця від Малого. За останній час, починаючи з того дня, коли стало відомо, що сотенний Богдан, оцей простак, який нічого не розумів у політиці, розгромив німецький військовий ешелон, комендантові надрайонної ес-бе довелося немало понервувати.

Він розумів, що німці з такими речами не жартують, і погроза, яку передав радник, може бути виконана в будь-який час. Становище ускладнювалося з кожним днем. Не встиг Вепр розрахуватися з свавільним і надто вже відважним сотенним, як прийшла звістка про загадкове вбивство радника юстиції, арешт Ясного й ще п’ятьох оунівців, яких підозрівають у цьому вбивстві.

Вепр не знав усіх подробиць, але був переконаний, що цей терористичний акт був здійснений не оунівцями, а кимось іншим, швидше всього — радянськими підпільниками або партизанами. Але це не зменшувало тієї грізної небезпеки, яка нависла над ним, а може, навіть збільшувало її. Ясного і трьох його товаришів повішено, одного оунівця убито при спробі втекти. Ось і доведи, що німці — їх друзі… В центральному проводі в ім’я високої політики можуть, згнітивши серце, примиритися зі смертю Ясного, але рядові оунівці нічого не зрозуміють. Та ще можуть знайтися такі гарячі голови, як Богдан, і вдарять по німцях. Німці у відповідь розпочнуть репресії. І піде, не зупиниш… Надрайонному треба було за всяку ціну відновити повне довір’я Малого до себе, й тому він добре підготувався до прибуття посланця від радника.

Було задумано спектакль, головні трагічні ролі в якому відводилися тим трьом радянським військовополоненим, які втекли з табору і яких зловили в лісі оунівці чотири дні тому. Ці військовополонені були просто-таки знахідкою для Вепра. Правда, жодного з них не вдалося зламати, умовити взяти участь у розстрілі своїх товаришів, але справа, зрештою, обернулася на краще — розстрілювати своїх будуть старшина Сидоренко, спійманий у лісі власовець-дезертир і ще один з совітів, який на початку війни потрапив в оточення і зумів під виглядом племінника прилаштуватися в одної одинокої жалісливої вдовички, років на десять старшої від нього.

Цих людей Вепр поставив перед вибором: беззаперечне виконання будь-якого наказу або смерть! Їх переконання, симпатії не цікавили надрайонного. Він знав: тим, хто закривавив руки кров’ю своїх товаришів, уже нема шляху назад. Вони стають катами. А Вепрові потрібні були кати.

Кривавий спектакль, підготований Вепром, призначався не тільки для показу людині, яку пришле Малий, але цей спектакль, за задумом надрайонного, повинен відіграти виховну роль. Ідейне загартування сотні, якою ще недавно командував Богдан, було визнане вкрай недостатнім. Уже одне те, що сотня охоче й досить хоробро провела акцію проти німців, підтверджувало цю думку. Крім того, Вепрові стало відомо, що старшина Сидоренко, напиваючись, не раз проводив у сотні «політінформацію». Зерна диявольської пропаганди, кинуті в серця сільських хлопців, які вже мали час переконатися в тому, що більшовики дійсно роздають хліборобам поміщицьку землю, відкривають українські школи, безплатні лікарні, — ті зерна могли прорости…

Сотня вважалась до того неблагонадійною, що було прийнято рішення відібрати зброю у рядових, замінивши її дерев’яними учбовими рушницями. Для того, щоб зміцнити дух воїнства, добре налякати вільнодумців, потрібні були не розмови, а якась дійовіша пропагандистська акція, яка б справила сильне враження. Такою акцією і повинен був бути, за задумом Вепра, розстріл трьох радянських полонених, які втекли з німецького табору. Після розстрілу надрайонний мав намір оголосити про страту «більшовицького агента» — колишнього командира сотні Богдана.

Посланець Малого не прибув своєчасно. Не з’явився він і наступного дня, коли Вепр несподівано одержав наказ прибути до верховного коменданта ес-бе. Гадаючи, що інспектор з якоїсь причини не приїде, надрайонний вирішив провести акцію не відкладаючи.

Після ситного сніданку сотню вишикували на плацу з дерев’яними рушницями.

Про те, що мало відбутися, не оголошували, але шила в мішку не сховаєш. У ці дні «солдатське радіо» працювало цілодобово. Той бачив, той чув, а той зробив висновок, припустив. Тарас покладався не на чиїсь домисли, а на факти. — Робити висновки він умів сам. Однак цього разу його передбачення співпали з загальною думкою.

Все відбувалося перед сотнею як на долоні. Тих бідолах, яких Топірець, Корінь і Тарас привели з лісу, тримали в льоху, але не в тому, де сидів Сидоренко, а в іншому, сусідньому. Кожний день їх поодинці водили до штабної хати не то на допит, не то на якісь переговори. Поповзли чутки від конвоїрів, що «руських полонених» умовляють стріляти один в одного, але вони відмовляються.

Потім до хутора привели молодого чорнявого німецького солдата в новенькому обмундируванні і якогось парубка з тупою м’ясистою фізіономією. Твердили, що обидва вони були теж з совітів, один — власовець, а другий — оточенець-приймак. Цих посадили в льох до «військового спеца», а потім теж поодинці водили до штабної хати.

В штабній хаті засідала четвірка — маленький чепуристий Вепр, про якого говорили, що він «найголовніший», курінний Смерека, референт Могила і якась недавно прибула молода жінка, худенька, чорна, з гарячково палаючими очима, яка нещадно курила одну сигарету за одною. Новий сотенний Довбня до нарад начальства не був допущений, він ходив до штабної хати тільки за викликом.

Тарасові випало з двома іншими вояками нести обід «арештантам», і по тому, як були розподілені харчі, він зрозумів, що чутки про розправу, яка готується, мають під собою підставу: в льох, у якому сидів Сидоренко, було наказано віднести миску м’яса, буханець хліба, а полоненим — десяток варених картоплин у лушпинні.

Перед тим, як було подано команду виходити на плац для шикування, шеренгових сотні облетіло останнє повідомлення «солдатського радіо»: руських полонених чекає розстріл, Сидоренко, власовець і приблуда-оточенець погодилися стріляти в своїх недавніх товаришів по зброї. Ця звістка нікого не порадувала, а швидше налякала, серед, шеренгових відчувалася розгубленість, пригніченість.

На плацу Тарас звернув увагу на Топірця. Обличчя ройового змарніло за ці дні. Невже совість мучить падлюку? Навряд… Мабуть, прихворів трохи.

Довбня повів сотню до лісу.

— Раз-два, три-чотири! Заспівуй!..

Ліс — наш батько,

Темна нічка — мати…

Тарас зціпив зуби, йшов з учбовою рушницею на плечі. У всіх були дерев’яні рушниці, тільки чотові, які йшли попереду колони, були озброєні гвинтівками, а на грудях у Довбні теліпався автомат.

Вийшли з яру, біля якого чотири дні тому група Топірця наткнулась на баптиста, що співав псалми. Звичайно, це був збіг обставин, але в тому, що це місце було вибране заздалегідь, Тарас не сумнівався. Тут, де стикаються вирубки з незайманим лісом, була велика галявина, що заросла травою й полого спускалася до самого яру. На цій галявині Довбня зупинив сотню, подав команду: «Вільно, можна курити! З місця не сходити!»

Чекати довелося довго. Які тільки варіанти врятування радянських полонених, що потрапили до рук бандерівців, не перебрав у своїй голові Тарас за цей час! Все не підходило, все було нереальним. Єдине, за що він міг собі докоряти, було те, що не спробував уночі підмінити вартового біля льоху. З цього напевно нічого путнього не вийшло б, бо двері льоху замикалися на замок, ключа до якого у вартового не було, а поруч, біля другого льоху, стояв інший вартовий. Але ризикнути все ж треба було. Не додумався… Тепер пізно. Пропадуть хлопці, на його очах попрощаються з життям.

— Встати! Р-рівняйсь! — раптом закричав Довбня. — Струнко!

Окинувши оком шеренгу, сотенний кинувся назустріч Вепрові. Вепр з вівчаркою на повідку йшов попереду невеликої групи, що складалася з курінного, Могили та худенької чорнявої жінки. За ними, відставши кроків на десять, ішли озброєні автоматами хлопці з ес-бе. Вони вели полонених. Позаду йшли з лопатами в руках Сидоренко, власовець і оточенець. Процесію замикала по-сільському барвисто одягнена, з товстим червонястим обличчям, полюбовниця нового сотенного, яка приїхала провідати свого коханого. Вона не хотіла пропускати нагоди подивитися, як будуть розстрілювати совітів.

Довбня відрапортував надрайонному. Вепр, загадково посміхаючись, привітався з сотнею, потім подав команду «Вільно!», оглянувся й показав рукою конвоїрам, куди треба відвести полонених. Їх поставили над яром, обличчям до сотні. Ситі конвоїри відійшли кроків на десять убік. Вепр зі своєю групою зайняв місце на невеличкому пагорбку, саме навпроти лівого флангу, де в другому ряду стояв Тарас.

Надрайонний комендант Вепр тихо щось наказав Довбні, й сотенний поспішно підвіз до полонених Сидоренка, власовця й оточенця. Лопати вони десь залишили, в їхніх руках були гвинтівки. Тарас зрозумів, що ці гвинтівки було взято в чотових.

У строю завмерли. Як би не був настроєний той чи інший вояка, які б не були у них політичні переконання, кожен з тих, що стояли в шеренгах, якщо й не розумів, то відчував, що зараз, на його очах, буде здійснена жорстока несправедливість. Перед ними стояли виснажені нещасні люди, вихідці з могил, і їх доля не могла не зворушити навіть холодного серця.

— Молиться… — прокотилося по шеренгах.

Справді, отой жалюгідний полонений, баптист, чий спів став причиною нещастя, стояв навколішках, склавши перед собою долоні тремтячих рук. Лобатий полонений, який стояв посередині, розгублено, нерозуміюче подивився на нього й відразу ж випростався, гордо підвів голову. Татарин раптом пронизливо закричав, звертаючись до Вепра:

— Слухай ти, хан Батий український, навіщо нас будеш стріляти, скажи? Я не твоя нація, я — татарин, добре, стріляй мене! Отой — росіянин, москаль, як ти кажеш. Добре, стріляй його також, якщо тобі крові треба. А оцей — він українець, твоя нація. За що його убивати будеш? Скажи своїм людям, скажи, бандит, батько Махно, чорна душа твоя!

Довбня вихопив з рук Сидоренка гвинтівку й хотів ударити прикладом татарина, але помітив застережливий жест надрайонного й відскочив назад, ледве стримуючи лють.

Вепр немовби й не чув, що прокричав йому Ахмет. Він стояв, затиснувши в жмені маленьке підборіддя, погладжуючи пальцем щоку, й трохи спідлоба, але весело дивився на приречених.

Тарасові впала у вічі разюча подібність: надрайонний і татарин були схожі один на одного, — як близнюки — однаковий вік і зріст, однакові плоскі смугляві обличчя й карі вузькі очі. Тільки татарин був худий, брудний, одягнений у лахміття, і шкіра на обличчі в нього була, мабуть, темніша, ніж шкіра Вепра. Тарас не знав, що в жилах надрайонного тече якась частина монгольської крові й що його далекі предки по матері їли сиру конину, пили кумис, збирали ясир у цих краях, і на місці їх стійбища ще в сиву давнину виник хутір, який і понині називається Татари. Що ж до Вепра, то він добре знав легенди свого роду і навіть гордився ними. Він давно помітив свою схожість з татарином, і це, мабуть, розважало його.

— Мають що сказати? — голосно і з удаваним здивуванням запитав надрайонний, звертаючись до сотенного, а не до полонених, ніби йому необхідний був перекладач.

Могила, що стояв поруч, нагнувся до нього й поквапно зашепотів:

— Друже Вепр, не треба цього робити. Нащо їм давати можливість виступати з більшовицькою агітацією?

Надрайонний недбалим жестом відхилив від себе референта пропаганди. На його лиці стала ще більш помітною загадкова, самовдоволена посмішка. Немовби тільки він один наперед знав, що все відбудеться якнайкраще, бо в його присутності інакше бути не може.

Довбня швидко зорієнтувався.

— Чи маєте що сказати?! — крикнув він до військовополонених.

Напевне, лобатий і татарин не чекали такого запитання й не повірили своїм вухам. Вони мовчки й тривожно переглядалися. Баптист підвівся з колін і запитав, облизуючи порепані губи:

— Браття, чого це він?

Йому ніхто не відповів. Настала тиша.

— Не розуміють по-нашому, — сказав курінний, — москалі.

Худа жінка з чорними, викладеними на голові косами нервово засміялася й прикурила погаслу сигарету.

— Зараз я по-їхньому говорити буду. — Вепр передав повідок вівчарки курінному, ступив крок наперед і заклав руки за спину. — Слухайте, — промовив він з легкою бридливою гримасою, вимовляючи слова по-російському. — Я вам дозволю сказати все, що ви захочете. Ми, українці, просякнуті здоровим національним духом і не боїмося ніякої агітації, тим більше, більшовицької.

Могила шарпнув плечем, немов його вкололи, й часто закліпав очима: надрайояний кинув камінця в його город.

— А тому, — продовжував Вепр, — я вам дозволяю заявити перед смертю все, що ви думаєте. Маєте що сказати?

Знову настала тиша. Лобатий труснув головою.

— Маю!

— Ну, кажи… — Вепр картинно відставив ногу і, дивлячись на верхів’я дерев, приготувався слухати.

Лобатий пробіг очима по обличчях людей, які стояли в шеренгах.

— Хлопці, б’ю низько чолом до вашого розуму й совісті, — сказав він українською мовою, м’якою полтавською говіркою. — Бачу, що в кожного на плечах голова є. А що в цій голові? Не порожня ж вона. Я знаю, ви граєтесь у самостійну Україну, а німці граються вами. Давно, ще з вісімнадцятого року граються і кепкують над вами, регочуть так, аж животи трясуться.

— Твоя мати буде реготати й коси на собі рвати буде, більшовицький ти запроданцю, падлюко! — наливаючись кров’ю, закричав Довбня.

Не звертаючи уваги на сотенного, лобатий подивився в бік Вепра. Низенький, вичепурений надраійонний стояв, виставивши праву ногу вперед, заклавши руки за спину, ніби позуючи перед фотоапаратом. Обличчя його сяяло посмішкою зверхності. Полонений зрозумів, що йому дозволяють продовжувати.

— Німцям-фашистам ніколи не вигубити нашого народу українського, до якого б обману вони не вдавалися. Україна є і буде народною, вільною, радянською! їй не страшні ніякі вороги, бо в нас є вірні побратими, на-роди-брати, увесь Радянський Союз, а в Союзі нашому — нагадую вам, якщо ви не знаєте, — двісті мільйонів. Двісті мільйонів! Один за всіх, всі за одного, нікого в біді не залишать. Ось чому наша Україна буде жити вічно!

Лобатий рвучко підвів руку й вигукнув пристрасно:

— Хлопці! Слава нашій Україні!

І тут сталося те, чого ніхто не чекав. Кілька десятків вояків, які стояли в шеренгах, гримнули:

— Сла-а-ва!!

— Сла-а… — підтримала їх решта, але зразу ж осіклася під скаженим поглядом сотенного, який шалено замахав на них руками.

— Це вже щось неможливе! — обурився Могила. — Друже Вепр…

Надрайонний зрозумів свою помилку, але перегравати вже було пізно. Ніхто не повинен здогадатися, що він може помилитися. Ні, він усе знав, чудово все передбачив… Вепр стояв, як і раніше, спокійний і глумливо посміхався.

— Політрук!.. Це — радянський політрук! — голосно, щоб чули всі, кинув він через плече й весело кивнув лобатому головою, мовляв, продовжуй, політрук, ми всі твої витівки знаємо давно.

У лобатого, очевидно, пересохло в горлі. Зморщивши обличчя, він немовби проковтнув щось гірке, гострий кадик на його худій шиї сіпнувся, і він знову звернувся до сотні:

— Що ви думаєте, хлопці, коли проливаєте братню кров? Прикладіть вухо до землі, ви почуєте — земля гуде. То наша армія йде, вона вже близько. Що ви скажете товаришам нашим? Ви скажете: ми не своєю волею, нас примусили, ми не винні. А хто винен? Оцей?

Полонений повернувся до Вепра і, показуючи на нього пальцем, здивовано зміряв поглядом надрайонного з ніг до голови.

— Так він же один… Ну, нехай троє, четверо їх… А вас — сотня! Подумайте, хлопці!

— Друже Вепр, що ви робите? — не витримав Могила. — Необхідно…

— Прошу без істерик! — продовжуючи посміхатися, владно озвався надрайонний.

— Смерті я не боюсь! — вигукував лобатий. — І мої товариші не бояться. Вона нам знайома… Тільки смерть під ворога зрозуміла, а як її від братньої руки прийняти? Ваш командир умовляв мене, обіцяв життя дарувати, якщо я, українець, дам згоду розстріляти своїх товаришів — росіянина й татарина. Ніколи цього не буде! Чуєте? Ми — радянські люди і один одного не продаємо!

Тарас зрозумів, що лобатий не знає, кому доручено виконувати роль катів. Очевидно, на цьому й хоче зіграти Вепр. Так і є, Вепр відразу повеселішав.

— Чого тягнете!? — раптом істерично закричав Сидоренко, обертаючись до сотенного. — Навіщо жили з мене тягнете?.. Дайте хоч горілки! Не можу я… Горілки мені дайте!..

— Ану стій як слід! — накинувся на нього сотенний.

— Дамо горілки! — пообіцяв Вепр і з явним нетерпінням подивився на полоненого. — Все сказав?

— Ні, — вигукнув лобатий. — Хлопці! Я пощади у вашого командира не прошу. Він — український фашист, лакей німецький, він багатьох із вас ще зажене в могилу. Не до нього я зі своїм останнім словом звертаюсь, а до вас: Мені жаль вас, мені гірко й соромно, браття, що ви дали себе так обдурити.

— Все! — нетерпляче крикнув Довбня, оглядаючись на надрайонного. Сотенний нервував, він, як і Могила, не розумів, чому Вепр дав можливість полоненому виступати з більшовицькою агітацією, і хотів, щоб усе це закінчилося якомога швидше.

Лобатий підняв руку.

— Хлопці, прошу вас, думайте своєю головою, не вірте гітлерівським наймитам! Вони — вороги України. Нехай будуть прокляті навіки фашисти всіх націй! Хай живе дружба народів! Все сказав…

Вепр задоволено кивнув головою. Він знав, що зараз усі дивляться на нього, всі чекають, що він скаже. Продовжуючи тримати руку за спиною, він ступив уперед.

— Друзі! Ви чули все. Я спеціально дав можливість висловитися цим людям, щоб ви бачили, які це небезпечні вороги нашої ідеї, нашого народу, нашої багатостраждальної України. Ви чули, що говорив отут цей збільшовичений українець, ні, не українець, я не можу його так назвати, цей збільшовичений хахол, яку він нам пісню співав. Де його національна гордість? У нього її не було й нема. Де його національна свідомість? Не було й нема. Ви тільки подивіться на тих, кого він уважає своїми кращими друзями, ради кого готовий віддати своє життя, — москаль, татарин… І якщо б до них ще якогось Мойшу — був би повний Інтернаціонал.

Декілька чоловік у строю засміялось. Чорнокоса жінка почала щось швидко записувати до блокнота. Вепр витер акуратно складеною хустинкою губи й самовдоволено посміхнувся.

— Та дружба народів, про яку ви чули, то казка для маленьких дітей. Її придумали москалі, жидівські комісари для того, щоб їм було легше грабувати наш народ, пити з нього кров. Це — небезпечна казка, якщо в неї повірять дорослі люди. Дружив півень з лисицею, заєць — з вовком… Ви знаєте, чим така дружба закінчилась.

Знову веселе пожвавлення прокотилося шеренгами. Вепр почекав, поки гамір стихне, і продовжував, трохи підвищивши голос:

— Подумайте, друзі, хто буде піклуватися за нас, українців, хто нас захистить, якщо ми самі цього не зробимо? Чи, може, поляки або турки прийдуть нас рятувати? Чи, може, москалі свого хліба привезуть? Я вас питаю, друзі, дадуть нам москалі хліба?

— У них для себе не вистачає! — крикнув курінний. — Голодранці!

— Є закон життя — свій повинен триматися свого, — продовжував Вепр. — Хто відірвався від своїх, хто втратив віру в національну ідею, той загубив і свою гідність, перестав бути людиною. Він — відрізана скибка, його чекає ганебна загибель. Подивіться на цього збільшовиченого хахла. Це — ворог нашої нації.

— Брешеш! — вигукнув лобатий.

— Друже сотенний, попередьте їх… — поморщився Вепр.

— Ану мовчати! — загорлав Довбня. — Вам дали говорити, тепер слухайте.

— Це — ворог нашої нації. Зараз він виглядає жалюгідно й мізерно, пускає сльозу, а дайте йому добратися до своїх, він натягне свого мундира, начепить ордени й приведе до нас своїх друзів-москалів, татар і ще яких-небудь монголів, щоб ті забрали у нас хліб і загнали людей до колгоспів. Отоді пощади від нього не чекайте! Він — наш ворог ще й тому, що хоче відібрати у нас найсильнішу нашу зброю — нашу національну ідею. Він хоче обеззброїти нас. Ви чули, як він сказав: «Ми — радянські люди…» Зараз ви побачите, що це таке — радянська людина.

Вепр витер хустинкою губи, оглянув веселими очима своїх наближених. Він був упевнений, що його промова сподобалася всім, а найголовнішого він ще не сказав, зберіг на кінець промови. І надрайонний обернувся до тих, які стояли в строю.

— Скажіть мені, друзі, хто з вас, свідомих українців, зміг би піднести руку на свого брата, такого ж свідомого українця? Ніхто! Ніяка сила навіть перед смертю не змусила б вас погодитися на таке братовбивство тому, що нас усіх згуртувала національна ідея, честь і гордість. А радянська людина, яка втратила свою націю, цієї честі й гордості не має. Дивіться, добре дивіться, як колишні радянські солдати будуть розстрілювати таких же, як і вони, радянський людей. Не дивуйтесь і не докоряйте їм. Що з них взяти? Їх так виховали більшовицькі комісари. У них нема ні честі, ні нації, ні релігії…

— Це боягузи й зрадники! — вигукнув лобатий.

— Це твій собака, твій вівчарка дресирований! — закричав татарин. — Добре знаєш, кого взяв!

Надрайонний посміхнувся, зробив театральний жест у бік полонених.

— Ось вам, друзі, гордий совєцькій человек! Ось вам більшовицька дружба! Хай не буде у ваших серцях жалю до наших заклятих ворогів. Смерть їм! Слава Україні!

Сотенний, мов диригент, змахнув обома руками, й сотня голосно, хоч і не дуже дружно, відгукнулась:

— Слава! Слава!

Граната спітніла в руці Тараса. Він сам не помітив, коли витягнув її з кишені, вирвав кільце. Хлопець відчував, як ниють пальці, стискаючи тверде ребристе тіло «лимонки». Він думав тільки про одне — коли б не відмовив запал. Граната повинна впасти під ноги Вепрові. Надрайонний загине раніше, ніж кулі скосять тих, кого він засудив на смерть і хоче збезчестити. Хай знає, падлюка, що таке радянська людина. Тарас уже визначив мить для кидання гранати: як тільки буде подано команду «Заряджай!» Що буде потім, його вже не хвилювало. Буде видно, що обставини підкажуть. Двом смертям не бувати… Коли б пощастило в метушні вихопити в когось автомат або хоча б пістолет! Тоді б він наробив рейваху! Як любив говорити його дружок Вася Коваль: гинути, то з музикою!

Тарас затримав подих і ще раз зміряв очима відстань, що відділяла його від Вепра. Кидати треба точно. Але чому це ройовий Топірець оглянувся на нього? Підозріває щось? Плювати! Тепер уже ніхто не зможе перешкодити.

У Довбні якась заминка. Він почав роздавати набої Сидоренку, власовцю й оточенцеві, по одному патрону кожному. Татарин помітив це, закричав зловтішно, тикаючи пальцем у сотенного:

— А чому боїшся більше один набій давати? Своїх людей злякався? Дрючки замість зброї давав. Один набій! Шкуру свою дрижиш, хвоста притис, боягузливий собака!

— Ну, що там таке? — надрайонний примхливо, з тим легким невдоволенням, яке викликає у витриманого і розумного начальника неповороткість його підлеглого, подивився на сотенного. — Чого ви жалієте набоїв? Видати по обоймі!

— Не треба, друже Вепр… — перелякався Могила.

— Дайте горілки, мучителі… — застогнав старшина Сидоренко. Він відвернувся, крутить головою, рве лівою рукою комір на собі.

— Буде горілка, вже послали… — тиче йому в руку обойму набоїв спітнілий, розгублений Довбня. — Ставайте на місце!

Сидоренко кидає на землю гвинтівку.

— Не буду, сам, гаде, стріляй! Не буду в своїх!

— Поставити і його разом з цими!

Вепр, курінний, Могила й охоронники, що стояли на правому фланзі, кидаються на допомогу сотенному.

І раптом немов гарячий вихор вдерся на галявину. Постріл! Це власовець. Він рвучко обернувся і з вигуком: «Бий!» — впритул вистрілив у курінного.

— Бий їх!

Граната, немов перепілка, випурхнула з руки Тараса. Здається, полетіла точно. І ніхто не помітив. Вояки в строю похитнулися й заціпеніли від несподіванки. А там, куди полетіла граната, — метушня, стрілянина, бійка врукопашну! Старшина зчепився з сотенним, у лобатого в руках гвинтівка. Татарин скочив на курінного, який повалився на землю і, не встигши зняти з нього автомата, просто з грудей убитого дає чергу. Вівчарка з виском і гавкотом бігає навколо. Стріляють охоронники, що підбігли.

По живу і мертву воду

Тарас упав на землю. Де граната, чому мовчить граната? Вибух, удар по голові. Ні, не осколок, де хтось ногою… Вояки, немов перелякана отара овець, шарахнулись від яру. Земля загула під ногами. Кулі свистіли над Тарасом, але він примусив себе підвести голову. Просто на нього, затискуючи пальцями закривавлене підборіддя, біг Могила — блідий, без окулярів, охоплений жахом. На галявині видно тіла, що корчаться в передсмертних конвульсіях. Довбня і охоронник добивають Сидоренка. В лісі стрілянина, гавкіт вівчарки, серед дерев миготять постаті людей.

Тарас схопився на ноги. Сотенний уже нахилився над Вепром. Надрайонний, притискаючи руку до живота, підвівся на коліна, зі стогоном видушив з себе:

— Чого ви стоїте, друже?.. Догнати! Спіймати!

Охоронник, поглядаючи на залиту кров’ю руку Вепра, поспішно рвав зубами провощений папір перев’язочного пакета.

Довбня побачив Тараса, крикнув:

— За мною!

— А зброя?

Сотенний не почув. Тарас побачив біля мертвого Сидоренка гвинтівку, взяв її й побіг за сотенним. На галявині залишилося чоловік шість убитих: курінний, старшина, чорнокоса жінка, та, що строчила в блокноті, охоронник і ще двоє, яких Тарас не встиг розпізнати. Але це не були полонені. А. Вепр залишився живим, здається, поранений, тільки поранений…

Попереду тріщали короткі черги, долинали рідкі постріли гвинтівок, протяжні, немов ляскання величезного батога.

Тарас зрозумів: з автоматів стріляють охоронники Вепра, а хтось із полонених відстрілюється з гвинтівки. Довбня біг важко, на ньому була шкіряна куртка, на сама, яку він відібрав у Кореня. Через деякий час Тарас його наздогнав. На шиї у сотенного висів автомат. Тарас бачив перед собою широку, переперезану ременем портупеї спину. Промахнутися було б просто неможливо. А з автоматом йому буде значно веселіше…

Тарас, не зупиняючись, відкрив затвор гвинтівки й мало не заплакав з досади — в магазині не було жодного набою!

— Ось він! — вигукнув Довбня, зупиняючись і показуючи на вбитого.

Це був оточенець. Він лежав, пірнувши головою у траву. Гвинтівки біля нього не було. Можливо, він утікав зі страху, не думав чинити опору, і його прошили автоматною чергою.

— Друже сотенний, дайте набоїв! — попросив Тарас.

— Де я тобі їх візьму? — злісно поглянув на нього Довбня, витираючи кров з вилиці. — Бачиш, як вийшло? Придумали! Жодної гвинтівки не дозволили видати сотні. Наказали набої віддати отим… Ось і догралися! — він підвів голову й закричав — Сюди, хлопці, за мною!

До них з боку галявини бігли вояки, які вже опам’яталися. Тарас сумно подивився на автомат сотенного й помчав туди, звідки долинали постріли. Він біг з усіх сил. Плану дій у хлопця не було, але він ще мав надію десь захопити зброю з набоями й приєднатися до втікачів. Усе залежало від випадку. Кожна мить могла бути вирішальною.

Попереду знов пролунали короткі черги. Один охоронник низько пригнувся й, пробігши метрів двадцять, заліг біля дерева. Тарас кинувся до нього, готуючись ударити прикладом по голові бандерівця.

— Куди ти під кулі прешся? — почув Тарас тривожний голос з лівого боку. — Лягай! Поповзом!

Ще один охоронник!.. Ніби на ствердження перестороги бандерівця пролунав гвинтівочний постріл, і куля з коротким посвистом упилася в стовбур бука, за яким лежав бандерівець, який щойно біг попереду.

— Це поранений, ми його підбили, — пояснив охоронник, що лежав поблизу від Тараса. — Заліг там, прикриває своїх…

— Дай набоїв! — промовив Тарас і затис побілілі губи.

— Яких? У мене ж — автомат… Ти, друже, не підповзай близько до мене. Не підповзай, кажу тобі! Побачить…

— Скажи йому, хай біжить в обхід, — крикнув охоронник, який лежав попереду за буком. — Нехай налякає його з тилу!

«Тут нічого не вийде», — подумав Тарас. Ці двоє — боягузи, весь час оглядаються один на одного, близько до себе не підпускають. Тарас кинувся вбік від них. Попереду, десь далеко, загавкала й відчайдушно завила вівчарка, пролунала автоматна черга. Тарас, кружляючи, пробіг лісом метрів чотириста. Стрілянина й вигуки лунали вже ліворуч і позаду нього. Хлопець пробіг через вибалок — це був той знайомий вибалок, з якого починався яр, і побачив, як поміж кущами промайнуло дві людські постаті, йому здалося, що це були полонені. В цей же час хлопець помітив охоронника, який підбіг і причаївся за деревом. Бандерівець швидко звів автомат, очікуючи, коли втікачі вибіжать з кущів. Тарас кинувся до нього.

Тріск автоматної черги, постріл з гвинтівки, жіночий крик: «Поганяй!» і стукіт коліс — все це злилося в одне.

Тарас мигцем побачив за кущами праворуч групу людей і серед них одну жінку, обличчя якої здалося йому на диво знайомим. Але в цей же час він за щось зачепився ногою і впав, не добігши до охоронника декількох кроків. Охоронник випустив з рук автомата й стояв навколішках, притискаючи пальцями поранену біля плеча ліву руку.

— Набої до автомата є? — благально звернувся він до Тараса. — Дай мені, мої скінчились…

Тарас не відповів. Автомат без набоїв не міг допомогти йому нічим. Перед його очима все ще стояло жіноче обличчя. Він не міг помилитися. Він пізнав би його серед тисяч інших. Це було обличчя тієї, яка двічі рятувала його, обличчя Ластівки, Ромашки…

27. ВЕПР ПОЧИНАЄ СЛІДСТВО

Пораненого коменданта надрайонної служби безпеки на плащ-наметі принесли на хутір і поклали в штабній хаті на широкій лаві. Вепр поводив себе мужньо — ні стогону, ні скарг, тільки чіткі, уривчасті накази крізь заціплені зуби. Він удавав, що не вважає своє поранення серйозним. Можливо, надрайонний сам намагався переконати себе в цьому. А проте він зажадав, щоб негайно були послані люди за лікарями. Це було перше, що він наказав ще там, на галявині. Вепр не помилився на слові — йому потрібний був не лікар, а лікарі, багато лікарів! Маленька ранка вище пахвини… Звичайно, все обійдеться, але він не має права ризикувати своїм життям. Лікарів! Нехай подивляться, хай скажуть, що це не небезпечно. Маленька, але глибока ранка… Невже там осколок? Граната… Звідки взялася граната?

Постіль була зручною і, якщо не ворушитися, біль можна було терпіти. Вепр тихо, майже пошепки віддавав накази охоронникові, який догідливо нахилився над ним:

— Вислати підводи назустріч лікарям. Доставляти їх сюди без затримки. Список…. Нехай зараз же приготують список усіх, хто стояв на лівому фланзі. Зробити таємно. Ніяких розмов про гранату. Гранати не було… Негайно повідомте, хто з утікачів спійманий або вбитий. Коли з’явиться Довбня — до мене. Могили не впускати… Дай мені хустинку й дзеркальце.

В охоронника Сокола лоб перев’язаний, обличчя в засохлій крові, мундир і ліва холоша порвані осколками. Вісім поранень, але все легкі, подряпини. Пощастило… Гора й Шум убиті. Марію — він бачив труп — всю, як решето, посікло осколками. Вона стояла поруч і заслонила собою його. Ненадовго пережила свого Петра. Вбитий ще якийсь вояка. Скільки чоловік поранено — ще невідомо. Який жах!

Охоронник подав Вепрові хустинку й кругленьке дзеркальце. Надрайонний кивнув головою, дозволив йому вийти й підніс дзеркальце до обличчя. По обличчю нічого не помітно. Здається, трохи пожовтіла шкіра, особливо біля рота й очей. Невелика втрата крові… Але чому такий гострий біль при найменшому порухові тіла? Звичайно, він допустив непростиму дурницю. Ні, ні — все було розраховано правильно, він виголосив чудову промову. Помилка полягала в тому, що отих трьох «совітів» поставили віч-на-віч з тими, кого вони повинні були розстрілювати. Цього не можна було робити. Їх треба було тримати десь трохи оддалік і підвести. для розстрілу в найостаннішу мить. Відразу заряджені гвинтівки в руки й команда — «Вогонь!» Можна було навіть дати трохи самогону кожному. Адже, ж треба було врахувати психологію цих людей — усе-таки вперше для них…

Так, вийшло по-дурному. А тут ще Могила з своїми безглуздими порадами й зауваженнями весь час відвертав його увагу. Наука на майбутнє… Як поставиться Лебідь до такої пригоди? Треба відразу ж після огляду лікарів написати й відправити донесення. Добре, що був присутній курінний Смерека… Дещо можна буде звалити на покійного. І взагалі оця сотня… Треба навести порядок… Тепер уже йому ніхто не дорікне за те, що розстріляв Богдана.

Надрайонний скосив очі на свій френч, що висів на спинці крісла. Френч зіпсований, одна пола в крові, в двох місцях осколки попороли сукно. Пропав прекрасно пошитий френч! — А того жида — кравця, який його пошив, уже нема. Поспішив розстріляти, не хотів, щоб ще в когось був так добре пошитий френч. Кравець був не схожий на жида, більше — на німця. І чого Гітлер на них так напосівся? Всіх — до одного… Це, здається, вже зайве. Добрих кравців і шевців можна було б не знищувати.

Здається, його починає морозити. Де Довбня? Чому не з’являється Сокіл? Невже комусь пощастило втекти? А все — граната. Правда, розпочав старшина й отой — хто б міг подумати — недолугий власовець, але саме граната наробила паніки. Невже її. кинув хтось із тих, хто стояв у строю? Він вияснить, він докопається. Зрештою, граната могла бути в Смереки. Але він все одно буде стояти на тому, що гранату кинув хтось з вояків. Це йому вигідно в усіх випадках.

Зайшов Сокіл, подав аркушик паперу з написаними стовпчиком кличками вояків.

— Оці стояли на лівому фланзі… Сотенний уже повернувся. І Могила просить дозволу зайти… Впустити?

Надрайонний узяв список, кивнув головою.

Охоронник привів Довбню й Могилу. Сотенний шкутильгав, по червоному, розпареному обличчю з розсіченою вилицею котився піт. У референта пропаганди нижня частина обличчя була перев’язана закривавленим рушником і на понурому носі висіли окуляри з потрісканими скельцями. Обидва вони, немов школярі, які провинилися, зупинились посеред кімнати. Губи Вепра розтяглися в легенькій посмішці.

— Підійдіть ближче. Всіх упіймали? — запитав він.

— Друже Вепр, — ухиляючись від прямої відповіді, почав виправдуватись Довбня. — Вони з гвинтівкою, відстрілювались. А в нас…

— Хто втік?

— Двох не знайшли. Того москаля, який молився, і власовця. У власовця була гвинтівка.

— Живим нікого не взяли?

— Ні.

— З моїх хлопців хто-небудь убитий?

— Та є… — закрутив головою сотенний.

— Скільки?

— Ну, вважайте, двох зразу. Та ще одного в лісі… Цей, правда, не ваш, а курінного. Один поранений у руку. І пес загинув… Татарин його задушив, пес йому всі руки покусав.

— Де вбиті?

— Сюди всіх принесли.

— Совітів закопати в лісі. Разом з вівчаркою.

— Слухаю, друже Вепр.

— Наших приготувати до похоронів. З військовими почестями.

— Ну, це вже як ведеться…

Надрайонний подав Довбні список, втомлено заплющив очі.

— Подивись. Ці люди стояли на лівому фланзі? Ти можеш підтвердити?

Довбня прочитав список.

— Так, ці завжди на лівому, бо найнижчі ростом.

— Всіх знаєш?

— Усіх.

— Хто на підозрі? — розплющив очі Вепр.

Сотенний не чекав такого запитання, по-дурному й розгублено поглянув на надрайонного коменданта й ще раз прочитав список.

— Здається… Нічого такого не помічав…

— Хтось з них кинув гранату… — тихо й багатозначно промовив Вепр і знову заплющив очі.

Довбня остовпів. Він сам уже задумувався над причиною несподіваного вибуху, але йому не могло й на думку спасти, що це була граната, кинута кимось із вояків. Зараз тільки один такий здогад наводив на нього жах. Сотенний отетеріло подивився на Могилу. Той не міг розмовляти, але ствердно закивав головою — він був згідний з надрайонним.

— Хто з цих людей викликає довір’я? На кого ти можеш покластися, як на самого себе?

— Ну, а як же! — у відчаї вигукнув сотенний. — Та хоча б ройовий Топірець. Адже Топірець і привів отих чортів.

— Послати за Топірцем. Хай чекає. Я скажу, коли йому зайти.

Сотенний вибіг з хати й відразу ж повернувся. Вигляд у нього був нещасний — не встиг прийняти сотню, як одна біда за одною…

Нехай би краще вже Богдан за все відповідав…

— Читай список. Називай прізвище, звідки він, скільки часу перебуває в сотні, що за ним помічалося. Погане й добре. Повну картину.

Довбня почав давати характеристику кожному. Він час від часу збивався, плутав, але Вепр не перебивав його, й тільки коли мова зайшла про Топірця, попросив ще раз назвати справжнє прізвище ройового.

Дійшла черга до Карася. Сотенний з найкращого боку охарактеризував молодого, кмітливого й сміливого вояку, але на обличчі Вепра вже з’явилася лагідна, солоденька посмішка.

— Кажеш, у сотні він десь з місяць?

— Так.

— Привів його Богдан?

— Так, друже Вепр, він з’явився в сотні з Богданом. Такий худий, нещасний, у тюрмі сидів перед цим. У ровенській тюрмі. Зараз від’ївся трохи, став на ноги. Бойовий, старанний. Огонь, а не хлопець! І сьогодні першим мені на допомогу кинувся, просто під кулі ліз.

— Першим… під кулі… — з посмішкою похитував головою Вепр.

Могила дістав з планшетки зошит і написав на обкладинці: «Карась свідомий українець, добре відповідав на запитання в час моєї бесіди. Навряд чи його слід запідозрювати».

Надрайонний прочитав і наказав:

— Топірця!

Брат Ясного… У Вепра були складні стосунки з Ясним. Він захоплювався Петром і водночас зневажав його. Вони були людьми різного гатунку. Вепр уважав себе людиною, яка вміє реально оцінювати обстановку. Для нього, від природи схильного до авантюризму, не було на світі нічого святого. Він давно перейняв для себе кредо від єзуїтів: «Мета виправдує засоби», — і його не дуже бентежило, якщо засіб надовго перетворювався в мету. Петро Карабаш був ідеалістом, витав у хмарах, ширяв там, у піднебессі, на крилах національної ідеї… Він не визнавав ніяких компромісів з совістю, і коли б дізнався про зв’язки Вепра з німецькою розвідкою, не шукав би пом’якшуючих обставин і, не роздумуючи, вимагав би смертного вироку для «зрадника».

Тимчасом Вепр був переконаний, що саме ці зв’язки дають для оунівців набагато більше користі, ніж «принципова позиція» відірваних від реального грунту «кришталево чистих» базік.

Ясний власноручно застрілив свого молодшого брата… Шістнадцятирічного хлопчину! Вепрові було б зрозуміло, якщо б Петро зробив це заради своєї кар’єри, слави, але Петро не був кар’єристом. Цей психопат діяв тільки в ім’я високих принципів. Як виявилось, хлопець ні в чому не був винний. Вепр уже мав точні відомості, як поляки-аківці підготовляли й здійснили свою операцію проти хутора Рутки. Це робилося, мабуть, не без благословення «друга України». Що вдієш — політика. Ясний політиком ніколи не був. Узяв і вколошкав хлопчину… Нема нічого гіршого від цих святенників, одержимих, які пруть на рожен. Така була думка про Ясного в надрайонного. Одначе зараз, коли шалений Петро Карабаш був мертвий і вже не являв собою ніякої загрози для Вепра, образ загиблого соратника змінювався у свідомості надрайонного, набуваючи все більше й більше світлих, героїчних рис.

І ось перед ним — брат Ясного. Ройовий… Це теж свідчить про принциповість Петра. Адже він міг улаштувати брата десь на вищу посаду, але, очевидно, вирішив, що це буде несправедливо, Нехай брат сам пробиває собі дорогу нагору. Тримав хлопця в чорному тілі. Ну що ж, він, Вепр, проявить піклування про кар’єру брата свого загиблого, друга. Це ж останній із Карабашів… Не треба казати йому про загибель старшого брата. Дізнається згодом сам. Але ж як він не схожий на Петра. Може, помилка? І він запитав:

— Псевдо, прізвище, ім’я?

— Топірець, Карабаш Степан.

— Старший брат у тебе є?

— Є.

— Ім’я брата.

— Петро.

— Коли бачив брата востаннє?

— Давно. Місяців зо два…

— Листа не одержував?

— Одержав… Тиждень тому.

Трохи зніяковів — знає про долю молодшого брата. Петро про все написав. Тримається гідно, хлопець з характером.

— Шеренговий Карась у твоєму рою?

— Так.

— Що можеш сказати про нього?

— Що я скажу… Накази виконує. Моторний, усе схоплює відразу. І щоб поцупив у кого що-небудь, цього не чути. Поводить себе добре.

— Він щось розповідав про себе? Хто він, звідки?

— Він з Рівного, сирота ніби… Був у Німеччині на роботі, через хвороби його відпустили звідти, потім сидів у ровенській тюрмі.

— Його Богдан до сотні привів. Де Богдан його викопав?

— Цього я не знаю.

— Я знаю, друже Вепр, — поспішно втрутився Довбня. — Мені Богдан розповідав. Вони їхали в поїзді…

Надрайонний скривив губи, злегка махнув рукою. Сотенний зрозумів цей жест і відразу ж замовк.

— Скажи, друже Топірець… Коли все це сталося… Ти стояв на лівому фланзі?

— Так.

— А де стояв Карась?

— Майже поруч, у другій шерензі.

— Ти його бачив?

— Так.

— Скажи, ти нічого не помітив? Як він стояв, як дивився… Може, він нервував, може, ти помітив який-небудь рух, помах руки?

Степан зрозумів нарешті, чому Вепр цікавиться Карасем, і те невиразне підозріння, яке виникло в нього раніше й про яке він боявся навіть подумати, знову спалахнуло й обпекло його — це Карась кинув гранату. Хто ж він, цей хлопець? Невже він не спав тієї ночі й чув розмову Юрка з Стефкою? А його відповідь Могилі? Якась дивна й двозначна… Він знав, що ройовий читає якусь книжку, пропонував відпустити полонених: «На якого біса вони нам, друже ройовий? Возитися з ними…» І на галявині, коли вони стояли в строю, у Карася був такий відчай на обличчі, ніби це його збиралися розстрілювати…

Тиша… Всі дивляться на Топірця, всі чекають, що він відповість.

— Ні, нічого не помітив…

Здавалося, що сотенний і Могила полегшено зітхнули. Тільки Вепр, як і раніше, напружено дивиться на Степана. Який пронизливий погляд мають оці маленькі очі, немовби надрайонний бачить його наскрізь.

— Чому відповів не відразу? — посміхнувся Вепр.

— Я повинен був добре пригадати все. Щоб не помилитися.

— І нічого такого не пригадав?

— Ні.

Вепр довго дивився в очі Степанові, але Степан витримав його погляд, не зморгнув навіть.

— Дістаньте з моєї сумки блокнот, ручку, — тихо сказав надрайонний, прикривши очі повіками.

Біль, що було притих, знову нагадав про себе — тупий, упертий, глибокий біль. Погано… А лікаря привезуть годин через чотири, не раніше. Треба було тримати при собі лікаря. Хоча б єврея. Серед євреїв були добрі лікарі. Лікарів, шевців і кравців можна було б і не знищувати… Вепр узяв у руки блокнот і ручку й, то посміхаючись, то кривлячись від болю, написав декілька слів.

— Покличте Сокола, — сказав Вепр, потім звернувся до Степана. — Друже Топірець, тобі нічого робити тут, у сотні. Це злочин — тримати такого хлопця на посаді ройового. Нам потрібні люди. Я пошлю тебе на важливішу ділянку. Згодний?

— Як буде наказано.

Сотенний привів Сокола.

— Хто там з наших на ногах?

— Один Савка.

— Передай Савці оцю записку. Нехай відведе Топірця до Місяця. Хай зараз же вирушають. Він знає, де вони сьогодні, будуть.

Надрайонний з прихильною посмішкою подав Степанові руку.

— Служи Україні вірою і правдою, друже Топірець. Будь нещадним до її ворогів, як твій… як наш Петро.

Тонкі пальці Вепра були холодні, потиск руки — слабкий.

Коли Сокіл і Степан Карабаш вийшли, Вепр замислився.

— Може, привести Карася? — запитав сотенний.

— Приведіть… Я хочу подивитися на нього. Тільки він не повинен ні про що здогадуватися. Відрекомендуйте мені його як такого, що відзначився сьогодні — не розгубився, кинувся під кулі…

Надрайоший раптом завмер — за дверима почувся гамір.

— Подивіться. Якщо лікар, негайно…

Двері відчинилися, й до хати швидко зайшов Марко. Він розгублено й боязко подивився на Вепра, але зразу ж упорався з своєю зніяковілістю, підійшов і щось пошепки сказав на вухо надрайонному.

— Веди сюди! — Вепр окинув поглядом хату. — Поправте простирадло, зніміть френч, поставте стілець біля мене. Всім вийти.

Він обережно підтягнув простирадло до підборіддя, поклав зверху руки. Нарешті з’явилася людина від Малого. Ну що ж, Малий переконається… Сьогоднішня пригода буде розмальована як серйозна сутичка з великим загоном більшовиків.

28. ВІЧ-НА-ВІЧ

Усі вийшли з хати. Вепр примружив очі, півтемрява зімкнулась над ним. Його морозило, і йому хотілося лежати отак, не рухаючись, нічого не бачачи, ні про що не думаючи, довго-довго. Немов крізь сон він почув легкі кроки. Розплющив очі й здивувався — біля нього стояла сувора, вродлива дівчина з портфелем у руці.

— Фельдшерка? Лікарка? — запитав він, зрадівши тому, що, можливо, хлопці переплутали.

— Ні. Ви — Вепр?

— Так.

— Мене послав до вас друг України Малий.

Он як! Малий послав до нього бабу… Це дівчисько буде інспектувати його. Самолюбство надрайонного було уражене. Ну що ж, він зуміє замилити очі цьому інспектору.

— Дуже радий. Прошу сідати.

— Як ви себе почуваєте? Ви в змозі розмовляти?

— Хай це вас не турбує. Легке поранення. Ми щойно відбили напад більшовиків.

— Так, мені довелося бути свідком. Нагодилися під постріли й декілька годин чекали в лісі, поки все стихне.

Надрайонний уявляв собі, як тремтіла від страху ця молоденька німкеня, почувши постріли, й поспішив її заспокоїти.

— Не хвилюйтесь. Тепер ви в цілковитій безпеці.

Оксана помітила іронію Вепра.

— Я не зовсім упевнена, — сердито промовила вона, сідаючи на стілець. — Після всього, що мені довелося пережити…

— Але я не міг, пані, всього передбачити, — м’яко, тим же ледь насмішкуватим тоном, заперечив надрайонний. — Ми на війні…

— Я кажу не про цей випадок. Вам відомо, що люди Місяця схопили мене як більшовицького зв’язківця, добу тримали під арештом, провокували, били?

Кров ударила в обличчя Вепра. Він зрозумів, чому посланець Малого прибув з таким запізненням. Яка ганьба! Беркут і Місяць дістануть своє, як тільки він підведеться. Він провчить отих молокососів. Боже, з якими людьми йому доводиться працювати — темнота, селюки, а кожний мріє стати міністром, полководцем, дипломатом…

— Пані, можете бути певні, що всі винні зазнають заслуженого покарання. Слово честі! Я сам усе розслідую… А поки що прийміть мої найщиріші пробачення. Може, вам потрібна медична допомога? Незабаром сюди прибуде лікар.

— Ні, лікаря мені не треба. Але я змушена буду повідомити про те, що сталося, свого шефа. — Оксана вирішила добре налякати Вепра.

— Що поробиш, пані, що поробиш, — засмутився надрайонний. — Зрозумійте моє становище. Я буду говорити відверто, цілком відверто. Ми маємо мало досвідчених, добре підготованих людей. Доводиться все будувати на голому місці. І якщо хочете знати, в цьому до деякої міри винні й ви, німці.

— Я прошу вас… — Оксана гордовито підвела голову.

— Але ж ви не підтримали нас на початку війни з більшовиками, — з сумним докором сказав Вепр. — Ви заарештували наш уряд і найактивніших членів ОУН.

— Це вже належить історії! — відрубала Оксана.

— Гаразд, не будемо зачіпати історію, — поблажливо посміхнувся Вепр. — Але Малий повинен зрозуміти, що ми втратили дорогоцінний час, необхідний для організації державного апарату, підготовки людей і армії. Ми змушені брати різних молокососів, жовторотих хлопчаків і ставити їх на відповідальні пости. Ця безглузда й обурлива історія, в яку ви потрапили особисто… Нічого подібного не сталося б, якби Місяць мав хоча б таку підготовку й досвід, як ваш рядовий гестапівець. Ви, звичайно, знаєте, що сталося на залізниці? Сотнею, яка напала на ешелон, командувала відважна людина, але, людина, яка зовсім не розумілася в політиці. Я розумію ваше обурення — величезна втрата, ешелон з танками!.. Але прошу передати Малому, що сумний епізод, який відбувся біля Братина, — це випадковість, непорозуміння. Так, так, нещасний випадок!

«Невже хтось з оунівців здійснив на залізниці диверсію проти гітлерівців? — подумала Оксана. — Вепрові можна вірити, він жалкує, виправдується…»

— Так, але все ж таки… — суворо, нібито її не задовольнили пояснення Вепра, промовила дівчина.

— Пані, повірте, то була чиста випадковість. Ми на війні, а на війні можуть бути жертви й від власної зброї. Ми покарали винного за трагедію, покарали жорстоко. Колишній командир сотні засуджений спеціальним трибуналом і розстріляний як більшовицький агент, який пробрався до наших лав. Я особисто був присутній при розстрілі…

— Цей сотенний був дійсно зв’язаний з більшовиками?

Вепр кілька секунд обдумував відповідь, потім сказав рішуче:

— Ні, не був. Але це не має значення. Зараз ми перебуваємо в складній і важкій обстановці. Повірте, нам не так уже й легко переконувати темні маси в тому, що німці —. наші друзі, союзники. А тому ми повинні вдаватися до хитрощів: усіх, хто надумає повернути зброю проти німців, ми будемо звинувачувати у зв’язках з совітами, всіх будемо жорстоко карати як більшовицьких агентів. Обов’язково повідомте про це Малого. Передайте, що ми залишаємося вірними нашому союзницькому обов’язку. В нас спільний страшний ворог — совіти, більшовики. І ви. самі змогли переконатися в тому, що ми вже тепер проводимо з ними боротьбу й зазнаємо жертв.

— Пане Вепр… — почала Оксана, але надрайонний, ледь посміхнувшись, поправив її:

— Друже Вепр… Називайте мене — друже Вепр… З метою конспірації.

— Друже Вепр, ви згадали про жертви. Але що ваші жертви порівняно з тими, яких зазнають зараз на Східному фронті німецькі солдати, цвіт Німеччини, захищаючи Європу від більшовицько-азіатських орд? — Це була майже точна цитата з статті в газеті «Волинь», яку Оксана прочитала перед від'їздом.

Здається, Вепр розізлився, посмішка його набрала в’їдливого відтінку.

— Якщо Малий надіслав до мене пані, то я можу сподіватися, що вона розуміється в обстановці, політиці, й мені не доведеться пояснювати їй найпростіші речі?..

— Ні, не доведеться. Але питання про жертви я не вважаю простим.

— Всьому свій час. Я хочу запитати пані: чому німці раптом стали такими добрими до нас., оунівців? Ви випустили майже всіх арештованих оунівців, постачаєте нам зброю, даєте в наші військові школи своїх інструкторів, допомагаєте організувати службу безпеки…

— Цього вимагає політика, — не змигнувши оком, сказала Оксана.

— Чудово!.. Пан радник дуже розумна людина й знає, що він робить… Ми йому вдячні. Я ще про одне хочу запитати вас: де, на вашу думку, будуть перебувати радянські війська через півроку або, скажімо, через рік? Ми розмовляємо з вами відверто, чи не так?

— Я зрозуміла вашу думку… Малий намалював мені картину можливих подій.

— А він сказав вам, що німецьке військо змушене буде залишити цю територію й сюди прийдуть совіти?

— Це не виключається… Нам, можливо, доведеться зробити це з метою вирівнювання фронту.

По обличчю Вепра розпливлася відверто глузлива посмішка, але він відразу ж по-мученицькому скривив губи й тихо застогнав.

— Пробачте, — сказав він, млосно посміхаючись. — Свіжа рана. Це минеться… Ми говорили з вами…

— Про те, що станеться, якщо ми скоротимо лінію фронту, — нагадала Оксана.

— Ми говорили про те, що німці будуть змушені в недалекому майбутньому відступити, а сюди прийдуть більшовики, — нещадно уточнив Вепр. — Ось тоді ви, німці, скажете нам спасибі, бо в тилу совітів появиться армія ваших союзників. Врахуйте, ми дуже вигідна армія для вас. Це не те, що дивізія СС «Галичина», повірте. Ми не вимагаємо ні обмундирування, ні продовольства, нам потрібні тільки зброя й боєприпаси, якомога більше зброї і боєприпасів. Було б добре, коли б ми одержали від вас автомати, це найзручніша зброя для нас. Скажіть Малому, нехай не буде скупим, зробить для нас усе можливе. Все окупиться, запевняю вас — окупиться з лихвою. Як тільки фронт пересунеться на захід і ми опинимось у тилу більшовиків, ми почнемо активні бойові дії.

Вепр зціпив зуби, заплющив очі, очевидно, намагаючись затамувати біль, і продовжував, знизивши голос:

— Можливі великі операції… Так, так, не сумнівайтеся!.. Але в основному ми будемо дотримуватись тактики безперервних дрібних нічних операцій: будемо нападати на обози, невеликі групи солдатів, міліції, на залізничників, радянську адміністрацію. Вже тепер ми готуємо в лісах і селах добре обладнані схрони. Уявіть собі: вночі стрілянина, вбиті, поранені, а вдень — усе тихо, нікого нема. Налякані мешканці, будуть тримати язика за зубами — вони нікого не знають, нікого не бачили… В цьому відношенні ми будемо спокійні. Передайте Малому про те, що його порада повністю втілюється в життя: ми взяли на облік усіх людей у селах, які можуть мати симпатії до більшовиків, і безжалісно знищуємо всіх підряд. Решта буде налякана. Ніхто й не писне! Більшовикам потрібний буде хліб, продовольство — ми постараємося, щоб вони нічого не одержали. Кожний, хто добровільно віддасть податок, буде страчений. Ось тоді ви оціните своїх союзників і пожалієте, що мало допомагали нам.

Цього разу Вепр замовк надовго. Він лежав зціпивши зуби, з напівзаплющеними очима, то намагався посміхнутися, то здригався й кривився від болю.

— Будьте ласкаві, — Вепр простягнув до Оксани руку. — Там десь мій френч. Дістаньте з внутрішньої кишені жетон. Я дам його вам на всякий випадок…

Від шовкової підшивки розірваного, закривавленого френча надрайонного чути було легкий запах парфумів. Оксана знайшла в кишені два саморобних мідних чотирикутних жетони, подібних до гардеробних номерків.

— Візьміть один з них, який-небудь… Повертатися будете по нашому експресу. Це набагато безпечніше.

Це наш новий таємний вид сполучення і зв’язку. Ми організували декілька ліній. Це лінія на Рівне. За чотири кілометри звідси — хутір Вишневий. Там є одна хата під червоною черепицею. Господар — Андрій Дудка. Перший пункт. Досить тільки вручити жетон на першому пункті, і вас доведуть, довезуть, а якщо треба буде, то й на руках донесуть від пункту до пункту — до самого Рівного. Ніхто ні про що не буде запитувати, ніхто не посміє затримати — жетон це перепустка, документ, наказ. Ви прибудете до Рівного раніше, ніж поїздом.

— Мов казковий килим-літак… — посміхнулася Оксана.

— Так, мов килим… — тихо сказав Вепр і прикусив губу.

Оксана подивилась на його пожовкле обличчя, загострений ніс, помітила темну пульсуючу жилку на скроні, і раптом їй стало ясно, що ця людина вмирає. Чи здогадується Вепр, наскільки серйозне його поранення? Не схоже… Видно, він намагався обманути себе, бадьорився, але, без сумніву, кожне слово давалося йому нелегко.

— Чому пан радник дозволив стратити наших товаришів? — несподівано запитав Вепр.

— Він докладав усіх зусиль, щоб не допустити цього.

— Так. Він розумна людина. Але йому також важко… Я розумію. Не треба було цього робити, не треба… Нагадайте панові раднику, що ми продовжуємо розпалювати ненависть між українцями й поляками. Я готую дві великі акції.

— Але, власне, для нас, німців, користь від цієї ворожнечі невелика…

Вепр розплющив очі, здивовано подивився на дівчину. Оксана зрозуміла, що допустила помилку. Треба було якось по-іншому, більш тонко примусити Вепра висловитися на цю тему. Вона спокійно продовжувала:

— Я розумію, ворожнеча між українцями й поляками відвертає їх від боротьби з нами, робить неможливими їх спільні виступи проти нас.

— Не тільки це. Треба дивитися вперед. Ми заздалегідь викликаємо в поляків недовір’я, ненависть до радянських солдатів. Адже в радянській армії є багато українців. Я впевнений у тому, що Малий це також ураховує. Я навіть думаю, що для польського уряду в Лондоні теж вигідна ця ворожнеча. О, вони не хотіли б, щоб поляки зустрічали радянських солдатів з квітами, як своїх визволителів… То хитрі дипломати.

Голос Вепра ставав усе тихішим і слабшим. Він майже марив.

— Ви говорили про свої військові школи, в яких працюють наші інструктори, — нагадала Оксана. — Я повинна побувати хоча б в одній з них.

— Це важко. На жінку будуть звертати увагу. Але якщо пані наполягає, я постараюсь… Я можу вам організувати зустріч з інструктором. Він вам розповість. Нам потрібні такі люди. І зброя… Автомати… Автомати… Передайте Малому…

Оксані треба було одержати відповідь ще на одне запитання. Признатися, їй не терпілось якнайшвидше вийти з хати. Там, біля ганку, чекав її Тарас. Ось уже кого вона аж ніяк не сподівалася зустріти тут…

— Друже Вепр, ви вмієте міркувати як політик. Одне приватне питання. Припустімо, що росіяни переможуть нас, німців. На що ви можете розраховувати в такому випадку?

Очі надрайонного ожили, хитро заблищали.

— Цього ми не боїмося. Нам допоможуть Англія й Америка. Вони не захочуть пустити совітів у Європу. Побачите — Англія й Америка оголосять більшовикам війну. Ми налагодимо з ними зв’язок. Можливо…

Вепр не договорив, але Оксана зрозуміла, що він хотів сказати: «Можливо, зв’язок уже налагоджується». Коло замкнулося. Тепер Оксана знала, — про що йшла мова в третій шифровці. Але даремно розвідка союзників потурбувала радника й почала давати йому настанови. Експерт у східних питаннях далеко випередив своїх наставників і вже давно почав свою криваву гру. Вепр — дрібний пішак у цій грі. Його смерть не буде навіть помічена, в «друга України» знайдуться інші фігури. Гра йде на великий рахунок, на життя тисяч обдурених людей. Полковник Горяєв не помилився, відчувши в непомітному, здавалося б, чиновникові особливо небезпечного ворога, який діє непомітно, але підлою і страшною зброєю — хитро підготованими провокаціями.

— Де лікар? — розплющивши очі, з болісною посмішкою запитав Вепр. — Я вас прошу… Ви, напевно, голодні. Покличте сотенного Довбню. Він десь там, за дверима. Я повинен дати йому вказівки.

Оксана не встигла підійти до дверей, як Довбня вже з’явився на порозі.

— Привели лікаря? — стрепенувся надрайонний.

— Поки що фельдшер…

На обличчі Вепра з’явилося розчарування, кивком він покликав до себе сотенного..

— Друже, оця пані… — насилу вимовив він. — Ти мені відповідаєш за неї головою. Перше-ліпше її прохання, наказ виконувати беззастережно. Зрозумів?

— Зрозуміло, друже Вепр…

— Давай цього коновала…. — Вепр посміхнувся своєму жарту й простягнув Оксані руку. — Пробачте, я повинен перервати нашу розмову. Я скоро підведусь. Мені потрібна тільки добра перев’язка й день-два спокою. Ми ще поговоримо. Я все розкажу, поясню. Передайте…

Надрайонний випустив руку дівчини. Посланця «друга України» вже не існувало для нього. Боязко й жадібно Вепр дивився на захеканого товстуна, якого підводив до нього сотенний. Звичайний сільський фельдшер з ситим, придуркуватим і переляканим обличчям стояв перед Вепром, немов людина, яка здатна відгадати його майбутнє. Завчена посмішка зникла з обличчя Вепра. Широко розплющеними, застиглими очима він запитував свого оракула: «Життя чи смерть? Життя чи смерть?»

29. ВИБІР

Гранату кинув Карась… Це зробив він. Більше нікому. Ось коли розкрилася та небезпечна таємниця, що приховував у собі незрозумілий хлопець, якого привів у сотню Богдан. Як він зважився? Адже не в м’ячика грався, кидаючи гранату, знав, на що йде, чим ризикує. Виходить, припекло. Хто він? Совіт? Нічого не зрозумієш, розмовляє, як справжній волиняк. Де його підчепив Богдан? Богдан зник, ніби корова язиком злизала. Все має зв’язок з нападом на німців. Богдан зник, з’явився Вепр.

Степан вийшов слідом за Соколом на ганок. Обличчя в нього палало. Він відразу помітив Карася серед вояків, які товпилися на вулиці. Хлопець стояв біля тину, розмовляв з товаришами, а сам скоса поглядав на ганок штабної хати. Невже здогадався, навіщо ройового викликали до Вепра? Якщо здогадався, то чого чекає, на що надіється? Схоже на те, що Вепр накаже, а можливо, вже й наказав арештувати Карася. А хто потрапить до рук Вепра… Слід попередити. Нехай утікає негайно. Можливо, він усе ж таки не спав тієї ночі, чув розмову Юрка з Стефкою? Почнуть Вепрові хлопці його катувати — все розповість, шмаркач, згадає, що було й чого не було. І пропав Юрко… Треба попередити. Тільки як же зробити, щоб не помітили? Біда та й годі!..

Поки Степан вирішував, як йому треба вчинити, до штабної хати під'їхала підвода. На ній, крім візника, сиділо два незнайомих бандерівці й дві дівчини. Одна з дівчат — по одежі й на вигляд міська — трималась дуже впевнено, інша — сільська, з переляканими сумними очима — була схожа на арештовану. Ще не встигла підвода зупинитися, як один з бандерівців з похмурим і неприємним обличчям зіскочив на землю і, відштовхуючи всіх, хто не встиг відступити, вибіг на ганок і зник за дверима.

Карась тим часом опинився біля підводи. Допоміг злізти міській дівчині. Дівчина байдужим кивком подякувала йому, стріпнула пил зі спідниці й обвела суворим поглядом людей, які стояли біля хати. Степан помітив на її щоці й чолі змащені йодом подряпини. Тут з хати вибіг щойно прибулий бандерівець і шанобливо запросив міську дівчину йти за ним.

Користуючись тим, що увага всіх була прикута до приїжджої, Степан, проходячи повз Карася, наступив йому на ногу й попрямував до тину. Там він стягнув з ноги чобота й оглянувся. Карась ішов за ним.

— Ану, допоможи…

Тарас негайно підскочив до ройового.

— Подивися… В тебе рука тонша. Там, здається, цвях. У самісінькому носку.

Тарас засунув руку в чобіт, і їх голови опинилися поруч.

— Слухай, ти… чортяко… — поривчасто дихаючи, промовив Степан, — Тобі тут не місце… Змивайся! Інакше…

— Не розумію, друже… — так само тихо, не підводячи голови, відгукнувся Тарас, і губи в нього побіліли.

— Заїду по пиці — зрозумієш, — крізь зуби прошепотів ройовий. — Я нічого не знаю й не бачив, нічого не сказав… — І додав уже голосно, роздратовано, вириваючи чобота з рук Карася. — Не намацав? Давай сюди!

Ройовий всунув ногу в чобіт і, не глянувши на Карася, пішов до клуні.

Тіла вбитих лежали в саду на траві, недалеко від могили сестри Богдана. Проходячи поблизу, Степан поглянув у той бік. «Совітів» кинули разом з вівчаркою сяк-так, а своїх хлопців поклали рядком, голова до голови, накрили ряднами. «Совітів» четверо — старшина Сидоренко, українець, татарин і оточенець, той, який повинен був розстрілювати. Серед своїх — труп жінки. Напевно, колишня вчителька. Занесло її сюди. Загинув курінний Смерека й три охоронники. Хто винен? Вепр міг би відпустити полонених. Петро, той, мабуть, відпустив би. Все ж таки в характері Петра є благородство. А втім, хто зна? На брата він руку підняв… Хто Ж насправді цей бісів Карась? Видно, все ж таки з совітів. А, може, й волиняк, комсомолець. Скільки їх таких німці й хлопці з ес-бе перестріляли! Дивись який загартований і безстрашний! Ну, тепер-то він дасть тягу! Напевно, вже втік. Куди ж він піде? Це його справа. Нехай іде до всіх чортів, поки ще тримається відчайдушна макітра на плечах.

Степан не став довго роздумувати про Карася. Під три чорти всіх! У нього була одна мета — врятувати молодшого брата. Цій меті повинні бути підкорені його почуття, думки і дії. Він усе розрахував. Вирішив речей з собою не брати, а скласти їх у рюкзак і залишити на своїй солом’яній постелі в клуні, йому потрібен був привід якнайшвидше повернутися назад до сотні. Мав намір з’явитися на хуторі наступного дня увечері, забрати рюкзак, а на зворотному шляху вночі навідатись до Горяничів і побачитися з Юрком. Та хата в них на прикметі. Треба, щоб Юрко негайно перевів Стефку в інше місце, а сам сховався десь надійніше. Можливо, з часом пощастить розплутати вузлик, який зав’язав Петро, й довести, що Юрко й Стефка ні в чому не винні.

Степан спакував речі в рюкзак. В руках у нього залишилася тільки книжка, вірніше, рештки книжки, більшість сторінок з неї було вирвано. Залишати книжку в рюкзаку, було небезпечно, хто-небудь може залізти й знайти її, а книжка російською мовою… Брати з собою ще більш ризиковано. Треба викинути. Степан засунув книжку за пазуху й вийшов з клуні.

Річка з тихим шумом омивала закрут високого берега. Степан зайшов у кущі верболозу, повитого диким хмелем, що росли над самим берегом. Він дістав книжку й раніше ніж жбурнути її у воду, розгорнув навмання. Цю книжку він роздобув випадково й читав потайки, жадібно, уривками. Залишилося вже небагато, й він шкодував, що не дочитав.

Очі забігали по рядках, і в Степана відразу перехопило подих, немов сумна доля донського козака стала раптом його власного долею.

«В сінях дзвякнула клямка. Першою увійшла Дуняшка. Григорій побачив її бліде обличчя і, ще ні про що не питаючи, взяв з лавки папаху і шинель.

— Братику!..

— Що? — тихо спитав він, одягаючи в рукави шинель.

Задихаючись, Дуняша поквапливо сказала:

— Братику, втікай зараз же! До нас приїхало четверо вершників зі станції. Сидять у світлиці… Вони говорили пошепки, але я чула… Стояла під дверима і все чула… Михайло каже — тебе треба арештувати… Розказує їм про тебе… Втікай!

Григорій швидко ступив до неї, обняв, міцно поцілував у щоку.

— Дякую, сестро! Іди, а то помітять, що вийшла. Прощавай, — і обернувся до Аксіньї: — Хліба! Швидше! Та не цілого, а окраєць!

От і скінчилось його недовге мирне життя… Він діяв, як у бою, поспішно, але впевнено: пішов у світлицю, обережно поцілував сонних дітей, обійняв Аксінью.

— Прощавай! Скоро подам звістку…

Все, досить… Але очі не послухались, ще раз ковзнули по рядках.

… Цілуючи її, він відчув на губах теплу, солону вологу сліз.

Йому ніколи було втішати й слухати безпорадне, незв’язне белькотіння Аксіньї. Він легенько розняв її руки, що обіймали його, ступив у сіни. Прислухався і рвучко відчинив надвірні двері. Холодний вітер з Дону хлюпнув йому в обличчя…»

Все! Степан обома руками штовхнув від себе книгу, і вона, шелестячи надірваними сторінками, полетіла вниз, упала в воду. Прощавай, Григорію Мелехов! Прощавай, сувора й чесна книго!

Степан на мить заплющив очі, й серце його защеміло і стиснулося від передчуття. Що чекає його попереду, які перешкоди доведеться долати, куди приведе його цей шлях, на який він став? Та стежки назад не було. Юрко, сам того не знаючи, кликав Степана до себе на допомогу, благаючи не покидати його в біді. І Степан, усе відкидаючи, нічого не боячись, ішов на поклик брата.


Савка вже бігав по хутору й шукав ройового.

— Де ти пропадав, друже Топірець? — нетерпляче закричав охоронник. — Зараз їдемо. Йди одержуй автомат. Давай швидше, підвода чекає.

Склад, де зберігалася зброя, був відчинений. У дверях Степан зіткнувся з Тополею й Карасем. Обидва вояки одержали гвинтівки й набої. Карась, поклавши гвинтівку на трохи підняте коліно, спритно загнав п’ять набоїв у магазин, а дві обойми поклав до кишені.

— Куди ви? — розгублено запитав Степан.

— Ту пані, яка приїхала, охороняти будемо, — відповів Тополя. Карась кивком голови підтвердив слова Тополі й сказав тихо, зворушено:

— Дякую, друже ройовий. Добре слово не забувається…

Так і залишилось таємницею для Степана, чому Карась не зважив на його попередження. Зрозумів він тільки одне: хлопець цей грається із смертю, грається вміло, весело і, мабуть, не вперше.

На підводі Степана вже чекали Савка й тих два бандерівці, які приїхали разом з дівчатами. Не встигли в’їхати в ліс, як зустріли ще одну підводу, на якій везли лікаря, сухорлявого дідка з сивою запорошеною борідкою. Провели її очима.

— Ну, хлопці, тяжкий сьогодні для нас день видався, — сказав Савка.

— А як усе сталося? — обернувся до нього один з бандерівців.

— Як, як… По-дурному сталося. П’ятьох наших поклали ні за хвіст собачий. Мало того — двоє совітів утекло, й гвинтівка в них.

— Ми цих двох бачили. Ось Марко і вуйко Григор можуть підтвердити. Я їх мало не поклав. Розумієш, друже, як вийшло? Під’їжджаємо ми до вас. Ну, кілометрів півтора залишилося. Чуємо, нібито граната вибухнула й постріли.

— Спершу були постріли, потім граната, — сумно уточнив Савка.

— Не заперечую. Чуємо, стрілянина… Й усе ближче, ближче. Марко й каже: «Заїдемо в кущі». Пані наша погодилася. Дивлюсь, біжать двоє. Один начебто німець з гвинтівкою, а другий… Не втямиш, хто він, голодранець якийсь. Біжать майже-поруч, нас не бачать, а всього метрів сто-сто двадцять до них. Німець оглянувся, припав до дерева й вистрілив. Тут я побачив когось з ваших і тоді зрозумів, хто вони, ті двоє. Тільки хотів різонути по них з автомата, а пані налякалась та батогом по конях! Я так з воза на землю і гепнувся. Поки підвівся, їх і слід прохолов. Я їх неодмінно скосив би. Пані перешкодила.

— Вона мені мало коней не покалічила, — похмуро відгукнувся візник.

— Е, не кажіть, вуйку, кіньми вона добре правила. Не чекав навіть від неї такого.

— Друже Сич, а хто ця пані? — поцікавився Савка. — Я її перший раз бачу.

— Марка запитай… — засміявся Сич. — Може, він скаже.

— Вепр з нею довго розмовляв… — пояснив причину своєї цікавості Савка. — Аж поки фельдшера не привезли.

— Ну й базіки ви, хлопці, — незадоволено морщачись, сказав Марко. — Як сороки. Сунете носа не в свою справу…

Степан був радий, що його ніхто ні про що не запитував. Він слідкував за дорогою й думав про своє. В його роздумах — він відчував це — назрівав якийсь перелом. Справа була не тільки в тому, що Степан вирішив урятувати молодшого брата, хоча саме цим він виправдував усі свої останні вчинки. Треба було вирішити корінне питання свого життя. Від цього рішення залежало його сучасне й майбутнє.

Коли Степан разом з Юрком учився в радянській школі, він знав, до якої мети йому треба прагнути. Юрко, той кидався від одного захоплення до іншого, фантазував, перебирав усі романтичні професії — майбутній геолог-мандрівник, моряк, льотчик і навіть кіноактор… Степан мріяв стати інженером. Він добре засвоював усі предмети, але точні науки давалися йому особливо легко. Учитель математики захоплювався ним, казав, що в Степана природне обдарування, аналітичний розум. До політики Степан ставився насторожено, боявся її. Можливо, вплинуло те, що захоплення політикою покалічило життя гарячому й нерозважному старшому братові.

Коли почалася війна й прийшли німці, Степан зрозумів, що та мета, до якої він прагнув і яка була цілком реальною для нього за совітів, стала тепер недосяжною. Таким, як він, нічого було й мріяти про вищу технічну освіту за нинішніх умов. Треба було тверезо дивитися на речі. Німці здобували перемогу за перемогою, швидко загарбали величезні простори європейської частини Радянського Союзу, і можна було гадати, що перемогу одержить Гітлер. Що буде потім?

Петро твердив, що вони, оунівці, зможуть відстояти Україну. Він вимагав, щоб Степан пішов у сотню. Степан підкорився волі брата. В перемогу й самостійну Україну він не дуже-то й вірив, але вирішив, що все ж таки загибель у бою з німцями більш достойна для нього доля, ніж смерть від голоду на роботах у Німеччині. Туди, до Німеччини, гнали молодь нещадно. Однак усе сталося не так, як він думав і як пророчили інші. Щось схоже на чудо сталося біля Волги, й переможні армії Гітлера покотилися назад. Совіти поверталися. Здається, радіти б цьому, але Степан не міг, знав, у якому таборі він опинився.

Те, що відбулося сьогодні на галявині, приголомшило Степана Карабаша. Вразила не розправа, що готувалася, і не її жорстокість, безглуздість, а щось інше, що зачепило не лише почуття, а насамперед свідомість молодого освіченого хлопця. Він розумів, що смерть трьох сміливих, нещасних людей, які не вчинили жодного зла ні йому, ні його товаришам, ляже на його сумління, хоча й уб’ють їх за наказом Вепра інші. Як не було йому тяжко й гірко, він змирився з цим — не в його волі й силах будь-що змінити. Ну, а коли нічого не можеш зробити, то стій зціпивши зуби й чекай, поки. все закінчиться. І Степан стояв, чекав…

Полонений — лобатий українець — почав говорити добре, він звертався до розуму й совісті. Совість свою Степан прикрив роздумами про фатальну неминучість того, що має статися, але думка залишилася незахищеною. І логіка, з якою полонений говорив про долю українського народу, вразила його. Як, потім не старався і не викручувався Вепр, на яких почуттях не грав — він' так і не зміг заперечити основного в доказах свого супротивника, відповісти на запитання: що було б з українським народом, якби в боротьбі з німцями він виступив один на один, без підтримки народів-побратимів, як говорив лобатий… А яку долю, українцям готував Гітлер, Степан уже знав добре. Навіть Петро і той не крився, говорив, що німцям потрібні земля і наймити.

Про все це Степан роздумував і раніше, але тільки сьогодні, там, на галявині, вперше так гостро й настійно виникло в його свідомості запитання: «Чия правда? На чий бік треба стати, щоб потім не каятися й не проклинати себе?» Відповіді Степан не міг знайти. Вірніше, він боявся твердої, чесної відповіді, тому що його життя стало б тоді нестерпно важким. Ні, він не хоче торкатися політики й усе, що робить, це тільки заради брата, тільки заради Юрка.

На підводі проїхали кілометрів з десять. Горяничі залишилися збоку, ліворуч. Степан знав ці місця, і коли Савка на роздоріжжі зіскочив з воза, здогадався, куди вони підуть.

Савка попрямував дорогою.

— Куди? В Колки? — запитав Степан.

— Ну… — відгукнувся Савка.

— Навіщо ж дорогою крутити, підемо навпростець, тут близько.

— Еге! В обхід два кілометри, а навпростець усі десять.

— Іди за мною, не заблудимо.

Пішли лісом. Уже сутеніло. Але Степан вивів точно, ліс попереду порідшав, і за деревами зачорніла напівзруйнована піч, що височіла над руїною, немов пам’ятник нещастю. На хуторі вціліло від вогню тільки дві цегляні будівлі, які стояли осторонь, — великий будинок і хлів. Усі вікна в будинку були забиті дошками.

— Є хто-небудь? — крикнув Савка, зупиняючись біля воріт.

— А кого тут чорти носять? — весело відгукнувся хтось із-за густого, давно не стриженого живоплоту. — Савка, здається?

— Він самий, друже Вороний. Як ви тут? Місяць є?

Озброєний гвинтівкою бандерівець вийшов з-за кущів.

— Чекаємо. Білий тут.

З будинку вийшов хлопець в окулярах з польовою сумкою біля пояса, з автоматом за плечима. Степан упізнав його — перед війною той закінчив бухгалтерські курси й працював рахівником у' Братинській райспоживспілці. Білий… Права рука Місяця.

Білий засвітив ліхтарик і прочитав подану йому Савкою записку.

— Добре, — мляво сказав він. — Як там Вепр? Нічого не казав? Не лаяв нас?

— Йому не до вас… Поранений.

— Хто? Вепр?

Савка досить охоче розповів про те, що сталося. Він, може, й радів з того, що першим повідомляє таку новину з усіма подробицями.

Вороний час від часу охав і ахав, а Білий слухав напружено, міцно стуливши губи, й тільки час від часу скоса поглядав на Степана, який мовчав.

— Яке поранення у Вепра? Буде жити?

— Сокіл його перев’язував, казав, що зовсім маленька дірочка. Там уже лікарів наїхало!

Виявилось, що Савці наказано було відразу ж повертатися назад, і Білий його не затримував, тільки дав на дорогу хліба й сала.

— Скажеш Вепрові, як спитає, що ми тут не сидимо без роботи. Щоночі чоловік п’ятнадцять-двадцять… Так що його наказ виконується.

Савка пообіцяв усе передати й попрямував до лісу, а Білий, попередивши Вороного, щоб пильнував, повів Степана до хати. Він чиркнув запальничкою і, хоч на столі стояла гасова лампа, засвітив каганець. Слабенький, тремтливий вогник розгорівся, освітив велику кімнату з піччю і приробленою до неї плитою.

— Сідай, друже, поки приїде Місяць з хлопцями, я тобі дещо поясню, але спершу… — Білий зніяковіло подивився на Степана й зітхнув, — спершу я повинен висловити щире співчуття твоєму горю…

Степан подумав, що Білий має на увазі загибель Юрка й насторожився. Співчуття здалося йому вдаваним.

— Що й казати… — промовив він стримано.

— Так, слова не допоможуть, але твій брат був сильною, кришталево чистою людиною, і ми збережемо пам’ять про нього в своїх серцях.

«Це про Петра, — здогадався Степан. — Петра немає в живих… Боже!»

— Я гадав, що ти знаєш… — пожвавішав Білий, зацікавлено поглядаючи на брата Ясного.

— Як це сталося? — тихо запитав Степан.

— У Рівному стратили чотирьох наших. Повісили.

— За що?

— Німці… — знизав вузькими плечима Білий, немов одне це слово могло бути поясненням усьому.

Степан більше ні про що не запитував. Петро загинув… Німці… Був час, коли Петро молився на Гітлера. Був такий час… Це вже потім він почав ненавидіти німців. Але жодного разу не прокляв війни, на війну покладав усі свої надії. Нема Петра… Ось чому так ласкаво обійшовся Вепр з братом Ясного… Степан був пригнічений, він відчував майже фізичний біль, немов з його грудей щось вирвали, але дивно — цей біль був якимось полегшенням для нього. Схожа на гіпноз деспотична влада старшого брата не існувала. Тепер Степан міг сам розпоряджатися своєю долею і за все відповідати тільки перед своєю совістю.

— Що поробиш, друже Топірець. Боротьба вимагає жертв. Україна не забуде своїх вірних синів.

Монотонний голос Білого зовсім не відповідав тим гучним фразам, які він виголошував. Степан сів, сперся ліктями на стіл, закрив обличчя долонями. Вірні сини України!.. Той полонений українець бився з німцями, а Вепр оголосив його ворогом України. Богдан не витримав, помстився за сестру — забрали вночі, ні слуху ні духу… Юрко теж ворог… Білий просив передати Вепрові, що вони тут не сидять без роботи, щоночі чоловік п’ятнадцять-двадцять… Це ж вони своїх убивають, хапають людей по селах. Вороги…

Степан підвівся, сказав, не дивлячись на Білого:

— Я вийду, походжу…

Надворі було темно, дрібні сухі зорі блимали над головою, і тільки на заході над містом як пам’ятка про минулий день, зеленів ще клаптик неба. Степан повільно пішов по вулиці руїн. Ці руїни його лякали, обгорілі комини печей здавалися постатями жінок, закутаних у чорний жалібний одяг — прийшли на рідні згарища й застигли в Скорботному мовчанні. В теплому, запашному повітрі тихо ширяли ледь помітні в темряві кажани. Попереду біля самої землі замиготіли тіні. Степан підніс уламок цеглини й жбурнув у той бік. Почулося скавучання й гарчання. Собаки… Що вони знайшли тут? Степан вернувся назад.

Завтра вночі Юрко прийде в Горяничі. За попереднім своїм планом Степан мав намір тільки зустрітися з братом, попередити його про небезпеку. Заради цього він і погодився поїхати до Місяця. На новому місці він міг попросити, щоб його відпустили на день-два сходити за речами, навідатися до тітки. І ніхто б не запідозрив. А після зустрічі з братом він знайшов би привід відмовитися від служби в ес-бе. Сказав би, що в нього сильний нервовий розлад… Ні, він не мав наміру стати катом. Служба в сотні — інша справа. Тепер, у зв’язку з загибеллю Петра, становище змінилося, і Степан почав подумувати про те, як би йому зовсім порвати з бандерівцями. Втекти неважко — він міг би розіграти самогубство, залишив би на березі річки шапку з запискою і — шукай утопленика. Втекти можна, але питання — куди? Хоч добровільно на роботу до Німеччини подавайся…


Білий переглядав записи в розкладених на столі зошитах.

— Ну, трохи полегшало, друже? — запитав він, співчутливо поглядаючи на Степана, який заходив до хати. — Сідай поруч, я тебе ознайомлю, як вести нашу бухгалтерію.

— Навіщо це мені?

— Як навіщо? Вепр послав тебе до нас на практику. Потім, напевно, пошлють до школи й через три місяці будеш слідчим, а може, й комендантом.

Степан стримав зітхання, мовчки кивнув головою. Білий розгорнув на столі шматок старої воєнної польської карти, наклеєної на цупкий папір, і почав вступну лекцію. Він пояснював зрозуміло, коротко й чітко. Підвладна їх районній службі безпеки територія, кордони, кількість населених пунктів, число мешканців… З метою конспірації ес-бе не має постійного місця розташування. Є три пункти, де вони найчастіше появляються: оцей хутір, колишня садиба Ліщинського і Братинське лісництво. Стоянка — не більше доби. Зробили свою справу, повантажили майно на підводи й виїжджають у невідомому напрямку. В кожному селі є три таємних агенти-інформатори. Два з них знають один одного, працюють спільно. Їх завдання — збирати відомості про настрої, розмови, поведінку мешканців. Третій — особливо надійний і засекречений, про існування якого знає тільки Місяць і він, Білий, — таємно слідкує за діями звичайних інформаторів і, якщо треба, перевіряє їх повідомлення. Це примушує всіх агентів працювати сумлінно й старанно, лінивих і обманщиків карають шомполами. За більш серйозні провини — смерть. Роботи багато. В їх команді тільки десять чоловік. За останні двадцять днів вони знищили тридцять вісім членів комуністичних осередків, вісімдесят п’ять співчуваючих більшовикам, шістнадцять базік, які виступають з агітацією проти ОУН, вісімнадцять совітів, три польські родини, які намагалися вночі переїхати з Волині на територію Галичини й були затримані на шосе біля Братина, чотирьох євреїв. Усього з. поляками сто п’ятдесят три чоловіка. За цей же час шомполами покарано сім чоловік.

— Уявляєш, друже, з яким навантаженням доводиться працювати?

Називаючи цифри, Білий енергійно рухав відставленим вказівним пальцем, немов перекидав кісточками на рахівниці. Степан дивився на «бухгалтера» й не міг повірити, що все, про що так спокійно розповідав слідчий ес-бе, правда. Поруч з ним сидів худорлявий, вузькогрудий юнак з блідим пісним обличчям, запаленими очима. Одного удару кулаком було б досить, щоб звалити цю гниду з ніг. І ось, дивись, десять отаких вовкулаків зжили з світу сто п’ятдесят чоловік. За двадцять днів справилися — у Білого всі підрахунки точні. І все ж не хотілося вірити. Особливо приголомшила перша цифра.

— Друже Білий, де ви набрали стільки комуністів?

Адже хто не пішов з совітами, тих німці відразу ж постріляли…

Білий міцно стиснув губи й, не відповівши, підійшов до плити, розпалив дрова.

— Бач яка справа, — сказав він, ставлячи на плиту сковороду, — Якщо в нас який-небудь вуйко на підозрінні, припустімо, працював він за совітів у кооперативі або був депутатом сільради, виступав на зборах і наш інформатор повідомляє, що вечорами в його хаті збирається таємно кумпанія, то що це таке, по-твоєму? Тут уже немає сумніву — комуністичний осередок.

Степан не міг стримати свого здивування.

— А може, вони горілку п’ють чи в карти грають?

— Е-е, друже, ти, як я бачу, наївно дивишся на все. Ми вже розгромили не один такий осередок. Нас не проведеш, ми знаємо, чим хто дихає.

— І ці люди призналися, що вони перебували в комуністичній партії? Покажи мені протокол допиту.

Білий кришив сало на сковороду. Тонкі безкровні його губи розпливлися в посмішці.

— Паперу не вистачить, якщо ми почнемо складати протоколи. Визнання нам теж не обов’язкове. Часом хлоп такий упертий, що хлопці з нього душу виб’ють, а він жодного слова не скаже. Візьми отой зошит, що посередині. Читай, там список є. Мої інформатори повідомляють, а я записую. Кожному — рядок, прізвище, ім’я, в якому селі чи хуторі мешкає. Якщо комуніст — ставлю перед прізвищем знак оклику. Бачиш там?

— Тут хрестики, — розгублено промовив Степан.

— Хрестики я ставлю тим, хто вже покійний. Ми з Місяцем коленого дня проглядаємо цей список і вирішуємо, кого арештувати. Підбираємо, кого нам зручніше взяти. Вночі хлопці їдуть, тихо їх беруть, привозять на стоянку. До ранку слідство закінчене… Убитих кидаємо в річку чи в криницю, інколи копаємо ями.

Степан затерплими пальцями перегортав сторінки зошита. Хрестики, хрестики, хрестики…

Сало на сковороді зашкварчало. Білий дістав з кошика засипані половою яйця.

— Признаюсь тобі, що робота ця паскудна, — «— продовжував він. — Особливо, коли людина не звикла. Я перший раз мало не зомлів. Та й тепер не люблю сам руки бруднити… Хлопці все роблять, я тільки допитую й ставлю хрестики. Ми тут динамо пристосували. Добра річ. Правда, важкувата, холера, а доводиться возити з собою. Але зате все чистенько. Даси два полюси вуйкові в руки, хлопці як закрутять машину, то деякі арештовані, а особливо жінки, так перелякаються, що починають усе розказувати. З усім погоджуються'. Бояться, що електрика, як блискавка, спалить їх. А насправді струм слабий, убити не може. Сьогодні побачиш сам, як це добре виходить. Збоку навіть смішно дивитися. А от коли б’ють — неприємно… Наші хлопці до озвіріння доходять.

Степан уже не слухав. В його голові гуло. Йому почало здаватися, що він потрапив до кубла упирів, кровожерних, ненаситних, байдужих. І він думав тільки про одне — як би швидше вибратися звідси.

— Коли прибуде Місяць?

— Не раніше, як о першій чи другій ночі, — сказав Білий, ставлячи сковороду з яєчнею на стіл, — Ти куди? Будемо вечеряти.

— Не хочу. Я вийду, посиджу надворі.

— Тоді заміни Вороного, нехай іде вечеряти.


Десь опівночі на подвір’я в’їхало три підводи. Людей на возах сиділо багато, але всі мовчали, немов про все переговорили в дорозі й потомилися.

— До клуні! — наказав високий бандерівець, зіскакуючи з передньої підводи. — Неплюя покладіть біля хати, накрийте.

— Що сталося, друже Місяць? — кинувся до нього Білий.

— Нещастя… — зітхнув Місяць. — Брали Дуцняка, а він, холера, гвинтівку в Неплюя вихопив, поклав його на місці, а сам через вікно вискочив. Я скарав усю його родину там же, на місці. Це хто з тобою?

Білий відрекомендував Степана, не забувши нагадати, що він брат Ясного й присланий Вепром. Командир районної служби безпеки зрадів, міцно потис Степанові руку.

— Дуже приємно, друже, що ви прибули. Допоможете нам.

Арештованих по двоє заводили до клуні. Біля відчинених дверей уже стояв вартовий.

Ось повели жінку з непокритою головою і хлопця-підлітка. Степан здригнувся — постать жінки здалася йому знайомою. Він ступив, пару кроків уперед, щоб приглянутися, й відсахнувся. Це була Наталія Миколаївна, їх учителька… Немов для того, щоб він не мав сумніву, хтось блимнув ліхтариком і освітив у темряві голову з викладеними короною світлими косами.

— Будемо починати… — заклопотано сказав Місяць, — Хлопці, двох ведіть відразу до хати. Хто біля клуні вартовим? Туча? Дивись, друже Тучо! Коли що — стріляй! Ходімо, друзі!

В кухні, як і раніше, блимав каганець, і тут уже господарював кашовар, який устиг одягти білу куртку.

— Друже Місяць, дайте мені кого-небудь на допомогу, — звернувся він до коменданта. — Нехай хоч води принесе й гусей поскубе. То ж усе-таки будемо поминати колегу. Треба приготувати як слід, а не так-сяк.

— Візьми. Вороного, — буркнув Місяць і відчинив двері до світлиці.

Білий з засвіченою лампою в руках і Степан пішли за ним. Бандерівці ввели до світлиці двох заарештованих і потім втягли туди динамомашину. Степан упізнав її за інвентарним номером.

Арештовані — двоє селян з неголеними, худими, зморшкуватими обличями — стояли покірно, часто кліпаючи очима й облизуючи губи. Білий сів до столу, поклав перед собою передані йому Місяцем зім’яті сторінки.

— Дорощук Микола й Дорощук Іван? Рідні брати? Так?

— Так.

— Раджу вам говорити правду, нічого не приховувати. Ви знаєте Гнатишина Василя?

— Та знаємо, аякже, то, вважайте, наш сват.

— Коли Василь Гнатишин прийняв вас до свого більшовицького осередку?

Той з Дорощуків, який був старшим, подивився на Місяця й Білого, і на його обличчі з’явилася ледь виразна докірлива посмішка.

— Хлопці, що ви вигадуєте? Якщо хтось нашої загибелі захотів, то так і скажіть. Нащо комедію…

— Я тобі покажу комедію! — крикнув Місяць. — Відповідайте на запитання!

Один з бандерівців, який стояв біля дверей, високий, з кулеметними стрічками навхрест і страшним, набухлим шрамом на лиці, підскочив до арештованих і вдарив кулаком старшого так, що той не втримався на ногах.

— Маєш! Це завдаток…

Молодший Дорощук упав на коліна.

— Хлопці, богом прошу вас… Подумайте, що ви робите? У нас же діти малі… Хтось наговорив на нас.

Степан зрозумів, — час діяти. Цих двох він не знав, але в сусідньому з Підгайчиками селі Баричах майже половина мешканців має прізвище Дорощук. Виходить, Василь Гнатишин, про якого згадав Білий, його земляк.

Степан підійшов до Білого, заглянув у список. Так і є. Гнатишин Василь, Підгайчики. А перед прізвищем стоїть знак оклику. Троє дітей у Василя… Двома рядками нижче — Рум’янцева Наталка. Також, як і перед прізвищем Гнатишина, стоїть знак оклику.

— Роздягніть їх і — на машину! — наказав Місяць. — Пропустимо електрику через них — розв’яжуть язики!..

— Друже Білий, — промовив Степан з винуватим виглядом. — Не можу… Мене нудить… Краще я вартовим біля клуні постою на свіжому повітрі.

— Швидко ти, друже… — здивувався Місяць.

Бандерівці засміялись, але Білий суворо подивився на них, підвівся і щось пошепки сказав Місяцю, певно, поспівчував Степанові.

— Так, так, — посміхаючись і поглядаючи на Степана, погодився комендант. — Звичайно. Друже Тоцірець, можете змінити Тучу, а Тучі накажіть, нехай іде сюди. Тільки обережніше там.

У плиті палав вогонь. Кухар з своїм помічником чистили картоплю. Степан попросив у них хліба й сала. Йому показали, в якому кошелі взяти, і він відрізав великий шматок хліба й добрий кусень сала.

— Зголоднів? — засміявся кухар. — Не псуй, друже, апетиту, зараз гусака засмажимо.

— Коли то ще буде, — спокійно відповів Степан, — Мені на варті стояти.

Він узяв ліхтарик, що лежав на столі, й вийшов на подвір’я. З порога променем ліхтарика освітив підводи, візників, які стояли гуртом, двері клуні, вартового.

— Хто там бавиться?

— Друже Тучо, до мене!

Вартовий поспішно підійшов.

— Давай ключ. Наказано змінити тебе на посту. Ти підеш до Місяця.

— А ти хто такий? — завагався Туча. — Здається, незнайомий…

— Ти що? Місяць тобі скаже, хто я такий…

Туча тицьнув ключа Степанові в руки й пішов до хати.

Біля дверей клуні Степан зупинився, завмер, прислухався. Хтось там плакав, хтось молився, хтось заспокоював. Він тихенько вставив ключ у шпарку замка, двічі повернув його. Замок відімкнувся, косо повис на кільцях.

Степан підійшов до візників.

— Дорогу додому знаєте?

— Аякже…

— Друже, відпусти нас! Другу добу…

— Тихо! Запрягайте коней.

… Через півгодини бандерівці виволокли з хати тіла двох братів Дорощуків. Покликали візників — мовчанка. Підвід на дворі не було. Вартовий теж не відгукнувся, але на дверях клуні висів замок. Негайно побігли доповісти Місяцеві. Зчинився переполох. Усі зі зброєю в руках вискочили на подвір’я.

— Топірець! Друже Топірець!

Замовкли, прислухаючись. Тиша. І раптом стогін, що пролунав поруч на землі, примусив усіх здригнутися.

— Боже милостивий!

Хтось з Дорощуків був ще живий.

— Холера! — Місяць кинувся до клуні, загримав кулаками в двері. — Є там хто?

Тиша.

— Що таке? Хлопці, ламайте двері!.

Виламали. Зразу декількома ліхтариками освітили клуню.

Клуня була порожня. Бандерівці стояли мов укопані, не вірячи своїм очам. Першим порушив мовчанку Клешня.

— Я сказав, друже Місяць, що це погана прикмета, коли в хаті покійник. Не треба було брати совітки-професорки раз так сталося, що в цю ніч її мати богу душу віддала. Я попереджав — не послухали, сміялися. І ось вам: спершу втратили Неплюя, і тут без нечистої сили теж не обійшлося.

І Клешня поспішно перехрестився.

Місяць не був забобонним. Він по-іншому пояснив таємничу пригоду.

— Хлопці, нас вистежили. Топірця схопили й забрали. Збирайтесь! Негайно треба йти звідси.

— А динамо? А Неплюй? — боязко заперечив хтось. — На собі тягти будемо?

— Послати за підводою.

— Еге! Який відважний!

— Динаму можна залишити тут. Хто її вкраде?

— Зіпсують.

Білий не хотів втрачати динамомашини, він запропонував:

— Треба зайняти кругову оборону й чекати до ранку. Єдиний вихід.

Це було, мабуть, найрозумнішим рішенням. Місяць погодився. Негайно розташувалися навколо будинку, принишкли, чекаючи можливого нападу.

Але на цьому ще не скінчилося. Минуло хвилин десять, і нечиста сила знову нагадала про себе. Всередині хати спалахнув вогонь. Кухар з прокляттям кинувся туди й насилу погасив пожежу на плиті. Залишена на сковороді жирна гуска згоріла майже до кісток.

30. ДОРОГА БУДЕ ЛЕГКОЮ

«Всі її прохання, накази виконувати беззаперечно…»

Вепр не зовсім точно висловив свою думку. Він мав на увазі не накази, а вимоги. Посланець Малого не повинен був просити, але й не мав права наказувати. Посланець Малого міг вимагати. Вепр не знайшов цього найбільш відповідного слова, а замінив його двома зовсім різними за змістам. Він не помітив своєї помилки — в ту хвилину він уже думав про інше…

Оксана негайно скористалася помилкою надрайонного.

Як тільки вони з Довбнею вийшли з світлиці, дівчина запитала, ніби не надіючись на тямущість і кмітливість командира сотні:

— Друже, ви запам’ятали, що вам сказав Вепр?

— Так! — вигляд у Довбні був пригнічений, нещасний. — Все, що пані захоче…

— Я не про це! — незадоволено обірвала його дівчина. — Вепр сказав: всі мої накази виконувати беззаперечно. Запам’ятайте — беззаперечно! Я не допущу жодних!..

— Ну, а хіба я кажу не те саме? — розгублено й ображено запитав Довбня, — Все, що пані скаже…

— Все, що я накажу! — різко поправила його Оксана.

— Так, так, пані, — ледве не плачучи, погодився сотенний, який так і не зрозумів до пуття, чого від нього домагаються. — Я ж чув, що сказав Вепр.

— Чудово. Слухайте уважно. Перше — не турбуйте Вепра, допускайте до нього тільки лікарів. Йому необхідний цілковитий спокій. Друге — підготуйте мені рапорт про те, як усе сталося.

— Могила пише донесення.

— Хто такий Могила? — насторожилась дівчина. — Ваш писар?

— Референт пропаганди. Він усе знає, на його очах…

— Як тільки буде готове донесення, покажете його мені. Третє — мені потрібна особиста охорона. Два охоронники. Цих, які прибули зі мною, я відпускаю.

— Прошу! Зараз я сам підберу найкращих.

— Ні! Я виберу сама. Мене раз уже підвели.

Вони вийшли на ганок. Оксана поглядом окинула обличчя бандерівців, показала пальцем на Тополю, потім на Карася.

— Оцих. Ваші псевдо?

— Тополя!

— Шеренговий Карась! — Тарас цокнув закаблуками.

— Озбройте їх.

Довбня поглянув на Карася, зам’явся, але тут Же наказав хлопцям іти на склад, одержати гвинтівки й по три обойми набоїв.

— Чому тут у вас базар? — здивувалася Оксана, немов уперше побачила вояків, які юрмилися біля ганку.

— Розійдись! — подав команду Довбня. — Всім бути біля казарми.

Оксана підкликала до себе Марка, відійшла з ним убік.

— Вирушайте назад. Доповісте Малому, що ви доставили мене до Вепра.

— Пані, мені наказано… — почав було зніяковілий Марко.

— Ви мені не потрібні. Я не бажаю піддавати своє життя небезпеці через чиюсь безтямність. Негайно вирушайте назад.

Оксана підійшла до підводи, на якій усе ще сиділа заарештована.

— Злізь, Галю! Стань отам, біля тину. Нікуди не відходь.

Підвода від’їхала, Оксана оглянула спорожнілу вулицю.

Сотенний біля ганку щось пояснював жінці у квітчастій шовковій хустці.

— Друже Довбня! — кивком пальця покликала його до себе Оксана. — Тепер займемося дрібницями. Мені необхідна кімната, чиста постіль.

— Оце я й хочу… — зрадів сотенний. — Зараз Гайка вам усе зробить. Ви ж, певно, й не обідали?

— Почекайте з обідом! — сердито відмахнулася від нього дівчина, — Зараз не до цього. Треба вияснити, в якому стані Вепр. Ви здогадалися послати ще за яким-небудь лікарем?

— Так. Усім цим займається Сокіл. Він там, у хаті, з фельдшером.

— Відішліть Ганку, нехай готує кімнату, й покличте до мене Могилу.

Оксана командувала. Вона розуміла, що не можна давати найменшого перепочинку Довбні, він повинен звикнути до становища підлеглого й беззастережно виконувати її накази.

Поки що все йшло добре. Турбувала Оксану присутність у сотні референта пропаганди. Що це за людина, якими правами користується? Напевно, він трохи розумніший від Довбні.

Довбня вивів з хати високого худого чоловіка, обличчя якого майже по самі очі було перев’язане закривавленим рушником. Він однією рукою підтримував пов’язку, а другою поправляв окуляри з потрісканими скельцями, бо вони сповзали з носа. Його, очі жалібно дивилися на дівчину.

Донесення було складено детально й змістовно за такою схемою: оцінка боєздатності сотні, морально-політичний стан, характеристика колишнього командира, послідовність, з якою розгорталися події в час розстрілу, втрати й, нарешті, висновки. Оксана з великою, цікавістю читала цей документ, але час від часу супилася, начебто знаходила в ньому недоречності.

— Я повинна показати Вепрові, тут є неясні місця, — сказала Оксана, ховаючи донесення в портфель, — Друже Могило, ви людина освічена, інтелігентна, як же ви могли допустити все це?

Могила простогнав, почав щось записувати в зошиті. Оксана поспішно торкнулася до його руки.

— Не треба! Вам не можна хвилюватися. Майте на увазі, навіть невелике поранення в нижню щелепу надзвичайно небезпечне. Може закінчитися тим, що ви назавжди втратите змогу говорити. Вам потрібний спокій, постільний режим. Ідіть лягайте. Як тільки фельдшер звільниться, я пришлю його до вас.

Референт видушив з себе жалібне белькотіння, вклонився Оксані й, притримуючи обома руками підборіддя, пішов до хати.

Оксана побачила Тополю й Тараса. Озброєні гвинтівками, вони стояли на належній відстані й чекали розпоряджень.

— Так, — Оксана оглянула критичним поглядом своїх охоронців і ледве стримала посмішку: високий Тополя і низенький Тарас, стоячи поруч, виглядали досить-таки кумедно. — Візьміть оцю дівчину, хлопці, її звуть Галею, і йдіть допомагайте Ганці приготувати мені кімнату. Старшим призначаю Карася.

— Прошу пані, — заклопотано звернувся Довбня до дівчини, коли хлопці відійшли. — Я не хотів вам тоді казати… Я вам дам іншого охоронця замість цього Карася.

— Чому?

— Та чогось Вепрові він не сподобався. Має підозріння на нього.

— Карась, Карась… — зморщила лоба дівчина, немов щось пригадуючи. — Так, так… Вепр мені говорив про нього. Але то була помилка. Вепр підозріває іншого. Він мені казав…

— А це що за дівчина з вами? — поцікавився Довбня.

— Потрібна мені… — байдуже кинула Оксана й немовби спохватилася. — Друже Довбня, у нас багато невідкладних, важливих справ. По-перше, стан Вепра викликає в мене тривогу. Ну, що той фельдшер?.. Ми не маємо права ризикувати… Необхідно привезти всіх лікарів, які живуть тут поблизу. Виявляється, є багато поранених, усім треба зробити перев’язки. Потім похорони.

Оксана замовкла, побачивши підводу, що під’їжджала. На ній, крім двох бандерівців і візника, сидів худенький дідок у світлому плащі з лікарським саквояжем на колінах.

Цього разу привезли лікаря. Терапевта.


Занехаяна, брудна світличка завдяки старанням Ганки й її помічників набрала цілком пристойного вигляду. Темне павутиння, що звисало по кутках, було знято, стіни обтерто, підлогу помито. Тарас і Тополя знесли сюди кращі меблі з тих, що знайшлися на хуторі. Ганка повісила на стінах розп’яття і дві картини, розстелила біля ліжка килимок, знайшла десь вазочку з штучними квітами.

Появилась Оксана. Оглянула кімнату, підійшла до ліжка, відкинула ковдру й, гидливо зморщивши носа, помацала простирадла.

— Чистіших не було?

— Пані, коли б я знала, я б усе випрала, попрасувала, — почала виправдуватися коханка сотенного. — Ви вже не гнівайтесь. Вони тут розвели свинюшник, усе порозбивали. Ясна річ, коли хлопці самі господарюють…

— Хіба ви тут не мешкаєте?

— Що ви! — злякано вигукнула Ганка. — У мене вдома в хаті чистота. Я знаю, як повинно бути, моя сестра в Здолбунові живе, замужем за купцем, свою торгівлю має. Я і в панів у покоях бувала, бачила, як люди живуть…

Обидва охоронці і Галя стояли біля порога. Оксана мигцем неуважно глянула на них, запалила сигарету.

— Ну що ж… Дякую, Ганко. Відчиніть тільки вікна, тут душно. Скажіть, Довбня — ваш чоловік?

— Ні, — зніяковіла Ганка, — Наречений.

Коханці сотенного було років під тридцять. Вона молодилася, рум’янила щоки й малювала брови. І хоч вона увесь час підлесливо посміхалась, у її обличчі проглядало щось жорстоке, звіряче. Було схоже на те, що вона озлоблена і їй хочеться зігнати свою злість на інших.

Оксана удостоїла її співчутливим поглядом. Мимоволі поспівчуваєш — тридцять років і все ще наречена…

— Ви можете йти, Ганю. Знайдіть Довбню. Нехай він з’явиться до мене. Зараз же! Ви, друже Тополя, відведіть Галю на. кухню. Нехай її нагодують. Скажіть, що я наказала. Друже Карась, почистите мені жакет, чоботи.

Тарас цокнув каблуками й застиг по команді «струнко». Оксана скинула з себе жакет, почекала, поки за дверима стихнуть кроки, сказала тихо, посміхаючись:

— Ну, здоров, друже Карась!

Тарас уже хотів посміхнутися, відкрив було щербатий рот, але губи затремтіли, він закусив їх. З очей хлопця закапали сльози.

— Що ти? — злякалась дівчина. — Перестань. Дивись, як нервова панночка. Не впізнаю Тараса!

— Це я від радості, — Тарас проковтнув сльози, поспішно обома руками витер обличчя.

— Зовсім інша справа, — насмішкувато похвалила Оксана, — Ти тут за завданням? Посланий?

— Ні! В тому-то й справа. Попався…

— Як? У трьох словах.

— У трьох словах не вийде.

— Спробуй.

— Німеччина, тюрма, випадок…

— Ти на підозрінні. Знаєш?

— Попереджений.

— Є вірні друзі?

— Один. Не зрозумієш його. Темний…

— Псевдо?

— Ройовий Топірець. Уже поїхав кудись.

— Обережніше з ним. Гранату кинув ти?

— Було. Не стримався.

— Не панікуй. Все обійдеться. Давно тут?

— З місяць. Тут усе колесом закрутилося, а дороги до своїх не знаю.

— Знайдемо. Галя — наша. Не знає… Шепни їй, підбадьор. Без потреби до мене не заходь. Сама покличу. Іди.

— Питання: Вепр вижив?

— Невідомо. Він твій улюбленець?

— Угу! В сто разів гірший від гітлерівців.

— Познайомилась. Іди.

Оксана залишилась сама. Дівчина сіла на стілець, задумалась. Отже, їй відомо, навіщо таємничому Прістлі став потрібний Хауссер. Після розмови з Вепром вона майже дослівно могла б переказати текст третьої зашифрованої телеграми. Ті, що послали Гелену, хочуть підготувати на шляху Радянської Армії якнайбільше «вовчих ям» і цим затруднити її просування на захід. Даремно все ж таки турбувався Прістлі — експерту в східних питаннях не потрібні були підказування. Він набагато випередив своїх заморських порадників.

Підготовка кривавої провокації в розпалі. Однак таємницю Хауссера розгадано. Основне в його намірах і діях уже відоме Горяєву. Він постарається зірвати цю підлу змову і врятувати багатьох обдурених людей, уже засуджених брудними політиками на смерть. Оксані залишилося зробити не так уже й багато — зустрітися з яким-небудь німецьким інструктором, який готує командирів УПА, цієї, за висловом Вепра, «найдешевшої армії» для гітлерівців. Вона сподівалась, що зуміє примусити вмираючого Вепра влаштувати їй цю зустріч.

Доля Тараса й заарештованої дівчини-зв’язківця не викликали занепокоєння в Оксани. Вона навмисне відправила Марка й іншого бандерівця, щоб позбутися свідків. Тепер у сотні тільки воїна одна знала, хто така затримана дівчина, й за допомогою Тараса могла організувати їй втечу або навіть під яким-небудь переконливим приводом послати її до тих, до кого, вона йшла. Все залежало від того, чи зуміє вона примусити сотенного виконувати перше-ліпше її розпорядження.


Тарас старанно чистив жакет, коли накульгуючи підійшов Довбня. Обличчя сотенного прикрашала біла латка, закріплена хрест-навхрест смужками лейкопластиру.

— Глядіть мені, хлопці! — сказав він, зупиняючись біля Тараса й сварячись на нього пальцем. — Якщо пані буде незадоволені, я вам дам!

— Друже сотенний, ми все розуміємо, ми вас не підведемо!

— Глядіть!

Крізь відчинені вікна до Тараса долинали уривки розмови Оксани з сотенним. Справи у Вепра, здається, погані. Уже прибуло два фельдшери й лікар. Чекають хірурга. Вепр непритомніє. Оксана наказала Довбні нікого з медиків не відпускати, поки Вепр не видужає. Почали радитися, як ховати загиблих. Вирішили відкласти цю справу на ранок..

Жакет був почищений. Тарас постукав у двері.

— Можна! — крикнула Оксана.

Хлопець обережно повісив жакет на спинку стільця.

— Богдан — дурень! — продовжуючи розмову, сердито сказала дівчина, — Треба було все звалити на радянських партизанів. Скільки разів так робили… — І обернулася до Тараса. — Крем до чобіт маєш?.

— Зараз збігаю.

— Обітри поки що ганчіркою.

Тарас присів на коліна й шапкою змахнув пил з чобіт. Гарні-чобітки, «англіки». Не гірші, ніж у Вепра.

В той день так і не трапилось нагоди ще раз поговорити з Оксаною. Мабуть, їй було не до Тараса. Ввечері охороняти дівчину залишився Тополя, а Тарас був відісланий до казарми відпочивати.

Серед ночі хлопець прокинувся. Хтось торсав його за плече. Він подумав, що це Тополя, якого вія повинен був змінити на світанку, але, вийшовши з казарми, побачив Топірця.

— Тихо, Карась, — зашепотів ройовий, хапаючи його за рукав. — Відійдемо, справа є.

Топірець повів Тараса до лісу. На узліссі зупинилися:

— Карась, ти пам’ятаєш, що я тобі сказав?

— На пам’ять не нарікаю…

— Не бійся мене. Потрібна твоя допомога. Треба врятувати одну жінку — Наталію Миколаївну, нашу вчительку, дружину радянського льотчика. Відведи її до партизанського загону.

— Ти що, п’яний, друже? — Тарас відсахнувся, швидко підвів гвинтівку.

— Карась, почекай. Ти вислухай. Ти ж хлопець з головою і зрозумієш, що я тебе не обманюю. Вепр мене викликав, — ти це знаєш, — і почав питати про тебе. Я бачив, як ти кинув гранату.

— Іди ти! — відштовхнув ройового від себе Тарас. — Що ти мелеш?

— Та послухай, дурню, і не горлай. Коли б я сказав хоч слово Вепрові — зрозумів? — Карася вже не було б.

— Не лякай! Я ляканий.

— Знаю, який ти. Але я сказав Вепрові: «Ні, нічого поганого за Карасем не помічав». А як вийшов звідти, відразу ж, тебе попередив.

Тарасові здавалось, що його ноги грузнуть у баговинні. Ще один крок — і загинув. Хитро все придумано. Який негідник оцей Топірець! Спершу налякав, вирішив, очевидно, що він, Тарас, відразу ж почне тікати з сотні. Не вийшло… Тепер нова, тонша провокація — рятуй якусь там Наталію Миколаївну, дружину радянського льотчика. На почуття націлився. Ні, не вийде й цей номер. Раз стали необхідними такі фокуси, то це означає, що вони не знають точно, хто кинув гранату, тільки підозрівають.

— Слухай, друже, ти мене помилково вважаєш за іншого, — з погрозою промовив Тарас. — Ходімо до Вепра. Там усе вияснимо.

— Загинемо обидва.

— А чого тобі гинути? Хіба ти гранату кинув?

— Я ту жінку визволив. Її ес-бе заарештувало. Це наша вчителька. Мене вже шукають, напевно…

«Негідник і хитрюга, яких світ не бачив. Покласти його тут, на місці? Ні, треба вести до сотенного, розбудити Оксану».

— Ходімо до Вепра, — в голосі Тараса відчувалася злорадність. — Ходім, ходім, друже.

Топірець не рухнувся з місця, тільки тихо покликав:

— Юрку!..

Тарас здригнувся, озирнувся й побачив позаду себе темну постать. І ще хтось, теж з автоматом. Добре насіли на нього, нічого не скажеш. Він намацав пальцем спусковий гачок, набій був у стволі.

— Карась, не поспішай. Я знаю, ти не віриш братові. Я на твоєму місці теж не повірив би. А їв нас іншого виходу нема.

Трохи захриплий, простуджений голос цього, іншого, видався Тарасові знайомим,' але він ніяк не міг пригадати, де його чув. Юрко, Юрко!.. Невже це той Юрко?

— Топірець, стояти на місці. Ти — за мною! — наказав Тарас.

Вони відійшли.

— Як звати?

— Юрко.

— Де ти був уночі п’ять днів тому?

— Навіщо тобі?

— Відповідай.

— У Горяничах… — після короткого вагання відповів Юрко.

— З ким ти зустрічався? Ім’я?

— Стефа.

— Що їй передав?

— Рідний?

— А який же!

Справді, це був той самий Юрко, розмову якого Тарас чув уночі. Виходить, чув і Топірець. Ось чому він зникав тієї ночі, а потім бігав назад до села, шукав касету від автомата… І про якусь Наталію Миколаївну тоді Стефа згадала. Здається, хлопцям можна вірити. А як же з їх старшим братом, про якого казали, що він майже друг самого Баядери?

— А ще у вас брат є?

— Ясний. Його вже нема.

— Куди подівся?

— Німці повісили.

— Байка… — не повірив Тарас.

— Слово честі, — гаряче зашепотів Юрко. — Ти, Карась, вір нам. Якщо хочеш знати, старший брат мало не вбив мене, стріляв, у руку поранив. Треба врятувати Наталію Миколаївну. Це — золота людина, а може загинути. Розумієш, Степан був у ес-бе цієї ночі й визволив усіх заарештованих. Покажи нам шлях до партизанського загону й слово за нас скажи, щоб повірили. А найкраще — ходімо з нами. Адже ти тут на підозрінні. Троє нас буде — два автомати й гвинтівка. Три чоловіки й дві жінки. Дійдемо, ми тут місця знаємо.

Повернулись до Топірця. Тарас змусив детально розповісти про вчительку й про те, що відбулося в ес-бе.

— Ось що, хлопці, — сказав він рішуче. — Я вам зараз нічого обіцяти не можу. Чекайте мене тут.

— Слухай, Карась, не крути, — схопив його за груди Топірець. — Нам потрібна, ясна, тверда відповідь.

— У мене що — всі відповіді готові в кишені лежать? Якщо ви мені не вірите, то як я вам можу довіряти? Сказав — прийду. Чекайте.

Двоє вікон штабної хати були освітлені. Там біля Вепра чергували лікарі. Біля ганку стояв вартовий. Тарас пройшов повз нього, вартовий навіть не окликнув його. Вояки…

Тополя зрадів зміні, відразу ж пішов відпочивати.

Тарас перечекав хвилини дві й наблизився до вікна. Вікно було відчинене.

— Щось трапилось? — почувся голос Оксани, й її рука трохи підняла краєчок фіранки.

— Так. Надзвичайна подія.

— Розказуй.

Оксана вислухала розповідь Тараса, не перебиваючи. Запитала:

— Ти їм що-небудь сказав про мене?

— Що я — маленький?

— Гаразд, я їх відішлю до загону. З однією умовою — нехай раніше знищать банду Місяця.

— Та їх же тільки двоє… — здивувався Тарас.

— Буде троє.. Підеш з ними. Вранці одержиш дві гранати. Чого мовчиш? Злякався?

— Нітрішки.

— Візьмеш Галю. Їй повинні бути відомі адреси місцевих підпільників, вона йшла до них. Можливо, допоможуть вам. Якщо буде виконано цю умову,’ тільки тоді я зможу послати до партизанського загону братів Ясного. Шлях буде легким. Збір біля хутора Вишневого. Все зрозуміло?

— А як же ти?

Оксана тихо засміялась.

— Це вже моя турбота, друже Карась.


Хлопці чекали Тараса на тому ж місці, але появились не відразу, пересвідчились, чи не йде хто за ним слідом. Швидко відійшли глибше в ліс. Тарас виклав свої умови. На його подив, брати не стали довго обговорювати цього питання й вагатися.

— Ну як, Юрку? — запитав Степан.

— А що тут думати? — загорівся Юрко. — Їх зараз там вісім чоловік. У нас буде дві гранати. Нападемо несподівано. Зробимо. Вони ж боягузи, слово честі. Звикли тільки проти беззбройних воювати.

Домовились, куди повинен буде вийти ввечері Тарас. І розійшлися, міцно потиснувши один одному руки.

31. СИЛА І ТВЕРДІСТЬ ВІРИ

Лише двоє втекло від переслідування.

Можливо, вони виявилися найбільш хоробрими й спритними? Ні. Можливо, більше від інших любили життя? Ні. Їм просто пощастило. Ті, що загинули, прикривали їх відхід. Кожний по-своєму.

Сидоренко чинив опір до останнього подиху й затримав Довбню. Оточенець, який розгубився і почав утікати пізніше від усіх, відвернув увагу вцілілих охоронників Вепра, став мішенню для перших автоматних черг. Поранений Колесник заліг, відстрілювався й затримав погоню. Ахмет знищив вівчарку.

Втекли власовець і Пантелеймон. Не. знали вони, чому татарин, який біг попереду, раптом кинувся назад: Ахмет не міг залишити пораненого друга, хотів йому допомогти. Але Колесник зрозумів, що порятунку для нього нема, й, випльовуючи кров з рота, люто крикнув Ахметові, який намагався підвести його:

— Тікай! Прикрию.

Ось тому Ахмет опинився позаду Пантелеймона й власовця, і вівчарка наздогнала саме його. Татарин зумів відірвати її від себе, схопив покусаними руками за нашийник і розтрощив голову лютого пса об стовбур бука. Майже в ту ж мить його скосила автоматна черга.

Не знали вони, ці двоє, яким пощастило втекти від смерті, й того, що цівку одного з націлених на них автоматів відвела радянська розвідниця. Вона раніше від бандерівців, які сиділи поруч з нею на возі, зрозуміла, що це за люди біжать лісом, тому й огріла батогом коней, перш ніж палець бандита натиснув на гачок.

Пантелеймон і власовець знали одне: смерть десь там — позаду, за плечима, й треба втікати від неї.

Майже добу йшли вони, не зупиняючись надовго, тримаючись північно-східного напрямку. Йшли мовчки, як два сторожких нічних звірі, час від часу прислухаючись, пильно позираючи на всі боки.

Власовець ніс гвинтівку на плечі. Він був поранений у ногу нижче стегна й дуже шкутильгав, але спочатку йшов так швидко, що Пантелеймон ледве встигав за ним. Страх підганяв їх. Їм здавалося, що погоня наступає їм на п’яти й ось-ось пролунає позаду нетерплячий гавкіт вівчарки.

Тільки коли настала темрява, вони насмілилися зробити коротку зупинку. Відсапались. Власовець роздер сорочку й перев’язав ногу. Відразу пішли, далі.

Другого дня їм стало зрозуміло, що погоні боятися нічого. Проте одне лихо змінилося іншим — у власовця розболілася поранена нога, кожний крок давався йому нелегко. Він. брів слідом за Пантелеймоном, спираючись на гвинтівку. Харчувалися дикими яблуками й ягодами ожини, які встигав збирати по дорозі баптист. Одного разу вони набрели на велике поле в лісі.. Хліб уже скосили й вивезли, але Пантелеймон, повзаючи на колінах по стерні, назбирав трохи ячмінного колосся. В іншому місці пощастило накопати картоплі. Декілька разів вони бачили в лісі людей. Селяни везли колоди й. хмиз. Жінка з дітьми збирала гриби. Але їх ніхто не помітив.

На світанку сполохали біля джерела дику козу з козенятами.

— Боже створіннячко… — прошепотів Пантелеймон і ласкаво всміхнувся, задивившись у той бік, де зникли тварини.

Коли втамували спрагу, вмили обличчя, власовець зняв пов’язку й оглянув рану. Рана була маленька, куля з автомата пробила м’якуш скраєчку, пройшла навиліт під шкірою сантиметрів два-три, але тіло навколо дуже спухло й почервоніло. Власовець кінчиками пальців довго обмацував опух. Молоде смагляве обличчя його з запалими очима й щоками ставало все більш неспокійним і похмурим.

— Погані мої справи, — промовив він з тяжким зітханням. — Доведеться розводити вогнище.

— Місце Тут добре, глушина, — погодився Пантелеймон, оглядаючись навколо. — Воно б і можна… Так вогню ж у нас нема.

— Знайдемо. Назбирай хмизу. Якнайбільше. Тільки обережніше, будь ласка.

Пантелеймон вибрав місцинку, став навколішки й, розв’язавши мотузочок, який служив за ремінець, висипав з-за пазухи на землю картоплю й дрібні червонобокі яблука. Через декілька хвилин він приніс до джерела оберемок хмизу. Власовець, накинувши мундир на голі плечі й озброївшись половинкою леза бритви, вирізував з спідньої сорочки вузенькі довгі смужки. Те ж саме він зробив і з підшивкою мундира. Потім добре виправ ці ганчірки в струмку й повісив на гілля.

Пантелеймон наносив хмизу, старанно склав його поверх насипаної, на землю картоплі. В трьох місцях знизу підклав дрібні трісочки й шматочки березової кори. Вогнище було готове.

Власовець сумним кивком голови схвалив дії свого супутника.

— Й-як тебе звати? — він трохи заїкався.

— Пантелеймон. А тебе?

— Ігор.

— Ти наш, руський?

— А чий же… — На почорнілих губах власовця появилася гірка посмішка. — Єфрейтор Червоної Армії. К-колишній…

— Як же ти німцем став?

— Жити, д-дурень, захотів… — втомлено заплющивши очі, сказав Ігор. — Це, брате, довга історія. С-сумна історія. Але своїх — я нікого не зрадив, не вбивав. Можеш мені по-повірити. Помирати буду з спокійною совістю.

— Чого ти помирати зібрався? — поспішив заспокоїти його Пантелеймон. — На все божа воля.

Ігор не відповів, кусаючи губи, глянув на купу хмизу.

— Добре, зараз спробуємо підпалити. Тільки спершу назбирай, б-будь ласка, сухого листя. Якнайбільше.

Листя склали товстим шаром на сухому місці недалеко від купи хмизу. Вийшла добра постіль.

Ігор, болісно скривившись, ще раз оглянув рану, обмацав почервонілі опухлі місця.

— Дивись, як не п-пощастило. Нічого не п-поробиш. Ось що, Пантелеймоне. Я звідси далі не піду. Днів п’ять а то й більше лежатиму. З-зрозумів? Тебе тримати не буду. Хочеш зі мною бути — залишайся, спасибі скажу. Захочеш піти — д-дорікати не буду. Це т-твоя справа.

— Що ти, милий! Не покину я тебе. Раз бог так призначив…

— Дивися сам. Не змушую, — Ігор дістав з-під підшивки коміра мундира декілька сірників і маленький шматочок коробки, загорнутий у провощений папір.

— Як здогадався запастись? — здивувався Пантелеймон.

— З-запасався… Р-розумієш, нас, власовців, на фронт везли. Ми змовилися невеликою групою. Хотіли захопити зброю і втікати до партизанів. Н-негідник один видав, провокатор. Я встиг на ходу з поїзда зіскочити. І п-по-пався. З вогню та в полум’я.

Вогнище запалало. Ігор замовк, похмуро дивлячись на вогонь. Коли трохи перегоріло й язики полум’я стали невеликими, він почав сушити приготовані бинти, близько підставляючи їх до вогню. Потім загнав лезо бритви в паличку, пропік його над жаром.

Пантелеймон, роззявивши рота, здивовано слідкував за його приготуваннями.

— Ти навіщо оце? Що збираєшся робити?

— Маленьку операцію.

— Але ж куля вийшла?

— К-куля в-вийшла, а починається газова гангрена.

— Що?

— Не чув? Погана штука, б-брате. Розумієш, в рану п-потрапили мікроби, вони швидко розмежуються в тілі навколо рани й виділяють газ. З-закінчується тим, що людина помирає.

— Кров псується? Зараження?

— Ні, зараження крові — це інше, — зітхнувши, сказав Ігор, — Зараження крові — це певна смерть. А з газовою гангреною ще спробую п-повоювати…

— А як же це?

Ігор невесело посміхнувся.

— С-спробую. Винятковий випадок в історії батальної хірургії. Р-розумієш? Мікроби цієї гангрени анаеробні, не можуть жити на повітрі, г-гинуть. І дуже важливо, щоб газ, який вони виробляють, міг виходити з тіла. Для цього біля рани роблять неглибокі надрізи на шкірі. Це полегшує доступ повітря й вихід газу.

Пантелеймон покосився на встромлену в землю паличку з шматочком леза, зітхнув і злякано подивився на Ігоря. Нарешті, він зрозумів, що той збирається робити.

— Ти будеш різати ногу?

— З-зроблю надрізи. П-присиплю попелом і п-перев’яжу. Іншого виходу нема. Попіл не ліки, але він стерильний, у ньому немає мікробів.

— Ти лікар?

— Ні.

— А звідки ж усе знаєш?

— Лежав у військових госпіталях, б-бачив. Медичні підручники читав на дозвіллі, б-був присутнім на операціях, перев’язки допомагав сестрам робити. Я, бачиш, Пантелеймоне, хлопець дуже, грамотний, допитливий і швидко все збагнути можу. З к-колишніх вундеркіндів!.. Ось тому й стараюся зберегти своє дорогоцінне життя.

Останні слова Ігор промовив з гіркою іронічною посмішкою, і в його карих стомлених очах заблищали сльози.

Пантелеймон немов зачарований дивився на нього.

— Н-недобре, Пантелеймоне, коли людина надто вже чіпляється за життя, — з тією ж, зверненою до самого себе іронією, продовжував Ігор. — Дуже н-недобре. А я все чіплявся. І раптом — стоп! Сам не знаю, як у мене в-вийшло… Просто вогнем мене обпекло, коли той с-сучий син почав говорити про радянських людей. Фашист. Справжній! Це моє щастя, що я не витримав. Найцінніше у мене. Нехай помру, але катом не був. Вигадав, садист!.. За німецьким взірцем працює. Жаль, що не я його поклав, хтось інший н-нагодився.

Ігор витер рукавом мундира сльози. Хвилювання, що охопило його, погасло. Він узяв гвинтівку, відкрив затвор. Жовто заблищала латунна оболонка загнаного в ствол набою. Це був останній з тієї обойми, яку він одержав від сотенного. Єдиний.

Пантелеймон з неприхованою огидою поглянув на гвинтівку, наче вона була живою, жорстокою й підступною істотою, і задумався. На його обличчі застигла скорботна, всепрощаюча посмішка.

Картоплю їли мовчки. Кожний з них узяв по чотири штуки, решту відсунули набік і накрили листям, щоб не дражнила. Запас. Закусили яблуками.

Ігор приліг, простягнув поранену ногу. Так він лежав обличчям до землі добру годину. Пантелеймон сидів, підібгавши під себе ноги, очі в нього злипалися, голова раз у раз падала на груди. Він здригався, тряс головою, злякано прислухався й знову починав дрімати.

Раптом Ігор підвівся.

— Давай п-помиємо руки й почнемо. Ти будеш у мене асистентом.

— Що?

— Будеш д-допомагати. Не б-бійся — різати буду я сам. Допомагатимеш бинтами перев’язати.

Через кілька хвилин усе було готове до операції. Ігор стягнув холошу з пораненої ноги, присів поруч з купкою дрібного охололого попелу, на якому лежали зв’язані, згорнуті бинти, обережно взяв пальцями уламок леза. Ігор був блідий.

— Ну що ж, п-почнемо… Боже, благослови на подвиг.

Пантелеймон, який не зводив очей з Ігоря, просіяв обличчям.

— Згадав! — радісно вигукнув він. — Все ж таки згадав бога, спасителя нашого!

Ігор не звернув уваги на слова Пантелеймона, здається, він і не чув їх. Закусивши губу, дивився на кінчик леза, затиснутий між пальцями, й, очевидно, вирішував, чи на достатню глибину будуть зроблені надрізи.

— Облиш!.. — з великим хвилюванням простягнув до нього руки Пантелеймон. — Не треба, Ігоре! Краще помолись. Бог почує твою молитву. Від усього серця тільки… з твердою вірою. Забудь усе. Пам’ятай лише бога, отця нашого, спасителя.

Це було так несподівано, що Ігор у першу мить розгубився.

— Т-ти що? Що з тобою? — запитав він, злякано дивлячись на Пантелеймона.

— Молись, Ігоре, — поспішно й нестямно продовжував баптист. — Бог почує, сотворить чудо, відведе своєю рукою смерть. Правду кажу тобі, брате мій. Усім серцем і душею звернися до спасителя. Силою і твердою вірою твоєю.

По натхненному, розчервонілому обличчю Пантелеймона текли сльози радості й зворушення, простягнуті руки тремтіли.

Ігор зніяковів. Тільки тепер він здогадався, що його товариш по нещастю душевнохвора людина. Люди з ненормальною психікою завжди викликали в Ігоря тривожне, майже панічне почуття, немовби в природі існували мікроби божевілля, і він боявся заразитися ними.

— Віра врятує тебе. Бог милостивий…

— П-почекай… — поспішно промовив Ігор. — Заспокойся, Пантелеймоне. Я згідний: бог милостивий. Але ж сказано — путі господні неісповідимі.

— Істинно кажу — неісповідимі, — зрадів баптист, почувши з уст юнака слова священного писання. — Істинно…

— Н-ну й маєш! — посміхнувся Ігор. — А раз неісповідимі, то звідки ти знаєш, що не с-сам бог вклав мені в руки оцей скальпель?

Пантелеймон жалісно зморщив обличчя, закліпав очима. Для нього не існувало логіки чи іронії, і все ж запитання Ігоря скерувало його думку в інший напрямок. Він намагався щось зрозуміти, знайти відповідь, але так і не зміг, тільки, дурнувато. Й радісно посміхаючись, похитає головою.

— Ігор, бог сотворив чудо на твоїх очах, щоб ти пройнявся світлом господнім, зяяв пелену з очей своїх, повірив у нього. Я молився, і він дарував нам життя. А скільки разів віра рятувала мене! Татарин, той нехрист, з самого початку біля ями хотів задушити мене. Бог відвів його руку. Я знав, я бачив.

— П-почекай, почекай, — поцікавився Ігор. — Яка яма? Ти не поспішай, давай усі свої чудеса по черзі.

— Була яма… — в очах Пантелеймона блимнув переляк, і на мить його обличчя стало розумним. Він проковтнув слину, зіщулився, недовірливо поглядаючи на Ігоря, ніби чекав від нього якоїсь каверзи. — Не скажу, де. Павликові було навіяно від бога — хоч на вогні горіти, хоч смертну муку прийняти, а повинні ми мовчати про ту яму. Розповів він мені, Павлик, про господнє навіяння…

Ігор дав Пантелеймонові виговоритися. В розповіді баптиста втеча з табору й усі дальші події втратили реальність і виглядали чудесним і незбагненним проявом божественної волі.

— І тоді бог послав нам старця, щоб втамував він голод наш. Старець поворушив у порожньому вогнищі паличкою і — повіриш? — де й узялась у вогнищі тому печена картопля. Багато! Наїлися досхочу. І взув нас старий, і сказав своїй жінці, щоб відвезла нас. Серед білого дня везла вона нас на возі, не криючись, бо людям не дано було нас уздріти — дивились і не бачили.

Загалом, вийшло щось на зразок «житія» святого Пантелеймона.

Ігор спочатку слухав уважно, з цікавістю, а потім нудно стало, й він, насупившись, почав розглядати рану.

— Все ясно й з-зрозуміло, — сказав він, коли Пантелеймон закінчив оповідати. — Раз така справа, с-спе-речатися не будемо. Іди-но сюди. Ближче. Нахилися над ногою і слухай.

Ігор почав натискати пальцем на опухлі місця.

— Н-нічого не чуєш? Не хрускає?

— Ні.

— Що робити? З-здаєтьоя, я рано почав панікувати. При газовій гангрені, коли натискаєш пальцем на опух, п-появляється слабкий хрусткий звук. Давай-но, Пантелеймоне, відкладемо операцію назавтра. Га? Н-не будемо гарячкувати. Як ти гадаєш?

— А я тобі що казав? На все божа воля.

— П-правильно. А путі господні неісповідимі… Тут у нас з тобою розходжень нема й не може бути. Отже, сеанс польової батальної хірургії відкладається до більш точного діагнозу.

Наступного дня Ігор переконався, що опух навколо рани не тільки не збільшився, а навіть ніби стух. Пантелеймона знову охопило величезне збудження. Він тріумфував.

— Дійшла моя молитва до бога. Я ж уночі молився за тебе, Ігоре. Ти спав, а я молився.

— Отже, ще одне ч-чудо?

— А що ж? Ти ж ногу хотів різати. І тепер не віриш?

Ігор глянув на нього веселими очима.

— Ану лишень поворуши в попелі палицею… Покопирсай, покопирсай.

— Навіщо?

— Як — навіщо? Може, там картоплі печеної більше стало. Старець уночі приходив і підкинув нам на прожиток…

Пантелеймон зітхнув, пильно, з забобонним страхом подивився на Ігоря й, відкривши рота, придуркувато засміявся, зрозумівши, що той пожартував.

— Що, не п-приходив божий старець? А було б зовсім непогано, коли б він п-підкинув нам хоча б відро картоплі. Знаєш, дядечку, ти весела людина, з тобою нудьгувати не будеш. Як же ти в полон п-потрапив?

— Як?.. Підняв руки, німець ударив, вибив зуби, й повели мене.

— Це теж за чудо треба вважати?

— Аякже! Скільки людей навколо мене було побито, а я, вважай, один в окопі уцілів. Кулемет був поруч, почав косити німців, а в нього снарядом я-а-к трахне!

— А ти с-стріляв? Убив хоча б одного німця?

— Навіщо? Нам не можна людей убивати. Сказано — не убий. Стріляти — стріляв, бо сержант примушував. Тільки я так собі, бахкав куди попало.

Немовби приймаючи доводи Пантелеймона серйозно, Ігор ствердно кивав головою.

— А що? — продовжував баптист. — Коли б усі люди дотримувалися божої заповіді й не вбивали, то війни не було б.

Ігор зняв з себе ремінь і показав на пряжку.

— Знаєш, що тут по-німецькому написано? «З нами бог». У кожного фашистського солдата така пряжка. І вбивають. З божою д-допомогою. З-зрозумів?

— Не говори так, не хули бога. Вони, німці, не справжньої віри, вони ідолопоклонники. На рукотворні образи моляться.

По живу і мертву воду

На цьому їх релігійний диспут закінчився. Ігор давно вже зрозумів, що баптист лише завдяки якійсь безглуздій випадковості опинився серед радянських військовополонених, які втекли з табору. І хоч він тільки заважав їм, утруднював шлях до своїх, вони не кинули його. Жаліли? Напевно, ні. Вони були бійцями, їм не до жалості. Просто не могли повести себе інакше: справжня людина залишається людиною за будь-яких умов. Це найвища проба. Але яка жорстока доля у своєму сліпому виборі: ті двоє загинули, а нікому не потрібна людина, яка не зуміє й не захоче помститися за товаришів, залишається цілою й неушкодженого. Каже, не убий…

Ігор не боявся смерті, але він боявся вмерти, не помстившись. А мститись йому було за кого. Інколи йому здавалося, що це гра, що він хитрує сам з собою, з своєю совістю, чинить підлість. Але там, на галявині, совість сказала своє слово, й він уже не соромився чужого мундира. Тільки помститись, тільки б пощастило знову одержати до рук зброю.

— Давай, Пантелеймоне, з’їмо п-половину картоплі. Згідно твого принципу: дасть бог день, дасть бог і харч. Полежимо тут до вечора, п-прославимо господа і — в дорогу.


Як Пантелеймон відчув у господарі крайньої хати «брата во христі» і яка між ними була розмова, це залишилось для Ігоря невідомим.

Вони наткнулися на хутір, розташований біля самого лісу, як уже добре стемніло. Насувалася гроза, блискавки спалахами освітлювали далеку хмару, грім гуркотів здаля. Вирішили пошукати на городі картоплі. Пантелеймон поповз уперед. Ігор знайшов грядку з морквою й порався біля неї, поки не напхав повну пазуху. Пантелеймона не було чути, але на подвір’ї раптом загавкав собака. Ігор причаївся, почекав, поки собака заспокоїться, й почав відповзати до лісу. Там він підвівся, декілька разів тихо свиснув.

Минуло кілька хвилин. Почав накрапати дощ. Пантелеймон немов у воду канув. Ігор тихо покликав свого супутника по імені й тут же при спаласі блискавки побачив перед собою постать Пантелеймона.

— Ходімо, Ігоре, — зашепотів баптист. — Брат Василь прийме нас на ніч, нагодує. Ходімо, не бійся. Ніхто знати не буде. Він нас в отій клуні сховає. А вранці підемо собі…

Спокуса перечекати грозу під дахом, у теплі, була велика. Ігор завагався. Він почав розпитувати Пантелеймона про господаря, але той твердив своє.

— Василь — брат во христі. Не обдурить, не зрадить, нагодує. Тільки ти рушницю тут залиш. Заховай. Не можна до брата з рушницею.

Розлучатися з гвинтівкою Ігореві не хотілося.

— Добре, я з-заховаю, але не тут, біля к-клуні.

— Облишив би ти її зовсім, гвинтівку оцю, — мало не плачучи, промовив Пантелеймон. — Навіщо смерть з собою носиш? До людей з миром іти треба.

— Ходімо, — сказав Ігор, знімаючи з плеча гвинтівку. — Де він нас чекає?

— Біля клуні.

Ігор засунув приклад під пахву, притис рукою гвинтівку до тіла.

— Д-давай, уперед.

Господар чекав їх. Ігор устиг непомітно покласти гвинтівку під самою стіною клуні. Спалах освітив низенького чоловіка з круглим пухким обличчям.

— М-мир дому цьому, — сказав Ігор, пригадавши вітання молочниці-баптистки, яка до війни кожного ранку заходила до них у хату.

— З миром при… — почув він у відповідь. Решту заглушив грім.

Впали великі краплини дощу. Господар поспішно й мовчки повів їх до клуні. Тут пахло сіном, пилюкою, мишами.

— Брати, — схвильованим, тремтячим голосом зашепотів господар, — Бог звелів нам… страждучим та знедоленим. Прошу вас. Одну, ніч можу тримати. Раненько розбуджу, йдіть. Бог мені простить, але більше, не можу. Сам смерті боюся. Сім’я, потерпіти може.

— Ми підемо, брате, — гаряче запевнив Пантелеймон. — Вранці підемо. Бог не залишить тебе, брате Василю.

— Он там сіно. Будете спати. А отут на верстаку кисле молоко й хліб… Не осудіть. Що бог послав.

Господар не поскупився для «страждучих та знедолених». Він приготував для кожного по півбуханця з медом і маслом. У великому глечику було кисле молоко. В’їли все. Пантелеймон гикнув, сказав діловито, підбадьорююче:

— Нічого, що все з’їли. Хлібця брат Василь дасть на дорогу. Дасть. Я попрошу.

На подвір’ї шуміла злива. Ігор спробував двері — замкнені знадвору. Його охопило тяжке почуття, немов він сам себе загнав у пастку. Гвинтівка там, під стіною…

— Чого ти, Ігоре? — озвався до нього Пантелеймон. — Не тривожся. Брат Василь не обдурить нас. Ні. А якщо зачинив, значить так треба, йому і нам спокійніше буде. Іди на сіно, чуєш?

Полягали на запашному сіні, але Ігор не міг заснути. Знайоме болісне почуття тривоги росло в ньому. Він раптом зрозумів, що це почуття не тривоги, а непоправної вини, яке ніколи не залишало його з того часу, як автомат випав з його занімілих пальців, і він побачив свої піднесені догори руки. Так, він і не помітив, як підніс руки. Захоплений ними розбитий німецький бліндаж був повний диму й пороху, що роївся в повітрі, а в просвіті стояв залитий сонцем фріц, худий, зарослий вогнисто-червоною щетиною. В огидній жаб’ячій плямистій накидці. Він щойно стріляв з автомата в темряву бліндажа й готовий був знову натиснути на спусковий гачок. Потім їх без ременів, без пілоток гнали полем повз підбиті танки, ті самі, на яких вони три доби підряд, трощачи все на шляху, мчали. на захід, набагато випередивши свої наступаючі війська, й ті фріци — г він пізнав їх по запилених, неголених пиках — які ще годину-дві тому в паніці тікали від них, підбігали до десантників, люто, з м’ясом, зривали з їх гімнастерок ордени й медалі, частували прикладами.

«Не зачіпайте! — кричав чепурненький німецький офіцер з прибулого підкріплення. — Нехай ідуть у полон з усіма орденами».

Пам’ять нещадна. В Ігоря була чудова пам’ять. Він чув голоси товаришів.

«Не здавайтеся, хлопці! Полон гірше смерті, гірше смерті!..» — це кричить у бліндажі поранений заступник політрука Бондаренко.

«Не десантники ми, а г… на паличці!» — каже сержант Васильєв. Ігор іде поруч у колоні полонених з розбитим до крові обличчям, з однією уцілілою медаллю «За відвагу» на гімнастерці. — «Хлопці, краще здохнути з голоду, в сортирі втопитися, а тільки не це», — Довгих апелює до їх совісті — почалось вербування в РВА. І палкий шепіт лукавого одесита Сергія.

«Ігоре, не будь дурнем. Табір — вірна смерть. Батьківщині потрібні не мерці, а солдати. Одержимо зброю, переб’ємо власовських офіцерів і — до своїх. Зрозумів? Треба шариками ворушити!» Він був хитрий, отой Сергій-одесит, але його перехитрували.

«Путі господні…» Хто виголосив ці слова, Ігор не зрозумів. Він уже спав.


Власовці, які напідпитку з’явилися в ту ніч до Василя Коморки, не знали, що в його клуні переховуються чужі. Вони приїхали до хутора потай від свого начальства й зовсім не з метою розшуку радянських військовополонених, які втекли. Це були відчайдушні карні злочинці з батальйону РВА, що вже два дні перебував на постої в сусідньому селі Добросани. Навів їх на баптиста місцевий сільський злодій — карні злочинці швидко впізнають один одного й знаходять спільну мову. Грабувати в селі на виду в начальства було небезпечно. Експедиція на хутір обіцяла бути багатою на здобич — місцевий колега запевняв, що у Василя Коморки, якщо його гарненько потрусити, знайдуться не тільки хороші речі, продукти, а й тверді долари, червінці царської чеканки. Вирішено було здійснити грабунок під виглядом обшуку. Ніч випала якнайкраща — темрява, гроза.

Троє солдатів вдерлося до хати.

— Слухай, господарю, нам відомо, що ти переховуєш партизанів. Кажи правду! Ти — баптист, бог тебе покарає, якщо збрешеш. Однаково ми перевернемо твою господу догори дном і знайдемо.

Василь Коморка не був негідником, він був боягузом. До того ж вирішив, що хтось доніс на нього, й відмовлятися марно.

Признання господаря, що в його клуні ночує два невідомих йому мандрівники, викликало у власовців замішання, однак вони швидко зміркували, що арешт підозрілих осіб буде добрим приводом для «реквізиції». Що б вони не відібрали в баптиста, той навіть і не подумає скаржитись.

— У них є зброя?

— Що ви! Це нещасні, голодні люди.

— Знаємо тих нещасних та голодних… Ходімо. Гляди — тихо! Сполохаєш — голову відірвемо й хату спалимо. Викличеш їх і скажеш, що до сусідів поліцаї приїхали, обшук роблять. Мовляв, треба тікати.


Ігор прокинувся з тим же почуттям гіркого, непоправного лиха, яке мучило його перед сном. На подвір’ї гавкав собака. Хтось тихо заспокоював його. Дзенькнуло кільце на дроті’, й гавкання стало глухішим. Очевидно, собаку десь зачинили.

На подвір’ї були чужі люди… Ігор розбудив Пантелеймона.

— З-за нами п-прийшли… Чуєш? Т-треба тікати. Поповзли. За мною.

— Що ти? Брат Василь… Бог з тобою!..

— З-за мною, Пантелеймоне, якщо хочеш жити.

Почувся звук засува, якого відкривали. Ігор уже був у кутку біля стіни. З того боку, під стіною внизу, лежала гвинтівка. Він намацав лату, до якої були прив’язані нижні снопи солом’яної покрівлі, підпер її плечем і відірвав один кінець від крокви.

— П-паятелеймоне, до мене!

Заскрипіли двері, Ігор завмер.

— Брате! Брате Пантелеймоне! — плаксивим голосом покликав господар.

— Чого тобі, брате Василю?

— Іди сюди. Швидше. Приятеля буди.

— Ігоре, де ти?

Собака продовжував гавкати, чути було, як він дряпає лапами двері. Господар був не сам…

Ігор наліг на лату, підняв прасло солом’яної покрівлі, перехилився через дилі й скочив униз. Він забив поранену ногу й звалився на бік; на щастя, пальці відразу ж намацали ложе гвинтівки.

— Ось він! Зіскочив. Сюди! — залунало зовсім близько.

Почувся тупіт ніг. З-за рогу показалася ледве помітна в темряві постать. Ігор чекав цієї миті. Не підводячись з колін, рвучко підняв гвинтівку й вистрілив. Спалах на мить освітив пряжку, гудзики мундира.

Ігор швидко скочив і побіг до лісу.

Позаду хтось галасував нелюдським голосом, матюкався. Прогриміло два постріли. Ігореві здалося, що обидві кулі прошили його тіло, але він біг, не падав і чомусь не відчував болю. Ось гілля вдарило по обличчю, подряпало шкіру. Простягнувши перед собою руки, ухиляючись від зустрічних стовбурів дерев, Ігор пробіг ще метрів сто.

Зупинився. Тяжко дихаючи, обмацав себе. Ні, не зачепило ніде… Витер долонею мокре лице. Знову помацав груди. Ага, морква… Прислухався. З боку хутора долинав несамовитий жалісний крик. «Б’ють Пантелеймона. Бідолаха! Тепер уже чудес не буде. Чудеса закінчились…»

Ігор відсапався, перекинув ремінь гвинтівки через плече й почвалав у глибину темного лісу.

Він знав, що в магазині нема жодного набою, що тепер гвинтівка — тільки тягар, зайвий вантаж. Але знав також і те, що, всупереч здоровому глузду, буде нести гвинтівку й тільки мертвим випустить її з своїх рук.

32. СМЕРТЬ БЕЗ ВОСКРЕСІННЯ

— Пане раднику, де ваша помічниця?

В голосі штурмбаннфюрера не відчувалось іронії, це було ділове запитання.

— Єва перебуває у службовій поїздці.

— Коли ви чекаєте її повернення?

Що сталося? Останнім часом Хауссер не міг поскаржитись на Герца, той не ліз у його справи й радився з ним у всіх випадках, що мали будь-яке відношення до оунівців. І ось він ставить дивні, несподівані запитання.

— Ви давно цікавитесь моєю помічницею? — не відриваючи погляду під паперів, запитав Хауссер.

— З учорашнього дня.

— Чим ця особа зобов’язана вашій увазі?

— Службовий обов’язок.

— Я чекаю її днів через два-три, — сказав Хауссер байдуже.

Розмова відбувалася в кабінеті Герца. Штурмбаннфюрер надув губи, задумався, поглядаючи на спокійного Пуголовка, й лінивим рухом руки дістав з шухляди письмового столу тоненьку папку. Хауссер продовжував вивчати зведення про події, що відбулися за тиждень.

— Пане раднику, я хотів би, щоб ви сприйняли це не як підступ з мого боку, а як знак особливого довір’я до вас.

Такий вступ міг збентежити кожного. Хауссер підвів голову, втупився своїми непроникними лінзами в начальника гестапо, чекаючи пояснень.

— Ми одержали повідомлення агента, — трохи насупившись, продовжував штурмбаннфюрер. — Дуже цікаве. В загоні Пошукайла появилась дівчина. Вона пробула там два дні й зникла.

«Боже мій, скільки таємничості наводить цей Герц на найпростіше і найзрозуміліше, — подумав Хауссер. — Командир загону має своїх агентів, вони то появляються в загоні, то зникають. Краще б Герц пояснив, як зникає з міста партизан у формі німецького офіцера».

Штурмбаннфюрер замовк, незадоволено ворушачи губами, він дивився на аркуші в папці.

— І зникла… — підказав Хауссер.

— Так, вона зникла з загону. Але агент побачив її тут, у місті, на вулиці. За його словами, вона йшла поруч з якимось паном і розмовляла з ним по-німецькому. Прикмети цієї дівчини — середня на зріст, вродлива, схожа на німкеню, чорний костюм, нові чоботи, в руках шкіряний темно-коричневий портфель. Тримається з великою гідністю. Прикмети її супутника: низенький, товстий, в окулярах, приблизно років сорока з гаком, одягнений у темну форму, але форма не військова. Скажіть, у вашої помічниці є портфель?

— Так, вона носить з собою портфель і саме такого кольору, як повідомляє ваш агент, — сказав Хауссер з посмішкою, немовби ця історія почала потішати його. — Більше того, прикмети товстого пана в окулярах співпадають, очевидно, з моїми прикметами. Які ви робите висновки, пане штурмбаннфюрер?

— Поки що — ніяких. Даремно ви образились.

— Я не образився. Трохи дивно… На вашому місці я зробив би інакше.

— Як? Підкажіть..

— Я не вважав би за можливе починати таку розмову, поки… поки не встановив би, хто саме був тим низеньким, товстим паном в окулярах. Хіба це важко було зробити вашому агенту?

— На жаль, не тільки важко, але й неможливо. Агент перебував у місті лише декілька годин і був обмежений у своїх діях. Він устиг повідомити про все, що я вам розповів, іншому агенту гестапо — усно. Зараз він викритий партизанами й розстріляний.

Хауссер насилу стримався, щоб не зітхнути з полегшенням. Агента нема… А, може, страхи даремні? Агент міг помилитися. Хіба ж мало буває таких випадків? Герц не повинен навіть здогадуватися, що ця розмова хоч трохи стривожила його, Хауссера.

— Пане раднику, я хочу повторити те, що сказав спочатку. Повірте, я керуюсь дружніми почуттями і вчинив би не по-дружньому, приховавши від вас цей документ. Я не надаю йому серйозного значення, бо впевнений, що це дурниця, якась помилка, але в наших умовах краще двічі-тричі застрахувати себе від усяких неприємних несподіванок. Скажіть, ваша помічниця що-небудь знає про вашу основну роботу, ваші плани?

Герц починає допит…. Чи не дуже вже поспішає пан штурмбаннфюрер? Ще нічого-не доведено. Тривога може виявитись даремною.

— Ви могли б не питати про це, пане штурмбаннфюрер. Я не жовторотий хлопчисько. В компетенцію Єви входять друковані видання, біржа праці й відомості про те, як проходить збір продовольства. Для мене це теж важливо, але я сам усього не можу охопити. Я вірю вам, образа була б просто смішною… Звичайно, ви повинні були показати мені цей документ.

Хауссер байдуже простягнув руку, й начальник гестапо подав йому папку.

Оригінал і передрукований на машинці переклад донесення. Агент Флор повідомляє зі слів Осики: «… партизани впіймали якусь незрозумілу парашутистку». Чому — впіймали, чому — незрозумілу? «Намагалася покінчити самогубством… Потім знайшли заховану в лісі рацію. Зараз тримають під арештом, але годують добре. До неї часто навідується сам командир. Ніхто нічого не знає, все тримається в таємниці».

— Ви, здається, читаєте не те, — сказав Герц, підводячись. — Спочатку якісь дурниці'. Читайте нижче. Ось з цього місця.

Ні, для Хауссера повідомлення про спійману в лісі радистку не було дурницею. Так і є, дівчина, яку Осика бачив у місті поруч з «низеньким товстим паном в окулярах», появилася в загоні через два дні після того, як було спіймано «незрозумілу» радистку. Коли Єва вручила йому марку? Співпадає — наступного дня після того, як схожа на німкеню дівчина зникла з загону, на третій день після того, як була спіймана парашутистка. Все співпадає… Агент Осика не помилився — і в загоні, й у місті він бачив саме ту, яка видає себе за Єву. Справжня Єва залишилась у загоні Пошукайла. В неї рація, вона приймала і. передавала зашифровані телеграми. Шифру, звичайно, не могли розгадати. Ось чому друга Єва затягувала час, вимагала доказів. Тепер, звичайно, радянська розвідниця знає все…

Хауссер відчув, як йому пересихає в роті…

— Та-ак! — промовив він, повертаючи папку. — Цікаво все-таки. Що ж, треба перевірити. Я тільки попрошу це зробити якомога тактовніше. Єва вразлива.

— Ну, звичайно, — запевнив його Герц.

— Я негайно повідомлю, як тільки вона повернеться. Цікаво!

Радник затримався у начальника гестапо ще на добрих півгодини, присвятивши цей час обговоренню питання про те, які форми боротьби з радянськими партизанами треба рекомендувати бандерівцям, щоб їх зв’язки з німцями не впадали у вічі. Це було дуже важливе й делікатне питання — становище мінялося з кожним днем, симпатії населення до радянських партизанів зростали. Цього разу розбіжностей у поглядах не виявилось. Хауссер був задоволений розмовою. І коли радник виходив з кабінету, було схоже на те, що він уже встиг забути про донесення, яке так потішило його й яке Герц зберігає у себе в тонкій папці в шухляді письмового столу.

По дорозі додому Хауссер намагався якомога спокійніше обдумати ситуацію, розкласти все на полички. Становище виявилось не настільки трагічним, як він думав спочатку. Так, командир партизанського загону спритно обвів його, але ще невідомо, хто ж залишиться в дурнях. Ключа до шифру в Пошукайла нема. Навіть розшифровані телеграми зрозуміти буде не так уже й легко: багато дечого в них позначено кодом, відомим тільки Хауссеру й Прістлі. Що могла повідомити своїм про плани радника Хауссера розвідниця, яка видавала себе за Єву? Аж нічогісінько. Зараз вона знає все… Ну, а якщо ця відважна панночка не повернеться з службового відрядження? Причина? Не повернулася і все. Шукайте… Зникнення Єви Фальк не буде бозна-якою незвичайною подією. Німці зникають то там, то сям майже кожного дня. Донесення Осики?.. Штурмбаннфюрер може зберігати його, в своїй папці, скільки йому заманеться.

Прийшовши додому, Хауссер у першу чергу пересунув на підвіконні вазон з фікусом управо. Це означало, що він терміново викликав до себе Вихора.

Одначе першим з’явився не Вихор, а Марко.

— Де Єва? — поквапно запитав його радник.

— Вона залишилась у Вепра. Розумієте…

Хауссер не схотів слухати пояснень Марка.

— Негайно повертайся назад. Знайди Єву і… — радник чиркнув коротким пальцем по своєму горлу. — Одержиш додаткову винагороду.

Маркові вже доводилось виконувати подібні доручення шефа, але цього разу він не повірив своїм вухам.

— Ту панну? — запитав він здивовано.

— Ту саму. Вона повинна загинути відразу ж, як тільки ти побачиш її.

Марко зрозумів, що він почув усе добре, й почав роздумувати вголос.

— Мабуть, найкраще куля… Випадковий постріл. Так інколи буває… Як ви гадаєте?

— Мене не цікавить, як це станеться. Не мені вчити… Годиться все: куля, ніж, сокира… Я вимагаю одного: вона повинна вмерти відразу, не встигнувши вимовити жодного слова. Зрозумів? Щоб і рота не встигла відкрити.

— То найлегша смерть, коли відразу, — погодився Марко. — Людина не мучиться.

— Врахуй, вона з тих, хто воскресає.

— Про це не може бути й мови, — показав у посмішці жовті, прокурені зуби Марко. — У мене ще ніхто не воскрес.

— Якщо буде необхідність, скажеш Вепрові, чий наказ виконав. Повертатися будеш через полустанок Діл?

— Так. Як завжди.

— Можливо, там буде чекати тебе Вихор. Допоможеш йому в одній справі. Він скаже… Можеш іти.

Вихор прийшов тільки вранці. Це була невисока, мускуляста людина з припухлим, застиглим обличчям і неспокійними злодійкуватими очицями.

— Якщо ти не будеш з’являтися вчасно… — почав Хауссер, зачиняючи двері.

— Пане раднику, це ж — уперше, — поспішно прошепотів Вихор.

— Друге запізнення буде останнім. Ти й так висиш на волосинці.

Хауссер невдоволено пройшовся по кімнаті. Вихор, винувато кліпаючи повіками, слідкував за кожним рухом шефа.

— Я двічі рятував тебе, Вихоре, а тепер… Не знаю, чи пощастить мені. Звідки Маркові стало відомо, що ти брав золото в євреїв?

— Падлюка… — сердито процідив крізь зуби Вихор, і очі його застигли, розлючено втупившись в одну точку.

— Марко знає ще дещо… Мабуть, ти розпатякався перед ним сп’яну?

— Пане раднику, то підла людина, — часто дихаючи, сказав Вихор, — Йому й на стілечки не можна довіряти. Підла, завидюща людина…

— Ти сам рекомендував його мені… Що тепер робити? Він подав на тебе донос у гестапо й, можливо, вже щось наговорив на тебе Вепрові. В гестапо я постараюся залагодити цю справу, а Вепр… Не знаю. Вепр може злякатися. Він не любить, коли його люди патякають. І я його розумію.

На лобі у Вихора здулася жила, він м’яв у пальцях кашкета.

— Так, твій друг Марко може напаскудити нам усім.

— Я його вб’ю, собаку.

— Не кричи.

— Слово честі!

Хауссер сів верхи на крісло, замислився, сердито ворушачи товстими губами.

— Добре, Вихор, — сказав він рішуче. — Я тебе ціную й постараюся виручити ще раз. Ти маєш рацію — з Марком доведеться попрощатися. Небезпечна людина. Сьогодні ж поїдеш поїздом на Братин. Зійдеш на роз’їзді Діл. Чекай там Марка. Скажеш, що є справа, й поведеш його до лісу… Тільки так — щоб ніяких слідів…

— Я вже зроблю, — зрадів Вихор, — Не турбуйтеся, пане раднику. Мені не вперше, зроблю чисто.

Вихор вийшов.

Хауссер замкнув двері на ключ і, діставши клясер і пінцет, сів за стіл. Ну ось, здається, зроблено все, що можна було зробити. Шукайте Єву, шукайте того, хто її знищив… Радник розкрив клясер. Марки, миле серцю заняття. Марки завжди заспокоювали його.


Довбня проклинав свою долю. Починаючи з того нещасливого дня, коли Вепр надумав розстрілювати совітів, одне лихо за одним безперервно падало на його голову. Не встигли поховати своїх, як стало відомо, що хтось напав уночі на районну ес-бе й перебив усю команду Місяця. Радянські партизани діяли, мабуть. Пані наказала озброїти сотню. І це було, на думку Довбні, цілком правильно, тому що могли напасти й на сотню.

Потім прибігли люди з Горяничів: допоможіть, приїхали німці, поліцаї, забирають хліб, худобу, ловлять хлопців і дівчат. Пані пішла до Вепра. Як уже вона там розмовляла з ним, непритомним, невідомо, а наказала влаштувати засідку, німців перебити, хліб і худобу повернути селянам, нехай кожний забирає своє. Теж правильно.

З засідкою вийшло не зовсім добре, тому що якийсь дурень не стримався, вистрілив без команди, й німці сполошилися раніше, ніж треба було. Почалася така стрілянина, як на фронті. Все ж обоз відбили, німців перестріляли, а декількох поліцаїв узяли в полон. Ті, кого гнали на роботу до Німеччини, розбіглися хто куди. А в сотні — троє вбитих та чоловік дванадцять поранених. От і радій! Щоб не було вже зовсім прикро, хлопці завернули до себе п’ять підвід з пшеницею й десять голів худоби як трофеї. Ну, а як же! Адже хлопці кров проливали.

Повернулися до хутора, а тут — скандал. Чортяка приніс Софійку… Треба ж таке! Ганка довідалась, хто така Софійка, вчепилась їй у коси. Бійка, лемент на весь хутір. Набив їм обом пики й розігнав. Хіба ж мало він їм подарунків давав? Так ні, ганьбити його перед усією сотнею почали. Тільки розігнав дурних жінок, як появляється сотенний з штабу куреня. Накинувся: «Що у вас тут твориться? Чому не повідомляли? Хто наказав обоз відбивати? Що це за пані тут появилася? Яке її псевдо? Де вона? Привести сюди! У вас тут уже спідниці почали командувати?»

Кинулися за панянкою, а її немає, подалася кудись з охоронником. Іншого охоронника, Карася, вона ще раніше кудись відіслала з дівчиною. Штабний сотенний ще гірше розлютився — негайно привести до нього пані — і край. Довбні це набридло — скільки може терпіти людина? — і вія почав відгризатися. Справді, чого до нього причепились? Пані не до нього приїхала, а до Вепра. Тож не тільки він, але й Могила, й охоронник Сокіл чули, що сказав надрайонний: «Будь-який наказ… беззаперечно!» У Вепра й питайте, що це за пані.

Та хіба ж у Вепра спитаєш?.. Справи надрайоніного погані. Лежить непритомний. Обличчя — немов жовток. Навезли лікарів повну хату, навіть акушерку десь розкопали. Ніхто толком нічого сказати не може. Твердять: осколок, кишки, рентген, операція… А Вепр тільки на уколах тримається. От і вір лікарям! Казав він, пропонував привезти бабу-шептуху. Куди там! Могила підвівся з постелі — та й не був він так уже смертельно поранений, холера, щоб лежати, — сказати нічого не міг штабному сотенному, а лишень усе пише в зошиті. Ніби й правильно пише, а штабний горлає на нього: «Будете відповідати разом з Довбнею! Яке мали право виконувати невідомо чиї накази? Де ця пані?»

На цьому не скінчилось. Раптом появляється Марко, й не встиг зіскочити з підводи, як пристав з ножем до горла: «Де пані?» А щоб вас усіх холера забрала! Але все ж таки, де вона ділася? Треба шукати. От лихо! Втомився він за ці дні, набігався, як собака, аж ноги підкошуються. Треба шукати.

І пішли гінці, на всі боки. Де пані? Та сама, яку всі бачили, яка так довго розмовляла наодинці з надрайонним, яка командувала, вибирала для себе охоронників, виголошувала промову над могилою загиблих у сутичці з совітами, яка наказала від імені Вепра відбити обоз у німців. Де ж вона?


Хутір Вишневий, хата під червоною черепицею. Єдина хата з такою покрівлею на хуторі.

Господиня, маленька вагітна жінка, не обманула — її чоловік був дома. Оксана, стискаючи в руці жетон, поспішно зайшла до напівтемної хати й, приглянувшись, побачила чоловіка, що розлігся на ліжку. Він лежав горілиць у верхньому одязі, в брудних чоботях, звісивши одну ногу на долівку, розкинувши руки з великими, важкими кулаками. В його горлі булькотіло й висвистувало, з рота гаряче несло горілчаним перегаром.

Господиня зупинилась поруч з Оксаною і, поклавши одну руку на випнутий-живіт, другою підперши голову, сумно дивилася на чоловіка. Класична поза сільських жінок, які примирилися з своєю гіркою долею.

В Оксани ще жевріла маленька надія на можливу помилку, непорозуміння.

— Хто це? — запитала вона.

— А хто ж, мій чоловік.

— Андрій Дудка?

— Він. По-вуличному Коза, а пишеться Дудка.

Тепер уже можна було не сумніватися: на ліжку лежав смертельно п’яний Андрій Дудка.

— Розбудіть його.

— Гай-гай, пані, нехай його чорти будять, — схлипнула жінка. — Це вже до ранку, хоч з гармати над вухом стріляй.

— Давайте спробуємо, — сказала дівчина, скидаючи жакет. — Принесіть відро води, рушник.

Довго й настирливо намагалась Оксана оживити Андрія Дудку. Він мукав, дригав ногами, мало не вкусив Оксану за руку. Скінчилося тим, що впав з ліжка на долівку й знову захріп.

— Пані, це все даремно. Я вже добре знаю цю свиню. Кажу вам — ніяка сила не підведе його до ранку. Нехай хоч хата горить, хоч гармата стріляє…

Непередбачені обставини… Здавалося б, Оксана все продумала, есе врахувала. В неї в руках був другий жетон, добутий так тяжко. І ось на тобі!

— Минулої ночі до вашого чоловіка приходили?

— Так, пані, двоє.

— Тільки двоє?

— Може, їх було й більше. До хати зайшло двоє. Вони щось показали Андрієві, й Андрій швидко запріг коней і відвіз їх.

— Куди?

— Пані, хіба ж він мені скаже, куди? Це велика таємниця. Він нікому не скаже. То така служба в нього.

До залізничної станції було понад двадцять кілометрів. Поїзд на Рівне проходив о десятій ранку. Можна було встигнути. Але цей шлях був небезпечний. Її, звичайно, вже шукали. Залишилося одне — чекати до ранку, поки Андрій Дудка проспиться.

— Пані, я вам постелю в чистій кімнаті. Ви поспите собі, відпочинете, а як очухається ця свиня, я вас розбуджу, — запропонувала господиня.

Не встигла Оксана відповісти, як у сінцях скрипнули двері й до хати увійшла жінка. По великій світлій хустці Оксана впізнала Ганку.

— Пані, ви тут? А вас там шукають! Такий гармидер зчинився. Ой, яка я рада, що вас знайшла. Пані, побудьте зі мною, послухайте моє горе, я вам усе розкажу.

Танка була п’яна. Виявляється, вона знала господиню й не раз ночувала в цій хаті з своїм Іванком. Через декілька хвилин Оксана слухала її розповідь. Вони сиділи за столом у світлиці. Вікна були завішені, на столі світився каганець. Танка розливала в чарки самогон.

— Він же присягав, пані, що я одна в нього й він, як тільки закінчиться війна, одружиться зі мною. Іванко мені подарунки давав. І обручки, й зуби золоті. Все віддавав мені, а останнім часом… подарував мені тільки пляшечку одеколону, аби лиш очі затуманити. Я одеколон весь на себе вилила, а пляшку в пику Софійці кинула. Тепер він молодшу знайшов, усе їй віддає, я знаю… А хто така Софійка? Перша повія, іншої такої не знайдеш…

Іванко — це Довбня. В Ганки появилась суперниця.

— Не хвилюйтесь, Ганю. Довбня не вартий вас. Ви знайдете собі кращого. Ви казали, що мене хтось шукав.

— Иой, там наїхало стільки людей! Всі про вас питають. Марко теж там. Всі шукають — де пані, куди вона поділась? То все дурниці. Ви мене послухайте. Пані, хіба ж у мене не було хлопців?

Ганка цокнулась, випила свою чарку й заплакала.

— До мене стільки сваталось. Я ж вважалася найбагатшою дівчиною у селі. Тільки одного поля вісімнадцять моргів. А я полюбила бідного хлопця і всім заради нього відмовляла. Батько не хотів його, казав, не пара, старець. А я його так любила, Славка. мого, що й сказати не годна. Вже було все налагодилось, батько згоду дав. Тут прийшли совіти, шляк би їх трафив, і почали роздавати панську землю. І вже не стало в селі ні багатих, ні бідних дівчат — усі одинакові, у кожної є своє поле. Славко відвернувся від мене й оженився на такій самій, як і він. Ну, хіба ж є правда на світі? Я йому і тій Катеринці його, розлучниці, не простила. Не простила пані. Як любила його дуже, так і помстилася. Пийте, пані, я вам усе розповім, не буду таїтися.

Ганка випила ще одну чарку, сльози текли по її щоках, змиваючи рум’яна.

— О, я придумала, пані, як їм помститися, отим жебракам нещасним. Прийшли німці, і я заявила в гестапо, що Славко (переховує в себе пораненого радянського командира. Тут же, на місці, його й Катеринку розстріляли. Ось як я відомстила, пані, за свою любов.

Хіба вони переховували радянського командира? — запитала Оксана.

— Аякже! І переховували, й лікували. Ніхто цього не знав, а я знала, вистежила. Приїхали німці, схопили всіх і зразу ж розстріляли.

— А вам не жаль, Ганко, тої людини, яку ви так любили?

— Ні, пані, — тріпнула головою Ганка. — Я така, якщо не мені — значить нікому! Свого не подарую. Я цій Софійці теж віддячу. І Іванко свого дочекається. Він гадає, що коли його сотенним призначили, то він тепер може кинути мене? Побачимо ще. Пийте, пані. Чому ви не п’єте? За моє щастя, за ваше щастя! До дна!

Оксана почекала, поки вип’є Ганка, й відпила трохи з своєї чарки. Смердючий самогон був міцний, як спирт. Дівчина наповнила чарку Ганки.

Тільки вночі знайшли Тополю, й він сказав, де треба шукати пані. Негайно поїхали на хутір Вишневий. Тополя показав хату. Його залишили на вулиці біля підводи. Довбня й Марко пішли на подвір’я. У вікнах хати було темно. Краплини дощу тихо барабанили по черепичній покрівлі.

Довбня постукав у двері. Трохи почекав і вже збирався гримати ногою, як за дверима почувся хрипкуватий жіночий голос.

— Хто там?

— Відчиняйте, господине!

— Це ти, Іванку?

«Ганка… Ось куди вона забігла…» — подумав Довбня.

— Відчини, Ганко!

— Не відчиню, ти будеш битися. Йди до своєї Софійки.

— П’яна, холера… — пробурмотів Довбня.

— Запитай її: пані з нею? — зашепотів Марко.

— Пані з тобою, Ганко? Не бійся, нам потрібна пані.

Двері відчинились, на порозі появилась Ганка в накинутій на голову й плечі хустці, яка світлою плямою виднілася в темряві. Від неї несло одеколоном.

— Тихо, ради бога… — застережливо зашепотіла Ганка, хапаючи гарячою рукою руку Довбні. — Тихо, в неї граната.

— Де вона?

— Ліворуч двері. Спить, п’яна, на ліжку. Я її ледве поклала. Вона спить і тримає гранату в руді. Тихо, обережно.

Марко нетерпляче відштовхнув Довбню, вскочив у сінці. Сотенний кинувся за ним. Двері до світлиці були відчинені.

Промінь ліхтарика ковзнув по столі, на якому стояла порожня пляшка, тарілки з рештками закуски, і впав на ліжко, яке стояло в кутку світлиці. Пані спала, накрившись ковдрою з головою. Краєчок портфеля стирчав з-під подушки.

Марко ступив уперед, швидко підвів руку. Пролунало два постріли.

— Що ти робиш? — жахнувся Довбня.

Марко мовчав. Сотенний освітив його обличчя. Обличчя вбивці було блідим, суворим, на скронях блищали краплинки поту. Він виконав наказ.

— Хіба я хотів… — сказав нарешті Марко й криво посміхнувся. — Пістолет сам… Не знаю, як сталось…

— Що тепер буде? Шляк би тебе трафив! — Довбня, присвічуючи ліхтариком, підійшов до ліжка, смикнув з голови убитої ковдру й остовпів, не маючи сили вимовити жодного слова.

По живу і мертву воду

На ліжку лежала Ганка.

— Що? Що?! — не своїм голосом вигукнув по. заду нього Марко, — Як же це… — він не доказав і прожогом кинувся з хати.

Пізно. Пані зникла. Тополя й візник присягалися, що вони нікого не бачили.

… Біля порога знайшли велику світлу шовкову хустку, що пахла одеколоном.

33. РУКА ГОСПОДНЯ

Те дивне почуття, яке останнім часом усе частіше й частіше переживав гауптштурмфюрер Шнейдер, було схоже на якусь недугу. Його раптом починало ніби морозити, нудити, паморочилась голова. Відомо, що хвора людина сприймає навколишнє дещо по-іншому. Виникає якась невиразність, ненадійність у тому, що мало звичну форму й зміст, слабне не тільки тіло, а й думка, що працювала раніше так чітко, стає млявою.

Шнейдер був радий, що все де залишається непомітним для оточуючих — він умів тримати себе в руках, але інколи погане самопочуття просто-таки лякало його. Гауптштурмфюрер не міряв температури й не думав звертатися до лікаря, бо знав, що його хвороба особлива й медицина тут ні до чого.

Почалося це з того дня, коли стало ясним, що троє військовополонених здійснили вдалу втечу і вже не можна сподіватися, що він, всесильний комендант, зуміє. повернути їх живими до табору. З того часу було здійснено ще дві втечі, зникло п’ять чоловік. Жодного з них упіймати не вдалося.

Відбувалося щось містичне, що ніяк не вкладалося в ретельно розроблену схему Шнейдера. Щось увесь час вислизало від осоромленого гауптштурмфюрера, чого він не міг усвідомити, збагнути. Справа була не тільки в тому, що втікачі ухитрилися зникнути без сліду, немов одягали на себе шапки-невидимки. Біляву Бестію над усе дивували й лякали нездоланний дух доведених до повного виснаження істот, їх розум, воля. Жалюгідні, обтягнуті шкірою кістяки жили, думали, боролися й здобували перемогу. Незбагненно!

Очевидно, в таборі існувала організація, яка готувала втечі. Намацати її за допомогою агентури не змогли. Багатоокий азіатський звір, загнаний до клітки з колючого дроту, не видав своєї таємниці дресирувальникові, не збирався скоритися йому, накопичував силу.

І раптом зовсім несподіване повідомлення — один з утікачів спійманий, його везуть до табору. Гауптштурмфюрер відчув полегшення. Все знову ставало на місце. Тепер він дізнається, хто й як підготовляв утечі. Він уміє допитувати…

Два дні після одержання телеграми Шнейдер знемагав від нетерпіння. Нарешті, до його кабінету привели запорошеного ротенфюрера з польової жандармерії. Шнейдер розкрив пакет і, прочитавши прізвище втікача, був прикро вражений. Виявилось, що спіймали Шкворнєва, того самого Шкворнєва, якого полонені в таборі вважали пришелепуватим і нагородили презирливою кличкою Слимак.

— Як він поводився в дорозі? — запитав Шнейдер жандарма.

— Ми з ним намучились, пане гауптштурмфюрер, — гидливо скривився жандарм.

— Були спроби втікати?

— Ні, він спокійний. Але жахливий сморід — він робить просто під себе.

— Симуляція божевілля?

Навряд. По-моєму, справжній псих. Безперервно молиться богу.

Шнейдер зробив необхідні помітки в паперах жандарма й відпустив його.

— Принесіть пайку хліба й казанок баланди. Викликати двох кращих перекладачів.

Коли все було готове, привели спійманого втікача. З першого погляду на Шкворнєва комендант табору зрозумів, що він нічого не доб’ється від цієї людини. З одного боку обличчя Пантелеймона було запухле й синє, вкриті струпами губи сочились кров’ю, сірі, затуманені стражданням очі дивилися на гауптштурмфюрера блаженно, всепрощаюче.

Шнейдер показав рукою на столик. Пантелеймон побачив хліб і казанок з баландою, яка ще парувала. На його обличчі відбилося радісне здивування, з трохи відкритого рота потекла слина. Але він не зрушився з місця, тільки сором’язливо посміхнувся й похитав головою. Сморід, що йшов від нього, був дійсно жахливим.

— Поясніть йому, що він одержить харчі, як тільки відповість на три моїх запитання, — сказав Шнейдер, не зводячи очей з полоненого. — Перше питання: хто допомагав йому тікати?

Пантелеймон, розгублено блукаючи поглядом, вислухав перекладачів, розуміюче закивав головою.

— Що він сказав? — нетерпляче запитав комендант табору, помітивши, що губи Шкворнева прошепотіли якесь слово.

— Він промовив: господь, — повідомив один з перекладачів.

— Господь, — похмуро підтвердив другий.

— Запитайте: хто й де їх переховував?

Перекладачі довго й наполегливо тлумачили полоненому, яка відповідь вимагається від нього. Слухаючи їх, Шкворнєв широко розплющував очі, кивав головою, бурмотів щось.

— Що він говорить? Перекладайте кожне його слово.

Перекладачі розгублено переглянулись.

— Він говорить незрозуміле… Бог… рука господня… Бог відвів руку, врятував мене…

— Здається, він сказав ще слово — «яма», пане гауптштурмфюрер.

— Яма? — пожвавився Шнейдер. — Запитайте, де була яма? В якій ямі він сидів?

Як не старалися перекладачі, Пантелеймон, у знемозі заплющуючи очі, твердив своє.

— Рука господня відвернула смерть від мене… Слава всевишньому… Вже скоро господь змилується… Благодать ізійде…

Обрезклий від щоденної пиятики помічник коменданта табору з неприхованою огидою спостерігав за сценою безглуздого, на його думку, допиту.

— Корчить дурня, — сказав він, не стерпівши.

Гауптштурмфюрер відламав половину пайки, простягнув хліб Шкворнєву. Він вирішив зробити ще одну перевірку, хоча вже не сумнівався, що має справу з божевільним Пантелеймон довго, розгублено й злякано дивився на хліб, ніби не міг пригадати, що це таке, потім узяв його обома руками, підніс до рота й почав байдуже жувати, голосно відригуючи, не звертаючи уваги на те, що на підлогу падають дорогоцінні крихти.

— Виведіть, — відвертаючись, тихо сказав Шнейдер. — Завтра вранці він буде повішений.

— Пане гауптштурмфюрер, дозвольте мені взятися за нього, — звернувся до нього помічник.

— Спробуйте. Тільки нічого не вийде. Ця людина божевільна.

— Він заспіває у мене по нотах.

Помічник коменданта домігся свого — в кімнаті, спеціально призначеній для допитів, Шкворнєв заспівав. На Пантелеймона сипались удари, а він, спльовуючи з рота кров, радісно співав слабким, надтріснутим голосом псалми, вихваляючи господа бога, дякуючи йому за послані муки.

І кати врешті-решт відступилися від нього.

Пантелеймон упав на підлогу. В темряві його можна було прийняти за купу смердючого ганчір’я. Побитий, вимучений до краю, він відчував блаженство. Він знав, що господь бог веде його крізь колючі терни мук до світлих воріт раю. Він зрозумів це ще тоді, коли потрапив до рук власовців. Його приголомшив не страшний удар прикладом гвинтівки в обличчя, а зрадництво брата во христі. Богові вгодно було провести його через такі найтяжчі випробування, і Пантелеймон пройшов через них, не похитнувшись, а лише зміцнившись у вірі. Він став нечутливим до болю, тіло здавалося невагомим, не відчував ні спраги, ні голоду. Душа його раділа, торжествувала, вириваючись з тлінної земної оболонки, готова злетіти до сліпучого світла божої мудрості й вічного райського щастя.

Пантелеймон багато дечого вже не пам’ятав, а те, що залишилося в його пам’яті, уявлялось йому викривленим, немов було відбите в кривому дзеркалі. І все ж, коли його повели вранці по табору, колючий дріт, гола, втоптана земля, весела музика, що долинала ззаду, — все це нагадало йому щось солодко-жахливе. Він знав, куди його ведуть, і сором’язливо усміхався, ніби розумів, що не заслужив таких розкішних проводів і шкодував, що не може поділитися своїм щастям з іншими.

В’язні були вишикувані на аппельплаці. Бахмутов стояв у першій шерензі. Він здогадався, що німцям пощастило спіймати когось з утікачів. Це його не здивувало — він не виключав такої можливості. Однак, побачивши приготування до страти, Бахмутов зрозумів, що Білява Бестія не зміг нічого дізнатися від своєї жертви, й тому призначену на сьогодні чергову втечу не варто відкладати. Коли б спійманий кого-небудь зрадив, його б не страчували так швидко. Він був би потрібний для дальших допитів, очних ставок з іншими. Нікого не видав, нічого не розказав… Кого ж з восьми втікачів спіткала така жорстока невдача?

Обплутані дротом ворота відчинилися, й у шеренгах в’язнів зітхнули з полегшенням: «Слимак!» Бахмутов, витягнувши шию, приглянувся. Так, це нещасний баптист, загадковий утікач. Цілком закономірно, що попався саме він. І оця жалюгідна людина виявилася міцною, немов кремінь… Не видав, не сказав. Дивовижно! Бахмутов дивився на процесію крізь примружені вії. Все відбувалося відповідно до знайомої програми — музика, кривляння помічника коменданта, відчайдушно бадьора промова Білявої Бестії.

— Його товариші вбиті. Вбиті! Ми не могли привезти їх смердючі тіла до табору. Але я ще раз заявляю: всі, хто…

Шеренги завмерли. Ніхто не ворухнеться. Всі слухають з напруженою увагою, але Бахмутов відчуває — нема відчаю, приреченості в цій напрузі. І раптом хтось кашлянув: «Кхи!» І прокотилось по шеренгах приглушене, насмішкувато-переможне: «Кхе-кхе!» Ось так, купаний у молоці пане гауптштурмфюрер. І це ще не все — сьогодні втече ще двоє…


Шкворнев не чув, як поруч кричав маленький чоловічок і як слова цього чоловічка, немов луна, повторювали перекладачі в різних кутках аппельплацу. Пантелеймон стояв на ящиках, вище від усіх, зі зв’язаними за спиною руками і зашморгом на шиї. Він бачив тільки шеренги янголів з почорнілими, виснаженими обличчями, в смугастій одежі, і їх урочистий хорал лунав у його вухах.

Був ранок, сонце золотило край хмари на сході, з-за неї проміння пташиним крилом підіймалось у небо. Але ось воно простягнулось до табору, немов золоті струни, ніжно торкнулось до плеча Пантелеймона. Голоси янголів стали гучнішими й святковішими. І здавалось Пантелеймону, що він побачив на сході сяюче лице бога й зрозумів, що бог простягає до нього свої руки. Сталося. Він стояв на вершині вічного раювання.

І коли ящик був вибитий з-під ніг Пантелеймона й мотузок з силою рвонув його за шию, він на мить здивувався, що в бога такі грубі, жорсткі руки. Це було останнє, про що встиг подумати Пантелеймон. В ту ж хвилину полум’я його віри спалахнуло в ньому надзвичайно яскраво, засліпило й спалило його.

34. ТУРБУЮСЬ ПРО ДОЛЮ ПЛЕМІННИЦІ

Історія, яку розповів на допиті затриманий у лісі власовець, здалася Пошукайлові добре завченою легендою. Це не було новиною. Штурмбаннфюрер Герц уже не раз намагався заслати до них у загін, своїх агентів під виглядом радянських полонених, які втекли з табору. Не так-то й легко відрізнити кукіль від пшениці, але партизани вже набули значного досвіду, як розпізнавати ворога чи зрадника під машкарою патріота.

Пошукайла бентежили тільки дві обставини. Найчастіше гітлерівці озброювали своїх агентів досить-таки правдоподібними легендами про їх пригоди й поневіряння. Події, в яких нібито брав участь власовець, слід було б віднести до розряду малоймовірних, просто-таки фантастичних. У той же час його розповідь про те, як він потрапив у полон, виглядала на диво примітивною. Він міг би вигадати багато поважних або хоча б пом’якшуючих його вину обставин — приглушило, контузило, потрапив у полон непритомним. Ні, він усе це заперечував.

Допитувати власовця Пошукайло доручив лейтенантові Шульзі, який недавно прилетів з Великої землі. Лейтенант і власовець були одного віку й чимось невловимим скидалися один на одного. Очевидно, схожість. Їх була у виразі облич. Обидва нагадували Пошукайлові студентів, які силкуються розв’язати важку задачу.

— Ігор, от ти кажеш, що твої пальці самі випустили автомат, — допитувався Шульга.

— Так, у мене було таке відчуття. Вірніше, я не відчував ні п-пальців, ні рук. Вони ніби заклякли.

— Скажи, може, в автоматі не було набоїв?

Питання Шульги виглядало як підказка. Було схоже на те, що. молодого слідчого зворушила версія Ігоря Донця, і він, можливо підсвідомо, співчував власовцю. Пошукайло невдоволено кашлянув і втрутився в допит.

— Донець, які боєприпаси залишались у вас в ту хвилину, коли ви здалися в полон? Напевно, були набої, гранати, якщо не у вас особисто, то у ваших поранених і вбитих товаришів. Ви скористалися з цих боєприпасів?

Власовець проковтнув слину.

— Гранат у б-бліндажі не було. Це я знаю т-точно, заступник політрука кинув останню. Набої, можливо, ще були. Я не певний, що розстріляв усі свої. Здається, в касеті щось з-залишилось…

— Виходить, ви здалися у полон не тому, що у вас закінчились боєприпаси й не було можливості продовжувати опір?

— М-можливо, я м-міг би вбити ще одного німця, а-але я… Я б-був буквально паралізований від страху.

— Дивний у вас був параліч… Руки перед фашистом ви ж змогли підняти?

Ігор подивився в очі Пошукайла й схилив голову.

— Це правда, я п-підняв руки. Н-не приховую… Я зробив це, як нікчемний б-боягуз.

Шульга з похмурим співчуттям дивився на свого ровесника. Він вірив, що Ігор Донець каже правду. Пошукайлові теж хотілося вірити, але він знав, що все це може виявитися тільки спритною грою в щирість. Можливо, штурмбаннфюрер, відмовився від шаблону, вирішив використати новий психологічний трюк.

— Донець, ви хотіли б, щоб ми прийняли вас до свого загону?

Ігор пильно подивився на командира загону й, здається, зрозумів, з якою метою задано це запитання. В його очах появилася туга. Він сидів, кусаючи губи, й мовчав.

— Донець, відповідайте на запитання.

Власовець рвучко підвівся на ноги, притис до грудей руки.

— Т-товариші, я ж не дурень якийсь. Я все ч-чудово розумію. Ви н-не можете д-довіряти мені. Це природно. Ви н-навіть можете вважати мене за ш-шпигуна. П-пере-вірте мене. Гвинтівку я п-приніс. Д-дайте мені набоїв, якнайшвидше. Я п-піду до ш-шосе. Один. Т-там часто ходять н-німецькі машини. Я б-бачив… Ось т-тоді ви м-мені повірите.

Пошукайло не зводив очей із схвильованого власовця, який почав дуже заїкатися. Хлопець розумний… Що ж, були й такі'. Були чудові актори. Плакали, клялися, просили дати їм можливість помститися гітлерівцям. Якщо Герц робить велику ставку на Ігоря Донця, то такому агентові дозволено багато дечого. Заради того, щоб Донець завоював довір’я у партизанському загоні, йому дозволено пополювати на німців, принести до загону документи вбитих. Ні, хлопче, ми тебе будемо перевіряти не раз і не два, з усіх боків протремо, оглянемо, а коли вже станеш чистим, як скельце…

Думки Пошукайла перервав черговий загону. Він відчинив двері землянки й подавав знаки командирові, викликаючи його до себе.

— Продовжуйте, лейтенанте, — сказав Пошукайло, підводячись, — Нехай детальніше розповість, що він бачив і чув, перебуваючи серед бандерівців.

За порогом землянки чекали Пошукайла черговий і боєць, який прийшов з далекого маяка, через який здійснювався зв’язок з містом.

— Товаришу командир, о дев’ятій двадцять почулася автоматна й гвинтівочна стрілянина біля північної околиці села Великани. Стрілянина тривала дві-три хвилини. О десятій тридцять у розташуванні маячка появилася група людей: три хлопці, озброєні двома автоматами й однією гвинтівкою, дві жінки й дитина. Один з хлопців був поранений, його несли. Старший групи повідомив нам пароль. Не звичайний пароль, а той, особливий… Сказав, що в них була сутичка з поліцаями. Мені було наказано привести їх сюди.

За особливим паролем сюди могло прийти тільки троє. Невже це Оксана, яка зникла з міста тиждень тому?

— Покличте Веніаміна Львовича, — вже на ходу наказав черговому Пошукайло. — Скажіть, що є поранений, — додав він.

Через хвилину Пошукайло побачив біля дуба приведену до загону групу людей. Поранений лежав на землі. Біля нього стояли навколішках молоденька дівчина й жінка.

Хлопець у кашкеті кинувся назустріч Пошукайлові.

— Товаришу командир, дайте лікаря. Терміново. Вмирає наш…

Пошукайло взяв його під лікоть, відвів набік.

— Хто ти? Хто тобі повідомив пароль?

Хлопець, не відповідаючи, поспішно розшнурував черевик, відпоров ножиком підкладку й вручив Пошукайлові складений у восьмеро аркуш.

— Товаришу командир, лікаря покличте…

— За лікарем уже послали, — розгортаючи аркуш, сказав Пошукайло. — Зараз прийде.

«Друже! Перебуваю у своїх. Шеф доручив завдання готувати нашу армію для озброєної боротьби в тилу радянських військ. Усе йде за планом: одержуємо зброю, боєприпаси, інструктори наших союзників допомагають готувати командирів у військових школах. Одержуємо рекомендації. СБ знищує всіх, хто на підозрінні в симпатіях до більшовиків. Особлива увага — розпалюванню ворожнечі між українцями й поляками. Виявляється, що його хочуть і ті, хто гостює на островах. Ти запитуєш про Тараса. Це мій давній вірний друг, можеш вірити кожному його слову. Привіт Гелені. До швидкої зустрічі. Твоя Оксана».

— Тарас? — запитав Пошукайло, уважно прочитавши записку.

— Так точно! — хлопець з тривогою поглядав у бік тих, що залишилися біля дуба. Там уже появилася людина в білому халаті й два санітари з ношами.

— Не турбуйтеся, Веніамін Львович добрий лікар. Він усе зробить. Коли Оксана передала тобі цю записку?

— Зараз пригадаю, в мене все в голові переплуталося… — Тарас примружив очі. — Перша ніч — ес-бе, друга — хутір Вишневий, ще одна ніч — «експрес». Три дні тому.

— Де вона залишилась?

— Братинський ліс. На карті можу показати точно.

Пошукайло дістав з польової сумки карту.

— Це хто з тобою прийшов?

— Дружина радянського льотчика, Рум’янцева Наталія Миколаївна. Не встигла евакуюватися, залишилася тут. Степан і Юрко Карабаші. Тут я повинен зразу попередити, товаришу командир. Ви знали такого націоналіста Ясного?

— Припустімо…

— Його німці повісили нещодавно.

— Все могло статися. Чому ти запитуєш про Ясного?

Тарас зам’явся, обачно озираючись на всі боки.

— Степан і Юрко — рідні брати Ясного.

Пошукайло не повірив його важко було чим-небудь здивувати, але… брати Ясного в партизанському загоні? Тут було чому здивуватися.

— Не переплутав? Рідні брати?

— Точно. Я знав, що ви будете… Взагалі, вам це не сподобається. Тільки я ручуся за них головою. Це вірні хлопці.

— Не поспішай ручитися… Де їх підчепив? Оксана про них знає?

— Звичайно.

— Чому вона не згадала про них у записці?

— Вана поставила перед ними умову — розгромити ес-бе. Ми вночі напали й перебили. Тільки один утік. Забрали документи. Можете перевірити — документи в Степана.

Командир загону розгорнув карту.

— Покажи, де залишилась. Оксана.

Карта була стара, польська. Тарас погано орієнтувався по ній. Нарешті, він знайшов Братин, Зарічне, тоненьку голубу жилку річки. Це місце на карті було чомусь позначене синім олівцем.

— Тут. Річка Безодня. Тут, на хуторі, розташована сотня.

— Ти був там?

— Авжеж! Цілий місяць там припухав.

— Що там сталося чотири-п’ять днів тому?

— Звідки ви знаєте? — здивувався Тарас.

— Бандерівці розстрілювали радянських військовополонених?

— Хотіли розстріляти.

— Скільки чоловік утекло?

— Двоє.

— Хто?

— Один військовополонений, а другий — начебто власовець. Так казали. В німецькій формі був.

— Пізнаєш його?

— Повинен пізнати. Він у вас?

Пошукайло не відповів. Тягар звалився з його плечей. Тепер він знав, що Ігор Донець казав н-а допиті правду. Все ж таки було б прикро, коли б оцей розумний хлопець виявився запеклим негідником. Пошукайло заховав карту в сумку, привітно поглянув на Тараса.

— Значить, головою ручаєшся за братів Ясного?

— Як за себе самого.

— Ходімо, подивимося на твоїх братів.

Забутий усіма, малий Славко сидів під дубом, розкинувши подряпані брудні ніжки, тихо плакав і здивовано дивився сонними очима на незнайомих людей. Чоловік десять обступили пораненого Юрка. Лікар, молодий, з тонким білим обличчям і чорною кучерявою чуприною, щойно зробив перев’язку й тепер перевіряв пульс.

Юрко лежав із заплющеними очима, його дихання було рідким, нерівним, повіки й губи посиніли, ніс загострився. Стефа, як і раніше, стояла навколішках біля його узголов’я, відганяючи рукою мошкару, і вже не плакала, а, мов риба, яку витягли з води, хапала відкритим ротом повітря.

Лікар відпустив руку пораненого, нахилився над ним, відтягнув синє повіко. Око Юрка непорушно, безтямно дивилося в небо.

— Так… — лікар підвівся, з прикрістю стиснувши губи.

— Що, Веніаміне Львовичу? — тихо запитав Пошукайло.

Лікар озирнувся, подивився в очі командирові загону.

— І нічого не можна?

— Рана не дуже небезпечна. Вся справа в тому, що він надто багато втратив крові.

Стефа підповзла на колінах до лікаря, обняла руками його ноги.

— Пане лікарю, врятуйте. Благаю! Пане лікарю, прошу. Все життя молитися за вас буду.

— Заспокойте її, — роздратовано промовив лікар. — Відведіть звідси.

Наталія Миколаївна й Степан силоміць відірвали Стефу від ніг лікаря, допомогли їй підвестися.

— Візьми себе в руки, Стефо.

— Наталіє Миколаївно, мила! Це я його занапастила. Я винна в усьому.

Якийсь атлетичного складу партизан штовхнув ліктем Тараса й запитав хрипкуватим, окаючим баском:

— Хто вона йому? Сестра?

— Тут інша справа, братику. Любов…

— Ти бач, — здивувався партизан. — Дуже побивається, одначе.

— Його може врятувати тільки переливання крові, — сказав лікар, звертаючись до командира загону. — Але…

— Лікарю, — кинувся до нього Степан. — Я дам кров.

— Я теж можу дати, — стрепенувся Тарас.

— Ви знаєте, яка у вас група?

— У мене друга, — відповів Тарас.

— Я його брат, у нас одна кров.

Лікар заперечливо похитав кучерявою головою.

— Спорідненість не має значення. Потрібна перша група.

Той партизан, який, окаючи, запитував Тараса, крякнув, подивився на пораненого.

— Веніаміне Львовичу, я дам кров.

— Група?

— Та сама, що всім підходить. Навіть коням можна вливати.

— Уралець, ти точно знаєш? Коли помиляєшся…

— Донором у шпиталі був, одначе. Не сумнівайтеся, кроїв та, що треба.

— Крові треба багато, — попередив лікар.

— Ну, скільки? Піввідра вистачить?

— Літр візьму…

— Порядок, товаришу лікар.

Веніамін Львович запитливо подивився на Пошукайла. Той схвально кивнув головою.

— Так. На ноші його. Обережніше! Несіть до моєї землянки.

Стефа побігла слідом за ношами.

— Куди? — зупинив її лікар. — Якщо хочеш, щоб він вижив, то не заважай.

Наталія Миколаївна схопила дівчину за руку, повела до дуба.

Пошукайло пошепки щось сказав черговому й підійшов до жінок.

— Заспокойтесь, товариші. Веніамін Львович зробить усе можливе. Влаштовуйтесь поки що тут, відпочивайте. Зараз вас нагодують. Ми живемо небагато, але каша з салом знайдеться. Ну, й треба мені познайомитися з вами, порозмовляти з кожною окремо.

В першу чергу командир загону цікавився тим, як розгорталися події в час розстрілу радянських військовополонених і яку роль відіграв у тих подіях Ігор Донець.

Тарас і Степан майже слово в слово повторили розповідь власовця. Коли поблизу них конвоїр правів Ігоря, вони відразу ж упізнали його.

— Він тільки дуже схуд і неголений.

Показали хлопців Ігореві. Він довго розглядав їх, вивчав обличчя й показав на Тараса.

— Цього пам’ятаю, приносив обід нам у льох. А цей мені на очі ніколи не попадався.

Ігор Донець казав правду.

Це був щасливий день для Пошукайла. Знайшлась Оксана, за долю якої він уже почав хвилюватися. Таємницю експерта в східних питаннях було розкрито повністю. До загону прийшли хлопці, яким можна довіряти. Веніамін Львович ще раз довів свою лікарську майстерність. Не встигли прибулі до загону підкріпитися пшоняним кулішем, як прибіг санітар: «Веніамін Львович сказав — буде жити! Вже очі розплющував… Зараз обоє сплять, немов новонароджені. Уралець теж ослаб…»

Вночі в ефір полинула шифрована телеграма з повідомленням Оксани.

Полковник Горяєв відповів:

«Зрозуміли. Робіть усе можливе, щоб зірвати злочинні плани. Передайте подяку Гелені. Тривожусь за долю племінниці. Сивий».

ЕПІЛОГ

Полковник Горяєв у кожній радіограмі запитував: «Де племінниця? Терміново повідомте все, що знаєте». І одержував таку ж стереотипну відповідь: «Продовжуємо розшуки».

Від Оксани не було жодної звістки.

Вже за наказом Горяєва відпустили з загону Гелену — після довгої розмови з капітаном Армії Людової вона поїхала туди, де загони цієї армії боролися з окупантами за свободу й незалежність своєї батьківщини;

вже одержали партизанське бойове хрещення Ігор Донець і Степан Карабаш, а Юрко, який видужав, мріяв про той день, коли він зможе відзначитися в бою;

вже звикли в загоні до невтомних трудівниць Наталії Миколаївни й Стефи, які встигали доглядати поранених, прати білизну й обшивати партизанів;

вже давно поховали Вепра, Місяця й на їх посади були призначені не менш жорстокі катюги;

вже зрозумів штурмбаннфюрер Герц, що він не зможе дати ходу донесенню Осики — Єва не повернулася з службового відрядження, а радник Хауссер був знайдений у своїй кімнаті мертвим — чи то хтось його вбив, чи сам наклав на себе руки;

вже встигла група підпільників, у яку входив Василь Гнатишин, висадити в повітря ще один німецький ешелон і готувалась. До нової диверсії;

вже замінив Біляву Бестію інший комендант у Квітчанському таборі радянських військовополонених, і Бахмутов відзначив цю подію тим, що наступного дня вдало здійснили втечу ще двоє полонених.

Одначе, як не намагалися розвідники Пошукайла вивідати що-небудь про долю Єви Фальк чи Надії Пилипчук, вони нічого не могли дізнатися. Сліди Оксани загубилися на хуторі Вишневому, на березі річки Безодні.

Пошукайло не припиняв розшуків. Він обвів великим колом на карті хутір Вишневий. Тут, у цьому колі, довго ходили по селах і хуторах старий безрукий жебрак і спритна кравчиня з Братина, яка носила з собою стареньку ручну швейну машинку.

Кравчиня два дні мешкала в хаті Андрія Дудки, шила господареві штани, перелицьовувала жакет господині й дізналася, що два тижні тому в цій хаті «одну пані — коханку сотенного Ганку — застрілили вночі, а другої, тієї, що була молодша, так і не знайшли, хоч шукали довго, зникла вона невідомо куди».

Озброєна група партизанів, що видавала себе в тих місцях за бандерівців, допитувала самого Андрія Дудку, зустрічалася з підпільниками й навіть побувала на тому місці, де квартирувала розформована нині сотня. Добуті ними відомості тільки підтвердили те, що повідомила в загін кравчиня.

Оксана зникла. В той час недорого цінувалося життя людини, багато хто зникав безслідно, й оунівські кати вже не підраховували своїх жертв. Табуни здичавілих собак, немов сіроманці, бродили лісами. Вони розгрібали свіжі, недбало закидані гіллям і землею могили. Довго-довго потім лякали лісників і лісорубів білі, пробиті сокирою або кулею черепи, що їх знаходили серед кущів ялівцю та ожини в Братинському лісі.

Почалися перші приморозки. Густі тумани стелилися над заболоченою долиною Безодні, немов хотіли надійніше приховати таємницю річки, яка стала могилою багатьох.

А в ефір все линули й линули слова: «Продовжуйте пошуки…» Горяєв не міг змиритися з думкою про те, що Оксана загинула.

Примітки

1

Професорка — вчителька.

2

АК — Армія Крайова.


на главную | моя полка | | По живу і мертву воду |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 4
Средний рейтинг 3.8 из 5



Оцените эту книгу