Книга: Остання ніч Гекати



Олександр Боргардт

Остання ніч Гекати



Іще одна зайва людина

Писати про себе якось рівноцінно написанню автобіографії, та на цьому й полягає головна неприємність чогось подібного. А тому й узятися за це було нелегко. Автобіографії пишу зі студентських років, та без них, як і без «лістка по учєту кадров» нема й куди податись. Нема, навіть, і самої людини. Без цього, гадаю, і саме життя на Землі було би неможливе. В середньому виходить не рідше одного разу на п’ять років. Таким чином, з тих пір написав їх десь дванадцять — не так вже й багато, — що ж можна дозволити собі ще одну. Але, капітальну.

Причини до написання автобіографії, загально кажучи, можуть бути різними.

Роздумуючи над тим, чому старі люди так схильні до спогадів, довелося прийти до висновку, можливо, дещо, фрейдистського, що то є прямий наслідок довголітньої поступової дезінтеграції психіки та інстинктивна спроба зінтеґруватися наново, освіжаючи в собі старі спогади та заглиблюючись до них.

Інтегруватися випадало й мені, та не одного разу, але, хвала Богу, так, по ходу справи, злегка підінтеґровуватися, та якось обходячись без спогадів. Поготів, і не відчував себе по–справжньому старим: так, десь на порозі старості.

Іншою причиною до автобіографії могло би стати надто вже цікаве життя, але й із цим не так воно просто. Бо, відведене мені від народження XX ст. було не лише найкривавішим у людській історії, але, незаперечне, ще найбільш брудним та брехливим (у тій же історії). А мені якось із цим не щастило, почасти з Божого провидіння, а почасти й власним розумом таланило уникати участі у найбільш брудних аферах XX ст. Так що ж у такому житті може бути цікавого?

До того, життя людини буває цікавим або не цікавим тим, що було несхожим на життя інших. Але, аби людські життя були несхожі — повинно бути те, що робить їх несхожими, різними. А такими здатна зробити їх тільки свобода вибору, яка по–різному та в різному ступені представлена в різні епохи. Або, в різних закутках глобусу.

В сучасному суспільстві всюди вибору практично не існує, що на Заході, що на… а — тут як же сказати? Бо може образитись далека Японія… На схід від Перемишлю, скажімо так.

На Заході ви можете голосувати за демократів, а можете за республіканців. Дехто цим страшенно пишається, але на виник може вплинути рівно стільки ж, скільки на сході. Можете працювати на Форда або на Дженераль Моторc, але робити будете практично те саме. Можете набувати оті блага споживання, хоч у одного, хоч у іншого, але більш–менш ті самі. Соромно сказати, але навіть костюм собі можете придбати точно за розміром та бажаного кольору.

Там, «на схід від Перемишлю», де століттями неподільно царювали насильництво, невігластво та свавілля — є приблизно те саме (хоч і дещо по іншому): від тебе нічого не залежить, працюєш — «куда пошлют», або там, куди проліз «по блату». Але від тебе так само нічого не залежить. Різниця одна та головна: де б не працював, скільки б не працював, чесною працею й на добру труну не заробиш.

Чим це компенсується? Рівно нічим. І компенсуватися ніколи не буде, впритул до нового тисячоліття, це видно, як ніколи. Так було за колоніального періоду майже 300 років, не ліпше й за неоколоніального. Чогось іншого? Поки не передбачається, ще не бачили.

Навіщо ж тоді писати про себе? На це важко відповісти. Оскільки я чітко усвідомлюю собі, що все це так само ніхто не читатиме, як і те, що я впродовж шістдесяти років ретельно здавав до офіційного нікуди; звідки не повертається нічого, і де все це так само, ніхто й ніколи не читав. Отже, вважайте, що роблю це для самого себе, сам написав, сам і читатиму. Загалом, як і все, що робив у житті.

Те, що пишу, є ще й бунт проти класиків. Осип Мандельштам, дещо засліплений смердючим феєрверком Жовтня, так писав десь на початку двадцятих:

Ясно, що коли ми вступили в колону могутніх соціальних рухів, масових організованих дій, акції особистості в історії падають.

А, до того, ще й оце:

Подальша доля роману буде ні чим іншим, як історією розпилення біографії, як форми особистого існування. Навіть більше ніж розпилення, катастрофічної загибелі біографії.

Біографія… потім, ледь побільше десятка років саме одна з таких «масових організованих дій» поставить крапку наприкінці біографії самого О. Мандельштама. Там, де бути би якнайбільшій комі, але тоді він такого не передбачав, ясна річ: весь був у майбутньому; та тільки, хіба, не в тому, яке сталося насправді.

Моє життя було ззовні зразково безбарвним. Нічим славним не вписав я себе в «аннали» свого століття, так само атомного, як і космічного. Не будував Біломорсько–Балтицький канал, яким не пролізе більш–менш пристойне судно. Не будував і БАМ (Байкало–Амурська магістраль), якого відразу по побудові прийшлося віддати до ремонту. Не вдіяв і жодного «воєнного подвіга», павши десь під «N–ой висоткой, которую надо взять любой ценой». Не здійснив ні малого перевороту в «большой наукє», ні навіть «большого» у малій. Ну, принаймні, за опінією офіційної науки, ясна річ… Більше від того, соромно зізнатись, протягом ХХ ст. нічого не вкрав та нікого не вбив. Та, що бринить уже й конче не до віри, ніколи не зробив доносу, ні письмового («матєрьял»), ні навіть усного («сігнал»). От і думайте, навіщо жив на світі?

Щодо тієї вже зайвості; спробуйте щось заперечити, як поруч зі мною, коли я вже народився, жило десь два мільярди людей, а зараз і всі десять.

До того ж, людини зайвої з причини вже більш практичної, за місцем свого народження. Бо там, на схід від прислівного Перемишлю, панували й панують щодо цього вельми своєрідні переконання, займані, як то звично у них, аборигенів, чи то середньовіччя, чи то просто з палеоліту. Їх дуже ясно висловив свого часу російський письменник І. С. Тургєнєв. Вони, щоправда не наші, не свої; але з іншого боку, пануючі: скачи враже, як пан каже!..

Цій видатній людині належить чимало цікавих та слушних думок. І. С. Тургєнєв, колись, у приватній бесіді висловлював думку, що провались одного чудового дня вся Росія «в тартарари»,? весь світ не тільки не поніс би жодного збитку, але, ще й полегшено зітхнув би. А сучасники письменника донесли це до нас у виданні «Иван Сергеевич Тургенев в воспоминаниях современников», Москва, 1969, т. II, де читаємо:

Якби Росія з усією своєю минулою історією провалилася, цивілізація людства від цього не постраждала би (спогад С. Л. Толстого).

Зауважимо, що він іще не бачив наступної історії Росії, аж до наших днів!

Сучасникам ця думка настільки сподобалась, що І. С. наважився її потім навіть оприлюднити вустами свого Потугіна в повісті «Дим», чим порядно вразив другого російського письменника — Ф. М. Достоєвского. Цей вкрай стривожився навіть уявною можливістю провалення Росії «в тартарари», котрій на його думку, належало зовсім інше. Та й те сказати, коли людина впевнена, що:

… Росія опиниться сильнішою від усіх в Європі. Станеться це тому, що в Європі знищаться всі великі держави з простої причини: вони всі будуть знесилені та підтяти незадоволеними демократичними прагненнями своїх нижчих підданих, своїх пролетарів і жебраків. В Росії ж цього не може трапитись зовсім: наш демос задоволений, і чим далі, тим більше буде задоволений, бо все йде до того загальним настроєм, або краще згодою. А тому й полишиться один полюс на контіненті Європи.


У квітні 1876 року Достоєвський писав у «Днєвнікє пісатєля»:

Poccия окажется сильнее всех в Европе. Произойдет это оттого, что в Европе уничтожатся все великие державы и по весьма простой причине: oни все будут обессилены и подточены неудовлетворенными демократическими стремлениями огромной части своих низших подданных, своих пролетариев и нищих. В Poccии же этого не может случиться совсем: наш демос доволен и, чем далее, тем бoлеe будет удовлетворен, ибо все к тому идет, общим настроением или лучше согласием. А потому и останется один только колосс на континенте Европы — Poccия.

(Повне зібрання, Москва — Ленинград, 1981, т. 23, с. 27)


Через місяц, повертаючись до виказаної думки з приводу листа одного з читачів, Достоєвський пояснює необхідність такого ісходу тим, що «честность, бескорыстие, прямота и откровенность демократизма в большинстве русского общества не подвержены уже никакому coмнению». У Європі — стверджує він — «демократизм заявил себя только снизу, а побежденный верх дает страшный отпор». У нас зовсім інше: «Наш верх побежден не был, наш верх сам стал демократичен или, вернеe, народен, и кто же может отрицать это? А если так, то согласитесь сами, что наш демос ожидает счастливая будущность».


Це був «Дневник писателя» за 1876 рік, та щодо отого всім задоволеного російського «демоса» — автор наче у воду дивився: поцілив у саме яблучко. Кажуть, що зустрівши Тургєнєва на одному з німецьких курортів, він вилаяв його за повість «Дим», та не тільки. Повернувшись до дому, він записав цю розмову у власній версії та здав до Петербурзької бібліотеки, наказавши оприлюднити лише по смерті. А при цьому, кажуть, програвшись до нитки у місцевому казіно, позичив іще певну суму грошей. Достоєвскій завжди вважав, що Тургєнєву забагато платять.

Побувавши за кордоном та дещо пізнавши тамішніх людей, Тургєнєв помітив, що у російської людини — «мозгі набєкрєнь», та поділився цим відкриттям із Бєлінскім, який цим ніби дуже захопився. Однак, як і він був російською людиною, то нема нічого дивного в тому, що десь в іншому місці Тургєнєв став проповідувати щодо тієї ж Росії — зовсім іншу ідею. Що, мовляв, Росія може відмінно обійтися без кожного з нас, а от без неї — вже ніхто обійтися не може. Уже в совєцький час цю думку особливо енергійно відстоював літературний спадкоємець Тургєнєва (що ж тут поробиш — які часи, такі й спадкоємці) — Валентин Савіч Пікуль. Обидва ці великі російські письменники, минулий і сучасний, переконують нас, що ми всі — люди зайві, бо як Росія (СССР) може обійтися без будь–кого з нас, то за методом індукції, може обійтися й без усіх. А тим якісно відрізняється від, скажімо, Німеччини або Англії, які без своїх німців або англійців уже ніяк не обійдуться. До речі, а чи не саме тому є таке дешеве людське життя на отой їх «схід від Перемишлю?

Ту саму думку — «Россия без любого из нас обойдется» — висловив і сучасний російський письменник Саша Соколов, демонструючи тим, що кілька місяців проведених у Росії, можуть перекреслити й кілька років перебування за кордоном, у нормальному світі. Дрімуча вона, їх Росія, була, є та буде; та тільки от щось і досі нікуди не провалюється…

З цієї причини, власне, все подальше можна було би назвати й «Записками зайвої людини».

Відносини мої з нею, отією «Родиной» з великої літери, були завжди суто офіційні, складалися точно за К. Марксом — як у батрака з работодавцем та визискувачем, та найменше впало би мені до голови щось там для неї робити, більше від необхідного. Поготів, віддавати за це неподобство життя.

Що ж стосується батьківщини справжньої, країни з якої взяли початок європейські народи та їх культури, то вона лише десяток років як стала юридично незалежною та невідомо на який термін, але й досі не вийшла з тіні Росії. В ній я народився й виріс, та ніколи не полишав її добровільно, але жив і живу в ній, практично, як у діаспорі, де–небудь в Альберті або Саскачевані, як не враховувати разючої різниці в матеріальному статусі та в оточенні. Оточенні все того ж нікчемнішого у світі інтер–люмпенства, яке нікуди не поділося (може воно безсмертне?).

Перед кожним, хто пише про себе, постає питання: про що писати, а про що ні? Бо пишучи про все, потрапляєш у становище Трістрама Шенді{1}, підставляючи себе під удар парадокса, що носить його ім’я. Оскільки вже вирішено, що я пишу це для себе, аби якось підсумувати ціле життя, то для мене буде цікавим лише те, що зробило мене таким, який я є, тому що тепер я не такий, як п’ятдесят, тридцять або навіть десять років тому. Бо я весь час змінювався, змінював ставлення до людей та речей, але це не означає, що був подібним до молюска, якому надає форми оточення. Залишився багато в чому й незмінним, а в чомусь сьогодні — таким, як у п’ять років.

В такий спосіб я писатиму переважно про те, що свого часу вплинуло на мене, та не писатиму про те, що не впливало. Не стану розводитись щодо подробиць особистого життя та близьких людей, спасибі їм, що вони були та є. Як уже попередив, моє життя не рясніло подіями, а більше проходило в мені самому. А тому й не дивуйтеся, як у своїх спогадах я ходитиму більше не дорогами моїх ніг, а радше стежками моїх думок. Минуле, це чудовий і розкішний смітник наших сподівань і надій. Пориємося у ньому.




Часи? Найгірші з усіх можливих, зрозуміло

Століття, в якому мені довелося побачити світ, теж заслуговує на увагу. Воно не було навіть соціально стабільним, на відміну від його попередників: як зграбне та витончене XVIII ст., століття «Розуму» або «Просвіти», часи закату аристократії, та, ніби на сміх, — найбільш глупих письменників та біснування французької революції. Яка, на щастя, зіжерла сама себе, та до кінця, чого не сказати про «революцію» XX ст. Або наступне ХІХ ст. «Пари та Електрики», століття притульного, можна навіть сказати, природно–наукового колоніалізму. Що прийшов на зміну брутальному та жорстокому колоніалізму португальських та іспанських завойовників. Коли колоніальна адміністрація з’являлася не просто, а спочатку на пошуки Лівінгстона виправлявся Стенлі, а вже за ним, солдати колоніальннх військ. Все це виглядало цілком пристойно та прийнятно, в дусі одвічної цивілізаторської місії римських колонізаторів — попередників і духовних батьків європейської цивілізації.

Отже, двадцяте століття було так само не схоже на них, як вони одне на одного.

Це воно, моє століття, привело мене ще відносно молодим до природної думки: сучасність — є найгірший час із тих, в яких нам доводилося жити.


Реальне життя та його пізнання, то завжди й значною мірою процес розвінчування реальності — Discoronation of Reality. Високе — то ореол, аура непізнаності й таїни, та авто, яке я побачив уперше років у 7 справило незабутнє враження. Воно дещо розсіялося потім, років у 14, коли я вже точно знав, що потрібно крутити, натискувати або тягнути, щоб поїхати туди чи сюди. Щасливо воз’єднані або просто переспалі Ромео і Джульєта, це вже не сюжет високої трагедії, над якою литимуть сльози покоління театралів: це звичайна проза життя. А світ ХХ ст. розвінчувався у нас на очах із казковим поспіхом. Ніби той призначений для ділових людей з їх одвічною обмаллю часу блискавичний стриптиз прокаженної жебрачки, коли видовисько все бруднішого лахміття увінчується наприкінці картиною згнилої плоті, що на очах відпадає від кісток.

Якийсь невідомий дебіл–сучасник (а сучасніть чи не переважно складається з дебілів різного ступеню) охрестив його століттям атомовим і космічним, і це не далеко від істини, якщо все розуміти правильно. Бо, поруйнувавши поруч себе все, чого можна дістатися, почали руйнувати й основу речей — атоми. Бо, засравши навкруги себе, все, що тільки можливо на землі, подалися засирати й космос. Не побоюся твердити, що «Рятуймо космос» С. Лема — лише одягнене в гумористичну форму. Бо наше століття — то є ще століття езопівської мови, поверненням у давню табуїстичність. Тому що, коли люди почнуть називати на власні імена те, що вони творять, вони можуть цього й не перенести.

Протягом багатьох років творчості Станiслава Лема належало одне з чiльних мiсць у світовій фантастицi. За кiлькiстю перекладiв на десятки мов свiту вона вже вiддавна тримає першiсть у польськiй лiтературi, випередивши навiть Адама Мiцкевича i Генріка Сенкевича, Болеслава Пруса та Чеслава Мiлоша.


В наші часи можна було поступати хіба так, як радив Італо Кальвіно{2}:

Пекло жиючих, це не те, що настане колись — якщо воно існує, якщо воно є тут, якщо це є пекло, в якому ми живемо повсякденно і яке творимо перебуваючи разом. Є два способи жити так, аби воно і не спричиняло страждань. Перший не важкий для багатьох: прийняти пекло та стати його частиною, поки воно не стане непомітним. Другий — ризикований та потребує сталого напруження: відшукати та вміти розпізнати, хто і що посеред пекла не є пеклом, підтримати це та розповсюдити.

(Італо Кальвіно, Невидимі міста, Рим, І972)

Кальвіно знав, про що пише. Його життя, принаймні, у кращій його частині, протекло за умов подібної, хоч і дещо м’якшої системи: про архипелаги ГУЛАГи в Італії ми щось не чули, навіть за Муссоліні. Його пекло було радше пеклом субтропічним: Du kennst das Land, who die Zitronen bluhen… Я наслідував його другий шлях інстинктивно та ще змалку, хоч можливо й не досить енерґійно, якщо врахувати, що й досі на волі. Та, й чим могла бути моя вбога підтримка порівняно з потугою «Вєлікой дєржави Россійской», з найбільшим у світі запасом атомових боєголовок та орденів Лєніна…


Але, якби воно всі діяли так, та ще довший час, то може би й весь наш світ був би сьогодні іншим, не стояв би перед крахом. Втім, оскільки я сам усе життя тримався цього шляху — для мене марність подібних зусиль є сьогодні очевиднішою, ніж будь–кому. Вихід, як він взагалі є, мусить бути в чомусь іншому. Тому, як місце мого народження мене цілком задовольняло, то його час, жодною мірою. Зараз, коли я аналізую це, питання ґрунтовно й із повним знанням справи, можу сказати, що будь–яке з попередніх століть було би, в середньому, ясна річ, кращим від наступного; хоча й на цьому безрадісному тлі бували свої відхилення. Особисто мене влаштував би час, так що–небудь перед нашою ерою. Тоді, принаймні, ще можна було на щось сподіватись.

Телевізори, авто, літаки? Заберіть цей мотлох собі. Телевізор у мене є, головне для футболу, поки і його не дожерла душа століття — шахрайська корупція. А ще чути про ще новішу дурість: не тут, так там. Авто у мене ніколи не було, немає й не буде: так і не доробився — не ті достатки. Є поки що, велике спасибі, казенний дах над головою. Хоч уже й порядно тече, а направити нема коштів і нема кому. Та не відняли би й це в порядку чергової турботи. А оскільки мені вдалося ще обманути час і встигнути народитись у власному чистому ліжку, а не на конвейєрі «роддома», то хотілося би так само й померти. Пам’ятаєте, як оті двоє у Сомнабулічному романсі Ґарсіа Лорки, коли смертельно поранений каже другому — «Ой, мені б померти, друже, на простинях на голандських…» А я, навіть, на голандські не претендую.

А, так іще комп’ютери… Ну, маю й це добро, старий комп’ютер, але якось поки обходжуся: в жодну комп’ютерну гру ще так і не грав…


Мій дід

Він був старшим у нашому роді, Йоганн син Йоганна, про якого мені щось відомо. Дід помер у власному домі в Миколаєві у 1916 р., у віці 84 років. Отже, мав народитись у 1832 р., іще за життя А. Пушкіна і Едгара По. Сталося це, здається у швайцарському місті Базелі, в родині майстра зброяра. Не досліджував цієї справи, але чув, що те саме прізвище носив винахідник «Парабєллума» — першого пістолета з прямою подачею патронів.

На своїй наступній «родінє» ми застаємо його у 1859 р., коли пав останній оплот великого воїна за свободу Імама Шаміля — аул Гуніб, де молодий швайцарець разом із кількома поляками керував артилерією, сіючи страх і смерть серед наступаючих — «побєдоносних русскіх». Адже він був сином нащадного зброяра, то на справах мав знатися з дитинства. Із «своїми» поляками розмова була короткою — на шибеницю, але, швайцарець… Втім, розраховувати на заступництво власної країни він не міг, бо ще закон від 1808 р. забороняв віднині й навіки воювати громадянам конфедерації в чужих військах. Однак і розпорядитись з ним як з поляками, теж не наважились. Хоч і відпустити не могли: як же так? Врешті було прийняте соломонове рішення: його поверстали в Кавказьку армію з подальшим правом вислуги. Яким він і скористався, пішовши у відставку в скромному чині обер–файєрверкера. По чому, використовуючи, можливо, й старі зв’язки (кажуть, що в «бунтє Шаміля» мочили пальці й британці) він стає контролером Англо–Індійського Телеграфу та оселюється в Деліжані на озері Севан, у серці Вірменії, де й народився 1880 р. мій батько.

Якщо все це було саме так, то я маю всі підстави пишатися вкладом моєї родини в антиімперіалістичну боротьбу вільних народів Кавказу. Перед останньою війною, принаймні, визвольна боротьба Шаміля саме так і розумілася. По війні пригадується мені якась брудна історія, чи то з присудженням Сталінської премії, чи то вже просто з її відняттям. Автор історичного дослідження про повстання Шаміля, приблизно так за старою пам’яттю й представив справу, але це не задовольнило тодішніх інтернаціоналістів, які з тих пір пішли значно далі. Бо на той час їх погляди остаточно злилися з поглядами придвірних інтернаціоналістів Ніколая І Палкіна. Згідно яких Шаміль був реакційним «поработітєлєм чєчєнского народа», а прогресивна російська армія цей нарід саме й «освободіла» від Шаміля. На чолі з відомим князем Паскєвічєм, який для ще більшого «благородства» переробився із звичайного собі Пашкевича, та якому аж виставили пам’ятника у місті Джохаргала (Грозний). За совєтів його прийшлося обнести огорожею таких розмірів, аби з?за неї навіть чемпіон не докинув би лайно до пам’ятника.

Казахові Амангельди Іманову вдалося тоді протриматися дещо довше, про нього встигли навіть зняти фільм, але й він був урешті засуджений «інтєрнаціоналістамі» за безсовісну недооцінку вкладу царизму в облагодіяння й всебічне окультурення казахського народу. Втім, під час голодомору 1933 р. загинуло, кажуть, 1,5 млн. казахів, чи не половина народу.

Так, не своєю волею, я був замішаний у міжнаціональні чвари ще перед своїм народженням.

Перший родинний документ — метрику батька — приводжу повністю:


24 сентября 1880 г.

№ 74

Свидетельство

Симь свидетельствуется, что в хранящеися при Христо Рождественской Церкви 163–3 пехотного Ленкоранского полка, метрической книга за 1880 год, под № 9, записано: Тисяча восемьсот восьмидесятаго года месяца Августа шестого (6) числа у отставного Обер–фейерверкера, контролера Индо–Европейского телеграфа Ивана Иванова сына Борггардт Лютеранскаго вероисповаданія, и законной его жены Пелагеи Тимофеевой, Православного исповъданія, родился сын Александръ. Таинство крещенія совершил того же года месяца Сентября двадцать третьяго числа Священник того же полка Сила Черняховскій. Воспріемниками были: 163 пехотного Ленкоранскаго полка Капитан Адрей Матвеев сынь Образцова и дочь Подполковника (нрзб) Варвара Владімірова Иванова.

Селеніе Делижан 24 — Сентября 1880 года.

Священник Сила Черняховскій


А ось — кінець: 1937.


СПРАВКА

Паспорт умершего гр–на Борггардта Александра Ивановича сдан в Днепропетровский ГорЗагс 39/1 — 37 г. Сер. ЩД № 107307. В паспорте был вписан Боргардт Александр 1919 г. рожд.

Зав. ГорЗагс

деловод


Другий папірець наведений тут як свідоцтво наступності, засвідчує, що я є саме той, за кого себе видаю: син свого батька. До того, як бачите, моє прізвище трохи спрощене є, бо батько чимало набідкався, мабуть, зі своїм, так незвичним для простого доброго російського вуха. На відміну від першого документу, цей являє собою папірець у півлистка зошитного паперу в лінійку. Тоді було «трудно с бумагой» (вірніше «трудно — бєз бумагі»). Текст виписаний рукою. Очевидно «трудно» було й з машинкою.

Відзначимо, однак, що не всі свідоцтва про смерть видавалися тоді на клапті зошитного паперу й чорнилами. Незважаючи на тимчасові труднощі наказ про арешт В. Е. Мейерхольда два роки потім, за те що він (дослівно!) «подозрителен по шпионажу в пользу японской разведки», було надруковано на білосніжному фінському папері, з особистим підписом Л. П. Берія. Підписано було синім олівцем, а це означало, що доля арештованого визначена. Тому я й дозволив собі прирівняти це до свідоцтва про смерть.


Мати батька — Пелагія Тимофіївна, дівочого прізвища не знаю, була українка, мала, але понад енергійна жіночка, яку я теж бачив у дитинстві на світлині, поруч із дідом. Про неї більше нічого не знаю.


Батько

Батько народився 1880 р., та це мав бути рік неспокійного сонця — вони повторюються що 9–11 років. Із цим йому пощастило, в такі роки народжується найбільше здібних людей. В один рік із ним народилися відомі письменники Шон О’Кейсі (1880–1964), Роберт Мусіль (1880–1940) і Тудор Аргезі (1880–1967), Іон Теодореску, та художники Андре Дерен (1880–1954), Ганс Марк (1880–1916) та Ернст Людвіг Кірппер (1880–1938). Роком раніше від нього побачили світ Альберт Айнштайн (1879–1955), письменники Бернгард Келлерман (1879–1951) і Жігмонд Моріц (1879–1942), та Головний Отаман Симон Петлюра (1879–1926).

По ньому, вже роком пізніше, народилися композитор Бейла Барток (1881–1945), Мустафа Кемаль (1881–1938, Ататюрк) і два нобелівсіких лавреати — шотландський доктор Олександр Флемінг (1881–1956) та еспансьний поет Хуан Рамос Хіменес (1881–1958). Певно, що можна знайти ще багацько інших відомих людей.

Бо то, нагадаємо ще раз, був рік неспокійного сонця.

Він зробив дивно багацько, як на своє, досить, коротке життя, але міг би зробити й непорівняно більше, якби його батько так недоречно не зачепився був за той убогий і недолугий «схід від Перемишлю»: де гине все, добре та вічне. А, як не хоче гинути саме, добровільно, то безжально знищується.

Дошкільні роки батько провів у Вірменії, мав вихователькою вірменку та дещо пізнав і мову, та цим приводив у захоплення тих нечисленних вірмен, яких йому доводилося знати.

Батько був не один у родині, він мав братів, яких я не знав, та сестер, із яких я знав трохи двох — Олену та Ольгу. Всі вони виростали вже в Миколаєві, куди на той час перебрався за бажанням дружини на подібну ж станцію контролер Англо–Індійського Телеграфу. Він оселився з родиною у двоповерховому будинку на зеленому окраї міста. Його й після останньої війни називали за старою пам’яттю — «дім німця за церквою». Я сам там ніколи не бував та про це мене сповістив мій колега, математик Лев Вербицький, що у 50–ті роки перебрався з Дніпропетровського університету до Миколаївського суднобудівного інституту. Та, як людина товариська та цікавська, хутко освоївся в місті.

Весь наш тамішній клан, тепер здається не малий, живе все там, у Миколаєві та Одесі. Принаймні 1964 р. мені довелося пробути в Одесі більше місяця, в складі комісії з Києва доволі високого рангу, яка інспектувала одеські вищі учбові заклади. Коли я відправляв звідти додому якусь телеграму, дівчина яка її приймала звернула увагу на підпис та піднявши на мене очі, спитала: «А, чому я вас не знаю?». Я безтурботно відповів на це, що мабуть тому, що я не місцевий, а приїжджий родич. На тому все й покінчилося, але потім я шкодував, що так і не продовжив розмову. Чув десь також, що це моє рідство в Одесі займається мореплавством та свого часу процвітало. Казали, що по війні з’явилися якісь родичі й у Ризі, на Балтиці.

Не заздрю їм, в Одесі та Миколаєві, зараз. Бо совєцька номенклатура 1991 р. розпочала, як ви знаєте, розкрадання України саме з «Черноморского пароходства». Сьогодні, кажуть люди, докрали все до останнього пароплава. Так що родичі мають сидіти на мілині.

В родині я був один, і змушений був доволі рано покладатися на власні сили, як той кіт або китаєць. Що й відтиснулося певним чином на моїй психіці. До цього я звик, але від цієї сталої однини часом дещо нудить; можливо, що це й зовсім непогано, мати родичів. Одноіменців зустрічав лише в літературі — тут не Швайцарія. Чи не останнім був наш Освальд Бургардт — відомий більше як Юрій Клен. Він, так вважається, полишив помітний слід у нашій українській літературі (див. хоча би поему «Попіл імперії»). Про нього, як і про силу іншого щодо моєї власної країни узнав від далеких, але вірних, друзів з?за океану. Як і про багацько, багацько іншого, цікавого і потрібного. Велике їм за це спасибі.

Ким доводився він нашій родині? — не знаю. Можливо, що й взагалі, ніким. Бо, узнати щось про справжню Україну в Україні постсовецькій ледь чи не важче, ніж це було в Україні совєцькій.

Мій батько був, як я його пам’ятаю, людиною толерантною та доброзичливою, а як так, то абсолютно чужою його совєцькому суспільству. Але мав у собі й досить іронії, щодо свого оточення. Це його ставлення може дещо зарано (а тому й у більшому ступені), засвоїв та наслідував я. Є всі підстави гадати, що іронія, яку Е. Т. А. Гофман вважав продуктом германського духу, мала в Європі своєю батьківщиною саме Україну. Адже, в її прислів’ях (а радше грегеріях, як їх називав у себе Рамон Гомец де ла Серна) вона сягає часом і міцності 96o. Як і є абсолютно чужою сусідській, російській культурі, бо туди проникала радше з заходу; втім, як і все розумне, добре та вічне. На Рамона я послався не випадково, бо ж іще Еспанію готів заснували наші люди, з колишньої України, та в наших великих культурах і досі є чимало спільного. В цьому можу послатися на Максима Кірієнка–Волошина.


Мати

Про моїх предків з материнського боку я знаю ще менше. Мати була з селян, що жили нижньою течією Інгульця, на Херсонщині, її звали Агафія та вона була дочкою заможного селянина Назара Цапко; у неї був іще брат та дві сестри, яких я не знав. На небагатьох світлинах їх господарство виглядає настільки добрим, що сьогодні люди не вірять у це селянство. Це смішно й сумно разом, забувається, що українське селянство пожебрачила й добила, — тільки й єдино — «власть рабочіх і крєстьян». Погано було, що й казати — адже «схід від Перемишлю», але… за царів іще можна було якось жити…

Село на Херсонщині, як мене не зраджує пам’ять, називалося Іванівка, та вважалося там не з останніх, чи існує ще? Не знаю.



За, знову ж, родинними переказами, вони переїхали туди, на нижню течію Дніпра, де була колись Геродотівська Гілея, з Полтавщини, у другій половині ХVІІІ ст. Тікаючи від опіки «старшого брата» кріпаччини, поближче до дружніх Криму й Туреччини. Бо, боягузливі російські поміщики, що за Катьки сараною ринули на Україну, там селитись страхалися. Простим людям все воно було якось непорівняно легше, а бабця моєї матері була навіть кипчачка з Криму: у матері були типові аланські вилиці. Але в кріпаках ніхто з їх роду так і не побував. Широкі аланські вилиці (мені не довелося їх наслідувати повною мірою) не рідкість в Україні, в усіх нас, українцях, тече кров готів і аланів — «світлих асів» «Едди», або грецькою, просто скитів. Але такі вилиці я зустрічав потім у відомих людей, осетинської диригентки Вероніки Дударової, або у еспанської письменниці каталонки Ани Марії Матуте. І тут це не диво, бо сама Каталунья, то є дещо зіпсована часом Гото–Аланія; широке воно, наше українське рідство… Мати була середнього зросту, пропорційної статури, батько колись охоче її малював. На моїй пам’яті вона не бувала ніколи, ні худою, ні повною; аж до смерті у 89 років.

Мені припало зберегти в свідомості її образ із часів не першої молодості, коли їй було десь уже під сорок, але вона й тоді була ще привабливою. Макіяжу, скільки себе пам’ятаю, знову ж, не вживала ніколи. Вдачею могла би часом бути й ліпше, але… Не слід забувати що вона прожила нелегке життя, та завжди уміла дати собі раду.

Багацько траплялося на моєму життєвому шляху різного соціального мотлоху. Дехто з нього, хоч це тоді й не потуралося, виводило себе з російських дворян. Пишалося своїми дворянськими предками–рабовласниками. Чимало їх було, а ще більше розвелося тоді цих дворянських вилупків, у ліберальні часи безпосередньо перед розвалом Третьої їмперїї. Стільки, що й не збагнути, а хто ж власне оту їх «пролєтарскую рєволюцію» робив? Чи, бува, не славне російське дворянство, на чолі з графом Фредеріксом?

Важко сказати, чим бувають підказані подібні амбіції, чи то звичайною дурістю, помноженою на непробивне російське невігластво, чи то чимось іще гіршим. Бо, навіть російський «буржуазний історік» Д. Овсянніко–Куліковскій представив Росію, як соціальні сходини, але, не прості, подвійні: при погляді знизу висхідні сходини панів, а от при погляді зверху — то вже низхідні сходини холопів. Та, як у воду глядів, бо саме цей образ навічно вкорінився не те що в ментальність, але й у саму російську мову. Подумайте лишень над прямою семантикою таких слів, як «превосходить, превосходительство, снисходить, снисхождение, снисходительный…»

У Швайцарії своїх дворян не було, лише наїжджі, пригадайте легенду про В. Телля, не було цього добра й в Україні — навіть у найбільш її монархічний, київський період; були князі правлячого дому, а хто ж іще? — Дворянства не було, як не було. Воно з’являється на коротший час у Великій Литві, хутко полонізуючись потім, коли польська шляхта остаточно дожерла цю Великодержаву.

Отже, й це є ще один привід гордості для мене, в нашому роді ніколи не було жодного там дворянства, всі були прості й вільні люди, що ні від кого не залежали та нікому й нічим не були зобов’язані.

Кажете, й серед дворян траплялися непогані люди? — Так, безумовно, але це тут ні до чого. Адже, йдеться не про дворян, а про інститут дворянства, як такий, якого й не повинно бути.

Мати закінчила початкову школу, а потім так зване єпархіальне училище, та була вчителькою початкових класів, хоч за фахом майже не працювала: кілька років перед одруженням, перед 1913 р., та кілька років потім, на початку двадцятих. Зате себе і нас із батьком весь час годувала, утримуючи чималий город.

Батько був науковцем, а нас було тільки троє, та жили ми ніяк не розкішно, рахуючи кожну копійку. Не можу собі уявити, навіть приблизно, як тоді жили люди в містах, не маючи городу?

В цій діяльності у нас була перерва лише на сім років, з 1934 по 1941 рр., коли ми жили в Дніпропетровську. Потім, із німецькою окупацією, мати знову повернулася на город. Совєцькі, із своєю заздалегідь спланованою «евакуацією», приклали всі сили, аби вивезти з України стільки продовольства, скільки подужали, позбавивши всякої надії кинутих ними напризволяще людей. Одним ударом, скомпрометувати німців та виморити остаточно українців. Але, не так сталося, як гадалося. Якби ж воно у цих покидьків усе виходило за планом, певно, що й земля би вже знелюділа.

Наш город по війні, з 1945 по 1948 рр., був уже далеко, далеко за містом, десь пару годин пішки по Запорізькому шосе: в місті був уже інший порядок, що ж поробиш… Певно, можна би дати й поближче, але… То була вже рідна совєцька влада, та вона ліпше від адміністрації Бухенвальду розумілася на отому, класичному: jеdem das seine — «кожному своє»…

Після 1948 р. мені вже вдалося якось стати на ноги та наше становище дещо виправилося.


Місце мого народження

Я народився біля 5 години ранку 3 лютого 1919 р. (16 лютого за старим календарем) та не порушив цим канонічних правил. Бо кажуть, що «раніше, ще за добрих часів, більшість людей народжувалося (втім, як і помирало) десь під ранок. Підтверждення цьому я знайшов уже дорослою людиною, коли довідався, що богиня обських угрів — мансі й хантів, Кальтес (власне, Золота Кальтес — Szorni Kaltesz, як мадярським правописом!) дочка Нумі Торема — Батька Неба, була не лише покровителькою матерів та рожениць, але за сумісництвом і богинею ранкової зорі. Можна, певно, відшукати паралелі й по менш вишуканих культурах, якось не цікавився спеціально.

Народився я до того ж не в тому їх дурацькому (як там вони у них називаються?) «роддомє», а в домі моїх батьків. Якби це було ще в їх власному домі ліпшого би й не побажати, але так, на жаль, не було.

Це й досі є предметом моєї особистої гордості — я побачив світ не в «казєнном завєдєніі — роддомє», а нормально. Як діди–прадіди. Як мільйони добрих людей переді мною.

Для чого так? — ну, це й зовсім легко пояснити.

Справа в тому, що всі численні наступні приваби совєцького трибу життя, найбільш неприємного та поки гарантовано глупішого в світі, починаються саме звідси, з цієї фабрики–родильні нових рабів. Поява на світ є, помимо всього іншого, й найбільшим потрясінням у житті, і чим швидше новонароджений відчує присутність матері поруч себе, тим краще. Скоріше прийде до тями. Йому потрібно бути біля неї, з лівого боку, аби чути биття її серця. Як ви помітили, Мадонни завжди тримають немовля зліва, під серцем, старий звичай народів світу. Лише поступово його можна відбирати від матері, на все довший термін.

В «роддомах» совєцькі лікарі самовпевнені, дурні та природно найневігласніші у світі. Бо кому треба дати або вручити хабар за чергову трійку воно знало, а от усе інше — шкода! Перше, що вони роблять, це негайно відбирають немовля від матері та відправляють на нагальний склад. Такий собі «коллєктів», аби привчалися бути разом. Такий собі скромний початок майбутнього ГУЛАГу. Все це від народження закріплює в них стреси та неврози. У наступних дорослих це обертається нестійкістю нервової системи та підвищеною агресивністю: фізіологія має свої невблаганні закони.

От чому я так задоволений тим, що не народився в «роддомє»; що ніколи там не бував. Я нормальний від початку, розумієте? Однак, врятувати від цього своїх дітей — я уже не міг; не спромігся би.

Місце мого народження називалося офіційно — Екатеринославська сільсько–господарська досвідна станція, та знаходилася поруч із селом Раївка, біля залізниці та десь за 15–20 км. від Синельнікова. На такій же відстані на захід був початок Великих Порогів. Село було не таке велике, аби мати власну парафію, то мене й хрестив синельниківський піп, який і вписав мене до своїх церковних книг.

Час мого народження був у своєму роді примітним. «Блажен, кто мир сей посетил в его минуты роковые…» — так написав, здається, Ф. Тютчев, який провів майже все життя за кордоном, у задоволеній безтурботності, не бачивши поруч не те ще отих «мінут рокових», а навіть і секунд. Так от, то вони й були оті самі «роковиє», та якби ж «мінути»… Бо, за малим виключенням пари десятків років — такими були й усі наступні. Старого суспільства тоді вже не було, а нового ще не було, хоча вже й була покладена йому якнайміцніша основа: уже існувала ленінська ВЧК ОГПУ (НКВД, МГБ, КГВ…) І вже, можливо, дострілювала свого ювілейного мільйонного «врага народа». Цікаво, чи вручалося йому — ювілейному, якогось пам’ятного дарунка? Або наступним — десяти, двадцяти мільйонним? Так, саме основа, тому що кожен із нас, совєцьких людей, в стані уявити собі «свєтлоє будущєє» без чого завгодно — без їжі, без солі, без сірників, але не без цього, головного, вічного й безсмертного — ВЧК, НКВД, МГБ, КГБ?.. Легше, воістину, уявити собі КГБ без Совєцького Союзу, ніж навпаки…

Синєльніково, як і навколишні міста — Ново–Московськ, Павлоград, Єкатєрінослав, були засновані у другій половині ХVІІІ ст., коли в окупованій Україні насаджувалися російське рабство і работоргівля. Клином націлені на останній, хоч уже й смертельно хворий зрадою, оплот народної незалежності — Велику Січ Запорізьку. Анґальтській шльондрі, що сиділа на той час на російському престолі, завдяки її німецькій систематичності та збігу обставин, вдалося досягти того, чого не щастило російським агресорам перед нею. Єкатєрінослав мав серед них подвійну перевагу, як внаслідок природного розташування, так і носячи ім’я імператриці. Синєльніково було назване й зовсім нахабно, навіть не іменем з царської родини, але одного з перших Катькиних губернаторів «Новоросіі». Чи був він колись її коханцем, не маю жодних відомостей?

«Засновані»… Це теж не слід розуміти прямо, бо й тут нахабство та забрехальство слід брати до уваги як керівні чинники. «Заснування полягало, ясна річ, не більше, як у церемонії «нарєчєнія»; по всіх цих містах здавна хтось жив, не тисячі, так сотні років. Усім нам, в тому числі й мені, вуха геть прогули байками про заснування тієї ж Одеси, та тією ж Катькою на чолі з невідомого походження дюком (!) Рішельє, але це є чистісінька афера. Бо, достеменно відомо з історії, ще за часів Ґедімінаса Великого (1316–1341) та об’єднання Литви та України, — на цьому місці стояв багатолюдний порт Качібей, через який йшла вже тоді жвава торгівля хлібом, до чого ж тут ваша Катька?

Досвідна станція з усіма своїми будовами — два десятки добрих двоповерхових будинків двох планів (побільше й поменше), цегляних та укритих зниклою тепер (а якою зручною та красивою!) черепицею, у голандсько–американському стилі, — була вибудована ще перед Першою світовою, в очікуванні столипінської реформи, коли Росія мала унікальний шанс по–справжньому упорядити своє сільське господарство.

Тому, що сільське господарство, яке годує всіх людей, то й є основа існування. І без нього — держава не держава, а міжнародне непорозуміння. Бо, можна жити без даху над головою, ходити босим, а от без їжі довго не протягнете.

Все було би гаразд, все було би добре в Європі по знищенні хижого Риму війнами Аттіли, після 476 р. Коли провідним класом суспільств стали селяни, що працювали на власній землі — вільні бонди, бани, пани чи як там іще, сама назва яких, спогад про зоряні часи людства, стала згодом символом панування над обставинами й благополуччя. Все було би добре, якби не чорна попівська зграя імперських запроданців. Це вони, темні й без розуму, зі своїми дикунськими поняттями пастуха і отари, та влади від Бога (що за блюзнірство, тільки подумати), розплодили та освятили оту ницу й хижу аристократію, що й почала душити й визискувати годувальників суспільства, і це було справжньою трагедією. Заключним фарсом за великим Гегелем, стало пришестя двох недоумків — Маркса з Енгельсом, які ополчилися на конкурентів–попів, та підняли на місце провідного класу отой пролетаріат, нікчемний та глупий. Бо, закручувати все життя ту саму гайку на той самий болт — то не хліб сіяти. Сама ж ідея, вдивіться неупередженим оком, яка ж гранично глупа!

На час, коли я побачив світ, досвідна станція з її чудовими колись забудовами та лабораторіями, вже порядно підупала, але все одно, було непогано.

Будинки не стояли впритул або поруч, економно, як поставили би їх всього півстоліття потім, як спроектували би їх сучасні придурки за своїм придуркуватим розумінням, ні, вони були уособлені, рознесені вздовж вулиці метрів на п’ятдесят і мені потім усе життя жалюгідно було дивитись на оті «три сотки»… «п’ять соток»… дурацькі та як же сквалижні. Тут ні про жодні «сотки» ніхто й не знав. Тут їх просто не було, жодних там «соток»; не було — і все.

Всієї площі, що прилягала до нашого дому, ми так і не могли ніколи обробити, та в цьому не було й необхідності, у нас і так було все — город, що постачав нам усе, забезпечував на весь рік картоплею, капустою та всім іншим. Були вишні, черешні, абрикоси. Цими трьома рідкими в майбутньому плодами можна було тоді засипати всю Україну. Були й шипшина з ожиною — незамінні джерела вітаміну С.

Було й усяке інше, поки я був малий, мати утримувала чорну швайцарську корову, які переважно на той час були в Україні, утримувала кіз та час від часу годувала свиню. Кури були аж по наш від’їзд.

З усім цим господарством мати легко управлялася, оскільки виросла на селі, потім їй на міру сил став допомагати я. Найважкою то є перокопка, але для цього, звичайно, на допомогу наймали когось. Що ж стосується всього іншого, то це не відбирає так уже багацько часу та сил, якщо прийняти певну систематичність і не відкладати на завтра того, що потрібно зробити сьогодні.

Тоді ж я пізнав одну дуже просту, але вельми важливу істину: якщо дати нормальній людині шмат землі та полишити її в спокої — вона прогодує себе й інших. Здається, вона належно не оцінена й досі.

Втім, спостерігаючи в сьогоднішні важкі часи те, що діється навкруги, бачу, що на дачах-»фазендах», що можуть забезпечити від голодної смерті, працює тільки старе покоління; молодь відмежовується від цього, як тільки може. Це необратима деградація, руйнування психіки. Хтось там, не пам’ятаю вже, з фахових городських дармоїдів, що знають все про все, здається мало не сам господін Маркс, той самий, що був певний ніби булки ростуть з прилавка булочника, а овочі з прилавка зеленщика (у котрих можна необмежено брати в кредит), писав щось там про селян, які прості та подібні одне до одного, немов би оті картоплини з одного лантуха. Та весь час щось там молов про якийсь «ідіотізм дєрєвєнской жізні». Втім, є й інша версія, що ці слова належать уже й не Марксу, а самому господіну товаріщу Ніколаєву–Лєніну, тому, хто втілив у життя ідеї господіна Маркса та придумав для нас свою, особливу електричну лампу, не схожу на лампки Лодигіна та Едісона. Перевіряти, хто раніше вимовив оте дурацьке «е» я не намагався, для мене обидва ці покидьки варті одне одного…

Посеред цього «ідіотізма» я виріс, і, повірте мені, то були кращі часи в моєму, досить, довгому житті. Погляд на проблему, що склався тоді й пізніше, призвів і до іншого наслідку. Усі півстоліття чи більше, що я чую про труднощі та проблеми сільського господарства — я щиро насміхаюся над усім цим. Тому що знаю, що слід робити — так, почасти й це. Але, ще краще я знаю інше: те, чого робити в жодному разі не слід. Від’ємне знання? — та так, приблизно, саме таке щось.

Блудливий розум передових російських людей XIX ст. вимислив два класичних питання, на яких і досі не отримав відповіді: «Кто віноват?» і «Что дєлать?» Такі запитання доцільніші, хіба, на «гнілом западє», де завжди легко «взять за ж…» винуватого і де дають робити те, що потрібно. Місцеві обставини, що за тисячу років так і не зсунулися кудись ні на волос, штовхають шукати успіху на зовсім іншому шляхові, з’ясовувати радше те «Чєго дєлать ні в коєм случає нє нужно».

Тому, що зробити потрібно зовсім, зовсім не багато, скажімо, дати людям землю. Але, дати, насправді, без звичного шахрайства та демагогії. Погодьтеся — то надто вже небагато. А, от чого робити непотрібно, так того всього й не перелічити. Тому, скажемо коротко, не слід заважати та сідати на голову. Тільки не заважати, на допомогу давно вже й ніхто не претендує. Як хтось добре сказав уже в наш час: «Як влада не може допомогти, вона принаймні не повинна заважати».

А, на те, аби заважати, саме й тільки заважати, мобілізувалися величезні ресурси, навіть людські. Пригадайте хоча би отих 25 тисяч озброєних міських покидьків, відбірних люмпенів з наганами. Грошей на все це кидалися мільйони.

Витрачалися ці засоби різно, і на створення ідіотичної утопії людської отари вигаданої міськими барчуками та здійсненої міськими ж люмпенами. Витрачалися й на наступне пограбування трудящого, від «продналога» та до створення отих МТС (машінно–тракторниє станціі). При цьому ідіоту було видно, що грабувати жебрака здатний лише повний недоумок; більш–менш розумна людина розуміє, що в того, хто більше має — й узяти можна більше.

Якщо в Росії ідіотична утопія отари паразитувала на повній безвідповідальності народу, власному безглуздому месіанстві та ксенофобному прагненні до власної неповторності, в пику «гнілому западу», то в Китаї вона зачепилася зовсім за інше.

Там із переліченого працювало лише останнє — прагнення не походити на іноземців, особливо західних «білих дияволів». Бо ж у власній ксенофобії, централізованості та бюрократичності Китай завжди був старшим братом невмілої та мавпуючої Росії. Продемонструвавши всьому світові повну практичну безглуздість об’єднаного та централізованого устрою ще тисячі років тому. Іншою причиною, що закріпила була на час ідіотичну утопію в Китаї, було те, що вона була частиною вчення. На оті вчення Китай був завжди дуже унадливий. Бо вчення — то є певна система, а система — той же бюрократичний продукт; ну, тільки в науці. Чужоземне — ксенофобія? — ну то й що! Пристосуємо, переваримо. Приклад ненавидимої, але процвітаючої сусідньої Японії, яка засвоївши мудрість білих дияволів, зуміла зробити те, про що не міг і помислити слабий Китай — вигнати геть з Манджурії озброєного по зуби російського агресора, що довго стояв там у всіх перед очима. Ідіотична утопія була реалізована й у Китаї, з китайською систематичністю та послідовністю, скинувши його в таку прірву жебрацтва, що минула імператорських часів бідність стала сприйматися мало не багатством. Тому й протрималася вона всього пару десятків років. Термін, за годинником історії — мінімальний.

Потім земля була знову поділена поміж людей, як і раніше, їм перестали заважати та Китай незабаром не лише припинив завозити продукти сільського господарства, але й став їх потроху експортувати, без незручностей для себе. Народи світу приходили й уходили, а великий Китай існує стільки, скільки пам’ятає себе людство. А тому й будь–який приклад Китаю має неоціниме значення для цілого людства. Подивимося, чи зможе без нього десь вижити ідіотична утопія міських недоумків. Побачимо…

То стало першою ластівкою розуму.

Почали й у нас міркувати — «нєльзя разлучать зємлєдєльца с зємлєй, отривать от нєє». Але з якою саме «зємлєй»? Власною чи нічийною, от у чому питання? Нічийну вже пнулися були видати за «свою», але нічийною вона й полишилась. А нічийна то вулиця, якою товчеться кожний та будь–хто, з нею неможливо ні з’єднатись, ні роз’єднатись: що вона тобі, та що ти їй?

За перебудови залітали й ластівки сміливіші. Вже хтось ризикнув у газеті («гласность», а як же!) зрушити та перемішати всі знаки, розставлені в «Поднятой цєлінє», піднявши раптом на щит любов до землі та самовідданий труд найвід’ємнішого персонажа, репресованого згодом злісного куркуля Топоркова. Добре, хай буде й так, але — де ж його тепер узяти? — отого закоханого у землю працелюбного «кулака»? Може його онуків із Сибіру повернути? А може в Канаді купити?

Кажуть іще й так: «надо возродіть любовь к зємлє!» Добре, чудово. Але, чи можна її відродити за бажанням? Може й вона незворотньо пішла у минуле, стала всього тільки пережитком, як родина, як честь або сумління? Розруйнувати, розвалити можна все, цьому присвятили три чверті століття, а от чи можна відродити? — це питання. Адже, природа буває необерненою, та потрібно мати дійсно хлєстаковську «лєгкость в мислях нєобикновєнную» аби думати: захотів розвалив, захотів відновив, як нічого не було. Так, чи можливе воно — повернення назад? — та, яким саме має бути?

Справа ще й в тому, що всі забрехувальні ідеї утверджувалися та нав’язувалися всім, без виключення, святково й урочисто, під звуки національних (а, може, навпаки, інтернаціональних?) інструментів, при заглушливому громі барабанів та нестямному верещанні фанфар, але їх незмінний та закономірний провал був завжди оповитий таїною, аби зберегти давно втрачене обличчя режиму. Хоч і був незмінно очевидний для всіх.

Так само, під грім барабанів і вереск фанфар утверджувалася «сталінская наука» — велика «мічурінская біологія», з якою не могла бодай зрівнятися жалюгідна буржуазна «лжєнаука». Вона, «мічурінская біологія», повністю дискредитувала себе ще тоді, при народженні й після, але, її й пальцем ніхто не торкнувся, вона випустила дух сама, приносячи шкоду до останньої миті, до останнього видиху…

А, де ж ти тепер — незабутня «Продовольствєнная программа», так гучно прийнята за часів «пєрєстройкі»? Так били з того приводу в барабани, так потужно дули у фанфари! Де ж ти тепер? — не відповідає, не відгукується. Тому що померла, зігравши свою роль — роль приманки для легковірних дурників. На зміну прийшла програма «пєрєстройкі» всієї економіки, всього. Вона теж там.

Ні, поки хоча би в труп чергової забрехувальної ідеї не буде забиватися осиковий кілок — суспільству на схід від Перемишлю не рушити з місця. Воно так і буде знаходити своє майбутнє у своєму минулому.

Та, й те — подивіться на нього, на оте з вашого дозволу суспільство, на оту з вашого дозволу державу…


Історія совєцької держави, це історія не лише матеріального пожебрачення десятків народів, але й неперервного морального падіння. Нічого дивного. Абсолютно аморальним був самий початок його історичної кар’єри. «Грабь награбленное!» — проголосило воно ще в пелюшках, ледь побачивши світ. Проголосило вустами свого вождя. І… пішло грабувати усіх підряд, все, що було на той час нажито в країні. Багатшим від цього ніхто, зрозуміло, не став, тому що по–перше, було не стільки пограбовано, скільки мимохідь марно перепсуто, а по–друге, мало не з першого дня стало абсолютно ясно, що совєцька держава й перемігший нарід — то далеко не те саме: дружба дружбою, а тютюн — різно…

Так відбулося перше велике пограбування: пограбування минулого.

Для другого прийшлося з десяток років перепочити, постривати. Піднабратися сил та почекати. Так, десь до 1930 р. Почали з єдиного трудового елементу в країні — селянства. Цим разом, на відміну, від минулого, у селян грабували вже не саме вироблене продовольство, але й засоби на його виробництво. Заганяючи їх у державні й партійні кріпосні економії та «прікрєпляя к зємлє». Зганяти допомагали оті 25 тисяч відбірних столичних люмпенів з партбілетами й наганами, котрим були дані до розпорядження війська непомірно розрослої охранкі.

По містах тим часом банди з охранкі перетряхали помешкання громадян у пошуках хоч крупинки золота — совєцька золота лихоманка.

Шлях до майбутньої тотальної кризи був відкритий.

Але, було по цьому ще й Пограбування Майбутнього. Воно сталося миттєво у грудні 1991 р. та було наслідком політичної гризні не на життя, а на смерть поміж властолюбним пиякою В. Єльціним та недалеким політичним прожектером М. Горбачовим, автором «пєрестройкі» (невідомо чого?). Не було тут жодних там «політичних платформ» підкреслимо це, все виродилося в особисту гризню — боротьба йшла тільки за те, кому бути вище: «рубахє–парню–дємократу» та фаховому пияці, чи то респектабельному М. Горбачову, визнаному Заходом. Та який, навпаки, відчайдушно боровся проти пияцтва.

Історія поки промовчує, кому саме впало на думку покінчити з Горбачовим, висмикнувши з–під нього стілець президента СССР, чи самому «дубінє» Єльціну, оповитому горілчаними випарами, чи то комусь із його тверезих радників «дємократов». Але операцію було проведено блискуче за допомогою двох послужливих підпанків московського хама, та світ і опинився перед загадковим перетворенням СССР на якийсь нікому не відомий СНГ (Союз нєзавісімих государств).

Зауважимо, що все це було проведено поспіхом та так нехлюйно юридично, що російська дума незабаром все це відмінила. Що й має стати в майбутньому приводом до четвертої (і останньої) російської окупації України (якщо російські підпанки не сдадуть її раніше та мирно). Але справа навіть і не в цьому.

Головним тут стало те, що підпанки від імені своїх народів і засвідчили: все, що тільки можна від колишнього СССР, наслідує їх підпанківський пан у Москві. А в тому числі й усі збереження їх трудящих, все, що ці упосліджені люди змогли відкласти собі на майбутнє. Не будемо казати, як звично, «на чорний день», бо «білих днів» у переважної більшості в них так і не було.

Оце й було оте славетне Пограбування Майбутнього, після якого мерзенна совєцька влада перетворилася на ще мерзеннішу постсовєцьку (якщо це тільки можливо). Бо ж підпанки, то навіть не пани, то щось набагато гірше…


Квіти, спогади дитинства

Не люблю зрізаних квітів у вазі; мені сумно за ними. Це теж сільська звичка, пов’язана з тим, що в житті нашого українського селянства — абсолютно протилежного селянству (а, чи можна його так називати?) російському, — квіти мали особливе значення. А там, у них…

Там живуть голяка, так би мовити. Здивувався колись чимало, прочитавши у російського письменника Фєдора Абрамова прислів’я, повчання: «У дома куст будет дом пуст». Та чимало й надивився їх у найгірші роки мого життя, отих «нє пустих» домів, коли вимушений був тинятись Росією, убогішою з убогих у світі домів, чи то стайня, чи отой їх «хлєв» не розібрати…

В часи мого дитинства, нагадаю, ще перед «годом Велікого Пєрєлома», коли зламали хребет будь–якому селянству, як такому, квіти були у нас при кожній хаті, або росли перед нею, або стояли в глечиках на вікнах, та нікому й до голови не впало би їх кудись зрізувати. Їх висаджувано зазвичай на квітничку перед хатою, та він був предметом певної гордості господарки. Чимось на кшталт її візитної картки.

Квіти, дерева, трави, все воно мало колись свої особисті імена, окремі й неповторні. Сучасність нівелює все, нівелює людей, відбираючи їм особистість, а у концтаборах — ростках щасливого майбутнього (?) вже здавна людей відрізняють за номерами. Спромоглися вже на це й у нашій горезвісно–незалежній Україні, присвоївши нам усім «кодові» номери. Назви квітів (не наполягаю на цьому, але підозрюю) іще знають ті, хто їх вирощують, але середній городянин, що вже затрудняється відрізнити акацію від тополі, підходить до баби, що торгує квітами, питається — «почєм еті цвєти?» — вже не затруднює себе назвою, якої й не в стані запам’ятати.

Пригадую, розповідали колись, ніби десь на Уралі, в задуп’ї задуп’я, в якійсь дірі надумали відкрити такий собі «овощной магазін». Куди, замість місцевого продукту, котрого за відомою російською лінотою та безладдям клопітно вирощувати на місці, завезли звідкілясь від «нацмєнов» кабачки. Новинка прижилася та покупці так і казали — отвєсьте мнє кілограм овоща. Називати його на ім’я не було й сенсу — він був один.

Майбутнє мариться мені ясним і простим: по словниках полишаться узагальнені дерево, квітка, трава… не більше. Розрізнювати вербу від сосни, як полишиться те й друге, навчатимуть лише по спеціалізованих лісопильних ліцеях. Ну, при умові (ще раз) що на той час полишаться хоч два дерева та одна квітка. Яких не дожере прогрес.

Тоді квітів було не до віри, а я знав їх усіх по іменах. Квіти росли навкруги всього дому, між ним та городом, та щороку я допомагав матері їх підсівати. Вони росли по периметру будинку, по обік вимощених цеглою доріжок. Більше за все, було простих квітів: нічні красуні, кручені паничі, настурції, петунії… Місцями квітли малі декоративні соняшнички, земляні груші або ружі (мальви). Під осінь розквітали айстри та хризантеми.

Троянд у нас практично не було, але росли жасмин, бузок та шипшина.

Пізніше, вже у Києві біля нашого дому росли горді жоржини або вони ж — далії. Квіти красивіші від троянд; на досвідній станції для них було дещо засухо.

Добре прийнялися у нас на тінистому місці й фіялки, яких я викопав десь у байраку. Були завжди грядочки портулаку та метеоли, яка так пашить увечері або перед грозою. З нею у мене пов’язаний спогад астрономічного характеру, про який пізніше.

Але квіти й комахи — вони нерозлучні, це чи не найстаріше у світі братство, яке вдалося знищити лише наприкінці XX ст. Ядохемікати, що ви хочете. Мій батько був кваліфікованим хеміком, але то було дуже давно. Потім я не одного разу мав нагоду пошкодувати за тим, що добрий християнський звичай — спалювати алхеміків живцем на кострищах, шкода, так і не дотривав наших часів. Втім, як і багацько чого іншого, так само, розумного, доброго, вічного.

Тоді було не лише сила квітів, але й сила комах. Махнувши раз сачком по траві степу, можна було набути десятки тієї комашні. Вони цілісінький день товклися й на квітах опилюючи рослини, без чого не можуть зав’язатися їх насіння. Хліб поки якось існує, а от гречиху, кажуть, опилювати вже нема кому, доводиться опилювати штучно. Як же вони це роблять, оті новітні недоумки? — дожилися…

Вдень на квітах гостила комашня й метелики, рослини дарували їм краплю солодкого, а ті за це їх опилювали. З присмерком надходила черга інших, великих нічних метеликів, що на квіти навіть і не сідали. Гудучи, немов оті колібрі, висіли в повітрі над квіткою, запустивши хобіток до чашки квітки. То був час бражників та одночасно й пора кажанів. Часом метелик зникав на очах, а незабаром зверху падала пара неїстівних крилець, коли повітряний полювальник діяв задньою ногою, відокремлюючи цю суху бутафорію від поживного тіла невдахи.

Літали в час присмерку й далі вночі й інші повітряні хижаки, сови й козодої.


Можна тільки уявити собі моє здивування десь уже влітку 1990 р., коли вночі до нас завітав кажан. Я прокинувся від легкого скрежету, чи по шклу? — ну, зовсім як у Г. Ловекрафта, пам’ятаєте? Потім побачив тінь, що снувала на тлі фіранки вікна. Я запалив світло та розчахнув дверь балкону. Кажан облетів кімнату своїм чітким кутовато ламаним летом та десь пропав. Я вирішив, що він вилетів геть та ліг спати. Але, другого дня він раптом з’явився, вже з тієї кімнати де провів ніч. Довелося відловити його шкляною банкою та виставити геть; він весь час шипів на мене, спромогаючись налякати, але я випровадив його.

Пишу про це так деталічно, аби підкреслити саму незвичність ситуації — півстоліття не бачити живого кажана, І от — маєте! В нашому світі, де павуки вимирають від голоду, і побачити комахоядного кажана! Комах, якими йому властиво харчуватися, вивели хемією, рослини нема кому опилювати, а воно живе: за чий же рахунок? Втім, досі живуть і ластівки, хоч кількість їх відчутно маліє… Важко буває до кінця винищити природу, навіть їм — професійним нищителям.

Тоді, років у дев’ять я захоплювався ентомологією, знав мало не на пам’ять Фабра{3}, подовгу просиджував над мікроскопом–бінокуляром, розтинаючи власного виробу малими інструментами комашині препарати, осмислюючи та замальовуючи бачене. Малюнки (радше креслюнки, вони всі пропали, ясна річ) були не гірші від тих, що у «Біблії природи» Яна Сваммердама, якщо не враховувати того, що він жив на триста років переді мною. На той час я колекціонував і метеликів, не спеціально, радше з естетичними цілями, небагато (адже, їх потрібно було убивати) так, пару десятків, найбільш красивих. Тому моє зібрання далеко поступалося колекції Штейна, про яку я тоді ж прочитав у Джезефа Конрада («Лорд Джім»). То був опис майстра, як завжди у Конрада, стриманий та трохи таїнистий, що чудово передає всю романтику цього зайняття, так само захоплюючого як і безкорисливого та безцільного, подібно до багатьох інших справ людських; а тим і чудового. Потім, після нього, читаючи про відважних полювальників на людські голови — даяків Калімантану, що їх викопчували та колекціонували, я, здавалося мені, краще розумів ментальність цих людей. Зібрань штейнівського розмаху у мене не було, але ж для входження в справу аж чогось такого й не потрібно, вистачить і меншого. Цікаво, коли ж Конрад сам осягнув сенс цієї пристрасті, ще в молоді роки у дядька Бобровського під Бердичівим, чи вже морським капітаном у вільному світі, поспілкувавшися зі Штейном? Конрад не був, здається, ні колекціонером, ні просто ентомологом, але бездоганно зумів донести до читача всю незбагненну романтику справи. Владімір Набоков був завзятим ентомологом та потрібно самому прочитати, як він радів у листі до сестри в Прагу, що врешті обладнав собі деяку лабораторію в Арізоні. Та мало слідів цієї пристрасті зустрічаємо ми в його творах.

Свою скромну колекцію метеликів я створив сам за фаховими правилами, від початку та до кінця. Єдине, в чому я порушив традицію, це чорне тло замість білого. Так метелики виглядають більш ефектно, як мені здається. Вони тоді не такі буденні та дещо таємничі. Впіймати нічного метелика, який висить у повітрі над квіткою набагато легше, ніж денного, що перепурхує з місця на місце, та ще й пильно стежить за оточенням. Тому у мене було більше нічних метеликів, ніж денних; крім того, я ще тоді вважав, що нічні красивіші, більш сучасні та обтікаємі. Серед них були майже всі бражники, крім рідкого у нас олеандрового, була й чудова мертва голова, гусінь якої живе на звичайній картоплі.

Метеликів необов’язково ловити. Можна виховувати гусінь, та чекати поки з ляльки вийде метелик. Можна десь підібрати ляльку та чекати, поки з неї вийде метелик. Це найбільш інтригуючий засіб, бо гусінь чи кінцевий образ ототожнюються без проблем, а от ляльки… Вони розрізнюються непорівняно гірше. Знайшов колись і собі якусь не малу ляльку та тримав її всю зиму за обниженої температури. Навесні з неї вивелося щось як звично мокре, зім’яте, незрозуміле, що просохнувши, виявилося стрічківкою, яскравою та великою. У мене не було стрічківки, їх мало в наших степах, але у мене не вистачило духу вбити цю новонароджену красу на колекцію. Прийшлося випустити на волю. Може там її негайно хтось склюнув, але, то вже не було моєю справою. Схоже, що справжнім колекціонером я так і не став. Ловив я не зрідка й денних метеликів. Вони пильні та рухливі, та переслідувати таке можна довго. Степи нашої Леведії були колись переповнені метеликами від весни по осінь. Найбільшими з них були вітрильники або подалірії, за класифікацією того ж невтомного Карла Лінна. Це Іphielides podalirus до 6–7 см. у розмаху крил. Дещо менший, а може й красивіший, то махаон — Рарilio machaon. Вони ніжно жовті з синіми визерунками та люблять подовгу ширяти струмами конвекції. Окрасою нашого степу, вони з’являлися пізнім літом, були метелики менші 5–6 см. розмаху, дві ванеси: кропивник Vanessa cardui, чорно–брунатно помаранчовий, і адмірал Vanessa atalanta, чорно–брунатний, з червоними полосками та білими плямами. Це пильні та маневрені літуни та їх упіймати нелегко, але є в них і слабке місце — вони ласуни. Вони обожнюють сік кавуна та почувають розбитий кавун здалека, негайно його обсідаючи, забувають про все на світі. От тут їх і можна впіймати; та не одного. Обидва метелики у нас добре зимують, та можуть жити не один рік. Не практикуючи сезонних міграцій на зразок американських данаїд, ці добрі літуни в стані долати багато сотень кілометрів. Можуть при цьому збиратися в гурти, хоча й не такі численні як у капустяних білянок. Не перепони для них і гори — адмірала бачили на Хрестовому перевалі біля Казбека, а це 2388 м. над рівнем моря. Це вище від будь–якої точки наших Карпат, крім Герлаха на заході, у Високих Татрах.

У наш приземлений вік не часто зтикаєшся з загадками, та одну з них я міг би розв’язати, але так і не зміг. Мабуть тому, що жив на схід від Перемишлю.

Десь у пізньому червні 1928 р. у нас настала не зовсім звична пора, майже тиждень виключно дощової погоди: дуло й лило, лило й дуло. Моя наступна метеорологічна освіта дозволяє думати тепер, що то був потужний циклон, який вирвався точно з південного заходу, відкілясь з еспанських Канарів, теплий сектор якого складався з надто рідкого в нас, не гарячого, а понад вологого морського тропічного повітря (МТП), в якому й лили типові бергеронівські зливи. Його принесло під вечір у другій половині дня та він упав у нас на веранді, великий, схожий на бражника але більш стрункий і дещо більший метелик, чорний з синім, салатно–зеленим. Він лежав без руху, знесилений, я спробував відпоїти його солодкою водою, але без успіху, він незабаром помер. Він був великій, помітно більший від наших. Тоді я так і не знайшов його у доступних мені ентомологічних довідниках, але, чи ж усі я мав, по той бік від Перемишлю? Єдине, що можна було би стверджувати, так це те, що його принесло з північної півкулі, та він не міг бути ні брукіаною Воллеса, ні вікторією Грея. Конвергенція пасатів на екваторі уходить до стратосфери в гігантичних дотичних колах термічної циркуляції, за тим же Т. Бергероном, та повітря двох гемісфер практично не змішується. А тому, як коли–небудь, остання війна імперіалістичних претендентів на світове панування і спалить північ, то південь зможе й вижити, в ньому не буде «ядерних зим».

Незвична погода, вітер і дощ, що принесла до нас помираючого гостя з тропіків, міцно застряла у пам’яті, і коли потім, уже по війні, я прочитав «Метеор» Карела Чапека, один із кращих його романів, що розпочинається теж стійким вітром, який мотає кронами дерев, мені незмінне пригадувався той вітер з дощем та обмоклим бузком і загадковий метелик–метеор. Мабуть, за збіжністю настроїв.

Метелики… По війні мені попала до рук книжечка… як же про нього сказати? — письменника? Загалом не письменника, ясна річ, бо так називали Достоєвского або Кіплінґа, ні, тут це було би не до речі. Радше писаки, скажімо так, що ходив за совєтів у великих письменниках. Мартіна Адерсена Нексьо, схожого на безформену стару бабу, дана. Його я вже знав раніше, за як же об’ємним романом «Пелле завойовник», про такого собі лівого бонзу. Він мріяв: «…знищимо ж метеликів, щоб у бідняків було побільше капусти…» Тоді я був уже дорослою людиною, але минуле брало своє: я вважав світ, населений квітами та метеликами, непорівняно привабливішим, ніж світ наповнений задоволеними бідняками, що об’їдаються капустою, але без метеликів. Бо ще з дитинства був упевнений, що добрий господар і мишу прогодує, та ще тоді гребував отими обісранцями, що пнуться й із лайна зняти вершки.

З дитинства ж знав і триб життя капусниць — білянок, найбільш розповсюджених у нас метеликів, білих із чорнуватим окраєм, невибагливих, але приємних, та знав (культивували капусту й ми) що шкода спричинена ними капусті значно менше від тієї, що спричинив розумам своїх сучасників схожий на стару бабу Мартін Андерсен Нексьо, хоча… яка ж розумна людина взагалі стане читати Нексьо? Його Данія годувала й годує пів Європи та я, професор на схід від Перемишлю, не від того, аби обмінятися статусом із середньо–статистичним данським бідняком. Певний, що не прогадав би… Гадаю, що харчувався би не самою капустою.


Перші спогади

Найстаріші мої спогади, можливо, старіші від 1922 року. Чому я кажу це з такою певністю — з’ясується нижче.

Я бачу себе увечері, лізучим драбинкою на нари батька, який допомагає мені піднятись. Знизу нари матері, яка з непокоєм дивиться на мене. Ця система — нари біля стіни кухні споруджені батьком, існувала три (може чотири?) зими, аж до зими 1921–1922 рр., коли було найважче придбати дрова, і топити всі три печі в домі не було можливості. Тому й певний, що це спогад іще з віку перед трьома роками.

Вся картина, і ця подробиця чи з не найважливіших, освітлена м’яким золотистим світлом коптилки. Ви не знаєте, що то є коптилка? Ну, тоді ви просто не маєте зеленого поняття про совєцьку історію, та вам усе потрібно розтлумачувати з самого початку. Що ж… Тоді поясню. З самого початку.

Електричну лампочку, яка всім тепер знайома (хіба може колись нова українська влада і від неї відучить), винайшов, кажуть, російський інженер А. Лодигін. І ніби?то навіть освітлив нею щось там у Парижі. Чи то Комеді Франсез, чи то навіть саму Ґранд Опера; а може й ще там щось, на додаток. Ідея пішла добре, хоч і не в Росії, ясна річ, та за океаном її підхопив такий собі Т. Едісон і на лампочку Лодигіна відповів лампочкою Едісона. Коротше кажучи, на час мого народження весь цивілізований світ давно освітлювався електрикою, електричними лампочками, як не одного, так другого. Поганенько було з цим, як завжди й з усім добрим, тільки на батьківщині винахідника — Росії; міста, та ще й великі, були якось–такось освітлені, але села… Це вам не Великобританія, і не Німеччина. Росія тоді на 95 % освітлювалася гасовими лампами, але гасу цього, як правду сказати, було хоч ти залийся, повсюди був. Революція пообіцяла все це переглянути і все як є освітлити, у майбутньому теж електричною лампкою, тільки вже не Лодигіна чи Едісона, а геть третьої людини, що до якихось лампок і прямого відношення не мала. Обіцянка та виконувалася далеко не спішно, втім, як і всі інші рясно та широко роздаванні, а гас тим часом хутко зникав, як і багато, багато всякого іншого. Зникав поки обернено, епоха необернених зникнень настане істотно пізніше. Отже, гас тепер потрібно було всіляко заощаджувати й тут на допомогу прийшла коптилка. Не подумайте лише, що її десь там купували. Скажімо, у державному магазині «Щасливе майбутнє», ні. У нас її робили самі, як і силу всякого іншого. Вибирали аптечну пляшечку грамів на 100–200, наливали гасу, а в корок вправляли шкляну або металеву трубку з ґнотом всередині, яким–небудь шнурком. Мій батько удосконалив цей прилад, та до такого ступеню, що він повністю перестав відповідати назві (буває й таке!). Він удосконалював усе, з чим мав справи, такою вже була його вдача. Він поставив на верх коптилки ще металічну трубку з припаяною збоку пластинкою, якою можна було регулювати висоту полум’я. По цьому коптилка вже й не коптила, ніби вже перестаючи бути собою. Цим вона вигідно порізнювалася від свічки, за якою приходилося стежити, чи то зіщипуючи гніт, чи то зливаючи зайвий стеарин.

Коптилку лише до 1924 витіснила велика й розкішна, не пам’ятаю, скільки вже там лінійна гасова лампа, зі зеленим зовні та білим зсередини порцеляновим абажуром. Вона була підвішена до стелі в найбільшій кімнаті. Була ще одна переносна, настільна і звичайна мала, для кухні, і ліхтар «Летюча миша» для виходу у двір та до господарських приміщень. В лініях (1/12 дюйма) указувалася тоді товщина гноту, а значить і світова потужність лампи. Був НЕП та було й все це, включаючи шведський прімус, і на все вистачало гасу.

Коптилка, повернулася згодом, не пройшло й двох десятків років, споруджена вже мною за батьківським зразком, коли ми з матір’ю місяцями жили з нею в індустріальному Дніпропетровську, де відключали світло в цілих районах, з причин «економії». Привід був цілковито брехливий, як і завжди. Бо побутових приладів на електриці практично не було, а витрата енергії на освітлення складає 1–2 % її загального виробітку. За моїм непорушним переконанням все це мало ті самі причини, що багацько іншого так само економічно неефективного та глупого: ленінські суботники, відправка у колгоспи на прополку, або на овочеві бази, — аби життя медом не здавалося. Аби ліпше приготувати до подвигу, одне слово.

У цьому щонічному морі міської темряви вільно бавилися «соціально блізкіє» комунякам шахраї, що роздягали запізнілих громадян; у темряві важко одягтися, але роздягтися, нема проблем. Ну, одне слово, знаєте, бо все те культивувала й неоколоніальна влада, наступниця совєцької й на порозі XXI ст. З тією різницею, що тоді перед тим була нищивніша з воєн. А перед 1991 нічого подібного й близько не було, от так.

А в невеличких спецрайонах, що охоронялися топтунами, притульно світилася електрика та текло звичайне життя. Там жила партійна «знать» і там царювали свої закони. На цій наволочі нікому й до голови не впало би «економіть». Чи мали всі вони вже тоді свої окремі електричну та телефонну сітку, разом, із окремим водогоном та каналізацією, як згодом, я не знаю? Але, й на такому темному совєцькому тлі бували свої просвітлення, невеличкі радощі. Дехто твердить навіть, що саме таке темне тло жебрацького совецького життя (чим темніше, тим краще) створює сприятливий грунт для радощів: на тлі абсолютної чорноти й ница іскорка світиться не гірше від далекої наднової. Чи не тому, бува, про нас увесь час так піклуються? Нечекана радість прийшла, коли я хутко викрив, що в нашому районі не виключають нуль, виключають лише фазу. Це давало дещо для роздумів. Державні нулі, як і все державне, не ліпшої якості. А в нашій кімнатці на п’ятому поверсі була батарея центрального опалювання, яке працювало ще перед війною, як і минулий водогін і минула ж каналізація. Я використовував її як заземлення для радіо. Заземливши нуль сітки на батарею я побачив невеличку іскорку, що за радість! Нарешті. Не має значення, що іскорка була манюньою та вольтів було обмаль, були би ампери. Ампери знайшлися… Цього вистачало для однієї лампочки, хоч на 127, а хоч і на 220 вольт, потужністю на 40–50 ват. Занавіски у нас були досить надійні для світломаскування. Шкодував тільки як завжди (не вперше й не в останнє), що моєї винахідливості вже не міг оцінити й схвалити батько…


Ми тут начебто передбачили майбутнє, вихопили шматочок чужого «свєтлого будущєго», бо чверть століття потім у чаушесківській Румунії теж не можна було споживати більше 40 ват на родину. Там теж «економілі», та теж енергію.


Але тоді… ми відчували себе багачами, мало не номенклатурою без води та каналізації, і прожили з цим багатством більше року. Нікого, ясна річ, про це не сповіщаючи. Бо, як пам’ятаєте, я ще з дитячих років був навчений владою: ідея, що оволоділа масами негайно помирає. Потім струм пропав. Вважати, що врешті поправили нуль, означало би надто вже добре про них думати, радше то якесь падло надумало виключати й нуль.


Чи думав я колись над можливістю третьої ери коптилки? А, якже, не був би собою, якби не думав, чому ні? — але, несерйозно. Не тому, зрозуміло, що більше не припускаю можливості виникнення сприятливих для неї умов, що ви, що ви. Ймовірність чогось такого росте з кожним роком. Ні. Справа у зовсім, зовсім іншому. Адже для неї, як–ніяк, а грам п’ятдесят гасу на вечір потрібно. А, де ж його побрати у грядущому світлому майбутньому, коли ми давно вже з епохи зникнень обернених, вступили до епохи зникнень не до повернення. Коли вже не полишиться аж нічого. Не те, про коптилку, про «лучіну» мріяти не прийдеться — дерева нема давно, а пресоване лайно з вашого багатотисячного гарнітуру горіти не буде. Цим не освітлитеся й не отопитеся. Якщо там щось… Отже, самі розумієте.


Повертаючись до часів, з яких почали, так і обходилися ми з гасовою лампою принаймні до 1934 р. З нею ми з батьком читали, писали, малювали, з нею мати шила й вишивала. В цьому, що ж, було щось і привабливе, селянське та патріархальне, тому що коли усі зі дня на день розлазяться по своїх окремих закутках, то поступово вивітрюється і руйнується почуття родини, яке такими повсякденними дрібницями власне й підтримується, з них і складається.


Родина необернено помирає, та на те є причини. Зараз, пробувши день на роботі у плітках серед собі подібних, кожен прийшовши додому та нашвидку обмінявшись цими плітками з іншими, замовкає по тому як риба. А колись люди працювали по–окремо у полі та по тому нормальне людське спілкування на дозвіллі було великим благом для них.


Справжнє електричне світло, хоча я й не знаю чия то була лампочка — Лодиґіна, Едісона, або того, третього, недоумка (лампочка Ільіча), я вперше побачив у Дніпропетровську, тоді ще Єкатєрінославє. Мені було вже років сім, в помешканні наших знайомих зі станції Цюритіних, до яких ми завітали з матір’ю. То було незабутнє. Гасова лампа світить десь за десяток свічок, в кращому разі, а тут… Важко це описати, але мені все здавалося яскравим як сонце. А ванна… ми зайшли туди просто з дороги, аби помити руки. Ванна була й у нас, але вдень вона не виблискувала. Нам же довелося нарешті прилучитися до електрики вже лише після першої треті ХХ ст., атомового і космічного. У інших, століттям пари і електрики вважалося, як не помиляюсь, іще XIX ст. Не треба вважати, що вперше побачивши електрику у міському помешканні, я був перед тим таким уже чистим дикуном, що не бачив нічого крім вогнища, печі та гасової лампи. Ні, так не було. Я знав її з київської школи, знав про неї, читав та побудував разом із батьком елемент Лекланше, від якого можна було запалити лампочку від кишенькового ліхтарика, але все було не те. От залита світлом сніжно–біла ванна, це так!..

Підносять і звеличують винахід парової машини, промислову революцію, та мало що там іще. Але не читав якось про інше, що видавалося мені більш важливим, що я почав цінити з таким запізненням, про революцію в освітленні, яку потяг за собою винахід електричної лампочки. Який так, нечувано продовжив людське життя, прогнавши темряву. Гадаю, що зміг оцінити це по–справжньому тільки тоді, коли прожив чимало років, як не при коптилці, то при гасовій лампі.


Їх відділяло сто років

З малих років я виростав інтелектуальним волоцюгою, цікавився найрізноманітнішими речами та жадібно поглинав будь–яку нетривіальну інформацію, це зайняття так само некривдне для оточуючих, як і даремне, але не виключене, що на цьому й полягає призначення людини — знати сьогодні більше, ніж учора. Це не більше ніж гіпотеза, та я на ній не наполягаю, але можливо, що так воно й є.

З багато чим у житті мені доводилося, на жаль, знайомитися з десятих рук. В кращому разі, в той час як я завжди бажав би з перших. На селянський зразок, не маючи довіри до третіх осіб. А тому й цей засіб знайомства з новим шляхом ланцюжка зіпсованого телефону, був не моєю провиною, але цілком закритого, краще сказати, наглухо заколоченого суспільства, в якому я вимушений був прожити все життя.

Ступінь цієї закритості суспільства теж, щоправда, зазнавал своїх змін у часі, але далеко не завжди у сприятливий бік. Колишня Росія, годі казати, не була вільною країною бо, навіщо ж інакше було робити революцію? Але й її обмеження свободи пересування й свободи слова стали видаватися потім сутою дрібницею та чистим дитинством, порівняно до того, що її змінило. Кажуть, не знаю, чи це правда, не перевіряв (та й як тепер перевірити!) що протягом 1913 року — останнього благополучного року Російської Імперії, за кордоном побувало мало не 10 млн. людей. Але ж, вдумайтеся, це кожний п’ятнадцятий! — нічого собі «закритая страна»… Зрозуміло, що більшовички відразу припинили цю розпусту, надали всебічної уваги саме цьому непростимому упущенню, замкнувши країну на міцний замок.

«Вогник революції згас, крижаний вітер себелюбства гуляє над цією країною» — песимістично заключив Панаїт Істраті{4}, що навідав нову Росію 1925. То був не відважний чемпіон брехні на зразок якого–не–будь Бернарда Шова. Він був великим письменником, якому було органічно чуже все брехливе, зірким та проникливим. І його пильність важко було приспати горілкою, ікрою та осетриною; або потьомкинськими селищами.

Деякий прогрес, щоправда, можна би угледіти й тут, тому що француз Альфред де Кюстен, аристократ до шпику кості, що пильно оглянув Росію за сто років перед Істраті і якого теж частували відбірною ікрою та осетриною — висловився й ще гірше: «Тінь смерті літає над цією країною». Він прибув до Росії послідовним монархістом, що шукав підтвердження своїм переконанням в улаштуванні такої класичної монархії, а поїхав додому остаточним та скрайнім республіканцем та демократом.

Варте уваги й те, що саме подібні перетворення відбувалися й нашого часу та з багатьма переконаними соціалістами. Кажуть, що свого часу дружня СССР італійська фірма «Фіат» навіть безкоштовно возила своїх робітників до берлінської стіни, кажуть, просто дивно, як допомагає. Та, як же й не допомогти, коли сьогодні італійська компартія вже не та, а до того, займає доволі скромне місце у політичному житті Італії. А її горласта «Уніта» — рупор комуністичної брехні має не дожити XXI ст., так кажуть.

Можна заперечити, що то ж не переконані соціалісти, коли не витримують першого знайомства зі земним втіленням своєї ж власної мрії. Можливо й так. Але, як же тоді відрізнити соціаліста переконаного й справжнього від неякісного матеріалу, від підробки під соціаліста? Критерієм істини є практика та пропоную наступний прагматичний спосіб: якщо побачивши першу на світі країну самого справжнього соціалізму, скуштувавши її горілки, ікри та осетрини й не помітивши черги за хлібом, він від’їздить у повному захопленні, значить отой є справжній соціаліст, як Бернард Шов, як усі інші. А як воно щось там нестосовне помітило — то вже не справжнє. Бо ж, справжнє й повинно випробуватися справжнім, хіба не так?

Поки ж поміж опініями де Кюстена та Істраті спостерігаємо певну різницю, яку можна би тлумачити й на користь часові, але… Справа в тому, що «тінь смерті» остаточно розправить крила тільки на 1937 рік, коли стане «с каждим днєм всє радостнєє жіть», але коли Істраті вже не буде серед живих.

А в таких умовах і вимушено обхідний спосіб ознайомлення з багатством світу доводиться приймати з радістю, все ж–краще, ніж нічого, та найменше слід цим дорікати тому, хто є над міру цікавським.

Таким чином, приймемо абсолютно справедливу концепцію наукового марксизму, що за розкриття (або нерозкриття) здібностей людини несе відповідальність насамперед суспільство, та й будемо спостерігати й далі, як у таких суворих умовах можна було по крохах збирати істину про околишній світ, яку суспільство усіма своїми силами намагалося утаїти від мене, або, якщо це було вже остаточно неможливе — спотворити до остаточної невпізнаності.

Вічне прокляття самій пам’яті про нього. Про це мерзенне антисуспільство.


Перше читання

Моє читання з самого початку направляв батько, але потім, добре пам’ятаю, до цього підключився й я сам. Принаймні збереглася поштівка від батька 1928 р., де він пише: «…всі твої доручення виконав. Набув два томи Сервантеса з новими малюнками. Гаґґарда знайшов лише дві книжки — “Перлина Сходу” й “Брати”«. Йдеться про повне видання «Дон Кіхота» з ілюстраціями відомого Сюльпіса Шевальє, прозваного Ґаварні. На доповнення до нашого однотомного з ілюстраціями Доре. «Перлину Сходу» не надто пам’ятаю, щось там про повстання в Юдеї проти Риму, а «Брати» — добрий роман про англійських хрестоносців. Загалом пам’ятаю, це з нього я вперше узнав про ісмаїлітів–гашишинів — секту ісламських убивць, предків сучасного арабського тероризму. Яким чином я тоді, сидячи на досвідній станції довідався про Генрі Райдера Гаґґарда, не маю поняття, але цього чудового письменника люблю й досі.

Читав ще тоді дещо й із нашого, українського. Не можу сказати, з яких пір пам’ятаю імена Нечуй–Левицького і Франка, Старицького і Тобілевича, значить знав їх іще перед школою. Значно чіткіше пам’ятаю старенький «Кобзар» Т. Шевченка з його «Великим льохом», однотомну та добре ілюстровану товсту «Історію України» М. Грушевського, яку з інтересом перечитував місцями. Все це не було в совєцьких виданнях, далебі… не подумайте: як не дореволюційне, то часів УНР, принаймні.

Окрім книг, що набувалися спеціально для мене, читав часом і те, що було вдома з більш серйозної літератури. З тих пір пам’ятаю «Кіру Кіраліну» Істраті, безсмертну легенду про спадщину китайського мандарина португальця Ейси де Кейроша та «Незвичайного доктора» Рамона Ґомеса де ла Серна, похмурнуватий та таємничий дух якого відчуваю й досі, добре пам’ятаю. На щастя зараз у мене є його блискучі «Ель Греко» та «Гойя»; російською, здається, не виходила жодна з них. Та нашому читачеві це й не цікаво; йому цікавий Шолохов і «гардємаріни», ну, і «пєрвиє маєвкі», ясна річ.

Повністю оцінити багатьох великих письменників я зміг лише значно пізніше, десяток років по війні, коли міг мало не повністю перейти на літературу іноземними мовами. Як перед війною перекладали за недоглядом, навіть, Анрі де Реньє, то потім… Не зроби я цього то й досі не підозрював би навіть про існування Роберта Грейвза, Піо Барохи, Міки Валтарі або Пера Олофа Сундмана. Тіснувате, тіснувате воно, російське духовне гетто… Тіснота — чи не головна властивість Росії, універсальна тіснота в усьому, супроводжувана дурним прислів’ям — «в тєсноте, да нє в обіде». Але ж, тіснота — то й є одна з найбільших «обід», які тільки бувають.

«Простори нєоглядниє» — це всі знають, а як зайде потреба, диви виявляється, що «курєнка і тє випустіть нєкуда!» — от тобі й «простори»… І так воно дослівно в усьому, зверніть на це увагу. Але тоді, у двадцятих, ми ще жили в усіх відношеннях просторо, та про все це тоді, природно, я не думав.

Привезений батьком Гаґґард був уже новиною та екзотикою. Звичним читанням був Купер, у нас уже були його «Слідопит» та «Шкіряна панчоха», і ясна річ він, Томас Мейн Рід — найдешевше багатотомне видання від Ситіна, дешеве й доступне, але з ілюстраціями Ру та інших! Велика передреволюційна епоха! Потім я Мейн Ріда більше не перечитував. Зараз, можливо, краще піде Олівер Кервуд або Зен Грей, але тоді…

Період літератури про індіанців, Купера та Мейн Ріда, почався для мене десь 1925–1926 рр. та мав досить велике значення для наступного, навіть, віддаленого.

По–перше, повне розуміння всього цього прийшло для мене, природно потім. Ці книги, описуючи якості індіанців, може в чомусь і перебільшено, руйнували ту стіну відчуження, що завжди існує поміж культурами різних народів. А ця стіна мимохіть змушує нас вважати свою культуру вищою. Така риса вимальовується особливо яскраво в російському духовному гетто — продукті старої рабовласницької культури. Від тих самих пір, непорушне віруючи в те, що культура рабовласників завжди є нижче будь–якої культури вільних людей, я так само переконаний, що серед останніх нема, загалом, вищих або нижчих: просто різні.

По–друге, дещо з індіанської культури я собі тоді ж і засвоїв. Я би назвав це сучасно й науково, як коркове управління домінантами, хоча я тоді ще поняття не мав про нормальну (або якусь іншу) фізіологію. До цього полишалося принаймні двадцять років.

Йдеться, як простіше, про прославлену цими авторами витримку індіанців.

Тоді, годі казати, мені самому хотілося бути схожим на них, хоча би в тому, в чому це можливо. Не пам’ятаю, щоби я перед тим особливо хникав та канючив, але з тих пір, я більше й не плакав, негідно! Те саме зі злістю. Вона поступово стала холодною, контрольованою, хоч від цього ніяк не слабкішою. Подовгу обходитись без їжі мені не дала би мати, та тут я примирився: про деякі свої особисті задуми я їй просто не казав. Але вже водопій вона не контролювала та тут мені відкрилося чудове поле діяльності для тренувань: я влітку уходив годинами на сонце та не пив, якби мені не хотілося забігти додому й напитись. Не скажу, що це спочатку було так легко, але я тримався.

Зате потім, юнаком та дорослим, я міг пробути без їжі та питва скільки випадало, абсолютно не сушачи собі голову, та ніяк від цього не потерпаючи. Просто не до віри, до якого ступеню вразливі на це бувають декотрі люди, справжні раби своїх домінант. Вони ладні світ перекинути за якусь шклянку води, якої їм забажалося саме на даний момент! Не до віри…

Все це стало мені потім у великій нагоді, у тиняннях та мандрах воєнних років. Людина XX ст. повинна бути готовою до всього — це вам не благополучна Скитія Геродота…

Зовсім особливе значення в становленні моїх поглядів на світ мала разом із іншими, книга про яку неможливо не пригадати, це відома «Пісня про Гайавату» Генрі Лонгфелло, так майстерно перекладена Іваном Буніним. Я гадаю, попри існуючі переконання (почасти й мої також), що мислимі та можливі переклади, що перевищують оригінал. Та це, можливо, саме з таких. То була поетика невимовно проста, але такого рівня, що затьмарювала будь–що.

Добрі книжки є багатопланові, та якості «Гайавати» не вичерпувалися поезією. «Гайавата» Лонгфелло та Буніна навчив мене, так, цінувати справжню поезію, але й відкрив багацько іншого. Скажімо, естетику аборигенів Америки, — адже з Мейн Ріда або Купера узнавалося більше про етичний бік їх культури. Крім того, «Гайавата» це повна Biblia naturae, прочитана очима людей, що серед неї живуть. В цьому відношенні з нею порівнюється хіба що «Дерсу Узала» В. К. Арсеньєва, чудова книжка, з якою я ознайомився десь на той же час. А цей бік, цю сторону важко переоцінити.

Насамперед, ці книжки назавжди навчили мене обережному ставленню до природи. Як наслідок, я прикартав навіть свої колекціонерські амбіції щодо метеликів. Став обережний і з деревами, тепер уже свідомо поберігаючись зламати щось чи обідрати, та довго зважуючи за та проти, коли потрібно було вирізати добрий сук на лук або ще щось. Тоді ж мені стали остаточно неприємні зрізані квіти, та з цим і досі не можу дати собі раду.

Гадаю, якби Вони, знаючі «что кому положено», помітили би колись мене, моє існування, та однодухо вирішили би відправити мене на саме підходяще для мене місце — «лєсоповал», то… Гіршим була би не антилюдськість їх ГУЛАГу — з них що й узяти: наволоччю народилися, наволоччю й поздихають. Значно гіршою була би необхідність безглуздого убивства власноруч дерев, що помирають, не стоячи, як їм властиво, мабуть саме це.

Тоді ж, після «Гайавати», я поставив собі вігвам у дворі та зробив за книжками повний головний убір індіанського воїна. Орлиних пер у мене не було, але був надвишок гусячих. Батько сфотографував мене в цьому уборі. Потім пішли кількалітні вправи з луком і стрілами, з їх можливим за наших умов вдосконаленням; тут мені теж довелося зробити чимало. Як на свій вік, я маю на увазі.

До речі, кажуть що Гайавата мав свого історичного прототипа, пророка й учителя на ім’я Деганавіда. Він жив іще у ХVII ст. та прийшов на південь з?за великої ріки Сен Лоран, проповідувати ірокезам. Це він організував Союз П’яти Народів (до якого згодом пристали ще двоє), або відомий в історії Союз Ірокезів. То було найпотужніше державне об’єднання, з яким прийшлі імперіалісти якось впоралися лише за два століття. А ще, кажуть люди, що двохпалатна структура конгресу й сенату США один в один копіювала Раду сахемів ірокезського Союзу. З тією різницею, що в сенаті там фігурують не представники окремих народів, а представники отих безликих «штатів».

Так воно було з отією книжкою Лонгфелло в перекладі Буніна. Але життя, то одночасно є неперервна Discoronation of Reality.

Пізніше та вже дорослим мені довелося ознайомитися, хоча й неповно з оригінальною творчістю Івана Буніна, якого на той час вже дозволили, зрозуміло; великий письменник — нічого не сказати. А ще далі, вже десь у сімдесятих, довелося мені по вільному радіо почути уривки його опіній щодо інших російських письменників, не знаю, що то було, мемуари? — фельєтони? Та, це й не є так важливо. Як же чудово був там описаний ним наш «бурєвєстнік», хитрий та лицемірний волзький «мєщанінішка», що демонстративно окав по кінець життя, аби підкреслити свою народність; а сам жив в особняку мільйонера Рябушинського! Ця його крилатка, ця його шляпа…

По цьому вже пиши не пиши про Ґорького, а єхидніше від Івана Буніна не напишеш! Майстер: «по кігтях пізнають лева», як казали ще римляни в таких випадках.

Але, було й інше, що підірвало мою повагу до Буніна, як не до письменника то до людини принаймні.

Влітку 1990 року на дачі у приятелів я прочитав «Ґрасские дневники» Галіни Кузнєцовой, деякі спогади про І. А. Буніна років еміграції, оприлюднені у нас чи не вперше. Там мою увагу й привернуло коротке речення: «І. А. розповів, що позаминулого літа вони зі Шмєлєвим убили кішку, що унадилася ходити до них на дачу та лякала В. Н.», всього й тільки. Мільйони читачів не звернули на це увагу, а от я звернув. Завдяки тому самому Буніну, що так чудово переклав для мене «Пісню про Гайавату», сам як це видно, так нічого з неї й не набувши.

Знайти, хай у молоді роки такі щирі та красиві слова, які звеличують природу і всяке життя на землі, а тепер. Ну і ну! — вбити чиюсь кішку, яку безумовно хтось любив… Тільки тому, що вона лякала його «нєрвічєскую дуру» Вєру Ніколаєвну… Нічого собі. Бо ж, кішка, то чи не єдине, що полишилося нам від природи; ну, крім щурів, вошей, клопів та тарганів, зрозуміло.

Нічого собі й Іван Шмєлєв. Написати «Солнце мертвых» і всяке інше. Так світло та тепло описувати московську масляну та світле Воскресіння Христове, і, на тобі… Адже йому ця кішка, зверніть на це увагу, вже рівно нічого не вдіяла, чи не так?

До того, хоч більш–менш порядна людина, як уже й вчинила подібну гидоту, то принаймні хоч похвалятися цим не буде, а цей узяв собі та через два роки й усе вивалив. Чи, може вихвалявся перед молодою бабкою? — Ну, тоді й зовсім кепсько. Так, через більше як шістдесят років упав із возведеного мною ж п’єдесталу Іван Алексєєвіч Бунін — великий російський письменник — sic transit gloria mundi.

Що ж, навіть і кращий з росіян, це всього тільки росіянин. Так, росіянин росіянином і полишиться, хоч ти його медом обмаж, або через десяток європейських університетів пропусти. Бідна, європейські довірлива французька кицька із Грасса!

Втім, таке ставлення є повністю в дусі національної традиції. Пригадайте хоча би взрушуючі рядки іншого великого поета Росії — Сєргєя Єсєніна, про славне кошеня, що так весело гралося клубком бабці, а потім… потім

Все прошло, потерял я бабку,

из кота того сделали шапку,

а еще через несколько лет

ее износил наш дед.

Але тут убивство кота має бодай який сенс, аби опорядити теплою шапкою діда, котрий хоча за старістю «прямой пользи не пріносіт», але в сімейній ієрархії все одно вищий за кота. Там убивство створене навіть без подібного практичного виправдання. Не думаю, аби два російські Івани на чужині обідрали шкірку, хутро з убитої ними кішки, незважаючи на всю убогість їх емігрантського існування в непритульній «нєнашєй» Франції. Бо, хто ж це у Франції придбає хутро кішки? Там рівень місцевої «пользи» — непорівнянне вищий, не Росія…

*

Втім, у житті нічого не проходить так, задарма. А як щось там і зійшло за життя, то помста може настигнути й далеко по смерті. Саме так воно сталося з Іваном Буніним. Не дарували йому співвітчизники «прєнєбрєжєнія отєчєствєнной літєратурой» та рясно відплатили за все: зняли про нього фільм; десь уже в новому столітті (тисячолітті). Фільм не встиг іще піти до прокату, а вже подейкували, що він представлений на Оскара. Буніна зіграв якийсь Андрєй Смірнов, режисер «Берусского вокзала», що подався в актори, але ви розумієте, Бунін то не вокзал і навіть не ветеран розвідник. І такого витонченого інтелігента, як письменник Іван Бунін неможливо грати з «чємоданом» відставного совєцького сержанта.

Сюжет фільму був вичерпно пояснений у його ТБ–анонсі, де з малоросійською простодухістю та безпосередністю оголошувалося, що російський письменник Бунін «поділив свою Нобелівську премію» не тільки з коханкою, але й з якимось невідомим, чи то «сожітєлєм», чи то «іждівєнцєм», який тим часом утішав його Вєру Ніколаєвну. Отже, до класичного ад’юлтерного трикутника щедро добудували ще й четвертий кут.

А ще, як можна помітити з нечисленних, але, слід гадати, відбірних кадрів анонсу, любов майже сімдесятирічного І. А, до молоденької Галіни Кузнєцовой протікала дещо бурхливо. На кшталт отого їх класичного: «…давала Зоя стоя начальніку конвоя»…

А все це разом зайвого разу нагадує, як же необхідна Росії якнайсуворіша та всебічна цензура: «даби нє бєзобразілі».


Сам я до цього доволі чутливий, бо й мене різна наволоч, якої стільки поналазило в нашу Україну — поубивала в різний час чотирьох котів. Просто з тої причини, що вони ним не подобалися; так само, як і я. Мене, щоправда, поки убити не намагались.

Читав я десь, колись, до того у одного з великих російських письменників, мало не в самого Ґорького, що російський нарід–богоборець — є ніби самий жорстокий нарід на землі. Ззовні це й насправді ніби так, бо жодний інший нарід у світі не припускався таких бестіальних жорстокостей, як історично — в цілому, так і поокремо, індивідуально. Однак, здається мені що тут справа й не в цьому, не в одній жорстокості, тому що тоді ця остання була би хоч якоюсь, як тут сказати? — хіба осмисленою. А тут саме її безглуздість, творінну так, мимохідь, — підказує зовсім інший зв’язок. Радше справа тут просто в сполученні найбільшого егоцентризму з так само високим ступенем емоціональної тупоти, — людина просто не в стані поставити себе на місце іншого, поспівчувати йому. В цьому ж може бути причиь на сталої відсутності в Росії будь–якого осмисленого суспільного устрою. Тому що суспільний устрій — то завжди компроміс, а егоцентрик на компроміси нездатний: він або пан, або «пропал». Не випадково, знову ж у когось із російських класиків описане, як російський холоп ділив увесь світ на себе та свого пана, та — на всяку іншу наволоч.

Згадані вище властивості, а до них іще лицемірство та двоєдушність — за сталої відсутності високих прагнень, — і створили оте диявільське коло насильництва та безправ’я, в якому крутиться у продовж століть цілий нарід. Втягуючи до нього, в міру наявних сил — таки інших. Росію за це звичайно ненавидять, але чи не слід її й жаліти, бо ж її злочинна історія — є покаранням для неї самої, бо де ж іще російській людині живеться прикріше, ніж у рідній Росії? Бо, від кого ж, як не від неї — «матушкі» вони так «істово» розбігалися, російські люди? — аж поки не розбіглися по саму Камчатку, цілим континентом. Охоплені як один марним прагненням втекти від власної історії, втекти від самих себе.

Що варто би віднести до ще одної, самостійної якості або властивісті, так це своєрідну геніальність у творінні злого, при відсутності, як правило, елементарної здібності до чогось конструктивного. Певний, що якби задачу виробництва хліба та різних корисних людині товарів — можна було би поставити як проблему знищення чогось… країна вже сотні років потопала би в добробуті — на заздрість усім іншим народам. Отже, до творіння всякого — скажемо дипломатично — і від’ємного: теж не останні.


Аби не бути голослівним, та ще й не заробити звинувачення в русофобії — так модного наприкінці століття, звернуся до прикладу. До того, й не власного, це було описане у Віктора Фінка, настільки посереднього совєцького письменника, що про вигадку просто мови бути не може: це очевидно.

Він описує віддалене поселення, «стойбїщє», де жив такай собі аборігенний полювальник зі своїм сином десяти років. Полювальник був полювальник як треба, та часом демонстрував своє мистецтво на кшталт Вільгельма Телля: клав щось там, припустимо соснову шишку, на голову сину. А потім збивав її кулею.

Все йшло добре, поки в селищі не з’явилася якась російська компанія, навіщо — вже не пам’ятаю. Напевно, як звичайно, придивлялися, де та що погано лежить, хоч на землі, а хоч під землею. Вони миттю довідалися про оте місцеве надбання та попрохали полювальника показати своє мистецтво. Той охоче погодився, але вони поставили умову — перед тим росколоти кілька дровин. Аборіген дров ніколи не колов, обходився хмизом, а тому погодився. Справа в тому, що колка дровин — це комплекс рухів, здатний викликати тремор навіть у досвідченої в цьомі людини (а полювальник такою не був), що може пройти не менше, як через півгодини повного спокою.

Полювальник нічого цього не знав (та й умова не дозволяла перепочити), стріляв напруженими й тремтячими руками та прострелив сину лоба.

Заїжджі глядачі були, слід гадати, в повному захопленні: щось, хай невелике, а було знищене, зруйноване, припинило існування. Було від чого радіти — чи не так?

От така собі історія, я тут нічого не додав і не відняв. Паскуди, що ж тут поробиш… Бо в іноземній літературі я нічого подібного не зустрічав.

З цієї причини російська література — то література своєрідна. Вона, чи не єдина у світі, майже повністю позбавлена позитиву, як геть позбавлена його російська історія. В ній російська, людина, як це не нормальне хитре стерво без морали, що миттєво використовує все на некористь інших, як в наведеному прикладі, а ще частіше — аби сісти їм на шию, — то це тютя, щось безхарактерне, без вдачі, що дозволяє сідати собі на шию. «Ідіот» — за визначенням нашого достойного Фєдора Міхайловіча. Бо чогось третього (або позитивного ж) — тут просто немає.

На цю сумну обставину я звернув увагу ще в школі, прочитавши й здавши «Мертвие души». Як мучився Гоголь, можливо, спостерігаючи навкруги себе таку велику рясноту Собакевічїв, Ноздрьових та Чічікових, і — жодного позитивного персонажа! Бо, яким же вимученим та блідим ви глядає поруч із ними збіглий грек Костанжогло, що варить задля громадської користі добрий клей з нікому не потрібної риб’ячої луски.


Великий російський письменник щиро намагався не скажу — любив (любити?) свою нову батьківщину, але така протилежність реальності та уяви могла стати потужним джерелом стресів. Багаько читав про оте спалення ним другої частини рукопису «мертвих душ», гіпотез, різних та часом як же фантастичних, але про це, найбільш правдоподібне: повне розчарування російською реальністю, якось не чув.

По ньому І. С. Турґєнєв провів був ретельні пошуки позитивного типу по широких колах Хорєй і Каліничєй, але хутко розчарувався навіть в як же ученому Базаровє (самотужки жаби ріже!). Та й перекинувся надалі цілковито на заїжджих болгар, воно хоч і не росіянин, а все ж свій брат — «слов’янин»…

Найбільш серйозно зайнявся був цією проблемою Н. С. Лєсков, що здійснив якнайретельніші пошуки відносно «русскіх правєдндков», але потерпів капітальне фіаско, не викривши аж нічого, крім сумнівного в усіх відношеннях «овцебика», та якогось там іще єкатерініиского «околоточноґо», бідного, але праведного аж до такого невірогідного ступеню, що тільки подумати — навіть хабарів не брав.

Ой Росія, Росія (де «что ні враль — то мєссїя»).

Але — не будемо несправедливі, бо несправедливість — то й є оте, найпоширеніше у XX ст. Віддамо належне й іншим… В нашому світі є загально визнані зразки, герої часу, але… чи такі вже зразки? — чи такі вже герої?

Всі ми чудово знаємо великого гуманіста XX ст. Фрітьофа Нансена. Це визнаний, можна так сказати, корифей гуманізму в нашому геть кримінальному столітті. І я багацько читав та чув про нього, але нема краще, як послухати саму людину. Справа в тому, що перші сумніви з’явилися у мене коли я прочитав дещо зі щоденників, ведених на «Фрамі». Пригадується такий випадок, — зібралися чогось побіля вмерзлого до криги судна білі ведмеді. Спричинити йому якусь шкоду, а хоч і вибратися на нього — вони навряд чи змогли би. Однак побачивши їх, Нансен кинувся по рушницю та не заспокоївся, поки не поклав трупом усіх, скільки було. Він пригадує це, як одне з чудовіших полювань у своєму житті, добре.

А от іще дещо, на ту ж тему. Читаємо знову виписку щі щоденника плавання на «Фрамі»:

«З серпня 1894 року на північ від Північної Землі.

Сьогодні збулося нарешті моє давнішнє бажання — за один день я убив трьох чайок Росса. Застрелити цього рідкого та таємничого мешканця далекої північі, який показується лише випадково і про якого нікому невідомо, звідки з’являється та куди відлітає, давно вже було предметом моїх гарячих бажань».


Так, так, «гарячих бажань»…. але, зверніть увагу — не узнати «звідки з’являється та куди вілітає», ні — саме і тільки «застрелити». Саме це було предметом «гарячих бажань». Добре, підемо ще далі.

Попереднє було десь у семидесятих, але в 1985 мені вдалося набути книжку????????? ЛЗв Нансен–Гьой§р-.»Книга про батька», де описувалися речі істотніші (з гуманітарного пункту зору, зрозуміло), ніж Гекатомба ні в чому не винних ведмедів. З великою цікавістю ознайомився з тим, наприклад, як була задумана нашим визнаним гуманістом подорож на собаках до полюсу. Цитую:

«Спочатку путники просувалися сніжною рівниною, без перешкод, як не рахувати невеликих торосів, котрі вони легко обходили на санях. За перший тиджень вони пройшли значний відрізок шляху. Але вже 24 березня рівний шлях закінчився. Перепон зустрічалося все більше й більше, а переходи з кожним днем ставали все менше. Того вечора забили першого собаку. Так було задумано з самого початку — поступово вбивати собак, щоб прогодувати живих. Забій собак був одним з самих неприємних обов’язків у продовж переходу. Собаки довго відмовлялися їсти м’ясо собі подібних, але по тому, як порядно виголодалися, почали їсти».

«Та–ак…» — подумав я, прочитавши ці рядки. «Ай–же великий гуманісті Нансен!.. ай же ти сучий потрох!..»

Як видно з цього невеличкого уривку — навіть лайки мали щодо канібалізму більшу відразу, ніж всіма визнаний великий європейський гуманіст, який так опікувався голодними в Росії 1921 р. Однак, читаємо далі:

«Перед його очима ставали корифеї науки — природники, і він запитував себе, чи хоче він стати такимияк вони. «Жоден в моїх очах — не заслуговував на знижку, навіть Дарвін та Ньютон і ті з трудом витримували мій суд»«(с. 124),

Скажи на милість — які ж нечувані претензії! Засвідчимо, на всякий випадок, що Фрітьоф Нансен так і не зробив нічого істотного для науки, принаймні — в порівнянні до Дарвіна та Ньютона. Та й взагалі, я би оцінив ситуацію якраз навпаки, — адже обидва вони, хоч і не просяй ли великими гуманістами, але не були однак і звичайними живодерами. Такі справи з героями та гуманізмом там у них, в Європі XX ст. Теж непогано, як бачите.


Марк Твен і двозначний Джек Лондон

В XX ст. діти нічого не читатють, їх виховує кримінальне кіно та кримінальна вулиця, але я, на превелике щастя, виховувався не так.

Пригадуючи читання моїх дитячих років не можна оминути й Марка Твена (1835–1910). Не саме його призначених для дітей Тома Сойера» або «Гекльберрі Фінна», ні — радше все останнє. Однак й вище оцінював «Янкі при дворі короля Артура», дешеве видання в обкладинці з добрими ілюстраціями одного харківського художника, якого знав мій батько, ну, і ясна річ — «Принца й жебрака».

Дещо потім мені довелося прочитати «Простаки за кордоном», та ще одну книгу, назви якої не пам’ятаю: подорож автора з його другом Гаррїсом Европою; вона мені дуже подобалась.

Таке ставлення, враховуючи вік не було типовим, але воно певною мірою повторилося щодо відомого Артура Конан Дойля (1859–1930). У нього, з мого штандпункту, були на першому місці ніяк не всіма визні ні оповідання про великого Шерлока Холмса, а радше «Пес Баскервілів» (ця книжка є у мене кількома мовами) або «Загублений світ» чи «Маракотова безодня», — чудова наукова фантастика. А професор Челенджер, списаний ним — так кажуть, просто з Людвіга Больтцманна (1844–І906), цікавив мене аж ніяк не менше, ніж детективний геній з Бейкер–стріт,

Пізніше, ще у Києві, я почав був сам щось писати, але хутко зметикувавши, що це буде щось на кшталт того ж таки «Загубленого світу» припинив цю марну справу; не час був для моїх письменницьких амбіцій. Та, й що ж там можна набазграти у віці тринадцяти років? Часи на це прийшли пізніше. Гадаю, що в написаному півстоліття пізніше «Поверненні з Індеблада» є щось і від сера Артура, вплетені якісь нитки й з нього, поготів, гадаю зараз, що справжньої стовідсоткової творчої оригінальності, в тому сеансі, як про неї говорять та пищуть, — не бувати зовсім, хіба що в якихось там примітивістів із глухомані, які нічого не бачили та ні про що не читали. Та на те, аби таку проявити — треба жити під ковпаком, нічого не бачачи та не чуючи; а з такого — що ж може бути путяще? Всі ми є діти нашого часу та наших інтересів. Ствердження наявності оригінальності — це в більшості випадків небажання або неуміння прослідкувати за ланцюжками численних впливів, за їх сплетінням та взаємодією.

Дуже, дуже ранні спогади пов’язані у мене з оповіданнями Михайла Зощенка. Тоді, у двадцятих, його друкували багацько і охоче, вважаючи нешкідливім зубоскалом гумористом. Але він не був насправді такою вже невинною постаттю літературного тла «великих» — Ґорького, Фаддєєва, Толстого, — якою хотів та намагався себе презентувати.


Далеко не відразу, вже тільки по війні Сталін та Жданов зуміли розпізнати його справжню ціну та значення. Не знести б йому за це голе ви, але тоді вже письменників не нищили так мимохідь та безоглядно, як перед війною, але ж ми вже такі прогресивні, що «за мір во всєм мірє» (жєлательно — в’єсь!). Часи були інші, та й Михайло Зощенкс був же не якийсь там «національний пісатєль», а самий що не є російський. Втім, як і інша жертва часу — поетка Анна Горенко, більше відома як Ахматова.

Причетна до «вєлікой русской культури» вона все життя соромилася як свого походження, так і свого невідповідного, такого не російского прізвища. Бо ж «вєлікая русская культура» — тим власне й велика що не визнає нічого «інородчєского», хоча й тим і живе, що тягне в «інородцєв» усе, що тільки хоч трохи погано лежить.

Оте її «російське» псевдо, що йде від тюркського Ахмет, Ахмад, — лише підкреслює собою ефемерну ілюзорність усього того, що носить на собі загадковий прикметник «русскій».

Перед подвигом Зощенка слід безумовно низько схилити голову. Він свідомо закрив для себе введенні та спокусливі жанри літератури, віддав усі сили свого потужного таланту одному: увічнити навіки сучасний йому мавпячий світ «совслужєй» — шерегових нового торжествуючого класу міщанської Росії, зайнятих інтригами та плітками на службі та паскудячих одне одному у переповнених ними комуналочках, — дрімучу окуровщину, рознесену вітром революції по всьому домену її панування. А то була, воістину, катастрофа часу.

Те, що концентрувалося перед тим по численних, але локальних гнійниках типу «уєздного городка Окурова» — по революції та внаслідок неї розійшлося всією неосяжною імперією натужною хвилею морального сепсису, його й увічнив Михайло Зощенко, розуміючи, як це необхідно, як це важливо. Увічнив віддавши цьому всі сили, пожертвувавши всім останнім.

Джек Лондон прийшов до мене відносно пізно, у домі читали «Білого ікла» та ще якісь північні оповіді ще у двадцятих, але справжнє знайомство прийшло десь 1930, коли батько виписав «Всемирний следопит» з додатками: повним зібранням Джека Лондона. Була тоді така форма обслуговування, наслідувана ще від «староґо рєжіма» — з додатками. А можна було й без додатків, — кому як гроші вистачить. Вартувало все це, зрозуміло, не так вже й багато. Практика повністю забута в наш час, коли в неоколніальній країні видається самісіньке російське сміття.

Зараз нема ні додатків, ні самих журналів (крім, знову ж, російського сміття) та примірюються взагалі припинити доставку пошти у містах, в порядку подальшого сплюгавлення життя, але тоді, у геть зруйнованій громадянською війною країні пошта працювала як годинник і на дослідну станцію приходив не лише «Всемйрний слідопит», а й що завгодно. Батько багацько наукового виписував з?за кордону, та й те вчасно доходило. Можете собі таке щось уявити: не перлюструвалося, лежачи місяцями на прогляді закордонної кореспонденції. Всередині дев’яностих, комусь із моїх колег в інституті надіслали к о р е к т у р у його статті в закорднонному журналі. Він отримав її через к і л ь к а місяців; годі нагадувати, що коректура — є справа т е р м і н о в а. Втім, це не було неокремим випадком, так функціонувала пошта в… як же тут написати? — одне слово — незалежній Україні.

Доходив до нас своєчасно й Джек Лондон. Він справляв на мене дивне та дводзасте враження ще тоді. Не знаю, що було би, якби, він був першим, але на той час я вже був підготований Фенімором Купером, Лонгфелло й Мейн Рідом. Останній не протиставляв білих чорним або червоношкірим, а з Купера й Ловґфелло проглядає часом і культ індіанців. Що для цього були певні підствини — свідчать численні очевидці, зокрема канадський місіонер, отець Лекарбо, якого я читав набагато піздніше. Цей прямо свідчив, що глупуватих або недолугих серед них не буває. Зараз, після сторіч контактування з білими та повного розпаду минулого суспільного устрою ці люди, можливо, теж повністю розклалися. Ну, подібно до того, як розклалася наша Україна під впливом Росії, але тоді…

Слід прямо сказати, що перше уявлення про расову теорію, яка так перепаскудила XX ст. — я отримав саме від нього, Джека Лондона, революціонера та соціаліста, та чудово це пам’ятаю. Маячнею про чистоту раси переповнений його «Морський вовк», а особливо — «Заколот на Ель сінорі», де так переконливо показана расова верхість «елітних та расових» капітана та його прибічників над зграєю мішаних або приналежних до низчих рас бунтівних вилупків з кубрика.

Вершин сягає ця маячня в найбільш недолугій «Маленькій господарці великого дому», якою він — кажуть, так пишався. В цьому класично ад’юлтерному кічевому трикутникові — все саме, найрасове, вищої проби: і трійка героїв, і коні з битюгами, й бики, й вівці; навіть рослини. Ну, повне торжество поняття раси.

Десь далеко потім я прочитав, що в Америці є вже й такий шаблон, чи то расовий ідеал, що зветься ВОСП, а розтлумачуєтья як: білий (вайт), англо–сакс, протестант. Цікаво, цікаво… Цікаво, насамперед, а де ж там у тій країні емігрантів — отаке давко побрати? Бо ж, окрім отих англо–саксів чимадо приплило на тому «Мейфлауері» людей, як не з Палермо, то з Тель–Авіву.


Дуже цікаво й з отими «англо–саксами». Бо історія розповідає нам, що після того як римляни забралися 410 геть з Британії — до неї перебралося кілька інших народів, та серед них ґоти, анґли та сакси. А перед тим там жили ще аборигени — бріти, кельти та пікти. Та всі вони й утворили отих «англо–саксів», що приплили потім «Мейфлауером». І до чого ж тут отой загадковий «англо–сакс», якого — можливо — й у природі ніколи не було? Бо у тіх США навіть булих англійців сьогодні не знайти, так усе перемішалося. Отже, знову підносять якусь абсолютно антинаукову дурню.

Як примудрився Лондон сполучувати ідеї соціалізму з расовою теорією, я довідався згодом від Ірвінга Стоуна. Там я багато узнав про цього талановитого письменника та добру (ну, крім його пристрасті до соціалізму, яка втім була чисто книжковою) людину. Узнав, як його об’їдали та ще й оббирали соціалістичні друзі. Адже, ніхто у світі не спроможеться драти ближнього свого на власну користь — як соціаліст, для якого будь–яка чужа власність є крадіж. Узнав і як вони клали видурені у нього під різними приводами кров’ю та потом зароблені гроші на рахунки в банках. Втім, не узнав отого, як можна бути одночасно соціалістом та расистом.

Для мене він уже тоді порядно скомпрометував себе, що одне, що друге. Але, чому й це, власне, — не можна? Якщо так думаю я, що не можна, бережучи честь соціалістів, якої в них може насправді й немає, бо ж це вони вважають мораль відносною: як у мене украли — то погано, як я украв — то добре (це й зветься класовою мораллю), — так чи означає — що не можна? Бо, був же наприклад усім відомий націонал–соціалізм, з самого початку заснований на расовій теорії. А ще — пам’ятаю, хтось назвав жидофбство — не в брів, а в око — соціалізмом дурнів.

Розуміння цього, внутрішньої спільності поміж расизмом та певним гатунком соціалізму — прийшло не відразу. Буваючи по війні в Москві та Лєнінґраді, я звертав увагу й на російське ставлення до іноземців, оту суміш власної незмірної вищості, та відвертого махання хвостом у вічі, нерівність била в очі: я зупинявся у Анастасії Васільєвни Іядюшкіной, старушки божої кульбабки обтяженої двома недоросками–алкоголіками, Іваном і Сашкою, а номенклатурники з периферії ж — в добрих готелях. А іноземці й зовсім — в «Інтуристах», про зручності яких ходили леґенди. Щоправда, з цими я міг разом їсти. Для цього досить було зняти краватку та напнути щось екзотичніше. А потім піти до ресторану закритому для своїх особливою, не те щоб розв’язною, а так, розкутою ходою. Бо ж треба вам сказати, що наші совєцькі х о д я т ь особливо, якось скуто. Чи то пам’ятаючи про свою відвовідальність перед планетою, чи то просто чогось лякаючись. А потім спитатти червонопикого швайцара зарубіжною мовою, мені це не становило проблеми: англійською, німецькою, польською або еспанською. По тому слід було пильно вслухатися в його незрозуміле мукання, а коли його знітіння перед «вищестоящім» сягне вищого пунтку — махнути на все та заходити не оглядаючись.

Якщо врахувати, що іноземці в оті далекі роки бували у нас не бозна які, відтінків переважно від кавового та по синьо–чорний, то до мене в таких випадках ставилися навіть з особливою пошаною.

Тоді там у них, в ПАР (тоді це був, здається ще Південно–Африканський Союз), зусиллями прем’єра Роберта Малана і військового міністра Освальда Пірова — було вчинено відому згодом систему апартгейда, яка викликала таку бурю обурення у вільному світі. Я чув про це, та розумів уже тоді, що все це переді мною — це апартгейд, як і там у них, але всередині одного народу, пристосований до місцевих умов, більш складний та розгалужений.

В цьому не було нічого дивного, тому що рабство в ПАР було відмінене пізніше ніж у Росії, внаслідок англо–бурських воєн, коли росіиські рабовласники полум’яне співчували рабовласникам–бурам. «Трансваль, Трансваль страна моя, ти вся горіш в огнє…», а російський соціалізм став камуфляжем для відродження російського рабовласництва з тою різницею, що тепер «частних» рабів не було. Була тільки державні.

От це, власне, й ріднить їх, близнюків–братів — расизм і російський соціалізм, — оформлення — апартгейд, система ретельно дозованних привілеїв: кожному своє – yedem das seine.

Втім, між бурських апартгейдом і російським соціалізмом — є й різниця. Бо апартгейд — це все ще свобода, а російський соціалізм — це все ж рабство. Якщо цей різновид соціалізму ще й не ґрунтувався просто на расизмі, то невідомо, як піде справа далі, може й занадобиться ще расизм, як останній якір порятунку завідомо нежиттєздатної системи. Бо, засновувався ж націонал–соціалізм на расизмі з самого початку.

Отже, якщо колись у США й переможе фашизм, — не спалятьДжека Лондона, що би там не було. Не дивлячись на його широко розрекламований соціалізм. Та й те сказати — який же з численних та різнокольорових фашизмів XX ст. — не прикидувався соціалізмом?

Соціалізм, це було страшенно модно. Б у л о, тому що перша у світі країна переможного соціалізму скомпрометувала його як тільки могла. Щоправда, того, чого знадвишком вистачило би на ХІХ ст. — малувате буде для століття XX, століття загальної компрометації у с ь о г о, що тільки можливо скомпрометувати.


Творів на соціалістичні теми, крім хіба вельми проблематичної «Залізної п’яти» у Джека Лонодона практично немає! та в цьому ще один плюс на його користь.

Щеплення від лівацької літератури, міцне та дожиттєве, я отримав теж у дитинстві, мені було років дванадцять, подужавши важкуватий том (легких він, здається, й не писав відомого (принаймні — в СССР) за тих років та вщент забутого Мартіна Андерсена Нексе, друга нашої країни: том іменувався «Пелле–завойовник» та описував становлення лівацького функціонера, бонзи. З нього я довідався, що свідомий робітник на Заході в жоднаму разі не працює як можна було би гадати за назвою та займаною посадою, а — страйкує, мітингує: одне слово бореться, захоплюючи при нагоді таку саму авдиторію подібних йому нероб — повінню демагогії. Тут потрібно мати здорову горлянку, тут висувається той, у кого вона сильніша (це епоха ще перед мікрофонами та підсилювачами) та бути обережним з класовим ворогом — поліцією (тут можна потрапити й до буцегарні), надихаючи на цю славну справу переважно інших, тих — що понаївніше.

Не дивно що по цьому я німало не захоплювався нездарним Ептоном Сінклером, що був теж у моді, але теж скоро забувся, а з усіх товстих томів Драйвера — обмежився «Американською трагедією». Та вже тоді почав підозрювати, що ліві переконаная — несумісні зі здібностями людини. Бо на моїх очах пнувся бути «всім» лише той, хто завжди був нічим.

Не можу розділити лондонівського захопленая «Тайпі» Генріха Мельвіля. І «Мобі Діка» й «Тайпі» в Росії сподобилися (чи може — «разрєшілі»?) перекласти лише десь у шістдесятих, років через сто!). Робилося це у зв’язку з якимось ювілеєм, чи так — безкорисливо, я не знаю. «Мобі Дік» створив тоді в інтелігентних колах навіть певну сенсацію, своєрідний бум. Його тоді читали всі, як потім Вільяма Фолкнера, «Плаху» Чінгіза Айтматова, як десятком років перед тим «Куалу» Болеслава Пруса, за якаю стояли черги по бібліотеках. В Росйї бувають такі сенсації, це тут — як дощик у Сахарі — пожитку жодного, а все ж — подія.

«Мобі Дік» то серйозна, хоч і дещо підстаркувата література, її потрібно було читати раніше, хоч краще пізно, ніж ніколи. Є в ній порядна ложка дегтю — абсолютно глупі міркування автора про те, що кіт — це риба. До подібної дурісті не додумувалися й середньовічні китобої баски, які відмінно розуміли, що кит — то не риба, як і дельфін.

«Тайпі» — набагато гірше «Мобі Діка», ординарна історія про білого морячка, що волею долі опинився в долині Тайпі на Маркізах, та прожив там якийсь час. Місцевого канапа, приставленого до нього громади аби він за злим умислом чи від незнання звачайв чогось не накоїв, — він гордовито називає— «мій слуга», не більше ні менше, щиро міркуючи собі, що його біле походження вже гарантуючому ставлення до себе, як видатної персони, де б він не був, поготів — серед «дикунів»,

До чого тут відносяться лондонівські захоплення — досі не розумі! Особисто я — таких книжок не люблю: де «слугі» і всяке подібне.

Читана мною ще в дитинстві «Капітанская дочка» А. Пушкіна полишила у мене двозначне враження аж з тих пір. Не сподобалась. Відрісши я це враження осмислив. Справа була не тільки в наївності сюжету та відсутності помітних літературних досягнень, — російська література як і американська, починалася з XIX ст. та мало не з нуля. Справа в тому, що відвертає дух рабоволодіння, що пронизує повість.

Ні слуги ні поготів раби — мені остаточно не подобаються, ні в житті, ні навіть в літературі. Якщо я й виношу слуг від незабутнього Пелхема Ґрінвіля Вудхауза, то тільки для того, що всім їм — як же добре платять.

Надто багацько мабуть у нас — українцях — крови тих народів, у–ш яких згідно китайській хрониці Вейшу: «кожний, від хана до бідняка, сам випасає власну худобу, не вживаючи інших до послуг».

Джек Лондон — співець боротьби, його тема, як у нас кажуть — борьба за існування, в котрій незмінно перемагає сильніший. Перемагає за будь–яку ціну. Все це є ніщо інше, як кисла відрижка дарвінівської теорії виживання, конкурентної боротьби за життя у природі. Сам Дарвін — нема сумніву — ніколи не вкладав до своєї теорії такого змісту всезагальної бротьби, усіх — проти усіх. Але — шкода, саме ця боротьба, яка теж існує, але котрою не вичерпується все життя природи, — тільки того й зуміло знайти в ній освічене ХІХ, а за ним іще осріченіше XX ст., епоха чергового перерозподілу світу та чергового піку чергової хвилі імперіалізму. От тільки й того, не кажучи вже про її абсолютно довільне перенесення на соціальні явища — «соціал–дарвінізм». А в цьому — яка ж чимала заслуга господіна товаріща Маркса (ну, і ясна річ — Енгельса) з його «борьбой классов».

От це все, недорозуміння Дарвіна та запущена у вухо блоха класової боротьби господіна товаріща Маркса, — і вплинули в рішучий спосіб на світопогляд письменника, оце він і описує часом у книгах.

Тоді я не мав, зрозуміло, такого ясного уявлення про це, але вже тоді мене відвертала безглузда безоглядність цієї боротьба всіх проти всіх. Зокрема в тому оповіданні «Любов до життя», яке так причарувала Лєніна. Про це я знав уже тоді, перед війною, та це межі не — подобалося. Але тоді я ще не був цілком негативної опінії щодо цього суб’єкта; та — чого там гріха таїти, міг і погодитись з тим, що він — геній, як мені це з усіх боків навіювали. Поготів далі Крупська розповідає про реакцію вождя на інше оповідання, де капітан ризикуює життям, аби довезти якийсь вантаж та дотримати дане комусь слова. Тут наш кишеньковий людожерчик, що все життя плював на дане будь–кому слова — був сповна розчарований — «засмеялся Ільіч і махнул рукой»: буржуазна мораль, мовляв, дурниці…

Не без задоволення узнав я багато років по тому, коли вже знав повну ціну не лише «нашему Ільічу», але й усій його епосі, що розумник Джордж Орвелл звернув увагу на це саме місце спогадів Крупської (Передмова до збірки оповідань Дж. Лондона «Любов до життя» та інші оповідання», 1945).

Таєним він був для мене — Джек Лондон. Часом — великий письменником, а часом — і ні, типова людина, що склалася в XIX ст., а вже набула слави у сумнівному XX…


Редьярд Кіплінґ та інші

Анґлієць, народжений в Індії, Редіард Кіплінг’(1865–1936) — підкорив мене ще в дитинстві та його чари так і не розвіялися, досі. Для мене, власне, було спочатку два Кіплінґа, один — це від «Вже таких оповідань», «Рікі–Тікі–Таві» та «Джунглів», інший — від індійських оповідань, «Відчайдушних капітанів», «Кіма» та… І не знаю вже, чого… мабуть — усього останнього. Лише з часом враження від них злилися до одного одразу, дійсно великого та різноманітного майстра, а був же ще Кіплінґ–поет. Він став нобелівським лавреатом 1907, у 42 роки, та прожив по цьому ще майже тридцять років.

Мене підкоряло й тоді, в дитинстві та юності, його досконале знання того, про що він писав. Він як фахівець знав це усе, індійські залізниці та їх обслугу, вилов риби на банках під Нью Таун, кляштори Тібету. В нього не знайти фахового ляпсусу. А останній то жахлива річ, бо то є саме та краплина дьогтю що в стані зіпсуват й цілу бочку меду. Це у нього, Кіплінґа, у російському перекладі — то були саме Індійські оповідання, трапилося мені ще в юні роки слово «кісмет». В примітці як де ученого совєцького редактора пояснювалося у суто місцевому густі, що це, мовляв, «неререводимое восточноное восклицание»(!). Я цьому щиро сміявся, бо знав не пам’ятаючи з якого віку, що «кісмет» — то тюркський відповідник нашого «талану». Слово зі складною семантикою, притаманне культурам духовно зрілих народів, та відсутнє в російській мові, у будь–якій формі.

Колись далеко потім, читаючи у Вільяма Ґолдінґа в його «Велителі мух» про те, як хлопчаки розпалювали вогонь окулярами к о р о к о з о р о г о товстуна, я розміявся, та мало не закрив книгу. А, він же теж здаєтся був Нобелівським лавреатом. Та й книга — далеко не погана.

Але ж — великий Боже! У цьому епізоді зібрано, як у фокусі, все дрімуче невігластво сучасності, опановане злим духом НТР. Шкода, що цього не міг прочитати точний та достовірний до дрібниць Реідард Хіплінґ.

Не відстали від заходу, ясна річ, і «наші». Прочитав колись у автобіографічній книзі совєцького письменника В. Нємцова, цей теж осклизнувся, та як на гріх на тому ж місці: «Бесіда продовжувалася доволі довго, та на заключення студент зняв окуляри з опузклими шилами, короткозоре жмурячись оглянув нас і…» Ай–яй–яй!.. А автор — інженер, як же не соромно: «…з опуклими шилами, короткозоре..» Ну і ну! — адже, як це не знати, що це далекозорість компенсується опуклини шилами, якими саме й можна щось там підпалити, а короткозорість — тільки вклеслими, якими вже нічого не підпалиш…


Чого не можна вибачити цьому письменникові, так це вражаючої поверховості, в чому він далеко не одинокий. Легковажність та забрехальство, так типові для літератури російської, не чужі й французькій. Очевидно, наслідок імперіалізму та шовінізму, в яких обидві країни незрідка знаходили себе у доволі дивному політичному братерстві. Чимало розвісистої клюкви вирощено й месьє зерном, годі й казати. Чого варта хоча би “ота милая Прасковья» (сеttе аmаblе Рrаscоvіе) з якогось там роману на прибалтицьку (!) тему, або отой «Маттіас Сандорф», яко му-— по всьому, бути просто Матяшем Шандором…

Як я був визначив собі тоді ж, за юнацьких років, що є три доброякісних речі Жюля Верна, це два романи з участю капітана Немо та «Діти капітана Ґранта», так тримаюся такої опінії й досі. А скільки він там написав взагалі, чи не сотню томів…

Й дещо й у «Дітях капітана Ґранта», та це дещо загалом той самий шовінізм (в якому французи є родичами росіян), що злегка підпсовує й цю добру книжку. Припустимо, допит хлопчика–аборигена, що вчиться в англійській школі — добре піде як іронія на адресу англійських колонізаторів, хоч на їх конто можна поставити й багацько гіршого, але — французи… Які ж це люб’язні, ніжні, я би сказав навіть галантні колонізатори! От цим уже нічого ні від кого не потрібно, аби обдарувати їх Корнелем та Ґасіном. Ну точно як оті росіяни, яким теж нічого не було потрібно, крім освободіть і защітїть отих «диких» калмиків, аби прилучити їх до поетичних красот Пушкіна з Нєкрасовим.

Як чудово, однак, підійшов до екранізації Верна чех Карел Земан! Він і віддав належне цьому відомому письменнику, що попри кічеватість зіграв свою роль, але й поставився з чималою ліптою іронії. Пригадайте хоча би героїню «Таємниці острва Бек Кал» так само милу та безнадійно глупу, як і всі героїні Верна.

І однак, згідно опитам громадськоі думки — найбільш читаними у Франції 1986 року були В. Ґюґо і Ж. Верн. цю обставину можна тлумачи принаймні подвійно, може бути, не виключено, що за сто років по них французька література так і не створила нічого достойного, жодних там нових шедеврів.

Тоді — кепські справи. Для літератури, зрозуміло. Може бути, однак, що винною є не література, що могла створити за цей час чудові й визначні твори, але… вони не знайшли дороги до розуму середнього француза, який за цей час не прогресував порівнянне до XIX ст. коли обидва були найбільш читаними, а навпаки, ще й порядно здеградував з того часу. Чогось такого теж не можна виключати. Ну що ж, тоді й зовсім погано. Для всіх французів.


Трохи про Веллса

Пригадуючи про літературу й письменників, що вплинули на мене в тому критичному віці перед 16 роками, неможливе оминути й Герберта Джорджа Веллса. Моє знайомство з ним розпочалося, певно, ще десь перед 1930, та здається зі збірки оповідань «Правда про Пайкрафта». Для інших це було би з порядним запізненням, бо ж оповідання писалося на початку століття, але — не для мене; для мене все було гаразд, бо міг би й зовсім не прочитати, адже то був одвічний схід від Перемишлю, ізольована від світу Росія. Збірка була ще й добре проілюстрована, тоді й це ще вміли, художником Г. Фітінрофом: блискуче й динамічно. Як тоді уміли. Сказати, що на кінець століття це мистецтво упало (загалом, в середньому) до печерного рівня — значило би образити невідомих творців Ласко і Альтаміри; ну, ви розумієте…

Так от, спочатку були оповідання. Потім пішли чергою великі речі: «Боротьба світів», «Машина часу», «Невидимий»… Ця остання книжка стала для мене джерелом незабутніх вражень, але… Принесла й розчарування, про яке, буде нижче. Дечого про її враження на інших — довелося довідатися далеко потім, значно пізніше шкільного віку.

Ось, як поставилися до «Невидимого» у наших сусідів (посилання буде доволі довгим)

У щоденнику друга Блока Евгенія Іванова за лютий 1905 року записане, як спочатку він один, а позім вони разом із Блоком заходилися фантазувати з приводу прочитаного роману Веллса (тут краще зберігти мову оригіналу, О. Б.): «Человек–невидимка». Ходит по городу в «человечьем платье». Звонится в квартири. Открывают, о ужас! стрит сюртук, брюки и пальто, в шляпе, все одето, а на кого — не видно, на пустышку! Лицо шарфом закрыл как маской… манекен, маска, тот же автомат. Мертвец — кукла, притворяющаяся живым, чтобы обмануть пустей смертью, У Блоков о пустушке говорил Саше — Ал. Блоку очень это знакомо. Он даже на стуле изобразил, согнувшись вбок, как пустушка, за столом сидя, вдруг скривится набок, свесив руки».

Були собі два сибірських безпритульних хлопчика, що жевріли у покинутій перукарні та стали власниками величезних, як їм здавалося тоді, книжкових багатств, зі самими інтригуючими назвам ми на кшталт: «Мати, що благополучно покінчила свої бідування, або Досвід терпіння та мужності, що торжествують над підступністю, ненавистю та злобою». Повість, що наповнена рідкісними пригодами. Один із цих двох голодних хлопчаків, ставши потім письменником Віктором Астафьєвим, розповів, як вони з другом відкрили для себе цей роман Веллса.

«Я довго боровся зі собою, намагаючись визначити, а що ж все?таки читати в першу чергу. «В кігтях у шантажистів», «Джентльмени віддають переваги білявкам», або «Невидимка»? «Невидимка» перебреров усіх. Я читав книжку мало не всю ніч, потім день та вечір, поки не випалив увесь гас у лихтарі».

Книга про невидиму людину стрясла Кандибу. — Оце та–ак! — Кандиба стрибав перукарнею, і тінь його висвічена палаючою пічкою, бунтівно моталася по стінах. Аби тіьки мій сердешний друг у забутті не провалився під піл, або не став трощити все підряд та рвати на собі сорочку, — так він перейнявся. — Оце та–ак! — повторював вій. — У крамниці щось цупнув, затопив комусь у пику — нічого не видно! Ніч–чого!!»

Що й казати: діапазон читачів та викликаних книгою вражень — доволі широкий!

(Ю. Кагарлицкий. Взгляд в будущее, М, 1989, с. 166–167) Зауважимо вїд себе, що хоч діапазон читачів формально й насправді широкий, але з враженнями це не зовсім так. У безпритульників — що ж, сприйняття адекватне та є суто практичним.

Певно, так само сприйняв би справу й російський генерал: «Ми їх в бараній рог, а оні нє відят, мать іх…»

Надзвичай цікаве воно, однак, у письменників: таке собі типово дологічно–магічне, дитячо–немовляче — «пустишка, пустишка…» Про них відразу можна сказати, що в невидимому та його невидимості — вони не втямили рівно нічого. «Стоіт сюртук, брюкі і пальто, всє одєто, а на кого — не видно, на пустишку!» А ще — й оте дурадьке: «звонітся». І це письменники! — хоч би власну мову вивчили. Бо не можна «звониться», будь–куди, можна тільки «звонить». Російською можна сказати «оделся» («одел себя»), але не «звонился» («звонил себя»?), «Одето»? знову ж… Як «на кого» то потрібно писати — «надето». Потім, а на вас, панове, чи видно що не на «пустишку»? — дивний спосіб розумування. На більш глупу реакцію — годі було й розраховувати, що казати. Але, читаємо далі, думаємо: «Маенєкєн, маска, тот жє автомат. Мєртвєц — кукла, прітворяєтся жівим, чтоби обмануть пустой смєртью». А ц ж усе — звідки? — до чого тут автомат? Що ж за фатальна звичка до наборів порожніх слів! — чи ж не очевидно, що не мертвий і не лялька. «Прітворяєтся жівим, чтоби обмануть пустой смєртью», — кого «обмануть», якою–такою «пустой смєртью»?! Адже, описується звичайна жива людина, тільки без одягу, бо хоче користатися зі своєї невидимості. А з тою «пустишкой», то то вже, як у нас кажуть, чисте гівно на зуби потрапило.

Підкреслимо — таке щось не потурилося й у російській літературі, бо ж не з блоків вона починалася. Ще простодухий протопоп Аввакум, та ще до всіх отих імперій, таврував — пам’ятається, щось подібне як — «блядословіє».

А, до чого тут «автомат»? — та, чи можете ви пояснити, панове російські літератори, — що це власне таке? Та дозвольте, раз уже так сталося — поцікавитись, а з якого ж такого класу гімназії вас свого часу «вишіблі»? — та — за віщо? Бо, схоже що аж ніяк не за «рєвдєятєлность», а радшв так — за звичайні собі двійка. Або ж глупоту.

Два астафьєвських безпритульників, так ті хоч автора зуміли зрозуміти, а ви?

Не дивно, що отой Тимчасовий уряд по лютневій революції в Росії, що спирався, на таких «пєтбрбургскіх інтєлліґентов» (бо й отой Блок участив у якихось урядових комісіях) — не протягнув і вісьмох місяців. Та, хоч воно й більшовизм спирався на тих самих, що їх колись «Із трєтьєго класа вишіблі», але ці знали, принаймні, — чого хочуть.

Александр Блок, що ж, навіть у гроні російських письменників кінця Другої імперії — як це там у них називалося — «Сєрєбряний вєк», хіба не так? — великим розумом не виблискував. Ще глупішою від ньої була хіба що Маріна Цвєтаєва. Добре знав справжню ціну Блоку (та й усім іншим сучасникам) інтелігентний Іван Бунін, чи не єдиний письменник європейського рівня в тодішній Росії. Він добре розрахувавсі з усіма ними в своїх «Окаянних днях» та інших спогадах. Як із глупим та хвалькуватим Блоком, так і зі спритним ніжєґородцем» Максімом Ґорькім. Не пощадив і Маяковского з його космічним нахабством та отим, що відразу й помітив: «рот коритом».

Але, не за тим я пригадав Веллса, аби метати громи на літературних левів із розумом п’ятирічної дитини, як таких, що пишуть щоденника, так і тих, що таких не пишуть. Й у «Невидимому» Веллса є цікавий секрет, про який я здогадався ще тоді, відразу чи потім — уже не пригадаю. Певно знаю, однак, що то було ще в школі; та — пов’язане зі звичайною логікою.

Справа в тому, що сама ідея невидимої людини (або будь–якого живого створіння, не має значення), — є хибною в своїй основі.

Хибна вона є тому, насамперед, що ніщо, що не є повітрям — не може мати показник заломлення повітря. А саме це й потрібне для повної невидимості, неспостережності.

Але, хибна вона й тому, що невидимість була би купленою за ціну с л і п о т и. Так, так, — саме сліпоти. Бо кришталик не заломлював би променів, — зображення на ретину, а ретина не затримувала би цих — променів.

Однак, не помітили цього протиріччя, що лежить на поверхні читач Веллса, не помітив і розумник С. Лем у своїй двохтомній «Фантастиці й футурології» Краків, 1970. Там він перелічує фантастичні відкриття Веллса:

… на кшталт машини для мандрів у часі, «кеворита» — металу, що екранує дію поля тяжіння (у протиріччі з термодинамікою, тому що «кеворит» дозволяє побудувати вічний двигун), хемічного засобу, який обдаровує людину невидимістю завдяки абсолютній прозорості клітин тіла, «біотехнології, яка дає змогу перетворювати звірів на люди («Острів доктора Моро»), «теплових променів» марсіян із «Боротьби світів» (що живо нагадують лазер), дзеркального відображення людини у четвертому вимірі — і т. п.

(С. Лем, Фантастика й футурологія, т.1, Краків, 1970, с. 272)

Як бачимо, він критикує тут «кеворит» за протиріччя з термодинамікою, але дозволяє собі зауважити, що кеворитний двигун може працювати й у космосі при абсолютному нулі температур, отже термодинаміка тут просто ні до чого. Я би сказав, що тут радше порушується звичайний собі закон збереження енергії, та це легко помітити відразу. Дійсно була собі потенціальна енергія корабля у гравітаційному полі чогось там, та от — задвинули кеворитну заслінку, і — по всьому: невагомі. Була потенційна енергія — і не стало, як не було. То, куди ж вона поділася? Та, й взагалі — тут іще потрібно розібратись: чи таке щось можливе у принципі? Надто мало ми знаємо поки про оту гравітацію. Але — бачите, він не помічає тут іншого, більш очевидного, — що невидимість досягається (і цього не обійти!) лише ціною повної сліпоти: невидимого не можна побачити, але й він сам не може нічого побачити!

Не помітив цієї очевидної нестосовності й Ю. Кагарлицький.

Таким чином, «невидиму людину» слід би відносити радше не до домену наукової фантастики, а отієї новітньої «фентезі», де можливі найбільш неправдоподібні та протирічливі речі. І однак…

Бачив колись, десятки років тому, вельми пристойний англійський фільм з усіма належними ефектами невидимості, досконало зробленими технічно. Нещодавно цю тему підняв (хоча і не слідуючи достеменно Веллсові) нідерландець Пауль Верговен, що ж сказати? Фільм досконалий, динамічний та просто фантастичний щодо техніки знімання. Тут бачите, показано, як людина, що прийняла необхідний препарат — зникає на ваших очах: спочатку шкіра, потім м’язи, потім… Останнім зникає кістяк. Як це зроблено, комп’ютерною графікою, чи підміною манекенів, як у мультиплікації — не знаю, але зроблено досконало!

Чи, бува, й тут не звернули уваги на те, що все це — туфта?

Так і не знаю досі, чи то я один найрозумніший у світі? — смішно. Втім, не слід забувати, що це було всього тільки ХХ ст. — сторіччя імперіалістичних воєн і пролетарських революцій. А від них — розуму не дочекатись. Що від перших, що (іще більше!) від других.


Література совєцька

Совєцька література (як і взагалі російська, бо все совєцьке — то російське), про це пам’ятаю з дитинства — все якось прослизала повз мене. Не те, що не полишаючи сліду в душі, але й вільна від найменшого інтересу до неї. Давала про себе знати рання отруєність західною літературою та абсолютна неспіврозмірність рівнів.

Перші досвіди чисто совєцького штабу, відносяться до піонерського журнальчику, який для чогось заблукав до нашого дому. Багацько чого там було, але пригадалися два шедеври. В одному хлопчик Вова п’є з калюжі, а мати вискакує з дому та вичитує йому за це, а він заперечує. Лише зрештою припертий до стінки, він неохоче зізнається, хоч все одно викручується: «Ну і что? — із етой вон піл, а із той (за яку вичитували) — нє піл!»

«Мальчік Вова» вже тоді видався мені придурком, хоч тоді їх було далеко не так багато, як потім, навіть на їх природній батьківщині на схід від Перемишлю. Бодай сам я ніколи з калюжі не пив, пив звідти — звідки годиться. Не без сорому зізнаюся — людина не сучасна, та вигляд дорослих американських придурків у фільмі, що дудлять «із горла по кругу» — мене й зараз не надихає. Ні–ні, не вважайте мене якимось чистоплюєм — нема підстав. Приходилося пити й воду з живими дафнами, відігнавши парою бульб від краю кружки. Або воду, що зберігалася в бочці з–під гасу. Але — це інша справа. Але — «дуть із горла в самому центрі процвітаючої Америки — це зовсім інша справа, погодьтеся.

Не справив тоді враження й хитро закроєний діалог–ребус між двома учнями, де юному читачеві, заради розвитку спостережливості та кмітливості пропонувалося на основі почутого, однозначно відповісти на запитання — в якому класі вчиться Міня Бацалкінд, — п’ятому чи шостому? Нічого собі задачка, чи не так?

Міня Бацалкінд, схоже, жид, хоча за все моє життя більше такого прізвища не зустрічав. Він є безсумнівною даниною тодішньому совєцькому інтернаціоналізмові без меж, на грані повної жидофілії (з наданням для самовизначення, скажімо, Біробіджану). В дусі: «Ах–ах! — ми раскрєпостілі єщє одну угнєтєнную царізмом націю!» Бо це тільки потім по «Вєлікой Отєчєственной» царизм буде записаний до попередників, а тоді…

Пам’ятаю не позбавлену певного шарму повість такого собі Кожєвнікова (ініціалів не пам’ятаю) «Демид Шапкин», про хлопчика в «дєтдомє» де продукують дерев’яні іграшки. Така собі совєцька іділія. Вона полишила приємне враження, але чи був це той Кожєвніков, що подарував нам уславлений «Щит и меч», мені, як видно, уже не довідатись.

Не краще, втім був на той час й у дорослих. Захоплювались тоді, пам’ятаю, двома бестселерами – “Записками врача” В. Вєрєсаєва й шедевром “За закрытой дверью” пера теж лікаря, як не помиляюся, Я. Фрідлянда. Цей останній був практикуючим лікарем – венерологом в роки НЕПа, та напевно спорудив свій бестселер із історій хвороб своїх найвидатніших пацієнтів.

Ну, були ще й ранні романи Іллі Еренбурга на кшалт «Хуліо Хуреніто», які подобалися батькові, хоча сьогодні той Еренбург міцно забутий.

Знаменитіший зі знаменитих, «дєтскій пісатєль» Аркадій Гайдар… Що ж про нього сказати? Ох не зачитувався я тобою, світочем совєцької літератури, каюся; та й мої діти теж ніби не зачитувались. Втім, чому ж, дещо читав. Читав «Тімура» (самого), читав і якусь повість о «девушке, румынской коммунистке, еврейке по национальности» (було у них, уявіть собі й таке). Але читав не за інтересами, а так, щоб час не пропав. Не зрозуміли? Тоді поясню.

Їдете ви, скажімо, влітку до моря (тоді й я міг собі це дозволити) ну, до отих, що заселили татарський Крим після 1943. Книжки з собою, ясна річ, не берете, важко, продовольство треба таскати, та наче й ні до чого.

Але, якщо шторм або дощ і треба сидіти вдома — тоді як? А у хазяїв, отих самих русскіх на татарській землі, совєцьких до шпику кості, — зрідка коли не знаходиться якоїсь там совєцької ж макулатури, на кшалт «Огонька», «Вокруг света» ибо того ж таки Гайдара. От і штудієш собі на дозвіллі, під час дощу або шторму. От так і вичитуєш щось цікаве для себе, на зразок отієї ж «девушки, румынской комунистки, єврейки по национальности».

Спеціально підкреслю ще раз, що совєцької літератури вдома ніколи не читав, і прочитаний колись на подібних штормово–дощових правах Константін Паустовскїй, дещо мене спантеличив. З приводу того ж таки Гайдара.

У скромній російськомовній літературі (скромній не за амбіціями, а за практичними досягненнями) Константін Паустовскій — скромний талант, можливо, хтось із цим не погодиться: і література, мовляв, велика, й письменник чималий.

Що стосується великості цієї літератури, то тут нема чого й довго міркувати.

Сучасна польська енциклопедія, однотомова Еncyklopedia Popularna PWN в розділі «Література» наводит список із кілька сот видатних творів літератури різних країн, різних літератур, хто там їх відбирав, за якими ознаками, я не знаю. Чи всі вони, скажімо, можуть бути знайдені в «Історії світової літератури» Антала Серба (1941)? Є там 90 з чимось визначних творів літератури французької, дещо менше — по 50 — німецької та англійської. Російської набереться більше сорока, але… Не забудемо тут симпатій та упереджень. Профранцузьких симпатій насамперед (адже, Бонапарт обіцяв відновити незалежність Польщі), як і антипатій (особливо — німецьких). А до того ж Польща перебувала (як і ми) під московським личаком на той час, коли складалася енциклопедія (1982). Отже, оті співвідношення є суттєво деформовані, та можна однозначно передбачити в який саме бік. Але, повернемося до літератури російської.

Серед її кращих (!) творів — Горькій із його незмінно слабою, хоч і претенціозною писаниною, є й сталінський сексот, хутко всіма забутий Ілля Еренбург. Є навіть остаточно дубові: запійний А. Макаренко, тупий В. Вішнєвскій, що на дачці тішив дитинче честолюбство одностроєм полковника. Якщо все це хоч злегка почистити, полишиться не більше 30 — втричі менше, ніж у французькій. Та і те вражає не надто.

Пробігаючи оте що полишилось — ви хутко помітите, що російська література не дала світові таких вічних творів, як «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта, «Робінзона Крузо» Даніеля Дефое, або «Аліси в країні чарів» Льюіса Керолла. Що не відшукати в ній жодного письменника, бодай у чомусь співрозмірного Редіарду Кіплініґу, Джозефу Конраду, або навіть Герберту Веллсу…

Так от у цій скромній літературі й Паустовскій не відносився до письменників першого ешелону, радше другого–третього. Але він був і культурним, і по–своєму цікавим письменником, чого ніяк не сказати про Аркадія Гайдара. І однак у своїх (теж читаних випадком) спогадах, він дослівно пише, що Гайдар — «…приносил куски великолепной прози». Не раз підтверджував він своє ставлення й в інших місцях. Отже, про непорозуміння — не може бути й мови.

Так в чому ж справа? Що змусило цю незаангажовану та розуміючу людину захоплюватися писаниною Гайдара? Тому, що як вважати літературою Паустовского, то Гайдар просто випаде з неї.

Та, й те сказати, подумайте самі — чи є в генетичному коді цієї сімейки бодай одна–єдина група (байдуже яка — аденін, тімін, гуанін чи цитазін — все одно), в котрій сиділа би хоч найменша Іскра Божа? Адже, не одне її покоління, а цілих три вийшли на верхи совєцького життя. А це — найгірша з можливих рекомендацій. Тому що на верхи цього життя виходить вельми своєрідна суміш певних, далеко не добрих якостей, та лише не те, в чому вона б’ється, ота Іскра Божа… Ні, насправді, ви ж тільки подивіться на них, усіх трьох. Або на тих же трьох Міхалкових…

Письменник Аркадій Гайдар міг би написати ще набагато більше совєцького, але погано кінчив, убитий німцями у 1941 р. на Україні, десь під Ліплявою, Канівського району на Черкащині. Злі язики твердили мені, що його бригада (він був військовим кореспондентом «Комсомольской Правди» — вічний молодик, що поробиш!) так хутко драпанула від німців, що просто забула про нього. Ті ж злі язики казали, що коли до Ліпляви з’їхалися з нагоди якогось ювілею його смерті (чи то десять, чи то двадцять років) — стався нетрадиційний інцидент. Або радше анекдот. В Росії такі ювілеї, з дня смерті, обожнюють, дослівно. Мабуть тому, що спокійні, мовляв уже нічого непередбаченого не утне. Пам’ятаєте — день смерті Лєніна, який відмічався щороку? А, хто й коли відзначав день його народження у квітні? Так і тут, вирішив собі «Союз Пісатєлей» поїхати до Ліпляви, — попити, поїсти, погуляти на український дурняк: «сказано — сдєлано».

А гостинний голова місцевої сільради відкрив банкет (так кажуть) знаменними словами (й собі не відстати!): «Наше село завжди буде гордитись тим, що під ним був убитий великий російський письменник Аркадій Гайдар!» Як то кажуть — думай не думай, а краще не сказати…

Місцем своєї смерті (наче все було заздалегідь заплановане!) А. Гайдар — як же прислужився своїй совєцькій владі: буває й таке! Бо ж, логічно спорудити там, як не його пам’ятник, то принаймні музей. Але до отієї Ліпляви потрібно ще діставатися, а от у райцентрі — у Каневі… Музей хутко розквітнув під патронатом Москви та на українські гроші, відволікаючи своєю круглорічною бурхливою діяльністю совєцьких людей від нікому не потрібного Т. Г. Шевченка.

Це ж просто щось містичне — оте досконале уміння совєтів сповна використовувати людину не тільки за життя, а й далеко після смерті!..


Як тоді було чисто!

Варто — можливо, звернути увагу на один бік, на один аспект нашого життя тоді, якого сучасник може собі лише уявити, на її повсякденну чистоту, чистоту не лише інтелектуальної атмосфери, котра почала активно паскудитись тільки по році «вєлікого перелома», але й на чистоту саму звичайну, актуальну. Протиріччя? — ні. Так, писав я й про грязюку в школах, про запльовані лікарні, ну то що? — вони й насправді були. Але це була, якщо можна так сказати — грязюка природна, котру можна прибрати засукавши рукава і витративши певний час. Але не було іншого, нещастя нашого часу, грязюки штучної, здебільшого не видної окові, але на відміну від грязюки природної — такої, що вбиває неухильно й нещадно, якої не прибрати ні віником, ні ганчіркою.

Сучасній людині важко, а можливо, й узагалі не до снаги, оцінити ступінь загальної чистоти середовища в ті далекі часи, хоча пройшло всього три чверті сторіччя.

Спробую співставити «прєжде» і «тєпєрь» на доступних всім і кожному прикладах.

Тоді, в роки мого дитинства, у нас в будинку був водогін. Вода до нього поступала з сусіднього каскаду ставків та була, природно, чистіша будь–якої теперішньої водогонної, хоча ніколи й не хлорувалася. Однак, коли розпочинався дощ, — мати бралася за цеберки та підставляла їх під усі водостоки будинку, щоби назбирати дощової води. Ця вже вважалася, та була й насправді чище чистої, дистильорованою. Нею, за старим народним звичаєм — мили голови, використовуючи замість мила яєшний білок. Таке вважалося в народі гігієнічним та корисним. Дощову воду з калюж — ідеально чисту — з особливою охотою пили всі домові тварини: кури, кішки, собаки. Влітку любили вискакувати під дощ і діти. З тих пір усе кардинально перемінилося.

Виробництво основного російского засобу пересування за кордоном — танків, ну, і іншого реманенту для цього, усякого іншого металобрухту, яким тепер вистелені долини Афганістану, — потребувало й потребує величезних металургійних і відповідно енергетичних потужностей. А це — незмінні викиди в атмосферу хлоридів та окислів сірки, а з цієї причини — тепер усі дощі — давно кислотні, вони хутко з’їдають одяг та навіть пінопласт, яким у мене утеплена двері балкону. Тварини дощової води здавна не п’ють, як тепер обходяться, не знаю, а людям не радять потрапляти під дощ.

Зараз усе це ще й доповнилося: вся Україна покрита сіткою російських атомових станцій, з труб яких ідуть до атмосфери летючі продукти атомового ділення: йод, криптон, ксенон, цезій.., що змиваються знову тими ж кислотними дощами. Отже, тепер дощі ще й радіоактивні. Чому «російських»? Ну, так це ж і зовсім просто, тому що в нас густість населення вдесятеро вище, а ми — не «старшій брат»: чим нас, українців на землі полишиться менше — тим краще для нього… Отже — страхайтеся потрапляти під дощ!

А задумувалося й починалося це організоване вбивство людей іще тоді — за далеких років мого дитинства.

В руках у мене дві книги, одна сучасна про несучасну людину, це скромний київський альбом — «Георгій Нарбут» (1983), і друга — «С. Чєхонін» — років на шестдесят старша. Хоча обидва художники не надто порівнювалися віком, належали не лише до однієї історичної епохи, але й до одного мистецького угруповання — «Мира Искусства». Батько високо цінував обох, хоча віддавав, можливо, перевагу Нарбутові, та ота стара книга набута була ще ним. Якимось дивом вона, в числі небагатьох, пережила бурі часу, в тому числі й смертельну сутичку тих, хто так любили та люблять палити книги.

По революції обидва майстри не змогли уникнути впливів часу. На проекті обкладинки двухнедельника укрсовнархоза «Солнце Труда, 1919», Юрій Нарбут намалював українського робітника з характерною українською парубоцькою стрижкою «під глечик», з молотом у лівій руці та ґвинтівкою на плечі справа; все на тлі десятка труб, що випускають спіралі чорнющого диму — передбачення наступної індустріалізації.

Схоже є й у Серґія Чєхоніна, схоже — теж обкладинка, або фронтиспіс. На ньому летить геній, що опустив над землею ріг достатку, з якого, щоправда, сипляться до низу чорні блискавки — нічого доброго. Цікаве знову не це, а тло малюнка. Це чорні куби заводів з багатьма десятками труб, з яких ринуть до неба клуби чорного диму. Так уявляли собі тоді індустріалізацію, фіксуючи не головне, а вторинне й небажане.

Чорний дим, що валить з труб, це абсолютно однозначна прикмета совєцького часу. Практично символ. Справа в тому, що з ним зтикаємося й в інших випадках. Пригадайте, досить, аби в совєцькому фільмі участив десь паровоз або пароход і, можете бути певні, що й із його труби валитиме чорний–пречорний дим. Такий, якого у справжнього паровоза чи пароплава не буває.

Чорнота диму визначається наявністю сажі, наслідок неповного згоряння вуглецю, який більше перетворюється на сажу, ніж на окисел, поготів — у нормальний двоокисел вуглецю, невидимий для ока. Ознака найбільш низького ККД з усіх мислимих. Як досягається тут майже повне перетворення вуглецю на сажу — не знаю, але певний, що спеціалізовані заводи по виробітку сажі (а є й такі) — працюють менш ефективно.

В чому тут справи, чи прагнули саме в такий спосіб підкреслити недосконалість вітчизняної техніки, чи тут криється щось інше, глибше? Важко сказати. Скажімо, наслідки первісного російського мислення, алогічного та магічного. Або підсвідомі релікти поганського культу російської «курной ізби», стіни й стеля якої були покриті фестонами сажі, — все це важко визначити. Але, є фактом, що фабричні труби та густий дим із них були тоді, в очах владних незаперечно добрими, хоч дим, як ми це всі розуміємо, є явищем вторинним, супутнім процесові горіння. Що з усього цього вийшло, ми всі знаємо.

Тоді, в роки мого дитинства, всього цього ще не було. Тому були квіти, були комахи. Уся ця всеохватна екологічна система, квітнучі повсюдно рослини та комахи що їх опилюють, існувала тоді цілісно та непорушно, як і мільйони років перед тим, адже тоді ще не було індустріалізації, а поготів — хемізації.

Потім на парадних скверах великих міст або ділянках окремих дач іще можна було побачити квіти, хоча з кожним роком усе менше: заощаджували, заощаджували на зброю. В народі вони майже щезли, не до них, кожний сантиметр присадибних ділянок зайнятий комерційними культурами. Іноді в містах такими бували й квіти, та досить було порівняти буяння самодіяльних квітникарок та стиглу порожнину державних квіткових магазинів, аби в тисяча перший раз переконатись у недосяжних перевагах «частного сєктора».

Комах тепер майже немає, вивели хемією, та опилювати квіти більше нема кому. Подекуди вже вимушені займатися штучним опиленням польових культур. Разом із тим — дивні справи, люди причетні до сільського господарства в один голос запевняють, що ні інсектициди на шкідників, ні гербициди на бур’яни вже не діють, не дивлячись на те, що на кожного з нас річно витрачаються кілограми цієї смертельно отруйної мерзоти, розпиленої повсюдно так, що назад уже не зібрати. Все це поступає (а куди ж іще?) до води, яку ми п’ємо. Втім, додатків до урожаю це все давно вже не дає.

Сталося все це не раптом, віддзеркалюючи довгий шлях укріплення та поширення абсолютної влади. Влади над людьми.

Колись хтось назвав капіталізм устроєм, заснованим на експлуатації людини людиною. Припустимо, що так все воно й є, але ця експлуатація в нормі цілком укладається до якихось жалюгідних 8–10 % додаткової вартості! В деяких виробництвах втрати становлять більше. Експлуатація потребує певної влади (людини над людиною, знову ж) і цей невеличкий відсоток свідчить про цілком обмежені та скромні межі цієї влади. І насправді, хто хоч раз бачив демонстрацію роз’їдених та добре одягнених в імпорт західних безробітних та пригнічених, не зможе з цим не погодитись.

«Нове суспільство», що на словах проголосило повну відміну будь–якої експлуатації та владу народу, дуже хутко стало побудованим на владі над народом і непідвладній народу, яка постійно й неухильно поширювала свої й без того нічим не окреслені межі, і це вона, ця влада, провела колективізацію, індустріалізацію, український голодомор, чистку тридцять сьомого, революцію в науці, «разоблачєніє культа лічності» та ще один Бог відає, що там іще. Зрештою вона взяла до рук навіть компетенцію визначати, хто з її підданих є нормальними (покірними), а хто є шизофреніками, призначеними лікуватися в божевільні (непокірні). Не лікуватися насправді, насправді ця покидькова влада здатна була тільки нищити, а так перетворювати нормальних на божевільних.

Мені довелося пожити ще перед індустріалізацією, чим я пишаюся, як пишаюся й тим, що мені не довелося побувати в «родільном домє». Я народився вдома.

Індустріалізація капіталізму була невідривне пов’язана зі зростанням торгівлі та споживання, тому що капіталістичне виробництво втрачає будь–який сенс та не приносить прибутку розорюючи власника, якщо нема покупця, споживача, якщо припиняється споживання. Тоді настає так званий «кризис».

Робітники й селяни СССР приносили героїчні жертви в ім’я індустріалізації, називаючи власних дочок Індустріями та Ельфіками, та вкладаючи в неї рештки сил. Ця звична теза, або радше шаблон укоренився з тих пір, як і будь–який шаблон, його повторюють не думаючи, захоплені самовідданістю та героїзмом згаданих «рабочіх і крєстьян» Росії. Між тим і тут (як і в усьому, що стосується Росії) найменша спроба подумати відразу викриває вихідну протилежність поміж видимістю та сутністю.

Насамперед, почнемо з цього, спробували би вони їх не принести — оті «гєроїческіє жертви»… А до того, вони приносили їх не для того, аби зробити своє чи чуже життя краще, повніше, благополучніше чи звищеніше, ні. Приносили єдино для того, аби своє тисячолітнє рабство та свою тисячолітню корупцію нав’язати всім іншим, всьому світові, всім вільним іще народам земної кулі. На «вєлікіх стройках коммунізма» будували основу основ військового виробництва — тяжку промисловість, а потім її увінчання — ВПК (військово–промисловий комплекс). Такою вона є ота сувора правда.

Ні, ніхто й ніколи в історії не оцінить безкорисливого героїзму робітників і селян Росії (крім них самих). Ніхто, ніде й ніколи.

Тут вона, індустріалізація, підкреслимо це, ніколи не мала й найменшого зв’язку зі споживанням, її призначенням було не забезпечення робітників і селян веселим ситчиком і добрим полотном на літо й теплим сукном на зиму, ні, тільки й єдино — створення військової машини, здатної в дальній перспективі мільйонами життів робітників і селян забезпечити й міжнародне світове панування чиновників російської номенклатури. Тому, що коли єдиною цінністю в країні є влада над людьми, то єдиною перспективою її подальшого розвитку для неї може бути тільки влада всесвітня, над усіма людьми й народами земної кулі, скільки би їх не було і так буде, поки цій владі не зламають остаточно хребет. Вселенські амбіції отого вошивого «Трєт’єго Ріма» суміщуються з природною пияною бовкливістю, пробовкуються й самі часом, хочеться і себе потішити, — й про це. Про амбіції. Послухаємо свідка — «русского пісатєля Васілія Гроссмана», не завадить:

Новиков сказал:

А я все яснее, больше понимаю, что значит русский человек! Лихие мы, сильные волки!

— Силища! — сказал Даренский. — И вот основное: русские под водительством большевиков возглавят человечество, а все остальное — бугорки да пятнышки.

(Вас. Гроссман, Жизнь и судьба, Октябрь, № 4, 1988, с.61)

Яке ж космічне нахабство, тільки помилуйтеся! От так: «русскіє возглавят», а всі інші, що там! — «бугоркі да пятнышкі». Одне слово — «возґрявиє возглавят», як зі зграбною алітерацією казав один сибіряк («возґрявиє» — то у них сопляві). Потім, щоправда, обидва претенденти на світове панування так надерлися казенного спирту, що ледь не перестрілялися, але це вже дрібнички. А пана Новікова цілковито заспокоїмо, бо «волкі» тут аж нідо чого. Бо, недарма кажуть, що «хто народився собакою — вовком не помре». Перевірено.

Влада необмежена є страшною сама по собі, тому що як влада вона повинна стало втілюватися в дії, постійно проявляти себе аби існувати. В цьому, схоже, в оцих постійних перевірках меж влади і полягає її найбільш нестерпна для простої людини властивісь. Влада над людьми — це не потенційна влада, вона повинна стало переконуватися в реальності свого існування, повинна весь час помикати людьми. Саме звідси, з неперервного випробування та поширення влади над людьми й походить уся ця різноманітна й багатостороння антидіяльність: колективізація, індустріалізація, хемізація, комп’ютерізація і т. д. і т. д. і — зверніть увагу, для всіх. Для всіх без виключення. Тому що що ж це за влада, як є ті, що ухиляються? То вже не влада.

Із людьми перетвореними на безсловесну отару багацько чого можна. Можна практично все. Можна зобов’язати їх поголвно учитися грамоті, хоча більшість із них за життя практично нічого не прочитає. Можна заставити всіх підряд вивчати вигадану історію партії, кидаючи влітку для відпочинку на прополку, а взимку — на приборку снігу. Можна й вчити всіх, — обов’язково всіх, роботі на комп’ютері, хоча переважна більшість в СССР того комп’ютера ніколи б і не побачила, все можна. Але, обов’язково, для всіх! — «танцуют всє!»

Ось саме ця всезагальність подібних кампаній і відкриває їх справжнє призначення, перевірку й поширення влади. Номінальна ціль чергової кампанії то всього тільки офіційний привід. Справа зовсім в іншому та це безпомилково видає саме всезагальність, ухилитися ніхто не може. Не має права.

Але, влада не хоче й не може обмежуватися людьми, вона не схильна себе обмежувати взагалі, вона від народження несе в собі зерна претензії на тотальність, на всемогутність. Вона є й новим Богом. Влада над людьми потрібна для подальшого поширення її меж, для вибудування наступного поверху влади, влади над природою. Цей одурюючий хміль влади всезагальної, над усім і вся, чудово відзеркалений в літературі епохи, в репаючому від напученості пафосі опису «вєлікіх строєк», і особливо в творчості А. Платонова, що висаджував у повітря, махом номенклатури руками перемігшого робітничого класу, цілі гірські ланцюги та континенти.

Влада «нового суспільства», нічим не обмежена й неконституційна, несе в собі однак і зерно власної загибелі. Хоч і як же дорогою ціною. Можна скільки завгодно нехтувати законами, людськими та навіть Божими, інтересами та життям підвладних, але ж є й не підвладні. А, якщо…

Загибель в останній вирішальній битві за світовє панування, то лише один зі шляхів до прірви. Можливо відносно менш лютий тому, що скорий.

Але, є і інший. Він підстерігає тотальну владу на шляху її нехтування законами природи. Наслідки ми вже бачимо навкруги себе, у вигляді повітря, яким не можна дихати, води яку не можна пити, продуктів яких не можна споживати. Хоча для номенклатури, для влади — можна (поки!) вирощувати спецально чисті продукти.

У восмидесяті роки до першого секретаря обкома в Джезказґані, Н. Давидова, возили за сотні кілометрів воду з гір. Його не влаштовувала, бачите, ні водогінна, ні спецвода, з водогону для номенклатури. До обителі В. Деґтярьова, що був у 60–і-70–і першим секретарем Донецького обкому в сезон грипу регулярно під’їздила машина з рентгенівським апаратом, яка жорстким випромінюванням убивала всю можливу заразу на домі. Але ж були й маси — стале джерело всіх можливих інфекцій, то як же з ними?

Убогі житла мас, на відміну від розкішного секретарського особняка ніхто й ніколи не опромінював. Для них ніхто не вирощував спецпродуктів. А як вони візьмуть, оті маси та й тихенько собі вимруть від сталого та проґресуючого отруєння середовища — тоді як? З чим полишиться влада? Бо, що ж це влада без мас? Ким розпоряджуватися? Ким помикати?

Такими вони є, ці два варіанти, дві історичні перспективи «свєтлого будущєґо» для абсолютної влади, офіційно зачатої більше семи десятків років тому.

Або згоріти в короткій та героїчній битві з людством за недосяжну мрію російського світового панування, або задихнутися у власному лайні. Третього тут просто не дано. Але ж дозвольте, чому ж не дано? А… як «побєда»! — та ще й «всємірно–історічєская»!!. Але, це ж несерйозно. Тоді просто тимчасова відстрочка другого варіанта, поки весь світ не буде тотально пограбований та перепаскуджений, всього й тільки.

Обмежити владу, кажете? — порозумнішати поки не пізно, кажете? Але, це ж наївно. Бо, як раз оце й неможливе, тому що саме влада кружіть голову, відбирає рештки розуму, як він був. Особливо ж у тих, кого ним так і не потішила природа. Як на отой схід від Перемишлю… І — потім, що ж це за шлях для них — «прінціпіальних і безкомпромісних»? Адже вони «нє поступаются прінціпамі», «нє ідут на компромісси». А це саме й означало би компроміс, чи не так?

Крім того, і це може бути головне, слід пам’ятати те, що сказав колись один видатний та багатьма поцінований філософ та громадський діяч, не пригадаю вже, хто саме: «власть імущіє добровольно власть нікогда не отдадут…» Ніколи, розумієте? — хіба що разом зі своїм поганим життям. Але таке щось, буде вже не демократично.

Бовканина про демократію не припиняється, скільки себе пам’ятаю, але її самої ніколи не буде. Тому що демократія немислима за умов концентрації влади, несумісна з такою концентрацією. Тому що демократія — справжня та реальна є розпиленням цієї самої влади.


Змії та свята

Важко й пригадати все те, що наповнювало моє життя в роки дитинства, де серйозна праця перемішувалася з розвагами.

Змії, справжні сірі гадюки, роду віпера берус жили у нас за сараєм та клали яйця в теплуватий компост,(заготований для парника, в якому мати вирощувала городну розсаду, але були й інші змії, яких я вже робив сам.

Батько привіз звідкілясь цілу книжку про повітряних зміїв, здається якогось австралійця, з якої я потягнув чимало нових конструкцій. Але. не тільки. З неї я довідався й більшого: чому змій взагалі літає, як набирає висоту та що потрібно для його рівноваги. Понад степом завжди дме рівний вітер, що добре тримає змія. Не випадково повітряних зміїв принесли до нас древні гуни зі сходу, володарі східних степів, що наважилися відбирати першість у світі у самого великого Китаю. Від них зміїв, як всяке інше могли перейняти китайці підчас століть гунських воєн на рубежі нашої ери. Коли Китай знелюдів та розпався на окремі держави, а гуни відкочували на захід. Такий собі, згубний реміс. Можливо що тоді повітряні змії мали в степу не лише декоративно–розважальне призначення, але могли слугувати видимі здалека, як деякий засіб зв’язку, коли потрібно було щось негайно передати від стійбища до стійбища.

Стійкість вітру має вирішальне значення. Найкращими для запуску зміїв є південно–західні виноси в теплих секторах циклонів, полярного як і тропічного фронтів. Тому що оклюзії є надто кволими, або навпаки, а тилові входження північно–західного сектору надто не рівні й поривчасти. З високим рівнем турбулентності. Запускати до них змія має спортивний інтерес, бо потребує певного рівня мистецтва, але як ви хочете бачите ваше творіння стійко набираючим висоту. використовуйте південно–західний вітер, все це я зрозумів уже тоді, хоч і не знав, чому саме воно є так, а не інакше.

Незабаром розміри та міцність зміїв настільки виросли, що прийшлося з ниток перейти на швацьку дратву, а невдовзі і на шпагат. Вироби що потім хутко зникли без сліду. Зараз нитки взагалі ні до чого, гнилля та лайно, перервати пальцями можна мало не будь–який номінал. Тоді нитки були як треба: хто намагався порвати пальцями навіть саму тонку, ризикував радше прорізати їх до кістки, ніж досягнути цілі. Зараз нитки ні до чого, як і все, але є капронова леска, яка працює не гірше, хоч може дещо тягнеться. І однак у Донецьку, де вітер не вщухає круглорічно, я не бачив жодного змія.

Зміїв я, природно, робив і розмальовував сам, доробляючи до них різні звукові прилади, які працювали за принципом фляттера, та це явище знайоме мені з дитячих років, так би мовити. Потім, десь на початку восьмидесятих біля моря в Гульріпші, я спостерігав як наш знайомий, піаніст і письменник, що поїхав згодом до еміграції, до Баварії, вирішив тряханути старовиною, заангажувавши до справи й свого малого синка. Син у перші п’ять хвилин з цікавістю спостерігав за діями батька та вніс навіть і власний внесок до справи, незграбно перегнувши навпіл лист паперу, адже він «не умєл», а значить що ж, з нього й питатися нема чого. А батько — ще «умєл». Це дуже зручно, часом, «нє умєть»: типово сучасне, дуже актуальне.

Але, якось–такось змій був споруджений, наступала урочиста і хвилююча мить його запуску й ми вийшли на берег. Змій піднявся і пішов, що син винагородив нудьгуючим поглядом. Він потримався для пристойності за нитку пару хвилин, потім віддав котушку батькові. «Куди ти?» — спитав батько. «Мені потрібно в туалет, кинув той на ходу й більше не з’являвся. Йому було абсолютно не цікаво, їм усім нічого не цікаво. От якби сидіти нерухомо безглуздо втупившись у телевізор…

Мені тоді було цікаво. І це, й іще багацько іншого. Наприклад, вирізувати з гарбуза ефектні мертві голови, підсвічуючи їх у темряві зсередини свічкою. Це дитяче зайняття практикувалося по наших селах на Покрову, нагадуючи про давні поганські часи. Було, мабуть, їх останнім пережитком, чимось подібним до британського Геловіну або ірландського Шамгайну, можливо, ще залишок кимерійських часів. Бо ж і Шамгайн принесли до Ірландії, може бути, кимеріяни–біженці, що за Геродотом вирішили втекти від грізних скитів зі сходу; ще перед VII ст. н. е. Можна було вирізувати зі звичайної бузини свистки та сопилки на котрих уже можна було награвати простенькі мелодії. Можна було вовтузитись біля чарівного лихтаря, котрий хоч працював зі свічкою або гасовою лампою не надто добре, але щось там показував. Або займатися театром тіней. У мене вистачило терпіння виготовляти з картону за етнографічною книжкою фігурки індонезійського ваянга та навіть розіграти з ними коротеньке дійство.

Іграшок у мене, як і в моїх одногодків не було та я майстрував їх сам. Сам, хоча за схемою з книги, я зробив мавпку, яка лізе вгору канатом, якщо її смикати за хвіст. Та, мало чого там іще…

Про комікси у нас на той час не чуто, але я малював доволі довгі історії з продовженнями, з багатьма десятками картинок. Мій герой непоказністю нагадував професора Філютека від відомого згодом Збігнєва Ленґрена, та з ним відбувалися не більш складні пригоди, але був хлопчиком мого віку.

Доводилося пристойно попрацювати і раз на рік, коли в кінці грудня в домі з’являлась ялинка. Вона пішла, здається, десь з 1925, коли життя почало трошки налагоджуватись. Ми з батьком починали за тиждень або раніше малювати наступні прикраси, мимо звичайних бляшок, канителі та мішури. То були фігурки з картону, обклеєні кольоровим папером або пофарбовані, що відображували різних персонажів із книг, найбільше з братів Грімм, птахів та звірив. Мені особливо подобалися фігурки птахів, яких я добре знав — елегантних синичок, строгих ворон та круків і веселих саксаганів — сорок. На обклейку останніх ішов мелований білий папір та чорний папір від упаковки лабораторних фотоматеріалів.

Електрики не було, та ілюмінація робилася рахунком кількох десятків тонких воскових свічок типу поминальних, яких було тоді чимало. Віск не вартував тоді шалені гроші, поруч із медом, якого було скільки завгодно — бджоли тримав мало не кожний третій, кілька вуликів було і в нас, та іноді я робив такі свічечки і сам. Зараз усе це не пішло би, небезпечно, пожежа і всяке інше, але тоді… Чому ні? Свічки ми кріпили з розумом, так, аби за жодних обставин вони не змогли нічого підпалити, такої неможливої штучно створеної тісноти ще не було, отже… Не пам’ятаю про якісь там події на цьому ґрунті. Отоплювалися пічками, їжу цілісінький рік готували на плиті, освітлювалися гасом, а от аби щось там при цьому запалилося, не пригадую! Не пам’ятаю й пожеж у сусідньому селі, хіба таке щось, що можна загасити й власними засобами. Тут уся справа в елементарній самодисципліні, обережності та акуратності, які виховувалися з самого раннього дитинства. «Нє давайте дєтям спічєк!» — застерігали нас. А, що ж, вручати їм сірники на повноліття, чи як? Не можу пригадати, зі скількох років я вже умів цілком безпечно обходитись з сірниками, й нічого. Тому що у мене рано з’явилися ота сама обережність і самодисципліна, про котрі йшлося вище. Так, розумію, тепер цього ні у кого нема й сліду, отже… маємо те, що маємо.

Ці щорічні різдвяні ялинки, що протягувалися аж до Нового Року, ми припинили практикувати тільки з переїздом до Києва, там було спочатку дещо тіснувато, та й я вже на той час підріс.

Як довелося довідатись багацько років потім, вони вже на 1929 були заборонені, разом із новорічними святами — як «буржуазний пєрєжіток»(!). Здається, це було саме тоді, коли влада біснувалася, повстаючи на останній оплот старого, неділю, свого останнього ворога, пнучись завести як не п’ятиденку то десятиденку. Чому вони були заборонені, ці свята, як і чому вони знову були дозволені 1936, історія ВКП(б) геть промовчує. І однак, про цей дозвіл можна було узнати напередодні нового та аж так згодом уславленого 1937, із статті російського людожера П. Постишєва, яка так і називалася: «Давайтє організуєм к Новому Ґоду дєтям хорошую єлку». Чому саме цьому злодію, що перед тим на завдання Москви понищив голодом 15–20 % українців, доручили дозвіл і організацію «ґлавной єлкі страни», — історія також повністю промовчує. Дні його самого були на той час уже полічені, хоч він про це ще не знав, полишалося йому паскудити землю всього три роки. Добре, дуже добре, що тоді 1937, не розстріляли відразу: мав час подумати, навіщо бруднив собою землю…

*

Пам’ятаю перше навідування з батьком Історичного музею в Дніпропетровську. Він розміщувався в невеличкому будинку напроти Гірничого інституту, якого побудував відомий у місті архітектор Вальтер, та якого й убили ще в революцію. Другий подібний будинок поруч, він так і не встиг добудувати, та у вигляді цегляної клітки він простояв років двадцять, поки його не зібралася добудувати московська більшовичня, віддавши його, ясна річ, не музею, як це планувалося, а розмістивши в ньому якусь свою проектну контору.

Музей вже тоді називався якось складно, але він був заснований відомим діячем нашої української культури Олександром Полем, його знали всі та музей так і йменувався — «музей Поля». Була колись у місті, перед революцією, й вулиця Поля, широка й тиха, що виходила до Дніпра, потім її перейменували на «уліцу Фучіка». Цей чеський пройда сповна заслужився на таку честь, — у рік Великого Голодомору він грав із піонерами в футбол та голосно сповіщав усім, що СовєцькиЙ Союз жиє якнайкраще, а буде жити й іще краще. Отже, щиро подякуємо тим гештапівцям, що 1943 позбавили світ від цього покидька.

Але, повернемося до музею. Він був просторим і тихим, а подивитись — було чого, адже його востаннє упорядковував Д. Яворницький. Щоправда, нашого золота скитів там, ясна річ, не було, воно давно й турботливо присвоювалося Росією, до останнього грама, але музей іще ні в чому й не нагадував наступні «історіческіє музєї», де гвіздком експозиції буде пара старих і нерозбірливих аматорських фоток «пєрвой маєвкі», пара пожовтілих газетних вирізок та справжня «фуражка партізана».

Там було те саме, що й має бути в музеї. Я дивився на кварцеве рубило свого далекого попередника і давав собі слово спробувати відбити таке саме, як знайдеться підходячий уламок кварцу. Було чимало грецького посуду з Ольбії та Херсонесу, кераміки червоно–фігурної або чорнофігурної. Довго милувався дивом врятованої від іржи кільчугою ґота, професійно прикидуючи, скільки потрібно було праці, аби її склепати. Потім пішли козацькі шаблі та червоні козацькі жупани.

Найдовше, можливо, я стояв біля старої картини ХV ст. написаної маслом на дереві, дивно свіжої та не пожухлої, вона чудово збереглася. На ній був козак, що грає на бандурі та підспівує. Можливо, то був сам Байда — легендарний засновник Великої Січі Запорізької. Він сидів, як кажуть росіяни, «по–турєцкі», як сідали в коло на траві на моїх очах селяни, що з’їхалися на ярмарок. Він сидів та грав собі на бандурі, засмаглий, з чорними вислими вусами та оселедцем на досиня виголеній голові, за ним пасся осідланим його добрий кінь, поруч лежала шабля.

Це було моє перше навідування музею Поля. Його двір був геть обставлений «скіфскімі бабамі». У такій якості вони числилися, втім, лише в тісному ґетто «вєлікой русской культури», маючи рівно стільки відношення до скитів, що до бабів. Скромні пам’ятники тюркським степовим воїнам, переважно ханам, степовим конунгам, вони зустрічалися колись по всіх степах, від Ліпєцка й Тамбова та по Чорне море, від степів Монголії та по Альпи на заході, обов’язкові прикмети Великого Степу — незабутньої Дешт–і Кипчак. Вони стояли настільки зрідка, що не могли бути завадою для жодної діяльності, але… Прийшла неспокійна потолоч мала чи не тисячолітню звичку викорінювати по чужих землях все чуже та незрозуміле, надаючи тільки–но захопленому як не обжитий та освоєний, то принаймні нічийний, незамешканий вигляд.

Вони могли бути чудовою прикрасою міських скверів та бульварів, якщо так уже заважали в степу, але… вони — як і люди, були споконвічно корінним, а значить небажаним елементом в структурі російського (а поготів «пролєтарскоґо») «ґосударства», а понищити їх (що було би простіше та краще від усього) було важко — адже камінь. От і толпилися вони тепер у двірку музею тісним та скученим натовпом, як от зеки в улюбленому концтаборі, зримо нагадуючи про те, що неоглядна Росія є найтісніше утворення на землі; що для людей, що для кам’яних фігур. Живе заперечення всього останнього людства.


Ура! — Ми не їдемо до Лєнінґрада!

Важко сказати, як би воно склалося життя моїх батьків, якби не я. В усякому разі наш відїзд із досвідної станції до Києва (а власне — до Китаєва під Києвом) — був вимушеним, був пов’язаний з необхідністю моєї подальшої освіти, бо на станції була всього тільки початкова школа. Отже, треба було перебиратися поближче до міста. Найбільшою жертвою це було для батька, бо йому приходилося кидати все, що було з таким трудом підняте, та починати практично з нуля на новому місці, а все, що він покидав було приречене. В Росії справа людини завжди є приреченою, коли немає вже самої людини; а часом, іще за його життя. Цей феномен сповна пояснює, чому Росія сиділа, сидить і сидіти буде в повних мінусах, у лайні. Бо, єдина справа у ній, яка незмінно підхоплюється, наслідується та підтримується всіма, це справа захвату того, що погано лежить. А цим не надто проживеш, хоча би для того, що такого стає все менше.

Отже, потрібно було переселюватись до міста. Що ж сказати про тебе, місто? Мої діти жили в ньому від народження та не отримали і малої долі того, що пощастило набути мені потрапивши до міста тільки 14–15 років. Зараз, для телепнів, що сидять на шиї батьків до сорока років це дитинчий вік, але взагалі, але колись… В ці роки капітан Фіцрой вже плавав мічманом на кораблях королівського флоту знаючи вищу математику та штурманську справу. Ломоносов, що за патріотичним переказом прийшов до Москви пішки, як жебрак, сімнадцяти років навчатися грамоті (злет!), у цьому віці не лише умів читати й писати, але знав крім російської ще й норвезьку, ну, і ту ж штурманську справу; ходив і на Ґрумант і в Лофоден на кораблях батька. Загалом, вік доволі солідний.

Що було–би, якби переїзд до міста стався раніше? — важко сказати. Але думаю — добре, що не стався.

До міста з його численними негараздами, а часом і просто паскудствами я адаптувався поволі, проживи три роки в Києві у шести кілометрах від нього, від передмістя Диміївки, де була вона, моя доволі скромна школа. Отже, в місті, крім рідких поїздок із батьками, я проводив лише шкільний час.

Лише потім, через іще три роки ми перебралися до Дніпропетровська та стали жити в самому місті. Великому місті. Та, не в якій–небудь столиці, місті — паразиті, зайнятому обслуговуванням паразитів же, ні, в місті працюючих та знаючих собі ціну людей. Але, могло бути й гірше.

На один із боків цього, тоді нового для мене життя, я й хотів би звернути увагу, хоча би тому що тоді — 1930; у батька була певна альтернатива, деякий вибір. Йому пропонували тоді Дніпропетровськ, Київ, та — не на останньому місці — «город Леніна». Останнє на щастя хутко відпало, бо батько хоча й народився на берегах Севана в далекій Вірменії, але все життя прожив в Україні та вважав себе українцем: «Город Лєніна» його не приваблював. Не буду вже й казати про те, що в такому разі нас усіх могли би виморити в блокаду Лєнінграда Жданов і Сталін. Було тут і багацько чого іншого, про що мені довелося прочитати багато років потім. Але, це вже для мене особисто.

То було вже справою чистого випадку, коли багато років по тому я прочитав у автобіографії (чи спогадах?) відомого совєцького китаєзнавця, чи бува не єдиного, академіка В. Алєксєєва, — наступні не позбавлені цікавості рядки:

…«виховання» моє в той період мого життя було жахливе. Вигнаний із задушливої кімнати, а згодом навіть, кута, в якому ми тулилися, на вулицю, я цілими днями шалався на дворі. Перші ассонанси мови повідомлювалися мені у вигляді такої порнологічної дурні, що жодні сторінки хоча би «Живой старини» не в стані були би це надрукувати Порно–копро–логічна «словєстность» прикладалася нами до всіх християнських імен, прізвищ, до всього рішуче, так, що коли я з’явився 1893 р. в середовище відносно більш пристойних елементів гімназичного пансіону, я справив на товаришів кепське враження. Товариші за заднім двором не вибачали мені моєї освіти, я був чи не єдиним у дворі гімназистом. Ні сили ні хоробрості я ніколи не мав, і страхи перед двірником, городовим, брутальною силою та взагалі усім тим, чим хворіє «Дно», населене малими, але мерзенними розбійниками в’їлися до моєї плоті та крови, і до останнього часу я без здрігання не міг розмовляти з жодним поліціянтом чи двірником.

(В. М. Алексеев, Наука о востоке. Статьи и документи, Москва., 1982, с. 266)

Прочитавши це я пригадав, що батькові щедро пропонували переїхати 1930 до «города Лєніна», — та здригнувся пост фактум: адже й мене могли там, не забарилися би приєднати до чи не самого престижного досягнення російського культурного ґетто, к отій «порно–копро–логічєской словєсності», якою, єдино, й є славною Росія.

Наведеним вище рядкам німало не дивуюся, оскільки ще в молоді рокі в Свердловську, то було моє перше ґрунтовне (та слава Богу й останнє навідування Росії, мав задоволеня спостерігати молоду маті, яка вискочивши з кривої дерев’яної хатинки, полила свою малу дочку таким добрим матом, який зробив би честь і «Ванькє–ключніку». Вся провина дівчинки полягала на тому, що вона, як і багацько дітей у її віці, насмілилася забратися до калюжі.

В наріканнях матері був присутній і звичайний трьохслівний російський мат, та це мене щиро розсмішило. Адресуючи його власній дочці, вона заклинала, аби ви… її саму!

Тоді, підчас війни у мене з’явилась думка, що це міг бути підсвідомий протест проти відсутності чоловіків, що були на фронті, але хутко згадав, що в Росії ніколи ні про ще не думають, що там кажуть. Бо, пригадайте відоме прислів’я: українець тричі подумає, та нічого не скаже, німець подумає, потім скаже, француз скаже, потім подумає, а росіянин не подумає ні перед, ні після.

Адже, ніде не надається меншого значення словам, ніж у Росії; як ніде не надається й більшого. Вам можуть наобіцяти всього, абсолютно нічого не зробивши. Вас можуть облити брудною лайкою, заспокоївши, що «брань на вороту нє віснєт». Ну, і всяке таке. Але спробуйте зневажливо висловитись про самого — «самодєржца всєроссійского» — каліфа на час, а, ще гірше від того, про вашого місцевого самодержця–феодала, дрібного начальника… І ви на власні очі побачите, що ніде вимовлене слово не значить більше, ніж у Росії.

А взагалі, цікавий ото всесвітній смітник, ота Росія…

Мені вдалося прожити до десяти–одинадцяти років не сподобившись почути російського бруднослів’я. І це не зважаючи на те, що на Досвідній станції я годинами ходив між робітниками, в столярній майстерні, в кузні, восени пропадав на току, спостерігаючи за роботою машин, дружив із сільськими хлопцями, подовгу бував у сусідній Раївці (через ставок). Все, що треба — спокійно називалося на власні імена, але абсолютно без будь–яких «порно–копро–логічних» наголосів, «похабщіни» не було як такої, ну, як і в інших європейських мовах: німецькій, польській, угорській. По цих мовах, до речі, як і в українській, нема адеквату російському слову «похабщіна». Випадковість? Ні, зрозуміло. Просто відсутність у нормальних народів отого раннього deмentіа рrаесох — поринання до порно–копро–логії.

Люди в нас тоді були прості, російською освітою не перепсовані, у виразах спеціально не стримувались, але одне до одного зверталися чемно, не лише ніколи не тикали незнайомим людям, як це здавна у звичаї московської хамлоти, але й зверталися на «ви» до батьків і старших.

Не треба думати, що життя відбувалося в якійсь там тепличній атмосфері. Бувало, слід би написати всяке, але ж в тому і справа, що не всяке. Вуличних або домових бійок я не бачив до нашого переїзду до міста. Бували свари та перелайки, але без мата. Найбільш одіозне, що мені довелося спостерігати в дитинстві, так це як дві баби на базарі в Сінельнікові за щось пересварилися. Свара сягнула найбільшого для тих часів напруження: обидві баби звернулися спинами одна до одної, та закинувши на голову по кілька спідниць — показали те, що було під ними. Вийшло це якось унічию, бо було зроблено одночасно, але для присутніх то було досить весело.

Перші в житті матюки я почув тільки в Києві, вони, пам’ятаю, вразили мене своєю безглуздістю. Почув, ясна річ, від росіянина. Не слід вважати мене таким уже абсолютистом. Добре, хай є лайки, добрі чи погані, справа інша, але вони є. То хай і вживаються в обставинах, які цього потребують. Не слід пересипати лайками повсякденну розмову, бо що робити, коли дійсно є потреба вилаятись? Але ж де там. Про все це довелося пригадати згодом, коли ректором у Дніпропетровському університеті вчинився повний совєцький придурок, що за пару років сподобився розігнати пару десятків професури. Ми з дружиною подалися тоді 1968 до Донецька; визнаного центру східняцького імпер — (або інтер-, як хочете) люмпенства, де не почути вже було української. От там ми наслухались… Тамішні студенти примудрювалися (не всі, але…) мало не за кожним словом вставляти «б…», не дивлячись з ким розмовляють: студентом чи студенткою, а останні сприймали це байдуже. Стримувались якось тільки з викладачами, та це свідчило, що ота dementіа рrаесох ще не зайшла надто далеко. Все цє у вищому ступені характерне для Росії, де ніхто й ніщо не знає свого місця. Схоже, що історичне її призначення — творити свавілля до отого їх «бєспрєдєла» в усьому; в суспільних відносинах, мові, науці… в усьому, в чому тільки можливо його створити.

У Плодоягідному інституті в Києвї був конюх, якесь російське сміття, застрягле на українському довіллі після громадянської війни. Чимало тоді нанесло до нас усякої такої потолочі. Він був вельми брудний на язик, його кар’єра закінчилась по тому, як йому, першого і останнього разу доручили відвезти дівчат до школи; їх возили більш регулярно, на відміну від нас, хлопців, які здебільшого обходились самотужки. Він дорогою надумав їх розважати, демонструючи власний прутень, та пояснюючи, навіщо він є потрібний. Дівчата розтріпалися, серед них була й дочка директора, Валя Тильна, та він другого ж дня кудись і зник.

Це намагання простої російської людини прищепити свої проінтереси 8–І2 річним дівчатам, якоюсь мірою є типова. Не одного разу доводилося спостерігати як такі люди, що сиділи в своєму лайні по самі вуха, з праведною охотою тягнули в нього й інших — замість з їх допомогою з нього вибратись самим. На тлі цієї народної самодіяльності уся плідна та організована московська діяльність по розтлінню, внутрішня як зовнішня, не може більше здаватись випадковою — вона цілком у дусі народних традицій.

Чи вся Росія є такою як її з жахом описувана акад. В. Алексєєвим колишня столиця, мені важко судити: жити там довго на щастя не доводилося.

Аби вже остаточно розв’язатися з отим «городом Лєніна» — дещо продовжимо. В ньому мені доводилося бувати, та не одного разу, але більш–менш цікавим був лише перший приїзд, коли на початку шістдесятих там нарешті сподобилися провести перший по війні всесоюзний Математичний з’їзд. Я послав туди дві доповіді та обидві були прийняти. Не пам’ятаю вже точно, але щось із теорії груп. Для поселення нам надали широкі можливості, від кімнат університетського гуртожитку, до готелю «Інтурист».

Я завжди був людиною обмеженою в засобах, а значить бережливою і невимогливою, та подався був до гуртожитку, але… Мені надали місце в кімнаті на двох, з іще кимось, все там було наче добре, наче як треба, але щось спонукало мене віднестися до цього трохи прискіпливіше. Подивився матрац, а там бігали площиці (!). В гуртожитку «города Лєніна», самого — уявляєте?

То було загальною міською пошестю по війні, та по містах чи не всі пройшли через це, але… Пройшло півтора десятка років, та у провінційному Дніпропетровську це було подолане вже десь на 1948; бо ж давно був отой ДДТ. Таке неподобство любить розмножуватись підчас воєн, але на Уралі хоч у Свердловську, а хоч в Оренбурзі — площиць не пам’ятаю, — там домінували воші, їх ще в оту громадянську війну провісники «свєтлого будущєго» рознесли куди могли, в тому числі й до нас, в Україну так було й у наступну війну, але площиці? Одне слово, я миттєво відловив кілька найбільш представницьких зразків та помістив їх на шмат паперу на столі, прикривши стаканом.

Директриса гуртожитку була годованою інтелігентною дамою за п’ятдесят із повним макіяжем, та в окулярах із тонкою позолоченою оправою.

Розмовляла вільно і правильно, як це уміють росіяни лише в Лєнінграді або Ташкенті, не рівня московським, що одну голосну проковтує, а наступну щосили випльовує в тебе. Це йде від фінських мов, із їх подвіжними голосними, коли одиночна вимовляється трохи коротше, ніж у нас, а подвійна дещо довше. Як це можна перенести на мову, де чогось такого нема й не було — то вже є секретом винахідників. Вона вислухала мої претензії та обурилася: «Что ви говоріте, как ето можєт бить! Нє забивайтєсь, ето же Лєнінґрад!!»

Я спокійно вислухав тираду, та умовив зайти до кімнати, де продемонстрував свою здобич. Чемно додавши: «Надеюсь, ви нє станєтє утвєрждать, что ето я іх сюда прівєз. На неї сумно було дивитись, — наче з неї випустили повітря. Прийшлося податись до «Інтуриста», поготів, — не так вже й багато там брали.


«Гудит как улей родной завод…»

Такою була шапка нашої курсової стінної ґазети в Дніпропетровському металургійному інституті, яка була присвячена практиці на заводі. Під нею невідомий вандал приписав хемічним олівцем іще рядок, риму першому, але таку що містила абсолютно непристойний іменник, та так само непристойне дієслово, властиве саме цьому іменникові; рядок, якого навіть за повної відсутності упережень не наважуся достеменно передати.

Однак… І це в наш час, коли поштиві товсті російські журнали пишуть все, як є, своїми словами? І не наважуватись? А–а, дурниці, наважуся; ну, ясна річ так прямо своїми літерами, то ні; та я ж і не товстий російський журнал. Але не біда: навіть не аінштайн, якось здогадається. Так от — там було дослівно наступне:

гудит как улей родной завод, а нам?то х… — ли, е…сь он в рот!

Жахливо знехтувальне ставлення: до ідеї рідного заводу, я маю на увазі. Газету довелося зняти, вона була безнадійно зіпсованою. А негайно розпочате слідство — затрималося на мертвому пункті.

З рідними нашими заводами мені довелося познайомитись доволі рано. Ще далеко перед отієй учбовою практикою в Металургійному інституті.

В Києві, а вірніше — в Китаєві, я учився у 28 ФЗС на робітничому окраї Диміївкі (згодом — Сталінка) та оскільки семирічка була «фабрічно–заводская» — так чи інакше була пов’язаною із заводом. Він був там, майже поруч, трамвайний завод ім. Домбаля. Хто він був, цей Домбаль, так і не узнав; скоріше місцевий більшовик, що на цьому заводі «булгачіл народ». Була якраз перша п’ятирічка й усе повнилося рапортами про «проізводствєнниє побєди», про закупки техніки за кордоном і всяким таким. До нас, щоправда, це все не відносилось. Помітив я та ще тоді одну дивну обставину. Мені в житті все якось систематично не фартило. Все нове й прогресівне було десь от–от близь мене, але не тут. Тут бувало чи не виключно старе та недужне, та, як по не дуже великому рахунку, взагалі, непридатне. Дещо схоже мені доведеться пережити потім, уже дорослим, на практиці в цехах заводу ім. Петровського — «Пєтровкі» в Дніпропетровську.

Завод Домбаля, як і Пєтровка, був споруждений ще перед війною і йому тоді було (або ніяк не могло не бути) більше двадцяти років. Для заводу це не так і багато, але для обладнання, майже будь–якого, термін порядний. Краще від усього пам’ятаю токарну, великий одноповерховий сарай, метрів так 20х30, цегляний, що ніколи не білився, з малими віконечками зарослими грязюкою (вікна у нас теж — переважно не чистять) та лампочками Ільіча, що такими ж брудними звішувалися зі стелі на проводах. Станків там було кілька десятків, різних розмірів і призначення, але однаково старих, зі збітими зажимами, стертими підшипниками і порядно розбовтаними супортами, отримати на них прийнятний клас обробки було давно фізично неможливо. Як вони порізнювалися від того, теж не нового, але все ще в доброму стані у нашій шкільній майстерні, де пильно хазяйнував майстер Юліан Бріґідер! Долівка була теж цегляною, з ямами та щербинами, яких ніхто не репарував, з горами стружки, котру згрібали в бік там, де потрібно було ходити. Під стінами вона була, можливо, ще від старого режиму, коли все було новіше, але й безумовно чистіше. Найбільш цікавою, ще з минулого століття була система енергозабезпечення. Вона зводилася до розподільчого валу, що стало крутився паровим двигуном за стіною цеха, на якому сиділи шківи з приводними ремінями до кожного станка. Коли вам потрібно було зупинити станок — переводите ремінь з робочого шківа на холостий поруч: просто і зручно, хіба не так? У мене, школяра, на початку очі на лоба полізли від такої патріархальності. Я вже давно знав, що то є єлектродвигун, знав, що з його установкою будь?де та наступним включенням і виключенням нема жодних проблем, а тут — на тобі: робочий і холостий шківи! — як на початку минулого століття. Майстер до якого я звернувся, він був українець і літня людина (росіянин, певно, послав би мене куди подалі) уважно вислухав менє і сумно зітхнув «-А–а-а,» — сказав він переконано,»все одно гроші не дадуть. Нема гроші». А потім додав: «Та і станки, сам бачиш, до чого вони? Тут все міняти треба…» В цьому я був із ним абсолютно згодний.

В совєцькій Росії якось взагалі, будь–яке обладнання вважалося мало не вічним: нічого не змінюється, нічого не оновлюється. Дає знати про сєбе відсутність конкуренції. А там, навпаки, конкурєнція змушує. Тільки воякам час від часу стали міняти, та й те вже по війні. Але й тут без великого успіху. Бо на Віслі як же провалилися, потім провалилися у Фінляндії… Останнім разом — навіть у дикому Афганістані.

І потім — за перебудови — теж все посилалися на зношене обладнання. Як наче змовились.

На тому ж заводі — він випускав і деяку електро–фурнітуру, пам’ятаю зборку рубильників, трьохфазних та на кілька десятків ампер. ізолюючі частини в них вироблені з ебоніту та вони виглядали доволі пристойно. Для мене це не складало проблеми, як пам’ятаю це було набагато приємніше, ніж працювати на розбитому станку, щоправда, збирати їх усе життя я би не хотів, було би нецікаво. Саме тому, що не складало проблеми.

Оновлення обладнання… Це було їх одвічно слабим місцем, як і будь–яке оновлення у цих замшілих у переказах, як не православних так «марксистських» недоумків. По війни мені довелося бачити як гинули під дощами вивезені з Німеччини до останнього гвинтика стани Йодера для прецизійної прокатки тонкостінних труб, про яких я за студентських років читав тільки в книгах, бери й став. Так, ні. Росіяни були вірні собі й там, у переможеній Німеччині, не стільки награбували, скільки перепаскудили. От тільки для цього останного, навіщо ж було везти аж в таку далечинь?


Совєцький клуб у жовто–блакитному

Першою в моєму житті професійною працею, хоча, як і всі інші безкоштовною, стало оздоблення клубу в Плодоягідному інституті в Києві, здається навесні або влітку 1933. Інститут організувався недовго по нашому приїзді та довго обладнувався, оздоблення клубу було одним із останніх заходів у цьому плані.

Кілька слів про Плодово–Ягідний інститут у Києві, куди заради можливости продовження моєї подальшої освіти подався працювати мій батько. Потерпівши в цьому відразу капітальне розчарування, його історія налічувала насправді мало не століття. Початок цій установі поклав такий собі Платон Семиренко, запорізький козак не при справах, який зацікавився садівництвом та заклав у своєму маєтку в Млієві неподалік Києва, — величезний по тих часах сад. Він був самоуком, але українські самоуки бувають, як відомо, й повище від дипломованих імперських учених. Він же розпочав та наладнав у нас заводських масштабів сахарне виробництво, яке до нього велося кустарно, задовольняючи лише місцеві потреби, його зусиллями сахароварка була доведена до розмірів експортної галузі господарства в імперських масштабах.

Син Платона — Лев Семиренко — уже закінчив університет та став всесвітньо відомим професором помології, тобто — садівництва. Він наглядав та підновлював сади батька та створив на їх базі Мліївську сільсько–господарську досвідну станцію. Згодом, вже в наш з батьком час, цією досвідною станцією завідував його син — Володимир Семиренко, також професор та представник уже третього покоління Семиренків садівників.

Більшовики не могли — ясна річ — не піддати цю справу повній реорганізації. Вона, реорганізація, була їх одвічною слабістю. Викинуті в більшості з третього класу гімназії (а хто не кінчив і початкової школи) — вони очолювалися найбільш освіченим із них — «помощніком прісяжного повєрєнного», який нюхнув навіть університетської освіти. Його викинули, здається, вже з другого курсу університета (його здачу екстерном — не вірю). Тоді вони з помпою відкрили єдиний у Союзі інститут плодово–ягідних культур, працювати в якому подався й мій батько.

Для такого інституту потрібно мати базу — великі та культивовані сади, та хоч і полишалася основна база у Млієві, потрібно було мати й щось поруч, для більшовиків не існувало проблем, та вони вирішили й цю, так само без жодних сумнівів, як і всі інші. Вони розмістили інститут в Китаївському монастирі під Києвом, потіснивши та розігнавши останніх нечисленних ченців. Ченці колись займалися садівництвом та від них полишились в Китаєві та сусідніх Прєображеніі та


Феофанії — старі та запущені сади. Старі та запущені тому, що за садом потрібно щороку наглядіти, а їм давно вже було не до садів, під постійним терором та переслідуваннями більшовицької влади.

Плодове дерево, як і усе живе на світі, народжується, виростає, плодоносить і гасне, відмирає. Можливе для експлуатації лише в середню пору життя. Але… більшовик, на відміну від людини або навіть мавпи, — не діференціює понять. Він мислить словами, які завжди є примітивно однозначні. Пам’ятаєте, як розізлився більшовик з більшовиків — великий Сталін І. В. у своєму «Ответе И. В. Сталина товарищам Д. Белкину и С. Фуреру» (Вопросы философии, № 2 (10), 1950, с. 3) — «вы подставляете аномальных людей, глухонемых, у которых нет языка…»; в запиті якраз і йшлося про мислення: словами чи без слів? Дуже цікаво, а куди по цій відповіді поділися «товарищи Д. Белкин й С. Фурер»? — Істпарт поки не дав нам остаточної відповіді. Чи, може вони поділися ще перед «отвєтом»? — після запитання?

Так от, слово «сад» справжній більшовик мислить собі тільки й виключно як шереги дерев обвантажених рясними плодами, та переконати його, що бувають іще всякі різні сади — неможливо. Це, однак, лише частина тої загальної аксіоми, що більшовика взагалі неможливо переконати в будь–чому. Принаймні — знизу, від «мас». Почасти нема сумніву, так є тому, що його слуховий апарат — на відміну від такого людини або навіть мавпи — побудований так, що чує тільки себе або «вишєстоящєго начальніка». Цей дивний факт мав би зацікавити Нобелівського лавреата Р. Бараня, але в його часи більшовики як біологічний вид іще не були так розповсюджені.

А тому й не потрібно дивуватися з того, що Інститут плодово–ягідного господарства був спочатку організований на основі старих і не відновлюваних садів, на яких найкраще вивчати закони спадаючої родючості.

Кепсько було й зі сполученням. З точки зору організаторів — нема проблем, — півгодини персональною машиною, і там. Але мені до Диміївки де була моя школа, це становило десь годину ходу пішки. В принципі можна було дістатися й Корчуватським автобусом, але… Він був тоді так само переповнений, як і тридцять–сорок років потім, коли він мені для чогось занадобився. Примітне, що тоді й після — то був штучний автобус: кустарного виготовлення корпус на шасі від півторатонки. А Київ тридцять років по тому давно вже був столицею. Щоправда — «республікі» цілком маріонеткової. От, що значить бути колонією Імперії, спорудженої дикунами…

В цьому інституті й мали ми всі починати нове життя. Треба сказати, що над ним від самого початку літав типово совєцький дух певної приреченості, який тоді за молодістю років уник моєї уваги, але не оминув — правдоподібно, мого батька. Всі три роки цей заклад просувався якось не в бік все більшої упорядкованості, а в бік, як би це тут сказати, — все більшої стохастизації. А це свідчить про те, що ми всі тоді рухалися до спільного атрактора — року 1937.

Обважнілий та передчасно постарілий директор, а тепер уже й не директор, професор В. Семиренко, з часом ставав все сумнішим та занепокоєним, а нещодавно прибулий з Кременчуга новий «завхоз», або як тепер кажуть «дірєктор по хозяйственной часті» — колишній чекіст Н. Низкоусов — із малоросійських яничарів, — наїдав собі все гладшу пику. Була тоді така мода: до безпартійного і ученого директора приставляти свою людину, «завхоза», без якого сам учений директор був як без рук. Знаходився би під повним контролем партії.

Чи це саме йому тоді належало всього через кілька років передати весь персонал інституту до рук НКВД?

Не було тоді в інституті й новобудов. З них пам’ятаю лише одну стару монастирську цегляну цибульню, мало не стодолу, яку мій батько за допомогою кількох наданих інститутом робітників — хутко перетворив на чотирьохкімнатний будиночок з усім необхідним, куди ми й перебралися з комуналки. А також доволі імпозантний клуб у приміщенні колишньої монастирської молельні, якого довірили оздобити батькові й мені. Деякі ескізи росписів збереглися у мене й досі.

По відбутті масових репресій, жертвою яких стала й родина останнього з роду Семиренків — «оголтєлого українского націоналіста» чи як? — інститут було переведено до Росії. Там йому належало стати на батьківщині великого Мічуріна — містечку Козловє — опорою його забрехувальних ідей.

Але, тоді все ще було попереду. «Найгірше — попереду» — кажуть англійці (незрозуміле — чому?), хоча по всьому це прислів’я слід би придумати нам. Іще одна упущена можливість…

Старі околиці Києва в той бік де ми жили — це суцільні монастирі включаючи й Китаєво, де заснувався інститут: Голосіве, Прєображєніє, Феофанія… В кількох кілометрах від нас через ліс на пагорбі була «дача Грушевського», де жили його сестри.

Всі ці місця я дуже хутко виходив, взимку на лижвах — зручно, влітку дещо гірше — пішки.

Лижі я знав з семи років, перші зробив мені на дослідній станції майстер Хромих із двох відбірних ясеневих дощечок, ясень дуже пружне дерево, не гірше від сосни або ялини, але міцніше; з ясеня роблять і добрі луки. Він же, коли мені було вже десять, зробив — лижви побільше — на виріст. Тоді я вже добре бігав на лижах з палками й без. Знав норвезький та фінский хід та зїджав зі схилів, але в Києві мої амбіції суттєво поширились та я став освоювати нові, більш важкі траси.


Мені, вирослому в степові — було спочатку незвично в лісі, який укривав густо місцевість з розкиданими нею кляшторами та майже без сел. Зараз від цього лісу полишились жалюгідні рештки, а тоді він був мало не суцільним та все Голосієве стояло в лісі. Я вільно орієнтувався в степові, є рослини, що спеціально тягнуть голівки на південь, а тепер привчався до лісу, де можна було так само зорієнтуватись пильно приглядаючись стволам дерев із мохом і лишайниками з півночі та порівнюючи густоту гілок, яка була вищою зі заходу. Мені в цьому допомагали книжки, особливо ж нерозлучний супутник дитинства — канадець Сетон–Томпсон. Він же навчив мене розпізнавати сліди, що на снігу, що на піску. Ми й усього прожили там неповних чотири роки, але я дивно хутко увійшов у курс справи. Не загублюся тепер у жодному лісі.

Тоді я цим якось не цікавився, а зараз мені важко оцінити давність монастрию у Китаєві — китаївської пустині, про яку пригадує ще Т. Шевченко в повісті «Варнаки». Принаймні його будівлі, що не ремонтувалися принаймні з 191З року — створювали солідне та ґрунтовне враження. Зараз мені здається, що кляштор міг бути закладений ще за перших київських князів, іще перед монголами. Адже, наша Україна — з найдавніших країн континету.

Інститут зайняв лише частину Китаївської обителі, в її другійчастині жили ченці. Цю незрозумілу стійкість одного з останніх монастирів країни пояснювали тим, що місцевий владика був, ніби, директором тої самої духовної семінарії в Тбілісі, де так добре вчивсясвого часу Він — «вєлікій вождь і учітєль».

Зберуться ніби в черговий раз місцеві влади — різні там баліцкіє, косіори й постишеви остаточно й назавжди прикрили монастир, а владика з’їздіть ніби до Кремля, до свого колишнього учня — і знову дозвіл відклопоче. Так воно й існує, від разу до разу.

Таким чином, інститут і монастир мирно існували поруч, в межах спільної кам’яної стіни, та, як мені пригадується, інституту на цьому терені належали й не кращі будинки.

Приміщення клубу теж не було клубом, це була порядна часовня чи молельня, де стояли рядами лави, поспіхом та кепсько збиті, їх належало замінити на спеціально надбані стільці, поставити сцену, навісити куртину та гардини на вікна і зробити деякі альфрейні роботи.

Ми з батьком виконали всі ескізи, зробили трафарети карнизів та плафонів і самі розписали куртину. Для неї набули кобальтового кольору матерію та пустили знизу періодичний орнамент зі стилізованих снопів, перехвачених серпами, набивши визерунок на матерію через трафарет лимонною жовтю — щось як той малайський батік.


На нашу роботу зайшла подивитись наша добра знайома за інститутом — шведка Вєра Сандберґ, та захопилася: «Як же красиво! — але, це ж наші національні кольори!» Тут ми з батьком переглянулися та зрозуміли — що ж ми врешті накоїли! — адже це були і наші національні кольори суворо заборонені — «пєтлюровскіє»! На щастя тоді ніхто не помітив цього політичного ляпсусу, цієї «жовто–блакітной вилазкі» в добропорядному совєцькому клубі. А могли б же й помітити!

Пригадую, наприкінці семидесятих в Донецьку, на розі бульвару Пушкіна та проспекту Гринкевича розквітли іриси, всі разом, дружні й красиві, — грядка лимонно–жовтих, поруч — грядка синіх.

Проходячи там пару днів пізніше я побачив двох бабів з комунхозу котрі турботливо зрізували квіти, поки не зрізали усіх. «Вони не різали їх спеціально, кудись, ні — вони ліквідували їх, щоб не було. Значить знайшовся якийсь «бдітєль» російський маньяк або малоросійський яничар, який угледів у цьому сусідстві зловісну ворожу «вилазку», підступну міну сповільненої дії!

Цікаво, чи було би розцінене на лекції оптики в учбовому закладі повідомлення про те, що жовтий колір є доповнюючим до синього, — як «вражєская вилазка», чи ні? Воістину — душевно хворі — то завжди душевно хворі.

Тоді в Києві я чи не вперше почув, що наші національні кольори то й національні кольори Швеції, але якось не надав цьому значення, не задумався над цим.

Задуматися мені довелося далеко потім, коли я серйозно зайнявся історією та встановив, що то були національні кольори древньої Скитії — Великої Свитьюд Сноррі Стурлусона, спільної матері України і Швеції. Синій — небесний колір ґотів, та жовтий — колір сонця — колір гунів.

Пригадується рік 730, далекі часи Тюркського каганату на сході. Коли Бюльге–каган, син Ельтеріш–кагана напутував на березі Орхону свої війська, яких його брат Кюль–теґін мав повести в похід на Китай. Він казав: Присягаюся, поки небо синіє над нами та земля жовтіє під нами, вас — мої воїни з вовчими очима — не переможе ніхто!» «Вовчі очі» тут — хвала, нагадка про прабатька всіх тюрків — Сивого Вовка — Бозкюрта. А в древній азійській клятві небом і землею — спостерігаємо ті самі вічні кольори землі й неба, жовтий і синій. Наші кольори.

Отже, пишаймося тим, що більше ні у кого крім нас двох — здавна поріднених народів Великої Скитії, — більше немає таких древніх національних кольорів.


Дещо про національні символи взагалі

Багато цікавого можна пригадати у зв’язку з грядкою ірисів у Донецьку, нашими національними кольорами та іншими древніми символами.

Брати на свій рахунок те, що говориться загалом і взагалі — то є характерною рисою дурня, та про те всі більш–менш знають.

Правдоподібно, завжди були люди, які турбувалися лише про свою повсякденність, живучи сьогоднішнім днем та не думаючи про майбутнє, і — поготів, ніколи про минуле. Не моя то провина, якщо я щиро вважаю, що в наш час таких людей стає все більше, неспіврозмірно більше. Значить — є на це підстави. Програємо мисленно з одним із таких деяку почасти вигадану ситуацію.

Хай собі наш турист, заслужена людина — ветеран війни і труда, тому що не заслуженому нема чого й робити в туристах, — ветеран, депутат чи ще щось там, якесь цабе — приїхав, скажімо, на–а… мальдивські острови і там собі розгулює. Гуляє, гуляє, й бачить — лежить стара кам’яна плита, а на ній… свастика. Та ще й рядком свастики прочиркані, краєм. Що він на це скаже, як прореагує?

Що скаже він — здогадатись не важко, а тому почекаємо з ветераном, послухаємо що сказав з цього приводу іншій, заслужена людина, але їхня; ну, скажімо, той же Тур Гейердаль.

Поготів, те що він скаже — а власне — уже сказав, давно відоме.

Він цю плиту негайно схопив, попередньо оглянувшись — чи хто не дивиться, та й потяг просто до музею, справедливо міркуючи, що свастика то древній символ Сонця, відомий усій північній Індії, а значить безпосередньо свідчить про зв’язок Мальдивів із древніми культурами Індостану — Харапою та Мохенджо Даро. Він потім і книжку про це напише — «Мальдивська загадка? А що оті самі — зі свастиками — всього сорок років перед тим окупували його батьківщину — то скоріше за все й зовсім не пригадає.

Наша ж людина, ветеран і депутат звичний «руководіть — рукамі водить» — навпаки, обурится благородним гнівом та скрикне: «Ух–х ґ–ґади фріци — і тут наслєділі — убр–рат–ть!» Та скоріш за все дорікне мальдівцям (а мальдівським комуністам — і поготів!). За остаточне притуплення «політічєской бдітєльності». От так.

Невибаглива вона, ця надумана притча, про «заґранпохождєнія» водячого руками депутата з мандатом (народу!), але дає уяву про те, шляхом яких аберацій розуму й наш тризуб — прирівнювався свого часу мало не до тої ж свастики.

Якщо він і є чимось їй рівний, то це хіба що віком. А походження обох цих символів губиться в глибині тисячоліть, хоча поверховий російський розум і спостерігає в них саму сьогоденність.


Свастика за своєю давністю була відомою, певно, іще античному світові, котрий які–неякі відносини з Індією, а підтримував. Повторно могла бути перевідкритою в Європі на початку XIX ст. — з часів великого дослідника Сходу Шандора Чоми з Корошу (1784–1842). Відомою як арійський символ сонця. До сучасності її увів мюнхенський професор Карл Гаусгоффер (1869–1947) — винахідник відомої геополітики. Симпатик Гітлера — це саме він порадив йому прийняти свастику емблемою німецького націонал–соціалізму.

Тризуб — це древній герб нашої батьківщини, та походить від древнього символу влади. З близьких нам географічно народів цим символом розмахував грецький бог морів Посейдон. Прагматичний еллінський розум почасти ототожнив цей символ із острогою, якою зручно бити рибу (або з виделкою, за допомогою якої зручно потім їсти), але — символи не повинні бути утилітарні. А тому не здається мені переконливою гіпотеза деяких наших учених, ніби український тризуб іде від грецького Посейдона, символізуючи добре відому в античному світі морську потугу України.

Насправді він є радше дарунком Азії. Бо, разом із мадярами — ми є найбільш західні азіати, та найбільш східні європейці, разом.

Троє стріл — зверніть уваги, ми знаходимо на головному уборі хана (а може — й кагана) саків — «золотої людини з Іссику», знайденого Акішевими. Що ж це, як не символ тризуба? Тризубими були й корони королів Сілли у середньовічній Кореї. Три стрілки у десниці Індри — три блискавки — древнєіндійський символ могутності. З його допомогою Індра прикартував і сонце. Але — то все лише передмова, за джерелом треба податися ще далі.

Біля північних кордонів Китаю сплетаються разом перекази про гору Сумбер із трьома верхами, мітичну прабатьківщину тюрок, і китайський ієрогліф «Шань», що має вигляд тризуба і позначає, залежно від контексту, або число три, або гору.

Великий Китай був ближчим сусідою і смертельним ворогом турків, тюрків, монголів та інших вільних народів Азії, та мріяв навічно відгородитися від них Великою Стіною. Його ненависть до них можна порівняти лише з російською ненавистю до всього українського, а причини були ти самі. Бо не буває більших ворогів свободи та вільних народів — ніж імперії.

Ненависть була взаємною. Китайці в наш час називали манджурських розбійників — гунгуз, що дослівно означає тюркською — нарід гунів. А турецьки легенди та епоси на другому кінці Азії — теж зберігають пам’ять про цю ненависть. В них можна прочитати про гору Сумбер та її синів, тюркських лицарів без вади, про їх предка — Сивого Вовка–Бозкюрта, але чимало — й про сусідів–китайців, підступних і зрадливих — «жовтих як живіт змії, зі шпарками замість очєй…» Турки з тих пір і самі будували імперію, злегка підіпсувавши свою історичну репутацію, але — що ж тут поробиш…

Переможні походи на імперію, на Китай, очолювали кращі з вільних: гунські шаньюї, монгольські шоггуни або тюркські хани. Про цих людей зі здивуванням писала китайська хроніка вейшу, що «у цих людей кожен сам випасає свою худобу, від простого пастура до хана…» Це від них, коли виснаживши сили в боротьбі з Китаєм вони пішли на захід Великого Степу — ми наслідували тризуб «шань» та похідні від нього слова: «шана», «пошана», «шанувати». Звідти ж, правдоподібно, ще від легендарної гори Сумбер, — іде й дієслово «горувати».

Тризуб уже був гербом першого українського каганату, що виник 375 по перемозі гунів Леведії над остроґотами, аланами та вісіґотами заходу від Дніпра. Коли за великого Аттіли до нього увійшла й Паннонія, а столицю було перенесено з Гунаґарду (Київ) до Етцельбурґу (Будвар), — потуга каганату була в зениті. По деякому упадкові зі смертю Аттіли — каганат знову піднявся до минулого значення за кагана Бояна — авара (568–604), коли до його меж повернулась Паннонія. З року 629 — по невдачі у тодішній світловій війні — знову, настає упадок; тепер тризуб володарює тільки над західним берегом Дніпра та Паннонією, а схід України підпадає під хазарів (аж до Святослава). Після остаточної перемоги імператора Карла над аварами 795, каганат припиняє свого існування, наддержава Середньовіччя розпадається остаточно й назавжди, конунг Ґельґ, убивши узурпатора, як він твердив, — Асгольда, та сівши на престол в Гунаґарді — ще мав великодержавні амбіції. Він воював на півночі з балтами та фінами, але не знайшов спільної мови з тюрками степу. Він все ще йменувався каганом, але більше за старою пам’яттю. Від Олега — останнього кагана — перейшов до сучасності й древній знак влади й шани, древній герб каганату тризуб. Але значення цього символа та його історію київські князі вже навряд чи розуміли.

Полишалася в Києві від каганату й валютна одиниця — «гривня кун» — «гунська гривня», палочка срібла вагою 150 гр., котру російські учені, прямодухі як невігласні, для чогось пов’язують зі звірком куною, не так у нас і розповсюдженим, знижуючи наших предків, що могли говорити й писати на кількох мовах («а часом і латиною») — до рівня лісових полювальників, що за все розплачуються тільки хутрами.


За років революції та громадянської війни мій батко знаходив час збирати й «дєнзнакі» (тепер уже ніяк не сказати — гроші), яких на той романтичний час, крім справжніх царських, — ходило чимало: чого там тільки не було…

Були старі, ще справжні царські гроші (фунт м’яса — 15 коп., дюжина яєць — 10 коп.) — 1О рублів — червонець 1909 з двохголовим орлом, увінчаним коронами: на кожній голові по короні, а над ними — посередині — ще одна — найбільша, але така, що тримається вже невідомо на чому; на грудях — щит із Ґєорґієм Побєдоносцєм, що вражає списом крокодила; на крилах по чотири щитки менших, з кожного боку, що зображене — Бог відає — дуже вже дрібно, можливо герби захоплених за допомогою Ґєорґія незалежних країн; в лапах зліва «скіпєтр», справа — «дєржава» Усе «чін–чінарєм» — як треба.» Орел видається порядно перевантаженим, але тримається бадьоро: не жалиться.

Повідомляється, що «1 рубль = 1/15 Імперіала содержит 17,424 долей чистого золота». Є й пізніші вироби того ж Государствєнного Банка 25, 250, 1 000 та навіть 5 000 руб. — 1918. Чиї ці — Бог відає, але орел на них уже не той… і знову — не по мірці — надто вже полегшений. Усі регалії з нього обібрані дощенту, крім власного пір’я — як є нічого не полишилось, — чи бува не оті «кєрєнкі»? Кожному вочевидь, з таким гербом, з розчепіреними порожніми кігтями — довго не протягнути, ото вже дійсно — «врємєнниє»! Імпозантними є «трі рубля», випущенні Ростовского н–Д. Конторой Государственного Банка» — той же 1918; орел той самий — тимчасовий з порожніми лапами, але на грудях знову щит із якимось гербом. Що там, знову ж — важко роздивитись за низькою якістю поліграфії. Правдоподібно — знову Єґорій. Двісті п’ятдесят рублей, виріб тої ж контори, управляючий з касіром — ті ж, з портретом Донського військового отамана Матвея Івановіча Платова. Інші знаки 5, 25, 50 рб. — тої ж фірми.

Двадцять п’ять рублей 1918 — «Крымское Краевое Правительство».

Але, час іде — вже рік 1919, з’являється «Главное командование Вооруженными Силами на Юге России». Орел —. той, що двохголовий — і зовсім прибарахлився. Корон, щоправда, вже немає, але на грудях знову щит із Єґорієм Побєдоносцєм, в лапі зліва — чорно–жовта стрічка, пара блискавок та жменя якогось листя; справа — та ж стрічка з хрестом, вінок, чи то лавровий, чи то похоронний; зображені в медальонах — зліва Царь–Колокол з діркою на боці, справа — Єґорій з крокодилом. Достоінство — тисяча рублів. На білетах у двісті рублів 1919 — пам’ятник генералу Скобелеву М. Д., а на зовсім уже плохеньких кредитках 1920 пам’ятник «1 000–лєтія Россії» (250 рб., 500 рб.) Ну, і всяке таке у сьогоднішньому патріотичному густі.


Є — а як же! — й «пролєтарскіє дєньгі»: «пролетаріі всєх стран соєдіняйтєсь» — с 1919. Тут — розмах! — 5 000 рублів, 10 000 рублів… так і відчувається, що народний комісар фінансів, судячи за підписом — Н. Крєстінскій, свято переконаний — попри госдодіна Маркса що то не труд, а саме й тільки друкарський станок на гроші — являє собою початок і першоджерело всякого багатства. Цікаво спостерігати як з часом казково хутко скорочується площа білетів («бумагі нє хватаєт!»), але нестримано повзуть угору номінали: «обєспєчіваєтся всєм достоянієм республікі…» Ой, як же знаємо… сімдесят років «обєспєчєни». Якби воно — жах подумати, не «понарошку» а насправді забезпечувалося би, — де вже вона була би ця республіка? — чи не з молотка пішла би вже десять разів?! На рік 1922 кредитні білети сягають вже розмірів великої поштової марки.

Але — рік 1922 — новий знак, всього 100 рублів, та зате — старих розмірів! Щиро радіємо, але — що ж це? — «одін рубль випуска — 1922 г. равен 1О 000 рублей всех раннєє выпущенных образцов».» і знову — «обеспечивается всем достоянием республики»; от уже — воістину: ні сорому, ні совісті…

Нове активно перемагає старе. Орла нема зовсім, — прогнали: «справа молот, слєва сєрп, вот і вєсь совєтскій гєрб…» і ніякого там отого глупства — «1 рубль = 1/15 империала; содержит 17,424 долей чистого золота…» Нічого він уже не містить, зауважте собі, і ніколи більше не міститиме; ну, крім обіцянок — ясна річ. Непорівняні будуть і нові дикість і відсталість, нове жебрацтво, нове паплюження людської гідності та воістину небачене в історії нехтування й гребування самим людським життям.

Від старого всього й полишиться, що звичні (кому?!) кольори кредитних білетів: рубль — жовтий, три — зелений, п’ять — синий, десять — червоний і т. п. Тільки от — білети вже не ті…

Але й на цьому безрадісному тлі є й власні світлі плями. Є скромний кредитний білет 1920, вільної Грузії: семикінцева зірка, а в ній вершник зі списом, під ним — гірський верх, понад ним — сонце, місяць та зірки. Білет на 1 000 рублів, прирівнений до такої ж кількості російських рублів, про що сповіщають два написи в колонку — російською та французькою, довелоя й братній Грузії пару років догуляти на волі… ще пару років — і можна було би не прирівнювати, але…

Були тоді, іще перед моїм народженням, пару років вільними й ми — «Українська Народна Республіка»: сто гривень 1918 з гербом: тризуб у вінку з квітів та плодів, пообік — зліва селянка з серпом і снопом, справа — робітник з молотом. Сполучення, враховуючи існування «старшєго брата» — все одно не добре, але вони принаймні ще не разом, не «в обнімку». Втім, не будемо забувати, що республіка була заснована по суті соціал–демократами, хоч може й не з гірших. Малював ці гроші наш великий художник Юрій Нарбут, про що свідчать ініціали.

Це було одне з останніх офіційних зображень тризуба й перше, яке я бачив у своєму житті. Було мені тоді років 6–7.

Історію його походження я розкопав уже сам, та набагато пізніше, потім.


Дещо про власніть, що відчужується й не відчужується

Ставлення нової держави до власності було з самого початку однозначним. Це далеко потім, за «пєрєстройкі» забренять несміливі голоси хитких, що сумніваються: а, не завести нам яку–неяку давно вже забуту «частную собствєнность»? — але тоді… «Г–г-абь наг–г-абленнное!» — проглосив» наш Ільіч». Іще 1917, засновник нашої грабдержави. От і почалися оті несмілі пропозиції завестм власніть — знизу, і гучні заклики «вернуться к лєніну» — вже звідти ж, зверху. Але це, вибачайте — в якому ж сенсі «вернуться»? — почати знову грабувати, чи як? Так нема ж уже чого грабувати, — все виграбували, як є; хіба що оті «правітєльственниє дачі»…

Дуже рано довелося виробити у себе одну, суто совєцьку, я гадаю рису: певну байдужість до матеріального боку життя. Що — однак, зовсім не означає, що я є терпимим до незручностей або дискомфорту; або не порівнюю супу від помиїв. Просто, умію відносно добре жити й з понад скромними засобами.

Втім, у нас більше ніж будь?де у світі було розповсюджене збирацтво різного роду. Одні колекціонують гарнітури, інші одежу або ювелі. інтелігентні люди — книжки, картини, марки. Це якийсь сублімат задавлених державою і народом («партієй і правітєльством») одвічних людських інстинктів, пов’язаних з основним соціальним поняттям власністю: прагненням щось створити, щось полишити по собі на землі.

Але, як воно насправді, то все це ні до чого.

Дурня це все. В «странє» совєтов» будь–яка справа людини помирає разом із нею, а як правило — й ще перед нею. Коли помер мій приятель математик, пристрасний бібліофіл, що засмітив рідкісними книгами доволі пристойне помешкання, його вдова яку ми навідали — відразу запропонувала нам щось купити. А бібліотека є цінною саме в зборі, та він нею за життя дуже пишався.

В Росії крім сили, влади, — не цінувалося ніколи нічого: ніхто й й ніщо. Тому в ній ніколи й нічого не буде. Втім, навіщо ж такі скрайності? — Цінувалося, ясна річ. Хтось сповістив нас про те, що солдати Вєлікой Отєчєствєнной, прості руські люди — вельми високо цінували «Войну й мир» — великого ж російського письменника Л. Толстого, особливо підкреслюючи, що — «бамага у ей дюже скусная» (на самокрутки).

Скільки отих плодів багатолітнього збирацтва було розметано як пил на вітрі підчас цих великих владних порахунків!

Та й мирний час був мирним лише умовно, в якомусь певному сенсі, не більше. Майстерню художника Оскара Рабіна двічі підпалювала охранка, очікувати третього разу, щоби спалили живцем і його — він не став, поїхав за кордон.


А коли на початку — 1990 його недопалені картини (з’явилися на виставці «іноземних художників» у Москві, — та ж Москва навіть виляла хвостом. «Все, що твоє — насправді не твоє». Цю істину я засвоїв дуже рано. Вже і не пригадаю — коли.

Та, як же було не засвоїти. Адже, ще перед тим як я побачивсвіт — червоні й махновці обібрали моїх батьків як липку. Різниціпоміж ними не було жодної, тому що ті й другі, попри лєнінське гасло, не грабували, але конфіскували. А це — зовсім інша справа. Потім, у тридцяті роки пішли так звані «золотиє» ліхорадкі». До вас приходили в помешкання «господа большєвікі і дограбовували ті зернинки золота, що не дограбували, прогледіли тоді. Аботі, що у вас за цей час звідкілясь завелися. До нас, зрозуміло, ніхто вже не ходив, але я пам’ятаю принаймні три «золотих ліхорадкі». Лікарі твердять, що таких було п’ять, що ж — їм видніше. Отже, ювелі як власніть — виключалися. Завести дорогу та елегантну одежу — але, де ж її побрати? Та й те вмить знімуть на вулиці, спробуйтедесь засидітись до пізна. Роздівання — специфіка пролетарськогочасу, багацько читав літератури про розбійників у Європі, добрепам’ятаю сакраментальне гасло — «гаманець або життя!», але… Непам’ятаю альтернативи: «штани; або життя!»; це вже — суто совєцьке, пролетарське. Але, час спливає, все паскудиться далі, та наближаються часи, коли совєцькими робін гудами буде цінуватися будь–який одяг, яким можна укрити голизну. То, як же будемо тоді? хіба ходити у лахманах, поки й ті не наберуть ціни?

Загалом, усі ці — чисто совєцького штибу міркування й роздуми (оскільки породжені були саме й тільки «властью совєтов», і нічим іншим), дуже рано схилили мене до думки задовольнятися лише необхідним, та ще й такого рівня, щоби воно не викликало заздрості сусідів. Адже, щось там може бути й кращим у світі, як ото саморобний радіоприймач, але з–зовні має бути непримітним.

Але, було й ще одне. Те, чого поки ніхто відняти не може — цезнання, інформація. Світ же інформації є нескінченно різноманітнимта цікавим, світ не речей, але їх привидів, що не піддаються жодномупограбункові, жодному відчуженню. А значить тут і лежить неоглядне поле діяльності, котре любима держава в стані контролювати лишємінімально, лише взагалі, лише в цілому, розставляючи свою сітку заборон і обмежень, силків і капканів — тільки для всіх, але не длякожного поокремо. Бо кожний поокремо в стані знайти в цій сітцідосить зручні для себе дірки. Конкурентів — поготів, було вражаючемало. Цьому народові завжди було якось приємніше, якось зручніше, — по можливості нічого не знати.


А «не зналі» вони — як же багацько: як є — нічого! «Нє зналі», що «кулакі» — теж були люди, «нє зналі», що «вєлікій вождь і учітєль» то просто головний банди кримінальників на ім’я ВКП («а в скобках ма–а-ленькое бе»). А з того, хто не знає — й питати нема чого. Якщо там щось…

А, як це здавна у них ведеться, того мабуть і не пригадати: одвічно. Бо тим іще Олеарій з Голштину захоплювався у своєму ХYІ ст. — про що їх не спитай — як один, вистринчується й рапортує тими самими словами — Знать не знаю, ведать не ведаю! Про то знают лишь Бог да Великий Государь!

От так — не підкопатися з жодного боку, як бачите!..

Таким чином, як щось і варто копити та колекціонувати в цій ницій країні, так це знання, інформацію, бо цього вже ніхто не пограбує, ніхто не привласнить, Така концепція складалася у мене в молоді роки, але сповна свідомо — вже десь за тридцять. Що в такий слосіб не нажити не тільки «палат камінних», але й жодних інших, я розумів дуже добре: у мене перед очима був приклад мого батька. Бо, це ж була навіть не Друга, ще царська імперія, коли вчителеві гімназії «полагался» поруч окремий кам’яний будиночок; то була Третя — пролетарська під будь–яким кутом зору.

Розумівся я й на небезпеках, які таїлися в подібному, здавалося би й зовсім невинному трибі життя.

У країні, де всім правила сіра посередність, або й ще гірше — ніж, чемники з тих — «кто бил нічєм — тє сталі всєм», все знаюче й талановите негайно підмічалося та викорінювалося. Ну, пам’ятаєте — «турботливий садівник»? — що ходит полем у френчі та з ножицями, підстригаючи будь–яку стеблинку, що хоч трохи перевела інших. Насправді тут ховалися прадокси, бо стеблина не просто остригалася, а виполювалася, а як так, то картина виполотого поля представляла подіоний же вид, тому ще й тепер могла знайтися вища стеблинка, Очевидно, що подібна операція могла завершитися тільки повним оголенням усього поля. Але, такого не спостерігалося. А це означало, що був такий негласний рівень посередності, за який просто не слід було висовуватись.

Ну, то що ж тут сказати? — значить і не потрібно вилазити, принаймні, демонстративно. Бо, не люблять у нашій «єдіной і нєдєлімой»(або ж «Дунькє в Європє») — країні нездарних і завидючих, — тих що висовуються. «Ти што — умнєє всєх?» або «Сіді — нє висовивайся!» — учить російська народна мудрість.

Принцип цей — не вигаданий, не насаджений більшовиками, а є давнім народним modus yfyendi народу імперії — трибом життя. Підтвердження цьому фактові, та яке ж яскраве, ми знаходимо в блокадних щоденниках нещастивої Ольги Берґгольц, та таке, що просто гріх не навести.


Сталося це десь навесні 1942, вже за повної блокади «города Лєніна». Пішла вона до бані. Навкруги — самі блокадниці, як вона, худі та змарнілі, шкіра та кісті — як і «положєно» за блокади. А тут заходить цілком нормальна баба — біла та не худа. Що тут піднялося, яке ж «общєствєноє возмущєніє»! — не те, не інакше — «блядь»!! Накинулися, облаяли та й вигнали геть, — миються собі далі. А далі заходить якась стара, зігнута–перекручена — шкіра та кістки. Сидить собі й тихенько миється: наче все добре. Так, ні ж — і тут не слава Богу вийшло! — «Мой?то — молодой бил, красивий — убілі! За такіх вот жізнь положіл…»

У них — треба бути як усі, як сидиш по вуха в імперському лайні- то й «не висовивайся». В жодному разі, та в жодний бік.

Як розправлялися з тими, хто висовувався — ми всі бачили 1937. Обмежуся парою відомих прикладів. Карл Радек або Міхаіл Кольцов рідний брат Бориса Єфімова, — були найвідданішими клевретами та попихачами нової влади, але… надто вже добре робили свою погану справу: висовувались. А видатних політичних посад, між іншим, — не займали. Так — за що ж? — виходить так, що саме за те, що були кращі від інших.

Згодом вся ця запобіжна служба, так би мовити, або опіка над талантами була цілком передоручена всемогутній та всюдисущій організації, на якій зі дня народження трималася нова народна влада — російській «охранкє». Багацько з’являлося у нас талантів за минулі роки, а — де вони всі? — всі там. Декого — так зустрічали дослівно на підходах.

Був — пам’ятаю, такий собі геніальний хлопчик, хіба Коля Сєров — художник. Величезні надії подавав, та от… Який же прикрий випадок, уявляєте — застрелили «на охотє»! — яка прикрість!! Аот інших хлопчиків — чогось не застрелили. А, до речі, — ви незнаєте, що він там робив? Бо, здається мені, що неповнолітні — взагалі не полюють, чи не так?

Або, ота всім відома, теж художниця не з останніх — Надя Рушева. Така ж біда, тільки подумати — крововилив до мозку! Що ж тут поробиш — така доля! А крововилив до мозку — то смерть стареча. Хай мені покажуть іще один приклад (у світі) — смерті від крововиливу в мозок у 16 років; прошу… отже, занотуємо — є у них, «в хозяйстве гєнєрала…», таке, що викликає штучний крововилив, у будь кого. Востаннє це випробували, здається, на колишньому петербурзькому мерові А. Собчаку: надто багацько знав мабуть про когось, старий… Та, чи отримують ті, що підсипали, — «государственную награду за подвіг»? — Дуже тут цікавого, як почнеш копати.


Тут — втручання на відносно раньньому етапі, щось як «обєзврєжіваніє на подходє», але й приклади — згодьтеся — яскраві. Буває, виникає необхідність втрутитись і пізніше. Можу повідомити: не вірив і ніколи не повірю у «випадковість» автокатастроф, у яких загинули Аркадій Бєлєнков, Лариса Шепітько, або Андрєй Амальрік, що так блискуче передбачив за два десятки років розвал (штучний чи природний на разі облишимо в спокої) найбільш брудної імперії в історії людства. Не вірю й тому, що випадково потонув Алєксандр Вампілов, не повірю, що природною смертю померли В. Шукшин, В. Висоцкій або В. Цой.

Не вірю й ніколи не повірю, що від випадкового удару током загинув на чужині Алєксандр Галіч. Бо, в такий саме спосіб, тільки у власних ваннах загинули потім кілька учених, що згодилися працювати на СОІ.

Тут, може, не гріх би й урізноманітнити дещо методи, ба надто вже кидається у вічі стандартність прийому. А втім… цим західним придуркам — хоч у вічі наплюй — все одно нічого не розберуть.


«Бєзбожіє» та «бєзбожнікі!»

Описуване наме відносне інтелектуальне благополуччя двадцятих років — не повинно створювати враження суцільного рожевого тла. Чимало видавалося й різного паперового більшовицького лайна, наприклад двоє «броскіх» журнальчиків — «Бєзбожнік» та «Безбожнік у станка». Вони були досконало розділені за читацькою «масою», перший охоплював немов би масу «бєзбожніков» взагалі, в цілому, а другий апелював до антирелігійних почуттів саме тих, хто стояли за станком. У станка стояли — як відомо, «потомствєнниє пролєтарії» — новітні хазяї життя.

Не витримують конкуренції — це там»у ніх»; у нас певно — воно навпаки, та два «Бєзбожніка» не витримали саме мирного співіснування? — один згодом закрився, здається то був «Бєзбожнік у станка».

Довгоочікувані нові часи, що врешті прийшли — були чудові насамперед тим, що віднині ста п’ятидесяти мільйонам людей належало жити не тільки без нестерпного «ґнєта царізма», але й майже без усього, що цей «ґнєт» супроводжувало, не лише без масла й м’яса, підступну шкідливість яких іще тоді демаскував та довів до загального відома наркомздрав Н. Сємашко, але й без побуту взагалі: «заєл бит», «любовная лодка разбілась о бит», і всяке таке; а ще — без Бога, без дрої без честі й совісті. Зате — «с вождямі»; а ще — зі «свєтлим будущім», яке теліпатиметься віднині під носом череди поколінь переможного пролетаріату, як та морква під мордою віслюка, що біжить за нею. Аж — по самкінець.

Контрастне сполучення відсутності самого необхідного з величчю вождів — породило чудовий жидівський анекдот, щоправда — вже сталінської епохи, коли позникали кудись «вожді», але полишився «вождь». На запитання одного жида — «Як живеш?» — другий жид стисло відповідає» — «Як індіанець». Перший, ясна річ — не розуміє, та вимагає уточнити. Що ж, запитаний і уточнює: «А що? — їм раз на тиждень, ходю напівголий та маю вождя!» І насправді — чим же не індіанець?

А тому й гадається що всі вони, так тепло описані вище «Всемирний следопыт», «Вокруг света», «Вестник знания» та інші — були не стільки паростками отого «свєтлого будущєго», яке не наступило й посьогодні, адже нам напевно сповістили би, якби воно врешті наступило, чи не так? — скільки останніми оплотами розуму, острівцями нормального в океані самородної російської глупоти, ща затопив країну на схід від Перемишлю. Скоро, дуже скоро й вони підуть під воду з головою.

Безнадійно глупими були й обидва «Бєзбожнікі», які в наш дім потрапляли лише випадково — до них для чогось любили загортати покупки крамарі НЕПа.


Вони були наповнені зубоскальством на адресу церкви та попів, а в останньому — знущаннями над релігійними почуттями, віруючих. При цьому вони припускали смішну, але як же характерну для свого мислення логічну аберрацію: як церква десь обібрала парохів? як піп десь згрішив? — то, що ж ви хочете! Адже, це й є першим доказом того, що — «Бога — нєт!» Невже вам потрібно ще, чогось?

Але, за їх своєрідною логікою цей висновок підкріплювався не лише повищим. Він іще грунтувався на як же очевидних для всіх фактах. Бо, коронний арґумент проти Бога полягав на тому, що: «наші лєтчікі в нєбє лєталі, а бога не відалі!» Якщо врахувати, що вони маючи «вмєсто сєрдца пламєнний мотор» — вище двох–трьох кілометрів тоді й не запускалися, — то доказ був — годі казати, мало не вичерпним. Хоча людина не позбавлена остаточно проблисків розуму, могла би й помітити, що Богові ще — ого! — є, — де сховатися.

Питаннями щодо Бога, я став цікавитись, не спеціально, але вже тоді, років 6–7, та вже тоді цей коронний арґумент здавався мені глупим, не до порівняння.

Потім стали літати више, потрохи поширюючи простір де нема Ьога, «все вишє», і вишє, і вишє» прямували польоти літаків і стратостатів. Але Бога все одно — так і не угледіли.

Втім, зі стратостатом вийшло не зовсім так, як воно передпокладалося, в дусі чергової «побєди», та, чи побачили загинулі стратонавти Бога перед смертю, чи ні, — ми так і не узнаємо. Вони були комсомольцями, а комсомольці тоді притримувалися погляду, згідно з яким класове чуття допомагає безпомилково розібратися з будь–яким фаховим питанням, а тому за його допомогою можна сягнути всього, не знаючи про це абсолютно нічого. В порядку подвіґа, так би мовити. Потрібно тільки мати дуже сильну волю, та дуже того захотіти.

А проста думка — що не кожному має бути дане побачити обличчя Бога, — так і досі нікому з них не впала до голови.

Гранично ідіотичною, зрозуміло, була вже сама постановка питання. Бог, це те, що одушевлює Всесвіт; так само, як душа або свідомість одушевлює людину. Поріжте її вздовж та поперек — ви ж не побачите, не знайдете отої свідомості — де ж бо вона знаходиться? Але, де ж там зрозуміти такі прості речі отим патологічне, параноїчно самовпевненним недоумкам, повним невігласам. Як оті дипломовані, «прєподаватєлі научного атєізма». «Научного» — це ж треба! — що за сміття…

Вже в університеті я впевнявся остаточно, що атеїзм — це фанатична віра. От тільки не в щось реальне, але — як кажуть математики»во множєство мєри нуль».

Практичним виходом «бєзбожія» і «бєзбожніков» стало неминуче. Про що можна би зметикнути і заздалегідь, аби мати в голові не московський розум, а хоч якийсь, але справжній.


Справа в тому, що християнство не могло свого часу не засвоїти оту стару, ще тенгеріанську мораль, втілену по тому в християнстві, яке пішло бути від юдаїзму, в десяти заповітах іще від Мойсея. А, хто каже «а» — змушений буде сказати «б»: бо, як «Бога — нєт!» — то до чого й оті заповіти? Адже, не забудемо, що Мойсей отримав їх просто з Божих рук на Синаї, — під небесний грім та жарення блискавок.

Отже, стара мораль була автоматично відмінена, разом із Богом, а — як же з новою (мораллю)? Що ж, нової — прямо скажемо, на той час не було; та й створювати її або кодифікувати — ніяк не квапились. Підкреслю, — слова «коммуністічєская мораль» я чув з тих пір не одного разу, а от довідатися на чому вона конкретно полягає, або навіть де вона викладена — так за багато десятків років і не сподобився.

А тому й візьму на себе відповідальність твердити, що жодної там моралі — вже просто не було. Що й засвідчило море побутових зловживань, як і злочинів «в особо крупних размєрах». Уся совецька епоха може розглядатись як епоха своєрідної легалізації аморальності, зокрема — звичайного крадійства. Дрібнота від мас крала безпосередньо «на проізводствє», феодали — червоні директори й червоні поміщики у своїх «вотчінах» а вже політичні бонзи — через них.

Над усім були «правоохранітєльниє органи», які присмикували тих, хто в цьому надто вже заривався. Світ номенклатури, феодалів і бонз, опікувало всюдисуще око КГБ, дозволяючи красти «по чіну», не закрадатись; таких — знову ж — присукували (Ґаєвой, Мєдунов тощо).

Схоже тому, що тільки повного недоумка могла здивувати та шокувати та орґія розкрадацтва, яка розтеклася повсюдно ще перед дев’яностими, коли послабився прес КГБ.

Шкода лише, що тут проявило себе основне, ґрунтовне порізнення світу на схід від Перемишлю, що вирішив з 1917 жити без Бога, та того нормального — на захід — цивілізованого. В якому — уявіть собі — теж крадуть. От тільки західна людина краде скільки їй потрібно, а ота нещасна східна — краде скільки подужає. Скільки зможе вкрасти.

Обидва «Безбожнікі» були переповнені карикатурами, здебільшу доволі вульгарними.

Не більш високого рівня, розв’язлі крикливі та глупі як сама совєцька епоха, були й спеціалізовані гумористичні журнали, «Бегемот» і «Крокоділ», назви яких виникли, можливо, не без впливу Корнєя Чуковского, але вони якось не знаходили доступу до нашого дому. Батько любив і цінував добру карикатуру та я вже тоді, у двадцяті, чув про журнал «Сімпліціссімус» і знав роботи Олафа Ґульбранссона і Теодора Гайне, як за перепечатками, так і за справжніми примірниками журналу які невідомими шляхами досягали нас. Обидва вони, ці люди, як і Обрі Бердслей, не полишили мене без свого впливу, хоч він проявився й не відразу.

Пізніше, у тридцяті роки, ми виписували для цього журнал «За рубежом», політичний. Там бували й передруківки, в тому числі й деякі шедеври Дж. Лоу.

Тоді, у двадцяті, опинившись тимчасово без нагляду та на волі, пережила, короткий тимчасовий розквіт і карикатура, тоді — на західний зразок, насмілювалися навіть малювати карикатури на вождів. Пам’ятаю велику карикатуру в журналі «Прожектор» — про дискусію поміж Л. Троцкім та А. Риковим вкупі з Н. Бухаріним. Пам’ятаю й карикатури на старого цапа — «всєсоюзного старосту» М. Калініна.

Поламати все і відразу не вистачало сил і карикатури на вождів вивели тільки к 1930 ж.

Все це наводить на роздуми про межі вищедозволеної критики на різних етапах мого земного існування. Якщо ми у восьмидесятих опинилися навіть в епосі «гласності», то перед нею, якщо користуватися тою самою езопівською мовою — буде: «епоха отдєльних застойних совєршєнно нєтіпічних) явлєній», я би охрестив її радше «епохой застольних явлєній», але — що поробиш, не мені вибирати назви. Поперед нею «епоха волюнтарізма», якій передувала «епоха культа лічності». Тридцяті роки назви не мають, то я і назвав би їх епохою Великого Полювання’, як двадцяті — «епохой НЕПа».

А так і бачимо, за згаданими карикатурами, що в радісну «епоху НЕПа» дозволялося, помірковано–дружньо, ясна річ, — критикувати навіть вождів. Потім, за героїчної епохи «культа личності», ареал можливої критики був різко завужений, та з елементів політичної структури країни (вона стала на той час уся політичною) — об’єктами критики могли бути «завхози», «управдоми», «коменданти общєжітій», а ще й керівники самодіяльності районного масштабу, Втім, за епохи пізнього культу особи, так званого «сталінского ампіра» — дозволялося критикувати доцентів-»нізкопоклонніков» («перед буржуазной культурой»), як і «безродних космополітов». Цих — незалежно від колишнього звання.

Межі критики нечувано поширилися в «епоху волюнтарізма», та у «Битве в пути» Галіни Міколаєвой, де вся битва іде за–те якщо пам’ятаєте, аби випускати працюючі трактори, що не розвалювалися би просто на полі, — піддається критиці навіть місцевий «пєрвий», якому вправляє мозки ЦК.

Потім, в «епоху отдєльних застойних явлєній», це критичне біснування було знову підкорочене. Весь вогонь критики був тоді націлений на рудиментарні органи совецької влади: міг плутати скільки завгодно голова міськради або навіть облвиконкому, а їм протистояв будь–який парторг. А типовим сюжетом літератури й мистецтва застільної епохи став незмінний «первий», що виправляв усе за древнім іще імперським приципом Deus еx mасhinа.

Але, повернемося до карикатури.

Батько сам був професійним художником та чудовим карикатуристом, варто було подивитись на його шаржі, які він малював коротаючи незкінченні «засєданія» совєцької епохи, але цьому його талантові як і багатьом іншим — не судилося побачити світ та хоч якось вплинути на нього.

От якби він мав за душею щось дійсно потрібне, дійсно корисне, військове…

Бо варто було помилуватись, наприклад, як у ті роки носилися із заїжджим американським пройдисвітом — Рінделом Метьюсом, який — схоже, зумів?таки видурити в них чималу суму в дефіцітній валюті, продаючи свої «промені смерті», За їх допомогою він умів, ніби, своїм випромінювачем розладнувати запалення двигунів унутрішнього спалення, зупиняючи на ходу танки та звалюючи на землю літаки ворога. Якби ж вони існували насправді, оті «промені смерті»! — вважай, що вся світова революція вже тоді була би в кишені, а світ цілком офіційно керувався би з Москви!..

Не до кінця ясно, щоправда, а де би тоді — в умовах повністю колективізованого «в масшшабє планєти» сільського господарства, — купували би тоді продукти на прогодівлю «мірового пролетаріата»? — на Місяці? — на Венері? — на Марсі?


Закат старого світу

Важко сказати, ким би я став поступивши до піонерів (а потім — і до комсомолу) — менш освіченим. Тоді я вже спостерігав пряму залежність поміж відсутністю розумового багажу та досягненнями на громадській ниві. На чисто виполеному полі легше сіяти, а друге цілком доповнювало перше. Хоча би тому, що найбільший «общєствєннік» паралельного 10–А, що ходив у гімнастерці з портупеєю неперервно організуючи масу (тобто — нас усіх, на їх професійному жаргоні це називалося «занять людєй»), — вважався круглим відмінником та і був ним. Зудив, що ви хочете… Потрапивши потім до будівельного інституту, він, не зважаючи на свій громадський темперамент — ледь тягнувся на трійки, А за закінчення якось–такось інституту приплатив іще й здоров’ям.

А я з моїми шкільними трійками — устигав не лише у себе в металургійному, а й у них в будівельному, допомагаючи нездарним дипломникам. Не безплатно, ясна річ, не за карі очі. Але, що казати — я ніколи не віддавав себе «общєственной работе».

Він — віддавав, але був і порядно тупій, а інститут уже не був школою.

Годі викладачі інститутів не відрізнялися ще належною поблажливістю: беззастережні п’ятірки для «общєственніков», і взагалі — потрібних людей — пішли вже тільки в шестидесяті, коли демагогія та пустобрешество стали єдиним засобом існування, що зверху, що знизу. Тоді ж народився й масовий рух — потяг двійкарів до партії: і хай спробує безпартійний екзаменатор поставити двійку комуністові! Але, він так само хутко і помер, із розвитком від’ємного ставлення до двійок взагалі.

А тому, з тих самих пір, я непорушне переконаний, що чим людина є глупішою від природи — тим вона є суспільно кориснішою. Ну, для «нового суспільства», ясна річ, — не для нормального.

Тому не випадково нова російська держава, пряме продовження тої древньої, тільки що на тлі численних іноземних винаходів, почавши укріплюватись відгодована НЕПом — на початку тридцятих і звернула увагу саме на цю сторону справи. Чітко розділивши корисні знання, як?то: знання «частєй затвора» ґвинтівки («пуля — дура, штик — молодєц!»), уміння відвести «взвод» строєм посрати, або знання того, що відповів т. Сталін т. Ембер Дро на ІV конгресі Комінтерна і т. п., від знань шкідливих, абсолютно ні до чого: науки, мистецтва, моралі, історії…

Одне слово, (прагнучи скорішого відторгнення порожнього буяння неорганізованого розуму. Тому що розум, як і маса, як і все інше може бути добрим і організованим, або неорганізованим і шкідливим. Важкобуло цього тоді не помітити: навіть неозброєним оком.


Припинили видавану М. Горькім «Библиотеку всемирной литературы», вона буде відновлена тільки через чверть століття. Зникли чи занепали, швидко, за рік–два, кращі з видаваних у 20–1 журналів; «Наука і техника», «вестник знания», «Вокруг света», «Всемирньй следопыт». двоэ останніх, цікаві та чудово ілюстровані у двадцятих — тепер видавалися якось–такось, на поганому папері, з ілюстраціями нижче будь–якої критики, а головне — їх навкругисвітськість та всесвітність–були тепер начисто замкнені священою «ґраніцей на замкє». Потім і вони тихо померли. Добре відчувалося, що усім цим зловісним процесом управляє чиясь досвідчена й тренована рука зі сталевою хваткою.

Віднині під видом науки, літератури та мистецтва буде цінуватись а радше просто мати право на існування, — тільки пропаганда і нічого крім пропаганди. Що й вона не має права бути яскравою та талановитою, а повинна бути тільки сірою та без власного обличчя, — грізно застерігала доля Кольцова, Радека та інших. Усіх, хто наважувався писати талановиту пропаганду.

«Вокруг света» та «Мир приключений» я читав епізодично, у знайомих, але «Всемирннй следопыт» ми виписували з 1927, та мені було дуже прикро, коли він раптом, без жодних пояснень припинив своє існування. Спробували були на початку 30–их виписати «Вокруг света», але й то була тінь минулого, на кепському папері, та зі зовсім нікчемним змістом; все більше й більше смердячи нездарною пропагандою.

Не побоюся твердити, що цей журнал — «Всемирный следопыт» — за якихось чотири роки неймовірно поширив мої виднокраї, поповнив мої географічні та етнографічні знання, створивши міцну основу на подальше. А перед усім — він був чудово оформлений.

Про певну інтелектуальну свободу 20–их, свободу актуальну, а не за бажанням допущену — руки не доходили, — свідчить купа фактів, часом і не так значних, як характерних.

В ті роки в мої руки потрапила якась книжечка про спорт, прикрашена фотками спортсменів, ну, Пааво Нурмі та інші. Але — не тільки. бо там як ілюстрації були використані скульптури спортсменів Олександра Архипенка (1887–1964). Легкі та динамічнї, незвично абстрактні, вони запам’яталися мені разом із іменем автора, про якого я лише набагато пізніше узнав, що то всесвітньо відомий український різьбяр. Він був тоді емігрантом, та по кінець життя не розставався з пашпортом УНР. Його політичні симпатії та антипатії — були понад відомі, та він їх ніколи й не укривав.

Після того я ні де не зустрічав його імейі, крім книги Герберта Ріда «Сучасна скульптура», яку я разом із його «Сучасним живописом» набув у мадярському перекладі та у видавництві незабутньої «Корвіни» (1971). Наприкладі книги автор перелічує 15 найбільш визначних (jetentos) творів сучасної скульптури — автор пригадує і «Боксерський матч» Олександра Архіпенка. Сторіччя великого майстра відзначав увесь світ, окрім його власної батьківщини, про яку на той час важко було сказати, чого саме в ній більше: демократії, «гласності», чи може перебудови.

Пізніше, в кинзі Франсиско Гарсиа Лорка — брата поета — «Федерико и его мир», М, Радуга, 1987, в примітках я прочитав дослівно наступне:

Архіпенко Александр (1887–1964) — русский скульптор–кубист. С 1908г. работал в Париже, с 1924 г. в США.

Автор коментарів — така собі Н. Маліновская. Так набувається «русскоє», тобто те, що десь, у когось, погано лежало. Набувається пограбунком, крадіжкою або брехнею. Як саме, то вже не принципіально. Не дивно, що в іншому місці ця російська учена дама пише про бандуру (la bandurra), яка в Еспанії так само популярна як і на своїй батьківщині Україні (її принесли з України вісіґоти) і на якій так часто грають каліки та сліпі:

Бандуррія — испанский народний струнний инструмент, родственный гитаре.

Марно казати, что вона — копія української бандури, тільки менше, а з гітарою її ріднить єдино те, що вона — теж струнний інструмент. Воно би непогано — потягнути й бандуру («русская бандура»), — адже учинилася якось «русская гитара»), але справу зіпсував раніше мало не сам і. Турґєнєв, що написав — пам’ятаєте, про «глупого Остапа, что играет на глупой бандуре». Дискредитував і бандуру, і Остапа разом, а то — можна би… Бо, нема нічого українського, що не могло би згодом стати російським; ну, хіба що Петлюра або Бандера…

Мистецтво художнього оформлення книг та журналів було на дуже високому рівні перед 30–ими, поки не стало організовано видушуватись. Сучасний журнал «Вокруг света» не іде в порівняння до старого, адже знаю обидва та можу порівнювати; не будемо навіть казати про його сучасний доволі низької проби зміст. Можу запевнити, що й кіч того часу можна вважати за класику, порівняно до нинішнього.

Так само низько впало ще перед нашим часом — мистецтво книжкової ілюстрації. Практично — до чистого нуля.

Примітно, що таку саму еволюцію пережила і польська книжкова ілюстрація, вичерпавши себе — не без сторонньої допомоги, десь уже на кінець 60–их.

Мені довелося дорослішати, на щастя, саме тоді, коли все це було ще на висоті, та я можу тільки дякувати долі за це.


Із «Всемірного следопыта» мені запам’ятався більше від інших (та він, мабуть, і малював там більше) Владімір Ґоліцин, і я був незмір–но радий, коли мені пощастило 1974 купити невеличку книжку про нього, з малюнками, які я чітко пам’ятав півстоліття. Перша виставка В. Ґоліцина пройшла в Москві тільки 1966 та я наведу висловлювання з неї іншого художника, мені вже незнайомого, А. Васіна. Він, серед іншого, сказав і таке, як на мене — точне і добре:

Я пам’ятаю «Всемирный следопыт», який робили 3–4 художники та в їх числі Владімір Ґоліцин. У 20–их роках журнали «Всемирный следопыт», «Вокруг света», «30 дней» були для нас першими джерелами культури. Всі ми були закохані в якого–небудь художника, і всі ми знали, що Ґоліцин краще всіх малює кораблі.

«…то була багатогранна і щедра натура. За кожним малюнком відчувалися великі знання».

(Владимир Голицын — страницы из жизни художника, изобретателя и моряка, М., 1973, с. 58)

Людина, що це написала, була приблизно моїм одногодком, та я можу підписатися під тим, що тут було сказане. Так, були саме «джерелами культури» та рівних їм я по тому щось навкруги не бачив.

Ґоліцин чудово малював не тільки кораблі, а й багацько іншого. Важко знайти щось таке, чого би він не малював, його малюнки завжди були дуже динамічні, часом — прості до примітивності, часом — як креслюнок — точні до останньої заклепки; та так само незмінно виразні.

Після закриття «Следопыта» Ґоліцин, схоже, не прижився у Москві місті пройд та шахраїв, і перебрався до Дмітрова він помер у 1943 у м. Свіяжську, йому було тільки 42 роки; інші в цьому віці тільки починають. Помер, схоже, — від голоду.

У книжці з якої побране посилання мені зустрівся цікавий діалог, стисла характеристика часу. Писменник М. Горькій навідав 1932 майстерню художника Павла Коріна та залишився як же задоволений: «Вам есть, что сказать, вам за границу нужно поехать, великих мастеров посмотреть»; на що йому Корін — «Возьмите меня в карман» — він краще від Горького знав місцеві звичаї. Горький же впевнено відповів: «В карман вы не влезете. А поедете вместе со мной». Корін, здається, так нікуди й не поїхав і таким чином Горький як Маркс — був правий тільки наполовину. Не можна не зауважити, що в часи, які вважаються найтяжчими для Росії, наприкінці Першої імперії та в епоху Ніколая Палкіна, випускники Петербурзької Академії Художеств, визнані кращими, отримували оплачене урядом відрядження в Італію. Саме на те, аби «великих мастеров посмотреть». А тут було вже ХХ ст.!

Можна заперечити — навіщо акцентувати «отдєльє ошібкі і нєдостаткі» а ще й Ніколая Палкіна пригадувати. Адже — були й досягнення.

Так, незаперчно були, але ми всі якось жили серед «отдєльних ошібок і нєдостатков» а досягнення як і були, то десь не тут, поруч, або в натxненниx описаx якогось там Джона Ріда, або Анрі Барбюса.


Наступ на інтелігенцію й інтелект розпочався точно з приходом нового десятиріччя.

Перші ластівки «свєтлого будущєго» налетіли у березні–квітні 1930. Пройшов у Харкові широко розрекламований процес СВУ, — Спілки Визволення України, що навряд чи коли існувала. Її ніби очолював наш відомий учений — професор Сергій Єфремов. Залучених було понад сорок, — члени ВУАН — Всеукраїнської Академії Наук, викладачі університета, письменники. Здається, що це — після спорадичних розстрілів 1919 — було перше з організованих Москвою нищень української інтелігенції, пам’ятаю прізвище «прокурора», що ВІВ процес — Ахматов; ясна річ — росіянин.

Заарештованих було багато. Був заарештований, а потім для чогось звільнений — відомий згодом поет Максим Рильський, до свідків залучений письменник і критик Микола Зеров.

Весь процес був накручений навкруги того, що Л. Старицька–Черняхівська — зі старої української інтелігенції, зберігла ще дореволюційне помешкання, достатньо велике, аби часом приймати у себе й інших інтелігентних людей. Всього й тільки. Вона, за своєю дореволюційною простотою не знала, що вжє троє вкупі за римськими законами складають зібрання, а за совєцькими — змову (контрреволюційну, ясна річ). А за це вона й приплатила життям, перед тим просидівши десять років. Її розстріляли 1941 — так, ні за щось визначене — на всякий випадок.

Казали тоді, що судили когось із родичів Лесі Українки. Осудили й розстріляли би, неспірно, її саму, якби вона було ще живою: за її матір’ю Оленою Пчілкою теж приходили габардинові макінтоші, а врятувало її від «суду» та розстрілу тільки те, що вона вже лежала напівпаралізованою. Покінчилося ж усе розстрільним святом у Сандормоху,»к двадцатілетію Вєлікого Октября».

Не знаю, чи були процеси подібні до процесу СВУ, — ще десь. Скажімо — у Грузії або Казахстані, але знаю, що в Мінську був тоді точно подібний процес: там був викритий такий самий «Саюз визвалення Беларусі», на чолі — ніби, з Дмітрієм Пріщєповим — інтелігентом нової формації, комуністом (!) і тодішнім головою Госплана Білорусі. Разом із Пріщєповим були репресовані й десятки старих білоруських інтелігентів, — професори, письменники…

Дивно, співпадали навіть назви! — одна до одної.

Як бачимо, московська охранка не утруднювала собі справу, ляпаючи за готовим зразком. Більшого ступеню зверхницького нехтування цілим світом — важко собі й уявити.


Чим усе це покінчиться рано чи пізно, було видно заздалегідь та потім я став розуміти чому мій батько, веселий та бадьорий у двадцяті, — став так часто похмурніти в тридцяті.

Тривожні ознаки, які віщували аракчеївський «порядок» та звірячу імперську бездуховність майбутньої сталінської епохи, з початком тридцятих все більше згущувалися навкруги нас. Схоже було, що вся ця агресивна від народження наволоч, розправившись з ворогами за громадянської війни та задавивши політичну опозицію, справжню як уявну тепер озиралася навкруги у пошуках нових жертов. Кровопивці прагнули свіжої крови. Віддушини знайшлися, та дві разом, — пограбування селянства, яким зайнялися громили попростіше, та класова боротьба, де завгодно — в літературі, мистецтві, науці… Поле діяльності було тут воістину неоглядне, цим займалась уже цілком нововиведена, аби така що переметнулася інтелігентська потолоч.

Чого–чого тоді тільки не писали!..

Класову боротьбу перенесли навіть до бібліотечної справи, був чудово пам’ятаю, і такий наголовок статті — «классовая борьба в книговедении». З класовою боротьбою у книгознавстві з’явився й новий термін, нова лайка, звинувачення — «мєжєнковщіна», за іменем чи не єдиного в Україні європейської слави книгознавця й письменника ю. Меженка, який неймовірно багато зробив для відновлення наших книгарень та розвитку книгарської справи. Саме за це його й належало розгромити, спочатку ідейно, а потім і так… по справжньому, як годиться. Якщо цей ще був українцем, а значить з російської точки зору — не допустимим до існування елементом навколишнього світу, то наприклад такий собі Н. Волобуєв, відомий український економіст, був не тільки росіянином за походженням, але й народився десь у Росії. Уся його провина полягала на тому, що він ретельно досліджуючи економіку України, виявив, що це є цілісний та самостійний економічний організм, з яким і поводитись належить у відповідний спосіб. Так явилася світові загадкова «волобуєвщіна», упоратися з якою можливо було — єдино — шляхом запеклої класової боротьби в економічній науці.

Втім, він, здається, якось уникнув долі інших, та не був знищений, хоч і потрапив у неласку. Він працював потім у Донецьку, а помер у Ростові, не доживши «распада СССР».

Почитати би Його праці отим владним недоумкам, БІД незалежної України, та — де ж там…

Економічній науці тоді не щастило більше, ніж іще комусь, — здається, це тоді убили Алєксандра Чаянова, тоді пішли виловлювати «кєйнсіанцєв». Ми були на той час уже в Києві та пригадую вдома розмову на цю тему, коли, з одного боку настав спокій, бо «кєйнсіанцев» в інституті начеб?то не було, але й знову виникла тривога викликана реплікою батька: «А–а, як треба буде — то зроблять!» Сам Кєйнсі розробляв за океаном теорію інвестування та навряд чи знав, що на початку тридцятий у «революційній Росії» кидали в тюрми людей — тільки за можливе знайомство з його теоріями.

Там, «у них» — неподільно царював на той час немовлячий розум, а їх «дємократи» — ви ж знаєте, «зауважалі» росіян після голодомору 1933 в Україні, та до того, що відразу установили «діпломатічєсіє отношєнія»: вічна пляма на їх і так неславній репутації.

В мистецтві тих років велося цькування одногодка Олександра Архипенка (а схоже — й однодумця) різьбяра Івана Кавалерідзе, та майстра що не поступався їм — художника Бойчука — «бойчукізм». Важко сказати, що саме було в цих людях більшим криміналом, їх неспірно національний характер чи просто геній, але силу дрімучого московського дикунства вони пізнали повною мірою.

Кавалерідзе тоді вийшов із цього живим, зберігся дивом, інших, обліплених «-щінамі» та «-ізмамі» — й порозстрілювали: українців мало засилали, віддавали перевагу розстрілам. Знищення або вигнання майстра Москва незмінно супроводжувала нищенням його творів, Мстилися на них і довго по тому, по–своєму, злісно й злопам’ятливо. Пізніше, у 1939, коли нарешті вдалося знову окупувати Західну Україну — іще багатьох розстріляли і так само багацько понищили, але й тут — заважили німці, не все задумане вдалося здійснити. Зате потім, по війні, за вже третьої окупації Галичини у ХХ ст., коли 1950 був убитий генерал–хорунжий Роман Шухевич та УПА вимушена була припинити безнадійну семирічну війну — настав час нового зведення порахунків, можна було знову спокійно прийнятися за благородну справу російського викорінення ворожої української культури. За наказом № 375 (1952) по музеях Львова, Чернівців та Ужгорода було знищено чимало ворожих творів мистецтва. Лише у Львові це було 300 картин та 20 скульптур (обсяг експозиції середніх розмірів музею) — твори всесвітньо відомих майстрів: Архипенка, Бойчука, Гординського, Грищенка…

Не певний, що в планах, які зберігаються в Генєральном Штабє Россії, скажімо — окупації Канади, не передбачено в числі першочергових заходів — і понищення всіх полотен, наприклад — Василя Курилика. Адже, передбачливість «вєлікого русского народа» тепер — воістину — не описати.

АЛЕ, чи насправді таким безнадійним було тоді духовне життя суспільства «новой Россіі»? АДЖЕ, не забудемо — нас із молодих років учили в усьому пошукувати позитивне — «росткі свєтлого будущєґо». Що ж, були й ростки, особливо у так важливому за Лєніним «іскусствє кіно». Зокрема, розпускається рясним цвітом талант Олександра Довженка.


Цього воістину епічного співця незабутньої Сталінської Епохи. Це він зняв славетний «Аероград», це він увічнив антиукраїнське повстання на заводі Арсенал.

Але, справжнім шедевром цього малоросійського генія є «Земля». Сюжет фільму є простим і невигадливим як хліб або як правда (їх хліб та їх правда, ясна річ): злий син злого куркуля убиває щасливе майбутнє села в особі доброго комуніста — організатора комуни. Убиває, природно — таємно та зрадницьки — «вночі, коли все спало» (пускаємо першу сльозу). Але, ми всі розуміємо, що це останні біснування ворога що сталінське чудове майбутнє, відданим співцем якого був усе життя Олександр Довженко, — убити неможливо, немислимо.

Як же дивним та потьорним був він ще тоді для мене, людини вирослої в селі, цей фантастичний фільм–межеумок.

В ньому село складається не з російських ізб, але з аутентичних українських хат, квітнуть сади й ростуть соняшники, — оті самі — на яких і зробив карєру Довженко. Але одягаються наші селяни у фільмі — патріотично, тільки «по–русскі» — у що прийдеться. Не розібрати: Україна — не Україна? Вони шикують у «трєухах» взимку та православних «картузішках» влітку, натомість як годиться, носити взимку смушкові шапки, а влітку — солом’яні брилі (до речі, предки еспанських «сомбреро»). Поготів, ніхто з них не насмілюється відпустити собі справжні українські вуса, але у них чомусь популярні кудлаті російські бороди, котрих я у своєму житті в жодному селі не бачив, що тут поробиш!

Не менше зримих фантасмагорій є й в іншій площині, уже фаховій: однолемешний плужок тягнуть для чогось двоє волів (!); один селянин косить, а інший поруч — оре (!). Повне викривлення нормального сільського життя, але — навіщо? — вже тут певно ж за правду ніхто нікуди не потягне. Але — брехня в усьому, в малому як великому.

Особливо смішною й ні до чого видається сцена, коли вбивця намагається заґвинтитися головою до землі, але це йому не вдається, бо «вона його не приймає» (пускаємо другу сльозу), для більшої мелодраматичності додана гола баба, що кидається по хаті, а ще десь — кінський стампід. Кінчається фільм тихим дощем, який спадає на яблука падалицю на землі та на неприбраний баштан. Глупо й нецікаво.

Подумаємо тільки, що з цього претензійного (а як же самовпевненого!) нездари — зробили мало не корифея українського кіно! А в чомусь (тільки подумати, знову ж!) мало не страждальця — «пострадавшій от Сталіна Довжєнко», бачите! Але — подумаємо, хіба може бути мистецтвом те, в осьові чого лежить брехня? — Міт про доброго комуніста (це ж треба!) з наганом, що заганяє нарід до світлого сталінського майбутньоо та зрадницьки вбиваючого його злого куркуля. Ні, в жодному разі таке щось не може бути мистецтвом ТА НІКОЛИ не зможе.


До цього не забудемо ще й того, що коли викликав офіційні захоплення Довженко — насправді страждав мало не за кожний відзнятий фільм дійсно талановитий Іван Кавалерідзе.

Багацько писали та будуть писати про якусь там особисту трагедію Олександра Довженка. А між тим, його особиста трагедія, як і трагедія багатьох інших, була цілком заключена у вельми стандартних рамках: поет і влада. Він славив комунізм що його оточував, великого Сталіна, Родіну (оту саму, з великої літери — не нашу) — натхненно та радісно, але — на свій лад. Але славити треба — не на свій лад, а на їх — загальний, як усі славлять — «как вєлєно». От вам і все — вся «трагедія». Його й направляли, пояснювали: треба славити не так, а от так. Зрозумів?

Тепер у нас хочуть пробудити співчуття до цієї морально хиткої людини. Слушно пишуть навіть проти

…поширеного в довженкознавстві міфу (слід би грамотно — «міту», О. Б.) про те, ніби Сталін обрушився так брутально і нещадно на «Україну в огні» тому що в ній не було, мовляв, позитивної згадки про нього…

(Кость. Волинський, Довга тінь кремлівського розп’яття, ЛУ, № 14–15, 16.04.1992)

Виявляється, що «позитивні згадки» були, та ще й у достатній кількості, так в чому ж справа? — виявляється далі, що — ой–ой, — Довженка просто «оґоворілі» перед Сталіним якісь злі люди, чи то Н. С. Хрущов, чи то М. Бажан. Що ж обидва були наволочі порядні, так, але… По–перше — не так вже й «оґоворілі», бо Сталіна там по зав’язку, а по–друге, якщо й «оґоворілі» — нам усім — що до цього? — адже — то вже їхні комуняцькі справи, а нам це… до того місця…

Тому що «Україна в огні» з її — «За Родіну! За Сталіна!» — хай навіть ці слова написані українською (як і все останнє), — ствір не український, а російський, з усіма наслідками, що звідси плинуть. Просто не може бути монументальним історичним полотном про Україну твір де ігнорується (поготів — осуджується, все одно) — найбільше досі історичне досягнення українського народу — його жертовна боротьба проти Ґітлера й Сталіна разом. Проти тоталітаризму. Бо різні там «сопротівлєнія» — вибачайте тьху! Бо боролися за Сталіна проти Ґітлера. А Сталін — виткнемо цьому сміттю просто в очі — убив у кілька разів більше безвинних людей, ніж якийсь там Ґітлер. Та продовжував убивати й по перемозі, чи не так?

А що його за цей твір Сталін розкритикував, — то й що ж? Буває й таке, чому ні, як кажуть — «своя своїх нє познаша». То вже їх особисті, його зі

Сталіним проблеми, значить кепсько виправдовувався. А нам що до цього?


Подібні думки виникали у мене й 7.01.1992, коли я дивився по УТ якось пропущений мною та нашумілий свого часу фільм І. Ільєнка — «Білий птах з чорною міткою». Перед показом фільму його автор чимало розводився, що от, мовляв, він першим порушив табу та заговорив про антисталінський рух УПА в Західній Україні. Виходило при цьому, що він був мало не дисидент. Та й договорився помалу й до того, що тодішні «партія і правітєльство» його не тільки тоді не зрозуміли, а ще й чогось там не додали. Чи то «сроком», чи то почестями: я так і не зрозумів.

Однак, все це було не надто до справи, тому що й народний рух проти Сталіна у його фільмі ніскільки не схвалюється, та й головний герой — белобрисий російський окупант — носій передової колгоспної ідеї, всіляко вітається. І… все як «треба», ну, буквально все. Принаймні, як «тоді було треба», зрозуміло.

Такі що ж — поважати тепер автора за те, що «партія і правітєльство» тоді, натомість винагородити державною премією — злегка намилили шию? Можна, звісно, й так, але давайте спочатку розберемося — за що?

Не за те ж, дійсно, що тут або знову «своя своїх нє познаша», чи саме звичайне — недозатаврував, недопідніс (теж, відома річ — «кого треба»). Так, що ж — і це будемо ставити в заслугу? — ну і ну…

А, якщо при цьому «как надо» — ще й талановитий твір? — талантів на комверхах ніколи не схвалювали. Отже, є третя версія тих же подій: розкритикували насправді не за якісь там «політічєскіє ошібкі», а просто — за звичайний талант. Так, що ж будемо робити тепер? Через стільки років — знову — захищати? — або нахвалювати?… Не знаю.

Здається мені, що недобрим є будь–який художній твір, що перекручує історію. Якщо він є сірий, нездарний, то ще не ціла біда. Його просто не помітять, пройдуть поруч. А, якщо він ще й талановитий? Оце й погано, дуже кепсько. Бо, не лише звернуть уваги, але й повірять; повірять силі таланту. А оце — й неприпустимо.

Наші втрати від багаторічного панування абсолютно чужої нам країни і культури «старшєго брата» — є неоглядні й невичерпні. Так, чи ж варто ласитись на крохи, витаскувати з–під цього парового катка історії випадкові й неокремі, не остаточно роз’їжджені ним речі?

Нещодавно який академік В. Шепа (не знаємо, не знаємо ми своїх героїв!) розладувався газетною статтею, де підгріб до української культури — чохом, і Анну Ахматову, і Миколу Бердяїва, і Дмитра Мережковського. Не погребував і Достоєвскім. Не пощадив, пригородив і Чайковского. От так, ні більше, ні менше.

Ахматова… Вона — бідолаха, все життя соромилася свого піростонародного українського прізвища — Горенко. Про щире обурення її з цього приводу пише у своїх «Дневниках» за 1922 — Корнєй Чуковскій; подаємо без перекладу:

Оказывается, что в книжке об Анне Ахматовой Голлербах осмелился указать, что девичья фамилия Ахматовой — Горенко!! «И как он смел! Кто ему позволил! Я уже просила Лернера передать ему, что это черт знает что!»

Чувствовалось, что здесь главный пафос ее жизни, что этим, в сущности, она живет больше всего.

(К. Чуковский, ж. Новый мир, № 8, 1990, с. 160)

У своїх же «Дневниках» (вони там усі пишуть «Дневнікі»!) вона пригадує навідування рідної матері: «Она мне — доню, доню, — а мне противно! «Та соромилася своєї наївної старої, що розмовляла з нею українською не тому, аби нагадати «вєлікой русской поєтєссє» про її низьке походження, а тому що так і не сподобилася навчитися мові панів»вєлікому русскому язику».

Сама ж із гордістю щойно випущеної сільської епархіалки обрала собі чисто російське за її поняттями псевдо — Ахматова. А це звідки? — хіба не від татарського Ахмата? — теж мені, вибрала…

І отаке воно — нам потрібне? Певний, що коли якесь таке щось подається від нас до отої їх «русскої культури» — радіти треба, що назад не повернулося! А не у когось там іще відвойовувати.

Бо ж оте: «треба повертати» — то є радше суто рефлекторне. А, потрібно ж іще подумати — а, чи варто повертати? — чи є там, що повертати? В даному ж разі — з огляду на велику кількість наших власних поетес, та яких добрих, часом, — напевно неварто. Отже, навіщо нам іще вона — ота убога розумом Ахматова? — ну, як є — ні до чого!.

Микола Бердяїв… Дмитро Мережковський… люди, що не написали й рядка українською. Філософи — так: для Росії навіть видатні, бо російських філософів ми просто не знаємо, не було таких перед ними. Але й не Канти, це ми теж добре знаємо. Так, навіщо вони нам? — чи не досить з них Сергія Бердяїва, рідного брата Миколи та доброго українського поета?

Достоєвскій — то тема для окремої розмови. Хто би він там не був, а його не без певних підстав вважали білорусом. Так — українець чи білорус — але, чи було щось рідне обом народам у ньому самому? Досить поверхового дослідження, аби сказати рішуче — ні. У своій літературі та мисленні він був настільки росіянином, що питання про його етнічне походження — можна зняти мало не відразу.

Та, й те сказати, до російського культурного ґетто входять голими, полишивши за собою, знявши все національне — як немовля входить до цього багатостраждального світу. Часом — навіть без прізвища, як ота «Ахматова». Або як пішов свого часу з Росії на захід Карл Брюллов, — голим перекрочивши кордон, а вже там одягнений у все нове. Тому що навить цілком звичні для всіх речі в російському духовному ґетто виглядають зовсім інакше, не так як у всіх. Тому що навіть допущена колись до нього Єкатєріной ІІ французька мова, і та не є тою, що розмовляють французи, ні — своя, особлива. В ній і поняття, самі звичайні, трактуються зовсім інакше, по–своєму ж.

Наше розслідування щодо великого письменника можна почати з того, чому ніхто не насмілиться заперечити: денат був просто зоологічним ксенофобом, а в першу чергу жидофобом, всебічно виставляючи цю чи не характернішу рису свого «я» у «Дневнике писателя» (втім, як і в творах). За своїм антижидівським наказом російська літературам є й дійсно неповторна, в стані змагатися з будь–якою іншою, а й у ній Ф. М. — є зіркою першої величини.

Отже, — «жідішкі, жідішкі»… «Не все же жидам в карман, в самом деле» — так любив говорити великий гуманіст, котрий рішуче стояв за те, що «красота спасет мир». «Жидишки» — то не «иудеи», то вже зовсім інша справа, бо: «Тогда многие из иудеев, пришедших к Марии и видевших, что сотворил Иисус, уверовали в Него…» Ясна річ, що для Ф. М. й Иисус — попри очевидність не був «жидишка», а був повноправний біблейський юдей. Таким чином: «иудей» — добре, «жидишка» — погано. Такими є своєрідні закони російського ґетто («как захотим, так і сдєлаєм»), не Фєдором Міхайловічем і придумані.

3а «жідішками» у нього постійно крутяться якісь «полячішки». А є ще й оті німці, німців наш великий гуманіст, — ой як не любить! Та й за віщо любити? — бо люди ж усе недобрі. «Статский советник» Клопшток — не платить швачці; Амалія Липевехзель — з пожильців останнє обдирає; ні — недобрі люди. Але — багаті: «Дом Козеля — немца богатого…» А, хто ж він той Козель — мільйонер? — далебі — звичайний слюсар, тільки з таких, що не пропиває вслід усе, що заробить. От і дома набув. Багаті, бо у них і і слюсар може нажити власний дім, а «у нас русскіх» — добродушних простаків і поміщик, володар над «душами», може бути бідний, як та миша кощельна. Багаті навіть попри те, що («как извєстно»!): «…все эти петербургские иностранцы, которые к нам откудова?то приезжают, все глупее нас».

Значить, що ж тут іще вигадувати? — всі вони люди напевно недобрі. Так, у кого ж тепер язик повернеться твердити, що цей письменник був не російський з російських? А таких нам, у нашій добрій українській культурі — і задарма не потрібно. Чистіші будемо. Чи може хтось скаже, що в нас і своїх — власних жидофобів, аж так вже забракло?

Чайковскій? — що ж тут сказати. Колись було, дійсно, в «малороссійском імєніі отдихать ізволілі», а крім? — адже, навіть українською мелодикою не надто користувався.

Ні й ні, бо надто вже російськими видаються мені такі зазіхання. Поготів, нам — особливо потрібно відмежуватися від усього російського. Я не помилився, повторю ще раз — усього. Бо наша культура все ж зуміла залишитись європейською, та не може мати нічого спільного з рабовласницько–тоталітарною культурою, вирощеною на азійському задуп’ї. Досить нам і свого, справжнього.

В жодному столітті, думається, не кружляло такої кількості завідомої брехні, як у тому XX ст. — атомовому та космічному. Велика брехня XX ст. й у тому, ніби варварські розправи з культурою розпочали та практикували німецькі наці. Тут, як і у розправах з людьми або з цілими народами, їм — було у кого вчитись.

Прикра правда полягає на тому, що вступивши на арену історії пізніше «всемірного коммунізма» — вони повністю розпустилися у могутньому антиінтелекті останнього, копіюючи його де тільки можливо, Якщо розібратися, то вони нічого оригінального й не винайшли, крім отої ідіотичної маячні про чистоту раси, яка зіграла в їх історії так згубну роль. Та й це, як розібратися в попередній історії — не було оригінальним.

Не були їх винаходом і концентраційні табори, винайдені теж у Росії, ще за давніх давен. Важко й сказати — коли саме.

Дійсно, слово «остроґ» ми зустрічаємо іще в записах з ХІУ–ХУ ст. Острог же — то й є прототип концтабору в усіх своїх подробицях. Аж до його призначення: в подібному острозі відбував свій термін осуджений ні за віщо на каторгу Достоєвскій. Та було це ще задовго до остаточного об’єднання Німеччини.

Таким чином, тут питання першості вирішене ще віки тому історією, яка зробила Росію батьківщиною — в числі інших корисних винаходів, іще й концтабора. Того самого, без якого не мислиться тепер ХХ ст.

Не вони — німці, придумали й славетні «дущєґубкі», котрими у нас так обурювалися свого часу — автобуси з відведенням вихлопа до корпусу, для перевезення небажаних зеків, просто і зручно: загрузив живих — на місце привіз трупи. Померли в дорозі? — так, ніби змовились, але — хто ж це знає, від чого? Наче все було в порядку; що ж — «спішєм». Пам’ятаю, коли довелося почути про них з преси воєнних років так і пахнуло чимось ріднім, не німецьким. Хоч доказів, ясна річ, і не було, лише потім, уже в семидесяті, коли про них давно забули (у пресі принаймні), я наштовхнувся на свідоцтво очевидця, то було у спогадах генерала Петра Григоренка.

Виявляється, що ці цікаві машини широко вживалися задовго перед війною, на початку тридцятих, у великій війні за знищення основи людського життя — селянства: ними вивозили «кулаков». Совєцький кулібін що їх винайшов, якщо його заради замітання слідів услід не зіжерла каральна машина, — міг по кінець життя милуватись (таємно, ясна річ) отриманим за цю велику «для пользи отєчєства» справу совєцьким орденком. Можливо — аж по саму «пєрєстройку».

Так само — не німецький винахід — це оте палення книжок та знищення книгарень.

Відколи в старій Росії почали палити книги, — невідомо так само, як і коли їх стали писати. Хоч цим останнім і не зловживали. В совєцькі часи все нормалізувалося, та по виданню літератури як і усьому іншому «ми — пєрвиє в мірє». Як це досягається? — елементарно. Не трудом і не розумом, як і все. До зведень включається все, аж до брошур і театральних програмок. А те, що навіть їх власний Пушкін став бібліографічною рідкістю — до цього нема діла нікому. Як сповіщає нас експерт справи:

Виявляється, що на початку 1931 р. поступила вказівка почати вилучення зі шкільних бібліотек усіх книг, виданих до революції (за старим правописом), незалежно від їх тематики та змісту. Можна тільки уявити собі, скільки тоді загинуло безцінних видань…

(С. С. Джимбинов, ж. Новый мир, № 5, 1990, с. 250)

Що тоді, в тридцяті роки цілі бібліотеки вивозилися до макулатури мені відомо було достеменно. Те, чого з тих чи інших причин незручно було вивозити (міг пронюхати закордон), — організовано спалювалося. В окремих випадках проводилися й організовані диверсії. Такбагато разів горіла в Києві українська бібліотека АН УССР, та важкосказати, що там від неї полишилося на наш час, особливо — після чергової русифікаційної навали дев’яностих.

Скільки саме разів її підпалювали — перелічити не зможу, але вперше вона горіла здається саме тоді — 1932 або 1933.

Останній з підпалів, який пам’ятаю, — стався 24 травня 1964, невдовзі перед «смєщєнієм Хрущєва» дніпропетровською мафією. Він був поки найбільш ґрунтовним із усіх та пожежу загасили, здається тільки через три доби, коли встигли згоріти більше півмільйона книг. Ця неспішність була теж, поза всякими сумнівами, санкціонована зверху. Підпалювачем був «внєдрєнний» туди під виглядом співробітника бібліотеки агент КГБ, якийсь Погоржельський чи Погружальський, не пам’ятаю вже точно. На наступному суді він нічого не заперечував, виводив себе нахабно та був незабаром відпущений на свободу. Цікаво, чи йому потім виплачували персональну пенсію? — за особливі заслуги перед УССР?

Усього, як мені казали, в цій бібліотеці за десять років, з 1958 по 1968, — було понищено понад мільйон книг. Німці нанесли їй значно меншої шкоди: підчас війни вони вивезли з неї біля 700 тисяч книг. Та, підкреслю ще раз: не спалили, а вивезли.

Та ще одне, як ми вже заглибилися до минулого. А, чи може хтось собі виобразити що німці, захопивши якийсь палац (скажімо — «Зімній»), почали багнетами драти картини, або вирізувати на чоботи шкіру з крісел?

Бо вони навіть з того «нового мистецтва», затаврованого ними як «жидівське» та «звиродняле», — і одного малюночка (з тисяч!) не понина тільки уявити собі, скільки тоді загинуло безцінних видань…

(С. С. Джимбинов, ж. Новый мир, № 5, 1990, с. 250)

Що тоді, в тридцяті роки цілі бібліотеки вивозилися до макулатури мені відомо було достеменно. Те, чого з тих чи інших причин незручно було вивозити (міг пронюхати закордон), — організовано спалювалося. В окремих випадках проводилися й організовані диверсії. Такбагато разів горіла в Києві українська бібліотека АН УССР, та важкосказати, що там від неї полишилося на наш час, особливо — після чергової русифікаційної навали дев’яностих.

Скільки саме разів її підпалювали — перелічити не зможу, але вперше вона горіла здається саме тоді — 1932 або 1933.

Останній з підпалів, який пам’ятаю, — стався 24 травня 1964, невдовзі перед «смєщєнієм Хрущєва» дніпропетровскою мафією. Він був поки найбільш ґрунтовним із усіх та пожежу загасили, здається тільки через три доби, коли встигли згоріти більше півмільйона книг, ця неспішність була теж, поза всякими сумнівами, сашщіонована зверху. Підпалювачем був «внєдрєнний» туди під виглядом співробітника бібліотеки агент КГБ, якийсь Погоржельський чи Погружальський, не пам’ятаю вже точно. На наступному суді, він нічого не заперечував, виводив себе нахабно та був незабаром відпущений на свободу. Цікаво, чи йому потім виплачували персональну пенсію? — за особливі заслуги перед УССР?

Усього, як мені казали, в цій бібліотеці за десять років, з 1958 по 1968, — було понищено понад мільйон книг. Німці нанесли їй значно меншої шкоди: підчас війни вони вивезли з неї біля 700 тисяч книг. Та, підкреслю ще раз; не спалили, а вивезли.

У зв’язку з цим нагадаємо совєцьку чистку 1944–1945 в Криму, коли було понищено всю експозицію татарських музеїв; нагадаємо совєцьку ж чистку в Галичині 1950–1952, коли в одному Львівському художньому музеї було понищено три сотні українських картин, художніх творів високої цінності.

От і час би остаточно розібратися, як із отими «нємєцко–фашістскімі варварамі»; так само, як і з тими, хто вибавив нас від «корічнєвої чуми XX в.» Розібратися нарешті до кінця, а хто ж із них був справжній дикун і варвар?


Унесене вітром…

Чимало злого можна пригадати з бурхливих тридцятих, але було й інше, людське, про що теж не варто забувати. Поготів, у штучно створені для нас скрутні часи.

У другій половині тридцятих стан із продовольством був мало не краще, ніж у застільну епоху Брєжнєва, тим більше — андроповського та медуновського протеже — Горбачова, який зумів поруйнувати країну так як ще ніхто перед ним. Це відносне благополуччя однозначно вказувало на те, що Великий Голодомор 1933 — був свідомою акцією московського геноциду, свідомим винищенням українського селянства.

У 1935 я вже не пригадую продовольчих карток чи пайків, та хоч городу в нас уже не було, але з їжею в домі було відносно благополучно. Жили ми на 600 рб / міс. батька, гірше, ніж наші сусіди, багаті інженери Шибаєви, кожен із яких отримував на заводі удвічі більше від батька, але — без особливих проблем.

В жодному разі не слід приписувати це заслугам та турботам більшовиків. Вони — вірні собі й своєму Лєніну — паскудили де тільки могли, але — як видно — й вони ще не могли перепаскудити всього.

Числені риси тодішнього життя, що навіки поринули до Лети — сьогодні здаються вигаданими та неправдоподібними.

Пригадується народний звичай, що пішов здається в непам’ять: гуляти добрими літніми вечорами вулицями міста. Звичай цей — типово наш, південний, український; так само, як збиратися вечорами на сільських вулицях.

В суспільстві систематично руйнувалися поземі соціальні зв’язки та багацько людей одночасно потім можна було побачити лише на мітингу, або в рідких уже чергах за горілкою. Втім, Горбачов зумів вивести й черги — не стало, за чим стояти, але тоді…

Перед війною, та власне з часів громадянської, — вже не роздівали ночами, та літніми вечорами повні людей були не лише парки міста, а й вулиці та бульвари. Проспект Карла Маркса в Дніпропетровську був традиційно, ще перед революцією місцем таких вечірніх прогулянок, та літніми вечорами дослівно вирував людьми різного віку, хоча найбільше було, ясна річ, молодих. Його частина, мвід вул. Короленка та по Садову отримала навіть напівофіційну назву «Блядохода», хоч то було не більше, ніж художнє перебільшення, — тоді цим древнім ремеслом займалися одиниці, нечисленні фанатички своєї справи. Були подібні ж улюблені місця прогулянок і в інших районах: на робітничій Чечелівці то була Перша лінія, пару квараталів по обидва боки дворця Культури Металургів.


Люди займалися тим, що тепер нікому й на думку не спаде: прогулювалися, сиділи на лавах, які тоді стояли всюди, та яких нікому впадало до голови розламувати та розтаскувати, зустрічали знайомих, бесідували, пили воду або пиво, їли морозиво… Працювали допізна й ресторани, працювали театри й літні естради.

Ільф і Пєтров увічнили ностальгію Остапа Бендера по казковому Ріо, де всі ходили у білих штанях. Добре, але якби вони покинули на мить своє московське задуп’я та заглянули би до нас — їм багато чого довелося би представити цілком інакше.

Влітку тоді носили те, що вже практично зникло — білі сорочки з відкладним коміром, білі ж відпрасовані штані (от вам і Ріо!)та білосніжні ж тухлі з брезентовим верхом (вони вартували тоді якісь дурниці), яких чистили водою із зубним порошком, а до неї додавали пару краплин рослинного клею, або ложку молока, щоб побілка ліпше трималась. Все це легко калялося та бруднилося, а пральних засобів ще не було, але треба й пам’ятати, що бруду в ті часи, що на землі що в повітрі, — було набагацько менше.

Пили тоді не дуже, переважно не «водку», а вино або пиво, та по доброму пияної людини на вулиці я не бачив аж до 1945. Не було й сучасної агресивності, не було хуліганства заради хуліганства, а в натовпі парку або вулиці зрідка можна було помітити міліціонера, не кажучи про «дружінніков», яких тоді й сліду не було.

Багато чого змінилося на гірше.

У театрі доводилося бувати десятки років тому. Коли якісь гастролери давали п’єсу любимого мною і моєю дружиною еспанця Алехандро Касони, тонку психологічну драму, цілком камерну, але як завжди у нього — незвично сценічну. Де наприкінці виявляється, що зібрані на сцені пари добрих і старих знайомих, що знали — здається би все одне про одного, — були, пов’язані в минулому зовсім інакше, ніж це можна було досі вважати. Одне слово — Касона.

Ще, знову ж роки перед тим, ходили на «Провінційні анекдоти Олександра Вампілова. Теж — гастролерів. От і все, за багацько років.

Тоді в Дніпропетровську було п’ять театрів, більше ніж будь–коли потім. В них усіх я бував регулярно, починаючи зі шкільного віку. Я не був театроманом або виключенням — половина школярів і студентів навідувала театри не рідше. Як не дивно це звучить сьогодні, але вони мали на це гроші. В основному все, що тепер знаю про оперету та — чимало!) було набуте мною в ті роки коли я вчився, у школі або інституті. В місті був тоді чудовий театр оперети, тепер його немає.


Усі розваги були вищою мірою доступні. Вхід у парк вартував десять копійок, може двадцять — не пам’ятаю вже точно. За ті ж двадцять можна було весь вечір протанцювати на танцмайданчику (тодішня дискотека) або час прокататися Дніпром на взятому на прокат човні (на двох, на трьох). Абсолютно доступні були білети в кіно і театри. Наприкінці СССР піти в дискотеку вартувало п’ять рублів (!) та при шестидесятирубльовій стипендії це можна собі дозволити лише дванадцять разів на місяць. Нестійку молодіж це просто штовхало на крадіж і криміналку. Але, що ж поробиш — схід від Перемишлю) розвивається тільки в минуле.

Перед кінцем Третьої імперії для деструкції світу, для досягнення химери світової гегемонії — з населення обдиралося уже все, що тільки було можливо, та в кінці й сама фатальна ідея «пєрестройкі» від партійних шахраїв могла бути цілком породженою божевільною ідеєю, що десь, хтось — іще полишився не до кінця обідраним, але тоді…

Тоді все було ще на самому початку, чекало свого часу, та при всіх великих кінотеатрах працювали вокально–інструментальні ансамблі, що грали перед початком сеансу, розкіш, яку за ту ж ціну квитка не можуть собі дозволити й фешенебельні столичні кіношки»цєна білєта от дєсяті гривень…» (при середньому заробітку у 200 гр / міс.!). Бо — охоче сповіщаю — додаткової платні за цю гру ансамбля — не бралося, ціни були стандартні (і).

Все це було, а багацько чого — не було.

Не було круглодобового сидіння в чотирьох стінах, не було повені порнухи й криміналки в кіно й на телебаченні, як не було й самого телебачення, не було вигулки собак та дурацького джоґґінгу, але все оте — було.

Останні залишки нормального людського життя.

Понищені зусиллями партії, унесені вітром історії…


Товарищі та одногодки

3 одногодками я спілкувався завжди якоюсь мірою помірковано.3годом буде ясним — чому. До сільських одногодків мого раннього дитинства у мене жодних претензій не було. Вони виховувалися, як і я, в родинах де домінували дуже прості, але стислі та справедливі принципи моралі. Їх абсолютно неправомірно пов’язують з християнством, але десятеро заповітів є набагато старіші від нього, хоч це я зрозумів уже згодом. А тому мої сільські приятелі поводили себе зі мною нечесно — не частіше, ніж я з ними. Але, ці були моїми супутниками лише на станції, де я жив до 11 років.

Із дітьми з так званих інтелігентних, а простіше кажучи — міських родин, відносини укладалися набагато складніше, ці часто прагнули з дружби зі мною витягти для себе якусь вигоду, користь, що мені було чуже, а значить — неприємне. 3 тих самих пір я тверджу, що всі діти поділяються на тих, що несуть додому, та на тих бідолашних, що несуть з дому. Я майже відразу вирішив, що не буду відноситись ні до перших, ні до других. Я ніколи не був заздрісним, та цієї так розповсюдженої на схід від Перемишлю російської риси характеру — у мене немає. А поступатися задарма своїм — теж не полюбляю. Вирішив не дивлячись на те, що проста думка, що з одних виростають дурні, а других пройди — була ще надто далеко ідучою для мого ще молодого мислення. Було мені тоді так, років 7–9.

Уміння дистанціюватися не пристаючи до жодних угруповань чи співтовариств, вироблене ще тоді, стало мені дуже в нагоді потім, коли ми 1934 переїхали до Дніпропетровська. Тоді в моєму житті зайшов перший перелом.

Перед тим я жив у селі або поза містом, а в місті бував лише на гостинах. У київській Ф3С № 28 на Диміївці я був одним з небагатьох підгородніх учнів і мені потрібно було відміряти пішки кілометрів 5–6, аби потрапити до школи (нас намагалися відвозити й привозити, але — всяке бувало), а тому ніхто й ніколи не намагався включити мене до місцевого соціального життя.

у Дніпропетровську — все перемінилося — у своїй школі я був уже місцевим, городським і моїй природній, так би мовити географічній ізоляції — настав кінець.

Соціальне життя міської молоді тоді дослівно кипіло, хоча може й не в тому сенсі, як це можна думати тепер. Підлітки мало не кожної вулиці були об’єднані в ґанґи за стисло тереновим принципом. Між ними установлювалися та існували певні відносини, вони коли об’єднувалися, коли ворогували. Одне слово, ні додати, ні відняти, — як у співтоваристві народів. Чвари бували незрідка, між окремим особами, так і поміж ґанґами, вирішувалися на крайній випадок в бійках, аж до різанини, доволі нерідкої. Твердити що ці ґанґи були якоюсь частиною кримінального світу було би невірно, хоч певні зв’язки й бували.

Але, що в таких обставинах полишалось робити мені?

Виручало почасти те, що як і багацько інших жильців нашого будинку та мого віку, я був насправді наче нічийним. По обидва боки нашего п’ятиповерхового Будинку Спеціалістів теж тягнулися проспектом Карла Маркса багатоповерхівки, а в них тоді молодіжних ґанґів не було. Приблизно тоді ж — я зрозумів — чому.

Справа в тому, що контакти між родинами у багатоповерхівках — мінімальні; вони суттєво слабіші ніж між мешканцями окремих будиночків та дворів, або невеличких старих особняків, якнайбільше — двоповерхових. Тому в нашій ближчий околиці й не було свого ґанґу.

Сусідні ґанґи були дещо далі. На Полтавській вулиці, де була наша школа — конкурували аж три ґанґи. Нижче нас, на Ворошилівській вулиці, а частково на Крутогорній, існував потужний ґанґ Драпа. Драп то Євсєй Драпкін, високий та жилуватий блакітноокий жид, років на два старший від мене, еnfante terrіblе всієї своєї вулиці, син старої більшовички Басі Драпкіної. Вона, попри її старий більшовизм не займає жодної керівної посади. Та, й те сказати, сам вік мого нового приятеля красномовно свідчить про те, що в найбільш гарячу пору підготовки революції більшовичка Бася Драпкіна не всю себе віддавала справі робітничого класу. Мабуть тому й не займає. Але, часи важкі (а коли вони були легкі?) та якийсь пайок на правах старої більшовички вона отримує. Драп ставиться з повною повагою до минулих заслуг матері — «П–понімаєш», — каже він мені, «ето оні усє тепер покурвілісь, їх і рабочіє нє уважают… а тогда…» Тепер із ним можна би посперечатись, а тоді… Тоді й я думав приблизно так само.

З матір’ю та сестрою він жив на другому поверсі особнячка, де колись мешкала одна родина, а тепер тіснилася купа людей. Драп уже ніде не вчився та працював розмітником на заводі. В його ґанґу було крім нього ще двоє жидів, та ще добрих два десятка українців (переважно) і росіян, але Драпа — поважали всі. Ґанґ був впливовий та знаходився в союзних відносинах з ґанґом із Каменьєв, де вже жодних жидів не було. Разом вони «богували» в сусідньому Потьомкинському парку. Міліція мирилася з цим, почасти з причини власної слабості, а почасти й тому, що так і дорослі бешкетували менше. Варто було двом «фраєрам» зчинити бійку, як вони відразу потрапляли в коло мовчазних підлітків, що негайно відтісняли зівак. З молодими зв’язуватися не ризикували: за кодексом «фрайєра», що поліз — дозволялося відразу «брати на перо». А «пера» побоювалися й плечисті стокілограмові «фрайєри».

Мій однокласник і приятель Юрко Ксендзів, хоча й жив дещо осторонь — на розі Жовтневої площі та вулиці Поля, був приятелем Драпа, вони зналися вже років п’ять, а в нашому тодішньому віці — це був великий термін, все одно що дорослими знатися тридцять. А значить тепер і я трохи дружу з Драпом. Тому подобається в мені обшар знань та умінь при повній відсутності зверхності, та можливість завжди разом обміркувати будь–як складну ситуацію. Я поціновую в ньому сильний та самобутній розум, хоч і не надто пристосований до сприйняття шкільної освіти, та майже безпомилкове відчуття справедливості.

Блатний звичай скорочувати прізвища: Драп, Ксьондз і т. і. — полишилася в пам’яті і вже потім — багато років по тому я чимало здивувався, викривши те саме не де–небудь, а у «школє Ландау»! — Дау, Чук, Халат… Слушна думка про те, що ця школа була в своєму роді теж науковим ґанґом, впала мені до голови дещо пізніше. Питання цього я не з’ясовував, та не знаю, чи не вніс цей звичай туди мій земляк та колега за університетом — Ісаак Халатніков, що як і я — виріс у блатному Дніпропетровську.

Я часто думав потім — уже дорослою людиною, як я — син професора (та ще єдиною дитиною в родині) вільно пройшов через цей світ без найменших втрат для себе, радше — навпаки. Мені смішно та незручно писати, в цьому зізнаватися, але я ніколи у житті ні з ким не бився, як і мене ніколи не били. Хоч своїм і не поступався.

Гадаю, що крім певної та доволі нескладної дипломатичності, у мене було тоді як же чимало на особистому конті, — я знав набагато більше своїх одногодків. Та не чогось там абстрактного, бодай латинських прислів’їв, а самого справжнього: потрібного, життєвого. Умів слюсарити, токарити, фрезувати. 3 вогнепальною зброєю мав справи з 13 років, як із випадковою ручною, так і з малокаліберною ґвинтівкою свого однокласника. Непогано стріляв та міг підрепарувати, що треба. А в Києві, коли завершував освіту в ФЗС — потай зробив собі в шкільній майстерні зграбний малий револьверчик на 8 патронів для малокаліберки (їх тоді можна було купувати без дозволу). Знався на ремонтах побутової техніки, аж до авто (в розумних межах, ясна річ).

Блатне життя міста тоді кипіло й вирувало. Молодіжні ґанґи комплектувалися за територіальною ознакою, але… Це породжувало свої особливості, так би мовити. Зараз сказали би — проблеми, але тоді проблеми не виникали на порожньому місці, тому що проблеми самі не виникають в суспільстві — їх створюють. Людям зі схожими звичками та поглядами властиво оселюватися разом, поближче одне до одного, так колись і робили. Люди й оселювалися поруч, іще перед совєтами, коли не було жодних там «житлових питань». Так і сталося, що в місті були цілі українські квартали, а були й жидівські, був навіть невеличкий італійський квартал.

Абсолютно нема потреби пов’язувати це з поняттям якогось там ґетто, адже люди туди ніхто не заганяв: оселювалися самі.

Так воно й складалося, що як один ґанґ складався переважно з українців або росіян, то ґанґ з іншої вулиці міг складатися переважно з жидів. Важко сказати, у що би це все відлилося зараз, в умовах непереносного тиску зверху та жорстокої конкуренції за виживання, за місце під сонцем, радше в негайні різанини та погроми на расовому ґрунті, — принципові та безкомпромісні встигли з тих пір добре попрацювати з їх «дружбой народов», але тоді… Тоді жидофобії або українофобії ніхто штучно не роздував, а старі царські якось призабулися, в надії на краще майбутнє для всіх. Тоді такі надії ще в декого були. А тому все й сприймалося нормально, як у людському суспільстві. Як треба. Пригадували хто якої нації — хіба що на свята. Більше тут важко щось додати.

Справа не Бозна як проблемна, але й по таких дрібностках видно, наскільки чистішим був неважнецький взагалі світ тридцятих — від світу кінця століття. А буде ж іще й наступне — XXI ст…

Банда могла тоді заявитись до школи, незадовго перед кінцем занять, статечно розсаджуючись десь на ґанку, на паркані або попід ним, дружно лузгаючи насіння (насіння теж — давненько не бачив). Їх наявність не проходила непоміченою та по класах проносилася вістка: «Серьога Поляков привів шпану… Певно, будуть з когось «получать»«. «Получать» з когось означало остаточно врегулювати претензії когось із членів ґанґу до когось із учнів школи. Це не означало побиття всіма одного або поножовщину, як можна би подумати проектуючи це в сучасну дійсність, з її майже повною відсутністю моралі. Це не так. Претензії могли бути задоволені й мирним шляхом, обіцянкою певної вири, могли й взагалі по з’ясуванні виявитися плодом непорозуміння. На крайній випадок, що ж, тоді бійка двох супротивників у присутності всіх, поручителів, за стислими правилами та до першої крови.

Це прищеплювало молодим стислі, хоч і прості правила моралі, правила поведінки, які вони зберігали й дорослими, та посилатися на їх незнання — було марно. Не заздрю поколінням, які будуть жити під владою тих, що в школі збивали лежачого товариша ногами, обступивши з усіх боків. Як же не заздрю…

Осуджувалося над міру нахабне самоутвердження за рахунок інших це називалося «богувати», — та таке й прикартувалося загальними зусиллями. Про те, аби ударити того, хто вже лежить на землі, — тоді мови не могло бути. Такого не бачив, а тому й не наважуся навіть сказати, що би з таким зробили: чи збили би до непритомності, чи то викупали би у відхожій ямі…

Все це пішло у непам’ять з війною, а те, що перемога стала піроовою блідніє порівняно з цим її очевидним наслідком. Дозволимо собі ще нагадати, що саме по ній відбулася й ота «революція зверху» в совєцьких таборах, де справжніх «урок» з твердими принципами — замінили на «сук» — на покидьки кримінального світу, для яких не існувало жодних правил чи принципів. А вона, ця «революція зверху», була проведена силами совєцької влади. Яка — що ж, тут заключення напрошується саме — одвічно складалася з тих самих «сук».

Найбільш авторітетною в нашому районі була молодіжна банда, ґанґ із Камєньєв, котрого очолював на той час Павлик Таран. Камєньями називали квартал біля самого Дніпра, поміж парком Шевченка (тоді Потьомкинський) та вулицею Крутогорною. То була стара–престара рибацька слободка на крутому схилі до самого Дніпра, з огрядних малих цегляних будиночків на підмуровках із виловлених із води каменів, з вузькими завивистими вуличками, якими з причини вузькості та крутизни не проїхав би жодний транспорт, попри їх ретельну вимощеність, та крихітними квітничками, огородиками й садиками на принесеній звідкілясь землі, удобреної річковим мулом.

Тоді велика ріка рясніла рибою, в ній водилися воістину гігантські соми та рибним промислом можна було зовсім непогано прогодуватися. Крамниці — як завжди за совєтів — порожніли — НЕП відійшов у минуле, але на ринках міста завжди була в надвишку свіжа риба.

Це поселення пережило своє перше велике нещастя, коли прийшлі «цивілізатори» задумали й реалізували один зі своїх найбільших злочинів — знищення безцінного пам’ятника природи — Великих Порогів.

Камєнья тоді підтопило та вони втратили добру частину свого терену. На мій час це мало з боку Дніпра вигляд такої собі Венеції: підмуровки домівок піднімалися прямо з води, а човни в’язали до вікон.

Заходити стороньому хлопцеві до Камєньєв було небезпечно, вдень як уночі. Стороннього негайно викидали геть, а опір погрожував і більшими неприємностями. Це стосувалося, ясна річ, тільки молоді; на дорослих та дітей ніхто уваги не звертав. Це нагадувало мені потім, як ділять між собою терен особи одного виду, не звертаючи уваги на те, що там живуть інші види.


Хлопці з Камєньєв домінували в парку Шевченко, колишньому Потьомкинському, та коли я був уже студентом та перебував на цілком іншому статусі, і у мене в парку в натовпі зрізали ручного годинника як у звичайнісінького «фрайєра» — я знав до кого звертатись. Я німало не переполошився й до міліції не побіг. Повернення втраченого зайняло у мене кілька хвилин по дорозі додому: той хлопчак навіть вибачився.

3араз рибацької слободки давно немає, її остаточно знищили; коли якомусь керівному ідіотові надумалося прокласти зоною відпочинку, берегом Дніпра грузову автомагістраль. Тоді ж загинуло й селище Шиянка в гирлі Самари — Венеція на пісках, мініатюрна копія романтичного дунайського Вілкова. Щоправда, на той час не полишилося й рибаків переможний російський пролетаріат повністю перетворив велику ріку України на гіґантичну клоаку.

Він — як новий Мідас — перетворяв на гівно все, до чого би не дотикався.

Основною метою так званого «соціалізма» була та є виробітка робочої худоби, при тому — ідеальної, такої що в оптимальний спосіб забезпечувала би безмарне існування правлячого комуністичного класу паразитів. Та ще й підгодовуючого своєю працею, самовідданою та безкорисливою його всесвітні амбіції. Одне слово — імпер–люмпена. На все це й потрібна була корінна переробка психіки: її стваринення.

Незворотнє руйнування людської психіки, яке ми десятки років спостерігали навкруги нас, я би назвав цей процес бестіалізацією, — доля не тільки «соціалізму». Просто за «соціалізму» він ішов найбільш хутко, штучно прискорюючись і накладаючись на старий шаблон хиткої психіки російської работоргової бестії суздальського зразку. Однак, проходить він і в усьому останньому світі, бо інакше звідки би бралися усі ці численні об’єднання покидьків суспільства: «ячейкі», «брігади», «фронти», «армії»?..

Причини, якщо не враховувати отруєння середовища, що сприяє генетичним відхиленням, в тому числі й загальній оліґофренії, — є головним чином соціальні. Це розпад родини, який в усьому світі йде стихійно, стимулюючись ідеологією споживання, але в кращій його частині направляється й прискорюється політичною ідеологією (всі одна велика родина). Це виховання та виростання людини в натовпі зі самих ніжних років: в садку — натовп, у школі — натовп, в інституті — натовп, в армії — натовп… Для дебілів це знахідка. Як замріяно пригадував один: «…в армії — добре. Крокуєш собі з усіма й у голові така легкість: ні про що думати не потрібно».

Молода, ще зовсім молода революція полум’яно прагнула остаточного знищення буржуазного пережитку — родини. «Долой бит! — живєм бєз бита так вєдь і надо, вєрно?» — казали тоді комсомольці.


Чи не найбільш розповсюдженим словом їх каліцької мови було на той час — «долой!», — «долой Боґа!», «долой буржуазію! — долої бит!» Виникали громадські організації — «Долой стид!», «Долой рукопожатіє» — аби без ускладнень: «поступіла в жєнотдєл і сдєлала аборт». Або на крайній випадок — збігала до роддому, випросталася і вмить назад на «ударний труд». Про все останнє потурбується держава — «долой бит!» Держава й турбувалася. Як могла, як уміло. Як у повісті для школярів «Демид Шапкин», де оспівували ідилічні приваби совєцького «дєтдома» (де всі — одна велика родина). Дійсність бувала часом дещо іншою. Мало того, що по всіх «дєтдомах» вихованці харчуються та одягаються якось–такось, бо — яка ж адміністрація на схід від Перемишлю не краде? — але — буває й гірше. В роки хрущовської короткої відлиги промайнуло повідомлення, що у державних «дєтдомах», куди потрапляють іще в немовлячому віці (є й такі, бо численні матері відмовляються від своїх дітей «на користь держави ще у роддомі) що кепсько володіють людською мовою, зовсім як ті прийманці, що виховані у вовчих зграях. Втім, «біть враґа» можна й володіючи лише основними командами: «стой!», «смирно!», «кругом–м!»…

Людина натовпу — це новий біологічний вид, мало в чому подібний до людини минулого, хоч і схожий на неї зовнішньо, але внутрішньо мало подібний навіть людині палеоліту. Бо ж, перед тою був довгий шлях наверх, до цивілізованої людини. Перед цїєю — значно коротший шлях до бестії. Чимала частина якого вже є пройденою за останнє століття.


Комсомольський функціонер — зразок для наслідування

Мої особисті контакти з душею нашого суспільства — «общєственно–політічєскімі дєятєлямі» — почалися як у всіх нас, дуже рано.

Пам’ятаю, з прийняттям до піонерів я був дещо розчарований, можливо — уперше в житті. Перед цим нам стільки набалакали про піонерів… Думалося, що це таке вже цікаве, таке цікаве, щось на кшталт скаутів, про яких я вже десь читав. Потім, по прийнятті, в якому теж нічого особливого не було, коли нас об’єднали в «отряд», пикаста комсомолка «вожатая» у гімнастерці з червоною краваткою, три кінці якої щось там собі таке символізують, — розсадила нас на свій розум на стільці й наказала голосом, що не терпів заперечень: «а тєпєрь — давайтє дружіть!» Ми не знали, як це «дружат», а вірніше уявляли це собі якось інакше, а тут на тобі — команда: «Др–р-ужіт–ть!»

Бредучи з цього збору додому, я вже розумів, що справи швах, та з цією казармою потрібно щось робити, якось пристосовуватися. Але, як — от у чому все питання…

Пізніше, вже у Дніпропетровську — ми тільки–но переїхали, але у мене в школі уже завівся приятель — Юрій Ксендзів, мені поталанило більш–менш близько пізнати справжнього «общєствєнніка». То був комсомольський активіст з іншої школи, старший нас на років пару, та відомий мало не усьому місту. Такий собі на прізвище Герман, Вальтер Герман, але всі звали його «Гєрманєц». Та це почасти відповідало істині, тому що він був родом із вельми відомої в місті німецької родини, заможної та правдоподібно навіть партійної.

Він розгулював у гімнастерці з доброю портупеєю, поясом зі справжньої шкіри та в добре пошитих галіфе, а тому носив влітку і взимку добрі хромові чоботи. То був тоді звичний однострой партійного чи молодіжного активіста та функціонера. Германець був блакитноокий, як і чимало німців, та як на свій вік порядно пикастий та сракатий, але це лише надавало йому авторитету.

Комсомольський активіст — це ще і особливий тип поведінки, на нього повинні бути постійно спрямовані погляди мас, та при появі будь?де, він повинен усю увагу переключати на себе: негайно їх організовувати. Як казав іще отой їх Артєм Сєргєєв, якого потім самі й прибрали: «Когда я віжу нєорганізованную массу — я пріхожу в ярость!» Товариськість та уміння переключати увагу на себе, — це перед усім. Ох, ця мені товариськість «общєствєнніка»! Комсомольські організатори часів моєї далекої юності викривали у своїй поведінці товариськість дворової собаки, яка благодушно помахуючи хвостом намагається вилізти ззаду на сусідського кота, відмінно знаючи, що нічого доброго з цього не буде. Воістину, для них просто не існувало навіть поняття про щось там особисте, інтимне… Це було поза гранню їх розуміння, що є на світі щось, що їх не стосується. Як це може бути? — та «кто допустіл?» Адже, вони — «за всє в отвєтє», а все — це означає все, ви розумієте.

«Гєрманєц» уже переді мною десь пару років знав Юру та все начився у приятелі, демонстративно протегуючи його, але той не надто йшов назустріч цій багатообіцяючий дружбі, вважаючи «Гєрманца» пройдою та комсомольською шкурою, а можливо — й сексотом; однак, якось і не рвав із ним. Можна сказати — дистанціювався.

Так воно собі й крутилося, але поки не вдарив грім.

Юрко жив на першому поверсі великого старого будинку на Жовтневій площі, як раз на розі, біля сходу до парку Шевченка, без батьків вони померли, у двох кімнатах зі старшою сестрою та її чоловіком, інженером. І от, раптом з дому пропав годинник. Звичайний кишеньковий годинник, власність цього самого інженера — швагера Юрка.

Потім, коли час майже остаточно зупинився, різноманітних годинників стало повно, з надвишком. То був чи не єдиний (або один з небагатьох) сімдесят років по революції предмет загального користування, і недефіцитний, і доступний. Управитись із нам — сподобилася лише «перестройка». Чим пояснюється така велика для нас пільга — не знаю, але це був факт життя. Тоді час іще не зупинився повністю, але годинників не було, або вони були відносною рідкістю. Старі, від Павла Буре — зносили та порядно перебили підчас неспокійних років «гражданской войни», а нові тільки–но починали випускати на зав. ім. Кірова в Лєнінградє. У мене самого перші наручні годинники з’явилися за студентських років, а тоді, на початку тридцятих… Тоді «с часамі било єщє плоховато», а точніше, не з «часамі», а без «часов».

Одне слово, сталося ЧП, та особливо неприємне для мого приятеля — адже чоловік сестри міг погрішити й на нього. На щастя він пригадав, що напередодні ввечері приходив «Гєрманєц», пліткував і тріпався не стуляючи рота, а потім раптом заспішив додому.

На щастя у приятеля були зв’язки, та ми з ним та с хлопцями з Камєньєв — небагато, не більше десятка, — пішли до «Гєрманца» у школу — «получать». Мораль часу була суворою, хоча й не позбавленою своєрідності: не вважалося осудливим угнати з пристані та перефарбуватидержавний човен, але поцупити щось у товариша… цьому взагалі, йназви не було. Коли Вальтер вийшов та побачив нас, його червона пикастала білішою від крейди, і це вже було рівноцінним зізнанню. Самвін цього бачити не міг, а тому задирався, клявся та божився, що нічого не було. Але перед конкретною погрозою набити пику, тут він ненадто покладався на свою перевагу у вазі, — врешті зізнався.


Годинника він віддав на місці, він носив його з собою, жалкуючи продати, але й боячись носити відкрито. Так була відновлена честь мого приятеля Юри.

Для мене це стало першим та дуже важливим наочним уроком. Я вже тоді мав підозри, що активісти — люди не варті — трепли та нікчеми, які можуть «організовать» яку завгодно масу, а от зробити щось конкретне, справжнє, ні за що та в жодному разі не зможуть. Бодай — перед страхом смерті. А тепер я переконався, що вони бувають іще нечисті на руку, практично реалізуючи свою улюблену тезу: «собствєнность єсть кража».

Після цієї історії Вальтер Герман — комсомольський активіст і функціонер міського масштабу — якось зник із нашого поля зору.

Далеко потім, уже по війні, хтось із приятелів розповідав мені, що родина Германів дещо визначилася в часи німецької окупації. Та так, що їм прийшлося забиратись разом із німецькою армією. Навіяв з ними мабуть і Вальтер, який мав час стати вже самим справжнім, партійним функціонером.


Суспільство, скаладене зі заборон

Коли я з’явився на світ — уже відбулась небачена у світі «соціальная рєволюція», але «нового міра», який «ми построїм» — іще не було. Був, щоправда, його перший зелений росток — концтабір Мудьюг на Соловецьких островах. На них, порушуючи тишу колишньої монастирської «обітєлі» — топтався тепер зловісний СЛОН (Соловєцкій Лагєрь Особого Назначєнія) зерно та початок майбутнього ГУЛАГу. Йому він свого часу й віддасть першість, перетворившись на СТОН — Соловєцкую Тюрьму Особого Назначєнія. Початок концтаборів усього світу, в тому числі молодших паростків: Майданека, Освенціма, Тремблінки…

Країна була вкінець розореною отою їх громадянською війною вратім войну імперіалістічєскую — в войну гражданскую!», але могла би легко піднятись, якби їй з усіх боків не заважав отой «новий мір». Належало не підніматись, а прямувати до «свєтлоґо будущєґо», і тільки разом, усім, «всєм міром» — колективно. Усім, окрім них — класових ворогів — цих потрібно нищити, якщо вони не сдаються (і якщо сдються — теж, поодинці).

Колективізм — чудова справа. Неоціненне велике відкриття «нового общєства». Бо ж, подумайте самі, що він здатний дати нам хоча б у спорті. Легко уявити собі, які стрясаючі рекорди ставилися би, скажімо в бігу, де вся команда зобов’язана була би фінішувати разом, «всєм міром», секунда в секунду. Легко уявити та оцінити.

Тепер цей колективний біг до «свєтлоґо будущєґо» починав бути реальністю. Набувати її контурів.

В країні не буде всього тільки трьох речей — не так вже й необхідних: правди, краси та справедливості, а все останнє будуть час від часу «вибрасивать». Пильно слідкуючи, ясна річ, аби не зажерлися.

Це «свєтлое будущєє» буде все скуднішим від сучасного, рясним лише на різного штибу заборони та обмеження, от вони розквітнуть так воістину пишним цвітом. Заборонені будуть складні кишенькові ножики з лезом певної довжини. Селянинові буде заборонено обробляти будь–яку землю, крім тої, до якої він «прікрєплєн»; заборонено утримувати коняку. Городянину «нє положено» буде мати більше одної собаки чи кішки. Коли років так сто після закордону, автомашина з атрибуту правлячого класу почне ставати (як давно в інших) засобом пересування, — міліціонеру буде заборонено володіти автомашиною. І так далі і тому подібне.

Будуть, щоправда, не лише заборони, будуть і дозволи, хоча своєрідні, а часом і двосмислені: двом особам різної статі — можна «дать» і двохкімнатне помешкання, але двум однополим — тільки однокімнатну. Скільки статей — стільки і комнат — чим не принцип? — небачений як і прогресивний.


Несучасним і недомовленим все це було. Бо, як же — скажімо, два гомосексуалісти — акцептор і донор? — як же з ними? Або дві лесбіянки так само? Скільки ж їм усім відводиться кімнат? А, може просто — від трьох до восьми (років)?

Їх — «нових» хазяйнування, ґрунтоване на принципах ще палеолітичного хижацтва, збиральництва підкріпленого сучасною технікою, а тому в тисячі разів більше руйнівного, — від початку не буде успішним. Переважна частина награбованого у природи, цим необернено зруйнованої, буде перепаскуджена й викинута. Але надовго очистить країну від того, чим вона була традиційно багатою, з’явиться та почне товстіти «Червона Книга» вимерлих або вимираючих тварин і рослин. Але не забариться її цікавий та прогресивний брат — «Черний Список». Насправді він іменується, певно, якось інакше — красиво та ухильно, але цього я просто не знаю. Одне слово, ідеться про список продуктів, котрі не можна продавати (або «вибрасивать») населенню. Тому що вони мають бути цілковито призначені для них, благодійників наших, будівничих «нашєго», «нового міра». Саме для тих, хто в будь–якому нормальному світі був би тим, чим він воістину є від природи — нічим. А тут, — став усім.

Обидва весь час поширюються, наперекір шагреневій шкірі природи. «Червона Книга» — вона ж «Черний Список» тварин і рослнн; «Черний Список» — він же «Червона Книга» продуктів «для народа». Бо, вони — теж заборони.

Заборони, заборони, заборони…

Покінчується все на тому, що мовчки прийметься «всєм міром» плідна й як же прагматична концепція: дозволене тільки те, що дозволене. Все останнє — заборонене.

Тільки коли наступить епоха так званої «власності», численні простодухі приймуть її за чисту монету («в рамках сістеми» ясна річ) та й почнуть вибрикувати, замахуючись на святе святих: а, чи не прийняти нам — «всєрьєз і надолго», що заборонене лише те, що заборонене, а все інше — дозволене? Але «власть імущіє» на це буяння «гласності» будуть лише відмовчуватись, благо забороненого на той час буде стільки, що й дозволеного полишиться сама обмаль: дихати та відправляти природні потреби по відведених на це місцях.

Захопивши владу вони зобов’язалися зробити людину щасливою, але все наступне життя присвятили тому, аби зробити її по можливості нещасною. Але, навіть і цю свою історичну місію вони виконували нікчемно. Тут не відаєш, чому найбільше дивуватись, чи то їх тупцюванню в зупиненому часі, чи то убогістю до неподолання їх фантазії.

Сама структура цього «суспільства» («ми наш, ми новий мір построім!!) при сутичці з будь–яким боком реального життя — викривала свою повну неслушність.


То була глупота — хемічно чиста, без берегів, як той океан. Така, що позбавляє цілі виправу на край глупоти, — не було того краю.

Єдине, що було доведене з безсумнівністю, так це те, що хто був і насправді нічим — став усім. І — ще одне: нема на світі нічого такого, що не могла би понищити рука нової людини, — небаченої в історії. А за таких обставин первісна безглуздість середнього людського існування — набувала сенсу деякої затвердженості зверху.


Футбол і всяке інше

Доводилося чути, про це колись дослівно узахльоб пригадував А. Вознєсєнскій, популярний колись поет, а було це в телепередачі про Юрія Візбора, — легенди про московських відчайдушних повоєнних хлопчаків, що грали у футбол на московських подвір’ях. Хто ганчірковим м’ячем, а хто й консервною банкою. А з них виходили потім, як не Боброви, то принаймні Стрєльцови. Моя власна футбольна кар’єра завершилася з війною, але справу знаю професійно, як завжди. От і не знаю, скільки в отих легендах правди, а скільки звичної московської дурості.

Іграли в футбол перед війною і в нас, хоч школяри, а хоч і студенти.

В командах — за всіма строгими правилами, на полях 100x60 м., з воротами 7х-2; 5 м. та всім останнім. Грали і перед цим, де прийдеться, аби площадка була рівною та достатніх розмірів (на малій скорочували кількість гравців, як у мініфутболі). Коли треба було бралися за лопати й вирівнювали, все що можна. От тільки одного не пригадаю — щоби ми — хлопчаки — грали би чимось там нестосовним, ну — комком ганчірок, поготів, консервною банкою. Чого не пригадую, того не пригадую. Сам не грав, і не бачив щоби десь та хтось у великому місті Дніпропетровську грав чимось окрім м’яча. Навіть коли м’яч ставав некондиційним, спадав та не давав належного відскоку, уподоблюючись жмутові ганчірок, — усі з сумом розходилися — треба латати камеру.

Піддувши, її занурювали до цеберки з водою, аби виявити — де тече. А тоді брали латку, гумовий клей, і… Робив це й я, та не одного разу. Бо, всі ми знали, що ніхто нам цього не робитиме, та вся цінність людини — у якнайбільшій самодостатності. Але, м’яч завжди був тільки справжній, хоча частіше не футбольний, а волейбольний. Футбольний важить більше 600 гр. та як має достатню швидкість то прийняти його на голову — справа не надто проста та мало приємна. Тому ми — хлопчаки, обходилися тоді волейбольним м’ячем, у півтора рази легше.

Не здається мені, що діставати їх було легше, ніж потім — по війні. М’яч то не зброя, не воєнний об’єкт і не військова здобич, ніхто ними у війну не грав, а тому й зберегтися їх у Москві мало стільки, скільки було. А було їх — ясна річ, — більше ніж будь?де.

В дитинстві ми грали й у війну, зброєю, яку майстрували самі, та чим більше вона походила зовні на справжню — тим більше їй заздрили, на її виготовлення уходило чимало часу, але з цим рахувалися найменше.


Зараз — взагалі ні у що не грають, хіба дуріють за комп’ютерними іграми, які рівно нічого не розвивають. Більше сидять по своїх закутках та думають — самогіпнотизуються — швидше б стала працювати «жєнілка». Жиріючи та задихаючись від гіподинамії. Років десяток тому ще грали — тільки у війну, але — з чим прийдеться, коли й уламок палки служить за автомат. Не слід гадати, що в них така сильна виобразня, що вони бачили в цьому дрючкові автомат. Далебі, виобразні радше взагалі немає. Тут усе простіше, набагато простіше, пригадаймо, як ішла еволюція. Людина спочатку підбирала будь–яку палку потім стала вибирати підходячу, а вже потім стала робити з неї належну оборудку. Тут маємо зворотню еволюцію, наслідок наростаючої загальної худобизації, як висловлюватися науково, та олігофренізації.

Тому й певний, що гра у футбол консервною банкою — теж симптом охудоблення, і не більше, та захльобуватися тут нема чим, не до речі.

Могу засвідчити як колишній експерт: жодним технічним прийомам справжнього футболу — ні на ганчірковому м’ячі, ні поготів на консервній банці — навчитися неможливо. Обидва ці об’єкти є геть позбавлені двох необхідних якостей футбольного м’яча: округлості та пружності. Більше того, із вирослого на цьому матеріалі чемпіона створити потім справжнього футболіста важче, ніж із повного профана нічим не зіпсованого, — цьому не потрібно буде принаймні переучуватися, чи ж не так?

Де ж ми брали тоді футбольні м’ячі? — різно. Побиті м’ячі на кафедрах фізичної культури ніколи не ремонтувалися, вони списувалися. Роздобувши такий списаний м’яч (а це було легко) можна було його підрепарувати у дев’яти випадках із десяти. Частіше всього в ньому десь розходилися та репалися шови, а оскільки ні дратви, ні суворих ниток на совєцькі кафедри фізкультури не занаряджувалося, — самі розумієте; не те ми — хлопчаки, майстри, на всі руки. Маючи голку та шмат дратви — можна було за п’ять хвилин перетворити м’яч на новий. Мислимі були й інші, більш складні шляхи. Старі шкіряні чоботи звичайно, зношуються знизу, коли халяви ще абсолютно цілі. Один м’яч ми ним довго грали, ми зшили зі старих чобіт, що просили каші на якомусь смітнику. Крій — відомий, а шитво — справа не хитра; товста голка та дратва, кажете? Але й тут не було проблем, їх неважко було купити, вартували не маєток. Або, в крайньому разі, хто ж не знає, що у відомого на все місто центр–форварда Вано Абаяна — батько чувячник? — у нього це все є у надвишку. Гірше було з камерами — камеру вже не зшиєш, але й із цим якось там обходились.

Отже дивно мені чути про таку ганчірно–баночну романтику, й схильний бачити тут дещо зовсім інше. Про людину, що закриває голизну мішковиною — у нас кажуть «опущена людина», але — чим же ліпше це консервна банка й усе інше?


Примітне все це й тому, що відбувалося в багатій Мосвві, яка століттями гребла під себе все, що тільки могла зі захоплених нею країн, а значить — і отими м’ячами повинна була бути забезпеченою ліпше від інших.

Але ж бачимо — влаштовує й ганчірка, влаштовує й консервна банка — «сойдєт і так». Гасло одвічно опущеного до рівня худоби народу. Колись московити у патріотичному підйомі (або — пориві) — піднімали французів Наполеона на вила, і це й поніні вважається за великий героїзм. Але це, знову, вважається у такої самої худоби. Підскоч до мене француз та май я оті вила в руках: що ж тут сказати: «здаюся, месьє, я — неозброєний». Порубати, озброєного супротивника шаблею, це одне, а підняти його на вила — о, то зовсім інше. Чистоплюйство? — можливо, але саме подібне чистоплюйство зробило людину людиною. З тим, хто не відчуває різниці — розмовляти марно, воно все одно нічого не зрозуміє: не все, що ходить на двох ногах — це людина. Бо, ходить і страус, ходить і кангур.


Ох, цей вже мені господін Маркс!

Про господіна Маркса, так мені здається, я довідався від Джека Лондона почитуючи якусь там його соціалістичну маячню. Маячню, що так гармонійно уживалася в ньому з ніцшеанством, та… що вже тут укривати — з расизмом.

Пізніше я зрозумів, що суміщувати це можна, й можна як же чудово. А значить соціалізм і расизм — десь із одного куща ягідки. Але, це пізніше, набагато пізніше. А тоді мене таке ще дивувало.

На повному серйозі я став читати Маркса (і Енґельса) потім, в інституті, університеті, просто тому що їх там вивчали. Але ж ні — не такий я вже старанний, не треба. Працював все той же старий інстинкт — прагнення узнати з перших рук. Благо тут — це було легше від легкого. З багатьма ідеями я тоді погоджувався, з де чим згоджуюсь і тепер. Ота противладна частина їх учення, так би мовити, близька мені завжди. Але — не більше. Дивуватися цьому не потрібно, вже казав, що у мене селянська психологія, а вона є анархічною та не любить влади. Влади взагалі, будь–якої. Мені байдужа або неприємна будь–яка влада, ліва чи права, пропади вона пропадом. Чого я найбільше у житті не переношу, так–це десь спілкуватися з владою; в будь–якій формі; коли хтось нахабно лізе у мої особисті справи.

Для мене, як для еспанського campesino — будь–який циган або розбійник — симпатичніший від самого симпатичного жандарма.

В цікавий спосіб такі симпатії та антипатії розповсюдилися і на інші домени життя, бо так само й у науці. Офіційна та загально прийнята концепція або штандпункт були для мене завжди нічим, поки я сам пораскинувши мізками не переконувався у їх більшій або меншій справедливості, ну, а тоді — прошу… Так було зі загальною теорією відносності. Я формально зрозумів її всю проштудіювавши сера Артура Стенлі Еддінґтона, одного з тих пір із дуже поважаних мною людей, але… ті сумніви що були — не розсіялися й досі, попри наступну дружбу з Д. іваненком.

Важливість такої позиції я усвідомив повністю тільки пізніше, коли абсолютно різні люди представляли заперечення на мої праці, що були тотожні як ті козячі горішки. Це не означало, що праця була тривіальною, це було наслідком того, що мізки цих людей були відштамповані за існуючою парадигмою. Я завжди інстинктивно остерігався парадигми, у мене селянська психологія: хай гірше та своє…

Гадаю, що як мені й вдалося відкрити декілька нетривіальних речей в різних галузях знання, то це бувало саме там, де виникав конфлікт із офіційною точкою зору, а простіше — з тими чи іншими науковими жандармами. Але не завжди я пам’ятав, що за схожі провини жандарми убили Гарсіа Лорку.


Так от, у своїй дисідентській частині господін Маркс де в чому привертає мене й досі, коли я вже досконало знаю всі його глупоти й неподобства, хоча надто вже великої уваги приділяє «борьбє». Бо, не так воно треба «боротись», як пошукувати істину, а в цьому він був далеко не сильний.

Тоді ж, ґрунтовно вивчивши господіна Маркса (і, ясна річ, Енґельса), я піднявся з?за столу, потягнувся, озирнувся на всі боки — як воно «с каждим днєм всє радостнєє жіть!» — і сказав собі:»Ну і ну, оце так так!» Бо господіна Маркса ніде й близько не було, ні «на зємлє», нєбєсах і на морє», ні десь там іще, хоча зівсюди шурхотіло слово «марксизм», супроводжуване шелестячим «ленінізм». Втім, не було й останнього, тому що з такого ж самого цікавства читував я й Лєніна, котрий хоч і писав набагато сумбурніше від господіна Маркса але часом теж непогано.

«Оце маєш!» — сказав я собі.»А, що ж тут від першого? Або рівномірно — від другого?» Слова? — так, слова, неодмінно. А діла? — діл не було. Гадаю, що якби обидва воскресли поруч зі мною в тому ж 1939 — їх би відразу шляг би трафив. Не обов’язково, ясна річ. Лише в тому разі, якби їм пояснили, що вони опинилися у марксистсько–лєнінській державі. От тоді — безумовно.

Тому що поспіхом відновлена та похапцем індустріалізована славна імперія Російська — не містила в собі, ні в своєму устрої, ні в повєдінці — й крихти чогось там марксистського. Все це було лише її новою маскою, не більше. Якщо благодарні нащадки й втілили до життя щось там із заповітів геніїв минулого, то це був ясна річ він — безсмертний проект Козьми Пруткова — «О введении единомыслия в России».

«Єдіномисліє» дійсно було заведене: та ще яке ж монолітне!

А до того «едіномисліє» було аж як активним: з останніх сил колотило в барабани та дуло у фанфари нового совецького патріотизму. Патріотизм мені ще тоді рішуче не подобався. По–перше, десь у голові застряг рядок із великого Беранже: «Тише, тише, господа / Господін Искариотов, / патриот из патриотов, / приближается сюда…» По–друге, патріот зобов’язаний чимось пишатись, але саме тут — чим же? Громадянською війною? Колективізацією? Розкуркуленням? Великим голодомором? Чи може репресіями 1937? Чим же? — поясніть!..

Для мене цей патріотизм виключався з самого початку та очевидною обставиною: то був чужий патріотизм, патріотизм імперського люмпена, а я так і не став — ні імперським, ні люмпеном. Та вже з цієї причини підлягав екстермінації з «нового общєства».

Було і друге — я був українцем, людиною європейської культури, та мене з дитячих років воротило від отої їх імперської недокультури: червоної, з фанфарами та Політбюро, а за стару — білої, з «царєм–батюшкой да звонамі колокольнимі». Вони куди як прагматичніше дивились на справу, шукаючи провини на тих, хто себе вже не раз скомпрометував, не одного разу був упійманий на гарячому, тих, хто свого часу й Христа розіп’яли, й Росію продали, знайшовши — в голові не вкладається — покупця і на цю гору смердячого сотні років гнилля. Тому, що не можна продати, як хтось не купив. Можна лише продавати.

А до них — є й кого додати, інших недоброзичлівців.

Загалом — те саме й виходить: «жідішкі да полячішкі» вкупі з «армяшкамі» третього великого російського письменника — Федора Міхайловіча Достоєвского, котрий хоч і був білорус за народженням, але росіянин з росіян душею. Втім, як і багацько білорусів. Що ж, що обрали — те й отримали.

Отже, підсумовуючи оту цілу концепцію — сформулюємо її без дужок — прийшли якісь невідомі люди та й наклали доброму руському народові повні штані більшовизму. Так усе це виглядає для неупередженого ока.


«А, бил лі мальчік?»

Про улюблену російську справу XX ст. — концтабори, крім воістину жахливої документації в справі — є ще й розлеглий епос, леґенди і апокріфи. Є в ньому й наступна цікава історія.

Ніби всесвітньо відомий пролетарський письменник Максім Ґорькій приїхавши до СССР — задумав особисто навідати отой табір усіх таборів СЛОН, аби потім власним авторітетом спростувати буржуазні байки про те, що там зеків («кто нє с намі — тот враг») не перевиховують, а просто винищують.

А зеки про це й собі звідкілясь почули, та вжили своїх заходів. Саме оті — найбільш злоякісні — «особого режіма». Яких із приїздом гостей звалювали де–небудь на землю, прикривали брезентом та «строго–настрого» забороняли рухатись. Не сподіваючись, що їх допустять до Ґорького, вони підмовили місцевого хлопчика, щоб він і розповів великому письменникові усю правду, як є. Все так і сталося але Ґорькій словами хлопчика не надто перейнявся, так кажуть, а сам хлопчик по цьому кудись хутко зник. Та так хутко, що потім і зеки замислювалися, — а, чи був він, отой хлопчик?

Важко сьогодні чомусь тут заперечити або підтвердити, але цікаве що й великий російський письменник скористався чимось подібним у своєму «Климе Самгине», де часто бренить подібне запитання, сакраментальне як макабричне: «а, бил лі мальчік?»

А як так, то й ми тут використали це риторичне запитання, тільки щодо того «соціалізма», яким нам так прогули вуха, спочатку оті від ВКП(б), а потім оті від КПСС. Так, чи був він взагалі, якого так завзято ми всі будували аж сім десятків років(!), не зупиняючись ні на хвилину?

Культ особи Лєніна — культ культів, якщо можна так сказати, увінчує собою всі останні культи та культики, що створювали комуністичні каліфи на час за допомогою осідланих ними народів. «К Лєніну, к Ільічу!..» — бренять заклики, коли біжучі прогнилі скріпи імперії що розвалюється — починают тріщати особливо гучно. Як ніколи гучними стали вони напередодні чергового розвалу, коли був здійснений капітальний ремонт того, місце чому від початку на смітнику історії.

Але, може вони були в чомусь праві? — оті бюрократичні біснуваті? Ці перебудовники зверху, вповноважені на це апаратом?

Може це саме він — усім вождям вождь, це чварливе та метушливе створіння, доїдене в Ґорках блідою спірохетою Шаудіна — уявляло собі пожадане «свєтлоє будущєє» — якось правильніше, розумніше, а значить і привабливіше? — ніж Сталін, ніж Хрущов, ніж Брєжнєв, чим навіть…


Подумаємо, подивимось…

Слід гадати, що деяку вичерпну квінтесенцію його уявлень в цій галузі — становить оригінальне, дана ним самим формулювання, відповідь на запитання — а що ж то є соціалізм? От, виявляється, що воно є!

Социализм есть не что иное, как государственно–капиталистическая монополия обращенная на пользу всего народа и постольку переставшая быть капиталистической монополией (т. 34, с. 192).

Перше, що спадає на думку по прочитанні такого визначення, так це поштиве здивування, — жодного обману не було, бо те, що було створене в країні після революції зусиллями Лєніна, Сталіна та інших так це саме оте: державно–монополістичний капіталізм. Якого (для більшої привабливості?) називали «соціалізмом». А цей — підкреслимо — жодного відношення до того, що було, — не має й мати не може.

Друге, що тут привертає увагу, так це яскраво продемонстроване (яскравіше неможливо) невігластво в теорії Маркса, повне та катастрофічне. Чи це ж, бува, той самий Лєнін, що так галасливо та лайливо, бризкаючи слиною та гаркавлячи «отстаівал чістоту марксізма»? — невже це він?..

Бо ж уся ця найглупша словесна еквілібрістика, ці заклинання ґрунтовані на повному гребуванні азами марксизму. Є бо яснішим від ясного, що держава–монополіст, що виступає загальним работодавцем, автоматично стає експлуататором тих, що на неї працюють експлуататором усього народу, а як монополіст — то ще й надексплуататором.

І дійсно, в жодній сучасній капіталістичній країні, де всі пильно слідкують аби не було монополій — із робітників не вибивають такого відсотку додаткової вартості, як у системі уявного совєцького соціалізму. Там норма у десяток відсотків прибутку вже позначає підприємство, яке процвітає. Гадаю, що в «рєальном соціалізмє» (він же державне монополістичний капіталізм «для народа»(!) норма додаткової вартості сягає часом і 95 %.

Ніде, в жодній зі сучасних капіталістичних країн — робітники не жили і не живуть в умовах такої повної соціальної незахищеності, не жевріли й жевріють по нетоплених бараках та «общагах». Та й поняття такого — барак, у них там — можливо немає.

Все примітивне куглярство цього суб’єкта проглядається в слівці «постольку» — містичному покладанні на «закон діалектікі» («отріцанія отріцанія»), який тут ні до чого. Але, таке щось — то вже не політика й не наука, це — чистісіньке шаманство. Виправдане хіба що для параноїка.


Маркса (та Енгельса) я в молоді роки читав чимало, вельми схвалював їх теорії про відмирання держави при соціалізмі, спостерігаючи навкруги себе прогресуюче укріплення цієї держави (що поробиш! — «вражєскоє окружєніє», «протівостояніє сістем» і т. д., і т. п.), але ви ж бачите, що тут дещо зовсім інше — «государственно–капиталистическая монополия», а хто цю монополію буде забезпечувати, як не держава. Міг би я своєчасно викрити й наведене посилання, воно би мені як же багацько могло би роз’яснити, я зрозумів би, що жодного розходження поміж словом та ділом не було, але… Лєніна я тоді читав обмаль, те що мене цікавило — «Материализм и эмпириокритицизм», але він мені не сподобався. Наївне, на рівні третього класу гімназії філософствування, а ще ота стала галаслива лайливість, без якої — Ільіч не Ільіч.

Не читаючи його як слід, я за інерцією думав, що у нього могли бути й цілком добрі думки, хоч ніколи не вважав його генієм. Справжню ціну цій людини я пізнав набагато пізніше.

Адже тепер можу з повним знанням справи твердити про нього те, що тепер незрідка приходиться твердити про наукових геніїв XХ ст.: те, що має здоровий глузд — то не його, а вже що його — то вибачайте, жодного сенсу вже не містить. Так що, моя вам порада: читайте Лєніна, але читайте вчасно. Або ще краще — читайте інших.

Наприклад — письменника В. Солоухіна, який пильно прочитав вождя та написав справжній шедевр — «Читая Ленина». Оце й слід читати. А, ще краще — «Мою маленькую лениниану» В. Єрофєєва.


Що важливіше для молодого — дати, чи померти?

З Ніколаєм Островскім я ознайомився тоді ж; не зміг не ознайомитись — усі знайомились. Не буду применшувати того, що він зробив в його стані — й насправді, не просте. І однак, як обговорювати його книгу незалежно від того, чого вартувало її написання автору (як він сам її писав, ясна річ), то — не бадьорить…

Книга не вирівнюється сама по собі зі свого тла, тла революційної літератури, тла приземленого та неяскравого, лише трохи підсвіченого тим самим хирним «вогником революції» — коптячим та пригаслим, про який уже 1925 написав великий письменник — Панаїт Істраті.

Вона зовсім не така, аби проковтнути її не відриваючись, навіть молодим. А потім і іще й запам’ятати на все життя.

Нема в ній і правди, бо навіть оті дрова, що героїчно нарубали комсомольці, аби зігріти замерзаюче місто — там і полишились. Бо отієї дороги, одноколійки що мала їх вивозити — вони не побудували, ніде й ніколи.

Втім, саме роздуми над нею й привели мене ще тоді — в комсомольські роки, до деякої цілісної концепції. До подальшого та глибшого розуміння сокровенної суті того смертельно хворого суспільства, до якого закинула мене нещастива випадковість народження. Підкреслюю, смертельно хворого, бо риси Гіппократа на його обличчі сьогодні помітніші ніж тоді, більше півстоліття тому.

Бо, ще за шкільних років звернув я увагу, без чиєїсь підказки, на одну характерну рису — на відношення нового революційного суспільства до нас, до молоді.

З одного боку, неспірно, — молодь — це наше майбутнє. Бо, це тоді ж, у якогось буржуазного письменника я поцупив думку, що молодь — це майбутнє нації. Думка — природна до тривіальності. А звідси безпосередньо випливала й наступна думка, що це майбутнє — надію нації — треба берегти, а не жбурляти ним направо і наліво. Надія і насправді, тому що всі лівачки роблять свою ставку на молодь. Молодь — уже рішуча, а власного досвіду або розуму — ще не набралася, хіба ж не скарб для різних тоталітаріїв? Все так, але є в цьому ставленні ліваків до молоді, — й зовсім, зовсім інший бік; я би назвав його садистоїдно–мазохістичним.

Бо, набагато, більше тоді цінувалася жертовність, пам’ятаєте: «ми смєло в бой пойдем /за власть совєтов / и как один умрєм / в борьбе за это…» Всі, «как одін» — зверніть уваги. «Как одін» — значить всі, та й усім відомо, що все добре у нас — для всіх, як є. А оскільки нашому суспільству «бєз лєсті» та «бєз остатка» віддані всі, то й найбільшим подвигом буде, як за оту «власть совєтов» умруть всі, як один. Але, з ким тоді полишиться вона, «власть совєтов»?


В російській голові за законами дологічного мислення друга думка вже в жодний спосіб не укладаться, але у мене голова було як треба та в ній могло вмістится рівно стільки думок, скільки наразі потрібно. От так я тоді й розумував, у такий спосіб.

Про все це довелося пригадати далеко потім, у роки правління ракетно–ядерного пустобреха Льоні Брєжнєва. Тоді там у них, у Москві, незаперечне робилася ставка на світову термо–ядерну війну, яка негайно і «по–русскі» буде перетворена на всесвітню пожежу: «красного пєтуха пустім…» кажуть, що автором цієї нової «наукі побєждать» був такий собі сталінський маршал бронетанкових військ Б. Ротмістров. Сам він давно відправився до кращого світу, а наука вся зводилася до простого (як хліб або як правда): «начінаєм міровую тєрмоядєрную войну — і виігриваєм єє».. Якщо не просихати роками, то й таке може здатися вершиною мудрості. Прилюдно про це, зрозуміло, в повну силу не декларувалося але дещо — й проривалося. Крім отого уславлено політбюровського: «Пусть останєтся хоть десять чєловєк, но чтоби єто билі совєтскіє!» Обмежуся парой прикладів.

Зовсім юний тоді кастрівський помічник Армандо Гарт (давалос), наймолодший із членів свого політбюро, на одному з московських всесвітніх партз’їздів відкрито казав, що як наступна війна й принесе в жертву цілі окремі народи, скажімо — кубинський або чехо–словацький, — ну й що ж? — зате вона назавжди покінчить з імперіалізмом та забезпечить у світі російське… пробачте — комуністичне панування. Тоді, за років цього самого — як його? — а — «застілля» — мислили широко й масштабно. Процитуємо уривок із виданої в тої час у нас книги американця Пола Кроссера «Диалектика военной техники и ее последствия», М., 1975, де він полемізуючи з Германом Каном і іншими стратегами ядерної війни, пише:

Тепер не можна казати про перемогу або поразку в будь–якій майбутній війні широкого масштабу. Розробка майже миттєвого способу доставки континентальних та межконтинентальних балістичних ракет означає можливість майже повного знищення країни, що приймає участь у війні, де застосовано такої зброї (с. 49). Йому оптимістично протистоїть автор передмови, якийсь там «доктор философских наук професор В. М. Пузик» (!). Ну, як же тут обійтися без улюбленої «побєди»! Ні, ми ж усе одно переможемо, хоч і попри всякий здоровий глузд:

В ракетно–ядерній війні, якщо її не вдасться відвернути, перемога буде на боці країн світової соціалістичної системи, що відстоюють прогресивну висхідну тенденцію у суспільному розвиткові та що мають усі види озброєння та військової техніки, а також підтримку трудящих усіх країн. Такий виник підказує співвідношення сил між двома системами, логіка історії, її обієктивні закони, що виражають нездоланність нового у суспільному розвитку (с. 16). Як бачимо, «отєчєствєнная» позиція окреслена чітко, чітше не сформулювати: вони кажуть, що перемогти не можна? — значить ми обов’язково переможемо! Хто ж тепер насмілиться твердити, що в них щось було (або є) в голові? Їх би можна та слід кваліфікувати як звжчайних дебілів–олігофреників, якби… Якби вони не лізли керувати всіма… А, з такім розумовим багажем — ще й лізти керувати — це всім очевидний суспільний злочин.

Дуже цікаве питання присутнє тут і у вигляді її, мітичної підтримки «трудящіхся всєх стран». Цікаво, цікаво… Трудящі всіх країн розумом теж не виблискують, та не одного разу це демонстрували надаючи цю саму підтрімку, але — чи є аж до такого ступеню глупими? За совєцьким доктором філософських наук виходить, что вони будуть з квітами вітати совєцькі боєголовки, які впадуть на їх голови. Дуже, дуже цікаво… У зв’язку з цим поставимо нарешті давно інтригуюче нас запитання.

Почнемо здалека: проти кого стоять на своїх позиціях або плавають в морі очікуючі часу X американські (ну, і всі інші) ракети? Це, — достеменно відомо. Вони всі націлені на совєцьких трудящих, що побудували першу у світі державу робітників і селян. Тут усе граничне ясно.

Добре, а тепер зайдемо з другого боку: проти кого спрямовані наші, совєцькі ракети, оті — «на страже міра»? Оце — питання всіх питань.

Проти кого — це відомо — проти ворога, ясна річ. Ворогів трудящих усього світу — імперіалістів, чи не так? Так, ніби так.

Але, все це тільки так здається, тому що цієї буржуазії (а, до того — не вся ж вона імперіалістічна, згодьтеся), в жодній капіталістичній країні світу немає більше як 1/10 від усього наведення, бо де б же тоді побралися оті «трудящієся масси», чи не так? Цифри ці є майже точні, їх підраховували наші китайські друзі ще за «вєлікого Мао». Отже, сумніватися — нема жодних підстав.

От і виникає неминуче й головне питання, — а як же ваші доблесні «ракєтчікі» знищать саме оту злоякісну 1/10 на тлі отих аж 9/10?

Ой, не вам «господа товаріщі» — червона наволоч — поминати «трудящіхся всєх стран», яких ви маєте намір спалити до останнього в полум’ї термоядерної війни! «пусть останєтся хоть десять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє!» Стерлася давно до дірок і ця ваша шахрайська маска. А зітерли її, між іншім, — ви ж самі.


Року 1968 той же не просихаючий Брєжнєв у черговому нападі білої гарячки надумав був застосувати ядерну зброю проти Китаю, аби хоч у такий спосіб «вєрнуть Родінє» острів Даманскій, бо — самі подумайте, як же їй житі без нього? Та, лише люки пускових шахт американських важких ракет, що вночі відкрилися разом перед очима совєцьких супутників — відвернули цей злочин. От ці би вже напевно, не полишили би від цієї купи історичного лайна — й крихітки…

Отже, можна було сказати, ясна річ, що доля людства не повинна залежали від того, який саме придурок садить на данний час на царському престолі в Кремлі, але що ж тут поробиш, як історія з потурання придурків усіого світу — розпорядилася саме так?

Але, все це було радше фіналом, який повториться знову, як тільки дадуть набрати сил Четвертій російській імперії, а тоді — все тільки починалося, культ смерті ще не сягав наступних масштабів.

Читав я тоді чимало, читав уважно, та не міг не звернути уваги на те, що чим більше гине нашого брата — комсомольців, тім тепліше про них пишуть. Словом, по всьому виходило, що не головним було тут добитися чогось певного, як за це… загинути! — і, по можливості, хором, саме — «как одін».

Пригадую таку собі «Тріпольскую трагєдію». Що там було насправді — від совєцьких, як завжди, не довідатись, отже — приймемо офіційну версію.

Вона ж полягала на тому, що на «ліквідацію банди» спрямували загін червоних карателів, кепсько озброєних та нічого не тямучих комсомольцев, але — натхнених революційним «привом». «Банда» була насправді не бандою, а дружиною озброєних селян, такі виникали повсюдно, бо вже хто там, а українські селяни ніяк не схильні були знову підставляти шию під російське ярмо. У всіх у них було спадкове українське, козацьке уміння грамотно воювати, були й суто біблійні уявлення про справедливість — око за око, зуб за зуб. Вони без жодних сумнівів на місці розстрілювали своїх «революційних опонентів, як ті — «по–русскі», аби якнайбільше ужорсточити війну, — розстрілювали всіх інших.

Так вони і цілком слушно розпорядилися із нацькованим на них загоном комсомольців, захопивши їх мало не голими руками: хочете мучеників — нате вам, насолоджуйтесь!

Відбувалося все це поблизу відомого на Подніпров’ї старого села Трипілля, де ще в ХІХ ст. наш археолог В. Хвойка відкопав старішу протоукраінську культуру — передскифський, передготський, а може й передбалтійський пласт нашої древньої культури. Культури людей, що розселилися землями від Балтики та по Середземне море іще 4 тисячи років перед нашою ерою.


А звідси й термін «Трипільска культура». Як і назва — «Тріпольска трагєдія». Після цієї — першої ластівки — посипали й інші.

Це стало традицією — «славной традіцієй» — захищати, прикривати «свєтлое будущєє» життями молодих, позбавляючи себе майбутнього. Так бандит, оточений з усіх боків поліцією, прикриває себе дітьми своїх жертов, закриваючись від пострілів. Відмітив я цю ж традицію й потім коли з початком війни гнали до пратизанських вагонів, плідна діяльність яких потребує спеціальних навиків, — все тих жє, нічого не знаючих та нікого не уміючих міських бовкунів–комсомольців, які й віддавали партії та народові всє, що за таких умов могли віддати — власне життя. 3а віщо? — не знаю, навряд чи за таку ціну колись досягалося щось реально, ні. Реально могло йтися лише про те, аби накопичити побільш мучеників для нової комуністичноі церкви; всього й тільки.

Безглуздо, нічого не досягнувши, марно загинула 3оя Космодємьянска, як і Алєксандр Матросов (це — офіційно, як вони взагалі існували а не були черговою пропагандною вигадкою). Так само безглуздо гинули їх наслідувачі, про яких уже ніхто й не чув. Але, це й не так важливо; важливо, що взагалі загинули: віддали життя. Чи, може це тому, що коли за щось віддають життя, то це щось — не є вже ні дурість, ні брехнею? — цікавий доказ, нічого не сказати…

Без слави та сенсу загинули мої сокурсники за університетом у Дніпропетровську в липні 1941. Їх, поспіхом озброївши легкою зброєю, кинули назустріч наступаючим та чудово озброєним німецьким die Truppen. При цьому — акцентую, на верхах було давно відоме, що місто все одно буде віддане німцям. Як і вся Україна, яку ще перед війною було вирішено підстелити Гітлеру.

Потім, відвойовуючи якусь місцевість, мобілізували підрослу молодь та кидали її, так само погано озброєну, на прорив німецьких ліній.

Втім, і це, й оте попереднє, мало не абиякий практичний сенс винищення ненависного кожному справжньому росіянинові українського народу, який мав нахабство триста років опиратися імперському агресорові. Тобто — кажучи сучасно, то був звичайний собі геноцид.

Хтось там може бовкати, ну, що ж, було і таке, але — справа давня інші, мовляв, часи були: злочинні сталінські. Гадаєте так? — але ж — ні, дурня!

Бо подаємо на ту ж тему новий факт, на півстоліття свіжіший. З того самого їх Афганістану, де комунізмові було й усього без году тиждень, та де вони всього десяток років і протрималися на російських багнетах (в руках у знову ж — українських солдатів). Аби згинути там навіки, але ж ба — встигли напаскудити. Наведемо про це кілька рядків:

Ми знайомі рівно вісім років. Першого разу зустрілися в Гераті, де старший капітан Мухтар Абдурахман командував політвідділом дивізії. Тоді неочікуване горе вибілило сивиною його скроні: в бою на краї міста загинула сестра офіцера, 16–річна Фазиля. Вступивши до лав Демократичної організації молоді Афганістану (ДОМА), вона визвалася участити у бойових операціях. Іменем дівчини назвали саму красиву вулицю Герата, а про її подвиг склали пісню. Але хіба це могло втішити молодого капітана? (Правда, № 84 (25802) від 25.03.1989)

«Визвалася участити в бойових операціях..» Неповнолітня дівчина 16 років, що нічого не метикує, нічого не уміє, — жертва. Виник — не важко передбачити. Брат тяжко переживає загибель сестри. «Неочікуване горе вибілило сивиною його скроні». «Неочікуване» — ви ж тільки подумайте! — добро би!.. А сам — де ж був? — він же офіцер (та ще й — не молодший), то мав знати, чим таке покінчується. Чому не відрадив робити глупства? Чи думав, що… зійде з рук? — так ще нікому не сходило. Війна — справа серйозна, воювати потрібно уміти, цьому треба вчитись.

Російський журналіст В. Снєгірьов з одного боку співчуває, а з другого боку схвалює героїчну смерть Фазилі. Ну, коли в голові то одна думка, то інша… Бо, в рамках дологічного мислення вони разом до однієї голови ні за віщо не влізуть, не та поємність. Схвалює, поготів, вулицю та пісню — все як треба, хоча з іншого боку розуміє, що брата це втішити не може. Так, чи не краще було би, усім разом, зберегти життя юної Фазілі? Але, де ж там! — а, де ж тоді ідея? Ну, та сама, щоб ні у кого нічого, не було (крім номенклатури, ясна річ).

«Правда» як бачимо — новісінька, не сталінська, а епохи «пєрєстройкі» — значить і сама перебудована, а підносить усе як треба, все на своєму місці. Заклали на вівтарі свого бога війни (війни за владу, ні за що інше), а потім вулицю назвали; і — пісню склали. Все як треба, як годиться.

А значить і цьому чудовому звичаю, старому ленінсько–сталінському — приносити в жертву боротьбі за власну владу дітей — майбутнє країни, — бути й по всіх перебудовах. Бути завжди. Так, чи ж дійсно це звичай лєнінсько–сталінський? — чи залежить він взагалі від номера чергової імперії? — бо, дещо схиляє саме до цього.

Бо, навіщо гнали на вогонь ірацьких окопів тисячі хлопчаків Ірану — повісивши кожному на шию посмертний пропуск до садів Аллаха? — таще й підписаний самим Хомейні. Адже, з військової точки зору це булотак само безглуздо. Однак, знайомий почерк, хіба ні? — але — навіщо?

Про це нам не довідатись. Потрібні глибокі психіатричні дослідження, бо мозок отруєний вірусом ідеології — то смертельно хворий мозок, мозок душевно хворої людини.


Що все це не є випадковою аберрацією, що пов’язана саме з війною, а є закорінений загальний підхід, який саме тому й потребує дослідження психіатрів, свідчить ставлення до подібних безглуздих випадків у мирний час. Фактів? — скільки завгодно. Молода китаянка епохи Мао, героїня, що мало не собою загасила бочку казенного спирту, вартістю — ну, кілька рублів, не більше («отпускная цєна» 9 коп/літр). Або молодий совєцький тракторист, який ціною власного життя врятував для народу купу металобрухту — колгоспний трактор, що загорівся (термін служби пара років, громадське, що поробиш!). Ну, і так далі. Фактів можна назбирати скільки завгодно.

Все це одночасно наводить на природну думку, що подібні генетично вражені суспільства (щось на зразок такої собі соціальної хвороби Дауна), — є наскрізь садистичні в напрямі зверху вниз, та так само є мазохістичні в напрямі знизу наверх. Маленька ілюстрація в банально пом’якшеному вигляді.

Якщо вас запрошують, скажімо, на «лєнінскій субботнік» («явка обязатєльна»), то майте на увазі, що нічого конкретного не від кого не вимагається. Ті, хто вас погнав на нього — то звичайні садисти, а ваш особистий обов’язок повністю полягає на мазохістичному насолоджуванні оцим садизмом «вишєстощіх». А нічого іншого — абсоютно не вимагається.

В основі усих цих великих завоювань культури (у світі тварин подібні явища просто не відомі) лежіть одне й те саме — насильство, але що тут є первинним, а що вторинним — сказати не візьмусь. Та, і що ж тут сказати? Бо, вже саме прийняття насильства — автоматично породжує й оте подвійне ставлення до нього — садистичне з боку того, хто творить це насильство, або мазохістичне — з боку того, хто став його жертвою. Чи — може, своєрідна принцип безадресної компенсації? Втім, не забудемо, що закорінені в культурі й побуті садизм як і мазохизм, — однаково вимагають його, насильства.

І — ще одне. Повертаючись до проникливого Панаїта Істраті, пригадаємо і те, що він сказав далі, мерзлякувато скулюючись у своєму паризькому плащі: «льодовий вітер себелюбства розгулює над цією країною!» Спробуємо ж відгадати, що він мав на увазі, цей інтелектуал і природний пролетар, справжній громадянин світу? — який у будь–якій країні почував себе як вдома. Він уперто працював над своєю французькою мовою та писав свої романи французькою, уже потім перекладаючи їх на власну румунську. Йому — не дорікнути національною обмеженістю. Але в інших він відчував її здалека, оту національну обмеженість, поготів — шовінізм.


Безумовно, він відразу розпізнав саме його, космічних масштабів російське себелюбство, неуміло та тимчасово поспіхом приховане за картонною маскою пролетаріату, що переміг. Одвічна гарячкова маячня про російську славу, що годувала це себелюбство, та до якого іншим народам, підкреслимо це, не було жодного діла, хоча саме вони за неї розплачувалися, — вимагала щоденних подвигів, вимагала щоденних жертов на вівтар імперського себелюбства: все нової та нової слави.

Бо ж, зрозумієте нарешті — як за щось там із такою легкістю та радістю віддають молоді життя, значить це щось — є казково прекрасним, чи не так? Найкраще, що тільки може бути у світі, хіба ні?


«Отречемся от старого мира…»

Іще один привід пригадати наведені слова — це святкові демонстрації нового суспільства.

Демонстрації — пригадую з Досвідної станції. Маю навіть знімок такої. Не те, щоби мене на них так уже регулярно брали, ні. Але — пам’ятаю. Слабенька колона — скільки ж їх, п’ятдесят, сто? — а все приємно, все як у — людей. В руках знамена, гасла, портрети. Вождів, ясна річ; виступи, промови…

В чому сенс? — важко сказати.

Ідуть, часом і разом, чому ні? — до якоїсь певної цілі. Тут цілі як такої немає, ціль — спілкування з «руководством», тими, що за руку водять, або просто так «рукамі водят» (у повітрі). В столиці це ніби оте «прічащєніє» — ідуть до вождя. «На мєстах», «на пєріфєрії, в глубінкє» — ідуть до феодалів, місцевих вождиків, князів. Іти — добре, особливо всім, разом; іти — значить іти вперед, а вперед — добре. Аби не назад; тому назад ідуть уже поодинці.

Святкові демонстрації народилися наче з Жовтнем, але — чи це насправді нове?

Була демонстрація, але не святкова, 9 січня 1905, були й інші. А звідки ж вони всі пішли? Розв’язок з’явився не відразу.

Еволюція — процес загадковий. Ми так насправді й не знаємо, із чого та що береться, як диференціюються та спеціалізуються клітини, і звідки в еволюційному ланцюзі з’являється дещо нове, що по всьому й не має прототипу.

В історії, котра теж, по суті, є еволюція, хоча й не завжди поступова, знайти прототип буває набагато легше. Можливо, народись я трохи раніше, поживи свідомо хоч трохи в «проклятом прошлом», і швидше пішла би справа, раніше була би виявлено наслідування. Але цього не було та мені так і не довелося бачити «старий мір» на власні очі.

А тому прояснення почало приходити набагато пізніше, коли продивляючи старі журнали в бібліотеці Дніпропетровського художнього музею, я натрапив на репродукцію відомої картини І. Рєпіна — «Хрестний хід». Хрестний хід — практика не суто православна, за Середньовіччя знало хрестні ходи й католицтво; хрестний хід, це шестя, демонстрація віруючих, разом — народу й духовенства, з іконами та святими предметами. Практикується в тих випадках, коли потрібно випросити, вимолити у вищої сили щось термінове та невідкладне, скажімо — дощ у посуху. Демонстрація — то є хрестний хід більшовизму, але затверждений та регулярний. Ні, не сам він, ясна річ, порівнювати їх було би блюзнирством. Просто я хочу сказати, що практика демонстрацій є займаною у церкви — урочисте шестя невіруючих, де ікони заступлені портретами вождів, живих богів, а значить — якби теж іконами, атеїстичними, так би мовити. А до того — ще й така ж повна відсутність демократії порівняно зі старим світом, як і в усьому іншому: там лише Бог перебував на небесній трибуні, — але смертні — його пресвітери. Загалом — мавпування та імітація, — тому що добитися повного перевтілення, з нав’язуванням еправжньо релігійного духу ПОКЛОНіННЯ живому богу на трибуні — вожді, так ніколи і не вдалося, по самкінець. І, тепер і це є очевидне — ніколи не вдасться.

Втім, це вже типова риса цього народу — ставити на той номер, про який уже всі знають, що він неодмінно програє. До речі, ця його ідіотична властивість знайшла навіть теоретичне втілення у принципі (!) Пєтра І: прагнути й вимагати неможливого, аби могтися найбільшого з можливих. Важко сказати, чи реалізувалося колись щось подібне у справжній історії. Схильний радше думати, що навпаки, завдяки цьому принципові й відносно скромне можливе — ставало недосяжним. Бо можливе — топологічне відділене від неможливого, чого цар зі своїм дологічним розумом дикуна — просто не розумів. Красномовно свідчить сам про себе й кінцевий результат, бо принаймні досі всі інші наради полишали його помпезну імперію далеко позаду; за ресурсів, зауважимо й це, — набагато скромніших. Прикладом, що б’є у вічі завжди буде Японія, відокремлена жалюгідними кілометрами проливів від теренів, заковтаних дурою–імперією. Вони не мають ні власного вугілля, ні власного заліза, вважай — немає нічого, а — як живуть? — ресурси росіянина та японця — неспіврозмірні, а ті живуть утричі благополучніше та на двадцять років у середньому довше.

На все це можна би й махнути рукою — хай собі догнивають, якби вони — більшовики, — не нав’язували свій придуркуватий єдино–правильний спосіб життя — всім нам. А в перспективі — й цілому світові.

Свого апогею святкові демонстрації сягнули за Сталіна. Величезні, помпезні, імпозантні, кожен щось тягнув на собі во славу земного бога, за «нєявку» — можна й «служби лішіться», вони були апотеозами вождя, котрий у тисячах власних зображень, великих і малих, пропливав повз самого себе на трибуні вище всіх, і це було в той великий день ціллю й метою мільйонів: пронести вождя повз вождя.

Ніколи не судилося потім піднятися до цього недосяжного рівня, бо проносити померлого вождя повз живого, ото було вже зовсім не те.

Отже, на чому ж вона полягала, ота «отрєчєнность от старого міра», якщо поки ми бачимо самі суцільні займання?

Підведемо підсумок. Спочатку «слов’янські» військові однострої, за васнєцовськими ескізами у переддень блізької перемоги над ненависним тевтоном, тихцем украдена у того самого «старого міра». Вона потім, «по мінованії рєволюціонной надобності» — відійшла: після Сталінграда пес повернувся на власну блювотину: в армії воцарилося в минулому блеску старе золотопогонство, не вистачало до повного щастя ще царських мічмана та прапорщіка. Цих знуджене за ними російське серце чекатиме ще років тридцять, поки їх йому не поверне недорікуватий романківський маршал з Малої 3емлі.

А ще — демонстрації — оті пародії хрестних ходів.

Цікаво було б іще порівняти «Союз нерушімий…» та «Боже царя храні…», але останнє приймуть в часи «разброда і шатаній», а остаточні…» має восторжествувати перше, совєцьке — «Союз нерушімий суб’єктов свободних…» Однак, були й чудові приклади обкрадання «старого міра й тут.

Популярна колись по революції революційна пісня переможного пролетаріату — «Ми смело в бой пойдем / за власть советов,/ и как один умрем / в борьбе за это…» — є теж далеко не самобутнім продуктом нового совєцького мислення. Це злегка змінена за текстом стара кадетська пісня: «Ми смело в бой пойдем / за Русь святую, / и как один прольем кровь молодую…» Нагадаю, для тих хто не знає, що кадетськими училищами називалися тоді суворовські.

Але, улюблена пісня ще соплявих майбутніх офіцериків — стає піснею дорослих революційних громадян «нового міра»! — чи це не ще один крок до інфантилізації психіки?

3 цього боку глибоко повчальними є й різночитання. В «старом мірє радилося, стримано й благорозумно, всього тільки «проліть кровь молодую», а в «новом мірє» вимагається вже значно більше — померти всім, «как одін» — за владу совєтів. Але, на кого ж вона полишиться, ота «власть совєтов», якщо за неї перемруть раніше та «как одін» усі зацікавлені? — далебі, це не уточнюється…

Щодо мене, то це вичерпно характерізує народну ментальність, так би мовити, перед і потім. «Перед» психопатія, що розгулялася за століття історичної безкарності — ще хоть якось рахується з реаліями життя, але от «після»… «Після» вона переходить остаточно в паранойю, яка вже не лічиться ні з ким і ні з чим: «і как одін умрєм!..» Ну і діла! — нічого не сказати…

Отже, як бачимо, оте прислівне «отрєчєніє от старого міра» — було насправді дещо іншим, ніж це схильна представляти офіційна версія подій…


Справи конструкторські

Дещо рано я став триматися трохи осторонь приятелів, бо у мене з’явилися інші, більш високі інтереси; я став міркувати, як те чи інше зробити самому, а в цьому приятелі тільки заважають, іграшок в мій час на моє щастя не було, так само як то було за добрих старих часів, тисячі років тому, та саме як треба. Готові іграшки розвивають в людині хворобу часу — паразитарні та утриманські звички, інша річ — зробити самому.

Пріоритети були різні. Я виготовляв собі багато зброї, намагаючись по можливості наблизити зовні до оригіналу, може то було в крові, адже це здається дядько мого батька першим винайшов прототип парабелума. Кульмінація цього гоббі відбулася вже пізніше у Києві; я був уже в сьомому класі ФЗО, коли наш учитель, полонений австріяк Юліан Карлович Бріґідер, завершував наше навчання слісарні й, токарній та фрезерній справі. Я був одним із його кращих учнів та на практиці на заводі ім. Домбаля першим відшліфував дві пластинки так, що вони зліпалися, та зробив більше всіх болтів за зміну, не зіпсувавши жодної заготовки. Тоді ж я потай зробив у майстерні школи (шкода, в них робили чимало такого, що наш учитель не схвалив би) невеличкий 8–зарядний револьвер, під патрони для малокаліберки. Він чудово працював, але коли ми поїхали до Дніпропетровська, його прийшлося комусь полишити на пам’ять. Одна справа, коли таке щось маєш поруч із лісом, де завжди можна стріляти так, що ніхто не почує й не побачить, інша справа — велике місто. Втім, що це я кажу? — бо, чи знаєш ти, дорогий читачу, що то є таке — револьвер? Можу сказати напевно, що не знаєш. Тому, що вже ніхто не знає.

Зараз суспільство опустилося до того, що ніхто не знає, де пістолет, де револьвер, та дублюючи іноземний фільм — «нічтожє сумняшєся» іменують револьвер — пістолетом. А різниця між ними є, та вельми істотна. Так, принаймні, колись вважалося.

А я знав це вже тоді, ще перед школою, що наган — це револьвер, де патрони змінюють одне одного підчас обертання барабана, а пістолет — то зброя з прямою подачею патронів з обойми; скажімо — маузер, парабелум або бравнінг.

Так от, зараз про це просте порізнення не мають поняття навіть ті, кому це слід би, та обидва слова стали мало не синонімами. Докази? — скільки завгодно. Доведу вам, що про це не знають не лише «на мєстах», але й у «цєнтрє». Пошлюся на передачу ЦТ — «Кто убил Улофа Пальме?» від 13.08.1987. Там демонстрували револьвер системи Сміт і Вессон (калібр 9 мм) називаючи його пістолетом. Дрібниця, кажете? — ну, це ще як сказати…


3ауважимо в дужках, що коли таке неподобство дозволяє собі політичний коментатор (а це був Ґєорґій 3убков, зубр, а не коментатор), то це погано вдвічі: як він не знає такої дрібноти, то як повірити йому в речах більш серйозних? Того, що він не знає нічого, як правило, бо так йому легше брехати — наразі опустимо.

У ті ж, але ще сінельніківські роки, я крутився в майстерні нашого столяра, спостерігаючи за його роботою, та й собі чогось займаючи. Він носив прізвище Хромих, та був, здається білорусом, схожим на лісовика з Полісся, та як кожний добрий козак — ніяк не ворог пляшки. Він чудово знав свою справу, був тесля, столяр та краснодеревець, та батько завжди звертався до нього, як потрібна була нова мебля, для доку чи для лабораторії. Проект батько складав сам, але не зрідка він піддавався наступному зміненню чи покращенню.

Навідував і кузню, спостерігаючи та запам’ятовуючи; як робиться те чи інше. Це було дещо менш ефективне, бо як усі слюсарні чи столярні інструменти були у нас вдомі, та мені дозволено було ними користуватись, то вже горна у нас не було, хоч і було добре ковадло, на якому можна було робити холодну поковку.

Спостерігаючи як працюють дорослі, я старався, природно, не заважати їм, та питався про щось коли вони на час переривали працю. Зараз, коли кожен вібивається від інших як може, мені не те, що відповідати би не стали, а й на поріг майстерні не пустили би, але тоді — було інакше.

Всі ці люди були добрими майстрами своєї справи, університетів не кінчали, але не гнали мене, чемно відповідали та вели зі мною, неробним хлопчиськом — діалог на рівних. Це не було знаменням нового часу, що ніби назавжди убрав перегородки поміж людьми та класами. В жодному разі. Радше то було останнім залишком старовинних звичаїв, що побутували у нас зі скитських часів. Що ж стосується «нового» часу, то…

Від сучасного «побєдівшєго пролєтарія», рвача й нікчеми, що прагне виконати доручену йому справу так, аби тільки більше не доручали, я не навчився би нічого, крім брудного та понурого російського мата, чи не головного дарунку «старшого брата».

Батько в лабораторії мало не все вимушений був робити сам, нова влада розпочала свою плідну діяльність зі «скорочення штатів», скорочуючи людей за своїм розумінням некорисних, безвартісних, — прибиральниць, двірників, майстрів, лаборантів і таке інще. Робилося це з самою благородною метою — звільнити місця й фінанси для кадрів столичного керування.

В ті важкі роки після російської революції, її порив почав приносити нам в Україну свої дарунки, серед яких були не тільки ідеї перебудови старого суспільства, повної та остаточної. Головним було радше супроводжуюче: пияцтво, крадійство, матірщина, а також воша. Виводили її довго, та не зрідка можна було бачити пару бабів, що присівши десь у зручному місці вишукували одна в одної сусідських гостей, що не на міру розплодилися. Мій батько називав це «скороченням штатів».

У нього самого скорочення штатів, та не щойно описане, а справжнє — час від часу віднімало когось зі співробітників, та все необхідне для дослідження він вимушений був робити сам. Добре, що він усе умів, а якби не умів? Склодувні роботи він відмінно виконував сам, на спиртовці. Дещо научився робити тоді й я.

Тоді, з самого ніжного віку та саморозвантажившись від властивого вікові порожнього забивання часу, я почав знайомитись і з основами інженерної справи. На станції було чимало машин, жаток, віялок, молотилок, був і трактор або й два. Уся техніка була набута тоді ж, 191З, при заснуванні станції, у США. Здається, що саме за цим їздив перед війною до США 0. Кривуша, та як зараз пам’ятаю чіткі чорні написи на цегляно–червоному тлі: Мc Соrmісk та Маssеу Наrris. З тих самих пір і знаю, що то є оте загадкове & — ієрогліф слова and. Королем цієї техніки був розкішний паровий локомобіль, за допомогою якого й приводили в рух віялки та молотилки.

До моїх улюблених зайнять відносилося спостерігати за цим у дії, та підглядати, що за що крутить, та навіщо це потрібно.

Будову парової машини я знав уже років у 7, бачив уже й локомотив у якого всі потрухи з–зовні, та зручно за всім спостерігати; як працює розподіл пари, тут же на місці пояснив мені батько. Пояснювати мені, що то є тиск пари — не було потреби. Я, як і Джеймс Ватт, не одного разу бачив чайник, що кипить, стрибаючу кришку та струю пари, що виривається з носика.

В локомобілі мені найбільше подобалось те, що його увінчувало: прямовисна вертушка з двома до блиску виполіруваними мідними кулями. Коли батько на простому малюнку пояснив мені, як ця штука працює — я ледь не упав від захоплення. Тоді ж подумав, що парова машина порівняно з цим — дурниця, її міг винайти будь–хто, а оце… Це було насправді чудове, таке винайде не кожен.

Двадцять років потім, коли я вже бачив книжку Авреля Стодоли, професора всесвітньо відомої Політехніки в Цюріху — Dampf und Sasturbinen, де викладалася загальна теорія регулювання, початком якої був саме регулятор Ватта, — я чітко зрозумів, що корені кібернетики лежать саме тут, а не в плутаній та недорікуватії книжці Норберта Вінера, що накоїла такого фурору всередині XX ст. атомового і космічного.


Про те, що у світі з’явивсь перший «Конструктор», набір стандартних вісі, мутр, муфт, колес, платівок різних розмірів з дірками та скріплюючими все це ґвинтиками, — я вичитав десь у 193О. Був кінець двадцятих років і це там «у ніх» називалося «Меккано». Потім таке щось почали робити й у нас, та батько набув це для мене. Вже тоді моє зацікавлення привертали авто.

Можливо тут певну ролю зіграло те, що, я тоді вже чув про єнаці та жваво цікавився досягненнями двох конкурентів, Генрі Сіґрейва та Малькольма Кемпбелла на пляжі Дайтони, за якими слідкував за журналом «Наука и Техника». Пляж Дайтони був мені вже знайомий, це над ним літала «Кітті Гавк» братів Райт.

Перше авто я зробив за «Конструктором», але воно ніяк не задовольнило мене — я вже надто багацько знався на справі. Надто багато я вже знав про авто, знав, як працює двигун внутрішнього спалення та пильно розглядав рідких залетних пташок на Досвідній станції. Особливо любив як їм щось траплялось та водієві доводилося лазити під капот. Там я розглядав усе, пізнаючи знайомі елементи та придивляючись, які саме конструктивні особливості порізнювали те, що переді мною — з його попередниками.

3нання — велике благо, але це є й одвічне джерело незадоволення тим, що є, і коли на початку тридцятих почала хутко порожніти та заростати ленінсько–сталінськими бур’янами духовна сфера країни, — я вже розумів, що це не випадково, що знання потрібно поменше саме на те, щоб ми всі були задоволені тим, що є. Думали би, що краще від того, що є навкруги нас — бути не може; думали би, що й насправді — «с каждим днєм всє радостнєє жіть!»

Але тоді я ще не розумів усього цього з такою ясністю, та й навкруги мене все було більш–менш благополучно, але авто за рекомендаціями «Конструктора» — мене абсолютно не задовольняло: передні колеса не поверталися, підвіски взагалі не було; ну й т. п. Одне слово — найгрубіша імітація.

Мобілізувавши деякі додаткові ресурси Й матеріали, я створив цілком пристойну кінематичну подобу справжнього авто: рульове керування, паралелограм Жанто, кантеліверні ресори з поламаної пружини будильника ну і всяке таке. Модельку я закріпив на довгому пруткові, вивівши на його ручку й дистанційне керування рулем, що спричинило мені чимало клопотів: вимріяних боуденівських тяг у мене не було, а пара тросиків звичайного зразку працювала не надто добре.

У Києві ж у мене з’явилася товста книжка проф. Е. А. Чудакова «Устройство автомобиля», посібник для вузів, з масою креслюнків, що представляли найбільш раціональні як оригінальні технічні розв’язки окремих вузлів авто. Чудова була книжка. За нею я навчився читати технічні креслюнки (мені пояснив батько ж), та за нею я навчився навіть викреслювати профіль зуба шестерні, вперше узнавши, що то є циклоїда. Пам’ятаю, як уже набагато пізніше, десь у семидесятих я не до віри здивувався, підібравши десь економічну шестерню брежнівського крою, зі зубами трапецоїдної (!) форми, — це ж треба! Втім, у житті мені це уміння не стало в нагоді, — жодного зуба я так і не обрахував. Ну, крім отого єдиного, який був потрібний на те, аби в кінці І курсу Металургійного інституту отримати заліки технічного креслення.

Втім, вся ця підготовка завершилася влітку 1933 працею в гаражі Плодоягідного інституту, куди я заглядов у вільний час і раніше, там були раді будь–якій допомозі, а я добре слюсарював та токарив. Водіїв на весь інститут було тільки двоє («сокращєніє штатов», що ж тут поробиш!) на три машини: «Рено» 1916 на сім місць, вантажівка «АМО» Ярославського заводу, та зроблений на цій же основі саморобний автобус; ну, на зразок Корчуватського. Машини всі були старі, та реперувати їх доводилося часто, а все лежало на плечах цих двох Онисима Криштопи та Олександра Санджака. Я був послабше, але слюсарити й токарити міг не гірше.

Там я навчився прийомам капітального ремонту: регулювати запалення або притирати клапани. Тодішня техніка порізнювалася від сучасної тим, що її можна було капітально ремонтувати, по чому вона працювала не гірше від нової. Ремонтувати випадало не зрідка, бо машини булі старі, а дороги кепські, вкрай злі. Асфальт був у місті, та ще на новому шосе Київ–Житомир, а до нас у Китаєво з міста вела звичайна ґрунтівка. 3апасних деталів тоді, як і пізніше, — не було, приходилося усилюватися й комбінувати. На «Рено» після довгої та важкої поїздки полетіли зуби останніх шестерен та коробку передач тільки викинути. Все можна зробити на токарному станкові, та тільки не шестерню. Перед тим, десь року 1913 — заміна коробки передач не становила би проблеми, але — шкода — йшов рік 1933 від Різдва Христового та «Вєлікая Октябрьская Рєволюція» вже відбулася, відкинувши країну далеко, далеко за 1913 рік…

Наш старий водій О. Санджак десь роздобув стару простоходову коробку, здається — «Даймлер», але в непоганому стані. Вона, певно, мало ходила та всі зуби були цілі.

Там, у великому світі неповторно виглуплювався зі своїми ґаґами всім обридлий Чаплін, боролися самовіддано за небувалу швидкість на Дайтонському пляжі Генрі Сіґрейв та Малькольм Кемпбелл, але тут, «в мірє свєтлого будущєго» — були свої проблеми, як до авто 1916 з нормальною кулісною коробкою передач — якось присобачити, безнадійно застарілу простоходову, випуску 1906, грою долі — менш підвищену. Що ж — кожному своє — jedem das seine…

Простоходові коробки передач витіснилися кулісними ще далеко перед Першою світовою та ми щиро веселилися, що цей технічний крок назад — допоміг оживити наше авто в тридцяті роки, коли про простоходівки давно й міцно забули. Сьогодні таку заміну взагалі полічили би як нездійснену, але тоді… Зміна зайняла пару днів: потрібно було виточити пару перехідних муфт та просверлити кілька нових дірок на шасі.

Але, розважимся — пригадаємо з цього приводу класику (совєцьку, ясна річ, справжньою — не розважаються). Пам’ятаєте, як це красиво, в І.Ільфа та Є. Пєтрова — в «Золотом теленке», 1931:

Полотнища сліпучого світла полоскалися на дорозі. Машини м’яко скрипіли, пробігаючи повз повалених антилопців. Порох летів з–під колес. Тягуче вили клаксони. Вітер мітався на всі боки. За хвилину все зникло й тільки довго коливався та підстрибував у темряві рубіновий лихтарик останньої машини.

Справжнє життя пролітало повз, радісно трублячи та виблискуючи лаковими крилами.

Саме ці рядки особливо захопили Константіна Сімонова, який написав передмову до «Двенадцати стульев» та «Золотого теленка», коли вони були знову «разрєшєни» — перевидані по смерті Сталіна. Він їх наводить та додає від себе:

Чи можна більш ясно, ніж у цих символічних рядках висловити позицію авторів та сенс їх сатири. Чи можна б ясніше сказати про мету, в їм’я якої написаний кожен рядок їх смішних і талановитих книг.

«Справжнє життя», про яке так напучено пишуть обидва автори, було куплене за кордоном, за валюту виторговану за сировину. Не було тоді справжнім життям советів, не стало ним і наприкінці XX ст.

Весь описаний «автопробєґ», на чолі з «профессором Пєсочніковим на «Паккарде»« — був і полишається уривком «того», справжнього життя, яке по старому весело текло за межами країни та намертво, здавалося би, застигло в її кордонах.

«Чи можна ясніше сказати про мету»? — а, що ж це за мета? Мета була одна, що в Ільфа та Пєтрова, які тут красиво прибрехали (та — все одно, не допомогло), що в Сімонова, який брехав усе життя оптом і вроздріб, — зміцнити всебічно та одвічно абсолютну владу більшовиків найбільш безмозклого та найбільш морально розкладеного паразитичного класу світової історії.


Справжнім совєцьким життям був — що за дурниці — Адам Козлєвіч на зібраному з чого прийдеться «Лорен Дітріху». Справжнім життям був наш багатостраждальний «Рено», перероблений з кулісної коробки передач на простоходову. Отже, правий був «вєлікій Сталін», що не схвалив двох одеських зубоскалів.

А як справи були потім, ближче до кінця ХХ ст., чи стало краще? То як сказати. Для таких праць як наша, окрім певної майстерності, потрібні ще інтуіція та винахідливість, — якості, якими сучасник не виблискує. Та й теперішній технічний мотлох до цього не пристосований, що оті годинники–штамповка: зупинилися — викинув. Мій син працює в Тольятті та мав справи з ВА3ом, він казав мені, що уславлені «Жігулі» розраховані, цілком офіційно, на сім років — дурниця. А беруть за них, до речі, як за справжнє авто. Заглядав я й до цих «Жігулів» — Боже, правий, з чого тільки зліплені, замінник на заміннику, сміття на смітті.

Гальмові барабани нашого «Рено» 1916 були проточені з дрібнозернистого чавуну — вічні, а на гальмівних колодках був закріплений корд — спеціальна груба тканина з вплетеною металевою ниткою. Тут гальмівні барабани були з якогось низькоґатункового алюмінієвого стопу, а панове інженери не знали, схоже, що цей матеріал ні до чого — схильний до задирин при сухому терті. Машина була ще не стара, а задирин уже було нівроку, часом до 1/2 см. в глибину. На гальмівній колодці був двома заклепками прибитий шматок якоїсь чорної пластмаси. Сумна картина… Недарма ж вони всі так скаженно пищать, коли гальмують; є, від чого.

Дещо з викинутого в гаражі я приніс додому, для себе: старий свинцевий акумулятор на соляній кислоті, магнето Бош і кляксон. Придалися тільки двоє перших, кляксон мені на дверях не дозволили поставити батьки не були готові до такої новації. 3 магнето я порався більше всього, вивчаючи властивості високої напруги.

Годі ж, у наш останній рік у Києві, я сконструював авто, акуратно викресливши за «устройством автомобіля всі його розрізи. Відрізняло його від сучасних — чимало. По–перше — мала висота, в ньому напівлежали. По–друге, мала висота — це й низька посадка, та проблему кліренса я вирішив так само, як її вирішують тепер: за рахунок скорочення бази. В цьому я був вражаюче радикальним, хоч і передбачив пізніші тенденції розвитку: ведучими були всі чотири колеса, а діференціалів не було, були вільні ходи з перекидкою або блокуванням. Щодо цього то технічна реальність мене ще не наздогнала, про що кожну зиму свідчать мільйони машин, що буксують на слизьких місцях. Причина цьому — діференціали, або по водійському «діфери», геніальний винахід, але — не без своїх слабих місць.


Він чудово працює, поки не сягне певної межі різниця між опором одного й другого ведучого колеса, вона залежить від тертя ґрунту та навантаження авто. Коли одне колесо стоїть на місці, а друге прослизає з шаленою швидкістю (яка, до речі, теж обнижує тертя).

Можна якось такось вийти з цієї ситуації й за наявності діфера, але для цього потрібно розуміти, як він працює. Проблема в цьому випадку полягає на тому, аби якось зрушити з місця нерухоме колесо, яке тому й нерухоме, що зберегло якісь зчеплення з ґрунтом. Але саме це — й найпростіше. Для цього потрійно дати не лише повний газ, як це роблять звичайно, але й невеличке гальмування, аби урівняти опори. Тоді ваші шанси зрушити зі слизького місця — принаймні подвоюються. Але, попри це я не зустрічав водія, який знав би про такий простий засіб. Щоправда — він нестандартний: за звичайних умов не дають газ і гальмування одночасно.

Втім, теханічна грамотність з досконаленням автомобілів не росте, а вражаюче пада. Про це свідчать розповсюджені в кіно сюжети (а їх продивляються мільйони людей!), коли хтось комусь, аби його вбити попсував гальма. А той, бідолаха, розігнався, хоче скинути швидкість а гальма — який жах! не працюють!! Він собі об щось там і розбивається. На смерть, ясна річ. Бачив сам, кілька таких несамовитих історій; які — додам від себе, можуть трапитися тільки з профанами.

Бо, в такому разі потрібно одне: виключити запалення, не рухаючи ні передач, ні зчеплення. В такому стані гальмом є сам двигун, якого крутять колеса. Найповільніше авто зупиниться на четвертій швидкості, найшвидше на першій. Це добре працювало колись, в мої часи, коли ступінь стискання двигунів сягала трьох–чотирьох. Що ж до теперішніх де вона більше десяти, то — будьте певні, зупиниться ще швидше.

Двигуном у мене планувалася газова турбіна, якої тоді ще не було, її зроблять тільки 1938 — такий собі Пабет фон Огайн в Німеччині, а невдовзі й Адьфред Виттль в Англії; але ця велика подія пройде майже непомітною для сучасників, видавши себе лише в кінці Другої світової появою реактивної авіації.

На папері все легко та просто, та я, хлопець 14 років і не підозрював (втім, як і сила людей), які труднощі можуть повстати при спро6і реалізації ідеї турбіни. Як і всі перед 1938 — не мав поняття, що газова турбіна не може працювати без системи автоматичного регулювання (баростат). Хоч, як і годиться, планував годувати її не бензином, а газом. Як це й робиться. На це, мабуть, наштовхнув мене досвід прімусів, які барахлили заправлені вибухово небезпечним бензином, та спокійно й стійко працювали на гасі.

Що я там вигадав іще? — ну; коробку передач з плавною зміною швидкостей, незалежна підвіска всіх чотирьох колес — ідеї загалом не нові, але тоді їх технічне застосування було справою далекого майбутнього. Розраховувати інженерне, в дусі опору матеріалів — я тоді не умів, і крім розмірів — нічого й не розраховував. Але ж, не розраховували ні Даймлер ні Форд, а машини ходили. Все робилося на око, але все працювало; часом і не гірше, ніж тепер — в епоху точних розрахунків і комп’ютерів.

Мої довголітні відносини з авто, одним з великих винаходів людства — так і покінчилися платонічним нічим (від того, щоби мене переїхали на вулиці — я поки щосили бережуся).

Минули п’ятидесяті–шестидесяті, коли моїх достатків ще вистачало, аби приїхати додому з Криму в Дніпропетровськ на таксі — на сталінські гроші це вартувало рублів триста та було приємніше, ніж залізницею. Пройшли семидесяті — горлянка пляшки, в яку в принципі міг пролізти й я набувши те, що там у Великому Світі, а не в російському ґетто — є в кожного, зробивши для себе авто не розкішшю, а засобом пересування. Ми «ідемо до ринку», коли хазяїном життя стане ще більша наволоч, ніж номенклатурник, — спекулянт і рекетир із мафії. Нікому з нас працюючих — його тепер не побачити, прощавай, авто!..

Так я жив перед війною, всюди заглядаючи, всім цікавлячись та колекціонуючи навички усього, чого тільки можна. Тобто- досконалячи власну голову. Так, саме голову, бо коли кажуть — «о, у нього золоті руки!», то забувають, що руками (як і всім іншим) управляє голова. Кажуть — «о, це чудовий художник, у нього відмінне око!», але знову роблять ту ж помилку: малює не око, не рука, а — голова. Руки та очі мають бути, всього й тільки, розроблені.

Мушу чесно зізнатися — все це так і полишилося в собі, хоча я вам і не жалюся: я ні від кого не залежу, ні до кого не звертаюся за допомогою, адже — краще мене — нікому не зробити, і в цьому і свої чималі мінуси. Бо й у суспільстві колективному, побудованому на конкуренції демагогій, буває, теж потрібно щось зробити, щось конкретне що від демагогії як такої — на світ не з’явиться. От у таких випадках гірше за всього тому, хто вміє, тому що колектив ніби створений для тих, хто ні до чого не здатний; ну, крім демагогії, зрозуміло.

Але, за родом своєї праці мені на щастя не приходилося отиратися у великих колективах, а до того я й сам дуже рано став оберігатись, аби колектив із нікчемних не надто сідав би мені на шию.

Тоді, за молодих років — соромно тепер в цьому зізнаватись, навчившись чомусь, набувши нового уміння, — я цим навіть пишався. Соромно тому, що незважаючи на мою в деяких питаннях ранню проникливість, я не надто розумів тоді в цій галузі справжню та одвічну соціальну кон’юнктуру отого «сходу від Перемишлю». А вона ж тоді була не менш прозорою, ніж раніше чи пізніше. Та, годі казати — мало не сто років тому. Ось, помилуйтеся:

Так і тобі моє досвідчене благословіння, якщо хочеш бути нинішньому начальству прелюб’язним та для справи корисним, не прикладай, зроби милість, ні до чого великої старанності, бо хоча в нас тим і хвалькуються, ніби?то здібних людей шукають, але все це дурня, — нашому начальству здібні люди в тягість. (Н. С. Лесков, Собр. Сочинений, М., 1958, т. 3, с. 513) Лєскова я тоді ще не читав, «разрєшілі»(як, бачите) тільки 1958, та важко сказати, чи засвоїв би цей урок прочитавши. Нічого не змінилося в наш час, нічого не мінялося й тоді, в роки мого дитинства, коли нове суспільство нездарних заздрісників набирало темпи слідами старого, та якщо час від часу з різними проміжками і лунали істеричні вигуки: «ми іщем таланти!», то це було, в тому числі, й даниною демагогії. Яка народом перетворювалася часом на оте, іронічне: «Іщем–іщем фарадея, / хорошо би не єврєя…» А, можливо, й щось іще гірше — даниною сталій провокації, якою жило це суспільство. Аби потім, коли талант заявить про себе, демаскує себе, — придушити його, тихенько й без галасу. Ой, ці передчасно гинучі таланти! — скільки ж їх розплодилося в наш неспокійний час! Але, випадок чи закономірність, от у чому питання?

А тому й набагато пізніше, коли я десь за 55 надумав зайнятись письменництвом та хутко почало щось виходити — я взагалі нікого про це не повідомляв, обмежуючись близькими знайомими, яким міг довіряти. Бо, що вже там що, а художні твори неможливо не перевірити, хоч на небагатьох акцепторах. Так що, ні до чого мені були всі оті здібності й таланти, яких я в собі розвивав. Ні тоді, ні потім; ні взагалі. Була й ще одна причина, за якою непотрібно було висовуватися, але причина вже загальна — типова хвороба часу, в який закинула мене доля.

Ні до чого були мої численні уміння й тому, що як і батато чого, що обирав для себе у житті, вони були орієнтовані на минуле, спрямовані проти потоку прогресу, тому що тоді ж — іще в тридцяті, я ознайомився з книжкою одного зі засновників «свєтлого будущєго», їх було аж двоє, чи то Джільберта, чи то Тейлора, яку набув десь цікавий на все батько…

В багатьох бідах людства прийнято звінувачувати жидів, і дійсно, це ж вони щедро обдарували його християнством і марксизмом. Щоправда, віддамо їм і належне — то було з проміжком часу цілком достатнім, аби прийти до тями: принаймні — від першого.

Але, не слід забувати й про англо–саксів, це було би несправедливо.

Адже, це вони подарували нам «британську гидоту» — пацюка. То вони створили «промислову революцію», що закоптила мало не все «століття пари та електрики». Це їх же придуркуваті пуритани з «Біблією» в руках обрядили в наглухо застибнуті чорні сюртуки, про які не підозрювали й самі біблійці, — невинних поган Тихого океану. Це вони ж — фанатичні та безмозклі, учередили в Америці «сухий закон», за десяток років повністю споївши країну та заклавши міцний підмуровок для організованої злочинності.

Безумовно, що це їх же, недоумкуватих пуритан нащадками були Джільберт і Тейлор, які зуміли в ім’я прогресу перетворити на виснажуючу каторгу — будь–яку осмислену в минулому працю. Конвейєр — то їх антилюдська вигадка.

Середньовічний майстер умів усе. Сучасний робітник за конвейєром — не тямить нічого.

Він просто не повинен уміти, від нього це не вимагається. Мінімум того, що від нього потрібно — це сунути в ту дірку — той болт; та прикрутити. Болт він переплутати не може — інших у його розпорядженні немає. Дірку? — дірку, мабуть, теж, не знаю… Третина його життя уходить на закручування болтів, третина на сон, що ж полишається? та, чи варто тоді взагалі для цього народжуватись? — чи варто жити взагалі? 3а епохи прогресу, я маю на увазі.

Історична людина мала сама себе годувати, поїти, одягати, сама будувати дім та збивати меблі. Це потребувало сил, уміння, робилося для себе, та тодішня середня людина була непорівняне вище від сучасної («варвар»!), а всі її уміння негайно давали пряму віддачу, не потураючи лядащих або невмілих. Погано обробив поле — полишився голодним на зиму. Погано виготовував зброю — ще гірше, — на полюванні ведмідь задрав. Погано зшив одяг — мерзни, як той собака. Погано побудував дім — сам у ньому й живи.

3а таких умов прогрес і полягав на тому, щоб усе це робити все краще й краще, досконалити уміння та набувати нових.

Цей старий селянський уклад життя існував навкруги мене ще в роки мого дитинства, вражаючи своєю природною мудрістю, хоча подекуди вже й став розкладатись, потихеньку зрушуючись до «світлого будущєго», де вже рівно нічого не потрібно буде, ні уміти, ні знати. За умов такого укладу недужні, неумілі (або просто ліниві) — бідніли, утворюючи надію «свєтлого будущєго». Це з них, із гірших утворювалися вершителі долей — «комнезами» — комітети незаможних селян. Із гірших, не забудемо цього.

Бо, й насправді, пригадайте «Інтернаціонал», який іще в минулому столітті погрожував нам тим, що «хто був нічим — той стане всім». А, таки ж стали, хіба ні?

Такого, що не зумів упоратись із власним убогим господарством, ставили керувати цілою комуною, новим повновладним господарем–поміщиком над своїми безправними підданими. Але — то вже потім.

А поки прогрес підкрадався до людства підступно й непомітно, ніби й насправді поліпшуючи щось, не те, так інше.

Потім — пішло–поїхало. Прогрес став вибавляти людину від старих умінь та навичок, не даючи нових, а крім того пропало, пішло у непам’ять чи не головне — найцінніше — зворотній зв’язок поміж якістю праці та рівнем життя. Без залишків розмінений на папірці — дипломи та свідоцтва у системі всезагального соціального паразитизму.

На закінчення надамо ще те, що можна було би визначити як «короткий панегірик фанері», або її більш тонкому відповіднику — діктові.

Мій батько був дуже різнобічною та талановитою людиною, таких у житті більше зустрічати не доводилося. За досить короткий термін своєї діяльності на Досвідній станції він побудував у відділі фітопатології ще два капітальних цегляних двоповерхових будинки для лабораторій, виконуючи всі основні роботи самотужки — від геодезичної зйомки місцевості до викреслювання проекту та керівництва каменярами. Де й коли він устиг всьому цьому навчитись — не знаю.

Не слід гадати, що тоді — у двадцятих, було так легко щось побудувати. Важко було. Легше, зрозуміло, ніж десь там у семидесятих, поготів у восьмидесятих, але… Теж не доставало, та — чимало.

Зокрема, для будь–яких хемічних або біологічних лабораторій потрібні відливи. Та, не якісь там умивалки, ні, — великі й розкішні, в яких можна було би розставляти та мити лабораторний посуд.

Про те, щоб їх десь там набути — мови не було, вже тому, що ніхто такого не виготовляв (як і зараз), а для того щоби купити там, де є все, потрібно було мати валюту, а не отой «русскій рублішко» на підтирку. І однак, проблему було вирішено блискуче: відливи були зібрані з міцної фанери, котру батько пропитав оліфою, а потім весь відлив у зборі покрив зсередини товстим шаром цинкових білил, які тоді, відповідно до нижчого рівня розвитку хемії — були непорівняно добротніші, ніж потім. Це зробило їх абсолютно непроникненними для води. Ще раз підкреслю, що тоді всі матеріали були бездоганної непівської якості.

Дещо для сучасника, яким бачив супутники та балістичні ракети, але ніколи не бачив і не знає фанери.

Це великі листи — стандарта вже не пригадую — так щось півтора на два метри, із мінімум трьох шарів дерев’яної стружки, склеєних нахрест шарами. Така фанера, легка та міцна, бувла різної товщини, від чотирьох до семи міліметрів.


Фанера — то був чудовий, відмінний та зручний матеріал, а до того — мало не універсальний.

Батько вживав її й на меблі. Меблі в нас були ще передреволюційні, добротні, не з пресованого лайна чи тирси, як потім. Було їх обмаль: шведський двохтумбовий письмовий стіл, крісло та шведська зі шторкою з дубових планок книжкова шафа. Далі — буфет та диван, вони живі у мене й зараз, і шифоньєр, який знаходиться у сина.

Але, цього було замало, та було й дещо саморобне. Сходини, що вели на другий поверх — до лабораторії — виходили в найбільшу кімнату. Простір під нею батько оббив фанерою, зробивши добру та містку коморку, та побудував лаву зі спинкою у формі літери «П» вздовж стіни з вікном. Всередині літери «П» стояв стіл, а над ним висіла добра лампа зі зеленим фарфоровим абажуром.

Чимало добрих речей з фанери виробляв тоді й я.

Випилював, в основному, різні іграшки, як за книгами, так і самостійно. Для такий цілей існувала тоді спеціальна пилка — лобзик, від німецького laubseqe, типу ножівки, але з істотно збільшеною відстанню між тонкою, майже нитчатою пилкою — та спинкою держателя.

Таких пилок я по війні не зустрічав, як загалом не зустрічав і фанери.

Останню в своєму житті фанеру я бачив перед війною, коли ми в одному з приміщень дніпропетровського транспортного інституту побудували нашу надзвукову аеродинамічну трубу. Як не першу в Союзі, то першу в Україні.


Цей вибір — збирати інформацію та колекціонувати уміння, як я виявив далеко потім, коли випадком натрапив на відповідне джерело, існував іще далеко переді мною, чого я тоді просто не знав. Ну, не знав завдяки тому ж таки ворогові людства — совєцькій владі. Тобто, те, що є ніби для нас новим — часто буває забутим старим.

Бо далеко по тому я узнав про такого собі великого жидівського філософа Мосе бен Маймуна(1135–1204, Маймонід), який застановлювався в своєму «Провіднику для помилених»(Guide for реrpіехеd, N У, Dоуеr, 1956), — а, що є найцінніше в людині? — яка з установлених ним чотирьох форм досконалості?

Першою, хоч і самою нижчою він вважав розповсюджену й досі: накопичення матеріального багатства. А нижчою — єдино за її нетривкістю — як те багатство прийшло, так може й піти геть. Для мене це булонедосяжне, бо я ніколи не пнувся торгувати совістю, а до того ще зроку 1937 пам’ятав повчальний приклад такого собі Авеля Єнукідзе, що нудьгуючи від неробства ходив Кремлем та питався першого зустрічного: «Нет, ті міне скажі — кто жівьот лучче: мі, ілі бівші цари?»Ну, — і де він так хутко зник, із його життям краще царського?

Другою досконалістю бен Маймун вважав фізичну силу. Що ж, це може бути актуальним і досі, принаймні — у розумово відсталих народів. Чи не пригадуєте, бува, скільки було за совєтів як же актуальних книжок на тему: «Как стать сильним?»; та, хіба жодної про те, як стати розумним, — Бо ж: «Сіла есть — ума не надо!»

Про силу він також відгукується схвально, бо ж — здоровий дух у «здоровому тілі, але й не переоцінює. Бо людині сили — все одно не зрівнятися навіть з мулом, а тому…

Що ж тут сказати, все правильно. Сила — річ непогана, слабаком бути гірше, от я й бігав, грав у футбол. А щоби там когось перевершувати — вибачайте, то не для мене; бо буває й щось цікавіше.

Третю досконалість — моральну, великий філософ ставив іще вище як «найвищий ступінь досконалості людини», але… Зауважував дослівно, що:

УЯВІТЬ собі людину, що є сама, та ні з ким не має жодного спілкування; всі її добрі засади є без руху, нікому не потрібні та жодної досконалості людині не додадуть.

Мені особисто — й тут похвалитись нема чим: не паплюжив моралі, нікого не обікрав, не обібрав і не убив; з чужими дружинами теж не спав. Як і докоряю собі за щось, то не за таке вже визначне. Хоч відносини доводилося підтримувати з купою людей, приватно, чи службово.


3адовльняє цитованого автора сповна лише остання, четверта досконалість людини, яку він визначає як обсяг знань та умінь — досконалість інтелектуальну. Та, слушно пише про це:

Придивіться докладно першим трьом різновидам досконалості, та

переконайтеся, що як ви їх і посідаєте — то власністю вашою не

будуть, належатимуть іншим.

Останній же різновид досконалості є виключно ваш; жодна його

часточка не належить нікому іншому.

Що ж, дійсно, саме так воно все й є, не заперечити. А того, що знає та вміє людина — у неї не відняти. Можна «всє подєліть» де завгодно, та тільки не тут, і не це…

А, як воно так, то цікаво й подумати, а ким я бував на протязі свого життя? — пригадаємо.

Фах людини в справжньому світі визначається звично тим, а заробляла вона цим фахом якісь гроші, чи ні? Але тут ми маємо інший світ цілком особливий — на схід від Перемишлю, де всім нам (ну, крім господарів життя — пузатих, ясна річ) платили рівно стільки, аби не повиздихали. Символічно. А це — порівняно до заробітків людей у справжньому світі — буде настільки малим, що можна й просто знехтувати. Отже, як так, то тоді я був і є: фізиком і математиком, істориком, викладачем, культурологом, спортсменом, мовознавцем, інженером, журналістом, фотографом, письменником, художником, перекладачем.

Так і набігло десь дванадцять життів. Багато це чи мало? — важко судити, коли багато інших — і одного прийнятного не мали…


Школа та письменники

Російське духовне ґетто було своєрідним, слід гадати, у всі часи свого існування, але за моїх часів воно ще й повнилося шаблонами–закляттями різного роду, що були об’єднані лише одним, але зате головним — незбутньою глупотою.

Вони літали навкруги нас у нечуваному багатстві: «ми жівєм в самой замєчатєльной странє!», «нашє общєство — самоє гуманноє в мірє!», «здоровьє каждого — богатство всєх!» і т. д., і т. п.

Густо нафаршоване було дурацькими штампами й шкільне навчання. Ох, ці незабутні уроки літератури!

Тут ми вже дослівно плавали у цілій вигрібній ямі звідкілясь повсталих ідіотичних формулювань, монструальних та нестосовних, але я чудово розумію, що тоді, за моїх часів, — ця яма тільки–но розпочала наповнюватись.

Ідіотичне формулювання вичерпувало саму сутність речі, до якої відносилася, та сумнівам або уточненням — не підлягала. Його можна було тільки «расшірять і углублять», — не більше! Істина? — а що це власне таке? Та ще, хіба ви й досі не знаєте, що істини краще не догрібатися? Безпечніше, так би мовити. Триматися від неї»злодєйкі с іностранной наклєйкой» — взагалі подалі.

Та й нема, ніде правди діти, нічого й привабливого, в отій самій істині. Повірте.

Чи ж приємно викрити, скажімо, що Пушкін залишив по собі десь із півмільйона рублів боргів, переважно з картярства, яких прийшлося виплачувати цареві з казни? — а той же Нєкрасов — «пєвец народной скорбі і пєчалі»? Не лише мав власних рабів, але часом і програвав їх «в картішкі», хоч і був — так кажуть — не дуже «чістий на руку»: шулерував. Або, як то було взнати простому совєцькому школяреві, що «вєлікого русского пісатєля Л. Толстого» — не тільки що «вишиблі с пєрвого курса» (університету, за неуспішність). А коли був «русскім офіцером» — знімав для себе й приятелів на ніч цілий бардачок… Не кажучи вже про те, що його риси можна було викрити у множини тодішніх малюків майбутнього «колхоза Ясная Поляна». Хоч у великі письменники ніхто, з них наче не вибився. Попри те, що він сам навчав їх за власною методою у створеній ним школі.

Або, скажімо, що лермонтовський Пєчорін, як твердять злі язики має езопівськи перероблене прізвище такого собі Пєчєріна, професора столичного Санкт–Петербурзького університету, котрим натомість обивати пороги тодішнього ОВІРа — узяв та й 1837 накивав п’ятами — збіг власною волею до закордону, аби — як він сам письмово засвідчив не втратити в ніколайпалкінській Росії ‘«послєдніє остаткі чєловєчєского достоїнства».



3біг свідомо й назавжди, тому що як усі знають — «Родіну в карманє нє увєзєшь!» Хоч ніколайпалкінську, а хоч і ще кращу — совєцьку.

Так, що ж, усе це пропонуєте розповідати школярам виховуючи з них свідомих патріотів завжди прогресивної Росії? Тому й непотрібне це все, порушуюче та руйнуюче офіційну іділію, а що насправді потрібно знати, так це те — який саме клас або суспільний прошарок представляли за задумом автора — Пєчорін, Чєлкаш, Пьєр Бєзухов або Алєко разом із 3ємфірою. От що мав я знати тоді, а отого попереднього — не знати; а головне — й не повинен був знати.

Однак, чимало знаходив я вражаюче глупим уже тоді, в мої ранні шкільні роки.

Скільки ж їх тоді було? — отих «формуліровок, формуліровочєк» або «крилатих вираженій», — на котрих навіть під мікроскопом не викрити й комариних крилець, — тепер уже й не пригадати.

«Ґорькій — вєлікій пролєтарскій пісатєль». А, який же він — пролетарський, дозвольте спитати? Пролетарем не був, ні за світоглядом, ні за походженням. Походив чи то з торгових міщан, чи то взагалі з купецтва. Літературну репутацію створив собі теж, не пролетарством, а скоріше отими «босякамі», Чєлкашєм, крізь рвані штані якого висвічувало його пролетарське походження, та непорівняним описом старої Ізерґіль на чолі з буревісником. Адже, така писанина, єдино й могла знайти збут у всеядній та не баловній доброю літературою Росії. В іншому ж він описував розклад та падіння заможного класу та таврував інтелігентів, тому що сам був без жодної освіти та постійно заздрив тим, хто її мали. Так і зостався наївним провінціалом не до віри враженим дивами Європи, про які неодмінно сповіщав у листах додому, до всесвітнього Окурова, не оминаючи нікого й нічого — від «одного єврєя», що передбачив наступний провал якихось островів, до когось, хто застрелився забувши, як «завязивать галстук».

А, так, ще написав «Мать» — не характерну для себе книжку, та й там — що ж сказати — далеко не проник у глибини психології «побєдоносного класса». Так — хіба лише «Мать». Ну, тоді пролетарський; тоді — зовсім інша справа.

«Толстой — зєркало русской рєволюції…» в якому ж це, воістину смертельно хворому мозкові параноїка — могла зародитися подібна характеристика? Бо, листаючи самого Толстого — ми не відшукаємо ні єдиного революціонера, жодної фігури, що мала би бодай яке до неї відношення, хоча би натякала на революцію!

Може то був предтеча декабристів — Пьєр Бєзухов? Або Анна Карєніна, що разом із Стівою Облонскім мріяла про революцію? Чи може то на толстовського Лєвіна мав вирішальний вплив майбутній Лєнін?


То не до віри, але часом здається, ніби Толстой навмисно не бажав і описувати нікого й нічого, що мало би хоч якесь відношення до революції. Що він цілеспрямовано відмовлявся описувати будь–кого з неросійських людей, а таких — не будемо ховати голови до піску — саме в російській революції — було як ніде. Аж роїлося, як правду сказати. Та котрі, попри свою неросійськість і революційність — нечувано зміцнили Третю російську імперію (1917–1991).

Чи, може цей вислів — про «зєркало рєволюціі» — то іронія?

Але, чи ж властива іронія взагалі російськії літературі? — жодною мірою. Не тільки не властива, але й навпаки — органічно чужа: усім трьом її всеовітньо–історичним іпостасям: ура–патріотичній, світо–проблемнїй та повчальній. Яка вже тут іронія, де би ж їй до–братйся?

Іронія — у вищому ступені присутня зате в українськім культурі, а значить — і літературі, тут її невичерпні поклади, що того скитського золота предків в українській землі. І в цьому вони є — п р о т и л е ж н і. Але — підемо далі.

Турґєнєв — популярний письменник, та, хоч і, знав своє місце, а не міг не віддати данини густам збіглих семінаристів, що стали модою часу, показав нам нігіліста Базарова, але ж це і є практично все, отже — й він не дзеркало.

Не надто перебірливий ДостоєвскіЙ все ж був не абияк вражений масштабами модальної підлоти Сєргєя Нечаєва — наймерзеннішого з порідь Бакуніна, та написав своїх «Бесов». Де, не станемо лестити, доніс до читачів лише скромну долю всієї безмежної нелюдськості російських революціонерів. А власне — терористів, які йдучи до перемоги практикували індивідуальний терор, а перемігши — мерщій перетворили його на терор масовий. А спеціально для Росії, яка сьогодні так стурбована боротьбою з «міровим тєррорізмом» — дозволимо зауважити, що вона сама і була його батьківщиною. Принаймні — у ХІХ ст. А вже у XX ст. — винесла його на міжнародні простори, підгодовуючи та навчаючи терористів у себе. Достоєвскій досить вірно для свого часу відобразив ці процеси та причетних до них людей. Ну, що ж, це вже якесь дзеркало, хоч може й не надто гостро шліфоване, може й замутнене людськістю самого письменника.

Любив описувати все незвичне, анекдотичне і смішне Н. Лєсков. Природно, що його загострену письменницьку пильність не могли не привернути до себе й будівничі нового, небаченого «свєтлого будущєго». Про них — російських революціонерів, адже й словами Гегеля сказати не можна, що все велике приходить у світ двічі, вперше у вигляді високої трагедії, а вже потім у вигляді фарсу. Ці можна сказати, просто з фарсу й вилізли. Він чудово їх описав, і два його романи»На ножах» і «Нєкуда» — то своєрідні шедеври. Чимало незаперечного про цих будівничих нового суспільства, в якому — це вже тоді простежувалося, прийдеться купувати хліб у закордонах, де світлого суспільства поки немає, — написано і в його якже змістовному «Загадочном человеке». Великий письменник!

Таким чином, на роль дзеркала російської революції з повним правом міг би претендувати Н. Лєсков, та от ба — дзеркалом став усе таки Л. Толстой; своєрідна логіка.

Тоді — за шкільних років, мені не довелося читати, ні Достоєвского, ні Лєскова, Москвою вони були заборонені, не цілком, не офіційно, ясна річ, але «по–русскі» — аби й невинність (нашу) «соблюсті», і капітал (для себе) «пріобрєсті». Достоєвского дозволили вже десь по війні, а Лєскова видали після ХХ–го з’їзду, але — без самого скандального романа — «На ножах».

Цікаво, а хто заплатить мені та нам усім за це як же пізнє знайомство? — Сталін? — «партія і правітєльство»? — нарід? Адже, обидвавони, ці письменники, померли ще задовго перед революцією. Часомщиро дивуєшся, як же взрущуюче співпадають схильності та упередженняцарської й совєцької цензури, та наскільки поблажливішою та розумнішою була перша.

З совєцького попереду був Маяковскій — «лучший, талантливейший поєт нашей совєтской епохи».

З цим було чи не простіше. Було їх власне двоє, цих Маяковскіх, один талановитий дореволюційний, автор «Человека», «Флейти позвоночника» та «Облака в штанах». А був, і другий постилий і нікчемний, гарантовано казенний автор «150 000 000», «Ленина», «Хорошо» та подібної убогої дурні. В чому ж справа?

Простіше всього уявити собі, що Маяковскій хутко виписався, хоча — чи не надто рано? Зрозумів усе, не зміг писати щиро, а значать добре. Але, чи так це було?

Бо, революційне мистецтво — то мистецтво особливе, своєрідне.

З революцією несумісні ні жарти, ні гумор, а значить і веселість взагалі, як така поготів — іронія. На барикади йдуть з убивчою серйозністю, без жартів чи анекдотів, — вирішувати долі світу й людства. А хто не здатний бути убивчо серйозним — у революцію не ходить, сидить вдома. Або вона сама його відторгає.

Візьміть хоча би недосяжну вершину ревмистецтва — «Інтернаціонал». Запевняючи нас — і цілком слушно, що «кто бил нічем — то станєт всєм», вій робить це з воістину вбивчою, серйозністю. Тому… хто скаже, що в ньому є хоч — крапля гумору? — або веселості (а значить і оптимізму!). Нема їх у ньому й тому, що звищення того, що є й було нічим — передбачає й інший бік того ж процесу що вже не декларується: перетворення на ніщо того, що колись було всім- моралі, прав людини та самого її життя. А тут — який вже гумор, яка веселість… тут — не до них. Все має бути гранично серйозно.

Пам’ятаєте збори, зразки нової демократії? Як щось — окрики: «нєсєрьєзно, товаріщі!», «отставіть шуточкі!», або «кончайтє базар!» Все має бути гранично серйозним. Якнайбільш понурим. Зауважимо, що «інтернаціонал» як гимн засвоїли в кінці лише серби, чи не похмуріші люди Європи.

Маяковскій — «лучший, талантливейший поэт нашей советской эпохи», Він був по революції незмінно, тільки серйозним, тільки похмурим, але був не останньої думки про свою дотепність, якої ніколи не було: «Оружия любимейшего род — готовая рвануться в гике / застыла кавалерия острот / поднявши рифм отточенные пики…» Сказане й непогано, але… Ці «остроти»… а, чи ж було й щось, крім «гіка»? — ой, не було. Та й ота «кавалерія» ця надто вже нагадує будьонівську, що не знала кваліфікованого супротивника; джаун добрих монгольських нукерів часів Бату–хана — вибив би її впінь…

Маяковскій не був веселою людиною та майже цілком був позбавлений почуття гумору. Його «остроти» — фатально тупі, а гумор допотопно незграбний: «Ви мне возражаете, точно воз рожаете…», що за знахідка — публіка лежить (їй пальця покажи — ляже!). Або оте — ще глупіше: «Вошел к парикмахеру, сказал спокойный / будьте добры, причешите мне уши…» Ні, Маяковскій що жартує — видовисько величне й незабутнє», на кшталт бронтозавра, що завітав до крамниці посуду. Все це разом як же полегшило йому, як поету, найбільш повне та органічне вхоження до ревмистецтва, без жартиків та посмішок: «шуточкі і смєхуєчкі — от–ста–а-віт–ть!» і однак…

Бо ж, у новому революційному суспільстві процвітали сатира та гумор, але… їх вістря в цьому суспільстві дозволялося спрямовувати, хіба що, на саму дрібноту. За Сталіна, наприклад, якнайбільше на керівника самодіяльності районного масштабу, товаріща Бивалова. А бо на коменданта гуртожитку, товаріща Коркіна.

1 Чи може бути щось неприродніше, нікчемніше та бездарніше, ніж карикатури уславлених Кукриніксов? Навряд. Тому що це вже нездарність воістину космічних масштабів.

Але, революційну старанність Маяковского могли побуджувати й політичні грішки минулого.

В Першу світову справи у російського імперіалізму йшли гірше, ніж у Другу, та потрібно було піднімати дух. Для цього, в числі іншого (до речі, як і в Отєчєствєнную 1812) слугували патріотичні поштовки, підписані короткими, патріотичними ж віршами. Вірші були, зрозуміло, анонімні. Патріотизм — патріотизмом, а суспільство Другої імперії, чи не більш європейської з усіх — не було аж таким холопсько–патріотичним, як за Третьої, сталінської; нікому не хотілося виставляти себе на посміховисько. Трапилась мені у п’ятидесятих не поштовка, ні. Стаття зрозуміло — нищівно критична в журналі «Аполлон», з наведенням цитат. Пам’ятаю там і таке: «…рыжее Вильгельма штыкоусие». Римувалося воно з недовгими російськими перемогами у Прусії.

«Штикоусіє» — то словотворення типово в дусі Маяковского, у нього повно таких, так, чи не він бува є автором отих патріотичних віршат?

Хрестоматійно поет відомий як автор віршів антивоєнних, але…

По–перше, можна спочатку писати провоєнні, а потім, коли накладуть по шиї — взятися й за антивоєнні.

По–друге, можна анонімно писати одне, а офіційно — прямо протилежне, буває й так; особливо — в Росії. Вуло би дуже цікаво, якби виявилося, що автором «штикоусія» був саме В. В.

3 розчаруванням у пізньому Маяковскому, незважаючи на велике мистецтво Осі Бріка рубати рядок та розставляти коми, у мене співпало відкриття дійсно великого поета — Віктора Хлєбнікова, певної протилежності Маяковскому. На відміну від нього він був не лише інтелігентом, але й інтелектуалом, та обдарованим почуттям гумору, якого у того не було. Ознайомився я з ним цілком по–совєцькому — в свинячий голос, вже десь перед війною, здається — 1940: в мої руки потрапила книжка його не виданих віршів. Виданих — не було. Було зібрано щось у малій книжиці «Бібліотеки поета», яку вдалося роздобути з великим трудом.

На поетів, як і на всі інші атрибути духовного життя з 30–х років було накладено негласну заборону. Не взагалі, а на поетів не спеціально революційних, мається на увазі. Вірші тоді, пам’ятаю, особливо — молодь, списували в особливі зошити, у декого були цілі рукописні книгарні, коли переписували одне в одного — хто та що зумів роздобути, а часом навіть з вустного переказу.

Лірика вважалася для чогось особливо шкідливою, то ж її грішну атакував у штики Маяковський. Особливо ж засуджувалися, як прямо шкідливі та «упадочниє» — вірші великого поета Росії — Сєрґєя Єсєніна.

Так переписування було, як і багацько іншого, глибоким анахронізмом, наочним свідоцтвом того, що революція відкинула країну вже не на десятки років назад, а десь на сотні, тисячі. Не знаю, тоді чи пізніше визрівали думки Герберта Маршала Маклюена про велике історичне значення «Галактики Гутенберга», але для нас цю галактику геть застили хмари чорного пилу, збиті копитами сапних коні Першої Кінної. Галактик більше не було, було чорне та засмалене небо відгорілої революції. Втім, зауважимо, що ще перед Гутенбергом можна було набути рукопис твору, що сподобався. Бо вже в історичному Римі були кніговидавництва рукописних книжок. То — що ж тут сказати? Переписування самотужки одне в одного, — це виходить щось іще більше старе… Період, власне, доісторичний.

Потім, у восьмидесяті, інтелігентні слюнтяї захоплено сюсюкали: «Ой, як же не радіти, дозволили Пастернака (Єсєнін, якось сам дозволився), ой, дозволили Мандельштама, навіть «вірш яро Невідомого солдата»…»

Дозволили… Так, що ж, накажете тепер в пояс цим негідникам поклонитись, за те, що «разрєшілі»? Добрі люди їм би їх погані пики порозбивали би, за те, що «нє» разрєшалі», а тут — бачите, просто дякувати ладні, за те що нарешті «разрєшілі»!..

З якимось більш–менш повним виданням В. Хлібнікова, здається — з американським, мені довелося ознайомитись лише десь у семидесятих, — півстоліття по його смерті. З усіх поетів, що колись писали російською — цей був найбільшим. Дійсно чемпіон — великий майстер.

Часто спадало на думку те, про що вже йшлося, а — чи не надихався ранній Маяковскій віршами Хлєбнікова, з яким був дружний? А може й позаймав дещо в цього великого поета, який зовсім не цінував власних рукописів?

Напрям поетики Хлєбнікова був — пригадаємо, саме таким — лірично філософським та тут у нього завжди було чого займати. З революцією ж усе покінчилось, як відрізало. А про революцію і сам Хлє’бніков писав не надто, нелюбив її. А незабаром і помер; кажуть, що від голоду.

На кінець цих роздумів про літературу шкільну, та літературу справжню, не можу не повернутися до цієї людини, з якої почасти й почалася розмова — до Н. А. Нєкрасова, улюбленого поета «нашего Ільіча».

Можливо так сталося тому, що в ранньому дитинстві моя мати намагалася прилучити мене до всіх двозначних красот російської культури, що свого часу так вразили її епархіальну уяву, багацько читала мені й Нєкрасова, аби я зміг його полюбити. Побоююся, що цих її сподівань я так і не виправдав. Може тому, що вій здавався мені понад тривіальним, та на його сакраментальне запитання: «Кому на Руси жить хорошо?», — я ще перед війною міг би однозначно відповісти: «пузатому вельможі — номенклатурникові», хоча можливо, що сам термін «номенклатура», так піднятий свого часу на щит професором М. Вослєнскім склався вже по війні. Але — й таке не біда, бо люди розмовляли прозою ще задовго перед тим, як з’явився сам термін — «проза».

Так воно й з номенклатурою — були вже номенклатурники, а сам термін міг з’явитися й пізніше. Адже, завжди буває саме так.


Про Нєкрасова — цікаво — можна розводитись мало не більше, ніж про інших, — «революціонерів» як і «демократів».

Писалося й про те, як він — лагідний покровитель радощів невинного дитинства, наказав обтикати гвіздками задок своєї карети, аби на ній не могли кататися чіпляючись ззаду петербурзькі вуличні хлопчаки.

Своєрідним увінчанням його революційного гуманізму було добровільне до повного нахабства прочитання (то була виключно його власна ініціатива) віршів на честь царського генерала М. Н. Муравйова. Цей кат польсько–литовсько–білоруського повстання був за тиждень перед тим прийнятий за це до Англійского клуба в Петербурзі, а 16. 04.1866, в суботу, це відзначалося спеціальним обідом, після якого й вискочив зі своїми віршатами прудкий Нєкрасов, «Певец скорби и печали народной» оспівував у цих віршах катівські заслуги генерала–вішателя в сталрму російському фахові «усмірєнія інородцєв» та покінчував і зовсім зайвими словами — «віновних нє щаді». Зайвими тому, що той і так ніколи й нікого не щадив, найменше цікавлячись опінією якогось там улесливо–патріотичного писаки, що не мав навіть покровительства при дворі.

Цікавість ситуації суттєво підсилювалася тим, що ніби сам Нєкрасов був наполовину, з них же… отих «полячішєк».

Щось не надто визначене про ці художества «рєволюціонного дємократа» я чув іще перед війною, у школі й потім, але без найменшої визначеності, — як завжди в Росії — глухо та мутно. Бо, до цього ж зобов’язує кругова порука злодіїв — минулих і сучасних, коли сучасні злодії — покривають минулих. Спробуйте, десяток років по «распадє СССР» — видобути щось із архівів минулого КГБ.

Дещо стало прояснюватися коли пішов до пекла диктатор, а створений ним навруги концтабору народів огорожі — стали з’являтися дірки. Тому, що то була вже не тюрма народів, як Друга імперія, а саме й тільки — концтабір. Чому? А тому, що ті, хто сидить в тюрмі — відсижують свій термін і виходять, а в концтаборі їх уже організовано нищать, аби не було; щоб ніколи не вийшли.

От тоді в одну з таких дірок потрапила до мене книга польського літературознавця та історика Станіслава Міцкевича «Достоєвскій» 1957 від якої мої знання російської літератури істотно поширилися й поповнилися. У ті ж післясталінські роки можна було знайти вже перше більш–менш визначене пригадування цієї історії з Муравйовим у примітках до першого (після 1917, ясна річ) зібрання Н. Лєскова, якого я знав перед тим за гуморескою «Левша», використаною потім виключно для патріотичних цілей.


Сам Лєсков писав «Левшу» як гумореску, не більше, та не одного разу писав про це. Та й сучасники, з обох взаємовиключаючих таборів вважали її патріотизм дещо двозначним, та теж свідчили про це. Але в наш час патріоти — самі розумієте — вже не ті, набагато простіші. А вчинок Нєкрасова, одноголосно осуджений сучасниками всіх напрямів (як не помиляюся, то навіть і «Муравйовським табором»), пояснюється в отих примітках із суто російською винахідливістю, самими благородними мотивами — відхилити гнів влад від «Современника». Наче оті влади були аж так глупі, щоби клюнути на звичайну улесливість! Цей у суто місцевому густі прийом патріотів був мені давно знайомий, та я тільки посміявся над цим. Бо справа тут є очевидною — це нутро спонукує стало падлючити, а потім для цього майстерно підшукуються єзуітські виправдання.

Від того ж Станіслава Мацкевича я вперше узнав дещо визначене і про прабатька, як я це тоді ж чітко зрозумів, майбутньої російської революції — Сєрґєя Нєчаєва. Процитую короткий уривок зі складеного ним здається — разом із його учителем М. Бакудським «катехизиса революционера», у зворотньому перекладі. Ну, хоча би це:

Революционер презирает общественное мнение, презирает личную общественную мораль, ненавидит ее во всех проявлениях. Моральным для революцонера должно быть то, что сотрудничает с революцией, неморально и преступно то, что ей мешает. Всякие размягчающие человека чувства: родства, дружбы, любви, благодарности, а также чести — должны уйти. Единственной мечтой революционера есть уничтожение без милосердия и жалости.

Так і пригадується Н. Бухарін (отой — від «завєщанія Бухаріна») несправедливо засуджений Сталіним, який кількома роками раніше писав про процес есерів, що «враги революции не имеют права на защиту»…


Що ж іще пригадати про тебе, школа?

Перебуваючи в школі «Что делать?» Чернишевского я прочитав за обов’язком, в числі інших книжок, але рівно нічого для себе з цієї псевдолітератури — не винес. Якщо у вас є вибір — не читайте «Что делать»?» — прочитайте кілька сторінок із «Дара» В. Набокова, то буде набагато цікавіше, ніж проштудіювати повне зібрання Н. Г. Чєрнишєвского, з Добролюбовим на додаток. Та, до речі, не так уже й захоплювався соціальним перетворенням суспільства й Чєрнишєвскій. Справжньою справою його життя був «вєчний двігатєль», яким він марив облагодіяти все людство. Та от саме про це, шкода, — ніде й не прочитати.

Втім, бували втрати й дещо дивні. Запам’яталося мені в цій книзі «Что делать?» те, чого там, можливо, й не було. Як це може бути? Дуже просто. В описі Рахметова запала до пам’яті сценка, коли Рахметов іде взимку вулицею, а йому назустріч «нєкто осаністий» в шубі, що зліз з персонального візника аби трохи пройтися пішки. Від запору. Тодішні «осаністиє», на відміну від теперішніх, хоча їздили повозами, а не чорними «Волгамі» або «Чайкамі», але зате й ходили не в якихось там «пижіках за 500 с уцєнкой до 50», а — в добрячих бобрах, з ніг до голови.

І от, чи то зачепив «осаністий» того Рахметова, чи то в ньому самому в обличчі отих бобрів прокинувся «рєволюціонний порив», але підняв він «осаністого» на «рученькі богатирскіє» та й увіткнув головою до сніжного кучугуру. І — пішов собі далі.

От така нехитра історія всього й запам’яталася мені у ті мої далекі шкільні роки, з усього цього безсмертного твору.

І — однак…

Марно усилювався я потім її відшукати у «Что делать?» — очевидно пізніших видань, хоч і не скажу, що заради цього перечитував усю книгу підряд, ні, так — перелистував. І сцени такої, уявіть собі, — не знайшов. Чи це було щось із явищ так званої deja vue — ложної пам’яті, чи щось інше — не скажу, не скажу…

Щоправда, Lа yіda еs sueno, як любив казати ще Педро Кальдерон де ла Барка, але…

Але… Невже, на відміну від минулих бобрових — нинішні уцінени пижікові «осаністиє» угледіли в цьому уривку пряме підбурювання до бунту? — наважившись наново відцензурувати не когось там, а самого володаря умів прогресивної Росії — предтечу діалектичного матеріалізму? Схоже, що саме так.

Бо подібна ж історія, ще одне явище ложної пам’яті сталося зі мною вже пізніше, коли я переглядав дорожні замітки А. Чехова, який повертався морем із Сахаліна. Пара сторінок — чисто поверховий запис про зупинку судна на Цейлоні (Шрі Ланка). А от мені чогось пригадується, що в передреволюційному виданні був іще якнайдеталічніший та надто захоплений для такої сухуватої людини — фаховий звіт про становище з охороною здоров’я на Цейлоні, запроваджений британською колоніальною адміністрацією. Просто дивно, до чого живими бувають подібні фіктивні спогади — воістину сни наяву… Втім, що ж поробиш — кажуть вони цензурували й свого Лєніна — з кожним новим виданням.

Спогади про школу позбавлені для мене якоїсь аури, дивно безбарвні. Та і не було в ній нічого насправді цікавого, хоча деякі подробиці й можуть бути цікавими.

На Досвідній станції була й школа, радше деяка подоба такої. Справа в тому, що дітей було не так і багацько, за скромністю її розмірів та за сталого «сокращєнія штатов». Їх не вистачило би й на школу якби не сусідня Раївка.

Її я пам’ятаю кепсько, часто хворів та відвідував мало, вчився вдома та пішов по справжньому лише вкінці — до четвертого класу. Це стало деяким предметом моїх гордощів, — вважав тоді, вважаю й тепер — чим менше віддав їй часу — тим краще.

Більш–менш як слід пам’ятаю ФЗС № 28 на Диміївці в Києві, куди мене віддали до п’ятого класу, та яку встиг закінчити.

В пам’яті полишились нечисленні приятелі та майстерні, класи запам’яталися гірше, але згадуються якісь брудні, кепсько освічені приміщення з грубо збитими партами, дуже незручними, від яких за шість годин занять порядно розламувало спину, та ми всі, що сиділи мало не в пальтах та шапках.

З учителів добре пам’ятаю лише Юліана Бриґідера, що навчив нас токарити, фрезувати, свердлити та нарізувати, всіх інших учителів убийте, але не пригадаю; нікого. Школа була українською, до іншої мене би й не віддали, та росіян там не пригадую, хоч було чимало жидів, пам’ятаю з них кількох приятелів, що навчили мене — підготованого німецькою — орієнтуватися й в ідіші. Пам’ятаю навіть сусіда — бешкетника з польської школи поруч — Янека Заустицького, що дав мені й перші уроки польської мови, хоч і не сказати, що до кінця літературні. Одне слово — школа, як школа.

Київ не був тоді столицею, але не побоюся твердити, що в дореволюційному Києві — подібних сирітських шкіл не було. Навіть — «благотворітєльних»; навіть — для самих бідних. Що ж поробиш, не було в передреволюційному Києві таких шкіл як наша ФЗС № 28. Зате була прославлена в «Білій гвардії» М. Булгакова «Александровская гимназия» — величезна, простора, чиста, з широкими мармуровими сходами, по революції вона була без залишку віддана народові: там розмістилося міністерство (вибачаюся — наркомат) освіти УССР. Віддати під школу, хоча би російську — що ви! — зручності чиновників — важливіші!


3апам’ятався й цікавий випадок, здається десь на початку мого першого року в київській школі, коли урок не відбувся, бо прийшли до школи якісь люди, що роздали нам по десятку індивідуальних завдань. Там були тести типу: от — маєте систему зчеплених шестерень, перша крутиться вправо — куди крутитиметься остання? Або рисунки, картинки що різнилися в дрібних подробицях — відшукати їх; або й звичайні ребуси. Одне слово — усякі тести на кмітливість. Все зайняло мені хвилин п’ятнадцять, бо я вже знав, що як тих шестерень непарне число — остання крутитиметься в тому ж напрямі, а як парне — то навпаки. Ну, і всяке таке. Давши всі відповіді я відкинувся назад і втупився в стелю, очікуючи кінця уроку.

Це було помічене та до мене негайно звернулися: «Хлопчику, чого ти не працюєш?» — А я вже все зробив.» — «Не може бути — покажи!»

Я віддав завдання. Вони довго перешіптувалися на мою адресу, поглядаючи на мене, як на рідкісну мавпочку в тропічному лісі, але… Я зробив усе як слід, та ще й набагато швидше від усіх. З тих пір я й запам’ятав слова: «педологи», «педологія»…

Багато років потім я довідався, що через короткий час їх усіх розігнали (а кого, як звичайно, й посадили). Ну, ви розумієте: «пєдолоґія» — буржуазноє ізмишлєніє». «Лжєучєніє», одне слово… Це мене дещо вразило.

Так, не любила ота червона наволоч, з отих хто був «нічєм» — отих, хто був кмітливішим від інших. Але, як же тут не зрозуміти навіть того — як же простого — що в такий спосіб можна своєчасно саме їх небезпечних для режиму кмітливістю, — розпізнавати а потім «обєзврєжівать»? Це ж треба… Їм би — пузатим придуркам — оту педолоґію на руках носити, а вони — бачите…

Громадські споруди, виключаючи ті, що належать стисло певній організації, а тому й не такі вже й громадські, — у нас взагалі — до остатнього ступеню непривабливі, але школи й поліклініки в цьому сенсі били своєрідні рекорди, нагадуючи про те, що вони є цілком справою держави: щось брудніше та запльованіше — важко собі навіть уявити.

Подібна ж мерзенна запльованість зустріла мене потім, уже після 1945, у Дніпропетровському університеті, запльованість та студенти у пальтах, але ж перед тим принаймні була війна.

Заощаджувати на двірниках та прибиральницях — то було специфічним винаходом нового суспільства, невідоме іншим, віджилим суспільним структурам і формаціям, як минулим так нинішнім. Що досягається внаслідок подібної економії — важко сказати.

Коли вибудовується дім зі стіночкою в пару цеглинок, економічною («економіка должна бить економной», як казав один владний придурок) то тут ціль є ясною — заощадити цеглу, якій копійка ціна (була би глина!). Потім тут десятками років опалюватимуть в у л и ц ю, що вже не варте копійки, а радше «влєтаєт в копєєчку!».

Коли звільняють двірника або прибиральницю — заощаджують гроші, які приходиться виплачувати йому або їй. Їм платять десь удвічі менше, ніж чи не найбільш упослідженим у совєцькому суспільстві — учителям або лікарям, так — скільки ж можна на них заощадити?

Багато разів намагався я підрахувати, скільки двірників потрібно заощадити, аби набути щось дійсно необхідне, скажімо — засіб пересування — танк, але все збивався. Скажімо так, отримують вони десь 60–70 рб / міс., а танк вартує… скільки ж він вартує? Правдоподібно не менше 600–700 тисяч, то… Звільнивши одного двірника або прибиральницю на 1000 років, — матимемо один зайвий танк? — не густо, не густо… А, як так — то навіщо ж? — чи варто заради цього сидіти у сталому бруді?

Часом ця економія на чистоті, сидіння у власному бруді, дає й свої несподівані виходи; де й не передбачити. Пригадується кино–бойовик «Опасные гастроли», його знімав здається наш Юрій Юнгвальд–Хилькевич, де описується барвиста діяльність революціонерів–підпільників у дореволюційній Одесі. Зі спорої кількості відзнятих там міських видів — нема жодного благополучного кадра: де бруд на тротуарі, де стіни облуплені, де плями бруду на стінах…

А випивка на природі — відбувається мало не на пустирі.

Однак, вибачайте, це ж не стара дореволюційна Одеса, яку я бачив на десятках фоток. Там кожен дім мав власника, господаря, який його ремонтував та підтримував у сталому порядку; місто було як та картинка. А продивившись фільм розумієш, що то місто не початку сторіччя, шкода, — його кінця. Так, чи варто було заощаджувати? На двірниках та прибиральницях, мається на увазі.

Загальна криза XX ст. захопила, щоправда, будівництво і архітектуру, та нові будови розвалюються, часом, швидше від старих, але ціла біда є в тому, що ніхто в них — нових чи старих — і де намагається підтримати хоча би стан бідної огрядності. Або — огрядної бідності, то як уже хочете.

Брудною та обшарпаною була ота 1/6 світу вже тоді, в роки мого дитинства. Не менше брудною та запущеною полишилася вона й потім, на протязі всього мого життя. Це країна глибоко опущеного здавна народу — опущена країна. І — однак… Часом доводилося читати й укінець вражаючі речі: як звичайно — не знаєш, чому більше дивуватись нахабству, чи безмежній глупоті.

Наведу опінію щодо нас залетної пташки — іноземного гостя. Це не безстрашний чемпіон брехні на кшталт Бернарда Шов, — те ж гівно, тільки рідше, але… іноземець то трохи несправжній, — не американець і не японець, але… Імре Добозі — то не хто–небудь, то голова Союзу письменників Угорщини, хоча й відомо, що в Угорщині офіційно діє міжнародний Пенклуб; отже ще один союз — наче й ні до чого. Але — голова. З цієї причини, коли в нього беруть інтерв’ю, то кореспондент п’є лимонад, а сам товаріщ Добозі — потягує коньяк.

Року 1955 він побував і у нас. От що по цьому написав, для нас із вами це буде набагато цікавіше, ніж для його венгрів. Вперше узнаємо — у якій благодаті живемо. От що його вразило:

…і чистота. Блискуча чистота в купе, в коридорі, в туалетних кабінах, повсюди. Не знаю, якими були старі російські поїзди. Я в них не їздив, і не знаю, на якому рівні була чистота за царських часів. Судячи за описами великих російських письменників вона не була першою життєвою необхідністю та соціальною доброчесністю, так би мовити, не вважалася…

Але зараз вона саме цим і стала: життєвою необхідністю, соціальною доброчесністю. Що ж, великі російські письменники — дійсно, не надто були ще навчені брехати. Далеко їм було до теперішніх. І далі, захоплюючись часом і тим, що чогось варте, повертається знову на ту ж блювотину: І все ж найбільш багатозначним та сталим з усіх вражень про Совецький Союз полишилася для мене чистота. Двохсотмільйонний нарід, що не терпит сміття поруч із собою. (Иностранная Литература, № 8, 1977, с. 230) Написане все це з таким ступенем щирості (а може «переконаності»?), що саме собою напрошується заключення, що цей великий угорський письменник (а, до речі, що він там написав? Магду Сабо, Тібора Дері, а хоч і Ґранпьєра Коложварі ми добре знаємо, а що ж це Імре Добозі?) пише чисту правду. А оскільки ми, що сидимо все життя у цій «чистоті» вважаємо, що більший бруд важко собі й уявити, — то залишається думати, що батьківщина самого письменника просто потопає в лайні. Але тоді виникає слушне запитання, а чому ж про цей скрутний стан дружньої нам Угорщини нічого не повідомляли нам ні Мор Йокаї, ні Кальман Міксат? Дивна історія…

Втім, бували й інші свідоцтва, не надто прихильні, хоч і пізніші років на двадцять. Французька акторка Маріна Владі, яка пошлюбила Владиміра Висоцкого, — приїздила його навідувати до Москви. Та кажуть, зайшовши вперше до вокзальної латрини де рядком напочіпки сиділи поруч на дірках «наші совєтскіє жєнщіни» — так уразилася цим видовиськом (а певно — й запахом, чому ні?), що мало не впала зомлівши. Кажуть, чоловікові прийшлося терміново приводити її до тями доброю шклянкою горілки в ближчому буфеті…


Але, почалася ця розмова не просто з бруду, а з бруду, так би мовити, шкільно–освітянського, а тому й повернемося знову до нашої економічної та стисло відміреної освіти. Бо ж країна, що одвічно заощаджує на освіті — не має майбутнього, їй ніколи не піднятися, не вилізти з бруду.

Були, — однак, на цьому тлі всезагальної вбогості — й світлі плями. Я завжди вчився, ясна річ, в українських школах, але міг би при наявності бажання вчитися в будь–якій іншій. Але, вже на 1987 рік у Києві — номінальній столиці номінальної країни, що номінально ж входила до складу Об’єднаних Націй (!) — полишилось дві українських школи (так мені казали, інші твердять, ніби аж сорок з двохсот), всі останні — виключно російські. Та й сам, уже в роки незалежності переконувався, що Київ — то російськомовне місто. Дві.., але що ж і це багато, є резерви, аби дурити байками про Україну делегації простаків із Канади — досить і одної. Це ще добре, бо кажуть, що в Мінську не залишилось і одної білоруської школи, як хто приїде, то й нема чого показати.

Чи не соромно? — а це ж кому — їм? Що ви, що ви… почуття сорому чи сумніви — то так само не російські властивості, як — скажімо, заздрісність або брехливість — не українські.

Мені судилося бути школярем у ті короткі роки, коли російські школи ще не витіснили всі останні, коли так званий інтернаціоналізм іще чогось вартував, не підмінюючись на сто відсотків демагогією про нього. Сьогодні ми твердо знаємо, що інтернаціоналізм — це в кращому разі тотальна русифікація, а в гіршому — тактика випаленої чужої землі. Бо справа в тому, що все «істинно–русскоє» — це ще завжди яке–небудь «анті», обов’язково. Антинімецьке, антиамериканське. Та — а як же інакше — ще й антиукраїнське та антижидівське. Обов’язково й тільки. Тому що, як зняти всі ці «анті», одне за одним, то що ж тоді від цього «істінно–русского» полишиться? — пшик і полишиться, нічого більше.

Чудово помітив цю рису В. Г. Короленко, який офіційно не відноситься й не відносився до «вєлікіх русскіх пісатєлєй», а шкода що не відноситься. Ось, що він пише з цього приводу, з приводу одвічного російського шовінізму, його звичайно іменують «вєлікорусскім», але повернемо йому його справжню основу. Отже — В. Короленко:

«Ми рррусскіє люді» (або ще краще — «рррусакі») — кажуть наші націоналісти, і негайно знову додають: «долой жідов, долой нємцєв, долой поляков» і т. д., і т. д. А оскільки, зрозуміло, першого твердження ніхто не спростовує, то, за самою логікою речей, уся сутність явища, його центр ваги переходять на другу половину формули.»


(В. Короленко, Полн. собр. сочин., т.6, СПб, 1914, с. 287) Значить і насправді, центр ваги — саме в «анті», інакше й бути не може. Тому що вона завжди була вражаюче, гранично нескладною, ця «істінно–русская» філософія життя — «Кто не» с намі — тот протів нас». Розуміти потрібно, ясна річ, — ми проти нього. Чудово викладене це вустами купрінського унтера в «Поединке», що проводить тодішні «політзанятія»: «Враг унешній — анґлічанє, нємцы… Враг унутрешній? — жіди, полякі і студенти…» А ще краще — як у Фєдора Міхайловіча Достоєвского — «вєлікого русского пісатєля і гуманіста»: «жідишкі і полячішкі».

Є чимало свідоцтв про те, що це саме поляки не дали письменникові остаточно пропасти в каторзі від своїх же російських кримінальників. Але, здається, почуття подяки — теж не є з розповсюджених російських почуттів. Не «істінно–русскоє» принаймні, — самі бачите.

Тоді, повторюю, все це було якимось іще не таким, або — не таким прямим, як пізніше.

Я навчався в українській школі, і в Києві, і в Дніпропетровську. У нас у класі були головним чином українці, але було й чимало жидів а двома класами молодше від мене навчався мій напарник за захистом на футбольному полі, Юра — «Беґемот», або Ґеорґ Ратобільский — натуральний німець, футболіст із добре поставленим ударом. Коли його не було, я грав трійкою, але як виходив він — переміщувався на місце п’ятірки, третім — ліберо, завжди був кращий він. Були в школі, здається, й нечисленні росіяни. Ці вчилися переважно по російських школах, яких тоді була далеко не більшість. У російській шкоді № 2 (наша була № 23) — російській, навчався українець Володя Царик, конкурент у масштабі міста нашого незрівняного воротаря Леоніда Солошина.

На три квартали нижче нашої школи, на Ворошилівській вулиці були неподалік одна одної три школи: російська, німецька й жидівська, де вчили на ідіш. В німецькій школі з моїх тодішніх знайомих вчились Еріх Зейтц та сестри Гоппе. Там же навчалися, до речі, й діти деяких інтелігентних жидів міста. Коли я вже закінчував десятий, казали, що в районі буде відкрита ще одна жидівська школа, оскільки та що є — вже працює на дві зміни.

В Києві я знав хлопців із польської школи, яка була поруч із нашею, а трохи подалі був цілий польський квартал. До цього ж часу відноситься моє перше ґрунтовне знайомство з польщизною, хоч на той час — і не надто інтелігентною.

Але, повернемося до Короленка та мого «націоналізму», який він

загалом — засуджує. Засуджує він у цій статті й націоналізм французький, та здається й будь–який взагалі. Однак, обговоримо це питання без пристрастей, — а, чи варте засуджувати будь–який націоналізм, як такий. Націоналізм будь–якого народу, взагалі? Адже, наступний період розвитку крім націоналізму російського подарував нам іще «націоналізм буржуазний», у всіх його чоеденних відмінах: український, білоруський, вірменський і т. д. А от про «русскій буржуазний націоналізм — зверніть на це особливої уваги, — ніхто, ніколи й словом не обмовився, чи не дивно? А от для росіянина — так нема страшнішого для всіх інших звинувачення, як звинувачення в націоналізмі, а — чому, власне?

Так, чи ж усі, вони — націоналізми — є рівні між собою, а значить і заслуговують на вже висловлене письменником засудження? — звернімося до Третьої російської імперії — СССР.

Зовні ми ніби мали справу з рівноправністю, а як же, рівноправним союзом націй, якщо відколіктися — ясна річ, від того дивного факту, що ми ніколи не чули про російський буржуазний націоналізм, ніби його ніколи не було, хоч він і фігурував у Короленка. Наче ота «царская Россія» — вже була наскрізь інтернаціональною на погляд більшовиків. Отже, рівноправність націй або республік, як хочете. Але, якнасправді, до цього з часом ставало — чим далі. Та, бачите, й самі вони — «русскіє інтернаціоналісти» — ген та й бовкнуть щось там «о руководящєй ролі» свого народу. Або про щось у тому ж дусі — «руководящєй і направляющєй сілє». Бо, якось надто вона схильна «рукамі водіть» для всіх інших, ця дивна нація (чи не нація?).

Сила, то ясна річ — сила. Керівництво забезпечується, зрозуміло, силою, бо — чим же ще? — напевно не тільки отим водінням руками. Так чи ж не авторитетом, не дай Боже? НІ. Забезпечується силою і численністю; принципом більшості, якщо хочете. В Росії розмір, а в тому числі й численність — то синонім великості, величі. Не випадково ж росіяни якнайменше полюбляють пригадувати китайців. Бо вони ж — іще численніші, та як! — у кілька разів!!

Отже, не уміння, а число. Не розум, а сила.

Але, а як же інші?

Людина в людському суспільстві не наділена правом здійснювати юридичні акти, які регулюють її співвідносини з іншими людьми — називається недієздатною. Суверенітет держави, чим би вона не була, республікою чи монархією, це є право заключати міжнародні угоди, без цього — держава не держава, вона є недієздатною. Республіки Союзу цього права не мали, а без них суверенітет — то фікція. Нема його. Щоправ, не було такого права й у РСФСР, але… Навіщо воно їй, якщо вона — то й був СССР, коли шлося про міжнародні відносини. Адже, навіть їх столиці — співпадали.


Таким чином, вихідна й ґрунтовна нерівноправність націй була включена вже до самої структури країни, а ця нерівноправність негайно породжує й нерівноправність націоналізмів. Якщо російський націоналізм є просто біснування від жиру, прагнення утвердити ще більшу зверхність (адміністративну, ясна річ, бо фактичного не було й не могло бути), то всі інші націоналізми — то законні намагання відстояти свої права, захистити власну культуру й людську гідність. Без намагань пригнітити когось.

Отже, — абсолютна і якісна різниця. Про неї слід пам’ятати всім, хто сьогодні читає Короленка.


Початок знайомства з мистецтвом

З чого саме починалося в світі на схід від Перемишлю, де ціллю культурної революції було позбавити людей будь–якої культури взагалі — моє прилучення до мистецтва, яке було далеко не останньою частиною культури? — сьогодні важко й сказати.

Чималого значення мало напевно те, що малював мій батько.

Власне тоді він уже і не малював, так — часом, за старою пам’яттю. Як і багацько іншого — це покінчилося з революцією. Коли він приїздив зі з’їздів та конференцій, на яких любив бувати, він привозив невеличкі альбоми шаржів різних бачених ним людей, бездоганно ухоплюючи характерне та смішне в їх рисах. Все це пропало, Росії потрібні були нові чужі землі замість нею ж безнадійно знівечених, чужих же. Мій батько міг би бути чудовим карикатуристом, але… що ж тут поробиш, як і я сам, він народився не там, де слід би…

Коли я впевнено позую на знімку з олівцем у руці, заклавши ногу на ногу, оточений власними картинами, видно, що то вже є одне з моїх більш–менш сталих зайнять. А мені там всього десь 4–5 років.

Багатьма каналами йшло воно, моє прилучення до мистецтва. Була навкруги й природа — казково красивий на весні й влітку степ. Були й материні квітники біля дому. Було деяке мистецтво й у домі. Комплекти передвоєнного англійського «Аrt» — чудового журналу, де було все: графіка, акварель, живопис та різьбярство. Минуле й сучасне. Був і добре ілюстрований Альфред Брем — «Життя тварин». Там усе було добре але я тоді виділяв Г. Шпехта й А. Кунерта (ініціяли можуть бути й інші — давня справа, але пам’ятаю саме ці).

Була й сила ілюстрацій до книжок Р. Кіплінґа, улюбленого мною тоді Васілія Ватаґіна. Він був великим майстром, та здається першим учителем нещасної Наді Рушєвой.

Була у нас і чудова книжка — тюркські перекази й легенди Миколи Каразіна, з власними ж добрими ілюстраціями: вершники, бунчуки, битви й субургани, табуни коні… Звідкілясь, вже й не пригадаю звідки, але знаю ще з передвоєнних часів геніальні ілюстрації Акселі Ґалленкаллели до фінської «Калевали».

Були в нашому домі й три чудові книги: Баністер Флетчер — «Історія архітектури» на чотири томи, вона жива й досі. Книга з надто широким обсягом, від древнього Єгипту та аж до архітектурних пам’ятників Індії та Китаю. Була також «Історія скульптури» В. Любке та німецький «Кunstlexicon» В. Шпеманна, який я розглядав годинами. Репродукції були не розкішні, чорно–білі та дрібні — по 9 на вкладнику (середнього формату), але добрі та чіткі.


Було й справжнє мистецтво в домі: дві картини батька, невеличка гіпсова копія Лаокоона, така ж Венери з Мілосу — в половину натурального розміру, та настільна сидяча гола жінка; ця зберіглася й досі. Все це було живим свідоцтвом того, що в місті Єкатєрінославє, всього роки тому — перед революцією існував італійський магазин «Аванцо», де можна було купити все, потрібне для мистецтва. Так само, як тепер за жодні гроші не можна було купити нічого.

Листки такого художнього паперу полишалися з тих пір, на них не полестились ні червоні, ні махновці, та навряд чи вони би й зрозуміли — що то є. На них — залишках «проклятого прошлого» — я малював. Адже, була акварель, була й (тільки подумати!) французька пастель. Ціла велика коробка (вона ще є!). На внутрішньому боці кришки простенької дерев’яної коробки — наче в пику новим махтгаберам в московському Кремлі, котрі ще вчора були абсолютно нічим, красувалася етикетка з назвою фірми: BURGEOIS аfne(?) dе Раris.

Вона є у мене й зараз, хоч малювати — нема на чиму. Бо то є велика брехня, ніби художній геній здатний проявити себе на будь–чому. Важливе все — папір, фарби: все повинно бути вищого гатунку. В художньому творі все має бути на висоті — шедевр Праксітелеса неможливо виліпити з лайна.

Нічого цього, ні паперу, ні фарб, у мене майже ніколи не бувало. Спасибі рідній совецькій владі, гори вона довічно у пеклі.

В дитинстві я малював на зворотньому боці яких–небудь старих, дореволюційної якості креслюнків, залишках старого паперу, на чистих листах чи зворотніх боках вкладок зі старих книжок… В міру того, як я досконалив своє уміння — вичерпувалися старі ресурси, а на совецькому — шедевра не створиш! Тим, що в мене ще трохи є, зобов’язаний доброму приятелеві за Дніпропетровськом — художнику А. К. Щукіну. Він — був у Союзі Художників, та щось там від Художнього фонду отримував; та безкорисливо ділився й зі мною.

Але, ми дещо відхилилися, повернемося до теми — мистецтва у нашому домі, яке поза всякими сумнівами — було. В сумі не так і багацько, але й це не є так важливе, важливе — щоб хоч і не багацько, а — добре. А порівнювати добре від поганого, або й посереднього, я навчився доволі рано.

Важливу роль у моїй художній освіті зіграла підсумкова книжка «Майстера советской гравюры и графики», М–Л, ГИЗ, 1928. В ній, як же багато було всього. Були близькі мені Г. Нарбут, В. Ватагін, Ю. Аннєнков та інші. Були, правда, ще В. Фаворскій та Д. Штернберґ, які мене рішуче відштовхували; відштовхують і досі. Не моє це мистецтво.

Книжка вартувала аж 10 рублів, батько привіз її з якогось відрядження, а це для нас — беспартійних а тому бідних, були чималі гроші. Підчас іншої поїздки батько бачив у букініста географічний атлас за таку ж ціну, але купити не наважився, хоч атласа в домі й не було. Географію я вивчав сам, перекреслюючи самотужки географічні карти з позичених на час чужих атласів. Цього разу він все?таки наважився, та книга й насправді була добра. Адже, в ті далекі часи совєцька пропаганда не була ще такою розвиненою, як і такою тотально брехливою.

Деяка данина часові віддається, можливо, дише у передмові Вяч. Полонского, з піднаголовком — «графическое искусство и культурная революция». Чимало таки тут пишеться різної дурості, для прикладу зупинимося на єдиній с. XI. Там ми бачимо, що «художественная культура еще не стала «предметом «первой необходимости» в республиках нашего Союза. Национальные меншинства только–только вовлекаются в культурную революцию», отакі воно справи.

Не без звичного задоволення підкреслимо, що у них — у «старшєґо брата», виходить, вона (художня культура) уже стала «первой необходімостью», а от у них, у «нацмєнов» — колишніх «інородців», які існують на тисячі років раніше від «старшєго брата», — все ще ніяк не може стати. Поготів, «нацмєни» — це не хтось там, це вірмени, грузини, тюрки, українці, — все люди, що створили багаті художні культури задовго перед тим, як світ узнав слова «Россія» і «русскіє». Та й була у них отим самим «прєдмєтом пєрвой неіобходімості», попри російське безкультурне гноблення.

Далі автор передмови жалиться на те, що мовляв — «хозяйственное благосостояние недостаточно велико», аби витрачатися на мистецтво. А от — іще далі, це варто навести повністю:

Але ж добробут мас росте, а разом із ним ростуть потреби. І настане час — він не за горами — коли в нашій країні з’явиться такий масовий «попит», у нас виникне такий величезний ринок для предметів мистецтва й культури, який не снився навіть мрійникам, та який немислимо уявити собі в капіталістичній державі. Ми не будемо мати «меценатів», індивідуальних споживачів мистецтва, але за те будемо мати споживачів в особі державних та громадських організацій, профспілок: клубів, різних об’єднань. Дайте час — людство побачить, які чудові перспективи для художноьої творчості відкриває наша країна, де панує не буржуазна меншість, а трудяща більшість.

Що ж тут сказати? Ми вже знаємо, що посідання партбілета, або навіть перебування в межах його досяжності, — цілком позбавляє людину розуму, майже урівнює її з мавпою. А є ж іще, не забудемо, тут і таке специфічне поняття, як — по той бік від мавпи»… «Дайте» срок…», «наступіт время…», «оно ужє нє за горамі…», все було, дорогенький: був вам час, були терціни, все було… Нічого, ніде й ні в чому не досягли, ну, крім досконалення засобів масового знищення. І не досягнете ніколи, навіть якби протрималися вічність. Ой, не побачило людство нічого, хоч і всі часи та терміни пройшли, і не побачить в жодному разі, поки країна йтиме «бєз Лєніна по лєнінскому путі». Тому що цей «путь» — веде в нікуди, в небуття.,

Пам’ятається кумедна пригода з отим — «дайтє срок». То було «вєлікоє дєсятілетіє» Н. Хрущова. В дужках, ясна річ «велике», а втім… Можна би й без них. Тому що з усіх семи з ґраком десятиліть паразитизму «нової» влади, це були чи не найбільш добробутні, так би мовити, роки: стару дурість деінде трошки ліквідували, а нової ще не спромоглися як слід закорінити. Так от, у ті далекі вже часи один вельми популярний французький кіноактор, здається то був Жерар Філіп, — закупив у Москві зразки відбірного жіночого конфекціону в місцевому густі, — та повіз до Парижу, учинивши там виставку: рейтузи, майтки, бюстгальтери тощо. Кажуть, що вона користувалася нечуваним успіхом у французьких дам і дівок, — вони щиро не розуміли, як можна носити такий непотріб.

У нас цей смішний скандальчик, звісно, замовчували. Але, він якось дістався «самого» Н. С., та дещо поранив його вразливу душу «радєтєля о благє народном». Тоді він, не пригадуючи справи безпосередньо, десь зауважив, що — мовляв: «Дайтє нам срок, і ми вам такіє труси пошьєм, что…» «Срока» з тих пір минуло — не оглянути, а де ж вони, оті жіночі «труси», яким належало затьмарити геть нахабних французів — такі, схоже, не з’явилися навіть за славетної «пєрєстройкі і гласності», — не бачили.

Так що, давай вам «срокї», чи не давай, — все одне на одне вийде.

Другім разом ловлю себе на відступленні від теми, але… Надто вже вражає», оте впевнене більшовицьке — «дайтє срок». А, з другого боку, потрібно ж пам’ятати й великий принцип: «нікто нє должен бить забит, нічто нє должно бить забито», — то як же тут без них, без відступлень?

Так і пробавлявся я цим домовим мінімумом літератури з мистецтва до самого нашого переїзду до Дніпропетровська 1934, де вперше — можна сказати — зустрівся з таким феноменом сучасної культури, як книгарня, або бібліотека. Я хутко став навідувати міську читальню, вона була на просп. Карла Маркса, напроти вул. Короленка, там, де по війні, коли книгарні були вже не потрібні, — розмістився ресторан «Дніпро».

Це звідти я знаю «Історію мистецтв» Вермана, знаю якось і сучасних художників. З того часу пам’ятаю м’які, звисаючі зівсюди ганчірками годинники Сальвадора Далі та похмуріший з похмурих «Пир королей» Павла Філонова, оцінив ще тоді цих двох великих майстрів. Філонову не потрібно було «давать срков», вІН був поза всякими термінами, але не догодив якомусь білякремлівському покидьку: про них обох я прочитав у якісь програмно–розгромній статейці, написаній з позицій соцреалізма: яке мистецтво є не наше, та нам усім (без виключення, ясна річ) не лише не потрібне, але й шкідливе. До речі, й сам Павєл Філонов — жодним там прогресистом не був: уклонявся перед Сталіним.

Все це про Філонова я узнав набагато пізніше. То була людина схиблена революцією, що проповідувала чимало забрехувальних ідей. Незважаючи на переслідування влади він обожнював «вєлікого Сталіна». Багато чого було, вже й не пригадати, і однак, Павєл Філонов був генієм, без жодних перебільшень. Народись він в іншій країні, вуінший час…

Тоді для мене цей сучий жанр і стиль совєцького мистецтвознавства був іще в новину, але тоді я хутко зметикував, що читання саме таких (бо, інших не було) статеєк — дає можливість якось познайомитися з творчістю справжніх майстрів, прилучитися до великої та різноманітної культури світу.

Провозвісниками нового мистецтва були, як відомо, французькі імпресіоністи, про яких я теж мав певне уявлення ще тоді, перед війною, але силою обставин — радше теоретичне. У мене вони з’явилися наприкінці п’ятидесятих, коли відкрилась перша крамниця «Дружба» та моя так повна й остаточна залежність від місцевої потолочі стала катастрофічно слабнути: по західних бараках соцтабору російське безкультур’я так і не вдалося насадити скільки небудь стало; попри інтервенції й танки — 1953, 1956, 1968…

Ціну всьому видно було й потім — наприкінці 1989 весь «соцлагєрь» завалився, як той згнилий дім. А на те, аби його сколотити занадобилось аж 45 років. Аби ж усе завалилося та східно–європейські країни повернулися до сучасності (на тіж сорок п’ять років назад), вистачило ж одного місяця. Щоправда, тому передував багаторічний хрестний шлях Польщі — повсякденна непримиренна боротьба зі совєтами, від вигнання російського гауляйтера Рокосовского — до повстання на Вибжежу, «Солідарнощі» та до остаточного падіння ПОРП.

Пам’ятаю радісне хвилювання, коли я купив свої перші книжки з мистецтва, чеську та німецьку, — вікно у світ існувало в реальному житті. Передчуття не обмануло мене — тепер я маю все, аби мати повне у’явлення про все визначне в сучасному мистецтві. Є навіть дві книги Герберта Ріда — «Сучасний живопис» та «Сучасне різьбярство» у мадярському перекладі; є й багацько іншого.

Приблизно тоді ж, наприкінці п’ятидесятих початку шестидесятих, відбулася подія, що перевернула екскурсоводів Дніпропетровського художнього музею, куди я тоді регулярно навідувався до бібліотеки там були й «Мир Искусства», й «Аполлон», і «Весы».


Вони всі були віддані мистецтву до кінця — випускники університетів Москви та Лєнінграда, з окладамі не менше від 80 рб / міс. і на них столична новина справила невигладне враження: реабіліту… вибачте»разрєшілі» імпресіоністів! Ото була подія! От тут і останні охоплені сумнівами зрозуміли, що «оттєпєль1» — ето-таки «оттєпєль». Тільки подумати, що таку новацію зуміли протягти повз того самого Хрущова, на котрого все нове та несхоже на старе в мистецтві — діяло як та червона ганчірка на бугая на арені іберійського цирку…

Не до віри.


Школа взагалі

Школа… багацько можна пригадати про неї взагалі, але важко пригадати щось насправді цікаве. Більш за все — природно, спогадів, так чи інакше пов’язаних із моїми більш ніж сумнівними успіхами на ниві загальної та обов’язкової середньої освіти. Втім, ні загальною, ні обов’язковою вона тоді — можливо й не була.

Знати — що та як, я почав дуже рано, це було все життя моїм єдиним заняттям та пристрастю, уже тоді я знав чимало та мене з самого початку дратувала примітивність совєцької шкільної програми, котра вже тоді виглядала достатньо убогою.


Мої розходження зі суспільством — почалися саме зі школи. Пам’ятаю, я узнав, що ми будемо проходити літературу, та з нетерпінням чекав, коли ж ми дійдемо до Мейн Ріда, Дікенса та Кіплінга, яких я так добре знав, можете уявити собі моє розчарування, коли я зрозумів, що з державного пункту зору вони — як письменники, як література, — просто не існують!

Але, й із тими, які офіційно існували — відносини були не аж так простими.

Пушкіна й Лєрмонтова я знав іще в дитинстві, вони ішли просто за Чуковскім, першого не переоцінював, другого поважав. Читав уже й «Записки охотника» І. Турґєнєва, які подобалися мені своїми непретензійними але вражаючими описами природи. Багато читав В. Короленка і навіть «Преступление и наказание» Ф. Достоєвского, але… Виявилося що й це було не зовсім те.

Там був свій «гамбурзький рахунок» — Достоєвскій та Короленко не доїздили міста Гамбурґа, інтереси захворілого Турґєнєва представляв Базаров, біля килима крутилися Ґончаров з Чєховим, а чемпіонство оспорювали невідомий мені ҐорькійД із його «босякамі» та загадковий Лєв Толстой, котрий ніде й рядка не піисав про революціонерів або революцію, це вже я знав напевно, а от — учинився раптом «зєркалом русской рєволюції». Не до віри!

Що ж — зізнаюся, мої успіхи щодо вивчення всього цього обов’язкового та зверху утвердженного багатства — були більше ніж скромними. Дещо, наприклад — Ґончарова, я читати просто не міг, та обмежився тим, що вичитав з передмов до його книг. Не зміг подужати — каюся, й Толстого з Ґорькім. Перший казався мені нудно–повчальним, а другий — просто примітивним, а обидва разом відштовхували ще й кострубатістю складу. Чєхов? — це письменник. Поки житимуть на світі сірість та посередність — буде жити й Чєхов, тому що ніхто не умів описувати іх так яскраво, як це робив він. Втім — яскраво? А, що це таке — яскравість по відношенню до сірого кольору? — адже, це по суті й не колір.

Тому іноді вдається мені, що трагічне з одного пункту зору, та комічне з мого розходження, — а часом і пряма протилежність моїх власних інтересів офіційним, держави й суспільства — «партії і народа», ведуть свій початок зі школи.

Люди й речі, які високо цінувалися там, мали — в свою чергу — нульовий ступінь цінності та інтересу для мене. І, ясна річ, навпаки.

Можна було сказати, таким чином, що я жив та живу в світі вигаданих цінностей, суб’єктивному світі власних мрій, але не забувайте, що з початку потрібно розібратись, та довести, а чий же світ є вигаданий. Подумайте, наскільки простішим був би світ, якби істина завжди обирала сильного. Істина у ХХ ст. — то останній бастіон на шляху до «свєтлого будущєго». Власне, воно й настане саме тоді, коли ми зможемо нарешті керувати істиною. Але цього, поки що, немає. Є знання, і — теж знання. Але такі, що виглядають радше антизнаннями.

Проводяться конкурси — «3наєтє лі ви свой город?» 3апитання: «Когда состоялась пєрвая маєвка?», «Ґдє било провєдєно пєрвоє засєданіє совєта (і т. д.) дєпутатов?»; ну, і всяке таке. Ні, я ніколи не знав свого міста. І знати ніколи не буду. Бо все це мені не ц і к а в о. Бо є чиста дурня. Бо, пішли ви всі з вашими «маєвками» — знаєте куди? — знаєте, ну і добре.

Мені цікаве щось зовсім, зовсім інше.

Мені цікаво, що в місті Чернівці в Україні народилися й жили Ервін Чаргафф — один із засновників молекулярної біології, а ще Пауль Целан (Лео Анцель), один із кращих ліриків німецької поезії після Рільке. Певний, що про це не підозрюють, можливо, й учені з місцевого університету, їм це не цікаво, їм цікаві «маєвкі»; а мені на ці «маєвкі» — плювати.

Мені цікаво, що поблизу Бердичіва народився й жив такий собі Конрад Коженєвскі, відомий більше під псевдо Джозефа Конрада, всесвітньо відомий письменник. Але державі та суспільству у м. Бердичеві — це не цікаво; їм цікаво — де засідав «совєт».

І — ще, мало не забув: а мені зате нецікаво, що в Бердичів приїздив одружитись з «русской ґрафінєй» відомий французький письменник О. Бальзак. Чому? — можу пояснити. Тому ще це є липа, виготовлена з тою самою всепоглинаючою ціллю — будь–що підвищити власне значення за будь–яку ціну. Бо я ж знаю, що Евеліна Ґанська ніколи не була росіянкою, та навіть розмовляти російською, так мені здається, вважала би нижче свого графського достоїнства. Та й у Бердичеві того часу на загальне задоволення — російського було, хіба, всього й тільки, що адміністрація.

Між тим — не треба сміятися — на всю безмежну дурість совєцьких райських садів глупоти жодного сміху не вистачить, — інтерес до «маєвок» — це й є інтерес до міста, до його історії. Суто офіційно. Підтвердимо це, як завжди, посиланням:

— Галина Николаевна, вот мы с вами часто упоминаем слово «елабужанин». Желание сохранить историю своего города, согласитесь, не удивительно. Но ведь сейчас Елабуга приняла тысячи новых, в основном молодых людей, строителей тракторного. Как приблизить их к истории города, чтобы они своєвременно ощутили себя старожилами?

В этом, по–моему, залог будущего Елабуги…


Галина Николаевна задумалась.

Однажды, — сказала она, — пришли ко мне комсомольцы тракторного завода с вопросом: «Как проходили маевки в Елабуге?» Я рассказала, и ребята устроили маевку по историческому, так сказать, сценарию на Красной Горке, в Тапайском лесу, а потом решили привести в порядок могилу красних партизан. Неплохое начало, а? (Вокруг Света, № 7, 1987, Л. Чешкова, Елабужские старожилы) «Вокруг Света» — бачите, — вже не той, — не справжній, не перед тридцятими, бо для нього тепер і Єлабуґа «свєт». Що ж до її «будущєго» — заспокоїмо: як минуле не донесло аж нічого вартого уваги, так само буде й із майбутнім, не ліпше…

Але, бачите, які знову ж різні густи. Для мене Єлабуґа як чимось і примітна, так не «маєвкамі» або «могіламі партізан», а радше тим, що там повісилась зацькована Маріна Цвєтаєва. А — її могила — чи відома? — чи в порядку?

Однак, переконалися, гадаю. Схоже, рано ми з вами стали недооцінювати могутність «маєвкі».

Здається, з тих самих пір, зі шкільних років, я й вважаю цю протилежність зацікавленостей здоровою нормою — «не роби як вони», для себе, ясна річ. Якби ця протилежність десь у чомусь пом’якшилася би, якби не на жарти стривожився, — а чи не став я жертвою душевної хвороби? — ни не перастаю бути нормальною людиною? Але, повернемося до школи.

Не надто ліпше було у мене з українською літературою. Я давно й добре знав Тараса і Лесю, але й вони, виявляється, не робили всієї погоди. Зі старих чи не головним був Коцюбинський, якого схвалив колись сам «пєрвий» російської літератури — Максім Ґорькій, А щодо нових, совєцьких, — хай вже Бог милує»…

В біографіях часто наводять матрікули та атестати великих людей, аби показати, що вони ще зі школи робили заявку на майбутню велич. У книзі «Пауль Клее», написаній сином видатного художника Феліксом, наведений матрікул Пауля Клее з Бернської гімназії, йому було тоді 14 років. Швайцарські оцінки починаються з одиниці, то вища оцінка, двійка — то нижче, але ще добре, а трійка — вже на кшталт нашої, четвірка — ще гірше і т. д. Так от, він мав «1» по: релігії, німецькій, математиці, географії, природознавству та малюванню; мав 2 по: латині, французькій. Погано давалася йому історія — 4. У графі «старанність» проти латини, німецького та малювання — фігурує трійка.

До речі, як хто знайомитиметься з цим непересічним художником за його офіційною творчістю, то хай знає, що модернував він не від неуміння малювати, як сила його сучасників. Його малюнки з натури вражають своєю докладністю та досконалістю.

Навожу свої оцінки з атестата, отриманого мною 1 липня 1936. Там стверждується, що я «виявив при відмінній поведінці наступні знання:

з української мови - добре

з української літератури - добре

з російської мови - посередньо

з російської літератури - добре

з аритметики - добре

з алгебри - добре

з геометрії - добре

з тригонометрії - добре

з природознавства - посередньо і

з історії - посередньо

з географії - посередньо

з фізики - добре

з хемії - добре

з Геології й мінералогії - відмінно

з суспільствознавства - добре

з іноземної мови (нім.) - відмінно

з малювання - відмінно

з трудового навчання - відмінно

Втім, уже зараз я бачу, що все це не так вже й кепсько — чотири п’ятірки рівномірно зрівноважуються чотирма ж трійками, отже — я набув середню освіту зі середньою оцінкою 4 — «добре».

Найбільше сумнівів маю щодо своєі поведінки, тому що хоч умів легко й невимушено ухилятись від участі в бійках та поножовщині (мені було нецікаво), але був нестійкий в іншому, та побоююся, що попсував чимало крові моїм учителям. Але тоді (як втім і надалі) з поведінкою було суворо. Склопотати собі випускну четвірку з поведінки — було би ціле ЧП, та я таких випадків не пам’ятаю. Це, як потім — «морально–політічєская характерістіка» — таке щось просто не може, не має права не бути в порядку, як із цим щось не так, — і до тюрми не візьмуть. Сам читав характеристики: «Пьет на работе, прогуливает, неправильно ведет себя в семье. Политически грамотен, морально устойчив.» Повинно так бути, розумієте?

Варто, без сумніву, звернути увагу на трійки: російська, природознавство, історія, географія… В останній не зробив відкрить, але наважуюсь думати, що й тоді знав її краще моїх поважаних учителів. Навряд чи хтось із них назвав би хоч десяток з півсотні штатів США, або розповів би як пов’язані басейни Оріноко і Амазонки. Атласів у нас в домі не було, та перший з тих що з’явилися — був «Атлас Союза Советских Социалистических Республик», складений А. Ф. Бєлавіним,1928, але в ньому не було мап світу.


Набути атлас — то було не просто.

З приводу такої покупки у мене збереглася поштовка з Севастополя (батько часом лікувався в Криму) від 16.01.1928, де батько між іншого пише: «Я знайшов у букініста дуже добрий географічний атлас, але вартує він 1О рб. і я не знаю, як бути: купити, чи ні. Порадся з матір’ю та напиши мені». Що ж тут було робити!

Атлас був, зрозуміло, добротний старорежимний, а тому й вартував дорого. Судячи з того, що я його не пригадую — в нашому домі він так і не з’явився. На мені не заощаджували, а значить і 10 рб. були для нас тоді чималою сумою. Скільки на той час отримував батько, я не знаю, але тоді ще існував «партмаксімум зарплати» для «отвєтствєнних работніков» у 225 рб. / міс. «Отвєтствєнние работніки» самі себе придавлювати не стануть, та зрозуміло, що ця сума було чималою, батько отримував значно менше.

А «максімум» — згодьтеся, був і насправді непоганий, бо десяток яєць вартував тоді «грівєннік. Отже, в цьому еквіваленті то було десь 2250 рб./ міс. для восьмидесятих років, або майже 600 гр /міс. для 2001 року.

Таким чином географічного атласа у нас так і не було. Першого в житті я набув, коли в мене самого вже були діти. А значить не було у мене й мап світу, їх я зустрічав поокремо, в енциклопедіях та енциклопедичних словниках та коли мені було років 10 — пєрекреслив, зробивши собі непоганий альбом мап континентів. Вони добре допомогли мені орієнтуватися в мандрах дітей капітана Ґранта.

Не думаю, що багато моїх однокласників наважилися на щось подібне. При таких перекреслюваннях полишалося щось і в голові. Тому думаю, що знав тоді мапи, та знаю тепер — краще від моїх учителів. Хоч і мав трійку з географії.

Якщо й цьому теж полягає її знання.

Природознавство, історія… Я тоді непогано знав історію еволюції, палентологію, був майже фаховим ентомологом, — що ще було потрібно? Але вчителі — люди своєрідні. Колись хлопчик одного мого колишнього аспіранта

й приятеля зацікавився доісторичними тваринами та йому подарували чудовий атлас З. Аугусти та К. Буріана. Чого там тільки не було

— діплодоки, ігуанадони, стегозаври, тиранозаври… Коли вчителькапочала допитувати хлопчика, та він подав купу назов, яких не було упідручнику — вчителька стурбувалася та відправила його до шкільноголікаря, певна, що він просто маячить. Наша вчителька природознавства

— Л.І. Пенцик, що тут укривати, теж вважала мене дещо не при своємурозумі, та схоже — з тієї ж причини.

Гадаю, що в природознавство мені пощастило зробити й певний особистий внесок, не без того.



Випустив кілька аспірантів з біокибернетики та зробив низку далеко не тривіальних речей в теорії конкурентної еволюції, запропонувавши математичну модель, де за рахунок конкуренції хижака та здобичі відбувається регулярний дрейф у просторі характеристик, що забезпечує їх взаємне досконалення. Ну, пригадуєте — слово в слово те що пояснював колись простий ескімос Фарлі Мовету відносно співжиття канадського вовка та його здобичі — карібу.

Дещо поталанило зробити й в історії, спочатку порядно почистивши її від закорінених упереджень та розрахованої брехні, а потім відкривши деякі її укриті пружини. Про це було написано кілька книг, для власного вжитку, ясна річ. Для друку вони є надто відверті.

Наостаннє — трійка з російської мови. Що сказати про неї? Це для мене не єдина мова, та навіть і не рідна, але я пишу нею та розмовляю впродовж цілого життя, та гадаю, що роблю це не гірше від тих, хто мали з неї п’ятірки.

Варто, можливо, відзначити тут кількість предметів, незнайому сучасній школі, обсяг освіти якої неперервно скорочується в пошуках щасливого мінімуму, що був би досяжним для останнього дебіла. Мінімум — і собі не відстає — весь час скорочується й собі.

Особливо математика, її тут і нема. Вона поділена на чотири предмети, чотири розділи, та я ще пам’ятаю підручники Кіселєва й Рибкі за якими це все вивчалося. Шкільна математика пережила, можливо, більше змін, ніж будь–який інший предмет шкільної програми. Навіть у самому першому зі своїх розділів — аритметиці. Здавалося, що би тут можна змінити — в аритметиці? Але ж, ні. Академіки з отієї паразитичної Академії педагогічних наук — сподобились нашкодити й тут. Вони додумалися відірвати додавання від віднімання — яка ж геніальна знахідка! Потрібний був тверезий розум калмика П. Ерднієва, одинокого ентузіаста, котрий сполучив знову додавання та віднімання, як у добрі часи Кіселєва. Та добився — яких же блискучих успіхів!

За років моєЇ шкільної освіти уже буяли у вищій школі забрехувані ідеї лузінщини та шкідливі намагання обґрунтувати все за допомогою теорії множин — найбільш сумнівного та необґрунтованого розділу сучасної математики, але в школі про це було ще не чути.

Пам’ятаю по війні, вже викладаючи в університеті, я зустрів під час перерви доцента Д. Б. Тополянського, що був чимось неймовірно збуджений: «Подумайтє самі — оні нє знают множєств! Нєт, ви подумайтє, как жє я дам їм понятіє функції на множєствє?!» Мені ці множини завжди були у вищому ступені «до фєні» та співчуття в моїй особі він не знайшов. «Обойдєтєсь» — байдуже сказав я. «Адже, функції були і пєрєд Кантором…» Він подивився на мене, як на ідіота.



Потім ідеї теорії множин удалося вкінці більш менш закорінити й у широких масах школярів, та це вважалося найбільшим досягненням совєцької освіти, хоча на той час вже чимало школярів не уміли скласти 1/2 та 1/3 на вступних іспитах до вищої школи. Потім повернулись знову до підручників Кіселєва. Що ж, справа добра. От тільки не пригадую, щоби там щось було про множини. Не пам’ятаю. Так завершився ще один круг навкруги стадіону, та знову ж — без жодного прибутку, а пройшло цілих півстоліття.

Воістину, наше майбутнє — це завжди наше минуле, от тільки, — не те, зовсім не те. Не тієї якості, як би це краще сказати…


Я отримую вищу освіту

Історія отримання мною вищої освіти, була чи не ще більш заплутаною, ніж отримання середньої освіти, та як на те перемінив три школи, то й далі було не гірше (або не ліпше, якщо хочете).

Коли я закінчив 1936 десятирічку в Дніпропетровську — потрібно було обирати наступний життєвий шлях, а до цього я не був готовий. І не тому, що був зеленим юначком або остаточним бовдуром, у тому й вся справа, що ні. Радше був надто вже підготований.

Дійсно, на той час я вже умів чимало.

Судіть самі, я умів: малювати, креслити, фотографувати, слюсарить токарити й фрезерувати; стріляти з малокаліберної зброї та грати у футбол; навіть конструювати радіоапаратуру та реперувати авто. Все це — на цілком доброму фаховому рівні: завжди знаючи, чому потрібно робити так, а не якось інакше, деякі шкільні дисципліни, наприклад загальну біологію та геологію, я знав у обсязі, що далеко перевищував шкільний.

Все це було би чудово, але й вибір шляху був тепер далеко не простим, а рік видався для нашої родини понад важкий, та не ускладнюючи собі життя я поступив до Металургічного інституту, подолавши істотний конкурс: інститут у місті металургів — був популярний.

Фах інженера в ті роки індустріалізації — був і престижним і прибутковим. Наші сусіди за Домом спеціалістів — брати Шибаєви — Володимир і Віктор, були інженерами, був початкуючим інженером їх молодший брат Леонід. Інженери–металурги, вони отримували по 1200–1500 рб / міс. (не рахуючи премій), а їх батько — головний інженер Федір Шибаєв — і того більше. Він їздив на авто, що йому подарував «за проізводствєнние успєхі» сам нарком Серго Орджонікідзе. Ну, як царі колись дарували підданим «шубу со своєго плєча». Авто, щоправда, з початком війни радісно конфіскували, щоб уже ніколи не повернути, як наш радіоприймач, але — все ж таки….

Мій батько — дипломований доктор Бернського університета і доктор совєцьких сільсько–господарських наук, отримував удвічі менше, але ми звикли жити скромно та за тодішніх цін на ринку нам більш–менш вистачало, але добробут сусідів, з якими ми доволі хутко зійшлися, — вражав.

Щоправда, Віктор Шибаєв тоді ж кинув інженерство, промінявши його на плитке благополуччя актора Російської драми, але й це мені було якось зрозуміло, враховуючи мої власні амбіції в мистецтві, та те, що я вже навідував драматичну студію при Українській драмі, якою керував О. Сіренко. Не пригадую вже, як це було. Може його спокусила на це дружина артистка, чарівлива Клавдія Рюмшина. А може демоном-спокусником став Віктор Кеніґсон, уже тоді блискучий актор та друг дитинства, що бував у них в домі, та якого я теж добре знав. Важко вже сказати.

Не слід думати, ясна річ, що інженерний благобут був якось прямо пов’язаний з тією індустріалізацією, ні, це було лише співпадіння за часом, та зі зростанням самої індустріалізації цей стан не лише не поліпшувався, але й істотно погіршувався. Просто, то були залишки престижного стану інженерів у царській Росії, залишки зруйнованого старого світу. В Росії, де учитель з родиною займав окремий будинок, а що вже до інженера, то…

Насамкінець СССР, коли «наш, новий мір» був в основному побудований, фах інженера став так само знецінений та принижений, як будь–який фах, що безпосередньо не пов’язаний з насильством над людиною. За рахунок масового виробництва — серійної штамповки в кількостях воістину неймовірних та нікому не потрібних, а на виробництві інженером нехтує перший–ліпший «алкаш–работяґа» («разводіт бодяґу»). З професії престижної та прибуткової — вона стала професією непрестижною і неприбутковою. Професія воістину унікальна тим, що за часи її існування в державі, оплата практично не змінилася, а ціни виросли в десяток і більше разів.

Але тоді передбачити таке щось могла би лише дуже далекоглядна та прониклива людина, скажімо, той же господін товаріщ Маркс, та всі ми незважаючи на грізні попередження подій навкруги нас — були ще повні дореволюційного оптимізму: все ще були переконані, що майбутнє має бути краще минулого.

Не слід думати, що й я прагнув колись багатства, ні. В усе останнє життя я навіть не надто цікавився — скільки мені за що платять, слушно міркуючи, що в такій державі — могли би взагалі нічого не платити. Так я наважився стати інженером. Вдома — не заперечували.

При зарахуванні до інституту, як я узнав уже потім, багатьом моїм товаришам пропонували стати «освєдомітєлямі». Це робилося просто в кабінеті директора Н. Циплакова, куди їх викликали, але подробиць не знаю — мене не викликали. Не знаю навіть, чи можна було відмовитись від такої високої честі, та що зробили би в такому разі.

Але, настав знаменний (або, як тепер кажуть, — «знаковий») 1937, рік партійних та комсомольських зібрань, де парторг інституту (прізвище — шкода, не пригадаю, він хутко зник) та рудий секретар комсомолу В. Чєбріков — закликали невтомно виловлювати «врагов народа». інститут за цей рік порядно схуднув, невідомо куди подівся й директор Н. Циплаков. Видно добре попрацювали оті «освєдомітєлі», яких він вербував у своєму кабінеті…


За молодих років я знав слово «сексот» і «сексотити» із блатної мови, та не надто переймався їх походженням. Вже далеко потім я узнав, що «сексот» — це просто одна з так улюблених новим суспільством абревіатур — «секретний сотруднік», та в такій якості є офіційною та невід’ємною частиною «свєтлоґо будущєґо». Чи можете уявити моє здивування? Не «свєтлим будущім», ні, а так нескладним походженням осуджувального блатного слова!

Там же, на тих двох курсах Метулургійного інситуту визначились і деякі мої наступні звички й схильності.

Предмети, що викладалися, якось відразу розділилися в моїх очахна три категорії: ті, що мене цікавили, ті, що мене не цікавили, іті, що вже активно дратували, самим своїм існуванням. До числа перших відносилася з першого курсу начертальна геометрія, що полишилау мене чудове враження своєю логічністю та досконалістю, хоча самеостаннє позбавляло її проблем, — та — технічне креслення. Менше подобалася математика, що на мій тодішній погляд надто вже багацько часу приділяла обчисленню меж, я був за те, аби швидше переходитидо справи. Ця гіпертрофія закріпилася надовго та була наслідком дурної лузінщинй і добре показувала, що буває, коли схильності та густи однієї людний — нав’язуються всім.

Російський математик Н. Лузїн пнувся уславити себе стислістю в обґрунтуванні математичного аналізу, але… Порядно відстав від сучасності. Ну, розумієте, — отой їх одвічно відсталий схід від Перемишлю. Бо на той час уже відгомоніли спори логістів та інтуіціоністів, породжені у двадцяті роки дисертацією Люйтдена Вроувера, вже був відомий Курт Ґьодель, і розумні люди були згодні в тому, що довести або заперечити математику — приблизно так само складно, як довести або заперечити існування Бога, але все це було десь тут, поруч, і не тут, разом. Великих російських математиків робила не математика, а Росія, та вже учень та спадкоємець Н. Лузіна на математичному троні — комуніст А. Колмог’оров, не менш великий, обґрунтуватель теорії ймовірностей, відкидав будь–який розв’язок диференціного рівняння, що йому чогось не подобався. У мене вся ця рооійська еквілібрістика на рівному місці — надовго полишила недовіру до будь–яких обґрунтувань, та потрібно було чимало років, аби все повернулося на своі місця.

Тоді я був іще молодим і безтурбожливим, та не вмів так легко розпізнавати в поокремому випадку віслючі вуха загального закону. Не знав, що й у цьому є вона — Росія де «что ні враль, то Мєсеія». Не задумувався над тим, що в ній усі галузі людської діяльності повняться своїми «культамі лічності» — каліфами на час, але незмінне рівними в тому, що жодний не є достойним часу, поготів — вічності.


Їх творили разом два боки російської душі давно злиті до одної: потреба в откровенні месіянства та холопська, зовсім уже несамовита потреба в «барінє» над собой», кумирі. Але, я тоді цього ще не розумів так чітко і ясно.

Теж там я стикнувся зі «зайвими» дисціплінами: політекономією, історією партії та діалектичним та історичним матеріалізмом. Хутко зрозумівши, що це не лише не науки, але навіть навпаки — антинауки, як екзотеричний позітрон по відношенню до електрона. І дійсно, не пройшло десятка років, як процес аннігіляції — розпочався «науковими дискусіями 1947–1953 рр.

Зрозумів я, щоправда, й те, що не сдавши їх — не побачити й диплома. Поготів, що подужати подібну убогу примітивність ідей — не становило жодної проблеми: марксизмом в стані оволодіти й останній дебіл. Поготів, нам у ДМІ викладав його такий собі Путанєнко.

Що все це інтелектуальне лайно — є найбільшою глупотою не лише нещасного XX ст., але можливо й усієї людської історії, ну, на цьому я розумівся вже тоді… Втім, чи ж дійсно — лайно? Адже, на лайні може щось і прорости, як той будяк на коровлячому леп’яхові. Або може й щось добре; ні — не лайно, радше сміття, останнє, безплідне та нездатне вже ні на віщо.

Активне неприйняття чомусь викликало у мене засилля різних хемій, що на мій погляд мали мало відношення до металургії: хемія неорганічна (припустимо), хемія органічна (а це ж навіщо?), хемія аналітична (ну і ну!), хемія фізична і т. д., і т. п.

Не можу пожалитись на погані відносини з хемієіо, як такою. На досвідній станції існував серед інщих і хемік В. Бутов, що любив демонструвати ефектні хемічні досліди, супровождуючи їх доволі

популярними поясненнями. Мав стійку четвірку з хеміЇ у нашої чудової Віри Олексійовни Ніколаєвої і я. Вона були чи не кращою вчителькою з тих, що я знав.

Коли я зацікавився хемічними джерелами електричного струму, то знайомився сам із тими реакціями, від яких працює елемент. Пізніше в Києві добре вивчив роботу свинцевого автомобільного акумулятора. Тоді ж зацікавився можливістю виготовлення сльозоточивих газів, бромацетона та хлорацетона, які були безпечні тим, що були рідинами, хоч і досить летючими. Тоді я проштудіював батьківський підручник з органічної хемії О. Тредвела, та чудово зрозумів, що саме потрібно робити.

Але тут — були зовсім і ніш справи.


Переконаний і досі, що процес приєднання електрона до атома є процес фізичний, ясний та простий. Але, як це розглядати на кшталт дару зверху, копаючись у чистії феноменології — далеко не піти.


Проникли вони й до Металургійного інституту, хоча в основі металургійного виробництва (інститут займався тільки чорною металургією) лежить одна–є’дина хемічна реакція — відновлення заліза з його окисла. От все це й створювало той самий неприємний нюанс — атмосферу всезагальної хемізації. Не кажучи вже про те, що з чоловіком завжди якось легше прийти до ладу.

Єдиною світлою плямою на цьому сумному тлі була фізична хемія, де все було настільки зрозумілим, що я навіть зауважив якось, що ні до чого давати три поокремих виводи формули E=kTm (чогось там) в трьох окремих розділах підручника, якщо всі вони зіходять до розподілу Больтцмана. Це міркування, яким я за молодістю поділявся приватне з викладачем, що провадив курс, дивно, навіть підвищило якось мої фонди.

Подобалась мені, без застережень, теоретична механіка, яку читав тоді дуже приємний А. Ленченко, хоча я й вважав, що вона переобтяжена статикою, де викладалася навіть така екзотика, як метод графів Максвелла–Кремони, який мені дуже сподобався. Дещо менше зацікавив опір матеріалів, який відповідно гірше викладав Ю. Павленко.

Але, коли я більше–менше благополучно подолав два курси та викрив, що на третьому будуть іще якісь хемії, — я капітулював: така освіта мені остаточно насточортіла.

Марксизм був для мене загальною платою за вищу освіту, неуникненною, та з цим я вимушений був примиритись. Але — платити ще одну за теж саме, та вже не обов’язкову? — ні, вибачайте, то було вже не в моєму дусі. Настала пора, як люблять казати в наше просвічене та інтелігентне XX ст.: «рвать коґтіи.

Підштовхнув мене й шкільний приятель Іван Прохоренко, який без втрат повернувся зі щойно розгромленого МІФЛІ — закритого 1938 Московського іституту філософії та літератури. Ті, хто його колись складали — були поділені долею на три нерівні категорії: гірших, що просто потрапили до м’ясорубки Великого Полювання, середніх, що втратили лише пристанок, а не життя, та кращих із кращих, особливо плідних донощиків, високо за це вознесених. Серед останніх був і недоучка Борїс Мітін, що хутко злетів до повного академіка. У нього згодом працював референтом іншій мій приятель — соціолог Г. Ашін.

Мене не одного разу силкувались запевнити, що люди, які пережили фантастичний злет в період 1937–1939 — могли бути й чесними людь ми, але я в це не вірю, й не повірю ніколи, всі були донощики, які розчищували шлях не комусь, а тільки собі. Неуспіх усієї діяльності Н. С. Хрущова по «ліквідації послєдствїй культа лічності» — є не випадковим. Він обумовлений й тим, що по ньому прийшли до влади Н. Косигін і Л. Брєжнєв. Перший за ці роки стрибнув від начальника цеха на Трьохгорці — до міністра легкої промисловості та члена ЦК.


Другий був нікому не відомим цеховим парторгом на ДМЗ в Донецьку, а в Ї938 був уже першим секретарем обкому. Жоден з них не був налаштований ворошити минуле, як їх так вознесло. Але, поки що стояло питання — куди податись?

Загалом, приходилося переходити до університету, на фізико–математичний факультет — технічної освіти з мене було досить. Це не становило проблем, як втратити рік, чим я не надто переймався — все життя було попереду. Насправді й цей рік зіграв свою зрадницьку роль, розтягнувши отримання закінченої вищої освіти мало не на десяток років. Але я тоді — не міг і підозрювати про це. З втратою року я мусив скласти іспити з двох предметів — великий курс вищої алгебри та сферичну тригонометрію разом із астрономією. Без втрати прийшлося би пройти ще кілька іспитів, що я теж потягнув би, але не вважав це тоді за аж так необхідне.

Так я став восени 1938 студентом третього курсу фізико–математичного факультету університету в Дніпропетровську. Він не був на той час ні великим, ні престижним, але коли я побував згодом у великих і престижних — я добре зрозумів, що це є без значення. Бо людина навчається, насамперед, — від самої себе.


Мої друзі Корнєвічі

У Металургійному інституті мені довелося близько зійтися з моїм співкурсником Леонідом Корнєвічем, який незмінне створював добре враження незвичайною для свого віку, часу та місця перебування, серйозністю та позитивністю. Що його привертало до мене — не знаю. Можливо — щось подібне.

Він жив у власному домі батька на Чечелівці, акуратній та притульній оселі на верхів’ї над заводами, що добре продувалася степови вітром, та був другим сином робітника з Петрівки (булий Брянскій) майстра Івана Корнєвіча, білоруса з селян, що приїхав на заробітки ще перед революцією, та так і заснувався тут. Старший син був на той час військовим льотчиком та зрідка навідував батьків. У їх домі, незважаючи на відстань, мені доводилося бувати не одного разу. На той час я вже читав у оригіналі привезені батьком невідомо звідки чудові повісті Мїхася Чарота, убитого Москвою разом із іншими білоруськими інтелігентами, та міг підтримувати застільну бесіду білоруською, що тішило старого, відвиклого від рідної мови. Міг перекинутися парою речень на мові її дитинства із хазяйкою, що походила з німецького дому.

Дім був гостинний, там полюбляли затишок, легкий комфорт, добру їжу та випивку на міру. Вина не пили, пили горілку, але не теплу по–російськи, а холодну, в запотілій від холоду карафці. Холодильників тоді, між іншим, не було, але люди обходилися, оті — без багатоповерхівок. В кожному жилому будинку був підвал, а там куплений взимку у відповідних промисловиків дніпровий льод. Присипаний соломою він не танув, доживаючи й до наступної зими та створюючи у підвалі білянульову температуру, за якої продукти могли зберігатися скільки потрібно. Не було тоді холодильників і телевізорів, але багацько було доброго, навіки втраченого потім, у часи утриманства й паразитизму, в часи багатоповерхових бетонних нетрів.

Незрідка до цього дому — на вогник, заглядали сусіди або колега господаря.

Там я знову набув можливість узнати з перших рук, а я й досі люблю дізнаватися з перших рук, — що думають про революцію та час ті, хто як не робив оту революцію сам, то принаймні був там, для кого ця революція з її плодами — була декларативно призначена.

Можливо, тоді ще панували за інерцією передреволюційні погляди, згідно яких як людина себе чимось не скомпрометувала — то їй можна довіряти. Можливо гадали, що як людина є прийнятою в домі господаря, то її можна так само довіряти не перемаючись. Не помітив я тоді аби щось зсунув у цьому й 1937, що минув. Не навісили тоді всі


разом на роти замки мовчання. Мушу відзначити, що взагалі, в ті роки московського сталінського біснування — прості люди довіряли одне одному непорівняно більше, ніж потім, скажімо — в «епоху» сталінського донощика Брєжнєва.

То був ще світ інших, несовєцьких цінностей, де цінувалося уміння ретельно й добре працювати, тримати дане слово, відкликатися на чуже горе. Презирливо ставились до нероб і пияків, але чи не з більшим — до офіційних мітинговщиків–демагогів — «прєдставітєлєй общєствєнності». Беззастережно осуджували вискочок «ударніков» та «стахановцєв», яким за всебічної допомоги зі сторони удавалося перекрити існуючі норми, що давало потім законний привід підвищити норми для всіх, кому приходилося виконувати їх уже без жодної допомоги. На таких дивились просто як на провокаторів.

На той час новітні цінності, пізнані мною в місті та в школі, вірність вождям, що топче рідство й дружбу, холопсько–донощицька відданість павліков морозових, все це було для мене вже пізнане, продумане та відкинуте без вороття, але єдине, чого я тоді не знав, так це історичної підкладки. Не знав, що новим прикидається древня трупна згнилизна, світок «ісконно–русскіх» работоргових «цінностей», спроектований тепер на все майбутнє людства, як новий та безпрецедентний зразок модальності нового марксистського суспільства. От цього, всього тільки, я тоді не знав. Повне прозріння прийде потім, пізніше, разом із вивченням історії. Та, тільки не тої, наскрізь брехливої офіційної, а тої — справжньої. Яка була насправді.

Але тут, в середовищі робітничих поселень, поки що неподільно царював старий світ.

Він був якісно іншим, цей світ, ніж світ цінностей комсомольських або поготів — партійних. Знайомий мені з дитинства світ старих селянських чеснот, простих, але непідважних, перенесений сюди, в робітничі поселення. Йому теж належало бути розвіяним вітром, без сліду розпуститися у світі багатоповерхових бетонних нетрів.

Тому й не було несподіванкою для мене, що всі ці люди, як один, були обурені колективізацією, просто як такою, не кажучи вже про якісь там «пєрєґіби». Адже вся вона — в цілому, була «пєрєґібом».

Часто мовилося і про те, друге, що теж стосувалося їх, але вже самих — про «врєдітєльство в промишлєнності». Про це я чув і раніше, були «процєсси», і наприкінці двадцятих, і на початку тридцятих, «промпартія», інженер Рамзін. Вірити? — ясна річ, що не вірив, про що й казати, але тепер люди пояснили мені й інтимні деталі механізму цього самого «врєдітєльства».


Починалося з того, що хтось керівний — із тих, що не мають ні про що зеленого поняття — там, на верхах, — «спускал заданіє». Воно спадало на думку випадково, без врахування реальних обставин (ця традиція далеко пережила СССР), адже для невігласа немає неможливого, та в жодному разі не могло бути виконане. Ентузіасти та висуванці, оті самі, що «рождєни чтоб сказку сдєлать билью» — цим не надто переймалися (бо розуму — не більше!), але хтось із уцілілих інженерів або майстрів попереджував, що це може кепсько покінчитись. Його, зрозуміло, не слухали (нема партквитка — нема монополії на всезнання!) — «нажімалі» (давай, давай — жмі! Даєшь!!) І виникала цілком закономірна й передбачувана аварія. Іноді — ще й з людськими жертвами. «Дєло» заводили й розслідували такі ж самі висуванці та ентузіасти. Причина? — ясна річ — «врєдітєльство»! Садили за нього найчастіше тих, хто подвигнутий найкращими почуттями — застерігав особливо настійно.

У таке просте пояснення я тоді відразу й беззастережно повірив. Вірю й досі, — саме так воно й мало бути.

Робітників подібних тодішнім, що зберегли почуття власної гідності, майстрів своєї справи, розумних та здравомислених, не схильних вірити будь–якій, демагогії, — я з тих пір більше не бачив.

Для мене тепер робітник, це людина, за яку я все та одвічно, починаючи зі щилини у дверях і вікнах та до знімання задирок на будь–якому фабричному виробі, — вимушений доробляти. Людина, що забиває шурупи молотком, натомість по–людськи завернути їх закруткою. Людина, що прагне якнайгірше зробити доручену їй роботу в божевільній надії, що тоді наступну їй, вже не доручать.

Не про такого робітника нового суспільства мріяли, мабуть, робітники, що допомагали робити революцію…

Я назвав би це, плановане та організоване зверху загальне розтління — загальною люмпенізацією народу. За неї довелося, щоправда, розплачуватися імпортом особистого закриторозподільного барахла з?за кордону за валюту, але я сказав би, що — плата не висока.

Підчас війни, наскільки я знаю, до евакуації подалися переважно нероби, висуванці та ентузіасти, — а переважна більшість справжніх, кадрових робітників вирішили полишитись вдома. Всі вони уміли щось робити та порівняно непогано пережили окупацію, на яку покладали такі величезні надії червоні. Поготів, до робітничих поселень жодні там німці й не заглядали.

З моїм приятелем Леонідом, уже по війні — він оженився ще перед нею та вже мав двох дітей, — стався трагікомічний випадок.


Держава по війні втім, як і перед нею не палилася налагоджувати нормальне життя для громадян, та й абсолютно не тямила цього. Наприклад, ніде не виробляла для ринку… звичайну соду. Мій друг,

використовуючи свої знання та інженерну кваліфікацію, наладнав вдома виробництво соди на продаж — якось же треба годувати родину. Оце й було криміналом — «частнік» — «спєкулянт»!! Він, бачите, порушив монополію держави. Хоча, повторюю ще раз, держава не цікавилася тоді ні сіллю, ні сірниками, ні милом, ні — поготів уже содою для громадян. У неї були, як завжди, значно важливіші справи: блокада Західного Берліна, створення атомової бомби і т. д., і т. п. Для кого? — та вже ж не для нас із вами — для народу. Ми би без усього цього чудовенько обійшлися би…

Але, чи сама виробляла, чи не виробляла, але всім іншим — все одно не дозволяла. Оце, не дозволяти — «тащіть і не пущать», — це ж було її вродженим фахом, що би там не було.

До Корнєвічів зайшов участковий, викрив «подпольноє проізводство» та потягнув його в участок — «оформлять дєло». Від німця–окупанта в таких випадках було легко чимось відкупитись, от і почалася розмова на цю тему, яка була з розумінням підхоплена. Вони хутко домовились: мій приятель позбувався свого непоганого швейцарського ручного годинника, а участковий зобов’язувався його за це відпустити на волю. Все було би добре, якби це був німець, але то був росіянин. Та, ще який! — бо він же «кровь пролівал», а цей… «в оккупації отсіживался, с нємцамі сотруднічал». Одне слово, й годинника забрав, і протокол склав. Та, й те сказати — який же росіянин дотримується попередніх домовлень?..

На щастя «дєло» вичерпалося, знову ж, — пограбунком: «дєнєжним штрафом»; та родина не «залишилась без батька»…


З сексотом у школі

Колишній аспірант Плодово–ягідного інституту в Києві — Миша Рутківський навідав нас якось, уже по смерті батька в Дніпропетровську, та розповідав, що сталося тоді — 1937 в Києві з нашими знайомими: «Знаєте — Ґроссгейм? — німецький шпійон оказався. А Попов — пам’ятаєте? — румунський і японський шпійон оказався. А Семиренко то повний ворог народу…» Миша Рутківський розумом не виблискував, та був свято переконаний, що все так насправді й було. Ми з матір’ю тільки переглядувалися.

Японських шпіонів» тоді було сила, та як бачимо, вони діставалися не лише Москви, але й Києва, у божевільній надії приєднати до своїх острівців не лише Сибір, але й Україну, зайвий раз нагадуючи всім про підступи «нєдобітих самураєв» і про вічне прутковське — «Бді!»

Тому що декого й не щастило демаскувати своєчасно.

Подальшу історію мені довелося по війні почути в Москві, та мені оповіли її абсолютно серйозно, як фактичну.

Був тоді, ще перед війною, такий письменник, не знаю, чи можна назвати його національним, можливо — й ні. Адже це питання тонке як складне, у нас так, є й «народ», але є й просто народи, є нації та національності, а є й навіть народності, розібратися з усім цим багатством правильно по–совєцьки, тобто — єдино правильно нелегко. А тому скажемо так, що то був письменник від такої собі «малой народності», чи то ґольд, чи то навіть «послєдній із удєґє». Одне слово, такий собі Джансі Кімонко.

Письменник він був не з останніх, доволі популярний, та широко цим користувався — шпигуючи де міг на користь «нєдобітих самураєв».

Він не був, однак, що є найбільш цікаве тим, за кого себе видавав, от у цьому й була вся справа, оце й створило усі труднощі. Тут ворог діяв з такою підступністю як ніде більше, — ні защо не зметикуєте! Навіть наші «славниє» орґани — й ті не відразу здогадалися.

«Сказалось», що справжнім Джансі Кімонко був іще немовлям викрадений ворогами та зник невідомо куди. А на його місце в родині був потай «внєдрєн» дуже схожий на нього в немовлятстві — полковник японської розвідки! Полковник собі підростав, пішов до школи, вивчився та почав писати оповідання та повісті, а тим часом вистежував де міг наші військові та державні таємниці. Поки не був, тут шкода, вже не сказати своєчасно, — викритий. Доблесними «органамі».


Нормальній людині щось подібне може видатися чистою маячнею, але вже той факт, що подібна версія існує (я про це не одного разу чув, а потім десь і читав), — дає вичерпну характеристику громадської думки.


Не маю жодних сумнівів, що чимало постсовєцьких людей в стані повірити цьому й зараз.

Характерно, що і серед наших місцевих ворогів дехто падали так низько, що безпосередньо допомагали майбутньому розділенню своєї безмежної батьківщини поміж кривавими румунськими боярами та не добитими японськими самураями. Що ж, вони своє отримали, були суворо, але справедливо покарані. Наш нарід — ви ж знаєте, найбільш гуманний у цілому світі, та зате — справедливий.

От тоді, після Миши Рутківського, і пригадав я про один незначний випадок з мого київського життя в достопам’ятний рік Великого Голодомору, про який зараз і розповім. Незадовго перед нашим від’їздом із Києва до Дніпропетровська, може рік перед тим, в інституті з’явився завхоз — тоді не було ні назви, ні посади технічного директора (або замісника), такий собі Н. Низьковус, що вже тоді почав перероблятися на Нізкоусова. Він перед тим щось там поробляв у Кременчузі, не знаю — що, та був перекинутим до нашого інституту. Навіщо — теж не знаю. Багато тоді «пєрєбрасивалі» всякого. То туди, то назад. В минулому, як пам’ятаю з якогось висловлювання — він мав відношення до ЧК.

Його єдиний син Юра, чи то переросток, чи то розвинений не на вік, поступив до нашого сьомого класу, та мені приходилося спілкуватися з ним, хоч і не так, щоби близько. Він був вищий від мене, а може й старший, та ставився до мене злегка зверхницьки, не надто довіряючись. У його батька була полювальницька рушниця та вони з превеликою охотою включилися до полювань, якими більш–менш регулярно розважалися співробітники інституту (мій батько в цьому участі не брав). Він став на них не останнім, бо, хто ж краще від завхоза може організувати поїздку на полювання? Регулярно їздив із ним і Жорка. У нього вже була власна малокаліберка, з якої він любив стріляти вевірки.

Що там бувало на тих полюваннях — не знаю, на них не бував, не любив убивати вевірки, хоч стріляв і добре, батько, як я вже казав, на ці полювання теж не їздив. Отже, важко сказати, що там було, а чого не було.

Я не практикую записних книжок і досі, нема в них якось потреби, бо шестизначний номер телефона й досі запам’ятовую відразу. Не мав записнички, ясна річ, і в школі. У мого нового знайомого Жори — вона була, і це теж порізнювало його від мене у вигідний дорослий бік; товста, у чорній шкірі, якую він часто використовував, але так, щоб інші не могли підглянути. ЇЇ власника я вже добре знав, його кругозір не порівняти було до мого, та й інтереси — не найліпші. Ця книжка відразу заінтригувала мене. А, що би ж там у ній могло бути?


Нагода узнати — була нечеканою. Коли нам пощастило та ми їхали інститутським автобусом зі школи, я, піднімаючись останнім, побачив її — книжку — на долівці під ногами. Переконавшись одним поглядом, що за мною ніхто не слідкує- я блискавично переправив її до кишені, а потім спокійно вийшов. Адже, я її не відібрав, не вкрав, я просто її знайшов, а це вже зовсім інша справа. З морального боку, я маю на увазі.

Дорогою від гаража додому, він щось пригадав, сунув руку у внутрішню кишеню, де завжди перебувала книжка, потім обшукав останні кишені. «В чому справа?» — невинно спитав я. Він поза школою розмовляв російською: «Кніжка, я нє могу єє найті… Ти нє відєл?» — відповів він. «Ні, що ти…» — сказав я та порадив: «Може ти обронив її дєсь в автобусі?» При цьому я дивився йому просто в очі, обмацуючи в кишені книжку. Він побіг до автобуса, а я не поспішаючи пішов додому.

Пообідавши та відправившись до своєї кімнати — я розкрив нарешті добутий трофей, та почав вивчати. Книжка тоді мене повністю розчарувала.

Там був, для чогось, доволі довгий список співробітників інститута — за абеткою, де проти прізвища кожного з полювальників був поставлений хрестик. Були всякі посередні віршики, чи то власні, чи то десь переписані. Були й більш цікаві записи, в такому приблизно роді:

«14.ІV, С 9:25 до 16:00 — были на охоте (місце й перелічені присутні).

Н. и М. полчаса говор. о тек. полит. Нет предан. сов. вл. Выяснить, не сост. ли в орг.? С. отсутст. час, когда все б. у костра. Не перед. ли свед.?

Г. получ. конверт из Герм. Наука или кан. связи? Таких записів із датами було десятки. Були й приблизно такі міркування:

Р. — Нем. шп.? Выяснить, знает ли нем. яз.? І все в такому ж роді.

Тоді я не надав цьому жодного значення, — подумати: хлопчак 7 класу бавиться у шпигунів та детективів, хоча — може й слід би надати, може все це й не було такою вже марною грою? Але, сприймемо це серйозно — що можна було з цим зробити? — я, принаймні, не бачу й зараз.

А взагалі справа була в тому, що надто вже далеким я був на той час від усього цього світу рєволюційной бдітєльності», хоч Козьму Пруткова й читав. Що «сажают спєціалістов», так про це я чув іще з самих ніжних років, та їх дійсно садили, час від часу. Наші знайомі працівники Досвідної станції А. Овсянніков та С. Цюритін, теж якийсь час сиділи. Пройшли десь там; у великому світі^ чудові імпрези на цю тему, показові процеси так званих «врєдітєлєй»»Шахтінскоє дєло:, «Промпартія», якої ніколи не було, «дєло інжєнєра Рамзіна», липова справа «Спілки визволення України» (справа С. Ефремова) в Харкові, все це жваво обговорювалося вдома, я був у курсі, але це все було так далеко від моїх тодішніх інтересів… Не забувайте, що тоді навіть таке потрібне слово як «сєксот» — я вважав частиною блатної лексики, чи не лайкою, але не тим, чим воно було насправді — самим популярним фахом країни та терміном службової мови.

Справжній сенс цієї дурні в Жоркиній книжці відкрився мені пізніше, коли я почув откровення Миши Рутківського, де його неймовірні звинувачення на адресу добре відомих мені людей — так близько перегукувалися зі записами в книжці Жори Нізкоусова, так вчасно ним загубленої. Тут — було над чим застановитись.

Його самого мені довелося зустріти ще раз, єдиний, у щойно звільненому Києві, біля Бессарабки. Він був уже військовим кінооператором та був завантажений рюкзаками та камерами, які були виключно важкими та незручними, наслідуючи, правдоподібно (як завжди) іноземні зразки до Першої світової. У мене не було жодного бажання розмовляти з ним, але на щастя він поспішав на поїзд, далі на захід, та й сам не міг виділити мені більше пари хвилин. 3 тих пір я його не бачив, як і не зустрічав підписаних ним кіноматеріалів.

То був уже другий відомий мені кінооператор, після симпатичного старішого від мене Саши Савіна, якого я узнав на курсах синоптиків у Лєнінабаді. Алєксандр Іосіфовіч повернувся по війні до свого старого фаху, тому що синоптик із нього, як чесно сказати, був не з кращих, та його прізвище я зустрічав під багатьма вельми непоганими кінорепортажами цТ, котрі дививися на телебаченні ще в 70–і. 3 ним зустрічатися після Лєнінабада — не доводилося.


Але, настав рік 1937, рік партійних та комсомольських зібрань, дє парторг Інституту його прізвища — шкода, вже нє пригадую, він потому десьсь хутко зник та рудий секретар комсомолу В. Чебріков — гучно закликали висловлювати усіх можливих «врагов народа». Інститут за цей рік порядно схуд, та невідомо куди подівся и сам діректор Циплаков добре і віддано, мабуть попрацювали оті «осведомітелі», яких він вербував у своєму кабінеті…


Злий рік

Німецький скульптор Ернст Барлах у своїх спогадах визначив у такий спосіб, здається, рік 1938. Наш злий рік випав на рік перед тим, рік Великого Полювання, на початку якого помер мій батько.

Цей, одіозний з усіх боків рік я зустрів у Дніпропетровську, студентом, та можу сказати, що студентів тоді купами не хапали, хоча викладачів порядно поменшало.»Взялі» просто з ученої ради університету рудого хеміка, професора В. Фінкельштейна, застрелився страхаючись арешту доцент математичної фізики В. Нєскучаєв — «запутавшісь в антісовєтскіх связях», як тоді казали.

Пам’ятаю істе кипіння комсомольського життя, хвилю виключень, таких само безглуздих і потворних, як і все, що тоді відбувалося, коли на багатолюдних зібраннях урочисто виключали якихось Богу духа винних, але заздалегідь відібраних кимось студентів. Виключення з партії чи комсомолу — однаково, було за тих років грізним попередником, першим так би мовити кроком на північний схід — на Колиму. Гадаю, що на всяку дрібноту не ставали зверху персональних наміток: просто на організацію «спускалі» числену розверстку, а далі — як у них у звичаї — зводили особисті порахунки владні, підігріваючи загальний патріотизм, свій як місцевий. Обмежуся двома прикладами мотивації, доволі типовими.

Виключили студентку, яка зустрівши подругу пішла разом із нею, на похорон когось там, кого навіть не знала особисто, але того, хто згодом (по смерті!) «оказался» троцкістом.

Знаю випадок, коли був репресований студент–математик, ніби за те, що сидячи в гуртожитку за столом, застеленим чистою газетою з портретом тов. Сталіна І. В. — мимохідь підрисував йому чорнилами більш рясні вуса.

На комсомольських зборах у нас в ДМІ особливо активним був рудий секретар комсомолу, та вперто пам’ятається мені, що його прізвище було Чєбріков: воно не типове, а тому запам’ятовується. Недарма дослужився в горбачовські часи до голови КГБ.

Розповідали й про випадки зовсім не до віри.

Учитель літератури одної з міських шкіл був репресований (теж «нєобоснованно», ясна річ) за те, що «оказался» колишнім петлюрівським полковником. На доказ до доносу була пришпилена фотка цієї людини в насправді петлюрівському однострої. Питання було би ясним для всіх, якби не одна тонка обставина: в часи Петлюри він був іще школярем, а коли вирос — був уже в могилі Симон Петлюра. Він просто грав роль петлюровця у самодіяльній п’єсі, та так вдало, що вирішив сфотографуватися на пам’ять…


Учитель отримав десять років за те, що «скрил своє прибиваніє в войсках украінскіх націоналістов». А ці націоналісти відносяться до найбільш стійких російських кошмарів: «б р а л і» бувало й тих, хто всього й тільки носив вислі козацькі вуса або підстригався «по–козацкі»; було чимало й таких.

Як любив казати покійний російський письменик А. Чехов — у людині все має бути красиве: і національність, і партійність, і вуса…

Повністю безпечні та навіть схвальні були сталінські вуса, які на той час носило мало не все Політбюро: Ворошилов, Каґанович, Молтов, Жданов, Андрєєв… Але — то було вже завоювання тридцятих років. Дещо раніше — у двадцятих були модними в партійних колах зовсім особливі вуса, радше вусики: два проголених посередині прямокутника щетини на верхній губі, так уславлені згодом на портретах Адольфа Гітлера, фюрера німців. Вони хутко зникли зі зростом популярності останнього.

Справжня заборка йшла, однак, на верхах — серед номенклатури та декоративної еліти. Ми жили тоді в щойно побудованому 1934 «Домє спєціалістов» на розі Жовтневоі площі та просп. Карла Маркса. Тобто в самому марксистському місці міста, що поєднувало в собі ім’я засновника: учення та спогади про той час, коли воно вирвалося нарешті на оперативний простір, аби показати світові — на що воно здатне. Там і проживала тепер більшість декоративної еліти міста: професори, інженери, артисти… От там і збиралися справжні жнива 1937 — року Великого Полювання.

Проходило це за обрядом, що склався майже відразу.

Десь після 23 або 24, коли в домі пригасали світла, почувався шум двигуна наближаючогося одинокого авто, яке потім зупинялося у дворі, зі запаленими фарами та працюючим двигуном. Дім мав форму літери П та був збудований так, як звично будується таке щось кожне помешкання мало вікна на двір і назовні. Потухлі було вікна починали знову світитися одне по одному та люди в помилуваних іще помешканнях прикипали до вікон, напружено вглядаючись в стояче зі запаленими фарами одиноке закрите авто.

Всіх хвилювало одне питання - за ким? — чи ж не за нами?

Ми з матір’ю не надто переймалися, батька вже не було, а що прийдуть за нами — не здавалося правдоподібним, бо жодного соціального значення ми з нею не мали. І однак, за якимось хутко складеним автоматизмом дивилися у вікна й ми, намагаючись здогадатись — за ким?

Авто стояло кілька хвилин, наче утверджуючи свою присутність та насолоджуючись створеним ефектом. Потім зупинявся двигун, одночасно у розчахувалися двоє дверцят і двоє в сірих габардінових макінтошах, розхожих одностроях свого відомства, виходили й поруч, не поспішаючи направлялися до одного з під’їздів. Вони ступали сходинами не кваплячись, але твердо й упевнено — «чєтко пєчатая шаг» (дім був усього чотирьохповерховий, без ліфтів), а жильці під’їзду згідно кидалися від вікон до двері, прислуховуючись до наростаючого звуку чітких кроків — кроків долі. «Боже, ближче… На площадці… Боже.. Ні! — мимо — пішли вище, не до нас! Хвала Богові, значить й іще не сьогодні. Значить — іще день життя!!

Це продовжувалося місяцями, часом — із ночі в ніч, часом з невеликими перервами, аби не надто звикали, адже кажуть можна звикнути до всього. Тільки от до цього — не треба, щоби звикали; так краще.

Із кожним разом засвічених вікон ставало все менше. На кінець до середини 1938 їх полишилось — скільки ж? — менше половини? Так, десь третина початкової кількості. З нашого під’їзду — дивно, так і не «взялі» нікого.

До Колими, як виявилося потім, судилося дістатися не всім. Далеко за містом, осторонь Запорізького шосе, з’явився тоді великий обнесений високою загорожею з колючим дротом простір. По тому хтось чув там сталу стрілянину, але навіщо ж думати зле — міжнародні обставини були, як завжди у них, складними, та там могла просто навчатися війскова частина. Потім огорожа кудись зникла, та й саме місце де вона стояла — якось забулося.

Про те, що там відбувалися в ті роки масові розстріли, я узнав уже по війні від випадкової людини, що тоді була водієм у НКВД та відвозила туди арештованих просто з міської тюрми на вул. Рабочей.

Про тодішнє російське геноцидне біснування в Україні та масові розстріли без суду та слідства, світ уперше дізнався від німецьких окупантів — величезна їм за це подяка, року 1943, коли були відкриті масові поховання жертв геноциду у Вінниці. Де, за цілком попередніми підрахунками НКВД уклало в землю не менше 40 000 людей. Справа набула тоді світового розголосу та російським окупантам прийшлося докладати воістину героїчних зусиль, аби щось там — хоч і без успіху, поправити. У зовсім уже неправдоподібний спосіб зваливши все на німців.

Над цим уже по війні трудилася у Вінниці (як і у Катині та інших відомих місцях) ціла сталінська комісія, в складі якої пам’ятаю письменників Іллю Еренбурґа та Алєксєя Толстого, а також відомого нейрохірурга Миколу Бурденка. Приписавши ці злочини німцям, ці люди навічно спаплюжили саму пам’ять про себе, поставивши себе в один ряд зі сталінськими катами. Що поробиш, репутація, то така річ, що бережуть її все життя, а втратити — можна миттєво.


Лише подумати, що цій злочинній наволочі — ще десь там стоять і пам’ятники… А мільйони чесних людей гниють по ямах НКВД…

Слід гадати, що маленька Вінниця не була виколюченням, що такі самі масові свідчення московських злочинів мають бути по всіх великих містах України.

Характерно, що сталінська банда московських злочинців до того знахабніла від повної безкарності, що навіть не порахувалася з можливістю викриття своїх злочинів, коли навмисно підстелювала 1942 ненависну їй Україну під Гітлера.

Але, повернемося до Дніпропетровська. Місто росло та забудовувавлося, поки не пішло й уздовж Запорізького шосе. Поготів, як це було урочисто оголошено 1957 «Хрущовим–убивцею» — «чєрєз 11–12 лєт каждая совєтская сємья будєт імєть отдельную квартіру». З тих пір ці чудові слова час від часу повторювалися в незмінному вигляді, хоча, якщо розуміти їх дослівно, то проблему, як кажуть, можа було би «снять с контроля» ще 1968. А оскільки чути їх можна було аж по рік 1991, то слід гадати, що цей їх термін зміщувався у майбутнє з тою же швидкістю, з якою тік час.

Машиніст екскаватора кінця шестидесятих, якому випало якраз на тому проклятому місці рити траншею на підмуровок нового багатоквартирного дому, працював чітко й натхненно, ні про що недобре й не підозрюючи. Може й у нього не було ще окремого помешкання та він у такий спосіб сподівався наблизити його отримання. Раптом ківш екскаватора за щось зачепився та почав це щось витягати. Він зупинив машину та зійшов подивитись, що ж там трапилося.

Виявилося, що ківш екскаватора підчепив згнилий труп, від вигляду якого екскаваторника вивернуло навиворіт. Труп виявився одним із низки, нескінченного ланцюга подібних трупів, руки яких були заплетені ззаду доброю дротиною, що уходила з боків у стіни канави, не даючи змоги підняти ківш екскаватора. Прийшовши якось такось до тями, екскаваторник побіг доносити керівництву про свою страшну знахідку. Там негайно сповістили «куда надо» — до спадково злочинної організації, прибули спеціально уповноважені особи, відпоїли екскаваторника спиртом, взяли підписку про нерозголошення та очепили місцевість. Подальша закладка підмуровків обійшлася без участі стройтреста. Місцевість хутко забудували. Отже, можу порадувати людей мікрорайону, що їх «отдєльниє квартіри» — зведені на трупах їх попередників, таких самих «советскіх людєй»…

Чутки про цю знахідку, що миттєво розійшлися містом, попри «подпіску о нєразглашеніі», намагалися незграбно пригасити контрчутками, ніби то німецька робота, але хто ж не знає, що німці найбільше полюбляли відправляти людей на той світ голими, та без жодних дурацьких дротів.


Крім того, та це хіба не головне — німцям не було потреби десь колупатись у землі: до їх послуг була така кількість протитанкових ровів, що в них — у разі необхідності, можна було би з усіма зручностями захоронити мало не усе населення міста Дніпропетровська. І, до речі, раз уже про це зайшлося, — як вони заздалегідь планували підстелити Україну під Гітлера, то навіщо ж вони примушували нас копати оті протитанкові рови? Хіба так — для знущання?

Розстрілювали тоді переважно непокірних та вважалося абсолютно дурним тоном відкидати свою неспірну та цілком очевидну провину перед нашим добрим народом. Бо, вже таке щось свідчило про закоринілість та невиправність ворога, та негайно каралося. Найкраще було в усьому зізнаватися та каятися: «чістосєрдєчноє прізнаніє» і т. д.» пам’ятаєте?

Одного вчителя зі села Солоне Запорізької області місцевий слідчий, якого він добре знав і перед тим, спитав косячись на якийсь папірець: «так у тебе що — гармата на горищі була?» Він певно знав, що жодної гармати ніде не було, але — що поробиш: московська служба така. «Та була…» з неохотою погодився вчитель. «Тоді підписуй, отут. Десять років» із полегшенням сказав слідчий.

Запиральство погрожувало передачею справи до більш високих інстанцій та вишкою.

Дрібноту розстрілювали та закопували тишком, про видатних — колишніх вождів — навіть оголошували. Про розстріл німецьких шпигунів М. Тухачєвского, А. Єґорова, І. Уборєвіча та Й. Якіра — було сповіщено офіційно десь 11 липня 1937…

Як вели себе останні, важко сказати, але М. Тухачєвскій зізнався негайно, а Йона Якір був по самкінець переконаний, що потрапив до лап ворогів, та коли його розстрілювали — несамовито ревів: «Да здравствуєт Сталін!» — так казали. Згодом, поставивши хрест на останніх особливо скушувалися щодо Тухачєвского, — міг би принести «пользу» у війні, що насувалася.

Підхід до людини зі штандпункту «пользи», підхід недобрий. «Незрівноважений,» як кажуть у наше століття евфемізмів. В ньому є щось староросійське, работоргове. «За нього небагацько дали би на невільничому ринку» — писав один араб (навіть — учений) про свого опонента, якому хотів дошкулити, — імператора франків Фрідріха II фон Штауфена. У арабів подібні традиції теж є, вони поторговують рабами й досі. Тому ж вони так добре розуміють одне одного.

Нема й тіні сумніву в тому, що про фіктивність обвинувачень тоді однаково знали й кати, й їх жертви, але… Здебільшу вони діяли настільки в унісон, що дивно! — наче все й насправді було так; а всі разом — «ми нє зналі»: до чого ж спритна наволоч!


Лєв Разґон у своїх спогадах «Непридуманное» пише, зі слів такого собі інженера Т. П. Саприкіна, в минулому ближчого помічника авіаконструктора А. Н. Туполєва, про те, як йому в совєцькій «охранкє» робили вічну ставку зі шефом. Слідчий питається:

«Чи підтверджуєте ви зізнання арештованого Туполєва про те, що він був завербував вас до своєї контр–революційної шкідницько–шпигунської організації?» Я кричу: «Брехня!» Цього бути не може! Андрєй Ніколаєвіч, як ви могли?!» А Туполєв спокійно як на планерці в ЦАГІ каже мені: «Ви мені вірите?» Я відповідаю: «Завжди й в усьому вірив, Андрєй Ніколаєвіч!» «Ну, так от: ви негайно підпишете зізнання в тому, що такого й такого числа я викликав вас до себе до кабінету й запропонував вступити до керованої мною шпигунсько–шкідницької організації…» «Що ви таке кажете?!» «Ви мене завжди слухалися?» «Слухався!» «То слухайтеся й зараз. Робіть те, що я вам кажу! Підтвердіть усі свідчення, яких я давав, і котрі підтверджу зараз на очній ставці. Підпишіть усі зізнання, які вам продиктує слідчий. Вважайте, що я є як і раніше вашим керівником і робіть усе, що я вам наказую!..»

Саприкін палив цигарку за цигаркою, мугикав щось, розводив руками. Згідно з тюрмовою етикою я в нього не питався, чи виконав він наказ свого колишнього керівника. Ясна річ, що виконав. Через якийсь час його забрали від нас, а підчас війни я зустрів його прізвище серед нагороджених за будівництво літаків: Саприкін отримав орден Лєніна.

(ж. Юность, № 2, 1989, с. 59)

На цьому історія, однак, не покінчується, далі автор пригадує, що незабаром по тому його дружина розмовляла з дружиною Туполєва, Юлією Ніколаєвною, що повернулася з допиту, притихла та чимось засмучена: «вона була збентежена незвичною люб’язністю слідчого та його похвалами чоловікові». «У мене враження, що Андрій пішов на якусь підлість…» — зізналася вона.

Враження, як це виявилося з подальшого — було правильне. Для себе зауважимо, що ситуація, коли судді торгуються з підсудними за якусь обом відому брехню є випадком у світовій практиці унікальним. Та можливим, єдино, у російській реальності, — ніде більше.

Далі йдуть власні розумування автора з цього приводу, намагання моральноі оцінки — «підлість чи не підлість?» Його висновки по–своєму цікаві, проливаючи світло на інтимну механіку Великого Полювання та її зв’язок із властивостями таємничої російської душі. З дружиною Туполєва, яка добре знала свого чоловіка, він не згодний:


Але, чи можна це так уже категорично назвати підлістю? Погодившись на участь у запропонованому йому спектаклі, Туполєв зберіг життя не лише собі та дружині, але й численним людям, багатьом видатним ученим, в тому числі Нєкрасову, Пєтлякову, Королєву. Чи можна звинувачувати Туполєва у безморальності за те, що він заради збереження життя погодився на участь у спектаклі, коли величезна кількість бездоганно інтелігентних т загалом, цілком порядних людей бере участь у спектаклі все життя, ризикуючи у випадку своєї відмови втратити не життя, а тільки кар’єру, тільки високооплачувану роботу, поїздки за кордон та інші цінності що далеко не порівнюються з життям (теж там, с. 60). Оце всього — Разгон. Неважко переконатися з першого погляду, що він відстоює чисте шкурництво, на протиріччя до багатоьох місць своєї далеко не поганої і не безморальної книги. Кінчає він її міркуваннями на ту тему, що з тими, хто жодних, навіть тимчасових правил гри не дотримується — нікому з нас грати неможливо.

Але, поставимо питання руба: кому такий «спектакль» потрібний, кому від нього прибуток? Та, чи є щось таке на світі, чого не можна би поладнати без подібних «спектаклів»? — от і думайте…

Відносно ж «величезної кількості» отих — «бездоганно інтелігентних» та загалом «цілком порядний» людей, що беруть участь у тому «спектаклі» все життя заради кар’єри — то тут Бог суддя авторові. А, як на мене, то єті «цілком порядні» — й є ота масова наволоч, основа народу, що дійшов останнього ступеню морального виродження.

До цих «бездоганно інтеллігентних» та «цілком порядних» покидьків міг би увійти й я, чому ні? Своєчасно вступити до партії, торганути совістю; на одного з колег донести, про іншого пустити брудну плітку, лізти на верхи по головах та плечах інших… Не прийняли би до партії, кажете? — а, це чому ж, власне? Не став же би я відразу доповідати улюбленій партії — хто я є насправді. До речі, в університеті по війні мені якийсь час пропонували «оформіть убєждєнія» (на щастя, не маючи про них і приблизної уяви). Але, бачите я з молодих років відмежувався від них і ніколи про це не пожалкую. Не пожалкую й на смертному одрі.

Але, перейдемо до аналізу пропонованої нам моральної проблеми.

Вона повністю вичерпується тим фактом, що російське суспільство або суспільство де верховодять росіяни — то завжди є рабовласницьке суспільство. Поки є у світі рабство — буде й Росія, та вона зникне як та мара, безслідно розпуститься в повітрі в той день і час, коли зникне рабство на землі. Якщо буде, ясна річ, такий день. Інший скаже, що работоргове суспільство — це суспільство негідників,


Саймонів Леґрі, якщо пригадати класику, але вся справа в тому, що воно себе таким, з жодного боку не вважає; поготів, у цьому суспільстві, якому — здавалося би, вже й нема куди нижче падати, — є й свої рабовласницькі цноти й чесноти. Наприклад — відданість вищому. Два боки рабовласницької медалі: сила й покірність їй — відданість і слухняність.

Відданість і слухняність, але не ідеї, не справі, а виключно особі, яка вибралася вище від усіх. А тому й історія такого суспільства — то в жодному разі не політична історія. То лише історія низки окремих осіб.

Сила — необхідність, щоб утримати в слухняності рабів: рабовласників мало, рабів — багацько. Сильний має бути сильніший від усіх рабів разом, сила — це добре: «сіла єсть — ума не надо!» 3 другого боку — покірність: рабовласників мало — рабів — багато. Покірність раба потрібна насамперед, без неї розвалиться соціальна структура. Покірний, боягузливий, слухняний раб — добрий раб, чудовий раб. Найгірший з усіх — воістину, це отой «раб лукавий», такому й добросердечне християнське Євангеліє не потурає — такий негідник здатний всіх перебунтувати. Його — раба лукавого, найкраще своєчасно виловити та знищити. Що, власне, тоді й робилося — по всій країні.

Туполєв є на час вибитий зі своєї рабовласницької ієрархії та інстинктивно пошукує нового місця. Сила слідчого над ним, це не сила безпосереднього начальника в його старій ієрархії, але… це сила, нічого тут не поробиш, та він уже це усвідомив. Ця сила його б’є, раптом позбавила пайків та привілеїв, права наказувати іншим рабам, нижчим від себе, але хіба покора, це — в тому числі, й не покора перед биттям? 3а віщо б’ють — це не так вже істотно, адже в Росії ні нагорода, ні покарання майже ніколи не бували наслідком закономірного та логічного заохочення або стягнення. Вони бували, як правило, прихіттю сильного. А сильному він приучений коритися.

Саприкін, рівно вибитий зі своєї звичної ієрархії, де ним повновладно командував Туполєв, спочатку від розгубленості фрондує та збурюється зведеними на нього наклепами, але вічна ставка з минулим начальником ніби повертає йому втрачене було почуття ієрархії та примушує поглянути на справу по новому. Тепер їх васальні відносини в колишній ієрархії ніби відновлені і ця крихітна ієрархія, обрізана зверху як знизу, — о диво! — знову починає функціонувати! Рабський рефекс покори наказує Саприкіну підписати всю ту неможливо маячну дурню про шпигунсько–шкідницький цєнтр, якого хоч і ніколи не було, але на якому наполягає його знову отриманий шеф.


Ну, а шеф? — як же з ним? Підлість, чи не підлість?

Це вже питання в певному ступені безпредметне.

Воно — так, мало би сенс в іншому суспільстві, але тут… Тут просто нема такого поняття, та якщо його й обмірковує Разгон, то це лише тому, що він вважає, що до цього суспільства є придатні якісь критерії суспільства нормального, не рабовласницького. В цьому й уся справа. Не звикли вони, і автор, і дружина Туполєва, що живуть вони уже не в тому, майже благополучному, майже європейському суспільстві Другої імперії, яким насолоджувалися перед революцією, а в суспільстві реставрованого у всій пишності московського рабоволодіння. От у цьому вся справа.

Так, хутко та без особливих сумнівів, може бути розшифрованою запропонована нам ситуація.

Більш цікавим може бути інше. Навіщо вона розігрувалася, ця негідна трагікомедія?

У нацистській Німеччині, з якою мала певні спільні риси карикатура сталінської «єдіной і нєдєлімой», ми — дивно — не знаємо прикладів подібної універсальної фальсифікації, відвертої та нічим не стриманої. Якщо Димітрова судили за підпал Райхстагу, то він принаймні міг би його підпалити. Але взагалі… Не було там таких ідіотичних шпигунсько–шкідницьких центрів. Не зловживали й вигаданими зв’язками з іноземною, скажімо, — тою ж совєцькою розвідкою.

Як і дорікали в чомусь в Нюрнберзі юстиції Німеччини, так це в тому, що вона нищила тих, хто не міг не бути тим, ким він був; жидів, циган, лівих… Але ж і це робилося відповідно до певних законів (були й такі «закони»!). Тобто, робилося це все неподобство у вищому ступени «культурно»! А табори, однак, не порожніли. Та й людей понищили чимало; не стільки, ясна річ, як сталінці — таких нікому не наздогнати, але — все ж чимало. З другого боку й совєцькі не завжди переймалися комедією слідства, судів і т. і. Стріляли й гамузом, без зайвих церемоній. Про те свідчать Куропати, Биківня, Вінниця, Катинь тощо.

Так, як же це воно відбувалося? Хто, коли та як визначав долю людини — «врага народа»? Адже, по совєцьки вона завжди має бути визначеною заздалегідь, задовго перед судом і присудом, іноді — ще й перед арештом. Кому на пару зі слідчим вигадувати собі неіснуючі провини і розігрувати комедію фальшивого зізнання, для кого — не наполягати, аби обов’язково зізнався, а кого й взагалі не судити, а відразу кулю до лоба, підставивши, під дула соцкатів із ЧК на»окраінє» якого–небудь соцгорода? Хто, де, й коли — повторюю, це все визначав?




Тому що все це, неодмінно, повинно було бути визначене попередньо, вчасно. Сумніватися в цьому було би так само крамольним, як скажімо «в нєзиблємості строя», як казали перед «пєрєстройкой». Або «свободє вибора», як стали казати після неї.

Спадає на думку доволі нескладне пояснення.

Слідство, комедія суду і т. і. — то все привілеї, а привілеї випадково не роздаються. «Добровольноє прізнаніє» ніби пом’якшує «заслужєнноє наказаніє»: воно стає, ніби, не таким заслуженим. З другого боку, якщо прикинути кількість розстріляних відносно загальної кількості народу, то… Красномовно свідчать про себе й місця найбільших зі знайдених боєнь — Україна, Білорусія… думаю, що не помилюся, як скажу, що всяку нацменську дрібноту стріляли масами — без суду та слідства. Те й друге вважалося для них зайвою розкішшю.

Отже, схоже, що «старшій брат» і в 1937 мав свій певний привілей, — привілей бути офіційно засудженим…

Совєцький авіаконструктор А. Н. Туполєв був особистістю доволі своєрідною, та для більш глибокого розуміння того, що було описане вище — не вадить це собі належно уявити. У ювілейному виданні (100 років із дня народження) «Андрей Николаевич Туполев — грани дерзновенного творчества» (М., Наука, 1988) — можна отримати за умови уважного читання — досить адекватну інформацію.

Йому приписується, загалом (таблиця наприкінці книги), конструювання 58 літаків марки АНТ (перед війною, додані ще три «біс’а») і 18 літаків Ту (після війни). З тих перших, однак, 29 (!) мають посилання (або примітку) — «нєт данних», проєкт нє рєалізован», «работи прєкращєни» тощо. Найбільш розповсюджена довідка — «нєт данних», таких 17, всього ж разом — 29. Добро би він працював десь перед революцією, або у ХІХ ст., але — як це «нєт данних»?! Адже німці до Москви, як відомо, не заходили, її не займали. Куди ж поділися оті «данниє»?

Виникає — згодьтеся, цілком слушне запитання: а, чи були вони взагалі, оті АНТ, по яким «нєт данних»? — може це вигадка?

Але, хай буде — нема, так нема. Полишається рівно половина — 29 конструкцій. Але, навіть із цих серійно не будувалися 12, а 5 будувалися «малой сєрієй» (?). Отже, з усіх цих 58 мітичних АНТ — лише трохи більше десятка літаків працювали по справжньому. З них було й 5 пасажирських, останні — військові.

Із наступних, нових Ту (з 18 — 12 військових) один проект не реалізований, серійно не будувалося 7, отже залишається знову десяток, із яких один літак, знову ж, випускався «малої сєрієй».


Враховуючи, скільки було витрачено наших із вами грошей на прогодування А. Н. Туполєва та його підлеглих, на забезпечення їх всілякими пайками та привілеями, — ККД виходить більше ніж скромний.

Та й те, що полишається — теж не надто вражає.

Тому що значна частина зусиль цього могутнього колективу була втрачена на пропаганду, на рекламу гнилого товару «марксізма–лєнінізма». Першим успіхом А. Н. в цьому напрямі був «цєльномєталлічєскій» літак «Пролетарки» (!) АНТ-3 (1925), котрий будувався як бойовий літак. Але, він знайшов кращий ужиток, з 31 серпня по 2 вересня 1926 він, як без тіні зніяковіння висловився його автор (с. 57): «совєршил свой изящный полет над удивленной Европой» за маршрутом — Москва — Берлін — Париж — Рим — Відень — Прага — Варшава — Москва. 3а це Туполев був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Тут ми помічаємо, що ККД локально зріс значно вище 100 %: і бойовий літак створено (хоч ніде й ніколи не воював), і цілком задовільнене хворобливе прагнення російського комплексу меншовартості — дивувати Эвропу («Ой, ці незвичайні росіяни — вони знову здивували світ!»).

Чиста пропаганда лежала й в основі створення АНТ-25, на якому били рекорди дальності у 1937 В. Чкалов і М. Громов, і на якому загинула екіпа С. Леваневського; до речі, про ці польоти в цитованій книзі для чогось пишеться у суто загальних реченнях, а вже ім’я Сигізмунда Леваневського — й зовсім не пригадується. Наукове (та, побоююся, й технічне) значення цих польотів — було хіба не нульовим. Головне було продемонструвати народові США — найбагатшої країни світу (а значить — і першому ворогові «страни совєтов»): «дивіться, як зайде потреба — ми вас і за океаном дістанемо бомбами! через полюс!! «

Але, перейдемо до більш цікавого, до того, що допоможе нам зрозуміти, чому підлеглий А. Н. Туполєева згодився підписати відверту липу. Почасти ми це вже прояснили. Підкріпимо це тепер деякими даними про шефа та культивовану ним атмосферу в колективі. Стиль праці в КБ Туполєва був, природно, совєцький: всемогутній «Сам» — шеф, та його слухняні підлеглі. Ну, а як сказати точніше — то стиль російський — рабовласницький.

Як конструктор А. Туполев, таке вимальовується зі всіх спогадів про нього, хоча й закінчив Московское Высшее Техническое Училище, але набутими там знаннями чомусь не користувався, працюючи радше «на глазок». Збереглася цікава стенограма засідання колегіі ЦАГГІ від 28 вересня 1926 (с. 59–60), де акад. С. Чаплигін жалиться, що ЦАГІ не видаються наукові праці, та «получается» несоответствие с научним институтом». На це А. Туполєв відповів дослівно:


Не треба так ставити питання. Наша робота, виником якої э побудова літаків, видбирає настільки багацько сил та енергії, що я не пишу жодного рядка. Ви повинні розглядати як виправдання ті досягнення яки ми даємо. Я просив би, щоби ця точка зору була прийнята всіма…

Нагадаємо, що «досягнення» вичерпувалися на той час трьома літаками, з яких АНТ-1 існував у одному примірнику, а АНТ-2 пішов у «малую сєрію». Реальністю були лише АНТ-3 (отой самий «Пролєтарій», знову, чи не в одному примірнику), та ще важкий бомбардувальник АНТ-4. Втім, те, що в ЦАГІ необхідно займатися й наукою та мати публікації, підтримали директор ЦАГІ Ю. Флаксерман, Б. Стечкін, і Б. Юрьев, але Туполєв вів своє:

Часу нема на друкування. Не можна примусити нас сидіти за книгою, коли Військово–Повітряні сили потребують винищувача. Ви кажете, що через 3 дні повинна бути завершена така й така книга, а нам необхідно завершувати винищувач. Зараз промисловість потребує від нас прикладання всих зусиль. Зауважу, що оскільки ми про жодний там туполєвскій винищувач не чули, то цей суб’єкт був, до всього, ще й досвідчений демагог. До людей, навіть незнайомих, але відносно яких був певний, що вони за посадою нижчі від нього, Туполєв, з причини свого хамського московського єства, — звертався виключно на «ти». Але, в інших випадках… Ось, що пише він сам, розповідаючи про те, як його поставили наглядати за всією авіапромисловістю:

Коли наркомом авіаційної промисловості був призначений М. М. Каґановіч, мене викликав до себе Орджонікідзе й каже: «От ми вирішили тебе (він мене називав на «ти») призначити головним інженером авіаційної промисловості». Подальше не являє жодного інтересу, а от кінець розмови потрібно навести:

*

За такої постановки питання, я відповів: «Товаришу Орджонікідзе, якщо ви вважаєте, що я вам так потрібен, то я згоден.»

Ось так воно. Товариш Серго його на «ти», а він його — на «ви»! Бо ж, як у них кажуть: «знаєт свєрчок свої шєсток». Спробував би він йому «тикнути». Але, там де «тиканьє» — там і всі інші прикмети хамського московського трибу життя. Як пригадує дама, така собі Н. Н. Андрєєва:

Він добре знав мову «старого ломового ізвозчіка» та широко користувався нею. Це не всім підлеглим подобалось.

Бачите, значить не всі так уже погрязли у московськім холопстві: «Це не всім підлеглим подобалось». Дама пише не без знання справи, виходить, що й її вух не оминула мова «старого ломового ізвозчіка».


Пригадується, як не менш уславлений у світі І. Курчатов, на честьякого новий елемент охрестили «курчатовієм» (чи може бреніти щосьіще глупіше?), звертався бувало у власній лабораторії до лаборантки, убіленої сивинами матері родини рег: «Эй та там — старуха! Включайже б…ь свою х…евину!»;

Загалом же — наведемо підсумкову характеристику А. Н. Туполєва та улюбленого ним хамського московського стилю керівництва: Поладнати з ним було непросто. Той, хто хоч раз був свідком або, не дай бог, об’єктом «розносів», що він учиняв, запам’ятовував їх надовго. Але ці розноси, рясно пересипані міцними слівцями, прощалися йому. Тому що кожен знав: в кінці генеральний оцінює кожну людину не за помилками, без яких взагалі, не обходиться ніхто, а за відповіддю на запитання: «А що ти умієш робити?»

Туполєв був керівником владним, жорстоким. Втім, умови за яких створювалася вітчизняна авіація, навряд чи сприяли розвитку інших властивостей характера.

(И. Головин, д–р тех. наук, вед. констр. ОКБ им. А. Н. Туполева, газ. «Соц. индустрия», 10.11.1988)

От таким був отой Туполєв, то що й дивуватися, як на свого підлеглого він діяв як той удав на кролька.

Можуть сказати, ясна річ: якби не це, не безпардонність, розноси й безпросвітна матерщина, — ми не мали би авіації. Що ж, можна розумувати и так, чому ні? Але я на це відповім: народові, що без матюка не в стані спорудити літак, найкраще буде, як і тисячу років тому ходити пішки.

А то — й лазити на карачках.


Читаючи Роя Мєдвєдєва…

Оприлюднене далеко потім, в часи «пєрєстройкі і гласності» в московському «Мегаполіс–экспресс» від 21. О3.1991 відносно коротке інтерв’ю Роя Мєдвєдєва — «Постыдились бы, господа демократы», — наштовхнуло мене на певні роздуми, які — можливо, будуть цікаві й для інших.

Пригадуються часи, так, років двадцять перед тим — розквіт дисідентства. Початок знищення, так би мовити, нашого героя. Тоді вже було написано про них, про Лєніна, Троцкого та Сталіна, про їх епоху, — мало не все, що можна було взагалі написати. Пригадайте: Бажанов, Суварін, Дейчер, Авторханов… хто ж іще?

Але, Рой Мєдвєдєв писав далі, демаскував. Видавав свою писанину за кордоном. Писав, загалом, те саме, ну, що було. Писав надихаючись більш досвідченими попередниками; як свого часу Корнєй Чуковскій надихався Гью Лофтінгом, а Алєксей Толстой — Карло Коллоді; і так далі. Мені такий російський спосіб натхнення був уже сповна знайомий, та я й не очаровувався несвіжими откровеннями новоявленого викривача, подібно отим дурнуватим «за бугром» — нас не так легко обманути. Поготів, дуже схильною до нього була ота «Свобода», де половина штату сиділа від КГБ.

Одне слово (хоч і як же тоді модне!) — дисідент! Дисідент, то простіше кажучи, незгодний в чомусь зі суспільством, із пануючою точкою зору, з пануючою владою, та було тоді таких чимало, але… Вони ще тоді чітко поділялися на дисідентів російських або совєцьких, що виступали переважно за виконання совєцькою владою — нею ж і установлених законів, про яких по 1991 — і пам’ять заникла (хоч і не сказати, щоб закони почали бездоганно виконуватись). Та на останніх, не росіян, що відстоювали свободу та гідність своїх народів, та незрідка приплачували за це життям. Як Валерій Марченко

Або Василь Стус.

До того ж — дивні справи, зверніть на це уваги: Анатолія Щаранського за розголошення державної таємниці (скільки м’яса в «народній ковбасі», за 2 рб. 60 коп.) — запроторюють на 13 років, Юрія Орлова за кілька сторінок машинопису — на 8 років, а з цього все — як з того гуся вода: видає книжки за кордоном, та хоч би тобі що. Ну, для виду прийшлося, ясна річ, тимчасово виключити з партії, аби не так в очі кидалося; і обшуки, природно, час від часу. Але, знову ж, без наслідків. Диво? — та ні. Про це ще покійний М.Є. Салтиков–Щєдрін писав, що у нас — див не буває. у нас — це на отой ще тоді відомий «схід від Перемишлю».

Бувають, як казав старий — лише спритно здійснені шахрайства…


Та-ак… подумалося мені тоді: так от ви що за пташка, наш партійний дисідент Рой Мєдвєдєв. Що ж, і таке буває». Бувало й раніше, навіть перед революцією; згадайте «охранку»…

Великим та щирим було моє здивування, коли я натрапив на цього дисідента у Верховном Совете СССР. Отаке маєте! — значить не всі так спритно метикують, як ваш покірний слуга. Значить прийняли були виборці оте «дисідентство» Роя за чисту монету. А втім — чому б же й ні? Хіба, якби наш нарід не складався би переважно з політичних лопухів — проголосували б аж так дружно 17 березня, за новий та як же добрий СССР? Хоч і сказав колись великий Сталін, що на виборах (совєцьких, мається на увазі) — перемагає не той, хто проголосував, а той, хто підрахував.

Але, час проходив та наш Рой не лише відновився в партії, але й потрапив до її ЦК. От тут, мабуть, на нього й зовсім «головокружєніє от успєхов» накотило, як там у них кажуть, та він і видав оте саме інтерв’ю. От його й варто злегка, трішечки прокоментувати. Почнемо — з початку:

Зараз не одного разу доводиться чути як комуністичну партію порівнюють до нацистської — ті ж, мовляв, методи, та ж структура, ті ж завдання. Але це ж абсурд! Треба розуміти, що гітлерівський режим створювався на захист диктатури і нацистська партія зі самого початку призначалася на захист цього режиму. Комуністична ж партія (я маю на увазі в даному випадку сталінський період) свої злочини творила таємно. І про ці злочини не знала не лише більша частина суспільства, але навіть більша частина партії. Тому партію в цілому звинувачувати не можна, як не можна обвинувачувати й нарід, котрий вірив тій партії. Треба звинувачувати конкретних злочинців.

Але ж — дитинство! — бо й їх комуністична партія створювалася для підтримки режиму та ні для чого більше, хоч би той режим і називався «діктатурой пролетаріата». Отже в цьому, де на різниці наполягає Рой Мєдвєдєв — жодної різниці не було.

А взагалі — і дійсно — порівнювати не можна. Тут я згодний, — в жодному разі. Тому що німецькі наці та російські комуністи, оті, що «освободілі мір от корічнєвой чуми» — абсолютно непорівнянні. Але в іншому. Наці царювали всього 12 років, та понищили всього якийсь десяток мільйонів, а от що до вас, панове, то тут вже тхне багатьма десятками мільйонів, хіба ні? «Таємно»?.. але й наці себе не надто рекламували. А кардинальна різниця — якісна, була у тому, що гітлерівський Третій райх був радше правовою державою, та коли жида або комуніста запроторювали до концтабору, то це робилося на підставі певних законів, хоч вони могли й не всім подобатись. А часом й злочинними. А, дозвольте поцікавитись — якими–такими законами була регламенторська діяльність «лєнінской ЧК»? Або, на основі яких законів «раскулачівали», та депортували до Сибіру селян? — чи заганяли їх силомиць до «колхозов»?


Та, тільки от їх — німецьких наці, потім десятками років виловлювали й судили за їх злочини, а от як же з тими, іншими, — червоною наволоччю? «Треба звинувачувати конкретних злочинців»? — так, безумовно, але… Хто, де та коли звинуватив хоч одного з мільйонів? Хто з них отримав покарання? Попереджаю — закрите зведення особистих порахунків — Єжов, Берія, Абакумов, — ні до чого. Це не справедливість, ні. Представте там так само масові суди, які відбулися над наці. Не можете?

Значить і насправді — порівнювати не можна. Бо, поруч із цією потолоччю німецькі наці — то були суті янголи, тільки що без крилець. Тому що були непорівняне більш масові (в кілька разів!)злочини, та за повної та абсолютної безкарності. А всі ті, хто покривають злочинців — є самі злочинці. Згідно будь–якого права — Божого чи людського.

Але, продовжимо наше цитування, представимо на повний зріст, як же тут сказати? — розумовий багаж, компетентність нашого клієнта, історика Сну, там у них, принаймні):

У США, наприклад, нікому не спадає на думку звинувачувати в чомусь республіканську партію. А це ж від початку була рабовласницька партія, та, захищаючи рабоволодіння, вона розв’язала криваву громадянську війну. Так що ж — тепер судити республіканців? Який же козир! — оце можна сказати — зробив ласку! — великий історик… Не напружуючи пам’яті пригадую шкільну історію (з якої мав трійку, як ви знаєте) — так, що ж там воно було насправді? Республіканська партія США була створена 1854 як альтернатива демократичній, як партія аболіціоністів (противників рабства). А оту «криваву громадянську війну» — розв’язала не вона, і не республіканська Північ, а демократичний Південь — Південна Конфедерація, пострілами з форту Самтер. Так воно було насправді. Значить… але, що ж це може значити? Адже, комуніст — це не якийсь там «мітінговий псєвдодємократ» відповідає за кожне вимовлене слово. Так, може сучасні та самостійні дослідження нашого великого історика викрили, що все було не так, як це вже більше ста років підносить нам буржуазна історія, а якраз навпаки? Та перемінши всіх республіканці встановили по всіх США рабовласницький устрій? — на кшталт вашого — московського? Цікава, цікава думка, згодьтеся.


Але ж, ні, схоже, що не зовсім так. Автор цитованих рядків для чогось (як би ж тут почемніше висловити думку?) свідомо викривлює істину (тобто — бреше), або — можливо, просто нічого не знає (тобто, є типовим російським дурним невігласом). Несе, як то кажуть, — що слина на язик принесе. Перше — брехати — йому наче й ні до чого, з республіканцями вони на час заключили перемир’я ще за Рейгана (у того пам’ятаєте? — нечекано з’явилося «новоє мишлєніє), значить полишається останнє: ні чорта не знає: невіглас і дурень. Втім, як і лічить партійному історикові: «ми нє зналі». Або, як іще раніше, то оте: «Знать не знаю, ведать не ведаю. Про то знают лишь Бог да Великий Ґосударь». Трохи складніше, бо ж раніше, але сенс — той самий.

Поготів, що у них це явище цілком нормальне. В партійній ієрархії компетентність, це тепер уже всі знають, падає знизу до верху, на міру підйому. А Рой уже, як би не було, уже на третьому поверсі зверху. Якщо він вилізе колись іще вище, то йому не потрібно буде навіть знати, що «оставлєнное» нам прєдкамі тисячєлєтнєє государство» їх же Лєнін охрестив «тюрмою народів»; досить буде Азербайджан назвати Азейбарджаном, — і все одно всі все зрозуміють і т. п.

Зауважимо, ніхто й ніколи цього брехуна й невігласа не поправив. Бо — не він перший, не він останній. Бо він є лише невігласним сином невігласного народу невігласної країни. Де завжди знайдеться, кому брехати, кому нести дурню. Та не знайдеться кому сказати правду.

Ви незгодні? — але ж подумайте, звідки ж узялася тоді вся її безпросвітно понура історія?

Але, подамося далі за завивистою думкою Роя Мєдвєдєва. Партію не можна, виявляється, судити ще й тому, що… нема кому!:

Тому, коли мене питають, як я ставлюся до громадського суду над КПСС, я відповідаю: «Дурниці!» Мені просто соромно за людей, котрі який уже рік мусують цю тему. Чистої води демагогія. Хто має право судити партію? Єльцін, котрий сам вийшов із партапарату. Чи Афанасьєв, який займався підготовкою молодих комуністів у ВКШ? Або може Калугін, який багато років пропрацював у КГБ — ніяк не антикомуністичній організації. Де всі ці люди були раніше, до перебудови?

От така ситуація, бачите: нема кого, нема за віщо, а до того ще й нема кому! — от такі справи. Так, хіба ж крім отих Єльціна, Афанасьєва, Калугіна та Мєдвєдєва, — в країні нема жодної порядної людини? — оце вже не до віри. Чому ж їм не судити партію, чесним безпартійним? Втім, згодимося, як не було за весь час єдиного, навіть найменшого кримінального суду — до чого ж тут громадський. Безкарність — так безкарність, що ж тут поробиш.


Безкарність! — велика та єдина мати всієї та великої злочинності. Далі йде й зовсім цікаве, погляньте:

До речі, не будемо забувати, що перебудову почала все?таки Комуністична партія. Ту саму перебудову, завдяки якій ці, дозвольте сказати, «демократи» отримали можливість ними стати, й вийти з партії, чим вони тепер чомусь дуже пишаються. А я, наприклад, пишаюся тим, що я є член партії та член сьогоднішнього ЦК. Але, пропоную будь–якому читачеві повернутися в ті часи: що ж там перебудувалося? Ціни, як завжди — в бік підвищення, товари — у бік остаточного зникнення, а — ще що? Не бачите? — ну і я не бачу. Згодний, то потрібно чимало сміливості та дотепності, аби звичайну розруху перейменувати на перебудову, яка шкода, що тоді — по революції ніхто не здогадався. А, якби це могло полегшити життя Ільічу, а значить — і всім нам. Втім, злі язики твердять, що сам термін «пєрєстройка» зустрічається в історії партії далеко не один раз. Але — підемо далі:

Неспірно, партія несе провину за велику кількість злочинів. Заперечувати це — значить обманювати себе. Я не є фанатиком комунізму: кого вже кого, а запідозрити в цьому мене — було би просто смішно. Але не бачити, що партія змінюється з кожним роком, із кожним днем, — теж означає обманювати себе і інших. Партія — не якийсь там релікт, це живий організм. В часи Лєніна вона була одна, в часи Сталіна інша, за хрущовських, брежнівських часів вона була не такою, як зараз.

Оце вірно, оце саме так — партія «несе провину за велику кількість злочинів», при чому — підкреслимо це ще раз: злочинів абсолютно безкарних. Безкарність заохочує, та можна лише здригнутись, уявивши собі, які ж бестіальні злочини ще очікують на всіх нас. «Одна..», «друга…», «не така, як зараз…». А, _така як тоді, в перебудову? — погляньте в будь–який офіційний документ того часу, погляньте в «Правду»: яка ж неприхована ненависть до всіх, до всього… Вона не така на вигляд, а всередині — так само фанатична, непримиренна та ладна на будь–який злочин заради влади.

Це, звісно, факт, що кілька мільйонів людей вийшли з партії. Але в тому й суть що вийшли та стали її паплюжити ті, хто має на це найменше право — кон’юнктурники та кар’єристи, ну і слава богу, значить, партія стала чистіше. Чистіше? — хто ж це знає. Тому що люди, які зберігли розум, честь та сумління «кон’юнктурщики та кар’єристи», — ніколи не могли бути для партії своїми. А вже якнайменше — тоді, в перебудову. Яка для чогось породила справжній розгул спекулянтства та бандитизму.


Те, що з Конституції прибрали шосту статтю, ясна річ, правильно. Але керівна роль не визначається жодними статтями, вона визначається самим життям. А життя показує, що процес демократизації, на який покладає величезні надії вся країна та всі без виключення шари суспільства, як не крутіть, бере свої витоки в Комуністичній партії.

До чого він призвів цей комуністичний процес «демократізації» ми бачили всі наступні десять років, що проминули після «перестройкі», після 1991: до бомбардування парламента в Росії, до двох геноцидних Чеченських воєн, і всякого іншого. Зайвого разу підтверджуючи стару народну тезу, що — «горбатого — тільки могила виправить».

Як казав іще їх «вєлікій Сталін: нема людини — нема проблеми. Тільки от їх, тих «людин» (що поробиш! — без лапок не можу!) — надто вже багато, на жаль.

Але, наприкінці — повернемося до початку, бо там була ще одна капітальна брехня. Вони знову — «нє зналі», бачите. Не знали не лише звичайні люди — безпартійні, але не знали про масові репресії навіть і вони, «навіть більша частина партії». Але, як ви могли не знати, коли в країні мало не за рік репресували, як не кожного п’ятого, то принаймні кожного десятого?

Отже, знову, оте єдине, на чому вони стояли та що вони продукували щоденно: брехня, брехня та ще раз брехня.

Брехня, якої не перекреслити й не перебрехати брехнею новітнього більшовицького негідника — Роя Мєдвєдєва.

А все вкупі зайвого разу демонструй нам оті три риси, три непорушні основи комунізму: нахабство, брехню та невігластво. На тлі ясна річ — всезагальної безпринципності та бестіальної жорстокості. І дійсно, яке ж тут може бути порівняння з нацизмом? порівняно культурним та помірковано кровожерним?


Смерть батька

На початку того ж недоброго 1937, 18 січня помер батько.

Попередній рік був чи не важчим для всіх нас, злий рік. Хворіла мати, у неї була бешиха та батько збивався з ніг «доставая» екзотичну тоді новинку — звичайний стрептоцид, важко прийшлося й мені, треба було поступати в інститут, а за моїх скромних шкільних успіхів та при наявності конкурсу, — це потребувало чимало зібраності та енергії. Батько десь застудився, все почалося зі звичайної простуди, та зліг десь на кінець 1936.

Його в лікарні ім. Мєчнікова лікували, лікували чудово, самі тільки «світила науки» — Б. Джєвєцкій, М. Слуцкій, — професори. Лікували від якоїсь рідкої серцевої хвороби, але прогледіли звичайне запалення легенів, від якого він і помер. Ця смерть була гнитючою не лише хуткістю та несподіваністю (адже, батько тоді вперше потрапив до лікарні), але чимось невловимим, якимось, чого не передати, якоюсь загальною атмосферою недомовленості, двозначності та зради: адже, що вже там, а запалення легенів грамотний лікар діагностує за допомогою звичайного стетоскопа; тут і рентген не потрібний.

Значно потім, уже за семидесятих, мені зустрілося цікаве посилання з листа В. Лєніна М. Ґорькому, наступного змісту:

Вістка про те, що вас лікує новим засобом «більшовик», мене як же занепокоїла. Упаси боже від лікарів–товарищів, взагалі, а лікарів–більшовиків зокрема! Далебі, в 99 випадків зі 100 лікарі–товариші — «віслюки». Запевняю Вас, що лікуватися потрібно лише у першокласних знаменитостей. Пробувати на собі винахід більшовика — це жах.

(цит. за Ленинск. сборн. № 1, журн. «Красная Панорама», № 10, 1928, с. 17

Кому ж було знати краще властивості лікарів–більшовиків «світлого будущєго», як не самому Першому Більшовику, йому завжди видніше. Не знаю, чи були лікарі, що лікували батька — більшовиками, чи ні. Якщо ні, то за тих часів уже ходив такий термін як «бєспартійний большєвік», отже — може й великої різниці не було.

Року 1974, 17 квітня, померла 89 років від інсульту (це мій діагноз — моя мати. Вона помирала чи не місяц, позбавлена медицинської допомоги, — на той світлий час лікарів уже просто не було, жодних, ні більшовиків, ні знаменитостей, полишились самі «работнікі здравоохранєнія», медицинські чиновники. Всі вони аж нічого не робили й не радили, а взявши свої 25 рб. за візит — в один голос заспокоювали нас, що вона довго не протягне.

На той час наш соціалізм був уже офіційно визнаний «развітим».


Медицинське середовище, яке приносить як один клятву Гіпократа, не лише чомусь кумулює в собі людей з найбільш низьким рівнем моралі, але ще в якийсь спосіб стало підтримує цей рівень. Тоді, за молодих років, я не мав про це, на жаль, найменшого поняття, але дуже хутко та добре узнав їх потім, по війні, коли мені довелося зтикатися з цією публікою ще й службово.

Прийнято думати, за досвідом нашого часу, що став широким досвідом ------------ у всесвітньому масштабі, що це саме психіатри першими створили гріхопадіння, зімкнувшися з каральними органами злочинних совєтів (де трудяться повністю позбавлені моралі суб’єкти), запроторюючи до психушок нормальних людей та перетворюючи їх за допомогою психоделіків на божевільних. Але, це не так.

Розпочалося це все значно раніше. Невипадковість смертей М. Фрунзе та В. Мєнжинського, наприклад (обидва померли на операційному столі) — є документально доведені злочини. Як і смерть М. Грушевського в Кисловодську 1934. Смерть Ґорького та «заговор врачєй» 1936? можливо, можливо. Що його смерть не обійшлася без участі лікарів, так це абсолютно точно. Єдине питання в тому: чи то саме оті, що перелічені у «заговорє»?

Був і ще один «заговор врачєй» у 1952, хоча тоді ніхто не помер. Їх звинувачували в тому, що вони ніби в минулому «залікували» членів Політбюро — А. Жданова та А. Щєрбакова, хоча вся Москва знала, що обидва були безнадійними алкоголіками та померли від звичайної білої гарячки (delirium tremens). Героїню, лікаря ж Лідію Тімащук — високо вознесли за демаскування злодійського умислу. Потім вона стала жертвою прикрого випадку — її убило випадкове авто… Ой, ці нещасні випадки, ці випадкові смерті — як же розійшлися, розходилися вони потім! Та все якось потерпають від них люди помітні, то драматург Алєксандр Вампілов, то письменник Васілій Шукшин, то режисер Лариса Шепітько… то ще хтось там.

Так, чи можливі, чи бувають, чи можуть бути — вони, «заговори врачєй»? — так, безумовно. Обов’язково. Тільки цілі їх визначають уже не лікарі, кати–виконавці, ниці маріонетки режиму.

Масові репресії 1937 — «Велике Полювання», які в «епоху пєрєстройкі і гласності» охрестили «нєобоснованнимі»; добре, нехай і так буде але — чи не можете ви мені навести приклад масових репресій, які можна було би вважати «обоснованнимі»? — не можете. А от я — можу. Скажімо, змінивши совєцький режим на людський, підняти судові справи та й репресувати усю колишню номенклатуру КПСС. Але наволоч пост–совєцька, що змінила наволоч совєцьку, — ніколи цього не зробить. Бо ж бачите: «ето ми ужє проходілі, нєльзя». От як треба працювати!..


Не виключено, що наступним поколінням взагалі скажуть, що їх і взагалі не було, цих «нєобоснованних рєпрєссій». Були — так собі звичайні «нєобоснованниє слухі о нєобоснованних рєпрєссіях» Але, вони були, та наш обов’язок — їх свідків — зберігти всю пам’ять про них. Бо, чимало було спроб і перекрутити їх значення. Часом представити якомось загадковим колективним психозом, коли хапали, хапали кожного й усякого. Потім про них так і писали: «прішла бєда…» Але, ота «бєда» була не тільки одягнена до огрядних габардинових макінтошів, котрих більше ніхто не носив. «Біда» була не загальною й не сліпою, вона діяла за планом, достеменно й точно, ліквідуючи заздалегідь складеними списками саме тих, кого збиралася, майже без промахів та недоробок. Всебічно заохочувалися доноси — так! — але чи не були вони почасти декорацією, почасти школою для народу? Бо брали тих, кого потрібно, а не завжди лише тих, на кого доносили.

Не будемо вдаватися наразі до причин, то вже справа історії та істориків, але три цілі Великого Полювання мають бути ясними кожному, та цього впрост не можна не помітити:

а) ліквідувати по можливості тих, хто відігравав досить помітну роль у революції та наступній громадянській війні;

b) ліквідувати цвіт національної інтелігенції, що розплодилася по республіках та підняла голову в роки НЕП’а, коли диктатурі Москви було ще важко в цю справу безпосередньо втрутитись:

с) по можливості почистити «єдіную і нєдєлімую» від усяких більш–менш помітних іноземців та «інородцев».

Ментальність цього народу є загалом простою: він живе в деякому

умовному світі, якнайменше зважаючи на реальну дійсність. Річка, де він купається повинна бути чистою, тому він до неї й не придивляється. Той, хто вище від нього на соціальних сходинах тим самим є автоматично сильніший від нього, а значить є розумнішим, кращим і т. д. На цьому благополучному тлі трапляються лише випадкові бунти проти відзначеного.

Але, правильно влаштований світ — зобов’язаний бути тільки й виключно російським, от тоді він і є цілком благополучним. А переворот 1917 виніс на поверхню, наверх, силу іноземного сміття: жидів, латишів, мадярів, китайців тощо. Переворот та настудна громадянська війна настільки спотворили обличчя «єдіной і нєдєлімой», що навіть навідданіші її прибічники білого спрямування — змогли впізнати її тільки вже після 1937, а загалом — по війні; по геноцидній депортації низки цілих народів. Бо саме ці роки й знаменні виправленням стану, усуненням цієї чужої шумовини, поверненням до чисто російського.

От у цьому й міг бути (та напевно — й був) чималий сенс Великого Полювання.


Не випадково ж пощезли тоді невідомо куди й численні наші добрі колишні знайомі, абсолютно порядні люди; Гошзе, Ґросгейми, Мрртенсен ни, Лундіни…

Ніяк не вшшочено, що й мого батька, померлішо у лікарні (хоч і не тюремній!) та супроводжуваного чудовим і як же зворушливим некрол огом^слід вважати одною з незчисленних же*ртв того пам’ятного року року Великого Полювання. Адже, він не був не лише івановим або Пєт–ровим, а навіть і Сїдоровим…

Тому що диктатура, це не керування життям, в цьому вона ? яловою, та не за тим установлюється. Диктатура — це керування смертю, от у цьому — вона воістину всесильна. Ні, не були усі ті мільйони продуктом «нєобоснованнюс рєлре’ссій», або якихось і зовсім уже мітичнюс «ошібок», всі вони були понищені за строгим та логічним планом,.

Вони повинні були бути знищені, вони своїм існуванням заважали «совєцькїі злочинній системі.

Потім, щоправда, були витягнуті й уроки, було враховано, що парадність та енергійність^ні до чого, вони справляють від’ємне враженнянавіть на самозадоволене людство, та все стали робити на рати та беззайвого галасу. - _^

Так не стало мого батька, якому на той час було лише 56 років. Для мене це було несподіванкою та важким ударом. Щось у мені по цьому необернено змінилося, пропало щось назавжди. Щось, може Й недобре, з*явилося. Можливо З тому, що серед людейVнавкруги мене він був чи не єдиним, чия опінія була для мене важливою. Найбільше дратувало мене те, що я був на тої час всього тільки початкуючим студентом, Ф< зін так і не узнав ніколи, чи вийшло з мене щось путяще; чи ні..,

Було це тоді, коли батько був у лікарні, чи потім, коли його вже не стало — зараз уже не пригадаю, події того року плутаються в пам’яті, то був злий рік — das schlimme jahr, як писав Ернст Барлах. Найгірший в моєму житті, можливо.

Загалом, коли — точно не пам’ятаю, але до нас із матір’ю навідалися додому високі офіційні особи — директор Інституту Кукурудзи Я. Сердюк та його парторг М. Дашевський. Навіщо саме — теж не пригадую, здається так — ні для чого певного: втішити або «проявіть заботу». Обидва полишили у мене вельми неприємне враження. Обидва були українці, але розмовляли «культурно» — російською, хоч і дещо суржиковатою. Про що йшлося — теж не пам’ятаю, але це є й не так важливе. Директор, здоровезний, кілограмів на сто, плечистий з виголеним обличчям, схожим на гладке коров’яче вим’я, з невеличкими вусами та високою — «політичною зачіскою» з рудуватого волосся — ходив туди сюди щось промовляючи, а його супутник, високий та худий сидів мовчки, відкинувшись на спинку нашого дивана, зрідка киваючи головою та пересмикуючись тіком. Про нього казали, що він кокаїніст.

У обох примітно відтягувалися праві кишені піджаків. Око у мене було вже досвідчене та думаю, що тоді я не обманувся — крім цього ніщо так характерно не відтягує кишені піджака. То не були, ясна річ, добрі старі нагани революції — наган не до всякої кишені полізе, ні; то були надбані за валюту (якої так не вистачало країні!) новенькі плоскі браунінги калібром 9 мм. Я вже знав, що «партійцам» (не всім, не шеренговим, ясна річ) «положєно лічноє оружіє», чи то на випадок нападу «інтєрвєнтов», чи то на захист від «масс», але не міг зрозуміти — навіщо брати його з собою навідуючи дружину та сина співробітника. Втім, може я чогось там і не второпав, — політично, ясна річ.

То був уже рік Великого Полювання та обидва незабаром зникли, невідомо куди. Браунінги їм, схоже на те, — не допомогли.

Ця незначна подія якось додатково, та — ще більше, підкреслила для мене всю нескінченну провокаційність атмосфери того часу.


Мої відносини з батьком стали вирішальними для всього мого подальшого життя, хоч тоді я про це й не думав.

Справа в тому, що зграйний триб життя предків людини — заклав і уформував подальші напрямки розвитку психіки людини. Її подальший розвИТОК і становлення передбачає, або пошук для себе відповідного лідера зграї, або — як на те є певні передумови — прагнення й собі стати лідером. Але, в людському суспільстві все це помітно ускладнилось.

В родовому суспільстві вільних виробників, в якому людство прожило переважну частину своєї історії, лідером для дітей бував, як правило батько. А тодішні батьки були не теперішні, вони самі годували родину та ця родина була самодостатньою — хтось умів добре одне, інший — друге, а всі разом у стані були забезпечити себе всім. А природними лідерами всіх молодших — були батьки.

То був природний, а тому й оптимальний устрій.

Людина, що виросла та зформувалася в таких умовах — навчалась усьому, та могла стати як корисним співучасником дружини (чи іншого товариства), так і її лідером, в разі необхідності та за згодою інших. Бо, таких лідерів уже формувало та легітимізувало саме товариство, саме суспільство.

А могла й полишитись осторонь, одиноким вовком та теж добре даючи собі ради, як нам про те свідчать ісландські саги.

Такий старий порядок довший час зберігався у сільському суспільстві нашої України.

У сучасному, геть збіднілому суспільстві, обсяденому паразитами — чиновниками та ринковими шахраями, батьки вимушені мотатися (або відсиджувати) десь аби забезпечити родину, їм — не до лідерства. Матері? — адже й їм потрібно працювати, бо як колись один міг прогодувати багатьох, то тепер не завжди прогодує й самого себе; або — двоє одного. А, як тієї родини в таких умовах фактично немає, то — хто ж виховує молодь? — школа? Навряд. Бо один учитель на кілька десятків учнів — не те, що не в стані їх виховати, а навіть прослідкувати, аби вони не колупали в носі слухаючи урок. Там, у них, де не гірше від совєтів уміли представити поразку перемогою — навіть прийняли своєрідну втішну доктрину. Не можна, мовляв, зажимати малечу дисципліною, — хай собі вчаться, наче грають. А як вони там потім, після такої научки будуть працювати «наче граючись», — ніхто й не думає». Бо, то ж буде вже друга думка, а сучасник більш