Книга: Україна — не Росія



Україна — не Росія

Робота над книгою, яку ви щойно відкрили, вимагала певного заглиблення до джерел. Зрозуміло, не я один цим займався. Більшість історичних, літературних та інших довідок надали спеціалісти, які допомагали мені, за що я їм щиро вдячний. Вважаю їх своїми повноправними співавторами. Втім, ясна річ, всю відповідальність за книгу несу тільки я сам.

Передмова. Чому з’явилась ця книга?

Мої адресати

Перед вами книга, яку навряд чи хто від мене чекав. Гадаю, лише мої рідні та хіба що кілька друзів дитинства та юності зустрінуть її вихід без великого подиву. Всі інші, боюся, вирішать, що вона аж ніяк не стикується з особистістю автора — ракетника, «технаря» і, в останні роки, державного діяча. Хоча я і віддаю в цій книзі належне і ракетам, і технологіям, і державним проблемам, і питанням економіки, все ж чи не половина її — про інше. Я пишу про історичні долі своєї дорогої вітчизни і про менталітет її народу, пищу про національних героїв України та про наші заплутані відносини з Росією. Це зовсім не означає, що я творив книгу на зразок ковдри із клаптиків — читачі, сподіваюсь, і самі побачать, наскільки ракети пов’язані з історією, а економіка — невіддільна від менталітету.

Загалом, у нас, на відміну від країн Заходу, не вважаєтся великим дивом, коли люди техніки та науки водночас є любителями, якщо не знавцями, гуманітарної проблематики. Сам я теж завжди був до неї небайдужий. З того самого дня у дитинстві, коли мене в саме серце вразила історія Тараса Бульби та його синів, я вирішив, що немає нічого цікавішого за історію. Якось так все тоді зійшлося: мою «історичну» зацікавленість дуже підтримував наш сусід і мій шкільний вчитель Михайло Степанович Тимошенко, у нашому сільському клубі виявився чудовий підбір літератури (це зараз я розумію, що він був чудовий, а у юності такі речі не вражають, гадаєш — так воно і має бути). Аж до самого закінчення школи я занурився у книжки з історії, і не тільки України та Росії, а різних країн. Мене цікавили всі країни і всі народи. Така вже наша пам’ять — все прочитане на початку життя зберігається у ній, хай навіть невпорядковане, але, на щастя, й неушкоджене. Принаймні, у мене — так.

В сьомому класі я вже твердо вирішив, що вивчусь на вчителя, повернусь у рідне Чайкіно і стану викладати у нашій школі літературу та історію. Та ще, мабуть, географію — по-перше, вона мене теж цікавила, а по-друге, в сільських школах вважалося за норму, коли один учитель навчав одразу кільком предметам. Саме з такими планами в думках я відправився у 1955 році вступати до Дніпропетровського державного університету імені 300-річчя возз’єднання України з Росією. Втім, моїм мріям не судилося збутися. Отож лише випадково я став не учителем, а ракетником.

Професія, яку я обрав, майже не залишала місця інтересам поза її межами. Коли згадую ті часи, то й сам собі дивуюсь, як це я ще щось читав... Про подальше і, головне, систематичне засвоєння гуманітарних знань, звичайно, не було й мови. Однак, у березні 1990 року, коли вітер змін перетворився на справжній ураган, я сказав собі: у тебе немає права приймати рішення про майбутнє України, доки не матимеш достеменних знань про її минуле. Я щойно став депутатом Верховної Ради, і вже було зрозуміло, що Рада більше не буде маріонеточним органом на радянський зразок. Якимось дивом знаходячи час, я почав, як казала моя дружина, поновлювати свій «гуманітарний парк», хоча ці зусилля досить довгий час були ніби-то ні до чого. Кажу «ніби-то», тому що й досі із задоволенням згадую, як працював над текстами деяких своїх виступів — у зв’язку з 80-річчям проголошення Західно-української республіки, на честь 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького та ще декотрих. Я міг би повністю покластися на референтів, але уже прокинувся у мені гуманітарій, який дрімав більше сорока років.

Коли країна — не має значення, стародавня чи молода — починає привертати до себе увагу в світі, буде дуже доречно, якщо її керівник напише про неї книгу. Найвідоміший приклад — книга Джавахарлала Неру «Відкриття Індії». Я не відважився (поки що) взятися за тему «Відкриття України». Я поставив перед собою не настільки широке, хоча й досить важливе завдання, і ще під час свого першого президентського терміну почав писати статтю, що називається «Україна — не Росія». Це не назва-виклик (тут навіть нема знаку оклику), це назва-констатація. Писав я свою статтю на російській мові, частинами, часом надовго забуваючи про неї, потім знов згадував та дописував сторінку-другу. Та йшли роки, і стаття якось непомітно перетворилася на книгу, теж на російській мові. Якщо спробувати визначити її жанр, то це книга-пояснення.

Зрозуміло, такі пояснення досить часто давали й до мене, але, як усім нам добре відомо, і в Росії, і, як це не дивно, в Україні є мільйони людей, які, як і раніше, не сприймають, або, говорячи м’якше, ще й досі не сприймають цю просту істину. Для них моя книга може виявитися незайвою.

Та й за кордоном наші громадяни не раз стикалися з тим, з чим, за спостереженнями Маяковського, зустрічалися поляки у перші роки після відновлення польської держави. «На польский [паспорт] глядят, как в афишу коза <...> Откуда, мол, и что это за географические новости?» Україна десь у Росії? Здається, у Сибіру?

Усім, кому це цікаво, я спробую пояснити, перш за все, що розпалась не Росія, а СРСР, що росіяни та українці — то дві окремі і багато в чому несхожі нації, кожна зі своєю культурою; які говорять хоча й на споріднених, але різних мовах; що Україна має власне серйозне минуле і, певен, майбутнє. Своє власне майбутнє. Я не збираюсь нічого спрощувати, я покажу тісне сплетіння доль України та Росії, покажу джерела багатьох непорозумінь.

Але, ясна річ, головні адресати моєї книги — в Україні та Росії. Так, я радий був би, якби мою книгу прочитали деякі російські політики. Посада президента дозволила мені побачити деякі аспекти теми «Україна — не Росія» з такого куту зору, з якого маловірогідно, що можуть подивитися інші спостерігачі. Наприклад, я краще за будь-кого знаю, які надзвичайно серйозні проблеми може породити нерозуміння цієї істини деякими російськими політиками, навіть якщо воно не має злого наміру, а й насправді — тільки нерозуміння. Але завбачу, що й так звана доброякісна пухлина часом стає небезпечною для життя. На щастя, мені доводилось спостерігати й те, як таке нерозуміння проходило. Поки що воно пройшло далеко не у всіх, але ж це ще не кінець історії. Або, як кажуть у Росії, — ще не вечір.

Загалом, російські адресати моєї книги — то окрема стаття. Мені досить часто спадало на думку питання: як деякі видатні росіяни нової формації — добре освічені, часто із знанням іноземних мов, з кругозором та, здавалося б, тонким розумінням багатьох світових проблем, — як ці люди можуть виявляти таку необізнаність, коли мова йде про Україну? Серед людей, яких я маю на увазі, є й депутати російської Думи, включаючи досить визнаних і помітних, і урядові фігури, і громадські діячі, і політологи, й впливові журналісти. Імена деяких з них навіть пов’язані з демократичним рухом радянських часів, та й нині серед них зустрічаються люди з репутацією демократів і «європейців». І це якась загадка, тому що їх погляди на Україну мало в чому відрізняються від уявлень якогось колишнього функціонера КПРС зі Старої площі.

Цей погляд, у сухому залишку, зводиться до того, що Україна — історично невід’ємна частина Росії, яка відокремилась лише через якесь дивне непорозуміння або навіть чудацтво, що вона просто дитина, яка заблукала. Дитина скоро стомиться блукати по байракам і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося.

Росіяни, про яких я веду мову, бачать в українцях таку собі сільську рідню — досить симпатичну, співучу (це відзначається неодмінно), зі своїми гастрономічними пристрастями, своєрідним гумором та кумедною сільською вимовою. Але саме рідню — тобто, з деяким припущенням, знову ж таки тих самих росіян. А щодо відмін, які впадають в очі, то вони з такого погляду уявляють лише етнографічний інтерес. Та ось ця славна рідня дала задурити собі голову якимось там «бандерівцям»...

Ще раз повторю своє риторичне запитання: як так вийшло, що люди, які добре знаються на екуменізмі, кейнсіанстві та інших не менш муарованих речах, виявились настільки поза українською проблематикою, хоч і все це завжди було у них під боком, в п’ятистах верстах від Москви, одразу ж за Брянськом? Де ж вона стільки разів оспівана чуйність російського інтелігента до чужого болю, де його універсалізм, звідки така пихатість? Судячи з цього, проблема не в зайвій гордовитості, а, скажімо м’якше, в недостатній поінформованості.

Погана обізнаність в питанні може зіграти злий жарт також і у міждержавних відносинах. Це добре видно на прикладі однієї вже досить давньої події, хочу її нагадати. 26 серпня 1991 року, двома днями пізніше прийняття Акту про незалежність України, з’явилась погрозлива заява прес-секретаря російського президента. В ній йшлося про те, що «в случае прекращения союзнических отношений (с республиками СССР), Российская Федерация оставляет за собой право поставить вопрос о пересмотре границ». З одного боку, прес-секретар завжди оголошує думку президента, а не свою особисто, але з іншого — ці слова вимовив не сам президент, що не було випадковістю. Президент Росії явно не мав бажання привселюдно зрікатися свого образу демократичного політика. Незадовго перед тим у зверненні до Верховної Ради України Єльцин заявив, що у Росії немає планів ставати центром нової імперії і вона не шукає ніякої переваги над іншими республіками. Кількома місяцями раніше, 19 листопада 1990 року РРФСР та УРСР підписали угоду, що закріпила взаємне визнання існуючих кордонів — хай навіть у складі СРСР (інакше їх не потрібно було б знову «взаимно признавать» у «Великім Договорі» 1997 року), та все ж кордонів, які вважалися за радянською конституцією, як не крути, державними.

Була ще одна обставина. Заява прес-секретаря, в теорії, стосувалася всіх республік СРСР, що саме розпадався, які мали спільні кордони з Росією, але насамперед була звернена, як бачиться, до України, хоча була й Естонія з проблемою Нарви — Івангорода, були й Грузія з Абхазією, титульне населення якої давно тягнулося до складу Росії. В усякому разі, всі коментарі російських політиків після заяви Вощанова стосувалися саме України і тільки її. Досі добре пам’ятаю, як десь 29 серпня по телебаченню виступав Г. X. Попов, мер Москви і тріумфатор оборони Білого Дому. На запитання журналістки, які ж саме території України Росія може зробити предметом своїх претензій, він з українським, без сумніву, акцентом (він хоча й грек, але, здається, десь із півдня України) відповів приблизно так: «Конечно, Крим в первую очередь. Но на Украине єсть и другие русские земли! Скажем, этот... как его... Днепропетровск!» Маю підозру, що він мав на увазі Донецьк, але ейфорія переможців путчу давала тоді всі підстави, щоб серйозно поставитись навіть до таких обмовок.

Заява прес-секретаря могла бути такою собі пробною кулею, могла прозвучати з подачі групи радників Єльцина та без відома «хазяїна» — всю правду ми будемо знати нескоро.

В єдину мить виник, як то кажуть, міжнародний скандал. У зв’язку з цим уже 28 серпня 1991 року до Києва прибула російська державна делегація, очолювана віце-президентом РФ Олександром Руцьким. Точно пам’ятаю, що в складі делегації були Анатолій Собчак та Сергій Станкевич (здається, ще були Полторанін та Бурбуліс). Напевне через те, що візит готували у «пожежному» режимі, росіяни імпровізували. Але, головне, вони абсолютно не розуміли, що ж саме у нас сталося, і це було не сказати як дивно. Адже їм не треба було пояснювати зміст подій, які тільки що сталися у Москві: багато в чому саме їхніми руками була зірвана спроба кремлівських змовників врятувати комуністичну імперію, що називалася СРСР. Перший та останній президент СРСР Горбачов повернувся з свого полону у Форосі щоб, по суті, головувати при скасуванні імперії.

Але ті, хто у нас гостював, все це якось не переносили на Україну, що жила передчуттям великого історичного повороту, початку нової долі. Повітря було наелектризоване надіями, ейфорія молоді відчувалася просто-таки фізично. Пам’ятаю, група молодих активістів навіть намагалась не пустити російських гостей до будинку Верховної Ради України. Були, ясна річ, і такі, хто намагався чинити опір незалежності, але вони були приголомшені — спершу поразкою московських путчистів, а потім також подією 24 серпня. Вони побачили, що складають меншість, і це згодом підтвердив референдум.

Так з чим же у таку атмосферу приїхали посланці Росії — демократи, які незадовго перед тим, повторюю, отримали перемогу над імперським драконом у себе в Москві? Виявляється, вони цілком серйозно сподівалися умовити українських братів зупинитися на півдорозі. Мовляв, звіться хоч двічі суверенними та ще й тричі незалежними, аби з нового союзного договору не виходили, а Москва вас за це всіляко приголубить. Вони щиро сподівались (принаймні, було таке враження), що ото вже пояснять київським невігласам: між росіянами і українцями немає ніякої різниці, пообіцяють їм декілька вищих посад у Москві, і оці нерозумники, почухавши потилицю, скажуть: «Тю, і то правда! Дякуємо, хлопці, що все так добре нам розтлумачили. Ледве нас лихий не попутав». Чи треба говорити, що жоден з прибулих (а це повністю відповідає духу пізньорадянського мислення) абсолютно не знався в українській проблематиці.

Не впевнений навіть, чи було їм відомо, що вони намагаються повторити одну подію 74-річної давнини. 23 (10) червня 1917 року Центральна Рада після того, як Тимчасовий Уряд відкинув всі її вимоги, видала свій перший Універсал. Заявивши себе єдиною владою в Україні та декларуючи верховенство українських законів (майбутніх), Рада виголосила: «Однині самі будемо творити наше життя»! Це було, по суті, проголошення незалежності, хоча Універсал і містив у собі слова «не відділяючись від усієї Росії, не пориваючи з російською державою». Незабаром до Києва прибули з Петрограда троє міністрів Тимчасового Уряду — Керенський, Терещенко та Церетелі. Не можна не визнати, що вони діяли розумніше московських гостей 1991 року. Керенський та його колеги навіть не намагались вчити співрозмовників щодо національного питання. Замість того, щоб без єдиного шансу на перемогу вступати у боротьбу з незборимою силою, вони зробили крок їй назустріч. Це відкрило можливість для досить дотепного компромісу: Рада створює (а Петроград затверджує) новий Генеральний Секретаріат, який визнається повноважним органом Тимчасового Уряду в Україні і водночас українським урядом де-факто. Не відмовляючись від жодної своєї мети, Рада погоджується не вводити «самочинну» автономію до скликання Всеросійських Установчих зборів. Обидві сторони залишилися невдоволені тим, чого вдалося досягти, але кожна домоглася максимуму можливого на той час. Не дарма ж кажуть: погана угода — це коли одна сторона радіє, а друга плаче; добра — та, якою обидві сторони незадоволені, а все одно підписують. У даному випадку по балам перемогла все ж українська сторона — Тимчасовий Уряд обіцяв дати офіційну згоду на українізацію військових частин і дотримав слова: 15 (2) липня він оголосив про це в «Декларації Тимчасового Уряду до Української Ради».

Для московських візитерів 1991 року такий рівень дипломатії був недосяжним «вищим пілотажем». Серед них не було, як мінімум, Терещенка (принаймні, киянина). Так і не втовкмачивши нерозсудливим українцям, що ті зроду-віку не були дискриміновані в Росії, а в деяких сферах навіть домінували, так і не спокусивши їх столичними посадами, але хоч якось знявши напругу, Руцький со товариші скромно ретирувалися. Заява єльцинського прес-секретаря була, таким чином, дезавуйована, а дійсна позиція Єльцина на той момент так і залишилася незрозумілою. Надалі він показав себе державним діячем, що поважає нашу країну та її незалежність.

Певна річ, щось змінити ані російська делегація, ані хто завгодно інший не змогли б. І все ж, якби наші гості були більш досвідченими у переговорах, добре підкованими в українських справах, хто знає, чи не втягнули б вони Верховну Раду України, що складалась з таких самих, по суті, радянських людей, як і вони, в необхідність укладати якісь дрібні непотрібні угоди та не умовили б чимось тимчасово поступитися? Але всі «домашні заготовки» гостей, всі їх хитрощі були саме такими, яких і можна було очікувати від людей, чиє розуміння національного застигло на самовпевненому радянському рівні. Щодо України цей рівень звичайно визначають двома фразами: «Киев — мать городов русских», «Древняя Русь — общая колыбель трех восточнославянских народов» та висновком, що мають на думці: «Вы — это мы, а мы — это вы». Тобто, вас — немає! 3 усією вашою нібито окремою історією та ментальністю. До того ж люди, які так думають, не бачать в цьому нічого для нас зневажливого, а швидше, навпаки — вони, як на їхню думку, роблять нам велику послугу, піднімаючи нас до себе. У них насправді у думці немає нас кривдити, вони ж бо впевнені, що відкривають родинні обійми!



Тож і я, не бажаючи нікого образити, висловлюю надію, що подібні погляди зміняться у тих, хто прочитає запропоновану книгу.

Погляди, про які я веду мову, мали для України далеко не теоретичне значення. Нашій молоді, яка вже погано уявляє радянські порядки, треба-таки дещо пояснити. Для радянського відділу кадрів, чи то вищого, чи то нижчого, і насправді було байдуже: росіянин ти, українець, чи білорус. Ще до смерті Сталіна поступово склалось негласне номенклатурне переконання, що представники цих трьох народів повністю «свої». Це правило діяло не тільки коли призначали на вищі номенклатурні посади, його дотримувались також, обираючи знакові фігури взагалі. Якби не безглузда загибель під час останніх тренувань, першим радянським космонавтом став би, цілком можливо, наш Валентин Бондаренко.

Повна політична рівноцінність українців та білорусів з росіянами особливо помітна, якщо взяти за приклад других секретарів республіканських ЦК КПРС. Ще за часів Сталіна то була посада столичного намісника, тож посідати її повинен був росіянин, але функції росіянина часто-густо виконували українці. Білоруси — не так часто, але лише внаслідок того, що їх взагалі менше. Зауважу у дужках: цю традицію почав ламати, як і багато ще чого, Горбачов. Багато тих, хто причетний до таємниць влади, пам’ятають, як їх вразило призначення грузина Шеварднадзе міністром іноземних справ. Уже при занепаді СРСР Горбачов включив до Політбюро ЦК всіх перших секретарів республіканських компартій та установив посаду заступника генсека ЦК КПРС. До того ж цим заступником став українець Володимир Антонович Івашко.

Втім, ось що цікаво. Правило, про яке я веду мову, мало силу від Мурманська до Паміра, але аж ніяк не стосувалося наших земляків, що походили із західних областей. Здавалося б — всі ми були радянськими людьми, але деякі були трішечки менше... Без сумніву були таємні і, найімовірніше, усні інструкції щодо цього. Львівське (або гродненське — для білорусів) походження у деяких кар’єрах ставало досить відчутним мінусом. Боюсь, що Леонід Макарович Кравчук, до п’ятирічного віку — польський громадянин (теперішня Рівненська область, звідки він родом, до 1939 року входила до складу Польщі), нізащо не став би в догорбачовські часи членом Політбюро ЦК КПРС. При Горбачові уже міг би, але не побажав. Членом Політбюро став уродженець Донбасу Станіслав Іванович Гуренко.

Створити українця

Треба усвідомлювати, що саме словосполучення «радянська людина» — то був типовий евфемізм. Евфемізм трохи ідеалістичний (або соцреалістичний?), трохи лицемірний, але головне — не зовсім зрозумілий. Так, дореволюційне розуміння «русского» хоча й було, з української точки зору, неприпустимо поширеним, але неясністю не відрізнялось. В Росії старій, аби бути росіянином, досить було мати російську самосвідомість і бути православним. Малось на увазі, що великоросам, малоросам та білорусам однаково притаманна така самосвідомість і тому вони росіяни уже за визначенням. В імперії проживали також лютерани, в своїх правах досить-таки зрівнені з росіянами, католики (зрівнені, але не досить), мусульмани (зрівнені ще менше) та іудеї (зрівнені менш за всіх). Нарешті, були народи «з низьким рівнем громадянськості», які користувалися навіть деякими пільгами — наприклад, багато малих народів Російської імперії було звільнено від військової повинності, вони мали свій суд та самоврядування, не сплачували деяких податків. Імперія не перешкоджала їм жити своїм життям, але не пускала їх у владу.

Система, якщо говорити коротко, була недемократичною, та, втім, за демократичну її ніхто й не видавав. Правила гри були зрозумілі для всіх, їх оголошували прямо і твердо. У старій Росії росіянами були й канцлер Безбородько (без сумніву — українець), і «оксамитний диктатор» Лорис-Меліков (якого в СРСР записали б у вірмени), і барон Врангель (у радянські часи отримав би паспорт із позначкою «німець»).

Зайве говорити, що в цій системі не було місця для українців. Для малоросів було, а для українців — ні. Малоросів у старій Росії не притискали як малоросів, тобто тих же самих росіян. Про це не могло бути й мови. Але тим з них, хто наполягав, що українці — окремий народ, підкреслював свою самобутність, доводилось вислуховувати звинувачення у відступництві та «мазепинстві» — вважалось, що це страшенно образливе прізвисько. Аж до 1905 року повноцінне й відкрите українське культурне життя поза рамок етнографії було неможливе. Та й після цього визнання українців лишалося половинчатим.

За радянських часів справедливість була ніби-то відновлена, і українців визнали окремою нацією. Ясна річ, це визнання було визначене наперед: після подій 1917 — 1920 років, після того, як українська державність стала фактом, що здійснився, ніяке інше рішення було б неможливе. Теоретично зрівнені у правах були взагалі всі народи СРСР; у 1917 році була скасована станова нерівність, а «сталінська конституція» 1936 року формально відмінила й таке поняття як ураження у правах за ознакою соціального походження — хоча відповідне запитання в анкетах зберігалося, напевне, ще років тридцять.

Гадаю, ніхто не скаже, що зрівнення у правах без розрізнювання людей за їх національною та становою належністю не було істотним досягненням. Досить згадати всі минулі століття, та практично всю історію людства, щоб відповісти: так, було.

Не будемо зараз вести мову про те, що у демократичній Україні, про яку мріяв і яку починав будувати Михайло Сергійович Грушевський, всі ці запитання були б вирішені куди більш чесно і послідовно, а головне — безкровно. Не будемо, тому що мова у нас зараз не про те, що не збулося, а про те, що було.

А було ось що. За радянські десятиліття кремлівське ставлення до України та українців зовні ніби-то й не змінювалось, та десь на прихованому рівні пройшло-таки через серію метаморфоз, до яких я ще звертатимусь у цій книзі. Пройшло, аби врешті повернутися до безумовно усвідомленого, хоча, ясна річ, і не висловленого голосно, поновлення дореволюційного імперського ідеалу єдиного російського народу.

Чим же пояснити таке повернення до минулого? У Кремлі чудово бачили, що частка росіян у населенні СРСР повільно, але неухильно скорочується.[1] У Кремлі та на Старій площі були досить грамотні референти. Вони напевне нагадали керівникам СРСР, що Російська імперія розпалась не в останню чергу через те, що частина великоросів в її населенні становила лише 48% — та й то, якщо не враховувати Царство Польське та Фінляндію. Якжо ж враховувати (а чому, власне, треба виключити з обліку якісь частини імперії?), то виходить, що у Російській імперії великоросів було тільки 43%. Але оскільки «росіян» виходило загалом 67%, то у Петербурзі з цього приводу до останньої миті не дуже й переживали. Віра в те, що українці — ті ж самі росіяни, у Зимовому палаці була безумовно щирою. Не випадково імператорська гвардія, серед обов’язків якої головний — охорона монарха та його родини, як мінімум, наполовину складалась з українців, а матросу Деревенько імператор довірив найдорожче для себе — життя хворого сина й спадкоємця Олексія.

Вірогідно, що невдовзі після Великої Вітчизняної війни у Кремлі виникло питання, скільки в СРСР росіян за старим імперським рахунком? Близько трьох чвертей — звітували референти. Швидше за все, саме тоді «тісне коло» вирішило: ось він, резерв! Не тільки «кадровий» («всесоюзний кадровий резерв» — так у московських номенклатурних колах майже офіційно називали Україну), а ще й біологічний. Надія на те, що демократичну ситуацію можна якось зламати, зробивши українців (в першу чергу українців!) росіянами, явно проглядає крізь всю подальшу політику Кремля щодо національного питання.

На тлі красивих слів про «нову історичну спільноту — радянський народ», що складається, як не крути, з окремих націй та народностей, все частіше було чути якісь не дуже зрозумілі розмірковування про неминуче «поступове злиття» цих самих націй та народностей. Щодо того, як можна напустити туману, справжнім шедевром варто назвати розмірковування генсека ЦК КПРС Андропова у його виступі на урочистому засіданні на честь 60-річчя СРСР в грудні 1982 року.

Терміни та механізми майбутнього злиття ніколи, ніде і ніхто відверто не поясняв, але й без зайвих слів було зрозуміло, що мислиться воно не таким, що станеться водночас, а повинне пройти якісь певні стадії. Не треба було бути занадто мудрим, аби збагнути: в першу чергу йдеться про «злиття» росіян, українців та білорусів.

Чи грунтувалися на чомусь такі плани? Не можна не визнати, що так. Тих, хто бажав «записатись в росіяни» було чимало серед всіх народів СРСР, російську націю «підживлювали» в такий спосіб усі, але перше місце у цьому вільному чи невільному донорстві належить, безперечно, моєму народу.[2]

Великі надії покладалися на міграційні процеси. Розраховували на те, що українці, які переселилися в Росію чи навіть в інші республіки СРСР, рано чи пізно стануть росіянами. Не в першому поколінні, так у другому, не всі, так значна частина. І тоді вже зовсім неважливо буде, яка національність записана у паспортах цих людей.[3] Багато хто з українських інтелігентів з самого початку побачив у цій політиці русифікації загрозу для самого нашого національного буття. І хоча вони, як показали подальші події, недооцінили потужний «опір матеріалу», недооцінили внутрішній стрижень українського народу (інженеру такі порівняння видаються досить наочними), я схиляю голову перед відвагою і самовідданістю цих людей, перед їх рішучістю йти до кінця.

Керівництво СРСР дуже довго сподівалося виграти гонку з часом. Констатуючи вражаючі успіхи природного (і протиприродного) обрусіння ряду народів СРСР, воно разом з тим не могло не бачити, яку цілком об’єктивну загрозу для централізованої держави приховують у собі зустрічні процеси — процеси національного відродження, що повільно, але невпинно набирають силу. Таким чином, схоже, жоден генсек був неспроможний оцінити цю небезпеку, як належало. Процеси «злиття націй» бачились їм такими природними: чого б це народам-братам і насправді не перейти на єдину мову? Як зручно! Говорять же всі члени ЦК російською мовою і не скаржаться. Та й з огляду на зовнішність ніколи не скажеш, у кого з них прізвище закінчується на «-ов», у кого на «-ко». Мабуть, у Кремлі покладали великі надії на те, що СРСР з часом знову стане (де-факто, не змінюючи вивіски) чимось на зразок унітарної Російської імперії, притому в більш стійкому варіанті.

Чи ж посилати нам сьогодні прокляття навздогін цим людям за заподіяне ними зло? Вони були «солдати партії», які стояли вище «національних забобонів». Навіть більше — вони самі уже реально були тими самими «радянськими людьми», у яких і сподівались перетворити все інше населення СРСР. Вони виконували свій обов’язок, як його розуміли, вони стояли на варті хибних ідеалів і, слава тобі Боже, так і не змогли виконати поставлене завдання. Наприкінці свого існування керівництво СРСР та КПРС виявило абсолютне нерозуміння природи та внутрішньої могутності національних процесів, що навіть здається дивним. Адже так само як російська література вийшла з гоголівської «Шинелі», усі ці люди вийшли зрештою з шинелі Сталіна, що недарма займав посаду наркома у справах національностей. Але, як відомо, «и на старуху бывает проруха». На щастя для України, на щастя для інших республік СРСР — і також на щастя для Росії! — Горбачов та його оточення до самого кінця лишилися заручниками постулатів марксизму про верховенство економічного та класового над національним.

Можна сказати ще й так: доглядачі греблі недооцінили силу води. Що ж, буває. Щиро дякуємо їм за це. Тому що, якби дали правильну оцінку, то ми ще чого доброго і сьогодні чули б у випусках новин про черговий пленум ЦК КПРС, що обрав товариша Такого чи ще Якого (можливо, українця!) генеральним секретарем, продовжувалась би гонка озброєнь та котилися б ковбасні електрички, а студентів відправляли б на картоплю і у комсомольські будзагони — повертати північні річки на південь, а весь радянський народ, стоячи у чергах за імпортним дефіцитом, гордо визирав би з-за залізної завіси. А сфера буття української мови стиснулась би на нові відсотки.

Чи схиляюсь я до того, аби звинувачувати у нещастях України Росію — як країну і як націю? Ні. Тому що взагалі не вважаю правильним ображатися на історію за те, що вона пішла так, а не інакше. Якщо ж згадувати минуле, то давно вже немає ані тієї Росії, ані тієї України, упокоїлися у могилах і праві й винуваті, немає більше ані царів, ані генсеків. Якими б великими не були страждання, що випали на нашу долю у XX столітті, все ж головним його підсумком для України стало здобуття незалежності, і цю незалежність вона здобула при сприянні Росії та її першого президента, від якого у найважливіший момент багато залежало. У XX столітті Україна вперше за всю свою історію зібрала в межах національних кордонів всі свої землі, і також, скажімо відверто, не без участі Росії (в особі СРСР).

Сьогодні обидві наші країни переживають процес одужання, який буде довгим. Ми загоюємо рани семидесяти років комуністичного тоталітаризму. Але не слід забувати й про те, що ми цивілізовано та мирно, без жодного пострілу, скасували СРСР, і в цьому я бачу цілковиту заслугу Росії. Майже водночас з СРСР розпалась Югославія, і там світ спостерігав зовсім інший сценарій розлучення, від якого Господь уберіг нас (нас, але не вірменів з азербайджанцями, грузинів з абхазами, росіян з чеченцями...). Ну, а якщо дехто з російських політиків чи громадські діячі з тих, що бачать Україну, як дитину, яка заблукала, вплутуються в політичні свари зі своїми українськими колегами, либонь навпаки, сваритися починають, не інакше як з великого розуму, наші хлопці, я дивлюсь на подібні вправи лише як на слабкі вихлопи пари, небезпечний тиск якої ми, Україна та Росія, з успіхом і вчасно спустили.

Так, було доволі різного. Ми пам’ятаємо постанову Верховної Ради РФ у липні 1993 року про російський статус Севастополя, пам’ятаємо спробу червоної Думи скасувати Біловезьку угоду. Це була навіть не спроба, а затверджене рішення, інша справа, що юридично жалюгідне. Але пам’ятаємо ми й про те, що президенти Росії та російський МЗС не тільки дезавуювали всі подібні демарші, але й домоглися від Думи наступного скликання, хоча було це й нелегко, ратифікації «Великого договору» з нами. Цією угодою Росія чітко та ясно перед усім світом визнала ті кордони України, які існують і досі. У нас немає взаємних територіальних претензій.

Коли часом у російсько-українських відносинах щось не клеїться, я нагадую собі, яка це, по суті, дрібниця у порівнянні з тим, чого ми досягли. Україна та Росія заключили «Великий договір», ми вирішили (хай з великими муками — та все ж вирішили!) проблему Чорноморського флоту, ми співробітничаємо у космосі, авіабудівельній промисловості, електроенергетиці, у всіх видах транзиту, Росія — наш основний торговий партнер.

Наші політики і журналісти, як українські, так і російські, окрім наймолодших, формувались в умовах, коли важливі рішення не обговорювались громадою, суспільством — рішення приймали десь нагорі та «спускали» вниз готовими, для виконання. У ті часи будь-яка заява в пресі чи в ефірі, від кого б вона не походила, висловлювала офіційну точку зору. Здається, час вже про це забути. Втім, ні. Ані в Україні, ані в Росії поки що так і не навчились бачити відміну між позицією сусідньої держави та заявами, нехай навіть найгучнішими і ніби-то авторитетними, що цю позицію аж ніяк не відбивають. Саме це й спричиняє непорозуміння, переборщування в пресі та суспільній свідомості.

Нам ще довго доведеться звикати до думки, що пошук міждержавних компромісів може бути і майже завжди стає довгим і тяжким. Нас не навчали умінню перемагати, не знайомі ми і з наукою компромісів — наукою, яку інші країни розвивали й відточували протягом століть. Я не без подиву дізнався, що спір щодо володіння Нормандськими островами, які знаходяться між Англією та Францією, ці країни полагодили не колись у Середньовіччі або в часи воєн Наполеона, а лише у 1953 році. До того ж десь у середині 70-х спір на якусь мить спалахнув знову. Чи є такі спори відбитком ворожнечі між двома країнами, яка не минає? Ні, вони відбивають лише наполегливе бажання відстоювати власні інтереси і наполегливість у пошуках компромісу. Шлях до розуміння, що альтернативи компромісу не існує, був у Європі дуже довгим. На щастя, нам немає потреби проходити знову весь цей шлях. І Україна, і Росія, схоже на те, здібні учні (або точніше — учениці?).

Чи хочу я цим сказати, що насправді все чудово й анітрохи не важко? Ні, я хочу сказати інше. А саме, що головні наші ускладнення, пов’язані з Росією, знаходяться зовсім не там, де їх звичайно бачать українські ЗМІ.



Серед наших проблем є одна, що вирішується досить важко. Перш ніж мої співвітчизники зможуть спокійно сказати собі, що вона вже вирішена, пройдуть десятиліття. Це не російсько-українська проблема, це проблема українська, але вона тісно пов’язана з Росією.

Мова йде про нашу самоідентифікацію та нашу психологію. Політологи та соціологи України згодні з тим, що процеси консолідації української нації ще далекі від завершення. Ми й досі не збагнули остаточно, хто ж ми такі. Одну з найважливіших складових української ідентичності саме й містить формула «Україна — не Росія». Було б зайвим проголошувати, наприклад, що Україна — не Туреччина, це й так зрозуміло. Але після того, як ми з Росією третину тисячоліття прожили під спільним державним дахом — під російським дахом! — самоототожнювання українців у незалежній Україні, що відроджується, просто неможливе без чіткої інвентарізації в головах і душах: це — Україна, а це — Росія.

Серед моїх співвітчизників є люди, для яких національна ідентичність України зводиться до гасла: «аби все було не так, як у москалів». Це хибний і безплідний шлях. Носії таких ідей не помічають, що впадають у психологічну залежність саме від тих, від кого так пристрасно мріють віддалитися, бо перетворюють «москалів» у свою основну відправну точку. Добре усвідомлюю, що теж ризикую отримати подібний докір, тим більш рішуче підкреслюю, що обстоюю органічний шлях України до себе самої. Моя книга — і про це також.

Згадаймо: коли Росія стала імперією? Російський цар виголосив себе імператором після успішного завершення Північної війни та Ніштадського миру 1721 року. Таке підвищення статусу Російської держави як правило пов’язують з тим, що вона закріпилася на Балтійському морі від Виборгу до Риги. Але при тому забувають про український фактор. Формально Лівобережна Україна знаходилася «под высокой рукой» московського царя з 1654 року. Протягом кількох наступних десятиліть подальша доля цього протекторату бачилась досить-таки нетривкою — згадаймо хоча б походи Дорошенка, події Руїни, гетьманств Виговського, Брюховецького, Многогрішного, а здебільше — Мазепи. Лише після Полтавської битви Лівобережна Україна була досить міцно включена до складу Росії, що не менше тріумфу у Європі дозволило Росії відчути себе імперією.

Так-так, треба ясно усвідомлювати, що без участі України Росія не стала б тим, чим врешті стала, це була б зовсім інша країна. Без українського втручання іншою була б російська історія і, що важливіше, іншою була б російська культура. Навіть російська мова була б значно іншою.

Можна поставити питання ширше — без української участі іншою була б вся сучасна «русская (российская) цивилизация». Я досить добре обізнаний з воєнною складовою сучасної російської цивілізації. Можу свідчити, що ця частина, безсумнівно, була б іншою аби не дійсно могутня українська участь з кінця XVII століття. Відправний момент — спільне здобуття Азова у 1696 році. Разом з Україною Росія стала великою державою, і, як пише канадсько-український історик Орест Субтельний, «з цією державою віднині [тобто починаючи з 1654 року. — Л. К.] у всьому доброму і у всьому поганому буде нерозривно пов’язана доля України». Аж на третину тисячоліття.

Чи було б можливим все це, якби Україна була російською колонією? Якби українці усвідомлювали свій статус як колоніальний, а росіяни — як колонізаторський? Ніколи в житті! Ані матрос Кошка, герой оборони Севастополя, ані винахідник Кондратюк, що заклав основи теорії космічних польотів, ніколи не вважали, що служать іноземній державі.

«Україну не можна назвати колонією Росії, хіба що цей вираз буде вживатися в якомусь поетичному значенні слова», — говорить наш знаменитий вчений Мирослав Попович (я в захопленні від цієї мудрої людини давно, ще з часів його теледебатів з Л. М. Кравчуком у 1989 році), і я повністю згоден з цим твердженням.

СРСР утворився у 1922 році, участь більшовицької України в цьому процесі була вирішальною. Хто тоді разом з РРФСР утворив Союз? Україна, Білорусія та Закавказська Федерація (ЗРФСР). Білоруська РСР на момент її входження до СРСР складалась лише з шости повітів колишньої Мінської губернії, а кількість мешканців у ній була відповідною. Невеликою за кількістю населення була також і ЗРФСР. Сьогодні тільки у нас на Донеччині живе стільки ж людей, скільки було у ЗРФСР у 1922 році, і значно більше, ніж було їх тоді у Білорусії. Без участі України СРСР виглядав би на момент свого утворення безглуздо асиметричним, просто смішним. Втім, він у такому складі просто не був би утворений. Лише Україна надала Союзу вигляду логічного утворення.

Україні належить вирішальна роль і при демонтажі СРСР у 1991 році. Аж ніяк не республіки Прибалтики подали сигнал до виключення з Союзу для інших — на «прибалтів» і без того дивились як на відкраяну скибу. Відомі слова Горбачова: «Я не мислю себе СССР без Украины», не були просто фразою. Він як у воду дивився: СРСР доконав саме Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. А вже наступного дня, 25 серпня, по нашому, як-то кажуть, гарячому сліду, проголосила свою незалежність Білорусія, 27 серпня — Молдавія, 30 серпня — Азербайджан, 31 серпня — Киргизія та Узбекистан.

На сторінках цієї книги ви знайдете й заперечення, звернені до тих, хто цікавиться часом перебування України у складі Російської імперії та СРСР лише з точки зору боротьби за національне визволення. Україна жила без перерв. Якби її народ на своїй землі існував так сумно, безрадісно, повсякчас тужачи, як це подекуди описують, та тільки те й робив, що страждав, він не створив би тих пісень, тих мелодій, тієї поезії та життєстверджуючих зразків гумору, які так вчаровують нас сьогодні. Вважаю абсолютно неприпустимою саму думку про те, що наше майбутнє може базуватися на повному розриві з недавнім минулим. Для нової України важливим є весь її національний досвід без купюр.

Частина нашого національного спадку створена на російській мові, і це, зрозуміло, кидає виклик нашим національним почуттям. Зрозуміло, ми не можемо відректися від оповідань та щоденників Тараса Шевченка, від безлічі праць наших видатних істориків, етнографів, письменників, публіцистів, політиків, мислителей. Втім, постає питання: де і як провести межу? І ще більш складне питання: за якими критеріями визначити ту галузь культури, яка являє собою, образно кажучи, кондомініум, тобто знаходиться у спільному російсько-українському володінні? Не можу пройти повз цю надзвичайно важливу тему.

Як і належить цивілізованій державі, ми виключили з паспортів графу «національність». Що це означає на практиці? Те, що Україна взяла курс на формування на своїй національній території українського народу як поліетнічної та полімовної громадянської нації. Коли етнічна належність громадян більше не закріплюється казенним документом з фіолетовою печаткою, самоототожнення кожної людини зрештою стає його особистою, а якщо хочете — інтимною справою. Але люди, що живуть на межі двох культур, не завжди можуть передбачити етнічний вибір навіть щодо власних нащадків. Великий вчений, засновник нашої Академії наук Володимир Іванович Вернадський, що родом з Києва, дивувався на своїх дітей: дочка щира українка, що близько до серця бере український біль, українську мрію та надію; син — великорос аж до самих кісток, Україною цікавиться лише й виключно як історик.

Всім нам відомо, на грані яких саме культур живе переважна більшість громадян України. І за таких умов відсутність графи «національність» бентежить деяких з них. Але поступово, я певен, вони зрозуміють, що відсутність обов’язково прив’язаної до кожної людини етикетки «національність» — це розумно і правильно. Особливо це стосується тих, хто повинен був би завжди відносити себе до «національних меншин» — навіть якщо серце та розум говорять такій людині: «Я з Україною! Я — українець». Чи не це передбачав Михайло Грушевський, підкреслюючи, коли говорив про національні меншини України, що національний такт і розуміння власних інтересів підкажуть їм, що вони повинні бути з Україною?

Певен, що саме так і буде, але хочу додати: не тільки такт та інтерес. Є ще магічна чарівність України. Вона прив’язує до моєї батьківщини людей, не пов’язаних з нею походженням, куди більш надійно, ніж будь-які гербові папери, через те, що давно сказано: «чуден Днепр при тихой погоде», і немає в світі ріки, що могла б з ним зрівнятися.

Втім, зрозуміло, що демократична Україна нікого не буде силувати у його культурному та етнічному виборі, а тим більше приневолювати до такого. Якщо людина лояльна до держави, громадянином якої є, то держава не має права вимагати від неї, аби вона поділяла також усю гаму громадянсько-патріотичних почуттів, яку відчувають ті її співгромадяни, для яких національне посідає перше місце. Не стане хоча б тому, що такі вимоги виходили б за межі законів і, перш за все, за межі Основного закону, Конституції. Ми не можемо та й не збираємось вимагати від громадян України, які належать до російської культури, щоб вони не співчували Росії, не пишалися б нею, не вболівали б за неї. Разом з тим давайте чесно скажемо собі: ідея самоототожнення виключає подвоєння етнічної свідомості. Роздвоєння свідомості — взагалі погана річ. Важкі випадки роздвоєння називають шизофренією. І якщо моя книга допоможе хоча б одній людині уникнути роздвоєння, то я вважатиму, що не даремно працював.

Останнім часом я кілька разів наштовхувався у пресі на одну й ту ж цитату — слова одного з «батьків» сучасної Італії графа Камілло Кавура. У 1861 році, після того, як процес об’єднання країни, до того часу поділеної, завершився, він сказав історичні слова: «Італію ми створили, тепер наше завдання — створити італійців». Будь-який афоризм, звичайно, згущує барви, і все ж не можна не помітити, що перед сучасною Україною постає схоже, з поправкою на «згущення», завдання.

Колись у збірці «Физики шутят» я прочитав таку фразу: «Если вы объяснили свою идею предельно внятно и доступно, какая-то часть аудитории, возможно, уловит тему вашего выступления». Я багато разів переконувався, що це не жарт, а цілком життєве спостереження. Його зовсім не слід так розуміти, що люди дурні. Навпаки, більшість людей сьогодні досить освічені та начитані. І це чудово. З фрази, яку я привів, швидше можна зробити висновок, що ваша аудиторія має чимало власних ідей і уявлень, хай не завжди впорядкованих, а тому ваші посилання до якихось фактів та істин можуть просто погано стикуватись із колом понять вашого слухача або читача.

Жартівливе спостереження невідомого фізика торкається насправді однієї дуже важливої проблеми — проблеми викладення матеріалу. Те, що явне для одного, може виявитися повною несподіванкою для іншого. Він, можливо, й погодиться з вами, але не раніше, ніж ви добре поясните. Але ви не пояснюєте те, що, на вашу думку, загальновідоме. До чого, наприклад, нагадувати, що Правобережна Україна на карті ліворуч від Дніпра, а Лівобережна — праворуч, це й так всім відомо. А якщо не всім?

Краще раз і назавжди сказати собі: речей самоочевидних для всіх і кожного не існує, а тому не соромтеся їх пояснювати. Перш за все — найголовніші і найважливіші для тебе ідеї. Краще повторитися, ніж породити нерозуміння. Твій читач або слухач швидше пробачить тобі десять банальностей, ніж одну дурницю. А за дурницю він вважатиме (по заслузі!) ту думку, яку ти не зміг йому добре пояснити.

Саме тому я розповідаю у своїй книзі про те, що може здатися загальновідомим. Вважаю, що про це треба говорити. Сьогодні більшості з нас просто необхідно визначити своє ставлення до багатьох простих тем та предметів. Або «позіціонуватися», з’явилося й таке слово. Час, уже час позіціонуватися у ставленні до речей, водночас і простих, і вкрай важливих. Такий час настав для України, такий час настав для мене особисто.

Тема «Україна — не Росія» зобов’язувала автора постійно звертатися до російської тематики, до російських реалій, говорити й розмірковувати про Росію, саме тому книгу можна назвати і дещо інакше: «Україна та Росія».

Ця книга написана українцем і з української точки зору, тому я не чекаю, що мої російські друзі будуть повністю з нею згодні. Втім, той, хто шукатиме на її сторінках щось антиросійське, марно витратить час. Так, Україна — не Росія, але це зовсім не привід, щоб погано ставитися до Росії. Принаймні — для мене.

Розділ перший. Занадто різні країни

Два обшири та два місцероположення

Нині, коли Україна та Росія роз’єдналися остаточно, наші відмінності стали куди більш наочними. Це, щоправда, зовсім не заважає нам залишатися багато в чому схожими, а в чомусь, либонь, майже ідентичними, але я зараз веду мову про відмінності. За радянських часів, коли республіки всі до купи розташовували на одній географічній карті, не так легко було й побачити, де закінчується Україна, де починається Росія і де Росія переходить у Казахстан, тим більше, якщо карта була фізичною. Карта цілком відбивала життя — мандруючи «по просторам Родины чудесной», не завжди можна було й здогадатися, що вже покинув одну республіку і в’їхав у іншу. Наші відмінності затушковувала однаковість господарства Союзу, їх приховували абсолютно однакові пам’ятники Леніну від тундри до субтропіків, повний збіг цін на всі три сорти ковбаси, та й ще тисячі рис і рисочок радянського образу життя.

В тому була своя логіка, коли школярам Української РСР, а також усіх інших РСР пояснювали, що «ми» граничимо з Китаєм і Норвегією, а Берінгова протока відділяє «нас» від США, що 9% «нашої» території лежить поза Полярним колом, 14% складають простіри тундри, а 31% заполонила вічна мерзлота (засіло в пам’яті зі шкільних часів!), але, незважаючи на це, «ми» вирощуємо бавовни більше, ніж такі південні країни, як Єгипет та Пакістан.

Тепер у школах України вчителі пояснюють нашим дітям інше — що у нас (уже не в лапках) немає ані тундри, ані вічної мерзлоти, що жодна п’ядь нашої землі, погано це чи добре, не лежить поза Полярним колом. Позбавлені ми й хоча б завалященької пустелі (незважаючи на те, що піску в Україні — уздовж численних лиманів на чорноморських та азовських косах — скільки завгодно). У нас уже не «дванадцять морів та три океани», як було раніше, а всього два моря, втім, без сумніву, свої. Є в нас і гори (Карпатські та Кримські), є великі річки (нехай не Амур та не Єнісей), але вони нам до вподоби, є безкраї степи, кращі у світі чорноземи та прекрасні ліси.

Не межуючи, на відміну від Росії, з Північною Кореєю і не виходячи до полюса, Україна посідає, разом з тим, виняткове місце на світовій мапі. Її місцеположення доводить, що найважливіша регіональна держава (а Україна стане такою, коли подолає свої нинішні економічні труднощі та хвороби зростання) не обов’язково має бути величезною. Україна входить до Карпатського та Чорноморського регіонів, вона — законна частина Східної Європи, а своїм морським фасадом звернена до Туреччини. Україна прилягає також до Центральної Європи, до Балканського та Північнокавказського регіонів.

Крім того, Україна стоїть на гирловій частині Дунаю, а таким чином, є однією з дунайських країн — нарівні з Румунією, Болгарією, країнами колишньої Югославії, Угорщиною, Словаччиною, Австрією та Німеччиною. Не будемо забувати, що найсучасніший судноплавний канал з’єднав Дунай з Рейном та Північним морем, отже ми тепер зв’язані також з цими басейнами.

Наш Сіверський Донець впадає у Дон, а це означає, що через систему Волго-Донського каналу Україна може підключитись до водних магістралей всього Волзького басейну, до Волго-Балту й Каспію. Сьогодні пароплави не можуть піднятися від Дону до української території, хоча заважає цьому дрібниця: судноплавний відрізок Сіверського Донця починається одразу ж за нашим кордоном, від російського міста Донецьк Ростовський. Сучасним гідробудівельникам цілком під силу виправити справу.

Не всі води з території України стікають у Чорне та Азовське моря: наш Буг (не плутати з Південним Бугом, до речі, теж нашим!) тече на північ, щоб влитися, уже в польських межах, до Вісли, чий кінцевий пункт — Балтика. Інакше кажучи, ми входимо також і до країн Балтійського басейну, щоправда поки що теоретично. Але півтора століття тому Буг з’єднали системою каналів з Неманом та Дніпром — і як знати, може ці канали ще матимуть друге життя?.[4]

Україна належить не тільки до православного світу, а й до світу католиків, візит Папи римського дав цьому могутнє підтвердження, а один із корінних народів України, кримські татари, пов’язує її з мусульманським світом. Україна входить до кількох важливих історичних просторів, серед яких слід згадати поствізантійське, постросійсько-імперське, поставстроугорське, пострадянське та посткомуністичне. Вона — законна спадкоємиця всіх цих світів, що зникли.

Не буду намагатись конкурувати з підручниками географії та поезією — тільки цим двом жанрам вистачить снаги оспівати усі якості української землі. Я краще процитую тут Гоголя, всоте пошкодувавши, що він писав лише російською мовою. Говорячи про Україну давно минулих століть, Микола Васильович описує «места, где разновидная природа начинает становиться изобретательницею; где она раскинула степи прекрасные, вольные, с бесчисленным множеством трав почти гигантского роста, часто неожиданно среди них опрокинула косогор, убранный дикими вишнями, черешнями, или обрушила рытвину всю в цветах и по всем вьющимся лентам рек разбросала очаровательные виды, протянула во всю длину Днепр с ненасытными порогами, с величественными гористыми берегами и неизмеримыми лугами, и все это согрела умеренным дыханием юга...

Сверкает Черное море; вся чудесная неизмеримая степь от Тамана до Дуная — дикий океан цветов колышется одним налетом ветра; в беспредельной глубине неба тонут лебеди и журавли.

...Этим подтверждается правило, что только народ, сильный жизнью и характером, ищет мощных местоположений или что только смелые и поразительные местоположения образуют смелый, страстный, характерный народ.

...Эта земля, получившая после название Украины, простирающаяся на север не далее 50° широты, более ровна, нежели гориста. Северная ее часть перемежается лесами, содержавшими прежде в себе целые шайки медведей и диких кабанов; южная вся открыта, вся из степей, кипевших плодородием, но только изредка засевавшихся хлебом...

Прежде воды в Днепре были выше, разливался он шире и далее потоплял луга свои. Когда воды начинают опадать, тогда вид поразителен: все возвышенности выходят и кажутся бесчисленными зелеными островами среди необозримого океана воды...

Везде равнина, со всех сторон открытое место. Будь хотя с одной стороны естественная граница из гор или моря — и народ, поселившийся здесь, удержал бы политическое бытие свое, составил бы отдельное государство. Но беззащитная, открытая земля эта была землей опустошений и набегов, местом, где сшибались три враждующие нации, унавожена костями, утучнена кровью» (уривки взято з двох нарисів: «Взгляд на составление Малороссии» й «О малороссийских песнях»).

З сучасної точки зору Гоголь був не дуже точним. Наші землі насправді сягали далі, на північ від 50-ї широти. Справа в тому, що для Гоголя та його сучасників поняття «Украина» та «Малороссия» не співпадали, друга була більша за першу. Про це у нас ще буде мова... «Народ, сильный жизнью и характером», «смелый, страстный» «Мощные местоположения», «смелые и поразительные местоположения» (а ще в одному місці — «пленительные и вместе дерзкие») Тільки перо Гоголя могло знайти такі водночас незвичайні і точні слова. Правда, більшість «местоположений», якими так захоплювалисз Гоголь та його сучасники, на жаль, уже не існують. Вони заховані під води «рукотворних морей» — Київського, Канівського. Кременчуць кого, Дніпродзержинського, Дніпровського, Каховського. Втім, за лишились інші «местоположения» — ними без кінця-краю можна милуватися, наприклад з Кременецьких гір або з наддніпровських круч поблизу Канєва.

Маємо й іншу втіху: «народ, поселившийся здесь», нарешті, здобув «политическое бытие своє» і нині — через півтора століття, а то й більше, з того часу, як побачили світ гоголівські «Арабески» — по при все «составил отдельное государство». Можливо, цей народ з часом відновить і свої колись славнозвісні краєвиди.

А ось які слова Гоголь знаходить для північно-східних околиц Русі XIII століття, куди «испуганные жители» Київської Русі кинулися після батиєвого розгрому. «Множество бояр и князей выехало в северную Россию. Еще прежде народонаселение начало заметно уменьшаться в этой стороне. Киев давно уже не был столицею; значительные владения были гораздо севернее. Народ... оставлял эти места и столплялся в той части России, где местоположение, однообразно гладкое и ровное, везде почти болотистое, истыканное печальными елями и соснами, показывало не жизнь живую, исполненную движения, но какое-то прозябание, поражающее душу мыслящего».

Фахівці будуть заперечувати проти такого опису, зауваживши, що зображена, швидше, лісотундра. Але текст Гоголя — не дисертаці кандидата географічних наук. Це живе приголомшене враження уродженця Миргородського повіту Полтавської губернії з його вітря ковими загатами й греблями, вербами та тополями, що переселився під невеселі великоруські небеса. Про перше враження не дарма ка жуть, що воно найточніше. В усякому разі, воно не може бут повністю неправильним. Хоча Гоголь більш за все у світі ненавидів холод, нікому не спаде на думку підозрювати його у неприхильному погляді на Росію, яку він полюбив не менше рідної України. Але й насправді типово український і типово російський пейзажі розрізнюються як «изба» та хата.

Гоголь нарікає на відсутність у України природних кордонів, здатних стати щитом проти ворога. Про це ж замислювався Євген Гребінка. Двомовний, як багато хто з наших письменників, він є автором найвідомішого російського романса «Очи черные» і зворушливим послідовником Гоголя. «Ах, якби — журився Гребінка, — оточити Україну широкими та глибокими морями і довкола неї звести гори, тоді ми могли б бути самостійними, але тепер вона наче лоза при дорозі: її не топче хіба що той, хто не бажає».

Строго кажучи, справжню природну межу має тільки острівна держава. Переважна більшість сучасних країн обходиться без замкненого природного кордону. Україна ж, принаймні, обмежена морями на півдні, якісь відрізки її західного кордону припадають на Дунай, Дністер та Буг, інші представлені ділянками карпатських вододілів. Стосовно ж нашого північного кордону, то значна його частина пройшла по болотистому Поліссю на прип’ятському правобережжі (у слові «Прип’ять» мені так і чується корінь «перешкода», «перепона», хоча це, можливо, й не так), а роль ще однієї ділянки виконує Дніпро. Багато країн і цього не мають. З Росією у нас, що символічно, природного кордону немає ніде — якщо не враховувати Керченську протоку, на другому березі якої лежить Краснодарський край. Ймовірно, що у майбутньому (правда, я не вірю, що у близькому майбутньому) через Керченську протоку буде перекинуто міст і тоді між нашими країнами не залишиться жодної матеріальної перешкоди, лише нематеріальні.

Україна вдало єднає у собі риси країн помірного та теплого поясів. Якщо в українському Поліссі (моїх рідних місцях) ростуть журавлина (клюква) та брусниця, то в Криму і Карпатському регіоні у нас в промислових обсягах вирощують виноград та тютюн. Виноград та волоський горіх можна бачити на подвір’ях по всьому нашому півдню. У нас славнозвісні сади, Мелітополь навіть звуть черешневою столицею України; при належному порядкуванні справ ми могли б забезпечити персиками та абрикосами одразу кілька менш щасливих щодо кліматичних умов країн. Поряд з цим у нас прекрасно ростуть такі не дуже південні культури як льон та картопля.

Сьому частину нашої території, а це зовсім не мало — більше ніж площа Австрії, займають ліси, і не якісь там гнилуваті осичники. У нас є справжні дубові гаї, прекрасні ряснолисті ліси з липи, клена, бука, граба, є соснові бори. Дивовижні Карпати, яких не знав Гоголь. Про наші чорноземи чули у всьому світі.

Коротше кажучи, в Україні є все, або майже все, що потрібно, і немає нічого зайвого, і перше не важливіше за друге.

Росія у 28 разів більша, ніж Україна — це і є головна наша відмінність. Те, що Україна, будучи у 28 разів меншою від Росії, лишається дуже великою, без всяких перебільшень дуже великою, європейською країною (найбільшою, якщо брати до уваги країни, цілком розташовані у Європі), то особливо наочною видається безмірність Росії. Російські політологи та мислителі постійно сперечаються про те, як належить ставитись до цієї неосяжності. Одні приходять до висновку, що велетенські простори Росії — це її найбільший скарб та історична удача, іншим здається, що це ніякий не талан, а лише морока й прокляття, треті висловлюються більш обережно — мовляв, все залежить від того, як Росія буде порядкувати на своїй величезній території.

На мою думку, правильне і те, й інше, та мабуть і ще щось третє, але всі ці суперечки ні про що. Оскільки Росію неможливо уявити в принципово іншому обсязі — такою, як Данія чи Португалія, як Туреччина або Україна, то й дискусія безглузда. Добре чи погано, що у жирафи довга шия, чи не краще б він виглядав із коротенькою? Росія в іншому обширі була б уже не Росією, а зовсім іншою країною. Розміри Росії, одинадцять годинних поясів це особиста прикмета, це данина, з якої треба виходити як їй самій, так і усім іншим.

Данність же України — її оптимальні розміри. Проблеми шляхів сполучення, або скажімо, залізничних тарифів для України ніколи не будуть проблемами того ж рівня, що й для Росії. У нас немає потреби будувати свої аналоги Транссибів, Турксибів та БАМів або вирішувати проблему першого в історії з’єднання заходу й сходу країни автомобільним шляхом — проблему, яку збирається, нарешті, вирішити Росія. Тисячі шляхів — від кожного села до сусіднього, а далі — до сусіднього міста — у нас прокладені сотні років тому. Їх, ясна річ, доведеться поновлювати, доводити до сучасного рівня, з чим ми відставали і відстаємо, але в цілому можна стверджувати: шляхова мережа у країні є. При тому, повторюсь, Україна зовсім не маленька. Від Ужгорода до Краснодона 1700 кілометрів, а якщо їхати з Керчі через Вінницю й Луцьк на Брест, то білоруський кордон ви перетнете приблизно на 1800-му кілометрі шляху. Поїзд, що прямує з Чопа у Севастополь, пробігає, вважайте, рівно дві тисячі кілометрів. Протяжність наших сухопутних кордонів дорівнює 4558 км, морських — 2782 км, а у загальній сумі це становить 7340 кілометрів.

Потрібно пам’ятати хоча б ці цифри, щоб не впадати у помилку, як ті, хто по контрасту з Росією та під враженням низьких показників нашого ВВП (а вони не довіку будуть такими) уже готові назавжди записати Україну до милих, але незначних держав. У деяких наших авторів ця готовність обумовлена бажанням, щоб їх батьківщина стала такою собі невибагливою європейською країною під дахами з черепиці й безліччю маленьких крамничок. Я б дуже хотів нагадати їм слова українського вченого Степана Рудницького, які він сказав майже 80 років тому: «Не з’ясовуючи собі ось хоч би величини України й її народу, не тільки наші сірі интелігенти, але й наші визначні політичні діячі зводять українську справу до спільного знаменника зі справами “інших малих народів”. В практичному напрямку недостача географічного знання має просто фатальні наслідки».[5] До цього можна додати, що географія й по сьогодні лишається слабким місцем інтелігенції, та й не тільки «сірої», як в Україні, так і в Росії.

За розмірами своєї території Україна посідає перше місце у Європі. Іноді стверджують, мовляв, ні, друге — знову ж таки після Росії. Але порівнювати можна тільки порівнюване. Росія — євразійська країна, до того ж з географічної точки зору більш азіатська, ніж європейська. Серед європейських країн Україна, територія якої займає 604 тисячі квадратних кілометрів, найбільша. І навіть більше того — географічний центр Європи знаходиться на українській території, у Закарпатті. Мені це здається дуже символічним.

Розміри нашої країни не породжують клаустрофобії у її мешканців, їм просторо й вільно у себе вдома. Але так само і на захід від дому. Різниця між розмірами України й основними європейськими країнами не драматична — Україна більша, але порівняна з ними.[6] А ось з Росією не можна порівняти їх усіх. Загалом же, у України європейський розмір. Розмір XXL.

Що ми успадкували. Географія невіддільна від історії

Вище я назвав територію України оптимальною. За цифрами виходить наче так. На один квадратний кілометр у нас припадає 81 житель, це при тому, що населення розподілено у нас досить рівномірно. У цій рівномірності відбилась ще одна перевага України: практично вся наша територія сприятлива для життя та господарчої діяльності. В Росії з її величезними просторами тундри та вічної мерзлоти така картина не могла б скластись.

Країну, у якій 81 житель на квадратний кілометр, ніяк не назвеш перенаселеною. Для порівняння: у Бельгії показник густоти населення складає 339 чол., у Великобританії — 246 чол./кв. км. Щоправда, подекуди у нас ще має місце «приховане аграрне перенаселення», це коли людей на селі немає чим зайняти. Але це набагато краще, ніж кинуті, полишені людьми села та поля, що поросли бур’янами.

Україну не назвеш також недостатньо населеною. Типовий випадок недостатньо населеної країни — знову ж таки Росія, де щільність мешканців дорівнює 8,6 чол./кв. км. Але недостатньо населені країни цілком можуть бути процвітаючими, що доводить приклад Канади (3,4 чол./кв. км), або Австралії (2,5 чол./кв. км).

Говорячи про «оптимальність», я мав на увазі лише те, що у нас є людські ресурси, які більше чи менше відповідають нашій території та природним умовам. Ми можемо прогодувати себе самих (та й не тільки себе), наші людські ресурси дозволяють ефективно використовувати нашу національну територію, ми здатні на ній по-сучасному та інтенсивно господарювати. Американський штат Техас приблизно дорівнює за площею Україні (він навіть трохи більший), втім заселений зовсім не так густо — всього 28 людей на квадратний кілометр. Чи можна зробити висновок, що техасці не здатні впоратися зі своєю територією, що вона для них не оптимальна? Гадаю, ні. Вони порівняно з нами працюють з більшою продуктивністю, економіка Техасу — приклад більш інтенсивного господарювання.

Як усім нам добре відомо, існують нації інтенсивного та екстенсивного розвитку. Споконвіку, коли тому чи іншому народу не було куди розширюватися — не дозволяли природні кордони та (або) сильні сусіди, він мимоволі звертався до більш інтенсивного та менш марнотратного засобу ведення господарства. Це довгий та нудний шлях — шлях терпіння, нестатків, постійної наполегливої праці та самообмеження. Цей шлях привчає людей працювати систематично та без ривків, стимулює винахід корисних навичок та технологій і обов’язково приводить до достатку та добробуту. Це шлях, який називають, як правило, західноєвропейським, він породив ментальність, притаманну мешканцям Західної Європи. Переселяючись за моря, на нові землі, такі люди привозили з собою прийоми та звички інтенсивної праці.

Друга модель була дуже добре виражена у східних слов’ян, які заселили величезний край без чітко означених кордонів. Куди не поглянь, тут розкинулись незаймані ліси, лише на півдні приховувало погрозу Дике Поле. Філософ Г. П. Федотов, говорячи про процес розселення наших спільних предків, виділяє головний фактор: їх приваблювала постійна спокуса заглиблюватись все далі й далі на схід та північний схід, селитися уздовж численних річок, де значно простіше було випалити й зорати шматок нічийного сусіднього лісу, ніж удобрювати вкрай виснажене поле. На будь-якому новому місці протягом тижня ставили дерев’яне житло. При такому достатку деревини хто б став витрачати сили й час на житло кам’яне, щоб потім воно прив’язувало до місця наче якір? Так жити, без сумніву, легше й вільніше, але «культурні шари», що залишає таке життя, значно тонкіші і в прямому, і в переносному розумінні. Якщо гіпотеза Федотова правильна, то стає зрозумілою екстенсивна психологія не тільки людей, а й тих князівств та держав, які вони стали створювати. Навряд чи ця психологія розрізнялась у полян, древлян, полочан, кривичів та вятичів. Вона формувалась, мабуть, протягом багатьох дописьменних століть, і позбавитися її дуже важко, тисячі років виявилося замало.

Зберегла б Україна у XVII столітті свою незалежність, хто знає, може сьогодні вона являла б собою приклад країни європейської ретельності у всьому. А може — ні. Історія розпорядилась так, що ми про це вже ніколи не дізнаємось. Хоча Україна у 28 разів менша Росії, наші розміри все одно не такі, щоб автоматично обумовлювати економні, ретельні, екологічні, енергозберігаючі, технологічно виважені (і так далі, і так далі) алгоритми нашої господарчої поведінки. Всьому цьому нам ще належить довго вчитися. Енергомісткість внутрішнього валового продукту у нас поки що лишається неприпустимо високою (вона навіть вища ніж у Росії — приблизно на 20%; ще більше енергії ми витрачаємо у порівнянні з Білорусією), а це одна з найперших ознак екстенсивного засобу виробництва. На щастя, цей показник став покращуватися прямо у нас на очах, тільки-но довелося підвищити тарифи на електроенергію.

Те, що ми маємо сьогодні — похідне не так нашої географії, наших великих розмірів (а може хтось вважає, що Україна, навпаки, стиснута у просторі?), як новітньої історії. Ми успадкували промисловість, що складала частину промисловості СРСР. Вона брала участь у внутрішньосоюзному розподілі праці і розвивалась згідно з директивами московського Держплану. Ефективність господарчої діяльності у різних кінцях СРСР могла бути дещо різною, але не могло бути разючих відмінностей.

Втім, справа не тільки в історії і не тільки в географії. Ми, українці, любимо вихвалятися тим, що ми дуже працьовиті, прихильні до порядку та старанності, не те, що інші. Ми волелюбні індивідуалісти за своєю натурою, і якщо вже дістанемо справжню роботу — на себе, а не на дядька, то нас не зупиниш. Та й в мене таке саме враження — порівнював городи й будівлі на подвір’ях вихідців з України та їхніх сусідів, коли гостював у сестри, що переселилася у Кузбас.

Загалом, хвалити себе (в межах пристойності) необхідно, оскільки самовикриття здатне вганяти цілі країни і народи у нудьгу, воно вбиває віру людей у себе, підриває дух нації. І все ж давайте зачекаємо із занадто оптимістичними самохарактеристиками. Екстенсивний дух сидить в нас. Досі у нас було алібі на будь-який життєвий випадок — все можна було звалювати на радянську владу. Ми невдовзі дізнаємося, чого варте це алібі. Наші якості як працівників і господарів перевірить земельна реформа, що йде в Україні уже кілька років. У сільському господарстві все виявляється куди швидше й більш наочно порівняно з промисловістю. Пишаюся тим, що я, селянський син, не спасував перед упертістю «червоних» з нашої Верховної Ради і розпочав впровадження реформи за допомогою указів, через те, що втрата часу була б смерті подібна. Особливо я пишаюсь трьома своїми указами: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи» від 10 листопада 1994 року, «Про порядок паювання земель» від 8 серпня 1995 року та «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 року. Це були новаторські укази. Ми першими на післярадянському просторі проклали шлях трансформації державної власності на землю у приватну. Указ про земельну реформу був прийнятий вже у перші три місяці після виборів — це була частина моєї програми. Я виконав те, що пообіцяв. Повторюю: пишаюсь цим. Земельне питання у світі завжди вважалось найбільш складним.

Звичайно, є ще чимало складного та підводних рифів, але головне те, що 6,4 мільйони селян отримали сертифікати на земельні паї. Україна захистила права власників сертифікатів (щодо цього був окремий указ), аби люди, які не мають відношення до сільського господарства, не могли скуповувати землю по занижених цінах. У нас земля була розподілена справді по принципу: «Землю тим, хто її оброблює». В середньому на пай припадає більше чотирьох гектарів, а всі разом ці паї складають 27 млн га кращих у світі земель або 45% території України! Збувається мрія наших дідів та прадідів (а також поколінь українських лібералів). Монополію державної власності на землю ми безповоротно подолали, і це історичне звершення.

З 1 січня 2002 року почав діяти Земельний кодекс, що закріплює на законодавчому рівні введену Конституцією 1996 року приватну власність на землю. Згідно цьому кодексу селяни протягом трьох років отримають нотаріальні акти щодо володіння землею, а починаючи з 2005 року матимуть можливість її продавати і купувати. До 2010 року діятиме обмеження розмірів власності (не більше 100 га на людину). Заборони та мораторії — тимчасові. Три і навіть вісім років швидко промайнуть, часу ледве вистачить для землемірної зйомки та поділу земель на планах, для складання кадастрових книжок, прийняття закону про оцінку земель, про іпотеку, багатьох підзаконних актів. Масштаби діяльності, якщо брати до уваги територію України, величезні. Втім, куди важливіше інше: за цей час люди звикнуть до думки, що земля може і повинна бути чиєюсь власністю, без цього віддачі від неї не буде.

У Росії, починаючи з 90-х років, теж проходить земельна реформа. Було покінчено з монополією державної власності на землю, значні площі (вдвічі більші за всю територію України) були передані у власність — але, здебільше, у власність юридичних осіб. Фізичним особам дісталося набагато менше, та й серед них переважно — власники присадібних, дачних та садових ділянок. Справжні селяни володіють невеликою частиною землі. Може, у цій подробиці криється помилка російської реформи, не знаю. У всякому разі, на початку 2000 року середні по Росії аукціонні ціни на державні та муніципальні землі сільськогосподарського призначення поза населеними пунктами складали 300 рублів, або трохи більше 10 доларів за гектар. На першому земельному аукціоні, який влаштував саратовський губернатор Аяцков, 20 гектарів сільгоспугідь пішли за 600 карбованців. Виходить, для того щоб купити один комбайн, довелося б віддати під заставу половину сільгоспугідь Саратовщини — а ми ж бо знаємо, які там землі. При подібних цінах інвестиції в сільське господарство не прийдуть і ніяка іпотека неможлива.

У цьому напрямку ми, схоже, випередили Росію. 6,4 мільйони наших селян, що отримали земельні паї ще до прийняття Земельного кодексу, — це, здебільше, голови селянських родин. Тобто власниками в Україні стає майже все селянське населення країни. У нас продали свої паї менше одного проценту їхніх власників, і не так часто можна почути розмови про те, що, мовляв, селяни не бажають брати землю.

Гадаю, що друге українське диво новітніх часів (першим дивом став Божий дар незалежності) станеться саме у сільському господарстві. Ще не цього року, і не наступного, так швидко справи не робляться, але станеться. І станеться саме в потрібний термін. Світові годинники грізно відраховують час. Щорічний приріст населення Землі дорівнює 80 — 90 мільйонам, а втрати орних земель складають 6 — 7 млн га щорічно. Продовольчий дефіцит у світі зростає, надії на «зелену революцію» виявилися перебільшеними. Через 10 — 15 років продовольча проблема може загостритися аж до всесвітньої кризи. Щоб такого не сталося, вже до 2010 — 2012 року виробництво продовольства у світі повинно подвоїтись. Головні експортери продовольства більше виграють. Україна має шанс опинитися серед них.

Але я усвідомлюю й те, що іноді події повертають зовсім не туди, куди всі чекають. Якщо таке, не приведи Господи, станеться з нашим сільським господарством, будуть винні не відсутність капіталовкладень, не колгоспний спадок чи митне загородження Євросоюзу. Доведеться сказати собі: ми не пройшли випробування працею. Але такого не станеться. Я вірю в Україну. Давайте зачекаємо ще трохи.

Близькі одна до одної моделі ведення господарства в Україні та Росії, чи не дуже, але схеми шляхів сполучення в наших країнах відрізняються досить наочно — і знову ж таки з історичних причин. Сітка залізничних шляхів основної, серединної частини європейської Росії нагадує павутиння, що розходиться як одинадцять радіальних ниток від «павука» — Москви. На деякій відстані ці нитки, у свою чергу, розгалуджуються, і таким чином загальне число ліній, що сходяться до Москви, досягає, мабуть, двох десятків. Москва — головний російський вузол пересадок. В дорозі з одного московського вокзалу до іншого (а їх не більше й не менше — дев’ять, і є також Київський) у кожний момент, окрім хіба що глибокої ночі, знаходяться десятки тисяч транзитних пасажирів. Так склалося історично. Не думаю, що це ідеальний устрій шляхів сполучення, хоча саме завдяки йому більш як за сто років багато мільйонів людей мали можливість хоч якось побачити головне місто Росії, скласти про нього перше враження (пригадую, що біля кожного вокзалу приїжджих завжди зазивають за три години побувати на екскурсії у Кремлі та по Москві).

Такий устрій транспортної мережі — автодороги прокладені майже так — дуже наочно відображує не тільки географічні та господарські реалії Росії, але й централізаторський характер російської держави, що склався одвіку. Залізниця повторила напрямок державних трактів давніх часів. Московське павутиння плелося ніяк не менше п’ятисот років, після чого (і водночас з нею) двісті, а то й довше, ткали й інше, з центром у Петербурзі. Нарешті, у XX столітті знову був затверджений «москвоцентризм» з відповідними наслідками для транспортного будівництва. Нині московські та петербурзькі промені виявились накладеними один на другий. Будучи протягом третини тисячоліття частиною держави з центром спочатку у Москві, потім у Петербурзі і, нарешті, знову у Москві, Україна знаходилась, на щастя, на достатньому віддаленні від обох столиць. Коли шляхи-промені (Петербург — Вінниця — Кишинів, Москва — Харків — Крим, Москва — Луганськ — Ростов — Кавказ та інші) доходили до її території, вони вже повністю втрачали транзитну байдужість до простору, який перетинали. Їх українські відрізки і сьогодні, після розпаду «спільносоюзного» господарства, повністю відповідають нашій економіці, не стали у ній чужорідним тілом. Окрім мерідіональних, у нас досить розумно прокладені залізниці широтного напрямку.

Стосовно транспорту Київ дуже мало нагадує Москву. Він — головний в Україні вузол пересадок тільки для авіапасажирів, що природно для столиці. А ось залізничних ліній до Києва сходиться лише чотири, тоді як, наприклад, до Харкова — вісім, до Львова — сім. Сама залізнична мережа України — це саме мережа, а не павутиння, що розкинулося від єдиного центру. Мережа досить-таки європейської, на відміну від Росії, конфігурації, хоча й не європейської щільності.

У Російській імперії у Києва не було ніяких столичних функцій, він був просто губернським містом. Він не посідав місця центру малої імперії всередині великої. У радянські часи навіть статус (з 1934 року) столиці союзної республіки не притягнув до нього якісь важливі нові залізничні магістралі просто через те, що більш чи менш головні напрямки на нашій території були освоєні ще до революції. Після неї залізничних шляхів додалося взагалі не так уже й багато. Різкому приросту загального кілометражу сприяло возз’єднання українських земель у 1939 — 1945 роках. Залізнична мережа Галичини виявилася відчутно густішою, ніж на території неньки-України.

Київ загалом не дуже «тисне» на міста України. Він не відтягнув на себе «майже все», як Париж у Франції або Лондон у Англії. Ясна річ, що Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса та Львів не дорівнюють Києву, але сумірні з ним. Україна за своїм устрієм в цьому ближча до Німеччини, Іспанії або Італії.

Україна має найбільший у Європі коефіцієнт транзитності — тобто ми могли б діставати від транзитних перевезень найбільший прибуток на континенті. Україна цю свою перевагу використовує недостатньо. Польща за даним показником посідає друге місце і кожен рік отримує від транзиту більше ніж чотири мільярди доларів. Наша країна розташована так, що через її територію пройшли наземні та повітряні шляхи. Сітка українських шляхів та трубопроводів, що склалася, більше чи менше сприяє цьому. Сьогодні цю мережу використовує не тільки Росія та її економічні партнери. Вона вже сьогодні важлива (і, сподіваюсь, стане ще більш важливою) для всіх інших наших сусідів, а також країн Північної Європи та Прибалтики, з одного боку, і Балкан, Закавказзя, Туреччини і азіатських країн СНД — з іншої. Але Україна повинна боротися за транзит. Будь яка з країн, що використовують транзит сьогодні, може знайти йому альтернативу, навіть Росія. Широтні магістралі ми мусимо доповнювати мерідіональними, враховуючи також міжнародні (наприклад, трасою Одеса — Львів — Варшава — Гданськ), мусимо провести модернізацію тих і інших, повинні побудувати, спільно з румунами, міст через Дунай поблизу від Ізмаїлу — як частину майбутньої кільцевої автостради довкола Чорного та Азовського морів. Нам необхідно будувати нові термінали та трубопроводи, вводити логістичне управління вантажами. Сьогодні лінейна частина газотранспортної системи України — найстаріша у Європі. За даними експертів, час починати реконструкцію 60% довжини всіх труб нафто- і газопроводів.

Стосовно Росії, вона така велика, що обминути її (тобто знайти альтернативні шляхи транзиту, коли не влаштовує російський) досить важко.

Соборна чи федералістська?

Безперечно, мільйонам українців, що сформувалися у Радянському Союзі, незвичне відчуття, що Петербург (який вони знали як Ленінград), Байкал та Волга тепер за кордоном — так само як Ризьке узмор’я, Піцунда, Медео, список можна продовжити, але, я сподіваюсь, тепер вони звернули більше уваги на свою власну країну. І, цілком можливо, зробили для себе приємне відкриття: таку країну любити легше, ніж неосяжну.

Будь-яку країну ми уявляємо собі як єдине ціле, але дуже різні масштаби обзору. Україна — країна іншого масштабу у порівнянні із Росією, розміри України припускають більш близький погляд, закохане роздивляння. Її, не втрачаючи з поля зору окремих частин, легше уявляти собі повністю.

Росія, зрозуміло, теж неоднорідна. До неї входить багато природних регіонів, і завважимо, що найбільші діляться не на «більш дрібні» (стосовно Росії такі вирази просто не підходять), а на менш великі. Далекий Схід поділяється на Чукотку, Камчатку, Охотське узбережжя, Приамур’я та Сахалін з Курілами. Велетенський Сибір складається зі Східного, від Далекого Сходу до Єнісею, та Західного — від Єнісею до Уралу; у Сибіру є Західно-Сибірська низина, Алтай, Саяни, Таймир, Прибайкалля, Забайкалля, Колимське нагір’я, полярні острови. Підрозділи ще більш низького рівня — поза моїми знаннями, що, я сподіваюсь, мені вибачать. Пам’ятаю лише Даурію у Забайкаллі — до речі, туди переселялися і наші селяни.

Багато з названих географічних регіонів більші від усієї України, але вони бачаться наче з вікна реактивного лайнера, з такої висоти, звідки неможливо розібрати вигин путівця та заворот струмка. Україна відкривається в більш (принаймні, на мій смак) гуманному вимірі — з пташиного польоту. У моїй душі вона, швидше за все, рівновелика Росії російського патріота — у нас з ним просто різна деталізація картини.

Україна ніби-то зіткана із виразно різних історичних областей. У кожної притаманні тільки їй риси, вигляд, їх не переплутаєш. Для байдужих та недругів це ковдра із клаптиків, для тих же, хто любить Україну, — виповнений глибокого змісту і краси візерунок. Щодо цього Україні близька Польща з її Великопольщею, Малопольщею, Сілезією, Мазурами, Помор’єм, Підляшщям, Поозер’ям, Бескидами, Розточею, Мазовшами. Близька нам також Іспанія, що складається з Каталонії, Валенсії, країни Басків, Галісії, Естремадури, Ламанчі, Старої та Нової Кастілії, Астурії, Андалуєії, Арагона, Мурсії, Наварри, Леона. Близька, власне, будь-яка європейська країна достатнього розміру, тому що вона обов’язково поділена — офіційно чи неофіційно (як Франція) — на історичні області із назвами, що звучать так романтично.

Наші адміністратори та плановики непричетні романтиці, і Україну вони ділять зовсім інакше — на десять вигаданих ними регіонів плюс столиця. Регіони ці такі: Північний, Центральний, Північносхідний, Північно-західний, Дніпровський, Західний, Південнозахідний, Південний. Автономна республіка Крим (з містом республіканської підпорядкування Севастополем), Донецький, Київ. Кожен з цих регіонів, окрім столичного, об’єднує від двох до п’яти адміністративних областей. Все це, з припущенням на різницю масштабів, нагадує російські адміністративні нововведення (Уральський округ. Північно-західний округ і таке інше). Наші фахівці у справах районування, без сумніву, знайшли б спільну мову із своїми російськими колегами.

Росія — країна федеративного устрою, Україна — унітарного. Автономна республіка Крим у складі України не робить її федерацією. Разом з тим, саму наявність в Україні історичних областей деякі теоретики сприймають як запрошення до перебудови країни на федеративних основах. Ніяких особливо сильних доказів на користь такої перебудови поки що не прозвучало. Іноді звертаються до авторитету Грушевського, цитують його слова про те, що зневажати історичні назви небезпечно, оскільки вони виникали «не капризом дипломатів або урядових службовців», повторюють, що ось, мовляв, Грушевський, той був переконаний федераліст, стояв за соборну та федералістську Україну. Мені ж бо з цих двох слів більше подобається перше.

Я спеціально вивчав біографію Грушевського, і не тільки з природної цікавості до великої людини, а ще й тому, що Грушевський був фактично першим президентом України,[7] а портретна галерея наших президентів поки що невелика. Одразу завважу: Михайло Сергійович Грушевський, батько української незалежності, був схильний переоцінювати чесноти роду людського.

Як пишуть його біографи, у ідеї федералізму йому бачився ідеал справедливості, у цій ідеї для нього наче у фокусі сходилося все найсвітліше — рівноправність, демократія, самоврядування та соціалізм (Грушевський був послідовним соціалістом, але його соціалізм дещо відрізнявся від соціалізму ленінського РСДРП). Він був упевнений, що не так багато часу треба задля втілення його мрії про Україну — «державу (писав він) трудящегося народа, которая должна послужить образцом, школой для других демократий мира, куда они будут когда-нибудь посилать своих детей — учиться, жить, работать». Його практична діяльність як керівника продовжувалась трохи більше року, він не встиг зіткнутися із загрозами «місцевій самоідентифікації». Він був переконаний, що нащадки полян, бужан, волинян, древлян, дулебів, тіверців, улічів нарівні володіють загальноукраїнською самоусвідомленістю, а дух місцевого патріотизму і бажання змагатися із сусідами підштовхне розвиток кожного регіону і тільки прискорить розвиток України в цілому.

Більше того, він довгий час був переконаний, цілком відповідно до духу своєї соціалістичної ідеології, що послідовно проведений у життя принцип демократичного федералізму робить зовсім не обов’язковою повну державну незалежність України. Так тоді думав не він один. Український Національний конгрес у квітні 1917 року під враженням демократичної Лютневої революції у Петрограді прийняв постанову про необхідність налагоджувати зв’язки України з народами Росії на федеративних основах. Грушевський був найзапопадливішим послідовником реалізації цієї постанови — всупереч всім розчаруванням, які Центральна Рада зазнала від контактів із Тимчасовим урядом у Петрограді. Він та його товариші-соціалісти відчували відповідальність не тільки за Україну, але й за долю всіх народів зруйнованої Російської імперії. Намагаючись з’єднати те, що вже не з’єднувалося, всі вони, рано чи пізно, заплатили важку ціну за свої ілюзії.

У виконання постанови Українського Національного конгресу Центральна Рада провела у Києві 21 — 28 (7 — 15) вересня 1917 року З’їзд народів Росії. З’їзд висловився за корінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федералізму, демократії, за визнання рівноправності всіх народів та всіх мов, а також за скликання «крайових» Установчих зборів на найдемократичніших засадах. З’їзд обрав Раду народів Росії на чолі з Грушевським. Раді було доручено керувати «борьбой за создание Храма воли народов — Российской Федерации» (не плутати з однойменною сьогоднішньою державою). В «храм народів» вірив у свій час і Богдан Хмельницький...

Рада народів ледве встигла взятися до роботи, як стався Жовтневий переворот у Петрограді, що спростував всі ці прекраснодушні плани. Але, дивна річ, Грушевський навіть і тоді не одразу втратив свою вірність загальноросійській федералістській ідеї. Наприкінці листопаду 1917 року Генеральний Секретаріат Центральної Ради розіслав крайовим владам усіх регіонів колишньої Російської імперії (і більшовицькому Раднаркому також!) телеграми з пропозицією про створення соціалістичного уряду Росії. Телеграма закінчувалась проханням: «Немедленно сообщить по прямому проводу, в какой срок ваши представители могли бы прибыть в Киев для участия в совещании, созываемом Генеральным Секретариатом с вышеуказанной целью». Грушевський припускав, що столицею оновленої демократичної Росії (пригадуєте ідею «оновленного СРСР», яку висував інший Михайло Сергійович більш ніж через сім десятиліть?) міг би стати Київ. Сьогодні зворушливо й дивно бачити у списку депутатів, обраних на Всеросійські Установчі збори, імена Вінниченка, Петлюри, Грушевського...

Народу України, мільйонам простих людей довелося заплатити тяжку ціну за соціалістичні та федералістські ілюзії своїх вождів. У грудні 1917 року Центральна Рада посилає обурену телеграму до Петрограда, протестуючи проти втручання у справи України, але навіть у цій телеграмі бачиш такі слова: «как Украины, так и всей России», «состояние войны между двумя государствами Российской республики», і таке інше. За цих умов навіть менш цинічні люди, ніж Ленін та його товариші, могли б стверджувати, що відправка військ в Україну — це не агресія проти сусідньої держави, а приборкування регіонального керівництва.

Всі сучасні історики, яких я читав, сходяться в одному: продовжуючи вірити у російський «храм народів», українські соціалісти відкладали важливі рішення, витрачали дорогоцінний час і, врешті, загубили все.

Ось що треба знати тим, хто, не вникнувши в суть справи, даремно згадує «федералістську мрію» Михайла Сергійовича Грушевського. До речі, стосовно самої України, її федералізм був націлений не так на історичні області, як на нові округи з населенням близько мільйона людей у кожному, які планувалося нарізати заради оптимізації їх демократичного самоврядування. Губернія занадто велика, розмірковував він, повіт малий, а от округ якраз підходить для того, щоб організувати «дело санитарное, и дорожное, и сельскохозяйственное, и земельное, и промышленное, и культурное... и сеть средних школ, и какие-то высшие школы, хороший музей, приличный театр». У деяких випадках такі округи збігалися б з історичними областями, але, як правило, — розрізали б їх навпіл, на три частини й більше.

На теоретичному рівні логіка сучасних прихильників федералізму зрозуміла. Досвід країн із складним устрієм, з контрастними регіонами, якщо йдеться про культуру та конфесії, етнічно черезсмужним населенням уздовж кордонів та морів, вчить, що ігнорувати ці фактори і неможливо, і небезпечно. Як приклад країни, близької до України по складності устрію, часто приводять Німеччину з її католицькою Баварією, лютеранськими землями, пригадують також і постсоціалістичну колишню НДР, що увійшла до складу об’єднаної країни шістьома різними, причому теж історичними, землями. Нам пояснюють, що і в Україні, мовляв, не уникнути федералізації.

Але можна згадати і зовсім інший приклад, французський. Заклики до федералізації країни звучали у Франції багато разів, але французи на це не пішли. Франція була й залишилась унітарною державою. Інакше кажучи, вона вирішила проблеми своїх складних областей без федералізації, а вузли, які не вдалося розв’язати, були розрубані, відрубані — я маю на увазі Алжир, якому без успіху пропонували федеральний статус на рубежі 1950 — 1960 років.

У найскладніший період відродження нашої країни ми уникли небезпеки стати конфліктогенним простором. Окрім Німеччини, по складності устрію та контрастності частин Україну порівнюють також з колишньою Югославією. Складність та контрастність є, але схожості немає. Югославія була країною, де мешкали, кожен у кордонах своїх «соціалістичних республік», шість народів, що чітко усвідомлювали свою відокремленість один від одного. На додаток до республік були ще й дві автономії — Косово та Воєводина. Всі ці історичні області відчували сильну взаємну напруженість не лише з тітовських часів, але й набагато раніше, буквально з миті створення югославського королівства у 1918 році. Нічого подібного у нас нема й не було.

Добре пам’ятаю, стежив по газетах та телебаченню, як 10 — 12 років тому у Югославії розвивалося суперництво між республіками федерації. Місцева еліта використовувала у боротьбі за владу спочатку докази про те, що вони більше віддають федерації, ніж отримують від неї, потім ідею вільних економічних зон, потім почали пригадувати взаємні історичні претензії та образи. Все інше, як то кажуть, відомо.

На території України живе кілька національних меншин, але це не заважає нам бути, у повній відповідності всім міжнародним критеріям, етнічно однорідною державою, а розпад етнічно однорідних держав ніяк не можна назвати тенденцією сьогодення. Але, не побоюючись розпаду, ми все ж таки не хочемо вводити когось до небезпечної спокуси, історична доля України склалась так, що всі частини нашої території, яку не візьми, завжди, починаючи з XIII століття (окрім 1918 — 1922 років та після 1991-го) входили до складу інших держав, і якщо деякі з цих держав нині вже не існують, то інші живі і здорові. А ще раніше більшість з цих частин являли собою самостійні князівства. Поставлю пряме запитання: до чого нам породжувати у чиїхось головах сепаратистські та анексіоністські мрії та помилкові уявлення? Тим більше, що прецеденти були. Не маю бажання ворушити минуле, але таки доведеться. 21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації прийняла постанову «О правовой оценке решений высших органов власти РСФСР по изменению статуса Крыма, принятых в 1954 году». Хоча у випущеній навздогін Заяві говорилося, що Верховна Рада «ни в коем случае» не має наміру «выдвижения каких-либо территориальных претензий к Украине», ці документи фактично ставили під сумнів територіальну цілісність України. У наступному році та ж сама Верховна Рада прийняла (9 липня 1993 року) постанову «О статусе города Севастополя», де стверджувалося, нібито місто має російський федеральний статус.

Російський президент Борис Єльцин, що перебував у той день в Іркутську, заявив, що йому соромно за такі дії Верховної Ради. Російське МЗС також дезавуював цю постанову. Здатним привести до конфронтації з Україною та занадто поспішливим назвав його міністр оборони Росії Павло Грачов. Природно, відреагувала й Україна — постановою Верховної Ради України, зверненням до Ради Безпеки ООН, заявою президента Л. М. Кравчука — він категорично осудив російських парламентарів. Уже 20 липня 1993 року Рада Безпеки, посилаючись на російсько-українську угоду від 19 листопада 1990 року визнала постанову Верховної Ради РФ, як таку, що не має сили, і є несумісною зі Статутом ООН. Постійний представник Росії у Раді Безпеки Юлій Воронцов не тільки не наклав вето на цю резолюцію, але й погодився з оцінкою, яка містилася у ній.

Я запитую себе: чи можливі були б подібні рішення російської Верховної Ради без тієї небезпечної гри, яку вела Республіканська партія Криму та її лідер Юрій Мєшков (згодом — президент автономної республіки Крим), вели ті сили, чиї сепаратистські сподівання підживлював автономний статус Криму?

Ноту протесту направляла Україна також румунському парламенту, який, перераховуючи «землі румунського народу», назвав серед них ряд українських територій. Якщо румунська преса постійно ставила під сумнів права України на Буджак і особливо на Північну Буковину, то дипломатія цієї країни зосередилась на більш скромному об’єкті — Зміїному Острові у Чорному морі. Це, без сумніву, пов’язано із надіями знайти нафту та газ у 12-мильній зоні довкола цього острова. Румуни посилалися на те, що Паризька мирна угода 1947 року між країнами-переможцями у Другій світовій війні та Румунією залишила Зміїний Острів за нею. Проте згідно більш пізнім радянсько-румунським угодам про мир та дружбу 1948 і 1961 років острів відійшов до СРСР, таким чином питання ясне.

У червні 1997 року наші країни підписали загальнополітичну угоду, у якій Бухарест відмовився від територіальних претензій до Києва. Але осадок лишився. Все це врегулювання сталося лише під впливом розширення НАТО: у лютому 1997-го президент Константинеску зробив заяву про те, що Румунія йде на «історичну жертву» заради того, щоб бути членом альянсу, тобто визнав цей крок своєї країни вимушеним. У першу хвилю розширення НАТО Румунія не потрапила, а у другу — таки потрапила. Але, оскільки українсько-румунська угода містить у собі осуд пакту Молотова — Ріббентропа, залишається щілина для марних територіальних суперечок і у майбутньому, нехай не обов’язково на державному рівні.

Підемо далі. Наприкінці 80-х — початку 90-х Туреччина оголосила себе захисницею балканських мусульман і тим самим свідомо чи ні сприяла поглибленню балканських проблем. В останні роки вона виступає як заступниця та захисниця інтересів кримських татар і навіть православних гагаузів Молдавії та України, що не може не насторожувати нас.

Україна не має ніяких претензій до керівництва Польщі, але у громадських колах цієї країни є сили, які мріють про той день, коли українські міста Львів та Тернопіль, Луцьк та Івано-Франківськ. Рівне та Дрогобич знову стануть польськими. І мріють вони про це зовсім не мовчки.

Тема перекроювання післявоєнних кордонів Європи, зокрема українських, час від часу випливає і в Угорщині, даремно розбурхуючи людей.

Чи слід полегшувати життя усім цим мрійникам, давати їм марні надії? Наприклад, у Чернівцях, в річницю проголошення Західноукраїнської Народної республіки, проходить «міжнародна дискусія» на тему: «Буковина й Галичина — федеральна земля або федеральні землі Західної України?». Ті, хто взяв участь у дискусії, обговорювали захоплюючі питання — чи повинна Західна Україна стати королівством, чи слід запропонувати престол Отто фон Габсбургу, чи має право на існування Велике герцогство Буковинське та таке інше. Так і не прийшовши до єдиного висновку, вони, врешті, змилостивилися: вирішили, нехай так, не відокремлюватись від України, а стати Західно-українською автономною республікою. Що це — невинні жарти або щось більш серйозне?

Є в Україні також ті, хто прагне розіграти «русинську карту», зробити конфліктогенним регіоном мирну Закарпатську область. Лідери дуже незначної частини населення, яка схильна ідентифікувати себе як русини, вперше виступили з вимогою надати Закарпаттю статус автономної республіки ще у 1990 році. У червні 1992 року сесія Закарпатської обласної Ради затвердила постанову щодо права населення на «відновлення та зміну своєї національності» і звернулась до Верховної Ради України з проханням надати області статус спеціальної адміністративної території із самоврядуванням та вільної економічної зони.

Це регіон зі складною долею. Між 1919 та 1939 роками він був частиною Чехословацької республіки, де, так-сяк, але зберігалися права національних меншин («так-сяк» тому, наприклад, що Вищий адміністративний суд Чехословаччини визнав 28 червня 1925 року українську мову «чужою» для населення Закарпаття, після чого й почався наступ на українські школи). У березні 1939 року головою уряду автономної Карпатської Русі був призначений уніатський священик, педагог та літератор Августин Волошин. 14 березня він перейменував Карпатську Русь у Карпатську Україну та проголосив її незалежною державою. Наступного дня перший сейм Карпатської України затвердив це рішення, прийняв конституцію нової держави. Панотець Волошин був обраний президентом. Незабаром Карпатська Україна зазнала угорського нападу. На Червоному полі поблизу Хуста стався нерівний бій. Так Закарпаття (під іменем «Угорської Русі») підпало під владу фашистської Угорщини. Ужгород став Унгваром, Мукачеве — Мункачем, а місцевим українцям швидко пояснили, що вони люди другого гатунку. Після війни відроджена Чехословаччина погодилась не наполягати на поверненні їй цієї частини своєї довоєнної території, населення якої складають переважно українці, і підписала 29 червня 1945 року угоду про передачу «Підкарпатської Русі» до складу СРСР. Закарпаття возз’єдналося з Україною.

Не можна, проте, не згадати, що за 7 — 8 місяців до цієї угоди Сталін, який хоча й вважав питання приєднання Закарпаття до СРСР вирішеним, був не проти того, щоб поінтригувати з «русинським питанням». У «Чорній книзі України» (її випустило у 1998 році київське видавництво «Просвіта») наведені надзвичайно цікаві документи. У листопаді 1944 року у Мукачеві раптом з’явилась — явно не без допомоги Політуправління 4-го Українського фронту — ініціативна група закарпатського духовенства, яка, мабуть, повинна була стати «виразником волі русинського народу». Був підготовлений лист «великому вождю Іосифу Віссаріоновичу Сталіну», вкрай антиукраїнський за змістом. Закінчувалось воно такою декларацією: «Воля карпато-русского нашего народа: хотим раз навсегда связать свою судьбу с судьбою наших соплеменников в СССР и то определить нам Карпаторусскую Советскую Республику». Не дуже грамотно щодо російської мови, завваживши, що автори проголошують мешканців Закарпаття росіянами. Незабаром автори листа були викликані до Москви. Слідом, як очікувалось, до Москви мала прибути «гражданская делегация представителен народа Закарпатской Руси с манифестом, принятым на общем собрании депутатов местных комитетов — о воссоединении Закарпатской Руси с великим братским русским народом» (зайве говорити, що ніяких загальних зборів не було). Судячи з документів, цим питанням займалися неабиякі фігури: Хрущов, Мехліс. Перша делегація доїхала до Москви, але була прийнята лише на церковному рівні. Митрополит Олексій, який нічого не вирішував, вислухав такі слова: «Мы все преданы Советскому Союзу, но мы решительно против присоединения нашей территории к Украинской ССР. Мы не хотим быть ни чехами, ни украинцами, мы хотим быть русскими и свою землю желаем видеть автономной, но в пределах Советской России». Тобто йшла мова уже не про Карпато-російську РСР, а про Карпато-російську АРСР у складі РРФСР. Я не знаю, коли наступило протверезіння. Можливо, справу відклали до урегулювання з Чехословаччиною, а за цей час здогадалися поцікавитись думкою експертів: хто ж населяє Закарпаття? Переконавшись, що там мешкають українці, у Кремлі, либонь, вирішили забути про «карпаторосійське» питання, як про повністю безнадійне.

То не справа президента брати участь у суперечках філологів з приводу того, чи існує окрема русинська мова. Якщо існує, то її права будуть додержуватися згідно із законом України «Про національні меншини». Справа президента — не дозволити, щоб інтереси незалежної України зазнали збитків. Хоча Словаччина ніяк не підтримує русинського руху, він все одно вносить дисонанс в українсько-словацькі відносини. Пробна куля щодо автономії могла бути задумана як початок якоїсь складної багатоходівки. Можливо у рамках цього ж таки замислу виникла також і «Підкарпатська республіканська партія» — усього з кількох чоловік, проте з вимогою «створити незалежну, нейтральну Республіку Підкарпатська Русь по типу Швейцарії». Кілька років тому говорили навіть про те, що з’явився «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі» (боюсь, з тих самих осіб). То чи є в мене право на тлі всього цього з прихильністю дослухатися до розмов про те, як воно буде гарно, якщо ми створимо в Україні ще три-чотири автономії?

Ми надто молода держава, ми надто далекі від ідеалу наші, яка вже склалася, щоб дозволити собі такі експерименти.

У Росії подібні питання обговорюються зовсім інакше, через те, що Росія і так уже федерація, до того ж більше 80 років. Автономні утворення, які мали об’єктивні підстави для того, щоб у ній з’явитися, давно вже з’явились, а одне, Єврейська автономна область, навіть було утворене штучно. Система автономій, успадкована Росією від радянських часів, була на початку 90-х удосконалена, стала менш декоративною, порівняно із радянським часом, багато автономій підвищили свій «ранг», але настрої на користь поглиблення федералізації Росії швидко минули.

Сучасне російське суспільство напевне висловилося б проти будь-яких пропозицій щодо нових автономій. Саме громадська протидія поховала на початку 90-х років ініциативу про відтворення Республіки німців Поволжя на Волзі. Ще менше надій на успіх мала ідея німецької автономії у Калінінградській області. З причин, про які неважко здогадатися, проти неї виступили не тільки у Росії, але також у Польщі та Литві. Не мали ніяких шансів бути почутими також голоси, що закликали до адміністративно-територіальної автономії донських, кубанських, терських, уральських, оренбурзьких, сибірських козаків. Супротивники козачих автономій говорять, що козацтво уявляло собою не етнічні, а станові угрупування, а станів же у Росії після 1917 року і не передбачається.

Як це досить часто буває у житті, маятник, що надміру сильно відхитнувся в один бік, тепер рухається у протилежний. Мабуть, він уже перетнув лінію золотої середини, але продовжує рухатись, пориваючись до іншої крайності. «Надміру — не моя оцінка, так російське суспільство прийняло заклик Єльцина (на самому початку його першого президентства) до суб’єктів Російської Федерації: «Беріть стільки суверенітету, скільки зумієте підняти». Було й ще більш соковите формулювання: «...сколько сумеете переварить!». Російська громадськість оцінила цей заклик як необачне заохочення до сепаратизму, і з того часу не змовкають голоси за повернення до унітарної держави.

Насправді, все виявилося майстерно розрахованим. Єльцинське гасло щодо суверенитету пом’якшило, а то й нейтралізувало центробіжні настрої, які накопичились до того часу в автономних утвореннях Росії (єдиний виняток — Чечня), допомогло відбудові ново-старих еліт, що склалися в них до початку 90-х, і забезпечив лояльність або нейтралітет цих еліт у протистоянні Єльцина комуністам, Верховній Раді та червоній Думі. Цікаво, що зовсім інші історичні та політичні умови не приховали схожість тактик: Сталін у двадцяті роки і навіть на початку тридцятих часто підтримував «націонал-комуністів» у союзних республіках, забезпечуючи їхню лояльність та голоси у ЦК, які були йому необхідні для того, щоб усунути суперників.

Зрозумівши лозунг «Беріть більше суверенітету» буквально, російські автономні утворення кілька років підряд приймали закони, що підходять швидше незалежним державам. Ще у січні 2001 року Путін скаржився, що таких законів набралося уже кілька тисяч. Не зважаючи на це, за лічені місяці більшість з них, за повідомленнями інформаційних агентств, приведено у відповідність з російською Конституцією.

Підсумувати те, що сталося, можна так: Єльцин дозволив усім гуляти по траві, а Путін заасфальтував більшість натоптаних стежок — хоча й не всі. Тепер гуляти можна тільки по стежках, але в цілому простору для прогулянок стало куди більше, ніж було за радянської влади, а сепаратизму, що заслуговував би на увагу, за винятком особливого випадку Чечні, у Росії на даний момент немає.

Отже, ще раз порівняю внутрішню політичну географію України з російською. У всіх 24 областях України українці складають абсолютну більшість, але де-не-де уздовж наших державних кордонів компактними групами живуть представники етносів, чия історична батьківщина лежить на другому боці кордону. У Криму — і це зумовило перетворення Кримської області на Автономну республіку Крим — переважають росіяни, друге за чисельністю місце посідають українці, живе корінний народ кримські татари і малі корінні народи кримчаки та караїми. Автономія Криму відповідає європейським критеріям. Створення нових автономій в Україні цими критеріями не диктується. Будь-яка нова автономія для будь-якої з національних меншин, що компактно проживають в Україні, обернулася б політичними ризиками для всієї країни. Ворожі для України сили реваншу й ревізій кордонів розтлумачили б її появу як запрошення розхитати ситуацію.

Що до Росії, то вона включає в себе сьогодні 49 областей, шість країв, два федеральних міста, а поряд з усим цим велику кількість автономних утворень: 21 республіку (у їх назвах навіть відсутнє слово «автономна»), 10 автономних округів і одну автономну область. Тобто, на 57 «російських» суб’єктів федерації припадає 32 «неросійських». Але при тому Російська Федерація бачиться як цілком стійке державне утворення. Найбільш впливові й великі за кількістю мешканців автономні республіки (Башкортостан — 4 млн чол., Татарстан — 3,7 млн чол.) не стикаються із зовнішніми кордонами Росії, а тому навіть теоретично не можуть її покинути. Це значною мірою робить безглуздим сепаратизм (якщо він там є).

Де закінчується Європа

Довгі роздуми про федералізм та автономії привели мене до висновку, що російський досвід у цих питаннях абсолютно незастосовний до України. Ми і в цьому, як виявилось, повністю різні. Україна і в цьому — не Росія. А надто Західна Україна.

Восени 2001 року мені на стіл поклали листа, що здався справді цікавим. За такими людськими документами стоїть багато чого, такі документи немало дають політику. Це був лист неназваного автора до одної з українських інтернет-сторінок, що ведуться російською мовою. Він називає себе українським націоналістом, а далі пише ось що: «Волею судеб некоторое время я живу и работаю в Москве. Так, знаете, народ, что я вам скажу? Сначала я тоже ожидал чисто великоросских замашек по отношению к моему казацкому происхождению. Но ничего подобного — может, из-за того, что работа престижная, все окружение высокообразованное, может, еще из-за чего... Но мое отношение как к россиянам, так и к родной стране здесь заметаю улучшилось. Общаясь со многими москвичами, я не переставал слышать, что Украина — это Европа, а в России, хоть это и их родная страна, все намного сложнее, и далеко не в лучшую сторону. Что интересно — что все эти русские националистические страсти разгораются по большей мере именно в Украине. И подхлестываются они все теми же нашими “родными” пророссийскими му...ками (извините за выражение), которые думают, что россияне круче, чем мы, и живут лучше. Хрен тут живут лучше! Люди на московских улицах только и делают, что на жизнь плачутся, а никак не говорят о статусе русского языка в Украине. Причем, это в Москве — в той “благополучной” Москве, жизнь в которой никак нельзя сравнивать с жизнью в России. Украина — это Европа, и именно здесь, в России, я это почувствовал. Плохо относится к Украине только быдло, но быдло, по какую бы сторону границы оно ни было, ко всему так относится».

Як бачимо, український націоналіст при близькому знайомстві з Росією став краще ставитися і до Росії, і до своєї України, хоча у той самий час — критичніше до обох країн. А відклав я цей лист для своєї книги і привів його саме зараз, коли зайшла мова про Західну Україну, завдяки одному вислову: «Україна — це Європа». А в Західній Україні європейська ментальність проявляється найбільш наглядно і предметно.

Так от, Західна Україна — ще більше Європа.

За радянських часів один партійний працівник з Москви, що приїздив до нас у Дніпропетровськ у справах «Південмашу» («Южмаш») сказав мені про Західну Україну дещо таке, що примусило мене глибоко замислитись і досі не йде з голови. Він сказав це мимохіть, але притишеним голосом, що надало його словам не зовсім звичайного змісту. Він чи не знав, чи забув, що як носій найважливіших військових таємниць я ніколи не бував у «світі капіталізму». «Ми ж то з вами знаємо, де закінчується Європа, — говорив він, маючи на думці Захід. — Це видно простим оком, коли ідеш поїздом, припустимо, із Відню. Захід закінчується не там, де проходить його кордон із соціалістичним табором. Захід закінчується там, де закінчується Західна Україна».

Були-таки і серед радянської номенклатури люди з відкритими очима! Я удав, що добре розумію його слова, але насправді вловив лише їх загальний зміст — Західна Україна разом з капіталістичною Європою являє собою дещо позитивне. Я запитав свого співбесідника, начебто щоб обмінятися враженнями, що саме він має на увазі в першу чергу, яка ознака, яка особливість Західної України насамперед впадає йому в очі, коли він потрапляє до неї на шляху з Відня чи Варшави. Мовляв, у кожного власні критерії, один ставить на перше місце одне, інший — друге. Він відповів, навіть не замислившись: «Повага до особи! У західних українців це у крові. Вони ввічливі. Вони порівняно з нами більш м’які, чемні. У їхній повсякденній мові є слово “пан”. Це не образливе слово. Цим словом вони виявляють повагу до людини. Пан, пані...»

Він також висловився щодо духу законності, про те, що повага до закону в характері західних українців, їм притаманна правосвідомість, хай навіть не така розвинена, як у француза чи англійця, але й далеко не така зародкова чи нігілістична, як у харків’янина або дніпропетровця. А звідси — повага до власності. Не може бути поваги до особи, до закону без поваги до особистої власності. А з шануванням власності пов’язані хазяйновитість, акуратність у роботі, заповзятливість, схильність до торгових операцій.

Наприкінці нашої не дуже докладної бесіди цей товариш сказав про свої візуальні враження — про те, наприклад, що навіть хода у мешканців Дрогобича не та, що у мешканців Артемовська, і говорять вони не так голосно, й сміються не так лунко, і що найбідніша хата у Карпатах виглядає куди більш солідно найбіднішої хати у донецькому степу. Бажаючи, щоб був додержаний баланс, я спитав, що він вважає їхніми недоліками, але про це він розмірковувати не став, сказав тільки, що їх недоліки, як і має бути, є продовженням їх кращих рис, але в наших умовах, мовляв, для справи, важливіше мати на увазі саме достоїнства.

Цей мотив, що для справи, для правильного керівництва, треба добре знати менталітет, психологію західних українців («бандерівців», як їх називали, найчастіше за все лайливо або з острахом), я чув також від вихідців із Східної України, що працювали на керівних посадах у Західній Україні, їх було дуже багато у всіх восьми областях, але найбільше — на Львівщині та у самому Львові. Зміст був той самий, що мають на увазі росіяни, коли говорять, що Схід — то діло тонке. А тут Захід, Західна Україна — справа тонка.

Коли я стверджую, що Україна — не Росія, я роблю це не для того, щоб посперечатися з тими, хто наполегливо стверджує протилежне. З такими людьми сперечатися — марна справа! Але якщо перед тобою людина, яка не повністю переконана у своїй думці, готова тебе вислухати й зрозуміти твою думку, то їй слід нагадати, що на світі існує, між іншим, Україна, яка ніколи не входила до складу Російської імперії, і що населення у ній у півтора-два рази більше, ніж у таких близько їй знайомих країнах, як Угорщина, Чехія, Австрія, до складу яких Західна Україна входила тими чи іншими частинами, і був час коли ціла імперія, нехай всього лише пару тижнів, перед самим своїм розпадом, називалась Австро-Угоро-Українською імперією.

Західна Україна, при всій своїй несхожості із Східною, ніколи не мислила свого окремого майбутнього. І ті політичні сили й особи, яких у Радянському Союзі називали прогресивними, і ті, яких — реакційними, мріяли про Велику Україну, про соборність, про возз’єднання українських земель, про незалежність. Західні українці були винятково віддані своїй мові, берегли її від поглинання і польською, і німецькою, і угорською, і словацькою, і румунською, як би важко це не було... Цими особливостями Західної України багато в чому визначається її місце у сучасній Україні, її поведінка протягом всіх років нашої незалежності. І як би не дратували мене найбільш галасливі, найбільш неосвічені з «професійних українців» Галичини, скільки б не ускладнювали вони політичне життя країни, я не забуваю, що вони входять до тієї частини нашого народу, яка краще за всіх зберегла українство, українську мову, користується нею не тільки у залі Верховної Ради, але й у домашній обстановці.

Мені приємно при нагоді поговорити про те, що Галицько-Волинське князівство було колись справжньою європейською державою, що Данила Галицький був королем, одним з європейських королів, що у Західній Україні немає села у нашому розумінні, а є маленькі, але-таки містечка, що ця частина моєї країни раніше Києва потрапила в зону дії магдебурзького права. Я дуже уважно слухаю моїх співбесідників з числа львівської та київської інтелігенції, коли вони розмірковують про те, чому найважливіше, з точки зору довготривалих національно-політичних інтересів соборної України, те, що українська культура колишньої держави Данила існувала в одному «казані» з півдюжиною інших культур: німецькою (австрійською), польською, єврейською, словацькою, угорською. Ми, східні українці, знали тільки російський вплив і лише частково польський, і багато кому з нас не так вже й легко уявити собі, що ось є люди нашого племені, які протягом віків відчували інші впливи — західні, що західний українець набагато ближчий за своїми уявленнями й звичками до чеха, поляка, у чомусь, навіть, до австрійця, ніж до росіянина або східного українця. Я згоден з тими, хто вважає, що це добре, дуже добре, хто покладає на цю особливість певні надії.

Поряд з цим моя «політкоректність» бунтує, коли говорять так: Західна Україна дорога для всієї України більш за все тим, що вона ніколи не входила до складу Росії. Не тільки більш тактовно, але й більш точно, як на мене, говорити так: дорога тим, що завжди була частиною Заходу, частиною Центральної Європи. Це не одне й те ж саме. Такий підхід дозволяє більш об’єктивно, по-господарськи впоратися з усім, чого ми набралися за свою історію і від Росії, і від Заходу. Без такого підходу, як на мене, абсолютно неможливо правильно оцінити, що сталося з тим же Львовом за часи радянської влади. До Другої світової війни українці (із русинами) складали десяту частину мешканців міста і майже половина з них були зайняті як домашня прислуга; до моменту розпаду Радянського Союзу вони вже складали більшість і займались, здебільшого, висококваліфікованою розумовою та фізичною працею. Русифікувати Львів радянська влада так і не змогла, але зробити його українським їй вдалося, хоча це не було, звісно, свідомою метою Кремля.

Я по собі знаю, як це важливо для східного українця — завжди пам’ятати, що існує ще одна Україна, так, поки що це інша Україна, вона не вища, не краща твоєї Східної, а в чомусь вона навіть відстає, але ти тримай у голові не це, а те, за якими статтями вона попереду, в чому її перевага. А перевага — у свідомому українстві, саме це ти й повинен перейняти, щоб, врешті, відчути всім серцем, що твоє українство — то дар Божий, і саме так ти й повинен до нього ставитись. І тоді ти у якійсь застольній розмові з галичанином про його князя можеш впевнено нагадати йому, що і київські князі мали такі ж тісні, включаючи династичні, зв’язки з Західною Європою, і обидва ви з задоволенням приймете наукову тезу, згідно з якою праслов’янство за своєю внутрішньою природою було таким же європейським суспільством, як кельтське або фракійське.

Розділ другий. Народ у пошуках імені

Від слова «Рай»

У родині людства неповторний кожен народ, та все ж доля українського народу належить до найбільш вражаючих у історії.

У 1991 році мільйони людей у всьому світі дізналися, що на карті Європи з’явилась велика, але досі мало кому відома країна на ймення Україна. Ті часи недарма прозвали «весною Європи». Арену історії покидав комунізм, до того ж покидав на диво покірливо (а міг би багато чого утнути не тільки у Югославії), ніби сам себе соромився, а на посткомуністичному просторі одна за одною виникали нові країни. На місці великої Югославії опинилося одразу п’ять країн, одна з яких продовжувала зватися Югославією. Оголосили відновлення суверенітету, що бере свій початок у 1918 році, три республіки Балтії СРСР... Дивлячись на карту, можна було спостерігати, як Європа поповнюється новими країнами традиційного для себе розміру, і лише Україна різко вибилась із цієї закономірності.

Додержуючись правила, що все пізнається у порівнянні, телебачення, газети та журнали пояснювати тоді своїй аудиторії, що за кількістю населення Україна ненабагато поступається трьом країнам Великої Сімки, а одну навіть перевершує по цьому показнику. Що ж до розмірів, то лише два члени Великої Сімки були більші за Україну, всі інші — менші, до того ж дві країни суттєво менші. Україна одразу виявилась найбільшою країною Європи.

Як же так сталося. — часто запитували у всьому світі у грудні 1991 року, — що така величезна країна так довго залишалась маловідомою? Наведу слова значного німецького історика Андреаса Каппелера, який констатував на початку 90-х: «як історична, так і громадська думка у Західній Європі аж донедавна навряд чи сприймали серйозно та брали до відома існування 45-мільйонної української нації».

Причина такого сумного стану справ полягає не тільки у розпаді нашої державності, але й у тім, що наш народ і наша земля протягом історії жили й були відомі зовнішньому світу під різними іменами.

Сучасні діти читають у «Тарасі Бульбі» про останній подвиг старого Тараса — його спалюють заживо, а він встигає крикнути товаришам, щоб спускалися до Дністра, до човнів стежкою під горою; читають і доходять до того місця, де автор вигукує: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу». Діти дещо здивовані. Тарас без сумніву українець, чому ж так підкреслено прославляється «русская сила»? Та й на попередніх сторінках повісті йдеться то про Україну, то про «Русскую землю».

Ті мої читачі, які і без мене добре обізнані із цим питанням, можуть пропустити цей розділ.

Люди радянського виховання й освіти не забули вираз «єдина колиска трьох східнослов’янських народів». Цю «колиску» ми «проходили» у школі, про неї могли колись згадати з якогось ідеологічного приводу навіть у технічному вузі. Її пишно згадували у зв’язку із різними урочистими подіями на зразок «Декади українського мистецтва та літератури у Москві». Одна така декада проходила, пригадую, саме тоді, коли я починав роботу у КБ «Південне». Вираз був образний, — він викликав у моїй уяві картину напівтемної хати, де горить скіпочка, та трійню немовлят, яких через бідність втиснули в одну колиску. Цими немовлятами були Українець, Білорус та Росіянин. Дуже довго вони у цій зибці (прошу вибачити, у колисці), ясна річ, не затримались. Поступово їх життєві шляхи, як у всіх людей, що дорослішають, стали розходитись. Я розумів цей вираз саме так, і не бачив, та й зараз не бачу у цій картинці нічого образливого, а тим більше обурливого.

Як на мене, не треба бути видатним істориком, аби втямити: слова «спільна колиска» ніяк не могли претендувати на те, щоб стати науковим терміном. Це ж бо явно поетичний образ і як поетичний образ це словосполучення добре зрозуміле. За ним — спільна для трьох наших народів кирилиця та пов’язана з нею письменність, і одночасне, з різницею в місяць, хрещення киян та новгородців у 988 році відповідно у Дніпрі та Волхові. Напевне і Полоцьке князівство у сучасній Білорусії було хрещене приблизно тоді ж. Нашим спільним надбанням стала церковнослов’янська мова, що так сильно вплинула на живі мови українців, білорусів та росіян. Нашою спільною чудовою архаїкою є церковний календар із відставанням на 13 днів від усього світу. А хто тепер зможе сказати: звичай називати один одного на ймення та по-батькові, він звідки — з Києва, з Новгорода? Або ж з Турово-Пінської землі? Можна сказати одне: цей звичай виник у Стародавній Русі, це частина спільної спадщини наших трьох народів.

Здавалося б ніхто, що має вуха, не буде висловлювати сумнів у тому, що українська, білоруська та російська мови походять від якогось одного кореня. А що стверджують вчені? Чи згідні вони з тим, що тисячу років тому наші мови були набагато ближчі, ніж сьогодні, але з плином часу розійшлися? Якщо так, то бідну колиску можна не трощити, дати їй спокій. Адже у давнину «мова» («язык») і означало «народ». Мова та віра — ось що було важливим для наших предків. Навряд чи вони морочили собі голову тим, хто від кого походить та з ким серед стародавніх народів вони споріднені. А ось сучасних українців, як, втім, і росіян, це останнім часом стало раптом чомусь хвилювати. Щоправда, не всіх, але багато тисяч людей. З’явились книги, що доводять наше походження від мешканців Атлантиди, від етрусків, амазонок, і так далі. Я не проти того, щоб ми походили від етрусків або шумерів, мені всі ці народи до вподоби, так само як берендеї та печеніги, про амазонок нема чого й казати. Бажано тільки, щоб ми, переймаючись їх величчю, почали продуктивніше і краще працювати.

Але ось російський академік Валентин Янін стверджує (вивчивши берестяні записки, якими обмінювались мешканці Новгорода), що староновгородський діалект різко відрізнявся від діалекту «руського», київського. Він нарахував «близько 30 відмін». Я не знаю, багато це чи мало (сьогодні відмін куди більше, чи не так?) і чи відсувають вони «спільну колиску» в якесь більш віддалене минуле. Може нам взагалі слід говорити про «спільну купіль»? І про спільних вчителів, що навчили нас грамоті? В. Янін до того ж стверджує, що державність, система державного устрою розповсюджувалась не з Києва у Новгород, а навпаки, з Новгорода у Київ.

У наші дні спостерігаємо справжнісінький бум історичних досліджень. Сьогодні кожний, хто бажає, може обрати собі історичну гіпотезу до смаку — ту, яка більше тішить його самолюбство. Я веду мову про самолюбство (гонор) через те, що комусь здається — якщо Будда, Заратустра та Конфуцій — то стародавні українці (з’явилися і такі ствердження), то він особисто став від цього розумнішим та прекраснішим. Міфи необхідні молодим націям так само, як дітям необхідні казки. Але потім діти зростають, і казки треба відкласти вбік.

Здоровий глузд підказує, що перетягання історичного спадку заняття безрезультатне. Спадкоємець — той, хто успадкував; цим духовна спадкоємність відрізняється від нерухомого майна. Скасувати таку спадкоємність, коли вона вже сталась, неможливо. Ми, українці, не можемо оголосити себе монополістами духовного спадку Стародавньої Русі через те, що його реально успадкували три народи. Коли російські студенти-філологи вивчають «Слово о законе и благодати», «Хождение игумена Даниила в Святую Землю», «Повесть временных лет», «Слово о полку Игореве», вони вивчають свою (і, зрозуміло, нашу), а не іноземну літературу. Література Київської Русі — родоначальниця літератур України, Росії та Білорусії, що ж тут жахливого для нас? Я не бачу аби це ствердження містило у собі замах на права і стародавність української літератури. Це ствердження не відбирає у неї жодного рядка. Важлива частина духовного спадку стародавнього Києва була збережена у Росії і більш ніде. Я маю на увазі билини Київського циклу про Володимира Красне Сонечко, про київських богатирів Іллю, Добриню та Альошу Поповича, і про їх численні подвиги. Ці билини збереглися й були записані, головним чином, поблизу від Онезького озера, в Архангельській та Володимирській губерніях, але не в Україні, і нам не годиться удавати нібито це не так.

Наш видатний історик Омелян Прицак зауважив, що всі прагнуть походити від шумерів. Мешканці Атлантиди — це крутіше від шумерів, але ще не кінець. Мені говорили, що у Петербурзі вийшло двотомне дослідження, автори якого, два доктори наук (у одного цілком українське прізвище Кандиба), стверджують, що російському народу 18 мільйонів років. Зрозуміло, що все науково обгрунтовано.[8] У нашому сучасному житті вчені бачать безліч опорних елементів культури, які мають дуже й дуже давнє походження. Саме на них тримається сучасна культура українців, білорусів, росіян, всі більш пізні нашарування. Ось як довго дає знати про себе «спільна колиска». Або купіль. Та чи випливає з цього, що всі спадкоємці Стародавньої Русі були зобов’язані чи навіть приречені жити в одній державі? Давньоруська держава, проіснувавши кілька століть (не скажеш, що недовго!), втратила свою цілісність за сто з чимось років до нашестя Батия. Її розпад був таким же природним та закономірним, як розпад СРСР наприкінці XX століття.

Тут важливо, на мій погляд, не стати жертвою одного непорозуміння — особливо у зв’язку з тим, що ми ведемо мову про зміну імен України. Наші далекі предки дуже здивувалися б, почувши назви «Київська Русь» або «Давньоруська держава» — книжкові вирази, вигадані на початку XIX століття. Свою батьківщину вони називали «Русью» та «Русской землей». «Русь» означало також і народ Русі («русь» — назва того ж типу, що й «чудь», «жмудь», «голядь»). Говорили ще «русини» (як «литвини», «грузини», «мордвини») і, очевидно, не так часто «русичі» (як «немчичі», «вятичі», «кривичі»). Слово «русичи» є у «Слове о полку Игореве». Після того, як єдина держава припинила своє існування, ідея Руської землі зберігалась ще протягом століть, зберігалась мова, яка була зрозумілою у всіх її кінцях. Можливо, то були вже різні мови — мовознавці, очевидно, ніколи не прийдуть до згоди — головне, що ці мови були зрозумілі кожному, хто відносив себе до «руських» або «русьских». Саме написання: «русьскыя» та «русьский» («Русьскыя земли игумен Даниил», «Седе Олег княжа в Киеве, и рече Олег: се буди мати градом русьским») допомагає зрозуміти, що ці слова означали «має відношення до Русі», «належить Русі» — землі Русь або народу русь.

На окраїнах, що відокремились, довгий час всі добре пам’ятали «откуда єсть пошла Русская земля», де головна Русь. Так само як сучасні мешканці спальних районів, прямуючи до центру міста, часто-густо говорять «поїхав до міста», так і люди XII століття, відправляючись з далеких князівств на Київщину, говорили, що їдуть на Русь (або в Русь). У Новгородському літопису під 1132 роком сказано: «В се же лето ходи Всеволод в Русь Переяславлю» (з Новгорода в Русь, до Переяслава). У 1142 році: «Епископ и купьце и слы новгородьскыя не пущаху из Руси» (до речі, відчувається по цитатах, що відносини після отримання Новгородом незалежності склалися далеко не найкращі), і приблизно в ті самі часи вперше з’являється слово «Україна». Втім, що воно означало? Завжди треба пам’ятати, де знаходиться точка огляду. Те, що для нас Закарпаття, для чехів та словаків Підкарпаття. Галичина, що з точки зору киян, знаходиться на краю («оукраине») Русі, зветься у іпатьєвському літопису під 1189 роком «Украиной Галичькой». Двома роками раніше той же таки літопис повідомляв, що переяславський князь Володимир Глібович, застудившись у поході проти половців, «разболеся болестью тяжкою, ею же скончался. О нем же Украина много постона». Мається на увазі, що за Володимиром Глібовичем багато стогнав «его край», його земля? Відповісти ствердно заважає той факт, що переяславські князі при погляді з Києва теж були «окраинными». Разом з тим, зрозуміло, що знаходячись у Києві, неможливо назвати рідну землю «окраиной». «Окраїною» чого? Без сумніву, все не так очевидно, як може здатися на перший погляд.

Ще у XIX столітті склалась думка, що «Московщина» та «московський народ» привласнили собі історичне ім’я нашого народу («Русь», «русский») і саме у зв’язку з цим нам довелося знайти собі інше ім’я — «Україна» та «українці». Проти такої думки повстав у тридцяті роки палкий український патріот, дипломат часів незалежної України 1917 — 1920 років, член Державного Сенату при Скоропадському, професор Сергій Павлович Шелухін. Перебуваючи в еміграції, він написав книгу «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів». Провівши титанічну роботу, він виявив буквально всі згадки про Україну, починаючи з XII століття, у літописах та хроніках, у нотатках зарубіжних мандрівників, у державних документах різних країн, на старовинних європейських картах, у народних піснях та переказах. Зокрема, він «пять зім читав 130 товстих томів пов<ного> зібр<ання> зак<онів> Рос<ійської> Имп<ерії>, шукаючи там вжитку термінів “Україна”, “Українці”».

Шелухін дійшов висновку, що саме назва «Русь» була для України «політичною» та чужою, принесеною зовні. Згідно з висновками Шелухіна, назві «Русь» потрібно було 400 років, щоб вкоренитися й стати більш-менш загальноприйнятною, але вона так і не змогла витіснити тепле споконвіку слов’янське ім’я «Україна», яке означало по-перше «країну» (країну взагалі), а по-друге, «рідний край». Не дивно, що це слово, врешті, відродилося і витиснуло всі інші найменування нашої землі.

«Оскільки народна назва “Україна” промовляє до душі, совісті й серця, остільки назва “Русь” не вкликає до себе високих і інтимних відчувань та прихильності, бо накинута пануючими для ознаки покори і підлеглості їм народу. Тому нарід николи не дорожив назвою “нарід Руський” і “Русь”», — стверджував Шелухін. Під «пануючими» Шелухін мав на увазі стародавніх «русів» (до речі, за його уявленнями, це були не варяги, а галли, вони-то й дали своє ім’я Галичині), але його висновок універсальний. Цей висновок можна прикласти до офіційної точки зору царської Росії, яка бачила в українцях тих самих росіян і називала Україну «Малороссией».

Гіпотеза Шелухіна багато що ставить на свої місця. Мені й самому завжди ясно чулося у назві «Украйна» слово «рай», до того ж такий рай, який надійно «вкриває» (приховує) своїх мешканців. Але гіпотеза Шелухіна не змінює того факту, що наш народ і наша земля остаточно засвоїли своє нинішнє ім’я лише трохи більше сторіччя тому.

Що стосується слова «Россия», то воно досить давнє і походить від візантійських греків. Вимовляти слово «Русь» було їм з якихось причин незручно, і вони замінили «у» на «о». Окрім того, згідно своїм уявленням про те, як слід правильно іменувати країни, вони додали ще дві літери наприкінці. У тих самих греків, а точніше — у канцелярії константинопольських патріархів, народилися згодом також поняття «Малая Россия» та «Большая (Великая) Россия». У середньовічному країнознавстві поняття «Большой» (Великий) та «Малый» (Малий) використовували не для того, щоб співставити розміри, а для визначення історичних частин тієї або іншої країни. «Мала» частина завжди була історичною серцевиною країни, а «Велика» — територією подальшої її колонізації та розселення її народу. Скажімо, у Польщі є історичні області Малопольща та Великопольща, до того ж Малопольща (довкола Кракова) — більш стародавня та «корінна» частина країни. За тим же принципом греки почали відокремлювати більш близьку і відому їм «Малу» Русь від віддалених і не так добре відомих князівств Володимиро-Суздальського, Рязанського, Муромського, Смоленського та інших, заселених і колонізованих вихідцями (а після нашестя Батия — ще й утікачами) із «старої» Русі.[9]

А як називав себе сам наш народ? Довгі століття — через захід Київщини, спустошення Батиєм, часи Литовської Русі та Речі Посполитої — він продовжував називати себе «народом руським» та «русинами». «Утяжени естесмо мы, народ Руский, от народа Полского ярмом над Египетскую неволю... Чим бы только человек жив быти мог, того неволен русин на прирожденной земли своей Руской уживати, в том то руском Лвове», — сказано у «ламенті» Львівського православного братства.

У Московській державі поступово закріпилася самоназва «русский» («русские»), тобто іменник від прикметника. Це цілком звичайна форма. Частина білорусів тривалий час була відома під іменем «тутейших», вятичі називали себе «вятскими» («мы — вятские, ребята хватские»), псковичі — «пскопскими» (наголос на другому складі), у Сибіру жили «семейские». Ти хто? Я «пскопской». Тобто, зі Пскову, зі Псковської землі, зі «пскопских». За тим же принципом утворені слова «православний», «православні» — мало хто скаже «православна людина», «православні люди». Знавці європейських мов підказали мені, що у той же спосіб утворені самоназви багатьох народів: «Français» — «француз» (буквально: «французький»); «the English» — англійці (буквально: «англійські»).

Ось уже скільки набралося у нас назв: Русь, Руська земля, Мала Росія, Велика («Большая, Великая») Росія, Русія, «Оукраїна», Україна, Украйна Малоросійська, Велике князівство Київське, Велике князівство Московське, Велике князівство Литовське, Київська митрополія у Москві, Київська митрополія у Вільні, русичі, русини, русьские. Поки що можна розібратися, та й то вже легко заплутатися.

Великому князівству Московському пощастило. Сусіди нечасто звали його Росією, частіше.[10] — Московською землею, Московією, Московщиною, а то й просто Москвою, але для своїх жителів воно дуже рано стало і багато століть залишалося Русью (іноді навіть Святою Русью). Знаменитий протопоп Аввакум пише, як прийшла йому у Сибір грамота (у 1664 році): «велено ехать на Русь», і він по воді «в русские грады приплыл». Свою батьківщину Аввакум називає то «Руская держава», то «наша Россия» — все годиться!

Що ж до України, у часи Богдана це ймення використовувалось все частіше та частіше, але, як кажуть історики, ще не стало загальноприйнятним. Так, скажімо, антимосковськи настроєний гетьман Іван Виговський намагався створити на українських землях Велике князівство Руське. А один із перших українських політемігрантів, сподвижник Мазепи, гетьман на вигнанні, Пилип Орлик розумів справу так: є країна Україна, але населяє її «народ козацький».

Враження таке, що Україна ще не до кінця впевнена, що їй треба йменуватися саме Україною, що вона шукає своє ім’я, перебираючи різні варіанти. Це відбилося у «Літопису» Самійла Величка, який було закінчено у 1720 році. Він називає українців то народом «руским», то слов’янським, то сарматським і, навіть, козарським (хазарським), і роксоланським, іноді українським, іноді малоросіянами. Він використовує вирази «козацька мова», «наші сармато-козацькі предки», «предки наші козакоруські», «отчизна наша Украйно-Малороссийская», «писари словяноказацкие». Слово «Украина» як назва країни у Величка переважає (але не «українці», і не «українська мова»). Він навіть використовує вираз «Речь Посполита Украинська» — тобто Українська республіка!

Плутанина імен після 1654-го

З’ясування питання, як нас називати, іде з російської сторони. Довгий час царські чиновники уникають використовувати назву «Україна», оскільки на російському боці є своя Україна (це майбутня Слобожанщина). Вони пишуть «Малая Россия», «малороссияне», «народ черкасский», «чиркасы запорожские», «черкащани». Назва «черкасы» трималась на диво довго. Більш як через сто років, в указі Катерини від 9 вересня 1775 року, сказано: «Из черкас сформировать Украинские полки». З іншого боку ще цар Петро, не схильний до догм, писав 16 січня 1712 року: «Гарнизоны в малороссийских городах укреплять людьми из украинцев» — вчені з’ясували, що це взагалі одне з найперших письмових уживань слова «украинцы».[11]

Росія довгий час не могла визначитися навіть із власною назвою. Позначення «всея России» є вже на монетах Івана III, але вона тим не менше продовжує називати себе по-різному: то Московським, то «Русским», то «Российским государством». Історики розкопали памфлет часів Смутних з дуже дивним заголовком: «Новая повесть о преславном Российском царстве и великом государстве Московском».

За кордоном Росію також продовжували, за старою звичкою, називати Московією. У 1713 році Петро І, нарешті, схаменувся, що «во всех курантах (іноземних газетах) печатают Государство наше Московским, а не Российским», та наказав російському послу у Данії «сие пресечь, чтоб печатали Российским, в чем и к прочим ко всем дворам писано». Але Росія, будучи окремою і самостійною державою, могла собі це дозволити. Для України ж невизначеність була справжньою трагедією, про що сама Україна тоді, мабуть, не здогадувалась.

Національна самосвідомість не може з’явитися раніше затвердження національного імені. У польській Речі Посполитій українці твердо відчували себе окремим «руским народом». Але ж і Московщину, за їх відомостями, населяв «руский народ». Це вже зараз, через третину тисячоліття, нам зрозумілий, а може здається що зрозумілий, дійсний стан справ. А у часи Богдана збіг двох самонайменувань сильно спантеличував.

Під одним державним дахом виявилися два народи, абсолютно різні за характером і традиціями, складом життя, господарським укладом, смаками, пристрастями та побутовими звичками, з різним історичним досвідом та національною пам’яттю, що аж ніяк не збігається. Але кожен з цих двох народів вважав себе «русским»! Тут треба уточнити: себе вважав, а щодо іншого невдовзі почав-таки сумніватися.

Голеним українцям росіяни з бородами видавалися схожими на цапів, звідси й пішло прізвисько «кацап» (тобто «як цап»). Великороси ж, навпаки, дивувалися, як це можна голити бороди та голови, їх вражали чуби козаків. Звідси й відоме прізвисько «хохол». Для людей консервативного XVII століття такі радикальні відміни у зовнішності були майже нестерпні. Українцям була не до смаку самовпевненість «москалів», їхні манери пройдисвітів у веденні торгових справ. Навіть з’явилося дієслово «москалити», тобто шахраювати.

Сумніви виникли також і з іншого боку. «Чи такі вже вони православні, ці малороси?» — запитувало московське духовенство. — «Може, набралися латинської єресі від поляків?».[12] Але то були дрібниці. Вже у найперші роки з’явились куди більш серйозні подразники. Москва почала розміщувати гарнізони в українських містах, провела непроханий перепис населення, наславши безцеремонних переписувачів, затримувала платню козакам, народ скаржився на московських воєвод.

Чому ж у перші 30 — 40 років після Переяслава не сталося відторгнення України? Росія була в цей час ще досить слабою і нізащо не змогла б утримати Україну, якби та вирішила відокремитися.

Були на те три причини. По-перше, для українців Лівобережжя, які ще не забули звірства поляків часів Визвольної війни, найгірша Росія була кращою від найліпшої Польщі. По-друге, після приєднання до Росії Лівобережна Україна мала цілком реальну автономію, яка сильно пом’якшила, за виразом вчених, «шок культурно-соціального контакту». І по-третє, хоча українська еліта Лівобережжя досить швидко почала підозрювати, що серед двох «русских» народів так повинен іменуватися тільки один, ця здогадка ще не дорівнювала ясній національній самосвідомості. Для її здобуття повинно було, як показав час, багато води утекти.

Прості українці бачили все куди однозначніше. Вони дуже довго не могли примусити себе навіть називати Росію Росією, не говорячи вже про те, аби бачити її своєю. Саме звідси таке часте вживання дублікатних імен «москаль» та «Московщина»:


Поїхав козак в Московщину та там і загинув,

свою рідну Україну на віки покинув.

Велів собі насипати високу могилу,

казав собі посадити в головах калину:

будуть пташки прилітати калиноньку їсти,

будуть йому приносити з України вісті.


Замислимось: які саме обставини вирішили на користь Росії результат Північної війни 1700 — 1721 років? Адже вона могла програти цю війну. Ось що говорить видатний український історик Микола Костомаров: «Честь Русской державы вырвана была из бездны почти неминуемой. Опасность была чрезмерно велика. Если бы, как на то надеялся Карл, малороссийский народ прельстился обольщениями своего гетмана (Мазепы) и славою северного победителя (шведского короля Карла XII), Петру ни за что бы не сладить со своим противником. И если кто был истинным виновником спасения Русской державы, то это — малороссийский народ, хотя эта сторона дела не выставлена до сих пор историею в настоящем свете» (не «выставлена» навіть через 120 років після того, як Костомаров написав ці рядки у 1882 році!).

Загальновизнано, що завдяки перемозі у Північній війні Росія стала великою державою, тому що вийшла до Балтійського моря, про що у нас уже була мова. Проте, вихід до Балтики хоча й був для перетворення Росії у велику державу важливою умовою, але недостатньою. По-справжньому вирішило справу її поєднання з Лівобережною Україною. З допомогою українських козаків Росія, раніше ніж до Балтійського моря, вийшла до Азовського. Спираючись на Україну (а вірніше сказати, разом з Україною), Росія перемогла нашого спільного багатовікового ворога, Кримське ханство, витиснула з Північного Причорномор’я та з кавказького берега Туреччину, вийшла до Дунаю та Пруту, стала імперією.

І тут чесній людині не годиться замовчати і обійти стороною питання: засуджуючи все імперське, чи визнає Україна, що з вигодою для себе брала участь у імперських завоюваннях Росії? Я довго розмірковував над тим, чи варто торкатися цієї теми, але прийшов до висновку, що краще вже я торкнуся, ніж буде цим в очі тицяти хтось недоброзичливий.

Без нагляду ООН

Мудрий Іван Дзюба нагадує: «Європейські держави створювалися без нагляду ООН, ЮНЕСКО і навіть Європарламенту, створювалися мечем і вогнем; страшні злодіяння, що супроводжували цей тривалий процес, а точніше, були його суттю, вже надійно призабуті, в усякому разі, витолочені зі щоденної свідомості, ці держави вже можуть втішатися своїм благородним виглядом...

Класичні держави формувалися в добу, коли не існувало міжнародних норм стосовно прав людини та прав національних меншин — ці меншини, власне, цілі етноси безжально інтегрували чи, коли цього не вдавалося вчинити, знищували, що призвело до незворотнього збіднення етнічної та духовної картини людства... Класичні національні держави утворювалися на засадах жорсткого протекціонізму, присоромлюючи те, що пізніше сформується в понятті “відкритого суспільства”».

Країни, про які говорить Іван Дзюба, ставши більш статечними, дійшли мовчазної згоди, що створене «мечем і вогнем», ціною «страшних злодіянь», «безжальної інтеграції» цілих етносів та «жорсткого протекціонізму» імперських культур, перегляду вже не підлягає. Навіть якби виникло благородне бажання провести такий перегляд, це не вдалося б зробити через відсутність розумного засобу.

Будь який крок у цьому напрямку відкриє такий страшний ящик Пандори, що людство здригнеться — адже список «історичних» претензій народів один до одного не має кінця (і не дрімають літератори, які готові цей список подвоїти). Цивілізовані країни зрозуміли, що у них лише один вихід: надалі поводитись пристойно, боротися за додержання прав людини вдома і у світі, розвивати відкрите суспільство, навіть не намагаючись змінити те, що вже змінити не можна — минуле.

Таке ставлення до минулого склалося, по суті, зовсім недавно, після Другої Світової війни. Головним його проявом став принцип непорушності кордонів. Не можна ставити під сумнів кордони як нібито історично несправедливі або такі, що не збігаються з розселенням народів. Якщо ж така держава розділяється, адміністративні кордони, за згодою сторін, дорівнюються до державних і стають такими. Відповідно даному принципу розділилися і Югославія, і Чехословаччина, і СРСР. Цей досвід не новий, він уже був раніше випробуваний у XX столітті: по адміністративному кордону Норвегія відокремилася від Швеції, Ірландська республіка та Північна Ірландія також провели межу між собою по кордонах графств, Угорщину з Австро-Угорщини викроїли по старих внутрішньоімперських, а не етнічних кордонах.

До європейських держав, про які говорить Іван Дзюба, без сумніву можна віднести також Російську імперію — СРСР. Чимала частина нашої сучасної території, зокрема, всі наші азово-чорноморські береги та Крим — це землі, відібрані Російською імперією (тобто і Україною) у турецької Оттоманської імперії внаслідок політики, яку сьогодні називають імперською, і потім заселені російськими жителями — здебільшого українцями та росіянами. Ця сторінка історії перегорнута, і ревізії не підлягає, як не підлягає ревізії перетворення Єгипту фараонів на арабський, чи то грецького Константинополя на турецький Стамбул, проте чи маємо ми право стверджувати, що не брали участі у імперській експансії, що ми тут взагалі ні при чому?

Зайве нагадувати, що наш народ довго перебував у розділеному стані. Наші землі входили до складу інших держав, але нас ніколи не вважали частиною польського, угорського, словацького, румунського або молдавського народів. Одна лише Російська імперія вважала «малороссов» частиною російської «титульної нації», а «Малороссию» — частиною імперської метрополії. Втім, таке включення зовсім не сприймалось українською елітою як помилкове, навпаки, вона із захопленням учепилася за російські кар’єрні можливості, які їй відкрилися. Ще б пак! Адже козацька старшина, що так довго і марно мріяла про шляхетство у Речі Посполитій, була зрівнена у правах з російським дворянством.

Лише починаючи з середини XIX століття в Україні почала підспудно визрівати альтернативна еліта, яка інакше дивилась на справу. Вона була українською уже у повному розумінні слова, але її час прийшов тільки у 1917 році. Втім, і ця еліта не знехтувала «імперськими» прирощеннями. Адже ці землі давно вже були заселені та освоєні, притому переважно українцями.

Дозволю собі одне порівняння. Не існувало окремої держави Шотландія, але шотландці, проте, були однією з імперських націй Великобританії. Вони охоче робили кар’єру у Лондоні та в англійських колоніях, вони боролися заради їх прирощення. Дункани, Макдональди, Гамільтони (це справжні прізвища англійських генералів та адміралів, шотландців за походженням, що відзначилися у колоніальних війнах Великобританії XVIIІ — XIX століть), підкоряли (або намагалися підкорити) для Британської імперії Судан, Єгипет, Нігер, Бірму, Афганістан, Гонконг, Трансвааль, топили флоти колонізаторів-конкурентів. Їх пам’ять шанують як у Англії, так і у Шотландії.

Українці за походженням, фельдмаршали, генерали та адмірали Котляревський, Милорадович, Паскевич, Перовський, Гудович, Завойко, Гурко, Закревський, Полторацький, Святополк-Мирський, Драгомиров, Кондратенко (цей список довгий) теж билися за імперію, а багато хто з них брав участь у її розширенні. У деяких сучасних товстих журналах про цих видатних воїнів сьогодні можна прочитати, що вони були не більш як яничари, що служили ворогам України. Життя таких яничар, на думку тих, хто навішує на них сьогодні ярлики, було ось чим: «приреченість на служіння ворогу, приреченість на подвиги ради твого ворога, проти ворогів твого ворога». Воєначальники, про яких йде мова, зачувши таке, втратили б дар слова, оскільки вони не були обізнані з тими політичними ідеями, базуючись на яких їх сьогодні засуджують. Багато хто з них жив ще в ті часи, коли ці ідеї навіть не були сформульовані. Але справа не тільки у цьому. Названі та неназвані генерали не тільки воювали проти (наприклад) кавказьких горців, але й брали участь у відбиванні наполеонівської агресії, в обороні Севастополя, у звільненні балканських слов’ян від турецького ярма. Вважаю, нам слід пишатися такими людьми, не маю сумніву, що їх імена увійдуть до нашого національного пантеону.

Варте уваги й те, що нам для цього зовсім не потрібно буде віднімати їх у Росії. Ці полководці належать і Росії, і Україні. І не тільки полководці. Мова йде про тисячі й тисячі імен у всіх сферах історії та культури, духовної та матеріальної — імен, без яких Україна залишиться неприпустимо бідною. Впевнений, що ми утримаємось від того, щоб обікрасти самих себе. А таке може статися в тому разі, якщо ми виявимся настільки божевільними, що станемо наполягати на нашому колишньому колоніальному статусі. Визнання такого статусу означало б, що ми говоримо Росії: «Залиш цих яничар, цих манкуртів собі, нам вони не потрібні, ми їх зневажаємо як зрадників»; означало б, що ми безповоротньо даруємо Росії частину нашого національного спадку. Росія і без того спокійно та законно вважає цю частину своєю. Але вже є росіяни (їх, щоправда, одиниці), які вважають, що при правильній постановці питання сторони могли б дійти приблизно такої угоди: обов’язково зазначати приналежність спеціально обумовленого (і дуже численного) кола вчених, художників, письменників, воєначальників, мореплавців і т. д. в енциклопедіях, підручниках та довідниках двох наших країн як «русско-украинский» або «українсько-російський» (у деяких випадках — «українського походження»). Ці одиниці мріють побачити докладну та солідну «Российско-украинскую энциклопедию» (або «Українсько-російську»); говорять, що у вирішенні таких делікатних завдань нам допомогли б англо-шотландські приклади та прецеденти. Поки що такі мрії можуть тільки насмішити більшість росіян, але хто знає, що буде завтра?

Україна була частиною імперської метрополії. Дорікати за це історичній особі минулого — це те саме, що звинувачувати римського вченого Лукреція у неуцтві за те, що він не знав таблиці Менделєєва. По-людськи я можу зрозуміти пафос наших націонал-романтиків. Але я не можу слідом за ними визнати роки, проведені Україною у складі Російської імперії, загубленим часом, важливим та цікавим лише з точки зору боротьби за незалежність. Я не можу погодитися з відтинанням доброї половини нашої культури.

Якби історики крайніх поглядів узяли верх, Україна перетворилася б на бліду пляму на культурній карті Європи. Справа виглядала би так, ніби одна з найбільших країн у цій частині світу не змогла зробити у її скарбницю внеску, що був би гідний її розмірів. Але ж це неправильно, тому що культура України багата, хоча й багата вона у своїй «імперській» версії, що з цим робити? До цієї теми ми ще повернемось.

Знаходження імені

Як би там не було, виникає питання: чому явно видатні українці минулих часів не бачили, що перебування в імперії — це для України шлях у глухий кут? Не могли ж вони не відчувати особливості та окремості своєї батьківщини? Чи усі вони були такі вже темні й недалекі (хоча й видатні)? Несхоже. Але було ж щось таке, що заважало їхньому прозрінню? Гадаю, що заважала відсутність ясної самоідентифікації. Якщо навіть сьогодні, після того, як десятки та десятки мільйонів людей стільки років жили із записом «українець» у паспорті, соціологи говорять про незавершеність національної самоідентифікації українців, чого ж вимагати від людей XVIII — XIX століть?

Григорій Сковорода говорив, що любить «мать-Малороссию й тетку-Украину». Він був твердо переконаний, що це не одне й те ж саме, і не тільки він. Я вже згадував про Гоголя, який пояснював читачам «Арабесок», що Україна «простирается на север не далее 50° широти». Він був добрим знавцем географії, автором статті «Мысли о географии», писав, хоча й не закінчив, велику «Географию России». Виходить, він не відносив до України землі на північ від Миргорода, Лубен та Переяслава. І Київ, як бачимо, для нього не був Україною. І ще 300 верст на північ, до Стародубського полку (нині місто Стародуб у складі Росії), були для нього, так виходить, не Україною, а Малоросією.

Оскільки поняття «Україна» не було офіційним терміном — географічним або державним, кожен міг тлумачити його на власний розсуд. Ось чому впродовж двох століть Україна могла вважатися лише частиною Малоросії, та й саме поняття «Малороссия» після 1781 року, тобто після введення губернського поділу, теж перестало бути офіційним. Навіть на початку XX століття продовжувались суперечки щодо того, чи можливо включити в Україну Волинь.

Чи міг бути легким, за такої плутанини понять, шлях до ясної і твердої самосвідомості?

Із великим запізненням стало стверджуватися слово «українці». Спершу (а ще й «украиняне») так називали, видно, мешканців та уроженців Слободської України. І тільки Тарас Шевченко, щира подяка йому, дав поштовх надалі вже незупинному процесу. Це був процес усвідомлення мільйонами людей свого справжнього народного імені. Не те, щоб Шевченко постійно впроваджував це слово, просто будь яке використане ним слово ставало беззаперечним. Людина, що написала великі і страшні — і не тільки для віруючих людей — рядки:


Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!


Ніби він ціною власної душі вчинив якийсь незбагненний обряд спокутування усіх минулих та майбутніх гріхів своєї батьківщини. Ніхто б не зміг заперечити слово, а тим більше таке важливе, як «українці», після того, як його використав Тарас. За лічені десятиліття мільйони людей відкрили для себе, що вони не малороси, а українці, і це відкриття стало для них великою радістю. Вони ніби-то згадали його, як згадують щось відоме ще з народження, але забуте. Час для імені настав.

Слово «малороссиянин» навряд чи могло стати основою національної самосвідомості. Чи можна собі уявити існування «малороссийской нации» — нації, у назві якої чути щось здатне применшити? Та ще й поруч з «великороссийской». До XIX століття давно вже забулась константинопільська логіка, що колись поділила Русь на Велику та Малу. Лише вухо чуло, що когось називають великим, а когось малим, і бути тим «малим» не було ніякого бажання. А ще у «малоросі» ввижався якийсь «малорослий», і це теж було прикро, а тим більше, що не відповідало дійсності.

Є якийсь прихований зв’язок між «малороссом» початку XX сторіччя та «молодшим братом» сталінських часів. Ті, хто вигадав «старшого брата», навряд чи мали на увазі такий зв’язок. Теза про «старшого брата» була узвичаєна сталінським Агітпропом у 1936 році, з огляду на необхідність відродження патріотизму найбільшого народу СРСР перед лицем німецької воєнної загрози. Тому мова йшла тільки про «старшого брата». Інші члени родини ніяк не згадувались. Але уява людей тут-таки все домислила сама. Якщо є старший, виходить, припускається наявність молодших.

У 1936 році про це не думали, але коли прийшов 1954-й, рік «300-річчя возз’єднання України з Росією», і щосили заговорили про «спільну колиску трьох східнослов’янських народів», ідея «старшого брата» видалася і зовсім безглуздою. «Спільна колиска», тобто йшлося про близнюків, ровесників, який же тут старший та молодший! Незважаючи на всю безглуздість витівки, радянський етикет довго зберігав поняття про «старшого брата». А у нас пригадували народні казки, у яких молодший брат завжди виявлявся розумнішим та щасливішим від усіх.

Розділ третій. Про український та російський характери

Нам аби гроші

Якщо вже ми різні народи, то й характери у нас мають бути різні. Обійти цю тему неможливо, але вона досить важка. Як людина науки і техніки, я звик до того, що будь-який об’єктивно існуючий параметр можна виміряти. А національний характер річ невловима, вимірам з допомогою приладів не піддається, а те, що не можна виміряти, строго кажучи, не можна вважати і об’єктивно існуючим. Нас переконують, що з допомогою тестів, анкет та статистики національний характер з часом вдасться виявити научно, але це станеться нескоро. Якщо я правильно зрозумів, дослідники ще багато років будуть займатися узгодженням термінів та методик. Самі вони, проте, поки дійде до діла, продовжують описувати предмет дослідження з допомогою словесних характеристик — тобто за старою звичкою, приблизно і ні на чому не наполягаючи. Виходить, іншим теж не забороняється поводитися так само.

Не буду намагатися змалювати національний характер, український чи російський, як єдине ціле. Для цього знадобилася б ще одна книга, може навіть вдвічі товстіша. Та й не моя це справа, я ж бо не психолог і не соціолог. Моє завдання куди більш скромне.

Твердо переконавшись, що українець і росіянин не тотожні (а матеріалу для порівняння було достатню: 90% людей, з якими мені довелося спілкуватися у житті, були або українцями, або росіянами), я час від часу робив спробу подумки для самого себе вловити та сформулювати різницю між ними. Зустрічав я обговорення цього питання також і в книжках. Не можу сказати, що все мені стало ясно і я зробив остаточні висновки, але все ж...

Років з тридцять тому, якщо вже не більше, я прочитав у журналі «Вокруг света» замітку, яка спершу мене вразила. В ній розповідалося про те, як шведський продюсер дав у шведській газеті оголошення, що для зйомок фільму йому потрібні сорок «типових шведок». Тих, хто виявив бажання знятись, прийшло у двадцять разів більше, і всі вони були шведки. Оскільки їх було так багато, то зайвими були б сумніви щодо того, що у своїй масі вони безперечно й цілком вичерпно представляли шведський жіночий тип з усіма його різновидами. Втім, автори майбутньої кінострічки з усього цього жіночого натовпу відібрали ...одну «шведку з типовою зовнішністю». Вони наполегливо працювали з новими й новими групами, нарешті відібрали за тиждень ще десять статисток, після чого продюсер вирішив, що решту доведеться шукати за кордоном.

Історія дуже повчальна. Продюсеру був потрібний насправді винятковий типаж, який він у своїх думках виплекав як ідеальний (а, може, й навпаки, як зневажливий, із замітки було неясно) образ. Геніально поданий, такий образ глядачі можуть сприйняти як дійсно типовий, у нього увірують всупереч очевидному.

Випадково почувши у розмові, що такий-то — типовий (або істинний) росіянин (поляк, вірменин і так далі) я завжди згадую цю замітку. У суспільній свідомості живуть сталі уявлення про «типовий» характер та «типову» зовнішність представників різних народів, що аж ніяк не відповідають дійсності. У ці уявлення люди майже несвідомо вкладають свої симпатії та антипатії. Відповідно, «типовим» може виявитися то мальований красень, то якийсь неприємний хмир скопецького типу, то чудовий простак, то розпутний пройда. У зв’язку з усім сказаним, прошу мати на увазі, що мені глибоко симпатичні обидва народи, характери яких я намагаюсь співставити.

Окрім емоційного ставлення є ще стандартизоване. Про кожен народ накопичений запас стереотипів. Стереотип теж завжди помилковий, але через крайню спрощеність він принаймні не містить у собі внутрішнього протиріччя. Цікаво, що образ українця, яким його бачать багато росіян, так і не склався у стереотип. Якщо англійці, то, ясна річ, манірні — що б це не означало — та консервативні. Французи бабії та їдять жаб. Італійці легковажні, громогласні та постійно жестикулюють. Японці трудоголіки і дуже люблять фотографуватися. А що виходить із стереотипом «українець»? З одного боку, він людина начебто дуже хитра та «собі на умі», з іншого — виключно уперта («хохол упертий»). Ось уже й протиріччя. Хитрун ніколи не буває упертим, хитрун діє гнучко, а упертий діє натиском, це дві зовсім різні тактики поведінки. Далі, українець, згідно думки, що склалась у Росії, це службіст із нахилом до буквоїдства, уїдливий, причіпливий та досить черствий. Теорія щодо службіста підкріплюється тим фактом, що безліч українців обрали військову чи морську службу, багато хто на ній відзначився і прославився. З цим не посперечаєшся. Не стану ворушити Громадянську війну з її подекуди випадковими висуваннями. Згадаю більш пізні імена, такі як міністри оборони Малиновський та Гречко (а перед війною нарком оборони Тимошенко), маршали Кулик, Єременко, Рибалко, Москаленко, Федоренко, Судець, Кошовий, Толубко, Батицький, Лосик, Скрипко, Руденко, Кожедуб, генерал армії Черняхівський, що загинув у 39 років (двічі Герой Радянського Союзу, кавалер ордену Богдана Хмельницького), начальник Генштабу Штеменко, главком сухопутних військ Павловський, адмірали Головко (став адміралом у 38 років), Басистий, Левченко, Чабаненко — коли почнеш перелічувати, важко зупинитися.

Чимало українців зробили видатну духовну кар’єру. Мені казали, що були такі періоди, коли більшість кафедр митрополітів Московського Патріархата посідали українці. Та й серед архієпіскопів і епіскопів їх частка завжди була набагато вищою, ніж частка українців у православному населенні Російської імперії та СРСР. Я не дуже обізнаний у таких справах, але мені здається, що релігійне служіння — поприще суворе, близьке у цьому до військового.

Щоб підкріпити погляд на українця-служаку я й сам можу додати, що мої співвітчизники — добрі технологи, а добрий технолог, так само як інженер з техніки безпеки, ніколи й нічого не робить «на глазок», «на авось», «з точністю до двох вареників». Обов’язок технолога сумлінно та ретельно, без відхилень та імпровізації, виконати всі вимоги виробничого процесу, він також службіст.

Добре, нехай буде службіст. Але далі протиріччя посилюються. Мені доводилось чути від російських друзів, що, за їхніми спостереженнями, український характер часто-густо мрійливий, схильний до перепадів настрою. Можливо. Але як це поєднується з упертістю, хитрістю, черствістю, кар’єризмом та буквоїдством? Кар’єрист, служака завжди насторожі, йому не до настроїв та мрій. І як до цього вписати українську схильність до самоіронії (до речі, риса сильних людей)? Один мій земляк, що завжди домагався свого, полюбляв повторювати, глибоко ховаючи усмішку: «Ми люди бідні, ми люди темні, нам аби гроші та харчі хороші».

Той, кому до вподоби схвальні оцінки, із задоволенням перечитає слова Гоголя: «Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и как нарочно каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой, — явный знак, что они должны пополнить одна другую. Для этого самые истории их прошедшего быта даны им не похожие одну на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характеров, чтобы потом, слившись воедино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве». Хіба ж не приємно прочитати про «нечто совершеннейшее в человечестве», знаючи, що це стосується ніби й тебе самого? Закликаю не брати дуже легко на віру (так само як і слова про злиття докупи), а звернути увагу на те, що, згідно з Гоголем, характери та «истории прошедшего быта» наших народів повністю несхожі.

Новий час — нові пісні. Через півтора віки після Гоголя сучасний культуролог Андрій Окара порівнює українців з росіянами зовсім інакше. Він пише: «Багато російських філософів, вдаючись до характеристики російського духу як анархістського, писали про “одвіку баб’яче” у російській душі. Але у ставленні до України це системні начала. Росія ставиться до України приблизно так, як романо-германський Захід до самої Росії. Поруч з європейцями росіяни видаються шукачами істини, а самі європейці — приземленими матеріалістами. Аналогічно українці на тлі росіян ледве не “народ Божий”, що перебуває у бездіяльному спостеріганні, а росіяни — нація купців, капіталістів, нафтогазових олігархів, що прагнуть “приватизувати” Україну». Наводжу цю цитату не тому, що згоден з нею. Швидше, як ще одну цікаву думку.

Про український характер написано останнім часом досить багато гідного подиву. Ті автори (українські!), які траплялись мені, малюють досить дивне створіння. Воно сентиментальне, чуттєве, схильне до меланхолії, йому притаманна емпатія (не знаю, що це таке), толерантність щодо інших культур та релігій, анархічний індивідуалізм, верховенство емоцій над волею та розумом, прагнення особистої свободи, знижена стійкість, нелюбов до організованості, дисципліни та агресивної активності.

Кому може належати така характеристика? Так і здається, що це «зайва людина» із шкільного твору, блідий юнак із поглядом палким. Нічого схожого. Насправді, якщо довіряти нашим етнопсихологам, мається на увазі «сіль української землі», мешканець села, хуторянин, хлібороб. Він підсвідомо над усе шанує (прямо-таки язичник!) Матір-землю. Мабуть такі билинно-декадентські хлібороби існують насправді, але якби вони всі були такими, Україна дуже швидко залишилася б без хліба. Що дивно, такий образ, по-перше, не новий, а по-друге, досить стійкий. Виявляється, ще діячі кирило-мефодієвського товариства вважали своїх земляків «мрійливими та ніжними».

Повністю згоден з тим, що любов до природи, квітів, музикальність, вишивані сукні, сорочки та рушники, звичка постійно білити хату, прикрашати свій побут та житло говорять про те, що українець — зовсім не закінчений раціоналіст та сухар, що все прекрасне чогось-таки для нього варте. І все ж таки, коли я читаю, що для українця пріоритетними є «індивідуалістичний код цінностей», культурно-історичні цінності України, волелюбність, «мотивація досягнень», прагнення особистої незалежності, впевненості, автономності, бажання розраховувати на власні сили і навіть «прагнення чистоти крові», я починаю побоюватись, що мова йде не про статистично достовірного українця, а про такого, якого хотіли б бачити, а може й викувати, самі автори подібних описів.

Не стану сперечатися з ними. Я значно більше люблю живу людину, нехай навіть з недоліками. Нехай навіть у нього мало емпатії, шкутильгає «індивідуалістичний код цінностей» і він зовсім не турбується про «чистоту крові».

Конкретні приклади набагато кращі абстрактних розмірковувань, але оскільки невідомо, як почувають себе живі люди, коли їх видають за взірець, то звернуся до історичних персонажів.

Я не можу без посмішки і в той же час без захоплення читати про депутацію запорожців на чолі з військовим суддею Антоном Головатим до Катерини Другої у 1792 році. Справа в тому, що незадовго перед тим запорожцям запропонували для заселення Таманський острів, що відокремлений від суші протоками та рукавами гирла Кубані. Але коли військовий осаул Мокій Гулик з командою оглянув запропоноване місце, то вирішив, що воно не досить велике. Разом з тим він запримітив кращі землі. Озброєний точним знанням, чого саме слід домагатися, Головатий з товаришами відправився до Петербурга задля «исходатайствования прав на вечно спокойное потомственное владение» тією землею, яку обрали для себе козаки. Головатий скромно попрохав царицю про те, щоб віддала війську у володіння Таманський острів «с окрестностями», а ці «окрестности» у тридцять разів були більшими за сам острів.

Депутація блискуче виконала дану їй настанову. Антон Головатий використав і знайомство із сильними людьми (Безбородько, Разумовським), і українську пісню, і бандуру, і своє перебільшене чудернацтво. Ця напрочуд розумна й спритна людина з успіхом довела до кінця доручену їй справу так, що всі найголовніші побажання війська було занесено «в жалованную грамоту в подлинных почти казачьих выражениях».

Я знаю, сьогодні симпатії багатьох українських істориків знаходяться цілком на боці інших запорожців — які не упокорились тому, як Катерина обійшлася із Запорізькою Січчю і пішли геть за Дунай, щоб заснувати там Задунайську Січ. Можливо ці історики стануть губи кривити з приводу наведеного мною прикладу. Блазнював, мовляв, цей Головатий перед проклятущою царицею, замість того щоб кинути в обличчя «сучій доньці» все, що про неї думає. Признаюсь, мені невідомо, що саме він про неї думав. Більше того, я впевнений, що люди позаминулого століття не завжди думали й розмірковували так, як вважається політкоректним приписувати їм сьогодні. А ось про що Головатий не міг не думати, так це про свою відповідальність за долі тисяч родин запорожців.

Чого ж він домігся? Він домігся для козаків насправді райської землі по правому березі Кубані. На лівому березі жили черкеси та адигейці, а правий був незаселений, якщо не рахувати рідких кочівників — не слід думати, що для Катерини це були зайві землі, які не шкода віддати кому завгодно. Їй було кому їх віддати, але Головатий умовив-таки віддати ці землі запорожцям. Кубанські землі, щедрі на дари природи, дуже нагадували козакам їх колишню Січ. Місце Дніпра тут зайняла Кубань, що так само широко розливається по весні. Так само, як на Дніпрі, береги Кубані уявляли собою нескінченні плавні, царство очерету, вільхи та верби. На берегах Азовського моря їх чекали лимани, частково з морською водою та великими осіданнями солі, частково з прісною. Кубань та лимани кишіли рибою, та ще й якою! Тут ловили осетерів, севрюгу, білугу, рибець, кефаль, камбалу. В очереті та лісах водилися кабани, олені, дикі кози, лисиці, фазани, тетереви. Чорноземи ж, 9 мільйонів десятин, були ще більш багаті, ніж у придніпровських землях. Тут колишній запорожець знаходив привілля також для звичного скотарства, яким займався вдома, і для землеробства, яким став займатися в останні десятиріччя перед скасуванням Січі.

Але й це ще не все, і навіть не головне. «Поскольку жалованная грамота, — пише історик, — начертала только общие контуры войскового управлення, войско воспользовалось этим и уложило в них свои старые запорожские порядки». Дарована ж грамота була написана, нагадую, під диктовку Антона Головатого. Що ж вона дала козакам?.[13] На новому місці їм вдалося багато в чому відновити колишній запорізькій устрій — куренні селища — з їхнім самоврядуванням та адміністрацію округів, яка щороку поновлювалась, свій суд, своє духівництво, свої форми землевласництва. Сучасній людині важко собі навіть уявити, наскільки це було важливо для козаків, які вважали правильним і розумним тільки такий суспільний устрій. Окрім того, Чорноморське військо зберігло вільну внутрішню торгівлю та вільний продаж вина на землях війська; було підтверджене використання регалій Запорізької Січі — знамен, литавр, булав, пірначів. Звісно, відновлення повної незалежності козаків — тієї, що була за Богдана Хмельницького — було нереальним, і Головатий не міг не розуміти цього. Не ставлячи перед собою недосяжної мети, він досяг максимума того, чого можна було досягти.

Домагаючись свого, Антон Головатий, швидше за все, внутрішньо тішився над тими, хто бачив у ньому простака, не розуміючи, що це маска.

Напевне, він міг би прожити життя якось інакше. Будучи військовим суддею, він, безперечно, мав авторитет, і міг, наприклад, увести частину земляків за Дунай. Теоретично, він навіть міг би підняти їх на повстання проти ліквідаторів Запорізької Січі. І навіть рушити їх на Петербург — навряд чи з успіхом, але в такому випадку він би помер героєм (особливо в очах сучасних істориків). Він діяв інакше. На відміну від Горбачова, він не знав старого вислову: «політика — це мистецтво можливого», але володів цим мистецтвом, на мій погляд, краще того, хто цей вислів так часто на нашій пам’яті використовував.

Мені практично нічого не відомо про Антона Головатого, і я сподіваюсь не розчаруватися, дізнавшись більше. Він для мене (у рамках того, що мені про нього відомо) — одне із втілень українця. Упертість в ньому абсолютно несуперечливо поєднується із гнучкістю, хитрість — з розумом, почуття обов’язку — з прагматизмом, реалізм — із цілеспрямованістю, талант дипломата — із здоровим цинізмом (який можна назвати ще знанням людської вдачі), природне почуття гумору — з артистизмом. Те, що місію до Петербурга очолив саме він, — не випадково. Відновлення (у межах можливого) Січі було метою його життя. Історики повідомляють, зокрема, що за п’ять років до того, у 1787 році, він (разом зі старшинами Сидором Білим та Захарієм Чепегою) подавав відповідну петицію цариці у Кременчузі. Минулі століття багаті саме такими українськими діячами — рішучими, розумними та разом з тим по-доброму лукавими та завзятими. А ось у радянські часи, особливо ж після чисток 30-х років, головною рисою комуністичної еліти України зробилась спритна податливість. Уміння в дощ прослизнути між краплями... Для Москви мати справу з такими людьми, якими легко керувати, було одне задоволення. Я трохи торкнувся цього питання у книзі «Про найголовніше», і дехто образився на мене за такі слова: «Більшість українських чиновників вміли тільки казати “Слухаюся!” у відповідь на команди з Центру. Більш слухняної еліти, ніж українська, у Радянському Союзі не було». Як собі хочете, а я не готовий відмовитися від цих слів, тому що вони відповідають дійсності.

За всі післявоєнні роки мені відомий лише один яскравий виняток — Петро Юхимович Шелест. У нього були саме ті «гетьманські» якості, які я перелічив: був розумним, рішучим, лукавим, упертим, вболівав душею за своє господарство та свій народ. Напевне, його кар’єра закінчилася порівняно рано саме тому, що він був сином своєї землі більше, ніж це дозволялось за номенклатурним розумінням пристойності. Звичайно, посідаючи ті пости, які посідав, він не міг бути зовсім без гріха. Не один раз мені доводилося чути, що у 1968 році на засіданнях Політбюро ЦК КПРС він буквально вимагав від Брежнєва якомога скорішої окупації Чехословаччини, що він підтримав цькування роману Олеся Гончара «Собор». У цих та подібних питаннях він стояв на позиціях ідейного комунізму. Але у тому, що стосується економічних інтересів України, Петро Юхимович був твердим як скеля. Мало того, як «вірний ленінець», він намагався повернути до життя окремі напрямки довоєнної політики українізації, відійти від надмірного «інтернаціоналізму». Саме для нього Іван Дзюба написав своє дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Шелеста відправили на пенсію у 65 років, хоча для членів Політбюро не існувало верхньої вікової планки. Він прожив після цього ще 23 роки, до того ж п’ять останніх — коли вже існувала незалежна Україна.

За тотожністю імен мені згадується ще один Головатий, Ферапонт Петрович, з-під Пирятина, що на Полтавщині, особа, як то кажуть, незбагненна. Про колгоспи я знаю не з чуток, сам до 17 років був колгоспником. Збагнути, як це колгоспник умудрився під час війни, ще й двічі (у грудні 1942-го та через півтора року, у травні 1944-го) пожертвувати суми, достатні для побудови бойових літаків, мені бракує сил. Як же це потрібно було організувати господарство пасіки, щоб в умовах війни і при відсутності купівельної спроможності заробити такі страшенні гроші! Але не дарма, по-перше, його предку дали прізвисько Головатий (тямовитість іноді передається у спадщину), а по-друге, не випадково він був нашенський.

Насправді така унікальна людина не може бути типовою ніде, і я б напевне не згадав Ферапонта, якби він не був тезкою за прізвищем Антона. Згоден, українці мають господарську жилку, але ось біда: між цією жилкою та налагодженим прибутковим господарством настільки велика відстань, що й досі її мало хто подолав. Згоден я також із тим, що українці швидше дбайливі, ніж марнотратні, але, як показали останні роки, це все ж не найбільш яскраво виражена наша риса. Навіть господар власної справи, якому сам Бог велів якомога скоріше переходити на енергозаощадження, на економію у всьому, часто-густо зберігає технології, що лишилися йому від часів майже безкоштовної електроенергії та дармового тепла.

Ті, хто недолюблює українців (такі люди є, і це дивує — адже ми виражено позитивна нація, чи не так?), намагаються знайти у нас якомога більше недоліків. Але великого успіху ці пошуки не дали. «Найстрашніше», на що я натрапив, — епізод з книги одного політичного в’язня хрущовських часів, який пригадує, як його сусід по нарах, українець з Проскурова, отримуючи посилку, товаришів по нещастю не пригощав, а з’їдав усе, що йому присилали, вночі і ледве не під ковдрою. А я й не сперечаюсь: є серед нас скупі, як не бути. Цікаво тільки, де їх немає. Чи знайдеться на землі таке місце?

Проте, я зустрів також і зовсім невтішну оцінку українських національних рис, але це не була оцінка зовні. Наш політичний мислитель В’ячеслав Липинський радив вісімдесят років тому запросити на київське гетьманство представника якогось поважного європейського королівського дому через те, що, на його думку, «потрібна якась цивілізуюча сила» для подолання «первородних гріхів українства — анархії та зрадництва». Не більше і не менше. Фігура Липинського сьогодні оточена пієтетом, але головне — він «свій». Коли щось подібне чуєш від свого, це можна витерпіти та обговорити (щоб потім, я впевнений, обгрунтовано відкинути), а від чужого — то вибачайте. Так вже улаштована людина.[14]

Щодо ідеї Липинського, вона не зовсім померла: і сьогодні подекуди чути пропозиції запросити на високу посаду в нашому уряді якого-небудь чудового українця з-за кордону — людину, що вже зробила солідну адміністративну чи політичну кар’єру у США або у Канаді. Приклади таких кар’єр були та є, але навряд чи я підтримав би таку ідею. Я бачу в ній синдром призивання варягів, що глибоко засів у сучасних древлянах та полянах. Дякувати треба, що ніхто сьогодні не повторює докази В’ячеслава Липинського.

Але повернуся до питання, якого торкнулися етнопсихологи: чого ж все-таки більше в українцях — почуття чи раціонального? Маю свою гіпотезу. У жодній книзі я чомусь не наштовхнувся навіть на згадку про таку без сумніву нашу рису, як легковірність. Так, наша людина, особливо сільська, постійно побоюється каверзи та обшукання, вона конче скептична та недовірлива, вона навіть дещо хизується своєю недовірливістю. Втім, на що направлена її недовірливість? На предмети та обставини більш чи менш звичайні та приземлені. А ось у щось немислиме вона може повірити з легкістю та ледь не з радістю. Який освічений українець не знає, наприклад, що шурин Богдана Хмельницького, наказний гетьман Іван Золотаренко був чарівником? Чи ж дивно, що у нас в Україні у будь-який даний момент часу практикує одразу кілька пророків та месій? У всіх на пам’яті Біле братство, не зовсім ще забули й Марію-Деві-Христос. Про звичайних ворожок, віщунів та астрологів нема чого й говорити.

В іншому місці цієї книги я веду мову про те, що саме довірливість українця утнула з ним такий злий жарт в період революції та громадянської війни. Він спокусився обіцянками більшовиків і ще багато десятиліть потім продовжував вірити в них. Українець тому так і наголошує на своєму ніби-то скептицизмі, що знає свою слабину протилежної якості.

Я припускаю, що ця легковірність є частковим та бічним наслідком якогось більш широкого та універсального явища. Мабуть, можна сказати так: більшість або значна частка мешканців України десь на підсвідомому рівні постійно готова до дива, вона впевнена, що у цьому світі можливо все. Нашим людям звідкілясь відомо, що світ створений зовсім не так просто й очевидно, як ми його бачимо. Звідки це береться? Не знаю, але віра України у загадкове просвічує крізь безліч життєвих історій, загадок, вона буквально просякає нашу народну творчість. Чи може це бути випадковим?

Нагадаю, що саме Україна породила абсолютно особливий талант Гоголя. Невідомий нам містичний зворотній бік життя відкрився йому у рідній Василівці, у Диканьці. Він не закрився для нього й пізніше, у Петербурзі, — повість «Портрет» це ясно показує. Зовсім не дивно й те, що автор «Мастера и Маргариты» теж родом з Києва. Але Карпати і Полісся наповнені таємницями не менше Полтавщини, Подніпров’я або Волині — читайте наших класиків.[15]

Читаю у Івана Франка: «Мені розповідали, що у Нагуєвичах колись розкрили могилу упиря і, відкривши труну, знайшли мертвяка, який лежав на боці та палив люльку». Дуже спокійна фраза. Поставивши крапку, Іван Якович переходить до чогось іншого.

Ми поетичний та артистичний народ, це не заслуга, а даність. Ми схильні до перебільшень, метафор, гіпербол, ми ще не втратили до кінця почуття єдності з природою. Разом з тим українець значною мірою поглиблений у себе. Йому у собі самому потрібно зрозуміти ще так багато, що це надовго.

По контрасту

По контрасту росіяни більше повернуті назовні. Психологи говорять, що росіяни швидше екстравертні, а українці швидше інтровертні (обидва слівця звучать, прямо скажемо, однаково неприємно — але така вже термінологія, з нею не посперечаєшся). Серед росіян навряд чи буде поширений психоаналіз за Фрейдом — це коли персона, занепокоєна своїми проблемами (як правило, дама), сповідується спеціалісту по неврозах, розповідаючи йому те, про що не розповість нікому. Російські дами прекрасно сповідуються одна одній, їм психоаналітик не потрібен.

Серед росіян я частіше, ніж серед українців, зустрічав людей, яким здавалась обтяжливою їхня справа, і вони робили її погано. Не тому, що не могли робити добре, а тому, що була відраза. Зате така людина майже завжди має якесь хобі. Це старе явище. Читайте Лєскова: «Он был чиновник какого-то отделения, и по русской привычке свое дело считал за неинтересное, а любил заниматься тем, что до него не касалось».

Багато росіян, здебільшого серед простих людей, не дуже високої думки щодо формальних законів, вважають їх бездушними. Звідси й повна відсутність серед них того тремтливого ставлення до Закону (з великої літери), яке притаманне, наприклад, німцям. І звідси ж переконання, що треба жити «по понятиям» — тобто спираючись на голос совісті та здоровий глузд. Поняття, мовляв, у всіх випадках життя підкажуть шлях до розумного й справедливого рішення, а законотворчі хащі придатні виключно для крючкотворів.

«Революційна правосвідомість» і спрощене судочинство часів революції, громадянської війни та наступних років було яскравим втіленням життя «по понятиям». Але все це можна було спостерігати й до революції, притому у найнесподіваніших сферах. Скажімо, зречення Миколи Другого від престолу було вчинком, неможливим з погляду юридичного. Він не мав права зректися навіть за себе самого (таке не передбачене російськими законами), не говорячи вже про те, щоб зрікатися від імені сина, він не мав права передавати престол братові Михайлу. Микола Другий виходив з доцільності, як він її розумів на той момент, він зрікався тому, що так йому підказувало його моральне почуття. Тобто він вчинив «по понятиям».

Не буду стверджувати, що таке ставлення до закону не притаманне українцям. Притаманне, і навіть дуже, але, як мені бачиться, у відчутно меншій мірі, аніж росіянам. У українців якось більше поваги до порядку і законної влади, це видно навіть у тому, що в українському селі священик та вчитель (люди, яких поставила влада) завжди були більш шановані, ніж у російському.

Істина, що українці та росіяни — різні народи, для багатьох все ще не очевидна. Моя порада — підіть у етнографічний музей. Ви переконаєтесь, що внутрішні відміни між росіянами та українцями відбиті у зовнішніх відмінах практично всіх форм побуту. Всередині одного народу такі відміни були б неможливі. Згоден, двадцяте сторіччя сильно вирівняло їх, та ще й частково дев’ятнадцяте, але вони залишились і вони безумовні. У східному напрямку ці відміни слабшають, у західному — посилюються. А загалом, відвідайте етнографічний музей. Ви переконаєтесь у несхожісті народного одягу — російська жінка носила сарафан, українська — плахту; у нас не знали косовороток, а в Росії — широких українських штанів. Українець взимку носив високий конічної форми капелюх з овчини, який називали «кучма», влітку — солом’яний бриль; росіянин зимою ходив у хутряній ушанці — «треухе», влітку — у схожому на циліндр валяному «грешневике». Заміжня жінка у нас ховала волосся під «намітку», тому що домовий, ухопивши за волосся, що вибилося, міг затягти її на горище. Російські жінки також ховали волосся, але на інший зразок. Наші жінки не носили російського «кокошника» та рогатої «кички»; нарядним головним убором українок були абсолютно інші на вигляд «очіпок» та «кораблик».

Виявляється, мода на високі капелюхи московських бояр має хорезмійське походження, високі головні убори бояринь наслідували митри, які московське вище духовенство вивезло з Візантії. Проте до наших запорізьких козаків їхній капелюх (шлик) з китицею на кінці, що звисав до низу, прийшов з Угорщини, а «чемерка» (різновид блузи із зборками по всій талії) наших прапрабабусь має італійське походження. Іноді важко зрозуміти, хто у кого й коли позичав, та й чи позичав взагалі. Карпатські українці з давніх-давен обзавелися широченними шкіряними поясами з безліччю кишень, з півдюжиною пряжок та іншими мальовничими подробицями, знахідками для сучасних модельєрів. Вигляд у цих поясів кінематографічно-ковбойський (хоча з’явилися вони, коли ще ніяких ковбоїв у Америці не було), аналогів таким поясам у росіян немає.

За всіма цими відмінами — століття та століття роздільного буття росіян та українців, культурні зв’язки та впливи, що не збігаються, різні історичні долі. Взяти, наприклад, личаки, які не потрапили до українців, що мешкають далі Полісся. Личаки («лапти»; як, до речі, і російська «баня» — лазня) говорять, на думку вчених, про довге життя росіян поруч з народами фінського походження. Деякі із цих лісових народів (мурома, заволочська чудь) повністю розчинились серед росіян. Російське дворянство увібрало в себе дуже значний татарський елемент, багато відомих дворянських родів ведуть свій початок від татарських мурз, що переходили на службу до князів Північносхідної Русі. Зі свого боку, до українського народу влилося чимало кочівників Дикого Поля (ще за часів Київської Русі наші предки викрадали «красных девок половецких», напади за жінками учиняли згодом також і запорожці; вони ж приймали до своїх лав всякого, хто прийняв православну віру), вливались також і переселенці з Оттоманської імперії, особливо з Балкан, поляки, угорці, румуни, молдавани.[16] Знаючи все це, чи ж можемо ми, хоча б навіть теоретично, чекати, що українцям та росіянам може бути притаманний однаковий характер та спосіб життя?

Ще більше, ніж у одязі, сповнені змісту відміни у зовнішньому вигляді наших сільських поселень. Хата мало чим нагадує «избу». Я впевнений, що ці два житла відбивають два національних характери. Білостінна хата під солом’яною чотирискатною стріхою — це, як на мене, одне з найпрекрасніших видовищ на світі. А якщо коло неї ще й садок вишневий... Навіть рублені з колод стіни українець неодмінно обмащував глиною зовні та зсередини, а потім ці стіни безліч разів білив. А яким мальовничим був тин довкола хати, як красиво звисали в’язанки цибулі та сушених груш! Можливо, етнографи будуть сміятися над таким припущенням, але мені повсякчас здається, що господар хати дивився на її естетичне призначення з тією ж відповідальністю, як на практичне.

Російський рублений дім може виглядати дуже статечно й солідно, тим більше північний, на підклітці (хижі), з різбленням та півниками. Але дерево швидко сіріє, і дім досить скоро стає не дуже веселим на вигляд. До того ж рідко який дерев’яний будинок з часом не перекоситься — от через ці сіруваті, а іноді майже чорні, перекошені стіни навіть заможне російське село виглядає набагато біднішим, ніж є насправді. Що вже говорити про село, якому менше пощастило? Я не можу довести, але ось як думаю: ніхто в тому не винен, так уже склалося, що російське дерев’яне село самим своїм зовнішнім виглядом не дуже надихає мешканців, не настроює їх на господарську невгамовність, на винахідливість у побутових клопотах. Можливо, саме цим варто пояснити занехаяність багатьох жител та городів у Росії. Господарі нібито махнули на все рукою, їхні українські брати опускають руки далебі не так часто — естетика місця не дозволяє. Сільські дороги у лісостепу та степу у нас часто обсаджені мальовничими старими деревами, що дуже прикрашає місцевість. В Росії це навдивовижу — навіщо, мовляв, лісів і так довкола прірва.

Ясна річ, свій колишній, «етнографічний» вигляд ані українські, ані російські села не зберегли та й не могли зберегти, а багато з них (у Росії куди більше, ніж в Україні) зникли зовсім. Поволі іде також інший процес. Подобається нам чи ні, але й хату, й п’ятистінок відтісняють будинки з цегли — здебільшого із силікатної, але де-не-де із червоної. Будинки ці, як правило, ані красиві, ані потворні — ніякі, але жити в них, безперечно, зручніше. І українське, і російське села відновлюються уже більш схожими одне на одне. Але однаковими не стануть аж ніяк.

У своїй книзі «Про найголовніше» я трохи торкнувся теми українського способу життя, у зв’язку з чим написав: «Більшовицький проект не досяг би своєї мети, якби теж не враховував наші цінності і особливості національної поведінки... Українці ж, зрештою, після страшних репресій, розкуркулень, виселень, усе таки змирились з колгоспним ладом. Змирилися, оскільки він відповідав, хай у вкрай спотвореній формі, їхнім національним цінностям. Такі цінності — колективізм, причому в основі своїй не виробничий, як, припустимо, у Росії з її сільською общиною й спільним землекористуванням (як виробник і господар українець завжди був індивідуалістом), а чисто людський: дружба, взаємодопомога, потреба у постійному і інтенсивному спілкуванні на всьому життєвому просторі».

Згодом мені говорили, що тут треба було б бути більш точним: в Україні селянська община теж була явищем повсюдним. Щоправда, «община» — вчене слівце, самі селяни такого слова не знали. У росіян її називали «миром», у нас — «громадою» (а де-не-де теж «миром»). Широко розповсюджене у нас було також і общинне землевласництво — на моїй рідній Чернігівщині «общинники» складали до революції половину селянських господарств. Сільська община володіла землею, як ЖБК володіє кооперативним будинком, а селяни своїми ділянками — як мешканці квартирами у цьому домі. Ні українці, ні росіяни не знали спільної обробки землі. Але була відмінність. У багатьох великоруських общинах в середньому один раз на десять років відбувався переділ та «поравнение» ділянок в залежності від зміни кількості їдоків у родинах. В Україні переділи були нечастими, у нас селянський двір користувався своєю ділянкою як власністю, хоча вся земля й належала общині. Результат зрозумілий: в Україні селянин міг без кінця покращувати свою ділянку, знаючи, що вона дістанеться його синові. Чи був стимул у великоруського хлібороба десять років підряд угноювати свою ділянку, якщо на одинадцятому році сільський схід міг «приговорити» цю ділянку (в ім’я справедливості) іншій родині?

Ця «маленька подробиця» сильно вплинула на життєву філософію селян та їхніх нащадків. У росіян більш сильна прихильність до ідеалів справедливості оберталась зневагою до улаштування життя в цілому та в деталях. В Україні ж відсутність в общині «земельно-регулюючого типу відносин» (за виразом вчених) формувала індивідуалістичні натури, виробляючи таку особливість українського характеру, як орієнтація на накопичення. Я вже якось писав, що це також одна з наших національних цінностей. В такій орієнтації немає нічого ганебного, як нам намагалися прищепити у радянській період. Процитую сам себе: «Ми вміємо працювати, вміємо заробляти і вміємо так розпорядитися заробленим, щоб воно прислужилося зміцненню того укладу, який є основою нашого життя».

Українці завжди, у всі часи, потребували оточення для спілкування, краще за все почуваючи себе у великій родині друзів, сусідів, земляків. Вони знаходили таке оточення скрізь: у рідному селі, на базарі (справжній український базар це щось абсолютно особливе; вважаю, що кожен повинен хоч один раз побувати на ярмарці у Великих Сорочинцях), у царській, а згодом і у радянській армії. В армії вони нерідко трималися земляцтвами, допомагаючи один одному вижити та укріпитися, якщо вдатися до мови хімії, — «в агресивному середовищі». Українські земляцтва — зовсім не те саме, що земляцтва кавказьких та середньоазіатських народів. Недавно наші соціологи досліджували життя українців Петербурга. В цьому місті мешкає 150 тисяч українців, але виявити тут українську етнічну общину у якій би то не було формі не вдалося. З одного боку, це, ясна річ, говорить про те, що українці не почувають себе некомфортно у російському оточенні, але, головне, свідчить про нелюбов сучасних українців до будь-яких форм стайного функціонування. Колись все це було — громада, мир, це не вигадка, — але щодо сучасних городян давно минуло. З цього приводу можна шкодувати, але це саме так. Українці з’єднуються за національною ознакою лише у чужому або ворожому оточенні.

Проте, багатьом нашим людям притаманна добра та достойна звичка — довіряти «своєму». Мається на увазі, що коли в далечині від рідних місць маєш справу із земляком, а більше того — з односельцем, можна не боятися каверзи або ошуканства.

Росіянин же до останніх часів жив із відчуттям, що на просторах «однієї шостої» у нього скрізь батьківщина, а тому, за моїми спостереженнями, куди спокійніше ставився до «своїх». Загалом серед народів колишнього СРСР росіяни були найбільш «необщинним» народом, що розходиться із стереотипом. Я веду мову про тих росіян, яких знав та бачив, а не про росіян з книжок народників XIX століття. Навряд чи це варте подиву. Навіть вікові стереотипи здатні змінюватись буквально за кілька десятиліть. Не так давно у католицьких Іспанії та Італії були найбільш багатодітні — саме завдяки католицизму — родини у Європі, а сьогодні у цих країнах, навпаки, найнижча народжуваність на континенті.[17]

Певна річ, не доводиться говорити про наш повний розрив з минулим, цей розрив має дещо вибірковий характер. З’ясувати причини такої вибірковості, зрозуміти, чому народ відкидає щось одне, а зберігає інше, здатні хіба що поглиблені наукові дослідження. Не можна піддавати сумніву те, що життєвий устрій українців за принципами громад протягом століть складався на основі шанування досвіду предків. Цей устрій ставав справжньою матеріальною силою, яка допомогала протистояти різним випробуванням і дуже швидким змінам. Саме схильність до нього дозволила зберегти до наших днів деякі чудові навички й правила трудового життя та повсякденного побуту, багато форм міжлюдських стосунків, дозвілля та розваг — все те, що допомагало й допомагає легко пізнавати українців серед інших народів. Мабуть, цю схильність підмітив депутат Державної Думи РФ В’ячеслав Ігрунов. У передачі російського телебачення, присвяченій з’їзду вихідців з України (з’їзд проходив у Москві 8 — 9 грудня 2001 року), він поділився таким спостереженням: «Українці більш консервативні та менш анархічні порівняно з росіянами». Відомий консерватизм українців дійсно зберігається, і я вважаю це позитивною рисою. Що ж до анархічності, якщо вона й справді зменшилася з часів селянської армії Нестора Махно, можна тільки порадіти.

За моїми спостереженнями, росіяни ще й менш оптимістичний народ, ніж українці. Якщо сталось щось погане чи просто небажане, росіянин, швидше за все, подумає: «Так я й знав!», тоді як українець вирішить: «Могло бути куди гірше». Проте, росіяни в основному додержуються своєї розсудливої приказки (вони ж її і винайшли, ні у кого не запозичили): «Глаза боятся, а руки делают», і врешті, досить часто здійснюють задумане. Загалом вивчення приказок та прислів’їв двох наших народів може багато чого прояснити. У чому ще так зберігається характер народу, як не у його коротких висловленнях на кожен життєвий випадок? Хто-небудь коли-небудь підбере два приблизно однакових за товщиною томи «Прислів’я та приказки українського народу» і «Пословицы и поговорки русского народа» та проведе їх порівняльний аналіз — впевнений, що відповідна методика існує. Ось тоді можуть відкритися дивовижні речі — про різне ставлення до Бога, до світу, до сусідів, громади, родини та дітей, до природи, до праці. Втім, припускаю, що ставлення може здатися і досить близьким. Але все одно, я впевнений, якісь відміни будуть. Ясна річ, я таким аналізом займатися не зможу, а просто приведу прислів’я: «Аби жив до жнив, а в жнива аби хто обідати покличе».

Росіянам, набагато більше ніж українцям, притаманне бажання вирішувати навіть найскладнішу проблему «методом лобового емпіричного наповзання» (вираз належить одному дніпропетровському інженеру. Для більш простих випадків такий метод ще називають «методом тика»). Справжній росіянин — це той, хто полінується читати довгу інструкцію: ледве розпакувавши складний (і зовсім незнайомий!) прилад, він поспішає увімкнути його та освоювати уже по ходу, до того ж, як правило, справа увінчується успіхом, від чого іноземців страх бере. Інструкцію відкриють лише тоді, коли щось піде не так, як треба. Певна річ, її будуть вивчати, але згодом.

Я зовсім не хочу стверджувати, що українці часом не діють так само. У середовищі інженерів відміни взагалі непомітні. Та все ж, якби хто-небудь з психологів взявся описати таку модель поведінки та спитав у мене, чи вважаю я її насамперед російською або українською, я відповів би без вагань: зрозуміло, російською.

В чому українці та росіяни абсолютно однакові, то це в прихильності до суперечок. Посперечатись — то наше. Мені не один раз розповідали, що, наприклад, англійці нечасто сперечаються, а коли почують щось на їхню думку безглузде, не кидаються одразу спростовувати, а швидше почнуть знизувати плечима. Напевне, це відмінна риса більш старої нації. Ми ж із росіянами — невиліковні дискутанти (останнім часом часто сперечаємось проміж себе), і це нас поріднює.

Одна з основних російських рис — нетерплячість, вона виявляється у тисячах дрібних та великих речей. Російський письменник Юрій Трифонов не дарма дав своєму роману назву «Нетерпіння». Він показав, що до революційної катастрофи Російську імперію привела саме соціальна та політична нетерплячість його співвітчизників. У повсякденні ця нетерплячість особливо помітна у тому, як росіяни втрачають інтерес до завдання в ході наближення до його фіналу. Так, менш за все росіяни люблять оздоблювальні роботи. Зовні будинок виглядає готовим, але ж ні — ще порайся та й порайся коло нього.

У українців же любов до свого житла, куди більш виражена порівняно з росіянами, виявляється у тому, що вони готові без кінця займатись саме оздобленням, доводячи все до цілковитої досконалості. Якоюсь мірою просто через любов до самого процесу.

Зрозуміло, тут треба зробити безліч обмовок. Без обмовок взагалі неможлива така розмова. Я згоден і з тими, хто стане наполягати, що така розмова зовсім не потрібна, але люди так скроєні, що їм подобається, не піклуючись про суворі докази, судачити один про одного та й про цілі народи. Росіяни досить неоднорідні. Вологодські дуже мало походять на донських козаків і навіть на географічно більш близьких їм поморів. У Сибіру я зустрічав людей явно іншого складу, ніж у Новгородській області — більш суворих та замкнених (явних інтровертів). Але те саме стосується й України: відміни між західними та східними українцями давно стали приказкою. До того ж, у наших східних та південних областях мешкають мільйони людей, що мають у паспортах радянських часів запис «українець», але вони втілюють у собі, якщо можна використати такий вираз, перехідний тип до росіян або від росіян. У цієї людини абсолютно не обов’язково розщіплена самосвідомість, але така людина добре знає, що вона українець, будучи за характером досить переконливим росіянином. Наявне і зеркальне явище: у південно-західних областях Росії мешкає багато росіян, які за своїм менталітетом та характером насправді швидше українці.

А якщо згадати, що, згідно опитувань 90-х років, 33,4 відсотки (рівно третина) мешканців України мали близьких родичів у Росії, а для Південної та Східної України цей показник дорівнює 69,5%, то доводиться визнати, що взаємна дифузія України та Росії досягла беспрецедентного у світовій практиці розмаху. Для порівняння: тільки 8,2 проценти мешканців України мали родичей у інших республіках колишнього СРСР та 6,4 — у далекому зарубіжжі. У світі зараз немає іншої пари країн, мешканці яких були б зв’язані такою кількістю уз не у переносному чи то патетичному, а у буквальному значенні слова. Говорять, с кожного боку — по 22 мільйони родичей, до того ж, у неподіленному, на щастя, стані, тобто всередині кожної з двох країн, живуть, не знаючи міжнаціональних проблем, не сотні тисяч — мільйони українсько-російських родин. І ніяк не можна підрахувати, скільки мільйонів людей у наших країнах об’єднують товариські чи приятельські зв’язки. Саме ця взаємна дифузія і породжує у багатьох помилкову думку, що врешті спонукала мене написати цей розділ.

Зрозуміло, українці та росіяни, яких я порівнюю, досить умовні. Ніякий прогноз поведінки окремих людей, що спирається на подібні оцінки, ясна річ, неможливий. Об’єктивно підтвердити або спростувати існування описаних рис характеру можливо хіба що базуючись на тисячах прикладів (на великих масивах, як кажуть соціологи). Мені й самому було б дуже цікаво дізнатись, чи знайдуть підтвердження такі стереотипи відносно українців, як наша знаменита «хуторянська ментальність» (гадаю, дещо перебільшена), «отаманщина» (як на мене, то цілком реальна), «схильність до роздраю» та (ще одне новомодне відкриття) «знижені здібності до підприємництва».

Культурна революція XX століття, ЗМІ, кінематограф, мода та реклама зовні дуже зблизили більшість навіть віддалених один від одного народів світу, що вже говорити про українців з росіянами, — тут дуже легко припуститися помилки. Нехай не зроблять її мої читачі: українці лишилися українцями, а росіяни росіянами. Більше того, покинувши Радянський Союз, українці посилили своє українство, а росіяни «русскость».

Коли ми сьогодні бачимо на екранах своїх телевізорів різні міста світу, нас не залишає враження, що натовпи на вулицях Відня. Белграда, Брюселя та Києва, Берліна та Петербурга нерозрізненні те навіть взаємозамінні. Проте, це враження оманливе. Деякі риси народного характеру лишаються незмінними із століття у століття, не зважати на народний характер не можна, тим більше політикам.

У 1999 році світ переконався у цьому на прикладі, що так дороге обійшовся. Не вбачаючи іншого засобу покласти край розправам над мирним населенням Косова, Північно-Атлантичний альянс, як всі ми пам’ятаємо, вирішив продемонструвати режиму Милошевич; серйозність своїх намірів і розпочав бомбардування воєнних об’єкті] Югославії. У НАТО були впевнені, що бомбардування закінчаться ні пізніше, як через чотири-п’ять днів. Цього часу буде досить, щоб сер би зрозуміли: НАТО не жартує і не відступить від своїх вимог а оскільки Югославії нема чого протиставити могутності НАТО, то вона розважливо поступиться вимогам альянсу. Саме так, «раціонально» та «прагматично», вчинили б і американці, і англійці, і німці, італійці, і французи, та й всі інші члени цієї воєнної організації. Югославія ж повелась «нерозважливо», «нераціонально» та «непрагматично». Упертість диктатора підтримав практично весь сербський народ Бомбардування затягнулися на тижні, були потрібні гарячкові закулісні імпровізації, комбінації та торги, потрібна була човникова дипломатія (дужа стала в пригоді хитрість Чорномирдіна), аби якось-таки залагодити справу. В результаті — величезні, невиправдані жертви та руйнування, хаос на Балканах, головнокомандуючий силами НАТО у Європі тихо звільнений з посади. Важко висловлювати сумнів щодо добрих намірів альянсу, але він повинен був зважити на сербський характер і діяти якось інакше, хоча це легко говорити...

Добре чи погано, але і українці, і росіяни, і білоруси також належать до народів, схильних у ситуаціях фатального виклику реагувати «нерозважливо» і абсолютно не прагматично. Досить згадати оборону Брестської фортеці та Ленінграда, партизан Ковпака, Вершигори, Сабурова, Заслонова, Українську Повстанську Армію. Для порівняння: командування Червоної Армії, що вступило наприкінці 1944 року на територію Німеччини, очікувало нападу німецьких партизан у своїх тилах і було дуже здивоване, дізнавшись, що німецьких партизан просто не існує. Німці — добрі солдати, але неорганізовану війну без шансів на перемогу вони не вважали розумною справою.

Сказане не містить у собі оцінок або ж протиставлень. Це констатація факту і нагадування про те, що не брати до уваги характер народу не можна.

Росія ледве не з Ливонської війни звикла бути одним з полюсів світового протистояння, що, на мій погляд, занадто стомлює, але їй саме цього постійно не вистачає. Втім не будемо тішитись, переконуючи себе, що ми, на відміну від росіян, сумирний та абсолютно не імперський народ: для українця досить традиційно ототожнювати себе з великою державою. Це, певна річ, пройде, і вже проходить, але не може пройти водночас. До речі, уже Київська Русь була імперією з вираженим потягом до експансії. Багато кому у сучасній Україні психологічно не вистачає імперського розмаху та імперського простору.

Український та російський народи сформували два унікальних субетноси, які не мають аналогів у всій світовій історії — запорізьке та донське козацтва. Завдяки українським козакам ще у середині XVII століття була створена національна українська гетьманська держава із яскраво вираженими демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин. І українські, і російські козаки — це люди рухливих кордонів, передовий загін православ’я. Вони підкорили Сибір, вийшли до Тихого океану, заснували слов’янські форпости по краю великого євразійського степу. Їх одвіку вабило те, що за обрієм; вони (а згодом їхні нащадки) завжди ставили перед собою неймовірні, надмірні завдання: освоєння Сибіру та Аляски, Далекого Сходу та Манчжурії, Кавказу та Середньої Азії, підкорення Арктики, Світового океану та космосу. Вони не боялися життя, вони потішалися над труднощами. Доля єдиновірців за Дунаєм або храму Святої Софії у Константинополі, бувало й таке, турбувала їх більше, аніж низькі дрібниці повсякдення. Де закінчується український характер і де починається російський — гадаю, не скаже ніхто.

Воєнні демократії козаків, їх божевільна сміливість, їх горда незалежність («З Дону видачі немає!») — то не вигадка письменників більш пізніх часів, на відміну від міфу про ковбоїв. Ось де характери, ось де цільність! Козацтво, сторож кордонів батьківщини, унікальний стан, що «поголовно і на власний кошт» служив державі, міг би стати благодатним матеріалом для національного епоса.

Починаючи з кінця XVIII століття саме козацтво — приклад перехідного російсько-українського субетносу. Чорноморське козацтво, колишні запорожці, опинилися на Північному Кавказі по сусідству з «лінейними» (донськими), терськими та гребінськими козаками. Вони разом брали участь у Персидському поході 1796 року (до того ж об’єднаними козацькими силами командував відомий нам Антон Головатий), у кавказьких війнах та обороні Севастополя, а потім всі разом стали називатися кубанськими. Російські урядовці помалу, але досить цілеспрямовано, змішували «чорноморців» із «лінейцями». Це привело до того, що на Північному Кавказі запанувала двомовність. Герой Лєрмонтова у «Тамані» одразу ж помітив це: «Меня, однако, поразило одно: слепой говорил со мной малороссийским наречием, а теперь изъяснялся чисто по-русски». Велика частка українців була також і в складі Донського, Оренбурзького, Уральського, Сибірського, Семиріченського та Усурійського козацьких військ.

Незважаючи на те, що Кубань почала втрачати свій український характер ще до революції, двомовність могла триматися тут досить довго. Радянська влада вирішила покінчити і з цим також. У грудні 1932 року під диктовку Сталіна було прийнято постанову Раднаркому та ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлю на Північному Кавказі. Ряд пунктів постанови стосувався зовсім не заготівлі, а національних питань. Українізація майже половини районів Північного Кавказу, що проводилась починаючи з першої половини 20-х років, засуджувалась у ній як «петлюрівська». Діловодство вже українізованих районів було знову повернене до російської мови як до «більш зрозумілої для кубанців», скасовувалось українське відділення Краснодарського педагогічного інституту, поступово було скасоване й шкільне навчання українською мовою. Не знаю, чи дало це комусь щастя, але в результаті Кубань втратила значну частину свого розмаїття, зробилась одномірною.

А ще Кубань стала для українців грізною пересторогою щодо того, наскільки швидкими можуть бути процеси асиміляції. Подекуди не тільки окремі особи, але й цілі громади можуть забігати наперед у цих процесах. Не було більш затятих турків, аніж яничари слов’янського походження. Не було, за ствердженням одного прибалтійського барона, у дев’ятнадцятому столітті в Росії росіян більших, ніж остзейські німці. Один з перших та кращих російських письменників-селянщиків Олександр Миколайович Енгельгардт з великим почуттям час від часу говорив: «Мы, русские...», «Только у нас, русских, пойдет такое дело, как коллективное сельское хозяйство», а його сучасниця тим часом так відзивалась про нього у щоденнику: «Этот немчик». Мова кубанських станиць та хуторів досі ближча до української, ніж до російської, але й горді станичники, і скромні хуторяни вважають її справжньою російською, і немає, мабуть, сьогодні у Росії більш імперського, войовничо-великоруського за настроями регіону, ніж Кубань, що заселена нащадками українських «лицарів».

Але все це, між іншим, означає, що варто не тільки сподіватися, але й досить впевнено розраховувати на успіх зворотнього процесу, на «реукраїнізацію», на повернення «блудних синів» України, а також на те, що прикладом для когось із них стануть деякі неетнічні, але дійсно щирі українці — вони є, їх не стало менше.

Розділ четвертий. Про комуністів та комуністичний експеримент

Мій феномен

Ще до того, як стати директором «Південмашу», я був там секретарем парткому. Гадаю, що коли під час передвиборчої кампанії 1994 року ця обставина стала більш-менш загальновідомою, саме вона визначила вибір багатьох — вибір із протилежними знаками, певна річ. Звичайно, Л. М. Кравчук в свій час був професійним партійним функціонером у чистому вигляді, не те, що я, але за 30 місяців президентства ця пляма (з точки зору одних) або прикраса (як на погляд інших) його біографії втратила вирішальне значення. Леоніда Макаровича оцінювали вже не за анкетними даними, а за досягненнями та невдачами на посту голови держави.

Що ж до мого прем’єрства, воно не робило мене в очах більшості виборців настільки ж зрозумілою людиною як Кравчук. Люди вважають, і небезпідставно, що розкусити прем’єра куди складніше: він проводить президентську політику і свої власні переконання й мету може до якогось часу не виявляти, просто не маючи такої можливості. Саме тому моє «комуністичне минуле» у декого з політологів та журналістів вважалось ледве не ключем до розуміння «феномена Кучми».

Мій феномен починається з того, мабуть, що я не забуваю, з моєї точки зору, головного: радянський період історії — це час грандіозного експерименту. Експерименту, що закінчився невдачею, але при цьому залишився найвеличнішим за розмахом та масштабами в історії людства. Попри все наше бажання ми не можемо подивитись на цей експеримент очима тих, хто брав у ньому участь, свідків, жертв, та й просто сучасників — хоч як би ми не намагались, хоч як би не звертались до уяви. Нікого й ніщо не можна судити поза контекстом часу і за законами пізнішими, що не мають зворотньої сили.

У чому був зміст цього експерименту? Протягом кількох десятиріч піддавалась перевірці, випробуванням та обкатувалась така собі суспільно-економічна ідея. Знаєте, бувають красиві інженерні ідеї. На слух, а подекуди і в кресленнях, вони просто зачаровують своєю конструктивною красою та логічністю, але з тієї чи іншої причини виявляються технологічно нездійсненними. Люди з інженерною освітою мене зрозуміють. Але ж без ретельно проведеного експерименту ніякі висновки щодо такої ідеї, як правило, неможливі. Я дуже рано побачив себе учасником цього великого експерименту і ставився до своєї маленької ролі у ньому аж до самого закінчення сумлінно, це найточніше слово. Загалом, одні були залучені у те, що коїлося, проти волі (а більшість ще й несвідомо), зате інші брали участь в експерименті з вірою та надією.

У кожну епоху певна частина добрих людей обов’язково буває чим-небудь засліплена. Мабуть, було щось зачаровуюче в урочистому тоні «Комуністичного маніфесту», який кликав кудись вперед, до чогось правильного та справедливого, інакше він не захопив би найрозумніших, найпрекрасніших людей. І Леся Українка, коли перекладала «Маніфест» на українську мову, була впевнена, що робить найважливішу, правильну справу — дворяночка, розумниця, дочка письменниці Олени Пчілки. Та й дядько у неї був не хто-небудь, а Михайло Петрович Драгоманов, один з батьків українського відродження і при цьому ще затятий ворог усякого революційного насилля. А у неї, спитати б, чому такий потяг до перебудови світу? Та через те, що у людей її гатунку був дуже розвинений орган совісті. Вони відчували докори совісті і почувались незручно через те, що отримали добру освіту, побачили світ, живуть у достатку, а селянин, хлібороб за все своє життя так нічого хорошого не пізнає і не побачить. Люди з таким настроєм, на мій погляд, були готові до будь-яких, найрадикальніших форм рівності — таких, як відміна особистої власності та права спадкоємності, як громадське виховання всіх дітей і навіть спільність жінок (та чоловіків), аби мати чисте сумління перед трудівником. Без таких людей неможливі революції, одних трудівників із мозолястими руками для революції замало.

Читайте «Сонети з в’язниці» Івана Франка:

Колись в однім шановнім руськім домі

В дні юності, в дні щастя і любові

Читали ми «Что делать?», і розмови

Йшли про часи будущі, невідомі.


Ні, не тільки з Європи йшли соціалістичні спокуси. Як бачимо, спокусником міг бути й Чернишевський. «Нові люди», нові прекрасні стосунки, радісна праця, сповнене змісту життя у справедливо та розумно улаштованому суспільстві — хіба ж можна було у молоді роки не мріяти про таке? І Франко анітрохи не здивувався б, прочитавши автобіографічну фразу Леніна: «Чернышевский всего меня перепахал». Та й сам Ленін напевне оцінив би нетерплячу тугу у словах Івана Франка з його листа до коханої: «Ми ще не в соціалістичній державі, де свобідно та весело» (Ользі Рошкевич. 20 вересня 1878 року). Вільно та весело, ніби у снах Віри Павлівни. І Франко, і Ленін бажали як краще. Франко остаточно став соціалістом, коли австрійські жандарми гнали його, босого та в крові, з в’язниці у Коломиї по етапу пішки до Нагуєвичей, а це не менше двохсот кілометрів. Нашому генію мабуть-таки пощастило, що він не дожив до втілення снів Віри Павлівни у життя, помер у травні 1916 року.

Але ж, як я тепер розумію, у Івана Франка та його коханої була майже перед самими очима перша спроба втілити у життя мрію про соціалістичну державу, Паризька Комуна 1871 року. Їх не збентежило те, що ця комуна відзначалась виключно сірим рівнем своїх членів. Були яскраві захисники, але не члени. У Комуні був скасований розподіл влади, і це повинно було насторожити усіх прихильників соціалізму. Що означає — відсутність розподілу влади? А це означає, що самі видаємо закон, самі за цим законом заарештовуємо, самі засуджуємо, самі розглядаємо апеляцію і самі ж таки караємо. Дуже зручно.

Мені здається, що праві ті, хто не змішує до купи незграбні теоретичні побудови марксизму і те прагнення до справедливого світу, що захопило, починаючи з XIX століття, таку велику кількість людей. Багато хто з них загинув згодом між зубцями механізму, який вони самі ж таки і привели до руху. Кінетичної енергії цього прагнення вистачило на багато десятиліть. Саме воно, а не один лише страх, нескінченно довго, аж до краху СРСР, заважало мільйонам наших співвітчизників побачити невдачу великого експерименту.

Звичайно, завжди були й будуть люди надприродної зіркості, проникливості. Вони сьогодні розповідають, як їм все було зрозуміло ще з першого класу школи. Я повністю довіряю їхнім розповідям, та шкодую, що вони не були моїми однокласниками. Можливо, вони вчасно просвітили б мене, і я б з огидою відкинув книжки, де так захоплююче розповідалося про революцію та громадянську війну (всі ці книжки були у бібліотеці нашого сільського клубу, пригадую деякі з них: «Зелений фургон» Козаченка, «Бронепоезд Гандзя» і «Капитан старой черепахи», авторів забув), ніякі мушкетери не гідні й у слід ступити героям цих книжок... Але у мене були зовсім інші однокласники.

Я чомусь зустрічав людей зовсім іншого гатунку — не на кожному кроці, але зустрічав — людей, що продовжували палко, з юнацькою гарячковістю вірити у комуністичні ідеали. І це у ті часи, коли довкола вірили уже швидше за звичкою або умовляючи себе самих. Підкреслюю: я розповідаю про людей, яких зустрічав в Україні, про українців. Мене взагалі цікавить цей феномен комуністичних ідеалістів.

Я народився у 1938 році, коли після революції минуло всього двадцять років. Тоді, перед війною, багатьом моїм ровесникам давали імена Фелікс (на честь Дзержинського), Нінель (якщо прочитати задом наперед, то вийде «Ленін»), Валерій (на честь Чкалова), В’ячеслав (на честь Молотова) і так далі; щоправда, чомусь не Іосиф та Лаврентій — досить наочне свідоцтво батьківських настроїв. А ще були Мая на честь Першотравня («Первомая») та Гертруда — скорочене «Героїня Праці» («Героиня Труда»). Мало-помалу цей запал згасав, та не у всіх. Що таке «двадцять років після революції»? Я обертаюсь на власне життя: 1983 рік — адже це було просто вчора, ось що таке двадцять років. У 1938 році революція здавалась тим, хто у неї вірив, зовсім недавньою подією, до того ж пам’ятною буквально по днях. Вона не була одномоментним актом, а тривала роки. Власне, для багатьох і не закінчувалась. У тридцятиріччя революції, десь у 1947 році, багато хто з них, я переконаний, були впевнені, що якби не найважча війна, в СРСР уже наступило б загальне щастя. У них зберіглося почуття власної причетності до якоїсь майже містичної великої справи.

Взагалі, що таке справжня революція — не переворот у верхах, а саме революція, яку підтримав народ? Це спроба переробити неправильний та несправедливий світ, зробити його правильним і справедливим. Нехай революціонери навіть помиляються, їхні мотивування викликають повагу до того часу, поки (і якщо) логіка подій не перетворює їх у катів. Втім, справжні революціонери, як люди особисто безкорисливі, як правило, не можуть собі навіть уявити, які зграї шахраїв, користолюбців, авантюристів, кар’єристів, садистів, карних злочинців обов’язково й неодмінно обліплять корабель революції і врешті потоплять його — це кращий доказ, чому країнам та народам слід еволюціонувати спокійно, без революційних корчів та кровопускання. Щоправда, такі істини завжди стають зрозумілими занадто пізно, коли вже нічого не можна виправити.

Якщо говорити про моє власне покоління, йому була притаманна деяка первісна політична наївність. І це легко пояснити: ми формувались уже після всіх Сталіних та ГУЛАГів, але ще у ті роки, коли старші боялися говорити про політику і ділитися страшними спогадами. А ось яким чином умудрилися не втратити своєї віри старі комуністичні ідеалісти, про яких я згадував? Адже приводів для цього у них було предостатньо. Голодомор, зрізане ледве не до підзолу українське відродження, чистки, чверть століття сталінського терору. Блазенські вибори, блазенські верховні ради, ленінські кімнати, місячники боротьби, єдність партії та народу, пролетарський інтернаціоналізм, ленінський університет мільйонів, гонка озброєннь, соцзмагання, соцреалізм, спецрозподільник, «характеристики від трикутника», хронічні дефіцити всього і всякого, принизливе добування речей та продуктів, нескінченні черги («не більше кілограма в одні руки!»), обережність у розмові, фіга у кишені, офіціозна культура, боротьба з релігією, вирази на зразок: «під мудрим керівництвом» і «є така думка», завжди розлита у повітрі фальш, залізна завіса, радіоглушителі, неможливість бачити світ — і так без кінця-краю.

Тепер я розумію людей, які все це бачили і в той же час ніби не помічали. Становлення цих соціально активних та небайдужих людей співпало, на відміну від мого покоління, зі становленням принципово нового світу — прекрасного та бадьорого, як попервах здавалося мільйонам людей. «Дійсно віруючі» серед них раз і назавжди перейнялись почуттям відзначеності долею. Цього запалу їм вистачило на все життя, яке ми сьогодні вважали б, мабуть, просто злиденним.

Будучи за походженням «никем», вони бачили себе як людей, що відбулися, не дарма прожили життя. Вони до кінця зберегли почуття належності до нескінченно важливої справи, до «всемирной великой армии труда», яка «владеть Землей имеет право», як співалось у «Інтернаціоналі» — адже це було так заразливо. Мабуть, і у роки сталінського терору, загіпнотизовані своєю вірою, вони умудрялись не піддавати сумніву, що йде жорстока боротьба, що на карту поставлено велику справу, тому що довкола зрада. Вони все бачили не так, зовсім не так, як це бачиться нам сьогодні, вони вибачали владі її помилки, коли здогадувались про них. Існує загальне правило: добра людина вірить у все хороше, а погане вважає лише прикрим непорозумінням. Можливо, вони просто не хотіли вірити своїм очам, коли бачили криводушність та низкість, від них неможливо було вимагати проникливості циніків. Я не прихильник наївності, але ще менше до душі мені цинізм, що одвіку ні у що не вірить. І сьогодні є ще старі люди, які відчувають, що якась особлива роль була відведена їхньому поколінню та СРСР у цілому, може навіть звідкись згори. Тому їм так важко зрозуміти й прийняти нові часи, тому багато хто з них непомітно для себе у пострадянський час став вірити в Бога, продовжуючи вірити у комунізм, шанувати Христа, не перестаючи боготворити Леніна, який перевернувся б у саркофазі, побачивши це викривлення комуністичної духовності.

У тому, що сталося у минулому столітті на одній шостій частині суші, не було нічого виняткового та нечуваного. Протягом всієї історії людства люди безліч разів піддавалися спокусі тієї або іншої соціальної утопії, і кожен новий зваблений щиро дивувався: адже це так просто і здорово, як же так вийшло, що ніхто раніше до такого не додумався? Марксистська утопія з’явилась у відповідь на виклик Промислової революції XIX століття, але евристичний, якщо можна так сказати, хід думок, що її породив, був старий як світ. До того ж, якщо Маркс викладав її нескінченно довго, туманно та досить ухильно, і сам його стиль породжував зубний біль, то у виконанні викладачів нашого Дніпропетровського університету все звучало дуже зрозуміло.

Геть експлуатацію людини людиною. Хто не працює, той не їсть. Засоби виробництва — до рук робітничого класу, землю — тим, хто її оброблює. Геть класи експлуататорів та їхніх прислужників — дармоїдів, геть паразитів-посередників між виробництвом та споживанням. Геть рабство товарно-грошових відносин і взагалі грошей, цього п’ятого колеса у возі розумного суспільства. Геть майнове рабство, інститут спадкоємності, необгрунтовані потреби. Тільки соціалізм забезпечить наукове планування і виробничу кооперацію, усуне марнотратну конкуренцію та нелюдську боротьбу за прибуток. Тільки соціалізм забезпечить найсуворіший облік, справедливе розподілення, підвищення добробуту трудящих. Все буде розумно, по-людськи, відповідно до науки, зникне межа між містом та селом. Праця стане життєвою необхідністю, перетвориться у насолоду. Спочатку кожному буде по праці, а з часом і по потребах. Але буржуазія сама від панування не відмовиться, тому шлях до світлого майбутнього проходить крізь класову боротьбу, революцію та диктатуру пролетаріату.

Подібно до свідомого пролетаря початку століття, я знаходив все це правильним та розумним — щоправда, все якось поспіхом. Часу для спокійних роздумів у студента немає: на порядку денному ще опір матеріалів («сопромат»), «тисячі» з іноземної мови, дніпропетровські дівчата. Мене аж ніяк не могли б збентежити тоді ствердження про майнове рабство та про інститут спадкоємності. Такі речі були — і ще довгий час залишались для мене — науково-популярною абстракцією. Батьківська спадщина для мене полягала виключно у самому дарі життя, а по обтяженню майном я був близький до Марксова пролетаря, вдягненого виключно у ланцюги. До того ж (я так розумів), все це відбудеться, як і відміна грошей, уже при комунізмі. Тобто нескоро.

Не спантеличували мене тоді й слова Маркса про те, що прогресивне зростання злиденності робітничого класу у капіталістичному суспільстві відбиває неспроможність буржуазії «забезпечити своєму рабові навіть рабського рівня існування». Капіталізм був для мене абстракцією — далекою та завідомо відразливою, і не було жодних причин, аби не довіряти друкованому слову, та ще й самого Карла Маркса, та ще й надрукованому у радянському підручнику. Мені таке у сімнадцять років не могло навіть спасти на думку. Коли сказано «зубожіння», то виходить, так воно і є, у нас дарма не напишуть.

Мені дуже подобався пункт про знищення межі між містом та селом. Я зростав на чернігівському Поліссі і ходив у школу за дев’ять кілометрів, частиною лісом, кожен раз побоюючись вовків. Мені важко було уявити, як ця межа буде стиратися у нашому колгоспі, але я вірив: коли вже розумні люди урочисто обіцяють стерти, значить таки зітруть. А може б уже й стерли, якби не заздрісне капіталістичне оточення.

Не стану критися, деякий час у мене була своя гіпотеза, як це має статися. Оскільки Маркс десь говорить про спорудження «великих палаців в національних маєтках як гуртових помешкань для комун і окремих громадян», я вирішив, що «маєтки» можуть бути тільки у сільській місцевості. Я став обмірковувати, де саме буде збудований такий палац у нашому Чайкіні, і навіть вже було пригадав декілька цілком підходящих місць, але тут мене стала мучити думка, чи переселять у палац моїх односельчан, або ж він дістанеться яким-небудь стороннім людям — приміром, нефам, які будуть перебігати у СРСР, щоб врятуватись від пригноблення.

Сьогодні вся марксистсько-ленінська соціальна утопія виглядає смішною. Але так вона стала виглядати, повторюю, лише після дуже серйозної спроби її втілення, після експерименту, що тривав сім десятиліть. Сотням мільйонів людей було не до жартів, а де-не-де на нашій планеті на експеримент цей ще й досі не дивляться як на завершений.

Я пригадую суперечки з друзями, які інколи виникали. Найпершу — у 1961 році, одразу після XXII з’їзду КПРС, на якому прозвучали виключно сильні викриття сталінського терору. Ми сиділи до ранку і слова: «Але ж ідея була вірною!» прозвучали неймовірну кількість разів. До речі, XX та XXII з’їзди заспокоїли мене особисто років на двадцять. Це забагато, згоден, але треба враховувати мою специфічну відокремленість від повсякденного життя. Можливо, люди самі себе підсвідомо заспокоюють формулами на зразок: «Якщо партія сама так рішуче засуджує помилки минулого, напевне, вона націлена у майбутнє». Тобто, «жираф большой, ему видней».

Далеко не одразу і далеко не всім все стало ясно. А кому стало — з тими досить швидко розібрались. Як я тепер розумію, щоб не мудрували. В цьому й був зміст кривавого терору ЧК — ГПУ — НКВС: нагнати жаху (латинське слово «терор» означає не винищування, а «жах») на всіх, хто матиме сумнів у істинах, які проголошуються. Паралельно з терором, що був покликаний чинити виховуючий вплив, йшло «мирне» ідеологічне виховання народу. Головним його здобутком було те, що всі навчилися мовчати. Але в цілому виховання було, як я зараз розумію, небесталанне, тому що породило безліч щиро відданих комуністичній ідеї людей. Зокрема через це велетенський експеримент і затягнувся на сімдесят років. Затягнувся у масштабах всього СРСР, затягнувся у мільйонів людей на особистому рівні. Я сам, наприклад, довго не вважав його закінченим, довго умовляв себе, що у комуністичній ідеї є якесь раціональне зерно, хоча сама ідея до того часу була вже наприкінці льоту. Але я майже впевнений: ця ідея абсолютно інакше бачилась у двадцяті, тридцяті, сорокові і навіть у п’ятидесяті роки, так що не хочу й не буду засуджувати дідів та батьків. Я маю на увазі, звичайно, тих, хто сприйняв комуністичну ідею.

У мої студентські роки (а я вступив до університету у 1955 році) до практичного спростування економічних та суспільних догм марксизму-ленінізму було ще далеко. Більше того, впродовж якогось часу, особливо після запуску першого радянського штучного супутника Землі, багатьом людям у світі почало здаватись, що старий Маркс був, можливо, не такий уже й неправий. Кілька років тому мені показали, як курйоз, журнал «Грані» за 1958 рік, номер 40. Цей журнал видавали емігранти-антирадянщики у Франкфурті. Мені так сподобався один абзац звідти, що я навіть виписав його. Зміст великої статті був у тому, що комуністи, мовляв, рано торжествують: «Всупереч хвастощам Хрущова, СРСР, при наявних темпах зростання, наздожене сьогоднішній стан США по виробництву на душу населення не раніше, як через 20 років». Тобто ідеологічні вороги радянської влади, скріпивши серце, прийшли до переконання, що СРСР, на жаль, неминуче дожене США, але — яке щастя! — не раніше 1978 року. Знаю, що напочатку 60-х багато аналітичних центрів у США оцінювали цей розрив як ще менший.

У ці роки торжества комуністичного вчення (уявного) першими повинні були відкрити для себе його ущербність саме ті, хто ним хоча б трохи захоплювався, молоді та допитливі уми. Захопленість підштовхує до поглибленого знайомства з предметом. Я знав таких сільських самородків, яким у всьому треба було дійти до суті. Дуже українська риса, як на мене. Втім, може й російська також.

Один уїдливий юнак (на жаль, не пам’ятаю ані імені, ані прізвища) міг сидіти ночами над дрімучим «Капіталом», над «Державою та революцією» та й іншими скарбницями премудрості, щоб ранком приголомшити викладача наступним запитанням. Що означає: «кожному за працею» — чи можливим буде, коли скасують гроші, виявити точні еквіваленти праці асенізатора та поета? І до речі, чому гроші досі не відмінили? Швидше б, а то завжди не вистачає до стипендії. І таке інше.

Наші викладачі, як правило, були у всеозброєнні: на будь-яке подібне запитання у них була заготовлена досить багатослівна, і якщо надто не замислюватись, переконлива промова. Саме промова, монолог — живої дискусії вони уникали. Можливо, у партійних інстанціях їх забезпечували на такий випадок спеціальними методичками. Не хочу погано говорити про викладачів: «куди слід» вони про таких допитливих, мабуть, не повідомляли.

У свій час Лобачевський спростував струнку будову евклідової геометрії, довів необгрунтованість однієї з головних підпор цієї будови — постулату про паралельні прямі. У нашому вузівському підручнику з «наукового комунізму», на свій лад комуністичної евклідової геометрії, був присутній явний аналог цього ущербного постулату. Я маю на увазі параграф, присвячений мовам та культурам. Там можна було прочитати таке: «Розквіт національних культур та мов у період диктатури пролетаріату в одній країні готує умови для відмирання та злиття їх в одну спільну соціалістичну культуру та в одну спільну мову в період, перемоги, соціалізму у всьому світі».

Відмирання як наслідок розквіту — ця думка мене вразила. На якийсь час навіть стало сумно, і я ще раз позаздрив гуманітаріям, які здатні збагнути таке. У мене самого природжений потяг до гуманітарних дисциплін до того часу уже почав згасати, то й заглиблюватися у цю загадку я не став. Втішало те, що розквіт, який плавно переходив у відмирання, був намічений на далеке майбутнє, до якого всім нам навряд чи судилося дожити. До того ж, злитися повинні будуть всі мови, які тільки є у світі, таким чином ніхто не буде ображений.

Взагалі з підручника виходило, що марксисти-ленінці принципово проти того, щоб образити навіть найменший етнос. Там прямо говорилося: «Не може бути вільним народ, що пригнічує інші народи», і ця думка пояснювалась такою цитатою: «Звільнення Ірландії є для англійського робітничого класу необхідною умовою власного соціального та політичного звільнення (Карл Маркс)».

Пригадую, якось хтось поставив питання: чому, не очікуючи розквіту мов у період диктатури пролетаріату, російська мова трошки (ну, зовсім трішечки) утискує українську в Українській-таки РСР? Нам спокійно пояснили, що насправді українська мова і культура у порівнянні з 1913 роком зробили неймовірний ривок — порівняйтено кількість шкіл, книг, газет, журналів, театрів та радіостанцій. І більше не кажіть дурниць!

Лише згодом, через роки я зрозумів, що це була батьківська пересторога. Зрозумів я також інше: саме питання про мову було уже тоді найбільш вразливим місцем радянської практики у всіх національних республіках. Не дарма ж на партійному жаргоні стали називати у СРСР «націоналістами» тих, хто, як правило, не вірив у жоден з комуністичних постулатів. Тобто, будучи філологами, вони не дали себе захопити перспективою мати «за потребами» та іншими перспективами комунізму. Найбільш яскраві з них, такі як історик Валентин Мороз, розкусили дефектність всієї комуністичної доктрини, включаючи її економічну частину. Вони виявили себе цим, мабуть, більш прозірливими, ніж люди з економічною освітою, а тим більше ніж ми, технарі. Безглуздя та фальш у національному питанні знецінили у їхніх очах всю комуністичну конструкцію.

Не для найму

Я не зустрів тоді таких людей, не захопився проблемами, що так їх бентежили. Не так давно мені стало відомо, що вже у 1958 році тільки 21% міських школярів України вчились в українських школах, а у Харкові, Одесі та Донецьку українських шкіл взагалі налічувались одиниці — така статистика не була загальним надбанням в момент своєї актуальності. Щоб якось виправдатись, можу сказати, що інженери — то взагалі особливий різновид роду людського. Мені важко пояснити гуманітарію, наскільки сильно можуть поглинути технічні завдання, відсуваючи все інше далеко на задній план.

Роботи «націоналістів» та «дисидентів» я прочитав набагато пізніше. До речі, недарма більшість із них належали до першого покоління міської інтелігенції — тобто, були вихідцями з села, тими самими уїдливими самородками. Сьогодні, коли до їхніх праць підрадянських років можна уже ставитись цілком неупереджено, я бачу у багатьох з них одну спільну рису: дуже майстерне використання розриву між теоретичними побудовами комуністичного вчення та радянською практикою. Вони весь час тицяли пальцем у «непрацюючі» статті Конституції СРСР та програмних документів КПРС, мабуть трохи дратуючи менш рішучих однодумців своєю уявною наївністю. Але це був тоді їхній єдиний щит: мовляв, ми палко віримо у комунізм і турбуємось лише про одне — аби його будівельники не відступили від своїх власних чудових креслень. І чи не вражаюча нагорода? У вирішальний момент зпрацювала найбезнадійніша, як здавалось, з усіх статей радянської конституції: про право союзних республік на вихід з Союзу РСР!

Пригадую 1977 рік: спочатку всенародне обговорення проекту нової Конституції СРСР, потім, як по нотах зігране обговорення у Верховній Раді СРСР (мені минуло 39 років і від колишньої студентської наївності уже мало чого залишилося). Хтось із депутатів поставив запитання — зрозуміло, заздалегідь узгоджене, — а чи не виключити нам з конституції право республік на вихід із СРСР як застаріле, успадковане з конституції 1936 року? Мовляв, та конституція була прийнята за умов, коли ще не склалась нова історична спільнота людей — «радянський народ», тож про яке відокремлення може йти мова сьогодні? І тоді піднімається Брежнєв і говорить з найповажнішим виглядом, що виключати цю статтю було б передчасно. Не впевнений, що пролунали оплески, але, природно, ухвалили не виключати.

Я ламаю собі голову: як ставитися до того обговорення? Як до лицемірства у чистому вигляді? Ну, що заважало керівництву СРСР просто «забути», пропустити цю статтю, переписуючи конституцію? Адже ніхто й не пискнув би. Але ще через 14 років це могло б мати рокові наслідки. Завважте, СРСР розділився точно по числу і по кордонах союзних республік. До 1956 року у його складі була ще шістнадцята союзна республіка, Карело-Фінська (на згадку про неї лишилась шістнадцята позолочена дівчина фонтану «Дружба» на ВДНГ у Москві). Не розжалував би її Хрущов тоді в автономні, вона, як і всі інші, напевне б відокремилась у 1991-му, і мабуть так само мирно. Але відокремлення автономних республік та автономних областей не було передбачене радянською конституцією — і жодна з них не відокремилась! Всі спроби це зробити спричинили криваві війни — у Чечні, Карабаху, Абхазії, Південній Осетії, Гірському Бадахшані, у Придністров’ї (мало хто зараз згадує, що самовиголошена Придністровська республіка до 1940 року була Молдавською АРСР у складі Української РСР).[18] Тобто радянська конституція 1977 року виявилась щодо цього абсолютно працюючою!

Мало того. Непорушними лишаються також всі міжреспубліканські кордони радянських часів — принаймні, до їхньої делімітації та демаркації у майбутньому (делімітацію проводять на найбільш детальних картах, демаркацію — безпосередньо на місці). Перекроювали, як правило, по дрібницях, але не завжди — пригадую, як раптом змінились на карті СРСР обриси Узбекистану (в іншій частині книги я порушу тему великого переділу кордонів між УРСР та РРФСР у двадцяті роки).

...Ну, а що ж сталося з партією, яка робила все це, з її головною комуністичною ідеєю? Чи то учасники комуністичного проекту не доросли до власного задуму, чи то задуми були нездійсненні. Мабуть-таки і те, й друге: не доросли, оскільки задум передбачав, що всі повинні стати святими. Установку на безкорисливу свідомість підстраховували адміністративними заходами. Це приводило до найбезглуздіших колізій. Недавно книга нині покійного Бориса Івановича Губанова «Триумф и трагедия “Энергии”» нагадала мені про один епізод 35-річної давнини, про який я уже встиг забути. Борис Іванович був першим заступником Генерального конструктора КБ «Південне». Після його переїзду до Москви я був призначений на його місце. «Вспоминается, — пише він, — в конце 1960-х годов [здається, це було в 1967-му — Л. К.] в КБ “Южное” решили организовать какой-то отдых для работающих на износ ракетчиков. На строительство коттеджей денег было у всех маловато. Ну, решили, как это было уже популярно, образовать садовое общество с участками каждому по шесть соток. Начали делать “фазенды” — домики, на которые еле-еле хватало денег. Но некоторым хотелось сделать домик такой, чтобы он как-то был похож на эту чертову “виллу”. Кто-то превысил высоту сооружений. Нет, не в духе теперешних двух-, трехэтажных крепостей, а просто построил дом с мансардой — жилая комната под скатом крыши. Потребовали от академиков, докторов наук и просто ракетчиков привести их в соответствие с требованиями, установленными на местах. Рушили “вторые” этажи, так как не подвергалось сомнению, что чердаки могут быть использованы для сдачи внаем...»

Для найму, який жах. У радянської людини не може бути корисливих мотивів. У СРСР сексу немає! Принижували тих, кого повинні були б на руках носити. Були люди, які так і не змогли забути цієї образи. Та ще була б вона єдиною! І на початку 90-х при першій можливості виїхали на Захід. Образив Радянський Союз, а їхали з України.

Мені навіть прикро, що згадки про радянське минуле у багатьох зараз зводяться чи то до страшного, чи то до безглуздого. Не дуже втішає й коли головне, що було «хорошого» — то згадка про ковбасу за два двадцять, бо ж насправді нічого хорошого у ній не було. А нові покоління можуть дійти вже зовсім зневажливого висновку: мовляв, небагато ж коштував цей лад та його ідеологія, якщо вони розпалися немов карточний будиночок не внаслідок ядерної війни, або великої чуми, нового заледеніння чи всесвітнього потопу, а на зовсім рівному місці. Чи здатні будуть люди завтрашнього дня зрозуміти, що СРСР і комуністична ідеологія розпались не на «рівному місці», що це була справді шекспірівська трагедія краху однієї із найвеличніших ілюзій в історії людства?

І ще одне, нині майже зовсім забуте правило: доти, доки достатня кількість людей віддані ідеї і готові її відстоювати (а таким чином, вони вірять у власну правоту), ідея непохитна. Але вони вірять у неї до того часу, поки є відчуття, що ідея може бути втілена у життя. Ну, і ще якийсь час за інерцією. Коли ж з усією очевидністю виявляється, що ідею втілити неможливо, люди відвертаються від неї. Можна почути, що комунізм обвалився через те, що потерпів поразку у холодній війні, не витримав гонки озброєння. От уже чого не було, того не було. До «холодної війни» за 40 років звикли, а на спустошувальну та неефективну програму СОІ була заготовлена недорога радянська асиметрична відповідь. Комунізм обвалився перш за все тому, що на рівні масової свідомості втратив віру в себе. Він не міг її не втратити, тому що давно страждав роздвоєнням думки. Наприклад, коли людина на зборах говорить одне, і тут-таки, у курилці — тим самим людям! — розповідає анекдот абсолютно протилежний за змістом («Товаришу Петренко, чому вас не було на останніх партзборах?» — «Якби я знав, що вони останні, обов’язково прийшов би»). Але роздвоєння думки — це розщеплена свідомість, шизофренія. Поклавши руку на серце, доводиться визнати, що приблизно до 1985 року ми мали закінчено шизофренічну державу. Уже всі все розуміли, але вдавали, та й поводились так, ніби не розуміють. А головне, не робили політичних висновків.

Шизофренію намагалися лікувати електрошоком. Прорив гласності став для радянських людей чимось подібним. Горбачов, що відважився на відміну цензури, заслужив нашу вічну вдячність, хоча, схоже, «не відав, що творив». Дуже швидко з’ясувалось, що комуністична пропагандистська машина не вміє працювати у дискусійному режимі, стала очевидною її кволість та нетренованість. У її зубастих демократичних суперників були непереможні докази, їй же не було чого протиставити цим доказам, вона лише зречено та незграбно відмахувалась. І масове роздвоєння думки швидко перестало бути масовим! На цей процес наклався бунт здібностей та потреб — нереалізованих здібностей та потреб, які (у той момент) неможливо було реалізувати, нового покоління еліт у союзних республіках. Людям стало несила жити на дитячих шлейках незграбного керівництва Москви, ходити по струнці застарілої теології. Цей бунт уже не був небезпечним для життя, як у часи їхніх батьків. Надії на те, що в СРСР може бути створений споживчий достаток, давно зникли. Достаток, як це всі раптом зрозуміли, знаходиться зовсім у іншому місці. З’явилась навіть цілком достовірна інформація, у якому саме. Початок захоплення відеофільмами в середині 80-х років зробив додатковий пролом у залізній завісі. Молодь по всьому СРСР раптом захопилася рок-музикою і від її децибелів стала абсолютно глухою до комсомольських «зірниць» та «задумок».

До середини 80-х почали прозрівати навіть такі відірвані від повсякденного життя люди, як ракетники. Часу для читання катастрофічно не вистачало, викроював будь-як. Зокрема, мені хотілося зрозуміти, чи могло щось подібне до перебудови статися раніше. Скільки було б збережено сил та життів! Хіба не був НЕП першою спробою такої перебудови? Але доводилось визнавати: не був та й не міг бути. Адже перебудова — це, окрім всього, також курс на історичне замирення. У двадцяті та тридцяті роки таке було неможливим. В ті часи влада на всіх рівнях була у руках людей, заплямованих кров’ю громадянської війни. Їх розпалена класова свідомість проявлялась у формах, які здаються сьогодні неправдоподібними і навіть комічними. Знайомий інженер-сибіряк розповідав, що його батьки жили до війни на вулиці «Прокляття вбивцям Сакко та Ванцетті». Якщо навіть у наші дні треба старанно розводити колони комуністів та «Руху», щоб не дійшло до рукопашної (не кажу вже про повну неможливість примирити ветеранів Червоної Армії з ветеранами УПА), що вже говорити про ті роки!

Перш ніж керівництво СРСР могло хоча б подумати про щось подібне, повинні були піти з життя, або принаймні з будь-якої участі у політиці люди, особисто відповідальні за колективізацію та ГУЛАГ, депортації та голодомори, за Биковню та Куропати, Бутово та Левашево,[19] за Новочеркаськ та Будапешт. Уже не згадаю, чи то наприкінці хрущовських часів, чи то у часи брежнєвські, КПРС оголосила: у зв’язку із загасанням класової боротьби і повного перемогою соціалізму диктатура пролетаріату перестала бути необхідною. Був також проголошений перехід до безкласового суспільства, а СРСР оголошений загальнонародною державою.

Я з тої пори все збирався, але так і не зібрався, з’ясувати, чи передбачений у радянській конституції спеціальний орган для здійснення диктатури пролетаріату. Зараз-то мені зрозуміло, що не було ніякої диктатури, та й неможлива вона у принципі. Була диктатура партії, яка переконувала, що побудована на принципах «демократичного централізму». Але й вона не стала б диктаторським органом, якби це ствердження відповідало дійсності. Централізму було без обмежень, але зовсім не демократичного.

Проголошення загальнонародної держави підштовхувало до цікавих висновків. Теоретично, доки йшла боротьба класів, все національне повинне було хоч-не-хоч помовчувати, тому що, згідно з марксизмом-ленінізмом, класове куди вище й важливіше національного. Але ось класове зникло, і про це було урочисто оголошено. У зв’язку із зміною ситуації надійшла пора сплачувати раніше видані кредити. Припустимо, що боротьба класів насправді заважала здійсненню «ленінської національної політики» у всьому її розкоші, але ось ця перешкода зникла, то й що? Чи не слід було нарешті почати проведення цієї чудової політики у життя? Іван Дзюба та інші дисиденти першої хвилі не вимагали нічого більшого, вони не вели мови про незалежність. Втім, замість цього на ідеологічному Олімпі СРСР народилася ідея «злиття націй». Її творці, схоже, щиро не розуміли, що ця ідея була б приречена на невдачу навіть у 1937 році, в атмосфері тотального страху. Кожна нація володіє непорушною серцевиною і далі відомої межі не міг би проникнути навіть колишній нарком у справах національностей товариш Сталін. Що вже тут говорити про його зажирілих спадкоємців! Та й страх за десятиріччя після 37-го року практично вивітрився. Влада втратила відчуття своєї правоти і люди не могли не відчувати цього. Втрата відчуття правоти на підсвідомому рівні дорівнює капітуляції.

За останні 10 — 12 років, надолужуючи роки відлученості від друкарського верстата, колишні радянські (тобто антирадянські) дисиденти випустили безліч дуже цікавих праць. Досить часто у цих працях зустрічається думка, що радянський комунізм був виключно російським явищем, цілком органічним для Росії, але глибоко чужим всім іншим народам Російської імперії. І він цим народам був ніби-то нав’язаний воєнною силою Москви у ході Громадянської війни 1918 — 1920 років. Мої роздуми про комуністичний експеримент та комуністів — це водночас спроба відповісти самому собі: наскільки комуністичний лад був чужий українському народу? Так, нечасто хтось говорить, що комуністичний лад був чужим, чи то нав’язаним, російському народу; переконують, що це, мовляв, — російський винахід. Така втішна для українців гіпотеза теж має право на існування, але більш правдоподібна інша: що радянська версія комунізму — плід спільної творчості представників багатьох народів.

Не відчуваючи за собою права конкурувати з професійними істориками, я не стану починати обговорення цієї теми, а лише поділюся деякими спостереженнями та фактами. Вони накопичились у мене, коли читав книги та статті з історії України. Читати активно я почав їх з березня 1990-го, коли став народним депутатом першого українського парламенту, здатного щось вирішувати (через рік цьому парламенту належало проголосити незалежність України!). Про попередню радянську систему «виборів» та Верховних Рад якийсь дотепник сказав: імітація демократії — це найвищий комплімент, який тиранія робить свободі. Цей жарт тоді не був мені відомий, але я відчував, що часи імітації закінчуються, а тому сказав сам собі: без ясної картини минулого своєї батьківщини ти не маєш права брати участь у визначенні її майбутнього. Певна річ, історія дуже цікавила мене і раніше. Більше того: у юності я збирався стати вчителем літератури та історії, і прочитав безліч книжок про минуле СРСР в цілому та України зокрема. З тих часів навіть при страшенній нестачі часу я не перестаю звертатися до історії.

Отже, абсолютно конкретне запитання: чи був захват влади більшовиками 25 жовтня (7 листопада) 1917 року суто російською справою чи це не так? Зрозуміло, рішення скинути Тимчасовий уряд приймалось більшовицьким ЦК, але це було таке собі теоретичне рішення. Операцію ж по захвату влади у Петрограді організував та здійснив Воєнно-революційний комітет (ВРК), головою якого був Микола Ілліч Подвойський, українець, син священика. Він не випадково опинився на такій посаді: з березня 1917 року очолював Військову організацію ЦК РСДРП, формував загони Червоної Гвардії. За 12 годин до перевороту ВРК розіслав у вірні більшовикам частини «Предписание №1» про повну готовність. Підписів під документом було два — Подвойського та Антонова-Овсієнко. Подвойський особисто брав участь у штурмі Зимового, а потім був одним з організаторів оборони Петрограда. 23 листопада він став наркомом з воєнних справ. Уродженець Чернігова Володимир Олександрович Овсєєнко відомий як Антонов-Овсєєнко. Велика Радянська енциклопедія (перша) називає його «одним из главных участников Октябрьского переворота», пише: «в момент восстания Антонов-Овсеенко, как член воєнного Ревкома, вместе с Подвойским руководил боевыми операциями в Петрограде, под его командованием взят Зимний дворец». До речі у ВРК входили й інші українці — Петро Васильович Дашкевич, Андрій Дмитрович Садовський, П. Н. Мостовенко, а штаб ВРК взагалі складався з одних лише українців.[20]

Я перелічив лише постаті першого-другого рядів, що впадають у очі. За ними стоять багато інших, менш помітних, але дуже діяльних українців — учасників тих подій. Проте, головною рушівною силою перевороту були, звичайно, тисячі та тисячі матросів Центробалту, переважно українців — адже флот до революції традиційно набирали у «малоросійських» губерніях.

Можливо, історики-фахівці зможуть довести протилежне, але поки що я не можу піти від висновку: багато українців («корпоративно» — в образі революційних матросів — і персонально) були прямо причетні до більшовицького перевороту, повалення Тимчасового уряду та розгону Установчих зборів — тобто до задушення російської демократії.

Українці, яких я назвав (разом з тисячами неназваних) згодом руку приклали також до задушення демократії в Україні. Зрозуміло, вони діяли вкупі та залюбки з неукраїнцями — не дарма ж більшовики сповідували гасло, що у пролетаря немає батьківщини. Зваблені марксистською утопією та ідеєю світової революції, вони скрізь знищували «буржуазну» демократію — російську, грузинську, білоруську, українську. Знищили б і фінську, і польську, і латвійську, але не вистачило сил. У демократії вони бачили нове видання старих порядків — адже і до революції була Дума, була боротьба партій. Вони ніколи не говорили «демократія», тільки «буржуазна демократія».

Коли я вперше прочитав, що більшовицькі загони вів на Київ Юрій Коцюбинський, син нашого класика, автора «Тіней забутих предків» і українця аж до самих кісток, я спершу очам своїм не повірив. Що зробиш, люди Утопії дивились на все національне як на реакційний пережиток.[21]

Історичні факти не дозволяють мені дійти висновку, що мій народ був переможений, здався і підставив шию під «більшовицьке московське ярмо». У тому-то й справа, що більшість українського народу (я зараз не веду мову про населення Західно-української народної республіки), точно так, як і більшість російського народу, дало себе захопити красивою казкою про «землю — селянам», про «фабрики — робітникам» і про те, що «володарем світу буде праця». Спокусившись, вони взяли участь, спочатку цілком добровільно, у комуністичному експерименті.

Саме в успіху більшовицької пропаганди серед українського селянства бачить один з важливих факторів поразки національної революції 1917 — 1920 років канадсько-український історик Орест Субтельний.

До честі вождів української національної революції та української соціал-демократії Симона Петлюри та Володимира Вінниченка, вони при всьому своєму лівацтві і навіть радикалізмі (в період Директорії), виявились стійкими до комуністичної інфекції. Мало сприйнятливою до неї виявилась також їхня партія УСДРП. Ця інфекція уразила в українських губерніях зовсім інших соціалістів — есерів. 15 травня 1918 року їхня партія УПСР остаточно розкололась і її ліва фракція, «боротьбісти», прийняла комунізм як ідею та програму. Хоча й не як конкретну політику. У своєму листі Леніну «боротьбісти» описували цю політику в Україні так: «Советские войска дошли до самого Києва, заняли всю Левобережную Украину [в січні-лютому 1919 року], их поддерживало местное население. Сами советские войска были украинскими. Пролетариат, а главное — крестьянство твердо стояли за Советскую власть. Были уезды, где советские войска проходили без единого выстрела. Воля трудящихся Украины выявилась вполне... Дальше началось “советское” строительство... Злым умыслом невозможно обьяснить то, что творилось, но творилось так, как будто Советской властью на Украине руководили опытные черносотенцы... Советская власть на Украине пала [в серпні 1919 року]... Но жива Советская власть на Украине. Она и будет там, если Российская коммунистическая партия проявит действительный интернационализм и не будет проводить политику насаждения “красного” империализма (русского национализма) на Украине».

Тобто уже тоді можна було багато про що здогадатися, багато про що, якщо не про все. Але надто великим був у народі запас віри у більшовицьких благодійників. Селян хвилювало питання про землю, а не про мову. Вони не вникали у резони дій (та бездіяльності) українських національних урядів. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні цілий рік, але землі не дала, Скоропадський посилав каральні експедиції проти селянських самозахоплювань. Директорія теж лише «виробляла» земельну реформу, а з точки зору простої людини просто-таки гаяла час. І тільки більшовики добре чи погано, а роздали більше п’яти мільйонів десятин землі, і цим, при всіх можливих обмовках, вирішили наперед загибель УНР і свою кінцеву перемогу.

Я не ідеалізую жоден народ. Чимала частина простих людей із захопленням поставилась до більшовицького заклику «грабь награбленное» («грабуй награбоване»), багато хто брав участь у спустошенні спиртових та цукрових заводів, поміщицьких садиб та заможних хуторів. Їхнє буйство абсолютно знецінило людське життя. Я не можу читати, не здригаючись, як на хуторі Любочка на Полтавщині у грудні 1918 року була по-звірячому вбита наша чудова письменниця Олександра Яківна Єфименко разом з дочкою, талановитою поетесою Тетяною Єфименко. Страшно подумати, скільки тисяч подібних вбивств бачили і Україна, і Росія в ті роки. Чинилося те, що віруючі люди називають відпаданням від Бога та його заповідей. Але й цьому теж сприяли більшовики, їхній атеїзм та активне богоборчество!

Не у виправдання, а щоб пояснити. Мільйони людей прожили б життя «у страсі Божому», як говорили раніше, якби не Світова війна. Вона відірвала їх від родини, кинула в окопи, привчила до видовища смерті, привчила, що копійки не варте чуже життя — та й своє теж. Ці отруєні ядом насильства люди повернулись додому не з порожніми руками. Майже кожен повернувся зі зброєю. Революційна енергія мас, про яку так любили говорити більшовики, втілилася у людині з гвинтівкою, яка визнає лише прості рішення. Доктринальний вірус революційного марксизму знайшов собі ідеальне живильне середовище. Так званий «марксизм-ленінізм» (вірніше було б вести мову тільки про «ленінізм») набув виразних ознак загальної та затяжної епідемії.

При тому я твердо знаю одне: якби наш народ, нехай недосконалий та грішний, хоча б запідозрив, що його прагнуть підкорити чужій та сторонній волі, він ніколи б не допустив такого. Але у тому-то й справа, що більша частина українського народу увійшла до пастки з вірою у близьке світле майбутнє, з надією на правду та справедливість. Та й самі його творці не підозрювали, що ладнають пастку. Більшість з них померли не своєю смертю.

Довірливість

Я ні з ким не веду дискусії, а лише ділюсь висновком, до якого дійшов сам і без «підгонки під відповідь», як казали у нас в школі. Цей висновок став для мене великим полегшенням. Україна проявила не покірливість та смиренність, а довірливість. Ця довірливість обійшлася їй тяжкими десятиріччями неволі, — як і Росії. Український народ не був «у наймитах у росіян». Радянський більшовизм був нашою спільною творчістю, спільним наївним та злощасним пориванням до світлого майбутнього.

Довірливість як природжену рису українців підмітив і злий геній революції, більшовик №2, уродженець Херсонщини Лев Троцький (у дитинстві він, до речі, як пишуть його біографи, говорив, змішуючи російську з українською). У січні 1920 року він такими словами надихав на дорогу більшовицьких агітаторів, яких відправляли на Україну: «Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны — каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою “самостійность” и живут то под Литвой, то под Польщей, то под Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен». Втім, як не був переконаний Троцький в українській довірливості, але після григорівського заколоту відправляв мобілізованих українців воювати подалі від України — про всяк випадок.

Довірливість виявили обидва народи, але українцям радянський період дався важче. Перед російським народом, принаймні, не майоріла перспектива втратити своє етнічне обличчя. Сьогодні комуністичний експеримент став здобутком історії та істориків, але він не повинен бути забутим. У своїй книзі «Про найголовніше» я сформулював цю думку так: «Можна, звичайно, сьогодні відмахнутися від комуністичної ідеології як від чогось чужого нам, нав’язаного ззовні. Але це було б самообманом». Нехай пам’ять про нашу спробу втілити комуністичний проект на вічні віки послужить нам щепленням від усіх утопій.

Та все ж не можу не повторити: як би не були ми впевнені у своїй реконструкції подій, у своїх висновках, нам не дано глянути на цей експеримент очима його сучасників, учасників, жертв.

У світлі таких ось роздумів про 70-річний комуністичний експеримент та його витоки читач краще зрозуміє моє ставлення до сьогоднішніх комуністів України.

Колись, ще зовсім молодою людиною, я вступив до КПРС, ніяк себе не силкуючи, цілком розділяючи виголошені цією партією ідеали соціальної справедливості і не маючи сумніву в її авангардній ролі щодо очолюваного нею радянського народу. У роки перебудови, уже куди менш наївним, я приєднався до «демократичного крила» КПРС з надією, що давши добро на викриття помилок минулого, вона зможе вивести країну з глухого кута, у якому всі ми опинилися. Я тоді розмірковував як інженер: так, зроблено безліч помилок, але велетенська конструкція керуючої партії править за опору всьому, що є у СРСР. Хоча це й ненормально, але за десятиліття єдина партія у країні перестала бути об’єднанням прихильників комуністичної ідеї, а придбала функції кістяка — без кістяка ж тіло існувати не може.

КПРС сама наламала дров, але тільки сама зможе і налагодити справу, і це буде найбільш раціональний та безпечний шлях, так мислилось мені тоді. Знову ж таки, як інженер, я бачив, що з тисяч проблем, які стояли перед СРСР, найголовніша — це невпинне зниження конкурентоспроможності країни у світі. Потрібні були радикальні кроки, найсерйозніші зміни.

Втім, досить скоро стало помітно, що з 20 партійних керівників всіх рівней 19 не готові ні до яких змін і більш за все сподіваються, що метушня, розпочата Горбачовим, як-небудь сама по собі затихне і можна буде залишити все як було. Було багато розмов про демократизацію партії, але яка вже там демократизація! Якщо вона й спостерігалась, то переважно у низовій ланці, та й то далеко не у всіх організаціях.

Проте жадала перемін активна і небайдужа громадскість, що вже побачила свої шанси, молодь, студенти, письменники, журналісти та й інші творчі люди. Послаблення, потім відміна цензури відкрили шлюзи для обговорення всього, що наболіло. Виникало безліч структур, паралельних партійно-державним, «народні фронти», громадські організації, зачатки політичних партій, розгорталися дискусії, в тому числі з національного питання, ініциатива знизу набула розмаху, якого ми й уявити собі не могли. І, що було вже зовсім нечувано, з’явились підприємці.

У якийсь момент стало зрозуміло, що, втрачаючи авторитет, КПРС перестає бути несучою конструкцією, кістяком суспільства, і цю функцію поступово бере на себе, як тоді говорили, «демократична альтернатива». КПРС стояла перед останнім вибором і готувалася до того, щоб піти зі сцени історії або, нагадавши всім, що саме вона — ініціатор перебудови та гласності, рішуче солідаризуватися з процесами, що йдуть у суспільстві, а то й очолити їх. Теоретично у неї був шанс завоювати собі новий авторитет, повернути прихильників, які ще не пішли дуже далеко, знайти друге дихання.

Ми всі (або майже всі) були радянськими людьми, що з молоком матері увібрали радянське. У нас було велике бажання — не тільки на свідомому, але й на підсвідомому рівні — повірити у «соціалізм з людським обличчям». Якщо б до серпня 1991 року КПРС змінила назву, покаялась, знайшовши потрібні слова (а майстрів таких слів на Старій площі було надміру), оголосила про повний і остаточний розрив з минулим, я ще не знаю, як би могла повернути історія. Між іншим, історичні аналогії такого розвитку подій були. По суті, саме так повела себе компартія Чехословаччини під час «празької весни». Завдяки цьому вона не тільки вписалась у процеси реформації, але й очолила їх.

Втім, замість цього КПРС раптом спробувала знову зігнути велику країну, що вже відчула смак свободи, — грубо, незграбно, із допомогою танків, безглуздих погроз та обіцянок по п’ятнадцять соток на кожного. Ця партія показала, що не тільки не йме віри народу, що здобув голос, але бажає, щоб він знову почав ходити по струнці, а головне — замовк. І яка сліпота! Вони там вирішили, що досить оголосити надзвичайний стан, щоб усі негайно сказали «слухаюсь!», взяли під козирок та з полегшенням побігли за своїми сотками. Вони до зворушливості нічого не розуміли: можна було подумати, що останні чотири роки перед тим вони провели у летаргічному сні, а потім раптом прокинулись. Тому у мене до них навіть не було ворожості, швидше жаль.

Дуже схоже моє ставлення до сьогоднішніх українських комуністів. «Я людина перважно центристських переконань, а центризм сьогодні — це і є шлях вирішення тих проблем, про які говорять ліві (хто із щирим бажанням змінити стан справ на краще, а хто — через популістські спонукання). Я б сказав, що сучасний центризм з необхідністю звертається обличчям ліворуч. Разом з тим, мої погляди ніколи не стануть на заваді моїй боротьбі за права та свободи особистості, не заважатимуть захищати незалежність своєї країни. Саме у цьому — моя основна відмінність з «професійними лівими», з тими, хто приватизував лівий бік політичного спектру», — писав я два чи вже три роки тому і повторюю це сьогодні. (У мене настільки ж серйозні розхождення і з тими, хто намагається монополізувати український патріотизм.)

Я вважаю, що ми вірно вчинили, коли на відміну від східноєвропейців і прибалтів дали комуністам зареєструвати в Україні свою партію під колишнім іменем. Хочуть бути комуністами? То нехай будуть! Зате нас ніхто не зможе звинуватити у тому, що ми залишили без вибору значну частину нашого населення. І я пишаюсь Україною. Звичайно, ризик був. Він полягав у тому, що більшість виборців, хто з туги по молодих роках, хто через незадоволеність важким життям, віддадуть свої голоси тим, хто спробує, використовуючи народний мандат, повернути країну у минуле. Але на всіх вільних виборах доби незалежності, навіть за умов найтяжчої інфляції, дорожнечі, затримок пенсій та зарплат, наш народ виявляв дійсно дивовижну зрілість та мудрість. Відчувши шок розриву з минулим, яке завжди здається нам кращим, ніж воно було насправді («що пройде, то буде миле»), наш народ відмовився від повернення у це минуле. Підсумки виборів в Україні привели мене до твердого переконання: до того часу, поки комуністична партія України не відкине популізм та демагогію і не перетвориться у відповідальну та конструктивну силу, число тих, хто віддає свій голос за комуністів, буде тільки зменшуватись.

Дуже схожу картину ми бачимо і в Росії. Я пам’ятаю, як статечні кремлезнавці говорили й писали на початку 90-х: де-де, а у Росії, на батьківщині більшовизму вільні вибори обов’язково прийдуть до його реставрації, це безперечно, немає сенсу навіть вести дискусію на цю тему. Насправді ж ми бачимо, що комуністи отримують в Росії на виборах проценти голосів, на диво близькі до наших. З такими процентами про реставрацію краще забути — і там, і тут. Це зайвий раз є підтвердженням близкості духовного досвіду України та Росії у XX столітті. І близкості висновків, які зробили з нього наші народи.

Однак між комуністами Симоненка та комуністами Зюганова є не тільки схожість, а й істотні відміни. Не дарма я весь час нагадую, що Україна — не Росія.

КПРФ товариша Зюганова уже давно вирішила наживати свій політичний капітал на російському патріотизмі, якщо вже не виходить на чомусь іншому. Більш того, поки всі великі політичні сили Росії були заглиблені у інші справи, КПРФ спробувала приватизувати російський патріотизм, але не зовсім вдало — це знамено негайно стали хапати ЛДПР Жириновського та «Конгресе русских общин». Потроху схаменулися і всі інші сили. Сьогодні всі хоч трохи помітні партії у Росії якщо не «патріотичні», то «державницькі», що, як на мене, одне й те ж саме, я не бачу в цьому нічого поганого. Принаймні, у Росії тепер менше дивуються нашому українському патріотизму.

Не можна сказати, що, оголосивши своїм курсом патріотизм, російські комуністи зробили таке вже велике насильство над собою. Сталінська ідеологічна схема, яку успадкували зюгановці, являє собою досить дивну суміш. Безперечно, в ній завжди зберігався, і навіть на словах підкреслювався так званий пролетарський інтернаціоналізм. Звідси — політика спустошувальної «допомоги братнім країнам та партіям», завдяки якій СРСР — а значить, і Росія, і Україна — були всесвітніми безкоштовними донорами. Аж до свого розвалу та загибелі КПРС продовжувала фінансувати якісь темні закордонні дільця, а радянські війська у Афганістані у нас іменувалися воїнами-інтернаціоналістами. Але ще удовоєнні роки стався плавний розворот до патріотизму (який протиставлявся «націоналізму») і до вітчизняних цінностей, які на перевірку виявлялись перш за все російськими цінностями. Цінності інших народів служили етнографічною приправою. Вираз «великорусский [він же великодержавний] шовинизм», що був дуже вживаний у двадцяті і навіть тридцяті роки, швидко виведений із вжитку.

Малось на увазі, що у патріотів може бути тільки одна Вітчизна — соціалістична вітчизна СРСР, а національні відтінки — то діло десяте. У тому трохи відредагованому вигляді, у якому її успадкувала КПРФ, ця схема, принаймні, не є антидержавною. До того ж вона, як мені здається, відповідає сучасним настроям більшості російського суспільства (чи, може, з Києва погано видно?). Все це робить опозицію Зюганова, при всіх можливих застереженнях, системною.

Попутниками КПРФ легко та природно стають російські націоналісти. Для них пам’ять про комуністичне минуле — це пам’ять про велич (звичайно, у їхньому розумінні) Росії в образі СРСР, а тому комуністи їм ідейно близькі. Цілком невимушено виникають націонал-комуністичні союзи, причому не тактичні та тимчасові, а такі, коли незрозуміло, де закінчуються перші та починаються другі. Не дарма політичні супротивники, не бажаючи розбиратися у тонкощах, називають російських комуністів та російських націоналістів спільним ім’ям: червоно-коричневі. В Україні все не так. Хоча українські національні партії здатні на тимчасові об’єднання з українськими комуністами та навіть на тактичні коаліції заради досягнення якоїсь конкретної мети, у нас неможливий справжній союз між ними. Для правих українських політиків пам’ять про комуністичне минуле — найстрашніший із спогадів.

Українські комуністи, не стомлюючись закликати до відновлення СРСР, демонструють, що вони нічим не відрізняються від своїх російських братів, інакше кажучи, ставлять себе у позицію українського філіалу КПРФ, і тільки це робить їх опозицією позасистемною. У вільний від тактичних коаліцій з «націоналістами» час вони змагаються з ними, часто-густо переходячи межі розумного, вони аж ніяк не проти повернення до мовної ситуації радянських часів, коли українська культура жила наче в обложеній фортеці. У листі, зверненому до президента України вони здатні написати: «за десять років так званої незалежності»... Коротше кажучи, великими українськими патріотами їх не назвеш — втім, їх так ніхто і не називає.

Якщо порівнювати з КПРФ, то у платформі українських комуністів навіть більше внутрішньої логіки та послідовності — просто через те, що у ній більше успадкованого від КПРС, але тут немає чим пишатися. Це та послідовність, яка веде у глухий кут. У платформі КПУ не видно реалізму. Вірність — то річ загалом чудова, навіть зворушлива, але відданість міфам, що давно вже стали банкрутами, позбавляє КПУ історичної перспективи.

У цій партії багато достойних людей — але не прагнуть же вони бути подібними до того «друга людини», який п’ятнадцять років провів на могилі свого господаря, сподіваючись, що той воскресне? Комунізм не воскресне.

Залишаючись на сьогоднішніх позиціях, КПУ може розраховувати майже виключно на протестний електорат, та ще, мабуть, на тих, хто виступає за державну двомовність. Це переважно пенсіонерський електорат, і він буде скорочуватись, на жаль, внаслідок природних причин.

Не всі серед нинішніх комуністичних лідерів належать до тієї когорти апаратчиків, яких я знав так добре — не зв’язаних із виробництвом та й взагалі ні з якою реальною справою, що могли хіба що «керувати» («руководить» — руками водити) і впевнених, що саме в цьому їх покликання. Але у їхній партії чимало подібного баласту. Так і не реалізувавши себе ні в чому за роки незалежності, ці люди бачать у КПУ свою останню надію. Які кар’єри були обірвані на зльоті! Людину уже майже перевели з райкому до обкому, а тут раптом незалежність, хай їй грець, та заборонення компартії — добре ще тільки на півтора роки. У радянські часи я зустрічав людей цього типу і завжди намагався зрозуміти, в чому ж криється те невловимо спільне, що відрізняє їх усіх, або майже всіх. Тоді у мене ще не було сьогоднішнього бачення речей, але сьогодні мені все до болю зрозуміло. Три покоління негативного соціального відбору майже завершили створення особливої породи людей, чиї головні риси — схильність до захребетництва, виражена відсутність здібностей до творення, боротьби та конкуренції, простіше кажучи — породи слабаків, а не переможців. Це підсвідомо прочитується аудиторією виборців. Буває, певна річ, що люди, не побачивши вибору, голосують і за таких — але завжди пересилюючи себе. Сподіваюсь, не таких соратників має на увазі П. М. Симоненко, називаючи КПУ «партією справжніх пролетарських революціонерів», здатною очолити «рух звільнення від олігархів, імперіалістів та мафії»?

Мені іноді хочеться спитати Петра Миколайовича, чи не боявся він сам своєї перемоги на президентських виборах. Як на практиці він став би він здійснювати те повернення у минуле, яке комуністи видають за єдиний шлях у майбутнє? Петро Миколайович переконував, ще перші його кроки на посту президента повернуть Україну до 1991 року і що у країни з’явиться (нарешті!) незалежна зовнішня політика. Водночас з цим він наполягав на політизації відносин всередині СНД. Як це можна поєднати в одній програмі?! Повернення України у союзне минуле, хоча б і у формі надання СНД політичних функцій, означало б для нас саме кінець всякої незалежної зовнішньої політики. Для реставрації ж ковбаси «за два двадцять» (головний символ 1991 року) потрібно, щоб повернулися копійчані ціни на газ, бензин та електрику, а це не під силу КПУ, що навіть опинилась при владі, ані Міжнародному валютному фонду, ані ще комусь.

Те, що комуністи дають обіцянки, які напевне не можна реалізувати, цілком в дусі партії. Їх духовні батьки діяли так само. Вони завжди говорили масам те, що ті прагнули почути, обіцяли саме те, чого ті особливо сильно бажали, ні на мить не замислюючись, чи можливо ці обіцянки виконати. Завоювавши у такий спосіб довір’я слухачів, більшовики переходили до головного. У період революції вони стверджували, що у лічені місяці створять рай, треба тільки знищити білих (або, наприклад, українську Директорію), тому що вони проти раю. І люди записувались до Червоної Армії!

Я уже згадував про своє студентське знайомство з історією КПРС — так ось, скоро вже півстоліття, а все не йде з пам’яті, як у своїх «Квітневих тезах» Ленін обіцяє, по-перше, усунути поліцію, армію та чиновництво, а по-друге, платити чиновникам (що підлягають усуненню!) не більше, ніж робітникам. До того ж чиновники будуть виборними. Тоді я вирішив, що, напевне, ще не достатню підкований, оскільки не розумію таку велику думку. Тепер мені ясно, що це не велика думка, а велика ахінея. Плеханов недарма порівнював «Квітневі тези» з маренням божевільного чиновника Поприщина з гоголівських «Записок сумасшедшего». І подумати тільки, що й досі не перевелися люди, які запевняють, що чистоту ленінського вчення порушили переродженці. Переродженці не побудували вічного двигуна, як заповідав вождь, ах вони ж негідники! Через них соціалізм вийшов неправильний, треба зробити ще одну спробу, почати все заново.

Не дивлячись на згадані вище відмінності, обидві партії — КПУ та КПРФ — поріднює рідкісна стильова єдність. Я вже говорив про легкість, з якою роздаються обіцянки, які неможливо виконати, — це загальна риса двох братніх партій. Як українські, так і російські комуністи полюбляють демагогічні лозунги, розраховані виключно на протестний електорат. Як ті, так і інші побоюються обговорювати реальні проблеми по-справжньому, а не «на публіку». Як ті, так і інші страждають нечіткістю та суперечливістю думок. Як ті, так і інші користуються фразеологією, механічно запозиченою з минулого, розмахуючи закликами, що давно втратили реальний зміст і, може, придатні для пробудження ностальгічних почуттів, але не мають відношення до живого сучасного життя. Скажімо, словосполучення «слов’янське братство» для наших комуністів — просто замінник формули «пролетарський інтернаціоналізм», про яку вони не можуть згадувати без ніжного зітхання.

Разом з тим я бачу, як парламентарі від КПУ повільно, дуже повільно, але переходять на державницькі позиції. Вони вже не зовсім ті, що були під час з’їзду «поновленої КПУ» у Донецьку в червні 1993 року або під час виборів 1994 року. Гадаю, що більшість українських комуністів в душі уже не ставлять під сумнів державність України, — і за те щира їм подяка. Що ж до розмов про політизацію СНД чи про інші види наднаціональної інтеграції з Росією, вони, як мені здається, уже не більше, як данина прийнятим раніше документам партії. Або ж ці розмови відбивають те, що великий фізіолог Павлов назвав «сшибкою». «Сшибка» — це зіткнення у корі головного мозку двох взаємовиключних прагнень. Керівники комуністів України ще не позбавились колишнього бажання стати членами московського ЦК, а краще Політбюро, але водночас вони готові з парламентської лави у Верховній Раді пересісти у крісло посла України в якій-небудь затишній країні. А оскільки здійснити друге побажання значно легше, аніж відродити союзне Політбюро (занадто вже багато всього довелося б принагідно відроджувати та скасовувати), то наслідок «сшибки» легко прогнозується.

Менш за все я схильний вважати, що у КПУ немає майбутнього. Що не кажіть, а досі це найбільша і представлена у всіх регіонах України партія. Згідно з деякими критеріями, це взагалі єдина партія, що реально існує у країні — адже всі інші поки що перебувають у підлітковому віці. Щоправда, за іншими критеріями, навпаки, саме КПУ і не є партією, оскільки у минулому була лише ідеологічним придатком до державної машини та й досі зберігла колишнє самосприйняття. Гадаю, істина десь посередині. КПУ знаходиться на півдорозі від «непартії» до партії. Функцію несучої опори держави вона давно втратила, а у вигляді клубу для тих, хто нудьгує за СРСР, вона довго не протрималася б. Самосприйняття, що не відповідають дійсності, рано чи пізно проходять, як фантомні болі у пальцях давно відрізаної ноги. Сприятливому процесу могло б завадити лише одне — несподіваний прихід КПУ до влади. Сподіваюсь, що цього не станеться, і тоді років через 10 — 15, сильно зменшившись кількісно, поновлена та помолодшавша КПУ (під нинішньою або іншою назвою) стане партією у тому розумінні цього слова, як прийнято у всьому світі, вписавшись у стабільний спектр політичних партій країни — впевнений, що до того часу у нас в Україні такий спектр повністю складеться.

...Пізньої осені 1991 року я подумав: ось іде з історичної арени марксизм-ленінізм, а може у його основі було-таки щось здорове? Чи не вихлюпуємо ми разом з водою дитину? Практика мені добре відома, але чи не криється якась коштовна перлина у недрах теорії? У той же час в різних місцях по всій Україні звільнювалась велика кількість кабінетів, з них вивозили меблі, друкарські машинки (у 1991 році комп’ютери були ще навдивовижу), книги. Зараз уже потроху забувається, що в часи СРСР у всіх високих і не дуже кабінетах за склом неодмінно повинні були поблискувати темно-сині томи повного зібрання творів Леніна (це вважалось обов’язковим), але у деяких стояли також темно-коричневі Маркс з Енгельсом (це вже був ніби факультатив). І ось тепер їх з ганьбою виносили і тимчасово звалювали у коридорах та на підвіконнях сходів. Якось, уже не пам’ятаю, де саме, справа давня, я взяв навмання з якогось підвіконня перший же том Маркса-Енгельса і довго перегортав сторінки, пригадуючи спечний дніпропетровський травень, лункі коридори університету і страх не здати залік по «Капіталу». Мене й зараз розбуди серед ночі, я повторю таку цитату: «Капітал не може виникнути із обігу і також не може виникнути поза обігом. Він мусить виникнути в обігу і одночасно не в обігу». Правда, сьогодні вона стала для мене абракадаброю, тоді я міг пояснити (і, як пригадую, з успіхом пояснив на заліку), чому це саме так. Здається, справа була в тому, що в процесі ужитку гроші стають капіталом, але капітал не тотожний процесу ужитку.

Не пошкодувавши півтори години, я уважно проштудіював «першоджерело», всіма повністю забутий «Комуністичний Маніфест». Ясна річ, країна жила не по цьому маніфесту, але ж якийсь поштовх дав також і він, не дарма ж його вивчали у вузах, тримали на партійній божниці. Враження було сильне, без дурнів. По-перше, виявилось, що Маркс та Енгельс виступали за спільність дружин, хоча й викладено це досить ухильно. «Ви, комуністи, хочете запровадити спільність жінок, — кричить нам хором вся буржуазія... Комуністам нема потреби запроваджувати спільність жінок, вона існувала майже завжди. Буржуазний шлюб є в дійсності спільністю жінок, [позаякі буржуа, не задовольняючись тим, що мають у своєму розпорядженні жінок і дочок своїх робітників, не кажучи вже про офіційну проституцію, вбачають особливу насолоду в тому, чтобы зводити один в одного жінок. Комуністам можна було б закинути хіба тільки те, що вони хочуть запровадити вместо лицемірно-прихованої спільності жінок офіційну, відверту...»

Далі йшлося про те, що з кінцем буржуазного ладу та зникненням капіталу повинна буде зникнути також буржуазна — розумій: моногамна — родина. Що ж лишається? Тільки спільність. Важко було позбавитися враження, що всі ці фрази, особливо про дружин та дочок робітників, вигадував таємний еротоман.

(Мабуть, треба бути менш прискіпливим, а наведені цитати треба розуміти як протест — у найширшій формі — проти статтєвої нерівності і як заклик до досягнення їхньої рівності шляхом революційного зламу буржуазного лицемірства. Якщо так, нехай ці невдалі вирази стануть нагадуванням політикам-публіцистам про те, наскільки важливо висловлювати свої ідеї чітко та недвозначно. Що ж до статтєвого рівноправ’я, воно досягнуте у XX столітті еволюційним шляхом, і «буржуазне лицемірство» не стало на перешкоді.)

Велика «прозорливість» була проявлена і у національному питанні: «Робітники не мають вітчизни... Національна відокремленість і протилежності народів все більше і більше зникають. Панування пролетаріату ще більше прискорить їхнє зникнення. Разом з антагонізмом класів усередині націй щезнуть і ворожі відносини націй між собою». Але ж мільйони людей повірили, що так воно й буде, тому що так повинно бути.

Один пункт «Комуністичного Маніфесту» передбачав освоєння цілини та меліорацію («розчищення під ниви і поліпшення земель за загальним планом»), далі йшло «заснування промислових армий [мабуть, мались на увазі трудові армії, цю ідею потім втілював у життя Троцький], особливо для землеробства», «з’єднання землеробства з промисловістю», громадське виховання всіх дітей.

Втім, одна думка здалась мені навіть дуже розумною. «Буржуазія не може існувати, не спричиняючи повсякчасно переворотів в знаряддях виробництва, не революціонуючи, отже, виробничих відносин, а виходить, і всієї сукупності суспільних відносин». Здається (сьогодні здається!), так легко звідси вивести причину причин невдачі комуністичного експерименту. Один сільський мислитель з-під Дніпропетровська пояснював мені це так: людину не переробиш, у неї так руки влаштовані — до себе загрібати зручно, а від себе — ні. Можна сльози лити з приводу такої недосконалості нашої природи, а можна звернути цю недосконалість на користь суспільству. Як зауважив Адам Сміт, загальна користь надійніше за все породжує загальне благо. Ніхто не чекає від підприємця, що він буде займатися виробництвом благ через любов до людства. Нехай у нього буде абсолютно егоїстичний стимул збільшувати пропозиції та асортимент цих благ. Займайтесь будь-яким підприємництвом, дорогі товариші, та конкуруйте у цьому між собою. Пропонуйте людям потрібні їм товари та послуги, здобувайте з цього особисту користь, спростовуючи Маркса кожен окремо і всі разом.

Я знову повертався до питання своїх молодих років: «Але ж ідея була прекрасна, хіба можна це заперечувати?» (знову відповідав: так, прекрасна — тільки правильніше, мабуть, говорити не про ідею, а про мрію. Намічати можна багато. Як конструктор, я часом мріяв: як було б добре, якби ось у цьому конкретному вузлі не діяла сила тертя. Але така мрія триває одну мить, тому що тертя неусувне. Російський філософ Микола Федоров стверджував, що головна задача майбутнього людства — воскресіння всіх коли-небудь померлих, а його учень Ціолковський тому й зайнявся розрахунками космічних польотів, що воскреслих, як він підрахував, доведеться розселяти по інших планетах — на Землі всіх не вмістити.

На жаль, ані той, ані другий не описали способу воскресіння померлих. Маркс з Енгельсом та їхній учень Ленін не описали, як саме буде побудована соціалістична держава («де вільно й весело»). На думку Леніна, кожен селянин та робітник, кожна куховарка, відпрацювавши свій «восьмигодинний урок», повинні були трохи покерувати державою. Але він не залишив опису, як конкретно це буде діятись. Боюсь, на практиці це виявилося б не легше воскресіння мертвих.

Хочу поділитися своєю особистою образою на Маркса. Це не стосується теми книги, але, можливо, не буде іншого випадку.

Тільки такий городянин аж до самих кісток, як Карл Маркс, міг ляпнути про «ідіотизм селянського буття». Життя селянина важке, але ажніяк не ідіотичне. Воно навіть дуже осмислене, тому що селянин бачить результати своєї праці, йому зрозумілий будь-який власний крок та й увесь цілорічний процес праці, тісно пов’язаний з річним циклом природи. Робітник заводу може все життя робити деталі, призначення яких йому не дуже зрозуміле, та у всякому разі його деталь може бути тисячною частиною цілого. А селянин має справу саме із завданням у цілому. У всіх народів є казка про кінець Золотої доби — щасливого часу. Я гадаю, мається на увазі початок розподілу праці. Саме він поклав кінець щасливому часу. Але й нині розподіл праці у сільському виробництві — це явище зовсім іншого порядку, ніж у промисловості.

Кажуть, дитинство більше за все життя. Якщо це й перебільшення, то невелике. Ось, наприклад, 2003 рік — це для мене одна шестидесята свідомо прожитого життя, а у сім років один рік складав чверть його свідомої частини, у дев’ять — шосту. Тому кожен рік був величезним, нескінченним, а пам’ять зберігла майже все, повністю зберігла світ, що оточував мене тоді. Не стану називати його Чернігівщиною, це був світ села Чайкіна, що потроху розширювався для мене.

Він теж був величезний та нескінченний. Сьогодні він стиснувся до зовсім невеликих розмірів, багато що у ньому до невпізнання змінилось. Якихось куточків, якихось будинків сьогодні вже немає, але для мене, у моїй пам’яті, все стоїть на своєму колишньому місці.

Зараз я розумію, що життя було майже нестерпно важке, але у дитинстві такі речі по-справжньому не доходять до свідомості. Всі турботи, проблеми та пов’язаний із ними головний біль — то доля дорослих. А дітям все цікаво, все весело, особливо коли довкола свої — сестра, брат, мати...

Я вже майже п’ятдесят років городянин, а все одно не розлюбив сільського життя. Мене не обтяжують ані дрова, ані вода з криниці, ані город, все це я вмію. Будь яка фізична праця для мене в радість, а найбільше люблю копирсатися у землі. На дачі, де я живу, всю округу примусив працювати, і охорона працює разом зі мною.

Традиційне сільське життя вмирає у всіх розвинених країнах. У Європі селян у старому розумінні майже не залишилось, їх замінили фермери — тобто, по суті, люди міського складу, що просто працюють на землі. Фермер — це не селянин, а робітник та підприємець в одній особі. Села щезають, їх замінюють або ферми-хутори, або маленькі містечка. Звичайно, те ж саме буде через покоління-друге й у нас, я це все чудово розумію, але не поспішаю радіти, бо вважаю, що маю право на це суто особисте почуття. Що хотів сказати «марксизм-ленінізм» виразом «ідіотизм селянського буття», зрозуміло: замкненість цього життя, обмеження селянського кругозору, відірваність від світу, збіднений набір занять. Але слова потрібно було, як на мою думку, обрати інші, не такі грубі та жорстокі.

Коричневий том я залишив лежати на підвіконні. Гадаю, всі вони тоді відправлялися на смітник. Навряд чи знаходились охочі до цього породження, як хтось сказав, безсоння та головного болю.

Розділ п’ятий. Пишатися собою чи соромитися себе

Тільки не колонія

Заклопотаний справами, я, на жаль, не можу багато уваги приділяти тому, що діється у сфері нашої громадської думки, про що пишуть, що обговорюють люди, які задають тон і напрямок для більшості. Виплата заборгованості по пенсіях, стабільність грошей, підготовка до зими, земельна реформа, відношення з сусідами України, стан енергомережі та трубопроводів — всі ці та подібні до них питання (іноді навіть не зовсім президентські або зовсім не президентські) ніколи не терплять зволікання та відбирають практично весь час. Втім, я майже кожен день проглядаю газети, а іноді вдається викроїти час і на журнали, а тому я маю уявлення про весь обсяг надрукованого за роки незалежності, та мабуть, ще за два-три попередніх роки, у наших товстих журналах. До того ж, мені доводилося та й доводиться зустрічатися з їхніми авторами, багато хто з яких з головою занурився у політику. Я постійно чую від них і повністю згоден з ними, що це — справжня скарбниця вітчизняної думки, що ці кілька тисяч аркушів будуть вивчати історики, а багато що увійде (і вже увійшло) у коло читання студента, старшокласника. Устами своїх літераторів, мемуарістів, істориків, соціологів, філософів еліта української нації висловилась після десятиріч вимушеного мовчання.

Читати і слухати все це, особливо у перші роки, було дуже цікаво, тому що незвично, але дещо з самого початку бентежило. Дуже багато болю було вилито... Врешті виникла тривога: а чи не складається у нас під вантажем цього болю і проти бажання будь-якого конкретного автора «комплекс» ображеної нації, народу, що зазнав травми? Такий комплекс зашкодив би Україні. Він нав’язав би нам невроз жертви, міф про країну, яку обминули Бог та історія. Горе народу, який засвоїть психологію ображеного, сказала одна розумна людина. Такий народ стане заздрісним, ущербленим, нещасним. Кращі свої розумові сили він витрачатиме, щоб підрахувати, хто й коли його обікрав, хто задумує зле, хто ховає камінь у пазусі. Легко зрозуміти почуття, які спонукали найкращі пера країни та української діаспори. У кожного з них своя правда і свій біль, але коли все це разом, то виходить дуже велика односпрямована сила. Зацикленість на минулому, у якому, до того ж, бачать тільки тяжке — утиски, жертви, гноблення, несправедливість, заважає людям повністю розпрямитися, стати по-справжньому вільними та самодостатніми сьогодні. Готові знов і знов, по четвертому, п’ятому, сьомому колу викривати «московщину», російський царизм, колонізаторів, обрусителів, Петра, Катерину, Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Єльцина, Путіна, отже, уже не можуть обійтися без Росії. Вони дзьобають її невтомно та гаряче, вона їм конче потрібна як палко коханий об’єкт нелюбові — тієї нелюбові, не освідчуватись у якій неможливо, інакше життя втратить зміст.

Що тут можна сказати? Якщо людина щиро вважає, що жила в пеклі, я не маю права сперечатися з нею, у неї, повторюю, своя правда. Зі свого боку, я вважаю, що маю право сприймати недавнє минуле дещо інакше. Я не жив у пеклі, і переважна більшість моїх співвітчизників не жили в пеклі. Заднім числом зачернити їхнє та моє життя вважаю абсолютно неправомірним.

Моя книга наполовину про Росію, але тут я готовий закликати деяких своїх читачів: забудьте про Росію — для початку хоча б на місяць. Викиньте її з голови. Я вже згадував про людей, впевнених, що національна ідентичність України зводиться до заклику: «Щоб все було не так, як у москалів». Носії подібних ідей не помічають, як ставлять себе у психологічну залежність саме від тих, від кого так палко мріють віддалитися, тому що перетворюють «москалів» у свою головну точку відрахунку, прирікаючи себе на життя з оглядкою на «Москву».

Подібна психологія не обмежена інтелектуальними колами та рамками теоретичних шукань. В одній з аналітичних нотаток, що були покладені на мій стіл кілька років тому, я прочитав виразну оцінку зовнішньої політики України перших трьох років незалежності (1991 — 1994). Це, ясна річ, лише одна з оцінок, були й інші, але й ця з’явилась не на порожньому місці. За словами аналітиків, нашу зовнішню політику відрізняли в цей період три основні риси: по-перше, рефлекторність (буквально «відбитий, відображений»), а точніше обумовленість діями Росії; по-друге, використання незалежності України як аргумента у дипломатії (тобто наша зовнішня політика нібито виходила з того, що незалежність України необхідна не так їй самій, як її зовнішньополітичним партнерам, яким вона теж потрібна лише для зовнішньополітичних комбінацій — з Росією або проти Росії). Третю головну відмінну рису української зовнішньої політики 1991 — 1994 років аналітики описали так: у всіх діях України цього періоду, часто парадоксальних, проглядала можливість в разі невдачі повернутися до звичного партнерства з Росією та спертися на неї. У нотатках аналітиків був зроблений такий висновок: це не є політика, заснована на власних інтересах України. Я б ще додав: це політика тієї психологічної залежності, про яку була мова вище.

Подібний же хід думок притаманний деяким нашим публіцистам та політологам. Можна подумати, що для них незалежність України це виключно незалежність України від Росії. Вони готові упокоритись щодо геополітичної вторинності України, щодо сприймання її як буферної зони між цивілізованим світом та «варварською» Росією, а то й вже зовсім не почесного «санітарного кордону». Вони демонізують Росію — «дику», «деспотичну», «азіатську» країну, яка бажає знову завернути Україну з демократичного шляху і відірвати, проти волі Заходу, від усієї іншої Європи. Тобто Україна — це виключно поле суперництва між Заходом та Росією за те, щоб ми були або там, або тут. У них дається взнаки питання: ну чому Україна не відвернеться від поганої Росії і не пристане до доброго Заходу, де нас так чекають? Якби це був адекватний опис ситуації, ми повинні були б відчувати себе несамостійними та несамодостатніми. Але це, на щастя, не так. Керівництву України не потрібно бути ані проросійським, ані прозахідним, воно проукраїнське.

Політика взагалі не повинна потрапляти в обійми гранично спрощених національно-романтичних метафор («повернення додому, у Європу», «подалі од Московщини», яка «хоче утягти в Азію» і таке інше). Прихильники таких спрощень намагаються створити удавану політичну реальність, щоб Україна жила за законами цієї реальності.

Приблизно у той же час я прочитав у «Молодій Галичині» пораду — яким повинен бути художній образ України: «Нехай художник зобразить обірваного, виснаженого, але великого та сильного європейця, який виходить із залізної розчиненої навстіж клітки, поруч з якою лежить величезний повалений варвар з монгольськими рисами обличчя». Тобто автор був готовий визнати, що все життя просидів за гратами, що туди йому просували їжу у мисці і все таке інше; не хочеться далі розвивати цей образ.

Підтримувати такі погляди означало б розписатися у власній неповноцінності.

Тема ця непроста, але не стану її обминати. Я надто високої думки про свою країну та її народ, щоб не звертати уваги на розповсюдження подібних поглядів, що знецінюють життя та досягнення сотень тисяч видатних синів та дочок України.

Народи, що багато чого пережили, як правило, схильні недооцінювати проблеми (минулі й сучасні) інших народів, і все ж ніхто не стане сперечатися з таким ствердженням: немає у світі народу, окрім якихось блаженних тихоокеанських островитян, який не випив би з келиха гіркоти та лиха. А може невідомий Божий промисел у тому-то й є, щоб нікого цей келих не обминув. Але багато моїх співвітчизників переконані, що ніхто не може зрівнятися з українцями в стражданнях. Це у них така манія величі (у багатьох росіян, до речі, те саме, — як і у багатьох поляків).[22]

Я повністю згоден із нашим великим педагогом Антоном Семеновичем Макаренком, який як постійне нагадування своїм вихованцям вивішував гасло «Не скиглити!» («Не пищать!»). За внутрішнім змістом це, між іншим, абсолютно те саме, що винайдений кількома роками пізніше в Америці лозунг «Keep Smiling» — «Тримай посмішку» (мається на увазі: і тоді удача прийде до тебе).

Образи на історію, що вона пішла так, а не інакше, спроби хоча б на папері звести з нею рахунок, заповнити щось колись недодане, не можуть бути притаманні народу, що визначив собі ціну. Ми уже не можемо віддати під суд ані Катерину, ані Сталіна. Та Сталін ще б виправдався в очах багатьох українців, заявивши, що він великий збирач українських земель, що він збільшив розміри України майже на третину. Те ж саме стверджувала б і Катерина: адже розділи Польщі, які вона вчинила, з’єднали Лівобережжя з Поділлям та Волинню (то її онук Олександр взяв зайве — Велике герцогство Варшавське).

Нехай історичні образи залишаються саме історичними. Так, колись монгольський хан Батий спалив Київ і тим поклав кінець Київській Русі. Але у моєму серці немає сьогодні неприязних почуттів до Монголії та монгольського народу у зв’язку з цим фактом, яким би сумним він не був. Сучасні кримські татари не несуть відповідальності за своїх предків, які спустошували Україну походами та угнали людей в неволю. Навіть тільки що згаданий товариш Сталін і той любив повторювати: «Син за батька не відповідає» (хоча й запровадив критерій покарання — «член родини зрадника батьківщини»), коли ж мова йде не про батька, а про пра-пра-прапрадідів, то й казати нічого.

Чи повинні ми звинувачувати сьогоднішніх поляків за воєводу Юзефа Стемпковського, що закатував до смерті у своїй резиденції у Кодні тисячі українців? Чи мають право у свою чергу поляки, які зберігають найтяжчі спогади про Степана Бандеру, гніватися на сучасних українців? Запитання, ясна річ, чисто риторичні. До речі, у київських журналах (на відміну від львівських) про Польщу нечасто згадують як про історичного ворога. Навпаки, переважає зацікавлена увага до нашої північно-західної сусідки. Цьому дуже сприяє підкреслено дружнє ставлення до України нинішнього польського керівництва.

Я переконаний, що народи, які у минулому багато й довго ворогували, здатні на повну злагоду та примирення. Спроможні тому, що у них є якесь ставлення одного до іншого. Навіть якщо воно поки що з негативним знаком, вони не з чуток знають про існування один одного. Ставлення, нехай навіть пристрасне — це ставлення, це не байдужість. Не дарма ж говорять, що від кохання до ненависті один лише крок. Всі ми пам’ятаємо, як під кінець горбачовської ери західний світ раптом палко закохався у «росіян» (колективний псевдонім населення СРСР), яких до того боявся та ненавидів. Щоправда, чомусь самі росіяни (без лапок) нікому особливою закоханістю не відповіли. Може, саме з цієї причини це почуття досить швидко згасло й на Заході. Сьогодні українці для більшості поляків (не для всіх, на жаль) — споріднений народ, що врятувався, як і вони самі, від комунізму. Відчуття цієї спільності доль примушує забути минулі образи. Щоправда, і тут, як мовиться, не без нюансів. Серед галичан та волинян є люди з антипольськими настроями, є екстремісти, що воюють проти польських пам’ятників. По той бік кордону у наших екстремістів є зеркальні антиподи, є реваншисти і тому подібна публіка. Я сприймаю такі речі як певний «податок на свободу» і не дозволяю, щоб вони заступали більш важливе: саме Волинь та Галичина сьогодні найщільніше пов’язані із Польщею, процвітає прикордонна торгівля, багато людей у двох наших країнах встигли побудувати на ній свій добробут. А ось у Східній Україні Польща не сприймається як якийсь «колишній ворог». З погляду мешканців Ізюму, Охтирки або Полтави, ворожнеча з поляками — справа настільки давня, що вже не зачіпає живих почуттів. Тому ставлення до Польщі тут куди більш спокійне.

Тема примирення народів дуже важлива. Громадська свідомість всіх без винятку посткомуністичних країн не дозволяє собі забути історичних ворогів, внутрішніх та зовнішніх, забути пригноблювачів — як реальних, так і вигаданих — і в цьому наша відміна від країн, що лежать далі на захід. Там на обговорення таких тем дивляться як на прояв поганого тону. На нашому ж боці від колишньої залізної завіси розрізняється тільки ступінь пристрасності обговорень, але йдуть вони скрізь. 10 — 12 років тому такі «обговорення» у кількох випадках передували початку воєнних дій.

Захід подає нам зовсім інший приклад. У багатьох на пам’яті післявоєнне замирення Німеччини та Франції після століть ворожнечі. Спершу мало хто вірив, що цей замір має якийсь сенс, але слідом за рукостисканнями державних діячів було узгодження шкільних підручників історії (захід виключно важливий, хоча й дуже важкий) — і так мало-помалу, майже непомітно, «процес пішов». Ніхто не назве дату, коли замирення таки сталося, але воно сталося: у 2003 році уже всерйоз і урочисто обговорювалось питання про державне об’єднання Німеччини та Франції.

Йде замирення між Німеччиною та Польщею. Відомий перший символічний жест, що ознаменував початок німецько-польського замирення: канцлер ФРН Віллі Брандт став на коліна у Варшаві. Радянське керівництво було в той час страшенно цим незадоволене.

Звичайно, історична ворожнеча може минути й сама по собі, за давністю. Адже немає уже у сучасних українців неприязних почуттів до турків, хоча у минулому між нами було багато всього та всякого. З іншого боку, якщо кілька талановитих літераторів сьогодні візьмуться ворушити давнину, я не стану ручатися, що їм не вдалося б розкачати громадську свідомість та гальванізувати якісь давно відмерлі антитурецькі почуття — хоча й незрозуміло, навіщо. Часи сьогодні, правду сказати, вже не ті, пік розкачок позаду. На щастя! А от, скажімо, густозабарвлені почуття поляків до Росії «самі по собі» щезнуть ще не скоро, причому тут ситуація поки що в глухому куту. Досить сказати, що у Польщі і сьогодні легко почути легіонерські пісні з антиросійським пафосом, тоді як у Росії відсутнє щось симетричне. Польське ставлення могло б змінити знак завдяки якомусь розумному та яскравому жесту з боку Росії, а от що робити із зустрічним російським ставленням до Польщі, вірніше, з його майже повною відсутністю, незрозуміло. Нуль, скільки не змінюй у нього знак, так і залишиться нулем. Мабуть, завдяки цьому «нулю» керівників зовнішньої політики Росії ніяк не знайде натхнення у тому, що стосується Польщі. Я радий (без всякої зловтіхи, зрозуміло), що на польському напрямку ми випередили Росію. Росія чимало полегшила б собі життя, якби змогла привернути до себе польську громадськість, але ця задача буде дуже нелегкою.

Деякі питання Україні, Росії та Польщі доведеться вирішувати втрьох (я зараз не про трубопроводи), а то й у ще більш розширеному складі — наприклад, узгодження підручників історії, цих головних зосереджень національної міфології. У Європі давно вже дійшли висновку, що без такого узгодження надійне зближення народів (народів, що одержують поголовну шкільну освіту!) сильно ускладнюється, якщо це буде зближення тільки на рівні двоєчників, яким все байдуже. Експерти Польщі, Білорусії, Литви, України та Росії повинні будуть виробити більш-менш прийнятну для всіх сторін оцінку сотень подій. Подій, кожна з яких сьогодні має п’ять тлумачень, часто взаємовиключних. Комуністичним історикам такі речі у свій час вдавалися легко. Їм ставав у пригоді «класовий підхід», воістину універсальна відмичка. Але й сьогодні є ще могутня зброя, яка зветься «політкоректність». Щоправда, багато історичних фактів набудуть під її тиском зглаженого та обтічного вигляду, втратять частину колориту, але, як показав досвід Європи, це не дуже велика платня за зникнення ворожнечі, за взаємну дружелюбність та терпимість. Іноді мимоволі пригадаєш французського короля Карла X, який казав бувало, що історія настільки кишить поганими людьми та поганими прикладами, що вивчення її небезпечне для юнацтва.

Від політкоректності не піти і у наших відносинах з Росією: «цивілізований світ» не дозволить і правильно зробить. Але я не думаю, що політкоректність нам знадобиться у таких вже великих обсягах. Для мене історія України — дивна симфонія, хвилююча та героїчна на кожному своєму відрізку. Мені не соромно за жоден період цієї історії, я не бачу, що в ній, як по Карлу X, так уже сильно потребує цензури, щоб не бентежити юнацтво.

Нехай не говорять, що я захищаю або вигороджую Росію. Те, про що я зараз веду мову, дуже мало значить для Росії, але дуже багато — для нас самих. Ми жили у досить дивній країні, що називалась СРСР. Сьогодні, коли такої країни вже немає, коли вона стала надбанням історії, не варто задля публіцистичного загострення приписувати їй вигадані гріхи, коли на її совісті стільки реальних. Був не тільки «режим КПРС». Окрім режиму КПРС (і мало з ним стикаючись), існувала система управління народним господарством, дуже добре мені відома. Можу поручитися, що ця система не була колоніальною. Швидше вона була наднаціональною: на регіональному розподіленні праці дуже мало відбивався той факт, що СРСР населяють різні народи. Для Держплану він був більше чи менше заселений «радянськими людьми».[23]

Абсолютно виключено, що 50-мільйонна Україна була настільки сліпа чи загіпнотизована, щоб не здогадуватися про свій колоніальний статус, який могли розпізнати лише кілька публіцистів. Мої почуття патріота бунтують проти такої принизливої гіпотези.

Москва відтягнула у нас, здебільшого у післявоєнні роки, багато прекрасних талантів, які б стали в пригоді й самій Україні. Один з резонів нашої незалежності — якщо комусь іще потрібні резони — бажання змінити такий стан справ. Але й відток талантів я не можу, поклавши руку на серце, назвати ознакою нашого колоніального стану. Москва була столицею СРСР, а столиці завжди були й будуть магнітами для честолюбних. Якщо Київ притягує у наші дні непосидющу та башковиту молодь з Маріуполя, Чернівців або Житомира, то це ще не ознака колоніального статусу цих міст. Щоправда, на біду, сьогодні нашу молодь нерідко тягне повз Київ — у Німеччину, Канаду, США, але це не значить, що Україна — колонія Німеччини, Канади, США.

Щодо витоку талантів протягом трьох віків, то про це у нас ще буде окрема розмова. Вона тісно пов’язана з питанням про те, що ж уявляли з себе відносини України та Росії, чи повинні ми пишатися собою або соромитися себе.

Але перш ніж перейти до цієї теми, я хочу визначити принципово важливу тезу: якби уже у XVII столітті Україна визнавала себе окремою нацією у сучасному розумінні, як часто переконують та мають на думці, вона домоглася б незалежності, враховуючи її розміри та кількість жителів, не у наш час, а значно раніше. Яка сила змогла б утримувати її у неволі так довго? Та й взагалі, чи міг би у XVIІ столітті потрапити у «колоніальне ярмо» впевнений у своїй окремості та самості народ, що незадовго перед тим дуже наочно довів свою відвагу та рішучість у боротьбі за волю. Чи мислиме таке?

Як це спокусливо, але ж і марно — підганяти події минулого під політичні гасла, що з’явились пізніше. Волелюбні українці Богданової держави вважали та називали себе «рускими» (або «руськими»), і православний московський цар не сприймався ними як чужий. Якби вже тоді вони визнавали себе окремою українською нацією, наша історія склалася б зовсім інакше.

20 грудня 1995 року на урочистих зборах у зв’язку із 400-річчям з дня народження Богдана Хмельницького я закликав черпати у нашому минулому не зневагу, а силу. Готовий повторювати цей заклик знову й знову. Я відкидаю гіпотезу «колоніального поневолення» України не тільки тому, що відстоюю честь рідної країни, — я просто не бачу у цій гіпотезі логіки та правдоподібності.

Не колонією намагалась зробити Росія «Малороссию», вона намагалась зробити її частиною себе — ось у чому суть зусиль Москви, а згодом Петербурга на українському напрямку! Я швидше готовий вислухати людину, яка скаже, що це було у чомусь гірше колоніального статусу, хоча й спитаю, що було б краще для нашого предка 400 років тому: стати турецьким рабом чи яничаром? Ледве не починаючи з 1654 року «центр» сприймає Україну в дусі Старої площі. І до «малороссийской» верхівки царі ставились, як генсеки до українських номенклатурних сотоваришів. При всіх можливих засторогах вони, люди з «малороссийской» верхівки, — «свої». Скажімо, гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, скільки не вступав у союзи з Туреччиною та Кримським ханством проти Росії, все ж таки був у 1676 році пробачений, як той, хто став на шлях виправлення, і відпущений жити у Сосницю на Чернігівщині. Згодом, побувши у Москві кимось на зразок консультанта у турецьких справах, він був у 1679 році призначений... воєводою у Вятку. Чому ж ні? Добрий розпорядник, навіщо пропадати таланту, коли у Приураллі погано з кадрами? Після вятського воєводства Дорошенко отримує у власність підмосковне село Ярополча, де, вже на восьмому десятку, і закінчує свої дні.

Не дивлячись на московські «неправди», яких було чимало слідом за Переяславською угодою, Лівобережжю перебування «під царською рукою» здавалось значно меншим злом. Події Руїни у Правобережжі давали багатий матеріал для порівняння.[24] Люди не тікають туди, де погано. Вони й до Переяславської Ради тисячами тікали у російські межі, на нинішню Слобожанщину.

Чим пояснити «феномен Лівобережжя»? Як бачимо, спільна православна віра, «русская» самосвідомість, яка збіглася значною мірою, та мовна близкість переважували в очах войовничих та гордих козаків (а козаки, за підсумками «московського» перепису, складали половину дорослого чоловічого населення Лівобережжя) недоліки московського правління.

«Малоросіийську» автономію, що поступово створилася у складі Російської імперії, народна пам’ять охрестила Гетьманщиною.[25] Я б сказав так: після кривавих потрясінь Козацької епохи Україна «відстоялась» як Гетьманщина. Гетьманщина була незрівняно більш автономною, ніж УРСР через два століття. Може, таке співставлення звучить несподівано, але порівнювати можна тільки із зрозумілим та знайомим. Гетьманщина уже ні за яких умов не могла бути забутою українським народом. Вона стала непорушним національним міфом та ідеалом, нехай навіть перебільшеним, якщо можна так сказати про міф та ідеал, саму природу яких становить перебільшення.

Зрозуміло, ми, українські патріоти, віддали б перевагу тому, щоб Українська держава, створена Богданом Хмельницьким, так і лишилася з момента свого заснування повністю незалежною державою, але ніяких шансів на це східноєвропейська реальність XVII століття Україні не давала. Козаки могли перемагати поляків у багатьох битвах, в тому числі і у великих, але вони неспроможні були стати такою перешкодою для шляхти, щоб вона припинила свої наполегливі спроби прибрати Україну до рук.

Якби творіння Богдана Хмельницького вижило, це було б українське чудо, нове слово у розвитку європейської державності — демократично побудована держава, що спиралась на клас вільних дрібних землевласників-козаків, тобто фактично озброєних фермерів, на селян-орендарів та на вільні міста, держава без великих землевласників. Тільки монастирі продовжували у ній володіти розлогими землями, а що до кріпосництва, то воно винищувалось у ході Великого повстання буквально на очах. І все це — на тлі розквітаючого по всій Європі абсолютизму та в пику йому! Насправді, занадто добре, аби збутися.

Без Рюриковичів

А яка дивна та унікальна культура склалася до середини XVII століття в Україні, щоб дійти розквіту у XVIII — відкрита, багатомовна, гуманна, чужа ізоляціонізму, з розвиненою (як пишуть вчені) сміховою та пародійною основою. У затишному світі України не було бездонної безодні між кобзарем, що виспівує думи про втечу трьох братів з Азова чи про Марусю Богуславку, та вченим богословом, який навіть із дружиною розмовляє церковнослов’янською чи то латиною. Відомо, що деякі українці вчились у Венеції та Падуї, Київ називали другим Єрусалимом. Культура христианських народів Європи як правило підживлювалась або з римсько-латинського джерела, або з греко-візантійського. Україна опинилась одразу в двох колах культури.

Релігійна ворожнеча та війни з Польщею якось-таки не заважали могутньому польсько-латинському впливу. Латиною писалися теологічні та полемічні трактати (писались вони й мовою «супротивника», тобто польською), йшли диспути, виголошувались урочисті промови. Латина була мовою православної Києво-Могилянської колегії (з 1694 року — академії), причому нею не тільки викладали на всіх курсах, але учні ще й повинні були латиною спілкуватися проміж себе у позанавчальний час!

Світ цих малих «граматиків, риторів, філософів та богословів» незрівнянно описаний у гоголівському «Виє». Вони не тільки протягом 12 років проходили курс наук, але й були не чужі мистецтву. «В торжественные дни и праздники семинаристы и бурсаки отправлялись по домам с вертепами. Иногда разыгрывали комедию, и в таком случае всегда отличался какой-нибудь богослов, ростом мало чем пониже киевской колокольни, представлявший Иродиаду или Пентефрию, супругу египетского царедворца. В награду получали они кусок полотна, или мешок проса, или половину вареного гуся». Історики стверджують, що Гоголь тут цілком точний: саме так «спудеи» компенсували бідність свого забезпечення, допомагаючи проникненню вченої культури у міське середовище. (Мені, щоправда, чомусь здається, що давали семінаристам не просо, а пшоно). Та й не тільки у міське. Під час вакацій частинка міських видовищ перепадала й хуторянам. «Приблизившись к хате, выстроенной поопрятнее других, становились перед окнами в ряд и во весь рот начинали петь кант. Хозяин хаты, какой-нибудь старнй козак-поселянин, долго их слушал, подпершись обеими руками, потом рыдал прегорько и говорил, обращаясь к своей жене: “Жинко! то, что поют школяры, должно быть очень разумное; вынеси им сала и чего-нибудь такого, что у нас есть!”».

Інше чудове явище нашої демократичної культури — православні міщанські братства. Українське вельможне панство було окатоличене і тим загублене для України. Після Брестської унії 1569 року відійшли від своєї колишньої пастви, ставши уніатами, і більшість епіскопів. Але громадяни, що залишилися без еліти, відповіли на це створенням братств. У 1620 році всім кошем вступили до Київського братства запорожці. Братчики засновували православні школи та друкарні. Кількість друкарен в Україні іноді перевищувала десяток, і в цьому Україна XVII століття помітно випереджала Росію. Та й церковна думка стояла у Києві набагато вище, ніж у московських начотчиків та буквоїдів, з цим погоджуються і сучасні російські історики церкви.

Україну відрізняла висока грамотність; сірійський араб-християнин Павло Алеппський, син антіохського патріарха Макарія, що описав подорож патріарха у Росію в 1655 році через Україну, повідомляв, що навіть українські селяни вміли читати й писати, а сільські священики збирали та навчали сиріт. Відзначив він у своїх подорожніх нотатках також відкритість киян у стосунках з іноземцями. Він та його супутники зустрічали найдружелюбніший прийом, ніде не відчували себе чужинцями, у той час, як у Росії він не бачив «радості та волі» і почував себе так, ніби на серце йому «повісили замок».[26]

Але було в Росії також багато плюсів. У порівнянні з відкритою всім вітрам Україною життя тут було досить спокійне, всі вороги були далеко. Безмежні ліси настільки кишіли звір’ям та птицею, що іноземці порівнювали Росію з величезним звіринцем. Полювання не було привілеєм дворян, ним займались і прості люди. Ріки та озера просто рясніли рибою. Риба, дичина, гриби та ягоди були майже нічого не варті.[27]

Такою була країна, до якої Україна виявилась приєднаною у 1654 році — багата природними ресурсами, повністю собою задоволена, з жорсткими, як кремінь, дяками (Хмельницький відчув це у Переяславі), відносно мало наражена на зовнішні погрози, підозріла до іноземців, сита, дуже набожна і малоосвічена, хоча на Красній площі у Москві Павло Алеппський побачив цілий книготорговий ряд. Але було у ній і щось нечуже, було привабливе. Заповзятливі та бідові українці досить швидко потягнулись сюди. При цьому вони вважали, треба думати, що просто переселяються на інший кінець «Русской земли». Ось як багато значать сталі поняття, ось які важливі імена, слова, ідеї, символи. Ідея «Русской земли» від Червоної Русі та Вільни до Архангельська та Вятки частково знімала у тих, хто переселявся до Росії, психологічний бар’єр.

Освічені «малороссы» виявилися потрібними у Росії.

Уже нікому не треба доводити, що до середини XVII століття, тобто до початку Визвольної війни гетьмана Богдана Хмельницького, українська культура була відчутно вищою від російської. З цим не сперечаються ані російські, ані західні історики. Двісті років, які минули після падіння Константинополя у 1453 році, Росія залишалась без орієнтира та ідейної опіки. У Москві царювали підозри: а чи такі вже православні тепер ці греки? По-перше, живуть «під басурманом», а по-друге, вступили у Флорентійську унію з католиками. Культурні центри Європи були далеко, особливо якщо врахувати наявність високого релігійного бар’єру. Впродовж століть у московському товаристві зворотньою стороною побожності була ворожнеча до освіти. Ходило таке прислів’я: «Кто по-латыни научился, тот с правого пути совратился». Ворожнечу до всякої «латини» виправдовували небезпекою єресі. Московські церковні люди постійно пам’ятали православний переказ, за яким Люцифер, впавши з неба, приземлився десь на заході, за Польщею. Любов до знання видавалася їм зрадою вірі та шляхом до погибелі душі. У цій любові вбачали першорідний гріх гордині. Освіта могла бути лише православною, всяка світська наука виключалась.

Україна ж, зберігаючи православ’я, виявилась куди більш гнучкою та толерантною. Західний культурний вплив відчували не тільки пани та магнати українського походження. Про них, мабуть, можна сказати, що вбирали його аж надто запопадливо — тому що, як правило, повністю полонізувалися у другому-третьому поколінні. Середні ж верстви і навіть простий народ, аніскільки не полонізуючись, змогли взяти від польської культури (і через польське посередництво — у країн, розташованих далі на захід) багато цінного. Але головне, в Україні була відтворена традиційно європейська система освіти, заснована на володінні латиною та ознайомленні з працями римських істориків та філософів. Латина була універсальною мовою європейського культурного товариства, і володіння нею давало освіченим українцям ключ до досягнень науки та культури того часу.

Водночас Україна зберігала живі зв’язки з грецьким культурним світом, а час від часу ще й з турецьким. Зовнішній світ України не обмежувався найближчими сусідами. У цей світ входили (нарівні з Варшавою та Москвою) Єрусалим, Париж, Відень, Прага, Рим. Саме українські богослови «виправили» православні релігійні книжки, звіряючи їх із першоджерелами. Згідно вказівок Вселенських соборів та розпоряджень патріархів були «відредаговані» й церковні обряди.

Не можна сказати, що Росія, яка бачила у європейській освіті латинську єресь, зовсім не прагнула такого життя. Єресь вона бачила, але все одно до неї поривалась. Судячи з родовідних книжок, вона постійно приймала шукачів пригод «из Цесарской земли», «от немец», «от свеев» та інших країн, аж до Шотландії. Навіть на Ливонську війну можна, мабуть, дивитися, як на «великий контакт» із Заходом. Але в цілому слід визнати, що Росія, яка засиділась у середньовіччі, продовжувала самовдоволено варитися у власному соку.

Застій, втім, не міг тривати вічно. У 1649 році молодий боярин Федір Ртіщев, нібито з власної ініциативи, але з відома царя, запросив з Києво-Могилянської колегії ієромонахів Єпіфанія Блавинецького та Арсена Сатановського із трьома десятками ченців. Вони утворили вчене братство, яке займалось перекладами книг та навчанням юнаків. Сам Ртіщев вступив до цього училища рядовим учнем. «Ргіщевське братство» започаткувало майбутню Слов’яно-Греко-Латинську академію. Так почалося перенесення київської вченості у Москву, а після Переяславської угоди Україна стала для Росії у культурному відношенні справді «старшою сестрою».

Колись, у XII столітті князь Андрій Боголюбський утік із Вишгорода Київського до Володимира, прихопивши київську святиню, ікону Божої Матері, писану, за переказом, євангелістом св. Лукою. Андрій вирішив зробити з Володимира другий Київ: збудував Золоті ворота та прекрасні храми, завів літопис, який відкривався подіями київської історії («Повестью временных лет»), а вже потім переходив до подій Володимиро-Суздальської землі. Тобто він всіляко переконував, що столиця Русі переїхала у Володимир. В 1169 році його військо (щоправда, без його особистої участі) навіть спалило Київ.

Від цього тяжкого удару Київ так і не зміг до кінця оправитись аж до ординського завоювання, а володимирські та московські літописці з того часу так і продовжували починати свої літописні зведення з київської історії. Врешті, для тутешніх Рюриковичів Київ залишався родовою та спадкоємною вотчиною.

Через 500 років історія повторилася, і Москва (де навіть не залишилося Рюриковичів), на доповнення до київської історії одержала київську вченість та українську барочну культуру. А як додатковий приз київські граматики поновили російську літературну мову. Приїжджі перекладали у Москві не тільки духовні книжки, але й праці з історії, географії, педагогіки та лікувальної справи. Єпіфаній склав слов’яно-греко-латинський словник та лексикон церковних слів, писав передмови до різних книжок, що друкувались тоді, вірші на честь святих, складав та виголошував проповіді. Одна з них носить назву «Люди, що сидять у темряві». Це, за його переконанням, «мысленные совы» та «ненавистники культуры», які «возлюбили мрак неведения». Єпіфаній Славинецький пізніше зіграв свою роль також у російській внутрішній політиці: він доклав руку до відсторонення патріарха Нікона.

До речі, в Росію були «експортовані» також зачатки світського мистецтва. Коли київські архієреї та священики приїхали у Москву, щоб взяти до своїх рук керування московською церквою, вони привезли з собою також і «шкільну драму». Де б не був український епіскоп або українець — ректор семінарії, там неодмінно ставились київські п’єси або наслідування їм.

У 1664 році у Москву переселився випускник Києво-Могилянської колегії знаменитий просвітитель Сімеон Полоцький. Через три роки він став вчителем царевича Олексія, а після його смерті — царевича Феодора та царівни Софії. Як богослова, Сімеона Полоцького цікавили дивовижні, як на перший погляд, речі: скільки часу пробули Адам та Єва у раю (Сімеон вирахував, що три години), котра була година, коли вони согрішили («в шестой час дня»). Обговорював він і ще більш екзотичні питання, сама несподіваність яких розхитувала раз і назавжди затверджене та визубрене, підбадьорювала допитливість. Сімеон Полоцький заснував у Кремлі світську типографію, написав збірки віршів «Вертоград многоцветный», «Рифмологион», у якому, зокрема, прославляв могутність та силу Росії, та «Псалтирь рифмованную» (улюблене читання Ломоносова), написав п’єси «Комедия притчи о блудном сыне» та «О Навуходоносоре царе». Він, по суті, засновник поетичного та драматичного жанрів у російській літературі.[28]

У 1716 році переїхав до Петербургу і став найближчим помічником царя у проведенні церковної реформи префект Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович. При Стефані Яворському та Прокоповичі більшість місць викладачів у Слов’яно-Греко-Латинській академії зайняли кияни, викладання було поставлене за київським зразком, навіть більшість учнів у Москві були з України. Закінчивши навчання, вони нечасто поверталися на батьківщину, а залишалися у Великоросії, поступово посідаючи найважливіші духовні посади. За виразом вчених, культурний клімат у цій академії визначався духом українського барокко.[29] Ці та подібні їм люди до деякої міри українізували Росію, і у першу чергу Петербург. Відоме ствердження: «Московию превратили в Россию не немцы Петра, а хохлы Елизаветы» — звичайно, гіпербола, але зерно істини у ньому є.

Якими словниками, головним чином, користувалися у Росії аж до XVIII століття? Лексиконами українців Паші Беринди («Лексикон словено-российский и имен толкование») та Лаврентія Зизанія. Якими граматиками користувалися у Росії? Граматиками знову ж таки Лаврентія Зизанія та ще одного українця, Мелетія Смотрицького (Ломоносов називав граматику Смотрицького «вратами премудросте»), їхні праці узаконили мову, що складалась із загальнозрозумілих церковнослов’янських та народних елементів. Сьогодні ми звемо її староукраїнською книжковою мовою. Вдосконалюючи церковнослов’янську мову, вона з більшим успіхом ніж російська, переборола архаїку. У ній раніше, ніж у російській, з’явилися і віршова поезія, і драми, вона мала необхідні нові слова та терміни, при цьому, завдяки спільній основі, вона виявилася повністю зрозумілою та прийнятною у Москві. Російський правопис з того часу спирався на принципи, закладені Мелетієм Смотрицьким у «Грамматике словенской». Київський вчений дав російській граматиці також ту термінологію, якої вона й досі дотримується.

Хто став готувати нові російські кадри у московській Слов’яно-Греко-Латинській академії та інших «вузах» того часу? Цілий десант київських професорів.[30] Кілька десятиріч підряд українці складали серед викладачів вагому більшість. І кожен з них, навіть не ставлячи перед собою такого завдання, наближав московську ділову, літературну та урочисту мову до київського взірця. Не до живої народної мови Києва, а до дещо штучної, багатої полонізмами та латинизмами, але досить «російської» на слух мови Києво-Могилянської академії. Студенти засвоювали цю мову, відтворюючи її потім все життя у живій мові та письмі. Вона ставала мовою освіченої Росії.

Росії треба було наздоганяти Європу, і протягом всього XVIII століття на російську мову перекладають запаси європейської премудрості, що накопичились за віки. Перекладачі, серед котрих процент українців був набагато вищим «натурального», — теж законні учасники процесу формування російської літературної та наукової мови. Під впливом латини вони привнесли у російську мову особливі конструкції книжкового перекладу, уже звичні для освічених українців. Російський мовознавець Микола Трубецькой стверджував: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры». Культуру Росії XVIII — XIX століть він не дарма називав «русской культурой в малороссийской редакции».

Проте, сама Україна за сто з чимось років перетворилася у культурну окраїну Росії. Вікном у Європу став Петербург. Тобто сталось дивне. Українські лексикографи наступного, XIX століття відправилися за справжньою українською мовою у гущу власного народу, завдяки чому українська мова набагато більше розійшлася з церковнослов’янською, а росіяни залишали собі, хоча й досить з того часу опрацьовану та розвинену, але все ж «словено-российскую» літературну мову, близьку до староукраїнської книжкової, створеної чималою мірою українцями. А хто потім розвивав та просував цю мову? Літературну мову у будь-якій країні вдосконалюють головним чином письменники та поети. У Росії цим займались, серед інших, Гоголь, Короленко, Мережковський, Ахматова (Горенко), Чуковський, Маяковський (він писав про своїх предків: «...Я дедом — казак, другим — сечевик...») Загалом же, жартома, можна пошкодувати, що ми не запатентували цю мову у свій час. Могли б сьогодні отримувати хороші відсотки.

Ще за часів царя Олексія Михайловича українець Ділецький, автор «Грамматики мусикийской», створив у Москві композиторську школу багатоголосого хорового співу. Та й у Петербурзі українська музика з успіхом суперничала з італійською. Талановиті петербурзькі композитори XVIII століття — Березовський, Пашкевич, Бортнянський — українці. Козацькі голоси так цінувалися, що учасників придворної співацької капели довгий час набирали тільки з Глухова, а послухати її приїздили з найвіддаленіших кінців Європи. Сам Григорій Сковорода, у якого був чудовий голос, в 1741 — 1744 роках співав у придворній капелі.

Відомий також і вплив українського архітектурного барокко. Церкви цього стилю у Чернігові, Ніжині, Переяславі викликали наслідування у Росії аж до XIX століття. Коли проходиш повз Ізмайловський собор у Петербурзі, недарма відчуваєш щось рідне. Багатьох українських зодчих з давніх часів запрошували працювати у Великоросію. Будови Івана Зарудного належали до головних прикрас Москви, його Меншикова вежа протягом кількох років була найвищим московським «хмарочосом» (вища від Івана Великого — всупереч закону) і перестала бути такою лише після того, як у її верхню дерев’яну частину вдарила молнія.

Не виходячи за межі XVIII століття, спитаємо себе: хто є найвизначнішим представником класицизму у російському мистецтві? Відповідь: українці Боровиковський, Левицький, Лосенко, Козловський, Мартос, Демут-Малиновський. А якщо попросять назвати першого російського історика-джерелознавця, що вже у XVIII столітті працював з документами на цілком науковому рівні, то доведеться назвати Бантиш-Каменського, теж з києво-могилянських «спудеїв».

Деякі діячі Гетьманщини були абсолютно вражаючими політиками-парламентарями. Наприклад, Данило Апостол. Я б охоче прийняв таку людину на державну службу, тільки де він? За час свого гетьманства (жовтень 1727 — січень 1734) він заснував казначейство, яке склало перший у історії Гетьманщини річний бюджет, продовжував реформи у суді, різко скоротив число урядових чиновників-наглядачів у своїй адміністрації, провів ревізію та повернув незаконно присвоєні землі у громадське користування. Але все це дрібниці у порівнянні з тим, що він видер-таки у цариці Анни Іоановни. Він домігся скорочення (до 6) числа російських полків в Україні, повернув під свою юрисдикцію Київ, що знаходився під наглядом імперського губернатора, відвоював право самому призначати генеральну канцелярію та полковників, отримав згоду на відміну мита, встановленого для українських купців на митному кордоні з Росією, зробив так, щоб Гетьманщина була у віданні Колегії іноземних справ, а не Сенату, наполіг на амністії козакам, що втікли з Мазепою у Туреччину. А ще й зверх цього був «пожалований» царицею 1500 селянських дворів. Он який Апостол!

І не підлабузник же царський, зовсім ні — у минулому був соратником Мазепи, підтримував Полуботка. Щоправда, і воював за Росію на совість, а надто у Азовському поході. У розпорядженні Апостола не було тієї зброї, з допомогою якої пізніше домагався пільг для українського шляхетства Олексій Разумовський, коханець цариці Єлізавети. Про це не могло й бути мови: коли Данила Апостола обрали гетьманом, йому було 69 років. Він не вважався інтелектуалом та ще й був кривий на одне око (політично залишаючись гострозорим та пильним, як орел). Його син Петро, той уже і щоденник вів французькою, але дослужився тільки до бригадира. Від Апостолів пішли Муравйови-Апостоли, від Безбородька — Кушелеви-Безбородьки. Українські та російські основи у знатних родах чим далі, тим більше перепліталися.[31]

Із року в рік сотні, а потім і тисячі честолюбних українських отроків та юнаків відправлялись до Петербургу і по всій імперії — від Варшави і Тифлісу до Камчатки і Коканда — робити кар’єру. З Чернігівського колегіуму, з Ніжинської Гімназії вищих наук, з Кременчуцького ліцею, з шкіл, училищ, гімназій, університетів вони їхали із твердим наміром знайти службу або продовжити освіту, вони виявляли чудеса працелюбності та ретельності. З свого Гадяча, Путивля чи Пирятина вони завжди везли листа від батьків або тітоньки до старого товариша, однополчанина або ж родича, що давно поселився десь на просторах Російської імперії, з проханням подбати та наглядати. Земляки ж були скрізь.

Три колишніх однокласника, Гоголь, Гребінка та Нестор Кукольник приїхали у різні роки до Петербурга і стали письменниками. Гоголь їхав у Петербург разом із ще одним своїм однокласником Сашком Данилевським. Того не звабила література, він поступив на службу у Міністерство внутрішніх справ. Потім Гоголь знімав квартиру на двох з іншим однокласником, Миколою Прокоповичем, який пізніше став викладачем російської словесності у кадетському корпусі. Зустріли вони у Петербурзі також інших своїх товаришів по ніжинському ліцею — Василя Любича-Романовича, Костянтина Базиля, Григорія Висопького, когось іще. Мало хто з їхнього класу лишився на батьківщині.

Хто-небудь коли-небудь напише велике дослідження про численних дітей України, що покинули її назавжди, щоб загубитися у просторах Росії. Хтось трохи змінив фамілію: Тарасенко став Тарасенковим, Ільєнко — Ільєнковим, Товстоног — Товстоноговим, Вареник — Варенниковим, більшість же залишились при своїх. Тим, хто виріс в Україні, я впевнений, вона снилася ночами.

У Гоголя є молитва під назвою «1834». «Таинственный неизъяснимый 1834! Где означу я тебя трудами? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным, прекрасным, чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками с своими гармоническими обрывами и подмывающий ее мой чистый и быстрый мой Днепр. Там ли?»

Хтось повернувся, більшість — ні. І 99% загубилися, як то кажуть, у складках місцевості. Але один відсоток — ті, що не загубилися — це багато тисяч чудових імен, що прикрасили історію, політику, ратну справу, літературу, науку, техніку, педагогіку, культуру, мистецтво... Росії. Але ж ми все одно маємо право і повинні пишатися ними. Або ні? Може, у відповідності до «колоніальної» гіпотези, нам слід дивитись на українців, що знайшли себе у Росії, як на жалюгідних «колабораціоністів», «ренегатів» та «компрадорів»? Можливо, Гоголь — просто перевертень? Або в дусі своєї ж таки творчості, вовкулак?

Їм самим було б дико почути таке. Їм не були відомі політичні ідеї, що складають нині фундамент подібних звинувачень. Вони відчували себе підданими імперії. Гнєдіч, що у шістнадцять років покинув рідну Полтавщину, щоб, як стверджують, ніколи туди вже не повернутися, не зрозумів би, чому в тому не звинувачують також і Ломоносова, який жодного разу не відвідав свої Холмогори. Як людина освічена, Гнєдіч міг пригадати ще й такий аргумент: Андрій Боголюбський у XII столітті та митрополит Максим у ХІІІ, переселяючись з Києва до Суздаля, не вважали, що переїжджають в іншу країну. І був би правий. Українці, про яких я веду мову, не були відступниками, не будемо їх звинувачувати даремно. Вони вважали себе «русскими из Малороссии». У їхні часи українська свідомість ще не пробудилась настільки, щоб вони підкреслено вважали себе українцями у Росії.

А ще ж були, окрім того, — і вже не тисячі, а мільйони — простих людей, селян, які переселялися на Волгу та за Волгу, на Урал та за Урал, на Північний Кавказ, на Алтай, у Сибір, на Амур, у Примор’я. У Росії немає такого місця, де б не жили люди із прізвищами українського звучання. Цей факт нагадує про найбільший з податків, виплачених Україною під час її перебування у складі Російської імперії та Радянського Союзу. Цей колосальний податок активними людьми ніхто на Україну спеціально не накладав, але надходження по ньому йшли куди краще, ніж по будь-якому іншому.

«Платили», звичайно, всі частини імперії, але я чомусь переконаний, що відносна доля України була вищою. Українці завжди охоче йшли на воєнну та іншу государеву службу. Українці честолюбні, українці артистичні, українці заповзятливі — загалом, причин, аби зірватися з місця, більше ніж достатньо. Вони йшли за плугом, вони освоювали, будували, вирощували, досліджували, вони створювали імперію, вони її захищали, вони легко розуміли й переймали російську мову — і розчинялися у російському океані.

Чим більше я про все це думаю, тим більше відчуваю одну серйозну проблему. Кілька років тому, 12 грудня 1995 року, я виступав у Кенсингтонській ратуші міста Лондона перед представниками української громади Великобританії і сказав, серед всього іншого, таке: «Наша земля дала світові прославлених композиторів Артемія Веделя, Максима Березовського, відомого поета і філософа Григорія Сковороду, геніальних письменників Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку». Потім я запитував себе: а може треба було додати до цих імен імена Гоголя та Короленка? Адже їх теж дала наша земля. Чому я не назвав Врубеля та Рєпіна? Чому не назвав Вернадського та Сергія Павловича Корольова? Що нас, українців, зупиняє у подібних випадках? Загалом-то зрозуміло що. Традиція віднесення цих імен до російської культури або (як у випадку Корольова) до радянської цивілізації. Небажання побачити чиюсь скептичну посмішку. По-моєму, з цим слід розібратися.

Чи повинні ми покірливо визнати: те, що Україна більше трьох віків віддавала у загальноросійську копилку, вичлененню не піддається, а значить, ми ні на що не можемо і не маємо права претендувати? Фактично потроху складається саме такий консенсус. Не склався ще остаточно, але складається. Вважаю це абсолютно неправильним. Проте, це тема окремої розмови.

Розділ шостий. Тяжкий шлях від УРСР до України

Україна та Росія: Різні стартові умови

Російська імперія намагалась зробити Україну частиною себе самої. 1917 — 1920 роки показали, що замір не здійснився. Вісімдесят років тому проект було поновлено у новій редакції: зробити Україну невід’ємною частиною СРСР. Це також не вдалося. Процес політичного відокремлення України, розпочатий у 1917, був завершений у 1991 році, і ми вже більше одинадцяти років живемо в умовах нової історичної реальності на ймення незалежна Україна.

Нащадкам, мабуть, буде здаватися, що мирний та безкровний перехід від УРСР до України був легким, як все, що назріло та саме собою зрозуміло.

У дійсності ж він виявився приголомшуюче, несправедливо тяжким з найперших кроків. Нова Україна і нова Росія з’явилися на світ водночас, але якими ж нерівними були стартові умови! На відміну від нас, кожен свій крок у напрямку перетворень, як і будь-яку свою помилку, Росія могла і досі може сплачувати із допомогою великої, практично невичерпної ощадної книжки з написом «Природні ресурси».

Раніше ця ощадна книжка робила можливим саме існування СРСР Тільки володіючи нею, можна було сім десятиріч ставити соціальні та політичні експерименти, так як це робило радянське керівництво, а розплата у вигляді економічного краху все не наставала й не наставала. Тут, до речі, і криється пояснення тому, чому комуністичний експеримент не могли поставити у бідній натуральними багатствами Європі. Паризька Комуна навіть у разі перемоги над усіма своїми ворогами протрималася б у владі щонайбільше три роки, може п’ять, та й розвалилася б сама по собі від економічного параліча без будь-якого озброєного втручання. Або ж ті, що «штурмують небо» (спробу французьких комунарів створити принципово новий суспільний лад Карл Маркс назвав «штурмом неба») повинні були підключити до свого соціально-політичного експерименту ресурси численних у ті часи французьких колоній — це було, нагадаю, у 1871 році.

Інша справа СРСР. Вижити та закріпитися (через півстоліття після Паризької Комуни) більшовикам допомогли ліс та руда, вугілля та золото, ікра та хутро. Пізніше до цього списку додались кольорові та рідкісні метали, боксити, апатити, калійні солі, целюлоза, алмази, риба, краби та багато ще чого, але головне — нафта та газ. Природні ресурси, що поновлюються і не поновлюються, дозволяли СРСР виготовляти сучасну зброю і виконувати космічні програми, розвивати освіту та науку, вести хоч якесь житлове будівництво та досить міцно стерегти рубежі. А ще вони допомагали досить довго зображати ефективну економіку. В СРСР не могло бути такого поняття, як об’єкт невігідний або такий, що не окупиться. А Велика ощадна книжка нащо? У другій половині 70-х та першій половині 80-х років СРСР отримав лише від експорту нафти більше 170 мільярдів доларів («нафтодоларів»).

Але сировинні багатства — небезпечна річ. В 1973 році на розвинені капіталістичні країни обвалилося випробування, що потім тривало не менше восьми років. Різкий стрибок цін на нафту викликав тоді тяжку кризу у західній економіці. Ця криза мала колосальні господарчі та технічні наслідки, вона, наприклад, примусила перейти до енергозбереження, а воно у свою чергу відкрило шлях новим технологічним напрямкам. Вихід з кризи був, врешті, знайдений у структурній перебудові використання палива. В СРСР же руки потирали. Семидесяті роки породили у радянської верхівки почуття глибокого самозаспокоєння. Кремлівським старцям почало ввижатися, що так буде завжди: по сталевим безшовним трубам великого діаметру з СРСР буде нескінченно пливти нафта, все більше й більше нафти, а у СРСР — тим же шляхом, тільки зворотнім, нафтодолари, мільярд за мільярдом, так що сплатити можна буде за все. У керівництві СРСР перестали всерйоз розглядати будь-які проекти внутрішніх реформ, що могли б модернізувати все більш застарілі «виробничі сили та виробничі відносини». Споживання енергії на кожну радянську душу за ці роки не тільки не зменшилось, але, на противагу світовій й технологічній тенденції, неприпустимо, більше ніж вдвічі, виросло до 80-х років — з 3,16 до 6,79 тон умовного палива. Потужні науково-дослідні структури, підпорядковані розвитку ВПК та космічних програм, ніяк не ділилися своїми досягненнями з масовим виробництвом. Масове ж виробництво, яке не підганяла конкуренція, відкидало будь-які нововведення. Воно ж бо твердо знало, що вибору у покупця немає. Нововведення відкидало взагалі всяке мирне, цивільне виробництво.[32] Десяти-дванадцяти років блаженного нафтодоларового ідіотизму виявилось цілком достатню, щоб радянська економіка стала повністю неконкурентоспроможною. Захід же тим часом не просто зробив кидок вперед, він створив «нову економіку».

Якось я спитав сам себе: якби у СРСР до 70-х років вичерпалися запаси нафти та газу, чи не стояв би він і сьогодні наче скеля? Якби водночас з усім іншим світом він кинув свої науково-технічні сили на вирішення енергетичної проблеми, чи не пішла б світова історія іншим шляхом? Після зрілих роздумів я відповів собі так: не пішла б. Головна відміна Заходу від СРСР полягає не в тому, що він був гірше забезпечений вуглеводнями, а у наявності добре налагодженої ринкової економіки. Захід здобував додаткові сили з вільного ринку, про що радянські керівники, схоже на те, навіть не здогадувались.[33]

Коли настав час звернути комуністичний експеримент як анахронічний та вже остаточно не співзвучний з епохою, виявилось, що вихід з глухого кута Великої Утопії, ліквідаційні роботи та налагодження життя на зовсім інших основах — дуже складна і виключно дорога справа. Я не хочу сказати, що Росії легше за всіх, але ж їй напевне легше, ніж Україні. Головна ощадна книжка залишилась у Росії, і це надало їй великі стартові переваги. Впевнений, що наше деяке відставання від Росії за минуле десятиліття пояснюється виключно цим фактором. Впевнений я і у тому, що будь у нас енергетична база на рівні простого самозабезпечення, наші успіхи були б значно вищими тих, які сьогодні демонструє Україна. Зрозуміло, я не буду цього доводити, через те, що довелося б написати окрему книгу, яка все одно переконала б тільки тих, хто бажав би переконатися, хто і до цієї книги думав так само, як і я.

Я бажаю Росії добра, а тому сподіваюсь, що вона не стане відкладати вирішення своїх проблем, сподіваючись на те, що від будь-якої проблеми можна, у крайньому випадку, відкупитися нафтодоларами.

Велика ощадна книжка, чого доброго, може зле пожартувати ще раз.

Отримавши незалежність, Україна з радістю виявила, що володіє досить значною частиною промислового потенціалу колишнього СРСР. Але радість була недовгою. Всі значні народногосподарські об’єкти, що були зведені волею Держплану на українській землі, виявилися один до одного енергомісткими, щоб не сказати енергопожираючими: металургійні комбінати та заводи, машинобудівельні та нафтохімічні підприємства, суднобудівельні верфі, весь воєнно-промисловий комплекс. Енергомісткими були порти, магістральні трубопроводи, електрифіковані залізниці, система водопостачання у Крим. Не звикли обмежувати себе у енергоспоживанні міста та селища, і навіть сільська місцевість. А між тим, деяку частину енергії (особливо після чорнобильської катастрофи) та основну частину енергоносіїв Україна отримувала з РРФСР. Після розпаду Радянського Союзу ціни на енергоносії одразу пішли догори, і економіка України забуксувала. «Штучна» енергія ще не винайдена, у зв’язку з чим загальний обсяг виробництва у нашій країні впав за ці роки більше ніж наполовину. Я в захваті від того, що він не впав набагато нижче.

Люди швидко звикають до доброго і перестають про нього пам’ятати, але погане не дає про себе забути. Незалежність давно сприймається як щось звичайне, уже мало хто кожен день дякує за неї Богові або щипає себе, чи не сон це бува. Проте труднощі повсякденного життя багатьох настроюють на злу хандру та зневіру. На щастя, вони погано уявляють, як багато приводів для просто-таки відчайдушної зневіри могло бути у них у 90-і роки, якби вони знали про нашу економіку наприклад те, що було відомо мені. Тепер, коли найгірше позаду, хочеться зіщулитись, коли пригадуєш ті роки.

Ми б, напевне, не відмовились від Великої ощадної книжки, просто не втрималися б від спокуси. Але нам її ніхто не пропонує, так що обійдемось. Коли-небудь ми обов’язково будемо дякувати долі за це. Хочу ще раз підкреслити: багато по-справжньому розвинених країн бідні ресурсами, тому іхнім жителям доводиться щосили напружувати свою сіру речовину. Сподіваюсь, що й ми підемо тим самим шляхом, у нас просто немає іншого.

Ями та вибоїни

Здобуття незалежності не зводиться до її урочистого проголошення з трибуни Верховної Ради. Акт про незалежність — лише перший крок на довгому шляху до справжньої незалежності, на шляху від УРСР до України. Акт про незалежність — це ще й декларація про початок системної трансформації країни, готової рішуче реформувати чи не все своє «нутро», хоча деякі люди й досі вважають, що все зводиться до ринкових трансформацій та ринковою трансформацією й вичерпується.

Знаючи це, не варто заднім числом надто вже дивуватися, що модель перетворень, обрана керівництвом України у 1991 році, була моделлю одностороннього економізму, а ще точніше — ринкового фундаменталізму (хтось навіть сказав «ринкового бузувірства»). Найслабшою стороною трансформаційної моделі зразку 1991 року був її антиісторизм, забуття органічного зв’язку «минуле — сучасне — майбутнє». Такий зв’язок — об’єктивна даність, що не залежить від чийогось бажання. Його не перейти та не перескочити. Його існування виключає створення нових інститутів суспільного життя у вигляді простих копій чужого досвіду, нехай навіть найкращого. Зразкові (або «стандартні») моделі оновлення, рекомендовані багатьом країнам пострадянського простору, між іншими також Україні, як виявилось, не працюють. Механічно, штучно відтворити підсумки розвитку іншої країни не вдавалось ніде й ніколи.

Відкриття, що вразило реформаторів першого призову, полягало в тому, що ринкові реформи — це лише засіб вирішення завдань соціального розвитку. Критерії оцінки будь-яких реформ повинні містити питання: чи сприяють вони гуманізації суспільства? Ніхто не ставить під сумнів важливість економічної сфери, але коли наші реформатори отямились від першої ейфорії ринкового романтизму, то раптом з’ясувалось, що соціальна складова, духовне життя, культура, моральні цінності ще більш важливі. Деякі з них (на жаль, і досі ще не всі) раптом зробили відкриття, багато разів уже зроблене й до них — відкриття, яке можна висловити так: не людина для ринку, а ринок для людини. Але, як бачимо, не дарма кажуть, що чужі гулі на лобі нічому не навчать, тільки — власні.

Найбільших втрат Україна зазнала на початковому етапі реформ. Вони розгорталися без будь-якого обгрунтування, не було навіть приблизного уявлення про те, як і у якій послідовності їх здійснювати. Діяли за відомим більшовицьким принципом — спочатку зруйнувати все «до основанья, а затем» почати будівництво з нульової відмітки. У країні, яка більше семи десятиріч будувала свою економіку на антиринкових засадах, були одразу ж запроваджені на диво сміливі ринкові нововведення.

На початку реформ був прийнятий ряд базових законів ринкової економіки. Ці закони скопіювали з іноземних аналогів, і більшість з них виявились нежиттєздатними із цілком зрозумілої причини — такої економіки у нас тоді не було. Україна однією з перших серед посткомуністичних країн (навіть раніше Польщі) ввела податок на додаткову вартість, не маючи для цього жодних передумов. Результат закономірний: було завдано болючого удару по фінансам суб’єктів господарювання.

Відкритість економіки тієї чи іншої країни може бути корисною лише тоді, коли надійно забезпечена реалізація її конкурентних переваг. В іншому випадку відкритість діє руйнівно. Не випадково Німеччина та Японія ввели конвертованість своїх грошових одиниць тільки у середині 60-х років, тобто не раніше, ніж були подолані наслідки воєнної розрухи. Ми ж бо поспішили зробити це в умовах глибокої економічної кризи, практично водночас з переходом до світових цін на нафту та газ — переходом, який одразу ж зробив у нас збитковими не тільки окремі підприємства, але й цілі галузі. А розмови про установлення в економіці конструктивного конкурентного середовища так і лишилися розмовами.

Перебільшеними виявились також розрахунки на зовнішню допомогу. До того ж фінансова підтримка українських реформ надавалась, як правило, «в одному флаконі» з необгрунтованими застереженнями та вимогами, її супроводжували умовами, в тому числі політичними, які дуже мало відповідали реаліям моменту. Цьому є своє пояснення. Західні партнери розглядали Україну, перш за все, з точки зору її належності до колишньої радянської імперії, подальший вплив якої вони вважали за потрібне у той чи інший спосіб обмежити. На інші посткомуністичні країни Центральної та Східної Європи вони дивились інакше.

Врешті-решт Україна кожен раз залишалась наодинці зі своїми найбільш важкими проблемами.

Ми дарма намагалися копіювати законодавство країн ЄС. Справа це, певна річ, добра, але ж треба було розуміти, що середовище, у якому діють закони в ЄС, м’яко кажучи, відрізняється від нашого. Для порівняння: Польща взялася за вирішення цієї проблеми лише на заключному етапі свого приєднання до Євросоюзу. Немає сенсу приймати закони, які неминуче будуть відкинуті суспільними інститутами та суспільною практикою. Окрім всього іншого, це підриває авторитет держави і не сприяє шануванню законів взагалі. У цілому ж невідповідність законодавчої бази економічним реаліям — це пряме запрошення до розширення сфери тіньової економіки.

В Україні надто рано, ще у 1991 році, і явно поспіхом взялися за приватизацію банківської системи. Порівняйте: у ряді країн колишнього «соцтабору» до цього підійшли тільки зараз, на просунутому етапі реформ. І це ще один прорахунок тієї моделі переходу до ринку, якої у нас дотримувались. Приватизація банківської системи тоді, коли не було вільних капіталів, відповідної законодавчої бази та інших необхідних передумов, стала запрошенням до «законного» присвоєння державної власності. Всі наші «олігархічні» структури саме звідти.

Внаслідок такого нагромадження помилок наші реформи почали швидко втрачати навіть щось подібне до конструктивної направленості. Результатом стали прискорене розбалансування та частковий розлад народного господарства, наслідки якого ми й досі не можемо подолати. Рекордна гіперінфляція 1993 року (10 256%!) та обвальне 25%-не падіння ВВП у 1994 році (не впевнений, чи були ще такі падіння у світовій практиці — хіба що під час воєн) стали результатом саме структурного розбалансування економіки.

Здійснюючи стрибок у ринкову економіку, керівництво України виходило не тільки з незаперечних істин, але також, як з’ясувалось пізніше, з певного набору міфів. Один з таких міфів полягав у тому переконанні, що вільне суспільство, до якого ми так поривались, повинно дотримуватися правила «Дозволено все, що не заборонено!» Насправді це правило підходить хіба що для країн старого капіталізму, де саме життя за століття виявило все, що безперечно слід заборонити. Ми ж входили у ринок (веду мову про Україну, але те саме було і у Росії), маючи виключно радянські закони, які не передбачали ринкових відносин і тому не містили абсолютно необхідних заборон. Проте ці радянські закони прямо забороняли дещо, без чого ринок неможливий. Першопроходцям ринку доводилось рухатись як по мінному полю, порушуючи закони обох світів. Не дивно, що першу когорту бізнесменів склали люди найбільш відважні, зухвалі, а серед них і такі, що не були схильні товаришувати ні з якими законами. Багато хто з них з тих часів так і продовжує жити за рахунок дірок та щілин у законодавстві (а такі, на жаль, не переводяться). Інші, не заперечую, стали респектабельними підприємцями.

Ринковий романтизм українських реформаторів першого призову був не тільки страшенно рішучим, але й легко відступав. Через це українська економіка на роки стала чимось на зразок вулиці водночас з право- та лівобічним рухом. У багатьох країнах гармонійно співіснують приватні та державні підприємства, під завісу радянської влади у СРСР теж збирались будувати «багатоукладну» економіку (хоча ніхто не встиг до ладу зрозуміти, про що саме йшлося), але немає і не може бути «змішаної економіки». Правила гри для державних та приватних підприємств не можуть бути взаємовиключними, інакше це відкриє ворота для нескінченних зловживань.

У Росії внаслідок схожого розвитку подій, при всіх соціальних та політичних втратах, було принаймні вирішене завдання «первинного накопичення капіталу», у нас же не зовсім вирішене і воно. В Росії уже склався великий капітал, здатний мобілізувати кошти для вирішення серйозних господарських завдань, в Україні він ще й досі відносно слабий. Надто неоднакові були з самого початку грошові потоки у двох країнах.

Іншим міфом, який був прийнятий як керівництво до дії (точніше, до бездіяльності), стало ствердження, ніби-то держава повинна якомога швидше звільнити економіку від своєї присутності. Автори таких стверджень не знали, що держава може звільнити економіку від своєї присутності лише там, де сформовані і ефективно діють повноцінні ринкові механізми. І — увага! — тільки там, де вона, держава, є.

У роки прийняття найвідповідальніших економічних рішень Україна, безперечно, мала всі необхідні зовнішні державні атрибути, але держави, у повному розумінні слова, ще не було. Не було організму з природним імунітетом до всього, що протипоказано суспільству в цілому. Державний апарат довго не міг позбавитися психології «союзної республіки» — тобто, по суті, психології співробітників якогось регіонального підрозділу або регіонального управління. Дієздатність держави не можна вважати достатньою і досі. Це продовжує залишатися головною перешкодою на шляху ясної економічної та соціальної політики, заважає виправляти деформації минулих років. У країнах, до досвіду яких ми придивляємось, роль держави незмінно зростала на найбільш складних етапах розвитку. Згадаємо часи світової економічної депресії 1929 — 1933 років (а у США вона продовжувалась майже весь перший термін президентського правління Ф. Д. Рузвельта, до 1936 року), згадаємо виняткові за глибиною перетворення післявоєнної Європи, аж до 60-х, а потім у кризові 70-і роки. Особливості сьогоднішньої економічної системи розвинених країн формувалися саме у той період. Вони установлювались на засадах державного стимулювання економічного та науково-технічного прогресу, найактивнішої взаємодії держави з приватним капіталом і, що дуже важливо, із суспільством.

Суспільні протиріччя, кризи важкі та навіть болісні, але, тільки переборюючи їх, країни та народи можуть розвиватися, інакше — застій, занепад, а у інших випадках — припинення історичного життя. Мені видається дуже показовою криза 1973 — 1981 років, про яку я вже говорив. Ця криза не тільки спричинила появу енергозберігаючих технологій, але й відкрила людям очі на їхню марнотратність, примусила набагато більше поважати природу, дала поштовх до відродження лісів та водоймищ. Воду у озері, на якому стоїть місто Чікаго, промислові стоки перетворили до кінця шестидесятих у хімічний розчин. Казали, що вночі можна було опустити в озеро відзняту фотоплівку, а через годину дістати її вже проявленою. Через двадцять років у озері стало можливим купатися. У ліси, запаскуджені сміттям, першими відправилися школярі. Вчителі розповідали їм, як важливо утримувати свою батьківщину у чистоті. І Америка поступово стала чистою країною. Мене надихає цей приклад ефективності громадянського суспільства. Але я не забуваю й про те, що якби в Америці крім громадянського суспільства не було ще й сильної держави, що підтримала ці починання, рух за прибирання країни не зміг би вирішити поставленого завдання.

Дуже добре, що нас захоплює ідея громадянського суспільства, але навіть розвиненому громадянському суспільству не все корисно, а тим більше в історично короткі терміни. Особливо такому громадянському суспільству, яке ще не сформувалося остаточно. Можно й потрібно вітати той факт, що наші люди вчаться відстоювати особисті та корпоративні права у судах, втім якщо ми вирішимо, що саме таким шляхом Україна покінчить з корупцією, чиновницьким всевладдям та свавіллям, боюсь, ця мета буде досягнена дуже й дуже нескоро. Вирішальне слово тут повинно належати державі. Так, правильно, все, що потрібно від держави — це «не заважати» діям законів ринку, але то — від ідеальної держави і в ідеальному суспільстві. У цьому ж сенсі правильне і ствердження, що держава не повинна взаємодіяти з приватним капіталом... Проблеми та труднощі у економічному розвитку виникають у нас часто-густо через надто повільне формування національного приватного капіталу. За цих умов особливо наочною бачиться істина, що приватний капітал, незалежно від своєї структури і розмірів, завжди потребує підтримки держави, розраховує на таку підтримку. Сучасна економіка зобов’язана своїми науково-технологічними досягненнями значною мірою тому, що могутність приватного капіталу і можливості держави являли собою ніби єдиний функціональний механізм. Авіація, космос, інформатика, інтернет, воєнні технології нового покоління розвивались та розвиваються саме завдяки такому поєднанню.

Країни Південно-Східної Азії здійснили у своєму розвитку небачений стрибок від архаїчних докапіталістичних відносин до сучасної економіки шляхом установлення, уже на старті своїх перетворень, не просто капіталістичних, а, користуючись марксистською термінологією, державно-монополістичних відносин.

Держава та приватний капітал повинні діяти спільно для формування ефективного внутрішнього ринку, підвищення платіжноспроможного попиту, для реалізації інших завдань економічного зростання, включаючи і соціальні, для максимальної концентрації сил та ресурсів (зокрема експертних) на розвитку іноваційної сфери. Інша справа, що держава не повинна віддавати накази приватному бізнесу, їх взаємодія — тонка, делікатна, невтомна праця з обох боків.

Певна річ, будь-яка структура приватного капіталу, що співробітничає з державою, працює для блага країни, ризикує бути оголошеною олігархічною. Найпростіше, що кажуть у таких випадках — про зрощення ікса або ігрека з владою, з людьми влади задля взаємної нечистої вигоди. Це відповідає дійсності, але не завжди, тут великий простір для домислів та соціальної демагогії, яка посилює напруженість у суспільстві. Я дивлюсь на такі речі, як на різновид «податку на свободу». Головне, що таки на свободу.

На світанку ринкових реформ із захопленням розмірковували про те, що майбутнє української економіки пов’язане з пріоритетним і навіть винятковим розвитком малого та середнього бізнесу. Люди зачаровували себе цифрами, які показують, що у передових країнах все тримається ледь не виключно на дрібних підприємцях. Мимоволі вимальовувався безкрилий образ України як країни дрібних крамарів та ремісників, країни будиночків під дахами з черепиці та безлічі крамничок. Таким, не спрямованим у майбутнє, підприємництвом часом милуються ті самі люди, які закликають каленим залізом випалювати з українців «психологію малороса» — психологію другорядності.

Одразу підкреслю: я особисто всіляко сприяю та буду сприяти малому та середньому підприємництву. Цей сектор в Україні поки що представлений переважно торгово-посередницькими фірмами та підприємствами сектору послуг, поступово росте також і складова впровадження, але я не забуваю, що найбільш успішним та прибутковим у всіх без винятку країнах Заходу виявляється такий малий та середній бізнес, який розвивається у зв’язку з великим. Не той, що виник сам по собі, а той, що був покликаний до життя появою гігантів. Він виконує функцію сполучних та проміжних структур, займаючи ті ніші у економічному просторі, які великі підприємства займати не можуть і не повинні. Чим більш розвинений такий бізнес, тим відчутніше прискорюються економічні процеси обертання коштів. Це, у свою чергу, підштовхує прогрес технологій, оптимізує використання робочої сили. Сам по собі малий та середній бізнес не може стати становим хребтом економіки. Але він з успіхом сприяє зростанню інтелектуального потенціалу суспільства, його фінансових та матеріальних ресурсів, а головне — допомагає повному задоволенню потреб та запитів людей, підвищує індивідуалізацію та «штучність» цих запитів.

Безглуздо протиставляти малий та середній бізнес великому капіталу та великим підприємствам. Треба виходити з того, що основою незалежної національної економіки, її несучої конструкції може і повинен стати великий національний капітал, який працює спільно з малим та середнім бізнесом.

Серед найважчих наслідків того, що ми входили у ринок стрімголов, — тіньова економічна діяльність. Сьогодні у тіні обертається, згідно більшості оцінок, 40, а по деяких — до 70 відсотків валового внутрішнього продукту (ВВП). Близькі оцінки даються також і для Росії. Тіньова економіка обходиться нам, як стверджують експерти, в 10 — 12 мільярдів гривень, це гроші, які проходять повз державний бюджет. Найнебезпечніше тут — «ліквідність» державного апарату, перетворення чиновників у активних діячів тіньової економіки. Світовою практикою доведено: чим слабіша держава, тим більший сегмент економіки іде у тінь. Звідси вимога: оздоровчі заходи повинні торкатися перш за все самої держави, її дієздатності.

Природний наслідок розквіту тіньової економіки — поява «олігархічних» структур, їхнього зрошення з державним апаратом. Слово «олігархія» походить від старогрецьких слів «олігос» (мало хто) та «архе» (влада) і означає «влада небагатьох». Уже із визначення видно, що олігархія ворожа демократії, тобто владі більшості (буквально «владі народу»). Термін «олігархія» не зовсім точний, тому що «мало хто» можуть бути не обов’язково багатими, а, наприклад, аристократами, і у давнину словом «олігархія» позначали саме правління знаті. Більш правильним, у випадку України та Росії, було б слово «плутократія» («плутос» — багатство), та воно й більше у дусі наших мов, тому що одразу породжує у думці ряд: плутяга, плутощі (тобто шахрайство). Слово «плутократія» широко використовувала геббельсівська антиамериканська пропаганда, може тому воно, за мовчазною угодою, в наші дні не використовується.

Якщо капітал зайнятий своєю справою, немає причин оголошувати його олігархічним. Але держава не може виконувати свої обов’язки, якщо її політику значною мірою будуть визначати, виходячи із своїх інтересів та мети, окремі могутні особи або групи, що здатні вплинути на законодавчі та правоохоронні органи, судову практику, центральні та місцеві керівні структури, на засоби масової інформації.

Масова свідомість не завжди ясно уявляє, які погрози приховує у собі могутній олігархічний тиск на владу. Наприклад, країні життєво необхідний певний закон, але у випадку його прийняття олігарх N буде недоотримувати, умовно кажучи, по сім мільйонів доларів прибутку щорічно. Усвідомивши це, N з допомогою всіх, що є у його розпорядженні, таємних важелів, включаючи підкуп, шантаж, інтриги, компромат, зірве прийняття закону. Його аж ніяк не турбує, що провал закону обійдеться його країні в мільярди. Свої мільйони йому дорожчі державних мільярдів.

При відсутності противаг олігархічному капіталу починається його самовідтворювання, він стає всесильним та невразливим. Чимало країн світу, не відчувши вчасно погрози олігархічного переродження, надовго опинилися на узбіччі сучасної цивілізації. Такий розвиток став би для України фатальним, і ми його ні в якому разі не допустимо. Для цього нам не обійтись без подальшого підвищення дієздатності держави. А щоб її підвищити, ми повинні оптимізувати державне управління, продовжити адміністративну реформу, рішуче скоротити апарат управління, забезпечити розмежування влади та власності, створити по-справжньому незалежну судову владу. Кажуть, що генерали завжди готуються до минулої війни. Наші реформатори першого призову, схоже, мимоволі готували Україну до життя у XX столітті. Скажімо, до життя наприкінці 70-х років XX століття — непогані часи, але вони не повернуться. Схоже, наприклад, що вони аж ніяк не розраховували на стрімкі процеси розшарування світу.

Країни світу сьогодні заведено підрозділяти на три рівні: перший — країни постіндустріального розвитку або «нової економіки»; другий — країни традиційних індустріальних технологій та масового виробництва. Для деяких з моїх читачів словосполучення «постіндустріальний розвиток» залишається все ще незвичним. У ряді країн, які у минулому були лідерами економічного розвитку, за останні два десятиліття бурхливо склалась принципово нова господарська система, основним ресурсом якої стають знання та інформація. Завдяки новій господарчій системі ці країни відновили динамізм свого розвитку, який ще двадцять років тому здавався безповоротно втраченим, і знаходяться сьогодні, напевне (про мої сумніви трохи пізніше), у авангарді світового прогресу.

Постіндустріальні держави «нової економіки» експортують у першу чергу інформаційні та наукомісткі продукти — комп’ютерні технології, програмне забезпечення, патенти та «ноу-хау». І, зрозуміло, складне устаткування, ліки нового покоління, системи оптоволоконного та супутникового зв’язку, дорогі мікрочіпи, тонкі прилади — весь набір сучасного високотехнологічного устаткування та техніки. Можливості безмежного споживання інформації та знань, особливо з появою Інтернету, створили для постіндустріальних держав нескінченно місткий ринок у всьому світі та забезпечили величезні прибутки. Якщо я виробляю алюміній, то можу продати чушку алюмінію тільки один раз, а якщо я виробляю комп’ютерне забезпечення, один і той самий «софт» я можу продати мільйони разів. Менш прибуткові виробництва поступово переміщуються з цих країн у «третій світ». Більш удачливі країни «третього світу» стають у кращому випадку складальними цехами міжнародних корпорацій.

По всій планеті йде своєрідний міжрівневий обмін: продовжується перерозподіл ресурсів на користь першого рівня, складаються механізми закріплення рівней. Ці механізми майже виключають можливість вертикального переміщення, таке можливе тільки для дуже обмеженого кола. І це, здається, зрозуміло: отримуючи великі та незаперечні переваги, постіндустріальний світ не палає бажанням ділитися ними. Ринкова конкуренція — це, на щастя, не «соціалістичне змагання», але й вона, як то кажуть, не без «першородного гріха». Формується (або вже сформувалась) своєрідна кастова замкненість найбагатших країн. У той же час в останні десятиріччя зростає нерівність, поглиблюється безодня між багатими та бідними. Все це небезпечно посилює нестабільність сучасного світу.

Фінансова криза 1997 — 1998 років додала енергії та красномовства тим, хто викриває «несправедливості» світового порядку: занадто великий вантаж кризи випав на країни, які сподівались поступово затвердитись як рівноправні суб’єкти цивілізаційного процесу. Гроші перетікли до найсильніших, а слабі залишилися ні з чим. Проблема глобальної нерівності загострилася у зв’язку з тим, що за останнє десятиріччя до числа бідних країн приєдналися колишні радянські республіки, серед них і Україна. Наша країна опинилася на другому рівні, і поки що для неї не видно перспективи піднятися вище у світовій ієрархії — але, підкреслюю, не видно саме у рамках тієї моделі трансформації, яка, на лихо, була нами обрана.

Я схильний погодитися з тими, хто бачить у дуже чіткій стратифікації світу небезпеку також і для країн першого рівня. Економіка таких країн уявляє гранично відкриту систему. Її існування можливе тільки за умов безперебійного функціонування загальнопланетних фінансових, транспортних та інформаційних мереж. Якщо внаслідок якихось причин їх робота буде порушена, економічна катастрофа виникне майже одразу. Деіндустріалізація, що йде сьогодні у країнах першого рівня, те, що вони переводять у «третій світ», де більш дешева робоча сила, все більші обсяги виробництва, робить ці країни дуже вразливими. Країни другого і особливо третього рівня, раптом щось станеться, виживуть, але хто може ручитися за країни першого рівня?

Майбутнє занадто не завбачене, щоб класти всі яйця в один кошик. Як людина, що все життя пов’язана із складним виробництвом, я цілком уявляю собі економіку, яка надає можливість, в разі потреби, здійснити досить швидкий перехід від високотехнологічної продукції до більш традиційної номенклатури виробів, та назад. В ідеалі (не знаю тільки, чи можна його досягти) я бачу Україну країною, де повномасштабна індустрія та масове виробництво співіснують з постіндустріальним виробництвом та високотоварним сільським господарством. Якщо тут можливо провести аналогію з класовою структурою суспільства, то я б віддав перевагу тому, щоб Україна перебувала у верхньому шарі середнього класу, як у більш надійному, стійкому та безпечному.

Є ще одна причина, що утримує мене від бажання бачити Україну постіндустріальною країною у чистому вигляді (добре, що така можливість ще довго не буде на порядку денному). Населенню країн першого рівня доводиться все менше боротися за підтримання досягнутого життєвого рівня; завдяки розвинутій (а то й гіпертрофованій) системі соціальних гарантій з’являється все більше людей, які не просто не бажають працювати, але й можуть дозволити собі не працювати. Росте й кількість робіт, які мешканці цих країн не бажають виконувати, їх місця займають вихідці з інших континентів, що помітно змінює демографічну та релігійну структуру населення і навіть його зовнішній вигляд.

Загальний гедоністичний крен життя веде до випереджуючого перетікання робочих рук в індустрію дозвілля та розваг, до збільшення числа людей, які обходяться без сімейних уз та вважають їх тягарем, зайвою морокою (а також і до збільшення численності сімейних пар, що обходяться без дітей), до стрімкого зростання сексуальних меншин, до легалізації наркотиків, дозволення евтаназії та клонування (поки що не людини повністю, але її «запчастин»). Руйнуються тисячолітні табу, які виникли зовсім не випадково. Лібералізм погрожує обернутися карикатурою на самого себе: уже дозволені однополі шлюби, і це, боюсь, тільки початок.

Наполеглива праця, здається, вже втратила характер головної чесноти. Епоха розслабленості відчувається буквально у всьому — аж до найновішої моди чиновників та менеджерів брати з собою у ділові поїздки та на семінари дружин (або коханок) і (або) дітей. Ніяке зростання продуктивності та ефективності праці не зможе довго випереджати дію цієї розслаблюючої психологічної установки.

Так, на жаль, завжди бувало у народів та країн, які переставали відчувати, а то й просто не бажали бачити виклики, що їм кидали. Виклик, між тим, давно кинутий. Помиляються ті, хто вважає, що це сталося лише 11 вересня 2001 року. Неначе вогняні слова, що засяяли на стіні у розпалі біблейського валтасарова пира, терористичний напад на США — лише найбільш зриме у низці нагадувань про цей виклик. Я від щирого серця сподіваюсь, що настільки страшне нагадування не буде у черговий раз забуте людством, заступлене Олімпійськими іграми, розлученнями кінозірок та хіт-парадами...

На жаль, відповідати на виклики неможливо, уникаючи непопулярних кроків, а непопулярні кроки мають дуже слабкі шанси на підтримку суспільства, яке звикло до нічим не стисненого життя. Якщо постіндустріальні країни не знайдуть у собі сил змінитися, то я не виключаю, що вони зрештою опиняться у глухому куті.

Чудовий приклад того, що інші шляхи розвитку можливі, показує нам сьогодні Індія, яку ще двадцять років тому мало хто сподівався побачити у клубі технологічно розвинених країн. Втім, народи високих стародавніх культур обов’язково несуть у собі імпульс нового розвитку. Індія це блискуче підтвердила, коли індійські компанії вторглися у найелітніший ринок «нової економіки» — ринок інформаційних технологій. Протягом 1994 — 1999 років обсяг програмного забезпечення, що вироблялося та експортувалося Індією, зріс на 55% порівняно з 20%-ним зростанням в середньому у світі. У 2000 році частка Індії на світовому ринку «програмних продуктів спеціального призначення» складала 16,5%, індійці ставлять собі за мету довести її до 50% у 2015 році. У 1999 — 2000 роках обсяг експорту програмного забезпечення з Індії досяг 4,05 млрд доларів. На початок 2000 року ринкова капіталізація активів індійських компаній у промисловості інформаційних технологій склала 25 мільярдів доларів. Згідно з оцінками експертів, у 2001 році Індія повинна була продати програмних продуктів на 6 мільярдів доларів, а до 2005 року ця стаття індійського експорту прогнозується у розмірі 35 мільярдів доларів. Для вирішення завдання було розроблено загальнодержавну програму, створені так звані технопарки. На думку спеціалістів, індійський успіх базується на державній політиці, спрямованій на розвиток оффшорного програмування (оффшорні пільги, що надаються технопаркам, не універсальні, а стосуються лише одного виду діяльності) та орієнтованого на експорт сектору високих технологій. Цікаво, що до 65% експорту програмного забезпечення з Індії направляється у США.

Індія переконливо довела, що у країнах так званого доганяючого розвитку можуть виникати, з успіхом розвиватися і виходити на провідні позиції у світі цілі галузі нової економіки. Вона не обов’язково повинна розвиватися «по всьому фронту». Досі вважалося, що нова економіка взагалі не може бути «побудована», а виникає у ході природного господарчого та суспільного розвитку. Втім, її скрізь саме «будували» — подекуди відкрито, як наприклад, у Японії, а де з допомогою непрямого, але досить послідовного державного впливу, як, наприклад, у США.

На Заході існує думка, що інвестиції в українські високотехнологічні виробництва взагалі безперспективні. Мова йде в першу чергу про наші спроби затвердитися на світовому космічному та авіаційному ринках, а це, мабуть, не вписується у відомі песимістичні уявлення про наше місце у світі. Щоправда, ми й самі не завжди використовуємо «вікна можливостей», особливо у спільних проектах. Досить пригадати ситуацію, що склалася довкола літака Ан-70, який не має і ще довго не буде мати аналогів у світі. Він отримав найвищу оцінку експертної європейської комісії, його визнали літаком нового століття. На 90% він фінансується компанією «Авіалінії Антонова». Інакше кажучи, Україна практично одна тягне цей проект, хоча його потрібно з усіх сил витягати нам разом з Росією. Це прекрасний експортний товар.

Недоліком прийнятої на старті реформ моделі ринкової трансформації було те, що ми ніби-то погодились з оцінкою України як країни, не дуже розвиненої економічно, а також у науково-технічному та технологічному плані. Років зо три ми наслідували модель, яка впроваджувалась або діяла — не знаю, як точніше висловитись, — протягом багатьох десятиліть (у більшості випадків без помітного успіху) у Латинській Америці, Азії та Африці. Ми ледь не погодилися щодо суто сировинної орієнтації розвитку економіки України. Виправляти стан, що вже склався, дуже важко. Сталося «зіщулення» машинобудування. Його доля у структурі промисловості скоротилася з 30,7% у 1990 році до 13,8% у 1999 році. Невиправдано звузився внутрішній ринок. З 1993 по 1999 рік доля нашого експорту у структурі ВВП виросла з 20% до 53%. Це означає, що відповідно (з 74% до 47%) зменшилась частка внутрішнього споживання. Скоротилося фінансування наукових досліджень та розробок, а також освіти (тоді, як у Польщі, Чехії та Угорщині протягом 90-х років вдалося зберегти співвідношення цих витрат до ВВП без змін). Інвестиції у промисловість, зокрема іноземні, не виходять за межі безпосередньо виробництва і майже не спрямовуються, як я вже сказав, у високі технології. Це головна риса тієї моделі перетворень, до затвердження якої нас повсякчас підштовхують песимісти, якщо говорити про западних експертів, та пораженці, якщо — про їх українських однодумців. Україну завтрашнього дня бачать осереддям сировинних галузей, шкідливих та важких виробництв.

Ніхто не проти того, щоб економіка держав другого рівня інтегрувалася у структури міжнародного розподілу праці та зовнішніх ринків, як того прагне Міжнародний валютний фонд (МВФ). Того ж прагнуть і самі країни, які вдаються до займів Фонду Але постає питання: ким саме у цій інтеграції їх хочуть бачити? Що конкретно може принести така інтеграція Україні? Ми спробували переконати себе, що мова йде про нашу інтеграцію як повноправного партнера. Втім, через малу конкурентоспроможність національної економіки така рівність фактично виключена. Досить гіпотетична вона також і у найближчому майбутньому. Простір можливостей високотехнологічного розвитку, який має Україна, звужується, час працює проти нас. Звужується також і сфера використання наших висококваліфікованих кадрів.

Україна шукає найбільш прийнятні для себе алгоритми продовження співробітництва з МВФ. Система міжнародних фінансових відносин побудована таким чином, що без санкції МВФ у нас не буде доступу практично на всі ринки позичкового капіталу. В такому ж стані й інші держави — наприклад, Росія. Нас не влаштовує відкритість економік тільки в один бік. Сильні вимагають від слабих все більшої відкритості, а самі відгороджуються від них найрізноманітнішими бар’єрами. Зниження торгово-митних бар’єрів на ринках високорозвинених держав хоча б наполовину принесло б країнам другого рівня від 110 до 140 млрд доларів щорічно, а це значно перевищує розмір кредитів МВФ цим країнам.

З перших кроків у напрямку ринку у нас виходили з формули: спочатку реформи, а вже потім вирішення соціальних завдань. Це треба було розуміти так: реформи за рахунок соціальних завдань. У ряді випадків були демонтовані навіть ті соціальні досягнення, які свого часу були запозичені у СРСР західними країнами. Наша практика першої половини 90-х виявилася повною протилежністю тим реформам, які здійснювались, наприклад, канцлером Ерхардом у Німеччині 60-х років, а також в інших країнах післявоєнної Європи. Розрив прибутків в Україні наблизився до того, який спостерігався у країнах Західної Європи у останній третині XIX століття, тобто в період формування передумов соціалістичної революції. Інакше кажучи, в Україні відтворювався переддень більшовизму. Сьогодні ми на кілька кроків відійшли від краю, але контрасти у матеріальному стані різних шарів населення продовжують перевищувати поріг соціальної стабільності.

Якщо у Чехії, Угорщині та Польщі прибутки 10% найбільш багатих родин перевищують прибутки 10% найбільш бідних у 4,5 — 5,5 разів, то у нас між відповідними групами спостерігається десятиразовий розрив. Насправді він ще більший, тому що значна частина прибутків багатих приховується у тіні. Бідних, на жаль, — теж!..

Зрівнялівка — це параліч суспільства. Як відомо ще з шкільної фізики, струм виникає лише при наявності різниці потенціалів. Розрив добробуту у розумних межах стимулює трудові та підприємницькі зусилля. Але розрив у доходах, у рівні життя не повинен бути безнадійним. Поляризація, до якої ми прийшли, не тільки погано стимулює розвиток, але й суперечить демократичним принципам. За таких умов важко розраховувати на випереджуюче зростання купівельноспроможного попиту та вартості робочої сили, на підтримку мотивацій до чесної та продуктивної праці.

Ці мотивації, на щастя, все ж збереглися й допомогли нам подолати найважчі часи. Запас міцності у нашому суспільстві виявився більшим, ніж очікували друзі України та сподівалися її недруги. Те, що на стику 1993 та 1994 років не сталося розриву більшості економічних ланцюжків та повної зупинки нашої економіки, я саме й вважаю доказом наявності у нас цього запасу міцності. Будь-яка криза — це перелом хвороби до одужання. Тільки у людей криза триває години, а у країн — роки. Але й вони минають. Від криз нації поновлюються, підвищується їхня здатність чинити опір та гнучкість. Кажуть, що китайці не розрізнюють поняття «криза» та «шанс», позначаючи їх одним ієрогліфом.

Я не без полегшення закінчую цю главку із сумним переліком наших прорахунків та невдач. Не таке вже це радісне заняття — пригадувати про найтяжче. Моїм російським читачам напевне часом здавалося, що мова йде не про Україну, а про Росію. Дійсно, про обидві наші країни у 90-і роки можна сказати: «Как мало пройдено дорог, как много сделано ошибок». Помилок, схожих як дві краплини води.

Але в одній галузі, енергетичній, долі у нас були різні. Вони просто не могли не бути різними.

Тягар енергетичної залежності

Що таке паливні проблеми, краще всього показати на прикладі. У 1998 році нестача пального під час посівної кампанії привела до того, що більше 40% площ у нас лишилося незасіяними. Чи потрібні ще якісь слова?! Незадовго до цього, нагадаю, стався різкий стрибок світових цін на нафту, і хтось потирав руки, а хтось дер на собі волосся.

22 травня 1999 року Кабінет міністрів України прийняв постанову «Про ціни на зріджений газ для населення», яка закріплювала ціну 50-літрового балону на рівні 10 гривень. Захід був, звичайно, протиринковий, але ж треба було якось підтримати людей. Дотуємо ж ми й досі комунальне господарство. Коли фактична ціна балона у 3 — 4 рази перевищує відпускну, природно, виконання програми дається з великою напругою. Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» несе великі збитки, і тут російські постачальники, використовуючи момент, різко (до 50%) піднімають ціну на зріджений газ, що йде в Україну. Ми розуміємо, що на ринку ніхто нікому не поступиться, але іноді це ображає.

За 90-і роки споживання нафти в Україні скоротилося більше ніж на третину від тих 62 мільйонів тон, які споживала у 1990 році УРСР. У нас є і власний нафтовидобуток, але він падає — родовища дуже старі, випрацьовані. Деякі просто рекордно старі. Якось дочка показала мені в енциклопедії Брокгауза і Єфрона за 1893 рік замітку про те, що у Дрогобичі провадиться «выделка нефти из горного масла». Мало хто знає, що нафтопереробний завод у Дрогобичі — найстаріший у Європі. Природно, сьогодні це сучасне підприємство, яке формує до 10% бюджету Львівщини, а про його вік я повів мову, щоб нагадати: ми у нафтовій справі не новаки. У нас добре розвинена нафтопереробка, загальна виробнича потужність українських нафтопереробних заводів становить 52,4 млн. тон, але забезпечені сировиною вони добре якщо лише на чверть.

За рахунок власної нафти Україна сьогодні може забезпечити у кращому випадку 10% своїх потреб. У нас прийнята національна програма «Нафта та газ України», і якщо вона буде виконана, то до 2010 року ми будемо видобувати 6 — 7 млн тон нафти при мінімальних внутрішніх потребах країни десь на рівні 35 — 40 млн тон. Ми залежимо та ще довго будемо залежати від інших, головним чином від Росії. Україна посідає шосте місце у світі по споживанню природного газу (після США, Росії, Німеччини, Великобританії та Канади), хоча обсяги споживання й знижуються. В останні роки ми обходимось 80 — 85 млрд кубометрів, тоді як у 1990 році витрачали 120 мільярдів. Але впав і власний видобуток: у 1991 році він складав 24,4 млрд кубометрів, а в останні роки знаходиться десь біля позначки 18 млрд кубометрів. Ми розраховуємо подвоїти цей показник до 2010 року, але це не звільнить нас від газової залежності.

У Донецькому вугільному басейні ще у 80-і роки були відкриті великі газоносні структури, запаси яких могли б не тільки забезпечити нашу енергетичну незалежність, але й зробити Україну експортером газу. Для розробки специфічних донецьких пластів потрібне особливе устаткування. Є також інші сподівання: за останні роки в Україні відкрито шість нових родовищ газу — Красноградське на Харківщині, Кружилівське на Луганщині, Верещицьке та Орховицьке на Львівщині, Ульянівське на Дніпропетровщині та Північно-Казантипське на шельфі Азовського моря.

Більшу частину необхідної нам нафти і газу Україна закуповує у Росії. Україна найбільший із споживачів російського газу. Приблизно 30 мільярдів кубометрів ми отримуємо у рахунок оплати транзиту. Решту, 30 мільярдів кубометрів, а то й більше, нам доводиться докуповувати.

Прикро те, що Україна могла б обійтися тим газом, який юна видобуває вже сьогодні, і тим, яким Росія розплачується з нею за транзит. Але біда у тому, що за подушними витратами газу Україна посідає перше місце у світі (або одне з перших), а по ефективності енергозбереження займає одну з останніх позицій серед індустріальних країн. Це означає, що ми спалюємо чимало газу і витрачаємо непомірні гроші даремно. Але парадокс у тому, що виправити стан справ можна лише з допомогою ще більших грошей. Потрібна, по суті, технологічна революція. Але як її здійснити, коли Україна не може не витрачати від 9 до 15 мільярдів доларів щорічно (залежно від коливання цін) тільки на закупівлю нафти та газу?

Коли я бачу малюнок із зображенням скульптурної групи «Лаокоон», я кожен раз думаю, що одна з гадюк — то Вуглеводні, а друга — Електроенергія. Пізнаю я й осіб, яких ці гадюки обкрутили, щоправда, вони майже кожен раз інші. У нас великий плин кадрів, так що я не буду їх називати.

Дефіцит електроенергії, небезпечне зниження частоти у мережах, нестача регулюючих потужностей, які могли б компенсувати піки споживання вдень та зниження навантажень вночі — тільки почни перелічувати. На відміну від Росії, ми не успадкували Братської, Красноярської, Усть-Ілімської, Богучанської, Саяно-Шушенської (і так далі, і так далі) ГЕС, не успадкували виробництва ТВЕЛів, тепловиділяючих елементів для атомних електростанцій (сирий уран до ядерного реактора не закладеш) та багато ще чого. Проте ми успадкували чорнобильську біду.

Окрім того, нам дістався вкрай зношений енергокомплекс: з більш ніж 100 теплових блоків 82% уже виробили розрахунковий ресурс, а більше половини перевищили гранично припустимий. У нас дуже дорогий мазут, у нас збиткове вугілля. Витрати палива на виробництво одиниці електроенергії зростають, а коефіцієнт корисної дії ТЕС знижується. Нам дістався незамкнений ядерний цикл, тому, маючи свій уран, ми повинні ввозити з Росії свіже паливо для своїх АЕС та сплачувати вивезення відпрацьованого. Ми повинні підтримувати у безпечному стані об’єкт «Укриття» на Чорнобильській АЕС... Але якби наші енергетичні проблеми зводились тільки до цього! Проблеми управління паливно-енергетичним комплексом викликають не менший головний біль.

Уряди (особливо Павла Лазаренка) прийняли близько 2700 нормативних актів щодо регулювання діяльності ПЕК, що створило повний хаос та простір для чиновницького свавілля... Я говорив тоді і не відмовляюсь від своїх слів: «Чим більше засідань у Кабінеті міністрів, тим ситуація у енергетиці гірша». Та це виявились тільки «квіточки».

З приходом «молодих реформаторів» виникли розмови, що ось-ось вже з’являться поважні інвестори. Замість цього енергетика стала центром скандалів. Кількість суперечливих вказівок, рішень, постанов та циркулярів перевищила всі мислимі межі і фактично паралізувала роботу галузі. Серед всього іншого, вирішили ввести розрахунки на енергоринку виключно грошима, покінчити з бартером та взаємозаліками. Це рішення узаконила Верховна Рада, але незабаром Кабмін прийняв ряд постанов, що фактично знову дозволяли бартер та взаємозаліки.

За таких умов будь-який крок учасника ринку у будь-який бік, будь-яка його дія чи бездіяльність можуть розцінюватись як порушення, а вже які санкції чекають його за це, вирішить чиновник, що тре долоні від такого щастя.

Хвала Богу, загальна потужність енергокомплексу України — 55 000 Мвт — цілком достатньо для наших потреб. Добудовуються енергоблоки на Хмельницькій та Рівненській АЕС, закінчується будівництво Ташликського гідрокомплексу для Південноукраїнської АЕС. Починається реконструкція Луганської ТЕЦ (її енергоблокам від 32 до 40 років) та Старобешевської ТЕЦ (тут енергоблоки трохи молодші — їм від 31 до 37). У різних стадіях розробки — проекти реконструкції Зміївської, Вуглегорської, Запорізької, Криворізької, Бурштинської, Придніпровської ГРЕС із залученням кредитів міжнародних фінансових організацій. (Багато цих конденсаційних електростанцій відносяться до найбільших у світі). Щоб над нами не висіла тінь нових Чорнобилів, наші енергетики проводять необхідний ремонт та профілактику на АЕС. Ще кілька років зусиль, і ми зможемо навіть продавати свою енергію у значних обсягах...

До того часу ми закриємо збиткові шахти та вугільні розрізи і введемо в дію нові, прибуткові, такі, як шахта «Білоріченська-Нова», освоїмо нові родовища уранових руд у Жовтих Водах, які здатні забезпечити потребу всіх українських АЕС на сто років наперед. У 1648 році перемога Богдана Хмельницького біля Жовтих Вод поклала початок українській незалежності від Речі Посполитої. Нехай Жовті Води ще раз прислужаться нашій незалежності, тепер уже енергетичній.

Я кілька разів згадав тут про Чорнобиль... Тяжко думати про нього, ще важче говорити, і з роками якось не стає легше. Коли я почув про те, що на Чорнобильській АЕС сталась неприємність, я ще не був вхожим до кабінетів, куди надходила найповніша та вірогідна інформація. Як звичайна радянська людина я був, тим не менше, твердо переконаний у двох речах: по-перше, нам не скажуть всієї правди, по-друге, применшать шкоду та збитки. Це для мене було зрозуміло саме собою. Зараз я дивлюсь на справу трохи інакше, об’єктивніше, як мені здається. Звичайно, радянська влада на те й була радянською, щоб брехати завжди і про все — як за необхідністю, так і без всякої потреби. Але сьогодні я знаю, що уряд будь-якої країни інстинктивно не любить засмучувати населення поганими новинами; думка про спокій, стабільність — головна з думок, з якою піднімається та лягає керівник і найдемократичнішої держави, і не «най...» Якщо влада буде позбавлена цього інстинкту, тоді чим вона буде відрізнятися від громадськості, від преси, яка для того й існує, щоб вивідувати всю правду про те, що діється у країні та бити на сполох, незмінно перебільшуючи небезпеку?

Ось чому багато хто з політиків, на яких покладена конкретна державна відповідальність, часто вважають за краще обмежитися загальними словами або говорити те, що говорять усі, що не викличе суперечок. Краще нехай тебе засудять за нудну доповідь, за беззмістовні висловлювання, за банальності, аніж твоє необережне слово викличе небажані наслідки. Всякому керівнику іноді доводиться лавірувати між правдою, здоровим глуздом, особистою думкою інтересами справи з одного боку та забобонами, очікуванням, настроями публіки — з іншого. Інтереси та поняття керуючих та керованих влади та суспільства не завжди збігаються. Між нами йде постійна боротьба, «перетягування канату». Поступово виробились засоби, що дозволяють додержуватись рівноваги, обмежувати, класти край ухильності одних та зловмисній в’їдливості інших. Я веду мову пре демократичні закони, правила, процедури та звичаї, які примушують керуючих завжди рахуватися з правом керованих знати, як ідуть справи у країні.

За роки керівної роботи, особливо на посту президента, я звик що люди думають: якщо ти велике начальство, то обов’язково знаєш про питання, яке їх цікавить, щось особливе, щось таке, чого ніхто інший не знає, щось дуже страшне (того, що не дуже страшне, не приховують). Аварії на Чорнобильській АЕС це стосується у першу чергу. Про цю аварію та її різноманітні наслідки говорити все ще виключне важко та ризиковано, а найбільше — політику, державному діячу, що посідає високий пост. Занадто багато людей, які чекають того, що їм хочеться почути, а почути переважній більшості хотілося б у даному випадку тільки погане. Відповідальна особа, що не намагається згущати фарби, а тим більше, яка вирішила повідомити щось втішне, одразу ж опиняється під підозрою.

Так ось, одразу скажу: щодо Чорнобильської аварії я поділяю ту думку, що найважливішого, найцікавішого і страшного не буде знати ніхто й ніколи, тому що дізнатись про це неможливо в принципі. Адже найважливіше, найцікавіше і страшне ось що: як люди могли водночас здійснити стільки неймовірних, надзвичайних помилок, таких дивовижних дурниць, які просто не могли спасти на думку людям — теж людям, таким же людям! — які конструювали реактор та проектували станцію?! І це найголовніший науково-технічний урок Чорнобиля, а може й не тільки науково-технічний, а й філософський — філософський, але такий, що має практичне значення: у таких справах треба передбачати неймовірне. Від людини всього можна чекати. Треба припускати, що люди можуть поводитись, як вщент п’яні, будучи при цьому тверезими, як божевільні, будучи при цьому у тямі, як зловмисники-самогубці, нікому не бажаючи при цьому загибелі і не збираючись загинути. Ми звикли, що конструктор автомобіля не може, та й не повинен, передбачати, що хтось вирішить використати цей виріб як парашут, а віднині будемо знати, що є такі вироби, взявшись конструювати які, потрібно мати на увазі і щось подібне.

На початку 2002 року в пресі з’явився звіт Наукового комітету по дії атомної радіації (НКДАР) ООН «Людські наслідки ядерного інциденту у Чорнобилі». Цей звіт назвали сенсаційним, оскільки у ньому стверджувалось, що наслідки аварії, зокрема й віддалені, занадто сильно перебільшені у масовій свідомості, яка зазнала впливу панічно настроєних спеціалістів, літераторів, журналістів та екологів-любителів. Звіт не став для мене новиною. Все, що у ньому узагальнено, я до цього читав у різних документах, чув від різних спеціалістів та політиків. З чимось важко було не погодитись, факти — вперта річ, про щось хотілося сказати: ну, то й що? Наприклад: ну, й що з того, що більшість людей постраждали й страждають не від радіації, а від страхів? Для держави, яка зобов’язана їм допомагати, для людства головне все-таки те, що вони страждають, чи не так? Інша справа, якби своєчасно, одразу ж після вибуху, були запроваджені якісь заходи для запобігання того, що наш академік Амосов назвав «проблемою, роздутою письменниками та політиками». Ті самі газети, які багато років підряд «роздували проблему», після публікацій низки наукових матеріалів, серед них і згаданого звіту ООН, нарахували сім вигадок про Чорнобиль, сім «міфів». Охоплене й відкинуте все «найгірше»: і народження дітей-мутантів, і тисячі смертей від променевої хвороби, і те, що Чорнобильську АЕС треба було закрити аби уникнути нового нещастя...

У зв’язку з цим я повинен відповісти — і людям, і собі — на низку питань, які прямо стосуються мене, моєї діяльності, моєї особистої причетності і відповідальності: чи вважаю я правильним закриття Чорнобильської атомної станції, виділення великих коштів на ліквідацію наслідків аварії, зокрема на допомогу ліквідаторам, зусилля отримати побільше «чорнобильських грошей» від західних країн — загалом, все те, що деякі спеціалісти та політики, а слідом за ними й обивателі, тепер вважають неправильним, зайвим, необов’язковим. Але кому-кому, а політику повинно бути добре відомо, що «неправильне» та «непотрібне» — не завжди одне й те саме. Непотрібне з економічної точки зору може виявитися необхідним з політичної. Технічно, економічно правильне рішення за умов, коли люди не здатні його зрозуміти та прийняти, коли воно може викликати руйнівну протидію, тяжкі зовнішньополітичні наслідки, — таке рішення важко вважати правильним. Це азбука демократичної політики, та, загалом, і не тільки демократичної. Так от, закриття Чорнобильської станції, і майже все, що було зроблене українською владою у цій найважливішій сфері нашої внутрішньої та зовнішньої політики, я вважаю правильним перш за все тому, що наших дій чекали і сприймали їх як правильні у всьому світі, все населення планети, а іти проти такої течії обійшлося б набагато дорожче, не кажучи вже про те, що береженого Бог береже. Щоправда, коли ми зробили все, чого від нас чекали, ми не отримали того, що нам обіцяли, і це прикро, щоб не сказати різкіше. Зрозумілі труднощі, з якими зустрічаються західні уряди у відносинах із своєю громадськістю, чиї настрої мінливі, як травневий вітерець, але так теж не можна, і ми будемо продовжувати говорити це нашим західним співбесідникам.

Не знаю, чи всіх влаштує моя відповідь щодо закриття Чорнобильської АЕС та всієї цієї проблематики. З одного боку, це ухильна відповідь, а з іншого, погодьтесь, — така пряма, що пряміше, по-моєму, нема куди.

Яке місце ми посідаємо?

Навіть сьогодні не дуже просто зрозуміти, що являє собою економіка України — занадто велика її тіньова складова. У 1991 році це було й зовсім неможливо, але з інших причин. Перші роки незалежності наше міністерство промислової політики займалось виявленням заводів на території України. Адже більшість так званих режимних підприємств замикались на Москву, на різні союзні міністерства, і існували на українській землі абсолютно екстериторіально.

Саме в цей час, наприкінці 1991-го — початку 1992-го, у Москві йшла своя чехарда, ліквідація та злиття міністерств, війна колишніх союзних з колишніми республіканськими, і домогтися інформації щодо номенклатури продукції цих заводів та схем поставок було у більшості випадків абсолютно нереально. Наша суднобудівельна промисловість виявилась, фігурально кажучи, обезголовленою, тому що відповідні проектні інститути залишились у Петербурзі (чи він у той час ще був Ленінградом?). І все таке інше.

Пам’ятаю, як у 1990 чи у 1991 році на сторінках багатьох наших газет промайнули якісь німецькі хлопці-молодці, що видавали себе за експертів, і пророкували незалежній Україні негайний ривок нехай не на перші, але на досить почесні місця у Європі за більшістю соціально-економічних показників. Їхнє пророцтво підтвердилось лише стосовно двох показників: за територією та числом жителів ми дійсно на кращих місцях у Європі.

Вище я описав основні помилки, припущені в Україні під час переходу до ринку, а також головні несприятливі фактори нашого стартового періоду. Як наслідок, у нас склалась розбалансована економіка, деформована структура виробництва, перекручена у своїй суті система відношень власності — перекручена через те, що значна частина цих відносин базується на тіньових, корупційних основах, при тому існує небезпека закріплення такого стану речей на довгий термін.

І разом з цим, повторюсь, не все так безнадійно. Чи то у нашій економіці, чи то у самому нашому народі виявився закладений величезний запас сил самозцілення та самоврегулювання, і ці сили нарешті почали діяти.

Сьогодні довга руйнівна криза 90-х йде до кінця, наявні процеси стабілізації. З другої половини 1999 року в економіці почалось і з того часу без перерв та затримок продовжується те, що Андрій Ілларіонов, радник російського президента, назвав «взрослым ростом». Щоправда, я вважаю, що це поки що не зовсім заслужений комплімент. В українському машинобудуванні доля високотехнологічної продукції складає всього близько 10%. Надто велика частка приросту промислового виробництва досягнута за рахунок праці на експорт нашої металургійної та хімічної промисловості. А це означає, що ми надто прив’язані до кон’юнктури зовнішнього ринку. Ідеал народного господарства — обслуговувати місткий та вимогливий внутрішній ринок, ось тоді можливий «доросле зростання».

Що таке «доросле»? Якщо збільшення господарських показників викликане щасливим стрибком цін на сировину або першим порухом галузей, які до того були швидше мертві, ніж живі (від нуля легко нарощувати відсотки), то це не зростання. «Доросле зростання» — це реакція промисловості на сприятливі та осмислені зміни у податковій, законодавчій, інвестиційній, митній політиці держави. Таких змін у нас ще дуже не вистачає, тим більш цінна та вдячна реакція промисловості, яку ми спостерігаємо. Україна йшла до цього довго та важко — подолавши у 1998 році нижню точку падіння економічного потенціалу країни та життєвого рівня людей. Поки що ми на самому початку позитивного процесу.

Зростання промислового виробництва в Україні у 2000 році склало 12,9%, сільського господарства — 7,1%. У першому півріччі 2001 року в Україні спостерігалось найбільше зростання промислового виробництва серед всіх країн СНД — одразу на 18,5% (в Росії, для порівняння, на 5,5%). При тому не за рахунок сировинної складової, яка у нас набагато менша, ніж у Росії. В середньому чотири роки підряд (з другої половини 1999-го) наш ВВП зростає швидше усіх у Європі, вище семи процентів. Це зростання нами забезпечене без західних вливань, якими користувались, наприклад, Польща та Угорщина в роки экономічного підйому в цих країнах (зараз там темпи зростання — півтора чи два проценти). Пожвавлення помітне також і за непрямими ознаками. Спеціалізовані бізнес-сайти в Інтернеті відображують ділову активність, що просто фонтанує, виходять десятки газет ділових об’яв, деякі товщиною з палець, скрізь будується велика кількість індивідуальних будинків, торгівля будматеріалами квітне, автомобілей на вулицях уже більше, ніж хотілося б. Іноді виникає бажання поплювати через плече...

По сторінках преси гуляє багато міркувань щодо нинішнього стану української економіки, багато цифр та любительських «рейтингів». Одне з найулюбленіших занять нашої опозиційної публіцистики — розташувати Україну у самому хвості світового розвитку, де-небудь між вчорашніми колоніями з тропічної Африки. Але, маю запевнити, Україна не опускалась так низько.

Коли ми говоримо, що у нижній точці спаду наш економічний потенціал зменшився наполовину і навіть трохи більше, треба ясно уявляти, від якого рівня йшов спад.[34] Спад не буває однаковим по всіх позиціях. У тих галузях, де Україна була особливо глибоко залучена до загальносоюзного розподілу праці і де стався обрив виробничих зв’язків, спад перевищив двократний. У інших же галузях він був менш драматичний. Смертельно небезпечним було саме по собі скорочення виробництва, яке впало до рівня початку 60-х. Якби справа була тільки у цьому, можна було б сказати собі: ну, адже жили ж ми у 60-х, та ще й пісні співали. Найсильніша соціальна небезпека витікала із нерівномірності розподілу удару по різних групах населення.

Те, що в Україні був збережений соціальний та етнічний мир, я вважаю головною заслугою її керівництва — хто б не стояв у керма країни — за всі десять років її незалежності. Це була праця, яку не бачила громадськість. Іноді доводилось переходити на «ручне управління» економікою та фінансами. В теорії це ненормально, але на практиці рятувало. Наприклад, скасувати велику заборгованість по пенсіях вдалося тільки завдяки вольовому рішенню навантажити додатковим податковим тягарем дорогі споживчі товари, предмети розкошу. Ретельно все зваживши, я зрозумів, що це єдиний вихід та видав відповідний указ.

Відмовившись від прямого державного регулювання, українська держава довгі роки не могла знайти інших важелів впливу на економіку — важелів, що підходять до ринкового середовища. Лише в останні два роки ми почали відчувати цей «зворотній зв’язок». Щоб він діяв більш надійно, важливо зрозуміти, де ми зараз.

В Австрії є Віденський інститут міжнародних економічних порівнянь (WIIW), що користується світовим авторитетом. Цей інститут кожен рік випускає, серед іншого, ретельно підготовлені доповіді про економіку посткомуністичних країн Європи. Мене зацікавили його оцінки внутрішнього валового продукту (ВВП) України, оскільки незалежна та грамотна оцінка ззовні допомагає побачити те, що випадає з-під уваги «замиленого погляду внутрішнього спостерігача» (це я цитую одного суспільствознавця).

Внутрішній валовий продукт — це узагальнюючий показник економічної діяльності країни за рік. Він розраховується за дуже складною методикою та винайдений спеціально для того, щоб стало можливим порівнювати господарську потужність різних країн.

Країни важко порівнювати, базуючись наданих про випуск продукції: одна країна виробляє багато чавуну, інша — багато літаків, то хто кого випередив? Але це ще не все: окрім товарів, до ВВП входять також послуги. Як порівнювати прокат металів в одній країні з прокатом автомобілів у іншій? Зрозуміло, що порівняння можливі лише через грошовий знаменник. Але кожна країна розраховує свій ВВП у власній грошовій одиниці, і щоб звести до однієї таблиці сорок країн з сорока валютами, їх приводять до однієї валюти, найчастіше до долара. Іноді це робиться на базі обмінного курсу, що, як з’ясувалося, лише вводить в оману. Собівартість будь-якої продукції та ціни у різних країнах абсолютно різні, тому порівняння мають рацію лише тоді, коли їх проводять через паритет купівельної спроможності, розрахований для кожної країни окремо.

Згідно з цим паритетом, як розрахували австрійські вчені, наш ВВП у перерахунку на душу населення складав у 2000 році 3680 доларів США. У Росії цей показник дорівнює 7780 доларам, у Польщі — 9450, у Болгарії — 5640. Майже так оцінює наш економічний рівень і Всесвітній Банк, який веде власні розрахунки та друкує їх у щорічнику «Показники світового розвитку» (World Development Indication).

За оцінкою фахівців Всесвітнього Банку, ВВП України на душу населення склав у 1999 році 3360 доларів відповідно до паритету купівельної спроможності. Таким чином Всесвітній Банк помістив нас до однієї Ліги з Китаєм, показник якого у 1999 році дорівнював 3550 доларам. Не таке вже й погане сусідство.

Без пояснень усі ці цифри незрозумілі, ВВП на душу населення — це не прибуток на душу населення. Було б непогано мати в Україні такий прибуток, по 300 доларів у місяць на кожного, включаючи старих та немовлят, але до цього поки що далеко. Наведені цифри здаються великими тільки у відриві від показників більш розвинених країн. Скажімо, у Сполучених Штатах ВВП на душу населення складає 31 190 доларів, у Люксембурзі 41 230, у Швеції 22 150.

Можливо, хтось із моїх читачів уже помножив на аркушику приведену вище цифру подушного ВВП України у 2000 році за даними Віденського інституту (3680 доларів) на кількість нашого населення і дійшов висновку, що дійсний розмір ВВП України (без врахування тіньової складової) дорівнює 181 мільярду доларів. А дійсний ВВП Росії (і також без тіньового приварку) зашкалює за трильйон (1130 мільярдів)!

Поцікавимось у зведеннях Українського Держкомстату: який наш ВВП за їхньою оцінкою? Ми побачимо дуже близькі цифри — але у гривнях! В 2000 році наш ВВП склав 175 млрд гривень, у 2001-му досягнув 187 млрд гривень.

Зрозуміло, що перерахунок нашого ВВП через паритет купівельної спроможності нікого в Україні не зробив більш багатим. Проте, стали більш коректними порівняння з іншими країнами. Адже сам цей показник винайдено, нагадаю, заради того, щоб такі порівняння виявилися можливими. Безглуздо думати, що за ВВП на душу населення ми відстаємо від США у 50 разів — адже саме так виходить, якщо оцінювати гривневий ВВП Держкомстату за курсом вуличного обмінника. Досить сумно вже те, що ми відстаємо від США майже у 8,5 разів та у 6 разів — від Швеції.[35]

Спрощуючи, можна сказати, мабуть, і так: за цінами США в доларах вартість нашого ВВП, грубо, вп’ятеро вища, ніж за українськими цінами у гривнях. Це зайвий раз свідчить про те, що Україна у своїй суті дуже приваблива країна для іноземних інвесторів. Тільки наші законодавці ніяк не зважаться прийняти такі закони, щоб інвестори вишикувалися до нас у чергу. Поки цього не станеться, Україна буде залишатися «непривабливою країною для іноземних інвесторів через неадекватне законодавство, надмірне адміністративне регулювання економіки та свавілля чиновників» (це я процитував одного із закордонних економістів). Мабуть, і моїм російським читачам ця оцінка видалася чимось знайомою.

Явлення про дійсні розміри нашого ВВП дуже корисне. Це нагадування нам самим про наш потенціал, і воно додає оптимізму. Я не порівнюю якісні параметри. Простір для їх покращання в Україні поки що безмежний. В Україні все ще виробляється багато такого, чого у США виробляти уже ніхто не стане, навіть за добрі гроші. У нас штучно підтримується на плаву чимало застарілого, і зламати ситуацію може тільки справжній ринок. Нам ще доведеться навчитись виробляти те, що продається, замість того, щоб з останніх сил продавати те, що виробляється. Але ми вчимося цьому куди швидше, ніж про нас думають. Конкурентоспроможність української економіки вище російської у ряді найважливіших параметрів. У нас більш відкрита економіка: експорт складає майже 60%, в Росії — до 25%. В роки економічного підйому (2000 — 2003) в Росії локомотивними галузями були галузі паливно-енергетичного комплексу, який користувався з високих світових цін на нафту, тоді як в Україні — галузі машинобудування. За три роки наш ВВП виріс на 20,9%, а продукція машинобудування — на 52,5%. Відповідно в Україні склалась інша система накопичування капіталу. В Росії — за рахунок експорта нафти, у нас — внутрішні джерела відтворення.

І нарешті розрахунки Віденського інституту та Всесвітнього Банку примушують по-новому подивитись на убозтво нашого бюджету (та бюджетників). Ці розрахунки посилюють впевненість, що нові власники присвоюють багатства у ще більш нерозумній пропорції, ніж ми вважали. Змінити такий стан справ може тільки сильна держава.

І Україна, і Росія (наші країни мало чим відрізняються у цьому) однаково винні, що справи склалися саме так. Піонери наших реформ переоцінили «невидиму руку ринку», яка, мовляв, все розставить по місцях якнайкраще. І в Україні, і в Росії держава більш чи менш виконала головний заповіт молодого капіталізму «не заважай!». Цей заповіт, цілком слушний у країні купців, фабрикантів, заводчиків, банкірів, артілей та «товариств по вірі» зразка 1911 року, був передчасним у пострадянській атмосфері 1991 року. І в Україні, і у Росії держава дозволила «все, що не заборонено», відмовилась від монополії на більшість засобів виробництва, внутрішню і зовнішню торгівлю, більшість видів власності та діяльності. Розрахунок був, та й залишається, правильним: у приватних руках все обов’язково запрацює ефективніше і почне, через податкові канали, наповнювати казну більш щедрим потоком, ніж при соціалізмі. Так воно й буде, але не при слабій державі.

Зворотнього шляху ані Україні, ані Росії немає, Боже урятуй нас від цього. Знову віднімати та перерозподіляти Україна (у всякому разі) не буде. Ми подолали надзвичайної складності перевал, треба йти вперед, посилюючи державу. У радянський час, за умов державної монополії на все та вся, країна жила за схемою: «Багата держава — бідне населення», точніше: «спершу потреби держави, а вже потім — населення». У першій половині 90-х склалась і дуже міцно закріпилась інша схема: насамперед багатшає населення (не всі, на жаль, а лише ті, у кого виходить), а вже потім, як може — держава. Тому, повторюю, знов і знов: державу необхідно посилювати.

Ані віденські економісти, ані експерти Всесвітнього Банку не мали можливості хоч як-небудь вірогідно оцінити обсяги тіньової економіки України. Розбіжність поглядів наших спеціалістів (40%, 70% і так далі) теж говорить про те, що якісь чіткі уявлення про неї відсутні. Люди нетямущі гадають, що тіньова економіка — це щось на зразок підпільних цехів радянських часів. Але у тому-то й горе, що «тіньовою» може бути і продукція великого підприємства, яка має вивіску та прохідну. Те, що вироблене, але приховане від обліку та податків, не потрапляє і до статистики. Особливо гидко, коли це діється на підприємствах держвласності. Низька собівартість неврахованої продукції забезпечується тим, що, окрім укриття від податків, на неї у цьому випадку не припадають також амортізаційні відрахування та орендні виплати, а часом ще й вартість електроенергії і навіть сировини. Це шахрайство у чистому вигляді.

Ми не знаємо ані обсягу «лівого» будівництва в Україні, ані масштабів «лівих» перевезень, ані розмаху «лівого» гірського видобутку, ані прибутків «лівої» фармацевтики або «лівої» поліграфії. Податковики, зрозуміло, виявляють таких виробників, тіньовий сектор економіки буде неухильно стискатися, але від держави потрібні будуть іще титанічні зусилля, щоб примусити вийти з тіні всіх. Примусити — або спонукати з допомогою розумної політики. Тіньова економіка не виробляє продукції, яка не користується попитом, а таким чином, завідома відтягнула на себе чимало талановитих підприємців. Будь хто з них волів би стати нормальним та шанованим головою фірми, а не прокидатися вночі у холодному поту.

Ті, хто виробляє підпільну горілку, з тіні, ясна річ, не вийдуть, вони просто закриють своє виробництво. Не вийдуть з тіні також «обналичиватели» (ті, хто займається переведенням грошей у готівку), та й інші продавці кримінальних послуг. Їх усіх з часом придавлять-таки наші правоохоронні органи. Я впевнений, що «детінізація» (як хтось висловився) нашої економіки повинна стати одним з основних завдань української держави. Додатковим призом стане для нас приріст економічних показників: адже вийдуть назовні тони, кубометри та гекалітри, що нині вислизають із статистики.

Ось повідомлення зі стрічки новин від 10 липня 2001 року: «В нинішніх жнивах в Україні беруть участь незвичайні комбайни — зовні вони дуже нагадують новісінькі машини “Ростсельмаша”. Однак їх підпільно складають на невеликих українських заводиках із комплектуючих, що їх закупають переважно в Ростові-на-Дону. Підпільні “Дони” в степах України з’явились з легкої руки дрібних комерсантів, які раніше займались постачанням запчастин для ремонту сільгосптехніки. Одного разу виявилось, що практичніше і вигідніше складати з нових запчастин нові ж комбайни, ніж латати старі, які однаково швидко виходять із ладу».

Я навів це повідомлення не тому, що закликаю порадіти збільшенню українського парку комбайнів. Такі справи ведуть до фактичного зриву нашого нормального співробітництва із «Ростсельмашем» та заохочують появу нових кримінальних ланцюжків. Проте, на підпільну діяльність людей спонукає не тільки пожадливість, але й наші незграбні закони. Селянину байдуже, лицензійний комбайн або ні. Для нього важливо, щоб комбайн працював у полі вже сьогодні, і щоб він міг його оплатити. Ми маємо справу з системною задачею, вирішити яку буде не просто.

Не без подиву я в свій час дізнався, що у післявоєнній Західній Німеччині — Німеччині, яка для багатьох з нас просто-таки синонім додержання вимог законів, теж процвітала тіньова економіка та «чорний нал». Це було викоренене поступово, через підйом економіки та ретельне вдосконалення правил ведення бізнесу. Тепер у Німеччині будь-який контракт одразу ж реєструється — не пам’ятаю де, ну, скажімо, у Комерційній палаті — та йому присвоюється відповідний код. До цього момента угода вважається недійсною. Контракт без коду Комерційної палати не є підставою для якихось дій — по ньому не приймаються платіжні доручення, не вважаються законними шляхові листи тощо. Це зроблено для того, щоб неможливо було заключити липовий договір, щось зробити — перевозки, поставку вантажів і т. д., після чого обидві сторони змогли б подерти кожна свій екземпляр або переписати його якось інакше, і все шито-крито. Реєстрація не дозволяюча, щоб не створювати кормушку, а чисто повідомлююча. Але суворо обов’язкова. По державній комп’ютерній мережі можна перевірити всю долю контракту, що забезпечує повну прозорість бізнесу. На мою думку, це дуже розумно.

Нам би допоміг досвід Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії. Всі вони мали й мають справу з тими ж проблемами корупції та тіньової економіки, що й ми, але дають ладу з ними очевидь з більшим успіхом. Наші антитіньовики повинні радикально розширити співробітництво з російськими колегами. Тим більше, що їхні супротивники по обидві сторони кордону налагоджують зв’язки без найменших бюрократичних зволікань.

До речі, про Росію. Для мене абсолютно очевидно, що тіньова економіка розвинута там набагато більше, ніж в Україні. Я роблю такий висновок, виходячи з дуже простого спостереження. Для мене, як для інженера, найкрасномовніший показник — це виробництво та споживання електроенергії. До того ж, даний показник, як переконують статистики, важче за все фальсифікувати. Так ось, у 1990 році в РРФСР було вироблено 1082 мільярди кіловат-годин електроенергії, а в УРСР — 298 мільярдів. Обидві цифри — максимальні в історії відповідно Росії та України. У 2000 році в Росії вироблено 876 млрд квт, тобто 81% від показника 1990 року. В Україні — десь близько 165 — 170 млрд квт, або 55 — 57% від показника 1990 року. Немає сумніву, що зростання або падіння енергоспоживання відповідає зростанню чи падінню ВВП (як врахованого, так і неврахованого, що найбільш важливо).

Ясна річ, ця задачка не для школяра. Щоб її вирішити, треба відділити невиробничу сферу, виділити споживання виробничої сфери, треба відняти експорт електроенергії та додати імпорт (обидві статті незначні сьогодні, але в часи єдиної енергетичної системи СРСР картина могла бути іншою), але я не ставлю перед собою такого завдання. Для мене й з першого погляду ясно, що приблизно однакове падіння виробництва у двох країнах повинне було привести приблизно до однакового зниження енергоспоживання. Частково енергоспоживання знизилось за рахунок економії. У 1990 році працював затратний радянський народногосподарський комплекс, електроенергії ніхто особливо не рахував, розцінки на неї були символічні. Тарифи ж останніх років викликають стогін товаровиробників, які економлять як тільки можуть, а тому, хоч-не-хоч, починають вводити енергозберігаючі технології. Це стосується не тільки України, але й Росії. Там енергія теж не дешева, ніхто її не витрачає, як то кажуть «від пуза», вся сфера виробництва скаржиться та економить.

Згідно із статистикою, у Росії, як і у нас, жахливі спади та провали у цілих галузях — по металоріжучих верстатах, літаках, телевізорах і таке інше, що не візьми, — а витрати електроенергії знизились усього на 19%. Як це зрозуміти? Та навіть якщо б не було ніякого падіння, за рахунок однієї лише економії, і сьогодні повинно було витрачатися менше на ті ж таки 19%! Ну, нехай на 15. Чи такий великий спад, та чи є він взагалі? Чи, може, значна частина виробництва просто перетікла у підпільні галузі?

Пам’ятаю, як «АвтоВАЗ» звинуватили у випуску 200 тисяч «лівих» автомобілів. Я зараз не про те, справедливим було це звинувачення, чи ні. Значно цікавіше те, що ніхто не здивувався. Спільний відгук був такий: «А що? Цілком можливо». І це дуже показово. Я припускаю, що ті величезні гроші, які притікають у Росію (і так само легко витікають з неї) за рахунок продажу енергоносіїв, створили там не схоже на наше ділове середовище. Середовище, у якому тіньові проекти можуть набути розмаху, неймовірного в умовах України.

Це надзвичайно підвищує для Росії небезпеку олігархічного переродження, але водночас підвищує для російського виробництва приз за виведення цього велетенського масиву з тіні.

Порівняно великий розрив між нами та Росією по душовому ВВП пояснюється наявністю у нашої сусідки тієї самої великої ресурсної ощадної книжки, про яку я вже говорив вище. Росія ще багато десятиріч може добувати з неї величезні суми. Їй до снаги витрати, які далеко не завжди можемо дозволити собі ми. У неї навіть є можливість створювати дуже значні, за будь-якими мірками, валютні запаси. Втім, треба пам’ятати, що Росія — країна, яка потребує великих витрат сама по собі. Витрати на утримання такої велетенської території мимоволі надто великі. Якщо перерахувати на душу населення, у Росії набагато дорожче обходиться підтримка та розвиток усіх видів інфраструктури, значно вище витрати на опалення та обігрівання, вища собівартість сільськогосподарської продукції. У Росії, порівняно з Україною, набагато більша середня відстань, на яку перевозиться одиниця вантажу. При правильній постановці справи все це не заважає, як свідчить досвід Канади, налагодити високоприбуткове та конкурентоспроможне господарство, але у Росії це станеться ще не скоро. У нинішній час всі перелічені фактори працюють у ній як знижуючий коефіцієнт, а тому реальний розрив між Україною та Росією далеко не такий великий, як це може здатися. Але він все ж є і сумніву не підлягає.

А ось наш відрив від Польщі (у два з половиною рази, згідно даних Віденського інституту) та від Болгарії (у півтора) — це вже ближче до відставання у більш чистому вигляді.

Хоча Україна і перевищує Польщу за площею та числом жителів, дві країни все ж цілком можливо співставити і вони навіть симетричні одна одній, тільки Україна звернена на південь, до Чорного та Азовського морів, а Польща — на північ, до Балтійського. Близькі вони і за щільністю населення, так що «витрати на підтримання території», які припадають на кожного (не знаю, чи є у економістів такий термін), повинні бути у наших країнах майже однаковими. Чого у нас не було на старті, на відміну від Польщі (а також і від Болгарії, і від Росії), так це вже готової державності. Виявляється, це зовсім не дрібниця. Гадаю, що відсутність повноцінної держави відняла у нас як мінімум три, а то й чотири роки. Але треба бачити й інше. Всі ці роки Польща одержувала дуже великі інвестіційні ін’єкції с Заходу, були списані майже всі її борги, ми ж забезпечували зростання (особливо в останні роки) тільки за рахунок власних ресурсів. Не випадково зовнішній борг Польщі відносно ВВП більш, ніж вдвічі вищий українського.

Не сприяла нашим реформам і відсутність довіри до ринкових інститутів. Соціологи стверджують, що приватним підприємствам довіряють все ще ненабагато більше 10% населення України. До середини 90-х років перше враження про ринок у нас (як, до речі, і в Росії) формували всілякі «трасти» та піраміди, які гучно лопались, залишаючи обдуреними тисячі телепнів. Внаслідок голосних скандалів негативне ставлення до ринку у нас випередило появу справжнього ринку. Розміри нещастя, яке сталося, важко переоцінити, адже становлення ринкових відносин — це новий шлях, який Україна обрала для себе назавжди, цей шлях не повинен був підлягати сумніву буквально з самого старту. Змінювати невдале та помилкове враження від ринку доведеться довго, це важке завдання.

Навіть якщо абстрагуватися від припущених помилок, перехід до ринку взагалі виявився для нас куди більш складним, аніж для інших країн Центральної та Східної Європи. Найчастіше говорять, що справа тут у нашому більш довгому перебуванні в умовах тоталітарного режиму. Це, звичайно, правильно. Але є причина важливіша. Країнам колишнього соцтабору комуністичний лад був нав’язаний зовні, його туди принесла Червона Армія, і населення цих країн не могло не пам’ятати про це. До нав’язаного зовні призвичаюються погано, навіть якщо воно найпрекрасніше у світі. Звільнення від нав’язаного — завжди найвизначніша подія, радісне потрясіння. Його анестизуюча дія така, що випробування та труднощі першого періоду майже невідчутні. Впевненість, що можна повернутися у таку собі довоєнну Золоту Добу (чи була вона й насправді золотою, абсолютно байдуже) давала могутню психологічну установку на зміни, народжувала довіру до реформ та реформаторів. Реформи уособлювали незалежність, реформи були перепусткою у Золоту Добу і водночас у Європу.

В Україні все йшло не зовсім так. Україна прагнула незалежності, але міф про Золоту Добу достатку та щастя, у яку можна повернутися, у нас був відсутній. Щось віддалено схоже було у семи наших західних областях, але це неповні 19% населення України. Розмірковуючи логічно, можна сказати: якби в Україні панувало сприйняття радянського ладу як нав’язаного зовні, старт наших реформ виявився б куди більш успішним. Панував би настрій: стиснути зуби та перетерпіти, заради незалежності будемо їсти лободу, давайте нам всі реформи одразу і якнайшвидше. У нас же у 1990 році багато хто, палко прагнучи незалежності, несвідомо уявляв собі щось на зразок незалежної УРСР. Просто відокремимося та й будемо жити. При тому жити одразу краще, аж надто багато дармоїдів ми зараз годуємо.

Ситуація у Росії в чомусь збігалася з нашою, а у чомусь — ні. 99% росіян не думали ні про яку незалежність, тому що їм і у страшному сні не могло наснитися, ніби-то Росія від когось залежить.

Акт про суверенітет Росії, прийнятий Верховною Радою РРФСР 12 червня 1990 року, був для більшості росіян якимсь чудернацтвом або ще одним ходом у хитрій політичній грі, зміст якої зрозумілий поки що лише самим гравцям.

Україну (до Кам’янець-Подільська та Шепетівки) і Росію об’єднувало тоді відчуття, що радянський лад, якби і був нав’язаний, то своїми ж. Більшість російського народу, як і більшість українського народу, звикли вважати цей лад, яким би він не виявився поганим, власним винаходом — що, швидше за все, близьке до істини. Соціологічні опитування показують, що ставлення до комуністичного спадку у наших країнах, якщо усереднити, збігається. Не випадкова і постійна близькість процентів, які отримують комуністи на виборах в Україні та Росії.

Розділ сьомий. Про ставлення один до одного

Жарти

Кілька років тому київське видавництво «Наукова думка» випустило в світ щоденники Володимира Івановича Вернадського за період між жовтнем 1917 та січнем 1920, вирішальний та фатальний для долі України час. Чомусь я взяв цей коричневий томик з купки книжок, і, як це буває досить часто, він одразу відкрився на важливому місці.

Запис від 24 (11) листопада 1919 року, який хочу процитувати, Вернадський зробив у Ростові-на-Дону під враженням від розмови зі своїм знайомим, Юренєвим, «про українське питання». Мені цей запис дещо відкрив.

Після того, як 31 серпня 1919 року у Київ увійшли частини білої армії генерала Денікіна, денікінське «Особое Совещание» припинило фінансування молодої Української Академії наук. Більшовики, які протягом семи місяців займали Київ, зглянулись на Академію. Вони навіть реквізували для УАН пансіон графині Левашової по вулиці Володимирській, хоча спочатку і дивилися на академію як на гетьманську витівку, оскільки заснував її у листопаді 1918 року гетьман Скоропадський. Для Вернадського, її першого президента, який так багато зробив для створення УАН, припинення фінансування було трагедією. Він та академік Степан Прокопович Тимошенко (згодом — член багатьох академій світу, один з найвидатніших спеціалістів XX століття в галузі механіки, змушений віддати свій талант Америці) робили все можливе для врятування свого дітища. Вернадський приїхав до Ростова, домігся зустрічі з Денікіним та врятував Академію. Згадана розмова відбулася невдовзі перед тим. Запис Вернадського я наводжу скорочено.

«С Юреневым горячий разговор об украинском вопросе. Он чуть не плакал. Я, кажется, наговорил лишнего. Исчезла у него справедливость из-за огромного патриотического чувства. Он защищал деникинский приказ, не понимая его оскорбительную и бестактную внешность. Во всем этом — отсутствие признания украинской культуры, стремление дать возможно меньше, желание ее гибели и развала. Моя точка зрения для людей этого типа — хороших и умных — чрезвычайно трудна для понимания. Их гордость господствующей расы мешает им понять ее основы. Равенство двух течений им почти органически неприемлемо. Мне говорили о неправильном толковании приказа. Люди, по существу, желая дать minimum, не знают, чего они хотят. Мечтают задержать то, корни чего и самые живые ростки вне пределов их досягаемости. Юренев повторяет басни — все украинское движение на деньги немцев и австрийцев! Совершенно так же, как ограниченный князь Касаткин-Ростовский когда-то доказывал в комиссии о смертной казни Государственного Совета, что вся революция в России создана еврейско-масонской организацией!»

Невідомий нам Юренєв говорить з Вернадським як з росіянином, великоросом, тому говорить відверто. Він, судячи з усього, ніяк не може зрозуміти, чого це раптом Володимир Іванович «якшається» із «самостійниками» і від нерозуміння ледве не плаче. Тут, в одному абзаці, вся суть подібних людей. «Рівність двох течій» для них неприйнятна «майже органічно». Найвідмінніша, ключова їх риса, коли мова йде про Україну, це «відсутність визнання української культури», більш за те, — «прагнення її загибелі та розвалу». І все це «через величезне патріотичне почуття».

Такі люди, «добрі та розумні», уже кілька років, як знову з’явились «в асортименті». Часом мимоволі починаєш подумки оцінювати співбесідника або партнера у переговорах: а чи не такий і ти, дорогий товариш? Якби Україна з дня проголошення своєї незалежності 24 (11) січня 1918 року залишилась окремою від Росії державою, три покоління («покоління», як стверджують демографи, це 26 років) повністю звикли б до нашої незалежності, і ми нині ставилися б один до одного з тією ж самою взаємною доброзичливістю, з якою сучасні шведи ставляться до норвежців та навпаки. Я не випадково навів для прикладу саме їх. По-перше, ці два народи споріднені приблизно так само, як українці та росіяни, а по-друге, Норвегія відокремилась від Швеції однобічним порядком у 1905 році, що не так вже й далеко від 1918-го. Шведи тоді ж ледве не пішли на норвежців війною «через величезне патріотичне почуття», але мудрість переважила, і нарізне життя двох країн сприймається людьми сьогоднішнього дня як щось саме собою зрозуміле.

З точки зору подальшої перспективи я дивлюсь на все це спокійно. Подібні ситуації не один раз повторювались в історії, і з часом все приходило до норми. Португалія двічі відокремлювалась від Іспанії, а здається, ніби вони завжди були кожна сама по собі.

Проте, слід враховувати все те, що є у нас сьогодні. Поки ще не пройшли десятиріччя взаємного призвичаєння до думки, що Україна та Росія — окремі країни; запалені ревнощі, недоброзичливість, ураженість залишаються прихованими факторами наших стосунків. Вони діють у зустрічних напрямках, і не можна їх не враховувати. Якщо хтось потай бажає твоїй культурі «загибелі та розвалу», він, тільки-но з’явиться така нагода, зробить що-небудь для її загибелі та розвалу, чи не так?

Стосовно ж антиросійських почуттів, на їхній розмах у колишньому СРСР мені вперше розкрив очі один наш письменник. Діло було десь у 1987 році, він повернувся з Сибіру, з якогось виїздного заходу Спілки письменників СРСР, після якого була влаштована екскурсія — ну, скажімо, по берегах Байкалу. Історія, яку він розповів, справила тоді на мене велике враження. У письменницькому автобусі було всього півтора десятки людей, а може й більше. Двоє чи троє були росіяни, москвичі, інші з різних організацій: молдавської, вірменської, таджицької. Перелічую умовно — ані імен, ані національностей з цієї розповіді я не запам’ятав. Люди були уже влітах, так що не всі виходили з автобуса, щоб роздивитись якусь ще одну варту уваги місцевість тощо. Якось половина екскурсантів вийшла, а половина залишилась, і один з двох українців, що залишились, сказав земляку, мовляв, можна на якийсь час розслабитись без «старшого брата». Це почув грузинський (припустимо) письменник та запитав: «А хіба ви не у всьому заодно з росіянами?» І тут, говорить українець, мене як прорвало, я їм усе виклав за декілька хвилин — про Андрусовський мир, про Мазепу, Грушевського, Скрипника, про терор проти інтелігенції, про русифікацію... Вони слухали, відкривши рота, поки не довелося змінити тему, оскільки люди почали повертатися до автобуса. Ввечері зібрались у чийомусь номері, і виявилося, що у кожного є власний рахунок до Росії та росіян. Але все одно, говорив оповідач, український рахунок був найбільш суворим. Всі були приголомшені, тому що до цього часу бачили в Україні продовження Росії. Розважив, каже, душу, хоча й боязко було, чи не «настукає» хтось, але нічого, обійшлося.

Така постановка питання була тоді для мене новою. Інженерно-наукове та конструкторське середовище «високої оборонки» — це особливий світ. В цьому світі на першому місці (та й на другому теж) зовсім не національна проблематика. Ми були поглинені протистоянням з Америкою і про протистояння з Росією не думали. Це не означає, що я був таким вже наївним і про всі українські біди чув вперше, але у агрегованому вигляді (завів мову про інженерів, то одразу й випливають інженерні слівця) мені їх раніше ніхто не викладав.

Пам’ятаю, я тоді зробив для себе деякі висновки. Те, що людей з різних республік раптом так прорвало, не могло бути випадковим. Отже (це був мій перший висновок), російська «длань» важка для всіх, це не вигадка і не колективний письменницький психоз. Люди розумової праці, для яких інтелектуальна свобода — головна умова існування, у ті часи вже сприймали життя в СРСР як все менш і менш прийнятне. Другий висновок напрошується такий: в очах інших народів СРСР ми, українці — ті ж самі росіяни. А по-третє, лицемірство принижує. Ось же повернулися московські колеги до автобусу, і довелося змінювати тему.

На щастя, уже настали нові часи, поступово будь-які теми почали обговорюватись відкрито, а це, як мені здавалося спочатку, служило запорукою, що обговорення не вийде за межі пристойності.

Отут я дуже помилявся. Ні в якому разі не забуваючи про величезний внесок журналістів у розвиток демократичних процесів, не можу не сказати ось про що: на всьому просторі СРСР (незабаром він став «колишнім СРСР») почались друковані та ефірні перестрілки щодо національної тематики. Захоплення можливістю говорити вільно та безкарно надихнуло безліч бажаючих говорити без затримки та безвідповідально. Ми не один раз чули фразу: «Не журналісти починають війни». Ті, хто пам’ятає, як розпалювалися вірмено-азербайджанський, молдавсько-придністровський та й інші конфлікти, не поставлять свій підпис під такою заявою. Журналісти, публіцисти, письменники винні у їх розпаленні не менше, ніж політики. Вони порпалися у кровавих сторінках минулого, вони малювали образ націй-виродків, вони зробили все, щоб залунали перші постріли. Те саме було і в Югославії. Спалаху воєнних дій там передувала різка полеміка засобів масової інформації Сербії, Хорватії, Словенії та Боснії. Саме ЗМІ провели емоційну артпідготовку, накручуючи людей до краю. Вони зняли у них той психологічний бар’єр, який не дозволяв навіть уявити собі, що серби, хорвати та боснійці розпочнуть стріляти один в одного.

Гадаю, що ніколи це не робилося з первісним злим наміром. У тих людей, які пишуть, жива уява. Події трьохсотрічної давнини вони сприймають як те, що сталося годину тому. Без довгих роздумів вони обвалювали на голови малопідготовленого читача та глядача найстрашніші відкриття. Виявляється, що сусід, якого він вважав цілком порядною людиною, уже сімсот (або триста, або тисячу) років п’є його кров, він підступний, підлий та невиправний. Якщо ж хтось намагався — після того, як справа доходила до великої крові — навіть не призвати до відповіді, а просто докорити таким авторам, завжди можна було почути горду відповідь: «Ми несли своєму народу історичну правду». Україну з Росією Бог уберіг від подібного розвитку подій, але отруєних стріл було випущено чимало. Мені, природно, частіше траплялися на очі стріли з українського боку. Хтось змальовував Росію широкими мазками: «Величезна тюрма, одвічний безмежний ГУЛАГ...», хтось запевняв, що Гітлер та Рем скопіювали своїх штурмовиків з опричників Івана Грозного, а вже анекдотів, а вже карикатур, що зображали ведмедя у личаках або общипаного двоглавого орла з балалайкою, було не злічити. Долітали стріли також і з російського боку, але на початку 90-х якось рідше, ніж з нашої — або мені так здавалося.

Була все ж одна суттєва різниця. Дурниці, які писали про Росію та росіян наші газети, залишалися повністю невідомими у Росії, а от не менш ідіотські жарти у російських ЗМІ про «сало у шоколаді» уражали в Україні багатьох. Це був перший наочний урок «інформаційної асиметрії». Ця асиметрія уявляє собою досить серйозну проблему.

На порозі нового століття, коли антиросійська риторика, нарешті, стала приїдатися в Україні навіть найвідданішим прихильникам цього жанру, раптом з’ясувалося, що в Росії встигло непомітно набрати сили досить своєрідне українознавство. З’явились майже наукові праці, які доводять, що Україна не несе людству ніякої «особливої культурної звістки універсального значення» і навіть що «Україна не має ніякого геополітичного сенсу». (Гітлер, пригадується, використав те саме словосполучення, коли писав, що Ленінград, після його захоплення, слід зрівняти з землею, оскільки його існування «не має ніякого сенсу»). Ось ще цитата — нехай ні у кого не буде сумніву, абсолютно істинна — і не столітньої давнини, а з 1998 року: «Национально мыслящие русские люди обязаны ради будущего русского народа ни под каким видом не признавать прав на существование за государством “Украина”, “украинским народом” и “украинским языком”. История не знает ни того, ни другого, ни третьего — их нет. Это — фетиши, созданные идеологией наших врагов».

Не називаю автора, щоб не робити йому рекламу, але хочу звернути увагу читачів на те, що не визнавати Україну він закликає заради майбутнього (зрозуміло, що — світлого майбутнього) російського народу. Світле майбутнє російського народу для таких людей, як відомо — імперське минуле Росії. Він, таким чином, розуміє, що без України не було б такого минулого у Росії і що без неї Росія не зможе відтворити себе як імперію. Таким, не зовсім, треба визнати, звичайним засобом він віддає Україні належне, і при цьому, зрозуміло, не помиляється. Так, саме так і було, як він думає, але так більше, ясна річ, не буде.

Іноді ми чуємо докори з Росії з приводу того, що на українському книжковому ринку з’явився «очередной русофобский пасквиль». Напевне, мають на увазі такі книжки, як «Фінал Третього Риму», «Ментальність Орди» та подібні до них. Я ворог будь-якої русофобії, українофобії та всіх інших національних фобій. Хочу ще раз нагадати, що поява таких книжок — це один з «податків на свободу», які сплачує Україна, сплачує Росія, сплачує будь-яка держава, де є свобода слова. Той факт, що ніхто не звертається до суду із скаргою на авторів за розпалення національної ворожнечі, примушує думати, що написані вони обачливо і мають швидше антиімперську, ніж антиросійську спрямованість, що це твори ентузіастів, які щиро вважають, що захищають Україну від нових бід і розраховуються, як вміють, за старі.

А от у Росії, окрім одинаків, з’явилися цілі колективи. Вони видають збірки («Испытание Украиной», «Обман века», ще якісь), і кількість авторів, які беруть в них участь, свідчить про те, що на ниві традиційного українознавства вже працює чималий науковий загін.

Про те, яка роль була б відведена Україні деякими з цих вчених, якби була така можливість, видно із цитати: «России совершенно не нужен сильный украинский президент, сильная Украина. Нам вообще не нужна президентская власть на Украине, будет лучше, если это будет парламентская республика... Наш национальный интерес совершенно не состоит в том, чтобы Украина была мощной державой, с которой мы должны были бы считаться... России совершенно не нужен сильный, дальновидный, выдающийся государственный деятель во главе Украины... Для российской внешней политики Украина является испытанием. России, безусловно, не нужно, чтобы такое государство усиливалось».

Ці слова, що викривають велетня думки, належать ніби-то політику і водночас директору інституту, який займається переважно українознавством. Росієзнавства, як мені говорили, у Росії немає, а українознавство є. Я сам довго не був впевнений, що саме буде краще для України у майбутньому: президентсько-парламентська форма демократії або парламентсько-президентська. Якийсь час я був проти парламентського варіанту, потім моя позиція трохи пом’якшилась. Якщо демократичний процес іде у бік посилення парламентського начала, то відповідальному політику доводиться зважати на це. Але у даному випадку я хотів би сказати про інше. Парламентська республіка не обов’язково завжди і скрізь — республіка слаба. Ми знаємо чимало і президентських республік, які слабіші найслабіших парламентських.

Але наш російський заперечник належить до особливої школи політичних мислителів Росії. Якщо вже вони мріють про імперію, якщо вже це їхній ідеал, то очолювати країну повинен, ясна річ, імператор, а поки немає імперії та імператора, нехай вже буде президент з царськими повноваженнями. На їхню думку, єдиноначальність для Росії — це дуже добре, це краще за все. А якщо вже єдиноначальність добре для Росії, то вона, як їм здається, добре й для всіх, зокрема і для України. Україні ж вони добра не зичать, тому й пишуть, що їм у цій країні президентська влада не потрібна.

Щоправда, велетні думки є й у нас. Ось що пише один з них (і теж ніби політик): «Антислов’янські російські сили на замовлення Заходу та США намагаються знищити Україну... Незалежний від України розвиток Російської Федерації безпосередньо загрожує національним інтересам Києва... Наступ [воєнний] українців знищить греблю загальнонародного незадоволення посткоммуністичною номенклатурою, і натовп повстанців примкне до українських підрозділів, перейде до активної підривної діяльності у тилу федеральних військ, почне створювати підпільні осередки радикального опору на підприємствах, у місцях мешкання, в муніципалітетах. Лозунг створення єдиної трудової слов’янської держави, піднятий на щит українськими реваншистами, приведе до сполоху ентузіазму и громадянської активності широких кол російського суспільства».

Якби можна було замкнути наших біляполітичних маргиналів на російських! Вели б собі несамовите листування, їм було б весело разом.

Коли російські ЗМІ б’ють у дзвони з приводу ніби-то заборони російської мови в Україні, можна не вагатися: хтось із наших «професійних українців» знов бовкнув щось нетактовне, а російські ЗМІ, які не так вже часто знаходять для України добре слівце, знову видали цю нетактовність за позицію української держави.

У свій час на мене справили велике враження слова американського президента Джорджа Буша-старшого з його виступу 1 серпня 1991 року у Києві перед Верховною Радою (тоді ще УРСР) про те, що Америка не буде «допомагати тим, хто схильний вітати самогубний націоналізм, який базується на етнічній ненависті». Мені також дуже сподобалися слова президента ФРН Йоханеса Рау про патріотизм та націоналізм. Мій німецький колега сказав у своїй інавгураційній промові у 1999 році, що різниця між патріотом та націоналістом в тому, що патріот любить свою країну, націоналісту ж потрібно ще ненавидіти інші країни та народи.

Авторитет та високий статус авторів цих висловлювань спонукають мене до деяких пояснень. Досить часто ті, кого у нас називають націоналістами, за всіма ліберальними мірками — саме патріоти. Проте, оскільки вони самі себе часто-густо називають націоналістами, то кінця непорозумінням та ярликам не передбачається. Зайве говорити, що обидва президенти мали на увазі войовничих націоналістів, які підносять свою націю лише у такий спосіб: намагаючись принизити інші. Для таких націоналістів є спеціальна назва — шовіністи, але у антипатріотичному таборі полюбляють робити вигляд, що націоналіст та шовініст — одне й те ж саме. Загалом, не дарма хтось із мудрих говорив: визначайте значення слів, і ви врятуєте світ від половини його ускладнень.

За 90-ті роки ми всі бачили та чули стільки українофобів, русофобів, юдофобів, що — неприпустима річ! — майже звикли до них. Таким людям завжди важко приховати недоброзичливість до сусіда, таємну радість з приводу того, що у нього «корова здохла». Дуже характерна і розпалена готовність до підступності сусіда, прагнення тлумачити будь-який його крок найнесприятливіше.

Є старе прислів’я: «не шукай друга-потатчика, шукай суперечника»). Втім, все-таки друга. На жаль, із розумінням теж проблеми. Треба дивитись правді в очі: Росія погано знає Україну.

Те, що звичайний росіянин з великим зусиллям усвідомлює історичні біди та болі народів Російської імперії та СРСР, можна пояснити — людині взагалі досить важко прикласти до себе чужі обставини. Але я зараз не про звичайних людей. Прийняття державних рішень, що стосуються іншої країни, вимагає певного рівня знань про цю країну. Іноді закрадається питання: чи не потрапляє типове для багатьох у Росії незнання України, уявлення про неї на рівні анекдотів про сало на державний рівень, на рівень політичних рішень?

Україні, мабуть, можна дорікати у незнанні дечого, але у незнанні Росії нас не запідозриш.

Обсяг накопиченої недоброзичливості — проблема всього пострадянського простору. Пам’ятаю, кілька років тому один литовський експерт змалював настрої деяких політиків своєї країни так: «У многих из них есть вполне определенное представление о границах Европы. Они имеют в виду восточную границу Прибалтики и считают, что дезинтеграция России была бы наилучшим виходом, поскольку оправдывала бы изоляцию России от Европы». Дві втіхи в одному флаконі: дезінтеграція та ізоляція. У мене подібні мрії викликають жаль до мрійників. Дуже схожими мареннями, тільки стосовно до нас, тішать себе і деякі наші російські «доброзичливці», які пишуть статті про неминучі потрясіння, що чекають Україну.

Як бути з усім цим? У демократичних держав немає важелів проти своїх «відморожених», поки ті не порушили закон, але підкресленою дружелюбністю до сусідів керівники цих держав можуть і повинні подавати приклад своїм громадянам. Це, нехай і не в одну мить, але за вельми нетривалий час (зважаючи на Польщу) передається також і громадській думці, і засобам масової інформації.

Борис Миколайович Єльцин зробив кілька заяв у цьому дусі («Проснулся утром, подумай, — что ты можешь сделать для Украины?»), і навіть якось визнав, що Росія провадила «не самую правильную политику» за ставленням до України, але, як людина імпульсивна, був на своєму посту не завжди послідовним. До того ж його вплив на громадську думку Росії був останнім часом зовсім невеликим.

Психологи переконують, що мешканцям країн, розташованих між Росією та Західною Європою, притаманна особлива психологічна риса — так званий «екзистенційний страх» перед реальною або уявною погрозою загибелі своєї нації. Загибель може наступити внаслідок позбавлення її державної самостійності, асимиляції, депортації або геноциду. Угорський історик Іштван Бібо пише, що дана психологічна риса впливала та впливає на долю та політику східноєвропейських держав. Їхній «екзистенційний страх» історично пов’язаний з Туреччиною, Кримським ханством, у українців, білорусів та литовців такий самий страх — страх за своє існування як нації, пов’язаний з Польщею. Пізніше його породжували Австрія, Німеччина, Російська імперія та СРСР. Німеччину перестали сприймати як загрозу після Другої світової війни.

Це ставлення, виховане тисячоліттями бідування, слідом за крахом Німеччини зосередилося на СРСР, а після 1991 року, на подив нової Росії, виявилось перенесеним на неї. Таке сприйняття Росії викликає у неї роздратування, образу і навіть гірше — Росія не розуміє ані нашого, ані іще чийогось «екзистенційного страху», адже перед росіянами ніколи не майоріла погроза виявитись етнічною жертвою, бути перетвореними у неросіян. Якщо росіяни і відчували себе жертвами утисків, то в межах своєї держави і більш за все — з боку самої держави, і не через етнічні причини. Західноєвропейцям даний феномен так само психологічно далекий і тому малозрозумілий. Виходить, його взагалі важко пояснити за межами свого кола.

Якби росіяни добре розуміли страхи своїх сусідів, то це допомогло б покращити політичний клімат у нашій частині світу. Наші побоювання за саме своє національне існування пояснили б росіянам багато чого, зокрема наполегливе бажання ряду посткомуністичних країн потрапити під крило НАТО (і Україна уже офіційно цього прагне). Ця підозрілість не навіки. Чим більше людяності, терпіння, розуміння і навіть м’якості до того, що на її думку, є помилковим, виявить Росія, тим швидше ця підозрілість пройде, тим швидше затихнуть також і екзальтовані антиросійські настрої. Таку політику сьогодні проводить Путін.

Свербіж боротьби

Якщо говорити про українців, то ми, як народ великодушний, здатні на дивовижну зміну сприйняття буквально за одне-два покоління. На це звернув увагу історик Микола Костомаров. Вивчаючи двадцятилітнє правління гетьмана Івана Мазепи, листи та документи тих часів, те, як відзивалися мандрівники і про що писали у своїх звітах чиновники, він прийшов до такого висновку: «Нельзя сказать, чтобы в те времена народ малороссийский питал какую-то привязанность к Русской державе и к соединению с “москалями”, напротив, ми на каждом шагу натыкаемся на факты взаимного недружелюбия и даже вражды между двумя русскими народностями...» При тому Гетьманщина залишилась у складі Росії. Чому? Костомаров пояснює: «Народ остался верен царю [после перехода Мазепы на сторону Карла XII] не из какой-либо привязанности, не из благоговейного чувства к монарху, а просто оттого, что из двух зол надобно было выбирать меньшее. Как бы ни тяжело ему было под гнетом московских властей, но он по опыту знал, что гнет польских панов стал бы для него тяжелее. Под русскою властью, по крайней мере, оставалось для него всегда духовное утешение — вера его отцов, которую никак уже не могли попирать “москали”, как бы ни относились они ко всем остальным народным правам». Тобто Костомаров констатує для періоду на межі XVII и XVIII століть, м’яко кажучи, не дуже добре ставлення простих людей Лівобережної України до Росії на основі досвіду перших десятиліть після Переяславської ради. Росія в той час для українців просто менше лихо, та й тільки.

Та ось Руїна, Полтава й інші потрясіння залишились позаду, два народи почали притиратися один до одного. Що ж підкреслює Костомаров? «Переберете все песни южнорусского народа [українців], все его предания, пословицы — нет тени недовольства слиянием с Московиею, нет зародыша стремления к отложению; несколько пословиц, изображающих невыгодный взгляд на москаля, относятся к значенню этого слова в смысле солдата и могут только служить доказательством тягости военного постоя для народа, но никак не вражды к великорусскому народу».

Якщо хтось не знає, Володимир Іванович Даль наводить прислів’я: «С москалем дружись, а за кол держись», «Кто идет? Чорт! Ладно, абы не москаль», «От москаля хоть полы отрежь, а уйди!».

Згідно Костомарова, прислів’я були про солдатів, що ставали на постій в українських місцевостях. З одного боку, «москаль» (солдат) не випадково став синонімом всього російського, а з іншого, як то кажуть, «стерпелось — слюбилось». Для зміни сприйняття вистачило одного-двох поколінь після Полтавської битви.

Стереотип поведінки будь-якого народу, а тим більше його цінності та устремління з віками змінюються, проте деякі риси характеру — такі, як відхідливість чи то навпаки, злопам’ятність, суворість або м’якість, як запевняють психологи, залишаються більш чи менш незмінними протягом багатьох століть. Гадаю, щодо цього сьогоднішні українці залишились майже такими, якими вони були у часи гетьмана Апостола та гетьмана Разумовського. Це означає, що вільній Росії гарантована повна дружелюбність з боку вільної України. Сподіваюсь, вона буде взаємною.

Але ми живемо у столітті сучасних комунікацій і повинні зважати на це. Сьогодні масова свідомість куди більш вразлива, ніж була при гетьманах та царях. Подобається нам це чи ні, вона стає все більш керованою. Всі ми бачили приклади того, як цілеспрямована та майстерно проведена кампанія переламувала настрої мільйонів. А до того ще й зовсім непомітно, щоб пропорційно зростало почуття відповідальності ЗМІ — як наших, так і російських.

Зі свободою преси пройшла вже чимала частина нашого життя. Цензура у СРСР була скасована, якщо мене не підводить пам’ять, весною або влітку 1988 року, але й приблизно півтора роки перед тим вона була досить м’якою. Загалом, як не рахуй, а вільній пресі уже чимало років. Ті, хто півтора десятиліття тому вперше прилучився до газет та телевізійних новин, сьогодні не просто виросли, але уже й самі стали батьками та матерями. Все їхнє свідоме життя пройшло в атмосфері, не скутій цензурою слова.

Наскільки я розумію, на початку журналістів подекуди брав страх. Тим більше, що постійно ходили чутки, що «цю лавочку» буквально днями причинять. І не так причинять, як пристукнуть. Проте журналісти одразу ж включилися у боротьбу. Спершу стали на захист пам’ятників культури. По-моєму, перший об’єкт, який відстояла громадськість Києва, був Голосіївський ліс. Здається, це було наприкінці 1987 року. Потім з’явилися сміливі статті на тему Чорнобиля. А коли цензура остаточно наказала довго жити, настала черга нашої замовчаної історії та духовного спадку.

Спочатку московські газети та журнали були більш живими та цікавими, але швидко розкрутилися свої. Ми стали дізнаватися про національне відродження 20-х років і про «розстріляне відродження» 30-х, про Голодомор, про війну більшовиків проти церкви, дізнавались про невідомі факти нашої трирічної незалежності у 1917 — 1920 роках. Крізь «білі плями» українського минулого стали проступати вражаючі обличчя та події. Мені здається, мільйони наших людей пережили тоді почуття «відкриття батьківщини».

Досить довго я оцінював роль преси беззастережно високо. Один з перших ударів по моїх надто високих оцінках завдала газета «Московские новости». Восени 1991 року (точної дати пам’ять не утримала) вона оголосила, що у московському Білому домі обговорюється можливість майбутньої ядерної війни проти України. Нині, за давністю, уже не відновити, звідки взялась ця «утка», але сам факт, що таке можна холоднокровно надрукувати, вразив мене у саме серце. Я раптом усвідомив, що для деяких журналістів не існує взагалі ніяких табу та гальм, вони не здатні сказати собі: така тема просто не могла обговорюватись у московському Білому домі. А ще я раптом зрозумів, що якби зустрівся з тим, хто поставив цей матеріал у номер, то не зумів би нічого йому довести: у нас немає в запасі доказів того, що вище холодної логіки, зрозуміло окрім слів.

Про журналістську безвідповідальність можна говорити довго, але є ризик піти надто далеко від теми українсько-російського взаємного сприйняття. Щоправда, одне пов’язане з іншим: тому, що після 10 років, які минули з часів нашого «державного розлучення», це сприйняття (і очевидне, і приховане) стало саме таким, а не іншим, ми багато в чому маємо дякувати пресі та ефіру. Не буду стверджувати, що російські журналісти навмисне ліпили негативний образ нашої країни. Це було б політичне звинувачення, а у мене немає таких даних. Втім, складається повне враження, що головні російські ЗМІ протягом 90-х років згадували Україну лише з якоїсь неприємної нагоди. Невже це все, що тільки й цікавило їхню аудиторію? До цієї аудиторії входять, хочу нагадати, більш як 20 мільйонів людей, у яких є родичі в Україні, не менше п’яти мільйонів українців, що постійно живуть у Росії (щоправда, друга група у більшості своїй входить до першої), мільйони та мільйони людей, що мають в Україні друзів та знайомих, і не менше тих, хто просто цікавиться нашою країною. Всі вони бачили на своїх екранах (я зараз про телебачення) Україну може й частіше, ніж мешканці, скажімо, Португалії або ж Японії, але типологічно з тих самих приводів, що й ті — повінь, вибух на шахті, якийсь політичний скандал, серійний вбивця. Те, що набір «інформаційних приводів», який визнають достатнім у країнах, де ледве знають про наше існування, може визнаватися таким же самим в Росії, вище за моє розуміння.

З російських газет постійно і багато пише про Україну хіба що «Независимая». Щоправда, поруч із матеріалами, написаними із здоровим глуздом, може бути розташована величезна стаття, що лише імітує знання предмету, написана кимось з імперських україноненависників. Така вже редакційна політика — надавати слово всім. Втім, іще батько Махно (здається) досить мудро казав: «Хай ненавидять, аби любили».

Але навіть «Независимая газета» не так часто виявляє інтерес до тем поза межами нашої економіки та політики. Що вже говорити про всі інші ЗМІ! У цілому, на думку українських спостерігачів, більшість російських газет змальовує образ України як «государства, постоянно противодействующего России и ее интересам» и «не соблюдающего права русскоязычного населення». Такий образ спирається не на аналітику, яка трапляється нечасто, він подається у вже готовому вигляді. Є ще кілька улюблених тем: несанкціоноване відбирання газу, олігархи, львівські «бандерівці». Окрім цього, нічого цікавого в Україні, як бачимо, немає. А іще на початку кожного літа по газетних сторінках та екранах Росії обов’язково прокочується хвиля репортажів про побори на російсько-українському кордоні, про утиснення тих, хто відпочиває та про небезпечне забруднення Чорного моря уздовж кримських берегів. У нас уже не мають сумніву у тому, що матеріали замовляють конкуренти кримських курортів.

Щоправда, мені говорили, що існують російські інтернет-видання, які освітлюють українську тематику постійно і не поверхово, і що їх робить молодь. Можливо, таке явище породжене природною російською цікавістю до України. Цю цікавість не може задовольнити консервативна «паперова» періодика. Люди радянсько-московського виховання, у чиїх руках вона знаходиться, поки що не мають сил уявити, що Україна чимось-таки приваблива для читачів поза тими чи іншими російськими інтересами.

Подібні ЗМІ (якщо помічають нас) впевнені, що російське керівництво займається «прихованим донорством» України, а відносини двох країн зводяться до всіляких російських поступок. Цю переконаність освятив своїм авторитетом Нобелівський лауреат О. І. Солженіцин, який писав не так давно: «Не было ни одного раунда русско-украинских переговоров, в которых украинская сторона не взяла бы верх, далеко уйдя от кравчуковских беловежских “прозрачных границ”, “неразрывности русско-украинского союза” — до постоянной упорной украинской оппозиции против России и на арене СНГ, и на мировой. Российская сторона неизменно, шаг за шагом, все далее отступала, только отступала. Постоянно (и поныне) уступала экономически, пытаясь подкупить непримиримость украинской стороны». Я повірив би настільки авторитетному голосу, якби не знав абсолютно точно, як учасник, що це не відповідає дійсності. Суть будь-яких переговорів — взаємні поступки, нічого іншого людство у мистецтві переговорів поки що не винайшло. Глибоко шануючи Олександра Ісайовича, я готовий надіслати йому пуд вирізок з українських опозиційних газет, які невтомно звинувачують мене (а до мене — Леоніда Макаровича Кравчука) у «постійних та нічим не виправданих уступках Росії».

Гадаю, що звинувачення двох опозицій дзеркальні одне до одного (єдина асиметрія — з українського боку немає фігури, рівної Солженіцину) саме тому, що Україна та Росія приходять до згоди шляхом розумних компромісів.

Звинувачуючи своїх керівників у тому, що вони постійно відступають під натиском іншої країни, ЗМІ тим самим демонізують цю країну, змальовуючи образ чогось ненажерливого, непримиренного, безжалісного — варварського, короче кажучи. Зверніть увагу, що ця констатація однаково стосується як російських, так і українських ЗМІ.

Деяка частина нашої преси, включаючи товсті журнали, не стомлюється переконувати, нібито “москалі” сплять та бачать повернення Малоросії до Російської імперії. Думаю, що навіть ті у Росії, хто ритуально повторює гасло про «нове возз’єднання», самі у нього давно вже віру втратили. І нашим викривальникам імперських реваншистів добре зрозуміло, що ті у нього давно не вірять. Але у нас не полюбляють кидати розкручену тему, це якось не по-господарськи, а українці — люди хазяйновиті.

Проте справа не тільки в цьому. Є така небезпечна річ, як свербіж боротьби заради самої боротьби, є ті, хто недовоював. Читаю у «Дзеркалі тижня»: «За іронією долі український народ... одержав незалежність якось протиприродно легко та просто» (це пише Тарас Чорновіл). Надзвичайно цікава помилка на слові: «протиприродно». Природно було б, мабуть, з кров’ю? Щоб незалежність сприймалась як прямий та негайний наслідок кривавої спокутної жертви? Прихильників краси стилю з числа пассіонарних націонал-романтиків відсутність крові цілком могла розчарувати. Особлива Божа милість позбавила Україну такої стильової досконалості, інакше кажучи, позбавила зайвих жертв та крові на вівтар незалежності. Досить цієї крові було пролито у минулому, нам вистачить. Україна сплатила по всіх рахунках заздалегідь. Але як бути з тими, хто недовоював? Свербіж боротьби підштовхує їх, серед всього іншого, на винахід ворога та його культ.

Підгодовує це винахідництво і російська сторона. Я маю на увазі не тільки претензії (слава тобі, Боже, ніби-то вони потроху згасають) окремих безвідповідальних політиків на Крим та Севастополь. З російської сторони всі ці роки не вистачало та й не вистачає досі якогось важливого символічного жеста. Не знаю, яким повинен бути цей жест, та й не став би робити подібних підказок.

Я чув від наших політологів таку думку: «Із самого початку не було проблем із російським визнанням України на державному, дипломатичному та інших офіційних рівнях. З деяким запізненням, але якось утрусилося також з політиками, окрім зовсім маргінальних. Щосили їздять до нас актори. А ось процес нашого визнання російською громадськістю, громадською думкою, інтелектуалами, письменниками і навіть журналістами — окрім тих, хто працює в Україні — іде якось аж надто повільно. І досі залишається враження, що не всі ще визначились: є ми або ні. Обсяг контактів неприпустимо низький. Не смертельно, ясна річ, але якось сумно».

Чи не тому у частини українців зберігається підозра, що росіяни криються із якоюсь задньою думкою щодо України? Адже ми дуже літературні народи, для нас страшенно важливі думки «володарів дум», ми надаємо величезного значення тому, що написано на папері. Той факт, що не хтось, а сам Солженіцин дає характеристику нашим кордонам як «фальшиво измысленные, ленинские», і оголошує «государственным воровством» «присвоение [! — Л. К.] Севастополя», нас зачіпає куди більше, ніж зачепив би на нашому місці німця, італійця, австрійця, швейцарця.

Мабуть, можна уявити собі український та російський народи як двох братів, один з яких вирішив розгородити спільну раніше ділянку, щоб кожен жив своїм домом. І не тільки вирішив, а й зробив. Незважаючи на часткові незгоди та суперечки, другий брат не чинив опору, підписав папери про розділ. Але помітно, що у нього на серці залишився холод. Час би йому уже із широкою посмішкою простягнути руку та сказати: «Я не бажав розділу, брате, але ти маєш право наполягати, і я більше не сперечаюся з тобою. Ось моя рука». Вважаю, що пауза з боку російської громадськості затягнулася.

Мені завжди здавалося, що у простих людей Росії є якесь фундаментальне, пов’язане з Україною почуття, що відокремлює її у їхніх очах від інших народів. Зустрічне почуття, як на мій погляд, без сумніву також притаманне простим українцям. У інтелігентів же з обох боків, як у людей «несерійних», наявність або відсутність особливого ставлення непередбачена. Згодом все це підтвердила соціологія. Але вона ж таки виявила і звичайну у наших стосунках асиметрію. Росіяни сприймають Україну рівно, дуже мало таких, хто мав би до неї негативні почуття. А от в Україні виявилось несподівано багато (близько 20% опитаних) тих, хто сприймає Росію зі знаком мінус, хоча й знають українці Росію набагато краще, ніж росіяни Україну.

Серед росіян завжди були сильними досить спрощені уявлення про нас, а сучасні російські ЗМІ, як на мене, тільки погіршують справу. Якщо єдино можливий вид «культурної новини» з України — це «гоніння на російську мову» (чого, зрозуміло, немає — ті, хто бажає, можуть поцікавитись принаймні статистикою видавничої справи), то у російської аудиторії повинно скластися враження, що в Україні не залишилося ані кіно, ані театру, ані музики, ані живопису, ані архітектури, ані літератури.

Журналістика, як відомо, впливає на все. Мені говорили, що антиукраїнські настрої потрапляють сьогодні і у російські телевізійні серіали, і навіть у новітню художню літературу, у кіно. «Культова» кінострічка «Брат-2» — взірець антиукраїнізму. Все це дуже сумно.

Я поцікавився тим, як висвітлювали російські ЗМІ святкування 10-річчя нашої незалежності. Виявляється, російські телеканали показали приїзд до Києва Володимира Путіна, парад на Хрещатику та ще кілька кадрів урочистого засідання і концерту, що ж, дякуємо й за це. У пресі, за виключенням «Независимой газеты» були лише поверхові статті, схожі одна на одну. У них часто повторювалось слово «незалежность». Як бачимо, це слово, так само як слово «самостийность», уже увійшло до російської мови. Що ж, порадіємо її збагаченню. Щоправда, ті, хто використовує ці українські слова, чомусь вважають, що від цього їхні тексти набувають іронічного характеру. Але іронія — то річ тонка. Через те, що вона не терпить незграбності, виразно можна побачити лише досаду.

Але дещо мене все ж щиро вразило: виявляється, ні по одному з шести головних московських телеканалів не було 24 серпня 2001 року ані фільма про Україну, ні спеціальної передачі. Ось і спробуй після цього вірити, що у Росії телебачення під контролем держави! Адже на рівні російської держави ставлення до нашого ювілею було зовсім іншим. Досить прочитати текст привітальної промови Путіна з нагоди 10-річчя української незалежності, аби зрозуміти, яке значення надавалось участі російського президента у нашому святі. Про візит Путіна у Київ всіх повідомили заздалегідь, окрім того, оповістили, що рік 2002 проголошений у Росії «Годом Украини» — а по телебаченню, окрім інформації у новинах, нічого. Майже не маю сумніву, що так сталося якось само собою. Мабуть, плануючи передачі на серпень, не вважали цю подію дуже важливою. Якщо це так, то воно дуже показово, тому що виявляє абсолютну відсутність інтересу до України. Зрозуміло, не у глядачів, а у тих московсько-радянських інтелігентів від сорока років та старших на московських телеканалах і взагалі у ЗМІ, які вирішують, що саме для їхньої аудиторії важливе, а що не дуже. Такі люди (або слід вести мову про прошарок?) — досить цікаве явище. На них варто трохи затриматись, тому що саме вони формують ту частину російського ставлення до України, яку бачать всі.

Хоча мені мало доводилося зустрічатися у житті з такими людьми, вони для мене тепер добре зрозумілі. Виховані при радянській владі, ці люди залишилися «образованцами», хоча в цьому немає їхньої провини, лише біда. Вони так і не стали тими класичними російськими інтелігентами, з яких — завдяки їхній чуйності, здатності відгукнутися на чужий біль та універсалізму — колись брав приклад весь світ. Те, що вони з юності мріяли про волю та тяглись до забороненого, чудово. Погано те, що зневажаючи все, на їхню думку, «совкове», вони анітрохи не співчували самим «совкам». Приховану радянською цензурою інформацію вони добирали через Сам- і Тамвидав, але їх мало бентежив той факт, що українські інтелігенти, які «шукають правду» у той самий спосіб, ризикували набагато більше — відомо, що українська радянська влада поводились із розповсюджувачами та читачами забороненої літератури набагато суворіше, ніж російська. Українці взагалі завжди знаходились десь на периферії російської дисидентської свідомості. Ці милі москвичі так і залишились — не всі, зрозуміло, але у своїй переважній більшості — сліпі та глухі до України, до її історії та культури, до української правди та українського болю; український світ залишився для них чужим та незнайомим — більше, мабуть, незнайомим, ніж чужим.

По правді кажучи — майже все українське, що могло потрапити, без спеціальних пошуків, у поле зору цих московських інтелігентів, було безнадійно «совковим». Книжки наших «лауреатів», які перекладалися на російську мову, були у переважній більшості фальшиві та кон’юнктурні. Напевне, саме ці перли культури створили у людей, про яких я веду мову, викривлений та несправедливий образ України, а заглиблюватися у предмет вони не мали бажання.

Та й сьогодні якщо вони звертаються, з тієї або іншої причини, до української тематики, напівзнання предмета, яке чи не гірше повного незнання, наповнює їхні тексти неуцькими нетактовностями. Це особливо помітно, коли який-небудь поважний «образованец» візьметься до освіти читачів з українського питання «в цілому» — як правило, на тлі розповіді про свою поїздку, після довгої перерви, у Крим, Одесу або Трускавець. Він буває також схильним до різних незграбних жартів, а то й до ганебних анекдотів «про хохлов». Про «зустрічні» дурниці та кліше з українського боку, про мазохистське роздирання болячок я вже згадував.

Коли вже про це зайшла мова: мені здається, інтелігенти колишнього СРСР повинні зобов’язатись забути анекдоти з «національними» сюжетами. Пригадую, з яким смаком думку про те, що чукча не людина, вкорінював у громадську свідомість у восьмидесяті роки один естрадний блазень. Спочатку інтелігенція відкидала цей непотріб, але потім потроху звикла і досить далеко зайшла з тих часів.

Чи замислювались мої російські друзі над тим, що якби навіть у України не було інших причин прагнути незалежності, їй було б цілком досить російської гордині?

На мою думку, справжнє ставлення Росії до України куди точніше відображують все ж слова російського президента Путіна у зв’язку з 10-річним ювілеєм української незалежності: «Це наше спільне свято». Такі слова дорогого варті. Не стану приховувати, ми їх чекали довго, всі десять років. «Наші особливі почуття та відносини — навіть не на роки, вони на століття», — додав він.

Хочеться думати, що всього через кілька років, а вони минають швидко, людям важко буде повірити в те, що Україна та Росія зазнали наприкінці XX століття короткий період чи то охолодження, чи то взаємонепорозуміння. Його нижня точка, слава Богу, лишилася позаду — нехай цього ще поки й не скажеш, переключаючи програми у Москві. Крізь зарозумілу байдужість (або байдужу зарозумілість?) московських ЗМІ проростає природна та здорова російська цікавість до України.

Ставлення одного до іншого, ясна річ, не зводиться до того, що наша преса пише про Росію, а російська — про нас. Ставлення виявляється і у такому, наприклад, факті, що з нагоди нашого договору про вільну торгівлю (а ми його підписали ще у 1994 році) російська сторона як колись, так і досі робить чималі виключення для важливих груп товарів. Але, як прагматик, я вважаю за краще не горювати тому, що зараз ці виключення стосуються 9 — 10 груп, а радіти з приводу того, що зовсім недавно ця сфера охоплювала 37 найменувань. Що не кажи, а подібні речі піддаються спрямованій та завзятій коректировці.

Може бути й так, що праві циніки, які говорять: щоб по-справжньому покращити стосунки, треба спочатку їх трохи погіршити? Без цього, мовляв, добре ставлення ніхто не цінує.

Розділ восьмий. Про національних героїв

Є небагато людей, яких дорослі громадяни України бачать дуже часто — частіше, ніж друзів і знайомих. Частіше навіть, ніж родичів, якщо тільки не живуть з ними під одним дахом. Але бачать вони цих людей не однаково часто. Наприклад, Івана Яковича Франка рідше, ніж Івана Степановича Мазепу. А Ярослава Володимировича, на прізвисько Мудрий, — частіше, ніж перших двох. Тому що Франко прикрашає купюру в двадцять гривень, Мазепа — у десять, а Ярослав Мудрий — у дві. Чим менша вартість купюри, тим, мабуть, вищий її тираж, так що найбільш популярним повинне бути обличчя Володимира Великого, він же Володимир Красне Сонечко, зображеного на одній гривні.

Вибір персонажів для прикраси грошей — завдання жахливо складне, кандидатів завжди занадто багато. Найчастіше сюди потрапляють діячі вітчизняної історії, герої, знамениті політики і воєначальники. Але в деяких країнах люди настільки по-різному ставляться до постатей національної історії, що, від гріха подалі, воліють зображувати на грошах учених, письменників, художників, які нікого зачепити не можуть, або ж пам’ятники, види міст. У Радянському Союзі виникала інша проблема. Він складався з п’ятнадцяти республік, і якби на одній купюрі вирішили зобразити, скажімо, Лева Толстого, виникло б законне питання: чому на іншій не вмістити Руставелі, Навої, Шевченка і так далі? Уголос би таке питання ніхто не поставив, не ті були порядки, але осадок залишився б. А радянська влада намагалася не допускати зайвого осадку. Тобто, їй і не шкода було б зобразити їх усіх. Але звичайний набір грошових знаків рідко перевищує шість чи сім одиниць. Адже існують старі люди, яким важкувато пам’ятати занадто великий набір. А тут довелося б запам’ятати п’ятнадцять! Точніше, навіть шістнадцять, тому що як же без Леніна? Він був поза націями, оскільки символізував усе радянське і все соціалістичне. Не маючи сил вирішити цю головоломку, у СРСР на грошах залишили тільки Леніна і Кремль. Кремль теж треба було зробити наднаціональним, тому його зображували так, щоб було видно будинок Верховної Ради СРСР.

У сучасної багатонаціональної Росії та ж сама проблема. Звичайно, в меншій мірі, але та ж. Дійсно політкоректно було б зобразити на грошах людей, що символізують автономні республіки Росії — Салавата Юлаєва, Шаміля і так далі, та й росіян не забути. Але республік так багато, що про це не може бути й мови. Тому в Росії на грошах зображують щось архітектурно-скульптурне. Я якось поцікавився, і мені показали. Не хочу засмучувати моїх російських друзів, але грошики, відверто кажучи, невиразні. У нашому селі в когось збереглася, пам’ятаю, дореволюційна п’ятсотрублівка з Петром Першим. Оце гроші так гроші. Петро у латах, погляд — земля тремтить, а поруч Росія — виглядає вона скорше, як українка: оченята блискотять, трішки гладенька і зі скіпетром.

Не стану запевняти, що сучасні українські гроші — шедевр мистецтва поліграфії (хоча, як на мене, у них непоганий вигляд), але сам вибір зображених на наших гривнях осіб здається мені дуже вдалим і значним. А ще я звернув увагу, що усі вони мають те чи інше відношення до теми моєї книги.

Ці обличчя бачить кожен, хто приїздить в Україну, але деяким з приїжджих вони, на жаль, зовсім незнайомі. Однак допитливість живе майже в кожній людині. «Ага, — думає вона, — це ж найславетніші люди України. Цікаво, що ж вони зробили?» Не буду розповідати про всіх, розповім про діячів нашої давньої історії.

Володимир Святий

Володимир був третім сином князя Святослава. Перші двоє, Ярополк і Олег, були від «шляхетної» Предслави, а Володимира народила Малуша, ключниця його бабки, княгині Ольги. Незадоволена Ольга відправляє дитину разом з матір’ю геть до своєї вотчини Бутудіно під Псковом, де і проходить володимирове дитинство.

Володимир не був рівнею старшим братам, але на його щастя новгородці попросили Святослава про князя і вказали безпосередньо на Володимира. Зробити так їм порадив брат Малуші Добриня, сам новгородець.

Володимир княжив у Новгороді вже 7 чи 8 років, коли його брати посварилися, і Ярополк убив Олега. Побоюючись за життя, Володимир біжить до Скандинавії. До Новгорода він повертається вже з варязькою дружиною. Підсиливши її новгородським військом, Володимир з цього моменту не зупиняється, аж поки не посідає батьківський престол у Києві. З 980 року він великий князь Київський. На шляху до цього престолу їм було пролито багато крові, серед неї і кров рідного брата, але що поробиш — він був ще язичник.

За хрещення Русі Володимир прирівняний до апостолів, його називають «святим рівноапостольним». Він був не просто середньовічним правителем маловідомої тоді навколишньому світу країни, він став постаттю світової історії. Те, що без нього ні Україна, ні Росія, ні Білорусія не були б тим, чим є сьогодні, доводити не треба. Але мало хто усвідомлює, що коли історія з «вибором віри» — не легенда, князь Володимир багато в чому визначив і подальшу долю всієї Європи.

А історія ця, нагадаю, полягає в тому, що віру Володимир обрав не відразу. Для початку він вислухав іудеїв, що прийшли до Києва, мусульман, греків і послів Папи Римського. Усі ми читали про цей диспут, пам’ятаємо репліки Володимира. В іудеїв, що розхвалювали свою релігію, він запитав: «А де ж земля ваша?» (Через 960 років Сталін, у відповідь на пропозицію обмінятися послами з Ватиканом, запитав: «А скільки дивізій у Папи?»; вихованець духовної семінарії, він пам’ятав каверзне запитання Володимира.)

Після диспуту київський князь вчинив на цілком сучасний зразок — відправив довірених осіб «дізнатися про віри». Ті, що повернулися «від німець», скаржилися, що «краси не бачили ніякої», ті, що побували в мусульман, казали: «Немає в них веселощів, тільки сум і сморід великий». І тільки з Царграда посланці повернулися в захваті: «Не знали, на небі ми чи на землі».

Якби Володимир вибрав іслам, що тоді? За часів його князювання іслам володарював на заході і почасти півдні Європи — в Іспанії, Португалії і Сицилії. Утвердився він і на схід від Київської Русі, у Волзькій Булгарії. Володимир із своїм дядьком Добринею «ходив» на булгар у 985 році, але уклав з ними договір (Добриня сказав, що народ, настільки багатий, що носить чоботи, не буде платити данини, і треба пошукати личакарів). Русь уже тоді протяглася від Дунаю до Балтики, і якби вона прийняла іслам, Європа опинилася б у мусульманських лещатах. Не виключено, що ці лещата одного разу зімкнулися б, і сьогодні ми з вами жили б у мусульманській Європі.

Обери Володимир іудаїзм, це привело б, імовірно, до відновлення Хазарського каганату. Що це було таке? У 70 році після Різдва Христова римський полководець, майбутній імператор Тит (римляни прозвали його «утіхою роду людського») зруйнував Єрусалим і розсіяв євреїв по світу. Сім століть по тому на просторах Причорномор’я, Криму, Північного Кавказу і гирла Волги виник Хазарський каганат — єдина в історії спроба відтворити іудейську державу поза Ізраїлем.[36] Хазарія проіснувала майже два століття і постійно воювала з Руссю. На «нерозумних хазар» ходив «віщий Олег». У билинах проти Іллі Муромця б’ється Жидовин-богатир. У 965 році Хазарію розгромив не хто інший, як рідний батько Володимира, князь Святослав. За князювання Володимира каганат, судячи з усього, уже не існував, але «вербувати» його приходили саме хазарські іудеї, що продовжували жити на колишнім місці ще довго.

Теоретично Володимир міг зупинитися і на «хазарському проекті», і тоді іудаїзм запанував би від гирла Волги, Дагестану, Тмутаракані, Криму і Дунаю до Балтійського і Білого морів. І весь світовий розвиток пішов би знов-таки іншим шляхом.

У випадку ж прийняття Володимиром християнства латинського зразка в Східній Європі згодом могла утвердитися могутня коаліція слов’ян-католиків, а то і єдина держава, і це теж означало б істотно інший сценарій перебігу історичних подій.

Нарешті, якби вибір Володимира не упав на Константинополь, на константинопольський християнський обряд, після знищення Візантійської імперії турками східне християнство, православ’я, залишилося б локальною балканською конфесією.

Русь, на відміну від більшості інших націй, що прийняли християнство, одержала Святе Письмо і церковну службу не на далекій латині, а в достатньо зрозумілому перекладі слов’янських апостолів Кирила і Мефодія. Це зробило наше православ’я набагато більш народною, домашньою релігією, ніж католицизм.[37]

Іноді я намагаюся подумки перенестися в часи Володимира Святого. Стародавні київські назви роблять історію живою. Народ київський був хрещений або в річці Почайні (нині пересохлій, на Оболоні) біля її впадіння в Дніпро, або в самому Дніпрі, і грецькі священики, яких привіз Володимир, стоячи на плотах, «давали цілим натовпам людей ім’я одного святого». У Києві є Аскольдова могила, гора Щекавиця, річка Либідь, Боричів узвіз, Половецька, Печенезька, Татарська вулиці, Золоті ворота. Наше тисячолітнє минуле залишається поруч з нами.

Чи чув Володимир про подорож Андрія Первозванного? Відповідно до переказу, апостол Андрій, улюблений учень Христа, проповідуючи Євангеліє «скіфам», піднімався вгору по Дніпру і раптом сказав своїм супутникам: «Чи бачите гори ці? Тут засяє благодать Божа і буде велике місто». Він водрузив на одній з гір хрест, після чого направився не куди-небудь, а до нинішнього Новгорода. Він був дуже здивований лазневими звичаями слов’ян і водрузив ще один хрест, над Волховом. До переказів про проповідь Андрія історики ставляться скептично, однак стародавні легенди, соромлячи маловірів, не раз виявлялися дуже точними. Так підтвердилося існування гомерової Трої, підтвердилися доколумбові плавання до Америки і багато чого ще.

Знав Володимир цей переказ чи ні, але в будь-якому випадку, саме Новгород (місто Володимиру не чуже) був хрещений другим після Києва, усього місяць по тому. Новгородці виявилися більш заскнілими у своєму поганстві. Добрині і Путяті довелося добре попрацювати, щоб загнати їх у Волхов.

Володимир сам їде до Ростово-Суздальської землі. Там він із двома єпископами хрестить жителів Суздальського ополля і закладає місто Володимир Заліський. Наступного літа у Ростові Великому він разом з митрополитом Михайлом хрестить місцевих жителів у Ростовському озері. Потім Володимир охрестив в Оці жителів Мурома. За Володимира були хрещені й інші частини Русі — де за його участі (Кривичська земля — нинішня Смоленщина і почасти Білорусія), де без. Москви тоді не було, а то б він охрестив і москвичів. Для сучасних росіян Володимир — такий же Хреститель, як і для нас, українців.

Ставши християнином, Володимир повністю змінився — або ж змінилися розповіді про нього. У розповідях ченців Володимир до водохрещення і Володимир після водохрещення — це дві абсолютно різних людини. Йому стала нестерпною будь-яка жорстокість. Якби Євросоюз існував уже тоді, Русь виявилася б зразком для бажаючих вступити до нього: з «Повести временных лет» ми знаємо, що за порадою херсонеських єпископів Володимир ненадовго вводив страту для розбійників, що лютували на дорогах, але незабаром його серце не витримало, і він скасував її. Страта була замінена вирою (штрафом).

Він відкрив багато шкіл. Правда, як стверджують літописці, матері, проводжаючи дітей до школи, спочатку плакали за ними, як за померлими. Володимир скликав людей з усього Києва, годував їх і напував, та ще велів розвозити частування для тих, хто не зміг з’явитися на князівський двір, він став «жебраколюбив», а також «приводив купецтво до найкращого стану».

Близько 1000 року Володимиром «посланы были в Рим, Персию, Палестину и Египет нарочные для описания земель тех, наук, нравов и тамошних правлений — таково-то далеко уже простиралось благонамерение великого Владимира для благоденствия своих подданных», — писав пізніший історик, що збирав крихти відомостей з переказів і житій святих володимирових часів. Неясні відлуння, що часто доносяться до нас без початків і кінців, проте малюють образ правителя, що випередив свій час. Будь-якому сучасному державному діячу було б про що з ним поговорити.

Володимир піднімається в нашій історії як людина, що визначила всю подальшу долю України в набагато більшій мірі, ніж хто-небудь ще. Якою важкою не виявилася б ця доля, вона занадто дорога мені, щоб бажати іншої. Упевнений, що з таким же почуттям згадують свого, нашого спільного, Хрестителя і росіяни.

Ярослав Мудрий

Ярослав Володимирович, на прізвисько Мудрий — син Володимира Великого. Думаю, це найрідший випадок у світовій практиці, щоб на купюрах різної вартості, але одного комплекту були зображені батько і син. Ярослав потрапив сюди не тому, що вибір був малий, а тому що в будь-якій напівдюжині наших національних героїв без нього ніяк не обійтися.

Пролог його життя — справжній шекспірівський сюжет (ними взагалі буяє наша історія аж до ординського завоювання). Простір для творчості тим більший, що занадто багато неясного. Те, що він син Володимира, відомо, але хто була мати? Чи син він знаменитої красуні, полоцької князівни Рогнеди? Одні автори твердять, що син, інші сумніваються.

Рогнеда була зарученою з братом Володимира, великим князем київським Ярополком. Але час Ярополка минав — на нього йшов від Новгорода Володимир (ще язичник) з новгородським військом і варязькими найманцями. Полоцьк був у нього на шляху, і він посватався до Рогнеди. Горда Рогнеда відкинула його. Ображений був не тільки Володимир, вважав себе ображеним і супутник його дядько Добриня. Вони взяли Полоцьк приступом, убили батька Рогнеди і двох її братів. Справа для тих часів і звичаїв нерідка. Після цього Володимир одружився з Рогнедою, назвавши її Гориславою.

Доля Рогнеди-Горислави сумна. За найбільш відомою версіею, у неї було від Володимира три сини і дві дочки. Але вона все одно мріяла убити чоловіка, і одного разу занесла над ним, сплячим, ніж. Володимир прокинувся і перехопив її руку. Він велів їй одягтися в шлюбне убрання і чекати смерті. Рогнеда так і зробила, але вийшов їхній десятилітній син Ізяслав, майбутній князь полоцький, з оголеним мечем — захищати матір. Володимир простив Рогнеду.

Незабаром після цього Володимир хрестився в Херсонесі, його язичеські шлюби стали недійсні, і він дав Рогнеді дозвіл вийти заміж за одного з вельмож. Та сказала, що віддає перевагу монастирю. Вражений маленький Ярослав, почувши ці слова, встав, говорить літопис, і пішов, а до того не міг ходити. Рогнеда дійсно відійшла до монастиря під ім’ям Настасії.

Володимир поділив Русь між численними синами від п’яти дружин, визначивши, де кому «сидіти». Сам він залишався в Києві, а Новгород, як другу столицю, віддав старшому сину, Вишеславу. Ярославові дістався Ростов Великий. У 60 «поприщах» від Ростова, при впадінні Которослі у Волгу, «бысть селище, рекомое Медвежий угол», де жили «человецы поганыя веры — языцы, злы сущи» і «не хотяху креститися». Ярослав прийшов туди з епіскопом і священиками, але язичники «напусти от клети люта зверя и псов». Ярослав (кульгавий, між іншим!) розсік невідомого звіра сокирою, а пси «неприкоснувшася никомуждо». У цьому місці Ярослав заклав місто, майбутній Ярославль.

Незабаром у Новгороді помер Вишеслав, і Володимир «садовить» Ярослава в Новгород. Тут молодий князь показав себе сепаратистом. Бачачи, що новгородці хочуть того ж, він вирішив стати незалежним государем великої Новгородської землі й у 1014 році відмовився відправити 2000 гривень до київського «союзного бюджету» (між іншим, тодішня гривня — це близько 200 грамів срібла). Довідавшись про це, його старий батько, що дорожив єдністю Русі, наказав: «Теребите путь и мостите мосты». Він вирішив особисто покарати сина, але під час підготовки походу помер.

Старшим у роді залишився Святополк, дядько Ярослава; він і зайняв київський престол. Але кияни його не любили, а любили князя Бориса, що перебував тоді у поході проти печенігів. Бачачи це, Святополк (прозваний пізніше Окаянним) вирішив усунути взагалі всіх князів-суперників. З різницею в два тижні його люди убили спершу Бориса, а потім Гліба.

Події в Києві розбудили в Ярославі державника. З військом у сорок тисяч новгородців він рушив на Святополка. Почалася багаторічна боротьба за Київ. Ворогами Ярослава в цій боротьбі були спершу Святополк Окаянний зі своїм тестем, польським королем, а потім власний молодший брат, Мстислав Тмутараканський. Ярослав не раз відступав до Новгорода, але знову і знову відновлював натиск. Кажуть, майбутнє має свою тінь. Передвіщаючи розділи України в XVII столітті, Мстислав і Ярослав розділили свої володіння в 1026 році по Дніпру. Ярославу дісталося Правобережжя з Києвом, а Мстиславу — Лівобережжя з Черніговом. Тільки в 1036 році Ярослав став «самовластцем земель русских». Непідвладною йому залишилася, по іронії долі, лише Полоцька земля — батьківщина його матері.

Ми сьогодні не згадували б Ярослава з любов’ю і подякою, якби, подібно десяткам і десяткам інших давньоруських князів, він провів життя в одних лише війнах. Він ввійшов до нашої історії не цим. Князювання Ярослава — це час найвищого розквіту ще єдиної Русі, після якого вона стала повільно, але незворотньо хилитися до занепаду і розпаду.

Якщо його батько насаджував християнство силою і за допомогою грецького духівництва, то Ярослав налагодив підготовку священиків на місці. У 1051 році він поставив митрополита не з греків, а (нечувана справа!) уродженця Русі священика Іларіона. Високоосвічений Іларіон, автор «Слова о законе и благодати» — наш перший філософ і перший літературний класик. Учені думають, що по смерті Ярослава він прийняв схиму з ім’ям Никон у Печерському монастирі. Літописець Никон, автор «Повести временных лет», можливо, і є Іларіон.

Ярослава називали «нарядником русской земли». Він відгородив Київ кам’яною стіною з Золотими воротами в ній і побудував чудовий храм святої Софії, а всього при ньому в Києві нараховували 400 церков. Ярослав (або його син) побудував і новгородську Софію. Крім Ярославля, він заснував місто Юр’єв — нинішній Тарту в Естонії і ряд «містечок» по ріці Росі. Він зробив літописання обов’язковим, завів церковну музику. У період найвищого розквіту князівської Русі Київ вважався третім за величиною європейським містом, після Царграда-Константинополя і Кордови.

Ярослав наказав духівництву учити дітей, для чого відкривав школи по всій Русі, включаючи нечуване за тих часів училище («учитися книгам») на 300 хлопчиків у Новгороді. Він велів перекладати книги з грецької і сам багато їх купував. Літописці пишуть, що Ярослав увесь час «сам» читає книги. Свої зібрання книг він віддав до бібліотеки Софійського собору для загального користування.

Ярослав був першим законодавцем на Русі. При ньому був складений звід законів «Руська правда», який підсумував судову практику його часу. У випадку заперечень відповідача справу вирішував суд з 12 обраних осіб (чим не суд присяжних?). «Руська правда» взагалі не передбачувала страти.

Навіть війни його були продуктивними. У 1036 році він завдав вирішальної поразки печенігам, що вічно загрожували Києву, після чого ті пішли до Карпат і там загубилися. У 1043 — 1046 роках він вів останню війну з Константинополем, після якої був укладений вічний мир, а син Ярослава одружився з грецькою царівною. Русь і Візантійська імперія з того часу не ворогували.

Історики називають Ярослава «тестем і свекром Європи». Частіше згадується його дочка Ганна, що стала королевою Франції, але він поріднився і майже з усіма іншими європейськими дворами. Майбутній норвезький король Гаральд, перш ніж завоювати серце ярославової дочки Єлізавети, повинен був битися із левами на царградській арені, переслідувати розбійників у Сирії й африканських піратів, ходити до Труни Господньої в Єрусалимі. Він оспівав свої лицарські подвиги у віршах, скаржачись, що наша красуня холодна до нього.

Ярослав був, по суті, останнім безумовно загальноруським великим князем. Він залишив дітям заповіт, де заклинав їх берегти Руську землю від міжусобиць. Але марно. Зберігати єдність уже не було можливості, занадто далекі і несхожі були її частини. Онук Ярослава, Володимир Мономах, мав під своїм управлінням тільки три чверті території Русі, а далі розпад став необоротним. Князів стає усе більше, накопичуються рахунки і сварки, війни племінників з дядьками стають головним змістом післяярославових часів.

У рік смерті Ярослава (1054) відбувся остаточний поділ християн на католиків і православних. Тріщина, що розділила християнський світ, на століття роз’єднала наших предків з їхніми західними сусідами — поляками, словаками й угорцями.[38]

У Росії недавно з’явилася 1000-карбованцева купюра, і на ній зображений теж Ярослав Мудрий! Щоправда, вірний своєму стилю, російський Центробанк вміщає на купюрі не портрет, а пам’ятник у міському пейзажі — у даному випадку, пам’ятник Ярославу в російському місті Ярославлі. Пригадую, що пам’ятник відкривали наприкінці жовтня 1993 року, тижні через два-три після кривавої сутички двох гілок російської влади, на відкриття приїздив сам Єльцин. І, здається, наш «Рух» був незадоволений, вбачав антиукраїнську інтригу. Я припускаю, що в задумі пам’ятника міг міститися якийсь підтекст, але, як кажуть, вивітрився по дорозі. Зате стоїть пам’ятник Ярославу, цілком шляхетний. Я б не взявся доводити росіянам, що Ярослав — не їхній князь.

Богдан Хмельницький

На купюрі в п’ять гривень зображений Богдан Хмельницький. Сьогодні про нього чимало сперечаються, а от у мої шкільні роки він був, навпаки, найбездоганнішою історичною постаттю, яку тільки можна собі уявити: Богдан, мовляв, врятував Україну від поневолення реакційною польською шляхтою й об’єднав нас (а точніше, возз’єднав) із братерською Росією.

У січні 1954 року я учився в 9 класі. У цей час весь СРСР із нечуваним розмахом відзначав 300-річчя саме цього возз’єднання. Навіть до нашої глухомані докочувалися хвилі всесоюзної радості. По радіо, в усякому разі, говорили про це без ознак утоми. Я любив слухати радіо і пам’ятаю трансляції великих засідань у Києві й у Москві, і урочистих концертів потім. Чомусь запам’ятав, що між концертами були останні вісті й у них повторювали, що наш міністр закордонних справ Молотов вимагає в Берліні у капіталістичних міністрів закордонних справ зменшити міжнародну напруженість, а ті не хочуть.

У нашій школі теж були якісь скромні заходи, нам говорили про прогресивний характер возз’єднання. Чому прогресивний, зрозуміло. Трудовим людям України і Росії після цього стало легше боротися проти панів і інших гнобителів, тому що разом завжди легше.

Судячи з того, як нам викладали історію, Україна з’явилася у цей світ з єдиною метою: якнайшвидше возз’єднатися з Росією. Причому з’явилася безпосередньо перед возз’єднанням. До того її начебто не було. Була Київська Русь, потім трапилася Батиєва навала, потім довго тяглося ординське ярмо, а українців все не було і не було. Були «предки українців». Потім ординські татари кудись поділися, але на наші землі стали зазіхати польсько-литовські феодали, кримські хани і турки. А українці (отут вони і з’явилися) стали чинити спротив агресорам. Однак поодинці це було важко. Українці помарудилися, помарудилися, та й вирішили возз’єднатися з братерською Росією. Підказав же їм таке розумне рішення, а потім втілив його в життя Богдан Хмельницький.

Сьогодні, коли наша незалежність справедливо сприймається нами як вища цінність, у деяких людей виникає здивування з приводу Хмельницького. Який же він національний герой, запитують скептики, якщо подарував нашу незалежність Москві? Справа ускладнюється тим, що на хвилі загального інтересу до історії видано (і уважно прочитано!) дуже багато історичних праць, як нових, так і класичних, з різними оцінками діяльності гетьмана. Наводять думку найвидатнішого українського історика XX століття Михайла Грушевського, який сумнівався в цілеспрямованості зусиль Богдана, цитують суворі відгуки Пантелеймона Куліша, згадують, що не занадто цінував Хмельницького Тарас Шевченко.

А от народ український, «не підозрюючи про всі тонкощі і складнощі наукової оцінки Хмельницького, завжди відчував якусь інстинктивну і воістину безмежну любов до “батька Богдана”» (це я процитував українсько-канадського історика Ореста Субтельного). Навіть у далеких і, здавалося б, навік відірваних куточках нашої землі люди складали про нього пісні:


Ой, Богдане, Богданочку,

Звільнив ти Вкраїну,

То не забудь же, Богдане,

Нашу Буковину.


Не будемо перебільшувати народної наївності. Народ любив Богдана як визволителя, прекрасно знаючи при цьому, що він довірив долю України російським царям.

Проте, як фольклорні оцінки, так і несприятливі відгуки, про які я згадав, пролунали вже дуже давно. Знав би Тарас Шевченко, що обраний гетьманом шлях, незважаючи на його довжину і тягар, усе-таки веде до незалежної України, він, можливо, знайшов би для Богдана якесь тепле слово.

Сьогодні для характеристики Богдана Хмельницького недостатньо цитувати авторитетні висловлювання минулого. Принципово інша реальність України кинула на нашу історію нове світло, змусивши бачити під іншим кутом зору багато облич і подій. Я хочу розповісти про Богдана, яким він бачиться з висоти досягнутою Україною незалежності — розповісти в першу чергу тим, хто має не дуже чіткі уявлення про нашого великого гетьмана. Спершу я просто хотів включити сюди текст своєї промови, виголошеної 20 грудня 1995 року на урочистих зборах на честь 400-річчя з дня народження Хмельницького, але потім вирішив написати про нього заново. Цей маленький розділ буде більшим за ті, що присвячені Володимиру Святому і Ярославу Мудрому, тому що гетьман Богдан — дуже непроста постать.

Коли я готував згадану ювілейну промову, мені зустрілася цитата з відозви Хмельницького до козаків у зв’язку з війною проти Польщі в 1648 році. У цій відозві він закликав козаків брати за приклад своїх славних і войовничих предків, які під водійством Одонацера 14 років володіли Римом. Історик, що допомагав мені, пояснив, що, за переконанням Хмельницького, плем’я ругів у Європі V століття насправді було плем’ям русів. Воєначальник же Одоакр (Одоацер, Одонацер), який скинув в 476 році останнього римського імператора і захопив владу в Римі, був, за словами стародавнього історика Йордана, «genre Rogus», родом з ругів.

Я був абсолютно вражений. Не тим, що Римом міг володіти рус, мені це байдуже. Я був уражений ерудицією Богдана Хмельницького. Виходить, він був знайомий з написаними латиною працями Йордана, мав якусь свою концепцію стародавньої історії і виводив з неї призначення козацтва. Адже це зовсім не те, що іноді кинути латинський вислів, це вміли і школярі з гоголівського «Вія».

Мало того, адже й у козаків Хмельницького теж повинні були існувати якісь уявлення про Рим. Надихати людей на велику справу можна лише за допомогою зрозумілих їм прикладів. Я раптом побачив наших предків XVII століття в новому світлі.

Читаючи про українських державних діячів того часу, постійно зустрічаєшся із свідченнями їхньої освіченості. Гетьман Сагайдачний — автор твору «Про Унію», гетьман Павло Тетеря міг вести розмову латиною, а Мазепа і зовсім «был беглец во всех речах». Коли Хмельницького ховали, генеральний писар запорізького війська Самійло Зорька, який стояв біля труни, говорив, ридаючи: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!» У багатьох гетьманів України й у частини козацької старшини була, як би ми сказали сьогодні, прирівняна до університетської освіта, деякі з них мали досвід життя або перебування в європейських країнах. Багато київських богословів училися за кордоном — хто в Голландії і Франції (Петро Могила), хто в Оксфорді й Італії (Адам Зерніков).[39]

Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький, народився, мабуть, у 1595 році в Правобережній Україні, що входила тоді до Речі Посполитої, у родині дрібного шляхтича, чигиринського підстарости. Учитися він відправився далеко від дому, до Ярослава Галицького (біля Перемишля, нині в Польщі), до єзуїтської «колегії», куди приймали і православних. Він не міг відправитися до Києва, тому що київська братська школа відкрилася тільки в 1615 році.

Батько Богдана вірно служив польському королю, і в 1621 році, уже сотником, поліг у бою з турками під Цецорою, коли загинув цвіт польського війська на чолі з гетьманом Жолкевським (це був той самий Станіслав Жолкевський, що переможно вступав у Москву 4 липня 1610 року). У битві під Цецорою брав участь і Богдан. Він потрапив у полон, опинився в Константинополі, навчився турецької мови і східних звичаїв, що потім стало йому в пригоді. Через два роки він був викуплений (звичайна практика того часу), повернувся на батьківщину і записався в реєстрові козаки. Є відомості, що він організував кілька морських походів запорожців на турецькі міста. У 1629 році козаки під керівництвом Хмельницького вчинили наліт на околиці Константинополя і повернулися з багатою здобиччю.

У 1632 — 1634 роках Богдан бере участь у російсько-польській війні за Смоленськ — природно, на польському боці, і одержує від короля Владислава IV золоту шаблю за хоробрість. Завершивши бойову кар’єру, Хмельницький починає кар’єру адміністративну. У 1638 році він — генеральний писар Запорізького війська, це висока посада. Він не раз входив до складу депутацій до польського короля і польського сенату і сейму. Депутації приносили скарги на утиски, яких зазнають козаки від польських магнатів і влади, і вимагали своїх «прав і вольностей лицарських».

З королем знайти спільну мову було можна, але розраховувати на розуміння сейму і сенату не доводилося. Козача верхівка сподівалася на рівняння її в правах з польським панством. Ця надія змушувала її служити королю і проливати кров у війнах Польщі. Але варшавські аристократи жахалися від думки, що степові вихідці, «печеніги», будуть засідати разом з ними. У своєму осліпленні депутати наближали великі лиха Польщі.

Незважаючи на участь у цих антипольських депутаціях, Хмельницький не втратив довіри польського уряду і виконував його політичні доручення. У 1645 році він їздив до Франції, союзниці Польщі, де вів переговори про участь запорізьких козаків у війні проти іспанських Габсбургів. Незабаром 2400 «охочих» козаків відправилися до Франції й у складі військ принца Конде облягали Дюнкерк. Іноді пишуть, що Хмельницький сам брав участь у цій облозі.

Одного разу, коли Богдан був у Варшаві, на його маєток Суботово «зробив наїзд» («наїзд» — дуже старе слово) польський шляхтич Чаплинський зі своїми прихвоснями. Він забрав жінку, на якій овдовілий Хмельницький збирався одружитися, і обвінчався з нею за католицьким обрядом. За те, що огризнувся, десятирічний син Хмельницького був так жорстоко висічений, що на другий день помер. Позови до суду нічого не дали, це був польський суд. Тоді Хмельницький звернувся прямо до короля. Владислав IV мав необережність поставити у відповідь риторичне питання: «Чи до лиця звертатися зі скаргами тому, хто носить шаблю?»

Іноді кажуть, що Хмельницький не очолив би народної війни за незалежність України, якби не бажання помститися. Думаю, це не так. Історик Голобуцький (і не він один) установив, що Богдан почав підготовку повстання щонайменше роком раніше. Але, можливо, особиста трагедія додала йому палкої рішучості. Йому йшов уже шостий десяток — багато, за поняттями того часу Хмельницький зібрав у Чигирину таємну сходку з тридцяти вірних козаків і відкрив їм плани повстання. Сотник Роман Пешта, що брав участь у сходці, написав донос. Богдан був заарештований поляками, але зумів втекти на Січ, де його обрали гетьманом. Богдан привселюдно оголосив, що готує війну проти Польщі. До Січі стали стікатися люди. Козаки, переодягнені жебраками або прочанами, ходили по містах і селах, переконували пробиратися до Хмельницького. Поляки оголосили, що кожен утікач на Січ відповідає життям дружини і дітей, але це не допомогло.

Угода Хмельницького з кримським ханом забезпечила тили повстанців, і наприкінці квітня 1648 року вони виступили з Січі. Поляків у черговий раз підвела їхня легковажна зарозумілість. Коронний гетьман Потоцький вважав, що «соромно посилати велике військо проти якоїсь ницої зграї підлих хлопів». 5 травня «мале військо» поляків зазнало поразки в Жовтих Водах. 16 травня та ж доля спіткала головне польське військо в місті Корсуні. І саме в цей час умирає польський король Владислав IV. Поляки враз залишилися без короля, двох командуючих і цілої армії.

Наприкінці травня повстанці були в Києві. А вже на початку червня 1648 року Хмельницький надсилає до Москви царю Олексію Михайловичу першу грамоту з проханням прийняти Україну під владу «єдиного руського государа», щоб збулося «з давніх літ проречене пророцтво». «Бажали б ми собі самодержця такого в своїй землі, як ваша царська вельможність православний християнський цар». Чому саме в цей момент, на піку успіху? Отут є якась таємниця. Але напевно гетьман тисячу разів обміркував свій крок. Хоча Польща могла показатися зломленою, Хмельницький занадто добре знав цю країну і її менталітет, щоб повірити в можливість раз і назавжди позбутися від її домагань на Україну. Він знав бульдожу завзятість магнатів, яким одна лише їхня гординя не дозволить залишити Україну в спокої.

Повстання охопило весь правий берег Дніпра. Воно стало розгулом стихії, яка не милує нікого. Вікова ненависть виплеснулася назовні, кров лилася рікою.[40] Коли я чую, що Хмельницький зробив помилку, рушивши своє військо туди, тоді як його належало рушити сюди, що Хмельницький повинен був укладати не такий договір, а зовсім інший, що він даремно зробив так, а не так, я згадую іронію Руставелі: кожен снить себе стратегом, коли бій удалині. До того ж, критики Хмельницького не просто спостерігають його великий бій з боку, їм ще відомі і наступні події.

Але їм не може бути відомо все те, що бачив, знав і повсякденно був зобов’язаний враховувати гетьман. Кажуть, начебто з травня по вересень 1648 року він гаяв час даремно. Насправді він міг чекати дій Москви. Адже у своєму листі до царя Хмельницький переконував його, не упускаючи зручної нагоди, наступати на Польщу через Смоленськ, у той час як козаки рушать на неї з південного сходу. Тоді не було телебачення, і гетьман не міг довідатися з новин, що в Москві почався «соляний бунт», замість уряду Морозова прийшов уряд князя Черкаського, поспіхом скликають Земський собор, палають пожежі і царю не до Польщі.

Можливо й інше. Хмельницький мав право розраховувати, що Польща піде на необхідні їм поступки без нового кровопролиття, з одного страху перед Швецією. От-от повинен був бути підписаний Вестфальский мир, Швеція розв’язувала собі руки, і для протистояння цій країні Польщі конче була потрібна козацька дружба.

А може, Богданові важливіше було зупинити кривавий розгул у Правобережжі?

Або існували зовсім інші причини, розглянути які через три з половиною століття нам уже не дано.

У будь-якому випадку, стоячи все літо в Білій Церкві, Хмельницький зовсім не втрачав часу. Він упорядковував юрби бунтівників, перетворював їх на армію.

Польща все літо збирала шляхетське ополчення і зібрала 36 тисяч красенів, що хизувалися соболями, золотими шпорами, багатством упряжі й убрань. У табір біля ріки Пилявки кожен пан прибув з юрбою слуг і скринями срібного посуду. «Проти мужицької сволоти, — говорили пани, — не варто витрачати куль: ми їх батогами розженемо по полю!»

У вересні Хмельницький нарешті виступив у похід. Від першого ж натиску шляхетське ополчення кинулося бігти, покидавши дорогу зброю. Врятувало панів лише те, що козаки захопилися поділом нечуваної здобичі. «Чому Хмельницький не рушив відразу на Варшаву, а пішов на Львів?» — це питання, часом обурено, ставлять і сучасні історики, забуваючи про те, що Хмельницький пішов не просто на Львів, він пішов на Галичину, де жив свій народ. Наш історик Микола Костомаров (який теж вважав, що Хмельницький зробив «історичну помилку») писав: «Хмельницький міг би йти прямо на Варшаву, навести страху на всю Річ Посполиту, змусити панів погодитись на найбільші поступки; він міг би здійснити корінний переворот в Польщі, зруйнувати в ній аристократичний порядок, започаткувати новий порядок, як державний, так і суспільний». Так, міг. Але це означало б узяти на себе відповідальність за країну, якій він присягав і багато років вірно служив, але країну чужу. Хмельницький же хотів звільнити свою і відповідати за неї — перед нею і Богом.

Він присягнув новому польському королю Яну Казиміру і в січні 1649 року повернувся до Києва тріумфатором. Вся Україна розуміла, що повернення до того життя, яке було до повстання, неможливе. До Хмельницького стали прибувати іноземні посли, до нього зверталися як до государя суверенної країни.

І саме в цей час, на новому зльоті свого торжества, Богдан відправляє до Москви свого представника полковника Силуяна Мужиловського, щоб повторити прохання прийняти Україну під владу Росії і надати військову допомогу. Може, справа була в другому, а не в першому? Може, одержати військову допомогу було важливіше, ніж опинитися під владою країни, яка тебе виручить?

Прибули до Хмельницького і «комісари» польського короля. У присутності козацької ради вони вручили Богданові грамоту на гетьманство і гетьманську булаву, обсипану сапфірами. Рада закричала: «Навіщо ви, ляхи, привезли ці іграшки? Володійте собі своєю Польщею, а Україна нехай нам залишається!»

Хмельницький дав Польщі останній шанс зберегти Україну в складі Речі Посполитої, хоча і сам не вірив у такий шанс. Його умови були: київський митрополит одержує перше після католицького примаса місце в польському сенаті; усі посади на православних землях відходять до православних; уніатські церкви знищуються, костьоли поки що залишаються; козацький гетьман підкоряється безпосередньо королю, інших начальників над ним немає; маєтки і власність поляків в Україні зберігаються.[41]

Польський сенат з гнівом відкинув умови Хмельницького й оголосив мобілізацію. Римський Папа надіслав полякам освячені на престолі святого Петра в Римі прапор і меч для винищування «схизматиків».[42] Всенародний збір на війну ішов і в Україні. Богдан розсилав універсали, закликаючи усіх на захист батьківщини. Хитромудрим маневром він замкнув польську армію в Збаражській фортеці. На допомогу обложеним поспішив сам король Ян Казимір. Але важко воювати на ворожій землі. Про кожен крок короля відразу ставало відомо козакам. 5 серпня 1649 року біля Зборова на королівське військо напали з’єднані сили Хмельницького і кримського хана Іслам-Гірея. Але краще б Богдан діяв один. У вирішальний момент хан підвів його. Вступивши в сепаратні переговори з королем, він зажадав від козаків укладення миру з польською короною. У цій ситуації в Хмельницького не залишилося вибору, і 8 серпня 1649 року він підписує з Польщею так званий Зборовський мир.

Ставлення до цього миру різне. Настільки різне, що може мінятися в межах одного видання. Перша з трьох Великих Радянських Енциклопедій у статті «Хмельницкий» (том 59, вийшов у 1935 році) називає Зборовський мир «постыдным» і однією з «многочисленных попыток X. сговориться с польскими феодалами». Сам же Хмельницький — «предатель и ярый враг восставшего украинского крестьянства». Але якщо взяти статтю «Украинская ССР», написану через 12 років (вона ближча до початку абетки, але томи виходили не підряд, і 55-й з’явився вже після війни, у 1947 році), бачиш інший образ. За цей час світ став іншим, у СРСР був заснований орден Богдана Хмельницького, і оцінки різко міняються. Тепер Хмельницький — «крупнейший политический деятель своего времени», «прирожденный дипломат, выдающийся стратег, полководец и организатор», творець «народной армии, которая подчинялась единому военному руководству, но находилась в тесной связи с восставшими народными массами». Зборовський же мир повністю відповідав «интересам казацкой старшины, шляхты [української], высшего православного духовенства и богатого мещанства».

І це правда. Але не вся правда. Як наші класичні історики, так і радянські, не звернули уваги на той факт, що Зборовська «Декларація милості королівської у відповідь на пункти прохань Війська Запорізького» була, по суті, ще і першою конституцією України. Вона значить для України не менше, ніж Велика хартія вольностей для Англії. Саме з цього часу весь тодішній Старий Світ, і Росія також, визнали державу Хмельницького в якості окремого державного утворення з власного територією на обох берегах Дніпра, з чіткими, а не приблизними кордонами, своєю армією, судом, віросповіданням, органами управління і, треба відзначити особливо, мовою. Уперше після литовського завоювання Києва в XIV столітті Україна (ще, щоправда, не під своїм ім’ям) виступає в державній якості.

Три воєводства — Київське, Брацлавське і Чернігівське — виділилися в автономну козацьку державу, керовану за козацькими звичаями. Вона мала право на зносини з іншими країнами. Польському війську стояти на його землях не дозволялося. Усі посади і чини відходили до православних, єзуїти позбавлялися права перебування в Києві й інших містах, де існували «руські» школи, київський митрополит одержував місце в польському сенаті. Козацький реєстр (тобто законне число осіб, що входять до козацького стану) доводився до 40 тисяч, питання про скасування Брестської унії 1596 року підлягало рішенню варшавського сейму. Забувалися усі дії і вчинки під час повстання.

Хмельницький, усупереч тиску польської влади, визволив від повернення до кріпосного стану тисячі і тисячі людей, що встали під прапори козацького війська.[43]

Щоб зберегти одержаний суверенітет, Хмельницький був готовий хитрувати і лавірувати скільки завгодно. Йому не соромно було це робити заради батьківщини.

Рік 1650 був важким. Понаїхали московські купці — скуповувати багаті військові трофеї. Життя погіршувалося, багато ланів два роки простояли незасіяними, дорожчав і дорожчав хліб. У випадку нової небезпеки надія на «посполитих» була погана — простий народ нарікав: воювали всі разом, тепер козакам добре, а нам знову в неволю?

Тим часом київського митрополита Сильвестра Косова не пустили до варшавського сенату. Про знищення Унії сенатори взагалі чути не хотіли. Серед козаків зростало невдоволення. У роздратуванні вони казали великоросійським гінцям: «Ми підемо на вас із кримцями. Буде в нас з вами, москалі, велика війна за те, що нам від вас на поляків допомоги не було».

Попри всі труднощі, два роки існування суверенної козацької держави, нехай формально й у складі Речі Посполитої, мали величезне значення. До Хмельницького зверталися як до глави держави. Турецький султан Мехмет писав у 1650 році так: «Наиизбраннейшему из монархов религии Иисусовой гетману козацкому Богдану Хмельницькому, его же конец да будет счастлив». Віддаючи дочку за Тимофія Хмельницького, сина гетьмана, молдавський господарь вбачав у цьому династичний шлюб. Московський дипломат Григорій Кунаков, що їздив до Польщі через Україну, склав після повернення до Москви доповідну записку, де, зокрема, повідомляв: «А в Чигирине де учинил Богдан Хмельницкий мынзу (монетний двор) и денги делают, а на тех... денгах на одной стороне меч, а на другой стороне его Богданово имя». Свідчення того ж роду є в польських і французьких архівах. На жаль, поки що ні однієї монети Хмельницького не знайдено. (Сподіваюся, їх коли-небудь відриють у якому-небудь скарбі — адже мова йде про перші українські гроші!)

Російські посли стали часто навідуватися до Варшави зовсім не випадково. Вони їздили «задирать Польшу», як тоді говорили. Цар Олексій Михайлович вирішив, що потрібна якась зачіпка, а краще кілька зачіпок, щоб у потрібний момент під рукою був привід почати воєнні дії.

Улітку 1651 року Хмельницький знову міряється силами з поляками. Зрадництво кримського хана Іслам-Гірея повторюється і цього разу, але вже з більш важкими наслідками. У бою в Берестечку козаки зазнають важкої поразки. Був убитий Іоасаф, митрополит Коринфський із Греції, який перебував у козацькому війську, а Богдан Хмельницький певний час був у фактичному полоні в Іслам-Гірея.

На додаток п’ять тижнів по тому литовське військо взяло Київ. Становище України стало відчайдушним, але Хмельницький демонструє разючу силу духа. Він зібрав козацьку раду в Масловому Броді. Спочатку козаки хотіли його розтерзати, але він так подіяв на них своєю впевненістю і спокоєм, що переломив загальний настрій, і люди знову стали сходитися до нього. Почалася жорстока партизанська війна.

Хмельницькому довелося йти на нові переговори з поляками. 17 вересня 1651 року був укладений вкрай тяжкий для України Білоцерківський договір. Замість трьох воєводств у Хмельницького залишилося одне, Київське, йому заборонялися зносини з іншими державами, насамперед з Кримським ханством, козацький реєстр скорочувався вдвічі. Після підписання договору поляки збиралися отруїти Хмельницького, але він розгадав задум, відмовився від запропонованого вина і повернувся у свій табір.

Такий мир не міг тривати довго. Було зрозуміло, що повернення до минулого неможливе. Не бажаючи повертатися під панське ярмо, українці, особливо «розжалувані» з козаків, почали тисячами переселятися в прикордонні російські землі, за «Путивльский рубіж» (на правий берег Сейму, до Рильська, Севська, Льгова) і особливо «на степову Украйну московську».[44] Масова втеча населення в російські межі стала важливим фактором, що відіграв свою роль в доленосному рішенні Хмельницького про приєднання до Росії.

Селянська війна за землю і волю йшла вже майже чотири роки. Селянських воєн в історії Європи було чимало, українська була незвичайна тим, що повстанці значною мірою домоглися свого. А саме: у масовому порядку «покозачились» і вигнали більшість польських панів зі своїх маєтків. Але пани не хотіли здаватися. У 1652 році війна набула спорадичного, але від того не менш лютого характеру. Найбільш сильні і багаті магнати приводили до своїх повітів власні приватні армії і зганяли злість на хлопах. Селяни і козаки полювали на панів і їхніх найманих жовнірів. Горіли маєтки, горіли села і містечка, Волинь і Поділля порожніли. Ні про яке примирення мови вже бути не могло.

Тимофій Хмельницький (син гетьмана) на шляху до Молдавії 22 травня був втягнутий у непередбачений бій з поляками біля Батога (на Винничині), у якому останні потерпіли одну із своїх найбільших і принизливих поразок за увесь час Визвольної війни. Через легкодумство польського гетьмана Калиновського Польща знову залишилася практично без війська. Богдан послав королю лист із такими вибаченнями за своїх козаків: «Пробачте їх, ваша величність, якщо вони, як люди веселі, надто далеко простягай свою зухвалість». Козаки тим часом знову зайняли всю територію, що їм належала до Білоцерківського миру.

Здавалося б, знову перемога? Але Україна повністю знекровлена, а ображені поляки збирають нову армію. І Хмельницький ще раз звертається до московського царя: «Якщо, ваша царська величність, не зглянешся над православними християнами и не приймеш нас під свою високу руку, то іновірці [тобто турецький султан і кримський хан] подобьют нас и мы будем чинить их волю. А с польским королем у нас не будет мира ни за что». У Москві зрозуміли приховану погрозу і вирішили, що настав час діяти.

За дорученням царя російський посол у Польщі князь Борис Репнін-Оболенський пообіцяв полякам забути всі московські претензії до Варшави, якщо вона помириться з Хмельницьким на основі Зборовського договору. Поляки гордо відповіли, що не стануть з ним миритися ні за Зборовським, ні навіть за Білоцерківським договором, а приведуть козаків до того становища, у якому вони перебували до початку міжусобиці. На це Репнін-Оболенський сказав, що в такому випадку цар не буде більше посилати до Польщі послів, а велить написати про неправди польські в усі навколишні держави і буде стояти за православну віру і за свою честь, як Бог допоможе. Це було попередження про війну.

Коли восени 1653 року поляки, козаки і кримці зійшлися в черговий раз — тепер на березі Дністра, біля містечка Жванець, кримський хан, вірний своїй звичці, знову зрадив Хмельницького. Поляки, не сподіваючись на перемогу, зуміли схилити хана до сепаратного миру на гранично принизливих для польської сторони умовах: хан пориває з Хмельницьким — і в нагороду може на зворотньому шляху грабувати усе, що йому заманеться і вести із собою скільки завгодно бранців. У землях гордої польської корони! Поверх того, хан отримував одноразово сто тисяч червонних і дев’яносто тисяч щорічно. До кінця року татари вільно грабували шляхетські доми («до самого Любліна») і повели в полон безліч шляхти обох статей — це було їм набагато вигідніше, ніж грабувати бідних українських хлопів.[45]

Першого жовтня 1653 року цар Олексій Михайлович скликає в Грановитой палаті «Земский собор всех чинов». Учасники собору повинні були дати відповідь на питання: чи приймати гетьмана Хмельницького з усім військом козацьким під царську руку? Висловлювалися по куріях: «Освященный собор» (патріарх і духівництво) дав благословення, Боярська дума з думними боярами і думними дяками відповіла позитивно, служиві люди обіцяли битися, не жаліючи голови, гості (купці) і торгові люди обіцяли жертвувати гроші на майбутню війну. Справа була вирішена. Олексій Михайлович не приховував радості. Він вважав, що це — початок довгоочікуваного торжества православ’я і православного царства.[46]

Восьмого січня 1654 року у Переяславі зібралася козацька рада і Хмельницький у присутності московських послів виголосив перед нею промову: «Нам не варто більше жити без державця. Ми зібрали нині явну всьому народу раду, щоб ви вибрали із чотирьох державців собі державця. Перший — цар турецький, котрий багато разів кликав нас під свою владу; другий — хан кримський; третій — король польський; четвертий — православний Великої Руси цар східний. Турецький хан — бусурман, і самі знаєте, яке пригнічення терплять братія наші християни від невірних. Кримський хан також бусурман. Ми зі скрути було з ним подружилися, й через те мали нестерпні біди, полонення та нещадне пролиття християнської крові. Про пригнічення від польських панів і згадувати не потрібно. А православний християнський цар східний одного з нами грецького благочестя. Ми з православ’ям Великої Русі єдине тіло церкви, що має за главу Ісуса Христа. Цей великий цар християнський, що зжалівся над нестерпним озлобленням православної церкви в Малій Русі, не відкинув наших шестирічних молінь, прихилив до нас своє милостиве царське серце й прислав до нас ближніх людей із царською милістю. Возлюбимо його зі заповзяттям. Опріч царської високої руки, ми не знайдемо благочиннішого прихистку; а буде хто з нами не в раді, той куди хоче: вільна дорога».

Рада закричала: «Волимо під царя московського!»

Чи правильним був вибір Богдана Хмельницького?

Ми ніколи не довідаємось, скільки болісних роздумів і сумнівів пережив Богдан за три місяці між звісткою про рішення Земського собору і скликанням ради в Переяславі. Нам уже ніколи не стануть відомі всі його мотиви, тільки частина їх. Про що ми можемо здогадуватися, так це про те, якою була головна мета Хмельницького, його мрія-максимум. Освічені сучасники Богдана говорили, що він хоче відродити «давньоруське князівство». Полякам, які намагалися пізніше почати нові переговори з ним, він говорив про своє бажання бачити вільними всі давньоруські землі. Усі — не більше, не менше. «Нехай Королівство Польське відмовиться від усього, що належало князівствам землі Руської... Нехай поляки формально оголосять руських [сьогодні ми б сказали: українців і білорусів] вільними, на зразок того, як іспанський король визнав вільними голландців».[47]

Але чи наближав Хмельницький свою велику мету, з’єднуючи Україну з Росією? Відповіді на це питання нема, тому що його мета до кінця не розгадана. Богдан залишив нам таємницю.

Ще за 175 років до нього великий князь московський Іван III, одружившись на племінниці останнього візантійського імператора і приєднавши Новгород, оголосив себе «государем усея Русі». Чи був у Богдана конкурентний проект? Чи хотів він «зібрати Русь» — ті її частини, що не встигла зібрати Москва? Тим же самим кілька століть підряд займалися великі князі литовські, але починаючи з кінця XV століття зібране ними стало поступово переходити до Москви. Серед того старі чернігівські і новгород-сіверські міста та удільні князівства — Путивль, Рильськ, Трубчевськ.

Проекти відродження Київської Русі і її переходу «під Москву» виникали і раніше.[48] Природно, все це було добре відомо Хмельницькому. Не міг він недооцінювати і масового настрою. За Москву «голосували ногами» переселенці на Слобожанщину.

Для козацької старшини, яка так довго і без успіху мріяла про шляхетство в Речі Посполитій, головна вигода від з’єднання з Росією полягала у вирівнюванні з російським дворянством.

Навіть ті, хто називає рішення Хмельницького помилковим, не може назвати його несподіваним або нелогічним.

У ідеї з’єднання з Росією було в Україні і безліч супротивників. Особливо мало доброго чекав від цього з’єднання митрополит Сильвестр Коссов і київське духівництво. Але в митрополита не було і Богданової мрії. Просто він вважав московських людей малоосвіченими і поверховими християнами, побоювався неминучості переходу під омофор московського патріарха. Далекий константинопольський патріарх улаштовував його куди більше.

Гетьман приймав рішення, переломне в історії України. Він не був наївною людиною і розумів, що змінити його у випадку розчарування буде важко. Легко стати васалом турецького султана — стати, а потім перестати: султан далеко, за Чорним морем, — у тім же Константинополі, що і патріарх. А до Москви всього 800 верст.

Після вибору Володимира Великого вибір Богдана був другим за значенням для долі України. Чи спадала на думку йому самому аналогія між Володимиром і собою?

Ми не сумніваємося в правильності вибору Володимира Великого, але чи визнаємо ми правильність вибору Богдана Хмельницького?

Я не збираюся ухилятися від усіх цих питань, залишати їх риторичними, змусити висіти в повітрі. Але моя відповідь не може бути й однозначною.

Ми оцінюємо діяльність гетьмана в її цілісності. Ми не шанували б його пам’ять так, як шануємо сьогодні, якби казали собі: так, він зробив багато правильного і видатного, але найвідповідальніше для України рішення його життя виявилося помилковим.

Щоб прийняти «найвідповідальніше для України» рішення, необхідна була наявність України. Не географічної назви, що закріпилася за південно-східною окраїною Речі Посполитої, а самостійної держави, визнаної (гласно або негласно) як таку сусідами. Саме створення такої держави є головним досягненням, головним подвигом Хмельницького. Як не дивно, багато істориків минулого прогледіли це досягнення гетьмана.

До 52-літнього віку це був діяч дуже скромного розмаху, для історії — практично приватна особа. Вождем України Хмельницький став не в кінці успішної кар’єри, а поза всяким зв’язком з нею. Так, його кар’єра, власне, була вже закінчена. Людина, що вирішила підняти свою батьківщину на боротьбу за звільнення, була на той час навіть не генеральним писарем Війська Запорізького, а просто сотником чигиринським.

Останні десять років життя Хмельницького — від його втечі на Січ восени 1647 року до смерті в 1657-му — яскрава комета на небосхилі нашої історії. Саме тоді прийшов час звільнення України, і їй був потрібен вождь. У тодішній Україні було багато хоробрих, ділових і освічених людей, та ще і більш молодих, але всенародне повстання повів Хмельницький, що не може бути випадковістю.

Для України було щастям, що вона змогла висунути в середині XVII століття діяча такого масштабу, якому поталанило розрубати гордієв вузол здавалося б нерозв’язних протиріч і через століття після занепаду Київського князівства відновити його.[49] 3 ім’ям Богдана Хмельницького пов’язаний вихід України на арену світової історії, початок становлення української політичної нації. Богдан символізує єдність і безперервність буття України від часів князівської Русі до героїчної Козацької епохи національного відродження вісімнадцятого століття і завоювання незалежності в столітті двадцятому.

Серед політичних діячів нашої історії він одним з перших надихнувся державною спадщиною Києва і став продовжувачем цієї спадщини. Геній Хмельницького — у відчутті моменту, у розумінні того, чому вже прийшов час, а чому поки що ні, у ясному усвідомленні надій і сподівань усіх шарів українського народу.

Продовжуючи Богданову справу, ми здійснюємо третю спробу відродження своєї держави. Саме тому 400-річчя від дня народження гетьмана відзначалося в нас у 1995 році як пам’ятна дата державного рівня.

Часто запитують: а чому Україна не була проголошена незалежною вже в XVIІ столітті, що зупинило гетьмана? Це питання хвилювало й одного з класиків української історичної науки, визнаного глави київської історичної школи Володимира Боніфат’євича Антоновича. Більше ста років тому в статті «Характеристика діяльності Богдана Хмельницького» він намагався відповісти на нього. На відміну від авторів, що бачили нездоланні зовнішні перешкоди на шляху до незалежності, Антонович побачив важливу внутрішню перешкоду: відсутність в українцях XVII століття прагнення до державного виокремлення.[50]

Якщо Антонович має рацію, і така внутрішня перешкода існувала, Хмельницький не міг не бачити її і не брати до уваги. Слова «Нам не можна більше жити без государя», з якими Хмельницький звернувся до Переяславської ради, підтверджують, що він ураховував її.

І дійсно, такі поняття, які сьогодні самі собою зрозумілі, як то «національна держава» і «національний суверенітет», були ще не дуже звичні для його століття. По-справжньому час цих понять у Європі прийшов уже після Великої Французької революції і наполеонівських воєн. А в XVII столітті уявлення про те, що суверенному князівству, королівству, гетьманству і т. д. цілком природно перебувати «під високою рукою» одного з великих монархів, здавалося абсолютно безперечним, добровільне підданство було узвичаєною формою волі. При цьому дане князівство, королівство, гетьманство зберігало свою правосуб’єктність з точки зору міжнародного права того часу. Не тільки в географічних межах досяжності гетьманства Хмельницького, але й у світі взагалі не було іншого сильного православного государя, не було такої православної країни, на яку можна було обпертися. Тепер ми розуміємо, що якимось надлюдським чуттям Богдан вибрав єдино правильний шлях.

Але на цей шлях він направив не той народ, що піднімав на повстання. Після шести років боротьби це був вже інший народ. Орест Субтельний стверджує: «Найважливіше досягнення Хмельницького полягало в тому, що в суспільстві, яке не має ні твердої впевненості в собі, ні навіть ясного усвідомлення своєї самобутності, гетьман розбудив приспану гордість, силу і волю до боротьби за свої інтереси».

Як зрозуміти, чому в той чи інший складний період історії саме ця, а не інша людина встає на вістря суспільно-політичного життя? На прикладі Богдана Хмельницького добре видно, що це визначається, крім якостей керівника, ще і почуттям впевненості у своєму призначенні, таємничою здатністю відчувати хід історії.

Гетьман зумів використати в тодішніх умовах багато чого з попереднього досвіду визвольного руху. Прагматизм, готовність до розумних компромісів і переговорів цілком природно поєднувалися в ньому з твердістю при звертанні до військової сили.

Богдан Хмельницький зумів угадати, куди рухається Україна кінця 40-х років XVII століття, уловити стрімке зростання національних і соціально-економічних протиріч, дійсний зліт масового невдоволення католицьким поневоленням. Нестерпний гніт панщини, релігійні утиски, сваволя «своєї» місцевої влади і грабіж орендарів підвели ситуацію до вибуху.

Це був дивний час. Історики підрахували, що українська визвольна війна була однієї із семи революцій, що відбувалися тоді в Європі. Серед них була й англійська революція. Показово, що в 1649 році керівництво Англії (де тільки що був страчений король і проголошена республіка) звернулося з відозвою до українського гетьмана, як до союзника в боротьбі із спільним ворогом, папським Римом. А в 1656 році Кромвель відправив на континент свого наближеного, генерала Джефсона, для встановлення зв’язку з Богданом Хмельницьким з метою створення «великої антиримської, антигабсбурзької й антиконтрреформаційної коаліції».

Український народ брав діяльну участь у пробудженні Європи, що вступала в новий період свого розвитку — період поступового утвердження буржуазних відносин і створення національних держав. Однак цьому періоду випало бути дуже довгим, лічені країни потрапили до першого ешелону. З різних причин в Україні не стало можливим реалізувати багато історичних шансів того часу.

Як відомо, після перемоги біля Жовтих Вод і Корсуня, з яких почалася національно-визвольна війна нашого народу, повстання стрімко охопило обидва береги Дніпра. Сам розмах боротьби швидко змінив її кінцеву мету. Мова йшла вже не про вирівнювання козаків з польським дворянством, а про звільнення України від іноземного ярма і про зміну сформованих соціально-економічних відносин. Одночасно з усуненням органів влади Речі Посполитої почалася заміна її адміністративно-територіальних одиниць на козацьку полкову систему, з’явилися власні державні установи. От чому очевидна і правомірна характеристика визвольної війни як національної революції.

Крім створення вільної держави в етнічних межах, ця революція була націлена на закріплення козацької власності на землю. Сьогодні ми б побачили в ній щось схоже із власністю фермерського типу. В історичній ретроспективі видно, що це були не просто два найважливіших, але і два взаємозалежних завдання. Наші класичні історики, захоплені сюжетною стороною подій (і справді безмежно яскравою), не приділили їм достатньої уваги.

Становлення України відбувалося у вкрай складних умовах. При створенні владних структур і налагодженні їхньої діяльності, особливо на звільнених окраїнних територіях, Богданові доводилося переборювати неймовірні перешкоди. Відтворюючи в масштабах України адміністративний устрій Запорізької Січі, Богдан Хмельницький не пошкодував зусиль, щоб забезпечити безвідмовність усіх ланок виконавчої влади знизу доверху, не забуваючи про зміцнення гетьманської влади, чого вимагали внутрішня і зовнішня обстановка того часу. «Статті про устрій Війська Запорізького», спираючись на які гетьман домагався від полкових і сотенних органів неухильного виконання своїх розпоряджень і указів, стали чимось на зразок адміністративної конституції України.

Хмельницький скликав Раду і сам активно брав участь в обговоренні і прийнятті рішень, сам вникав в організацію судочинства, фінансів, очолював військо, керував зовнішньою політикою, боровся із проявами сепаратизму.

Богданові знадобилися вся його мудрість і витримка, щоб опанувати ситуацію після заключення Зборовського і особливо Білоцерківського договорів з Польщею.

Здавалося, під ударами внутрішніх безладь і зовнішніх ворогів Україна загине. Однак гетьман зумів здолати ці труднощі. Визнавши, у явній і неявній формі, справедливість основних вимог селянства, він пом’якшив внутрішню напруженість, а після перемоги під Кийком зумів повернути втрачені було території.

Відновлення держави, спадкоємиці Древньої Русі, було, без сумніву, найбільшим політичним досягненням українського народу протягом XIV — XVII століть.

Усупереч відомій непослідовності і класовим пристрастям, у внутрішній політиці Богданової держави присутнє прагнення пом’якшити соціально-економічні протиріччя. Одним з мудрих і далекоглядних заходів гетьмана став розвиток інституту «охочих» козаків. Попри всі можливі застереження, його внутрішня політика в цілому відповідала інтересам практично всього населення.[51]

Звичайно, соціальні процеси не були ані прямолінійними, ані легкими. Спочатку було схоже, що козаки перетворюються на новий стан, хай і досить розмитий, але «покозачування» так і залишилося вельми неглибоким. Формування козачого стану, подібного до великоросійського на Дону, у самій Україні так і залишилося незавершеним (звинувачувати в цьому Богдана Хмельницького ми, звичайно, не маємо права). За півтора століття старшина остаточно улилася у всеросійське дворянство, а колишні козаки стали державними селянами.

Після провалу спроб перетягти на бік національно-патріотичних сил українське панство Богдан Хмельницький змінює своє ставлення до великого і середнього феодального землеволодіння. Не заохочує він і апетитів козацької старшини. Усі вони наділялися маєтками («ранговими маєтностями») лише на термін перебування у своєму чині. За період 1648 — 1655 років у документах не виявлено жодного універсалу, який закріплює рангові маєтки у власності козацької старшини, і знайдений всього один документ, що підтверджує право на володіння маєтком.[52]

Добре розуміючи, як багато значить в очах народу підтримка православ’я, гетьман зміцнював авторитет своєї влади в очах селян і козаків тим, що захищав земельну власність церкви, суворо караючи тих, хто зазіхав на церковне і монастирське майно чи землю.[53]

Політика Богдана Хмельницького, його особиста харизма допомогли консолідації України. Він прагнув будь-що-будь не допустити громадянської війни, кілька разів гасив її вогнища, умілою тактикою усував загрозу роз’єднання національно-патріотичних сил.

На відміну від багатьох політиків Європи того часу, гетьман не виявляв нетерпимості до інших народів, ніхто б не назвав його і релігійним фанатиком. Виступаючи проти католицизму й уніатства, рішуче відстоюючи інтереси православ’я, він, разом з тим, визнавав право інших конфесій на існування. Він говорив: «є один Бог і одна християнська віра». Той факт, щодо козацького реєстру 1649 року потрапила чимала кількість вихідців із сусідніх земель і країн, яскравіше за все підтверджує широку толерантність гетьмана.

Велика заслуга Богдана Хмельницького й у становленні нової судової влади. Станово-шляхетська польська судова система заміняється при ньому сотенними і полковими судами, генеральним судом, сільськими судами. Гетьман практикує відправку судових комісій для розгляду справ особливого значення. У містах магдебурзького права широке коло обов’язків покладалося на міські суди, вони набувають рис судів загальної юрисдикції.[54]

Віддаючи належне спробам Пилипа Орлика і його однодумців узагальнити величезний досвід козацької демократії в документах, що стали зараз широко відомими, необхідно підкреслити, що основоположником українського конституціоналізму (який сягає звичаєвого права і «Руської Правди») був усе-таки Хмельницький. Важко переоцінити значення для вітчизняного державного будівництва підписаних гетьманом договорів, правових актів і судових установлень. Деякі з них зберігали своє юридичне значення в автономній «малоросійській» Гетьманщині навіть за часів Катерини Другої.

Богдан Хмельницький багато зробив для створення нової української армії. Для цього він уміло використовував як найбагатший козацький досвід, так і досягнення інших армій, зокрема, загартованої у вогні Тридцятирічної війни німецької армії. Гетьман був талановитим і самобутнім полководцем. Він успішно керував військом до 200 і навіть до 300 тисяч людей, узятих від сохи. Його маневр при Корсуні і Зборові вивчають у військових академіях.[55]

Цілком очевидно, що заснування в СРСР у жовтні 1943 року, слідом за орденами Суворова, Кутузова й Олександра Невського, ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів не було просто політичним жестом.[56]

При цьому гетьман усе-таки не був прихильником воєнних рішень. Може, тут криється ще одна відповідь на питання типу: «А чому з-під Пилявиць він не рушив військо на Варшаву?». Аналізуючи дії Богдана методом «зворотнього відліку», розумієш, що він постійно сподівався на рішення тієї чи іншої проблеми через дипломатичний торг. Іншими словами, він прагнув не допустити зайвого кровопролиття, хоча це йому не завжди вдавалося. «Безперечно є правда, що завершенням, метою та кінцем будь-якої війни повинно бути не що інше як згода і мир», — сказано в його інструкції послам до трансільванського князя в 1656 році. А якщо так, чому б людям не пропускати середню частину триптиху: мир — війна — мир?

Особливий бік діяльності Богдана Хмельницького — зовнішньополітичне забезпечення існування новонародженої держави. Його мудрість, терпіння, гнучкість і послідовність у політиці, дипломатичний талант у сполученні із сміливістю і готовністю йти як на зважений ризик, так і на компроміси неодноразово виручали Україну.

Богдану Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальні рішення в складній грі політичних і військових сил Європи, укладаючи союз з одними і домагаючись нейтралізації інших. Завдяки цьому, він домігся визнання своєї держави урядами Османської імперії, Кримського ханства, Англії, Венеції, Росії, Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції.

Однак тверезий аналіз знову і знову приводив його до невтішного висновку — жодна з навколишніх країн не була зацікавлена в існуванні незалежної України. Утвердження України, з одного боку, і різке ослаблення Речі Посполитої, з іншого, могли б ще раз зламати співвідношення сил у Східній, Північно-Східній і Центральній Європі, сформоване з такими зусиллями після Тридцятирічної війни.

Хмельницький опинився перед вибором: залишитися віч-на-віч з Річчю Посполитою і, можливо, повністю втратити такі дорогі завоювання, або, заради їхнього збереження, прийняти протекторат однієї з великих держав цієї частини світу. Такими були в той час Блискуча Порта і Росія. Іншого виходу з геополітичної ситуації, що склалася тоді, видно не було. Існувала ще Швеція, але вона до 1653 року не виявила помітного інтересу до українських справ. Після болісних роздумів гетьман визнав кращою протекцію московського царя.

Цей крок був тим більше змушеним, що кримський хан на той час прийшов до взаєморозуміння з польським королем (у Каменецькому договорі 1653 року) про те, що ніякого статусу державної автономії козацька Україна в складі Речі Посполитої мати не буде. Крім того — і про цей найважливіший резон часто забувають — Хмельницький не міг не брати до уваги, що під його гетьманською булавою лише три воєводства. Я упевнений, хоча не можу це довести: Богдана турбувала і думка про те, хто і як буде збирати Україну далі, при якому розкладі це виявиться можливо, у союзі з ким на це вистачить сил.

Не з турками: після Хотинської поразки (до речі, у значній мірі від гетьмана Сагайдачного) у них, здавалося (пізніше перестало здаватися), пропала хіть до геополітичних проектів, їм би утримати те, що мають. Не з Польщею: вона вже не має сил упоратися з наявними православними областями, їй ні до чого Буковина, Закарпатська Русь, Нижнє Подністров’я.

Мабуть, не даремно Богдан був для своїх «Богом даний вождь», а супротивники дивувалися тому, що його розум — «за гранню збагненного». Я запитую себе: невже він міг передбачати, що в складі Росії Україна з’єднається з Волинню і Поділлям? Що вона вийде до Чорного й Азовського морів, забезпечивши собі майбутню економічну базу? Мабуть, не даремно сказав про Хмельницького Костомаров: «Справа його була не на десятки років, а на цілі століття». Усе це і справді за гранню збагненного.

Слідом за іншим нашим істориком, В. Б. Антоновичем, я хочу віддати належну шану «великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонової маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу». І погодитися з Вячеславом Липинським, який стверджував, що великий гетьман свідомо і послідовно намагався створити фундамент майбутньої незалежної української державності і що без зусиль Богдана відновлення такого фундаменту в новітні часи виявилося б неможливим.

Завдяки Хмельницькому, однією з головних таємниць світової історії в XVII столітті стала поява на європейському континенті, на землях, стиснутих Московським царством, польсько-литовською Річчю Посполитою, володіннями Оттоманської імперії і Швеції, нової країни, що зуміла потім зберегти свою життєздатність протягом сторіч. Ця таємниця — сама по собі найбільший пам’ятник Хмельницькому — не була розгадана його сучасниками і найближчими нащадками. Люди XVIII і XIX століть дивилися на мапу і не бачили на ній ніякої України, а вона вже була. Запущені Хмельницьким процеси вели до мети всупереч усьому. Найбільш вражає те, що руками мучителів України Бог повернув їй здавалося б навік утрачені частини.

Переяславська рада — воістину поворотний момент в історії нашого народу. 20 грудня 1995 року у своїй промові, присвяченій 400-річчю з дня народження Богдана Хмельницького, я сказав наступне: «Правовою суттю договору з московським царем став легітімний державний розрив із Польсько-Литовською Річчю Посполитою і вступ України в міждержавні стосунки як суб’єкта тогочасного міжнародного права. Не випадково Пилип Орлик, якого аж ніяк не можна запідозрити у відсутності патріотизму, називав цю подію і ухвалені рішення “найсильнішим і найпереможнішим документом і доказом суверенності України”, “урочистим, вічним союзним договором”, який повинен був “навіки оселити спокій, волю і згоду на Україні”».

Діячів минулого не можна судити поза контекстом часу і згідно більш пізніх законів, які не мають зворотньої сили. Їх діяння необхідно оцінювати з погляду моралі і правил їх часу, з урахуванням усіх, а не тільки пристрасно відібраних обставин. Маючи мужність бачити неприкрашену правду свого минулого, потрібно (повторю ще раз) черпати в ньому не приниження, а силу. Інакше не наважуйся розраховувати на майбутнє.

Я глибоко переконаний, що політична і військова діяльність Богдана, глибинна логіка його політичного курсу відбивали лише одну філософію — любов до батьківщини і щире бажання зберегти Україну, її народ, державу, землю і святині.

От заради чого він маневрував між сусідами, шукав компроміси й альянси, нерідко відмовлявся від багатообіцяючих задумів. Але генеральну лінію свого життя, зміст якого полягав у звільненні рідного краю від іноземного ярма і створенні самостійної соборної України, Богдан Хмельницький проводив до останнього свого подиху.

Не провина, а нез’ясована людська трагедія гетьмана відбилася в тому, що після його смерті державне кермо опинялося в руках або слабких, або корисливих. Цей період нашої історії став називатися Руїна. Боротьба між амбіційними представниками козацької старшини за гетьманську булаву і втягування в цю боротьбу іноземних військ, сепаратизм і нездатність політичної верхівки прийти до згоди у головних загальнодержавних питаннях привели до спустошення України. Переслідуючи особисті вигоди, авантюристи рвали Україну в різні боки, накликаючи на її народ найтяжчі випробування.[57]

Нашій ментальності, на жаль, властива «отаманщина», що так далася взнаки в годину Руїни і з не меншою силою — у період громадянської війни 1917 — 1920 років. На жаль, нації, як і люди, рідко учаться на уроках минулого, уроках історії. Отаманщина загрожує нам і сьогодні, під час нашої третьої спроби утвердити свою державу. Цей дворазовий історичний урок варто було б зазубрити багатьом нашим сучасникам, що живуть в одномірному світі, поділяючи усіх за своєю сваволею на «своїх» і «чужих». За будь-якими політичними угодами і компромісами вони схильні бачити не кроки до стабілізації, а зрадництво. Вони прагнуть приватизувати любов до вітчизни, готові установити свою монополію на таку любов. Їх не даремно прозвали «професійними українцями». Дай Боже, щоб вони не довели нас до великого лиха.

Породження енергії і волі Богдана Хмельницького, Українська держава виявила величезний потенціал. У свідомості й історичній пам’яті нашого народу раз і назавжди затвердилася державна ідея, що стала гаслом визвольних змагань XVII — XX століть. У першій чверті XX століття ця ідея була втілена в життя, що і записано на скрижалях четвертого універсалу Центральної Ради 22 (9) січня 1918 року: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом створилася на українській землі вільна Українська Народна Республіка. Збулася давня мрія твоїх предків, борців за волю...»

Не випадково українські політики цього періоду, діячі національно-визвольного руху постійно зверталися до подій Визвольної війни Богдана Хмельницького, шукали в них прямі аналогії і навіть окремі готові політичні рішення. Як у часи Богдана Хмельницького, становлення української державності й у цей період було невіддільним від соціальної складової, від перерозподілу власності, у першу чергу землі. Мільйони українських селян пов’язували гасла української незалежності з прямим і швидким вирішенням земельного питання на свою користь.

Серед споконвічних помилок Центральної Ради ми бачимо затягування ліквідації поміщицького і переходу до фермерського землеволодіння. Ми бачимо відсутність внутрішньої єдності трьох процесів: державотворення, збройного захисту досягнутого і соціально-економічних перетворень. Великим прорахунком Центральної Ради виявилося рішення про міліційний (ополченський) характер армії. У цьому Рада не пішла за Богданом, що зумів створити, по суті, професійну армію.

Як відомо, в основу державного будівництва Центральна Рада поклала козацьку демократичну традицію: виборність органів влади, їхня підзвітність виборцям, колегіальність рішень. Це залучало на бік Центральної Ради маси українського населення, але не дало, за великим рахунком, реальних наслідків через непідготовленість цих мас до розвинених форм політичного життя. Органи виконавчої влади, створені за формально-демократичними принципами, не змогли подолати складнощі політичної і соціально-економічної ситуації. Фатальну роль відіграла і недієздатність демократії, не вписаної в сильну виконавчу владу. Друга спроба державотворення зазнала невдачі багато в чому з цих причин.

Але, можливо, головною трагедією цього періоду стала відсутність на чолі українського національно-визвольного руху харизматичного лідера, подібного до Богдана Хмельницького. Маючи такого лідера, українська революція не привела б до отаманщини, коли кожен думав тільки про своє село, волость або повіт, будучи неспроможним піднятися до усвідомлення загальнонаціональних проблем. Звідси — феномени республік: Одеської, Донецько-Криворізької, Сорочинської і навіть Баштанської і Висунської (обидві — у тому ж самому Миколаєвському повіті Херсонської губернії). Найважливіше попередження, одержане нами з минулого, полягає в тому, що в переломні епохи в нас здатна узяти гору українська анархічна ментальність, наше фантастичне уміння створювати політичний і суспільний розбрат.

Будь-якому народу необхідна очна ставка між нинішнім днем і своєю історією. Це дуже допомагає побудувати перспективу, побачити дійсний масштаб сьогоднішніх досягнень і невдач.

Хмельницький вивів народжену у вогні і хаосі Україну на стежку, вибрану ним для неї серед інших стежок, що вели в болота, і дав їй золоту нитку Аріадни — національну державну ідею. Зумівши не втратити цієї нитки, Україна через третину тисячоліття прийшла до заповітної незалежності.

Іван Мазепа

Перш ніж перейти до Івана Степановича Мазепи, зображеного на купюрі в десять гривень, хочу сказати кілька слів про одну цікаву арифметичну закономірність, присутню у нашій історії, або подобу закономірності, або випадковість, що має вигляд закономірності... Вона має відношення і до Мазепи.

Від Водохрещення Русі до незалежності України пройшла тисяча років. Хтось скаже, що трохи більше, а саме 1003 роки, оскільки Водохрещення відбулося в 988 році, а наша незалежність проголошена в 1991-му. Однак стародавня історія темна: деякі історики вважають, що Русь була хрещена не в 988-му, а в 990 році, а деякі — ще пізніше. Це тисячоліття поділяється на три рівних відрізки, кожен з яких у певному сенсі заперечує попередній. Закінчення одного відрізка і початок іншого відзначене найважливішою для України історичною подією.

Переяславську раду відокремлюють від Акту про незалежність 337 років — цю цифру можна прийняти як таку, що дорівнює третині тисячоліття. Приблизно «на півдорозі» між Водохрещенням Русі і Переяславською Радою, тобто близько 1321 року Київщину загарбав литовський князь Гедімін (і про дату, і про князя йдуть суперечки, але давайте повіримо видатному історику Литви академіку Матвію Кузьмичу Любавському).

Що ж ми бачимо? Починаючи із свого Водохрещення в 988 році Київська Русь (яку ми тепер, завдяки Грушевському, називаємо Україною-Руссю) розвивається в руслі східнохристиянської, грековізантійської за своїм походженням, культури. Вона залишається відданою цій культурі навіть після ординської навали, хоча і значною мірою втрачає свої культурні завоювання.

Від того, що третину тисячоліття по тому в Києві править язичеський князь, спочатку начебто б нічого не міняється. Насправді ж, відразу намічається зміна тенденцій. Спершу майже непомітно. Ольгерд і Володимир, спадкоємці Гедіміна, — православні князі. Але вже із середини того ж століття починає проникати на київські землі інший, польсько-латинський католицький вплив. Близько 1386 року Литву перехрещують із православ’я в католицтво. Ця третина тисячоліття позначена покатоличенням і ополяченням частини українського населення, особливо верхівки, Брестською унією, проникненням в Україну польської культури і способу життя, впровадженям магдебурзького права в деяких містах, появою освітніх установ за типом середньовічних європейських університетів і, нарешті, тим західно-східним культурним синтезом, який вчені охрестили «українським барокко».

За Україну, за її розум і душу, за її тіло борються Захід і Схід, Візантія. Захід — це добре, Захід — це дуже добре, але він несе із собою ополячення...

Почалася третя третина тисячоліття. Після Великого повстання Україна опиняється в складі Російської держави, причому перші 130 років як автономна Гетьманщина, потім 130 вже зовсім бездержавних років — у вигляді напівдюжини російських губерній, біля трьох років — як незалежна держава, а останні 70 років — як союзна республіка в складі СРСР.

Ця остання третина тисячоліття, при усій своїй суперечливості, у цілому означала повернення України в православне культурне коло (якого вона, щоправда, по-справжньому не залишала і навіть воювала за те, щоб його не залишати). Символом цього повернення стало дворазове скасування Брестської унії (у 1839 і в 1946 роках). З вогню та в полум’я — так оцінюють цю третину тисячоліття люди, схильні не брати до уваги незручних для них обставин і подробиць. Уникли ополячення, але піддалися русифікації — от що виходить, на їх думку, з вогню та в полум’я. А серед подробиць і обставин, на які вони не звертають уваги, є і те, що минула й остання третина... І в який новий цивілізаційний цикл ми ввійшли? Якщо пройдений нами шлях говорить про неминучість чергування «візантійської» і «римської» переваг, зараз як раз настала черга переваги «римської», а краще сказати західної, і стаємо ми в цю чергу все-таки не до кінця обрусілими.

При чому ж тут Мазепа? А при тому, що, коли вказана закономірність правильна, справи його в 1709 році навряд чи могли піти вдало.

Якщо Хмельницький — символ спадкоємства української державності від Київської Русі до наших днів, то Мазепа уособлює для нас Альтернативу (саме так, з великої літери). В очах багатьох він врівноважує Хмельницького, виправляє крен.

Майже все, що писали про Мазепу раніше, було забарвлене споконвічно негативним до нього ставленням. Тому все погане, що тільки можна про нього сказати або придумати, давно вже сказане і придумане. Його пересічні людські недоліки і слабості роздувалися до демонічних розмірів. Те, що Кочубей «богат и славен», «его стада неисчислимы» — це добре, багатства ж Мазепи — це погано. Але хто жертвував зі своїх багатств на благодійні цілі, хто з цих двох «олігархів» узяв на часткове утримання Києво-Могилянську академію? Не Кочубей.

Іван Степанович Мазепа-Колединський народився в селі Мазепинці біля Білої Церкви. Походив він з досить знатного шляхетського православного роду. Точна дата народження Мазепи невідома. Шведи, що мали з ним справу в 1708 році, твердили потім, що йому було 64 роки. З іншого боку, у якихось паперах XVII століття зазначено, що він народився в 1629 році. Тоді під час Полтавської битви йому було б 80 років, що малоймовірно. Мабуть, він народився наприкінці 1630-х років. З 1649-го по 1652 рік, тобто в дитинстві (точніше сказати, підлітком), він був пажом при дворі польського короля Яна Казиміра, після чого король послав його на три роки до Європи — учитися. (Як бачимо, православ’я не завжди було перешкодою при католицькому дворі.) Усі ці роки, нагадаю, Україна була охоплена вогнем Визвольної війни.

Відомо, що Мазепа побував у німецьких і італійських князівствах і королівствах, а також у Голландії і Франції. Серед інших наук він вивчав тут основи будівництва фортець і артилерійську справу. Повернувшись до Польщі, він з кінця 1650-х років починає, як королівський посланець, їздити до гетьманів Правобережної України (що продовжувала бути в складі Речі Посполитої). Уже тоді своєю моторністю і «цекавостью» (допитливістю) він звернув на себе увагу Петра Дорошенка.

Після якоїсь любовно-скандальної історії Мазепа в 1663 році назавжди залишає придворну службу, а разом з нею і Польщу. Ставши гетьманом, Дорошенко бере до себе Мазепу ротмістром «надвірної корогви». Так починається його кар’єра в Правобережжі. Вона тривала багато років. За цей час він, зокрема, їздив послом від Дорошенка на Лівий берег (тобто в російські межі) і там справив дуже добре враження на майбутнього гетьмана Івана Самойловича. У Мазепі було щось таке, що приваблювало людей.

Не всі дипломатичні місії, які доручалися Мазепі, були зручні для виконання. Як пише історик запорожців Дмитро Яворницький, у червні 1674 року Дорошенко, «желая возможно скорее получить помощь от турецкого султана и крымского хана, а также наперед задобрить их, послал им в дар 15 человек, забитых в колодки невольников, козаков Левобережной Украйны». Дорошенко воював у той час проти лівобережного гетьмана Самойловича і бєлгородського воєводи князя Ромодановського. Вибора у Мазепи, боюся, не було, звичаї панували прості й круті, думки підлеглих ніхто не питав. «Взяв колодников, кроме того 9 человек татар [мабуть, як охоронців], письма гетмана к хану и визирю, Мазепа направился сообразно указанному маршруту». Під час подорожі караван потрапив у засідку до запорожців. Мазепа був би роздертий ними, якби не втручання кошового, знаменитого Івана Сірка. Закованого в кайдани Мазепу відправляють на Лівий берег. Схоже, не все в цій історії просто: гетьман Самойлович відразу ж відправляє Мазепу до Москви, а в супровідному листі до царя (не більш, не менш!) просить його більше довіряти Мазепі, ніж Сірку. Не можна виключити, що Мазепа міг підстроїти свій полон, щоб ухилитися від виконання ганебної місії, але зберегти алібі перед Дорошенком. Чому хитросплетіння XVII століття неодмінно повинні бути простішими за сучасні?

У Москві Мазепа діє, як пише Костомаров, «во вред Дорошенко, сумев подделаться в доверие московским боярам». Мабуть, Івану Степановичу стає остаточно ясно, що боротьба Дорошенка за возз’єднання розколотої України під турецьким протекторатом приречена. Мазепа переходить на службу до «малоросійської» Гетьманщини в званні «військового товариша».

За наступні роки служби в Гетьманщині під керівництвом гетьмана Самойловича у Мазепи, судячи з усього, склалися тверді переконання про те, що добре і що погано для України, — переконання, що потім визначили його місце в історії.

Як пише історик Антонович, у душі колишнього пажа і придворного жив ідеал — впровадити шляхетський устрій України за польським зразком, тобто, створити дворянську державу з усім набором аристократичних прав і свобід. Міста також розширили б свої вольності, з’явилися б університети, заохочувалися б мистецтва. І тільки селянам у цій державі, за тим же польським зразком, не передбачалося іншої ролі, крім кріпаків.

Що до останнього пункту програми, його успішно виконував гетьман Самойлович. Він почав планомірне закріпачення селянства.[58]

Але в усьому іншому Самойлович був «гетьман-попович». Мистецтва він заохочувати не збирався, хоча і був освіченим. Не тільки з народом, але й із знатними людьми він тримав себе як самодержавний деспот. Його дармоїди чинили від гетьманського імені справжній розбій. В усій Гетьманщині за Самойловича не було суду без хабарів. Не було жодних надій на те, що Україна з таким гетьманом може наблизитися до того устрою, про який мріяв Мазепа.

Мазепа, з 1682 року генеральний осавул, розумів, що при усуненні Самойловича ніхто, крім його родичів (він славився кумівством), не заплаче. І це нарешті відбулося. У Москві давно мріяли ліквідувати кримське «осине гніздо», ще більше від нього бідувала Україна. У 1686 році Росія приєдналася до антитурецької «Священної ліги», куди уже входили Австрія, Польща і Венеція, у зв’язку з чим на наступний рік був затіяний «кримський похід». Очолив його Василь Голіцин, людина освічена, великий західник, але поганий полководець. Російського війська було понад 60 тисяч, до нього приєдналося до 50 тисяч козаків на чолі з гетьманом Самойловичем, але все скінчилося нічим. Не дійшовши двохсот верст до Перекопа, армія зупинилася в Кінських Водах на Дніпрі, оскільки татари підпалили степ і зіпсували колодязі. Подальше просування стало неможливим через відсутність фуражу і води. Потупцювавши, військо повернуло назад, навіть не вступивши в контакт із ворогом. На цьому великий кримський похід і закінчився.

Відразу пішли чутки про зраду Самойловича, який нібито підпалив степ «із дружби з татарами». Генеральні старшини і кілька полковників подали Голіцину донос із низкою обвинувачень проти гетьмана. Голіцин зрадів, що є на кого звалити невдалий похід. Одні автори твердять, що керував донощиками Мазепа, інші це заперечують.

Самойловича відсторонили від гетьманства і заслали до Тобольська. 25 липня 1687 року козацька рада обрала новим гетьманом Мазепу. Йому було тоді під 50; два роки по тому, під час першого знайомства з Петром І, Мазепа вже називає себе «старим».

Їхнє знайомство відбулося незабаром після невдалої спроби державного перевороту, вчиненого царицею Софією. У цей час Мазепа саме був у Москві і дуже сподобався молодому царю.

Мазепа пробув на гетьманстві 21 рік — довше, ніж хтось інший з усіх відомих історії гетьманів (якщо не рахувати напівлегендарних Свитольдовича і Дашкевича). Його гетьманство стало часом культурного розквіту і господарського підйому України — «одного цього було достатньо, щоб ім’я Мазепи прославилося на століття» (Орест Субтельний). Він щедро жертвував на будівництво церков. Його смак відбився в їхньому вітіюватому стилі, який іноді звуть козацьким, або мазепинським, барокко. Він відкрив багато шкіл і друкарень, на його особисті кошти були зведені нові корпуси Києво-Могилянської академії. Не забував він і себе. До кінця свого гетьманства він був одним з найбагатших людей Європи. Мазепі належало 100 тисяч селян в Україні і 20 тисяч — у сусідніх повітах Росії.[59]

У радянські часи вважалося, що природний стан патріота «за царських часів» — гранична убогість. Багатство не заважало Мазепі бути гарячим патріотом України. Патріотизм обумовив, крім явної, утаємничену лінію поведінки гетьмана. Вона піддається розшифровці. Первісні Переяславські статті Богдана Хмельницького, а їх 23, неодноразово мінялися — царі і гетьмани домовлялися про нові статті, редагували або скасовували старі. При вступі Мазепи на посаду були прийняті, по козацькій чолобитній, оновлені «Коломацькі статті» (Коломацькі, тому що їх прийняли на березі ріки Коломак), більше 40. Вони ніяк не наближали України до польсько-аристократичного ідеалу Мазепи. Але з воцарінням Петра в нього очевидно з’явилися надії.

Можна припустити, що за зразок Мазепа мав на думці Гадячський договір 1658 року між гетьманом Правобережної України Іваном Виговським і польським королем, згідно якого «Руське князівство» у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств ставало третім, поряд з Польщею і Литвою, рівноправним членом Речі Посполитої. «Руське князівство» карбувало б свою монету, відправляло б і приймало послів, у ньому відкрилися б два університети! А Річ Посполита перетворилася б на федерацію. Гадячський договір залишився на папері, але папір зберігся і сильно спокушав.

Гетьман, можливо, міркував так. Оскільки молодмй цар показує себе палким західником, то мимоволі буде в усьому брати приклад з Польщі і Франції, створювати аристократичну державу, вводити освічене правління, розширювати дворянські вольності взагалі й у Гетьманщині зокрема, так що «Коломацькі статті» можна буде змінювати в потрібному напрямку. Мазепа розумів, що швидко такі справи не робляться, у Петра є першочергові військові і політичні завдання, він був готовий чекати.

Але поступово стало ясно, що цар і не збирається створювати аристократичної монархії, а будує централізовану бюрократичну імперію, де немає місця «старомодним» місцевим звичаям. Не розширювати стародавні права Гетьманщини, а не втратити хоча б найважливіші з них — от про що доводилося думати. І Мазепа знаходить єдино можливий вихід; бути відданим помічником царя, допомагати йому справою і порадами, особливо в тому, що стосується Польщі, тільки б не дати приводу для гніву на себе і на Україну.