Book: Мистецтво війни



Геннадій Бєлий

МИСТЕЦТВО ВІЙНИ

Гроза починалася здалеку. Ніби на високій-високій горі рушив з вершини залізний обруч, стрибаючи по камінню, брязкаючи і розсипаючи іскри. Все швидше, все ближче. І страшно стає і водночас радісно.

Зашуміли верхівки дерев, з’явилися в повітрі мокрі запахи і стало легше дихати. А незабаром понад лісом вже мчали перші клапті хмар і вітер пронісся, наче хвиля, розтріпавши дерева, скуйовдивши траву, і майже одразу впали перші краплі, а їм услід залізний обруч звалився на ліс – задвигтіла земля, затріщали дерева, блискавки впали в чащобу й загримів грім. Ліс накрило грозою.

Чапек ховався під старою ялиною, на сухій глиці – чудове місце для їжака. Чапеку подобалось, що ялини та сосни відрізняються від інших дерев, як їжаки не схожі на інших звірів.

Але навіщо ялинам голки, – подумав Чапек, – хіба на них хтось полює?

Блискавка вдарила десь зовсім поряд. Чапек замружився. Грім впав з неба, загуркотів по землі, розсипався на уламки і затих. Шумів дощ і спалахи блискавок пробивалися навіть через повіки.

Чапек згадав, що за прикметою перший, хто торкнеться до місця, куди вдарила блискавка, стане щасливим, а тому, хто зробить це другий, навпаки – буде горе.

Мабуть, в житті часто таке – міркував їжак – першому щастить, а трохи спізнився, і щастя вже нема. І, певно, мало хто насмілиться поставити лапу на слід блискавки – звідки тобі знати, чи не встиг хто поперед тебе? Хіба що побачиш, як вона пішла в землю, але тоді й так щасливий будеш – що не в тебе. І скоріше захочеш піти з того місця подалі, аніж перевіряти прикмети.

Першому – щастя. Другому – горе. А третьому? А далі? Не було таких прикмет. Дивно, невже блискавки вистачає лише на двох?

Коли вітер, згадавши про свою іграшку, розшукав обруч, викотив з хащів і з брязкотом погнав далі; коли рідше почали падати краплі; Чапек заснув.

Прокинувся він доволі пізно. Сонце піднімалося і починало вже гріти. Співали птахи. Чапек вибрався з-під ялини, з задоволенням набрав повні груди вранішнього повітря, повільно видихнув, роззирнувся і пішов шукати компанію. На ходу з’їв кілька ягід і слимака й почав думати, що скаже друзям. І як звичайно, Кріс знайшов його перший. Раптом з’явився поряд рудий спалах і Чапек, скрутившись у клубок, почув Крісів голос:

– Чапек, привіт! Слухай, Чапек, та це ж я, Чапек, чуєш?..

Їжак повільно розгорнувся і спідлоба глянув на білку.

– Кріс, ну скільки можна? Не вихоплюйся так.

– Нічого, – сказав засапаний Сєрий, виходячи з кущів, – мені він стрибає просто на голову.

– Та годі вам. – Сказав Кріс. – Чапек, слухай. Там, – він зробив невиразний жест хвостом, – там грозою дерево зламало. Пішли подивимось. Мені сорока розповіла.

Кріс завжди першим чув новини – стрибав по верхівках, розмовляв з птахами. І знайомих у нього – весь ліс.

“А Сича він боїться. – Подумав Чапек. – І Сєрий боїться Сича. Ніхто в лісі, мабуть, не може так просто піти до нього і порозмовляти, як малий Чапек.” Їжак був гордий таким знайомством.

– Це за струмком. – Пояснював Кріс. – Сорока казала – клен.

– Ми тебе шукали, – сказав Сєрий, – щоб разом піти.

– За струмком ? – Перепитав Чапек. – Підемо через боброву загату?

– От добре, – зрадів Сєрий, – ще й до Бобра зайдемо.

Сонце піднімалось і легкий туман стелився між стовбурами дерев. Скрізь блищали краплинки води, та ліс вже почав підсихати. Звідусіль щось потріскувало і порипувало.

Дорогою Сєрий розповідав, як він і ще двоє зайців разом перечікували негоду. Як угорі гримало і блискало, і як було страшно. Чапеку цікаво було все це слухати – в сонячний ранок приємно згадати минулу грозу. А Кріс весь час видирався на дерева і стрибав по гілках, і Сєрий навіть образився на нього.

– А ти сам де від грози ховався? – Запитав він Кріса, коли той знову стрибнув на землю.

Кріс думав про своє.

– Клен. – Сказав він. – Тільки уявити – стільки років ріс собі спокійно, стільки, мабуть, гріз пережив, а тут раз – і з корінням. Як тобі таке?

Сєрий не відповів.

Скоро вони підійшли до загати.

– Бобер! – Гукнув Кріс. – Пливи сюди!

– Та я вже тут. – Бобер вийшов з кущів на березі. – Як справи, хлопці?

Заєць, їжак і білка врізнобій відповіли, що справи непогані, а в Кріса вони виявились навіть чудовими.

– А в тебе як? – Запитав Сєрий.

– Теж нічого – загата встояла, підлатати лише треба буде.

– Розкажи що-небудь. – попросив Кріс.

Бобер примружився, подивився на нього.

– Добре, розкажу. Чи знаєте, як білки на світі з’явились?

– Як?

– От слухайте. Погналися якось за лисицею собаки. Біжить вона і думає: ”Якби ж то мені бути маленькою та жити на дереві. А так і сховатись нема де.” Наздогнали її собаки, накинулись і роздерли на шматки. А ті шматки раптом ожили, й – стриб на дерево. І стали білками. А собаки внизу постояли, погавкали та й розійшлись.

– Оце так! – Застрибав Кріс на місці. – А про їжаків розкажи. Їжаки звідки взялися?

– А це так було: біг через ліс Сивий Вовк і начіплялось йому в хвіст реп’яхів. Почав їх кігтями вичісувати – ніяк. Тримаються. Зубами вигризав, а вони все одно тримаються. Задумався тоді Вовк. А потім і каже: “Гей, ви, вперті, відчепіться з мого хвоста та й живіть, як собі знаєте ”. Вдарив об землю лапою, змахнув хвостом і реп’яхи відчепились. Покотились, а тоді порозгортались і пішли на лапах. Так їжаки й з’явились.

– А ми йдемо дерево побачити, – сказав Кріс, – на тому березі дерево гроза звалила.

– Ну сходіть. Через загату перейдете?

– Переберемося. – Сміливо відповів Кріс. – Двічі стрибнути.

Потім подивився на Чапека.

– Я перейду. – Сказав той.

– Як будете повертатись – перейдеш, – заперечив Бобер, – а зараз лізь мені на спину – вода ще не зійшла.

Так і переходили – Кріс і Сєрий самі, а Чапек в Бобра на спині. На іншому березі Кріс запропонував: “Ходімо з нами “.

– То вам все цікаво, – відповів Бобер, – а я за життя вже на повалені дерева нагледівся.

– Ну тоді бувай.

– Навідуйтесь.

– Звичайно.

Бобер плюснув у воду і поплив собі.

– Вигадує він усе. – Сказав Сєрий.

– А ти так не можеш.

Чапек слухав їх і йому було добре.

Клен вони побачили здаля. Але дерево не було вирване з землі. Тільки величезна гілляка лежала листям униз, ще тримаючись за стовбур, з якого вітер відламав її в цю ніч. Кріс побіг гілкою вгору і завмер біля розлому. Сєрий гриз кору з прутика, а Чапек дивився на білку. Кріс стояв нерухомо. На фоні світло-жовтої рани дерева він здавався яскравим до неможливого.

– Ну що він там стовбичить? –Пробурчав заєць. – Ти там спиш, чи що?

– Усе гаразд, – гукнув Кріс згори, – дерево не пропаде. І дірка заросте з часом. Добре все-таки, що його не зовсім звалило.

Він почав спускатись.

– А гілку шкода. – Сказав Чапек.

– Нічого – на дереві ще багато гілок. – Мовив Сєрий. – Головне – коріння.

– А в лісі ще багато дерев, – підхопив Кріс, – і зайців ще повно. Але ти найдурніший.

Сєрий кинувся на Кріса і вони покотилися в траву. Вибралися із заростей розтріпані, дихали важко, Кріс тримався гордо, Сєрий набурмосився.

– Ну не треба, хлопці, перестаньте. – Попросив Чапек.

– А чого він!

– Справді, Крісе, нащо ти так?

– Дурні! – Крикнув Кріс і раптом розплакався, кинувся геть і зник з очей.

– Крісе, – покликав Сєрий,- Крісе, виходь.

– Залиш його поки що у спокої.

– Чапек, але ж він перший почав.

– Він завжди перший.

Сєрий почухав за вухом і замовк.

– Не переживай. – сказав їжак. – Заспокоїться і прийде.

– Хлопці! – Почули вони раптом згори. Зашкребли кігті по корі і на землю зістрибнув Кріс. –Слухайте. Птахи сказали, що там, – руда лапка витягнулась і завмерла, вказуючи точний напрям; така точність була незвичайною для Кріса і Чапек насторожився, – почалася війна. Може знов щось наплутали?

– То ж, мабуть, далеко. – Сказав Сєрий.

Чапек зрозумів, що справа серйозна.

– Я піду поговорю з Сичем.

– Аякже. Сич у лісі найрозумніший, куди ж без нього?

– Не треба, Кріс. Він же справді знає більше, ніж ми. давай разом підемо – сам побачиш.

– Дякую, мені з ним бачитись ні до чого. Розкажеш потім. Пішли, проведем тебе до струмка.

А від струмка Чапек пішов один.

Сич дрімав на сосні, гостя почув здалеку, відкрив жовті очі і перелетів на нижню гілку.

– Як справи, Чапеку?

Чапек розповів про грозу і про дерево, і як, не знати чому розплакався Кріс.

– Маленьке більченя з великим серцем, – задумливо проказав Сич, – він переживає за кожну гілку в лісі і не знав, навіть, що можна інакше …

– Сич, а що ти знаєш про війну?

Після довгої мовчанки Сич заговорив, але слова його були незрозумілі.

– Немеркнуча слава. –Сказав він. –Наше героїчне минуле… МИСТЕЦТВО ВІЙНИ… А чому ти запитуєш?

– Якийсь птах сказав Крісові, що почалася війна. А що таке “мистецтво війни “?

– Отже почалася …Таки до цього йшло, та я сподівався… Вибач, що?

Чапек повторив запитання.

– Важко пояснити. Це дуже людське. Коли приборкувач іде в клітку до звіра, він тримає в руці маленький розмальований батіг. Мистецтво війни, це теж яскрава іграшка, що роз’єднує людину і звіра. Але насправді, я думаю, його немає. Це просто казка, яку люди придумали, щоб не було страшно.

– А навіщо люди йдуть у клітку?

– Вони просто живуть, а одного разу виявляється, що навколо – грати і вовк дихає в обличчя.

Чапек згадав історію, що розповів Бобер.

– Сич, а ти бачив Сивого Вовка?

– Бачив. Він прийшов до лісу якось восени. Худий, як смерть, обідраний і беззубий. Вистежив оленя. Олень був - красень. Такий і від цілої зграї відіб’ється, а цей сивий кинувся на нього один. Олень забив його копитами.

– А хіба вовк не бачив, що олень сильніший за нього ?

– Бачив.

– І напав?

– Так.

– Чому?

– Жити хотів.

Сич замовк, закрив очі, чи замислившись, чи задрімавши.

Про війну розповідали птахи. Вона була десь далеко, лише одного разу вітер приніс запах диму, а в повітрі з’явились тонкі ниточки кіптяви. Що таке війна насправді ніхто не знав до ладу. Кріс усі дні був десь на верхівках, розпитував птахів. розмовляв він тепер про лінії опору, наступи і тактику. А потім йому заманулося влаштувати війну в лісі. А коли Кріс щось вирішував, він починав діяти. Для нього це була нова гра, він вважав, що зрозумів її правила, лишилось навчити інших. Кріс зібрав два загони з лісової дрібноти, розповідав, переконував, наказував … Його слухали, хтось посміювався тихенько, але Кріс свого домігся.

Війна в лісі почалася. Своя власна.

…Троє білок-летяг на мить зупинили політ і соснові шишки, перекидаючись, полетіли вниз. Летяги вправно зробили бойовий розворот і стали знижуватись назад до сосни, на гілках якої вже розгойдувалась наступна трійка. Шишки впали в суху траву і неначе дим попливли над землею хмаринки кульбабових зернят. Сюрчали коники й хотілось пити. Чапек причаївся в траві, чекаючи зручного моменту для перебіжки. Під кущем поряд, замруживши очі, лежав Сєрий. Несподівано з ворожої території почувся галас. Чапек підняв голову і роззирнувся. Кріс і ще кілька бійців обійшли противника з тилу і над позиціями ворога зараз літали кинуті одним в одно-го шишки, а хтось просто тузив когось лапами.

Головні події відбувались тепер там і треба було поспішати, щоб не прогавити найцікавіше. Чапек кинувся вперед. І раптом троє летяг, про яких він зовсім забув, зависли над ним в повітрі й все навкруги теж ніби завмерло – Сєрий, що з’явився поряд; всі, кого бачив Чапек; і навіть коники, здається, замовкли.

А потім шишка вдарила їжака по лобі.

Коли він відкрив очі, всі стояли навкруг нього, а Кріс кричав на летягу:

– А якщо тебе по лобі, йолопе!

– Так війна ж,- захищався той задкуючи і ховаючи очі,- домовлялись же.

– Правда, Крісе,-сказав Чапек,-війна.

– А ти помовч поки що, контужений. –Обернувся до нього Кріс. І раптом застрибав навкруг Чапека. – Контужений, контужений…

Всім стало якось легше. Чапек підійшов до летяги.

– Нічого. Завтра ще пограємо.

– Ні! – Кріс раптом став між ними. – Більше ми в це не граємо. Ясно?

Чапек зрозумів враз, що Кріс перелякався, і ще зрозумів, що ніколи і нікому не скаже Кріс про цей переляк.

Ввечері їжак розмовляв про це з Сичем.

– Що ж, твоєму більченяті пощастило, – сказав Сич, – та мабуть усім вам. Він щось зрозумів, перш ніж скалічив когось чи вбив. Гуля на лобі – то минеться.

– Хіба Кріс міг би когось убити?

– Не сам він – мистецтво війни. Кріс підібрав його, як іграшку, не знаючи, що воно таке. А це все одно, що гратися з вовченям.

– Мені здалося, він злякався.

– Звісно злякався. Його іграшка мало не відібрала в нього друга. То різні речі – вбивати самому, і коли хтось гине не з твоєї волі, але через тебе. Таке взагалі-то частіше буває з людьми.

– Звідки ти знаєш стільки про людей?

– Інколи я слухаю їхні розмови …

– Кріс після того пішов до Сірого Каменя.

Сич кивнув мовчки.

– А чому, коли важко, ми йдемо до Каменя?

– Це не звичайний камінь, Чапек, він лежав тут, коли ще не було лісу.

– Як то – не було лісу? – Не зрозумів Чапек.

– Сам подумай. А одного разу Камінь неначе прокинувся. І тепер він відчуває весь ліс і живе разом з ним.

– І про нас знає?

-– Про всіх, хто є в лісі, хоча й інакше, ніж знаю я чи ти.

Чапек довго думав, тоді запитав знову:

– А що було, коли ще не з’явився ліс?

– Сірий Камінь. А ще – пил. А якось почався дощ. Крапля вдарилася в пил і вгору піднялася кругла хмарка куряви. Інші краплі розбили її, але від їх падінь нові хмарки піднімалися з пилу. Потім і їх закреслив дощ. Та один раз піднявшись над землею, ми хочемо підніматись знову, а неуспіх перших спроб робить нас мудріши- ми. Порошинки, в яких жила пам’ять польоту, стали насінням, і тепер почали з того, що випустили корені. Бо без кореня в землі не втримаєшся нагорі – в цьому мудрість рослин. А вгору потяглися стебла. І після дощу, коли сонце вийшло з-за хмар, назустріч йому розкрилися жовті квіти. Коли тягнешся до Сонця, стаєш схожий на нього.

– Це кульбаби. – Здогадався Чапек. – Отже, так все почалося… А чому вони потім з жовтих стають сірі?

– Коли хочеш бути схожим на Сонце, з часом перетворюєшся на попіл. Але пушинка може полетіти дуже високо.

Чапек уявив Сірий Камінь на величезному полі кульбаб, сонце над ним … Мабуть так і прокидається в камені життя. Одного разу…

Якщо хтось ішов до Сірого Каменя, він не розповідав про це потім. І ніхто не запитував. І Крісові не ставили питань, коли він прийшов наступного ранку. Це був той самий Кріс, і лише за деякий час Чапек помітив зміну – він тепер інколи думав мить-другу, перш ніж щось сказати.

Кріс запропонував піти на суничну галявину і вони пішли. Галявина була на іншому краю лісу і треба було перейти через лісову дорогу.

Дорогою йшли люди. З десяток, стомлені і брудні. Несли сумки, в деяких речі були на візках. Одна жінка везла дитячу коляску. Звірі причаїлись в кущах на узбіччі.

– Куди вони йдуть? – Запитав Сєрий.

– Від війни. – Пояснив Кріс.

– Звідки ти знаєш?

– Бачу. А он той старий – поранений.

Один з людей – літній чоловік – тримав руку на мотузку перед грудьми і можна було відчути запах рани, що вже почала гноїтись. Передостаннім ішов маленький хлопчик з рюкзачком на спині. Через плече в нього висів на яскравому ремінці іграшковий автомат, на кожному кроці хляпаючи малого по нозі.

Почулося далеке гудіння. Люди стривожились, стали поглядати на небо. Гудіння голоснішало. Кинувши речі на узбіччя, всі побігли до кущів. На дорозі лишився тільки хлопчик. Ставши на одне коліно, він цілився із свого автомата вгору. Один з дорослих кинувся до нього, і тої ж миті з ревом промайнув над дорогою реактивний літак, блиснувши сріблом.

Рев двигуна даленів. Чоловік лежав на дорозі, накривши собою хлоп’я. Поворухнувся. Встав. Поставив дитину на ноги, відвів руку назад, щоб ударити, але передумав. Мовчки відібрав іграшку й, широко розмахнувшись, закинув у ліс. Автомат повиснув на гілці молодої липи.

Інші люди виходили на дорогу, збирали речі, перемовлялись. Старий з перев’язаною рукою підійшов до хлопчика, сів навпочіпки, провів по його обличчю здоровою рукою, витираючи сльози, і посміхнувся.

Кріс тихенько спустився з дерева, куди застрибнув, коли люди побігли на узбіччя.

Сєрий все ще ховався в дальніх кущах. На місці залишався тільки Чапек. Кріс підповз до нього і сів поряд.

– Чому їм так подобається гратись з вовченям, – запитав Чапек, – хіба вони не знають, що колись прийде його мати? Цей малий вже хоче потримати мистецтво війни в своїх рученятах. Хіба йому мало, що він втратив дім?

– Вони граються не з вовченям, Чапек, То набагато страшніший звір. А малий не винен, йому ж подарували цю іграшку. Мені його навіть шкода. Він ще занадто малий, щоб чогось навчитись. Зараз він хоче повернути собі ту цяцьку і я його розумію – іграшка цікава.



Чапек поглянув на Кріса. “Страшніший звір”! – Налякав же ти, їжаче, свого друга, коли валявся непритомний. Захотілося сказати Крісу щось добре, але всі слова, які придумались, здалися недоладними.

Люди тим часом знову рушили. Старий ніс хлопчика на плечах. Той мав вигляд трохи навіть веселий, тільки ще раз озирнувся на автомат, що висів на дереві.

Коли люди пішли, Сєрий вибрався нарешті з кущів і вони втрьох, поглядаючи в усі боки, пройшли дорогу по теплому пилу з відбитками підошов, від яких пахло людьми.

До галявини було ще далеченько і поки вони йшли, Сєрий говорив, як він злякався, коли люди побігли до лісу, як стрибнув спочатку направо, потім вліво і ще раз вліво, як припав до землі і як у нього калатало серце. Білка і їжак йшли мовчки.

Кріс інколи посміхався на слова зайця. А скоро почалися суниці, друзі їли і вже було не до розмов.

Потім вони сиділи у траві і говорили про різне. Пахло сосновою смолою, сюрчали коники і мурахи метушилися в траві, заклопотані, як завжди. Кріс розповідав, як бачив величезного червоного метелика, яких не зустрічав більше ні разу. Сєрий розказав про павука, що його одного разу налякав. Вони сміялись. Раптом Кріс посерйознішав і сказав: “А все-таки добре, що ми разом “.

А Чапек згадав Яну.

Він часто приходив до озера. Якось там же з’явився син лісника. Хлопець вважав себе царем в лісі. Ходив впевнено і тихо, був переконаний, що ліс належить йому, бо ж він тут знає кожен кущик.

Від озера почувся тихий плюскіт і, глянувши туди, Чапек побачив дівчину. Хлопець теж побачив її і завмер з широко розкритими очима. Щоки його почервоніли. Дівчина виходила на берег і вода стікала по її тілу. Краплини зривалися з пальців і дзвінко падали на поверхню озера. Хлопця вона не бачила. Вийшла на берег, зникла за кущами і майже одразу з’явилася знову, вже одягнена в строкате платтячко.

– Здрастуй. – Сказала вона хлопцеві ще здаля, а коли підійшла ближче, стріпнула волоссям і в обличчя йому полетіли бризки. Дівчина засміялась, і сміх той був схожий на дзвін краплин, що падали у воду з її пальців. – Спека сьогодні.

Тоді поглянула на хлопчину уважніше.

– А я знаю, хто ти. Ти син лісника. В тебе очі зелені, як у нього.

– Правильно. – Погодився він. – А ти хто?

– Я Яна.

Тут вона замислилась і запитала:

– Але як же це? Лісник не одружений, та й не був, здається …

– Ну то й що з того? Я його син.

І якось не до ладу випалив:

– А в тебе очі сірі.

– Неправда, блакитні. Ось глянь.

Вона стала на коліна і підняла обличчя до неба. Трохи нахилившись, хлопець зазирнув в її очі.

– Дійсно, блакитні. Тепер бачу.

– Ну ось.

Яна легко піднялась, обтрусила коліна.

– Пішли гуляти.

Вони зробили кілька кроків і дівчина раптом сказала:

– Дивись – їжак.

Вона простягнула долоню і Чапек, не злякавшись, понюхав її. Рука пахла водою озера і сонцем. Дівчина нахилилась, торкнувшись щокою землі і підморгнула Чапеку зелено-карим оком.

Вони з’явились якось ввечері. Останнім часом лісовою дорогою люди ходили часто і майже завжди в один бік – вони йшли звідти, де була війна.

Вечір застав цих людей в лісі. Вони зійшли з дороги і зупинились на ночівлю. Чапек прийшов на запах – кілька казанків висіли над вогнем і в них кипіла їжа.

Хтось ще не закінчив вечеряти, коли четверо з цих людей витягли музичні інструменти. Якусь дівчинку попросили потримати біля вогню великий бубен, а самі почали грати. Музикантів було четверо і були вони молоді. Два хлопці й дві дівчини.

А музика, яку вони грали, віку не мала. Здавалось, вона завжди жила десь тут, гойдалася на ялинових лапах, блукала галявинами; а ці люди просто виманили її на світло вогнища. І тепер вона звучала для всіх.

Хлопець відклав флейту і плеснув в долоні, задаючи ритм для нової мелодії. Мелодія почалась, і всі, хто сидів біля вогнища, почали бити в долоні разом з музикантом, все частіше. І незрозуміло було – чи музика примушує людей плескати швидше, чи то вони наказують їй і трьом музикантам. І нарешті, коли здавалося – ще мить, і розірвуться струни на гітарі і скрипці; не витримає барабан, наче серце загнаного оленя; тоді разом припинили грати музиканти і плескати глядачі, відчувши, що швидше просто неможливо. І ніби приходячи до тями, люди усвідомлювали, що музика, частиною якої вони щойно були, не звучить більше. Мить тиші закінчилась аплодисментами. А потім музиканти знову взялися за інструменти і зазвучала музика. Чапек побачив, як Сич знявся з гілки дерева неподалік і розчинився в темряві.

Музиканти грали ще. Одна дівчина співала незрозумілою мовою, але всі просто слухали. Здавалося, ці четверо прийшли з іншого світу. Їм легко вибачали їх дивну говірку.

Спати лягали під зірками. Коли стало тихо, Чапек підкрався до сплячих, пошукав у траві крихти, тоді підійшов до одного з музикантів, зазирнув йому в лице і чомусь згадав про Сича. Хлопець поворушився в-ві сні і сказав щось нерозбірливо.

Вранці люди йшли. Обличчя були серйозні, вони майже не розмовляли. Швидко зібралися. Хтось притоптав вогнище і всі рушили до дороги. На ялинових лапах гойдалася музика і дивилась їм услід. Чапек теж проводжав їх поглядом. Дуже хотілось, щоб колись вони прийшли знову. Один з музикантів ішов останнім і Чапек розгледів незрозумілий напис “Ann’sannath“ на гітарному футлярі; і коли людей вже не було видно, деякий час прислухався до їхніх кроків.

Чапек був у лісника на городі, коли двоє озброєних людей в камуфляжі привели у двір третього, одягненого так само, але беззбройного і побитого. Увійшли в дім, вигнали звідти лісника та його сина. З хати почувся крик, лайка, шум ударів. Лісник сидів у дворі, обнявши сина; хлопець припав обличчям до грудей батька, плечі його сіпались.

Чапек подивився на них, зітхнув і пішов вздовж грядок, шукаючи слимаків. Що він міг іще?

Двері розчахнулись. Солдати протягли неозброєного через двір, сперли на тин, відійшли на кілька кроків і направили стволи автоматів на зіщулене тіло. Чапек приготувався почути постріли. Але пролунав крик. “Не вбивай!” – Крикнув хлопчина, вирвався з батькових рук, і повиснув на солдаті. Той зробив різкий рух і син лісника відлетів убік, вдарився спиною об стовпчик воріт. Щось тріснуло.

Хлопчик сидів на землі, голова схилилася на бік і з рота раптом закрапала кров.

“Він помер “. Ця думка викликала у Чапека жах. Їжак кинувся до лісу. Позаду коротко рвонули тишу постріли. І тоді Чапек вирішив, що повинен побачити все, що відбудеться. Він повернувся.

Солдатів уже не було. Біля тину лежали два тіла, валялись на теплій землі блискучі гільзи, від яких ішов різкий запах. Старий нерухомо сидів на колоді. Підвівся, підійшов і нахилився над сином. Закрив йому очі, провівши долонею по обличчю згори вниз. Рука торкнулась скривавлених губ хлопчика і лісник швидким рухом витер її об той самий стовпчик. Взяв тіло на руки й поніс з двору. Слідом за ним шарудів травою обабіч стежки їжак. Старий прийшов на пагорб, поклав сина на землю, склав йому руки на грудях й пішов назад. Вдома лісник взяв заступ, підняв тіло розстріляного на плече і знову рушив стежкою. Кров убитого змішалася з потом на дідовій сорочці. На пагорбі лісник поклав мертвого поряд з сином і, поки копав могилу, вони лежали поруч і сонце світило в їх лиця. Чапек підійшов зовсім близько до тіл. Було не збагнути, скільки чоловіку років і який був обличчям – заважали синці і кров.

Лісник виліз із ями, взяв спочатку розстріляного, потім сина і так само поруч поклав на дно могили. Накрив їм голови своєю сорочкою в розмитих червоних плямах, довго дивився на них, а тоді тихо мовив: ”Ти придивись за ним там “. Почав засипати яму. Потім встромив заступ в головах могили, сів на землю. Руки його гладили колючу траву, ніби він не знав, куди їх тепер подіти. Сидів мовчки і вітер чіпав його сиве волосся.

Чапек відчув, що зараз потрібно залишити лісника самого біля могили, бо таке не про чужі очі. Він тихо відступив у траву й пішов. І ніколи більше не бачив старого.

Наступного дня він заглянув у лісників двір і двері в хату були прочинені, рипіли від вітру. Чапек зазирнув всередину. Було тихо, кружляла муха під стелею. На долівці валялась розчавлена чоботом варена картоплина. Нікого. І вже віяло пусткою. Похмуро було і незатишно. Чапек позадкував.

Чапек схотів сам побачити війну. Хоча б здалеку. Піти й подивитись. Тепер він уявляв її драконом із вогняним подихом. Десь там він плює полум’ям і руйнує будинки змахами хвоста. Тільки очей чудовиська Чапек не міг уявити. Які вони? Чорні і порожні; чи полум’яні й палають злістю; а може холодні й спокійні – кольору сталі і льоду, у який заковане драконове серце?

Він вирішив іти один. Рано-вранці, не сказавши нікому про свої думки, попрямував до узлісся. Вийшов із лісу і почалапав у той бік – згадалась лапка Кріса, завмерла на мить, вказуючи напрям – “там”. Попереду лежала рівнина, поросла травою, далі починалось пшеничне поле. Сонце тільки-но піднялося. Цікаво, що подумає Кріс, коли не знайде свого друга у лісі?

В небі співав жайвір, трава шурхотіла під лапами і пил ліз в ніздрі – давно вже стояла суха погода і день, що починався, теж не обіцяв дощу. Ставало спекотно.

Скрізь росли кульбаби, Чапек інколи зачіпав довгі стебла і пухнасті зернинки пливли повітрям. І їжак знову подумав – чому ж кульбаби не залишаються жовтими? І раптом зрозумів – квіти все ж пам’ятають про свій корінь і сивина кульбаб – кольору пилу. Бо старість робить нас схожими на батьків.

Почалося пшеничне поле і йти стало легше. Стебла закривали від сонця. На полі, серед пшениці Чапек спіймав невеликого вужа. Після їжі настрій покращав. Чапек замурмотів під ніс якусь пісеньку, але згадав, куди йде, і змовк на півслові. За полем знов почалася вигоріла під сонцем трава. Дорога пішла вгору і доводилось вишукувати зручніший підйом. Пахло пилом. Земля зробилась гаряча, іти по ній стало неприємно. Жайвір дзвенів в небі і ніякої надії на дощ не було, навіть вітер, мабуть, подався шукати затінку.

Підйом нарешті скінчився. Чапек був на вершині горба і, глянувши вниз, побачив поля, невелике містечко, річку, і далеко на обрії – ліс.

Люди йшли по дорозі від міста, часом проїздила машина. Було тихо і на перший погляд спокійно, але щось нависало над містечком і людьми. Було зрозуміло, що війна тут. Здавалось, ось зараз дракон підніме свою броньовану голову над будинками, поворухнеться тіло і стане в повний зріст на кривих лапах. Чи може, він спить і Чапек його не побачить? Але раптом їжак відчув – дракон помітив його і ось-ось має щось відбутись. Чапек стривожено чекав і тоді, повільно, як переможець викладає карти на стіл; на траву перед їжаком опустилась маленька сіра пір’їнка. Перо Сича – впізнав Чапек. Сич. Обережний нічний птах. Може він теж захотів побачити війну і ось… В останній надії Чапек поглянув вгору. Сонце ударило в очі. Небо було безхмарним і порожнім. Він згорнувся в клубок і заплакав. І тоді голова дракона з’явилася над ним і, роззявивши страшну пащеку, зайшлася реготом, схожим на скрегіт. Чапек зрозумів, що очей в неї немає.

Потвора була сліпа від народження.

Чапек повертався пізно. Вже сіло сонце і перші зірки засвічувались. Стало прохолодніше. В голові трохи шуміло. На пшеничному полі в ніс ударив різкий запах і скоро Чапек вийшов на слід гусениць важкої машини, що криво перетинав поле. Їжак спустився в першу колію, краї обсипались і з’явився страх, що не зможе вилізти наверх, і ще один танк пройде цим слідом. Але цей переляк прийшов на мить і щез. Чапек перейшов слід танка і попрямував далі.

На краю лісу його чекав Кріс. Він стрибнув з сучка й підбіг до Чапека.

– Ну що, мандрівник, прийшов?

– Прийшов, Крісе.

– Розкажеш?

– Не зараз, Кріс. Давай поговоримо завтра.

– Ти втомився?

Чапек, ніби отямившись, згадав про себе, прислухався до свого тіла і здивовано відчув, що сил у ньому майже нема.

– Так, Крісе, – сказав він, – я втомився.

Кріс глянув на нього задумливо і трохи ображено.

– Гаразд, я знайду тебе завтра.

– Звичайно, Крісе.

Чапек зробив кілька кроків і озирнувся. Кріс дивився йому вслід. І весь вечір, а може ще і вдень він чекав на узліссі; позирав туди, звідки мав прийти його друг. І тривожився. Мале більченя з великим серцем.

– Кріс…

– Що?

– Спасибі.

І все стало, як потрібно. Було пізно і двоє друзів прощались, щоб зустрітися вранці.

– До завтра. – Сказав Кріс, вліз на дерево і зник серед листя.

Чапек скоро знайшов місце для ночівлі й, засинаючи, подумав, що розкаже Крісу завтра? І зрозумів – не знайдеться слів для цього. А тоді впав, наче в колодязь, у глибокий чорний сон без видінь.

Збудив його шум моторів. Далекий і невиразний, він був настільки чужим, що слух одразу відрізняв його від звичних шумів лісу.

Чапек знайшов гриб, в шляпці якого зібралася роса, і це було до речі – дуже хотілося пити і їсти. Потім блукав лісом, наче знову знайомлячись із ним після повернення. Помічав щось, на що не звертав уваги раніше – синій дзвоник серед кропиви; суха гілка на сосні, вигнута, наче лапа. Все було трохи інакшим, і від того ставало ще дорожчим і потрібнішим.

Кріс прийшов десь опівдні.

– Привіт, Чапек.

– Здрастуй, Крісе.

– Розкажеш, де був учора?

– Добре.

Кріс прилаштувався на невисокій гілці і Чапек розповів, як пішов з лісу, йшов через пшеницю, як спіймав вужа. “ А потім. – казав їжак. – я вийшов до танкової колії, спустився у слід, а вибратись не зміг – він глибокий і краї обсипаються. І я пішов вздовж нього. Сонце пече і цей залізний запах весь час. Я все боявся, як би той танк назад не поїхав. Уявляєш? Довгенько так брів, а потім мені якась галузка трапилась – танк її переїхав. По ній видряпався наверх, дивлюсь, а недалечко цей самий танк стоїть. І двоє людей поряд. Відпочивають.

Чапек гадав, що б іще розповісти, щоб Кріс не запідозрив обману.

– Танк. Здорово. А вертольота не бачив?

Чапек трохи подумав.

– Ні, Крісе, вертольотів не бачив. Я й на танк недовго дивився. Повертатись треба було.

– А навіщо ти взагалі пішов, що шукав?

– Може, просто хотів щось зрозуміти.

– Зрозумів?

– Здається так. Зрозумів, що люблю наш ліс.

– І все?

– А хіба цього мало?

З лісової дороги все ще чувся шум моторів і зненацька звідти ж почулися постріли. Чапек почув свист кулі над собою і Кріс раптом впав з гілки на траву перед ним. Тіло білки було майже перебите навпіл. Куля вирвала Крісу груди і було видно хребці і уламки ребер. З уже мертвих очей Кріса кричав біль.

Якась думка ворухнулась в голові Чапека.

Він не знав, скільки минуло часу. Ніби нічого не змінилося, тільки Кріс був мертвий. Безнадійно і назавжди. Чапек побачив свою передню лапу, мокру, бо стояла в калюжці крові. Хотів витерти об траву, але не зважився. Тоді, підібгавши її, пішов до Сірого Каменя. Йти було далеко і незручно. Велика муха бзижчала і все лізла в очі, тільки майже в кінці шляху відчепилася. Останні кроки Чапек пройшов у тиші. Біля Каменя звівся на задні лапи і притис передню до нерівної поверхні.

Здалося, що Камінь від цього доторку зіщулився, як від болю. Він справді знав усе і йому теж було шкода Кріса. Чапек відняв лапу з Каменя і подивився на кривавий відбиток. Слід вийшов нечіткий. Його змиє перший же дощ, але зараз здавалося, що дощу не буде більше ніколи. Світило сонце і не було навіть сліз.

Їжак сидів над обмілілою річкою. Дивився на воду. Тепла зеленава вода мерехтіла дрібними хвилями. Позаду зашелестіла трава і на берег вийшов Сєрий.

– Здрастуй, Чапек. – Сказав він, дивлячись чомусь трохи вбік.

– Здрастуй.

– Ми йдемо. Всією родиною.

– Куди йдете?

– З лісу. Будь-куди. Повернемось, коли війна скінчиться.

Чапек подивився на друга, знов обернувся до води і, примружившись від сонячного миготіння, заговорив.

– Сєрий, війна поряд, але ліс залишається на місці. І ми йому потрібні не менше, ніж він нам. Ми повинні бути разом. Не можна йти з місця, де ще є що втрачати, бо тоді втратиш частину себе. Вона залишиться з тим, що дороге тобі – тут. І де б ти не був, тебе тягтиме назад, а коли ти й повернешся, тобі знову буде погано – знатимеш, що покинув ліс, коли йому було важко. І ця провина не дасть тобі бути щасливим. Краще залишитись і разом пережити все, що випаде.

– Крісу випало померти. А я не хочу стати наступним. Я думав, ти підеш з нами. Хай що, але хоч будем живі.

– Ні, Сєрий, я залишусь. Треба мати сміливість прийняти свою долю.

– Відколи це ти став такий розумний? Це тебе твій Сич навчив? А де він сам? Ну, де?

Полетів – шукай вітра в полі. Нема його. Бо лісів на світі багато, а життя одне. От.

Чапек згадав легку пір’їнку, сліпуче сонце в гарячому небі … І змовчав.

– А може, давай з нами? – Сєрий хотів все-таки попрощатись по-доброму.



–Я залишусь. До побачення, Сєрий.

– Ми обов’язково повернемось, коли буде можна.

– Звісно.

– Мене чекають.

– Так.

– До побачення.

– До побачення.

Знову зашелестіла трава, заєць пішов. Їжак дивився на воду і думав, чи зможе Сєрий глянути йому в очі, коли повернеться. Якщо повернеться. А може, так краще?

Повіяв вітерець, стрибнула у воду жабка і кола розбились об берег. Чапек думав про друга, вода підхоплювала його думки, вони пливли за течією. І не вертались.

Між деревами майнуло строкате плаття. То була Яна. Вона йшла до лісникової хати. Чапек пішов за нею. Яна йшла легко, їжак відстав і коли побачив її знову, вона сиділа на ганку, сховавши обличчя в долоні. Сльози текли між пальців і падали на стерті дошки. Чапек зупинився перед ганком і дивився на неї. Яна підняла заплакані очі.

– Їжачок. Що тут сталося, де вони?

Чапек не знав, як їй відповісти. Вона заплакала знову. Він вліз на ганок і сів з нею поряд. Від неї вже знайомо пахло водою озера і сонцем. За спиною Чапек відчував порожній дім. Пустка. І раптом миша зашаруділа там. І стало ясно, що дім не змінився, тільки нові спогади оселилися в ньому і старий хазяїн не зміг жити з ними під однією стріхою.

Вечоріло. Яна більше не плакала. Знову глянула на Чапека і запитала:

– А може вони прийдуть?

Вона пішла до колодязя й витягла відро води. Колодяжний журавель зарипів тоскно й протяжно – він теж все пам’ятав. Яна брала воду і поливала грядки – все вже почало в’янути. Коли закінчила, витягла ще відро води і поставила на край колодязя. Маленька хитрість, щоб обманути долю. Чапек знав, що це не допоможе.

На лісовій дорозі ще гули мотори, але все тихіше. Чапек думав побачити дорогу пустою, та на ній, пожмаканій слідами гусениць, стояв танк. Сліди інших машин огинали його справа і там колія йшла по місиву з гілок і листя. Біля танка були кілька людей. Брязкали залізом, перемовлялися. Один палив цигарку, сидячи на башті. З ним поряд стирчав спрямований в небо кулемет.

Вгорі, набираючи силу, почувся рев реактивного двигуна, двоє кинулись до лісу, а третій сховався в люк. Літак пройшов над лісом і гул став тихішати, але раптом знову почав наближатись. Літак з’явився над дорогою і на ній, шикуючись у два паралельні ряди, почали вистрибувати з землі вибухи. На башті танка, до якого мчали ці паралелі, знову був солдат. Схилився до кулемета і стріляв. І ніби час зупинився, ця картина застигла, закарбувавшись в пам’яті. А потім снаряди вдарили по броні танка і його огорнув дим. Літак повернувся ще раз, Пролетів над палаючим танком і затих вдалині.

Тримаючись за голову, повільно став на ноги кулеметник, відкинутий на узбіччя вибухами. Похитуючись, пішов по дорозі геть від танка. В лісі, кроків за десять від дороги, лежав головою в розворушеному мурашнику танкіст і на його спині розтікалася кривава пляма.

Біля танка вже горіла суха трава і спалахували гілки над ним. Чапек побіг від дороги і від пожежі, що набирала силу у висушеному сонцем лісі.

Танк вибухнув. Злетіли в повітря і впали, ламаючи дерева, клапті покрученого гарячого заліза. Вогонь набрав силу. Їжак тікав від пожежі, що ревла позаду. Часом все огортав дим і бігти доводилось наосліп. Вже над головою горіли гілки, Чапек, кашляючи, наступив на впалий зверху охоплений полум’ям сучок і обпік лапу. Закульгав на трьох. Раптом земля зникла з-під лап, він полетів униз, впав, прокотився по схилу і плюснув у воду. Течія підхопила його і понесла. Скоро повітря стало чистішим. Пожежа віддалялась. Тримаючись на воді, Чапек не відчував ні страху, ні болю, почуття ніби вимкнулись і тільки дивні думки приходили в голову. Подумав, що там, на дорозі, з попелу поряд з розбитою машиною, навесні піднімуться двома рядами кущі чортополоху з малиновими квітами на верхівках. А ще Чапек чи то відчув, чи почув, а може примарилось, як в шаленому вогні Сірий Камінь розколовся навпіл і вилетів з нього небачений птах; промайнув неушкодженим крізь пожежу і пролетів над річкою, і над ним, їжаком Чапеком; і блиснуло його пір’я небувалим ясно-синім світлом.

Проносився над річкою вогняний вітер і метелики спалахували в польоті, падали у воду. Риби піднімалися з дна і торкалися їжака плавцями. А потім хвиля винесла його на берег і він провалився в непритомність на піску біля річки з гарячою водою, якою пливли вуглини; під зірками, що повисли на половині неба, яку не закрила заграва.

Вранці Чапек вибрався на берег. Став, тримаючи підігнутою обпечену лапу. Вдалині, майже на небокраї, синьою зубцюватою смужкою простягнувся ліс і Чапек пішов до нього.

Шлях був довгим.

Вже ввечері їжак підходив до узлісся. Дерева шуміли листям й інші звуки долинали із заростей. Чапек гадав, хто зустрінеться йому там і сподівався знайти друзів.

Раптом виник вдалині якийсь новий звук, став голоснішим, ще голоснішим і з диким ревом з’явились над зеленими кронами три реактивні літаки. На мить завмерли в небі і, зробивши бойовий розворот, зникли з очей.

Рев струснув кожну соснову голку і кожен листок, а потім все завмерло, покірно чекаючи своєї долі. Але цього разу нічого не трапилось. Повернулася тиша, минув страх. Голчастий клубок поворухнувся, з колючок визирнув вогкий чорний ніс і почав принюхуватись.


home | my bookshelf | | Мистецтво війни |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 2.0 из 5



Оцените эту книгу