Книга: Уривчастий монолог старого Блуда



Андрій Процайло

Уривчастий монолог старого Блуда

(оповідання)

Треба було йти… Мушу постійно блукати, бо це моє призначення. Інакше життя влаштує пекло. Життя не любить пустки, я це знаю добре…

Я перебрів через глибокий яр і вийшов з лісу. Каміння хотіло наздогнати мене, покарати за нахабність, але боляче хлюпалось у воду. Мій слід давно залишив босоту на полі, а яр вперто ловив мою тінь. Яр не міг пробачити мені, що я порушив його спокій. Що мої ступні здеформували його тіло, залишивши на ньому купу синців. Злющий яр не зміг мене покарати. І це його проблеми…

Так є — кожен бореться з кожним. Кожен бореться за своє. Найправдивіше в світі… І це нормально. І справедливо. Якби не люди…

Люди не вміють жити! Вони вміють дуже досконало мучитися. І нарікати. Й удавати турботу про своє тіло… Нищачи його щосекунди…

Давно вже тіло мене не цікавило, до речі. А власного — взагалі для мене не існувало. Який нормальний Блуд визнає верховенство тіла?..

Чужі людські тіла тхнули зневірою і страхом. І щомиті в конвульсіях шукали смерті. Яка, наче цариця тіл на змонтованому з гробів троні, задоволено і щиро демонструвала свій царський вищир…

Зі смертю я не дружу вже давно. Це давня історія. Я їй не пробачив одну негідницю, яка вчасно покаялася. Смерть про це знала, але забрала її. Навіщо?.. Шанс має бути завжди… Смерть просила вибачення, але воно мені не потрібне… Я не дітвак, дешеві слова мене не беруть… І хоча люди від мене терпіли добряче, все-таки я не хотів їх втрачати. Шкода було…

Але по молодості і по дурості я людям давав жару!.. І ще через халатність. Так, визнаю за собою такий грішок. І готовий за проступки відповісти. По повній програмі… Просто забував «клієнтів» вчасно відпускати. І людина доходила до смерті… Був один такий, що доблукався до смерті навколо худої берези… Забув я про нього, каюсь… Мав він душу, в яку ще могло проникнути світло… Признаюсь, я дуже переживав. Не через нього, через мою награну чесність, бо я недопрацював. Але, згодом, я зв’язався зі своїми таємними агентами, як з дружнього табору, так і з ворожого, і вони мене переконали, що той «потерпілий» був не жилець… З обох сторін. Мав за собою… хвіст… Якого в цьому житті, як ящірка, не позбувся б…

Тепер я собі такого не дозволяю, хоча роботу свою — доводити до блуду — виконую на відмінно. Без перебільшення. І безкоштовно, до речі. Проте за призначенням. Моя життєва мудрість проста: народжений на світ мусить виконати своє призначення…

Роки не ті, пам'ять трохи дає збій…

Я такий бюрократ, речення протокольні з мене вискакують, аж соромно…

То все через звіти. Коли світ припинить брехати на папері з мокрою печаткою?..

Щойно якесь зденервоване гаддя вистрибнуло з-під поморщеного пенька і кинулось на мене, лякаючи слиною з худющого, роздертого навпіл язика. Чи знає воно, на кого плює?.. Чи відає, що агресія вже давно смертельно хвора?.. Я вмить показав зміюці, хто у світі господар: вона приречено почала блукати навколо того ж таки пенька. В її очах була пустка, тіло стало напруженим, проте безсилим… Я ще раз обернувся, зустрівся з її поглядом, і відпустив. У її очах з’явилося світло, зміюка енергійно вильнула хвостом і зникла у траві…

Чи подякувало мені гаддя за звільнення?.. Навряд. Швидше поклялося відомстити…

Ті, у кого порожні очі, — безсилі… Можна сказати, навіть мерці. Але хоча б з перспективою стати живими. Тому я своїх «мерців» тепер смерті не віддаю. Принципово. Перспективи не бачу…

Гадюка вибила мене з роздумів. Які, признаюся, зараз записуються… Маю таку техніку, що фіксує думки. Зловив якось з коханкою одного патлатого професора. Вчений, правду кажучи, мене не цікавив. Краля була аферисткою. Хотів її провчити. Але професор відкупився за неї записувачем думок. Штука, як то кажуть неоднозначна. Використовуючи її, можна і змудріти, і здуріти… Але що в житті є однозначним?..

Я старий бюрократ, тому деколи таке видаю, що згодом сам розгадую, як кросворд…

Зустрів я недавно одного дивака, який ходив у різних шкарпетках, у сорочці навиворіт, у кросівках, проте у костюмі з краваткою. Ще був лисий і з молоденькими вусиками. Хоча я переконаний, що він не голився — не до того було. А мав він за людськими мірками, певно, під сімдесят. Бо завжди підкреслював, що по-справжньому змудрів лише тоді, коли пішов на пенсію… Так-от: він мене переконував, що блуд не бере того, хто має різні шкарпетки і сорочку навиворіт. Я йому, звичайно, не вірю. Але вчепити його ще не зміг… Не піддається, чудак… Наче заклятий… Нічого, присплю пильність дивака і розкушу його секрет. Казав уже — часу маю вдосталь…

Нюхом чую, когось сюди несе… Недоброго… Збив мене з думки, нещасний …

Я знаю, що житиму вічно. Бо людям властиво блукати. Вбити можна мене лише… коли я сам того захочу. І відкрию секрет моєї смерті якомусь дуже сміливому божевільному… Або (чим життя не жартує) хтось якось сам дізнається, як можна мене умертвити. Або видурити у мене секрет. Сп’яна. Хоча останнім часом я п’ю вряди-годи. Але багато. І лише для того, щоб заснути… Щоб не чути терору власних мізків. Які постійно щось тарахкочуть, наче базарні баби… Не можуть вони ніяк заспокоїтися, відпочити. Так, я розумію, раз у них призначення мізкувати, то вони мізкують. Проте межа якась має бути!!! Ну, пішли б у відпустку… Чи взяли лікарняний. Це ж дійсно хвороба — ніякої симуляції! Відпочивати обов’язково! Коли я був молодим, мій шеф відправляв мене у відпустку насильно. А мені було шкода втрачати час роботи. Бо яка то насолода вести когось туди, куди ти хочеш… І дивитися, як самовпевнене горде створіння перетворюється на ходячу мумію…

Знову думки завернули мене з основної дороги на стежку. Я попереджав, що ніяк не можу з ними дати ради. Та й не впевнений, чи потрібно…

Так що я вирішив! Поставив собі ціль!..

Я буду ходити поперед себе. Щоб не проґавити жодної миті життя. Бо чую, що ті, кого я водив за молодості, змудріли, і хочуть мене звести зі світу… Я, задля гри, мушу втікати. Але які вони смішні… Як може звести когось зі світу той, кого нема?..

Коли люди почнуть думати митями, а не головою?.. Чесно кажучи, зважаючи на те, що я бачив, ніколи… Ну, надія є, але маленька, як деревний хробак. Ще би впертості людям, як тому хробакові…

Видно, люди були так задумані, що їм не дано збагнути, що життя — це мільйони митей… Якщо їх не ігнорувати…

Вибачте, що думки мої вже блукають, як неприкаяні… Старість така штука, що, попри досвід, не цурається дитячості…

Все-таки кимось смердить… Зараз я йому покажу, хто в світі ілюзій господар…

2011 р.




на главную | моя полка | | Уривчастий монолог старого Блуда |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу