Book: Останній герой



Останній герой

Олександр Вільчинський



Останній герой




Харків

«Фоліо»

2011










Повернення — куди? Кому і з ким вертати?

Але коли іще раз програна війна,

Глухе коріння рве холонуча лопата…

Іще не вмерла… ця… ну, як її… Вона.

Тарас Федюк. Закопування зброї

Колючка, гущина кольору. Червоне сонце плутає дроти… Десь далеко останній партизан тисне на гашетку. Мізки бризнули на вишиванку. «Курилася доріженька, Журилася дівчинонька…» Ну да, канєшна.

З цього місця якраз і варто було б поміркувати про діло…

Андрій Охрімович. Нерви ланцюга


1. Вільний, бо живий


І у важкі часи бувають щасливі дні і бувають щасливі ночі. Але якщо за день мусиш тільки й того що втискати око у шпарину між дошками, до безконечності чистити трофейного парабелума чи просто дрімати зверху на сіні у замкненій знадвору причепі, гортаючи поруділий від часу зшиток «Ілюстрованого журналу для молодіжи» за тридцять п’ятий рік, що його наша мати дивом зберегла впродовж усіх цих років, і в очікування сутінків прислухатися до кожного підозрілого голосу чи звуку з вулиці, то по–справжньому щасливими можуть бути тільки ночі.

Проте у червні ночі короткі, а зустрічі з коханою іще коротші. За тих два тижні, відколи я вернувся і знайшов Улянку розшукав її у Крем’янці, в хатині під горою Черче, де вона квартирувала у старої глухонімої полячки, тих зустрічей було всього кілька, і кожна — як остання… А минулої ночі я знову ходив до міста, й ми з Улею знову заблукали у передсвітанковому тумані між сіножатями над тихою Іквою. І у мене вже не було густої бороди, що під час першої нашої зустрічі так налякала її, але яка, як я вважав, начеб маскувала мене під почаївського монаха. Її я згодом підтяв, а потім і зовсім поголив, залишивши тільки вуса.

А нині вдосвіта мав нагоду переконатися, що фортуна ще таки не остаточно відвернулася від мене — це вже коли вертався з міста від Улі. Ще як минав полями Катеринівку, почало світати, а за Пищатинами, коли на горбах показався наш ліс і вже майже розвиднілося, я ледве встиг перебігти дорогу й, зачувши гурчання машини, залягти у рові, коли із–за горбка вилетів брудно–зелений «віліс». Того ранку я ще не був готовий до зустрічі з гарнізонниками й дякував Богові, що пронесло, коли машина промчала повз мене на північ, горохкочучи бруківкою, що її за рік чи два до війни тут, на східному прикордонні, ще встигли прокласти поляки.

За гуркотом двигуна — віхоть п’яних голосів. Добірний кацапський мат упереміж з пилюкою. Напевне, цілу ніч десь гульбарили. Осміліли тепер вояки, відзначив я подумки цей прикрий для себе факт. Прикрий, але очевидний. А раніше менше ніж ротою у поля не вилазили… «Осміліли, щурі!..» — повторив я услід «вілісові», аби хоч якось виправдати своє лежання у фосі, стараючись виплюнути цю фразу, як робив це Віллі, але так, як у колишнього піхотинця, у мене все одно не виходило.

Армійський «віліс» нагадав мені про мого Віллі, колишнього вояка вермахту, іще недавно військовополоненого, якого я звечора залишив спати у копиці сіна на Жидівському Лузі, якраз на межі між двома селами. За десять метрів ліс, про всяк випадок. Я сподівався, йому там добре спалося. Побачимо, як він буде стелити мені, коли доберемося до Баварії. Він і пристав до мене під Павлоградом з тією єдиною умовою, що з України через Карпати виведу його на бундес. З цього приводу ми й докінчили тоді ту каламуть, що вважалася самогонкою і що її мій новий знайомий десь перед тим виміняв у добрих людей з посьолка за цвяхи, які поцупив на шахті.

І прізвище Віллі мав вельми звучне — Шуберт, як у відомого композитора. Про це він мені сам сказав, коли ми на ящиках за іржавою вагонеткою цмулили тоді ту сивуху. Вже одинадцять років Віллі годував вошей і бліх у савітському полоні, навряд чи хто довше за нього й протримався. До того ж він не мав одного ока, яке, за його словами, вибили конвоїри, коли одного разу почали бити його прикладами й ногами, втоптуючи у грузьку багнисту породу біля терикона. Він і зараз точно не знає, за що… Напевне, як завжди у таких випадках, щось там на шахті трапилося, а списали на німця…

На той момент, коли нас звела доля за збиранням об’їдків у робітничій їдальні, він уже цілком утратив віру, що його хоч коли–небудь відпустять додому. Бо ж ще рік тому, у квітні, після указу про амністію по смерті Сталіна, територію шахти залишили останні військовополонені румуни й німці. З німців залишилося тільки двоє — Віллі й ще один стариган.

Начальство це пояснювало тим, що, мовляв, у них дуже вже рідкісні маркшейдерські спеціальності плюс висока кваліфікація і що народне господарство страни савєтов обійтися без них поки що не може. Відтак уже й рік минув, як відкинув копита вусатий, а цих двох і досі водили під конвоєм на шахту. Правда, траплялося, відпускали й без охорони. А коли Віллі нарешті відважився на втечу, той інший сказав, що вже старий утікати, й залишився.

До того часу Віллі вже давно поміняв свій кітель піхотинця на шахтарські обноски, а за роки полону трохи навчився російської, звісно, у донбаському варіанті з твердим «шо» і гортанним «г». І все ж його шанси втекти від недрємлющево ока енкаведе були дуже примарними, якщо не сказати — безнадійними. Незнання місцевості, мови, відсутність документів, продуктів, пристойного цивільного одягу — все це залишало мало надії на успіх. Та нестримне бажання потрапити додому було сильніше за розум, і тут йому трапився я. Втім, і моя ситуація була не кращою.

Ми зустрілися у глухому куті на помийниці, і я поділився з ним останньою шкоринкою. І хоч я знав із свого попереднього досвіду, ще з Донбасу, що й серед військовополонених також є стукачі, але цей безокий маркшейдер Віллі викликав у мене довіру. Згодом я зізнався йому, що родом із Західної України і що у нас там ще й досі воюють. Віллі сказав, що дещо чув про нашу боротьбу. А коли я візьми й бовкни, що скоро, напевне, буду робити звідси ноги назад додому, він, не роздумуючи, напросився йти зі мною.

Сказав, що вийти з шахти для нього не проблема. Вже пізніше я зрозумів, що, можливо, наша зустріч була для нього останнім шансом, але тоді, пам’ятаю, така перспектива мене зовсім не втішила. Ще мені на додачу німаки бракувало, подумав я тоді, але колишньому піхотинцеві не сказав нічого…

А вже тепер, тієї ночі, коли через стільки років я вперше переступив поріг рідної хати і коли сказав матері, що вернувся не сам, то у неї ледь гладущик з рук не випав. Перше, що вона тоді подумала, як пізніше зізналася, що я на тих Донбасах оженився й нині привіз із собою жінку. Коли ж почула про німця, то ще раз здивувалася. Питань, звичайно, не поменшало, і я, як міг, її заспокоював.

Потім я привів із саду Віллі, і тоді, здається, у моєї мами він також викликав співчуття. Довгорукий, худий, як патик, оброслий, як і я, обдертий, до того ж одноокий, з потворною глибоко запалою повікою, бо свою саморобну пов’язку у дорозі загубив… Мама відразу посадила нас за стіл. Аж тоді я нарешті запитав про Улю, і моє серце враз начеб стиснулося, як це буває, коли готуєш себе до найгіршого, але мати, підливаючи Віллі молока, заспокоїла мене, що в Улі все склалося добре.


Тоді, сім років тому, коли я залишав цю долину, і наш ліс, і Кіптиху, де ми зимували в останній рік, і ці горбаки, й зручні для засідок і відходів виярки вздовж крем’янецького шляху, Улі не було ще й вісімнадцяти. Вона була ще дитям, як ми тільки починали воювати, і стала нашою найкращою зв’язковою, коли вже не було ніякої надії продовжувати збройний опір.

Після неймовірно важких, виснажливих весни й літа сорок шостого з майже безперервними боями, рейдами у Галичину й на Поділля, сповненими численних жертв, зрад і врешті–решт невдач, коли до нашої боївки дійшов наказ легалізуватися і я став перед нелегким вибором, чи й далі залишатися у цьому лісі самотнім вовком, як Яворенко і ті, що пішли за ним, й рано чи пізно загинути смертю героя або податися десь на схід чи південь, чи у великі міста й спробувати затертися серед загалу, як вчинило чимало інших, то саме тієї осені Улянка, і це мене спершу чомусь навіть дуже подивувало, якось начеб враз із звичайного сусідського дівчиська перетворилася на дуже гарну дівчину, красуню, завжди жваву й веселу. Її голубі очі випромінювали стільки доброти й щирості! Русе волосся заплітала то в одну, то у дві коси. На щоках — щедрий рум’янець і де–не–де, ближче до перенісся, — ластовиння, що губилося в променях милої усмішки.

Здавалося б, нічого не змінилося. Уля й далі разом із молодшою сестрою пасла овець на виспі коло дороги за лісниковою хатою, а насправді, як і чимало інших її ровесників, уже давно була нашими очима й вухами, нашою найкращою зв’язковою, нашою «Ластівкою». Але про це знало дуже вузьке коло осіб, крім нас з братом, ще двоє–троє — не більше. А її світлі очі, начеб аж сині від глибини, і, як казав наш поет–пропагандист Павло Скорупський, він же кулеметник сотні «Левко», справді були мов ті весняні фіалки на узліссі.

І я закохався в Улю раз і назавжди. А хіба могло бути інакше? А коли я одного разу передав через її сестру, що чекатиму ввечері біля старої груші в кінці саду, вона, на мій великий подив, вийшла до мене. Я вже тоді знав, що подамся на схід, і кликав із собою, але вона сказала, що чекатиме мене тут, і, напевне, це було вірне рішення… А пізніше ті її фіалкові очі не раз снилися мені і на південному березі, під Одесою, куди я дістався товарняком, перед тим пішки подолавши вже знайомий ще з красилівського рейду шлях із волинських лісів до Проскурова, та й пізніше, між донбаськими териконами, і ще пізніше — вже на західному Донбасі під Павлоградом — ті очі часто мені снилися. Особливо останніх півроку.

Сни не раз начеб повертали мене до того вечора, коли ми прощалися з Улянкою. Я вже стояв за ворітьми, й ми клялися бути вірними одне одному, любити й чекати. Тільки у сні я чомусь ніяк не міг роздивитися її обличчя. А ще якось снилося, що ми зустрілися знову у Чорному Лісі на Ставках, де був наш табір навесні сорок третього. То був наш перший табір, хоч тоді Улянка не могла там бути, бо взагалі ще була дитиною.

Відтоді минуло десять і ще рік… І сім років, відколи я подався на схід, отримавши наказ легалізуватися. І от повернувся додому, коли мене вже тут не чекали. Навіть в очах матері було більше страху, ніж радості, коли серед ночі я переступив поріг рідної хати.

— Олексику, сину!

— Мамо!

— Сину, сину… — тільки й промовляла мати, обливаючись слізьми.

— Та живий я ще, мамо, не плачте, — пробував її заспокоїти.

— Ой, Господи, я молилася день і ніч за тебе, — плакала мати у мене на плечі. — А тепер що буде?!

«Нічого, ми ще побачимо, що і куди…» — відповів я подумки матері, але вголос нічого не сказав, це її ще більше б налякало.

У двох словах, опускаючи деталі, які, на мою думку, були їй ні до чого, я розповів матері про свої шляхи–дороги і про те, що там, де я був більшість з цих років, а занесло мене аж під Ростов, далі бути вже не міг.

Фальшиві документи, що ними випадок допоміг мені розжитися ще в Одесі, прикрили тільки на якийсь час. Увихаючись вантажником у порту, я зійшовся з місцевими босяками. Ввечері коло пивниці допоміг одному хлопчині відбиватися, коли на нього насідало троє; і хоч нам обом потім дісталося, але ті троє таки відступили.

Як виявилося, той хлопець насправді був звичайною «шісткою» в шайці кишенькових злодіїв і троє роботяг хотіли йому надавати справді за діло, і якби мені це було відомо із самого початку, я, може, й не поліз би. Зате босяки визнали в мені бійця, і я ледь не став членом їхньої шайки. Мої нові знайомі допомогли мені й з документами, і хоч, можливо, здогадувалися, хто я (видавав акцент і вимова западенця, що їх на початках ніяк не міг позбутися), проте вдавали, що це їх не дуже обходить. І все ж я вирішив не чекати, поки вони здадуть мене енкаведешникам, бо ж насправді між нами була прірва і у мене не було довіри до цих одеських фраєрів.

Звичайно, нічого з цього я матері не розповідав, за винятком того, що голод сорок сьомого, влаштований савітами в Центральній Україні, зачепив і південь, і той одеський присілок, у якому я тоді опинився, й погнав мене далі на схід. Але мати й сама про це знала, бо ж гнані голодом у Західну Україну, де колгоспів тоді ще не було, люди із–за Збруча і в нашому селі щодня просили хліба, визбирали й поїли не лише всю гнилу картоплю, а й лушпайки з картоплі по навколишніх глиняниках.


Найдовше я працював на відбудові шахти, трудився, можна сказати, лише за харчі. Таких, як я — прибульців «нізвідки», — там було до десятка, але щоб не видати себе, я намагався спілкуватися з іншими якомога рідше. Так я ледь не став шахтарем. Якби залишився, то, напевне, так і було би, і багато хто так і зробив, але закортіло спробувати ще чогось іншого. Почув я, що можна непогано влаштуватися у якусь риболовецьку артіль на Азові. Відтак спробував і рибальського щастя в артілі під Таганрогом. Тягав сіті кілька сезонів поспіль… Саме там урешті–решт і зацікавилося мною місцеве енкаведе.

Голова тієї артілі, куди я влаштувався простим рибалкою, добра душа, сам із кубанських українців, фронтовик, попередив, що до нього вже заходили й розпитували про мене: хто та звідки? Він їм сказав, що, мовляв, хахол з–під Одеси, та й годі, хоч, звичайно, сам він, мабуть, таки здогадувався, хто я можу бути, але, як мені здалося, цей кубанець щиро співчував нам.

Можливо, ще день–два, і вони мене взяли б. Але я вирішив не чекати і того ж вечора — на товарняк і через ніч перед світанком уже стрибав з потяга, що пригальмовував перед якоюсь степовою станційкою аж на західному Донбасі. Відтак, я ще пробував зачепитися у містечку Павлоград, навіть хотів було знову податися на шахту. Але у ті дні там, в одній із штолень, якраз трапилася аварія, завалило до півсотні людей, і це врятувало мене від поквапливого рішення. Не хотілося гинути ні за цапову душу, вже ліпше від кулі, аніж щоб десь під землею придушило брилою, як хробака.

Може, саме тоді в мене й визріло остаточне бажання вертатися у рідний ліс… Постійний голод і туга. Затяжна, собача туга. За своєю землею, за людьми, за матір’ю і братом. Але, звичайно, не тільки за ними.

…І коли я запитав про Улю, мати також це зрозуміла. Мені здалося, що вона сприйняла моє запитання навіть з якоюсь радістю чи то надією, хоча навряд чи й сама могла це пояснити.

Тієї ночі при погашеній лямпі, перед тим завівши колишнього піхотинця у причепу на сіно, ми проговорили з матір’ю майже до світанку. Вона розповідала про ті звірства, що творили рускі з нашими людьми. Про вивезених і виселених. Про зґвалтованих дівчат і замордованих хлопців, про тих, кого я знав; із них тепер майже нікого не залишилося…

Уже років зо три, як усе поволі вляглося. Відтоді, як братів Шумських, Михася й Миколу, а я їх добре знав, хоч вони були навіть молодшими за мене, кинули перед школою з відрізаними органами, після того вже більше нікого з лісу не привозили. Тоді ж червонопогонники закидали гранатами дві нібито свіжі криївки на Матвієвеччині, які, втім, виявилися порожніми. Але минулої осені відразу у двох селах — Нападівці і Вербівці — хтось підняв синьо–жовті прапори над сільрадами. То знову нагнали гарнізонників, і знову пішли облави й труски. У Вербівці заарештували трьох, серед них навіть одного, який із фронту вернувся. А у Нападівці місцевий дурник Коля зняв того прапора і їздив із ним вдовж села на коні, то забрали не лише Колю, що більше його ніхто не бачив, а й навіть того коня…

Може, мати вважала, що відговорює мене залишатися тут, бо того, як мені тут жити далі, не знали ні я, ні вона. Не записуватися ж до колгоспи, куди савіти вже давно всіх позаганяли. У селі вважали (цю легенду ми запустили ще перед «легалізацією»), що ще сорок четвертого я був мобілізований польовим військкоматом і пізніше поліг смертю героя під Кенігсбергом.

Мати навіть отримала підроблену нашими есбістами «похоронку», що пізніше мало б і її врятувати, й таки врятувало, від неминучого примусового виселення на схід за мого старшого брата Василя. Він повів залишки куреня на Карпати. Усіх тих, що відмовилися чи не мали змоги легалізуватися й не були задіяні у підпільній сітці, аби потім через чехи пробувати пробитися на Захід.

Сльози матері, коли запитав про брата, були неминучими. Рештки куреня, які він повів на Карпати, напоролися на засідку під Панасівкою, що на межі з Галичиною. Бій був нерівним, їх оточили, і дуже мало вирвалося з оточення. Серед убитих його не впізнали, але хлопці з лісу ще тоді переказували матері, що й серед тих, хто прорвався, його також не було. Так і нема про нього жодної звістки. І все ж материнське серце підказує, що Василь живий, хоч і тяжко йому дуже.

При згадці про Василя мати знову й знову починала плакати, вже вкотре за ніч. Звичайно, за ці роки вона не стала молодшою. Зовсім посивіла, каже: ночами крутить руки, болить голова. Проте ще якось дає собі раду, хоч до колгоспи не йде, сказала, що нема здоров’я. Насилу відчепилися. Наше поле вже давно колгоспне, але латочка городу коло хати залишилася, ото з неї мати й живе.



Тата затовкли коні, ще як ми були малими. Сполохалися й протягнули вздовж вулиці. Відтак мати мала надію на синів, що приведуть невісток, онуків. Але сини пішли воювати за Україну. Наш Василь був серед перших, хто записався до повстанців, він і мене туди привів. Ще як перед німецькою навалою, коли утекли перші савіти і жевріла надія, що, може, німці принесуть нам незалежність, Василь був серед тих, хто для самооборони ділив село на десятки… Але німці, як згодом виявилося, були новими окупантами, й не більше. То тільки у перші дні їхні велосипедисти, що приїхали у село з боку Вікнин, роздавали дітям шоколадки. А потім прийшли інші, які лише те й робили, що забирали й вивозили продукти, худобу і наших хлопців та дівчат на рабську роботу… З того й почалася наша з ними боротьба, а потім знову вернулися ці, але їх ми уже добре знали, звісно, вони також почали забирати й вивозити. І ми з Василем продовжили воювати за Україну.

А тепер ні України, ні синів. Так думала мати, і я не наважувався заспокоювати, переконувати її в тому, у чому й сам не був упевнений. Та і що я міг їй сказати: що немарні наші жертви?.. Але хіба ще мало нам горя? Василь би, може, і знайшов якісь слова, я тільки й того, що притулив голову до маминого плеча, як у дитинстві, й мовчав, а потім розповідав, як на півдні ловив у лимані рибу. І це, здається, її трохи заспокоїло…

Брат мав псевдо Шугай, спочатку ми обоє були у Яворенка, а потім він став сотником у курені Крука. Тоді, сім років тому, саме Василь наполіг, аби я легалізувався. Врешті–решт я підкорився наказові, хоч і він, і я вважали, що ще рано було складати зброю, ще можна було б повоювати. Але таких, як ми, залишалося все менше, особливо після загибелі Крука. І нам тільки трохи не вистачило, аби довести до кінця розслідування, хто ж таки його вбив.

Ми вже знали, що це хтось із своїх, із вікнинецьких Ґедзів (вуличне прізвисько Грицька Богачука, Максима, його двоюрідних братів, Ліщини й Лимана, і тих, хто одружився з його сестрами, — Орлича, Павука), вони під лопушнянським лісом в густому тумані йшли разом з Круком через поле.

Василь не хотів вірити, що запроданці всі п’ятеро Ґедзів. Що, рятуючи себе, вони продалися. Ніхто в це не хотів вірити. Бо ж Грицько Богачук був із нами з перших днів. Проте я думаю, що все було саме так і що Ґедзі просто змовилися. Стріляв, може, і хтось один, але інші його покривають. Підлотні, дурні Богачуки!

Але навіть з того, що ми знали, можна було вирахувати, хто стріляв.

Правда, у перші дні, ще коли ми з Віллі сиділи у дровітні, я найменше думав про тих Богачуків та старі рахунки, а просто тішився поверненням, можна сказати, рідним повітрям. Хоч і за дня лише крадькома, крізь шпарини у дошках зиркав на світ Божий, зате ночі, хоч і короткі, червневі, як і колись, давали повну волю.




2. Нічні мандри


Другої ж ночі, після того як ми з колишнім піхотинцем оселилися у нашій дровітні, я вирішив відвідати татову могилу. Бо у першу ніч ми проговорили й проплакали з матір’ю майже до ранку, а потім я як упав на намощене за дошками сіно, то так і проспав, наче убитий.

А Віллі весь день сидів наді мною й чистив парабелума, якого я вже під ранок, полізши на горище начебто за книжками, дістав зі сховку. Там і того старого журнала для молодіжи також намацав, поки мати шукала нам перевдягання. Вона навіть дістала із скрині наші з братом маринарки, колись нашу найбільшу гордість. Я взяв Василеву, а баварцеві віддав свою, але і моя і його висіли на наших вихудлих тілах, як на опудалах.

Про те, що йду на цвинтар, матері вирішив не казати, просто щоб не хвилювалася намарне. І все ж я твердо знав, що чиню правильно, і вона, хоч на словах, звичайно, була би проти, але в душі схвалила б цей вчинок. Чомусь у цей момент мені було важливо, що скаже мати, хоч раніше ми із братом рідко з нею радилися. Але зараз я не хотів знову робити щось таке, що їй би не сподобалося. І тому я вирішив, що вона не буде проти, коли я відвідаю татову могилу, до того ж я умів бути обережним. У рідному селі я знав кожну стежку, а тут, хоч і минуло стільки років, мало що змінилося.

Я залишив Віллі з парабелумом і сказав йому правду, що провідаю батькову могилу. Він мовчки кивнув і нічого не питав. Він знав, якщо я йду, то так треба, і лише буркнув, аби був обережний. Я побажав йому того ж. Це був перший і останній раз, коли я залишав його самого у нашій причепі. У наступні вечори, коли вирушав до Улі, то забирав і Віллі на свіже повітря. Я показав йому одне місце у непролазних заростях молодої посадки, а пізніше він навіть намостив собі там справжнє лігвище. Хоча коли він вже трохи походив нашим лісом і краще його вивчив, то ще за дня примічав собі якусь свіжу копицю і на ніч заривався у неї, лише над ранок повертаючись у своє лігвище…

Наша причепа знадвору замикалася на колодку, а мати відмикала її, лише коли приходила із відром по дрова, на дні якого була для нас їжа. З боку це виглядало як завжди, вона й раніше так робила — накладала дрова у відро, бо так легше носити. А коли вже йшла з дровами, то колодки не чіпляла, а затикала двері на патичок, у нас це називалося саме так. Я спостерігав ізсередини за материними руками й щоразу картав себе, що не можу допомогти їй донести ті дрова до хати…

А коли я збирався у свої нічні мандри і на цвинтар, і до Улі на Крем’янець, то на причепі, звісно, уже висіла колодка. То я вилазив через верхню дошку. Ця широка на три долоні дошка через давність причепи вже помітно осіла. Щілина між нею та бальком була долоні на дві, а коли її одним кінцем злегка підважити, то вона і зовсім виймалася, і цього мені цілком вистачало, щоб пролізти.

З подвір’я через перелаз я вийшов на город, а далі попри хлів до межі. А коли нагадав про себе сусідський собака і вже не переставав гавкати, поки я не дійшов до кінця городу, я зрозумів, кого мені треба остерігатися найбільше — це сільських собак. «Як той лис», — ще подумав я про себе, але це порівняння мені чомусь сподобалося.

Цвинтар серед ночі — місце малопривабливе, де, кажуть, збирається нечиста сила. Але чого мені її боятися, нехай вона мене боїться, подумав я, виходячи із нашої на ширшу межу. На тій межі, що тягнулася повз усі городи, завжди була втоптана стежка, ніч була ясна, місячна, і такої ночі навіть похід на цвинтар видавався не таким уже й безглуздим.

Ця межа мала лише один заворот під прямим кутом за городом старого Череватого, від прізвища якого, власне, й отримала назву вуличка. Але за вуличкою ця межа начеб переходить в іншу межу, ще ширшу, між Мацюками й Шустаками, що веде до саджалки — огородженої невисокими дощаними стінками із дерев’яними помостами всередині копанки, де жінки, як у нас кажуть, перуть хуста. Не раз ще до війни, та й у війну також, допомагав матері носити до саджалки важкі ноші з білизною чи з домотканими вовняними ряднами. Носити ті рядна я не любив найбільше. Мати їх прала, а потім я носив назад, але мокрими вони ставали набагато важчими, доводилося робити більше ходок.

На сході, в Одесі і на шахтах, я безліч разів уявляв собі і ці межі, і ці стежки мого дитинства, і тепер під хор цвіркунів із завмиранням серця рушив у тому ж напрямку, до саджалки. Я просто хотів пройтися селом, коли мене ніхто не бачить, і саме тими місцями, які пам’ятав і любив. За саджалкою мені належало зробити вибір — або звернути на головну вулицю, або паралельною немощеною вуличкою з другого боку струмка, що витікав із саджалки і де завжди больбалися качки й гуси, пройти до діда Лук’яна. Бо у того діда Лук’яна був ще й син Лук’ян, а біля їх подвір’я — Лук’янова криниця, мабуть, наймілкіша у селі. До води всього три метри, не більше, але вода добра, хоч і дещо м’якувата.

Випити води із Лук’янової криниці — то також було моїм бажанням тієї ночі. Мабуть, я хотів просто пригадати смак дитинства… А потім я мав якось прошмигнути роздоріжжя, а там уже пряма до цвинтаря. Правіше, з того боку дороги перед Гіркою — старий цвинтар із дерев’яною капличкою при вході, де поховані всі мої діди, баби, прадіди і прабаби, і всі інші пра–пра, а прямо — новий, якого освятили на початку 1920–х. Батькова могила уже на новому…

Я слухав нічних цвіркунів і віддалені, то тут, то там, гавкоти собак і навіть почув, як у чиємусь хліві ремиґнула корова, що аж проскочив той заворот у кінці городу Череватих і з розгону влетів на інший город. Там були молоді буряки. Я одразу це зрозумів, наступивши підошвами на тверді горбочки, й ураз зашпортався і полетів носом, уже на нюх відчувши і гичку, і хопту також. Добре, хоч ніхто не бачив. А може, нечистий ногу підставив?

І швидше за звичкою, вже коли підвівся, все ж подумки проказав «Отче наш», а потім і «Богородице Діво, радуйся». Ці короткі молитви, яких нас із братом навчила мама, ще як ми не уміли читати, я їх часто промовляв і під час своїх мандрів на сході… Поволі перейшов вуличку, потім ще трохи стежкою повз Шустаків город, де тепер вздовж стежки з’явився неглибокий рів, у який я також оступився, і нарешті побачив саджалку. Навіть не так побачив, як відчув сирість, якою тягнуло від неї, а ще — почув!.. Бо тут уже жаби своїм кумканням глушили і цвіркунів, і всі інші звуки.

А вже перед самою саджалкою раптом долинуло до вух шарудіння біля стежки і начеб сопіння у траві. Зупинився, завмер. У траві також принишкло, але лише на кілька секунд, а далі — знову метушливе сопіння. Звичайно, це був їжак, як і я — нічний мандрівник. Наші стежки перетнулися, і кожен продовжив свій шлях.

У темряві я все ж розрізнив контури саджалки і, заглянувши через дошки у копанку, побачив чіткий, мов намальований, відбиток місяця у воді. Цієї ж миті мене втяв у шию комар, а інші безперервно дзижчали над головою, то довелося виламати гілочку з верби й одмахуватися до самої Лук’янової криниці.


Ніч ще тільки–но почалася, і я раз чи два чув, здається, чиїсь голоси, а в одному вікні, вже як поминув саджалку, світилося. Я не міг згадати, чия це точно хата, але пам’ятаю, що десь у цьому кутку жила старенька вчителька, яка ще маму вчила. Але чого б це старенька так довго світила? Імовірніше, що у хаті мала дитина і батьки не гасять лямпи, тримаючи її на малому вогні на випадок, коли доведеться вставати.

Біля криниці знову прислухався. Наче тихо. Намацав відро і хотів тихенько спустити, але стара корба раз по раз порипувала, видаючи мене. А коли відро нарешті бовтнуло і я почав його піднімати, то вона раптом рипіти перестала, чи то під вагою відра, а чи просто мені на догоду?.. І я не лише скуштував знайомого з дитинства смаку, а й умився тією водою.

Від того всього якесь тепле й водночас пронизливо–тремке відчуття аж до зашпорів по шкірі пронизало душу. Час наче зупинився, і я ще трохи постояв, прислухаючись, а насправді, мабуть, просто смакуючи мить. Це тривало, може, хвилини дві–три, не більше, поки з того боку вулиці не загавкав собака і, як мені здалося, я вперше чітко почув чийсь голос. Але лише голос, а слів розібрати не зміг.

Голос долинав із видолинка, де вулиці розходилися й одна з них повертала до цвинтаря. І я поволі рушив на цей голос, прислухаючись чи не після кожного кроку і намагаючись не виходити з тіні старих тополь, що росли вздовж качиного струмка. Добре, що без зброї, ця обставина робила мене вільнішим й обережнішим водночас… Невдовзі ті звуки повторилися. Однак тепер це вже більше нагадувало щось середнє між белькотінням і харчанням, начеб хтось натужно відпльовувався. Але я все ще нікого не бачив, поки не підійшов упритул до перехрестя й аж тоді у місячному промінні врешті–решт розрізнив чийсь силует.

Хтось лежав на дорозі, майже у самому центрі перехрестя, і час від часу видавав якесь белькотіння. Все вказувало на п’яного. Обачніше було б просто обійти, але щось підсвідоме штовхало мене наблизитись… І ще я подумав, що вночі лежати на дорозі — це не найкраще місце. Добре, що ніхто не їхав, а то звичайна підвода з кіньми могла б стати смертельною. Вмить згадався і батько, який, хоч і за інших обставин, але також загинув під кінськими копитами, й, уже не вагаючись, підійшов упритул.

— Берлд!.. Харл!.. — знову ожило тіло.

Що це п’яний, уже не було сумніву, тхнуло перегаром. Я нагнувся й поторсав чоловіка, що лежав долілиць, за плече, але він лише забелькотів у відповідь. І тоді він, хоч і у темряві, вперше видався мені знайомим. А оскільки я вже до нього підійшов, то у будь–якому випадку потрібно було забрати його з дороги.

— Вставай! — сказав я йому неголосно, хоч і не дуже розраховував, що він мене почує, але несподівано у відповідь пролунало щось середнє між гарчанням і стогоном. — Вставай… — повторив я ще раз, уже майже пошепки, а коли спробував підхопити його під пахви й підняти, він виявився значно важчим, ніж я очікував.

— Берлд!.. — ще раз видав чоловік, і цієї миті я й упізнав його.

«Стій, та це ж наш дядько Степан», — сказав я собі подумки.

Хоч він і був п’яний до безпам’яті й лежав уночі посеред села, але усвідомлення того, що це дядько Степан, здавалося, додало мені сили. І з другої спроби я таки відірвав його від землі й поволік до качиного струмка під тополі. Але спершу не до самого струмка, бо подумав, що там йому буде мокро лежати. Хоча для чого лежати?

— Дядьку! Дядьку Степане! — знову озвався я, коли вже доволік його до рову й поклав там на боку, але цього разу він уже зовсім ніяк не відповів, лише засопів.

Це був наш родич, мамин двоюрідний брат. Він також приходив до нас косити, коли тата не стало, а ще він гарно співав. У 44–му, коли знову прийшли савіти й загребли усіх польовим військкоматом, то й дядька серед інших, хоч йому і було вже за сорок… Проте десь за два тижні він знову з’явився, правда, тихцем, серед ночі. Але мати про це знала, і ми з братом також. Решту війни дядько Степан, як ми тоді казали, «просидів у комині», бо, щоб іти до нас у ліс і воювати проти нових окупантів, уже був застарий, хоча деякі разові завдання все ж виконував.

Він, наприклад, якось взимку, здається, сорок шостого, саньми перевіз пораненого, чатового Орлика, на матвієвецькі хутори, де ми тоді в одній садибі облаштували тимчасовий госпіталь… А ще дядько Степан допомагав нам деякою інформацією про те, кого ще із сільських хлопців рускі змогли завербувати у стрибки, а також попереджав нас про приходи перевертнів–лжеповстанців. Бо ж селяни їх одразу впізнавали за агресивною, зверхньою, а то й зневажливою поведінкою.

Із своїм дезертирством дядькові також вдалося якось викрутитися. Ще коли на початку літа сорок п’ятого у селі почали з’являтися перші демобілізовані, він зголосився у район, мовляв, після поранення потрапив в іншу частину, словом, щось там наплів, а дядько був щодо цього майстер…

Правда, пізніше, вже коли я був на сході, це йому не допомогло.

Мама, хоч і дещо скупо, але все ж уже встигла переповісти мені основні події, і щодо родичів також, які сталися у селі за час моєї відсутності. Так от, однією з таких «подій», яка мене здивувала, була та, що дядька Степана савіти таки посадили. Але не за дезертирство і не за співпрацю з нами, а, як мама казала, за його «довгого язика». Мовляв, дядько якось тим двом продажним шкурам — Пацьорці з Гунькою, що тоді заправляли у колгоспі, — в очі виповів про скількись там півкіп жита, які вони вкрали під Кіптихою. То коли прийшла чергова облава і всіх трусили, то чомусь саме з дядькової опалки і почали. А він якраз приїхав колгоспними кіньми додому обідати, то витрусили з опалки п’ять кіп ячменю. П’ять років і впаяли, але дядько сидів десь недалеко, у Херсоні, мама каже, що на баштані.

З маминих слів, після смерті Сталіна дядька з тюрми відпустили, але до колгоспи він не вернувся, а пішов їздовим у рибгосп, що його організували на колишньому панському ставу. Пани здавали той став в оренду жидам, а тепер у нас уже і жидів нема, всіх німці вибили. Зате є радянська влада і п’яний дядько посеред села…

Щоправда, згадуючи про дядька Степана, мама обмовилася, що він у тюрмі навчився курити, бо до того не курив, але про те, що він ще й п’є, нічого не казала. А може, і не п’є, а це так випадково вийшло, з ким не буває?.. З приходом савітів у крамницях стало багато дешевої горілки, і тепер п’яні і у нас перестали бути дивиною.

— Дядьку, де ви так? Дядьку?.. — пробую я ще раз його розворушити, але марно, і тоді вирішую все ж таки перетягнути його через мочар ближче до струмка, аби хоч трохи освіжити, а далі ще треба подумати. — Дядьку, ви йти можете?..

Але дядько лише щось мекнув у відповідь і замовк. Треба підводити і якось волокти, іншого виходу нема… Піднімаю з другої спроби і знову тягну на собі. Дядько важкий, але не впирається, врешті–решт ми дістаємося струмка, що дзюркотить у темряві, і я опускаю дядька на траву, а тоді підводжу ще раз і спираю спиною до тополі.

Я ношу пригорщами воду і хлюпаю йому в обличчя, згадую про Лук’янову криницю, але тягти його до криниці — шкода сил… Нарешті дядько трясе головою і видає першу притомну фразу — і це йобкання на мою адресу. Від нашого співучого дядька Степана я цього не чекав.



— Гей, ти хто? — ще після порції матюків, коли я знову хлюпнув йому в лице, нарешті починає повертатися до нього свідомість.

Мені таки вистачило стриму не відповісти, хоча до нього навряд чи і дійшло б. Я вирішив, що тепер він уже якось сам дасть собі раду, все–таки надворі літо, і замерзнути йому не вдасться, та й утопитися у качиному струмку навіть за великого бажання також навряд чи вийде, тим більше я мав великий сумнів, що у дядька є таке бажання… І я вже зробив крок назад, щоб тихо розчинитися у темряві, коли дядько здивував мене ще раз, просто припечатав на місці:

— Олексо, а ти де взявся? — раптом видихнув він із себе разом із алкогольними парами, але я вже не зупинявся.

В голосі дядька було порівну здивування та страху і ще чогось, що з’являється в голосі людини, котра марить чи думає, що марить. Він таки упізнав мене, незважаючи на бороду, тоді я ще не встиг її поголити… Я рушив через мочар назад до дороги, а дядько Степан ще раз чи два простогнав разом із кашлем: «Олексо, то ти чи нє?» — і більше не озивався, лише стогнав, доки я ще міг його чути.

Майнула думка вернутися і, не признаючись дядькові, просто відвести його додому. Втім, наскільки це реально — не признатися? І чи допоміг би я йому цим, а чи навпаки — це ще питання. Додому він і сам дорогу знайде — як не зараз, то зранку, а от що робитиме після того, як мене впізнає, ще невідомо. Може втратити спокій і сон надовго…

Біля перехрестя, не виходячи з тіні, я ще раз став і прислухався: ні стогону, ні інших звуків з того місця, де залишив дядька, начебто не чути. Аж раптом нічну тишу сколихнули голосні зойки, бо спершу ці звуки видалися справді схожими на зойк, аж потім до мене дійшло, що це пісня… Із зойками і стогонами дядька нарешті прорвало:

Лю–бив ко–зак дів–чину!

І з си–ром–м пи–ро–ги!.. ги! —

різонуло нічну тишу, наче ножакою, й закінчилося так само чимось схожим на зойк.

Потім дядько починав ще кілька разів те саме, але вже не так голосно. До того ж його пісня віддалялася, і це свідчило, що він таки встав на ноги.

Той дядьків зойк, мабуть, розбудив увесь куток. Принаймні собаки довго не могли заспокоїтися. І я подумав, що коли повернуся до нашої дровітні, то треба буде запитати Віллі, чи не чув він дядькової пісні. Бо у Віллі, може, через втрачене око чи через те, що однофамілець великого композитора, але слух набагато гостріший, ніж у мене, у цьому я не раз переконувався, коли ми пробиралися зі сходу.

А ще я подумав: добре, що тепер за пісню ніхто не стріляє. Бо хоча гарнізонники і раніше по ночах потикатися у села боялися, зате засилали спецгрупи із перевертнів, які б не проминули нагоди позбиткуватися з п’яного, а ще такого співучого, як дядько… Утім, коли я, поминувши перехрестя, нарешті почав вирізняти у темряві ворота нового цвинтаря, що поблискували залізним дашком у місячному сяйві, то випала нагода перевірити і мій слух.

З дороги, що вела повз цвинтар, із–за горба до моїх вух долинуло характерне, спершу ледь чутне, поскрипування й похропування, яке, втім, швидко наближалося. Це не можна було сплутати ні з чим іншим, окрім руху запряженої підводи. Я присів під насипом за найближчим кущем і невдовзі у скупому місячному світлі, на горбі біля каплиці, і справді побачив силуети коней. Та коли підвода почала з’їжджати з горба, за нею з’явилася ще одна.

Перша з них прокотилася повз мене так близько, що за бажання я міг дотягнутися до неї рукою. У ніздрі вдарив гострий, але приємний для мене конячий дух, а водночас і махорчаний сморід, що йшов від їздового, хоч він і не курив. Друга підвода прокотилася трохи далі, а на роздоріжжі вони розділилися. Одна — на Глинки, інша — на село…

— Гайта! — процідив крізь зуби невидимий їздовий, і я почув, як у темряві цвьохає батіг.

Підвода, що повернула на Глинки, здається, проїхала якраз через те місце, де ще недавно лежав і белькотів мій п’яний дядько. Що ж, врятувати дві живих душі — дядька від смерті, а когось від гріха — то вже не так і мало як для одного вечора, ще подумав я тоді, коли підводи так само раптово зникли у темряві. Усе вказувало на те, що це злодії. Начебто я мав би мати з цього втіху, що селяни крадуть у колгоспі, яка зробила їх безправними рабами, приреченими працювати за «палички» у зошиті бригадира. Але втіхи не було, на душі стало ще важче. Хоча мати й каже, що в колгоспі люди навчилися красти, щоб вижити, але хіба з таким можна змиритись?

На цвинтар вели ворота, а збоку хвіртка з перелазом. Я відхилив її, переступив через перелаз і поволі побрів попри огорожу. Головне, щоб з дороги хтось випадково не побачив мене. У сяйві місячної ночі було видно, наскільки розрісся цвинтар. Могили тепер від самих воріт, берези також підросли, а відтак і орієнтири дещо змінилися. І все ж батькову могилу, як і дідову з бабиною, я знайшов майже одразу, бо ж вони там разом, при місці. Спочатку дід Данило, тоді батька коні забили, а невдовзі і баба Оліта. Вона ще лежала з рік у нас, бабу я добре пам’ятаю.

Біля кожної могили я перехрестився й біля кожної проказав «Отче наш», наголошуючи на останньому слові «Амінь». На цвинтарі я чомусь щоразу наголошую саме на ньому… Я присів навпочіпки біля татової могили, торкнувся рукою кам’яного надгробка й ще деякий час слухав собак, що озивалися то тут, то там, і ще кількох півнів, що прокричали на Садибах і на Гірці, мабуть, «перших» тієї ночі.

Потім я ще й дідового надгробка торкнувся, а у баби його не було, бо баба просила не прикладати її могилу каменем, то я торкнувся барвінку, яким вона була обсаджена… Цієї миті від дороги знову почув чиїсь кроки, принаймні двох людей. Найгірше буде, якщо хтось запримітить мене тут серед могил, бо якщо ще й трапиться хтось із слабким серцем, то може й дуба дати з переляку. Але я старався не видавати себе, тримався тіні, що у місячному сяйві падала і від дерев, і від хрестів на надгробках, і від штахетника вздовж цвинтаря.

Нарешті я їх побачив — хлопця й дівчину, її видавала світла сукня. Вони йшли від центру на Садиби. А коли проходили повз цвинтарний штахетник, я почув дивний діалог, збагнути який і досі не можу.

— Ксеню, — звертався хлопець, начеб вибачаючись.

— Ага, Ксеню!.. — відрізала дівчина сердито, начеб передражнюючи, хоча й досить милим голоском.

— Ксеню, — знову починав хлопець за пару кроків.

— Ага, Ксеню!.. — так само відрізувала дівчина.

— Ксеню, — ще раз він.

— Ага, Ксеню! — ще раз вона і так далі…

Ця парочка мене навіть дещо розвеселила, наскільки це можливо уночі на цвинтарі. Що ж, мабуть, закоханих можуть зрозуміти лише самі закохані… Звичайно, цікаво, чиї вони, ці двоє? Утім, не факт, що й за день угадав би, хіба лише зовнішня схожість чи якась особлива риса підказали б прізвище.

Від могил тата, діда та баби я спочатку мав намір вертатися. Обмежитися сухим ритуалом. Але щось не відпускало мене, якась сила. Це можна порівняти хіба з тугою, що огорнула душу, але водночас начеб її і голубила. Принаймні відчуття тривоги не було зовсім. Бодай уночі на цвинтарі я почувався у безпеці. Проте питання залишалося: чому так, що я серед ночі повинен прокрадатися до батькової могили, а землю, де поховані мої предки, знову топчуть чергові зайди, окупанти?..

І тоді я вирішив піднятися трохи вище, до найстарішої частини нового цвинтаря, де похована моя сестричка Оленка. Вона була б найстаршою, але прожила лише місяць. Ми її могилку також впорядковували. І коли я, перехрестившись тричі біля батькової, бабиної і дідової могил, рушив до Оленчиної, то раптом почув крик нічного птаха, його у нас ще називають «путькалом» і кажуть, на чию хату сяде, то у ній буде мрець. Утім, у темряві рідко видно, де він сідає. Тому його крики серед ночі особливо моторошні.

Оленчину могилку я шукав найдовше. А коли знайшов, то так само перехрестився тричі й проказав молитву. «Наче провідна неділя», — ще подумав я про себе, це коли за тиждень від Великодня у нашому селі заведено провідувати могили… Але далі я зовсім не як на провідну неділю переліз через штахетник і перейшов дорогу ще й до старого цвинтаря.

Мені раптом захотілося просто постояти там, під старою капличкою. Бо могил вирішив уже більше не шукати, та й на старому я не так добре орієнтувався і лише приблизно знав, де хто похований. А густі кущі, серед яких там завжди було багато колючої акації, робили цю справу не такою легкою… Я просто згадав, як дітьми ми із братом заглядали у скляні віконця каплиці, бо звідти линуло якесь заспокійливе тепло, і тепер хотів відчути щось схоже.

Хвіртка у воротах старого цвинтаря була відхилена, але перед входом мені дорогу знову перебіг їжак. По метушливому сопінню не важко було здогадатися, що це знову він, може, навіть той самий. Хоча, мабуть, таки інший, тепер вони розбігалися, саме їхня пора… Я підійшов до каплички, і раптом й справді все навколо стихло, окрім хіба що цвіркунів. І я знову зазирнув у темні шибки каплиці, у яких відбивалося бліде місячне коло, й на душі справді стало тепло й гарно. Не хотілося нікуди йти, я присів на лавку під дерев’яною стіною і сидів, аж поки й другі півні не нагадали про себе, а на сході почала займатися зоря.

Уже час було вертатися. Люди ж у селі рано просинаються, можна мимохідь ще на когось наткнутися… Від цвинтаря, напряму через поля, мені було зручніше податися до лісу.

Але ж мама? Вона й так за всі ці роки стільки нагризлася, а ще змушувати її хвилюватися через пусте? Та й Віллі без мене може щось учворити, і я поквапливо прощаюся з каплицею. І тим же шляхом — дорогою з горба, через роздоріжжя, попри Лук’янову криницю і качиний струмок, саджалку — широкою межею ще встигаю затемна дійти до нашого городу, де зустрічаю ще одного їжака, точніше чую під межею його звичне метушливе сопіння, і сприймаю це за добру прикмету.




3. Розвідка з боєм


Ті їжаки потім мені ще снилися… Наступного дня, звісно, я поспав трохи довше. Віллі не будив мене, а мати, що принесла у дровітню сніданок, лише поцікавилася пошепки, чи здоровий? Собаки у нас уже не було, аби набридав, лише гуси. Мати тримала їх виключно для того, щоб було чим віддавати м’ясний податок, і тільки у зв’язку із нашою з Віллі появою тихо вдушила одного гусака, і якось їй це вдалося. Гуси врешті–решт і розбудили мене.

Віллі у цей час просто бавився, вистругуючи з липової дошки шахівницю, а з трісок фігурки, то навіть не одразу й дотягнувся єдиним оком до шпаринки. Проте коли зиркнув, то одразу мене штурхнув, але я уже не спав. А у шпаринці я побачив дядька Степана, що йшов подвір’ям повз дровітню, якось начеб крадучись. Через нього гуси й зняли ґелґіт. Тепер я уже міг дядька роздивитися: він помітно постарів, виглядав дідусем, хоч йому було всього лиш п’ятдесят з гаком. Він, як і наш тато, з дев’ятсотого, то рахуй — п’ятдесят чотири.

Мати потім згадувала, що дядько тоді довго сидів і сопів, розказував якісь небилиці. За материними уявленнями, небилицями швидше за все могли бути навіть дядькові спогади про тюрму, бо колись вона мені уже щось схоже переказувала… Та враз, каже, замовк і так пильно подивився на неї, що їй аж моторошно стало, і прошепотів:

— А знаєш? Я вчора твого Олексу бачив…

Від тих його слів, каже мати, вона вмить перестала відчувати ноги, і руки також, добре, хоч стояла до дядька спиною, то очі не виказали.

Але після цього він додав:

— …у сні, — мовив це якось невпевнено, начеб розсіяно, і це повернуло їй сили.

— І що ж тобі снилося? — ще знайшла в собі сили запитати.

— Твій Олекса, тільки з бородою. Отакою! — І провів ребром долоні у себе по грудях.

Дядько ще трохи посидів і пішов. А мати за відро й у дровітню і переказала мені його слова. Я нічого не пояснював, а просто сказав мамі, що, мовляв, снився, то й снився, а ще зізнався, що вночі ходив провідувати татову могилу. Сказав також, що цієї ночі знову піду, але вже трохи далі і, мабуть, не встигну до світанку вернутися, то заночую в іншому місці, а Віллі тут посидить сам. І ще попросив, аби наготувала мені чогось в дорогу поїсти.

— Ой, сину–сину… — лише зітхнула на те мати, вона знала, що коли я вже щось вирішив, то так і буде.

А наступного вечора, коли смеркло, я так само через городи рушив з обійстя, а за городами вийшов на дорогу й вирушив на розвідку до Крем’янця, бо уже знав, що Уля там. І до ранку я уже був на місці. Той перший похід на Крем’янець найбільш пам’ятний. Тоді вперше й придумав видавати себе за монаха з Почаївської лаври… Зранку, коли студенти поспішали на заняття, я впізнав Улю серед інших, але вона мене не признала. Тим більше що я й не показувався їй на очі. Вона йшла не сама, а ще з двома дівчатами, і не було можливості ні підійти, ні окликнути.

Я спостерігав за нею звіддаля і не міг відвести погляду, я просто не міг повірити своїм очам, що знову бачу її. І що ця красуня із сумними очима і є моя Уля! Вештаючись після цього затисненими між горами похилими вуличками старого міста, я тільки про неї й думав. Аби трохи розвіятися, знайшов якусь барахолку й двічі повільно обійшов її по периметру, прицінюючись до нових керогазів і старих підсвічників. Після цього ще трохи потинявся, тримаючись глухих вуличок, поки нарешті дочекався закінчення Улиних занять. І знову побачив її у натовпі студентів і нишком провів майже до самої хатини під горою Черче, де вона квартирувала. І лише коли на стежці вона залишилася сама, пришвидшив крок і окликнув.

Але Уля й тут мене здивувала. Вона оглянулася й зупинилася, і навіть зробила крок назустріч, начеб чекала. Обличчя залишилося незворушним, лише на устах ледь помітна посмішка:

— А я тебе вже давно помітила, — каже, а в очах сльози. — Ой, а борода яка страшна…

— Матір також злякалася.

— Так, такою бородою можна всіх лякати…

— А що, хіба не схожий на почаївського монаха?

— На почаївського монаха? — Це моє порівняння її навіть дещо збентежило.

Сліз вона таки не змогла стримати. Зрозуміло, мені не треба її учити конспірації. Домовилися, що, коли почне темніти, я чекатиму на цій же стежці.

— Вибач, що не можу запросити. Але краще зараз не привертати уваги…

— Так, краще не привертати, — погодився я.

— А куди ти зараз?

— Знайду десь копицю сіна і відпочину трохи… Хіба мені звикати?

— Бережи себе, я чекала тебе всі ці роки не для того, щоб за один день втратити, — сказала вона.

— Не втратиш, я…

— Залишмо всі слова на вечір, — сказала вона на прощання.

Потім я таки знайшов копицю, а коли стемніло і ми зустрілися, то у тій же копиці й провели півночі… Коли вертався, то за Катеринівкою почало світати. Я зійшов з дороги і далі пішов полями, обійшов Підгайці, Кудлаївку, а у Пищатинах перебіг кладкою Гориньку, а потім ще й дорогу на Крем’янець і знову заглибився у поля. Ну, а невдовзі на південному обрії показалися обриси нашого лісу. Я йшов краєм пшеничного поля, то мусив обійти його, щоб не брести через намоклу від роси зелену пшеницю.

Від рясної роси мої штани до колін були мокрі до нитки, і коли нарешті добрів до лісу, то зняв їх і викрутив. Трохи посидів на рові, а далі вирушив шукати місця для тривалішого відпочинку. Зліва через горби тягнулася дорога, а коли я ще пройшов метрів зо триста, то вона була як на долоні, ще безлюдна цієї ранньої години. І раптом мені згадалося, що я вже колись так само дивився на цю дорогу, бо ж саме мене як одного із наймолодших і ще одного хлопця з Борсуків послали на чати і тут був наш пост. Це було у Великодні дні у 43–му, під вечір, коли ми тут, у нашому лісі, зустрічали колону німецьких бронемашин.


Напередодні зранку одна з наших боївок, що базувалася у колишньому лісництві, на цій же дорозі у лісі перехопила дві їхні машини, що везли продукти до Крем’янця. Водіїв залишили при транспорті, а експедитора відпустили із застереженнями, щоб мовчав. Однак я вже й тоді не вірив, що німці просто так без відповіді залишать нашу вилазку, Василь також не вірив, і Яворенко не вірив. І ми готувалися до зустрічі!

Німці прагнули відплати, і ми також. Ми уже з усіх сил перешкоджали їм збирати й вивозити продуктові поставки, а людей на роботу до Німеччини. У відповідь вони відкривали вогонь при найменшій підозрі. За Замком постріляли наших людей, що працювали на полі й, побачивши мотоциклістів, кинулися бігти до лісу. А напередодні наші хлопці, перестрівши на дорозі перед Ланівцями ляндвірта і ще двох шуцманів, роззброїли їх. У самого ляндвірта забрали і парабелум, і бричку, і навіть чоботи й, наче насміхаючись, відпустили босого.

Згодом той парабелум опинився у Василя, а пізніше брат подарував його мені. А тепер до нього залишилася одна неповна обойма, і ми з Віллі чистимо його по черзі. Бо після стількох років лежання у «бабі» ще невідомо, чи вистрелить, а спробувати — набоїв шкода…

Окинув поглядом узлісся, доки було видно, поля, дорогу — так і є, це те саме місце… Щось невимовно щемке й хвилююче стисло горлянку. Виглядало на те, що я знову опинився на цьому ж місці через десять, ба навіть одинадцять з гаком років! — де колись стояв на чатах. Усе, як тоді… Хоча дещо все ж змінилося, найперше — я сам. Але й ліс також, найбільш помітно підросли сосни на рові, а за ними й грабчаки. Та й ліс, здається, трохи порідшав, а чи хтось його прорідив? І поле тепер виглядає інакше. Тоді воно було наче зшите із багатьох поздовжніх та поперечних смужок, а зараз — суцільний лан, бо ж з настанням колгоспів усі межі переорали.

Того хлопця з Борсуків звали Володька. А псевдо у нього було Чорноморець, мріяв малий хоч раз у житті побачити море… Ми сиділи з ним ось тут на рові, ні — трохи далі. Я підвівся й пересів, як мені здавалося, саме на те місце, метрів за двадцять ближче до дороги, де ми тоді сиділи. Тоді збоку ще був кущ ліщини, Володька вішав на ньому свою гвинтівку.

У нього була трофейна німецька, системи «Маузер», яку він приніс із вишневецького рейду, і він хвалився, що вона дуже точна. У мене ж був більш звичний для нас карабін, а ще бінокль, якого мені повісив на шию Василь, перед тим як відправити на чати… Однак тепер на рові ні ліщини, ні навіть сухого присторча від неї не було. Може, вирубали, а чи й сама всохла.

Добре пам’ятаю той момент, коли вперше побачив німців. Я якраз розглядав у бінокль, до якого ставився як до цяцьки, горобців на куполі пищатинецької церкви, що була кілометрів за три. І ще сперечався із Володькою про те, яка гвинтівка із тих, що у нас були, більш дальнобійна й при цьому найбільш точна. А коли мій погляд, удесятеро підсилений біноклем, поволі сповз із церкви, то я аж відсахнувся: повз неї їхала німецька бронемашина, а за нею ще одна.

— Німці! — видихнув я із себе якось майже радісно.

— Де? — так само радісно схопився на ноги Володька.

— На, диви! — Я простягнув йому бінокль, і Володька аж рота роззявив. — Слухай, біжи до Василя, вони ж там усі на лісниковому, — сказав я йому.

— Ого! Аж три, — не чув мене він.

— Бігом давай на базу і скажи!.. — Нарешті я забрав у нього бінокля й, приклавши до очей, чітко побачив три бронемашини, що повільно котилися центром села, і навіть одного запилюженого німця, що до половини висунувся із люка.

— А чого я маю бігти? — почав було Володька, але я нагадав йому про свої мозоляки, які перед тим тут же, на рові, демонстрував, перемотуючи онучі. Це були звичайні піхурі, що я їх натер через нові тіснуваті чоботи, але при ходьбі вони пекли немилосердно.

— Ну, добре, а ти дивися, — шморгнув він носом і кинувся бігти, але відразу ж і вернувся, бо забув на ліщині свого «маузера».

До колишнього лісництва з того місця, де був наш з Володькою пост, бігти щонайбільше десять хвилин. У лісництві тепер було багато наших, бо зранку під час затримання машин не обійшлося без пострілів. А зачувши їх, із близьких сіл посходилися ті, що святкували.

Я залишився на рові, очікуючи, що Володька невдовзі повернеться й скаже, що робити. Проте я тоді його так і не дочекався…

І ось я знову стояв на тому самому місці й знову вдивлявся у дорогу, а самотня підвода, запряжена двома кіньми, що, наче сонна муха, виповзала з долини, нагадала мені про німецькі бронемашини, вони повзли тоді так само повільно. Коли Володька побіг на базу, я вже намагався не випускати німців з поля зору, хоча коли машини з’їхали у долину, то деякий час за деревами їх і не було видно. Тоді я перебіг трохи ближче до дороги. Володька не вертався, а бронемашини тим часом знову з’явилися, тепер уже на підйомі…

Я й тепер, як і тоді, наблизився до дороги. Звичайно, мені не хотілося попастися комусь на очі. Ймовірність цього була не надто великою, але все ж була. Проте щось не відпускало мене з цього узлісся, це було сильніше за мене… І я наче знову бачив ті машини, які зупинилися під горбком, не доїжджаючи лісу.

Німці повискакували з машин і пішли кюветами попід насипом вервечкою, один за одним. Дорога врізувалася в горб, створюючи для них природне прикриття. Але коли вони пройшли приблизно половину шляху між машинами і лісом, раптом з лісу по них відкрили вогонь. Без сумніву, це були наші.

Я не знав, що мені робити, адже наказу залишати пост не було, і все ж я вирішив, що моє місце тепер у бою. Пригинаючись, петляючи між деревами, я й собі кинувся ближче до дороги, а потім заліг на рові і почав стріляти у бік дороги. Мені було видно одну з бронемашин, і я пульнув кілька разів і по ній… Згадуючи це, я й тепер мимохіть рушив до того місця, де лежав тоді.

Прикриттям мені тоді був стовбур старого граба, трохи покручений і нагнутий до поля. Ще через пару кроків я упізнав цього граба, й, здається, він зовсім не змінився. А пошарудівши пальцями під суничинням на дні рову, намацав почорнілу від часу стріляну гільзу від карабіна. Що це моя гільза, також не було ні найменшого сумніву.


Бій був коротким. Німці ховалися за насипом, лежали по кюветах обабіч дороги і відстрілювалися, але все одно були близькими мішенями. На їх щастя, у нас заклинив єдиний кулемет, і тоді їхній вогонь посилився. У якийсь момент і я став для них мішенню. Кулі засвистіли у мене над головою, збиваючи листя та сухі гілки.

Стріляли так густо, що неможливо було висунути голови. Вочевидь, сікли навмання по всьому узліссі. І коли на мене посипалося збите галуззя й листя, я подумав про Василя, лише б йому не дісталося… Час від часу я робив спроби підвести голову, але кулі цвьохали не лише по верховітті, а й по землі, піднімаючи хмаринки куряви на полі.

Зусиллям волі я, лежачи на боку, вставив у карабін нову обойму і сказав собі: якщо я не боягуз, то мушу її всю вистріляти. Це був експеримент над собою, і я це розумів. Першу чергу я, здається, пустив просто в небо, зате другою уже взяв нижче і навіть спробував прицілитися у бронемашину, що проглядалася у виямці насипу…

Без кулемета нам стало важкувато, я побачив, як наші піднімаються й відходять глибше у ліс. Бачив також, як за руки відтягували одного разом із його зброєю. Але й німці також почали відповзати, відтягуючи своїх убитих і поранених. Тоді вони так і не наважилися увійти в ліс, тим більше що починало вечоріти. І невдовзі їхні бронемашини погуркотіли назад, на Крем’янець.

Я лежав на рові, аж поки по мене не прийшов сам Василь. І лише тоді я дізнався, що наші втрати — один убитий, і це був малий Чорноморець. Наші хлопці розсіялися лісом і збиралися на базу майже до півночі. Ми з Василем ще перевірили стоянку, що була з іншого боку лісу і за яку він відповідав. Машини з продуктами стояли на своєму місці, біля них на чатах два бійці. Полями ми пішли у напрямку села, але невдовзі почули, що хтось наближається.

Ніч була така темна, що за п’ять кроків неможливо було щось побачити. Василь подав умовний сигнал — крик сови — і у відповідь почув такий же. Це був Яворенко із кількома бійцями. Здається, із Ангелом і Зеленим. Вони ще обговорювали перипетії бою, і Зелений сказав, що німці цього так не залишать і скоро знову посунуть, але вже більшими силами. Я ще тоді подумав, що він лише повторює слова командира.

Володьку поховали з почестями у його рідному селі, дали прощальний залп, а тоді перебралися з лісництва на іншу базу. А невдовзі надійшла інформація з Крем’янця, що німці запідозрили у зраді експедитора. Він був поляком, і вони вважали, що він їх підставив. І лише десь за два тижні разом із румунами заповзялися прочісувати наш ліс, але нас там уже не було, а їхні бронемашини застрягли у трясовині між Братерщиною і Чорним Лісом.

А ми у цей час були в Галичині. Це був уже не перший наш рейд, під час якого ми поповнювали свій арсенал, а як пощастить із «штатсґутом»[1], то розживалися й провізією… Поліцаїв піднімали в білизні, вони вилискували від жиру, як кабани на забій. Уявний кордон із Галичиною переходили манівцями, до речі, його вартували також поліцаї, більшість із яких були так званими «щирими українцями», і ми їх також роззброювали, а декому то ще й копняків давали.

Здавалося, як на один раз досить уже спогадів! Але того першого ранку у лісі, коли ще Віллі сидів у дровітні і мені не треба було його шукати ні у посадці, ні в копицях, я блукав знайомими місцями мов навіжений. Пощастило нікого не здибати, хоча до Ставок того першого разу я таки не дійшов. Від Ставок чулися голоси, і я не наважився.

Наш ліс я знав як свою долоню, тут усе було знайоме, і кожен виярок, кожна стежка, кожне старе дерево, а то й пеньок про щось нагадували. От тільки посадка на Братерщині підросла за ці роки, і коли після повернення я вперше переходив краєм лісу обсаджену молодими ялицями дорогу, що вела до Чорного Лісу, то трохи здивувався, наскільки швидко можуть підростати дерева, особливо молоді ясени. Пригадалася й перестрілка із ковпаківським загоном на краю цієї посадки. Бо ж Ковпак, коли проходив на Карпати, то у нашому лісі робив зупинку.

Того літа наша боївка постійно міняла місце розташування по лісах і хуторах, ніхто не міг знати, де ми будемо наступного дня. Одного разу ми тут–таки, у посадці, й заночували. Рано, до схід сонця, упівголоса проспівали «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» — і уже були готові до нового переходу, аж раптом з боку Чорного Лісу зачули автоматні черги. Хлопці залягли на рові ось тут, на узліссі, а командир, порадившись, послав мене у розвідку, бо ж я був, крім того, що місцевий, ще й наймолодший.

Я залишив зброю, зняв пілотку з відзнакою й одразу став схожий на звичайного сільського хлопчака, та й пішов у напрямку тих пострілів. На краю посадки, коли уже крізь дерева виднівся Чорний Ліс і залишалося ще кілька кроків через невеличку галявину, відчув, що за спиною хтось є. Оглянувшись, помітив за кущами ковпаківця, просто мигнула шапка із червоною стрічкою навскіс, а про те, що наближаються ковпаківці, ми уже знали. Ми їм не вірили, бо ж їх прислали рускі, а отже, вони також служили окупантам.

Судячи з усього, це був їхній вартовий, на плечі у нього була гвинтівка, але мене він не окликнув. Мабуть, подумав, що я його не побачив, до того ж я ішов у центр подій. Він це уже тоді знав, а я лише за сто метрів побачив озброєних людей. На дорозі у напрямку Чорного Лісу стояла підвода з вантажем, неподалік — німецький кулемет, націлений у бік лісу… І все ж мені вдалося непомітно змішатися з цими людьми, бо ж одягом ми не відрізнялися, лише зніми шапку, й уже свій.

А невдовзі під’їхали інші підводи, і я став мимовільним свідком обміну зброї на провізію, що відбувся між ковпаківцями і загоном повстанців; то були мельниківці. Серед них був і Павло Вербицький із Загориня, він вважався нашим далеким родичем, але мені вдалося першим його помітити й не попасти йому на очі, бо ж міг мимохіть видати… Найважче було вийти. І коли мельниківці поїхали, забравши з десяток гвинтівок, кілька ящиків набоїв, а на додачу — ще й того кулемета, мені довелося до самих сутінків ходити поміж дерев, аж поки через Чорний Ліс я вийшов до села. Проте на місці, де залишив боївку, уже нікого не застав і лише через кілька днів зустрів своїх хлопців.

І тепер спозаранку із Братерщини я знову пройшов тим своїм шляхом аж до Чорного Лісу, там і перележав. До війни, ще за перших савітів, коли панський ліс раптом став державним, ми з Василем ходили туди через посадку точити березовий сік. Тобто ми починали ще із кленового, але то лише перший день, а потім бралися до беріз. Ми просвердлювали крізь кору дірки, завглибшки із палець, а після всього забивали їх кілочками… Я не полінувався, обійшов той березовий гай на початку Чорного Лісу і знайшов ті берези із нашими кілочками, хоч вони уже цілком зарубцювалися.

Наш Чорний Ліс багато чого пам’ятає. Взимку 41–го тут полював на зайців ляндвірт, а вже наступної зими ми полювали на ляндвірта… А Василь каже, що і Крук призначав Яворенку зустрічі також у Чорному Лісі. Але той на них не приходив, аж поки за наказом Крука під приводом з’єднання яворенківців із головним загоном його групу було під Кіптихою роззброєно. Провели перепис бійців та зброї, а насправді просто ліквідували бойовий підрозділ.

Я був з кулеметом, заліг на краю жита, бо спершу гукнули, що то німці наступають з лісу. Але повірити, що німці з лісу та ще й так рано, — це було майже неймовірно. І все ж я заліг, хоч і на незручній позиції, бо, крім ще недозрілого жита, мене нічого більше не прикривало.

— Не стріляти! Не стріляти! — раптом почулося від лісу, і напроти мене, наче з–під землі, виринув такий самий кулеметник, і якби він не крикнув, я б міг його відразу скосити.

Це була частина від Крука, і, що ще було для мене повною несподіванкою, її привів Василь. Усі зібралися біля обозу, і нам пояснили, що група виконує наказ про з’єднання загону Яворенка з основними силами, і ще нам наказали здати зброю для перепису. Я б просто так свого кулемета, а тоді у мене був савітський «дегтяр», ніколи б не віддав ні для якого перепису, але Василь сказав не смикатися. Хоча далеко не всі хлопці віддали, і їм за те нічого не було.

— Це наказ, а не філософія, — ще пам’ятаю, відвівши від гурту, у запалі кинув мені тоді брат. — Час анархії минув!..

— Якої анархії, яка філософія? — пробував я заглянути йому у вічі, але там була стальна рішучість.

Пізніше він не любив згадувати той момент, хоч я і розумію тепер, що це був просто наказ… Отож, провели перепис бійців та зброї, а насправді просто ліквідували бойовий підрозділ. Акт був для мене незбагненним, але старшим, мабуть, було видніше, де і кому бути.




4. Крук, Яворенко й інші


Крука мені доводилося бачити не раз, а востаннє, то, може, десь за місяць до його загибелі. Він з’явився одного вечора в нашій боївці і сказав, щоб ми провели розвідку у напрямку від Снігурівки до Збаража. Пізніше від брата мені стало відомо, що Іван планує напад на тюрму у Збаражі, де савіти тримали кількох молодих хлопців з Верещак. А про те, що сам Крук — це Іван Климишин і що родом він з тих же Верещак, брат мені казав ще раніше.

Був він із студентів, а ще — серед тих, хто проголошував українську державу у Києві (була така спроба восени 41–го). Навесні 42–го його заарештувало гестапо, але при відправці поїздом до Німеччини він виломив у підлозі вагона дошку і втік. Тоді він подався у шумські ліси й організував боївку, яка стала початком куреня Крука.

Брат завжди говорив про Крука із захопленням. І він, і всі ми, хто тоді йшов до лісу, йшли до Крука.

А навесні сорок четвертого Крука вбили; і хоч то була і не перша наша втрата, і не перша зрада, але від цієї втрати ми потім уже так і не змогли очухатися, а та зрада й досі залишалася невідплаченою.

Про вбивство Крука було кілька версій…

Отож, ішли вони полем біля лопушнянського лісу гуртом. Усі п’ятеро Ґедзів: Ліщина, Лиман, Орлич, Павук і Максим, а попереду — Крук. Було безлюдно, тихо, і в тій тиші гримнув постріл…

Я був свідком, як сам Максим потім розповідав братові про те, що сталося. Всі вони, як казав Максим, були без зброї, яку заховали в лісі, лише один Крук був із автоматом. Ліщина йшов із батогом. Коли з’явилися двоє рускіх зі зброєю й запитали (був білий день): «Хто такі? Звідки?» — Ліщина відповів, що йде зі стійки. Його тут же відпустили, а самого Максима заарештували, про інших він нічого не сказав, тільки про Крука, який в цю мить пустився втікати. Котрийсь з рускіх вистрелив, і Крук упав…

Було зрозуміло, що це брехня, дурна і вигадана. Від двох рускіх, будучи при зброї, Крук ніколи не втікав би. Я не стримався і випалив це в очі Максимові, на що він відповів: «Не знаю, чогось злякавсь і почав тікати…». Більше ми тоді від нього нічого не почули.

Одні говорили, що сам Максим і вбив Крука, він або Орлич, інші — що міг то зробити тільки Лиман, бо ні Максим, ані Орлич не були меткими стрілками, а Лиман не раз демонстрував своє «мистецтво» перед охочими розважитися. Скаче горобець, Лиман питає: «В яку лапку поцілити?». Присутні називають, і він — без промаху. А ще міг і з–під коліна, і через плече…

Потім уже Ґедзі сиділи на своєму хуторі тихо. А Івана поховали на сільському цвинтарі. Керував усім Морозенко, весь його відділ був там, і наша боївка також. Родичам не сповіщали, щоб не завдавати ще більшого болю. Після коротких прощальних слів ніч тричі здригнулася від повстанського салюту…

Тієї весни для нас почалося справжнє пекло. За німців було легше. Ті боялися лісів, заростей, їздили групами, не відходячи від дороги. З ними легше було вести бої. Рускі ж були скрізь. Мов блощиці, що забиваються у найменші щілини. І гнали їх на нас, і гнали! Облава за облавою, ліси аж кишіли гарнізонниками, всюди засідки, зрада… Втім, Ґедзів розплата таки не минула б, якби несподівано за них не заступився Дух. Вони були в його сотні, і нібито за наказом самого Енея, командувача групи «Північ», мовляв, не треба міжусобиць, сотник за них поручився. Важко було пояснити, що це насправді означало, але тоді цього вистачило.

Пізніше Василь повів залишки куреня Крука на Карпати, а я рушив в інший бік — на Проскурів. І вийшло так, що, крім нас, уже не було кому відплатити за курінного.

Зате Улька жива й здорова і вже студентка четвертого курсу Крем’янецького педінституту. Їй вдалося поступити на географічний. Спершу спробувала на мовний, але чомусь в останній момент не зарахували. Наступного року вже закінчить, якщо дадуть закінчити. Мати каже, що вже два чи три рази якісь військові під’їжджали під її хату на машині, але може бути, що то просто якісь попутки підвозили її з міста…

…Наступного ранку, вертаючись від Улі, після зустрічі на дорозі з «вілісом», набитим п’яними гарнізонниками, я вирішив більше марно не ризикувати. Вже надто розвиднілося, щоб вертатися до села, й, перебігши метрів триста чистого поля за дорогою, як і першого разу, я заглибився у ліс. Але ж іще треба було витягти з копиці сіна Віллі Шуберта, де я його залишив увечері, а для цього слід було зробити невеликий зигзаг до Жидівського Лугу.

Ми могли б доспати в Чорному Лісі у старій клуні на закинутій панській пасіці, куди я й так уже давно збирався навідатися. Мати казала, що вона там, на Ставках (саме так, на польський манір з наголосом на першому складі, у нас у селі називали той ставок серед лісу), ще збереглася. У тій клуні був мій давній сховок. Уявляю, яким буде здивування баварця, якщо те, що я залишив там сім років тому під дилями, виявиться на місці.

Але перш ніж іти будити Віллі, я знову зробив довге коло лісом, за яким уже таки встиг скучити, що ніяк не міг набутися. За бажанням самим лісом можна було дійти аж до початку нашої вулиці, і тягнувся він аж до Великих Вікнин в один бік і до Гриньковець в інший, а у найвужчому місці крем’янецький шлях розтинав його майже навпіл.

Я з дитинства знав тут кожну стежку, кожен виярок і горбочок. А згодом цей ліс став нашою домівкою. Звідси ми ходили у наш перший рейд на Вишівець, де взяли німецькі склади зі зброєю та амуніцією, звідси здійснили напад на крем’янецьку в’язницю, визволивши понад п’ятсот приречених на смерть, і саме тут ми дали німцям той знаменитий великодній бій навесні сорок третього, коли вони з’явилися на другий день свят з крем’янецького шляху, а пізніше і дурного Ковпака також змусили обходити наш ліс далеко збоку…

Ранковий ліс зустрів мене радісним пташиним співом, щедрою росою й двома огрядними боровиками, що їх я побачив під молодим дубом, не пройшовши й ста метрів. Із цього я зробив висновок, що ліс упізнав мене й що він знову став моїм другом і спільником. Але, заглибившись далі, я зауважив свіжу, вочевидь останньої зими, вирубку на місці старого грубого лісу у Янковій балці, а також широку поперечну просіку й високу дерев’яну вежу в кінці просіки, і це мені зовсім не сподобалося. Як не сподобалося й те, що колишнього піхотинця ні під копицею, ні у копиці я не застав. Довелося іти до клуні самому. Правда, я Віллі про неї говорив, що хочу йому там дещо показати. Але чи зрозумів він мене і чи знайде її сам?


Клуня виявилася на місці, на горбочку, схили якого хтось обсіяв коноплями. Бо ж тут, на Ставках, коло води, їх зручно буде й тіпати, та й від чужих очей подалі. Вочевидь, після того як савіти усі землі конфіскували у колгоспи, люди користають і цими латками землі серед лісу.

Тепер клуня стояла уже без дверей, із вибитими дошками у стіні, зате з оберемком старого сіна на укладеній трухлявими дилями долівці. В око впали і сліди від куль — знадвору й всередині, і від перебування людей — розчавлені шкаралупи з яєць, шмат газети…

Неподалік, за коноплями, починалися рядки покосів, що рівними смужками помережили частину схилу, і я приніс звідти ще трохи свіжого сіна й перемішав його зі старим, вийшла чудова постіль. Якби заявилися які косарі, то я сподівався їх відразу почути, тільки–но зачнуть мантачити свої коси, і тоді шлях для відступу — коноплі й верболіз, що з тильного боку підступали майже до самої клуні.

А якщо нікого не буде, то вдень можна буде ще й скупатися, вирішив я, вдихаючи аромат свіжого сіна. І перш ніж почати підважувати дилі й шукати там те, що залишив перед відходом з лісу (його там уже давно могло й не бути), ще трохи полежав на сіні, згадуючи минулі дні. Тепер, звіддаля часу, мені, що виріс на війні, вона здавалася далеко не найгіршим з того, що у мене було.

Я вже й раніше не раз про це думав. А терплячи холод і голод, безвихідь і приниження там, на сході, в бігах, у моменти найбільшого відчаю й зневіри найчастіше мені допомагала вистояти саме мрія ще коли–небудь сюди повернутися. Вернутися, прийти у свій ліс і знову взяти в руки зброю. І часто мені цього ой як кортіло. І це, мабуть, було нормальною реакцією на знущання кацапні для мене, який виріс на війні, на тій війні, яку ми вже програли, але яку сам я ще не програв, принаймні доки ще дихаю…

Нерідко там, на півдні, я ловив себе на думці, зауваживши оброслий рідкими кущами терну, такого ж, як і у нас, чи дикої маслини, яка у нас не росте, зріз горба над степовою станцією, що непогано було б прилаштувати тут кулеметне гніздо, а коли доводилося переїздити з місця на місце, то, прочісуючи очима рівнинні краєвиди, тільки й мав тої розваги, що подумки вибирав обабіч шляху зручні місця для засідок… І тепер я відчув велику полегкість, коли зважив на долоні приємну вагу свого трофейного парабелума, який у першу ж ніч, коли мати вже заснула, знайшовся там, де й мав бути — у «бабі», на горищі. Бо ж сам Яворенко колись радив мені німецьку зброю…

Але Яворенко розумівся не лише на зброї, а й з усіх наших командирів він був найбільш досконалим тактиком, хоч ним самим покерувати вдавалося не завжди. І, можливо, в цьому був його найбільший недолік, проте своїх хлопців він беріг як ніхто.

Знав я його ще до війни як Тимка Басюка з Борсуків. Він разом з моїм братом ходив до Вишнівця в рільниче училище, а як у тридцять дев’ятому прийшли перші савіти, то вони разом поступали в торговельну школу у Тернополі. В сороковому Басюка призвали до Червоної армії, з якої він повернувся аж наприкінці літа сорок першого, втікши з німецького полону десь коло Дніпра. І хоч завдяки братові ми з ним були знайомі давно, але під час війни зустрічалися всього кілька разів.

Уперше я побачив його під час того бою у нашому лісі, на Великдень. Удруге я зустрів його на узліссі під Кіптихою після красилівського походу, з якого ми повернулися з великими втратами. Та сама сива смушкова шапка і так само стягнена назад голови, за поясом німецька граната — «булава», «шмайсер» на плечі, далековид на грудях. Вигляд у нього був досить збуджений, хоч і вів себе стримано, зате очі, темно–карі, циганські, здавалося, пропікали кожного, на кому він зупиняв свій погляд.

Саме тоді Яворенко досить різко, з притаманною йому емоційністю, звинуватив у провалі походу Крука, у відповідь Крук зробив спробу його роззброїти. Це трапилося майже на тому самому місці під Кіптихою, де кілька місяців перед тим бандерівці роззброювали мельниківців. І нашу боївку тоді також були зарахували до мельниківців і сказали або приєднатися, або здати зброю й розходитися по домівках. Але ми з Павлусем Горошком з Вербівця, вроджений був вояка, і ще з одним хлопчиною, галичанином, зброї не здали. А пізніше, коли міжусобні пристрасті дещо вляглися, мене за це сам курінний і похвалив.

І Яворенко зброї також нікому не віддав, тим більше, за Тимка вступилися хлопці. Всі розуміли, що найбільша провина за красилівський провал лежала–таки на Крукові, бо ж як не крути, а командував походом він. Пізніше за приписану йому неузгодженість своїх дій з керівництвом курінного навіть засудять на смерть, але цей присуд буде відмінено завдяки його попереднім заслугам, і його навіть представлять до нагороди.

Проте відтоді Яворенко із своєю групою тримався дещо осібно і, як та кішка, гуляв начеб сам по собі. Він також виступав проти акції щодо польських осадників, вважаючи, що це на руку німцям.

А востаннє ми зустрілися в його рідних Борсуках навесні сорок шостого. І він тоді, без перебільшення сказати, врятував мені життя. То було під самими Борсуками, коли нас таки нагнали ті перевертні, переодягнені в упівців гарнізонники, які перед тим влаштували погоню за нашою групою по куськовецьких хуторах…

Тоді рускі активно вдалися до нової тактики: почали маскуватися під наших хлопців, чинити звірства й приписувати все це нам же. Начебто саме таку групу і було помічено в районі сіл Малі й Великі Куськівці та Синява, й мене ще з двома товаришами було послано у розвідку. Ми мали наказ перевірити інформацію, по змозі з’ясувати, що це за група, але у бій не вступати… І ми зіткнулися з ними на першому ж хутірці за Синявою.

Тітка, у якої ми зупинилися пообідати, мати однієї нашої зв’язкової, підняла нас із–за стола (ми ще й борщу не доїли) і сказала, що з іншого боку в їхню вуличку, з п’яти хат, щойно в’їхали три підводи з якимись вояками, і ми відразу ж поквапилися надвір. У нас також були коні з бричкою, й, поки один залишився запрягати, ми з товаришем вирішили з’ясувати, хто ж це може бути? Ми подумали, а може, це й справді свої? Та навіть якщо й видають себе за наших, то принаймні відразу стріляти не повинні…

Коли вони нас помітили й ми почали перегукуватися, то у відповідь на наші запитання, хто вони й звідки, ті прибульці почали таке крутити, що відразу стало ясно: щось не те. Та й мова їхня, хоч і українська, але якась нетутешня, у нас так не гукають…

Їх було не менше десяти, але вони не знали, скільки нас. У відповідь на запрошення їхнього старшого зайти до хати й спокійно все обговорити ми відповіли, що зараз приведемо свого командира. А коли вони побачили нашу бричку, що тим часом виїхала з крайнього подвір’я, й те, як ми на ходу стрибаємо у неї, та зрозуміли, що нас тільки троє, ось тоді–то й почалася ця скажена погоня полями: ми на бричці й вони за нами на двох підводах…

З хутора ми погнали по прямій на Великі Куськівці і відразу ж відірвалися кілометрів на два. У видолинку, коли вони нас не могли бачити, я скинув одного хлопця, аби перележав, й тоді через Борсуки рвонув на Кіптиху до своїх.

Але коли почалися горбки, то тільки–но ми долали підйом, вони кожного разу нас починали доганяти, і я побачив, як на роздоріжжі одна їхня підвода відділилася й за нею тільки закуріло… А з тієї підводи, що летіла за нами, враз почали стріляти. Кулі, не долітаючи, здіймали хмаринки куряви метрів за двадцять позаду нашої брички.


Поки товариш правив кіньми, я пустив із свого «пепееса» три коротких черги у відповідь і, як завжди, не попав, бо цей автомат, перший із тих, що їх савіти модернізували з фінського «суомі», не відзначався влучністю. Проте коли я став відстрілюватися, наші переслідувачі почали відставати і стріляти також перестали… А поминувши Куськівці, ми вже добряче відірвалися й, скотившись у черговий видолинок, звернули з дороги. Ми розгнуздали коней і повсідалися верхи без сідел і вуздечок. Не пам’ятаю, кому першому прийшла в голову ця ідея, може, й мені. Але сільським хлопцям, які змалечку водили коней на нічне, до цього не звикати, й далі по грузькому пастівнику ми помчали верхи.

Я раз по раз оглядався й бачив, як з–під копит моєї гливої летіли дернюки мокрої землі… Проте невдовзі наші коні стишили хід і далі йшли легким тюпцем, і тепер їх, неосідланих, неможливо було «розкачати».

На горбку нам назустріч трапився селянин, який їхав орати. Його коні були жваві, на них шерсть аж блискотіла. Ми розвернули підводу і, залишивши дядькові своїх коней, погнали його підводою галопом. Знову було чути постріли. Вони таки тягнулися за нами.

Наші коні були свіжі, вони неслися так швидко, що була надія — переслідувачі відстануть. Коли ми знову звернули на поля, то перевертнів уже не було видно, й ми погнали коней не так скоро, час від часу розпитуючи людей, котрі спозарання виїжджали на свої лани. Дехто нишком кивав на Рудку, інші розводили руками, і ми вирішили ризикнути й… гайтавйо вправо через Борсуки проскочити на Кіптиху!..

Але ми недооцінили ворога. Ось тоді–то я і згадав про ту другу підводу, що ще раніше начебто десь зникла, а насправді пішла нам напереріз. Вони, звичайно, здогадалися, куди ми будемо прориватися, й перегородили нам дорогу до Кіптихи. Чекали перед самими Борсуками… Мого товариша скосило першою ж чергою, коней також, і я ледь встиг вистрибнути з воза перед тим, як він перевернувся.

Вже лежачи у придорожньому рові, я розумів, що б’ють із двох сторін, майже перехресним вогнем, мої шанси вціліти були нульовими. Не підводячи голови, я пустив довгу чергу поверх дороги й, задкуючи, почав відповзати. Одна з гільз, відбившись від бруствера, упала за комір й пекла шию. Лежачи у незручній позі, я мусив, стенаючи плечима, діставати її з–під сорочки пальцями.

Пам’ятав, що маю тільки два ріжки набоїв, ще ріжок у товариша, тіло якого лежало оддалік в озимині, але до нього ще треба було доповзти… Була слабка надія, що стрілянину почують свої. Хоча, не знаючи сил противника, навряд чи відважаться ризикувати. І саме тоді, коли я вже подумки почав прощатися з цим світом, від села одна за одною долинули довгі кулеметні черги. Це не було схоже ні на савітські «дігтярі», ні на «максими». До моїх вух донеслися крики й стогони, і я зрозумів, що то крики перевертнів.

Виглянувши з рова, я помітив, як вони відбігають у ярок, тягнучи попід пахви два тіла. Я почав поливати їм услід короткими прицільними чергами й чітко бачив, як один зашпортнувся й упав, а двоє інших кинули тіло, що тягнули, й, майже рачкуючи, зникли з поля зору.

Того дня я вже не розлучався з Яворенком, а це саме він підтримав мене вогнем. Допоміг випадок, бо Тимко якраз був у селі, а «розвідка» з юних пастушків запримітила на околиці села озброєних, що залягли по обидва боки дороги, й доповіла йому. Він іще з кількома хлопцями спочатку вирішив подивитися, що ж то за гості і кого вони так старанно виглядають. Перевертнів видала кацапська лайка й новенькі ППШ, яких у нас було не так уже й багато.

Яворенко, коли я підвівся з рову й замахав над головою своїм «пепеесом», мене відразу впізнав.

— Лісовий, вилазь! — назвав він моє псевдо. — Чого тут народ полохаєш?..

Спершу я кинувся до тіла свого товариша — це був ще зовсім молодий хлопець з Оришковець, а слідом підійшов Тимко й сказав, що про тіло потурбуються його люди і зброю також вони зберуть.

Не ховаючись, ми пройшли вуличкою через село до колишнього панського маєтку. Яворенко почувався досить вільно у рідному селі, хоча взагалі–то вдень ми старалися у селах не показуватися. Але то було його село і на той час він уже не визнавав над собою нічиєї зверхності.




5. Останні герої. Впали роси на покоси


Зі слів матері, Тимка також продали свої, хоч ніхто точно не знав, коли і куди він зник. Одні казали, що він уже давно в криниці, бо ж усі вже так звикли до зрад… І все ж, час від часу знаходився очевидець, який нібито бачив живого Яворенка. Кажуть, востаннє його бачили на хуторах коло Вишнівця десь у сорок дев’ятому…

А тоді, після перестрілки з перевертнями, Тимко пропонував мені приєднатися до його загону чи хоча б перебути якийсь час у селі, де він мав надійні криївки. В одній з них, неподалік старого Мошкового млина, ми й пересиділи до вечора, поки тривала облава, що почалася невдовзі після бою. Як мені стало відомо пізніше, до її початку Яворенкові хлопці все ж встигли заховати тіло нашого стрільця.

Криївка була добротна, порівняно з тими, які я бачив і які були, як лисячі нори, куди з великим зусиллям треба було влазити і де навіть не було можливості сидіти: могили для живих. А у тій, за Мошковим млином, ми не тільки сиділи, а й бачили один одного, бо була й лямпа. Ніби між іншим я поцікавився тоді у Тимка, що він думає робити далі, бо це питання мене й самого пекло… Але він уник прямої відповіді.

— Ти за мене не переживай, — кинув він. — А в Кіптиху можеш не йти. Там хлопців уже нема, — додав, начеб вагаючись, говорити мені це чи ні.

Але я й сам про це думав, зачувши стрілянину. Звідси до Кіптихи, якщо напряму через поля, то не більше трьох кілометрів, хлопці мали б відійти. Не чекати ж гарнізону, що не забарився. Проте була надія, що залишили зв’язкового чи бодай ґрипса[2] у дуплі кривої липи.

— Чеши відразу на Чорний Ліс, на Ставки. Всі там, — начеб читаючи мої думки, продовжив Тимко. — Зранку була ваша зв’язкова з ґрипсом, Морозенко просив на випадок чого й вас прикрити, що я й зробив, так і передай, — блиснув він очима у тьмяному світлі лямпи.

— А що за зв’язкова? — не втримав я в собі запитання.

— Молоденька, та ще й гарна, — підморгнув мені Тимко. — А що, твоя?

І я зрозумів, що бовкнув зайве, і відразу ж спробував перевести розмову на інше, але для Яворенка, старшого за мене, як і брат, років на шість, це стало приводом для поблажливих під’юджувань на цю тему до самого вечора. А коли за умовним сигналом згори ми нарешті вийшли з криївки і я вже думав прощатися, Тимко кивком голови поманив мене у бокову вуличку, вбік від річки. Хат через п’ять–шість у сутінках ми опинилися у садку за стодолою обійстя, що, як я зрозумів, належало чи то його дядькові, чи іншому родичеві.

Там, за стодолою, з купи дров, відкинувши вбік поліно, Яворенко дістав продовгуватого залізного ящичка з набоями. Ще там був запасний ріжок, і все це до кулемета, того самого, що не стріляв, а гупав, змусивши до втечі перевертнів у ранковому бою.

Потім ми зайшли до хати, де нам дали вечеряти, а після вечері, вивівши мене за ворота, бо вже стемніло, а вночі савіти у села не потикалися, Тимко мовчки навалив мені на одне плече свого кулемета, а на інше — ящичка з набоями й побажав щасливої дороги.

— Скоростріл цей називається «гочкіс», — сказав він на прощання, зі смаком вимовляючи цю назву, і злиття звуків «чкс» з його уст пролунало як осічка. — Трохи затяжкий, але б’є добре. Бачив! Ми його ще у тридцять дев’ятому конфіскували у пшеків, коли ті цілим постерунком утікали на румуни… А так, то є французька штука, мені він уже набрид, нехай тепер вам послужить, а ти, я бачу, хлопець здоровий, донесеш…

Тоді я хотів було залишити йому навзаєм свого «пепееса», але в останню мить завагався, бо ж сотник мене за це навряд чи похвалить, а Тимко, начеб здогадавшись про мій намір, кинув навздогін, що більше звик до німецької зброї. І порадив, щоб і я при нагоді поміняв своє дрочило на «шмайсера».

То була моя остання зустріч з Яворенком і останні його слова, які я чув… Звичайно, я доніс «гочкіса» до Чорного Лісу, у боївці ще один кулемет ніколи не зашкодить.

Пізніше дехто з наших знавців казав, що то Яворенко просто придумав собі якогось «гочкіса», мовляв, насправді — це англійський «брен», з тих, що перед війною почали з’являтися у польській армії. Може, вони так вважали через ріжок, який у англійця також запихався зверху. Але для мене Тимків подарунок так і залишився «гочкісом», і послужив він мені непогано, особливо у Борщівці, тоді як ми відбили у рускіх цистерну з гасом, а потім з необережності самі її й спалили, хоч спершу планувалося роздати той гас людям…

Шкода, набої швидко закінчувалися. Коли залишилося без двох штук тридцять, я набив ними ріжок, а потім добре змастив солідолом свого «гочкіса», обмотав старим плащ–наметом і разом з парою трофейних гранат запхав під дилі у клуні на колишній панській пасіці на Ставках. І те, де я його подів, не знала жодна душа.

Може, саме тому він і дочекався мене через сім років.


Того ранку, повертаючись від Улі, коли після зустрічі з «вілісом», не знайшовши колишнього піхотинця, я через стільки років знову опинився в цій старій клуні, то хоч і давно чекав цього, але спершу навіть завагався, чи варто підважувати ті дилі. А коли я їх нарешті таки підважив й витяг звідти «гочкіса» у присипаному порохном від струхнявілого дерева, а місцями вже й зотлілому плащ–наметі, то давно не відчував такого піднесення. Мій «гочкіс» таки дочекався мене там, де я його залишив.

Ця мить була для мене по–справжньому урочистою. Товстий шар солідолу надійно захистив зброю від іржі, і тепер, обтерши кулемета від тої, вже дещо затверділої місцями мастиґи, я насилу стримав себе від спокуси пустити у небо коротку чергу, мов салют. Відтак заходився чистити, віддерши смужку полотна із сорочки, аби було що намотати на шомпол.

Це зайняло у мене ще якийсь час, але колишній піхотинець так і не з’явився.

Чим далі, тим більше хотілося їсти й водночас давалася взнаки безсонна ніч, хилило до сну. А ще непокоїла думка про Віллі, де він подівся? Якщо його послухати, то казав, що також виріс у лісі. Десь там недалеко, де він жив, начебто вже починаються гори Альпи, й ліси також починаються. Але хіба у тих засранців можуть бути справжні ліси?

— Хіба у вашому лісі можна заблудитися? — запитав я у Віллі. — У вас же там, напевне, скрізь бруківка і завод на заводі.

Чомусь цю його Німеччину я уявляв саме такою. Щось схоже розповідав мені колись старший брат.

— О, й–а![3] У нас велика ліс! Він іде далеко до Остераіх… — відповів баварець своєю каліченою російською, після того як я повторив йому своє запитання.

Я, звичайно, не повірив, бо ніхто б йому не повірив, що там у них можуть бути такі великі ліси. Але своїм запитанням я, видно, розворушив у пам’яті Віллі ностальгічні картинки днів минулих, і він знову почав розповідати мені про своє містечко, свою роботу до війни та про свій баварський ліс не тільки словами, а й жестами, мімікою. Його худе витягнуте обличчя, і те єдине світло–голубе око, і навіть руді брови, одну з яких розтинав глибокий шрам — слід від поранення, у ці хвилини випромінювало якусь майже хлоп’ячу радість.

— Гросе фіхтенбойме! Гросе танненбойме!..[4] — розводив руками Віллі, ділячись спогадами про ліси свого дитинства. — Велика, велика дерево!

І мені було приємно спостерігати, як у такі хвилини оживав цей чолов’яга, а до його жестів я вже звик. Як і до того, що він казав слова, начеб випльовуючи їх, а слово «велика» вимовляв чомусь винятково у жіночому роді. В його устах це звучало як «болшая», і тільки щоразу мені кортіло додати слово «дупа».

Наша розмова про німецькі ліси, моє коротке запитання і його довга відповідь, відбулася ще в один із перших днів мого повернення додому. Я цілий день водив Віллі лісом, своїми володіннями, показуючи деякі наші колишні стоянки й собі фіксуючи у пам’яті нові зарості кущів, що піднялися на місці галявини, чи свіжу просіку, а також нові стежки, витоптані худобою і людьми.

— А тут у нас був бій з вашими, у сорок третьому, — щоб він не забував, з ким має справу, показав я колишньому піхотинцеві на той видолинок, коли ми підійшли до пищатинецької дороги. — Ми розбили вашу автоколону із засідки. Пуф–пуф!.. — Наставивши пальця до дороги, я продемонстрував напрямок вогню. — А чого нашими дорогами без дозволу їздили? У нас такого не люблять…

Обличчя німця, коли до нього дійшло те, що я казав, помітно скисло.

— Ваших тут вісімнадцять чоловік, паф–паф! Не рахуючи поранених. У нас, до речі, був тільки один кулемет, та й той під час бою заклинило. Тебе цікавлять наші втрати — тільки один убитий…

Коли я повторив це ще раз, він у відповідь лише кинув на мене насмішкувато–зверхній погляд, як дорослий на хлопчака. Може, так і я дивився на нього, коли він розповідав про той ліс, що тягнеться аж до Остерайху Звичайно, він мені не повірив…

А ще раніше я сказав колишньому піхотинцеві, що маю у надійному сховку кулемет «гочкіс».

— Кочкіс?.. Францьозіш?.. — недовірливо перепитав Віллі. — У францьозен поганий зброя, — кинув він звично, начеб спльовуючи, але я вже якось змирився з тією його манерою викидати із себе слова. А потім запитав, чи не маю я там у сховку ще й «шмайсера».

— «Шмайсер» був у мого брата, — сказав я, — але у нас до них було мало набоїв. — Ти з таким ходив?

— Ні, моя була флінте[5]. Флінте маузер, ахт унд драйсішь, — розчарував мене колишній піхотинець.

— Тридцять восьмого калібру? — перепитав я. — Ах ун драй… драйсік — то тридцять восьмий?

— Й–а! Три і сім.

— Досі пам’ятаєш?

— Важко забути, — начеб погоджуючись зі мною, зітхнув Віллі.

І все–таки, де подівся мій товариш тепер? Поки я чистив зброю, це питання не залишало мене. У нашому лісі він, можливо, і не заблудиться, але ж випадково може натрапити на когось з місцевих, а це нам зовсім ні до чого.

Моя схованка у старій клуні, звичайно, також не була надто надійною. Але ж який тут вибір? Я приніс з покосу ще пару оберемків свіжого сіна. Витягав зі споду, бо верхнє було ще мокрим від роси. Я прикрив сіном і «гочкіса», і гранати: дві рускіх «репанки» й одну німецьку «булаву» з довгою ручкою, які також були на місці у солідолі, а потім намостив і собі ліжко. Щоб не так кортіло їсти, то вирішив заснути, якщо зможу.

Порівняно з тим, як часто доводилося ночувати на війні, то тут, на сіні, було просто королівське ложе. Найгірше, коли доводилося ночувати у лісі взимку. Тоді ми нарубували купи ялинового гілля, влягалися на них, зверху кожух, а над кожухом я ще клав плащ–намет. Не раз прокидався під снігом, що випадав за ніч і прикривав боївку своєю периною. Тим снігом ми й умивалися, і сухарі ним заїдали, замість води…

Засинаючи у клуні на сіні, я знову згадував війну і згадував Улю, і те, скільки кілометрів я ото протьопав за ніч туди й назад, щоб побачитися з нею ще раз, і подумки вкотре погоджувався з братом, бо він колись не раз говорив, що головне на війні — ноги. Хоч я раніше вважав головнішими все–таки руки. Але бажано, звичайно, щоб і руки, й ноги, й особливо голова були на місці.

Ще й тоді наша партизанка навіть часто дуже нагадувала полювання: або біжиш, або стріляєш. Правда, дуже ризиковане полювання, бо ж стріляєш не тільки ти, а й у тебе, і всі лови можуть закінчитися у першу ж хвилину, і закінчитися назавжди. Але страх сидить до того моменту, коли ще не почалося, а коли вже почалося і ти починаєш відчувати плечем віддачу, й голосно без угаву тріскоче затвор біля вуха, то кров сама закипає.

А коли із сусіднього горба починають гатити по тобі і вуха вловлюють той неприємний посвист над головою — це тільки додає люті. З мене це вмить робить звіра… І вже ні про що не думаєш. Майже шкірою відчуваєш, як твої кулі у відповідь лунко цвьохають, здіймаючи хмарки куряви на маківці горба по той бік видолинка, кришать грудки, рвуть траву й лягають у ціль, у ту ціль, для якої ти також ціль і не більше…


З цими думками я й заснув, але снилася мені вже не війна, а Уля… Уля без війни. Ми йшли, узявшись за руки, у залитому сонцем яблуневому саду і голосно сміялися, а посеред саду стояв великий, начеб панський, будинок, і з усіх вікон на нас дивилися люди, й декого я навіть упізнавав, і маму також упізнав серед них. Уля весело сміялася, заливалася сміхом, вона була прекрасна: з віночком квітів на голові, двома косичками, у світлому легенькому платті. Я хотів її поцілувати, але на нас дивилися люди, й вона відвертала голову, і я ніяк не міг дотягнутися до її уст…

Перший раз я прокинувся від віддалених голосів. Прислухавшись, виглянув з клуні й побачив людей, що приїхали за сіном. Сім’я: чоловік, жінка і хлопець, очевидно, їхній син. Приємно було спостерігати за їхньою роботою. Напевне, й оці коноплі довкруг клуні також їхні. Якби вони надумали навідатися до клуні, я мав досить часу, щоб, прихопивши «гочкіса», заховатися у верболозі. Невдовзі я так і зробив, вивчаючи шлях до відступу, заодно напився з джерельця, але ті люди, скоро зібравши все сіно, поїхали до села.

З досвіду я знав, що коли нахлебтатися води, то деякий час не так кортітиме їсти. Відтак я вернувся в клуню й знову заснув. Хоча це було більше схоже на якесь марення, а не сон. Мені приснився похорон. Правда, я не відразу це зрозумів.

Я впізнавав знайомі обличчя серед процесії: і Яворенка, й брата, і ще декого з односельців. Тільки не знав, кого ховають. Мені кортіло дізнатися, й водночас я боявся, що це може бути хтось близький і дорогий мені. І я спинався навшпиньки, заглядав поверх голів, кого ж то несуть, але марно…

Перед тим як провалитися у цей важкий короткий сон, я думав зовсім про інше. Я й у сні це пам’ятав і дивувався (у сні ж таки): до чого вся ця процесія на горбі?.. Я пам’ятав, що, лежачи з відкритими очима, деякий час спостерігав за осами, які десь там, у щілині між верхніми дилями, мали гніздо. Вони то злітали, то прилітали й кілька разів навіть пробували сісти на мій кирзовий шахтарський черевик. І мені ще пригадалися тоді слова Яворенка, сказані ним одного разу на кіптиському узліссі про те, що кожному з нас треба брати приклад з оси: вжалити й заховати жало, вжалити й відступити, і що в цьому вся тактика партизанки.

Я тоді стояв трохи далі і не все чув, але хлопці спершу зареготали, бо подумали, що Тимко має на увазі нашого Осу, Федька Білого з Передмірки… Але далі я вже чув і, здається, дослівно пам’ятаю кінець тієї полум’яної промови Яворенка, коли вже ніхто не сміявся: «Хлопці, дорогі друзі, для цього нещасного народу ви — єдина й остання надія. За вами мільйони українців, знедолених, затюканих, обманутих, старих і малих, сиріт і вдів, ваших братів і сестер, батьків і дідів, дядьків і тіток, яким нема більше на кого надіятися. І ви взяли в руки зброю, щоб оборонити їх і землю свою від окупанта, і нехай ця земля горить у нього під ногами…». Я добре пам’ятав ці слова, виголошені Яворенком з високого рову під Кіптихою, з якого відкривався вид всієї долини Горині. То було невдовзі після невдалого красилівського походу, коли багатьох охопив відчай та зневіра. Пізніше я не раз повторював ці слова подумки. І кожного разу, начеб повторюючи услід за Яворенком: «старих і малих, сиріт і вдів, ваших братів і сестер», я бачив перед собою обличчя Улі, то серйозне, то веселе, то засмучене, з великими печальними очима й цятками ластовиння на переніссі…

А коли у клуні, на свіжому сіні, я провалився у той сон, і мені приснилася процесія, і я здогадався, що це похорон, але не міг зрозуміти, кого ховають, то враз злякався: а чи не мене?.. Від цієї думки я й прокинувся, але ще начеб у сні встиг подумати, що оскільки я все це бачу, то хіба може так бути?..

Проте насправді мене розбудив вибух, що долинув знадвору. Голосний, але не зовсім звичайний, так ніби рвонуло десь у воді… Я за мить зірвався на ноги й кинувся до дверей, вихопивши з–за пояса парабелума. Потрусив головою, начеб струшуючи із себе клапті сну, і, доторкнувшись долонею до чола, відчув, що воно липке і мокре. Знадвору долинули чиїсь крики, але слів я не розібрав, а тоді гримнуло ще два рази. З пістолетом у руці я вискочив з клуні.




6. Колесо фортуни


Водяні стовпи від вибухів ще не осіли, а прямо переді мною, у видолинку, метрів за п’ятдесят, де закінчувалася проріха між коноплями, сиділи навпочіпки п’ятеро гарнізонників. Один з них підвів голову.

— О–бана! Матрі, бля!.. А ето єщо кто?..[6] — почувся схожий на зойк вигук.

Звичайно, я відразу зрозумів, що видав себе з головою. Але хіба міг передбачити, що у цьому місці й у цей час рускі глушитимуть рибу?

— Рукі ввєрх! Стой![7] — першим опам’ятався хтось із них.

Я почав поволі задкувати і, напевне, у ту хвилину ще мав якийсь шанс на втечу. Але віддаль між краєм конопель і лісом через луг, з якого ото недавно сім’я згребла сіно, все ж була завеликою, аби я був упевнений, що зможу добігти туди раніше, перш ніж хтось із гарнізонників доскочить до клуні, а звідси я був би для них зручною живою мішенню.

Ще був шлях через вербові кущі й заросле осокою болото. Тепер, ближче до середини літа, болото вже не таке грузьке, та й верболіз — сякий–такий захист. І все ж, задкуючи, я спершу кинувся у коноплі, але вчасно одумався й, пригинаючись якомога нижче, майже торкаючись парабелумом землі, метнувся в інший бік — до кущів. Тоді й пролунали перші постріли. Два чи три.

— Стой! Стрєлять буду![8] — крикнув хтось, як «по уставу», одночасно з пострілами.

Я упав, але відразу підвівся, заскочив за клуню. Проте її трухляві стіни були для мене слабким захистом і будь–якої миті могли стати пасткою. Я присів й обережно виглянув з–за рогу. Кричав огрядний офіцер з піднятим угору пістолетом, який стояв там же, на березі, де раніше всі вони сиділи навпочіпки:

— О–йоп п–паю!..[9] — начеб відригнув той огрядний на березі.

Він ще двічі пальнув у повітря, тим часом як двоє інших, також із вгодованими пиками, неквапом рушили у мій бік схожою на стежку проріхою в коноплях.

— Стой! Вихаді с поднятимі рукамі! Шаг влєва, шаг вправа!..[10] — волав огрядний.

А тоді я враз побачив ще одного, коротконогого із автоматом «пепеша» в руках, який швидко біг низом довкруг конопель, начеб в обхід мені.

Отож, почали полювання за всіма правилами, відзначив я подумки. Тепер і справді утікати було пізно, й, напевно, це було першим розумним рішенням, відколи я виявив себе перед гарнізонниками.

І ще мені впали в око кілька великих, як колоди, рибин, що поспливали у воді за плечима в того огрядного вояки, який, як мені здалося, тепер прицілився у мій бік, хоч з такої відстані з його ТТ важко було влучити навіть у клуню, а не те що в мене. Тоді ж до моїх вух долинуло щось схоже на улюлюкання. Це й справді було улюлюкання від цих двох, які, побачивши мої метання, обходили клуню з іншого боку.

— У–лю–лю–лю! — повторилося ще раз, уже голосніше.

Але до того часу мій мозок уже працював як заведений механізм, холодно й раціонально оцінюючи ситуацію. Ця безпечність і зверхність, вочевидь, мала стати їхньою помилкою. Улюлюкання рускіх ще на якусь хвилю затримало мене біля клуні. Відведена роль зайця на болоті була не для мене. Звичайно, я вже згадав про «гочкіса» під сіном і ще зауважив старе колесо від воза, зіперте до стіни клуні знадвору. І я вже знав, що робитиму далі. Проте спершу зняв із запобіжника парабелум і двічі вистрелив уздовж проріхи, якою піднімалися до клуні ті двоє.

— О–йо па–на! — донеслося з конопель, й у відповідь також затріскотіли пістолетні постріли. — Матрі па склону!…гуєв! Абхаді ету суку слєва! Атсєкай ат лєса![11]

За пострілами я не розчув прізвища, тільки й долетіло, що «…гуєв!».

Відтак вони вчасно нагадали мені про коротуна з «пепеша», якого я на деякий час випустив з поля зору. Я випростався під стіною й зверху від клуні помітив, як метрів за сто лівіше заворушилися коноплі. Потім я заскочив у клуню й дістав «гочкіса», обібрав клапті сіна, що поприлипали до залишків солідолу. А коли знову став за рогом клуні, погляд мій ще раз скосився на почорніле від часу дерев’яне колесо під стіною.

Я вже знав, як це колесо допоможе мені. «Колесо фортуни», — мелькнуло в голові. І ще я подумав, що колись везіння закінчується. Проте часу на вагання вже не було.

З боку ставка донеслося віддалене гурчання. За мить на греблю з лісу виповзла тупа морда «віліса», і я вже був дриґнувся саме по ньому влупити першу чергу. Не інакше — це той самий «віліс», що вдосвіта зустрівся мені на пищатинецькому шляху. Отож, рибки закортіло паразитам. Буде вам рибка, будуть і раки!.. Мій скоростріл не був уділі сім років, але я чомусь навіть думки не допускав, що він може мене підвести. Приємно було знову відчути в руках його вагу.

Видно, шофер «віліса» спав у машині, поки начальство пішло жбурляти у ставок гранати, і тепер, не розуміючи, з якого приводу стрілянина, вирішив вирулити поближче до місця події і все ще продовжував поволі котитися греблею. Але я вчасно подумав про гранати.


Цієї миті з–за конопель вилетіла чорна кругла кулька й, описавши у небі похилу траєкторію, упала метрів за десять, де починалася проріха. Я ледь встиг заскочити за клуню й упасти на траву, коли глухо вибухнуло від кинутої гранати.

Вони начеб випробовували моє терпіння, і все ж я не хотів передчасно показувати, що у мене кулемет. Я кинувся було у коноплі з «гочкісом» перед себе, але погляд знову впав на те старе колесо до воза. Якраз тоді надривно завищав двигун «віліса» на греблі.

Я підскочив до клуні й, знову випроставшись під стіною, зиркнув поверх конопель на став. Військове авто до половини сповзло з греблі, і тепер радіатор і передні колеса повністю були у воді. Видно, шофер з переляку не упорався з керуванням. Ось де — добра мішень, уже вдруге подумав я про того «віліса», але і цього разу стримав себе від спокуси влупити по ньому.

А з конопель знову почулося улюлюкання. Я зміг оцінити, що ті двоє тепер, мабуть, метрів за тридцять. Майже рачкуючи, я відкотив від стіни колесо, трохи розгойдав його й щосили пустив борозною униз з горбка, в акурат десь між…гуєвим й тими двома офіцерами. Колесо покотилося, приминаючи коноплі, і відразу почулися крики: «Сєргєїч, он здєсь! Вот он! Дєржі–дєржі!..[12] У–лю–лю–лю!» — і знову затріскотіли постріли.

Піднявши кулемета, я випростався й побачив, як ті двоє з вигуками й улюлюканням, шпортаючись і стріляючи на бігу, кинулися крізь коноплі за колесом. І вони таки п’яні, останнє, що я встиг подумати про тих вояків, поки вони ще бігли.

Мій «гочкіс» мене не підвів, і на них вистачило й однієї довгої черги, але про всяк випадок у те місце, де вони попадали, я пустив навздогін ще дві коротких. А підскочивши ближче до проріхи, направив дуло вниз, до ставка.

Той огрядний кацап, напевне, і був Сєргєїч, і то до нього гукав хтось із тих двох. Він тільки й встиг, що присісти від несподіванки й здивування. За його плечима у воді ворушили хвостами приглушені, перевернуті догори жовтими животами коропи, а далі, на греблі, занурившись радіатором у воду, стояла машина з відчиненими дверцятами.

Піднята з пістолетом до неба рука офіцера могла означати й капітуляцію. Але я не підписував Гаазької конвенції, полонені гарнізонники мені були ні до чого, і я натиснув на гашетку… А коли лисий змахнув руками й повалився навзнак у воду, вмить підфарбувавши її червоним, я помітив по ту сторону ставка під старими вербами свою пропажу — Віллі Шуберта!.. Він і собі присів навпочіпки й подавав мені якісь знаки. Видно, вештався десь неподалік і прибіг на постріли, що луною рознеслися лісом. А він таки не з боязливих, пам’ятаю, подумав я тоді про Віллі.

Я махнув колишньому піхотинцеві рукою і побачив, що бігає він також досить швидко, до того ж у характерній позі піхотинця, розставивши по боках руки, майже торкаючись ними землі, начеб у кожній — по ящику з набоями, хоч на той момент у його руках не було нічого. Поки Віллі біг повз плаваючу догори животами рибу й труп, що до половини лежав у ледь побагровілій біля берега воді, я став навшпиньки й деякий час озирав коноплі.

Але цього разу жодного підозрілого руху не помітив. Можливо, той…гуєв також трохи вояка. Тоді знайти його в цих коноплях буде непросто. До того ж у нього автомат. У ближньому бою річ більш корисна, ніж мій «гочкіс».

Коли нарешті у кінці проріхи з’явився Віллі, я жестами наказав йому вести себе тихо і показав, що у коноплях причаївся ще один гарнізонник. Ми заскочили у клуню, і я простягнув йому свого парабелума. Я у двох словах пояснив колишньому піхотинцеві, що, не гаючи часу, йому треба наздогнати шофера, що ото з’їхав з греблі і втік.

Звичайно, він зрозумів, що я маю на увазі під словом «наздогнати». Але хіба у нас був вибір? І ще я швидко намацав у сіні свої гранати. Як я й чекав, Віллі вибрав ту з довгою ручкою «булаву» і тут же витер її від солідолу, залишивши мені дві «репанки».

— Я бачу: ти ще не розучився бігати, а далеко утекти він не міг. І нюхай вітер, від шофера несе бензином! — підбадьорив я колишнього піхотинця.

— Ґут[13], Алексас! — коротко відповів Віллі, бо, на свій манір, називав мене саме так, і запитав своєю каліченою російською, мовляв, а чим той шофер озброєний?

— Не знаю, — чесно відповів я. — Може, й автомат, а може, й нічого. Віллі, якщо ти його не знайдеш, він завтра приведе сюди облаву, і тоді у нас уже не буде ніяких шансів.

— Я буде дивитись, — сказав він.

— І, будь ласка, будь обережним, — попросив я на прощання і додав, зважуючи на долоні лимонку, що зараз буду виганяти з конопель звірка, то щоб він не звертав на це уваги і займався своїм, а під вечір аби шукав мене на цьому ж місці.

Ще раз кинувши коротке: «Ґут!» — пригнувшись, колишній піхотинець швидко зник у кущах верболозу.

Навряд чи цей здохляк мав хоч якесь бажання продовжувати війну через дев’ять років після того, як його країна капітулювала, думав я про Віллі. Це вже була не його війна. Але тепер і в нього не було вибору. Вочевидь, він був непоганим солдатом, до того ж він був німцем. А це вже немало. Та й навики піхотинця, отримані на фронті, так скоро не забувають, якщо взагалі коли–небудь забувають.


Після того як Віллі пішов, я ще хвилину–дві напружено вдивлявся у зелену стіну конопель, але там, як і раніше, анішелесь. Отож, зваживши на долоні одну з гранат, висмикнув кільце і щосили пожбурив її у коноплі, стараючись докинути до того місця, де востаннє спостерігав щось схоже на шарудіння. Тоді, вхопивши «гочкіса», я відскочив до клуні, пригнувся під стіною.

П’ять, десять, п’ятнадцять секунд… Минула хвилина, але вибуху не було. Що ж, за стільки років граната могла й відсиріти, чи щось із запалом? Але залишалася ще одна, і я вирішив перевірити у неї запал і на якусь мить, викручуючи стержень, забув про небезпеку й випростався під стіною. Але рускому, який за цей час уже встиг опинитися на краю верболозу, цього виявилося досить, аби прицілитися.

Я відчув два удари: в плече і в стегно, у ліве плече і в ліве стегно, й аж потім тряскіт автоматної черги, й упав навзнак під стіною, проте гранати з руки не випустив.

Той…гуєв продовжував лупити короткими, не перестаючи, і я вже чув звуки пострілів значно ближче. Тим часом «гочкіс» лежав за два метри у мене в ногах, і мені не залишалося іншого, як вкрутити назад запал і, смикнувши за кільце, лежачи, кинути «репанку» за ріг клуні у тому напрямку, звідки наближався тряскіт «пепеша».

Далеко з такої пози я кинути не міг, і все ж, коли за клунею глухо бухнуло, я ще встиг подумати, що, очевидно, й у першої гранати спочатку треба було порухати запал… Услід вибухові долинув гортанний «йок», що вилітає, коли несподівано б’ють важким по спині чи в груди. Стрільба припинилася, і ще за мить, коли я вже пробував дотягнутися до свого кулемета, то почув, як мій супротивник, ломлячись через верболіз, шугонув у тому ж напрямку вздовж озера, куди перед тим подався Віллі.

А коли у мене в руках знову опинився «гочкіс», я із люті пустив услід рускому дві довгих черги. До моїх вух ще деякий час долітав віддалений хрускіт гілок, і я подумав, що тепер варто поберегти набої, яких у мене залишилося не так уже й багато.

На щастя, і на плечі, й на нозі кістки були цілі. На плечі відбувся подряпиною, можна сказати, здерло шкірку, зате на стегні куля таки вирвала трохи м’яса, і крові натекло, як з кабана, ціла калюжа. Довелося зняти й пустити на бинти всю сорочку. Але часу розлежуватися не було. Треба було закінчувати справу з тим…гуєвим, якого моєю гранатою, напевне, також зачепило. Ні в якому разі не можна було дати йому втекти. Тоді ще буде надія, що гарнізонники не відразу кинуться пропажі своїх. Офіцерня ж поїхала на риболовлю!




7. Поєдинок вздовж струмка


Але ж і Віллі ще треба догнати того шофера… Проте тільки–но я встиг про це подумати, як з іншого боку, з конопель, долинули схожі на стогін звуки. І тоді я згадав про тих двох у коноплях, що першими почали улюлюкати… Іти я поки що міг, тільки як різко піднімав ногу, то у стегні починало боліти.

Втім, коли я знайшов у коноплях трупи, на віддалі п’яти метрів один від одного, то вже ніхто не стогнав. Одному дві кулі попали в груди, і він, мабуть, одразу й відкинувся, а другого зачепило у бік і в шию. Напевне, він і видав передсмертний стогін, але коли я продерся крізь зарості конопель, то і цей уже затих. Упевнившись у цьому, я з полегкістю зітхнув, що нікого не довелося дострілювати.

А хіба я запрошував їх сюди, на наші Ставки? От і наїлися рибки. Ці двоє — то вже назавжди, і той третій на березі, з головою занурений у воду, також. Але на нього я вже не гаяв часу, бо й два ТТ стали непоганим трофеєм. Одного я запхав за пояс, а другого спершу у кишеню маринарки, але своєю вагою, стукаючи по стегні, він заважав мені йти, то довелося для рівноваги упхати і його за пояс, але вже на німецький манір — на животі. Обшукавши убитих, я знайшов документи, гроші та ще одну запасну обойму до пістолета. Усе це за хвилю опинилося у моїй кишені, і, не гаючи часу, я вирушив навздогін утікачеві.

Коли наздоганяєш, завжди маєш більше шансів нарватися на кулю. Смерть героя з кулею у животі? Про це я також подумав, обходячи свіжі кротовини у видолинку, на яких гарнізонник залишив чіткі відбитки своїх чобіт.

Звір поранений і десь причаївся, все може вирішити один необережний крок. Тут шанси в обох рівні. У цю хвилину я й сам був схожий на звіра, що йде по сліду.

Як я й думав і як показували відбитки, рускій на горб не поліз. Він подався вздовж струмка, де кущі густіші. І я обережно пішов слідом. Уважно дивився під ноги, обминав сухі гілки, аби вони не виказали мене хрускотом. І навіть біль у стегні був мені тепер начеб на руку, бо стримував від надто різких рухів.

Рускій не міг відійти далеко, і кожної миті можна було чекати автоматної черги з кущів. Але я старався про це не думати і крок за кроком просувався вздовж струмка.

Невдовзі мій шлях перегородив оброслий папороттю стовбур поваленої черешні. Старі черешні ще деінде зустрічаються у цій ділянці лісу. Повалений стовбур — зручне місце для засідки. Деякий час я напружено вдивлявся у зарості ліщини вище за руслом, по той бік зваленого дерева, а коли наблизився, метнувшись від дерева до дерева, то наткнувся на витоптану траву й шматки закривавленої тканини. Кров була й на корі, і на листі медунок біля стовбура. Тут він начеб пробував себе перев’язати.

Але далі, за поваленою черешнею, сліди губилися, і я не відразу засік відбиток його підошви уже вище по схилу. Цей…гуєв також дещо знав про орієнтацію на місцевості, але від мене так легко не втечеш. Я так собі прикинув, що він міг відірватися максимум метрів на п’ятсот. І тоді я вирішив піднятися на горб і далі рухатися гребенем. Йому один шлях — до пищатинецького шляху, кілометрів зо три лісом, і я хотів наздогнати його ще до шляху…

Втім, усе сталося зовсім не так, як я думав.

Рускій таки влаштував засідку, але не там, де я чекав. Коли я переліз через повалений стовбур і, вийшовши з кущів, подерся під гору, ось тут він і влупив по мені. Якби я і далі йшов повз струмок, то взагалі б не мав шансів.

Мене врятував старий клен, прийнявши частину куль, решта лягли лівіше. Я впав у траву і не встиг точно побачити, звідки він стріляв. Десь від струмка, але так ніби з тих кущів, що трохи далі, міркував я, підтягуючи «гочкіса». Я виставив його наперед, поклав дуло на корінь, що випинався із землі при одземку клена. З такої відстані вже можна стріляти і можна влучити, повторив я подумки.

— …гуєв! Здавайся! — гукнув я, не піднімаючи голови, з єдиною метою, щоб той хлопець озвався чи бодай ще хоч раз стрельнув.

Але він мені не відповів. Побігти, вочевидь, він також уже не міг… Я трохи вичекав і, намацавши у траві якийсь обламок, щосили пожбурив його якомога далі вбік. Проте й ця хитрість не спрацювала.

Тоді я чомусь вирішив, що гарнізонник причаївся під кущем чортового базнику Там начебто ворухнулася кропива, і, піднявшись на ліктях, я напружено вдивлявся у тому напрямку.


Захиталася гілка, і я сіпнувся до «гочкіса», але вчасно помітив сойку, що пурхнула через кущ. І тоді, приминаючи кулеметом траву перед собою, я почав повільно підповзати вздовж струмка ближче до того куща. Завмираючи, прислухався до кожного шурхоту. Проте найбільше допікали невеликі зелені жабки, які, здавалося, проклали собі стежку через мою спину. І я мусив хитати плечима, струшуючи їх.

Напевне, деякий час це ще тривало б, і невідомо, чим закінчилося б. Але звідкись із глибини лісу враз долинули віддалені одиночні постріли. Три чи чотири, з рівними інтервалами, так ніби стріляли по мішені. Звичайно, я відразу згадав про Віллі. Цієї ж миті з протилежного боку струмка, метрів за двадцять від мене, проте зовсім не з–за того куща, що я думав, знову влупив «пепеша». Не інакше, зачувши постріли, рускій подумав, що то свої.

Він сік траву у тому місці, де я ще недавно лежав, і було зрозуміло, що він втратив мене з поля зору. Різко смикнувши ногою, я знову відчув біль у стегні, і все ж, стараючись не випустити з прицілу гарнізонника, натиснув на гашетку.

Черга вийшла голосною, але надто короткою. Пролунало характерне: «Клац!» — і було ясно, що у «гочкіса» закінчилися набої.

— У! Сволоч![14] — долетів до мене схожий на стогін окрик…гуєва.

Він також уже не стріляв.

— Шо, бля, патрони кончілісь?[15] — знову обізвався він із своїх кущів, і в голосі руского було порівну і зловтіхи, і відчаю. — Нічєво, тока матрі нє абасцись! А тєпєря — с поднятимі рукамі! І пісталєт вибрасі![16]

Остання черга з «гочкіса» вийшла куцою, але, напевне, я знов зачепив його: у воді струмка враз з’явилася кров, а невдовзі вже вся вода набула бурого відтінку. Ач, і про пістолет він не забув, подумав я й, лігши на бік, витяг з–за пояса та поклав перед собою трофейні «тетешки».

— На своїх не надійся! Їх тут більше нема! — спокійно гукнув я йому у відповідь.

Звичайно, я й не збирався вірити кацапові, що заліг в кущах і тільки й чекає. Не було сумніву, що він знову влупить по мені при першій же нагоді.

— Ей, хлопєц, дозволь мнє уйті! — нарешті із своїх кущів знову подав голос…гуєв.

— Ти ба! По–нашому заговорив! Не інакше слєдоватєль?.. — Лежачи на боці, я зняв із запобіжників обидва ТТ.

— Слухай, давай договорімся! Дай мені возможность уйті!.. — далі канючив із своєї схованки гарнізонник. — У тебе тоді тоже буде врем’я!.. А іначє…

Але що «іначє» він так і не доказав, бо закашлявся. Деякий час він кашляв, стогнав і відхаркувався, а я лежав і думав, що мені робити далі.

— Чуєш…гуєв! Чи як там тебе? Ти ще чуєш? — гукнув я, коли він затих. — А ти часом не той…гуєв, що перед Різдвом два роки тому допитував наших хлопців, а потім їх тіла з повідрізуваними яйцями кинули на сніг під нашою школою?

У відповідь я знову почув йопкання. Рускій знову лаявся і погрожував. Але я й без нього знав, що сподіватися мені, крім себе, нема на кого. Але до того часу вже дещо придумав і знав, що тепер той недобиток у будь–якому разі мій…

З водою потічка продовжували спливати багряні плями. Гарнізонник, вочевидь, стікав кров’ю, але я також був поранений, і у мене не було часу чекати.


Спочатку я приминав ліктями високу траву вздовж струмка, але там було мокро, й жабки й зелені коники чомусь стрибали мені прямо в лице. Та все ж я якось доповз до поваленого, оброслого мохом сухостою. Попри нього я взяв ще лівіше, маючи намір попід горбом обповзти з тилу того гада в кущах. Я сподівався, що повалене дерево замаскує мої маневри.

Увесь той шлях повзком в обхід руского забрав у мене з півгодини, а може, й більше… Бо годинника у мене не було, й у часі я орієнтувався досить приблизно. Тільки тепер я подумав, що міг би сміло зняти його з руки одного з тих двох, що лежали догори животами в коноплях.

Я то завмирав, прислухаючись до звуків лісу, то пробирався далі, не чуючи вже нічого, крім свого важкого дихання, приминаючи перед собою густі зарості гірчаку, обминаючи кропиву й пластуючи переважно на одному правому боці, щоб рана на стегні була зверху. У правій руці я тримав один з двох ТТ, на якому так і залишив знятим запобіжник… Зачувши піт і кров, з’явилися перші комарі й один великий ґедзь. Комарів я час від часу розчавлював то на лобі, то на шиї, а той ґедзь дзиґотів наді мною до самого кінця.

Від першого ж комара на долоні залишилася велика бура пляма, і мене тоді навіть здивувало, як він міг так скоро насмоктатися? Але потім я подумав, що це не обов’язково має бути тільки моя кров. Може, він уже спробував і того…гуєва?

Кілька разів із трави у мене перед носом випурхували чорні лісові дрозди, і я боявся, що через птахів кацап може здогадатися про моє місцеперебування. Проте ворог затих, і я ще напруженіше вслухався в лісові звуки, вдивлявся у простір між деревами до струмка і далі. А чи він також не залишив своїх кущів? Могло бути й таке.

Я пошкодував, що більше не маю гранат. Одна надія на трофейні «тетешки». Нічого, нікуди він не подінеться, заспокоював я себе, пробираючись повзком далі попід схилом горба.

Шлях мій проліг дугою, а коли я нарешті знову сповз у видолинок, то опинився біля самого витоку, неподалік джерела, з якого брав початок струмок. Джерело било з–під коріння двох вільх, що зрослися стовбурами. Я подумав, що за цими стовбурами непогане прикриття, й, обповзши джерело, обережно звівся на ноги…

Ще деякий час я придивлявся й прислухався, тримаючи напоготові пістолет і пам’ятаючи про другий за поясом на спині, аж поки побачив його. Мисливський нюх не підвів мене, і перше, що впало в око, це чорні халяви хромових офіцерських чобіт, а вже потім і брудно–жовте «хебе» за кущем ліщини. Велику буру пляму на ньому я також помітив.

Я завмер і спостерігав. Переді мною був озброєний ворог, якому за жодних обставин не можна було вірити. А коли з наміром перебігти ближче до стовбура старого граба я нагнувся й, не спускаючи очей з гарнізонника, метнувся вперед, то обпік кропивою плече й вухо. Я чомусь сприйняв це як попередження, що далі лізти не треба.

Брудно–жовте «хебе» ворога за ліщиновим кущем і з того місця, де я лежав, було непоганою мішенню. Я зручніше вмостився, обняв стовбур граба й, з’єднавши руки за ним, затримав подих і тричі натиснув на гашетку.

Постріли луною рознеслися лісом, і мені трохи заклало у вухах, але я все ж спромігся, тамуючи біль у стегні, швидко перекотитися до іншого дерева. Та черги у відповідь не було, тільки з дерева наді мною зірвався великий птах, мабуть, болотяний лунь.

Гарнізонник як лежав нерухомо за своїм кущем, так і продовжував лежати. Я повільно підвівся й, тримаючи напоготові зброю, підійшов до нього й порухав своїм кирзовим шахтарським черевиком… А коли я перевернув його, то «хебе» на животі виглядало суцільною бурою плямою. Було зрозуміло, що тепер я вже стріляв у мертвого.

Його коротконоге, бездиханне тіло, плескате лице з відкритим ротом, який уже обсіла мошка й куди лізла велика зелена муха, викликали у мене швидше огиду, ніж ненависть. Тільки важкий осад на душі й власна рана на стегні, що знову защеміла. Закортіло пити…

А хіба я кликав сюди, у наш ліс, цього «бойца»? Він міг мене порішити ще там, коло клуні. І якби йому більше пощастило, тепер би мухи лазили по моєму лиці…

Я підняв із землі його автомат, закинув собі за спину й спочатку вернувся до джерела під схрещеними вільхами. У струмку помив руки, а тоді ліг над джерелом і пив, як п’ють усі жителі лісу. Вода була чиста, холодна і приємна на смак, аж поки мені до рота не потрапила маленька лісова жабка.




8. Перші трофеї. Німецький розум


Коли я вернувся до Ставок, то застав Віллі вже на греблі біля машини. Ще з лісу я помітив поруч з ним бутлик, до половини наповнений рідиною із сильним сивушним духом. Але варто було мені хруснути гілкою, як цей недобитий маркшейдер наставив на мене мого ж таки парабелума.

— Ну що, назбирав грибів?

— Назбирав грибів? — повторив за мною Віллі, наслідуючи також і мою інтонацію, але знову начеб випльовуючи слова, у мене так не виходило.

— А де ж ти зранку шлявся?

— Гуляв…

— Бач, які тут гульки йо–пайо почалися.

— Йо–пайо, гульки! — повторив він.

— А ти що, його ще й роззув? — запитав я, побачивши на березі, на розстеленому новенькому плащ–наметі старі кирзаки.

Поруч лежали ще якісь папери поряд з гранатами й залізним ящичком з набоями, а також надлупленим буханцем житнього хліба й кількома консервами тушонки, напевне, все, що було в машині. А ще трохи оддалік — каністра із характерним бензиновим запахом.

Звичайно, Віллі не міг випити аж половину бутля, але мені спершу не дуже сподобалася ця його веселість.

— Оанс, цвоа, ґзуффа![17] — Віллі і мені простягнув залізну кварту, перед тим хлюпнувши у неї з сулії. — Випити, а посля будемо думати, — сказав він своєю каліченою російською.

Я повагався, але кварту взяв. А поки я, перехиливши, занюхував рукавом, колишній піхотинець уже відкрив одну з банок тушонки, і ці перші трофеї видалися мені аж ніяк не зайвими. І коли він почав наспівувати, я, дожувавши тушонку, начеб між іншим, кинув, що тепер він мені нагадує тих німецьких велосипедистів, які проходили нашим селом у сорок першому, грали на губних гармошках і роздавали дітям шоколадки, а потім програли всі битви.

— Гітлер капут! Сталін капут! — скорчивши гримасу, виплюнув із себе Віллі. — Треба йти звідси, поки не пізно, — додав він. — Але поки що треба позбирати трупи.

— Гадаю, їх треба закопати, — сказав я.

— Ґут, — погодився зі мною Віллі.

Він також запитав, чи не треба закопати й того у лісі, і я відповів йому німецькою: «Шау ма маль».[18]

— Якщо буде час, то можна буде і його глибше зарити, — додав я українською, а він сказав, що свого привалив у глинянику по той бік соснини, але його варто було б переховати, бо якщо хтось приїде за глиною, то може легко знайти труп…

Не гаючи часу, ми взялися до діла. Але як не квапилися, на закопування перших трьох тіл пішло майже дві години. Тепер у нас обох були командирські годинники «Слава», і ми могли звірити час. Від цих несподіваних трофеїв ми вирішили також не відмовлятися. Потім Віллі зайнявся шлюзом, що його у нас ще називали «монахом», а я почав переглядати документи убитих гарнізонників, а також знайдені у машині папери. Серед них були навіть мапи.

Я сидів на розстеленому трофейному плащ–наметі й переглядав документи та військові мапи, з німецькою акуратністю розкладені в ряд, як і чотири пари чобіт, розставлені за розмірами. Змотані в купу закривавлені «хебешки» лежали оддалік, і нам ще належало їх відіпрати, як і кілька пар шкарпеток, що їх Віллі також познімав із тіл убитих. Ті шкарпетки, пригадую, здивували мене тоді найбільше, то, взагалі, для мене, звиклого до онуч, була річ небачена.

До того часу в нас уже виник деякий план. Ми вирішили, що ці несподівані трофеї допоможуть нам на шляху до Карпат. Відтак, нам потрібна була руска уніформа й документи, так само як і їхній «віліс», що все ще занурювався радіатором у воду. Виявилося, що Віллі, крім того що маркшейдер, ще й водій.

— Чому ж ти казав, що служив у піхоті? — запитав я тоді у нього.

— Піхота — то вже потім… — почав було колишній піхотинець.

— А чи знаєш, що ти вбив українця? — вирвалося у мене, коли побачив з документів, що той шоферина, якого він наздогнав у глинянику, мав прізвище на «–енко», і мені здалося, Віллі не на жарт злякався.

Вочевидь, моє запитання пролунало для нього як постріл. Різко випрямивши спину, він не втримав рівноваги й, зісковзнувши з насипу, опинився по коліна у воді, поряд з передніми колесами «віліса». Але я зовсім не хотів лякати свого друга, який показав себе непоганим солдатом.

— Хоча, якщо подумати, то який він українець? Холуй він, а не українець, — відповів я начеб самому собі. — Катав стільки кацапні й не скинув десь у кручу… Либонь, ще й вислужувався, щоб довірили.

— Тоді б вони його!.. — зробив характерний жест ребром долоні по горлу Віллі. — Як це по–вашому: або–або?

— Або–або!.. — повторив я вслід за колишнім піхотинцем і хотів йому заперечити, але подумав, що якось по–дурному закипаю.

Мабуть, від безвиході. Треба б заспокоїтися і по–тверезому прикинути, що робити далі, подумав я і, сам не знаю для чого, ще раз хлюпнув з бутля у кварту й перехилив одним махом. Занюхав рукавом, а тоді, відібравши потрібні нам документи, запитав у німця, чи не треба йому допомоги. А потім додав, що він думає про наші трофеї.

— Про кого?

— Про це? — кивнув на розкладені по дамбі речі і зброю. — Могли б ми протриматися хоч з тиждень, як ти гадаєш? Сам знаєш, які вони вояки.

— Ми двоє? Так, может даже… — відповів мені Віллі своєю каліченою російською, але, як мені здалося, вже аж занадто впевнено.

Мені ще кортіло поговорити, але після цих слів колишнього піхотинця вермахту яка вже дискусія? Чи то від того, що я давно не вживав, та чарка так ударила в макітру, а ще на додачу все за день пережите, але настрій у мене справді був на диво піднесений: якщо не війну всім москалям оголошувати, то бодай якогось паршивенького поїзда під укіс пустити! Та найближча колія була аж за дванадцять кеме, та й то якщо напряму через Горинь, у Ланівцях, і ця віддаль мені тоді під настрій, вочевидь, стала єдиною перешкодою.

— Я їм дякувати. Не дуже били, могли більше, — сказав Віллі. — Били, але не вбили. Могли багато разів убити…

— Але згадай: скількох вони таких, як ти…

— Феґлє дайне!..[19] І таке було, — погодився зі мною Шуберт.

— А де тебе взяли, Віллі? У плєн де попав?

— Ростоф, знаєш? Болшая…

— Ага, дупа! — само вирвалося у мене, бо це вже було, мабуть, на рівні рефлексу, коли я чув те його слівце. — Болшая, болшая!.. Болшая дупа! — повторив я, ловлячи себе на думці, що й справді сп’янів від кварти сивухи.

Тим часом колишній піхотинець нарешті знайшов у машині молоток, і коли він кілька разів з усієї сили вгатив ним по «монахові», я враз почув, як вода з того боку греблі зашуміла бурхливим потоком у вільшаник.

— Диви, не випусти всієї води, а то люди нам потім не пробачать! — гукнув я, але Віллі мене заспокоїв, що за його розрахунком рівень води опуститься всього на метр–півтора.

Німецький розум мого товариша ще раз став нам у пригоді. Приспустити став було його ідеєю. І поки витікала вода, ми збирали в іншому кінці Ставок заглушену гарнізонниками рибу. Поки я її щинив, Віллі приніс сушняку з лісу, і ми встигли запекти рибу над жаром ще до того, як вода відійшла від коліс, залишивши слизьку намулу.

Ми накидали під колеса патиків і гілляччя, й коли колишній піхотинець, газонувши, дав задній хід, наш трофей, заревівши, буквально вистрибнув на греблю, ледь не перелетівши на той бік.

На страдницькому гостроносому обличчі баварця, з гострою жовтою щетиною на підборідді й кадику, чи не вперше засяяла усмішка. І тих два–три зуби, що йому не вистачало, цілком компенсував вогонь у його очах.

— Шау ма маль. Бензину ще трохи є! — гукнув він мені з кабіни.

— На скільки?

— Більше пів!..

— А може, ще трохи повоюємо, Віллі, га? Почнемо віддавати борги? — Я ще був під враженням того, як хвацько він витяг з намули «віліса». — Гатити тих серунів, що нам ще залишається? І ми тепер на колесах…

— Ти п’яний, — буркнув Віллі. — До Карпат бензину трохи мало… — Тепер ми помінялися ролями, вже колишній піхотинець начеб заспокоював мене, проте я стояв на своєму.

— Навряд чи у мене ще буде така можливість, поки Америка оголосить війну савітам…

— Шайсе![20] Кляті роки… Війна уже давно конєц. І доки я буду слухать такого дурня, як ти?

— Ця війна ще не скоро закінчиться, — кинув я. — А для мене вона не закінчиться… — Хотілося сказати «ніколи», але, спершу передумавши, все ж не підібрав нічого ліпшого, то після паузи так і сказав: — Не закінчиться ніколи!..

— Я буду мити уніформу, — кивнув на скручені у клубок закривавлені гімнастерки колишній піхотинець, коли ми сіли на греблі їсти рибу. — Треба іти прощатися з мати… — начеб нагадував він мені.

— Й–а, гер майор[21], — щедро, відразу аж настільки, підвищив я у чині колишнього піхотинця і вже удруге за день побачив на його обличчі щось схоже на усмішку.

— Шаумамаль, — повторював він, і ще додавав: «Ґелль?[22]» Утім, я вже досить довго слухав ці його приповідки, аби зрозуміти, що насправді вони нічого не означають.

— Тепер ми на колесах і можемо ще трохи попартизанити й тут. Віллі, невже ти ніколи не мріяв опинитися в українських партизанах?.. — Я знав, що ці питання його лише дратують, але не міг нічого з собою вдіяти й продовжував. — Дивися, вже десять років після війни, а ми ще й досі тут. Народ України тебе не забуде, Віллі…

Напевне, він думав, що я навмисне над ним підсміююсь, бо спершу його реакція була досить спокійною.

— Віллі, а якщо ми затримаємося ще на день? Це прохання, — сказав я.

Коли він зрозумів, що я вже не жартую, то навіть на юшку в ложці перестав дмухати. Він випрямив шию, і я помітив у нього на підборідді завислі на жовтій щетині кісточки з риби.

Я говорив начеб між іншим, сьорбаючи юшку, та коли я закінчив, Віллі перестав їсти. Він підвівся, відійшов від казана й сів спиною до мене. Виглядало на те, що він образився, але показував це якось зовсім по–дитячому.

І все було б нічого, і я, напевне, ще й далі міг би говорити про те, як добре ми могли б воювати, якби перед тим ми й справді не порішили в цьому лісі гарнізонників і з двома тілами яких нам ще належало щось зробити.

— Ти… ти слабий з голова, — сказав Віллі, від хвилювання плутаючись у російських словах. — Якщо завтра у ліс прийде зольдат… український партизан має зовсім мало патронів, — продовжив він після довгої паузи, висмикнув із купи одну із гімнастерок, зійшов з греблі й намочив її у воді.

— Може, вже десь і прочісують, але не тут… — кинув я у відповідь. — Ті сучі сини просто звернули з дороги не в тому місці, і тепер їх довго будуть шукати… А може, їх і не знайдуть!

Колишній піхотинець вернувся до «віліса» й знову зійшов до води з шматком бурого господарчого мила.

— Ми їдемо, як буде ніч, — сказав він досить стримано.

— І все ж я прошу тебе подумати.

— Наше піф–паф!.. Мали чути якийсь люди, — буркнув Віллі, і тоді ми обидва надовго замовкли.

Ми випрали для себе по одному «хебе». Я взяв капітанське, а Віллі — із лейтенанта енкаведе, одного з тих двох, що лягли у коноплях. І поки він поніс розвішувати по кущах прання, я перебрав знайдені у гарнізонників набої. Але підходящих для мого «гочкіса» не виявилося. Потім ми ще трохи пововтузилися біля машини, а тоді Віллі завів її і, поволі рушаючи, вирулив із дамби. Він заїхав у ялинник на пищатинецький бік видолинка, майже туди, куди й хотів. Нарубавши ялинових гілляк, ми прикидали ними «віліса» зверху.


Потім ми ще поговорили трохи, так майже ні про що. Я знаходив усе нові аргументи, аби переконати Віллі цієї ночі скочити машиною до Крем’янця, і навіть сам починав у це вірити. Я сказав, що якщо навіть хтось і чув постріли, то найперше люди подумають, що то гарнізонники понапивалися й стріляють, куди бачать, якийсь свій черговий «дєнь побєди» святкують… Ось і мати розказувала, що вже не раз таке бувало, навіть коло церкви влаштовували канонаду.

Тепер Ставки наші люди деякий час обходитимуть десятою дорогою.

Бо ж савіти всіх закликають вірити своїй пропаганді, що на Волині УПА вже нема. І я ще деякий час продовжував цю тему, навіть коли ми вже рушили переховувати ще ті два трупи, що залишилися в лісі. Я подумав, що то не забере багато часу, і навіть сказав колишньому піхотинцеві залишити савітську уніформу так, як є, на кущах.

А коли ми піднялися вдовж струмка до того місця, де я прикопав тіло…гуєва, то вирішили його там у старій лисячій норі і залишити. Я зранку сам пересунув його туди, роздовбав ту нору й запхав його вперед головою.

І коли ми почали розгрібати ґрунт та дійшли до посинілої п’яти гарнізонника, то, зрозумівши марність зусиль, загорнули його назад. Зверху, з–поміж коріння, ще обвалили трохи сухої землі. Якщо його будуть дуже шукати, то, звичайно, знайдуть, а якщо не дуже — не знайдуть ніколи.

Я зробив помело із стебел папороті та лісового горошку й ретельно обмів землю, натрусив прілого торішнього листя, а Віллі тим часом притягнув й кинув зверху суху грубу розчепіру, аби звірі не розграбали.

Восени сорок п’ятого, коли проти нашої сотні рускі кинули цілу дивізію, тоді вони вперше обступили ліс і просто–таки промацували деякі ділянки «щупами», я майже три доби просидів у приблизно такій же роздовбаній лисячій норі на Гриньковеччині. Правда, на ніч я виповзав. А от той…гуєв уже не виповзе.

Колишній піхотинець ще знайшов у струмку гільзу від ППШ, потім я знайшов ще одну, але на подальші пошуки вирішили часу не тратити. В густій лісовій хопті їх навряд чи хто знайде, якщо тільки не знатиме, що вони тут є.

І, мабуть, десь тоді, сам не знаю чому, але я остаточно вирішив змінити план. А чому б і справді не рвонути на Крем’янець трофейним «вілісом»?.. У тому рідкому грабовому лісі, де все навкруги буяло й цвірінькало, ця ідея видалася мені не такою вже й божевільною.

— А тепер веди до свого… Де той твій глиняник? — сказав я і вже за звичкою повторив це ще раз, бачачи перед собою згорблену довгоруку постать колишнього піхотинця колись ворожої армії, його оброслу жовтим волоссям шию, запалу повіку й насторожений погляд єдиного ока, коли він оглядався. Я й сам, мабуть, виглядав не краще. Утім, пам’ятаючи, що ми шукаємо по лісі трупи ворогів, то навіть і це заняття видавалося мені тоді далеко не найгіршим із того, що могло нас чекати.

Ми й самі вже могли бути трупами, і про це я також пам’ятав. І все ж тут, у рідному лісі, серед розкішної природи, мені й далі судилося визбирувати трупи замість того, щоб косити сіно, рибалити чи, скажімо, учити дітей або будувати мости, на що я навіть пробував учитися…

Однак на війні є речі, про які бажано згадувати якомога рідше. Інакше навряд чи довго протягнеш…

За грабовим лісом була смуга соснини, яку ми швидко проминули, а тоді баварець нарешті вивів мене на глиняник, де він привалив того шоферину І я віддав належне колишньому піхотинцеві, який уже орієнтувався у нашому лісі досить непогано.

Проте у глинянику нас чекала несподіванка. Навпочіпки відкочуючи важкі глиняні катуляки, бо далі були пищатинецькі поля й дорога на Крем’янець і нас хтось міг побачити, ми довго не могли повірити, що під глиною нікого нема: ні живого, ні мертвого.

— Заспокойся, він дав драла, — поплескав я по плечу колишнього піхотинця, розглядаючи червоні цятки на брилах. — Зате тепер тобі ніхто не дорікне, що ти вбив українця, хоч і холуя. Ти його тільки поранив…

Колишній піхотинець понуро розглядав своїм одним оком подарований мною парабелум, начеб зброя була у чомусь винна.

— Віллі, скажи чесно, ти просто залишив його, думав, сам сконає, бо не хотів добивати. Так чи ні?.. — Баварець продовжував мовчки розглядати парабелум, але й без його відповіді мені було все зрозуміло.

Отож, відколи він прикидав гарнізонника брилами у глинянику, минуло вже години три, якщо не більше. Той уже міг дійти і до Пищатинець, і до Підгаєць. Залежно від того, коли він з–під тієї глини виліз. А міг заховатися за найближчими кущами…

— Чому винен? Що служить армії? — буркнув Віллі, й у нього знову вийшло начеб випльовування слів.

— Щось не розумію, а ти, взагалі, за кого?..

— Я думав, він помер, — розводив руками Віллі. — Одна смерть…

— Тепер будуть ще дві. Наші з тобою. Бо ти так вирішив. Що ж?.. Напевне, тобі треба просто іти і знову здаватися, — сказав я. — Тільки тепер вони тебе землеміром не поставлять, а самі тобі відміряють…

— Ду біст фантазер, — цього разу німецькою відповів мені колишній піхотинець, але я зрозумів його без перекладу, і ще я зрозумів, що здаватися він не хоче.

А може, він просто хотів, щоб його слово було останнє? Моя репліка про землеміра, як завжди, його образила.




9. Похоронна команда


— І що тепер буде? — запитав Віллі, коли ми вийшли з глиняника й, пригинаючись, аби нас не побачили з дороги, почали прочісувати кущі.

— Коли знайдемо твого шофера, то попросимо, щоб нікому не розказував, що нас бачив. І першим просити буду я…

Напевне, Віллі зрозумів безглуздість подібних запитань, бо враз замовк. Але я й сам не дуже хотів стріляти в того хлопця.

— Може, ми навіть дамо йому води. Прив’яжемо десь, нехай трохи полежить із ганчіркою в роті, поки якісь пастухи знайдуть і поки ми звідси заберемося, — заспокоював я колишнього піхотинця, хоч і сам мало вірив у те, що казав.

Наздогнати, щоб убити, а убити, аби вижити самому, — на війні то звична справа. Хоча раніше намагалися догнати переважно мене. Особливо в останній рік, перед тим як вийти з лісу, то тільки й того, що гебістські хорти наступали нам на п’яти.

Правда, ще раніше, десь невдовзі після того, як пройшов фронт, довелося за панським садом у Нападівці ловити одного підстреленого смершівця. Наш стрілець, мій товариш, зігнав його з одної курви, до якої і сам заглядав, але не добив. То його вже на виході із села наш дядько ґаблями заколов, прохромив, як жабу, коли той пробував заритися у копицю. Не на того натрапив. У дядька обидва сини були в лісі… Потім зарив його під купою гною.

…Собача робота йти по сліду. Хоча сліду, як такого, і не було. Проте інтуїція мені підказувала, що той шоферина направився до дороги. Лише кілька цяток крові на присохлому коров’ячому пляцку й обламаний вербовий кущ, обчухране свіже листя на траві вказували, що втікач робив собі палицю. Виявилося, ми на правильному шляху.

Далі була смуга відкритого поля, засіяна ячменем, метрів зо триста, не більше, й знову зарослий кущами верболозу і глоду видолинок. Через рану ноги я не міг перебігти те поле так швидко, як колишній піхотинець, і поки я лежав у зеленому ячмені, віддихуючись, він уже шастав між тими кущами. І якби тепер від дороги почалася облава, я був би приречений. Мій одноокий товариш з одним парабелумом був поганеньким прикриттям. Ми обидва були б приречені.

Утікач був беззбройний. Колишній піхотинець був у цьому впевнений, залишалося вірити йому на слово. Втім, усі наші старання могли б бути марними, якби гарнізонник уже дістався Пищатинець. Його могли відправити підводою на Крем’янець, а у сільсавєті зібрати перепуджених стрибків.

Починати ж перестрілку із сільськими аж ніяк не входило у мої плани.

Досить того, що вже одного холуя по кущах виловлюємо. Бо ж не інакше той Свирненко залюбки відгукувався на покірного хохла, а якби ні, то хіба тримали б? А по–іншому вони його й не могли називати…

Віллі я наздогнав уже у самій долині біля наповненої водою продовгуватої ями–копанки. За кущами виднілася ще одна. Раніше ті луки вважалися пищатинецьким пасовиськом, а тепер, коли худобу зігнали до колгоспи, то й кущі розрослися, й торф почали копати. Виглядає, наче хтось тихцем від влади запасався паливом. Бо ж савіти навіть фруктові дерева у садах обклали податком, то навряд чи так просто дозволили б комусь копати торф…

Я перехопив погляд колишнього піхотинця, й з того, як він, нагинаючись над копанкою, прискалював єдине око, було зрозуміло, що він там щось побачив. А за мить я і сам був не менше за нього вражений тим, що довелося побачити. У ямі над водою вивищувалася десь на сантиметр, не більше, гола опуклість саме тієї частини людського тіла, яку не прийнято афішувати. Поза сумнівом — то був утопленик. У воді також плавало людське лайно.

Край гімнастерки, що також був зверху, видавав гарнізонника. Віллі підібрав обчухраного вербового патика, що валявся на березі й, вочевидь, належав утікачеві, і підтягнув ним тіло до берега.

— Зауанґлєр[23], — буркнув колишній піхотинець, проте я так і не зрозумів, що він має на увазі.

І нічим я вже тобі, чоловічино, не допоможу, подумав я, споглядаючи притоплене тіло.

— Потонув у власному лайні. Доля всіх холуїв, — сказав я.

Але розвинути думку перешкодило гурчання, що враз долетіло від дороги. Ми пригнулися за кущем, і коли те гурчання порив вітру відніс десь далі, побачили, як на горб перед лісом, що був тут вододілом між Горинню й Горинькою, повільно виповзала вантажена полуторка. А цегляного кольору вантаж на кузові цеглою і міг бути.

Провівши поглядами полуторку, що сховалася, в’їхавши у ліс, ми ще деякий час постояли, вслухаючись у довколишні звуки, але, крім співу жайворонка у високості над ячмінним полем, нічого не почули. Ми вернулися до копанки, і Віллі пішов подивитися ще й до другої ями. Він начеб перевіряв, чи й там не плаває ще одна дупа.

Вочевидь, другою найбільшою помилкою того шоферини, окрім служби рускім, було те, що він сів опорожнитися на самим краєм копанки. Під його вагою крихкий торф’яний берег відколовся великою скибою разом з ним у найменш зручний для нашого втікача момент. Бідака навіть штанів не встиг підтягнути, самотужки вибратися з ями також не зміг.

І я подумував залишити невдаху там, де він був, хоч, може, це і було б невиправданою легковажністю.


Проте колишній піхотинець міркував інакше. Всю цю неприємну роботу із похованням утопленика, напевне, відчуваючи свою провину за втікача, він виконав сам. І придумав найпростіший метод.

Поки я оглядав й перемотував власну рану, Віллі підтягнув тіло до берега. Потім ненадовго пропав й повернувся з двома брилами ракушняку під пахвами. Мабуть, бігав за ними назад аж у глиняник.

Спочатку він хотів прив’язати обидві, але не вистачило шнура, якого він перед тим обмотав довкруг живота утопленика. Тоді, зваживши брили руками, вибрав важчу. А коли вже прив’язав, то, спихаючи її ногою у воду, обвалив ще трохи берега і ледь сам не шубовснув. Слідом за каменем у воді зникла й дупа утопленика. На поверхні залишилося лише лайно.

Кров і лайно — саме з цим найчастіше і доводиться мати справу на війні. Правда, потім про це найменше хочеться згадувати. І гіркий смак поту, що не висихає, — це також лише як шлях до того, що буде потім, до крові і лайна. Але після перших, найбільш болісних вражень потім до всього цього просто звикаєш.

Схожі думки крутилися в моїй голові, коли ми верталися до Ставок. Перебігаючи відкриту ділянку, я знову тамував біль у стегні й думав, що ця клята рана мені ще вилізе боком. Якби хоч два–три дні не порухатися, вона б достатньо загоїлась. Але на відлежування у мене не було навіть і півдня.

Коли увійшли в ліс, то пригальмували темп і далі йшли, ледь тягнучи ноги. Убезпечивши себе від утікача, ми знову вернулися до того, з чого почали. Мабуть, правий був Віллі, щонайкращим виходом було дочекатися темряви й ушиватися звідси куди подалі. Але я ще мав навідатися до матері, і хотілося ще хоч раз на прощання побачитися з Улею.

І якщо похід у село можна було зробити без великого ризику, то поїздка на трофейному «вілісі» до Крем’янця з однооким німцем–водієм, нехай навіть і у формі савітських офіцерів і з чужими документами, виглядала авантюрою. Стримуючи себе, я вже начеб змирився, що цього робити не варто, але в уяві знову й знову нісся нічною дорогою назустріч вітру…

У той момент дві сили боролися в мені. І так виглядало, що за тих обставин вони були протилежними: бажання вижити і кохання до дівчини. І важко знайти в людини два сильніші почуття. Я не хотів залишати Уляну, ще бодай раз не побачивши її. Хоча й розумів, що тим самим можу згубити і її, і себе. І все ж я, мабуть, надто сильно кохав, аби довіритись розуму.

— Старий я вже лісами бігати!.. — кинув Віллі, відхекуючись, коли ми присіли на поваленому сухостої перепочити.

— Не прибідняйся, тебе ще не так просто й догнати! — поплескав я його по плечу, хотів було додати ще щось підбадьорююче, але нічого більше не придумав.

Віллі, безперечно, відчував мій настрій. Обігнавши мене на підйомі горба, коли ми заглибилися у стару вирубку, де вже піднімався молодий ліс, він ішов стежкою попереду й старанно притримував гілки, аби яка здурна не цвьохнула мене по лиці. І я знову тепло подумав про колишнього піхотинця, як я вже звик називати його про себе. Цього ще не старого, лише трохи за сорок, але вже добряче пожованого життям чоловіка, з довгими руками й одним оком, який понад усе хоче вернутися з війни додому. Де його, мабуть, ніхто вже й не чекає. Старі батьки, невідомо, що з ними, а дружина, за його словами, і до війни його не дуже любила. А дітей у них не було.

І от, добровільно визнавши мою зверхність, божу війську, навіть такому мізерному, як наше, не може бути двох командирів, він тепер цілком залежав від моїх рішень. На тому боці, за Карпатами, якщо пощастить туди дістатися, я сам передам йому командування. Правда, Віллі про це ще не знає.

До Ставок ми дійшли без пригод, ні на кого з місцевих не напоровшись. Уже перед самим закиданим гілками «вілісом» сполохали руду лисицю. Я побачив тільки її хвоста і все ж мотнув плечем, скидаючи трофейного «пепеша» — це вже на рівні рефлексу… А коли згодом Віллі знову почав виставляти на капот ті банки тушонки й ту, запечену над жаром, загорнуту у шмату рибу яку ми не доїли в обід, було зрозуміло, що саме занюхала лисиця.

Із провіантом колишній піхотинець витяг і відставив у траву недопитий бутлик з горілкою. Тоді мені знову це здалося цілком доречним, і я попросив його дістати ще й кварту.

Я хлюпнув півкварти і спершу простягнув баварцеві. Він буркнув щось під ніс, але не відмовився. Пізніше, під рибу і м’ясо, я ще кілька разів перехиляв бутлика над квартою, і горілка додала мені рішучості. І коли я знову почав про нічну поїздку до Крем’янця на побачення з дівчиною, то Віллі вже наче й не заперечував.

Але переді мною було понуре, втомлене обличчя мого друга, і я вирішив поки що не продовжувати цієї теми. Тим більше що горілка не так збадьорила, як розморила. Недоспана ніч давалася взнаки.

Сонце вже скотилося до заходу і стояло над верхівками старих сосен по той бік Ставок. З вільшаника, із–за дамби, долинали крики болотяних птахів і було чути, як у воді раз по раз кидається недоглушена гарнізонниками риба. Ми все ще залишалися в обіймах лісу, і ці рідні, знайомі з дитинства місця додавали сили й упевненості, і, звичайно, не хотілося й думати, що кожної миті на нас може початися полювання.

Тим часом Шуберт встиг поголитися, переодягнутися у савітську військову уніформу, що вже висохла, й, опустивши сидушку розсістися у «вілісі». Якби колишньому піхотинцеві ще друге око й хоч би на тиждень офіцерський сухпайок, то йому б ціни не було!..

Але мене хилило до сну і я вирішив знехтувати забобоном — не спати на захід сонця — й, залишивши Віллі у машині, поплівся у свою клуню.

Якби облава почалася у цю мить, вони б взяли нас тепленькими… З дверей клуні, з горба, я ще деякий час оглядав долину.

Про те, що тут раніше відбувся бій, нагадували хіба свіжі гільзи, які я, втім, старанно визбирав, і дві «льожки» — вм’ятини та вим’яті смуги у коноплях, у тих місцях, де ми тягли тіла гарнізонників… Але мої повіки ставали все важчими, а ноги начеб ватяними. Ще встиг запам’ятати велику рибину, що кинулася неподалік того місця, де рвалися у воді гранати.

Прокинувся я від холодриги, а коли розплющив очі, навкруги була темрява. Я проспав набагато довше, ніж думав. Від цвіркунів, що, здавалося, сиділи в усіх кутках клуні, могло закласти у вухах.

Віллі я застав там, де й залишив, у машині. Колишній піхотинець був свіжий і підтягнутий, ніби й не спав. Чому він тоді не розбудив мене? Уночі ми ж повинні були виїхати? Чи, може, він боявся, що я наполягатиму на нічному рейді до Крем’янця?.. Я пройшов повз машину до «монаха» і трохи промив очі.

— Йду до села, до світанку вернуся, — сказав я і рушив у нічний ліс в надії за горбом вийти на прямішу дорогу, але за хвилину Віллі наздогнав мене і сказав, що йде зі мною.

У нього з рота несло так само, як і з мого, і я порадив йому пожувати трави, аби перебити запах перегару. Не хотілося засмучувати матір. Аж враз через кілька кроків він захарчав, як кіт, і став голосно плюватися.

— Ти, курво німецька, мало того, що напоїв мене, що стріляти не вмієш і тікають від тебе всі кому не лінь, то ще й кропиву від трави не відрізниш…

— Болшой дупа так думати, — буркнув Шуберт, усе ще відпльовуючись.

— І для чого ти витягнув того бутля?

— Бут?.. Бутль?.. — наче передражнюючи, пробував повторити за мною Віллі.

— Ти просто не хотів, щоб ми їхали! Кайзер ти недобитий! — продовжував я шпетити колишнього піхотинця, хоч і розумів, що тільки зганяю на ньому злість.

— Кайзер капут! — кинув він, усе ще відпльовуючись.

У темряві я не бачив його обличчя, але з інтонації вловив, здається, навіть якусь нотку іронії.

І ще, з кожним кроком я все більше відчував, що вибрана мною пара чобіт, із тих, що ми познімали з убитих рускіх, виявилася дещо затісною. Треб’ло спробувати інші, але вертатися не хотілося, і я вирішив, що до села, туди й назад, якось уже дійду і в цих. А коли ми нарешті вийшли на лісову дорогу, яка в темряві ледь вгадувалась, то треба було квапитися, до світанку залишалося не так уже й багато часу.

— Якщо вони й почнуть, то почнуть із Кіптихи, — сказав я начеб сам до себе. — Раніше вони починали саме звідти. Ну, або ще з крем’янецького шляху. Якщо зі шляху, тоді нам гаплик! Але звідти раз починали й ваші…

Віллі, здавалося, залишив мої слова без уваги. Ми якраз наближалися до шляху, і вже не вперше, мабуть, усе ще зі злості я знову нагадав йому, як на Великдень, у сорок третьому, у цьому видолинку ми дали перцю його колєґам. Тоді колишній піхотинець врешті–решт огризнувся, мовляв, чого я тепер боюся облави рускіх, коли тоді побив цілу колону німців? І ще Віллі запитав так само каліченою російською, чи й справді я отримую задоволення, розповідаючи йому про це.

— З ким тут побалакаєш, коли кругом одні окупанти!.. — спромігся я на якусь іронію, ковзнувши поглядом по лейтенантських погонах на худих плечах Віллі.

Після сну я все ще почувався кепсько.

— А тепер я ще й у твоїй банді!.. — смикнув плечима колишній піхотинець, не оглядаючись, начеб я кольнув його багнетом між лопатки.

— І то також правда, — погодився я, безглуздо було гиркатися далі.

— Болшой дупа так думати…

— А тобі треба хоч трохи вивчити українську, — на рові перед дорогою, вийшовши з вузької стежки, зміг я нарешті порівнятися з Віллі.

— Но! Я знаю! — сказав він, вдивляючись у клапті туману, що піднімалися з виярка перед селом. — О, дай Боже на здоров’я, німецька курва!..

Ми вийшли з лісу й, пройшовши насипом ще метрів сто, поки поминули той виярок, а тоді перебігли дорогу й клином лісу вибрели поза людські городи, аби найкоротшим шляхом дістатися до нашого обійстя. Роси на межі було мало, і ще я помітив, що зірки тільки де–не–де блимали у просвітах між хмарами.

Я неголосно постукав у шибку. Мати майже відразу, не питаючи хто, відчинила. Начеб і не спала. Мене вона завжди впізнавала по стукові…

— Бачите, мамо, так і не дочекався я молодих карчох[24], — сказав я, виносячи у темряві з комори дві заздалегідь наготовані торби з пришитими ременями з кінської збруї, щоб було як нести за плечима.

— То, може, я піду попробую надерти? Може, вже яких назбираю?.. — Мама й так була худенька, невисока, а за останні тижні висохла, здається, ще більше.

— Та ні, мамо, куди ви серед ночі? То я так…

— Що ж, хай Бог тебе береже, сину… Якби знала, хліба б свіжого на дорогу напекла.

— Дякую вам за сухарі, а хліб все одно довго свіжим не буде, — заспокоював я маму.

Вийшовши у садок, я тричі крикнув совою. Небо на сході помітно зблідло, надворі починало сіріти… Віллі відповів мені, як умів. Ще раніше я показував йому, як це робиться. Майже кожен наш стрілець для умовного сигналу умів імітувати якогось птаха чи звіра. Я собі вибрав сову. І колишній піхотинець також непогано імітував нічного птаха, правда, гортанне «У ху–гу!» в його сови виходило якесь начеб нетутешнє, але що вже тут вдієш?

Наші «сови» розбудили сусідського собаку, і Віллі довелося ще трохи зачекати в кінці саду, поки той заспокоївся. А коли ми вернулися в хату і мати, прикриваючи хусткою рота, знову почала тихо приповідати, що нема її синам місця на рідній землі, за мною із сінок якраз зайшов німець, і його єдине око й собі почало часто кліпати, поки звідти не викотилася велика сльоза. Я не чекав від нього такої сентиментальності, та й не час було розкисати… Завдавши колишньому піхотинцеві легшу торбину, я й собі намірився виходити з хати.

— А я собі думала, що ти мені їх ще й викопати поможеш, — зітхала мати, і я навіть не відразу здогадався, що вона має на увазі картоплю.

— Як тоді Максим Струмінський з Матвієвець, ти ж чула. Пішов батькам помогти карчохи копати… То його на городі стрибки окружили, але підлізти боялись… Та він їм так і не дався, підірвав себе…

— Ой, сину, Господь з тобою!..

— А вчора тут, у селі, нічого не чули?

— Та я нікуди і не ходила… А що?

— Ми вчора на Ставках офіцерів з гарнізону постріляли, — вирішив я попередити матір.

— Ой, Господи! — зойкнула мати. — Тепер вони, Олесику сказяться!..

— Якби не ми їх, то вони б нас, мамо. Поховайте, що маєте. Бо як прийде гарнізон з облавою, то всіх будуть трусити. І ту газету спаліть.

— Яку газету?

— «Ілюстрований журнал для молодіжи», що я читав у причепі, — нагадав я матері. — Я там його у причепі лишив, де ми з німцем сиділи, і приберіть там…

— То що — той німець постріляв савітів? — я зрозумів, що мамі хотілося думати саме так.

Цієї миті із садка знову долинуло щось схоже на крик сови. Неважко було здогадатися, що це колишній піхотинець і що він підганяв мене. Але цього разу відгукнувся не тільки сусідський собака, а й чомусь усі навколишні півні, хоч і дещо врізнобій, але враз нагадали про себе голосним: «Ку–ку–рі–ку!»…

У той час мати підвела мене до ікони, ми разом, як вона мене завжди вчила, проказали: «Отче наш» і «Богородице Діво…».

— Бережи себе, дитино, і нехай Бог тебе береже!.. — ще встигла видихнути мати, тричі перехрестивши мене. — Ой, Олексо, Олесику! Пам’ятаєш, як називала тебе маленьким? — І знову тихо заплакала.

— Так, мамо.

— Ой, Олесику, моя ти дитино! Один ти лишився у мене! — Мати начеб хотіла ще щось додати, але так і не сказала більше нічого, тільки плакала.

Я поцілував її у теплу щоку, солону від сліз, пригорнув її і, нахилившись, либонь востаннє, торкнувся чолом материнського плеча.




10. В обіймах лісу. Кругова оборона


До самого лісу я відчував на губах той солоний присмак материної сльози і ще — її тепло. Серце стискалося від думки, що навряд чи тепер скоро побачу неньку, а може, вже й не побачу ніколи. Поки дійшли до лісу, хмари на сході почали рожевіти. Але густий клин туману з долини, від Братерщини, прикривав наші силуети від чужих очей.

А коли вийшли на шлях і знову перебігали насипом, то назустріч з туману спершу почули похропування коней, а потім викотилася підвода. Здавалося, що у дядька на возі повилазять з орбіт очі, коли ми з Віллі стали поперек дороги. Зупиняючи коней, він натягнув віжки з такою силою, що руки підняв врівень з головою, і якби ще трохи, то коні, задкуючи, перекинули б з насипу і воза, і його разом з возом.

Дядько був не з нашого села, і я поцікавився, звідки і куди він їде. А коли почув, що з Підгайців — на станцію, де має взяти ваги для колгоспної комори, а по дорозі братовій у Борсуках пару бальків для причепи скинути, то зрозумів, що він не бреше. На підводі й справді лежало кілька рівних соснових стояків, ще свіжих. Я хотів було нагадати дядькові нашу колишню заборону на вирубування лісу без крайньої на те потреби, але натомість запитав, чи не бачив він по дорозі солдатів.

Мій співрозмовник перевів погляд з мене на одноокого сутулого офіцера по той бік воза, без кашкета, зате із торбою за плечима й «пепеша» на грудях, і відповів, що не бачив. Дядько, вочевидь, був не дурний і розумів, що версія з «не» у будь–якому випадку буде для нього кращою, ніж з «так».

Тим часом Віллі неквапливо дістав з кишені пачку трофейного «Біломорканалу», витрусив собі цигарку і, припаливши, запропонував дядькові. Той покірно взяв цигарку і деякий час приречено теребив її тремтячими пальцями з грубою, потрісканою на пучках шкірою, а потім заклав за вухо. В його очах промайнула тінь відчаю, а неголені запалі щоки ще більше зблідли. Найбільше я боявся, аби дядько зопалу не рвонув коней, пускаючи їх прямо на нас, навтьоки… Від кулі він би все одно не втік, хоч ми, напевне, й не стріляли б.

Пізніше, похваливши колишнього піхотинця за дотепність, я все ж жартома дорікнув йому за те, що ледь не до смерті налякав мого земляка отим «Пожайлуста!» — простягаючи цигарку.

А тоді, коли дядько ховав її за вухо, я запитав у нього, чи добре він нас запам’ятав?

— Не бачив і не чув… — Це було схоже на «Отче наш», і дядько подумки вже, мабуть, прощався із життям, бо тим рускім на дорозі нічого не вартувало його пристрелити.

— А то самі знаєте! — ще раз натякнув я йому, хоч у цьому вже не було потреби.

Я був майже впевнений, що цей дядько навіть рідній жінці якщо колись під периною і розкаже про те, кого зустрів удосвіта на лісовій дорозі, то це буде не раніше, ніж упаде сніг.

— Вйо! — замість дядька прицмокнув я на коней, а він, з біломориною за вухом, сидів на возі рівно, наче шворня проковтнув, і, напевне, аж до самого села все ще чекав кулі у спину.

Ми з колишнім піхотинцем знову заглибилися у ліс. Коротка червнева ніч минула, й ранок видався хмарним і сірим. Здавалося, через те навіть пташки починали не так бадьоро, як завжди.

І все ж ліс давав відчуття безпеки. Ліс, у якому виріс, знайомі стежки й дерева, трави і води, й саме повітря, настояне на усіх цих звичних з дитинства запахах пізніх суниць та лісових малин, що якраз почали достигати, — це заспокоювало, хоч я і розумів, що уся ця благодать може закінчитися однієї миті. Тієї миті, коли почнеться облава.

— На Ставках нас уже можуть чекати.

Я просто поділився з товаришем своїм припущенням.

— Підемо на оанс, цвоа[25]? — запитав Віллі. — Хочеш, я першим? — уточнив він.

— Ні, цього я не мав на увазі, — сказав я.

Кинув я це з роздратуванням, щось у словах колишнього піхотинця мене зачепило. Напевне, все ж далася взнаки напруга останнього дня. Бо ж якби він запитав про щось подібне ще вчора, до того, як ми зіткнулися з гарнізонниками, я б, думаю, відреагував спокійніше. Невже колишній піхотинець може думати, що я хочу ним прикритися? А може, просто жаліє з огляду на мою рану?

Втім, «на оанс, цвоа» нам було ще зарано. І я сказав, що ми розділимося вже, коли почнеться спуск, і Віллі кивком голови зі мною погодився.

Зверху долинув стукіт, часті характерні удари, і ми обидва, наче за наказом, підняли очі.

— Шпехт, — посміхнувся колишній піхотинець.

— Дятел, — сказав я майже водночас.

— Шпехт, — повторив баварець, посміхаючись, і руда й гостра, як мідні дротики, щетина на його шиї зарухалася разом із відстовбурченим кадиком. — Під Вейтхеймом їх болшой штук, — додав він після паузи.

Стукіт дятла у верховітті не інакше як нагадав моєму другові про щось дороге й далеке. Може, й про дитинство?

А коли Віллі знову задер голову, йому на лоба впала велика ялинова шишка, ще з торішніх. Мабуть, то вже була робота білки? Але розсмішило мене навіть не це, а той серйозний вираз на обличчі, з яким колишній піхотинець потім роздивлявся її.

— Тобі треба десь роздобути каску, у нас, здається, така валялася, з двома ріжками, мама уній курям воду давала… Ваші завжди ходили у касках, і тепер я знаю чому…

— Найбільший трофей з тої колони? — єхидно зауважив Віллі у відповідь на мій сміх.

— А чому? Що правда, то не гріх! Колону ж то вашу ми розбили…

— Й–а, й–а!.. Не виходить — трохи скаржитися і все виходить! — скалічив російською Віллі.

— Чому все, чи то шістнадцять, чи вісімнадцять з вашого боку, а з нашого тільки один. — Мені завжди подобалося повторювати результат того бою, бо це й справді була наша перемога.

— І ти також стріляв?

— Аякже!

— Ти делал болшой ріск!.. — буркнув колишній піхотинець.

Потім ми зайшли в молодий ліс і деякий час просувалися стежкою мовчки. Віллі йшов першим і час від часу обривав лобом павутину а потім долонею стирав її з лиця. Принаймні павутина на стежці означала, що тут до нас давно ніхто не ходив.

За галявиною, що була наче плішина на маківці вододілу, нам трапився великий мурашник. Але ще на підході до нього колишній піхотинець враз різко зупинився. Через галявину стрибнула козуля.

Її біле озаддя, помелькотівши між деревами, завмерло метрів за п’ятдесят. Видно, ми сполохали її зненацька, мабуть, десь тут, у кущах, лишилося козеня. Але нам було не до козулі. І чим ближче до Ставок, тим обережнішою ставала наша хода.

Біля великого мурашника, коли почався спуск, Віллі зупинився перекурити. Невтомні мурахи–парамуди вже майже встигли відновити конус, у центрі якого похило стирчав грубий патик.

— О, диви, кацапи спирт шукали, — кивнув я на мурашник, згадавши наш давній упівський жарт. — Вони його завжди шукають, — додав я, побачивши в очах колишнього піхотинця здивування.

— Думать, вони дураки?

— Але у нас в лісі свої у мурашниках патиків не залишають, — придумав я чим заперечити.

— Но оні побєділі, — кинув Віллі, начеб спльовуючи, як це він умів.

— То ти тому за них, що куриш їхній «Біломор»?..

— Нєт, я просто думаль то–то болшой ідіот, кто типір уден ходить у ліс піф–паф, — каліченою російською відповідав мені Віллі.

— Але ж ми якось мусимо знайти вихід, чи не так?

— Тьєбі нє нужно поганий німець, тьєбі нужно болшой янкі!..

Було очевидним, що Віллі зрозумів щось зовсім інше, ніж я хотів йому сказати… Проте в іншому він розумів мене без слів. Починався спуск, стежка пішла стрімкіше вниз.

— Ну що, ти в нормі?

— Й–а! — відповів колишній піхотинець, і, розділившись, ми продовжили шлях різними схилами видолинка.

Ще деякий час я міг бачити його згорблену довгоруку постать в рускій уніформі, що перебігала від дерева до дерева над заростями дикого горошку й папороті. Але невдовзі я відстав, побачивши, що знову спала пов’язка, а на холоші виступила свіжа кров.

Випадково серед моху наступив на равлика, хруснула шкаралупка, я різко відсмикнув ногу й відчув біль у стегні. Довелося–таки перебинтовувати. Добре, хоч від матері вдалося приховати рану. Бо ж звечора, наткнувшись у трофейному «вілісі» на аптечку, я припік її йодом і старанно забинтував.

З такою ногою далеко не зайдеш, думав я, уже втретє за добу опинившись біля того самого струмка. А ось і місце в гірчаку, досі прим’яте, де лежав той…гуєв. Протоптуючись крізь високу кропиву й вслухаючись у зойки сойок по той бік видолинка, куди пішов Віллі, я вирішив піднятися трохи вище по схилу.

«Се наука, враже,

Щоб ти віру кріпку мав

В те, що батько каже!» —

знову згадалися рядки з того зшитку «Ілюстрованого журналу для молодіжи».

Відтак я сполохав великого яструба чи шуліку. Їх і раніше у цій частині лісу, між полем і Ставками, багато водилося.

Яструб зірвався з дерева наді мною й, спланерувавши між кронами вниз по схилу, зник між старими соснами, де гніздяться сірі чаплі. А коли я знову опустив погляд під ноги, то на пеньку помітив два чорних грибних слимаки. Отож десь поряд мали б бути і гриби, може, навіть і справжні білі? Колишній піхотинець цього місця не проминув би. За ці дні він проявив неабияку пристрасть до збирання грибів і ягід.

І я знову, вже вкотре, почав думати про химерність нашого плану щодо рейду через Карпати. Напевне, й Віллі це розуміє. Можливо, савіти його вже й так скоро відпустили б? Як–не–як, а десяток літ у тому плєну… А тепер–от він останній солдат вермахту, який ще воює. До того ж за чужу незалежність. І кожен день тепер для нього, як і для мене, знову може бути останнім… Але чому знову? Хіба всі ті роки, відколи він потрапив на фронт, а потім у полон, у нього були інакші дні? І у мене також їх було небагато.


Думаючи про Віллі, я зробив коло довкруг Ставок і, вийшовши з протилежного боку, навіть продерся через вільшаник з того боку попід греблею. Цей заболочений вільшаник на випадок облави був найкращим шляхом для відступу і тим місцем, де можна було пересидіти дотемна. І я ще раз у цьому переконався. Бо навіть якби пустили собак, то у цих мочарах вони б швидко втратили наш слід.

Ці болотисті зарості тягнулися кілометрів на три до самої річки Гориньки, притоки Горині. За Горинькою були хутори й починався інший ліс, і ми також могли б там день чи два пересидіти.

Я так і пішов попід греблею, а потім — краєм вільшаника, аж поки не набрів на колишнього піхотинця. Він сидів на обламку старого пенька й, мабуть, раніше помітивши мене, ніж я його, жестом наказав мовчати. Я завмер на місці й, наслідуючи його приклад, деякий час напружено вслухався в навколишні звуки.

— Тут тось був, — нарешті порушив мовчанку Віллі, а на моє запитання, чому він так вважає, відповів, що одне з передніх дверцят авто застав відчиненим.

— Дверцята могли і самі відчинитися.

Проте колишній піхотинець заперечив, мовляв, добре пам’ятає, що, коли ми йшли, двічі із силою притискав саме ці дверцята. Він запропонував перевірити, чи всі речі на місці. І коли виявилося, що пропала вся тушонка й усі гранати, за винятком однієї лимонки, що закотилася під задню сідушку, то стало очевидно — хапали поспіхом. Наші люди, подумав я, і швидше за все то були якісь хлопчаки. Але якщо хапнули, окрім провізії, ще й гранати, то, напевне, до сільради з ними не побіжать?..

— Прийдуть ще раз, от побачиш… — сказав я і додав, що тепер до вечора не зашкодило б зайняти кругову оборону.

А коли колишній піхотинець запитав, що я маю на увазі, довелося пояснити, що мені тепер нічого не залишається, як прикривати його спину, а йому — мою, і дивитися ми маємо в різні боки…

— Віллі, а що б ти хотів зараз найбільше? — запитав я, присідаючи на траву поруч із ним.

— Тепла ванну і гаряча кави по–турецьки або і те, й інше одночасно, — відповів він, як завжди, каліченою російською, майже не задумуючись, і широко посміхнувся своїм беззубим ротом, а потім ще й поділився спогадами про те, як колись у сороковому у Ротштадті в пансіонаті фрау Ельзи Пфейфер його поселили на три дні від фірми і він щодня після теплої ванни пив гарячу каву по–турецьки… — Ти знаєш, що таке кава по–турецьки? — Єдине око колишнього піхотинця аж примружилося від задоволення, коли він мене про це запитував.

Утім, що таке тепла ванна, я також не знав і щиро у цьому зізнався.

— Не бачив ванни?! — ще більше здивувався Віллі.

— Ну то й що? — стенув я плечима, випрямляючи поранену ногу, але й до німця, мабуть, уже дійшло, де він, і з ким він, і хто він, і здивування на його одноокому обличчі змінилося виразом печалі, майже відчаю.

Тим часом я зняв вимазане у крові з рани галіфе, гімнастерку теж скинув і пішов до води прати.

— Коли будемо до Баварії і пансіонат фрау Ельзи… — почав було колишній піхотинець, але враз осікся, ніби горло йому стиснуло судомою, і, здається, я запізно зрозумів, що його й справді зсудомило.

— Через це ви й війну програли, що звикли до кави і ванни, — бовкнув я без задньої думки.

— Лєк міх ам арш[26]. Ти ж сам не хотів, щоб ми виграв, ти ж піф–паф у наших там, на дорозі? — кинув він, начеб випльовуючи, своєю каліченою російською.

— Коли ви стали під Москвою, то думали, що перемога вже в кишені, й почали нас тут мати за ніщо, от ми й показали… А якби ви дали незалежність народам, то ще невідомо, де б ті савіти зараз були. Ця рвань і срань, де б вона була! Там не було з ким воювати!.. — розуміючи всю безглуздість цієї дискусії, я вже не міг себе зупинити. — У тридцять дев’ятому, коли нас приєднали і кордону не стало, мама з сусідкою перший раз наважилися переїхати поїздом на той бік рову, на базар до Ямполя, подивитися, що воно ті савіти зблизька… То розказувала: у той час як у нас всі стодоли були забиті снопами, у них з того боку, на тім базарі, тільки козячий сир і воші. Утікали від тих вошей, каже, куди очі бачили…

— Гітлер капут! — буркнув замість відповіді колишній піхотинець.

— Якби старий Черчілль не послухав тоді того паралітика Рузвельта…

— Черчілль? — перепитав Віллі з відчаєм у голосі.

— Не сци, я їх буду рвати зубами! Он американи дають джосу кацапам у Кореї[27], а ми будемо тут!.. Я не можу їм нічого забути і не хочу забувати, поки живий…

— То не розумно, — буркнув колишній піхотинець. — Усе одно треба пробачати…

— Я й так занадто добрий. Краще я буду пробачати мертвого ворога, а хіба не так? — випалив я, але вийшло, начеб виправдовуюсь, і це мені не сподобалося.

Віллі буркнув щось на кшталт того, що я, мовляв, точно слабий. Але потім ми ще трохи поговорили, і, здається, мені вдалося баварця дещо заспокоїти.

Напевне, Віллі вважав марною тратою часу продовжувати реагувати на мої бздури. Але ж і я сам тільки вдавав безтурботного, бо й у мене на душі шкребли кішки, і це важко було приховати від колишнього піхотинця.

— Тобі треба перев’язку, — кивнув він на свіжу плямку крові, що знов виступила у мене на холоші, коли я встав з трави, направляючись слідом за ним до ялинника.

І ще він сказав, що коли натягнемо трофейну уніформу, то кров на галіфе може мене видати. Але то я знав і без нього. А поки я, знову використавши трофейну аптечку, робив собі свіжу перев’язку, Віллі розклав на траві провізію та набої, що залишилися. І коли я ще раз подумав, хто б це міг поцупити гранати й тушонку, то знову зупинився на думці, що це міг бути тільки хтось із місцевих хлопців.

— Почекаємо. Вони ще раз прийдуть, — повторив я, начеб сам до себе. — Але машину треба перекотити в інше місце…

— Болшой дупа! — буркнув баварець, хоч я так і не зрозумів, до чого він це.

А коли колишній піхотинець завів «віліса» й проїхав ним, обвішаним гілляками, метрів сто вздовж вільшаника, то у цей момент він видався мені схожим на справжнього німця. Він заїхав майже в саме болото, місцями залишаючи на мураві чіткі відбитки шин. Потім ми ще нарубали й докидали на машину свіжих гілляк… І я ще встиг здивуватися гнізду іволги, що висіло на гіллі плакучої верби, мов в’язана рукавичка чи капшук з круглим віконцем, давно такого не бачив.

— Диви — гніздо! Тут не рубай, — показав я баварцеві, але він і сам уже побачив його і, здається, також здивувався.




11. Ластівка з дощу


Перемацавши з німецькою ретельністю набої й припаси, Віллі знову розклав усе це на задній сідушці, начеб запам’ятовуючи, де що кладе. Залишилося ще трохи риби з тієї, що ми запекли на вогні й не доїли, і він також поклав її за сідушку Після цього ми знову розділилися.

Баварець обрав собі місцем засідки все той же ялинник, тільки трохи ближче того місця, куди ми перекотили машину, і насправді він просто залишився біля неї на сторожі. Я ж повернувся до своєї клуні в коноплях, перекошений верх якої було видно з ялинника. Сигналом попередження залишався крик сови, на крайній випадок — постріл.

Сонце вже піднялося над лісом, і хоч сам його сліпучий диск, поки я обходив Ставки, лише раз з’явився у просвітку між кудлатими сірими хмарами, у повітрі парило немилосердно. Здавалося, все принишкло в очікуванні неминучої зливи: і трави, й води, і птахи, і навіть жаби… Лише найменші з них — кумки — невтомно викликали дощ із вербових та ліщинових кущів, на гілках яких вони переважно сиділи. А ще цвіркуни у коноплях не стихали ні на мить. Вони мене й заколисали.

Там, у клуні, мене й застала гроза, з громами і блискавками. Грім мене й розбудив. До того ж скоро виявилося, що старі, струпішані, порослі мохом сніпки на клуні у багатьох місцях протікають.

За трухлявими одвірками поверх конопель виднівся схил горба по той бік видолинка й контури лісу за пеленою дощу…

Коли спав, знову снилося, як стріляю. І спершу здалося, що гроза була лише відлунням того бою, де я гатив з «гочкіса» саме в тому напрямку над коноплями, по схилу горба, і навіть бачив, як кулі сікли траву й дерн розлітався клаптями, хоч насправді з такої відстані я аж ніяк не міг цього бачити. Я знову чув вигуки: «Сєргєїч, абхаді ету суку слєва!» — й улюлюкання долітало десь збоку все ближче й ближче.

Потім той лисий за коноплями немов спотикнувся, упав і двічі дриґнув ногами, а тоді зверху щось бахнуло, і я ще встиг подумати, що вони закинули лимонку на сніпки… Так і прокинувся.

Я пересунув сіно у ближній від входу куток, що видався мені найсухішим, сів, упершись спиною в стіну, й знову заплющив очі… І ще деякий час продовжував відстрілюватися, чув улюлюкання і бачив схил горба, і знову той лисий за коноплями упав й знову двічі дриґнув ногами. Але тепер я вже розумів, що це сон. Либонь, інші сни мені тепер і не світять, ще встиг подумати, розплющуючи очі після наступного удару в небі… Потім сидів і просто слухав дзюрчання води зі стріхи.

Над клунею й далі раз по раз гриміло, а із стелі у протилежному кутку вже накапало цілу калюжу. Я чомусь подумав про тих людей, які вчора ще до з’яви гарнізонників звозили сіно. Напевне, я їм навіть заздрив, тільки не хотів собі у цьому зізнаватися… Звичніше було думати, що я тут не просто так шастаю лісом, а воюю й за них.

Але ж хто все–таки був коло «віліса»? Де поділися тушонка й гранати?.. І що робити далі, коли допомоги чекати нема звідки? Всі наші хлопці якщо не у землі, то по тюрмах та Сибірах, і, можливо, лише одиницям удалося «легалізуватися» тут чи пробитися на Захід. Тепер, зі сну, спостерігаючи, як за порогом клуні понуро похитувалися під дощем коноплі, все явилося ще у темніших тонах, ще очевиднішою була наша приреченість.

День–два — максимум, на що ми могли розраховувати, поки рускі кинуться пропажі своїх. А тоді цей спорожнілий ліс, з якого, якщо подумати, то й нема куди відступати, що колись повнився голосами хлопців і був свідком того, як ми починали і куди верталися з рейдів, і де ми прощалися з братом, завтра стане нашою могилою, так само як учора став могилою наших ворогів… Але тут ці ублюдки нас не поховають і людям не дадуть поховати. Вони кинуть нас під школою, як раніше не раз робили з нашими хлопцями, а стукачі виглядатимуть, хто прийде оплакувати…

Холодні краплі, стікаючи по стіні, раптовою зимнотою обпекли потилицю. Я пересунувся ближче до входу, й тепер коноплі заступили мені більшу частину схилу, виднівся тільки самий вершечок горба… Якби почалася облава, все одно слід було відходити до лісу: ця клуня серед конопель — надто зручна мішень. І я з ностальгією подумав про свого старого «гочкіса», який у ділі був набагато справнішим за трофейний «пепеша», а тепер знову спочивав без набоїв тут же у клуні під дилями.

І ще я упіймав себе на тому, що зовсім не думаю про смерть. Можливо, я вже занадто давно готовий до неї. Геройська смерть за Україну — ми всі себе до цього готували, і на війні це часто було далеко не найгіршим виходом… Бути скаліченим і потім ще довго мучитися — лякало більше. А ще більше, ніж бути пораненим, не хотілося попасти живим у руки ворогові. І тепер той страх вернувся знову. Не бояться тільки дурні.

Живим я не дамся — то вже було вирішено колись один раз і назавжди, і про той «останній патрон» для себе я ніколи не забував, на крайняк могла бути і граната. Хоча для надійності я завжди відкидав три набої, старався ще до того, як плече почне відчувати віддачу приклада, бо тоді, коли кров уже закипала, всі ті думки начеб вивітрювалися, і я просто лупив і старався не промахнутися…

Непомітно для себе я ненадовго знову провалився у сон. Цього разу холодні краплі упали мені на щоку й не дозволили покінчити з двома мордатими кацапами… Вони з’являлися наче нізвідки й наближалися тільки по двоє, парами. І коли я стріляв й один падав, то другий зникав сам. А підкошений двічі дриґав ногами… Тоді з’являлося двоє наступних. І я знову стріляв. Так продовжувалося кілька разів. Я боявся, що у мене закінчаться набої, і вони таки закінчилися… Залишався тільки той «останній патрон», але мої руки враз чомусь стали такими важкими, що я їх ледь підняв. Я пам’ятав, для кого ця куля, але мені кортіло ще хоч раз побачити, як той гад буде дриґати ногами…

Коли краплини зі стелі знову обірвали цей мій напівсон–напівмарення, я підвівся на ноги й зробив крок до виходу. Підставивши долоні під стріху, хотів уже по–справжньому умитися, аби нарешті таки виплутатися зі сну… І цієї миті на протилежному схилі, там, де вчора зранку люди збирали сіно, побачив самотню згорблену постать під дощем. Відділившись від дерев, вона почала спускатися по безлісій частині горба і дещо нагадувала мураху, тягнучи за собою ще якийсь предмет, у якому я навіть не відразу упізнав ровера.[28]

Ще за хвилину у постаті, що сходила з горба, спираючись на ровер, уже вгадувався силует жінки. І хоч до неї було ще надто далеко, аби я міг когось упізнати, неясний здогад уже зажеврів. Я навіть почав внюхуватися у дощ, начеб зважуючи, чи не привиділося мені все це, й просто не міг повірити у те, що бачив, до різі в очах вдивляючись з порога клуні поверх конопель.

— Боже, дай, щоб то була вона!.. — мимоволі вирвалося у мене разом із видихом.

Важко було повірити у те, що бачив. Але видіння не зникало… Більше того, жінка враз розпласталася на траві, і ровер накрив її зверху. Вона відіпхнула його, а тоді скинула з себе сіре рядно, що ним укривалася від дощу і в якому, вочевидь, тепер заплуталася.

То була таки вона, Уля, Ластівка. Ластівка з дощу!.. Більше не роздумуючи, я напролом через коноплі кинувся до неї. І вона також побачила мене й упізнала. Помахавши рукою, заходилася підводити ровера і ще раз зопалу сіла на траву.

Мокра трава й для мене стала ковзанкою. Уже вирвавшись з конопель на чистий луг, я раз по раз слизькався, а останні кілька метрів до дівчини таки проїхав на спині. Стригнуло болем у рані, годі було відразу й підвестися. У такій позі й застала мене Уля. Кинувши ровера, швидко збігла з горба, і вже вона мені допомагала підвестися. І хоч сама була як хлющ й у болоті, але не стримувала сміху з моєї безпорадності, поки не побачила крові у мене на холоші, що знову виступила.

— Що з ногою? — у першу мить якось аж відсахнулася. — Щось сталося? — мружачись від дощу злякано зиркала на мене.

Але очі її все одно випромінювали тепло. З рум’яними щоками, з прилиплими до чола русявими кучерями, що вибилися з–під туго зав’язаної хустки, вона була чудовою!

— Та так, за присторч зачепився, — сказав я, і вона допомогла мені підвестися.

Ми вернулися до ровера, я підняв його й, шкутильгаючи, попхав через коноплі до клуні. Але невдовзі колеса залипли настільки, що перестали крутитися, то довелося повісити рамою на плече і нести.

То був наш старий, ще з дитинства знайомий мені ровер, і належав він моєму старшому братові. Колись, ще за Польщі, його виміняли на базарі у Вишнівці за дві копи яєць і півпуда масла. Мати казала, що вже давно переставила його через перелаз сусідові — дядькові Степанові, Улиному татові.

— Підвода з Крем’янця трапилася… Екзамен аж за три дні, то вже буде останній. Я й книжку прихопила. Будемо разом вчитися… — щебетала дівчина і знову все більше ставала схожою на ту Ластівку, яку я пам’ятав.

— А як ти знала, що я?..

— Що ти тут? А ти ж сам мені казав про клуню у Чорному Лісі, де ти днюєш після наших ночей. А вона ж тут одна.

— І що там у селі?

— Бачила твою матір здалеку, через перелаз, вона курчат годувала.

— А гарнізону не бачила?..

— Який гарнізон? Вони давно вже тут не тлумляться… — почала було Уля, та враз осіклась. — Стій, але ж у тебе рана, звідки? — І допомагаючи мені у тій хвилі зняти з плеча ровера, дівчина спересердя аж рвонула його до себе.

Але замість відповіді я ще раз запитав, чи не впало їй в око щось підозріле? І отримавши заперечну відповідь, уже коли затягнув ровера в клуню й розвісив на ньому Улине мокре рядно, а ми присіли на сіно, я у кількох словах, свідомо упускаючи деякі деталі, розповів їй про все, що тут відбулося. Відтак, мусив ще раз розбинтовувати ногу. Уля уважно слухала мене, і лише з того, як тремтіли її пальці, коли вона мазала йодом з трофейної аптечки краї рани, було помітно, що мої слова подіяли на неї.

Тоді я зізнався їй, що нині й сам планував до неї у Крем’янець на трофейному «вілісі», і це її налякало ще більше. Але коли я сказав, що у будь–яку мить може початися облава і що їй треба зараз же йти назад у село та негайно повертатися до міста, вона заперечливо захитала головою.

— А можна я побуду, хоч поки дощ перестане? — знизала плечима Уля. — Що вже тепер?.. — Вона розв’язала й скинула з голови мокру хустину.

Здається, цієї миті ми обоє подумали про одне і те ж: що це може бути наша остання зустріч. Щоб обірвати німу паузу, що враз повисла, я перевів погляд на підручник з політекономії, якого Уля, ще як ми тільки зайшли у клуню, витягла з–за пазухи й кинула на сіно позад мене.

— Сказала вдома, що провідаю Гальку. Вона з вікнинецьких хуторів і вчиться зі мною. Хворіє зараз… Для того я й книжку прихопила. Думала, скажу, дощ пішов, у лісі пересиділа та й вернулась. Бо куди вже їхати?.. А я і їсти принесла. Бач, була б забула… — кинулася вона до ровера, де позад сідла був прив’язаний невеликий вузлик.

Я відповів, що не голодний. Як виявилося, у вузлику було дві скибки житнього хліба, два шматочки сала і навіть дві картоплини. Правда, хліб трохи розмок.

— До сала ще б цибулі, — сказав я і аж тоді зрозумів, що бовкнув трохи не те, і посміхнувся ніяково.

Уля й собі посміхнулась. Деякий час ми мовчки їли й слухали шелестіння дощу по даху й коноплях. Звичайно, вона думала про те, що тепер буде з нами, і я також про це думав.

— А може, й мені записатися до колгоспи? — підморгнув я їй, і це виглядало як ще одна спроба розрядити напружену мовчанку.

Але в очах дівчини, ще мить тому готових наповнитися слізьми, враз спалахнула іскорка, вона посміхнулася.

— Боюся, тебе туди не запишуть.

— Що ж, тоді залишається тільки лісником… — посміхнувся я їй у відповідь. — Хіба в лісники?

— Ти вже й так Лісовий, — нагадала моє псевдо Уля. — Куди ще далі?

— Думаю, довго бути Лісовим вони мені тепер не дадуть, тут уже не дадуть… — Я подивився на трофейний «пепеша» у кутку. — Може б, ти йшла, у дощ якраз непогано, я проведу…

— Ти що, не хочеш, аби я ще трохи побула? — перехопила вона мій погляд, нагнулася й підняла автомат. — У–у, важкий!

— Постав його, будь ласка.

— Гадаєш, я не вмію стріляти?

— Гадаю, що тобі того робити не варто.

— Дозволь мені самій вирішувати, що варто, а що ні, — хмикнула Уля, але все ж поставила зброю до стіни.

Тоді вона дістала з книжки гребінця, що слугував закладкою, й почала розчісуватися і посміхалася мені начеб винувато, коли не могла з першого разу роздерти косми. А потім почала викручувати, збираючи у жменю, краї спідниці і, нарешті, попросила мене заплющити очі.

— Ото вже буде радянських вчительок, — кинув я, заплющивши очі й намагаючись надати своєму голосу іронічної тональності, але вийшло якось дуже сумно, а я ще візьми й додай: — Будете читати рускі газети й водити дітей під їхні дурні марші?..

— Може, я зараз і нікуди не піду. Бо й сама не хочу… Невже я гірша за німаку? І де ти його виґрабав?

— То не той німець, що ти думаєш…

— Після того, як тих з гарнізону постріляли, що тепер казати? Де ти його взяв, того німця?

— Він баварець, а то є трохи різниці. І він якраз до стріляння не дуже, помагав мені закопувати, — почав я ніби виправдовуватися і вже навіть шкодував, що сказав Ластівці про Віллі. — Він — з «плєнних», на Донбасі до мене пристав.

— Що він там, на шахті, робив?

— Та щось таке. Я ж кажу, земляних робіт майстер…

— Гляди, як би він ще й тебе не закопав. Пам’ятаєш, які ті німаки були зверхні, поки їм тоді на пищатинецькому шляху не дали?..

Але замість відповіді я розплющив око. Спершу праве, начеб прицілюючись, а потім і ліве. Я побачив оголену спину з цяткою родимки на лопатці, тонку талію, а з–під ліктя, коли вона стріпувала блузку, стирчав гострий сосок, мов родзинка на великодній пасочці.


Уля відчула, що я спостерігаю, оглянулася.

— Безсовісний… Ти ж мав не дивитися, — кинула вона через плече і враз повернулася до мене всім корпусом, і тепер уже ніяка сила не примусила б мене заплющити очі.

Її великі білі груди обвисали аж на живіт. І мені враз перед самим собою стало незручно за цю мою спостережливість і водночас дуже хотілося доторкнутися до них. Тепер, серед білого дня, я безсоромно розглядав Улині принади, і мені це подобалося. Але їй самій, вочевидь, було не дуже затишно від мого пожираючого погляду. Вона схрестила на грудях руки, і я помітив, що на її ліктях і плечах повиступали «сироти».

Я згадав про ту армійську ковдру, що прихопив з «віліса», коли йшов сюди. Але її ніде не було, поки я побачив, що сиджу на ній. Підвівся і цього разу навіть не відчув болю у нозі, схопив ковдру й обкутав нею дівчину.

— Ой, така колюча!.. — стенула вона плечима, зиркаючи на мене знизу вгору.

Я обняв її, пригорнув до себе. А коли я підставив знизу свої руки, її груди виявилися несподівано важкими й прохолодними на дотик.

— А у тебе теплі руки, — сказала вона. — А сам ти мокрий, скидай свою маринарку.

— Там, у машині, ще є трофейне обмундирування. Може, збігати, потривожити Віллі?

— Нікуди не треба бігати… Стій тут…

Поки я притримував на її плечах ковдру, Уля розстібала ґудзики на моїй запраній шахтарській робі, а тоді й на сорочці. У неї на чолі, щоках та шиї ще трималися росинки дощу, і я цілував їх, злизуючи… Її повні перса з твердими родзинками маленьких сосків — їх я цілував найдовше.

— Шкода, якщо дістануться кацапові, — тепер уже я посміхнувся до неї знизу вгору, струшуючи з ліктя мокру сорочку.

— Не бійся, не дістануться, — обхопила мою голову руками, а тоді почала цілувати в чоло, очі, губи…

Ковдра впала з її плечей на сіно, і ми лягли на неї… І потім я не відчув жодної холодної краплі, яка б зі стелі упала мені на спину. Чи то ми й справді так вдало лягли, чи дощ нарешті втихомирився… І пізніше, коли, залишивши Улю на сіні, обкутану трофейною ковдрою, я виглянув з клуні, то над лісом, на заході, побачив стрічку блакитного неба. Зі стріхи ще капало, але з неба замість дощу вже сіялася легка прозора мжичка…

— Не знаю, колись же вони кинуться пропажі? — згадав я про тих гарнізонників. — Мабуть, думають, що зашилися десь і п’ють…

— Про «п’ють…» я можу тобі також розказати. — Уля підвелася і почала одягатися. — Ти думаєш, що всі ці роки я тільки вчилася… Ти ж, напевне, і не знаєш, що я була в службі безпеки?..

— Ти була в СБ?.. — перепитав я; це зізнання мене й справді здивувало.

— Так, але про це ніхто не знає, і псевдо там у мене було не Ластівка, а Горянка…

— Я чув, що наших есбістів енкаведешники відразу розстрілювали.

— Ні, їх перед тим ще жорстоко катували, — понуро кинула Уля. — Але про мене вони не знали, ніхто не видав… Перший раз мене взяли випадково, побили, помучили, але ніяких фактів у них не було. Приїхав тато й забрав мене з району… А другий раз була спіймана на весіллі у Варки Кремнючки на передмірському Загорині. Зранку в селі була облава, і всі думали, що вони вже забралися, і ми з подругою вирішили піти. Але пізно ввечері хату, де було весілля, обступили енкаведисти… Усіх немісцевих відокремили, приставили варту, а тоді самі засіли до весільного столу.

Я уважно слухав, а Улянка розповідала, як потім її повели в іншу хату, де її збирався допитати сам начальник гарнізону. А щоб вона не здумала говорити неправду, наказав їй розпалити в печі і поставити гачок, яким пообіцяв припікати, якщо буде мовчати чи обманювати його… Але поки вогонь розгорявся і нагрівався гачок, той начальник настільки сп’янів, що після кількох запитань схилив на стіл голову і заснув.

— І що ж ти зробила? — запитав я і, дивлячись на одягнуту Улю, й собі почав одягатися.

— О!.. — засміялася Уля. — Коли він захропів, я на защіпки закрила зсередини двері, сховала під лавку автомат і, виглянувши, де стоїть вартовий, роззулася й тихо вискочила у вікно… Потім ще день пересиділа там же на Загорині у хаті тітки одного із стрибків, яка не була під підозрою. Але мене й не шукали. Видно, тому гімнюкові соромно було признатися, що так по–дурному упустив мене, навіть не встиг запитати, хто я і звідки, тая йому і не сказала б… Напевне, сказав своїм, що я чиста.

— То ти, я бачу, героїчна дівчина. І тепер аж двадцять кеме здолала, щоб навідати лісовика…

— То хіба полями двадцять, а дорогою більше…

— А я хіба про що? Ти ще більш героїчна, ніж я думав. Та й про СБ я не чув, — ще раз видав я своє здивування.

Але Уля, здавалося, слухала мене якось упіввуха. Вочевидь, власні спогади захопили її і ще щось, про що вона мені хотіла сказати, але начеб не наважувалась.

— І третього разу мене зненацька заскочили у тій же Передмірці, але вже не на Загорині, а у самому селі. Там у нас повно родини, ти ж знаєш. Але ходила я не до родичів, а верталася із Заруддя, що аж за Вишнівцем, куди носила важливого ґрипса, а дорогою назад зайшла до тітки, там я збиралася й заночувати. Бо ж удома так і сказала, що йду до тітки… Але не встигли й повечеряти, як почувся грюкіт і ті їхні окрики: «Открой!»…[29]

Уля так натхненно розповідала, примостившись на сіні й розчісуючи косу, що мені нічого не залишалося, як покірно слухати. І слухав я з інтересом… І про те, як вона, попросивши тітку не поспішати з відкриванням дверей, швидко через заднє вікно вискочила у двір і перебігла до хліва. У хліві підперла зсередини двері, однак вилізти на горище не було по чому, як тільки по корові, що стояла навпроти діри.

Зі слів Уляни я настільки чітко уявив і ту корову і те, як вона, спершу ставши на жолоб, а з нього — на корову, вхопилася за край стелі й видряпалася на горище, наче й сам був там з нею.




12. Уполномочений по шкурах


— Потім я роздерла два сніпки й стрибнула… — Дівчина зробила паузу й засміялася. — І приземлилася на щось м’яке… Воно упало й закричало. І хто б це ти думав?

— Хто?

— Кацап без штанів. То був один із солдатів, який сів за хлівом по нужді…

— Так, щось не щастить їм у цій позі, — згадав я про того іншого, що обвалився разом з берегом у копанку.

— Поки він підвівся і побіг у хату кликати своїх, я була вже далеко. Хоч пущена навмання черга й просвистіла у метрі наді мною, — з усмішкою на устах продовжувала Уля, але очі її залишалися невеселими.

Вона ніби чекала чогось, якогось запитання чи що.

— Нам би сотню таких, як ти, і можна хоч сто років воювати, — сказав я.

— Народ втомився воювати, сам бачиш, — кинула вона у відповідь.

— Я ж он, як бачиш, не втомився…

— Іди до мене, — покликала тихо і зробила крок назустріч, мабуть очікуючи почути від мене зовсім не те. — А ти знаєш, що, наприклад, до мене офіцер НКВД заходить, — продовжила вона, і коли я глянув на неї зверху вниз, її очі говорили, що вона не жартує.

— Ти не жартуєш? — перепитав я про всяк випадок.

— Правда, то буває рідко… Ні, ти не думай, нічого такого. Він тільки в інститут за мною заходить, а тоді ми просто бесідуємо…

— Бесідуєте? Про що ж з ним можна бесідувати?

— Напевне, то він так вербує мене, — пояснила вона. — Я так думаю.

— Ти їхня агентка?

— Нічия я не агентка, я тобі правду кажу… А що мені робити, не говорити з ним?

— Вони вже щось знають про тебе?

— Не думаю. Чого б він тоді так довго ходив кругами? Напевне, я йому просто подобаюся… Не лякайся, я нікого не видала і ніколи не видам…

— А може, його пристрелити?

— Ні, ти, я бачу, хочеш, щоб ми усі загинули. Але ж провід так не вважав. Та якщо вже на те пішло, хіба нам не потрібні свої люди в їхньому енкаведе?

— Чи краще його втопити? Ні, я його просто задушу…

— Ти, я бачу, зовсім дурний!

— І що, з есбе усіх беруть в енкаведе? Непогана кар’єра — із СБ і в НКВД… — спромігся я тоді на іронію.

— Ні, я не те мала на увазі…

— А що провід? Хіба тут ще хтось є? — стенув я плечима.

— Останнім був Климко, — зітхнула Уля. — Галичанин, блідий дуже, видно, рік сонця не бачив. Раз уночі заходив з хлопцями в нашу хату, я бачила… Скільки ж то вже минуло? Либонь, десь у п’ятдесятому, навесні… Кажуть, підірвав себе гранатою у Кіптисі… Савітів було як блощиць. Вони тоді вбивали, грабували, палили садиби, та ще й на нас списували… Люди стали відходити від нас, боятися… Почали нас видавати…

— І що, ти про це говориш із своїм енкаведистом? — запитав я Улю, коли вона у черговий раз, важко зітхнувши, відвела очі.

— Ніякий він не мій. Ти — мій!.. — відповіла вона, і наші погляди знову зустрілися. — Аз ним так, в основному про погоду… Інтелігентний такий, все м’ятними карамельками пригощає і називає себе чекістом… Але відчуваю, при нагоді поставив би до стінки, не задумався. Очі такі олов’яні, водянисті, холодні як лід.

— Ввалити б між роги, вмить би розтанув!..

— Олексо, перестань, не будь таким, — пригорнулася до мене Уля.

Я хотів було згадати про її двоюрідного брата Дмитра, якого ще перші савіти у сорок першому коли німці раптово натиснули, разом з тисячами інших порішили у крем’янецькій тюрмі. Його знайшли серед гори трупів з виколотими очима й дротом від вуха до вуха, протягнутим навиліт. Що ті звірі поробили там з людьми — неможливо й описати. Після того багато наших хлопців заприсяглися чавити ту сволоту, де тільки можна…

Але погляд її фіалкових очей був чистим і твердим, і я зрозумів, що вона нічого не забула. І не місце, і не час було влаштовувати їй зараз допит.

— Бідна моя, дорога Улю, пробач мені за все, — притис я її до себе міцно, поцілував у скроню.

— Ти так ніби зібрався помирати чи, може, хочеш здаватися?

— Здаватися не буду.

— От і не здавайся!..

— Такою ти подобаєшся мені ще більше.

— Тоді вибирайся звідси. І постарайся залишитися живим. І ще… — Вона кинула погляд повз мене десь за одвірки, на ліс, а тоді перевела його на куток, де стояв зіпертий на стіну «пепеша».

— Що ще?.. — запитав я.

— Мені час іти…

— Так, час.

— А як би ти назвав сина, якби він у тебе був?

— Сина? Ти про що?..

— Та ні, не думай, я просто так.

— Якщо син, то — Андрій, якщо брат, то — Василь, якщо батько, то — Тарас! — заскочений зненацька, бовкнув я, аби не мовчати.

— Але ж твій батько був не Тарас?

— Зате брат Василь, і ти його знаєш. То була його приказка така.

— А ти сам як думаєш?

— І я так думаю.

Уля обняла мене за шию і міцно поцілувала в губи. У цю мить я почув крик сови, раз, а потім ще раз. Я відразу визначив, що це Віллі.

— Може, зачекай, я подивлюся, що там сталося?

— Що, навчив німця кричати совою? — здогадалася Уля.

— Хочеш його побачити?

— Гадаю, не варто. Для нас обох так буде краще, якщо ми не будемо одне одного бачити…

— І справді, я й забув, що ти тепер ще й не наша агентка…

— Ага, у вашій боївці саме такої і бракує, — посміхнулася Уля, підійшовши до ровера.

— Усе–таки краще зачекай, поки я вернуся, — сказав я і, взявши «пепеша», вийшов з клуні.

Виявилося, колишній піхотинець просто хотів переконатися, чи не сплю я на посту. Видно, він сам до того куняв у «вілісі» під тихий шурхіт дощу, а тепер заходився вдавати пильного. Я так і сказав йому. Але коли вернувся назад до клуні, то моєї Ластівки там уже не було. Вона вирішила піти не попрощавшись. Може, і справді, щоб не ятрити душу, так було краще… Але її шлях видавали відбитки шин. І я якось мимоволі неквапом пішов слідом. Вирішив, поки ліс, назирці супроводжувати Улю до села.

Проте коли я нарешті зміг її побачити, вона, тільки–но поминувши джерела, якраз почала слизькатись, випихаючи під горбаку ровера, то відразу ж і окликнув, щоб зачекала. Я сказав, що проведу її трохи. Вона мовчки віддала мені в руки ровера, але за кілька кроків зауважила, що далі вододілу мені йти не варто, мовляв, можемо наткнутися на когось із сільських.

— Далі й не піду, — погодився я, але все ж за вододілом ми пройшли ще два рази стільки.


Дійшли аж до старого дуба, за яким між деревами вже проглядалася ще з дитинства пам’ятна галявина Позіхайло. Уля говорила про останні інститутські іспити, про своє направлення у школу, в село Гриньки, — це на самій межі біля колишнього польсько–савітського кордону.

Казала, що вже навідувалася туди на оглядини і що їй там навіть квартиру підшукали, та й що директор нічогенький…

— А ото ж навесні почали і в нашому селі школу будувати, ти що, не чув? Буде десятирічка, то, може, й мені вже тут місце буде.

— Чому ж? Чув… Тільки чого вони там вчити будуть?.. Але хай будують, із собою не заберуть… Люблю новобудови. Я навіть уночі ходив дивитися, то зразу коло старої школи… Там, де наших хлопців помордованих на сніг викидали…

— З того кар’єру, що на Поповій Горі, камінь возять, — мовби не чуючи мене, продовжила Уля, але враз осіклася. — А хто тобі про хлопців розказував, мати? Тебе ж тоді вже не було тут?

— Так, мати.

— Але твоя мати не бачила, а я бачила… Їх не там, їх коло Мошкової корчми порізаних–побитих з воза поскидали, а то — через дорогу від школи… Але там наших не було, бо нас погнали дивитися. Чула потім, що то були юськовецькі хлопці, а один ніби аж з Ямполя…

— А корчма що, справді згоріла?

— Горіла. Та погасили… То тепер її на школу розібрали. А на її місці буде клуб. Кажуть, на той рік школу закінчать, але ж і до Гриньків недалеко, а поки сюди перейду, батьки самі побудуть.

Коли вона почала про те, що батьки тепер залишаться самі, я запитав про її молодшу сестру.

— А де ж Мавка? — згадав я Мотрине псевдо. — Щось і моя мати не згадувала про неї…

— Мотря? Вона вже давно не Мавка. Та й не Мотря вона вже, а Марта… — зупинилася Уля, сторожко зиркаючи вздовж стежки, начеб нас хтось міг підслухати, але я й сам тримав у полі зору весь простір, аж до Позіхайла.

Ще вологий після дощу ліс мерехтів тінями і, здавалося, був по вінця наповнений пташиним щебетом, незліченними лісовими звуками. Ми зійшли зі стежки і тепер, якби хтось на ній з’явився, помітили б його завчасно. А коли сонце ненадовго ховалося, зникали тіні й у лісі ставало похмуро, то пташки й собі притихали. Тоді віддалений гавкіт і кукурікання, що долинали від села аж сюди, нагадували, що у долині за Позіхайлом уже починаються перші хати.

— Мавка вийшла за уполномоченого і виїхала. Був тут один, уже років зо три, як вона переїхала з ним на Закарпаття, — знизавши плечима, продовжила Уля. — Його перевели туди по службі… А там її називають Мартою. Там для них так звичніше. Вже краще Марта, ніж Матрьона, скажи? Як той Ніколай її часом кликав.

— Що за Ніколай?

— Та ж той, уполномочений. Присланий. Заготівлями займався, ну й податками… Кожна ж яблунька у садку батьком Сталіним оподаткована. Його звати Ніколай, нічого так, видний…

— Ніколай: ні кола, ні двора — перекладається, знаєш?..

— Він ще й свинячі шкури приймав, — вдала, що не зрозуміла моєї іронії, Уля. — Дядько, якщо коле кабана, то шкуру від нього мусить здавати державі, чув таке?.. А Мотря його, можна сказати, й урятувала… За ним уже наші хлопці полювали.

— Що за хлопці?

— Не знаю. І за хлопцями полювали, а хлопці за ним полювали… То сестра його і вмовила, щоб десь в інше місце попросився перевестись.

— То тепер, виходить, маєш родича уполномоченого?

— Виходить, що так. Зараз вони у самому місті, в Ужгороді. Мотря в обкомівській їдальні робить… — уже начеб хвалилася Уля. — І тепер вона Марта.

— Що ж, дівчата ви, я бачу, справні. Що ти, що Мавка… Ти ж он в агентки не наші записалася, а Мавка тепер буфетниця наркомівська…

— Обкомівська.

— Я і кажу. Ми якраз туди, на Карпати, й пробиватися будемо. То, може, хоч пообідаємо у наркомівській їдальні?..

— Перестань! — Уля аж зблідла після цих моїх слів.

Вона вхопила мене однією рукою за лікоть, а іншою взяла за дуло трофейного «пепеша», почала трясти й зашипіла благально, начеб по–змовницькому:

— Не роби цього, чуєш! Погубиш і себе, і її, і всіх нас!..

— Заспокойся, я поки що нікуди не їду, я ще не вийшов з цього лісу, — відповів я, проте мене різонув цей її благальний тон, мовби ми вже стали такими чужими, що мене треба було просити і вмовляти.

— Кохайтеся, чорнобриві, тане з москалями!.. Пам’ятаєш Шевченкове?

— А ти б хотів, щоб нас повбивали? — огризнулася Уля. — А той Ніколай — непоганий чоловік.

— Тепер тобі треба виходити за енкаведиста, — буркнув я, забравши її руку з дірявистого дула «пепеша», проте не випускаючи із своєї долоні.

Але ці мої слова її розсмішили.

— Ти що, сплюнь три рази! — тупнула вона ногою.

— Слухай, а може, тебе розстріляти як зрадницю? — сказав я, пригортаючи її до себе.

— А ти спробуй, — відповіла вона і дивилася на мене впритул, знизу вгору, і мені паморочилося в голові від того її погляду.

Серце знову наповнилося ніжністю, давно забутим почуттям.

Відчуваючи приємне тепло дівочої руки у своїй руці, я нахилився й поцілував її в уста. Вона відповіла поцілунком, і я подумав, що, може, саме за цим і йшов за нею аж сюди. Я відчував її дихання у себе на плечі й навіть перестав думати, що це, можливо, наша остання зустріч і що мені вже час вертатися.

Уля пригорнулася до мене міцніше, а тоді враз відсахнулася, відступила на крок й поманила за собою в глиб лісу. У видолинку, збоку від Позіхайла, були густі зарості папороті, вона розстелила на землі рядно, а тоді допомогла мені роздягнутися… У наших головах кілька листків папороті приклалось горілиць, і червона цвіль її цвіту знизу на листках справді нагадала мені вицвілу кров…

І коли потім мене вжалила у п’яту кропива, а коліно раз по раз натикалося на твердий гострий присторч, що випирався з–під рядна, я, звиваючись вужем, й справді відчував себе молодим змієм, що дихає вогнем. І вже не чув ані щебету пташок, ані гавкоту собак із села, усе заглушив голос плоті, і навіть про те, що ровера ми забули під старим дубом біля стежки, я згадав лише тоді, як ми вже лежали, віддихуючись, на ще й досі вогкому по краях, але вже зігрітому нашими гарячими тілами рядні.

Я ще продовжував пестити й цілувати її гарні груди, як нас враз атакували дрібні чорні мурашки. Вони з’явилися десь з–під рядна, вочевидь, ми лежали на їхньому мурашнику…


— То що, ти вже не так сильно хочеш мене розстрілювати? — з посмішкою запитала Уля, коли ми вже почали одягатися.

— Ну, вже не так сильно, — так само з посмішкою відповів я їй. — Хоч, може, і варто було б, щоб більше нікому не дісталася…

— А хіба ти не зрозумів? — Її фіалкові очі знову зблизька дивилися на мене і, здавалося, займали півсвіту. — Хіба ти не зрозумів, що я ніколи… Чуєш, ніколи! Що я більше ніколи нічиєю не буду.

Вона майже благально дивилася на мене, змахнувши з вії сльозинку.

— І те, що ти казала про… про сина, — нарешті видушив я із себе те слово. — То правда?..

— Про твого сина, про нашого з тобою, розумієш? — Уля відвела погляд і начеб спрямувала його в саму себе. — Ще кілька днів. Два–три… І можна буде сказати напевне, — зітхнула вона, зігрівши моє плече своїм подихом.

— Три дні? У нас і дня нема… Якщо син, то — Андрій… — пам’ятаєш?

— …А брат, то — Василь, а батько, то — Тарас!.. — повторила Уля й засміялася. — Ну добре, тоді я це вже чула. То будемо прощатися, — сказала вона й поцілувала мене в губи своїми м’якими теплими устами, але коли я хотів затримати поцілунок, то мені це вдалося тільки на мить.

Я так і залишився на стежці, проводжаючи її поглядом, доки міг бачити. Вийшовши на галявину Позіхайла, дівчина оглянулася й помахала мені рукою. Те, що сказала мені на прощання моя дорога Ластівка, моя кохана Уля, те, заради чого вона і знайшла мене в Чорному Лісі, враз наповнило моє життя новим змістом, посіяло в душі дивну радість і водночас велике сум’яття.

І щоб віру кріпку мав…

В те, що батько каже!.. —

з якогось дива крутилося в голові з того «Ілюстрованого журналу для молодіжи», і хоч більше безглуздя важко було уявити, я саме ці рядки шепотів сам до себе як навіжений, зійшовши зі стежки й продираючись крізь кущі глоду по схилу до Попової Гори.

Вертатися на Ставки я вирішив іншим шляхом, ніж ми прийшли. І хоч то було трохи довше, але оскільки вже тут опинився, мені хотілося на прощання оглянути ще й цю, так добре знайому з дитинства, ближчу до села частину лісу. Ця земля колись належала церкві, від цього й назва пішла — Попова Гора. То була гряда найвищих горбів, що панували над усією долиною Горині.

Коли я вийшов з лісу, то у кар’єрі під Горою, де колись били камінь і який тепер став чи не удвічі глибшим, я побачив воза з кіньми й почув людські голоси. Довелося знову заглибитися в ліс і підійти до Гори з іншого боку, ярками, порослими сосниною упереміш з колючими кущами. Ця соснина, либонь, уже була тут насаджена за савітів, але сосни прийнялися й пішли в ріст.

Спершу я хотів вилізти на самий вершок Попової Гори й оглянути знайомий краєвид, але потім передумав. Усе одно я мало що міг роздивитися, а от мене таки могли побачити чи ті з кар’єру, чи навіть хтось із прилеглої вулички. Отож я так і подався прямо, вздовж панського рову, який колись відмежовував цей ліс, що цілком належав панові, від людських полів.

За сосниною, між лісом і селом, тяглися старі глиняники, порослі кущами ярки і горбаки, які тепер де–не–де вже почали розорювати. Так я дійшов аж до витоків річечки Градової, лівої притоки Горині. Там, на схилі горба, серед поля било джерело, що його я пам’ятав, відколи й себе пам’ятаю.

Неподалік було наше поле, і коли батьки брали нас із братом із собою, то завжди посилали сюди по воду. А коли ми підросли, то працювали разом з дорослими, косили, жали, гуртом накладали сніпки на воза. Чомусь саме це запам’яталося найбільше. Як ще жив тато, то було легше, але після того нещастя, коли його протягли коні, він зліг і помер, то вся чоловіча робота лягла на плечі брата. Услід за Василем ще перед війною, до перших савітів, я вже й собі брався орати і навіть косив жито грабками, хоч через малолітство то було мені тоді ще начеб і не під силу.

Звідси, від джерела, якраз і починалися людські поля і добре було видно той наш клин у дві десятини з гаком, про який мати й досі з жалем згадує. Скільки поту, скільки праці туди пішло, і все марно. Прийшли, забрали… То було мамине придане. А ще ж смужка нашого була і по той бік села, за Татаринською горою.

Тепер весь схил горба був однотонний. Що панське, що людське — скрізь коливалася низькоросла колгоспна пшеничка… На стежці від Чорного Лісуя знову помітив людей. То були діти, четверо. Три хлопчики й дівчинка, обвішані гілляччям. Але ж Зелені свята вже минули, а Купала ще не скоро?.. І тут я згадав про ті черешні на рові під Чорним Лісом, з того боку від Вікнин, на які ще ми малими лазили…

Видно, вже почалися черешні. А діти, вочевидь, з вікнинецьких хуторів, а може, і з самих Вікнин, Малих чи Великих? Я провів поглядом дітей і спустився нижче у долину й далі побрів виярками вздовж Градової. Тут виявилося надто людно, і я розумів, що кожної хвилини ризикую ненароком на когось натрапити.

На вікнинецьких хуторах жили Богачуки–Ґедзі і вся їхня родина. Зі слів матері я знав, та й Уля ще раніше також це підтвердила, що всі вони живі й здорові, і у селі й далі порядкує старший із Ґедзів Грицько, а Василь навіть записався в комуністи — у ті, що нам робити, а їм їсти!..

І тоді я подумав, що перебуваю якраз на півдорозі між Чорним Лісом і хуторами. «А чому б мені зараз і не провідати Ґедзів?» — раз закравшись, ця думка вже не вилітала з голови, хоч спершу я начеб і пробував себе зупинити. Але найменше, що мені хотілося тепер, — це понуро чекати вечора, поки стемніє і ми спробуємо вибратися звідси. Після того, що мені сказала Уля — про сина, в мене з’явилася якась нова незрозуміла сила, що продовжувала рухати мною. Душа моя рвалася діяти.

Вбивство Крука було справою рук Богачуків. І тепер уже не так важливо, хто саме з них стріляв у курінного — Ліщина чи хтось із шваґрів, бо ж усі вони були там під лопушнянським лісом, і тепер уже очевидно, що вони ще тоді продалися…

А може, мене саме для цього й послано. Може, тому я ще досі не здох, і мене знову повернуло сюди, у наш ліс? Для відплати! Шляхи Господні несповідимі!.. Словом, прости–помилуй! І — вперед!.. Бо ж хто, крім мене, ще нагадає тим запроданцям про Крука? Я ставив собі питання і напрочуд легко знаходив відповіді. Як завжди, коли є мета і коли відома дорога.

Далі по схилу знову почалося рідке передлісся, і мені належало пройти ще більше кілометра до першого хутора. Через рану я мусив двічі відпочивати, і тому цей шлях зайняв трохи більше часу, ніж я думав. Цей хутір з п’яти хат називався Раковець, наче від того, що колись тут у Градовій водилася тьма раків. Але то було ще не за моєї пам’яті.

Відтак, я поминув той наче б збезлюднілий Раковець без раків, а потім залишив осторонь іще один хутірець, аж поки не підійшов до старого саду, за яким, власне, й починалися Ґедзі. Той хутір так і називали.

Я добре пам’ятав і той сад, і велику хату за садом під червоною черепицею — родинне гніздо усіх Ґедзів, бо ж не раз і сам приносив сюди ґрипси.




13. У підкидного з гранатою


Підійшовши до саду, я проявив неабияку обережність і добрих півгодини просидів на межі за кущами, придивляючись, прислухаючись і навіть принюхуючись до всіх навколишніх рухів, запахів і звуків. Віддалені людські голоси, дитячий вереск, собаки й півні, й пісня жайворонка, що ледь помітною цяткою тріпотів над головою. Начеб нічого підозрілого.

Аж враз звідти, від обійстя, вітерець доніс музику, а через мить і слова:

Валєнкі, валєнкі!..

Да нє падшіти старєнькі!.. —

гикав рипучий жіночий голос. Було схоже на патефон. Веселяться холуї, крутять кацапське і не стидаються. Але їхня безпечність мені тільки на руку. Бо якщо вони озброєні і побачать мене передчасно, важко буде мені самому проти них.

Пригнувшись, я перебіг через сад між старими яблунями й грушами до стодоли. Старі, почорнілі від часу дошки–поперечки у стіні розсохлися, засторонок був порожній, аж виметений, і крізь навстіж прочинені широкі двері я побачив частину подвір’я. І треба ж такому статися! Як змієлов я натрапив на гніздо, де на сонечку, мов вужі, вигрівалися мої колишні «побратими».

Я відразу упізнав трьох Ґедзів: Грицько, Василь і Максим — усі були тут. Якщо мені судилося жити останній день, то і цим сукам також. Розкабаніли, помітно постаршали, а так ще нівроку. Було на подвірку й двоє чужих. Один молоденький, а інший — у військового крою кітелі, лисуватий, говорив не по–нашому. В основному тільки він і говорив. Також на якогось уполномоченого тягне…

Із самовдоволених пик і жвавої жестикуляції неважко було здогадатися, що десь перед тим усі вони підвелися з–за стола і тепер от посідали посеред подвір’я на винесених з хати стільцях, безпечні й ситі, а Грицько ще й широку лавку виніс. Спершу я не міг зрозуміти, що вони збираються робити, аж поки не побачив у руках уполномоченого колоди карт. «Уполномоченого ще не замоченого», — мимоволі скаламбурив я подумки.

Але треб’ло підібратися трохи ближче, і, припавши до стіни, я почав повільно рухатися в обхід стодоли. Не будучи впевненим, чи нема на подвір’ї собаки, йшов дуже обережно. Так я дійшов до кінця стіни, а відтак — і саду, далі за широкою межею був город. Уздовж межі були запхані у землю тички, й по них плелася квасоля, створюючи густе плетиво, і це маскувало мене від сусідського обійстя.

Я зайшов за ріг стодоли й почав підкрадатися вздовж квасолі. Далі на стіну були сперті дубові одземки. Либонь, Ґедзі вже на нову хату стягалися.

Між дубовими одземками й стіною стодоли була проріха, куди можна було вставити дуло. Але, заглянувши крізь щілину, я бачив лише частину подвірка, а відтак, накрити всіх не було змоги. До того ж автомат знадобиться, коли доведеться відстрілюватися. Залишалася граната, остання «репанка» з тих трофейних, що закотилася під сідушку, коли у «вілісі» за нашої відсутності хтось понишпорив. Виглядала як нова. Ця не мала б підвести…

Я дістав її з кишені, тоді, поклавши біля коліна автомат, ще раз оцінив віддаль між мною й картярами, що вже почали роздавати на п’ятьох, вочевидь, на «підкидного».

— Бога нєт!..[30] — це той уполномочений кинув на несміле зауваження когось із Ґедзів–Богачуків про те, що, мовляв, гріх за карти сідати, поки у церкві правиться. — А какая разніца, на каком язике разговарівать?[31] — далі віщав прибулий, і, глипнувши поверх одземків, я встиг помітити, як Богачуки покірно, по–холуйськи кивали головами. — Дак, і что вам дала ета Украіна?[32] — це було останнє, що я зміг розібрати. А з патефона крізь відкрите вікно з хати, наче на доважок до його слів, грубуватий жіночий голос викрикував щось про пулємйотчіка і сіній платочєк…

Дивився я на Богачуків і думав: ось що буває із запроданцями… І якщо не я, то хто, і якщо не тепер, то коли? «Так, тепер тобі Україна винна! — відповів я цьому уполномоченому — А підкидного з гранатою тобі «дак» і не снилося!..»

Я вирвав кільце з «репанки» і, як завжди, порахувавши до п’яти, перекинув її через одземки. Майже відразу пролунав глухий вибух і водночас дзенькіт шибок, різко шарпонулась тичка від квасолі, напевне, від осколка, і аж потім зойки упереміш з матюками… Задкуючи до саду, я бачив між стіною й одземками частину подвірка: два перевернуті стільці і край лавки, біля якої хтось один лежав нерухомо, ще один рачкував, здається, хтось з Ґедзів.

Перебігши від стодоли у кінець саду й знову упавши за межею, я зрозумів: поки що мене ніхто не доганяє. Тільки собаки на всьому присілку гавкали й кудкудакали переполохані кури, і ще — пісенька з патефона.

Враз долинув жіночий лемент. Той лемент разом з гавкотом, кудкудаканням і рипучим голосом із патефона, якого, вочевидь, уже не було кому зупинити, супроводжували мене ще метрів триста, поки я відбігав від саду молодим сосняком.


Давно я вже так хутко не бігав, незважаючи на рану й біль у нозі. Отож мені це все–таки вдалося — віддати за всіх і при тому не наскочити на кулю. Хоча, якщо спробують, то ще можуть догнати й добити, невідомо ж скільки їх там, тих стрибків, може назбиратися?..

І лише по той бік горба, десь уже на півдорозі між присілком і лісом, я нарешті зупинився віддихатися. Але тут мене чекала несподіванка. Між молодими соснами, що більше нагадували кущі, я помітив бік гливої корівчини.

Судячи з широко розставлених і закручених — один вгору, інший вниз — рогів, корова вже була немолода, як, зрештою, і її пастух… Тільки–но я подумав, що біля корови мусить бути пастух, як побачив і дідуня. Він стояв збоку згорблено зіпершись обома руками на криву саморобну палицю.

Коли наші погляди зустрілися, дідунь зняв з голови засмальцьованого картузика, як мені здалося, дещо затісного на його велику сиву голову, а потім одягнув його назад, продовжуючи буравити мене поглядом. У цьому погляді не було страху, тільки подив і, може, ще трохи невдоволення.

— Тс–с! Ціхо, діду! — приклав я вказівного пальця до губ і деякий час мовчки відхекувався, а потім запитав, чи нема у нього води, мовляв, пити дуже хочеться.

Замість відповіді дідунь відірвав від кривулі одну руку, різко підкинув її до картузика і на якусь мить затримав біля скроні з двома відстовбурченими вгору пальцями, наче б віддаючи мені честь на польський манір, але враз так само несподівано перехрестився. І тоді я вперше запідозрив, що у діда не все добре з головою. Але коли він запитав, чи ще багато нас тут таких, я подумав, що, можливо, й помиляюся.

— Яких таких? — уточнив я.

— Дивлюся, а звідки ти такий герой взявся? — натомість він також поставив своє питання інакше.

Я зрозумів, що води від діда не дочекаюся, і тоді поцікавився, чи багато у селі стрибків.

— А хіба ти не стрибок? — видно, дід і сам був більше налаштований на запитання, ніж на відповіді.

І тоді я сказав, що поговорив би з ним ще трохи, але нема часу. Я оглянувся на село, тоді на дорогу, що проглядалася у долині за вербами по той бік річки, але нікого там не побачив.

— Я ще з тамтої війни, з першої, як виліз із царського окопу, то пішов додому, до баби, — начеб сам до себе продовжував розмову дід. — А Петрик з Борщівки пішов до Петлюри, то він перший у Борщівці на краю старого цвинтаря лежить! — потряс до неба кривулею дід, а коли він опустив палку, то знову зіперся на неї обома руками й завмер у тій самій позі, в якій я його тут і застав.

— Го–го! Го–го!.. — враз різко замахнувся він кривулею на сороку, що сіла оддалік на вершечок сосонки, і навіть корова, яка з хрускотом уминала високу соковиту траву, підвела голову.

На мене дід, здавалося, вже не звертав найменшої уваги. Аж раптом знову:

— З двома гиржавими патронами хтіли України? — звертався дід ніби до самого себе, знову потряс кривулею, ще раз перехрестився.

Напевне, він таки прийняв мене за стрибка, подумав я, рушаючи повз корову далі. Але відійшовши з десять кроків, я й собі, повернувшись, як учила мене мати, обличчям на схід сонця, нишком перехрестився. А коли дід і його корова сховалися у сосняку, я знову повернув на північ, в обхід горба.

Втім, я чув, що ті істрєбітєльні батальйони, в які насильно зганяли місцевих хлопців, уже кілька років як розпустили. Ми з ними мало стикалися, хоч гарнізонники їх нерідко пускали у ліс поперед себе. Брат тоді ще розказував, що одного разу у Кіптисі стрибки натрапили на нашу стежу. І от така розмова:

— Ти хто?

— Іван, а ти?

— А я Петро. А ти не Тодорка, того, що на болоті?

— Тодорка.

— А хто з тобою?

— Антін із Загориня.

— То давайте, хлопці, ружа, і можете йти додому…

— Ружа не дамо. Хіба патрони, бо за ружа нас савіти розстріляють…

От і такі бували стрибки, звичайно, зброю їм залишали, а ті потім лише постріляють трохи, щоб набої списати, та й виходять з лісу. Хоча траплялися й інші випадки, бували такі, що старалися вислужитися перед окупантами.

Згадавши брата, пригадалися й Улині слова про те, що тепер із вусами я й сам став схожим на Шульгу. Востаннє ми з братом удвох брели цими виярками похмурого березневого ранку років із сім тому…

Багато чого вже стерлося у пам’яті, але й досі пригадую його добродушні кпини з мого юначого максималізму, згоду посидіти в українській в’язниці, лише б Україна стала самостійною… А ще він завжди, наче мимохідь оглядаючи місцевість, визначав позицію для оборони, вибираючи місце і для кулемета, і для прикриття флангів, і для відходу… І на цьому горбаці перед лісом він також намітив тоді місце для кулеметного гнізда.

А одного разу взимку сорок четвертого, з наближенням фронту рускі кинули сюди, у німецькі тили, червону партизанку Фйодорова, то вони пішли не на німців, а на нас у шумські ліси, тоді Василь сам залишився прикривати нашу боївку Коли мені про це сказали, ми вже відірвалися кілометрів на три, і все ж я вирішив повернутися, хоч би там що. Проте на півдорозі я зустрів брата.

— Бачиш, Олесику — Василь називав мене інколи по–маминому — як багато залежить від доброї позиції, — перше, що почув я тоді від брата, який брів засніженим полем мені назустріч втомлений, але веселий.

Він відразу ж почав розповідати, як завдяки добрій позиції йому вдалося відбитися, а я був просто щасливим, що бачу його живим. Виявилося, залишивши на снігу з десяток нерухомих тіл, ті фйодоровці, переодягнуті енкаведисти, зробили ноги.

— Зліва ріка і лід тонкий!.. І обійти мене вони ніяк не могли! — не вгавав Василь, а я був дуже радий, що все ось так щасливо для нас закінчилося, бо ж ще недавно думав, що той день стане останнім.

І цікаво, що б Шульга сказав сьогодні. Де він тепер, що з ним? А я от і досі бігаю, пригинаючись між цими горбаками… Навіть он Богачукам відплатив за Крука, навіть ім’я синові придумав… Невже мене нині таки мають догнати?

Я поволі продирався крізь сосняк, кущі глоду й колючого терну останні, чим ближче до лісу, траплялися все частіше… Десять років тому цього підліску тут не було. Ще раз подумавши про те, що було десять років тому і що тепер, я згадав, як десять років тому союзники висадилися у Франції. А потім вийшло так, що вони нам зовсім і не союзники, ми їм виявилися непотрібні. Проте багатьох із наших тоді гріла думка, що через Європу вони дійдуть і до нас і візьмуться за Сталіна. Тепер зрозуміло, що цього не могло бути. І все ж, якби тоді Америці вистачило рішучості, ця напівголодна, гола й боса савітська армада довго не вистояла б. Ми часто говорили про це з братом, з іншими хлопцями.

Одного разу ми з Василем сиділи удвох біля згасаючої ватри над старими Ставками під соснами, де гніздяться сірі чаплі, і ділилися думками про майбутнє, що нас може чекати, коли Україна стане самостійною. Брат сказав, що думає залишитися у війську і що його бойовий досвід і знання ще послужать неньці Україні. Він вважав, що і я так зроблю. Але я відповів, що хотів би продовжити навчання за тим же фахом, який уже почав освоювати за німців у крем’янецькій бурсі, а далі хочу будувати мости. Он, мовляв, за війну скільки їх позривано…

— Нічого не зробиш, поки війна, будемо зривати, — сказав тоді Василь, якось начеб розчарований моєю відповіддю.

— Ясно, поки війна, треба воювати, — погодився я з ним.

— А якщо ми програємо, то ще на п’ятдесят років, а мо’, й на всі сто… Чекай потім, поки історія знову дасть шанс… Наші люди, сам бачиш, такі вони є… А то й зовсім втратять віру, що влада може бути для людей своєю. І тюрми знов будуть переповнені українцями.

— Але ж ми ще воюємо.

— Так, і ми ще будемо воювати, — поплескав мене по плечу брат…

Я зупинився біля огрядного куща терну, на одній з галузок якого дивом збереглося кілька пізніх квіточок… І знову подумав про брата й мимоволі стенув плечем, мовби знов відчувши його дружнє поплескування і його усмішку на мій юначий порив якщо й не загинути за Україну, то бодай посидіти в українській тюрмі, аби тільки вона нарешті стала вільною.

— Хай, Олесику, там сидять наші вороги, — щоразу повторював Василь. — Але якщо дуже захочеш, можемо влаштувати і тебе, тільки не надовго, бо ж колись і працювати треба.

Згадавши ту братову репліку, я тричі голосно сплюнув через ліве плече, а тоді ще й тричі через праве…

А про Василя вже он скільки років жодної звістки. Я ж знов тут і все ще шастаю нашим лісом, та чи тільки довго?.. Той…гуєв міг завалити мене ще у гірчаку над потічком. Просто мені більше пощастило. А тепер от ще й віддати пощастило і за Крука, і за Яворенка, і за брата Василя також…

Але ж щастя колись уривається. І я подумав про це якось байдуже, начеб йшлося не про мене. Напевне, про це так і треба думати.

І вже під самим лісом я згадав про Віллі. Точніше, я й до того про нього не те щоб забув, але то було начеб десь на самому дні думок, я ніби враховував його присутність і все, а тепер якось знову дуже чітко уявив його однооку видовжену фізію там, на греблі… І враз подумалося, що цей недобиток колись ворожої нам армії вже й справді займає частину того місця, яке колись належало братові. Пригадалася наша недавня розмова.

— Твоя зла пам’ять, — буркнув колишній піхотинець. — Треба пробачати…

— Пробачати ворога? — перепитав я, бо якраз чистив зброю і вся моя увага була сконцентрована на тому.

— Ворог треба також пробачати, — уточнив він тією своєю ламаною.

— Краще я буду пробачати мертвого ворога, — відповів я тоді баварцеві.

Тепер, можливо, я так не сказав би. Не знаю, чи відповів би я йому тепер взагалі що–небудь. Дурні балачки і не більше.

На узліссі я знову мусив перебинтувати ногу. Невже, окрім лісу, мене попереду нічого й не чекає? І я уявляв той холодніючий осінній ліс і те, як ми ховаємося у скирті і просимо у крайній хаті їсти, стараючись двічі не заходити в одне і те ж село… Чи надовго нас вистачить? У великому місті десь на сході нам було б набагато легше заховатися. Просто Віллі доведеться стати глухонімим, от і все. Глухонімим фронтовиком, а він таки фронтовик… А хіба шлях на Карпати — то не менш божевільна ідея?..

У видолинку, звідки я прийшов, у посадці, все ще було видно цятку гливої корови. Але як не придивлявся, а дідуня так і не побачив. Зате на тій дорозі за Горинню, що звідси від лісу також проглядалася, знову помітив людей. То були жінки, що верталися з поля.

Про те, що сьогодні ми можемо залишити цей ліс, думалося без жалю і з кожним разом начеб з якимось полегшенням. Бо враз навалилася така втома, що вже й не був упевнений, чи дійду до Ставок. Відтак, кинув погляд на жінок по той бік річки, на цятку корови й поволі підвівся з трави.

Спираючись на куцостволого «пепеша», виліз на обплетений вже перецвілим суничинням, крізь яке де–не–де пробивалися лісові дзвіночки, бруствер ще панського рову, що ним по периметру був обкопаний увесь ліс. У цьому місці рів був глибоким, а за ним починався світлий ясеново–березовий гай.

Ліс, як завжди, повернув почуття впевненості. За давньою звичкою, намагаючись не залишати слідів на кротовинах, якими було густо всіяне узлісся, я рушив у напрямку Ставок.

«Щоб знав, враже…

що батько скаже!» —

опинившись у знайомому лісі, я знов мимоволі почав буркати собі під ніс ці завчені з «Ілюстрованого журналу для молодіжи» рядки. Напевне, у цей момент я був досить зручною мішенню, але про це не думалося. Перед очима виринула картинка того, що вдалося побачити на подвірку Богачуків після вибуху гранати. Лежав–таки хтось із них, а рачкував, мабуть, той уполномочений, переконував я себе.




14. Несподіване поповнення


І знову пригадалася розмова з колишнім піхотинцем.

— Але мертвому часом ще важче пробачити, ніж живому, — відповів я тоді Віллі, вже трохи пізніше, коли ми перечистили всю ту трофейну зброю.

Сам не знаю, звідки тоді з’явилася у мене ця думка, і от я знову повторював її, начеб виправдовуючись.

— Мертвому все одно, — кинув Віллі.

Звично виплюнув він ці слова і знову став мені схожим на самого себе, на того, до якого я вже звик. І в душі я був з ним згоден. Та все ж він зачепив у мені якраз ту струнку, і я почав тоді у відповідь щось у тому дусі, мовляв, як же можна пробачати ворогові, коли він заліз у твою хату й наставив тобі до горла ножа. Спробуй пробач його, а чи вже сам проси пробачення? Але колишній піхотинець мовчав.

— Хоча декого з мертвих можна й пробачити, — доповнив я сам себе.

І з того, як колишній піхотинець тоді подивився на мене, я зрозумів, що він уже знає: я зараз буду згадувати сорок третій рік. А далі я й справді пригадав йому сорок третій рік, коли ми тут у лісі повернули назад до Крем’янця колону їхніх бронемашин… Я сказав, що вже не маю ані найменшого зла на тих німців, і навіть додав, що не маю зла і на того…гуєва, з яким недавно мав діло над потічком… І тепер я знову повторив собі подумки приблизно те саме, що сказав тоді одноокому баварцеві: «Якщо ти, Віллі, у чомусь і винен — то зовсім трохи, значно менше, ніж я, якщо думати про те, що нас чекає і що може чекати…» Не знаю чому, але мені було приємно повторити ці слова ще раз.

«А може, я вже того! І скоро сам стану, як той дідунь–петлюрівець?» — майнула ще тоді думка про ці розмови із самим собою, але я відігнав її геть. Вирішив, що це від перевтоми.

На краю березового гаю хотів було за звичкою перебігти смугу свіжої вирубки, що відділяла його від решти лісу, але вчасно згадав про рану. Я запитав себе: скільки можна бігати? Хоч і давно знав, що дурнішого питання на війні бути не може. А коли вийшов на вирубку й побрів між пеньками та купами галузяк, які місцями вже встигла обплести молода ожина, то почув кування зозулі, до того ж не одної, а відразу трьох. Неначе з трьох різних боків. Чи то було відлуння? Я так і не зрозумів і почав несміло рахувати. Один, два, три… п’ять, десять… Подумав, що досить, і перестав. Аж злякався, як багато! А може, то не років, а лише годин?..

Нарешті я вирішив, що то зозулі, мабуть, комусь іншому кують — не мені, але, не втримавшись, знову почав рахувати: один, два, три… А може, я просто ще зарано здаюсь? І рідні зозулі, мовби на підтвердження цього, кували й кували, поки я переходив густою грабиною, що, власне, і була початком Чорного Лісу з цього, вікнинецького боку…

Восени у цій частині лісу рясно родили опеньки, а ранньої весни — проліски. Але тепер, серед літа, під ногами стелилися м’які мохи, папороть, перецвіла медунка і ще, здається, вовчі ягоди, а від темно–сірої кори грабів ліс і справді здавався чорним… І знову згадавши про Улю, я деякий час ні про що інше вже не міг думати. Про неї і сина. Яким він буде?

Рахуючи зозулине кування, я присів на купу галузяк, зняв свої шахтарські черевики і, так рахуючи, стулив повіки та непомітно для себе провалився у сон… А коли я прокинувся, то минуло не менше двох–трьох годин, а може, й більше. Це я побачив по сонцю, що вже сховалося за деревами. Але зозулі кували, як і раніше, і я подумав: як добре спати, коли нічого не сниться…

І ще я ясно уявив білявого хлопчика, схожого на мене самого у дитинстві, на нашому городі за садком… Низько літають ластівки, дзвони від церкви… Здається, з цією картинкою я й заснув і ось прокинувся, а вона все перед очима. Наче якийсь неясний спогад про самого себе чи, може, і найперший, відколи себе пам’ятаю… Моя сонливість, звісно, пояснювалася дикою, нелюдською втомою. І все мені щось заважало. Я вирішив, що цього разу — то ті чорноліські зозулі…

І у той момент, коли я, прокинувшись, ще напівлежав на купі галуззя, до мого вуха долинув постріл. Сухий і короткий пістолетний постріл. Мій натренований на війні слух не міг сплутати цього звуку з жодним іншим. До Ставок залишалося вже менше кілометра, і вітер був якраз звідти.

Я миттю схопився, зробив два кроки у напрямку Ставок, але пострілів більше не було. Десь застрекотала сорока, і це було все. Деякий час я напружено вглядався у мерехтіння видовжених вечірніх тіней у просвітах між грабами, аж поки не зрозумів, що стою босими ногами на мурашнику. Тоді я швидко взувся й, тримаючись краю лісу, пішов до Ставок.

Коли справа у тих просвітах почав проглядатися луг, а за ним уже стало видно і коноплі, й похилий дах старої клуні, то мимоволі перед очима постали картинки вчорашнього бою, кров знову вдарила мені в голову, хоч я й намагався діяти обдумано. В ту мить, як це часом траплялося й раніше, і мої власні руки, може, через важкий трофейний «пепеша», що відтягував їх до колін, здалися мені занадто довгими. І тоді, завмерши на краю лісу, я вже сам собі був схожий на колишнього піхотинця.

Вийди я на луг, відразу став би зручною мішенню. Отож довелося робити ще півкруга лісом, перш ніж наблизитися до греблі. Зупинившись на краю вільшаника, ще деякий час прислухався, а тоді, крадучись, рушив попід самою греблею. Я, як міг, старався не стати легкою здобиччю.

Не раз бачив, як уміли по–геройськи помирати наші хлопці, хоча й гинули часто ні за цапову душу, мав надію, що і в мене вийде не гірше. Про те, щоб не йти, то навіть і думки такої не виникало… Я ще з самого початку зняв автомат із запобіжника і вирішив: перша черга має бути максимально довгою.

Десь від середини греблі вже проглядався протилежний її край.

Повільно, намагаючись не хлюпнути, я переступив через струмок, що джеркотів з «монаха». Невже колишній піхотинець таки скористався своїм «останнім патроном»? Але ж я сам не радив йому попадати їм у руки ще раз. І все ж щось підказувало мені, що це не так. Дійти до краю греблі, а тоді буде видно… Далі, може, вже й не буде часу думати.

І хоча мочаром через вільшину я просувався досить повільно, врешті–решт таки вийшов на сухіше. У тому місці, де ми перший раз ставили «віліса», сполохав зграйку трясогузок, і більше ніде нікого. Тоді я пішов далі, пригинаючись за кущами, поки не побачив прикриту гілляками машину й трохи осторонь спершу худу спину, а потім і профіль колишнього піхотинця.

Від мене був той бік його обличчя, що без ока, лише запалі повіки, і у першу мить ще майнула думка, що якби я не знав цього, то міг би подумати, що він спить. Але Віллі не спав. Він оглянувся, видно, також щось почув. Його єдине око було широко відкрите, і ще я помітив у його руці парабелум. Та поки він роздивлявся, я вже виходив з кущів, готовий обняти його з радості, що з ним нічого не сталося.

— Віллі? Оанс, цвоа, ґзуффа!.. — вигукнув я перше, що зміг пригадати з його словечок.

Баварець у відповідь навіть посміхнувся, чого я вже давно за ним не помічав, а тоді, підкликавши мене, мовчки тицьнув парабелумом убік замаскованого гілляками «віліса». Двоє хлопців років шістнадцяти–сімнадцяти сиділи на траві біля колеса й дивилися на мене здивовано–переляканими очима.


— То хто стріляв? — повернув я погляд до колишнього піхотинця.

Хлопці біля «віліса» підвелися, обличчя одного з них видалося мені ніби знайомим.

— Стріляв небо, — сказав Віллі. — Зупинити там! — показав він парабелумом позад себе.

Я підійшов й уважніше придивився до зшитих із мішковини, розстелених на землі наплічників, майже таких, як і наші. Крім грубих скибок чорного хліба, цибулі й сала, у них лежали і наші трофеї: консерви й гранати. Насторожено зиркаючи на одноокого в савітській офіцерській уніформі, хлопці з надією і якоюсь начеб цікавістю поглядали у мій бік.

— Куди, хлопці, на прощу до Почаєва зібралися? — звернувся я відразу до обох. — А «репанки» у торбах — рибу глушити? Ти порахував, там усі? — оглянувся я до колишнього піхотинця і, отримавши ствердний кивок голови, продовжив допит: — А «репанки» — щоб горіхи збивати? — пригадавши давній упівський жарт, повторив я запитання.

Хлопці мовчали. Нишком переглядалися і мовчали.

— Ну і хто ж прислав тебе сюди? — уже жорсткішим тоном звернувся я до того, чиє обличчя видалося мені знайомим.

— Ми прийшли за Україну воювати, — несподівано різко, начеб з викликом, кинув мені хлопець, підвівшись.

— За Україну? — повторив я і оглянувся на Віллі, але той вже заховав свого парабелума, зібрав гранати й поніс їх попри хлопців назад до машини.

— А чий ти будеш? — я мимохідь зміряв хлопця важким поглядом, і він навіть трохи знітився.

— З Андрійчуків. Іван Андрійчук, — відповів хлопчина.

— А я — Сянько Грабовський, — так само серйозно сказав інший, трохи нижчий, але міцно збитий, широкої кості хлопчина.

— То з тих Грабовських, що хата на Глинках?

— Ага, на Глинках, тут, перед горбком… — відповів хлопець.

— Його батька забрали «за колоски»… — доповнив його той, з Андрійчуків. — Ще в сорок дев’ятому… Але яке там «за колоски»? План прийшов, скільки треба посадити, от його батька й забрали…

— І що з батьком?

— П’ять років дали. У тюрмі, в Херсоні, — понуро кинув хлопець. — Він із вашим дядьком Степаном сидів, їх разом і забрали за рознарядкою. Ваш же дядько також у Херсоні відбував…

— То ви знаєте дядька Степана?

— А хто ж його не знає? — у свою чергу здивувалися хлопці. — Ми вже й псевдо собі підібрали, — начеб продовжував доповідати той перший, що з Андрійчуків. — Я — Бурий, а він — Довгий…

— Але ж ти вроді довший…

— А щоб ніхто не здогадався, — знайшовся на відповідь хлопчина. — То нас так між хлопцями… — додав, переминаючись з ноги на ногу.

— Щось воно, як по–вуличному.

— Ну от, так ми й думали… Ну, тоді я буду «Тарас», а він — «Василь»?

— А чого так? — Мені були цікаві ці хлопченята, і ще з’явилося давно забуте відчуття ніби початку якоїсь гри.

— О! А хіба ви не чули: якщо батько, то — Тарас, а брат, то — Василь…

— …а син — то Андрій!.. — продовжив замість хлопця. — Бачиш, чув. А от звідки ти таке знаєш?

— Так кажуть, — відповів той Андрійчуків хлопець, а я подумав, що от братова приказка за десять років стала вже народною. — То ви нас берете?

— А куди ви хочете?

— Ну як? За Україну! — сказав Андрійчуків.

— Воювати за Україну — тихо повторив той із Грабовських.

— Ясно, мало що батька, хочеш, щоб ще й матір забрали? — поставив я перед ним питання.

Замовкли обидва, тільки зиркали на мене з–під лоба.

Віллі вже позбирав і відніс гранати й вернувся за консервами. Наші погляди на мить зустрілися, і я побачив у його єдиному оці якусь начеб розгубленість, тривогу й співчуття водночас. І я, може, ще б трохи довше поговорив з хлопцями, той Іван був дуже схожий на нашого кулеметника Діброву, який також походив з Андрійчуків, і мені цікаво було дізнатися, ким він йому доводився і що потім з ним сталося, але, побачивши в погляді баварця ту тривогу і страх, я передумав розпитувати.

Я наказав Віллі скидати тушонку назад у наплічники й залишити тут.

— Ну, хлопці, а може, ви не до тих прийшли? — повторив я своє запитання.

— Дядьку, та ж ми вас знаємо, — випалив той нижчий, що мав бути Довгим. — Ви — дядько Олекса! Олекса Гомелюк… Баби Гомелючки син…

— А звідки ви мене знаєте?

— То ви нас не знаєте, а ми вас знаємо. Ще як малими були, бачили не раз у селі…

— Ну, а ще що ви знаєте?

— У селі вже відомо, що у Чорному Лісі була стрілянина. То ми ото перший раз удосвіта прийшли подивитися і натрапили на машину…

— Із вами ще хтось був?

— Мій молодший брат Петрик, але тепер ми його не взяли, — відповів усе той же Андрійчуків. — Надурили, що йдемо в інше місце. Але не бійтесь, він нікому не скаже… Він, малий, думає, що то рускі… І ми також так думали, але бачили, як ви верталися…

— То ви нас бачили?

— Так, ми в кущах лежали і тоді вас упізнали, — зізнався той з Андрійчуків. — І як ви казали, що «вони ще раз прийдуть», ми також чули.

— Дядьку, вас що, на парашуті скинули? — стишив голос другий, той, що мав бути Довгим, і по–змовницькому кивнув головою у бік Віллі. — А то хто, не наш?.. — почав було, але враз осікся, коли Андрійчуків торкнув його ліктем у спину.

— От що, вояки! — сказав я, намагаючись надати своєму голосу примирливої, лагідної тональності, зрештою хлопці на неї заслуговували. — Гранати ми забрали, консерви залишаємо… А тепер наплічники на плечі й додому… А про тушонку, то придумайте щось, де взяли, — не даючи хлопцям слова, продовжив я далі. — Ну, може, скажіть, що помогли рускім машину з болота випхати і вони розщедрилися, — кинув я їм підказку.

— Ми б їм помогли!.. — буркнув Андрійчуків. — Догнали б і ще раз помогли!

— Лишіть хоч по гранаті, — враз попросив той другий.

— Ну–ну! Дурні жертви нам ні до чого… І моя вам порада, я ж сам такий, як ви, колись у ліс прийшов: вертайтеся, хлопці, додому. І ще — поступіть десь вчитися. Ваш час ще прийде. А зараз, вибачайте, не до вас. Нас тут скоро також не буде. І ще… — Я оглянувся на колишнього піхотинця, але ніде його не побачив. — Про те, що тут були і що бачили, нікому.

— Ясне діло, могли й не казати… — відповіли в один голос.

— Ну, якщо ясне, то добре… Ви ж розумієте, що з вами зроблять, якщо дізнаються, що ви тут були. Так що забудьте.

— Дядьку Олексо, то ви останній з наших?..

— То як рахувати, останній? Може, я й перший! — спробував пожартувати.

— То що, будуть ще скидати? — тицьнув великим пальцем у небо той з Грабовських, вочевидь, мої слова хлопці потрактували по–своєму.

— Вертайтесь по домах і пам’ятайте, що я вам сказав.

— Можете повірити, ми нікому нічого не скажемо.

— Прощавайте, може, колись і побачимося. — Я по черзі потиснув хлопцям руки. Серце наповнилося ніжністю й щирою вдячністю до цих безвусих юнаків, ще дітей, які прийшли воювати за Україну. До горла підступив клубок, і я видихнув із себе:

— Слава Україні!

— Героям слава! — радісно, в один голос відповіли вони мені.

Звідкись з кущів з’явився колишній піхотинець, на ходу підняв і кинув на траву перед хлопцями їхні наплічники…

— Для чого ти все–таки стріляв? — звернувся я до нього, коли вони пішли.

— Думаєш як? Вони хотіли кулаки мені, — каліченою російською відповів Віллі.

— Видно, ти їх добре налякав своїм одним оком… А у нас чужих ніколи не любили! Бойові хлопці, тільки молоді ще дуже. Жаль буде, якщо їх…

— Я думав… Боявся, ти їм… — понуро кинув баварець.

— І що, вистрелити мені у спину?.. Пуф–пуф!.. Якби я ото до хлопців. І як ти міг таке подумати? Ти що?!.

— Я думав, досить уже нам когось потопити.

— А чого їх топити? То ж свої хлопці, малишня ще!.. І чого тобі то у голову бамкнуло. Ти мене здивував, чесне слово! Дуже ти мене здивував, Віллі, невже ти міг таке допустити? Досить потопити, досить потопити!.. — передражнював я колишнього піхотинця, але душа все одно зовсім не лежала на нього сердитися. — А мені у спину стріляв би?

— Не стріляв би, — несподівано українською відповів Віллі. — Я пішов, не бачити…

— Не хвилюйся, будемо жити! — підморгнув я йому.

Цієї миті з–за кущів почувся хрускіт ломаччя: той Андрійчуків хлопець вернувся.

Віллі аж якось пригнувся з несподіванки, і я бачив, як він, вглядаючись своїм єдиним оком у зарості чортового базнику позаду юнака, поклав руку на парабелум. Але хлопець нас відразу заспокоїв, що нічого не сталося, а він вернувся, щоб попередити про свого молодшого брата Петрика. Бо хоч вони з Довгим і надурили його, мовляв, пішли у Кіптиху, але малий, якщо там їх не знайде, то й сюди може прибігти, бо про руску машину він знає.

Звичайно, то була неприємна новина. Мати діло з дітлашнею — тільки цього бракувало. А повагавшись, хлопець додав, що вони допомагатимуть моїй матері.

— Дров теперки наколемо, а восени карчохи поможемо викопати, — поділився він планами.

— За карчохи дякую, але дивіться…

— Не переживайте, дядьку, ми придумаємо, як помогти.

— От так–то! Ти все зрозумів? — звернувся я до колишнього піхотинця, коли хлопчина пішов.

— Й–а! — відповів Віллі. — Слава Украйні! — додав він не без пафосу.

Коли Андрійчуків хлопець знову зник за кущами, я зачекав хвилин п’ять, а тоді ступив у ліс слідом.

— Подивлюсь, чи вони пішли, — кинув я начеб сам до себе.

Молода кров зухвала, і хлопці й справді могли знову залягти де–небудь за деревом, щоб попідглядати за нами. Так крок за кроком я пройшов більше кілометра. На війні, як ніде, доводиться без кінця ходити. От і знову мусив іти аж за вододіл, поки побачив силуети юнаків уже на виході з великої прямокутної галявини, де колись був панський розсадник, і лише тоді почав вертатися. Виходило, що то була остання, ніби прощальна, прогулянка нашим лісом.




15. Нічний рейд і подвійний поворот


Як і раніше, з–під ніг з шумом вилітали лісові дрозди, а хрускіт під підошвою свідчив про ненароком роздушених слимаків. В одному місці натрапив на суничну галявинку й зупинився надовше. Пахло дощем і комарами, а невдовзі один з них нагадав про себе у мене на щоці, довелося самому собі дати ляпаса.

Посилився вітер, і він усе дужчав. Ліс поступово наповнився характерним скреготом від тертя гілок й порипування стовбурів. У верховітті кричали стривожені птахи, а всі просвіти вгорі знову заповнились низькими темно–сірими хмарами, що сунули з північного заходу.

Не хотілося бачити у цьому щось зловісне. А потім я подумав, що це самі природні сили спонукають нас забиратися з лісу. Відтак ледь не наступив на «бабку» — правдивого підберезника з тугенькою рудуватою зверху шапкою на досить високій, хоч і скривленій, ніжці. Він виріс між двома грабами, але неподалік таки була береза. Давно я вже не бачив таких гарних грибів.

Вирішив показати свою знахідку колишньому піхотинцеві й обережно, аби не пошкодити грибниці, викрутив ніжку з моху… Втім, баварець на «бабку» відреагував досить прохолодно. Він нагадав, що й мені вже пора переодягатися в руску уніформу, й продемонстрував жестом, провівши долонею по щоці, що поки я ходив, він сам уже встиг поголитися.

Віллі сказав, що з лісу нам треба виїхати завидна, подолавши хоча б ті місця на греблі й далі, де все у ямах, а водій з нього далеко не ас. Я не заперечував. І скоро ми почали звільняти «віліса» від гілля.

Коли з неба долинув гуркіт, то у першу мить я сприйняв це як відлуння далекого грому. Але, побачивши стривожене око колишнього піхотинця, і сам зрозумів, що це не грім.

— Рускій аірплан, — сказав Віллі.

І я зрозумів, що, звичайно, їм найкраще вистежувати нас із неба. Проте низькі хмари над лісом зводили їхні шанси до нуля. Ми літака також не побачили.

— Кукурудзяник! — висловив я припущення, але це могло вважатися й запитанням до колишнього піхотинця, однак він не відповів, може, просто не зрозумів мене.

Все ж ми припинили стягати гілляки й ще деякий час напружено вслухалися. Гудіння у небі віддалялося, а потім і зовсім стихло, і ми продовжили роботу.

Нагнавши хмар, вітер стих. Дощ так і не почався, але комарі стали помітно злішими. Починало сутеніти. Віллі, хоч і не з першої спроби, але таки завів двигуна й почав поволі вирулювати з видолинка.

— Начало большого путі![33] — вирвалося у мене, коли, задкуючи перед «вілісом», я почав скеровувати його за собою на греблю.

Але Віллі, здається, не вловив іронії. Він був цілком поглинутий їздою.

Вирулюючи із смеречини, «віліс» пару разів смикнувся, захарчавши, начеб захлинаючись кашлем і видаючи невправність колишнього піхотинця, але вже на самій гребельці гурчання двигуна стало монотоннішим. Далі машина котилася так повільно, що я, задкуючи краєм насипу, встигав і оглядатися, і плавними рухами спрямовувати її хід то правіше, то лівіше, поки Віллі не вирулив на широкий берег по той бік греблі. Тоді я й сам сів у кабіну, і ми поповзли спершу берегом в об’їзд конопель і клуні, потім через скошений луг і вверх по схилу на стару лісову дорогу, що врешті–решт вивела нас до пищатинецької соші. Коли до соші залишалося кількадесят метрів, я наказав Віллі глушити двигун.

Ми вийшли з машини й повільно дивилися на дорогу. У сутінках за деревами біліла, наче порізана на кавалки, смужка дороги, і була вона порожньою. І все ж я вирішив дочекатися темряви. Мабуть, уже спрацювала звичка до нічного життя.

Чекати довелося недовго, й незабаром двигун знову загурчав, колишній піхотинець увімкнув фари, і ми нарешті виїхали з лісу.

— У цьому селі погана горілка, — повторив Віллі мої колишні слова, і я від несподіванки навіть перестав позіхати.

Він сказав це, коли обабіч дороги показалися перші хати.

— І то вся твоя дяка, німако ти недобитий!

Я поклав на коліна трофейного «пепеша» і з задоволенням вдихав свіже, духмяне від лип, що вже почали цвісти, повітря. А вже як поминули перші хати, то у нашій вулиці, крайній від лісу, вилетіли з темряви на світло фар й один за одним бамцнулися у лобове скло два великих жуки–роґалі.

У нашій вулиці Віллі трохи пригальмував. А коли вже котилися повз нашу хату, то там світилося тільки в одному вікні, тому, що з ванькира. Тугою стиснуло серце, і все ж я стримався від першого пориву зупинити «віліса» й вискочити, востаннє обняти матір, лише встиг нишком перехрестити ту освітлену цятку, поки проїхали.

Вздовж вулиці час від часу до тинів тулилися люди, а дорогу під самими колесами перебігали коти й собаки. За старим цвинтарем я буркнув до колишнього піхотинця, аби він дав газу.

— Давай! Ті рускі шмалять, не дивляться! — наказав я йому.

Він трохи притис, але не дуже. Заважали ями й вибоїни, які Віллі, втім, вправно обминав. Далі ми їхали мовчки, тільки на роздоріжжях я відривав від автомата руку й показував баварцеві напрямок — вправо чи вліво. І лише за Ланівцями, коли вже пішла пряма на Збараж, можна було нарешті трохи розслабитися.


Після лісу, всієї тієї біганини, тепер, у кабіні, під рівномірне гуркотіння американського двигуна, коли назустріч неслась освітлена фарами нічна дорога, принаймні у мене деякий час справді було відчуття переможця. Правда, враження від усього цього дещо псував колишній піхотинець.

— Шаумамаль, ферштейстду?[34] — буркав він і раз по раз витирав вказівним пальцем око, начеб воно у нього справді свербіло чи сльозилося, і, виходило, у ці моменти вів машину навпомацки.

Деякий час я терпів це, а потім штрикнув його ліктем під бік і сказав, аби не корчив із себе аса. А коли він запитав, чого я хочу, то я додав уже більш примирливим тоном, що «Віллі їде на “вілісі”» — не так уже й погано звучить!..

— Віллі, Вільгельм — то є другий моє ім’я, — відповів він.

— Друге ім’я? — не зрозумів я.

— У мене є ще один ім’я — Йозеф!

— Йосип?

— Йозеф! — повторив він, не відриваючи свого єдиного ока від дороги. — Мій перший ім’я — то Йозеф! У нас, в Баварії, католицькі традиції, імена святих дуже поважають, — калічив далі своєю російською колишній піхотинець, начеб випльовуючи слова. Я, напевне, так ніколи не навчуся.

— А чому ж ти тоді назвався Віллі?

— Мені так більше просто! Другий мій ім’я — Вільгельм, то мій матка придумати! Вона із Саксонії! Мабуть, померла уже! — під першим крутим підйомом за Ланівцями перекрикував гудіння двигуна Віллі.

Назустріч нам поки що трапилася лише єдина полуторка, що, видно, верталася з області у Ланівці, в район.

— А кайзера вашого останнього як звали? — спробував я пригадати історію. — Вільгельм? Точно ж, Вільгельм! — сам собі й відповів, оскільки Віллі ніяк не відреагував на моє запитання. — А Йосип — то не ваш, то був австрійський, правда? — але колишній піхотинець продовжував мовчати.

Звичайно, я й сам розумів безглуздість своїх запитань на цій нічній дорозі у трофейному «вілісі», що, підстрибуючи на вибоїнах, мчав нас назустріч невідомості. «А савіти за стільки років уже могли б дорогу і підсипати…» — ще, пам’ятаю, думками пробував відганяти сон, але повіки вперто злипалися.

Я притис до живота «пепеша» і сказав Віллі, що у Збаражі відразу при в’їзді треба повертати направо. Я це точно знав. У Збаражі та його околицях мені доводилося допкати болото ще під час війни.

Правда, тоді ми як туди, так і назад верталися здебільшого польовими дорогами. Але я пам’ятав, що прямий шлях із Крем’янця на Тернопіль і далі в глиб Галичини, до Карпат, пролягає, якщо брати так, як ми їдемо, то справа від Збаража. Ту дорогу на відтинку між Збаражем і Вишнівцем ми вже переходили, вертаючись з рейдів із Галичини.

Зліва від дороги повисла над темними полями яскрава половинка місяця. Ця ж половинка не так давно світила нам з Улею у сіножатях над Іквою. І духмяний аромат сіна, і свіжий вітер з річки — усе враз пригадалося…

Фари вихопили з пітьми темний клубочок, що перебігав дорогу, — то був їжак, проте Віллі вдалося об’їхати і його. Я заплющив очі, але той їжачок усе перебігав дорогу й перебігав, ще і ще раз, аж поки я знову побачив білявого хлопчика серед грядки, синє небо й ластівок, і церковні дзвони — все, як завжди…

Я зрозумів, що це початок сну, і злякано розплющив очі. Втім, колишній піхотинець уже цілком опанував машину, і вона, рівномірно гуркочучи, долала черговий підйом.

— Завтра поснідаємо у наркомівській їдальні, — буркнув я крізь сон і, здається, навіть почув у відповідь звичне: «Шау ма маль…»

Із вітром донісся собачий гавкіт, мабуть, ми поминали Вижгородок…

…Собачий гавкіт, чиїсь крики, кілька одиночних пострілів. Холодне марево, ніч, лише півскибки місяця вгорі, а під ногами — глибокий сніг. Я брів по коліна у снігу проти вітру, від якого не захищав навіть високий насип. І ще я подумав: невже ми з Віллі протрималися аж до зими?

В руках у мене знову був «гочкіс». Я притискав його до живота, відчуваючи крізь вкорочену трофейну шинелину тепло його металевого кожуха, який ще не встиг остигнути. Але, як я не старався, момент бою пригадати так і не зміг, як і те, де подівся колишній піхотинець.

І знову крики й постріли. Оглянувшись, я побачив темні силуети і тіні від них на снігу від яскравого місяця, й тоді ж над головою прошкварчала перша черга. Лупили трасерами, й, рикошетячи від насипу, кулі малювали в повітрі химерні дуги і шипіли, догораючи й освітлюючи ізсередини снігові намети. Крики наближалися. «Сєргєїч! Абхаді ету суку слєва!» — долетіло з вітром, і ще подумалося: невже ті паскуди мелькотітимуть тепер тут до скону?

Звичним рухом підкинув дуло «гочкіса» і з півоберта пустив довгу чергу назустріч постатям–тіням… Але, як виявилося, — у порожнечу, тіней уже не було, вони начеб розчинилися у мороці. Вітер кидав в обличчя їдким колючим снігом. Я гукнув Віллі, але він не обізвався, хоча весь цей час у мене залишалося відчуття, що він десь зовсім поруч.

Пересилюючи вітер, з «гочкісом» поперед себе, я таки видряпався слизьким схилом нагору. Я ліз туди і ліз, з’їжджав донизу і знову видряпувався, і це тривало досить довго… А опинившись нарешті зверху, побачив по той бік широку рівнину із сотнями вогнів. То були вогнища, і їх палили люди.

Темні силуети то тут, то там мелькотіли на тлі полум’я. То була ціла армія. Але чи наші, чи гарнізонники — я так і не встиг розібрати. Хоча звідки тут взятися нашим?

І хто стріляв? Де ці люди?.. І невже вони не чули пострілів? І нарешті, де Віллі?.. А якщо це лише сон… І цієї миті я розплющив очі…

Ми, як і раніше, гнали нічною дорогою, і вітер, вриваючись крізь опущену шибку, бив мені в лице, й карк від незручної пози трохи затерп.

— Шау ма маль… — спросоння буркнув я перше, що прийшло в голову з лексикону колишнього піхотинця. — Де ми?

— Шау ма маль! — охоче відгукнувся Віллі. — Ти і на сні стріляв, піф–паф! — додав він каліченою російською.

— Будь уважним, у Збаражі направо, — нагадав я йому.

— Збараж?.. Збараж — там уже!.. — кивнув головою колишній піхотинець і показав великим пальцем позад себе.

— О, то я добре спав! — вирвалося у мене, тоді вперше й закралася підозра: щось тут не так.

А коли я звернув увагу на половинку місяця, що висіла не зліва, як раніше, а вже чомусь справа від дороги, то той дурний сон відразу ж розвіявся.

— Слухай–но, німако, ти у Збаражі скільки разів повертав направо? — Нарешті до мене почало доходити те, що сталося.


Але поки я думав, що робити далі, бо вже було очевидно, що, повернувши, як я й казав, праворуч перед Збаражем, на виїзді з містечка колишній піхотинець повернув направо ще раз…

— І не міг мене розбудити? От уже!..

Поки я переварював, де ми тепер після того подвійного повороту можемо бути, попереду на дорозі з’явилися дві червоні цятки, що швидко наближалися, і поки я второпав, що це «стоп–сигнали» іншої машини, фари вихопили з темряви спершу польову армійську кухню, тоді бік критої брезентом вантажівки і, нарешті, людину у військовій формі, що, розмахуючи руками, вибігла з–за вантажівки нам назустріч.

Віллі розгублено щось крикнув, я крикнув на нього, і він трохи скинув швидкість.

— Ставай! Треба стати, — сказав я, — а там побачимо…

— Товаріщ!.. — кинувся доганяти нашого «віліса», що, загальмувавши, прокотився повз нього, ще зовсім молоденький лейтенантик. — Товаріщ капітан![35] — похапцем козирнув він, порівнявшись з кабіною. І я навіть не відразу зрозумів, що він звертається до мене; а коли скоса зиркнув на свій правий погон, враз дійшло, то тієї ж миті, причому вийшло якось і без паузи і зовсім несподівано для самого себе, я майже гаркнув на нього російською, із тим своїм одесько–донецьким акцентом:

— Шо такоє? Шо случілось, лєйтєнант?[36]

— Дак, ета… Заглох, йоп–паю!..[37] — хляскав він себе руками по стегнах, як півень крильми.

Тиловий щурик, подумав я, ввалити б між роги засранця, і бувай здоров! Але, виглянувши з «віліса», я побачив ще й силует солдата–шофера, який горбатився під відкритим капотом вантажівки. І поки я думав, щo маю тепер сказати, щось таке, аби не викликати найменшої підозри, лейтенант сам допоміг мені з відповіддю.

Він попросив, коли наздоженемо колону, передати зампотилу майорові Мітькіну, щоб прислав когось на буксир, бо поломка, напевне, серйозна. А то будуть без кухні. І я пообіцяв передати, а тоді ще запитав, чи далеко вже від’їхала колона.

Лейтенант відповів, що відколи вони заглухли, минуло не більше півгодини. Він сказав, якщо до Вишнівця ми колони не наздоженемо, то там вона повертає, регулювальник на перехресті вкаже напрямок… І аж тоді я дізнався, що у Вікнинах об’явилася банда. Правда, Вікнини лейтенант назвав Окнінамі, але я здогадався. А потім, зам’явшись, він поцікавився, звідки ми, з якої частини?

Весь цей час я найбільше остерігався, аби лейтенантові не збрело обходити нашого «віліса» з другого боку чи щоб колишній піхотинець бодай випадково не повернувся до нього лицем і той не зауважив його одноокість, яку у цій ситуації я навряд чи зміг би якось пояснити. Але Віллі, вочевидь, і сам пам’ятав про це. Треба було хоч бинтом перемотати, якого в аптечці достатньо. Далі так і зробимо…

Я відповів лейтенантові, що ми із штабу округу, і наказав Віллі їхати. «А–а», — багатозначно протягнув той тиловик, і так з відкритим ротом ми й залишили його край шосе.

Колону ми побачили вже перед самим Вишнівцем. Бо ж після зустрічі й розмови з лейтенантом повертати назад уже не було як… А коли ми від’їхали кілометрів п’ять і стали, і я бинтом перемотував колишньому піхотинцеві лоба навскоси, разом з бровою, щоб таки приховати відсутність ока, а рану у війську пояснити завжди простіше, то подумав, що ті з колони, як ми їх наздоженемо, все одно будуть бачити лише світло наших фар і не більше. Я вирішив ризикнути й, коли знову рушили, наказав Віллі дати газу!

І з горба від Старого Вишнівця у долині ми таки побачили хвіст тієї колони. Судячи з вогників фар, не менше двадцяти машин. Останні ще тільки сповзали з горба до містка через Горинь, а передні, повернувши за річкою праворуч, уже мерехтіли вервечкою у напрямку на Лози…

Ми прилаштувалися за останньою будою. Звідси по прямій до нашого лісу буде кілометрів з вісім, не більше.

— Ну, ти, льотчику, заїхав! — знову вирвалося у мене мимохіть. — Їхали, їхали і заїхали!..

— Ти ж хотіти — право!

— Право! А після право є ліво!.. Ти що, не знаєш, де Карпати! Але ж, правда, звідки ти можеш то знати?.. Не менше полку женуть на нас… Наше щастя… — додав я після паузи.

На розвилці за мостом стояв солдат, який лише спостерігав, як машини одна за одною повертали направо.

— Віллі, прямо! — штовхнув я ліктем під бік колишнього піхотинця, коли до регулювальника залишалося метрів десять, і міцніше притис до живота трофейного «пепеша»…

І коли ми зрозуміли, що нам це таки вдалося, і вже коли проїхали перше за Вишнівцем село і в’їхали у наступне — то вже мала б бути Горинка, і ніхто за нами не гнався, я нарешті зняв з колін автомата й пхнув на задню сідушку.

— Щастить як утопленим! — бовкнув спересердя. — А «віліса» тра’ втопити! Бо ж ті архаровці таки мусять колись кинутися! Шкода, річок великих нема близько…

— А Карпати як? — подав голос Віллі.

— Які там Карпати? То ж утопія. Поміркуй сам, кордон нам тепер не перескочити ніяк. Ну, нехай навіть удасться! А далі? Нас чехи чи мадяри зразу і видадуть!..

— Розуміти, капут, ферштейст ду?

— Шау ма маль, Віллі! Шау ма маль!.. Побачимо. Може, то тільки початок. Але машину залишимо у Крем’янці, і то десь на видному місці. Під тим їхнім райкомом! Або ні. Бо чим пізніше її знайдуть, тим для нас краще, — розмірковував я вголос. — Попри гору Бону, лісом через Крем’янецькі гори ми підемо на Білокриницю і далі — на Стіжок. День пересидимо десь у лісі, а завтра вже будемо у Шумських лісах. Такий, Віллі, у мене план. Що скажеш?

— О мій Боже! Знову ліс!.. — застогнавши, кинув німецькою колишній піхотинець, і я, чи не вперше, зрозумів його без перепитування. — Ти послєдній пока что живой!.. — знову почав було він каліченою російською.

— Не сци, я знаю сорок способів виживання… Трохи побудемо у Шумських лісах, далі перейдемо у Суразькі. У війну я там бував і ті краї знаю достатньо… Тим більше, у мене тут ще є деякі справи. «А ти знаєш, що у мене буде син?» — Я хотів було похвалитися ще й цим, але встиг проказати це лише подумки, наче «Отче наш», і був радий, що не бовкнув зайвого: а раптом ще й не буде? — А ближче до осені подамося до Чорного моря… — кинув я замість цього.

— До Чорного? — здивувався колишній піхотинець.

— Повір, що до Чорного краще, ніж до Білого… Рвонемо на Одесу, по моїх колишніх слідах. Я знаю місце недалеко від Проскурова, де товарняки на підйомі пригальмовують. Вони будуть ловити мене тут, а ми будемо там! До речі, все забуваю тебе, Віллі, запитати: ти женитися не думаєш? Ну там, у Баварії, у тебе жінка є?

— Як то?.. Уже ні, давно, я думаю, — не відриваючи погляду від нічної дороги, сказав він.

Ця плутана відповідь колишнього піхотинця мене цілком влаштувала.

— А хочеш женитися тут?.. У мене є одна ідея!

— Женитися? — меланхолійно перепитав Віллі, мабуть, полинувши думками кудись дуже далеко звідси.

Але я не дав йому часу на роздуми й повідомив, що колишня моя квартирна хазяйка в одному з одеських присілків просила знайти їй роботящого чоловіка із «западної»…

— І я подумав, що ти їй підходиш. Будеш із «западної», скажемо, що мадяр. Не думай, вона ще не стара, тепер їй, може, трохи за сорок, не більше… Треба легалізуватися, Віллі. А про документи також подумаємо, але пізніше. Війну на разі будемо закінчувати, а там побачимо… — щось у цьому дусі, аби знову не задрімати, буркав я собі під ніс аж до самого Крем’янця, вже й не дуже зважаючи на те, слухає мене колишній піхотинець чи ні.




16. Залізні двері


Ту першу ніч, коли ми й самі не знали, що вириваємося з кільця, яким нас оточували вороги, і, можливо, якраз це незнання й допомогло нам вирватися, потім я часто згадував і перебирав у пам’яті до найменших подробиць… А вирвалися ми й справді дивом, наче у тій легенді про залізні двері, яку я чув від старших ще у дитинстві.

Ми з Василем навіть ходили ті двері шукати і за Замком і на Горах, майже як залізні стовпи малий Тарас. Тільки його стовпи підпирали небо, а наші двері вели у Чари–Мари. Ніхто не міг пояснити точно, що це за Чари–Мари — країна чи місто, але казали, що хто ті двері знайшов і пройшов крізь них, то міг більше нічого не боятися, однак сам не пам’ятав, що там, за тими дверима, бачив. Він потім наче проживав друге життя, довге і щасливе.

Звичайно, ніяке довге і щасливе нам з Віллі не світило, хоча, мабуть, це ще залежить від того, з чим порівнювати. Тим більше що ми з Віллі усе пам’ятали, а залізні двері я згадав лише тому, щоб мати бодай якесь пояснення нашому везінню, втім, якщо по правді, то ніколи й не переставав вірити у свою щасливу зорю.

А коли вже пізніше аналізував події тієї ночі, то у мене міцніло переконання, що нам просто пощастило на якусь годину, а мо’, й менше випередити наших переслідувачів, перш ніж кільце замкнулося. А запасна каністра з бензином, гроші й рускі військові мапи майже всієї Правобережної України, що їх ми знайшли у «вілісі», нам у тому допомогли. Хоча уночі від мап мало користі і насправді нам більше допомогли тиха волинська ніч і безлюдна дорога.

До Крем’янця ми так тоді й не доїхали, до кордону також. Бо я вчасно прикинув, що якби сталося диво і ми до нього таки доїхали і навіть ще більшим дивом якось його перейшли, то хіба велика радість була б опинитися в лапах польських чи словацьких емгебістів, чим вони ліпші за цих? Тепер кругом нас одна комуна.

За Горинкою я сказав Віллі повертати на Плоске, де починався знаменитий Ямпільський шлях. Дорога була широка й порожня, лише під Матвіївцями самотній дядько вів коня, начеб на нічне. Втім, коні ж тепер усі колгоспні, і я не знав, чи водять на нічне колгоспних коней, бо щось таке чув, може, й від мами, що їх і влітку годують на конюшні.

Що цей горб і долина матвієвецькі, я у світлі фар упізнав навіть серед ночі по трьох вербах, що химерно зрослися у видолинку і біля яких я одного разу стояв на чатах, коли ми переходили через шлях з усім обозом. А переходили ми його туди й назад не раз і не два… І я вглядався у темряву по правий бік, де за долиною притоки Горині — Гориньки — починався наш ліс, тільки з іншого кінця.

— Там наш ліс, мамка! — показав я рукою у темряву, але Віллі лиш мовчки кивнув, зосередившись на дорозі, вглядаючись своїм єдиним оком у вибоїни, що то тут, то там з’являлися у світлі фар.

Так ми і їхали цілу ніч на схід, лише під скривленим вказівником із стрілкою «Шепетівка» зупинилися трохи відлити… Світати почало під Любаром, там уже пішли соснові ліси. На відміну від Шепетівки, ніякого вказівника не було. Просто, коли ми його проїхали, — це було перше поселення з ознаками міста, і, згідно із мапою, це мав бути Любар. Ми переїхали міст у центрі, а далі дороги розходилися на три боки, і я скерував Віллі на ту, куди показував вказівник зі стрілкою «Вінниця».

За Любаром уже розвиднілося, і ми пропустили дві підводи нам назустріч і одну вантажівку з будою. Проте ще до сходу сонця з’їхали з головної дороги у живописний ліс, знайшли за звичкою трохи сіна й поснули, навіть злегковаживши виставити варту; та й що б це дало?.. Ставити Віллі не було сенсу, він перед новою дорогою має як слід відпочити, а сам я й так дуже чутливо сплю. Крім того, я подумав, що коли вже щастить, то й далі буде щастити. А військова форма радянських офіцерів у звиклих до неї місцевих жителів не повинна викликати жодної підозри.

Я заснув з думкою про Улю і прокинувся також з нею. Просто знову побачив її очі, навіть почув її слова, і на душі одразу стало тепло… Я лише день як поїхав, а вже думав, як буду повертатися. Там, у лісі за Любаром, я ще не уявляв коли і як, але знав, що це обов’язково буде… Але поки що нам потрібно було вибиратися.


Коли я прокинувся, Віллі уже не спав, а доливав із каністри у бензобак. Я запитав, на скільки ще кілометрів вистачить пального, але почув лише звичне:

— Шау ма маль…

Тоді ми на деякий час схилилися над мапою, і я помітив, з яким кислим виразом вів Віллі пальцем на схід.

— То єст твой нах Карпати? — буркнув він із легким докором у голосі.

— Карпати зачекають. Поки що зюйд, ост–зюйд! — показав я рукою кудись позад себе, у напрямку головної дороги, з якої ми з’їхали і де, за моїм уявленням, і має бути той південний схід.

— Ост–зюйд — болшой дупа, — кинув колишній піхотинець і почав розкладати наші нехитрі наїдки.

— Я там обіцяв одній вдовиці жениха — це для тебе єдиний шанс, друже Віллі, — переконував я його у тому, в чому й сам був невпевнений, але що мені ще залишалося.

А після цього ми пополуднували, й колишній піхотинець завів двигуна. Вирішили їхати завидна, і метою нашою був Козятин — найближча велика станція, про яку я чув і через яку точно проходять поїзди на Одесу. Судячи з мапи, до нього було кілометрів сто–сто двадцять, не більше.

На південь, приблизно на такій же відстані, була ще одна, навіть більш відома мені станція Жмеринка, але мене непокоїла дорога. Бо та, що на Козятин, позначалася як шосе, до того ж виглядала прямішою, а та, що на Жмеринку, інколи переходила у пунктир, а це могло означати що завгодно, окрім доброї дороги.

Відчуття, що залізні двері нам відчинилися вдруге, а може, вони для нас і не зачинялися, з’явилося, коли увечері того ж дня ми з Віллі вже сиділи у купе фешенебельного поїзда… Правда, була одна ситуація, коли нас ледь не викрили. Це вже коли, позбувшись машини і зброї, окрім парабелума і ще двох рускіх пістолетів, які дісталися нам в останньому бою, ми тільки–но вийшли на довгий перон Козятинського вокзалу й одразу напоролися на військовий патруль.

Це був офіцер у капітанській, як і я, формі, і два ще зовсім молоденькі низькорослі солдатики із чорними погонами, судячи з усього танкісти, й червоними пов’язками вище ліктя. Офіцер якось дивно подивився і пройшов повз нас, звісно, козирнувши, як і ми, у відповідь; до цього козиряння ми були готові, але потім він вернувся. Він запитав російською, чи нема у нас закурити, звернувся начеб по–дружньому й водночас зберігаючи дистанцію.

— Не курю, — відповів я йому.

І додав у відповідь на його запитальний погляд, що «товаріщ лєйтєнант» також не курить. Віллі, що стояв до нього спиною, у цей час розвернувся, і, побачивши його безоке лице, той танкіст був дещо спантеличений.

— А что с глазом, товаріщ лєйтєнант?[38] — випалив він, мабуть, більше рефлексивно, бо ж не кожен танкіст, нехай навіть і капітан, наважиться ставити запитання енкаведешнику.

— Корея, — кинув я перше, що прийшло в голову.

— Корея, — повторив услід за мною Віллі, скопіювавши мою інтонацію.

— Развє наші там воєвалі?[39] — так само щиро здивувався танкіст.

— Сємечкі щолкалі[40], — відповів я йому тим же безтурботно–зверхнім тоном, яким, на мою думку, й мав би розмовляти фронтовик із тиловим щуром.

До капітана, мабуть, уже дійшло, що він трохи дивні питання ставить, і якось зовсім по–цивільному, кинувши нам: «До побачення», — він пішов наздоганяти своїх солдатиків, що чекали його біля входу у будівлю вокзалу. Перевіряти документи в офіцерів він не наважився, а наші трофейні ксиви не можна було вважати надійними. І тому найпершим бажанням було якомога швидше вшитися з цього містечка.

Проте найближчий поїзд на Одесу, як мені вдалося розізнати на вокзалі, не раніше другої ночі, зате через двадцять хвилин прибуде сімферопольський, із недавно запущеного напрямку на Крим. Але ж нам хіба не все одно, куди їхати? Правда, я ще поцікавився, чи не проходить цей поїзд через Одесу.

— Ви що, жартуєте, товаришу капітан?.. — Жіночка у віконці мала явно грайливий настрій.

Ну, жартуєте, то й жартуєте! Надалі вирішив бути обережнішим із дурними запитаннями.

Я заплатив за два квитки, ми дочекалися поїзда, і вже у вагоні з’ясувалося, що він оминає Одесу, зате йде через Дніпропетровськ і Запоріжжя. Хоч–нехоч, а знову згадалися залізні двері; і чи це не сама доля скеровує нас у потрібному напрямку? В купе ми були тільки удвох, і можна було спокійно поміркувати, що робити далі. Бо ж варіант із тією вдовицею для Віллі насправді виглядав авантюрою і не більше.

І хтозна, чи в Одесі у нас усе пройде так легко, як дотепер. Та навіть якби та моя вдовиця й досі чекала, що я привезу їй жениха, то навряд чи вона вже аж настільки недалека, щоб не відрізнити мадяра від німця, не кажучи вже про всі інші питання, які б неодмінно виникли… Я знову дістав трофейні мапи і ще деякий час водив пальцем уздовж залізничної нитки через станції, які, за словами провідника, ми мали проїздити, начеб хотів вивчити їх напам’ять — Вапнярка, Христинівка, Тальне, Шпола, Сміла…

На мій подив, колишній піхотинець напрочуд легко погодився змінити наші наміри. Він і сам розумів, що всі варіанти подальших дій, які б вони не були, приречені на провал. Кожен день міг бути останнім, і невідомо, наскільки б ще нас вистачило… І дуже скоро перед нами постав би вибір: одне з двох — чи куля від них, а чи сам собі — третього б не було.

Ця розмова з Віллі була для мене важкою, як ніколи, коли кожне слово наче кам’яна брила, яку я через силу зрушував з місця. Я радив Віллі мовби самому собі, і новий план, який раптом спонтанно виник у моїй голові, видавався єдиним шансом для колишнього піхотинця вціліти й урешті–решт мати нехай і примарну, але все ж надію вижити й побачити свою Баварію. Бо ж кому прийде в голову пов’язувати його із тим, що сталося у нашому лісі? Я говорив неголосно, під перестук коліс і начеб сам до себе.

— А як же ти? — понуро запитав Віллі.

— За мене не хвилюйся, я он ще в Криму не був. Подамся потім на Крим або й на той їхній Дальній Восток. Поки туди, поки назад, а тим часом тут трохи вляжеться, — бовкнув я, як це часто траплялося зі мною і раніше, перше, що прийшло в голову, й аж потім оцінив, що ідея не така вже й кепська. — Тебе не було якихось два тижні, звичайно, вони тебе уже шукали, але… — продовжив я вголос свої міркування. — Ти ж міг десь знайти каністру спирту і безпробудно пити, рускім це знайоме і близьке, у це вони можуть повірити… Та й тобі близьке, — пригадав я того трофейного бутля. — П’яний німака! Вони тобі за це були б навіть вдячні, що не одні такі, і навіть могли б тобі за це пробачити втечу… Хоча бити, я думаю, все одно будуть, без цього вони також не можуть. Але хіба тобі звикати?..

Колишній піхотинець, сказавши один раз «Ґут!», мовчав. Слухав, а чи й не слухав. Він лежав горілиць на своїй полиці головою до розсувних дверей і крізь вагонне вікно дивився єдиним оком у високе літнє небо. З мого місця, коли я підводив очі, воно здавалося зеленим, а може, то просто трава відбивалася у вагонній шибі?.. Про що він думав у цей момент, я не знав, але права рука була у кишені галіфе, де у нього був подарований мною парабелум. Отож, принаймні Вілі ще не думає здаватися, а це й мені додавало впевненості. Поки ми ще живі, ми не здаємося.

— Зніми шкарпетки, нехай ноги подихають! — раджу я йому і показую власним прикладом, але він мене не чує чи просто не розуміє.

Краще б він, звичайно, лежав так, як і я, очима до входу. Але тоді б він не бачив неба… Зброї я радив Віллі остаточно не позбуватися, а приховати десь у надійному місці. А от офіцерська форма нам тепер ні до чого, але то вже клопіт завтрашнього дня. Залишається десь розжитися цивільним одягом і хоча б кількома літрами оковитої. Бо навіть якщо Віллі й хильне для правдоподібності, то все одно треба ще й для руских лишити, їм це сподобається. Я вирішив супроводжувати колишнього піхотинця до самого Павлограда, до шахти, а що далі, то буде видно.

Але варто було мені заплющити очі, я знову бачив Улю. Здається, я навіть розмовляв з нею… Ми знову йшли лісом, я тримав її за руку, однак у лісі були ще якісь люди, до нас долинали голоси, і ми хотіли піти далі, аби не чути їх. Проте нам не вдавалося від них заховатися, ми все йшли і йшли, але голосів ставало все більше. Вони оточили нас звідусіль, а потім прямо перед нами виникла стіна, я лиш на мить відпустив Улину руку і вже не міг її знайти.

Ми з Улею раптом опинилися по обидва боки тієї стіни, але нарешті я придивився, що це зовсім не стіна, а залізні двері із вічком посередині, і я вперся в них лобом: ні туди, ні назад. Нарешті дійшло, що це тюремні двері. «Улю! Улянко!» — покликав я, та мені ніхто не відповів, хоча я знав, що вона там, за тими дверима… Я відкрив очі…

Поїзд зупинився, це була якась станція, з коридору чулися голоси. Я глипнув на Віллі, він сидів і заглядав у темне вікно, за яким світили поодинокі станційні ліхтарі.

— Ти говорить: Уля, Уля! — заплямкав він губами, зображаючи сплячого і ще й пальцями щось схоже на качиний дзьоб.

— Що за станція? — запитав я, але колишній піхотинець лиш засопів, начеб згадуючи, але так і не зміг пригадати.

У цей момент двері розсунулися і в купе буквально ввалився обвішаний клунками мордатий пасажир, він був збуджений, веселий. Голосно привітався з нами російською, поклав свої клунки, а тоді вернувся у коридор, і було чутно, як він стукає у шибу і гаряче з кимсь прощається, хоч запах перегару з купе уже не вивітрювався. Ми з Віллі переглянулися, і я показав йому на верхню полицю. Він одразу виліз туди, я ж залишився сидіти.

Коли поїзд рушив, чоловік вернувся, сів напроти мене й не вмовкав добрих півгодини. Він був явно напідпитку й пропонував нам продовжити, але я відмовився, а колишній піхотинець взагалі не обзивався. З плутаної розповіді я все ж зрозумів, що новий пасажир — якийсь провіряющий з області й що у Смілі його будуть зустрічати, а тих пару годин, що залишилося, вже нема коли спати.

Я йому майже не відповідав, і врешті–решт кількість випитого далася взнаки, він таки влігся й майже відразу голосно захропів. Мені ж уже зовсім не спалося, й кілька разів довелося із силою штурхати його й просити повернутися на бік. Але цей провіряющий продовжував хропіти навіть на боку, правда, вже дещо тихіше… У якийсь момент я навіть почав думати, чи буде великою втратою для людства, коли цей кабан до тієї Сміли не доїде. Може, й Віллі думав про те саме, не знаю, та я відігнав геть ці думки.

Тепер головне — допомогти Віллі дістатися назад до шахти, а там уже будь як буде, а все, що крім цього, не має значення. Дечого життя мене уже навчило, дечого ще належало навчитися, але одне я вже знав точно: найкраще у критичні моменти ставити собі прості, конкретні завдання. Це допомагає максимально зосередитися на дії, а вже коли настає час діяти, то діяти, не вагаючись. Тим більше, після того дурного сну, коли залізні двері зачинилися, залишається сподіватися лише на себе, ну, і ще трохи на колишнього піхотинця, звичайно… Лише б з Улею було все добре. Я знаю: ці обірвані сни часто означають навпаки.




Примітки


1 Державне майно (нім.).

2 Письмове розпорядження (діал.).

3 О, так! (нім.)

4 Великі сосни! Великі ялини!.. (нім.)

5 Гвинтівка (нім.).

6 О–пана! Диви, курча!.. А це ще хто? (рос.)

7 Руки вгору! Стій! (рос.)

8 Стій! Стрілятиму! (рос.)

9 Російська лайка.

10 Стій! Виходь з піднятими руками! Крок вліво, крок вправо!.. (рос.)

11 Диви по схилу!…гуєв! Обходь цю суку зліва! Відсікай від лісу! (рос.)

12 Сергеїч, він тут! Ось він! Тримай–тримай!.. (рос.)

13 Добре (нім.).

14 У! Сволота! (рос.)

15 Російська лайка.

16 Нічого, лише диви не обісцися! А теперки — з піднятими руками! І пістолет викинь! (рос.)

17 Раз, два, випили! (нім./бавар.)

18 Побачимо (нім.).

19 Німецька лайка.

20 Німецька лайка.

21 Так, пане майоре (нім.).

22 Чи не так? (нім.)

23 Поганий рибалка (нім.).

24 Картопля (діал.).

25 На раз, два (нім.).

26 Німецька лайка.

27 Насправді бойові дії на Корейському півострові припинилися ще у 1953 р. (Прим. авт.)

28 Велосипед (діал.).

29 Відчини! (рос.)

30 Бога нема… (рос.)

31 А хіба не однаково, якою мовою розмовляти? (рос.)

32 І що вам дала ця Україна? (рос.)

33 Початок великого шляху (рос.).

34 Побачимо, розумієш? (нім.)

35 Товаришу!.. Товаришу капітан! (рос.)

36 Шо таке!.. Шо трапилося, лейтенанте! (рос.)

37 Російська лайка.

38 А що з оком, товаришу лейтенант? (рос.)

39 Хіба наші там воювали? (рос.)

40 Насіння лускали (рос).


home | my bookshelf | | Останній герой |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу