Book: Відпочинок на Ортені



Наталя КОНОТОПЕЦЬ


ВІДПОЧИНОК НА ОРТЕНІ


Фантастична повість



І


- Отже, вас цікавить інформація про Ореста Кюна? Що ж, зможете одержати її у повному обсязі, але доведеться трохи зачекати, - рівним голосом мовив господар кабінету.

Гість нічим не виявив своїх почуттів, мовчки опустився в крісло. А господар уже пошкодував за обіцяним, бо відчув, що гра у вимушену мовчанку буде обтяжливою, а німе споглядання обличчя чоловіка напроти наганятиме нудьгу. І все ж, удаючи привітність, звів погляд на те обличчя. Неприємне, старе, з глибокими зморшками, що потворили й без того грубі риси, з брезклою шкірою, насупленими сивими бровами та похмурими сторожкими очима. Мабуть, людина з таким обличчям ніколи не відчуває душевної рівноваги, гармонії почуттів, а ще ж недавно він захоплювався цим чоловіком, знаходив у ньому своєрідну красу. Але тоді його обличчя не було таким мертвотно-сірим і байдужим до всього світу.

Мовчання гнітить господаря, а відвідувачеві те байдуже. Хоч він теж пильно розглядав свого співрозмовника і також був не в захопленні, але з цілком протилежних причин: “Навдивовижу прекрасні нинішні люди! От хоча б цей: правильний овал обличчя, чудова постава, бездоганні лінії тіла, молоді, променисті очі, в яких світяться шляхетність, добро, розум. Либонь, зважувалися ті почуття на точних терезах доцільності й гармонії - ні крихти більше, ні крихти менше! Куди такому збагнути сум’яття моєї душі? Спробуй поскаржся. Відповідь буде одна - курс лікування психостабілізатором. А може, то й справді найкращий вихід? Чому вони з Орестом так ревно чіплялися за старе, оберігали себе від втручання новітньої медицини? Уламки минулого, вони прагнули лишитися такими, як були. А чи варто? Тепер про це говорити та й навіть думати пізно. Адже він лишився один такий, один-однісінький...”

Для головного уповноваженого у справах космічної моральності мовчанка стає дедалі нестерпнішою. Швидше б спалахнув екран.

“Чого він взагалі прийшов сюди? - з неприязню думає про відвідувача. - Що йому потрібно від мене? Адже інформацію міг одержати й дома”.

Невідоме раніше відчуття провини перед цим відвідувачем холодним язиком лизнуло серце. Заспокоював себе: у мене алібі! Хоча й не був до кінця певен, що саме цим словом можна назвати той аргумент, що він, Головний уповноважений у справах космічної моральності, був проти з самого початку. І звинуватити його в недалекоглядності важко. Піймав себе на цій не зовсім чесній думці, вже зчитаній і навічно зафіксованій Інформатором, і йому стало соромно. Адже понурий відвідувач, можливо, ні в чому не збирався його звинувачувати, а тільки прийшов по допомогу.

“Це називається не алібі, а вміння вчасно умити руки”, - встиг подумати до того, як блимнув довгожданий зелений вогник і забагрянився екран.

Господар кабінету сяйнув до гостя привітною усмішкою:

- Дивіться, Арсене, слухайте...

Гість виполонився із задуми, заворушився, незграбно повертаючись до екрана, і вп’явся очима в ожилий чотирикутник. Але екран не змигнув багряної запони, натомість зажебонів приємний ненав’язливий голос:

- Орест Кюн народився 2234 року. Місце народження - планета Земля, острів Сахалін. Мати - інженер. Батько - гідробіолог.

Слухач зіщулився, втиснувся в крісло, наче хотів сховатися в ньому. Чекав, що зараз з екрана глянуть на нього троє облич: зовсім юний Орест, а з боків - батько й мати. Це фото він часто бачив у Ореста там, у космосі. Та екран все ще каламутно сліпав: всюдисущий Інформатор, мабуть, не отримав того фото, десь воно зникло, напевне, разом з Орестом в його останній подорожі. А воно б годилося для такого моменту - справжній надмогильний пам’ятник...

- Орест Кюн навчався... - говорив тим часом екран.

- Цього не треба, - неґречно увірвав Арсен скрадливий голос. Невже хтось може знати більше про Ореста, ніж він? - Далі!.. І експедиції теж не треба, - жахнувся силуету свого корабля, що напливав з екрана просто на нього. - Мене цікавить інформація про перебування Ореста на Ортені.

Оповідь слухняно урвалася. І коли почалася знову, в голосі не було й тіні роздратування. Арсен подався наперед: тепер треба бути дуже уважним, щоб не випустити деталей, яких раніше ніхто не помітив. Можливо, якась із них допоможе зрозуміти головне.

Наближався диск Ортени. Захлюпотів, завирував безкраїй океан, з якого так і не виполонилася планета аж від самого моменту творення. Лише деінде визирають з нього невеличкі клаптики суші, пустельні, мертві, площею по декілька квадратних кілометрів. Але для землян Ортена асоціюється тільки з безкраїм океаном. Ті мертві верхівки могутніх підводних кряжів не заслуговують на увагу ні у господарів планети, ні у її гостей.

І тут він побачив уперше Орестів корабель, на якому той діставався до Ортени. Звичайнісінький туристичний корабель на одну особу, які курсують між Землею та Ортеною. Ось він опускається на штучний надводний майданчик, послужливо підставлений під його черево ортенцями. Завмирає. І зразу, ніби їм тільки й діла було, що чекати цієї миті, виринають, пробуравлюючи писками маслянисто-важку воду, ортенці. Арсен прикипає до них поглядом, намагається побороти внутрішню відразу до цих в’юнких, послужливо-запопадливих створінь, з усмішкою-печаттю на обличчях.

Тоді, коли вони з Орестом вирушали в космос, земляни ще й не чули про ортенців, не підозрювали про існування їхньої планети. А коли повернулись, активна участь ортенців у житті Землі була вже достеменним фактом. Їхня відмінність від землян зовнішністю і способом життя і водночас неймовірна здатність активно співпрацювати із землянами викликали в Арсена й Ореста подив. Пригадується, Орест сказав тоді: “Яка дивовижно гармонійна єдність душ!”

Арсен так і не зрозумів, чого в тих словах було більше - подиву, захоплення чи сумної іронії.

При спогляданні рибоподібного тіла, ніг-ластів ортенців напрошувалося порівняння їх із дельфінами, але видовжене, загострене донизу, з близько посадженими маленькими очицями обличчя швидше скидалося на збільшений мишачий писок, а не на голову дельфіна.

Арсен звик до космічних несподіванок, проте ортенську цивілізацію, яка так багато важила для життя сьогоднішньої Землі, він не сприймав.

Тепер, пильно розглядаючи їхні писки, статуру, рухи, дійшов несподіваного висновку: він тому й не сприймав ортенців, що ті мають у собі щось дуже земне, але нащадки не вловлюють тих рис, бо втратили їх принаймні у зовнішніх виявах. Ось чому вони й не намагаються дошукуватися схожості між собою й ортенцями, навпаки, щоразу підкреслювали свою відмінність, щоб на тому тлі ще яскравішою видавалася тісна дружба і співробітництво з ортенцями.

Нарешті Арсен зрозумів: зовсім не чуже, як йому здавалося раніше, а таки оте земне, старанно приховане в ортенцях, - саме воно викликало неприязнь.

“Якщо не дізнаюсь нічого нового про Ореста, то й задля цього варто було згаяти трохи часу”, - подумалось йому.

А може, то в ньому говорила образа? Адже наслідків досліджень, проведених у точці інтерференції різновимірних просторів на планеті-привиді, з якої вони ледве вирвалися, втративши сто земних років, їхні нащадки не поцінували. Більше того, не виявили навіть особливого інтересу до них. Їм усе застувала оця дружня цивілізація, така практична, зрозуміла, послужлива, ніби розвивалася не на далекій планеті, а на Землі, десь паралельно з людьми, і тому чудово розуміла їхні проблеми.

Він так захопився спостереженнями за ортенцями, що пропустив мить, коли Орест вийшов з корабля. А тим часом усміхнений, помолоділий Орест враз розсунув рамки екрана, вітально підняв руки, здавалося, до нього, Арсена, а зовсім не до ортенців. Ці кілька хвилин Орестового життя навіки закарбувалися десь у надрах Інформатора, і їх можна викликати й викликати, коли забажаєш. Але яка куца і несправжня ця мить! Зусиллям волі пригасив свою печаль і радість від цієї зустрічі з Орестом: мав аналізувати все тільки розумом.

На Ортені Орестові дихалося ніби легше, ніж на Землі. Так, так, це було видно з його обличчя - воно аж світилося щастям. І раптом почуття заздрості до мертвого Ореста, заздрості до цієї його щасливої миті здолало Арсена. Адже він скніє тут, на такій для них колись улюбленій, такій довгожданій там, у космосі, Землі - один, позбавлений товариства, самотужки намагається долати свою тугу і байдужість до всього навколишнього, а десь у глибині свідомості відчуває, що не здолає, що це вже назавжди. То чи не варто було б і йому...

Тепер Арсенові здавалося: Орест не випадково повертається так, щоб його усмішка була якнайпривабливіша, а зумисне дає зрозуміти Арсенові, що анітрохи не шкодує за тим, що полетів на Ортену.

Тим часом ортенці оточили гостя, начепивши на свої писки невеличкі маски для дихання в повітрі. Між ними, з усього видно, точилася жвава розмова, але Арсен не чув її, бо вухо людини не сприймало ультразвукової мови ортенців. Та для нього головним був не діалог (переклад цієї розмови він прослухає пізніше), а сам Орест, його міміка, жести, поведінка там, на Ортені. Орест показував рукою на космічний корабель, усміхався, покивував головою. Ортенці так щільно обступили його, що геть затулили від Арсена, а коли розступилися, той уже був у тоненькому ортенському скафандрі, який щільно облягав тіло; очі його ховалися під великими опуклими скельцями окулярів. Точнісінько таким землянин був зображений на рекламних проспектах туристського бюро, де на всі заставки вихвалялися вигоди й переваги активного відпочинку на Ортені. І так само привітно й невідступно, ніби попереджаючи кожен крок, кожне бажання землянина, оточували Ореста господарі планети, прямуючи до човника, спеціально сконструйованого для мандрів землян по Ортені.

Орест озирнувся, ніби прощаючись з Арсеном, і сів у човник. Човник одразу ж пірнув у хвилі, у той загадковий світ, який так хотілося побачити Орестові. Та що глибше поринав човник, то тьмянішало зображення на екрані. Зеленаво-синій присмерк ортенського океану почала долати багряна барва екрана, ніби човник, що маячив легкою тінню, поринав не у водну глибінь, а в кипінь пекельного вогню.

Ще мить, і він зник зовсім, а екран знову спалахнув рівномірним світлом.

Арсен нетерпляче повернувся до господаря:

- А далі?

- Це, власне, все.

- Як усе? А місяць його життя на Ортені?

- На жаль, про цей період у нас є тільки уривчасті повідомлення, до того ж досить нецікаві, я сказав би, стереотипні. Адже Орестова подорож була тільки туристською, тож він не був зобов’язаний регулярно подавати в земний космоцентр інформацію. Отже, серед усіх землян про його перебування на Ортені найбільше мали б знати ви.

- Я? Звідки?

- Як то звідки? Ваш єдиний друг перебував на чужій планеті, і ви не підтримували з ним зв’язку?

Ті слова боляче шмагонули Арсена, але відповів рівно, напрочуд спокійно:

- Ні, я не підтримував з ним зв’язку, бо не цікавився. Ми... Я взагалі був проти того польоту. Не бачив у ньому сенсу. Для науки він був не потрібний, адже ви самі сказали - чисто туристський. А для Ореста? Він уже вийшов з того віку, щоб безцільно спостерігати інопланетні красоти. Так, самообман. Але він полетів, як ви знаєте, і звідти жодного разу на зв’язок зі мною не виходив. Та я й не чекав! - додав з викликом.

- Он як? - тільки тепер в очах Головного уповноваженого у справах космічної моральності майнуло щось схоже на справжню цікавість. Принаймні зникло оте підсвідоме побоювання якоїсь прикрої несподіванки з боку гостя. - Виявляється, трагічна ортенська подорож вас зацікавила лише тепер? Краще пізно, ніж ніколи, здається, є така давня приповідка. А може, вас привело сюди відчуття власної провини у тій трагедії? То заспокойтеся. Ми всі, ті, хто його оточував, винні однаковою мірою.

“Ніякого такту. Цілковита відсутність будь-якого співчуття до душевних переживань і мук співрозмовника. Чи, може, вони вважають, що подібні емоції просто зайві?”

Арсен вирішив сам перейти в наступ:

- А ви вважали, що я знаю більше за усіх про обставини Орестової смерті й ні разу цим не поцікавилися? Вас цілком задовольнило повідомлення ортенців?

- Так, ми довіряємо своїм космічним друзям за цих сто років досвіду. Тих сто років, яких бракує вам, - сказав з притиском, гостро.

Арсен відкинувся на спинку крісла. Зараз він має поставити якесь дуже важливе запитання. Воно спало на думку зразу, як тільки згас екран, але цей мораліст приголомшив його контрзапитаннями і навіть звинуваченнями. Про що він мав запитати? Ага, Інформатор!

- Скажіть, будь ласка, а де ж був Інформатор? Чому замовк на півслові? Адже він ні на мить не залишає поза своєю увагою жодного землянина...

- Не залишає. Але для цього потрібна добровільна згода індивідуума. Правда, випадків відмови за час існування Інформатора не було, крім вас і Ореста. А підключати Інформатор таємно, без згоди особи, не маємо права. Така етика Інформатора. Його канали були підключені до корабля. Отже, все, що відбувалося на кораблі, зафіксоване. Коли ж Орест залишив корабель, усе обірвалось. Сам же він зв’язувався із Землею тільки вряди-годи, щоб повідомити, що в нього все гаразд.

Головний уповноважений, ніби міркуючи вголос, додав по паузі:

- От хіба що ортенці... Їхній Інформатор. Але я дуже сумніваюся, щоб Орест дав на таке згоду. Тим паче, що вони нічого про це не згадували.

- Ортенці? Хіба й вони?..

- Ну звичайно. Власне, Інформатор - це їхній винахід.

І несподівано Арсен розсміявся. Реготав голосно, полегшено й зі злістю:

- Ха-ха-ха! Цвинтар за інопланетним зразком! Воістину винахід!

Тим сміхом господар був заскочений зненацька. Що могло насмішити цього вихідця з минулого? Адже розмова пов’язана з подіями швидше трагічними, ніж смішними. Та коли почув слово “цвинтар”, хід думок співрозмовника прояснився.

- Даруйте, ви сказали, що Інформатор - цвинтар? Яке нерозуміння ролі й завдання Інформатора. Тепер здогадуюсь, чому ви з Орестом відмовилися від його послуг. Ви волієте горбика землі чи жменьки попелу по собі, хіба не так? Нерозумний анахронізм, завдяки якому ви втратили змогу від самого Ореста дізнатися правду про його загибель. Чи навіть у зародку знешкодити небезпеку, що чатувала на нього. Ви обоє затялись і втратили шанс на ще одне життя. Він безповоротно, а ви втрачаєте його з кожним днем... Та годі про це... - урвав себе на півслові, ніби сказав щось недозволене. - Це не тема для розмови. Ми й самі ще не цілком певні. Може бути так, а може й інакше. Але ми віримо...

- Інформатор - це ваша нова релігія, раз усе приймається на віру? - покепкував Арсен й одразу ж пошкодував: кпини ніколи не вели до відвертості. - Чи не могли б ви сказати щось конкретніше про ваш Інформатор?

- Конкретніше можете дізнатися лише тоді, коли підключитесь до Інформатора, - співрозмовник посміхнувся, як до нерозумної дитини, знизав плечима й замовк.

Усе вислизає й вислизає від нього сутність цього світу. Орест теж скаржився на це. Здавалося, від них нічого не приховували, геть усе було доступне, кругом доброзичливе ставлення. І воднораз їхня відмежованість, замкнутість була постійно відчутною. Орест вважав, що в сферу забуття і відчуженості вони потрапили ще там, на планеті-привиді, Що то такий же парадокс простору-часу, як і їхнє повернення через сто років. Це й штовхнуло його і на політ до Ортени. Там він сподівався знайти ключ до замкнутого кола, нарешті повернувся на Землю...

Так, рідна планета, повернення до якої вважали щастям, зустріла їх байдуже. Тут про них забули, про плани й задуми їхнього покоління, не згадували імені жодного вченого, жодного видатного космонавта не такого вже й далекого минулого. Земляни, легковажно стерши з пам’яті минуле, спрямовували свій лет в лише їм зрозуміле майбутнє. Сьогодні їм були ближчі і зрозуміліші якісь пройди ортенці, аніж їхні кровні брати.

Арсен поволі починав розчаровуватись у землянах, потай ненавидіти свою рідну планету. А Орест не зміг збагнути тих сумних істин. Усе намагався звикнути, пристосуватися. Арсен не розумів його. Він зумисне розбивав сподівання товариша, ранив його честолюбство, чим мимоволі підштовхував до останньої мандрівки на Ортену. І оце тільки тепер, після смерті Ореста, наважився чесно сказати собі, що, втративши Землю, боявся втратити і друга - єдину близьку людину, а тому нещадно рвав ті тоненькі ниточки контактів, які налагоджувались між Орестом і Землею. А Орест, як міг, боронився, хотів довести щось і Землі, і йому, Арсенові. Особливо йому.

- Отже, більше ви нічого не скажете? Не довіряєте? - чи то запитав, чи ствердив Арсен.

“Як йому пояснити? Адже нічого конкретного ще немає. Тільки окремі земляни й ортенці складають прогнози на майбутнє. Ще не час про те говорити всім. Трохи згодом, коли вони впевняться остаточно, відбудеться всепланетне обговорення проекту і буде прийнято конкретне рішення”.



І воднораз Головний уповноважений відчував, що таке ©дкровення мало б для Арсена неабияке значення, воно щось змінило б у його ставленні до сьогоднішньої Землі й до себе самого теж. Та він не має права...

- То, може, у ортенців я більше довідаюся про цей секретний і разом з тим доступний кожній людині винахід? Може, вони будуть одвертішими?

- Що ви надумали, Арсене, летіти на Ортену?

- Так, летіти.

О, ця первісна людська затятість. Він з першої хвилини відчував: відвідувач прийшов не тільки для того, щоб дізнатися про Ореста, а щоб схилити його, Головного уповноваженого у справах космічної моральності, до необхідності ще одного польоту. Арсен наперед знав, що його слово буде в цій справі хоч і не вирішальним, але вагомим. Але Головний не бачив смислу в такому польоті. Адже там, на Ортені, напевне, нічого не залишилося від Ореста і не могло залишитися. Все спливло за водою у прямому й переносному розумінні цього слова. Жодних слідів перебування цього землянина на Ортені не знайти. Навіщо ж тоді цей політ? Він абсолютно недоцільний. Саме так і мотивуватиме Арсенові свою відмову.

Але десь глибше, невисловленими, лежать значно вагоміші докази - ті, яких уголос ніколи не скаже цьому чоловікові: він не вірить Арсенові. Не вірить його затятому, підозрілому поглядові, різким словам, незрозумілим думкам. На мить уявив його серед ортенців - добрих, щирих, послужливих. Арсенова вперта підозріливість, недовіра, неприхована ворожість до сучасності, що сприймаються на Землі як архаїчні дивацтва, на Ортені можуть стати тим маленьким камінчиком, що потягне за собою лавину непорозумінь в ортено-земних стосунках. А майбутнє Землі вже не уявляється без Ортени.

- Я буду проти цього польоту! - підсумував якомога твердішим голосом, щоб співбесідник не вбачив у його словах якогось компромісу.

Однак той і не збирався просити.

- Я не мав сумніву в цьому. Бувайте здорові.

Коли нарешті вийшов на вулицю, нараз закалатало серце, перехопило дух. Він хапливо ковтав повітря, а воно не живило, а застрягало в горлі свинцевим холодом води ортенського океану. Саме такою могла бути передсмертна мить Ореста: замість ковтка цілющого земного повітря - смертоносна ортенська вода.

Перечекав миттєву слабість і повільно побрів геть, не завваживши, що Головний уповноважений у справах космічної моральності пильно стежить за ним крізь прозору стіну свого кабінету.



II


- Я мушу відвідати місце загибелі друга, - твердо мовив Арсен. - У нас, тогочасних землян, був такий звичай, його ніхто ніколи не порушував, і я теж не збираюся цього робити.

його пригаслі очі спалахнули такою впертістю, що співрозмовник розумів: він не відступить, доки не доможеться свого.

Звичай такий на Землі, звісно, був, але не мав такої вже непереборної сили, як стверджував Арсен. І якщо він це собі дозволив, то тільки тому, що знав певно: минулому, навіть не дуже далекому, можна приписати геть усе, що заманеться, і повірять.

Дивовижну легковірність своїх нащадків вони з Орестом помітили одразу ж після повернення на Землю. Невдовзі зрозуміли й причину: вони прагнули якнайшвидше відмежуватися від усього, що було на Землі раніше - звичаїв, вірувань, уподобань. Навіть сама історія планети втратила для них інтерес. Мали один культ: Ортена, ортенці. Адже тепер люди навчились удосконалювати себе за найкращими зразками, найдовершенішими, в яких не мало бути нічого зайвого, атавістичного. А минуле, вчили ці зразки, - атавізм, кайдани душі, які заважатимуть удосконаленню, гальмуватимуть прогрес. Хто хоче швидше бігти, мусить розбити кайдани і викинути геть. Чому земляни почали відмежовуватися від свого не такого вже й поганого минулого, для Арсена залишилося загадкою.

І коли б Арсен з Орестом жартома сказали, що з’їли перед відльотом серце ворога, аби мали удачу в космосі, їм, далебі, повірили б і не здивувалися.

- Чому ж ви мовчите? Я мушу одвідати місце загибелі друга, я просто зобов’язаний це зробити, чуєте?

А про себе твердив: жодного слова про свої справжні наміри розслідувати трагічну загибель Ореста. Обман - єдиний шанс на успіх.

І йому повірили. Але обумовили час і місце перебування на Ортені.

Перед вильотом інструктував його сам Головний уповноважений у справах космічної моральності. І, може, тому, що все чинилося супроти його волі, жодним словом, навіть натяком не згадав їхньої першої розмови. Говорив сухо, офіційно. Ознайомив з правилами подорожі і спілкування з ортенцями, уточнив день вильоту і повернення й занотував те собі. Коли прощалися, навіть не побажав щасливого повернення.

І ось усе позаду. Тепер він в ортенському готелі. До невеличкого віконечка за шовковистою легенькою завіскою припав гігантський океан. Він чаїться там мовчки, без хлюпоту й шереху, наче прислухається до гостя, прагне простежити його потаємні думки. Власне, це єдине, що нагадує Арсенові Ортену. З усіх інших вікон його кімнати відкриваються земні краєвиди. Але воліє, якщо вже на чомусь зупиняти погляд, то таки на ортенському краєвидові. Арсен повільно ходить з кутка в куток і щоразу натикається зором на це єдине неімітоване вікно, єдину щілину у справжній світ. Він може вийти з кімнати у світлий комфортабельний хол, піднятися на вищі чи спуститися на нижчі поверхи, зустрічаючи там таких, як сам, землян-туристів. Тільки за поріг цього побудованого за найкращими земними зразками готелю вийти без дозволу зась, Захлисне, понесе у прірву ортенський океан.

Заплановані туристичні подорожі по Ортені його не цікавлять. Тож перші кілька днів зумисне хоче побути сам в Орестовій кімнаті, де вже ніщо не нагадує про Ореста. Чомусь думалося, що, прилетівши сюди, одразу зуміє натрапити на якісь сліди Орестового перебування серед ортенців. А натомість - чотири стіни, четверо вікон, стандартні меблі. Про що думав тут Орест? Що його турбувало чи радувало? Мовчить кімната, мовчить німий ортенський океан за вікном, земні імітації теж мовчать. Ні на крок не зумів просунутися з того місця, на якому топтався вдома. Виходить, помилився. І не тільки в цьому, найперш - в самих ортенцях. Чомусь був певен, що від них слід чекати прихованої ворожості, підступності й нещирості, але нічого схожого не виявив. Більше того - проникся до них щонайщирішою симпатією, здається, навіть почав розуміти, чому так дорожать земляни цією міжпланетною дружбою. Має вона привабу як для тих, так і для тих. Ортенці, напевне, в силу свого водного способу життя не вміли освоювати космос, адже перед ними стояло не один, як перед людьми, а два бар’єри-спершу повітряний, а потім ще й космічний простір. Виготовити надстійкі матеріали, систему захисту для ніжного, без міцного кістяка тіла, пристосування для пересування по суші іншої планети - все це було б надто складно, щоб не сказати - практично неможливо. А тому, хоч вони й знали про простір навдивовижу багато, потикатися туди не збиралися. Земляни ж відкрили ортенцям таку можливість, створивши в своїх кораблях умови для їхнього існування. Тепер перебування ортенців на Землі не становило проблеми. Натомість вони теж відкрили землянам багато нового і найперше - це таємниці підводного світу, яким вони успішно правили на Ортені. А земне океанське господарство в період доортенської ери, ніде правди діти, було дещо занехаяне. Ортенці за нього взялися з усією серйозністю. Вони любили повторювати свою ортенську істину: клапті суші - лише човни в океані, і від океану залежить їхня доля. Земляни люб’язно прийняли пропозицію ортенців організувати на дні земного океану свою колонію, поекспериментувати з розведенням там ортенських океанських тварин і рослин, а також зайнятися серйозним вивченням надр земної кори під океаном.

Щирість, з якою ортенці зустріли Арсена, готовність допомогти в усьому, змусили його визнати, що був упередженим до мешканців Ортени. Вони були вельми засмучені загибеллю Ореста: такого на їхній планеті ще не траплялося з жодним землянином. І їм у сто крат прикріше, що це був найближчий друг земного героя космосу Арсена, відгомін про якого долетів і на Ортену. Вони розуміли і поділяли його горе.

Арсенові навіть здалося, що ортенці оцим тонким виявом почуттів значно ближчі йому, ніж раціоналістичне покоління сьогоднішніх землян. І вже їхній мишачий писок не здавався йому таким неприємним, як кілька днів тому. Поряд з ортенцями його огортали приємний спокій і затишок, відчуття взаємної доброзичливості, якесь чисто фізичне бажання перебувати з ними. Арсен вже схилявся до думки, що єдиною причиною Орестової смерті було невблаганне, вороже людині чудовисько - ортенський океан. От тільки чому досвідчений космонавт Орест, який добре знав, що таке небезпека, втратив пильність тут, на доброзичливій Ортені? І вже не намагання віднайти в причині Орестової загибелі злочин, а бажання крок за кроком відтворити перебування Ореста на Ортені, силою уяви змусити товариша повернутися до життя, щоб пройти цей шлях пліч-о-пліч, як то було раніше, вело його Орестовими слідами, змушувало хапатися за все: спогади ортенців, що були поряд, місця, речі. Здавалося, ортенці й тут розуміли його. Вони самі запропонували Арсенові поселитися в Орестовій кімнаті, пообіцяли доставити його особисті речі, які після трагічної смерті експонувалися в земному музеї, а потім влаштувати поїздку на місце загибелі Ореста. Арсена притягує те трагічне місце, але спочатку має отут, без сторонніх цікавих очей, торкнутися руками тих Орестових речей, що йому обіцяють ортенці. Може, між ними вдасться знайти якісь нотатки, бо записувати бачене було давньою звичкою Ореста.

Затенькав, заспівав у вухах мелодійний дзвоник: в такий спосіб ортенці викликали потрібного їм землянина в передпокій, де були створені зручні умови для спілкування землян і ортенців. Та в передпокої ортенців не було. Арсен підійшов до шлюзу. Замість ортенця, який мав прибути з Орестовими речами, за прозорою стіною була дивна істота, зовсім не схожа на ортенця: мала біле видовжене тіло, деінде покраплене синюватими плямами, вкрите маленькими, схожими на пухирці виразками. Довге волосся сплелося в клубок і ворушилося навколо голови, як водорості. Під передніми кінцівками зяяли двома півмісяцями отвори, прикриті нерівними лахминами шкіри, - зябра. На кінцівках ворушилися довгі пальці-мацаки. Та найнеприємнішим було обличчя - синьо-чорне, мертвотне, воно нагадувало посмертну маску істоти, яка сконала в жахливих муках. Застигле, перекошене, зсудомлене болем, а під набряклими повіками тьмяно зблискували осклілі, без жодного виразу очі. Арсен відсахнувся. І лише коли побачив у її кінцівках невеличку металеву скриньку, зрозумів, що потвора виконує його прохання. Чудовисько акуратно поставило скриньку в шлюзі, поманіпулювало з перемичками і повернулося, щоб пливти геть, та нараз погляд зупинило на Арсенові. Очевидно, істота зацікавилась землянином, бо впритул наблизилась до прозорої стінки і стала пильно розглядати його. Це тривало зовсім недовго, бо він так і не встиг зрозуміти, що змінилося в осклілому погляді, але щось ворухнулося в страшних очах, зайнялося в них подивом чи погрозою. Коли він і собі втупив у неї очі, істота відсахнулася, незграбно повернулась на бік і, спроквола підгрібаючи воду кінцівками, поволі попливла з шлюзу. Та все ж Арсен устиг побачити, як на грудях над лівим зябром зблиснула металічно кругла маленька платівка. Так швидко зафіксував її поглядом, бо впізнав: точнісінько така ж платівка була в його кімнаті. Помітив її ще в перший день перебування на Ортені. Він ще не вірив, що жодних слідів Орестових не лишилося в кімнаті, а тому в пошуках їх нишпорив по всіх закутках і шпарках. Тоді під вікном, з якого відкривався краєвид Ортени, у маленькій заглибині, він помітив таку ж платівку. На вигляд металічну, а на дотик теплу й живу. Вона пульсувала, ніби там, під нею, безперервно подував вітер і передавав їй свій рух і тепло. Тоді він подивувався: що це таке? А потім вирішив, що якийсь пристрій, пов’язаний з регуляцією газообміну у приміщенні. І ось тобі маєш - така сама платівка на грудях цієї чудернацької істоти, про існування яких на Ортені ніхто із землян ні разу не розповідав. А може, й не дивно? Що він взагалі знає про Ортену? Майже нічого. І все ж навіщо “вентилятор” на грудях живої істоти? Тим часом вода зійшла, відкрився шлюз, прямо перед Арсеном лежала скринька з Орестовими речами. У таких металічних ящичках зберігали земні речі в ортенських умовах. У кімнаті йому ніхто не заважав обережно і любовно торкатися кожного предмета, що був у скриньці. Він викладав вміст на столі, забувши і про потвору, і про загадкові металеві бляшки, але з кожною миттю його розчарування росло: ніяких нотаток у скриньці не було. Натомість тільки малюнки. Правда, це теж неабищо. Під настрій Орест любив малювати. І під настрій з-під Орестового пензля виходили дивовижні речі. Вони могли сказати чимало і про автора, і про те, що він малював. І коли вже не було записів, то хоча б знайти між ескізів і замальовок справжній, довершений і за формою, і за змістом малюнок. Ось змальовані олівцем ортенці в різних позах, пейзаж ортенського міста, яке нагадує величезні бджолині соти, його, Арсенів, профіль. А це щось космічне. Ось невеличка земна річечка. Один за одним лягали в стосик цупкі аркуші паперу. Детальніше роздивиться їх пізніше, коли переконається, що немає того, головного.

Нарешті щось зупинило Арсенів погляд, хоч малюнок, здавалося, такий же, як і всі інші. Та ж манера виконання,ті ж фарби.

- Такий, та не такий, - промимрив Арсен.

Точний, скупий мазок, сплав досконалого відображення натури і вияву душі художника. Саме те, що можна без найменших натяжок назвати мистецтвом. Але де та натура, що надихнула Ореста? На передньому плані росли величезні дерева з лапатим листям і білими’ чудовими квітами. Вони чимось нагадували земні магнолії, але тільки нагадували. Це були неземні дерева. За гайком височіли дивні скелі, схожі на ножі, покладені на землю тупим боком, а гострим ребром звернуті до неба. Ті ножі правильними рядами, уступами лежали один за одним, немов очікували свою жертву. Гори мали фіолетовий відтінок, на верхівках-лезах він золотився, а біля підніжжя залягла густа чорнота, підкреслюючи глибокі прірви між стінами-боками. Гай ріс на березі моря, яке маслянистою темною водою лизало сріблястий пісок. А трохи обіч, майже під самими скелями, мріло місто. Своєю архітектурою воно було схоже на обриси гір, тільки “ножі” у місті були будинками, а замість прірв між ними пролягали вулиці. Арсен швидко перевернув малюнок: може, на зворотному боці є напис, який щось пояснить? Але там нічого не було. Арсен виклав ще кілька малюнків і на самому дні скриньки побачив довгастий камінь. Підніс його ближче до світла і зрозумів, що то не просто камінь, а шматок скам’янілого стовбура рослини. Товста, міцна кора, добре розвинута деревина... Звідки цей уламок взявся в Ореста тут, на Ортені? Адже в океані не може рости нічого подібного, його рослинність - високоорганізовані водорості на взірець земних саргасів. Вони не диференціюються на стовбур, листя й корені, бо то привілей тільки наземних рослин. Може, Орест привіз цей шматок деревини з Землі, але тоді він мав для нього дуже багато важити. І навряд, щоб він, Арсен, не знав би про це. Ні, тут щось не те. Цей скам’янілий шматок дерева треба, очевидно, пов’язувати з перебуванням Ореста на Ортені. Де ж на цій планеті можна підібрати щось схоже?

Арсен старанно склав речі до скриньки і м’яко прикрив її герметичну кришку. Поверне одержане до музею, хай і далі Орестові малюнки дивують ортенців невластивим для господарів планети видом мистецтва.

- Прошу прийняти зовнішній запит, - увімкнув зв’язок з автоматичною обслугою готелю. - Земний музей, 12794.

- Я слухаю вас, - майже одразу почулися перекладені земною мовою слова ортенця, з яким він домовився про Орестову скриньку.

- Я хотів би уточнити дещо з інформації про Ореста Кюна. Чи не будете ласкаві відповісти на декілька запитань?

- Прошу, - той самий рівний, привітний голос.

- Чим займався Орест на Ортені? Відповідь не барилася ні секунди:

- Подорожував, розважався, відвідував найцікавіші місця планети. Зрештою, робив те, що й кожен землянин. От тільки, на відміну від інших, любив мандрувати сам. Ми застерігали його, що це небезпечно, але ваш друг нас не послухав. Оця нерозумна впертість завела його в заборонену зону- єдине місце на Ортені, де на поверхню виходить найміцніший з усіх існуючих мінералів - ірит, що здатний порушити герметичність човна землянина. Якщо на нього наткнутися, звичайно. Та вам це все вже відомо...

- Дозвольте ще одне запитання. - Раніше Арсен чомусь боявся запитати про це ортенців. Мабуть, тому, що знав, якою буде відповідь.

- Прошу.



- Де діли... Куди поділи труп Ореста?

- Труп? Що таке труп?

- Це те, що залишилося після смерті від людини.

- Після смерті? Після смерті у нас не лишилося нічого, все у вас, на Землі.

Арсен спершу не збагнув змісту відповіді, а потім здогадався: “Ага, це вони мають на увазі Інформатор. Я ж сам охрестив його “цвинтарем”. Вони, певне, не знають, що Орест не був підключений до Інформатора. Для ортенців, як і для сучасних землян, така умовність, як труп, не існує. Після смерті особи тіло миттєво розкладають на складові елементи”.

- Дякую, я задоволений відповіддю. Повертаю вам також Орестову скриньку, вона більше не потрібна мені.

Зв’язок вимкнувся. І тут знову, як і на Землі, а вперше на Ортені, Арсен відчув відразу до ортенців. Може, тому, що так швидко знищили труп Ореста, розклали на природні елементи, а може, через те, що не зуміють йому пояснити ні загадкового Орестового малюнка, ні походження уламка скам’янілого стовбура.

“Ні, річ не в тому, - раптом подумалося йому, - просто на відстані магія спілкування з ортенцями, яка майже фізично відчутна при безпосередньому контакті, дещо послаблюється: мишачі писки стають мишачими писками, а нещирість, попри всю награну чемність, - нещирістю. Треба триматися від них подалі для об’єктивної оцінки ситуації”.



III


Арсен волів залишитися сам. Йому смертельно набрид цей нав’язливий супровід.

“Подумаєш, ірит! Досить звичайної остороги - і все. Орест занадто захоплювався. Коли б тоді поруч був Арсен зі своїм тверезим розумом, нічого не сталося б. А чесніше сказати, коли б він не зрадив товариша, був би Орест живий-здоровий.

Годі, - наказує собі, - облиш зараз же!”

І це допомагає. Думки повертаються у попереднє русло - до свого супутника-ортенця, який ніби прикипів до прозорої стінки човника. Так і подорожують: Арсен у зручній каюті екскурсійного човника для землян, а ортенець за його міцною прозорою стіною. І ні випередити того супутника, ні залишитись позаду - без зусиль приймає будь-яку швидкість, нав’язану Арсеном. Прямують до Шпилястих скель, на місце, де загинув Орест. А Арсена не полишає думка: невже Орест, розважаючись, блукаючи ортенськими просторами для власного задоволення, міг забитися так далеко? Що вабило його в ці пустельні, необжиті простори Ортени - одноманітні горбкуваті піщані дюни з поодинокими лісками гігантських водоростей?

Попереду вже мали б забовваніти Шпилясті скелі, між якими загубився маленький, понівечений, точнісінько такий, як і в нього, човник, тільки мертвий.

Спитати б ортенця, чи скоро до мети, але робити цього не хочеться. Не може побороти ніяковості: не знає, як звернутися до цього, саме до цього ортенця. Хоча й мають вони імена на ортенській ультразвуковій мові, перекласти їх на земну не вдається: немає в ній потрібних відповідників. Кожне з тих імен - це щось на зразок музикальної фрази, невловимої для вуха землянина; а ортенці купаються в морі подібних, тільки їм чутних звуків, через них нероздільно єднаються із своїм середовищем - океаном.

Арсен приязніше глянув на свого супутника, але так і не наважився вимовити п’ятизначний номер, який заміняв землянам ім’я цього ортенця. Не по-людському це якось. Набереться терпіння і чекатиме мовчки.

Потужний прожектор вихоплював з океанічної сутені все ті ж мертві, нудні краєвиди. Та ось десь далеко попереду його промені вперлися в щось непроникне, чого не могли подолати. Промінь облизує той нездоланний морок, намацуючи лискучі гострі стрімчаки.

- Шпилясті скелі, Арсене, - почулися слова ортенця, і в ту мить спалахнули сигнальні вогні, застережливо зблискуючи словами: “Обережно, ірит. Небезпечна зона! Небезпечна зона!”

І в Орестовому човнику, либонь, спалахували такі ж перестороги. Чому ж не зважив на них? Чому не повернув назад, в інший бік, куди завгодно, коли просто так, без жодної цілі, мандрував ортенськими просторами, як запевняють його люб’язні аборигени?

Ортенець (Арсен так і не придумав якогось оригінального прізвиська супутникові, бо той абсолютно нічим не різнився від бачених ним раніше чи й тих, що має ще побачити, мешканців Ортени) вже не маячив, як пришитий, біля бокового ілюмінатора, а, мов досвідчений лоцман, не довіряючи автокеруванню, повністю перебрав його на себе. Човник, мов прив’язаний до хвостового плавника ниткою, снувався за ним слідом, підкоряючись найменшому порухові спритного тіла. Постать ортенця затулила Шпилясті скелі попереду, і Арсен ніби осліп. Він тільки відчував, як човник круто повертає в той чи інший бік, петляє, ніби прямує коридором міфічного лабіринту. Природно, що Орест міг втратити орієнтацію, що врешті-решт і призвело до загибелі. Та ось ортенець, а за ним і Арсенів човник зупинились. Тінь, що затуляла виднокіл, зникла, і тепер Арсен добре бачив гори, які нависали над човником, обступали його з усіх боків. Незвичні і справді шпилясті, загострені, з вузькою підошвою і височенними бічними стінами - велетенські кам’яні голки. І були вони не тьмяними, як то буває у воді з каменем, а виблискували металічно, ніби випромінювали небезпеку.

Повільно натягнув скафандр. Обережно, занімілими від довгого сидіння ногами ступив на океанське дно, сторожко озирнувся. Ортенець теж, видно, не почував себе у цілковитій безпеці. Він на очах змінився: тіло його, таке гнучке й еластичне, зібралося в тугий мускулястий клубок, наїжачилось раніше не баченими Арсеном міцними й твердими, ніби з іриту, і такими довгими та гострими, як маленькі копії Шпилястих скель, костистими променями плавників - зброя, очевидно, грізна і захист надійний. Тільки для кого вона наготована? Адже ортенці запевняли його, що для Орестового життя тут не могло бути ніякої небезпеки, окрім підступних іритових скель.

Арсен устиг ступити лише кілька кроків, як у вічі впав перехняблений, з розпоротим черевом Орестів човник. Висновок напрошувався тільки один: човник на великій швидкості налетів на гострий, міцний шпичак, а потім, втративши керування, захлюпнутий водою, звалився ось так, на спину, страшною рваною раною вгору, віддаючи на поталу океану байдужу йому інопланетну істоту.

Ортенець наїжаченим клубком бовванів трохи осторонь. Він тактовно не заважав тому смутному спогляданню місця загибелі друга. Арсен, як недавно в готельній кімнаті, де жив Орест, обмацував холодні, мертві, вже затягнуті чорним намулом стіни човника: відшукував хоч якісь сліди перебування друга. Де лежав мертвий Орест? Як його знайшли ортенці? Про що він думав помираючи?

Повільно вмощувався в Орестове крісло, що, як і все в цьому човнику, неприродно закинуте назад, і втуплюється вгору, де якраз над його беззахисною головою зяє смертоносна пробоїна. Через неї можна побачити тільки важку зеленувату воду, що замкнула в собі весь світ. І те споглядання породжує тоскне бажання - кинути все і рвонутися вгору, пробити важку вбивчу рідину, долати її, корком вилетіти на поверхню, вдихнути свіжого повітря, якщо не земного, то хоча б ортенського, вільно вдихнути і видихнути, та й більш нічого...

І дивно: він не тільки допускав можливість, а відчував, знав, що саме такою, тільки такою була передсмертна думка Ореста. І від цієї тотожності в мисленні, реального відчуття небезпеки стало йому страшно. Відвів очі від моторошної рани - причини Орестової смерті.

Над ним неприродно й незручно нависли прилади керування, до яких торкалася Орестова рука востаннє. Легенько пробіг по них пальцями, щоб не стерти Орестового доторку і воднораз щоб відчути його: мертвий, холодний метал і більше нічого. Все це мана, ятріння душі - ніяких споминів не таять ні місця, ні предмети. Та раптом під пальцями щось затремтіло. Зупинив руку, з подивом ловив якесь незрозуміле, живе тріпотіння. Що то могло бути? Зігнувся, щоб заглянути за виступ, та раніше очей, які тільки тепер побачили маленьку блискучу платівку, впізнав її легке тремтіння. Арсен, не знати чому, зрадів. Коли б човник був у нормальному положенні, дістатися в той закапелок було б дуже важко.

Тепер треба забути про намагання поставити себе на місце Ореста. Навпаки, зараз, як ніколи раніше, потрібно бути тільки на своєму місці, бо має осягнути, зв’язати в єдине ціле те, чого не встиг з’ясувати Орест. Сторожко озирнувся. Ні, ортенець не підглядає. Ще раз пильно обстежив нутро мертвого човника, але нічого підозрілого не помітив. Повільно вибрався назовні.

До програми його поїздки входить не тільки огляд човника, але й околиць місця загибелі Ореста. І ортенець терпляче чекав його, хоч, як видно було, без особливого ентузіазму. Знову попереду маячить ортенець, а позаду важко суне Арсен. Ступає обережно, спершу однією ногою випробовуючи підступне дно. Та це не заважає йому пильно вдивлятися в підводний пейзаж.

Навкруги нічого цікавого. Шпилясті голки скель, мертвотна німотність і жодної живої істоти, крім них двох. А Орестові заманулося блукати цими пустельними місцями одному, щомиті наражаючись на небезпеку. Завести сюди могли або сліпий випадок, або велика мета.

Ортенець не знає втоми, пливе вперед, почуваючи себе як риба у воді. Арсен натужно бореться за кожен крок, важко долає опір неподатливої водяної стіни, яка уповільнює рухи, робить тіло незграбним, некерованим. Напевно, варто зупинити ортенця, подати знак, що пора повертатися до човника, де можна зняти важкий скафандр, відчути владу над своїми руками й ногами. Тепер уже спотикався на кожному кроці, відчував себе пригнобленим, розбитим, більше дивився собі під ноги, ніж обабіч, а коли невдовзі підняв очі, зупинився вражено - всі скелі, шпилясті голки разом, як одна, повернулися до нього гострими лезами покладених на тупе ребро ножів. Вдивлявся в дивну метаморфозу, вбирав її очима і все впевненіше і впевненіше пізнавав. Це ті самі правильні ряди гір-ножів, що терасами, вищі за нижчими, підняли свої леза вгору. Тільки... Тільки не золотить їх верхівки світило, немає біля їхнього підніжжя міста, яке б своєю архітектурою нагадувало ці гори, і лісу магнолієвого теж немає. А от океану - океану хоч відбавляй. Він скрізь - і підмиває підніжжя гір, і нависає згори. Та сумніву бути не може, це те самісіньке місце. Без міста, без ліска, без морського берега, мертве, але те самісіньке.

Тепер головне - не показати свого хвилювання, не повинен помітити його ортенець. Опустив очі вниз, ніби його цікавив не краєвид, а камінці, що м’яко трощаться під ногами, беззвучно розпадаються на дрібніші шматочки. Щоб відволікти увагу ортенця від головного, нагнувся, підняв один із них. І раптом, оглянувшись на супутника, гарячково затис камінь у долоні. Це був скам’янілий шматок деревини, точнісінько такий, як виявився в Орестовій скриньці.

Та даремно він так остерігався ортенця, погляд останнього був спрямований в інший бік, туди, звідки вони прийшли і де залишився човник.

- Дикий керн! Дикий керн! - раптом залунали у навушниках незрозумілі слова - переклад окриків ортенця. Його наїжачена постать, здавалося, зіщулилася ще дужче, перетворилась у згусток енергії, сили, пориву і, не звертаючи ніякої уваги на розгубленого Арсена, кинулася туди, де з-за виступу, за яким сховався їхній човник, метнулася, а потім ніби затовклася на місці якась тінь. І в ту ж мить Арсен швидше вгадав, аніж побачив, довгасте біло-синє тіло, перекошену гримасою маску-обличчя, скуйовджене довге волосся, незграбні, відразливі кінцівки - страшне чудовисько, схоже на те, яке приносило йому Орестову скриньку. Воно незграбно перевернулося набік і, швидко підгрібаючи під себе воду кінцівками, метнулося до чорної щілини між лезами-горами. Ще мить, і воно зникне, поглинуте чорним отвором. Але слідом швидко кинувся ортенець, рішучий, войовничий, і теж зник у чорній дірці.

Арсен розгублено ступив кілька кроків до місця несподіваних подій, застиг у нерішучості: як бути в цій ситуації? З чорної щілини ніхто не з’являвся. Він залишився сам-один в цьому пустельному закутку чужої планети.

І раптом його пронизала думка: “Човник!” Адже чудовисько нишпорило біля їхнього човника. В цьому немає жодного сумніву. Арсен кинувся вперед. Йому здавалося, що він біг.

Ось нарешті й човники. Один мертвий, а другий? На щастя, нічого страшного не сталося. Його човник, виповнений життєдайним повітрям, спокійно світить прожекторами, ніби запрошує Арсена під свій захист. Що ж у такому разі потрібно було страховиську біля човників, чого воно огиналося там?

Напруження спало, захотілося відпочити, скинути скафандр, позбутися неприємного відчуття, ніби тебе сповито по руках і ногах холодними водяними пелюшками, чекати в безпечному захистку повернення ортенця, спокійно розмірковуючи над побаченим. Але його чомусь потягло ще раз заглянути в пробоїну Орестового човника. “Тільки одним оком, на прощання”, - переконував себе, хоча серце стискало непереборне відчуття жаху. І все ж Арсен опанував себе, схилився над пробоїною...

На перекошеній підлозі, де півгодини тому нічого не було, лежала скринька, в яких зберігають земні речі на Ортені. Від тієї, яку чудовисько принесло йому в готель, вона відрізнялася тільки меншими розмірами. Права рука Арсена потяглася до неї, але ліва ще раніше зачерпнула з підлоги жменю густого чорного намулу і точно приліпила його до того місця під навислим карнизом пульта керування, де пульсувала й жила після смерті Ореста і після смерті човника маленька платівка. І тільки після того підняв скриньку, швиденько сховав її в глибоку сумку, що видавалася тут кожному туристові і слугувала для збору колекції ортенських сувенірів. Тільки встиг це зробити, як побачив сріблясто-сіре зграбне тіло ортенця, що промінцем випорснуло з мороку ущелини. Підпливав до Арсена весело, переможно. Його гострі кістисті шпичаки сховалися у складках тіла, і тепер він зовсім не нагадував ту войовничу істоту, що так несподівано кинулась у люту погоню за диким керном. Арсенові чомусь не хотілося розпитувати про наслідки тієї погоні.

І все ж відповідь на запитання не забарилася. Спочатку Арсен навіть не збагнув, чому з ущелини, в яку пірнуло двоє, а виринув один, темним рудим клубком почала повільно витікати, каламутячи прозору воду, якась рідина. Той клубок розростався, більшав. І раптом Арсен збагнув - то кров убитого ортенцем чудовиська. Відразу ж і уявив собі: сильний, швидкий ортенець - вершина еволюції, вмістилище розуму на цій планеті, щирий і відданий друг Землі - наздоганяє іншу живу істоту, потворну, незграбну, і, як лютий звір, керований тільки сліпими інстинктами, рве її своїми страшними плавниками, шпиряє костистими голками, гризе горло гострими, мов бритва, зубами. І з його жертви краплина по краплині витікає кров. Не така прозора і блакитна, як в ортенців, а більше схожа на людську. Такий колір мала б і кров людини, якби хтось виділив її із судин в ортенський океан.



IV


На зворотному шляху ортенець ніби надолужує час, згаяний на мовчання. Жебонить і жебонить голос робота-перекладача. Арсенові хочеться спочити, щоб систематизувати власні спостереження, та голос не замовкає ні на мить, усе намагається збити його думку на второвану дорогу, вивести туди, куди хочетйся ортенцеві. І таки домагається свого: Арсен починає вслухатися в ті слова, запитує, підтакує.

У ортенців, цивілізації своєрідної, прогрес ішов інакше, ніж на Землі. Свій інтелект вони спрямовували передусім на те, щоб підпорядкувати собі весь навколишній світ. Рибоподібні, молюски, теплокровні - все живе на Ортені - швидше наслідок розвитку цивілізації, ніж еволюції, це невіддільна частка їхнього розумного господарювання. Ортенці невпинно контролюють увесь живий світ, удосконалюють, дбають про харчування, регулюють розмноження, захищають від ворогів. Ця опіка розповсюджується і на кернів. Але, ніде правди діти, це єдині тварини, яких ортенцям так і не вдалося приборкати до кінця. Арсенові здалося, що при тих словах його супутник мав би скрушно похитати головою. Керни давно завдають клопоту гармонійному співжиттю. Ці непокірні чудовиська - лихо ортенського океану. Вони весь час намагаються виполонитися з-під розумної опіки ортенців, хоч їхнє одомашнення триває вже кілька земних віків. Дурні, недоладні створіння. Інстинкт усамітнення штовхає їх до життя в дикій стихії, що рівнозначно смерті. Гинуть такі керни тисячами, вмирають від епідемій, від голоду. Ніяк не збагнуть, що еволюція давно засудила їх на вимирання. І єдиний порятунок від того - підкоритися волі ортенців, які бережуть і примножують живе багатство планети. Керни мають деяку здатність до наслідування, а тому їх порівняно легко навчити багатьом простим операціям, виконанню нескладної, але корисної роботи. Ті керни, які повністю довірилися ортенцям, а таких значна більшість, приносять чималу користь суспільству. Вони завжди нагодовані, доглянуті. Перебувають під пильним наглядом ортенців. Такі керни поступово втрачають свою агресивність, стають слухняними і навіть ласкавими створіннями. Гуманність ортенської цивілізації не дозволяє безслідно зникнути жодній гілці живого світу планети. Всіма силами допомагати їх процвітанню - така найперша заповідь ортенців по відношенню до кернів.

І все ж частина кернів не розуміє цього. Вони переховуються ось у таких глухих, занедбаних закутках, як, приміром, Шпилясті скелі. Ці керни стають небезпечними ворогами ортенців. Час од часу доводиться робити на них облави, брати в полон...

- Так, так, - Арсен уважніше прислухається до розповіді ортенця, бо вловлює прямий зв’язок між існуванням раніше йому невідомих кернів і Орестовою смертю в Шпилястих скелях.

Адже там гуртуються дикі керни, які ненавидять ортенців. Отож цілком ймовірно, що ця ненависть розповсюджується і на їхніх інопланетних друзів. На останній, трагічній сторінці Орестового життя з’явилися нові дійові особи - дикі, небезпечні істоти, які звуться кернами. Засліплені люттю і чорною ненавистю до всього, що не належить до їхнього виду, вони знищили людину. А сьогодні ортенець врятував і своє, і Арсенове життя. Жорстоко? Неестетично? Що зробиш, це бій. Ортенці не мають іншої зброї захисту і нападу, крім тої, що дала їм еволюція. Будь вона не така надійна, чи й вижили б у боротьбі за існування. І хто дав йому право судити чужий світ із земної вузької точки зору?

Здавалося, ортенець якимось чином вловив ті думки чи зрозумів з виразу Арсенового обличчя. Він заспокоївся і вже повільніше, з чималими паузами вів далі розповідь про те, що роблять ортенці для порятування невдячних кернів, як їх дресирують, оберігають від згубних мікроорганізмів, доглядають нащадків, про яких ті самі нездатні піклуватися. Море філантропії, якої не цінують нерозумні страховиська!

“Стривай, стривай, - раптом подумки зупинив безперервний плюскіт слів, - а чому ж ця ортенська чеснота невідома на Землі?”

Він уважно переглянув усі матеріали стосовно Ортени: географія цієї планети, її міста, суспільний уклад ортенців, тваринний і рослинний світ, досягнення цивілізації. І жодної згадки про кернів. Та й тут, на Ортені, почув про кернів, дякуючи випадку. Зрозумів, що йдеться про щось невід’ємне від поступу ортенської цивілізації, але таке, чого господарі планети соромляться чи принаймні не виставляють на показ. І коли б не ця несподівана зустріч, і повернувся б на Землю, нічого не знаючи про кернів.

Керни якимось чином заманили Ореста до тих страшних Шпилястих скель - свого лігва. А втім, це було не так і важко здійснити, якщо взяти до уваги Орестів потяг до розгадування таємниць. Та цього разу в гонитві за таємницею він забув про обережність. Цілком можливо, що човник таки справді напоровся на підступний іритовий стрімчак, а може, якимось іншим, тільки кернам відомим шляхом, було завдано металевій броні смертоносної рани, та першопричиною трагедії були керни і ніхто інший.

Здавалося, що все те обдумує вже добру годину, а тим часом ортенець навіть не встиг закінчити своєї розповіді про кернів. Він пригадував нові й нові випадки, що свідчили про підступність і велику небезпечність кернів. Живописав, як вони заманюють одиноких ортенців у глухі місця, а потім гуртом накидаються на них і знищують. Діють, як правило, групою, бо сам на сам сила на боці ортенця. Нерідко ці дикуни руйнують ортенські споруди, знищують насадження поживних водоростей, і тільки мудрість та велике терпіння утримують ортенців від помсти і тотального знищення цих потвор.

Можна було вже дещо одноманітну розповідь слухати краєм вуха і міркувати про своє, та Арсен зловив себе на тому, що напружено стежить за розповіддю, бо шукає в словах ортенця хоча б натяку на зв’язок між Орестовою смертю і кернами, а його немає. Ніби кернів серед Шпилястих скель не існувало зовсім у тій минулій Орестовій дійсності. І ортенець усе обминає й обминає логічний висновок, який випливає з розповіді і з тих подій, які щойно сталися. Чим викликане це намагання заплющити очі на очевидне? Хоча... Ортенці не бажають виставляти перед представником Землі непривабливі, застарілі виразки затишної, безпечної Ортени.

Справді, навіщо це їм?..

Він ще помудрує над цим на самоті, без поспіху, без емоцій, а тоді припре ортенців до стінки. Адже їхні милі, соромливі виверти привели врешті-решт Ореста до трагічного фіналу, а де гарантія, що подібне більше не повториться?

Несподівано різкий біль лещатами стиснув скроні. Арсен відкинув голову навзнак, заплющив очі і наказав собі більше ні про що не думати. І раптом перед його внутрішнім зором постала невеличка скринька, яку знайшов у Орестовому човнику і яка зараз лежить десь тут, поряд, схована від сторонніх очей.

“Звідки вона все-таки там взялася? Я ж так добре все обдивився раніше. Ну, та однаково добре, що я таки побачив її... Колись люди не все говорили, що думали, тепер не варто думати про все, про що хотілося б, бо стереже ту думку якщо не Інформатор, то якийсь інший витвір людського чи інопланетного генія”.

З цією останньою думкою про думки обірвався й голос ортенця.

Арсена раптово здолав сон.



V


...Хай спить цікавий чужинець. Сон зборює навіть найнепіддатливіших, він стирає сумніви, залишає їх по той бік свідомості, який повернутий до минулого. Сон як ортенський океан: очищає, змиває, заліковує. І якщо в прискіпливого землянина похитнулася віра в доброчесність і порядність ортенців, у їхню непричетність до Орестової смерті, то під час сну вона відродиться, зміцніє знову, про це вже потурбується ортенець, приставлений пильнувати й оберігати гостя. Але тому, що землянин не підключений до каналів ортенського Інформатора, доводилося діяти навмання, і ортенець помилився, долаючи Арсена непереборним сном. Його підопічний був далекий від думки про звинувачення ортенців у Орестовій смерті, а тому, коли б прокинувся, то його перша думка була б та, з якою заснув.

Ортенець 56334, саме за таким іменням мав звертатися до нього землянин, потішався з Арсена. Слідчий з того виявився нікудишній, а тому поїздка наближається до кінця досить успішно. Тепер, коли Арсен спить, він може полишити човник на автокерування, а сам повештатися обабіч, не втрачаючи його з поля зору: чи не зачаївся де, чи не прив’язався, чого доброго, за ними якийсь настирливий керн? Надто вже липнуть вони до цих землян.

Описав коло побіля човника скоріше для годиться, бо небезпека не така велика, як те вважають мудрі старійшини. Яким чином ті до наївності легковірні земляни можуть розібратися у їхніх підводних ортенських справах? Вони бачили все таким, як того хотілося ортенцям. За прикладом далеко ходити не треба. Взяти хоча б цифрові ймення, на які так покладливо погодилися ортенці і які своєю арифметичною сухістю трохи коробили землян. Насправді то лише видимість, зручна й непрониклива оболонка. Земляни мали б розрізняти їх за розмірами цифр чи за силою вимови, щоб зрозуміти ту ієрархію, яка існувала в ортенському суспільстві і про яку вони навіть не підозрювали. У йменні ортенця 56334, наприклад, кожна цифра звучала б в устах землянина як молитва, з особливим змістом і наголосом. І не за горами той час, коли вони так і звучатимуть і не здаватимуться землянам одноманітними. Вони запам’ятають їх не гірше за власні імена, бо він, ортенець 56334, не просто служник туристського бюро, а один з Десятки Інформатора. Проте сьогодні він має супроводжувати цього дивакуватого землянина, ловити й розуміти найменшу зміну у виразі його обличчя, вникати у зміст сказаного, намагатися здолати непроникну стіну, що ховає його думки, і тішити себе тим, що подібна обережність наблизить час, коли землянам відкриється істинне обличчя орденського світу. Вони побачать його, але не раніше визначеного часу. Хто захоче розкрити таємницю раніше, той помре, як Орест. Океан убив Ореста. Правда, Десятка дуже перелякалася. Ляк тіпав ними і тоді, коли прилетів Арсен, атомуортенець 56334 і супроводжує цього землянина. Але такі перестороги були, видно, марними. Нічого небезпечного в цьому Арсенові немає. Він не второпав навіть того, що човник розкраяно не в Шпилястих скелях, а по дорозі до міста. Для того, щоб іритовий шпичак зробив таку глибоку пробоїну, човник мусив розвинути швидкість, яка йому насправді не під силу. Та й лежав би він не під самим шпичаком, де течія досить сильна, вода віднесла б його значно далі. Це вже помилка тих, хто робив цю бутафорію перед самим Арсеновим прильотом. Десятка, посилаючи його обслуговувати Арсена, вважала це ледве не подвигом і успішному завершенню справи надавала величезного значення, бо свого часу Орест мало не поставив весь план під загрозу. Проте Арсен виявився простаком, він легко впорався з несподіваним візитерством. Вони надто переоцінювали землян, завжди переоцінювали. Але віднині буде не так...

Тепер Арсенові на Ортені довго затримуватися немає сенсу. Він покине планету, все забуде, пам’ятатиме тільки те, що йому навіє ортенець 56334, і ніколи не дізнається правди. Та й чи є вона, правда? Це швидше земне поняття, раніше в ортенців його не було. У них був інший поділ: по один бік - те, що йде на користь ортенській цивілізації, тобто на благо Десятці Інформатора, а по другий - те, що йде на шкоду. Та земляни внесли плутанину й сюди, але це байдуже. Скоро незвичне для Ортени поняття правди знову забудеться і на Ортені, і на Землі. Диктуватимуться тільки їхні вічні закони: все тече, всі цінності міняються місцями, впокорюючись непомітній, але могутній течії ортенського океану, і немає нічого сталого й одвічного. І на Землі життя, - вони йому не вороги, - тектиме розмірено й повільно, як і належить за ортенськими законами, і так буде найкраще для обох планет.

І два божевільні землянина-це рештки минулих земних епох, які не зазнали благотворного ортенського впливу, не зможуть змінити течії, запрограмованої квінтесенцією розуму Ортени. Дивно і незрозуміло, що вони таки виринули з простору-часу. Відносність сталих категорій у товщі океану вгадується досить туманно, чисто теоретично. Очевидно, що для їхніх друзів-землян ці двоє, які мали вже давно зотліти, а замість того повернулися цілісінькими, були теж істотами малозрозумілими й чужими.

Все-таки варто було б старійшинам прислухатися до голосу молодшого, раціональнішого покоління, що входить до Десятки, і пришвидшити здійснення плану “Інформатор”. Вони б уже виходили на фінішну пряму - Ортена здобула на це право. Але старійшини чомусь зволікали. І тепер йому, ортенцю 56334, доводиться сушити голову над тим, що думає цей землянин: витрачати свою енергію сліпо, необачно, то так, то інак навіюючи йому позитивні емоції щодо ортенців. Будь він підключений до Інформатора, точно знав би, що роїться в оцій голові, і діяв би, не наражаючись на несподіванки. А може, послати його слідом за Орестом? Час настав. Скільки можна ховатися за лаштунками етики - цієї давньої вигадки землян? Нам уже замало ортенського океану, потрібно упокорювати інші світи. А старіша частина Десятки чомусь не хоче цього розуміти, на одному затялася: почекаємо, хай набудують більше космічних кораблів, придатних для ортенців, хай розшириться наша колонія в земному океані. А навіщо все це? Адже для їхньої влади зовсім непотрібні ні космічні кораблі, ні та мізерна колонія. Можна чудово владарювати і не покидаючи Ортени, це надійніше, безпечніше і чисто по-ортенськи: вони ніколи не виходили з океану для завоювань, а завжди знаходили спосіб, за яким би упокорений світ сам упав на коліна отут, в їхній стихії. В цьому й полягала мудрість Десятки Інформатора.



VI


Наснилося Арсенові, що із скриньки все ллється і ллється Орестів голос, у чомусь його переконує, щось сповіщає важливе, змінюючи інтонації від різких і жорстких до м’яких і лагідних. От тільки слова дивні. Ніяк не вдається второпати їхнього змісту. З усіх сил намагається зрозуміти їх, до болю в серці відчуває, що випускає єдину можливість, втрачає останній шанс почути від самого Ореста те, що його цікавить. І ще було відчуття, що ота невловимість змісту мучить його не годину, не день, а роки й роки.

Прокинувся після довгого сну, відчув, що втомився по-справжньому і не може, не має сил знову думками повертатися до Орестової загибелі, до цієї своєї поїздки, до кернів.

Трохи здивовано поглянув на ортенця, який, виявляється, всі ці довгі, довгі роки недремно оберігав його. Помітив, бач, що Арсен розплющив очі і привітно всміхається, помахує ластами. Як із ним безпечно, як спокійно! Він захищає тебе від непривітного океану, від підступності кернів. Не стане Арсен присікуватися до ортенців за те, що свого часу промовчали про кернів. Очевидно, не хотіли завдавати людям зайвих прикростей, були певні, що успішно усуватимуть їх з людської дороги. Та й хто він такий, щоб встрявати у відносини між землянами та ортенцями. Хай самі розбираються у тонкощах міжпланетного етикету і вирішують, що пристойно замовчувати, а що ні. Адже сидить на Землі такий мудрий і всезнаючий Уповноважений у справах космічної моральності - це питання його компетенції. Чи не був він і справді людиною далекоглядною, коли не дозволяв Арсенового польоту, боячись, що той може заплутатися саме в подібних питаннях? Тепер, у згадках, вродливе обличчя Уповноваженого в справах космічної моральності видалося навіть приємним. Жаль, що вони так і не зрозуміли один одного. Пригадалася й розмова про Інформатор, без якого людство сьогодні не мислить свого життя.

Може, поговорити про Інформатор із ортенцем, коротаючи решту дороги, і тим виявити до нього хоч якусь прихильність? Хай відчуває людську доброзичливість, забуде, що його, Арсена, ще гризуть сумніви. Власне, його цікавить відповідь лише на троє запитань. Мабуть, ортенець не відмовиться відповісти на них.

Враз його тіло напружилось, як перед страшною, невідомою небезпекою. Троє запитань, про значення яких не повинен думати, але відповідь на які має знати... Саме подібне відчуття врятувало їх там, на планеті-привиді. Тоді теж раптом відчув, що саме ця мить вирве їхній корабель із лабетів планети, яка з кожною секундою віддаляла й віддаляла їх від часу і простору того всесвіту, де була Земля, де вже не існувало ні їх, ні їхнього корабля. І вони зважились на неймовірне...

- 56334, - давлячись на кожній цифрі, звернувся до ортенця, - я б хотів дізнатися, якщо це можливо, про таке: чим саме відрізняється ортенський Інформатор від земного, - і при тих словах вперше привітно посміхнувся до господаря планети.

Ортенець відповів не одразу, ніби десь дуже далеко збирав свої думки:

- Чим? - перепитав неуважно. - Та нічим суттєвим не відрізняється. Так, як і земний, він вбирає інформацію поо кожного ортенця впродовж усього його життя. Розсотує і відкладає її по пам’ятних лусочках. Знімає точну копію з кожного мислячого індивідуума планети. Збирає також і більш загальну інформацію про життя суспільства в цілому, різні важливі події. Різниця чисто технічна. Земляни навіть удосконалили наш винахід. У вас канал Інформатора під’єднується шляхом внутрішнього вживлення в організм. А в нас платівка його прикріплюється зовні, ніби поисмоктується до тіла чи до якоїсь іншої поверхні. І ваш, і наш спосіб цілком надійні. Різниця лише в тому, що у вас платівки не видно, а в мене - ось вона.

Ортенець повернувся до Арсена, підняв верхній плавець, і Арсен побачив маленьку металеву платівку і, хоча не міг її помацати через товсте скло, але знав напевне, що вона жива й тепла на дотик і ледь-ледь ворушиться, ніби під подувом легенького вітерцю.

- Даруйте за настирливість, що викликана моєю некомпетентністю в цих питаннях, - знову посміхнувся Арсен, - на Ортені інших живих істот теж під’єднують до Інформатора?

його спокійний, розважливий тон і привітність подіяли на ортенця. Він радий був просвітити останнього з некомпетентних землян, зробити його прибічником Інформатора.

- Ні. Навіщо? Адже Інформатор цікавлять тільки процеси мислення і їхній прояв. Психічну діяльність нижчих істот при бажанні можна зчитати тільки один раз, і цього цілком досить. Вона практично не змінюється впродовж життя поколінь. Інша справа вищі істоти...

Раптом Арсен не стільки зрозумів, як відчув, яку нерівну й небезпечну гру він затіяв, по якому слизькому краю прірви балансує, так зручно і спокійно сидячи всередині човника - ефемерної мильної бульбашки, що може кожної миті луснути. Невже ортенець не розуміє того, що цими відповідями необачно видає себе з головою?

Зараз його єдиний рятунок - не думати, зовсім не думати, чому раптом цікавлять подібні питання.

- Я не стомив вас своєю цікавістю? - доброзичливим і гранично люб’язним тоном звернувся знову до ортенця.

- Завдяки Інформатору, ми, ортенці, не знаємо, що таке втома, - не менш люб’язно відповів той.

- Для мене, людини старих уподобань, це трохи дивно і навіть незбагненно. Але в такому випадку я дозволю собі ще одне запитання.

- О, прошу, прошу, - ортенець був задоволений, що так несподівано приголомшив землянина.

- Скажіть, на вашій планеті планується таке ж майбутнє для Інформатора, як і в нас, на Землі?

- Саме таке, саме таке, - аж ніби чогось зрадів ортенець. - Скоро настане момент, коли все, що було і що є в Інформаторі, ми почнемо переглядати, порівнювати, відсіюючи зайве й тотожне, відберемо найкраще, найдосконаліше, а тоді з’єднаємо його, створивши таким чином надрозум, надістоту, в якій ми відродимося і яка буде вершиною розумної цивілізації. І всі в ній воскреснуть у своєму найкращому, найвищому вияві. Нові покоління доповнюватимуть це вище безсмертне плем’я, залишаючи частки свого інтелекту для нових творень Інформатора.

- Дякую, я цілком задоволений відповіддю, - Арсен низько схилив голову, ніби в поклоні, а насправді ховав обличчя, щоб ортенець не побачив його виразу.

“А я думав, що вони вже досягли найвищої досконалості, що мають заспокоїтися й зупинитися, а вони, бач, намагаються здобути собі право на життя після смерті... Отже, “цвинтар” обіцяє воскресіння з мертвих. Тільки не для всіх, як обіцяла колись земна релігія, а для найдостойніших, та й то не цілком, а тільки частками. А кістки недостойних? Як сказав ортенець, тотожних, нікому не потрібних, будуть нещадно викинуті геть і забуті? Ну що ж, в цьому, здається, теж нічого нового немає. Так робилося завжди”.

Ця відповідь ортенця виявилася для Арсена не найстрашнішою.



VII


Тоді Арсен ще нічого певного не мав на думці. Швидше механічно, ніж усвідомлено, карбував у пам’яті кожен жест ортенця, слідкував за кожним його рухом: як той пришвартовував човник в ангарі, як вимикав і перемикав автокерування, намагався запам’ятати, де припне в шерензі однаковісіньких човників саме цей, бо його цікавив тільки човник, який ще пам’ятає їхню подорож до Шпилястих скель і в якому не без його допомоги зникло око Інформатора, коли ортенець був зайнятий маневруванням човника при вході до міста.

Повернувшись до кімнати, Арсен з відразою і ненавистю смикнув бляшку Інформатора, кинув її на підлогу, ще й наступив ногою, хоча й не був певен, що цим повністю позбудеться шпигунського ока. Та все ж відчув себе певніше. Розкрив скриньку, яку підібрав у Орестовому човнику. Тут теж лежав малюнок - вже знайоме Арсенові місце біля Шпилястих скель. Тільки спокій і тиша, якими, здавалося, вщерть було виповнене перше Орестове творення, зникли. На малюнку лютував шквал. Там, де мрійливий морський прибій ласкаво лизав берег, тепер мирний краєвид терзала височенна чорна стіна води, а буревій нещадно трощив ідилічний магнолієвий Гай. Спотворені, понівечені стовбури то там, то сям витикалися із смертоносних свинцевих хвиль. Чорні важкі хмари неслися над Шпилястими скелями, викрешуючи величезні блискавиці і щедро поливаючи землю суцільним потоком дощу. Світ, зображений Орестом, конав. Якась страшна, непереборна сила зірвала його з правічного місця, перекособочила і штовхнула в обійми океану.

Три краєвиди із Шпилястими скелями довелося побачити Арсенові. І цей був тим містком, що пов’язував у єдине ціле перший Орестів малюнок і реальну, ним самим бачену панораму Шпилястих скель на дні океану. Тепер він точно знав, що й місто, і магнолієвий гай не були фантазією Ореста. І шматок деревини, яку підняв Орест біля Шпилястих скель, а згодом, ідучи по Орестовйх слідах, і він, Арсен, - це залишок стовбура магнолієвого дерева, яке проковтнув ортснський океан. Тільки міцні Шпилясті скелі витримали той катаклізм, занурилися в глибину майже незмінними. Отже, ортенці і тут брехали, запевняючи землян, що ортену одвічно покривав океан і що жодна форма наземного життя на ній не існувала. Але для чого? Що вони мали приховати? І раптом Арсен подумав про місто, яке так мальовниче й довірливо тулилося до гострих Шпилястих скель, ніби зрослося з ними в єдине ціле. Хто жив у тому місті й куди подівся? Коли б відповісти на це питання, відповів би й на те, котре привело його на ортену: як і чому загинув Орест.

Чому Орест залишив йому тільки загадки? Невже так складно було зв’язатися з ним з Ортени, поділитися своїми спостереженнями, сумнівами, як робив це завжди раніше? Чи вирішив у такий спосіб покарати його за зраду?

Ніби у відповідь на ці думки, на очі йому потрапив маленький папірець, що так само, як у попередній скриньці шматок деревини, лежав на дні, під малюнками. Мить - і папірець уже в його руках.

“Арсене! Подолай Вогняний потік!”- написано хапливо, поспіхом, кривими незграбними літерами, але, безсумнівно, Орестовою рукою.

Арсен ще не встиг осягнути змісту цих чотирьох слів, як його затопила хвиля якоїсь щемної радості: Орест простив його і в якийсь критичний, а може, навіть передсмертний час звертався саме до нього, свого старого друга. Не побажав, бач, зв’язуватися із Землею, просити в неї про допомогу, щось пояснювати. Волів у такий старовинний спосіб звернутися до нього, Арсена, який свого часу поклявся більше ніколи не полишати Землі і тим викликав гнів свого покійного друга. Орест не сумнівався, що настане мить, коли Арсен порушить свою клятву, в тузі, розпачі прибуде на Ортену, щоб самому пройти його передсмертним шляхом, і тут обов’язково знайде скриньку з запискою. Значить, треба виконати його прохання-наказ. Тільки де той Вогняний потік, як його подолати? І що це таке взагалі? Ні разу не чув про нього ні від землян, ні від ортенців. Але раз Орест пише - він є. І гаятись йому не можна. Де гарантія, що ортенці не рознюхали про його, м’яко кажучи, неґречне поводження з каналами Інформатора і вже шукають інші методи, щоб проникнути в його досить-таки нелояльні по відношенню до них думки. Геть нерішучість - треба діяти. Тільки як, з чого почати? Покликати на допомогу землян-туристів, які весело й безтурботно регочуть за стіною? Безглуздо. Вони його просто не зрозуміють. І то в кращому разі. В гіршому зв’яжуться з Землею, і тоді, чого доброго, його негайно відправлять звідси, а що він тоді зможе довести, коли в нього, власне, немає ніяких доказів, а лише окремі факти, які сп’янілі від контакту з ортенцями земляни можуть витлумачити або так, або інакше, в залежності від бажання чи настрою. Отже, діяти треба самому і до Землі апелювати тільки в тому разі, коли матиме в руках неспростовні докази.

Нікого не турбуючи, намагаючись не нагадувати ортенцям про своє існування, Арсен став чекати ночі, коли на певний час життя в місті майже повністю завмирає.

Світило закотилося за обрій, і зелена сутінь погустішала, з кожною хвилиною ставала темнішою, аж поки не оповила все мороком. Тихо вислизнув з готелю, тунелем дістався до ангара з чов никами. Знайшов свій і легкою тінню поплив між будівлями ортенського міста. Його човник запам’ятав шлях до Шпилястих скель, де загинув Орест і де колись було знищено місто і магнолієвий гай. Чому саме там збирався шукати відповідь на свої питання, Арсен поки що не думав. Швидше душею, інтуїтивно, ніж розумом, відчував, що потрібно прямувати саме туди.

Здавалося, будівлям не буде кінця. Повільно повзе човник, своїм локаційним зором намацуючи шлях між темними тінями гігантських чаш, що ворушилися на тоненьких стебельцях, погойдувані підводною течією. То житла ортенців. І там, десь усередині їх, нічого не знаючи про підступ землянина, вони дивляться свої перші сни. Тільки б не розбудити кого-небудь із них, не видати себе передчасно.

Та нарешті тіні химерних ортенських будинків розтають, залишаються позаду. Човник мчить у чорній темряві, а тим часом Арсенові здається, що немає ніякого руху, що він разом із своєю ненадійною посудиною прилип до хвиль і лиш злегка погойдується на них. Те ритмічне похитування заколисує, притупляє відчуття тривоги, хилить до сну. З усіх сил намагається боротися, протистояти сонливому заціпенінню, але марно.

“Що поробиш, - сумовито думає Арсен, - роки, їм уже не по плечу гострі моменти в житті, погоні за таємницями... Коли б після повернення з космосу прийшов курс омолодження, як радили лікарі, зараз було б куди більше шансів на успіх. Але курс омолодження - це Інформатор...”

Скільки він не спав? За останню добу подрімав хіба що годин зо дві, коли поверталися з ортенцем від Шпилястих скель. Отож нічого страшного не сталося б, коли б він зараз на якусь годину склепив повіки. Сон зняв би напруження, припинив лихоманковий танок думок.

“...Може, для нього теж, як і для Ореста, приготовано пастку. Все задумано і розплановано наперед. Поступово, поволі йому підкидали то один факт, то інший, аби думав, що діє сам. Хто ж розробив цей хитрий план? Ортенці? А може... земляни?”

Від останнього припущення йому стало смішно. Чому він розділяє їх взагалі? Адже вони навіки поєдналися і так переплелися каналами Інформатора, що складають єдине ціле. Тільки вони з Орестом зайві і для Землі, і для Ортени. І, може, не лише на Ортені, а й на Землі спостерігали останні хвилини життя Ореста. І додає лицемірства отой страшний Інформатор, що знає думки кожного, бо пнуться з тими надмудрими думками в майбутнє, щоб не вмерти назавжди, щоб обов’язково відродитися в надлюдині чи надортенцю.

А вони з Орестом були виховані по-старовинному відвертими, прямими, шанували високі почуття благородства, честі, обов’язку, які ортенському і земному Інформатору стали чомусь непотрібними.

Змучений гіркими думами, цілу вічність, як здалося, гойдаючись у човнику, Арсен несподівано відчув, ніби Орест поруч, зовсім близько. Він прагнув цього відчуття весь час перебування на Ортені. Але тепер воно не наснажувало на боротьбу. Арсен втомився від непосильного змагання з двома планетами.

“Чуєш, Оресте, ми з тобою просто не маємо права на життя. Ми заважаємо тим, задля кого жили. Ми зайві”.

Орест розуміє Арсена, сумовито посміхається погоджуючись. Так, їм потрібен спокій, той самий спокій, якому вони так довго не хотіли коритися. Людина повинна жити тільки в своєму віці, вона не мусить, не має права переживати свій час, своє покоління. Те, що для майбутніх нащадків буде омріяним благом, для нас залишатиметься чужим або й ворожим. Вони мають спочити.

Як добре, що ніхто не може насильно продовжити їхнього життя, бо не продали душу Інформаторові в обмін на безсмертя. Йому так легко бути на самоті з Орестом, так солодко зробилося його вистражданій душі, що ладен був зараз заснути навіки. Та щось не дозволяло зробити цього. Те щось мимоволі виштовхувало і виштовхувало із напівмарення, напівсну, повертало до дійсності. Чиясь сильна воля настирливо заважала його побаченню з Орестом.

Пітьма за прозорою стінкою порідшала. Розплющивши очі, Арсен швидше вгадав, ніж побачив за бортом чиюсь тінь. Невже ортенці? Але тінь підпливла ближче, і він зміг розгледіти незграбне, синюшне тіло. Тільки на мить майнуло воно перед очима і знову перетворилося на тінь, що, виявляється, давно переслідувала човник.

- Керн! - видихнув наполохано.

І тепер меч завис над ним; керни, мов вороння, чекають на його смерть, і вона вже не за горами. До болю в очах вдивляється у зеленувату сутінь океану, а в ній, чи то насправді, чи вже викликані його уявою, то з’являються, то знову зникають незграбні білясті тіні...

“Небезпечна зона! Небезпечна зона!” - червоно заблимало на мініатюрному пульті керування.

Здригнувся від несподіванки. Думалося, що до останньої зустрічі із Шпилястими скелями ще часу та часу. Аж он воно...

“Ну що ж, Арсене, вперед, тільки вперед. Іншого шляху вже немає”.

Тепер необхідна обережність і увага. Доконче має втрапити на те самісіньке місце, де лежить, спочиває Орестів човник, звідки рукою подати до тієї точки, з якої Шпилясті скелі здаються лезами-горами біля затопленого морського берега.

Саме сюди пірнув човник минулого разу, а от куди спрямував його ортенець після того, як вимкнув автокерування?.. Здається, цілу вічність плутає він між одноманітними мертвими стінами. Вже вкотре височенні шпичаки повертаються до нього лезами і повільно пропливають мимо. І щоразу він готовий заприсягтися, що пізнав те самісіньке місце. Та немає там Орестового човника і немає такої примітної ущелини між двома нахиленими одна до одної скелями, куди пірнув тоді ортенець в погоні за керном, не видно й берега, де ріс колись магнолієвий гайок.

Це було схоже на кружляння в зачарованому колі, а йому ж дорога кожна хвилина... Від безплідних шукань з’являється нервозність, притупляється відчуття небезпеки. Арсен знову, вже вкотре, дає задній хід, бо здається, що за бортом промайнули знайомі краєвиди. І знову все те видається помилкою. Куди тепер?

Раптом щось із страшною силою штовхає човник, і він летить шкереберть прямо на гостре, як леза сталевих мечів, каміння.

“Іритовий шпичак!”- встигає подумати Арсен, встигає навіть уявити мить, коли вода увірветься досередини човника, страшна вага ортенського океану навалиться на його груди і рудувата хмаринка крові почне повільно розповзатися у воді, оточуючи його мертве тіло. Достоту, як недавно було після смертельної сутички ортенця з керном...



VIII


Він розплющив очі з таким відчуттям, ніби свідомість його відроджується милістю землян і ортенців десь у надрах Інформатора. Самі скалки, а не свідомість. Вони, ті скалки, не мали собі пристановища - ні в мозку, ні в душі, жодного куточка в тілі, де б могли зібратися разом і відродитися в його, Арсенову, індивідуальність.

“А може, так воно і є”, - збіглися ті скалки в думку. Може, нові земляни і його потай під’єднали до Інформатора. Адже мали за зразок ортенців, а ті нічим не гребують - піддивляються і підслуховують, де тільки можна. І якщо це так, якщо в нього відібрано все людське, то його відроджена в Інформаторі свідомість навіть не зможе сказати про те. А коли це не так, коли він живий?

Чіпляючись за скалки свідомості, намагаючись зібрати їх докупи, наказав собі розплющити очі, але нічого не побачив - усе застилав рожевий туман. Єдине, що відчував реальне, - його чола торкалось щось прохолодне й лагідне. Поволі почали відроджуватися й інші відчуття: важко було дихати, щось спирало груди, нили від болю руки й ноги. Він повертався до життя поволі, але в тому, що повертався, вже не могло бути сумніву. Тільки кому завдячувати цим поверненням? Мабуть-таки, ортенцям. Сподівався їх перехитрити, а вони, виявляється, невідступно стежили за кожним його кроком, тримаючи на невидимій, але міцній мотузці. Тепер він видав себе з головою.

Рожевий туман поступово прозорішав, і в ньому вже вгадувалися знайомі обриси кабіни. Отже, човник не зруйновано, всі предмети залишилися на своїх місцях, і дихає він повітрям. Спробував підвестися і знову впав. Цього разу від жаху: над ним схилився, торкаючись чола верхньою кінцівкою... керн. Значить, ортенці віддали його на волю кернів! Арсен розімкнув повіки. Керн уважно дивився на нього своїми водянистими булькатими очима, тіло його, прикрите тільки довгим брудним волоссям, у повітрі здавалося ще відразливішим, ніж у воді. Воно було мертвотно-біле, ослизле, подзьобане безліччю виразок.

Керн теж помітив, що Арсен опритомнів. Не сховався, очевидно, від нього і вираз жаху та відрази на обличчі людини. Він ворухнувся, прийняв з Арсенового чола свою кінцівку, шаснув нею кудись за спину. А коли знову підніс її до Арсена, той очам своїм не повірив: на долоні лежала річ, яку Арсен найменше сподівався будь-коли побачити. То була іграшка: маленька заводна лялечка, її змайстрував Орест, коли вони поверталися на Землю і навіть уяви не мали, якою її побачать і чи побачать взагалі. Майстрував довго, старанно, вирізьблював кожну рисочку. Вийшла не просто іграшка, а справжній мистецький твір: блакитні очі, біляве вгчоссячко, легенька квітчаста сукенка, а на голівці - віночок із блакитних квітів. Лагідний, ніжний символ Землі, як він уявлявся Орестові. І ось він на зеленкуватій, слизькій долоні керна. Лялечка лежала безпомічно й мертво. І Арсенові на зло всьому світові - ортенцям, кернам, землянам - захотілося оживити її, як вони це робили у своєму кораблі, після чого нахилялися одне до одного головами і, мов діти, милувалися нею.

“Земля”, - було те заповітне слово, що приводило в дію молекулярний механізм іграшки. Того коду в цілому світі не знала жодна жива душа, крім нього й Ореста.

Арсен глибше вдихнув повітря, але промовити слова не встиг.

- Зем-ля-я! - прохрипів обіч натужний, чужий, незвичний голос.

Арсен повернувся на той голос, а тому не одразу завважив, що лялечка воскресла. Очі її розплющилися, засвітилися живим вогнем, уста всміхнулися, вона легко стрибнула з долоні керна на підлогу і почала танцювати.

Арсен підхопився, сів навпочіпки і не повірив своїм очам: поряд схилилася голова керна, який з не меншим захопленням стежив за чудовою іскринкою чужого життя. Точнісінько так раніше над нею схилялася голова Ореста...

Тим часом лялечка дотанцювала свій запрограмований танець, граціозно вклонилася і зупинилась. Але Арсен не дозволив їй довго стояти заклякнувши. Ніби скріпляючи якусь мовчазну згоду між собою і керном, тихо проказав:

- Земля!

Та цього разу він уже не милувався її чудовим танком. Він просто хотів виграти час.

“Якщо раптово вдарити по схиленій голові керна, - думав гарячково, - ввімкнути швидкість, то, може, і вдасться вирватися з пастки, полишити Шпилясті скелі, а там чимдуж до міста, до земного готелю, де вже буде у відносній безпеці, а тоді... В чому він зможе звинуватити ортенців тепер? У брехні? В тому, що на туристських човниках землян таємно встановлюють бляшки свого Інформатора, отже, могли застерегти Ореста від необачного вчинку? В тому, що пришпилюють ті бляшки кернам, очевидь, керуючи якимось чином їхніми вчинками на відстані? В тому, що замовчували існування в минулому розумного наземного життя на Ортені? Що ще? Ага! Якийсь Вогняний потік, що про нього писав Орест... Але чи не протиставлять спритні ортенці всьому цьому свої логічні пояснення, від яких його звинувачення розсипляться вщент? Адже прямих доказів він так і не здобув.

Роззирнувся навкруги, ніби там шукав виходу, і раптом зрозумів те, чого не второпав у момент потрясіння: керн дихав повітрям! Керн говорив! Говорив, як належить наземній істоті! І сидів перед Арсеном навпочіпки, як може сидіти людина. Арсен знову став уважно, майже впритул роздивлятися керна: голова, руки, ноги, обличчя. Все те зовсім не пристосоване до підводного способу життя, таке недоладне в ортенському океані, виглядало звичайним тут, у повітряних умовах. От тільки яке понівечене, яке жалюгідне це тіло!

- Ор-рес-т! -ніби навздогін його думкам прохрипів знову керн, і на його обличчі з’явилась якась подоба усмішки. Обличчя залишилося холодним, лише очі раптом освітилися внутрішнім спалахом, і Арсен вперше протягом останніх напружених годин заспокоївся. Хто вміє так посміхнутися, той не може бути вбивцею.

Страшні лиця кернів, що поприкипали до прозорої стінки і невідступно, з якоюсь болючою напруженістю стежили за тим, що робиться в човнику, його вже не лякали. Йому стало від того кошмарного видива навіть затишно.

“Ніхто не вирвав би в Ореста заповітного слова силою, - подумав. - Я йду його шляхом!”



IX


Уповноважений у справах космічної моральності прибув на Ортену з візитом. Візит був важливий і суто діловий, але Уповноваженого не полишало відчуття, що він приїхав на відпочинок. Так уже повелося з давніх-давен, що в землян з перебуванням на Ортені пов’язані тільки приємні відчуття. А місія Уповноваженого у справах космічної моральності сумна і навіть дещо неприємна: на Землі загинуло два ортенці. Випадок безпрецедентний. І він сам вирішив засвідчити скорботу Землі з приводу цього трагічного випадку. Щоправда, загинули не тільки ортенці, землян постраждало значно більше, але то вже інша справа. Причиною цих смертей була катастрофа, точніше, стихійне лихо: невеличкий острівець у Тихому океані - чудове курортне місце, недалеко від якого була колонія ортенців, - зник з лиця Землі. Острівець той був вершиною згаслого вулкана, і раптом глухої ночі почалося його виверження. Дивно було те, що сейсмічна служба не помітила нічого підозрілого і не дала ніяких попереджень. Цей факт розслідується. Такого страшного і несподіваного лиха Земля вже не знала давно. На ранок місце, де був острівець, покрили розбурхані хвилі океану. Здавалося, ніби його там і не було ніколи. На щастя, ортенці, які проводили поблизу острова дослідження на предмет розширення плантацій своїх їстівних водоростей, на день раніше скінчили роботи і перемістилися далі, в супротивному разі могла загинути вся дослідницька група, отже, й інцидент був би складніший.

Уповноважений прибув на Ортену не сам, а на чолі цілої делегації. З ними ж у спеціальних відсіках прилетіли й ортенці. Вони теж засвідчать, що земляни в тих смертях зовсім не винні. Уповноважений був би значно спокійніший, коли б незадовго до трагічних подій у Тихому океані не було тієї безглуздої загибелі землянина на Ортені. Чи не витлумачать ортенці смерті своїх одноплемінників на Землі як помсту за Ореста? Такі підозри особливо не бажані зараз, перед вирішальним етапом експерименту “Інформатор”, в разі успіху якого людство зробить чималий стрибок уперед: есе, ЩО було недороблене людським інтелектом, носило тільки подобу ідеї, здогадки, одержить своє викінчене втілення, піде на користь прогресу, і перед людством реально постануть обриси Абсолютного Ідеалу - так зараз умовно називається наслідок експерименту “Інформатор”. Залишалось домовитися з ортенцями про строки паралельного ведення експерименту, налагодити з ними найдосконаліший, найшвидший зв’язок, без чого неможливий успішний перебіг експерименту. Ортенці пропонують, у разі удачі, об’єднати Абсолютні Ідеали Землі і Ортени, щоб одержати Найвищу Досконалість. А це можливо лише за цілковитої взаємної довіри. І раптом ця низка смертей... Йому доведеться докласти чимало розуму, витримки й дипломатичного вміння, щоб уладнати справу. Земля сподівається на нього, і він буде старатися. Єдине, що зробить поза програмою і якнайшвидше, - це розшукає Арсена, який, Уповноважений певний того, на свій страх і ризик розслідує причини трагічної загибелі Ореста. Цей некерований, незрозумілий Арсен, котрий єдиний, крім покійного Ореста, не побажав під’єднуватися до Інформатора. Такий може наламати дров. І хоча до його польоту на Ортену Уповноважений у справах космічної моральності не має ніякого відношення, йому конче потрібно знайти Арсена, подивитися в його похмуре обличчя, почути хрипкий, глухий голос, щоб заспокоїтися. Тоді дасть йому нарешті спочинок якийсь невсипний черв’як, що інколи чомусь точить його десь... десь, як би сказати точніше, поза думкою, поза розумом, поза всім тим, що доступне Інформаторові, в тому місці, яке Арсен назвав би глибиною душі.

У земному готелі для Уповноваженого був влаштований пишний прийом. Схоже було на те, що смерть ортенців на Землі не дуже засмутила їхніх співвітчизників, а може, вміли тактовно приховувати свою скорботу. Як би там не було, а Уповноваженого швидко охопило те приємне відчуття спокою, затишку і повного відпочинку, яке заполонює кожного землянина, який потрапляє на Ортену. Напрочуд легко і швидко йому вдалося дійти згоди щодо експерименту “Інформатор”. Десятка ортенського Інформатора ні в чому не перечила землянам. Вона навіть знайшла можливість дещо ущільнити строки. Все йшло прекрасно, і про Арсена Уповноважений у справах космічної моральності згадав тільки тоді, коли залишився сам-один у готельному номері.

Він таки шукав поглядом Арсенове обличчя між привітними, задоволеними лицями земних туристів, які мелькали у готелі, - намагався заспокоїти себе, переконати в тому, що не забував про Арсена.

Але того не було. Зумисне не захотів показуватися на очі Уповноваженому у своїй затятій упертості чи не було його в готелі?

- А це ми зараз вияснимо, це ми зараз будемо знати, - потягуючись на канапі, сам до себе пробурмотів Уповноважений і, не встаючи, натиснув на кнопку виклику. - Прийміть запит про місцеперебування земного туриста Арсена Сторожука.

Відповідь, не за ортенськими правилами, довго барилася. Так довго, що Уповноважений уже вирішив, що з незрозумілих причин не спрацювало з’єднання, а тому виклику не було прийнято, і хотів повторити його ще раз, коли почув відповідь:

- Земний турист Арсен Сторожук цієї ночі самовільно захопив човника і таємно відправився в океан. Почато розшуки. Підстав для хвилювання немає, оскільки човник оснащений усім необхідним для подорожі, і райони в радіусі його можливого пересування контролюються. Як тільки буде одержано перші повідомлення про місцеперебування Сторожука, шанованого гостя з Землі, буде негайно повідомлено.

Уповноваженого у справах космічної моральності немов пружиною підкинуло із зручної канапи.

- Чому не повідомили Землю про його зникнення?! - навіть незчувся, що кричить.

І тут уже відповідь не забарилася:

- Ми не знали, що його місцеперебування настільки цікавить Землю, що ми повинні дублювати ваш зв’язок. Земля жодного разу не викликала його, та й він ні разу не проявляв бажання зв’язатися з Землею.

“Вони ж думають, що Арсен підключений до земного Інформатора, як кожна нормальна людина! Тому такий спокій. Що робити? Де його шукати?”

- А він, випадково, не вирушив відвідати місце загибелі Ореста? - раптом вирвалася перша-ліпша думка.

- Ні! - твердо, без жодних сумнівів. - Він його вже відвідував з нашим провожатим, і більше такого бажання в нього не виникало.

- Дякую. Чекатиму ваших повідомлень - сказав якомога спокійніше.

Але насправді спокою в нього не було. Вперше, відколи пам’ятає себе, Уповноважений спав погано, весь час йому то снилися, то марилися якісь неприємні видива. А вранці, теж уперше в житті, він схитрував перед ортенцями, не виявив своїх справжніх намірів. Свої задуми довірив тільки земному Інформаторові, де вони зберігатимуться і, може, колись стануть вартими чиєїсь уваги.

На Землю Уповноважений повідомив, що відправляється в подорож по Ортені, кінечним пунктом якої буде місце загибелі Ореста Кюна. А ортенців попрохав лише про одне: дати змогу відвідати місце загибелі Ореста Кюна, щоб віддати останню шану славному синові Землі і тим дотриматися їхнього священного ритуалу. І хоча це був не кращий маневр, іншого виходу в нього не було.

Перед вирішальним етапом експерименту він просто не міг допустити ще однієї смерті землянина. Про те, що смерть може загрожувати і йому, Уповноважений не думав.



X


Його ім’я було тим звуком, яким ортенський океан застерігав своїх дітей про близькість Вогняного потоку. Саме так він виспівує на тій межі, переступати яку ортенцям не слід, бо далі на них чекає смерть. Та земляни про це не знали, для них він був звичайним ортенцем 56334. Нічого не чули вони й про Вогняний потік. Про нього зараз знає тільки один землянин - цей клятий Арсен. Це вже достеменний факт, і не варто дурити себе сумнівними припущеннями. Яка прикра помилка! Не слід було оцінювати цього суб’єкта за стандартом логічної поведінки пересічного землянина. Шість годин сну вночі - для них священні. А цей, бач, погребував сном, і коли всі спали, затаївшись від ортенців, викрав човник і стрімголов помчав у нічний океан. Інших землян ніколи не мучить безсоння, не турбують неспокійні думки, а особливо тут, на ортені, де вони постійно перебувають під дією заспокійливого навіювання. Це в них, ортенців, ніколи не буває глибокого сну, завжди дрімають упівока, вловлюючи крізь сон усе, що діється навколо, і наближення іншої живої істоти.

Чи й у землян було так раніше, тоді, як народився Арсен?

Коли вранці ортенець 56334 вирішив підключитися до каналів Інформатора, які сполучали б його з Арсеном і повідомили, що той поробляв за цей час, то розгубився: канали були зруйновані.

Ортенця охопив жах. Зберегти все те в таємниці він уже не міг. Інформатор і його ні на мить не випускав із своїх лабетів. Звичайно, він, як один з Десятки, міг від’єднатися від Інформатора, але це вже нічого не дасть.

Що встиг подумати і про що дізнатися землянин за той час, коли вийшов з-під контролю Інформатора? Якщо дуже багато, то тим сам собі підписав смертний вирок. Їм легше буде пояснити Землі ще один “трагічний випадок” з шановним гостем, ніж допустити викриття їхніх намірів. Тим паче, що Арсен, як і Орест, не під’єднаний до Земного Інформатора.

Ортенець знову й знову перебирає час їхньої подорожі до Шпилястих скель і не знаходить нічого підозрілого. Найнебезпечнішим у їхній справі було б встановлення контакту Арсена з кернами. Невже він зумів зробити це? Коли? Він ні на мить не випускав землянина з-під своєї опіки. Хіба що тоді навмисне спровокували ту погоню, щоб відволікти його увагу? А тим часом інший керн... Та ні, іншого керна поряд з човником не могло бути, інакше Інформатор негайно повідомив би про нього. Інша річ, якщо той керн, якого він розшматував, щось залишив Арсенові і те щось Арсен непомітно заховав. Що ж то була за річ, коли вона змусила землянина втекти з міста? Роздумуючи, перебираючи сотні варіантів, ортенець дійшов висновку: тільки послання від Ореста могло допомогти йому перебороти жах перед кернами.

Керни давно прагнули до спілкування з землянами. Але тут ортенці були пильними. І, можливо, завдяки цьому та ще тому, що в жителів Землі розвинута якась підсвідома відраза до всього потворного, кернам не вдалося привернути на свій бік жодного землянина. Крім Ореста. А тепер ось і Арсена...

Тільки б наздогнати йому Арсенів човник! Він миттю розквитається з ним за надмірну цікавість. І при цій думці мимоволі його тіло наїжачилося, як перед вбивчим стрибком.

Ортенець 56334 знав: від моменту втечі Арсена він полишений сам на себе. Хоча нерозривно пов’язаний з Інформатором і при балонні про кожен його крок може дізнатися вся планета, йому ніхто не прийде на допомогу. Якщо він не вийде переможцем із цієї ситуації, то заслуговуватиме на страшну кару або й на смерть. Кожен ортенець має покладатися на власні сили. Навіть один із Десятки Інформатора. Його, не задумуючись, принесуть у жертву, коли це буде для блага процвітання й успішного здійснення планів любої Ортени. ортенці не відзначені такою печаттю сентиментальності, як земляни, вони визнають тільки доцільність і розум. Все інше не варте серйозної уваги.

Океан був на диво пустельним, жодного човника, жодної живої істоти не траплялося по дорозі, і це чомусь ще дужче лютило ортенця.

Керни... Кляті керни! Все через них. Панькалися з ними, носилися, як з болячкою, замість того, щоб просто знищити. Рішуче й назавжди. Будь його воля, від цих створінь і згадки не лишилося б. Нікчемні! Вони ніяк не можуть забути, що були колись наземними мешканцями Ортени. Було, та загуло... Щоправда, в розумі і вмінні їм не відмовиш. Це вони побудували дивовижні міста для ортенців, започаткували ортенську індустрію на дні океану, заклали плантації їстівних водоростей там, де вони раніше не росли. Одне слово, робили все, що було не під силу ластам ортенців. Здавалося б, для ортенців прийшла ера щастя. Але тут почало творитися щось неймовірне. Щодалі все більше кернів, спершу таких слухняних, почали зривати бляшки Інформатора із своїх грудей і тікати в Шпилясті скелі та інші глухі місця, де жили їхні дикі побратими. І ці керни, як він цілком щиро розповідав Арсенові, були лихом ортенців. На раді Десятки постало питання про повне знищення кернів, яких мусили замінити земляни. Керовані Інформатором на відстані, вони не зможуть чинити опору ортенцям і сліпо виконуватимуть їхню волю. Коли б тільки потрапив до рук цей Арсен.

З синьої імли випливли Шпилясті скелі. Але цього разу ортенець 56334 не насмілювався заглиблюватися в їхні лабіринти: наодинці це було б рівнозначно самогубству. Понишпорив по передгір’ю, наїжачившись плавниками-піками, прислухаючись до океанської мелодії, яку розуміли тільки ортенці, але нічого підозрілого не помітив.

“Мабуть, Арсен по той бік Вогняного потоку”, - подумав, закипаючи люттю.

Ортенці знають усе, що відбувається на їхній планеті, знають і багато з того, що діється на Землі. Споконвіку їх мучила лише одна таємниця: що ховається там, в оточенні Вогняного потоку? Прокляте місце. Воно ніби заговорене для ортенців. Варто було кому-небудь із сміливців наблизитись до того дивного потоку, як тіло його враз починало втрачати еластичність, зморщуватись, наче з нього вичавили всю рідину, наставала швидка смерть. Над проблемою подолання Вогняного потоку не одне століття билися кращі розуми планети, але марно. Деякі гарячі голови пропонували навіть залучити до розв’язання цієї проблеми землян. Але тверезіша, розважливіша частина Десятки справедливо розсудила, що пускати туди землян ще рано. От коли вони затанцюють під дудку їхнього Інформатора, тоді інша справа. Той час уже не за горами. Земний Уповноважений в справах космічної моральності підписав сьогодні угоду, яка принесе ортенцям блискучу і безкровну перемогу. Вони стануть володарями нової планети! Тоді земляни з їхнього наказу проникнуть за Вогняне кільце. А поки що... Поки що там царство диких кернів. Може, там у них є навіть своє місто і вони звідти готують підступний напад на ортенців?

Звичайно, повештатися поблизу місця, де океан співає безперервну грізну пісню його імені, йому ніщо не заважає. Може, вдасться запримітити керна, що шугонув у потік, а якщо пощастить, то й Арсенів човник. Керни обов’язково запросять його до своєї фортеці. Ну, а звідти навряд щоб він повернувся живим. Керни пірнають у Вогняний потік, це правда. Але й для їхнього, підточеного підводним способом життя, організму він небезпечний. Рідко який керн вирина з нього назад. Решта були приречені назавжди залишитися за тим чарівним колом - єдиним своїм надійним пристановищем. Отже, якщо Арсен прийме запросини, то такий поворот подій для ортенця 56334 буде рівнозначний перемозі і він зможе спокійнісінько повертатися до міста. Бо навіть коли там, за Вогняним потоком, він узнає про ортенців усю правду, то це йому не допоможе, його чекатиме там безславний кінець. Ті тупоголові керни можуть гадати, що Арсенові, істоті наземній, як і їм колись, не страшний потік. Вони можуть думати що завгодно. А ортенці точно знають, що являє собою людський організм, незагартований, перебудований генетичними удосконаленнями. А крім того, Арсен - дуже стара людина із слабким здоров’ям. І може статися, що він і один раз не подолає Вогняного потоку, не встигне навіть глянути на ту легендарну базу кернів.

Ортенець 56334 уважно стежив за підступами до Вогняного кільця, але, позбавлений всевладного ока Інформатора, човник, який супроводжували два керни, все ж зумів непомітно пірнути у рятівний потік.



XI


Ортенець 56334 помилився у своїх припущеннях стосовно райської землі кернів за Вогняним потоком. Не такою уявляли її ортенці, якою вона відкрилася Арсенові. Вогняний потік, точніше, місце, де з надр Ортени били просякнуті небезпечною для живого організму речовиною джерела, не ховав за своєю смугою нічого особливого.

Човник успішно подолав каламутну лють тих джерел, а коли виринув у спокійнішому місці, Арсенові довелося зупинитися. Його супутникам було дуже погано, сам він теж відчував щось схоже на важку паморочливу втому. Але то була дрібниця порівняно з муками кернів. Одягнувши костюм для підводних прогулянок, він вийшов з човника, розгублено топтався навколо безпорадних тіл, які раз по раз судомило. Як допомогти їм? Втягнути до човника? Але що це дасть для них, істот, звиклих жити у воді? Арсенові залишалося тільки співчутливо дивитися, як важко, з хрипом, підіймалися і опускалися груди кернів, то відкриваючи, то закриваючи зяберні щілини. Однак їхні обличчя не відчували цих мук, вони ніби нарешті позбавилися силоміць вдягненої на них маски, стали одухотвореними, якимись просвітленими. І тепер були дуже схожі на людські. Один керн поступово приходив до тями, а другий конав: все повільніше відкривалися й закривалися зябра, все слабкіші конвульсії пробігали по тілу, нарешті воно застигло зовсім. Товариш його, опритомнівши, не здивувався тій смерті, видно, то була звична плата за подолання Вогняного потоку. Схилився над мертвим, щось прошепотів і закрив йому повіки, геть-чисто як то завжди велося й на Землі. Потім повернувся до Арсена й жестами дав зрозуміти, щоб прив’язав його до човника. Арсен виконав це бажання і мовчки сів за кермо. Човник, скоряючись кволому помахові руки керна, стрімко підіймався вгору, аж поки виринув з глибини океану на поверхню.

Перед ними чорнів голий скелястий острівець. Такі й раніше Арсен бачив на Ортені. Тільки й різниці, що цей був у кільці Вогняного потоку. Чому ж Орест посилав його саме сюди? Ні, не таке сподівався побачити Арсен.

Здавалося, керн, який був тут уперше, теж розчарований. Він повільно виповз на відшліфоване байдужими хвилями каміння і закляк, вражений мертвою пусткою острова. І Арсен з жахом зрозумів, що його мимовільний супутник не зіпнеться вже на рівні ніколи, що його атрофовані ноги не в силі тримати тіла в повітрі. Керн трохи відпочив і поповз, припадаючи до скель та хапаючи широко відкритим ротом повітря.

Арсен же, попри все, з насолодою розправив затерпле тіло, глибоко вдихнув п’янке, цілюще повітря, підставив обличчя під легкий, прохолодний вітерець. Він подолав Вогняний потік, як того хотів Орест, доля дала йому змогу ще раз дихнути вільним повітрям.

Чого ще від нього вимагає життя? Зрозуміло: йти в тому напрямку, куди повзе керн. Ну що ж, він ітиме, хоча навряд, щоб у тому рухові був якийсь сенс. Найвірогідніше, то просто непереборне прагнення свободи веде кернів помирати сюди, за Вогняний потік. Якщо так, то це місце його теж влаштовує, бо навіть страшно подумати, яким довгим і нереальним став для нього зворотний шлях на Землю за ці останні години. Та й чого повертатися? Тільки для того, щоб розповісти про вбивство Ореста та про плем’я кернів, яке вимирає? Ні, ні, він не хоче остаточно втрачати Землю, тепер боїться впевнитися, що її такий стан речей влаштовує. Краще тут. Померти.

Раптом керн зупинився, його скарлючене тіло застигло, обличчя ткнулося у величезну кам’яну брилу.

“Помер”, - вдарила перша думка.

Арсен припав вухом до спини. Керн був живим, він важко, але рівно дихав, рукою показав Арсенові, щоб ліг поряд. Землянин слухняно розпростерся долі, намацуючи руками теплий камінь. Зненацька рука його зупинилася: брила була поцюкана чимось гострим. Він розпростер руки, скільки міг сягнути - скрізь були такі ж зарубки. Не довіряючи долоням, вп’явся очима в риски, кружечки, клинчики - плоска камінна поверхня, ніби сторінка величезної книги, була густо вкрита незрозумілими письменами. Певно, вони мали якесь особливе значення, інакше керн не привів би його саме сюди. Але що дадуть йому ці нескінченні рядки химерно скомбінованих рисочок, коли він не тямить читати їх?

Тим часом керн заворушився і повільно поповз убік, Арсен звівся на ноги і, мов зачарований, ступав слідом. Кроків за десять кам’яна “сторінка” скінчилася, під ногами був голий камінь, а керн усе повз і повз. І тут Арсен побачив нову “сторінку”, але то вже були не рисочки і клинці, а глибоко відкарбовані на рівному блискучому камені літери земної мови!

Він упав навколішки. Ось вона - правда про планету, яку так уподобали земляни? Правда про ортенців і кернів. Яких же зусиль коштувало гнаним кернам опанувати земну мову, щоб заговорити до інопланетян, які не звертають на них жодної уваги! Мабуть, у цьому кам’яному літописі вони вбачали єдину тоненьку ниточку надії, хай не на порятунок у сучасному, то хоча б на торжество істини в прийдешньому.

Арсен забув і про керна, який лежав поряд, і про ортенців, які, певно, шукають його, і про своє останнє бажання вмерти тут, за Вогняним потоком. Він читав, і кожне слово карбувалося в його пам’яті так само надійно, як і на камінній брилі.

Ще не так давно Ортена мала суходіл. На ньому буяло своє життя: рослини, тварини і розумні істоти - керни. З давніх-давен керни спілкувалися з ортенцями, представниками іншої розумної цивілізації, яка мешкала в океані. Таке поєднання зусиль обох сторін було корисним і плодотворним. Так було доти, поки над кернами не нависла нагла загроза: з причин, яких не могли встановити ні кернянські, ні ортенські вчені, океан став невблаганно поглинати суходіл. Ліси, поля, цілі міста одне за одним опинялися під водою. Що далі, то стихія бушувала сильніше. І невдовзі з трьох материків залишився один, та й той швидше нагадував великий перенаселений острів, аніж континент. Проте лихо на цьому не скінчилося. Ортенці, які дуже співчутливо ставилися до бід братів своїх і, як могли, допомагали їм, принесли страшну звістку: під їхнім материком, внаслідок зсуву планетарної кори, розростається гігантська тріщина, що може привести до непоправного катаклізму. Вони закликали кернів, доки не пізно, думати про порятунок. Кернянські вчені теж підтвердили наближення катастрофи, але запобігти лихові було неможливо. Таємницю довго берегти вже не було рації - треба готуватися до найгіршого, і про наближення катастрофи оголосили повселюдно. Керни почали спішно готувати кораблі, будувати величезні плоти, підтягувати до океану все, що було здатне триматися на воді. Найвідчайдушніші, не чекаючи, поки гримне грім незаслуженої покари, на свій страх і ризик пускалися у відкритий океан.

І ось настав день, коли хитнувся і глухо застогнав суходіл. Ортенці не забарилися. Вони попередили, що це початок кінця, й запропонували провести кораблі і плоти кернів у безпечні місця. Керни попливли за своїми рятівниками, у глибині душі сподіваючись, що найстрашніше позаду, що планета врешті-решт заспокоїться і вони повернуться до рідних місць. Та їхні сподівання не здійснилися: острів-материк розколовся навпіл, і два шматки суходолу почав повільно поглинати океан. Планета стогнала від небаченого шторму. Незважаючи на відчайдушні зусилля ортенців, багато кернів у важких сірих хвилях знайшли свій кінець. Шторм припинився аж на четвертий день. Та для кернів, які залишилися живими, це не принесло значного полегшення. Доля їхня зависла в невідомості.

Що робити? Штучно добудовувати ті безживні кам’яні острівці, які виринули після катастрофи, і там налагоджувати життя чи будувати підводні житла?

Та це не було кардинальним вирішенням питання. І в тому, і в іншому випадку керни залишатимуться в оточенні ворожої стихії. Ортенці запропонували третій вихід: вони по-братськи поділяться з кернами своїми володіннями. Якщо вже їхня суша опустилася під воду, то їм теж варто переселитися туди назавжди, зріднитися з водною стихією. Для цього досить тільки трішки перебудувати організм кернів, що для ортенців не складає проблеми. Після довгих і палких дискусій керни нарешті пристали на пропозицію. Правда, не всі. Скептики залишилися жити на штучних платформах, вичікуючи, чим скінчиться переродження сміливців.

Перебудова організму, за якою для кернів проблискувала якась перспектива, тривала довго й болісно. Коротко суть її полягала ось у чому: змінити на ранніх етапах розвитку ембріона ті спадкові ознаки, які свідчать про водне походження, і штучно затримати їх аж до народження дитини, а потім генетично закріпити ці ознаки в наступних поколіннях. Дорослим кернам за вказівкою ортенських медиків робили хірургічні операції, що дозволяли їм дихати під водою. Так у кернів з’явилися зябра, витривалість до зміни тиску і постійного перебування під водою.

Перші керни-амфібії могли жити як у воді, так і на поверхні, скрізь почуваючи себе як удома. Вони ж почали енергійно допомагати ортенцям проектувати й будувати підводні житла для своїх нащадків, їхній приклад здолав навіть найстійкіших скептиків. Плем’я кернів наважилося, нарешті, перейти у воду.

Захоплені життям у новій стихії, вони навіть незчулися, коли настав момент, за яким зворотний шлях був неможливим. Тепер і діти їхні, і діти дітей приречені були на вічне життя в океані, бо на суші керн перебувати довго вже не міг: зябра висихали, а легені і м’язи поступово атрофувалися. Та гірше було попереду. Відтоді, як керни остаточно перейшли у водну стихію, ставлення до них ортенців різко змінилося. Куди поділася їхня доброзичливість, готовність прийти на допомогу, прагнення до братання. Тепер вони поштуркували кернами, як хотіли. А змагатися з ортенцями було не під силу, бо програвали перед ними тут, у чужій їм стихії, у силі і спритності. Ортенці ж дуже швидко навчилися користуватися з своєї переваги і тепер робили все можливе, щоб перетворити кернів у вмілих, але покірних робочих тварин. На додачу кернів діймало інше: їхній організм, з одного боку, вже не міг існувати без води, з іншого - терпів від неї: очі втрачали гостроту зору, шкіра вкривалася болючими виразками, діймали шкідливі мікроорганізми, ослаблювала неповноцінна морська їжа. Нові покоління кернів хиріли й хиріли, не маючи змоги відстояти свою самостійність перед ортенцями. Остаточно доконав Інформатор - технічний винахід ортенців, який ті зробили, спираючись на наукові пошуки кернів. Бляшка Інформатора на грудях керна контролювала не тільки дії керна, а й думки. Хто думав не так, як хотілося ортенцям, той негайно зникав. У них залишався лише єдиний вільний притулок - Вогняний потік, місце, куди ортенці потикатися не насмілювались. Але тепер і Вогняний потік поводився з ними на диво жорстоко. Тільки найсильнішим вдавалося подолати його двічі, щоб повідомити одноплемінців, як там карбується на камені їхня історія. Вогняний потік був їхньою гордістю, символом волі і водночас могилою. Квола надія знайти спільників у цій нерівній боротьбі зблиснула у кернів тоді, коли на Ортені з’явилися земляни. Але встановити з ними контакт не вдалося, ортенці вміло запобігали цьому. Кернам залишачося лише потай збирати інформацію про землян, вивчати їхню мову і сподіватися на щасливий випадок. Мимо їхньої уваги не пройшло й те, що земляни, як колись і вони самі, поволі заплутуються в ортенських сітях. Інформатор, ідею застосування якого так захоплено сприйняли земляни, стане тим каналом, завдяки якому ортенці підкорять ще одну, цього разу вже інопланетну цивілізацію. Як подати землянам знак перестороги, аби ті вчасно зрозуміли, яка нависла страшна загроза над ними? Після довгих мудрувань у колі вільних кернів вирішили залишити для них за Вогняним потоком ці повідомлення та ключ до прочитання їхньої історії, яку кожен керн, що потрапляв сюди, конаючи, дописував уривками. Тепер тільки каміння за Вогняним потоком знало про кернів і ортенців усе.

Тим часом керн, що прибув з Арсеном, не гаяв часу. Щоразу звіряючись з маленькою металевою пластинкою, він вистукував і вистукував розповідь про останні події, писав про Ореста і Арсена.

- Дай-но я! - відсторонив його Арсен. І різець застукотів швидше. Поставив крапку.

Чи це все, на що він здатний? Як той конаючий, плазуючий керн, карбувати нові й нові рядки цього незвичайного літопису, розповідати камінню правду. Тривога за Землю, любов до неї, жаль до нещасних ятрили душу. Ставши навколішки, торкнув сухими устами чола керна і зірвався на ноги. Треба рятувати приколихану Землю, негайно повідомити про підступ. Адже тепер майбутня доля її залежить тільки від нього, нелюбого, забутого, знехтуваного сина....

Арсен востаннє глянув на керна і побіг туди, де залишив човник. І тільки тепер чітко і ясно зрозумів, як він схожий на керна, достеменно їхній ошуканий брат, для якого майже неможливо двічі подолати Вогняний потік. Та часу на вагання не лишалося.


* * *


Якби ортенець 56334 мав здатність землян передавати свої емоції несподіваними, а часом некоординованими рухами, то від радості вистрибнув би з води: від міста до Шпилястих скель наближався одинокий човник. То, безперечно, міг бути тільки човник Арсена, бо на час пошуків втікача екскурсії туристів до Шпилястих скель були відмінені.

Ортенець наїжачив плавники, зібрався у тугий клубок, щоб зустріти свого ворога у всеозброєнні. І раптом закалатав сигнал виклику Десятки. Й від кожного сухого слова того повідомлення його радість вмирала, бо кожне з них звучало для нього остаточним присудом. Виявляється, Земля вже знає про самовільну мандрівку Арсена; на місце його можливого перебування вирушив земний Уповноважений у справах космічної моральності, особа,, яку за всіх обставин потрібно залишити недоторканою...

Слова обірвалися, ортенець 56334 знав, що за ними має бути найстрашніше - присуд Інформатора.

- Ти не виправдав довіри Десятки - ти заслуговуєш забуття.

Так звучала ця остання, почута ним музикальної краси фраза рідною мовою. Чекати чогось іншого вже не було рації. Він добре знав, що сказане означає даровану йому можливість умерти так, як того заслуговує колишній член Десятки, якого покарав Інформатор, як відступника, як такого, хто завинив перед Ортеною. Він утратив право на безсмертя.

І вирок Інформатора оскарженню не підлягає. Ортенець 56334 сховав у складки тіла непотрібні тепер плавники-мечі і з найбільшою швидкістю, на яку тільки був здатний, шугонув у Вогняний потік. Останнє, що зафіксувала його свідомість, був маленький човник, який швидко виринув з Вогняного потоку і пішов назустріч тому, що наближався від міста.



© НАУКА І СУСПІЛЬСТВО. - 1982. - №№2-4.

© КОНОТОПЕЦЬ Н. І. Відпочинок на Ортені: Фантастична повість та оповідання. - К.: Радянський письменник, 1984. - 184 с.



home | my bookshelf | | Відпочинок на Ортені |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 4.0 из 5



Оцените эту книгу